9 історія

С. В. Драновська

Т. А. Шемшук, методист

ISBN 978-617-09-3364-5

вам пригадати раніше вивчений матеріал і підготуватися до сприйняття нового. Важливе значення для засвоєння матеріалу мають історичні документи, ілюстрації, карти й схеми. Працюючи з параграфом, необхідно обов’язково прочитати вміщені до нього документи і відповісти на запитання до них. Розглядаючи ілюстрації, звертайте увагу на підписи, що пояснюють зміст зображеного. Робота з історичною картою сприятиме формуванню уявлень про те, де відбувалися події і які зміни вони спричинили. Наведені в параграфах схеми розкривають зв’язки між скла-

довими історичних явищ, пояснюють їх особливості тощо. Параграфи завершуються висновками, які допоможуть вам визначити розглянуті

в них провідні ідеї.

Перевірити свої знання вам дозволять запитання і завдання, наве-

дені після кожного параграфа. Підсумувати матеріал розділу ви зможете

за допомогою узагальнюючих запитань і завдань.

У кінці підручника ви знайдете додатки: плани-схеми для самостійної роботи з підручником

1

називають аграрно­ремісничим?

«Українське XIX століття». У 9 класі ви продовжите вивчення курсу

історії України, розпочатого в попередні роки.

Вивчаючи Нову історію України, ви дізнаєтесь, які події розгорталися на наших землях наприкінці XVIII — на початку XX ст., що в усій Європі стали добою модернізації всіх сфер життя суспільства. Помітні зміни відбувалися в цей час і на українських землях.

Досить поширеною є точка зору, що одним із явищ, характерних для нової епохи, стала поява модерних націй. Важлива роль у цьому процесі, як вважають прихильники такого

підходу, належить Великій французькій революції кінця XVIII ст. На їхню думку, саме революція, замінивши звичний

раніше заклик «Хай живе король!» на

новий — «Хай живе нація!», завершила донаціональну еру і започаткувала нову — еру національного існування. Для того щоб зрозуміти

Модернізація  — у суспільстві:

зрозуміти, що ж таке нація. У XIX ст. над цим розмірковували чимало європейських

звертали увагу на те, що поступово нації починають посідати важливе місце в історії. Саме тому XIX століття вони назвали епохою націоналізму. У XX — на початку XXI ст. вчені значно поглибили розуміння націй. Поширилося уявлення про те, що їх поява є закономірним явищем соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, його модернізації.

Нація — стійка історична спільність людей, що характеризується специфічними етнічними рисами, зумовленими особливостями еко-

номічного й культурного розвитку, спільною територією, мовою, побутом, звичаями, а також відображенням цих чинників у суспільній свідомості та рисах характеру.

Націоналізм  — система ідей і політика

в національному питанні, основою яких є визнання першості національного чинника в суспільному розвитку. Національне відродження  — процеси, пов’язані

стадій, що визначаються вченими як фольклорно-етнографічна (вивчення дослідниками-ентузіастами історії, звичаїв та мови свого народу), культурницько-літературна (відродження мови, створення нею літературних творів, поширення національної свідомості серед широких верств населення) та політична (виникнення політичних

тлумачних

[Нація]… будь-яка група людей, що мають спільні інститути та звичаї,

походження, або ж різних етнічних груп, змішаних

українських земель їх наслідком стало

те, що вони в основному опинилися у складі Російської та Австрійської ім-

перій. Особливості розвитку цих

у XIX ст. мали великий вплив на того-

часний розвиток українських земель.

Модернізація

Індустріальне суспільство  — суспільство, у якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи й провідного сектору економіки) та відповідних соціально-політичних структур. Міграція  — переміщення людей, пов’язане зі зміною постійного місця проживання. еміграція  — вимушене або добровільне переселення людей до інших країн з економічних, політичних або релігійних

жниварки, молотарки, косарки тощо. Унаслідок цього протягом XIX ст. кількість населення, зайнятого в сільському господарстві, зменшувалася. Розвиток сільського господарства був пов’язаний із поширенням ринкових відносин

чинником,

націоналізму,

лежну державу. Право

прав людини. Саме націоналізм був в основі тогочасних національно-визвольних рухів, інколи поєднуючись із радикалізмом. Національне пробудження бездержавних народів, пов’язане з поширенням ідей націоналізму, стало невід’ємною складовою європейського суспільно-політичного життя XIX ст. Особливо багато національних рухів у цей час виникло в Центрально-Східній Європі, народи якої перебували

під владою Австрійської, Османської та Російської імперій. Національне відродження стало тут реакцією на політику імперського поневолення та ігнорування національних прав народів. Одним із європейських національних рухів бездержавних народів став і український. Усі зазначені явища й процеси, що охопили європейські країни в XIX ст., знайшли відображення в розвитку українських земель. ! Висновки. У 9 класі ви завершите вивчення

історії України, ознайомившись із подіями, що

на її землях наприкінці XVIII — на початку XX ст. Головним змістом «українського XIX століття» у суспільно-політичній сфері стало національне відродження українців.

 Модернізація, що в XIX ст. охопила Європу, спричинила значні зміни в розвитку народів, які її населяли, зокрема українців.

Запитання та завдання Š

1.  Якими є хронологічні межі Нової історії?

історії україни вивчається в 9 класі? 3.  Що таке національне відродження? 4.  Що таке індустріальне суспільство? 5.  Якими є  дві форми міграційних процесів? 6.  Що таке ринкові відносини? Ž 7.  Чому, на вашу думку, національне відродження українців

основним змістом «українського XIX століття»?

що охопила Європу в XIX ст.?

9.  Покажіть на карті територіальні

1

Адміністративно-територіальний устрій українських земель

Російської імперії. Наприкінці XVIII ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем, що становило близько 85 % земель,

називали Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною

імперією

адміністративну, судову та фінансову владу. На посади губернатора і генерал-губернатора імператор призначав представників дворянства.

Губернія  — основна адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії із 1708 р.

Повіт  — адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях із другої половини XIV ст. до 1923 р. Генерал-губернаторство

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у Російській імперії не враховував історичних традицій адміністративного устрою Наддніпрянщини й мав на меті привести їх у відповідність до інших регіонів у її складі. В імперських колах стосовно українських земель використовували інші назви: Правобережжя називали Південно-Західним краєм, Південь — Новоросією, Лівобережжя і Слобожанщину — Малоросією.

2 Лівобережна і Слобідська Україна. Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії наприкінці XVIII — у XIX ст., збільшилася приблизно втричі: із 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося не лише за рахунок природного приросту населення, а й переселень представників інших народів до Наддніпрянщини. У Російській імперії

назву «малороси», хоча в тогочасних

і літературі досить поширеними були також визначення «українці» та «Україна».

Права місцевого самоврядування до 1831 р. формально зберігалися, але фактично ігнорувалися. Ремісництво й купецтво занепадали. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення втрачало самобутній український характер і ставало російськомовним.

3

Правобережна й Південна Україна. Серед населення Правобережжя

українці становили 85 %. Більшість із них були селянами-кріпаками. Поляки у складі населення налічували лише 5 %, але посідали в краї панівне становище. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права польських

національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах і містечках, де становили близько 70—80 % населення.

Українці становили

74 %, росіяни — 12 %, молдавани — 9 %. Серед інших народів, які заселяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї, греки та інші. Більшість працездатного населення складали державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Кріпосні селяни становили близько 6,5

землевласники

уряду за вірну службу. Так, баронам Фальц-Фейнам

Воронцовим-Шуваловим — 59 тис. десятин. Із заснуванням

що залишали

свій край, російська влада запрошувала переселятися сюди іноземних

колоністів. Упродовж першої половини XIX ст. до Криму було поселено понад 30 тис. осіб. Їм безкоштовно надавали ділянку землі й звільняли на десять років від сплати податків.

Політика російського уряду щодо Наддніпрянської України*. У складі Російської імперії наддніпрянські українці опинилися в політичній системі, життя якої суттєво відрізнялося від звичних їм умов. У Росії існувала централізована система управління на чолі з імператором. Виконання законів і розпоряджень уряду покладалося на численне чиновництво, яке для населення імперії було безпосереднім уособленням влади. Одним із завдань чиновників

4

податків. Більшість населення поступово пристосовувалася до

військові формування російської армії, утримання яких

місцевого населення. Водночас для представників сімей української еліти військова

ставленні до Наддніпрянської України уряд імперії постійно підкреслював, що її землі є давньою й невід’ємною

частиною Росії, яку вона на деякий час

втратила. Українців вважали «малоросами», які належали до єдиного «великоруського народу». Політика ігнорування

національних особливостей як українців, так і інших підкорених народів, а також наявність в імперії російського народу, що становив більшість її населення, обумовлювала

 Наддніпрянщина складалася з окремих історико-етнографічних регіонів, розвиток яких під імперською

потенціалу. На початку XIX ст. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру. Проте російський уряд порушив свої союзницькі зобов’язання й надав підтримку учасникам антитурецького національно-визвольного повстання, що охопило Сербію в 1804 р. У грудні 1806 р. Туреччина оголосила війну Росії. Наддніпрянщина повною мірою відчула тягар нової російсько-турецької війни. У Чернігівській, Полтавській, Слобідсько-Українській, Київській, Катеринославській та Херсонській губерніях було оголошено набір до ополчення. Із Лівобережжя на потреби армії реквізували понад 14 тис. волів, 6 тис. возів та 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Трагічним для наддніпрянських українців

мирний договір між Російською та Османською імперіями було підписано 16 травня 1812  р. Росія здобула право судноплавства Дунаєм і приєднала Бессарабію. Більшість її населення становили молдавани, але в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах проживало чимало українців.

Українські землі в планах Наполеона I Бонапарта*. Французький імператор Наполеон I Бонапарт, готуючись до війни з Російською імперією, розробляв плани її ослаблення через відокремлення підкорених

2

й Правобережжя, які до поділу Речі Посполитої входили

Олександру I. Ставлення до

час російсько-французької

захопити.

Нестача легкої кінноти змусила російського імператора погодитися на формування чотирьох полків Українського козацького війська в Київській та Подільській губерніях.

Із попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська, затвердженого олександром I у Вільно (5 червня 1812 р.)

Військо це передбачається утворити на україні з людей, до козачої служби здібних

У липні 1812 р. Олександр I доручив малоросійському генералгубернатору сформувати на тих самих умовах, що й на Правобережжі, Малоросійські кінно-козацькі полки в Полтавській (дев’ять полків) та Чернігівській (шість полків) губерніях. Крім того, із цих двох губерній (в інших це було заборонено) узяли 43 тис. селян до пішого земського ополчення. У складі Російської армії воювали також полки Чорноморського та Бузького козацьких військ, прикордонні загони правобережних «лісових козаків» і понад 1 тис. херсонських козаків, очолюваних В. Скаржинським. У вирішальній битві між російською та французькою

Формування козацького полку на Полтавщині. 1812 р.

? Яку інформацію про формування козацьких полків у 1812 р. можна отримати за ілюстрацією?

сійсько-турецькій війні 1787—1791 рр. російський уряд став роздавати землі, де жили козаки, російським чиновникам та іноземним колоністам. Перспектива обернення на кріпаків спонукала козаків домагатися від імперського уряду дозволу переселитися в інші місця. У 1792 р. Чорноморське козацьке військо переселили на Чор-

номорську оборонну лінію на правому березі Кубані, захист якої став основним обов’язком козаків. Спочатку традиційні форми життя козацтва зберігалися. Однак через деякий час козацька старшина розробила

нові правила, а російський уряд затвердив їх. За ними козацьку раду було ліквідовано та встановлено приватну власність старшини на землі, призначені раніше всьому війську. Скасовувалася давня козацька заборона на перебування на Січі жінок. Місто Катеринодар, де розташовувався головний кіш Чорноморського козацького війська, став звичайним містом, де жили сімейні

перії, султан надав

козаків-задунайців була військова служба при турецькому флоті під час військових походів. На Січі завжди перебував турецький чиновник, офіційним обов’язком якого було видавати паспорти тим, хто

залишав її межі, а неофіційним — стежити за поведінкою козаків. Не довіряючи козакам-задунайцям, турки вимагали, щоб кожного разу, коли ті рушають у походи проти християн із турецькою армією, кіш відповідав власним життям за вірність своїх товаришів. у 1785 р. близько 8 тис. козаків-задунайців оселилися у володіннях австрійських

і несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. у 1805 р. вони повернулися до турецьких володінь.

Головним джерелом поповнення Задунайської Січі

Наддніпрянської

цьому кількість козаків-задунайців в окремі роки досягала 10 тис. осіб.

5 Місце України в російсько-турецькій війні

і не охоронялася. Завдяки цьому

раптовий успішний наступ, результатом якого стала перемога у війні. Дізнавшись про перехід частини козаків-задунайців на

росіян, турки жорстоко розправилися з тими, хто

і

її. Так, у 1828 р. припинила своє існування Задунайська Січ.

сім’ями стали примусово переселяти на Кубань. У 1864 р. військо ліквідували, а його

клейноди передали Кубанському козацькому війську. Тих, хто не бажав переселятися, перевели з козацького стану до селянського.

Висновки. У системі міжнародних відносин першої третини XIX ст. українські землі відігравали роль

планах інших держав.  Російський уряд у війнах, які вела в цей час імперія, використовував сформовані на українських землях підрозділи козацтва.  Участь у російсько-французькій війні 1812 р. сприяла зростанню національної самосвідомості українців, спонукала до боротьби проти кріпацтва й самодержавства.

 Усть-Дунайське (Буджацьке), Дунайське та Азовське козацькі війська на службі в російського уряду принципово відрізнялися

Запитання та завдання

в російсько-турецькій війні 1806—1812 рр. 8.  Яке місце посідали

§ 4. соціально-економічний

ти лише за два-три дні. Землевласники також запроваджували «місячину», і селяни за постійну панщину отримували місячне утримання натурою (тобто продуктами).

Потерпали селяни й від обезземелення. Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняло те, що власники маєтків збільшували кількість поміщицької землі як джерела своїх прибутків і постійно зменшували розміри селянських наділів.

Посилюючи експлуатацію кріпаків, поміщики на невеликий період

збільшили свої прибутки. Однак зубожіння селян, занепад їхніх гос-

подарств, відсутність стимулів для

кращої праці, неможливість використовувати нову техніку робили неми-

нучим занепад поміщицьких маєтків.

У 30—40-х рр. XIX ст. після нетривалого періоду розквіту кріпосницькі

господарства опинилися в стані кризи. Її головною причиною було панування

кріпосного права. Розгортання процесів товаризації

сільськогосподарського виробництва призводило до майнового розшарування селян. Швидкими темпами воно поширювалося серед державних селян Лівобережжя та Півдня. Зокрема, у Катеринославській губернії селяни-власники зосередили у своїх руках 18 % усієї приватної землі. З’являлися окремі заможні селяни, які володіли

Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів

тала. Якщо в 1825 р. в Наддніпрянщині існувало близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, то в

лося 2330. Особливо швидко нові підприємства з’являлися в суконній промисловості. Протягом 1805—1859 рр. кількість суконних підприємств у Наддніпрянщині

завод у Херсоні, де виготовляли гармати для морського флоту.

Разом зі становленням фабрично-заводської промисловості утворювалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники. Серед власників фабрик і заводів переважали росіяни. Формуванню прошарку промислових робітників перешкоджало існування кріпацтва.

Становище робітників більшості фабрик і заводів було надзвичайно тяжким. Робочий день тривав до 15 годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — жахливими. Чимало робітників ставали каліками й гинули через відсутність техніки безпеки та медичної допомоги.

Розвиток міст. У першій половині XIX ст. більшість українських міст і містечок були невеликими, кількість їхнього населення не перевищувала 1—2 тис. осіб. У середині XIX ст. з 850 міст і містечок усіх українських

3

міста змінювали свій вигляд і перетворювалися на центри зосередження фабрично-заводської промисловості. Поряд із підприємствами виникали робітничі поселення, де мешкали працівники фабрик і заводів. Інколи з робітничих поселень виникали нові населені пункти. Кількість міських жителів за першу половину XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час кількість населення збільши-

На сільських ярмарках переважали селянські вироби й товари, необхідні для сільськогосподарської праці. Постійними учасниками ярмарків були торговці-скупники. Складовою внутрішньої торгівлі в Наддніпрянщині були сільські та містечкові базари, де торгували промисловими й сільськогосподарськими товарами. Базари збиралися кілька разів на тиждень або щоденно.

Перевезення товарів здійснювали селяни, які відбували гужову повин-

ність, або чумаки. До появи залізниць вони відігравали основну роль у перевезенні всіх вантажів. Чумацькі валки

доправляли зерно до чорноморських портів, а звідти везли сіль, рибу та інші товари. Заможні чумаки в майбутньому започаткували династії українських підприємців.

Управитель Полтавської скарбничої

на вашу думку, хотів

художник?

валками (по­малоросійському

також

промислової революції в ньому переважали предмети розкоші

пізніше їх потіснили машини

то тепер Південь став центром

торговельних зв’язків Лівобережжя і Правобережжя. Відбувалося становлення нової економічної системи, пов’язаної через чорноморсько-азовські порти зі світовими товарними потоками. На початку заселення земель Південної України тут переважало тваринництво. Природні умови краю сприяли розведенню овець. Південноукраїнська вовна була високоякісною

дешевшою,

родючість південноукраїнських

велика кількість вільної землі й зростання попиту

нукало до її

За офіційними джерелами, у 1835 р. врожай зернових на Півдні «перевищував кількість посіяного зерна у 20 разів». Одним із найпоширеніших занять жителів Півдня стало виноробство. Саме в першій половині XIX ст. на околицях

об’єднувало бажання розпочати власну справу, своїми силами досягти успіху. Завдяки цьому на Півдні склалася унікальна суспільна атмосфера, що нагадувала часи

панували кріпосницькі

1

Наддніпрянської україни?

3.  Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

Початок формування української національної ідеї. Наприкінці

XVIII — у

розвивалися

цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі.

Українське населення краю майже не підтримувало цей напрямок.

Російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків.

Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними в Наддніпрянщині, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Серед них були й українці, що вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського

напрямку, як правило, не визнавали за народами, що населяли імперію, права на окреме державне існування.

Український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, діяльність представників польських

Гетьманщини серед колишньої козацької старшини

незадоволених

вчинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758—1823), який у 1782 р.

ському. Члени цих організацій поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані «промови» гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи). У 1791 р. В. Капніст, імовірно, за дорученням дворян-автономістів поїхав

Берліна. Він намагався знайти підтримку для боротьби проти імперського панування в Україні. Однозначної

на порушення імперією угоди 1654 р.

3 Початок українського національного

та Слобожанщині. Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало прагнення нащадків козацької старшини знайти документи, які могли підтвердити їхні претензії на отримання привілейованого статусу російського дворянства. Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин стали шукати відповідні документи

в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів та їхні договори з московськими царями. Українські дворяни-автономісти

В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби

доводити власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче

допомагали в цьому іншим.

Боротьба лівобережної шляхти

й старшини за визнання прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки.

Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості українців Лівобережжя.

У цей час почали з’являтися перші етнографічні та історичні праці, написані дослідниками-аматорами. На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям

законами. Національна самосвідомість  — сукупність поглядів, оцінок і думок, що відображають рівень уявлень представників певного народу про свою історію, сучасний стан, перспективи розвитку й відносини з іншими народами.

? Яку роль у появі Харківського університету відіграв В. Каразін?

Харківський університет. Початок ХІХ ст.

валося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло чільне місце в українському національному русі в Наддніпрянщині.

4 Українське національне відродження у Наддніпрянщині. Змістовими складовими першого

Відкриття в Києві університету

сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача

передників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств. 5

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. XIX ст. стало Кирило-Мефодіївське братство. Його виникнення пов’язане з Київським університетом, одним із викладачів якого став випускник Харківського університету

однодумців у грудні 1845 р. зародилася думка про перетворення

У квітні 1846 р. до братства, як припускають, після переїзду з Петербурга до Києва приєднався Т. Шевченко. Кількість членів організації в 1846 р. становила 12 осіб, а зв’язки з нею підтримували ще 100.

Члени братства здійснювали наукову діяльність, виступали з лекціями в

закладах Києва, поширюючи свої ідеї щодо майбутнього українців. Велику увагу кирило-мефодіївці приділяли просвітницькій

на

шкіл, працювали над створенням підручників для них. Зокрема,

Слідство тривало протягом трьох місяців. Більш за все імперських урядовців збентежили ідеї, викладені в документах братства. За вироком, затвердженим імператором Миколою I, усі 12 братчиків були покарані засланням до різних місць імперії. Найбільше постраждав Т. Шевченко, якого відправили солдатом окремого Оренбурзького корпусу до Орської фортеці із забороною писати й малювати.

Із довідки III відділення про діяльність учасників Кирило-Мефодіївського братства

1

період? 4.  Яким було становище селян-кріпаків на українських землях у першій

половині XIX ст.?

Масонство на українських землях. На початку XIX ст. в суспільному житті Наддніпрянської України помітну роль стало відігравати

масонство, яке поширювалося на ці землі переважно через Польщу та

Росію упродовж другої половини ХVІІІ ст.

Оскільки до масонів належали представники суспільної еліти, то їхні ложі (осередки діяльності) існували в містах, містечках і поміщиць-

ких маєтках. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вони діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуці, Полтаві, Немирові тощо. Для українського дворянства участь у діяльності масонських лож стала формою прояву власних опозиційних настроїв. Вони поступово еволюціонували від роздумів над шляхами морального вдосконалення людини до пошуку способів зміни існуючих політичних порядків. У 1817 р. відомими масонськими ложами Наддніпрянщини були «Понт Евксинський», «Три царства природи» в Одесі, «Мінерва» в селі

Буцьківці на Поділлі, «З’єднані слов’яни» в Києві, «Любов до істини»

в Полтаві, «Озирис до пломеніючої зорі» в Кам’янці-Подільському. До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та укра-

їнці. І хоча більшість становили поляки, однак члени ложі висловлювали загальнослов’янські прагнення: звільнення всіх слов’ян із-під влади імперій та об’єднання їх у єдиний союз. Найбільше українців було в полтавській ложі «Любов до істини». До неї входили І. Котляревський, В. Капніст, В. Тарновський, В. Лукашевич. Інтереси полтавських масонів відбивали світогляд лівобережних дворян-автономістів і насамперед поширювалися на дослідження минулого українських земель. Утім, коли про цю ложу

Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст, О. Величко, І. Котляревський та інші. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Чигирині та інших містах. Його члени підтримували зв’язки з російським «Товариством об’єднаних слов’ян», що діяло на Волині, і польськими масонами, зокрема ложею «Темпляри». Діяльність масонських лож і таємних організацій

персні», очолювана Володимиром Раєвським. Метою її діяльності були запровадження республіканського ладу й

цтва. Через рік під загрозою викриття

У 1821 р. на Правобережжі, у

губернії), ніяких державних прав не

визнавалося.

За програмою Північного товариства — «Конституцією», розробленою

М. Муравйовим, Росія мала стати

конституційною монархією із федеративним устроєм на зразок США. Кріпацтво скасовувалося, здійснювалися демократичні реформи. Країна поділялася на 14 федеративних штатів. Українські землі входили до складу чотирьох штатів: Дніпровського (столиця — Смоленськ), Бузького (Київ),

Чорноморського (Одеса) та Українського (Харків). Усі питання внутрішньо-

го життя штати мали розв’язувати самостійно. За центром зберігалося право випуску грошей, створення єдиних збройних сил і здійснення зовнішньої політики. Програма М. Муравйова надавала

прав народам імперії. Однак держави, які передбачалося створити

українських землях, мали штучний характер, не

території, заселені українцями, і розділяли її між різними державними утвореннями. Програмовими документами «Товариства об’єднаних слов’ян», утвореного в 1823 р. в Новограді-Волинському братами Андрієм і Петром Борисовими, були «Правила» та «Клятвена обіцянка». Їхньою метою проголошувалося встановлення демократичного

скасування кріпацтва. Уривок із «Записок»

від імперського самовладдя та

об’єднання їх у федерацію слов’янських республік. Цей союз мав охопити слов’ян, які жили «між чотирма морями — Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим». До його складу мали входити Росія, Польща, Богемія, Моравія, Сербія, Молдавія, Далмація, Кроація, Угорщина та Трансильванія. Верховна влада у федерації мала належати загальним зборам. Проте створення Української держави як окремого члена слов’янського союзу учасники товариства (хоча серед них були й українці) не передбачали. 3

каральні частини, які 3 січня 1826 р.

розправився з декабристами. Рух декабристів мав проросійський характер й обмежувався переважно офіцерами армії. Політична байдужість декабристів до майбутнього народів, пригноблених імперією, була однією з причин їхньої поразки. 4 Польське повстання 1830—1831 рр. 17 листопада 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання проти російського панування. Імператорський намісник та його війська

залишити Польщу. Національний уряд, створений у Варшаві в результаті перемоги повстання,

Проте тут до нього приєдналися лише кілька шляхетських загонів. Українське селянство, яке було більшістю населення краю, сприймало повстання як чужу для себе «панську справу». Тим часом російський уряд, зібравши достатню кількість військ, розпочав придушення виступу. У середині червня 1831 р. російські каральні війська розгромили сили повстанців на Правобережжі. Усього на Правобережній Україні

в повстанні взяло участь близько 5,6 тис. осіб, із яких 74 % становили польські поміщики й шляхта.

Після придушення повстання 1830—1831 рр. імперський уряд посилив політику русифікації українських земель. Спеціально створена в 1831 р. Комісія у справах західних губерній за наказом Миколи

Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд вживав заходи щодо розшуку, повернення й покарання втікачів. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їх причин, було неможливо. Найбільше виступів селян відбувалося на Правобережжі. Спочатку вони страждали тут від сваволі польських панів, а після придушення повстання 1830—1831 рр. і конфіскації маєтків поляків-бунтівників — через визиск орендарів маєтків і примусове утворення військових поселень. В окремих районах боротьба селян була наполегливою й тривалою. у Волинській

селяни відмовлялися коритися і новому господарю — пану

щоб їх приборкати».

Крім посилення кріпосницького гноблення, селяни протестували

і з інших причин. Зокрема, під час неврожаю 1832—1833 рр. селянські

рухи охопили Лівобережжя й Південь. Хвилю невдоволення викликало

в Наддніпрянщині запровадження військових поселень. У липні 1817 р.

першими повстали колишні бузькі козаки, очолювані сотником Федором

Барвінським на Херсонщині. Виступ був жорстоко придушений. У липні 1819 р. спалахнуло повстання серед іншої частини бузьких козаків, розселених у районі міста Чугуєва на Харківщині. Великі виступи військових поселенців відбулися також у селищах Базилівка (1817— 1818 рр.) та Шебелинка (1829 р.).

Особливо запеклого характеру набула в цей період боротьба селян проти гнобителів на Поділлі, де діяв народний

Кармелюк (1787—1835). Протягом 1813—1835 рр. повстанські загони

пісні, перекази й легенди. ! Висновки. На початку XIX ст. в Наддніпрянщині серед заможних верств населення набуло поширення масонство. «Малоросійське таємне товариство» відійшло

вони фактично ігнорували. І все ж таки діяльність декабристів була першою за Нової доби спробою ліквідувати

1.

2.

державного устрою обстоювали Як розглядали майбутнє України

14.  Визначте спільне й відмінне в польському, російському та українському визвольних рухах, що діяли в Наддніпрянщині наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. 15.  Характеризуючи повстанський рух, очолюваний У. Кармелюком, дослідники інколи називають його «соціальним розбійництвом», а самого ватажка — «українським Робін Гудом». за

Головні ідеї:

1.

2.

свою самостійність, а такими племенами вважаємо: південно-русів (українців — Авт.), північно-русів (росіян — Авт.), білорусів, поляків, чехів зі словенцями, лужичан, ілліросербів із хуруганами (хорватами — Авт.) і болгар.

3. Визначаємо, що кожне плем’я повинно мати народне правління і дотримуватися повної рівності співгромадян за їх народженням, християнським віросповіданням і станом.

4. Визначаємо, що правління, законодавство, право

слов’ян

5. Визначаємо, що при такій рівності

6.

важливу

українців. те, що саме він став людиною-символом доби пробудження самосвідомості українського народу, невипадково. Його особистість і поезія найповніше втілили риси, притаманні національному характеру українців.

Життєвий шлях т. Шевченка уособлював долю його народу.

Визначальною рисою світогляду т. Шевченка було несприйняття будь-яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак, який за власним досвідом розумів почуття поневолених людей, він нещадно

пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний

РОЗДІЛ I

Узагальнення знань за розділом I

1. Складіть перелік подій історії Наддніпрянської України кінця XVIII — першої половини XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть видатних історичних діячів Наддніпрянщини цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України?

3. Поясніть значення понять і термінів: модернізація, нація, національне відродження, губернія, генерал-губернаторство, «смуга осілості», русифікація, військові поселення, кріпацтво, промислова революція (переворот), чумаки, порто-франко, національна ідея, національна самосвідомість, масонство, декабристи.

4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) порівняйте територію розселення наддніпрянських українців наприкінці XVIII у першій половині XIX ст. із сучасними кордонами

центрів, що формувалися

і морські торговельні порти; 5) покажіть населені пункти, пов’язані з українським національним відродженням цієї доби, і

му; 6) покажіть населені пункти

танням масонського, російського і польського визвольних рухів на українських землях.

1

Адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям. Підвладні Австрії території називалися західноукраїнськими землями. Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені українцями,

входили до різних адміністративних одиниць монархії з певними відмінностями в умовах життя. Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї, як і раніше, належали угорцям. Заселене українцями Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в жупанів — адміністраторів, призначуваних намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників. Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу

XIX ст. серед галицьких і буковинських русинів

нове національне ім’я — українці. Однак у Закарпатті українське населення як тоді, так і зараз називає себе русинами.

Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і Наддніпрянщини, були православними, а Галичини й Закарпаття — греко-католиками.

Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини українці становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, посідали панівне становище в краї. Українців серед великих землевласників і міської

Закарпатті, румунізації в Північній Буковині та полонізації у Східній Галичині, під владою Габсбургів відчутним стало онімечування. У

державних установах почала вживатися німецька мова, що значно посилило загрозу

дісталися австрійській владі в досить занедбано-

податки із землевласників. Було також обмежено застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину в неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо. У 1780—1782 рр. Йосиф II видав кілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності, панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас селянам надавалися мінімальні громадянські права: одружуватися без дозволу пана, посилати дітей навчатися до школи; пан втрачав право судити селянина тощо. У 1789 р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму скасували. Із 1786 р.

греко-католицьку та римо-католицьку церкви. Римо-католикам було заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні права у своїх володіннях прихильникам не

лише всіх християнських церков, а і євреям. Некатолики здобули однакові з католиками права на державну службу. В освітній сфері імператриця Марія Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за всіма своїми підданими право навчати своїх дітей у початковій школі рідною «материнською» мовою. У Відні в 1774— 1784 рр. при церкві Св. Варвари було відкрито семінарію («Барбареум») для навчання греко-католицького духовенства. За правління Йосифа II її закрили, а натомість створили семінарії у Львові та Ужгороді. Із 1784 р.

було відновлено діяльність Львівського університету, при якому для студентів-русинів було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою.

4

Боротьба населення західноукраїнських земель проти соціального гноблення. На західноукраїнських

опришки

проти соціального гноблення, панування польської, угорської та австрійської шляхти

в XVI — першій половині XIX ст.

Марш опришків. Художник В. скочиляс

і надіславши до охоплених заворушеннями сіл каральні загони. Після цього уряд пішов на поступки селянам і законом 1836 р. скасував частину другорядних натуральних повинностей. Улітку 1838 р. селянські виступи охопили майже всю Буковину. Придушити їх вдалося ненадовго. У 1843— 1844 рр. вони спалахнули з новою силою. Із-поміж багатьох

із Західної Галичини. Поляки боролися проти австрійського

панування. Проте галицькі селяни бачили в поляках лише своїх панівгнобителів. Підтримуючи боротьбу влади

повстанцями, вони відмовлялися виконувати повинності,

імперії та за кордон. У Закарпатті більшість оброблюваних

садівництва та

важна частина земель належала угорським та німецьким поміщикам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити їхніх власників продуктами харчування. Це змушувало

установлених наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа II, досягала шести днів на тиждень. Крім цього, існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок). Промисловість західноукраїнських земель перебувала в тривалому застої. Традиційні галузі

імперії працювало понад 200 машин). Однак праця вільнонайманих робітників використовувалася дуже мало. Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно її ввезенням із західних провінцій імперії. Унаслідок цього фабрично-заводські товари, які були дешевшими за місцеві вироби, спричиняли занепад західноукраїнських мануфактурних підприємств.

6 Розвиток міст і торгівлі*. Становленню міст на західноукраїнських землях сприяв розвиток ремесла, торгівлі, промисловості й транспорту. Найбільше міст і містечок було у Східній Галичині, найменше — у Північній Буковині. Більшість західноукраїнських міст були слаборозвинені промислово й мали аграрно-ремісничий характер. У Східній Галичині серед міст виділявся лише Львів, у якому на середину XIX ст. проживало 70 тис. осіб. Він був порівняно великим адміністративним, промисловим і торговельним центром, до якого економічно тяжіли всі райони краю. Українці у складі населення Львова становили меншість, близько 65 % налічували поляки. Численною була єврейська громада. Населення всіх

ст. налічувало близько 50 тис. осіб. Найбільшим містом був Ужгород, де проживало близько 6 тис. осіб. Права самоврядування міста не мали. У складі населення міст значну частину становили угорці та євреї. Найбільшим економічним, культурним та адміністративним центром Північної Буковини були Чернівці, де на середину XIX ст. проживало близько 20 тис. осіб. Українці у складі міського населення становили меншість. Серед міщан краю було багато румунів, євреїв,

зилися також до центральних

торговців,

ярмарків і тижневих базарів. Найбільші на західноукраїнських землях центри ярмаркової торгівлі розташовувалися в Тернополі, Станіславі, Надвірній, Ужгороді, Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Заліщиках. ! Висновки. Адміністративно-територіальний устрій, запроваджений

регіонах західноукраїнських земель. 10.  Порівняйте

соціальних протестів, що відбувалися в Наддніпрянщині та

землях. 11.  охарактеризуйте господарський розвиток західноукраїнських земель. 12.  Які риси були притаманні розвитку міст і містечок регіону?

13.  Покажіть на карті регіони західноукраїнських земель та адміністративні

та Австрійської імперій. запишіть загальний перелік

Початок українського

 1. Що таке національне відродження? 2.

які стадії (етапи) його поділяють дослідники? 3.  Яким є зміст трьох стадій (етапів) національного відродження?

Особливості українського національного відродження на західноукраїнських землях. Умови, у яких відбувалося українське національне відродження на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж у Наддніпрянщині, де зростанню національної свідомості сприяла

1

пам’ять про Гетьманщину.

За час перебування під

У перші десятиліття XIX ст. ідеї українського відродження набули поширення у Східній Галичині. В обох частинах регіону провідна роль у цьому русі належала греко-католицькому духовенству. У Північній Буковині

що

освіту у Відні, у «Барбареумі». Цей навчальний заклад у той час був своєрідним європейським

слов’янських просвітителів. У Закарпатті наприкінці

Усвідомлення А. Бачинським простої істини, що доки існуватиме русинська мова, доти існуватиме й сам народ, мало важливе значення. Завдяки його зусиллям в Закарпатті при церковних громадах діяло близько 300 початкових шкіл. Найталановитіші із закарпатських русинів здобули освіту в провідних європейських університетах і стали відомими вченими. Це були Петро Лодій, Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, Михайло Балудянський, Михайло Поп-Лучкай та інші. За підтримки А. Бачинського Йоаникій Базилович (1742—1821) створив першу працю з історії закарпатських русинів — «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича». Головним внеском Й. Базиловича в українське національне відродження стало те, що він одним із

в початкових школах. Проте

4

У 30—40-х рр. XIX ст. українське національне відродження на західноукраїнських землях стало переходити від фольклорно-етнографічного до культурницько-літературного етапу.

уособленням стала діяльність «Руської трійці» — утвореного у Львові культурно-просвітницького об’єднання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету, що діяло в 1833—1836 рр. Із цього часу центром українського відродження у Східній Галичині став Львів. «Руською трійцею» семінаристи називали трьох друзів, об’єднаних спільними поглядами, — Маркіяна Шашкевича (1811—1843), Івана Вагилевича (1811—1866) та Якова Головацького (1814—1888). Натхненником і душею цього гурту був М. Шашкевич. Поступово навколо них

об’єдналося близько 20 однодумців. Основну увагу члени гуртка приділяли творенню

першими розпочали досліджувати історичне походження, культуру й мову свого народу.

 Протягом перших десятиліть XIX ст. ідеї українського національного відродження завдяки діяльності греко-католицького духовенства набули поширення у Східній Галичині.  Діяльність «Руської трійці» сприяла тому, що

національному руху на західноукраїнських землях».

сучасники, швидко

землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та

оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.

У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».

13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган Центральну раду народову, стали формувати

польські ради й загони національної гвардії. У відповідь

чувала наміри поляків

Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.

У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня

шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися

краю;  забезпечення для українців, як і

говорить мовою; 15 мільйонів виносить, з яких півтреті мільйона землю галицьку замешкує. той народ був колись самостійний, рівнявсь у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою літературну мову, свої власні устави, своїх

2.

3.

університеті відкрили кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Діяльність Головної руської ради викликала занепокоєння в поляків та їхніх прихильників. З ініціативи

та установах Галичини, утворення окремих гімназій для

імперською конституцією;  передання питання поділу Галичини на польську та українську частини на розв’язання загальноімперському рейхстагу. Сучасники вважали цю угоду великою історичною подією, яка

«знаменувала нову добу в історії русинів». Так, русинів уперше визнали представниками окремого народу в Галичині із власними національнокультурними правами. Положення польсько-української

ятливі умови (необхідність користуватися послугами перекладачів через незнання німецької мови, якою проводилися

і Руського собору заборонили. Польську

гвардію розпустили, закрили всі газети, крім урядових. 14 листопада діяльність Головної руської ради й видання «Зорі Галицької» дозволили відновити.

Діячі Головної руської ради схвалили «відновлення порядку» в місті. Така позиція Ради й тих, хто не знав історію польсько-українського протистояння, у краї викликала осудження. Проте лідери галицьких русинів, усвідомлюючи свою слабкість, розуміли, що без підтримки австрійців вони будуть поглинені поляками. При цьому австрійці використовували український рух для протидії польському.

Після придушення Львівського повстання влада в краї стала зміцнювати позиції, ослаблені під час революції. Новий намісник Галичини поляк Агенор Голуховський звів нанівець спробу поділу провінції на польську та українську частини. Він дискредитував русинів перед Віднем, заявивши, що вони начебто збираються приєднатися до Російської імперії. Із його ініціативи в 1851 р. Головну руську раду розпустили.

6 Революційні події в Північній

У роки революції 1848—1849 рр. у Північній Буковині посилився селянський рух. Це було обумовлене тим, що землевласники виступили проти аграрної реформи 1848 р. У багатьох місцях організаторами селянських протестів стали обрані від цих округів депутати рейхстагу. Зокрема, серед них був ватажок гуцульських бунтів 1843—1844 рр. Л. Кобилиця. Особ-

ливого розмаху виступи

ної свідомості українського населення. Селяни-українці

раду

зв’язки із Головною руською радою. У січні 1849 р. закарпатська делегація, очолювана А. Добрянським, вручила імператору петицію з вимогою об’єднати Східну Галичину, Північну Буковину й Закарпаття в єдине адміністративне утворення. Після цього закарпатці ще кілька

слов’янському

1849 рр.? 12.  Які нові явища були притаманні українському руху в Закарпатті в цей період?

13.  Охарактеризуйте діяльність Головної руської ради за планом: 1) обставини виникнення; 2) дата створення; 3) голова Ради; 4) склад Ради; 5) діяльність; 6) історичне значення. 14.  Об’єднайтеся в малі групи й обговоріть, якими були результати та історичне значення революційних подій 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях.  15.  За додатковими джерелами складіть історичний портрет Г. Яхимовича, О. Духновича, А. Добрянського (на вибір).

Практичне заняття. Альманах «Русалка Дністровая». Галицько-руська матиця  1.  Коли утворилася «Руська

хід роботи

1.

2.

землях. Видання альманаху стало своєрідним підсумком діяльності «Руської трійці».

Через постійні утиски й переслідування гурток розпався. Альманах «Русалка Дністровая» залишався під забороною до 1848 р. ? 1.  Виступаючи за заборону видання «Русалки Дністрової», представники галиць-

кого греко-католицького духовенства стверджували, що «нагадування про сумні історичні події, пов’язані з релігійним і політичним гнобленням, викликали б гіркі

«Русалка Дністровая» «воскресити в новій силі руську

характеристику, спираючись на матеріал уроку.

1. Складіть перелік подій з історії західноукраїнських земель кінця XVIII — першої половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть видатних діячів західноукраїнських земель

У чому ви вбачаєте їхній

історію України цього періоду?

3. Поясніть значення понять і термінів: коронний край, Королівство Галичини і Лодомерії, рутени, денаціоналізація, опришки, «будителі», «Руська трійця», «Русалка Дністровая», «Весна народів», революція, Головна руська рада, «Зоря Галицька», Галицько-руська матиця, Руський собор, Центральна рада народова.

4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) порівняйте територію розселення західних українців наприкінці XVIII — у

половині XIX ст. із сучасними кордонами

2)

4)

ським

відродженням на західноукраїнських землях. 5. Обговоріть у малих групах і презентуйте висновки класу: 1) вплив реформ Марії Терезії та Йосифа II на життя краю й початок українського національного відродження; 2) особливості соціально-економічного стану західноукраїнських земель; 3) характер та особливості початку українського національного відродження в краї; 4) вплив революції 1848—1849 рр. на розвиток українського національного руху.

6. Порівняйте: 1) соціально-економічний розвиток українських

1 Умови розвитку культури на українських землях*. Основним змістом змін, що відбувалися в культурному розвитку цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес значною мірою співвідносився з українським

розвитку негативно позначалися відсутність власної державності,

територію. У Наддніпрянщині національно-культурна політика Російської імперії стосовно українців поєднувала заходи їхньої русифікації та культурної асиміляції, які здійснювалися жорстокими адміністративними засобами. Наддніпрянська Україна під російською владою перетворювалася на одну з пересічних провінцій імперії. Унаслідок

зараховували до російської

досить складних умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих австрійським Габсбургам. Українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Східній Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією в Північній Буковині. Денаціоналізації та асиміляції галицьких і закарпатських українців чинила опір греко-католицька церква. Оскільки у складі Австрійської імперії за

2

XVIII ст. в Наддніпрянщині становище у сфері початкової освіти було складним. Унаслідок зубожіння селян закривалися школи, а уряд ними не опікувався. За імперською реформою системи освіти 1803 р. в Наддніпрянщині створювалися навчальні заклади трьох типів. Початкові парафіяльні училища, де навчали лише закону Божого, арифметики й грамоти, були призначені для дітей представників

навчальних закладів не приймали. Протягом першої половини XIX ст. в Наддніпрянщині діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів. На початку XIX ст. в Наддніпрянщині з’явилися перші професійні школи — ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом до 1817 р. залишалася Києво-Могилянська академія. Спеціальним рішенням уряду в 1817 р. її ліквідували

створили

духовну академію, що надавала лише вищу богословську освіту. Перший вищий навчальний заклад нового типу — університет — було відкрито, як ви вже знаєте, у 1805 р. в Харкові. Він мав словесний (історико-філологічний), юридичний, математичний і медичний факультети. Протягом 1805—1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2,8 тис. осіб. У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира, який мав філософський

(1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), Гімназія

(1820 р.).

Використовувати українську мову

закладах Наддніпрянщини було заборонено.

На західноукраїнських землях зміни в системі освіти відбулися за реформ Марії Терезії та Йосифа II. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5—12 років. Вони мали право навчатися своєю рідною мовою.

систему освіти, за якою навчальні заклади поділялися на гімназії різних типів. Закінчення гімназій, у яких здобували середню освіту, давало можливість вступу до вищих навчальних закладів — академій та університетів. У всіх навчальних закладах, крім початкових, навчання здійснювалося німецькою мовою. Держава не фінансувала навчальні заклади, утримувалися вони на кошти населення й місцевих громад. У Східній Галичині русинам доводилося чинити опір спробам поляків зробити початкові школи польськими. Проте поляки в 1805 р. домоглися від австрійської влади прийняття рішення

(заснований в 1661 р., відновлений в 1784 р.), Реальна (торговельна) академія (1817 р.) і технічна академія (1844 р.). Викладання здійснювалося латинською й німецькою мовами. Однак

українських

сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) та Києві (1845 р.). Цікаві спостереження

явищ здійснив

Харківського університету Тимофій Осиповський (1765—1832). Він також був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним

ли праці професорів Харківського університету Олексія Ходнєва (1818—1883) та Миколи Бекетова (1827— 1911). З ініціативи В. Каразіна в 1812—1830 рр. у Харкові, Києві, Миколаєві та Полтаві було створено метеорологічні станції, що започаткувало регулярні спостереження за погодними умовами. Значну роль у розвитку ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах, які в цей період було створено в Києві, Одесі, Кременчуці, Харкові та Ялті. На західноукраїнських землях великий ботанічний сад існував при Львівському університеті.

Успішно розвивалася медична наука. Засновником української хірургічної офтальмології став професор

університету Володимир Караваєв (1811—1892). Професор Харківського університету Микола Єллінський (1796—1855)

хірургії,

ропейських країн працювало багато українських учених-закарпатців. Директором Петербурзького головного педагогічного інституту був професор Василь Кукольник (1785—1821), який викладав тут курси права, фізики, хімії та агрономії. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі професор Петро Лодій (1764—1829). Викладав політичні науки й був першим ректором Петербурзького університету Михайло Балудянський (1769—1847). Зі Львівським і Краківським університетами пов’язана діяльність закарпатця Івана Земанчика (? — після 1822). Він був професором, деканом і ректором Львівського університету, пізніше — професором Краківського університету. У «Руському інституті» при Львівському університеті він викладав народною

студентамрусинам фізику та математику. Із розвитком

фундамент Десятинної церкви та руїни Золотих воріт у Києві. Найбільшим культурно-освітнім і науковим центром на західноукраїнських землях був «Оссолінеум» (Народний заклад ім. Оссолінських) у Львові, заснований польським істориком і громадським діячем Юзефом Оссолінським у 1817 р. У ньому зберігалися архіви польської шляхти, колекції зброї, картин, скульптур, археологічних пам’яток тощо. До складу «Оссолінеуму» входили також велика бібліотека, друкарня й музей. 4

ток класицизму пов’язаний із

П. ГулакаАртемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. Естетики романтизму дотримувалися харківські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші), члени «Руської трійці» (Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич), у Закарпатті — О. Духнович. Вершиною романтизму вважається творчість Т. Шевченка, П. Куліша. У класичному та романтичному стилях писав свої твори Є. Гребінка. Іван Котляревський (1769—1838) став майстром бурлескно-травестійного жанру й засновником нової української літератури, написаної народною мовою. Його літературна діяльність розпочалася

європейської літератури й мистецтва XVII — початку XIX ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.

Романтизм  — напрямок у європейській літературі та мистецтві, що

У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790—1865) гумор і сатира мали форму гострої критики соціальної несправедливості. Своє ім’я він уславив складанням байок. Найвідомішим його твором була байка «Пан та собака», де автор зобразив жахливе життя українських

кріпаків.

Австрійський

Письменник Євген Гребінка (1812—1848) уславився своїми байками («Малоросійські приказки»), які завдяки лаконічності вислову, добрій мові й національному колориту вважаються одними з найкращих

в українській літературі. Він писав також поезії, прозові твори, переклав поему О. Пушкіна «Полтава». Значне місце в українській літературі посідає творчість Пантелеймона Куліша (1819—1897). Він написав перший український історичний роман «Чорна рада», історичні поеми «Україна», «Настуня», «Кумейки», «Солониця», «Великі проводи» та інші. Особливе місце серед них посідає поема «Україна». Велике значення мав виконаний ним переклад українською мовою Біблії. Творчість Миколи

(1814—1861),

«Кобзар» (1840 р.),

літа», повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша», драма «Назар Стодоля». Наприкінці життя він створив низку поезій, що стали зразком любовної та пейзажної лірики. На західноукраїнських землях нову українську літературу започаткували члени «Руської трійці». Найталановитішим серед них визнавали М. Шашкевича. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») мав переважно сумне забарвлення, яке часто поєднувалося з національними закликами. Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів вважали Миколу Устияновича (1811—1885). У його доробку чимало віршів, балад і

«Помста верховинця», «Страсний четвер».

Висновки.

творінням тієї або іншої культури». Поясніть, як ви розумієте думку вченого, на матеріалі культури України цього періоду. § 11. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури  1.  Як розвивався український театр у другій половині XVIII ст.?

на українських землях.

театрів, де грали актори-кріпаки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та в селі Качанівка на Чернігівщині в поміщика Г. Тарновського. До маєтку Г. Тарновського на театральні вистави приїздили М. Гоголь, М. Маркевич, М. Максимович та інші.

Кріпацький театр змінив аматорський театр (тип самодіяльного

народного театру). Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. За мовою та репертуаром як

кріпацький, так і аматорський театр українськими не були.

Український професійний театр зародився в середовищі аматорських театральних колективів. У 1791 р. в Харкові було створено спеціальне приміщення для проведення

Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли

західноукраїнських

М. Щепкін у ролі Чупруна («Москаль-чарівник»)

і

У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток театру на західноукраїнських землях призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр

ра), цимбалах, сопілках, бубнах.

українців

із бубна, скрипки й цимбалів.

тувалися кобзарі, найвідомішими серед яких у цей період

були Остап Вересай, Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний), Андрій Шут. Центрами формування професійного музичного мистецтва в Наддніпрянщині були переважно великі міста

Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. Ознакою тогочасного міського життя стали виступи в міських садах і театрах військових духових оркестрів. Час від часу проходили гастролі популярних європейських виконавців. Так, у 1847 р. в Києві, Одесі та Єлисаветграді з великим успіхом відбулися гастролі угорського піаніста й композитора Ф. Ліста. З’явилися піаністи й композитори, які створювали фортепіанні твори — варіації на теми українських народних пісень. У 1836 р. в Києві піаніст і

виникли перші музичні професійні товариства, які здійснювали концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.) та Симфонічне товариство аматорів музики і співу в Києві (1848 р.).

Перехід західноавстрійських земель під владу Габсбургів зумовив деяке пожвавлення музичного життя в краї. Цьому сприяло встановлення безпосередніх зв’язків із Віднем, який був визнаним центром тогочасного європейського музичного мистецтва. У культурному житті Львова

чільне місце посіли відомі європейські музиканти — диригент німецького театру Й. Ельснер (учитель польського композитора Ф. Шопена) та німецький композитор і диригент А. Нанке. Розвиток українського музичного мистецтва в краї був пов’язаний з діяльністю в 20-х рр. XIX ст.

греко-католицького духовенства в Перемишлі. У 1829 р. завдяки підтримці єпископа І. Снігурського тут заснували постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося

щим європейським портретистом.

й наступника В. Боровиковського — портрети земляків-українців, які служили на високих посадах у Петербурзі, — Д. Трощинського, О. Безі

Пам'ятник дюку

де Рішельє в одесі.

Скульптор і. Мартос

Пам'ятник князю

Володимиру в Києві. Скульптори П. Клодт, В. демут­Малиновський

Фонтан діани на площі

Ринок у львові.

Скульптор Г. Вітвер

Дівчина

Катерина.

українському живописі набув поширення новий стиль — реалізм. Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807—1876), Капітон Павлов (1792—1852) і Гаврило Васько (1820—1866).

Серед творів І. Сошенка, які збереглися дотепер, «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», жанрові картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі». К. Павлов працював переважно в портретному жанрі. Відомі його «Автопортрет», «Портрет доньки художника», «Портрет мічмана Г. Чайковського», «Хлопчик із голубком». Г. Васько здобув визнання завдяки серії портретів тогочасних українських діячів, виконаних на замовлення В. Тарновського для його приватного музею. Однією з найкращих робіт майстра вважають «Портрет юнака із сім’ї

Томари».

Визначним досягненням мистецтва цього періоду стала творчість Тараса Шевченка, який є автором понад тисячі творів різних жанрів. Визнання здобули його картини «Циганка-ворожея», «Катерина», «Портрет невідомого», «Портрет дівчини із собакою», «Портрет невідомої в намисті», «Автопортрет» та інші. Усього Т. Шевченко створив понад 130 портретів. Він був також відомим майстром графіки

Херсоні, Маріуполі, Одесі, Севастополі та інших містах. До участі в ньому залучали відомих російських архітекторів. Панівним архітектурним стилем був класицизм.

будівель,

ділялися будинок Морської бібліотеки

славнозвісною Баштою вітрів, Петропавлівський

пристань.

У Наддніпрянщині почали з’являтися нові палацово-паркові комплекси, що складалися з палаців знаті, оточених парками. У 1799—1803 рр. в мальовничій місцевості над річкою Сейм у Батурині збудували

палац останнього українського гетьмана К. Розумовського. Автором проекту був петербурзький архітектор Ч. Камерон. У селі Сокиринці на Чернігівщині в маєтку П. Галагана в 1829 р. спорудили палац у стилі класицизму, до якого прилягав парк площею в 600 десятин з алеями, штучними галявинами та озерами. Світову

пейзажні парки «Олександрія» поряд із

вою та «Софіївка»

пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це будівлі «Оссолінеуму» (1827 р.), ратуші на площі Ринок із високою вежею й годинником (1835 р.), міського театру (1842 р.)

Більшість споруд було створено за проектами німецьких архітекторів. У Буковині визначною архітектурною пам’яткою того часу стала зведена в Чернівцях за проектом А. Мікулича міська ратуша із 45-метровою вежею (1843—1847 рр.). У середині 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано також кафедральний православний собор, витриманий у візантійському стилі, та церкву Св. Параскеви.

Парк «Олександрія» було створено неподалік

та розвивалися побутовий, історичний та

 В образотворчому мистецтві України під імперським пануванням відбувалися процеси культурної асиміляції: українські митці

вивчений у минулому році матеріал про повсякденне життя представників різних верств українського суспільства в XVI—XVIII ст.

хід роботи

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом і дайте відповіді на запитання.

2. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.

1

Людина і навколишнє середовище. Розвиток будь-якої людської спільноти разом з іншими чинниками залежить від географічного положення й природних умов території, на якій вона існує. Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Їх рівнинний ландшафт і сприятливі кліматичні умови впливали не лише на розвиток землеробства й тваринництва як основних видів господарювання, а й на формування характеру

терплячих, звиклих до тривалої наполегливої праці. Майже дві третини українських

земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й одночасно причиною зазіхання

Господарювання впливало також

господарства, на відміну

їхніх

сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували

для спільної праці.

Наприкінці

Менталітет  — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народу. Ментальність  — характеристика менталітету окремої людини або

осіб, які є представниками певного народу.

?

Буковині.

Запитання та завдання

1.  Що таке менталітет і ментальність? Які риси ментальності українського народу формувалися впродовж його історії? 2.  Які нові явища з’явилися в українській

ментальності в період перебування під імперською владою? 3.  Французький

мандрівник Шарль-Луї Лесюр зазначав, що «українці більш великодушні, більш відверті, більш ввічливі, більш гостинні, мають більший торговельний хист, ніж росіяни. Вони — українці — являють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». На які риси української ментальності звертає увагу автор? Поясніть, як ви розумієте його твердження. 4.  складіть план розповіді за темою «Особливості української ментальності наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.».

Традиційні види господарської діяльності українців. Українці здавна займалися землеробством, тваринництвом, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством. У землеробстві зберігалася трипільна система. Для обробітку землі

3

до 80-х рр. XIX ст. використовували важкий плуг, який тоді називали малоросійським, або степовим. На початку 40-х рр. XIX ст. поряд із ним стали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався

полтавський селянин Стеценко. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа. У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. Особлива увага приділялася розведенню волів, які були основною тягловою силою. Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (спершу їх використовували як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися томати, баклажани й перець. Славилися також херсонські кавуни, які вирощували на Півдні із XVI ст. У 1764 р. на землях українських селян з’явилася картопля, яка стала для

Протягом XIX ст. чільне місце

харчовому раціоні

як і раніше, посідала риба. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тарань тощо.

4 Поселення й житло. Міста, містечка, великі й

села створювали те неповторне тло,

XIX століття». Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністратив-

господарів були багатокімнатними, за європейською модою мали парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальні, кухні, господарські приміщення тощо. Кімнати облаштовувалися меблями, які, відповідно до побажань і можливостей замовника, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою кімнат були дзеркала, килими, годинники, картини тощо. Оселі ж міської бідноти своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів і нагадували сільські хати, оточені городами й садами. Перебування під імперською владою вплинуло й на вигляд українського села. Особливо це було помітно в Наддніпрянщині. За розпорядженнями російської влади села впорядковувалися за єдиним зразком. У центрі мала розташовуватися площа, від якої розходилися вулиці до околиць. На ній селянам оголошувалися розпорядження влади, здійснювалися покарання злочинців тощо. Імперське захоплення чітким плануванням особливо поширилось на Півдні, де нові села забудовувалися лише за затвердженими планами під

із палацами, парками, домовими церквами, родовими усипальнями тощо.

маєтки Галаганів у Сокиринцях, В. Тарновського в Качанівці на Чернігівщині,

Потоцького в Умані та інші.

Запитання та завдання

патріотів. Їжа й напої українців у XIX ст.,

ло давнє звичаєве право — неписані

народні традиційні норми, із якими в багатьох випадках змушені були рахуватися церква й державні установи. Зокрема, традиціями звичаєвого права освячувалася підлеглість жінки чоловікові, але заперечувалися нерівноправність, зловживання, передбачалося право жінки на майно сім’ї тощо. Історичні джерела свідчать, що навіть

в умовах традиційної української патріархальної сім’ї, тобто верховенства батька й чоловіка, жінка була в ній першорядною особою. Сім’я виховувала дітей, прищеплювала їм трудові навички, здатність захищати себе й рідну землю. Звичаєво-правовими установками утверджувалися чистота й цілісність сім’ї, любов і шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей, засуджувалася подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних моральних засад сімейного співжиття. У цей період в українців

У документах XIX ст. міститься чимало

що складалися з 30 й більше осіб. Існування великих сімей зумовлювалося не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти приводили до розпаду сім’ї, виділення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких процесів були розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, поглиблення соціальної нерівності.

Найдовше великі сім’ї зберігалися в Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.

Середній склад сім’ї на українських землях у цей період становив п’ятеро-семеро осіб. У XIX ст. найпоширенішою в Україні була повна мала сім’я (подружжя й неодружені діти). Бездітне подружжя найчас-

1. До складу якої імперії — Російської чи Австрійської — наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. входив регіон, у якому ви проживаєте?

2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви живете. На території якого району, області

розташований?

3. Якому історико-етнографічному регіону він відповідає?

4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону

5. Які населені пункти існували

рівняйте їх із тими,

6.

7. Яким був етнічний і

ІІ. Зміни в  господарському житті.

1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського

краю в ті часи?

2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у вашому

3.

4.

2.

3.

території вашого краю або регіону? Підготуйте розповідь про одну з них.

4. Визначте спільне й відмінне в розгортанні українського національного руху на території вашого регіону порівняно з іншими регіонами українських земель того часу.

5. Відшукайте науково-популярні твори, статті, художні твори, присвячені подіям українського національного відродження у вашому краї в цей період. Яку інформацію можна отримати з них?

6. Яким, на вашу думку, був внесок представників вашого краю або регіону в український

1.

2. Назвіть

3. Які пам’ятки культури

4. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю?

5. Визначте спільне й відмінне в духовному й культурному житті населення краю порівняно з іншими українськими регіонами цього періоду.

6. У яких творах української літератури розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований?

Яку інформацію про події та життя населення

Завдання

1. Розпочніть

Узагальнення знань за розділом III

1. Складіть перелік подій, що характеризують культуру України кінця XVIII — першої половини XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть імена видатних культурних діячів цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок у вітчизняну та світову культуру?

3. Поясніть значення понять і термінів: класицизм, романтизм, реалізм, менталітет, ментальність.

4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) покажіть регіон українських земель, де українці мали можливість навчати

у початковій школі рідною мовою;

5. Складіть опис пам’яток культури України цього періоду.

6. Визначте та охарактеризуйте: 1) процеси, які відбулися в культурі України цього періоду; 2) особливості тогочасного повсякденного життя представників різних верств українського суспільства.

7. Обговоріть у малих групах і

1

війнах? 4.  Якими були найбільші селянські виступи кінця XVIII — першої

XIX ст. у Наддніпрянщині?

залишалася об’єктом міжнародної політики. Проте розгортання українського національно-визвольного руху впливало на поширення серед європейських політиків розуміння того, що чимало українців прагнуть змінити підвладне становище свого народу. У другій половині XIX ст. зовнішня політика Російської імперії непокоїла країни Європи, передусім Пруссію. Вони вбачали небезпеку

в прагненні Росії вирішити долю європейських володінь Османської імперії на свою користь. Тогочасні прусські політики розробляли ідею союзу Пруссії, Англії та

ські політики стали відверто

що для Пруссії буде корисною «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». Вони планували відібрати в Російської імперії Фінляндію, землі Прибалтики, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці заклики для історичної долі Наддніпрянської України означали насамперед можливість звільнитися з-під влади Російської імперії. Однак плани прусських

Німеччини. У 1879 р. Австро-Угорщина та Німеччина уклали союз

появу статті, у якій висувалися плани відторгнення від



Українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій на складову європейської геополітики. План О. фон Бісмарка унаочнив

початок визнання окремими європейськими політиками права українців створити власну державність. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Тро-

їстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія)

та Антанта (Велика Британія, Франція, Росія).

Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому чинник ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за

визволення своєї Батьківщини з-під влади

ської імперії, орієнтація на союз із її противниками була історично обумовленою.

1853—1856 рр. Після придушення революційних

подій 1848—1849 рр. вплив і авторитет Російської

імперії в Європі значно посилились. Спираючись

на це, імператор Микола I все більш наполегливо

намагався розв’язати на свою користь питання

перерозподілу європейських володінь Османської

імперії. Проте плани російського імператора викликали негативну реакцію та сприяли згуртуванню європейських країн. У роки Східної

Головний театр воєнних дій перемістився до Південної України. На початку вересня англо-французькі війська заблокували чорноморські порти й висадилися в Криму. Після кількох поразок, завданих російській армії, союзники розпочали облогу головної військово-морської бази імперії на Чорному морі — Севастополя. Облога тривала 349 днів. 30 серпня 1855 р. останні захисники залишили місто. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Півдня й навіть Правобережжя змусили Російську імперію піти на укладення в 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права тримати військово-морський

становище в Наддніпрянській Україні. Оскільки Наддніпрянська Україна частково

дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Усього з Наддніпрянщини було

взято 750 тис. осіб.

Через відсутність залізниць весь тягар забезпечення російської армії ліг на чумаків та селян, мобілізованих зі своєю худобою й підводами. На Півдні, який був прифронтовою зоною, оголосили воєнний стан. Селян

29 січня 1855 р. про формування

суходільного

а також отримане київським генерал-губернатором від військового міністра розпорядження організувати чотири кінні козацькі полки. Для українських селян слова «ополченець» і «козак» були тотожними поняттю «вільна людина». Серед селян поширювалися чутки,

Україні кількість кріпосних селян — понад 1 млн осіб. Рух охопив повіти, у яких проживало близько 180 тис. селян-кріпаків. Для придушення «Київської козаччини» російському

регулярних військ. Останнім етапом пов’язаного з війною

не вірили російським урядовцям і чинили опір тим, хто намагався силою повернути їх додому. Улітку 1856 р. поблизу Перекопа зосередилися десятки тисяч селян. Лише наприкінці 1856 р. військовим загонам вдалося придушити селянський рух. !

Висновки. У другій половині XIX ст. українське питання було складовою європейської міжнародної політики. Проте якщо українські діячі очікували допомоги у визволенні своєї Батьківщини, то європейських політиків більше цікавила можливість здійснення своїх планів.  Поразка Російської імперії у Східній (Кримській) війні наочно показала її військово-технічну відсталість, викликану існуванням кріпосницької системи, що мало безпосередній вплив на підготовку селянської реформи 1861 р.

 У ході Східної (Кримської) війни, як і під час війн у попередні періоди, Росія активно використовувала людський і матеріальний потенціал українських земель. Селянські виступи, що відбувалися в цей час у Наддніпрянщині, унаочнили напруженість ситуації в краї.

Запитання та завдання Š

1.  Що таке українське питання? 2.  Що стало приводом до східної (Кримської) війни?

3.  Назвіть дату східної (Кримської) війни. 4.  скільки днів тривала оборона севастополя? 5.  Якими були результати війни? 6.  Коли відбувся селянський рух «у таврію за волею»?

7.  Охарактеризуйте зміст і роль українського питання в європейській міжнародній

політиці другої половини XIX ст. 8.  Охарактеризуйте вплив війни на становище в Наддніпрянській україні. 9.  Якими були особливості селянських рухів у цей період?

10.  складіть характеристику східної (Кримської) війни за планом: 1) передумови; 2) привід; 3) перебіг; 4) результати; 5) історичне значення. 11.  Прослідкуйте за картою перебіг подій війни. 12.  Проведіть дискусію за проблемою «спільне й відмінне в місці та ролі Наддніпрянської україни

селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості

опозиційних імперській владі сил, вплив ліквідації кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. усе це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва на нагальну

потребу подальшого розвитку імперії.  Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь України, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці. Водночас виникали численні невідповідності між відносинами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте поміщицькі господарства давали близько 50 % товарного хліба, і їхня швидка та одночасна ліквідація могла призвести

оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було багато тих, хто дотримувався ліберальних позицій. Український діяч, власник великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Галаган (1819—1888) був членом комісій, які розробляли проекти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва Авт.) може мати найшкід-

ливіші наслідки з усіма жахами народних повстань». Проте більшість поміщиків була набагато консервативнішою у своїх поглядах, і якщо погоджувалася на особисте звільнення селян, то лише без наділення землею.

особливості здійснення реформи 1861 р.

3

 створення інституту мирових

щиками;

 наділення селян землею;  визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;

 викуп землі селянами. Із

(19 лютого

1.

сільськими обивателями й

одружуватися, самостійно укладати майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові

селян не була ліквідована. Вони залишалися нижчим податним станом, несли подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від

борг розподілявся між іншими членами громади. Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські сходки. Суміжні сільські громади об’єднувалися у волості. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали, покладалися

місцеві адміністративно-господарські

функції: стежити за порядком, органі-

зовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів. Діяльність сільського самоуправління й відносини селян із поміщиками контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч закону. Центральне місце в реформі посідало питання

1861 р. в Наддніпрянській

Для того щоб стати власником свого наділу, селянин мав викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів визначалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. У середньому селяни отримували 1,9—2,3 десятини землі. Поміщики, згідно із законом, могли відрізати в селян «зайві» землі. Селянські наділи було збільшено лише

на Правобережжі. Це було викликано

бажанням російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863—1864 рр.

Загалом розмір селянського землекористування в Наддніпрянській Україні

Наділ  — ділянка землі, яку селянська родина отримувала в користування. Відрізки  — землі, які за реформою 1861 р. забирали в селян, якщо до цього вони користувалися більшим наділом, ніж тепер мали отримати у власність. Тимчасовозобов’язані  — категорія

колишні козаки, військові поселенці, колоністи Півдня. Згідно з указом 1866 р., усі землі державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами в безстрокове користування (подвірне або громадське). Селяни за це мали сплачувати до скарбниці щорічну «оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши

5

Земська, міська та фінансова реформи. Скасування кріпосного права стало поштовхом до перетворень

сферах життя, що й обумовило подальше реформування. Із метою вдосконалення системи

місцевого управління в 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею

в повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ.

До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів — землевласників, міських власників і селян. На повітових зборах обиралися гласні губернських земських зборів. У Наддніпрянській Україні дія земської реформи поширювалася лише на території Лівобережжя та Півдня. На Правобережжі

реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р., в усіх містах Наддніпрянщини створювалися міські думи. Виборче право надавалося чоловікам із 25 років, але тільки тим, хто був власником нерухомості, торговельних і промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом становили більшість міського населення,

Земські збори у провінції.

Художник В. трутовський

? Яку інформацію про діяльність земських установ можна отримати за ілюстрацією?

Незважаючи на обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу. Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, у 1860 р. було створено Державний банк, який

? Які особливості навчання в тогочасній школі можна визначити за ілюстрацією?

усна лічба.

Художник М. Богданов-Бєльський

реформи.

в галузях освіти і цензури. Проведена в 1864 р. судова

Раніше існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд із відсутністю захисту обвинуваченого та бюрократичною тяганиною. Відповідно

лектування армії. Вона полягала в загальній військовій повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби в сухопутних військах становив шість років, на флоті — сім. Наприкінці XIX ст. було встановлено п’ятирічний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, могли служити менше. Потреби економічного розвитку імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий в 1863 р. новий університетський статут, дія якого, зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію

питаннях внутрішнього життя. Університет

Російській імперії вищу жіночу освіту. Хоча жінкам не дозволяли навчатися в університетах, для них запровадили приватні вищі жіночі курси. Так, у Києві було відкрито вищі жіночі курси з природничих (1870 р.), фізико-математичних та історико-філологічних (1878 р.) наук.

Перетворення в галузі середньої освіти полягали в реорганізації гім-

назій. Право навчатись у них надавалося представникам усіх станів, але високий розмір плати за навчання не дозволяв здобувати

юнаків

вищої технічної школи.

Згідно з реформою запроваджувалась єдина система початкової освіти. Зміст навчання

індустріалізації. Її темпи в

кими. Особливо це відчувалось у Наддніпрянській Україні, де

за кілька років сформувалися нові галузі промисловості. Промисловий розвиток краю супроводжувався змінами і в інших сферах життя: усі головні міста з’єднали між собою новостворені залізниці, розгорталися процеси

капіталів з українських губерній до центру стала

сировину, яку

з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, що надходили туди у зворотному напрямку. Так, ці капітали фінансували розвиток інших регіонів.

Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини проявлялося також у тому, що перевага надавалася галузям української економіки, які задовольняли потреби Російської імперії (вугледобувна, металургійна, залізорудна). Натомість ті галузі, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не мали. Унаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші помітно відставали.

сільськогосподарських продуктів до чорноморських

також

воєнних потреб. Так, перша залізниця в Наддніпрянщині була збудована в 1865 р. від Одеси до Балти. Великі промислові центри залізниці почали з’єднувати лише у 80-ті рр. XIX ст. Дл початку 1900 р. на українських землях було прокладено 8417 км залізниць. Новими промисловими районами стали Донецький кам’яновугільний, Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни. Активне освоєння Донбасу

промисловий

краю. У цілому протягом 1870—1900 рр. виробництво залізної руди на металургійних заводах Півдня збільшилось у 158 разів, значно випередивши давній центр російської металургії

на Уралі.

Бурхливе промислове піднесення 60—80-х рр. XIX ст. спричинило

виникнення в Наддніпрянській Україні великого фабрично-заводського виробництва. Нові підприємства базувалися на використанні передової техніки (парові двигуни, верстати, системи машин), більш досконалих організаційних форм виробництва. Основним паливом у промисловості стало кам’яне вугілля. Перехід до нових форм виробництва наприкінці 80-х рр. XIX ст. в цілому завершився в машинобудуванні. На той час щонайменше 80 % підприємств використовували енергію пари. Характерною рисою розвитку промисловості в Наддніпрянській Україні наприкінці XIX ст. став процес концентрації виробництва та

рейкових фабрикантів (1882 р.),

вони отримали за реформою 1861 р., у Наддніпрянській Україні господарювали майже вдвічі більше селян. До того

помітнішим зростання

товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Урожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. Наддніпрянщина постачала хліб до центральних губерній Російської імперії та забезпечувала 90 % експорту зерна. Одночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській

денна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном

торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувалися на розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в країні. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіонами переважання цукробурякового виробництва.

Зародження кооперативного руху*. Новим явищем у модернізації

4

господарства тогочасної Наддніпрянщини стало зародження кооперативного руху.

Кооперацію представники ліберальної громадськості розглядали як форму організації економічного життя, що сприяє його капіталістичній модернізації, створює ефективні механізми пристосування широких верств населення до умов товарного господарства й забезпечує швидке оновлення соціально-економічних відносин. У Наддніпрянщині в 60-х рр. XIX ст. було створено близько 20 споживчих кооперативів. У 60—70-ті рр. XIX ст. споживчі кооперативи з’явилися в Одесі, Лебедині, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Чернігові, Києві, Єлисаветграді, Бердянську тощо. Виникло чимало товариств кредитної кооперації, що надавали позички селянам на розвиток господарства. Виробнича сільськогосподарська кооперація розвинулася у формі артілей, у яких об’єднувалися селяни, що брали

в спільну оренду землю.

Першим кооперативом у краї вважається засноване в 1866 р. споживче товариство в Харкові. Воно розпочало активну діяльність,

їдальню, підприємство з виготовлення

кам’яним вугіллям, дровами і швейними машинками. Однак місцеві купці стали чинити йому перешкоди, заявляючи, що якщо товариство не припинить діяльність, то їм доведеться зачинити свої крамниці. у 1872 р. Харківське споживче товариство самоліквідувалося. Однак усі тогочасні

які згодом перетворювалися на нові міста. Поступово містами ставали й залізничні вузли. Кількість дрібних міст скоротилася майже вдвічі, тоді як кількість великих і середніх міст подвоїлась. Так, міське населення Наддніпрянщини в 60—90-х рр. XIX ст. зросло більше ніж удвічі. За переписом 1897 р., тут налічувалося вже 130 міст. І все ж міське населення наприкінці XIX ст. становило лише 13 %, незважаючи на

тання кількості жителів. Особливо швидко кількість міського населення збільшувалася

підприємства. Типовим прикладом став розвиток Катеринослава, який із невеликого

селенням 19 тис. осіб у середині XIX

ликі промислові центри. Найбільшими з них стали Київ, Харків, Катеринослав,

Катеринославський

українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, що зробило товарообіг значно дешевшим і швидшим. Унаслідок цього фактично зникло чумацтво. Протягом 60—90-х рр. XIX ст. змінювалися форми торгівлі. Зростання кількості міст і міського населення спричинило поступову заміну базарів стаціонарною торгівлею через крамниці й магазини. Вони передусім зосереджувалися у великих промислових

брично-заводські товари.

Для задоволення щоденних потреб населення в містах і містечках збиралися базари, на яких продавали продукти харчування. Зростання мережі базарів у 60—90-х рр. XIX ст. було пов’язане з розвитком промисловості та зростанням міст. Наприкінці XIX ст. в Києві щоденно

працювали шість базарів, у Харкові та Одесі — п’ять. У пореформений період

розпочався швидкий процес концентрації й монополізації

 Процеси модернізації

також сільське господарство. Однак через недоліки реформи 1861 р. їх результатом стало формування не заможного, а нужденного села.  Промислове піднесення дало

вався бурхливий розвиток промисловос-

ті (із 3,6 млн осіб у 1858 р. до 8,8 млн 1897 р.). Міське населення Правобережжя та Лівобережжя за цей час збільшилося у три рази, Півдня і Сходу — у п’ять разів. Більшість населення Наддніпрянщини (22 млн осіб) становили селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом у населенні Наддніпрянщини переважали українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільша частка росіян була характерна для губерній Півдня і Сходу — 21—27 %. Суттєвих змін упродовж другої половини XIX ст. зазнав національний склад населення Криму. У 90-х рр. XIX ст. відбулася чергова

постійними релігійними утисками й безвихідним становищем безземельних татарських селян. Це призвело до того,

меншину.

Селяни. Українське селянство було тією частиною населення, яка поважала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. Селяни різних регіонів по-різному будували та прикрашали свої оселі, проте повсюдно вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини XIX ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося

2

від селянина підпорядковуватися громадівській сівозміні, і порушити це правило було неможливо. Ліси, пасовища, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади. Наприкінці 60-х — у 70-х рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами,

подарства. Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні

односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;  господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони та-

кож мали кілька коней та голів худоби.

Незважаючи на те що вони були працьо-

витими господарями, придбати дорогу

сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони

переважно самі, бо не мали можливості

найняти батраків; 

бідні селяни, або бідняки, що були найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її

кількість для того, щоб прогодувати себе і свою родину. Бідняки

або шукали іншої сезонної роботи. Значна кількість

3

Дворянство. Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Землевласники, які звикли розпоряджатися

їх селян і не замислюватися

тим,

беруться гроші, опинилися в незвичних умовах. Тепер для забезпечення гідного життя слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо. Для

формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби.

стала

активно поповнювалися представниками

кількість буржуазії збільшувалася

селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. До неї приєднувалися і дворяни, які зуміли створити товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі. У складі буржуазії з’явилися різні за рівнем заможності групи. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представляли власники значних купецьких капіталів, промислових підприємств, найзаможніші господарі маєтків-економій. Основну масу середньої буржуазії становило купецтво. До цієї групи також належали колоністи Півдня, власники середніх за розмірами промислових підприємств тощо.

Серед найвідоміших українських підприємців була сім’я Терещенків зі

був Артем Терещенко (?—1873). свій капітал він створив, забезпечуючи продовольством російську

час Кримської війни. Зароблені гроші він вклав у будівництво великої цукроварні в селі Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів — Миколи (1819—1903) і Федора (1832— 1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі. За успішну підприємницьку діяльність А. терещенку було надано

Серед відомих представників української буржуазії пореформеної

доби були також Харитоненки, Римаренки, Симиренки та інші.

Робітники. Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці XIX ст. їхня кількість становила 330 тис. осіб. Це було лише 7 % наявної робочої сили, хоча в цілому їхне

5

рази. На відміну від селян, промислові робітники не мали засобів виробництва та мусили продавати свою робочу силу.

Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали

відносин, і не на користь жінки. Хатнім господарством і догляданням дітей, як і раніше, займалися жінки. Ця праця не була легкою, але во-

на не мала грошового виразу. Тому годувальником родини був чоловік.

Отже, чітко визначилося залежне становище жінки. Такий статус жінки часто породжував сімейні суперечки. На роботу влаштовувалися або незаміжні жінки, або жінки, сім’ї яких перебували в скрутному матеріальному становищі. Загалом на промислових підприємствах працювало близько 15 % жінок. Проте зарплата жінок становила

ту саму роботу.

Зміни

7

браженням змін, що відбувалися

суспільстві під впливом індустріалізації. Явищем, пов’язаним зі швидким зростанням кількості міського населення, стала поява майже

нічліжних будинків. Їх жителями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. Ці нові міщани не були пристосовані

середовища існування, міських традицій

ставали суспільними маргіналами (від латин. margo — край, межа). Саме вони поповнювали

лави міських крадіїв, жебраків тощо.

Значну частку серед переселенців до українських міст, які перетворилися на великі промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури спричиняли те, що на міських вулицях переважала російська мова.

конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Києва, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. XIX ст. в найбільших містах Наддніпрянщини почали споруджувати електростанції. У 1892 р. конку на вулицях Києва змінив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку XX ст. трамвайний рух розпочався в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі.

8 Поліція — уособлення імперської влади в Наддніпрянській Україні*.

Повсякденне життя українських міст другої половини XIX ст. було важко уявити без звичної постаті городового, околоточного або іншого представника поліції. Для населення вона була найближчою владою, із якою йому доводилося безпосередньо розв’язувати

нагальні справи. Поліція мала величезні повноваження, що дозволяли їй втручати-

того, за ким установлювався нагляд, відбирали всі документи, а замість них видавалося посвідчення від поліції. Піднаглядний не мав права переїздити до іншого міста без дозволу поліції, його оселю могли в будь-який час обшукати. Йому заборонялося перебувати на будь-якій громадській посаді, викладати, читати лекції тощо. Поліція

рухів, що виникли в першій половині XIX ст.

Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання у трьох основних напрямках: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямку головним є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому за соціальну справедливість. Діячі й напрямки, що зводять розв’язання всіх проблем до здобуття національної незалежності, отримали назву націоналістів. Для послідовного демократа (тоді їх називали лібералами) усі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячів, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називали соціалістами, а напрямок — соціалістичним. Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, фабіанці та інші), а розумівся широко — як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого народу. Усі ці напрямки та течії об’єднувало прагнення покращити життя, змінити існуючий лад на справедливий.

українським рухом стояла проблема виробити збалансовану в трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх верств суспільства. Необхідно було також відновити роботу другої — культурницької, або літературної, стадії українського руху, зупиненої внаслідок переслідування владою членів Кирило-Мефодіївського братства, і рухатись далі, до наступної — політичної стадії. Крім того, слід було віднайти й організаційні форми руху. Над розв’язанням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст.

Відродження українського національного руху

50-х — на початку 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. відбувалося відродження українського національного

2

до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки до скасування кріпацтва. Одним

українську

меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Крім колишніх

У 60-ті рр. XIX ст. це було єдине українське універсальне

проблеми — у культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий

16. український

те, що їхня верства впродовж століть

гнобила українців, вони вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем назива-

ли хлопоманами, хоча самі діячі вважали себе українофілами. Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва, а та-

кож у встановленні демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців і поляків.

Спершу хлопомани віддавали

перевагу етнографічній діяльності. Під

час студентських канікул або в інший вільний час вони мандрували селами

Наддніпрянщини, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Протягом 1857—1859 рр. хлопомани здійснили три подорожі, пройшовши

Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини.

Крім подорожей українськими землями, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 юнаків із бідних сімей, яких «навчали в національному напрямі». Хлопомани

утримували учнів на власні кошти, самі викладали, писали підручники українською мовою. Однак влада й поліція постійно переслідували хлопоманів. У 1862 р. школа припинила своє існування, а через рік у зв’язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів узагалі припинилася.

4 Київська «Українська громада». Діяльність громад у 1861—1863 рр. Початок відродження

тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання україномовних підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так, зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священик С.

і лідерів київської «української громади»; автор багатьох історичних і публіцистичних праць.

Незважаючи на всю неоднозначність свого життя, він залишався вірним тим словам, що завершували його твір «Моя сповідь»: «сподіваюсь, що працею і любов’ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, оскільки я все готовий розділити з ним».

Услід за київською «Українською громадою» були організовані громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилася до сотні. Також громадівці займалися видавничою діяльністю. Так, у Чернігові виходив тижневик «Чернігівський листок». Його видавцем і редактором був відомий поет-байкар Леонід Глібов.

5

Польське повстання 1863—1864 рр. У 1863—1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події останнього в XIX ст. польського національно-визвольного повстання. Його

головною метою проголошувалося здобуття національної незалежності

Польщі та проведення реформ. Більшість керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Стосовно соціальних реформ чіткості також не було. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху не підтримали повстання.

Готуючи повстання, його керівники велику увагу приділяли Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Заворушення на українських землях мали відволікти сили царських військ від повстання

території.

Повстання, що почалося в ніч на 23 січня 1863 р. у Польщі, швидко поширилося на

Валуєвський

6

посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську та Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа» та газети громадівців «Чернігівський листок»; за указом царя від 12 червня 1862 р. було закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення в намаганні створити українську самостійну державу. Спроби В. Антоновича і 20 членів київської громади спростувати

не допущено: саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю

яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно

що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів… Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії. Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події… до друку

і взагалі призначених для початкового читання

фольклористиці, літературі тощо. Заборона видання

українською

мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі й не дати йому усвідомити свою самобутність. Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр із великою наполегливістю. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Так, у 1862 р. було видано 40 українських книжок, у 1863 р. — 15, у 1864 р. — 12, у 1865 — п’ять, у 1867—1869 рр. — по дві на рік. Указ

Валуєвського

1850­х —1863 рр. Кінець 1860­х —1876 рр.

1876—1890 рр.

рух?

1 Громадівський рух наприкінці 60-х —

70-х рр. XIX ст. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. в умовах певного послаблення антиукраїнської політики влади відбувалося відновлення громадівського руху, але

вже у формі напівлегального. Центром його відродження знову став Київ, де були зібрані значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь — М. Зібер, О. Русов, С. Подолинський та інші. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за його фахом: історія, мовознавство, література тощо. Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. Їхню діяльність координувала київська «Українська громада». У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої

оформлення федеративного ладу Росії і надання

автономії. У своїх переконаннях значна частина громадівців дотримувалася

радикальних поглядів, особливо діячі одеської громади (Л. Смоленський, П. Климович, М. Боровський, А. Крижанівський, І. Луценко).

Межі напівлегальної роботи значно стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули знайти законну основу, яка відкрила б простір для широкої літературної, етнографічної,

діяльності членів київської «Української громади» вона перетворилася на кращий навчальний заклад Києва. Іншим

но-Західного відділу І. Р. Г. Т.». Неформальним органом відділу була також

в 1874—1876 рр.

її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і пропагандистом великої і

17. український

ції» (по 1200 сторінок кожний), два томи «Записок Південно-Західного відділу І. Р. Г. Т.», три томи праць М. Максимовича. Зусиллями членів відділу було створено етнографічний музей, бібліотеку, архів. Минуло небагато часу, і активна українознавча праця занепокоїла як поліцію, так і тих представників українства, російської громадськості, які віддано служили владі.

емський указ. У січні 1875 р. київський цензор І. Пузиревський

3

отримав від начальника головного управління у справах друку таємний наказ: «…пропонується вам під час цензурування зазначеної газети “Київський телеграф” ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що проводять українські тенденції». Після цього почали з’являтися доноси, у яких представників українського руху звинувачували в сепаратизмі. Найбільше зусиль для дискредитації українського руху доклав полтавський поміщик М. Юзефович, колишній член київської «Української громади». Як відданий служитель імперії, він не міг погодитися з українознавчою спрямованістю діяльності відділу. За дорученням царя було створено спеціальну комісію, яка дійшла висновку, що «допустити окрему літературу

на простонародному українському наріччі означало б закласти тривалу

основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому

майбутньому, України від Росії».

Члени комісії надавали українському питанню

увагу, що навіть потурбували царя, коли він перебував на відпочинку

в німецькому місті Емс. Комісія підготувала

указ, що отримав назву Емського указу (від назви міста). 18 (30)

1876 р. указ набув чинності. Емський указ в цілому повторював Валуєвський циркуляр, але з деякими відмінностями. Він різко посилив обмеження проти української культури, заборонивши ввезення книжок українською мовою, друкування й видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналу. Указ припинив діяльність громад, ліквідував

2)

3)

національної свідомості українського народу;  стримував

перед провідниками українського руху питання про подальший

тому його погляди привносили в український рух нову ідеологію, хоча вона не одразу набула поширення в колі інтелігенції. Для українського руху важливими були погляди

Наступ на українську культуру в 1875— 1876 рр. змусив М. Драгоманова залишити Батьківщину. У Женеві (Швейцарія) він разом з іншими українськими політемігрантами видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1879, 1880, 1882 рр.). Цей часопис став друкованим органом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних

і

та відповідних установ, які б їх захищали), федералізм (здобуття національно-культурної автономії України у складі федеративної держави), культурництво (покращення рівня освіти народу), еволюційність (упровадження

занадто радикальними.

співробітництво. У 1889 р. М.

личині.

17. український

законної культурно-освітньої діяльності. Така

суперечила гаслам, що проголошувались М. Драгомановим у журналі «Громада». Як уже згадувалося, це спричинило різкі суперечки між М. Драгомановим і лідерами Старої громади. Спільної мови так і не було знайдено. Стара громада в 1886 р. відмовила в подальшому фінансуванні діяльності М. Драгоманова за кордоном. В умовах заборони українського слова вихід громадівці вбачали у виданні альманахів. Зміст їх був здебільшого художньо-літературний, інколи з’являлися матеріали бібліографічного або етнографічного характеру. Перший альманах під назвою «Луна» з’явився 1881 р. У 1883 р. в Києві вийшов альманах «Рада», у 1885 р. в Одесі — український збірник під назвою «Нива». Наступного року в Херсоні була надрукована збірка «Степ» тощо. Проте альманахи не могли замінити періодичні видання. Зрештою завдяки зусиллям Старої громади та фінансовій підтримці підприємця-мецената В. Симиренка стало можливим видання російськомовного журналу на історичну тематику «Київська старовина». Його перший номер з’явився в січні 1882 р. За час існування журналу (до 1907 р.) вийшли друком 97 номерів. Це були праці й матеріали з історії та археології України, етнографії, мовознавства, спогади тощо. У журналі співпрацювали В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, М. Костомаров, Д. Багалій та багато інших.

Однак орієнтацію саме на культурницький аспект діяльності сприймали не всі. Молодь здебільшого «йшла в революцію», віддавала свої сили політичній боротьбі. Вони не тільки залишали без уваги національні інтереси свого народу, а й із презирством ставилися до тих «вузьких культурників», що присвячували себе «малим ділам» замість

боротьби за «великий схід революційного сонця».

Важливим наслідком періоду 80-х рр. XIX ст. для українського руху було те, що його провідники усвідомили: цей рух потребує щоденної наполегливої праці, що не дозволить йому зійти нанівець. Вони вирішили зосередитися на Галичині,

відомий українофіл О. Русов залучив до цієї роботи студентів. До складу гуртка увійшли І. Липа, Б. Грінченко, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. Улітку 1891 р. вони, склавши на могилі Т. Шевченка клятву вірності ідеї визволення України, заснували таємне товариство, яке згодом назвали «Братство тарасівців». Воно було створене за принципами таємної

організації й поділялося на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. XIX ст. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Першим виступом братства стало проголошення «Декларації віри молодих українців» на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у львівській газеті «Правда». У ній проголошувалися такі принципи: 1) українці є окремою нацією; 2) як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й розвитку; 3) повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто); 4) єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої ідеї соборності Української держави); 5) негативне ставлення до українофільства (культурництва),

але при цьому визнання його користі для національного руху; 6) необхідність існування українських шкіл; 7) вживання української мови тощо. На тлі занепаду українського громадськополітичного руху після Емського указу ідеї, висловлені в промові, виглядали національним радикалізмом. Ідеї братства знайшли своїх прихильників,

бутньої

Першим кроком на цьому шляху стало створення в

це культурництво було вже не гуртківським, а орієнтувалося на інтелігенцію, особливо сільську. Крім того, діяльність

Одні представники громадівського руху намагались привнести поширені на той час у Європі ідеї соціалізму (М. Драгоманов і Молоді громади), інші — виступили з націоналістичними гаслами («Братство тарасівців»). 

Загальним підсумком розвитку цього етапу українського руху в Наддніпрянщині став перехід до політичного етапу національно-визвольної боротьби. ?

Запитання та завдання Š 1.  Яка освітня установа завдяки діяльності громадівців стала найкращим навчальним закладом Києва? 2.  Коли було відкрито Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства? Хто його очолив? 3.  Якими були основні положення Емського указу? 4.  Яку назву мав журнал, що видавався в Женеві М. Драгомановим? 5.  Коли утворилося «Братство тарасівців»? 6.  Хто очолював Загальноукраїнську безпартійну організацію? Ž 7.  Чим діяльність громадівців наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. відрізнялася від попереднього

роль у тогочасному українському русі відіграла діяльність Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства? 9.  Як був прийнятий Емський указ? Який він мав вплив на український рух? 10.  Охарактеризуйте роль в українському русі старої громади і Молодих громад. 11.  Якими були особливості й здобутки громадівського руху у 80-х рр. XIX ст.? 12.  Як розгортався

від попередників студентський громадівський рух

тарасівців»? Чому з ним пов’язують початок політизації й виникнення націоналістичної течії в українському русі? 14.  Яку роль в українському русі відіграла Загальноукраїнська безпартійна організація?

15.  Завершіть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській україні» (с. 148). 16.  Проведіть дискусію за проблемою «Якими були здобутки українського руху в Наддніпрянщині наприкінці 60-х — у 90-х рр. XIX ст.?». 

17.  За додатковими джерелами підготуйте повідомлення про життя і діяльність П. Чубинського,

україни.

нальну газету «Терджиман» кримськотатарською й російською мовами. Тривалий час вона була єдиним тюркомовним періодичним виданням у Російській імперії.

За своїм світоглядом І. Гаспринський був лібералом, виступав за дружбу слов’янських і кримськотатарських народів, релігійну терпимість та співпрацю християн і мусульман, категорично відкидав соціалістичні ідеї та методи боротьби. На честь І. Гаспринського встановлено пам’ятники в Сімферополі та

соціал-демократичного

рухів. Друга половина XIX ст. стала періодом поширення в Європі соціал-демократичного і робітничого рухів. Це пояснюється тим, що промислова революція та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства — промислових робітників. Не

2

Інтелігенція  — суспільна група, що складається з осіб, для яких розумова праця є професією (лікарі, педагоги, інженери, вчені тощо).

Пролетаріат (від латин. — незаможний громадянин) — суспільна верства позбавлених засобів виробництва найманих робітників, джерелом існування яких є продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва.

М. Драгомановим і М. Павликом започаткував

«Громада», а також надрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та інші. С. Подолинський розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму» (федерація вільних громадян), що ґрунтувалася на національних традиціях українського народу.

Перша постійно діюча марксистська група на українських землях під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла в 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка була засобом розповсюдження

ками українських соціал-демократичних

Робітничий рух у Наддніпрянщині розпочався наприкінці 60-х рр. XIX ст. Спершу він мав стихійний характер. Виступи робітників відбувалися через погіршення умов праці, зменшення заробітної плати. Формами боротьби робітників були колективна відмова від роботи, знищення машин та обладнання, страйки тощо. Із середини 70-х рр. XIX ст. робітничий рух почав набувати організованих форм. Першою робітничою організацією став «Південноросійський союз робітників», який виник у 1875 р. в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши близько 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, поширював нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. Через дев’ять місяців

3 Земський рух. Земства, що були виборними всестановими органами місцевого самоврядування, уже своїм існуванням були опозиційними до централізованої державної системи Російської імперії. Незважаючи на те що в земствах більшість становили поміщики (близько 75 %), в умовах загальнореформаторських настроїв, що панували в імперії в 60—70-х рр.

XIX ст., вони стали носіями ідей подальшої лібералі-

зації Росії й запровадження конституції. За своїм характером земський рух був ліберальним. В основу ліберального шляху суспільного розвитку була покладена ідея побудови

М. Василенко, О. Лазаревський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші.

ства, медичного обслуговування, народної освіти, зв’язку, страхування, статистики тощо. Уже перші

об’єднання всіх сил у боротьбі за введення в Росії конституції. Боротьба земців за конституційні реформи дала свої результати. 12 лютого 1880 р. було створено верховну розпорядчу комісію на чолі

з міністром внутрішніх справ М. Лоріс-Меліковим, яка мала підготува-

ти проект майбутніх конституційних реформ. Це надихнуло земський рух. Земці на своїх зібраннях і з’їздах розробляли й схвалювали різні проекти реформ та надсилали їх до комісії або царю. Вони пропонували

впровадження широкого самоврядування, створення представницького законодавчого органу — Державної думи. Проте після вбивства царя всі ці пропозиції залишилися нереалізованими. Діячі земського руху

зазнали переслідувань. Спроби організувати широку пропаганду своїх ідей через видання журналу «Вільне слово» також не мали успіху. Фактично, до початку революції 1905—1907 рр. земський рух

ролі в суспільному житті

рівень.

потребами й вимогами.

можливою

опозиційною силою, спрямованою на оновлення дійсності

імперії.

1.

2.

2. Назвіть імена видатних історичних діячів Наддніпрянщини цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України?

3. Поясніть внесок понять і термінів: українське питання, Східна (Кримська) війна, модернізація, реформа, громада (община), цензура, монополія, синдикат, соціальна структура, земства, індустріалізація, пролетаріат, інтелігенція, громадівський рух, хлопомани, українофільство.

4. Виконайте завдання за історичною картою: 1) прослідкуйте, як змінювалася географія розміщення основних промислових центрів Наддніпрянщини; 2) визначте регіони, що мали відмінності в проведенні аграрних перетворень за селянською реформою 1861 р.; 3) складіть опис процесів модернізації в різних регіонах Наддніпрянщини; 4) покажіть регіони Російської імперії, куди відбувалося переселення селян із Наддніпрянської

України; 5) покажіть населені пункти, пов’язані з українським національним рухом у Наддніпрянщині цієї доби та поясніть їхню роль у ньому; 6) покажіть населені пункти і території, пов’язані з розгортанням селянських, робітничих і соціал-демократичних рухів.

5. У якому напрямку розвивалися процеси модернізації в Наддніпрянщині цього періоду? Чому?

6. Доведіть закономірність процесів модернізації для розвитку тогочасної Наддніпрянщини.

7. Який вплив мали процеси модернізації на тогочасне українське суспільство? Чи можна їх однозначно характеризувати як позитивні? Чому?

8. Обговоріть у малих групах і презентуйте висновки класу:

Галичині вона складала близько 0,5 % від загальної

2

особливості

Революційні події 1848—1849 рр. були важливим

у розвитку європейських країн. Незважаючи

поразкою, вона прискорила процеси подальшого становлення індустріального суспільства. У європейських країнах зникли залишки кріпосництва, новий імпульс отримав розвиток ринкових відносин. Зовсім іншою була ситуація на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвитку. Однак тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічне становище навіть погіршилося. Це було спричинено тим, що з 1861 р. (поява залізниці Львів — Відень) почалося широке залізничне будівництво, яке поєднало західноукраїнські землі з провідними промисловими центрами імперії. Здавалося, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це відбувалося в інших країнах

розвинених регіонів

Чехія), який

хом

інвестицій. Іноземний капітал цікавили родовища нафти, мінеральних солей, величезні масиви лісу. Унаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми прибрали до своїх рук торгівлю, банки, цілі галузі промисловості.

Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків, тоді як більшість селянства страждала від малоземелля, незважаючи на деяке розширення посівних площ. Неможливість існувати змушувала селян шукати роботу в інших країнах.

Розвиток промисловості. Становище західноукраїнських робітників. Промисловість на західноукраїнських землях розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість робітників

3

рік у 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р., що становило

ремесла. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям

лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик.

Найбільшими підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні у Львові, Стрию та Станіславі. Однак для капітального ремонту

паровози й вагони відправляли до Німеччини, Австрії, Чехії.

Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільно. У другій половині XIX ст. тут діяли лише п’ять

великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині — чотири, Закарпатті — одна).

Розвиток промисловості був пов’язаний із виникненням нової суспільної верстви — промислових робітників. Джерелами поповнення робітництва ставали ремісники й селяни, що розорилися. Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. Вони працювали в жахливих умовах, а їхні сім’ї жили в бараках. Робочий день тривав 12—18 годин. Заробітна платня промислових робітників у краї була в 1,5 разу меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними, платня робітників у Львові становила 48—58 % заробітку їхніх

Нерідко (а особливо в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти лише в крамниці підприємця за вищими цінами. Набуло поширення штрафування робітників під різними приводами. Розмір платні кваліфікованих промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

4

Розвиток сільського господарства та становище селян. Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр., звільнили селян від панщини, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє звільнення селяни мали протягом 50 років сплачувати щорічні платежі.

заможних

кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним використання технічних нововведень. У той самий час повільне впровадження цих досягнень та

відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї. І все ж, хоч і поступово, вигляд західноукраїнського села змінювався. Почав формуватися новий суспільний стан західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були переважно українцями. Протягом другої половини XIX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель відбувалася аграрна революція, унаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку. Цей процес був дуже повільним і супроводжувався

5 Початок трудової еміграції українців. Загострення соціально-економічних проблем у краї призвело до масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки. Мізерні заробітки або повна їх відсутність, зубожіння більшості селянства, нестача землі, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами еміграції. Масова еміграція селянства розпочалася у 80-х рр. XIX ст., а найбільших розмірів досягла на початку XX ст. Вона відбувалася у формах постійної переселенської (переважно до Бразилії, Аргентини, США та Канади) й тимчасової заробіткової еміграцій. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн — Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції тощо.

Пам'ятник заробітчанам у селі Колочава в закарпатті. ХіХ ст. Родина одного з перших українських емігрантів. ХіХ ст.

лянками (телеками)

борна 12,6, а згодом 40 тис. га землі,

та Швейцарії худобу високопродуктивних молочних

хіба недокровні, марні, пожовклі мари, безсильні, хиткі, нездалі до військової служби… ? 1.  Якими були умови життя закарпатських селян? 2.  Чим, на вашу думку, були спричинені такі умови?

7 Кооперативний рух. Злиденне становище західноукраїнського селянства стало проблемою для української національної боротьби. Єдиним реальним шансом вирвати українське населення краю зі злиднів стало розгортання кооперативного руху. У Галичині він зародився у 60-ті рр. XIX ст. й набув свого розвитку у 80—90-ті рр. На західноукраїнських землях його започаткував Василь Нагірний (1847—1921). Ознайомившись з особливостями кооперативного руху у Швейцарії, він розгорнув активну діяльність по створенню мережі кооперативних спілок у краї. Спочатку це були кредитні

спілки, що мали врятували селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150—250 %). У 1883 р.

В. Нагірний заснував споживчий коопера-

тив «Народна торгівля», який створював

мережу крамниць у селах і містах, де за

помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина, оминаючи посередників. Таким чином заощаджувалися кошти селян. У 1892 р. було заснована страхова компанія «Дністер», що надало кооперативному руху стабільності.

Крім кредитування і страхування селян, кооперативи запроваджували сучасні методи господарювання (товариство «Сільський господар»,

центрами, — Станіслав, Стрий тощо. Зростала також кількість населення Дрогобича

виникли нафтодобувні підприємства. У цілому частка міського населення західноукраїнських земель залишалася досить невеликою. У Галичині жителі міст становили 10 % від усього населення. Українців у складі міського населення налічувалося лише 14—25 %.

роль

Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром

продукти й готові товари, вироблені місцевими ремісниками або завезені з інших регіонів імперії. Одночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні

операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство залучалося до товарно-грошових відносин.

Друга половина XIX ст. для західноукраїнських земель, на відміну від Наддніпрянщини, не стала часом докорінних змін. ! Висновки. Економічне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини, як і раніше, залишалося дуже тяжким. 

Запитання та завдання

західноукраїнських земель. 9.  Визначте характерні риси розвитку міст на західноукраїнських зем­

лях. 10.  Якими були причини

ській україні в 60—90-х рр. XIX ст. 1 Конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії. Революція 1848—1849 рр. спричинила зміни, які завершилися перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела

П’ємонт, що

за об’єднання всіх італійських земель у єдину державу, стали прикладом для народів, розділених між різними імперіями.  Австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити конституцію. Утворився двопалатний

Буковина з переважно українським

Стосовно Галичини австро-угорський

австро-польським, що намітився ще в роки реакції. Так, у краї встановилося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. Намісник Галичини обов’язково мав призначатися з польських аристократів, а у Відні польські інтереси захищав міністр у справах Галичини. Уся

соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно запровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.

Така пропольська політика імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а також сприйманням українського руху як проросійського. Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки: 1) вони створили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів; 2) всім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії; 3) відбулося утвердження парламентаризму. Населення з мовчазних підданих перетворювалось на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалась у Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові, — стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

Галицький сейм. Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження сейму, визначені лише 1873 р., обмежувалися галузями культури й освіти, аграрними відносинами тощо.

2

якого стало москвофільство, або русофільство.

(такою

 поширення серед

у 60—80-х рр. XIX ст. сліпої

в російського царя;  консервативний характер українського суспільства в Галичині;  допомога російських військ

угорської революції 1848—1849 рр.;



поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу);  падіння авторитету імперської влади після поразок

у війнах 1859 і 1866 рр.;  загострення відносин Австро-Угорщини та Російської імперії. Уперше політичного значення старорусинська течія набула в 1866 р., коли Австрія програла

Пруссії. Старорусини чітко висловили

заявивши, що окремого українського

русини

народу», який проживає на території «від

лу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалась однією з говірок єдиної російської мови. На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова.

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства.

Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд спрямував

во» (1861—1887 рр.), газети «Руська рада» (1871—1912 рр.), «Наука» (1874—1900 рр.) та інші. І все ж, незважаючи на такий розмах і зовнішню підтримку, із 80-х рр. XIX ст. старорусинство в Галичині почало занепадати. Проте в Буковині, а особливо в Закарпатті, цей напрямок переважав аж до середини XX ст. 4 Народовці. Ідеї, які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали друкуватись у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. XIX ст. в українському русі виник новий напрямок — народовський. У народовському русі можна виділити два етапи: перший (60-ті рр. ХІХ ст. — 1879 р.) — ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність

самосвідомості населення; другий (1879—1890-ті рр.) — активна

зосередилися на культурно-просвітницькому питанні.

між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літератури. В інших сферах прибічники обох напрямків мали багато спільного. Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періодичні

видання та створити громади зі старшокласників і студентів Львова

(першу громаду організував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли

значну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості

й надихнули значну кількість діячів українського національно-визволь-

ного руху.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебували під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Просвіта». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності». У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом фактично відігравало роль Академії наук України.

Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гонін-

ня царського режиму проти українства пожвавили народовський рух.

Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний

рух у Галичині, у тому числі фінансово.

Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького

сейму, народовці вже виступали як політична сила. Першим політичним актом народовців стало видання того самого року

для селян «Батьківщина» за редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення залучити до себе населення Галичини. У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Ю. Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну

«Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором

які

нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта». У 60-ті рр. XIX ст. слов’янські

вці. 2 вересня 1868 р.

уряд дозволив відкрити товариство «Просвіта». 8 грудня 1868 р.

диригент, письменник, професор академічної гімназії. Згідно з першим статутом, «Просвіта» була науково-просвітницькою

нагадувала громади в Наддніпрянській Україні,

§ 21. суспільно-політичне життя

другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності.

Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Першою було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Партицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили. Проте розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізнома-

нітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які зрештою перетворили «Просвіту» на впливову організацію, яка, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялись і видавались українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. «Просвіта» також активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність. У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостійних господарсько-економічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.

Польські та єврейські рухи на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. Після ліквідації польської державності перед польським визвольним рухом постало завдання відновлення держави, об’єднання в ній усіх польських земель, поділених між трьома імперіями. Найбільш сприятливі умови

ки). Крім того, вони

будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора. У політиці щодо українського населення вони переконували польську громадськість піти на компроміс. Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення

до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато євреїв стали щирими польськими патріотами.

Проте така тенденція в єврейській громаді тривала лише до початку 90-х рр.

XIX ст. Це було зумовлено тим, що

в польському русі почав наростати

антисемітизм. Реакцією на нього стало

поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині — боротьба за збереження єврейської національної ідентичності.

Така зміна пріоритетів у єврейському

політичних і громадянських прав, насильства, переслідування,

фізичного

Сегрегація (від латин. segregatio — відділення) — різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за расовими, гендерними, соціальними, релігійними або іншими ознаками, та в подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав.

русі позначилася і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому посіли переважно нейтральну позицію, а подекуди

імпульс українському руху в Галичині дала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш освіченою та обізнаною в європейських політичних теоріях. Цьому сприяла, зокрема, діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь підвищувати свій інтелектуальний рівень, знайомитись із кращими надбаннями культури й науки. На його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія — радикальна. Перші прибічники М. Драгоманова з’явились у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. XIX ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: «Академічний гурток» (перебував під впливом старорусинів) і народовський «Дружній лихвар». Згодом коло їхніх прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів М. Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Свою діяльність представники

течії розпочали

активної пропагандистської роботи. Із 1876 р. М. Павлик та І. Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє»

статті діячі спрямували

яке радикально налаштована молодь намагалась усунути

житті суспільства. Таку

свої тексти в часописах «Народ», «Радикал», «Громадський голос», «Будучність» (преса уРП), «Земля і воля» (усДП), «свобода» (сША), «Вісник союзу

нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками та соборниками». Саме зусиллями ровесників Ю. Бачинського, яких називали «молодими радикалами», у 1895 р.

до партійної програми було

Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та

єнних дій. Широкого розголосу

нована німецьким канцлером О. фон Бісмарком, де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів. Вона викликала резонанс із боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл. Австро-угорський уряд зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись із його допомогою відірвати українські землі від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та інші) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині. Переговори щодо досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. XIX ст. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Улітку 1888 р. було досягнуто домовленості про видання місячника «Правда», який мав стати друкованим органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, переділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди. Зрештою під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто і оприлюднено 25 листопада 1890 р. Офіційного тексту угоди не склали: вона ґрунтувалася на чесному

була «джентльменською»). Українці вимагали від польської адміністрації

самостійність української нації та

прихильністю ставитись до двох народів у Галичині, обіцяючи лояльне ставлення до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в українськопольських відносинах. Однак ця політика тривала недовго. Польська сторона не бажала йти на поступки, які дозволили б українському руху поставити питання про поділ Галичини на українську й польську частину та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від продовження такої політики. І

група, що гуртувалась навколо О. Барвінського, — їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворились на невелику Християнсько-суспільну партію. Їх підтримувало вище греко-католицьке духовенство. Більша частина народовців на чолі

занепало.

3 Утворення політичних партій. Кінець XIX ст.

§ 22.

Незважаючи на наполегливу працю, РУРП не здобула широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. XIX ст. посідала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не сприйняли через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу. Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, у 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму й заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Видатними її членами були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Партія мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали значний вплив у краї. До того ж партія відігравала

русі. У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів, а також основна

утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Партію очолили М. Грушевський, Є. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в 1900 р. У своїй програмі-максимум

проголосила соборність України та її національну незалежність. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних конфліктів. Своєю поміркованістю й народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом перебувала «Просвіта» та інші

Драгоманова, реалізуючи федеративні принципи в теорію

верствам, а не трудівникам.

смерті М. Драгоманова він перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами

не приведе до національного визволення України, оскільки

духовенство. Визначною постаттю того часу став православний єпископ Євген Гакман (1834—1873). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда» (1869 р.). Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народовська (українофільська). У 70—80-ті рр. XIX ст. провідні позиції посідала русинська течія. Нечисленна українська еліта виступала проти румунського засилля. Вона намагалася довести, що має такі самі давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька, тому звернулася до староруської культури і традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії створювали мережу навчальноосвітніх, культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони

змінило відкриття в 1875 р. в Чернівцях університету, у якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом — п’ять. Поява університету вимагала нових викладачів. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї. Початок 80-х рр. XIX ст.

а згодом Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея. Останній відіграв

роль у розвитку національної свідомості українців Буковини. Національний рух у

переїзду туди галицького

СмальСтоцького, який у 1885 р. став професором університету. У 1887 р. з ініціативи Омеляна Поповича виникло товариство «Руська школа» (із 1910 р. — «Українська школа»). Завдяки

українського

у 1906 р. виникли радикальна (Т. Галіп, І. та О. Поповичі, Н. Бігарій) та соціал-демократична (О. Безпалко, Г. Андріящук, М. Гаврищук та інші) партії. У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С. СмальСтоцький, барон М. Василько, О. Попович, Є. Пігуляк та інші), яка стала провідною політичною силою в краї. Жваву національно-просвітницьку

ції угорського уряду. Ще до свого офіційного оформлення товариство розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком «Грамматика письменнаго русскаго языка» К. Сабова, яка на тривалий час стала підручником для середніх шкіл Закарпаття, а в 1890 р. — «Русская грамматика и читанка» того самого автора. Завдяки діяльності членів товариства в Закарпатті з’явилися перші періо-

дичні видання.

Проте послаблення тривало недовго. Після утворення Австро-Угорської монархії угорська влада

почала наступ на права закарпатських русинів. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40—60-х рр. XIX ст. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття. У 1868 р. парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно

української нації.

Висновки. В останній чверті

розвитку. У 1890 р. було засновано

Русько-українську радикальну партію.  Наприкінці століття всі провідні українські

чили до своїх програм положення про незалежну соборну Україну.  Завдяки спільним

на західноукраїнських землях  1.  Які етапи виділяють вчені в процесі національного відродження? 2. Коли поча­

Завдання для підготовки до практичного заняття: повторити

дження на західноукраїнських землях».

Хід заняття

1. Обговоріть у групах підготовлені

національного

Культурницький

Політичний

2. Зробіть висновки

4.

5.

розміри?

6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли

їхніх назв.

7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю наприкінці XIX ст.? ІІ. Зміни в  господарському житті.

1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського

краю в ті часи?

2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощували

у вашому регіоні?

3. Яким був стан промисловості й торгівлі?

4. Визначте спільне й відмінне в господарському

5. Що вам відомо про соціальне

6. Відвідайте

1.

2.

3.

імена діячів української культури цього періоду, що

4. Які пам’ятки культури другої половини

Завдання

1. Продовжте складати таблицю «Наш край в історії України та Європи» (с. 105) (друга половина XIX ст.).

2. Продовжте складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (с. 105) (друга половина XIX ст.).

Узагальнення знань за розділом V

1. Складіть перелік подій, що відбулися на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: трудова еміграція, «рутенська акція», кооперативний рух, старорусинство, народовці, москвофільство, радикали, «Просвіта», «нова ера», Галицький сейм, «український П’ємонт».

3. Порівняйте процеси модернізації в західноукраїнських землях з аналогічними процесами в Наддніпрянській Україні.

4. Визначте та охарактеризуйте основні реформи суспільного життя на західноукраїнських землях і вкажіть їх наслідки. Відповідь подайте у вигляді таблиці.

5. Виконайте завдання за історичною картою: 1) покажіть адміністративний поділ західноукраїнських земель; 2) визначте регіон нафтових промислів; 3) укажіть мережу залізниць і визначте товари експорту та імпорту краю.

6. Який вплив мали процеси модернізації на тогочасне західноукраїнське суспільство? Чи можна їх однозначно характеризувати як позитивні?

7. Порівняйте процеси модернізації на західноукраїнських землях і в Надніпрянщині. Визначте спільні тенденції й основні відмінності.

8. Чим пов’язані між собою український рух у Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях?

9. Чому, на вашу думку, український рух наприкінці XIX ст. в Галичині був найбільш організованим?

загальноросійського

ну, а українські цукрові заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського і Бобринського — 60 % цукру-рафінаду. Концентрація промислового виробництва сприяла

у металургійній, кам’яновугільній та залізорудній

з’явилися синдикати «Продамет» (1902 р.), «Трубопродаж» (1902 р.), «Продаруд» (1908 р.), «Продвугілля» (1904 р.), «Дріт» (1908 р.) та інші. Особливістю монополій на українських

Павловський цукровий завод.

11,5 годинами тощо. Проте

промисловості. Решта робітників і далі жила

стерпних умовах. Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна

1904—1909 рр. Із кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення, що тривало до початку Першої світової

багатьох видів продукції в Російській імперії.

земель на користь тих власників, які пристосували

напруженості на селі (у 1902 р. Полтавську і Харківську губернії охопило селянське повстання, яке тривало три тижні). Аграрне

питання стало одним із головних у Російській імперії.

Значна частина поміщиків у пореформений період не змогла пристосуватися до нових умов господарювання. Упродовж 1877—1905 рр. поміщики продали переважно заможним селянам майже третину своїх земель. Деякі створили у своїх маєтках ефективні багатогалузеві господарства, що були засновані на вільнонайманій праці.

Провідна роль у сільському господарстві Наддніпрянської України належала товарному зерновому виробництву. На початку XX ст. в краї збирали понад 75 % від загального обсягу

— товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну. Товарне тваринництво у структурі сільськогосподарського

3

Кооперативний рух. Українські селяни, господарюючи в ринкових умовах, стикалися з багатьма складними проблемами — збут продукції, придбання техніки, отримання позик у банках тощо. Для багатьох із них самостійне розв’язання цих проблем було надзвичайно складним процесом. Селяни, а також міське населення

робітники —

дянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві, у 1910 р. — Союз споживчої кооперації у Вінниці. Однак у 1913 р. влада, намагаючись підпорядкувати українську кооперацію та долучити її до системи російської кооперації, примусила ці спілки ліквідуватися. Упродовж 1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянській Україні постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. в селах і містах діяло 3020 споживчих і 2477 кредитових кооперативів. За цим показником

представників тогочасної української

Харитоненків, Римаренків, Симиренків та інші. У зв’язку з розвитком промисловості відбувалося зростання кількості робітників. У промисловості Наддніпрянщини в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь.

Становище промислових робітників Наддніпрянщини було важким.

Робочий день тривав 12—14,5 години на добу. Значного поширення набула наднормова праця. Переважна більшість підприємств працювала за відсутності техніки безпеки, що призводило до численних нещасних

випадків. Заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму більшості робітників. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Підприємці також зменшували зарплату робітників за рахунок штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках. Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкого розшарування українського селянства. Заможне селянство, як уже зазначалося, становило лише 5—8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Через нестачу землі й демографічний вибух другої половини

XIX ст. в 1860—1910 рр. сільське населення в Наддніпрянщині збільши-

лося на 86 %, а площа їхніх земель — лише на 32 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб. Це обумовило посилення трудової еміграції селян. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади утворили в Нижньому Поволжі

(400 тис. осіб), Казахстані та Середній Азії (790 тис. осіб), на Далекому

Сході (460 тис. осіб). Ці регіони компактного проживання українців отримали назву Сірий та Зелений клин.

5

Українські промисловці-меценати. Кінець XIX — початок XX ст.

називають «золотою добою» українського меценатства. Завдяки меценатам відбулася активізація суспільно-культурної діяльності українських діячів. Розширилось і поле діяльності меценатів. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання,

в маєтках Тарновських (Качанівка та Мотовилівка), Миколи Кондратьєва (Низи), княгині Наталії

його кошти було видано кілька великих накладів «Кобзаря» т. Шевченка, твори П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Він підтримував Наукове товариство ім. т. Шевченка у Львові, громадське зібрання «Родина», товариство допомоги культурі та науці. В. симиренко фінансував пері-

Браницька та А. Гавриленкова збудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльні школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків були членами Ради київського відділу кураторства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих. Чимало зробили меценати і благодійники для розбудови міст, де вони жили або тримали свої маєтки, заводи, фабрики. ! Висновки. За рівнем розвитку провідних галузей, концентрації виробництва та монополізації промисловість Наддніпрянщини на початку ХХ ст. посідала одне з перших місць у Російській імперії.

 Незважаючи на деякі успіхи, українські землі залишалися краєм

із відсталим сільським господарством, де недостатньо застосовувалися

сучасні знаряддя праці й сільськогосподарська техніка.  Український кооперативний рух на початку XX ст. зберігав високі темпи розвитку, набуваючи нових

відігравав кооперативний рух?  9.  Охарактеризуйте зміни в суспільному житті українських

спричинені розгортанням індустріалізації. 10.  Визначте наслідки економічної кризи 1900— 1903 рр. для економіки Наддніпрянщини. 

11.  Визначте, які проблеми були найважливішими для соціально-економічного розвитку українських земель на початку XX ст. Якими шляхами їх було можливо розв’язати? 12.  Обговоріть у групах,

§ 24. суспільно-політичне

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Ідею встановлення диктатури пролетаріату есери відкидали. Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам досить значну підтримку в Наддніпрянщині. На початку XX ст. активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі — союз) — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників і вела серед них соціалістичну пропаганду. У 1898—1903 та 1906—1912 рр. «Бунд» на

правах автономної організації входив

Після низки еврейських погромів у

яких відбувалися в 1881—1882, 1903—1905 рр., у єврейському русі швидко поширювалися ідеї сіонізму.

Польський напрямок у цей період активної ролі в суспільнополітичному житті Наддніпрянської України не відігравав. В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, почали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і націоналістична течії. Усі вони в цей період долали стадію організаційного та ідейного становлення.

Формування соціалістичної течії в українському напрямку. Першу українську політичну партію в Наддніпрянській Україні — Революційну українську

2

(РУП)

створила

громада Харкова 29 січня 1900 р. Першими її членами стали Д.

європейської соціал-демократії, народницького

анархізму, націоналізму тощо.

вихід із неї частини членів. Першими з РУП вийшли прибічники самостійності України на чолі з М. Міхновським, які в 1902 р. утворили Українську народну партію. Також від РУП відокремилися прибічники ідей народників (М. Шаповал, М. Залізняк та інші), які пізніше,

Ліберально-демократична

українська демократична партія (1902 р.)

українська соціалістична партія (1900 р.)

Революційна українська партія (1900 р.)

українська радикальна партія (1904 р.)

українська демократично-радикальна партія (1905 р.)

на початку XX ст. ? Чому соціалістичний

Протягом

українська соціалдемократична спілка (1904 р.)

українська народна партія (1902 р.)

українська соціалдемократична робітнича партія (1905 р.)

товариство українських поступовців (міжпартійний блок) (1908 р.)

Панівна течія

більшість

керівників РУП було заарештовано, або вони вимушено емігрували.

Улітку 1904 р. на нелегальному з’їзді РУП, метою якого було відновити

діяльність партії, спалахнула суперечка між прихильниками та противниками самостійності України. Останні, очолювані М. Меленевським, залишили з’їзд й утворили нову партію — Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка наприкінці 1904 р. приєдналася до РСДРП. Однак і після цього провідники РУП сперечалися про те, як поєднати боротьбу за соціалізм і національне визволення.

3 Формування ліберально-демократичної

спілок, організацій, страйків. Знищення станів.

3. Заведення народної

4. …Ми вимагаємо для території,

громадських інституціях.

5. Щодо економічних питань… а) 8-годинний робочий день; б) державну

6.

чому заможна, студенти та дрібні землевласники. Впливу в масах партія не мала й існувала лише як об’єднання однодумців. Практична діяльність партії зводилася до видання брошур і часописів. У 1904 р. у складі

УНП було створено бойову групу «Оборона України», яка намагалася сприяти досягненню цілей партії збройними методами. Найвідомішими її акціями були спроби підірвати пам’ятник російському поету О. Пушкіну в Харкові та царські монументи у великих містах.

30 серпня 1903 р.

Ця подія перетворилася на всеукраїнську національну маніфестацію, оскільки до Полтави з’їхалися не тільки національно свідомі українці

Росії, а

делегати

та

Відкриття пам’ятника І. Котляревському стало політичною подією, яка засвідчила згуртованість і відданість української інтелігенції українському руху, який був готовий за першої

заявити про себе. !

Висновки. У суспільно-політичному житті Наддніпрянської України в умовах загострення соціальних суперечностей початку XX ст. співіснували різні напрямки — російський, єврейський, український тощо.  В українському русі на початку XX ст. (до революції 1905— 1907 рр.) склалися три течії: соціалістична,

ньополітичне становище в Російській імперії. Економічна криза та поразка в російсько-японській війні 1904—1905 рр. підірвали авторитет влади. Нерозв’язаність

§ 25. Події революції 1905—1907 рр.

Панцерник

Маніфестація 17 жовтня 1905 р.

російської революції 1905—1907 рр. У січні 1905 р. в імперії застрайкували 440 тис. робітників. Протягом квітня—серпня 1905 р. в Наддніпрянщині відбулося 300 страйків, у яких брали участь понад 100 тис. робітників. Улітку ця боротьба набула переважно політичного характеру. Страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!». Одночасно розгортався селянський рух, який мав стихійний характер і здебільшого завершувався погромом поміщиць-

ких маєтків.

Під впливом виступів

сійської влади — армія. Першим великим виступом у збройних силах Російської імперії стало повстання на панцернику «Потьомкін» 14 червня 1905 р., більшість матросів якого становили українці. Одним із небагатьох офіцерів, що підтримали

інженер-механік Олександр Коваленко. Він був одним із засновників РУП, а під час повстання входив до складу революційного комітету, що керував ним.

норосійський

страйк.

спілок, що об’єднували кілька тисяч робітників. Наростання хвилі народних протестів примусило імператора Миколу II оприлюднити 17 жовтня

державного порядку», яким народу надавалися громадянські свободи — недоторканності особи, друку, совісті, зборів, зібрань, спілок. У

§ 25. Події революції 1905—1907 рр. на українських землях

Поява Маніфесту 17 жовтня суттєво змінила суспільно-політичне життя як Російської імперії в цілому, так і Наддніпрянської України. Проголошені ним політичні свободи сприяли появі нових легальних загальноросійських партій. Ліберали утворили «Союз

17 жовтня» (октябристи) та Конституційно-демократичну партію (кадети).

Найвпливовішою організацією консерваторів-чорносотенців став «Союз руського народу». Загальноросійські партії соціал-демократів та соціалістів-революціонерів стали легальними й використали це для посилення боротьби із самодержавством. Усі загальноросійські партії активно діяли в Наддніпрянщині. Українські політичні партії також перейшли від нелегальної роботи до відкритої пропаганди й діяльності.

3 Селянський рух. Із перших місяців революції активізувалося селянство. Вістря боротьби селян було спрямоване проти поміщиків, у яких вони вбачали своїх головних ворогів. У січні—березні 1905 р. заворушення виникали переважно в окремих селах, де відносини між поміщиком і громадою були особливо складними. Селяни громили поміщицькі маєтки, розкрадали майно, захоплювали й перерозподіляли землі, іноді вбивали поміщиків або їх управителів.

У травні-червні 1905 р. виступи селян охопили цілі райони. На той час вони вирували в 64 із 94 повітів дев’яти губерній Наддніпрянщини. Завдяки агітації боротьба

рактеру, з’явилися

закликами підтримувати боротьбу робітників проти самодержавства.

Улітку 1905 р. було сформовано Всеросійський селянський союз. Особливо активно його місцеві комітети діяли

Розгром поміщицької садиби. Художник Г. Горєлов

Розправа над селянами у Великих

Восени 1905 р. відбулося нове піднесення селянських виступів, які подекуди супроводжувалися збройними сутичками з поліцією та армією. У селі Великі Сорочинці Полтавської губернії в грудні 1905 р. відбулося одне з найбільших повстань селян у роки революції.

4 Наростання революційних подій. Грудневі

заводу. Урядові війська відкрили вогонь по колоні. Загальні втрати з обох сторін становили понад 250 осіб. Б. Жаданівського засудили до розстрілу, який потім замінили на безстрокову каторгу. Збройні виступи військових відбувалися також в інших гарнізонах. Узагалі в 1905 р. в Наддніпрянщині у виступах солдатів і матросів узяли участь близько 15 тис. осіб. Визначальною подією революції 1905— 1907 рр. стало повстання, яке розпочалося

би, коли кількість робітничих і селянських виступів помітно зменшилася. Опозиційні сили намагалися продовжувати боротьбу в Державній думі парламентськими методами.

Українські політичні партії під час революції. У 1905 р. українські політичні партії були непідготовленими до революційного вибуху й керівництва боротьбою проти самодержавства в Наддніпрянщині.

5

Однак у роки революції вони докладали чимало зусиль для розгортання роботи серед населення.

На початку революції РУП перебувала у стані розколу й гострої

внутрішньопартійної дискусії. Лише після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня та повернення її провідників із-за кордону становище дещо змінилося. Проте час було згаяно, і тактику

програму РУП. Партія

ставши Українською соціал-демократичною робітничою

Вона оголосила, що боротиметься проти самодержавства, за автономію України, вільний розвиток національно-культурного життя, права робітників тощо. Однак розгорнути діяльність партія не змогла, оскільки наприкінці 1905 — на початку 1906 р. більшість її активних членів були заарештовані. Проте партія продовжувала свою роботу. У 1906—1907 рр. завдяки зусиллям УСДРП було влаштовано ряд страйків, налагоджено широку видавничу діяльність. Партія брала

та

завершення революції

та призвели до її політичної ізоляції. У 1905 р. члени партії намагалися організувати видання легальних друкованих органів — «Самостійна Україна» у Львові, «Запоріжжя»

указу 1876 р. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграла позиція російської Академії наук, яка висловилася за зняття обмежень

17 українських видавництв

було відкрито першу таку організацію. У травні 1906 р. «Просвіта ім. Т. Шевченка» з’явилася в Києві. Її головою став Б. Грінченко. На середину 1907 р. в Наддніпрянщині діяли 35 «Просвіт». Вони здійснювали видавничу діяльність, організовували в селах читальні, розповсюджували українські видання, допомагали створювати різноманітні товариства («Український учитель», «Технік», «Український агроном», «Наша кооперація») тощо. Неофіційним друкованим органом просвітянського руху стала газета «Рада», яка видавалася з 1906 р. в Києві. Її видання фінансували

адміністративних

депутатів-українців виступала

рідну мову. На жаль, підготовлені

розглянуто

було. Вибори до II Державної

українські (як і загальноросійські) соціалістичні партії не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». До II Державної думи входили 518 депутатів, і працювала вона

того 1907 р. Від дев’яти губерній Наддніпрянщини було обрано 102 депутати. 4 березня 1907 р. 47 українських депутатів

Утворюючи свою громаду, українські депутати склали відозву, у якій містилася їхня політична платформа: перебудова імперії на конституційних засадах, автономія України,

управління

вився режим Третьочервневої монархії, який тримався на багнетах армії та репресіях.

Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою й не розв’язала основних суперечностей у розвитку країни. Однак вона спонукала уряд

до проведення низки реформ, сприяла активізації суспільно-політичного

життя й розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської

імперії та, зокрема, українців.

!

Висновки. Революція 1905—1907 рр. була однією з найважливіших

подій суспільно-політичного життя Російської імперії та вплинула

на розвиток усіх народів, що перебували в її складі.  У роки революції активізувався й політизувався український національний рух, позитивні зрушення відбулися в національно-культурному житті українців.  Участь у діяльності I та II Державних дум дали змогу українцям Наддніпрянщини вперше набути досвіду парламентської діяльності. І хоча жодного закону, корисного

прийнято не було, депутати-українці, об’єднавшись у громаду, мали можливість висловити національні потреби народу і закарбувати

думці. ?

Запитання та завдання

1.  Яка подія започаткувала революцію 1905—1907 рр. у Російській імперії? 2.  Хто такі чорносотенці? 3.  Коли відбулося повстання моряків Чорноморського флоту під проводом П. Шмідта? 4.  Яка політична партія Наддніпрянщини в грудні 1905 р. змінила назву на усДРП? 5.  Коли з’явилося офіційне рішення про скасування обмежень, установлених Емським указом? 6.

українську громаду в I Державній думі? Ž 7.  Як розгорталися події революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині

грози нового революційного

Метою реформи було

ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських

зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв’язання проблеми аграрного перенаселення.

Столипінська аграрна реформа передбачала:  руйнування селянської громади та закріплення

Наддніпрянщина стала одним із тих регіонів, де земельна реформа відбувалася найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в краї було створено 440 тис. хуторів (14 % селянських господарств). Ці показники перевищували дані щодо європейської частини Росії, де в індивідуальну власність закріпили землю 24 % селян, а виділилися на «хутори» — 10,3 %.

Активно діяв Селянський земельний банк, який у 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Станом на 1911 р. 42,4 % усієї проданої через банк землі припадало на шість губерній Лівобережжя та

40 % (250—300 млн пудів щорічно). Завершити реформу П. Столипін

було смертельно поранено в

театрі Києва агентом охранки та есером Д. Богровим. Поховали реформатора за його заповітом у КиєвоПечерській лаврі.

2 Українські політичні партії в 1907—1914 рр.

ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, які

в Російській імперії, продовжували діяльність, сповідуючи федеративні погляди. Вони організували видання українських суспільно-політичних журналів у Москві — «Українське життя» та Києві — «Дзвін».

Журнал «Українське життя», що виходив із 1912 р., був єдиним, хоч і російськомовним виданням, яке висвітлювало становище українців у Російській імперії, висловлювало їхні прагнення та потреби. Статті до нього писали провідні діячі українського руху. Журнал вважався

журналу, П. Стеблинський та О. Лотоцький у 1914 р. видали книгу «Українське питання», де виклали всі вимоги українства.

Після поразки революції Українська демократично-радикальна

партія (УДРП), що дотримувалася ліберально-демократичних поглядів, припинила свою діяльність. Така доля партії була обумовлена тим, що вона, орієнтуючись на легальні методи роботи, в умовах післяреволюційних переслідувань, за відсутності

думської фракції, діяти не змогла. У цій ситуації члени ради УДРП Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші вирішили на

колишню Загальноукраїнську

з’їзді УДРП у 1908 р. ідею підтримали та

організацію. На

нову організацію, за

пропозицією О. Лотоцького, Товариством українських поступовців (ТУП).

Поступовці виступали за перетворення Російської імперії на федеративну державу, надання Україні автономії, упровадження української мови в школах, створення українознавчих кафедр у Київському та Новоросійському університетах. Свої задуми вони намагалися реалізувати за підтримки російських ліберальних партій, що мали своє представництво в Думі. У 1911—1913 рр. ТУП використовувала загальноросійські з’їзди земств, учителів із питань організації

для

через них заяв про необхідність запровадження в школах Наддніпрянщини навчання

російських політичних партій. Усі вони мали власні позиції щодо національних прав українців. Представники партій російських лібералів, кадети та октябристи,

були категорично проти права українців на самовизначення й національнотериторіальну автономію. Однак вони вважали,

чорносотенні

роду»,

налістів» та інші категорично

саме існування українців, а український рух вважали «німецькою інтригою», вигаданою для ослаблення Російської імперії. Суттєво різнилися погляди на український рух серед партій соціалістичного спрямування. Представники фракції меншовиків Російської соціал-демократичної партії не заперечували

й національні утворення, на його думку, ставали перешкодою в боротьбі

за встановлення світової пролетарської республіки. Партія соціалістів-революціонерів (есерів) була єдиною загальноросійською партією, яка беззастережно підтримувала право українців на національно-територіальну автономію. Есери були прибічниками перетворення Російської імперії на федеративну республіку та надання права національного самовизначення всім народам.

Український національно-культурний рух. Політика, здійснювана російською владою в  Наддніпрянщині, призвела до погіршення умов розвитку українського національно-культурного руху. У ній набували поширення прояви великодержавного шовінізму. У 1908 р. в  Києві розпочав діяльність «Клуб руських націоналістів». За підтримки російської влади згодом його відділи з’явилися в десятках міст і містечок Наддніпрянщини. Метою своєї діяльності «Клуб» вважав «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні». Циркуляр міністра освіти 1906 р., який дозволяв шкільним учителям використовувати українську мову для тлумачення окремих незрозумілих учням слів, було скасовано. Закривалися українські друковані видання. У 1907  р. з 18  українських видань у Наддніпрянщині залишилося лише дев’ять. У наступні роки їх кількість зменшилася. Цензурні обмеження поширювалися на українські театральні вистави. У цей період будь-якими методами обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на виключно культурницький напрям роботи, вони постійно зазнавали переслідувань із боку влади. Їхня робота

4

припинялася постійними перереєстраціями. 20 січня 1910 р. з’явився урядовий циркуляр, що забороняв реєструвати будь-які українські та єврейські товариства незалежно від поставленої ними мети. У ньому

підкреслювалося, що об’єднання на

основі національних інтересів призводить до посилення національної

сервативно налаштовані депутати. Із

створено

і наступного голосування використання української мови в початковій школі було заборонено. Удруге українське питання порушили в грудні 1909 р. під час розгляду законопроекту про використання рідної мови в місцевих судах. Українські ультраправі депутати О. Бобринський та В. Шульгін, що відрізнялися вкрай шовіністичними поглядами, навіть організували «виступ від народу», запевняючи, що «вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві». За результатами голосування українській мові було закрито доступ і в суди.

Дещо інакше ставилися до українського питання в IV Державній думі (15 листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.). Із 442 депутатів дев’ять

губерній Наддніпрянщини представляли 96 депутатів. Під час передвиборчої кампанії лідери ТУП уклали угоду з кадетами, які мали захищати в Думі права українців. За два роки роботи

час

проблеми українства були широко висвітлені. На захист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський).

Це викликало обурення депутатів правої більшості, що підтримували урядову політику.

Наступного разу українське питання постало в 1914 р. з приводу урядових заборон відзначати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У день народження поета фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів внесли запит, де звинуватили міністра

внутрішніх справ у тому, що забороною відзначати ювілей Т. Шевченка він перевищив свої повноваження. Як і раніше, обговорення цього питання вийшло за межі згаданої події та сприяло приверненню уваги громадськості

та російська демократична громадськість. Гнівний протест проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Суд присяжних виправдав М. Бейліса. ! Висновки. Столипінська аграрна реформа мала розв’язати земельну проблему та перешкодити спалаху нової революції. Цієї мети було досягнуто лише частково: деякі соціальні суперечності реформа розв’язала, однак

 Українські політичні партії в умовах післяреволюційної

нові форми роботи.  У післяреволюційний період

хоча й безрезультатні, сприяли приверненню

Завдання для підготовки до практичного заняття: повторити

підручника (§ 23—26); скласти

з 5—6 слайдів «Ідеї автономії та самостійності в програмах українських

Наддніпрянщини».

Хід заняття

1. Обговоріть у групах підготовлені презентації

узагальнюючу таблицю.

ТечіїНаціоналістичнаСоціалістична ліберальнодемократична

Партії, які представляли течії

Мета боротьби

основні засоби

2. Поясніть, чому прагнення автономії було панівним напрямком в українському русі в Наддніпрянській Україні.

3. Прочитайте уривки із джерел, які відображають процес змін програмових положень Революційної української партії (РУП) та її наступниці Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поясніть, як змінювалися програмові положення щодо державного статусу України. Про що свідчили ці зміни? Чим вони були зумовлені?

1) «Самостійна Україна», 1900 р.: «Одна-єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ»»; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один

2)

3)

4)

5)

р.:

змінила на “автономію” й прийняла назву УСДРП».

4. Зробіть висновки відповідно до мети заняття.

Узагальнення знань за розділом VІ

1.

2. Поясніть значення понять і термінів: русифікація, індустріалізація,

економіки, кооператив, пролетар, ради робітничих депутатів, чорносотенці, великодержавний шовінізм, відруб, хутір, страйк, політизація українського національного руху, Столипінська аграрна реформа, автономізм.

3. Виконайте завдання за історичною картою: 1) визначте державну належність українських земель на початку XX ст.; покажіть, у складі яких держав перебували регіони українських земель; 2) покажіть, якою була господарська спеціалізація українських земель у цей період; 3) покажіть найбільші місця виступів робітників, селян і військових на українських землях у роки революції 1905—1907 рр.; 4) покажіть місця, пов’язані з розгортанням українського національного руху в Наддніпрянській Україні.

4. Назвіть імена видатних історичних діячів цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок у розвиток українських

5. Опишіть основні прояви індустріалізації й модернізації суспільного

факти політизації тогочасного українського суспільства

7.

охарактеризуйте особливості, прояви та здобутки українського

§ 27. соціально-економічний розвиток західноукраїнських

РОЗДІЛ VII. ЗАхІДНоУКРАїНСьКІ

§ 27. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.  1.  Якими були основні тенденції економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині

1 Промисловий розвиток. Розвиток промисловості західноукраїнських земель гальмували штучні процеси з боку

Понад 94 % промислових підприємств Галичини мали кустарно-ремісничий характер. У Галичині діяло лише 5,5 %

імперії. Великих підприємств налічувалося лише 220. Основними галузями промисловості Галичини залишалися нафтова, соляна, лісорубна. Напередодні Першої світової війни видобуток нафти випереджав інші галузі промисловості Галичини. На початку XX ст. на цей регіон припадало 5 % світового видобутку нафти.

нафтопромислах працювало близько 6 тис. робітників. У середньому

існували об’єктивні

надлишок робочої сили, кваліфіковані спеціалісти, розвинена

цій — залізниці (понад 4 тис. км), зв’язок, місткий внутрішній ринок. Бракувало тільки капіталовкладень у промисловість. Нарешті Галичиною, а особливо найприбутковішими галузями промисловості краю — нафтодобувною та лісообробною — зацікавився іноземний капітал. Із кінця XIX ст. поступово зростала й обробна промисловість. В основному це були філії великих австрійських, німецьких, італійських монополій, таких як «Сіменс», ФІАТ та інші. Однак незважаючи на позитивні зрушення в розвитку промисловості, західноукраїнські землі залишалися найменш розвиненими регіонами Австро-Угорщини. Близько 90 % експорту становила сировина. Безробіття,

На західноукраїнських землях у сільському господарстві

3

селянства став кооперативний рух. Його розгортанню в Галичині сприяла діяльність кооперативних спілок — «Крайового союзу кредитового», «Крайового молочарського союзу» та інших. Важливе значення для зміцнення кооперативного руху мав Освітньо-економічний конгрес, що був проведений у 1909 р. у Львові товариством «Просвіта». На конгресі представники кооперативного руху з Галичини й Буковини визначили основні ідейно-організаційні засади подальшої кооперативної співпраці. Головним організаційним і координуючим центром українських

кооперативів у Галичині був «Крайовий союз ревізійний», заснований у 1904 р. У 1914 р. він об’єднував 609 кооперативів. Майже 100 кооперативів діяли в «Руському ревізійному союзі»; кілька сотень українських кооперативів не входили до цих союзів. У Буковині в цей період діяло близько 150 селянських кас, що об’єднувалися в кооперативну спілку «Селянська каса» (1903 р.). У Закарпатті кооперативний рух був розвинений менше, а існуючі кредитові спілки входили до угорських кооперативних спілок. Загалом на 1913 р. у

Для цього періоду було характерне інтенсивне проникнення іноземного капіталу (австрійського, німецького, англійського, американського, французького, бельгійського), який майже повністю контролював промисловість краю та по-хижацьки експлуатував його природні багатства.  Західноукраїнські землі поступово перетворювалися на ринок

§ 28—29. суспільно-політичне

В Австро-Угорській імперії на початку XX ст. значно активізувалося суспільно-політичне життя. Для Галичини основним залишалося польсько-українське протистояння. Діячі польського руху, що вели боротьбу за відродження своєї державності, фактично ігнорували права українців. Однак на початку XX ст. залишати поза увагою український рух у Галичині вже було неможливо. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо із пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме щодо своїх політичних інтересів українство. Це змінило співвідношення сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча перші й надалі утримували владу в краї, українці значно перевищували їх своєю свідомістю та згуртованістю. Так, українські діячі розгорнули боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців. Її основними формами були передвиборча агітація, демонстрації, сутички з поліцією, народні віче, парламентська діяльність тощо. Одночасно тривала робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх культурних, наукових установ, кооперативів

у відстоюванні своїх національних інтересів, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом».

На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися. Протистояння викликало перш за все селянське питання, боротьба за університет, проведення виборчої реформи та надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини. Зі статті М. Грушевського

українським селянам боротися за свої права, вони водночас сприяли усвідомленню ними необхідності бути господарями на власній землі. У 1902 р. селяни, яких

протесту. Налякані польські поміщики намагалися забезпечити

польської

націоналістичних закликів. Проте страйкарі, незважаючи на ці заклики та сотні арештів, трималися. Зрештою поміщики задовольнили більшість вимог селянства.

3 Боротьба за український університет. Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини.

Вимога національної

відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. Це віче започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету. Справа набула розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту

Ю. Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів пропозицію щодо заснування у Львові українського університету. Одночасно із цим близько 440 студентів-українців оголосили бойкот Львівському університету, подали заяви на вихід із нього та поїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Ці події привернули увагу громадськості краю до проблеми університету. Проте поляки не бажали поступатися українцям. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців.

Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час збройної сутички загинув один із

українського студентського руху Адам Коцко.

Віденський уряд, намагаючись розв’язати

у Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові витрати на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов’язувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського

в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини і

тів

Буковини.

українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму за її сприяння

§ 28—29. Суспільно-політичне

наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз». У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну скаутську організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати почуття патріотизму. Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, що відбулося в 1914 р. у Львові, узяли участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій. 6

Ідея сепаратизму. Напередодні Першої світової війни серед діячів українського руху Галичини набула

використання можливих міжнародних воєнних конфліктів для здобуття незалежності України, або ідея сепаратизму.

У грудні 1912 р. на спільному таємному засіданні політичних партій Галичини (РУРП, УНДП та УСДП) ­затвердили заяву, у якій ішлося, що

розколоти український рух. У 1908 р. на Новослов’янському конгресі в Празі галицькі поляки

§ 28—29. суспільно-політичне

співпрацею з Росією в роки російської

8 Український рух у Буковині та Закарпатті на початку XX ст. Суспільно-політичне життя тогочасної Буковини значно пожвавилося. Надзвичайною політичною подією у краї стало утворення в 1903 р. в місцевому сеймі «Вільнодумного союзу». Його співзасновниками стали лідер українських народовців Микола Василько, лідер румунських націонал-демократів Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Члени союзу прагнули по-новому розв’язати проблеми краю: вони заявили, що на перше місце висувають вимоги покращення соціально-економічного становища, розширення політичних прав, також задоволення національних потреб усіх народів, які населяють Буковину. У 1905 р. союз розпався через суперечності між його членами.

12 листопада 1905 р. буковинські народовці об’єдналися в «Національну раду русинів на Буковині», яку неофіційно називали національно-демократичною партією, підкреслюючи цим ідейну спільність із подібною партією в Галичині. Партія виступала за запровадження загального, рівного й прямого виборчого права, у сільському господарстві висувала завдання розвивати спілчанський рух, обґрунтовуючи національні потреби українців, визнавала таке саме право за іншими націями краю. У червні 1907 р. від «Національної ради русинів на Буковині» відокремилося ліве крило й заснувало Радикальну партію. Визволення українського народу ця партія пов’язувала із широкими соціально-економічними перетвореннями та встановленням соціалізму. Майже одночасно в Буковині сформувалася Українська соціалдемократична партія, яка проповідувала ідеї марксизму, вимагала докорінних змін у суспільстві.

остаточно не сформувалися. У 1911 р. відбулися останні вибори

сейму. Із 17 обраних українських

одному від радикалів і соціал-демократів. Москвофіли

знали поразки.

був Августин Волошин (1874—1945), який

народовців

Закарпаття

Львівського університету в 1902 р.? 3.  Хто очолював делегацію українців Галичини, яка в 1906 р. звернулася до імператора з проханням

змінити в краї виборче законодавство? 4.  Що таке сепаратизм? 5.  Коли утворилася «Національна рада русинів на Буковині»? 6.  Назвіть друкований орган народовців Закарпаття на початку XX ст.

7.  Охарактеризуйте особливості українського руху в Галичині на початку XX ст. 8.  Наведіть факти, що свідчать про залучення галицького селянства до політичної боротьби. 9.  Як відбувалася боротьба за український університет? Чому вона

«Здобутки українського національного руху на західноукраїнських землях

14.  Порівняйте суспільно-політичні рухи

піднесення

українства в краї. Нова роль не відразу знайшла розуміння

українського руху. Сама постать А. Шептицького, що походив із полонізованого роду, викликала в них сумніви. Проте наполегливість, із якою митрополит реалізовував свою позицію, та його виступи на захист українства врешті-решт

сприяли відновленню єдності українського руху з греко-католицькою церквою, яка його освячувала. У церковних справах А. Шептицький був прибічником ідеї об’єднання християнських церков. Із цією метою він двічі відвідував Росію, Білорусію й таємно подорожував Наддніпрянською Україною. Із промови

(1836—1912). За його підтримки в краї відновилася діяльність «Товариства Св. Василія Великого». Зусиллями його членів був виданий «Буквар» для закарпатських русинів і розпочалося видання тижневого часопису «Наука».

За наполяганням єпископа, занепокоєного занепадом господарства й бідуванням селянства в краї, у 1897—1901 рр. угорська влада здій-

снила в Закарпатті низку реформ, що дістали назву «рутенська акція».

Він також став ініціатором створення учительської

1. Складіть перелік подій з історії західноукраїнських

Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: селянський страйк, народні віча, монополія, кооператив, сепаратизм, «український П’ємонт».

3. Виконайте завдання за історичною картою: 1) визначте державну належність українських земель на початку XX ст.; покажіть, які українські регіони у складі яких держав перебували; 2) покажіть регіон нафтових промислів; 3) покажіть мережу товариств «Просвіта», «Сокіл», «Січ»; 4) покажіть регіони переважання православної та греко-католицької церков серед

у цей період.

4. Назвіть імена видатних історичних діячів початку

руху та української культури?

1 Розвиток початкової

другій половині XIX ст. українська культура продовжувала роз-

виватися в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували

на українських землях. Найбільш негативно вони впливали на народну освіту. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта на українських землях, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що вона селянам не потрібна. Царський уряд майже не підтримував початкові школи. Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр. XIX ст. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно опікувалися створенням недільних шкіл. Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859  р. в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища. Загальне керівництво школою було покладено на професора університету П. Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе студенти

університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідало

50 учнів, а через кілька днів — уже 110. Зрозуміло, що до недільної

школи пішов навчатися трудовий народ. Крім читання й письма тут

викладали основи рідної історії. У 1862 р. на українських землях уже було понад 110 недільних шкіл. Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, видавалися букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка.

лася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У класичних гімназіях перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів. У реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику, природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр.

ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих

і жіночих гімназій. Для розмежування

середньої освіти в 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало шість років. Сьомий (додатковий)

клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалася до кінця століття.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі

були Київський (1834 р.), Харківський (1805 р.), Новоросійський (1865 р.), Львівський (1661 р.), Чернівецький (1875 р.) університети. У Російській

зрушення

Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл протягом 1897—1911 рр. збільшилася з 13,5 до 18,7 тисячі. Напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252 середні школи, де навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобували лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Щонайменше 36—50 % бажаючих навчатися щорічно отримували відмову в прийнятті

більшості населення Наддніпрянської України здобуття

ступним. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському — навчалося понад

дітей нижчих станів у вищих навчальних закладах дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла

університети, Академія ветеринарної медицини та Політехнічний інститут у Львові. Викладання у Львівському

§ 30—31. Розвиток освіти й науки



відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже, —

конфлікту з владою (хоч і не завжди).

Протягом другої половини XIX ст. з’явилася низка видатних науковців світового рівня: вчений-етнограф М. Міклухо-Маклай; засновник

київської школи теоретичної фізики М. Умов; вчений-хімік М. Бекетов; математик О. Ляпунов; ембріолог О. Ковалевський; засновники першої в Російській імперії та другої у світі бактеріологічної станції І. Мечников і М. Гамалія; основоположник ядерної фізики М. Пильчиков; фізик та

електротехнік І. Пулюй.

Іван Пулюй (1845—1918) народився на тернопільщині. Після закінчення гімназії він навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але потім не прийняв сану,

активну участь у роботі Наукового товариства ім. т. Шевченка, організував у Відні культурно-пропагандистське товариство

правдивої інформації про українські землі, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широке визнання мали праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії українських земель періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів

України-Руси» М. Аркаса. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно

Низку важливих праць із проблем мовознавства створив О. Потебня. У 1907—1909

Харківської школи радіофізики. Важливими були досягнення українських

гів та медиків. Світове визнання здобули праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології, М. Трінклера

Першу карту геологічної побудови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали

перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і вертоліт (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математич-

них розрахунків розробив теорію вищого пілотажу.

У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував «мертву петлю». Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли створенню авіаційної промисловості.

6 Внесок Наукового товариства ім. Т. Шевченка в становлення національної науки. Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована в 1892  р. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, утворене в грудні 1873  р. Товариство мало різні наукові секції, видавало нариси, збірники, часописи, проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. Воно об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної та Наддніпрянської України, інших держав. Членами та активними діячами товариства були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші.

Найважливіші досягнення НТШ припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), філології та літературознавства (праці М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та інші. До найважливіших

XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Останній передбачав

відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя. Як і в літературі країн Європи, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників

XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів

твори видатних

української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність. Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей. Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідео-

логію сповідував Степан Руданський (1833—1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827—1893). Вдало поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888). Реалістично змалював історію українського

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової

турно-науковому

«справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити

1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у по-

вісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин він

присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» та інші. Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки (1871—1913).

Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах»

порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня».

Театр. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси користувалися значною

2

сценах російських театрів. У 1881 р. міністр внутрішніх справ

М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів.

негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру.

колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу «Театр

трупи

труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в

перший постійно діючий театр. На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані

Тобілевичами — П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським. Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли

такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші.

§ 32. українська література, театр,

На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в 1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський,

а на сцені виступала М. Заньковецька.

У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки

при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які були також визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, В. Шекспіра та інших.

Музичне життя. Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали

3

Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та

дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва

гімном. У 1904 р.

на кошти, зібрані українською громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер…»), створений композитором на слова І. Франка. Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича. Він також організував

7.

був автором вірша й музики, яка згодом стала Державним

мистецтві реалістичного зображення світу. 9.  Чим був зумовлений розквіт українського театрального мистецтва у 80-ті рр. XIX ст.? 10.  Якою є роль М. Лисенка у становленні української класичної музики?

11.  Які чинники спричинили розквіт українського театру та музики наприкінці XIX ст.? 12.  Підготуйте на основі параграфа розгорнутий план за темою «українська література і театр у другій

утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу.

Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних

ня мистецтва в маси. Ідейною основою художників-передвижників

Зрештою в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них С. Васильківський, М. Пимоненко, М. Самокиш, К. Трутовський, О. Сластіон, І. Їжакевич та інші. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.), а в 1890 р. в Одесі Товариство південноросійських художників. Також сформувалися українські мистецькі центри Харківський, заснований першою професійною жінкою-художницею М. Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з К. Костанді та Київський із малярської школи М. Мурашка. Українські

«З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» тощо. Світову славу С. Васильківський здобув пейзажами, у яких відображав красу й велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» та інші. Інший видатний український митець Микола Мурашко (1844—1909) був не лише художником, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. Із 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував

33. українське

зово виставлялися за кордоном. Такі картини, як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід», «Ворожіння» та інші, викривали темні сторони життя тогочасного українського села. Розвиток українського мистецтва занепокоїв владні структури, які, вбачаючи в цьому прояв національно-визвольного руху, почали чинити йому всілякі перешкоди.

На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські,

німецькі мистецькі школи, що переважали в Австро-Угорщині, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Проте й тут художники звернулися до тем із народного життя й побуту. Першим із них був Корнило Устиянович (1839—1903) («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»).

Серед західноукраїнських художників другої половини XIX ст. слід відзначити І. Труша, О. Кульчицьку, О. Куриласа, А. Манастирського, Ю. Пігуляка, Н. Івасюка та інших.

На початку XX ст. в українському образотворчому мистецтві набували поширення нові модерністські тенденції, які поклали початок абстрактному мистецтву.

дискусію.

другій половині XIX — на початку XX ст. на українських землях розвивалося й мистецтво скульптури, якій у цей період став притаманний реалізм. Найзначнішим українським скульптором другої

половини XIX ст. був Леонід Позен (1849—1921). У скульптурі ма-

лих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Л. Позен

захоплювався історичною тематикою. Велику популярність мали його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер — Пармен Забіла (1830— 1917) — виконав мармуровий портрет

Т. Шевченка для музею в Чернігові.

свої сили і в монументальній скульптурі.

Михайло Мікешин (1835—1896) у 1888 р.

Супрематизм  (від латин. — вищий, останній) — модерністський напрямок у мистецтві, започаткований К. Малевичем. супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур мають відображати «вищі» основи

РОЗДІЛ VIII

На початку XX ст. українська скульптура теж не уникла впливу модернізму. Відомими тогочасними українськими скульпторами-модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та інші. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор Олександр Архипенко (1887—1964), засновник кубізму в скульптурі, значно

«Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» тощо.

2 Архітектура. Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена

неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився в західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших українських міст. Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі. Видатними здобутками відзначилися архітектори О. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), В. Шретер (будинок оперного театру й театру Соловцова в Києві), Й. Главка (будинок резиденції митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях), Ю. Гохбергер (будинок Галицького сейму), В. Садловський (залізничний вокзал у Львові) та інші.

Володимирський собор у Києві. Архітектор О. Беретті

Будинок із химерами у Києві. Архітектор В. Городецький

Наприкінці XIX

За проектами Івана Левинського (1851—1919) та інших архітекторів у Львові споруджено будівлі страхового товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства, академічних дому, гімназії тощо.

На початку XX ст. в архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло прояв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший на українських землях критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних українських містах: у Києві — Педагогічний

Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелев), у Харкові — будинок Медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман). Одним із найвидатніших архітекторів, який творив у стилі модерн, був Владислав Городецький (1863—1930).

Владислав Городецький народився в 1863 р. на Поділлі. Закінчив реальне училище при євангелічній лютеранській церкві св. Павла в Одесі.

хальності в сімейних

частини міщан та інше). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами. Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у жит-

ті населення великих і середніх міст.

Наприкінці XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька

поколінь і сімей. Цей процес розпочався в XVI ст. У XIX і на початку XX ст. велика патріархальна сім’я зустрічалася як виняток тільки в таких місцевостях, як Полісся, гірські райони Закарпаття. Панівною формою української сім’ї залишалася мала родина, у складі якої в середньому було п’ятеро-шестеро осіб. Головою та розпорядником усіх господарських робіт у сім’ї

право вести господарство. Розпорядок дня залежав від

стану сім’ї, розміру господарства, наявності працездатних

сім’ї, пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що отримували рівні частки, за винятком молодшого. Йому належала більша частка, якщо з ним залишалися жити старі батьки після розділу.

Особисту власність жінки становило тільки майно, що входило в посаг (іноді навіть із земельним наділом). Воно мало назву материзни.

Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася

між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Дочки в родині були в підлеглому становищі. Після

вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою та змушені

носила гарбуз, що означало відмову й вважалося для нареченого та його рідних великою ганьбою. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали

мейне торжество, як народження дитини. У сім’ї відзначали родини відразу ж після народження дитини, і хрестини — після її хрещення в церкві. На родинах велику роль відігравала бабка-повитуха — розпорядниця пологовими обрядами, які символізували побажання здоров’я та щасливого життя новонародженому. На хрестинах така роль належала кумам. Через рік у кожній селянській родині відзначалися пострижини — річниця від дня народження дитини. Суть обряду полягала в тому, що хрещений батько вистригав у дитини на голові хрест.

Чимало звичаїв та обрядів супроводжували похорон. На відміну

від людей старшого покоління, молодих неодружених людей ховали

у весільному або святковому вбранні. У прощанні з ними, особливо в голосіннях, використовувалися поетичні прийоми, властиві весільним

пісням.

Кожна родина свого часу відзначала проводи новобранця. Вони супроводжувалися піснями-плачами, які нагадували голосіння за небіжчиком, оскільки сім’я

Важливими святами в кожній селянській родині були Великдень, Новий рік,

3 Міська родина. Процеси промислового розвитку призвели до швидкої урбанізації українських земель, що наклало значний відбиток на родинні відносини. Проте слід зазначити, що українці неохоче переселялися до міст і становили меншість міського населення. Більшість

городян у Наддніпрянській Україні становили росіяни, євреї, поляки тощо; на західноукраїнських землях — поляки, румуни, угорці, євреї, німці, вірмени та інші.

Переселення значної частини населення із села до міста спричи-

нило виникнення такого явища, як маргінальність. Значна частина міських українських сімей намагалася зберегти зв’язок із

І. Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток.

1. До якої імперії — Російської чи Австро-Угорської — входив регіон, у якому ви живете, на початку XX ст.?

2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви живете. На території якого району, області він розташований?

3. На території якого історико-етнографічного регіону він розташований?

4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону на початку XX ст.

5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри?

6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли на

7. Яким був етнічний і соціальний склад населення

1.

2. Які сільськогосподарські

3.

4. Визначте

5.

6.

5.

6.

7.

Яку інформацію про події та життя населення можна отримати з них?

Завдання

1. Закінчіть складати таблицю «Наш край в історії України та Європи» (с. 105) (початок XX ст.).

2. Закінчить складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (с. 105) (початок XX ст.).

Узагальнення знань за розділом VІІІ

1. Назвіть події, що були вирішальними в розвитку української культури середини XIX — початку XX ст. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Поясніть значення понять і термінів: нація, меценат, емансипація, реалізм, український модерн, еклектизм.

3. У яких українських містах на початку XX ст. працювали університети?

4. Поміркуйте, чому перший український професійний театр, заснований у 1882 р., називали «Театром корифеїв». Назвіть імена видатних українських драматургів та артистів тієї доби.

5.

6.

7. Складіть

в собі сили усвідомити свою окремішність і підняти боротьбу за національне визволення. Другою важливою

різних організаційних форм, наприкінці XIX ст. український рух став

проблемою вироблення чіткої власної політичної програми. Цей процес політизації зумовив появу трьох основних політичних течій: соціалістичної, ліберальної (національно-демократичної)

Плани-схеми для самостійної роботи

і додатковою літературою

Як скласти план

1. Уважно прочитайте текст, до якого вам треба скласти план.

2. Виберіть із нього лише той матеріал, який відповідає темі плану.

3. Поділіть текст на логічно завершені частини, знайдіть у кожній із них головну думку, чітко сформулюйте та запишіть їх.

4. Дайте назви частинам тексту.

5. Перед тим як записати план у зошит, перевірте, чи всі основні ідеї тексту знайшли в ньому відображення. Як скласти порівняльну характеристику історичних подій та процесів

1. Подумайте, за якими ознаками можна скласти уявлення про подібність і відмінність певних подій або процесів.

2. У якій послідовності краще розташувати ці ознаки? Чому?

3. Визначте спільні риси історичних подій і процесів, що порівнюються.

4. Визначте відмінності.

5. Зробіть висновки.

Як скласти історичний портрет

1. Напишіть, як відбувалося становлення особистості історичного діяча (діячки).

1) Укажіть ім’я та прізвище історичного діяча (діячки). Де й коли він (вона) народився(-лася)?

2) Де і в яких умовах він (вона) жив(-ла), зростав(-ла), виховувався(-лася)?

3) Як формувалися його (її) погляди?

2. Визначте особисті якості й риси характеру історичного діяча (діячки).

1) Як особисті якості й риси характеру діяча (діячки) впливали на його (її) діяльність?

2) Які з його (її) особистих якостей вам подобаються, а які — ні?

3. Охарактеризуйте діяльність історичного діяча (діячки).

1) Якими були основні заняття, справи його (її) життя?

2) Які успіхи й невдачі його (її) супроводжували?

3) Які верстви населення підтримували його (її) діяльність, а які — ні? Чому?

4) Хто був його (її) однодумцями, а хто — противниками? Чому?

5) Якими були наслідки його (її) діяльності: для сучасників; для нащадків?

4. Висловіть ваше особисте ставлення до історичного діяча (діячки).

1) Які почуття викликає у вас його (її) діяльність?

2)

4. Виділіть ключову тезу й визначте свою позицію щодо неї.

5. Напишіть текст есе в чорновому варіанті.

6. Проаналізуйте зміст написаного; перевірте стиль і грамотність, композиційну побудову есе; логічність і послідовність викладеного.

7. Внесіть необхідні зміни й напишіть остаточний варіант. Як проводити дискусію

1. Необхідно критикувати ідеї, а не учасників дискусії.

2. Мета дискусії полягає не в тому, щоб визначити переможця, а в тому, щоб дійти згоди.

3. Усі учасники дискусії мають бути залучені до обговорення питань.

4. Кожний учасник дискусії має рівні права й можливість

свою думку.

5. Виступи відбуваються організовано за дозволом ведучого.

6. Будь-яка точка зору

7. Упродовж дискусії її учасники

змінювати свою позицію.

8. Під час дискусії необхідно

Абсолютизм форма державного

снюється в межах, передбачених загальнодержавними законами. Адміністративно-територіальний устрій

частини — адміністративно-територіальні одиниці (губернії, провінції, області, округи, повіти тощо), за якого створюються

й місцевого самоврядування.

юсь його частиною своєї культури, мови, традицій тощо

іншим, зазвичай численнішим, етносом (народом).

Виробничі відносини

процесі матеріального виробництва.

Дворянство — привілейована верства суспільства, землевласники.

Демографічний вибух — швидке зростання кількості населення за відносно невеликий проміжок часу.

Діаспора — сукупність вихідців із певної країни та їхніх нащадків, які проживають

— суспільство, у якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як

провідного сектору економіки) та відповідних соціальних і політичних структур.

Інтелігенція — робітники розумової праці, які мають спеціальні знання в різних галузях науки та культури (інженери, лікарі, вчителі, науковці тощо); формується з представників різних станів.

Капітал — гроші, які підприємці вкладають у розвиток свого виробництва

з метою отримання прибутку. Маніфест — урочисте письмове звернення вищої влади до населення; письмове звернення суспільних організацій, політичних партій до суспільства або його окремих верств і груп із викладом своїх поглядів, програм тощо.

Мануфактура — форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці; передувала виникненню фабрик і заводів.

Менталітет — притаманний кожному народу спільний спосіб відчувати, мислити, поводитися.

Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, перероблення відповідно до сучасних вимог.

Монархія — форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — глави держави, найчастіше спадкоємного правителя, монарха.

Наймані працівники — суспільна верства, яка, не маючи інших засобів до існування, крім власної праці, працює на власника, що

основними засобами виробництва.

Національне відродження — процеси, пов’язані

ної свідомості бездержавних народів Європи; за своїм змістом і формою було фактично націотворенням; набуло поширення в ХIХ ст.

Національно-визвольний рух — боротьба народів за національну незалежність, економічну самостійність,

та соціальний прогрес. Нація — група людей, які мають спільні звичаї, почуття соціальної однорідності тощо. Характерніші ознаки: єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, більш-менш компактне територіальне розташування. Опозиція — протистояння одних поглядів іншим. Партія — політична організація, що виражає та захищає інтереси

Розділ VIII

Ринок — економічна категорія, яка відображає відносини, що складаються між товаровиробниками та покупцями з приводу купівлі-продажу, органічний зв’язок між виробництвом і споживанням.

Самодержавство — монархічна форма правління в Московській державі та Російській імперії в XVI  на початку XX ст., побудована на відносинах підданства та необмеженої одноосібної влади. Суспільно-політичний рух — своєрідна форма виявлення політичної активності людських мас; спільна діяльність, об’єднання людей, що відрізняються своїми ідейними засадами, цілями та способами їх досягнення, кількістю, роллю в політичному житті, мірою відповідності потребам суспільного прогресу тощо.

Товарне виробництво — форма виробництва, за якої продукти виробляються для продажу.

Традиція — звичаї, порядки, правила поведінки, що склалися історично та передаються з покоління в покоління.

Фабрика — промислове підприємство, що ґрунтується на використанні системи машин; форма великого машинного виробництва. Федерація — форма державного устрою; союз держав, що складається з державних утворень, які мають обмежений суверенітет.

іншими засобами масової інформації. Цивілізація — спільність людей, яка впродовж часу (зародження, розвиток, загибель або перетворення) має окрему територію, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі, спільні духовні цінності та ідеали, ментальність. Шовінізм — крайня форма націоналізму, пропагування національної винятковості, протиставлення інтересів

Основні події

1798 р. видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» І. Котляревського

1805  р. відкриття Харківського університету 1806—1812 рр. російсько-турецька війна 1813—1835 рр. селянський рух на Поділлі під проводом У. Кармелюка 1816 р. заснування в Перемишлі «Товариства галицьких греко-католицьких священиків» 1817—1819 рр. діяльність масонських лож у Києві, Одесі, Житомирі, Полтаві, Кам’янці-Подільському 20—30-ті рр. XIX ст. — діяльність гуртка харківських романтиків 1819 р. створення В. Лукашевичем у Полтаві таємного «Малоросійського товариства» 1821 р.

1826 р.,

1836 р. — видання «Руською трійцею» альманаху «Русалка Дністровая»

1840 р. — видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка 1843—1844 рр., 1848—1849  рр. — селянські виступи під проводом Л. Кобилиці в Буковині

1846—1847 рр. — діяльність Кирило-Мефодіївського братства

1848—1851 рр. — діяльність у Галичині Головної руської ради

1848 р., червень — перший слов’янський конгрес у Празі

1848 р. — скасування панщини в Галичині та Буковині

1853—1856 рр. — Східна (Кримська) війна

1855 р. — «Київська козаччина»

1856 р. — похід «у Таврію за волею»

1861 р., лютий — царський маніфест про скасування кріпосного права в Росії

1861 р. — створення в Києві «Української громади»

1861—1862 рр. — видання в Петербурзі журналу «Основа»

1863 р. — Валуєвський циркуляр

1863—1864 рр. — польське повстання

1865 р. — відкриття першої на українських землях залізниці Одеса — Балта

1865 р. — заснування в Одесі Новоросійського університету

1867 р. — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта»

1873 р. — створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства

1875 р. — відкриття університету в Чернівцях

1876 р. — Емський указ

80-ті рр. XIX ст. — завершення промислової революції на українських землях

1882 р. — вихід друком першого номеру часопису «Київська старовина»

1882 р. — створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи

1890 р. — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії

1891 р. — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців»

1895  р. — уперше до програми української політичної партії було введено положення про прагнення незалежної Української держави

1898 р. — створення Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО)

1899 р. — створення в Галичині Української національно-демократичної (УНДП) та Української соціал-демократичної (УСДП) партій

1900 р. — заснування Революційної української партії (РУП)

1902 р. — утворення Української народної партії (УНП)

1903 р. — відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві

1904 р. — утворення Української демократичної

1905 р.

Розділ V. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

§ 19—20. соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. ........................................................ 168

§ 21. суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст. 178

§ 22. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. ............................ 188

Практичне заняття. Особливості культурницького та політичного етапів

національного відродження на західноукраїнських

Розділ VI. Українські землі у складі Російської імперії

§ 23. соціально-економічний розвиток українських

§ 24. суспільно-політичне життя в Наддніпрянській

§ 25. Події революції 1905—1907 рр. на українських

§ 26. Наддніпрянська україна в  1907—1914 рр.

Розділ VII. Західноукраїнські землі

у складі Австро-Угорської імперії на початку XX ст.

§ 27. соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.

§ 28—29. суспільно-політичне життя

на західноукраїнських землях на початку XX ст.

Практичне заняття. Вплив греко-католицької

1 2 3 4 5

Рекомендовано

УКРАЇНИ»

підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів Провідні редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва Редактор С. С. Павлюченко Технічний редактор А. В. Пліско Художник О. С. Юхтман Художнє оформлення В. І. Труфен Коректор Н. В. Красна В оформленні підручника використані зображення, розміщені в мережі Інтернет для вільного використання Підписано до друку 08.06.2017. Формат 70 × 90/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 21,06. Обл.-вид. арк. 27,38. Тираж 166 526 прим. Зам. № 221-06.

ТОВ Видавництво «Ранок», вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5215 від 22.09.2016. Адреса редакції: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145. E-mail: office@ranok.com.ua Тел. (057) 701-11-22, тел./факс (057) 719-58-67.