грифа «Рекомендовано
978-617-09-3368-3.
ISBN 978-617-09-3368-3
Шановні дев’ятикласники і дев’ятикласниці!
Перед тим як розпочати вивчення нового періоду всесвітньої історії, варто ознайомитися зі змістом підручника та його структурою. Матеріал
підручника об’єднано у п’ять розділів та 28 параграфів. Дати основних подій, поняття й терміни, імена історичних діячів, на які слід звернути увагу і запам’ятати, виділені в тексті спеціальним шрифтом. Тлумачення найважливіших понять подано окремими врізками. Важливе значення для засвоєння матеріалу мають історичні документи, схеми та ілюстрації. Працюючи з параграфом, необхідно обов’язково прочитати вміщені
них історичних
та їх учасників.
Параграфи завершуються висновками, які допоможуть вам визначити розглянуті в них провідні ідеї.
Перевірити свої знання вам дозволять запитання, наведені після кожного параграфа. Підсумувати матеріал розділу ви зможете за допо-
могою завдань на узагальнення знань. У кінці підручника ви знайдете словник основних термінів, до якого можна звернутися під час роботи з параграфами. На форзацах підручника розміщено загальну хронологічну таблицю та плани-схеми для самостійної роботи з підручником і додатковою літературою. Проте не завжди інформації, наведеної в підручнику, достатньо для того, щоб підготуватися до уроків, зокрема до практичних
Щоб вам було легше працювати з підручником, окрема інформація в ньому об’єднана за рубриками. Ці рубрики позначені відповідними символами:
Пригадайте. Запитання, подані в цій рубриці на початку параграфа, допоможуть вам пригадати раніше вивчений матеріал і підготуватися до сприйняття нового.
Документи розповідають. Під цією рубрикою наведені фрагменти
Перевірте, як
цих запитань ви зможете здійснити самоперевірку й дізнатися, чи добре ви запам’ятали розглянутий матеріал.
Подумайте і дайте відповідь. Запитання цієї рубрики дозволять вам осмислити прочитане.
Виконайте завдання. Виконання цих завдань розвиватиме ваші навчальні вміння (працювати
року.
Нової історії, або історії Нового часу. Минулого
періоду Нового часу назву «довге» XIX століття. У другій частині Нового часу, що стала епохою модернізації, відбулося чимало важливих змін у житті людей. Зокрема, у країнах Західної Європи та Америки, які називають Заходом, сформувалося індустріальне суспільство. Його поява обумовила якісні зміни в різних сферах життя людини. У цей час у світі відбулися процеси суспільної модернізації. Загалом дослідники розрізняють декілька її типів. Так, за формою вона буває мирною, еволюційною, у вигляді реформ, здійснюваних владою, і немирною, революційною, як докорінна насильницька руйнація того, що заважає розвитку суспільства. За змістом суспільну модернізацію поділяють на ту, що здійснюється відповідно до вимог часу, і ту, яку проводять із метою наздогнати інші країни, подолати
Модернізація — зміни в суспільстві, пов’я
зані з необхідністю перетворення всіх сфер
життя відповідно до вимог сучасності.
Індустріальне суспільство («індустрія» —
синонім слова «промисловість») — суспіль
ство, у якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості
як основи та провідного сектору економіки й відповідних соціальних структур.
нестабільність. У період
підприємства розорялися, а сотні тисяч найманих працівників опинялися без роботи. Унаслідок цього кризи спричиняли численні соціальні протести й обумовлювали необхідність пошуку
ві фабрично-заводські товари, розраховані на масового споживача. У світовій торгівлі спостерігався поділ
індустріальні
ду, які були виробниками фабрично-заводської продукції та споживачами дешевої сировини, та країни, що стали ринками збуту цих товарів і постачальниками сировини. До останніх належали країни Сходу та
зосередження законодавчої діяльності в країні є парламент. і
(парламентські або конституційні). Процеси політичного розвитку країн відбувалися двома відмінними шляхами — реформ або революцій. Важливу роль у політичному житті держав стали відігравати політичні партії. Це були добровільні об’єднання прихильників певних суспільних ідеалів, що мали за мету здобуття влади законним шляхом, тобто шляхом виборів, і реалізацію своєї програми. Ідейні засади політичних партій ґрунтувалися на певних напрямках громадсько-політичної думки XIX ст., основними з яких були такі: консерватизм — сукупність ідейно-політичних течій, прихильники яких спиралися на принципи традиції та спадковості в суспільному розвитку, виступали за збереження домінуючої ролі держави й церкви в житті суспільства, не сприймали революції та радикальні реформи; лібералізм — ідейно-політична течія, що об’єднувала прихильників парламентського устрою, свободи приватного підприємництва й демократизації суспільного життя. Ліберали виступали за досягнення змін у суспільстві легальним (законним) шляхом за допомогою реформ і проти революцій як засобу розв’язання соціальних суперечностей; радикалізм — ідейно-політична течія, прихильники якої виступали за здійснення рішучих і
чинників, що визначав стабільність суспільства в цих країнах.
XIX ст. було зруйновано традиційну
спільними традиціями і звичаями, почуттям соціальної однорідності та спільними інтересами. Її визначальними ознаками зазвичай вважають спільні мову, релігію, традиції, історію й більшменш компактне територіальне розташування.
Національне відродження — процеси, пов’язані з пробудженням національної сві
домості бездержавних народів Європи, що набули поширенння
Німеччина24,556,4
Велика Британія 20,537,0
Франція 26,939,0
Італія 17,232,5
Росія 37,0125,6
1. У якій країні темпи зростання
Відкриття залізниці Ліверпуль — Манчестер. Листівка 1830 р.
Ознакою XIX ст. в країнах Заходу стали значні за обсягами міграції людей, які вирушали до великих міст або інших країн у пошуках кращої долі. Міграційні процеси відбувалися у формі еміграцій та імміграцій.
Зростання міст і кількості населення насамперед зумовили процеси, пов’язані з промисловою революцією та індустріалізацією. Так, у 1800 р. у Європі було лише 17 міст із населенням 100 тис. осіб, а загалом міське населення налічувало близько 5 млн жителів. У 1890 р. таких міст було вже 103, а загальна кількість міського населення збільшилася в шість разів. Населення чотирьох міст перевищило 1 млн осіб: це Лондон, Париж, Берлін, Відень. Одним із джерел урбанізації
реселення людей до інших країн з економічних, політичних або релігійних
Емансипація — звільнення від залежності, гніту; скасування обмежень, упередженого ставлення тощо. Емансипація жінок насамперед передбачала надання їм рівних із чо
ловіками прав у суспільному, трудовому й сі
мейному житті.
Суфражизм — жіночий рух за надання жін
кам рівних із чоловіками виборчих прав.
Фемінізм — суспільний рух, який виступає за рівні права жінки в усіх сферах життя, захист особливих потреб жінки, що пов’язані з їхніми фізіологічними відмінностями від чоловіків.
влаштовували мітинги й демонстрації, вчиняли бійки з поліцією. На початку ХХ ст. жіночий рух став організованішим. В Англії його очолила Еммеліна Панкгорст (1858—1928). У 1914 р. виборчі права були надані жінкам скандинавських країн, Австралії та Нової Зеландії, у 1918 р. — Англії, у 1919 р. Німеччини, у 1920 р. — США. Суфражизм став попередником фемінізму
вона складала основу
чиновництва, дипломатів та офіцерів. Однак із формуванням індустріального суспільства
суспільству стабільності, оскільки він не прагне
заволодіти чужим майном, як бідняки, і не викликає заздрості, як багатії.
Найбільшим за кількістю новим класом
суспільства було робітництво, яке впродовж сто-
ліття теж зазнало змін. Так, відбувалося його зростання (із 20 млн осіб у 70-ті рр. ХІХ ст. до 40 млн у 1900 р.) і розшарування за рівнем
доходів і кваліфікації. У найкращому становищі
були висококваліфіковані робітники, яких називали робітничою аристократією. Основну масу робітництва складали чорнороби, які отримува-
ли мізерну платню. Будь-які негаразди — хвороба, нещасний випадок, старість тощо — ставили робітника та його родину в скрутне становище. Відсутність системи соціального забезпечення прирікала цих людей на жебрацьке існування. Розвиток індустрії дав можливість залучати до
століття жінки становили 15 % робітників.
Проте вони зазнавали дискримінації
праці, були відсутні закони, які б захищали жінку від негативного впливу виробництва. Багато
жінок працювали хатніми прислугами, займалися поденною роботою. З’явилися професії, які стали асоціюватися із жінкою: телефоністка, машиністка, секретарка.
У ХІХ ст. активно використовувалася й дитяча праця. Лише наприкінці століття були прийняті закони, які обмежували або забороняли її. Слід зазначити, що в останню третину
ХІХ ст. реальний дохід робітників
Паркетники. 1875.
Прачки
були Велика Британія, Франція, Нідерланди. Країни Сходу розгорнули національно-визвольну боротьбу проти колонізаторів,
значальними були зміни, пов’язані з руйнуванням
рядку» й затвердженням засад демократії.
Розвиток країн Сходу, де зберігалися традиційні
що економічно переважали, і поступового усвідомлення
Запитання і завдання
суспільство? 3. Що таке урбанізація?
I. ЄВРОПА ТА АМЕРИКА наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
1. Якими були характерні риси соціальнополітичного розвитку Франції у XVIII ст.? 2. Що таке Просвітництво? 3. Якими були погляди просвітителів на суспільство й державу?
1 Франція наприкінці XVIII ст. На початку 80-х рр. XVIII ст. Франція була аграрною країною із 25-мільйонним населенням, серед якого 22 млн осіб становили селяни, 130 тис. — духовенство, 140 тис. — дворянство. У сільському господарстві зберігалися давні традиційні відносини. Переважна більшість селян були особисто вільними, але земля, якою вони користувалися, належала сеньйорам. За
селяни виконували численні грошові й натуральні повинності.
поширене мануфактурне
скарбницю. Чимало французьких селян стали жебраками. Час від часу спалахували «хлібні бунти» (напади на хлібні
бом), відбувалися
державою. Разом вони складали близько 4 % населення, але володіли третиною всіх земель. До третього, непривілейованого стану, належали всі інші верстви населення — селяни, ремісники, наймані робітники, буржуа. Вони сплачували всі податки й не мали політичних прав. Проте існуючий поділ на стани не відповідав дійсності.
володіло величезними землями, і нижче духовенство, яке наближалося до третього стану. Відрізнялося також становище заможного придворного
та простого службового. Із третього стану
судновласники,
нерівності, віротерпимість, недоторканність приватної власності та економічну свободу. Д. Дідро визнавав існування Бога, але критикував існуючу релігію й церкву, наполягаючи на створенні нової «природної релігії».
На відміну від інших просвітителів, Жан-Жак Руссо (1712—1778) взагалі відкидав можливість збереження монархії та виступав за створення демократичної республіки дрібних власників. Він вважав, що всі люди мають бути рівними в правах, а розміри приватної власності необхідно
обмежити. Ж.-Ж. Руссо не сприймав католицьку церкву, однак визнавав необхідність релігії як основи людської особистості.
3
Початок революції. Наприкінці 80-х рр. XVIII ст. Францію охопила гостра економічна, соціальна й політична криза. Зростали ціни, збільшувалося безробіття, а неврожай 1788 р. спричинив у країні голод. На скликаних у 1787 р. Людовіком XVI зборах нотаблів було прийнято рішення запровадити в країні загальний земельний податок з усіх станів, однак паризький парламент відмовився затвердити це рішення та запропонував
а гармати королівської фортеці-в’язниці Бастилії були націлені на міські квартали. На вулицях розпочалися
Відкриття Генеральних штатів 5 травня 1789 р. 1839.
Бастилії (14 липня 1789 р.). 1789.
безпека та опір гнобленню.
III. Джерело всієї верховної
VI.
VII.
утисків у висловлюванні власних думок…
XVI. Оскільки власність є непорушним і священним правом, то ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої
партаменту Жиронда, звідки походила більшість із них), та монтаньярів (буквально — «горців», оскільки вони сиділи у верхній частині
засідань) — радикальних республіканців, прихильників рішучих змін. Із 1791 р. в монастирі
Висновки
Склад Національного конвенту (20 вересня 1792 — 29 жовтня 1795 р.)
Близько 113 депутатівмонтаньярів
Близько 500 депутатівнезалежних
Близько 165 депутатівжирондистів
Ситуація в Конвенті була дуже хиткою. Жирондисти вважали, що встановлення республіки, завоювання політичних свобод стало завершенням революції, і намагалися зупинити її. Незалежні до травня 1793 р. переважно підтримували жирондистів. Монтаньяри обстоювали інтереси тих, хто прагнув продовження революції. Лідерами монтаньярів стали Жорж Жак Дантон (1759—1794) і Максиміліан Робесп’єр (1758—1794).
Жорж Жак Дантон до початку революції працював адвокатом у королівському суді, де здобув популярність своїм ораторським талантом. У роки революції він став якобінцем, був помічником прокурора Комуни Парижа, одним з організаторів якобінського терору. Проте масштаби терору злякали Ж. Ж. Дантона, який у 1793 р. виступив за його припинення. Радикальні якобінці, очолювані М. Робесп’єром, оголосили його за це зрадником.
За наполяганням депутатів-монтаньярів Конвент
звинуватив Людовіка XVI у зраді та засудив до смертної кари. 21 січня 1793 р. короля стратили, а в жовтні позбавили життя його дружину Марію-Антуанетту. Унаслідок цих подій кількість країн — учасниць антифранцузької коаліції значно збільшилася. Навесні 1793 р. її війська перейшли в наступ, а
Санкюлоти («безштанні», «голодранці») — презирливе прізвисько міської бідноти. У період якобінської диктатури ця назва поширилася на революційно
налаштованих громадян.
Диктатура — нічим не обмежена влада особи, групи, що спирається на силу й певну державну структуру.
2 Установлення якобінської диктатури. Політика якобінців. Поразки на фронтах поєднувалися з ускладненням внутрішнього становища у Франції. Порушення господарських зв’язків викликало нестачу продуктів. Паризькі санкюлоти вимагали обмежити зростання цін на хліб. Монтаньяри, яких тепер вважали справжніми якобінцями, закликали розправитися з винними в погіршенні ситуації «зрадниками», тобто жирондистами, і вимагали створення сильної виконавчої влади в центрі. Зростанню напруження сприяло контрреволюційне селянське повстання у
травня
порятунок революції за будь-яку ціну. 24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію,
відповідали явищам природи та сільськогосподарським роботам. Осінні місяці — вандем’єр («виноградний»), брюмер («туманний»), фрімер («морозний»); зимові — нівоз («сніговий»), плювіоз («дощовий»), вантоз («вітряний»); весняні — жерміналь («проростаючий»), флореаль («квітучий»), преріаль («лучний»); літні — мессідор («жнивний»), термідор («спекотний»), фрюктідор («родючий»). Днем відпочинку був
У липні 1793 р. дворянка Шарлотта Корде, щоб помститися за двох загиблих родичів, убила
одного з лідерів якобінців Жана-Поля Марата.
Це стало приводом для розгортання терору проти «ворогів революції». За Декретом про «підозрі-
лих» заарештовували всіх, хто співчував тиранії.
Так було страчено тисячі французів.
Для боротьби зі зростанням цін під тиском
санкюлотів 29 вересня 1793 р. Конвент прийняв
Декрет про «загальний максимум», яким обмежив ціни на зерно, борошно, сіль, мило тощо
й одночасно зумовив збільшення заробітної
ти робітникам. Продукти зникли з прилавків. 24 червня 1794 р. французька армія
нилися наодинці з народом, який розчарувався в їхній політиці та прагнув припинення терору. 27 липня 1794 р. (якобінці дали цьому місяцю нову назву — термідор) у Конвенті сформувалася більшість противників політики якобінців.
М. Робесп’єра та його прибічників заарештували в Конвенті, а наступного дня стратили. Унаслідок термідоріанського перевороту, як називають цю подію, режим якобінської диктатури у Франції було ліквідовано.
3
Термідоріанський режим. Термідоріанці, прагнучи здобути популярність серед народу, скасували Декрет про «підозрілих». До Конвенту повернули вцілілих жирондистів, помилували вандейських бунтівників. Однак фактично розпочався терор проти якобінців, із яких сотні було страчено й ув’язнено.
розширено виборче право тощо. Перша антифранцузька коаліція внаслідок італійського походу 1796—1797 рр. розпалася.
Головним ворогом Франції залишалася
Велика Британія. Наполеон вирішив захопити Єгипет, а звідти рушити на Індію — найбагатшу британську колонію.
Під час єгипетського походу 1798— 1799 рр. Наполеон захопив Єгипет, однак був
відрізаний від Франції ескадрою англійського адмірала Гораціо Нельсона, яка знищила французький флот в Абукірській бухті поблизу Александрії. У цей час у Парижі готувалася змова проти Директорії, яку її учасники розраховували використати для захоплення влади. Наполеон залишив свою армію в Єгипті та повернувся до Франції, оскільки мав свої плани щодо зміни влади в Парижі. 9 листопада 1799 р. (18 брюмера за революційним календарем) у столиці відбувся державний переворот, який став завершенням Великої французької революції кінця XVIII ст.
5
Підсумки та історичне значення Великої французької революції. Велика французька революція кінця XVIII ст. стала найбільшим соціальним переворотом другої частини Нової історії. Вона мала величезний вплив не лише на Францію, а й на всі країни Заходу. Розпочаті нею соціальні потрясіння багато в чому визначали європейську історію XIX ст. Унаслідок революції
усунено перешкоди
!
Висновки
Поглиблення революції у Франції привело до встановлення
в країні республіканської форми правління.
На хвилі зростання невдоволення народу встановилася якобінська
диктатура. Однак невідповідність політики якобінців інтересам
більшості населення країни обумовила її падіння.
Термідоріанський режим не мав значної підтримки у Франції. Його падіння стало завершальною подією Великої французької революції кінця XVIII ст.
Запитання і завдання
1. Унаслідок якої події у Франції встановилася якобінська диктатура? 2. Коли було
прийнято Декрет про «загальний максимум»? 3. Коли відбувся термідоріанський
переворот? 4. Кому належала вища виконавча влада у Франції за Конституцією 1795 р.? 5. Якою
та Директорії.
9. Покажіть на карті події, пов’язані із завершенням Великої французької революції кінця XVIII ст., й опишіть їх. 10. Завершіть складання таблиці «Розгортання Великої французької революції кінця XVIII ст.» (с. 20). 11. Об’єднайтеся в малі групи та обговоріть, якими були уроки Великої французької революції
12. На початку XX ст. французький історик Жан
управління було реорганізовано — департаменти очолили
із Папою Римським Пієм VII. За цим договором
католицизм проголошувався релігією більшості французів, а перший консул здобував право призначати єпископів, яких потім затверджував папа.
2
Установлення Першої імперії. Здобуті перемоги Наполеон використовував для зміцнення своєї влади у Франції. У серпні 1802 р. на хвилі піднесення, що охопило країну після розгрому
другої антифранцузької коаліції, було проведено плебісцит (всенародне голосування), за результатами якого Наполеон отримав посаду першого
консула довічно.
У лютому-березні 1804 р. було викрито велику змову прибічників відновлення монархії
Бурбонів у Франції. У країні розгорнули кампанію за проголошення Наполеона імператором, оскіль-
ки вважали, що лише він зможе зберегти республіку. 18 травня 1804 р. Бонапарта було проголошено імператором французів Наполеоном I, а в грудні того ж року відбулася його урочиста коронація.
Наполеон на імператорському троні. 1806. Художник ЖанОгюстДомінік Енгр
із військових у відповідь на запитання Наполеона, як йому подобається урочистість: “Дуже добре, ваша величносте, сумно лише, що сьогодні не вистачає 300 тис. осіб, які склали свої голови, щоб зробити такі церемонії неможливими…”»
Внутрішня політика Першої імперії, як її називають дослідники, продовжувала ту, яка здійснювалася в період Консульства. У серпні 1804 р. було прийнято «Цивільний кодекс», який часто називають «Кодексом Наполеона». Це був перший єдиний для всієї країни звід законів. У ньому закріплювалися принципи рівності
громадян у правах, недоторканності приватної власності,
торіями. У країнах, що увійшли
складу Імперії Наполеона або залежних від неї, відбувалися важливі зміни: скасовувалися феодальні повинності й станові привілеї, затверджувалася рівність громадян, запроваджувався
ціонального й колоніального гноблення, завоювання національної незалежності. Контрибуція — грошова сума, яку накладає державапереможець на перемо
держави тощо. Одночасно із цим захоплення нових
таємне товариство «Тугенбунд». В Іспанії
результаті партизанської війни проти французів установчі кортеси в 1812 р. прийняли першу в історії країни конституцію, що перетворила її
монархію. Однак Наполеон, імовірно, не помічав цих змін у своїх володіннях і вважав, що для створення всесвітньої монархії йому необхідно завоювати Росію. Проте похід до Росії в 1812 р. завершився для нього повним провалом.
Повернувшись до Парижа, імператор став збирати нову армію. Тим
часом навесні 1813 р. його противники утворили шосту антифранцузьку коа-
ліцію (1813—1814 рр.). Восени того ж року
вона зібрала мільйонне військо, якому На-
полеон зміг протиставити лише 500-тисячну армію, більшість якої становили щойно
мобілізовані юнаки. 16—19 жовтня 1813 р.
під Лейпцигом відбулася «битва народів», як її назвали сучасники. Наполеон зазнав поразки та відступив на територію Франції.
Він відхилив пропозицію учасників коа-
ліції укласти мир і відмовитися від завоювань Франції після 1792 р., оскільки був переконаний, що переможе противника.
31 березня 1814 р. війська союзників без бою зайняли Париж. 6 квітня 1814 р. Наполеон зрікся престолу. Його було заслано на невеликий острів Ельба поблизу берегів Італії.
Переможці разом зі старою аристократією здійснили в країні політичну реставрацію монархії Бурбонів. Королем Франції було проголошено Людовіка XVIII (1814—1824 рр.), 59-річного брата Людовіка XVI, страченого в роки революції. Державним прапором замість синьо-біло-червоного триколора, що виник під час Великої французької революції,
із
Віденський конгрес
Велика Британія, Австрія, Росія та Пруссія. Під час облаштування післявоєнної Європи вони дотримувалися таких принципів:
створення навколо Франції бар’єру, який у разі ускладнень дозволив би її ізолювати;
надання країнам — учасницям антифранцузьких коаліцій
відновлення кордонів і форм політичного устрою держав
його підтримує. 21 березня 1815 р. парижани
цу Тюїльрі. Людовік XVIII утік. Так розпочалися «сто
повернення до влади Наполеона (20 березня — 22 червня 1815 р.). Перед небезпекою відновлення Імперії Наполеона його противники у Відні забули
5
Підсумки Віденського конгресу. Утворення Священного союзу. 9 червня 1815 р. відбулося підписання заключного
конгресу, де були сформульовані його основні рішення. Франція
до кордонів 1792 р. без втрати власних територій
сплачувала переможцям 700 млн франків контрибуції. У Франції, Іспанії та Неаполітанському королівстві відновлювалася влада Бурбонів. Велика Британія закріпила за собою частину колишніх французьких і голландських колоній — острови Мальту й Цейлон, Капську колонію на півдні Африки, отримала право контролю
в Середземному морі.
землі
Зберігалася політична роздробленість Італії. Австрія знову встановлювала свою владу над Ломбардією та отримувала Венецію. Зміцнювалося Сардинське королівство, до якого були включені Савойя, Ніцца та територія Генуезької республіки. Відновлювалися Папська держава й Неаполітанське королівство. Замість 350 німецьких світських і духовних державних утворень, які входили до колишньої Священної Римської імперії до наполеонівських війн, сформували 39, які разом складали Німецький союз, очолюваний спільним сеймом.
Із листа секретаря Віденського конгресу
(26 червня 1815 р.) Суспільна увага, мабуть, не була збудженою до такого рівня, як перед відкрит
революцій
тику, що відповідала інтересам усіх верств суспільства. Імперія, створена
ло врегульовано міжнародні
нені рішеннями конгресу,
2. Американський історик міжнародних відносин Дж. Рей так висловився щодо ідеалів Великої французької революції кінця XVIII ст.: «Революція стала експансіоністською. Французи були переконані, що їхні ідеали занадто добрі й занадто важливі, щоб обмежувати їх прояв однією державою». Поясніть, як це відображалося в зовнішньополітичному курсі Франції періоду революції. 3. Яку роль відігравав
арені?
коаліцією (1798—1801 рр.), прагнення збільшити підвладні французам території і, використовуючи їхні ресурси, знищити свого головного супротивника — Велику Британію. Війна з другою коаліцією
завершилася блискучою перемогою Наполеона. Стрімко й неочікувано для австрійців здолавши Альпи, 14 червня 1800 р. він ущент розгромив їх під селищем Маренго. За підписаним 1801 р.
Люневільським миром Австрію було витіснено з Італії, і вона погодилася визнати кордони Франції за лівим берегом Рейну. За Ам’єнським миром із Великою Британією Франція повернула
залишила Єгипет. У війні встановився тимчасовий перепочинок, але через
Капітуляція Ульма. 1815. Художник Шарль
Трафальгарська битва. 1822. Художник Вільям Тернер
та Ауерштедтом, у яких його війська знищили прусську армію. 27 жовтня 1806 р. Наполеон урочисто вступив до Берліна. 21 листопада 1806 р. в Берліні імператор французів підписав декрет про Континентальну блокаду, за яким залежним від нього й союзним країнам заборонялося торгувати, підтримувати поштові та інші зв’язки з Великою Британією. Порушникам наказу загрожувала конфіскація майна. Однак ця заборона більше зашкодила торгівлі французів, ніж британців. Із Берлінського декрету про Континентальну блокаду (21 листопада 1806 р.)
1. Британські острови оголошуються в стані блокади.
2. Будьяка торгівля і будьякі зв’язки з Британськими островами заборонені.
3. Будьякий англійський підданий, якого б звання й стану він не був, знайдений у володіннях, зайнятих нашими або союзними
7. Будьяке судно, що прямує з
(26
1806 р.) і Прейсіш-Ейлау (7—8 лютого 1807 р.) не виявили переможця. Лише в битві під Фрідландом (14 червня 1807 р.) імператор французів здобув перемогу над російською армією. За укладеним тут 25 червня 1807 р. Тільзитським миром Росія була змушена визнати всі завоювання Наполеона в Європі, укласти з ним союз і приєднатися до Континентальної блокади. Із польських земель, отриманих Пруссією за поділами Речі Посполитої, Наполеон створив залежне від Франції Варшавське герцогство. У 1808 р. наполеонівська армія підкорила Іспанію. Її новим королем став брат Наполеона Жозеф Бонапарт. Проте іспанці не підкорилися та розпочали запеклу партизанську війну із французами. Історик Євген Тарле в книзі «Наполеон» писав: «Ніхто у світі
Проте місто стало пасткою для французів. Зайнявши його, Наполеон так і не дочекався від російського імператора укладання бажаного миру. Із настанням холодів він залишив спалену Москву й рушив спустошеним раніше шляхом додому. Переслідування російських військ, напади партизанів і нестерпні морози перетворили відступ французів на повільну загибель. Зрозумівши, що врятувати армію неможливо, Наполеон залишив її і рушив до Парижа.
Практичне заняття
Утвердження принципів громадянського рівноправ’я:
від «Декларації прав людини і громадянина»
до «Цивільного кодексу» Наполеона
1. Що таке громадянське рівноправ’я? 2. Коли і як було прийнято «Декларацію
прав людини і громадянина»? 3. Як «Декларація прав людини і громадянина»
втілювала у своїх положеннях принципи громадянського рівноправ’я? 4. Коли
і за яких історичних обставин з’явився «Цивільний кодекс» Наполеона? 5. Яке
відображення знайшли принципи громадянського рівноправ’я в «Цивільному ко
дексі» Наполеона? 6. Наведіть факти, що свідчать про утвердження принципів громадянського рівноправ’я у
(теми розподіляє вчитель)
1. Підготувати повідомлення за темою «Утвердження принципів громадянського рівноправ’я у
2.
Хід роботи
1.
2.
3.
4.
1. Що таке промислова революція? Які дві складові
серватизм? 3.
до великої машинної індустрії. Початок їй поклав
а
ознаменувало виробництво машин машинами, тобто розвиток машинного виробництва, заснованого на широкому використанні машинної техніки. Промислова революція розпочалася в останній третині XVIII ст. в Англії та завершилася в 60—80-х рр. XIX ст., охопивши країни Європи, США та Японію. У
утвердження індустріального
сформувалася
Промислова революція стала поворотним моментом в історії, вона вплинула майже на кожен аспект повсякденного життя. Проте цей процес у кожній країні мав свої особливості.
2
Розвиток консерватизму. Людство намагалося осмислити нову дійсність. Відображенням цих спроб стало формування основних ідеологічних концепцій — консерватизму, лібералізму, націоналізму, соціалізму. Значного поширення в тогочасних країнах Заходу набули ідеї консерватизму. Його прибічники віддавали перевагу тому, що вже виправдане часом, з обережністю ставилися до реформ, категорично відкидали будь-які радикальні, революційні методи перетворення суспільства й держави. Визнаючи природу людини недосконалою, консерватори вважали, що в суспільстві мають діяти сили, які будуть її обмежувати. Наявність приватної власності та нерівність між людьми консерватори сприймали як природні. Дуже важливою
них була стабільність. Консерватори зі співчуттям ставилися до проблем бідноти й знедолених. Покращення їхнього життя
лише із церковною та громадською благодійністю — лікуванням, навчанням і створенням житла для них за рахунок добровільних пожертвувань заможних людей.
Благодійність у цей час у Європі стала сприйматися як своєрідний громадський обов’язок знаті. Прибічником консерватизму був англійський історик Томас Карлейль (1795—1881), автор «Історії Французької революції». Він вважав «старий порядок» більш справедливим, ніж ті відносини, що існували між тогочасними європейськими підприємцями та найманими робітниками. Швейцарський економіст та історик Жан Шарль Сисмонді (1773— 1842) у дусі консерватизму засуджував промислову революцію. Застосування машин, на його думку, збільшило кількість безробітних, погіршило
політичному устрої Великої Британії чимало пережитків
що
ідеалом мислителя була конституційна монархія. На його думку, лише королівська влада, яка має стати четвертою гілкою влади, може
де Токвіля (1805—1859),
XVIII ст., яка проголосила націю об’єднанням вільних громадян і джерелом державної влади. Завдяки наполеонівським війнам нові ідеї стали поширюватися на континенті. Подальший розвиток ідей націоналізму пов’язують із діяльністю німецьких мислителів. Так, Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) після поразки Пруссії у війні з Наполеоном у своїх «Промовах до німецької нації» закликав німців до об’єднання та національного відродження, що дозволить їм досягти культурної першості в Європі. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831), підтримуючи ідею створення національних держав у Європі, вважав, що це є найбільш вдалою формою об’єднання громадян заради реалізації ідеалів свободи, безпеки, щастя та втіленням божественної ідеї. Серед дослідників немає єдиної думки щодо того, кого вважати теоретиками європейського націоналізму цієї доби. Частина вчених знаходить його витоки в працях Жан-Жака Руссо та Едмунда Берка, інші вважають основоположником націоналізму Фрідріха Ліста. Можливо, ці розбіжності в поглядах пов’язані з тим, що в XIX ст. націоналізм став універсальним явищем в історії Європи.
5
Утопічний соціалізм. У тогочасній Європі було чимало прихильників здійснення радикальних змін в існуючих порядках і побудови нового суспільства. Саме серед європейських радика-
лів набули поширення ідеї соціалізму.
Хоча термін «соціалізм» уперше запро-
вадив у другій половині XIX ст. французький мислитель П’єр Леру (1797— 1871), уявлення про соціально справед-
ливий устрій сягають давніх міфів про
«золотий вік» людства, розвиваються
використовується щодо науково не обґрунтованих проектів створення зразкового суспільства.
Соціалізм — вчення, ідеалом і метою якого є здійснення принципів соціальної справедливості, свободи й рівності.
Утопічний соціалізм — вчення про ідеальне суспільство, що ґрунтується на спільності майна, обов’язковій праці та справедливому розподілі її результатів.
6
Виникнення марксизму. Подальший розвиток соціалістичних ідей пов’язаний із німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820—1895), які розробили вчення, що дістало назву марксизм. На їхню думку, свобода
в суспільстві, де панують капіталістичні відносини, набуває форми свободи гноблення працюючої людини. Держава стає знаряддям панування капіталістів, і тому її необхідно знищити. Соціальної рівності неможливо досягти, поки існує приватна власність.
Піддавши критиці ідеї соціалістівутопістів, К. Маркс заявив, що соціа-
лізм — не вигадка мислителів, а реальний суспільний лад, який встановиться
після капіталізму. Він ґрунтуватиметься на суспільній власності, а гноблення
людини людиною та поділ на класи мають зникнути після ліквідації приватної власності. Замість держави, що захищала інтереси капіталістів, постане держава диктатури пролетаріату, яка
втілить у життя ці перетворення. Соціа-
Анархізм — суспільнополітична течія, що заперечувала необхідність державної влади, виступала за повне самоуправління громад, трудових колективів.
Марксизм — філософське, соціальне та по
літичне вчення, розроблене німецькими мислителями К. Марксом та Ф. Енгельсом.
Комунізм (від латин. — «спільний») — у тео
рії: суспільноекономічний і політичний лад із
лізм, на думку К. Маркса, установиться в результаті перемоги світової соціалістичної революції, здійсненої пролетаріатом. Саме тому існує необхідність організації класової боротьби пролетаріату й усвідомлення ним своєї ролі
в суспільному
!
Висновки
Одним із важливих наслідків
революції (перевороту) стало створення передумов
суспільства як нового етапу суспільного прогресу людства.
Консерватори, пропонуючи шляхи
проблем, пов’язаних зі становленням
вважали найважливішим стабільність і вірність традиціям. А ліберали були прибічниками змін, дотримуючись точки зору, що майбутнє має бути кращим за сучасність, так само як сучасність краща за минуле. Чимало послідовників
7. Які з ознак індустріального
утопічний соціалізм?
8. Яких поглядів на суспільний розвиток дотримувалися консерватори?
альні наслідки промислової революції (перевороту). 4. Які зміни відбувалися у вигляді міст за попередньої доби? 5. Що було характерно для європейського
житла й хатнього начиння впродовж першої частини історії Нового часу? 6. Якими були характерні риси шлюбносімейних
1.
Хід роботи
1.
Зміни у вигляді міст. XIX століття інколи називають «буржуазним», оскільки внаслідок руйнування «старих порядків» саме буржуазія стала новою панівною верствою суспільства, її смаки й уподобання були в ньому визначальними. Це знайшло відображення і в повсякденному житті населення. Більшість сіл і селищ у цей час, як і за попередньої доби, зберігали свій традиційний
Берлін. УнтерденЛінден. 1852. Художник
міст, навіть великих,
Рококо — стиль мистецтва, для якого характерний відхід від реального життя у світ фантазії, театралізованої гри, міфологічних сюжетів тощо.
Класицизм — стиль мистецтва, для якого характерна підвищена увага до античних
взірців духовної та матеріальної культури, що вважалися основою для наслідування, дотримання певних канонів тощо.
Ампір — стиль мистецтва, що виник у наполеонівській імперії й став продовженням і завершенням класицизму. Для нього характерні масивні парадномонументальні форми будівель та інтер’єрів.
століття вигляд більшості з них повністю змінився. У центральній частині міст створювали площі, парки, бульвари тощо. На вулицях з’явився перший громадський транспорт. У зв’язку зі зростанням цін на землю ставало все більше багатоповерхових будинків. Зокрема, у
де стіни не заважали б пересувалися великим потокам людей. Це обумовило появу нових архітектурних рішень, конструкцій і будівельних матеріалів. Так, у будівництві стали широко застосовувати металеві конструкції, бетон і скло. На робітничі передмістя переважна більшість архітектурних новацій не поширювалася.
?
Запитання і завдання
1. Визначте зміни, які відбувалися в містах XIX ст. 2. Чим, на вашу думку, були
обумовлені ці зміни? 3. Що з того, що з’явилося в тогочасних містах, прита
манне і сучасній міській архітектурі?
2 Житло і хатнє
хатинках на околицях, у підвалах, на горищах тощо. Будинки
печами — «голландками» (їх назвали так тому, що вони поширилися з Голландії). Буржуазія встановлювала на кухнях «плиту» — невисоку пічку із залізною панеллю, де було декілька отворів над вогнем для приготування їжі. Біднота, як і раніше, готувала їжу над вогнищем.
Для освітлення приміщень заможні люди використовували спочатку винайдені наприкінці XVIII ст. масляні лампи зі склом, із середини століття — гасові лампи, пізніше — газове освітлення, а із 70-х рр. XIX ст. до їхніх осель прийшло електричне освітлення. Бідні люди освітлювали житло скіпкою. Однак і в багатих, і
символізували собою те, що в «буржуазному» XIX столітті «час
Запитання і завдання
1. Порівняйте житло і хатнє начиння європейців у XIX ст. та в попередню добу. 2. Які зміни в
хатнє
принесло європейцям «буржуазне» XIX століття? 3. Які предмети, що були наявні в житлі
часних європейців, «успадкували» сучасники?
3 Шлюб і сім’я. Мода. Шлюб та сім’я
французька революція кінця XVIII ст. спричинила значні зміни як у стилі життя в цілому, так і в тогочасній моді. Віднині всі люди були рівноправними громадянами, що й обумовило основну рису тогочасного буржуазного вбрання — його одноманітність. Узагалі буржуазний костюм виник в Англії після перемоги там революції, а пізніше
Тепер буржуазний костюм підкреслював, що це одяг працівника, невтомної заповзятливої людини, головним змістом життя якої є діяльність. Власник буржуазного костюма був активним, швидко рухався, й одяг не мав йому заважати. Зникли будь-яка декоративність, святкове різнобарв’я, кольори стали нейтральними. Костюм зводився до простих головних ліній. У XIX ст. набагато частіше, ніж раніше, змінювалися стилі моди. Лише у Франції були стилі моди часів революції доби Директорії, Консульства і Першої імперії. Костюм перетворився на засіб підкреслення політичних уподобань його власника. Модні стилі швидко поширювалися й не менш швидко змінювалися завдяки масовому виробництву фабричної промисловості. Жіноча мода, як і чоловіча, намагалася підкреслити особисті якості й природну привабливість
жіночності.
раніше корсажів, нижніх спідниць і ватних
Запитання і завдання
1. Які риси були притаманні
будинках, піддавати суворій цензурі пресу. У 1824—1825 рр. торі скасували заборону на створення робітниками тред-юніонів (професійних спілок) й ототожнення страйків із кримінальними злочинами. Однак робітникам заборонялося чинити тиск на підприємців за допомогою страйків із метою покращення умов праці. Торі вважали, що своєю політикою захищають країну від нестабільності. Однак виборців вона розчарувала, і на парламентських виборах 1830 р. перемогли віги.
Одним із найважливіших внутрішньополітичних заходів вігів стала парламентська реформа 1832 р. Завдяки їй, як вважав лідер вігів Чарльз Грей, Велика Британія зможе уникнути такої революції, як та, що відбулася в 1830 р. у Франції. За першою парламентською реформою «гнилі містечка» позбавлялися
ся
містам, густонаселеним сільським районам, Шотландії та Ірландії.
Великої Британії став голод 1845—1849 рр. в Ірландії. Він був викликаний «картопляною хворобою» та неврожаєм картоплі — основного продукту харчування пересічних ірландців. Від голоду й масових епідемій загинуло близько 1 млн осіб. Понад 1,7 млн ірландців, тобто сьома частина населення, залишили острів і
2 Економічний розвиток Великої Британії. У 1815—1816 рр. Велику Британію охопила економічна криза. Вона ускладнювалася тим, що кількість безробітних у країні збільшилася за рахунок майже 300 тис. демобілізованих солдатів і матросів. Економіка потерпала також від спадів, пов’язаних із кризами перевиробництва, що відбувалися в 1825, 1836, 1847 рр.
У 30—40-х рр. XIX ст. у Великій Британії завершилася промислова революція, унаслідок якої країна посіла перше місце у світі за рівнем розвитку промисловості. У 1840 р. в країні вироблялося 45 % усієї світової промислової продукції. Провідною
кінці 1811 — на початку 1813 р. країну охопило потужне піднесення руху луддитів. Його учасники руйнували не
цілі фабрики. Саме це спричинило в 1812 р. поновлення смертної кари (уперше запроваджена в 1769 р.)
вимог чартистів? Чартисти виступали виключно за мирні,
ти документ. У травні 1842 р. чартисти
її відхилила. У червні 1848 р. парламент утретє проігнорував
чартистів. Так розпочався занепад
чартистського руху полягає
тому, що він започаткував виникнення в британських робітників розуміння необхідності масовими
акціями чинити тиск на владу, вимагати від неї здійснення реформ, уникаючи
революційних заворушень. У другій половині XIX ст. основні положення «Народної хартії» були реалізовані урядами
лібералів і консерваторів.
Висновки
!
У 1815—1847 рр. у суспільно-політичному житті Великої Британії відбувалося
9. Складіть у зошиті план до пункту
Із «Хартії 1814 року»
I. Усі французи рівні перед законом…
IV. Їхня особиста свобода однаково гарантована: ніхто не може бути підданий переслідуванню або затриманий інакше, ніж у передбачених законом випадках…
V. Кожний сповідує свою релігію з однаковою свободою…
VI. Незважаючи на це, католицька релігія… вважається державною…
XIII. Особа короля є недоторканною і священною. Виконавча влада належить королю, перед яким відповідальні міністри.
XIV. Король є верховним главою держави…
XV. Законодавча влада здійснюється спільно королем, палатою перів і палатою
путатів
XVI. Закон пропонується королем…
XIX. Палати можуть
XXXV. Палата
складали
корпус. Авт )
в 300 франків і не досягли 30річного віку…
LXXI. Старому дворянству повертаються його титули. Нове зберігає свої… ? 1. Які факти свідчать про встановлення «Хартією 1814 року» у Франції режиму конституційної монархії? 2. Чи можна стверджувати, що хартія обмежувала права французів? Чому?
В очах більшості французів «Хартія 1814 року» була досить непривабливою порівняно з такими самими документами революційної та наполеонівської діб. Унаслідок встановленого хартією вікового й майнового цензу право голосу в країні отримали близько 72 тис. осіб,
масові вбивства колишніх революціонерів і прибічників Наполеона. Загальне обурення викликало рішення Карла X сплатити аристократам, що втратили майно в попередні часи, 1 млрд франків компенсації. Гроші для цього передбачалося отримати за рахунок зниження прибутків власників державних боргових зобов’язань — облігацій. Унаслідок цього великі банкіри
1830 р. було опубліковано
на ордонанси короля, де проголошувалося: «Дію правового порядку припинено, розпочався режим насильства. Уряд порушив законність і цим звільнив
2
Лідери повстанців вирішили зберегти в країні монархію, але змінити короля. Корону запропонували близькому до ліберальної опозиції герцогу Луї Філіппу Орлеанському, представнику молодшої (Орлеанської) гілки Бурбонів. 2 серпня 1830 р. Карл X зрікся престолу, а 7 серпня 1830 р. Законодавчий корпус прийняв нову Конституцію («Хартія 1830 року») і проголосив Луї Філіппа Орлеанського королем. Правління Луї Філіппа (1830—1848 рр.) отримало назву Липневої монархії. «Хартія 1830 року» зберігала органи виконавчої та законодавчої
влади, що існували за «Хартією 1814 року», та порядок їх формування. Однак майновий ценз знижувався до 200 франків, а вік — до 25 років. Унаслідок цього кількість виборців збільшилася й досягла 200 тис. осіб із 31-мільйонного населення. Проголошувався принцип народного суверенітету (зверхності) й скасовувалося божественне право короля на управління. Католицизм уже не вважався державною релігією. Гарантувалися права і свободи громадян, заборонялися надзвичайні суди. Коронація
нового монарха була замінена складанням ним присяги французькому народу в присутності обох палат Законодавчого корпусу. Історичне значення Липневої революції полягало в тому, що вона показала безперспективність
результатом якої стало здобуття незалежності
Голландії. Активізувалася боротьба за об’єднання в Німеччині та Італії.
У результаті Липневої революції
йшла фінансова аристократія
власники шахт, копалень, земель тощо. Якщо до Липневої революції
вони захищали свої права і власність від зазіхань старого дворянства, то після неї для них виникла нова небезпека з боку середньої і дрібної буржуазії та робітників. Дуже швидко з’ясувалося, що Липнева монархія
не влаштовує більшість політичних сил у країні. У тогочасній Франції залишалося чимало прихильників повернення до республіканської форми правління, що поділялися
вугілля — з 1 до 5 млн тонн. Обсяги промислового виробництва за цей період збільшилися на 60 %. Країна посіла перше місце у світі за випуском шовкових тканин, інтенсивно розвивалися вовняна й особливо бавовняна промисловість, що розміщувалася в Ельзасі та Нормандії і виробляла дешевий ситець для масового збуту. Париж став центром виробництва готового одягу та взуття: у 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано першу у Франції взуттєву фабрику. У 30-х рр. XIX ст. з’явилися перші пароплави, а з 1831 р. розгорнулося будівництво залізниць. На 1848 р. промислова революція у Франції в цілому завершилася. Однак у країні залишалося також чимало мануфактур і дрібних майстерень, особливо з виробництва предметів розкоші й галантерейних товарів, за якими Франція утримувала першість у Європі. Одночасно з розвитком промисловості зростала кількість робітників. Умови їхнього життя та праці були надзвичайно важкими. Робочий день на фабриках тривав 12—16 годин. Активно застосовувалася праця жінок та дітей. Заробітна плата була
низькою, а страйки та професійні спілки — заборонені. Неможливість розв’язання конфліктів законним шляхом викликала великі повстання робітників ткацьких фабрик у Ліоні в листопаді 1831 та квітні 1834 р. Повстання супроводжувалися жорстокістю та насильством з обох боків. Сільське господарство в цей період зберігало провідні позиції в економіці Франції. Збільшувалися посівні площі картоплі, виноградників, розвивалося тваринництво.
4
Липневої революції у Франції, у Брюсселі спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на інші бельгійські міста й провінції. У Брюсселі народне ополчення встановило контроль над містом. Вирішальні бої розгорнулися 25—28 вересня 1830 р. Спроба голландців за допомогою
ських військ.
10 листопада 1830 р. відкрився бельгійський
гія стала конституційною монархією.
20 грудня 1830 р. на Лондонській конференції Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія та Франція погодилися на незалежність Бельгії, уперше в історії визнавши законними підсумки революції, і дали згоду на перегляд рішення
4)
роздробленість Німеччини та Італії. Така ситуація не могла задовольнити їхні народи. В історії Німеччини та Італії 1815—1847 рр. стали періодом формування передумов для об’єднання цих країн у 50—60-х рр. XIX ст. Більшість німецьких політиків і суспільних діячів розраховували, що після перемоги над Наполеоном їхній народ нарешті здобуде державну єдність. Однак ці сподівання не справдилися. Створений за рішеннями Віденського конгресу Німецький союз існував лише на папері, не мав спільного законодавства, уряду, збройних сил тощо. Два головні суперники за провідну роль у ньому, Австрія та Пруссія, увійшли до союзу лише частково. Східні частини цих держав залишалися за його межами. Союзний сейм, який під головуванням представника Австрії збирався у Франкфурті-наМайні, реальної влади не мав. До того ж голоси в ньому було розподілено
реформи, які сприяли знищенню «старих порядків». Так, у Пруссії на основі викупу селянами феодальних
У сільському
вали відсутність єдиного
між німецькими державами. Найбільших успіхів промислове
та Саксонії. Розвитку промисловості сприяло використання машин і запровадження технічних винаходів. У 1822 р. в усій Німеччині працювало лише дві парові машини, у 1847 р. — близько тисячі. Серед галузей промисловості провідними були вугільна, металургійна й текстильна. Найбільшим торговельно-промисловим
роль у ньому відігравала Пруссія. Створення союзу сприяло становленню в Німеччині єдиного національного ринку. 2 Боротьба за демократичні реформи та єдність Німеччини. Створюючи Німецький союз, німецькі держави сподівалися, що він сприятиме їх економічній єдності та впровадженню ліберальних конституцій. Однак цього не відбулося. Мрії про єдину Німеччину, у якій невід’ємні права людини і громадянина будуть забезпечені конституцією, набули поширення насамперед у студентському середовищі. У 1815 р. студенти Єнського університету створили товариство, яке пропагувало ідею об’єднання німецьких держав. Ці погляди вони поєднували з виступами проти реакційних порядків. Восени 1817 р. у замку Вартбург студенти влаштували святкування 300-річного ювілею початку Реформації. На святі несподівано для багатьох вони здійснили спалення на багатті символів реакції в німецьких державах. Ці події стали для австрійського канцлера К. Меттерніха приводом для того, щоб розпочати кампанію проти «надзвичайного лібералізму» і «бунтівного духу німецького студентства». Однак рух за демократизацію та об’єднання Німеччини серед студентської молоді не припинявся. У серпні 1819 р. на з’їзді німецьких монархів у Карлсбаді (Карлових Варах) було ухвалено заходи для
діяльності було заарештовано, розпочався поліцейський терор.
3
Розгортання опозиційного руху в 30—40-х рр. XIX ст. Події Липневої революції 1830 р. у Франції активізували опозиційні настрої в німецьких державах. Так, 27—30 травня 1832 р. у Пфальці відбулося «Гамбаське свято» — демонстрація за участю майже 30 тис. осіб (підприємців, ремісників, робітників, інтелігенції). У промовах висувалися вимоги боротьби за демократичні реформи та об’єднання Німеччини. Унаслідок переслідувань чимало німецьких патріотів були змушені залишити країну. У 1834 р. у Швейцарії виникло товариство «Молода
На території королівства перебувала австрійська армія та діяла австрійська поліція. Усі періодичні видання підлягали цензурі, переслідувалися будь-які національно-ліберальні ідеї. Імператор Австрії Франц I, характеризуючи свою політику, говорив: «Насамперед необхідно, щоб ломбардці забули про те, що вони італійці». Однак це мало протилежний результат: саме в тогочасній Ломбардії набагато активніше, ніж в інших регіонах півострова, розвивався національно-визвольний рух.
Період із кінця XVIII ст. до 1870 р. в історії Італії називають епохою Рісорджименто (Відродження). Це був час розгортання національновизвольного руху й боротьби за відродження італійської державності. У 1818 р. в Ломбардії граф Федеріко Конфалоньєрі очолив таємне товариство «Італійська федерація». Метою організації було звільнення від австрійського панування, здобуття незалежності й створення конституційної монархії в Північній Італії. У Центральній та Південній Італії
активно діяли карбонарії, які з’явилися тут на початку XIX ст. Після 1815 р. вони створили там розгалужену мережу таємних вент (осередків). Серед карбонаріїв
були представники ліберального дворянства, буржуазії та інтелігенції. Своєю головною метою вони вважали боротьбу за національну незалежність Італії.
Політична роздробленість Італії стала головною перешкодою для її економічного розвитку. Між італійськими державами існували митні кордони, у кожному
королівстві й герцогстві діяли власні системи міри й ваги, грошові системи, закони. За рівнем економічного розвитку Італія суттєво поступалася Великій Британії, Франції та навіть Пруссії. Промислова революція розпочалася
ської армії. Повстанці висунули гасло національної незалежності всієї Північної Італії. Було проголошено конституцію та
тимчасовий уряд. Австрійська
(1805—1872) заснував єдину загальноіталійську національно-революційну організацію «Молода Італія». Він сформулював принцип «Кожній нації — держава» і розгорнув
Дж. Мадзіні сподівався досягти цього шляхом революції, здійсненої «із народом і для народу». У майбутньому члени «Молодої Італії» бачили свою батьківщину єдиною
ною республікою.
У різних місцях півострова з’явилися місцеві осередки «Молодої Італії», які мали готувати загальноіталійську революцію. Однак неодноразові спроби підняти повстання в 1833—1834 рр. і на початку 40-х рр. XIX ст. виявилися невдалими. Унаслідок цього Дж. Мадзіні та його прибічники дійшли висновку, що найближчим часом здійснити італійську революцію неможливо. Ізпоміж членів «Молодої
Діяльність поміркованих
наприкінці 30-х — у 40-х рр. XIX ст. Спроби здійснити об’єднання Італії революційним шляхом виявилися невдалими. Тому із середини 30-х рр. XIX ст. в італійському національно-визвольному русі на перший план вийшли помірковані ліберали. Серед них були великі землевласники, банкіри, підприємці, юристи тощо. Вони вважали єдино можливим способом об’єднання Італії перетворення згори шляхом реформ.
Ідеолог цих перетворень Вінченцо Джоберті (1801—1852) уявляв майбутню об’єднану Італію
(Палацова рада) і Таємна рада. Імператор призначав склад уряду й канцлера, що був його керівником. За правління Франца I (1806—1835 рр.) та Фердінанда I (1835—1848 рр.) визначальну роль в імперії відігравав міністр закордонних справ і фактичний глава уряду в 1809—1821 рр. та канцлер у 1821—1848 рр. Клеменс Меттерніх (1773—1859).
У внутрішній політиці К. Меттерніх намагався
засобами політичної реакції зберегти панування над неавстрійськими народами імперії, які в цей час переживали період національного відродження. Він також багато
Клеменс Меттерніх
терніх вважав, що
від одної держав завершився, склалася їх спільність,
іншими. Саме він увів у тогочасну європейську дипломатію поняття «політика
«клаптиковою монархією», оскільки вона складалася з адміністративних утворень (королівства, провінції тощо) із багатонаціональним населенням. У середині XIX ст. із близько 37 млн її жителів австрійські німці становили 7 млн, слов’янські народи — 18 млн, мадяри (угорці) — 5 млн осіб. Утримуючи
в 1816 р. Наприкінці 20-х рр. в Австрії було лише 11
у 40-х рр. — 30, у середині XIX ст. — 900. Будівництво залізниць в імперії розпочалося в 1828 р., але в 1846 р. їх протяжність становила лише 148 км. У 1830 р. відкрилася перша пароплавна лінія, яка
ковина, Далмація) відігравали роль аграрно-сировинних придатків, ринків збуту готової продукції.
2 Передберезневий період. Вплив
революції у Франції призвів до загострення суперечностей в Австрійській імперії. Добу від 1830 р. до революції 1848—1849 рр. в історії Австрії називають передберезневим періодом (революція
Австрію охопило громадсько-політичне піднесення. Представники
залишків кріпосництва й заміну панщини найманою працею в сільському господарстві, ліквідацію ремісничих цехів, підтримку національної промисловості, створення Національного банку та мережі кредитних установ. Проте уряд К. Меттерніха відкидав навіть можливість обговорення будь-яких перетворень в імперії.
3
Національне відродження слов’янських народів Австрійської імперії. У період наполеонівських війн у Європі поширилися уявлення про те, що кожна нація має право на самовизначення. Унаслідок цього народи Австрійської імперії стали все наполегливіше вимагати надання громадянських свобод і забезпечення національного рівноправ’я. В історії словенців, хорватів, сербів, чехів, словаків, поляків, українців, що перебували під австрійською владою, кінець XVIII — перша половина XIX ст. стали початком доби національного відродження. Велику роль у цьому відігравали слов’янські просвітителі, яких називали «будителями». Чимало зробили для національного відродження чехів Йозеф Добровський (1753—1829), автор праць з історії мови та культури чехів, і Йозеф Юнгман (1773—1847), який створив підручник чеської літератури та чесько-німецький словник. Видатними діячами словацького відродження були Ян Коллар (1793—1852), поет, автор збірок словацьких народних пісень, і Людовіт Штур (1815—1856), який розпочав створення словацької літературної мови. Вагомими були здобутки «будителів» західних українців, що перебували під владою Габсбургів. Михайло Поп-Лучкай (1789—1843) створив першу на західноукраїнських землях «Граматику слов’яноруську» та шеститомну «Історію карпатських русинів». Історик Денис Зубрицький (1777—1862) дослідив історію галицьких українців, корінного населення краю, в «Описі історії народу руського». На національне відродження слов’ян, як і інших пригноблених народів Австрійської імперії, впливали здобутки угорців (мадярів) у боротьбі проти онімечування, а особливо заміна середньовічної латини угорською мовою як офіційною мовою королівства. Однак угорці самі здійснювали мадяризацію слов’ян. Це ставало поштовхом для активізації національних прагнень слов’ян, зокрема закарпатських
губернії, а на величезній території Сибіру проживало лише 3 млн осіб. Середня тривалість життя становила 27,3 року (у Великій Британії — 31,5 року) через велику дитячу смертність, нерозвиненість медичного обслуговування, періодичні епідемії. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою, її народи сповідували всі світові релігії (християнство, іслам, буддизм), однак статус державної релігії мало лише православ’я. За структурою російське суспільство залишалося фактично феодальним із поділом на привілейовані (дворянство, духовенство, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найбільшим за кількістю станом було селянство — понад 30 млн
близько 20 млн становили кріпосні селяни. За політичним устроєм Російська імперія була
в цей період були Олександр I (1801—1825 рр.) та Микола I (1825—1855 рр.).
саме самодержавство
боротьби із французами,
За рівнем свого економічного розвитку Російська імперія значно поступалася тогочасним провідним країнам Заходу. Промислова революція розпочалася в країні на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгорталася дуже повільно. Їй заважала відсутність ринків вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах панування кріпосництва. Перші фабричнозаводські підприємства виникли в 30-х рр. XIX ст. у текстильній та гірничодобувній галузях промисловості.
Російська імперія була аграрною країною. Характер розвитку сільського господарства визначався пануванням кріпосницьких відносин. Урожаї були низькими, сільське господарство розвивалося за рахунок збільшення посівних площ із використанням примітивної техніки. Чимало господарств зберігало натуральний характер. Російська зовнішня торгівля була спрямована на постачання сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й так званих «колоніальних» товарів
методами політичної реакції, і
тами, які прагнули змін у суспільно-політичному житті. Пізніше їх стали називати декабристами. Перші таємні опозиційні організації створили гвардійські офіцери, учасники закордонних походів 1814— 1815 рр. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався в «Союз благоденства». Його учасники виступали за ліквідацію кріпосного права, перетворення самодержавства на конституційну монархію. Однак через розбіжності в поглядах на шляхи реалізації цих намірів у 1821 р. «Союз…» розпався. У 1821—1822 рр. на його основі виникли Південне товариство в українському місті Тульчин, очолюване Павлом Пестелем, та Північне товариство в Петербурзі, очолюване Микитою Муравйовим і Кіндратом Рилєєвим
в Петербурзі, щоб зірвати присягу новому імператору Миколі I, але запізнилися. 29 грудня 1825 р. Південне товариство підняло повстання Чернігівського полку в Україні. Обидва виступи були придушені владою, яка потім жорстоко розправилася з їх учасниками.
6 Суспільний рух у 30—40-х рр. XIX ст. в Російській імперії. Правління Миколи I було періодом політичної реакції. Глибокі соціальні суперечності обумовили виникнення в 30— 40-х рр. XIX ст. різних напрямків суспільного руху,
XIX ст. серед лібералів сформувалися різні бачення шляху розвитку Росії. Вони розділилися на слов’янофілів (слов’янолюбів) та західників. Слов’янофіли підкреслювали самобутність шляху розвитку як російського, так і будь-якого іншого народу. Петро I, запроваджуючи в Росії європейські досягнення, порушив її природний шлях розвитку. Слов’янофіли вбачали можливість уникнення згубного західного шляху в селянській громаді, православ’ї та морально-релігійних якостях російського народу. Політичним ідеалом слов’янофілів було самодержавство допетровських
часів, коли царі правили, спираючись на підтримку народу, час від часу
скликаючи земські собори. Вони виступали за негайну ліквідацію кріпосного права шляхом реформ. До основоположників слов’янофільства належали Олексій Хом’яков, Іван Киреєвський, Юрій Самарін та інші. Західники вважали, що європейська цивілізація єдина, і штучне відокремлення будь-якого народу призведе до його занепаду. Західники звеличували роль Петра I в російській історії та схвалювали здійснені ним за європейськими зразками перетворення. Головною метою Росії, на їхню думку, є приєднання до європейського Заходу. При цьому вирішальне значення вони надавали не вірі, а розуму і на противагу селянській громаді висували вільну особистість. Політичним ідеалом західників була конституційна монархія західноєвропейського зразка з обмеженням влади монарха парламентом, гарантіями свободи слова, друку, недоторканності особи та гласності суду. Опозиційно ставлячись до урядової політики, вони виступали за ліквідацію кріпосного права згори, вважали, що влада має змінити російську дійсність шляхом реформ. Основоположниками поглядів західників вважалися Тимофій Грановський, Сергій Соловйов, Костянтин Кавелін тощо.
Іншими представниками опозиційних сил
радикали, які обстоювали необхідність зміни державного устрою Росії шляхом революції. Не поділяючи надій на реформування Росії існуючою владою, вони вважали, що лише завдяки революції буде знищено самодержавство та кріпосне право. Після цього необхідно створити нове соціалістичне суспільство, вільне від будь-яких форм гноблення людини
Кримська війна 1853—1856 рр. — війна, розпочата Росією проти Туреччини за панування в чорноморських протоках і на Балканському півострові. Пізніше перетворилася
на війну Росії з коаліцією у складі Великої
Британії, Франції, Османської імперії та Сардинського королівства.
образило те, що турецький султан передав це право католикам.
ді, оголосили війну. Згодом
приєдналося Сардинське королівство. Погрожувала війною й Австрія. Під міжнародним тиском Росія вивела війська з Молдавії та Валахії.
Тим часом командування англо-франко-сардинської армії розробило план експедиції до Криму. У вересні 1854 р. десант союзників, який прибув на парових броньованих суднах, висадився на півострові. Росій-
раніше фортецю Карс і передавала Південну
християнами Молдавії, Валахії та Сербії. Союзники залишали Севастополь і Кримський півострів. Чорне море оголошувалося нейтральною територією, Росія позбавлялася права утримувати тут свій військово-морський флот. Поразка в Кримській війні стала для російської влади переконливим свідченням необхідності подолання відсталості країни.
!
?
Висновки
У суспільно-політичному житті Австрійської імперії в 1815— 1847 рр. панували консервативні тенденції, уособленням яких стала діяльність К. Меттерніха.
Слов’янські землі у складі Австрійської імперії в цей період охопило національне відродження.
У Російській імперії в цей час тривала політична реакція. Головною проблемою стало реформування життя країни. Проте правлячі кола не наважувалися на перетворення, що обумовлювало поступове відставання Росії від провідних держав Заходу. Поразка у Кримській війні чітко показала цю тенденцію.
Запитання і завдання
1. Коли К. Меттерніх став канцлером Австрійської імперії? 2. Назвіть імена «будителів» слов’янських народів. 3. Хто був правителем Російської імперії в 1825— 1855 рр.? 4. Хто розробив «теорію офіційної народності»? 5. Коли відбувалася
самодержавство, народність» мали стати «розумовою
й визвольні національні рухи. У другій половині 40-х рр. XIX ст. у Франції загострилася соціально-економічна ситуація. Кілька неврожайних років призвели до підвищення цін на хліб. У 1847 р. Францію, як і інші країни Європи, охопила економічна криза, унаслідок чого стали закриватися банки, фабрики, заводи, ремісничі майстерні, почали зростати ціни. Значно збільшилася кількість безробітних. Загальне
Наляканий король Луї Філіпп оголо-
сив про згоду виконати вимоги по-
встанців, однак це їх не задовольнило. 24 лютого 1848 р. повстанці оточили королівський палац Тюїльрі й стали вимагати зречення короля. Луї Філіпп був змушений підписати акт
відмови від престолу та рятуватися втечею. Повсталі парижани захопили залу
засідань Палати депутатів і, погрожуючи застосувати силу, почали вимагати створення нового уряду із представників опозиції. Цю вимогу було виконано. 25 лютого 1848 р. Тимчасовий уряд проголосив Другу республіку та затвердив її червоно-біло-синім прапором. Із поваленням Липневої монархії революція 1848 р. у Франції завершилася.
2 Друга республіка у Франції. Після встановлення Другої республіки Тимчасовий уряд скасував дворянські титули, запровадив свободу друку, політичних зборів і призначив на основі загального виборчого права для чоловіків віком від
зборів, які мали розробити нову конституцію.
Для працевлаштування безробітних запровадили систему громадських робіт. Для цього створили так звані «національні майстерні», де людей забезпечували роботою, сплачуючи за неї 1—2 франки на день. Однак коли витрати на утримання «національних майстерень» досягли 14 млн франків, уряд їх закрив. Відповіддю на це стало повстання 23—26 червня 1848 р. в Парижі, у якому взяли участь близько 50 тис. робітників. Повстання відрізнялося надзвичайною жорстокістю з обох
закріплювала загальне виборче право для чоловіків, що досягли 21-річного віку. 10 грудня 1848 р. відбулися перші вибори президента Республіки. Перемогу на них здобув 40-річний принц Луї Наполеон Бонапарт (1808—1873), племінник Наполеона І, отримавши три чверті всіх голосів виборців. Вони вірили, що Луї Наполеон відновить велич країни та буде піклуватися про потреби пересічних французів. 2 грудня 1852 р. у
король силою розігнав парламент. Тим часом незадовго до цього, у травні 1849 р., у Пруссії за новим виборчим законом ліквідували завойоване народом загальне виборче право й запровадили нову систему, що ґрунтувалася на майновому цензі. Об’єднання Німеччини парламентським шляхом, через волевиявлення народу, у роки революції 1848—1849 рр. зазнало невдачі. У політичній сфері єдиним здобутком стало прийняття прусської Конституції. Надії на об’єднання країни німецькі патріоти стали пов’язувати з Пруссією — єдиною державою, здатною силою об’єднати Німеччину.
4 Революція в Австрії. Революція в Парижі сколихнула Відень. 13 березня 1848 р. в австрійській столиці відбулися маніфестації під гаслами «Конституція!», «Свобода!», «Геть Меттерніха!». Імператор Фердінанд I під тиском віденців відправив канцлера К. Меттерніха у відставку, пообіцяв скликати парламент і запровадити конституцію. Конституція Австрійської імперії, оприлюднена 25 квітня 1848 р., проголошувала свободу слова, друку, зборів і відповідальність уряду перед парламентом (рейхстагом), який складався із двох палат — сенату й палати депутатів. Члени палати депутатів обиралися, однак виборче право поширювалося лише на власників нерухомого майна. Вища виконавча влада залишалася за імператором. Переважну більшість австрійських патріотів це не влаштовувало, і боротьба не припинялася. 15—26 травня 1848 р. в столиці відбулися нові революційні виступи. Імператор Фердінанд I був змушений надати повстанцям письмову згоду на запровадження загального виборчого права. Революційні виступи охопили слов’янські землі у складі імперії
становили селяни. Одним із перших важливих рішень рейхстагу стало скасування панщини за сплату компенсації землевласникам. Завдяки здобутій прихильності селянських депутатів уряд провів через рейхстаг рішення про фінансування каральних експедицій
імператором став його 18-річний племінник
Йосиф I (1848—1916 рр.). Він відмовився від поступок, зроблених його попередником під тиском революційних подій. 7 березня 1849 р. він розпустив рейхстаг і призупинив дію Конституції. Революція завершилася поразкою, в Австрії запанувала реакція.
5 Революція в Угорщині. Угорська революція розпочалася 15 березня 1848 р. виступами радикальної молоді, очолюваної поетом Шандором Петефі. Вони вимагали надання угорцям громадянських прав і свобод, створення власного самостійного
лем-президентом Угорщини було обрано керівника національно-визвольної боротьби угорців Лайоша Кошута (1802—1894). Франц Йосиф звернувся по допомогу в придушенні волелюбних угорців до російського імператора Миколи I. У результаті російської
військової інтервенції угорська армія 13 серпня 1849 р. капітулювала. Розпочалися жорстокі розправи з учасниками революції. Після її поразки революційний рух в Австрійській імперії почав поступово вщухати.
6
Революція в Італії. В Італії революція розпочалася повстанням 12 січня 1848 р. в Палермо на острові Сицилія, яке завершилося перемогою. Війська неаполітанського короля залишили острів. Звістка про успіхи повстанців активізувала діяльність італійських патріотів. У лютому-березні 1848 р. в Папській області, Тоскані й Сардинському королівстві були даровані конституції, обрано парламенти й сформовано уряди з поміркованих лібералів. 18 березня 1848 р. під впливом звісток
поразки сардинській армії та відновили свою
Північною Італією. У середині листопада 1848 р. спалахнуло народне повстання в Римі. Папа Пій IX був змушений погодитися на скликання Установчих зборів. 9 лютого 1849 р. вони позбавили Папу світської влади
нікчемність зради. Він порушив письмову домовленість
починати атаку раніше понеділка, якої ми
з ним. Повстаньте, римляни! На стіни, до брами, на барикади! Доведемо противнику, що навіть за допомогою зради не можна перемогти Рим. Нехай кожна людина
візьме в руки зброю та йде в бій, нехай кожен вірить у перемогу. Право перемо
же, і вічний сором нехай вкриє союзників Австрії. Хай живе республіка! ? 1. У чому була складність ситуації
закликали римлян?
Висновки Революції 1848—1849 рр. у європейських
збільшення представництва у
тя різних верств
фуртським парламентом? 3. Коли розпочалася революція в
завершилася революція в Італії?
6. Як пройшла революція 1848 р. у Франції? 7. Охарактеризуйте зміни, які відбулися у Франції після революції 1848 р. 8. Чому, на вашу думку, не відбулося
об’єднання Німеччини в 1848—1849 рр.? Поясніть свою точку зору. 9. Охаракте
ризуйте революцію 1848—1849 рр. в Австрійській імперії. 10. Якими,
держав владі однієї найсильнішої. Послідовники цього напрямку поділялися на прибічників великонімецької концепції об’єднання (утворення Великої Німеччини, до якої мала увійти Австрійська імперія), і малонімецької концепції (об’єднання німецьких держав навколо Пруссії, за винятком Австрії). У 50—60-х рр. ХІХ ст. Митний союз, у якому головувала Пруссія, а Австрія не брала участі, став центром, навколо якого формувалося спільне економічне життя німецьких земель.
Об’єднання Німеччини. Перехід Пруссії до рішучих дій на шляху
2
об’єднання Німеччини пов’язаний із діяльністю видатного німецького політика Отто фон Бісмарка (1815—1898).
Отто фон Бісмарк походив із заможного
Європи.
24 вересня 1862 р. прусський король Вільгельм І призначив О. фон Бісмарка міністром-президентом (главою уряду). Своїм основним завданням останній вважав об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю», тобто силовим шляхом.
Із першої промови О. фон Бісмарка перед депутатами ландтагу (парламенту) Пруссії 30 вересня 1862 р. Німеччина дивиться не на лібералізм Пруссії, а на її могутність; нехай Баварія, Вюртемберг, Баден ідуть на поступки лібералізму,
яку відіграє Пруссія. Кордони Пруссії за Віденськими договорамидомовленостями не сприяють здоровому державному життю, не промовами й
заявив: «Необхідно, щоб Німеччина стала сильною, щоб вона була здатною втримати в шорах обидві войовничі й амбітні держави — Францію і Росію». У 1864 р. О. фон Бісмарк перейшов до активних дій. Після нетривалої війни з Данією Пруссія отримала Шлезвіг,
ного удару О. фон
завдав Австрії. 8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн. У відповідь Австрія оголосила війну Пруссії. Вирішальна битва австро-прусської війни, у якій перемогу здобула прусська армія, відбулася 3 липня 1866 р. в селі Садова
ких держав, а через деякий час ще чотири. Очолював союз прусський король. Депутатів рейхстагу (законодавчого органу) Північнонімецького союзу обирали в усіх державах, що входили до нього, на основі загального виборчого права для чоловіків. Уряд очолював канцлер, призначений прусським королем за згодою
звільнення «згори» завдяки боротьбі, якою керуватиме Сардинське королівство (П’ємонт), і бачили майбутню об’єднану Італію монархією. Поразка революції 1848—1849 рр. викликала розчарування багатьох італійських патріотів в ідеалах радикальних демократів. Так, Дж. Гарібальді та його прибічники дійшли висновку про необхідність союзу з поміркованими лібералами та П’ємонтом у боротьбі за об’єднання Італії. Із 1852 р. прем’єр-міністром П’ємонту став відомий представник поміркованих лібералів граф Камілло Кавур (1810—1861).
П’ємонтський аристократ Камілло Кавур
одним із визначних державних діячів Італії ХІХ ст. Із 1847 р. він видавав
з конституційною формою
економікою. Діяльність уряду
економічному піднесенню Сардинського королівства, завдяки чому було посилено його обороноздатність, збільшено й переозброєно п’ємонтську армію.
П’ємонт узяв участь у Кримській війні проти Росії, відправивши до Криму 15 тис. солдатів. Завдяки цьому сформувався союз Сардинського королівства та Франції. У липні 1858 р. на таємній зустрічі К. Кавур домовився з Наполеоном ІІІ про допомогу у звільненні від австрійців Ломбардії та Венеції. За це П’ємонт
королівства. Проте здійснити це К. Кавур зміг лише після згоди Наполеона ІІІ, віддавши йому Савойю та Ніццу. У квітні 1860 р. спалахнуло народне повстання на острові Сицилія. Місцеві радикали, очолювані Дж. Мадзіні, звернулися по допомогу до Дж. Гарібальді. Прибуття Дж. Гарібальді на Сицилію вилилося в загальне повстання проти влади неаполітанського короля. Вирішальна битва відбулася в травні 1860 р. під Калатафімі. Здобувши в ній перемогу, уже з 10 тис. солдатів
Апеннінського півострова. 7 вересня 1860 р. війська Дж. Гарібальді тріумфально увійшли до Неаполя. Король утік, а його армія капітулювала. Дж. Гарібальді проголосили тимчасовим
обох Сицилій від імені сардинського короля. Ситуацією на півдні Італії вирішив
конавши Наполеона ІІІ, що гарібальдійці збираються рухатися на Рим, де перебували
чим, він наказав сардинській
на якому неаполітанці й частина захопленої сардинцями
майнового цензу виборче право отримали лише 2,5 % населення країни. Наполеон ІІІ до появи Італійського
бутнього суперника
у Європі поставився прохолодно. У Римі він продовжував тримати французький гарнізон, що заважало завершенню
об’єднання Італії. Проте французи не змогли перешкодити приєднанню до Італії Венеції, яке відбулося за допомогою Пруссії. У квітні 1866 р. було укладено пруссько-італійський договір
спільні
проти Австрії. У червні того ж року, коли розпочалася австро-прусська війна, італійські війська увійшли до Венеціанської області. За
стрія
тиною Папської області. Об’єднання Італії завершилося в 1870 р., коли після поразки у франко-прусській війні та краху Другої імперії французький гарнізон залишив Рим. 20 вересня 1870 р. армія Дж. Гарібальді увійшла до міста, яке стало столицею Італійського королівства. Папські володіння відтепер обмежувалися Ватиканським палацом.
! Висновки У результаті об’єднання Німеччини та Італії було відновлено історичну справедливість: два численні й давні народи Європи отримали власну державність. Подолання політичної роздробленості створило сприятливі умови для розвитку німецького та італійського народів.
У Німеччині об’єднання відбулося «згори», в Італії завдяки об’єднанню дій «згори» і «знизу».
Об’єднані Німеччина та Італія розгорнули боротьбу за гідне місце серед провідних
те-
цих земель, дух вільного підприємництва, який панував у США, робили їх привабливими для переселенців. У 1820—1856 рр. до країни емігрувало понад 4,2 млн осіб. Із XVII ст. до Північної Америки завозили негрів-рабів з Африки.
державу Ліберія. Аболіціоністи збиралися викуповувати в плантаторів рабів, звільняти їх і перевозити сюди. Однак ця ідея не набула розвитку. Із заснуванням у 1852 р. «Американського товариства боротьби з рабством» і початком видання тижневика «Ліберейтор» («Визволитель») (1831—1865 рр.) аболіціонізм перетворився на вагомий чинник суспільного життя США, що об’єднував близько 250 тис. противників рабства в країні. У 1840 р. у США виникла «Партія свободи», що розгорнула боротьбу проти рабства. Переважна більшість лідерів аболіціонізму на чолі з Вільямом Гаррісоном, засновником тижневика «Ліберейтор» і майбутнім президентом США, вважала, що з рабством необхідно боротися виключно моральним осудом, не застосовуючи силу. Однак частина аболіціоністів, очолювана відомим діячем визвольного руху чорношкірого населення США Фредеріком Дугласом, вважала збройну боротьбу єдиним дієвим засобом у справі скасування рабства. У 1838 р. у Північній Кароліні виникло «Товариство підземної залізниці», за допомогою якого
чорношкірих рабів до Канади.
рабів. Повстання було придушено, а Дж. Брауна страчено. У роки
війни 1861—1865 рр. пісня «Тіло Джона Брауна» стала гімном військ Півночі.
Корінне населення Америки
різними шляхами позбавляли їхніх земель і, незважаючи на опір, поступово витісняли на захід. У 30-х рр. XIX ст. всіх індіанців, що залишилися на схід від річки Міссісіпі, силою переселили до резервацій — територій, відведених для проживання індіанців, за межами яких їм заборонялося перебувати. Характерною рисою американського життя XIX ст. стало
цям,
темпами. Вирішальне значення у промисловій революції мали робоча сила, техніка, інтелект і капітали з Європи. Перші парові машини, що використовувалися на текстильних фабриках, завозилися до країни з Англії наприкінці 80-х рр. XVIII ст., незважаючи на заборони британського уряду. На середину XIX ст.
вітрі) за 32 години.
У результаті
та
робітники. Праця в промисловості в той час була тимчасовою з метою накопичення коштів. Американці були дуже рухливими. Вони легко змінювали місце проживання та заняття, якщо бачили можливість отримати більший прибуток.
2
Політичне життя США. Політичне життя Сполучних Штатів характеризувалося формуванням двопартійної системи. Завдяки цій системі виборну посаду обіймав представник партії, що отримала відносну більшість голосів виборців. Першими політичними партіями США стали федералісти (послідовники Джорджа Вашингтона, які виступали за міцну федеральну владу, захищали інтереси торговельної та фінансової буржуазії, а також частково багатих плантаторів) і демократичні республіканці (прибічники Томаса Джефферсона, які виступали за зміцнення влади штатів і спиралися на підтримку фермерів та інших верств населення із середніми прибутками).
У 1828 р. утворилася Демократична партія, яка існує в США й сьогодні. Вона не повністю наслідувала політику демократичних республіканців, але також підтримувала ідею збільшення повноважень влади штатів. За часів президентства
Демократи вважали, що
штат має самостійно вирішувати, чи дозволяється на його території рабство. Республіканці не вимагали негайного скасування рабовласництва, однак виступали за його непоширення на нові землі Заходу.
3
Територіальна експансія США. У 1803—1867 рр.
погодилися визнати існуючий кордон і відмовилися від своїх намірів. У 1818 р. британці віддали їм свою колонію Ред-Рівер. У 1813—1819 рр. США частинами окупували
Останнім великим придбанням США стали Аляска та Алеутські острови, куплені в 1867 р. в Російської імперії за 7,2 млн доларів.
4 «Доктрина Монро». У перші десятиліття XIX ст. народи Латинської Америки охопила визвольна боротьба, результатом якої стало здобуття ними державної незалежності. Тогочасний президент США федера-
ліст Джеймс Монро (1817—1825 рр.) визнав нові незалежні держави. Однак Священний союз у цей час вирішив повер-
нути колишні іспанські колонії в Латинській Америці.
Це не відповідало планам Великої Британії щодо розви-
тку торгівлі з регіоном. Вона збиралася своїм флотом захищати власні комерційні інтереси на Американському
континенті. Адміністрація США, у свою чергу, не бажала збільшення англійських володінь в Америці. Президент США вирішив оприлюднити свою позицію із традиційним посланням Конгресу й
ло обурення простих фермерів, які вимагали від влади заборонити поширення рабства
США було обрано лідера Республіканської партії Авраама Лінкольна. Республіканці були прибічниками
спільними керівними органами, створений із певною метою, переважно зовнішньополітичною та воєнною.
Громадянська війна — збройна боротьба за державну владу між соціальними групами
всередині країни.
Громадянська війна 1861—1865 рр. у США —
війна між 11 рабовласницькими штатами
події започаткували Громадянську війну 1861—1865 рр. у США. Під час війни Північ мала перевагу над Півднем за кількістю населення та економічним потенціалом. Однак
У війну на боці Конфедерації могла втрутитися Велика Британія, яка не бажала втрачати своїх постачальників бавовни та ринки збуту товарів на Півдні. У таких умовах адміністрація А. Лінкольна почала діяти більш рішуче. У травні 1862 р. Конгрес США прийняв закон про гомстеди (сімейні ферми). Так, будь-який американець, якщо він не воював проти Півночі, міг отримати землю з державного фонду і стати її власником за умови, що оброблятиме її п’ять років. Цей закон забезпечив підтримку федерального уряду в аграрних штатах Заходу.
22 вересня 1862 р. А. Лінкольн оголосив, що з 1863 р. рабство
на Півдні скасовується, а колишні раби як вільні громадяни можуть вступати до федеральної армії.
Із Прокламації про звільнення рабів президента А. Лінкольна (1863 р.) Я, Авраам Лінкольн, президент Сполучених Штатів, владою головнокомандувача армії і флоту… наказую й оголошую, що всі особи, які вважалися рабами… від цього часу і в подальшому вільні, і що виконавча влада Сполучених Штатів, із військовою та морською владою включно,
наприкінці війни у федеральній армії було близько 200 тис. чорношкірих солдатів. Від цього часу громадянська
стала боротьбою не лише за збереження єдності
рр.
федеральної армії. Під наглядом командувачів округів у кожному штаті на основі загального виборчого права (включно з неграми) обиралися місцеві законодавчі збори, які розробляли нові демократичні конституції. Вони мали затвердити прийняті Конгресом США в червні 1866 р. 13-ту
поправку до Конституції про скасування рабства та 14-ту поправку, за якою право голосу надавалося всім чоловікам — жителям США віком від 21 року (за винятком індіанців). Після цього бунтівні штати Півдня знову приймалися до Союзу, а військова адміністрація ліквідовувалася.
Після виконання умов «Закону про воєнну реконструкцію» Конгрес знову відновив у складі Союзу в 1868 р. Арканзас, Південну Кароліну, Північну Кароліну, Луїзіану, Джорджію, Алабаму та Флориду, у 1870 р. — Міссісіпі, Техас і Віргінію. Під час здійснення реконструкції Півдня землі всіх плантаторів, які брали участь у війні, було примусово продано. У результаті на Пів-
дні значно збільшилася кількість фермерських господарств. Одночасно із цим чимало колишніх рабів, не маючи освіти, спеціальності, землі
й засобів до існування, були приречені
на злидні та економічну залежність від білих. У результаті цього афроамериканці, як тепер називали колишніх негрів-рабів, втрачали політичну активність і ставали джерелом постійного соціального напруження в регіоні. У 1866 р. на Півдні виник Ку-клуксклан таємна організація, метою якої було протидіяти реконструкції Півдня шляхом поширення переконань у перевазі білої людини. Члени товариства, одягнені в білі балахони з каптурами, залякували афроамериканців, перешкоджаючи їх участі в голосуванні. У зв’язку з проявами ними актів насильства до чорношкірих у 1870—1871 рр. були прийняті закони щодо припинення діяльності товариства. У 1872 р. федеральна влада, вважаючи основні завдання реконструкції Півдня виконаними, здійснила кроки для досягнення примирення з колишніми противниками. Конгресом було прийнято «Закон про загальну амністію», який відновлював у політичних правах усіх колишніх прибічників Конфедерації, за винятком 500 осіб. На президентських
Запитання і завдання
1.
таке
8. Як відбувалося збільшення території США
11.
ЕкономічнаСоціальнаВнутрішньополітичнаЗовнішньополітична
12. Покажіть на карті атласу основні територіальні
13. Об’єднайтеся
14.
1
Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної та Центральної Америки та островів Карибського моря. Європейські колонізатори, що панували тут упродовж трьох століть,
(східної) частин, а
поділялася на британське, нідерландське й французьке колоніальні володіння. В усіх колоніях європейців у Латинській Америці влада належала колоніальній адміністрації, що призначалася
ня іспанських колоній
7,5 млн осіб складали індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від білих та індіанців), мулати (народжені від білих і чорношкірих) і самбо (нащадки чорношкірих й індіанців), 3 млн осіб — креоли (білі, які народилися в колоніях). Населення
Вирішальне значення для становища людини в Латинській
бо та індіанці. Нижчими за всіх вважали чорношкірих, що походили від негрів-рабів, завезених з Африки. Переважна більшість індіанців перебувала у власності держави. Вони сплачували подушну подать, відробляли обов’язкову трудову повинність, безкоштовно працюючи в копальнях, на будівництві тощо. Змінювати місце проживання без
викликали високі податки, дозвіл вивозити свою продукцію лише до метрополій, існування державних монополій (виключних прав) на продаж солі, тютюну та інших товарів. Оскільки креолам заборонялося обіймати адміністративні посади, вони виступали за надання колоніям самоуправління.
2 Повстання на острові Гаїті. Перший успішний у Латинській Америці антиколоніальний виступ розпочався в західній французькій частині колонії Сан-Домінго на острові Гаїті. Тут зосереджувалося близько 500 тис. негрів-рабів і мулатів, якими володіли 4—5 тис. родин плантаторів. Жахливі умови праці на цукрових плантаціях часто були причиною невдоволень. Звістки про події в охопленій революцією Франції мали значний вплив на ситуацію в колонії.
22 серпня 1791 р. на острові спалахнуло повстання, у якому взяли участь понад 10 тис. рабів. До них приєдналися «марони» (утеклі чорношкірі раби) і «маленькі білі» (дрібні фермери, наймані робітники, ремісники). Очолив повстанців колишній раб Франсуа Домінік Туссен (близько 1743—1803), якого пізніше стали називати Лувертюром (від франц. — відкриття) за те, що він відкрив усім шлях до свободи. Ватажок повстанців виявив неабиякі здібності полководця та політика. Шляхом здійснення блискавичних кампаній
оголосив себе довічним
недоторканність приватної власності. За Францією зберігалася лише формальна влада над країною. Перший консул Наполеон Бонапарт у 1802 р. вирішив відновити контроль Франції над Гаїті,
Битва в СанДомінго. 1845. Художник Януарій Суходольський ? Яку інформацію про битву можна отримати за ілюстрацією?
Ініціаторами національно-визвольної боротьби латиноамериканських колоній виступили креоли. На початок XIX ст. креоли стали усвідомлювати себе не європейськими переселенцями, а латиноамериканцями, корінними жителями цієї землі, що мають виключне право визначати її долю. Поштовхом до початку боротьби стали
— наднаціональний релігійноетичний рух, прихильники якого за
кликали до морального вдосконалення людей та об’єднання їх на принципах свободи, рівності та братерства.
Мірандою (1754— 1816). Таємні
(ложі) діяли на всьому континенті. Вони нелегально видавали й поширювали документи Великої французької революції кінця XVIII ст., пропагували ідеї здобуття незалежності від метрополії та побудови власної державності за зразком США.
дозволили
йому відіграти вирішальну роль у Війні за незалежність. Саме тому вдячні нащадки надали йому почесний титул «Визволитель».
5 липня 1811 р. в Каракасі Національний конгрес проголосив створення незалежної республіки Венесуела. Її Конституція визначила основні громадянські права, скасувала дворянські титули та феодальні повинності. Однак нова влада не ліквідувала рабство і не
рів-креолів, залучили їх на свій бік. Поразки
У 1816 р. розпочався новий
іспанців. Того ж року було ухвалено рішення об’єднати звільнені землі у федеративну республіку Велика Колумбія. Президентом країни тимчасово обрали С. Болівара. Війна з перемінним успіхом тривала протягом 1812—1816 рр. У цей самий час на півдні Латинської Америки відбувалася визвольна війна. 9 липня 1816 р. тут було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати (від 1826 р. — Аргентина). На початку 1817 р.
генерал-креол Хосе Франсіско де Сан-Мартін (1778—1850), зібравши сильну армію, здійснив надзвичайно важкий перехід через гірські пасма Анд до Чилі. Повстанці розгромили іспанські війська. 5 квітня 1818 р. було проголошено незалежність
релос (1765—1815). У 1813 р.
Мексики, але через два роки іспанці розгромили їх і відновили своє панування. Політична нестабільність у метрополії та постійні репресії спонукали місцеву креольську верхівку до поновлення боротьби. Нове антиіспанське повстання очолив полковник-креол Агустін
в 1821 р. до
Жуана VI (1816— 1826 рр.) правлячі
Висновки На середину 20-х рр. XIX ст. Латинська Америка фактично звільнилася від колоніального панування. Першою країною регіону, де внаслідок перемоги національно-визвольного повстання скасували рабство та встановили республіку, стала Гаїті.
Унаслідок перемоги Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці утворилися нові держави: Мексика, Сполучені провінції Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Болівія, Чилі, Сполучені провінції Ла-Плати, Уругвай і Парагвай.
У Бразилії місцева аристократія домоглася перетворення країни на незалежну імперію.
Ліквідація колоніального режиму та здобуття політичної незалежності дозволили латиноамериканським країнам звільнитися від багатьох обмежень і розпочати
Запитання і завдання
1. Коли розпочалося повстання на острові Гаїті?
1.
2.
3. Поясніть значення
і
індустріальне суспільство, громадянське рівноправ’я, парламентська демократія, революція, нація, інтервенція, терор, диктатура, термідоріанці, консульство, імперія, громадянські права, «Кодекс Наполеона», наполеонівські війни, «сто днів», Священний союз, промислова революція (переворот), урбанізація, міграція, консерватизм, лібералізм, націоналізм, радикалізм, соціалізм, ідеологія, реставрація, чартистський рух, тредюніони, карбонарії, західники, слов’янофіли, «Весна народів», Кримська війна, громадянська війна, реконструкція Півдня.
4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) прослідкуйте, як змінювалися кордони країн Європи
XVIII — на початку XIX ст. Визначте, унаслідок яких
лося; 2) визначте, які територіальні
шеннями
нально-визвольних рухів у Європі в 1815—1847 рр.; 4) покажіть нові держави, що утворилися в
в 1815—1847 рр.; 5) покажіть країни, охоплені національно-визвольною боротьбою в період «Весни народів»; 6) покажіть кордони Німецької імперії та Італійського королівства в 70-х рр. XIX ст.; 7) покажіть місця основних подій, пов’язаних із
незалежні держави, що утворилися в Латинській
5.
6.
7.
IІI. ЄВРОПА ТА АМЕРИКА
в останній третині XIX — на початку XX ст.
§ 15. Основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку провідних країн
Західної Європи та Америки
1. Що таке промислова революція (переворот)? Коли і де вона почалася? 2. Якими були результати та наслідки промислової революції (перевороту)? 3. Покажіть
на карті провідні країни світу в першій половині XIX ст. 4. Назвіть панівні тенденції соціальноекономічного та політичного розвитку в першій половині XIX ст. 1 Розвиток промисловості. Друга половина XIX
рактеризувалися подальшим розвитком індустріального суспільства у провідних країнах світу. За цей період
промисловість.
ст.
готової продукції через єдину систему збу
ту. Члени синдикату зберігають виробничу
самостійність, але втрачають комерційну.
Трест — монополістичне об’єднання, у ме
жах якого всі учасники повністю втрачають
самостійність, як виробничу й комерційну, так і юридичну. Керує трестом головна компанія або правління.
Картель — монополістичне об’єднання, учасники якого укладають між собою дого
вір про регулювання обсягів виробництва, умов збуту й найму робочої сили з метою
отримання монопольного прибутку. Члени картелю зберігають виробничу та комерційну самостійність.
Значні фінансові ресурси, зосереджені в руках вузького кола банкірів і промисловців, зумовили посилення їхньої ролі в політичному житті суспільства. Цей вузький прошарок дістав назву фінансової олігархії. Створення великої машинної індустрії
серйозним випробуванням принципу ринкової економіки — вільної конкуренції. Вона спричинила й зміну ділових відносин між підприємцями. В окремих галузях господарства монополісти почали обмежувати вільну конкуренцію, а іноді й гальмували поширення прогресивних технологій. Проте монополізація не знищила конкуренцію, а лише перенесла її в іншу площину: боротьба між монополістичними об’єднаннями розгорталася вже на світовому ринку. Стрімке зростання промисловості, з одного боку, зумовило
умови. У відповідь на захист національного виробництва ставала держава, яка почала обмежувати доступ іноземних товарів. Така державна політика, що змінила вільну торгівлю (фрітредерство), дістала
. Обмеження торгівлі, висока вартість доставки товару і, відповідно, зростання собівартості зумовили появу нового явища в економічному розвитку. Замість вивезення товару промислово розвинені країни почали вивозити
капітал до тих країн, де прибуток був знач-
но вищим. Лідерами у вивезенні капіталу були Англія, Франція, Бельгія, США тощо. Ще однією важливою тенденцією в роз-
витку провідних країн світу було зростання ролі держави в економічних процесах. Державні субсидії (виплати), замовлення, регулювання ставали вагомими чинниками економічного розвитку, особливо в тих країнах, де промисловий розвиток розпочався пізніше, — Німеччині, Росії, Італії, Австро-Угорщині, Японії.
Зростання ролі держави зумовило збільшення частки державних службовців, які обслуговували державний апарат (чиновники) або виконували соціальне замовлення держа-
ви (учителі, юристи тощо).
Завершення становлення нової економіки спричинило значні соціальні зміни. Сформувалися основні групи індустріального суспільства — підприємці та наймані робітники. У середовищі різних соціальних груп зароджувався прошарок суспільства,
достатком,
рівнем освіти та статусом у суспільстві. Чим ширшою є база середнього класу, тим більш стабільне суспільство.
2 Розвиток сільського господарства.
господарстві, починаючи із 70-х рр. XIX ст. вразила тривала криза. Через розвиток транспорту сільськогосподарська продукція із США, Канади, Аргентини, Австралії стала значно дешевшою за європейську. Європейські селяни, задавлені конкуренцією, масово розорювалися, продавали свої ділянки, майно й переселялися до міст, де поповнювали лави бідняків. В Англії такий прошарок суспільства, як селянство, узагалі зник. Ті, хто зміг витримати
ва (метрополія) із залежними територіями (колоніями), які зазнають нещадного пограбування та експлуатації.
У політичному житті важливу роль
відігравати родова аристократія, яка становила основу
та державної бюрократії, і буржуазія, що сформувалася внаслідок промислової революції. Більшість населення була усунута
в політичному житті. Поява монополій обумовила зміни в політичному розвитку провідних країн світу. На межі XIX—XX
імперіалізму. На стадії імперіалізму в політичному та економічному житті провідних країн світу панівні позиції посіла фінансова олігархія, що зосереджувала у своїх руках повний контроль над промисловим і фінансовим капіталом.
Унаслідок економічних змін, які
відбулися під впливом промислової рево-
люції, найчисленнішим класом суспільства стали наймані робітники. На відміну
від селян і ремісників, вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існування. Вони заробляли на життя, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, і були постійними жертвами нестійкого розвитку ринкової економіки: економічні піднесення змінювалися кризами. Природне прагнення робітників соціальної стабільності викликало масовий робітничий рух, панівною ідеологією яко-
діяльності.
Імперіалізм
Соціал-демократія — загальна
робітничих партій, створене в 1889 р. у Парижі.
го в другій половині XIX ст. став марксизм. У 1868 р. англійські профспілки об’єдналися в Британський конгрес тред-юніонів. Перша соціалдемократична партія виникла в Німеччині в 1875 р. У 80-ті рр. XIX ст. такі партії були створені в Бельгії, Англії, Нідерландах, Австрії та інших країнах. Соціал-демократи своєю метою вважали захист інтересів людей праці, перш за все робітників, і боротьбу
рух.
шився процес створення колоніальних імперій?
Практичне заняття
Еволюція європейської
1. Що таке соціалізм? Якими були його ідейні засади? 2. Що таке марксизм? Якими були його ідейні засади? 3. Що таке соціалдемократія? 4. Коли
За що вони виступали? Мета: на підставі аналізу наведеного тексту визначити, у чому полягала еволюція того
часної європейської соціалдемократії; шляхом дискусії сформувати уявлення про
значення еволюції європейської соціалдемократії для становлення громадянського рівноправ’я та парламентської демократії в країнах Заходу. ? Завдання для підготовки до практичного заняття
1. Підготувати повідомлення за темами: «ІІ Інтернаціонал», «Соціалреформізм».
2.
1.
2.
3.
4. Ознайомтеся
завдання.
5. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
Практика робітничого руху та революційної
наприкінці XIX ст. засвідчила, що частина положень теорії марксизму в реальному житті не спрацьовує, а теоретична спадщина містить багато суперечностей. Висновки «Маніфесту Комуністичної партії» не підтверджувалися життям: становище пролетаріату не погіршувалося, сам по собі капіталізм не зникав тощо.
Із часом ставало зрозумілим, що життя складніше за схеми теоретиків марксизму. Спроби його прибічників перейти від теорії до практики й розпочати перебудову суспільства одразу
Едуард Бернштейн та Карл Каутський у 1910 р.
? Однимдвома реченнями
дайте характеристику
діячам, зображеним
на ілюстрації.
Праві марксисти визнавали лише ідеї, до яких К. Маркс і Ф. Енгельс прийшли наприкінці свого життя, і мали намір ревізувати (від латин. revisio — перегляд) чимало положень марксизму відповідно до нової ситуації в суспільстві. Центристи, у свою чергу, прагнули дотримуватися засад марксизму без будь-яких відхилень і змін. Так, Едуард Бернштейн (1850—1932) доводив, що з розвитком капіталізму його соціально-економічна система набуває
думку, проявляється в ослабленні періодичних криз,
соціальні реформи.
цим соціал-демократи, на його думку, не повинні йти для цього на співробітництво з буржуазними урядами. Соціалістична революція, вважав К. Каутський, не може відбутися швидко,
літтями політичної та
можливості, що повалення капіталістичного ладу відбудеться без
ції, якщо
чії (фракції) у РСДРП (від 1917 р. — самостійна політична партія, очолювана В. Леніним).
Поняття «більшовик» виникло на II з’їзді РСДРП (1903 р.) після того, як прихильники В. Леніна здобули більшість голосів, а їхні
противники — меншість (меншовики).
диктатуру пролетаріату, про те, що капіталістичне суспільство незабаром загине. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в міжнародній соціал-демократії розгорнулася
тобто трудящих класів». У чому полягає еволюція поглядів на державу К. Каутського
порівняно з уявленнями про неї засновників марксизму? 3. «Демократія, — вважав К. Каутський, — створює можливість знищити демократичним шляхом… коріння політичної влади великих експлуататорів. Зі знаряддя придушення експлуа
тованих вона починає перетворюватися на засіб їх звільнення…». У чому сутність
нового розуміння демократії К. Каутським? Що воно могло змінити в тактиці соціалдемократів? 4. «Усі результати досліджень Маркса та Енгельса, — вважав Е. Бернштейн, — можуть зберегти свою достовірність, якщо їх не зуміють спростувати нові наукові дослідження, оскільки ані марксизм, ані будьяка інша система поглядів не може володіти абсолютною істиною». Яким є ваше ставлення до цього твердження? Чи погоджуєтеся ви з
це об’єднання здійснювалося?
Франко-німецька (франко-прусська) війна. Причиною франко-німецької (франко-прусської) війни стало суперництво між Францією та Пруссією за панування в Центральній Європі. Франція, яка остерігалася зміцнення Пруссії, намагалася перешкодити
1
Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського престолу. У 1868 р. в Іспанії відбулася революція, унаслідок якої королеву Ізабеллу II було позбавлено влади. Народ вимагав республіки, а правлячі кола Іспанії тим часом вели пошуки нового
гельм I надіслав французькому послу «Емську депешу», підкориговану канцлером О. фон Бісмарком. У ній, зокрема, містилася фраза про те,
кінця XVIII ст. вона завоювала репутацію
патріотичного режиму. 16 вересня 1870 р.
прусські війська з’явилися на підступах
до Парижа. Місто було повністю блокова-
но. 27 жовтня 1870 р. французька армія,
оточена в Меці, капітулювала.
Лише завдяки надзвичайним заходам
наприкінці 1870 р. вдалося сформувати
нову 220-тисячну армію. Однак цього бу-
ло замало, щоб урятувати країну. Залиша-
лося закликати народ Франції до загальнонародної війни за визволення країни.
Однак побоювання того, що національновизвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792—1793 рр., стримувало владу від таких дій. Уряд дійшов висновку, що немає іншого виходу, як укласти мир на умовах, запропонованих Пруссією. Проте зробити цей крок у тих умовах означало для уряду підписати собі смертний вирок. Тому він вдавав національну оборону, за що дістав назву «уряду національної зради». Однак прусська армія не наважувалася відразу йти на штурм Парижа, а вдалася до тривалої облоги. 325-тисячне вороже військо оточило місто й наприкінці грудня 1870 р. почало обстрілювати його з важкої артилерії.
Громадян найбільше непокоїли
та втрати, а загроза голоду й холоду взимку. У січні 1871 р. на одного жителя видавалося 300 грамів хліба на день. На дрова було порізано
паризьких бульварів. Щоб відвернути загрозу масових
вимагати виплат за борговими зобов’язаннями та
уряд
до завершення війни. Проте це не могло зупинити зростання соціальної напруженості в місті.
Невдоволення парижан почало набирати політичного
Усю відповідальність за поразку у війні, зловживання, голод вони небезпідставно покладали на уряд. Невдоволення іноді виливалося у стихійні повстання.
За таких умов головне своє завдання уряд вбачав
тим, що вона значною мірою була
суперечностями індустріального суспільства. Їй передували
Національної
бів до існування. Коли Національні збори скасували відстрочення з погашення заборгованості, за лічені дні до виплати було пред’явлено 150 тис. боргових зобов’язань. 18 березня 1871 р. за наказом уряду війська здійснили спробу захопити артилерію Народної гвардії, що розміщувалася на Монмартрському пагорбі. Рух урядових військ перепинили жінки, які вранці займали черги до хлібних крамниць, і солдати відступили без
Проте сталося так, що генерали К. Леконт і К. Тома потрапили до рук гвардійців та були розстріляні. Через це А. Тьєр віддав наказ про евакуацію урядових установ до Версаля. Разом з урядом
самоврядування
нальної гвардії успіху не мали.
У виборах, що відбулися 26 березня 1871 р., взяли участь 229 тис. осіб із внесених до списку 485 тис. громадян. До Комуни обрали 86 осіб, із яких 20 відразу подали у відставку. 16 квітня 1871 р. було проведено додаткові вибори. Членами Комуни стали різні за професією громадяни лікарі, журналісти, робітники, чиновники. У політичному відношенні вони належали до різних течій. Політичні розбіжності ускладнювали роботу Комуни, ставили під загрозу її єдність і навіть існування. Комуна заявила про свої наміри здійснити глибокі перетворення: регулярну армію мав замінити озброєний народ; проводилася демократизація державного апарату, що передбачала виборність і змінність чиновників; ліквідовувався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вводилася також нова організація праці. На підприємствах установлювався робітничий контроль. Частина підприємств передавалася робітничим кооперативам. Запроваджувалося безкоштовне обов’язкове світське навчання. Нагальними були реформи, спрямовані на задоволення потреб населення, а саме: ліквідація заборгованості з квартирної плати;
переваги. 21 травня 1871 р. нарешті настав злам. Війська версальців вдерлися до Парижа. Останній форт, який захищали комунари, капітулював 30 травня 1871 р. 72-денна влада Паризької комуни скінчилася. Під час придушення Паризької комуни загинуло близько 880 версальців і 20—35 тис. комунарів.
Зі звернення Комуни до французького народу 19 квітня 1871 р.
Чого домагається він [Париж]?
Визнання та зміцнення республіки…
Повної автономії комун на всьому просторі Франції…
Невід’ємними правами Комуни є…
Повна гарантія свободи особи, свободи совісті й свободи праці.
Постійна участь громадян у справах Комуни…
Організація
дітей віком від 6 до 13 років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків.
Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи Великої фран
цузької революції кінця XVІII ст. Від неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий прапор, національний гімн «Марсельєзу», національне свято 14 липня — день узяття Бастилії.
Незважаючи на усунення монархістів від влади, наприкінці XIX ст.
в політичному житті Франції головною проблемою залишалася боротьба між республіканцями та монархістами. Останні протягом 70—90-х рр. XIX ст. прагнули підірвати прихильність до республіканської форми правління, використовуючи як легальні, так і нелегальні методи боротьби. За короткий проміжок часу Францію сколихнули три потужні політичні кризи: справа Буланже
генерала Жоржа Буланже. Ставши лідером опозиції («Комітет протесту»), яка об’єднала невдоволених правлінням республіканців, Ж. Буланже готував політичний переворот, але змову було викрито й доведено зв’язок генерала з монархістами. Під загрозою арешту Ж. Буланже втік до Бельгії, знеславивши і себе, і свій рух, який невдовзі занепав. У 1895 р. спалахнула чергова
урядова криза, пов’язана з корупційним скандалом навколо Панамського каналу. На його будівництво було залучено кошти приватних осіб. Керівники акціонерного товариства витратили значну частину грошей, зібраних від продажу акцій, та опинилися
єврейських банкірів. Його засудили й заслали на один з островів Французької Гвіани. Незабаром з’ясувалося, що винуватцем був дворянин угорського походження майор Фердінанд Естергазі, однак справу Дрейфуса не було переглянуто. Під тиском громадськості військові
свавілля судових органів та антисемітизм (вороже
визнано, що непорушність прав людини та громадянина
Республіки і має дотримуватися повсюдно. Оскільки дрейфусарів вважали лівими, а антидрейфусарів — правими,
стали ототожнювати з лівими силами. До справжніх республіканців зараховували
Напередодні парламентських виборів 1902 р. колишні дрейфусари — соціалісти, радикали й ліві республіканці
до страйкового руху.
Важливою в політичному житті
стала подія, яка увійшла в історію під назвою «казус Мільєрана». У 1899 р. лідер французьких соціал-реформістів Александр Мільєран прийняв пропозицію обійняти посаду міністра торгівлі, тоді як у жодній країні світу міністрів-соціалістів тоді ще не було. Вчинок (казус) Мільєрана викликав неоднозначну реакцію серед соціалістів. Зрештою вони розкололися на дві групи — міністеріалів на чолі з лідером соціалістів Жаном Жоресом, які підтримали А. Мільєрана, і антиміністеріалів, які засудили цей
Однак коли ліві партії стали відігравати провідну роль у політичному житті Франції, суперечності поступово вщухли. Таким чином, у результаті бурхливого політичного життя у Франції без революційних заворушень утвердилися принципи демократії та прав людини, за які боролося не одне покоління французьких революціонерів.
5
Особливості економічного розвитку. В останній чверті XIX ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 43 % її населення було зайнято в сільському господарстві. У країні збереглася значна кількість дрібних підприємств ремісничого типу з невеликим числом робітників. Більшість таких підприємств виробляли знаменитий французький шовк, одяг, взуття, вина, парфуми тощо. Саме вони були головними експортними товарами країни.
Негативний вплив на розвиток промисловості країни мала низька купівельна спроможність селян. Приблизно 85 % селянських господарств мали наділи від 1 до 10 гектарів і, відповідно, не могли купувати сучасну сільськогосподарську техніку, добрива. Тому
була дорожнеча сировини порівняно з Німеччиною та Англією. Як і в інших провідних країнах, наприкінці XIX ст. у Франції розгортався процес монополізації. Проте за рівнем концентрації виробництва держава поступалася США, Німеччині, Англії. Символом успіхів Франції в економічному розвитку стало відкриття в 1889 р. в Парижі Всесвітньої виставки, присвяченої століттю взяття Бастилії. Знаменита Ейфелева
(73
XIX ст. головною державою,
6
суперником у боротьбі за колонії спочатку вони вважали Англію. Однак після утворення в 1882 р. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) більшість французьких політиків дійшли висновку, що головна небезпека для Франції надходить від Німеччини. Переважаюче становище у виробленні зовнішньої політики посіли континенталісти. У 1891—1893 рр. було укладено російськофранцузький союз. Угода з Англією 1904 р. про врегулювання територіальних претензій у Північній Африці й на Далекому Сході поклала край англо-французькому суперництву
у створенні
(«сердечна згода»). У 1907 р. до неї долучилася Росія. Вважаючи зіткнення з Німеччиною неминучим, французький уряд розпочав будівництво великого флоту, військової авіації та модернізацію армії. Постійно зростали й військові витрати, які становили третину бюджету країни.
Політичний діяч Е. Етьєн про мету колоніальної політики Франції (1894 р.) Яка наша мета? Ми створили і ми маємо намір зберегти й розвивати колоніальну імперію,
заявити, що коли є виправдання витратам і людським жертвам, яких вимагає створення наших колоніальних володінь, то воно полягає в надії на те, що французький промисловець, французький торговець зможуть спрямувати в колонії надлишки французького виробництва. ? Поміркуйте, що ставив собі за мету французький уряд, здійснюючи колоніальну експансію.
У другій половині XIX ст. Франція здобула нові колонії в Південно-Східній Азії: у 1862 р. — Кохінхіну (Південний В’єтнам); у 1863 р. — Камбоджу; у 1883 р. — Аннам (Центральний В’єтнам); у 1884 р. — Тонкін (Північний В’єтнам); у 1893 р. — Лаос. Усі ці території були об’єднані під єдиною назвою Французький Індокитай.
!
Висновки
Після поразки у війні з Пруссією
сати принизливий мир, за умовами
зас і Лотарингію.
В останній чверті XIX ст. Франція пройшла складний
новлення ліберально-демократичних цінностей, долаючи корупцію у вищих колах влади.
В економічній сфері Франція посіла третє місце серед європейських держав після Англії та
уряду), скликати й розпускати парламент, що складався із двох палат. Верхня палата (бундесрат), або Союзна рада, до якої призначалися представники всіх монархій і вільних міст (58 членів). Нижня палата (бундестаг) обиралася загальним голосуванням. Однак жінок і військовослужбовців було позбавлено виборчого права. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, які він приймав, мав затверджувати імператор. На момент створення Німецької імперії в парламенті більшість належала представникам Консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів (прусських землевласників), великих промисловців і фінансистів.
Опонентами консерваторів була Ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. У 1881 р. утворилася Католицька партія. Вона виступала на захист католицького населення Німеччини, і тому опинилася в опозиції до уряду. В опозиції перебувала і Соціал-демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті й виражала інтереси робітничого класу. Канцлеру належала величезна влада. Жодні поразки на виборах не могли вплинути на нього, оскільки призначення канцлера цілком залежало від імператора. Цю посаду політичний діяч О. фон Бісмарк робив під себе, поклавши в основу принцип правління імперією об’єднанням імператор канцлер. Крім того, він залишив за собою посаду міністра закордонних справ Пруссії та міністра-президента Пруссії. Прийняття Конституції було лише першим кроком у формуванні імперських органів влади й системи управління. Цей процес розтягнувся до 1878 р. і дістав назву ліберальної ери. У цей період було засновано єдині імперські
осіб у мирний час), єдиний внутрішній ринок, єдину банківську й фінансову систему, мережу залізниць тощо.
2
Особливості економічного розвитку. Після об’єднання Німеччини склалися кращі умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислової революції й утворення єдиного загальнонімецького ринку, приєднання багатих на корисні копалини районів Ельзасу і Лотарингії, контрибуція у
Поміщицьке господарство поступово, еволюційним шляхом, переходило до капіталістичного, товарного виробництва.
Незважаючи на значні успіхи в розвитку промисловості, частка Німеччини у світовому виробництві становила 13 %, тоді як Великої Британії — 32 %. Однак поступово якісні та більш дешеві німецькі товари
жавах, з’явилися монополії. У 1914 р. їх налічувалося 600. 85 % фінансових капіталів контролювали вісім банків. Найвідомішими були монополії А. Круппа, Рейнсько-Вестфальський чавуноливарний картель, Німецький союз прокатних заводів, Рейнсько-Вестфальський кам’яновугільний синдикат тощо. 3 Політика канцлера О. фон Бісмарка. Першим німецьким імператором був король Пруссії Вільгельм
громадянського шлюбу, передбачалася державна реєстрація
Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських
Франції. Правлячі
ідею спільної російсько-німецької
би проти соціал-демократії та взагалі революційного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць таку саму угоду уклали Росія та Австро-Угорщина. Так утворився
австрійські відносини.
7 жовтня 1879 р. Німеччина
союз, що свідчило про
в
Владнавши справи на континенті, у 80-х рр. XIX ст. О. фон Бісмарк почав приділяти більше уваги колоніальним загарбанням. У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно-Західної Африки (Намібія) і Центральною Африкою (Того, Камерун). Наступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїка). Так виникла Німецька колоніальна імперія. Німеччина отримала всі необхід-
пролетаріату, соціалістичну революцію), стала зразковою для всієї європейської соціал-демократії. Після скасування «Виключного закону проти соціалістів» теоретичною основою Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) була Ерфуртська програма (1891 р.), яка відповідала основним положенням марксизму, але стала більш поміркованою. Німецькі соціалдемократи були наймогутнішою робітничою партією Європи. На початку XX ст. СДПН налічувала 1 млн членів і мали найбільшу
ламенті — 109
із 397. У 1899 р. один із лідерів і теоретиків соціал-демократії Е. Бернштейн у книзі «Передумови соціалізму і завдання
регляду
ал-демократії.
була
Бернштейн), центристів (А. Бебель, К. Каутський) і лівих (К.
Союзу трьох імператорів. Вільгельм II негативно оцінював «Виключний закон проти соціалістів», і, як уже згадувалося, його довелося скасувати, а О. фон Бісмарк у 1890 р. пішов у відставку. Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася. «Ми вимагаємо для себе місця під сонцем», — заявив новий канцлер Бернхард Бюлов, висловлюючи інтереси німецьких промислових, фінансових і військових кіл. Ідеологічним підґрунтям
загарбання англійських і французьких колоній та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), захоплення частини Росії — Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід.
Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, — уря-
довим курсом.
У 1913 р. військові витрати становили 50 % бю-
джету. З ініціативи міністра флоту адмірала Альфреда Тірпіца Німеччина почала створювати величезний
ськовий флот, який за кількістю
незабаром став другим після британського.
Висновки
Вільгельм ІІ
го піднесення економіки Німеччини, особливо її новітніх галузей: хімічної, електротехнічної, машинобудівної.
Два десятиліття після об’єднання напрямок розвитку Німеччини визначав канцлер О. фон Бісмарк. Завдяки його політиці вдалося консолідувати (згуртувати) країну, розв’язати основні внутрішні суперечності та проблеми.
риси були притаманні розвитку економіки Німеччини після об’єднання? 4. Назвіть основні напрямки політики, що проводив канцлер О. фон Бісмарк. 5. Які колоніальні придбання здійснила Німеччина наприкінці XIX ст.? 6. Якими є основні положення доктрини пангерманізму? 7. Що зумовило
морів». Одночасно в економіці Англії почали проявлятися деякі негативні тенденції. Зростання промислового виробництва (2,1 %) було нижчим, ніж в інших країнах (у США — 4,2 %, у Німеччині — 4,1 %). Технічне обладнання на багатьох заводах застаріло, і
ваним ринком збуту та джерелом
Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Головним лідером консерваторів був син літератора,
Лібералів підтримувала більшість великої та середньої буржуазії, а
робітників. Керівником Ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого підприємця Вільям Гладстон.
Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму
вагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.
Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи й соціального законодавства. У 1867 р. консервативний уряд Б. Дізраелі здійснив парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. У 1871 р. його змінив ліберальний уряд В. Гладстона, що офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах до парламенту було введено таємне голосування. У відповідь консерватори
робочого дня 54 годинами на тиждень та охорону дитячої праці. Прийняття на роботу
нилося десяти років, заборонялося. Натомість ліберали в 1884 р. провели ще одну виборчу реформу. Вона надала право голосу більшості робітників і селян.
Наприкінці XIX ст. розширення прав робітничих організацій зумовило розгортання подальшої боротьби робітників за свої соціальні й полі-
тичні права. На чолі цієї боротьби були профспілки — тред-юніони, об’єднані з 1886 р. в Британський конгрес
? Дайте стислу характеристику діячам, зображеним на ілюстраціях.
У той самий час в Ірландії селяни, керовані «Земельною лігою», розгорнули боротьбу проти англійських лендлордів. Вони нищили їхні маєтки, урожай, худобу. Одним із нових методів боротьби став бойкот. У 1886 р. уряд В. Гладстона вирішив внести до парламенту закон про гомруль, але його було відхилено. Це призвело до поразки лібералів на виборах. До влади майже на 20 років
Кінець XIX — початок XX ст. були періодом піднесення
соціалістичну партію, що намагалася очолити робітничий рух, але успіху не мала.
4
Реформізм. Піднесення робітничого руху та загострення боротьби за соціальні права
привели найбільш далекоглядних діячів Ліберальної партії до розуміння необхідності соціальних реформ, які б полегшили становище робітництва, обмежили привілеї багатіїв і не допустили можливості соціального вибуху. Одним із провідних ідеологів і практиків ліберального реформізму був Девід Ллойд-Джордж (1863—1945). Син учителя, адвокат за фахом, талановитий промовець, далекоглядний політик, Девід Ллойд-Джордж уперше потрапив
Девід ЛлойдДжордж
парламенту в 1890 р. 27річний громадський діяч незабаром став
для жінок заборонялася. Потерпілі від нещасних випадків на виробництві отримували право на безкоштовне лікування та допомогу з інвалідності. У 1908 р. парламент ухвалив закони про 8-годинний робочий день для гірників і про пенсії за старістю для працюючих. Потім було впроваджено допомогу з безробіття та в разі хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій
Зовнішня та колоніальна політика Англії. У сфері зовнішньої політики правлячі кола
рівноваги», згідно з яким жодна держава не
тинентальній Європі.
Африки, англійці в 1899 р. розпочали війну з двома невеликими південноафриканськими державами — Трансвааль та Оранжевою республікою, багатими на золото й алмази. Їх населяли бури — вихідці з Голландії, які колонізували ці території, а місцеве населення перетворили на рабів. У 1902 р. Трансвааль та Оранжева республіка стали частинами Британської імперії. Зваживши на інтереси білого населення цих колоній, Англія вирішила надати їм права домініонів — самоврядних частин Британської імперії зі своїми парламентом та урядом. Це дало змогу бурам із часом стати панівною силою в політичному житті колоній, які в 1910 р. було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС). Статус домініону отримали всі колонії, заселені білими переселенцями: Канада (1867 р.), Австралія (1900 р.), Нова Зеландія (1907 р.).
Домініони брали участь в імперських конференціях, на яких обговорювалися питання оборони, зовнішньої та торговельно-фінансової політики.
Крім колоніальних загарбань, Англія активно долучилася до розподілу сфер впливу в Китаї, Ірані, Таїланді (Сіамі), Туреччині, боролася за ринки Латинської Америки. !
Висновки
?
справедливим
вислів, що
імперією
Наприкінці XIX ст. стали проявлятися всі ознаки втрати Англією промислової першості.
була колоніальна імперія. Колонії були основним джерелом
9. Чому наприкінці XIX
11.
заплатила за це високу ціну: дві війни проти Австрії,
давалися відсутність значної промислової бази, низький
війну та укладав мир, призначав прем’єр-міністра.
За Конституцією всі громадяни були рівними перед законом, їм гарантувалися основні права і свободи. Значну роль у політичному житті країни відігравала католицька церква. У 1871 р. король підписав закон, за яким папа римський оголошувався особою священною і недоторканною. На утримання папського двору держава виділяла необхідні кошти, але його територіальні володіння обмежувалися Ватиканським палацом і ще кількома будівлями. Папа мав право підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами. Після утворення єдиної держави політичну боротьбу між собою вели дві партії (точніше, політичні блоки): Історична права, або «праві», та Історична ліва, або «ліві». «Праві» представляли інтереси земельної аристократії, фінансистів, «ліві» — промисловців. Почергово доступаючись до влади, вони були спільні в прагненні перетворити Італію на велику державу. Основні розбіжності між ними полягали в поглядах на внутрішню політику. Наприкінці XIX — на початку XX ст. із розширенням виборчих прав кількість політичних партій зросла. У 1892 р. виникла Соціалістична партія італійських трудящих (із 1895 р. — Італійська соціалістична партія), у 1895 р. — Італійська республіканська партія, яка, крім республіканських ідеалів, обстоювала демократичні й соціалістичні права, а також радикальна, що продовжувала революційні традиції Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді. Після сходження на папський престол Пія X активно долучилася до політичної боротьби католицька церква, із політичної діяльності якої було знято заборони. Ці партії істотно не змінили співвідношення сил між «лівими» і «правими», які були уособленням ліберального й консервативного напрямків розвитку.
2 Економічний розвиток. Об’єднання
Селяни в соборі Св. Петра в Римі.
1871. Художник Кілі Халсвіль
створило умови для активного економічного розвитку. Проте стартові можливості вияви-
Перший
Перший
Трудова еміграція — явище економічного життя, яке характеризується
від’їздом працездатного населення з районів аграрного перенаселення чи економічного занепаду для заробітку або постійного проживання до інших територій, країн.
Так, у сільському господарстві великі поміщицькі господарства втягувалися в ринкові відносини, відбувалася його спеціалізація та вирізнення трьох головних галузей: зернової; вирощування винограду, цитрусових і маслин; скотарства. Наприкінці XIX ст. держава почала активно втручатися в економічні процеси. На її кошти створювалася мережа залізниць, видавалися дотації (грошова допомога) та державні замовлення великим промисловцям. Частина
150
акціонерні товариства контролювали цілі галузі промисловості.
однією особливістю
розвитку країни
Північ країни була промислово розвиненою, із відносно високим рівнем життя та зайнятості населення, тоді як Південь залишався аграрним придатком із низьким життєвим рівнем населення та
позаекономічних
селянства. Протягом 1900—1914 рр. випуск промислової продукції
Надлишок робочої сили призвів до масової трудової еміграції до США, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бразилії, Аргентини. Загалом Італію залишили 7,7 млн осіб. Проте це
не вирішило проблеми безробіття та злиденності населення більшої частини країни, особливо на Півдні та на острові Сицилія.
З одного боку, еміграція стала наці-
ональною трагедією, оскільки країна втрачала найбільш активну, працездатну частину населення; з іншого — Італія отримувала додаткові капітали за рахунок грошей, які
емігранти переказували на батьківщину своїм родичам. Однак усі виїхати не могли й не бажали. Злиденне становище доводило населення до відкритого прояву невдоволення: спалахували страйки робітників (Мілан, 1898 р.), селянські повстання (острів Сицилія, 1893—1894 рр.). Актом помсти за тяжку долю своїх співвітчизників за океаном і вдома стало вбивство короля Умберто І (1878—1900 рр.) емігрантом, що повернувся зі США, анархістом Гаетано Бреші.
4
Ліберальна ера Дж. Джолітті. Події, які відбувалися наприкінці XIX ст., примусили правлячі кола розпочати реформи. Ці реформи, що розгорнулися на початку XX ст., увійшли в історію як Ліберальна ера, або «Ера Джолітті», за прізвищем політичного діяча Джованні Джолітті. Йому судилося відіграти вагому роль в історії Італії цього періоду. Ставши в 1903 р. прем’єрміністром, Дж. Джолітті започаткував масштабні
реформи, які вивели італійське суспільство на новий рівень
Убивство короля Умберто І. Невідомий художник
стабільність та економічне зростання були занадто хиткими,
міста Адуа 17-тисячна італійська армія була розгромлена 100-тисячною абіссинською (ефіопською). Цю поразку сприйняли як національну ганьбу: командувача військ засудили, прем’єр-міністр пішов у відставку. Від планів створення колоніальної імперії тимчасово довелося відмовитися. У європейських справах зовнішньополітичний курс визначався укладеним у 1888 р. союзницьким договором із
Угорщиною, спрямованим насамперед проти Франції. Антифранцузький характер зовнішньої
правлячі кола вдалися до ліберальних реформ. Проте
Із кінця XIX ст. Італія долучилася до колоніальних завоювань європейців. Проте значних успіхів на цьому шляху досягти не вдалося. До Першої світової
Загальна вартість промислової продукції США вдвічі перевищувала вартість німецької та майже у 2,5 разу — англійської. Провідну роль в американській промисловості відігравали добре оснащені великі підприємства. Вони становили лише 2,2 % від загальної кількості підприємств, а виробляли половину промислової продукції. Великі підприємства нерідко об’єднувались у трести, які монополізували виробництво основних товарів. На
XX ст. найбільший
мали нафтовий трест Джона Рокфеллера (виробляв 90 % нафтопродуктів) і металургійний трест Джона Моргана (виплавляв 66 % сталі). На
2
Політичне життя та суспільні рухи в США. В останній чверті XIX ст. у США остаточно утвердилися республіка президентського типу та двопартійна система. Прихильники політики Півночі США склали основу Республіканської партії, а Півдня — демократичної. До 80-х рр. XIX ст. при владі майже беззмінно перебували республіканці. Потім на десятиліття їх змінили демократи. До початку XX ст. різниця між Республіканською та Демократичною партіями практично зникла, обидві вони обстоювали тогочасний суспільний і державний устрій США.
Швидкий економічний розвиток спричинив появу «великих грошей», що призвело до зростання корупції. Значна кількість державних посад стали прибутковими для тих осіб, що їх обіймали. Державний апарат працював неефективно. Права простих громадян постійно порушувалися, процвітало хабарництво. Таке становище викликало масштабний суспільний рух за реформи, спрямовані на демократизацію. Наприкінці XIX ст. серед американських фермерів виник масовий рух проти залізничних, промис-
лових і торговельних монополій. Поступово набирала
ваги Популістська («народна») партія, яка виступала проти монополій. Популісти вимагали націоналізувати залізниці, телеграф і телефон, конфіскувати надлишки землі, збільшити податки з багатіїв. На базі цієї партії згодом сформувався рух прогресистів за демократизацію виборчої системи, зниження податків, установлення урядового контролю над трестами. Деякі прогресисти вимагали впровадження в США системи соціального страхування на зразок європейської та прийняття закону про 8-годинний робочий день.
Видатним лідером прогресистів був губернатор штату Вісконсін Роберт Лафоллет, якого згодом обра-
ли сенатором. У своєму штаті він провів демократич-
ну податкову реформу, установив контроль над міським транспортом
окремого проживання та розвитку
чорного населення. Існували школи, магазини, ресторани, кав’ярні, цілі квартали тільки для білих. Таке становище не могло влаштовувати чорношкіре населення США, і вони розпочали боротьбу за свої права. Особливої організованості вона набула з початку XX ст. Члени жіночих організацій (суфражистки
Наприкінці XІX ст. у США бу-
ли започатковані реформи, які посту-
пово демократизували життя в країні.
Першим вагомим кроком стала бороть-
ба із засиллям монополій. У 1890 р.
Конгрес прийняв антитрестівський закон, який запропонував сенатор Джон
Шерман. Закон Дж. Шермана передба-
чав кримінальне покарання підприємців за змову щодо встановлення єдиних цін. Таким чином, свобода й демократія
в країні пов’язувалися зі збереженням
конкуренції в економіці США.
3 «Справедливий курс» Т. Рузвельта.
Вибух під час зіткнень на Хеймаркетсквер у Чикаго 3 травня 1886 р.
Прихильником прогресистів оголосив себе президент Теодор Рузвельт (1858—1919). Прийшовши до влади 1901 р., він провів низку реформ, які започаткували його реформаторську діяльність («прогресивна ера»). Основна ідея Т. Рузвельта полягала в тому, що держава, усупереч доктрині лібералізму, має регулювати розвиток економічних і трудових відносин, а саме: узяти під контроль діяльність трестів та обмежити негативні її прояви — схильність до ліквідації конкурентів, встановлення монопольного становища
ринку тощо. Він вважав за необхідне регулювати відносини між працею й капіталом, щоб усунути загрозу соціальних революцій. У посланні Конгресу 1902 р. T. Рузвельт заявив про готовність уряду бути проміжною ланкою між робітниками й підприємцями, проводити «справедливий (чесний) курс» у робітничому питанні. Першим прогресистським заходом Т. Рузвельта був судовий процес 1901 р. проти залізничної компанії, яку контролював Дж. Морган (її було звинувачено в монополії, що
На виборах 1908 р. президентом США було обрано кандидата
Він стверджував, що морська могутність — це
головний чинник, який визначає долю країни в боротьбі за життя та право на існування. На його думку, щоб забезпечити США перемогу в боротьбі з іншими націями, є тільки один практичний вихід: створення сильного військово-морського флоту, будівництво нових баз, захоплення колоній, завоювання віддалених земель та утвердження панування на морі.
Із кінця XIX ст. правлячі кола США почали активно втілювати в життя ідеї А. Мехе-
на. У 1898 р. США розв’язали війну проти Іс-
панії, яка придушувала антиколоніальне повстання на Кубі. Приводом до війни став вибух на американському крейсері «Мен» у порту Гавани. Флот США розгромив іспанські ескадри поблизу Куби та Філіппін. Іспанія була змушена піти на укладення миру. За мирним договором Куба оголошувалася незалежною. США отримали острів Пуерто-Рико в Карибському морі, а в Тихому океані — Філіппіни, острів Гуам, згодом — Самоа та Гаваї.
Президент Т. Рузвельт продовжив експансіоністську політику, що дістала назву «політики великого дрючка»
втіленням стали дії щодо Куби й Колумбії. У 1902 р. США поширили на Кубі поправку
якою їй заборонялося укладати
туди війська. У 1903 р. США запропонували Колумбії проект
його відхилила. Тоді США підтримали панамських повстанців, які
проголосили республіку Панама. У спеціально відведеній зоні під охороною американських військ було побудовано канал
км. «Політика великого дрючка» викликала невдоволення в країнах Латинської Америки. Президент США В.
ту населення. Завдяки реформаторській
Запитання і завдання
Однак поступове поширення в російському суспільстві розуміння необхідності ліквідації кріпацтва не
гострих суперечок про те, як це зробити.
Кріпосне право в Російській імперії
скасовано «Маніфестом 19 лютого 1861 р.», підписаним у цей день Олександром II. Одночасно він затвердив «Положення», що містило 17 актів, за якими здійснювалася селянська реформа. За «Маніфестом» селяни отримували особисту свободу й деякі громадянські права — одружуватися, відкривати торговель-
ні й промислові підприємства, укладати майнові угоди тощо. У «Поло-
женні» визначалися розміри земельних наділів, повинності, викупна операція тощо. Термін викупу землі у власність чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75—80 % вартості селянського наділу поміщику грошима або цінними паперами
виплачувала держава, а решту — сам селянин. Виплачена поміщику державою сума стягувалася із селянина протягом 49 років у розмірі 6 % річних. Усього селянам до-
велося заплатити близько 1,5 млрд карбованців (за ринкової вартості землі близько 500 млн карбованців).
Незважаючи на те що після реформи 1861 р. залишилися великі поміщицькі землеволодіння, реформа усунула перешкоду для швидкого економічного розвитку країни. На селі з’явилися заможні селяни і бідняки. Завдяки цьому фабрики й заводи отримали
джерело надходження дешевої робочої сили. Водночас реформа сприяла збільшенню внутрішнього ринку, що стало стимулом для розвитку промислового виробництва.
Селянська реформа 1861 р. та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії мали характер запізнілої модернізації, здійсненої владою під тиском історичних обставин. У 1864 р. за земською реформою
За зразком земської в 1870 р. відбулася міська реформа. У містах виникли безстанові органи міського самоврядування (думи), що обиралися на основі майнового цензу. У свою чергу, думи створювали виконавчі органи — міські управи. Міське самоврядування опікувалося благоустроєм міста, охороною здоров’я, народною освітою тощо.
Судова реформа 1864 р. ліквідувала дореформений становий негласний суд (суд був окремим для кожного стану, судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників). Нові судові статути проголошували
Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував
лів від усіх станів
Особливості розвитку порефор-
2
меної Росії. Реформи забезпечили швидкий розвиток капіталістичних відносин у Росії, що, у свою чергу, створило передумови для здійснення індустріалізації.
Проте Росія залишалася аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався за прусським зразком — поміщицькі господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це забезпечувало формування в Росії капіталістичних відносин за недостатнього первісного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер селянської реформи й відіграв роль первісного нагромадження, а також створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою. Проте розвиток капіталістичних відносин стримувався низкою чинників. Збережена селянська громада гальмувала процес майнового розшарування. До того ж у Росії відбувся демографічний вибух: до кінця XIX ст. кількість населення збільшилася вдвічі. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою велику кількість вільної робочої сили. Розвиток капіталістичних відносин проходив на тлі збереження феодальних методів експлуатації селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу господарювання. Попри це Росія впевнено нарощувала виробництво сільськогосподарської продукції, збільшуючи її експорт. У Росії пізніше за інші великі держави завершилася промислова революція (переворот), тобто перехід на машинне виробництво (90-ті рр. XIX ст.). Цей процес відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва та швидкі темпи розвитку. На 5 % підприємств працювало 54 % робітників. Початок індустріалізації характеризувався також прямим
Довжина залізничної мережі зросла з 1,5 тис. км у 1861 р.
різко зменшився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталу призвела до концентрації виробництва й появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та інших. Протягом 1899— 1908 рр. кількість підприємств зменшилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважним типом монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою галуззю стало нафтовидобування. Під час кризи яскраво проявилася інша особливість
фінансисти) і наймані робітники (пролетаріат). Особливістю підприємницьких кіл Росії була їх пов’язаність із державною бюрократією та іноземним капіталом. Основну масу населення становили селяни (77 %). У найгіршому становищі були наймані робітники (14 млн осіб), для яких єдиним засобом до існування залишалася мізерна заробітна плата. Умови праці були тяжкими. Незважаючи на встановлену в 1879 р. тривалість робочого дня в 11,5 години, 13—14-годинний робочий день ще довго був звичним явищем. Нерідко половину заробітку забирали штрафи. Заборонялося створювати профспілки. Робітники зазнавали значної експлуатації. Так, із рубля, заробленого робітником, підприємець забирав собі від 68 до 96 копійок. Широко використовувалася дитяча (із 8—10 років) і жіноча праця, яка оплачувалася вдвічі менше, ніж аналогічна чоловіча.
3
Соціальні рухи. Народництво. Реформаторські заходи влади російське суспільство здебільшого сприйняло прихильно. Проте через нерозв’язаність земельного питання, відсутність конституційно закріплених політичних прав і свобод, самодержавство царя наростало невдоволення серед різних верств населення. На чолі опозиції стали інтелігенція та студентство, які в цей час активно поповнювалися представниками різних прошарків суспільства. Серед молоді, передусім студентів, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв’язати нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання. Ідеологами цього напрямку згодом були Микола Чернишевський,
,
Герцен. У 60-х рр. XIX ст. радикально налаштована інтелігенція стала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були «Земля і Воля» (1862—1864 рр.), гурток Миколи Ішутіна, «Народна розправа» (1869 р.)
під керівництвом Сергія Нечаєва. У відповідь на репресії самодержавства революціонер Дмитро Каракозов у 1866 р. здійснив замах на царя, але невдало.
На межі 60—70-х рр. XIX ст. у Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на основі західноєвропейських соціалістичних вчень створив влас-
1881 р. Чорнопередільці продовжували сподіватися на пропагандистську роботу. Однак убивство царя нічого не змінило, а навіть погіршило становище в країні. Його наступник Олександр III (1881—1896 рр.) проводив політику контрреформ: обмежувалися навіть ті незначні демократичні здобутки, які запровадив Олександр II. Зокрема,
страйк. У 70—90-х рр. XIX ст. в Росії переважали страйки, які виникали у відповідь на погіршення економічного становища робітників. Типовим прикладом є Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися фабричного (трудового) законодавства. У цей період виникли перші робітничі організації в Одесі, Петербурзі та інших містах. На початку XX ст. робітничий рух вступив у нову фазу — боротьбу за політичні права. Перший організований політичний виступ робітників відбувся 1 травня 1901 р. на Обухівському заводі в Петербурзі. Робітники захопили завод і вчинили опір поліції та військам. Влітку 1903 р.
весь південь Російської імперії від Одеси до Баку
охоплений політичним страйком, у якому взяли участь 200 тис. осіб. Отже, за короткий час робітничий рух у Росії став впливовою, самостійною політичною силою. Криза народництва, розгортання робітничого руху привели до поширення в Росії ідеології марксизму. Першу марксистську організацію — «Групу визволення праці» — заснували в Женеві в 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та інші). Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою
25 років). У березні 1897 р. таку саму організацію створили
київські соціал-демократи. На початку березня 1898 р.
представники гуртків нелегально зібралися в Мінську і проголосили створення Російської соціал-демократичної
робітничої партії (РСДРП). На початку XX ст. завдяки діяльності
5
зовнішньої політики країни в 60-х рр. XIX ст. було скасування Паризьких статей 1856 р. Обережна та вміла політика міністра закордонних справ Олександра Горчакова дозволила Росії, використовуючи суперечності між європейськими країнами, вийти з дипломатичної ізоляції та посилити свій вплив на Балканах. Другим завданням російської
«боксерського» повстання в Китаї. Проникнення в Китай викликало
контроль над Північним Іраном, попередньо поділивши його на сфери впливу
з Англією.
У 70-х рр. XIX ст. розпочався новий
етап експансії Росії на Балканах і в Закав-
каззі, який призвів до російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Росія приєднала значні території в Закавказзі та домоглася
посилення впливу на Балканах. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Проте скористатися перемогою повною мірою Росії завадили Австро-Угорщина та Німеччина (Берлінський трактат 1878 р.).
Відновивши наприкінці XIX ст. свій статус великої держави, Росія не могла залишатися осторонь світового конфлікту між іншими великими державами. Прихильності Росії домагалися держави Троїстого союзу — Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони прагнули, щоб вона принаймні зберігала нейтралітет, тоді як Франція вбачала в Росії єдину силу, здатну стримати Німеччину. Зрештою Росія підписала союз із Францією (1891— 1893 рр.) та Англією (1907 р.).
Вибір Росії на користь Франції та Англії був зумовлений небажанням надмірного посилення Німеччини, прагненням здійснити територіальні загарбання, які не могла забезпечити Німеччина, залежністю Росії від французьких та англійських позик і капіталів.
6
Передумови та причини Першої російської революції 1905—1907 рр. Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899—1903 рр.) додалася поразка в російсько-японській війні (1904—1905 рр.), яка підірвала авторитет влади. Невирішеність аграрного питання, жахливі умови праці більшості робітників, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких
? Спираючись на ілюстрацію, складіть розповідь
У неділю 9 січня 1905 р. святково вдягнені жителі Петербурга на чолі з Г. Гапоном рушили до Зимового палацу, де їх зустрів вогонь із рушниць. Понад 1 тис. вбитих і 5 тис. поранених — таким був наслідок «кривавої неділі», що знищила віру в доброго царя. Події
змусили
кредитів Росії французькими, британськими та німецькими урядами. Вони вбачали в маніфесті запоруку впровадження конституційної форми правління в Росії та переходу до парламентаризму. По-друге, маніфест довершив розкол російської опозиції, помірковане крило якої або відкрито підтримувало його, або сприймало обережно, вважаючи, втім, що основне питання революції вже
вирішено. Радикальне крило — соціалістиреволюціонери та соціал-демократи — не пішло на згоду із самодержавством. Царизм згодом скористався із цього розколу, не виконавши більшої частини своїх обіцянок. Маніфест не зміг зняти всієї гостроти напруженості в суспільстві, революційне піднесення мас продовжувало наростати. Різко посилився також селянський рух. Для боротьби проти повсталих царський уряд використовував регулярні військові частини, вводив надзвичайний стан. Дух свободи проникнув і в казарми. Восени 1905 р. сталося 195 масових революційних виступів солдатів і матросів; деякі з них переросли в повстання, зокрема у Кронштадті (26—27 жовтня) та Севастополі (11—16 листопада). Ключовою подією революції стало збройне повстання в Москві, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. Його організаторами були більшовики. На придушення виступу було кинуто регулярні військові частини. Протягом 15—18 грудня війська розгромили сили повсталих. Окрім Москви, повстання спалахнули в Катеринославі, Харкові, Донбасі, Новоросійську, але й там їх було придушено. Після поразки грудневого збройного повстання сили революції почали слабшати, а царський уряд перейшов у наступ, узявши напрям на політичну реакцію: обмежив свободу слова, провів масові арешти.
розпустив Думу та призначив нові вибори. Невдовзі було сформовано новий уряд на чолі з П. Столипіним. II Державна дума (20 лютого — 3 червня 1907 р.) виявилася ще радикальнішою, ніж перша. У ній спалахнула гостра дискусія із двох питань: аграрного та здійснення заходів боротьби проти революціонерів. «Непокірну» Думу знову було вирішено розпустити. Формальним приводом
II видав виборчий закон, який зводив нанівець
застосовували «чорні списки». Ліквідовувалися профспілкові організації. Організаторів селянських виступів без суду та слідства забивали батогами або відправляли на заслання до віддалених губерній. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів.
діяльність виключали з університетів, віддавали в солдати. У період реакції різко скоротилася кількість членів політичних партій. Значного удару також зазнали національні рухи пригноблених народів.
10
Реформи П. Столипіна. Царський уряд розумів, що самими лише репресіями запобігти революції неможливо. Слід було створити соціальну опору монархістському режиму, яку він втратив під час революції. Для реалізації цього завдання голова уряду Петро Столипін запропонував
провести аграрну реформу.
Уряд відмовився від політики, спрямованої на збереження тогочасних аграрних відносин, і вдався до руйнування селянської громади. П. Столипін вважав безглуздям штучне стримування процесу поширення товарно-грошових відносин у сільському господарстві. Низкою законодавчих актів він дозволив закріплювати у приватну власність ділянки землі громади, що
надільну землю у власність, селянин мав можливість об’єднати свої ділянки в одну (так званий відруб), залишаючись на старому місці проживання, або ж переселитися на хутір, побудований на власній землі. Під час реформ активізував діяльність створений ще у 80-х рр. XIX ст. Селянський поземельний банк. Він скуповував за високими цінами землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки та на виплат продавав селянам. В Україні від 1906
до 1910 р. банком було придбано 480 тис. десятин землі.
Ще однією складовою реформи стало переселення на вільні землі Сибіру. Так, за Урал виїхало майже 3 млн осіб. Щоправда, 500 тисяч
реформі Росія збільшила
хліба: у 1913 р. він становив 10,6 млн тонн. Столипінська аграрна реформа започаткувала юридичне оформлення права власності на землю численного
на боротьбу. У 1905 р. в Росії спалахнула перша революція.
демократичного табору під час революції? 15. У чому полягають основні підсумки революції 1905—1907 рр.? 16. Назвіть основні риси Третьочервневої монархії. 17. Якими були мета й наслідки столипінської аграрної реформи?
18. Складіть у зошиті таблицю «Реформи 60—70х рр. XIX ст. в Російській імперії». Назва, дата початкуЗміст реформиІсторичне значення
19. Розкрийте особливості розвитку
лі. 20. Ск ладіть розгорнутий план відповіді за питанням «Боротьба народників проти самодержавства в Росії».
§ 22. Австро-Угорщина — дуалістична монархія. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр.
Утворення нових незалежних держав на Балканах
1. Якими були особливості революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії?
2. Визначте причини, основні події та результати революції 1848—1849 рр. в Угорщині. 1
Утворення Австро-Угорщини та її особливості. 50—60-ті
імперії. Вона поступово втрачала позиції впливової європейської держави. Важким ударом для країни стала поразка у війні із Францією та П’ємонтом у 1859 р.,
У лютому 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка перетворила Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію. Як дуалістична монархія вона проіснувала до 1918 р. Австро-Угорщина складалася із двох частин. Ціслентанія (Австрійська імперія) об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Силезію, Гарц, Істрію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину та Крайну. Транслейтанія (Угорське королівство) включала Угорщину, Трансильванію, Фіуме й Хорвато-Славонію. Австро-Угорщина була однією з найбільших держав Європи. На її території проживали різні народи, жоден із яких не становив більшості. Найчисленнішими були австрійці (23,5 % населення) та угорці (19,1 %), за ними йшли чехи та словаки (по 16,5 %), серби й хорвати (по 16,5 %), поляки (10 %), українці (8 %), румуни (6,5 %), словенці, італійці, німці та інші народи. Переважна більшість цих народів жили компактними групами, що сприяло розвитку національно-визвольного руху та посиленню відцентрових тенденцій. До національних суперечностей додавалися й релігійні, оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій — католицька, протестантська, православна, уніатська та інші. Територіальний устрій держави був сформований таким чином, щоб в одній адміністративній одиниці опинилися дві конкуруючі нації, одній із яких
тощо). Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів — військового відомства, іноземних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти й уряди, склад яких
господарства визначали поміщицькі маєтки, де використовувалася ручна праця найманих робітників. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансильванії майже третина оброблюваної землі належала великим поміщикам. В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що й в інших розвинених капіталістичних країнах: концентрація виробництва й капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі)
імперія в другій половині XIX ст. випередила Англію та Францію. Промислово розвиненими були Австрія й чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди й понад 90 % виробництва сталі. Однак загалом в Австро-Угорщині переважала дрібна й середня промисловість. Особливостями економіки імперії були її технологічна відсталість, погана забезпеченість сучасною технікою та відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітали активно інвестували в базові галузі промисловості — видобуток нафти, металургію, машинобудування. Промисловість і сільське господарство
працювали на потреби власного ринку. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве досягав 5 %. Бюрократизм набув нечуваних розмірів. Рівень життя в столиці
та провінційних містах суттєво відрізнявся. Загальний рівень життя залишався дуже низьким.
На початку XX ст. багатонаціональна Австро-Угорська імперія зазнавала глибокої кризи через національні та робітничі рухи. Метою національних рухів, що формувалися в другій половині XIX ст., було створення власних незалежних
права національних мов у діловодстві й армії. Цей рух очолювали культурно-освітні товариства «Національна ліга» (італійські землі), «Матице школьська» (чеські землі), «Матице словенська» (Словенія), «Народний дім» (Галичина) та інші. Зусиллями товариств засновувалися національні школи і літературні часописи. Під їхнім тиском у 1880 р. Відень був змушений встановити на чеських землях рівноправність німецької та чеської мов
р.
підписав так звані «мовні укази», які остаточно зрівняли в правах німецьку й чеську мови. В окремих національних землях утворювалися масові молодіжні організації.
но-Східній Європі, внутрішньополітичної
несення національно-визвольної боротьби
(у квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії, влітку того ж року війну проти Туреччини розпочали Сербія та Чорногорія).
наступ російських військ. Турки були роз-
громлені під Філіппополем (зараз місто
Пловдив), а потім без бою залишили Адріанополь (Едірне). Нові перемоги було здобуто на Кавказі.
Туреччина опинилася перед загрозою повного розгрому. Це налякало Англію та Австро-Угорщину, оскільки призвело б до зміцнення Росії. У Росії виник привід до нової великої війни з європейськими державами, до якої вона не була готова. Командування зупинило війська
в містечку Сан-Стефано (поблизу Константинополя), і 19 лютого 1878 р. тут було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір. Сан-Стефанський мирний договір ознаменував крах багатовікового османського панування в Південно-Східній Європі. Під зверхністю Туреччини залишалася лише незначна частина її земель, а відсутність прямого зв’язку з Боснією і Герцеговиною практично забезпечувала їхню автономію. Англія та Австро-Угорщина, невдоволені договором у Сан-Стефано, вимагали перегляду його умов на Європейському конгресі й почали погрожувати Росії війною. Царський уряд був змушений погодитися на скликання конгресу, який відбувся влітку 1878 р. в Берліні. Вигідні Росії
було змінено. Болгарію поділили на три частини, і тільки Північна Болгарія отримала власну державність. Територіальні здобутки Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію
в Єгипет. У Закавказзі за Росією залишилися лише Карс, Ардаган і Батум. Рішення Берлінського конгресу забезпечили розв’язання багатьох європейських суперечностей мирним шляхом. Вдалося порушити східне питання, яке обминули під час Віденського конгресу. Майже
ристь свого малолітнього сина
, але зберіг реальну владу. Проти політики М. Обреновича, а згодом його сина Александра, який фактично скасував
викликано тим, що Росія
гарії за Сан-Стефанським договором.
У 1885 р. в Південній Болгарії, яка ще перебувала під владою Туреччини, спалахнуло повстання. Повсталі проголосили об’єднання двох частин країни. А. Баттенберг став королем усієї Болгарії, яка об’єдналася
в березні 1886 р.
У серпні в Болгарії відбувся переворот, організований проросійськими силами. Проте новий уряд знову
представники, а новим правителем було обрано німецького принца Фердінанда Саксен-Кобурзького. Болгарія продовжувала
ву Німеччини та Австро-Угорщини.
в 1896 р. У 1908 р.
Османської імперії й була проголошена царством. Найменшою й найвідсталішою
. Тут правив князь (із 1910 р. — король) Нікола І Петрович-Негош (1860—1918 рр.). Незначна промисловість
належала італійському та австрійському капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій. На початку ХХ ст. відверте невдоволення родової (племінної) знаті змусило князя вдатися до реформ. Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія. Уся влада зосередилася в руках князя.
Скупщина стала дорадчим органом. У 1908 р. країна скасу-
вала статті Берлінського трактату про нагляд
над
менш складними були зовнішньополітичні відносини Румунії. У 1881 р. вона була
приєднується до Греції. Країну охопило патріотичне
була змушена віддати Туреччині частину Фессалії та виплатити велику контрибуцію. Таким чином, на Балканах склалася дуже непроста
приєднати «належні їм» землі. До цього
кими державами за домінування у світі.
4 Формування Балканського союзу.
він був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю Англії та
у травні 1912 р. договору. Однак кордонів Македонії визначено не було. Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти
Кордони Османської імперії в Європі на початку XX ст.
Боснія і Герцеговина, окупована АвстроУгорщиною в 1878 р., анексована в 1908 р.
Боснія і Герцеговина, окупована АвстроУгорщиною в 1878 р., анексована в 1908 р.
Новіпазарський санджак, із 1878 р. під австротурецьким управлінням, у 1909 р. повернутий Османській імперії
Новіпазарський санджак, із 1878 р. під австротурецьким управлінням, у 1909 р. повернутий Османській імперії
Острови Додеканес, окуповані
Острови Додеканес, окуповані Італією внаслідок італотурецької війни 1911—1912 рр.
Італією внаслідок італотурецької війни 1911—1912 рр.
Кордони балканських країн
Кордони балканських країн
після Першої балканської війни 1912—1913 рр. (Болгарія,
Сербія, Чорногорія і Греція
після Першої балканської війни 1912—1913 рр. (Болгарія,
Сербія, Чорногорія і Греція
проти Османської імперії)
проти Османської імперії)
Проголошення незалежності
Проголошення незалежності
Албанії 20 грудня 1912 р.
Албанії 20 грудня 1912 р.
свої війська на кордоні із Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Військо Чорногорії оточило фортецю Скадар (Шкодер).
У листопаді 1912 р. Туреччина попросила перемир’я, однак болгарський цар Фердінанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм турецьких укріплень, але невдало. Це змусило сторони сісти за стіл переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав, які фактично
Межа територіальних
1914 р.
союз, спрямований
домовилися між собою про поділ Македонії. У червні 1913 р. болгарські війська напали
уряд попросив миру, що
підписаний 10 серпня 1913 р. у Бухаресті. Згідно з договором, західна й центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська) — до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія — до Туреччини. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Піринська).
Унаслідок балканських війн докорінно змінилося становище на Балканському півострові. Туреччина, втративши майже всі свої володіння в Європі, уже не мала значення як європейська держава. Територія й населення Сербії та Чорногорії збільшилися майже вдвічі. Македонію розділили на три частини. З’явилася нова держава Албанія (1912 р.), що позбавило Сербію можливості мати вихід до Адріатичного моря. Крім Туреччини, найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло
Особливостями розвитку Австро-Угорщини були: відсутність
рі й на сході Європи; багатонаціональний характер
устрою, що поєднував елементи централізованої
монархії; інтенсивний розвиток національної свідомості народів окраїн, що зумовило їхнє прагнення створити самостійні суверенні держави. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. сприяла здобуттю
залежності низкою балканських держав. Проте національно-визвольна боротьба народів Балканського
османського панування не була завершена. Наприкінці XIX ст. на Балканах зіткнулися
1.
2.
3. Поясніть значення понять і термінів: індустріальне суспільство, корпорація, монополія, капіталізм, інвестиції, трудова еміграція, демократія, «світова політика», двопартійна система, антимонопольне законодавство, расова політика, сегрегація, міжнародний робітничий рух, Інтернаціонал, модернізація, народництво, тероризм, соціалдемократія, Паризька комуна, Третя республіка, експансіонізм, громадянська війна, дуалістична монархія, урядовий курс, соціальні реформи.
4. Як відбувалася модернізація Росії
5. Визначте
середині XIX ст.
У 1854 р. під тиском американського флоту японці
Хонсю прибула американська воєнна ескадра на чолі з комодором Меттью Келбрейтом Перрі. Він передав японцям
попросили час на роздуми. Наступного року ескадра М. Перрі
підписати договір про
2
Революція (переворот) Мейдзі. Проникнення європейців та американців до Японії підірвало авторитет традиційної влади сьогуна. Це призвело до громадянської війни (1863—1868 рр.), яка ускладнювалася втручанням іноземних держав. У 1866 р. помер сьогун Іємоті, який уособлював світську владу, а в 1867 р. — імператор Комей, який представляв релігійну владу. У країні знов спалахнула боротьба. Нового 14-річного імператора Мейдзі (Муцухіто) підтримували самураї півдня Японії, городяни, селяни.
У січні 1868 р. війська імператора, що мали європейську зброю, розгромили армію сьогуна, а в травні вступили до його столиці Токіо (Едо). Так імператор об’єднав світську й духовну владу. Роки його правління (до 1912 р.) дістали назву «Доба Мейдзі» («освічене правління»). Революція (переворот) Мейдзі започаткувала радикальні соціальні, політичні та економічні зміни в японському суспільстві. Відбулася швидка модернізація країни на основі іноземного досвіду з урахуванням національних традицій, був створений
результаті адміністративної
ринок. У 1872 р. була започаткована й освітня реформа. У Японії заснували 5,5 тис. початкових шкіл і вісім університетів
ком. Освіта
обов’язковою. У 1890 р. вийшов імператорський
було покладено початок тісним зв’язкам імператорського двору, поміщиків, національної буржуазії. За рахунок держави було створено систему транспорту та зв’язку.
Втім, у промисловості переважали дрібні підприємства. За рівнем технічного розвитку Японія значно поступалася європейським державам.
Реформи, здійснені в 70—80-ті рр. XIX ст., дали могутній поштовх до стрімкого розвитку країни та формування особливої японської моделі модернізації.
Розвитку Японії сприяла японо-китайська війна 1894—1895 рр. Здобувши
в ній перемогу, Японія отримала першу
колонію — острів Тайвань. Китай виплатив їй контрибуцію, яку було спрямовано на фінансування десятирічної програми створення важкої промисловості, що мала забезпечити новою збрєю. Флот планувалося збільшити в чотири рази, армію — у два рази. У результаті наприкінці XIX — на початку XX ст. Японія увійшла до групи
стала аграрно-індустріальною країною.
Здійснені в країні реформи змінили соціальну структуру японського суспільства. Формувався клас підприємців. До системи найманої праці залучалося дедалі більше населення.
Поєднання інтересів імператорського двору, поміщиків і промисловців, існування деяких феодальних пережитків у сільському господарстві, жорстокі методи експлуатації населення, орієнтація на континентальну територіальну експансію визначили своєрідність японського розвитку індустріального суспільства. Зовнішньополітична експансія
суспільства.
пускати парламент, призначати
як цивільних, так і воєнних.
За Конституцією парламент складався
(верхньої) і палати представників (нижньої). До верхньої палати входили аристократія, члени імператорського двору, що призначалися
сім років. Нижня палата обиралася на чотири роки. Виборче
чоловіки, що досягли 25 років і
ним не перед парламентом, а перед імператором. Згідно з Конституцією, при імператорі діяла Таємна рада — найвищий консультативний орган. Конституція 1889 р. офіційно проголосила демократичні свободи й громадянські права, рівність усіх громадян країни. У 80-х рр. XIX ст. почали виникати
5
Японо-китайська війна 1894—1895 рр. Англо-японський союз 1902 р. Першим об’єктом експансії Японії на материку стала Корея, яка була у васальній залежності від Китаю. Уклавши з Кореєю в 1876 р. нерівноправний договір, Японія розширила експансію під приводом сприяння національно-визвольному руху. Коли на початку 90-х рр. XIX ст. у Кореї спалахнуло повстання і китайські війська виступили на його придушення, Японія спрямувала свої формування на південь півострова. Конфлікт на Корейському півострові вилився в японо-китайську війну 1894—1895 рр., яка закінчилася поразкою Китаю та підписанням мирного договору. Китай визнав незалежність Кореї, передав Японії острів Тайвань, острови Пенху та Ляодунський півострів, відкрив для Японії торговельні порти, надав
з Китаєм почала будівництво Китайсько-Східної залізниці та орендувала Порт-Артур на Ляодунському півострові. Назрівав збройний конфлікт. Щоб заручитися підтримкою великих держав, Японія в 1902 р. уклала англо-японський договір, спрямований не тільки проти Росії, а й проти США. Так, на Далекому Сході зіткнулися інтереси провідних країн світу.
6
Російсько-японська війна 1904—1905 рр. Підготовка до світової війни. На початку XX ст. Японія зважилася на гострий конфлікт із царською Росією.
У ніч на 8 лютого 1904 р. японська ескадра без оголошення війни напала на російський флот у Порт-Артурі й Чемульпо (Корея). Так Японія захопила стратегічну ініціативу та
сії. Найбільш драматично розвивалися
де крейсер «Варяг» і канонерський човен «Кореєць» вступили
із японською ескадрою. Обидві сторони зазнали значних втрат. Пошкоджених «Варяга» й «Корейця», щоб вони не
ція економіки перетворила Японію на небезпечне джерело агресії. Завдяки перемозі у
Японія на початку XX ст. стала провідною державою в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
намагалися провести реформи, які вивели б їхні країни з такого становища. Вони запозичували технічні досягнення, переозброювали армію, змінювали системи управління, намагалися боротися з деякими традиціями, що, на їхню думку, стримували розвиток країни, створювали власну промисловість тощо. В Османській імперії такі реформи дістали назву Танзімат («перетворення», «реформи») і здійснювалися протягом 1839—1870 рр., у Китаї політичного самопосилення
і противників змін, що зумовило подальші гострі конфлікти й нові революції.
2
Колоніальна експансія провідних
держав світу в Китаї. На початку
XIX ст. Китай був великою державою. Його володіння поширювалися на Індо-
китай, Монголію, Тибет, частину Серед-
ньої Азії, Корею. Однак політика самоізоляції (у 1757 р. європейців було ви-
гнано з усіх китайських міст) почала
негативно впливати на розвиток країни.
Англія та Франція стали активно домагатися «відкриття» Китаю. Згодом
до них приєдналися США, Росія, Німеччина та Японія.
У результаті англо-китайської війни 1840—1842 рр. (Перша «опіумна» війна) та англо-франко-китайських війн 1856—1860 рр. (Друга «опіумна» війна) Китай було насильно «відкрито» для європейців.
Китай прагнув позбутися негативного впливу європейців. До 1830 р. тільки порт
що становило 57
імпорту країни. Занепокоєний ситуацією, китайський уряд у 1839 р. розпочав масові арешти купців, конфіскацію та знищення опіуму. У відповідь англійський флот
Головним ідеологом руху тайпінів був Хун Сюцюань (1814—1864), який проповідував ідею соціальної рівності та побудови «Царства рівності, справедливості, благополуччя» — «Тайпін тяньго». Ідеї тайпінів — це поєднання традиційної конфуціанської моралі
ідеями християнства, із якими Хун Сюцюань познайомився
для себе китайський ринок, вирішили втрутитися в конфлікт. Скориставшись незначним приводом, англійці в 1856 р. висадили свої війська в Гуанчжоу. Згодом до них приєдналися французи. У ряді битв англійські та французькі загони здобули перемогу. У 1864 р. китайські війська оточили Нанкін. У результаті штурму місто було захоплене, а майже всі жителі (100 тис. осіб) загинули. Хун Сюцюань наклав на себе руки. Рух тайпінів було придушено.
Під час боротьби Англії, Франції, США з тайпінами вдалося примусити правлячу династію Китаю підписати нові договори, які відкривали ще більші можливості для іноземного проникнення до країни. Це дозволило їм торгувати в усіх великих портах Китаю та створювати власні торговельні консульства. У 90-ті рр. ХІХ ст. до участі в колонізації Китаю долучилися Японія, Росія, Німеччина. Країну стали ділити на сфери
швидко завдала йому поразки. Рішучі дії Японії стали прикладом
домоглася виключних
отримала право на будівництво залізниці через Маньчжурію
Владивостока (Китайсько-Східна залізниця), а в 1898 р. взяла в оренду порти Порт-Артур і Дальній на Ляодунському півострові. Крім того, Росія також посилила свій вплив у Монголії та Північно-Західному Китаї. Німеччина захопила Шаньдунський півострів, а місто Циндао перетворила на свою опорну базу. Англія включила до своєї сфери впливу басейн річки Янцзи.
Китайська держава почала швидко розпадатися. Її було поділено на сфери впливу між
3
Китай наприкінці XIX ст. Повстання іхетуанів. У 90-ті рр. XIX ст. набули поширення ідеї про необхідність значних внутрішніх перетворень китайського суспільства, без яких неможливе збереження цілісності й незалежності Китаю. Вираз-
ла за допомогою іхетуанів позбутися впливу європейців. Вона дозволила повстанцям вступити до Пекіна, де вони влаштували різанину в європейських дипломатичних місіях, а згодом хвиля насильства над іноземцями прокотилася територією всього Китаю. У відповідь вісім держав — Англія, США, Росія, Японія, Франція, Італія, Німеччина, Австро-Угорщина — направили свої війська
4
Китай на початку XX ст. Сіньхайська революція.
На боротьбу за модернізацію Китаю вийшли сили, які виступали за революційні зміни в країні. Їх очолив Сунь Ятсен. Він сформулював «три народні принципи», які, власне, і визначали мету перетворень у Китаї:
націоналізм — повалення Маньчжурської династії та відновлення китайського правління; народовладдя — ліквідація монархії та встановлення республіки;
народний добробут — проведення поступової націоналізації земельної власності та встановлення прогресивного податку на землю.
Влітку 1905 р. в Токіо (Японія) під керівництвом Сунь Ятсена відбулося об’єднання різних китайських революційних гуртків демократичного й націоналістичного спрямування в «Об’єднаний союз». У 1907 р. він здійснив
ся Конституція Китайської Республіки, якої всі її громадяни мають дотримуватися. ? Які ідеали сповідував «Об’єднаний союз» і чому?
Зрештою під загрозою революції імператриця Ци Сі погодилася на проведення деяких реформ, намічених ще імператором Гуансюєм. Було проголошено: скасування рабства; ліквідацію станових відмінностей; ліквідацію привілеїв дворян; створення армії за європейським зразком; скасування тортур; створення дорадчих органів у провінціях; проведення грошової та фінансової реформ; заборону вживан-
Провал реформ створив передумови для революції, що почалася в Ухані (загальна назва трьох міст — Учан, Ханькоу, Ханьян). Випадковий вибух гранати в Ханькоу виявив нелегальну квартиру революціонерів, де було знайдено зброю та
членів революційних організацій. Прокотилася хвиля арештів. Змовники вирішили не гаяти часу. 10 жовтня 1911 р. в Учані спалахнуло повстання. Далі повстання поширилося й на інші міста. Його учасники оголошували про свою незалежність від Пекіна й цинського двору. Маньчжурська влада в пошуках порятунку звернулася до Юань Шикая (генерала, якого за реформаторські
ди та прем’єр-міністром, повновладним диктатором Північного Китаю. Крім того, було надруковано проект конституції, який визнала монархія. Однак повстання поширювалося. Оголосили себе незалежними Ханчжоу, Шанхай, провінція Шаньдун, про свою автономію заявила Зовнішня Монголія. 2 грудня 1911 р. революційні
Маньчжурська імперія
Після проголошення республіки боротьба за владу тривала. Юань Шикай не полишав прагнень відродити монархію. Одночасно гуртувалась і демократична опозиція.
У серпні 1912 р. «Об’єднаний союз», створений Сунь Ятсеном, та кілька інших організацій сформували Гоміндан (національну партію). У новообраному парламенті, який розпочав роботу у квітні 1913 р. на основі нової
Конституції, Гоміндан отримав значне представництво. Його депутати перебували в опозиції до Юань Шикая.
Напруженість посилилася після того, як стало відомо про участь Юань Шикая в підготовці вбивства гомінданівського кандидата на посаду прем’єр-міністра. У країні поновилися повстання. Сім південних провінцій, де Гоміндан мав сильні позиції, заявили про відділення від Пекіна. Почалася громадянська війна між Півднем і Північчю, де зрештою війська Півдня було розбито. Гоміндан був
діяльності, а Сунь Ятсен знову подався в еміграцію. Розігнавши парламент і ставши повновладним диктатором, Юань Шикай створив умови для реставрації монархії. Конституцію було переглянуто, із неї вилучили статті про демократичні свободи. Однак незадовго до своєї смерті (у червні 1916 р.) диктатор відмовився від свого наміру, і республіку було збережено. Хоча революція не розв’язала основних проблем Китаю, вона усунула одну з головних перешкод на шляху до модернізації країни — Маньчжурську династію.
Висновки
Спроби модернізації
армії, ліквідувавши військо яничарів. Махмуд ІІ провів реорганізацію державного апарату, запровадив систему міністерств і здійснив новий адміністративний поділ. Однією з важливих реформ стало введення приватного
права на землю. Усі позитивні зрушення були перекреслені воєнними поразками від Росії, Австрії, Персії тощо. Проте наступний турецький султан Абдул Меджид (1839— 1861 рр., син Махмуда ІІ, продовжив реформаторську
політику батька. Його перетворення увійшли в історію під назвою Танзімат («реорганізація»).
У період Танзімату були здійснені такі заходи: ухвалені земельний, цивільний і кримінальний кодекси; проведена грошова реформа; формувалася мережа світських навчальних закладів; почалося будівництво залізниць, телеграфних ліній, промислових підприємств; створювалися сприятливі умови для іноземного капіталу тощо. Головним перетворенням стало проголошення в 1856 р. всіх підданих (мусульман і немусульман, турків і представників інших народів) рівними перед законом. Частина реформ стала викликати невдоволення мусульман і
султана Абдул-Азіза (1861—1876 рр.) скасувати деякі зміни
спричинила переворот «нових османів»
прихильників продовження реформ. «Нові османи» примусили наступного султана Абдул-Гаміда II (1876—1909 рр.) прийняти
конституцію, яка обмежувала владу султана, закріплювала створення двопалатного парламенту, проголошувала права і свободи громадян.
Нові реформи ще більше поглибили розкол у суспільстві на прихильників і противників старих, традиційних порядків. Тоді Абдул-Гамід II усунув від влади «нових османів», розпустив парламент, відмовився від принципу рівності мусульман і
вами
правлячим верствам певні можливості для лавірування.
2 Молодотурецька революція. На відміну від інших азіатських
які перетворювалися на
Османська імперія мала боєздатну, патріотично налаштовану армію. Саме курсантами Стамбульського військово-медичного училища в 1889 р. було створено таємне політичне товариство
автономії за нетурецькими народами. У 1907 р. в Парижі відбувся
У внутрішній політиці утверджу-
валася ідеологія пантюркізму — створення й панування єдиної турецької нації.
Це викликало нові хвилі антитурець-
ких настроїв у поневолених народів.
Спроба силою нав’язати пантюркізм вилилась у криваві погроми вірменського
та грецького населення, повстання арабів та балканські війни.
В економічній сфері молодотурки зважилися на незначні реформи лише напередодні Першої світової війни (обмежувалися позаекономічні форми експлуатації селян, вводилися закони протекціонізму).
Листівка, присвячена відновленню
Конституції 1876 р. в Османській імперії
3 Спроби модернізації Ірану (Персії) в XIX ст. Після короткочасного піднесення в середині XVIII ст. і тривалої боротьби в 1794 р. в Ірані (Персії) утвердилася Каджарська династія, яка правила до 1925 р. Новою столицею держави став Тегеран. За віросповіданням більшість іранців були мусульманами-шиїтами. Іранські шахи вели боротьбу
своїми традиційними суперниками — турками, афганцями, великими моголами, росіянами. Перша третина XIX ст. відзначилася низкою поразок від Туреччини й Росії та втратою Грузії, Вірменії і Північного Азербайджану. Спроба за допомогою Франції та Англії модернізувати армію не дала бажаного результату. Натомість це створило передумови для активного проникнення європейців, які стали нав’язувати шаху нерівноправні угоди. Укладені договори сприяли проникненню на іранський ринок європейських промислових товарів, які спричинили розорення торгівлі та ремесла в країні, а також посилення експлуатації селянства. Іран опинився
вимагаючи розділу та спільності майна, виступаючи за загальну рівність, у тому числі рівність жінок. Ці гасла мали великий
Іранська революція розпочалася наприкінці 1905 р. масовими демонстраціями в Тегерані, Ширазі, Мешхеді та інших містах. Протестуючі висували вимоги проведення радикальних реформ, зокрема скликання меджлісу (парламенту) і прийняття конституції. Особливого піднесення революційні виступи набули в червні-липні 1906 р.
Наляканий шах Мозаффар ед-Дін (1896— 1907 рр.) 5 серпня 1906 р. видав указ про запровадження конституційного режиму. 7 жовтня відкрився перший іранський меджліс, який прийняв Основний закон (першу частину іранської Конституції). Влада шаха обмежувалася, парламент закріпив за собою право затверджувати всі закони та бюджет, концесії, іноземні позики, угоди з іншими державами. Через рік, 7 жовтня 1907 р., шах ухвалив доповнення до Конституції, де проголошувалися рівність громадян перед законом, недоторканність особи та власності, свобода слова, друку тощо. Запроваджувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Зрештою іранський шах
серед яких
радикально налаштована молодь — федаїни.
Проти поглиблення Іранської революції спільно виступили Росія та Англія. У червні 1908 р., скориставшись спадом революції, наступний шах Мохаммед Алі-шах (1907—1909 рр.) вчинив переворот і розігнав меджліс.
Однак революція тривала, центр боротьби перемістився на північ країни. У 1908—1909 рр. відбувся збройний виступ в іранському Азербайджані (Тебризьке повстання). У 1909 р. спалахнуло антишахське повстання в Бахтіарії та Гіляні. Збройні загони повстанців — федаїнів, підтримані бахтіарськими ханами, у липні 1909 р. вступили до Тегерана. Шаха
європеїзації зустріли опір консервативних сил. Зрештою
були скасовані. Молодотурецька революція
?
Британське
танського володарювання в Індії та як відбувалася колонізація Африки; шляхом
дискусії сформувати уявлення про вплив колоніалізму на розвиток Індії та Африки.
Завдання для підготовки до практичного заняття
1. Підготувати повідомлення за темами: «Повстання сипаїв», «Зародження Індійського національного конгресу (ІНК)», «Колонізація Африки».
2. Підготувати есе за темами: «Місія колоніалізму в становленні єдності світу», «Чи несла колонізація цивілізацію підкореним народам?». Хід роботи
1. Об’єднайтеся
2.
3.
4.
конайте завдання.
5. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
Індія — перлина Британської корони. Індія з давніх часів
увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на
рові Індостан. Найбільшого успіху досягла
Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. У XVIII ст. основним товаром індійського експорту були високоякісні бавовняні тканини, які
ткачів. Однак
під владу Британської корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. Управління колоніями здійснювала Рада міністрів. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії. Було оголошено про прощення тих повсталих, які не вбивали англійців. Англія заявила, що поважатиме права місцевих правителів. Сипаям було дозволено обіймати офіцерські посади. Ці заходи внесли розлад до лав повсталих. Крім того, сипаї здійснили
щонайменше 13 років. Цей закон хоча й не змінював заплутаної та складної системи аграрних відносин, але заклав основи майнових відносин, подібних до європейських. Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, які колонізатори використовували із власною метою. Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 — із сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання третини військових залучити до його придушення дві третини збройних сил. Наприкінці XIX ст., незважаючи на зусилля англійців, в Індії зберігалася кастова система. У другій половині XIX — на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії швидко зростало. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. — 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут, бавовна тощо).
Наприкінці XIX ст. почали формуватися національна промисловість і національний підприємницький капітал. На 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталу. Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабко.
стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70—80-х рр. XIX ст. серед частини
самоуправління та виборного представництва. Радикальне крило
(1856—1920), який
із родини брахмана. Він виступав за повну ліквідацію
Останній прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів населення: розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; удвічі збільшив плату за навчання у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві адміністративні одиниці. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу та сколихнула індійське суспільство. Головними центрами масових рухів стали Бенгалія, Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено й підтримано всією країною національний траур (фактично — загально-
національний страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії. Розпочався рух «свадеші» — бойкот англійських товарів. В умовах загальнонаціонального піднесення ІНК висунув гасло «свараджа» — надання Індії самоуправління в межах Британської імперії на зразок Канади та Австралії. У 1907 р. рух «свадеші» почав переростати в рух «сварадж». Ключовою подією національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р. Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до репресивних заходів. Ще в 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який забороняв мітинги й демонстрації, а в 1908 р. — закон, за яким закривалися газети, що «підбурювали до заколоту». На підставі цього закону заарештували й Б. Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе увагу всієї країни. Упередженість суддів та англійських присяжних обурила країну. У Бомбеї розпочався загальний політичний страйк: припинили роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги переростали в сутички з поліцією. Бомбейський страйк, піднесення національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королі, у законодавчих зборах провінцій було створено виборчу більшість. Водночас колонізатори намагалися внести релігійний
розкол в індійське суспільство. Так, вибори проводилися за куріями, що утворювалися за релігійною та національною ознакою. У 1911 р. віце-король скасував закон про розділ Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі. Піднесення національно-визвольного
Установлення європейського панування в Африці відбувалося порізному. Спроби європейців закріпитися в Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Єгипет і Судан належали Англії, Лівія — Італії, Алжир, Туніс і Марокко — Франції. Також частину Марокко утримувала Іспанія. Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз (1905—1906, 1911 рр.), які
могли вилитись у світову війну.
Проникнення в Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV—XVI ст. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею.
До 1807 р., коли англійці заборонили работоргівлю та стали перешкоджати їй, з Африки було вивезено 12 млн рабів. Уже перший досвід колонізації доводив, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб гальмувалося через погані дороги та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків. Однак наприкінці XIX ст. ситуація
змінилася. Європейські держави почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на території Африки залишилися лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою історичну батьківщину.
Найбільші колоніальні володіння належали Англії (30 %) та Франції (34 %). Крім них, колонії на Африканському континенті мали Німеччина (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалія (Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея), Бельгія (Конго), Італія (Лівія, Сомалі, Еритрея). Оскільки поділ Тропічної та Південної Африки відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, він був здійснений європейськими державами довільно. Кордони колоній не збігалися ні з етнічними межами,
З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони не становили загрози колонізаторам. Значно відрізнявся розвиток Південної Африки. На крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Капську колонію. Колоністи обробляли землю та називали себе бурами (від нід. — фермер, селянин). Усі вони за віросповіданням були дуже набожними кальвіністами. Бури вважали рабство таким, що
була створена? 2. Коли завершилося
ні держави?
Співвідношення сил у Європі в 70-ті рр. XIX ст. Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., об’єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-німецькій (франко-прусській) війні 1870—1871 рр.
1
призвели до зміни співвідношення сил у Європі та загострення міжнародних відносин. Особливо цим скористалася Росія, яка повернулася до групи великих держав і продовжила зовнішню експансію.
Поява в центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної Німецької імперії викликала занепокоєння всіх сусідніх держав. У той час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав О. фон Бісмарк, який прагнув утвердити повне панування своєї країни в Європі. Незважаючи на поразку, Франція залишалася головною перешкодою на цьому
на нову війну (франко-німецькі «тривоги» 1874—1875 рр.), але марно. Зростання могутності Німеччини підштовхнуло Австро-Угорщину до зближення з нею, хоча Австрія зазнала поразки у війні проти Пруссії 1866 р. До такого кроку Австро-Угорщину спонукали обставини. Це, зокрема, етнічна близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної монархії, прагнення здобути підтримку німецької дипломатії в експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.
Тим часом О. фон Бісмарк прагнув досягти нейтралітету з Росією, яка в 60-х рр. XIX ст. докладала зусиль для скасування статей Паризького договору 1856 р. Відкривалися сприятливі перспективи для російсько-німецького зближення. У 1873 р. зусилля О. фон Бісмарка дали позитивні результати. Після
підписання російсько-австрійської угоди про розмежування сфер впливу на Балканах між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено Союз трьох імператорів. Проте ця дипломатична перемога О. фон Бісмарка виявилася
ба і в 1887 р. відмовилася надати
Союзу трьох імператорів стало неможливим. Таким чином, характерною рисою
XIX ст.
рівні нейтральної держави. У 1881 р. було відновлено Союз трьох імператорів, а 1887 р. укладено російсько-німецький «перестрахувальний договір». Проте це не виключало
суперників
У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на п’ять років, який поновлювався
союзного договору?
ронну природу», як про це йшлося?
На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення, у 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У 1892 р. країни підписали воєнну конвенцію, яку було затверджено 1893 р. Отже, у Європі утворилися два ворожі військово-політичні союзи. Російсько-французьке зближення викликало велику стурбованість у Німеччині, яка скасувала
у справи європейських країн). Зберігалися напружені відносини із Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість у 1904—1905 рр. перемогти її у війні. Однак в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна небезпека для Великої Британії йде від Німеччини. Так, англо-німецьке суперництво
в економічній і військовій сферах привело до перегляду зовнішньої політики Англії. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. У ній розмежовува-
Восени 1905 р. Японія нав’язала протекторат Кореї (у 1910 р. Корея стала японською колонією).
У 1905—1906 рр. виникла перша марокканська криза — гострий конфлікт між Німеччиною, Великою Британією та Францією за панування в Марокко. Згідно з англофранцузьким договором 1904 р., за Францією закріплювався контроль над більшою частиною Марокко. Це викликало незадоволення з боку Німеччини, яка прагнула зміцнити свій вплив. Німецький уряд наполягав на скликанні міжнародної конференції й погрожував Англії та Франції війною. У січні 1906 р. конференція фактично визнала незалежність Марокко, але насправді вплив продовжували зберігати Франція та
отримала. У 1908 р. виникла боснійська криза. АвстроУгорщина приєднала до себе давно
Орли (Забутий солдат). 1887—1900. Художник Василь Верещагін
Боснію
відсіч будь-якому вторгненню, розраховуючи на допомогу
уряд, а слідом за ним і сербський були змушені визнати владу Австро-Угорщини над Боснією і Герцеговиною. У 1911 р. виникла друга марокканська криза. У Марокко спалахнуло повстання проти султана. Німеччина прагнула втрутитися у внутрішнє становище країни. Однак на бік Франції знову стала Велика Британія, яка, погрожуючи Німеччині війною, змусила останню відмовитися від втручання в марокканську проблему. Розв’язання основних
4 Гонка озброєнь. Напруженість, що наростала у відносинах провідних держав, супроводжувалася шаленою гонкою озброєнь. Від 1883 до 1903 р. тільки в європейських країнах військові витрати зросли майже вдвічі, а кількість армій збільшилася на 25 %. Найбільш активно відбувався процес нарощування військово-морських
тим, що фактично
економічний потенціал, Німеччина встигла краще й швидше за інші країни підготуватися до війни.
! Висновки Підсумком розвитку міжнародних відносин на межі XIX—XX ст. став поділ Європи та світу
військово-політичні блоки — Троїстий союз і Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі цих союзів була підготовка до світової війни
за поділ уже поділеного світу. Перші такі протистояння розпочалися наприкінці XIX ст.: іспано-американська (1898 р.), англобурська (1899—1902 рр.), російсько-японська (1904—1905 рр.)
війни.
Підготовка до війни призвела до шаленої гонки озброєнь, першість у якій узяла Німеччина.
Запитання і завдання
1. Протистояння між якими державами визначало зміст міжнародних
трьох імператорів? 9. Що зумовило появу військовополітичних блоків? 10. Чи
хо-Маклай. Поживши серед аборигенів
з їхнім життям, він категорично заперечував ідеї
2
Розвиток науки. Перша половина XIX ст. стала періодом швидкого розвитку природничо-математичних наук, що було пов’язано з новими потребами суспільства. Розгортання технічного прогресу вимагало розуміння законів механіки, властивостей матеріалів, що використовувалися у виробництві, знайдення способів обчислення швидкості, тиску тощо. Ці та багато інших завдань були розв’язані вченими різних країн. Завдяки працям французького вченого Антуана Лорана де Лавуазьє хімія стала самостійним науковим напрямком. За дорученням Паризької академії наук А. Л. Лавуазьє брав участь у вивченні суто технічних проблем, зокрема повітроплавання, громадської гігієни. Хімік Клод Луї Бертолле встановив, що особливості хімічних реакцій залежать від маси та властивостей речовин, які взаємодіють, і від умов реакції. Праці К. Л. Бертолле знайшли застосування в промисловому виробництві. Так, для виготовлення вибухових речовин, сірників досі використовують відкриту ним так звану бертолетову сіль. Він також розробив спосіб відбілювання полотна хлором, чим скористалася легка промисловість. З ім’ям чеського природознавця Грегора Менделя пов’язують виникнення науки про спадковість. Г. Мендель вивів закономірності передачі спадкових ознак і цим започаткував розвиток генетики, яка вивчає спадковість і мінливість організмів. У другій половині XIX ст. природознавство поглибилося завдяки розвитку мікробіології, імунології, ембріології, бактеріології. Визначними представниками цих наукових напрямків були Роберт Кох у Німеччині, Ілля Мечников у Росії, Луї Пастер у Франції. Так, Л. Пастер розробив метод пастеризації для збереження продуктів, дослідив хімічний процес бродіння. Усе це дозволило
революція в галузі біології. У 1859 р. вчений видав книгу «Походження видів шляхом природного відбору». Завдяки теорії Ч. Дарвіна вдалося не тільки пояснити різноманітність видів, а й упорядкувати весь природний світ. Також уперше по-науковому було поставлене питання про походження людини. Сам вчений висловив припущення, що людина походить від якогось спільного з мавпою предка. Англійський фізик Джозеф Томсон у 1897 р. відкрив першу елементарну частинку — електрон, що вхо-
потоком, як вважали раніше, а окремими пучками — квантами. У 1911 р. англійський фізик Ернест Резерфорд запропонував першу
повідно
ядра рухаються електрони — негативні частинки.
Швидкими темпами розвивалися електро- і фотохімія, хімія органічних речовин природного походження (біохімія) і хімічна фармакологія.
Спираючись на досягнення біології (вчення про
клітинну будову організмів), теорію чеського натураліста Грегора Менделя про чинники, що впливають на спадковість, німецький вчений Август Вейсман та американський вчений Томас Морган створили основи генетики — науки про передачу спадкових ознак у рослинному й тваринному світі. Класичні дослідження фізіології серцево-судинної системи та органів травлення здійснив російський вчений Іван Павлов. Вивчивши вплив вищої нервової діяльності
теорію умовних рефлексів. Досягнення біологічних наук стали потужним
розвитку медицини. Продовжуючи дослідження визначного французького бактеріолога Луї Пастера, співробітники Пастерівського інституту в Парижі вперше розробили запобіжні щеплення проти сибірки, курячої холери та сказу. Німецький мікробіолог Роберт Кох і його численні учні відкрили збудників туберкульозу, черевного тифу, дифтерії, сифілісу та винайшли ліки проти цих хвороб.
Завдяки успіхам у хімії медицина поповнилася низкою нових препаратів. Лікарі різних країн світу розробляли основи наукової санітарії та гігієни, заходи профілактики й запобігання епідемій.
3
Досягнення техніки та їх прикладне значення. Перехід від мануфактурного до фабричного виробництва та винахід наприкінці XVIII ст. парового двигуна уможливили розвиток технічного прогресу в промисловості. Суть нового етапу технічного прогресу, що розгорнувся в першій половині XIX ст., полягала у створенні машин
постійно вдосконалювали. Так, у 1816 р. в Лондоні друкували 1100 примірників газети «Таймс» на годину, а в 1850 р. — уже 10 тисяч. Швидкими темпами відбувався розвиток транспорту. Основним засобом пересування на суходолі стали залізниці. На морських шляхах вітрильники поступово витіснялися пароплавами. У 1807 р. відбулося випробування першого пароплава Роберта Фултона. На початку століття в
перші парові молотарки, а через деякий час і
швидко поширилися винайдені в 1836 р. американським винахідником Семюелом
телеграфний апарат і код (азбука) Морзе. Необхідність розвитку світової торгівлі сприяла спорудженню
французький
електроенергетика, машинобудування, металургія, гірнича, хімічна промисловість, транспорт.
У металургії важливими технічними винаходами на початку XX ст. стали конвертерний (томасівський) спосіб виплавлення сталі з чавуну з великими домішками сірки й фосфору, виплавлення високовуглецевої сталі та різних феросплавів у дугових, а потім в індукційних електропечах, а також отримання алюмінію та міді методом електролізу. У 1891 р. в Німеччині було запущено перший прокатний стан, якому надавали руху електромотори. В обробці металовиробів почали використовувати електрота газозварювання. У гірничій справі набули поширення бурильні пристрої та дискові врубові машини з електричним приводом. Промислове введення крекінг-процесу — розкладу сирої нафти на різні фракції (частини) під дією високих тисків і температур — дозволило отримати в значних кількостях легке рідке пальне, передусім бензин, необхідний для автомобільної промисловості. Нові методи отримання аміаку розширили виробництво азотної
штучних добрив, барвників і вибухових речовин.
У промисловому й транспортному будівництві використовувалися якісні марки сталі. Усе ширше застосовувався залізобетон. Зі сталевих і залізобетонних конструкцій споруджувалися різні будівлі, мости, тунелі великих розмірів.
Завдяки винаходу котлів із високим перегрівом пари, автоматичних гальм тощо серйозних змін зазнало транспортне машинобудування. У 1904 р. було пущено перший електропоїзд. Прискорене впровадження у виробництво нової техніки супроводжувалося збільшенням підприємств і переходом їх на випуск масової стандартизованої продукції. Основною технологією для цього стало конвеєрне виробництво. Його сутність полягає в тому, що робочі механізми й робочі місця, відповідно до технологічного процесу, подрібнено на низку простих операцій,
обсязі таку технологію було застосовано на автомобільних
думку на новий щабель, створили передумови для подальшого розвитку вчення про будову Всесвіту, причини руху й занепаду живої природи, методи й завдання пізнання, призначення та межі людської діяльності. Основоположником німецької класичної філософії був І. Кант. До матеріалістичного вчення, яке не визнає вищої духовної сили, він додав твердження про непізнаваність світу, який існує лише у свідомості людини. Найбільше його «…вражали дві речі: зоряне небо над нами та моральний закон усередині нас». Отже, у
І. Канта поєднувалися два напрямки розвитку філософії — матеріалізм та ідеалізм.
на позиції войовничого атеїзму. Революція в природничих науках, становлення індустріального суспільства, криза традиційної системи світогляду спонукали до переосмислення умов життя, що змінилися, і поставили питання про його сенс. У середовищі творчої
науки поширювалися песимістичні настрої, очікування неминучих соціальних заворушень. Водночас більшість населення сподівалася на краще. Джерелом для цього були відносно мирний розвиток
Він пропонував подолати цей гнітючий вплив через визволення життєвих сил людини, щоб торувати шлях до надлюдини, яка стоїть по той бік добра і зла. Такі висловлювання Ф. Ніцше справедливо розцінювалися як виправдання насильства, підрив позитивних моральних цінностей людської цивілізації. Значний вплив мало вчення французького філософа Анрі Бергсона про інтуїцію, яку він протиставляв інтелектуальним методам пізнання та розглядав як своєрідний інстинкт, що дозволяє проникнути в сутність речей. Не менш значним був вплив вчення про психоаналіз, основи якого заклав австрійський вчений Зігмунд Фрейд. Головне в психоаналізі — це відкриття несвідомого. Вчення про несвідомі імпульси, мотивації, потяги дозволило З. Фрейду створити психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевної рівноваги хворих. Із часом психоаналіз поширився на філософію, історію, вивчення культури та мистецтва. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в країнах Європи та США набула поширення соціологія — наука про розвиток суспільства. Також стали популярними різні містичні окультні вчення, релігійна філософія та східні релігії.
5
Освіта. Технічний прогрес XIX ст. потребував значної кількості освічених людей. Тому та система освіти, яка існувала в попередню добу й залежала від церкви, уже не відповідала потребам часу. У країнах Європи розвиток освіти в XIX ст. відбувався в напрямку
освіти та ступенем проникнення в суспільство ліберальних
відбувався під безпосереднім впливом просвітителів. То був час визрівання в Європі економічних, політичних і духовних передумов для суттєвих змін у соціально-політичному житті. Їх наближення тонко відчували майстри художнього слова. Аналізуючи епоху, вони за допомогою художніх засобів та образів передавали її сутність і місце в історії. Глибоку поезію творили значні представники німецького народу доби Просвітництва
ської особистості. Світове
ніс роман у листах «Страждання молодого Вертера». Філософські ідеї Й. В. Гете знайшли втілення в трагедії «Фауст». Ф. Шіллер залишив людству багату спадщину як поет, драматург, історик. Ставлячи в центр усіх подій людину, основними причинами суперечок він вважав зіткнення інтересів окремих особистостей. Свої твори Ф. Шіллер присвячував переломним етапам в історії європейських країн. До таких належать історичні драми й трагедії, зокрема «Марія Стюарт», «Орлеанська діва», «Вільгельм Телль», трилогія «Валленштейн». Прагнення нового, незвичайного зумовило появу нового літературного методу — романтизму. Головними
Дж. Г. Байрон у костюмі грецького військового. Невідомий художник
Одним із найпослідовніших виразників романтичного світовідчуття
Гейне (1797—1856), письменники Оноре де Бальзак і Стендаль (Франція), Чарльз Діккенс і Вільям Мейкпіс Теккерей (Англія). Реалізм у російській
критика письменника, його незгода з панівною мораллю.
Ідеї гуманізму не тільки пронизували творчість Л. Толстого, а й спонукали його до благодійницької діяльності. Англійський письменник Оскар Вайлд (1854—1900)
написав низку творів, у яких критично відтворив звичаї сучасного йому світу. Досі на сценах театрів України ставляться п’єси О. Вайлда «Ідеальний чоловік», «Як важливо бути серйозним» та інші.
Життю простих людей були присвячені новели французького письменника Гі де Мопассана (1850—1893). Його новелістика справила великий вплив на розвиток цього жанру. Ідеї гуманізму дістали виразне втілення у творах Г. Мопассана. Ранні твори французького письменника Еміля Золя (1840— 1902) відзначені романтизмом. Із часом він став одним із найвидатніших представників реалізму, перейшовши до створення широких полотен про найяскравіші події в історії Франції. Через світобачення окремих станів і конкретних героїв Е. Золя змалював суперечності тогочасного суспільства, розкрив духовне убозтво й користолюбство одних, духовну велич та благородство інших. Діячів мистецтва й літератури на межі XIX—XX ст. хвилювали не лише суто творчі проблеми, а й соціальна несправедливість, колоніалізм, мілітаризм і війни — усі складнощі й суперечності тогочасного життя.
2
Живопис у житті людини й суспільства. Художники XIX ст. належали до різних течій, але вони залишили по собі безсмертні твори, що передають відносини людини й суспільства, неповторну красу природи, побутові та історичні сцени, портрети сучасників, міфологічні мотиви тощо. Визначним явищем у світовій культурі стало французьке образотворче мистецтво, славу якого склали Ежен Делакруа, Оноре Дом’є, Гюстав Курбе, Жан-Франсуа Мілле, художники барбізонської школи.
Яскравим представником і лідером школи романтизму в мистецтві став французький живописець і графік Ежен Делакруа (1798—1863). Він писав картини, сповнені людських емоцій, захоплюючих сюжетів. Частину полотен Е. Делакруа присвятив подіям Великої французької революції. Його найвідоміші картини — «Данте і Вергілій», «Свобода на барикадах», «Битва під Пуатьє». Також він створював психологічні портрети, оригінальні
та церкви.
1822.
вирізнялася творчість Карла Брюллова. У картині «Останній день Помпеї» змальовано грандіозні сцени трагічного минулого. Інший російський художник Олександр
тематики. Його відома картина «Явлення Христа народові» уособлює і приреченість, і чекання, і духовне пробудження, і безмежну віру людей у перемогу добра й справедливості. У художників реалістичного напрямку Олександра Венеціанова та Павла Федотова переважали соціальні мотиви та образи, побутові сцени, які точно відтворювали російську дійсність.
3
Неоромантизм. Стиль модерн. На межі XIX—XX ст. виник неоромантизм, що прагнув синтезу (поєднання) й переосмислення минулого культури, особливо європейської. У руслі неоромантизму формувався літературний символізм, що виник у Франції. Там у 60—70-х рр. XIX ст. він охопив й інші форми мистецтва — театр, живопис, музику. Головним засобом художнього пізнання вважався символ. Поєднання реального й таємного, соціального та індивідуального, звернення до міфів, пошуки містичної відвертості й новизни визначили естетику символізму.
цю художню течію представляли письменники й поети Валерій
лі яскраво проявилося в архітектурі. Архітектор творив споруду від початку до кінця — від складання проекту до архітектурної обробки. Так забезпечувалася єдність стилю. Прикладом такого витвору є приватний будинок Рябушинського в Москві, побудований за проектом архітектора Федора Шехтеля. Стиль модерн в архітектурі поєднував тенденції, що диктувалися бажанням архітекторів використати нові будівельні матеріали — сталь, скло, залізобетон — і водночас підкреслити розкіш, витонченість, декоративність. Важливою рисою модерну в архітектурі
кризи, як і все мистецтво XIX ст. Принципи імпресіонізму, його метод чітко визначали представники цього напрямку: бачити, вірити, виражати — у цьому все мистецтво; я
те, що зараз відчуваю. Розкладенням фарб на складники, а об’єкта — на мозаїку яскравих плям імпресіоністи прагнули в живописі створити загальне відтворення свого сприйняття об’єкта. Серед найвідоміших імпресіоністів можна виділити Едуарда Мане, Клода Моне, Огюста
тєве мистецтво. Французький
тощо. Постімпресіонізм
ям, які
об’єктів. Вони прагнули
Зіркова ніч. 1889. Художник
Ареареа (Червона собака). 1892. Художник Поль Гоген
Реалізм у його
нуванням композиції.
Подальший розвиток
Казимиром Малевичем нового
Три музиканти.
тувати
В. Кандинський, композитор О. Скрябін підкреслювали неможливість втілення своїх поглядів у життя, вважаючи їх філософією мистецтва. Із часом творчі відкриття авангардистів знайшли відображення в конструктивізмі, функціоналізмі (архітектура), дизайні. Тим часом інші митці, зокрема французький художник Анрі Матісс, спираючись на ідеї модерну, звертались у своїй творчості до природи, людини. У картині «Танець» А. Матісса показано гармонію неба, землі, людини; кольорів — блакитного, зеленого, оранжевого; стану — спокою й руху та їх поєднання в стрімкому танці. Отже, в авангардизмі чітко
Великий композитор поєднував у собі обдарованість, бездоганне знання музики, громадянську позицію мужньої та самовідданої людини. У розквіті сил він написав чудові сонати — «Місячну», «Крейцерову», «Героїчну», а в зрілі роки — знамениту Дев’яту симфонію. На початку XIX ст. під впливом ідей романтизму в багатьох європейських країнах виникли національні музичні школи — австрійська (Франц Шуберт — пісенний цикл «Красуня-млинарка»), норвезька (Едвард Гріг — пісенний цикл «Зі скал і фіордів»), польська (Фредерік Шопен — мазурки й полонези), чеська (Бедржих Сметана, Антонін Дворжак — «Слов’янські танці»), угорська (Ференц Ліст — «Угорська рапсодія»), фінська (Ян Сибеліус), німецька (Карл Вебер — концертна фортепіанна п’єса «Запрошення до танцю»), французька (Гектор Берліоз — «Фантастична симфонія»). Композитори-романтики використовували у своїй творчості народні мелодії. Найпопулярнішими музичними жанрами в XIX ст. були вальс, опера та інструментальні п’єси. Одним із найбільших центрів світової музичної культури була Віденська придворна опера. Австрія взагалі від XVIII ст. славилася оперними виставами. Якщо спочатку переважали італійські опери, то в XIX ст. на сценах Австрії ставили твори австрійських, італійських, німецьких, французьких композиторів.
Італійський скрипаль і композитор Нікколо Паганіні (1782—1840) був одним з основоположників музичного романтизму. Він дав безліч концертів у багатьох європейських країнах. Н. Паганіні написав понад 200 п’єс для гітари та низку концертів для скрипки з оркестром і соло.
Джузеппе Верді (1813—1901) — видатний італійський композитор. Романтичні тенденції його ранніх опер поступилися яскравим образам простих людей, драма яких пов’язана із суспільно-політичними заворушеннями. Опери «Трубадур», «Травіата», «Аїда» увійшли до скарбниці світового оперного мистецтва. Водночас Дж. Верді уславився в історії музичної культури і як реформатор. Він рішуче змінив структуру й характер італійської опери, де поєднувалися драматичний сюжет, музика та голоси співаків. Зусиллями Дж. Верді, а також
близькість до народу, героїчність, а також крайній індивідуалізм — були властиві й творчості Г. Берліоза. Від захоплення революційними подіями в європейських країнах він перейшов до академізму, оспівування сюжетів релігійної та античної історії. Елементи музики слов’янських народів, у тому числі українського, увібрала творчість польського композитора й піаніста Фредеріка Шопена (1810—1849). Він був творцем нових стилів і жанрів фортепіанної музики, написав десятки творів, що посідають окреме місце у світовому
ватися
приміщенні або навіть на вулиці. Фортепіано, скрипка, віолончель, флейта, гітара стали улюбленими інструментами музикантів. Твори Роберта Шумана «Метелик», «Дитячий бал»,
6 Архітектура. Успіхи промислової революції, зростання міського населення потребували зведення різноманітних будівель промислового та громадського призначення, заводських корпусів, виставкових і торговельних приміщень, вокзалів, мостів, банків та інших споруд, перепланування кварталів, створення нових транспортних комунікацій. Прикладом реконструкції міста стала перебудова Парижа, проведена в 1853— 1870 рр. під керівництвом префекта Ж. Е. Османа та архітектора
Його особливостями були прагнення максимальної святковості громадських будівель, перевага над класичними будівельними матеріалами їх імітацій, панування багатих ліпних прикрас. Прикладом еклектизму є зведена в 1861—1874 рр. Шарлем Гарньє будівля Паризької національної опери. Важливе значення здобули нові буді-
вельні матеріали — залізо та скло. Однією з перших споруд такого типу став збудований за проектом Джозефа Пакстона на першій Всесвітній виставці 1851 р. в Лондоні Кришталевий палац. У 1889 р. французький інженер Гюстав Ейфель створив із металевих конструкцій 300-метрову вежу, яка дістала назву Ейфелева вежа. Вона стала невід’ємною частиною архітектурного обличчя Парижа. У США в 1880 р. з’явився перший у світі багатоповерховий хмарочос. Основою цієї будівлі був металевий каркас, прихований за масивним кам’яним фасадом. У XX ст. хмарочоси постали в більшості великих міст світу. Однією з найбільших статуй у світі є Статуя Свободи. Її висота становить 46 м (і ще 47 м має постамент, на якому вона встановлена). Статуя була подарунком народу США від народу Франції з нагоди 100-річчя незалежності. Ідею створити пам’ятник
Еклектичні парадні сходинки
ку, могли б створити символічну співдружність на згадку про їх союз під час Війни за незалежність. Ця пропозиція надихнула молодого, але вже відомого скульптора Фредеріка Бартольді (1834—1904). Його ідеєю було
1.
Хід роботи
1. Ознайомтеся із
конайте завдання.
2. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття. На кінець XIX ст. більшість жителів країн Європи та США були освіченими. Завдяки успіхам промислової революції зріс життєвий рівень населення. Через зменшення робочого
у вихідні дні відвідувало понад 30 тис. осіб.
Поряд із книгами, які були розраховані на вишуканих читачів, з’явилися твори, орієнтовані на смаки й потреби звичайної освіченої людини. У XIX ст. утвердилися такі літературні жанри, як пригодницький і детективний романи. Класичними пригодницькими романами стали твори
тижнів
Відні, Берліні, Лондоні, Петербурзі, Москві тощо; незабаром у США, Індії, Австралії, Єгипті. Так виникло кіно.
Масова культура стала вагомим чинником формування громадської свідомості. Стаття
Із появою масової культури письменники, художники,
2.
3.
зміна стилів упродовж XIX ст. (класицизм — романтизм — реалізм — критичний реалізм — імпресіонізм — символізм — постімпресіонізм — модерн)?
4. Поясніть значення понять і термінів: сипаї, Індійський національний конгрес, тайпіни, «опіумні» війни, пробудження Азії, «три народні принципи», молодотурки, Троїстий союз, Антанта, військовополітичний союз, гонка озброєнь, романтизм, класицизм, реалізм, модерн, масова культура.
5. Виконайте завдання за історичною картою: 1) покажіть колоніальний поділ світу на початку XX ст.;
2) визначте місце зіткнення колоніальних інтересів
6. Чому повстання сипаїв, тайпінів, бабітів, іхе
7. Проаналізуйте та дайте оцінку
8.
Узагальнення до курсу Основні ідеї, здобутки, виклики «довгого» XIX століття
Поняття «довгого» XIX століття запровадив видатний англійський історик Ерік Гобсбаум (1917—2012). Воно починається з Великої французької революції (1789 р.) і закінчується початком Першої світової війни (1914 р.). Це саме той період, який ви вивчали. За цей час у світі відбулися значні зрушення. Так, у результаті промислової революції в Європі, США та Японії відбувся перехід від аграрного до індустріального суспільства. Головним багатством стали заводи й фабрики, копальні та залізниці. Більша частина населення стала жити в містах. Змінилася й соціальна структура суспільства. Крім промисловців і найманих робітників, активно формувався середній клас. Із перемогою промислової революції
утвердилася ринкова економіка. Соціальні та економічні зрушення супроводжувалися
масової інформації, що бурхливо розвивалися. Промислова революція забезпечила країнам Заходу економічну й насамперед воєнну перевагу над іншими цивілізаціями та народами. Це зумовило небачену експансію
світу та його поділ. Наприкінці XIX ст. фактично завершилося становлення єдиної світової цивілізації,
виступали за проведення соціальних реформ і
го
ті.
му на теренах колишньої Російської імперії, країн Східної Європи та Азії, а на Заході — у становлення моделі держави «загального благоденства». Гостро стояло й національне питання, що призвело до активізації масштабних національних рухів і появи на руїнах імперій національних держав. Однак їхні кордони не завжди збігалися з межами розселення народів, що викликало проблему національних меншин. До того ж ідеї націоналізму вступали в протиборство з провідною ідеєю лібералізму — свободою. У XIX ст. відбувся новий поворот і в міжнародних відносинах. Велика французька революція та наполеонівські війни знищили систему противаг і балансу сил. Визначальним ставав чинник «хто сильніший, того й правда». Щоб протистояти один одному, країни розпочали гонку озброєнь і стали шукати союзників.
нових видів зброї показали, що війна стає більш руйнівною, зачіпає всі прошарки суспільства, ставить під загрозу виживання цілих держав і народів. Колоніальна експансія Заходу мала воєнну, політичну та економічну форми. Проте нав’язування чужих цінностей породжувало опір. Спроба країн Азії, Африки запозичувати в європейців окремі елементи (переважно зміни у воєнній та адміністративній сфері) для модернізації свого суспільства, щоб протистояти європейцям, не мала успіху. Єдиною азіатською країною, яка змогла творчо переробити європейський та американський досвід, була Японія. Завдяки реформам вона приєдналася до групи великих держав і сама долучилася до колоніальної експансії. Могутні народні виступи, які захищали традиційні цінності (повстання сипаїв, тайпінів, іхетуанів тощо), досить легко придушувалися європейською перевагою у воєнній сфері. Зрештою наприкінці XIX на початку XX
виступала за повне самоупраівління громад, трудових колективів. Більшовики — представники політичної течії (фракції) в РСДРП (із 1917 р. — самостійна політична партія, очолювана В. Леніним). Поняття «більшовик» виникло на II з’їзді РСДРП (1903 р.) піс ля того, як прихильники В. Леніна отримали більшість
а їхні противники — меншість (меншовики). Бури (африканери) — самоназва голландських, французьких
у Південній Африці. «Вікторіанська епоха» — період в історії Англії (друга половина
найбільшої
Домініон
Інтервенція — втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої держави. Інтервенція буває військова, економічна та дипломатична.
Капітал — кошти й матеріальні
та торгівлі.
Марксизм — філософське, економічне та політичне вчення, основоположниками якого
були К. Маркс і Ф. Енгельс.
Мілітаризм — політика нарощування воєнної могутності держави.
Модернізація — зміни в суспільстві, пов’язані з необхідністю перетворення всіх сфер життя відповідно до вимог сучасності.
Націоналізм ідеологія й політика, основою яких є ідея винятковості національних пріоритетів і національної зверхності, трактування нації як вищої форми суспільства.
Національне питання — сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних та ін
будьяких вчень, політичних принципів і настанов.
Революція — докорінні зміни в розвитку якихнебудь явищ природи, суспільства або
пізнання світу.
Реставрація — відновлення будьчого в початковому вигляді.
Реформізм — політична
початку XX ст. Її представники виступали за поступове перетворення
§ 23. Японія.
революція 1908 р.
Навчальне видання
ГІСЕМ Олександр Володимирович
МАРТИНЮК Олександр Олександрович
«ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ»
підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів
ТОВ Видавництво «Ранок», вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5215 від 22.09.2016. Адреса редакції: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145. E-mail: office@ranok.com.ua Тел. (057) 719-48-65, тел./факс (057) 719-58-67. Рекомендовано
Провідні редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва Редактор С. С. Павлюченко Технічний редактор А. В. Пліско Художник О. С. Юхтман Художнє оформлення В. І. Труфен Коректор Н. В. Красна На обкладинці використано репродукцію картини А.-А. Монфора «Прощання Наполеона з імперською гвардією 20 квітня 1814 р.» В оформленні підручника використані зображення, розміщені в мережі Інтернет для вільного використання Підписано до друку 20.06.2017. Формат 70 × 90/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,72. Обл.-вид. арк. 24,34. Тираж 242692 прим. Зам. № 222-06.