8-klas-ukrlit-yacenko-2025 by Орко

УДК 821.161.2.09*кл8(075.3)

Я92

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ МОН України від 21.02.2025 № 347)

Яценко Т., Пахаренко В., Слижук О.

Українська література : підруч. для 8 кл. закл. загальн. середн. освіти / Таміла Яценко, Василь Пахаренко, Олеся Слижук, Ірина Тригуб. Київ : Грамота, 2025. 264 с. ISBN 978-617-559-032-4

Підручник відповідає вимогам Державного стандарту базової

середньої освіти та чинній модельній навчальній програмі

«Українська література. 7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти (авторський колектив під керівництвом Т. О. Яценко).

У виданні запропоновано твори класичної та сучасної української літератури різних родів і жанрів, нариси про життя та творчість письменників / письменниць, систему компетентнісно орієнтованих запитань і завдань різних рівнів складності.

УДК 821.161.2.09*кл8(075.3)

ISBN 978-617-559-032-4

Навчальне видання

ЯЦЕНКО Таміла Олексіївна, ПАХАРЕНКО Василь Іванович, СЛИЖУК Олеся Алімівна, ТРИГУБ Ірина Анатоліївна Українська література

Підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Підручник відповідає Державним санітарним нормам і правилам «Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей». У виданні використано ілюстрації, які перебувають у вільному доступі в мережі «Інтернет».

Редакторка Н. Забаштанська. Художня редакторка Н. Антоненко. Комп’ютерна верстка Л. Ткаченко. Коректорка І. Барвінок Формат 70х100/16. Ум. друк. арк. 21,75. Обл.вид. арк. 18,93. Тираж 0000 прим. Зам. №

Видавництво «Грамота», вул. Паньківська, 25, оф. 15, м. Київ, 01133. тел. +38(067) 407-50-73. E-mail: info@gramota.kiev.ua;www.gramota.kiev.ua

Цього року ви продовжуватимете

світ української літератури, але по-новому. У попередніх класах ваш читацький досвід

прочитанням класичних і сучасних художніх творів

Ви ознайомилися з народними й літературними казками, легендами, переказами, міфами, байками, віршами, оповіданнями, повістями про красу природи, Україну та її історичне минуле, світ дитинства, формування характеру й життєві випробування особистості, про різдвяні дива тощо. У коло ваших читацьких уподобань увійшли гумористичні, пригодницькі, детективні тексти, твори фантастики та фентезі. У 8-му класі ви розглянете українську літературу більш системно й послідовно — за історичними періодами та мистецькими напрямами й стилями.

Ви довідаєтеся про давніх українців, таємничих скіфів, загадкові літературні твори

ської літератури й переконаєтеся, що вивчення української і кримськотатарської літератури в єдності зумовлено тим, що кримські татари й українці є корінними етносами України, історичні долі яких нерозривно пов’язані.

Поезія, проза та драматургія ХІХ ст. — твори

вості, ідеали й цінності.

Мовнa скарбничка розтлумачить вам значення окремих слів, розкаже про їхнє походження.

Запитання та завдання, що допоможуть вам упевнено рухатися шляхом компетентних читачів і читачок, акцентують увагу на художніх прийомах, важливих для осмислення твору.

Митці та доба

Історичні паралелі — рубрика, що містить цікаві розповіді про ті історичні події, які вплинули на написання художнього твору або ж безпосередньо відображені в ньому. Це розповідь про письменника чи письменницю та добу, у яку було створено твір, про зв’язок минулого із сьогоденням. Ви розкриєте таємниці художнього твору, ознайомитеся з поняттями теорії літератури, розуміння яких потрібне для глибокого осмислення художнього

Які види мистецтва існують?

Що таке художня література?

Наведіть приклади художнього óбразу.

Роздивіться репродукцію картини І. Богданової. У чому полягає її символізм? Чому це зображення є саме витвором мистецтва? Пригада йте!

ється як цілісність, як єдиний живий організм. Власне,

кожна людина, кожний талановитий митець / мисткиня, а

кожна доба має свій стиль.

Стиль доби (або культурно-мистецька епоха) — це найзагальніші традиції, погляди, уподобання певної доби, якими вона відрізняється від інших епох.

Стиль доби виявляється в мистецтві, філософії, науці, моралі, політиці, архітектурі, моді, побуті... — у всіх царинах життя суспільства. Та все ж найвиразніше — саме в мистецтві. Стиль доби зумовлює і появу відповідного мистецького напряму.

спільна нація

М. Безкоровайний. Андріївський узвіз творчість

споріднені стилі спільна епоха

стиль автора (його

манера). Але на авторський стиль помітно впливають історичні й культурні умови, у

митець / мисткиня, стиль доби. На початку повномасштабного

Мистецькі діалоги

Розгляньте репродукцію картини

р. Е. Луїссе. Чому, на вашу думку, картина українського художника зацікавила французького митця?

Чи вдалося французькому фотохудожнику

війною, яку ведуть славні українські

уйте!

1. З уроків історії України та всесвітньої

2. «Реклама книжки». Створіть рекламу книжки, яку ви радите

гадками й таємницями.

нас дійшло дуже мало

із тих часів, і не всі вони вірогідні. Тому науковцям часто залишається тільки висловлювати припущення, які між собою конкурують. Деякі згодом підтверджуються додатковими фактами, а інші спростовуються. Ускладнює ситуацію і те, що в давнину народи часто мандрували з місця на місце: чи то в пошуках кращої долі, чи рятуючись від ворогів, розселялися по різних територіях. Тому вони перемішувалися,

неабияку плутанину в розуміння праісторії. У будь-якому разі історія

лоруси, поляки, чехи, словаки, болгари,

Прабатьківщиною слов’ян є лісостепові простори між Віслою і Доном, тобто землі переважно нинішньої України. Одна з найпереконливіших гіпотез походження самоназви цього етносу філологічна. Очевидно, слов’янами називали тих, хто говорить словами, тобто зрозуміло. А от неслов’янський люд іменували німцями, тобто німими, бо їх не можна було зрозуміти. Слов’янські мови справді дуже подібні. Перші писемні згадки про слов’ян датують VІ ст. н. е. Хоча формувалися вони впродовж ІV–V ст. Отже, українці є автохтонами (від грецьк. місцевий, корінний), тобто з’явилися і завжди жили там, де живуть і нині. Споконвіку вони були хліборобами, хоча й

із нашим або із часом переселилися на інші землі. Це трипільці, кімерійці, кельти, готи, гуни, скіфи, сармати та багато інших племен. Особливо помітний вплив справили трипільці (існували в VII–III тис. до н. е.). Це одна з

найдавніших і наймогутніших хліборобських цивілізацій. Саме трипільці на українських землях

здійснили найвидатніший винахід

людства — колесо, а також одні з перших приручили коня. В українському гончарстві, різьбярстві, вишивках, писанках досі

метричні рослинні орнаменти трипільців.

створили

слів,

головний принцип язичництва

релігіях обожнюватимуть єдину вищу силу. У міфічному мисленні поєднувалися зародки всіх видів мистецтва, наук, політики, судочинства, виховання, освіти, медицини тощо. Адже міфи задовольняли всі духовні запити, давали інструкції для будь-яких дій. Такий стан називають зародковим синкретизмом (від грецьк. федерація міст), тобто злитість, нерозчленованість.

Головна мета міфології — поєднати, примирити протилежності, суперечності буття (живе — мертве, своє — чуже, жіноче — чоловіче, агресивне — миролюбне, земне — небесне тощо). Міфічне мислення було магічним, тобто спиралося на віру в диво, на

чудес. Тоді людина пізнавала й трактувала

символічна модель Усесвіту, самого буття. Нижня частина (коріння) символізувала

минуле, світ мертвих (вирай), середня частина

(край), верхівка крони — майбутнє, світ небесний, божий (рай). А увінчувало Дерево життя сонце у формі колеса чи великої пишної квітки (образ верховного божества). Дерево життя — це й Дерево роду, що пов’язує предків із нащадками. А також це символ родини, родючості, жінки, Богині-Матері. Також його вважали посередником між вимірами буття, своєрідним мостом, по якому можна дістатися в інші світи. Найпоширеніша форма зображення Світового дерева — стовбур із

Елементи Дерева життя на трипільському посуді

Посеред

росло

(дуб, явір чи сосна). На ньому три птахи (голуби чи соколи) раду радили, як заснувати світ. Птахи пірнули в море й дістали дари, з яких постав світ: із золотого каменя — сонце, зі срібного — місяць, з піску — зірки, а з мулу — земля. Так само й у казках трапляється мотив «дерева до неба», вилізши на яке, герой бачить небесне божество й отримує чарівні подарунки. З уявленнями про дерево-посередник між світами пов’язаний і звичай саджати дерева та кущі (переважно калину) на могилах предків. В українських легендах

перетворюється на дерево (тополю чи калину) з горя, з туги за коханим. У веснянках трапляється мотив казкового дерева, яке парує закоханих. У традиційному весіллі прикрашали обрядове дерево — гільце, що символізувало виття гнізда, тобто створення нового дому й родини.

Мистецькі діалоги

молоко, сир із кобилячого молока (іпака). Чоло-

віки вдягалися в короткі каптани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали сукняним башликом1 конічної форми. Одяг прикрашали хутром та орнаментом, аристократія — золотими орнаментованими бляшками.

Багатою і різноманітною була скіфська культура. Храмів сколоти не будували, натомість зводили

нинішнього міста Нікополя мав у

ко 130 м, заввишки 20 м. Завдяки розкопкам довідуємося, що скіфи були майстерними гончарами, зброярами, різьбярами, ювелірами. Вони створили в мистецтві свій неповторний так званий «звіриний» стиль. Це витончені реалістичні зображення тварин. Така увага пов’язана з міфічними уявленнями, що певні звірі чи птахи є родоначальниками, пращурами племені. Довколишні народи вважали скіфів надзвичайно вмілими, хоробрими й непереможними воїнами. Основа скіфського війська — легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю

лук і стріли. З невеликого потужного скіфського лука можна

стріляти на відстані до 500 м. Тактика бою характеризувалася влучною стрільбою по ворогу

мовних запозичень. Це такі слова, як джура, дбати, бачити, тривати, жвавий, почвара та ін. ДАРУНКИ

Від Боспору Фракійського1 до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива річка — величезне військо Царя царів Дар’явауша. Одні говорили, ніби воно налічує

Скіфія.

«Нарешті Скіфія!..» — подумав Дар’явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, і він із пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Цар ще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев’яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася та зростала. Він змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За пів сотні кроків до царської колісниці

«безсмертних», майже

тих охоронців царя.

на однакових білих конях. Полк «безсмертних» також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був із білих коней, другий ряд — із сірих, третій — з гнідих, як у Дар’явауша, а четвертий — з вороних. Здалеку складалося враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк «безсмертних» Дар’явауш навчивсь

— Ти, безперечно, великий цар,

богорівний фараон. Але він переміг

мувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертайтеся додому, до своїх жінок і дітей.

Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем’я, що жило у верхів’ях річки, називало її Прутом. Дивне видовище відкрилось

села чи городища, то вони були попалені,

пожеж коти.

Серце Дар’явауша раділо. Ще жодне плем’я

сами так безоглядно й стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.

Скіфського війська ніде не було видно, і хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями залишалося на цілий день дороги.

Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар’явауша, що скіфи не зможуть утікати

спалахнули численні багаття. Отже, скіфи

тім настав ранок, і з’ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали шкіряні міхи й кинулися навздогінці за

могло не псувати настрій Цареві всього світу. Переправивши своє велетенське

згаявши на це чимало днів, Дар’явауш розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так

би, лякливі ми зайці чи ні. Але жоден перс і жоден

вають своїх небіжчиків. А переслідувати скіфів ставало

лися харчі та корм,

підкорив Скіфію та надумав

там. Сидячи за ровами та валами, Цар царів Дар’явауш, не маючи ані найменшого уявлення про те, де зараз оті дайви1-скіфи, розіслав в усі боки гінців на найкращих іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець. — Нерозумний скіфе!

го царя. — Хто тебе навчив так по-дурному воювати? Я вже тобі

срібному

зрозуміло й так — скіфська зброя схилялася перед перською зброєю. З таким тлумаченням погоджувалися всі радники перського царя. Тільки царський родич і списоносець, очільник полку «безсмертних» Гаубарува зважився не розділити із царем його радість. — Треба б розпитати в того гінця, чи не мають скіфські дарунки яко-

переживали неабияку скруту, бо

ротьбу з персами стали не всі племена.

нювати персів у землі тих племен, що досі уникали раті. Так

ніж скіфських ратників, однак, виснажені голодом і переходами, чужинці не могли б вистояти навіть уп’ятьох проти одного. Але цього разу вже Дар’явауш уникав січі; він з останніх сил поспішав на Дунай, сподіваючись чи не божого дива. Перси, наче мухи, гинули від голоду та хвороб. А скіфи знов опинилися в них на дорозі. Ними уже

знехтувати, ні обминути, і на ранок

надії скіфського

і калік.

Отже, Дар’явауш зробив розпачливу спробу добігти

ніж іонійські греки Гістіея встигнуть

цар не міг

отару смертельно нажаханих овець, за якими женеться вовча зграя.

Греки ще цілий наступний день

доточували до мосту відірвані раніше плоти й закріплювали їх навскіс проти течії вгородженими в дно сосновими палями. Найнажаханіші

перси не чекали наведення мосту й намагалися подолати могутню річку плавом, але охлялі руки та ноги

не могли змагатися з невгамовними хвилями.

Багато миршавого трупу попливло до гирла того дня. Ще

потонуло

П оміркуйте!

Яке враження справило на вас оповідання І. Білика «Дарунки скіфів»?

Які деталі у творі свідчать про те, що військо персів величезне та сміливе?

А як воно змінюється під час переслідування скіфів?

Дайте оцінку дарункам скіфів.

Які хитрощі використовують сколоти, щоб виснажити загарбників?

Поясніть назву твору І. Білика.

дикими варварами, а були слов’янами, а їхній вождь Атілла — насправді київський князь

— 1150 г! Та найголовніше — це зображення на пекторалі, що

та побуту скіфів. На пекторалі зображено міфологічні уявлення

вання її символіки.

П ідсумуймо!

Чи вдалося письменнику І. Білику відтворити історичну добу

творі? Аргументуйте думку. Які моральні якості скіфів успадкували українці, зокрема козаки?

Якщо вас зацікавило оповідання І. Білика «Дарунки скіфів», то ознайомтеся зі змістом трилогії «Скіфи» повністю. Розкажіть однокласникам та однокласницям про враження від прочитаного.

На які запитання, що виникли у вас під час прочитання та опрацювання твору «Дарунки скіфів», ви не змогли знайти відповіді? Зверніться із цими запитаннями до своїх однокласників та

від Карпат до Волги, підпорядкувала собі всі східнослов’янські й деякі фінські племена. Вона стала найбільшою та наймогутнішою державою Європи.

Ще в язичницький період русичі досягли великих успіхів у військовій справі, зовнішній політиці, ремеслах, торгівлі, культурі, освіті та громадському житті. Усі ці здобутки примножилися після того, як у 988 р. князь Володимир Великий запровадив християнство.

Пам’ятник Володимиру Великому. м. Київ (скульптори В. ДемутМалиновський, П. Клодт)

ніби в недосяжній далині неба, а на стіні над вівтарем (підвищення в центрі храму) відтворено постать Богоматері

фресками та мозаїкою зі смальти — кольорового непрозорого скла. Розвивалися також малярство (іконопис, книжкова мініатюра), музичне та театральне мистецтво. При князівських дворах готували професійних музикантів, співаків, танцюристів та акторів.

знаєте з підручника історії. Пропонуємо вам ознайомитися зі стариною

ність та обов’язок, правду й честь.

«Благослови, батьку та матір рідна, У славний город Київ з’їздити,

Сонечку стольнокиївському,

Князю Володимиру служити,

Віри християнської та боронити!»

Сам на доброго коня сідав,

У чисте поле виїжджав,

Озера-річки перепливав,

Ліс ламав,

Під город, під Чернігів, під’їжджав.

Під городом, під Черніговом,

Не ворон чорний небо укриває,

Не туман налягає,

Стоїть сила-силенная,

Днем від куряви сонця красного,

Ніччю місяця ясного

Не видати.

Стоять три царевичі,

Мурзи погані, татарове,

З коршем1 сили до сорока тисяч,

Хочуть город Чернігів узяти,

Всіх упень рубати,

Церкви божії скидом пускати.

Тоді ж то старий козак

Ілля Муромець добре дбав,

Меча в руки брав,

Почав він гуляти, Поганих мурзів-татарів наїжджати:

Куди їде —

Туди вулиця,

Куди верне —

Туди провулок.

Не стільки сам бив, Скільки конем топтав, Ні один мурза, ні татарин

Не міг втекти і спастися.

Трьох царевичів живими впіймав, Словами промовляв: 1

«Ей ви, царевичі та царенята,

Чи мені вас у полон брати,

Чи мені вам буйні голови з пліч зняти?

А то краще їдьте у свої царства

Та по всьому світу розкажіть,

Що свята Русь не пуста стоїть, Що святу Русь могутні богатирі бережуть».

Тут відкриваються ворота У Чернігів-город,

Виходять чернігівці,

Низько вклоняються,

До козака Іллі Муромця

Словами промовляють:

«Живи-то у нашому городі

Чернігові воєводою,

Суди суди всі по-правильному, Всі тобі повинуватись будемо».

Старий козак такеє промовляє:

«Не хочу я жить у вас воєводою,

Покажіть мені пряму дорогу

У славний стольний Київ-город».

Тоді ж то чернігівці словами промовляють:

«Ой тото пряма дорога у славен город Київ

Заросла лісами Бринськими,

Уже тридцять літ простою дорогою

В Київ не їжджено.

Сидить Соловій-Розбійник

На семи дубах,

На миль тридцять

Ні кінному, ні пішому

Пропуску немає.

Як засвистить Соловій по-солов’їному,

Як закричить він по-звіриному,

Як зашипить по-зміїному,

Так усі трави-мурави в’януть,

Усі квіти обсипаються,

А хто близько з людей —

Так всі мертві лежать.

Простою дорогою — п’ятсот верств1, А дальшою дорогою — ціла тисяча».

Поклонивсь їм Ілля Муромець

Та поїхав лісами Бринськими, Простою дорогою в славний город Київ.

Одною рукою коня тримав,

Другою рукою дуба рвав.

Дуби рве самі коренистії

Та мости мостить,

Шлях укладає та все прямоїжджий.

Як під’їхав він до річки,

Як побачив його Соловій-Розбійник,

Як засвище він по-солов’їному,

Як закричить по-звіриному,

Як зашипить по-зміїному —

Всі трави-мурави в’януть,

Усі квіти обсипаються.

Там під муром тим Ілля Муромець зітхає,

До коня промовляє:

«Невже ж ти, коню мій богатирський,

По темних лісах зо мною не з’їжджав, Пташиного посвисту не чував?»

Бере ярий лук2,

Бере стрілу калену,

Натягнув тятиву шовкову,

Сам до стріли словами промовляє:

«Лети, моя стріло калена, Вище лісу стоящого, Нижче облака ходящого,

Та попади, стріло, Соловію в праве око!» Як вилетіла стріла вище лісу стоящого,

А до булатного стременя в’язав, Сам простою дорогою У город Київ вирушав.

Гей, як приїхав Ілля Муромець у город, у Київ, Приїхав до сонечка-князя у широкий двір, Ставив коня серед двору княжого, Соловію-Розбійнику наказував:

«Гляди ж, Соловію, не відступай від доброго коня, Бережи ти коня мого богатирського,

Від мене тобі, знай, нікуди не втекти».

А сам доброму коню наказував:

«Гей, ти, мій добрий коню богатирський, Бережи проклятого Соловія,

Щоб він не відв’язався від стременя булатного мого».

Сам ввійшов він у палати княжії, Хрест-то він клав по-писаному,

Поклін-то вів по-ученому, Вклонявся на чотири сторони Сонечку-князю з княжною Апраксією.

Говорить Володимир, князь стольнокиївський: «Звідкіля ти, славний молодче, З якої землі, якої матері, Якого роду-племені єси?»

Промовить Ілля: «Єсть я із города, із Муромля,

Із села, із Карачаєва,

Ілля Муромець та і син Іванович,

А приїхав я у стольний город Київ

Послужити більше, князю мій, вірою-правдою,

Оборонять Русь святую,

Віру християнськую православную».

Говорить тут князь Володимир стольнокиївський: «А якою, добрий молодче, дорогою ти їхав

Що друга причина — на п’ятнадцять верст

Мости через річку Самородину мостити, А що вже третя причина — Соловія-Розбійника

З сімох дубів збивати,

У город Київ проводжати,

Тобі, князю, гостинця дарувати.

Так уже прямою дорогою

Приїхав я із города Муромля

У славний город Київ, князю».

Так тут князь Володимир стольнокиївський

Зі своїми князями та боярами;

Виходили вони на широкий двір

Подивитися на Соловія-Розбійника.

Говорить Володимир-князь:

«Ой ти, Соловію-Розбійнику,

Засвищи ти по-солов’їному,

Закричи ти по-звіриному,

Засичи ти по-зміїному».

Говорить йому Соловій-Розбійник:

«Ой князю Володимире стольнокиївський,

Не твій я слуга,

Не у тебе і хліб їв

Та зелен-вино пив,

А Іллі мені розказувать».

Так тут промовив Ілля Муромець:

«Засвищи, Соловію, напівсвисту, Закричи ти та напівкрику, Зашипи ти та напівшипу!»

Говорить Соловій-Розбійник: «Запечатались мої кроваві рани, Налийте мені чару

А в князя з теремів високих криші зривало,

Всі хрустальнії скельця повипадали,

По всьому городу, по Києву,

Всі бременні кобили ожеребились,

Всі гості на княжому дворі,

Всі бояри та воєводи

На землі, як снопи, лежать.

Сам князь Володимир стольнокиївський

По двору кругом біжить, Куньовою шубою вкривається.

Каже Ілля Муромець: «Чого ж ти, Соловію-Розбійнику, Мого наказу не послухав?

Я ж велів тобі свистіти напівсвисту,

І кричати напівкрику, Шипіти напівшипу».

Говорить йому Соловій-Розбійник: «Уже, либонь, прочував я свій кінець,

І тому посвиснув на повний свист,

Крикнув на повний крик

Та зашипів на повний шип».

Тут старий козак Ілля Муромець

Брав Соловія за білі руки,

Повів його на поле Куликове

Та відрубав йому

Буйну голову.

Так з тої пори не стало

Соловія-Розбійника на святій Русі.

Тут-то славному козаку Іллі Муромцю

Славу співають

По всіх землях, По всіх ордах1 Однині і довіку, А вам на многі літа! (Обробка

Митці та доба

є фантастичними. Однак

реальний герой, а народна уява

воїна-християнина.

Пригада йте!

Що таке гіпербола? Які зображення

творі алегорично

церква канонізувала

встановлено пам’ятник Іллі Муромцю. Давні перекази засвідчують, що саме там

свою думку.

Яка інформація про старини вас найбільше

Давня українська література складається

(ІХ–ХІІІ ст.) і козацького (ХVІ–ХVІІІ ст.).

Тексти старих книг і пожовклих рукописів давньої української літератури розшифрувати та сприйняти сучасним читачам і читачкам буде непросто. На перешкоді ставатимуть ось такі причини.

Перша — мовна. Із часу прийняття християнства літературнописемною

валася під впливом живої

українську

церковнослов’янської з елементами живої народної мови, латини, давньогрецької, литовської, польської, згодом — російської. Староукраїнською мовою писали й перекладали художні твори, наукові, церковні праці, державні документи. Сприймати цю ускладнену мову дуже важко. Друга причина — світоглядно-естетична. Література

в основному прикладне значення: слугувала знаряддям поширення релігійних, філософських і державницьких ідей. Давнє письменство існувало передовсім

пов’язана з християнською проблематикою. Сприйняти такі настанови іноді складно.

Щоб зрозуміти й оцінити твір, написаний у минулому, треба врахувати особливості суспільно-політичного й духовного життя тієї доби, специфіку тогочасної літератури.

Третя причина —

Інтерес до письменства особливо зріс від-

тоді, як Володимир Великий запровадив

у Русі школи, а Ярослав Мудрий відкрив

першу бібліотеку при Софійському соборі,

у якій було понад 950 томів книжок.

Книги писали на пергаменті — особливим

способом на обробленій шкурі. Заголов-

ні літери (буквиці) робили дуже великими

й прикрашали химерними орнаментами.

У книгах уміщували також витончені мініа-

тюри-малюнки, що зображали християнські сюжети чи картини з тогочасного життя. Рукописних пам’яток доби Русі було дуже багато. Адже «укладання» книг тоді вважали благочестивою і державною спра-

близько 863 р.

Мистецькі діалоги

як і

письменстві, доби Середньовіччя розвивалися два напрями (стилі) — монументалізм та орнаменталізм.

Для мистецтва монументалізму (Х ст. — поч. ХІІ ст.) характерні такі ознаки: • масштабність, величавість, суворість; • зосередження уваги на змісті твору; • мала кількість художніх засобів; • державницька ідеологія — заклик

називали «Слово…». У давньому українському письменстві розрізняють такі

творів: перекладні (запозичені в інших народів, перекладені з інших мов) та оригінальні (створені нашими авторами); за тематикою — церковні й світські; за способом висловлювання — усні та писемні (літопис, послання тощо).

В одному творі могли поєднуватися ознаки різних жанрів.

Житія (від грецьк. святий, пишу) — життєписи людей, що прославилися богоспасенними справами та

святими (канонізує). Мета таких творів

чатку

років)

гічному

історичні події. Вони включають і легенди, і вояцькі

манітні

Мономаха

(Уривки)

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим, і батьком своїм, і матір’ю своєю з роду Мономахів

наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюся до вас з оцим словом.

Діти мої або хто інший, слухаючи

не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться. Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро влаштовано на світі: як небо влаштовано, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена,

небесного, а все, що далі, — то

слабого

Насамперед не забувайте убогих, а яко можете, по силі

їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте та не веліть убивати його; якщо й завинив хто в смерті,

у своєму серці та в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми.

премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними й молодими

П оміркуйте!

його аргументи.

боях переміг удільних князів, які руйнували єдність Русі. Об’єднавши сили, руські князі на чолі з ним розгромили половців.

Князь уславився не лише військовою доблестю та патріотизмом, а й мудрістю, милосердям, побожністю, увагою до освіти та культури. Володимир Мономах жив у жорстокі середньовічні часи, коли людське

«Повчання дітям» (1117)розкриває концепцію виховання — від родинного до державного, від релігійного до житейського. Свої настанови князь підкріплював прикладами з власного життя, розповідав про численні походи, що були викликані потребою зміцнення єдності держави та її захисту від зовнішніх ворогів. Володимир Мономах закликав захоплюватися красою і різноманіттям життя, бути вдячними Богу за цей дар, з любов’ю ставитися до інших, займатися самовихованням і наполегливо працювати, щоб стати співтворцями цього чудесного світу. Такий ідейний зміст «Повчання дітям».

Мудрі заповіти Володимира Мономаха дали свій результат. Його син Мстислав як правитель гідно продовжив батькову справу, а внук Вольдемар став королем Данії.

За жанром твір є повчанням. У ньому також наявні елементи послання і житія, помітні ознаки монументального стилю. «Повчання дітям» — один із перших і найяскравіших зразків християнського гуманізму, який став духовною основою європейської цивілізації, системи загальнолюдських цінностей. В українській

Мистецькі діалоги

Які враження

допомогою давніх творів подумки опинитися в минулому, зрозуміти

української літератури? Чому? Які запитання залишилися

сланців далеких варягів?

Інгвар озирається: навколо буяє земний рай. Навіщо

на тому світі? Тож і приходили сюди його прародичі з бойовими дружинами, щоб завоювати ці простори.

Багата земля родить відважних і сильних. Русичі відбили

хто хотів перемогти їх. Вони утвердили свою державу й силою меча, і силою розуму, і багатством. Скільки бачив усього, доки їхав до стольного града Києва! На крутих берегах річок та озер, від самого Новгорода Великого, біліють палаци й церкви, височать муровані та дерев’яні вежі укріплених градів, городищ. На луках усюди густі череди худоби: коні, бики, вівці, дикі тури, корови... Його рідний край не має

тяжкі

Ярослава. Сватався до неї Гаральд, старостів засилав — відмовляла йому князівна. Помандрував тоді Гаральд зі

і Сицилії слави шукати. А його, Інгвара, попросив знову поїхати до князівського дому сватати за нього Єлизавету. Делікатне доручення!

Складне!

Інгвар

це вже від варягів! — Хіба хтось іще просить собі в королеви найпрекраснішу вашу Ярославну? — тихо запитує Івор у гридя. — Уже посли польські прибули сюди... — Он як! — сплескує руками тлумач.

ми запізнилися?

Честь нашій землі з усіх усюд іде, — гуде басовито й поважно

й ховає посмішку в сивих вусах. Великою вервечкою розтяглися

Крутим Боричевим узвозом піднімалися до князевих палаців на горі. Хоч і не звикати їм долати нерівні й скелясті дороги, але тяжкі шкіряні мішки з дарунками стримували ходу. Треба перепочити. Інгвар утягує на повні груди п’янке повітря, здивовано спиняється. Прямо перед ним, біля підніжжя горба, розтяглася низка білостінних хат-ліплянок. Вони утворюють вулицю, що ніби витікає з-поміж двох високих горбів і вливається

набережної, запрудженої

бів, торговими дворищами й церквами. Інгвар здогадався: це Поділ.

людей.

Угорі, над головою, на тих високих горбах, починався княжий град. Звідти лунає мелодійний дзвін, що стелиться понад усім містом, над луками, рікою і зеленими заріччями. Дзвонять на горі.

Інгвар підходить до тлумача: — Іворе, нехай наші люди йдуть на княжий двір, а ми до храму. Там, певно, свято!

Пройшли через розчинені ворота. І перше, що впало у вічі, — білостінна багатоглава будова. Стрімко врізалися в небо округлі бані мурованого храму, увінчаного вгорі золотим хрестом. — То дітище князя Володимира — Десятинна церква, — пояснює

Недаремно київський княжий двір славився освіченими людьми

рах. Тож і прозвали тепер

книжному письму? — Швидко, господарю мій, — так

мій добрий повелителю, але освіта на Русі

й раніше. І великий Кирило, якого тепер

святого,

був у хозар у 860-му літі народження Христа, бачив у Херсонесі Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами. — А як думаєш, Іворе, пощастить нам у нашій справі? Чи згодиться нарешті князівна Єлизавета покинути свій дім, і цей град пишний, і ці сади райські?

Шукатиме слави на туманних берегах Британії і Скандинавії. Ах, бідний Гаральд!.. З яким нетерпінням чекає

раз у Новгороді зі своїми воями. Не наважився сам їхати до Києва — тож і послав свого бувалого товариша. Йому, Інгвару, будь-що потрібно поговорити із самою Єлизаветою. Він тоді розповість їй про гучні подвиги Гаральдові й про те, що він склав навіть пісню про Єлизавету.

Інгвар витягує шию, щоб розгледіти князів, що стоять обіч вівтаря, напружує зір, удивляється в обличчя князівен, які стоять біля княгині. Де ж вона, кохана дівчина Гаральда?

Варязькі посли не встигли отямитися, як уся святкова процесія рушила з Десятинної на подвір’я. На чолі її князь Ярослав Мудрий, зі спокійними, лагідними очима, з пишною, довгою, уже сивіючою бородою. Поряд із ним розповніла кругловида княгиня Ірина, та, яку Інгвар пам’ятав ще свейською королівною Інгігердою. Слідом м’яко ступають у розшитих золотистими узорами чедигах їхні сини й дочки. У білих заморських атласах, оздоблених сріблястою заполоччю, у дорогих хутряних накидках.

чи смерд, а одяг був розшитий узорами квітів, трав і звірів.

що ті символи допомагали їм у житті.

Тісним кільцем оточили бояри й дружинники княжу сім’ю, як тільки вона вийшла з Десятинної. Усі прямують до Святої Софії. Натовп оточує врочисту процесію — смерди, пастухи, будівничі, пічники, кожум’яки, гончарі, рибарі. Чорний люд київський несміло здіймає очі, утягує голови в плечі й поспішливо хреститься. Мабуть, і справді Бог возлюбив багатих за їхні діла, а їм, простолюдинам, уготовив за якісь гріхи

тлумач до вуха свого властелина. — А що, і не знайдеться!

його справи? Знав добре: княжичі уміють тримати

науками,

до Русі. А каравани купців? Скільки зараз

в ці сяючі розписи, у сумні

та

очі Богового сина. Лише княгиня Ірина — зовні сувора й спокійна. Може, від того, що в її тілі тече холодна кров суворих свеїв, а може, тому, що вона вміє приховати свої сльози... Та Інгвар мало дослухався до проповідника. Він зрозумів, як важливо для їхньої країни закріпити дружбу з Руссю... Справа Гаральда — справа їхнього майбутнього. Золотокоса дівчина із золотою гривною на грудях — це чарівна, добра фея, яка мусить принести їхньому

Ми, браття, літали по хвилях й морях, Від рідного краю літали далеко!

На суші й на морі ми бились жорстоко,

І води, і тверді підкорені нам!

О други! Як серце в сміливців кипіло, Коли кораблями, зімкнувши ряди, Кормою залізно розрізавши хвилю, Гаральд налізав на

мною...

Ніколи раніше кияни не бачили подібних видовиськ, як того весняного дня. (…) Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого. Уже були готові вози з багатими скринями — золото, срібло, персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи й Аннине вишивання — червоно-чорним і сонячно-зеленим. То на згадку про теплу й привітну батьківську землю бере Анна. То барви рідного краю. Стоїть Анна, зіпершись на одвірок. Окидає посмутнілими очима далекі луки задніпровські. Чи є там, на далекій Сені, отакі зелені й квітучі кручі? Чи ж так само плеще хвиля об берег піщаний? Чи ж співають таких ніжних веснянок?

Ніби вгадують думки князівни дівчата-подолянки. Ведуть хоровод, пісня тягнеться за піснею (…). Уже не сплете свого вінка Анна, не кине на гойдливі хвилі Дніпра — судженого визначила їй доля. (…) Князівна нишком витерла долонею сльозину зі щоки, підбігла до різьбленої полиці, узяла

княжий двір веселощами. (…)

розпалили вогнище, і подолянки схилили голови під іскрами. (…) Моляться і Сварогові, і Перунові, і Родові, і Рожаницям, аби помогли Анні вистояти життєві бурі й грози, аби дали багатство та силу, череди худоби й багато дітей... Єпископ Готьє Савояр задоволено поглядав на своїх сподвижників, з якими він нарешті

поширилася.

Французькі посли, що прибули до київського двору навесні 1049 року, з нетерпінням оглядали натовп у соборі. Князь Ярослав не поспішав з’являтися на врочисту службу. Чи затримувався у справах, а чи змушував відчути свою вищість довгим очікуванням. (…) — Ідуть!.. Ідуть!.. — зашерхотіло навкруг.

Готьє злякано озирнувся: до них урочисто наближалася процесія на чолі з князем. Біля вівтаря їх зустрічав молодий, високий, огрядний священник. Світло-сині очі під крутими надбрів’ями, над високим чолом в’юнке русяве волосся. Це отець Іларіон.

Готьє ближче присувається до тлумача — він конче хоче знати, про що говоритиме у своєму «Слові...» знаменитий Іларіон. Так, так... Славить рід увесь князівський — Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, якого називають у християнстві Георгій, його дружину ІнгігердуІрину, синів і дочок Ярославових, які продовжать їхній рід. Іларіон

дійшло до них, пройняте гордістю за діяння великі на

говорив священник і чому так упевнено дивиться на похилені

Ні, Анна не мала сили повернутися

Агнія владу — вона могла сюди, на галльську землю, перенести куточок тієї рідної краси. І королева Франції будує кілька церков, подібних до київських. Фрески й мозаїки їх нагадували київські. Одна з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, дожила до наших днів. Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать оголосила її регентшею малолітнього спадкоємця трону Філіппа І.

Агнія стала фактичною правителькою країни: утверджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею — найважливіші

Аннина туга

стіни храму.

війни та лихоліття безжально поруйнували палаци й храми. Неспинна тлінь перетворила на порох давні письмена, поховала в невідомість доблесні подвиги, відвагу та хоробрість. Лише сліди людської мудрості, щедрості душі

, Анни та Анастасії

правителя Русі, вони виконували свій обов’язок перед державою. З дитинства освічені, навчені етикету, з багатим посагом, Ярославни стали окрасою королівських дворів Норвегії, Франції та Угорщини. Персонажами оповідання «Ярославни» є узагальнені образи іноземних послів — Інгвара й Івора, єпископа Готьє Савояра. Згадані у творі

диною великого

Читайте та дослідж уйте!

священною першу частину, християни — обидві. Перші біблійні тексти з’явилися

трьома мовами — староєврейською (гібрем), арамейською і грецькою. Донині у світі

мільярдів примірників цієї

Тексти

Письма гармонійна й послідовна.

Біблія вирізняється жанровим розмаїттям. У ній є міфи, хроніки, ритуальні та юридичні кодекси, народні пісні, псалми, любовна лірика, притчі, афоризми, послання тощо.

Біблійна картина світу. Читати, а головне — розуміти Біблію непросто. У ній закодовано глибинну мудрість буття. Осягати її кожна людина має сама для себе, осягати все життя, щоразу заново. Що мудрішою, духовнішою стає людина, то глибший рівень цієї книги відкриває.

У Біблії є два смислові рівні: зовнішній, створений практичним людським розумом, і внутрішній — духовний. Невипадково найпоширеніший жанр Біблії — притча. Будь-яка язичницька релігія виходить з уявлення про багатобожжя. Давні євреї одні з перших дійшли думки, що при всій різноманітності світу — Бог єдиний. Він — Той, хто створив Усесвіт, дав буття всьому сущому, а тепер упорядковує і виправляє світорух.

Господню волю здійснюють янголи, або ангели (з грецьк. посланець, вісник). Це особи-духи, досконаліші за людей, покликані служити Богові й людині.

Добро в Біблії втілює рай (дослівно — закритий сад), зло — пекло (від пекти), що є символами гармонії і дисгармонії.

• Зіскануйте QR-код і вдумливо прочитайте розділи 1–3 Книги Буття про творення світу

ський гріх.

поясненням і науковим тлумаченням

основою загальнолюдської моралі.

А.

лінь тих, хто любить Мене і хто держиться Моїх заповідей.

Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно. Пам’ятай день суботній, щоб святити його!

Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти, і син твій, та дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній та освятив

Бог твій, дає тобі!

Не вбивай!

Не чини перелюбу!

Не кради!

Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!

Не жадай дому ближнього свого, не

раба його, ані невільниці його, ані

ані осла його, ані всього, що ближнього твого!» (переклад І. Огієнка).

оміркуйте!

Суть християнства. На початку нової ери в Ізраїлі, уже знесиленому й загарбаному Римом, з глибин юдаїзму виникла нова релігія — християнство. Її творцем став Ісус Христос.

• Довідатися, де й коли, за яких умов Він народився, ви зможете, коли ознайомитеся з Євангелієм

Матвія, зісканувавши QR-код. У Новому Заповіті стверджується, що єдиний Бог виявляє

терпів біль, голод, спрагу, по-людськи любив, дружив, мріяв та ін. Тобто набув усіх людських якостей, окрім злих, подивився на світ очима людини. І водночас показав людині, що можна бути тілесним, але досконалим, безгрішним — Боголюдиною. Отже, Христос — це найвищий вияв розпочатого ще в час творіння діалогу Бога й людини. У чому ж суть Христового вчення? У Старому Заповіті було подано 613 заповідей (релігійних настанов). Спаситель зосередив увагу

двох, але основоположних:

й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби

двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Матвій, 22: 37–40). Ці заповіді важливі та взаємопов’язані. У Біблії сказано: «Бог є любов». Бо любити Творця — це бути вдячним за дар життя, захоплюватися його красою та різноманіттям, радіти й берегти життя. Оскільки кожна людина створена за образом і подобою Бога, то маємо любити і її. Бо ж усі ми — брати і сестри. Саме так іменував Ісус усіх, навіть незнайомців чи своїх гонителів.

Ісус Христос точно сформулював основний принцип людської моралі: «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лука, 6: 31).

Найглибше й найдокладніше суть християнської любові розкрив апостол Павло в Першому посланні до коринтян (глава 13): «Коли я говорю мовами людськими та янгольськими, та любові не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю

дар пророкувати, і знаю

таємниці

усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо!

та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж

нале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож тепер бачимо ми ніби в дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов!»

Перший слов’янський

і в Русі староболгарською

церковнослов’янською), бо була зрозумілою для русинів. Пізніші

вали текст деякими живомовними українськими елементами, як-от в Остромировому, Реймському1, Пересопницькому Євангеліях, Острозькій Біблії. До середини ХІХ ст. назріла нагальна потреба перекласти

церковнослов’янська ставала для народу незрозумілою. Ідею

фізик та електротехнік, професор

(відомі більше як рентгенівські). Знайдіть в соціальній

чість цього подвижника та презентуйте

жанри та мотиви. Яскравий зразок

га псалмів. Слово псалом грецького

до гусел, — псалтеріона. У канонічній збірці

ми поетичного твору іншого автора,

елементами наслідування його образності й ритміки. Яскравим

І хоч про нього скажуть: навіжений, то не біда, — він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким, стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди, і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить на пів метра, — душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети, лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, — душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі, дощі розмиють слід його сандалій.

Бо

Мистецькі діалоги

розрадою для читачів. Воно несе в собі незгасне

«Десять заповідей Мойсея», Й.

В. Боровиковського «Богоматір із Дитям», І. Рєпіна «Христос у Гетсиманському саду», Т. Шевченка «Притча про блудного сина» (цикл), «Благословіння дітей», «Розп’яття» і на полотнах сучасних художників — О. Шупляка «Різдво», О. Охапкіна

події, після яких життя цілковито змінюється, раз і назавжди. Так, ніби вас розвернули на сто вісімдесят градусів — і ввечері все вже зовсім інакше, ніж було зранку. Ніколи й не думала, що таке може статися зі мною. Наче я героїня фільму чи книжки. Але саме такі змінювальні події відбулися

першого листопада 20… року. (...) Того листопадового вечора, точніше, листопадової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати

ди, щоб їх не забути, щоб упорядкувати й зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. (...)

Хто з героїв прочитаних вами творів

вести щоденник?

Вечорами

тим

а потім читаю все, що написав сер Конан Дойл про Шерлока Голмса. І самотужки опановую дедуктивний метод. А на це потрібно, хочу вам сказати, чимало часу. Між іншим, забула представитися. Мене звати Варвара, я живу в Києві й навчаюся в школі номер… Зрештою, навіщо вам номер? Та ні, я не боюся, що ви вирішите відвідати нашу школу й дізнатися щось про мене, чого

П оміркуйте!

це завдання. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови?

Адже власне ім’я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важливе про ім’я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися?

Звісно, мабуть, це можна пояснити тим, що я весь тиждень була дуже зайнята вдень, а ночами читала сера Конан Дойла. І наче сама жила в Лондоні позаминулого століття. (…)

Уявіть тільки: за п’ять хвилин до дзвоника я таки дізналася (точніше, мені допомогли згадати), що в нас сьогодні творчі заняття, присвячені іменам. І що я мала підготувати виступ про своє ім’я, але не підготувала. У принципі, за п’ять хвилин можна знайти багато чого в гуглі, який

те, що я прочитала, то вже якось занадто. Батько у Варвари був справжній деспот і садист. Він заборонив дочці робити те, що їй подобається, і зачинив її в спеціально збудованій вежі, начебто для того, щоб уберегти від поганого товариства. (…) Варварин батько дуже хотів видати дочку заміж за достойного, на його думку, кандидата. Але тоді він мав би дбати про її гарне самопочуття та настрій, бо краса залежить і від них. А сидіння у вежі сприяє, як на мене, хіба що появі синців під очима, а ще атрофії м’язів. Однак батько не зважав на те, що цікавило Варвару. Вона зовсім не хотіла заміж, тому що таємно стала християнкою. (…) Християнські погляди Варвари чомусь страшенно розлютили її батька. І він захотів, щоб дочка від них відмовилася, щоб слухалася тільки його. А переконати її він вирішив у зовсім негуманний спосіб: бив дочку, знущався з неї, а це, як на мене, дуже страшно. (…) Я вважаю, що це нормально, коли в людей різні погляди. Особливо якщо йдеться про батьків і дітей.

От, наприклад, ми з татом багато що сприймаємо цілком по-різному. І це чудово. Мій тато, звісно, у шоці

читати, а не цікавилася модами, коштовностями та всілякими дівчачими штучками. Проте її батько вважав, що дівчата мають цікавитися тільки цим. (…) І от уявіть: сиджу я в стані повного шоку, навіть не чую дзвоника на урок. І чомусь учителька викликає першою саме мене. (…) Якраз у ту мить, коли вчителька мене викликала, я відчула, що раптом мені майже перестало подобатися моє ім’я. А я завжди пишалася, що мене звати Варвара. Я єдина Варвара в старшій школі. Про початкову не знаю нічого. (…) У

Шерлока Голмса (чи у зв’язку із Шерлоком) я забула про все на світі, бо могла б запитати батьків, чому вони мене так назвали. І мій виступ був би цілком інакший. Та зараз уже пізно думати, що було б, якби… Ну, нічого. Програвати також треба вміти. І на помилках вчаться. В одному я зараз певна на тисячу відсотків: мої батьки — явно не прихильники варварів. І якщо вони мене назвали Варварою, це має глибокий сенс. І це щось дуже гарне. Інакше просто бути не може. І вже сьогодні я в них про все розпитаю. Наразі — маленьке фіаско, тимчасове, ясна річ. Тим паче Ольга Миколаївна якраз поцікавилася, чи я знаю, чому мене батьки так назвали. Довелося сказати, що я забула їх про це спитати, бо так воно і є. — Ну що ж, забула, то забула. Але якщо запитаєш, можливо, тебе чекатиме приємний сюрприз, — підбадьорює мене вчителька. (…)

їх імен. Варвара дізналася

три), Аліну, Івана, Остапа. Але найбільше

подруги. А заздрити їй, що вона така красива, безглуздо й не дуже гідно. Сподіваюся, ви розумієте, про що я. Звісно, Маргариті приємно, що

— Знаєш, Варусю, я завжди хотів мати доньку, — починає тато, відсьорбнувши ковток кави й відламавши шматок пекучого чорного шоколаду. — Хоча здебільшого чоловіки

мріють про сина. Хлопці — це добре, але вони такі шалапути. А от дівчинка… Принцеса.

Мені бракувало в домі маленької принцеси, бо

твоя мама — велика принцеса. А дві принцеси — завжди краще, ніж одна. Тож хоч у нас

було двоє синів, а багато хто зупиняється на

двох дітях, мені хотілося, щоб у нас із твоєю

мамою була третя дитина — дівчинка.

Ну так, мої старші брати-близнюки — справді шалапути. Добре, що вони зараз уже

дорослі й навчилися менше шалапутити. (…)

Дзвінка Матіяш

Ось і зараз вони поїхали на чергові баскетбольні змагання до Хорватії. А коли мої братики не грають у баскетбол, то їздять у географічні експедиції, бо вони географи. А ще обидва вчаться в аспірантурі й пишуть дисертацію на якісь географічні теми. Не одну дисертацію, а дві, ясна річ. (…) А коли мої брати були такого віку,

вчинку. Я знав, що в мене ще

у грудні вони з дружиною помандрували до Відня і там дізналися

Тут на мене чекало багато дивного й незрозумілого. Ну от, наприклад, чому її вважали в Україні (і не тільки) покровителькою жінок? Чому саме вона? І кому першому спало таке на думку? Точніше, першій, бо це явно була

(…)

я довідалася, що в Україні також був звичай ставити у воду вишневу гілочку у Варварин день (…). Але робили це тільки дівчата. І чия гілочка на Різдво розквітне — та дівчина вийде заміж наступного року. Усе-таки це явно дохристиянський звичай. І, мабуть, пов’язаний із сонцестоянням. Але чомусь наш звичай мені значно менше сподобався, ніж віденська Barbarazweig, яка розцвітала для всіх і приносила щастя всім: дорослим і дітям, чоловікам і жінкам, тим, хто вже вийшов заміж, і тим, хто не збирався одружуватися. (…) Усі зображення святої Варвари, які можна знайти в інтернеті, я також переглянула. Ікони у візантійському стилі — суворі, народні українські ікони — трохи кумедні. Ікони західні більше подібні до картин, а скульптури — то найцікавіше: Варвара зображена біля

у яку її замкнув батько.

(…) З ікон і картин зі святою Варварою

Варвара

рудим волоссям, гладенько зачесаним. Дуже вродлива й витончена дівчина. І вбрана розкішно — щоправда, за модою шістнадцятого століття, а не третього. На Варварі вишукані прикраси, які їй дуже пасують. Кранах, мабуть, вирішив, що вона, як і всі дівчата, цікавилася модою (...). Праву руку Варвара поклала

в Музеї Ханенків, у якому ми з батьками не раз бували, картину «Адам і Єва» мого вже улюбленого Кранаха? Як я на це натрапила, уже й не доберу тепер. Пам’ятаю тільки, що не на жарт розізлилася на комуністичний режим, що нахабно націоналізував колекцію музею, тобто привласнив її, відібравши в законних власників, і продав картину Кранаха в Берліні 1931 року. У Нідерланди, здається. Як вона опинилася зараз у Каліфорнії, хай досліджує Шерлок Голмс. (…) Мене вразило ще й інше: Музей Ханенків — це ж музей, створений подружжям. І звали цих чоловіка й дружину Богдан і Варвара. Розумієте, до чого я веду? Свята Варвара, звісно, дуже особлива, але мені її життя ну геть незрозуміле. Вона для мене — цілковита загадка. Тому я мріяла знайти якусь зрозумілішу Варвару, і бажано, щоб вона жила не в третьому столітті, а в ближчі до нас часи. І краще в Україні, а не за кордоном. І от саме так і сталося! Я знайшла видатну, незвичайну жінку з моїм іменем — дуже реальну й сучасну. І вона жила в Києві! Ходила вулицями, якими ходжу я! Уявляєте?

Може, і дивно так казати — сучасну, адже Варвара Ханенко померла 1922 року, тобто

сучасницю. Сама не знаю, як так може бути. Адже Київ

всім інакший. Багато вулиць

інший одяг, інші зачіски, слухали іншу музику. Не знали, що таке інтернет, смартфони, метро… Хоча про метро Варвара Ханенко як освічена людина, мабуть, знала, бо ж метро в Лондоні відкрили ще 1863 року, коли їй було одинадцять років. У місті Шерлока Голмса все стається раніше, ніж в інших містах. Здається, це було перше метро у світі. Ну, якщо не у світі, то в Європі. (…) Варвара Ханенко відразу стала моєю улюбленицею, незважаючи на те, що я

я трохи розчарована, що так мало збереглося фотографій Варвари Ханенко, бо ті знімки, що є, зроблені на основі портретів. А портрет — це все-таки не фотографія, тому на всіх тих зображеннях Варвара виглядає по-різному. Скажу лише, що вона ну зовсім не схожа на Афродіту. І це плюс, а не мінус. Може, через це вона мені ще більше подобається. У неї гарний погляд. З нею було б цікаво порозмовляти. Наприклад, про її подорожі Європою. (…)

Здається, Варвара Ханенко завжди мандрувала разом зі своїм чоловіком Богданом. Вона вийшла заміж у двадцять із хвостиком років,

коли вирішила одружитися, їй було приблизно стільки, як зараз моїм братам-шалапутам.

Поки що все це здається мені таким далеким — одруження, зустріч із людиною, з якою захочеш жити разом. Як зрозуміти, що це саме та людина? (…)

Та про одруження зараз думати нецікаво. Значно цікавіше уявляти, що коли

Варвара. Можете собі таке уявити (і це для мене ще одна суперважлива

стійно забуваю, що Шерлок Голмс

ра Конан Дойла вона могла зустріти.

Ще мені цікаво, чи вела Варвара щоденник? Побачила в неті фото її листа до сестри — ох, який у неї нерозбірливий почерк! Я взагалі нічого не змогла прочитати. Про щоденник ніде нічого не згадано. А саме в щоденниках люди пишуть всіляке дуже важливе. Може, Варварі Ханенко теж було цікаво, чому її назвали Варварою, і як жили інші Варвари, і як вони житимуть, коли вже

гілочку святої Варвари, вона навіть

здогадується, як їй пощастило. Адже її чекають після цього великі зміни. А зміни — це завжди цікаво. Виявляється, я фанатка змін — здається, я цього ще не записувала в щоденнику. (…) На другому творчому занятті, присвяченому іменам, яке відбулося наприкінці грудня, я продовжила свій попередній виступ. Ольга Миколаївна відвела мені останні десять

черешневої гілочки, розквітлої і

стало справжньою сенсацією в моєму класі. Слово Barbarazweig — також. Тепер у нас його всі вживають. Воно означає щось настільки дивовижне, аж важко уявити, що таке буває. (…) Я стала Варварою — черешневою гілочкою. Виходить, що я — це щось настільки дивовижне, аж важко уявити, що таке буває. Але я є. Чи я така ж прекрасна, як Афродіта, народжена з морської піни? Звісно, ні. Бо мені кажуть, що я ще прекрасніша.))) Отож тепер я Barbarazweig — і мені це подобається.

Більшість таємниць святої Варвари все

на цей день у

інших планів. А знаєте, що означає April, April, der wei ß nicht, was er will? А я знаю.))))

Якщо ви ще не розгадали таємницю свого імені — саме час цим зайнятися. Адже мої дослідження виявилися дуже успішними й корисними. Зокрема для особистого життя.

рекладачка, вона досконало володіє польською та англійською мовами. Її

ті, шлях людини до зростання, пошук власного призначення в житті, творчість. Книжка Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» увійшла до п’ятірки кращих книжок за версією

звати Варвара» — до каталогу книжкових рекомендацій «Білі круки-2022». У цьому творі письменниця порушує біблійну тему впливу імені святого чи святої на долю людини, яка його має. На прикладі кількох жінок з іменем Варвара авторка показує, що внутрішня

ни, прагнення

ністю. Варвара має своє коло зацікавлень, чесна й справедлива, не терпить фальші в стосунках і понад усе цінує

уявлення про себе змінюється в той момент, коли вона дізналася про історію свого народження та значення свого імені. Так через історії життя біблійної Варвари й Варвари Ханенко в головної

школярку інтелігентність та аристократизм Варвари Ханенко, її

щих

Невідомий художник. Свята Варвара. Картина, подарована Музею імені Богдана та Варвари Ханенків шведським професором Т. Хальстремом

Рафаель. Сикстинська Мадонна

Виконайте одне із завдань (на вибір) Доведіть, що головна героїня повісті

Матіяш «Мене звати Варвара» надзвичайно ерудована дівчина, що в коло її інтересів входять література, живопис, музика, історія, релігія,

знавство, фізика, астрономія тощо.

діяльність, незважаючи на війну. Занотуйте до свого

творчий розвиток людини як найвища

нові цінності: особиста свобода, побутовий комфорт, підприємливість, практичні знання, радощі земного життя. У цей час розвиваються природничі й математичні науки, здійснюються географічні й астрономічні відкриття, поширюється світська освіта, з’являється книгодрукування. Активно відроджуються традиції античності. В Україні в цей період відбувалося суспільно-культурне відродження — зароджувалися козацтво та православні братства.

козаків-лицарів.

Мистецькі діалоги

Ренесанс — доба небаченого доти розквіту мистецтва. Розвивалися насамперед малярство, архітектура, скульптура. Утвердився новий стиль в архітектурі: просторі храми й палаци, заповнені повітрям і світлом, прикрашені розписами та скульптурами; розкішний античний

силою України доби Відродження. У часи козацької України бурхливо розвивалося усне художнє слово, зокрема кобзарське мистецтво. В Україні пісні та думи традиційно виконують у супроводі таких народних інструментів, як бандура, кобза, ліра. Узагальнено українських

розвитку в українській культурі. Найвідоміші

Гончаренко, Єгор Мовчан, Євген Адамцевич. З творчістю Є. Адамцевича, зокрема його славетним «Запорозьким маршем», ви ознайомилися, вивчаючи в 7-му класі соціально-побутові пісні. Не менш складну й цікаву долю та рідкісний талант мав кобзар О. Вересай. Сучасники називали його «Гомером у селянській свиті». Австрійський письменник Р. М. Рільке відтворив його образ в оповіданні «Пісня про правду».

• Скориставшись матеріалами інтернету, підготуйте

Епічна розповідь про певні події в думі часто супроводжується ліричними (пісенними) уривками, тому співець і використовував речитатив, тобто окремі рядки протяжно промовляв, а інші — проспівував.

Художні особливості дум: речитативний спосіб віршування — наголоси та їхню кількість у рядку визначає мелодія (повільна — наголосів менше, а швидка — більше);

нерівноскладовість рядка (9–13 складів);

відсутність строфи (куплету) і поділ тексту на окремі уступи, у яких висловлена завершена думка;

усталена композиція: заспів (заплачка), розповідь із ліричними відступами, кінцівка (славослів’я — звеличення героїв і слухачів); традиційні поетичні засоби: дієслівна рима; постійні епітети й порівняння; тавтологічні звороти (думає-гадає, хвалить-вихваляє); риторичні звертання, повтори.

Найдавніший запис цього жанру — «Дума про козака Голоту». Термін «дума» увів видатний фольклорист Михайло Максимович.

За змістом думи поділяють на історичні та соціально-побутові.

Основні теми історичних дум: турецько-татарська неволя; утеча з ворожого полону; визволення невільників; боротьба з татарсько-турецькими загарбниками; героїчна загибель козака-воїна; соціальні суперечності серед козацтва; події Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького; революція 1905 р. в українському селі; трагедія колективізації та Голодомору 1932–1933 років. У соціально-побутових думах розкрито проблеми родинних взаємин, добра і зла, правди і кривди.

Прочитайте одну з найвідоміших історичних дум — «Думу про Марусю Богуславку».

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невільники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невільники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки, Ви, біднії невільники!

М. Дерегус. Маруся Богуславка

Що сьогодні у нашій землі християнській Великодняя субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень».

То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам про святий празник, роковий день Великдень, сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невільники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає, —

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невільників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города

батьку

Гнатюк. Ілюстрація до думи «Маруся Богуславка»

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних невільників, З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, Боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невільників!

Митці та доба

У «Думі про Марусю Богуславку» розкрито тему жіночої долі. Ідеться про важке випробування для українок — татарсько-турецький полон, перехід у чужу віру під загрозою смерті.

Героїні думи ще й поталанило, бо її викупив турецький

ключі від своїх володінь. Але, здобувши волю, багатство та владу, Маруся не забула про рідну землю та християнську віру. Вона щиро співчуває бідним невільникам-землякам, пам’ятає і потай шанує наші свята, сумує за Україною і батьками. Тому просить бранців передати рідним вісточку, аби знали, що вона жива. Водночас дівчина усвідомлює, що виявила слабодухість — «потурчилась, побусурманилась»

нагоди, Маруся допомогла втекти з неволі 700 козакам.

Мистецькі діалоги

славці. Вона

У живописі образ цієї сміливої українкипатріотки втілено на картині «Маруся Богуславка» українського художника, автора циклу «Українські народні думи й історич-

ні пісні» Михайла Дерегуса. Художник відтворив епізод,

ідсумуймо!

загарбниками

соціальному

браження її ватажків; • про

визначними історичними подіями. Народ оспівав у таких піснях реальних історичних осіб. Це справжні лицарі-оборонці

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко,

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці, Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко із Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали, —

Аж то Військо, та славне Запорозьке,

Та на Кримський шлях із Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що сизий орел по степу літає, —

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє, —

Аж то Військо, та славне Запорозьке,

Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Що то місяць в степу, ой, зіходжає, —

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко На битому шляху на татар оступає.

Іван Сірко — найвідоміший кошовий отаман Запорозької Січі. Він народився в містечку Мурафі на Поділлі. З юних літ — завзятий козак. Брав участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Був полковником вінницьким. Упродовж 1660–1680 рр. запо-

Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду1,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

«А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю,

Іще й орду

Жовтими Водами. Це й гордість за гідного гетьмана, і захоплення козацькою звитягою, і дошкульна іронія щодо загарбників, які зневажливо ставилися до нашого люду. Використовуючи заперечні порівняння, паралелізм, риторичні запитання, народ із захопленням змальовує образ гетьмана-оборонця, визволителя, порівнюючи його з хмелем.

буття, але зберігається і ренесансна увага до людини; установлюється релігійне забарвлення всіх царин культури; зберігається античний ідеал краси, але зроблена спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої та зовнішньої; як і ренесанс, бароко зберігає увагу до

але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благостині Творця. Для доби Бароко були характерні й власні особливості, зокрема в літературі — це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр. Митець убачав своє надзавдання в тому, щоб зворушити, уразити сприймача, звідси й захоплення гіперболами, гротеском, антитезами. Простоту форми твору замінюють вигадливістю та пишномовністю. Мистецтво сприймається як забава, гра розуму. Важливого

у формі хреста, чари, колони, ромба, стають

шукаючи нових колоній, намагається поліпшити стан усього людства політичною, церковною, науковою чи якоюсь іншою реформою. В Україні доба Бароко проіснувала понад 150 років і стала наступним періодом розквіту національної культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадсько-політичних інституцій. До цього привели такі чинники: бароко виявилося найбільш суголосним емоційному, романтичному, схильному до зрівноваження

нальному характеру;

в бароко переважали хвилясті із завитками лінії. Для архітектури стало характерним захоплення декоратив-

ними прикрасами, формами

заломів стін, вікон і порталів.

Серед шедеврів архітектури українського бароко дзвіниця

Софійського собору, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Андріївська церква (м. Київ).

Мистецькі твори того часу характеризуються

Розквіт графіки пов’язаний також із книгодрукуванням

Митці та доба

добу Бароко вважали, що кожна освічена

повинна вміти скласти вірш із будь-якого приводу. Саме тому в братських школах, колегіях, особливо в Києво-Могилянській академії, піїтика (теорія і практика віршування) була одним з основних предметів. Поетичні твори писали представники майже всіх освічених суспільних верств: священники та ченці, учителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Визначна постать в українській бароковій літературі

ковський (близько 1650–1701). Це поет,

теоретик літератури, культурний і громадський діяч. Він

були незвичайно оформлені. А

різновидів цієї поезії:

• фігурний вірш

зірки, хреста, меча тощо;

• вірш «рак» — добирали такі слова, щоб під час читання кожного рядка зліва направо й навпаки виходив той самий текст;

• азбучний вірш — кожне слово починалося з наступної літери алфавіту;

• акростих, або акровірш, — перші (іноді останні чи середні) літери кожного рядка утворюють слово

СЕмЕН КлИмОВСьКИЙ

У ХVІІІ ст. митці починають пильніше приглядатися до внутрішнього світу людини. Популярною стає любовна поезія, у якій вони утверджували право на вільну, сильнішу

ставини любов, змальовували щирість людських почуттів, вірність закоханих. Деякі зразки книжного віршування стали популярними народними піснями. Це насамперед вірш Семена Климовського «Їхав козак

Їхав козак за Дунай, сказав:

— Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький, неси та гуляй!

— Постій, постій, козаче! Твоя дівчина плаче.

З ким мене ти покидаєш, тільки подумай!

— Білих ручок не ламай, карих очей не втирай,

Мене з війни зо славою к собі дожидай!

— Не хочу я нічого, тільки тебе одного.

Ти будь здоров, мій миленький, а все пропадай!

— Ой я тебе не забуду, поки жить на світі буду!

Зоставайся здоровенька, прощай, миленька.

Свиснув козак на коня: — Зоставайся, молода!

Як не згину, то вернуся через три года! Яке враження справив на вас текст пісні?

них відомостей. Козак-віршотворець народився приблизно

межі ХVІІ і ХVІІІ ст. на Харківщині. Він мав академічну освіту, користувався неабияким авторитетом у тогочасному суспільстві. С. Климовського шанували його побратими козаки, він давав їм розсудливі поради, а цікаві люди приходили послухати його здалеку. У 1724 р. він надіслав російському імператору Петрові І два філософсько-публіцистичні трактати. Вони містили різку критику царської влади. Автор проголошував

мати».

Невмирущу славу принесла С.

прощання. Звичайно, від середини

подією. Хоча деякі дослідники припускають, що поштовхом до створення пісні могла стати трагічна

П оміркуйте!

пісні

«Їхав козак за Дунай...». Чим від-

різняється сучасна версія пісні

гурту «Гайдамаки» від традицій-

них зразків? Які почуття та пере-

живання викликав у вас спів?

Зіскануйте QR-коди та послухайте українські

пісні «Гей, соколи…». Яку спорідненість у змісті та ритміці цієї пісні з піснею «Їхав козак за Дунай…» ви помітили? Яка версія твору вас найбільше вразила й захопила? Чим саме?

жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від

успадкувала ворожбитство та знахарство й

нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго

вертлявих сірохвостиків охоти вирватися на волю. Цей тоненький писк

мить утішив її. — Слава богу! — уголос промовила вона.

Баба Килина різко повернулася на її голос: — Не вештайся без діла! Візьми немовля до купелі, а я мушу попоратися біля матері.

Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала:

— Що зі мною?

Усе…

очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах.

Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, уголос заплакало.

— Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі.

Аж раптом… Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом усунуло його до рота й… укусило.

ми очима дивилася на немовля, що водило перед собою

Що се за дитина, бабо?! Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі. Тоді молода повитуха обережно підняла верхню

тонесеньких ясен стирчали гострі різці. — Він зубатий!

леним словом повалилася Килина на підлогу.

вичерпані. Повитуха в четвертому

останні пологи на землі й відійшла в потойбіччя.

Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився: — Упокоїлася в бозі… при рождениї диявольського отродія… 13 августа 1610 года.

Чому хлопчик, який з’явився на світ, був незвичайним? Яку долю віщувала йому Килина Морозиха?

Які слова дяка свідчать про

Волхв — священна людина в давніх слов’янських народів, яка знала магію, зцілювала хворих, здійснювала язичницькі обряди. Характéрник (синоніми — химородник, заморочник

го зі значень слова характер — чародійний знак; носій цього знака. На Січі характерниками називали козаків, які мали магічні здібності: ворожили, лікували, знали психотерапію, були надзвичайно сильними й витривалими фізично. Найвідомішим характерником

засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах. Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білими хатами, бо так повелося в українців: серце — у дітях, душа — у пісні, життя — у вишневих садах. А на зрошених потом нивах заколосилося жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові були їх боронити від найлютіших ворогів. Діти поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів про злодіяння польської шляхти, заохочені шаблями Косинського та Наливайка, подалися на Січ. Тримати зброю в руках вони вчилися менше від батьків, а більше від славного козацтва. Відчайдухи, закликані на Базавлуцьку Січ, що постала взамін поруйнованої татарами Томаківської, проходили змужніння на славному острові, де все було підпорядковане бойовому вмінню та силі духу. Більшість залишилася там і донині. Дмитро Половець на вимогу батька, який почував наближення скорої смерті, повернувся додому. Разом із ним прибула невеличка ватага старого козацтва, щоб назавжди

на узгір’ї

місця, почуваючи, що в козацьких

то втратять, — усе ж,

Дмитро Половець удався роботящим і

козаком. Коли ставав до роботи — мало хто поспівав за ним. Коли брався до зброї — козацькій відвазі заздрили й вороги. Доля не була солодкою

На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Половця зібрався чималий гурт мереф’ян. На їхній шум Марія Половчиха в білій хустині та з таким же біло-білим лицем визирнула з вікна й зразу

вий тяжкий викрик. За мить вийшов на поріг господар —

упевнено. Озирнувся поверх голів,

— Чого вам треба, люди?!

Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив: — В доме твойом появілся младенец, коєго должно ізбавіться.

Дмитро Половець голосно засміявся:

— Що це за вигадки, люди?!

Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей. Найстарший між усіма, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу:

— Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій… як мовиться…

Дмитро Половець гнівно звузив брови:

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так?

— Та… то не я те кажу… люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе:

— Годі! — громовито вигукнув. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві,

враз стали думати інакше — і про немовля (час покаже, що воно й до чого), і про смерть старої повитухи (може, повитусі судилося померти біля колиски). Усе… усе здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато.

Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава Богу!» — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися

згадали, що в кожного вдома є свої справи, а вже ранок: чого ж вештатися чужими дворами.

І тільки дяк, посилаючи навздогін усім прокльони, метався подвір’ям, не знаходячи собі місця: — Не похрещу. Їй-богу, не похрещу кляте насіння. І тоді Михайло Діброва, на мить затримавшись біля хвіртки, поклав

полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй улісі не один сміливець, який

цвіт папороті. (…) Біля купальського

ки. (…) Іванко подався

Біг,

пень. Удруге за один вечір хлопець отримав підніжку. І хай від цієї виступила липка кров на нозі, вона все ж не була такою болючою. Перша вразила більше. Зціпивши зуби, Іванко лежав нерухомо на місці, боячись поворухнутися. Від болю не плакав.

собі змалку. Інакше міг би ними залляти весь світ. Образи в маленькому серці було забагато. (…)

лунав

Народження вдруге

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки. — Не стій на місці, дурнику, — гримнув із височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку у свій палець.

«Нащо я маю робити

віть маленької відмітини шраму.

— Де ділася квітка?

— Проросла у твоєму серці.

— Нащо?!

— Той, хто купальської ночі

лику.

— Яку іще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу? (…)

Не відома досі сила проявилася відразу

го вовка.

Позаду почувся приглушений сміх. Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, задоволено прошамкотіла: — Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге,

кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини.

наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак,

Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди богів, дітей на життя благословляли й на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути й що робити, приходив сюди, до волхва

людям допомагати.

Богодара донька була — Дана. Гарна, як весняний

що тількино розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, уміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було…

— І я так хочу! — не стримався хлопець.

— Ти вмієш це відтепер.

— Не вмію.

— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.

— Як це?

— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?

— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.

— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.

Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком у його долоню. Підливши в мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком

вони й у Мерефу. Іванко підслухав розмову

ватага, молодого козака

від цієї думки. Але, зрештою, погодився з умовою, що той сам подолає

береться на Хортицю.

Хортиця

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави та звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедрі трава й очерети, посновані річками, лиманами й озерами — усе це стало із часом стійким природним оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях. Укріплена міцним валом, зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у

з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи

козацькі чайки, тут

ним стояв малоліток із Мерефи! Це біля нього так згуртувалося

найближчого родича перед собою. Поклавши

вовка, гордо промовив:

— Ми прийшли й ждемо.

— Кого?

— Вас! — Очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням.

Козацтво принишкло. Дехто, знаючи гаразд, чим, зрештою, обернеться все це, посміхався у вуса. Хтось відійшов убік, побачивши, що забаву із сіроманцем скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, стенувши

ликими очима. Його, здається, вразили

сповзла з губ, залишивши на

тебе, мабуть, сюди

ті слова. Усмішка

привіз чи як? — Ми прийшли самі! — хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. «Так іноді обачно веде себе звір»,

— не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не

звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб: — А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. У їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська.

Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків.

сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще

— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів

ля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хрещений навчив. Ось так. А потім ми із Сірим поволі перебиралися плотом.

не впасти. Біля п’ятого порога заледве

втопився, але зі мною

мій вовчисько. — Хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, уклавшись на лапи, прислухався до голосу свого

ухопивши зубами за сорочку. Тільки

ся. — Задер сорочину, гордо оголивши

ранами.

Малий задоволено зашморгав носом на ці слова підтримки. — Узяти — то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж…

Хлопчак не став чекати дальших слів. Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці: — Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлений із дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою: — Та раз така охота в хлопця, хай

як

хоч щось там

й відправлю під три чорти.

(…) Сміливого та здібного до навчання Івана Половця запримітив Дорошенко й відправив на Перевозькі хутори навчатися характерництва в супроводі

козаків Вітрогона й Пугача. Там його зустріла стара знайома з лісу. Це була волхвиня Рода. Пройшовши всі випробування, через сім років Іван

рактерником.

учили однаково вправно

сторони

Основою повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник» стали опрацьовані письменницею історичні праці, зокрема Д. Яворницького.

З історичних джерел відомо, що Іван Сірко походив з української православної шляхти. Народився, імовірно, на Поділлі. Свого часу на польського короля Яна Собеського отаман Сірко справив враження як «чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір’я в козацькому війську». Він був людиною аскетичною, сильною, високоморальною, з почуттями власної

воїнської звитяги. Під його командуванням запорозькі козаки здобули перемогу в 65-ти битвах. Похований легендарний отаман на березі Дніпра в селі Капулівці Дніпропетровської області,

раніше знаходилася Чортомлицька

Марія Морозенко (1969–2023) відома вам як авторка оповідання «Вірність Хатіко»,

бачення його образу. З повісті дізнаємося, що Іван народився в козацькій сім’ї вихідців із Поділля в козацькому зимівнику Мерефі на Харківщині. Характер головного героя формується в стосунках з іншими персонажами. Прикладом у

Івана є козаки — батько Дмитро Половець, хрещений Михайло

лодий запорожець

людина з надзвичайними здібностями.

літератури, у якому поєднуються реальні й вигадані

Мистецькі діалоги

до повісті, фрагмент картини І. Рєпіна (с. 86), скульптурну реконструкцію Г. Лебединської (с. 109), роботу Н. Павлусенко (с. 110). Який з образів

Івана Сірка?

Читайте та дослідж

У цьому розділі ви довідаєтеся про давню, славетну й трагічну долю, багату культуру та літературу народупобратима українців — кримських татар. Непростою була багатовікова історія нашого сусідства. Але в найкращих своїх

вона збагатила й здружила обидва народи в спільній боротьбі за свободу.

(1441–1783). Його столицею було м.

кримськотатарської культури

шерсті. Постукаєш у клубок шерсті — яку відповідь отримаєш? Хіба почує таке серце? Воно мовчить, не озветься.

Але настає вечір і для людини. Постарів такий могутній

хан Кирим-Гірей. Ослабло його серце, і проникло в нього кохання. І заросле шерстю серце стало зовсім людським, голим, простим.

Одного разу в гарем до старого хана привезли невільницю — маленьку, худеньку дівчину. Її звали Деляре. Головний євнух навіть зачмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.

Деляре не зігріла ласкою і коханням старого хана, але він покохав її. І вперше за своє довге життя відчув, що серце може боліти, страждати, радіти, що серце — живе.

Недовго прожила Деляре. Зачахла в неволі, як тендітна квітка, позбавлена сонця.

На схилі віку кохати чоловікові дуже тяжко! Від кохання серцю завжди боляче. А коли кохана розлучається із життям — серце плаче кров’ю. Зрозумів хан, як боляче буває людському серцю. Тяжко стало хану, як звичайній людині.

Викликав Кирим-Гірей

Омера й наказав йому: — Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав так, як плаче людське серце.

Спитав його майстер:

— Гарна була дівчина?

— Що ти знаєш про її красу?! — відповів хан. — Вона була юна, прекрасна, як сонце, гарна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина. Нічого поганого не можна сказати про неї. Проте смерть забрала її... Уважно слухав Омер і думав, як із каменя зробити людську сльозу. — З каменя що візьмеш? — сказав він хану. — Мовчить камінь. Але якщо твоє серце заплакало,

веселощі і сум, любов і ненависть, зло і добро?! Стоїть і досі цей фонтан і плаче. Плаче вдень і вночі... Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання та сльози.

(Переказ Р. Вуля, Л. Шляпошникова)

Яке враження справив на вас переказ?

Які загальнолюдські цінності утверджені в ньому?

Нині люди відвідують його, щоб помилуватися красою,

втілений у камені зворушливий вияв

Ханський палац (кримськотатарськ. Non Saray, хансарай) збудований у 1532 р. в м. Бахчисараї (АР Крим). Це найвідоміший архітектурний шедевр часів Кримського ханства, що зберігся.

та вірності — Фонтан сліз, розміщений у тихому саду біля мавзолею (усипальниці) Деляре-Бікеч.

В історичних документах про Деляре-Бікеч не знайдено ніяких відомостей, але пам’ять про неї зберіг народний переказ «Фонтан сліз у Бахчисарайському палаці».

Як переказ пов’язаний із реальною історією Криму? П оміркуйте! Митці та доба Ханський палац. м.

вали Фонтан сліз у своїх творах? Використовуючи народний переказ «Фонтан сліз...», поміркуйте, якими засобами можна передати думки та почуття

поезією киримли творили й багатий фольклор. Це народні пісні, легенди, прислів’я, приказки, загадки, а також героїчний епос.

Кримськотатарська поезія — особливо вишукана, пишномовна, наспівна. Її ритміка й образність напоєні сонцем, безмежжям пустельних пейзажів, мрійливою мелодикою східних музичних інструментів (саз, сантир, зурна, танбур та ін.).

Ці вірші наповнені барвистими епітетами, порівняннями, алегоріями, разючими гіперболами, пристрасними риторичними запитаннями та звертаннями, численними повторами (рефренами).

ашИК ОмЕР

Найпоширеніша в тюркомовних народів ашикська поезія. Ашиками називали народних поетів-співців. І за

долею вони — побратими українських кобзарів і лірників. Найчастіше ашики проводили

ашИК ОмЕР

Як риби, ми забилися під камінь

В надії, що врятують море й гори…

Скажи: чому знов бредемо віками, А з нами — лише горе, горе, горе?

Ашик Омер помре й постане знову,

Але зітхне й по воскресінні скрушно…

То ж ти, почавши з ним нову розмову, Усе-таки дай відповіді, душе. (Переспів О. Гончаренка)

Над чим спонукала вас замислитися прочитана поезія? Що турбує поета? На які запитання він хоче отримати відповіді?

Які загальнолюдські цінності утверджено у вірші?

Пригадайте, які

прочитаний твір? Обґрунтуйте свої міркування. З якою інтонацією потрібно читати цей вірш? Підготуйте

Найпопулярнішим у всьому тюркському світі тогочасним поетом

(бл. 1621–1707). Він народився в м. Ґезлеві (нині м. Євпаторія, АРК). Його батько був хутровиком і мріяв дати синові хорошу освіту. Хлопець відві-

через

Одного разу вві сні хлопцеві з’явилася діва в білих

поет майстерно втілив у вірші «Скажи-но, душе». Поет ставить найважливіше, найпекучіше для нього запитання: чому у світі панують зло, несправедливість, наруга? І ставить його не людям, не Богові, а передовсім собі. Бо розуміє всю складність, незбагненність цієї проблеми.

Разючим виявом такої світової несправедливості для поета є доля рідного народу. Автор дуже точно

півострові

наш час?

російської окупації 2014 р. багато кримців знайшли гостинний

ськотатарські товариства, школи, бібліотеки,

книжки. Чимало написано в українській і кримськотатарській літературах про непрості, але переважно дружні відносини наших народів упродовж століть. Це, зокрема, одна з тем пригодницького роману В. Рутківського про джур козака Швайки.

в селян.

час одного з таких зборів провіанту для пана сталася з його слугами несподіванка. Їх обдурили Грицик і Санько, оголосивши, що на село наступають татари. Почувши таку новину, вони накивали п’ятами, забувши

відібраний у селян провіант. Коли ж панські прислужники опам’яталися, то повернулися у Воронівку, щоб учинити

як ту дику кішку, правда?

Сторожовий дуб? — Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки

і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив! І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, утупився в Санька з якимось забобонним захватом. — Ну, Санько… — тільки й сказав він. (…)

— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка й облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш! Швайка ніс на руках Санька. Після

йому ніби хто наврочив.

прислухається до чогось. На запитання

не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у

по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став, і

— Це минеться, — запевняв Швайка. — Я знаю. А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки й ніс, як оце зараз. Із самісінького

не обличчя Швайки. — Що з тобою, Саньку? — запитав він. — Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий! — А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…

Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік. — Туди нам поки що не можна, — казав Швайка. — За кожним кущем сидить татарин і чатує, поки ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.

І лише сьогодні вони звернули на південь. Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер навіть Швайці було байдуже. Їм

чечки

напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське

Грицикові

А Швайка все йде та йде. І йтиме невідомо скільки. Хіба

вернеться до Грицика й підбадьорить:

— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.

А як не пощастить?

Пізно ввечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.

— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.

Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.

справи,

поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потім наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка: — Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилося, не видавайте себе. Зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.

Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.

Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів тільки Грицик.

— А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.

— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татар. А ти як почуваєшся?

Санько повів головою. Тоді із зусиллям підняв руку.

— Уже краще, — сказав він. — От тільки б води…

Грицик облизнув пошерхлі вуста.

— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.

І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув

із радощів: до них повертався Швайка.

повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь. — Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка й

Живемо! І вода є.

Він дивився, як хлопці п’ють: Грицик — пожадливо, а Санько — повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив: — Отже ж, повезло, але й повезло! Думав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій старий товариш. — З плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя. — Та ні, зі степу. Він тут

Грицик. — І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник,

є голова всьому.

А де він живе? — Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився від прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар із нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра

тю вилікують.

Скільки

там, може, якісь свої справи, а я…

— Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка й поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.

— Це ж чому?

— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.

— Яких — таких? — запитав Грицик.

— А отаких… Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману й замогильним голосом почав:

— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь із туманом… Згинь, згинь!

— То Санько що — ворожбит? — вихопилося в Грицика. (…)

— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Ти забув, як він відвів від нас того татарина? Грицик із шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо, сором’язливо всміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько! Про ворожбитів, волхвів і відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу або навіть смерть.

— Той татарин не страшний, — сказав

він і поворушив патичком у багатті.

свій татарин.

А той уже в’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника й рушив до Швайки. — Своя, — по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий усе ще тримав лука напоготові. — Якши хлопчик… — Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.

Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.

— Забув, — вибачливим голосом пояс-

нив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром…

І лише після цього повернувся до Швайки. — І ще забув про погані два урус, — почав він. — Під’їхали позавчора один, а інший пішки в кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Ісламбек — мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні — і ф’ють! — А куди вони подалися? — запитав Швайка. Рашит махнув рукою до Дніпра. — Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні із сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: «Це не Швайка…» То між себе кажуть. А мені: «Ти нічого не чув, нікого не дивився». «А коні?» — кажу. Сміються: «Його теж не бачив». А як не бачив, коли один кінь узяли мої? Мої, а не Іслам-бека! — Не журися, Рашите, — відказав Швайка й заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси, а

повернемо. І не одного. Рашит ствердно хитнув головою. — Твоє слово — золотий слово, — сказав він. — Я знаю.

казала. Вона уруска була. Це татарин уже мовив до Грицика, який

ця. Тоді перелив

що й серед татар теж є люди. І не так уже й мало. (…)

— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик. — Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.

— То ти й у полоні був?

— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом — немов брати.

Над багаттям повисла мовчанка.

— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.

Швайка відповів не відразу.

— Отам, унизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була

хата. Тепер тільки льох залишився.

— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.

— Ага, — кивнув Швайка. — Якщо щось, то я відразу до свого льоху. Рани зализувати.

— А ми ж… а ми думали, що там вовкулаки завелися.

— Знаю, — усміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.

— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?

— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя. — Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.

— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.

П оміркуйте!

риси характеру при цьому виявляють? Пригадайте, з яких творів вам відомо про характерників. Які здібності характерників виявилися в Санька?

Як ставиться Грицик до нових здібностей друга? Як це ставлення характеризує їхні взаємини?

Що ви довідалися про минуле козака Швайки?

Які вчинки Швайки свідчать про те, що він — справжній лицар?

Чому він називає Рашита братом?

Складіть порівняльну характеристику козака Швайки й пастуха Рашита. Зверніть увагу на мову цих персонажів.

(1937–2021) —

пулярний український письменник. Більшість його романів і повістей адресована дітям і підліткам. Митець жив і творив в

ся в с. Хрестителевому на Черкащині. Це славні історичні місця, колись у цих краях зароджу-

Пригада йте!

режисера Ю. Ковальова «Сторожова застава» за мотивами однойменної повісті В. Рутківського. Про яких історичних осіб ви дізналися?

Сповна розкрився його письменницький талант уже з поверненням Україною незалежності. Особливо митця захоплювала історія козацтва. Чому, коли та як сформувався цей відомий тепер усьому світові орден народних лицарів? Так з’явився роман у чотирьох частинах (тетралогія) «Джури», за який письменника удостоєно найвищої в нашій державі Шевченківської премії. В. Рутківського називають письменником, що робить читачів щасливими. Він не тільки розповідає про малознані історичні події, а й вибудовує захопливі пригодницькі сюжети з несподіваними поворотами, поєднує

знайомившись

українців і татар.

Пригада йте!

ви знаєте про це

уроків історії? Перегляньте за QR-кодом фрагмент «Виникнення козацького війська» з документального фільму «Країна: історія українських земель».

У центрі роману — образ козака Пилипа Швайки, найкращого козацького розвідника. Іноді його підозрюють у зв’язках із татарами. І з розділу «Пастух Рашит» ми дізнаємося про це. Швайка розповідає джурам

Мистецькі діалоги

Образи козаків-захисників рідної землі популярні не лише в літературі, а й в образотворчому мистецтві. Пригадайте відомі вам картини, на яких зображені козаки. Які з них запам’яталися вам найбільше?

Будні козаків — боротьба з ординцями — відтворені художником Іваном Їжакевичем на картині «У засідці» (с. 129). А мирне дозвілля, коли мужні захисники поверталися до своїх родин, — на полотні Фотія Красицького «Гість із Запоріжжя» (с. 129). Славні герої сьогодення

Зіскануйте QR-код і перегляньте відео «Кримські татари. Друзі чи вороги?» з проєкту українських письменників Дмитра та Віталія Капранових. У ньому розповідається про найпоширеніші міфи про кримських татар.

Спростуйте один із них, використовуючи роман В. Рутківського «Джури козака Швайки».

та дослідж уйте! П ідсумуймо!

Яке враження справили на вас прочитані уривки з роману В. Рутківського «Джури козака Швайки»?

Де та в який час відбуваються події роману? Які факти з біографії В. Рутківського

Продовжуємо подорож сторінками творів української літератури від найдавніших часів і до сьогодення. Ми

можливість переконатися, що кожний художній

неповторний як неповторною

торка. Однак зміст художнього

ХІХ ст. сформувалися різні мистецькі напрями та течії. Спочатку — класицизм (творчість І. Котляревського, Г. КвіткиОснов’яненка, П. Гулака-Артемовського та ін.), зокрема його течія сентименталізм (деякі твори Г. Квітки-Основ’яненка).

Але найпомітнішим художнім напрямом того часу в європейській, зокрема й в українській, літературі став романтизм.

Основні ознаки романтизму як напряму

• Захоплення свободою, красою, мрією.

• Розкриття внутрішнього світу людини — почуттів, душевних станів; увага до позасвідомого — снів, передчуттів тощо. Мотиви митців романтизму — пристрасне, часто трагічне кохання, розлука, вірність закоханих. • Увага до виняткового : диво

наближає

пейзажі: безкраї

летрус тощо.

• Ліризм. Найпопулярнішими стали жанри

нена ліризмом та емоціями.

• Послідовний націоналізм. Романтики вважали оптимальною формою існування людини життя в мовно й культурно спорідненому середовищі. Тому звичаї, обряди,

сприймали як першорядні

ство, знищили українську культуру й освіту. Імперська влада викорінювала будь-які вияви українського патріотизму. Натомість

усіляко заохочували та нав’язували зречення українцями своєї мови, культури, тобто зросійщення. Однак спрацював

ратурі виникла так звана «українська школа».

Українські науковці й літератори почали збирати перлини народної творчості, зацікавилися звичаями та традиціями народу. З’являються збірники української народної поезії.

Так завершився тривалий (понад 700-літній) період

сьменства й розпочалася нова українська література

ність цих періодів

(переважно церковнослов’янською), то

ляревського «Енеїда» (1798).

Романтизм в українській культурі утвердився на 20–30 років пізніше, ніж на Заході. Це пов’язано із жорстоким колоніальним гнітом України.

Визначальною в українському романтизмі стала народно-фольклорна течія. Її представники брали за взірець для своєї творчості фольклорні мотиви, образи, художні прийоми, розвивали й популяризували народну мову, змальовували життя простого народу. Прихід романтизму спричинив розквіт насамперед поезії

їнській літературі. Провідна роль у розвитку романтизму як

належала Харківській школі романтиків

і науковців, що навчалися

ка трійця». У 1832 р. щиро заприятелювали троє студентів Львівської

свого дослідження. мИХаЙлО пЕТРЕНКО

Вам

небо...»

романтиків

митців-романтиків

я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту І ласки у зірок, у сонця просить,

У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю

І гірко, і марно свій вік коротаю, І в горі спізнав я, що тільки одна — Далекеє небо

ст. Тож

Про життя автора цієї поезії відомо дуже мало. Михайло Петренко (1817–1862) народився в м. Слов’янську на Донеччині. Згодом він із ніжністю згадуватиме свій рідний край: ...Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти По річці Тору, по рівнині Розкинув пишнії садки, Квіти пахучі по долині. І так красуєшся собі! Майбутній поет навчався

м. Лебедині

м. Суми. Мав щасливу родину — ростив із дружиною 8 дітей. Ще студентом

гуртка І. Срезневського. Саме на цей

чості. Деякі твори М. Петренка

очі...», «Ходить хвиля по Осколу…») стали народними піснями.

Основні мотиви його творчості — патріотичне захоплення красою рідної землі, людьми, народними піснями, а також порив

го, світлого, духовного, до свободи.

Так, у поезії «Дивлюсь я на небо…» талановито передано прагнення духовно багатої натури до ідеалу, до абсолютної краси й досконалості (усі ці категорії втілені в символі небо). Відчуваючи себе чужим серед людей, сиротою, приблудою долі, ліричний герой мріє соколом полинути в небо. Як і більшість романтичних творів, вірш побудований на різкій антитезі: земля (доля, повсякденне життя) як символ поневолення людини матеріальністю, побутом, суспільством; небо (сокіл, зорі, сонце, хмари) як символ духовної свободи.

П оміркуйте!

(∪ ∪ –).

трискладових стопах наголос

доба

балада. Балада (від прованс. ballar — танцювати) — жанр фольклорної та авторської ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом.

Балада походить від середньовічних західноєвропейських танцювально-хорових пісень. Розрізняють дві основні тематичні групи балад: родинно-побутові й історичні.

У родинно-побутових баладах ідеться про взаємини між закоханими, батьками й дітьми, родичами, про вірне кохання і підступну зраду, ревнощі, їдку образу та жорстоку помсту тощо.

В історичних баладах показано напружені конфлікти на тлі суспільно-історичних обставин, оспівано героїв, які

заради батьківщини, уславлено

ТаРаС шЕВчЕНКО

Створюючи балади, українські романтики зверталися передовсім до фольклору. Робили також переспіви поезій іноземних авторів — Р. Бернса, Й. В. Ґете, А. Міцкевича. М. Костомаров видав збірку «Українські балади».

Найдосконаліші зразки жанру балади створив Тарас Шевченко. «Причинна1» — перша й найпопулярніша з його балад.

ПРИчИННА

(Скорочено)

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька

Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:

То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув! (…)

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума — заблудив. (…)

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла. (…)

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши, вітер, чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить.

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. — Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Чи всі ви тута? — кличе мати. — Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо:

Т. Ерхарт. Українська

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку! (…)

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам... Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить. (…)

Гай обізвався; галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Летять до дуба... Нічичирк...

Схаменулись нехрещені,

Дивляться — мелькає,

Щось лізе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці

Стала... В серце коле!

Подивилась на всі боки

Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На її уроду...

Треті півні: кукуріку! —

Шелеснули в воду. (…)

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатар співає. (…)

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом

При битій дорозі. (…)

А тим часом із діброви

Козак виїжджає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де дівчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила — Не мені, другому...

Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!»

Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий...

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши, Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неї:

«Боже ти мій, Боже!»

Кличе її та цілує...

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене із тобою?»

Зареготавсь, розігнався —

Та в дуб головою! (…)

Збиралися подруженьки,

Слізоньки втирають;

Збиралися товариші

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слід, по закону,

Насипали край дороги

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито.

Посадили над козаком

Явір та ялину, А в головах у дівчини

Червону калину.

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати; Виспівує та щебече,

Пригада йте!

юнак познайомився з багатьма діячами культури. Найбільше зійшовся з Євгеном Гребінкою та Карлом Брюлловим

Коли і як почав писати Т. Шевченко, достеменно невідомо. З найбільш ранніх творів він надрукував лише баладу «Причинна» (1837). Однак із самого початку чітко визначився як письменник український. Т. Шевченко залишився вірним рідній мові та нації. Усе це завдяки патріотизмові його душі. Дуже багато йому як поетові-початківцеві дало спілкування з інтелігентною, висококультурною українською громадою, яка

російській столиці, насамперед із поетом-земляком Євгеном Гребінкою. Тарас

українськомовну

літературний стиль

Ця атмосфера й підштовхнула

етові підготувати першу збірку творів

творчістю, з українською душею. За проникливим висновком видатного шевченкознавця Л. Білецького: «Ні одна книжка у світовій літературі не мала та-

кого значення, як “Кобзар” для України. Наче сонце, освітила вона рідну землю, огріла теплом рідного слова, любов’ю, омочила Україну сльозами, огорнула покривджену, знівечену народну душу ласкою, співчуттям, відкрила народові його минуле в таких картинах, які не забуваються ніколи».

Поезії Т. Шевченка швидко поширювали по всій Україні, їх переписували,

жанр. Невипадково саме баладою є його перший твір «Причинна»

Поезія розпочинається пейзажем: «Реве та стогне Дніпр широкий...» У ньому автор майстерно передає яскраве враження від буряної ночі

посилення милозвучності мови. Окрім того, звуки нерідко мають і окреме символічне навантаження. Алітерації та асонанси якраз його посилюють. Так, звук [р] символізує чи підкреслює рішучість, суворість, трагізм, героїзм, рух; [г] — грім, зловісність, гамір, битву; [о] — спів, радість, відвагу, силу духу; шиплячі та свистячі — вітер, шелест листя чи очерету, шум річки, брязкіт зброї, сум.

півнів, крику сичів уночі. Так авторська образність зливається з фольклорною, збагачується енергетикою історичних пісень, балад і дум. Завдяки цим художнім засобам зачин успішно виконує функцію прологу — готує читачів до сприймання подальших подій, навіює настрій тривоги, очікування якоїсь невідворотної біди.

Поет зумів передати словами таку могутню енергію збуреної річки, що картина відразу набула значення боротьби поневоленої української нації за свою свободу, а образ Дніпра став символом України.

У баладі виразно проступають ознаки романтичного стилю, а саме: мотиви розлуки, нестерпної туги за коханою людиною; безжалісність долі; опис тяжких переживань персонажів; чарування; фольклорні образи русалок; ліричні авторські відступи тощо. Поет використовує народнопісенні засоби. Це постійні епітети (синє море, козак молоденький, кінь вороненький, карі очі); пестливі слова (русалонька, козаченько, місяченько); порівняння (місяць — як човен; все мовчить — як в усі). У баладу вплетено прадавні вірування нашого народу. Як-от згадка про третіх півнів. Як відомо, спів третіх півнів — це близько 2-ї години ночі. В українській міфології

сил. Сичі (сови, пугачі) — народнопоетичний символ смерті, пітьми. Крик сича віщує пожежу, смерть, біду взагалі. За народними уявленнями, русалки — нехрещені діти, яких матері хотіли позбутися та відразу після народження топили у воді. Ставши русалками, вони для відплати залоскочували чи заманювали у

топили людей. Нарешті, явір — символ сумного козака, журби, безсмертя (тому явір садили на могилах); калина — часто символ загиблої дівчини.

У творчому доробку Т. Шевченка є ще й такі балади, як «Тополя», «Лілея», «Утоплена», «Русалка».

Які фольклорні символи використовує автор?

ворожку, русалок, козака.

Мистецькі

діалоги

Композитор Данило Крижанівський (1856–1894) написав музику на слова Т. Шевченка. І відтоді пісня «Реве та стогне

широкий» стала однією з найпопулярніших у

народі пісень.

Сучасний український режисер

Кадр з анімаційного фільму «Причинна»

П оміркуйте!

Послухайте пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» у різних манерах виконання.

Яке виконання вам найбільше сподобалося?

Чому?

Знайдіть в інтернеті та подивіться анімаційний

фільм «Причинна» (реж. А. Щербак, 2017 р.).

Прочитайте за QR-кодом повість О. Гавроша «Врятувати Шевченка». Яке враження вона справила на вас?

шанувальників мистецтва — як колись, так і тепер.

женість тексту. Такою є «Балада про мальви» легендарного українського композитора ХХ ст. Володимира

Гури (1944–2018). Володимир

(1949–1979) народився

Кіцмані, що на Буковині. Він — один з основоположників української

автор 109 усесвітньо відомих

таких як «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Я твоє крило», «Червона рута». «Балада про мальви» присвячена матерям,

БАЛАДА ПРО МАЛЬВИ

Заснули мальви коло хати, Їх місяць вийшов колихати.

І тільки мати не засне,

Мати не засне, — Жде вона мене.

Приспів

О, мамо рідна, ти мене не жди,

Мені в наш дім ніколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла

І кров’ю зацвіла.

Не плач, не плач, бо ти вже не одна,

Багато мальв насіяла війна.

Вони шепочуть для тебе восени:

«Засни, засни, засни, засни...»

У матерів є любі діти,

А у моєї — тільки квіти.

Самотні квіти під вікном,

Квіти під вікном

Заснули вже давно.

Приспів

Як сонце зійде — вийди на поріг,

І люди схиляться тобі до ніг.

Пройдися полем — мальви буйних лук

Торкнуться твоїх рук.

Життя — як пісня, що не віддзвенить.

Я в мальві знов для тебе буду жить.

Якщо ж я ласку не встиг всю принести — Прости, прости, прости, прости. За QR-кодом прослухайте

Мистецькі діалоги

П оміркуйте!

Уважно роздивіться та опишіть репродукцію картини Є. Вжеща «Мальви» (с. 148). Зверніть увагу на яскраві переливи кольорів і світлотіней.

З якими рядками «Балади про мальви» найбільш суголосна ця картина?

Чи передають її кольори настрій балади?

Митці та доба

трагедію

нетлінну вдячну пам’ять про полеглих. Одна з таких — «Кленова балада» сучасного українського співака, композитора та поета Анатолія Матвійчука.

Анатолій Матвійчук народився в м. Києві (1958 р.). Поет присвятив пісню захисникам України, які

нині мужньо боронять рідну землю від російських загарбників. Він розгорнув у ній мотиви та символіку козацьких, стрілецьких пісень і народних балад. Перед нами щемлива мить прощання матері із сином, який іде захищати Батьківщину. Зелений клен символізує його юність і молодечу силу, а також пам’ять про тих героїв, які ціною свого життя зупиняють московську орду під час російсько-української війни. КЛЕНОВА

Посади, благаю, біля хати клена, Посади, благаю, біля хати клена...

Приспів:

А туман — білим полем, А біда — чорним болем,

А душа — буйним кленом, Зеленим, ой зеленим.

Тягнуться до сонця стовбури кленові, Зрошені сльозами горя і любові,

Довгими ночами тихо шепчуть віти, — То твої, Вкраїно, найдорожчі діти, То твої, Вкраїно, найрідніші діти... Приспів

ХХ ст. жанр балади став популярним у рок-музиці.

Рок-балади — це тип пісень із повільною

ліричною композицією. У таких баладах, як правило, відсутній приспів. Замість нього — однакова остання фраза в куплетах. Теми рок-балад — це романтичні стосунки, самотність, війна тощо. Стиль музики

ського композитора та поета В. Івасюка. Розкажіть, які пісні митця ви чули раніше.

авторів української романтичної прози. Прочитайте «Сорочинський

марок» — одну з повістей цього майстра.

СОРОчИНСЬКИЙ ЯРМАРОК (Скорочено) I

Який чарівний, який розкішний літній день в Україні! Які млосногарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жагучим

заснув, увесь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну

начебто вимерло; угорі тільки

пучі удари сонячного проміння

на інші темну, як ніч, тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташовуються в полі й кочують по його безкрайності. Нагнулися від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо,

лених, гордо піднятих рамах…

полотняній сорочці й у забруднених

їн. Поряд із ним ішла

ків, бралися за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Одначе не сиві вуси й не поважна хода його змушували їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка із круглим личком, із чорними бровами, що рівними дугами зводилися над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, із зав’язаними на голові червоними та синіми стрічками, які, разом із довгими косами та пучком польових квітів, багатою короною

в усій красі й величі, як суцільне скло, розкинулася перед ними. Небо, зелені й сині ліси, люди, вози з горшками, млини — усе перекинулося, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну, прекрасну безодню. Красуня наша задумалася, дивлячись на розкішний краєвид, і забула навіть лузати свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли раптом слова: «Ой, та й дівчина!» — вразили її вухо. Оглянувшись, побачила вона гурт парубків, що стояли на мосту, і серед них один, одягнений чепурніше, ніж інші, у білій свитці

у сивій із решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного обличчя та огненних очей, що, здавалося, намагалися побачити її наскрізь, й опустила очі, подумавши, що, може, це він сказав ті слова. — Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свитці, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить! Регіт знявся з усіх боків; та вичепуреній жінці чоловіка, що повільно ступав

обсмалив!

— Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, нібито спантеличений таким сильним залпом несподіваних привітань. — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова. — Столітній!.. — підхопила літня красуня. — Поганцю! Піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній!

Яке враження справили на вас перші сторінки повісті?

Знайдіть у вступному пейзажі повісті епітети, порівняння, метафори. Які емоції автора вони підкреслюють?

Які епізоди зображено з іронією?

ципом вони змальовані?

II

мабуть, траплялося

охоплять вас у вихорі сільського

та в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить? Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння — усе зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки — усе яскраве, строкате, безладне метушиться купами й снується перед очима. Різноголоса мова потопляє одна одну, і жодне слово не вихопиться, не врятується від цього потопу; жоден крик не вимовиться ясно.

Приїжджий селянин наш із чорнобривою дочкою давно вже тинявся між народом. Підходив до одного

обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло деся-

О. Шафранська. Ілюстрація

до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»

сережки, олов’яні, мідні хрестики й дукачі. Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Жилки її здригнулись, і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні

не бійся! — говорив він до неї стиха, узявши її за руку. — Я нічого не скажу тобі лихого! «Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала про себе красуня: тільки мені чудно… мабуть, це нечистий! Сама, здається, знаєш, що не годиться так… а сили немає забрати від нього руку».

Мужик обернувся і хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося: пшениця. Це магічне слово

ся до двох негоціантів1, які

ярмарку? Які стосунки, на вашу думку, зароджуються між

персонажами повісті? Обґрунтуйте свої міркування. П оміркуйте!

III

Доведеться відмовити путящому

IV

Черевикова

чого».

Жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин

му, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і,

із шумом кинувся в бур’ян. — Ото лихо! Чи не забилися ви, чи

скрутили ще, боронь боже, в’язи? — лепетала заклопотана Хівря. — Цс! Нічого, нічого, найлюбєзніша Хавроніє Никифорівно! — болісно й пошепки промовив попович, підводячись на ноги. — Крім хіба уязвленія від кропиви, цього змієподобного

VII

А тим часом циган тихцем почав здійснювати свій план. Несподівано на ярмарку скрізь пішла чутка, що десь між крамом з’явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поряд з яткою шинкарки, уклонялася цілий день без потреби й виписувала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучилися ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож

щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному склепити

ті, що були не

додому. До таких належав

ходився лаяти ярмаркове жіноцтво, яке

свиткою.

кума розповісти історію про свитку. Той заопирався,

От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що

Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: усі зблідли… Піт виступив

— Що? — промовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відповів кум, трясучись усім тілом.

— Га! — обізвався один із гостей.

— Ти сказав…

—

Ні!

Що ж воно рохнуло?

Бог знає, чого ми переполохалися! Нікого немає!

Усі злякано стали озиратися навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

— Ех ви, баби, баби! — промовила вона голосно. — Чи вам козакувати й бути чоловіками! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости господи… Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулися, як навіжені! Це засоромило наших сміливців і примусило їх підбадьоритися; кум хильнув із кухля і почав оповідати далі: — Жид обмер; одначе ж свині на ногах, довгих, як ходулі, повлазили у вікна й умить оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Жид — у

признався в усьому… Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав на дорозі якийсь циган і продав свитку

ський ярмарок, але з того часу ніхто

свитка. Недарма, надягаючи її, завжди

щось. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула в огонь

одежа! Еге, та це чортів дарунок! Перекупка примудрилась і підсунула у віз одному чоловікові, що вивіз продавати масло. Дурень і зрадів; та тільки масла ніхто й питати не хоче. Е, недобрі руки підкинули свитку! Схопив сокиру й порубав її на шматки; зирк — аж лізе один шматок до другого, та й знову ціла свитка!

Перехрестившись, поцюкав сокирою вдруге, шматки розкидав

VIII

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум із роззявленим ротом скам’янів. Очі його витріщилися, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від

страху підскочив аж під

Кум, виведений зі скам’яніння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки, кинувся до дверей і мов несамовитий

що продає. — Сам бачиш, що продаю! — відповів Черевик. — Ремінці? — спитав циган, поглядаючи на вуздечку, що була в його руках.

— Еге ж, ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці, — відповів Черевик».

Він хотів був потягти за вуздечку, щоб підвести свою кобилу, та рука його з незвичайною легкістю вдарилася в підборіддя. Глянув — у ній перерізана вуздечка, а до неї прив’язаний шматок червоного рукава!.. Плюнувши, хрестячись і махаючи руками, він побіг від несподіваного подарунка й швидше за

натовпу.

пташки».

XII

— Може, і справді, куме, ти поцупив що-небудь? — спитав Черевик, лежачи зв’язаний разом із кумом під солом’яною яткою. — І ти тієї ж, куме! Щоб мені відсохли руки й ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім хіба вареника із сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять віку. — За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу. Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!

— Горе нам, сиротам бідним!

Тут обидва куми заридали схлипуючи.

Що це тобі, Солопію? — спитав, увійшовши

Я не злопам’ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе! Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулися розв’язувати. — За те й ти роби як треба. Справляй весілля! Та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака. — Добре! От добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені так тепер зробилося весело, наче мою стару москалі забрали. Та що там думати: годиться чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та й по всьому! — Гляди ж, Солопію, через годину я

в тебе. А тепер іди

там чекають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!

— Як! Хіба кобила знайшлася?

— Знайшлася!

Черевик із радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що

собі.

— Що, Грицьку, погано ми зробили своє

ган парубка, що поспішав.

— Твої! Твої!

XIII

Підперши ліктем гарненьке підборіддячко своє, задумалася Параска, сама сидячи в хаті. Багато мрій снувалося навколо русої голівки. Іноді раптом легенька усмішка торкалась її червоних губок і якесь радісне почуття зводило темні її брови, то знову хмарина задуми опускала їх на

йдеться!

вона встала, тримаючи в руках дзеркальце, і нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, начебто боялася впасти, бачачи під собою, замість долівки, стелю з накладеними під нею дошками, звідки гупнув недавно попович, та полиці, заставлені горшками. — Що це я, справді, ніби дитина, — скрикнула вона, сміючись. — Боюся ступити й ногою!

І почала притупувати ногами, чимдалі сміливіше; нарешті, ліва рука її опустилась і вперлась у бік, і вона почала танцювати, побрязкуючи підківками, тримаючи перед собою дзеркало й наспівуючи улюбленої своєї пісні:

Зелененький барвіночку, Стелися низенько!

А ти, милий, чорнобривий, Присунься близенько!

Зелененький барвіночку, Стелися ще нижче!

А ти, милий, чорнобривий, Присунься ще ближче!

Черевик заглянув у цей час у двері й, побачивши, як його дочка танцює перед дзеркалом, спинився. Довго дивився він, сміючись із небаченої витівки своєї дочки, яка, задумавшись, не помічала, здавалося, нічого. Коли почув знайомі звуки пісні, — жилки в нього затрусилися; гордо взявшись у боки, виступив він наперед і пустився навприсядки, забувши про всі діла

швидше: молодий прийшов!

При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безтурботний батько її згадав, чого він прийшов. — Ну, дочко! Ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла, — говорив він, боязко оглядаючись на всі боки, — побігла купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не повернулася, усе закінчити! Не встигла переступити вона через поріг хати, як почула себе в

Дивне, невимовне почуття охопило б глядача, коли б він побачив, як від одного удару смичком музики все повернулося, по волі й мимоволі, до одностайності та перетворилося на злагоду. Люди, що на їхніх похмурих обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Усе кружляло. Усе танцювало. Грім, регіт, пісні чути було дедалі тихіше. Смичок завмирав, притихаючи й гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Ще чути було десь тупання, щось подібне до гуркоту далекого моря, і незабаром скрізь стало

Микола Гоголь (1809–1852) — геніальний, усесвітньо відомий український письменник-мислитель. Значною мірою завдяки саме йому навіть у найвіддаленіших куточках планети знають Україну, захоплюються її чарівною природою, національними характерами українців, нашими традиціями, фольклором і героїчною історією. Майбутній майстер слова народився в м. Великих Сорочинцях на Полтавщині в родині поміщика середнього достатку й літератора Василя Гоголя-Яновського. Походив зі старовинного козацького роду, у якому були й видатні старшини, і шановані священники. Виростав у батьківському маєтку Василівка (нині с. Гоголеве). Не так далеко розкинулося давнє славне село Диканька. Біля

легендами, повір’ями, історичними переказами, які збуджували уяву. Батько письменника працював

Трощинського в с. Кибинцях. А ще був директором та актором місцевого театру. Дружив із письменниками, патріотично налаштованими дворянами. Микола зростав у пошані до козацької старовини, народних традицій, у середовищі творчих, культурних, передових

того часу. Здобував освіту в елітній Ніжинській гімназії вищих наук. У навчальному закладі панував імперський, російський казенний

Але й тут М. Гоголь вивчав світову

мистецтво, українську історію, збирав фольклор, упорядковував словник української мови, придивлявся до народного побуту, звичаїв і традицій. Юнак вирізнявся веселою, компанійською натурою, завжди вмів розсмішити однолітків чи захопити цікавою історією, грав комічні ролі в аматорському театрі. Наслідуючи улюблених авторів, почав писати вірші, поеми, п’єсу, навіть повість. Але користувався загальноприйнятою тоді в українських культурних колах російською мовою. А от жартівливі

це так вправно, що товариші прозвали його «Римачем». Жити для романтичного юнака

Перший петербурзький досвід виявився невдалим. У 1829 р. М. Гоголь видав під претензійним псевдонімом В. Алов

«Ґанц Кюхельгартен» — явне наслідування німецьких романтиків. І читачі, і критика книжку сприйняли скептично. Розчарований Микола скупив на останні гроші недопродані примірники та спалив їх. Після даремної спроби стати актором М. Гоголь змушений задовольнятися роботою дрібного чиновника в різних відомствах. Однак упертий козацький нащадок не залишає намагань

ку обізнаність з українською міфологією. Але митець намагався

захопити екзотикою, посмішити, розчулити

чи

відями про чортів, упирів, русалок, відьом, чаклунів. М. Гоголь поставив перед собою мету — художньо осягнути й відкрити читачам суть української національної душі, самої людської природи, корені добра і зла. Український світ М. Гоголя світлий, сонячний, енергійний, злитий із чудовою природою, веселий у радощах і святкових розвагах, пристрасний, ніжний, відданий, дещо наївний у стосунках, сміливий і непримиренний у

містичне

сміхової культури й персонажі: простакуватий, небайдужий до чарки селянин та його сварлива дружина, кум, дяк чи попович, молода закохана пара. Узвичаєна, як на той час, і манера викладу — розповідна, а не описова. Переплетені мальовничі пейзажі, портрети, жваві діалоги, дотепи. Постійно пришвидшується темп викладу подій. Інтрига: автор пропонує нам загадки, які поступово, з розгортанням сюжету отримують несподівані відгадки (історія із червоною свиткою, панічна втеча Солопія нібито

Хівря). М. Гоголь демонструє справжні скарби живої народної мови (пристрасна, пересипана епітетами

чи ніжні діалоги закоханих молодят), а також знання деталей українського побуту, звичаїв, традицій.

Картина українського світу, змальована в повісті, жива й упізнавана. Це завдяки тому, що митець уміло поєднує пафос ліричний і жартівливий.

Наскрізний художній засіб у творі — іронія, але не злостива, а добродушна, прихильна, жартівлива.

чив про похилий вік її», чи заувагу про те, що жінка навчилася тримати Солопія в руках так, «як він віжки своєї старої кобили», чи сцену, коли зв’язані куми, дорослі дядьки, почали

схлипуючи, мов діти, та побиватися: «Горе нам, сиротам бідним!» Основний конфлікт у повісті навіть не між добром і злом, а між добродушністю і злостивістю. Перша риса характерна майже для всіх персонажів (насамперед Солопія, Параски, Грицька),

останньої

найбільшим, ні найвідомішим. Але

М. Гоголю прославився на весь світ. За радянських часів ярмарки спочатку заборонили (як «пережиток капіталізму»). Але згодом почалося їхнє відродження, і саме із Сорочинського ярмарку. Тепер він має статус національного, приваблює тисячі гостей і є справжньою родзинкою

там можна добре скупитися, поласувати

О. Лазаренко. Сорочинський ярмарок

В. Бараненко. На Сорочинському ярмарку Розгляньте репродукції

оміркуйте!

нику (с. 153, 155, 156, 167, 169), та поділіться своїми враженнями. Робота якого художника, на вашу думку, найкраще

ярмарку?

ясніть свої міркування.

П ідсумуймо!

У другій половині ХІХ ст. з розвитком в Європі капіталізму та ринкових відносин посилився вплив науки, практичних знань, які приносять безпосередню користь, — економіки, фізики, хімії, географії, біології, медицини тощо. Закономірно, що й у мистецтві найпомітнішим напрямом стає реалізм. У повсякденному мовленні слова реаліст, реалізм — це раціональний, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійливому. А як виявився реалізм у літературі, ви довідаєтеся із цього розділу.

РЕалІзм яК мИСТЕцьКИЙ НапРям

Реалісти, як і романтики, також змальовували світ, людей, але інакше. Властиво, що на кожну тезу попередників вони відповіли своєю антитезою.

Основні ознаки реалізму як напряму

• Якщо романтиків приваблювали насамперед ідеали, мрії, краса, минуле чи майбутнє, то реалісти зосередилися на злободенних проблемах сьогодення.

• Реалістичний твір — це результат спостереження за навколишньою дійсністю, її аналіз. Реалісти рішуче засуджували романтичні перебільшення, фантазування, ідеалізацію, містику тощо.

• Якщо романтики розкривали

стає тип, тобто збірний образ-персонаж, у якому відображено суттєві риси, спосіб життя, цінності певної суспільної групи, а він при цьому залишається індивідуальністю. Отже, романтичний герой — винятковий, неповторний, а реалістичний — типовий.

• Природа для реалістів — насамперед тло, на якому відбуваються типові події. Її також відтворювали життєподібно, з точним копіюванням деталей.

• Якщо в романтичну добу найпопулярнішими були ліричні, поетичні жанри, то в реалістичну — прозові, епічні: оповідання, повість, роман; головну увагу у творі було зосереджено на подіях і поясненні їхніх причин.

Раціоналістичний тип мислення далекий для емоційної української душі. Тому в Україні реалізм мав

• Утвердився пізніше, ніж у багатьох інших

1850–1860-х років.

• Разом із реалістами в українській літературі аж до кінця ХІХ ст. продовжували творити письменники-романтики.

• У більшості реалістів час від часу з’являлися романтичні

П оміркуйте!

Роздивіться

співець чудовної природи З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи, —

Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів Я бачу люд без житнього шматка…

Блакить… пташки… з-під соловйових хорів, Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та втіха, —

Не здужа їх мій мозок осягти,

Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, Як хижий

Письменник-борець і страдник Павло Грабовський (1864–1902) народився і виріс у с. Пушкарному на Сумщині в сім’ї паламаря (помічника священника). Батько помер дуже рано, залишивши 5 дітей. Тому Павлусь із дитинства зазнав сирітської долі. Навчаючись у духовній семінарії, юнак займався самоосвітою, багато читав, пробував сили в поетичній творчості. А також приєднався до підпільної народницької організації «Чорний переділ», поширював заборонену літературу, революційні відозви. За це 18-річного

присвятив свою першу збірку «Пролісок» і

віршів. Навіть помираючи, попросив покласти в домовину пасмо її волосся,

подарувала, коли вони розлучалися навіки. Опинившись на засланні, поет написав гнівний лист-протест до російського уряду через сваволю тюремників. За це — знову арешт і збільшення терміну покарання, а потім заслання в найсуворіших закутках Сибіру. Але навіть

як засіб «боротьби зі світовою неправдою», як сміливий голос «за всіх пригноблених і скривджених». Тому особливо рішуче поет критикував прихильників так званого «чистого мистецтва», які намагалися не помічати суспільних проблем, людського горя, несправедливості, натомість оспівували абстрактну красу природи, безтурботні картинки побуту.

Віршем «Я не співець чудовної природи…» П. Грабовський вступив у полеміку з такими митцями й висловив свої погляди на завдання поезії. Насамперед він цінував красу не зовнішню, а внутрішню, тобто красу свободи, миру, людського щастя. Поет не відхиляв красу як таку, зокрема чарівність природи. Його обурення і гнів викликають «людці» — поети, що співають «про райські сни й куточки благодатні», лукаво не помічаючи стогону та сліз свого народу. Сама ж природа без вільної, щасливої людини — холодна й байдужа. Тому не їй, а знедоленим народам П. Грабовський присвячує свій поетичний хист.

П ідсумуймо!

Пам’ятник

Перечитайте вірш і сформулюйте аргументи, які обстоює П. Грабовський у полеміці з прихильниками «чистого мистецтва». На підтвердження думки процитуйте відповідні рядки поезії.

побудований на наскрізній

ву, соціальну та національну проблематику. А найголовніше — потужний гуманістичний пафос: засудження людського зла, суспільної несправедливості, утвердження ідеалів свободи, людяності, демократії. Реалістична проза — справжня енциклопедія, що докладно й майстерно ознайомлює з тогочасним життям різних верств українського суспільства. ІВаН НЕчУЙ-лЕВИцьКИЙ

І. Франко назвав І. Нечуя-Левицького великим артистом (тобто митцем) зору, колосальним усеобіймаючим

їни. У кожному його творі помітні тонко й реалістично описані деталі

Джерi. Невеличка хата насилу свiтилася бiлими стiнами через

Іван нечуй-левицький

i тихо дзвенить. Вiн чує, нiби той голос, та пiсня ллється на нього зверху, з того листя; йому здається, що спiває кожний

листок, вимовляє навiть слова, i тi слова, той

голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й груди, на саме серце. Вiн роздивляється той дивний лист i примiчає на самiсiнькому

вершечку грушi якусь дивну птицю із золотим і срiбним пiр’ям. Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у

павича, хвiст і спiвала та спускалася нижче

по гiллi. Із золотих крил посипались огнянi iскри, упали на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв i заспiвав укупi з птицею. Птиця спускалася нижче та нижче.

Миколi заманулось її впiймати... Вiн простяг руки, а iскряна птиця знову

самий вершечок, тiльки iскри посипалися

траву, на його руки, на щоки й запекли.

Микола прокинувся — i все

зна де й подiлося.

жваво й проворно кинула коромисло

рег мiж рiдкими вишнями. (…)

Микола впізнавав дівчину й не впізнавав: вона була не вербівська. Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знову неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч і запалене на сонці, лице. «Що це за дівчина? Де вона взялася

молодий Джеря, надіваючи шапку й перекидаючи свиту через плече. Він

Джериха не вважала, що Варка була

Вона знала, що всі дівчата водили очима слідом за Миколою, а як він ішов вулицею, то вибігали дивитися на нього, аж перелази тріщали.

Сонце било промінням з-за причілка. Микола вийшов із вишника й попрямував до хати. (…) У той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулася кінська голова, а за нею зачорніла

лице з довгими чорними кудлатими

рячкуваті неласкаві сірі очі. То був осавула1. Він їздив по кутку й

хату. Слідком за нею пішов і син.

скатерть на столі, білу стіну з понамальовуваними

по хаті. Він почав веселого козачка,

сам смичок

повернув на жалібну думу. Мати слухала, слухала, та й сама зажурилася. — Не грай, сину, такої жалібної! У мене аж сльози навертаються на очі, — сказала Джериха. У хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, із сивуватими, довгими вусами, з нужденним, блідим лицем і смутними очима. Тяжка праця дуже рано зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця від гарячого сонця, грубі руки — усе це ніби казало, що

червоні

нього й опустила вії на щоки; вії зачорніли

молодих щоках, як шовк. На дівчині була дуже бідна одежа:

на панському лану. Микола став жати на своїй постаті поруч із Нимидорою. (…) — Я родом із присілка Скряпчинців, — промовила Нимидора. — (…) Я і не пам’ятаю своєї матері: але як почну думати та згадувати, то мені здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща

(…) Господи, як мені хотілося погуляти та побігати! (…)

Стала я дівкою і найнялася за наймичку в

не було мені вільного часу ні поспівати, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивати. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. Тільки почне на світ благословиться, хазяйка сама лежить, а

корову доїти та до череди гнати. (…) У Нимидори закапали сльози на сніп жита, на перевесло, і ті сльози

наче вогнем упали на Миколину душу. «Серце, козаче! — подумала Нимидора. — Твоє ласкаве слово, твої

за все, за все, що було мені на світі найлюбіше, наймиліше». Нимидорі здалося, що їй стало легше на гарячому

добрий, та зате Кавуниха дуже лиха; гризе мене, як іржа

щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю,

по лиці та крапали на намисто. На Миколине щастя один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину. Скрипчинський пан згодився відпустити Нимидору. Уся сім’я в Джериній хаті наче ожила. Джериха готувалася до весілля. Нимидора наче знову на світ народилася (…).

У неділю після вінчання ішла із церкви Нимидора у квітках, у стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела та щаслива. Кругом неї вилися дружки й співали весільних пісень. Просто із церкви вона пішла з дружками до батюшки, до пана, а

ха, як побачила її рум’яне лице, високий зріст, то забула навіть на той час про багатирку Варку (…).

Увечері попід дворами їздив осавула

усім

панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля закінчилося. Усі почали розходитися, Джерина хата спорожніла (…).

Задумався батько, тяжко зітхнувши, задумався і молодий Микола, засмутилась і мати. Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневірятися в

оміркуйте!

Що, на вашу думку,

— Ти б, сину, мовчав. Дивися, он недалеко стоїть гуменний1; він почує та ще й панові за це викаже. Це ж відомий на селі викажчик.

— Коли б нам, тату, хоч десяту частку однієї скирти! Ото ми були б щасливі! — знову промовив Микола.

— Ой сину, мовчи лишень! Борони, боже, як пан довідається про твої слова.

Микола замовк, а його думка не замовкла. Як він був парубком, такі думки й у голову йому не приходили; тепер він мав жінку, і як йому бажалося, щоб Нимидора була щаслива, щоб і він був щасливий і заможний та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей (…). Минула зима. Настало літо, настали й жнива. Почалася спека. Жито, пшениця та овес — усе разом поспіло й присохло. Люди вкрили панський лан і хапали панське жито, а людське стояло на пні. На панському лану вже стояли полукіпки довгими стайками; на людському полі не видно було ні снопа.

Микола з батьком одбули три дні панщини, на четвертий пішли жати своє жито, незважаючи на те, що осавула звечора знову

щину, на згінні дні. Ті згінні дні, що

ти — то за чередника, то за титаря, котрі були вільні від панщини, то за якийсь ви-

гаданий паном шарварок, — пан одкладав на жнива, коли було й без того багато роботи. Людське жито вже сипалося,

а осавула все загадував на панщину на

панський лан, щоб хапати своє жито та

пшеницю.

Микола, замість панського лану, ви-

йшов на своє поле; він зустрівся з людьми й тих намовив жати своє жито. Тільки вони зайняли постаті, од панського лану на коні вже катав до них осавула. — Чому ви не йдете на лан, сякі-такі? — крикнув осавула.

ла не раз кричав на Миколу, що він бунтує всю громаду в селі. Сам Микола дуже змінився: бувши парубком, він сміливо дивився всім в очі, був веселий, говірливий, любив часом пожартувати, а тепер він похнюпив голову, рідко сміявся, перестав жартувати, а часом, було, як кине на кого жартівливим словом, то ніби вогнем обпече. Він зненавидів свого пана (…).

Восени Нимидора мала вже дочку. Пішла баба-бранка до батюшки по молитву.

— Яке імення дав батюшка? — спитала Нимидора в баби. — Може, і моїй дочці дав таке чудне імення, як мені?

— Ні, дав імення Любка, — сказала баба (…). Настав великий піст. Одного вечора старий Джеря прийшов із панського току та й зваливсь; у нього нічого

— Ти, сину, нічого

на чужу користь, у чужу кишеню: на дорогі оксамитові

того!

неначе хто кинув двома іскрами, як у того вовка.

Микола вже був не молодий хлопець, а чоловік із довгими вусами, з міцним станом, широкими плечима та міцними руками.

Мати замовкла. Нимидора почала плакати. Миколу взяв за серце не

жаль, а взяла злість. Він вийшов у садок, сперся на тин і довго стояв, поки не прохололи його голова й груди (…).

Одбули люди панщину, одбули вже й згінні дні, а все-таки

панської пшениці до решти. Пшениця в пана вродила, як ліс, густа, як щит. Бжозовський зібрав людей та оповістив, що дасть жати за сніп, але давав дуже малий сніп. Микола не втерпів і вихопився перед паном

словом, що люди підуть жати до графа (…).

Прийшов осавула й зачинив Джерю, Кавуна та ще чотири чоловіки в холодну1 на висідку. У пана була думка й справді віддати Джерю і Кавуна в москалі.

Посиділи вони взаперті день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинати. Пішов Микола із чоловіками додому та, ідучи,

заснула. Нимидора

прясти. Микола не зводив із Нимидори

блищали в темряві. У нього на душі було так важко, так тяжко, що й Нимидорині брови не могли його розважити. Микола сидів, одягнутий у свиту.

— Чому це ти, Миколо, не роздягаєшся? — спитала в нього Нимидора. — Кидай, Нимидоро, прясти. Іди сядь коло мене, я щось маю тобі сказати, — промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудити матері. Нимидора поклала гребінь на днище й сіла коло нього. — Скажу тобі, моє серце, що

якось перетреться, перемнеться

— Ой, не кидай мене, моє серце, бо

— несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.

— Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матір: ви наробите галасу, тоді я пропащий.

Нимидора підвелася з лави й знов упала на лаву, мов нежива.

— Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знову повернуся.

— Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хліб їсти й воду пити! — промовила Нимидора без сліз, наче простогнала.

— Не проклинай мене, і не лай, і не плач! Ти думаєш, мені легко тебе покидати? Доле моя, щастя моє! — неначе простогнав Микола, ухопивши Нимидору в обнімок, і сам залився сльозами, як мала дитина. — Піду із села, бо тяжко мені жити; піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду й у москалі не піду. Піду втоплюся, об камінь розіб’юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втечу. Усе одно мені пропадати! — сказав Микола. — Що ж я буду у світі божому діяти сама з малою дитиною? — промовила Нимидора й почала гірко плакати. Вона тужила та голосила голосно, як тужать по мертвому, й аж побивалася на лаві.

твоїх сліз. Мене нужда ізсушила, ізв’ялила, як холодний вітер билину в полі. Моє серце наскрізь ножем пробите. Знайди мені сорочки, знайди харч і бувай здорова! Як

повернуся

не вдень, а вночі постукаю в кватирку, а ти відчиняй двері. — Пропаща я навіки! Боже

кайдани, тоді я пропащий навіки.

Микола вдягся в кожух, надів шапку, кинув у мішок скрипку, поклонився до матері, поцілував дитину і блідий як смерть, сумний, як осіння ніч, вийшов із хати. Нимидора вийшла слідом за ним. — Прощайте, рідні пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вірними словами та дрібними сльозами, а я тебе, доки живий буду, довіку не забуду.

Надворі було поночі. Ніч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною ріллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота й насилу дійшла до хати (…).

Вербівці прямували навпростець межами найматися на роботу

Стеблева. А перед тим спалили панський

тяжко переживали розлуку з Миколою.

Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, у Стеблів. Він ішов не великим битим шляхом, а через малі села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрінуться з вербівськими людьми або й зі своїм паном. (…)

Утікачі стали до роботи в сахарні, господарями якої були німці-колоністи.

Між білими, чистими німецькими домнами, між зеленими вербами чорніли

IV

цілий невеликий городок. Перед ними була міська вулиця

з тротуарами.

рова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого — на п’ять. Бурлаки дійшли до сахарні й почали розпитувати, хто приймає людей на

лаяти? Хіба ми не знаємо, як ви не додаєте грошей, годуєте нас собачим м’ясом або здохлятиною та пацюками? Знаємо, як ви приймаєте буряки від мужиків. Панські буряки важите, а мужичих і не важите, а приймаєте навмання, як собі хочете,

схочете.

Назва місцевості Бессарабія (з рум. Basarabia — земля Бассараба) походить від однойменної волоської (румунської) династії. У ХІХ ст. до Бессарабії належали землі між річками Прут і Дністер, від Хотина аж до гирла Дунаю. Цю територію заселяли

колоністи з європейських країн, тут не було таких суворих кріпацьких обов’язків і панщини, як в Україні. Територія Бессарабії була велика й малозаселена, потребувала робочих рук. Місцеве панство охоче брало в найми людей з усієї України. Найбільше українських заробітчан було на Аккерманщині (тепер — місцевість поблизу м. Білгорода-Дністровського). Панських селян тут не було, тому заробітчани приписувалися як міщани. V

Одного дня бурлаки примітили серед рівного степу високу

у землю. Довгі без кінця мережі2 моталися на легкому вітрі, неначе жмути чорних шнурків, вимочених у смолі. Серед того павутиння неводів чорнів кухарський курінь: він був круглий, з низькими очеретяними стінками й дверцями, тільки без покрівлі. (...) Кухар порався коло казанів. Забродчики лагодили неводи. Біля куреня стояв

Через кілька днів отаманова жінка та

забродчиків. До

по пересипі та поза озером.

Мокрина знімала хліб із воза й клала на простелене на траві рядно, її чорні коси лисніли на сонці, мов чорні

гадюки, а червоне намисто ще побільшувало рум’янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вітрі, тоді як вона діставала хліб із воза й клала його на рядно. — Позабирай у віз рибу та вези

на продаж, — промовив отаман до жінки. — А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйстві. — А хіба ж я не втраплю до г

рода чи що? — промовила Мокрина весело й дуже сміливо. — Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрати собі на новий керсет у крамниці. — Про мене, їдь, — сказав батько. Він знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, і не сперечався. Мокрина поскладала на ряднині хліб

наче блискавкою. Вона

моря, на вольному степу, на чистому повітрі в його серці

— Ховайтеся, де хто знає! — промовив отаман. — Про мене — у степи, про мене — у комиші, про мене — на море, бо буде біда. Пересидьте якийсь час і знову повертайтеся на роботу, як минеться оце лихо.

Бурлаки розбіглись в очерети, як курчата в бур’ян од шуліки. — Сідай, Миколо, у човен і тікай на море; закинь там кішку3 та й стій, доки я дам тобі знати з берега, бо в очеретах небезпечно ховатися, — пошепки сказала Мокрина Миколі. — Я запалю вночі на березі багаття, і, як буду підкидати вгору головешки, тоді повертайся.

Микола кинувся до малого човна й став човном на морі за кілька верств од берега. Він бачив звідтіля, що люди на березі заворушилися, мов комашня, і припав ниць на дно човна: то набігла на курінь поліція.

День був гарячий. Сонце сипало полум’ям із високого неба. Микола зоглядівся, що

схотілося їсти, а потім пити: у нього пересохло в горлі, у роті. Вода кругом човна

Микола

хтось торкнув

Микола почав виливати воду із човна пригорщами. А

чевий хвіст, по морі, було ясно видко

море,

хвилях, пофарбовані то червоним, то жовтим, то синім кольором веселки.

Мокрина нагледіла чорну цятку між білими хвилями та зраділа, як мала дитина. Вона ждала вечора й задумала, потаєнці від батька, одвезти Миколі хліба й води.

Тим часом до куреня повернувся становий із десяцькими. Вони дурнісінько блукали в очеретах і в оситнягах, не знайшли бурлак і тільки

привезла тобі хліба, води й риби. І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб і рибу.

— Спасибі тобі, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут? — спитав Микола.

— Ні, не знає й не знатиме, бо я йому про це не скажу. Хіба ти скажеш (…).

Микола здогадувався, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казати Мокрині.

— Чи вже ж ти не боялася сама пливти човном уночі? — спитав Микола.

— Не боялася, бо знала, що тебе знайду. А з тобою мені не страшно. Чого ти такий смутний?

— Немає чого мені веселим бути.

— Ти, певно, покинув батька-матір десь далеко. Тобі жалко за своєю стороною, шкода батьків (…). Знаєш що, Миколо!

через єрик в очерети. Там тобі буде

Висмикни кішку та рушаймо в дорогу.

— А ти ж не наведеш на мене десяцьких? — з острахом спитав

кола.

Мокрина спалахнула якось уся, усім тілом. Вона палко промовила:

— Не на те я тебе люблю, щоб виказати або видати десяцьким.

Миколі стало ніяково, стало й жаль бідної дівчини, жаль її чорних брів і рум’янцю. Він трохи не вимовився, що жонатий, але як глянув на пишні

брови, на молоде

Якими рисами характеру

Нимидора сумувала

Мати перелякалася: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу й що до неї літає перелесник1.

Тим часом по всьому селі пішла чутка, що до Нимидори літає перелесник. Одна баба розказувала, що бачила на свої очі, як огняний

мидору; у неї були такі

лобі, такі довгі коси. Нимидора жалувала її, пестила й не давала робити важкої роботи. Любці минуло десять год,

й готувала хустки (…). Хто давно знав Нимидору, той

та худа;

тільки один рівний стан не зігнувся

од важкої роботи. Нимидору ізсушила, ізв’ялила нужда, як холодний

недоля ізстарила її завчасу. Минула половина її літ, а вже здавалося, що Нимидора доживає свій вік.

Любка виросла й стала дівкою, гарною на все село. Нимидора заквітчала її, милувала, як рожу в садочку. Тільки що минуло їй шістнадцять год, а до неї хлопці стали слать старостів. Любку посватав гарний парубок, Олекса

Чабаненко. Нимидора справила сирітське весілля без батька

прийми у свою хату. Після Любчиного

Нимидорі нічого більше не зоставалося на світі

й ніщо її не цікавило (…). Щороку вона ходила до Києва в Лавру на прощу та все

молилася за Миколу по київських монастирях, щоб він був живий і здоровий та повернувся додому хоч перед її смертю.

Минуло два десятки год од того часу, як пішов у світи Микола; уже пішов третій десяток, і Нимидора вже

вати його (…). Вона зовсім постаріла, та все

на, доки животітиме старий пан. Тим часом

своїх панщанних людей і почав їздити скрізь по сахарнях і зганяти їх додому. Чимало людей половив він і

знаходив Джері.

Він пам’ятав його кулаки, і на його грудях і досі ніби вогнем пекло те місце, де його вдарила мужича рука. У той час в Аккермані настав становий родом із Київщини, знайомий і навіть приятель Бжозовського. Перебираючись із місця на

він забрів аж на Бессарабію і досвідчився, що в забродських ватагах багато вербівських утікачів. Становий налетів несподівано з поліцією і

Ковбаненків курінь, похапав багато вербівців і між ними й Миколу, їх усіх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський поїхав до

а потім і до Аккермана. У нього душа стрепенулась од пихи. Він був ладен утратити пів Вербівки, аби тільки помститися Миколі (…).

Та в той саме час вийшов царський указ, який скасовував кріпацтво. Мрія Бжозовського про суд над Миколою так і не здійснилася.

Пан Бжозовський мусив тьопаться назад до Вербівки, а бурлаки почали й собі лаштуватися в далеку дорогу. Вони поспродували, що мали, зібрали грошей, діждали теплих днів і

розпрощалися

та й рушили в далеку дорогу. Тільки позоставалися ті, що поженилися вдруге при живих жінках. (…) Багацько сіл, багато міст в Україні минули бурлаки; багато неділь налічили вони

подвір’я. Де колись стояла

там тепер давні вербові кілки стали товстими та здоровими вербами. Хата осіла й трохи перехнябилася на бік, на причілок. Вікна покосилися, двері понижчали й трохи ввійшли в землю. Тільки стіни біліли, як і колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його місці повиганялися молоді буйні яблуні та вишні.

Микола перейшов двір, рипнув сінешніми дверима й увійшов у хату. Молода молодиця поралася

коло стола. Молодиця була ніби рідна Нимидорина сестра: така вона була схожа на Нимидору. У неї достоту були такі чорні брови, такі темні очі; тільки вид у неї був худіший, і вона була тоненька й утла, ніби захарчована ще змалку. Миколі здалося, що то була Нимидора в той час, як він ще сватав її і залицявся до неї. — Добривечір вам! — промовив Микола, дивлячись на хазяїна й на хазяйку заплаканими очима. — Доброго здоров’я! — обізвалася Любка й широкими очима глянула

на Миколу.

Її широко розплющені темні очі, її го-

лос, вид — усе так нагадувало Нимидору, ніби на нього через ті очі глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до нього сама Нимидора з того світу. Микола

не вдержався, поцілував Любку й запла-

кав. Уся його тверда, міцна душа розтопилася, як віск на гарячому вогні, і розплилася слізьми. — Не впізнаєш батька, бо зроду його не

бачила! — насилу вимовив Микола (…). —

Усе померло, і сліду не зосталося. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не по-

вати дочці й онукам, де він бував, що він бачив, у яких краях ходив, з якими людьми зустрічався. Діти слухали й засипали коло нього, на його руках.

Настали інші часи, настали інші люди. Джеря тільки згадував, як колись він жав із Нимидорою вночі при місяці, як людський хліб стояв незжатий, гнувся

ла знову маленька

«порції».

Джеря вговорював людей

аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали

Іван Левицький (1838–1918) народився в с. Стеблеві на Черкащині в сім’ї священника. Його мама й

простими сільськими жінками, не вміли ні читати, ні писати. Та знали багато казок, пісень, легенд, володіли народною мовою, життєвою мудрістю. Усі ці скарби щедро передали хлопчикові. А найголовніше — любов і співчуття до поневоленого рідного народу. Іван виростав серед селян, приятелював із місцевою дітворою. Будучи дуже спостережливим, уже з юних літ до дрібниць знав сільське життя з його радощами й бідами. Його батько

освіченою, досліджував історію, звичаї, традиції свого краю. Користувався в церкві українською

влада засуджувала таке

в багатьох творах. Як і годиться синові священника,

(церковної) освіти. Проте обрав для себе професію вчителя, а ще нелегку долю українського письменника. Більшість творів підписував псевдонімом Нечуй. Викладав, зокрема, й у молдовському місті Кишиневі. Тому добре вивчив Бессарабію. Свої спостереження і враження майстерно використав у повісті «Микола Джеря». Митець зазнав традиційних

кувати книжку. А повне, нецензуроване видання побачило світ аж через 90 років.

Жанр і стиль твору. За жанром «Микола Джеря» — реалістична суспільно-побутова повість-хроніка. Повість — середній за обсягом епічний твір. Хроніка (від давньогрецьк. час) змальовує життя персонажів від юних літ до старості в часовій послідовності. А щоб розгледіти реалістичну манеру й суспільно-побутову спрямованість повісті, доречно порівняти її з романтичним «Сорочинським ярмарком». Обидва твори змальовують український сільський світ. Але зосереджуються на різних його гранях: М. Гоголь — на рідкісних, виняткових моментах свят, а І. Нечуй-Левицький — переважно на побутовому повсякденні, на аналізі суспільних конфліктів, формуванні характерів. Українські реалісти не цурались і романтичних мотивів. Помічаємо їх і в «Миколі Джері»: у піднесено-прекрасному вступному пейзажі Вербівки чи описі шторму на морі з підкресленням моторошної, але й манливої у своїй

Точні

підкреслюють, які спрацьовані й убогі ці люди. Мати бліда та сухорлява, навіть у свята носить сорочку з товстого (неякісного) полотна

зморшки, пальці на руках трусяться безперестанку. Так само суто

Доберіть

І. Нечуй-Левицький розкриває в повісті злободенний конфлікт — між нездоланним прагненням людини до свободи, справедливості, вільнолюбним українським національним характером і суспільством, що побудоване на жорстокому визиску й поневоленні.

Композиційно повість складається з 8-ми розділів. У ній дві основні сюжетні лінії (доля Миколи та доля Нимидори) із численними відгалуженнями (історії родин Кавунів, Ковбаненків, життя на сахарнях, у риболовецькій артілі).

Письменник докладно виписує український світ ХІХ ст. Це прекрасний край із неймовірно мальовничою природою, щедрою землею, працьовитими, сердечними та творчими людьми. Тут навіть вербові частоколи й хліви пускають коріння. Доглянуті городи, чепурні білі хатки, затишні церковці. А які красиві, щирі, совісні, наділені талантами до співу й музики юні Микола й Нимидора! Розпочинається повість, як і «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, святковою ідилією. Але її брутально обриває осавула наказом іти на панщину. Так само згодом і весілля Миколи й Нимидори. Цих людей, нащадків колись вільного й гордого козацтва, жорстоко визискують,

за худобу. Навіть весілля можна справляти тільки

зацького типу українського національного характеру. Спочатку це добрий, працьовитий, вродливий юнак, на якого задивляються всі дівчата. Він здібний до науки й водночас скромний. Має багато талантів: малює, різьбить, грає на скрипці. Це щира, вірна, романтична душа, здатна на високі почуття, про що свідчить знайомство з Нимидорою і глибоке кохання до неї. Одружившись, він прагне будувати щасливу, заможну родину, але суспільство рабства, несправедливості не дозволяє цього досягти.

Тоді в душі героя спалахують лють і протест. Сутички з осавулою та паном свідчать, що Микола здатний

ремствувати, а й чинити рішучий опір злу. Він — справжній козак, гордий і волелюбний. Для нього рабство — гірше смерті: «Піду в пущі й

скелі, але панщини таки робить не буду». Водночас каторжна доля бунтаря-утікача не перетворює його на жорстокого лиходія, що було б не дивно. У найскладніших випробуваннях Микола поводиться по-християнськи, не опускається до грабунків, а тяжкою працею заробляє собі на прожиття.

Багатство, красу його душі, а водночас зібраність, силу волі розкриває сцена прощання з дружиною. Нестерпний сум розлуки, відчай від того, що не може подбати про рідних, Микола мимохіть передає народнопісенними висловами. То співає-плаче його зранена душа.

Змальовуючи образ Миколи, автор майстерно використовує, зокрема, динамічний портрет, який поступово, із часом змінюється. Жанр повісті-хроніки якраз сприяє такому змалюванню. Завдяки таким

кий: «Полилася класична музика. Почалася Бетховенова

Мелодії сиплються, переплутуються в якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби в якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Не то море, не то земля. Небо червонувате. Хмари

художників-реалістів Володимира Орловського (1842–1914). Малюванню в київській гімназії його вчив товариш

Які факти життя І. Нечуя-Левицького

Хто з персонажів повісті вам найбільше сподобався?

гічну характеристику.

творили українські митці в задушливій атмосфері імперії

мона Магненція його схвачено, і

святий

(…)», — Іван позіхнув. Побачив, що мати вже спить. У дальньому кутку кімнати сопіла нянька Мотря. Іван вислизнув із-під своєї накривки та навшпиньки прокрався до сіней. Вискочив надвір, там було темно, хоч в око стрель. Тільки з-під дверей до дідової майстерні падала жовта смужка світла.

Іван пошкрібся у двері, наче миша, і почув за ними рух, але двері не відчинилися. Тоді Іван легенько

стукав сильніше.

Я тільки хотів спитати… — Що ти хотів? — Батько стояв на порозі в робочому фартусі та

обценьками за поясом. За його спиною Іван краєм ока помітив численні стелажі з інструментами, верстат та діда Стеха, що колупався в ньому.

— Парові машини — то від дідька! — вигукнув. — Вони на мануфактурі, я бачив! Вони забрали Васька, Марка та Настку!

— Ото дурне, — сказав батько, — м-машини — то від Господа. Вони врятують н-нас від в-важкої п-праці.

— Тату, а можна зробити чесну машину?

— Яку?

— Яка б робила все справедливим!

— Н-навчися арихметики с-спочатку, бевзю малий!

носом Івана зачинилися.

Постоявши хвилю, Іван уперся ногами в стіну та

підпер двері великою старою скринею, у якій зазвичай неслися кури. (…)

Четьї Мінеї (церковнослов’янськ. четьї і

1859, Київ

семінарію, стати батюшкою

до сивини, вам доведеться погодитися на певне втручання у ваш організм. На щастя, завдяки розвитку науки в останні роки в нас з’явилася можливість до-

помагати таким хворим, як ви.

— Механічне серце? — Іван був блідим.

— Не зовсім. Це буде механізм, який допоможе вашому серцевому м’язу правильно функціонувати, — лікар усміхнувся. — З ним можна жити довго й не боятися серцевих нападів (…).

Іван вийшов із лікарні до парку, де гуляли хворі у світлих піжамах. Був травень, на клумбах квітли нарциси, тяглися до сонця братчики, мліли конвалії. За огорожею парку з гуркотом проїжджали бруківкою

із

лих халатах на чолі з лікарем Сєченовим. — Як почуваєтеся, дорогенький? (…) — Мені чомусь дуже… тихо.

— М-м-м, це тому, молодий чоловіче, що ви не чуєте биття свого серця. Не витримало операції. Довелося замінити механічним. Але не хвилюйтеся: ви будете жити майже так само, як досі. Кілька неважких процедур увечері… Ваші відчуття спочатку

дирижаблі: один екскурсійний, солом’яного

і чимало великих вантажних машин, що кидали під собою тіні,

ри. Над ними високо ковзали аероплани-етажерки, оснащені майже безгучними двигунами Стірлінга. Арочними мостами рухалися чорні локомотиви, тягнули коричневі вантажні вагони, повні вугілля та деревини, або пасажирські темно-зеленого

линових фіранок. Опріч

в капелюшках, довгих рукавичках

парасольками, обрамленими білим мереживом. Олександрівським узвозом із

котом котилися великі чорні парові шарабани із червоними номерами на табличках. У них під навісами на лавках статечно сиділи міщани, подорожуючи у своїх справах. За шарабанами вився їдкий запах

…Іван, лежачи на ліжку,

ліщата

Але не втратив свого життя і своєї мети. Тому таки ІВАН Нечуй». Поруч із запискою сиділа на столі механічна бджола. Нечуй відклав перо, узяв бджолу та завів її ключем від серця — голівка комахи піднялася, крила розправилися, зробили кілька помахів — істота ніби потягнулася від довгого сну.

бджола із шелестом

кімнаті й вилетіла у відчинене вікно. Надворі за нею, роззявивши рота, спостерігав пастушок, що

рів на пасовисько. На шиях худоби теленькали дзвоники.

гудів паровий токарний верстат, а на стінах, акуратно посортовані, висіли інструменти для обробки дерева й металу: лучкові пили, рубанки, фуганки, коловороти, напилки — великі й малі, обценьки, щипці, ковальські молотки, сокири, свердла, струбцини та стусла, ще чимало інших інструментів, вигадливих і не надто. Згодом дідо Стех

електрикою, і

ському горнилі. Майстерню тоді осявало червоне світло, неначе

Стех захопився хімією

засохлими фарбами й пензликами в них. Майстерня стала подібною радше до театральної гримерки, улаштованої в закутку великої промислової мануфактури з її паровими верстатами й механічними знаряддями. Уже стривожений, Іван зазирнув за ширму, що стояла поруч із дідовим верстаком, і скрикнув (…): у кріслі, поклавши руки на бильця, сидів Тарас Шевченко, точно такий, яким бачив його два роки тому в Києві, у забитій людом вітальні чиєїсь квартири. Тоді від тисняви й застояного повітря Іванові стало погано, він покинув читання та вийшов надвір. Поет сидів у модному сюртуку, був зосереджений

живий, якби не частина його черепа, що

поруч

верстаку. Під нею проглядав химерний механізм, наче у великого годинника, що показує не тільки час, але й фази Місяця, роки в різних численнях, а також релігійні свята… Іванові на мить здалося, що вуса Кобзаря ворушаться, а єдине око (на місці другого була лише чорнота) дивиться на нього вельми уважно. — Правда, схожий? — Заступивши на мить світло, увійшов дідо Стех у робочому фартусі: як завжди розкуйовджений та жвавий. Тільки тримав спину вже не так рівно, як колись, вік

малювала. Амвросій коліщата точив… Лишилося ще

сав посмертну маску (…)

пана Костомарова, а йому порекомендував мене пан Куліш,

Куліша, бо ти як мав сім літ, то переписував йому обряди та пісні… — Пригадую, дідусю, пригадую, — усміхнувся Іван. — Возиться твій батько тепер зі школою для хлопських дітей. Він як відкриває її, як повчить дітей, так дідич під різним приводом закриває. І вже стілько літ вовтузяться, немов немає їм іншої справи: той відкриває — той закриває! Якби не твій молодший брат, я б і

що сам робив. Старий уже, зір потрохи слабне.

що тримав Нечуя за горло.

— Не чую! — зойкнув той, що тримав ліву руку. — Серце не б’ється! Червонопикий розхристав Нечуєвого сюртука та розірвав сорочку на грудях: під ними була шкіряна портупея.

Людська породо! — крикнув червонопикий. — Де твоє серце?!

— Не знаю, — прохрипів Нечуй. — Прийшли троє і

мав, це сон!

— Безсмертні гравці! — тихо сказав хтось.

— Наші душі викрадено! — тонко зойкнув опир найнижчого зросту, решта обмінялися божевільними поглядами.

— Стривайте, та хто ви такі? — зойкнув уже Нечуй.

— Галицькі опирі ми, — вишкірився над його обличчям товстошиїй, — серцеві квартиранти!

— Хлопці, що ви тут поклали

Опир хитро подивився на Нечуя: — Хто його знає, пане. (…)

Петро яценко

Розділ ІІІ. Немов 1868, Варшава — Нам, будь ласка, дві кави по-віденськи, — сказав Панько Куліш офіціантові. Вони разом із Нечуєм усілися за столик вуличної кав’ярні, що мала назву «Гармата».

— Але мені, будьте ласкаві, не кладіть туди ані молока, ані цукру, — з усмішкою попросив Нечуй.

— Але, прошу пана, це вже не буде кава по-віденськи!

офіціант.

— Нехай це буде пісна кава по-віденськи, — Іван знов усміхнувся.

Іван знов усміхнувся. — Але з моїх творів не скажеш,

зворушно та дуже чемно зауважив Нечуй.

Бармен зарядив зернятами кави невеличку

тилися вниз

ба

там дурні, такі, як оцей… — У захопленого спостереженням шпика тим часом двоє хлопчаків витягнули портмоне. За кілька хвилин офіціант поклав портмоне на столик, за яким сиділи Панько та Нечуй: — Вибачте, панове, якийсь гаврош сказав, що ви це загубили…

Куліш подякував і під столом

смітника. — Вони спостерігають

механічно? — Не дуже в це вірю, але російський цар

всяк випадок я б не товаришував

штучка! — засміявся Куліш. Нечуй мимоволі поклав руку собі

ди. — Вибачте, друже, не хотів вас образити! — Куліш набув поважного вигляду та продовжив, удаючи офіційний тон: — Я готовий клопотатися перед галицькими видавцями щодо ваших публікацій у «Правді», пане Левицький. А як набереться їх досить, то можете розраховувати на книжку, пане Левицький. Бо те, що я читав, заслуговує, аби бути виданим! — Нечуй засяяв. — Хоча й потребує певної редакторської руки, — поспішив додати Куліш. Усмішка Левицького

Іван, убраний у довгий чорний плащ, гуляв доріжкою міського парку. Переконавшись, що його ніхто не бачить, почав спочатку несміливо, а тоді все енергійніше копати ногами сухе шурхітливе листя, розшарпував

кого, багато оздобленого кабінету. Гаряче палав камін, а в широкі вікна було видно добре доглянутий осінній сад. Біля бюрка, заклавши руки за спину, стояв худий чоловік у довгому чорному

зивайте мене просто Степаном, мені так буде

Він показав на велике, оббите червоною шкірою крісло, яке чомусь на мить викликало в Нечуя острах. До кімнати ввійшла Немов, убрана в легку

так, що світло чітко

саме творчих, бо вважаю їх сповненими вродженої шляхетності!

що Наталі домовилися з вами про заняття. Ми плануємо поставити «Наталку Полтавку» до тридцятиліття від смерті Котляревського, і щоб не довго думати, моя донька гратиме роль чесної дівчини Наталки! — Він засміявся. — А вам би я запропонував роль красеня Петра, що повернувся із заробітків. Пристаєте на цю пропозицію?

— Не можу повірити, пане…

— Я ж просив без церемоній, — Громека всміхнувся. — Донька вчитиме свою роль, а ви заразом допоможете їй із вимовою.

В Україні ми звикли

оміркуйте!

сидів чоловік у військовому мундирі. — Нечуй! Нечуй-вітер! — вигукнув незваний гість, побачивши Івана. — Легендарна квітка, яку може отримати лише незрячий! Мені дуже пощастило, що я таки знайшов вас! — Якщо я Нечуй, то ти, виходить, Небач! — Небач? — Тільки тепер Нечуй помітив, що одне око в прибульця закрите чорним скельцем, а сидить він у механічному кріслі. — Не лякайтеся, Іване Семеновичу. Це я мав би переживати, бо вже довгенько

жодної небезпеки. — Хто ви? Що ви робите

— Зате в мене, пане Нечуй, є дещо справді цінне для вас! — Юзефович дістав із саквояжа фотокартку: — Упізнаєте?.. Нечуй схопився за груди та поволі сів у фотель1, не зводячи погляду з фото. На ньому був слоїк, обплутаний механізмами.

— Що це?

— Не пізнаєте? Це ваше серце. — Це моє серце? Воно у вас?! Звідки?

Це довга історія,

мурмотів, заплющивши око та диригуючи рукою: Сонце низенько, Вечір близенько, Спішу до тебе,

Лечу до тебе, Моє серденько!

— Неможливо уявити, що таке може співати людина, у якої немає серця! Я розчулився, пане Левицький, хоч я старий солдат! У вас виразний драматичний талант!.. — Він зробив паузу та скрушно зітхнув: — Я сам родом із Полтавщини, мої предки були реєстровими

ник, а старий монгольський хан у

поглядом. — Я би так хотів, щоб у

обладунках,

Іван раптом штовхнув

— Ви змусили на себе довго чекати, Нечую! — Юзефович посміхнувся, під’їжджаючи до Івана на своєму кріслі блискучою мармуровою підлогою. — Невже за понад чотири роки ви так і не спромоглися дістати документ, про який я вас просив? — Я вам нічим не зобов’язаний, пане! — Але ви таки взяли гроші!

— Не взяв, а ви їх залишили в мене.

Вони й досі нерозтрачені, я можу їх повернути будь-якої години.

Петро яценко

— Нам відомо про це, Нечую! — Небач від’їхав у кріслі до свого великого письмового столу. — Поки вас не було, ми зробили у вашому помешканні обшук. Справді, грошей ви не чіпали.

цю кумедну забавку. — Небач дістав

шухляди механічну

та поклав собі на стіл. — Не міг утриматися, щоби у вас її не позичити. Я помітив її ще в Седльці, але тоді не наважився попросити про цей подарунок. Люблю такі предмети. У них ніби сконцентрована технічна потуга людства! Усе, на що ми зараз здатні! (…) — Але даруйте, цю річ зробив не імператор, а звичайний тринадцятилітній єврей! — заперечив Нечуй. (…) — Скоро і ви, Нечую, зміните свою думку, даю

що виїхала, дістав слоїк, у якому рівномірно пульсувало

теж переживають... — Він показав на серце: — Опирі відчувають, що їхні дні лічені, а їхній міфічній могутності скоро настане край. Вони ж бо злегковажили приказкою, що всі яйця не можна класти до одного кошика, — Небач засміявся. — Я придумав спосіб, як їх знищити. — Він натиснув ще один важіль — двері кабінету розчинилися, увійшли

наполягав. (…) — Це хохломанство тобі більше не знадобиться!

Небач схопив кришку рукою та вирвав із грудей Нечуя разом із

виступили краплини поту. (…) Далі

її черева вискочило блискуче жало і вп’ялося Небачеві в єдине здорове око. (…) Завід

згасли. — Гей, ви! — закричав у відчаї Нечуй, спостерігаючи, як у тиші, що настала, його серце б’ється все повільніше. — Ви троє! Безсмертні гравці! Ви обіцяли оберігати

Сєченов поставить вам механізм, який

нашу угоду буде

похмурим і несправедливим, тепер може видатися нестерпним.

Петро яценко — Зробимо, як домовлялися вперше, — нарешті промовив Нечуй. — Усі відсотки в кінці терміну.

Розділ V. Подарунок ребе Нахмана 1918, Київ

(…) У квітні темніло ще швидко. Іван сидів на ліжку, закутаний, як і вдома, у плед. Дивився у вікно. Годинник у церковці неподалік пробамкав дев’яту вечора. Ланцюжок із хрестиком-ключем висів на бильці Нечуєвого ліжка, зачеплений

хитувався.

крутилося, тяги підіймали й опускали весла, що

безгучно торкалися глибокої води. Ясна смуга від місяця на воді все ширшала, більшала та довшала, ставала золотим плесом, сягала вже вподовж Дніпра, неначе золота дорога в якийсь рай, у якесь мрійне царство. Золоті дрібні хвильки дрижали, переливалися, мов живе срібло. Човен плив тим золотим шляхом. Позаду човна була темна, аж чорна безодня — як Іван і хотів, як намріяв, як запам’ятав. Тепер уже не був Нечуєм, із серцем знову став Іваном Левицьким, сином священника Симеона, який був сином священника Стеха, який теж був священницьким сином.

старий цадик, напевне, хоче мене обманути! Напевне, він захоче потім більше, ніж ця річ коштує! Він забере гроші!..» І вони відмовляються! Але старий цадик не завжди шахраює, так! Він, можливо, вимірює, чи ви гідні такого подарунка. Дивиться примруженим оком і каже собі: «Я і цього разу помилився! Сей достойний чоловік дасть собі раду в житті

без мого подарунка». І так виходить, що в нього беруть

шукають, з

би можна було поділитися цим подарунком.

декому довго треба шукати, бо справді блаженних таки небагато!

рон подивився на ребе своїм чорним оком. — Колись і до мене приходив такий старий єврей, як

що він мені подарує таку цінну річ! Як же так: він залишився

послухай мене, вороне, — продовжив ребе, піднявши догори пальця, — ці люди не заспокоюються! Вони знову питають: «Що, як немає старого єврея? Що, як він не приходить?» Так я кажу тоді: «Поки чекаєш, займайся всім, що не заборонено законом». Ребе любить приходити до тих, у кого діти добре вбрані та нагодовані! — І Нахман засміявся. Далеко на польовій дорозі в куряві, наче марево, один за

Петро Яценко (1978 р.) народився в м. Львові. Часто блукаючи вузенькими вуличками давнього міста, майбутній письменник замислювався про те, хто і як тут колись жив.

Після навчання у Львівській політехніці він переїздить до Києва. Займається літературною діяльністю, є автором багатьох творчих проєктів, викладає креативне письмо.

Під час війни зосередився на волонтерстві, а також працює в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Як інженера за фахом, його захоплює стимпанк (від англ. steam + punk — пара + протест, конфлікт). Це підвид фантастики. Дія

ким пейзажем і різким соціальним розшаруванням. І байдуже, що дія може розгортатися в далекому майбутньому або на іншій планеті.

П. Яценко цікавиться виникненням парових машин, досліджує документи й листування діячів ХІХ ст. про те, як парова техніка потрапляла в Україну та змінювала її життя. Зокрема, він звернув увагу на той епізод, коли селяни опановують парову машину

кола Джеря» І. Нечуя-Левицького. Так

ника. Митець обрав жанр кінороману. Це різновид великого за обсягом епічного твору, у якому події розгортаються як окремі епізоди, що нагадують кінокадри. У кіноромані відсутні розлогі описи, а характери героїв / героїнь розкриваються через їхні дії, як у драматургії.

У поєднанні цих двох жанрових різновидів

кінороману та стимпанку — і полягає новаторство твору. У назві «Нечуй. Немов.

талями. Це потреба Нечуя в один і той же час заводити механізм свого серця, механічна бджола-захисниця, парасоля, що може врятувати в потрібну хвилину, спілкування з галицькими опирями та трьома невідомими чоловіками зі Сходу, Заходу та Півночі.

Образ Нечуя є альтернативним до справжнього письменника І. Нечуя-Левицького. Він створений уявою автора й розкриває суть тієї доби, у яку жив і творив митець.

Головною героїнею кінороману є Немов — образ коханої жінки

бернатора. Вона також є альтернативним персонажем,

Мистецькі

Намалюйте або створіть на платформі «Canva» постер свого

українського письменника.

Яку культурно-мистецьку добу зображено в романі П. Яценка «Нечуй. Немов. Небач»? Які передумови його створення? Доведіть, що в художньому творі

жанрові ознаки кінороману та стимпанку.

реальні

бач»?

тою?

Пригадайте фантастичні елементи, що

нати культуру

ма

ги, полілоги, монологи). Такі

Авторами спектаклю є письменник-драматург, режисер, який

театральним колективом, актори, художник-декоратор,

музиканти, хористи, костюмери, гримери, освітлювачі, робітники

та ін.

Драматург

ми драматурга та режисера, залежить від акторів, від їхнього володіння

перевтілюватися, правдиво відтворювати життя, імпровізувати, володіти фантазією, мімікою, дикцією, інтонацією, рухами тощо. Злагоджена талановита творча праця театрального

Партер (від фр. по і земля) — нижній поверх глядацької зали театру, де

Балкон (чи галерея)

тині зали.

театрі є

рівень галереї — бельетаж (від фр. прекрасний поверх), наступний рівень — ложа, верхній найвіддаленіший

сцени ярус — гальорка. Під галереями по боках зали розміщені ложі (або

Митці та доба

просторі палаци. У літературі, зокрема драматургії, наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. панував мистецький напрям класицизм (від латин. сlassicus — узірцевий). Його прихильники трактували пам’ятки античної (давньогрецької та римської) культури та літератури як ідеально досконалі, класичні взірці мистецької краси, які необхідно наслідувати. Тому було розроблено жорсткі правила, котрих митці мали неухильно дотримуватися. Зокрема, прописано систему жанрів. «Серйозні», піднесені сторони життя відтворювали лише у «високих» жанрах — трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія. А приземлені, повсякденні — у «низьких», розважальних — комедія, байка, епіграма, пародія.

Класицисти неухильно дотримувалися і античного правила трьох єдностей — місця, часу, дії в драматургії: події в п’єсі мають відбуватися в одному конкретному місці впродовж нетривалого часу (однієї доби), розкривати один основний конфлікт.

Ідеал у мистецтві класицизму — людина розумна, вольова, освічена, з розвинутим почуттям морального та громадянського обов’язку.

В Україні, на відміну від Франції, Німеччини, Польщі, класицизм проіснував недовго й розвинувся мало. Поширення набули переважно «низькі» жанри. До цього призвели такі причини.

Внутрішня: емоційна, романтична українська душа не приймала надмірного раціоналізму, жорстких правил класицизму. Тому й викликали інтерес передовсім «низькі» жанри, бо в них можна було розкривати людські емоції, живі, упізнавані характери, злободенні

проблеми.

Зовнішня — колоніальний гніт.

Перші українськомовні драматурги-класицисти — Іван Котляревський («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») і Григорій КвіткаОснов’яненко («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).

Тогочасні драматурги продовжували, розвивали традиції барокових інтермедій, вертепів та ярмаркових дійств, віддавали перевагу жанру комедії, зокрема водевілю.

Комедія — це драматичний твір, у якому за допомогою засобів гумору та сатири розвінчують негативні суспільні явища, змальовують смішне.

Персонажі комедій, не маючи позитивних якостей, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві, тому й викликають сміх. Класичним різновидом комедії є водевіль. Це невелика, легка, комічна п’єса з анекдотичним сюжетом, жвавими діалогами, піснями й танцями. Сюжети українських класицистичних п’єс нескладні. У них розгортаються зазвичай любовні історії. Конфлікти — морально-етичні. На шляху до щастя закоханої пари постають багаті, але недолугі суперники. Завдяки душевній чистоті, наполегливості та кмітливим друзям молодята долають усі перешкоди. Драматурги докладно, з любов’ю змальовують тогочасне українське село, його побут, звичаї, уміло відтворюють барвисту народну мову, фольклорні скарби. Твердо наголошують: щира любов, людяність, доброта, скромність і наполегливість

хатістю, корисливістю. Завдяки цим якостям перші українськомовні

Однією з найпопулярніших п’єс

ст. і донині є твір Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», з яким ви сьогодні ознайомитеся. Ви побуваєте в давньому Харкові та на його околиці

погостюєте в затишній селянській садибі, познайомитеся зі щирими, привітними людьми, а ще від душі посмієтеся з кумедних житейських ситуацій.

СВАТАННЯ НА гОНчАРІВЦІ (Уривки)

р о к і п Ш к у р а т — обиватель із-за Лопані;

а р к а — його дружина;

я н а — їхня дочка;

к с і й — поміщицький селянин;

а в л о К а н д з ю б а — обиватель із Харкова;

т е ц ь к о — його син; О с и п С к о р и к — відставний солдат;

Дівчата, п о д р у г и У л я н и.

Дія в місті, на Гончарівці. ДІЯ ПЕРША Вулиця на Гончарівці. Удалині видніється Холодна гора.

сина Стецька. Хоча Шкурати й чули розмови про Стецька

л я н а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо.

ська перекупка, так аж забожилася, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона взяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! А тут де взявся пан, таки справжнiй пан; тут хрест (показуючи на груди), а тут кавалерiя (показуючи на шию), та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» А я як засоромилася. В очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитися; а вiн усе хвалить та смiється.

О д а р к а. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою

глузував.

У л я н а. Будто б то пани й брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть знущатися. Вони письменнi.

О д а р к а. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усякi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, й усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

У л я н а. Та сей, мамо, уже пiдтоптаний.

О д а р к а. Потурай, потурай! Такий ще бiльше лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

У л я н а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене й хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватися. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носять i на попадях не побачиш; не так, як ви все в очiпку, по-старосвiтськи.

О д а р к а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як пани з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а (манірно). Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а. Чи знаєш iз Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив із монастиря на Спаса.

У л я н а. От за того старого? Лисого?

Одарка. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш.

Кадр із художнього фільму «Сватання на Гончарівці». (реж. І. Земгано)

йде, то малi дiти з нього смiються.

д а р к а. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

У л я н а. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий із нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе всi люди повимирали.

О д а р к а. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як із дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовкне. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зраділа.

У л я н а. Та вже, мамо, що хочете кажiть, а я за того дурня, за того бецмана не пiду.

О д а р к а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе й содержати? Бач, батько п’яниця

тільки вас i содержу, та вже й у мене сила не та; звалюся, хто

годувати?

л я н а. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобі, господи, — скільки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки в дiвоцтвi зiбрала, то можу себе й содержувати, i зодягати без мужика-дурня. О д а р к а. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльше збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! (…) Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе й вiддати? Де тi люди?

У л я н а (сором’язливо). Мамо!.. Я б вам... щось сказала...

О д а р к а. Ану, кажи.

У л я н а. Адже ви знаєте Олексiя?

д а р к а. Якого се? У л я н а (сміливіше). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив? О

а р к а (згадуючи). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн? У л я н а (сором’язливо). Атож!

д а р к а. Нехай собi й у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав? (…)

У л я н а. Атож!

О д а р к а. Та що се ти взяла в голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, звичайний; усе правда. Так що ж? Кріпак!

У л я н а. Що нужди, мамо, що кріпак. Пани в нього добрi, про них усюди така чутка iде.

О д а р к а. Та хоч вони й добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та в неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

У л я н а. Де б я не була, ким би я не стала, то менi й байдуже. Менi за ним буде всюди добре, бо я люблю його!

О д а р к а. А того й не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

У л я н а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десяцьких, нi фонарних; усе то пани за своїх людей платять. Та й на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий боже, як то хваляться, що як добре за панами жити!

О д а р к а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiше в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi

ється над моєю русою косою? Що менi в його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, й усякої страви, та як воно буде розведене моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде й одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку взяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе й бiда постигне, то

серденька, вiн не дасть менi сплакнути;

С т е ц ь к о. Та й патлата! (Сміється голосно, підійшовши до Уляни, раптом перестає і, довго подумавши, говорить.) А що у вас варили?

У л я н а (стоячи на місці, не звертає на нього уваги й сумно відповідає). Нiчого!

С т е ц ь к о (довго згадуючи). Ну!.. ну!.. а тепер... що? (…)

У л я н а. Що? Нiчого.

С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

У л я н а. Так пiди до батька та й розпитай, коли позабував єси!

С т е ц ь к о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї,

поки обо всiм не домовишся.

У л я н а. Нi об чiм нам домовлятися.

С т е ц ь к о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

У л я н а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде. (…)

С т е ц ь к о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся та пiсеньки заспiвай, то вона й пiде. От я i заспiваю. (Співає.)

На курочцi пiр’ячко рябоє;

Любімося, серденько, обоє.

Приспів

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Я не дiвка його.

Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

Приспів

Не так болить нiженька з будяка,

Ой як болить серденько вiд дяка.

Приспів

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти? С т е ц ь к о. А що? Чи хороша моя пiсня? У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого й не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Співає.)

Кадр із художнього фільму «Сватання на Гончарівці». (реж. І. Земгано)

В мене думка не така,

Щоб пiшла я за Стецька.

Приспів

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в’яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

Не дурна я i не п’яна,

Щоб пiшла я за Степана.

Приспів

У л я н а. А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

С т е ц ь к о (довго дивиться на неї мовчки, потім раптом скрикує).

Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Для чого ти її спiваєш? Га?

У л я н а. Та я тобi й спiваю i кажу, що не люблю тебе та не пiду за тебе. С т е ц ь к о. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Зітхнув.) Я вже пробував. У л я н а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу. (…) С т е ц ь к о. Ей!.. Чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! Я i пiдожду. А поки

я н а (у сторону).

з дурнем говорити? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостануся та буду його пiддурювати. Ява п’ята

Прочитайте

Ті ж та Олексій. Побачивши їх разом, тихо підходить і підслуховує.

С т е ц ь к о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми поженимося, то що будемо робити? Га? Кажи, кажи.

У л я н а. Ти знаєш, а я не знаю. (…)

С т е ц ь к о (сміючись). Еге! Так я тобi все розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Більше сміється.) Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Побачивши в неї шовковий платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то? (…) У л я н а. Та нехай же ввечерi, сама тобi почеплю (тихо), що й у дверi не потовпишся.

С т е ц ь к о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зро-

ду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що всi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женяться. Будеш же менi головоньку мити й голубити?

У л я н а. Змию, змию (тихо), що тебе й чорт не пiзна. Цур уже йому! Прожену його вiдсiля та й утечу додому. (Йому.) А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягує до нього руки, а він, розніжившись і причепурюючись, хоче підійти до неї.)

О л е к с i й (сердито стає між ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi бог помага!

У л я н а (зрадівши, кидається до нього). А, мiй Олексiєчку! Де ти взявся? Я тебе цiлий ранок чекала.

О л е к с i й (сердито й відвертаючись від неї). Дурний, що й прийшов, не чув би об своїм нещастi.

У л я н а (злякавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

О л е к с i й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе, засватавшись! (…)

О л е к с i й (іде, сумно). Прощай, Уляно! (…)

У л я н а. Олексiю-бо! (…)

О л е к с i й (повертаючись до неї). Чи се ж таки правда, що ти йдеш за нього?

У л я н а. Так що ж, що правда?

О л е к с i й (співає).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався? Женихався, не смiявся, хотiв її взяти, Уродила товариша нечистая мати!

що

у тiм, що

та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

С т е ц ь к о. Робити, пожалуй, умiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу, замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака й дав! (Сміється.) А я собi: ких, ких, ких! Кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та в дорогу ходити.

О л е к с i й. Ходив же ти в дорогу?

С т е ц ь к о. Ходив. (…) З хурою, до моря. (…) Аж до Основи.

О л е к с i й (сміється). Крий боже, як далеко! Аж двi верстви!

У л я н а. О, щоб тебе, Стецю! І мене розсмiшив. (…)

С т е ц ь к о. Тю-тю! Ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо... аж гульк! прийшли в Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я і сiв та й обiдаю, усе обiдаю... та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я все обiдаю, усе обiдаю... та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Сміється.) Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько в солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюся, як побіжу та через городи! А батько як гукне: хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопці повибiгали, та мене ловити, та й піймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та в город, та до волосного правленiя, та в колоду, а вранці й у привод... (…) Потилицю виголили та й пустили.

О л е к с i й. Через що тебе не прийняли в солдати?

С т е ц ь к о. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирає пальці.) Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лічити, та так один одного й попереджа. Ось бач! (…)

О д а р к а (із-за воріт кричить). Уляно, Уляно! А йди обiдати!

л я н а. Зараз, мамо, прийду.

д а р к а. Коли Стецько тут, клич i його. С т е ц ь к о. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень, i вночi все б обiдав. (Заходить у двір.)

О л е к с i й. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!

У л я н а. Чи я ж сама за нього iду, чи що?

зiйшлися. Не покинула б я тебе нiзащо на свiтi; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!

О л е к с i й. Ти ж їй казала, що мене любиш?

У л я н а. Казала все: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й нi за кого не пiду; так i говорити не дає. Та вже ж: на все пiду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене останнiй разочок! (Обіймаються.) (…) С т е ц ь к о (виходячи з воріт). Чи то тебе довго ждати? Уже й борщ поїли, i яловичину покришили, а вона не йде. (…) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiєм розмовляє; а вона добре розмовляє, що женихається! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її в потилицю! Уляна. Та iду, зараз iду. Олексiєчку! Не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками й не їстиму нічого та поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки й наговоритися з тобою. (Плачучи, іде у двір.) (…) Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Київський національний академічний

засвідчують його негативні риси характеру? Чи

української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843). Він народився в слободі Основа під Харковом у родині колезького радника (чиновника досить високого рангу), що походив із козацької старшини. У родині панувала пошана до читання, театральних постановок, української мови, рідних звичаїв і фольклору. У маєтку Квіток часто влаштовували літературні вечори, де гостем бував і Григорій Сковорода. Хлопчик змалку виявляв багато талантів. Зокрема, часто грав комічні ролі в родинному аматорському театрі. Григорій

Енергійна, талановита, спрагла

праці. З молодечим запалом він узявся за проведення літературно-музичних вечорів, працював директором театру, заснував оркестр, благодійне товариство й перший на Лівобережжі Інститут шляхетних дівчат, створив міську бібліотеку, керував нею. Обіймав посаду маршалкa (предводителя) повітового дворянства, потім — судді. Використовував ці високі посади, щоб допомагати людям боротись

Квітка взявся

літературну працю. Тоді й додав до свого прізвища псевдонім Основ’яненко

назвою рідної слободи. Першими з’явилися вірші, потім сатиричні фейлетони та п’єси, оповідання, повісті, романи. Його комедії ставили в багатьох театрах. За свідченням самого письменника, він дотримувався класицистичного принципу

рянства, чиновництва,

П’єса побудована з урахуванням класицистичного правила «трьох єдностей» — дії, місця та часу. Уся увага зосереджена на

що розгортаються на одній вулиці на Гончарівці

дня. В основі комедії — морально-соціальний конфлікт між щирим коханням і користолюбством. На перешкоді щастю закоханих Уляни й Олексія стоїть кріпацький стан парубка.

У п’єсі порушена проблема ставлення до кріпаків. З одного боку, письменник намагається довести, що кріпацтво не страшне для тих, у кого добрі пани. Але досвідчена в життєвих справах Улянина мати категорично проти шлюбу доньки з

класицистична настанова автора — пояснювати характери персонажів їхнім соціальним станом, життєвим досвідом. Одарка наділена виразними рисами українського національного характеру, вона працьовита, розсудлива й водночас запальна жінка. Колись її силою видали заміж за пияка й неробу. Тому вона сама мусить вести господарство, дбати про сім’ю. І понад усе прагне, щоб донька уникла такого ж безталання.

Комічним персонажем є Стецько — недолугий і лінивий син багатія. Його батько, заможний чумак Кандзюба, бажає синові добра, хоче привернути його до якогось ремесла, але даремно. Та головна проблема обох Кандзюб в іншому: батько виховує Степана жорстоким, бездушним, пихатим. І тут статки тільки стають на заваді — посилюють

є уособленням найкращих моральних рис української дівчини: гарна й працьовита, вільнолюбна, здатна на самопожертву заради щастя з коханим. Убогу дівчину не приваблюють Стецькові статки.

Підтвердьте ці характеристики

академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької

Образи Олексія та Уляни реалізують провідну ідею твору: вірна, безкорислива любов долає будь-які життєві перешкоди й труднощі, це найвища чеснота людської душі. Розв’язка комедії теж класицистично-просвітницька — висміювання неуцтва, марновірства. Олексіїв родич, добродушний і

ливий відставний солдат Осип Скорик, помітивши, що Одарка дуже забобонна, користується

Наприклад, дивна комедія на

Франківського драматичного театру (реж. О. Гнатковський). Ця п’єса переповнена спецефектами й несподіваними перевтіленнями дійових осіб. Мистецькі

У драматургії та прозових творах Г. Квітка-Основ’яненко відтворив мовні особливості слобожанського говору . Він був поширений

—

українських

полків Слобожанщини XVII–XVIII ст. (Харківського, Ізюмського, Сумського, Охтирського, Острогозького), які мали автономне самоврядування. Тепер слобожанський говір охоплює Харківську область, частину Сумської, Луганської, Донецької, а також російських Білгородської, Воронезької, Курської областей, де здавна мешкають нащадки українських слобожанських козаків. Г. Квітка-Основ’яненко любив і шанував українську мову, захоплювався нею. Письменник писав: «Мова, що має свою граматику, свої правила, свої звороти в мовленні, неповторні,

імпонує?

ська-Барілотті, а також Марія Заньковецька. Саме М. Заньковецька стала провідною зіркою українського театру наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., силою свого унікального таланту пробудила інтерес до нашої культури й першою була

М. Старицький не тільки створив

п’єса «За двома зайцями». Актори працювали

хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.

Та проведуть... кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно. (…)

Вихід VI Проня і Голохвостий.

(…) П р о н я. Якби мінє модніща публика, то я б себя показала! А то з кєм тут зайтись — необразованність одна! От только з вами і маєш приятность!

Г о л о х в о с т и й. Натирально, куди їм усєм до вас? Всьо равно што, примєром взять, Мусатов і хранцюзька помада.

П р о н я. Мерси. Г о

П р о н я. Знаєте, акробати занятніщі мінє: такії красиві мущини. Я, було, как пойду, то так стрівожусь за них, што цєлу ноч не сплю!

Г о л о х в о с т и й. Так ви

хоч цєлую ночь трудиться проходкою! П р о н я. Ноччю? Што ви? Страшно, штоб, бува, какой оказії не вийшло... ви мушина, а я баришня. Вот удньом так я люблю гулять у царському саду з книжкою безпременно, бо так приятно під дубом романа читати.

Г о л о х в о с т и й. А ви які читали?

П р о н я. «Єруслана Лазаровича», «Кровавую звєзду», «Чорний гроб»... Г о л о х в о с т и й. Да, ето занятні, но я вам рикомендую адин раман... вот раман, так раман... «Битва руських з кабардинцями» — а-ах! Або «Матильда — чилі хранцюзька гризетка», або теж «Безневинна дівиця, чилі любов ухитриться».

прийдьоться... П р о н я. Ах, не говоріть мінє

так моторошно цеє слухать, аж сердце тьопається... Ви завтра приходьте

ложеніє дєлать...

о л о х в о с т и й (цілує руку). Я только боюсь родителів ваших,

давно зайшол...

р о н я. Єжелі што я согласна, то

зулечко. (Цілує.)

П р

П р о н я. Душка! (Цілує хутко Голохвостого й біжить до хвіртки.) Ламур! (Вибіга.) Вихід VII

Г о л о х в о с т и й. Бон-бон! (Підскакує.) Трам-тара-ра, ура! Наша взяла! Поздравляєм вас, Свириде Петровичу! Виграли справу! Проня, значить, тут. (Показує кулак.) Старі, правда, не спротивляться, потому потурають

Діалоги Проні й Голохвостого викликають спочатку нерозуміння, а потім — усмішку. Вони сповнені макаронізмами (від іт. maccheroni — макарони) — чужомовними (російськими, французькими, німецькими) чи переінакшеними на чужоземний лад словами та виразами. Нині макаронічна мова найбільше притаманна інтернет-спілкуванню. Подумайте, для чого автор передає

вас викликає?

стоїть, чи не Степан? (Зближається, щоб трохи роздивитися.)

Г о л о х в о с т и й (зустрівши). А, на ловця й

Ціп-ціп, куріпочко! Г а л я. Ой, це чужий хтось! (Хоче тікати, але Голохвостий заступа дорогу.)

Г о л о х в о с т и й (придивившись). Господи! Це ж та сама красунечка, що я коло Владимира бачив! От ціпонька! (До неї.) Не тремтіть-бо: чого лякатись, моя зозулечко,хіба з’їм?

Г а л я. От, єй-богу, коли не пустите, то калавур закричу і будошника покличу.

Г о л о х в о с т и й. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадять.

Г а л я. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти?

Г о л о х в о с т и й. Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотів із вами, моя зірочко

моя! (Обніма.) Г а л я. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, кричатиму!

Г о л о х в о с т и й (притиска ще більше). У-ух! Пропав я! Пожар!

Вихід IX Ті ж і Секлета.

С е к л е т а (зустрівши). А то що, Галька? З паничем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! Добігалась, каторжна! От і устерегла! Ах ти, подла! (Підскакує до Галі.)

Голохвостий (оторопів).

Г а л я (плачучи). Мамо! Начепився, хто його зна хто й звідки, та

ґвалтує, як розбишака…

С е к

манщиця чортова, матері хочеш

У яку халепу вскочив Голохвостий?

Яке ваше ставлення до його поведінки в цій

ДІЯ ДРУгА

Велика світлиця Сірків, по-міщанськи, але з претензією вбрана. Одні двері

кімнату, наліво — у пекарню, просто — вхідні. Вихід XII

тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проню Прокоповно! (До себе.) Що вона, чи не спить часом? (Одкашлює дужче.) Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу

П р о н я (скинувши очі). Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерси, што прийшли... Мамонька, папонька, господин Голохвастов прийшол, пожалуйте!

Г о л о х в о с т и й. Ви ж меня одрикамендуйте, пожалуста!

П р о н я. Авжеж.

імєю рикомендувать себя: Свирид Петрович Галахвастов! П р о к і п С в и р и д о в и ч. Дуже, дуже радий, що бачу й розумного чоловіка; розумного чоловіка

(Тричі цілує.) Дуже раді! Просимо, сідайте!

П р о н я (томно). От кресло; прошу, мусью! (Усі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Xимка визира з пекарні; яка хвилина — тихо.)

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Позвольте спитати: ви синок

канаваю?

П р о н я. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Галахвастов, а ви какогось хвоста вплели!

Г о л о х в о с т и й. Да, моя хвамілія натиральна — Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть.

П р о н я. Разумєється.

Я в д о к і я П и л и п і в н а (до старого). Бач, я казала, що не той! А який розумний!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули... Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?

Г о л о х в о с т и й (змішавшись). То єсть по натуре, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованності, дак ми уже не та хворма... П р о н я. Авжеж, образованний человек: хіба-развє можна

Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару — паровицями;

П р о н я. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або серка!

ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок. (…)

о л о х в о с т и й. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть — страх! То єсть щоденно — сила! Ну, дак, слава богу, у мене етой дєньги непереводно:

раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли... што чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак

в д о к і я П и л

п і в н

(до Прокопа Свиридовича). От багатий! П р о к і п С в и р и д о в и ч (до неї). Правда.

П р о н я. Ви очінно добрі.

кожном обхожденії главная хворма — вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому... пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте?

П р о н я. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм інчаго; вот і мині тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась!

Я в д о к і я П и л и п і в н а. О, то правда, що вчилась: не жаліли кошту — всяких мод зна! Які в неї плаття, шалі, сукні...

х в о с т и й. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда

Вихід XIV

вовни?

Я в д о к і я П и л и п і в н а. Та я ж мовчала... П р о н я. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Не знаю вже, як з ученими...

р о н я. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо

ще

предложеніє робить. (…)

(Виходять до кімнати, але визирають з-за дверей, підслухуючи,

до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить!

П р о н я (набік). Починається, починається! (До Голохвостого.) Ах, ето ви кавалерські надсмєшки... Может, по кому другому; у вас столько баришень... Г о л о х в о с т и й. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє. (…)

р о н я. Ой страшно!

Г о л о х в о с т и й. Не безпокойтесь... обхождєніє понімаю...

П р о н я. І я вас дуже люблю! Душка мой! (Дає руку й цілує його.) Я согласна... буть вашою половиною. От только спросить благословенія... Папонько, мамонько!

(Голохвостий хоче встати, але Проня задержує його.)

в и ч. Тільки, тільки... Г о л о х в о с т и й. Што? Может, я не ндравлюсь?

П р о к і п С в и р и д о в и ч і Я в д о к і я П и

і в н а. Борони боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми луччого жениха не хочемо для Проні, як ви, Свириде Петровичу. Г о л о х в о с т и й. Єжелі што так, дак кланяюсь вам

слово. Мерсі! (Цілується тричі зі старим і старою.) Про другія

позвольте мині

її не пускають.) П р о к і п С в и р и д о в и ч. Хоч і сьогодні! Я своїй

що в мене в скрині, то все Пронине. (…)

Г о л о х в о с т и й. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я здається-кажеться вмру, как прийдеться ждать долго.

П р о н я. І я б хотіла, штоб швидче.

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Молоді! Ну, що ж, можна і на цім тижні, — як думаєш, стара?

Я в д о к і я П и л и п і в н а. Про мене. (Дає перстень.) У мене все готове. (Проня наділа перстень на руку

міняється з Голохвостим.)

Одначе немаєть нікого... Чи не повернути б мені оглоблі назад? Єй-богу, страшно, щоб я ще з великого розуму не встроїв собі штуки! Ні, лучче, во всякім разі, хоч на минуту побачитись, ману пустить: єжелі вона чула щось, то можна одбрехатись; а єжелі не чула, то заспокоїти хоч на два дні, щоб і не допитувалась... Резонт, Свириде Петровичу, резонт. Да і на Галю хоч раз гляну... Ох, только ох, да й тольки! (Закурює папіросу.) Одначе могу сказать, що міне хвортунить: де ж — Проня аж пищить за мене; Сірки старі не знають, де й посадити зятя; боявся жида — не тольки укоськав, но й обдер: заказав храчну пару, цепочку купив, завтра й вінчання. От тольки Секлету обчеркнути курячим зубом, штоб заспокоїлась, да й кури! (Ходить по хаті, потира руки, пританцьовує і посвистує.) (…) Голохвостий потрапляє на день народження до Лимарихи, приходять її подруги, починається бенкет із танцями.

Він залицяється до Галі й витанцьовує із жінками. Лимариха

я П и л и п і в н а (цілує Проню і плаче). Ніхто не знає, одна мати знає, як тяжко видавати заміж одним-одну дочку. Була, жила в хаті, а завтра ні до кого й слова буде

віддати.

в д о к і я П и л и п і в н а. Ох, тяжко

к л е т а (за вікном). Пустіть, пустіть! Пропустить Секлету Лимариху!

(Усі поторопіли.)

Г о л о х в о с т и й (набік). Пропав я! (…)

е к л е т а (вліта несамовито). Стійте, не благословіть! Не благословіть, кажу! (…)

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Бога ради не кричіть: дивіться, скільки по вікнах людей!

Я в д о к і я П и л и п і в н а. Сестро! Секлето Пилипівно! Не роби сорому нам, прошу тебе! Чим же ми винні?

С е к л е т а (кричить). Не винні? Одбили жениха в моєї дитини? Я на всі Кожум’яки кричатиму: розбій, розбій! (Коло вікон ціле стовпище, одне на одного лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч руку!», «Шибка, шибка!» Урешті

лівку.

раді бешкету.) (…) П р о н я. Ой шкандаль! Шкандаль! (…)

лізе! Я в д

така, і проста, і ликом шита, а все-таки

своїй Галі! Не дам знущатися над моєю дитиною і запанілим

ти дурив моє дитя,

думав її брати!?

р о н я. Свириде Петровичу, що вона каже?

З її какоюсь дочкою! Вона сказилась! А ми, Проню, хадьом вінчатись, Прокопе Свиридовичу, когда почали дєло, то надобно якось кончать. Невже нас буде держать одна брехлива баба?! С е к л е т а. Я брешу?! Я сказилася! А не діждеш ти з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матір’ю! Не будеш вінчатися: не пущу попа в ризи, хоч роздеріть мене! Ой кумці-голубці, кажіть же ви, хай люде чують; заступіться хоч ви за Лимариху, — опаскудив

ланець, шарлатан!

я. Ой! Підступило під серце! Рятуйте! (Переходить і припада до матері.)

Проні, розстібують плаття.)

С е к л е т а. А що, не вірили, який зух?

Г о л о х в о с т и й (з одчаєм до Проні). Не вірте їй: це заговор! Вона підпоїла, підкупила свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би таки я, Галахвастов, посватався на какой-небудь простой поганкє?

С е к л е т а (з кулаками до Голохвостого). Моя дочка поганка? Ах ти, каторжний, сибірний! Та я тобі очі видеру з лоба! П р о н я (нервно плаче). Мамо, я не вірю їй! Вона нарочито шкандаль робить... Заступіться ж! Не видержу... давить мене!

в д о к і я П и л и п і в н а. Сестро, зглянься на нас! Не безчесть дочки. Господь тебе покарає на твоїй! (Рида.)

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Слобоніть гостину, сестрице!

П р о н я (кричить, ридаючи). Ідіть собі! Не топіть мене! С

била... а ви назнущались... осоромили на весь Подол... На весь Київ!.. Гетьте! Ой смерть моя! (Мліє.)

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Вон, вон з нашого двору, щоб і слід тут ваш не смердів!

Г о л о х в о с т и й. Ну, до свіданья!

С е к л е т а (хапа його за поли). Ну, тепер я вже не пущу!

Г о л о х в о с т и й (вириваючись). Одчепіться!

С е к л е т а. Не пущу, не пущу! Думаєш, що багатий, так і безчестити мене можна? Женимо!

С т е п а н. Та який він багатий? Він банкрот!

Г о л о х в о с т и й (виступа наперед, із запалом). Чого витріщились? Ну, банкрот, так і банкрот! А ви

шов настоящих

поторочі, поганій Проні!

р о н я. Ай! (Зомліла.)

хлопець вступив до

гімназії. Він старанно навчався, захоплювався літературою і театром. У 12 років хлопець осиротів, ним опікувався двоюрідний мамин брат Віталій Лисенко. Відтоді найкращим другом і найближчою людиною для Михайла став Микола Лисенко — майбутній видатний український композитор. Майже однолітки, брати разом навчались у Київському університеті. Михайло одружився із Софією, Миколиною сестрою. У цей час М. Старицький, М. Лисенко, М. Драгоманов, П. Косач, Т. Рильський та інші патріоти об’єднуються в Київську

маду. Це товариство

бібліотек.

В. Шекспіра, Г. К. Андерсена, М. Гоголя

літературних творів для постановки

сцені. Валуєвським циркуляром було заборонено писати твори українською мовою, але переробки такій забороні не підлягали. Для репертуару

твори, тому митець пише драми, а також лібрето1 до опер М. Лисенка, що стали шедеврами українського оперного мистецтва XIX ст. Захоплений театральним мистецтвом, М.

хвостого. Це проникливе втілення характерних рис міських гулякзалицяльників, які заради примарного багатого

шлюб із нелюбою нареченою. Погнавшись «за двома зайцями» — і за багатством, і за красою дівчини, він «спіймав облизня». І тільки в прикінцевій сцені розкривається справжній внутрішній світ Голохвостого — це пихатий ледар-гульвіса. За його зовнішнім лоском ховається обмежена прагненням до дармової розкоші

душа. Промовистою художньою деталлю психологічної характеристики цього персонажа є його прізвище. До пари йому й наречена — Проня Сірко. Вона зверхньо ставиться до своїх батьків — простодушних купців, які все життя тяжко працюють заради щастя улюбленої єдиної дочки. Зарозуміла панянка пнеться з усіх сил, аби відірватися від простолюду, і не помічає кумедної жалюгідності своїх «благородних» манер. Не усвідомлюючи своєї недолугості, Проня всім нав’язує свою думку, хоча

може закінчити «благородний пансіон». Свою обмеженість і зовнішню непривабливість

і коштовностями.

ричних прийомів. Сміх викликає їхнє недолуге намагання

вати аристократів, панів — у поведінці, манерах, мові. За цим псевдоаристократизмом проступають невігластво й духовна обмеженість. Проня начебто «образована», але театр не дуже любить, більше цирк. Тож серцеїд Голохвостий, миттєво зорієнтувавшись, вибирає відповідний стиль для зізнання в коханні: «В грудє моєй — Везувій так і клекотить». Такі слова розчулюють Проню: «Во мне трепещет вся моя физика». Мова цієї пари

щирості, гідності, здатності постояти за себе та рідних.

Національне безпам’ятство, кумедне наслідування чужого, на жаль, і нині є в нашому суспільстві. Тому п’єса залишається злободенною.

За мотивами п’єси «За двома зайцями» в 1961 р. на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка режисер і сценарист

є актуальними нині. Визначте у вашому листуванні