Ренесанс і Бароко
християнами. В українській громаді відчутно зросла роль православних братств — релігійно-національних об’єднань, що діяли при церковних парафіях. Братства дбали про храми, влаштовували церковні урочистості, підтримували хворих і нужденних. Вони обстоювали національну самобутність, відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки.
За сприяння православного братства Іван Федоров, один із перших східнослов’янських книгодрукарів, відкрив у Львові свою друкарню. У
1.
2.
4.
1.
2.
твори? Виявляємо творчі здібності
3.
4.
історичні, а й літературні пам’ятки. Названо їх так не випадково. По-перше, автори цих творів самі належали до козацької верстви. По-друге, основна увага літописців зосереджена на висвітленні провідної ролі козацтва в українському суспільно-політичному житті. Як літературна пам’ятка найбільший інтерес становлять літописи
1.
2. Чому літописи XVII й XVIII
3.
4. Чим привабили письменників
5.
розраховані на широку аудиторію. Приміром, глузливо зображувався
1. Яку
шкільною?
2. Розкажіть про український вертеп (сюжет, виконавці, спосіб і час виконання, персонажі).
3. На які відмінності українського вертепу від польських
Григорій
(1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині. Походив з козацької сім’ї. Після сільської школи обдарований юнак вступив до Київської академії. Там опанував грецьку, латинську, польську, староєврейську, німецьку мови, засвоїв твори античних і християнських філософів.
В академії Сковорода співав у студентському хорі. Григорія забрали до придворної
Петербурзі, однак через кілька
1.
2.
3.
4.
5.
6.
говорили, що «він учив так, як жив, а жив так, як учив». Перевага
1.
2.
3.
4.
Всякому мiсту — звичай i права, Всяка тримає свiй ум голова: Всякому серцю — любов i тепло,
Всякеє горло свiй смак вiднайшло.
Я ж у полонi нав’язливих дум: Лише одне непокоїть мiй ум.
Панськi Петро для чинiв тре кутки, Федiр-купець обдурити прудкий, Той зводить дiм свiй на модний манiр, Iнший гендлює, вiзьми перевiр!
Я ж у полонi нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей iноземних заводить телят.
Тi на ловецтво готують собак, В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.
Я ж у полонi нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Ладить юриста на смак свiй права, З диспутiв учню трiщить голова.
Тих непокоїть Венерин амур, Всякому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи тiльки однi,
Як з ясним розумом вмерти менi.
Знаю, що смерть — як коса замашна, Навiть царя не обiйде вона.
Байдуже смертi, мужик то чи цар, —
Все пожере, як солому пожар.
Хто
9.
De libertate libertate
Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе
5.
6.
7.
Досліджуємо
уявленню про свободу?
Запрошуємо до дискусії
8. Яку відповідь
Порівняння творів різних видів мистецтва
9. В електронному
слова Г. Сковороди «De libertate» у виконанні Д. Перцова, Я. Шевчука, Т. Компаніченка, С. Охрімчука. Яке враження справила на вас
горизм і моралізаторство. Не випадково утворилось навіть
Опрацьовуємо
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7. Розгляньте картину В. Губенка «Григорій Сковорода» (с. 68).
корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою
є для
блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли
Тоді, — відповість вам, — коли полюю зайця. — Коли заєць смачніший?
веселіший.
— Тоді, — відповість мисливець, — коли добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами: коли він куражніший?
Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в
гіршої муки, як хворіти
природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий
церонової3 книжечки
сказав древній Епікур4 таке:
1. Як побудована оповідна частина твору?
2. Які алегорії використав автор? Розкрийте їхній зміст.
3. У чому полягає ідея байки?
4. Як у творі названо моралістичну частину?
5. Як вона співвідноситься
7.
орієнтиром, що визначив
нення, глибоким зануренням у
1. Яким ви
2.
3.
5.
11.
13.
interactive.ranok.com.ua.
14. Установіть відповідність
2
літератураїнська
Опрацьовуючи
виконати
удосконалити вміння аналізувати літературні
характеризувати героїв твору;
висловлювати власні
поставлені у творах проблеми;
навчитися виразно читати
поезії, визначати їхні головні
мотиви, коментувати їх;
дискутувати про сенс людського життя, про актуальність творів XVII–XIX ст. для нашого часу;
розвивати вміння відстоювати
часу;
людську гідність, власні принципи, формувати активну життєву позицію; проникати уявою в настрої, у внутрішній світ літературних
героїв, бачити красу особистості;
вивчити напам’ять уривок з поеми І. Котляревського «Енеїда»; вірш одного з поетів-романтиків, фрагменти творів Т. Шевченка
«Сон», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Доля».
1.
2.
«Ластівка», об’єднавши твори
мих на той час українських письменників. У середині 40-х років роль літературного
центру перейняв Київ. Там діяло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна організація, до якої входили письменники Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Навесні 1847 року учасники товариства були заарештовані представниками російської влади. Репресії затримали
го життя. Воно дещо пожвавилося, коли в другій половині 50-х років у Петербурзі оселились
1.
3.
Класицизм — європейський літературний напрям, який
до
початку ХІХ століття.
Бурлеск — стиль, в основі якого контраст між серйозною темою та комічним характером її трактування.
Сентименталізм — літературна течія, представники якої в осмисленні людини
і світу на перше місце ставили почуття.
(1769—1838)
Іван Петрович Котляревський народився 29 серпня (9 вересня) 1769 року в Полтаві. Його батько служив канцеляристом, дід був дияконом Успенської церкви.
Одержавши початкову освіту, І. Котляревський продовжив навчання в духовній семінарії. Засвоюючи правила віршування
та красномовства, семінаристи отримували навички володіння словом. Уже тоді І. Котляревський вирізнявся неабияким поетичним хистом, недарма товариші прозвали його римачем. У семінарії майбутній письменник
2.
4.
Поема (Скорочено1)
Частина перша
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки як, спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка,
Енея не любила — страх;
Давно вона уже хотіла,
Щоб його душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.
Еней був тяжко не по серцю
Юноні, — все її гнівив:
Здававсь гірчийший їй від перцю,
Ні в чим Юнони не просив;
Но гірш за те їй не любився,
Що, бачиш, в Трої народився І мамою Венеру звав;
що його покійний дядько, Паріс, Пріамове дитятко,
Путивочку2 Венері дав.
[Бог вітру Еол на прохання Юнони
бурю. Частину Енеєвих кораблів було зруйновано, загинуло багато війська. Та Еней пообіцяв грошей Нептунові, і той стишив вітри. Еней із троянцями сіли обідати. Венера, побачивши, що її синові непереливки, пішла просити за нього Зевса.]
Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Прийшла Венера, іскривившись, Заплакавшись і завіскрившись,
І стала хлипать перед ним:
«Чим пред тобою, милий тату,
Син заслужив таку мій плату?
Ійон, мов в свинки грають їм.
Куди йому уже до Риму?
Хіба як здохне чорт в рові!
Як вернеться пан хан до Криму,
Як жениться сич на сові.
Хіба б уже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досі слухає чмелів!
Коли б вона та не бісилась, Замовкла і не комизилась, Щоб ти се сам їй ізвелів».
Юпітер, все допивши з кубка, Погладив свій рукою чуб: «Ох, доцю, ти моя голубка! Я в правді твердий так, як дуб.
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок.
Заїде до Дідони в гості
І буде там бенкетовать;
Полюбиться її він мосці
І буде бісики пускать.
Іди, небого, не журися,
Попонеділкуй, помолися,
Все буде так, як я сказав».
Венера низько поклонилась
І з панотцем своїм простилась,
А він її поціловав.
Еней прочумався, проспався
І голодранців позбирав,
Зовсім зібрався і уклався,
І, скілько видно, почухрав.
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
І море так йому огидло,
Що бісом на його дививсь:
«Коли б, — каже, — умер я в Трої,
Уже б не пив сеї гіркої
І марне так не волочивсь».
Потім, до берега приставши
З троянством голим всім своїм,
На землю з човнів повстававши,
Спитавсь, чи є що їсти їм.
І зараз чогось попоїли,
Щоб на путі не ослабіли;
Пішли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхався
сам не знав, куди слонявся,
гульк — і в город причвалав. В тім городі жила Дідона,
город звався
Трудяща, дуже працьовита, Весела, гарна, сановита,
Бідняжка — що була вдова;
По городу тогді гуляла,
Коли троянців повстрічала,
Такі сказала їм слова:
«Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак!»
Троянці всі замурмотали,
Дідоні низько в ноги пали, А вставши, їй мовляли так:
«Ми всі, як бач, народ хрещений, Волочимся без талану,
Ми в Трої, знаєш, порождені,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали відтіль;
Звелів покинути нам Трою, Підмовив плавати з собою,
Тепер ти знаєш, ми відкіль,
Помилуй, пані благородна!
Не дай загинуть головам, Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибі скаже сам.
Чи бачиш, як ми обідрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили І
Дідона гірко заридала
Енея вашого злапала,
Уже б тогді весела стала,
Тогді великдень був би нам!»
Тут плюсь — Еней як будто з неба:
«Ось, ось де я, коли вам треба!
Дідоні поклонюся сам».
Потім, з Дідоною обнявшись,
Поцілувались гарно всмак;
За рученьки біленькі взявшись,
Балакали то сяк, то так.
Пішли к Дідоні до господи
Через великі переходи,
Ввійшли в світлицю та й на піл,
Пили на радощах сивуху
І їли сім’яну макуху,
Покіль кликнули їх за стіл.
Тут їли рознії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу, Лемішку, зубци, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала, А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали, Кругом дівчата танцьовали В дробушках, в чоботах, в свитках. [Еней прожив у Карфагені два роки. Такою затримкою у своїй подорожі він прогнівив Зевса.
рія з посланням: розлучитися з Дідоною і
себе. Троянці прибувають на Сицилію, у володіння царя Ацеста. Еней
влаштовує поминки за батьком, який помер під час плавання. Відбувається поминальний обряд, але з часом поминки перетворюються
на звичайний бенкет, що триває «неділь із п’ять». На Олімпі боги збираються на обід до Зевса. Їхні побут і поведінка мало чим відрізняються від побуту й поведінки земних мешканців. Боги спостерігають за кулачним поєдинком у таборі троянців, уболівають за бійців, сваряться, глузують одне з одного.
Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на інший світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд,
Там тілько тумани великі,
Там чутні жалобнії крики,
Там мука грішним немала,
Еней з Сивіллою гляділи,
Якії муки тут терпіли,
Якая кара всім була.
Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь, великий страх!
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто, як, за віщо заслужив.
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Огненним пруттям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що сами убивали,
Яким остив наш білий світ, Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили рознії їм муки,
Товкли у мужчирях1 їх руки, Не важились щоб убивать.
Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не женились
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук.
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили,
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.
І всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали, — Були в огні на самім дну.
Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм дали, По весіллях їх одпускали,
часто в приданках були,
Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай, що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустилися, пішли в нінащо,
А послі чубили батьків
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидше умирали,
Щоб їм прийнятись до замків.
І ті були там лигоминці,
Піддурювали що дівок,
Що в вікна дрались по драбинці
Під темний, тихий вечерок;
Що будуть сватать їх, брехали.
Підманювали, улещали,
Поки добрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця.
Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинкарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в баклагах гарячий носять, Там всі пеклися крамарі.
Паливоди і волоцюги, Всі зводники і всі плуги; Ярижники і всі п’янюги, Обманщики і всі моти, Всі ворожбити, чародії, Всі гайдамаки, всі злодії, Шевці, кравці і ковалі; Цехи: різницький, коновальський, Кушнірський, ткацький, шаповальський —
Кипіли в пеклі всі в смолі.
Ілюстрація до поеми «Енеїда» І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)
Там всі невірні і христьяне,
Були пани і мужики, Була тут шляхта і міщане, І молоді, і старики; Були багаті і убогі, Прямі були і кривоногі, Були видющі і сліпі, Були і штатські, і воєнні, Були і панські, і казенні, Були миряни і попи.
Гай! Гай! Та нігде правди діти, Брехня ж наробить лиха більш; Сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш, Великії терпіли муки,
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Еней як відсіль відступився
І далі трохи одійшов.
То на другеє нахопився,
Жіночу муку тут найшов.
В другім зовсім сих каравані
Піджарьовали, як у бані,
Що аж кричали на чім світ;
Оці-то галас ісправляли,
Гарчали, вили і пищали,
Після куті мов на живіт.
Дівки, баби і молодиці
Кляли себе і ввесь свій рід.
Кляли всі жарти, вечерниці,
Кляли і жизнь, і білий світ;
За те їм так там задавали,
Що через міру мудровали
І верховодили над всім;
Хоть чоловік і не онеє, Коли же жінці, бачиш, теє,
Так треба угодити їй.
Були там чесні пустомолки,
Що знали весь святий закон, Молилися без остановки І били сот по п’ять поклон,
Були і тії там панянки, Що наряджались напоказ:
Мандрьохи, хльорки і діптянки,
Що продають себе на час.
Сі в сірці і в смолі кипіли
За те, що жирно дуже їли
І що їх не страшив і піст;
Що все прикушовали губи,
І скалили біленькі зуби,
І дуже волочили хвіст.
Пеклись тут гарні молодиці,
Аж жаль було на них глядіть,
Чорняві, повні, милолиці;
І сі тут мусили кипіть,
Що замуж за старих ходили
І мишаком їх поморили,
Щоб послі гарно погулять
І з парубками поводитись,
На світі весело нажитись
І не голодним умирать.
Якіїсь мучились там птахи
З куделями на головах;
Се чеснії, не потіпахи,
Були тендітні при людях;
А без людей — не можна знати,
Себе чим мали забавляти,
Про те лиш знали до дверей.
Їм тяжко в пеклі докоряли, Смоли на щоки наліпляли, Щоб не дурили так людей.
Бо щоки терли манією, А блейвасом і ніс, і лоб, Щоб краскою, хоч не своєю, Причаровать к собі кого б; Із ріпи підставляли зуби, Ялозили все смальцем губи, Щоб підвести на гріх людей; Пиндючили якіїсь бочки, Мостили в пазусі платочки, В которих не було грудей.
За сими по ряду шкварчали
В розпалених сковородах
Старі баби, що все ворчали,
Базікали о всіх ділах.
Все тілько старину хвалили,
А молодих товкли та били,
Не думали ж, які були,
Іще як сами дівовали,
Та з хлопцями як гарцювали,
Та й по дитинці привели.
Відьом же тут колесовали
І всіх шептух і ворожок,
Там жили з них чорти мотали
І без витушки на клубок;
На припічках щоб не орали,
У комини щоб не літали,
Не їздили б на упирях;
І щоб дощу не продавали,
Вночі людей щоб не лякали,
Не ворожили б на бобах.
А зводницям таке робили,
Що цур йому вже і казать,
На гріх дівок що підводили
І сим учились промишлять;
Жінок од чоловіків крали
І волоцюгам помагали
Рогами людський лоб квітчать;
Щоб не своїм не торговали,
Того б на одкуп не давали,
Що треба про запас держать.
Еней там бачив щось немало
Кип’ящих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало,
Так шкварилися сі в огні; Були і світські, і черниці,
дівки і молодиці,
і паньї, й панночки;
і в капотах,
Но се були все осужденні,
Які померли не тепер;
Без суду ж не палив пекельний
Огонь, недавно хто умер.
Сі всі були в другім загоні,
Як би лошата або коні,
Не знали, попадуть куда;
Еней, на перших подивившись
І о бідах їх пожурившись,
Пішов в другії ворота.
Еней, ввійшовши в сю кошару,
Побачив там багацько душ,
Вмішавшися між сю отару,
Як між гадюки чорний уж.
Тут розні душі походжали,
Все думали та все гадали.
Куди-то за гріхи їх впруть.
Чи в рай їх пустять веселитись,
Чи, може, в пекло пошмалитись
І за гріхи їм носа втруть.
Було їм вільно розмовляти
Про всякії свої діла,
І думати, і мізковати —
Яка душа де, як жила;
Багатий тут на смерть гнівився,
Що він з грішми не розлічився,
Кому і кілько треба дать;
Скупий же тосковав, нудився, Що він на світі не нажився
І що не вспів і погулять.
Сутяга толковав укази
І що то значить наш Статут, Розказовав свої прокази,
світі що робив сей плут, Мудрець же фізику провадив,
толковав якихсь монадів,
мартопляс кричав, сміявся,
Суддя там признавався сміло,
Що з ґудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що, може б, навістив Сибір;
Та смерть ізбавила косою,
Що кат легенькою рукою Плечей йому не покропив.
А лікар скрізь ходив з ланцетом, З слабительним і спермацетом І чванивсь, як людей морив.
[Еней потрапляє до раю. Там він бачить жебраків, старців, удів та сиріт. Тоді ж Еней зустрічається
померлим батьком, одержує пророцтво щодо свого майбутнього. Після цього він повертається до решти троянців. Наступного дня мандрівники продовжують морську подорож. Вони оминають
Як пахло сватанням в Латина
І ждали тілько четверга,
Аж тут Анхізова дитина
Припленталась на берега
Зо всім своїм троянським плем’ям.
Еней немарно тратив врем’я,
По-молодецьку закурив:
Горілку, пиво, мед і брагу
Поставивши перед ватагу,
Для збору в труби засурмив.
Троянство, знаєш, все голодне
Сипнуло ристю на той клик;
Як галич в врем’я непогодне,
Всі підняли великий крик.
Сивушки зараз ковтонули
По ківшику, і не здригнули,
І докосились до потрав.
Все військо добре убирало,
Аж поза ухами лящало,
Один перед другим хватав.
Вбирали січену капусту,
Шатковану, і огірки
(Хоть се було в час м’ясопусту),
Хрін з квасом, редьку, буряки;
Рябка, тетерю, саламаху —
Як не було: поїли з маху
І всі строщили сухарі,
Що не було, все поз’їдали,
Горілку всю повипивали, Як на вечері косарі.
Еней оставив із носатку
Було горілки про запас,
Но клюкнув добре по порядку,
Розщедривсь, як бува у нас, Хотів посліднім поділитись, Щоб до кінця уже напитись,
І добре цівкою смикнув;
За ним і вся його голота
Тягла, поки була охота, Що деякий і хвіст надув.
Барильця, пляшечки, носатку, Сулії, тикви, баклажки, Все висушили без остатку, Посуду потовкли в шматки.
Троянці з хмелю просипались, Скучали, що не похмелялись; Пішли, щоб землю озирать, Де їм показано селитись, Жить, будоватися, женитись, І щоб латинців розпізнать.
Ходили там чи не ходили,
Як ось вернулись і назад
І чепухи нагородили,
Що пан Еней не був і рад.
Сказали: «Люди тут бурмочуть,
Язиком дивним нам сокочуть.
І ми їх мови не втнемо;
Слова свої на ус кончають,
Як ми що кажем їм, — не знають,
Між ними ми пропадемо».
Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордовати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло.
Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи ліновався,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали — троянус.
Еней троянців похваливши, Що так лацину поняли, Сивушки в кубочки наливши,
могорич всі запили.
з десяток щомудрійших,
Посли, прийшовши до столиці,
Послали до царя сказать,
Що до його і до цариці
Еней прислав поклон оддать
І з хлібом, з сіллю і з другими
Подарками предорогими,
Щоб познакомитись з царем;
І як доб’ється панськой ласки
Еней-сподар і князь троянський,
То прийде сам в царський терем.
Латину тілько що сказали,
Що од Енея єсть посли,
Із хлібом, з сіллю причвалали,
Та і подарки принесли,
Хотять Латину поклониться,
Знакомитись і подружиться,
Як тут Латин і закричав:
«Впусти! Я хліба не цураюсь
І з добрими людьми братаюсь.
От на ловця звір наскакав!»
Велів тут зараз прибирати
Світлиці, сіни, двір мести:
Клечання по двору саджати,
Шпалерів разних нанести
І вибивать царськую хату,
Либонь, покликав і Амату,
Щоб і вона дала совіт,
Як лучче, краще прибирати,
Де, як коврами застилати
І підбирать до цвіту цвіт.
Послав гінця до богомаза, Щоб мальовання накупить
І также розного припаса, Щоб що було і їсть, і пить. Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном, Сивушки же трохи не з спуст; Де не взялись воли, телята, Барани, вівці, поросята; Латин прибравсь, мов на запуст.
Ось привезли і мальовання
Роботи первійших майстрів,
Царя Гороха пановання,
Патрети всіх багатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє,
Як б’є половців, проганяє, —
Як Переяслів боронив;
Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей Харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька Каїн впереді.
І всяких всячин накупили;
Всі стіни ними обліпили;
Латин дививсь їх красоті!
Латин, так дома спорядивши,
Кругом все в хатах оглядав,
Світелки, сіни обходивши,
Собі убори добирав:
Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим ґудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кинді нові
І рукавиці взяв шкапові,
Надувсь, мов на огні лопух.
Латин, як цар, в своїм наряді Ішов в кругу своїх вельмож,
Дочка Лавися-чепуруха В німецькім фуркальці була,
Вертілась, як в окропі муха, В верцадло очі все п’яла.
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне, Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт.
Послів ввели к царю з пихою,
Як водилося у латин;
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин
І солі кримки і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки,
Еней Латину що прислав.
Посли к Латину приступились,
Три рази низько поклонились,
А старший рацію сказав:
«Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмигляв по морю як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нунк нас.
Рогамус, доміне Латине,
Нехай наш капут не загине, Пермітте жить в землі своєй, Хоть за пекунії, хоть гратіс, Ми дяковати будем, сатіс
Бенефіценції твоєй.
О рекс! будь нашим Меценатом, І ласкам туам покажи, Енеусу зробися братом, О оптіме! не одкажи: Енеус прінцепс єсть моторний, Формозус, гарний і проворний, Побачиш сам інноміне!
Вели акціпере подарки З ласкавим видом і без сварки, Що прислані через мене:
Се килим-самольот чудесний,
За Хмеля виткався царя,
Літа під облака небесні,
До місяця і де зоря;
Но можна стіл ним застилати,
І перед ліжком простилати,
І тарадайку закривать.
Царівні буде він в пригоду,
І то найбільш для того году,
Як замуж прийдеться давать.
Ось скатерть шльонськая нешпетна,
Її у Липську добули;
Найбільше в тім вона прикметна,
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродяться потрави,
Які на світі тілько єсть:
Пивце, винце, медок, горілка, Рушник, ніж, ложка і тарілка.
Цариці мусим сю піднесть.
А се сап’янці-самоходи,
Що в них ходив іще Адам;
В стариннії пошиті годи,
Не знаю, як достались нам;
Либонь, достались од пендосів, Що в Трої нам утерли носів,
Про те Еней зна молодець;
Сю вещ, як рідку і старинну, Підносимо царю Латину
З поклоном низьким на ралець».
Цариця, цар, дочка Лавина Зглядалися проміж себе.
Із рота покотилась слина, До себе всякий і гребе,
І вся моя маєтність рада,
Що бог вас навернув сюди;
Мні мила ваша вся громада,
Я не пущу вас нікуди;
Прошу Енею покланятись
І хліба-солі не цуратись,
Кусок останній розділю.
Дочка у мене одиначка,
Хазяйка добра, пряха, швачка.
То, може, і в рідню вступлю».
І зараз попросив до столу
Латин Енеєвих бояр,
Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав’яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба-шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани.
В обід пили заморські вина,
Не можна всіх їх розказать,
Бо потече із рота слина
У декого, як описать:
Пили сикизку, деренівку
І кримську вкусную дулівку,
Що то айвовкою зовуть.
На віват — з мущирів стріляли, Туш — грімко трубачі іграли, А многоліт — дяки ревуть.
Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив, Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п’ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип’янки,
Сивухи відер з п’ять Будянки, Сто решетилівських овець.
Латин старий і полигався
З Енеєм нашим молодцем.
Еней і зятем називався, — Но діло краситься кінцем!
Еней по щастю без поміхи
Вдавався в жарти, ігри, сміхи, А о Юноні і забув, Його котора не любила
І скрізь за ним, де був, слідила, Нігде од неї не ввильнув.
[Знову втручається Юнона, якій вдається посварити троянців із латинянами. Підіслана
Троянці із-за стін дивились,
Пан Турн як з військом тягу дав;
Перевертням морським чудились,
На добре всяк те толковав.
Но Турнові не довіряли;
Троянці правило се знали:
В війні з врагами не плошай;
Хто утіка — не все женися;
Хто мов і трусить — стережися;
Скиксуєш раз — тогді прощай!
Для ночі вдвоє калавури
На всіх поставили баштах,
Лихтарні вішали на шнури,
Ходили рунди по валах.
В обозі Турна тихо стало,
І тілько-тілько що блищало
Од слабих, блідних огоньків.
Враги троянські почивали,
Од трусів вилазки не ждали;
Оставмо ж сих хропти соньків.
У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая — бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок1.
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.
«А що, як викравшись помалу, Забратися в рутульський стан? —
Шептав Низ в ухо Евріалу. —
То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться І сотню посадить на ніж».
«Як? Сам? Мене оставиш? —
Спитався Низа Евріал. —
Ні! Перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой му вічний),
Умри на полі як герой».
«Пожди і пальцем в лоб торкнися, —
Товаришеві Низ сказав, —
Не все вперед — назад дивися,
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідности слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту, Таскавшись між чужих людей!
От я, так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох;
Без нені, без отця дитина,
Еней — отець, а неня — бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну, А пам’ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизни рідна в’яже,
Уб’ють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для неї, я прошу».
«Розумно, Низ, ти розсуждаєш, А о повинности мовчиш,
Которую сам добре знаєш, Мені ж зовсім другу твердиш.
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку, 1
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать».
«Іноси!» — Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом-земляком,
І, за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидів тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеться їм приступать.
Як ось ввійшли два парубійки,
У брам змінившися од стійки,
І Низ громаді став казать:
«Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат,
Вони тепер всі сплять повалом,
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.
Коли зволяєтесь — веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем і, поки сонце зійде,
Енея мусим повидать».
«Яка ж одвага в смутне врем’я!
Так не пропало наше плем’я?» —
Троянці всі тут заревли;
Одважних стали обнімати,
Їм дяковать і ціловати,
І красовулю піднесли.
Іул, Енеїв як наслідник,
Похвальну рацію сказав;
І свій палаш, що звавсь побідник,
До боку Низа прив’язав.
Для милого же Евріала
Не пожалів того кинжала,
Що батько у Дідони вкрав.
І посулив за їх услугу
Землі, овець і дать по плугу,
В чиновні вивесть обіщав.
Сей Евріал був молоденький,
Так годів з дев’ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослезивсь.
Бо з матір’ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався;
Козак природі покоривсь.
«Іул Енеєвич, не дайте
Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраснини, нападку;
Ви сами мали паніматку,
То в серці маєте і жаль;
Я вам старую поручаю,
За вас охотно умираю», —
Так мовив чулий Евріал.
«Не бійся, добрий Евріале, —
Іул йому сей дав одвіт, —
Ти служиш нам не за пропале,
На смерть несеш за нас живіт.
Твоїм буть братом не стижуся
І неню заступать кленуся,
ком. Латин хоче помиритися з троянцями й надати їм землю для поселення. Проти цих намірів виступає Турн, і війна продовжується. На певний час перевага переходить до троянців. Налякана загрозою поразки,
кінчає життя самогубством цариця Амата. Нарешті супротивні сторони вирішують розв’язати суперечку поєдинком між Енеєм і Турном.]
Еней од радості не стямивсь,
Що Турн виходить битись з ним;
Оскалив зуб, на всіх оглянувсь
І списом помахав своїм.
Прямий, як сосна, величавий.
Бувалий, здатний, тертий, жвавий
Такий, як був Нечоса-князь.
На нього всі баньки п’ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.
Як тілько виступили к бою
Завзята пара ватажків,
То, зглянувшися між собою,
Зубами всякий заскрипів.
Тут хвись! Шабельки засвистіли,
Цок-цок! — і іскри полетіли;
Один другого полосять!
Турн перший зацідив Енея,
Що з плеч упала і керея,
Еней був поточивсь назад.
І вмиг, прочумавшись, з наскоком
Еней на Турна напустив,
Оддячивши йому сто з оком,
І вражу шаблю перебив.
Яким же побитом спастися?
Трохи не лучче уплестися?
Без шаблі нільзя воювать. Так Турн
Як кажуть, підобравши клунки,
Ану! Чим тьху навтіки драть.
Біжить пан Турн, і репетує, І просить у своїх меча;
Ніхто сердеги не рятує
Од рук троянська силача!
Як ось іще перерядилась
Сестриця, і пред ним явилась,
І в руку сунула палаш;
Оп’ять шабельки заблищали,
Оп’ять панцири забряжчали,
Оп’ять пан Турн оправивсь наш.
Тут Зевс не втерпів, обізвався,
Юноні з гнівом так сказав:
«Чи ум од тебе одцурався?
Чи хочеш, щоб тобі я дав
По пані старій блискавками?
Біда з злосливими бабами!
Уже ж вістимо всім богам:
Еней в Олімпі буде з нами
Живитись тими ж пирогами,
Які кажу пекти я вам.
Безсмертного ж хто ма убити.
Або хто може рану дать?
Про що ж мазку мирянську лити?
За Турна щиро так стоять?
Ютурна1 на одну проказу, І певне, по твому приказу,
Палаш рутульцю піддала.
І поки ж будеш ти біситься?
На Трою і троянців злиться?
Ти зла їм вдоволь задала».
Юнона в первий раз смирилась,
Без крику к Зевсу річ вела:
«Прости, паноче! Проступилась,
Я, далебі, дурна була;
Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид».
«Іноси! Сількість! Як мовляла», —
Юноні Юпітер сказав.
Богиня з радіщ танцювала.
А Зевс метелицю свистав.
І все на шальках розважали,
Ютурну в воду одіслали,
Щоб з братом Турном розлучить;
Бо книжка Зевсова з судьбами,
Несмертних писана руками,
Так мусила установить.
Еней махає довгим списом.
На Турна міцно наступа.
«Тепер, — кричить, підбитий бісом, —
Тебе ніхто не захова.
Хоть як вертись і одступайся,
Хоть в віщо хоч перекидайся,
Хоть зайчиком, хоть вовком стань,
Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,
Я витягну тебе спідсподу
І розмізчу, погану дрянь».
Од сей бундючкої Турн речі Безпечно усик закрутив
Не тебе, далебіг, боюсь.
Олімпські нами управляють,
Вони на мене налягають, Пред ними тілько я смирюсь».
Сказавши, круто повернувся
І камінь пудів в п’ять підняв;
Хоть з праці трохи і надувся;
Бо, бач, не тим він Турном став,
Не та була в нім жвавость, сила, Йому Юнона ізмінила;
Без богів ж людська моч — пустяк.
Йому і камінь ізміняє,
Енея геть не долітає,
І Турна взяв великий страх.
В таку щасливую годину
Еней чимдуж спис розмахав
І Турну, гадовому сину,
На вічний поминок послав;
Гуде, свистить, несеться піка, Як зверху за курчам шульпіка, Торох рутульця в лівий бік!
Простягся Турн, як щогла, долі, Качається од гіркой болі, Клене олімпських єретик.
Латинці од сього жахнулись, Рутульці галас підняли, Троянці глумно осміхнулись, В Олімпі ж могорич пили.
Турн тяжку боль одоліває, К Енею руки простягає
І мову слезную рече: «Не жизні хочу я подарка; Твоя, Анхізович, припарка
За Стікс мене поволоче.
Но єсть у мене батько рідний, Старий і дуже ветхих сил; Без мене він хоть буде бідний, Та світ мені сей став не мил; Тебе о тім я умоляю,
Прошу, як козака, благаю:
Коли мені смерть задаси,
Одправ до батька труп дублений;
Ти будеш за сіє спасенний,
На викуп же, що хоч, проси».
Еней од речі сей зм’ягчився
І меч піднятий опустив;
Трохи-трохи не прослезився
І Турна ряст топтать пустив.
Аж зирк — Паллантова ладунка
І золота на ній карунка
У Турна висить на плечі.
Енея очі запалали,
Уста од гніву задрижали, Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.
І вмиг, вхопивши за чуприну, Шкереберть Турна повернув,
Насів коліном злу личину
І басом громовим гукнув:
«Так ти троянцям нам для сміха
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклі дожидає,
Іди к чортам, дядькам своїм».
З сим словом меч свій устромляє
В роззявлений рутульця рот
І тричі в рані повертає,
Щоб більше не було хлопот.
Душа рутульська полетіла
До пекла, хоть і не хотіла,
К пану Плутону на бенкет.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.
1.
3. Які побутові теми висвітлені в «Енеїді»?
4.
5. Як автор ставиться до героїв твору? Ілюстрація до поеми «Енеїда» І. Котляревського (Г. Нарбут, 1919)
на ус: / Енея звали Енеусом, / Уже не паном — домінусом, / Себе ж то звали — троянус»). Алюзії відсилають також до українського фольклору. Наприклад, тро-
янці дарують царю Латину «килим-самольот чудесний», скатерть-самобранку, сап’янці-самоходи. П’ята
й шоста частини містять описи військового побуту та численні відсилання до козацької історії.
Аналізуємо художній твір
1. Кого нагадують у поемі олімпійські
найбільш яскравих
2. Що таке алюзія? Яку роль вона відіграє в поемі?
3. До яких побутових сфер звернувся
4. Наведіть
5. Знайдіть
6.
7.
1.
2.
3. Чи змінюється цей образ у поемі? Яким чином? Наведіть рядки з твору, які характеризують Енея на різних етапах його розвитку.
4. Як зображені троянці? Як вони поводяться в
5. Хто такі Низ та Евріал? Яка їхня роль у творі?
6. Прокоментуйте вислів Евріала: «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять». Як
1.
не багатство нашої мови. Скажімо, на позначення руху
такий мовленнєвий ряд: ввійшли, вперлися, ганяли, дав драла, дунув во всі лопатки, дав дропака, ліз, мандрував, метнувся, мчав, нісся, п’ятами накивав, почухрав, попхався, поплентався, поскакав, слонявся, тинявся, чкурнув, чимчикував, швендяв. Багатою є й фразеологія поеми, наприклад:
1.
2. Наведіть приклади синонімів і фразеологізмів в «Енеїді».
3. Що таке макаронічна мова?
4. Що таке тарабарська
5.
1.
2.
3.
4.
Котляревський. «Наталка
Петро — Наталчин коханий.
Микола — далекий родич Терпилихи.
Макогоненко — виборний села.
ДІЯ І
Декорації зображують село біля річки Ворскли.
Через сцену вулиця з українськими хатами, яка веде до річки; на цій вулиці хата Терпилихи.
Ява 1
Наталка (виходить із хати з відрами на коромислі, підійшовши до річки, ставить відра на березі, задумливо підходить до краю сцени і співає).
№ 1
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться; О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу, Тілько тогді і полегша, як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде.
Єсть же люди, що і моїй завидують долі, Чи щаслива та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.
Полетіла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.
До кого я пригорнуся, і хто приголубить? Коли тепер того нема, який мене любить.
Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся
Наталка (вклоняючись). Здорові були, добродію, пане возний! Возний. «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим ім’ярек.
Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
Возний. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:
№ 2
От юних літ не знал я любові, Не ощущал возженія в крові; Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райский крин, душистий, прекрасний;
Утробу всю потряс; Кров взволновалась, Душа смішалась;
Настал мой час!
Настал мой час; і серце все стонеть; Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмірно, ах! люблю тя, дівицю,
Как жадний волк младую ягницю.
Твой предвіщаєть зрак
Мні жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак.
Противні мні Статут і розділи, Позви і копи страх надоїли;
Несносен мні синкліт весь бумажний,
Противен тож і чин мой преважний.
Утіху ти подай
Душі смятенной, Моєй письменной, О ти, мой рай!
серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная
все
теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою. Наталка. У вас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних,
можна. Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тілько ви перейшли жити
проторов і убитков
владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для
і
вом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі — теє-то як його — розпоряджать? Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі бить — теє-то як його — мужем пристойним і угодним душі твоєй і тілу?
Наталка (співає).
Видно шляхи полтавськії і славну
сочиню, — божусь в том — єже-єй! єй!
Виборний (трохи подумавши). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тілько Наталка не промах!.. О, розумна і догадлива дівка!
Возний. Осмілься! Ти умієш увернутись — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.
Виборний. Для обману? Спасибі за се! Брехать і обманьовать других — од бога гріх,
би
совісті ради. Блаженна лож, когда биваєть
ближніх, а то біда — теє-то як його — що часто лжем ілі ради своєй вигоди, ілі на упад других.
Виборний. Воно так, конечне, всі люди грішні, однако ж…
Возний. Що «однако ж»? Всі грішні, та іще і як!.. І один другого так обманюють, як того треба, і як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай. (Співає.) № 6
Всякому городу нрав і права, Всяка імієть свой
Терпилихи зсередини. Стара Терпилиха нарікає на бідність. Наталка змушена пообіцяти вийти за першого, хто посватається. Виборний якраз приходить від імені возного домовлятися про сватання. Наталка не хоче за пана: буде до неї ставитись, як до наймички. Тим часом Петро, який був на заробітках, прямує до Полтави. Він не знає про зміни, що сталися в родині Терпилів. Зустрівши на сільській вулиці Миколу, Петро довідується, що його Наталка погодилась вийти за возного. Тоді Микола влаштовує побачення Наталки й Петра.]
Ява 10 Микола і Наталка.
Наталка (квапливо виходить).
за возного?
Наталка (печально). Посватана…
сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий
вала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж? Возний
Не бійсь, полюбиться, а
Наталка (докірливо).
мною сміятись! Чи
Миколо!
я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його. Микола. Петра? (Співає.) Що за того Петруся Била
(заплакавши).
од
Микола (утримує). Пожди, одно слово
мене.
Наталка. Говори ж — що такеє?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?
Микола. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посва-
тана за возного.
Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!
Наталка, побачивши Петра, вигукує: «Петро!» Петро вигукує: «Наталка!» Обоє кидаються одне до одного, обіймаються.
Німа сцена.
Микола (співає).
Поблукавши, мій Петрусь До мене оп’ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь, Лице біле, чорний ус.
Петро. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.
Наталка. О Петре! Скілько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи іще ти любиш мене, а за себе — божусь…
Микола (перебиває). Об любові поговорите другим
часом; а тепер поговоріте, як з возним
хочу, не піду, та й кінці в воду!
Петро. Чи добре так буде? Твоя мати…
Наталка (перебиває). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.
Петро. Возний — пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам
матір’ю треба подпори і
вам прибавлю, а не помощ подам.
Наталка. Петре! Не так ти
Наталка.
Петро.
Наталка.
Петро. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе. Наталка. Дай же мені свою руку! (Взявши руки.) Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує. Петро. Отже ідуть…
Микола. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і
великий грім.
Ява 11
Ті самі, возний, виборний і Терпилиха. [Наталка говорить возному, що тепер не залишиться
адже повернувся Петро. Возний наполягає, що між
І моїй жизні конець недалеко… (Схиляється на плече Петрові.)
Терпилиха (підбігає й обнімає Петра). Петре!
Наталка (обнімаючи Петра, говорить матері). Мамо! Кого ми теряємо!
Микола (виборному). А тобі як він здається?
Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
Возний (виходить уперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной
Я — возний
твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
Петро і Наталка (коли возний говорить до глядачів, обнімають матір, а потім говорять). Мати наша рідная, благослови нас!
Терпилиха. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію…
Микола. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
Виборний. Наталка — по всьому полтавка,
Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог
№ 19
Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в’ються
І за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже.
Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться, Не до смерті ж в горі жити.
Хор
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
Нехай злії одні плачуть, Бо недобре замишляють; А полтавці добрі скачуть,
1.
2.
3.
4.
5.
милим не будеш». Аналізуємо художній твір
1. Назвіть риси класицизму в «Наталці Полтавці».
2. Чи суворо дотримувався автор вимог класицизму?
3. Як сентименталізм позначився на образах персонажів? Доведіть свою думку прикладами з тексту.
Досліджуємо самостійно
4. Складіть таблицю «Риси класицизму, сентименталізму та фольклору в «Наталці Полтавці».
Ділимося читацьким досвідом
5. Чи читали ви твори української або світової літератури, які
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
1. Назва театру, вистави, режисер, актори; де, коли була переглянута.
2. Повнота втілення задуму драматурга.
3. Режисерські новації.
4. Акторська майстерність виконавців.
5. Майстерність художника-декоратора, художника по костюмах.
6. Загальне враження від перегляду, власна оцінка, побажання мистецькому колективу.
8. Завітайте на сторінку театру в соціальній
(1778—1843)
1.
2.
3.
4.
5. У зручній для вас формі (тексту-конспекту, таблиці,
про життєвий шлях письменника. Які факти його біографії
Представники сентименталізму в літературі віддавали перевагу певним темам. До них належать кохання і шлюб, сім’я, виховання, стосунки між батьками і
переживання хвороби й смерті, скорбота за померлим. Одне слово, тематичне коло сентименталізму визначене емоційним
сентиментальних
1.
2.
3.
4. Чи мав слушність Г. Квітка-Основ’яненко,
Маруся
Повість (Скорочено1)
Посвящается Анне Григорьевне Квитке
Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра — що Бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять
незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були — i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили — i той вмер, з тим парубкували — i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, — усi повмирали. Коли ж се так є, так i пам’ятуй собi добре, що
не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?
А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними — хвали за се Бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй,
лишень, як нам панотець у церквi чита, що Господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може зобiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отця дуже-дуже
нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б’ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили Бога за його милостi. Ув однiм тiльки була в них журба: не давав їм Бог дiточок. Та що ж?
Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi за-
можненький: було й воликiв пар п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати. Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам’ятi; хто нас поховає, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: «Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть Бог дiточок — дiткам зостанеться, а не дасть — його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть.
йому грiх буде, а нас усе-таки Бог милосердний пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися Богу, читай “Iзбави
лукавого”, то усе гаразд буде».
Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм Бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрийнебудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i «Отче наш», i «Богородицю», i «Святий
слухав;
як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от
за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї… та й шия бiлесенькабiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що
не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так,
що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш. Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата2, ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвітів там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, — ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i ляхівка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконнi i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже:
вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна. На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: «Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала». Так де ж! «Лучче я, — каже, — на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!» А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє
проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська.
Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи».
Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi
друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп’ять силу
озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.
Тiльки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до
ки на весiлля у дружечки. Та й то не
вона у
ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.
Отак раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно,
давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки
її не просять, нiколи не хоче: «Нехай, — каже, — другi сiдають, а менi i тут добре». Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i
очi пiд лоб. Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і
нема
нiякого дiла. Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i за-
вірною службою. Наум Дрот дав згоду на шлюб Марусі й Василя, відбулося сватання. Однак до весілля Василь повинен був виїхати в тривале відрядження. Перед розлукою Марусю охоплюють тривожні передчуття.
Із від’їздом коханого Маруся змінилась. Їй було важко витримати розлуку. Якось дівчина пішла по гриби й потрапила під страшну зливу. Її здоров’я не витримало, лікарі нічим не зарадили. Перед смертю вона сповідалась і попрощалась із батьками. Саме в день поховання Марусі повернувся Василь.]
У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе
iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!.. Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали, i трусили… аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько: — Марусю!.. Де моя Маруся? — I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, Божа!
i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже: — Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було. — Вам її бiльш жаль? — каже Василь. — Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви! — Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк,
на усi його речi стояв
часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: «Молиться? Молiтесь ви». А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: «Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi
передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв — так з десятка два. А за народом так насилу
протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланятися i просити: — Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида.) Не привiв мене Бог — воля його свята! — замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю
скорбящого, що свою утробу…
Та хотiв поклонитись, та аж впав
i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним. Далi, уставши i вiддохнувши, каже: — А де
рушник,
пiдiслатись
та
на хрест святий, великий, що попереду носять. А там поперев’язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю
ми та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшивані заснiвками. Такими ж рушниками поперев’язували
до очiпкiв. Старост теж поперев’язували
рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi
як таки
на весiллi: нав’язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i
шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв’язали, i свiтилочку перев’язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев’язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту
зв’язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках
за душу помершої. Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче
чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь
роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; а жiноче — то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi,
моєї Марусi i як
тебе
до смертi любила… Не забувай нашої з батьком старостi!..
нас… приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом’янути нас!.. Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс; насилу промовив до Настi:
— Матiнко рiдненька!..
Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:
— Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i Матiр його Божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. — Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.
От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою
ще не була вiнчана), що самi зв’язали то
ще вiночок
тебе, Марусенько, на новосiллi… Бог послав тобi сей дом; почивай
i неначе й не вiн; нi до чого йому
нема, що
скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з своєї Марусi… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у неї на виду зосталася, i вона нiби усмiхається i потiшається, що її так хороше ховають. Василь би то, може б, i не зiйшов
не було, так
чоловік, який
ТЕМАТИЧНА ОСНОВА
присвятив твір дружині,
яка
його найпершою читачкою й порадницею. Вихована в жіночому інституті, вона захоплювалась французькою сентиментальною прозою. Можливо, саме вона й вплинула на вибір теми повісті.
Кохання в сентименталізмі — ключова тема, яка дозволяє зрозуміти людину, її душевні якості. Це щире почуття двох сердець має здолати всі перешкоди, пройти крізь випробування, щоб вважатися справжнім. Не випадково автор поєднав тему кохання з темою смерті, яка являє со-
бою найтяжче випробування.
Уже на початку повісті читач знайомиться з роздумами про сенс людського життя і про смерть. Зокрема, про те, що для християнина, який вірить у безсмертя душі, фізична смерть не є остаточною. Автор скеро-
вує нас до відповідного сприйняття драматичної історії Марусі й Василя: справжнє кохання, хоча б у
1.
2. Що
3.
1.
2.
3.
4.
5.
1.
2.
1.
2. Які риси
1.
2.
родів: зникнення навіть
непоправною втратою. У межах романтизму складається усвідомлення особливої цінності
(мови, звичаїв, традицій). Як за людиною закріплюється право на індивідуальність, так і кожен народ визнається унікальною спільнотою зі своїм особливим національним характером, риси якого яскраво представлені в мові, фольклорі, літературі. З огляду на це стає зрозумілим, чому романтики
поезії справив збірник Максимовича «Українські народні пісні» (1834).
Опрацьовуємо прочитане
1. Чому романтики підносили неповторність кожного народу?
2. Як романтики ставились до мови й фольклору?
3. Назвіть відомих збирачів народних пісень.
4. Скориставшись мережею Інтернет або довідковою літературою, підготуйте повідомлення
1. Чому романтики звертались до минулих епох?
2. Які історичні періоди їх приваблювали?
3. У яких давніх пам’ятках романтики шукали історичні відомості?
4. Які жанри допомагали романтикам осягнути
5. Схарактеризуйте жанри поезії,
1.
2. Розгляньте
якому присвячений музей. Чи відповідає пам’ятний знак настроям доби романтизму? Чому ви так вважаєте?
Ділимося читацьким досвідом
3. Прочитайте твори українських поетів-романтиків у віртуальній бібліотеці на електронному освітньому ресурсі interactive.ranok.com.ua. Поділіться враженнями з однокласниками.
ПОЕТИРОМАНТИКИ Успішна спроба
ґрунт належить Петрові Гулаку-Артемовському (1790—1865), професору Харківського університету. Його «Пан Твардовський» і «Рибалка» стали першими романтичними
українській літературі. Ініціативу П. Гулака-Артемовського підтримали обдаровані студенти. Левко Боровиковський (1806—1889) народився
досвід народної пісенності. Картина весняного пробудження природи, представлена у вірші, приваблює глибоким підтекстом, схиляє до філософських роздумів. Опрацьовуємо прочитане
1. Хто є автором перших романтичних творів в українській літературі?
2. Назвіть твори Левка Боровиковського. Яким жанрам він віддавав перевагу?
3. Звідки брав теми для своїх поезій Микола Костомаров?
4. Яка тема переважає в творчості Амвросія Метлинського?
5. Який вірш Михайла Петренка став народною піснею?
6. Назвіть ключові образи поезій Віктора Забіли.
7. До яких тем звертався Олександр Афанасьєв-Чужбинський?
8. Хто був лідером «Руської трійці»?
9. Хто з українських поетів-романтиків найбільше
розвиток. Порівнюємо твори різних видів мистецтва 1. Знайдіть в Інтернеті й розгляньте роботи художників-романтиків (наприклад, Ж. Л. Т. Жеріко «Потоп», К. Д. Фрідріха «Мандрівник над морем туману», М. Водзінської «Портрет брата»). Які риси романтичного мистецтва властиві полотнам художників? Досліджуємо самостійно
2. Підсумуйте отримані
Микола Гоголь
(1809—1852)
Художня спадщина Миколи Гоголя належить одночасно двом національним культурам — українській і російській. Обидві з повним правом можуть пишатися творчістю письменника. І хоча його твори написані російською, багато з них органічно пов’язані
Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 року в селі Сорочинці на
Його батькам належав невеликий маєток у селі Василівка. Дитячі роки він провів у мальовничій
наук. Захопився
учнівські рукописні журнали.
Закінчивши гімназію, М. Гоголь переїхав
прочитане
1. Коли й де народився Микола Гоголь?
2. Яку
3.
4.
5.
народу?
3. До якої збірки ввійшла повість «Тарас Бульба»?
4.
повістях»?
5. Завдяки якому твору Микола Гоголь здобув найбільше визнання?
6. Назвіть найвідоміший драматичний твір М. Гоголя.
7. Які українські письменники зазнали
8.
сповнених драматизму. Опрацьовуємо прочитане
1. Назвіть ознаки жанру повісті.
2. Чому «Тарас Бульба» є історичною повістю?
3. Чи мають герої цього твору конкретних історичних прототипів?
Повість (
його щойно позлазили з
як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що
Та вже як доведеться.
Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці! І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і
стоячи
що краще б
і не
тись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько з сином почали цілуватися. — Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як
мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши?
втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно
вже звикли до тамтешніх порядків. Тарас розумів, що справжніми воїнами вони стануть лише в бою. Він мав намір відправити синів у морський похід до Туреччини. Коли
пропав без слави, як поганий
Батьку, що ви наробили!
Остап.
— Біда, отамане, зміцніла лядська сила, прийшла підмога!.. Не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко: — Біда, отамане, свіжа прибуває сила! Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить, уже без коня: — Де ти, батьку? Тебе шукають козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного вбито, Черевиченка вбито, та ще твердо стоять козаки, не хочуть помирати, не побачивши тебе в живі
Остапе! Не давайся! Але вже замагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркана, вже беруть, уже в’яжуть Остапа. — Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Oстапе, Остапе!.. Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося
єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин!
слова!
Після цього він підійшов до
безладним свавіллям можновладного магнатства, яке своєю
необачністю, браком далекоглядності, дитячим себелюбством і нікчемною пихою зробило з сейму сміховище, а не уряд. Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть
XII
ноги.
— Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки
вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати. I присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.
Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.
Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися
хлопці, займайте швидше,
гукав він, — гору, що за лісом: туди не підступлять вони!
Але вітер не доніс його слів. — Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! — промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радістю засяяли йому очі.
Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди: — До берега, хлопці! До берега! Спускай-
теся попід гору стежкою, що йде ліворуч.
Коло берега стоять човни, — всі забирайте, щоб не було погоні!
Цього разу вітер дмухнув
і все почули козаки.
1835
Аналізуємо художній твір
1. У яку епоху відбуваються події твору?
2. Чи ідеалізує М. Гоголь запорозькі порядки?
3. Що споріднює твори Івана Котляревського й Миколи Гоголя?
4. У чому своєрідність зображення козацтва у творі М. Гоголя? Поясніть, спираючись на прик лади з тексту. Ділимося читацьким досвідом
5. Які літературні й фольклорні
Досліджуємо самостійно
6. Використовуючи знання з історії
1. Що складає експозицію й зав’язку
2. Як розвиваються події твору?
3. Визначте кульмінаційні моменти твору. Обґрунтуйте свої
4. Як закінчилося життя головного героя повісті? Якого символічного значення набуває ця смерть? Порівнюємо твори різних видів мистецтва
5. Роздивіться картини, на які надихнула художників
(с. 151, 153, 157, 160).
Аналізуємо художній твір
1. Які риси козака втілені
2.
3.
4. Що спонукало Тараса
5.
6.
7.
1.
2.
3.
4. Як герої поводяться на Січі?
5.
6.
7.
це.
8. Як поводиться Остап перед стратою? Про що це
ШЛЯХ
(1814—1861)
1.
2.
3.
4.
5. Чи було покарання справедливим? Чому ви так вважаєте?
6. Розкажіть про життя поета в засланні та його творчість у цей період.
7. Використовуючи матеріал сайту interactive.ranok.com.ua, розкажіть про місця, де перебував Т. Шевченко під час заслання.
8. Де пройшли останні роки життя поета?
9. Коли помер Т. Шевченко? Де він похований?
10. Яке враження на вас справила розповідь про біографію Т. Шевченка? У чому трагічність його життя, а в чому — успіх?
Порівнюємо твори різних видів мистецтва
11. Розгляньте на с. 165 акварельний малюнок Т. Шевченка «Скеля
типово романтична. Дмитро Чижевський, український учений, літературознавець Опрацьовуємо прочитане
1. Хто допоміг Т. Шевченкові в самоосвіті?
2. Кого поет вважав своїми літературними попередниками?
3. Назвіть перший поетичний твір Тараса Шевченка.
4. До яких жанрів звертався поет?
5. У яких творах він розкрив історичні теми?
6. Чому Д. Чижевський вважає тематику поезій
7.
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла —
Вернітеся!»
— «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава, Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той, Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може, Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Аналізуємо художній твір
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.
1839
1. Яке враження справила на вас поезія?
2. У чому полягають особливості поетичного послання як жанру?
3. Чому Т. Шевченко обрав саме цього адресата для свого послання?
4. Який нарис Г. Квітки-Основ’яненка зацікавив поета?
5.
6. Якою є основна ідея послання?
самостійно
7. За допомогою
раю»
сні
над просторами Російської імперії. Опрацьовуємо прочитане
1. На що вказує підзаголовок твору?
2. Звідки автор узяв епіграф? Що він означає?
3. На які частини можна умовно поділити твір?
4. Для чого поет використав прийом сну?
5. Чому автор заховався за образом оповідача?
КАРТИНИ СТРАЖДАНЬ Спочатку в нашій
сильницька суть самодержавства розкривається в моторошній сцені «генерального мордобитія» (І. Франко). Послуговуючись засобами умовності, автор викрив сутність імперської влади, що тримається
Один із муралів у Харкові, присвячений Шевченкові
Сон
Комедія (Уривки1)
Духъ истины, его же міръ
не можетъ пріяти, яко не видитъ
его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий, Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує;
Та отечество так любить, Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі, Витріщивши очі! <…>
Отак, ідучи попідтинню
Тихо, як у Раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
<…>
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує…
І все-то те… Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! <…>
Боже мій єдиний!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця-небога, Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога… <…>
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…» <…>
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
1.
2.
3.
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь… Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.
1844
5.
6.
7.
8.
11.
12.
13.
14.
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі
Поема (Уривок1)
Искреннему моему Якову де Бальмену Кто даст главе моей воду, И очесемъ моимъ источникъ слезъ, И плачуся и день и нощь о побиенныхъ… Иеремии, глава 9, стих 1
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям
Слава.
І вам слава, сині гори, Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Чурек1 і сакля2 — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
ОБРАЗ
Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! <…>
1845
1.
2.
3.
4.
5.
1.
2.
3.
І
Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
всю
знову!.. Якби взять
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила, Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте, Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих, Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли, За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами. І забудеться срамотня
Давняя година,
оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю! 1845
1.
5.
6.
. «Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!» — ці пристрасні слова завершують твір, що сприймається на одному подиху як сповнене мудрої любові звернення поета-пророка до свого народу. Аналізуємо художній твір
1. Як автор називає своїх адресатів?
2. Чому поет дає їм полярно протилежні оцінки?
3. У чому автор звинувачує українське панство?
4. Як він ставиться до прикрашання минулого?
5. Якими словами завершується послання?
6. Чому послання називають «виправною» сатирою?
1. Які теми називають вічними?
2. Який жіночий образ у християнстві вважається
3. Яким є народний ідеал жінки-матері?
Запрошуємо до дискусії
4. Чому тема жіночої долі
Повінь
1881
Опрацьовуємо прочитане
1. Що таке звичаєве право?
2. Як
суспільстві?
3. Чому ставлення до жінки, яка народжувала
4. Як називали таких жінок?
5. Як називали позашлюбних дітей?
6. Чи
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий, Мусить погибати.
Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила. <…>
Прийшли вісти недобрії —
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Наймичка
Поема (Скорочено1)
Пролог
Моєї недолі!..
Я не одна, єсть у мене
І батько, і мати…
Єсть у мене… туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть… Дитя моє!
Я була багата…
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе». <…>
Був собі дід та баба.
З давнього-давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили.
Як діточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли.
А потім побралися,
Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели
І пасіку чималу — Всього надбали.
Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно В добрую годину
І згадає, дякуючи,
І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце, в небесах
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»
«Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись…
Кому понадбали
Добра цього?..»
«Стривай лишень!
Чи чуєш? Щось плаче
За ворітьми… мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!»
І разом схопились
Та
II
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі… і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
«А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай…
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище…»
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось Діється
в ролі матері. Повернувшись, вона жила з молодим подружжям у злагоді. Ганна щороку ходила на прощу. Після четвертої подорожі вона відчула, що нездужає.] VII
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
«Катерино!
Коли в нас неділя?»
«Післязавтра».
«Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився…
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань Боже!»
Й покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
«Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, нездужаю
І на ноги встати.
Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає, Не поспіша до господи —
попасає. Везе Марко Катерині
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті!»
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили —
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір’ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що день, що година,
Ледве чути, питається: «Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!»
VIII
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!
Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
«Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобі Христе-Боже!
Насилу діждала!»
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози1 ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
«А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?»
«Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу…
1.
2.
Аж злякався. Ганна шепче:
«Слава… слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! Подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…»
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати».
Та й замовкла…
Зомлів Марко, Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері —
А мати вже спала! 1845
жінку й водночас підкреслити, що саме в таких «звичайних» людях криється величезна сила, яка здатна змінювати світ. У цьому образі поєдналися риси стражденної української жінки-покритки і величної у своєму святому материнстві Богородиці.
Жінка з полотном (К. Трутовський, 1870-ті)
ведливо влаштованому світі.
* * *
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим
Тієї Матері святої, Що в мир наш Бога принесла… Тепер їй
любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу,
Щоб знов на
його надивитись,
Наговоритись. — Це моє!
Моє! — І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. — А подивіться!
Моє найкраще над всіми! —
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, Боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого.
Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.
А ти,
Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає І защебече: — Он байстря Несе покритка на базар. Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая, Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого, Поки не загинеш
Межи псами на морозі Де-небудь під тином.
1859
БІОГРАФІЧНИЙ
Та навіть за цих умов поет не полишив творчої праці.
1.
2.
3.
4.
1.
2.
Ханга-баба (
1.
2.
3.
4.
1851)
Тарас Шевченко (автопортрет, 1851)
єднаються неподільно…»
Доля
Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку. — Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
друже
нелукавий!
дальше, дальше слава, А слава — заповідь моя. 1858
4.
5.
Росли укупочці, зросли; Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости, Так
1.
2.
3.
1.
2.
3.
Опрацьовуємо прочитане
1. У яких творах поет наслідував біблійних пророків?
2. Ким був пророк Ісаія?
3. Проти чого він виступав?
Ісаія. Глава 35
Подражаніє
Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти!
І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святії
Луги зелені, береги!
І честь Кармілова і слава
Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим,
Святим омофором своїм.
І люде темнії, незрячі, Дива Господнії побачать.
І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива, —
Се Бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!
Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривії, Мов сарна з гаю, помайнують.
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера, І не верствовії,
А вольнії, широкії,
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики, А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи, Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.
1859
Аналізуємо художній твір
1. Яка емоційна тональність переважає
2. Якими засобами художньої виразності
ність?
3. Який
Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй.
А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.
Аналізуємо художній твір
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої І чистоту їх соблюди.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.
1860
1. Що таке молитва? До кого вона має бути адресована?
2. Чи згодні ви з тим, що молитва і поезія мають багато спільного? Поясніть свою думку.
3. Що, на вашу думку, спонукало Т. Шевченка виразити свої молитовні прохання в поетичній формі?
4. Чому поет закликає не карати «злоначинающих»?
5. Що просить автор для добротворців та «чистих серцем»?
6. До яких ідеалів прагне автор?
7. Чи можна назвати
Квіткою-Основ’яненком, поетами-романтиками.
Підніс українську літературу до рівня розвинених європейських
культурних
2.
3.
Пантелеймон
Пантелеймон
(1819—1897)
Останні роки
1897 року.
Опрацьовуємо прочитане
1. Коли й де народився Пантелеймон
2. Де він навчався?
3. За що він був заарештований?
4.
1.
2.
3.
4.
1.
прочитане
1. У чому полягають особливості історичного
2.
3.
4. Розкрийте особливості жанру роману-хроніки.
Чижевський
писав: «За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціальних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих
конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство змальовані Кулішем на підставі його студій методом Вальтера Скотта — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина
1.
2.
і
тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва. Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що
Якима Сомка не всі визнають і вимагають для обрання
той похитав головою да тілько: — Ох, Боже правий, Боже правий!
Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже: — Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб трактовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п’яниць нікчемних!
Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха
не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками.
боючись, голосно розмовляють. — Ну, брате, — каже один, — дождали
нами на Вкраїні! Нехай усяке козака знає! — Над ким же ми пануватимем, — питає другий, — коли всяка душа буде рівна?
— Хто тобі сказав?
А
наче гриби в траві, товстопикії бургомістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії. — Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке
що
Сомка гетьманом!
по всьому полю зчинивсь галас несказанний.
царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
— Брюховецького!
Хто шаблею, хто
хто ножакою. — Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко
Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикнуть на його запорожці. — А що ж, — каже, — бгатці? Я
гетьманом. — Еге! — закричав отаман. — Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка. — Пугу-пугу! — закричав, — пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках! — Еге! Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтесь, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б’ючи всякого, хто
козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто
оддалеки забачить срібний пірнач, так
і прилучається до боку ніженського
осаула. Поки переїхав поле до Сом-
кового табору, назбиравсь за ним та-
кий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж
із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського.
Сомка. — Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство. — Братці мої, — каже, — милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і
слово.
Брюховецького, гадаючи, що тепер вони будуть рівними з запорозькими козаками і зможуть поживитися панським добром. Однак
А що там, бгате?
що! Під’їхали нас братчики так, що тілько ушима
недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром. — Да годі, Бога
А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже
кіньми.
кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола!
Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано!
Аж ось гукає Черевань: — Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе.
Зупинився Шрам.
Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
Що про те питати,
тобі не бувати. — Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер? — Ну, їдь же собі обідати, — каже Шрам, — нам ніколи. Прощай!
Вони пояснили, що цей чоловік ходив до чужої дружини,
XVIII
одного себе. І Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста. Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й прийняв слушну
од
Дорошенка: пропав під киями собачою смертю.
Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван
Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да
піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось
коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені: не стеріг їх Василь Невольник. «Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище!» — подумав Петро; серце занило. Іде до хати.
Квітки коло хати позасихали і позаростали бур’яном. Як ось чує — наче хто співає стиха. «Боже мій! Чий же се голос?»
Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся, й Череваниха — обидві
в пекарні. — Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась,
як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе
щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги. — Ну, — каже, — бгате, тепер розказуй, а
забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванівні
роду написано бути гетьманшею». — Так, так, бгатику! — каже Черевань. — Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.
— стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної
зував Кирило Тур за вечерею: «Я, — каже, — з самого першу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Іванцеві сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до січової громади не заходив! Так ні, та й годі! От, — каже, — бачучи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, що вже Сомкові і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха і не чути про його, і хотів ото з’їхати з України. Так от же, — каже, — нечистий підсунув під ніс вашу кралю.
Ми, бгате, в його питали:
Мала милость, що моя
сміє і
таке, що іншому
не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добра, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у Бога! Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь, і всі задумались од його речі. Далі
1857
1.
різні українські сили, що не змогли дійти згоди, письменник указав на загрозу розбрату. Запорозька стихійність, дрібний егоїзм простолюду, амбіції козацької еліти та втручання російського імперіалізму — усе це призвело до загальнонаціональних утрат. За Кулішем, українська історія ніби приречена на фатальний рух по
Аналізуємо художній твір
1. Що символізує чорний колір
2. Як ставиться автор до дій запорожців і простолюду?
народної моралі. Аналізуємо художній твір
1. Назвіть персонажів
2. Оберіть одного з названих персонажів і проаналізуйте його: риси
3. У чому
1.
2.
3.
1.
(1833—1907)
2.
3.
4.
5.
Теккерей, Оноре де Бальзак, Гюстав
Гі
Мопассан. В українській літературі визнаними майстрами реалістичного мистецтва є
кий, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко. Опрацьовуємо прочитане
1. До яких тем найчастіше звертались реалісти?
2. Як вони зображували дійсність?
3. Які письменники-реалісти здобули всесвітню славу? Пригадайте, які реалістичні твори ви вивчали
4. Хто
літератури.
самостійно
5. Порівняйте реалізм і романтизм.
Інститутка
Повість (Скорочено1) Т. Г. Шевченку
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько. Якби менi за
горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви
одпросимось, а в недiлю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по iнших чуємо. А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо! У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, — у Києвi
того
кудись, далеко…
на волi дихнути! Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як
Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: «Може, тобi того з’їсти? може, того спити?» Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питає стара. — Ти менi не кажеш нiчого.
— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
— От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
— Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.
— Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi
душi?
— Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п’яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я
чим
себе
людьми показати… — Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки — на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй. — Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови i до музики добре i я бралась, — до танцiв тож. Що треба, то треба. На се
вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше — тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, i тим, що вчаться — бiда. Багацько часу пропало марно!
— Так як же оце? Погано вчать?
— Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались,
Стара її цiлувати: «Серденько моє! Втiхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить: — Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших! — Про се не турбуйся, дитя моє.
царiвна над панночками!
Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки
найбiльш, бачця, людей туманити!
III
i дивиться на нас. — Чому? — каже стара. — Зумiють, серце.
Як тебе зовуть?
та,
слухаючи мене, до панiї: — Ся буде менi!
Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре,
Ходiм уже, бабуню;
вилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, — от стеменний
могла і вдарити. Із часом життя Устини стало нестерпним. Панночка зрештою закохалася в полкового лікаря. Устина спостерігала за коханням панночки, і їй здавалося, що ця любов якась дивна й нещира. Інститутка ніби була закохана, однак водночас обмовляла
свого обранця перед подругами, весь час нарікала на його бідність. Вона дуже зраділа, коли довідалась, що в лікаря є свій, хоч і невеликий, хутір. Зустріла його після цього весело й привітно. Лікар був дуже втішений: «…не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!»
На Різдво закохані заручилися, невдовзі по тому відгуляли весілля. Молоді зібралися на хутір до лікаря. Мусила їхати з ними й Устина. Подолавши частину шляху, подорожні зупинились на перепочинок у місті. Пани пішли обідати, а про Устину забули. Коли молоді дісталися на нове місце, їм назустріч вийшли дворові слуги з хлібом-сіллю. Інститутка тільки
На хуторі «люди прокидались і
калікам та дітям не давала спочинку. Пан був хоч і добрий, та проти жінки не міг і слова сказати, у всьому їй поступався. Не стало вже чути сміху в панському
дитина. Її треба було добре доглядати, та пані загадувала матері все нову й нову роботу. Катря була змушена ночами сидіти біля дитини, а вдень важко працювати. Одної ночі
стареньку в обличчя. Коли Устина кинулась на допомогу, інститутка вчепилася вже в неї, сама себе не тямлячи від люті. Прокіп був змушений заступитися за дружину. Тут і здійнявся ґвалт, збіглися люди. Інститутка поскаржилася чоловікові, обмовила слуг, прикинулася скривдженою. Повіривши їй, пан вирішив віддати Прокопа до війська. Устина переїхала до міста, де служив Прокіп, і пішла в найми. Подружжя винаймало житло за поденну плату
XLVI
йме. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.
Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход! — Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вiльнi. — Так, так! — кажу. — Так, мiй голубе! А серце моє болить, сльози ринуть.
Марко Вовчок. «Інститутка»
— I терпiтиму, пташко.
Поблагословила вона нас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим мала. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiнясте сонечко…
XLVII
Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов.
Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров’ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв’язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» — думаю. То як же менi
1859
1. Яке враження справив
2.
3.
4.
дикунством, а закоханість супроводжується лицемірством
Натомість у світі простих
власні страждання людини
нього. Представникам цього
1. У чому полягають особливості
2. Який конфлікт покладено в основу «Інститутки»?
3. Які моральні проблеми порушено в повісті?
блеми розкриваються?
4. Визначте наявні у творі риси реалізму. Запис у робочий зошит
1.
2.
1.
2.
3. Якими рисами наділена Устина?
4.
5.
ставиться інститутка до кріпаків?
6. Чи назване у творі
7.
8.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
13.
2 «Рибалка» П. ГулакаАртемовського
3 «Тарас Бульба» М. Гоголя
вони належать.
1 Романтизм
2 Сентименталізм
Історична повість
Історичний роман-хроніка В Бурлескно-травестійна поема Г Балада
3 Реалізм А «Маруся»
22.
Б Вихід «Кобзаря»
В
23.
«Сон».
А Зустріч оповідача із «землячком»
Б Монолог гетьмана Полуботка
В Картини страждань в Україні та Сибіру
Г Роздуми про устрій суспільства від імені оповідача
Д Сцена «генерального мордобитія»
24. На сайті interactive.ranok.com.ua
Запрошуємо до бібліотеки
Ваше уявлення про нову українську
термінів і понять
Автор
Громадянська
нальні мотиви.
Гротеск — літературний
Естетика — наука про прекрасне, про
Запозичення
Історичні
Контраст
Конфлікт
Паралелізм
Пародія
Пейзаж
Персонаж
Персоніфікація
Порівняння
Послання
Сентименталізм — літературна
Синоніми — слова, різні
Строфа
Сюжет
Тема — коло подій, явищ, зображених у творі.
Травестія —
Трагедія
ється загибеллю героя.
Умовність — порушення правдоподібності зображення
