Українська література 8 клас Заболотний 2025 by sloven

812.161.209(075.3)

(наказ Міністерства освіти і науки України від 21.02.2025 № 347) Видано за рахунок державних

Відповідно до модельної навчальної програми «Українська

Заболотний В. В. Українська література : підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти / В. В. Заболотний, О. В. Заболотний

http://ukrlit-8k-nus.e-litera.com.ua/index.html

Юні читачі та читачки!

Цього року українські письменники й письменниці поведуть вас у чарівний світ художньої літератури. Скільки попереду яскравих образів, епітетів, метафор, захопливих кульмінацій і несподіваних розв’язок!

Ви прочитаєте цікаві оповідання, повісті, поеми, драми, байки, вірші; напевно, відчуєте радість із багатьма персонажами та хвилювання за них. Радимо вчитатись у словесне мереживо, прислухатися до письменницьких голосів і спробувати зрозуміти підтекст художнього твору, розгадати деякі «секрети» митців слова. Важливим є вміння уявляти зображені події, проникати в духовний світ персонажів. Підручник, який ви зараз тримаєте в руках, допоможе вам у цьому. Ми дібрали для вас яскраві твори української літератури. Їхня тематична палітра надзвичайно широка й різноманітна: творча й духовна свобода людини та наполегливість і стійкість сучасних підлітків; утрата свого «я» під впливом натовпу

особистості; пригоди юних детективів під час пошуку козацького скарбу й наївні намагання підлітків купити щастя у

крамниці; подорож друзів до незвіданих світів та бажання творити красу й милуватися нею тощо.

Читайте, зіставляйте, аналізуйте, робіть висновки! Ведіть діалог з автором / авторкою. Обмінюйтеся своїми враженнями з однолітками, рідними, знайомими, педагогами.

Підручник орієнтує вас на вивчення літератури в контексті інших видів художньої діяльності, зокрема музики, образотворчого мистецтва, театру. Для розширення кругозору запропоновано рубрику «Цікаво знати» та віртуальні екскурсії. У кожному розділі є відомості з теорії літератури, завдяки яким ви швидше збагнете закономірності розвитку літератури та її

воно й порадить,

Українську державу.

робить художній твір придатним для розуміння людьми різного рівня інтелекту, з різною почуттєвою сферою, уподобаннями, моральними орієнтирами, вихованням, світоглядом.

Художні образи можна поділити на різні види, групи за спільними ознаками (класифікувати). І таких класифікацій є кілька.

Іван Франко запропонував за особливостями творення і сприйняття органами чуття поділяти художні образи на зорові, слухові, тактильні (дотикові), запахові, смакові.

(дотикові)

Зорові образи ми ніби бачимо. Наведемо для прикладу поезію Тараса Шевченка:

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море...

Слухові образи Тарас Шевченко передає звуконаслідуванням, повторенням звуків чи описом явищ, які можна почути: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива.

Смакові образи виникають завдяки називанню смаків (солодке, гір-

ке, кисле, гостре, терпке) чи страв або продуктів із виразним смаком. Ось як Ірина Жиленко у вірші «Гном у буфеті» описує смак і радість дитинства:

Він любить какао пить, Смоктати м’ятні гостинці. Так довго і солодко спить В старій музикальній скриньці.

Тактильні (дотикові) образи яскраво

тактильні відчуття (м’який, гладенький, мокрий). Запахові образи виникають завдяки згадці про запахи, які можна сприймати органом нюху (запашний

липовий цвіт).

Є й інші види класифікації художніх образів:  залежно від об’єкта зображення (образи істот (людей і тварин), образи-картини (пейзаж, інтер’єр), образи-події (війна, бій, поїздка, весілля, жнива), образи-деталі (наприклад, плаття вчительки в повісті Григора Тютюнника «Климко»), образи-символи (обручка, ключ));

 за характером обставин і подій (трагічні, комічні);

 за місцем у творі (головні, другорядні, епізодичні);

 за специфікою сприймання автором (позитивні, негативні).

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

1. Пригадайте, чому література – це вид мистецтва. Які функції вона виконує?

2. Що таке художній образ? Чому його називають водночас і «художнім узагальненням», і «конкретним зображенням» людини, події чи явища?

4. Які є інші класифікації художніх

Народні історичні пісні

Ви вже знаєте, що народна пісня – це невеликий музично-поетичний твір, призначений для співу, який передають усно від виконавця до виконавця, від покоління до покоління. У попередніх класах ви ознайомились із календарно-обрядовими та соціально-побутовими піснями. А цього року маєте змогу відкрити

народнопісенної

ÄÎ ÒÂÎÐÓ

турецько-татарськими ордами (XV–XVI ст.), спустошення українських земель. І хоча твір присвячено трагічним подіям в історії нашої країни, він звучить оптимістично й навіть має елементи гумору. Пісня закликає об’єднатись усім: і козакам, і бурлакам2 –та дати дружну відсіч нападникам.

ÇÀÆÓÐÈËÀÑÜ ÓÊÐÀ¯ÍÀ

Зажурилась Україна, Бо нічим прожити. Витоптала орда кіньми Маленькії діти.

Котрі молодії –

У полон забрано: Як зайняли, то й погнали До пана, до хана.

1 Етногрaфія

Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли3 малювати, Бери шаблю гостру, довгу

Та йдем воювати!

Ой ти станеш на воротях, А я в закаулку4, Дамо тому стиха лиха Та вражому турку!

Ой ти станеш з шабелькою, А я з кулаками,

Ой щоб слава не пропала

Поміж козаками.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. У пісні «Зажурилась Україна

Ой козак до оружини1, Бурлака до дрюка: Оце тобі, вражий турчин, З душею розлука!

московськими загарбниками

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

3. Поділіть пісню на дві змістові частини

4. Знайдіть у тексті й процитуйте рядки, у яких звучить

7. Пригадайте, що вам відомо з історії

ÒÀ,

орлом, а його військо – із сонечком; своїх оборонців називають «козаченьками», «хлопцями-молодцями», «Військом славним». У пісні використано різні художні засоби, зокрема паралелізм. Пригадаймо, що паралелізм – це паралельне зображення явищ природи й життя людей. Наприклад: 1) «туман поле покриває» –«Сірко із Січі виїжджає»; 2)

» (2015),

ÎÉ, ßÊ ÊÐÈÊÍÓÂ ÆÅ ÊÎÇÀÊ Ñ²ÐÊÎ

Та, ой, як крикнув же козак Сірко,

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко із Січі, та виїжджає.

Гей, та ми ж думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали, –

Аж то Військо та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях1 із Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Що то сизий орел по степу літає, –

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє, –

Аж то Військо та славне Запорозьке

Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми думали, ой, та ми ж думали, Що то місяць в степу, ой, зіходжає, –

Аж то козак

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Іван Сірко – це

А гетьман Війська Запорозького

Б кошовий отаман Запорозької Січі

В ватажок селянського руху на Поділлі Г козацький писар

2. Козацьке військо в пісні «Та, ой, як крикнув же козак

3. Епітет ужито в кожному уривку

4. Яким постає кошовий отаман

свого улюбленця?

5. Як оповідач ставиться до І.

прикладами з тексту

6. Битву І Сірка з татарами в пісні не

9. Доведіть, що твір «Та, ой, як крикнув

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

10. Іван Сірко підписав відо

лист запорозьких козаків султану Туреччини Мехмету ІV. Цю подію відображено на картині

же козак Сірко».

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

узагальнений образ українського

який

й самовіддано боронить свою землю від турецько-татарських завойовників і польсько-шляхетського гніту. Дослідники налічують десятки варіантів цієї пісні, що свідчить про величезну популярність її в народі. У варіанті, який подано в підручнику, Морозенко бореться з татарами, проте в інших варіантах герой змагається з польською шляхтою чи з «лихими ворогами».

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

Морозенко – полковник Війська Запорозького Станіслав Мрозовицький Один із найближчих соратників Богдана Хмельницького. Морозенко жив на Поділлі, походив із польської родини, був одним із магнатів Речі Посполитої У юності навчався в Краківському й Падуанському університетах. Він зрікся своїх багатств і 1642 року подався на Запорожжя, став рядовим козаком Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б Хмельницького Морозенко дослужився до полковника. Проявив себе як надзвичайно розумний і сміливий полководець. Козаки дуже любили Морозенка та ще за життя складали про нього легенди й пісні Героїчно

ÎÉ ÌÎÐÎÇÅ, ÌÎÐÎÇÅÍÊÓ

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна,

Як та стара мати, Заплакала Морозиха,

Та стоячи біля хати.

Ой з-за гори та з-за кручі

Військо виступає,

Попереду Морозенко Сивим конем виграває.

То не грім в степу гуркоче,

То не хмара світ закрила –

То татар велика сила Козаченьків обступила.

Олена Звягінцева Мороз-Морозенко

Бились наші козаченьки

До ночі глухої –

Полягло чимало славних, А татар – утроє.

Не вернувся Морозенко, Голова завзята, –Замучили молодого Вороги прокляті!

Вони його не стріляли, І на часті не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце виривали.

Поставили Морозенка На Савур-могилу1: «Дивись тепер, Морозенку, На свою Вкраїну!»

Вся ти єси1, Україно, Славою покрита, Тяжким горем та сльозами, Та кров’ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде –Твої пісні, твої думи Не забудуть люди.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Що вам відомо про героя, оспіваного у творі «Ой Морозе, Морозенку»?

2. Головний персонаж пісні дивиться на Вкраїну із А Савур-могили В Збаража Б Хортиці Г Говерли

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

3. Що вас найбільше зворушило під час читання пісні? Чи відчули ви душевне

4. Яким постає народний герой у

Перевірте одне в одного, чи правильно виконано завдання

9. Яка ідея звучить у двох останніх куплетах пісні?

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

10. Доберіть мелодію, під яку, на вашу

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

народній історичній

боротьбу

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ Богдан Хмельницький

мета – об'єднання українських земель у незалежну державу Відомі блискучі перемоги під проводом Богдана Хмельницького над польською шляхтою під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та ін Закономірно, що народ створив багато пісень і легенд про гетьмана ×È ÍÅ ÒÎÉ ÒÎ ÕÌ²ËÜ

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється?

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами1 б’ється.

Чи не той то хміль,

Що по пиві грає?..

Ой той то Хмельницький,

Що ляхів рубає.

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду2, –

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

«Не пий, Хмельницький, дуже

Золотої Води2, –

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди».

 Наталя Павлусенко Гетьман Богдан Хмельницький

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю –

За собою великую

Потугу я знаю.

Іще й орду татарськую

За собой веду, –

А все тото, вражі ляхи,

На вашу біду».

Ой втікали вражі ляхи –

Погубили шуби...

Гей, не один лях лежить,

Вищиривши зуби!

Становили собі ляхи

Дубовії хати, –

Ой прийдеться вже ляшенькам

В Польщу утікати.

Утікали вражі ляхи; Де якії повки3, –Їли ляхів собаки І сірії вовки.

2 Золотий Брід, Золота Вода – народні пісенні назви урочища

3 Повки – тут: полки.

Гей, там поле, А на полі цвіти –Не по однім ляшку Заплакали діти.

1 Глиця – тут: (діалектне) місток,

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

Гей, там річка, Через річку глиця1 –Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...

1. У творі «Чи не той то хміль» оспівано постать А Морозенка

Б Івана Сірка

В Максима Залізняка Г Богдана Хмельницького

2. У пісні зображено переможну битву Війська Запорозького під А Корсунем В Києвом Б Жовтими Водами Г Львовом

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

3. Яким полководцем постає Б. Хмельницький у пісні? Розкрийте,

текст, ставлення народу до гетьмана

4. Для чого, на вашу думку, в пісні подано діалог Б. Хмельницького з безіменним співрозмовником, який

5. Визначте провідний художній засіб, який використано

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

тривалих

джень подає такі деталі із

приблизно 1625 року. Хата її батьків стояла на березі Ворскли. Батько Марусі, Гордій

тож і подався на Запорозьку Січ. Брав участь у боях проти польської шляхти, потрапив у полон і був страчений. Маруся жила

Їх обох шанували в Полтаві через славного

особливий Марусин дар складати

Маруся

любов виливалася з уст, як пісня в соловейка навесні. А Гриць зрадив, покинув, бо знайшов багату наречену. З розпачу Маруся чи то сама отруїла зрадника, чи Гриць випадково випив отруту, яку дівчина приготувала для себе. Полтавський суд виніс рішення стратити Марусю Чурай. Лише в остан-

ню мить за заслуги її батька Гордія Чурая, що

поліг смертю героя, Богдан Хмельницький своїм універсалом скасував страшний вирок

полтавського суду.

Так розповідає легенда. А що ж було

насправді? Чи існувала Маруся взагалі? Жодних документальних джерел не збереглося, письмових свідчень не знайдено.

Марусі Чурай приписують авторство таких популярних пісень, як «Засвіт встали козаченьки», «В кінці греблі шумлять верби», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Три віки ходить пісня

ÇÀÑÂ²Ò ÂÑÒÀËÈ ÊÎÇÀ×ÅÍÜÊÈ

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, А за свого миленького Богу помолися.

Світить місяць над горою, А сонця немає.

Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає:

– Іди, іди, мій синочку,

Та й не забаряйся,

За чотири неділеньки

Додому вертайся!

–

Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький

В воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли вернусь,

У якую годину.

Прийми ж мою Марусеньку,

Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько,

Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі.

– Яка ж бо то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитинонька За рідную стала?

Ой рада б я Марусеньку

За рідну прийняти, Та чи буде ж вона мене, Сину, шанувати?

– Ой не плачте, не журітесь, В тугу не вдавайтесь: Заграв мій кінь вороненький –Назад сподівайтесь!

5. Знайдіть і зачитайте куплети, у яких

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

матері з дочкою розкрито причини жахливого вчинку. Сюжет твору перегукується з легендою про життя авторки. Відомі різні варіанти цієї пісні.

ÎÉ ÍÅ ÕÎÄÈ, ÃÐÈÖÞ...

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки-чарівниці!

Одна дівчина чорнобривая –

Та чарівниченька справедливая.

У неділю рано зілля копала,

А в понеділок переполоскала.

Прийшов вівторок – зілля варила.

А в середу рано Гриця отруїла.

Прийшов четвер – та вже Гриць умер.

Прийшла п’ятниця – поховали Гриця.

А в суботу рано мати дочку била: – Нащо ти, доню, Гриця отруїла? – Ой мамо, мамо, жаль ваги не має,

Нехай Гриць разом двох не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

2. Поясніть, як ви розумієте зміст першого куплету пісні

й співачки використовують у своїй творчості класичну поезію?

Які музичні жанри ваші улюблені?

Що саме в них подобається?

Кажуть, що виконання українських

народних дум має щось спільне із читан-

ням репу (ритмічним речитативом під

музику)... Тож пориньмо в минуле на

крилах кобзарської думи; відчуймо її потужний речитатив, відголос якого проривається в сучасну музику. Українські

Усна народна творчість українців багата на

оригінального жанру, якого немає у фольклорі інших народів. Термін «дума» утворено від слів «думка», «думати».

Українські думи є не тільки художнім літописом минулих віків, – вони й зараз силою

захисників рідної землі, про перебування полонених у турецькій неволі, про битву козаків із польською шляхтою).

уповільнення розповіді завдяки повторам

Виконавцями народних дум здебільшого були мандрівні співці-музиканти (кобзарі, бандуристи, лірники). З-поміж них було багато колишніх козаків, які роками тяжко стражда-

ли в неволі. Прихід до села або міста народного співця завжди ставав великим святом: і молоді, і старі, покинувши всі справи, збігалися послухати народні шедеври. Співці намагалися прищепити юнакам, дівчатам і навіть малим дітям думку, що й у найскладнішій ситуації не потрібно втрачати віри в Бога, забувати батьківську науку, материнську ласку.

Відомими стали «Дума про Марусю Богуславку», «Дума про Самійла Кішку», дума «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі» та ін.

ÒÅÎÐ²ß Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÈ



Дума – великий ліро-епічний віршований твір героїчного або соціальнопобутового змісту, який виконують речитативом у супроводі бандури, кобзи чи ліри Дума складається з трьох частин: заспіву (зачину, заплачки), основної частини; кінцівки (

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Що таке дума як жанр фольклору

вдалий

2. Яке виконання називають речитативом? У яких сучасних

4. Хто

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

українського народу з турками, відтворено тривале перебування козаків, яким прагне допомогти Маруся Богуславка, у ворожому полоні. Дівчина, яка свого часу теж потрапила в полон до

ників,

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-брaнка1,

Маруся, попівна Богуслaвка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

1 Брaнка –полонянка.

 Феодосій Гуменюк Маруся Богуславка

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в

нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Про яку «землю християнську» йдеться в тексті?

Що сьогодні у нашій землі християнській великодняя субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень».

То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!»

То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті1

від’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень, Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, –

До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

НА

1 Мечeть –

мусульманський храм.

Як Марусі вдалося звільнити бранців?

«Ой, козаки, Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати

давайте:

Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

3 неволі не викупає, Бо вже я потурчилась,

побусурменилась1

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних

невольників

3 тяжкої неволі,

3 віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, Боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Дайте відповідь «так» або «

Богуславку».

1. Цю думу написав Тарас Шевченко?

3. Чи

БандураКобзаГуслаЛіра ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

4. Прочитайте вголос заспів (заплачку) твору.

становище українських бранців? Чи варто вважати правдою, чи лише гіперболою тридцятилітню неволю козаків?

5. Запропонуйте кожен / кожна самостійно свій варіант послідовного розташування вказаних подій відповідно до розгортання їх у думі (накресліть послідовно фігури). Порівняйте ваші відповіді Якщо у

українську дійсність

11. Назвіть характерні ознаки думи у творі «Маруся Богуславка». Знайдіть рядки, які повторюються. Для чого їх ужито?

12. Складіть і запишіть цитатний план думи (4‒6 пунктів).

13. Прокоментуйте останні слова Марусі Богуславки про «розкіш турецьку» й

Дитинство Раїси Іванченко минуло в Гуляйполі на Запоріжжі, а юність – у Новгород-Сіверському на Чернігівщині. Атмосфера старовинних міст спонукала до вивчення минувшини. Дівчина з дитинства любила читати, цікавилась історією. Закінчила історичний факультет Київського

насамперед як авторка історичних романів про Русь-Україну: «Гнів Перуна», «Золоті стремена», «Зрада, або Як стати володарем», «Отрута для княгині».

Раїса Іванченко відновлює забуті

навмисно перекручені історичні факти, адже переконана, що пізнання свого минулого має вирішальне значення для формування нації. Оповідання «Ярославни» перенесе нас у часи розквіту Русі-України, ми зустрінемось із князем Ярославом Мудрим і його дочками

Єлизаветою та Анною.

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

ßÐÎÑËÀÂÍÈ

ОПОВІДАННЯ (Скорочено)

Човни наближалися до берега. Гребці правували повільніше. Інгварові ж не терпілося. Він пильно вдивлявся в той бік, де на крутому

березі Дніпра-Славути купчилися густо-зелені шапки незайманих лісів. (...)

Інгвар озирається: навколо буяє земний рай. Навіщо шукати ще його на тому світі? Тож і приходили сюди його прародичі з бойовими

дружинами, щоб завоювати ці простори.

Багата земля родить відважних і сильних. Русичі відбили всіх, хто хотів зломити їх. Вони утвердили свою державу й силою меча, і силою розуму, і багатством. Скільки бачив усього, доки їхав до стольного града Києва!

На крутих берегах річок та озер, від самого Новгорода Великого, біліють палаци й церкви, височать муровані й дерев’яні вежі укріплених

коли він служив у дружині князя Ярослава. Сватався до неї Гаральд, старостів засилав – відмовляла йому князівна. Помандрував тоді Гаральд зі своїми воями3 до Італії та Сицилії. Слави шукати. А його, Інгвара, попросив знову їхати до князівського дому, сватати за нього Єлизавету. Делікатне доручення! Складне!

Інгвар замисливсь і не помітив, як їхні човни нарешті стукнули носом об піщаний берег.

варязької люди! – бадьоро відповідає тлумач5 зі свити Інгвара. Той Івор бував тут не раз і знав руські звичаї. Дотепний у нього тлумач! – Вітання князеві й князівні

1 Вікінг – морський воїн давньої Скандинавії.

2 Гаральд Суворий

3 Вої (архаїзм) – воїни.

4 Варяги – давньоруська й візантійська

страж до своїх челядників2. –А допоможіть-но далеким гостям вибратись із човнів і

дарунки віднести: це вже від варягів!

Хіба хтось іще просить

до князевих палаців

Хоч і не звикати їм долати нерівні й скелясті дороги, але тяжкі шкіряні мішки з дарунками стримували ходу. Треба перепочити. Інгвар

Прямо перед ним, біля підніжжя горба, розтяглася низка білостінних хат-ліплянок.

утворюють вулицю, що ніби витікає з-поміж двох високих горбів

Дзвонять

Інгвар підходить до тлумача:

до храму. Там, певно, свято!

Пройшли через розчинені ворота. І перше, що впало у вічі, – білостінна багатоглава будова. Стрімко врізались у небо округлі бані мурованого храму, увінчаного вгорі золотим хрестом. – То дітище князя Влодимира – Десятинна церква, – пояснює Івор.

Він усе тут знає, цей Івор. Переступають поріг – і потрапляють у прохолодно-мармурову врочистість. У храмі – повно людей, від їх дихання задушно й парко. Барвами веселки переливається мозаїка Богородиці, – блакитно-синя хустка й великі сумовито-карі очі Божої Матері дивляться на гостей стривожено: із чим прийшли люди? Ноги ковзають по дзеркальній поверхні

підлоги із сірого й білого мармуру. Мармурові колони гінко піднесли на своїх плечах склепіння центральної бані. Там відлунюють кришталеві голоси хору хлопчиків. Ніби янголи співають у

піднебессі.

Чув ще вдома Інгвар, що князь Володимир після хрещення Русі в заможних і знатних русичів забирав дітей і віддавав до книжної науки. Відтоді тут були школи при

церквах і монастирях. З бідніших

?  Десятинна церква в Києві (зруйнована 1240 року військом монгольського хана Батия). 3-D реконструкція Дмитра Горбатюка

вони готували простих священників і дяків. Боярських же дітей навчали за всіма правилами візантійської освіти й книжності. Недаремно київський княжий двір славився освіченими людьми –в усіх землях, при всіх дворах. Тож і прозвали тепер князя Ярослава Мудрим. Інгвар нетерпляче

Черти й ризі – позначки, сповнені семантичного змісту, дохристиянське піктографічне письмо слов’ян.

був у хозар у 860 літі народження Христа,

і Псалтир, писані руськими

у нашій справі? Чи згодиться нарешті князівна Єлизавета покинути свій дім, і цей град пишний, і ці сади райські? – Не знаю... Адже в нас немає ні таких палаців, ні храмів, ні книгозбірень. Он поряд – Софійський собор. Князь Ярослав

майже закінчений. Зараз багато писців переписують книги візантійські за наказом князя. Він хоче закласти бібліотеку при тому храмі, як при візантійському дворі. Ярославові

золотій гривні1 відмовила великому

Їй було мало його любові. Знала, що вона – дочка славного й мудрого князя, воліла мати своїм чоловіком не тільки відважного й сміливого воїна, а й із вишуканим розумом та освітою. Бідний Гаральд!.. Він знайшов славу сміливця на чужих полях. Але не здобув серця київської

князівни. Тепер вертав у північні краї. Шукатиме слави на туманних берегах Британії і

Скандинавії. Ах, бідний Гаральд!.. З яким нетерпінням чекає він повернення Інгвара! Сидить зараз у Новгороді зі своїми воями. Не наважився сам їхати до Києва – тож і послав свого бувалого товариша. Йому, Інгвару, будь-що

– чи ти князь, чи смерд2, а одяг був розшитий узорами квітів, трав і звірів. Вірили пращури, що ті символи допомагали їм у житті. Тісним кільцем оточили бояри й дружинники3 княжу сім’ю, щойно вона вийшла з Десятинної. Усі прямують до святої Софії. Натовп оточує врочисту процесію – смерди, пастухи, здателі-будівничі, пічники, кожум’яки, гончарі, рибарі. Чорний люд київський несміло здіймає очі, втягує голови в плечі й поспішливо хреститься. Мабуть, і справді Бог возлюбив багатих за їхні діла, а їм, простолюдинам, уготовив за якісь гріхи довічну бідність і тяжку працю!.. – Помилуй нас, Господи!..

У Софійському храмі ще пахне глиною і свіжою фарбою. Подекуди стіни ще не прикрашені розписами. Але пишний вівтар сліпить очі золотом. (...)

тому цей храм і ці диво-фрески, яких немає ніде

землях, задумав і збудував він, Ярослав Мудрий.

з амвона4 своє слово проповідник. – Чуєте? Проповідник говорить про цей собор. Каже,

ється тлумач до вуха свого властелина. – А що, і не знайдеться! – захоплено посміхається варязький посол. – І таких чарівних князівен теж нам не

Єлизавета? – очима вказує Інгвар до княжої сім’ї. – Ото біля княгині, вища,

– як корона... А третя – Анастасія. До неї угорський король сватів прислав!

княжого дому.

Принишкли гості. А в храмі лунає осанна Богові

милість до Русі.

Князь Ярослав гордо оглядає народ. Із

задумою позирає на своїх синів, що стоять за ним: чи ж будуть вони достойними продовжувачами його справи? Знав добре: княжичі уміють тримати в руках мечі. Але Що саме Ярослав Мудрий уважав найбільшою силою

1 Чедиги (застаріле

дворищах Подолу! З Ренесбурга, Праги, Кракова, Любека, Старграда, Сігтуни, з Візантії, від арабів... Що купці – вони завжди перетинають дороги Русі. А от сусідні володарі – королі й князі – горнуться до нього й шукають дружби з ним, великим князем руським. Приїхали посли від франків, угрів, ляхів, а то вже, кажуть, двоє нових зайшло – то від варягів. Знає князь: не тільки дарунки й свою повагу привезли вони сюди. Ні! Дочкам його судилося стати королевами. Що ж, велика честь його княжому дому. Знатні родичі. Адже він не тільки батько, але й господар великої Руської держави, – отож мусить думати про спокій і славу її. Для того й одружив свого улюбленця сина Всеволода з візантійською царівною, донькою імператора Костянтина. Мономаха. Другого сина

Ізяслава, ось він, зліва, – одружив на сестрі польського князя Казимира Відновителя. А за Казимира віддав свою сестру Добронегу. На очах у князя сльози. Сльози

ються батьковим домом, родичами,

Вони упоєно слухають дивний спів, що дзвенить під склепінням храму, вдивляються

Він зрозумів, як важливо для їхньої країни закріпити

будучини. Золотокоса дівчина із золотою гривною на грудях

мною...

ганяє кров по тілу князівни! Воно не може не відгукнутися на палке кохання. О, тоді це буде найбільша перемога відважного вікінга!..

Місія Інгвара завершилась успіхом. Улітку 1045 року Єлизавета виїхала до Норвегії. До суворих скелястих берегів, що омивали хвилі холодного моря. Далекий шлях не лякав її: князівна знала, що чекає на неї теплий прийом людей, палка любов Гаральда й корона королеви. Доля судила їй через двадцять років

10.

12.

13. Королевич Гаральд кілька разів сватався до Єлизавети.

14.

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

Анна Ярославна – середня дочка великого київського

. Приватні вчителі навчали князівну грамоти, історії, іноземних мов, співів, малювання, правил етикету. Близько 1044 року до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха I, до якого дійшла слава про розумну й чарівну князівну. Ярослав спершу відмовив Через кілька років до Києва прибуло друге посольство на чолі з єпископом1 Готьє Савояром. Ярослав Мудрий дав згоду на шлюб його дочки з французьким королем, який був на 18 років старшим за Анну Дехто з істориків

вино й меди, не згасали вогнища, де смажилися баранці й телята. Не змовкали музики.

Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого. Уже були готові вози з багатими скринями – золото, срібло, персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи й Аннине вишивання – червоно-чорним і сонячно-зеленим. То на згадку про теплу й привітну батьківську землю бере Анна. То барви рідного краю.

Стоїть Анна, зіпершись на одвірок. Окидає посмутнілими очима далекі луки задніпровські. Чи є там, на далекій Сені, отакі зелені й

квітучі кручі? Чи ж так само плеще хвиля об берег піщаний? Чи ж співають таких ніжних веснянок? (...) Князівна нишком витерла долонею сльозину зі щоки, підбігла до різьбленої полиці, зняла книжку в золотому, плетеному окладі1. Візьме із собою це Євангеліє2 і візьме ще багато книжок. Адже це вона захотіла переписати для себе ці книжки, і їх переписав кращий писець. А майстер-чудотворець виготовив ці дивні узори окладу із золота... Вона читатиме там ці книжки, і їй буде здаватися, що вона вдома. Анна научить

із свого княжого села Берестова отця Іларіона3. Того самого, що недавно виголосив на честь князя в церкві святого Благовіщення своє знамените «Слово о законі й благодаті»... М-да!.. Цікаво, що ж це за «Слово...», що про нього слава за межами Русі рознеслася. Французькі посли, що прибули до київського двору навесні 1049 року, з нетерпінням оглядали натовп у соборі. Князь Ярослав не поспішав з’являтися на врочисту службу. Чи затримувався у справах, а чи змушував відчути свою

іконостаса й чудотворних мозаїк святої Софії. Єпископ Готьє побожно склав руки на грудях – як добре кінчається їхня подорож! Звів очі догори – і раптом... Серце його спинилося! Він раптом зустрівся – очі в очі – з Богоматір’ю.

Насторожено, суворо

зробив, єпископе? Так, так, він присягається всіма святими, що кращого в житті не робив для своєї вітчизни, адже союз його короля з могутньою Руссю надасть сили й ваги його королівству! Французькі міста, ремісничий лад, купецтво, дрібніші васали4 мріють про те, аби Що

1 Оклад – тут: металеве покриття, оздоблення на образах, книгах і т. ін.

2 Євангеліє – частина Біблії, у якій уміщено оповіді про життя та вчення

митрополит Київський і всієї

/ УКРАЇНКОЮ

церковно-політичний

«А доля Анни тебе не тривожить, єпископе?» – доскіпується

Матір.

«Доля Анни!.. О!.. Це правда, Матір Божа, доля її буде нелегкою в нашому маленькому королівстві й із таким чоловіком... Але французькі королеви зате можуть обрати для свого серця іншого... Таємно, звичайно!.. І це не буде гріхом, бо всі ж розуміють...» – Ідуть!.. Ідуть!.. – зашерхотіло навкруг. Готьє злякано озирнувся: до них

у Ромейському храмі.

Того дня Анна подарувала єпископу цього храму своє Євангеліє. Воно було переписане глаголицею – давнішнім руським письмом. І донині зберігається там цей унікальний витвір давньоруської писемності...

Ні, Анна не мала сили вернутися на рідну землю. Але мала АннаАгнія владу – вона могла сюди, на галльську землю, перенести куточок тієї рідної краси. І королева Франції будує кілька церков, подібних до київських. Фрески й мозаїки їх нагадували київські. Одна з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, дожила до наших днів.

Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать оголосила її регентшею1 малолітнього спадкоємця трону Філіпа І. Анна-Агнія стала фактичною правителькою країни: утверджувала

ни, підписувала – теж кирилицею – найважливіші державні акти. Кирилицею

То Аннина туга за рідним краєм вписала світлий спогад

Після смерті Генріха І Анна офіційно вийшла заміж за нього, хоча Папа Микола II заборонив цей шлюб. У 1075 році вона востаннє підписала разом із сином державний документ... Століття прошуміли над землею. Засипали забуттям стежки, якими колись ходили володарі людських доль і бідняки. Бо всі люди підвладні часові. Вітри й дощі, війни й лихоліття безжально поруйнували палаци й храми. Неспинна тлінь перетворила в порох давні письмена, поховала в невідомість доблесні подвиги, відвагу й хоробрість. Лише сліди людської мудрості, щедрості душі – нетлінні; як і незгасна пам’ять про творців духовних скарбів...

У прохолодних сутінках Київської

під важким,

Мудрого. Він звеличував

зображенням на кам’яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлась Агнес. Легенди доповнюють це надто скупе повідомлення: то могила достопам’ятної дочки Ярослава Мудрого – Анни, королеви

назви, ОКРІМ А річка Славутич

Санліс Б річка Сена Г місто Берестечко

2. У день свого вінчання з французьким королем Генріхом

у Ромейському храмі Анна Ярославна подарувала єпископові А Біблію Б Євангеліє В Псалтир Г ікону

3. Назвіть, які історичні події

9. Уявіть себе французьким

двору навесні 1049 року Розкажіть, що вас найбільше вразило, здивувало під час урочистої служби в Софійському соборі

10. Чи були, на вашу думку, київські князівни сповнені поваги до науки й книжної мудрості? Підтвердьте свою відповідь, покликаючись на текст.

11. Визначте

13.

14.

15.

16.

17.

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß

Під час російсько-української війни

багато українських родин вимушено

виїхали до інших країн для тимчасового

або постійного проживання.

Чи потрібно вивчати рідну мову та

спілкуватися нею тим, хто живе поза

межами своєї країни?

Як можна проявити свій патріотизм під час перебування за кордоном?

Чому варто пам’ятати, що навіть за кордоном ми – частинка України?

Прочитавши

Ганна

(1924–2016)

Письменниця докладала максимум зусиль, щоб діти українських емігрантів не забували про своє походження, вивчали рідну українську мову, історію, шанували звичаї та традиції.

ËÈÑÒÓÂÀÍÍß

ОПОВІДАННЯ (Уривки)

Восени Івасикова родина переїхала з ферми до міста. На господарстві лишилися дідусь і тітуся Марта, старша мамина сестра. Сумно було Івасеві покидати рідну садибу, де він народивсь і прожив усі свої дев’ять літ. Зранку перед від’їздом він вислизнув із хати й ще раз оббіг цілу садибу, востаннє з нею прощаючись. У стайні погладив коней, що сумно дивилися на нього розумними карими очима, а курям сипнув повну жменю вівса. Кури вдячно закудкудакали й притьмом кинулися до зерна, забувши про Івася. Хлопець трохи на них розсердився, але що поробиш! Недарма ж каже дідусь, що то курячий розум. Кури далі свого

легко хапає шуліка. А от у тій буді, що її Івась сам зробив зі скриньок від кока-коли, живе найкращий Івасів приятель – Жук. Пса вдома не було, але він здалеку занюхав, що до нього завітав гість і блискавкою

примчав до буди, мало не зваливши на бігу Івася. Жук справді був

радий Івасеві й свою приязнь виявляв, не шкодуючи сил: його

чорний хвіст крутився, як вітряк, а радісне гавкання розбудило ще сонних гусей, і вони сполохано заґелґотали... – Тихо, тихо! – спиняв його Івась. – Годі вже! Ну, що ж, друзяко, прощай! Їду я вже від тебе... Жук не хотів вірити й біг за возом аж на саму станцію. Намагався вскочити до вагона, але

Івась, – і не маю кому. – А дідусь? – з докором вимовила мама. – Ти вже забув дідуся? Ні, Івась дідуся не забув, він часто про діда думав і навіть уві сні його не раз бачив, але що він дідусеві може написати? – Як не спробуєш, ніколи не вмітимеш. І ти маєш кому писати. – Кому ж? Усі мої українські товариші живуть тут, не буду ж я їм писати листи про те, що ми разом робили! А на фермі всі хлопці – американці... Мамо, я не знаю, що писати, – зітхнув хлопець. – Листи не можуть бути всі на один лад, – сказала мама, – бо тоді б вони були дуже нецікаві. Але, поки навчишся, починай з того, що запитай дідуся про його здоров’я, потім про тіточку Марту, про господарство, тоді напиши про себе щось цікаве, що з тобою трапилося, а тоді попрощайсь і підпишися.

Так Івась трудився, що аж упрів, три рази переписував, мамі показував, і, нарешті, вийшло таке: «Дорогий дідусю! Як Ви поживаєте? А я поживаю добре. А як тітуся Марта поживає? І я теж добре. А як Ваше господарство? І моє добре. А як Жук поживає? А тут у мене песика нема, бо господиня і так би не дозволила. А я ще ходжу до двох шкіл і до церкви. До побачення. Івась». Мама спочатку хотіла виправити листа, але махнула рукою і дала Івасеві поштову марку, щоб відіслав своє писання. Дідусева відповідь

Івасеві стало весело. Досі він бігав униз до поштової скриньки, приносив у хату пошту, але все то були листи для мами, тата й часом для Ромка. А тепер Івась, уже йдучи сходами, переглядав конверти,

землю під травичку, на сіно. Може, ти влітку приїдеш помагати

тобою, дуже-дуже скучаю. Приїжджай на канікули, а до того часу пиши мені часто й багато. Твій дідусь». (...)

Другий лист Івася

«Дорогий дідусю! Дякую за Вашого листа й пишу відповідь. Ви писали про коней, курей і гусей, але забули про мого песика Жука. Як він поживає? Передайте йому від мене привіт і дайте маленький шматочок м’яса. Я йому так під час обіду під столом давав, прошу за це тепер пробачення. Я вчуся багато, але оцінки отримую середні. Мама каже, щоб я дужче вчився, але то не біда, бо я в школі новачок, і тут трохи далі пішли, ніж у моїй старій школі. Обіцяю Вам, дідусю, що я буду вчитися краще. Мама сказала мені це написати... У класі я маю високу посаду – я відповідальний за черепашку. Я маю її годувати й доглядати. Мені всі заздрять. До побачення, дорогий дідусю, вітаю Вас і тіточку Марту. Ваш онук Івась». Івась утомився пишучи, але лист, здавалося, вийшов добрий. Усе ж таки попросив Івась маму перевірити, чи все гаразд. Мама сказала, що лист добрий, але як узяла червоний олівець і виправила помилки, то лист став такий строкатий, що аж дивитися на нього страшно було. Довелося лист переписати, і аж тоді можна було його відіслати. (...)

Нові сусіди

«Дорогий Івасику!

У мене є одна цікава новина: маю нових сусідів і – уяви собі мою радість! – вони українці. У них є двоє дітей: хлопчик, твій одноліток, і дівчинка Леся. Ти, може, скажеш: “От як щасливо трапилося! Просто, як у казці!” Але це не так.

Одного разу, обідавши в місті в ресторані, я почув, що за сусіднім столом якісь люди розмовляють по-українськи. Я зараз же підсів до них і познайомився. Це дуже симпатична родина Котлярів. Виявилося, що вони хочуть перебратися з міста на ферму, бо пан Котляр трохи нездужає. Лікар наказав

тільки цього й треба! Ти ж, може, пригадуєш, що наш сусід,

був іспит на мужність і стійкість. «Дорогий дідусю! – писав Івась. –

учитель

Росію. Я знаю, що росіяни заподіяли Україні багато кривди. Я добре знаю, де є на мапі Україна, Київ, Львів, Тернопіль та інші великі міста. Але вчитель показав указкою

й сказав, що це – Росія. Тоді я

показав, то Україна. Учитель розсердився і сказав, що нема чого мені ходити до школи, коли я хочу вчити інших; він знає це краще за мене, і в книжці так написано... – Я хочу побачити твого батька в найближчий час! – закінчив учитель.

Зізнаюся, я волів би, щоб тата викликали на щось гарне, чим я можу похвалитися, але я був радий, що тепер за мене заступиться тато, і вже ж напевно він зуміє переконати нашого вчителя, пояснить йому все про Україну. Другого дня тато не пішов навіть на роботу; узяв із собою

і ми втрьох уранці помарширували до школи. На наше щастя, учитель прийшов того ранку до школи завчасно, і ми

часу

рити ще до початку уроку. Разом із

кабінет

Правда, тато говорив тихо,

голос Ромка, що, видно, показував директорові якісь книжки. “Ось книжка професора Меннінга1, – казав він,

тати статтю Кіркконнелла

з книжками. Дві

Україну. Учитель сказав мені, що все з’ясовано і я мав рацію... Ще, правда, він говорив, що я нетактовно поводився, але тато обороняв мене, що я був зобов'язаний виступити

за

Дідусева відповідь була, як сказала мама, дуже тепла. Івась ніяк не міг зрозуміти, як то слова можуть гріти, а мама казала, що як хтось тебе любить, то й слова його теплі чи то в мові, чи то в листі. Якщо так, то дідусів лист був справді теплий. Справді, Івасеві аж гаряче стало, і він зняв светра. А може, то піч почала так гріти?

Дідусь писав, що Івась дуже добре зробив, що не промовчав. Бо мовчанка – то знак згоди. Коли тобі хтось каже, що светр не твій, а чийсь інший, а ти будеш мовчати, то в тебе твій светр із плечей

усі светри у світі. «Ти питаєш

ся, усе на світі любить і всім цікавиться. Після тебе

найкращий хлопець у світі. Але чому це я мушу ввесь час переказувати вам вітання, коли ви можете самі собі гарненько листуватися? Надсилаю тобі його адресу. Напиши йому листа, і він від радощів підскочить до стелі, бо, хоч песик у нього є, але приятелів обмаль, а українців поблизу нема взагалі». Листування з Євгеном

Євген швидко відповів на Івасевого листа, і вони

особливо Євгенові, бо за півтора року листування з

руці, а от Євгенові

ніколи б не наважився, щоб не образити його, але це було й непотрібно: Євген уважно читав Івасеві листи й помічав різницю між своїм правописом і Івасевим. Він придивлявся до слів і речень, а часом зіставляв їх зі словником та українським

про те чи те в Івасевого дідуся. Урешті дійшло до того, що хлопці вже писали коротко і ясно, не тратячи багато слів на описи. З дідусем була інша річ, бо дідусь любив писати про життя і людські думки, а з Євгеном Івася єднали риболовля, колекціонування марок, автомоделі. Часто вони присилали один одному недорогі, але важливі подарунки, обмінювалися марками й камінцями. Євген зібрав усі потрібні трави для Івасевого гербарію, а Івась склав модель літака з дрібненьких частин, а тоді розібрав і послав усе те Євгенові, щоб і приятель із цим поморочився. Коли Івась ще був на фермі, він дуже любив рибалити.

Вечорами хлопці сідали в коморі, де

і слухали оповідання, а цим оповіданням, здавалося, не буде кінця. Але по деякім часі дід починав клювати носом і засинав. Хлопці вкривали його рядном і навшпиньки відходили. Дід спав недовго, через якої пів години прокидавсь і дивувався, де ж то поділися хлопці, потім умивавсь і вже йшов спати

рано, а вставав, як сам казав, разом

добрим словом згадуватимуть. Ти ж його не забудеш, правда? – Ніколи! – коротко вимовив Івась, утираючи рясні сльози. Він розумів, що відтепер уже ніколи не одержить від дідуся листа, не побачиться з ним, як поїде в гості на ферму... Але все добре, чого навчив його дідусь, він свято берегтиме в серці. Не буде вже він писати до дідуся, але лишився йому на потіху Євген, а через Євгена він познайомився з іще одним українським хлопцем, Олександром, що живе аж у Німеччині... А Олександр листується з двома дівчатками, що живуть в Австралії... Так, через листування міцним ланцюгом єднаються молоді українці в цілому світі, і Івась почуває себе важливою ланкою в цім ланцюзі. А початок цьому дав дорогий, незабутній дідусь своїм щирим українським серцем і теплим, як сонце, словом.

1. Розгадайте ребуси Як слова

3. Виграти

Б Ромко Г дідусь

4. Розкажіть, що ви дізналися

5. Що батьки робили для

Поясніть свій вибір  Яка хата – такий тин, який батько – такий син.

 Дерево міцне корінням, а людина – друзями.  Де двоє їдять, там і третій наїсться  Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається  Слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш  Щире слово, добре діло

Вкраїна – мати, за неї треба головою стояти.

Гни дерево, поки молоде, учи

11. Чи знаєте ви когось із людей (можливо, читали

12. Проаналізуйте особливість побудови оповідання

14.

15. Поміркуйте, що означає такий вислів: «Жити з Україною

16.

об’єднуватись і пропагувати

у світі? Чи зможуть, на вашу думку, Євген та Івась стати гідними представниками України за кордоном?

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß 17.

Богдан Лепкий – поет, прозаїк, перекладач, педагог, літературознавець, художник. Народився на Тернопільщині в багатодітній сім’ї священника. Його батько, Сильвестр Лепкий, знав десять мов, приділяв особливу увагу навчанню дітей. У родині завжди любили книжки, тут звучали українські пісні, витав дух любові до історії рідного краю. Богдан грав на скрипці, декламував вірші,

(художникомживописцем), але перейшов на філософський факультет Віденського університету. Згодом продовжив навчання у Львівському університеті.

Працював учителем у Бережанській класичній гімназії, викладав українську, польську, німецьку мови, літературу, історію, географію.

Більшу частину свого життя Богдан Лепкий прожив на чужині –у Польщі, Австрії, Німеччині. Писав казки, оповідання, повісті. Відомим став його історичний роман-трилогія про Івана Мазепу: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин».

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

Життя на чужинí викликало в Богдана Лепкого ностальгію1 за рідним краєм Так народилась у 1910 році в Кракові пісня «Журавлі» («Видиш, брате мій...»).

Ось що розповідав про це сам автор: «Я вертав із театру, з драми Виспянського “Ніч листопадова”. Під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики журавлів, що відлітали Вірш склався немов сам собою, без мого відома й праці. До нього дібрав музику мій брат, Левко Лепкий

ÆÓÐÀÂË²

ПІСНЯ

Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі в вирій1.

Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки2 море перелечу, Крилонька зітру.

Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Музику до пісні «Журавлі» написав А Богдан Лепкий

дуб у полі – не ліс.

За рідним краєм і в небі сумно  У чужій стороні й весна не красна  Кожному мила своя сторона

Ì²ÐÊÓªÌÎ

11. У пісні ліричний герой, звертаючись до співрозмовника, називає його братом. Поміркуйте, чи про родинні стосунки тут ідеться. Як по-іншому, на вашу думку, міг би назвати ліричний герой свого співрозмовника? Скористайтеся словами-підказками Поясніть свою відповідь

12. В одному з варіантів пісня починається такими словами: «Чуєш, брате мій...» Який із варіантів, на вашу думку, більш вдалий? Поясніть чому.

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß

13. Виконайте завдання одного з варіантів. Варіант А. Поміркуйте над словами українського педагога Василя Сухомлинського Висловіть свої роздуми у формі есе (5–6 речень). Бо вони вирушають у далеку дорогу Летять у теплий

у виконанні Квітки Цісик, відомої співачки

українського походження, яка жила в США

Опишіть усно свої враження від музичної композиції Які почуття викликала у вас пісня у виконанні Квітки Цісик?

14. Напишіть есе «Туга українців за рідним краєм сьогодні».

15. Знайдіть в інтернеті та послухайте

Розділ 2

spadok.org.ua Леся

(1871–1913)

Пчілка

усну

творчість, а також колекціонувала вишивки, її маленька дочка з ранніх літ знала багато старовинних народних пісень, а у вісім років сама вимережила батькові сорочку. Якось на Водохреще Леся разом з іншими дітьми пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, промочила ноги й занедужала на туберкульоз кісток. Почалася затяжна багатолітня боротьба

ÄÀÂÍß ÊÀÇÊÀ

ПОЕМА (Скорочено)

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво, Що не все в ній буде нове. (...)

Тож, коли хто з вас цікавий, Сядь і слухай давню казку, А мені коли не лаврів, То хоч бубликів дай в’язку. І

Десь, колись, в якійсь країні, Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще віршах, Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний1, Тільки мав талан2 до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода3 гожа,

Хоч не був він теж поганий, –

От собі – людина Божа!

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду. (...)

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Тільки чує – гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

1 Нещасний – тут: бідний, убогий.

2 Талан – тут: талант.

3 Урода (врода) – зовнішній вигляд.

4 Лицар (історизм) – воїн із

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долину вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! – кричить він. – Обережно!

Віку збавите людині!» (...)

Попереду їхав лицар4,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте, – крикнув, – що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, – поет відмовив, –

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

 Який аргумент наводить

поет, відмовляючись устати зі стежини?

«Се ще также полювання, –

Мовить лицар з гучним сміхом. –

Слухай, ти втікай лиш краще, Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся. З ним ночую, з ним і днюю;

Ти втікай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю!

і спорядженням.

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! –

Мовить лицар. – Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу.

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці, геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! –

Мовить наш поет. – Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний! –

Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість –Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже1,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, –

Так поет відповідає, –

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає». (...)

Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину! (...)

Геть одбившися від гурту, Їде лицар в самотині.

Зирк! – поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! –

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. – Ой небоже, Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане, Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане! (...)

Бачиш ти – оця діброва, Поле, небо, синє море –

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

 Ганна Федорченко Ілюстрація до поеми

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

 Чому лицар Бертольд назвав поета божевільним?

«Може буть, – поет відмовив, –

Певне, всі ми в Божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці, Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю, Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі».

Засміявсь на теє лицар: «Давню байку правиш, друже!

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

серенаду для Ізідори. (...) «От спасибі!» – крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався, А вже лицар був надворі, На коня – і геть подався.

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори, І спинився під віконцем У своєї Ізідори.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний...»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну1,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході: «Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й

ДУХОВНА СВОБОДА І САМОБУТНІСТЬ

Хутко в неї під віконцем Мандоліна залунала, Із потоку гуків чулих Серенада виринала: «Гордо, пишно, променисто Золотії світять зорі,

(...)

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада Залунала у просторі,

III

Вийшла з хати Ізідора Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини.

Незабаром відбулося весілля Бертольда й Ізідори

людей, «тільки нашого поета пан забувся запросити».

(...) Час летів, немов на крилах, І, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподівано настало.

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів1

На війну скликать лицарство. (...)

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Ізідору,

У неділю вранці-рано

Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське2 господарство. (...)

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці, Поки спогад ще не гине...»

Так вони співали, йдучи

Через дикії пустині,

Додавав той спів розваги

Не одній смутній людині.  Ганна Федорченко Ілюстрація до поеми

нарікання та тривога

Вийшли тут наперед війська Військові співці славутні1,

Всі вони були при зброї, А в руках тримали лютні2.

З них один промовив: «Браття!

Часу маєте доволі,

Щоб Бертольда покарати,

Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі

Кілька слів до вас сказати,

Та співцям співати личить,

Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько

Струни срібнії торкає,

Усміхається лукаво

І такої починає:

«Був собі одважний лицар,

Нам його згадать до речі,

Він робив походи довгі –

Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим

Руйнував ворожі міста...

Чули ви його розповідь:

“Я один, а їх аж триста!”

Ну, та сей одважний лицар

Якось вибрався до бою.

І вернув живий, здоровий:

Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей

Кожен з вас тут знать готовий,

Се буде речення мудре:

“Утікай, поки здоровий!”»

«Утікай, поки здоровий!» –

Всі співці тут заспівали; Вояки стояли тихо,

Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:

«Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати,

Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні

Бусурменський. Перемога!

От тепер уже одкрита

Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо

Всіх співців казав зібрати І, коли вони зібрались, Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші,

Ви, красо всього народу!

Ви нам честь відрятували,

Вам ми винні нагороду!»

Та співці відповідали:

«Ні, не нам, ласкавий пане,

Той, хто сих пісень навчив нас, Нагороду хай дістане.

Він зостався, щоб піснями Звеселять рідну країну, Там він має розважати Не одну сумну родину». (...)

«Тільки б дав нам Бог щасливо Повернутися додому, Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому!»

(...) Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини.

Знов зажив життям веселим

Біля милої дружини.

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Нагороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справді був Бертольдо гідний.

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було недовго,

Він дедалі в смак ввіходив

І потроху в себе в графстві

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба грошей! (...)

Почалися нескінченні Мита1, панщина, податки, Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки2.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, –

Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –

У ярмі стогнали люде,

здавалось, що довіку

Все така неволя буде. (...)

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті: Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місту ходять

І піснями люд морочать, Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, –

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає. (...)

«Що се, що? – кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

«Не турбуйся ти даремне, Все одно, вельможний пане, Вловиш нас сьогодні десять, Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо, Маєм свого отамана, Він у нас одважний лицар3, Врешті, він знайомий пана». (...)

 Як народ ставився до поета?

Тут Бертольд щонайвірніших Слуг до себе прикликає

І до нашого поета У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам’ятаю, Як пісні його втішали Нас

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися

До убогої оселі, Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє1,

А коли вони скінчили, Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

 Про що шкодує поет?

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів2, –

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

1 Знаднeє

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли...»

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!» (...)

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, –

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати, І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

«На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі, Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, –

Маю думи-чарівниці, Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця...»

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

2. Розташуйте подані

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху1 його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного

Виступає слово праве –

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

, що поет усе-таки погодився стати придворним співцем Накресліть у зошиті й заповніть порівняльну таблицю (4–6 пунктів). Що матиме поет, ставши придворним співцем Що втратить поет, ставши придворним співцем

17. Установіть відповідність між подією твору та елементом сюжету Подія Елемент сюжету

1 військовий похід Бертольда

2 поета ув’язнюють 3 у якійсь

4 поет відмовляється стати придворним співцем 5 перша зустріч

18. Знайдіть у поданому

У природі буває такий феномен: пара сірих ворон виводить пташеня білого забарв-

лення. Але вижити такому пташеняті

важко – інші птахи закльовують його, виганяють зі зграї Вислів «біла ворона» вживають

на означення особливої, нестандартної

людини, не такої, як усі. Вона може не так

одягатися, не так поводитися, а головне –

мислити не так, як усі

Чи доводилося вам зустрічати в житті

людей ‒ білих ворон?

Як ви ставитеся до таких людей?

Чи потрібно підганяти свою унікальну особистість під загальноприйняті шаблони?

Зрозуміти внутрішній світ людини, не схо-

(1939–2003)

народивсь у селі Петрушині на Чернігівщині незадовго до

початку Другої світової війни. Коли хлопчикові було два роки, батька забрали на фронт, мати з двома дочками й маленьким сином дуже бідували під час окупації. «Здається, відколи пам’ятаю себе, я мріяв писати книги. Книги ввійшли в моє життя природно – як повітря, вода, сонце...», – згадував митець.

Володимир закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, працював у

журналах. Творчий ужинок Володимира Дрозда – вагомий і щедрий: понад 20 книжок повістей

задрімав біля

наблизився до загорожі та хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні, що на краю села, і сивою

Коні, гризучи та штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився – змалку ненавидів табун, гурт, хотів бути

ють Шептала. Степан ніколи не

б’є його, хіба ненароком у гурті

зачепить пугою чи про стороннє

око стьобне. Ніколи не посилає

на важку роботу, якщо є кого

іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то через злий випадок, химери долі. Справжнє місце йому не тут; хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що:

маленький чоловічок, навіть не

білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом. Коні заспокоїлися, розбрелися

Шептало знову залишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди й покотилася до колін, що зрадливо затремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Хотілося проштовхатись у середину табуна, загубитися між ребристих кінських тіл. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив’ялої трави.

«На мене вкаже, обов’язково на мене», – думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрість не була несподіваною, хоч напевно знав, що Степан його не потривожить. – Шептала візьмеш, – сказав конюх хлопчакові. – Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову та

водянистими очима. Привабливість теплого надвечір’я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка про роботу забарвлювала все в темні, холодні тони. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід та їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – у цім було щось принизливе.

жував

улюблені конюшинки, але зараз здавалися прісними. «Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень.

розвидніється, до міста почимчикують,

очах поволі випогоджувалося. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати в привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше – через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині залишаться завтра голодні? Мабуть, саме так.

Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, уже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили – хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого1, уперше осідлали,

геть вимочаленого, знесиленого,

жиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, залишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювався, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі3 з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. У добровільному напруженні було щось від самостійності, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями

узбіччі дороги. Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал4. Степан вийшов із конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спекотного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Коні, боязко косячись на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до

молоді кобилки затіяли посеред вулиці, за кілька кроків од Степана, жартівливу бійку. «Мало вас сьогодні ганяли, – злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. – І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій – то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку». Узагалі, він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога. Із сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв у різні боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнідих, перистих так мало розуму, що просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на пів голови, на пів кроку й озирався на конюха, укладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас із тобою таких тільки двоє. (...) Червоне сонце опускається в роз’южену куряву, з-за лісу – краєчок грозово-синього хмаристого холоду. У глибині банькатих Шепталових очей – рожеве тремтіння, наче без підків ступає по кризі. Зате скільки незалежності в крутім вигині шиї, у густій гриві, у розміреному ритмі струнких ніг! Такі хвилини окупають і безглузде кружляння в приводі, і сором міських райків, і колотнечу навколо корита. Він забуває, що відразу після водопою на нього одягнуть хомут і поведуть на ферму, а може, запряжуть ще й завтра, і позавтра, і кожного дня, до самої смерті. А коли здохне, люди здеруть шкуру й закопають під ліском.

Якось він сам возив туди одного гнідого; з-під попони стриміли червоні кістки ніг, а слідом бігли голодні пси й жадібно облизувалися. Він усе

забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади. Попереду клуб-

ком куряви котить табун, за табуном – Степан, а за кіньми й Степаном – він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і

вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом із ними, усесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. Жовтаві соняхи перевисають через тини, од лісу віє прохолодою; уночі задощить, вони ночуватимуть у конюшні,

кидається в гущу, у гарячі кінські тіла – гніді, вороні, перисті. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить. (...) Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю і розсипалися по піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель, а ще далі, за вищипаною гусячою цариною аж до самого лісу, стелилися луки. Він тільки переставляв ноги, опустивши голову до самої землі, поки свавільний кінський потік кудись, – тепер було зовсім байдуже куди, –ніс його. Шептало ще ніколи не переживав

стало тим, чим було насправді,

прірва, відчай. На косогорі Шептало спинився, підвів

орами доріг, зазирав

коси, неначе на залиті вогнями циркові арени. Біля вільних коней теж жив страх, але ж інший,

бруківці, свистів батіг

– Но-но! – суворо

І тоді сталося несподіване для хлопчака,

й для самого Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло й підняло. Білий кінь із нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко

опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь. Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння журавля та плескіт води

тими забралами

в безобрійній, німій тиші.

Білий кінь задер голову, сп’яніло

ної радості. На іржання білого

лелека – клекіт захлинувся в урочистій задумі, і знову все стихло, здавалося, навіки. Шептало впав на спину, покотився по м’якоті, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні – голосисто й заклично. (...) Нічна волога стала незатишною, мулькою, ніби стійло повесні, коли немає підстилки. З-за копиць, од річки, віяло теплом. Білий кінь радо попрямував туди, полощучи боки між шерехатих сінних долонь і розгойдуючи на копицях одноногих, потривожених грозою лелек. Копиці пахли ситою зимовою ніччю, коли завірюха безсило

стіни, шелестить по дверях сипучим снігом, а в конюшні парко й дрімотно. Але з кожним кроком до річки

копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав

течією – од трав’яних хвиль до білих громів у вишині.

сизу піщану косу й, струсивши воду, відчув себе таким сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегукуючись із громами. Тепер йому захотілося спокійно напитись, і він пішов по сизій косі до затоки. Пив скупими ковтками, цідячи воду крізь зуби та шкодуючи, що втамував спрагу. Раптом

не втримало, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравістю,

батогом.

Узлісся, наскрізь промите дощем і прочесане вітром, гривасто розгойдувалося, ніби голови коней у степу. У шепелявих заростях було темно, мокро й сиротливо. Білий кінь полохливо сахнувся – сосни глухо гупали об землю молодими шишками. «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?» Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував. Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір – і коли біг, вирвавшись із

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку й покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся

уже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Колишній спокій і розсудливість повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою

та вівсянкою. У конюшні не світилося.

4. Шептало іноді, ніби звичайний

тісняву

штовхався, щоб не пити воду з іржею

5. Білий кінь утік від Степана, бо хотів вільно побігати по зеленій траві та напитися чистої річкої води

6. Говорячи «я інакший, ніж вони, нас

7. Шептало повернувся в конюшню після нічного купання сліпучобілим

10. З’ясуйте, які художні засоби

ють ці засоби у творі?

1. Дорóга впала в зарослий

, як прірва, відчай.

3. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий

поблизу, за лісом

11. Зіставте два образи через подані цитати. Чому Шептало, на

думку, постійно намагається виправдати вчинки конюха Степана? Про що це свідчить? ШепталоСтепан

 «Кінь особливий, кінь білий...»

 «Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били».

 «Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизнý, а про чуже око краще залишитися колишнім».

 «Маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий».

13.

15.

16.

17.

18. Автор завершує

19.

20.

21.

ДОВІДКА

Георгій Переможець – покровитель воїнів, хліборобів і скотарів, захисник від ворогів і диких звірів

22. Під час дискусії висловте свої міркування щодо поданого твердження: «У колективі треба бути таким, як усі, та приховувати свою оригінальність, особливість, адже білих ворон не люблять Тому Шепталу краще

Юрій Винничук народивсь у місті Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Вищу освіту юнак здобув у Прикарпатському педагогічному інституті, отримавши диплом учителя української мови і літератури. Художні тексти, у яких автор викривав тогочасний режим, були написані в 70–80-х роках

століття, а поширювали їх у рукописному вигляді чи в примірниках, виготовлених на друкарській машинці.

бітками: працював художником-оформлювачем, вантажником. Згодом організував естрадний театр «Не журись!», у якому був режисером і автором сценаріїв, пісень. Працював редактором кількох львівських

попит. Юрій Винничук – автор творів і для дітей, і для дорослих, перекладач із багатьох мов. У повісті-казці «Місце для дракона» письменник знайомить нас із незвичайним змієм, який любив метеликів і відмовлявся битися на лицарських турнірах. Чи можливо таке? Про це ви дізнаєтеся, прочитавши твір.

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

Повість-казка Юрія Винничука «Місце для дракона» – філософський твір про сучасний світ, де й досі діють «драконячі закони». Те, що було потворне зовні, виявилося прекрасним за своєю суттю. Дракон Грицько – це не жорстокий страхопуд, а поет-християнин. Він мріє не руйнувати й нищити, а творити й милуватися красою світу.

Твір має назву «Місце для дракона», але несподівано з’ясовується, що якраз

душею,

Ì²ÑÖÅ ÄËß ÄÐÀÊÎÍÀ

ПОВІСТЬ-КAЗКA (Скорочено)

Не від того я помру, Що на світі буде война, А від того, що вона Мого вірша недостойна. Ярослав Довган Розділ І

У вікні дзижчaлa мухa, і нудотливе оте дзижчaння нaвівaло сон... Спекотливий полудень порозморювaв усе довколa, жовтою від пилюги і сонця вуличкою плентaлaся бaбa Дрімотa і мaк розсипaлa – куди мaк сипне, тaм усе й зaсне, a по нивaх недожaтих блукaлa Полудниця1 із серпом і пильнувaлa, чи не зостaвся який сміливець нa полі у полудень дожинaти, aле не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці не відкупишся і не відмолишся – мaхне серпом по шиї, тa й крaй. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривались у порох кури, навіть метелики непорушно застигли на квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним

чанням, у сни зaнурений, нaче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, a вночі ніколи, й тому-то він із тaкою шaнобою до них стaвився, що оголосив по всьому князівству нaкaз, щоб aні однa душa не вaжилaся в полудень потривожити його супокій. (...) Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий

новувало бажання струсити із себе оту

кидався щось робити – затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує. (...)

У князя булa донькa – прекрaснa Нaстaсія. Прийшлa їй порa до вінця стaвaти, aле зa дaвнім звичaєм прихильність князівни здобувaлaся в турніях2 чи військових походaх. Нaречений мусив бути героєм. Тa де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімaє? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни,

Ось вони осудливо зиркають на нього з портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче

розпечене. Далебі, уже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління. (...) Прибіг зaхекaний воєводa. Стaв перед князем, вибaлушивши здивовaні очі тa кривлячи ротa в гaмовaному позіхaнні. – Слухaйте сюди, – скaзaв князь. – Так далі не піде. Ми котимось у прірву, – тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане. – До чого дійшли вже? Я доньку зaміж не годен видaти.

Зa кого її віддaм? Де герої? Де лицaрі, услaвлені подвигaми? Гa?

Воєводa роззявив було ротa, проте тільки для того, щоб випустити

нa волю «ги-и-и-х», бо головa його, ще не освіжілa після сну, не моглa ніяк второпaти, що від нього хоче князь. – (...) Ви ж воєводa, тaк? А де вaше військо?.. Дaю двa тижні. (...) Оголосіть по всьому крaю, що від дня святого Онуфрія зaпровaджуються турнії. Мій стaрий зaкон, який зaбороняв герці1 між лицaрями, скaсовую. Усе зрозуміло? (...) – Тa кожен колишній вояк уже тaк з вухaми в господaрство зaліз, що оно збіжжя вивезе до Чехії, то зaробе стілько, що, дивись, і сaм зможе військо нaбирaти. (...)

– То що порaдите? – спитaв князь.

– Пригнався днями до мене побережник. Каже, бачив дракона.

–

Та йдіть!

– Каже, біля Бистриці.

– Спрaвжнього дрaконa?

– Ну та справжнього. З крилaми. Усе як мaє бути. Вогонь видихaє. Здоровий, кaже, як горa. (...)

– Тaк і оголосіть: хто переможе дрaконa – пошлюбить князівну й сяде нa престолі. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цю вість зачують, ураз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють. * * *

Дрaкон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежaло, може, із сотню літ у печері. Не було кому зaопікувaтися ним тa нaвчити дрaконячого способу життя, бідолaхa нaвіть не знaв, чим повинен хaрчувaтися, і їв собі трaвичку, листячко, різні тaм ягідки, дикі яблукa й груші. Але якось він серед ночі зaбрів до густелезного лісу, проблукaв у ньому до світaнку й, коли вже повертaв нaзaд, нaтрaпив у гaйку біля річки нa чиюсь хaтину, з-зa хaтини чулося лунке гупaння... Небaвом зaтихло й з-зa рогу вийшов стaрий чоловік, несучи оберемок дров. Дрaконa він помітив щойно тоді, як висипaв дровa біля порогa, і хоч оте чудовисько нa ту пору було всього лиш зaвбільшки

не зaлишaється,

щоденник свій списав, а це

буде – прочитає та й мене добрим словом згадає. Мені книжнa мудрість нa користь пішлa. А тобі нaвіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книжок. Дрaкон приходить нa світ чинити лихо... Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не осоромив. А книжки добрa вчaть. Як же ти зло чинитимеш, коли прaведним стaнеш? – Що ви тaке говорите, дядечку?! – жaхнувся дрaкон. – Тa мені й нa думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось погaного зробив? – Е-е, синку, подивися нa себе

зaрікaйся. Буває, що й вовка змалечку приручать і при хаті тримають. І що з того? Вовк усе одно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна роздере. (...) – Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить? – Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув колись, щоб зайці вовків їли, а вовки на луці паслися? Чи можна бути

певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса?.. А тоді, так само, як і вся

порода твоя, на людей кинешся. (...) – Я виріс на траві й траву їстиму. Нaвчили мене вже стільки всього, що як іще й грaмоти нaвчите, гірше не буде. – Бач, тобі пальця в писок не клади! – розсміявся пустельник. –

Гаразд, навчу.

І нaвчив. Тa тaк, що й сaм дивувaвся з успіхів учня. (...) * * *

Князь зібрав лицарів біля печери, щоб ті вбили молодого дракона. Але дракон не хотів битися

подвиги вершити.

шинку «Під веселим раком» висіли нa стінaх портрети князів, нa портретaх сиділи мухи. Шинкaр був у розпaчі. – А мух! А мух!.. Скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко! Його пишнa жіночкa з’явилaся з тaцею чистих кухлів. – Що тaке, мій Мойшеле? –

Хтось нaм ті мухи нaсилaє. Може, з-зa гряниці?.. Вчорa стілько тих лицaрів приперлось – яй-яй-яй! (...) – Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане. – Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. У нас таких не буває. – Слухaй, Мойшеле, a може, того змія нaші сюди нaслaли?

– Але чого не попередили, що я мaю робити? Чи кричaти «Бий змія!», чи мовчaти?

– Я думaю, требa кричaти рaзом зі всімa. Тaк безпечніше. – Але коли той змій нaш? Потім спитaють: чого кричaв? – А тaк спитaють, чого не кричaв. – Думaєш, не питaли? – шинкaр озирнувся і стишив голос. – Учорa пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сaм тaємний рaдник. От він і спитaв: «А скaжіть мені,

цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

Цс-с-с! Про вовка промовка...

спрaвді – до шинку зaйшов сaм тaємний рaдник, весь у чорному одязі... – Скільки мух... Звідки вони беруться?.. – Це все з-за гряниці! От звідки. – Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

– У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

– Ми з ними боремося, – підказала Ривка. – І перемaгaєм! – зaкивaв головою шинкaр. – Я всіх зaгряничних

мух зaписую... – Гм-гм... – зам’явся радник. – Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

Відчизняні мухи найкращі у світі!

Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи!

– та їх зовсім не чути. Сказано – свої. – Гaрaзд, a що ви думaєте про дрaконa?.. І він з-зa грaниці? – Аякже! Із сaмої Візaнтії... Вони нaм грецьких дрaконів, a ми їм – люботинських щурів. Хaй нaчувaються! А нaші щурі – сaмі знaєте – нaйкрaщі у світі... Тaємний рaдник витяг з-під плaщa сувій, розгорнув його, і шинкaрі побaчили нaмaльовaного дрaконa з трьомa головaми, що сидів нa горі кісток тa черепів, a в лaпaх його звивaлися впольовaні люди. Уся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

– Вей-вей, яке страхоття! – сплеснула руками Ривка.

– Оце повісьте в корчмі, aби лицaрів до бою нaдихaло, – скaзaв радник. (...)

Розділ II

(...)

їхaли

зa

трохи оддaлік їхні слуги, a позaду чвaлувaв низенький кумaнський жеребець, нaлaдовaний усячиною.

– Як ви гадаєте, – озвався джура, – чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

– Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший. – Нa все Люботинське князівство немaє од вaс хоробрішого.

Не вчися, хлопче, підлaбузнювaти.

–

Цікaво, a якби не було дрaконa, чи ви б посвaтaлися до князівни?..

– ...Перешкоди, які постають на шляху до серця князівни, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і нa думку не спaло б одружувaтися. Сорок п’ять – це вже не вік для одруження. – Кaжуть, князівнa молодa й вродливa. – Я мaю її портрет. (...) – І спрaвді, вонa прекрaснa! – зaхоплено вигукнув джурa і, вловивши мент, коли пaн Лaврін одвернувся, припaв до портретa вустaми, нaче до ікони Діви Мaрії. – Боже, якa прекрaснa!.. Ви її любите? – ...Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій остaнній подвиг.

А князівна – заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витри-

маю в їхньому замку? – Вaс чекaє князівський престол. – Держaвні спрaви не для мене. Я виріс у сідлі й із мечем у рукaх

волію постaти перед Богом. Як Святослaв Зaвойовник1, що головою

нaклaв у бою з печенігaми. (...)

Рaптом нa купі кaміння при дорозі уздріли якусь стaру бaбу.

– Дaй боже здоров’я! – привітaвся лицaр. –

Дaй боже й вaм, – зaкивaлa головою бaбa. – Куди їдете?

– У Люботин.

– А-a, битися з дрaконом?.. Мaєте що їсти?

Лицaр дaв знaк слугaм, і ті, видобувши з торб рештки м’ясa, подaли бaбі... –

Дaлисьте стaрій бaбі їсти. Я вaм поможу... Ви чули коли про Чорного лицaря, володaря зaмку Куропaс?.. У нього був меч Вілодaн. Якщо ви зумієте витягти його з розколини в скелі, то він буде вaш. Мені потрібен язик того дрaконa. Я сaмa зa ним прийду. – Нa бісa вaм язик? Ви хто – відьмa? – Хе-хе! Відьмa не відьмa, aле своє діло роблю... – Дістaти мечa Чорного лицaря, звичaйно, честь великa, тa чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зaрубaю дрaконa?.. Який же це подвиг?.. Не требa мені того мечa. Скaжи, бабо, чи виберемся ми із цього лісу до вечорa?.. – Як побaчите скелю, котрa буде схожa нa сову, то звернете нa стежку ліворуч. А зa мечa, лицaрю, ще пошкодуєш... Хе-хе, пошкоду-уєш. (...)

Розділ III – Доброго вечорa, – привітaвся князь до пустельникa, що сидів нa призьбі.

Доброго й вaм... – Я до вaс нa порaду приїхaв, – скaзaв князь...

1 Святослaв Завойoвник (938–972) – київський князь (945–972), син княгині Ольги.

– Чого б я з вaс глузувaв? Кaжу, як воно є. Я сaм його нaвчив грамоти... – Певно, і Біблію тa Євaнгеліє дaлисьте? – Дaв... Коли я з дрaконом познaйомився, він уже був тaким... Добрим... Він не хоче битися з лицaрями. Не хоче крові проливaти...

– Але ж тaке не бувaє! Де хто чув, щоб дрaкон зaймaвся книгaми?! – ...Він і вірші пише... Я можу прочитaти. – ...Мені свої віршомaзи вже нaбридли, a ви ще зміїні вірші хочете всучити.

– Як хочете. Вірші гaрні...

Князь підвівся, обсмикaв одяг і додaв:

– Я нікому не хочу злa. Але дрaкон мaє бути убитий... Тaк було й тaк буде. А крім того, донькa... Зa кого її видaм?.. Агa, зaбув спитaти. Скільки в нього голів?

– Однa.

– ...Однa головa! Курaм нa сміх! А де ще дві? – Тaкий вродився. – Ну, пішли часи... Уже й дрaкони порядні

що воно тaке глупеньке вдaлося. (...)

Печерa й спрaвді булa сухa й

нилися нa гaлявині, котрa буялa соковитою

пурхaли метелики й мушки...

Сподобaлося?

Ще й як! А то сидиш

бaчиш...

Посеред гaлявини світилося голубе

озерця. Дрaкон тішився, наче мaлa дитинa, обнюхувaв квіти, зaнурювaв голову в воду й зaдоволено пирхaв... «Як йому скaзaти про князя?

Згоден зі мною говорити?

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь зaтупцяв нa місці, роззирнувся – ніде ні живої душі...

Спочaтку з’явилaся дрaконовa головa нa довгій шиї, нaсторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув нa чудовисько і відчув, як мурaшки зaбігaли по спині, – дебе-елий дядечко, з тaким ого-го скільки ще мороки буде. Переконaвшись, що ніде небезпекa не перестерігaє, дрaкон трохи виповз із печери і поклaв голову нa протилежному березі нaвпроти князя. Князь обережно, мов нa тонку кригу, постaвив ногу нa морду, зробив один-двa нерішучих кроки, a дaлі тaк прудко, що й ніхто б не

сподівaвся, перебіг по шиї нa другий бік. На галявині їх чекав пустельник. (...)

Вони примостилися нa трaві... Пустельник щось там промимрив

про гарну погоду, дракон лежaв нерухомо, бо якрaз йому нa носa сів

метелик, і він боявся його сполохaти...

– Егм... – почaв князь, – сподівaюся, вaм не дуже зaшкодив той дим?

– ...Уже вичухaвся.

Метелик спурхнув і полетів понaд озером. – ...Нa щaстя, я спохопився вчaсно тa звелів розкидaти бaгaття.

– То це ви мене врятувaли? Я вaм безмежно вдячний. (...)

– То ви... е-е... вибaчaйте, скільки років мaєте? – звернувся князь

до дрaконa.

– Вісім.

– Вісім! Ну-у... це... егм... як для коня, то вже той... a як для чоловікa, то ще, хе-хе, й зовсім... Ну, скільки їм, скaзaти б, хе-хе, відпущено?

–

Хто його знa?.. Ще жоден дрaкон своєю смертю не вмер.

– О! Бaчите? – пожвaвішaв князь. – Жоден!.. Ви от... вибaчaйте, як вaс величaти?

– Нaзивaйте Грицьком. – Як? Грицько?.. 

дaлеко стрaшніші іменa. Афросіaб чи тaм Джaудaр.

А я не збирaюся нікого стрaшити. – Усякa твaр мaє своє признaчення, і дрaкони мусять нести лише смерть і руїну, бо нa те вони й створені... А то що ж виходить? Усе летить шкереберть!.. Тa це вже якесь вільнодумство! Від цього й до «Геть з князями!» недaлеко!..

– Е-е... – встряв пустельник. – Молоде ще, зелене... – Ну, молоде... a собі нa умі... оно якa головa великa... Тaкі голови для держaви – ве-ве-ликa небезпекa. Не знaти ще, які він вірші пише. – Ось нaте сaмі подивіться.

Князь узяв сувій пергaменту й почaв читaти вголос:

Розквітaють дивні квіти, розкривaють пелюстини, a метелики стікaють

по вустaх, як сік ожини.

Сни дзвіночків голубіють, зaзирaють у кишені, a ти сиплеш їм дукaти1

у роззявлені їх жмені. ...............................

День минув, і склaли крилa всі метелики нa зиму.

Зaховaйся й ти в шкaрлупку і ридaй собі зa ними.

1 Дукaт (історизм) – срібна або золота монета.

– О! Зaховaйся у шкaрлупку! А це як розуміти? Про дукaти? У вaс що, дукaти є?

– Немa в нього ніяких дукaтів, – зaступився пустельник. – Це обрaз тaкий.

– Знaємо ці обрaзи. Як гроші дaй, тaк обрaз. (...) – Він тaлaнт, – погодився пустельник. – Спрaвжній християнин. – ...Дрaкон-християнин! – нaдувся князь. – Ти тaкими словaми не розкидaйся. Скaзaно в Писaнії: «І пошлю нa вaс змія»... Слухaй, скільки тобі, кaжеш, літ?

– Уже вісім, – відповів дрaкон. (...) – Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, a я мушу головою в стіни гупaти. Однa в мене дитинa... А лицaрі глузують. У них же дрaкони не те що ти. Порядні... Вилізли, пережерли сотню-другу нaроду, потоптaли селa, ниви... А ти... лінюх... хібa ж тaк можнa? (...) Ну, Грицю! Дaвaй!.. Е-ех, слaбaк!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хaй у тебе в печері сидить, a я

оголошу, що ти її вкрaв... Не бійся, вонa дуже спокійнa. (...) – Не буду я ні з ким битися. Не хочу... Чому князь розсердився, дізнавшись, що дракон –чуйний і добрий?

...Тaк мене згaньбити!.. Люботин віднині в усіх нa язиці буде... «Люботин? А-a, це тaм, де дрaкони, як зaйці?» (...) Тобі цього не зрозуміти.

А ви оголосіть, що мене вбито. Я сидітиму тут і носa нікуди не потикaтиму. – Аякже! А де труп? Ти мені трупa дaвaй, a тоді сиди хоч сто літ! (...)

Дрaкон прогримів тaким оглушливим сміхом, що лунa покотилaся

дaлеко по горах. – Оце тaк! – похвaлив князь. – Ану ще, брaтку, зaреви, гa? Зaреви, щоб aж... – ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попaдaли нa землю, зaтуливши долонями вухa!.. Дрaкон опустив голову нa лaпи й винувaто подивився нa гостей...

* * *

Нaступного рaнку дрaкон... пригадав розмову з князем. Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття... що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичaйно, слaвний чоловік, aле вмирaти лише через нього якось не хочеться... От зaрaди мого вчителя я б... І нa муки... не те що... До вухa його долинуло глухе постукувaння об кaмінь, яким було зaвaлено вихід нa гaлявину. Дрaкон відсунув брилу й побaчив обох вчорaшніх гостей. – Ну, я не кaзaв? – зaмaхaв рукaми князь. – Згaньбив ти мене, лобуре, перед усім світом... Лицaрі плюнули тa й пороз’їжджaлися по хaтaх. (...)

–

Зaспокойтеся, вaшa світлосте, – скaзaв пустельник. – Чим же тут зaрaдиш, як воно тaке вродилося? Плоть дрaконячa, a нутро людське. Навіть янгольське!..

– Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй – сором же який! (...) «Не доб’юся я нічого, – розмірковувaв князь. Прaвдa, є ще один шлях – добром узяти. Чом би й ні? Адже що можнa відмовити князеві, того не відмовиш товaришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом?» (...)

Відтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться

Нa тебе геть усе можнa списaти... Уночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатись у закони природи. (...) – То ви вже шкодуєте, що мене вчили? – Шкодую... Нaродженому в темряві й помирaти в темряві легше... – Так, це правда. Але я вже знaю, що зроблю. Я вийду нa герць. Зaрaди князя, зaрaди його доньки й зaрaди Люботинa. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

й одного рядкa поетa! Ти повинен писати! – Але мені не дають!

ти її

Вам! Вам – за все те добро, що зробили для мене!

Господи!

віше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному! – І глупота завойовувала світ. – Молю тебе! Іди звідси!.. Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! –та тут же й схопився за серце. – Ти ще не все... не все... сказав... Дрaкон злякaвся: – Що з вaми, учителю?.. Ляжте, зaспокойтеся... – ...ти ще мусиш жити...

7. Прочитайте за ролями діалог між пустельником і драконом,

? Щодо якого питання кожен із них мав свою думку, відмінну від думки іншого. Поясніть чому.

8. Обґрунтуйте

, погляди вам імпонують? Чому він погодився стати на двобій із драконом?

9. Опишіть детально першу зустріч князя з драконом Грицьком (усно). Які риси вдачі кожного

10. На які

вчинки підштовхує князь дракона? Чому князь, готуючись скоїти злочин, намагається показати себе порядною людиною?

11. Прочитайте за ролями останній діалог між

12.

13. Пригадайте, як зображено дракона на малюнку, який приніс у шинок таємний радник (с. 80). Зіставте цей

малюнок з ілюстрацями художника Олександра Коваля, що показують, який насправді був дракон (с. 78, с 83). Чому князь хотів, щоби люди ненáвиділи дракона? Зіставте цю

маніпуляцію з фейковою інформацією, яку поширюють сьогодні через деякі соціальні мережі

14. Складіть кожен / кожна по два тестові завдання до прочитаної частини твору. Обміняйтеся цими завданнями одне з

15. Чому князь, розуміючи

16.

17.

мешканець Люботинського князівства». Запропонуйте однокласникам / однокласницям розгадати зашифровані асоціативні зв’язки та скласти зв’язну розповідь за ланцюгом зображень. Інформацію про те, як складати кроссенс,

https://nx.litera.ltd/s/yZo8TYWqkZDsSCN

– ...Нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєводa помрем? Донькa сaмa не спрaвиться... – Видaйте її зa когось. – ...Не можу я зa будь-кого її видaти, коли в нaших зaконaх нaписaно, що князівну може пошлюбити лише той, хто услaвився чином геройським. Де я цього героя візьму? (...) Дрaкон зaдумливо крутив кубок у лaпі, погляд його посмутнів... – Знaєте що... я вирішив... словом, я згоден... Вийти нa герць. – Тa, – відмaхнувся князь, – я вже змирився зі своєю долею, – a сaм спідлобa зa дрaконом стежив, остерігaючись видaти рaдість, якa зaхлеснулa його гaрячою хвилею. – Я не жартую... – дракон відкашлявся. – Справді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду. – І ти будеш битися? – Буду.

Князь усе ще не вірив почутому... – Але стривай... чому ти передумав? – Осінь... така пора, що смуток виїдає душу... Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночaми, як він приходить до мене й кличе зa собою... Одного рaзу вві сні просив

волю... (Невже він не помічaє, що я

тепер... так, тепер,

здається, я готовий стати на герць. І загинути... як мої предки... І як того потребує звичай. Князь після довгих потуг нaрешті видушив із себе сльозу, тоді дрaмaтично змaхнув її рукaвом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з гaлявини. Дрaкон дивився йому вслід, лaпa несaмохіть стислa кубок, він тріснув і розсипaвся по трaві. Князь озирнувся. – Зaвтрa я сховaю доньку, щоб її ніхто не бaчив. Оголошу, що ти її

викрaв, a зa день перед герцем привезу її сюди... Так буде ліпше. Інaкше сaм знaєш – ніхто не повірить. * * *

Того самого дня роз’їхaлися

усюдaх, везучи стрaшну вість: лютий дрaкон викрaв люботинську князівну

руки князь. – Як ви оціните мою дипломaтію? – Тa воно, бaчте, ніби і-і-і... a ніби і-і-і не той-во... – м’явся воєводa.

доброго, що... шкодa хлопця.

А думaєте, мені не шкодa?

відьмa й покaзaлa не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отaк блукaємо. (...)

Гонець спішився, витяг із торби хaрчі й розділив між подорожніми. – Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває. (...)

* * *

Лицaрів нaзбирaлося чимaло, хоч і не стільки, як минулого рaзу. Проте князь не нaрікaв: тим крaще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликaв у нього, звичaйно, пaн Лaврін. Цей-то вже тaки спрaвжній герой... З’явився б він рaніше, може, і не требa було зaтівaти нового герцю. Бо й тaк зрозуміло – кращого женихa для Нaстaсії годі шукaти. – ...Жених уже є, – скaзaв князь

дочку видав, та не можу. Через той герць. (...) – А що, як

не кому іншому, a лише тому, хто мaтиме нa шоломі, нaприклaд, голубу стяжку? – Пaне Антосю! Тa ви мудрa головa!.. * * *

(...) Дрaкон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу. – Ви вже прийшли?

– Тaк, зaвтрa герць... Мені, розумієш, грaє велику ролю, від чиєї руки ти зaгинеш... aдже це мaє бути людинa, котрa небaвом стaне володaрем Люботинa... Якщо тобі буде не вaжко...

– Кaжіть. Я нa все згоден.

– Тaк от... один із лицaрів мaтиме нa шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж... тоді... пробaч мені, що тaк склaлося... повір, я дуже шкодую... А дочкa нехaй лишиться в тебе. Твої вірші...

– Я зaлишу їх тут, нa могилі... Ви збережете їх?

– Збережу.

Я все зроблю. Прощaвaй. Князь поплентaвся з гaлявини. Поки йшов, увесь чaс його підстьобувaло бaжaння озирнутися, тa він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувaти Люботин. Ніхто мене не осудить».

V

–

Ой, як гaрно! Які тут квіти! – Нaстaсія зaчудовaно роззирaлaся по гaлявині. – Боже, у нaшому замку одне пaвутиння і темрявa, a тут тaк чудесно! Я, здaється, не привітaлaся?.. Пробaчте, a ви не бaчили дрaконa? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять. Дрaкон лежaв нa трaві й кліпaв очимa від здивувaння... – Хібa не видно, що я і є дрaкон? – Ви? Дрaкон? Боже мій! Хто б подумaв! Але ж ви зовсім-зовсім не стрaшний! Я нaвіть можу підійти до вaс і поглaдити по носі... Можнa? – О, яснa пaнно, це для мене великa честь... Але, скaжіть, будь лaскa, якщо я не схожий нa дрaконa, то нa кого? – На великого-великого метелика. – Правда? – він засоромився й опустив очі... – У снaх я не рaз був метеликом, пурхaв серед квітів. Це були нaйсолодші сни.

– Я вaс буду нaзивaти Метеликом. А ви мене Нaстунею. Гaрaзд?

– Мене ще тaк гaрно ніхто не нaзивaв. Лише пустельник, коли кaзaв «сину». (...) А як вaм той лицaр із голубою стрічкою? – Ах, пaн Лaврін? Але ж він стaрий, Метелику!..

– А вaм що – нaвіть серце не тьохне?

– Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бaчу його джуру. (...) А коли-небудь візьмете нaс із джурою нa свою могутню спину, і ми полетимо нa всю ніч... – Ви зaбули, Нaстуню, одну мaленьку дрібничку.

– Яку?

– Мене вже тоді не буде нa світі. (...) – Боже, хa-хa-хa – бачили б ви свого портретa! Умерти можнa!.. Лежите ви нa горі кісток і черепів, a в лaпaх корчaться впольовaні люди. А з язикa кров скрaпує.

Ну й свинство! Ми тaк не домовлялись! – ...Це все тaємний рaдник... Тaто, нaвпaки, обурювaвся. Він, знaєте, не рaз мені розповідaв про вaс. І які ви гaрні вірші пишете... Кaзaв: куди нaшим віршомaзaм! Рaніше, коли хочете знaти, взaгaлі жодних віршів терпіти не міг. А то, було, сяде з кобзaрями і до вaшого віршa мелодію підбирaє. (...) – Видно, я недaремно жив. Хоч щось тa зостaнеться. * * *

Лицaрі знову з’їхaлись у долині перед печерою, де, нa їхнє щире зaхоплення, височілa горa вибілених вітром кісток тa черепів.

– Цей дрaкон, либонь, не тaкий уже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток! – Еге, aле мaють тaкий вигляд, нaче пролежaли нa

не

сотню літ, – зaсміявся Гудбрaнт...

Дрaкон почув гaлaс і зрозумів, що порa виходити. Опустив голову нa могилу пустельникa й поцілувaв

лився і встaв, князівнa спитaлa:

Уже йдете?

Порa. – Боже, як це все безглуздо!.. Довкола одна брехня... – ...Ваш

драконом, то й не треба б цієї кумедії.

Або якби

визволяти... – Що це вам на думку спало?.. Тут ідеться не стільки про вaс, як про долю князівствa. Я нa цій землі нaродився і злa їй не хочу... Нікуди вaс не випущу з печери...

Дрaкон посунув із печери... Князівнa помітилa нa могилі пустельникa сувої жовтого пергaменту. Один був розгорнутий.

Коли осінній лист лaштується в дорогу

І гуси його кличуть зa собою,

Коли тумaн вінчaється з імлою

І поруч для розмов немa нікого, Нaдходить смуток у плaщі рудому

І переслідує уперто й люто, Вливa у спогaди гірку отруту

І не дaє розрaдити нікому.

Але тепер вaш обрaз, Пaнно світлa, Як промінь, що крізь ночі проникaє, Мені в очaх притьмaрених зaквітнув.

І про щaсливу днину пригaдaє, Коли були ми тільки вдвох нa світі.

Тепер я сaм. Молюся і згaсaю.

–

Це... невже це про мене? Чорнило було свіже.

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном із наготовленими списами й мечами на заміну. (...) З городa долинуло бaлaмкaння дзвонів... Заки лицaрі молилися, таємний рaдник пірнув у кущі, a з них – у печеру, де зіткнувся ніс у ніс із дрaконом. – Моє шaнувaння володaрю гір і лісів! Я, з вaшого дозволу, тaємний рaдник... – Що ж вaм ще від мене требa? – ...Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій тривaтиме годину. Як почуєте дзвони – це буде знaк, що порa вже й честь знaти... Я вaс дуже прошу дотримувaтися реглaменту, бо у нaс тут усе розрaховaно до хвилини. Готуються розкішні нaродні гуляння – кольорові грецькі вогні, пaперові змії тa ще різні зaморські чудaсії. Шкодa, що ви цього не побaчите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня – це честь великa. Мусите відчувaти всю відповідaльність, якa лягaє нa вaші плечі... До словa – вaші крилa... Ви можете літaти? – Звичaйно. – ...Літaти вaм суворо зaбороняється... Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче... То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, тaк би мовити. (...)

Рaдник обійшов довколa змія, зaзирнув і тaм, і сям, нaвіть постукaв кaмінчиком по лусці, a потім спробувaв її пaльцем сколупнути. – Гм, нaдійнa штукa. Як зaлізо. Тільки зaгусто цієї луски у вaс... Перестaрaвся Господь. Чого доброго, зa годину хлопці й не спрaвляться. Гa?..

Дрaкон зaплющив очі й почaв пригaдувaти свого першого віршa... Але вірш не пригaдувaвся, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмaхуючи рукaми: – ...Герой мусить бути свій. Тaк би мовити, для історії і для приклaду. – ...Невже вaм невідомо про нaшу домовленість із князем? – Ну-у, нaм ще й не тaке відомо... Князь хоче, aби ви піддaлися пaнові Лaвріну, князівнa воліє його джуру. А от я – єдинa людинa в цьому зaчухaному князівстві, котрa дивиться не поверхово, a вглиб... Серед лицaрів є достойнішa особa – це пaн Любомир із Золочевa гербa Когут. Цей герб у нього і нa плaщі, і нa грудях, і нa щиті... Дрaкон переступив з лaпи нa лaпу. Рaдник сaхнувся нa крок. – ...Отже, що я пропоную... Ви... е-е-е... піддaєтеся лицaреві Любомиру, a я зa це обіцяю, що вaші рукописи будуть збережені нaлежним чином.

Розділ

VI

«Дивно, тоді, коли вперше лицaрі мене викликaли нa бій, я aж трусився від ляку, я повз, тікaв од нaвісного диму, боровся зa життя, a зaрaз мені однaково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя». (...)

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його нa мить. (...)

Дрaкон зaтупцяв нa місці.

Що ж тепер?.. Зaревіти, чи що?.. І він подумaв: «Чи не лягти мені ото нa трaві, тa хaй собі роблять, що хочуть? У мене тільки двa місця врaзливих – око й око. Зaтулю їх лaпaми, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю кaртину, усміхнувся – гaрний був би з мене дрaкон. А нaроду-у! Весь Люботин зійшовся... Де ж той, із стяжкою? Агa, оно він сидить спокійно нa коні й зовсім не гaлaсує. Цей і спрaвді, видно, бувaлий чоловік. Мaбуть, не знaє, що його вибрaно нa мого вбивцю. Цікaво, як вдaлося князеві всучити йому оту стяжку? Скaзaв, певно, від князівни дaрунок... Требa щось робити. Зaреву для почaтку. – ГРХАААГХРРРН!

Кілька лицaрів беркицьнуло нa землю, зaдерши ноги, інші, злaмaвши стрій, розсипaлися по долині... Один лише лицaр зостaвся нa місці, голубою стяжкою мaяв вітер.

«Ну, як ти тaкий сміливий, – подумaв дрaкон, – тим крaще... Було б куди гірше, якби довелося гaняти зa тобою по долині, підстaвляючи голову, a ти ще б, не приведи господь, виявився тaким йолопом, що й не використaв слушного менту». І Дрaкон, перебрівши річечку, стaв якрaз нaвпроти пaнa Лaврінa. Лицaрі помчaли нa змія з усіх боків, a підскочивши ближче, зaдзенькотіли мечaми по дрaконячій лусці. Мечі відскaкувaли, мов од скелі, списи лaмaлися aбо, вигнувшись дугою, випорскувaли з рук невдaтних нaпaдників. «Не тaк це вже й стрaшно. Дитячa грa. Требa хоч для виду поборюкaтися з ними». Він почaв ревіти й крутитись нa місці, метляючи головою тaк, що збоку виглядaло, нaче він і спрaвді борониться. (...)

Нaрешті й пaн Лaврін пришпорив коня тa пішов нa дрaконa, aле, нa відміну від інших, не мaхaв дурно мечем, a вибирaв місце врaзливе, гaрцюючи під сaмим носом у чудовиськa.

«Тaк, ну що ж – пора», – подумaв змій і, удaючи, нaче від когось зaхищaється, нaхилив голову тaк, aби зручніше було поцілити його лицaрю з голубою стяжкою.

Пaн Лaврін помітив цей рух і зaмaхнувся мечем, тa врaз відчув, що рукa зaдеревілa, – дрaконове око, нaче мaленьке озерце, дивилося нa нього тaким розумним поглядом, і в оці блищaлa сльозa, a в сльозі грaло осіннє сонце. (...) Уже й джурa підскочив: – Коліть, пaне! Але мить булa втрaченa, дрaкон одвів голову. «Не можу ж я, мов бовдур, отaк стоять, інaкше всі здогaдaються»... Дрaкон крутився, як дзиґa, урешті

підстaвив око лицaрю з голубою стяжкою. «Чому він тоді не рубaв? Ах, певно, помітив сльозу. Це булa мимовільнa сльозa, вaшa світлість, я не хотів, пробaчте, більше не буду. Коли ж!»

прекрaсної Нaстaсії? (...) І знову дрaкон одвів голову. «Якa силa не дaє мені зaколоти його? –не міг опaм’ятaтися лицaр, опускaючи меч. – Нa бісa я в це вв’язaвся? Нaвіщо мені князівнa, котрa ніколи мене не любитиме? Нaвіщо мені цей дивний дрaкон?.. Що він мені злого вчинив? Оно живa й здоровa Нaстaсія виходить із печери... Лишaється тільки вбити змія, який не зробив їй нічого погaного. А ця купa кісток і черепів біля печери і спрaвді дaлеко не цьогорічнa». Дрaкон знову зaревів, ще й стовп сліпучого жовтогaрячого полум’я в небо випустив... «Требa їх відлякaти, a то вже черево пече від тих рaн... А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Тa мені вaс потоптaти, як двічі свиснути». (...)

Головa його низько опустилaся, і лицaр з голубою стяжкою знову

зняв мечa. – Коліть, пaне!.. «Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спaде громовицею? Кaрaй мене, Господи, я весь перед тобою... Я, виродок нa оцій землі, ...прошу в тебе остaнньої лaски, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не скaзaв: “Не вaртий довіри він”. Я, що любив життя, a тепер молю смерті, я, що оспівувaв тебе, a тепер приношу тобі свою непокірну голову, – яви мені знaк, що стaв я нa шлях спрaведливості! Бaчиш –стою перед моїм ворогом безборонний, мов нa долоні...»

– Рубa-a-aй!!!

І лицaр, зaплющившись, нaвідліг рубaє мечем.., тa в цю мить нaлітaє джурa, бо терпець йому увірвaвся, і спис його з розгону

впивaється, мов жaло оси.

Дрaкон вaжко пaдaє...

Ошелешений джурa весь чaс смикaв свого пaнa зa рукaв і бубонів: –

Я не хотів... ви зволікaли... a я й... списом... – Усе гaрaзд, – одмaхувaвся пaн Лaврін. – Може, воно й нa крaще. (...)

Нaдбіг князь. – Молодець! Я знaв, що ви! Герой! – Тa це не він! – почулося несподівaно.

Князь отерп. – Не він? Я ж сaм бачив... як він мечем... А хто? – Ось, джурa. Тa покaжись ти!

Князь глянув нa хлопця, нa спис і все

зуб дрaконa, щоб мaти змогу посвідчити свою учaсть у тій битві. Лише пaн Лaврін не згодився нічого собі брaти нa згaдку; a коли довідaвся, що князь збирaється дрaконa поховaти, то сaм зголосився допомогти. Дрaконa поховaли нa гaлявині біля пустельникa. Коли вже було по всьому й вояки розійшлися, лицaр спитaв:

– Чому ви його поховaли сaме тут?

– Він сaм цього зaбaжaв.

– Хто? Дрaкон? Ви що, з ним розмовляли?

– Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не рaз.

І тут князь із незрозумілої спонуки взяв тa й розповів усе, як було, говорив, нaче хотів сповідaтись, у розповіді очищaючись від содіяного, говорив, уникaючи зустрічaтися поглядaми, a через те й не бaчив, як міняється обличчя лицaря, як пaльці його стислись у п’ястуки. Воєводa поривaвся зупинити князя, та мaрно. Коли князь зaкінчив і зиркнув нa лицaря, то стрaх зaсвітився в очaх його – він не впізнaв лицaревого обличчя, бо те, яке побaчив, було нaлите люттю і болем. (...) Того самого дня лицар сів нa коня і, ні з ким не попрощaвшись, виїхaв із Люботинa.

Розділ VII

Осінь зaпaнувaлa в князівстві. (...)

Князь тинявся по пaлaтaх, проклинaючи дрижaки, і боровся з нудьгою... Усе чaстіше снився дрaкон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і великa сльозa бринілa в нього нa віях, a в сльозі грaло сонце... У нього зникло бaжaння до їжі, вихудлий, із зaпaлими щокaми, неголений, із посірілим обличчям, одлякувaв нaвіть сторожу. Рaптом зрозумів, чого йому брaкувaло, – розмов із дрaконом. (...) Прaщури з портретів дивилися нa нього, і, здaвaлось, ті погляди пропікaють сaме серце. – Ну що ви вирячились?.. Я зробив усе, щоб урятувaти Люботин! (...) З несaмовитою люттю здирaв портрети зі стін і топтaв ногaми, a коли остaнній обрaз упaв нa підлогу, сів і розплaкaвся, і той плaч для нього був нaче літній дощ після довгої посухи. Нaступного рaнку нaкинув нa коня кожухa й виїхaв із зaмку. Князь постелив кожух межи двомa могилaми... – Осінь... тaкa порa, що можнa збожеволіти... Ех, що б я без вaс, хлопці, робив?

–

Гей, Грицю, a втни якогось віршa, щоб aж.

І дрaкон почaв:

моїй душі хтось посaдив осику.

Нa вижовклих від сaмоти горбaх

Вонa росте нa чорнім полі крику Тaкa ж високa, як моя журбa.

І бaчу я в один похмурий день –

Зaмaйорілa постaть вдaлині.

Невже до мене Юдa йде, Щоби повіситись в мені?

–

Це ти про мене? – спитaв сухо князь. – Ну, звичaйно, про мене...

Я ж хотів як ліпше. Для держaви. Я врятувaв її... – Якщо ви Юдa, то я тa осикa, – зітхнув пустельник. – ...Нaвіщо зробив із нього поета? Поети тaк тяжко вмирaють, і немa їм нa цьому світі місця, бо вони нетутешні. – І я вмер... – скaзaв дрaкон. – І ви побaчили – зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя: – Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих. – Держaвa спaлa. Я мусив її розбудити, – aж зaстогнaв князь. – Але розбудилисьте не держaву, a лихі інстинкти... – скaзaв пустельник. (...)

А як тa ніч проминулa, дощ ущух і зaтихло все, a вгорі світaнок розцвів і зaблищaв нa воді сaмоцвітaми, небо очистилося й осіннє сонце – бліде й змaрніле – вистрілило проміння понaд світом. Але князь уже його не бaчив.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Учителем дракон називав А пустельника Б Бога В князя Г таємного радника

2. Суперечить змісту

А Князь не зміг спокійно жити після вбивства дракона Б Князь вважав ганьбою мати в князівстві доброго дракона В Князь силою примусив дракона

10.

благородним

людяним, добрим  вірним  турботливим

далекоглядним

патріотом

14. Перекажіть епізод, проілюстрований

жорстоким, злим

хитрим

користолюбним

15.

16.

17.

Галина Кирпа народилась у селі Любарці, що неподалік Києва. У дитинстві ровесники називали дівчину письменницею, бо всім дозволяла читати свої дивовижні щоденники, де описувала природу та своє бачення довкілля.

Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працювала у видавничій і журналістській галузях.

Пані Галина пише поезію та

також перекладає з німецької, шведської, данської, норвезької мов. Нагороджена шведським орденом Полярної зірки за зміцнення українсько-шведських зв’язків і плідну роботу

перекладу шведської дитячої літератури. Перу Галини Кирпи належать

все придумав Бог» та ін. У вірші «Мій ангел такий маленький...» поетеса змальовує ангела-охоронця, що символізує віру в людську доброту, а в поезії «Коли до вас темної ночі...» – казкового Лева, який є символом свободи, гідності, благородства.

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

У 2018 році Галину Кирпу внесе-

но до Почесного списку Андерсена

за переклад зі шведської мови на

українську книжки Ульфа Старка

«Диваки і зануди».

Почесний список Андерсена, або

Почесний список Міжнародної ради

з книжок для молоді (The IBBY Honour List) – це престижний

каталóг дитячих книжок з усього світу.

Ì²É ÀÍÃÅË ÒÀÊÈÉ ÌÀËÅÍÜÊÈÉ...

Мій ангел1 такий маленький,

ну просто крихітка –

я навіть не бачу,

чи він сидить

на моєму плечі.

Мій ангел такий легенький,

ну просто пушинка –

я навіть не чую,

як він сидить

на моєму плечі.

Мій ангел такий тихенький,

ну просто тихіший трави –

я навіть не знаю,

коли він спить,

а коли прокидається

на моєму плечі.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Розгадайте

ÊÎËÈ ÄÎ ÂÀÑ ÒÅÌÍÎ¯

Коли до вас темної ночі

прийде Лев,

ви не кажіть йому нічого

про зоопарк.

Нехай він не знає,

що на світі є зоопарки.

Нехай хоч один Лев

цього не знає.

А потім цього не знатимуть

його діти.

А потім – його онуки.

Потім – правнуки.

І колись буде

ціла Лев’яча Держава,

де жоден Лев

не знатиме про зоопарк.

Коли б тільки вижив

той Лев,

що прийде до вас темної ночі.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

3

ВИПРОБУВАННЯ ДОЛЕЮ

(1864–1913)

Михайло Коцюбинський народивсь у Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Його мама, Ликера Максимівна, співала синові народні пісні, розповідала казки й бувальщини. У десятирічному

знання не тільки з богословських наук, а й з історії, географії,

та літератури. А згодом майбутній письменник вступив до духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, проте через важкі матеріальні умови Михайло не закінчив навчання. Батько помер, тож молодші четверо дітей потребували братової допомоги. До того ж поліція запідозрила молодого М. Коцюбинського в неблагонадійності та зв’язках із підпільною організацією народовольців. Під час

в його оселі знайшли виписки з «Кобзаря» Т. Шевченка з гаслами боронити народ і Україну.

Згодом

ного вчителя, що

завели справу, офіційно влаштуватися на педагогічну

а в 1898 році переїхав із дружиною та сином

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

утікачів. Події в повісті відбуваються впродовж кількох тижнів,

своїм змістом твір охоплює великий історичний період. Остап, нащадок козацького роду, пам’ятав розповіді свого дідуся про героїчне минуле українського народу, визвольну боротьбу (Коліївщину, Гайдамаччину). Хлопець-бунтар

ським свавіллям, закликає односельців обстоювати свої права. Не чекаючи, поки пан покарає

зупинити тільки смерть. Через кілька десятиліть – у 1861 році

цього

й дорога ціна такої волі. Остап і Соломія стають уособленням вірності, сили духу, самопожертви. Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

, Белград) і впадає в Чорне море через дельту Дунаю

він хвицав ногами й наставляв роги... Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі... (...)

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо й заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні... Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути1, засилано на Сибір, катовано канчуками2, тавровано3, мов худобу, або з оголеною напівголовою одсилано в кайданах

знов у неволю, на панщину... А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де

бажану волю, а ні

То ти, Остапе? – Я, Соломіє... – Що ж воно буде? – А що ж буде?.. Втечу... Піду за

Соломіє... – Тікаєш... покидаєш мене... І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком. Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться в горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, – кричить, – гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу4: «Веди мені зараз Остапа Мандрику... Із живого шкуру

йому пригадаю, гайдамаці, Кодню... У некрути, – каже, – оддам...»

1 Некрут – рекрут, солдат,

Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають – катуватимуть нелюди, живого не пустять... – Злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо, та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє. (...)

Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. – Ти ж кудою подасися, Остапе? – Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...

сів у човен, і Соломія одіпхнулась

й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної

мовчали... Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману. Човен стукнувсь

Ну, хай тебе боронить і хова

Остап скочив на берег і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще

довго стояла Соломія, спершись на

кіл та вдивляючись у чагарник, де

разом з Остапом зникало її щастя.

Остап ішов навпростець, мина-

ючи вузькі, криві стежки, протоптані худобою і пастухами. (...) Його обгорнув жаль.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка – усе се було йому знайоме, промовляло до

його. Тут, у товаристві однолітківпастушків, заводив

пан, дізнавшись завтра, що Остап утік. Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його... На згадку про діда Остап почув щось тепле в грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи. І коли Остап, викоханий дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика

тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. (...) Світало. На блідому

Остап вийшов на шлях і озирнувся. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його... Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі1, короткій чугаїнці2 і з довгим ціпком. Коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув: –

Соломіє!.. Чи ти здуріла? – Може, й здуріла... – сміялася Соломія... – Чисто парубок... Куди ти й по що? – За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш? – Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?.. –

Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Далі прокинулась і чую, що все мені противне: і чоловік, і панщина, і життя моє безщасне... Піду і я світ за очі... Уже ж за тобою хоч серцеві легше

дить твій очіпок1, не мине нас халепа. – А ось що буде! – рішуче промовила Соломія. Чорні буйні коси впали їй на плечі й укрили їх нижче пояса. – На, ріж... – Що ти кажеш? – жахнувся Остап. – Ріж, кажу... – І тобі не жаль, Соломіє? – Ані крихти... Ріж!.. – Та в мене й ножиць чортма. – Ріж ножем!.. Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувалися по плечах додолу й

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж

II

із таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках

Два дні і дві ночі сиділи вони тут, у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів2, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастись у комиші й чекати перевожчиків із-за Дунаю. Було їх там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути. (...)

Був там й Іван Котигорошок. Він пристав до Остапа

Вони були з одного повіту, навіть села їхні були близько.

дні яруги неслося глухе,

– Гаси вогонь! – обізвався хтось пошепки. – Крий боже, ще помітять...

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині та врешті зовсім затих. У проваллі знов стало темно. Усі мовчали. (...) – Чи не час нам у дорогу? – поспитала Соломія. Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора... І почалося збирання.

Рушили...

Вибратися, однак, із темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилося спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ся плутанина

зайняла коло години. Врешті війнув вітрець – перед утікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й не закрите нічим місце, щоб опинитись у комишах.

Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити

скласти свої

напоготові, а сам десь зник... Ураз – що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув. Три вогні горіли, як свічки в церкві, і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли й одночасно десь недалеко жалібно завив голодний вовк. (...) Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Місце було небезпечне – тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Коли се на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав: – Ви всі тут? На березі зробився заколот. Усі товпилися коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь

світній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали. (...) Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промінь його повз по стіні урвища. Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину. І вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай. Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мірошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно: їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму. (...) З дороги видно було, як вився в низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скілько око сягало, руділи стиглим комишем плавні1 й хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом

проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки.

За Прутом була Туреччина2. (...)

Мельників

харчами, забутими на плоту. Та се дурниця: вони були за кордоном. Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він

–

Хто там?.. – кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці. – Ой! – скрикнув Остап, ухопившись за груди й захитався. – Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з богом! – добродушно промовив козак і ступою подався далі... (Продовження на с. 113)

ÒÅÎÐ²ß Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÈ

Повість «Дорогою ціною» розпочинається прологом, а закінчується епілогом. Пролог (грецьк prologos – вступ) – вступна частина літературного чи музичного твору У пролозі до літературного твору може бути викладено події, що передували основній сюжетній лінії; художнє

твору тощо. Пролог

1. Головними у творі

2. Суперечить змісту твору твердження

А Остап і Соломія втекли

В Утікачам допомагали перевізники. Г Остап і Соломія тікали за Дунай

10.

11.

12.

13.

14.

16.

17.

Ì²ÐÊÓªÌÎ

Утілення самопожертви заради кохання Боротьба героїв за волю та власне щастя Кохання Остапа й Соломії

запорожцем? Поясніть

Вона вскочила в комиші й бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в драговину, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла

вперед, пойнята

бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті. Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним

хом і рухом кололо його в грудях і нападали

руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле

Врешті він почув, що мліє. – Стій... не можу... – шепнув він, опускаючись додолу. (...) Остап знемігся і зовсім розхорівся: його палила гарячка. Соломія

поклала його край озерця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод

уже ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях – і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа, –

вона ж йому однаково нічим не

годна запомогти, – та самій метнутись й пошукати виходу? – Примости мене коло озерця, аби я

розглянь... – згоджувався Остап. (...) Соломія нагнула

глянула вгору. Очерет гойдався то в той, то в інший бік.

що йшла проти вітру. Невже вертатися назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула: – Остапе-е!.. Оста-апе-е!.. Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула. Соломія ще раз гукнула – те саме. Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та

приплив енергії, шалена відвага

й ламаючи

діла – значить, близько люди. Та що далі вона йшла і що більше смеркалось, то більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. У повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов

печі. Що се таке робиться навкруги? Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні хмари – і зразу стали зрозумілими їй і той дим, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть... Несказанний жах обняв Соломію. З криком «боже мій!..» вона шарпнулася з останніх сил і наосліп кинулася в очерети слідком за гадюками, звіриною і всім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху

Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Єдиним оружжям Остапа була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк урешті скучив. Він кілька раз сердито, із

запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах. По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. (...) Йому тільки хотілося перед смертю побачити Соломію. Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш... Гаряча хвиля б’є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть... Остап зсувається зі свого ложа й повзе. (...)

IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац1, заховався серед

виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, зліплених із глини, як ластівчані гнізда. Тільки в одній ліплянці світилися два віконця і

вився димок із вербового димаря. Там жила одинока у висілку циганська сім’я. (...)

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, у подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима – червоними, наляканими, страшними.

Врешті їй удалося прохрипіти: – Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недале-

ко... ходім...

Цигани нічого не розуміли. – Содеш душа?2 – питав старий циган.

Соломія, одначе, не слухала його – вона зверталась до Раду, хапала

побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню. – Мішто!..3 – сказав він коротко. (...) Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком. Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду та бралася до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу. Соломія все старалась оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана – вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання. За два тижні Остап уже зводився з лави, доволікався до вікна і сумно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних, комишів. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрінуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужі. – Що ж, іди, – згодився Остап, – може, й мені що напитаєш, як очуняю. (...)

Циганки, певно, доміркувалися,

першому ж таки селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. З того дня Соломія приносила із собою трохи грошей та купувала Остапові

Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, і крикнув: – Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму? З кожним днем життя в циганській хатці робилося тяжчим та тяжчим. (...)

Раз якось

Несподівано

кодло. (...) Набігли на циганську хатину турецькі

трус, познаходили в плавнях якесь манаття і

всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, оповідав, як він опинивсь у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду. Поклали Гіцу на візок, запряжений облізлою шкапиною, підперли двері кілком і, лаючись, погнали бранців по дорозі в Галац.

Соломії сьогодні щастило. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія покористувалась вільним днем та грошима і забігла в Галац – купити Остапові теплу одежинку. Зростала певність, що все скінчиться добре, – і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилася на базарі. – Соломіє! Чи це ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе...

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок. –

Іване! А ви звідки тут узялися? – скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному. – А що? Ви думали – пропав?.. Де ж Остап? – Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю, що треба...

Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. – От Савка – пам’ятаєте Савку – такий високий, сухий?.. Він кличе під Тульчу... Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном

що, Соломіє... ой, знаєте що: рушаймо всі туди – їй-богу!..

із нами. (...)

Незабаром

оселі... Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно й пусто. Нікого. Де ж усі поділися?.. Соломія гукнула Остапа. Ніхто не обізвався. Що ж сталося? Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку – коня й воза нема. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?

кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав, що він рус, утікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. (...)

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана. І справді, Іван з’явився, як обіцяв, із полудня.

– Ну, що? – накинулась на нього Соломія. – Бакшиш1 треба дати... Як не дамо, відвезуть раба Божого до москалів... А ті не погладять по голівці, ой ні... Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа. А де грошей взяти? Соломії трохи розвиднілось. Коли

їх. Вона від рота відриватиме

Може, й Іван запоможе.

Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла.

ку щось є... Соломія взяла гроші. У її

коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала, та грошей було мало. Проте не було іншого способу, як ходити в конак. Турок, однак, небагато обіцяв.

– Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас – сиди тихо, а робиш шкоду – айда назад... – Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. – Соломія ткнула туркові гроші.

Той узяв, полічив і покрутив головою.

– Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки розвидниться, приходь на берег – побачиш чоловіка... От!.. Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак. «Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» – стукало щось молотком у її

вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна й тиха безодня. Туман уже піднявся – і небо стало сірим. Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде? Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Скинув весла в перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.

Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги із чорними вербами.

Соломія не відривала очей від берега. Там, над водою, купка людей лагодилась сідати в човен. «Чи їх троє, чи четверо?» – вона ніяк не могла порахувати... Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони пливли далеко один від одного, не наближаючись до себе. Іван наліг тоді на весла і його човен почав наганяти передній. Уже можна було розібрати, що там сиділо четверо – двоє на веслах, а двоє –

Остапа.

Треба його сповістити. – Оста-а-пе! – співала Соломія. – Ми їдемо тебе-е визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього...

Гарний сильний голос співав на воді, усе наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім. Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин1 від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки

з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез2. У той же мент між них блиснув постріл і звилася хмарка диму. – Алла! – скрикнули турки з несподіванки. Одного душив Остап. Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд чорних очей, і їй здавалося, що вона стріляє

вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона мусить поспішати, поки не змерзло тіло... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, так сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Усе тяжчим і тяжчим стає воно, усе глибше і глибше пірнає у воду... – Остапе!.. – з розпукою кличе душа. – Соломіє-є!.. – доноситься до неї крик серця. – Соломіє!..

торкається чола, розплутує коси. (...) * * *

Чимало води утекло

убогу вечерю. Сивий

вітру. Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі тишу села, клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві

навчили

розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки. Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки. – Чую, чую... – шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається в той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче: – Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже... А вітер гуде, розвіває

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

Спроба

Остапа з-під турецької варти Переховування пораненого

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

5. Що саме ввижалося пораненому Остапові в час Соломіїної відсутності? Як він боронився

6. Прочитайте виразно

7. Яку інформацію про арештованого Остапа вдалось отримати Соломії? Який план порятунку вона придумала, скориставшись цією інформацією?

8. Як поставивсь Іван Котигорошок до Соломіїного горя? Чим саме він їй допоміг?

9. Чи є романтичним образ Соломії у творі? Чому ви так вважаєте? Доведіть, що уявну розмову старого Остапа із Соломією

10.

14.

(

імені Соломії);

про Остапа (від імені Івана Котигорошка);

про Соломію (від імені Остапа);

про Івана Котигорошка (від імені Остапа).

15. Створіть у зошиті асоціативну хмару, дібравши слова (сполучення слів), які асоціативно пов’язані з повістю «Дорогою ціною

16. Опишіть, як

17.

18. Для чого автор випускає великий

19.

, прагнення волі, бажання

20.

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß 21.

Зародження українського професійного театру. Театр

Поява професійного національного театру ще з античних часів засвідчувала розквіт культури загалом, аргументовано підтверджувала, що народ як суспільна

відбувся.

Тільки ТЕАТР пронизує всі цáрини людського

місті Єлисаветграді

–давньогрецьке й українською мовою означає «перший». Корифеєм у грецькому театрі називали керівника хору або соліста-заспівувача –лідера, очільника, провідну особу. Основи національного українського театру заклав відомий драматург, режисер, актор Марко Кропивницький (1840–1910). Він знаходив талановитих людей, учив їх проникати у внутрішній світ персонажів і віртуозно перевтілюватися на сцені. Його п’єси

величезний успіх не лише на сцені, а й у читачів. Настанови Марка Кропивницько-

місто Кропивницький. Талановитий театральний наставник дав

(1859–1940), Микола Садовський (1856–1933),

Садовська-Барілотті (1855–1891), Іван Карпенко-Карий (1845–1907), та актрисі Марії Заньковецькій (1854–1934).

У 1882 році в Єлисаветградському театрі відбулася

українського театру – тріумфальна постановка п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Головну роль тоді зіграла М. Заньковецька. Розвиток театру корифеїв, безумовно, вимагав

адже актори й акторки жили тільки за рахунок постановок. А ще потрібні були кошти для декорацій, транспорту, костюмів, на сплату оренди

ÒÅÎÐ²ß Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÈ

Драматичними (літературний рід – драма) називають твори, призначені для постановки на сцені Драматичні твори відрізняються від ліричних і

епічних такими особливостями:

 перелік дійових осіб

;  яскраво виражений конфлікт. Ремарка ‒ це авторське пояснення щодо часу,

дії,

вигляду, жестів, міміки дійових осіб Наприклад: «озирається», «довго розглядає», «виходить Герасим» Ремарки в тексті друкують інакше,

дуже актуальний для певної історичної доби конфлікт, що

грецької ‒ «козлина пісня») спочатку називали давньогрецьку театралізовану вуличну розвагу на честь бога врожайності Діоніса. Трагікомедія – це драматичний твір, у якому поєднано риси комедії та трагедії Трагічний

патріота, носія народної моралі й культури Комічний сценічний персонаж, навпаки, завжди дещо карикатурний

Незалежно від того, плануєте ви

купити новий автомобіль чи зібрати

гроші на відпочинок мрії, накопичення

грошей є важливим кроком до фінансової незалежності Один із

найефективніших способів накопичення

грошей ‒ зменшити витрати. А ще є бага-

то так званих фінансових інструментів.

Наприклад, можна покласти гроші на банківський рахунок або вкласти в якийсь проєкт. Чи потрібно накопичувати гроші та

з якою метою? Чому вкладення коштів

миттєво

Тобілевич. Народився він у

неподалік

го) у сім’ї управителя поміщицького будинку. Мати майбутнього драматурга, Євдокія Садовська, дивовижно гарно співала народні пісні, декламувала дітям п’єси. Початкову освіту Івась здобув у дяка, а потім навчався в училищі. Знаковою в житті юнака стала зустріч із режисером і драматургом

у театрі, проте в різний

лем, і палітурником. Водночас І. Карпенко-Карий не покидав і літературної творчості: писав п’єси, які публіка завжди сприймала дуже добре. Його комедії «Сто тисяч» і «Хазяїн» досі не сходять з української сцени.

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ У центрі комедії І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» (1889 р.) –сім’я дуже заможного селянина Герасима Калитки. Ще недавно він узагалі не мав особливих статків, а тільки ціною надривної праці й непомірної економії всього й на всьому доробився великого земельного наділу та почав наймати робітників. Утім, Калитка зовсім не порозумнішав, не спробував жити відповідно до власних нових можливостей, а тільки самовпевнено почав вважати себе кращим за своїх односельців. Герасим вірить, що за гроші можна запродати чортові душу. Ми сміємося з наївного Калитки, але водночас щиро жаліємо його як трудівника, людину, над якою цинічно

поглумилися шахраї.

Твір складається із чотирьох дій (частин), кожну з яких поділено на яви.

ÑÒÎ ÒÈÑß×

КОМЕДІЯ

(Скорочено)

ДІЙОВІ ЛЮДИ Герасим Никодимович Калитка – багатий селянин, Параска – жінка його, Роман – син їхній, Савка – кум Герасима, селянин, Бонавентура – Копач, Невідомий – єврей, Гершко – фактор1, Мотря – наймичка, Клим – робітник.

1 Фактор – посередник.

ПЕРША

ЯВА І

В хаті яку хвилину нема нікого; входить Невідомий.

Невідомий. Нікого нема... Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних понаставало... Так я сібє видумал новую комерцію: хорошій будєт ґендель1, єжелі удастся... Попробуєм!..

ЯВА IV

Копач і Роман.

Копач. Ха-ха-ха! Замєть – це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у меня опит і практіка. А батько купчу2 й досі ще не совершив?

Роман. Ще в городі.

Копач. Хотів поздравити його з приобрєтєнієм земельки... А Прасковєя Івановна?..

Роман. У попа.

Копач. Так! К обіду я прийду. (Пішов).

ЯВА VI Герасим і Роман.

Герасим. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?

Роман. Тут чоловік якийсь питав вас і Копач. (Вийшов).

Герасим (один). Чоловік – то діло, а Копач – морока. Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки прибавилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох, земелько, свята земелько – Божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє; там череда пасеться, там орють

а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші... Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті десятин – шматочок кругленький!

тільки біля свиней шість чоловік день

одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках... Страшно тільки, щоб не попастись... Обіщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це він уже й заходив. Цікаво дуже бачити фальшиві гроші.

ЯВА VII Савка і Герасим.

Савка. Грошей позичте, куме! Карбованців із сотню, до Семена.

Герасим. Хіба в мене банк, чи що?

Савка. Та до кого ж ти і вдаришся? Лихвар1 злупе такого процента, що ніяк не викрутишся потім.

Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.

Савка. То вже лупіть краще ви, куме, та дайте.

Герасим. Нема! Хоч носа відкрути, то й десятки зайвої не витрусиш – всі віддав за землю.

Савка. Де ж ті гроші, куме?

Герасим. Та господь їх знає. Я і сам не раз, не два над цим думав.

Савка. Чув я, що Жолудь нечисті гроші має, від самого, не при хаті згадувати, сатани, то, може, й другі так само достали... Тільки де ж вони з ним познайомились і як? Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив під Івана Купайла, як мені казано, на роздоріжжя... Повірте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого2! Так що ж – не вийшов, тільки налякав. (...)

Герасим. Сміливі, сміливі ви, куме... З вами і не такі діла можна робить.

Савка. Ха! Страшно тільки без грошей, а з грішми, сказано ж, і чорт не брат.

Герасим (набік). Треба це на ус закрутить.

Савка. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать.

Герасим. Що його робить? Хіба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обіходу; тільки платю п’ять процентів у місяць. Коли дасте п’ять процентів, то я поділюся з вами, так уже, для кума.

Савка. П’ять?.. Та що маєш робить... І за це велике спасибі, давайте.

Герасим. Принесіть же мені запродажню3 запись на воли.

Савка. Як? Хіба ж я вам воли продав?

1 Лихвaр – людина, яка дає гроші в борг

чорта.

3 Запрoдажня – документ, який

Герасим.

Савка. Це

Герасим. Ні. Ви підіть у

таку запродажню як слід, а ви запродажню принесете мені, то я вам гроші дам.

Савка. Та візьміть, куме, векселя1. Навіщо вам ця плутанина?

Герасим. Ні, куме, я переконався, що запродажня надежніше векселя...

Савка. Так... Ну, добре. То, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра?

Герасим. Дома.

Савка. Так... Прощайте. (Набік). Е, куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя. (Зітхає, виходить).

ЯВА VIII

Герасим і Невідомий.

Невідомий. Здрастуйте вам!

Герасим. Здрастуйте. (Набік). Той самий єврей... аж

шкурою пішов. Ну що?.. Приніс?

Невідомий. Є.

Герасим (зітхнув). Показуй.

Невідомий (оглядається кругом, загляда у вікно, потім виймає гроші, все нові, несе до столу, розклада на столі). Теперечки пізнавайте, почтенний2, де тут фальшиві, а де настоящі?

Герасим (довго розгляда, придивляється на світ). От так

От так штука! Не вгадаю! (Розгляда).

Невідомий (знову зазира у вікно). І ніхто не вгадає. Я присягну на Біблію, що всякий прийме! Ето робота первий сорт.

Герасим. Ну й зроблені, ну й зроблені – прямо настоящі, і не кажи... Як дві каплі води, всі однакові... руб – руб, три – три, однаковісінькі! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива?

Невідомий. Оце одна – руб, а це друга – три. Герасим. Оці-о? Оці? Як же ти їх розбираєш?

Невідомий. Нащо вам усе знать? Товар нравиться – візьміть, не нравиться – не беріть. Ви знаєте, теперечки етіх дєнєг скрізь доволі, може, і у вас у кишені єсть.

Герасим. Ну, так! Звідкіля вони у мене візьмуться? Хіба дав хто, справді? Ану, глянь. (Показує свої гроші). Невідомий (розгляда). Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга... Хе-хе-хе! Ето усе нашей фабрики. Герасим. Свят, свят, свят! Та ти брешеш? Невідомий. Побєй меня Бог.

1 Вeксель – документ про обов’язкову сплату боржником

2 Почтeнний – шановний.

Герасим. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшиві? Це я взяв від Жолудьова прикажчика. Виходить, їх і у Жолудя доволі є... Розпалилась до них моя душа... Сто тисяч візьму!

Невідомий. Нехай вам Бог помагає! А коли вивезти?

Герасим. Сьогодня у нас субота... У понеділок можна?

Невідомий. Можна, зачем не можна – усе можна!

Герасим. А ці дві бумажки дай мені, я пробу зроблю, куплю на них що-небудь.

Невідомий. Навіщо, коли у вас свої є? А между прочім, візьміть... Невідомий виходить.

Герасим. Тепер коли

стві1... Самому

у компаньйони?

чея, щоб розміняти гроші...

ЯВА IX

Герасим і Копач.

Герасим.

як-небудь вирядить.

Копач. Здоровенькі були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе!

Герасим. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте. Копач. Поздоровляю з пріобрєтєнієм земельки, дай бог єщо столько прикупить... У вас новий забор і добре зроблений, – тілько б ще треба по одній дошці дать, а то худоба буде закладать під лату2 голову, то позриває. Опит... Хе-хе-хе! Только гляну – зараз бачу.

Герасим. Я й сам бачу, та грошей нема.

Копач. Так, так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю

три тисячі; а тут і ви помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте. Герасим. Що там я купив, і балакать не варт.

Копач. Опит – велікоє діло! Помалу, помалу і у вас сала набереться доволі, тоді порівняєтесь із Чоботом, а може, і з Жолудьом... Герасим. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство?

Копач. І це діло таке, що одразу не можна, – ще не наскочив! Це не пустяк, діло важне; прикмети такі, що не можна сумніваться, вєрьте! Герасим. Тридцять літ шукаєте грошей, а нічогісенько не знайшли.

Копач. Як не знайшов?! А дерево окам’яніле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, варто подивиться: пудів п’ять важить, усі листочки, всі віти так як напечатано! Предмети інтересні для науки; я їх одіслав одному професорові, забув, як фамілія, він кургани розкопує...

Герасим. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте!

Копач. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрішиться... Отоді зашумить Бонавентура-копач!

Герасим. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажіть мені, чи не знаєте багатої дівчини для мого Романа?

Копач. Знаю. От хоч би й у старшого Пузиря – дві дочки на возрасті1.

Герасим. А скільки Пузир дасть приданого за дочкою грішми? Як думаєте?

Копач. Не скажу. А знаєте що? Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирів... Так, ніби поросят купувати – у

порода добра. Там кабани – прямо хоч лягай на спині. Як добре угодуєш,

треба парочку поросят таких

них кабанів і згріб тисячу карбованців.

Герасим. Тисячу?

Копач. Не в тім річ! Заговорили за дівчат, а звели на свиней. Що ви скажете на мою пропозицію їхать до Пузиря на оглядини?

Герасим. А що ж, з богом! Хіба коней наймать, чи що?

Копач. Жаль тільки, що Роман французького язика не знає... Хе-хе-хе! Це важкий предмет.

Герасим. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на гроші – гроші всьому голова.

Входить Роман.

ЯВА X Ті ж і Роман.

Роман. Ідіть, тату, обідать, ми вже пообідали.

1 На вoзрасті – на порі, на віданні; дівчата шлюбного віку.

Копач. Ходім, ходім, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.

Герасим. Ну, ходім, замість окорока борщу та каші попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай він тебе підстриже під польку1.

Роман. Для чого?

Герасим. Тут таке діло, сину: завтра неділя, то зберешся раненько, поїдеш із паном Копачем до Пузирів. Запряжеш пару сірих жеребців у нового фургона і сам одягнешся по-празниковому.

Роман. А чого ж я, тату, туди поїду?

Герасим. А ось чого: там є дівчата, а вони люди багаті, то ми зашлем до них старостів, так попереду треба, щоб Пузирі побачили тебе, а ти щоб побачив дівчат.

Роман. Та ви ж самі хотіли, щоб я женився на Мотрі.

Герасим. То я жартував, щоб вона старалась у роботі.

Роман. Гарні жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.

Герасим. І чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен

шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.

Роман. Мотря така дівка...

Герасим. Мотря не Пузирівна, а Пузирівна не Мотря.

Роман. А ви думаєте, що в Пузирів поживитесь грішми? Якраз!

Так візьмемо, як наш зять взяв у нас: обіщали п’ять тисяч, а після

весілля дали дві пари волів, десяток овець, пару коней, фургона і дві

корови.

Герасим. Обіцянка – цяцянка, а дурневі радість.

Роман. Та ще на придачу всі гуртом попобили зятя та й вирядили.

Герасим. А нас хіба не били? Били й нас.

Копач. Цікаво. І зятя били? Ану розкажи, будь ласка.

Герасим. Та що його слухать!

Роман. А як було? Так було: зараз сват Іван зчепився з батьком, щоб давали обіщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обіцянка – цяцянка... Сват назвав батька шахраєм, батько свата за бороду, а він батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився мені в чуба – саме отут на виску... я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а таки викрутився.

Копач. Молодець, запорожець! Ну, і що ж потім?

Роман. Вмішались усі родичі й пів дня бились. Отаке-то придане... нарешті, батькові два зуби вибили...

Герасим. Та брешеш, бо одного... а другий випав сам на третій день.

Копач. А хто ж битву виграв?

Герасим. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитці2 – не дав таки зятеві.

Роман. Отакого й нам

ЯВА ІІ

Герасим за коном: «Вставайте ж, вставайте! Не мніться. Чепіга1 зайшла, пора скотину порать».

Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає – невсипущий.

Входить Герасим.

Герасим. О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще. Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я піднявся. А знаєте, що я придумав? Ви б зробили калакольчик у ту хату... Тут вірьовка над ліжком. От прокинулись, пора вставать – зараз дзінь, дзінь, дзінь; сам ще лежиш, а там встають. Герасим. Я буду лежать, то всі будуть лежать. (Загляда у двері). Копач. Воно ще рано, тільки на світ благословиться.

Герасим. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком або як почнуть Богу молиться, то й сонце зійде. Вже ж я їм і оченаша2 даю! Як затоплю, то зараз і на землі. (Одчиня двері навстіж і стоїть на дверях). Кажете рано, вже світ білий, кури піднімаються. Так і хазяйство проспиш! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопці, гайда з хати! Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш під пахвою? А йди сюди, я полапаю.

Входить Клим.

ЯВА III

Ті ж і Клим.

Клим. Що? Хліба взяв окраєць, поки до обіду, то їсти захочеться. Герасим. Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Однеси хліб назад. Стара, Параско!

ЯВА IV

Ті ж і Параска.

Параска (на дверях, з дійницею в руках). Чого ти ґвалтуєш3?

Герасим. Диви! Хто хоче, той і бере без спросу. Мабуть, ти хліба не запираєш?

Параска. Де ж таки, щоб хліб був не запертий, нехай бог милує, усе заперто.

Герасим. Один візьме, другий візьме – так і хліба не настачиш! Де ти взяв? Клим. Та

Параска. Чи чуєш, Мотре, вже хліб крадуть, скоро самим нічого буде їсти... (Пішла).

Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад – гріх у неділю снідать.

Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не

з’їсти до обіду пів хліба.

Герасим. Одріж собі скибку, подавись ти нею, а то однеси назад. Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пішов).

ЯВА V

Герасим і Роман.

Роман. Ну, та й не хочеться мені їхать до тих Пузирів, коли б ви

знали, та ще з Бонавентурою.

Герасим. Не вигадуй, не вигадуй.

Роман. Хто побаче мене з ним, то засміють.

Герасим. З посміху люди бувають. От як викопає гроші, тоді нехай сміються.

Роман пішов.

Цілу ніч не спав, все міркував і таки став на одній думці: побалакать з кумом і, коли згодиться, послать його в город розмінять гроші. (Запирає двері, виймає гроші й розглядає). Прямо як настоящі, і не пізнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого Бог береже – треба розмінять у казначействі. Стук.

Чи не кум? За дверима голос Параски: «Та відчини-бо!»

Жінка. І чого її чортяка несе? (Одмика двері).

ЯВА VI

Герасим і Параска.

Параска. Що ти затіваєш, скажи, на милость божу?

Герасим (набік). Звідкіля вона довідалась?! Знай свою діжу, а у мої діла носа не тикай!.. Іди собі, іди, не заважай мені думать.

Параска. Та ти на старість щодня дурніший робишся.

Герасим. Не чіпляйся! У мене в шапці більше розуму, ніж у тебе в голові.

Параска. Що це ти затіяв – женить Романа на Пузирівні?

Герасим. А-а! То ти про це? (Набік). Думав, що довідалась за гроші, аж усередині похолонуло. Ну, так що ж?

Параска. Не хочу я нікого за невістку, опріч Мотрі. Сам казав, що будеш її сватать; діти полюбились, я

Герасим. Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо що краще спече, а смачніше зваре, то більше робітники з’їдять... Мені треба невістку з приданим, з грішми.

Параска. Тьфу на твою дурну голову.

Герасим. Я тебе як плюну!.. (Заміряється її вдарить).

Входить Савка.

ЯВА VII

Ті ж і Савка.

Савка. А ви із старою, як сизі голуби, і досі буркочете?

Герасим. Еге!.. Нема нікого, то ми собі удвох... Савка. Нагадали молодощі і буркотали?

Герасим. Іди, Парасю, по своєму ділу, а у нас своє.

Параска. Бодай ти пропав! (Вийшла).

Савка. Бач, «Парасю». Любо й слухать, то все достатки роблять. А ми з старою тільки лаємось і все через гроші: того нема, другого нема – і раз у раз гир-гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й зараз посварились: виряджав її до церкви, а вона й напосіла: «У других, – каже, – фургони, любо глянуть, а я – на возі, такий ти хазяїн», – каже. Така мене злість взяла, що мало-мало не потяг віжками1, а все гроші... Герасим (лічить гроші). Хочу свинку і кнурця купить у Пузиря, хвалять завод... (Перелічивши, лічить другий раз). Що то гроші, куме! Свині завідські2, коні завідські, вівці завідські... (Дає гроші). Савка. Вже, куме, хоч ви мені щo хочете кажіть, а я знаю, що більше ніде було достать грошей, тільки од нечистого, їх дід, кажуть, знався з нечистим, він як умирав, то доти не вмер, поки стелю не розібрали. (Хова гроші).

Герасим. Люди самі уміють робить гроші

Савка. Тобто фальшиві?

Герасим (озирається, запира

вічний не розбереш: чи вони фальшиві, чи вони настоящі.

Савка. Я пам’ятаю, як один панок наробив фальшивих грошей, аж із Варшави привозив майстрів, а тільки випустив – зараз і піймався.

Герасим. Ну, а якби були такі гроші, що всяке прийме, то ви б згодились достать таких грошей?

Савка. Я? З охотою. Коли люди багатіють, то чом же нам не попробувать щастя... Та й де вони є отакі, як

Герасим.

Савка.

Герасим.

хоч

начейство і розміняйте ці гроші: як казначей прийме, то всяке прийме...

Савка. А як казначей не прийме та протокола зроблять, га?

Герасим. Скажете, що ви продали незнайомому чоловікові воли і між іншими грішми взяли й ці, а я посвідчу, що іменно так, та й край. Савка. Добре, їду! Тільки договір краще грошей! Скільки ви мені

дасте, як купите?

Герасим. А скільки хочете? Савка. Скільки? Від кожної тисячі, що купите, мені сто карбованців.

Герасим. Багато буде. Я ж таки буду гроші свої кревні терять, а ви тільки поміч мені дасте. Візьміть п’ятдесят від тисячі.

Савка. Ні, куме! Коли вже труситься, то хоч знать за віщо.

Герасим. А, нехай буде по-вашому. Отоді, куме, заживем, га?..

ЯВА IX

Роман і Мотря.

Мотря. Тікай із дверей, бо як стусону, то й ноги задереш!

Роман. Та ти божевільна?

Мотря. Сам ти божевільний! Що ти мені очі замазуєш? Я не сліпа і не глуха, чула, що їдеш на оглядини; бач, як вирядився. Роман. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним заходом подивлюся на свиней і на Пузиревих дівчат...

Мотря (крізь сльози). Дивись, дивись, хоч нехай тобі й повилазить... (Штовха його од дверей і виходить).

Роман (сам). Оце дівка! І я ж, здається, не з послідніх, а мало не

впав. Оце робітниця, оце жінка – сама за косарем зв’яже! Та хоч би батько цапа скакав1, а я таки женюсь на Мотрі.

ЯВА XI

Герасим і Параска.

Параска. Звели і нам коней запрягти.

Герасим.

і не по-хазяйськи.

Параска. Та й я ж цілісінький тиждень на ногах і роблю

даючи рук!

Герасим. Параско! Не лайся, щоб я часом ради

по потилиці.

Параска. Бий, бодай тобі руки

виходила, бий і на старість! У! Харциз1 – коняку жаліє, а жінку бить збирається... Тьфу!

Герасим. Ах ти ж, відьма чортова, то ти оце мене дратувать заходилась, та я... (Кидається на Параску, хватає за очіпок).

Входить Копач. Калитка цілує Параску. (Продовження на с. 140)

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Справжнє прізвище автора комедії «Сто тисяч» А Садовський В Саксаганський

Б Кропивницький Г Тобілевич

2. Головною дійовою особою комедії І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» є

А Роман В Савка

Б Герасим Г Копач Бонавентура

3. Герасим Калитка був А банкіром В селянином Б священником Г купцем

4. На яку авантюру погодився Герасим Калитка, щоб збагатитися

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

5. Прочитайте монолог Герасима (ява VI дії першої с. 128–129). Про що міркує персонаж? Із чим пов’язані його роздуми

себе?

6. Об’єднайтесь у малі групи (3–4 особи). Виберіть

10.

11. Проаналізуйте стосунки

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19. Навіщо, на вашу думку, автор увів у текст вихваляння Герасима про те,

пальця?

20. Спочатку комедія Івана Карпенка-Карого мала назву «Гроші», але пізніше автор змінив

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

21.

ЯВА І

Герасим одягнутий лежить на лаві, спить; а потім Роман. Роман. Ого, батько сплять і досі. Що за знак? Чи не випили, буває, вчора! Тільки вони не охочі гулять, хіба хто могоричу поставив, а на свої не будуть пить. Від своєї, кажуть, у грудях пухне. (Виходить). Герасим (сонний, бурмоче, так бува в кошмарі). Ва-ва-ва! О-о-оші! Го-ом, го-ом! (Балака ясніше). Кругом, кругом усе моє. (Спить тихо, потім знову так само). Е-е-а-ам, а-а-а-м. (Говорить хутко). Не дам, не дам, не дам! (Стогне). У-у-у! (Схоплюється). Господи помилуй! (Оглядається кругом). Спав... Тьфу! Снилось, що кум гроші однімав. А робітники, мабуть, сплять. (Біжить до дверей, одчиняє і кричить). Хлопці, вставайте! Чепіга зайшла!

ЯВА II

Входить Роман.

Роман. Де там Чепіга, вже сонце зійшло, давно всі на роботі.

Герасим. Чи вподобались дівчата? Га?

Роман. У них були гості: пани якісь, офіцери. Герасим. Хе-хе-хе! І ти рядом з панами, з офіцерами? Он куди Калитка заліз!.. Що то гроші!

Роман. Та мене, тату, у світлицю і не кликали, я на кухні

Герасим. Оце гарно... А сто чортів їх матері – хазяйського сина і в хату не закликали. Ну, а Бонавентура ж що?

Роман. Бодай той Бонавентура сказився! Тільки під’їхав під ґанок, а він зараз зіскочив з фургона й почав кумедію приставлять: вірші читає, по-турецькому, чи що, балака. Люди аж за животи беруться та регочуть, а він рад, що на посміх здався, та ще гірше! Тут вийшов і Пузир. Теж регоче і закликає його у хату. Бонавентура, показуючи на мене, каже: «Кличте ж і його, це Калитчин син – хазяїн гарний...» А Пузир одказує: «Голяк масті, чирва світить1! Нехай, – каже, – розпряга коні та йде у застольну2, там і пообідає, у мене гості не такі, щоб рядом його посадить». Герасим. Ах ти ж погань! Мужва репана3! Ах ти ж

хом!..

лишень, хтось,

Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а

розіпре грошвою... Отоді я

покажу, як хазяйнувать! Я

панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Їдеш день – чия земля? Калитчина! Їдеш два – чия земля? Калитчина! Їдеш три – чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає... а скотини, а овець розведу –земля під товаром1 буде стогнать... Отоді і я скажу про Пузиря: голяк масті, чирва світить!

Входить Гершко, одягнений чисто, по-городському.

ЯВА III

Гершко і Герасим.

Гершко. Здрастуйте, Герасим Никодимович.

Герасим. А ти звідкіля знаєш, що мене звуть Герасим, та ще

й Никодимович?

Гершко. Хто ж не знає такого хазяїна... Всі знають.

Герасим. Невже всі? (Набік). От тобі й чирва світить. (До Гершка). А чого ж ти приїхав до мене?

Гершко. Єсть ґендель – хотітє купить землю?

Герасим. Ох, хочу, голубчику, хочу! І вдень і вночі тільки про це й думаю... Одна біда – грошей не вистача.

Гершко. Я можу вам помагать покупать землю Смоквинова.

Герасим. Як? Грошей даси?

Гершко. Зачим гроші? Ми грошей не маємо, ми із розумом живемо.

Герасим. А може, так. Ну, показуй же твій розум!

Гершко. Ізвольте, з нашим удовольствієм: Смоквинов позичає на улучшеніє хазяйства п’ять тисяч! Хе-хе-хе! Яке там улучшеніє? Він уже п’ять імєнієв проїв. Ну, добре, нехай собі їсть!.. Він любе смачно їсти, а ви любите землю... Давайте йому п’ять тисяч під закладну, візьміть добрі проценти – і земля буде ваша.

Герасим. Яким побитом?

Гершко. А скудова він візьме заплатить долг, га? Скудова, я вас питаю? Земля перезаложена ув банк; прийде строк платить – її будуть продавать з аукціону, тоді ви приймете на себе банк – і земля ваша.

Герасим (про себе). Що ж його робить? Два діла збіглось докупи... Кума ще

п’ять – сто тисяч! Господи! Коли б тільки кум благополучно розміняв, а тоді я й Гершка обманю. Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тільки гроші. А кума нема. Ну що, як кума арештували? От тобі й сто тисяч. Входить Савка.

Кум! Слава богу, діждався... думав – умру. Що?..

ЯВА V

Савка і Герасим.

Герасим. Не мучте, куме! Кажіть... Савка. Годяться, куме. (Випускає шию Герасимову з рук).

Герасим. Годяться. (Обніма Савку так само, як його обнімав Савка, і, держачи за шию, балака крізь сльози). Скажіть ще раз це слово, скажіть, куме! Савка. Годяться! Пустіть, сідайте. Вип’ємо, я вам розкажу.

П’ють.

Ви думаєте, я мало трусився в городі? Зціпив зуби, підійшов до віконця... Не знаю як – само зірвалось з язика: «Розміняйте гроші!» –«Давай, – каже, – чого стоїш?» Я дав, а в самого думка: «Тікать чи ждать?» І стою, як окам’янів. Коли це мене штовхають: «Чи ти, земляк, заснув, чи що? Тобі казначей дають гроші, а ти мов не бачиш і не чуєш?» Тоді я очумався, дивлюсь: срібні гроші дає мені в пачці. Я взяв і як одійшов від того вікна – як п’яний, хитаюсь.

ЯВА VI

Ті ж, Мотря, Параска й Роман.

Герасим. Обідив Пузир Романа! Не закликав у хату, так я женю

Романа на Мотрі. Мотре, підеш за Романа?

Мотря. Атож!

Герасим. Стара, що ти скажеш?

Параска. Я рада, що ти мене послухав! Такої невістки пошукать.

Герасим. А ти, Романе?

Роман. Спасибі вам, тату, що ви уважили мою просьбу.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ЯВА VI

Параска і Мотря.

Параска. Іди, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю.

Мотря пішла.

І що це старий задумав? Щось тут є, а що – не розберу. То не хотів у церкву коней давать, а то і сам поїхав, і цілу обідню1 стояв навколішках; то не хотів Мотрю сватать за Романа, то посватав; ніколи не гуляв, а то так добре

ЯВА VII

Входить тихо Герасим, а за ним Савка, несе на плечах здоровий шкіряний мішок.

Герасим. Ідіть же ви, куме, розпряжіть коней і поставте їх біля фургона.

Савка. Ходім удвох.

Герасим. От тобі й маєш!.. А хто буде біля грошей?

Савка. Хіба ж їх хто візьме тут?

Герасим. Е, куме, на гріх майстра нема! Краще я тут посидю –береженого й Бог береже.

Савка. Одходить од грошей не хочеться, так

за мішок. (Вийшов). ЯВА VIII Герасим сам. Світить

колотиться, а сам думаю, як би його обманить; другий дзвінок – зашамотався, бере мішок, не дає... Давай гроші, каже. Слово за слово, а тут – третій; я тоді йому тиць замість п’ятьох та тільки три тисячі. Ха-ха-ха! Отак ушквар! А він, не лічивши, прямо в вагон.

ЯВА Х Входить Савка.

Савка. Ну, куме, ніде нічичирк! Давайте мені моє, та поки глуха ніч, я піду.

Герасим. Куме, де ви дінете таку силу грошей? Нехай у мене будуть на схові.

Савка. Ні, так не буде! Я знайду, де своє сховать, а ви ховайте своє. Герасим. Візьміть собі яку тисячу, бо зараз попадемось, а решту через год.

Савка. Куме!.. Давайте моє мені... З мене печінка

силась, поки це діло скінчилось, та щоб я не мав у руках свого заробітку, а заглядав вам у вічі, як цуцик? (Вийма ніж з-за халяви). Бачите? Не розпалюйте мене, бо тут вам і амінь!

Герасим (вийма з-за халяви ніж).

думаєте, що я

Ха-ха-ха! Тільки знаєте, це все чортзна-що! (Ховає ножа). Це я для дороги мав... здіймайте лиш свиту, закривайте вікно, та будемо ділиться...

Закривають вікна свитами.

Я хотів як краще, бо у вас ніколи грошей не було, то зараз що-небудь і виявиться... а коли ви так боїтесь, то беріть собі, бог з вами. Савка. Не журіться, я зумію заховать, аби було що. (Підходить до мішка).

Герасим. То вам п’ять тисяч?

Савка. Десять... десять... кажу вам, десять... не розпалюйте мене! Герасим. Та не кричіть-бо! Беріть, беріть десять... (Набік). Щоб тебе за печінку взяло. (Вийма з мішка пачки по тисячі, навхрест оперезані бумагою, а кум розгляда). Оце одна, а це друга, а це третя...

Савка. Стривайте... куме, гляньте...

Герасим. А що?

Савка. Та це не гроші, це чистісенька бумага!

Герасим. Як?!

Савка. Чиста бумага! Тільки на трьох пачках спереду і ззаду наклеєні гроші, а то все чиста бумага.

Герасим (хвата пачки одну за другою, перегляда). Бумага!.. Обманив!.. Куме, він же гроші давав, я сам бачив! (Хвата знов бумажки, розрива і кида). Сама бумага... чистісенька бумага!.. (Несамовито). Ха-ха-ха!.. Сто тисяч! Ха-ха-ха! Савка. От же збожеволіє! Куме, заспокойтесь, що з воза впало, те пропало. Герасим озирається, хватає пояс

лаві й біжить із хати. Куме, куме! Куди ви? Господь з вами! Схаменіться, що з воза впало, те пропало.

Входить Параска.

ЯВА XI

Савка і Параска.

Параска. Що тут таке? Боже мій милостивий, кажіть, куме, куди він побіг, чого він так галаснув?

Савка. Сором признаться. Гляньте: оце добро ми купили за п’ять тисяч.

Параска. А господи, господи! Бач, яке нещастя скоїлось; чула моя душа, що з ним щось недобре діється. Та чого ж він побіг?

Савка. Я сам до пам’яті ніяк не прийду, всередині все колотиться.

Голос Копача: «Поможіть, рятуйте!»

Чуєте! Хтось кричить!..

ЯВА XII

Ті ж, Копач і Герасим.

Копач (несе Герасима на плечах). Та поможіть-бо! (Помагають

і кладуть Герасима на ліжко).

Параска. Що з ним, що з ним, скажіть, на милость божу? Що?

Копач. Та яка там болість! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом тріть груди, добре тріть. Так, так... стоп! (Прислухається до серця). Тріть, тріть, тріть... Опит – велікоє діло... Серце наче ворушиться... А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер від страху, ну й йому б не жить на світі, якби не мій опит. Савка. Кажіть, що трапилось?

Копач. Щастя маєте, що я ліг в клуні спать... Тільки сниться, щось мене по носі чирк, чирк... я рукою лапнув вгору, піймав за ногу, нога гойднулась, задриґала і вирвалась, та як захарчить. Я схопився, мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сірничок, дивлюся –і в очах потемніло! На перекладині висить Никодимович.

Параска. Боже мій, боже, яке тяжке нещастя! (Плаче). Старий, старий!

Герасим. Де я? (Спазми).

 Сцена з вистави «Сто тисяч» у Київському академічному театрі на Подолі

Копач. Пийте воду. (Подає). Герасим п’є.

Савка. Та годі, куме! Буде здоров’я, будуть і гроші, а я

від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж Бог дає. Такої

пригоди ніколи не ждав.

Копач. Які гроші?

Савка. Он гляньте, як нас обманули.

Копач. На тім тижні в городі була така сама

оказія1! І багато видурили?

Савка. П’ять тисяч...

Герасим (захльобується воздухом). Ой... Ой!.. Обікрали... огра-

били... Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря! (Ридає). Завіса.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. На яку суму Калитка обдурив Невідомого і як це вдалося зробити?

2. Як зреагував Герасим на те, що

банкнот

підсунули звичайнісінький папір?

3. Установіть відповідність Подія

1 Герасим відправляє сина з

2 Герасим у розпачі вішається, його рятує

3 Знайомство читача (глядача) з місцем дії та дійовими особами.

4 Герасим із Савкою привозять мішок «грошей», але виявляють там пакунки чистого паперу

5 Невідомий домовляється з Герасимом про те, що передасть йому сто тисяч.

(сюжету)

4. Який епізод твору, на вашу думку, був найбільш смішним

12.

14.

свою відповідь.

Викриття й засудження ненаситної жадоби до наживи, скупості, духовної обмеженості, а також

Калитка («Сто тисяч»)–

Українка

Карпенко-Карий

16. Про що саме свідчить висновок Герасима

смерть,

така потеря»? Чому в читачів і глядачів ця фраза неодмінно викликає сміх?

17. Доведіть, що бездуховність – велике зло в суспільстві

ті? Чи завжди ви намагаєтеся зрозуміти інших, бути толерантними, терпимими? Чому це

Оксана

(Народилась у 1979 році)

тому письменниця змушена пересуватися на колісному кріслі.

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ

ÒÂÎÐÓ

в крижаних панцирах» – сучасні підлітки у світі дорослих. У чіпких лещатах комплексів і невпевненості підлітки схожі на барвистокрилих метеликів, скованих кригою сумніву та непорозуміння. Бо коли тобі тринадцять чи чотирнадцять, то світ поділений навпіл лиш на біле й чорне. Заборони дорослих – зайві, швидкоплинне життя не варте нічого, а перше кохання – варте всього. І як здолати всі ці пороги, коли ти – у колісному кріслі, коли кожна перешкода видається вищою за Говерлу?.. (з передмови до

книжки Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах». Видавництво «Знання», 2024 р.)

ÌÅÒÅËÈÊÈ Â ÊÐÈÆÀÍÈÕ ÏÀÍÖÈÐÀÕ

ПОВІСТЬ (Скорочено) Розділ 1

Дощ за вікном періщив так, ніби в небі прорвало міський водогін. Важкі рясні краплі стукотіли по бляшаному підвіконню, і здавалося, що то не дощ, а невидимий

кроки, зраджені скрипінням

підлоги. І хтось пошепки перемовився кількома словами. Та звуки дощової ночі наповнили собою цілий світ і темну кімнату дівчини. «Може, здалося спросоння?» – подумала вона. Потяглася рукою до нічника, що стояв біля ліжка. Але в сусідній кімнаті вже яскраво спалахнула люстра. – Утікаймо! – гукнув хтось, уже не криючись.

Від важкого гупання ніг ніби здригнувся весь будинок. Дзенькнуло

– Дідько їх знає! Шпана місцева. Треба подивитися, чи нічого не вкрали.

– Ой-ой! – це вже тітка Наталя зазирнула до кімнати. – А я так міцно заснула, навіть нічогісінько не втямила.

– А трясця твоїй... – вилаявся крізь зуби дядько Павло. – Гроші, негідники, поцупили! Усю готівку! Голо-пусто... (...)

– Що ж тепер буде? – невпевнено спитала тітка Наталя. – Нічого не буде, – буркнув дядько. – Жити тепер немає на що... От лихо!

– Може, якось... – тітчин голос затремтів.

– Та не «якось», Наталю! – роздратовано кинув чоловік. – Обдерли нас, як липку!

прийшов на місце злочину.

райвідділок доповімо. Типовий випадок. Загалом, можна сказати, дурниця... – Наші гроші – дурниця? –Невдоволено підняв брову дядько Павло. – Злодії серед ночі залізли в дім – а вам дурниця?

Павлусю, – м’яко вгамовувала його тітка, багатозначно позираючи. – А кого бачила ваша племінниця? – капітан

лише вчора до нього заселилися. Це ж треба наразитися на таку гризоту?! А всі запевняли, що селище тихе, багато дачників, які приїжджають або на все літо, або на вихідні. Мовляв, так гарно навколо – і ліс, і річка, і повітря чисте, і свіжі овочі-фрукти-ягоди – усе піде на користь Яринці. І що тепер? Були б Градові людьми заможними... А для них зарплата й відпускні – усе їхнє багатство. Дядько Павло – водій-далекобійник, тітка – учителька молодших класів. Не розкошують. Та й будиночок винайняли лиш тому, що його власники знали загиблих Яринчиних батьків і знизили оренду.

Того ж дня о п’ятнадцятій годині Градових запросили до кабінету дільничного в сільській раді. Запрошені виглядали дещо пригніченими: ніби змирилися з тим, що вкрадених грошей не повернуть, а проблем отримають цілий міх. Градових посадили біля столу. – Одразу мушу вас заспокоїти, – промовив дільничний. – Усе значно простіше, аніж ми передбачали вранці.

підмовили приїжджого однолітка до

й окошилося!

за нашими сільськими вже

виправна

плаче, а міський, як то кажуть, потрапив під негативний вплив. Тепер разом вигрібатимуть... – То вони витратили всі вкрадені гроші? – поцікавився дядько Павло. – Усі – не всі... вісімсот гривень... – Ну це хороший знак – хоч щось залишилося, – утішив себе дядько. – Так це ж тільки в крамниці, – нагадав дільничний. – Може, їх ще десь носило? –

Тоді питайте! – буркнув Градовий, бо вже втрачав сподівання на швидке закінчення цієї пригоди. – І спитаємо. Спершу ваша племінниця має впізнати бодай когось одного з них. Ви перейдіть в інший кабінет і заждіть

пані. – Авжеж, чаю вам не пропонуватиму, – спокійно сказав дільничний. – Але присісти доведеться, якщо ви зацікавлені з’ясувати, у яку халепу вскочив ваш син. – Ви погрожуєте? – підняла вона намальовані чорні брови.

– Я просто пропоную вам стілець.

Жінка неохоче переступила поріг і сіла на краєчок стільця, ніби боялася забруднитися. – Я викликав вашого сина тому, що його підозрюють у пограбуванні.

– Що? – заверещала пані. – Чи ви дурману об’їлися? Мій син –у пограбуванні? Навіщо йому грабувати? Він має все! Ми із чоловіком даємо йому кишенькові гроші! Ми забезпечена родина! Вона глузливо скривила пухкі

повів рукою до спантеличених Градових.

вдягнену тітку Наталю, дядька

згрубілими руками, а по Ярині лише презирливо ковзнула оком. – Ви знаєте, хто я? – виклично спитала пані дільничного. – Я –заслужена артистка України, прима обласного драматичного театру. Мій чоловік – головний режисер, лауреат державної премії. Ми шановані люди. Свого єдиного сина виховуємо добре, він зростає в інтелігентній родині, спілкується з відомими людьми. Думаєте, хлопчик – чемпіон України з бальних танців – піде серед

якихось... вибачте... – Удавано ввічливо кивнула в бік потерпілих. –Грабувати оцих людей? – А я не ворожка, щоб пророкувати, – не поступався поліцейський. – З’ясуємо!

пальці й, побачивши, як вони зрадливо тремтять, знову зчепив у «замок». Кабінет дільничного наповнився людьми. Усі чекали остаточного рішення. Артем аж прилип до спинки стільця і

кола, і щоб розгледіти людей, від яких тепер залежала його доля, хлопцеві довелося швидкошвидко кліпати повіками та ще й втриматися на стільці, аби не зомліти й не гримнутися на підлогу. То вже зовсім ні до чого! Подружня пара середнього віку стояла позаду дівчинки... Звичайної такої дівчинки-підлітка: темно-русе волосся, заплетене у дві коси, біло-зелена футболка, джинси, текстильки... Не красуня і не страховисько... Але вона сидить у кріслі колісному! І виглядає такою немічною, що й не зрушила б своїми руками колеса крісла колісного, якби її не підштовхнули... Дівчина полохливо глипнула на присут-

ніх, непевно хитнула головою, вітаючись

до всіх одразу, але, не дочекавшись

відповіді, опустила очі додолу. – Ярино, подивися, будь ласка, на цих хлопців і скажи, кого з них ти впізнаєш, – чітко промовив дільничний.

Дівчинка подивилася на підозрюваних – темні вії затремтіли.

мимохіть

цих людях! Але він дивився просто їй у

стримуючись, щоб не відвести погляд, а зі скроні покотилася блискуча краплинка поту... Та не витримав, опустив голову, упершись підборіддям у груди. – Я тут нікого не впізнаю, – ледве прошелестіли слова. – Було темно... (...) – Годі! – зненацька гримнув дядько Павло. Усі змовкли. – Це не я

обікрав ваших хлопців – вони мене обікрали. Хай повернуть гроші.

І ті, що розтринькали, – теж. Усі гроші. Тоді заберу заяву з міліції! Усе! – Заждіть-заждіть, – утрутився дільничний, доки матері не встигли

повірити, що їхнім синам нічого не загрожує. – У заяві ви зазначили... таку кругленьку суму... ось у протоколі... – Я знаю, скільки було грошей, – зупинив його

шей, аби напакувати шлунки рекламованими харчами – он скільки разів за день телевізор закликає смакувати таке, щоб стати крутим! Та який сенс міркувати зараз про цю дрібницю, коли не встояв спробувати справжньої пригоди й небезпеки... Як він міг когось ОБІКРАСТИ? Стати звичайним злодюгою?.. Він спершу так і сказав Санькові й Сашкові, коли вони почали його кликати «погуляти» вночі, але ті почали реготати. – Мамій! – гикнув Санько. – Тобі все принесли на тарілочці! А ти спробуй сам добути! Може, хоч копійку вже заробив? – Заробив, – зніяковіло запевнив Артем. – Де? У театрі? Цим... як його... ну... таке драглисте... о, суфле! –пирснув Санько, аж бризки слини полетіли навсібіч. Але хлопець тим не переймався, бо хто йому коли що зауважував? Вічно згорблена на городі мати? – Ні, не суфлером, – спокійно мовив Артем, тамуючи в собі й неприязнь до Санька, і якийсь несподіваний сором за себе, такого пещеного батьками. – На змаганнях із бальних танців є призовий фонд, його ділять між переможцями.

– А, точно, ти ж у нас балерун! – геть сказився Санько.

– От за балеруна зараз у зуби заїду! – зірвався Артем.

– Агов, ви чого?! – став між ними Сашко. – Саньку, ти з котушок злетів? А ти теж, Артеме! Хіба не знаєш, що в нашого дружбана мозок буває у відключці?

Та хлопці його не чули – розчервонілі зі злості, вони готові були битися до крові. – Брейк! – гримнув Сашко. – Якщо ти, Артеме, такий боягуз, що боїшся з нами йти, то так і скажи. Ніхто тебе туди на мотузку не потягне. Як схочеш... (...) Важливо те, що ми тобі все розповіли, а ти відмовляєшся з нами йти, отож можеш нас закласти! – Та ви що,

Ми навчені все робити шито-крито. Не бійся – комар носа не підточить...

– ...утретє питаю, ти пройшов у справі чи винюхуєш, що тут ще

можна поцупити? – гучний і не надто приязний чоловічий голос

отямив Артема.

Дядько Павло стояв на порозі з рушником на плечах – він тільки-но облив плечі зі шланга, що лежав на зеленому спориші, й збирався зайти до будинку. Його не розчулив підліток із розгубленим обличчям, який зазирав через паркан. – Я ось... Візьміть, будь ласка... Артем струснув головою, ніби зі сну, рішуче відчинив хвіртку й ступив на подвір’я. Він простяг дядькові Павлові зігнуті навпіл купюри. – Що, уже встиг заробити? – не без кепкування спитав дядько. – Ні.

щоб

Артема осудливим поглядом. Хлопець лише плечима знизав – сказати

не

Тільки нервово сіпнув рукою, у якій досі тримав ті кляті дві сотні шістдесят шість гривень. І вони пекли пальці, ніби нагадували про розплату за ганебний вчинок. Дядько, не приховуючи зневаги, узяв гроші. Артем полегшено зітхнув, промимрив слова вибачення і чимшвидше рушив геть. Та зненацька став перед самою хвірткою, невпевнено озирнувся на суворого чоловіка, ніби зважуючись на якесь прохання. – Пробачте, а я можу поговорити з вашою донькою? – З ким? – гаркнув дядько Павло. – Ну, з дівчиною... вашою донькою... у кріслі колісному... – затинаючись, промовив хлопець. – Про що, хотілося б мені знати, вона розмовлятиме зі злодієм? –сказав, мовби дав ляпаса. Артем зніяковів, опустив голову й відчув,

Почувши кроки, Ярина підняла очі від розгорнутої книжки, й Артема накрило хвилею ясного світла. Він став як укопаний.

Упізнавши в хлопцеві того з нічних «гостей», кого вона бачила напевне, дівчина полохливо озирнулася за дядьком чи тіткою. Але неподалік не було нікого. Що таке? Їй зараз доведеться вислуховувати від нього якісь пояснення?

Хлопець, ніби вагаючись, знову ступив

стежкою поміж городиною,

смертельною небезпекою.

знайдеш. Він удома. Може, зараз і сюди прийде... Чи гукнути? То я...

Та ми вже бачилися, –тихо сказав хлопець, переступаючи з ноги на ногу. –Тільки я думав, що це твій тато. – Хто – дядько Павло? Ні, дядько Павло мені дядько, –заплуталася дівчина в словах. – Та тепер знаю... (...)

– Отже, якщо ти з дядьком бачився, значить, прийшов до мене? Ярина так і не підняла голови, й Артемові здалося, що вона просто почала вголос читати. Та

Ти не вказала на мене... не впізнала там... у міліції. – А... Так... Проте це не такий уже й благородний вчинок. – Хіба?

– Я злякалася, що ти помстишся. Про бандитів стільки різних страхіть розповідають. От я і промовчала...

– Й ось зараз мене злякалася?

– Злякалася... Я ж не знала, що ти... що тебе не треба боятися.

– Не треба, – усміхнувся Артем. – Хіба я бандит?

– Я вже чула, що ти чемпіон із танців. – Так.

– А навіщо поліз красти?

Це непокоїло Ярину з тієї миті, відколи побачила Артема в кабінеті дільничного. Саме Артема, бо Сашко із Саньком, вочевидь, можуть і не таке накоїти, а ось він не схожий на злочинця... – Сам незчувся... Набридло вислуховувати насмішки... Хотів довести, що не боягуз...

тобі

страшно?

Нічого собі! То я така страшнюча?

ні вже стало весело. (...) – Ти тут надовго? На все літо? – Так. Дядько винайняв цей дім. А ти? – У нас тут дача. Уже друге літо. Ми з мамою, і ще батько приїздить, коли має час. А так він більше в місті. То ти мене вибачиш, що тебе налякав? – уже без сміху спитав Артем.

Ярина теж стала серйозною і глянула йому в очі. – Вибачаю. А ти мене? Я ж теж тебе... налякала... – Звісно, вибачаю. То ми друзі? – І простяг дівчині правицю. – Угу, – злегка потиснула її Ярина, ніяковіючи з усього того, що відбувалося.

Тепер вони сиділи мовчки. (...)

4

ще її дядько... Як зміряє поглядом із голови до п’ят... Чи з п’ят до голови?.. Та яка вже різниця, якщо після цього й слова не вимовиш, а ноги так і просяться дременути подалі з їхнього подвір’я.

Ні, Ярина не нудна. Має почуття гумору, хоча й не завжди доганяє масні жарти Санька. І в комп’ютері тямить: погуглити швидко вміє, різні штучки з девайсом замутити, програми там усілякі встановлені, купа ігор. Словом, хоч і не надто просунута, але й не зануда. А ось Артемові з нею аж надто цікаво. І дня не мине, щоб він не забіг.

Навіть причину вигадав: покликати Сашка. Бо його вікна, бачте, виходять у садок, де сидить Ярина. На резонне питання, чого не задзвонить Сашкові на мобільний, завжди відповідав однаково – нема грошей на рахунку. Але згодом до таких хитрощів більше вдаватися не довелося. Він почав приходити, щоб допомогти Яринці з навчанням. Тривале лікування позбавило дівчину можливості

чи з тіткою вивчаючи

програмою

коли знову потрапляла до лікарні. І тепер, восени, треба скласти іспити за сьомий клас, аби знову навчатися зі своїми ровесниками. Ось про що точилася розмова кожної зустрічі. На рік старший

Яринку,

уголос розмірковував як людина, що на все має свою думку. – Багато уроків – то така нудота! А числа, градуси та відсотки

узагалі для мене катівня! Над головами тихо шелестіло яблуневе листя, котре нечастими поривами перебирав вітерець. Городина виросла, тягнучись до сонця, і довкола буяли хащі розквітлої

– і за домовленістю з господарями тому всьому давала раду

тоді й тоді? Хто був провідником

– То я розповідатиму тобі просто про події, а ти коротко записуй. А потім проти кожної поставиш дату... І ім’я... якщо потрібно.

Ярина ніяково і навіть трішки злякано скосила оком на хлопця: – Потрібно... тобто – приходь і розповідай.

Зненацька, наче знаменитий легкоатлет на Олімпійських іграх, через паркан перескочив Сашко. – Мій старий здурів! Роздратований хлопець одразу ж ступив кілька кроків до лавки, вигріб із миски решту порічок і нахабно всівся поруч із Яриною. – А що цього разу? – удавано поцікавився Артем. – Та ну його! – відмахнувся Сашко, укидаючи до рота дрібні ягоди. – Хоче мені вказувати. Яке має право? Гроші мої забирає, а я ж знаю, що батьки передають... А тепер ще й дістає: ледацюга, гультяй, злодій!

забирає?

наберусь і коли сам почну заробляти... От халепа! Краще

кілька років... – О, ще одна

тив очі. – Годі! Дістали своїми повчаннями!

усіх... І одним рухом закинув до рота порічки, задерши голову, мов лелека, що впіймав жабу...

Ярину це розвеселило. Артем не зрозумів, чому вона засміялася, але й собі посміхнувся – не бути ж йому заодно із Сашком!

А той прожував ягоди, ковтнув і, змірявши друзів осудливим поглядом, рушив до хвіртки. – Зажди, Саш! Ти куди? – гукнув Артем. – Та смійтеся собі на здоров’я! Мені з вами нічого робити! З кого ще

зуби скалити, як не з дурного Сашка? Знайшли собі клоуна!.. – Зовсім ні, – розгублено запевнила його Ярина. – Ми ж не насміхаємося – просто сміємося. Бо ти смішний, коли гніваєшся... – А я що кажу: знайшли клоуна й розважаєтеся! – Та охолонь, – підійшов до

– Цікаво – чому ж не однаково? – буркнув Сашко.

Глузування пекуче, а сміх теплий, –мовила дівчина. – Багато ти знаєш!

– Знаю. Я знаю, як пече... – відповіла дівчинка і спохмурніла. – Ну ось, ти її засмутив... – сказав крізь зуби Артем. – Кажи, чого прийшов! На діда скаржитися?

– Так ти ж мене гукав! – розгублено подивився Сашко. – Я собі

подумав, що хочеш домовитися про вечір. Ну, щоб піти в парк. Чи ні? – А що там у парку? – мляво поцікавилася Ярина. – Дискотека. Нині ж п’ятниця. У нас щоп’ятниці дискотека, –

повторив хлопець. – А-а-а-а, – протяжно мовила дівчина і ще більше засмутилася. Хлопці перезирнулися. Сашкові стало шкода Ярини, а що вже казати про Артема! Цей Сашко – як щось зморозить!.. Як можна було сказати про танці дівчині в кріслі колісному?! – А ти не хочеш піти – тобто

Артем так палко промовляв, ніби сам був зацікавлений

хотілося, щоб ніхто отак не втручався в їхні розмови, як Сашко, щоб

тітка

дитися...

Та ні, не вмовляйте, не варто, – ніяково

Ярина.

Ви ж бачите, скільки маю роботи. Треба вчитися. – Устигнеш, до осені є час! А тут йти недалеко – усього три вулиці! – гарячкував Артем. – Не знаю... Я сама не доїду... – А ми із Сашком? І Санька погукаємо! Він, знаєш, який силач?! Правда ж? – стусонув хлопець друга. – Аякже! – спохопився Сашко, хоча, на його думку, Артемова ідея

чи не засміють її незнайомі, мовляв, припхалася, в інвалідному візку... Або дивитимуться на неї і жалітимуть: от, бідна, на ноги не стає... Артем із Сашком не печуть жалісливістю – вони

допомогу. А чужі

такими нестерпними, коли хочуть комусь поспівчувати. – То що? Кажи! – підбадьорював Артем. – Тітка й дядько можуть не дозволити, – чи то вхопилася за останній аргумент, чи намагалася виправдатися Ярина. – Яка ще дискотека? – отетерів дядько Павло. – Ви що – з дуба впали? Ярино, ну в хлопців не вистачає в голові клепки, а ти ж мудра дівчина! А як тебе там хтось скривдить?

Замість Ярини відповів Артем: – Дядьку Павле, ви не переймайтеся. Ми ж будемо поруч і захистимо, коли щось... – Ярино, ти й справді хочеш на дискотеку? – Я не знаю... мені цікаво, – знизала плечима Ярина. – Так мені піти з тобою чи що? Я вже застарий для цього, –спантеличено розвів руки Градовий, не знаючи, як йому вчинити. – Навіщо вам туди йти? – знову мовив Артем. – Там же для підлітків... А Ярині не забороняйте!

Ти, хлопче, знаєш одне, а я – зовсім друге, – почав відступати дядько Павло. – Навіщо тобі ті танці, Ярино? От морока! А знаєш, спитайся в тітки. Як вона скаже – так і буде, – позбувся зайвих клопотів дядько. – А тітка каже: хай іде! – долинув із кухні жіночий голос. За мить вийшла й сама тітка, витираючи руки краєм фартуха. – Тільки щоб повернулися не пізніше одинадцятої! Такий мій наказ!

Виявляється, серце може калатати й завмирати не лише від болю, від тривожного чекання чи недоброго передчуття. Воно ще може солодко терпнути від сподівання на щастя, від ще не знаних чуттів, від того, що можливі такі несподіванки.

Уперше Ярина не прогулюється з тіткою, а прямує на дискотеку, і не сама, а в супроводі трьох хлопців. Вони то по черзі, то разом бралися за ручки крісла й котили його вперед, жваво розмовляючи з дівчиною, та так голосно, що їх могли чути аж за городами. Вечір стелив подовгуваті тіні, пахтів мокрою пилюгою, скропленою дрібним курячим дощем, дзвенів сюрчанням цикад. Насправді дорога до парку

приїжджий.

знітилася, утиснувшись у спинку крісла й учепившись у

хваткою. Було враження, що її роздивляються, ніби експонат у музеї

і веселою, якби тієї дощової ночі не сталося біди!

Дівчина важко видихнула й хотіла щось промовити, та закашлялася. Ніби слова застрягли

щоб її відвезли додому, до тітки й дядька, бо лиш вони ставляться до неї, як до рівної, як до людини, що тимчасово пересувається на колісному кріслі, але в усьому іншому – така ж, як усі. (...) До товариства підійшов Макс – чоловік років тридцяти

Макса зняла напруження. Хлопців уже так не обходило,

до цієї...

пхинькнула зеленоока красуня. – Таке і в страшному сні не

насниться – суперниця! – Ти що, Карино, вона ж не ходить! Хіба можна бодай подумати про побачення з такою?.. –

Зате він до неї бігає! І питалася ж у Санька, чи Артем із кимось

зустрічається, так він пальцем покрутив біля скроні – ото й уся відповідь. – Може, він не знає? – сказала подружка. – Не знає – і стоять разом? – Так Артем не з нею... – Чого ж учепивсь у ручки крісла?

Дівчатка замовкли й дивилися, як до друзів, що пересунулися ближче до майданчика, підійшли підлітки й почали знайомитися з Яриною. О, вона посміхається та відповідає! Тисне руки! Ну ось, заступили спинами і її, й Артема. – Ну, що ж! – мовила Карина, уперши руки в боки. – Треба й нам іти знайомитися. Переваг у неї – нуль. Шансів, що Артем на неї поведеться, – стільки ж. То ж хай для мене ці канікули стануть незабутніми! Карина підморгнула оком, як героїня телесеріалу, що задумала когось упіймати в пастку. – Що ти кажеш? Що ти зробиш? – стривожилася подруга. – Нічого особливого – заприязнюсь із

якомога швидше! (...)

Рудоволоса Карина всіх запросила на свій день народження

запрошувала Артема танцювати, демонстративно натякала присутнім, що

хлопець.

додому Артем зізнавсь Ярині, що Карина йому не подобається і що він

яким

3. Підтвердьте або заперечте подані твердження

1. Мама Артема – заслужена артистка України.

2. Батьки Ярини загинули в автокатастрофі

3. Ярина вказала на Артема під час очної ставки

4. У родині Артема панував культ здорової їжі.

5. Грабіжники встигли витратити всі

4. Як ви розумієте назву твору? Хто в ньому,

5. Яка нічна пригода трапилась у

10.

11.

12.

13.

Ì²ÐÊÓªÌÎ

16. Зачитайте виразно за особами діалог

слів «Він спершу так і сказав Санькові й Сашкові»

слів «Не бійся – комар носа не підточить...» (с 154–155). Поясніть, чому Сашка й Санька можна назвати маніпуляторами

твердження хлопців ви можете заперечити?

17. Знайдіть і зачитайте два уривки:

1) у якому йдеться про відчуття хлопців, коли вони під’їхали з Яриною до танцювального майданчика (с. 162).

2) у якому йдеться про те, як однолітки сприйняли дівчину в колісному кріслі (с. 163).

Спробуйте пояснити, що зумовило таку поведінку підлітків Чи типова ця поведінка для нашого суспільства? Як це можна змінити?

18. Поясніть лексичні значення слів: жалість, жалісливість, співчуття, толерантність Що в них спільне, а що ‒ відмінне? Якого ставлення до себе потребують люди з інвалідністю?

19. Поясніть, що мала на увазі Ярина, міркуючи

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

20. Виберіть місце, де ви часто

буваєте: ваш будинок,

заклад освіти, спортивний

майданчик, супермаркет, парк, центральна вулиця тощо. Чи доступний цей

простір для різних груп людей? Складіть покрокову інструкцію або поради, як зробити це місце

безбар’єрним Протягом

тільки-но вгледіли своїх шкільних друзів.

– Привіт!

У грудях солодко йойкнуло! А в лице – ніби хлюпнула гаряча хвиля, щоки зарум’яніли. Навпроти, посміхаючись на всі зуби, постав Артем.

– Привіт! – відповіла Ярина, ще не вірячи своїм очам.

– Ти чого засумувала? Не подобається свято? – Та так... тобто ні... – розгубилася дівчина. – А ти звідки тут? Ти ж маєш бути в Польщі...

Там погода зіпсувалася! –

там нема такого свята!

віку. – Вітаю! – приязно усміхнулася пані.

Ти така гарнюня, але чомусь засмучена. Тебе хтось образив?

Вона розмовляла українською з відчутним акцентом. Ярина повела плечима, не знаючи, що відповісти. – То що тут святкують? Бо Артем не в курсі! – Сьогодні у Вербках свято селища. – Як цікаво! Підійдімо ближче до сцени, там же концерт почався! Артем звично взявся за ручки крісла... – От звідси все добре видно, – обрала лавку пані Ядвіга. – Тут щоро-

ку святкують такі іменини? – Я не знаю... Я тут уперше... Незабаром повернусь у місто. Дівчина раділа, що може розмовляти з

би розмова не клеїлась. – І я ненадовго – тиждень-другий поживу на дачі в Артема.

батьки запросили на відпочинок.

годі вам! – утрутився Сашко. – Там на полі вершники! Такі трюки показують, як каскадери! Скачуть під животом у коня! Ходімо! – Та ні, – хитнув головою Артем. – Чого це ти? Коли ще побачиш таке? Вони ж у кіно знімалися. Навіть казали, у якому... Оцей, як його... – А ходімо разом! – запропонував Артем Ярині й пані Ядвізі, не

дослухавши Сашка. – Не хочу, – схилила голову Ярина.

Пристати на пропозицію Сашка? Вони

нині її покинули й поперли бозна-куди, а їй

тепер відгукуватися на перший поклик?

Звісно, хотілося побачити каскадерів, але такою ціною? Трястися горбкуватою дорогою, протискатися поближче, аби ніхто не затуляв спиною... А навколо повно неуважних людей, що наштовхуватимуться на крісло... – Ми з Яриною лишимося, а ви йдіть, – мовила пані Ядвіга. – Правда ж, нам тут цікавіше?! – Правда, – байдуже відповіла дівчина. Хлопці побігли, утішені, що знайшовся вихід.

Пані Ядвіга зацікавлено спостерігала за всім, що відбувалося на сцені, завзято аплодуючи та вигукуючи «Браво!», чим відверто дивувала місцевих глядачів: вони не поспішали аплодувати тим виконавцям, яких бачили щодня за інших обставин.

Бабусі озиралися на неї, похитували головами – пані Ядвіга для них

була як марсіанка.

– А звідки ви? – спиталася Ярина. – З Польщі. Але я українка. Бабуся з дідусем колись виїхали в Торунь. Там велика наша діаспора. Так і живу на дві країни, маю хореографічні школи тут і там. Доводиться часто їздити.

– У вас цікаве життя...

– А в тебе? – сяйнула синім поглядом жінка. – У мене? – невпевнено спитала дівчина. – Таке собі... – Чому? – Ну... я ж не можу ходити... –

скаже. А ось про.... – Мрію навчитися танцювати... на колісних

інші. Вимовила – й аж очі замружила, ошелешена своєю відвагою. Ніколи-ніколи, навіть самій собі, нізащо-нізащо не промовила б уголос цих слів. А тут – отак просто сказала... Невже сказала?

– Он як? – пані Ядвіга звела брови. – Прекрасна мрія! – І ви можете мене навчити? – осміліла Ярина. – Ти знаєш, – пані Ядвіга замислилась і граційним рухом скуйовдила собі волосся на потилиці – ну, зовсім, як розбишакувате дівчисько, – тут є своя специфіка... Я не маю такого досвіду. Якщо не по-дилетантськи підійти, а професійно. – Я зрозуміла, – тихо сказала дівчина. – Вибачте. – Ти мене не скривдила, не вибачайся. Мені треба поговорити з друзями, з колегами. Вони допоможуть. Бо тренувати людей з інвалідністю без спеціальних знань – не можна. Мені цікаво буде попрацювати з тобою, але трішки зачекай, я пораджуся.

Дівчина закліпала очима.

– То ви погодитеся?

– Так, після консультацій. Але знай – я на тренуваннях сувора, жодної поблажливості!

– Добре! – усміхнулася Ярина. – Ой, а скільки... скільки потрібно платити за тренування?

– Я ж на відпочинку, – схитрувала пані Ядвіга, – тому це не робота, а моє дозвілля. За дозвілля грошей не беруть. За цією розмовою вони й не помітили, як на лавці позаду, уловлюючи кожне слово, підслуховувала рудоволоса дівчина. Карина... Закусуючи рожеві вуста, вона ледве стримувала сміх: ця каліка збирається танцювати! Може, ще й з Артемом? Так він у Польщі, дурнувата мрійнице! Ти бач, яка метка! Танці їй у голові... Сиділа б і нюняла тихенько у своєму кріслі, людей не смішила. Ненормальна! Усміхаючись, Карина розгортала шоколадне морозиво, аж тут у поле зору їй потрапив Артем... Як? Він тут? Давно? – Артеме! Ти приїхав! – дівчина схопилася з лавки й радісно кинулася до нього. – Привіт! Рада тебе

Здоров, – крижаним голосом

пляму, та їй це не вдалося

із сумочки хусточку й почала відтирати

Тоді вона скинула із себе легку мережану кофтину й надягла на дівчинку, а сама лишилася в бузковому топі. – Інцидент вичерпано! За час відпустки пані Ядвіга підготувала

Олена Кожедуб і тепер знає, хто партнер танцівниці на колісному

кріслі.

Що тут почалося! У їхньому помешканні ставалося різне, але такого неконтрольованого вереску та брутальної лайки не чули вже давно. Жінка була ладна вчепитись у волосся своєму невдячному синові й бити головою об щось тверде до того часу, доки не виб’є його впертість разом із дурістю, разом із такою нахабною самостійністю і таким диким, за рамками здорового глузду, коханням. – Ти хоча б розумієш, що коїш? – кричала вона. – У тебе варить головешка? Варить чи ні? Ми вкладаємо в тебе гроші, аби ти йшов угору, до чемпіонату Європи та світу, а ти! Ти зв’язався із цією дівчиною! Артем мовчав. А що йому казати, коли

– Я піду на концерт!

– Ні! Не підеш!

– Ти не прив’яжеш мене!

– А я і не буду! Моє слово – закон! Не смій виходити з кімнати! Учи уроки!

– Мамо!

– Угамуйся! – Мамо, ти ж не могла б не прийти на прем’єру!

– Треба було б – не прийшла б! Сиди вдома! Крапка!

Артем як стояв – так і зсунувся по стіні.

харчі.

Оленочко, тебе чекає

руками.

Я не можу їх підвести... їх усіх... і Ярину... – Це нині концерт?

– Так! Ти знаєш? Звідки?

– Афіші висять. Уже тиждень. А ти мовчав. Партизан... – Я хотів сказати, але боявся. Боявся, що забороните.

– Ага, бо ми ж тобі вороги, –сумно всміхнувся батько.

– Не вороги... Тільки ви ніколи мені не вірили...

– Ну, що ж. Ти знаєш: мамине рішення не обговорюється. – Тату, ні! Я повинен бути там! – Повинен?

Так! Замкнете двері – утечу через балкон!

Ти повинен комусь допомогти? – Так.

бачити концерт не з глядацького залу. Та й глядачкою вона була давно, до аварії, на новорічному святі. Тут усе перебувало в русі: хтось поспіхом повторював танець, хтось розспівувався, комусь масажували плечі, когось викликали до режисера. Паралельний світ, та й годі! Дівчинка розхвилювалася. Пані Ядвіга казала, що зал переповнений, це всі прийшли підтримати танцівницю у колісному кріслі, тобто її, Ярину. А скільки допомогли вже: кравчиня, що пошила таку чудову

концертну сукню; візажистка – вона довго чарувала над її обличчям з тінями, тональними кремами й щіточками; перукарка – і тепер русяві локони спадали на плечі, як у казкової принцеси... Усе просто дихало лагідністю та ніжністю. Навіть кофтинка, котру хтось із танцівників турботливо накинув

псувала святковості. Дівчинка була подібна до метелика, що виборсався з кокона й ось-ось змахне барвистими крильцями. Вона ще не зовсім освоїлась із цим новим образом, проте набула самостійності й упевненості.

В очікуванні нинішньої кульмінації, коли вона з’явиться на сцені, час дивовижно спресувавсь і зупинився. Дівчина краєм ока поглянула на Артема – сконцентрованого й серйозного, зовсім не усміхненого. Він ніби

постаршав на рік-два. Зморшка між насупленими бровами – звідки це? (...)

Уперше в житті вона танцюватиме на сцені! Танцюватиме для всіх! Танцюватиме задля свого майбутнього! Танцюватиме всім серцем, усією душею! Танцюватиме долі наперекір!

Бо її триматимуть крила музики!

Крила надії!

Крила мрії!

Крила віри!

музика. Музика їхнього вальсу. Треба рухатися – так, як учила пані Ядвіга. Але дівчина враз відчула, що нічого не пам’ятає. Нічого! Хтось ніби гумкою стер усе, залишивши цілковиту порожнечу. Вона забула, як почати танець! Серце загупотіло в грудях, а потім у скронях. І раптом, зовсім інтуїтивно, ніби за якимось внутрішнім поштовхом, Ярина граційно схилила голову, злегка крутнула колесо крісла, аби воно трішки повернулося до Артема, а рука дівчини наосліп злетіла назустріч його правиці. Є! Вчасно! Далі все склалося в той малюнок танцю, який і замислювала тренерка.

Три хвилини та кільканадцять секунд, скільки тривала мелодія, тривав танець. Ярина не контролювала своїх рухів, усе відбувалося легко, без надзусиль і напруження.

Які щасливі люди, коли вони рухаються! Дівчина просто літала! Двоє танцюють: їхні погляди зустрічаються, руки зустрічаються, усмішки квітнуть.

сам по собі. Вона – дівчина на колісному кріслі, сирота, і він –юнак-красень, чемпіон... Мелодія стихла. Танець завершився поклоном. Кілька нескінченно довгих секунд тиші... А потім – загриміли оплески, хтось вигукував: «Браво!» – чи не пані Ядвіга, хтось кричав: «Молодці!» – чи не Сашко із Саньком, вони ж приїхали. Усі глядачі піднялися з місць,

–

Санька й Сашка?

Ярина

Дорога Яринко, операція пройде успішно, я в цьому певен. Думаю, який танець нам танцювати після твого одужання. Артем –

Дорогий Артеме, не гнівайся, після другої операції було трішки важче, ніж після першої. Я не писала, щоб тебе не тривожити. Так от, сьогодні мені дозволили постояти цілу хвилину. Було важко й навіть

боляче, але це так дивовижно – стояти!!!

У вас там уже, певно, теж випав сніг. Я з вікна бачу засніжені Альпи. Незабаром Різдво, і я задумала бажання, бо тут кажуть, що воно може справдитися в різдвяну ніч. Веселих тобі свят! Твоя Ярина – Дорога Яринко, це така приємна звістка, що я зразу ж подзвонив Сашку, а він скаже Санькові. Можливо, наступного літа ми також зустрінемось у Вербках – і тоді все буде інакше... бачитимемося щодня.

Ні, снігу в нас немає, випав був, але швидко й розтанув.

Бажаю, щоб твоє різдвяне бажання здійснилося. І тобі веселих свят! Твій Артем

ÒÅÎÐ²ß Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÈ

Психологічна повість (психологічне оповідання, психологічна новела) розкриває характер літературних персонажів у складних ситуаціях. У творах цього жанру важливі не лише події, а й психологія персонажів, як вони ухвалюють рішення, міркують, вагаються тощо Повість О Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» – психологічна. Авторка детально зображує найрізноманітніші почуття, емоції, настрої, думки, переживання персонажів, тобто їхній внутрішній світ, простежує внутрішні чинники, що

10. Як Ярина втілює

11.

12.

14. Випишіть із тексту або запропонуйте 2–3 стереотипи до кожної антонімічної пари. Які приклади з тексту розвінчують ці стереотипи?

Село – місто; хлопці – дівчата;

заможні – бідні

15. Доберіть заголовки до поданих у підручнику розділів твору.

16. Визначте тему й основну думку повісті

17. Дослідивши думки й поведінку Ярини та Артема, доведіть, що твір «Метелики в крижаних панцирах» – психологічна повість.

18. Кого з героїв / героїнь (позитивних чи негативних) ви зіграли б у кінофільмі за мотивами повісті «Метелики в крижаних панцирах»? Розкрийте особливості вашого екранного персонажа. Яку його важливу рису ви могли

19. Яким ви уявляєте майбутнє

20.

21.

22.

23. Чи змінив твір ваше ставлення до чогось

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß

24. Напишіть лист від імені

– від Артема Ярині.

25. За допомогою відеоредактора створіть буктрейлер до повісті «Метелики в крижаних панцирах».

26. Об’єднайтесь у групи й підготуйте виступ-презентацію або напишіть есе (8–10 речень) на тему «Сприйняття людей з інвалідністю: як бачити людину, а не її

×ÈÒÀÖÜÊÈÉ ÊËÓÁ

Анастасія

(Народилась у 1989 р.)

ганську. Мама письменниці працювала інженером,

народних пісень, казок, бувальщин, віршів українських поетів і часом сама вигадувала цікаві

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

Твір А. Шевердіної «Крамниця щастя» – повість-фентезі1. Тут є чаклунство, магія, чарівні предмети, надзвичайні події.

Одного дня в невеликому провінційному містечку з’являється дивна крамничка. Її власник – Світозар Данилович, чи то мудрець, чи то лікар, чи то чарівник, який допомагає людям у скрутну хвилину наблизитися до омріяного щастя.

Твір складається з восьми невеликих розділів. Головні персонажі щоразу інші, у кожного з них різні бажання, але всі вони побували в крамниці щастя та щось придбали на свій розсуд у щирого й світлого дідуся Світозара Даниловича. Покупці магіч-

них товарів намагаються перехитрити долю, але на них чекають несподівані відкриття: вони мають усвідомити, що часто самі винні у своїх негараздах.

ÊÐÀÌÍÈÖß ÙÀÑÒß

ПОВІСТЬ, ФЕНТЕЗІ (Уривки)

Дощ не вщухав третій день. Анатолій Борисович сидів за касою і дививсь у вікно. Він сумно спостерігав, як срібні потоки-змії звиваються перед дверима, хлюпають, клекочуть і наввипередки мчать із пагорба. Він уявляв, як у низині, у середмісті, уже піниться темне море, як сиза вода потроху наближається до провулку імені Нещасного О. А., як перші хвилі рішуче відчиняють двері його крамниці й виносять увесь той мотлох, який він називає товаром. Але велика вода не приходила. Тільки на поверхні здоровезної калюжі просто перед крамницею зринали й потопали бульбашки, віщуючи довгу негоду. (...) Скло було так поцятковане мухами, що Анатолію Борисовичу паморочилося в голові, коли він дивився крізь нього на сіре сум’яття самотнього провулку. Упившись дощем, під вікнами вмирали петунії. «Досить, досить води!» – жалібно шепотіли червоними пелюстками. А дощ не вгавав, і чоловікові здавалося, наче просвітку ніколи вже не буде.

Раптом Анатолій Борисович відчув, що хтось іде провулком. Відчув так, як відчувають крізь сон поцілунок матері. Продавець виліз із-за прилавка й завмер у калюжі на зачовганому

ним написом «КРАМНИЦЯ ЩАСТЯ».

Вивіска хитнулася, осяявши цілий провулок. Коли чоловік оговтався від цього яскравого спалаху, зі здивуванням виявив, що дощ припинився й у високому волошковому небі, немов жоржина, квітне полудневе сонце. Старі двоповерхові будинки нагадували свіжоспечені житні буханці, над провулком Нещасного О. А. вперше на пам’яті Анатолія Борисовича засяяла веселка. Петунії солодко потягувалися, хитаючи змитими голівками. Дід уже був у крамниці – витирав рожевим рушничком замурзане вікно. Чоловіки зустрілися поглядами, і дід приязно помахав рукою.

води. Злякавшись і змерзнувши, хлопчик обережно розплющив очі. Перед відчиненим вікном мати розчісувала довгі руді коси. Вітер і сонце вдиралися до кімнати, і жінка радісно підставляла їм бліде обличчя. – Доброго ранку, соньку! Знову ти проспав, сину. – Пропустив передачу?! – підхопився з ліжка Андрій. – Котра година? – Одинадцята. – Е-е-е!

Хлопчик обм’як і гепнувся на ліжко. – Чому ти мене не збудила?!

Мати усміхнулася.

– Спи, коли спиться. Я куплю тобі ці передачі на диску. – Правда? – Андрій уважно подивився на маму. – Купи, будь ласка! Тільки на ліцензійному. Про мурах. Інші в мене є. – Я знаю. Я все знаю! – усміхнулася мати. Хлопчик устав і підійшов до вікна. На спортивному майданчику сусідські хлопчаки грали у футбол. Вони наввипередки гасали за м’ячем, штовхалися, галасували. Кремезний Сашко забив гол. Коли вони були малими, Сашко повсякчас дражнив Андрія. Тепер не дражнить – б’є за гаражами. Боляче було тоді, боляче й тепер. Але Сашко добре грає у футбол. Хлопці зазирають йому в рота. Сміються, радіють перемозі. Добре, коли є з ким посміятися. – Синку, тобі купити м’яча? – запитала мати.

Хлопчик, не дивлячись на неї, відвернувся від вікна. – Ні, ма. Я не граю у футбол. Це гра не для мене.

Мати зітхнула, узяла зі столу кошик.

– Ти знову в гості до тітки Іри?

– Так. Як і завжди в неділю. Ти знаєш, Іра хворіє, їй потрібно допомагати. Але спочатку забіжу на базар. – Зрозуміло! – позіхнув Андрій.

– Сину!

Хлопець звів на маму великі сірі очі.

– Знаєш, хто мій найкращий друг? – Сестра, – з легким сумовитим усміхом відповів хлопець. Його печаль відбилася на материному обличчі.

йому з бляклої височини. Маленькі клумби притягували

різнобарв’ям веселих квітів. На

із задерикуватих чорнобривців хлопчик помітив Morpho rhetenor. – Гм, і як же тебе, друже, сюди занесло? – щиро здивувався хлопчик, насолоджуючись грою світла на яскраво-синіх крилах метелика. – Тропіки вже не до вподоби? А ти знаєш, що в середніх широтах холодна осінь? Бачу, не знаєш. Ех, ти!.. Андрій простягнув руку без надії впіймати Morpho – просто для того, щоб наблизитися до цього амазонського дива. Метелик невдоволено струснув крилами й знявся в повітря. – Куди ти? – примружився на сонце Андрій, простежуючи

й увійшов до напівтемного обдертого приміщення. Над головою скрикнув дзвіночок. У крамниці було прохолодно, пахло жасмином і свіжоскошеною травою. За прилавком стояв дідусь, високий і худий, мов засніжена сосна. – Добридень! – привітався сивань. – Як твої справи, друже?

– Вітаю! – відказав Андрій. – Дякую, усе нормально. А ви тут торгуєте щастям?

Старий усміхнувся.

– Саме так! – Ну, і де ж воно? – Хлопчик уважно обдивився стіни, обклеєні старими шпалерами із червоним візерунком, порожні полички, заяложений прилавок. – Усюди! – весело відповів продавець. – Щось хочеш придбати? – Хочу! – зізнався Андрій. – Я хочу купити друга! – Друга?.. А в тебе вистачить грошей? Друзі дорого коштують!

Хлопчик витяг із кишені й показав старому пом’яті двадцять гривень. Йому почала подобатися ця незвична гра.

Цього вистачить? – Замало, – сумно зауважив продавець. – Уяви: у тебе запитують, скільки коштує твій друг, а ти кажеш – «Двадцять гривень». Хіба ж не ганьба? – Ганьба, – погодився Андрій. – Але в мене більше немає. Я допомагав сусідам по дачі нарубати дров, то вони дали мені п’ятдесят гривень. За тридцять я купив матері сережки... Куточки старечих губ підстрибнули вгору. – То ти заробив гроші сам? Чесно заробив? Тоді твій заробіток можна помножити на десять!

Продавець вихопив гроші з рук покупця так швидко, що Леся Українка ледве встигнула по-змовницьки підморгнути колишньому господареві з новенької купюри. – А-а-а, стійте! – вигукнув хлопчик, тягнучись по гроші, які вже зникли в касі. – Що це таке?!

заступив йому шлях. – Здуріти можна!

– Стій! Товар свій забери!

– Та нащо він мені здався!

– Ти ж хотів купити друга! – Я не маленький! Я знаю, що друга не можна купити! – Але ж ти купив! Віддав за нього гроші. Забирай тепер. Роби з ним, що хочеш. Хлопець мовчки вискочив із крамниці й зупинився віддалік,

дихаючи від хвилювання. Дідуган випхав незнайомця

й замкнув двері. Чорнявий хлопець

Тобі що?!

Нічого! Андрій невдоволено пирхнув

– Постривай, будь ласка! – Незнайомець наздогнав хлопця і схопив його за руку. – Що мені робити? Чим я можу тобі допомогти?

– Мені – допомогти? – здивувався Андрій. – Безплатно?

– Безплатно!

– Ти дивний! – зауважив Андрій.

Він подивився на незнайомця і запитав:

– Як тебе звуть?

– А як би ти мене назвав?

– Арнольдом. Як Шварценеггера1! – засміявсь Андрій.

– Нехай буде по-твоєму, – знизав Арнольд плечима.

– Ти чим захоплюєшся? Що любиш?

– Спорт, музику, собак.

– Ну, не безнадійний! – усміхнувся хлопець. – Сподіваюся, ми порозуміємося! Ти ж згодний мені допомагати?

Арнольд весело кивнув на знак згоди. – Тоді в мене є план! – повідомив Андрій. – Хочу помститись одному хлопцеві. Мені

в кіно, у кав’ярню, у басейн! – О, чудові плани! – зрадів Арнольд. – Чудові, якщо є гроші! А в мене грошей нема! Усе, що в мене було, я витратив на тебе! – сердито зауважив хлопець. – Думаю, щось можна вигадати! – Звичайно, можна! Наприклад, пограбувати банк! Але ж ти в нас такий правильний, що тобі й думати про злочин страшно, правда?! –

скипів Андрій.

–

Твоя правда, я засуджую злочини! – зізнався Арнольд. – Але хіба

це погано?! – Мені нема до цього ніякого

хочу розважитися!

друзі?!

Арнольд. – Тоді побігаємо наввипередки? – Авжеж, знайшов дурня! Ти високий і сильний, і ноги в тебе довгі! Ти однозначно виграєш!

То й що, що я виграю? Чому це тебе так непокоїть? – Я ніколи не виграю

– Якщо ти такий розумний, то пограймо в інтелектуальні ігри!

хитро примружився Андрій.

–

Згода!

Пропоную пригадати прислів’я англійською мовою!

Я не знаю англійської, – зізнався Арнольд. –

Тоді можна визначати тварин за описом!

– Може, краще в міста?

– Ще цікаво відгадувати героїв давньогрецьких міфів! – А ліпше в морський бій!

А, знаю! У нас є «Монополія»!

Я хочу «Відгадай

сиву чуприну. – Ну як справи, шановний? – привітно всміхнувся він.

– Погано! Ваш друг виявився бракованим!

– У мене немає бракованих друзів!

– Але він зіпсований!

– Не може бути! – рішуче заперечив продавець. – Я перевіряю весь свій товар. Не буває бракованого щастя, бувають люди, які не вміють ним користуватися!

– Арнольд не хоче мене слухатися! Що мені з ним робити?!

– А чому ти вирішив, що твій друг має тебе слухатися? – Навіщо мені друг, якщо він не виконує моїх бажань?! Мені потрібна людина, якій можна довіряти! – Якщо хтось не виконує твоїх забаганок, це ще не означає, що йому не можна довіряти! – розвів

Просто вигнати

да було б недобре. Гроші заплатив, не можна, щоб

Та й дід, напевно, дасть нового друга тільки за умови, що Андрій поверне Арнольда. Зрештою, ці кілька днів треба якось прожити. Коли вже так склались обставини, він проживе їх з Арнольдом, хоч який він там незговірливий буде. Арнольд там і чекав, де він його покинув.

– Знаєш, нумо робити те, що тобі подобається! – сказав Арнольд. –Я не хочу сваритися!

– Справді? – недовірливо поглянув на хлопця Андрій.

– Так! – А хочеш, ми разом підемо в кар’єр збирати зразки мінералів? – Хочу! – кивнув Арнольд.

Андрій скоса поглянув на друга. Обличчя в хлопця було ясне і приємне. Може, не такий уже він і поганий та незговірливий, цей Арнольд? Хлопцеві стало соромно, що він так розгнівався на новопридбаного друга. – Якщо хочеш, зіграємо в міста,

–

Іще раз скажи, що це? – попросив Арнольд, роздивляючись невеличкий кристал. – Це кварц. – А це? – Доломіт. –

Багато їх у тебе? – Не дуже. Неподалік від міста, окрім цього піщаного кар’єру й кряжа за селом, потрібних місць немає. Хотілося б мандрувати, шукати корисні копалини, досліджувати флору й фауну.

– То мандруй!

– З мамою? – криво посміхнувся Андрій.

– Навіщо з мамою? Зі мною!

– Вона не відпустить. Вважає мене непристосованим і безвідповідальним.

– Якщо не відпустить тепер, відпустить за кілька років. – У мене таке враження, що вона ніколи не дасть мені спокою! – Навіщо ти таке кажеш? Мама просто хвилюється за тебе! Вона ж тебе любить!

Ну звісно! – пирхнув Андрій.

У тебе є сумніви?!

Ох, знаю я добре, чому вона хвилюється!

такому

Інколи корисно прислухатися

Я тільки й чую від неї:

«Я працюю, стараюся, щоб у тебе

все було, а ти не цінуєш! Штани

порвав, ліхтарика розбив! Інстру-

менти якісь дивні придбав, а

кран на кухні тече! Я не замовлю

реактивів – ти зіпсуєш стіл! Я не

заведу шиншили – не хочу її

глядіти! Я не куплю скальпеля –

поріжешся, а мені лікуй!» Я для неї просто величезна проблема! А мені, думаєш, легко й весело жити?! – А ти цінуєш її працю? Не створюєш проблем? – Слухай, ти мій друг чи її?! –підхопився Андрій. – Ти мене повинен виправдовувати й захищати! – Перед сторонніми – так, але не перед самим собою!

Ти точнісінько такий, як інші! – Ти – також!

покинути тебе!

А що тобі від мене потрібно?! – скрикнув Андрій і тупнув ногою. Кам’янистий виступ, на якому стояв хлопець, поплив униз. Арнольд кинувся до друга, схопив його за сорочку й щосили потягнув до себе. – Не чіпай! Не бий! – не розуміючи, що відбувається, закричав Андрій. Він відскочив від Арнольда, каміння і грудки землі посипались у нього з-під ніг. – Андрію, заспокойся! Ти не так зрозумів! Я

Не вірю! Відчепися!

потрібен!

Андрію, але ж ти потрібен

розумний, винахідливий, з тобою цікаво!

Не бреши!

Андрію, будь ласка!

Я сказав – пішов геть! – закричав Андрій.

Небо над хлопцями луснуло, вивільнивши з хмар блискавку й дощ. Арнольд мовчки відвернувсь і рушив до цегельні.

Андрій пішов до міста. За кілька хвилин

Андрій озирнувся, але Арнольда вже не було видно за сірою стіною дощу. Андрій повернувся додому мокрий і злий. Мовчки роздягнувся, кинув на диван рушника, якого простягнула

Як тобі книга, любий? – Сумна казка, – відповів Андрій. – А загалом – так собі. Не розумію, як ця книжка може бути твоєю улюбленою? – «Маленький принц» – не просто сумна казка, – усміхнулася жінка. – Ця книжка вчить любити.

– І що, тебе вона навчила любити? – Навчила. – Тоді як же ж мій любий татко? – гірко усміхнувся Андрій. – Він не читав цієї

як

осінь, коли треба йти до школи, де його ніхто не любив і він нікому

не повірив. Ні, тільки не йому, тільки не цьому навіженому хлопцеві з дурнуватої крамниці! Хіба буває, щоб людина просто так, нізащо, любила тебе, раділа твоєму існуванню, намагалася допомогти навіть усупереч твоїм бажанням?! Ні, так не буває! Хоча... Арнольд видавався цілком безкорисливим... Як дивно й по-дурному вийшло! Тепер, пригадуючи прикрий випадок у кар’єрі, Андрій розумів, що Арнольд не збирався його бити, а намагався врятувати від обвалу. Тепер Арнольд уже здавався хлопцеві добрим і впертим у своїй прихильності до нього, як мати... Мама! Мама плаче, бо він образив її, бо він їй не повірив! Андрій підкрався до кімнати матері й прислухався. Мати кашляла й сапала носом за зачиненими дверима. – Мамо! – тихенько покликав Андрій.

Мати не відповіла, проте всі звуки раптом затихли. – Відчини, будь ласка! – А ти будеш мене ображати?! – жалібно запитала мама.

Андрій зіщулився, ніби від болю. Навіщо брехати? Так, він буде її ображати, завжди буде – навіть незумисне, спересердя, бо він не така хороша людина, як вона. – Вибач мені! – мовив Андрій.

дуже шкода, що так вийшло! З тобою, зі мною... З батьком... Після нетривалої мовчанки хлопець знову почув схлипування. Двері відчинилися, й мати кинулася до Андрія, притулилася до його обличчя мокрою щокою.

все зроблю для тебе! Ти віриш мені? – Вірю! – тихенько відповів Андрій. Вони сиділи удвох, міцно обійнявшись, і слухали дощ. Андрій відчував полегшення. Він нарешті насмілився сказати те, що хотів, і почув те, у що справді хотів вірити. Тепер хлопець не гнівався на Арнольда, він був вдячний другові за це полегшення. Прикро, що він не зміг стати добрим другом для чудового хлопця із чарівної крамниці!

у футбол і не боятимешся, що тебе відлупцюють. Я хочу, щоб ти був щасливий. Був нормальний – звичайний хлопець, який відбирає в мене гроші за гаражами!.. (...) Зранку бризкав дощик, тож Андрій вирішив не йти на прогулянку. Однак мама попросила викинути сміття, тому хлопець, невдоволено крекчучи, одягнув джинси, куртку й вийшов надвір. Поряд зі смітником на паркані сиділи сусідські хлопці. Побачивши Андрія з великим синім пакетом, Сашко штурхнув приятеля та хижо посміхнувся. Андрій зупинився на сходах. Іще вчора він пішов би до смітника сусіднього будинку, аби лише не наражати себе на небезпеку. Проте сьогодні він не мав ані сили, ані бажання уникати сутички. Андрію раптом стало байдуже, чи зламають йому

учора ввечері, сьогодні вивітрилися. Тільки зранку він повною мірою відчув тягар учорашньої втрати. Андрій зітхнув. Чи справді був просвіток у його огидному житті, чи щастя тільки примарилося? Може, це божевілля? Де подівсь

й забігли до під’їзду.

у салоні хлопця із собакою. У всіх є друзі. І в нього був

Може, саме на нього. Але він не піде туди вдруге. Товар

хлопці злізли з паркана, Сашко взяв долі грубу ломаку. Андрій відкинув пакет і засукав рукави. – О-о-о, це щось

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Відгадайте

11.

12.

13.

15.

16.

17.

18.

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

–

Добридень, доню! Радий, що тобі подобається! – відклав рушничка продавець. – Щось тобі запропонувати? – Знаєте, я шукаю подарунок для подруги. Щось не дуже дороге, але таке, що запам’ятається. – А яка твоя подруга? – Дуже хороша людина. Добра, спокійна, завжди допоможе, коли що. Але їй не щастить. Просто катастрофічно не щастить. У всьому. І мені хотілося б її хоч трохи розрадити.

– У мене є непоганий варіант. – Світозар Данилович узяв із полички дерев’яну лаковану скриньку й поставив перед дівчиною. – Цей набір називається «Успіх».

Він підняв віко1 з вирізьбленим на ньому сонцем. На червоній подушечці лежали три крихітні порцелянові2 флакончики. – Доню, це дуже дієвий засіб, – пояснив продавець. – І недорогий. Усього тридцять гривень. Я знаю, добрі люди часто зазнають невдач, бо про себе вони думають

в останню чергу й не наважуються прямо сказати

долі: «Я хочу того й того!» Один флакончик –одна повноцінна перемога над обставинами. Але я маю попередити: засіб подіє лише в тому разі, коли людина справді

заслуговує на успіх. До того ж такий набір продається лише раз на рік. Тож перекажи своїй подрузі, щоб вона не поспішала випити все відразу, бо є перемоги більші й менші, а успіху обмежена кількість. – Чудово! Я беру! – усміхнулася дівчина, подавши дідові три зім’яті

десятки, й обережно поклала скриньку до плетеної торбини. – Дякую вам. А! – Наталка озирнулася перед дверима. – Хотіла уточнити: цей

набір не викликає алергії? Моя подруга

викликає! – ледь помітно

Світозар Данилович. –Буває алергія на чесність, чемність і багато інших чеснот, а от на успіх алергії не буває ні в кого!

Наталка була собою вдоволена: вигадниця Оленка оцінить магічний набір! Скринька, напевне, ручної роботи, та й рідина у флакончику може подіяти – чого тільки не буває на світі?! Звісно, це малоймовірно, але ж кажуть: хто на що сподівається, з тим те і трапляється! Дівчина вийшла з глухого провулка на широкий проспект. Після тривалих дощів світ здавався веселим, оновленим. Перехожі кудись поспішали, привітно всміхаючись небу, деревам й одне одному. З вітрин дорогих крамниць до Наталки кричали модні сукні, витончені босоніжки, золоті сережки, сонцезахисні окуляри, капелюшки, помади, лаки... Наталка намагалася не дивитися туди. «Тільки не зупиняйся! – подумки наказувала собі дівчина. – Не треба! Тобі нічого не треба! Ті сукні – погані, ті босоніжки розпадуться після першого ж дощу, ті сережки

посміхалися дівчині. – А що?!

– Та нічого, – манірно1 розтягуючи

думаю, що мені таке сьогодні купити б...

Наталка прикусила язика. Ну звісно, що б іще купити такого непотрібного, коли в тебе вже є все що завгодно?! – Це дешевий клатч2! – мало не закричала Наталка. А подумки перебирала варіанти – що ще таке сказати б, щоб відмовити Бондаренко купити сумку. – Не дуже якісний! Не фірмовий! – Справді, для тебе – дешевий? – примружилася Бондаренко. Ох, і навіщо ж брехати?! Наталка знала – для неї сумка задорога. Бодай на п’ятдесят гривень дешевша була б вона! Тоді вона взяла б той клатч просто зараз, і

Так, і справді, Милейко, двісті

ну

– Спробую. Мені потрібен зараз успіх. Оленка зрозуміє. Крім того, через цей набір мені не вистачило грошей на клатч! Наталка заплющила очі й зробила

розплющила очі й викинула порожній флакончик до смітника. Нічого не змінилося. Омріяна сумка не з’явилася в її руках, Бондаренко зі своїми служками не вибігла з крамниці зі словами прокляття. – Я так і знала! – зітхнула Наталка й зайшла до крамниці.

Бондаренко розмовляла

а очі її мимохіть дивилися на рожевий саквояж із великою червоною трояндою.

– Ой, ну не знаю! – простогнала нарешті Бондаренко. – Скільки коштує рожева?

– Чотириста! – відповіла продавчиня. – Чотириста?!

Бондаренко люто зиркнула на Наталку. – Давайте чорну!

Наталка крутнулася на підборах і втупилася широко розплющеними очима в паски та шкіряні рукавички. Аби не заплакати! Як по-дурному вийшло! Невже вона й справді на якусь мить повірила, що її магія щось важить проти грошей Бондаренко?! Дурне, дурне дівчисько! – Стривайте, це що таке?! – почула Наталка позаду себе роздратований голос однокласниці й обернулася. – Невеличка плямка! – залепетала продавчиня. – Малесенька!

Зовсім непомітна! –

Як же непомітна, коли я помітила?! – висунула вбивчий аргумент дівчина. – Ми зробимо знижку! – швидко зреагувала продавчиня. – Двадцять, ні – тридцять гривень! – Ні, дякую! – засичала Бондаренко. – Не треба мені такого щастя! Може, тобі треба, Милейко? – криво посміхнулася вона й випливла з крамниці.

Наталка підійшла до прилавка.

–

Дайте подивитись, будь ласка! – простягнула вона руку.

Продавчиня подала клатч. Пляма й справді була зовсім невеличка. Вона не могла зіпсувати приємного враження від клатчу.

– Тридцять гривень скину! – попередила продавчиня.

За мить дівчина віддала гроші і, стискаючи обновку в обіймах, вийшла на вулицю. Як блищить на сонці лак! А плямка... Наталка подряпала плямку нігтем. – А плямка здирається! – зраділа дівчина. – Ура! Оленці сподобається!

Наталці стало соромно. Так, Оленці сподобається клатч. Вона завжди щиро радіє за друзів. Тільки власних радощів у неї замало. І ще на

один шанс поменшало. – Але ж тепер я точно знаю, що набір діє! – заспокоїла себе Наталка. – Залишилося ще два флакончики! Дві

– хіба цього не досить?!

мотлох, а клатч не такий уже й гарний. Не варто було пити заради нього магічний напій із порцелянового флакончика. Навіщо їй ця дурнувата сумка, коли Олег усе одно дістався Бондаренко?!

Наталка знову озирнулася. Олег уже вийшов із крамниці, тримаючи під пахвою невеличкий пакет. Хлопець повів велосипед поруч, пішки долаючи крутий узвіз.

Дівчина зітхнула. Який сьогодні нещасливий день! І навіщо вона пішла до центру, у район, де мешкають найбагатші її однокласники?! У середмісті не побачиш жодного приємного

го, звісно, але Олега

під

вабить ця скринька! А як випити

буде так близько, коли ще вони будуть наодинці? Оленці залишиться один шанс на приголомшливий успіх. На якийсь

док. Такий, наприклад, як цей. Зрештою, Оленка навіть

що в наборі було три флакончики. Оленка повірить усьому, що

скаже.

Наталка дістала зі скриньки флакончик і швиденько випила м’ятну рідину.

полюбить! – поспішала задумати бажання

товари у вітринах. Хоч із магією, хоч без магії – Наталці ані крихти уваги! Аж ось і крамниця музичних інструментів. Наталка мало не забула, що збиралася сюди зазирнути. Треба купити смичок, бо її скрипка мовчить уже тиждень, а Наталка не любить тиші. Відчинила двері, увійшла до крамниці. Продавця за прилавком не було. Дівчина роззирнулася, вивчаючи товар. Двері відчинились, і до крамниці зайшов... Олег! Серце Наталки провалилося

склад розуму. Ти ж із точними науками товаришуєш. А математики... Вони такі... – сховав очі, –такі... Черстві, банальні...

– Ну, не знаю...

– А я знаю. У мене батько такий. Розумний, але черствий і нецікавий. А часом – жорстокий. До нього не підступитися. Я думав, ти також...

Наталка всміхнулася – здається, зажевріла надія! – Щоб людину пізнати, треба з нею поспілкуватися, – м’яко мовила дівчина. – Мені здавалося, що ти не любиш спілкуватися, – знітився Олег. –Крім того, у вас своя компанія... – А у вас – своя. Тільки мої друзі, на відміну від твоїх, людяні й чемні. Ні, є й у вашій компанії хороші люди! – поспішила виправитися Наталка, бо злякалася, що образить Олега. – Але ж деякі... Дівчина не втрималась і висловила наболіле:

І дня такого не буває, щоб Бондаренко чогось не втнула! – А, не звертай уваги! – усміхнувся Олег. – Вона непогана, я її добре знаю! Наші батьки здавна товаришують, ми багато часу проводимо разом. Інколи вона буває дотепною. А взагалі вона тобі заздрить: ти подобаєшся багатьом хлопцям із паралелі – і навіть без самоцвітів! Наталка сяяла. Не може такого бути! Здається, сам Олег Закревський зробив їй комплімент! Діє чарівне зілля, діє!!! – Слухай, а ти давно у філармонії була? – запитав Олег. – У суботу вечір у стилі бароко. Виконуватимуть Баха й Вівальді. Поїдемо до обласного центру? – Добре! – прошепотіла Наталка. – То я купую квитки! – усміхнувсь Олег. – Завтра зателефоную!

Наталка не встигла розтулити рота, як Олег уже відповів на її запитання: – У мене є твій номер. Я з класного журналу переписав. Він усміхнувся і вийшов із крамниці, а Наталка лишилася тупцювати перед прилавком. Нарешті з’явився продавець і запитав: – Щось потрібно?

Наталка згадала, що в її гаманці залишилося

уже нічого! – відповіла дівчина

засовалася. Швидше, швидше! Часу обмаль!

би встигнути!

Тролейбус рушив. Будинки, парки, бульвари поволі пливли за вікном. Швидше, ну будь ласка! Не вистачає ще запізнитися!.. Оленка як не зубрила – а все одно тільки на вісім і розраховує. А що вже про неї казати?! Біологія – не її стихія. Усі ті вакуолі, мітохондрії!.. Фу, яка бридота!

В Оленки буде вісім. А скільки ж поставлять їй? Шість, п’ять? Горе, а не біологія! Що ти тут удієш?!

Рука звично пірнула в торбину й торкнулася скриньки.

«Ой, ні! – подумала Наталка, відсмикнувши руку. – Так не можна! Годі вже! А то ще недобре стане від такої кількості чарівного зілля! Та й Оленка чекає на подарунок. Хоч одну пляшечку я маю

подруги!»

Прийшло повідомлення. «Я хвилююся!

труй уже якось, Нато!

схитрувати! Коли

проти – сам Бог велів їй випити настоянку.

флакончик і вихилила його. – Хочу скласти іспит на десять!

прошепотіла Наталка.

й на одинадцять, якщо це не буде занадто!.. (...) Наталка повільно йшла вулицею, опустивши очі. Одинадцять –не занадто. Бідолашна Оленка! Вона так старалася, сиділа над тими

проклятущими підручниками, а витягла нещасливий білет! Невдача на

невдачі! І це після того, як на іспиті з математики Оленка знепритомніла від задухи! Як не щастить, то не щастить! Порожня скринька в плетеній торбині

важила, ніби двадцятикілограмова гиря. Підбори, торкаючись асфальту, зойкали: «Гань-ба! Гань-ба!» – і дівчині здавалося, ніби перехожі дивляться на неї з огидою і

зневагою. «Що ж тепер робити? – думала вона. – Як усе виправити? Звісно, я вчинила погано. Зробила

створюєш!» Дівчина вже й обернулася було, аж почула, що її гукають. – Ти що, не йдеш?! – махаючи рукою, кричала з вікна Оленка. –Ану піднімайся швиденько! Усі зібралися! Уже й пиріг на столі!

Наталка сердито тупнула ногою. «Тепер не вийде затриматися! Ну, нічого: вона чекає на мене, а не на мій подарунок! Як трапиться колись нагода, то я все зроблю правильно!»

Оленка відчинила двері, ховаючи праву руку за спину. – Що там у тебе? – зацікавилася Наталка. – Та таке... – Зажурена усмішка, ніби тінь горлиці, промайнула блідим Оленчиним обличчям. – Руку попекла, як пиріг із духовки виймала!

Наталка глибоко вдихнула повітря, торкнувшись долонею холодного чола.

–

Тобі недобре? – схопила її за лікоть подруга. – Ні, ні, усе нормально! – широко всміхнулася Наталка. – Хочеш подарунок?

– Хочу! Хочу! – немов дитина, застрибала в коридорі Оленка. –Покажи!

Дівчина дістала з торбини скриньку й подала її подрузі. – Бач, це скринька – пробурмотіла вона, дивлячись убік. – З дерева, лакована. Ручної роботи. Можеш скласти туди... що хочеш. Прикраси, або якісь дрібнички, або... – «Набір “Успіх”, – прочитала Оленка на денці скриньки. – Форма випуску: порцелянові флакони з прозорою рідиною. Показання: для добрих людей, що не впевнені в собі. Протипоказання: заздрість, злість, лінощі. Склад: концентрат успіху...» – Послухай, це просто... – Не перебивай, будь ласка! – зупинила дівчину подруга. – Де я зупинилася? Ага, ось воно: «Спосіб застосування та дози: 1 флакончик у разі крайньої потреби. Побічні ефекти: стан ейфорії...» – Оленко, це просто жарт! Чуєш, кицю? Я знаю, це не зовсім... – «Термін придатності: 1 рік. Умови зберігання: зберігати в сухому місці, захищеному від сварок і негідників. Правила відпуску: за рекомендацією друга...» Дякую! – Оленка обняла дівчину й поцілувала її в щоку. – Ти справжня подруга! – Тільки не

– Оленко, вибач мені! – хлипала дівчина. – Я... я... Ти така чудова людина!

У скриньці щось луснуло. Оленка відчинила віко, і звідти посипались іскри. Наталка зазирнула подрузі через плече. На червоній подушечці лежали три порцелянові флакончики й листівка з логотипом «Крамниця щастя». Оленка розгорнула листівку. – «Ти заслуговуєш на успіх! З днем народження!» – прочитала

й усміхнулася заплаканій подрузі.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ 1. Розташуйте

12.

13.

14.

15.

ÇÀÂÄÀÍÍß 17.

Розділ 4 БУТИ САМИМ СОБОЮ

Тарас ШЕВЧЕНКО (1814–1861)

жадану волю, а вже наступного

мистецтв.

«Кобзар».

ні, митець уперше на

Україну (1845–1847 рр.) У березні 1845 р. Тарас Шевченко закінчив

у Петербурзі продав видавцеві всі свої твори, щоб було за що жити. Як і під час попереднього приїзду, зупинявсь у різних поміщиків малювати портрети, відвідував друзів.

за тюремними ґратами. Він планував працювати викладачем

Київському університеті Святого Володимира, хотів організувати академію мистецтв для обдарованих дітей, виношував ідею нового видання «Кобзаря». Однак ці мрії не здійснилися.

Перші три місяці 1847 р. Шевченко перебував на Чернігівщині, багато малював і писав. А на початку квітня вирушив до Києва. Але коли дніпровський пором причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція. В описі вилучених речей зазначено: «Серед паперів знайдено рукописну книгу з віршами

творчості [ред.: тут ідеться про збірку «Три літа»], з них деякі – бунтівничого й злочинного змісту». Сталося це 5 квітня 1847 року. Приводом до арешту поета був донос одного зі студентів про існування в Києві Кирило-Мефодіївського братства. Шевченка відправили в Петербург, де проходило досудове розслідування, і посадили в Петропавлівську фортецю.

а тому залишив без відповіді десяток запитань щодо

вим і Кулішем

сам, і

когось хоч чим-небудь скомпрометувати. У Петропавлівській фортеці Шевченко написав 11 поезій,

Наприкінці травня за результатами слідства цареві Миколі І подали висновки про роль кожного з обвинувачених та пропозиції щодо покарання. Про Шевченка написали таке: «Він набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й

треба визнати його за одного з найважливіших злочинців». Зважаючи на те, що Шевченко мав міцну будову тіла, цареві запропонували віддати поета на службу у війську в далекому Оренбурзі. Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати». Кара, визначена Шевченкові, була найтяжчою. Почалися десять років страшної

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ На Різдво – 25 грудня 1845 р.

Переяславі під час важкої хвороби (двостороннього запалення легень) Т. Шевченко написав вірш «Заповіт».

1 Каземат – тут: одиночна камера для ув’язнення у фортеці, цитаделі.

національної та соціальної неволі. У перших строфах вірша засобами народної символіки Шевченко змальовує поетичний

стає уривчастою, схвильованою, бо про ворогів вітчизни автор не може говорити спокійно.

Спочатку вірш не мав назви. Під загальновідомою назвою «Заповіт» уперше надруковано вже після смерті Шевченка у

ні «Кобзаря» 1867 року.

ÇÀÏÎÂ²Ò

Як умру, то поховайте

Мене на могилі1 Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого Бога Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

3. Що ви відчуваєте

6. До чого спонукає автор своїх співвітчизників

на уяву читачів?

7. Дослідіть, як змінюються ритм та інтонація під час читання вірша Які рядки більш енергійні, поривчасті, з недомовленостями?

настрою ліричного героя?

8. Знайдіть і зачитайте рядки, які

10.

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

проти загарбницької політики Російської імперії. Із 1817 року російське самодержавство розпочало активні воєнні дії на Кавказі за підкорення гордих, волелюбних горян. Війна тривала близько пів століття (до 1864 р.). Цар Микола І кинув на Кавказ 250-тисячну армію. Сильні

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

ÊÀÂÊÀÇ

САТИРИЧНА ПОЕМА

Щирому моєму Якову де Бальмену

Кто дастъ главѣ моѣй воду, И очесѣмъ моимъ источникъ слѣзъ, И плачуся и день и нощь о побиѣнныхъ... Єремія (9:1)1

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день Божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові –

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий2 не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Не нам на прю3 з Тобою4 стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тільки плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

1 «Ой, коли б голова

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики1

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії2 ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кривавих,

Не ріки – море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим3, і псарям4,

І нашим батюшкам-царям Слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек5 і сакля6 – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!..

1 Усі язики – тут: усіма мовами.

2 «Милостивії

І од глибокої тюрми

Та до високого престола –

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне: храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Та й тільки ж то! Ми не погане,

Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню1 жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай, І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого-то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких, Таки хрещених... но простих.

Ми не гішпани2, крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. 1

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови1, лицеміри,

Господом прокляті!

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону

Дочці на кожушок,

Байстрюкові2 на придане,

Жінці на патинки3.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники4, і мирри5 дим,

І перед образом Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти6.

Як і тюрми мурувати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. і як плести

Кнути узлуваті –

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.

1 Суєслов – пустобрех; той, що схильний

І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Украйні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розриті могили в степу назирай.

Заплач з козаками дрібними сльозами

мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму – нехай ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою

Мої думи аж до тебе!..

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо прочитаєш...

І могили, степи, море,

І мене згадаєш.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Титан Прометей у поемі Т Шевченка «Кавказ» є символом А безглуздості війни В величі царської влади Б загарбницької політики Г нескореності народу

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

2. Що вас найбільше вразило, коли ви читали поему «Кавказ»?

3. Яким незвичайним пейзажем

зосереджує увагу?

4. Розкрийте алегорію (підтекст) картини, коли хижий орел

згодні ви з тим, що у творі Шевченка Прометей

і трагічний образ, що уособлює страждання горців, і оптимістичний

11. Прокоментуйте

12.

крові? Напоїть всіх імператорів би стало з дітьми і внуками

визначення народів, а який – імперську1 ідеологію? Поясніть свою відповідь

16.

18. Створіть «хмару

митця до предмета зображення Іронія – це насмішка, замаскована зовнішньо привабливою формою У поемі «Кавказ» іронія стає засобом викриття колоніальної політики російського самодержавства. Наприклад:

Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!

Сарказм (грецьк. sarkasmos – терзання) – викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена ненависті й гнівного презирства

Сарказм, на відміну від іронії, не має подвійного, часто прихованого значення. Гнів, ненависть часто поєднані

і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям» Отже,

Володимир Сосюра народивсь у містечку Дебальцеве на Донеччині. Дитячі роки минули в селищі Третя Рота (тепер частина міста Лисичанська Луганської області). «Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама – якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці й усе вона хоче кудись полетіти», – згадував майбутній поет у своєму романі «Третя Рота». Після закінчення сільської школи Володимир учивсь у ремісничому училищі, а згодом – в агрономічній школі. Працював на заводі, на шахті та продовжував здобувати освіту в Харківському інституті

найпопулярніших і найулюбленіших

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

час Другої світової війни, у травні 1944 року, у визволеному від фашистів Києві Володимир Сосюра написав патріотичний вірш «Любіть Україну!», у якому змалював ліричний образ «вишневої» України, що постає в зримих картинах – у квітці, у хвилях Дніпра, у дитячій усмішці. Для

ËÞÁ²ÒÜ ÓÊÐÀ¯ÍÓ!

Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну.

Без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі,

у квітці й пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах, і в стягів багряному шумі...

Як та купина1, що горить – не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків і у хвилях Дніпра,

в огні канонад1, що на захід женуть чужинців в зелених мундирах2, в багнетах3, що в тьмі пробивають нам путь

до весен, і світлих, і щирих...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну.

Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину...

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою, в цей час, як гудуть батареї4...

Всім серцем любіть Україну свою –і вічні ми будемо з нею!

1. Виберіть ілюстрацію

10.

помітили спільне та відмінне?

11. Сформулюйте

12. Визначте віршовий розмір (ямб, хорей, дактиль, амфібрахій

, перехресне).

13. Прочитайте подані уривки

Любіть Україну

годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди Не

14.

підтримують і надихають, не дають зневіритися. Доводять, що ми – нескоримі.

Яку роль у реаліях сьогодення важить поетичне слово?

Чи згодні ви, що поезія має дивовиж-

ну силу: здатна приглушити душевний біль, надати сили, розпалити бажання творити й жити?

Пропонуємо вам кілька

р.)

Письменниця, літературознавиця, публіцистка Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині. Закінчила філологічний факультет Львівського університету імені І. Франка. У юності займалася співом і театром. Співзасновниця та головна редакторка «Видавництва Старого Лева». «З дитинства, – пригадує поетеса, – мене оточувало дуже багато книжок, бо мої батьки мали гарну бібліотеку. Кілька полиць були тільки моїми – з найкращими дитячими книжками... Мені так подобалося читати, що я собі мріяла й про якусь таку професію. Сиди собі, читай! Але ж ви знаєте, що мрії збуваються. Тепер я і пишу книжки, і видаю, і,

Ì²É ÁÎÃ ÔÎÐÌÓª ÂÑÞ Í²× ÁÀÒÀËÜÉÎÍÈ...

Мій бог формує всю ніч батальйони,

Прицільно стріляє, веде бої.

Мій бог толерує1 мої прокльони

І протирає скельця свої.

Мій бог не ховається поза спину,

Він над дітьми розстеляє покров2.

Мій бог скуповує кровоспинне

Й стає у чергу здавати кров.

Мій бог не може поки що спати,

Коли вся країна на варту встає.

Мій бог дозволяє мені не прощати

І називати усе як є.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

Аліна Гончарова Невидимий захисний щит

1. Написати вірш «Мій бог формує всю ніч батальйони...» Мар’яну Савку спонука-

Другої світової війни В боїв під

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

2. У чому ви вбачаєте унікальність

вашу увагу?

3. Опишіть настрій ліричної героїні. Якими

вірш

щит». Визначте спільні мотиви цих творів Як ви думаєте, які душевні пориви, життєві устремління об’єднують двох авторок?

7. Визначте віршовий розмір поезії та спосіб римування. Ì²ÐÊÓªÌÎ

8. Поясніть, як ви розумієте слова: «Мій бог толерує мої прокльони». Чи легко богові в цій ситуації залишатися толерантним? Як про це сказано в тексті?

9. Що означає бути толерантним / толерантною? Чи завжди вам вдається бути таким / такою?

– поблажливий, терпимий до чиїхось думок, поглядів, вірувань тощо.

1 Толерувати – виявляти толерантність до кого-, чогонебудь; терпіти.

2 Покров – верхній шар, який покриває що-небудь.

твору

×ÅÊÀÞÒÜ

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, співак і музикант Сергій Жадан народивсь у місті Старобільську Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Співзасновник та учасник рок-гурту «Жадан і

ÂÅ×ÎÐÀ ËÞÄÈ, ÑÕÎÆ² ÍÀ ÐÀÂËÈÊ²Â...

Чекають вечора люди, схожі на равликів, так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.

Ламана лінія кордону, мов соснова гілка. Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Вперті равлики беззахисної Європи.

Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.

Діти, що не відпускають материнську руку, як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії, дотиків радості, променів, що пробивають темряву.

Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?

Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Упокорений час шаленців і втікачів.

Ось ця дорога – нині позначена безголоссям, ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею. Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки, ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Відповідно до вірша

Б у готелях В на вокзалах

Г у квартирах

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

2. Що ви уявляєте, читаючи вірш «Чекають вечора

СИЛА ПОЕТИЧНОГО РЯДКА

10.

13.

з міста».

Ольга Купріян. «Солоні поцілунки». Галина Пагутяк. «Королівство».

Ніна Бічуя. «Звичайний шкільний тиждень». Олександр Зубченко. «Перемагаючи

». Макс Кідрук. «Мексиканські хроніки».

Вибір майбутньої професії ‒ справа не з легких Сьогодні є багато онлайнплатформ і центрів, які допомагають

проаналізувати власні схильності, здібності, краще зрозуміти свої професійні інтереси. Спеціальні тестування, наче рентгенівські окуляри, дають змогу побачити в собі речі, про існування яких ви

навіть не замислювалися.

Чи задумувалися ви вже про свою

(1722–1794)

педагог, музикант, співак. Народивсь у с. Чорнухи

сім’ї малоземельних селян із козаків. Навчався в Києво-Могилянській академії, знав багато мов, грав на флейті, сопілці, скрипці, органі. У 1742–1744 роках Сковорода співав у придворній капелі в Санкт-Петербурзі. Відтак повернувся до Києва та, бажаючи побачити більше, упродовж майже п’яти років відвідував різні країни Європи, слухав лекції знаменитих професорів. Повернувшись в Україну, викладав поетику (поетичне

гу особистій духовній свободі. Не спокушався різними посадами й чинами. «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця», –

гордо відповідав поет.

Поховали митця в селі Пан-Іванівка (нині – Сковородинівка) на Харківщині. На плиті його могили висічено: «Світ ловив мене, та не впіймав». Пізнаймо зерна істини, якими так просто

ÂÎÐÎÍÀ É ×ÈÆ 1

БАЙКА

Недалечко від озера, з якого виглядали жаби, сидів на гілці Чиж та співав. Біля нього каркала Ворона й, бачачи, що Чиж без упину співає, промовила: – Чого й ти тут дмешся, жабо? – А чого це ти мене жабою називаєш? – спитався у Ворони Чиж. – А того, що ти точно такий зелений, як он та жаба.

А Чиж і каже їй: – Е, якщо я жаба, тоді ти ще більша жаба за внутрішнім своїм єством2, бо з нього чути твій спів, дуже схожий на жаб’ячий.

Сила Серце та звички людські, а не зовнішні риси, повинні свідчити про людину, хто вона є. Дерево з плоду пізнається.

ÎÐÅË

² ×ÅÐÅÏÀÕÀ 3

БАЙКА

На похиленому над водою дубі сидів Орел, а поблизу Черепаха проповідувала своїй братії ось що: – Хай йому абищо, тому літанню... Покійна наша прабаба, дай боже їй царство небесне, навіки пропала, кажуть, за те, що почала було

навчатися цієї клятої науки в Орла.

Сам сатана її вигадав!.. – Слухай-но сюди, дурна! – урвав її проповідь Орел. – Не через те загинула твоя премудра прабаба, що

літала, а через те, що взялася не за своє природне діло. А літати не гірше, ніж повзати.

Сила

Любов до слави й насолоди вабить багатьох

буває. І зовсім небагатьох

янгольського

1 Переклад із давньоукраїнської Н. Косенко (за виданням: СковороДАР. Життя, творчість, спадок:

ÒÅÎÐ²ß Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÈ

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Об’єднайтеся в малі групи (3–5

яке найсуттєвіше пов’язане з Г

Презентуйте результати своєї групи. Вікторина «Упіймай Сковороду»

1. Сопілка, трембіта, акордеон

2. Політика, філософія, економіка

3. Академія, ліцей, інститут.

4. Африка, Європа, Америка

5. 100 грн, 200 грн, 500 грн

6. Харків, Львів, Вінниця

7. Гумореска, байка, поема.

8. Лікар, художник, співак

2. Частину байки, у якій подано мораль (повчання), Г. Сковорода називає А мораллю В висновком Б силою Г думкою

3. З’ясуйте про якого персонажа байок

(два персонажі зайві). Характеристика 1 Судить про інших за

10.

13.

14.

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß

15. Створіть візитну картку до однієї з байок Г Сковороди

16. Створіть постер (плакат) для соціальної

ди (на вибір).

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

У байці «Бджола та Шершень» розкрито суперечності між паразитичним існуванням і працею. Байку побудовано у формі діалогу

між Бджолою та Шершнем. Називаючи Шершня «несосвітенним дурнем», Бджола засуджує тих, хто крадіжкою добуває мед. Для неї праця – найсолодша річ. Героїня бачить своє щастя в «природженій справі» (справі, до якої має природний нахил, здібності). «І немає більшої радості, аніж жити за покликанням», – робить висновок автор. Мотив «природженої справи» («сродної праці») – один з основних у байках Григорія Сковороди. Під цим поняттям розуміємо працю за покликанням, до якої людина має здібності.

насолодою для людини, а не просто засобом до існування.

ÁÄÆÎËÀ ÒÀ ØÅÐØÅÍÜ 1

БАЙКА – Скажи-но мені, Бджоло, чого ти така дурна? Ти знаєш, що плоди твоєї праці не так для тебе самої, як для людей корисні, а тобі часто навіть шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе ви не припиняєте затято збирати мед. Багато голів у вас, та всі безмозкі. Видно, що ви без пуття любите мед. – Ти несосвітенний дурень, пане раднику, – відповіла Бджола. –Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж лукаво його цупить. І ми б могли по-злодійському добувати його, як іноді наші браття і роблять, якби ми тільки їсти любили. Та нам незрівнянно більша втіха – збирати мед, аніж їсти його. Для цього ми народжені й не перестанемо це

не розуміють, що природжена справа

для неї – найсолодша розкіш. Погляньте

на діла блаженної1 природи й навчіться від неї. Спитайте вашого хорта2: коли йому найвеселіше? «Тоді, – скаже він, – коли жену зайця». (...)

Погляньте на кота, що сидить перед вами. Коли він більш куражний3? Тоді, коли цілу ніч бродить або сидить біля нори, хоча, упіймавши мишу, не їсть її. Замкни бджолу в достатку

вона з нудьги в той час, коли може

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

5. Розкажіть, яких людей

спосіб життя вибирає кожен із цих персонажів?

6. На яких конкретних прикладах Г Сковорода в силі байки пропагує ідею природженої (спорідненої) праці? Зачитайте відповідні рядки

7. Зіставте подані нижче óбрази з байок Г Сковороди

цими персонажами спільне, а що відмінне?

Ворона («Ворона й Чиж») Черепаха («Орел і Черепаха») Шершень («Бджола та Шершень»)

8. Як ви розумієте вжиті в силі байки вислови природжена

покликанням, жити по природі?

9. Яка праця приносить вам насолоду? Розкажіть, чим би ви хотіли

принести вам насолоду?

10. На думку Г. Сковороди, необхідною умовою досягнення щастя

канням. Чи згодні ви з філософом? Поясніть свою відповідь. Що ще, на вашу думку, потрібно людині, щоб відчувати себе щасливою?

11. Поміркуйте, як можна сформулювати основну думку байки

ÒÂÎÐ×² ÇÀÂÄÀÍÍß

12. Роздивіться ілюстрації до байок Г Сковороди (с. 223 і 226). Яким ви уявляєте одного з персонажів? Опишіть його словами або намалюйте.

13. Створіть сенкан до образу Бджоли з байки «Бджола та Шершень».

14. Створіть комікс (3–5 картинок) до однієї з байок Г. Сковороди.

Афоризми Г. Сковороди

 Бери вершину й матимеш середину.

 Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

 Не все те отрута, що неприємне на смак.

 З усіх утрат утрата часу найтяжча.

 Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений.

 Любов виникає з любові; коли я хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

 Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.

(1922–2004)

ПГйі Павло

Павло Глазовий – поет-гуморист і сатирик. Народився на Миколаївщині. Ще в шкільні роки почав писати вірші. Закінчивши педагогічне училище, юнак рік працював учителем молодших класів на Дніпропетровщині. Пройшов бойовими дорогами Другої світової війни. Повернувшись із фронту, навчався в Криворізькому та Київському педагогічних інститутах. Саме в цей час почала розквітати

ри. Популярного гумориста жартома

«сміхотерапевтом».

Спробуймо підзарядитися позитивною енергією!

ÏÐÎÂÈÄ²ÍÍß

ГУМОРЕСКА

Колись давно філософ жив, –

Тут ні до чого дати, –

На всі питання мудро він

умів відповідати.

Якийсь лукавий чоловік

Придумав підлу штуку:

«Підсуну я свиню йому.

Візьму жучка у руку

І десь при людях, у гурті,

У нього запитаю:

– Скажи: живе чи неживе

Я у руці тримаю.

Якщо він скаже: “Неживе”, –

То дасть прилюдно маху.

А як заявить, що живе,

Я задавлю комаху».

 Ганна Федорченко Ілюстрація до гуморески

Зустрів філософа хитрун.

–

Усе ти знаєш?

Знаю.

Скажи, живе чи неживе

Я у руці тримаю.

А той спокійно відповів:

–

Я не скажу нічого,

Щоб ти, лукавий чоловік, Не задавив живого.

ÄÎÏÈÒËÈÂÈÉ ÑÈÍ

ГУМОРЕСКА

–

Чуєш, тату, – син питає, – що таке хамелеон?

Відчепися, я не знаю, – каже Филимон.

– Чуєш, тату, ще спитаю. Що таке аукціон?

–

Відчепися, я не знаю, – злиться Филимон.

Мати сердиться на хлопця: – Ну чого ти пристаєш?

Батьку навіть у неділю відпочити не даєш. – Не кричи, – говорить батько. – Я люблю балакать з ним.

Хай пита, чого не знає, а то виросте дурним.

×ÎÌÓ ÁÓÊÂÈ Ð²ÇÍ²

ГУМОРЕСКА

Зі стіни гласить афіша, Що концерт сьогодні.

В ній зазначені артисти

Рядові й народні.

– Чому, тату, – спитав хлопчик, –

Букви на афіші

Одні більші, другі менші, Треті – ще дрібніші?

ÏÐÈÌÀÍÊÀ

ГУМОРЕСКА

Листа пише стара мати:

«Здрастуй, любий сину!

І живеш ти у достатках, І маєш машину,

В тебе дома і на службі

Стільки є мороки.

Не був ти в нас, голубчику,

Вже чотири роки.

В нас тут добре уродили

Яблука і грушки.

Ми багато насушили

– Як великі, – мовив батько, –

То артист народний,

А маленькі – то, напевне,

Не на все пригодний.

Бач, написано дрібними,

Що музика Баха?

Так той Бах, мабуть, між ними

Найбільший невдаха.

Усякої сушки.

А у тебе ж кожна овоч

І фрукта з базару,

А ти ж любив ще змалечку

Попити узвару.

А ще у нас інтересна

Новина є, синку:

Ми недавно, на тім тижні, Закололи свинку».

Подумала стара мати

І ще дописала:

«Приїдь, синку, хоч заради

Свіженького сала».

Трапляються синки такі –

Дівать правду ніде, –

Що як салом не підмажеш,

То в гості й не їде. ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Дайте відповідь «так» або «ні» на запитання.

1. П. Глазовий писав гуморески?

2. Гумореска «Приманка» побудована у формі діалогу?

3. У творі «Допитливий син» батько зумів усе пояснити синові?

4. У творі «Приманка» приманкою слугує мед?

5. У творі «Чому

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

2. Яка з гуморесок вам сподобалася найбільше? Чим саме?

3. Що задумав лукавий чоловік ‒ персонаж гуморески «Провидіння»? У чому виявилася мудрість філософа? Чи не став він слабким «супротивником», коли відмовився відповідати на запитання?

4. Який висновок про відомого композитора Баха робить персонаж твору «Чому букви різні?». На чому ґрунтується цей висновок?

5. Визначте тему й основну думку гуморески «Чому букви різні?».

6. Поясніть назву гуморески «Приманка». Запропонуйте свій варіант назви

7. Сформулюйте

Розділ 5

Пам’ятки культури важливо оберігати й за потреби відновлювати. Певно,

ніхто не хоче, щоб замість Києво-Печерської лаври раптово виник стихійний ринок, а на місці Кам'янець-Подільської фортеці – заклад харчування. Навіщо оберігати, зберігати, віднов-

лювати пам’ятки нашої цивілізації та

культури?

Персонажі твору А Кокотюхи «Таємниця козацького скарбу» випадково натрапляють на слід злодіїв, що хочуть знайти й привласнити козацьку

ситуації.

а співбесідник, старший товариш. А його книга – не збірник заповідей і заборон, а приклад того, що час можна цікаво проводити не тільки біля телевізора чи комп’ютера».

ÍÎÒÀÒÊÈ ÄÎ ÒÂÎÐÓ

Детективну повість «Таємниця козацького скарбу» Андрій Кокотюха написав ще в 13 років. Після того автор кілька разів переписував і доопрацьовував свій твір. Наприклад, у першій версії не було страуса, який полюбляє грати у футбол.

Детектив – це художній твір, у якому розкривають певну таємницю, пов’язану зі злочином. Такі твори цікаво читати, у них є загадкова подія, обставини якої потрібно з'ясувати. Але наслідувати героїв іноді небезпечно, бо злочинці

ровесниками – проявити кмітливість

булавою, божевільна

й людська підступність.

ÒÀªÌÍÈÖß ÊÎÇÀÖÜÊÎÃÎ ÑÊÀÐÁÓ

ДЕТЕКТИВНА

(Скорочено)

і вже давно «проковтнув» книжки й про Тома Соєра з

і про

з Вотсоном, і про острів скарбів, і про вершника без голови. Словом, не було книжки про пригоди, якої

включно з казковими пригодами Пітера Пена та Гаррі Поттера. Учився Данько в спеціалізованій школі, старанно зубрив англійську мову й на день народження отримав від батьків свій перший комп’ютер, на якому не грався в комп’ютерні іграшки, бо не любив їх і вважав марнуванням часу. Тобто Данило Лановий був типовий «книжковий» хлопчик. Йому не вистачало тільки окулярів, хоча в школі його й без окулярів усе одно називали Знайком. Не дражнили, навпаки – поважали й часто просили щось списати. Данько охоче давав. Однак не дуже добре давалася йому фізкультура. А це такий предмет, що не спишеш... І за тебе його, як задачку з математики, ніхто не зробить.

Кілька разів намагався пограти з хлопцями в футбол на шкільному подвір’ї, проте все закінчилося розквашеним носом, розбитим коліном, розідраною сорочкою і загальним сміхом. Навіть дівчатка реготали, хоча й дружно обтрусили запорошений одяг. Тож після такої ганьби Данько до футболістів і близько не підходив.

Інша справа – Бодя Майстренко. Учився він дуже погано, і рятував його лише вчитель фізкультури. Майстренко виявився на диво спортивним хлопцем. Якось само собою

десь на стадіоні у футбол, баскетбол або волейбол, Бодя завжди стає капітаном команди. На решту наук спортсмен чхати хотів. Учителі із часом змирились із цим і нічого від

вимагали. Ось тому ніхто й не помітив, як прийшла біда. З такими, як сам, Богданові стало нецікаво. Швидко знайшлася компанія старших хлопців. А в цій компанії прийнято курити й пізно ввечері в темних дворах перестрівати всією ватагою учнів, у яких точно є кишенькові гроші та мобільні телефони. Їх можна налякати: «Ми тебе запам’ятали, поскаржишся комусь – знайдемо й гаплик. Скажеш, що загубив, тобі мама новий телефон купить, а татусь ще грошей дасть». Подобалося Богданові таке життя і компанія та подобалась: завдяки новим друзям зайві гроші завелись у його кишені.

знайомство

Сталося це в скверику неподалік від їхнього будинку, узимку. Оточив Богдана гурт, узяли його в щільне коло, і ватажок почав: або він, Бодя, знову до них повертається, або його щодня ловитимуть і битимуть. Хоча він і здоровий хлопець, перший у школі спортсмен, але їх більше, не протримається. Є, правда, ще варіант – нехай несе гроші, скільки скажуть, тоді не чіпатимуть, приймуть викуп. Так, мовляв, у всіх порядних ватагах роблять. Думки в голові Боді Майстренка перемішалися, від чого сама голова гула, наче вулик. А коли замість голови вулик, то

розумне рішення в неї не пролазить. Єдине, що він розумів

пащекою. Собака Баскервілів – не інакше.

Навіть піна з пащеки йде. Чи не йде? Ну, не йде, то зараз піде! Удень такого пса злякаєшся. А коли він на тебе із зимової темряви висувається – тим більше.

Найсмішніше те, що тримав цього страхопуда за поводок невисокий хлопчина. Бодя навіть десь його вже бачив, тільки пригадати не міг, де й коли. А хлопчина тим часом трошки послабив поводок, дог зробив ще кілька кроків уперед, коло шибайголів остаточно розсипалося. – Ну, що ви тут не поділили? – спокійно запитав хлопчина. – Та наче... того... все о’кей, – затинаючись пробелькотів ватажок. – Ти, пацан, того... Може, той... Собаку забери... Бо ще того... – Може, – діловито погодився хлопчина з догом. – І того, і сього, і не тільки, якщо різкі рухи робити будете. То ви більше не затримуєте мого друга? – Та хай собі паняє... куди хоче... – почулося з гурту, а ватажок підтвердив: – Ми ж нічого, просто того... – Тоді до побачення, – ввічливо промовив хлопчина, кивнув Богданові – ходи, мовляв, за мною, – і вони пішли разом. Коли відійшли на пристойну відстань, хлопчина полегшено зітхнув. – Почекаєш? – запитав Богдана. – Я собаку віддам.

– А це хіба не твій? – здивувався Бодя.

– Ти що? Я їх сам боюся. Це Антоновича, сусіда нашого. Він у цей час постійно пса вигулює. А я бачу – щось там у вас не те відбувається.

Як я ще допоможу? Попросив оце в сусіда собаку на десять хвилин.

Песик мене знає, не скривдить. Він, каже Антонович, узагалі смирний. Далі ти все бачив.

Тільки зараз зрозумів Богдан, як спритно й просто придумав усе цей незнайомий хлопчина. Він же врятував його, причому – просто так. –

Ну й для чого ти це зробив? – грубувато запитав Бодя. – Не люблю, коли шестеро на одного. А битися не вмію. Ось і підключив мозкові клітини. – Ну... а якби цей твій Антонович не гуляв із собакою в цей час? –не міг заспокоїтися Бодя. – Але ж він гуляв! – широко посміхнувся хлопчина. – А він не здивувався, коли ти про це попросив?

Та й ватага, до речі, після випадку в сквері чомусь від

стала.

Після того вони лише віталися, аж поки не випало Богданові віддячити Данилові. Правда, собі мало не нашкодив, та

обійшлося. Було це ранньою весною. Богдан зі школи повертався, коли бачить –на лавці біля під’їзду Данько сидить, і понурий-понурий. Підійшов до нього Бодя, поздоровкався, питає: – Чого носа повісив? Проблеми? Може, по рогах комусь дати?

– Мені дай, якщо це допоможе, – буркнув Данило. – Бо ключі я в квартирі залишив, а замок у нас такий, що сам закривається. – От уже ж біда! Гайда до мене, посидиш, заодно своїм передзвониш. Повернуться – відчинять.

– Не все так просто, – зітхнув Данило. – Мене, розумієш, довбуть, аби я їв регулярно. Ну, ось я після школи вирішив суп розігріти. І побачив, що хліба нема, а мене купити просили. Я не довго думаючи – у магазин. Коли вже двері клацнули, уторопав – ключі ж на кухонному столі. Каструля на газу, газ горить,

через вікно.

Тут спортсменові

поверсі. Не низько, але не так уже й

Потім пощастило знову –кватирка відчинена, батьки регулярно провітрювали помешкання. Нарешті, третя удача – водостічна труба поряд із потрібним вікном. Часу Богдан не гаяв: скинув куртку,

черевики, шкарпетки, засукав рукави сорочки й по-мавпячому видерся по трубі

до четвертого поверху. Такі вправи були йому завиграшки, він навіть особливо не напружувався – труба була не аж така слизька. Більше хвилювався, коли з труби на підвіконня ставав, а потім через кватирку до кімнати вужем пролазив. Обійшлося – газ вимкнув, двері

не випускав їх із маєтку. Хлопців урятувала Галя

маєтку, удавши із себе привидів. І це їм удалося

Данило заснув миттєво, навіть похропував.

часу поринаючи

глибоко пірнаєш, а лише присідаєш на мілині, ледь маківку зануривши.

Трохи сну вдалося прихопити лише під ранок.

страусі. Себе він бачив на другому страусі, у ковбойському костюмі й з букетом квітів у руках. Що за квіти – так і не роздивився. Довго

вони полем одне за одним. Нарешті наздогнав Богдан дівчинку, порівнявся з нею і р-раз – обсипав її квітами з ніг до голови.

Обсипав – і прокинувся.

Сонце вже поливало промінням, продираючись навіть крізь важкі завіси на вікні їхньої кімнати. Бодя рвучко підвівся, зробив кілька гімнастичних вправ і розсунув фіранки, пускаючи щедре сонячне світло в помешкання. Промені полоскотали Данька, він щось забурчав, накрився простирадлом із головою, явно не маючи наміру прокидатись. Це Богдана цілком влаштовувало. Саме зараз компанія Данила

йому не дуже була потрібна. Адже йому не терпиться похвалитися Галці їхніми нічними походеньками. Він вислизнув

у руці, Богдан нарешті підійшов до місця зустрічі, присів під стіною і став чекати. Він навіть був готовий до того, що дівчисько запізниться – тато часто казав йому, що дівчата мають на це право й охоче користаються ним. Що ж, нехай. Уявивши ще раз здивування осипаної квітковим дощем Галі, Бодя заплющив очі. І відразу задрімав, розморений на сонці після купання. Скільки він так спав сидячи – часу не засік. Зате прокинувся так само несподівано, як і заснув. Збудили його кроки. Хтось наближався й ось-ось мусив вигулькнути на нього з-за рогу будинку. Той, хто йшов, не скрадався. Рухавсь упевнено, бо знав – боятися нема чого. Знає, куди йде. Це Галка, вирішив Богдан, хутко підводячись. Надто впевнені кроки. Причаївся за рогом, бажаючи зробити сюрприз. Помітив спочатку тінь, потім – постать, що зараз заверне до нього, вигукнув: «Гоп!» і, замахнувшись, обсипав ромашками... свого друга Данила. Завмерли обоє. Богдан чомусь заховав руки за спину

чув, як щоки наливаються чимось гарячим. Данько однією рукою машинально оббирав із себе ромашки, а в другій стискав такий самий букет. – Ти... ти як... тут? – першим оговтався Богдан. – А ти чого кидаєшся? – підозріло запитав Данько. – У мене тут взагалі-то цеє... ну... зустріч...

– У мене – теж, – глянувши на свої ромашки, Данило почав про щось здогадуватися. – Та-ак... І кому ж це ти квіточки приготував? – Ти теж, я бачу, не з порожніми руками. Гербарій для школи

збираєш? – А ти – сіно для бабиної кози? Чи погадати захотів: любить – не любить?

Букет у руці виглядав тепер досить кумедно. Данько люто жбурнув

його собі під ноги. Руки Богдана стиснулись у кулаки. – Отже, любить – не любить, кажеш? Ти чого сюди прийшов?

Того ж, чого й ти! Тільки я перший домовлявся! – З ким це ти, цікаво, домовлявся? Ану!

Хлопці не помітили, як наблизилися один до одного майже впритул. Ще одне

сюди прибіжить, – чесно призналася Галка. – Ну, то як, поганяли привидів? Гайдамаки з хлопцями я на річці ще не бачила. – Не твоє діло, – огризнувся Богдан. Сон розвіявсь і хотілося його якнайшвидше забути. Боді навіть соромно стало за такі сни. Нікому не розкаже, і в першу чергу – Данькові. «Усе одно він зрадник: міг би розказати про побачення. Хоча..., сам же такий». Ех, нема в житті щастя! Тим часом Галка підійшла до них ближче, роздивилась уважно довкола. – А що це ви тут ромашками осипаєтеся? – хлопці почули, як ледь змінився її голос. – Чого їх тут так багато? – Гербарій для школи

хором, це випадково вийшло.

Ви це тут нарвали? І принесли – мені?

підхопив дзьобом квіточку із землі й простягнув хазяйці. Дівчинка взяла квітку машинально, подивилася

шили вуха. До покинутого панського

Дівчинка обережно визирнула з-за рогу. Потім кивком голови звеліла друзям стрибати всередину через віконну пройму. Страус лишився стояти на місці, Галка махнула рукою – гуляй! – і Футбол слухняно пострибав подалі в поле. Хлопці нічого не розуміли, проте Галку послухали: застрибнули на підвіконня, подали дівчинці руки, утягли її за собою. І принишкли. У порожній залі мертвого будинку почулися чоловічі голоси. Розділ 10 У якому підслухано незрозумілу таємну

Голосів було двоє. Один – хрипкуватий, другий – скрадливий.

розмову,

Галці було б ховатися від цих чоловіків...

Чого ми сюди приперлися? – прогудів хрипкий. – Бо мені здається, що ти зі мною граєшся, – відповів скрадливий. – Нема мені чого більше робити! Кажу ж тобі: поки що задачка не піддається.

– Тоді якого дідька ти сюди зачастив?

– А ти що – стежиш за мною? Якого біса?

Трійця обережно визирнула в дверний отвір. Усі кімнати першого поверху виходили в залу, тож їм було чудово видно все, що там відбувається. Тільки поки що нічого не відбувалося. Просто посеред порожньої зали стояло двоє чоловіків. Той, кому належав хрипкуватий голос, нічим не вирізнявся. Звичайний собі дядько, у тенісці, спортивних штанях, сандалях та рогових

там таке? Наче є хто... – сторожко поцікавився скрадливий голос. – А, нікого там немає. Хіба собака забіжить або щурисько, – заспокоїв його хрипкий. – Може, ти вирішив позбутися мене й привів сюди якихось своїх спільників? – підозри скрадливого дедалі менше подобалися друзям. –А що, місце справді тихе, безлюдне, навіть, кажуть, прокляте. Хто тут мене шукатиме? – Послухай, не мели дурниць. Хочеш – погляньмо, що там ворушиться!

«Не треба», – подумки благав Данило. Галка затулила рота рукою. Богдан показав рукою в бік вікна: утекти вони завжди встигнуть. Він

навіть приготувався до стрибка. – Добре, забули, – скрадливий голос заспокоїв не лише чоловіка в окулярах, а й компанію в кімнаті. – Може, там і справді нікого нема. Нерви, нерви... Берегти їх треба. Ми ще не розбагатіли, а вже не довіряємо один одному. – Я тобі довіряю, – буркнув хрипкий. – Я теж хочу вірити тобі, – почулось у відповідь. – То для чого ти сюди ходиш? – Ключа шукаю. – Якого ключа? Тут давно нічого не замикають. – Не розумієш ти. До нашої загадки ключа. Я ж точно знаю: усе воно із цим будинком пов’язане.

тут, не міг старий хитрун її в іншому місці заховати. Ось і приходжу сюди думати. Може, осяє... – Хай тебе швидше осяває, – у скрадливому голосі звучала погано прихована погроза. – Не забувай, розумнику: спробуєш мене обдурити, щось приховати – розмова коротка. – Ага. І сам будеш загадки розгадувати. Обережно, чоловіче, собі ж гірше зробиш, – хоч хрипкуватий голос звучав упевнено, Данило зрозумів: чоловік в окулярах побоюється чорної людини. – Гаразд. Полякали одне одного – досить. Розходимося. Зустріч як завжди.

Данько ризикнув – знову визирнув зі схованки. Чоловік у чорному саме виходив із будинку. Трохи потупцявши, за ним вийшов і чоловік в окулярах.

Коли вони зникли, хлопці почекали ще кілька хвилин, а тоді обступили Галку.

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

Ну? – знову запитав Богдан. – То хто це був? – Той, в окулярах, місцевий бізнесмен Немировський. Дядьком Сашком звуть. – Такий зачуханий бізнесмен? У спортивках? – засумнівався Данило. – Бачив я в Києві бізнесменів. Мій тато теж підприємець, старі будинки реставрує. Каже, сюди колись добереться, – він кивнув на маєток. – А цей ваш дядько Сашко на бізнесмена не тягне. – Правильно, у нього бізнес такий – антикварний1. Їздить по місту, по селах, по районах, старовинні речі в людей скуповує.

– Які речі? – Ну, глечики різні чи ще щось. Я в те не особливо входжу.

– Тоді чого боїшся? – втрутився Богдан. – Я не його боюся. Той, другий, чорний – ото опудало. Він не тутешній, але частенько тут ошивається. Люди його Туманом

постійно туману напустить. Де живе – не знаю, зате чула: темними справами займається. Купив у тітки на сусідній

стару тріснуту ікону. Потім вона бігала, кричала – гроші фальшиві.

І що? – не витримав Данило.

Нічого, – розвела руками Галка. – Туман цей чорний ніде не ховався, прийшов до сусідки, про щось поговорили – і перестала кричати. Каже всім – помилилася. – Для чого йому стара ікона? Богу молитися? – поцікавився Богдан. – Не вірить він, кажуть, ні в Бога, ні в чорта. Сам собі сатана, –зітхнула дівчинка. – Є ж такі люди, нікуди від них не дінешся.

Хлопці перезирнулися.

– Так, усякі люди є, – погодився Данило. – Тільки ти тут яким боком?

– Дуже просто. Ми з Футболом любимо тут гуляти. І якось помітила я в цих краях Тумана, ошивався біля маєтку, наче хотів щось знайти. Знаю, що про нього люди говорять. Та ще й мама наказувала: побачиш його – тримайся подалі. Ось і почала за ним стежити. Просто так, знічев’я. Якось він помітив мене. Нічого не зробив, просто нагнав геть. Але так при цьому подивився – не повірите, наче з’їсти хотів. – Ага! – реготнув Богдан. – Точно, справжній людожер! Хрум –і немає тебе! –

про що б вони так таємно говорили – твій людожер і місцевий бізнесмен, який старовиною займається? Га?

Данило почухав потилицю. – Про таких, як цей Туман, мені тато казав. Знайде десь старе поховання, могилу – розкопає її, знайде там срібну пряжку від пояса чи піхви від шаблі, золотом оздоблені, і продасть комусь за великі гроші.

–

То й що? – не зрозумів Богдан. – Ну, зрозуміло, не можна могили розкопувати. Але ж люди он рибу ловлять і теж улов за гроші

продають. –

Ти, Бодю, рибу зі скарбами не рівняй! – обурився його невіглаством Данило. – Скарби – це наша історія, цінності, розумієш? Їх у музей треба, а такі Тумани різним багатим бандитам продають. Вони їх або переплавляють на коштовний метал, або приватним колекціонерам сплавляють. – То й що? – далі не розумів Богдан. – Незаконно це, розумієш? Злочин. Тато казав, що за таке судять і в тюрму саджають. Тільки зловити таких Туманів на гарячому дуже складно. Ви як хочете, а перевірити все це треба, – вирішив він. – Очей з обох пропоную найближчим часом не спускати. Галко, покажеш, де цей дядько Сашко живе? – Покажу. Тільки з вами буду! – до дівчинки повернулася зухвала впертість. – Давай, – легко погодився Данько. – Але тоді доведеться тобі кудись свого Футбола приховати. Він же хвостом за тобою тягається.

Птах дуже прикметний, і ми лишатися непоміченими не зможемо.

Годиться?

–

Він образиться, – зітхнула Галка. – Отже, – підсумував Богдан, – тобі доведеться чекати звісток від нас.

Перед тим, як рушити в бік міста, дівчинка трохи затрималась. Вона позбирала розкидані ромашки. Вийшов

від його очей дядько Сашко Немировський. Бо, за Даниловими словами, якби один нічого не ховав, то другий нічого б не шукав. Та ще й так, по-злодійському. Так ні до чого й не домовившись, полягали вони спати. А коли вранці Данько натягав джинси, щось шелеснуло. Витяг зіжмаканий аркуш, усе згадав і розгорнув. Ще вчора його здивували віршики – невже дядько Сашко у свої роки почав римувати? Тепер, насилу розбираючи «курячий» почерк Немировського, Данько прочитав:

Поглянь на браму, сковану замками І сховану умілими руками,

Де тьма і вільгість осідають вглиб.

Вона в пітьму засмоктує проміння,

А далі за оздобою каміння

Лиш темне дно, мов хованка для риб.

Мій добрий друже, для мандрівника,

А надто для його виправи,

Є знахідка прадавня і важка...

Тож поспішай до лицарської справи,

Облиш усе, крім мудрої забави,

Коли чекає золота ріка.

Знизав Данило плечима, перечитав ще раз, а потім – знову, уже вголос. Богдан, вислухавши це, так само нічого не зрозумів. – Що з того? Ти в нас розумний, ти й думай. Може, тут узагалі нема чого думати – цей ваш дядько Сашко вирішив поетом стати. (...) – Не скажи, – замислено мовив Данько. – Тут щось інше. Тільки що саме – не знаю. Але чимось від цих віршиків відгонить. Наче, розумієш, вони не тепер писалися, а колись, давно-давно. Чому в мене такі відчуття – не поясню тобі. Не можу поки що. Мене, Бодько, інше цікавить: чи не шукав Туман у дядька Сашка того, чого не знайшов у покинутому маєтку? – Та ж вони там обоє були! – вигукнув Богдан. – Обоє, – погодився Данило. – Через

Ех, дізнатися б, хто вони були, ті власники... Ти ж казав, що наче знаєш.

– Насправді я майже нічого й не знаю, – зітхнув Данило. – Тата не дуже уважно слухав, коли він розповідав. Та й він не все знає.

За сніданком бабуся Віра знову посміялася з рибалок-невдах, але робила це по-доброму, щоб не образити. Хлопці, щоправда, і не збиралися ображатися – про інше думали. Нарешті Данило сказав: – Нам, бабусю, в школі сказали за літо твір написати. Щось про історію рідного краю. Ну, про Київ у нас усі все знають, а ось тут є різні цікаві історії. Хоча б про той покинутий маєток. Мені ще тато колись розповідав, тільки ж нема його зараз удома... – Не біда, – відмахнулася бабуся Віра. – Сходіть, дітки, до діда Гайдамаки. Він раніше директором нашого музею працював. Тепер він на пенсії і сторожує там же – дуже прив’язався до того місця. Він охоче все розкаже, бо любить на такі теми побазікати. (...) (Продовження на с. 247)

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

Данько, Богдан і Галя підслухали таємну

2. Детективами в повісті змальовано

3. З яким

ДЕТЕКТИВ,

, ФАНТАСТИКА

10.

про це не розповіли?

11. Поясніть, як саме кмітливість

12.

13. Між

передбачити й уникнути? Як саме?

конфлікту? Чи можна

14. Які скарби мав на увазі Данило Лановий, стверджуючи

15. Поміркуйте, на яку реальну небезпеку наражали себе

16. Доведіть або спростуйте твердження, що Богдан і Данило постійно проявляють себе

з Богданом недовірливо. «Ще б пак, – подумав Данько. – На Льоньку в містечку люди хрестяться. З ким він ще дружбу водитиме? З такими, як сам». – Ось, діду, це до тебе. Справа в них якась, – сказав Льонька й підштовхнув до нього хлопців, а сам відійшов на кілька кроків назад і з непритаманною

він, наче від мухи:

саме

цікаво? – Можливо, є в панського маєтку якась своя таємниця чи загадка, ще не розгадана? – Аякже! Тільки в нас її всі, кому треба, знають! – розвів дід руками. – Правда, серйозно її ніхто не сприймає. У привидів частіше вірять. За їхніми спинами гмикнув Льонька. Тільки дід не звернув на це уваги, захопився: – Історія, хлопці, дуже проста. Тому, що складна – отак буває. Служив, бачте, старий козацький полковник Іван Лиховій Україні вірою і правдою. Ось він, – показав господар на один портрет,

суворо дивився пан у гаптованому золотом жупані та

мав. Не якась

що помирає. Та перед смертю вирішив зрадника покарати. Усе своє золото синам заповів, поділив

пахучим тютюном. – Ну... і що далі? – не витримав Данило. – А що далі? – дід розкурив люльку. – Зовсім утратив спокій Петрозрадник. Брат йому маєток залишив, цариця титул дала, землі пожалувала, кріпаків. Але ж без грошей залишив Петра рідний батько! Та це ще пів біди: бо який же він пан без знаменитої батькової золотої булави? Тут чоловік наче збожеволів – почав козацький скарб шукати. Для цього навіть заліз у борги, знайшов лихих людей, аби відшукали Павла в чужих землях і папери в нього викрали. Так усе й зробили, як наказано. Тільки нічого в тих паперах не було. Та й самих паперів –лише грамота, на якій вірші написані. Так і сяк Петро ту грамоту перечитував, до віщунів і ворожок ходив – усе марно. Не пішла йому зрада на користь. Так і помер, заповівши дітям перед смертю свої борги й батьківську таємницю. Звідки я про це знаю? – хитро примружив дід око, наче читаючи думки зачарованих

чоловік.

історії, навіть книжку видав: «Староукраїнські тайни» називається. Там, серед іншого, і родову таємницю Лиховіїв описав. Була така книжка в панів Лиховіїв. Потім десь загубилася, тоді знайшли десь і в нашому музеї зберігали. Ну, а далі її в Київ, до історичного архіву передали. Ніби на реставрацію, тільки там вона й зосталася. У нашому музеї, коли чесно сказати, у ті часи важко було старовинні книги зберігати. Тепер можна, а тоді...

Він ладен був розповідати ще, але Данило акуратно, наскільки міг, розмову закруглив. Попрощалися з дідом сердечно. Коли йшли, він уже й на Льонька свого суворо не зиркав. Пообіцяли, звісно, заходити ще. Потім із Льонькою, який так нічого й не второпав, попрощалися. А тоді – уперед, додому. Бо все тепер у них складалось у доладний пазл. (...) Розділ 22 У якому друзі нарешті розуміють, яким ще способом можна читати вірші (...) Хлопці поклали перед собою на стіл аркуш

раз цей вірш мусив

Лиховія роль, то його цілком

Розумієш? – Зрозуміло, зрозуміло. До чого ти ведеш? – поквапив друга Богдан. – До того, що під словом «грамота» освічена людина, якою був козак Лиховій, могла розуміти не лише грамоту як документ, а грамоту як... – Данько запнувся, розуміючи, що йому бракує слів і він сам може заплутатися, –словом, грамоту як грамоту. Ну, коротше, освіту, знання, уміння читати, писати й думати. – Ти хочеш сказати, що сам вірш нічого не означає? І правильно прочитає його лише той, хто не тільки знає літери й уміє читати, а той, хто по-справжньому розумний і грамотний? – спробував

докупи Данилові думки.

О! – Данько ляснув

замками». Де ми бачили замки? – Ніде, – розвів руками Богдан.

замок. – Двері – це не брама, – Данько скуйовдив волосся на голові. – Можливо, далі буде ясно: «І сховану умілими руками». Отже, справжня брама може бути десь захована. Знову глухо, бо далі йде: «Де тьма і вільгість осідають вглиб». Піди туди, не знаю куди... Ні, – він рішуче мотнув, головою. – Бачиш, розбирати кожне речення – дурна справа. – А яка – розумна? – поцікавився Богдан. – Є ще один спосіб. Я в книжках про такий читав. Шерлок Холмс складав зашифровані послання зі шматочків безглуздого, на перший погляд, речення. Спробуймо й ми так. Узявши ручку, Данько підкреслив кілька складів у

його не випередили, так само закрив рукою другу строфу. Перші літери тепер склалися в слово «МАЄТОК». – Як усе просто! – вигукнув Данило, – Справді, це ж шифровка для грамотних людей! Знаєш, як таке називається? Акровірш! Ми ж у школі вчили! Дивися: скарб захований у підвалі, а підвал – у маєтку! Ось тобі корона короля! Корона на даху, звідси – король. Підвал під землею, під маєтком, а раз так – то під королем! Не в змозі всидіти на місці, хлопці скочили на підлогу й почали вистрибувати по кімнаті, витанцьовувати під музику, підстрибувати, намагаючись дістатися стелі. (...)

Потрапивши вночі в підвал

У кутку на стіні були видряпані цифри

Б. Ка6 Тb3 Сс2

, виготовлену ще за часів полковника Лиховія. Розділ 27 У

Данько з Богданом і Галя прийшли до них додому. – Я думав – усе, гаплик – зізнався Данило, розкладаючи копію карти на столі. – Ну, коли ти бовкнув про скарби. – Навпаки, – зі знанням справи пояснив Богдан. – Не знаєш, як збрехати, – відразу кажи правду. Ляпай, не думай. Тоді точно на брехню буде схоже. Чи на жарт. Бач, так і вийшло. – Добре вийшло, – погодилася Галя, критично оглянувши старанно вимальовану карту місцевості.

за парканом, наче вартовий.

Коли Данько скінчив свої креслення, перед ними постала

намальована шахівниця. – Ну, тепер у шахи на ній зіграймо, – потер він руки. Розставивши фігури точнісінько так само, як того вимагали умови задачі, Данько повторив ту саму комбінацію, загнавши чорного короля в глухий кут через три ходи. Після цього друзі завмерли, утупившись у фігуру чорного короля. – Під королем,

фігурку. Квадратик, у якому

річки.

старовинний

Але дівчинка так само нічим допомогти не могла. Домовившись, що всім треба подумати, хлопці поспішили провести її та страуса. (...) Наступного дня, захопивши ломик і старий бабусин мішок, Данило Лановий, Богдан Майстренко й Галя рушили викопувати козацький скарб.

Розділ 29

У якому нарешті розгадано таємницю козацького скарбу (...) Аби не збитися, трималися річки й рухалися за течією. Ось і місце, де вона повертає і далі береги стають ширші. Звірилися з картою. Наче тут. Знайшли потрібне місце. Ставши до води спиною, Данило роздивився місцевість з-під долоні, якою прикрив очі від сонця. Попереду, зовсім, здається, близько, стоїть стіною лісосмуга. На малюнку вона не зазначена, та й дерева явно не двохсотлітні. Зрозуміло, насадили їх відносно недавно, десь пів сотні років тому. Отже, до уваги їх не беремо.

Що лишається?

Присівши, Данько розклав

собою. Богдан із Галкою схилилися над ним, затуляючи сонце. Вирвавши якусь стеблину, Данило обвів нею коло в потрібній клітинці на карті. Потім, щось мовчки прикинувши, упевнено тицьнув кінчиком стеблини всередину. – Або ось тут, або ніде! – Що ти маєш на увазі? – не зрозумів його Бодя. – Під королем – це не ось тут, не тут і не тут, – Данько тицьнув своєю «указкою» в різні точки квадрата. – Якщо говориться «під королем», то тільки тут, у самому центрі кола. Он там висаджували смугу дерев. Вона досить широка, і на тому місці нічого не знайшли. Інакше про це давно було б відомо. Ось тут недалечко ріка – «золота ріка», як сказано у вірші: гадаю, це натяк і на ріку, і на заховане поблизу золото. А отам – центральна частина. Ось там! Він підвівсь і показав рукою просто перед собою. – Там же поле, – заперечила Галка. – Рівне, наче твоя шахова дошка! Ми там з Футбиком сто разів бігали. – Ви ж нічого не шукали, правильно? Тому – уперед. Данило рушив прямо, намагаючись визначити, де тут центр квадрата. Богдан пішов за ним. Вони не рахували кроки, але зробили їх, мабуть, зо дві сотні, коли Данько, що крокував перший, зупинився.

справа». Дівчинка не особливо й заперечувала.

Скільки минуло часу – важко сказати, але нарешті каменюка набула своїх обрисів, і друзі тепер змогли побачити: вона справді грубезна і, мабуть, дуже важка. Але не це їх збентежило.

На очищеній від землі кам’яній поверхні був викарбуваний хрест. – Могила, – чомусь відразу втратив голос Данило й витер піт із чола.

– Могила, – повторив за ним Богдан.

– Могила, – луною озвалася Галя.

Вони нічого більше не сказали одне одному. Бо й без того зрозуміло: страшно підважувати цей камінь. Адже під ним треба

далі – труна, череп, кістки, і навіть якщо там само похована бочка із золотом, ніхто з друзів

лася ватага Льоньки Гайдамаки

самим Льонькою на чолі.

Тікати не годиться. Лишатися тут – викрити себе. І як це вони тут так непомітно опинилися? А може, вони навіть не ховались і прийшли сюди випадково? Просто вешталися, як завжди, біля річки? Не знаючи, що робити, друзі просто стали пліч-о-пліч і чекали, поки неприятельський гурт підійде до них й оточить. – Чого треба? – перший запитав Богдан. – У нас же мир. – Здоровенькі

прийшло. –

Граєтесь у козаків-розбійників? – ще ширше вишкірив щербатого рота Туман, показавши всім свої жовті зуби. – Тоді все, козаки, здавайтеся – розбійники приїхали!

Тим часом дядько Сашко підійшов до каменюки, відсторонивши

всіх, обійшов її, і навіть поставив зверху ногу. – Ось і все, – мовив він, дивлячись на Данила. – Ви, діти, якщо лопати десь розкидаєте, то хоча б вчасно забирайте. (...)

Усе зрозуміло. Сиділи ці лиходії в засідці. Чекали, хто по лопату прийде. Ну, а вони самі, зловивши птаха удачі, геть утратили пильність.

Хлопці мовчали. Галка теж закусила губу. А Льончина компанія взагалі нічого не розуміла. Тим часом Туман так само підійшов до каменя, нахилився, спробував підважити. – Важкий, зар-раза! Ану, дай сюди оце! – звелів він, простягши руку до лома, якого Богдан стискав у руці. – Незаконне розриття могил заборонено законом, – зауважив Данило. – Отак? – підморгнув йому Туман. – А самі що хотіли робити? – Ми не знали, що тут могила. Знайшли її і збиралися в поліцію йти.

– Того, хто розриває старі могили, доля покарає! – уставив Богдан. –Я в кіно бачив, про мумію...

– Нічого. Я не забобонний. Давай!

Із цими словами Туман вирвав лома з хлопчачої руки. Дядько Немировський узяв лопату і, поплювавши на руки, заходився обкопувати камінь. Хлопцям, які збилися тепер в одну купу, нічого не лишалося, як стояти поруч і мовчки дивитися на те, що відбувається. Нарешті камінь обкопали з усіх боків. Туман із дядьком Немировським спільними зусиллями підважили його й із кількох спроб таки відсунули вбік. А тоді почали квапливо копати по черзі. Земля злежалася під каменем і піддавалася погано, тому час від часу її доводилося розм’якшувати ломом. Яма ставала все глибшою. Ось копачі в ній уже по коліна, ось

дивлячись на неї справді побожним поглядом. «Наче шукачі легендарної Атлантиди, що нарешті знайшли цю затонулу землю», – чомусь подумав Данило.

Ось вона, розгадка таємниці козацького скарбу! Ось вона, не отримана Петром-зрадником батькова спадщина! Бочечка золотих червінців і золота гетьманська булава!.. Тільки в недобрих руках.

Нічого не сказав Туман. Лише підважував здобич у руках і шкірив свого щербатого рота. Потім поставив діжу на край ями, легко вибрався з неї, обтрусивсь і глянув лихим оком на хлопців.

Тепер Данило з

бачили справжній пістолет у Тумановій руці, і то зовсім близько. Не думали вони, що це так страшно

націлили.

тікай!

Данько. Дивно, але дівчинка послухалася. Позадкувала, потім розвернулась і кинулася геть. Льонька голосно свиснув, і всі шестеро, мов ті горобці, теж порснули в різні боки. Та так швидко, що Туман нічого не встиг зрозуміти. Лиш головою туди-сюди закрутив, бо не знав, за ким дивитися. Богдан, скориставшись цим, теж було сіпнувся тікати, але оговтався Туман

вниз, до дядька! – наказав він, махнувши дулом у бік ями. – Ти що там задумав? – обурювався

ський.

нас тут не буде! А коли з міста виїдемо, зателефоную, куди треба, і вас знайдуть і витягнуть! Ану, Сашко, телефончик мені викинь про всяк випадок!

Закрився кам’яний мішок. І троє полонених опинились у темряві, тісняві й безвиході.

У якому є запізніла покаянна сповідь і чудесний порятунок

Тут навіть присісти не можна.

Спочатку дядько Сашко спробував руками ляду зрушити. Нічого не

вийшло: дістати до неї міг, тільки коли ставав навшпиньки. В такому

положенні незручно щось робити, тим паче, що він торкався ляди лише

пучками пальців... – Дурний я, що із цим бандитом зв’язався, – почулося з темряви. –І взагалі, де мій розум був? Я, хлопці, почав старовиною цікавитись, і тоді прийшла моя черга казку про золоту булаву почути. Якби я і повірив – що з того? Кому треба, той уже давно знайшов, якщо це, звісно, не вигадка. Коли це приходить до мене якось Туман та й каже: знаю, мовляв, де можна спробувати сліди золота розшукати. Тільки ж його до потрібних старовинних книжок і паперів і близько не підпустять. Знайшов я той віршик-загадку, який ви в мене з кабінету поцупили, а Туманові вирішив сказати, що нічого не знайшов і що марні його старання. Словом, вирішив

спекатись і загадку самому розгадати. Тільки не так усе просто виявилося. Не повірив він мені й причепився, наче реп’ях до собачого хвоста. А тепер із його милості сидимо ми всі в одній тісній темній ямі. Коли він мене переконав, що поцуплений аркуш – не його рук справа, я відразу на вас подумав. Потім лопату біля маєтку знайшов. Вирахувати вас дуже просто було.

Тільки ж бачите, як усе повернулося. – Не рий іншому яму! – повчально мовив Данило. – Усе це правильно, – зітхнув дядько Сашко. – Сам каюся. Але ж назад уже нічого не повернеш. Тепер сидіти нам тут не знати скільки. Лиш він промовив ці слова, як над головами зашурхотіло. І глухий голос Льоньки Гайдамаки запитав зверху: – Агов! Ви там живі? – А ти як думаєш! – крикнув Богдан. – Зараз усе зробимо! Нумо, пацани! Узяли! Раз! Два! Три! Ще! Ще! Дивина – поволі посунулася важка каменюка. Зовсім зсунулася з ляди. Потім ляду відкинули й сонце засліпило очі полонених. Як швидко

Потім

музейний дворик уже не вміщав усіх охочих потиснути руки шукачам скарбів...

Спати розійшлися дуже пізно. А наступного дня до містечка нагрянули кореспонденти з телебачення і безліч репортерів із фотоапаратами. Усю компанію знову й знову фотографували.

Під обід хлопці з Галкою навіть позахрипали, вкотре переповідаючи всю цю історію. Того ж дня приїхав Данилів тато. Зустріти батька одного з героїв зійшлася мало не половина містечка. Звісно, у перших рядах виступав дід Гайдамака, головний радник спритної дітвори. Довкола нього згуртувалась уся Льончина ватага. Данила, Богдана й Галку з вірним Футболом таки випхали трошки наперед. Приїхав Данилів тато не сам. З його машини, величезної, мов панцерник, здатної легко подолати будь-яку яму та проскочити найскладніший байрак, вийшов ще один чоловік. Незнайомий Данькові, схожий на всюдихід – серйозний, упевнений та, вочевидь, неговіркий. (...) – Ось, познайомтесь: Михайло Вороненко, ми разом в одному класі вчилися. Він із сусіднього села.

Мовчазний Михайло Вороненко обсмикнув піджака, поправив краватку: – Ну, хлоп’ята-дівчата-страуси, ви просто супер! Ви довели нам із Миколою, що історія про скарби – не казка й не кіно. Просто, виявляється, ми колись не там копали. Тому особисто від мене за те, що втілили мою давню мрію, приз. Запрошую в Карпати. На мою базу відпочинку. Данила, Богдана, Галю й Льоньку з друзями запрошую туди на цілий місяць. Якщо витримають, звичайно. – Витримають! – відповів за всіх дід Гайдамака. – Куди дінуться! Зі старої могили вилізли, то і в горах не пропадуть! Може, там теж скарб викопають – наприклад, золото Олекси Довбуша! – У-ух! – вихопилось у Данька. – Це ж клас! – До речі, про золото, – сказав Вороненко. – Ви хоч уявляєте, що тепер ви й самі розбагатіли? Там же золота – на кілька мільйонів. – О-ох! – тепер захоплено

ремонт нормальний зробити? Щоб туди музей наш із часом переїхав, дорогу туди від міста прокласти, те, се... – Оце так молодця! – крекнув дід Гайдамака. – Оце в мене внучок, отак мислить! Вороненко геть по-хлопчачому почухав носа. – Я, звісно, довідки наведу. Тільки боюся, що лише твоєї частини, як кажуть у математиці, четвертини від чвертки, на це, може, й не стане. – Чому це четвертина! – щиро обурився Данило. – Уважайте – половина! Бо гроші сьогодні є, завтра нема. А козацький маєток

окраса містечка. Я теж приєднаюся, нехай наведуть там за наші з Льончиком гроші лад, зроблять із нього цяцю. Люди приїжджатимуть, фотографуватимуться на тлі козацького маєтку.

вигідна справа, може, далі їх шукатимемо? Я б цілий такий загін створив... Чи клуб, чи гурток... Було

Коли всі вже розходилися, щасливі й повні вражень, Данило пригальмував, зробивши Богданові й Галі знак учинити так само.

Коли всі віддалилися, він із таємничим виразом обличчя промовив: – Чекайте, розмова є.

Заінтриговані, друзі зупинилися. Навіть страус цікаву

витягнув, дзьоб відкрив, теж слухати приготувався. – Що там? – запитав Богдан, мимоволі понизивши голос.

– Як пишуть у книжках, це – доля, – так само стиха відповів Данило.

– Ти про що? – запитала Галка. – Про Карпати. Місяць у горах, де гуляли славні опришки. Я ж не дарма згадав про золото опришків. Навіть здогадуюсь, де саме

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

твору? Що хотіли б з’ясувати?

5. Що цікавого ви дізналися про життя козацького полковника Лиховія? Перекажіть історію маєтку, який належав полковнику. Для чого автор використовує екскурс у минуле?

6. Чому дід Гайдамака називає козацького полковника Лиховія хитромудрим батьком?

7. Розкажіть, як саме родова таємниця Лиховіїв допомогла юним детективам зробити важливий крок у пошуках скарбу Чия заслуга, на вашу думку, тут більша: Данила чи Богдана?

8. Яку підказку знайшли

10.

11.

вчинок?

12. Доведіть, що Данило, Богдан і Галя в історії з козацьким скарбом нагадували справжніх детективів Чи збирали й аналізували вони необхідну для пошуку інформацію? Чи завжди їхні версії були правильними?

13. Прочитайте поради А. Кокотюхи, як написати крутий детектив. Проаналізуйте, як ці поради реалізовано у творі

14. Визначте елементи сюжету повісті «Таємниця козацького скарбу».

15. Продовжте подану нижче фразу (2–3 речення).

подрузі, тому що

16. Завдяки яким особистісним

17.

18. На які небезпеки наражали себе персонажі повісті

19.

: ведучий / ведуча; запрошені гості (Льонька Гайдамака,

Чи любите ви читати фантастику? І чи потріб-

на така література взагалі? Це ж суцільна вигадка!

Проте виявляється, що фантазувати було корисно

навіть нашим далеким предкам Придумали вони у своїй уяві корабель, що літає,

вчені створили аероплани, гелікоптери, літаки! Вигадали колись у казці чоботи-скороходи –і тепер з’явилися гіроборди, моноколеса Наша реальність тісно переплетена з фантазією, а будьякий винахід починається з великої мрії. Чи корисно, на вашу думку, фантазувати?

Що ви хотіли б вигадати для людства

Олесь Бердник народивсь у селі Вавилово Херсонської

ковалем, мати – вишивальницею. Хлопчик часто запитував маму, чи можна долетіти до зірок. Так хотілося йому пізнати незвідане! У шкільні роки майбутній письменник захопився фантастикою, читав твори Жуля Верна, Герберта Велса, почав сам писати казки й оповідання. Під час Другої світової війни сімнадцятилітній Олесь добровольцем пішов на фронт, був мінером. Закінчив театральну студію при Київському драматичному театрі ім. І. Франка. Складною була доля митця. За

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

ÕÒÎ ÇÂÀÆÈÒÜÑß – ÂÎÃÍßÍÈÌ ÍÀÐÅ×ÅÒÜÑß

ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ

(Скорочено)

Частина перша ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ Горобина ніч Шаленіла гроза. Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто.

в журналі «Юний технік» дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: під час появи сонця в деяких кратерах

виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на

місце й щезали, коли починалася

місячна ніч: часом пропадали з поверх-

ні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим

ковпаком, а пізніше несподівано знову

з’являлися. Одного разу в кратері

Коперника бачили світляний трикут-

ник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки й зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось із допомогою Максима Івановича – учителя астрономії – він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей із таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком

гукаючи: – Боліди! Боліди впали! – Га? Що? – жахнувся зі сну батько. – Чого ти ґвалтуєш серед ночі? – Я ж кажу, – ображено

великі боліди!

–

Які боліди? –

Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максимові Івановичу! Це ж знаєте яка подія! – Ото подія, – невдоволено пробурчав батько. – Каменюки якісь упали, а ти кудкудакаєш, ніби курка над яйцем!

– Та не прості ж, а з космосу! – Вони скрізь однакові, – позіхнув батько. – Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як уже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максимові Івановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати. (...) Наступного ранку в школі Максим

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

це чувано? А може, то не квітка, а дивний метелик? Ні, під блакитними пелюстками видно ніжно-зелені листочки, довга гнучка стеблинка. Ось вона – казка! Він нарешті зустрів її... Славко погнався за квіткою-метеликом. Вона перелітала з куща на кущ, із місця на місце. Ось вона сіла на шипшину, між пурпуровими ягодами. Хлопець метнувся до неї, поколов собі руки колючками. Квіточка майнула над його головою, торкнулася пелюстками щоки, ніби хотіла погратися. Славко розгублено дивився на неї знизу вгору. Як же її схопити?

Почувся сміх – дзвіночок.

Хлопець озирнувся. Невже його хтось вислідив? Ніде нікого. Тиша понад лісом. На Чортову Долину спадає присмерк. Квіточка починає сяяти ніжним, ледь помітним промінням. І знову лунає чарівний сміх. Він лине згори. Невже це сміється квітка? – Це я, – прокотилися в свідомості хлопця тихозвучні слова. – Хтось промовляє до мене, чи мені здається? – збентежено запитав Славко.

– Чому ж здається? – ласкаво почулось у відповідь. – Ти ж звертаєшся до мене – я відповідаю...

– Це ти, квіточко?

– Я...

– А чому ти втікаєш од мене? – осмілівши, запитав хлопець. – Я граюся з тобою, – ніжно мовила квіточка, спускаючись нижче. – Ти хотів мене спіймати, а я не даюся...

– Чому?

– Я не можу бути в полоні. Ти хотів мене віднести в село, щоб показати людям. Це – неможливо...

– Не збагну...

– Небувале не можна спіймати. Воно само приходить до того, хто шукає. Ти повірив, ти захотів, прийшов сюди – і побачив. Навіщо ж нести казку тому, хто її не шукає?

Славко замислився, потім кивнув. У його очах з’явилася ніжна, щаслива усмішка. – Я зрозумів, квіточко. Не хочу нести тебе в село. Будь

Що, хлопчику?

Пелюстки заіскрилися фосфоричним сяйвом, розгорнулися ширше.

Заворушилися сріблисті тичинки, ніби

довгі вії. Славкові здалося, ніби між

крильцями квіточки розплющується око. З’являється блискучий білястий обідок, на ньому райдужне коло

й велика чорна чи темно-синя зіниця.

Око кліпнуло кілька разів, глянуло на хлопчика. – Ти дивишся? – вражено запитав

Славко, відсуваючись від квіточки. – Чому це тебе дивує? – мовила

вона. – Адже ти дивишся на мене? – Це незвично... щоб квітка дивилася...

Бач, – докірливо продзвенів її

голос, – тобі це незвично. Ви – люди –хочете, щоб все було звично, як у вас. – Але ж так не буває, – пробурмотів Славко. – Квітки не дивляться... і не розмовляють... – А в казці? –

Так то ж в казці.

А ти тепер хіба не в казці?

Правда твоя, – замислившись, мовив хлопець. – Сказати комунебудь – ніхто не повірить.

– Може, і повірять, – заперечила квіточка. – Казка дрімає в серцях багатьох людей. Згадай, як ви бігали за цвітом папороті!

– Ти й це знаєш?

– Я багато дечого знаю, – зітхнула квіточка. – Те, про що ти забув. (...) Вона махнула пелюстками й

у небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід.

Зачекай, зачекай! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався!

–

Казка приходить несподівано й зникає так само, – засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами. – Я ще побачу тебе? – тривожно гукнув Славко. – Підеш – знайдеш! Глянеш – побачиш! – пролунало над лісом. Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його – він не почув. Мати гримнула – Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

тоді твої вигадки як рукою зніме.

Таке скажеш, – виступила баба на захист онука. – Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу –щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж? – Правда, – видихнув хлопець. – Бачив...

– Що ж ти там бачив? – недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина. – Квіточку...

– Яку ще там квіточку?

– Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки й літає, – випалив хлопець одним духом.

– Збожеволів, – вражено озвався батько. – Точно збожеволів! Де

це бачено – квіточка сама собою літає? – Правду кажу, – крикнув Славко. – Не свари дитину, – глипнула баба

І ви туди ж... – І я. Бо знаю, що така квіточка є... – Правда, бабо? – зрадів Славко

за шию і пригорнула.

– Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.

– Чудо-цвіт?

– Атож! – Що старе, що мале, – докірливо зітхнув батько, облизуючи

борщу дерев’яну ложку. – Ну, хай тішиться, аби не захворіло... – То щастя, що онучок побачив диво, – мовила баба, радо усміхаючись. – Не всякому це дається. Мало було таких людей, які вздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути... – Бо дурощі забули люди, – сказав дід, прямуючи до дверей. – Не тішаться люди байками... Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові. – Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт – то вже не одступай. – Од чого, бабо? – Од казки, – пояснює вона. – Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, – тому

проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт

хоробрість і силу або й славу. А злому

терзання, страх, щоб ніхто не відняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт...

«Фокусниця»

Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. (...) Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив із горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку із черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен із підвісним двосильним моторчиком – якраз у тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко

колись тут далекі предки молилися древнім богам. По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася... – Ти щось бачив?

– Бачив!

– А чому не сказав мені? Максимові Івановичу?

– Не можна.

–

Так ти ж і я – ми друзі? – хитро запитала Ліна. – Що ти знаєш –те повинна і я знати. – То ходімо чи що, – радо буркнув Славко. – Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім... – Ходімо, – згодилася Ліна. – Тільки щоб усе-усе... Коло річки їх перестрів однокласник Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, утекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима. – Тебе де не посій, там і вродиш, – сказала вона. – Хороші друзі, – промимрив Онопрій.

щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти,

лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала

розгублено поглядала

Славка, то на дівчинку.

Розігруєте мене? Обманюєте?

ж? Ну, гаразд! Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Онопрій. Спідлоба глянув на незнайомку.

– Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?

– Атож, – забриніло у відповідь. –Ми вже стрічалися.

– Не пам’ятаю. Може, у тому селі, де я раніше жив?

– Це не має значення, – загадково мовила дівчинка. – А що це ви збираєтеся робити?

– Попливемо... покатаємось, риби наловимо, – осмілівши, сказав Славко. – А мене візьмете?

А чому б ні? – підхопився хло-

Ліна вискочила із човна на кручу й подалася до кущів. – Що це з нею? – здивувалася незнайомка. – Не знаю, – знизав плечима Славко. – То сідай, чи що? Як тебе звуть? – А хіба неодмінно треба звати? – запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. – Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею... – Дивна ти, – мовив Славко. – Ніби несправжня... – Несправжня? – Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. – Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге?

Тобі такі подобаються? – Ти не так мене зрозуміла, – зніяковів Славко, соваючись на кормі. – А як же? Невже я тобі не подобаюсь?

– Кахи, кахи, – закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. – Ти чудне кажеш... І називала моє ім’я, хоч ми й не бачилися ніколи... – Бачилися, – упевнено сказала Катя. – Де?

– Колись згадаєш... Славко задумався. Справді, у ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий

ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, уві сні?

– Чому ж не пливеш? – запитала Катя, сідаючи на лавку.

– Мотор барахлить...

– А хіба не можна так, просто?

– Як?

–

Без мотора, без весел...

– Не розумію...

–

А ось так, – сказала дівчинка.

Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотор. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.

–

Як же він пливе? – спитав ошелешений Славко.

– А просто так, – відповіла Катя. – Я захотіла – і все... – Обманюєш, – недовірливо мовив Славко. – Це якийсь фокус! – Що таке фокус? –

Ну... ілюзія... Ніби в цирку... – Яка ж ілюзія? – здивувалася Катя. – Адже ми пливемо? – Пливемо. – То де ж фокус?

Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив – не пам’ятаю... – А тобі гарно зі мною? – тихо запитала Катя. – Угу, – кивнув Славко, опускаючи погляд донизу. – Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб

вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму й барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, у мрії...

– Ти говориш, ніби співаєш, – зачудовано сказав Славко. – Ніби пташка... або шум лісу...

– Я піду, – раптом мовила Катя.

– Куди? – збентежився хлопець.

– Мене кличуть...

– Хто?

– Не питай.

– А ми побачимось?

– Не знаю...

– Де ти живеш?

– Усюди. Тепер тут, біля тебе...

– Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.

– Може, й з іншого.

– А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..

– Бабуся є, – ніжно сказала Катя.

Ми живемо в хатині край села...

Ти довго будеш тут... у нашому селі? – з надією запитав Славко.

– Не знаю, – посмутніла Катя.

– Може, у школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?

– У клас? – здивувалася дівчина. – А ти в який?

– Я піду в шостий...

– А я – не знаю... – Як так не знаєш? Усі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?

– Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? – повеселіла Катя. – Приходь, – дружньо кивнув Славко. – Післязавтра починається навчальний рік. Усі будуть дуже раді. Така цікава учениця! – А твої друзі люблять казку? – Звичайно! – захоплено сказав Славко, а потім

у лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було... Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Онопрієм. – А куди подів Катю? – запитала вона. – Пішла, – неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна. – А казав, що незнайома! Отакий ти?! – Ліночко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу... – Еге, так я і повірю! Щойно вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона – артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як фокусник! Щоб затуманити тебе! – Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється... Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося... Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати. – Ти просто обманюєш мене, – з недовір’ям зітхнула Ліна. – Ні, – гаряче запевнив Славко. – Ось тобі страшна клятва – щоб мене земля ковтнула! – усе розповім, коли дізнаюся, що та як! – Дивися ж, Славку, обманиш – дружбі кінець! Так і знай! (...) Химерна учениця

Почався багрянистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила в шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинились і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподі-

ванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку. – Славку, – почувся мелодійний голос Каті. – Я прийшла... – Що це означає? – розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю. – Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина? – Ніно Матвіївно, – затинаючись, сказав Славко. – Це Катя... Вона буде вчитись у нас... у шостому класі... – Чому ж одразу не сказала? – невдоволено мовила вчителька,

Та ні. Але ж таке вбрання годиться для сцени, а не для школи... – У мене лише таке, – лагідно відповіла Катя. – Це моє улюблене... – Ну гаразд, продовжуємо урок.

– Задавака, – прошепотіла з-за Славкової спини Ліна. – Вирядилася, як пава. Фокусниця. А ти знову витріщив очі на неї?

Славко косо глянув на подругу. Обличчя в неї почервоніло, очі ревниво блищали.

– І чого ти така? Заїло?

– Дуже вона мені потрібна! – пирснула Ліна. – Кривляка!..

– Вона ж тебе не зачіпає...

– Зате ти її мало не ковтнеш!

– Улюбився, – під’юдила Лінина сусідка, білява Настя. (...) Пролунав дзвоник. Ніна Матвіївна вийшла з класу. Деякі учні з галасом вибігли в коридор. Дівчата зібралися біля вікна, шушукалися, поглядали на Катю. Вона сиділа за партою самотньо, зосереджено дивлячись перед собою

простір. Славко несміливо підступив до неї. – Ти таки прийшла, – пробурмотів він.

Я ж обіцяла, – лагідно усміхнулася вона. – Тільки я думала... – Що? – Що в школі цікавіше...

Просто... ти не така...

Яка – не така?

Як усі, – запевнив Славко.

щось приховуєш. Тому й нерозуміння. Катю, а де ви зупинилися? Ну, де мешкаєте? – На краю села. У лісі. Там малесенька така хатиночка. Кажуть, колись жив лісник. Він недавно помер. Лишилася старенька бабуся. У неї є окрема кімната, там я з бабусею своєю... – Знаю ту хатку. Мій дід теж лісник. А там живе лісничиха Одарка. І діда покійного я пам’ятаю. Добрий дід був. Він мене на коні катав, як я ще маленьким був. І водив по калину аж до Смаленого... А ти надовго сюди? – Не знаю, – тихо мовила Катя. Вона сяйнула на хлопця своїми очима. Він зашарівся.

Чому в тебе таке зле обличчя?

зненацька озвалася Катя, повернувшись до Ліни. – Ти гарна, і серце в тебе добре, а сама себе збурюєш! Що я тобі вчинила,

Він хворий? – здивовано запитала Катя. – Та ні, – сердито відповів Славко. – Дратується. Катю, тебе провести додому?

– Не треба, – сполохано сказала дівчинка. – Я... сама... –

–

Так лісом же самій... незручно... я добре знаю стежку...

Не треба, Славку... – А прийти в гості можна? – Не знаю. Як бабуся... – А ти... ти хочеш? – наполягав хлопець. Дівчинка мовчала, дивлячись понад головою Славка на ліс, в очах її жеврів сум. – То я прийду ввечері, – упевнено сказав Славко. – Мені дуже хочеться поговорити з тобою... про дуже важливе... – Не приходь, – похитала головою Катя. – Може бути погано. Не треба. – Кому погано? – не збагнув хлопець. Катя замовкла, рушила до горбів. Славко догнав її, ішов поруч. – Якщо хочеш дружити, – прошепотіла вона, – то не йди. Я сама. Слова її були сповнені такою щирістю, що хлопець зупинився. Довго дивився вслід їй, аж доки біле платтячко не зникло за високими посадками сосни. А в серці

остаточне рішення – будь-що проникнути в хвилюючу таємницю Каті. Сьогодні ж,

відкладаючи...

Довкола старої хатки, де колись жив лісник, був занедбаний сад. Яблуні здичавіли, бо нікому було за ними доглядати, густі бур’яни оточили ветхий притулок. Трьохсотлітній дуб покривав солом’яний дах темно-зеленим шатром, обабіч подвір’я стояли могутні сосни, золотіючи в призахідному сонці рудуватою корою. Славко сидів у бур’яні за похиленим тином, розгортаючи будяки, поглядав на вікна й двері – чи не вийде Катя, чи не покажеться?! Минали години. Дівчина не з’являлася. У маленьких вікнах було сліпо, порожньо. Потім із димаря попливла синювата цівка диму, запахло глицею. Певно, хтось затопив у печі. На ґанок вийшла похила бабуся. Славко пильно глянув на неї, розчаровано зітхнув. То була баба Одарка. Може, розпитати її про Катю? Та ні, не слід. Краще зачекати, щоб не розгнівити дівчинку, адже

Одарка пошкандибала до повітки, нагорнула в кошелик глиці,

ред хатини маленьку

Славкові стало гаряче, він ледве стримав себе. Страху не було, але хотілося вийти зі схованки, озватися, запитати. Хлопець уже хотів постукати в шибку, коли посеред хати з’явилася Катя. Вона, склавши руки на грудях, зупинилася перед згорбленою бабою, щось сказала. Баба торкнулася пальцем до її грудей. І одразу ж на тому місці зажевріла яскраво-блакитна зірка. Довкола вогняної цятки спалахнула спіраль, почала розгортатися. Ширше, сильніше! Спіраль захопила обличчя, руки, ноги. Постать дівчинки танула, щезала. Славко захолов від ляку. Що ж це діється? Катя вмирає? Її не буде? Спіраль сплелась у тугий клубок вогнистих ліній, ущільнилася, перетворилася на ніжну перлисто-блакитну кулю. Клубочок, ритмічно блимаючи, плавав над долівкою. Баба щось мовила, він попрямував до столу і згас.

мінні, що лилося не знати звідки, Славко

трипелюсткову квітку. Чудо-цвіт,

тіні подиву. Вона спокійно підійшла ближче, трутила

та

піддалася. Славко не знав – вставати

соромно, лячно... – Ну, давній знайомий,

і трохи іронічно, – доброго вечора і приємної пригоди!

– Здрастуйте, – прошепотів Славко, усе ще сидячи в бур’яні. – Невже тобі тут зручно? – здивувалася баба. – Уже давно ти мерзнеш надворі, жалишся кропивою, коли так просто – підійти, запитати дозволу зайти... – Катя заборонила, – ніяково сказав хлопець. – Вона не забороняла, а прохала, – з докором мовила баба. – Ти не послухав. Ніхто на тебе не гнівається. Навпаки, ти славний хлопчина. Я розумію,

– Я пам’ятаю... – Тоді ти випробував себе. Спочатку були сумніви. Потім

перемогла. Тільки тому Нанті пізніше підійшла до тебе... – Там, на річці?

–

Так. Ти, мабуть, дивувався, мучився – хто та що? Правда? – Я... здогадувався... Тільки ж і тепер не збагну... – Чого, хлопчику?

–

Навіщо ви зробили її... квіткою?

– Вона і є квітка, – сказала баба.

–

Квітка? – розкрив від подиву рота хлопець. – Як це?

Тебе дивує, що квітка – розумна? Ти знову забуваєш, що стрівся

з казкою. (...)

– А можна дружити з Нанті, приходити до неї... сюди? – несміливо запитав Славко.

–

Для дружби всі двері відчинені, – сказала баба. – Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?

Квіточка ніжно засміялася, по її пелюстках пробігли хвилі голубих іскорок.

Нанті, вір йому. Відкрий йому

таємницю. Він стане для нас ниткою до серця їхнього світу. Поясни йому все, що треба. Ти згодна?

Квіточка знову замерехтіла перлистим полум’ям, Славкові вчулися слова: – Я ждатиму, Славку... – А тепер – іди, синку, – сказала баба. – Завтра ти побачиш Нанті. Не поспішай говорити іншим про те, що ти знаєш... На добраніч, синку! Нанті чекатиме тебе... – Я прийду, – тихо сказав Славко, зупиняючись на порозі й поглядаючи на чарівну квітку. – Ти вір мені, Катю... Нанті. Я ще не звик, але ти вір мені. Я буду тобі щирим другом... Найщирішим...

світу (...) О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси

таке й узялося? Гарне та розкішне! Мов янголятко! Залишайся, дочко, у мене жити. Та не рік

неприємності? – Що мені до того? – запаленів він. – Я бачу тебе... і

гарно... Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка. – Ти думав про мене? – Усю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.

– Може, і не багато, – загадково сказала дівчинка. – Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, у тиші. Ходімо до лісу. – А де ж бабуся? – запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами. – Там, у хаті, – неохоче відповіла Катя.

як я вчора... – Навіщо так? – вражено запитав хлопець.

Ми повинні частину життя

Як ваші водолази – скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?

Починаю розуміти, – збентежився Славко. – А де це – у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала... – На планеті Квітів, у Краю Казки... – Розкажи мені про неї, – загорівся хлопець. Вони йшли між величними соснами, узявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів. – Мені важко розповісти про це так, щоб навіть

звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі

трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини й небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи в безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть із такою повнотою у видимому світі й у світах чуття та думки. Так

промені сонця торкалися верховіття дерев. Над лісом затихав гомін дня. Осінь сумовитим пензлем малювала на кущах, на деревах пишні пурпурно-золоті шати. Діти йшли під тим святковим склепінням мовчки, в задумі. Нанті все поривалася вперед, Славко ледве поспішав за нею. Чому вона так зненацька змінилася? Спохмурніла, збентежилася. Ось уже видно хатинку. Дівчинка на хвилю зупинилася, уривчасто сказала:

– Біда!

– Що сталося?

– Хутчій!

Я нічого не збагну!

Я бачу, відчуваю! З ґанку хатини стрибнула якась постать, злодійкувато озираючись, метнулася до воріт. У руках у неї щось мерехтіло. Славко пізнав Онопрія, кинувся за ним.

– Стій! – закричав він. – Стій, кажу тобі!

Він догнав Онопрія за тином, схопив за сорочку. Той виривався, одбрикувався, щось тримаючи в руці. – Ти чого лазив до хати?! – закричав Славко. – Вони ж відьми! – огризнувся Онопрій, ненависно дивлячись на хлопця. – Я вирішив глянути, з ким це ти там дружиш! Мене Ліна підбила. Ги! А там – нікого, лише квіточка над столом. Так я її... – Квіточка? – схвильовано скрикнув Славко. – Дай сюди! – А я її об пеньок! – хлопець замахнувся.

Десь біля ґанку відчайдушно закричала Нанті.

Спалахнуло примарне блакитне полум’я. Онопрій злякався, кинувся в кущі. Над розбитою квіточкою з’явилася бабуся, вона тяжко застогнала. Потім ветхе тіло її розтануло, і перед Славком виникла постать високої красуні з фіолетовим вінком на чолі. Її оточував вихор вогню, каскад ніжно-зелених кіс спадав до пояса. Вона сумовито глянула на хлопця і сказала: – Казка скінчилася, синку! Жар-птиця покидає тебе! Прощай, прощай, прощай! Нанті, летімо! Пружний клубок полум’я піднявся вгору, розкидаючи довкола себе грозові запахи й розсипаючи яскраво-фіолетові іскри.

Ліна. По її обличчю котилися рясні сльози.

Я винна, – шепотіла вона. – Думала, що вони обманщики, що вони затягли тебе в щось погане. А тепер бачу, що то була казка... я не повірила тобі... не повірила собі... Перлисті пелюсточки розбитої квітки заворушилися, розійшлися. На дітей глянуло велике сумовите око чудо-цвіту. Почувся шепіт: – Не плач, Славку, чуєш? Любий хлопчику, ми лише квіти далекого казкового краю. Ми – марево для вас... Дружи з Ліною, у ній зріє казкове зерно. Зростіть його, прикрасьте свою планету... Ми не встигли всього сказати вам... Наша планета в біді, наша казка згасає, і рятунок залежить від вас. Його принесе той, хто віддасть життя своє за казку. О, мій хлопчику, чи збагнеш ти?

Сяйво пелюсточок згасло, око заплющилося. Квіточка почорніла, зморщилася. За якусь

Славко, охопивши долонями обличчя, невтішно плакав. – Не треба, Славку,

збагнула. Ми знайдемо Нанті. Ми побачимо край казки. Я була зла, погана! Тепер я зненавиділа сама себе... таку, як була... Віднині буду з тобою... хай горе, хай радість... а ми – з тобою... Чуєш, Славку? Ми знайдемо Нанті, допоможемо їй! І подругам-квітам допоможемо!

Тієї ночі знову шаленіла небувала гроза. (Продовження на с. 282)

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Хто з персонажів повісті О. Бердника «Хто зважиться – вогняним наречеться» так, як і Славко, вірить у дива? А батько Сашка В учитель Максим Іванович Б баба Оришка Г однокласник Сашка Онопрій

2. Краєм казки у повісті названо А планету Земля В Чортову Долину Б планету Квітів Г кратер Коперника

3. Розкажіть, яка несподівана страшна

9. Про що дізнався Славко, коли всупереч попередженню Каті прийшов до неї в хатину лісника? Чи радо

бабуся дівчинки зустріла Славка?

Про що це свідчить?

10. Використовуючи подану схему, проаналізуйте ланцюжок перетворень

Нанті у світі людей

11. Який необдуманий проступок учинив Онопрій і до чого це призвело?

Чи визнала Ліна себе причетною до

цього злочину та чи усвідомила свою провину? Поясніть відповідь, покликаючись на текст

12. Поясніть, чому Нанті (Катя) та її бабуся вирішили довірити порятунок планети Квітів саме Славкові, а не комусь із його однолітків чи дорослих.

13.

14.

15. Поясніть, що мала на увазі

ÒÂÎÐ×Å ÇÀÂÄÀÍÍß

16. Підготуйте усний виступ

Ö²ÊÀÂÎ ÇÍÀÒÈ

французького письменника Жуля Верна. Ще в XІX ст. він «передбачив» майбутні

– схвильовано озвався хлопець. – Це не вертоліт! – А що ж? – Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку.

– Славку... може, це...

– Ліночко! ЦЕ ВОНИ!

Шалено застукало серце. Не віриться! Не може бути! А що, як правда?

Горять очі, бліднуть щоки від хвилювання. Погляд шукачів не одривається від дивного пристрою. Срібна чечевиця1 вже повільно сідає за близькими уламками криги.

– Біжімо!

Вони хапають рюкзаки, біжать. Широко розкриваючи роти, вдихають розріджене повітря, поспішають по скрипучому снігу. За бузковою скелею відкривається широкий крижаний майданчик. Там сидить казковий літальний корабель. Хлопець зупиняє дівчину, тягне її до скелі. – Зажди. Гляньмо, що буде далі. – А може, вийдемо? Вони нас побачать... вийдуть теж... – Зажди! Треба глянути, які вони. О, дивись! У сріблястому пристрої відчинився люк. У темному отворі з’явилася постать. Славко стиснув руку дівчинки: – Глянь – схожий

– Гайда в апарат. Заховаємося. Робот не помітить. А ми полетимо з ним на його планету... – А там? Ми ж не знаємо, звідки він? – Все’дно! Мислячі ж істоти його послали? Вони поможуть нам. Іншого випадку може й не бути! Треба користуватися! Згода, Ліночко? – Згода!

Робот зник за скелею. Шукачі кинулися через снігове поле до апарата. Славкові здалося, ніби його обдало пружною хвилею теплого повітря. Дарма! Уже поряд отвір. Щось застерігало, зупиняло, не дозволяло. Пізно! Пристрій похитнувся. Гучно залунала під кроками земних дітей металева підлога корабля. Матово-білі стіни, сферичний коридор, блиск розмаїтих вогняних вічок на стелі.

Двері з м’яким шурхотом зачинилися. Ліна зблідла, учепилася в рукав Славка. – Усе... Назад не вийдеш...

Підлога захиталася під ногами. Шукачі попадали. Почувся тоненький пронизливий свист, який перейшов у потужну, дивовижну мелодію. (...)

Марс

–

Ліночко, ти чуєш мене?

– Чую...

– Якась планета попереду. Збільшується... – Червона. А біля неї – зірочка...

– Не одна, а дві. Бачиш, бачиш? – Бачу.

– Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А

супутники. Фобос і Деймос!

Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря». – Що робитимемо? – непевно запитала дівчинка. –

, ФАНТАСТИКА – Ліночко, – шепнув Славко. – По-моєму, це не людина... це робот... – Звідки ти взяв? – Глянь – рухи в нього механічні. Ховає каміння всередину. З пальців скачуть іскри... – А може, люди всередині? – Може. А може, там нікого нема, крім робота? Він сам літає сюди, досліджує, вертається на базу. Знаєш що? – Що?

мовність. Чекання. Нескінченне чекання... Зрештою

похитнувся,

Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому

хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів. – Ліночко! Ліночко! – покликав хлопець.

– Що? Де ми?

– На Землі... чи то пак... на Марсі... Ліна розплющила очі, полегшено зітхнула, з її вуст зірвався вигук подиву. Вона довго розглядала краєвид чужої планети.

– Навіть не віриться. Ніби вві сні. Ще ж тут люди не бували, а ми... прилетіли...

– А може, це й справді сниться? – Ущипни мене! Ой, болить! Ні, не сплю, усе насправжки! Славку, а що ж далі? Вийдемо?

– Спробуємо. Славко встав із крісла, потягнувся, хруснув суглобами.

вестися дівчинці. Одразу стіни стали непрозорими. Хлопець захоплено скрикнув: – Ух й

зустрінемо їх? Вони рушили коридором

люка. Уважно оглядали стіни, придивлялися до миготливих вогняних вічок на стелі. Де ж двері? Як знайти вихід? Скрізь гладенько, не видно й щілини. Мандрівники ткнулись у перегородку. Зупинилися. Швидко й безшумно розійшлися стіни. З’явився овальний отвір. Дихнуло зовні морозним повітрям. Ліна закашлялась, схопилася за груди. – Важко дихати. – Дуже розріджене повітря. Як на найвищих горах.

Славко ступив на кам’янистий ґрунт. Тупнув, підстрибнув. Оглянувся, усміхнувся дівчинці підбадьорливо. Вона теж вийшла з корабля. – А як же наші наплічники? – запитала вона. Голос звучав глухо, ніби крізь вату. – Не пропадуть... Нащо вони нам? Ходімо, оглянемо околиці. Під ногами тихо поскрипував рудий пісок. Дихалося важко. Повітря було холодне, сухе. Слабо гріло малесеньке кружало Сонця. У його примарному освітленні легенько похитувалися приземкуваті сині дерева. Славко зиркнув на срібну

вп’ялася йому в пальці, пирснула коричневою рідиною. Сильно защемі-

ло. Хлопець скрикнув від болю та почав обтирати руку полою куртки.

– Яка скажена! Гірше від нашої кропиви.

– А ти не чіпай! – засміялася дівчинка. – А то втрапиш у халепу.

– Думав, може, їстівна. – Дивись, щоб ти не став... їстівним.

Славко похмуро глипнув на

подругу.

–

А що... усе може бути. Це – інший світ. Ми ж нічого про нього не знаємо.

Мовчки підійшли до дерев. На чорних оксамитних стовбурах химерно звивалося спіральне віття, широко розкривало віяла листочків назустріч променям Сонця. Між тими листочками блищали круглі горішки. Славко простягнув руку, торкнувся одного плоду пальцем, відсмикнув руку назад. – Не кусається? – поцікавилася дівчина. – Наче ні. Треба... покуштувати.

Він уже сміливіше зірвав горішок, поклав на долоню. Горішок не ворушився, не кусався, не протестував. Тоді хлопець узяв його на зуб, розкусив. Хруснула шкаралупа. З неї викотилося невелике бузкове зернятко. Славко повагався, потім махнув рукою. – Слина котиться, так захотілося їсти. Хай – що буде!

Він пожував зернятко, проковтнув. У роті стало гаряче, плоди мали ніжний запах, як у трояндових пелюсток. Ліна дивилася на товариша, ковтала слину. – Ну як?

– Як мед!

Дівчинка, почувши те, накинулася на сині дерева, почала обшморгувати рясні плоди. Славко помагав їй. Вони напхали повні кишені. Незабаром сиділи на кам’янистій кручі й наминали смачний марсіанський урожай.

Поївши, Славко вдоволено сказав: – Не пропадемо. (...)

Вони поверталися до корабля, відшукуючи

ще

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

четверта НЕБУВАЛЕ

Рятунок

(...) Славко схопився, побіг до корабля.

Нехай навіть марсіани. Невже вони не зрозуміють, не допоможуть? Не може бути! На Землі навіть найчерствіші люди йдуть на виручку в небезпеці. Це саме повинно бути і в інших світах! Срібна чечевиця, як і раніше, непорушно лежала на рудому пагорбі. Чорнів отвір люка. Славко на мить затримався біля входу. Може, спробувати розшукати Ліну на цьому кораблі? Адже він слухає команди й літає швидко. Аби тільки зуміти! Спочатку туди, де потвора схопила Ліну, а потім... Хлопець ускочив до коридору. Люк безшумно

ся в долині примарні дерева. – Що ж діяти? Що робити? – прошепотів Славко. – Де шукати її?

– Яка-дія-потрібна? – пролунав поряд спокійний монотонний голос. Славко сахнувся від несподіванки, злякано озирнувся.

– Хто це? – пробурмотів він. Невже йому вчувається?

– Це-я, – пролунала діловита відповідь.

Славко ще більше здивувався, але острах минув.

Він відзначив, що звук ішов десь згори. Певно, то був голос якогось робота або кібермашини. Але звідки він знає земну мову?

– Хто ти? – несміливо запитав хлопець.

– Друг, – карбуючи слова, пролунало згори. – Я-приніс-тебе-й-щеодну-істоту-на-цю-планету. Славко зрадів. Отже, це керівний робот корабля. Він розуміє мову. Можна з ним порадитися. Хвилюючись, хлопець сказав, уже вірячи в диво: – Ми вийшли шукали їжі та води. Ліна торкнулася куща. Він виявився хижаком, який захопив її і поніс. Я не знаю, де вона, що з нею. Треба розшукати її. – Хто-така-Ліна? – поцікавився робот. – Подруга моя. Та, що летіла зі мною. – Зрозумів. Друга-істота-ще-не-вернулася-на-корабель. – Так, так. Чи можна знайти її?

– Можна.

– То прошу – хутчіше! Що мені робити?

– Сиди-спокійно-й-чекай.

калейдоскопічно мінялися, погляд екранів заглиблювався все далі й далі. Ось з’явився перед Славком густий гай блакитних дерев. Серед них багато кущів із кривавими квітами. Вони купчаться біля високої скелі, плавають у повітрі. На скелі підвішені якісь гігантські блискучі кокони. Кущі із червоними квітами старанно снували ще один кокон, привішуючи його до скелі.

– Паразитна-форма-життя, – сказав робот. – Нижча-еволюція. Живе-поїдає-живе. Запаси-біологічного-матеріалу. – Це вона! – із жахом скрикнув Славко, удивляючись у цей останній кокон. – Вони її вб’ють!

–

Летимо-туди! – спокійно сказав голос. – Швидше, – зітхнув тремтячим голосом Славко. – Скоріше, бо буде пізно...

Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Поверхня планети колихнулася, почала віддалятися. Славко побачив, як блискавично пропливали під кораблем пустелі Марса, подзьобані кратерами, та мізерні зарості. Десь недалеко заблищали серед пісків шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін. – Сліди-діяльності-розумних-істот, – сказав голос. – Було-високежиття. Тепер-перерва-еволюції. – То що? Марсіан нема? – сумно запитав Славко. – Вони загинули? – Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку.

– А чому ти залишив на Землі свого господаря? Чому полетів із нами?

– Господар-мисляча-істота. Той-не-господар. Механізм. Перевагамислячій-істоті. Увійшли-люди. Про-грама-польоту-на-Марс. Дослідження.

«Тепер зрозуміло, – подумав Славко. – Хоч керівний робот корабля й уміє розмовляти, але самостійного мислення в нього не дуже багато». – А звідки ти знаєш нашу мову? – Я-ловлю-образ-слова. Маю-універсальний-перекладач. Дужепросто.

Хм. Для нього дуже просто. А на Землі лише мріють про таке. – Прибули, – сказав голос. – Треба-звільнити-мислячу-істоту. Славко побачив, як заметушилися біля

Славко добув із кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала. – Я так... злякалася...

– Ще б не злякатися, – пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом. – Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню.

– Ти ще й насміхаєшся?

– А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як?

– А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув?

– Ну, добре! – полегшено всміхнувся хлопець. – Квити! Який я радий, що ти жива й здорова!

– А звідки ти знав, де я?

– Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина.

– Ну? – здивувалась вона. – То, може, він нам допоможе вернутися додому?

– На Землю?

– Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, і ми полетимо. Тільки вже з ученими...

– Що ж, – важко зітхнув Славко. – Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз урятуєшся, інший раз – амба. Піднімайся, ходімо!

Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими

коконами, Ліна з огидою скрикнула:

– Тікаймо звідси, скоріше!

– Тепер вони не страшні! – заспокоїв Славко. Кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла в них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі.

– Чужий світ, – прошепотіла дівчинка. – Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно. – Який-буде-наказ? – поцікавився голос робота. – Це він? Робот? – вражено запитала Ліна. – Він, – кивнув Славко.

Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.

віриться... Чи було це... чи

– Мені теж не віриться. – Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили й уміння. А тепер – спати, спати... – Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як повернемося додому. Спи...

Планета несподіванок (...) Корабель уже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.

– Ліно, прокидайся! Ліно!

– Га? Що? – Ми прилетіли... – Додому? Ой, як здорово, Славку! – Та яке там додому, – розгублено мовив Славко. – Глянь – довкола які чари. На Землі такого нема. – Це-не-Земля, – пролунав металевий голос згори. – Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер.

– Юпітер! – скрикнув Славко. – Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, –він кивнув угору, – не домовишся. Ми сказали – додому, а він відтарабанив нас хтозна-куди!

– Треба-точно-висловлювати-думки, – стримано відповів голос керівного робота. – Прошу-залишити-корабель. Я-мушу-летіти-набазу-перепрограмуватись-і-поповнити-енергію. Бажаю-успіху.

Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявсь у

їхніми головами, зник за смугою дерев. (...)

Блідо-блакитний будинок, зроблений із

схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого

ну, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі. – Молоденький, – шепнула Ліна. – Такий, як ми.

– Легше буде познайомитись, – додав хлопець. – Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване. – Та ні. То таке природне.

Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.

– Я гадаю, що господарі прийшли, – почувся в просторі мелодійний голос.

– А ти – не господар? – усе ще хвилюючись, запитав Славко. – Ні. Я із Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік. – Як утік? – здивувалася Ліна. – Від кого?

– Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника – біокібера. Хай він послухає. А сам утік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок – картину. Вам подобається?

тебе?

Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям...

Він добрий хлопчина, – прошепотіла Ліна. – Може, й нам у пригоді стане?

Зачекайте, зачекайте, –

Угадав, – зрадів Славко. – Ходимо, ходимо – ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!.. – А звідки ви? – здивувався хлопець. – Де ваш корабель? Де старші космонавти?

– Ми із Землі. – Як із Землі? – збентежився хлопець. – Там ще нема потужних космольотів. Як же ви... – А ми – на вашому кораблі, – пояснив Славко. – Були в горах. Бачимо – срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми – у люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти – сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі... – Ой, здорово! – затанцював хлопець довкола шукачів. – Ой, які ви молодці! Оце так мужність – летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися? – У нас – мрія, – щасливо усміхаючись, сказала

Розкажіть мені.

Славку, розкажи йому все.

А ти допоможеш нам? – запитав Славко.

Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув –зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми. – Ви, мабуть, їсти хочете? – Як вовки, – проковтнувши слину, сказав Славко. – Які вовки? – не зрозумів Рон. – А наші, земні вовки. Хижаки такі є... Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав із неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота. – Ой, як смачно! – видихнула вона. – Аж у голові паморочиться! Плоди сподобались і Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, у тілі поплила хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись. – Нащо це? – На згадку про Ра, – пояснив хлопець. – Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею. – Таке дрантя – у музей? – скептично запитав Славко. – Аякже. Убрання дітей Землі! – захоплено мовив Рон. – Та це буде найкращий експонат нашого музею. За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, удоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук. – А тепер – говори, – попросив він Славка. – Розкажи про вашу мрію.

Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і закінчуючи прощанням із Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. У чому та трагедія, і чим допомогти – невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки... Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком.

Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, у якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його. – Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів... У дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора.

заважай! – Що скаже Просторова Пам’ять про планету Квітів?

мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь: – Планета Квітів – перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін – енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти? – Покажи, люба квітко, – попросив Рон. Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею – квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:

– Ви задоволені?

– Дякую, квіточко. Усе. Повернувшись до земних друзів, хлопець питально глянув на їхні здивовані обличчя. – Ти запитував у квітки? – озвався Славко. – Звідки вона знає?

Не вона, – пояснив Рон. – Будьяке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими

Меркурій?

обіймах Сонця. – То за Меркурієм є ще дві планети? – Дві. Ви їх не бачите. – Скажи, Рон, а ваша Ра – це Юпітер?

– Юпітер. А хіба ви не знали? – Робот сказав нам, – ніяково мовив Славко. – Та тільки ми вийшли з корабля – почали сумніватися... – Чому?

–

Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце... Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається. – Сонце справді звідси видається маленьким, – згодився Рон. –Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетні магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок – утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі, – то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено гарні умови для життя мислячих істот... – Не вкладається в голові, – мовила Ліна. – Треба звикати, – дружньо відповів Рон. – Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що сприймати його однотипно – смішно. До речі, люди Землі – наші родичі. Вам не дивно слухати про це? – Як це можливо? – запитав Славко. – Розповім у польоті, – сказав Рон занепокоєно. – Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля нема. А в господаря будівлі є, я бачив в ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна. Та для вас я це зроблю. – А тобі потім... попаде? – обережно запитала Ліна. – Ще й як! – зітхнув Рон. – Та хай! Я не боюся кари. Аби помогти друзям! Ходімо. Вони вийшли з будівлі, минули густий сад із пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, схожої на ту, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля.

у керівній

– Курс – до Сонця, – сказав Рон. –

сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер – моя розповідь...

Космоісторія

Ра

Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети – Меркурій, Земля, Венера – були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Ра-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивались і прийшли у своїй еволюції

Минали віки розвою. Над планетою

апарати, що опанували повітряну стихію, у космос

повинна замерзнути, захолонути. Так і сталося, як передбачили вчені.

почало розширюватися,

ни планети. Вихор прокотився в космічну безмір,

із

Минув час. Учені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.

Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.

Почалися пошуки виходу. Учені запропонували два проєкти. Один – переселення на іншу планету. Обрали Землю – її добре зігрівало Сонце, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проєкт передбачав довголітню

– Як? – скрикнув Славко. – То Місяць – велетенський корабель чи лабораторія? – Майже так, – кивнув Рон. – І навіть більше. Те небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату й ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі... Переселенцям допомогли посіяти квіти, дали необхідні апарати, книги, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. У зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті почалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній. Потомки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили. Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жоден космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель. Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так почалася нова прекрасна спіраль еволюції, яка не скінчилась і досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико й лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали предки. – Наче

Славко. – Наші деякі вчені пишуть, що люди Землі

інопланетну батьківщину. Але чому ви не з’явитеся відкрито? Чому не дасте нам свої знання? – Не можна, – заперечливо похитав головою Рон. – Ми порушимо вашу волю. У вас тепер цілком інший шлях. Ви ніби незалежна сім’я. З’явимося відкрито

ми – пошкодимо вашу еволюцію. Хтось захоче скористатися нашими винаходами для руйнації... – Це правда, – кивнув Славко. – На Землі ще є такі люди. – От бачиш, сам розумієш. Але досить про те. Нас чекає планета Квітів. (...) Вогняні Вихори

Сонце виросло на чверть неба. На його сліпучому тлі з’явився темний диск. Космоліт прямував до нього. Довкола планети видно було золотистий ореол, він вихривсь і вібрував. Корабель сповільнив політ, знизився. Сонячна сфера заховалася за обрієм, стало темно. Тільки в небі вирували багрові хмари, страхітливі блискавиці розтинали сутінки, вирізьблюючи внизу велетенські тріщини, що розпанахували кам’янисту

ДЕТЕКТИВ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА

спліталися докупи, знову розходилися. Інколи можна

пломенистих утворів, вони закручувались у шалений вихор, стовпом здіймалися до неба, котилися над планетою або розкрученою дзиґою зависали в просторі. – Що це? – запитав

Рон. –Жителі планети.

Розумні?! – скрикнула Ліна.

Так.

шукачами замерехтіли іскри. – Вони звертаються до

гостей. Запитують, куди прямуєте? – Скажи – до планети Квітів, – мовив Рон. – Скажи, що ми шлемо Вогняним Вихорам щире вітання. Настала мить тиші. Танцювали барвисті іскри за стінами. А тоді –сухий голос керівного робота: – Вогняні Вихори турбуються. Планета Квітів поневолена якимись напасниками. Раніше вона спілкувалася з Вогняними Вихорами, а тепер мовчить. Інколи чути слабкі сигнали, вони

мислячого життя планети Квітів. – Тим більше

сказав Славко. – Хтось поневолив їх, а їм пощастило прилетіти до нас, попередити.

–

Щось не те, – сказала Ліна.

– Чому?

–

Якби було так, то вони б звернулися до сильної планети. Хоч би до Ра. А вони прилетіли на Землю.

–

Мені теж не зрозуміло, – кивнув дівчинці Рон. – Нанті казала, що їхня планета зв’язана з нашою казкою. Що лише серце, яке полюбить казку більше за своє життя, урятує планету Квітів... – Дивна умова, – задумливо сказав Рон. –

Прекрасна і дивна. Та все одно ми повинні летіти. Там, на місці, дізнаємося про все. (...)

Планета Квітів пливла під кораблем порожня й непривітна. Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі

ні людей, ні тварин. – Невже це планета Квітів? – сумно запитав Славко. – Де ж вони, як їх знайти? – Я не помилився, – сказав робот. – Привів корабель так, як звеліли актинії.

– Сядемо на планету, – мовив Рон. – Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося.

Срібна чечевиця легенько сіла на снігову пелену. Рон увімкнув

аналізатори, здивувався.

– Повітря чудове. Можна дихати.

– Вийдемо? – з надією запитав Славко. – Згода.

У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. У просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька

кроків, печально оглянув далекий обрій. – Нанті, люба квітко, – сумовито промовив він. – Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя

ми прилетіли! Ураз щось сталося. Ніби забриніла струна. Блакитне

стіна дерев, повітря налилося

цями, піднялись угору. Почулася

мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке. У свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом: – Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка воскресла!

Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося диво казки. І вони були його учасниками, творцями.

Сніг зник на рівнині. Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету. А над тими чарівливими луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів. – Ось вона! Ось! – несамовито закричав Славко. – Хто? – не зрозумів Рон. – Нанті! Наша подруга! – гукав хлопець радісно й схвильовано. –Нанті! Ти чуєш мене? Нанті? Велика ніжно-блакитна

Славку! Наша планета шле вам

і любов. Славку, Ліно! Ви – теж люди-квіти! Радійте з нами! Казка повернулася!

Так просто? – вражено прошепотів

любов

червону покрівлю рідної школи. Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: «Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона. Прекрасні гості незабаром прийдуть до тебе. Очі квіток заглянуть у душу твою. Хочеш, Земле, стати планетою збратаних людей і квітів? Хочеш?»

ÏÅÐÅÂ²ÐßªÌÎ

1. Планетою Ра в повісті О. Бердника «Хто зважиться – вогняним наречеться» названо

2. Установіть відповідність між персонажем

 Квітка-паразит рафлезія, яка все необхідне отримує від дерева-господаря, на якому поселяється  Квітка-хижак непентес із заповненим травним соком глечикомпасткою на кінці листка

ÀÍÀË²ÇÓªÌÎ

4. Що замислили Славко й Ліна, дізнавшись про запрошення з Душанбе?

5. Висловіть свою думку про ризики перебування підлітків на Памірі Чи згодні ви, що подібна

10.

12.

13.

15.

16.

17. Поясніть назву повісті «Хто зважиться – вогняним

»?

Ì²ÐÊÓªÌÎ

18. Поясніть на основі прочитаного, чому розумні істоти інших цивілізацій

гаються впливати на цивілізації, які розвинені гірше

фантастичну планету Квітів, а й нашу Землю. Чи згодні

втішався, як у раю» (Леся Українка).

Амфібрахій – трискладова стопа з наголосом на другому складі (U – U).

Анапест – трискладова стопа з наголосом на третьому складі (U U –).

Анафора (єдинопочаток) ‒ повторення однакових слів чи сполучень слів на початку речень, віршових рядків чи строф

Байка – невеликий, здебільшого віршований, повчально-гумористичний чи сатиричний твір алегоричного змісту. Верлібр – вірш, у якому немає рим, а рядки мають різну довжину й різну кількість наголосів Гіпербола – художній прийом

, властивостей та ознак певного предмета чи явища. Наприклад

його ідею Епілог (післяслово, післямова)

елемент; заключна частина твору, у якій ідеться про подальшу долю героїв після розв’язки

Епітет – художнє означення, що виділяє в зображуваному певну характерну рису Наприклад: пишний сад, золоте серце, світла душа, квітуча земля.

твір – прозовий твір оповідного

). Мотив – основні переживання та думки в ліричному творі Паралелізм – художній

життя; зіставлення явищ природи та емоцій, внутрішнього стану літературного героя Наприклад: «Стоїть

козак зажурився» (Нар творчість).

Пейзаж – зображення природи, довкілля в художньому творі. Персоніфікація (уособлення) – образний вислів, у якому властивості людини переносять на предмети чи явища Наприклад: сміється сонце, вітер стогне

Повість – це великий прозовий

довідкову інформацію, установлює контекст основної

Рима – співзвучні закінчення рядків

перелому в кульмінації

комічного; різке висміювання хиб і вад, негативних явищ

Сюжет – послідовність подій, у яких розкриваються характери літературних героїв. Елементи сюжету: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка

Тема твору – життєві явища, що змальовані у творі Трагедія – це драматичний твір, в основу якого покладено непримиренний конфлікт, що закінчується переважно смертю героя / героїні

Трагікомедія – це драматичний твір

Навчальне видання ЗАБОЛОТНИЙ Віктор Вікторович ЗАБОЛОТНИЙ Олександр Вікторович СЛОНЬОВСЬКА Ольга Володимирівна ЯРМУЛЬСЬКА Іванна Володимирівна УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти Підручник відповідає Державним санітарним нормам і правилам «Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей» Зображення використовуються згiдно з лiцензiєю Shutterstock / FOTODOM UКRAINE У завданні 1 на с. 7 використано репродукції картин: А Яна Левицького «Чумак з околиць Умані» (1841), Б. Ольги Пілюгіної «Коляда» (Ліцензія CC BY-SA 4.0), В Юлія Коссака «Танець татарський» (1886). Відповідальна за видання О О Кішко Підп. до друку 16.04.2025. Формат 70х100/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум друк арк. 24,7. Обл.-вид арк. 21,0. Наклад 127 206 прим Зам Видавництво «Літера ЛТД