9 історія

УДК [94(477)”18”:37.016](075.3)

Г51

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ Міністерства освіти і науки України від 20.03.2017 № 417)

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено

Експерти, які здійснили експертизу підручника під час проведення конкурсного відбору проектів підручників для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів і зробили висновок про доцільність надання підручнику грифа «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України»: Ж. Г. Бабенко, учитель Криворізької загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів № 111 Криворізької міської ради Дніпропетровської області, учитель-методист;

В. В. Бич, методист Районного методичного кабінету Бережанської районної ради, учитель-методист, заслужений працівник освіти України; Н. В. Калкутіна, доцент кафедри філософії освіти, теорії й методики

Гісем О. В. Г51 Історія України для загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням історії : підруч. для 9 класу загальноосвіт. навч. закладів / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. — Харків : Вид-во «Ранок», 2017. — 256 с. : іл.

ISBN 978-617-09-3370-6. УДК [94(477)”18”:37.016](075.3)

ISBN 978-617-09-3370-6

Перед тим як розпочати вивчення нового

періоду історії України, необхідно за змістом підручника ознайомитися з його структурою. Матеріал об’єднано у вісім розділів, що містять кілька параграфів, які, у свою чергу, складаються з кількох пунктів. Дати основних подій, поняття і терміни, імена історичних діячів, на які необхідно звернути увагу і запам’ятати, виділені в тексті чорним шрифтом. Окремими врізками подаються тлумачення найважливіших понять. Важливе значення для засвоєння матеріалу мають історичні документи, ілюстрації, карти й схеми. Працюючи з параграфом, необхідно обов’язково прочитати включені до нього документи і відповісти на запитання до них. Розглядаючи ілюстрації, звертайте увагу на підписи, що пояснюють зміст зображеного.

До деяких із них слід виконати завдання. Робота з історичною картою сприятиме форму-

ванню уявлень про те, де відбувалися події

і які зміни вони спричинили. Наведені в па-

раграфах схеми розкривають зв’язки між

складовими історичних явищ, пояснюють їх

особливості тощо.

Параграфи завершуються висновками, які

допоможуть вам визначити розглянуті в них

провідні ідеї.

Перевірити свої знання вам дозволять запитання і завдання, наведені після кожного параграфа. Підсумувати матеріал розділу ви

зможете за допомогою узагальнюючих запитань і завдань.

У кінці підручника ви знайдете додатки: плани-схеми для самостійної роботи з підручником та додатковою літературою; визначення основних термінів і понять; хронологічну таблицю основних подій. Проте не завжди інформації, наведеної

цікаву додаткову інформацію, фрагменти документів та запитання до них, тести для самоконтролю тощо. Усе це ви знайдете за електронною адресою: interactive. ranok.com.ua. Посилання на електронні матеріали розміщено на сторінках підручника спеціальною позначкою і Деякий матеріал параграфів об’єднано у спеціальні рубрики.  За цим параграфом ви зможете — стислий виклад основних навчальних завдань.  Пригадайте — запитання, що допоможуть пригадати з вивченого раніше те, що необхідно для розуміння нового матеріалу.  Документи розповідають — фрагменти історичних джерел і запитання до них.

 Постать в історії — інформація про видатних історичних діячів, яка допоможе зрозуміти їх внесок в історію.

 Цікаві факти — цікава додаткова інформація про історичні події, пов’язані зі змістом матеріалу параграфа.

 Висновки — стислий виклад провідних думок, розкритих у тексті параграфа.  Запитання та завдання — запитання й завдання до параграфів, що поділяються на чотири групи:

Перевірте, як ви запам’ятали — наведені тут запитання дозволять вам здійснити самоперевірку й переконатися, чи добре ви запам’ятали розглянутий матеріал. Подумайте і дайте відповідь — запитання цієї групи спрямовані на осмислення прочитаного й розвиток на підставі цього вмінь давати розгорнуту відповідь. Виконайте завдання — тут розміщені завдання, спрямовані на формування й розвиток умінь

за цим параграфом ви зможете:

визначати хронологічні межі періоду

історії України, який ви будете ви­

вчати в цьому році; скласти загальне

уявлення про зміст Нової доби в іс­

торії України; пояснювати, що таке

українське національне відродження.

пригадайте

1. Який період історії України ви ви­

вчали в минулому році? Назвіть його

хронологічні межі. 2. Імена яких

видатних діячів вітчизняної історії

цієї доби ви пам’ятаєте? У чому був

їхній внесок в історію України? ПЕРІОДи

історія1914 р.

ловною з них, що визначила її історичне обличчя та склала основний зміст «українського XIX століття», як назвав його знаний український історик І. Лисняк-Рудницький, стало національне відродження українців.

(великих об’єднань — Авт.) племен, або народів спільного етнічного походження, або ж різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками [нації] зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції, історія, спільне розуміння правди і кривди та більш­менш компактне територіальне розташування. Проте одного

У XX — на початку XXI ст. вчені значно поглибили розуміння націй. Поширилося уявлення про те, що їх поява є закономірним явищем соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, його модернізації.

Національне відродження — процеси, пов’язані з пробудженням національної свідомості бездержавних народів. Національна свідомість — усвідомлення окремими

лежності до певного колективного цілого,

віри

долю з ним, відчуття солідарності

Європейські мислителі XIX ст., які запровадили термін «національне відродження», вважали, що нації, які існували раніше й за несприятливих умов занепали, тепер прагнуть відродитися. Однак фактично за своїм змістом цей процес набув форми творення нових націй як суб’єктів модерної європейської історії. Національне відродження слов’янських народів долало кілька стадій, що визначаються вченими як фольклорно-етнографічна (вивчення дослідниками-ентузіастами історії, звичаїв та мови свого народу), культурницько-літературна (відродження мови, створення нею літературних творів, поширення національної свідомості серед широких верств населення) та політична (виникнення політичних організацій, які розгортають боротьбу за незалежність своєї нації). Процеси українського національного відродження в модерну добу в цілому відповідають цій схемі. Шлях, який подолали українці протягом цього часу, перебуваючи під владою

де провідне місце посідала машинна індустрія, визначаючи його економічне процвітання, військову силу та міжнародний авторитет. індустріальне суспільство — суспільство,

сарки тощо. Унаслідок цього протягом XIX ст. кількість населення, зайнятого в сільському господарстві, зменшувалася. Розвиток сільського господарства був пов’язаний із поширенням ринкових відносин та розгортанням промислової революції (перевороту). Сільське господарство забезпечувало нові

— відносини, що виникають між товаровиробниками й покупцями

ликої французької революції кінця XVIII ст. Розчарування в ідеалах Просвітництва спричинило формування нових ідейнополітичних течій:  лібералізму — об’єднував прихильників парламентського устрою, для яких першочерговим було питання економічних, громадянських і політичних прав та свобод людини;  консерватизму — відображав погляди тих, хто виступав за

збереження традиційних цінностей, заперечував необхідність рішучих змін у суспільстві, схиляючись до поступових перетворень;  радикалізму — об’єднував прихильників проведення рішучих змін у суспільстві, його радикальної і негайної перебудови. Одночасно з ними сформувався націоналізм, що об’єднував тих, хто вважав пріоритетним чинником суспільного розвитку нації. Він, як стверджують деякі дослідники, став однією з найвпливовіших і найжиттєздатніших ідеологій у подальшій історії людства. Нація, на думку прибічників націоналізму, є однією з найбільших цінностей, що повинна бути вільною й жити власним політичним життям, маючи автономію чи незалежну державу. Право на це є одним із природних невід’ємних прав людини. Саме націоналізм був в основі тогочасних національно-визвольних рухів, інколи поєднуючись із радикалізмом. Усі зазначені явища й процеси, що охопили європейські країни в XIX ст., знайшли відображення в розвитку українських земель.

висНовки

„ У 9 класі ви завершите вивчення Нової історії України, ознайомившись із подіями, що відбувалися на її землях наприкінці XVIII — на початку XX ст. Головним змістом «українського XIX століття» у суспільно­політичній сфері стало національне відродження українців.

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Якими є хронологічні межі Нової історії? 2. Який етап Нової історії України вивчається в 9 класі?

3. Що таке національне відродження? 4. Що таке індустріальне суспільство? 5. Якими є дві форми міграцій­

з поширенням ідей націоналізму, стало невід’ємною складовою європейського суспільно­політичного життя XIX ст. Особливо багато національних рухів у цей час виникло в Центрально­східній Європі, народи якої перебували під владою Австрійської, Османської та Російської імперій. Національне відродження стало тут реакцією на політику імперського поневолення та ігнорування національних прав народів. Одним із європейських національних рухів бездержавних народів став і український.

„ Модернізація, що в XIX ст. охопила Європу, спричинила значні зміни в розвитку народів, які її населяли, зокрема українців.

за цим параграфом ви зможете: характеризувати адміністративно­територіальний устрій та регіональний

поділ українських земель у складі

Російської імперії; пояснювати, яким

було національне та соціальне ста­

новище населення Наддніпрянщини;

визначати особливості політики ро­

сійського уряду щодо населення

українських земель.

пригадайте

1. Назвіть історико­етнографічні ре­

гіони українських земель у другій

половині XVIII ст. 2. Як і коли росій­

ський уряд ліквідував Гетьманщину та Запорозьку січ? 3. Унаслідок яких подій до складу Російської ім­

перії увійшли Приазов’я, Причор­

номор’я, Крим та Правобережна

Україна?

адміНістративНо-територіальНий Устрій УкраїНських земель У складі російської імперії. Наприкінці XVIII ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем (див. схему), що становило близько 85 % земель, заселених українцями. Підвладні Росії території називали Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною. На українські землі було поширено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. Було запроваджено поділ на губернії,

Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Він був наділений практично необмеженими повноваженнями, зосереджуючи військову, адміністративну, судову та фінансову владу на підконтрольній території. На посади губернатора і генерал-губернатора імператор призначав представників дворянства.

їх у

до інших регіонів у її складі. В імперських колах стосовно українських земель використовували інші назви: Правобережжя називали Південно-Західним краєм, Південь — Новоросією, Лівобережжя і Слобожанщину — Малоросією.

2

лівобережНа і  с лобідська УкраїНа. Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії, упродовж кінця XVIII — XIX ст. збільшилася приблизно втричі: із 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося не лише за рахунок природного приросту населення, а й переселень представників інших народів до Наддніпрянщини.

У Російській імперії стосовно українців використовували назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі досить поширеними були також визначення «українці» та «Україна».

Національний склад і соціальна структура різних регіонів Наддніпрянської України мали певні відмінності.

На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Серед національних меншин найбільшу частку становили євреї, для яких наприкінці XVIII ст. було запроваджено «смугу осілості».

«смуга осілості» — територія компактного проживання євреїв, що існувала в Росії в 1791—1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися.

На Слобожанщині українці становили близько 86 % насе-

лення краю. Найбільш численною національною меншиною були росіяни, які переважали у східних частинах регіону. Більшість українського населення Лівобережжя та Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Більшість колишньої козацької старшини, що змогла довести своє походження, була зрівняна в правах із російським дворянством. Звичайні селяни (посполиті) втратили особисту свободу й стали кріпаками. На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих і малих міст. Унаслідок імперської політики в них стала швидко збільшуватися кількість російських чиновників та військових. Права місцевого самоврядування до 1831 р. формально зберігалися, але фактично ігнорувалися. Ремісництво й купецтво занепадали. Із часом українці ставали

74 %, росіяни — 12 %, молдавани — 9 %. Серед інших народів, які заселяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї, греки та інші. Більшість працездатного населення складали державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Кріпосні селяни становили близько 6,5 % жителів краю. Великі землевласники мали тут найбільші

100 тис. десятин землі, графам Канкрінам —

60 тис., графам Воронцовим-Шуваловим —

59 тис. десятин. Із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та будівництвом промислових підприємств зростала кількість міщан. Національний склад міського населення був дуже різноманітним, українці в ньому становили меншість. На Кримському півострові відбувалися зміни у складі населення, пов’язані з наміром Російської імперії витіснити із цих земель кримських татар та інші народи Криму й замінити їх російськими переселенцями, що почав реалізовуватися після приєднання цього регіону. У результаті тисячі татар, особливо

§ 2. Наддніпрянська

наголошуючи, що це є їхнім моральним

валася до імперських порядків

та

§ 2. Наддніпрянська Україна

й білоруських земель за поділами Речі Посполитої медаль із висловом Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». Українців вважали «малоросами», які належали до єдиного «великоруського народу». Політика ігнорування національних особливостей як українців, так і інших підкорених народів, а також наявність в імперії російського народу, що становив більшість її населення, обумовлювали здійснення русифікації всіх сфер суспільного життя. русифікація — сукупність дій та заходів російського уряду, спрямованих на звуження й витіснення на другорядні ролі національних мов, культур, історії та одночасне висунення на провідні позиції російської мови, культури та історії.

У Наддніпрянщині русифікація була спрямована на викорінення наявних відмінностей між «малоросами» й «великоросами». Українці потерпали від того, що їх мову й культуру зневажливо вважали спольщеними, прищеплювали комплекс меншовартості порівняно зі «старшими братами» — росіянами. Унаслідок цього збереження власної мови, культури та історії ставало для українців питанням виживання як нації.

висНовки

„ Після приєднання українських земель до Російської імперії на них було поширено адміністративно­територіальний устрій, який без істотних змін зберігався понад 100 років.

„ Наддніпрянщина ск ладалася з окремих історико­етнографічних регіонів, розвиток яких під імперською владою

12. складіть порівняльну таблицю «Українські землі (Лівобережжя, слобожанщина, Правобережжя, Південь) у складі Російської імперії» за характеристиками: 1) унаслідок яких подій опинилися у складі імперії; 2)  адміністративнотериторіальний устрій та назви адміністративних одиниць; 3) політика імперського уряду щодо

XIX ст.; пояснювати причини зацікавленості французького імператора Наполеона I Україною й те, яке місце він відводив їй у своїх пла­

нах; аналізувати процес виникнення

Азовського козацького війська.

пригадайте

1. Яке місце посідали українські зем­

лі в міжнародних відносинах XVIII ст.? 2. Якими були результати

й наслідки російсько­турецьких війн другої половини XVIII ст.? 3. Коли російський уряд ліквідував Запорозьку січ? Як склалася після цього доля запорозьких козаків?

уряд порушив свої зобов’язання й надав підтримку учасникам антитурецького національно-визвольного повстання, що охопило Сербію в 1804 р. У грудні 1806 р. Туреччина оголосила війну Росії. Наддніпрянщина, наближена до головного театру воєнних дій у Молдавії, Валахії та Болгарії, повною мірою відчула тягар нової російсько-турецької війни. У Чернігівській, Полтавській, Слобідсько-Українській, Київській, Катеринославській та Херсонській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія мала надіслати до армії кілька тисяч ополченців. Із Лівобережжя

до війни з Російською імперією, розробляв плани її ослаблення через відокремлення підкорених нею територій. Претензії на західноукраїнські землі й Правобережжя, які до поділу Речі Посполитої входили до її складу, висували поляки. Проте імператор, зацікавлений у підтримці Австрії, не поспішав гарантувати задоволення їхніх вимог, хоча й не відкидав повністю. Свідченням того, що Наполеон не залишав своїх намірів використати українські землі в боротьбі з Росією, стала стаття, надрукована в 1807 р. в офіційній французькій урядовій газеті «Публіцист». Вона висвітлювала отриману у вищих колах інформацію, що «з Польщею межує давня козацька Україна, одна з найбільш урожайних країн світу, яка своїми багатствами заслуговує на пильну увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв’язана (Наполеон утворив із польських земель, відібраних у Пруссії та Австрії, Варшавське герцогство. — Авт.), настала черга й родючої Батьківщини Мазепи». У міністерстві закордонних справ Франції за дорученням Наполеона було розроблено кілька проектів стосовно майбутнього Наддніпрянщини в разі російсько-французької війни. Ці плани передбачали відокремлення українських земель

здолати опір 3 тис. козаків, які захищали турецьку фортецю Баїлів, писав: «Задунайські козаки можуть завдати шкоди більшої, ніж турки й татари…». Відтоді російське командування стало приваблювати задунайців різними пільгами. У 1807 р. з тих задунайців, хто внаслідок

цогства. У Лівобережній та

створити дві наполеоніди — українські держави під протекторатом Франції. Одну — у межах колишньої Гетьманщини (Чернігівщина й Полтавщина), другу — на місці Донеччини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії та Криму. Одночасно із цим не виключалося повернення території Херсонської й Таврійської губерній Османській імперії

разі її вимоги. 3

УкраїНські землі під час російсько-фраНцУ зької війНи 1812 р. У червні 1812 р. вторгненням «Великої армії», очолюваної Наполеоном, у межах Російської імперії розпочалася російсько-французька війна 1812 р. Він планував захопити Москву й звідти продиктувати свої умови російському імператору Олександру I. Ставлення до війни двох імператорів було різним. Серед польської шляхти Правобережжя переважали прихильники Наполеона, які розраховували

відновити Польську

I у вільно (5 червня 1812 р.)

Військо це передбачається утворити на Україні з людей, до козачої служби здібних

а ескадрон — зі 150 козаків… Людей можна призначати на козаків, незважа­

ючи ні на роки, ні на зріст, а також маловажливі тілес­

ні вади, але єдино тільки зі збереженням сил

і здібностей до служби цього роду. Як мине в українських полках потреба, усі вони

імператора погодитися на формування чотирьох полків Українського

губерніях. У липні 1812 р. Олександр I доручив малоросійському генерал-губернатору сформувати на тих самих умовах, що й на Правобережжі, Малоросійські кінно-козацькі полки в Полтавській (дев’ять полків) та Чернігівській (шість полків) губерніях. Їх загальна кількість становила 18 тис. козаків. Крім того, із

міями в серпні-вересні 1812 р. під селищем

шляху до Москви брали участь регулярні полки, сформовані в Наддніпрянщині, Харківський, Київський, Чернігівський, Новоросійський драгунські полки, Охтирський, Сумський, Маріупольський, Ізюмський гусарські полки, Глухівський, Катеринославський і Малоросійський кірасирські полки. Коли французька армія, зазнавши поразки, відступала з території Російської імперії, українські формування брали участь у її переслідуванні та закордонному поході російської армії. Вісім українських козацьких полків у складі російської армії брали участь у грандіозній «битві народів» 16—18 жовтня 1813 р. під Лейпцигом. Три полки Бузького козацького війська та Українська кінно-козацька дивізія, сформована з правобережних козацьких полків, відзначилися в боях за Париж. Після перемоги Олександра I у війні з Наполеоном українські частини повернулися додому. Втрати українців склали близько 6 тис. осіб. Усі полки були розформовані. Більшість ополченців повернули до кріпацького стану. Козакам Малоросійських кінно-козацьких полків запропонували продовжити службу в Чорноморському козацькому війську або повернутися до свого селянського стану, оскільки більшість із них раніше належала до державних селян. Сформовані на Правобережжі Українське козацьке військо та полки Бузького

війська з метою скорочення видатків на утримання ліквідували й у 1817 р. перетворили на військових поселенців, які

поєднувати військову службу із сільськогосподарською працею. Ініціатором створення військових поселень був царський сановник граф Олексій Аракчеєв. Вони проіснували до 1857 р., коли були остаточно ліквідовані. У Наддніпрянщині військові поселення створили в Слобідсько-Українській, Катеринославській, Київській та Херсонській губерніях. Їх запровадження зустріли з надзвичайним незадоволенням, свідченням чого стали численні бунти й повстання військових поселенців.

військові поселення — особлива організація

Печатка Чорноморського козацького війська ? Як печатка Чорноморського

війська відображала давні козацькі традиції?

Банатська січ (1785—1805 рр.) Володіння австрійських Габсбургів

землі

назви, що й на Запорожжі. Курені очолювали отамани, яких

Задунайська січ (1775—1828 рр.) Османська імперія Військо вірних козаків, або Чорноморське (від 1860 р. — Кубанське) козацьке військо (1788—1920 рр.)

Усть­Дунайське (Буджацьке) козацьке військо (1807 р.) Азовське козацьке військо (1832—1864 рр.)

Дунайське (від 1856 р. — Новоросійське) козацьке військо (1828—1868 рр.) Російська імперія

колишніх запорожців, що

ської імперії, султан надав землі в гирлі Дунаю, де й виник Задунайський кіш. Обов’язком козаків-задунайців була військова служба при турецькому флоті під час військових походів. Ураховуючи небажання козаків брати участь у російсько-турецьких війнах, за наказом султана їх використовували

лише проти сербів, албанців і греків.

Задунайська Січ зберігала вірність козацьким традиціям.

Кіш поділявся на 38 куренів із давніми назвами. Кошового

отамана обирали кожного року на загальній козацькій раді.

Одружені козаки мешкали окремо, поза межами Січі.

На Січі завжди перебував турецький чиновник, офіційним

обов’язком якого було видавати паспорти тим, хто залишав її

межі, а неофіційним — стежити за поведінкою козаків.

Не довіряючи козакам-задунайцям, турки вимагали, щоб

кожного разу, коли ті рушають у походи проти християн із турецькою армією, кіш відповідав власним життям за відданість своїх товаришів.

Головним джерелом поповнення Задунайської Січі були втікачі з Наддніпрянської України. Завдяки цьому кількість козаків-задунайців в окремі роки досягала 10 тис. осіб. 5

російсько-т У рецька вій Н а 1828—1829  рр. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. відносини між Османською та Російською імперіями знову загострилися. Росія наполягала на своєму праві захищати православних підданих султана. Російсько-турецька війна 1828—1829 рр. була спричинена підтримкою нею грецького національно-визвольного повстання проти турецького панування.

Під час нової війни, як і раніше, селяни були змушені постачати необхідне для російської армії продовольство, надавати волів і підводи для перевезення вантажів. У війні використали створене в 1828 р. в Південній Бессарабії Дунайське козацьке військо. Два кінні полки дунайських козаків охороняли російські кордони на Дунаї, Пруті, Кубанський козак. ХІХ ст. ? Опишіть зовнішній вигляд кубанського

цьому російська армія здійснила раптовий успішний

Дізнавшись про перехід частини козаків-задунайців на

хто

Січі, і зруйнували її. Так, у 1828 р. припинила своє існування Задунайська Січ. Османська імперія, зазнавши

У 1864 р. військо ліквідували, а його клейноди передали Кубанському козацькому війську.

висНовки

„ У системі міжнародних відносин першої третини XIX ст. українські землі відігравали роль об’єкта в політичних планах інших держав.

„ Російський уряд у  війнах, які вела в цей час імперія, використовував сформовані на українських землях під­

розділи козацтва.

„ Усть­Дунайське (Буджацьке), Дунайське та Азовське козацькі війська на службі

століть. Проте вони допомогли

12.

сільське господарство та аграрНі відНосиНи в НаддНіпрЯНській УкраїНі. У першій половині XIX ст. економіка Наддніпрянської України зберігала аграрний характер. У сільському господарстві Наддніпрянщини на початку століття працювало близько 95 % населення, а в середині століття — 89 %. Близько 75 % усієї оброблюваної землі перебувало в приватній власності поміщиків. Головними виробниками сільськогосподарської продукції були селяни, які за своїм правовим становищем поділялися на дві основні групи:

1) поміщицькі селяни, або кріпаки (перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни кількісно переважали на Правобережжі);

2) державні селяни (належали державній скарбниці й офіційно називалися «вільними сільськими обивателями». Вони були особисто вільними й вели власне господарство. Державні селяни переважали на Півдні та Лівобережжі).

Основною формою експлуатації поміщицьких селян була панщина, або відробіткова рента. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд у 1797 р. офіційно обмежив панщину трьома днями на тиждень. Проте поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини

давалося таке завдання («урок»), яке можна було виконати

лише за два-три дні. Землевласники також запроваджували «місячину», і селяни за постійну панщину отримували місячне утримання натурою (тобто продуктами).

Потерпали селяни й від обезземелення. Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняло те, що власники маєтків збільшували кількість поміщицької землі як

за цим параграфом ви зможете: визначати особливості розвитку сільського господарства Наддніпрянської України в цей період; пояснювати, які зміни відбулися в Наддніпрянщині на початковому етапі промислової революції; характеризувати розвиток

і торгівлі; аналізувати

соціально­економічного розвит­

Півдня України. пригадайте 1. Якими були особливості економічного становища українських земель у другій половині XVIII ст.? 2. Що таке промислова революція? Де і коли вона розпочалася в Європі? 3. Які зміни в європейському суспільстві спричинило розгортання промислової революції? 4. Назвіть нові міста, які були засновані на українських землях у другій половині XVIII ст. 5. Як розвивалася торгівля в Україні у XVIII ст.? 6. Які товари вивозилися з українських земель до інших країн, а які — завозилися? і

На панщину.

Художник М. Дерегус цікаві факти

Погіршення умов існування крі­

паків перетворювало їх на джерело соціальної нестабільності. «справа небезпечна, і приховувати цю небезпеку є злочином,—

повідомляв шеф жандармів

О. Бенкендорф Миколу I. — На­

род уже не той, яким був 25 ро­

усієї приватної землі. З’являлися

селяни,

діли або орендували 100 і більше десятин землі. Імперський уряд підтримував державних селян. Їх було зрівняно в правах із міщанами щодо придбання землі, дозволено створювати фабрики й заводи.

треб ринку. Процеси розшарування розгорталися також серед поміщицьких селян. Їм дозволялося купувати землю на ім’я свого поміщика, використовувати найманих

фабрично-заводської

кали також у цукровій галузі. На середину XIX ст. Наддніпрянщина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Слави перших українських цукрозаводчиків зажили брати Яхненки та Ф. Симиренко. Перші верстати для фабрично-заводських підприємств завозилися з-за кордону, переважно через порт Одеси. У 40— 50-х рр. XIX ст. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли в Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та інших містах. У 1861 р. в Наддніпрянщині діяло близько 20 механічних заводів.

3

розвиток міст. У першій половині XIX ст.

більшість українських міст і містечок були невеликими, кількість їхнього населення не перевищувала 1—2 тис. осіб. У середині XIX ст. з 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис. жителів, а населення більш ніж 50 тис. осіб налічували лише п’ять із них. Новим явищем стала поява в містах Наддніпрянщини промислових підприємств, заснованих купцями й міщанами, на яких працювали вільнонаймані робітники. Кількість міських жителів за першу половину XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час кількість населення збільшилася в 4,5 разу. Найнаселенішим

містом була Одеса — головний порт Російської імперії з торгівлі зерном. Під владою Російської імперії правове ста-

новище українських міст зазнало суттєвих

змін. У 1831 р. було скасовано дію магдебурзь-

кого права для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Натомість створювалися міські думи на чолі з міськими головами, підпорядкованими ім-

перській адміністрації. Дедалі вагоміше місце у структурі міського населення посідали російські чиновники

й військові. Влада підтримувала переселення до українських міст російських купців. У та-

кий спосіб українців поступово витісняли

з провідних позицій у торгівлі. У містах і містечках Правобережжя в торгівлі й ремеслі

йшли попереду представники єврейського

й польського населення. Особливістю міст Півдня був їх інтернаціональний склад населення.

4 р озвиток торгівлі. У першій половині XIX ст. склалася сільськогосподарська спеціалізація регіонів Наддніпрянщини. На Лівобережжі поруч із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережжя було районом вирощування озимої пшениці й цукрових буряків. На Півдні на початку освоєння краю розвивалося вівчарство,

§ 4. соціально­економічний розвиток

в 1794 р. на землях, отриманих Росією внаслідок російсько­турецької війни 1787—1791 рр.

цьому

розташовувалася турецька фортеця Єні­Дунья (Новий Дунай) у місцевості Хаджибей, захоплена російським адміралом, іспанцем Хосе де Рибасом. За дорученням імператриці Катерини II він став першим головним будівничим нового міста, ім’я якого й сьогодні носить одна з головних вулиць Одеси — Дерибасівська. Розбудова здійснювалася за планом, що передбачав поділ міста на прямокутні квартали та просторі вулиці. Адміністративним центром міста мав стати Приморський бульвар. Населення Одеси було надзвичайно строкатим за національним складом. сучасники казали, що в місті розмовляють 12

й сповідують десять релігій. там було багато греків, албанців, молдаван, євреїв, італійців, німців, вірмен, сербів та інших. Імперський уряд гарантував усім релігійну терпимість,

На десять років вони звільнялися від усіх обов’язків

тор Новоросії й міський градоначальник дюк (герцог)

арман де рішельє саме за його правління в місті з’явився театр, який одесити порівнювали з Паризькою оперою. Між морем і портом було прокладено

Приморський бульвар, звідки відкривався чудовий морський краєвид. На власні кошти А. Рішельє заку­

пив у Відні саджанці акації й роздавав їх кожному, хто обіцяв їх посадити й доглядати. Найвідомішим місь­

ким парком став «сад дюка», де були зібрані зразки місцевих та іноземних квітів і дерев. серед головних будівель міста були православний собор, гімназія, шпиталь, інститут шляхетних дівчат. Одеса

сарабії, а також риби з Криму і Дону, звуться чумаками. Великий зріст, фізична сила, мужні риси обличчя та довгий жмут волосся, закручений за вухо (по­

малоросійському чуприна, або оселедець), рухи, які

свідчать про міцність м’язів, поважна постава з вира­

зом самосвідомості на обличчі, гордість із мовчазною

веселістю, одяг — надто широкі шаровари, нарозхрист

свита і висока смушкова шапка — становлять відмінні

риси чумака. Цей клас, що підкорив себе особливим

умовам під час візникування, відрізняється цим від ін­

ших малоросіян…

Візникування своє чумаки провадять зазвичай валками (по­малоросійському фура), які складаються

з кількох десятків возів (по­чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої

валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю

Полтаві, Кролевці, Києві, Кременчуці, Ніжині, Стародубі, Бердичеві, Єлисаветграді, Катеринославі, Одесі. На всю Наддніпрянщину були відомі Контрактовий ярмарок у Києві, Покровський — у Харкові, Петропавлівський — у Катеринославі. Існували як загальні, так і спеціалізовані ярмарки, де продавали зерно, коней, вовну тощо. На сільських ярмарках переважали селянські вироби й товари, необхідні для сільськогосподарської праці. Постійними учасниками ярмарків були торговці-скупники. Неухильно зростала дрібна роздрібна торгівля в містах і селах, де на 1861 р. налічувалося близько 15 тис. крамниць. Складовою внутрішньої торгівлі в Наддніпрянщині були сільські та містечкові

зерна та 55 % вивозу вовни. У першій половині XIX ст. азовсько-чорноморські порти за обсягами перевезень стали значно випереджати балтійські. Однією із причин цього була їхня наближеність до українських земель, де продукція вироблялася для продажу за кордон. Українська пшениця становила 81 % продукції землеробства, яка вивозилася через чорноморськоазовські порти. Значну роль ці порти відігравали також у ввезенні (імпорті) закордонних товарів до імперії. До початку промислової революції в ньому переважали предмети розкоші й лише пізніше їх потіснили машини й технічне устаткування. Найбільшим серед чорноморсько-азовських портів була Одеса, яка в 1817 р. отримала статус порто-франко (фактично був уведений лише в 1819 р.).

порто-франко — порт або частина приморської території в деяких країнах, у межах якої дозволяється

дНЯ УкраїНи.

соціальНо-екоНомічНого

ве значення для історії XIX ст., оскільки в цей час тут

ходив великий соціальний експеримент: у межах кріпосницької Російської імперії відбулося становлення нового соціального ладу. Спеціальним указом російська імператриця Катерина II оголосила, що тут не існуватиме кріпосницьких порядків, оскільки ці землі заселятимуться лише

зерносховищ починався шлях української пшениці до європейських споживачів. Обсяги торгівлі постійно зростали.

У 1795 р. в порт Одеси по зерно увійшли 39 кораблів, а через 20 років, у 1815 р., — 1500 кораблів.

до її

джерелами, у 1835 р. врожай зернових на Півдні «перевищував кількість

невеликих маєтків. Більшістю з них володіли міщани й дрібні торговці, що разом становили типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію. Величезних маєтків із тисячами кріпаків, як в інших губерніях, тут не було. Землевласники Півдня покладалися на сезонну найману працю, а розміри їхніх володінь обмежувалися нестачею робочих рук. Населення Півдня протягом першої половини XIX ст. внаслідок переселень зростало набагато швидше, ніж в інших регіонах Наддніпрянщини. Новоприбулі не стикалися з усталеною системою організації сільського господарства й були вільними обирати заняття відповідно до попиту на продукцію та власного бажання. Переселенців, різних за національністю й походженням, об’єднувало бажання розпочати власну справу, своїми силами досягти успіху.

висНовки

„ У сільському господарстві Наддніпрянської України панували кріпосницькі відносини, які гальмували його розвиток.

„ У 30­х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні розпочалася промислова революція. Проте темпи її розвитку

були повільними через відсутність ринку вільнонайманої робочої сили.

„ Протягом першої половини XIX ст. в розвитку міст відбувалися зміни, пов’язані з початком промислової революції. Найбільшим містом була Одеса, джерелом процвітання якої стала торгівля.

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Яка частка населення Наддніпрянської України працювала в сільському господарстві на початку XIX ст.? 2. У якому з регіонів Наддніпрянщини в середині XIX ст. була найбільша кількість кріпосних селян?

3. Коли на українських землях розпочалася промислова революція? 4. Яке селище на 1860 р. стало центром суконної промисловості Наддніпрянщини? 5. Хто такі чумаки? 6. Коли

формами внутрішньої торгівлі

гівлі Російської імперії. „ Успішний економічний розвиток Південної України засвідчував необхідність переходу до нових економічних відносин.

за цим параграфом ви зможете:

пояснювати, як відбувалося формування української національної ідеї;

характеризувати заходи українського

дворянства, спрямовані на віднов­

лення автономії України; аналізувати

особливості початку українського на­

ціонального відродження на Лівобе­

режжі та слобожанщині; розкривати

значення для українського націо­

нального відродження «Енеїди»

І. Котляревського та «Історії Русів»;

визначати особливості українського

національного відродження у 30—

40­х рр. XIX ст.; пояснювати, як було утворено Кирило­Мефодіївське брат­

ство.

пригадайте

1. Як козацька старшина боролася за

відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Яким був національ­

ний склад населення Наддніпрян­

ської України? 3. Що таке націо­

нальне відродження? На які етапи

його поділяють?

державності, знищеної наприкінці XVIII ст. Своєю метою вони вважали відновлення Речі Посполитої в кордонах

моря. Прихильники цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Самовіддана

російського напрямку, як правило, не визнавали за народами,

формувалися основи національної ідеї українців.

поділяються його переважною більшістю. автономіст — той, хто виступає за самоуправління певної частини дер­

лишню козацьку старшину права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти пішли на спад. Проте залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами. Із ними пов’язано виникнення наприкінці XVIII ст. на території

колишньої Гетьманщини патріотичних гуртків дворян-автономістів. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сіверському. Гуртківці поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані промови гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи). Вважається, що саме вони надали матеріали для виступів у 1795 р. у французькому Конвенті щодо становища українців під владою Російської імперії. Члени цих організацій розробляли також проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та академії наук («Академічне зібрання»), допомагали збирати матеріали до перших праць з історії України. В. Капніст, ймовірно, підтримував зв’язок із новгород-сіверськими патріотами. У 1788 р. він склав «козацький проект», що передбачав відновлення козацького війська у складі російської армії для участі в російсько-турецькій війні 1787— 1791 рр. На жаль, російський уряд відхилив цей план.

док УмеНти розповідають

із листа

якнайсмиренніше доповісти Вашій Величності, що до мене таємно прибув дворянин із Малоросії, або Російської України, який називає себе Капністом… Він твердить, що [його] послали жителі цієї країни, доведені до крайнього відчаю тира­

нією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, чинили над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни можуть вони сподіватися

й ім’я автора «Історії Русів» невідомі. Твір було, імовірно, написано на

Новгород­Сіверщині. Віднайшли

рукопис «Історії Русів» у 1828 р.

в одному з родинних архівів на

Чернігівщині й тривалий час по­

ширювали в рукописних копіях.

У 1846 р. твір було надруковано

в Москві з ініціативи українського історика О. Бодянського.

історії українського

дження невід’ємного права українського

Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин стали відшукувати необхідні документи в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів

далекосяжні

їнців

та історичні

написані дослідниками-аматорами, тобто самодіяльними митцями. Серед перших праць з історії України були «Літописна оповідь про Малоросію…» О. Рігельмана, «Записки про Малоросію, її мешканців і твори» Я. Марковича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського. Першу збірку українських історичних пісень видав у 1819 р. в Петербурзі князь Д. Цертелєв. Величезне значення для розвитку української мови мала здійснена І. Котляревським переробка «Енеїди» Вергілія. Він першим наважився написати й видати в 1798 р. літературний твір українською народною мовою. Великий талант автора сприяв популяризації народної мови в освічених колах Лівобережжя. На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям у 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором створення університету став слобідський дворянин, учений, громадський

тель Василь Каразін (1773—1842).

Викладати в новоствореному університеті В. Каразін запросив найвідоміших тогочасних європейських учених. У перше десятиліття діяльності Харківського університету тут працювали 29 професорів західноєвропейського походження. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільноекономічними та ідейно-політичними течіями. Зокрема, німецький професор Йоган Шад (1758—1834) викладав курс природного права. Він уперше на українських землях виступив із лекторської трибуни із критикою монархій, стверджуючи, що їх існування перешкоджає виникненню національних держав. Через деякий час Й. Шада та інших західноєвропейських професорів російська влада

тьом молодим

був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, технології видобутку селітри, сушильних апаратів тощо. Він склав кілька проектів суспільно­економічних реформ у Російській імперії, що викликало незадоволення в правлячих колах. В. Каразіна було ув’язнено в Шліссельбурзь­

кій фортеці (1820—1821 рр.), а потім відправлено доживати віку під наглядом поліції до родинного маєтку.

На відміну від імперського уряду, на українських

тературного

Михайло Максимович. Досягнення дослідників-аматорів, зроблені протягом першого етапу українського відродження, стали

подальшого розвитку й переходу до культурницько-літературної стадії. Із кінця 20-х рр. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. Тому у 20— 30-ті рр. XIX ст. альманахи

§ 5—6. Початок українського

Велике значення мало видання в імперській столиці в 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою. Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету дістав Т. Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.

5

УтвореННЯ та діЯльНість кирило-мефодіївського братства. Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. XIX ст. стало Кирило-Мефодіївське братство. Його виникнення пов’язане з Київським університетом, одним із викладачів якого став випускник Харківського університету історик Микола Костомаров. Серед його друзів і однодумців у грудні 1845 р. зародилася думка про перетворення їхнього гуртка на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами цього, крім М. Костомарова, були полтавський учитель Василь Білозерський, державний службовець Микола Гулак, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Олександр Маркович. Організаційне оформлення товариства відбулося на початку наступного року.

назвали Кирило-Мефодіївським братством на честь братів Кирила і Мефодія — проповідників християнства серед слов’янських народів. Знаком братчиків став перстень із написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.». У квітні 1846 р. до братства, як припускають, після переїзду з Петербурга до Києва приєднався Тарас Шевченко. Проте остаточно встановити, чи належав поет до товариства, не змогли навіть під час слідства над заарештованими братчиками в 1847 р. (Можливо, вони спеціально приховували цей факт, щоб захистити Т. Шевченка.) Кількість членів організації в 1846 р. становила 12 осіб, а зв’язки з нею підтримували ще 100 осіб. Братчики були представниками різних станів. Добре розуміли потреби народу син кріпачки М. Костомаров і колишній кріпак Т. Шевченко. Свою обізнаність із

поєднували

дала княгиня Варвара Рєпніна­

Волконська, яку сам поет

називав своїм «добрим ангелом». Проте шеф жандармів граф О. Орлов відмовив їй і по­

передив, що подальші «клопо­

тання» матимуть неприємні для

неї наслідки.

док УмеНти розповідають

із довідки III відділення про діяльність учасників кирило-мефодіївського братства У 1847 р. виявлено, що слов’янофільство може на­

бути злочинного напряму: у Києві кандидат Гулак, ад’юнкт­професор Костомаров і кандидат Білозерський заснували таємне товариство під назвою

організації

ням до різних місць імперії. Найбільше постраждав Т. Шевченко, якого відправили солдатом окремого Оренбурзького корпусу до Орської фортеці із забороною писати й малювати.

історичНе зНачеННЯ діЯльНості кирило-мефодіївського братства. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало

недовго, але справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. Його учасники першими висунули широку політичну програму, що стала прикладом для нащадків. Вони вперше здійснили спробу поєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. Національне визволення українців розглядалися ними як складова загальноєвропейської боротьби поневолених народів. За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на тогочасні європейські націоналістичні організації «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Ірландія». Подібно до них, кирило-мефодіївці поєднували ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них, товариство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети. Суворе покарання кирило-мефодіївців стало перешкодою подальшого розвитку українського відродження. Однак це не зупинило наступників від продовження боротьби за українську справу.

висНовки

„ Наприкінці XVIII ст. в українському русі на Лівобереж­

жі провідні позиції посідали дворяни­автономісти. їхні

спроби знайти підтримку в боротьбі за відновлення прав

Гетьманщини були марними. Найвагомішим їхнім досяг­

ненням стало сприяння пробудженню в тогочасному українському суспільстві зацікавленості до мови, культури та історії свого народу. саме з  дворян­автономістів вийшли ті, хто започаткував українське національне відродження на Лівобережжі.

„ На слобожанщині центром українського відродження став Харків. Завдяки діяльності університету Харків зі звичайного провінційного

„ У 20—40­х рр. XIX ст. в українському національному

відбувся перехід від першого, фольклорно­етнографічного етапу збирання матеріалів історії, звичаїв і культури українців до наступного, культурницько­літературного — боротьби за поширення сфери вжитку української мови й набуття нею ознак літературної. „ Значний вплив на подальший розвиток українського національного руху мало Кирило­Мефодіївське братство.

українського національного руху в 30—40­х рр. XIX ст. 13. Як

утворилося й діяло Кирило­Мефодіївське братство?

14. Розкрийте зміст ідей, сформульованих у програмових документах братства.

15. складіть ланцюжок подій, пов’язаних із розгортанням українського національного руху

в Наддніпрянщині в цей період. 16. Об’єднайтеся в малі групи та обговоріть характерні риси українського національного руху в Наддніпрянщині. сформулюйте й запишіть їх у вигляді тез.

17. Підтвердьте або спростуйте

порівнювати

бачення майбутнього українських

земель у програмових документах

декабристів; визначати прояви впливу руху декабристів на українські

землі; пояснювати, яким був вплив

на суспільну ситуацію в Наддніпрян­

щині польського повстання 1830— 1831 рр.; характеризувати форми, характер й основні соціальні протести, що відбулися в цей період.

пригадайте

1. Що таке масонство? Коли воно ви­

никло в Європі та до чого закликало? 2. Як розвивалися польський та російський напрямки визвольного руху в Наддніпрянщині кінця XVIII —

першої третини XIX ст.? 3. Якими

були особливості національного

представники суспільної еліти, то їхні ложі (осередки діяльності) існували в

містечках і поміщицьких маєтках. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вони діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуці, Полтаві, Немирові, Кам’янці-Подільському тощо. На українських землях діяли польські та російські масонські

зорі» в Кам’янці-Подільському. До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та українці. І хоча більшість у масонських ложах становили поляки, вони висловлювали загальнослов’янські прагнення: звільнення всіх слов’ян із-під влади імперій та об’єднання їх у єдиний союз. Найбільше українців було в полтавській ложі «Любов до істини». До неї входили І. Котляревський, В. Капніст, В. Тарновський, В. Лукашевич. Інтереси полтавських

Фрагменти «Конституції» М.

товариства» П. Пестель у своїй програмі перебудови Російської імперії

«Через свою слабкість

Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст, О. Величко, І. Котляревський та інші. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Чигирині та інших містах. Його члени підтримували зв’язки з російським «Товариством об’єднаних слов’ян», що діяло на Волині, і польськими масонами, зокрема ложею «Темпляри». Діяльність

нізація «Залізні персні», очолювана Володимиром

ладу й ліквідація кріпацтва. Через рік

товариство саморозпустилося. У 1821 р. на Правобережжі, у Тульчині, було створено організацію декабристів «Південне товариство», очолюване полковником Павлом Пестелем, а роком пізніше в Петербурзі

Муравйов. У лавах обох товариств у 1821—1825 рр. налічувалося

ства» — «Руську правду» — склав П. Пестель. Вона передбачала перетворення імперії на унітарну республіку з однопалатним парламентом. Населенню гарантувалися основні громадянські свободи, кріпацтво скасовувалося. П. Пестель відмовлявся надавати народам, які населяли імперію, право на окреме державне існування. За українськими землями, якими він вважав лише Малоросію (Чернігівська і Полтавська губернії), ніяких державних прав не визнавалося. За програмою Північного товариства «Конституцією», розробленою М. Муравйовим, Росія мала стати конституційною монархією із федеративним устроєм на зразок США. Кріпацтво скасовувалося, здійснювалися демократичні реформи. Країна поділялася на 14 федеративних штатів. Українські землі входили до складу чотирьох штатів: Дніпровського (столиця Смоленськ), Бузького (Київ), Чорноморського (Одеса) та Українського (Харків).

Усі питання внутрішнього життя штати розв’язували самостійно. За центром зберігалося право випуску грошей, створення єдиних збройних сил і здійснення зовнішньої політики. Програма М. Муравйова надавала більше прав народам імперії. Однак держави, які передбачалося створити на українських землях, мали штучний характер, не охоплювали всієї території, заселеної українцями, і

підтримки селянами. Головно­

командувач російських караль­

них військ фельдмаршал

Ф. Остен­сакен звернувся до українських селян Правобереж­

жя. «Не вірте їм [полякам],— за­

кликав він,— і тих, хто буде на­

мовляти й силувати до бунту, намагайтеся схопити й допра­

вити начальству. Ви вже ніколи

не будете належати тим помі­

щикам, які повстануть проти

законної влади». Зміст цієї

відозви, яку читали в усіх православних церквах Правобережжя, селяни зрозуміли як

можливість звільнитися від сво­

їх панів­гнобителів. Вони хапали

бунтівних шляхтичів і передава­

ли їх російській владі.

Після придушення повстання

селяни дійсно не повернулися

під владу заарештованих за

участь у повстанні поміщиків, проте замість них до маєтків

прийшли нові господарі, які

отримали їх від влади.

влада у федерації мала належати загальним зборам. Проте створення Української держави як окремого члена слов’янського

та Правобережної України. Розуміючи, що сил для боротьби з імперією недостатньо, вони висунули гасло: «За нашу і вашу свободу!». Повстанці сподівалися, що знайдуть підтримку в опозиційних колах росіян, українців, білорусів і литовців. Польський сейм звернувся до населення Правобережжя, закликаючи приєднатися до повстання. У відповідь на це в лютому 1831 р. на Київщині відбулася нарада польських поміщиків і шляхти, де було прийнято рішення готуватися до збройного виступу і проголошено побажання, щоб землевласники «дали селянам безумовну свободу». Проте здійснювати цю пропозицію ніхто не став. На початку квітня 1830 р. до Правобережжя вступив кавалерійський корпус польських повстанців, очолюваний генералом Ю. Дверницьким. Проте тут до нього приєдналися лише кілька дрібних шляхетських загонів. Українське селянство, яке становило більшість населення краю, сприймало повстання як чужу для себе «панську справу». Тим часом російський уряд, зібравши достатню кількість військ, розпочав придушення виступу. На Лівобережжі малоросійський генерал-губернатор

Рєпнін із дозволу

дині червня 1831 р. російські каральні

Україні в повстанні виступили близько 5600 осіб, із яких

становили польські поміщики й шляхта. Після придушення повстання 1830—1831 рр. імперський уряд посилив політику русифікації українських земель. Спеціально створена 1831 р. Комісія у справах

за наказом Миколи I

повідність

цікаві факти

У Волинській губернії кріпаки

поміщиці Закашевської чинили

опір своїй господарці протягом

1811—1847 рр. Масові тілесні

покарання, здійснювані військо­

вими на прохання поміщиці, не

змогли заспокоїти селян. Визна­

вши свою поразку, Закашевська

продала маєток. Проте селяни

відмовилися коритися й новому

господарю — пану Загрязькому.

Поміщик довго не витримав

і того ж року звернувся з про­

ханням до російського уряду

викупити в нього маєток у влас­

ність держави. Він писав, що

в селян укоренилися думки про волю, «і я не бачу ніяких засобів, щоб їх приборкати».

кінно-козацькі полки. Частину козаків перевели до складу

частин російської армії, а більшість відправили на Кавказ, де імперія вела війну за підкорення гірських народів. Генералгубернатора Малоросії М. Рєпніна за дружні відносини з українськими дворянами-автономістами та зв’язки з декабристами відправили у відставку.

док УмеНти розповідають

імперської влади Т. Шевченко в поемі «Сон». Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, Латану свиту з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують — Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє, мре, А мати пшеницю на панщині жне.

із розпоряджень російського уряду про придушення виступів кріпосних селян 308. Для утримання кріпаків у покорі й доброму порядку поміщик має право використовувати домашні за­

відбувалися в різних формах. Вони псували

знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину й виконувати повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, убивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір каральним загонам, тікали від своїх господарів. Свідченням бажання селян розв’язувати суперечки законним шляхом стало подання ними скарг до місцевої адміністрації про зловживання панів. Проте імперський уряд відповів на це забороною кріпакам скаржитися на своїх господарів під загрозою покарання. Безвихідь спричиняла спалахи люті з боку селян та розправи з гнобителями. У відповідь на це влада стала приборкувати бунтівні села військами, а винних у заворушеннях селян тисячами відправляти в заслання й на каторгу. Лише в 1822—1833 рр. із Наддніпрянщини до Сибіру примусово виїхали понад 12 тис. селян-бунтівників. У першій половині XIX ст. набули поширення масові втечі селян із Лівобережжя та Правобережжя. Тікали поодинці, сім’ями, групами й навіть селами. Лише в Київській губернії в 1816 р. налічувалося 25 тис. селян-утікачів. Більшість із них вирушали на Південь або землі Донського й

козацьких військ. Уряд вживав

1) «Будні

2) «У

У липні 1817 р. першими повстали колишні бузькі козаки, очолювані сотником Федором Барвінським на Херсонщині. Виступ був жорстоко придушений за допомогою 10-тисячного війська й гармат. Під час розправи бунтівних козаків кололи піками, топили в Бузі, проганяли «зеленою вулицею» (крізь стрій солдатів, які били винних спеціальними палицями-шпіцрутенами 500—1000 разів, забиваючи більшість до смерті) і висилали до Сибіру. У липні 1819 р. спалахнуло повстання серед іншої частини бузьких козаків, розселених у районі міста Чугуєва на Харківщині. Після

та урядові установи, розправилися

ками народу. Усе захоплене майно й

ли селянам. У 1830—1835 рр. у повстанському

участь понад 20 тис. осіб, він поширювався на Поділля та сусідні Волинь, Київщину, Бессарабію. Самого У. Кармелюка кілька разів заарештовували, шість разів він тікав із в’язниць і місць каторги.

Для боротьби з повстанцями У. Кармелюка в 1833 р. російський уряд створив спеціальну комісію. Водночас місцеві

поміщики, не покладаючись на владу, організовували власні

загони. Два роки вони полювали на невловимого завдяки до-

помозі селян У. Кармелюка, поки він випадково не загинув від

кулі, випущеної із засідки польським паном. Проте владі знадобилося ще п’ять років, щоб остаточно

придушити повстанський рух.

висНовки

„ На початку XIX ст. в Наддніпрянщині серед заможних верств населення набуло поширення масонство. «Малоросійське таємне товариство» відійшло від звичної для

масонів діяльності й набуло рис, які, на думку деяких істориків, дозволяють вважати його першою українською таємною політичною організацією в Наддніпрянщині.

„ Програмові документи декабристів визначали українські землі головною ареною діяльності їхніх організацій, хоча українське питання вони фактично ігнорували.

І все ж таки діяльність декабристів, незважаючи на її обмежений характер, була першою за Нової доби спробою

ліквідувати самодержавство, що вплинуло на розвиток українського національно­визвольного руху.

запитаННЯ та завдаННЯ

1. У якому місті існувала масонська ложа «Любов до істини»? 2. Хто був організатором «Малоросійського таємного товариства»? 3.  Яку назву мала програма «Південного товариства» декабристів? 4. Коли було придушено повстання Чернігівського полку? 5. Якою була кількість учасників польського

повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі? 6. Коли відбувався повстанський рух під проводом У. Кармелюка?

7. Охарактеризуйте особливості масонського руху в Наддніпрянській

„ Із поразки польського повстання 1830—1831 рр. розпочалася нова хвиля русифікації Правобережної України. „ Протести селян, козаків і військових поселенців Наддніпрянської України в першій половині XIX ст. були проявом протидії населення тим порядкам, які встановила

в часі розгляд шляхів ліквідації кріпацтва. „ соціальні протести впливали на громадську думку й сприяли формуванню опозиційних настроїв у суспільстві.

пригадайте 1. Як утворилося Кирило­Мефодіївське братство? 2. Хто входив до складу братства? 3. Чого хотіли досягти його учасники? 4. Як було

покарано членів братства після ви­

криття товариства?

1.

2.

Головні ідеї:

1. Визначаємо, що духовне і політичне

якої вони повин­

ні прагнути.

2. Визначаємо, що при об’єднанні кожне слов’янське

плем’я повинно мати свою самостійність, а такими племенами вважаємо: південно­русів (українців — Авт.). північно­русів (росіян — Авт.), білорусів, поляків, чехів зі словенцями, лужичан, ілліросербів з хуруганами (хорватами — Авт.) і болгар.

3. Визначаємо, що кожне плем’я повинно мати народне правління і дотримуватися повної рівності співгромадян за їх народженням, християнським віросповіданням і станом.

4. Визначаємо, що правління, законодавство, право власності й освіта у всіх слов’ян повинні ґрунтуватися на святій релігії Господа нашого Ісуса Христа.

5. Визначаємо, що при такій рівності освіченість і чиста мораль повинні служити умовою

6. Визначаємо,

усіх племен.

9.

правила товариства:

клики до єднання в спільній боротьбі — т Шевченко передавав відомим діячам національного відродження слов’ян П. Шафарику та А. Міцкевичу. Завдяки цьому українське питання ставало зрозумілим для європейців. У своїй творчості т Шевченко вперше поєднав різні народні діалекти, завдяки чому українська мова засяяла яскравими барвами. Його твори з однаковим захопленням читали представники різних соціальних верств. Завдяки цьому, долаючи суперечності, вони все більше відчували себе представниками нової духовної спільноти — української нації.

Узагальнення

1. Складіть перелік подій з історії Наддніпрянської України кінця XVIII — першої половини XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть видатних історичних діячів Наддніпрянщини цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України?

3. Поясніть значення понять і термінів: модернізація, нація, національне відродження, губернія, генерал-губернаторство, «смуга осілості», русифікація, військові поселення, кріпацтво, промислова революція, чумаки, порто-франко, національна ідея, національна самосвідомість, масонство, декабристи.

4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) порівняйте територію розселення наддніпрянських українців наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. із сучасними кордонами України;

2) опишіть адміністративно-територіальний устрій, установлений на території Наддніпрянської України Російською імперією;

3) розкрийте за

Важко

Увесь подальший український національний рух тією

5) покажіть місця розташування основних військових поселень, промислових центрів, що формувалися в цей період, і морські торговельні порти;

6) покажіть населені пункти, пов’язані з українським національним відродженням цієї доби, і поясніть їхню роль у ньому;

7) покажіть населені пункти й території, пов’язані з розгортанням масонського, російського й польського визвольних рухів на українських землях.

5. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу:

1) прояви і вплив політики Російської імперії на розвиток Наддніпрянщини; 2) особливості і вплив на соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини промислової революції; 3) прояви і значення діяльності КирилоМефодіївського братства для українського національного руху;

4) прояви, особливості та наслідки розгортання загальноросійського та польського визвольних рухів.

тестові завдання � онлайн

за цим параграфом ви зможете: характеризувати адміністративно­територіальний устрій та регіональний

поділ західноукраїнських земель

у складі Австрійської імперії; пояс­

нювати, яким було національне й со­

ціальне становище населення захід­

ноукраїнських земель; визначати

особливості політики австрійського

уряду щодо українців; характеризу­

вати соціальні протести населення

західноукраїнських земель у цей період; пояснювати особливості розвитку господарства й економічних від­

носин у регіоні.

пригадайте 1. У складі яких держав у другій по­

ловині XVIII ст. перебували Галичина,

Буковина й Закарпаття? 2. Якими

були особливості соціально­політич­

ного становища цих регіонів у другій

половині XVIII ст.?

адміНістративНо-територіальНий Устрій західНоУкраїНських земель У складі австрійської імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям (див. схему). Підвладні Австрії території називалися західноукраїнськими землями. Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені українцями, входили до різних

(жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому

татах зосереджувалася

чуваних намісницьким управлінням із-поміж

шляхти, однак вагомої ролі в

гравали.

Унаслідок

складу Австрійської імперії

ці землі, імператриця Марія Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Перекручена таким чином назва Галицько-Волинського князівства була історичним виправданням для імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, що захопили ці землі. Австрійські імператори зберіга-

ли його до 1918 р.

На приєднаних землях було утворено коронний край Королівство Галичини і Лодомерії із центром у Львові, до складу якого увійшли українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася.

коронний край — адміністративно­територіальна одиниця Австрійської імперії (із

адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в руках губернського управління на чолі з губернатором, якого призначав імператор. В

і

належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), які призначалися війтами, але утримувалися землевласниками. Містами управляли магістрати, склад яких призначався адміністрацією коронного краю. Вищим представницьким органом краю був Становий сейм. Однак

раз — у 1780 р. До 1849 р. окремим округом Королівства Галичини

го краю було місто Чернівці. Австрія

ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Марія Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, основною територією якої тепер володіла Австрія. Українці становили більшість населення Північної Буковини.

2 НаціоНальНе та соціальНе стаНовище

40 % складали русини. Найбільш численними

меншинами були угорці та євреї. Більшість закарпатських русинів становили селяни, закріпачені угорськими

ками. Русинська знать за тривалі часи іноземного панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало греко-католицьке духовенство. У Буковині наприкінці XVIII ст. жило близько 75 тис. осіб, із яких українці становили 69 %. Найчисленнішими національними меншинами були румуни та євреї. Панівне становище в регіоні посідали румунські бояри-землевласники. Більшість українського населення становили селяни. Русинська шляхта зрумунізувалася ще в попередні століття. Розгортанню румунізації населення Буковини чинила опір лише незначна верства місцевого православного духовенства.

3

п олітика австрійського У рЯ дУ щодо захід Н оУ краї Нських земель. Входження до складу Австрійської імперії спричинило для західних українців, як і для наддніпрянських, чимало змін. Ці території опинилися у складі імперської структури управління, прикметними рисами якої були перевага інтересів центру, засилля чиновництва, прагнення регламентації життя підданих розпорядженнями зі столиці.

Однак у ставленні Австрійської та Російської імперій до українських земель також існували значні відмінності. Австрійський уряд ніколи не заявляв, що українські землі є корінними імперськими землями. Він лише доводив своє право володіти ними, визнаючи, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об’єднанням різних народів, жоден із яких не мав абсолютної більшості. Тому австрійська влада не намагалася нав’язувати своїм підданим єдину загальноімперську культуру. Однак у національному житті західних українців під владою імперії, що потерпали раніше від мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині та полонізації у Східній Галичині, під владою Габсбургів відчутним стало також онімечування. У всіх державних установах стала вживатися німецька мова, що значно посилило загрозу денаціоналізації українців.

денаціоналізація — втрата певним народом рис

ідентичності й поступове

боку католицької церкви, що мала від влади певні привілеї,

ло ближчим до народу. Грекок атолицькі священики жили в селах. На відміну від римо­католиків, їм дозволялося одружуватися. Життя їхніх родин часто нагадувало селянське. свої духовні обов’язки священики поєднували із селянською працею, заробляючи на утримання родин. їхні сини здебільшого продовжували справу батьків. священики знали народну мову, оскільки латини, польської або угорської мов русинські селяни не розуміли. Греко­католицьке духовенство користувалося беззастережною довірою селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів.

припинено дію всіх

конів із 1786 р. й замінено їх на загальноімперські. У релігійній сфері імператриця

4 боротьба НаселеННЯ західНоУкраїНських земель про-

приборкання. Боротьба спалахнула

Буковині й Закарпатті проти соціального гноблення, панування польської, угорської та австрійської шляхти в XVI — першій половині XIX ст. Рух опришків мав багато спільного з діями повстанців У. Кармелюка на Поділлі. Опришки нападали на панські садиби, карали їх власників, забирали гроші й майно та ділили між собою або віддавали селянам. Особливого розмаху рух набув у 1810—1825 рр. У Буковині тривалий час діяв загін із

30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Лише в 1830 р. загін розгромили, а його ватажка стратили. Час від часу селянські заворушення виникали в різних районах Закарпаття. Вони супроводжувалися збройними сутичками з панськими прислужниками й карателями. Значний

на Закарпаття мало повстання селян сусідньої

чини влітку 1831 р. Закарпатські селяни стали відмовлятися виходити на панщину й здавати податок «дев’ятину». Уряду вдалося приборкати селян, запровадивши надзвичайний стан і надіславши до охоплених заворушеннями сіл каральні загони. Улітку 1838 р. селянські виступи охопили майже всю Буковину. Придушити їх вдалося лише ненадовго. У 1843— 1844 рр. вони спалахнули з новою силою. Із-поміж

селянських ватажків у цей час уславився Лук’ян Кобилиця (1812—1851). Спочатку він разом з іншими представниками селянських громад звертався до урядових установ зі скаргами на дії панів. Проте переконавшись у марності своїх дій, селяни почали громити маєтки й відмовлялися виконувати повинності. Для придушення повсталих влада використала війська. Кілька сотень селян заарештували, а 238 повстанців покарали киями й різками. Самого Л. Кобилицю кинули до в’язниці. У 1846 р. Східну Галичину охопила хвиля виступів селян, пов’язаних із поширенням сюди польського національно-визвольного повстання із Західної Галичини. Поляки боролися проти австрійського панування. Проте галицькі селяни бачили в поляках лише своїх панів-гнобителів. Підтримуючи боротьбу влади з польськими повстанцями, вони відмовлялися виконувати повинності, громили маєтки й намагалися силоміць

нах — тваринництво, лісорозробка й мисливство. Фактичними господарями в краї були великі землевласники, яким належали дві третини оброблюваної землі та більшість сіл. Переважна частина західноукраїнського селянства перебувала в дуже тяжкому становищі. Панщина замість двох-трьох днів, установлених наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа II, досягала шести днів на тиждень. Крім цього, існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок). Промисловість західноукраїнських земель перебувала в тривалому застої.

200

вінцій імперії. Унаслідок цього фабрично-заводські товари, які були дешевшими за місцеві вироби, спричиняли занепад мануфактурних підприємств західноукраїнських земель. 6

розвиток міст і торгівлі. Становленню міст на західноукраїнських землях сприяв розвиток ремесла, торгівлі, промисловості й транспорту. Найбільше міст і містечок було у Східній Галичині, найменше — у Північній Буковині. Більшість міст західноукраїнських земель були слаборозвинені промислово й мали аграрно-ремісничий характер. У Східній Галичині серед міст виділявся лише Львів, у якому на середину XIX ст. проживало 70 тис. осіб. Він був порівняно великим адміністративним, промисловим і торговельним центром, до якого економічно тяжіли всі райони краю. Українці у складі населення Львова становили меншість, близько 65 % налічували поляки. Численною була єврейська громада. У містах і містечках краю в цей період з’явилося багато австрійських чиновників, відбувалося їх онімечування. Населення всіх міст і містечок Закарпаття в 30-х рр. XIX ст. налічувало понад 50 тис. осіб. Найбільшим містом був Ужгород, де проживало близько 6 тис. осіб. Права самоврядування міста не мали. У складі населення міст значну частину становили угорці та євреї. Найбільшим економічним, культурним та адміністративним центром Північної Буковини були Чернівці, де на середину XIX ст. проживало близько 20 тис. осіб. Українці у складі міського населення становили меншість. Серед міщан краю було багато румунів, євреїв, австрійців. У соціальному відношенні більшість міського населення належала до незаможних верств — ремісники, дрібні торговці тощо. Певний розвиток ремесла, мануфактурного й промислового виробництва, а також сільського господарства в першій половині

КІЛьКІсть

східна Галичина 56138 Закарпаття918

Північна Буковина 46

факти

Польщі, Угорщини, туреччини: хутрові й шкіряні вироби, залізні й мідні знаряддя, скло, хустки, полотно, сіль, вино, олію, цукор, каву, ізюм, інжир, солону рибу тощо. Водночас торговці скуповували за низькими цінами велику рогату худобу й коней, шкури, молочну продукцію, віск, мед, зерно тощо і продавали їх як у краї, так і за його межами.

продукти й сировина вивозилися також до центральних провінцій Австрійської імперії та деяких країн

нагромаджувалися великі капітали, поширювалося лихварство. Внутрішня торгівля розвивалася на основі «розносної торгівлі» мандрівних торговців, традиційних ярмарків і тижневих базарів. Найбільші на західноукраїнських землях центри ярмарків розташовувалися в Тернополі, Станіславі, Надвірній, Ужгороді, Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Заліщиках.

висНовки

„ Адміністративно­територіальний устрій, запроваджений австрійською владою, мав на меті привести західно­

українські землі у відповідність до інших імперських про­

вінцій, уникаючи при цьому рішучих змін, які

викликати незадоволення місцевої еліти.

„ Західні українці перебували в досить тяжкому

нальному й соціальному становищі, що

денаціоналізації та соціальному гнобленні.

„ Реформи Марії терезії та Йосифа II, здійснені

ставлення

утворення Австрійської імперії входила Буковина? 2. Кому

належала адміністративна влада в Королівстві Галичини і Лодомерії? 3. У якому з регіонів західноукраїнських

земель українці становили найбільшу частку у складі на­

селення? 4. Якими були найчисленніші національні меншини в Закарпатті? 5. Що таке денаціоналізація? 6. У якому регіоні західноукраїнських земель було найбільше міст і містечок?

7. Охарактеризуйте адміністративно­територіальний устрій західноукраїнських

українського

особливості УкраїНського НаціоНальНого відроджеННЯ На західНоУкраїНських землЯх. Умови, у яких відбувалося українське національне відродження на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж у Наддніпрянщині, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманщину. За час перебування під владою різних держав русини фактично втратили власну еліту, переважну їх більшість становило селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною віді-

гравати роль духовних лідерів у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство. У результаті реформ Марії Терезії та Йосифа II воно позбулося польського тиску й дістало можливість здобувати добру освіту.

Так, початок західноукраїнського національного відродження пов’язаний

у Наддніпрянщині.

Реформи кінця XVIII ст. покращили становище русинської спільноти в краї. Завдяки

українського

ослаблення інших рухів. Процес національно-культурного

у цьому русі відігравало греко-католицьке духовенство. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося в другій половині XIX ст. У роки революційних подій 1848—1849 рр. західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Це було викликано передусім утисками українства російською владою в Наддніпрянщині. Проте сам факт переходу першості в цьому процесі зі сходу на захід українських земель свідчив, що український народ, розмежований

усвідомлювати

до Ужгорода, де створив семінарію й заснував велику бібліотеку.

тільки який­небудь народ починає соромитися і цу­

ратися рідної мови, писемності та релігії, а відтак і зовсім її забувати,

єпископом (1813—1816 рр.) та

г алицьким митрополитом (1816—1858 рр.) зумів зробити дуже багато для національного пробудження галицьких руси­

нів. Разом зі своїми прибічника­

ми він піклувався про заснуван­

ня народних шкіл і видання для

них підручників. Спільними зусиллями з І. Могильницьким

діяч домагався запровадження

викладання українською мовою

в школах Східної Галичини. Вод­

ночас М. Левицький був досить

консервативною людиною і вва­

жав, що русини мають бути

вдячними австрійським Габсбур­

гам. Зокрема, митрополит став ініціатором цензурної заборони

альманахів «Зоря» і «Русалка

Дністровая», підготовлених до

видання «Руською трійцею». Під час революційних

і стали відомими вченими. Це були Петро Лодій, Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, Михайло Балудянський, Михайло Поп-Лучкай та інші. За підтримки А. Бачинського Йоаникій Базилович (1742— 1821) створив першу працю з історії закарпатських русинів — «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича». Головним внеском Й. Базиловича в українське національне відродження стало те, що він одним із перших заявив, що закарпатські русини належать до східних слов’ян. Він вважав, що русини мають чимало власних діячів культури й учених, які століттями творили культуру свого народу. У той час коли австрійські та російські історики взагалі заперечували існування українців, Й. Базилович

поширення письмами просвіти й культури серед вірних». Його метою було видання книжок для народу, написаних зрозумілою йому мовою, та організація народних шкіл. Діяльність товариства поступово набувала розмаху. Із метою підготовки вчителів у 1817 р. в Перемишлі було засновано дяко-вчительський інститут. У 1832 р. на території Перемишльської єпархії діяло 400 шкіл. Було також видано кілька підручників та молитовників. І. Могильницький і його однодумці вважали, що мова русинів є окремою від польської та російської слов’янською мовою. Для того щоб створити граматику цієї «славєноруської»

мови, він поєднав народну й стару церковнослов’янську мови.

Проте вона мала штучний характер і поширення не набула. Заходи перемишльських патріотів щодо розвитку освіти викликали незадоволення поляків, що посідали провідні позиції у Східній Галичині. Вони стали вимагати заборонити викладання русинською мовою в початкових школах. Проте австрійська влада прийняла компромісне рішення, надавши греко-католикам і римо-католикам однакові права навчати дітей рідною мовою. Обидві церкви могли окремо контролювати лише свої школи.

4 ск ладові перШого етапУ УкраїНського НаціоНа льНого відроджеННЯ На західНоУкраїНських землЯх. «рУськ а трійц Я». Протягом перших десятиліть XIX ст. в краї завдяки самовідданій праці дослідників-аматорів відбувалося вивчення історії, мови та народної культури русинів. З’явилися такі історичні дослідження, як «Історія о Карпато-Россах» Івана Орлая, «Опис історії народу руського» та «Історія ГалицькоРуського князівства» Дениса Зубрицького, «Історія карпатських русинів» Михайла Поп-Лучкая. Дослідженням мови закарпатських і галицьких русинів були присвячені праці Арсенія Коцака, Івана Могильницького («Граматика язика славєноруського» та Михайла Поп-Лучкая («Граматика слов’яноруська»). Русинським фольклором першими зацікавилися польські етнографи Зоріан Доленга-Ходаковський, що зібрав понад 2 тис. русинських пісень, і Вацлав Залеський, що видав збірку «Польські і русинські пісні народу галіцийського». Пізніше збірку русинських весільних пісень «Руське весілля» видав греко-католицький священик Йосип Лозинський. Плодами єдиного поетичного дерева вважав східно- і західноукраїнські народні пісні Петро Лукашевич, який видав збірку «Малоросійські

ня на західноукраїнських

Його уособленням

цікаві факти

У 1836 р. М. Шашкевич уперше в історії східної Галичини виступив українською

(1811—1843),

(1814—1888).

мови, читаючи «Енеїду» І. Котляревського та збірки народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича. На

ловацьким. Поступово

Основну увагу члени «Руської трійці» приділяли творенню на базі русинської

українською мовою. (Детальніше про альманах «Русалка Дністровая» ви згодом дізнаєтеся на практичному занятті.) Альманах був надрукований, але заборонений

у 1846 р. статтю «Становище русинів у Галичині»,

першими розпочали досліджувати історичне походження, культуру й мову свого народу.

„ Протягом перших десятиліть XIX ст. ідеї українського

національного

нальне відродження? 2. Кого називають «будителями»?

3. Яке місто стало центром першої хвилі

«товариство галицьких греко­католицьких священиків

§ 10—11. європейська революція 1848—1849 рр. на західноукраїнських

родів», як її називали сучасники, швидко поширилася

лійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати парламенту), який мав прийняти нові закони. революція — докорінні зміни в розвитку яких­небудь явищ природи, суспільства, способі виробництва, науці. У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони почали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».

13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала

ти від усього населення Галичини.

головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в  східній Галичині.

Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність

селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. (Австрійська влада скасувала панщину в Закарпатті в 1853 р. після придушення революції в Угорщині.) У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності

Яхимович був вагомою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем ду­

ховної української держави». Він

був священиком церкви Св. Вар­

вари у Відні, де й здобув бого­

словську освіту. Після повер­

нення у Східну Галичину працю­

вав ректором і професором

Львівського університету. Під

час революції 1848—1849 рр.

був одним з ініціаторів створен­

ня Головної руської ради, окре­

мого українського органу місце­

вого самоврядування, метою

діяльності якого була протидія

польським впливам у краї. Він

був учасником Собору руських

вчених, учасником першого за­

гальноімперського рейхстагу від

Галичини, де послідовно обсто­

ював права русинської спільноти в краї. Із 1848 р. Г. Яхимович

був перемишльським єписко­

пом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.

відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ та інші. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала

(1792—1863).

діячів науки, у якому взяло участь близько 100 осіб.

рішення, що українська мова має базуватися на народній мові, для письма необхідно використовувати слов’янську кирилицю, а не латинський алфавіт. Тоді ж у Львові було розпочато будівництво Народного дому з бібліотекою й музеєм. Завдяки зусиллям Ради 1849 р. у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Діяльність Головної руської ради викликала занепокоєння в поляків та їхніх прихильників. З ініціативи Центральної

українську частини із двома окремими адміністраціями. Цю саму ідею делегація Ради обстоювала на Слов’янському з’їзді в Празі.

Украї Н ське пита ННЯ Н а с лов’ЯН ськомУ з’їзді в  п разі. У червні 1848 р. у Празі зібралися представники слов’янських народів Австрійської імперії. Ініціаторами з’їзду були

діячі чеського національного руху, які висунули ідею створення федерації зі слов’янських народів, що входили до складу імперії Габсбургів. Галичину на з’їзді представляли делегації Центральної ради народової, Головної руської ради і Руського собору. Лише завдяки посередництву чеських діячів удалося припинити суперечки й об’єднати представників цих трьох організацій у єдину Галицько-руську секцію. Проте незабаром суперечки поновилися. Делегати Центральної ради народової і Руського собору категорично відкидали вимогу Головної руської ради поділити Галичину на польську та українську частини. Взаємні звинувачення набули настільки гострого характеру, що заважали роботі з’їзду. Порозуміння досягли завдяки черговому втручанню чеських

док УмеНти розповідають

із відозви головної руської ради до

в газеті «зоря галицька» Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, який одною говорить мовою; 15 мільйонів

виносить, з яких півтреті мільйона землю галицьку замешкує. той народ був колись самостійний, рівнявсь у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою

літературну мову, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом: був у добробуті й силі. Через несприятливі умови та різні політичні нещастя розпався

поволі наш великий народ, утратив свою самостійність, своїх князів і пішов під чуже панування.

й повинні. Будьмо народом. Перепоєні почуванням національності в цьому наміренні, ми зібралися й працюватимем у такий спосіб:

1. Першим нашим завданням буде зберігати віру й поставити наш обряд… нарівні з правами інших обрядів.

2. Розвивати нашу національність в усіх напрямках: досконалення

го органу влади й спільного сейму в краї;  гарантування національної

гальноімперською конституцією;  передання питання поділу Галичини на польську та українську частини на розв’язання загальноімперському рейхстагу. Сучасники вважали цю угоду великою історичною подією, яка «знаменувала нову добу

уперше визнали представниками

власними національно-культурними правами. Положення польсько-української угоди увійшло до спільного звернення учасників з’їзду до імператора. Проте відповіді на нього не було отримано. Слов’янський з’їзд припинив роботу, коли австрійська

якою проводилися засідання), селянські депутати гідно представляли інтереси виборців. Зокрема, вони категорично відкидали можливість стягнення грошей із селян під час обговорення умов компенсації панщини. Проте консервативна більшість домоглася рішення про сплату селянами землевласникам компенсації за звільнення від панщини. Гострі суперечки викликало внесене на розгляд рейхстагу 3 вересня русинськими депутатами питання поділу Галичини на польську та українську частини. Представники поляків, виступаючи проти цього, стверджували, що українці — це «штучна нація, винайдена минулого року». Допомогу русини отримали від чеського депутата Францишка Рігера, який спростував цю заяву й закликав: «Поважайте національні прагнення цього народу, досі переслідуваного як поляками, так і росіянами, і покликаного до самостійного існування». Дискусії із цього питання тривали кілька місяців. Головна руська рада представила 200 тис. підписів, зібраних на підтримку своєї вимоги поділу Галичини. Нарешті було прийнято рішення, що край

за етнічним принципом самоуправні округи. Проте

це не було. 5

Нові орієНтири в  УкраїНськомУ рУсі . Над перспективами й кінцевою метою українського руху в роки революційних подій 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях замислився сільський греко-католицький священик Василь Подолинський (1815—1870).

Свої роздуми він виклав у праці «Слово перестороги», виданій польською мовою в 1848 р. В. Подолинський виступав за припинення ворожнечі між Головною руською радою, Центральною радою народовою і Руським собором, оскільки вона корисна лише австрійцям. Причини відмови Головної руської ради підтримувати поляків він насамперед вбачав в ігноруванні останніми національно-культурних прав галицьких русинів.

В. Подолинський закликав поляків відмовитися від цього. Од-

ночасно він звертався до керівників Головної руської ради із закликами подолати своє упереджене ставлення до поляків і припинити підтримку віденського уряду. В. Подолинський був переконаний, що після того як австрійці

усе, що змогли. Замість визначених 100 днів панщини вони

подолинський

нові

му національному русі на галицьких землях під час революції 1848—1849 рр. Він першим висловив ідею здобуття політичної незалежності України як демократичної республіки у федеративному зв’язку з іншими слов’янськими республіками. свої роздуми В. Подолинський виклав у праці «слово перестороги», де висловлювався за налагодження міжнаціональних відносин між поляками та українцями

(1848 р.)

1. Партія чисто українська — хоче України вільної, незалежної і поривається

або через слов’янщину.

2. Партія польсько­українська — хоче України вільної, незалежної і поривається до неї через федеративну Польщу або Польщу слов’янську у федерації з Україною з тим задумом, що коли дозріє і треба буде, тоді

цілком зукраїнується.

3. Партія австрійсько­українська — хоче України

вільної тільки від поляків, а не взагалі від неволі; а коли так мусить бути, то нехай буде і те нещастя —

вільність. У тій партії є й лібералізм, який від Австрії

очікує української свободи, так само як поляки від неї

очікують польської свободи у Галичині.

4. Партія російсько­українська хоче

може, й вільної, а поривається до неї через попереднє з’єднання з Росією з тим задумом, що бодай аж тоді буде вільна, коли буде

не замовкнемо, хіба Європа замовкне, всі хочемо бути

поляків.

1 листопада у Львові розпочалося повстання. До загонів польської національної гвардії приєдналися окремі радикально налаштовані студенти-русини й міщани. На вулицях міста з’явилися барикади. Австрійська артилерія стала обстрілювати центр

Унаслідок цього

університет і його бібліотеку, театр, політехнічну академію. Людські

ти становили понад

убитими

пораненими. 2 листопада в середині дня повстанці припинили

заарештували й віддали до польових судів кілька сотень повстанців. Діяльність Центральної ради народової, Головної руської ради і Руського собору заборонили. Польську

події в  півНічНій бУковиНі та

У роки революції 1848—1849 рр. у Північній Буковині посилився селянський рух. Це було обумовлене тим, що землевласники виступили проти аграрної реформи 1848 р. У багатьох місцях організаторами селянських протестів стали обрані від цих округів депутати рейхстагу. Зокрема, серед них був ватажок гуцульських бунтів 1843—1844 рр. Л. Кобилиця. Особливо широкого розмаху виступи селян набули наприкінці 1848 — на початку 1849 р. У роки революції стали з’являтися прояви пробудження національної свідомості українського населення. Селяни-українці під час бунтів вимагали дозволити їм на власні кошти створювати школи для навчання своїх дітей рідною мовою. Вони проголошували, що визнають Головну руську раду й підтримують її дії. 1 листопада 1848 р. з ініціативи селян-депутатів рейхстагу відбулися збори представників усіх селянських громад краю, які висловилися за те, щоб Буковина була разом із Галичиною. Проте влада не врахувала

краєм, унаслідок чого тут посилилася

землевласників. Упродовж 1848—1849 рр. революційні

румунських

охопили Закарпаття. Спочатку закарпатські русини вітали

волюцію, сподіваючись отримати у складі незалежної Угорщини автономію. Проте коли лідери революції

право на самовизначення для неугорських народів, закарпатські русини відмовилися їх

для русинів і художні твори. своєрідним національним гімном, який знали всі закарпатські русини, став вірш «Я русин», що містив такі рядки: Я Русин, був, є і буду, Народився я Русином, Чесний рід свій не забуду, Залишуся його сином.

Олександр Духнович

що русини обох боків Карпатських гір належать до одного

роз’єднаними,

поглинуті іншими народами. Цю ідею також поділяв закарпатський

Добрянський (1817—1901). Разом з О. Духновичем він установив зв’язки з Головною руською радою. У січні 1849 р. закарпатська делегація, очолювана А. Добрянським, вручила

кілька разів

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Коли утворилася Головна руська рада? 2. Хто був першим головою Головної руської ради? 3. Яку назву мала польсько­українська угода, укладена на слов’янському з’їзді в Празі? 4. скільки депутатів було обрано до рейхстагу від Галичини? 5. Чим завершилося

14. Охарактеризуйте діяльність Головної руської ради за планом: 1) обставини виникнення; 2) дата створення; 3) голова Ради; 4) склад Ради; 5) діяльність; 6) історичне значення. 15. Об’єднайтеся в малі

практичне заняття. альманах «русалка дністровая».

галицько-руська матиця мета:

«Руської трійці» (§ 9, п. 4) та Головної руської ради (§ 10—11, п. 2).

хід роботи

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом

2. Об’єднайтеся в малі групи та сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.

альманах «русалка дністровая»

Альманах «Русалка Дністровая» вийшов друком у 1836 р. В основі альманаху були твори, раніше включені до підготовленої в 1834 р. членами «Руської трій­

ці» збірки «Зоря».

Альманах «Зоря» містив народні пісні, твори самих гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Голов­

ними ідеями, притаманними творам збірки, були:  засудження іноземних поневолювачів українців та

оспівування героїчної визвольної боротьби народу;  уславлення народних ватажків — борців за націо­

нальне і соціальне визволення народу;  визнання існування єдиного українського народу, який через поневолення імперіями роз’єднаний дер­

жавними кордонами;  зак лик до українських патріотів боротися за об’єд­

нання галицьких русинів і наддніпрянських українців. спроби видати альманах «Зоря» наразилися на

спротив як австрійських урядовців, так і консерватив­

них кіл греко­католицького духовенства. Видання було

заборонено віденською і львівською цензурою.

Шукаючи можливості видання альманаху, члени «Руської трійці» вилучили з нього ті твори, які своїм

змістом найбільше непокоїли цензорів, і змінили його

назву на «Русалка Дністровая». Потім Я. Головацький

домовився зі своїми друзями, послідовниками ідей слов’янського відродження, про видання альманаху в Пешті (тодішній столиці Угорщини) накладом 1 тис. примірників.

Поява «Русалки Дністрової» викликала

? 1. Виступаючи за заборону видання

кого духовенства стверджували, що «нагадування про сумні історичні події, пов’язані з релігійним і політичним гнобленням, викликали б гіркі почуття…». Директор департаменту львівської поліції, висловлюючи причини відмови в дозволі на публікацію австрійської влади в краї, заявляв: «Досить клопоту нам завдають поляки, а ці шаленці намагаються відродити покладену до гробу русинську націю». Чому, на вашу думку, греко­католицьке духовенство, яке започаткувало українське відродження в краї, виступило проти видання альманаху? Чи можна вбачати у відмові представників австрійської

влади одночасне визнання заслуг «Руської трійці»? Чому? 2. Девізом «Русалки Дністрової» автори обрали слова одного з діячів чеського й словацького національного відродження

галицько-руська матиця Русинське культурно­освітнє

руська матиця було засноване у Львові 16 липня 1848 р. Зразком для нього були обрані «Матиці», створені чехами й словаками. своєю головною метою то­

вариство вважало здійснення видавничої та просвіт­

ницької діяльності й розвиток шкільництва у  східній

Галичині. Першим головою Галицько­руської матиці був

(1809—1879).

Узагальнення

1. Складіть перелік подій з історії західноукраїнських земель кінця XVIII — першої половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть видатних діячів західноукраїнських земель цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України цього періоду?

3. Поясніть значення понять і термінів: коронний край, Королівство Галичини і Лодомерії, рутени, денаціоналізація, опришки, «будителі», «Руська трійця», «Русалка Дністровая», «Весна народів», революція, Головна руська рада, «Зоря Галицька», Галицько-руська матиця, Руський собор, Центральна рада народова.

4. Виконайте завдання за історичною картою:

1) порівняйте територію розселення західних українців наприкінці

XVIII — у першій половині XIX ст. із сучасними

України; 2) опишіть адміністративно-терито-

4) покажіть місця

землях та поясніть, якою була їхня роль у цьому процесі.

5. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу: 1) вплив реформ Марії Терезії та Йосифа II на життя краю й початок українського національного відродження; 2) особливості соціально-економічного стану західноукраїнських земель; 3) характер та особливості початку українського національного відродження в краї; 4) вплив революції 1848—1849 рр. на розвиток українського національного

1) соціально-економічний

§ 12—13. культура України.

Умови розвитк У к Ульт У ри Н а У краї Н ських земл Я х. Основним змістом змін, що відбувалися в культурному розвитку цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес значною мірою співвідносився з українським національним відродженням. Суттєвий вплив на розвиток культури мало перебування України під владою Австрійської та Російської імперій. На її розвитку негативно позначалися відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що роз’єднували єдину етнічну українську територію.

У Наддніпрянщині національно-культурна політика Російської імперії стосовно українців поєднувала заходи їхньої русифікації та культурної асиміляції, які здійснювалися жорстокими адміністративними засобами. Наддніпрянська Україна під російською владою перетворювалася на одну з пересічних провінцій імперії. Унаслідок цього чимало талановитих українців через відсутність умов реалізувати себе на Батьківщині вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Тому багато досягнень тогочасних українських культурних діячів зараховували до російської культури. У досить важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих австрійським Габсбургам. Українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Східній Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією в Північній Буковині. Денаціоналізації та асиміляції галицьких і закарпатських українців чинила опір греко-католицька церква. Оскільки у складі Австрійської імперії за західноукраїнськими землями зберігалося другорядне за цим параграфом ви зможете: визначати особливості розвитку культури українських земель цього періоду; порівнювати розвиток освіти на українських землях під владою Австрійської та Російської імперій; характеризувати основні досягнення української

тогочасної української літератури. пригадайте 1. Якими

спричинила

зміни у формах освіти, пов’язані

зі зростанням потреби в спеціа­

лістах різного фаху. У науці знач­

на частина відкриттів мала при­

кладний характер, обумовлений

потребами тогочасного життя.

Письменники й художники

у своїх творах зверталися до но­

вих явищ суспільного розвитку.

жіння селян закривалися школи, а уряд ними не опікувався. За імперською реформою системи освіти 1803 р. в Наддніпрянщині створювалися навчальні заклади трьох типів. Початкові парафіяльні училища, де навчали

закону Божого, арифметики й грамоти, були призначені для дітей представників нижчих станів. Початкові повітові училища

де навчалося 4 тис. учнів. На початку XIX ст. в Наддніпрянщині з’явилися перші професійні школи — ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом до 1817 р. залишалася Києво-Могилянська академія. Спеціальним рішенням уряду із 1817 р. її ліквідували й створили замість

§ 12—13. Культура України.

Перший вищий навчальний заклад нового типу — університет — було відкрито, як ви вже знаєте, у 1805 р. в Харкові. Він мав словесний (історико-філологічний), юридичний, математичний і медичний факультети. Протягом 1805—1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2800 осіб. У 1834 р. відкрили Київський університет Св. Володимира, який мав філософський та юридичний факультети. Навчання в університетах тривало чотири роки.

Університет (від латин. — сукупність) — вищий навчально­науковий заклад, до складу якого входить кілька факультетів, де викладається повний цикл споріднених наукових дисциплін.

Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.).

Використовувати українську мову в усіх навчальних закладах Наддніпрянщини було заборонено. На західноукраїнських землях зміни в системі освіти відбулися за реформ Марії Терезії та Йосифа II. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5—12 років. Причому

цікаві факти Повну середню освіту на західноукраїнських землях давали гімназії. У 40—50­х рр. XIX ст. у  східній Галичині діяло вісім гімназій, у Північній Буковині — одна, у Закарпатті — дев’ять. Закладами вищої освіти були Львівський університет (заснований у 1661 р., відновлений у 1784 р.), Реальна (торговельна) академія (1817 р.) і  технічна академія (1844 р.). Викладання здійснювалося латинською й німецькою мовами. Однак при Львівському університеті для студентів ­ русинів у 1787— 1809 рр. діяв «Руський інститут», де науки викладалися церковнослов’янською мовою.

румунізація системи освіти. Навчання здійснювалося румунською й німецькою мовами, українська до шкіл не допускалася. У 1850 р. в краї діяло 55 шкіл. У Закарпатті завдяки зусиллям греко-католицької церкви існувала найкраща в регіоні система народної початкової освіти. Наприкінці XVII — на початку XIX ст. тут діяло близько 300 шкіл,

знань — садівництвом, бджільництвом тощо.

к а.

здобутків українських учених у природничих науках. Розвитку астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845 р.). Цікаві спостереження небесних явищ здійснив професор Харківського університету Тимофій Осиповський (1765—1832). Він також був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником із цієї дисципліни. Математик Михайло Остроградський (1801—1861) за видатні досягнення був об-

§ 12—13. Культура України. Розвиток

1883) та Миколи Бекетова (1827—1911). З ініціативи В. Каразіна в 1812—1830 рр. у Харкові, Києві, Миколаєві та Полтаві було створено метеорологічні станції, що започаткувало регулярні спостереження за погодними умовами. Значну роль у розвитку ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах, які в цей період було створено в Києві, Одесі, Кременчуці, Харкові та Ялті. На західноукраїнських землях великий ботанічний сад існував при Львівському університеті. Успішно розвивалася медична наука. Засновником української хірургічної офтальмології став професор Київського університету Володимир Караваєв (1811—1892). Професор Харківського університету Микола Єллінський (1796—1855) написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій Російської імперії. У вищих навчальних закладах Російської імперії та західноєвропейських країн працювало багато українських ученихзакарпатців. Директором Петербурзького головного педагогічного інституту був професор Василь Кукольник (1785—1821), який викладав тут курси права, фізики, хімії та агрономії. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі професор Петро Лодій (1764—1829). Викладав політичні науки й був першим ректором Петербурзького університету Михайло Балудянський (1769—1847). Зі Львівським і Краківським університетами пов’язана діяльність закарпатця Івана Земанчика (? — після 1822). Він був професором, деканом і ректором Львівського університету, пізніше — професором Краківського університету. У «Руському інституті» при Львівському університеті він викладав народною мовою студентам-русинам фізику та математику. Із розвитком науки пов’язана поява наукових центрів, які сприяли дослідницькій діяльності вчених і популяризації їх ідей. Першим науковим центром у Наддніпрянщині стало засноване В. Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811—1818 рр.). У 1812—1829 рр. при Харківському університеті діяло Товариство наук. Основним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835— 1845 рр.), створеного в Києві, стали археологічні дослідження. Археологами-аматорами, які входили до його складу, було знайдено фундамент Десятинної церкви й руїни

у Києві.

і романтизм. Розвиток класицизму пов’язаний із творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. Естетики романтизму дотримувалися харківські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші), члени «Руської трійці» (Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич), у Закарпатті — О. Духнович. Вершиною романтизму вважається творчість Т. Шевченка, П. Куліша. У класичному та романтичному стилях писав свої твори Є. Гребінка.

к

народною. Творцем нової української

називають

Квітку-Основ’яненка (1778—1843). Його перу належать

«Пан Халявський», «Українські дипломати», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», п’єси «Сватання на Гончарівці», «Щира любов», «Шельменко-денщик» та інші твори. У деяких із них автор по-доброму глузував над вадами людської натури, в інших — заглиблювався в гіркі реалії життя українського села, із великим теплом зображував повсякденне селянське життя. Письменник

поколінь стала прикладом письменника, який дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі почесне місце серед класиків світової літератури. Саме цьому були присвячені соціальна комедія «Ревізор» і поема-драма «Мертві душі». Особливим українським колоритом, поєднаним із ґрунтовними знаннями народної творчості та історії, насичені його повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тарас Бульба». У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790—1865) гумор і сатира мали форму гострої критики соціальної несправедливості. Найвідомішим його твором була байка «Пан та собака», де автор зобразив жахливе життя українських кріпаків. П. Гулак-Артемовський робив також травестійні та звичайні переклади творів інших авторів. Проте найбільше він уславив своє ім’я складанням байок. Вершиною розвитку української літератури вважають творчість Тараса Шевченка (1814—1861), який став не лише її класиком, а й національною гордістю українського народу.

Він почав писати поезії в другій половині 30-х рр. XIX ст.

У Петербурзі було видано збірку поезій «Кобзар» (1840 р.) і найбільшу історичну поему «Гайдамаки» (1841 р.). У 1843— 1845 рр. Т. Шевченко створив збірку поезій «Три літа», де рішуче виступив проти соціального й національного гноблення українців, затаврував усіх кривдників народу — панів, царів, тиранів, «розпинателів народних». Цей протест був однією із причин подальшої розправи з поетом російської влади. У наступні роки у творчості Т. Шевченка з’явилися повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша», драма «Назар Стодоля». Наприкінці життя він створив низку поезій, що стали високими зразками любовної та пейзажної лірики. На західноукраїнських землях нову українську літературу започаткували члени «Руської трійці». Найталановитішим серед них визнавали М. Шашкевича. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») мав переважно сумне забарвлення, яке часто поєднувалося з національними закликами. Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів уважали Миколу Устияновича (1811—1885). У його доробку чимало віршів, балад і пісень. Романтичні картини карпатського

Які твори Г. КвіткиОснов’яненка ви знаєте? 7. Охарактеризуйте особливості розвитку української культури цього періоду. 8. Порівняйте роз­

виток освіти в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях. 9. Охарактеризуйте здобутки української науки цього періоду. 10. Як відбувалося становлення нової української літератури?

11. Проведіть дискусію за проблемою «Чи можна вважати кінець ХVІІІ — першу половину ХІХ ст. добою розквіту української літератури?» 12. Розпочніть складання таблиці

за цим параграфом ви зможете:

визначати особливості розвитку українського театрального мистецтва; характеризувати розвиток музичного фольклору й становлення

професійного музичного мистецтва; пояснювати, якими були здобутки скульптури й образотворчого мисте­

цтва; визначати характерні риси роз­

Волинська7635580,23

Подільська14344320,25

Київська 14291140,50

Херсонська16887040,80

Катеринославська 16196520,92

таврійська16988671,34

Харківська12872270,45

Полтавська16078660,44

Чернігівська17388670,34

театр. Театральне мистецтво здавна користувалося популярністю на українських землях. У першій

Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та селі

тори з губернської канцелярії. Згодом із них сформувалася постійна трупа акторів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді професійні актори Харківського театру за свою гру стали отримувати платню. У 1818 р. в Полтаві з ініціативи малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна також відкрили професійний театр на основі аматорського театру, який існував тут уже три роки. Саме для Полтавського театру І. Котляревський написав перші українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

Одночасно зі становленням професійного театру з’являлися

нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Соленик (1811—1851).

На Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли польські театри. У 1803 р. будинки для проведення постійних театральних вистав збудували в Києві та Одесі.

На західноукраїнських землях до 30-х рр. XIX ст. театральних вистав не було. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії у Львів із Відня надіслали театральну трупу, яка грала вистави німецькою мовою для нових господарів краю. Перша вистава народною мовою відбулася в 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г. Яхимовича. Семінаристи поставили на сцені русинське селянське весілля за народними обрядами й піснями. У роки революції 1848—1849 рр. у Львові, Перемишлі та Коломиї відбулися перші публічні вистави українською мовою за п’єсами І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток театру на західноукраїнських землях призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр з’явився на цих територіях лише на початку 60-х рр. XIX ст. 2

мУ зика. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у житті українського народу, як і раніше, вагоме місце посідали музика й музичний фольклор. Українці не забували традиційних народних пісень — весільних, жниварських, купальських, колискових, історичних,

землях тексти русинських пісень із нотами до них уперше

пілігрим». Центрами формування професійного музичного мистецтва в Наддніпрянщині були переважно великі міста — Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У гімназіях та вищих навчальних закладах, де викладалися музика й танці, влаштовували музичні вечори. Ознакою тогочасного міського життя стали виступи в міських садах і театрах військових духових оркестрів. Час від часу проходили гастролі популярних європейських

конавців. Так, у

сприяло встановлення безпосередніх

був визнаним центром тогочасного європейського

мистецтва. У культурному

театру Й. Ельснер (учитель польського композитора Ф. Шопена) та німецький композитор і

ністю у 20-х рр. XIX ст. греко-католицького духовенства в Перемишлі. У 1829 р. завдяки підтримці єпископа І. Снігурського тут заснували постійний церковний хор. На базі цього

ні II у Катеринославі, дюку де Рішельє

Одесі. У Києві на Володимирському пагорбі встановлено бронзовий пам’ятник князю Русі Володимиру, авторами якого були російські скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт та архітектор Олександр Тон. Монумент є типовим для стилю класицизму. Постать князя із хрестом у піднятій руці

височить на чавунному постаменті, оздобленому барельєфами

із зображеннями сцен хрещення Русі. На західноукраїнських землях розвиток мистецтва скульптури пов’язаний із творчістю австрійських митців Гаритмана Вітвера та родинної династії Шимзерів, які працювали в цей час у Львові. Найкращою роботою Г. Вітвера вважають чотири фонтани на площі Ринок у Львові із фігурами

Адоніса та Амфітріти. Майстер

поєднав виконані в стилі віденського класицизму скульптури з ренесансовобароковим архітектурним ансамблем площі. Окрасою Львова стали барельєфні

пам’ятки, авторами яких були брати Йоганн та Антон Шимзери.

Початки мистецтва класицизму в живописі відображені у творчості двох майстрів

(1735—1822) та Володимира Боровиковського (1757—1825). Обидва походили з України, але

цювали в Петербурзі. Д. Левицького вважали найкращим європейським портретистом. Серед найвідоміших творів його учня й наступника В. Боровиковського — портрети земляківукраїнців, які служили на високих посадах у Петербурзі, — Д. Трощинського, О. Безбородька з доньками. Його пензлю

належать також розписи церков у Миргороді, Кибинцях та

Романівці в Наддніпрянщині. У першій половині XIX ст. в українському живописі набув

поширення новий стиль — реалізм.

реалізм — напрямок у літературі та мистецтві, із яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності. Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807— 1876), Капітон Павлов (1792—1852) і Гаврило Васько (1820— 1866). Серед творів І. Сошенка, які збереглися дотепер, «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», жанрові картини

невідомого», «Портрет

ни із собакою», «Портрет невідомої

створив понад 130 портретів. Він був також відомим майстром гравюри. Йому належить серія офортів «Живописна Україна».

містах. До участі в ньому залучали відомих російських архітекторів. Панівним архітектурним стилем був класицизм. У Києві протягом 30 років головним

магдебурзького права. Саме А. Меленський під час розробки

цікаві факти

Парк «Олександрія» було створено на місці вікової

паркові комплекси, що складалися з палаців знаті, оточених парками. Ці парки називали пейзажними, або англійськими, за країною їх виникнення. На відміну від регулярних, чітко спланованих парків, вони зберігали й розкривали неповторну красу природи. У 1799— 1803 рр. у мальовничій місцевості над річкою Сейм у Батурині збудували палац останнього українського гетьмана К. Розумовського. Автором проекту був петербурзький архітектор Ч. Камерон. У селі Сокиринці на Чернігівщині в маєтку П. Галагана 1829 р. спорудили палац у стилі класицизму, до якого прилягав парк площею в 600 десятин з алеями, штучними галявинами та озерами.

Світову славу своєю красою здобули декоративно-пейзажні парки «Олександрія» поряд із Білою Церквою та

«Софіївка» в околицях Умані.

Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї

доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові.

Це будівлі «Оссолінеуму» (1827 р.), ратуші на площі Ринок із високою вежею й годинником (1835 р.), міського театру (1842 р.) та кілька житлових будинків. Більшість споруд було створено за проектами німецьких архітекторів. У Буковині визначною архітектурною пам’яткою того часу стала зведена в Чернівцях за проектом А. Мікулича

міська ратуша із 45-метровою вежею (1843—1847 рр.). У середині 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано також кафедральний православний собор, витриманий у візантійському стилі, та церкву Св. Параскеви.

фів Браницьких разом із величезною кількістю дерев створили неповтор­

ний ансамбль.

Парк «Софіївка» був заснований у 1796 р. власником міста Умані графом Станіславом

побудовано гроти, лабіринти, скелі з великих

менів, численні павільйони та містки. У зеленому оточенні дерев, завезених із Європи та Америки, було встановлено мармурові копії відомих античних статуй. Романтичну

кріпацького та аматорського театрів до професійного.

„ Музична культура цього періоду розвивалася досить

повільно. Однак здобутки музичного мистецтва створили підґрунтя для розвитку в другій половині ХІХ ст. українського національного напрямку. В українському живописі митці, спираючись на традиції європейських майстрів, створювали власний стиль. Поряд із мистецтвом портрета розвивалися побутовий, історичний та пейзажний жанри.

„ В образотворчому мистецтві України під імперським пануванням відбувалися процеси культурної асиміляції: українські митці працювали в імперських столицях, а в Україні — російські та німецькі майстри. „ Основними здобутками архітектури стали планова забудова міст, створення єдиних ансамблів вулиць і площ, палацово­паркових ансамблів; головною втратою — занепад українських традицій в архітектурі й заміна їх позанаціональним

12.

13.

тектури на українських землях у цей період.

14. Прочитайте уривок із листа т  Шевченка до чернігівського губернатора П. Гессе: «Історія Пів­

денної Росії (України — Авт.) вражає кожного своїми пригодами й напівказковими героями, народ напрочуд

оригінальний, земля прекрасна, і все це досі ніким не

представлено на очі освіченого світу, тоді як Малоросія

давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів.

Чим вони захопилися, забувши своє рідне, не знаю. Мені здається, була б Вітчизна

пригадайте

1. Що таке повсякденне життя?

2. Які характеристики життєдіяль­

ності людей охоплює повсякденне

життя? 3. Які риси характеру та

особливос ті світосприйняття були

притаманні козакам і селянам

у XVI—XVIII ст.? 4. Як господарюва­

ли селяни в попередні століття?

5. Яким було повсякденне життя українців у XVI—XVIII ст.?

хід роботи

1.

2.

відповідно до мети заняття.

людиНа і  НавколиШНє середовище. Розвиток будь-якої людської спільноти разом з

1.

2.

м

Н талітет У краї Н ського Н ародУ. Протягом тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу.

менталітет — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народу.

Українці здавна займалися землеробством, з особливою ша-

ною ставилися до землі, що була їх годувальницею. Притаманні українському менталітету пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини. Особливістю менталітету українців була їх неагресивність. Вони не зазіхали на землі сусідів, а прагнули лише спокійно жити на своїх теренах. Українська спокійна вдача формувала такі риси народного характеру, як терпимість до людей, приязне ставлення до ближнього, сусіда й чужого.

Після включення Наддніпрянщини до складу Російської імперії

ня так звана малоросійська ментальність.

ментальність

у

із російським

прагнули зробити кар’єру, за будь-яку ціну намагалися забути своє козацьке походження. До спроб обстоювати права українців під владою імперії малоросійські дворяни ставилися вороже, не бажаючи втратити свої привілеї. Однак варто зазначити, що деякі їх представники все ж таки стояли біля витоків українського національного відродження на Лівобережжі.

отримати за джерелом?

цікаві факти

Розташування українських земель на межі впливу християнського й мусульманського світів спричинило формування в населення двох основних

віденський уряд, із подякою сприймали все, що надавала влада, і впродовж тривалого часу не висували власних вимог. Рутенство, з одного боку, гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і до-

2. Які

3. Французький мандрівник Ш.­Л. Лесюр зазначав, що «українці більш великодушні,

гостинні, мають більший торговельний хист,

4.

традиційНі види господарської

Українці здавна займалися землеробством, тваринництвом, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.

У землеробстві зберігалася трипільна система. Для обробітку землі до 80-х рр. XIX ст. використовували важкий плуг, який тоді називали малоросійським, або степовим. На початку 40-х рр. XIX ст. поряд із ним стали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа.

му Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині. Городництво було переважно жіночою справою.

української господині не можна було уявити без соняшників (спершу їх використовували як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені на українські землі з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися томати, які згодом по-

ширилися й на інші регіони. Відтоді також стали вирощувати баклажани та перець. Славилися й херсонські кавуни, які вирощували на Півдні із XVI ст. У 1764 р. на землях українських селян з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом». Поряд із новими культурами не забувалися й звичні буряки, капуста, гарбузи, морква, цибуля, часник, огірки тощо.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в цій галузі здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамочний вулик. Проте використовувати його розпочали в Німеччині, а на українських землях — лише через кілька десятиліть.

Мисливство в XIX ст. вже не відігравало значної ролі. У всіх регіонах, крім Полісся, українські селяни не мали права полювання. Проте незважаючи на заборони, вони потай полювали на всій території українських земель. Для поміщиків мисливство стало улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак. Протягом XIX ст., як і раніше, риба посідала чільне місце в харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, де ловили осетрів, судаків, лящів, тарань тощо. Звідти чумацькі валки везли солону та в’ялену рибу до інших українських регіонів. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках і базарах. Для незаможних верств населення риболовля ставала

сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у XIX ст. існувало близько сотні сортів яблук, серед яких була славнозвісна «фунтівка», плоди якої важили близько 600 грамів. сорти

Молошниця. ХІХ ст.

найкращу характеристику української хати залишив нам український кінорежисер

і письменник XX ст. О. Довжен­

ко: «Біла, із теплою солом’яною

стріхою, порослою зеленим

оксамитовим мохом, архітектур­

на праматір пристанища люд­

ського. Незамкнена, повсякчас

відкрита для всіх, без стуку

у двері, без “можна?” і без “уві­

йдіть!”, житло просте, як добре

слово, й законне, немовби ство­

рили його не людські руки,

а сама природа, немовби зрос­

ло воно, як плід серед зелених

квітів».

два-три кам’яні, у Лубнах — 450 будинків та близько 3 тис. жителів. Під імперською владою вигляд багатьох

змін. У кожному губернському й повітовому

міністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. Їхній

вель, зведених в українському стилі. Центральні вулиці

гасовими ліхтарями. Однак більшість вулиць залишалася

містах

вікна інколи вставляли кольорове скло, влаштовували ґанки.

заможних господарів були багатокімнатними, за європейською модою мали парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальні, кухні, господарські приміщення тощо. Кімнати облаштовувалися меблями, які, відповідно до побажань і можливостей замовника, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою кімнат були дзеркала, килими, годинники, картини тощо. Оселі ж міської бідноти своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів

Перетворення колишньої козацької старшини на малоросійське дворянство та прагнення правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду спричинило появу в Наддніпрянщині поміщицьких маєтків із палацами, парками, домовими церквами, родовими усипальнями тощо. До наших днів збереглися маєтки Галаганів у Сокиринцях і В. Тарновського в Качанівці на Чернігівщині, садово-парковий комплекс «Софіївка» графа Потоцького в Умані та інші.

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Як змінився вигляд поселення й житла на українських

землях наприкінці ХVІІІ — у першій половині XIX ст.?

2. Німецький мандрівник Г.­Й. Коль, описуючи житло українських селян у XIX ст., зазначав: «Хати, оповиті зеленню й буйним зіллям, розкинулися на узбіччях балок і  поховалися в ярах. Високо поза селом, де продувають

вітри, стоїть 50 і 100 вітряків. І так перед мандрівником, що їде високим голим і густим степом, несподівано роз­

кривається дуже мальовничий та небуденний образ, коли з яру виринає українське село. [Українці] живуть у чисто утримуваних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тижня їх миють, як це роблять голландці, але що два тижні

автор?

од Яг і харчУваННЯ . У першій половині XIX ст. для одягу населення українських земель було характерним поєднання народних традицій, яких дотримувалася більшість селянства, і впливів європейської моди, які охоче наслідували міщани й заможні верстви суспільства. Однак значна частина української еліти Наддніпрянщини не забувала народних традицій. Вплив європейського романтизму з його зацікавленням

в неділю, а із м’яса —

на свята. Як правило, м’ясні

1.

2. Назвіть найпоширеніші страви повсякденного раціону українців.

3. Визначте спільне й відмінне в харчовому раціоні українців у XIX ст. й тепер.

4. складіть меню повсякденного та святкового обіду тогочасних українців.

Шлюб і сім’Я . с таНовище жі Нки. У цей період сім’я зберігала важливе

дітьми (або без дітей).

велика сім’я — сім’я, що складалася з кількох шлюбних

колінь, які жили разом і вели спільне господарство. У документах XIX ст. зустрічається чимало відомостей

спільне проживання й господарювання кількох поколінь сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів із невістками, дочки із зятем, восьми онуків — усього 12 осіб. Були сім’ї, що складалися з 30 й більше осіб. Існування великих сімей зумовлювалося не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти приводили до розпаду сім’ї, виділення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких

товарно-грошових відносин і

в зазначений час церковним вінчанням і

етапом укладання шлюбу було весілля, обряд

1.

чи Австрійської — входив ваш регіон наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.?

2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви проживаєте. На території якого району, області він розташований?

3. Якому історико-етнографічного регіону він відповідає?

4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону на початку XIX ст.

5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри?

6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? Назвіть їх і поясніть походження їхніх назв.

7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? ІІ. ЗМІНи В ГОСПОДАРСьКОМУ ЖиТТІ.

1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства вашого краю в ті часи?

2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у вашому регіоні?

3. Яким був стан промисловості й торгівлі?

4. Визначте спільне й відмінне в

5. Що вам відомо про

1.

події, пов’язані з розгортанням українського національного руху, відбулися на території вашого краю або регіону?

2. Назвіть діячів українського національного відродження цього періоду, що походили

або діяли у вашому краї чи регіоні. Яким

був їхній внесок в український національ-

ний рух?

3. Які пам’ятки, пов’язані з українським національним рухом кінця XVIII — першої половини XIX ст., є на території вашого

краю або регіону? Підготуйте розповідь про одну з них.

4. Визначте спільне й відмінне в розгортанні українського національного руху на території вашого регіону порівняно з іншими регіонами українських земель того часу.

5. Відшукайте науково-популярні твори, статті, художні твори, присвячені подіям українського національного відродження у вашому краї в цей період. Яку інформацію можна отримати з них?

6. Яким, на вашу думку, був внесок вашого краю або регіону

1.

2.

1. Складіть перелік подій, що характеризують українську культуру кінця XVIII першої половини XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть імена видатних культурних діячів цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок у вітчизняну та світову культуру?

3. Поясніть значення понять і термінів: класицизм, романтизм, реалізм, менталітет, ментальність.

4. Виконайте завдання за історичною картою:

1) покажіть регіон українських земель, де українці мали можливість навчати дітей у початковій школі рідною мовою;

2) покажіть міста, де діяли гімназії;

3) покажіть міста, де діяли вищі навчальні заклади; зазначте, яку назву вони

мали й коли виникли;

4) покажіть місця виникнення перших культурно-освітніх товариств; зазначте, яку назву вони мали, коли й ким

були засновані;

5) покажіть місце виникнення перших українських театрів;

6) покажіть місце, де було збудовано найвідоміші палацово-паркові комплекси; назвіть їх і вкажіть дати створення.

складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (кінець XVIII — перша половина XIX ст.).

Прізвище, роки життя Чим уславився

III

5. Складіть опис пам’яток культури України цього періоду.

6. Визначте та охарактеризуйте: 1) процеси, які відбулися в українській культурі цього періоду; 2) особливості тогочасного повсякденного життя представників різних верств українського суспільства.

7. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу: 1) провідні процеси розвитку освіти і науки в тогочасній Україні;

2) причини та наслідки культурних зрушень у цей період;

3) суперечливі процеси модернізації та розвиток культури; 4) особливості й прояви полікультурності в українському суспільстві цього періоду.

8. Порівняйте:

1) розвиток української культури в розглянутий період із попередньою добою; 2) повсякденне життя українців у розглянутий період із сучасністю; 3) ідеї та цінності тогочасної української культури із сучасними культурними ідеями та цінностями українців.

тестові завдання � онлайн

за цим параграфом ви зможете: характеризувати зміст українського

питання в другій половині XIX ст. та

його місце в тогочасних міжнарод­

них відносинах; аналізувати переду­

мови, привід Східної (Кримської) війни та перебіг її подій на українських

землях; пояснювати, яким був вплив

війни на становище в Наддніпрянській Україні; визначати особливості

селянського руху під час Східної (Кримської) війни.

пригадайте 1. Якими були місце та роль Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини

XIX ст.? 2. Визначте наслідки російсько­турецьких війн, що відбувалися

наприкінці XVIII  — у першій половині XIX ст. 3. Як Російська імперія використовувала потенціал українських земель у цих війнах? 4. Яки­

ми були найбільші селянські виступи

кінця XVIII — першої половини XIX ст. у Наддніпрянщині?

УкраїНське питаННЯ в  коНтексті європейської міжНародНої політики. Протягом XIX ст. українські землі, як і раніше, залишалися об’єктом міжнародної політики. Проте розгортання українського національно-визвольного руху впливало на поширення серед європейських політиків розуміння того, що чимало українців прагнуть змінити підвладне становище свого народу.

Отто фон Бісмарк

в Російської імперії

землі

Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці заклики прусських політиків для історичної долі Наддніпрянської України означали насамперед можливість звільнитися з-під влади Російської імперії. Однак плани прусських політиків залишилися нереалізованими. Незважаючи на те що Східна (Кримська) війна завершилася поразкою Російської імперії, держави-переможниці не бажали розпочинати проти неї нову війну, а мирних шляхів для здійснення планів розділу імперії не існувало.

стро-Угорщини. Російський уряд у відповідь розгорнув широкомасштабну кампанію протидії. У російській пресі з обуренням писали про нахабні наміри німецького канцлера. Діячі українського національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні, боячись переслідувань із боку російського царизму, не могли висловити свого ставлення до цих планів.

Значення німецького плану створення Київського королівства було досить вагомим як для європейської міжнародної політики, так і для розвитку українського національного руху.

Наміри створити Київське королівство унаочнювали досягнення українського національно-визвольного руху. Європейські політики вже непогано орієнтувалися в українській проблематиці. У 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона III, сенатор К. Делямар вніс до французького сенату петицію щодо прав українців. Українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій на складову європейської геополітики. План О. фон Бісмарка унаочнив початок визнання окремими європейськими політиками права українців створити власну державність. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Велика Британія, Франція, Росія). Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому чинник ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за визволення своєї Батьківщини з-під влади Російської імперії, орієнтація на союз із її противниками була історично обумовленою. Тому на території країн — членів Троїстого союзу українські діячі мали змогу діяти досить активно, не зустрічаючи значних перешкод із боку урядових структур.

«Згода». Плакат 1914 р. на честь Антанти

Німеччина, Австро­Угорщина та Італія стоять над бочкою з порохом. Французька карикатура на троїстий союз ? Поясніть зміст наведених зображень.

док УмеНти розповідають

під час східної (Кримської)

захищали три

полки Дунайського козацького

війська. Обороною самої Одеси

також керував наказний отаман

дунайських козаків. Особливо

відзначилися нащадки козаків­

задунайців під час оборони міс­

та у квітні 1854 р. спільно із

залогою міста вони вели двобій

з англо­французькою ескадрою

та брали участь у здобутті ан­

глійського пароплава «тигр».

Козацькі човни підійшли до ко­

рабля, який наскочив на мілину, і взяли його в полон. «Небувала справа,— писали очевидці,—

козаки взяли в полон паро­

плав!» Гармата з англійського

фрегата донині прикрашає При­

чорноморський бульвар Одеси, нагадуючи про хоробрість коза­

ків­задунайців, які захищали

місто під час війни. сотні дунай­

ців несли також службу в Мико­

лаєві та Херсоні, відбивали

спроби ворога висадити пошу­

кові групи в гирлах Дунаю та

Дніпра.

У роки Східної (Кримської) війни 1853—1856 рр. Росія воювала проти Османської імперії та її союзників — Великої Британії, Франції та Сардинського королівства. Завдяки війні Росія намагалася розширити свої володіння, зміцнити вплив на Близькому Сході та Балканському півострові. Вона, зокрема, претендувала на протекторат над Дунайськими князівствами (Молдавією та Валахією), Болгарією та Сербією. Водночас планувалося встановити контроль

самі. Оскільки територія Наддніпрянщини була найближчим

відбувалися бойові дії, то на український народ

у Росії парового флоту та мережі залізниць робила забезпечення армії всім необхідним нерозв’язною проблемою. В обороні Севастополя брали участь сформовані в Наддніпрянській Україні Одеський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський та Волинський полки. За значної кількісної переваги союзників і гострої нестачі боєприпасів (на десять гарматних пострілів союзників захисники міста відповідали одним) вони протрималися 349 днів. 30 серпня 1855 р. останні захисники залишили місто. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Півдня й навіть Правобережжя змусили Російську імперію піти на укладення в 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права тримати військово-морський

теці на Чорному морі.

вплив війНи На стаНовище в НаддНіпрЯНській УкраїНі. Оскільки Наддніпрянська Україна частково

територією воєнних дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Усього з Наддніпрянщини було взято

російської армії ліг на чумаків та селян, мобілізованих

худобою й підводами. У самій лише

в 1856 р. для військових

Українськими

шляхи переміщення

дій. Усе необхідне для

ня реквізовувалося в місцевого населення. На Півдні, який був прифронтовою зоною, оголосили воєнний стан. Селян

артилерійські снаряди. Шост­

кинський пороховий завод за

роки війни збільшив обсяг ви­

пуску своєї продукції в 6 разів.

В українських губерніях з ініці­

ативи імперської адміністрації створювалися комітети, які зби­

рали кошти на воєнні потреби.

Для праці в польових лазаретах

Півдня направляли лікарів з ін­

ших губерній Наддніпрянщини.

ської війни туди, за офіційними

близько 192 тис. осіб, що становило на той час дві третини всього татарського населення півострова. У Криму залишилося дещо більше ніж 100 тис. татар. Унаслідок еміграції, на думку тогочасних істориків, кримськотатарський народ, як населення півострова, залишив його, загубився в масі мусульманського світу Туреччини й фактично зник на певний період з історичної карти. 4 селЯНський рУ х під час с хідНої (кримської) війНи . Наприкінці

Це обумовлювалося тим, що на Київщині була зосереджена найбільша в Наддніпрянській

політиків більше ці­

можливість здійснення

потенціал українських

селянські виступи, що відбувалися в цей час у Наддніпрянщині, унаочнили напруженість ситуації в краї.

запитаННЯ та завдаННЯ 1. Що таке українське питання? 2. Що стало приводом до східної (Кримської) війни? 3. На­

звіть дату східної (Кримської) війни. 4. скільки днів тривала оборона севас тополя? 5. Якими були резуль­

тати війни? 6. Коли відбувся селянський рух «У таврію

за волею»?

7. Охарактеризуйте зміст і роль українського питання в європейській міжнародній політиці другої половини XIX ст. 8. Охарактеризуйте вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні. 9. Якими були особливості селянських рухів у цей період?

10. складіть характеристику східної (Кримської) війни за планом: 1) передумови; 2) привід; 3) перебіг; 4) результати; 5) історичне значення. 11. Прослідкуйте за картою перебіг подій війни. 12. Проведіть дискусію за проблемою «спільне й відмінне в місці та ролі Наддніпрянської України в першій та другій

Н оміч Н ий розвиток

XIX  ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. Наддніпрянська Україна була найбільш розвиненим в економічному відношенні регіоном Російської імперії. Проте подальшому економічному зростанню краю все більше заважали залишки кріпосницьких відносин. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промис-

лову продукцію. Існування кріпацтва перешкоджало також

процесу розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До

того ж міські підприємці та купці не мали можливості придбати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.

Поступово почали окреслюватися нові напрямки господарської спеціалізації

передумови та зміст реформування аграрних відносин; пояснювати, як відбувалося переселення селян на схід імперії; проаналізувати реформи в інших сферах життя, здійснені владою. пригадайте 1. Що таке реформа? 2. Як було здійснено аграрну реформу на західноукраїнських землях? 3. Що свідчить про гальмування кріпосницькими відносинами розвитку Наддніпрянської України?

і

суспільства. Розуміння кріпацтва як великого соціального лиха спричиняло появу палких віршів т.  Шевченка і прозових творів молодої української письменниці Марко Вовчок. Вони, за свідченням сучасників, були «одним суцільним обвинуваченням проти кріпосницької неволі».

шукали додаткових

збагачення. Орієнтуючись на наявний попит, вони вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і створювали бурякові плантації,

промисловість була переважно поміщицькою. Поступово

док УмеНти розповідають

обґрунтування необхідності скасування

стежачи за станом поміщицьких господарств і кріпосницького побуту, прислуховуючись до слів дворян, селян і дворових людей та спостерігаючи за діями тих і інших… я прийшов до повного переконання в тому,

промисловості вимагають збільшення кількості

усе це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва на нагальну потребу подальшого розвитку імперії.  Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь України, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці. Водночас виникали численні невідповідності між відносинами, які тут існували, та порядками в інших частинах імперії. Проте поміщицькі господарства давали близько 50 % товарного хліба, і їхня швидка та одночасна ліквідація могла спричинити катастрофічні наслідки.  Кріпосне право за формою та змістом нагадувало рабство.

Воно засуджувалося більшістю представників різних суспільних верств. До того ж приклад європейських монархій, у яких було ліквідовано кріпосне право, засвідчував, що цей акт не

похитнув їхню владу, а навпаки, зміцнив її та відкрив можливості прискорення соціально-економічного розвитку.

реформа (від латин. — перетворюю, поліпшую) — перебудова, зміна яких­небудь сторін суспільного життя, яка не знищує повністю основ чинного порядку. За ліквідацію кріпацтва виступали купці та

для розвитку промисловості й торгівлі. Серед

тощо. Проте повністю станова

відувалася. Вони залишалися нижчим податним станом, були змушені нести подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від яких були звільнені інші привілейовані стани.

За Положеннями, селяни мали об’єднуватись у громади (общини).

громада (община) — форма селянського адміністративно­територіального самоуправління, що базувалася на спільних господарських інтересах.

Надільна земля надавалася не окремим селянським господарствам, а громаді. На Правобережжі та Лівобережжі за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах круговою порукою — уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади. Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські сходки. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарські функції: стежити за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів. Діяльність сільського самоуправління й відносини селян із поміщиками контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч закону. Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за

права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановлені Положеннями повинності — оброк або панщину. За підрахунками економістів, для забезпечення мінімальних потреб одного селянського господарства (його відтворення та сплати численних податків) було потрібно не менше п’яти

докУмеНти розповідають із загального

сторінка Маніфесту 19 лютого 1861 р.

Звільнення селян (Читання Маніфесту).

Художник Б. Кустодієв

Читання Маніфесту 19 лютого 1861 р. Художник В. Мясоєдов цікаві факти

Для того щоб стати власником

свого наділу, селянин мав вику­

пити його в землевласника.

Розміри повинностей та наділів

визначалися для кожної місце­

вості окремо, залежно від якості землі. У середньому селяни

1,9—2,3 десятини

Поміщики, згідно із законом, могли відрізати в селян

(його було скасовано в 1881 р.). Розміри селянського наділу

селянства Наддніпрянщини. До цієї категорії населення належали колишні козаки, військові поселенці, колоністи Півдня. Згідно з указом 1866 р., усі землі державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами в безстрокове користування (подвірне або громадське). Селяни за це мали сплачувати до скарбниці щорічну «оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом восьми років, але розмір їхніх наділів установлювався не більше 8—15 десятин. Унаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, ста-

новище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних, їхні наділи були в середньому вдвічі більшими, а викупні платежі — значно меншими. Розвиток господарства державних селян стримувало створення громад зі спільною відповідальністю у сплаті податків. У значно кращих умовах опинилися колоністи Півдня. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали різні пільги. Переважна більшість їхніх земель за своїм характером були великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку й вільнонайману робочу силу. Господарі Півдня орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки. 5

з е мська, міська та фі Н а Н сова реформи. Скасування кріпосного права спричинило необхідність перетворень в інших сферах життя, що й обумовило подальше реформування.

Із метою вдосконалення системи місцевого управління в 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею в повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів — землевласників, міських власників і селян. На повітових зборах обиралися гласні губернських земських зборів.

кооперативний рух, створювалися кредитні установи для селян. Земства опікува­

лися також будівництвом та

утриманням шляхів, організацією

поштової служби, статистичних

досліджень. У неврожайні роки

вони надавали продовольчу до­

помогу населенню. Вони утри­

мували початкові та професійні

школи, навчання в яких було

безкоштовним. Земства ре­

організували мережу закладів

охорони здоров’я на принципах

безкоштовності, дільничного ха­

рактеру, створення необхідних

умов для стаціонарного лікуван­

ня населення. саме із земських

установ вийшло багато відомих

у майбутньому українських гро­

мадських діячів.

ті та не сплачували податків, не отримали право

губернатором, який міг скасувати будь-яке її рішення.

лася благоустроєм міста, сприяла розвитку місцевої торгівлі й промисловості, системи охорони здоров’я та народної освіти. Незважаючи на обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового керівництва містом новими, що ґрунтувалися на буржуазному принципі майнового цензу. Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, у 1860 р. було створено Державний

установи. Однак селяни та міщани змушені були, як і раніше, сплачувати подушну подать, від якої звільнялися лише привілейовані стани.

6 сУдова та військова реформи. Проведена в 1864 р. судова реформа мала найбільш послідовний буржуазний характер. Раніше існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд із відсутністю захисту обвинуваченого. Відповідно до нових судових статутів суд ставав безстановим, гласним, незалежним від адміністративної

для публіки. Усі дрібні громадянські та кримінальні

§ 16—17. Ліквідація

через що в підрозділах, розташованих у Наддніпрянщині, українці становили не більше 40 % від загального складу. Водночас українців розпорошували по різних частинах держави. Вирішальну роль у здійсненні військової реформи відіграло запровадження в 1874 р. замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії. Вона полягала в загальній військовій повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби в сухопутних військах становив шість років, на флоті сім. Наприкінці XIX ст. було встановлено п’ятирічний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, могли служити менше.

7

реформи в галУ зЯх освіти і цеНзУри. Потреби економічного розвитку імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий у 1863 р. новий університетський статут, дія якого, зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію в питаннях внутрішнього життя. Університет у цілому та кожен професор дістали можливість вільно отримувати з-за кордону будь-яку літературу, відправляти на стажування в інші країни молодих учених. Навчання для

студентів залишалося платним.

не дозволя­

лося навчатися в університетах, для них запровадили приватні

вищі жіночі курси. так, у  Києві

було відкрито вищі жіночі курси

з природничих (1870 р.), фізикоматематичних та історико­філо­

логічних (1878 р.) наук.

висНовки „ На середину XIX ст. необхідність скасування кріпосного права ставала все більш очевидною, що й спонукало

владу до здійснення цього кроку.

„ Незважаючи на велику кількість недоліків, селянська реформа 1861 р. усунула перешкоди на шляху

шої соціально­економічної модернізації країни.

та завдаННЯ 1. Що стало основою господарства Правобережжя на середину XIX ст.? 2. Назвіть основні передумови проведення селянської реформи. 3. Коли було скасовано кріпосне право в Наддніпрянщині? 4. Що змінилося у праві землеволодіння державних селян із 1866 р.? 5. Що називають земствами? 6. Що змінилося в системі судочинства за судовою реформою 1864 р.?

7. Якими були особливості економічного розвитку Наддніпрянщини напередодні реформ? 8. Охарактеризуйте передумови й суспільну необхідність у скасуванні кріпосного права. 9. Визначте перебіг та особливості здійснення селянської реформи 1861 р. у Наддніпрянщині.

реформ?

12. Об’єднайтеся в малі групи й обговоріть,

XIX ст. для життя населення Наддніпрянщини. 13. складіть таблицю «Вплив реформ 60—70­х рр. XIX ст. на розвиток Наддніпрянщини».

Назва реформи Основні положення

14. Чи можна стверджувати, що життя

Наприкінці XIX ст. Наддніпрянська Україна

загальноімперського прибутку, Однак на

використовувала не більше половини від цієї суми.

переміщення капіталів з українських губерній до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, що відправлялася з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, що надходили туди у зворотному напрямку. Ці капітали фінансували розвиток інших регіонів. Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини

виявлялося також у тому, що перевага надавалася галузям української економіки, які задовольняли потреби Російської імперії (вугледобувна, металургійна, залізорудна). Водночас ті галузі, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не мали. Унаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні виробництва, а інші помітно відставали. Напередодні Першої світової війни Наддніпрянщина давала 72 % усього видобутку сировини в імперії та лише 15 % виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що українська економіка

характеру розвитку.

2 особливості модерНізації промисловості. Пореформе-

революції. Селянська реформа 1861 р. усунула головну перешкоду до формування ринку вільнонайманої робочої сили. Йти працювати на новостворюваних промислових підприємствах селян примушувало й малоземелля, що постійно зростало. У цей період Наддніпрянщина, як й інші регіони Європи, переживала демографічний вибух — різке зростання кількості населення. Так, за 40 років число її жителів зросло майже на 72 %. Протягом 60—70-х рр. XIX ст. кількість робітників промислових підприємств збільшилася з 86 тис. до 330 тис. осіб. Одним із рушіїв промислової революції стало масове залізничне будівництво, яке потребувало металу, машин та іншого обладнання. Експорт не зміг би задовольнити величезних потреб будівництва. Спочатку залізниці будувалися для покращення вивезення зерна

урбанізація, промислова революція? 2. Коли і як у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція? 3. Які риси характерні для розвитку сільського господарства Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.? 4. Як розвивалися міста й торгівля в першій половині XIX ст.?

? Яку інформацію про розвиток промисловості Наддніпрянщини можна отримати за ілюстраціями? Залізниця. Одеса.

підприєм­

Х’юзу землі з вугільними родовищами та призна­

чив премію за кожен пуд рейок, виготовлених на його заводі.

Населений пункт, у якому жили

працівники заводу, називали

Юзівкою (сучасне місто До­

нецьк). Дуже швидко Юзівка перетворилася на важливий

промисловий центр краю.

70-х рр. XIX ст. Завдяки урядовим пільгам тут утворювалися численні

Провідне місце серед іноземних вкладників належало французьким та бельгійським підприємцям. Унаслідок бурхливого розвитку вугільної промисловості Донбас перетворився

імперії. Майже через десятиліття від початку освоєння

кількості землі, яку вони отримали за реформою 1861 р., у Наддніпрянщині господарство вели майже вдвічі більше селян. До того ж їх обклали занадто високими податками й виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці XIX ст. селяни сплачували в 10 разів більше податків,

реформи 1861 р. Більшість селян не могли придбати ні додаткову землю, ні сільськогосподарську техніку. Неспроможні

системи, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи. Незважаючи на бідування більшості селянства, Наддніпрянщина зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Урожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. Наддніпрянщина постачала хліб до центральних губерній Російської імперії та забезпечувала 90 % експорту зерна. Одночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. XIX ст., існувало більше тисячі

4

зароджеННЯ

дернізації господарства тогочасної Наддніпрянщини стало зародження кооперативного руху. У цей час чимало українських громадських діячів захопилися пошуком нових форм розвитку суспільства, зокрема, ідеями кооперації, започаткованими європейськими соціалістами-утопістами Р. Оуеном, Ш. Фур’є та А. Сен-Сімоном.

кооператив — добровільне об’єднання людей, які

засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Кооперацію представники ліберальної громадськості розглядали як форму організації економічного життя, що сприяє його капіталістичній модернізації, створює ефективні механізми пристосування широких верств населення до умов товарно-

го господарства та забезпечує швидке оновлення соціально-економічних відносин.

У Наддніпрянщині в 60-х рр. XIX ст. було створено близько 20 споживчих кооперативів.

Однак усі тогочасні кооперативні об’єднання діяли на основі звичаєвого права, не були оформлені на законодавчому рівні, що спричиняло чимало складнощів. Саме тому перші кооперативні товариства виявилися недовговічними. Перешкодами на шляху їх розвитку ставали низький рівень культури населення, яке негативно ставилося до підприємливих співвітчизників, відсутність навичок самореалізації

адміністративно-правового характеру.

Унаслідок розпаду перших кооперативів розвиток

тивного руху

пинився.

стала періодом швидкого зростання

кими промисловими підприємствами виникали фабрично-заводські поселення, які згодом перетворювалися на нові міста. Небаченому раніше руху населення, зростанню кількості міського населення й виникненню нових міст сприяла поява залізниць. Унаслідок розвитку промисловості й торгівлі за-

лізничні вузли поступово перетворювалися на міста. Кіль-

кість дрібних міст скоротилася майже вдвічі, тоді як кіль-

кість великих і середніх міст подвоїлася. Так, міське населення Наддніпрянщини в 60—90-х рр. XIX ст. зросло

кооперативом у краї вважається засноване

1866 р. споживче товариство

розгорнуло активну

ність, створивши власну

ню, їдальню, підприємство з виготовлення мінеральної води, організувавши торгівлю одягом, кам’яним вугіллям, дровами та швейними машинками. Однак місцеві купці стали чинити йому перешкоди, заявляючи, що якщо товариство не припинить діяльність, то їм доведеться

ську тощо. Виникло чимало товариств кредитної кооперації, що надавали позички селянам на розвиток господарства. Виробнича сільськогосподарська кооперація розвинулася у формі артілей, у яких гуртувалися селяни, що брали в спільну оренду землю. цікаві факти Кількість міського

факти Купецтво в пореформені роки зросло за кількістю та збільшило свій вплив у суспільстві. Про­

те через обмеження попередніх

десятиліть українське купецтво залишалось у меншості, поступаючись кількісно і за впливом російським купцям.

цікаві факти

Через порт Одеси у 80— 90­х рр. XIX ст. експортували мільйони пудів українського цукру й сотні тисяч відер спирту. У більшості тогочасних євро­

пейських країн споживався саме український цукор.

Через порти й митниці Наддніпрянщини ввозилися бавовняні, шовкові й вовняні тканини, чай, кава, прянощі, рис, вина тощо.

і повітових міст, які не перетворилися на промислові й торговельні центри, змінилося мало. Розгортання промислової революції, зміни в житті пореформеного українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, що зробило товарообіг значно дешевшим і швидшим. Унаслідок цього фактично зникло чумацтво. Більшість із тих, хто

Катеринославський проспект у Катеринославі. середина ХІХ ст. торговельна площа в

Яку інформацію про тогочасні

прикінці XIX ст. в Києві щоденно працювали шість базарів, у Харкові та Одесі — п’ять. У пореформений період Наддніпрянщина

місце в зовнішній торгівлі Російської імперії.

номорські порти й розташовані на російсько-австрійському кордоні митниці Волині й Поділля вивозилася значна кількість товарів, вироблених на українських землях. Більшість експорту становила сировина. Поряд із зерном вивозили продукти тваринництва — м’ясо, сало, шкури, вовну тощо. Митні збори з імпортних товарів залишалися джерелом поповнення скарбниці Російської імперії.

висНовки

„ Економічна політика Російської імперії щодо Наддніпрянської України в пореформений період не зазнала

змін за своєю сутністю, а лише змінилася за формою відповідно до нової історичної ситуації.

„ Промислова революція на українських землях завершилась у 80­х рр. XIX ст. її наслідком стала поява фабрично­заводської промисловості та формування нових суспільних верств.

„ Із кінця XIX ст. розпочався швидкий процес концентрації й монополізації виробництва. „ Процеси модернізації охопили також сільське господарство. Однак через недоліки реформи 1861 р. їх ре­

за цим параграфом ви зможете: дізнатися про національний склад

населення Наддніпрянської України

наприкінці XIX ст.; визначати харак­

терні риси становища основних

соціальних верств у суспільстві

Наддніпрянщини цієї доби; характе­

ризувати долю тогочасної україн­

ської жінки; визначати зміни, що від­

бувалися в житті міст цієї доби.

пригадайте

1. Яким було повсякденне життя ук­

раїнських селян у першій

зросло за цей час утричі, Півдня і Сходу — у 5 разів. У населенні Наддніпрянщини (22 млн осіб) переважали селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом наприкінці XIX ст. більшість жителів Наддніпрянщини становили українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільша частка росіян була характерна для губерній Півдня і Сходу — 21—27 %. Суттєвих змін упродовж другої половини XIX ст. зазнав національний склад населення Криму. У 90-х рр. XIX ст. відбулася чергова хвиля масової еміграції

Більшість селян харчувалася дуже просто та одноманітно. Переважно вони споживали круп’яну та борошняну їжу, картоплю та інші овочі. На сніданок у селянина (під час літніх польових робіт — о п’ятій годині ранку) були борщ і каша; на

полудень — каша, куліш тощо; вечеряли, як правило, карто-

плею зі шкварками.

За середнім рівнем споживання українці залишалися далеко позаду населення провідних європейських країн. Так, наприкінці XIX ст. данець споживав у середньому за рік 2166 фунтів хліба, німець — 1119, угорець — 1264, росіянин — 1086. А в Наддніпрянщині середній рівень споживання хліба становив лише 867 фунтів. Важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді громада стала нижньою ланкою імперської адміністрації. Земельний масив усієї надільної землі належав громаді, яка розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Час від часу відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смугу землі з різних полів, унаслідок чого виникало черезсмужжя. Селянин, як власник земельної ділянки, міг її продати за згодою громади, віддати як посаг за дочкою, але не мав права використовувати на власний розсуд. Спільне госпо-

дарювання вимагало від селянина підпорядковуватися громадівській сівозміні, і порушити це правило було неможливо. Ліси, пасовища, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади.

Наприкінці 60-х — у 70-х рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі та перевезенні зерна в кілька разів. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки та інший реманент. Проте використовувати техніку мали можливість лише заможні господарства. Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних

хтось не міг прожити зі свого малого наділу, часом причиною були нещастя, хвороба, природні лиха, а інколи — просто лінощі та пияцтво.

Значна кількість бідняків

Жнива.

їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кілька коней та голів худоби. І хоча вони були працьовитими господарями, придбати дорогу сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, оскільки не мали можливості найняти батраків;  бідні селяни, або бідняки, що були найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її кількість для того, щоб прогодувати себе та свою родину.

робіт, витрати, прибутки тощо. Для багатьох це виявилося надто складно. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо дворяни намагалися зберігати звичний стиль життя. Коли грошей не вистачало — закладали маєтки та брали позики, не замислюючись над тим, що буде далі. Унаслідок цього на 1877 р. великі борги мали 77 % дворян. Розплачуватися за звичку до безтурботного

магнати Півдня: Фальц-Фейни в Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю власники нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Деякі з них згодом стали також власниками фабрик, заводів, банків.

Таким чином, нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.

4

бУрж Уа зіЯ . Реформи 60—70-х рр. XIX ст.

сприяли появі нових верств суспільства —

буржуазії і промислових робітників. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців

або заможних селян. Прикладом розвитку українського підприємництва була фірма «Брати Яхненки і Симиренко». У пореформений період вона стала лідером у цукровій промисловості.

Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Одночасно з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж у Наддніпрянській Україні посилювалися позиції буржуазії. Її лави активно поповнювалися представниками інших станів. Крім купецтва, кількість буржуазії збільшувалася за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. До неї приєднувалися і дворяни, які зуміли створити товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі.

У складі буржуазії з’явилися різні за рівнем заможності групи. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представляли власники значних купецьких капіталів,

§ 19. Місто і село: життя в пореформену добу

родини та його синів — Миколи (1819—1903) і Федора (1832— 1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі.

За успішну підприємницьку діяльність А. терещенку було надано дворянське звання. Згодом брати терещенки стали одними із засновників цукрового й рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Родина терещенків уславилася також своєю меценатською діяльністю, витративши на доброчинність близько 5 млн карбованців. М.  терещенко виділяв кошти на будівництво притулків, навчальних закла­

дів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень. також він допомагав українським митцям. свій будинок у Києві та велику колекцію творів образотворчого мистецтва М.  терещенко заповів місту. Нині в цьому будинку на вулиці, названій вдячними киянами терещенківською, розташований музей, основу експозицій якого становить його колекція.

в історію України.

цікаві факти

Якщо порівняти ціни на продукти харчування й розмір заробіт­

ної плати в пореформену добу, то, на перший погляд, проіснувати було можливо, але грошей

вистачало фактично лише на

їжу. У Донбасі наприкінці

80­х рр. XIX ст. шахтар отриму­

вав 21 карбованець на місяць, а саночник (перетягував вугілля

із забою) — 16 карбованців. На

промислових підприємствах та­

кож платили близько 20 карбо­

ванців на місяць. Жінки й під­

літки за ту саму роботу

отримували відповідно дві тре­

тини та половину заробітку чо­

Хліб у той час коштував

українських підприємців була сім’я Терещенків зі старовинного козацького роду міста Глухова. Українську буржуазію пореформеної доби також представляли Харитоненки, Римаренки, Симиренки та інші.

меценат — багатий покровитель наук і мистецтв.

робітНики. Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці XIX ст. їх налічувалося 330 тис. осіб. Це було лише 7 % наявної робочої сили, хоча в цілому

склад промислових робітників. У багатьох галузях промисловості Наддніпрянщини другої половини XIX ст. українці становили меншість серед робітників. Багато в чому таку ситуацію спричиняло те, що умови життя і праці робітників жахали

§ 19. Місто і село: життя в пореформену

на тиждень і не більше як по 1/2 фунта. Житнього борошна належить від 1 пуда 30 фунтів до 2 пудів

на місяць на особу, каші — зазвичай пшона, по 30 фунтів. солі відпускається 3—4 фунти і стільки ж сала.

У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, тобто борщу та іншого, дають дуже мало, хоча в нашім краю овочі недорогі… На вечерю дають те саме, що на обід, на сніданок і полудень зазвичай тільки самий хліб… Далеко не на всіх заводах є лазні…

6

долЯ УкраїНської жі Нки. XIX століття стало часом зміни долі жінки, її місця в суспільстві провідних країн світу. Відбувався злам традиційних відносин. Зі стрімким промисловим розвитком ці тенденції набули поширення й на українських землях. Проте вони торкнулися лише незначної частини жіноцтва. Переважно це були жінки, причетні до еліти суспільства, а також жительки великих промислових центрів. В українському селі продовжували зберігатися давні традиції родинного життя.

Частина жінок із заможних родин прагнула здобути вищу освіту й брати активну участь у громадському житті. Проте в суспільстві існувало безліч упереджень і законодавчих перешкод, що заважало жінці стати на цей шлях.

Швидкий розвиток великої промисловості долучив до міського життя велику кількість нових жителів. У нових умовах

відбувся злам традиційних родинно-подружніх відносин, і вони були не на користь жінки. Хатнім господарством і догляданням дітей, як і раніше, займалися жінки. Ця праця не була легкою, але вона не мала грошового виразу. Тому годувальни-

ком родини вважався чоловік. Таким чином, чітко визначилося залежне становище жінки. Такий економічно підлеглий статус жінки породжував численні сімейні суперечки. На роботу влаштовувалися або незаміжні жінки, або жінки, сім’ї яких перебували в скрутному

нічого.

? 1. Підрахуйте в грамах і кілограмах, скільки харчів становить щоденна норма робітника (1 пуд = 40 фунтів = 16 кг). 2. Яким був рівень соціальної захищеності робітників? цікаві факти Заробітна плата промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Робітники Над дніпрянщини отримували вдвічі менше, ніж робітники в Англії, та в 4 рази менше, ніж у  сША. Проте

внаслідок цього часто опинялися на межі виживання, ставали суспільними маргіналами (від латин. margo — край, межа). Саме вони поповнювали лави міських крадіїв, жебраків тощо. Значну частку переселенців до українських міст, які перетворилися на великі промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури

худоба.

Значні зміни відбулися в міському благоустрої. Центральні вулиці викладалися бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці XIX ст. стали вкривати асфальтом. Зросла увага до озеленення міст. У Києві висаджували липи, тополі, каштани, придніпровські схили перетворювали

Спершу їх освітлювали гасовими, а

рями. Наприкінці 70-х рр. XIX ст.

у Києві, а із 1890 р. місто почали освітлювати

Поширення електрики сприяло також

в освітленні житла. Свічки поступилися спершу гасовим лампам, а згодом — електричному освітленню. Розгорнулося також будівництво водогонів і системи каналізації. На початку 80-х рр. XIX ст. набув поширення телефонний зв’язок. Через десять років телефонні

Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві. Однак ці послуги дорого

ли, і кількість користувачів телефонів була незначною. Зростання міст і кількості їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. У містах виникли кінні залізниці — конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Києва, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. XIX ст. в найбільших містах Наддніпрянщини споруджували електростанції. Відтак у 1892 р. конку на вулицях Києва заступив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку XX ст. трамвайний рух розпочався

Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі.

оліці Я — Уособле ННЯ імперської

життя українських міст другої половини XIX ст. було важко уявити

статі городового, околоточного чи

більшість міського населення, як і раніше, користувалася колодязною водою. Важливою проблемою розвитку міст була система каналізації. Її примітивність спричиняла численні спалахи епідемій інфекційних захворювань серед міського населення. У  середині XIX ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала

стала діяти в Києві, Одесі, Ялті.

13. Об’єднайтеся в малі

XIX ст.? 2. Чиєю власністю

були в пореформеній Наддніпрянщині ліси, пасовища, луки й річки? 3. Хто належав до дрібної буржуазії Наддніпрянщини? 4. Якою була кількість промислових робітників Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 5. Чим стали вкривати тротуари вулиць у містах Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 6. Коли й де в Наддніпрянській Україні з’явився

першій у  східній Європі електричний трамвай? 7. Які зміни відбулися в житті й суспільному становищі селян за пореформеної доби? 8. Яким було становище дворянства? Чим воно

соціальних

мувалася буржуазія? Яке становище в суспільстві

посідала? 10. Охарактеризуйте умови життя

мислових робітників. 11. Які зміни в долі української

жінки відбулися в пореформену добу? 12. Проаналізуйте

зміни, що відбувалися в містах Наддніпрянщини в другій

половині ХІХ ст. порівняно

параграфом ви зможете: визначити завдання українського національного руху як одного з тогочасних європейських визвольних рухів; дізнатися, у яких формах від­

булося відродження українського на­

ціонального руху в цей період; з’ясувати роль хлопоманів у суспіль­

но­політичному

українських землях характеризувалася організаційним оформленням та виробленням ідейних засад визвольних

Термін «соціаліст» у той період не належав

соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, фабіанці та інші), а розумівся широко — як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого народу. Усі ці напрямки та течії об’єднувало прагнення покращити життя, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за розв’язання цього завдання змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило діяло для більш або менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, приєднання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, увага до суто національних питань за відсутності національної самосвідомості звужувала соціальну базу руху й відривала його від народу. Таким чином, перед українським рухом постали кілька проблем:  виробити збалансовану в трьох площинах політичну платформу, прийнятну для всіх верств українського суспільства;  відновити роботу другої — культурницької, або літературної, стадії українського руху, зупиненої внаслідок репресій влади проти членів Кирило-Мефодіївського братства, і рухатися далі, до наступної — політичної стадії;  віднайти організаційні форми руху. Над розв’язанням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст.

2

відроджеННЯ УкраїНського НаціоНальНого рУ х

наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX  ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. відбувалося відродження українського національного руху. Поштовхом до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Санкт-Петербург, у якому проживала велика кількість українців. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Галаганів П. Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П. Куліша, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших. П. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.). Українські діячі Санкт-Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання

пригадайте

1. Якими були особливості українського національного руху в Наддніпрянщині першої половині XIX ст.? У яких формах

до Петербурга із заслання. їм навіть дозволили обійняти високі посади: М. Костомаров став професором Петербурзького університету, т Шевченко — академіком Академії мистецтв, В. Білозерський — чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець Є. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» т.  Шевченка, підтримав клопотання В. Білозерського щодо відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

х лопомаНи. На початку 60-х рр. XIX ст. серед

польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів. Усвідомивши те, що їхня

упродовж століть гнобила українців, вони вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем (1830(1834)—1908) називали хлопоманами, хоча самі діячі вважали себе українофілами. Вони перейшли з римо-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українські пісні, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.

хлопоманство — назва руху української ліберальної інтелігенції початку 60­х рр. XIX ст. за зближення із селянством. Українофільство — термін, поширений із другої половини XIX ст., який означає любов до України, українського народу та його культури.

Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в лікві-

дації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців і поляків. Спершу хлопомани віддавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами Наддніпрянщини, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Протягом 1857— 1859 рр. хлопомани здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле українських земель, їх злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але «знайомство з народом» було малоефективним. Влада й поліція постійно переслідували хлопоманів.

Крім подорожей українськими землями, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 юнаків із бідних сімей, яких «навчали в національному напрямі». Хлопомани утримували учнів власним коштом, самі викладали, писали підручники українською мовою. Школа розміщувалася в будинку, де жило подружжя Антоновичів. У 1862 р. під тиском поліції школа припинила своє існування, а через рік у зв’язку з репресіями

хеолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863—1880 рр.); із 1878 р. — професор російської історії Київського університету; із 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора­літописця, один із засновників і лідерів київської «Української громади»; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Поляк за походженням, він перейшов в  український табір; навчався в російській гімназії; був прихильником ідей французького раціоналізму; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах — здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів і перейшов у стан українофілів; брав участь у таємних організаціях і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікував нейтрально ­ наукові, а під псевдонімом — науковопубліцистичні праці; основну діяльність вів у Києві, але головні надії покладав на Галичину; відійшовши від польського руху, виступав за «нову еру» в українсько­польських відносинах у Галичині тощо. Незважаючи на всю неоднозначність свого життя, В. Антонович залишався вірним тим словам, що завершували його статтю «Моя сповідь»: «сподіваюсь, що працею і любов’ю заслужу коли­небудь, що українці визнають мене сином свого народу, оскільки я все готовий розділити з ним».

утворили

— «Українську громаду». На 1862 р. вона налічувала близько

кого та інші. Також вони поширювали серед

Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був В. Антонович. Услід за київською «Українською громадою» відкривалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилася до сотні. Зокрема, у Полтаві недільну школу організував О. Кониський. Громадівці також займалися видавничою діяльністю. Так, у Чернігові виходив тижневик «Чернігівський листок». Його видавцем і редактором був відомий поет-байкар Леонід Глібов. 5 польське повстаННЯ 1863—1864  рр. та УкраїНські землі. У 1863—1864

§ 20. Український

польського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Заворушення на українських землях мало відволікти сили царських військ від виступу на власне польській території. Повстання, що почалося в ніч на 23 січня 1863 р. у Польщі, швидко перекинулося на землі Литви, Білорусії та Правобережної України. На бік повсталих перейшли незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів таємної російської революційної організації «Земля і воля». У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської

шляхти. Усі спроби повсталих залучити на свій бік україн-

ських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам. Українців, що взяли активну участь у повстанні, було лише 500 осіб. Незважаючи на героїчний опір учасників, цей виступ у 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання більшість українців засвідчили свою прихильність до царського режиму, це не врятувало український рух від наступних переслідувань.

6 ва лУєвський цирк УлЯр та його Наслідки. Відродження українського руху спочатку не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалася як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Проте вже в 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. У Наддніпрянській Україні було проведено арешти, у засланні опинилися етнографи П. Чубинський, С. Ніс, історик П. Єфименко, письменник О. Кониський. М. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитися від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську та Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа» та газети громадівців «Чернігівський листок»; за указом царя із 12 червня 1862 р. було закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення в намаганні створити українську самостійну державу. Спроби В. Антоновича і 20 членів Київської громади у відкритому листі «Відгук з Києва» спростувати ці твердження й засвідчити свою прихильність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали. Зміни політики щодо українського руху

питання прийнято більшістю

яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтов­

но доводять, що ніякої окремої малоруської мови не

було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вжи­

вається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для вели­

коросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне,

У Наддніпрянщину для розслідування справи про український сепаратизм (бажання відділитися) було

флігель-ад’ютанта М. Мезенцева. За результатами слідства міністр внутрішніх справ Петро Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання

церквах, друкувати українською мовою науково-популярну

релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалася як просте наріччя. Проблема існування української мови вирішувалася фразою: «Ніякої окремої

запитаННЯ та завдаННЯ 1. Коли й де утворилася перша українська громада? 2. Хто такі хлопомани? Хто був їхнім лідером?

3. скільки членів налічувала київська «Українська громада» в 1862 р.? 4. Хто був видавцем і редактором

громадівської газети «Чернігівський листок»? 5. Коли

відбулося польське повстання? 6. Які обмеження сто­

совно української мови запровадила влада за Валуєвським циркуляром?

7. Прокоментуйте основні завдання, що стояли перед українським рухом у цей період. Обґрунтуйте їхню важливість. 8. Як відбулося відродження

українського національного руху наприкінці 50­х — на

початку 60­х рр. XIX ст.? 9. Визначте місце й роль хло­

поманів у тогочасному українському русі? 10. Як роз­

гортався громадівський рух у 1861—1863 рр.? 11. По­

рівняйте польські національно­визвольні повстання 1830—1831 і 1863—1864 рр. та ставлення до них українського суспільства. Чим воно було обумовлено і які наслідки мало? 12. Розкрийте мету появи, зміст і наслідки Валуєвського циркуляра.

13. Об’єднайтеся в малі групи й обговоріть, якими були місце та роль першого етапу громадівського руху в розгортанні українського національного руху в XIX ст. 14. Розпочніть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській Україні». Етап

Кінець 50­х

1863 р. Кінець 60­х рр.

ст. — 1876 р. 1876— 1890 рр.

15. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення про життя та діяльність В. Антоновича, О. Кониського або М. Пирогова (за вибором). 16. сучасний український історик Я. Грицак сказав, що «нація — штучне утворення, як парк або сад, котрі виникають завдяки діяльності людини. Проте це не зменшує цінність останніх. Націю створюють зацікавлені у її існуванні». Що робили тогочасні українські діячі для виникнення української нації? Які уроки для розуміння процесу націотворення можна зробити на підставі аналізу їхньої діяльності?

І. Луценко).

Межі напівлегальної роботи значно стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули знайти законну трибуну, яка відкрила

населення регіону. П. Чубинський значно розширив програму досліджень, долучивши до неї, крім етно-соціальних і демографічних характеристик, ще й побутові та культурні особливості населення. Він вивчав

творчості, записи весільних обрядів, місцевих

ве право Правобережної України. Також було отримано відомості про заняття населення, заробітну плату, урожаї, стан торгівлі та промисловості. Урочисте відкриття Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства відбулося 13 лютого 1873 р. в Києві. Головою відділу було обрано Г. Галагана, високоосвіченого представника землевласників Лівобережжя та відомого мецената, людину, яка вболівала за виховання національної свідомої молоді. Управителем справ одностайно обрали П. Чубинського. Друкованим органом відділу стали «Записки ПівденноЗахідного відділу І. Р. Г. Т.». Неформальним органом відділу була також газета «Київський телеграф», що виходила в 1874—1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої й плідної праці з вивчення духовної та матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі київської «Української громади» під покровительством відділу. До роботи у відділі було залучено значні наукові сили. Тільки дійсних членів налічувалося близько 76 осіб, серед них були В. Антонович, М. Драгоманов, В. Лисенко, М. Лисенко, О. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Крім того, для відділу самовіддано працювала велика когорта провінційних кореспондентів, які готували матеріали про народний побут, традиції, вірування на місцях. Крім видавничої справи, відділ здійснив низку заходів. Одним із перших стало проведення одноденного перепису населення Києва (1874 р.). Кількість жителів міста перевищила 220 тис. осіб. Було з’ясовано й національний склад міста: най-

більшу національну групу становили українці.

Іншим важливим заходом відділу, що набув міжнародного розголосу, стало проведення в серпні 1874 р. III Археологічного з’їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях. Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову,

тивно працював у недільних школах санкт­Петербурга, співпрацював із журналом «Основа». Повернувшись після навчання на Батьківщину, П. Чубинський став активним членом київської «Української громади». Його наукова діяльність відзначалася нагородами, у той час як громадсько­політична зазнавала переслідувань. Приводом до цього були його українофільські переконання, а особливо вірш «Ще не вмерла України…», якому згодом судилося стати національним гімном нашої держави. П. Чубинського двічі висилали з Києва. Перебуваючи в засланні в Архангельській губернії, він розгорнув там широку дослідницьку роботу. Авторитет дослідника­етнографа проторував

«…Із відкриттям Відділу (Південно-Західного відділу

центр і опору, навколо якої згрупувалися та стали діяти

указ, що отримав назву Емського указу (від назви міста). 18(30) травня 1876 р. указ набув чинності. Емський указ у цілому повторював Валуєвський циркуляр, але різко посилив обмеження проти української культури. Указ забороняв: увезення книжок українською мовою; друкування й видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналу; діяльність громад. Указ ліквідував Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства, установив суворий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом.

§ 21—22. Український

(1876 р.)

1)

ському наріччі.

2) Друкування і видання в імперії

творів і перекладів

винятком тільки: а) історичних документів та пам’яток і 6) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні

а також друкування на ньому текстів

4) Припинити видання газети «Київський телеграф». ? До чого,

Пункти Емського указу були дещо пом’якшені в 1881 р., коли уряд дозволив друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою. Питання про україномовні вистави відтоді вирішувала місцева влада. Проте пізніше указ доповнили новими заборонами. У 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість публікацій українських перекладів із російської мови. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край виданню українських читанок для дітей. Їх друкування також заборонялося. У цілому Емський указ зберігав чинність до 1905 р.

Емський указ негативно вплинув на український рух, а саме:  обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу;

 стримував розвиток української культури;  на деякий час призвів до дезорганізації українського руху в Наддніпрянській Україні, але не до його припинення.

4

с тара громада. м о лоді громади. м. д рагома Н ов. Після Емського указу громадівський рух не припинився. Діячі київської «Української громади», заявивши про розпуск організації, продовжили свою діяльність підпільно. У результаті кількість

мав». така система формування громади робила її досить консер­

і

переконаним демокра­

том. До українського руху він

долучився, маючи палке бажан­

ня допомогти своєму народу.

М. Драгоманов відчував потре­

бу вийти за межі культурно­про­

світницької діяльності громадів­

ців і перейти до розв’язання

політичних, соціально­економіч­

них і національних проблем.

Тому погляди М. Драгоманова

привносили в український рух

нову ідеологію, хоча вона не од­

разу набула поширення в колі

інтелігенції.

М. Драгоманов мав далекосяжні

наміри. Він реально оцінював

становище українських земель

і порівнював його з розвитком

європейських держав. В україн­

ському суспільному русі завдяки

М. Драгоманову з’явилася нова

мета — досягти рівня передових європейських країн. Він вважав, що український демократичний

рух має поєднувати соціально­

економічні й національні засади. Патріотизм і демократія, на дум­

ку М. Драгоманова, випливають

із природи українського народу, століттями пригніченого й позбавленого своєї самостійності.

український рух у Європі. Виконати таке завдання громада

було звільнено з Київського університету. Для українського руху важливими

відокремлення від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому М. Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення,

визволення, марнував

мовляючись від мови й

Із

у серці М. Драгоманов писав, що освічені українці зазвичай працюють для всіх, тільки не для своєї Батьківщини та народу. Наступ на українську культуру в 1875—1876 рр. змусив М. Драгоманова залишити рідні землі. У Женеві (Швейцарія) він разом з іншими українськими політемігрантами видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878— 1879, 1880, 1882 рр.). Цей часопис став друкованим органом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних установ, які б їх захищали), федералізм (здобуття національно-культурної автономії України у складі федеративної держави), культурництво (покращення освітнього рівня народу), еволюційність (упровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження

відпові­

дальні політико­громадські обставини. Визволила його з­під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з­під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника

Драгоманов і його гурток витягли українство з манівців

і С. Подолинський. Під впливом ідей М. Драгоманова в

їні організовувалися молоді громади, у яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне й соціальне визволення.

5 г ромадівський рУ х у 80-х рр. XIX ст. « к иївська старовиНа». 80-ті рр. XIX ст. увійшли в історію національного відродження в Наддніпрянщині як «мертві роки». Серед більшості членів Старої громади поширилася думка, що будь-які спроби політизації українського руху можуть викликати нову хвилю переслідувань, а отже, повне його придушення. Старі громадівці вважали за потрібне сконцентрувати свою

ність лише на ниві культурництва, вести «поважне життя осередків українства в Російській імперії», продовжувати формувати національну самосвідомість народу не через нелегальну пропаганду, а за допомогою законної культурно-освітньої діяльності. Така позиція суперечила гаслам, що проголошувалися М. Драгомановим у журналі «Громада». Як уже згадувалося, це спричинило різку полеміку між М. Драгомановим і лідерами Старої громади. Спільної мови так і не було знайдено. Стара громада в 1886 р. відмовила в подальшому фінансуванні діяльності М. Драгоманова за кордоном. В умовах заборони українського слова вихід

чали у виданні альманахів. Зміст їх був здебільшого художньолітературний, інколи з’являлися

листування визначних людей, спогади, бібліографії тощо. У журналі співпрацювали В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, М. Костомаров, Д. Багалій, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Яворницький, А. Кримський, О. Потебня, Т. Рильський, О. Русов, С. Русова, І. Франко та багато інших. Однак орієнтацію саме на культурницький аспект діяльності сприймали не всі. Молодь здебільшого «йшла в революцію», віддавала свої сили боротьбі політичній, не тільки залишаючи без уваги національні інтереси свого народу, а й із презирством ставлячись до тих «вузьких культурників», що присвячували себе «малим ділам» замість боротьби за «великий схід революційного сонця». Попри таке становище в українському русі,

заперечувати існування українського національного життя: розвивалися українська наука, музика, особливо театральне мистецтво, література. Хоча молодь загалом

с т УдеНтський громадівський рУ х у 90-х рр. XIX  ст. Протягом 90-х рр. XIX ст. відбулося піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки та більші товариства з єдиною метою: зробити щось корисне для свого народу. На відміну від старших діячів, молодь не влаштовувала аполітична

«Молода Україна» з кількістю учасників понад 100 осіб,

до них

переважно студенти.

Члени громад усвідомлювали, що до спільної мети треба йти разом. Виходячи із цього, провідники українського студентства в 1898 р. скликали перший з’їзд студентських громад, який відбувався нелегально. На з’їзді було прийнято резолюції, у яких, зокрема, проголошувалося: «Ми, українська молодь, прагнучи політичної самоуправи, у якій досягаються ідеали

волі, рівности, братерства, домагаємося рівности всіх перед законом… свободи совісти і рівности всіх віроісповідань, просвіти на рідній мові, уведення обов’язкової безплатної науки. У політичній ділянці студенти домагаються конституційної свободи з політичною автономією, свободи слова, друку і зборів». Також висувалися вимоги обов’язкового вивчення студентами української культурної та політичної спадщини, поширення просвіти в народі, проведення соціально-економічних реформ.

Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні принципи діяльності спілки були такими:  зупинити згубну для української нації русифікацію студентської молоді в Наддніпрянщині та повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам свого народу;  довести до відома як народної маси, так і інтелігенції, що поганий соціально-економічний і культурний стан українського народу залежить від його національно-політичного гноблення як безпосереднього наслідку російського панування. Програми студентських з’їздів відображали ентузіазм, ідеалізм молоді в поєднанні з відданістю національним ідеалам.

7

«братство тарасівців». Найбільш радикально налаштованою серед студентських громад було «Братство тарасівців», що існувало в 1891—1898 рр. Йому судилося започаткувати період політизації та націоналістичну течію в українському русі в Наддніпрянщині. На початку 90-х рр. ХІХ ст. в Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. Міхновський, В. Шемет, А. Кучинський та інші. Гурток підтримував тісні зв’язки з провідними діячами українського руху. Ще в 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий

Ми, свідомі українці, оддаємо всі наші сили на

руху;  необхідність існування українських шкіл;  вживання української мови тощо. На тлі загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу ідеї, висловлені в промові, виглядали справжнім національним радикалізмом. Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення до нього представників інших

конкретної

а іноді просто дублювало старе культурництво у своєрідних формах (наприклад демонстративне носіння

гу), тому поступово стало занепадати, а наприкінці 90-х рр. XIX ст. фактично розпалося. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організації. 8

загаль Н оУ краї Н ська безпартій Н а орга Н ізаці

). Починаючи з 90-х рр. XIX ст. під тиском радикально налаштованих діячів і студентської молоді відбувалося своєрідне організаційне оформлення культурництва, діяльність якого була спрямована на закладення основ майбутньої політичної організації. Першим кроком на цьому шляху стало створення зусиллями В. Антоновича та О. Кониського в 1898 р. на з’їзді громад Наддніпрянщини в Києві Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО). Восени 1898 р. вона об’єднувала вже 22 громади в різних містах України. До організації входило 438 членів. Вона мала великі матеріальні можливості. Так, річний членський внесок становив 25 карбованців. Крім того, значну фінансову підтримку ЗУБО надавав підприємець-меценат В. Симиренко. Керівництво організацією здійснювала рада, яку в різні роки очолювали композитор М. Лисенко, історик В. Антонович. Рада збиралася щочетверга на квартирі одного зі своїх членів для обговорення поточних справ. Загальні збори членів громад відбувалися один раз на рік. Неодмінним головуючим на всіх з’їздах був земський діяч адвокат Ілля Шраг, який користувався великою популярністю серед української інтелігенції.

При раді діяв видавничий гурток, на основі якого утворилося українське видавництво «Вік».

Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала значну частину української інтелігенції, безпосередньо пов’язаної з народними масами. Однією зі сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно свідомих інтелігентів та поширення в Наддніпрянську Україну забороненої літератури. Діяльність

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Яка освітня установа завдяки діяльності грома­

дівців стала найкращим навчальним закладом то­

гочасного Києва? 2. Коли було відкрито Південно­Захід­

ний відділ імператорського Російського географічного товариства? Хто його очолив? 3. Якими були основні

положення Емського указу? 4. Яку назву мав журнал, що

видавався в Женеві М. Драгомановим? 5. Коли утвори­

лося «Братство тарасівців»? 6. Хто очолював Загальноукраїнську безпартійну організацію?

7. Чим діяльність громадівців наприкінці 60­х — на початку 70­х рр. XIX ст. відрізнялася від попе­

реднього періоду? 8. Яку роль у тогочасному українському

кримськотатарського національного відродження; аналізувати виникнення й початок робітничого та соціал­де­

мократичного рухів; характеризувати

земський рух.

пригадайте

1. Як і коли було ліквідовано Крим­

ське ханство? 2. Якими були особливості робітничого руху в тогочас­

ній Європі? 3. У чому полягала ідеологічна концепція соціалізму?

4. Поясніть сутність марксистського

вчення. 5. Що таке земства? Якими

були їхні повноваження?

відроджеННЯ кримських татар. і. гасприНський.

самосвідомості сво-

го народу й кримськотатарської самостійності. Найбільш яскравим представником молодотатарських ідей у цей період став Ісмаїл Гаспринський (1851—1914). Його погляди, хоча й були досить утопічними, знаходили підтримку в кримськотатарському середовищі. Самого І. Гаспринського татари поважали як захисника скривджених і прибічника рівноправ’я татар. Із 1883 р. І. Гаспринський почав видавати першу національну газету «Терджиман» кримськотатарською й російською мовами. Тривалий час вона була єдиним тюркомовним періо-

дичним виданням у Російській імперії. З ім’ям І. Гаспринського пов’язано виникнення джадидизму просвітянського руху народів ісламського Сходу. У його основі був новий звуковий спосіб навчання грамоти, коли окремій літері відповідали конкретні звуки. Він розробив «нові методи навчання», завдяки яким навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. Для своїх новометодних шкіл він написав і видав власну серію навчальних посібників, найвідомішим серед яких став «Учитель дітей» у чотирьох випусках. Учителі цих шкіл під керівництвом І. Гаспринського поширювали його ідеї у кримськотатарському середовищі, сприяли оновленню повсякденного побуту й усього духовного життя народу. За своїм світоглядом І. Гаспринський був лібералом, виступав за дружбу слов’янських і кримськотатарських народів, релігійну терпимість та співпрацю християн і мусульман, категорично відкидав соціалістичні ідеї та методи боротьби.

На честь І. Гаспринського встановлені пам’ятники в Сімферополі та Бахчисараї, його ім’ям названі кримськотатарська бібліотека в Сімферополі, вулиці та школи. У Бахчисараї існує музей І. Гаспринського.

2

зароджеННЯ соціал-демократичНого та робітНичого рУ хів. Друга половина XIX ст. стала періодом поширення в Європі соціал-демократичного і робітничого рухів. Це пояснюється тим, що промислова революція та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства — промислових робітників за специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, вони могли покладатися лише на свою працю.

суспільна група, що складається з осіб, для яких розу­

вчені тощо). пролетаріат (від латин. — незаможний громадянин) —

росіянин, що заснував ремісничу школу, яка була засобом розповсюдження марксистських ідей. Марксистські групи також з’явились у Харкові, Одесі та Катеринославі. Серед цих перших марксистів було мало українців. Це пояснювалося тим, що в середовищі робітництва на українських землях переважали росіяни, євреї тощо. Нелегальні гуртки намагалися поширити марксистське вчення та встановити зв’язки з робітничим рухом. Якісно новий крок соціалістичний (соціал-демократичний) рух зробив наприкінці 90-х рр. XIX ст. після появи в Петербурзі під керівництвом

у 1875 р. в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши близько 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, поширював нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. Через дев’ять місяців після заснування організацію було викрито, а її керівників засуджено.

3

земський рУ х. Земства, що були виборними всестановими органами місцевого самоврядування, уже своїм існуванням були опозиційними до централізованої державної системи Російської імперії. Незважаючи на те що в земствах більшість становили поміщики (близько 75 %), в умовах загальнореформаторських настроїв, що панували в імперії в 60—70-х рр. XIX ст., вони стали носіями ідей подальшої лібералізації Росії й запровадження конституції. За своїм характером земський рух був ліберальним. В основу ліберального шляху суспільного розвитку була покладена ідея побудови економічного життя суспільства на засадах вільного ринку та конкуренції. Держава мала стати правовою, захищати демократичні права людини й мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали пошук компромісу з правлячими колами.

Перші пореформені роки (кінець 60-х — початок 70-х рр. XIX ст.) стали для земського руху часом організаційного становлення, визначення головної мети та завдань. Основну діяльність було спрямовано на покращення соціально-економічного становища селянства, підняття його освітнього рівня. На другому етапі діяльності (кінець 70-х — початок 80-х рр. XIX ст.) земства стали центрами ліберальної опозиції. Відбувався активний процес об’єднання зусиль земств із метою домогтися проведення конституційних реформ у Російській імперії. В умовах здійснення Олександром III політики контрреформ опозиційна діяльність земств почала занепадати, а з прийняттям 12 червня 1890 р. закону про обмеження представництва недворянських станів у земствах

док УмеНти розповідають

позиція

половина мого життя… з Україною я пов’язаний

значає її національне походження. Але всі ці

окремі земства намагалися виробити загальні заходи щодо

покращення незадовільного

матеріального становища селян­

ства. так, наприклад, гласні

чернігівського губернського

земства І. Петрункевич та

О. Карпінський протягом 1869—

1875 рр. своїми запитами, звер­

неннями, скаргами порушували питання про постійне голодування селян Мглинського і  су­

разького повітів. Вони пропо­

нували переоцінити їхні землі, знизити викупні платежі, органі­

зувати ощадно­позичкові каси, артілі та переселити в інші по­

віти найбідніших селян.

радах і з’їздах, що відбувались у 1878—1879 рр. На початку 1878 р. земці порозумілися з учасниками українського руху й вирішили скликати з’їзд у Харкові під приводом 100-річного ювілею від дня народження Г. Квітки-Основ’яненка. Нарада в Харкові започаткувала земську політичну організацію. Було ухвалено домагатися об’єднання всіх сил у

реформ і надсилали їх до комісії або царю. Вони пропонували

ня широкого самоврядування, створення представницького законодавчого органу — Державної думи. Проте після вбивства царя всі ці пропозиції залишилися нереалізованими. Діячі земського руху зазнали переслідувань. Спроби організувати широку пропаганду своїх ідей через видання журналу «Вільне слово» також не мали успіху. Фактично до початку революції 1905—1907 рр. земський рух активної ролі в суспільному житті більше не відігравав.

висНовки

„ Початок національного відродження кримських татар став свідченням переходу їхньої боротьби за свої права як народу на новий якісний рівень.

„ Виникнення значної кількості промислових робітників,

пов’язане із завершенням промислової революції, зробило можливою появу нового суспільного явища — робітничого руху зі своїми специфічними потребами й вимо­

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Коли розпочалося кримськотатарське національне відродження? 2. За що виступали молодотатари? 3. Що таке джадидизм? 4. Кого називають інтелігенцією? 5. Де й коли виникла перша робітнича

організація в Наддніпрянщині? Яку вона мала назву?

6. Із якою подією пов’язують початок політичної організації земців у Наддніпрянщині?

7. Як розгорталося національне відродження кримських татар? Яку роль у ньому відіграв І. Гаспринський? 8. Визначте особливості й прояви розгортання соціал­демократичного та робітничого рухів на землях

Наддніпрянщини. 9. Яку роль у суспільно­політичному житті Наддніпрянщини відігравав земський рух?

10. складіть розгорнутий план за пунктом параграфа «Земський рух». 11. Проведіть дискусію за темою «Місце і роль робітничого, соціал­демократичного й земського рухів у суспільно­політичному житті Наддніпрянщини цієї доби».

12. Чи зазнало змін суспільно­політичне життя Наддніпрянської України

1.

2.

3. Презентуйте

4. Зробіть висновки відповідно до мети заняття.

Узагальнення

знань за розділом IV

1. Складіть перелік подій, що відбувалися на українських землях у складі Російської імперії в другій половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть імена видатних історичних діячів Наддніпрянщини цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України?

3. Поясніть значення понять і термінів: українське питання, Східна (Кримська) війна, модернізація, реформа, громада (община), цензура, монополія, синдикат, соціальна структура, земства, індустріалізація, народники, інтелігенція, тероризм, громадівський рух, хлопомани, українофільство.

4. Виконайте завдання за історичною картою:

1) прослідкуйте, як змінювалася географія розміщення основних промислових центрів Наддніпрянщини;

2) визначте регіони, що мали відмінності в проведенні аграрних перетворень за селянською реформою 1861 р.;

3) складіть опис процесів модернізації

в різних регіонах Наддніпрянщини;

4) покажіть регіони Російської імперії, куди відбувалося переселення селян

із Наддніпрянської України;

5) покажіть населені пункти, пов’язані з українським національним рухом

у Наддніпрянщині цієї доби та поясніть їхню роль у ньому; 6) покажіть населені пункти й території, пов’язані з розгортанням селянських, робітничих, народницьких і соціалдемократичних рухів.

5. У якому напрямку розвивалися

в Наддніпрянщині цього періоду? Чому?

6. Доведіть закономірність процесів модернізації для розвитку тогочасної Наддніпрянщини.

7. Який вплив мали процеси модернізації на тогочасне українське суспільство? Чи можна їх однозначно характеризувати як позитивні? Чому?

8. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу: 1) особливості соціально-економічних зрушень на українських землях у пореформений період;

2) роль і місце українських земель у господарському житті Російської імперії цього періоду;

3) роль і місце діяльності громадівців в українському національному русі.

9. Порівняйте процеси модернізації на українських землях з аналогічними процесами в європейських державах.

§ 24—25. соціально-економічний

західноукраїнських земель

1

НаселеННЯ та Умови життЯ На західНоУкраїНських землЯх у другій половині XIX  ст. Протягом другої половини XIX ст. кількість населення західноукраїнських земель зросла. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., на західноукраїнських землях проживало відповідно 2,6 і 3,8 млн українців. Натомість питома вага українців серед населення західноукраїнських земель зменшилася. Причинами цього були: збільшення української трудової еміграції до Америки, переселення на ці землі поляків, угорців, німців, євреїв та інших народів. Зростання кількості населення все більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. Посилювалася проблема аграрного перенаселення. У Галичині густота населення в сільській місцевості протягом цього часу збільшилася із 32 до 102 осіб на 1 км2. Рівень життя західних українців був у 10 разів гіршим за загальний рівень життя решти населення цих земель. На кінець XIX ст. 95 % населення працювало на землі, а близько 1 % — на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, у тому числі місцеве духовенство, була нечисленною. Так, у Східній Галичині вона складала близько 0,5 % від загальної кількості українського населення. Для порівняння: поляки становили 22 % жителів Східної Галичини, а польська інтелігенція — понад 3 % загальної кількості населення.

2

особливості екоНомічНого розвиткУ галичиНи, бУковиНи та закарпаттЯ. Революційні події 1848—1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Незважаючи на те що революція завершилася поразкою, вона прискорила процеси подальшого становлення індустріального суспільства. У європейських країнах зникли залишки кріпосництва, новий імпульс отримав розвиток ринкових відносин.

за цим параграфом ви зможете: визначати особливості розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.; характеризувати зміни, що відбулися в соціально­економічному розвитку східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття; розповідати про розвиток промисловості й сільського господарства, початок масової трудової еміграції населення

землях розгорнулося

залізничне будівництво. Першу

залізницю було збудовано

в 1861 р. із Перемишля до

Львова. У 1866 р. залізниця

з’єднала Львів і Чернівці. Про­

тягом 80­х рр. ХІХ ст. через гори

було прокладено залізницю між

Будапештом і Львовом. Згодом

Львів отримав залізничну колію

до українських земель Росій­

ської імперії. Наприкінці ХІХ ст.

протяжність залізниць у регіоні

становила майже 4 тис. кіло­

метрів. Масове залізничне бу­

дівництво не сприяло економічному піднесенню регіону, навпаки, воно призвело до ро­

зорення традиційного господар­

ства в краї. Дешеві товари

з більш розвинених регіонів

імперії витіснили місцевого ви­

робника. Західноукраїнські зем­

лі остаточно стали сировинним

придатком промисловості Авст­

рії та Чехії.

будівництво, яке поєднало західноукраїнські землі з провідними промисловими центрами імперії. Здавалося, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це відбувалося в провідних країнах Європи. Однак у край хлинув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві

вважався найбільшим

регіоном, мав найнижчий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва в імперії. Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків. Водночас більшість селянства, кількість якого стрімко зростала в результаті демографічного

розвиток промисловості. с таНовище

ських робіт Н иків. Промисловість

західноукраїнських землях розвивалася сповільненими темпами.

більшість промислових робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і в майстернях. За офіційними даними на 1885 р., у Східній Галичині з 55 тис. робітників на 175 підприємствах обробної промисловості з числом робітників понад 20 тис. осіб працювало лише 10 тис. осіб.

У Закарпатті тоді ж було кілька таких підприємств, а в Буковині їх узагалі не існувало. Галузева структура промисловості краю розвивалась однобічно. Так, основну частину продукції давали галузі з видобування й переробки місцевої сировини — лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися із 70-х рр. XIX ст. Центрами нафтової промисловості стали міста Борислав і Дрогобич. Великі площі високоякісних лісів (дуб, смерека та бук) сприяли в другій половині 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. стрімкому розвитку лісопильної промисловості. Іноземні підприємці за безцінь скуповували або орендували в поміщиків лісові масиви та вирубували їх. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії, і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції, Туреччини та інших країн. Якщо лісопильна промисловість розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби населення західноукраїнських земель у

задовольнялися

ної продукції.

Великими у Східній Галичині,

ковині були поклади солі.

буток зріс у 2 рази. Це забезпечувало

требу в солі в Австро-Угорщині.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість. Легка промисловість

стадії дрібного ремесла. Місцеві ткачі, шевці та

забезпечували одягом і

у 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р., що становило 4 % світового видобутку.

нафтоперегінних заводів у  східній Галичині. Галицьку нафту переробляли на австрійських та угорських

свої оселі скіпкою.

цікаві факти

Заробітна платня промислових робітників у краї була в 1,5 разу меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48—58 % заробітку робітників у Відні. Нерідко (а особливо в  Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти лише в крамниці підприємця за завищеними цінами. Набуло поширення штрафування

Нафтопромисли «Інфанті». Борислав. ХІХ ст.

цікаві факти

Провідною галуззю сільського господарства в краї було землеробство. Проте нова сільськогос­

подарська техніка фабричного

виробництва навіть наприкінці

XIX ст. застосовувалася лише

в деяких заможних господар­

ствах. Велика кількість дешевої робочої сили безземельних се­

лян робила невигідним застосу­

вання новітніх технічних досяг­

нень. У той самий час повільне

впровадження нововведень та

відстала техніка обробітку землі

обумовлювали низькі врожаї.

Протягом другої половини

XIX ст. врожайність сільськогос­

подарських культур у краї була

в 1,5—2 рази нижчою, ніж у за­

хідноєвропейських країнах.

Становлення фабрично-заводської промисловості в краї

спали на підлозі. Частина робітників ночували просто неба.

землях під час революції 1848—1849 рр., звільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За свою свободу селяни мали протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. Їхні розміри

Хоча згідно з реформою за селянами мали

ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі угіддя.

Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну частину становили дрібні селянські господарства площею 2—5 га (80 % селянських господарств), які навіть не забезпечували мінімальні потреби селянина, і великі земельні володіння по 15—20 тис. га.

Унаслідок цього розвиток сільського господарства відбувався дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки — за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці XIX ст. відробітки стали змінюватися вільнонайманою працею.

Одним із найголовніших питань для селянина на той час

було право користуватися сервітутами.

сервітут — громадські землі, ліси, пасовища тощо.

Неможливість ведення господарства без лісів і пасовищ

була очевидною. Проте землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними.

Неможливість

отримували в 4 рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів. Новою проблемою в житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Селяни, змушені позичати гроші для сплати численних податків, швидко опинялися в залежності від лихварів. Ті, вдаючись до відвертого шахрайства, під приводом сплати боргу й відсотків за нього (у середньому 150—250 %) відбирали їхні господарства. Переважна більшість селян, змушена йти на заробітки, знайомилася з передовими досягненнями та за можливості впроваджувала їх у себе.

Почав формуватися новий суспільний стан західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були переважно українцями. Протягом другої половини XIX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель відбувалася аграрна революція, унаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку. Політика Габсбурзької

поширювали листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на

нових землях, обіцяли селянам

можливість безкоштовного

отримання землі, добру платню

в промисловому та сільськогос­

подарському виробництві.

Представники компаній були зацікавлені у збільшенні кількості

емігрантів, оскільки отримували за кожного з них гроші: за до­

рослого — 5 доларів, за дити­

ну — 2. Протягом другої половини XIX ст. зі Східної Галичини

й Північної Буковини в пошуках

кращої долі до Америки виїхало

близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871—1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.

річно виїздили до сусідніх країн — Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції тощо. Основна час-

хвиля трудової еміграції із західноукраїнських земель тривала

вона була частиною світового міграційного процесу,

значної української діаспори. Трудова еміграція мала деякі позитивні наслідки. Мігранти переказували своїм родичам на батьківщину значні кошти, що сприятливо впливало на економічне життя краю. До того ж трудові мігранти, які поверталися додому, запозичували багатий досвід використання новітньої техніки, технологій, організації трудових відносин.

6 « рУ те Н ська акці Я ». Серед усього західноукраїнського населення становище

Е. Еган відповідально поставився до своїх

і

докладну картину становища русинів краю, яка виявилася навіть гіршою, ніж уявлялося спочатку. Розроблені Е. Еганом заходи стали основою

«Верховинської господарської акції», яка почала здійснюватися із середини 1897 р. Іноді її називали «рутенською акцією». Спочатку було арендовано у графа Шенборна 12,6 тис., а згодом 40 тис. га землі, переважно пасовищ, на яких почали розводити завезену з Німеччини та Швейцарії худобу високопродуктивних молочних порід і роздавати місцевим селянам. Для переробки молока, що здавали селяни, у селі Нижні Ворота було створено спеціальне молочне господарство. Крім скотарства, «рутенська акція» сприяла розвитку кролівництва, птахівництва, бджолярства та народних промислів.

Важливим заходом Е. Егана стало обмеження свавілля лихварів. У 1899 р. було створено кредитну спілку, яка

кі відсотки надавала селянам позики.

Важливим завданням було впорядкування виїзду селян

сезонні роботи до маєтків великого землевласника Альфреда (5—10 тис. осіб).

Хоча ці заходи мали поверховий характер, вони певною мірою сприяли покращенню життя населення. Проте не всіх влаштовувала діяльність Е. Егана, і 20 вересня 1901 р. за таємних обставин його було тяжко поранено, а за два дні він помер. Відтак «рутенська акція» зійшла нанівець.

цікаві факти

Львів, заснований у ХIII ст. кня­

зем Данилом Романовичем Га­

лицьким, був культурним, адмі­

ністративним, економічним

центром Східної Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини

XIX ст. кількість його населення

зросла найбільше серед усіх за­

хідноукраїнських міст — із

70 тис. у 1857 р. до 160 тис.

у 1900 р. та понад 200 тис. жи­

телів у 1910 р. Наприкінці

XIX ст. Львів був п’ятим за кіль­

кістю населення містом імперії

Габсбургів (після Відня, Будапе­

шта, Праги та Трієста) і четвер­

тим на українських землях (піс­

ля Одеси, Києва та Харкова).

Розвитку міста сприяла розбу­

дова залізничної мережі краю.

Унаслідок цього Львів став од­

ним із найбільших у Східній Єв­

містах, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина, оминаючи посередників. Таким чином заощаджувалися кошти селян. У 1892 р. була заснована страхова компанія «Дністер», що надало кооперативному руху стабільності.

Крім кредитування і страхування селян, кооперативи запроваджували серед народу сучасні методи господарювання (товариство «Сільський господар», 1899 р.), підтримували освіту, сприяли поширенню громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури. 8 м іста і міське Н аселе ННЯ. Західноукраїнські міста упродовж тривалого часу

роль у розвитку українського національного життя.

половині XIX ст. містами-осередками українського культурного й політичного життя в краї були Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів. Щодо економічного розвитку, західноукраїнські міста залишалися центрами ремесла й торгівлі. Однак у складі місцевого купецтва українців майже не було. Абсолютну більшість у цьому

висНовки

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Якими були склад населення та умови життя за­

хідних українців? 2. Які галузі промисловості розвивалися на західноукраїнських землях? 3. Коли почалося масове будівництво залізниць у краї? 4. Як і до яких регіонів світу відбувалася еміграція західних українців?

5. Яке місто на західноукраїнських землях було найбільшим? 6. Хто був засновником українського кооператив­

ного руху в Галичині? 7. Що таке «рутенська акція»?

8. Охарактеризуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель. 9. Визначте характерні риси розвитку міст на західноукраїнських землях.

10. Якими були причини трудової еміграції українців?

11. Чи можна однозначно стверджувати, що трудова еміграція із західноукраїнських земель мала суто негативний характер? 12. Якою була мета українського кооперативного руху в краї?

суспільно-політичне

13. складіть план пункту параграфа «Розвиток сільського господарства та становище селян». 14. складіть таблицю «Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.». Галузі Риси розвитку

15. Чому масове залізничне будівництво

коНстит УційНі реформи 60-х рр. XIX  ст. в  австрійській імперії. Революція 1848—1849 рр., хоч і зазнала поразки, але спричинила процес змін, який завершився перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела до відродження «старих порядків», а стала формою перегрупування політичних сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та інші), що перебували в опозиції до імперського центру. Процес розпаду прискорили поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Спочатку

на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.; визначати та характеризувати течії українського руху; з’ясувати, як відбувся перехід від культурницького до політичного етапу в українському русі на західноукраїнських землях. пригадайте 1. Назвіть основні особливості суспільно­політичного розвитку Галичини в  першій половині XIX ст. 2. Якими були основні здобутки українського руху в революції 1848—1849 рр.? 3. Назвіть основні особливості українського руху в Наддніпрянській Україні в 60—90­х рр. XIX ст.

§ 26—27. суспільно­політичне

з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і (тимчасово) Північна Буковина з переважно українським населенням.

Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції. Так, у краї встановлювалося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. За умов угоди намісник Галичини

обов’язково призначався з польських аристократів, а у Відні

польські інтереси мав захищати міністр у справах Галичини.

Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно впровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах. Така пропольська політика імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а також сприйманням українського руху як проросійського.

Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки:  вони створили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів;  усім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії;  утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну свідомість. Населення з мовчазних підданих перетворювалося на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалася в Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові, — стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

2 га лицький сейм. Законодавчою основою

формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження

денціями

доби. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як

різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя й політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуженості», яку визначав майновий і фаховий

українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим 12 послів.

с тарорУси Н и та москвофіли. У 50—70-х рр. XIX ст. в українському русі Галичини різко посилився русинський, або старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москвофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. XIX ст. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, у тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція.

личині;

 допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848—1849 рр.;

 поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу);

 падіння авторитету імперської влади після поразок у вій-

нах 1859 і 1866 рр.;

 загострення відносин Австро-Угорщини та Російської імперії. Уперше політичного значення старорусинська течія набула в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Тоді поширилися чутки, що рано чи пізно Австрію спіткає

Речі Посполитої, а Галичина відійде до Росії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «єдиного великоруського народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалася однією з говірок єдиної російської мови.

На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова.

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямком їхньої роботи стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селян штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». Це була мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов. Таку проросійську позицію не могли не помітити в СанктПетербурзі. Царський уряд спрямував значні кошти на підтримку старорусинів. За свою проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте це не зовсім доречно, адже старорусинство було ширшим явищем і мало значну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних

Москвофільство було відгалуженням

які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали друкуватися у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на

оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність

населення; другий (1879—1890 рр.) — активна політична

земель, згуртування національних

тому

сил.

своєї діяльності народовці зосередилися на культурно-просвітницьких питаннях.

Спочатку розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літератури. В інших сферах прибічники обох напрямків мали багато спільного.

Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періодичні видання й створити

започаткував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли

Корнило Устиянович

сидір Воробкевич

ради, письменник Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич. В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебували під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Просвіта», яке за статутом мало «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності». У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом за відсутності власної державності фактично відігравало роль української Академії наук. Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства пожвавили народовський рух. Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний рух у Галичині, у тому числі фінансово.

Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як

сила. Першим політичним актом народовців стало

літературного тижневика «Вечерниці» (Ф. Заревич, Д.  тинячкевич, В. Шашкевич — син Маркіяна, К. Климович, А. Вахнянин). Через брак коштів тижневик занепав, але відродився під назвою «Мета» (1863—1864 рр.) за редакцією молодого письменника К. Климковича. тоді ж за редакцією К. Горбаля виходили журнал «Нива», а за редакцією В. Шашкевича — «Русалка».

Юліан Романчук

усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної

щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880— 1939 рр. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших по­

вістей». сам був автором численних статей на політичні

та суспільні теми, а також пові­

стей «скошений цвіт» (1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «сонні

мари молодого питомця». Належав до найактивніших

течій. Із часом досягнуті домовленості ставали дедалі умовнішими. Народовство активно розвивалося, тоді як

— були явищами суто українського походження, що виникли

навіть найактивніша діяльність народовців і старорусинів

до рівня інших європейських народів. 5 р озбУд

без підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. Із цією метою протягом другої половини XIX ст. національне життя розбудовувалося через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які мали забезпечити

від них, діяла легально й мала чітку структуру. У перші роки кількість членів товариства не перевищувала кількох сотень осіб. «Просвіта» віддавала перевагу науковим дослідженням у галузі етнографії, історії, географії тощо. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народних мас до просвітницької діяльності. Проте такий напрямок роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організації, яка б здійснювала народну просвіту й залучала широкий загал до національно-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності. Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Ще на перших загальних зборах вирішили видавати книжки українською мовою без польських, російських і церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Спочатку було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Партицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили. Проте розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізноманітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які, зрештою, перетворили «Просвіту» на могутню організацію, що, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялися й видавалися українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. До того ж «Просвіта» активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність.

У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостійних господарськоекономічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.

п ольські та єврейські рУ хи Н

землЯх у  другій половині XIX  ст. Після ліквідації польської державності перед

з владою, отже, до співпраці з поляками. Деякі

з них навіть закликали до доб­

ровільної польської асиміляції.

Багато євреїв стали щирими польськими патріотами (єврей за походженням, поляк за усвідомленням, уподобанням). Про­

те така тенденція в єврейській

громаді тривала лише до почат­

ку 90­х рр. XIX ст. Це було зу­

мовлено тим, що в польському

русі почав наростати антисемі-

тизм (вороже ставлення до євреїв). Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеа­

сіоністів було утворення

а головною метою

висНовки

„

витку українського

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Які конституційні реформи було проведено

в Австрійській імперії? 2. Яка течія українського руху в Галичині сформувалася раніше: старорусинська чи народовська? 3. Яку назву мала політична організація старорусинів, москвофілів? 4. У якому році народовцями було започатковано політичну організацію «Народна рада»? 5. Коли було створено товариство «Просвіта»?

6. Назвіть лідерів старорусинського і народовського на­

прямків українського руху в Галичині.

7. Як вплинули конституційні реформи в Галичині на українське населення? 8. Якою є роль Галицького сейму в становленні політичної культури українського населення краю? 9. Якими були головні причини українсько ­ польського протистояння в Галичині?

10. З’ясуйте причини появи старорусинства в українсько­

му русі на західноукраїнських землях та його переважан­

ня в 60—90­ті рр. XIX ст. 11. Якою є роль товариства «Просвіта» в розбудові національного життя? 12. Який

зв’язок існував між кооперативним і національно­визвольним рухами? 13. У чому полягала суть розбіжностей між старорусинами й народовцями? 14. Якою була

мета польського руху? Які течії існували в польському русі Галичини? Як вони ставилися до українства? 15. Визначте мету єврейського руху в Галичині. Яким було його ставлення до українства? 16. Охарактеризуйте систему виборів

Лідери

Мета

діяльності

Хто підтри­

мував

19.

пригадайте

1. Які течії переважали в українсько­

му русі Галичини в 60—70­х рр.

XIX ст.? 2. Чим можна пояснити роз­

кол, що виник в українському русі?

м ихайло п авлик (1853— 1915) — громадський і культурно­освітній діяч, літератор. По­

ходив із селянської родини зі

станіславщини. Після закінчен­

ня гімназії у Львові в 1874 р. вступив до Львівського університету. там він с тав членом

«Академічного гуртка» й спів­

працював у його друкованому

органі «Друг», де познайомився

з І. Франком. Ідеї М. Драгоманова справили на нього велике

враження, і він став палким їх

прихильником.

спільно з І. Франком видавав

журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За

свої соціалістичні погляди за­

знавав переслідувань. П’ять ра­

зів потрапляв до в’язниці. Зре­

штою був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із

М. Драгомановим і  с. Подолин­

ським видавав журнал «Грома­

да». Був одним із засновників

Русько­української радикальної

партії та редактором її друкова­

них органів «Хлібороб» і «На­

род» (1890—1895 рр.). У 1914 р. став заступником голови Голов­

ної української ради.

їхніх

хильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів М. Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик, які піднесли український рух у Галичині на новий інтелектуальний рівень, подолавши його провінційну обмеженість і консерватизм. Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. Із 1876 р. М. Павлик та І. Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті діячі спрямували проти старорусинів. Згодом вони зачепили й народовців, висміюючи їх за невисоку якість літературної

звинувачення їх у підривній діяльності. Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових прихильників соціалістичних ідей (М. Ганкевич, С. Козловський, К. Трильовський, В. Будзиновський, В. Охримович та інші).

У жовтні 1890 р. радикали створили першу українську політичну партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Уперше в українському русі було висунуто й аргументовано ідею єдності українських земель і політичної самостійності України. Він містився в книзі Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895 р.).

Книга викликала інтерес у широких колах громадськості. Як стверджував один із діячів українського руху Степан Баран, «Кобзар» Т. Шевченка і «Україна irredenta» Ю. Бачинського «зробили нас, старших

§ 28. Радикальний

1) загальнодержавний напрямок: прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське

стоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху, перетворення його на руйнівну силу;

2) міжнаціональні відносини в краї: піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками; 3) загальноукраїнський напрямок: реалізація ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт». Міжнародна ситуація сприяла виходу української проблеми

на європейський рівень. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Українські землі почали розглядатися як можливий театр воєнних дій. Широкого розголосу з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл набула стаття «Росія в Європі», запропонована німецьким канцлером О. фон Бісмарком, де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів. Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись за його допомогою відірвати українські землі від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та інші) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині. Переговори щодо досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. XIX ст. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Улітку 1888 р. було досягнуто домовленості про видання місячника «Правда», який мав стати друкованим органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, поділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди.

Зрештою під тиском віденської та київської сторін угоди

було досягнуто й оприлюднено 25 листопада 1890 р. Офіційного тексту домовленостей не склали: вони ґрунтувалися на чесному слові її ініціаторів. Ця компромісна «джентльменська» угода, яку уклали лідери народовців Олександр Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича з польськими політичними колами й австрійським урядом, отримала назву «нова ера». Українці вимагали

соціалізмом захопився під час навчання в Академічній гімназії, був членом союзу польської молоді

із голо­

теоретиків цієї партії, а також заснованої в 1899 р. Української соціал­демократичної партії. Часто брав участь у політичних суперечках. Ю. Бачинський

свої тексти в  часописах «Народ», «Радикал», «Громадський голос», «Будучність» (преса УРП), «Земля і воля» (УсДП), «свобода» (сША), «Вісник союзу визволення України», «Наш голос», обіймав посаду головного редактора журналу «Вперед» (1912—1913 рр.). Ю. Бачинський увійшов в історію передусім як автор книги «Україна irredenta», у якій на засадах марксизму обґрунтував неминучість самостійної України.

Олександр Барвінський

був олександр барвінський (1847— 1926). Він працював у керівництві «Просвіти», «Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське товариство ім. т. Шевченка

в наукове. Був послом до Га­

лицького крайового сейму, Ві­

денського парламенту, членом

австрійської палати панів, Га­

лицької шкільної ради.

але без академічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та при жіночій у

програми

політичної незалежності України.

На історичну арену

нуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці XIX ст. почалося поширення термінів «Україна», «український» замість «Русь», «руський», «русин». Як уже згадувалося, першою політичною партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП) під проводом І. Франка і М. Павлика. У 1895 р. до програми РУРП долучили положення, які можна буде реалізувати в незалежній Українській державі (віддалена перспектива), а в найближчій

перспективі — у межах автономної провінції Австро-Угорської монархії. Крім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмових положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Велику увагу партія приділяла поширенню своїх ідей серед селян. Незважаючи на наполегливу працю, РУРП не здобула широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. XIX ст. посідала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не сприйняли через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу.

Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, у 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму й заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Видатними її членами були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Партія мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали значний вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі. У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів (І. Франко та інші), а також основна маса народовців на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем за посередництва М. Грушевського та фінансової підтримки з Наддніпрянщини утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Партію очолили М. Грушевський, Є. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко. Перший з’їзд партії

в 1900 р. У своїй програмі-максимум

вчений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив Дрогобицьку

гімназію, навчався у Львівсько­

му, Чернівецькому та Віденсько­

му університетах. Із 1894 р. очо­

лював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну

комісію Наукового товариства

ім. т Шевченка, редагував «Літературно­науковий вісник». сто­

яв біля витоків Русько­української радикальної партії. свої

твори почав друкувати на по­

чатку 70­х рр. XIX ст. Залишив

значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

цікаві факти

І. Франко говорив, що «польські соціал­демократи є найтяжчі во­

був зумовлений тим, що І. Франко усвідомив: соціалізм

під соціалістичними гаслами могутні нації можуть

інші. Перехід на самостійницькі

спричинив розрив І. Франка з радикалами. Він став одним із

ської національно-демократичної партії. Ідеалом у суспільному житті І. Франко вважав вільну незалежну націю. Усе, що здійснюється поза нацією, на його дуску, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Ці ідеї, які І. Франко почав сповідувати

вчально-освітніх і культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували своє політичне товариство «Руська рада» під керівництвом В. Продана, який водночас очолював «Руську бесіду». Під впливом народовської течії Галичини й творів української літератури з Наддніпрянщини в середовищі буковинської інтелігенції набирали сили українофільські настрої. Одним із

перших у Буковині почав писати свої твори народною мовою Юрій Федькович. Його перша самостійна збірка поезій була

надрукована в 1862 р. Згодом з’явилися твори Сидора Воробкевича та його брата Григорія. Наприкінці XIX ст. на літературному горизонті Буковини постала талановита Ольга Кобилянська.

Ситуацію на користь української течії змінило відкриття в 1875 р. в Чернівцях університету, у якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом — п’ять. Поява університету вимагала нових викладачів. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї.

Початок 80-х рр. XIX ст. виявився успішним щодо поширення народовської (української) течії в Буковині. У 1884— 1885 рр. буковинські народовці взяли на себе керівництво «Руською бесідою» та «Руською радою». Було засновано товариство «Руський народний дім», першим головою якого став Єротей Пігуляк, а секретарем Омелян Попович. Почалося видання часопису «Буковина» під редакцією Юрія Федьковича, а згодом — Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея, який відіграв визначну роль у розвитку національної свідомості українців Буковини.

Національний рух у Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 р. став професором університету. У 1887 р. з ініціативи О. Поповича виникло товариство «Руська школа» (із 1910 р. — «Українська школа»). Воно дбало про українські потреби в державних школах, засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу вчительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, мало 12 своїх відділень у краї, організовувало курси підвищення кваліфікації вчителів, видавало підручники

степан смаль­стоцький

дання друкувалися «язичієм».

Головним завданням товариство

вважало «написання, укладання, видання… і поширення книг

шкільних… будь­яке укладання

мовами російською і мадяр­

ською таких повчальних корисних книг… і часописів».

У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С. Смаль-Стоцький, барон М. Василько, О. Попович, Є. Пігуляк та інші), яка стала провідною політичною силою в краї. Жваву національно-просвітницьку діяльність здійснювали різноманітні українські студентські, жіночі, учительські, церковні, театральні, музичні, спортивні та інші організації, яких напередодні Першої світової війни налічувалося щонайменше 590.

Отже, українці Буковини протягом XIX — початку XX ст. зробили значний крок у перетворенні українців на національно свідому частину української нації.

р озвиток У краї Н ського

розширення демократичних свобод, задоволення певних національних інтересів народів,

дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись ситуацією,

лицький та Іоанн (Іван) Дулішкович. Тритомна праця І. Дулішковича російською мовою «Історичні риси Угро-Росіян» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю.

Важливий внесок у збереження національної самосвідомості населення краю, відстоювання його інтересів зробили також А. Дешко, І. Раковський, І. Сільвай, О. Митрак та інші.

взаємодіЯ НаціоНальНо-визвольНого рУ х У в НаддНіпрЯН ській Украї Н і та Н а захід Н оУ краї Н ських земл Я х

у другій половині XIX  ст. Важливим здобутком національного

руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення й політичного становища земель.

Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт — наддніпрянської та західноукраїнської — творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з

Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, стикався зі значними перешкодами, долав численні суперечності, але заклав основи формування єдиної модерної української нації.

висНовки

„ В  останній чверті XIX ст. тривало подальше становлення українського руху. У 1890 р. було засновано першу політичну партію — Русько­українську радикальну партію.

„ Наприкінці XIX ст. всі провідні українські партії Галичини включили до своїх програм положення про незалежну соборну Україну.

Іоанн Дулішкович

1. Хто започаткував радикальну течію в українському русі? 2. Яку назву мала перша українська

партія? Коли вона виникла? 3. Укажіть хронологічні

межі «нової ери» українсько­польських відносин. 4. Роз­

кажіть про І. Франка як політичного діяча. 5. Хто був

автором брошури «Україна irredenta»? 6. Які українські

партії були створені наприкінці XIX ст.? 7. Коли в про­

„ Завдяки спільним зусиллям галичан та наддніпрянців Галичина перетворилася на «український П’ємонт». „ стрімко розвивався український національний рух

та різними течіями українського руху? 14. Яку роль відіграв український рух на західноукраїнських землях у загальноукраїнському русі?

15. Охарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте

пригадайте

1. Які етапи виділяють вчені в процесі національного відродження?

2. Коли почалося національне відродження на західноукраїнських землях? 3. Якими були здобутки українського руху на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.?

1.

1. До якої імперії — Російської чи АвстроУгорської — входив ваш регіон у другій половині XIX ст.?

2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви живете. На території якого району, області він розташований?

3. На території якого історико-етнографічного регіону він розташований?

4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону наприкінці XIX ст.

5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри?

6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли в д ругій половині XIX с т.? Назвіть їх

ІІІ. НОВІ ЯВиЩА В КУЛьТУРНОМУ ТА

1. Що ви знаєте про вірування, звичаї і традиції населення вашого краю?

2. Які події, пов’язані з розвитком української культури, відбувалися на території краю?

3. Назвіть імена діячів української культури цього періоду, що походили або проживали в краї. Яким був їхній внесок у розвиток культури?

4. Які пам’ятки культури другої половини XIX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них.

ЗАВДАННЯ

1. Продовжте складати таблицю «Наш край в історії України та Європи» (друга половина XIX ст.) (с. 95). Спираючись на неї, порівняйте основні події та історичні процеси в краї з подіями й процесами тогочасної вітчизняної та європейської історії.

Узагальнення

1. Складіть перелік подій, що відбулися на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: трудова еміграція, «рутенська акція», кооперативний рух, старорусинство, народовці, москвофільство, радикали, «Просвіта», «нова ера», Галицький сейм, «український П’ємонт».

3. Визначте та охарактеризуйте основні реформи суспільного життя на західноукраїнських землях і вкажіть їх наслідки. Відповідь оформте у вигляді таблиці.

4. Виконайте завдання за історичною картою:

5. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю?

6. Визначте спільне й відмінне в духовному та культурному житті населення краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду.

7. У яких творах української літератури розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташовувався? Яку інформацію про події та життя населення в ті часи можна отримати з них?

2. Продовжте складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (друга половина XIX ст.) (с. 95).

6. Порівняйте процеси модернізації на західноукраїнських землях і в Надніпрянщині. Визначте спільні тенденції й основні відмінності.

7. Чим пов’язані між собою український рух у Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях?

8. Чому, на вашу думку, український рух наприкінці XIX ст. в Галичині був найбільш організованим? Укажіть історичні обставини, які цьому сприяли.

9. Установіть хронологічну послідовність формування провідних політичних сил в українському русі в Галичині.

10. Визначте спільне й відмінне в розвитку українського руху в Наддніпрянщині, Галичині, Буковині та Закарпатті. Узагальнення знань за розділом

тестові завдання � онлайн

за цим параграфом ви зможете: визначати особливості розвитку промисловості в Наддніпрянській Україні; порівнювати, як відбувався розвиток сільського господарства на українських землях у складі двох імперій;

пояснювати, яку роль у розвитку економічного життя відігравав кооперативний рух; характеризувати становище населення українських земель;

пояснювати поняття й терміни: кон­

центрація виробництва, монополія, синдикат, міграція, кооператив.

пригадайте

1. Якими були особливості розвитку

промисловості на українських зем­

лях у другій половині XIX ст.? 2. Як

розвивалося сільське господарство

в Наддніпрянській Україні та на за­

хідноукраїнських землях у цей пе­

ріод? 3. Чим була зумовлена і як

відбувалася трудова еміграція укра­

дали найрозвиненіші галузі промисловості — кам’яновугільна та металургійна. Більшість гірничорудних і металургійних підприємств скоротили

існування. Криза супроводжувалася

виробництво й отримувати прибутки навіть у кризові роки.

завищення цін на свою продукцію. Найпоширенішою формою монополістичних

у промисловості стали синдикати. На початку XX ст. у Над-

§ 29. соціально­економічний розвиток

На початку XX ст. у становищі робітників відбулися помітні позитивні зрушення: зросла заробітна плата, робочий день було законодавчо обмежено 11,5 годинами тощо. Проте ці зрушення стосувалися лише незначної частки кваліфікованих робітників, зайнятих у металургійній та металообробній промисловості. Решта робітників і далі жила в нестерпних умовах.

Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна депресія 1904— 1909 рр. Із кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення, що тривало до початку Першої світової війни. На 1913 р. Наддніпрянщина стала основним виробником багатьох видів продукції в Російській імперії.

2 розвиток сільського господарства. На початку XX ст. в сільському господарстві Наддніпрянщини тривали процеси, що були започатковані аграрною реформою 1861 р., а саме:  перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували свої господарства до ринкових потреб;

 зростання товарності господарств;

 поява надлишку робочої сили;

 упровадження в сільськогосподарське виробництво новітньої техніки й досягнень агрокультури. У Наддніпрянській Україні існувало 32,5 тис. поміщицьких господарств, яким належало 10,9 млн десятин землі, і 3 млн селянських господарств, що мали 20 млн десятин землі. Малоземелля примушувало селян орендувати землі в поміщиків на правах відробітку, що гальмувало розвиток сільського господарства. Напередодні Першої світової війни малоземельні й безземельні селяни в Наддніпрянщині становили щонайменше 80 % селянства, а заможні селяни

5 %. Важким тягарем для селян були викупні платежі за землю, які вони сплачували за реформою 1861 р. Ось чому на початку XX ст. в аграрному секторі зросла соціальна напруженість (у 1902 р. Полтавську й Харківську губернії охопило селянське повстання, яке тривало три тижні). Аграрне питання стало одним із головних у Російській імперії. Значна частина поміщиків у пореформений період не змогла пристосуватися до нових умов господарювання. Упродовж 1877—1905 рр. поміщики продали переважно заможним селянам майже третину

Україні багато зусиль для заснування нових

кооперативів доклав «артільний

батько» микола левитський (1859—1936). Ще в 1887 р. він

організовував перші легально

зареєстровані хліборобські спіл­

ки (артілі) в краї, а також перші

виробничі артілі в містах. Поши­

ренню кооперативного руху

сприяли численні статті М. Ле­

витського про кооперацію та

видана в 1901 р. брошура

«спілкова умова для хлібороб­

ських спілок». У 1905 р. в Пол­

тавській, Київській та Поділь­

ській губерніях діяла найбільша

в Російській імперії кількість

споживчих кооперативів.

рух для українців став засобом захисту їх соціально-економічних інтересів, сприяв формуванню вмінь брати участь у діяльності самоврядних економічних організацій,

діячів. кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових

спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Збільшення числа кооперативів

спілок. У 1901 р. виник Союз кредитової кооперації в Бердянську, у 1908 р.

кооперації в Києві, у 1910 р. — Союз споживчої

у

Однак

1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянській Україні постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. в селах і містах діяло 3020 споживчих і 2477 кредитних кооперативів. За цим показником Наддніпрянська Україна

імперії.

4

зміНи в стаНовищі НаселеННЯ . Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін у суспільному житті. Провідні позиції поміщиків-землевласників у суспільстві послабилися. Впливове становище зберігали переважно ті з них, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо. На

землях стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь.

Становище промислових робітників Наддніпрянщини було важким. Робочий день тривав 12—14,5

ма, у Київському фабричному окрузі в 43 % робітників він становив 12—13 годин. Значного поширення набула наднормова праця. На переважній

ніки безпеки, що

Заробітна

шості робітників. Особливо

зарплату робітників за рахунок численних штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках.

Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкого розшарування українського селянства. Заможні селяни, як уже зазначалося, становили лише 5—8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Через нестачу землі й демографічний вибух другої половини XIX ст. в 1860— 1910 рр. сільське населення в Наддніпрянщині збільшилося на 86 %, а площа їхніх земель — лише на 32 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб. Це обумовило посилення трудової еміграції українських селян. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади утворили в Нижньому Поволжі (400 тис. осіб), Казахстані

ченка, твори П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Він підтримував Наукове товариство ім. т.  Шевченка у Львові, громадське зібрання «Родина», товариство допомоги культурі та науці. В. симиренко фінансував періодичні видання «Київська старовина», «Рада», «Громадська думка», «Літературно­науковий

василь тарновський (молодший) був щедрим меценатом українських культурних надбань: зокрема, допомагав часо­

пису «Київська старовина»

в 90­х рр. ХІХ ст. і Київському історичному музею. Він зібрав

велику колекцію козацько­геть­

манської музейної та архівної

старовини. с аме колекція

В.  тарновського надихнула І. Рє­

піна на картину «Запорожці пи­

шуть листа турецькому султану». В.  тарновський с творив унікальну збірку творів т Шев­

ченка та видав альбом із фотографіями офортів т Шевченка, альбом гетьманів

видав каталог

італійської, іспанської, фламандської, голландської

інших шкіл». Колекція Ханенків представлена в Київському музеї західного і східного мистецтва (зараз Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Багато уваги доброчинності присвятила родина Терещенків, підтверджуючи

громадянських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу

§ 29. соціально­економічний

У цей час активну участь у благодійності брали й жінки. Вони виступали опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. У цьому напрямку уславилася Христина Алчевська, яка стала організатором народної освіти. Багаті спадкоємиці М. Браницька та А. Гавриленкова збудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльні школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків були членами Ради Київського відділу кураторства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих.

Чимало зробили меценати й благодійники для розбудови міст,

„

ської України на початку ХХ ст. посідала одне з перших

місць у Російській імперії.

„ Незважаючи на деякі успіхи, українські землі залиша­

лися краєм із відсталим сільським господарством, де не­

достатньо застосовувалися сучасні знаряддя праці й сільськогосподарська техніка.

„ Український кооперативний рух на початку XX ст. збе­

рігав високі темпи розвитку, набуваючи нових організаційних форм.

запитаННЯ та завдаННЯ 1. Що таке концентрація виробництва? 2. Яка форма монополістичних об’єднань переважала в промисловості Наддніпрянщини? 3. У якому регіоні Наддніпрянщини переважало товарно­зернове господарство? 4. Хто є засновником

„ Розгортання індустріалізації спричинило зміни в соціальній структурі українського суспільства й становищі основних верств населення. „ Наприкінці XIX  — на початку XX ст. помітним явищем суспільного й культурного життя українських земель стали меценатство і благодійництво. Завдяки значним пожертвуванням родин терещенків, симиренків, Ханенків, Алчевських, тарновських, Бродських та інших на новий рівень вийшли українська культура й український національний рух, розвивалися міста.

9.

за цим параграфом ви зможете: визначати основні напрямки суспільно­політичного життя тогочасної

Наддніпрянщини; характеризувати соціалістичну течію в українському напрямку суспільно­політичного життя; пояснювати, як відбувалося фор­

мування ліберально­демократичної

течії в українському напрямку сус­

пільно­політичного життя; характеризувати націоналістичну течію

в українському напрямку суспільно­

політичного життя; пояснювати по­

няття й терміни: пролетар, соціаліза­

ція, «Бунд», РУП, УДП, УНП.

пригадайте 1. Якими були основні напрямки су­

спільно­політичного життя Наддні­

прянської України в XIX ст.? 2. Яки­

ми були основні форми та прояви

українського суспільно­політичного руху Наддніпрянщини

партій. Проте це не могло зупинити політичний розвиток.

суспільно-політичному

російський, єврейський, український і польський.

ження

соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Ідею встановлення диктатури пролетаріату есери відкидали. Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам досить значну підтримку в Наддніпрянщині.

§ 30. суспільно­політичне

з’явища — се повстання зневолених націй проти націй­гнобителів… Ми визнаємо, що наш народ також

перебуває в становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального

для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна незалежність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері межинаціональних відносин. ? 1. Яку провідну ідею проголошував автор? 2. Чим М. Міхновський аргументував необхідність боротьби за державну незалежність?

пролетар — найманий робітник, позбавлений засобів виробництва. соціалізація — усуспільнення приватної власності. На початку XX ст. активно діяв, особливо

осілості», «Бунд» (у перекладі — союз) — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників і вела серед них соціалістичну пропаганду. У 1898—1903 та 1906—1912 рр. «Бунд» на правах автономної організації входив до РСДРП. Польський напрямок у цей період активної ролі в суспільно-політичному житті Наддніпрянської України не відігравав. В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, почали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і

націоналістична течії. Усі вони в цей період долали стадію організаційного та ідейного становлення. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.

2

формУваННЯ соціалістичНої течії в  УкраїНськомУ

Обкладинка

панщина?» вони пояснювали, як влада й пани гноблять селян.

її членів, що були прибічниками європейської

розповідають

зі звернення «від Української демократичної партії»

Головні принципи нашої партії такі: 1. Знесення політичного абсолютизму, заведення

парламентського ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього, рівного, пропорційного і тайного голосування (без різниці статі, віри і національності).

2. свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). свобода зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів.

3. Заведення народної

та монастирські на території України експропріювати (передати) у власність автономного крайового сейму; б) всі приватні землі повинні бути викуплені у власність

владу. У 1903—1904 рр. більшість

арештовано, або вони вимушено емігрували. Улітку 1904 р. на нелегальному з’їзді РУП, метою якого було відновити діяльність партії, спалахнула суперечка між прихильниками та противниками самостійності України. Останні, очолювані М. Меленевським, залишили з’їзд й утворили нову партію — Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка наприкінці 1904 р. приєдналася до РСДРП. Однак і після цього провідники РУП сперечалися про те, як поєднати боротьбу за соціалізм і національне визволення.

3 ф ормУ ва ННЯ лібераль Н о-демократич Н ої течії в  У країНськомУ рУсі . У 1903 р. представники поміркованого табору українських громадських діячів висунули проект програми Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО) (політичну платформу). Це був фактично план організації нової партії, яка виступала за проголошення автономії України та впровадження української мови в усіх сферах життя. Соціально-економічні питання в проекті ігнорувалися. На з’їзді ЗУБО восени 1904 р. після тривалої дискусії було ухвалено програму партії та затверджено назву — Українська демократична партія (УДП). Серед лідерів партії були С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Чеховський та інші. Запропонована УДП програма була досить радикальною. Однак через деякий час керівники партії, які не підтримували революційних змін, переробили її, надавши більш поміркованого вигляду. Це перетворило її на досить бездіяльне в політичній площині об’єднання. Єдиною дійсно корисною справою стала кампанія 1904 р., під час якої до різноманітних установ надсилалися звернення з клопотаннями про скасування обмежень на українське друковане слово, що існували за Емським указом 1876 р. У 1904 р. радикально налаштовані діячі відокремилися від УДП й утворили Українську радикальну партію (УРП). За програмовими цілями

відрізнялася від своєї попередниці. Проте налагодити серйозну партійну

український та інші народи, знищити

безправ’є, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, при­

мусі, нерівності і панованні.

Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу, фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати Українцям­робітникам, а земля (рілля) —

Українцям­хліборобам… свідомому робітнику­Українцю зовсім не секрет той факт, що робітники і селяни­поляки хочуть захопити політичну власть на своїй землі, Москалі на своїй, Литовці на своїй… Український пролетаріат мусить захватити

До загалу українського народу: 1. Незайманість особи і мешкання…

4. Рівноправність жінок…

6. Відповідальність урядовців перед громадянами… 8. свобода українського друку, слова і просвіти, свобода національності, релігії, совісті, переконань. свобода зборів, товариств, спілок, організацій.

9. Вибори до парламенту, до управ; узагалі до всіх виборних інституцій… Вільна українська школа нижча, середня і вища в рідній мові. Українська мова в суді і адміністрації. самостійна

на пам’ятник О. Пушкіну в Харкові, який присвятили річниці Переяславської угоди 1654 р. Під

пам’ятник, що стояв в універси­

тетському сквері, було закладе­

но вибухівку та партійні листівки. текст листівок пояснював

права покласти оружжя». У 1902 р., як уже зазначалося, М. Міхновський та його однодумці (брати С. та В. Шемети, О. Макаренко, І. Бойко, М. Базькевич та інші) утворили Українську народну партію (УНП), започаткувавши існування націоналістичної течії в українському русі. Проголосивши гасло «Україна для українців», основним засобом здобуття незалежності вони вважали збройне повстання. При цьому майбутню

існувала

як об’єднання однодумців. Практична діяльність партії

Студинський, редактор найбільшого галицького часопису «Діло» Є. Левицький та інші провідні діячі. Настрій учасників заходу був піднесений. Проте, на жаль, це тривало лише під час виступів представників Галичини та Буковини, бо тільки їм, гостям з іншої країни, було дозволено виголошувати свої промови українською мовою. Коли ж О. Андрієвська, делегатка від чернігівського літературно-театрального товариства, почала виступ українською мовою, голова міської ради Полтави В. Трегубов зупинив її словами, що має наказ міністра не допускати вітань українською мовою. Потім М. Міхновський підійшов до президії та заявив, що привіз вітання від харківської адвокатури українською мовою; оскільки це забороняється, він передасть лише обкладинку, а решту повезе додому. Так само вчинили М. Коцюбинський та інші українські делегати, які демонстративно залишили приміщення. Відкриття пам’ятника І. Котляревському стало політичною подією, що засвідчила згуртованість і відданість української інтелігенції українському руху, який готовий за першої

годи заявити про себе.

висНовки

„ У  суспільно­політичному житті Наддніпрянської України в умовах загострення соціальних суперечностей початку XX ст. співіснували різні напрямки — російський, єврейський, український тощо.

„ В українському русі на початку XX ст. (до революції 1905—1907 рр.) склалися три течії: соціалістична, ліберально­демократична і націоналістична. Усі вони тоді перебували у стадії організаційного та ідейного станов­

1. Коли утворилася Російська партія соціалістівреволюціонерів (есерів)? 2. Які три течії існували в українському напрямку суспільно­політичного життя?

3. Хто був автором брошури «самос тійна Україна»?

4. Коли утворилася РУП? 5. Яким

лення. Особливістю їхнього розвитку було те, що соціальну базу становила майже виключно українська інтелігенція. Це зумовлювалося

суспільства та утисками з боку державного апарату Російської імперії. „ Розв’язання тогочасних гострих соціальних проблем більшість представників партій українського напрямку пов’язувала з реалізацією соціалістичної ідеї.

за цим параграфом ви зможете: характеризувати події революції

1905—1907 рр., що відбулися в січ­

ні—грудні 1905 р.; визначати особли­

вості селянського руху в Над­

дніпрянщині в роки революції

1905—1907 рр.; аналізувати діяль­

ність українських політичних партій

у цей період; пояснювати, як розгор­

тався в роки революції український

культурно­освітній рух; характеризу­

вати діяльність Української громади

в  I та II Державних думах; пояснюва­

ти поняття й терміни: ради робітни­

чих депутатів, чорносотенці.

пригадайте

1. Яким було становище різних

верств населення Наддніпрянської

України на початку XX ст.? 2. Якими

були особливості розвитку українського руху в тогочасній Наддні­

прянщині? 3. Яка національна по­

літика здійснювалася російською

владою щодо українців наприкінці

XIX — на початку XX ст.?

січні—серпні 1905  р. На початку XX ст. ускладнилося внутрішньополітичне становище

імперії. Економічна криза та поразка

російсько-японській війні 1904—1905 рр. підірвали авторитет влади. Нерозв’язаність аграрного питання, невдоволення більшості робітників умовами праці, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл долучитися до участі в управлінні державою, а також національне гноблення неросійських народів створили підґрунтя до вибуху народного невдоволення. У різних регіонах Російської імперії проходили демонстрації та страйки, де висувалися політичні

тут було зафіксовано 105 страйків, у яких брали участь 70 тис.

квітня— серпня 1905 р. в Наддніпрянщині відбулося 300 страйків, у яких брали участь понад 100 тис. робітників. Улітку ця боротьба набула переважно політичного характеру. Страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!». Неодноразово виникали сутички робітників із поліцією. Одночасно розгортався селянський рух, який мав

поміщицьких маєтків. Під впливом виступів робітників

імперії стало повстання на панцернику «Потьомкін» 14 червня

став

революції.

єврейські погроми, організовані чорносотенцями

жавного шовінізму та антисемітизму.

Поява Маніфесту 17 жовтня суттєво змінила суспільно-політичне життя як Російської імперії в цілому, так і Наддніпрянської України. Проголошені ним політичні свободи сприяли появі нових легальних загальноросійських партій.

Ліберали утворили «Союз 17 жовтня» (октябристи) та Конституційно-демократичну партію (кадети). Найвпливовішою організацією консерваторів-чорносотенців став «Союз руського народу». Загальноросійські партії соціал-демократів та соціалістів-революціонерів стали легальними й використали це для посилення боротьби із самодержавством. Усі загальноросійські партії активно діяли в Наддніпрянщині. Українські політичні партії також перейшли від нелегальної роботи

пропаганди й діяльності.

3 селЯНський рУ х. Уже з перших

зувалося селянство. Вістря боротьби селян

спрямоване проти поміщиків, у яких вони вбачали своїх головних ворогів. У січні—березні 1905 р. заворушення виникали переважно в окремих селах, де відносини між поміщиком і громадою були особливо складними. Селяни громили поміщицькі маєтки, розкрадали майно, захоплювали й перерозподіляли землі, іноді вбивали поміщиків або їх управителів.

У травні-червні 1905 р. виступи селян охопили цілі райони. На той час вони вирували в 64 із 94 повітів дев’яти губерній Наддніпрянщини. Завдяки агітації загальноросійських та українських соціалістичних партій боротьба селян стала набувати

організованого характеру, з’явилися політичні гасла. Серед селян поширювалися листівки із закликами підтримувати боротьбу робітників проти самодержавства. Улітку 1905 р. було сформовано Всеросійський селянський союз. Особливо активно його місцеві комітети діяли в губерніях Наддніпрянщини. Восени 1905 р. відбулося нове піднесення селянських виступів, які подекуди супроводжувалися збройними сутичками з поліцією та армією. У селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії

повстання

різками, а 19 селян заарештували й пізніше відправили на каторгу. Розправу із сорочинськими селянами описав у своєму нарисі «сорочинська трагедія» російський письменник В. Короленко, що жив у  Полтаві. Ці події обурили українську й російську громадськість.

Донбасу. Центром подій стала Горлівка. тут 16 грудня 1905 р. поліція

страйкарів, загинуло 18 осіб. того ж дня страйковий

комітет розпочав підготовку до

збройного повстання. До Горлів­

на допомогу повстанцям при­

боті поступово перейшла на російську мову та втратила будьякі ознаки національної організації. Значним успіхом спілки стали вибори до II Державної думи, куди вона провела 14 депутатів. Після того як Думу було розпущено, майже всі її місцеві осередки було розгромлено, а провідників заарештовано.

На кінець 1907 р. спілка фактично припинила існування. Початок революції спонукав українських ліберальних демократів подолати розкол та об’єднатися. Наприкінці 1905 р.

на основі Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) постала нова організація Українська демократично-радикальна партія. Однак значної популярності вона не набула. Долучившись до передвиборчої боротьби, партія провела до I Державної думи лише одного представника — українського земського діяча, землевласника з Полтавщини В. Шемета. Участь українських ліберальних демократів у революції 1905—1907 рр. не мала вагомого значення. Однак загалом за цей період вони здійснили перехід від культурницької до політичної діяльності. Українська народна партія (УНП) у роки революції

своїм завданням вважала поширення

ганду своїх ідей. Одним із засобів досягнення цього

визначила поєднання націоналістичних гасел із соціалістичними. Однак ідеї УНП не знайшли підтримки та призвели до її політичної ізоляції. У 1905 р. члени партії намагалися організувати видання легальних друкованих органів — «Самостійна Україна» у Львові, «Запоріжжя» в Катеринославі, — однак ці спроби були невдалими. У червні 1905 р. УНП відмовилася від гасла «Самостійна Україна» і вирішила об’єднатися з УДП та УРП. Проте вони цю

пропозицію відхилили. Із цього часу партія поступово занепала. Після 1907 р. відомості про УНП відсутні. 6

УкраїНський НаціоНальНо-к Ульт УрНий рУ х. У роки революції 1905—1907 рр. влада була змушена здійснити певні поступки народам імперії в національно-культурній сфері. У Наддніпрянщині розвитку українського культурно-освітнього руху сприяло скасування Емського указу 1876 р. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграла позиція російської

Одесі було відкрито першу таку організацію. У травні 1906 р. «Просвіта ім. Т. Шевченка» з’явилася в Києві. Її головою став Б. Грінченко. На середину 1907 р. в Наддніпрянщині діяли 35 «Просвіт». Вони здійснювали видавничу діяльність, організовували в селах читальні, розповсюджували українські видання, допомагали створювати різноманітні товариства («Український учитель», «Технік», «Український агроном», «Наша кооперація») тощо. Неофіційним друкованим органом просвітянського руху стала газета «Рада», яка видавалася з 1906 р. в Києві. Її видання фінансували українські меценати Є. Чикаленко та В. Симиренко.

народна партія взяли участь у виборах. 27 квіт-

§ 31—32. Події революції 1905—1907 рр.

Для відстоювання своїх інтересів українські

1 травня 1906 р. створили власну парламентську громаду

думську громаду, до якої увійшли 45 депутатів. Її головою став

і громадський

із Чернігівщини Ілля Шраг (1847—1919). Політична платформа громади містила вимоги про надання Україні в її етнографічних межах політичної автономії, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах. Щодо аграрного питання одна частина депутатів-українців виступала за передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, друга — за конфіскацію поміщицьких земель та їх націоналізацію. Велику допомогу депутатам-українцям надавав М. Грушевський, що жив у той час у Петербурзі. Він організував видання друкованого органу місцевої громади українців — місячника «Український вісник». На думку М. Грушевського, метою журналу було «пояснювати українське національне питання з історичного, побутового, соціального і економіч-

ного боку, вказати місце і значення України між інших територій нової демократичної Росії».

За період діяльності I Державної думи члени Української громади розробили законопро-

екти про національні права, автономію України та рідну мову. На жаль, підготовлені законопроекти розглянуто не було.

Вибори до II Державної думи українські (як і загальноросійські) соціалістичні партії не

бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». До II Державної думи входило 518 депутатів, і працювала вона з 20 лютого 1907 р.

Від дев’яти губерній Наддніпрянщини було

обрано 102 депутати. 4 березня 1907 р.

47 українських депутатів заснували думську

громаду, що мала назву Українська трудова

громада. Вона видавала часопис українською мовою «Рідна справа — Вісті з Думи», що виходив двічі на тиждень. Утворюючи свою громаду, українські депутати склали

який дозволяв видавати літературу національними мовами, створювати культурно­освітні товариства й відкривати театри.

травень 1906 р. — офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови

Почали виходити періодичні видання українською мовою:

 листопад 1905 р. — перша газета «Хлібороб» у Лубнах;

 грудень 1905 р. — перша щотижнева газета «Громадська думка»;  1906 р. — виходило вже 20 періодичних видань

У Наддніпрянській Україні почали діяти

й місцевого управління в Наддніпрянщині. Проте 3 червня 1907 р. II Державну думу розпустили, і плани української громади

Ці події вважаються

закінчення революції. У Російській імперії встановлювався режим Третьочервневої

тримався на багнетах армій та репресіях. Революція 1905—1907 рр. завершилася

1. Яка подія започаткувала революцію 1905— 1907 рр. у Російській імперії? 2. Хто такі чорносотенці? 3. Коли відбулося повстання моряків Чорноморського флоту під проводом П. Шмідта? 4. Яка

політична партія Наддніпрянщини в грудні 1905 р. змінила назву на УсДРП? 5. Коли з’явилося офіційне рішення про скасування обмежень, установлених Емським указом?

6. Хто очолював Українську громаду в I Державній думі?

7. Як розгорталися події революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині

9. Визначте особливості селянського

губерній Наддніпрянщини

Дата створення Української громади Кількість членів Української громади Друкований орган Політична платформа

Діяльність

§ 33. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

с

толипіНська аграрНа реформа та її вплив На розвиток НаддНіпрЯНської УкраїНи. Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою. Правлячі кола імперії зберегли владу, проте вони все більше усвідомлювали необхідність змін. Однією з головних причин революції було аграрне питання, розв’язати яке шляхом реформи запропонував голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862— 1911). Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершилася Законами від 14 червня 1910 р. та 29 травня 1911 р. Головними причинами, що обумовлювали необхідність проведення аграрної реформи П. Столипіна, були:  необхідність розв’язання аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне;  потреба зменшення протистояння в суспільстві

відвернення загрози нового революційного вибуху.

Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських господарств, зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв’язання проблеми аграрного перенаселення. Столипінська аграрна реформа передбачала:  руйнування селянської громади та закріплення за кожним господарем у приватну власність землі, якою

користувався. Отримавши земельну ділянку у власність, селянин міг

гати виділення землі одним

Він мав право переселитися на неї та створити власний «хутір»;  надання селянам кредитної допомоги через Селянський земельний банк;  заохочення переселення селян із регіонів із

тою населення до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу й Середньої Азії. Здійснюючи реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним опором як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів та більшовиків), які, мріючи про нову революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості на селі. Чимало самих селян також опиралися реформі, побоюючись розорення й не бажаючи змінювати звичний спосіб життя. Наддніпрянщина стала одним

вати українське питання в III і IV Державних думах; пояснювати поняття й терміни: товариство українських поступовців, великодержавний шовінізм.

пригадайте

1. Які чинники перешкоджали розвитку сільського господарства Наддніпрянської України на початку XX ст.?

2. Назвіть основні здобутки українського національно­культурного руху

доби революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині.

Петро столипін. Художник І. Рєпін

§ 33. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

наслідки реформи були більш вагомими: значно збільшилося виробництво товарного зерна, було освоєно нові території на сході країни, через розорення частини селян з’явилося більше робочої сили для промисловості. Протягом 1910—1913 рр. посівні площі в Наддніпрянщині збільшилися на 900 тис. десятин і досягли 22,9 млн десятин. У 1913 р. було зібрано найбільший урожай зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства вивозилася за кордон. Частка українських губерній у загальноімперському експорті зерна перевищила 40 % (250—300 млн пудів щорічно).

Завершити реформу П. Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його було смертельно поранено в оперному театрі Києва агентом охранки та есером Д. Богровим. Поховали реформатора в КиєвоПечерській лаврі за його заповітом: передчуваючи загибель (на життя П. Столипіна та членів його родини було вчинено кілька замахів), він просив поховати його в тому місті, де загине.

2

Украї Н ські політич Н і партії в 1907—1914 рр. Переслідування учасників революції 1905—1907 рр., що розпочалися

після її поразки, призвели майже до повного розгрому українських політичних партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП

мала близько 3 тис. членів, то вже через кілька місяців її кіль-

кість зменшилася в десятки разів. У 1908—1909 рр. єдиною ознакою існування партії була легальна газета «Слово», що виходила

в Києві за редакцією В. Садовського, С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури, які також складали центральний комітет УСДРП. У 1911 р. у Львові на нараді УСДРП одна частина

факти Здійснюючи земельну реформу, уряд заохочував переселення

Північного Кавказу, середньої Азії та Далекого сходу. Протягом 1906— 1912 рр. із Наддніпрянщини виїхало щонайменше 1 млн осіб. Це становило близько половини всіх

цього стало створення Організаційного комітету українських соціал­демо­

кратів вищих навчальних закла­

дів та Київської робітничої

організації. Улітку 1909 р. представники відновлених місцевих

організацій зібралися на нараду

у Львові. Однак через розбіж­

ності в поглядах УсДРП віднов­

лено не було. Невдало заверши­

лася також спроба приєднатися

до РсДРП через різні погляди у ставленні до національного

питання. Після цих невдач біль­

шість провідників УсДРП, ради­

кально змінивши погляди, пере­

йшла на націоналістичні позиції.

До них приєдналися й деякі лі­

дери Ус Дс (М. Меленевський,

О.  скоропис­Йолтуховський та

інші).

Праві чорносотенні організації «Союз руського народу», «Союз Михаїла Архангела», «Клуб руських націоналістів» та інші категорично заперечували саме існування українців, а український рух вважали «німецькою інтригою», вигаданою для ослаблення Російської імперії.

Суттєво різнилися погляди на український рух серед партій соціалістичного спрямування. Представники фракції меншовиків Російської соціал-демократичної партії не заперечували права українців на національно-культурну автономію. Проте, на їхню думку, будь-які національні рухи послаблювали єди-

ний революційний фронт проти царизму, а демократичні свободи й соціалістичні перетворення є достатніми для задоволення національних потреб українців. Прибічники більшовиків у складі РСДРП у своєму ставленні до українського питання спочатку не відрізнялися від меншовиків. Однак напередодні Першої світової війни, коли національне питання стало набувати особливої ваги у світовій політиці, лідер більшовиків В. Ленін

підтримку права України на самовизначення. Це він вважав

демократичних перетворень. Однак у наступний період

лістичної революції національні рухи

національні утворення ставали перешкодою в боротьбі за встановлення світової пролетарської республіки. Партія соціалістів-революціонерів (есерів) була єдиною загальноросійською партією, яка беззастережно підтримувала право українців на національно-територіальну автономію. Есери були прибічниками перетворення Російської імперії на федеративну республіку та надання права національного самовизначення всім народам.

Євген Чикаленко док

методами обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на суто

культурницький напрям роботи (читання лекцій, організація вечорів, заснування бібліотек, по­

ширення українських книжок тощо), вони постійно зазнавали переслідувань із боку влади. їхня робота припинялася по­

стійними перереєстраціями. так, сенат Російської імперії підтри­

мав у 1908 р. рішення губерн­

ської влади Полтави відмовити

в реєстрації місцевої «Просвіти».

20 січня 1910 р. з’явився урядо­

вий циркуляр, що забороняв

реєструвати будь­які українські

та єврейські товариства неза­

лежно від поставленої ними

мети. У ньому підкреслювалося, що об’єднання на основі націо­

нальних інтересів призводить

до посилення національної від­

окремленості та може виклика­

ти небажані для Російської імпе­

рії наслідки. У той самий час

цей документ мав один пози­

тивний момент для українців.

Він уперше визнав їх окремою

нацією, відмінною від росіян.

Через урядові обмеження в 1914 р. в Наддніпрянщині за­

лишалася лише одна «Просвіта»

в  Катеринославі.

1798—1801 рр. своїм

ням до арабського населення. У 1908 р. в Києві розпочав

та проведення вечорів пам’яті. Вживання назв «Україна» та «український народ» влада заборонила. Повні видання «Кобзаря» Т. Шевченка конфіскували.

5

УкраїНське питаННЯ в III та IV державНих дУмах. Запроваджені 3 червня 1907 р. зміни у виборчий закон призвели до значних змін й у складі Державної думи. У III Державній думі, що працювала 1 листопада 1907 9 червня 1912 р., переважали великі землевласники й

і наступного голосування використання української

чатковій школі було заборонено. Удруге українське питання порушили в грудні 1909 р. під час розгляду законопроекту про використання рідної

в місцевих судах. Українські ультраправі депутати О. Бобринський та В. Шульгін, що відрізнялися вкрай шовіністичними поглядами, навіть організували «виступ від народу», запевняючи, що «вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві». За результатами голосування українській мові було закрито доступ і в суди. Дещо інакше ставилися до українського питання в IV Державній думі (15 листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.). Із 442 депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 96 депутатів. Під час передвиборчої кампанії лідери

уклали угоду з кадетами, які мали захищати в Думі права українців. За два роки роботи Думи до початку Першої світової війни українське питання в ній поставало двічі. У червні 1913 р. фракції кадетів і трудовиків звернулися із запитом до уряду про переслідування в Наддніпрянщині українських громадських організацій. Під час обговорення цього питання в Думі проблеми українства були широко висвітлені. На захист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський). Це викликало обурення

правої більшості, що підтримували урядову політику. Наступного разу українське питання постало в 1914 р. з приводу урядових заборон відзначати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У день народження поета фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів

сли запит, де звинуватили міністра внутрішніх справ у тому, що забороною відзначати ювілей Т. Шевченка він перевищив свої повноваження. Як і раніше, обговорення цього питання вийшло за межі згаданої події та сприяло приверненню

громадськості до порушення прав українців. 6

справа бейліса. Із метою відволікти населення від боротьби проти самодержавства царський уряд намагався

рити на українські землі антисемітські настрої. У роки революції російські чорносотенні організації вчинили

запитаННЯ та завдаННЯ

1. Коли розпочалася столипінська аграрна реформа? 2. На з’їзді якої української партії в 1908 р. утворили т УП? 3. Яка загальноросійська політична партія беззастережно підтримувала право українців на національно­територіальну автономію? 4. Що таке великодержавний шовінізм? 5. скільки «Просвіт» діяло в Наддніпрянщині в 1914 р.? 6. Які українські питання обговорювалися на IV Державній думі?

7. Як столипінська аграрна реформа вплинула на розвиток сільського господарства Наддніпрянщини?

8. Охарактеризуйте діяльність

них партій у 1907—1914 рр. 9. Яким було ставлення

загальноукраїнських політичних партій до

українців? 10. Визначте характерні риси розвитку українського національно­культурного руху. 11. Як відбувався розгляд українських питань у III та IV Державних думах?

12. Охарактеризуйте столипінську аграрну реформу за планом: 1) причини здійснення;

1.

неподільна, вільна, самостійна Україна від сяну

по Кавказ»; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог­чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу».

2) 1902  р.: «…ідеалом партії є вільна, самостійна Україна з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм».

3) 1903  р.: «…світогляд “самос тійної України” не є тепер типовим для нашої партії»; «національне пи­

тання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату»; «РУП перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючи національної автономії України».

4) 1904  р.: «“самостійна Україна” була теоретичною помилкою».

5) 1905  р.: «Гасло “самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назву УсДРП».

4. Зробіть висновки відповідно до мети заняття. Узагальнення знань за розділом VI

1. Складіть перелік подій з історії українських земель, що перебували у складі Російської імперії на початку XX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: русифікація, індустріалізація, концентрація виробництва, монополізація економіки, кооператив, пролетар, ради робітничих депутатів, чорносотенці, великодержавний шовінізм, відруб, хутір, страйк, політизація українського національного руху, столипінська аграрна реформа, автономізм.

3. Виконайте завдання за історичною картою: 1) визначте державну належність українських земель на початку XX ст.; по-

кажіть, у складі яких держав перебували українські регіони;

2) покажіть, якою була господарська спеціалізація українських

3)

4.

їхній внесок у розвиток українських земель початку XX ст.?

5. Опишіть основні прояви індустріалізації й модернізації суспільного життя в тогочасній Наддніпрянській Україні.

6. Наведіть факти політизації тогочасного українського суспільства й національновизвольного руху.

7. Визначте та охарактеризуйте особливості, прояви та здобутки українського національного руху в Наддніпрянській Україні на початку XX ст.

8. Якою була роль революції 1905—1907 рр. у розгортанні українського руху в Російській імперії?

9. Чому в період 1907—1914 рр. українство в Російській імперії зазнало нових обмежень?

10. Чому більшість українських політичних партій Наддніпрянської України виступали

автономію України у складі Росії?

за цим параграфом ви зможете: характеризувати зміни у промисло­

вому розвитку західноукраїнських

земель; визначати провідні галузі

економіки краю; вказувати на зміни

в сільському господарстві західноукраїнських земель на початку

XX ст.; визначати роль кооператив­

ного руху в житті українського населення цього регіону.

пригадайте

1. Якими були основні тенденції еко­

номічного розвитку західноукраїн­

ських земель у другій половині

XIX ст.? 2. Назвіть основні відмін­

ності розвитку промисловості захід­

но­ і східноукраїнських земель.

3. Чим була зумовлена та які основні

наслідки мала еміграція українців?

промисловий розвиток. Розвиток промисловості

західноукраїнських землях гальмували штучні процеси з боку метрополії. Понад 94 % промислових підприємств Галичини мали кустарно-ремісничий характер. У Галичині діяло лише 5,5 % парових двигунів усієї Австро-Угорської

нафтова, соляна, лісорубна. Напередодні Першої світової

промисловості Галичини. На початку XX ст. на цей регіон

(біля Кракова), Калуші, Стебнику, Солотвині забезпечували сіллю майже

імперію. Другим після нафти багатством краю був ліс. Починаючи з XX ст. щороку тут вироблялося близько 10 млн м3 деревини. Проте масове вирубування лісу лише в Галичині в 1912 р. призвело до скорочування площі лісів на понад 1100 га. Отже, на початку XX ст. для

§ 34. соціально­економічний

мережа комунікацій — залізниці (понад 4 тис. км), зв’язок, місткий внутрішній ринок. Бракувало капіталовкладень у промисловість.

Нарешті Галичиною, а особливо найприбутковішими галузями краю — нафтодобувною та лісообробною промисловістю — зацікавився іноземний капітал. Із кінця XIX ст. поступово зростала й обробна промисловість. В основному це були філії великих австрійських, німецьких, італійських монополій, таких як «Сіменс», «ФІАТ» тощо. Однак незважаючи на позитивні зрушення в розвитку промисловості, західноукраїнські землі залишалися найменш розвиненими регіонами Австро-Угорщини. Близько 90 % експорту становила сировина. Безробіття й злидні змушували людей емігрувати.

2

с ільське господарство. На

західноукраїнських землях у сільському господарстві працювало близько 80—90 % населення. Провідні позиції в землекористуванні зберігали поміщицькі господарства. Так, у 1902 р. в Галичині існувало 3493 поміщицькі родини, що володіли 57 % землі. Через пристосування поміщицьких господарств до ринкових умов їх кількість скоротилася. Близько 80 % західноукраїнського селянства становила біднота і лише 8 % — заможні господарі. Характерною рисою землеволодіння селян було збільшення кількості господарств унаслідок їх дроблення, що супроводжувалося постійним зменшенням земельних наділів. На початку XX ст. в Галичині поміщики почали створювати багатогалузеві маєтки — промислово-рільничі господарства, де діяли промислові підприємства з

фермерського типу.

Австроугорська влада не заохочувала переробку нафти на місцях. Вивізне мито на сиру нафту було нижчим, ніж на перероблену. Це призвело до того, що на місці перероблялася лише третина видобутої нафти, а понад 40 % у сирому вигляді вивозилася в центральні австрійські землі для подальшої переробки.

кооперативНий рУ х. Важливою та ефек-

личини й Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття в 1905—1914 рр. залишили понад 400 тис. осіб. Сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі та працювало лише на забезпечення власних потреб. Розвиток товарного виробництва був дуже повільним. 3

мав Освітньо-економічний конгрес, проведений у 1909 р. у Львові товариством «Просвіта». На конгресі представники українського кооперативного руху з Галичини й Буковини визначили основні ідейно-організаційні засади подальшої кооперативної співпраці. Головним організаційним і координуючим центром українських кооперативів у Галичині був «Крайовий союз ревізійний», заснований у 1904 р. У 1914 р. він об’єднував 609 кооперативів. Майже 100 кооперативів діяли в «Руському ревізійному союзі». Кілька сотень українських кооперативів не входили до цих союзів. У Буковині в цей період діяло близько 150 селянських кас, що об’єднувалися в кооперативну спілку «Селянська

1. Яка галузь промисловості західноукраїнських земель була найбільш розвиненою? 2. Які галузі промисловості західноукраїнських земель були привабливими для іноземного капіталу? 3. Які нові риси в роз­

витку сільського господарства з’явилися на початку XX ст.? 4. Яка галузь сільськогосподарського виробни­

цтва західноукраїнських земель давала товарну продук­

цію для експорту? 5. скільки українців емігрувало із західноукраїнських земель на початку XX ст.? 6. Яка організація здійснювала координацію українського коо­

перативного руху в Галичині?

7. Якими були основні тенденції економічного розвитку західноукраїнських земель на початку XX ст.? 8. Які причини зумовили дуже повільний розвиток сільського господарства на західноукраїнських землях? 9. Чому економіку західноукраїнських земель характеризують як колоніальну?

10. Визначте чинники, які сприяли економічному розвитку краю та які гальмували його. 11. складіть порівняльну таблицю «Розвиток промисловості й сільського господарства українських земель на початку XX ст.».

План характеристики Українські землі у складі Російської імперії

га личиНі на початку XX  ст. В Австро-Угорській імперії на початку XX ст. значно активізувалося суспільно-політичне життя. У різних регіонах загострювалися суперечки про необхідність реформування її державного устрою, виникали нові політичні об’єднання, виділялися нові лідери із власним баченням розв’язання проблем. Така ситуація спостерігалася і

ноукраїнських землях. Для Галичини основним залишалося польсько-українське

пригадайте

1. Якими були основні течії суспіль­

но­політичного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.? 2. Як розгортався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період?

3. Як утворилися українські політич­

ні партії в Галичині?

Лонгін Цегельський (праворуч). 1918 р.

робота з організації українського національного

культурних, наукових установ, кооперативів тощо. Вагомі здобутки українського руху в Галичині у відстоюванні своїх національних інтересів, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом». На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися. Протистояння викликали перш

лянське питання, боротьба за університет,

реформи та

демократичної партії (УНДП), розпочали масовий селянський страйк у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Керували ним місцеві осередки українських партій. Завдяки цьому страйк водночас набув характеру соціального й національного протесту. Налякані польські поміщики намагалися забезпечити підтримку польської громадськості Галичини поширенням націоналістичних закликів: «Українці хочуть витіснити нас зі спадкових земель!». Проте страйкарі, незважаючи на ці заклики та сотні арештів, трималися. Зрештою поміщики поступилися й задовольнили більшість вимог селянства.

3

боротьба за УкраїНський УНіверситет. Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини. Австрійська влада в 1871 р. дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання на польську або українську. Оскільки рішення про це приймали викладачі університету, більшість із яких становили поляки, то цей навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. Протести студентів-українців та української громадськості ігнорувалися. За підтримки українських політичних партій краю студенти розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. Це віче започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету. Справа набула розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Ю. Романчук 19 листопада 1901 р.

адміністра­

здійснювалися махінації з ви­

борчими округами, підтасовка

бюлетенів у день виборів і роз­

прави над виборцями­українця­

ми. так, у  день голосування вна­

слідок побиття жандармами

були поранені й навіть загиблі

серед українських селян.

12 квітня 1908 р. у Львові укра­

їнський студент Мирослав сі­

чинський застрелив намісника

Галичини польського графа Ан­

джея Потоцького, вважаючи

його винним у цьому.

постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори тощо) за права українців краю. Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект

§ 35—36. суспільно­політичне

ких заходів із метою виховання почуття

єдності. У 1914 р. в Галичині та Буковині діяли 974 осередки «Соколу», до яких входило близько 33 тис. осіб. У 1900 р. в селі Завалля Снятинського повіту Кирило Трильовський заснував першу українську фізкультурно-спортивну організацію «Січ». Згодом організації з такою назвою з’явилися в інших повітах Галичини й Буковини. У 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних осередків «Січі», у яких було близько 80 тис. осіб. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз». У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну скаутську організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати почуття патріотизму.

Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, що відбулося в 1914 р. у Львові, узяли участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій. 6 і де Я сепаратизмУ. Напередодні Першої світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, сформувалася ідея використання міжнародних воєнних конфліктів

політичної самостійності

культурно-освітні заклади. У 1900 р. галицькі москвофіли проголосили «новий курс», в основу якого була покладена ідея повного

з Росією. Вони заснували Російську народну партію, очолювану В. Дудикевичем, якій надавав велику

ський

ською аристократією, що намагалася розколоти український рух. У 1908 р. на Новослов’янському конгресі в Празі галицькі

в Галичині підтримуватиме місцевих москвофілів, щоб

рр.).

значно пожвавилося. Надзвичайною політичною подією в краї стало утворення в 1903 р. в місцевому сеймі «Вільнодумного союзу». Його співзасновниками стали три найвпливовіші постаті суспільно-політичного життя Буковини — лідер українських народовців Микола Василько, лідер румунських націонал-демократів Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Члени союзу прагнули по-новому розв’язати проблеми краю: вони заявили, що на перше місце висувають вимоги покращення соціально-економічного становища, розширення політичних прав, а також задоволення національних потреб усіх народів, які населяють Буковину. У 1905 р. через суперечності між його членами союз розпався. 12 листопада 1905 р. буковинські народовці об’єдналися в «Національну раду русинів на Буковині», яку неофіційно називали національно-демократичною партією, підкреслюючи цим ідейну спільність із подібною партією в Галичині. Партія виступала за запровадження загального, рівного й прямого виборчого права, у сільському господарстві висувала завдання розвивати спілчанський рух, обґрунтовуючи національні потреби українців, визнавала таке саме право за іншими націями краю. У червні 1907 р. від «Національної ради русинів на Буковині» відокремилося ліве крило й заснувало Радикальну партію. Визволення українського народу ця партія пов’язувала із широкими соціально-економічними перетвореннями та встановленням соціалізму. Майже одночасно в Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія, яка проповідувала ідеї марксизму, вимагала докорінних змін у суспільстві. Однак

більшість гасел соціал-демократів були незрозумілі селянам, а робітників у краї було дуже мало. У 1907 р. в Буковині відбулися вибори до австрійського парламенту за новим виборчим законом. У всіх українських виборчих округах перемогли кандидати «Національної ради русинів на Буковині». Уперше після 1848 р. буковинські українці обрали п’ятьох депутатів. У лютому 1910 р. вона об’єдналася зі створеним С. Смаль-Стоцьким товариством «Руська рада» (її називали також «мужицька партія») у нову партію під назвою

національного життя, які в майбутньому сприятимуть відродженню Закарпаття.

висНовки „ На початку XX ст. вагомі здобутки українського національного руху в Галичині перетворили її на

П’ємонт».

„ Унаслідок наполегливої боротьби українці Галичини, спираючись

зентацію з 5—6 слайдів за темою «Вплив греко­католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель».

хід заНЯттЯ

1. Опрацюйте наведений матеріал і дайте відповіді на запитання.

2. Зробіть висновки відповідно до мети заняття. На початку XX ст. греко-католицька церква, як і в попередньому столітті, відігравала

важливу роль у житті українців Галичини й Закарпаття. Багато зробила вона для українського національного відродження, захисту прав та інтересів українців. Проте наприкінці

XIX ст., коли український рух став набувати

переважно світського характеру, відносини між греко-католицькою церквою та його провідниками загострилися. Ситуація змінилася, коли Галицьку греко-католицьку митрополію

очолив Андрій Шептицький (1865—1944).

Новий митрополит поставив участь грекокатолицького духовенства в українському русі

в залежність від дотримання ним норм християнської моралі. Замість старої ролі національного провідника церква мала виступати духовним і моральним авторитетом українства

в краї. Нова роль не відразу знайшла розуміння в лідерів українського руху. Сама постать А. Шептицького, що походив із полонізованого роду, викликала в них сумніви. Проте наполегливість, із якою митрополит реалізовував свою позицію, та його виступи на захист українства врешті-решт сприяли відновленню єдності українського руху з греко-католицькою

(1900—1944 рр.). Діяч доклав чимало зусиль

того, щоб греко­католицька церква остаточно відмовилася від союзу з москвофілами, перейшла на народовські позиції і як впливова сила приєдналася до українського національного руху в Галичині. Упродовж свого життя А. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили західноукраїнських регіонів, які відстоювали її автономний статус у 1900—1920 рр. Митрополит став засновником Українського національного музею у Львові (1905 р.). Завдяки його допомозі в музеї було зібрано одну з найбільших у Європі колекцій ікон. А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття освіти в кращих навчальних закладах Європи. У 1903 р. він заснував у Львові Народну лічницю, яка пізніше перетворилася на сучасну лікарню. Митрополит був

Товариства Св. Василія Великого. Зусиллями

членів

виданий «Буквар» для закарпатських русинів і розпочалося видання тижневого часопису «Наука». За наполяганням єпископа, занепокоєного занепадом

подарства й бідуванням селянства в краї, у 1897—1901 рр. угорська влада здійснила в Закарпатті низку

стали назву «рутенська акція» («Верховинська господарська акція»). Він також став ініціатором

Узагальнення знань за розділом VII

1. Складіть перелік подій з історії західноукраїнських земель початку XX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: селянський страйк, народні віча, монополія, кооператив, сепаратизм, «український П’ємонт».

3. Виконайте завдання за історичною картою:

1) визначте державну належність українських земель

переважання православної та греко-католицької церков серед віруючих у цей період.

4. Назвіть імена історичних діячів початку XX ст. У чому ви вбачаєте їхній внесок у розвиток українських

37—38. розвиток освіти й науки

культура продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських

політичних режимів, що панували на українських землях.

Найбільш негативно вони впливали на народну освіту. Почат-

кових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного

права в Російській імперії (1861 р.) освіта на українських зем-

лях, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що

освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім відмовився підтримувати початкові школи.

Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр.

XIX ст. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в гро-

мади, активно опікувалися створенням недільних шкіл.

Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища. Загальне керівництво школою було покладено на професора університету П. Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе студенти університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідали 50 учнів, а через кілька днів їх стало вже 110. Зрозуміло, що до недільної школи пішов навчатися трудовий народ. Крім читання й письма тут викладали основи рідної історії. У 1862 р. на українських землях працювало понад 110 недільних шкіл. Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, було видано букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Однак того ж року царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох їх організаторів і викладачів було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування. Така форма навчання збереглася й до нашого часу в українських громадах за кордоном. Становище стало поліпшуватися після проведення реформ.

Відкриттю нових шкіл у 70-х рр. XIX ст. сприяли земства.

Вони опікувалися змістом навчання, збільшували кошти на утримання та будівництво шкіл. Із 1871 до 1895 р. ці виплати зросли в 6 разів. Упроваджувалося вивчення історії, географії, математики. На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства має поширюватися на всі види елементарних

зації системи освіти; ознайомитися з діяльністю видатних українських вчених і дати оцінку їх здобуткам;

щоб зробити освіту доступною для

широких верств суспільства, а особливо для жінок. У 1862 р. вона заснувала жіночу недільну школу, яка

впродовж восьми років діяла нелегально, а з 1870 р., після переведення на законну площину, 60 років

була прогресивним педагогічним та організаційно­

методичним центром освіти дорослих не тільки

на українських землях, але й у всій Російській імперії.

У 1879 р. власними коштами Х. Алчевська збудувала

однокласну земську школу в селі Олексіївка Катери­

нославської губернії (нині — Луганська область).

У цій школі в 1887—1893 рр. працював Б. Грінченко.

Школа діяла за офіційними програмами та підручни­

ками, була російськомовною. тому Б. Грінченку до­

водилося навчати учнів української мови таємно.

Харківська жіноча недільна школа була представле­

на на всесвітніх форумах у Москві, Нижньому Нов­

городі (1895, 1896 рр.), Антверпенській, Брюссель­

ській, Чиказькій і двох Паризьких (1889, 1900 рр.)

міжнародних виставках. там демонструвалися наочні

посібники, картки, діаграми, фотографії з Харківської

жіночої недільної школи, матеріали, що характери­

зували навчальний процес, роботу шкільної бібліотеки. На міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889 р.)

навчання. Однак через злиденне становище багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у більшості шкіл навчання велося іноземними мовами: у Східній Галичині — польською, у Північній Буковині — німецькою, румунською, у Закарпатті — угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах — 10 %.

2 розвиток серед

ьої освіти Н а Украї Нських землЯх. Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній

готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У класичних гімназіях перевага віддавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів. У реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику, природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. ХІХ ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій. Для розмежування реальної

витком промисловості, яка потребувала спеціалістів із різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими працівниками залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони також готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту. У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної

освіти — учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ — ветеринарні училища, за військовим відомством кадетські корпуси, військові училища й школи; синод засновував спеціальні богословські заклади.

Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. Найвідомішою була Колегія Павла Галагана, заснована в 1871 р. в Києві.

загальних та українознавчих

дисциплін. В останній третині XIX ст. з появою та поширенням дитячих садків виникла й дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова (1856—1940). Вона стверджувала, що дошкільне виховання має бути національним за змістом. Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвитку освіти жінок. Із 1909 р. С. Русова викладала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. 3

вища освіта. У другій половині XIX ст. продовжувала розвиватися вища освіта. Вищими навчальними закладами на українських землях були Львівський (1661 р., відновлений у 1784 р. після закриття в 1772 р.), Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеський) (1865 р.), Чернівецький (1875 р.) університети. У Російській імперії після відносної лібералізації в 60— 70-х рр. XIX ст., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період

вбивства

в Буковині, де напередодні війни майже при кожній сільській громаді працювала початкова школа. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тис. осіб відвідували навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 були з українською мовою викладання. Середню освіту в Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них була лише одна українська гімназія.

Вищу освіту на західноукраїнських землях здобували в чотирьох вищих навчальних закладах — Львівському та Чернівецькому університетах, Академії ветеринарної медицини та Політехнічному інституті у Львові.

5

розвиток НаУки. У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях перетворилися на важливі наукові центри як Російської імперії, так і всієї Європи. Розвиток наук зумовлювали такі чинники:  розвиток промисловості після реформ 60—70-х рр. XIX ст., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій;  загальноєвропейський прогрес у науці й техніці;  поширення й подальше панування філософії позитивізму, яка сприяла пошуку точних вимірів фізичних і суспільних явищ;  відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже, — конфлікту із владою (хоч і не завжди).

Протягом другої половини XIX ст. з’явилася низка видатних науковців світового рівня: вчений-етнограф М. МіклухоМаклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О. Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М. Умов засновник київської школи теоретичної фізики; М. Бекетов — вченийхімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Ляпунов; ембріолог О. Ковалевський; І. Мечников і М. Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої у світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М. Пильчиков, який

ним препарат проти холери. Вчений брав участь та очолював експедиції для боротьби із чумою, холерою та іншими епідемічними захворюваннями до країн Азії, за що отримав чимало іноземних орденів і медалей.

XIX ст. почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

схему української історії від найдавніших часів.

у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і вертоліт (І. Сікорський).

товариства, військовий

тичних розрахунків

в історії авіації продемонстрував «мерт‑ ву петлю».

няних вчених-філологів. У 1907—1909 рр. було видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словар української мови» Б. Грінченка, у якому автор вдало поєднав наддніпрянський і галицький діалекти української мови. Значними були досягнення в різних галузях наук В. Вернадського. Передусім він відомий як засновник вчення про біосферу і ноосферу. 6

постать в історії іван пулюй (1845—1918) народився на тернопільщині.

НаУкове товариство ім.  т. ШевчеНка та

його вНесок У стаНовлеННЯ НаціоНальНої НаУки. Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована в 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших західноукраїнських міст. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство мало різні наукові секції, видавало нариси, збірники, часописи. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідною діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів західноукраїнських земель та Наддніпрянщини, інших держав. Членами та активними діячами товариства були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші. Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) із 1873 до 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, товариство стало основним видавцем українських підручників. За його сприяння вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси». Найважливіші досягнення припали на сферу суспільних

І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, Ф. Колесси,

академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на Всесвітній виставці в Парижі І. Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його запросили до викладацької роботи. У 1902 р. він став деканом першого в Європі електротехнічного факультету в Празі. І. Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка

діяльність:

активну участь у роботі Наукового товариства ім. т.  Шевченка, організував у Відні культурно­пропагандистське товариство «січ» для поширення правдивої інформації про українські землі, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

постать в історії

володимир вернадський (1863—1945) був людиною унікальних здібностей. Природознавець, хімік, мінералог і геолог, він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї В. Вернадського про роль живої речовини

зістаються великі прогалини і т. д. В своїх

гадках мав я тоді написання історії короткої й загаль­

ноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обійма­

ли старий, литовсько­польський і новий період. Зайнявши кафедру, я сім семестрів з ряду (1894—1897 рр.)

читав загальний

М. Зубрицького, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), філології та літературознавства (праці М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) тощо. НТШ мало незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української

проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти,

теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії українських земель та інші. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських вчених діяльність

XIX ст. романтизм у літературі

реалізму. Останній передбачав відображення реальної

й оточення героя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в літературі інших європейських країн, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби.

Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.

Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей. Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833—1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре

(1827—1893).

(1834—1888).

(1838—1918).

театру та музики у другій половині XIX — на початку XX ст.; розповідати про творчість видатних митців; дати оцінку рівню розвитку української літератури, театру, музики, показати їх взаємозв’язок.

пригадайте 1. Які чинники впливали на розвиток української літератури, театру,

Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов

хологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належить цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» та інші. Початок XX ст. в українській літературі

шуком нових шляхів. Поряд із реалістичним

го модерну «Українська хата», що

до 1914 р. Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя й розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом та психоаналізом. Прикладом реалістичного підходу до

подій українського суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880—1951). Напередодні та в період революції 1905— 1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації.

§ 39. Українська література, театр, музика в другій

ності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня».

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878— 1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій. Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став Василь Стефаник (1871—1936). У своїх творах він зображував трагічні картини злиденного життя західноукраїнського селянства. До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість найвідомішої письменниці Буковини Ольги Кобилянської (1863—1942) «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила думки й почуття дрібних селян-власників, їхнє прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

2 театр. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси користувалися значною популярністю на сценах російських театрів. У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну

театр. На

ст.

театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобілевичами (П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським). Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс. У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави

кому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої

української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури. На початку XX ст. на українських землях діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві. На західноукраїнських землях український професійний театр

ні виступала М. Заньковецька. У 1869 р. виникли аматорські

Значному

мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство». Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які були не тільки провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських

у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво. Основоположником української класичної музики був Ми-

кола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном. Значення М. Лисенка для української музичної культури є величезним, як і його творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів увести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. М. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями

самосвідомості населення західноукраїнських земель. Пок ладений ним на музику «Заповіт» т Шевченка здобув велику популярність у Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України…» стала українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном України. цікаві факти Видатним

їчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича. На західноукраїнських землях також слід відзначити

чість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.

висНовки „ Друга половина XIX — початок XX ст. були складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі й за відсутності підтримки з боку держави, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях.

до «нової школи» української літератури? 4. Із діяльністю яких митців пов’язаний розквіт українського театру?

5. Назвіть імена провідних українських музикантів. Охарактеризуйте їхню творчість. 6. Хто був автором музики, яка згодом стала Державним гімном України? 7. Назвіть оперу М. Лисенка, заборонену до постановки царською

на

землях. Наприкінці XIX ст. вже було неможливо заперечувати існування

тематику: «Запорожці

султану», «Вечорниці» та інших. Любов до України та її народу прослідковується у творчості В. Маковського («Ярмарок у Полтаві», «Святковий день на Україні»), уславленого мариніста І. Айвазовського («Чумацький шлях», «Весілля на Україні»), М. Ге тощо. Зрештою в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них — С. Васильківський, М. Пимоненко, М. Самокиш, К. Трутовський, О. Сластіон, І. Їжакевич та інші. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.), а в 1890 р. в Одесі Товариство південноросійських художників. Також сформувалися українські мистецькі центри — Харківський, заснований першою професійною жінкою-художницею М. Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з К Костанді та Київський із малювальної школи М. Мурашка. Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, але й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських живописців, знавцем народного орнаменту й мистецтва був Сергій Васильківський (1854— 1917). Разом з істориком Д. Яворницьким та художником М. Самокишем він працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїкоромантичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» тощо. Світову славу С. Васильківський здобув пейзажами, у яких відображав красу й велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» тощо.

Інший видатний український митець Микола Мурашко (1844—1909) був не лише художником, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. Із 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Серед українських митців цього періоду також слід відзначити творчість Миколи Самокиша (1860—1944), одного з найвідоміших баталістів. Він навчався

відтворити історичні

життя й побуту

та

пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Проте й тут художники звернулися до тем із народного життя й побуту. Першим із них був Корнило Устиянович (1839—1903) («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»). Серед західноукраїнських художників другої половини XIX ст. слід відзначити І. Труша, О. Кульчицьку, О. Куриласа, А. Манастирського, Ю. Пігуляка, Н. Івасюка та інших. Мистецька спадщина Івана Труша (1869— 1941) становить понад 6000 картин. Його твори відзначаються чіткістю і

лися твори художників Наддніпрянщини та західноукраїнських земель. Виставка стала демонстрацією культурної єдності українського народу, штучно розділеного на дві частини. Значним внеском у розвиток українського живопису стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином», написані С. Васильківським, М. Самокишем, М. Беркасом та М. Уваровим. Ці картини прикрасили будинок Полтавського губернського земства (нині обласний краєзнавчий музей), збудований у 1903—1908 рр. за проектом архітекторів В. Кричевського та

започаткований К. Малевичем. супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур мають відображати «вищі» основи реальності, осягнуті інтуїцією художника. У другій половині XIX — на початку XX ст. на українських землях розвивалося й мистецтво скульптури, якій у цей період став притаманний реалізм. Найзначнішим українським скульптором другої половини XIX ст. був Леонід Позен (1849— 1921). У скульптурі малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Л. Позен захоплювався історичною тематикою. Велику популярність мали його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер — Пармен Забіла (1830—1917) — виконав мармуровий портрет Т. Шевченка для музею в Чернігові та пам’ятник М. Гоголю в Ніжині.

Українські митці випробували свої сили і в монументаль-

ній скульптурі. Михайло Мікешин (1835—1896) у 1888 р. створив пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. На початку XX ст. українська скульптура теж не уникла впливу модернізму. Відомими тогочасними українськими скульпторами-модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та інші. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор Олександр Архипенко (1887—1964), засновник кубізму в скульптурі, значно збагатив мову пластики, змусивши навіть порожній простір стати виразним елементом композицій. Він створив скульптури «Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» тощо.

кубізм — напрямок у мистецтві першої чверті XX ст., представники якого зображували предметний світ у вигляді комбінацій правильних геометричних об’ємів: куба, кулі, циліндра, конуса.

2

архітект Ура. Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямків, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для

будівництва. Тоді в будівництві вже почали масово використовувати нові технології

тощо).

постать в історії владислав городецький наро­

в 1863 р. на Поділлі. За­

кінчив реальне училище при

євангелічній лютеранській церк­

ві Св. Павла в Одесі. У 1885—

1890 рр. В. Городецький навчав­

ся в Академії мистецтв

у Петербурзі. Його життєвий

і творчий шлях протягом 1891—

1920 рр. пов’язаний із Києвом.

Загалом він спорудив в Україні

понад 30 будівель. Найвідомішим архітектурним витвором

В. Городецького вважають буди­

нок у Києві на вулиці Банко­

вій 10, який відомий під назвою

«Будинок із химерами» (1901 р.).

Однак події Першої світової ві­

йни, революції, громадянської

війни змусили В. Городецького

переїхати до Польщі, де він та­

кож створив чимало споруд.

Останні роки життя архітектор

проживав в Ірані (Персії), де за­

ймався зведенням громадських

будівель.

ка. За проектами Івана Левинського (1851—1919) та інших архітекторів у Львові споруджено будівлі страхового товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства, академічних дому, гімназії тощо. На початку XX ст. в архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло прояв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший на українських землях критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних українських містах: у Києві — Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелєв), у Харкові — будинок Медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман), у Львові — будинок страхової

другої половини XIX ст. і чому? 4. Що нового з’явилося в архітектурі другої половини XIX ст., а що — на початку XX ст.? 5. Назвіть видатних українських художників, скульпторів, архітекторів другої половини XIX — початку XX ст. 6. Назвіть визначні історичні пам’ятки архітектури в стилі модерну.

7. Назвіть причини утвердження в українському мистецтві другої половини XIX ст. реалістичного зображення світу. 8. Які процеси вплинули на розвиток

заняття.

10.

12.

)

хід роботи

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, проаналізуйте його.

2. Зробіть висновки відповідно до мети заняття.

1 роди Н а. На початку XX ст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімким розвитком технології виробництва та процесами модернізації суспільства. Зміни в побуті обумовили певні зрушення й у звичаях і традиціях українського населення. Такі процеси також були характерні

за доби індустріалізації. Проте на українських землях вони мали свої особливості (збереження патріархальності в сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан тощо). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними

починали году­

однаковою з дорослими їжею. Любов і ласка у вихованні

поєднувалися з вимогливістю,

прищепленням побутових зви­

чок і трудових навичок. Діти

в  родині росли в дусі послуху

й поваги до рідних і старших.

Виховувати намагалися не по­

каранням, а словом і прикла­

дом. Особливо засуджувалися

лінь, небажання допомагати ро­

дині, недбале ставлення до пра­

ці. Для розваг у дітей було дуже

мало часу. Вони допомагали по

господарству, наглядали за мо­

лодшими братами й сестрами,

пасли худобу тощо. Матеріальна

незабезпеченість часто змушу­

вала батьків посилати дітей­під­

літків на заробітки.

цікаві факти

Чимало звичаїв та обрядів су­

проводжували похорон. На від­

міну від людей старшого поко­

ління, молодих неодружених

людей ховали у весільному або

святковому вбранні. У прощанні з ними, особливо в голосіннях, використовувалися поетичні

прийоми, властиві весільним

ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину

у

родини.

звичаєвим правом українського народу згода тих, хто вступав у шлюб, була необов’язковою, але фактично з ними рахувалися. Першочерговою вважалася

ня шлюбу завжди супроводжувалося

обрядовістю. Весільний

— старости як правило, літні поважні люди (один із них обов’язково родич жениха, найчастіше дядько) домовлялися про шлюб із батьками нареченої. Якщо дівчина погоджувалася,

На заручинах домовлялися про час весілля. У п’ятницю збиралися дівчата-подружки нареченої, які прикрашали дерево різнокольоровими стрічками, жмутками жита чи пшениці, квітами. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали весільний хліб — коровай. Головним у всьому весільному дійстві було виконання основних весільних обрядів, що складали саме весілля та проходили, як правило, у неділю. У цей день відбувалися розплітання коси в нареченої, покривання її голови, викуп, посад, прощання з родичами, розділ короваю та вінчання в церкві.

Весілля було не суто сімейним святом. У ньому брали участь не тільки родичі наречених, а й більшість односельців. Численними звичаями та обрядами супроводжувалося й таке сімейне торжество, як народження дитини. У сім’ї відзначали родини відразу ж після народження дитини і хрестини — після її хрещення в церкві. На родинах велику роль відігравала бабка-повитуха — розпорядниця пологовими обрядами, які символізували побажання здоров’я та щасливого

життя новонародженому. На хрестинах така роль належала кумам. У традиційній частині хрестин основним обрядом вважалося загортання немовляти в вивернутий вовною наверх кожух та вкладання його на покуті (червоний кут). Після церковного хрещення в будинку новонародженого влаштовувалося частування, обов’язково з обдаровуванням матері новонародженого та бабки й приготуванням традиційних страв. Через рік у кожній селянській

Відпусток до

пологів, медичної допо­

моги та дитячих закладів не іс­

нувало. У робочих сім’ях, як і в селянських, дітей із раннього віку привчали до праці, вони допомагали батькам у господарстві.

свого попереднього звичного соціального середовища. Крім того, більшість українців становили некваліфіковану робочу силу, що

2.

3. На території якого історико-етнографічного регіону

3. Яким був стан промисловості й торгівлі?

4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими українськими регіонами цього періоду.

5. Що вам відомо про соціальне становище в

6.

ІІІ. НОВІ ЯВиЩА В КУЛьТУРНОМУ ТА ДУХОВНОМУ ЖиТТІ НАСЕЛЕННЯ.

1. Що ви знаєте про вірування, звичаї та традиції населення вашого краю?

2. Які події, пов’язані з розвитком української культури, відбувалися на території краю?

3. Назвіть імена діячів української культури цього періоду, що походили або проживали у вашому краї. Який внесок вони зробили в розвиток культури?

4. Які пам’ятки культури початку XX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них.

ЗАВДАННЯ

1. Закінчіть складати таблицю «Наш край

в історії України та Європи» (початок XX ст.) (с. 95). Спираючись на неї, порівняйте основні події та історичні процеси

5. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю?

6. Визначте спільне й відмінне в духовному та культурному житті населення краю порівняно з іншими українськими регіонами в цей період.

7. У яких творах української літератури йдеться про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований? Яку інформацію про події та життя населення можна отримати з них?

Узагальнення знань за розділом

1. Назвіть події, що були вирішальними

в розвитку української культури середини XIX — початку XX ст. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: нація, меценат, емансипація, реалізм, український модерн, еклектизм.

3. У яких українських містах на початку XX ст. працювали університети?

4. Поміркуйте, чому перший український професійний театр, заснований у 1882 р., називали «Театром корифеїв». Назвіть імена видатних українських

5.

в краї з подіями й процесами тогочасної вітчизняної та європейської історії.

2. Закінчіть складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (початок XX ст.) (с. 95).

Vііі

6. Порівняйте розвиток освіти в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях.

7. Складіть опис одного з творів мистецтва (картина, скульптура, архітектурна пам’ятка) українських майстрів середини XIX — початку XX ст.

8. Назвіть факти, які підтверджують, що українська культура середини XIX — початку XX ст. не поступалася кращим зразкам світової культури. Узагальнення знань

Узагальнення за курсом історії України

кінця хVIII — початку XX ст.

Понад 100 років, що були висвітлені на

сторінках підручника, стали важливими в іс-

торії українських земель. Це була доба вели-

ких змін у житті українців та їхньому світогляді. Незважаючи на те що в цей період українці були повністю позбавлені національної державності, опинилися розділеними між

двома імперіями, вони зуміли знайти в собі сили усвідомити свою окремішність і підняти

боротьбу за національне визволення. Другою

важливою зміною в житті українських земель

був їх швидкий промисловий розвиток (осо-

бливо східних і південних районів), залучення

до світового господарства. Національне відродження, що охопило різні регіони наприкінці ХVIII — на початку XIX ст., маючи свої регіональні особливості, у 60-ті рр. XIX ст. злилося в єдиний національний рух. Одна його частина перебувала на західноукраїнських землях, що підпорядковувалися владі Австро-Угорщини, а друга у Наддніпрянській Україні, що входила до

Російської імперії. Розвиваючись у складних умовах переслідувань і заборон (особливо в Російській імперії), набуваючи різних організаційних форм,

український рух наприкінці XIX ст. став перед проблемою вироблення чіткої власної політичної програми. Цей процес політизації зумовив появу трьох основних політичних течій: соціалістичної, ліберальної (національнодемократичної) і націоналістичної. Відстоюючи національні інтереси українського народу, кожна з течій головним і першочерговим завданням висувала соціальне визволення, здо-

XIX — початку XX ст.? 2. Коли

українське селянство позбулося кріпацької залежності? 3. Який регіон українських земель був найбільш еконо­

мічно розвиненим на початку XX ст.? 4. Коли відбулося національне відродження українців? Які події можна вважати його початком? 5. Які заборони щодо українського руху існували в XIX ст. в межах

плани-схеми для самостійної роботи

з  підручником і додатковою

Як працювати з параграфом підручника

1. Прочитайте весь параграф, для того щоб скласти загальне уявлення про його зміст.

2. Опрацюйте історичні документи до параграфа. З’ясуйте значення слів і термінів, які вам незрозумілі. Зверніть особливу увагу на виділені дати, імена, поняття, висновки тощо.

3. Складіть розгорнутий план до параграфа — він полегшить підготовку до уроку.

4. Спробуйте пов’язати матеріал параграфа з інформацією, яку ви отримали на уроці.

5. Якщо в тексті є посилання на зміст вивчених раніше параграфів, перегляньте їх.

Як скласти план

1. Уважно прочитайте текст, до якого вам треба скласти план.

2. Виберіть із нього лише той матеріал, який відповідає темі плану.

3. Поділіть текст на логічно завершені частини, знайдіть у кожній із них головну думку, чітко сформулюйте та запишіть їх.

Як скласти історичний портрет

1. Напишіть, як відбувалося становлення осо-

бистості історичного діяча (діячки).

1) Укажіть ім’я та прізвище історичного діяча (діячки). Де й коли він (вона) народився(-лася)?

2) Де і в яких умовах він (вона) жив(-ла), зростав(-ла), виховувався(-лася)?

3) Як формувалися його (її) погляди?

2. Визначте особисті якості й риси характеру історичного діяча (діячки).

1) Як особисті якості й риси характеру діяча (діячки) впливали на його (її) діяльність?

2) Які з його (її) особистих якостей вам подобаються, а які — ні?

3. Охарактеризуйте діяльність історичного

діяча (діячки).

Як

6. Якщо після опрацювання параграфа у вас виникають питання або ви не згодні з наведеним тлумаченням деяких понять, оцінкою подій тощо, зверніться до додаткової літератури.

7. Для того щоб зрозуміти, чи добре ви засвоїли матеріал параграфа, спробуйте викласти його зміст, не користуючись підручником. Можна переказувати параграф, спершу спираючись на складений план, а потім без нього.

8. Підготуйте відповіді на запитання до параграфа та виконайте завдання.

4. Дайте назви частинам тексту.

5. Перед тим як записати план у зошит, перевірте, чи всі основні ідеї тексту знайшли в ньому відображення.

1) Якими були основні заняття, справи його (її) життя?

2) Які успіхи й невдачі його (її) супроводжували?

3) Які верстви населення підтримували його (її) діяльність, а які — ні? Чому?

4) Хто був його (її) однодумцями, а хто противниками? Чому?

5) Якими були наслідки його (її) діяльності: для сучасників; для нащадків?

4. Висловіть ваше особисте ставлення до історичного діяча (діячки).

1) Які почуття викликає у вас його (її) діяльність?

2) Як ви ставитеся до засобів і методів його (її) діяльності? Обґрунтуйте свою позицію.

2.

Як скласти повідомлення

1. Прочитайте в підручнику матеріал, за яким вам треба підготувати повідомлення.

2. Доберіть літературу, яка вам знадобиться під час роботи, та опрацюйте її.

таку позицію.

5. Продумайте, який ілюстративний матеріал доцільно використати.

6. Під час виступу з повідомленням намагайтеся говорити правильно, чітко й виразно.

3. Складіть план своєї розповіді. 4. За планом запишіть зміст повідомлення або складіть його тези.

Як працювати з історичним документом

1. З’ясуйте походження документа.

1) Хто його автор (авторка)?

2) За яких історичних обставин з’явився документ?

3) Що являє собою документ за змістом і формою (опис історичної події сучасником (сучасницею), оцінка події дослідником (дослідницею), законодавчий акт тощо).

2. З’ясуйте, які завдання до документа вам слід виконати і що для цього потрібно

Як написати есе

Перед тим як написати есе, необхідно:

1. Вивчити відповідний теоретичний матеріал.

2. З’ясувати для себе особливості заявленої теми есе.

3. Продумати, у чому може полягати актуальність теми.

4. Виділити ключову тезу й визначити свою позицію щодо неї.

5. Скласти план у вигляді тез, сформулювати думки та ідеї, що виникли з приводу теми.

правила

3.

(якщо документ має поглибити ваші знання про якесь історичне явище, подію чи особу, пригадайте, що вам уже відомо про це). 3. Прочитайте текст документа, з’ясуйте значення понять і термінів, що містяться в ньому.

4. Спробуйте виконати завдання до

та. Якщо ви не можете цього зробити, уважно й повільно прочитайте текст ще раз, звертаючи увагу

При написанні есе слід дотримуватися таких правил:

1. Написати есе в чорновому варіанті, дотримуючись оптимальної структури.

2. Проаналізувати зміст написаного.

3. Перевірити стиль і грамотність, композиційну побудову есе, логічність і послідовність викладеного.

4. Внести необхідні зміни й написати остаточний варіант.

основні терміни та поняття

Абсолютизм — форма державного правління, за якої монарху належить необмежена верховна влада.

Автономія — самоврядування певної частини держави (населення), що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавними законами.

Адміністративно-територіальний устрій —

поділ території країни на окремі частини адміністративно-територіальні одиниці (губернії, провінції, області, округи, повіти тощо), за якого створюються та діють органи державної влади й місцевого самоврядування. Асиміляція — процес втрати раніше самостійним етносом (народом) або якоюсь його частиною своєї культури, мови, традицій тощо внаслідок поглинення іншим, зазвичай чис-

леннішим, етносом (народом).

Виробничі відносини — суспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального виробництва.

Геополітика — політична концепція, яка

пов’язує політику держави зі співвідношенням географічних чинників: розташуванням країни, розміром території, наявністю природних ресурсів, густотою заселення тощо.

Дворянство — привілейована верства суспільства, землевласники.

Демографічний вибух — швидке зростання кількості населення за відносно невеликий проміжок часу.

Діаспора — сукупність вихідців із певної

країни та їхніх нащадків, які проживають за кордоном.

Експорт — вивезення за межі країни то-

варів, цінних паперів, капіталу.

Еліта національна — активна група серед етнографічної маси людей, що є носієм національної ідеї, стоїть попереду розвитку єднальних політичних цінностей, на ґрунті яких формується нація. Вона керує всією нацією, очолює її політичні організаційні установи, творить певні культурні, моральні, політичні

Етнос

об’єднання людей, що мають спільне походження, культуру, мову, історію, традиції та звичаї; має власну самосвідомість і назву. Ідеологія — система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали окремих людей, соціальних верств, націй, суспільства, політичних партій та інших суб’єктів політичного життя. Імперія — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав і народів, які примусово включені до єдиної системи політичного, економічного, соціального та культурного взаємозв’язків.

Імпорт — ввезення до країни товарів, цінних паперів, капіталу.

Індустріалізація — процес створення великого або просто машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості. Індустріальне суспільство — суспільство, у якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи й провідного сектору економіки) та відповідних соціальних і політичних структур. Інтелігенція — робітники розумової праці, які мають спеціальні знання в різних галузях науки та культури (інженери, лікарі, вчителі, науковці тощо); формується із представників різних станів. Капітал — гроші, які підприємці вкладають у розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.

Маніфест — урочисте письмове звернення вищої влади до населення; письмове звернення суспільних організацій, політичних партій до суспільства або його окремих верств і груп із викладом своїх поглядів, програм, пропозицій та рішень. Мануфактура — форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці; передувала виникненню фабрик і заводів.

Менталітет — притаманний кожному народу спільний спосіб відчувати, мислити, поводитися.

Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, перероблення відповідно до сучасних вимог.

Основні терміни та поняття

Монархія — форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково

зосереджена в руках однієї особи — голови

держави, найчастіше спадкоємного правителя, монарха. Розрізняють необмежену (абсолютну)

монархію та обмежену (конституційну), за якої влада обмежується парламентом.

Наймані працівники — суспільна верства, яка, не маючи інших засобів до існування, крім власної праці, працює на власника, що

володіє основними засобами виробництва.

Національне відродження — процеси, пов’язані з пробудженням національної свідомості бездержавних народів Європи; за своїм змістом і формою було фактично націотворенням;

набуло поширення в ХIХ ст.

Національно-визвольний рух — боротьба

народів за національну незалежність, еконо-

мічну самостійність, духовне визволення та

соціальний прогрес.

Нація — група людей, які мають спільні

звичаї, почуття соціальної однорідності тощо.

Найхарактерніші ознаки: єдина спільна мова

або близькі говірки, спільна релігія, традиції та історія, більш-менш компактне територіальне розташування.

Опозиція — протистояння одних поглядів іншим.

Партія — політична організація, що виражає та захищає інтереси тієї або іншої суспільної верстви, групи й керує її політичною діяльністю.

Промислова революція (переворот) — процес у розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактурного до машинного виробництва.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки та сприяння розвитку власної промисловості й торгівлі.

Реалізм — одна з основних властивостей мистецтва та літератури‚ яка полягає у праг-

категорія, яка

стихійного регулювання виробництва на підставі вільних цін та прибутки в масштабі світового господарства (світовий зовнішній ринок), країни (національний, внутрішній ринок), регіону (місцевий ринок); відносини, що складаються між товаровиробниками та покупцями з приводу купівлі-продажу, органічний зв’язок між виробництвом і споживанням. Самодержавство — монархічна форма правління в Московській державі та Російській імперії в XVI — на початку XX ст., побудована на відносинах підданства та необмеженої одноосібної влади. Сервітут — установлена законом або звичаєвим правом можливість користуватися (частково або спільно) чужою власністю. На правах сервітутів на українських землях селяни разом із поміщиками користувалися лісами, пасовищами, луками тощо. Суспільно-політичний рух — своєрідна форма виявлення політичної активності людських мас; спільна діяльність, об’єднання людей, що відрізняються своїми ідейними засадами, цілями та способами їх досягнення, кількістю, роллю в політичному житті, мірою відповідності потребам суспільного прогресу тощо.

Товарне виробництво — форма виробництва, за якої продукти виробляються для продажу.

Традиція — звичаї, порядки, правила поведінки, що склалися історично та передаються з покоління в покоління. Фабрика — промислове підприємство, що ґрунтується на використанні системи машин; форма великого машинного виробництва. Федерація — форма державного устрою; союз держав, що складається з державних утворень, які мають

основні події

1798 р. — видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» І. Котляревського 1805 р. — відкриття Харківського університету

1806—1812 рр. — російсько-турецька війна 1812 р. — російсько-французька війна 1813—1835 рр. — селянський рух на Поділлі під проводом У. Кармелюка 1816 р. — заснування в Перемишлі «Товариства галицьких греко-католицьких священиків для поширення просвіти і культури серед вірних»

1817—1819 рр. — діяльність масонських лож у Києві, Одесі, Житомирі, Полтаві, Кам’янці-Подільському

1819 р. — створення В. Лукашевичем у Полтаві таємного «Малоросійського товариства»

1821 р. — утворення в Тульчині таємного «Південного товариства»

1825 р, грудень — 1826 р., січень — повстання Чернігівського полку в Наддніпрянській Україні 1828—1829 рр. — російсько-турецька війна

1830—1831 рр. — польське визвольне повстання на Правобережній Україні

1833 р. — створення у Львові гуртка «Руська трійця»

1834 р. — заснування Київського університету

1836 р. — видання «Руською трійцею» альманаху «Русалка Дністровая»

1840 р. — видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка

1843 р. — створення серії офортів «Живописна Україна» Т. Шевченком 1843—1844 рр. — селянські виступи під проводом Л. Кобилиці в Буковині 1846—1847 рр. — діяльність Кирило-Мефодіївського братства

1848—1851 рр. — діяльність у Галичині Головної руської ради

1848 р. — скасування панщини в Галичині та Буковині

1848 р., червень — перший слов’янський конгрес у Празі

1848—1849 рр. — селянське повстання в Буковині під проводом Л. Кобилиці 1853—1856 рр. — Східна

1863—1864

1865

верситету

1865 р. — відкриття першої на українських землях залізниці Одеса — Балта

1867 р. — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта»

1873—1876 рр. — діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства 1875 р. — відкриття університету в Чернівцях 1876 р. — Емський указ 1882 р. — створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи

1882 р. — вихід друком першого номеру часопису «Київська старовина»

1890 р. — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії

1891 р. — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців»

1895 р. — уперше до програми української політичної партії було введено положення про прагнення незалежної Української держави

1898 р. — створення Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО)

1899 р. — створення в Галичині Української національно-демократичної (УНДП) та Української соціал-демократичної (УСДП) партій

1900 р. — заснування Революційної української

партії (РУП)

1902 р. — утворення Української народної партії (УНП)

1902 р. — масові селянські виступи в Галичині

1903 р. — відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві

1904 р. — утворення Української демократичної

партії

1904 р. — утворення Української радикальної партії

1905 р. — утворення Української демократичнорадикальної партії

1905—1907 рр. — Перша російська революція

1905 р. — перейменування РУП на Українську соціал-демократичну робітничу

1905

1906—1911

1908

§ 35—36. Суспільно­політичне життя на західноукраїнських

Навчальне видання ГІСЕМ Олександр Володимирович

підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів

Рекомендовано

Провідні редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва Редактор С. С. Павлюченко Технічний редактор А. В. Пліско Художник О. С. Юхтман Художнє оформлення В. І. Труфен Коректор Н. В. Красна В оформленні підручника використані зображення, розміщені в мережі Інтернет для вільного використання Підписано до друку 23.06.2017. Формат 84 × 108/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,88. Обл.-вид. арк. 34,94. Тираж 4469 прим. Зам. № 237-06.

ТОВ Видавництво «Ранок», вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5215 від 22.09.2016. Адреса редакції: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145. E-mail: office@ranok.com.ua Тел. (057) 701-11-22, тел./факс (057) 719-58-67.