8-klas-ukrlit-avramenko-2025 by Орко

УДК 375.5 : 821.161.2.09.+821.161.2.09](075.3)

А21

Відтворюємо прочитане

Аналізуємо зміст та особливості художнього твору

А21

Авраменко О. Українська література : підруч. для 8 кл. закл. загальн. середн. освіти / Олександр Авраменко. — Київ : Грамота, 2025. — 208 с. : іл.

ISBN 978-966-349-978-9

Підручник відповідає вимогам Державного стандарту й підготовлено відповідно до модельної навчальної програми «Українська література. 7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти (авт. колектив під керівництвом Т. О. Яценко). Видання містить біографічні матеріали про письменників і письменниць, відомості з теорії літератури, художні твори. Методичний апарат підручника охоплює різнорівневі завдання. УДК 375.5 : 821.161.2.09.+821.161.2.09](075.3)

ISBN 978-966-349-978-9

Робота в групі

Навчальне видання АВРАМЕНКО Олександр Миколайович

продукції для дітей». В оформленні підручника використано матеріали з інтернет-видань, що є у вільному доступі; фрагменти картин: А. Макбрайда, С. Гильова, В. Васнецова, С. Гончаренка, Р. Іванишина, О. Скопа, А. Орльонова, А. Серебрякова, Л. Синявського, О. Куденка, К. Вітковської, О. Маковського, А. Базилевича, К. Семенова, М. Пимоненка; афіші Академічного музично-драматичного театру імені

. Редакторка Н.

Художня редакторка Н. Антоненко. Технічне редагування Л.

Дорогі восьмикласники й восьмикласниці!

Розгорнувши цей підручник, ви починаєте подорож літературними здобутками нашої країни, адже «книжки — кораблі думки, що мандрують хвилями часу» (Ф. Бекон). Занурившись у художній світ творів, ви станете свідками подій, що відбувалися на українських землях у V столітті до нашої ери, — дізнаєтеся, як скіфи розгромили непереможну до того персидську армію («Дарунки скіфів» Івана Білика). Великий князь київський Володимир Мономах у своєму «Повчанні...» дасть поради щодо того, якою має бути людина з великої букви та як розвивати свою державу. Ви з’ясуєте, чому європейським королівським дворам за честь було поріднитися з князем Ярославом Мудрим («Ярославни» Раїси Іванченко). Погортаєте сторінки Біблії — книги моральних орієнтирів і житейської мудрості. Дізнаєтеся, як українка Маруся Богуславка визволила з турецької темниці

комедійних творів «Сватання

Григорія КвіткиОснов’яненка й «За двома зайцями» Михайла Старицького перенесуть вас у

ХІХ століття та подарують хороший настрій, а ще навчатимуть цінувати справжнє, непідробне в людині.

Вивчаючи твори «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка і «Причинна» Тараса Шевченка, ви отримаєте естетичну насолоду та різноманітні емоції. Узагалі, розвиток емоційної сфери людини надзвичайно важливий, адже він сприяє становленню кожного / кожної з вас як особистості, дає змогу осмислювати та розрізняти добро і зло, гарне і потворне, допомагає оволодіти здатністю регулювати власну поведінку. Опанування відомостей із теорії літератури сприятиме розвитку наукового мислення, а отже, логіки, умінню визначати закономірне й нетипове, класифікувати факти та явища дійсності, що є важливими життєвими компетентностями.

Читайте, друзі, книжки, адже вони ніби та «казкова лампа, що дарує людині світло на далеких і темних дорогах життя» (В. Сухомлинський). З повагою — автор

§ 1.

•

тому, з тим, у який одягаються нині, то побачите колосальну різницю: і в стилі, і у фасонах, і в кольоровій гамі. Якщо прочитаєте поеми Гомера (VIII ст. до н. е.) і повісті нашого сучасника А. Кокотюхи (згадайте детектив «Гімназист і Чорна Рука»), то теж помітите багато відмінностей.

це по-різному, адже світ змінювався. На зміну феодаліз-

змінювалася — удосконалювалася, ставала вибагливішою. Тобто умови конкретної історичної доби впливають на смаки, культурні потреби й уподобання людини. Культура кожної епохи хоч і розмаїта, проте має спільні ознаки та розвивається цілісно, як єдина жива система. Зміна цих ознак знаменує прихід нової епохи.

Літературно-мистецька епоха (стиль доби) — це фрагмент історичного процесу, що має загальний набір мистецьких ознак, традицій, поглядів, уподобань,

Літературномистецька епоха

Античність VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.

Середньовіччя (ІV–ХV ст.)

Відродження, або Ренесанс (ХІV–ХVІ ст.)

Просвітництво (др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст.)

• Мистецтво Стародавньої Греції та Стародавнього Риму на теренах сучасної України — культура Трипілля;

• погляд на людину як на унікальне явище природи, перенесення людських рис на природу й навіть на богів, яких греки уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих;

• одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси.

• Центром розвитку середньовічного мистецтва була Візантія, пізніше воно поширилося в Західній Європі, Русі та на Закавказзі;

• розвиток іконопису, мистецтва мозаїки, храмового будівництва;

• фізично й духовно досконала людина більше не привертає уваги митців, у цей час проповідують аскетичні ідеали, віру в потойбічний світ, що стала

•цей культурний рух, подолавши духовну диктатуру й деспотію церкви, породив нову культуру, звернену до земних справ, прагнення людей до щасливого життя;

• на перший план виходить гуманізм, посилюється інтерес до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в

(кінець

С. Васильківський.

Чумацький Ромоданівський шлях.

Початок 1900-х років

Епоха новітньої культури (ХХ ст.)

2. Завдання.

• Представники романтизму заглиблюються

національну історію, фольклор, зображають сильну й непересічну особистість у надзвичайних

творах реалізму відтворюють дійсність у її типових ознаках, зосереджують увагу на взаєминах людини та середовища, а також на тому, як впливають соціально-історичні обставини на формування характеру особистості.

• Модерністи досліджують психологію людини, її емоційний стан, звертають увагу на деталі, експериментують із різними формами й жанрами.

Унаслідок соціальних потрясінь ХХ ст., світових війн і революцій, індустріалізації, відчуження від звичного природного середовища (масового

орієнтується на середній рівень якнайширшого кола споживачів; масову культуру створюють спеціалісти (менеджери, письменники,

В скульптура

1 «Розрита могила»

2 «Захар Беркут»

3 «За сестрою»

4 «Климко»

4. Які ви знаєте види мистецтва?

5. Що таке літературно-мистецька епоха?

6. Назвіть відомих митців

Андрій Чайковський

Григір Тютюнник

Тарас Шевченко

Леся Українка Д Іван Франко

7. Поміркуйте, як можна сформувати власний читацький

Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а на північ від Борисфена (Дніпро) і на схід — скіфи-кочівники. Про них ви більше дізнаєтеся з оповідання І. Білика «Дарунки скіфів», з яким ознайомитеся в цьому розділі

Як і кімерійці, скіфи належать до іранської групи народів. Основою господарської діяльності скіфів було скотарство та хліборобство. Також вони займалися рибальством, мисливством, збирали мед і віск, приручали диких коней. Феноменом скіфського мистецтва є вироби із золота, бронзи й інших металів. Усесвітнє визнання здобула золота пектораль із кургану Товста Могила, що на Дніпропетровщині. Цю прикрасу на замовлення скіфів виготовив талановитий

слов’янські племена: поляни, сіверяни, древляни, дуліби, уличі, тиверці та білі хорвати. Серед усіх слов’янських племен вагому роль починають відігравати поляни із центром у Києві, на яких у VІІ ст. вперше поширюється назва Русь. Головними заняттями слов’ян були землеробство й скотарство. Вони вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Землеробство вважали священним заняттям. Хліборобську працю уявляли найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї праці, — священним. Найрозвиненішими галузями виробництва були металообробка та залізоробне ремесло. Серед ремесел важливу роль відігравало ковальство. Слов’яни майстерно виробляли зброю — мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники стріл і списів. Уміли виготовляти прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, латуні й іноді зі срібла. Високого рівня досягло декоративно-ужиткове мистецтво: гончарство, ткацтво, вишивка. Вироби щедро прикрашали орнаментами, що мали оберігати людину від злих сил. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду й річку. У вишивках використовували символіку рослинного

світу. Мистецтво скульптури мало релігійний характер: у святилищах і капищах — місцях, де проходили відправи релігійних обрядів, слов’яни ставили стовпоподібні статуї богів. Важливе місце в житті східнослов’янських племен посідала музика. Наші предки вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах. Культові відправи супроводжували хоровим співом, танцями, хороводами під гру музичних інструментів.

Віра. У всіх давніх народів вірування були тісно пов’язані з повсякденним життям, навколишнім світом і природою. У дохристиянські часи люди пояснювали зміни, явища й сили в природі (невидимий світ) через використання наявних у них понять про стосунки між людьми (видимий світ). Сили природи набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли в казки. Так з’явилися поняття «боги», «янголи», «демони», «русалки» та ін. Поява таких вірувань мала

були уявленням наших предків про Всесвіт, першоджерелами якого вважали вогонь і воду. Більшість язичницьких

східнослов’янські боги

Сварог бог творчої сили природи, покровитель ковальства та шлюбу

Див бог початку Всесвіту, що втілював блакитне небесне склепіння

Лада богиня гармонії

Перун

Дажбог бог сонця Велес бог

блискавки, покровитель війська

під християнські, щоб пом’якшити поширення християнської віри.

Побудуйте часову шкалу етносів, які здавна заселяли терени сучасної України.

Гра «Так — ні».

1. Найдавнішим етносом, який заселяв терени сучасної України, були скіфи.

2. Зарубинецька культура — це спадок діяльності скіфів.

3. Слов’яни в дохристиянський період поклонялися лише одному богу.

4. Лада — богиня гармонії в природі, любові в шлюбі.

5. У давніх слов’ян ковальство вважали священним заняттям.

6. Перші музичні твори слов’ян пов’язані

Іван Білик (1930–2012) народив-

направили працювати на Чернігівщину. Ось як він згадує свою першу роботу й подальше навчання: «Що я тільки не викладав! І німецьку мову, і фізику, і фізкультуру. Мама хотіла мене бачити художником. Мій дід був, як казали в народі, богомазом — ікони малював. І тітка, мамина сестра, непогано малювала. Я теж художню студію відвідував і вступав на архітектурний факультет… Але щось там їм не сподобалося, і мене не взяли. Потім вступав до театрального інституту. Не прийняли… Наступного року я вже пробував щастя на історичному факультеті університету, але склав один іспит на четвірку (у ті часи була п’ятибальна шкала оцінювання. — Авт .) і “пролетів”. І лише у 26 років прийшов вступати на факультет журналістики. Склав усе на “відмінно”! До того ж я мав стаж, і мене таки взяли». Саме в студентські роки розпочалася письменницька й перекладацька діяльність (з болгарської) І. Білика.

Боспору Фракійського, тобто в Азії.

Першим ступив на дунайські береги полк «безсмертних» — десять тисяч добірних комонних2 мужів, яких і після найзапеклішої січі залишалося рівно десять тисяч, бо на

місце кожного загиблого негайно ставав живий перс. З берега, де починався дерев’яний міст, зачулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія. «Нарешті Скіфія!..» — подумав Цар царів Дар’явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, і він, їдучи віддалік за першою тисячею «безсмертних», яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.

Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», побачив ген

рати полк «безсмертних» Дар’явауш навчивсь у вавилонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.

Видовище було таке захопливе, що Дар’явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер

поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.

Головний жрець1 бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.

— Хіба я менш уславлений за того вашого фараона? — обурився цар-переможець.

— Ти, безперечно, великий цар, — не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. — Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував із ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.

Дар’явауш не зважився чинити наперекір жерцям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар

надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки

Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив

траплялися села чи городища, то

Скіфського війська ніде не було видно, і хоча перси невідступно

між обома ратями лишалося на цілий день дороги. Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали

царів Дар’явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід із півночі на

тече широченна й глибочезна, місцями

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали

на той берег.

в’ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини.

Попереду була річка Оар, а скіфи мовби сховалися під її водами. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

Так минув тиждень, і Дар’яваушеві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузликами, який дав підлеглим грекам — охоронцям мосту через Дунай.

На тому батозі лишилося менше як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей та його іоняни зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар’явауш, уже підкорив Скіфію та надумав зазимувати там. Сидячи за ровами й валами, Цар царів Дар’явауш, не маючи анінайменшого уявлення про те, де зараз оті дайви-скіфи, розіслав у

повернувся до перського стану та передав ті дарунки своєму

добре оперених стріл.

Дар’явауш зрадів таким дарам скіфів: миша

вати, аж поки раптом тіло зів’яло й затихло. Гаубарува винувато глянув на царя, бо цей гонець був із полку «безсмертних», але цар уже вгамував свій шал. Коли задушеного воя винесли, Дар’явауш запитав у свого списоносця, очільника полку «безсмертних» і близького родича:

— Цей твій гонець іще щось розповідав про скіфів та їхнього царя?

— Половина скіфів на конях, коні й люди нагодовані, їх день у день більшає, — сміливо відповів Гаубарува.

— Як же перські боги допустили таке?..

Тепер Дар’явауш не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів.

Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли в цих степах.

Цар царів звелів покинути укріплення на Оарі й шукати скіфів десь на заході.

Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали навіть ольвійські провідники, через те

Три дні нападники мовби несподівано натрапляли на кількатисячні череди великої худоби та величезні отари овець. І коли перси повірили,

Що ми мусимо для цього зробити? — з радістю відгукнувся Гістіей. — Розберіть оцей ваш міст і пустіть його за водою, щоб перси не змогли втекти через Дунай, — відповів йому князь Пугач.

Серед греків знявся схвальний гомін. — Жодне еллінське2 місто на азійському березі та прилеглих островах віднині не підкорятиметься Дарієві! — захоплено вигукували вони.

Князь-богатир Пугач разом зі своїм військом подався назустріч персам, що прямували до рятівного мосту через Дунай. Греки врочисто й по-південному запально поклялися допомогти скіфам остаточно добити перське військо, ще в присутності Пугача почали розбирати міст, та коли комонники скіфського князя зникли за верболозами, мілетський тиран Гістіей скликав усіх зверхників і корабельних начальників-навтілархів і

можуть остаточно розгромити Персію? Ми присягалися

Херсонеса Геллеспонтського Мільтіад: — Якщо Дарій виведе бодай розбите військо

європейська Еллада: Афіни, Дельфи,

через те твоє

З-поміж усіх еллінів тільки афіняни ворогують із персами, бо самі хочуть верховодити в усій Елладі та на нашому іонійському узбережжі!

Мільтіадові Гістіей. Це несподівано припинило суперечку, можливо, тому, що мілетський тиран обізвав Мільтіада афінянином, яких в іонійських містах недолюблювали через їхнє намагання

і захопленням милувалися військом Царя всього світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними, яскравими смугами-струнами через нескінченний міст, — по дві тисячі п’ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней... Тепер перси були майже всі, крім великих очільників, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть. Тепер ці напівбоги нагадували дику орду чи отару смертельно

весла й швидко перепливли на ще не досяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники,

у дерев’яному череві та з двома

того берега на цей. Тут

під

шматиною. — Я — Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! — сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек. — А чи живий той ваш головний воєвода...

Перський цар Дарій утік...

Оце ти прийшов таке мені

кнув князь, а тоді раптом розпачливо ляснув здоровою рукою

— Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до

лишилися неприбрані поля... А Дарій пішов знайомою окружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл... Хоч на тому згарищі

голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні... Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт1 розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й із чужинським приголосом, але ніякого

не було. До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека. Скіф цупко глянув на Мільтіада, той мимоволі

4. Завдання.

у серці мужність — спинися іпоміряємося силою. Мене ще ніхто у світі не перемагав».

3 «— Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу».

4 «— Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!»

4. Метод Квінтиліана1 . Дайте відповіді на запитання за оповіданням «Дарунки скіфів».

• Хто автор оповідання «Дарунки скіфів»?

• Що подарували скіфи персам?

• Навіщо перський цар пішов на Скіфію?

• Як скіфам удалося перемогти персів?

• Де відбуваються події твору?

• Чим відзначився скіфський цар?

• Коли відбуваються події твору?

5. Назвіть усі причини зацікавлення перського царя Скіфією. Яка з

характеризує Дар’явауша?

6. Випишіть з оповідання географічні назви, з’ясуйте в інтернеті

7. Кого скіф

8. На

10. Домашнє завдання.

• Яким було письменство в Русі?

• Що таке билини або старини?

•

ністю в Русі розвивалася і оригінальна література (житія святих, художні оповіді), основою якої була усна народна творчість — пісні, перекази, легенди. Окреме місце посідали билини, або старини київського та новгородського циклів. Найвідомішим твором цього жанру є

ти на важливих моментах, широко використано

повторення, зазвичай триразового.

Кінцівка билин нагадує висновок з усього

або підсумок: «Тут-то славному козаку Іллі Муромцю славу співають, по всіх землях, по всіх ордах…»

Билини багаті на епітети (старий дуб, добрий молодець, матір рідна, славний город, чисте поле), гіперболи (як зашипить він на повен шип, всі трави-мурави зов’яли),

Гей, у славному та у

у Муромлі, Та у тому селі, та Карачаєві, Гей, то не старий дуб к землі нагинається, Ой то добрий молодець Ілля Муромець Батьку-матері уклоняється: «Благослови, батьку та матір рідна, У славний город Київ з’їздити, Сонечку стольнокиївському Князю Володимиру служити. Віри християнської та боронити!»

Пам’ятник

Стоїть сила-силенная,

Днем від куряви сонця красного,

Ніччю місяця ясного

Не видати.

Стоять три царевичі,

Мурзи1 погані, татарове2,

З коршем3 сили до сорока тисяч,

Хочуть город Чернігів узяти,

Всіх упень рубати,

Церкви божії скидом пускати.

Тоді ж то старий козак

Ілля Муромець добре дбав,

Меча в руки брав,

Почав він гуляти,

Поганих мурзів-татарів наїжджати:

Куди їде —

Туди вулиця,

Куди верне —

Туди провулок.

Не стільки сам бив,

Скільки конем топтав,

Ні один мурза, ні татарин

Не міг втекти і спастися.

Трьох царевичів живими впіймав,

Словами промовляв:

«Ей ви, царевичі та царенята,

Чи мені вас у полон брати,

Чи мені вам буйні голови з пліч зняти?

А то краще їдьте у свої царства

Та по всьому світу розкажіть,

Що свята Русь не пуста стоїть,

Що святу Русь могутні богатирі бережуть».

Тут відкриваються ворота

У Чернігів-город, Виходять чернігівці, Низько вклоняються, До козака Іллі Муромця

Словами промовляють: «Живи-то у

У славний стольний Київ-город».

Тоді ж то чернігівці слова промовляють:

«Ой то пряма дорога у славен город Київ

Заросла лісами Бринськими,

Уже тридцять літ простою дорогою

В Київ не їжджено.

Сидить Соловей-Розбійник

На семи дубах,

На миль1 тридцять

Ні кінному, ні пішому

Пропуску немає.

Як засвистить Соловей по-солов’їному,

Як закричить він по-звіриному,

Як зашипить по-зміїному —

Так усі трави-мурави в’януть,

Усі квіти обсипаються,

А хто близько з людей,

Так всі мертві лежать». (...)

Бере ярий лук2,

Бере стрілу калену,

Натягнув тятиву шовкову,

Сам до стріли словами промовляє: «Лети, моя стріло калена,

Вище лісу стоящого,

Нижче облака ходящого,

Та попади, стріло, Солов’ю в праве око!»

Як вилетіла стріла вище лісу стоящого,

Нижче облака ходящого,

А попала Солов’ю в праве око,

А вилетіла стріла лівим вухом.

Упав Соловей зо семи дубів,

Та Ілля Муромець того придбав,

Солов’я стрімко в кайдани кував, А до булатного стременя в’язав,

Сам простою дорогою

У город Київ вирушав.

Гей, як приїхав Ілля Муромець у город, у Київ, Приїхав до сонечка-князя у широкий двір, Ставив коня серед двору княжого,

Бережи проклятого Солов’я,

Щоб він не відв’язався від стременя булатного мого».

Сам ввійшов він у палати княжії, Хрест-то він клав по-писаному, Поклін-то вів по-ученому, Вклонявся на чотири сторони

Сонечку-князю з княжною Апраксією.

Говорить Володимир, князь стольнокиївський: «Звідкіля ти, славний молодче,

З якої землі, якої матері,

Якого роду-племені єси?»

Промовив Ілля: «Єсть я із города, із Муромля, Із села, із Карачаєва,

Ілля Муромець та і син Іванович,

А приїхав я у стольний город Київ

Послужити більше, князю мій, вірою-правдою,

Оборонять Русь святую,

Віру християнськую православную».

Говорить тут князь Володимир стольнокиївський:

«А якою, добрий молодче, дорогою ти їхав

В стольний город Київ —

Прямоїжджою чи окружною?»

Промовить Ілля Муромець такії слова:

«Сьогодні рано з рідним батьком і ненькою прощавсь,

На полудник хотілось мені у тебе правувати.

А прилучилось мені три причини:

Що перша причина — Чернігів-город від облоги виручати,

Що друга причина — на п’ятнадцять верст

Мости через річку Смородину мостити,

А що вже третя причина — Солов’я-Розбійника

Із сімох дубів збивати,

У город Київ проводжати,

Тобі, князю, гостинця дарувати.

Так уже прямою дорогою

Приїхав я із города Муромля

У славний город Київ, князю».

Так тут князь Володимир стольнокиївський

Зі своїми князями та боярами —

Виходили вони на широкий двір

Подивитися на Солов’я-Розбійника.

Говорить Володимир-князь: «Ой, ти, Солов’ю-Розбійнику, Засвищи ти по-солов’їному,

Закричи ти по-звіриному,

Засичи ти по-зміїному».

Говорить йому Соловей-Розбійник:

«Ой, князю Володимир стольнокиївський,

Не твій я слуга,

Не у тебе і хліб їв

Та зелен-вино пив,

А Іллі мені розказувать».

Так тут промовив Ілля Муромець:

«Засвищи, Солов’ю, напівсвисту,

Закричи ти та напівкрику,

Зашипи ти та напівшипу!»

Говорить Соловей-Розбійник:

«Запечатались мої кроваві рани,

Налийте мені чару вина зеленого!»

Так тут налили чару зелен-вина

На півтора відра.

Випив Соловей чару зелен-вина —

Як засвище Соловей на цілий свист,

Як закричить він на повен крик,

Як зашипить він на повен шип, —

Всі трави-мурави зов’яли,

Листя з дерев посипалось,

в князя з теремів високих криші зривало,

Всі хрустальнії скельця повипадали,

По всьому городу, по Києву,

Всі вагітні кобили ожеребились,

Всі гості на княжому дворі,

Всі бояри та воєводи

На землі, як снопи, лежать.

Сам князь Володимир стольнокиївський По двору кругом біжить,

Куньовою шубою вкривається.

Каже Ілля Муромець: «Чого ж ти, Солов’ю-Розбійнику, Мого наказу не послухав,

Я ж велів тобі свистіти напівсвисту, І кричати напівкрику, Шипіти напівшипу».

Говорить йому Соловей-Розбійник:

«Уже, либонь, прочував я свій кінець І тому посвиснув на повний свист, Крикнув на повний крик,

Та зашипів на повний шип».

Тут старий козак Ілля Муромець

Брав Солов’я за білі руки,

Повів його на поле Куликове

Та відрубав йому буйну голову.

Так з тої пори не стало

Солов’я-Розбійника на святій Русі.

Тут-то славному козаку Іллі Муромцю

Славу співають,

По всіх землях,

По всіх ордах,

Однині й довіку,

А вам на многі літа! (Записано від кобзаря З. Штокалка, переказ Валерія Шевчука)

Гра «Так — ні» (за «Билиною про Іллю Муромця та Солов’я»).

1. Твір складається із зачину, основної частини та кінцівки.

2. У творі три головні герої: Ілля Муромець, Соловей-Розбійник, князь Володимир.

3. Ілля Муромець — вигаданий персонаж.

4. Твір про Іллю Муромця за родовою ознакою ліричний.

5. Соловей-Розбійник упав із трьох дубів, на яких сидів.

6. Соловей-Розбійник одразу виконав прохання князя Володимира.

7. Ілля Муромець конем потоптав велике військо під Києвом.

8. В описі вчинків Іллі Муромця використано гіперболу.

9. Щоб виконати бажання князя, Соловей-Розбійник

10.

2. Автором «Билини

Нестор Літописець

князь Володимир

народ

3. Прочитайте фрагмент. …Листя з дерев посипалось,

князя з теремів високих криші зривало, Всі хрустальнії скельця повипадали… В уривку НЕМАЄ

А епітета Б інверсії В гіперболи

Г персоніфікації

4. Метод Квінтиліана. Дайте відповіді на запитання

Солов’я».

• Хто такий Ілля Муромець?

• Що він умів робити якнайкраще?

• Навіщо він знищив військо під Черніговом?

• Як Ілля Муромець переміг Солов’я?

• Де відбуваються події твору?

• Чим прославився Ілля Муромець?

• Коли відбуваються події твору?

5. Відомо, що козацтво виникло в ХV ст., а події билини відбуваються

6. Визначивши кульмінаційний фрагмент твору, виразно його прочитайте.

7. Назвіть жанрові особливості билини. Проілюструйте свою відповідь конкретними прикладами з «Билини про Іллю Муромця та Солов’я».

8. Чим «Билина про Іллю Муромця та Солов’я» близька до казки?

9. Поділіть текст на частини

§ 6–7.

Про що ви дізнаєтеся?

• Яке воно, давнє українське письменство?

• Що таке монументальний та орнаментальний стилі?

• Чого навчав своїх дітей князь Володимир Мономах?

Володимир Мономах (1053–1125) — великий князь київський, представник династії Рюриковичів. Організатор успішних походів проти половців. Розширив руське законодавство, додавши до нього свій «Статут». Автор дидактич-

1. Період монументального стилю (ХІ — перша пол. ХІІ ст.).

Твори монументального стилю мають такі особливості:

1) проста будова (виклад зазвичай завершується повчанням);

2) мало художніх засобів (здебільшого епітети й порівняння);

3) усю увагу зосереджено на змісті;

4) основні теми — династична та державна єдність Русі; християнський оптимізм щодо майбутнього об’єднаної Русі.

До найвідоміших творів монументального стилю належать трактат «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» Нестора Літописця, Київський літопис.

2. Період орнаментального стилю (друга пол. ХІІ — ХІІІ ст.).

Твори орнаментального стилю мають такі особливості:

1) складна (мозаїчна) будова, багата тематика, екскурси в минуле, ліричні відступи;

2) багато художніх засобів (окрім епітета й порівняння, часто вживана гіпербола);

3) утвердження культу

ренесансу є Павло Русин і Станіслав

4. Українське бароко (XVII — XVIII ст.). Цьому періоду притаманні врочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Твори бароко поєднують релігійні та світські мотиви, образи, тяжіють до різноманітних контрастів, алегоричності. Найяскравішими представниками українського літературного бароко є Іван Величковський, Самійло Величко, Іван Вишенський та Григорій Сковорода.

Зауважте!

Назву доби (Ренесанс, Середньовіччя, Просвітництво) пишемо з великої букви, а назву

2. «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

• На війну вирушивши, не лінуйтеся, не сподівайтеся на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтеся без міри, ні солодкому сну.

• Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні.

• Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте.

• Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою.

• Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах.

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим, і батьком своїм, і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюся до

хто інший,

як усе мудро влаштовано на світі: як небо влаштовано, або як сонце, або як місяць, або як

покладена, Господи, завдяки

І цьому диву подивуємося, як створено

тому подивуємося, як птиці небесні з раю-вирію летять

ні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси та поля.

Усе це дано людям на користь, на їжу й на радість їм. І знову скажемо: великі блага

послані нам, грішним людям. Ті ж птиці

небесні, коли їм звелено, то заспівають і звеселяють людей, а коли ні — то, маючи й мову свою, оніміють.

Прочитавши отсі слова, діти мої, по хваліть Творця всього земного й небесного, а все, що далі, — то мого слабого розуму повчання.

мові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору. У домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтеся на тіуна1 або отрока, щоб не посміялися люди ні з дому вашого, ні з вашого обіду. На війну вирушивши, не лінуйтеся, не сподівайтеся на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтеся без міри, ні солодкому сну. Сторожу самі наряджайте й уночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано. Зброю не скидайте із себе поспіхом, не оглянувшись добре. Адже буває, що через лінь людина зненацька гине. Брехні остерігайтеся, і

побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю і добром виправдав життя своє». Так я кажу, коли сідаю думати з дружиною, або збираюся чинити суд людям, або їхати на полювання, або збирати данину, або лягти спочивати. Спочинок у полудень дається людям за труди:

шануйте, як батька, а молодих, як братів. Пам’ятайте, як учив мудрий Василь, зібравши круг себе юнаків: при старших годиться мовчати, премудрих слухати...»

У цих рядках НЕМАЄ А епітета Б антонімів В порівняння Г персоніфікації

4. Що ви знаєте про князя Володимира Мономаха?

5. Що таке повчання як літературний жанр?

6. У якому віці Володимир Мономах написав повчання? Чи можна його настанови сприймати як батьківський заповіт?

7. Знайдіть у тексті твору «Повчання

і прочитайте їх.

8. Поміркуйте, до якого стилю

9. Напишіть

10. Домашнє завдання.

1. Випишіть у зошит п’ять найважливіших,

§ 8–9.

• Як іноземці сприймали Київ дев’ятсот років тому?

• За які заслуги князя Ярослава народ нарік Мудрим?

Раїса Іванченко (1934 р.) народилася в м. Гуляйполі Запорізької області. Історикиня, письменниця, публі-

дарем». Авторка показала постатей, які розбудовували державу, і тих, хто її нищив. Своєрідним продовженням

столі. Письменниці вдалося

Прочитайте оповідання Р. Іванченко «Ярославни» та виконайте завдання. ЯРОСЛАВНИ Оповідання

Човни наближалися до берега. Гребці правували повільніше. Інгварові ж не терпілося. Він пильно вдивлявся в той бік, де на крутому березі Дніпра-Славути купчилися густо-зелені шапки незайманих лісів. Над верховіттями, помітив ще здаля, здіймалися золоті бані храмів, ніби шоломи не бачених раніше могутніх руських богатирів. Він чув

бики, вівці, дикі тури,

Його рідний край не має таких просторів. Кам’янисті береги, холодні тяжкі

човни. — Князеві Ярославові та його доньці Єлизаветі!

оглядаючи княжих людей.

Інгвар киває головою: так, так... їм... — Тоді з богом! Гей,

горба, розтяглася низка білостінних хатліплянок. Вони утворюють вулицю, що ніби витікає з-поміж

будова. Стрімко

у небо округлі бані мурованого храму, увінчаного вгорі золотим хрестом. — То дітище князя Володимира — Десятинна церква, — пояснює Івор. Він усе тут знає, цей Івор.

Переступають поріг — і потрапляють у прохолодномармурову врочистість. У хра мі — повно людей, від їхнього дихання задушно й парко. Барвами веселки переливається мозаїка Богородиці, — блакитно-синя хустка та великі сумовито-карі очі Божої Матері дивляться на гостей стривожено: із чим прийшли люди? Ноги ковзають по дзеркальній поверхні підлоги із сірого й білого мармуру. Мармурові колони гінко піднесли на своїх плечах склепіння центральної бані. Там відлунюють кришталеві

хору хлопчиків: ніби янголи

воліла мати своїм чоловіком

тільки

воїна, а й із вишуканим розумом та освітою. Бідний Гаральд!.. Він знайшов славу сміливця на чужих полях, але не здобув серця київської князівни. Тепер повертав у північні краї. Шукатиме слави на туманних берегах Британії та Скандинавії. Ах, бідний Гаральд!.. З яким нетерпінням чекає він повернення Інгвара! Сидить зараз у Новгороді зі своїми воями. Не наважився сам їхати до Києва, тож і послав свого бувалого товариша. Йому, Інгвару, будь-що потрібно поговорити із самою Єлизаветою. Він тоді розповість їй про гучні подвиги Гаральдові та про те, що він склав навіть пісню про Єлизавету. Інгвар витягує шию, щоб розгледіти князів, що стоять обіч вівтаря, напружує зір, удивляється в обличчя князівен, що стоять біля княгині. Де ж вона, кохана дівчина Гаральда?

Варязькі посли не встигли отямитися, як уся святкова процесія рушила

на подвір’я. На чолі

Інгвар пам’ятав ще свейською

Інгігердою. Слідом м’яко ступають у розшитих золотистими узорами чедигах2 їхні сини

дочки. У білих заморських атласах,

також розшиті

допомагали їм у житті. Тісним кільцем оточили бояри й дружинники

Усі прямують до Святої Софії. Натовп оточує врочисту процесію — смерди, пастухи, будівничі, пічники, кожум’яки, гончарі, рибарі. Чорний люд3 київський несміло здіймає очі, утягує голови в плечі й поспішливо хреститься. Мабуть, і справді Бог возлюбив багатих за їхні діла, а їм, простолюдинам, уготовив за якісь

тлумач до вуха свого властелина. — А що, і не знайдеться! — захоплено всміхається варязький посол.

І таких чарівних князівен нам теж не знайти. Котра з них Єлизавета? — Очима вказує Інгвар до княжої сім’ї.

— Ото біля княгині, вища, — то Анна. Вона ще не засватана. А за нею — наша... Ота, що коса — як корона... А третя — Анастасія. До неї угорський король сватів прислав! — Івор знав достеменно всі таємниці княжого дому. Принишкли гості. А в храмі лунає осанна Богові за його велику милість до Русі. Князь Ярослав гордо оглядає народ. Із

тільки подарунки й свою

вони сюди. Ні! Дочкам його судилося стати королевами. Що ж, велика честь його княжому дому. Знатні родичі. Адже він не тільки батько,

улюбленця сина Всеволода з візантійською царівною,

ось він, зліва, — одружив на сестрі польського князя Казимира

А за Казимира віддав свою сестру Добронегу. На очах у князя сльози. Сльози й на очах у

чи є в людини така сила, що може вистояти проти вогню великого й самовідданого кохання? Воно билося в тій Гаральдовій пісні: Ми, браття, літали по хвилях і морях, Від рідного краю літали далеко! На суші й на морі ми бились жорстоко, І води, і тверді підкорені нам! О други! Як серце в сміливців кипіло, Коли кораблями, зімкнувши ряди, Кормою залізно розрізавши хвилю, Гаральд налізав на

Гордує

вогнища, де смажилися баранці й телята, не змовкали

кожухи й Аннине вишивання — червоно-чорним і сонячно-зеленим.

дудники, висвистують сопелі, дзвенять бубни, викаблучуються скоморохи. Святі отці заборонили ці давні руські веселощі, але люди не забували їх. Церковні обряди не витіснили цих «бісівських» чуд. Це «ідолослуженіє», як записав один ревнивий хрестолюбець, а не шлюб — «пляска, гульба, пісні міські, сопілки, бубни й уся жертва ідольська, бо моляться вогневі під овином Мокоші, Симу-Реглі, Перуну, Волосові, скотарському богові, Хорсові, Родові, Рожаницям і всім проклятим богам їхнім...» Анна всміхається: хай пишуть чорноризці своє, а люди нехай моляться всім богам, у яких вони вірують і яких шанують. Князівна нишком витерла долонею сльозину зі щоки, підбігла до різьбленої полиці, зняла книгу

розпалили вогнище, і подолянки схилили голови під іскрами,

Готьє сумно зітхнув. Він, представник міста Мо, і його

слава за межами

рознеслася. Французькі посли, що прибули до київського двору навесні 1049 року, з нетерпінням оглядали натовп у соборі. Князь Ярослав не поспішав з’являтися на врочисту службу. Чи затримувався у справах, а чи змушував відчути свою вищість довгим очікуванням?

Чаділи лампади. Мерехтіло золото багатого іконостаса та чудотворних мозаїк Святої Софії.

Світло-сині очі під крутими надбрів’ями, над високим чолом

Іларіон. Готьє ближче присувається до тлумача — він конче хоче знати, про що говоритиме у своєму «Слові...» знаменитий Іларіон. Так, так... Славить увесь князівський рід — Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, якого називають у християнстві Георгій, його дружину Інгігерду-Ірину, синів і дочок Ярославових, які продовжать їхній рід. Іларіон у своїй проповіді славить князя і його справи, звертаючись до

Ярослава та його діяння. У проповідника піднесений настрій сьогодні, бо князь

поставити митрополитом

тепер у себе грецьких митрополитів. — Чому не хоче? — Князь хоче мати в церковних справах

Візантії. Отож проповідник і дає зрозуміти всім, що добрі справи

утручається навіть у сімейні справи королів».

тим часом отець Іларіон

й гордо виголошує: Похвалимо ж і ми, по силі нашій, Малими похвалами нашого учителя і наставника, Що створив велике й гідне подиву, Великого кагана нашої землі Володимира,

Внука старого Ігоря, сина славного Святослава, Який у роки свого владарювання Мужністю і хоробрістю уславився в багатьох країнах, А перемоги й сила якого і тепер згадуються та уславляються,

Бо не в безсилій і не в невідомій

кручі, на яких п’ялися до

Рауля III Крепі-і-Валуа. Після смерті Генріха І Анна офіційно вийшла заміж за нього, хоча Папа Миколай II заборонив цей шлюб. У 1075 році вона востаннє підписала разом із сином державний документ... Століття прошуміли над землею. Засипали

тям стежки, якими колись ходили володарі

і бідняки, бо всі люди підвладні часові. Вітри й дощі, війни та лихоліття безжально

3. Завдання.

1 Анна

1 амвон

2 гривна

3 гридь

4 праща А стародавня ручна зброя для метання каменя Б давньоруська й візантійська назва скандинавів В нижня верства княжої дружини (у Русі) Г металева прикраса у формі обруча, яку носили на шиї Д підвищення в церкві

план.

2. Підготуйтеся до стислого усного переказу

§ 10–11.

• Хто та коли написав Біблію?

• Про що розповідає Євангеліє від Матвія?

• Що таке послання як жанр?

і світських творів, що сприймаються як окремі

Новий Заповіт, Псалтир, Коран, Тора.

З-поміж основних заповідей християнства, які є основою загальнолюдської моралі, найвідоміші такі:

• «Шануй батька свого й матір свою!

• Не вбивай!

• Не кради!

• Не свідчи неправдиво на ближнього твого!

• Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого». Про дві головні (або найбільші) заповіді йдеться в главі 22: 34–40 Євангелія від Матвія.

22 : 34–40

34 А фарисеї, почувши, що Він привів садукеїв у мовчання, зібралися разом.

35 І один із них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи:

36 «Учителю, яка найбільша заповідь у законі?»

37 Ісус сказав йому: «Полюби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм».

38 Це є перша й найбільша заповідь.

39 Друга ж подібна до неї: «Возлюби ближнього твого, як самого себе».

40 На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки.

Про віру й спасіння ідеться в главі 25. Тут ключовою є така думка: той, хто допоміг нужденному, допоміг Богу. Милосердя, безкорислива допомога,

25:

і нагодували; або спраглим — і напоїли.

38 Коли ми бачили Тебе мандрівником — і прийняли; або нагим — й одягли.

39 Коли ми бачили Тебе хворим чи в темниці

40 І Цар скаже їм у відповідь: «Істинно кажу вам: так, як ви зробили

1. Слово Біблія походить із грецької мови, у якій

П’ятикнижжя Мойсея

Євангелія від Матвія

3. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження, що Матвій —

А учень Ісуса Христа

Б збирач податків

послань апостолів Г Апокаліпсиса

В євангеліст Г пророк

4. Коли було написано Біблію? Назвіть імена кількох авторів Святого Письма. Хто ці люди?

5. Яка будова Біблії? З творів яких жанрів вона складається?

6. За яким принципом Біблію розділено на Старий і Новий Заповіт?

7. Що таке Євангеліє? Кого з авторів цього жанру

8. Яка головна (і найвища) заповідь Ісуса Христа? Назвіть основні біблійні заповіді.

9. Напишіть есе на тему «Чому саме Біблія є однією

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте «Притчу про блудного сина» й навчіться її усно переказувати.

2. Дослідіть наведені нижче фразеологізми біблійного походження (за матеріалами інтернету). Підготуйте коротку розповідь про три стійкі сполуки (на вибір)

• Блудний син,

• вавилонське стовпотворіння,

• вовк в овечій шкурі,

• голос волаючого в пустелі,

• іти на Голгофу,

• поцілунок Іуди,

• манна небесна,

• нести свій хрест, • одним миром мазані, • сіль землі, • Хома невірний.

• Що таке Barbarazweig? § 12–14.

•

Ліна Костенко (1930 р.) народилася в м. Ржищеві, що на Київщині. Поетеса. Найвідоміші твори: романи у віршах «Берестечко» й «Маруся Чурай»; збірки поезій «Проміння землі», «Вітрила», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур».

1. Коротко про Ліну Костенко.

своє

вірші. Сьогодні її рядки про війну, на жаль, звучать

Довідка

Скульптура царя Давида поряд із його гробницею

Цар Давид (бл. 1010–970 рр. до н. е.) — русявий, гарний із виду, сильний, красномовний, добре грав на лірі (його часто зображають із цим музичним інструментом). Був пастухом. Він показав себе лю-

диною надійною і сміливою, перемагаючи лева й ведмедя, захищав своїх овець. Бог послав пророка помазати Давида на майбутнього царя. З помазанням на

Найбільше він відомий своїми натхненними віршами-псалмами, які й досі вважають узірцем віри та молитви.

Книга псалмів, або Псалтир, — одна з книг Старого Заповіту Біблії. Вона складається з псалмів (пісень), авторство яких приписують Давидові — цареві давнього Ізраїлю. Псалми призначалися для співу з музичним супроводом, вони виражали хвалу й поклоніння Богові. Давидові псалми перекладали Т. Шевченко й І. Франко.

цем, і

розмиють слід його сандалій».

ПСАЛОМ 1

Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем, Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради, і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, — душа його у Бога на плечі.

хоч

Не буде в ній ні сили, ні мети, лиш без’язикі корчі німоти. І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан1, той хоч умре з набитим гаманцем, — душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі, дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться — дорога ницих в землю западеться!

Гра «Так — ні».

1. На дитячі роки Л. Костенко припадає воєнне лихоліття.

2. Л. Костенко народилася в Києві.

3. Псалом — один із жанрів біблійних творів.

4. Ліричний герой Л. Костенко стверджує, що блажен той, хто посадив дерево.

5. Ліричний герой наділяє людину, яка відступає від правди, епітетами сіра й напівмертва

6. Ліричний герой Л. Костенко навчає читачів «кадити херувимський ладан».

7. У творі душу блаженної людини порівняно з горобцем.

8. Ліричний герой стверджує, що грішні люди не залишають своїх слідів в історії.

9. Образ вужа в «Псалмі 1» Л. Костенко має негативний відтінок.

10. «Псалом 1» Л. Костенко написано у віршованій формі. Дзвінка Матіяш пише художні твори як

3. Коротко про Дзвінку Матіяш.

що таке може

книжки. Але саме такі змінювальні події відбулися зі мною двадцять першого листопада 20... року. (…)

Того листопадового вечора, точніше листопадової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати нові думки, відчуття, емоції та здогади, щоб їх не забути. А ще — щоб упорядкувати й зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. (…) Отож усі наступні дні те, що наповнювало мене й вихлюпувалося фонтаном, я записувала в щоденник. Ніколи раніше не думала, що стану людиною, яка веде щоденник. Бо досі не відчувала такого бажання та потреби. У мене занять і так більше, ніж досить: школа, басейн двічі на тиждень, спортивні танці

ся. Ми з Маргаритою живемо в

й дуже цим пишаємося. Нам дуже пощастило. Якщо ви також кияни чи киянки — пощастило й вам.

Вечорами мені тим паче аж ніяк не до щоденника. Я роблю уроки, а потім читаю все, що написав сер Конан Дойл про Шерлока Голмса. І самотужки опановую дедуктивний метод. А на це потрібно, хочу вам

сказати, чимало часу.

Між іншим, забула представитися. Мене звати Варвара, я живу в Києві та навчаюся в школі номер... Зрештою, навіщо вам номер? Та ні, я не боюся, що ви вирішите відвідати нашу школу. І дізнаєтеся щось про мене, чого вам знати не треба. Зрештою, ви мене

про щось цікаве. (…) А в листопаді була тема імен. Треба було

думати, як цікаво про нього розповісти. Можна було розповідати про себе, а можна — про якихось видатних людей, що мали це ім’я і на яких хочеться бути трішечки схожими. Одним словом, варіантів багато. Але — ви собі можете таке уявити! — я взагалі забула про це завдання. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови? Адже власне ім’я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важливе про ім’я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися? (…)

Отож сиджу я поруч із Маргаритою, яка явно все підготувала про своє ім’я, і швиденько шукаю в гуглі потрібну мені інформацію. (…)

Ну от прочитала, що Варвара — ім’я грецького походження та означає чи то чужоземка, чи то щось пов’язане з в а pварами. А варвари, самі розумієте, не мій орієнтир. (…)

на очі мені потрапила свята Варвара. (…) Історія цієї

— то вже якось занадто. Батько у

був справжній деспот і садист. Він забороняв Варварі робити те, що їй подобається, і зачинив її в спеціально збудованій вежі. Начебто для того, щоб уберегти її від поганого товариства. (…)

Було тільки сказано, що Варварин батько дуже хотів видати дочку заміж за достойного, на його думку, кандидата. (…)

Християнські погляди Варвари чомусь страшенно розлютили її батька. І він захотів, щоб дочка від них відмовилася, щоб слухалася тільки його. А переконати її він вирішив у зовсім негуманний спосіб: бив дочку, знущався з неї, а це, як на мене, дуже страшно. (…) До того ж я вважаю, що це нормально, коли в людей

темпераменту — дуже неврівноважений холерик із садистичними нахилами. Він мені зовсім не сподобався. (…)

Ольга Миколаївна вичікувально дивиться на мене. Починаю з того, що ім’я Варвара — дуже таємниче й загадкове. І що я коротко прочитала про життя святої Варвари, і є в ньому багато незрозумілого для мене, тож маю це обміркувати. Але почну з того, що означає це ім’я — а із цим також не все однозначно. (…)

Увечері спитала маму, чому мене назвали Варварою. Мама відповіла, що із цим питанням до тата. Бо

це він має розповісти мені всю історію. Гм, цікаво.

Уся історія — значить, вона є і вона довга. — Знаєш, Варусю, я завжди хотів мати доньку, — починає тато, відсьорбнувши ковток кави й відламавши шматок пекучого чорного шоколаду. — Хоча здебільшого чоловіки мріють про сина. Хлопці — це добре. Але вони такі шалапути. А от

експедиції, бо вони географи. А ще обидва вчаться в аспірантурі й пишуть дисертацію на якісь географічні теми. Не одну дисертацію, а дві, ясна річ. (…) А коли мої брати були такого віку, як я зараз, батькам увесь час

стикатися з багатьма цікавими проблемами: наприклад, розбите м’ячем сусідське вікно чи яскраво-зелена ванна як наслідок невдалого експерименту з фарбуванням волосся. А ще на балконі в нас постійно відбувалися рок-концерти — це травмувало наших сусідів усерйоз і надовго. Ну й ще багато всякого.

посеред столу склянку з розквітлою гілочкою черешні й сказала, що розцвіла Barbarazweig і що це віщує нам щасливий наступний рік. — Що таке Barbarazweig? — спитав я, бо ж ніколи не чув такого. Гілочка Варвари? Чи я щось не те зрозумів? — Ти все правильно, зрозумів, Олексію. Barbarazweig справді означає гілочка Варвари, але це не звичайна гілочка.

Ілона розповіла нам, що в Австрії, а також у Німеччині подекуди ще збереглася давня традиція в День святої Варвари (його тут відзначають четвертого грудня, за три тижні до Різдва) ставити у воду гілочку черешні. Можна яблуневу, вишневу, абрикосову або навіть гілочки форзиції — тоді на Різдво можна милуватися золотим букетом. Але черешнева Ілоні подобалася найбільше. І якщо ця гілочка розцвіте на Різдво, то це дуже добра прикмета:

реалізовані, а мрії — здійснені. (…) За рік, четвертого грудня, у День святої Варвари за західним календарем, ми з мамою поставили у склянку з водою черешневу гілочку. (…) І знаєш, ми навіть не сумнівалися, що двадцять п’ятого грудня наша Barbarazweig зацвіте. (…) Ми знали: настане день, коли

у Варварин день (…). Але робили це тільки

на Різдво розквітне — та дівчина вийде заміж наступного року. Усе-таки це явно дохристиянський звичай. І, мабуть, пов’язаний із сонцестоянням. Але чомусь наш звичай мені значно менше сподобався, ніж віденська Barbarazweig, яка розцвітала для всіх і приносила щастя всім: дорослим і дітям, чоловікам і жінкам, тим, хто вже вийшов заміж, і тим, хто не збирався одружуватися. (…)

Я активно вивчаю все, що можу знайти, про святу Варвару.

Усі зображення святої Варвари, які можна знайти в інтернеті, я також переглянула. Ікони у візантійському стилі — суворі, народні українські ікони

було

в музеї Ханенків, у якому ми з батьками не раз бували, картину «Адам і Єва» (…).

Мене вразило ще й інше: музей Ханенків — це ж музей, створений подружжям. І звали цих чоловіка й дружину Богдан і Варвара. Розумієте, до чого я веду? (…)

Я знайшла видатну, незвичайну жінку з моїм іменем — дуже реальну та сучасну. І вона жила в Києві! Ходила вулицями, якими ходжу я! Уявляєте?

Може, і дивно так казати — сучасну, адже Варвара Ханенко померла 1922 року, себто століття тому. Але я чомусь сприймаю її як свою сучасницю. Сама не знаю, як так може бути. Адже Київ сто років тому був зовсім інакший. Багато вулиць мали інші назви. Люди були інакші. Носили інший одяг, інші зачіски, слухали іншу музику. Не знали, що таке інтернет, смартфони, метро… Тож повертаюся до моєї тезки Варвари Ханенко — вона відразу стала моєю улюбленицею, незважаючи на те, що я про неї практично нічого ще не довідалася. Але вікіпедія нам у поміч, як завжди.

б цікаво послухати. (…) Знаєш, дорогий щоденнику, я трохи розчарована, що так мало збереглося фотографій Варвари Ханенко. Бо ті знімки, що є, зроблені на основі портретів. А портрет — це все-таки не фотографія, тому на всіх тих зображеннях Варвара виглядає по-різному. Скажу лише, що вона зовсім не схожа на Афродіту. І це плюс, а не мінус. Може, через це вона мені ще більше подобається. У неї гарний погляд. З нею було б цікаво порозмовляти. Наприклад, про її подорожі Європою. (…) Здається, Варвара Ханенко завжди мандрувала разом зі своїм чоловіком Богданом. Вона вийшла заміж у двадцять із хвостиком років, тобто коли вирішила одружитися, їй було приблизно стільки, як зараз моїм братам-шалапутам. Поки що все це

на Марс і повітромобілів? Як їм не було нудно? (…) Чи почує вона щось про Варвару Сабадаш, тобто про мене, худорляву дівчинку, що жила у двадцять першому столітті, складно сказати. Бо ж моя історія тільки починається і я не знаю, чи будуть у мене якісь досягнення, чи напишуть про мене у вікіпедії. Зрештою, це не має аж такого великого значення. Про моїх батьків нічого у вікіпедії не сказано, але вони — мегакруті батьки, і я ними пишаюся. Тому можу сказати: якщо Варвара із 2200 року якимось дивом довідається про черешневу гілочку святої Варвари, вона навіть не здогадається, як їй пощастило. Адже її чекають після цього великі зміни. А зміни — це завжди цікаво. Виявляється, я фанатка змін — здається, я цього ще не записувала в щоденнику. (…) На другому творчому

дивовижне, аж важко уявити, що таке буває. Між іншим, історія моїх романтичних стосунків із цього й почалася. Уже ніхто не вигукує, що я з племені диких варварів і що Варварам відривають носа в торговельних центрах. Я стала Варварою — черешневою гілочкою. Виходить, що я — це щось настільки дивовижне, аж важко уявити, що таке буває. Але я є. Чи я така ж прекрасна, як Афродіта, народжена з морської піни? Звісно, ні. Бо мені кажуть, що я ще прекрасніша.))) Отож тепер я Barbarazweig — і мені це подобається. (…) Більшість таємниць святої Варвари все одно ще не розгадано. Але якщо вона хоче залишатися

1. Прочитайте уривок.

Блажен той муж, воістину блажен,

Котрий не був ні блазнем, ні вужем,

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

Не піде на збіговиська облудні.

У цих рядках НЕМАЄ

А епітета

Б інверсії

В антонімів

Г гіперболи

2. Блаженного в «Давидових псалмах» Л. Костенко стосується рядок

А «душа його у Бога на плечі»

Б «душа у нього буде горобцем»

В «дощі розмиють слід його сандалій»

3. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження (про повість «Мене звати

7. Що ви знаєте про

Аргументуйте свою позицію.

9. Напишіть цікаву історію про своє ім’я (розкрийте

імені батьками; про відомих людей із таким самим ім’ям).

10. Домашнє завдання.

1. Вивчіть «Давидові псалми. Псалом 1» Л. Костенко напам’ять.

2. Прочитавши повість Дз. Матіяш «Мене звати Варвара» (скорочено), створіть

трейлер або напишіть рекламний

3. Підготуйте мультимедійну презентацію

у соцмережі.

§ 15.

й освітні організації, відомі як братства. Братські товариства засновували, як правило, при православних церквах, отже, до певної міри вони були й релігійними організаціями, хоча їхня діяльність була здебільшого світською. До братств переважно належали купці, ремісники й простолюд. Ці

скарбницю, вони засновували школи та друкарні, а деякі опікувалися хворими й нужденними, будували лікарні та притулки для бідних. Важливі питання братчики обговорювали на загальних зборах, де обирали чотирьох старших

читати, навіть сироти». Народні думи. Кожен народ пишається своїм героїчним ліро-епосом: греки — «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера, ісландці — своїми сагами, французи — «Піснею про Роланда», а ми, українці, — «Словом про похід Ігорів» і народними думами.

Ліро-епос — проміжний рід літератури, що поєднує ознаки епічного твору (зображення подій, характерів героїв, наявність сюжету) і ліричного (віршована форма, емоційність, ставлення автора до зображеного). Жанри народного героїчного ліро-епосу:

Кішка» та ін. До нашого часу дійшло чимало дум

українського народу проти польсько-шляхетського поневолення — «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога»,

Б. Хмельницького. Думи про героїчну

історико-героїчними

1. Це твори героїчного або соціально-побутового змісту.

2. За обсягом думи більші від історичних пісень, вони складаються з трьох частин: заспів, або зачин («заплачка»), основна розповідь і закінчення («славословіє»).

3. У думах немає поділу на строфи, як в історичних піснях; рядки найчастіше поєднані дієслівною римою.

4. Думи виконують речитативом — протяжним проказуванням,

5. Урочистий

формі, що легко запам’ятовується. Такі співці існували в усіх народів: у вікінгів Скандинавії — скальди; у Стародавній Греції — поети-кіфареди; у середньовічній Франції — трубадури. У ті часи народні співці виконували роль новинарів (тоді ще не було газет, журналів та інтернету). Постійно подорожуючи, кобзарі знали найсвіжіші новини, вони ділилися ними, попереджали людей про небезпеку, можливий напад чужинців. Бувало й так, що влада намагалася обмежити їхній вплив, аби тримати під контролем інформацію на своїх територіях. З покоління в покоління кобзарі своєю творчістю виховували

дура

Стрітівці, що на Київщині. Тут учні навчаються мистецтва гри та співу. Одним із професійних кобзарів сучасності є Василь Нечепа, він нині єдиний представник чернігівської кобзарської школи. Вражає дивовижне виконання ним народних пісень і старовинний репертуар митця.

на час, поки поїхав до мечеті. Відважна українка, скориставшись такою можливістю, звільнила з тридцятирічного полону сімсот козаків-невільників — своїх дорогих земляків. Вона попросила їх передати батькам вітання та сказати, аби вони її вже не чекали, бо вона вже «потурчилася», «побусурменилася для розкоші турецької, для лакомства

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тійто темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невільників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівкабранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє:

«Гей, козаки, Ви, біднії невільники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невільники зачували, Дівкубранку, Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівкобранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівкабранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви, біднії невільники!

Що сьогодні у нашій землі християнській Великодняя субота,

А завтра святий празник, роковий день Великдень».

То тоді ті козаки теє зачували, Білим

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки,

Ви, біднії невільники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівцібранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень, Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівцібранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівкабранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невільників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви, біднії невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте.

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівкибранки, Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької,

лакомства нещасного!»

1. Дума «Маруся Богуславка» — твір

А епічний

Б ліричний

В ліро-епічний

Г драматичний

2. У думі «Маруся Богуславка» згадано свято

А Водохреще

Б Великдень

В Трійцю

Г Різдво

3. Прокльони «Та бодай ти... щастя й долі собі не мала» належать

А турецькому панові

Б попові з Богуслава В Марусі Богуславці

Г козакам-невільникам

4. Гра «Так — ні» (за народною думою «Маруся Богуславка»).

1. Події думи розгортаються в ХV ст.

2. Маруся Богуславка родом із Київщини.

3. Козаки пробували в турецькій неволі три роки.

4. Усього в турецькій неволі пробувало сімсот козаків.

5. Маруся Богуславка до кінця життя залишалася християнкою.

6. Батько Марусі був священником.

7. Маруся залишила рідну Україну через кохання до турецького пана.

8. Думу виконують речитативом.

9. Дума складається із заспіву й основної частини.

10. Думу, як і народні пісні, поділено на строфи.

5. Чому Марусю Богуславку називають легендарною героїнею?

6. Доведіть на конкретних прикладах із тексту, що твір

10. Домашнє

§16–17.

на воїнів-козаків, які будували укріплення із січених

утворилася Запорозька Січ

суспільно-політична й військово-адміністративна організація українського козацтва, про яку ви більше дізнаєтеся на найближчих уроках з історії України. А зараз розгляньте

постать — Івана Сірка, який веде своє військо козацьке на боротьбу з татарами. Іван Сірко — легендарний кошовий отаман Запорозької Січі, він здобув 65 перемог у боях, його вважали характерником1.

пісні Івана Сірка порівнюють із сизим орлом, а військо — із сонечком. У цих порівняннях легко розшифрувати всенародну любов до своїх захисників. У пісні «Та, ой, як крикнув же козак Сірко» багато харак-

допомогою яких яскраво оспівано героїзм Сірка та його війська. Серед них:

повтори (ми думали, козак Сірко); • вигуки (ой, гей); • слова зі зменшено-пестливими суфіксами (козаченьки, сонечко);

(сизий орел, вороний кінь, битий шлях); • художній паралелізм — явища природи (туман поле покриває) зображено паралельно з явищами людського життя (Сірко із Січі та виїжджає). ТА, ОЙ, ЯК КРИКНУВ

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко.

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває.

Гей, та Сірко із Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали, —

Аж то військо та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях із Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Морозенку»), Максима Залізняка («Максим козак Залізняк»),

історію

блискучі перемоги Війська Запорозького під проводом Б. Хмельницького над польською шляхтою під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та ін. У ході Визвольної війни славний гетьман уперше в історії політичної думки України сформулював ідею створення власної незалежної дер-

символізують силу, могутність і непереможність військ

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється?

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами б’ється.

Чи не той то хміль,

Що по пиві грає?

Ой той то Хмельницький,

Що ляхів рубає.

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду, —

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

«Не пий, Хмельницький, дуже

Золотої Води, —

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди». —

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю —

За собою великую

Потугу я знаю,

Іще й орду татарськую

За собою веду, —

А все тото, вражі ляхи,

На вашу біду».

Ой втікали вражі ляхи —

Погубили шуби...

Гей, не один лях лежить,

Вищиривши зуби!

Становили собі ляхи

Дубовії хати, —

Ой прийдеться вже ляшенькам

В Польщу утікати.

Утікали вражі ляхи;

Де якії повки, —

Їли ляхів собаки

І сірії вовки.

Гей, там поле,

А на полі цвіти —

Не по однім ляшку

Заплакали діти.

Гей, там річка,

Через річку глиця —

Не по однім ляшку

Зосталась вдовиця... Однією з героїчних

5. Завдання.

Виряджала мати сина під Крути до бою,

Розчесала кучерики понад головою.

— Іди, іди, мій синочку, в бою не здавайся,

Як побореш вороженьків, додому вертайся.

— Іду, іду, стара нене, вчиню твою волю, А ти дома молись Богу, щоб вернувся з бою.

А ти дома молись Богу, щоб вернувся з бою.

Стара, стара мати під Крути ходила

Та й шукала між стрільцями найменшого сина.

Як знайшла між трупами головоньку сина,

Положила на коліна та й заголосила.

Положила на коліна та й заголосила: — Люляй, люляй, мій синочку, а я твоя мати, Боже милий, сину любий, вороже проклятий.

1. Козацьке військо

він у творі?

8. Гра «Так — ні» (за піснею «Виряджала мати сина під Крути до бою»).

1. Події твору відбуваються в ХІХ ст.

2. За жанром це — стрілецька пісня.

3. Твір написано у формі діалогу матері із сином.

4. За родовою ознакою цей твір драматичний.

5. Провідний мотив — материнська ніжність.

6. Син загинув від польських нападників.

7. На позначення ворога мати використовує зменшено-пестливий суфікс.

9. Поділіть пісню «Чи не той то хміль» на три частини

10. Домашнє завдання.

1. Заповніть у зошиті

1. Назва твору …

2. Літературний

§ 18.

Теорія літератури Бароко (від іт. barocco — вибагливий, химерний) — це стиль у європейському мистецтві наприкінці ХVІ — у ХVІІІ ст., що прийшов на зміну ренесансу. Для цього стилю характерні підкреслена врочистість, пишність, складність, а літературним

арсенал народнопоетичних засобів: постійні епітети (білі ручки, ясні очка, коник вороненький); символи (Дунай, кінь); пестливі форми (ручки, очка, коник, миленький); повтори; риторичні звертання. Вірш, написаний живою народною мовою, здобув усенародну (а згодом і світову) славу.

Їхав козак за Дунай,

Сказав: — Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький, Неси да гуляй.

— Постій, постій, козаче, Твоя дівчина плаче; З ким ти мене покидаєш — Тільки подумай!

— Білих ручок не ламай, Ясних очок не стирай, Мене з війни зо славою К собі дожидай.

— Не хочу я нічого, Тільки тебе одного, Ти будь здоров, мій миленький, А все пропадай!

Свиснув козак на коня:

4. Завдання.

1. Теоретиком курйозного вірша є

А Феофан Прокопович

Б Григорій Сковорода

В Іван Величковський

Г Семен Климовський

2. Прочитайте рядки.

— Білих ручок не ламай,

Ясних очок не стирай,

Мене з війни зо славою

К собі дожидай.

В уривку НЕМАЄ

А епітета

Б метафори

персоніфікації

пестливих форм

3. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження

твір є зразком літератури бароко

4. Які ознаки має бароко як мистецький стиль?

5. Що таке курйозний вірш

•

Марія Морозенко (1969–2023) народилася в с. Малині, що на Рівненщині. Письменниця. Літературна редакторка. Найвідоміші твори: історична поема «Княгиня Ольга», драма «Князь Святослав», повість-дилогія 1 «Іван Сірко — великий характерник» та «Іван Сірко — славетний кошовий», роман-дилогія «Іван Сірко».

1. Марія Морозенко про себе.

передати. Завела свій перший дівчачий щоденник,

чутки про те, що Іван Сірко був характерником, мав надприродні здібності й міг перекидатися на вовка. Звідси походить і його прізвисько — Сірко. Саме про цей його дар, про дитинство та юність, про товариша — вовка Сірка М. Морозенко написала

дуже тяжкими. Коли народилося хлоп’я, то виявилося, що в нього біля губи родима пляма (Божий знак!) і вже є зуби — по обидва боки тоненьких ясен стирчали гострі

отродія… 13 серпня 1610 року».

Помилування Поховали бабу Килину. На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Дмитра Половця вже стояв чималий гурт на чолі з дяком. Козацька громада прийшла розправитися зі щойно народженим «проклятим»

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи

не так?

— Та… то не я те кажу… люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе:

— Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я вчився шаблю в руках тримати. Обабився! — різко, як із плеча, рубонув повітря.

Дяк хитнувся на місці, пориваючись уперед. Михайло Діброва стримав його сильною рукою, блідими від гніву вустами процідив:

— Та як це ти смієш такими словами кидатися?!

— Годі! — громовито вигукнув Половець. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, уражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись із міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід землі рідній. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій син народився на

спідницю, як роблять це «деякі козаки»!

через багаття, місцевий авторитет Тарас Чорноплот зробив йому підніжку. Цей Тарас давно тримав зло на малого Половця.

дістав срібний ніж й почав

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник». 2010 р.

— Проросла у твоєму серці.

— Нащо?!

— Той, хто купальської ночі

— Яку ще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу?

І раптом позаду

його на орелі, палахнув у груди жаром. Це

що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.

Де ділася квітка?

кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись

зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне. Позаду почувся приглушений сміх. Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, задоволено прошамкотіла: — Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє. * * *

Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник». 2010 р.

Сон це був чи марево? Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому. Ніби не він був свідком усього того.

Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно по

Я хочу додому. — Підеш і додому. Авжеж,

розсміялася сивокоса баба.

Хлопець почервонів.

— Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я

— Я не боюся.

— От і добре.

— Бо я мушу все знати. — Ви — Баба Яга? — Хи-хи!

здивувався хлопець.

волхви керували. Усе корилося їм. У спеку могли вони дощ

Як це?

знав, як

прогнати.

справи

людям допомагати.

Богодара донька

батька

— не стримався хлопець.

— Ти вмієш це відтепер.

— Не вмію.

— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.

— Як це?

— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?

— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.

— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.

Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши

як

її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, узявши кварту з травами, усівся знову на лежак: — Розкажіть мені ще про Дану.

слова у

батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Увесь день провів мудрий волхв на самоті, з богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою: — Велінням богів мусиш, донько, покоритися.

— Ніколи! — гордо заявила красуня.

— Маєш народ наш урятувати.

Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.

— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар богам віддати.

— Який?!

— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.

Розгнівався батько: — Чи мислиш, що говориш?

бо інакше втоплюся

Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила? На коліна стала заплакана Дана перед рідним

— Великий волхве, пусти мене, чуєш?

Мусив Богодар поступитися.

це

…Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а не-

подалік — коня в збруї.

— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.

— Я… подорожній. А ти хто?

— Я — Дана, донька волхва Богодара.

— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.

— Свого судженого.

— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?

Заплакала ображена Дана й розповіла незнайомцю про своє горе.

Вислухав він її, аж тоді сказав: — Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали

на коні! Не стримала дівчина сліз радості: — Дякую тобі, князю, що врятував мене та вберіг… честь мою.

Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому теж поклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб

заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої

Коли ж та замовкла, не стерпів: — А де тепер князь Святослав, бабо?

Гм… Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним і сміливим.

— Я буду таким. От побачите!

— Авжеж, що побачу, — усміхнулася на це.

— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.

— Звісно, що побореш, — не заперечила й у цьому.

І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:

— А Дана?! Що сталося з нею?

Зупинилася на порозі: — Що з нею могло статися, синку?

смерті волхва Богодара люди йшли. Вона їх

їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й усе, Іванку. — А потім?.. А що було потім, бабо?

— Нічого… Кажу ж тобі, оце й усе. Я — остання волхвиня з роду Богодара.

— Скільки ж вам років?

— Цього ніхто не знає, — усміхнулася стара.

— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи в її лице.

— Може, і Дана, — вона засміялася вже

Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, утомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус. — Чи, може, козака іншого собі прийняла?

В очах жінки зблиснули сльози: — Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, упала на його груди.

— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.

Маю тобі сказа… — і недомовлене слово затихло в її вустах.

Тато повернувся! — дзвінкий

покрила поцілунками: — Синочку мій, любий! — Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш? — Ой, боже ж мій милий! — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому… — Та чому було й не добитися, коли в гурті. Ну, ідемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.

хлопець.

— Де ж це не мучиш, коли голодного змушуєш дибки ставати? — не втрималася мати й собі.

— Ой, мамо, не знаєте, а кажете! Якщо я нагодую Сірого, то він зовсім не схоче слухати моєї команди.

— Ти диви, який розумник! — Марія не стримала подиву. — Ліпше матері все знає.

— То знатимемо тепер і ми, жінко, — примруживши хитро очі, зауважив Дмитро. — Щоб син слухався нас, треба он що робити — не давати йому обідати. Так, сину?

— Та то не для людей, — шморгнув носом Іван. — Так тільки звірі піддаються.

І немов на підтвердження його слів, вовченя, порвавшись за солониною, стало на задні лапки. — Ось бачите?! Бачите?! — хлопець

Як уже зумієш. Затям наперед: уміють

потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш? Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання. — Отож-бо, подумай добре, а вже тоді… Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав

значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати «чужинця в собі» сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав. І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем все сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий. Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало:

ські

що

поратися у дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали «малим перевертнем». П’яничка-дяк, який, не знати чому, мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану

Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв,

мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям гратися з малим бісеням. Коли він ішов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися

Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого

господаря, жалібно завив.

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, з ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом.

хвилини спілкування з хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В

ловців

у ньому ці полум’яні почуття.

Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: «Бач, нікому й не втямки, що я можу, як усі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того треба дослухатися і тому слідувати, бо так мусить бути». Вражений у самісіньке

ред

так, мовляв, і так

певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер

ніж, захований на горищі». Та не так сталося,

невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто,

ши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Усілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче

хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче: — Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його з вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми із Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порога заледве не втопився, але зі мною

вовчисько, — хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, уклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий урятував мене, ухопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, — він задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами. Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. У їхніх очах світилася повага. А

видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос: — Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.

Як

сивочолих характерників, юнак відкривав для себе незнані таємниці буття. Полегкості ні в чому не було. Важкі випробування змінювалися ще важчими. Його навчали ловити тінь — «відкривай у собі приховану швидкість», учили однаково вправно керувати й лівою рукою, «бо ж ворог не вибирає сторони нападу», наказували рухатися босоніж по гострому камінню — «хто вловлює ритм руху, той ні разу не пораниться», давали поради, як утихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці — «небесний вогонь може бути помічним, якщо ти впокориш його», будили серед ночі до пластунських вправ — «ніч має слугувати тобі в усьому». Учили характерники й не звіданих простими смертними знань. Завдяки їм

відкрив таємниці цілющих трав. Відтепер міг лікувати найважчі

наближалися з усіх боків, виставляючи зброю наперед.

себе людиною. Був здатний побороти все можливе. Мав гострий зір, швидкий рух, велику внутрішню силу. Сила

з острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала

без крихти хліба й без рісочки води в роті, він поволі згасав під спекотним сонцем. У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги Олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись

рий нахилився над ним, зволожуючи лице жорстким язиком. Це він і справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо й вочевидь. Потягнувся до

рукою.

на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.

«Не залишай мене, друже», — заледве прохрипів.

Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого

тіло.

не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над

руку в

пісок. «Боляче, відпусти! — поривався вирвати руку. Вовк не

М. Паленко. Ілюстрація

повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник». 2010 р.

За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, «щоб багатим життя їхнє спільне було». Одягла обом на голову вінки: йому — з дубового листя, «щоб міцним і дужим чоловіком був», а їй — з різнотрав’я — барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, «щоб красою і здоров’ям наділити, а від зла оборонити». А потім, розламавши шматок короваю, волхвиня вмочила його в мед і подала їм, «солодкого життя» молодим бажаючи. І вже коли все

поставилися до народження дитини в родині Дмитра

6. Як Іван Половець потрапив

7. Як Іван утратив побратима Сірого?

участь у мініпроєкті за історичним фентезі М. Морозенко

характерник».

Група 1. Історичне тло (Україна в XVІІ ст.).

Група 2. Іван Сірко — кошовий отаман (діяльність як визначного полководця).

Група 3. Фантастичне у творі (магія як елемент історичного фентезі).

Група 4. Інсценізація фрагмента.

Група 5. Рекламна кампанія твору (рекламний плакат, допис у соцмережі, буктрейлер та ін.).

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте повість М. Морозенко «Іван

2. Випишіть із повісті фрагменти, які є прикладом портрета,

§ 21.

Ашикські читання. Творчість кримськотатарських поетів

Джан Мухаммед у своєму творі

свого роду, навіть дуже маленьких — ростом не вище колісної чеки1, щоб ніхто й не помишляв про владу, поки він, хан, живий.

Коли Кирим-Гірей чинив набіги — земля палала, попіл залишався. Ні скарги, ні сльози не зворушували його серця. Він тішився кров’ю своїх жертв. Тремтіли люди, жах випереджав ім’я хана. — І нехай! — говорив він. — Це добре, коли бояться... Влада й слава заміняли йому все: кохання, ласку, навіть гроші не

народі говорили: у Кирим-Гірея немає серця.

кав від захоплення, разхвалюючи невільницю.

Деляре не зігріла ласкою і коханням старого хана, а все ж покохав її Кирим-Гірей. І вперше за своє довге життя він відчув, що серце може боліти, страждати, може радіти, що серце живе.

хан.

була юна. Вона

як сонце, гарна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина. Що скажеш поганого про неї? Нічого не скажеш, але смерть забрала її... Уважно слухав Омер і думав: «Як із каменя зробити людську сльозу?» — З каменя що візьмеш? — сказав він хану. — Мовчить камінь. Але якщо твоє серце заплакало — заплаче й камінь. Якщо в тебе є душа, повинна бути душа й у каменя. Він розповість і про твоє горе, і про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду: ти забрав у мене все, чим душа жила: рідну землю,

як жанрів усної народної творчості. Доведіть, що «Фонтан сліз у Бахчисарайському палаці» — переказ.

5. Метод Квінтиліана. Дайте відповіді на запитання за переказом «Фонтан сліз…».

• Хто головний герой твору?

• Про що Кирим-Гірей попросив Омера?

• Навіщо Омер вирізьбив на камені слимака?

• Як змінився хан, коли закохався в Деляре?

• Де відбуваються події твору?

• Чим вразила Деляре хана?

• Коли відбуваються події переказу?

6. Яке почуття здатне змінити навіть дуже жорстоку людину? Чи відомі вам приклади

7. Опишіть Бахчисарайський фонтан кількома

8. Доведіть,

тексту (усно).

9. Заповніть літературний паспорт

Назва

Автор

Літературний рід

Жанр

Тема

Ідея

Особливості

§ 22–23.

• Чим твори про Крим колоритні?

• Як мова персонажів здатна їх характеризувати?

• Чим іще вас здивує Санько-характерник із твору В. Рутківського «Джури козака Швайки»?

Кримські мотиви здавна посідали особливе місце в українській літературі. Класики українського письменства співчутливо ставилися до покривдженого народу — татар. У новелі «На камені» М. Коцюбинський розповів про життя татар, людську жорстокість і трагічне кохання. Подорожуючи

літературі.

цикл поезій «Кримські спогади», у яких, окрім визвольних мотивів, звучить

і вже відомий вам письменник Володимир Рутківський

на Черкащині. Український письменник, журналіст.

Найвідоміші твори: романфентезі «Сторожова застава» й тетралогія «Джури».

передусім як автор історичних творів. Його роман «Сторожова застава» розповідає про події, що розгортаються 1097 р. в давній Україні, куди випадково потрапляє звичайний український п’ятикласник Вітько Бубненко. Він стає свідком та учасником тогочасних подій. 2013 р. цей твір було екранізовано. Радимо переглянути вам цей фільм із захопливим сюжетом. Широке визнання письменникові принесла пригодницька тетралогія: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010) і «Джури і Кудлатик» (2015).

У 2011 р. В. Рутківський став лауреатом премії «Книжка року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині води».

перипетії чекають на Санька й Грицика цього

звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби

Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують… Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік. — Туди нам поки що не можна,

йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже,

до Грицика й підбадьорить:

— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.

А як не пощастить?

Пізно ввечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.

— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.

Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув. — Погані справи, хлопці, — сказав він. — Немає води.

Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витиснув і процідив крізь сорочку каламутнуватну воду. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся. — Можна б ще покопати, та ніколи, — сказав хлопцям. — Треба тікати якнайдалі звідси, бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає. На другий день, теж під вечір, Швайка вгледів

Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.

— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татар. А ти як почуваєшся?

Санько повів головою. Тоді із зусиллям підняв руку.

— Уже краще, — сказав він. — От тільки б води…

Грицик облизнув пошерхлі вуста.

— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.

І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову й скрикнув із радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь. — Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка та завів коней у вибалок. — Живемо! І вода є. Він дивився, як хлопці п’ють — Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:

товариш.

Кудьма?

А хто це такий? — Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні

Грицик.

І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та

від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вміє ворушити, і волосся на голові в нього піднімається за бажанням. А в нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько… — Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?

Грицик із шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо, сором’язливо всміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько! Про ворожбитів, волхвів і відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить, — і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане

Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: «Це не Швайка…» То між себе кажуть. А мені: «Ти нічого не чув, нікого не дивився». — «А коні?» — кажу. Сміються: «Його теж не

бачив». А як не бачив, коли один кінь узяли мої? Мої, а не Іслам-бека! — Не журися, Рашите, — відказав Швайка й заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.

Рашит ствердно хитнув головою.

— Твоє слово — золотий слово, — сказав він. — Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.

Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.

— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.

— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.

Видно, ті двоє не йшли йому з голови.

— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…

Він звівся на ноги.

— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!

— Спасибі, брате, — відказав Швайка.

Рашит показав в усмішці білі зубі.

Мій бог чи твій? Вони міцно обнялися. Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився

— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся

теж є люди. І не так уже й мало. (...) І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.

— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик. — Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ. — То ти й у полоні був? — Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили на смерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми

хлопці, — сказав він.

себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.

— Не звалюся, — запевнив його

коні, стиха

І Кудьмою його зовуть. Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша. — Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що

коли виростеш? — Подумав і додав:

тільки

— Виросту, — пообіцяв Санько. Мова літературного персонажа може характеризувати

Васюківки»);

національну належність (неправильна вимова, уживання помилкових

нерідної мови): «— Твоє слово — золотий слово» (Рашит із роману

рівень освіти (додержання літературних норм, уживання книжної лексики):

«Ярославни»);

• професійну належність (уживання професійної

пийте,

(Бочонок із повісті Гр. Тютюнника «Климко»);

• низький

4. Гра «Так

ні» 1.

дід Кудьма й лапатий сніг.

2. Цілюще зілля для Грицика приготував Рашит.

3. Швайка напоїв Санька й Грицика водою, вичавивши її з вологої землі.

4. Швайка знайомий із Рашитом із дитинства.

5. Санька виховувала Рашитова мати.

6. Події розділу «Пастух Рашит» відбуваються в Криму.

7. Іслам-бек — хазяїн Рашита.

8. Коней у Рашита забрав Іслам-бек.

9. Кудьма — простий вивідник.

10. Воронівка — батьківщина Швайки.

5. У якому столітті й де відбуваються події твору «Джури козака Швайки»?

6. Якого літературного героя та історичного персонажа нагадує своїми надприродними здібностями Санько?

7. Проаналізуйте мовлення Рашита, довівши, що

ротворення.

8. Охарактеризуйте стосунки українців

9. Стисло перекажіть розділ

10. Домашнє завдання.

1. Складіть і запишіть

2. Підготуйте мультимедійну

•

українського народу. Розпочиналося воно з фольклорно-етнографічних досліджень представниками еліти окремішності української нації, вивчення її мови, історії, культури й традицій. У другій половині ХІХ ст. воно переросло в культурне просвітництво — поширення здобутих знань серед широких народних мас. Це сприяло формуванню національного

мистецтва, літератури й науки. Початком відродження національної

літератури став вихід у світ 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського —

переспіву класичного античного твору.

Навколо заснованого 1805 р. В. Каразіним Харківського університету гуртується національна інтелігенція (письменники П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, математик М. Остроградський та ін.), виходять друком фольклорні збірки, перші граматики.

1833 р. студенти Львівського університету М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький заснували літературний гурток «Руська трійця», що видавав альманах народної та власної творчості

їнський суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа», у якому опублікували художні твори Т. Шевченка, Л. Глібова, С. Руданського, П. Куліша, історичні праці М. Костомарова, Т. Рильського, П. Житецького та ін. Українському національному відродженню перешкоджала політика Російської імперії. 1862 р. царський уряд заборонив понад сто недільних шкіл,

внутрішніх

української мови поза побутом. Репресивний характер мав і Емський указ 1876 р. про витіснення української мови з культурної сфери (церква, музика, театр, книгодрукування). Метою цього розпорядження було придушення спроб національно-культурного відродження, зросійщення українців. Попри те, 1882 р. в м. Єлисаветграді (нині — м. Кропивницький) почала працювати перша професійна трупа акторів під керівництвом Марка Кропивницького — «Театр корифеїв»: Марія

Микола Садовський, Панас

Реалізм

який сформувався спочатку у Франції, а потім і в інших європейських країнах.

Ознаки реалізму:

• правдиве, усебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах;

• характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням, умовами повсякденного життя;

• прагнення до об’єктивності в зображенні.

Реалісти вважали себе дослідниками, вони ставили за мету вивчити засобами мистецтва стан суспільства, виявити його закономірності, правдиво відобразити життя людей в різних ситуаціях.

• Порівняйте ознаки романтизму й реалізму за таблицею. Романтизм Реалізм

зображення виняткового героя

світом суб’єктивність автора, ліризм

прагненння автора до об’єктивності нерозв’язність конфлікту

переважають ліричні й ліро-епічні жанри: пісня, романс, балада, послання

розв’язання конфлікту, досяжний результат

переважають епічні жанри: оповідання, повість, роман

Помітним явищем у літературі ХІХ ст. була діяльність Харківської школи романтиків. Її представники — І. Срезневський, Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, В. Забіла, М. Петренко — збагатили українську літературу різножанровими творами. Серед них значного поширення та популярності набула романсова лірика, а також лірика особистої журби (елегії, послання, посвяти, медитації). У цих ліричних жанрах

ідеалу, їхню несумісність автор передав через народнопоетичні образи-символи, характерні для романтизму: космічні символи (небо — високість, недосяжність; сонце — вища космічна сила, осяяння, слава, велич; місяць — символ циклічного ритму часу, вічності, постійного оновлення; аналізовані раніше образи-символи — зірки, зорі), земні символи (земля — мати-годувальниця, багатство, щедрість, родючість, гріхопадіння; світ — приземленість, буденність), абстрактні символи (крила — символ мрії, творчості, натхнення), птахи (сокіл, орел — символ відваги, сміливості, гордості, чоловічої краси, далекоглядності, духовного злету).

Твір пронизаний романтично-меланхолійним смутком, журливим настроєм нездійсненної мрії життя.

«ДИВЛЮСЬ Я НА НЕБО...»

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок, у сонця просить, У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна — Далекеє небо

3. Увідповідніть художній

Художній засіб Приклад

1 риторичне запитання

2 порівняння

3 тавтологія

А «Орлом бистрокрилим у небо польнув...»

Б «Кохаюся з лихом, привіту не знаю...»

В «Чому я не сокіл, чому не літаю...»

Г «Чужий я у долі, чужий у людей...»

4. Що вам ближче до душі — романтичне чи реалістичне сприйняття дійсності? Чому?

5. Побудуйте схему рядків

розмір.

В райдугу чайка летіла. Хмара спливала

Сонце на заході впало. Райдуга згасла в імлі. Темно і

7. Наділіть ліричного героя вірша М. Петренка «Дивлюсь я на небо...» характеристиками, використавши для цього якнайбільше прикметників і дієприкметників (письмово). Ліричний герой — стривожений, ..., ... .

8. Доведіть, що вірш М. Петренка «Дивлюсь я на небо...» романтичний.

9. Напишіть вільне есе на тему «Чи хотів би / хотіла б я мати крила?». Для порівняння згадайте у своєму роздумі стан ліричного героя вірша М. Петренка «Дивлюсь я на небо...».

10. Домашнє завдання.

1. Вивчіть напам’ять вірш М. Петренка «Дивлюсь

і реалізм в образотворчому мистецтві» (за бажанням). Використайте репродукції таких картин: • В. Штернберг «Переправа через Дніпро біля Києва»; • Т. Шевченко

• Що таке алітерація, асонанс, балада?

• Хто така причинна?

• Якою є рання творчість

Тарас Шевченко (1814–1861) народився в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської

(нині Звенигородський район Черкаської

області).

Поет, художник.

Найвідоміші твори: вірші «Заповіт», «Садок вишневий коло хати...», «Мені однаково», «Розрита могила»; поеми «Кавказ», «Гайдамаки», «Сон», «Катерина», «Наймичка»; балади «Тополя», «Причинна»; послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...».

1840 р. побачила світ перша збірка поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар», яка містила лише вісім творів: «Думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На ранніх творах автора яскраво позначилася поетика романтизму.

Після чотирнадцяти років розлуки з Україною Т. Шевченко разом з українським письменником Є. Гребінкою 19 травня 1843 р. вирушив до рідного краю. Під час перебування в Києві познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим, з поміщиками-меценатами, які підтримували розвиток української літератури й мистецтва. У лютому 1844 р. митець повернувся до м. Петербурга, щоб закінчити навчання в Академії мистецтв. У листопаді 1844 р. побачив

навчання в Академії мистецтв,

цювати. Одержавши від

археографічної комісії доручення зарисувати історичні пам’ятки, він мандрував Україною, виконуючи це завдання. Одночасно писав поетичні твори. У м. Переяславі, де він жив в І. Козачковського, з’явилися на світ поеми «Наймичка» та «Кавказ». Наприкінці грудня, перенісши хворобу, Т. Шевченко написав знаменитий вірш «Як умру, то поховайте...». Ці й інші твори 1843–1845 рр. він об’єднав у рукописний альбом «Три літа», до якого ввійшли блискучі зразки політичної лірики: поеми «Сон», «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», поезії «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине...», «Минають дні, минають ночі...», «Давидові псалми». Навесні 1846 р. деякий час

2. Балада Тараса

Шевченка «Причинна».

Й.-В. Ґете, А. Міцкевича та ін.). Властива баладі фантастика в Т. Шевченка спирається на

міфологію, зокрема демонологію. Для якнайглибшого розуміння твору під

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали2,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались3,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька

Матері шукати,

А може, жде козаченька —

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:

1 Причинна — та, якій «спричинено»

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою4 покрились

Козацькії очі,

Не вимили біле личко

Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі очі

На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли —

Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька

Його виглядає.

Не вернеться чорнобривий

Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже1,

Не на ліжко — в домовину

Сиротою ляже!

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума — заблудив.

Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога — милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю2 коня напува, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як Бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», — каже думка, жалю завдає.

О Боже мій милий! Така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши, вітер, чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить.

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти3, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;

З осоки коси, бо дівчата.)

«Чи всі ви тута? — кличе мати. —

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила, Нехрещену положила4.

Місяченьку! 1

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий,

Знайшли вчора у діброві.

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам... Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені...

Гай обізвався; галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Летять до дуба... Нічичирк...

Схаменулись нехрещені,

Дивляться — мелькає,

Щось лізе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці

Стала... В серце коле!

Подивилась на всі боки

Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивувались

На її уроду...

Треті півні: ку-ку-рі-ку! —

Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька, На дубі сидячи;

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатар співає.

Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили;

Засиніли понад Дніпром

Високі могили;

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом

При битій дорозі.

Знать, добре спить, що не чує,

Як кує зозуля,

Що не лічить, чи довго жить...

Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви

Козак виїжджає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де дівчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не мені, другому...

Швидше, коню, швидше, коню,

Поспішай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий...

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неї:

«Боже ти мій, Боже!»

Кличе її та цілує...

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене із тобою?»

Зареготавсь, розігнався —

Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати

Та, знай, співають ідучи,

Як проводжала сина мати,

Як бивсь татарин уночі.

Ідуть — під дубом зелененьким

Кінь замордований стоїть,

А біля його молоденький

Козак та дівчина лежить.

Цікаві (ніде правди діти)

Підкралися, щоб ізлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —

З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають;

Збиралися товариші

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слід, по закону,

Насипали край дороги

Дві могили в житі1.

Нема кому запитати,

За що їх убито.

Посадили над козаком

Явір2 та ялину, А в головах у дівчини

Червону калину3.

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки

ним сюжетом і співчутливо-сумним звучанням.

Баладі властиві такі ознаки:

• невелика кількість персонажів;

• незвичайність і загадковість подій;

• гострота, а часто й трагічність у розв’язанні конфлікту;

• похмурий колорит;

• ліризм;

• метаморфоза.

Метаморфоза — перетворення людини на рослину чи тварину. Балада як жанр популярна й у художній літературі ХХ ст.: «Балада про мальви» Б. Гури, «Балада про соняшник» І. Драча й ін.

Композиційно балада «Причинна» складається із семи частин, кожна з яких має свої особливості римування і свій настрій. Кожний сюжетний елемент (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка) підсилено пейзажами, що суголосні настрою персонажів, віщують біду (буря, ніч, перекликання сичів), підсилюють психологізм твору. Пейзажі у творі — романтичні: ніч, місяць, верби, Дніпро, човен. Баладу «Причинна» прикрашають близькі до народнопоетичних художні засоби: епітети (синє море, біле личко, чисте поле); персоніфікації (реве та стогне Дніпр широкий; сердитий вітер завива); пестливі назви (козаченько, русалонька, слізоньки). Музикальності

є твердження А ранні твори Т. Шевченка мають ознаки

3. Визначте художній засіб у фрагменті балади. Фрагмент балади

1 «Не вимили біле личко Слізоньки дівочі…»

2 «Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю».

3 «Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив?»

4. Гра «Так — ні».

А порівняння Б гіпербола В інверсія Г алегорія

1. Балада «Причинна» належить до ранньої творчості Т. Шевченка.

2. Причинна — синонім до слова самотня

3. Сичі, що перекликались у гаю, символізують кохання.

4. Головна героїня перетворилася на сновиду під дією чар ворожки.

5. Русалки виходять із води й гуляють, доки заспівають треті півні.

6. Дівчину й козака поховали в житі при дорозі.

7. Уночі пісню виконують малі нехрещені діти — русалки.

8. Сільські дівчата знайшли дівчину й козака під вербою.

5. Доведіть, що твір Т. Шевченка «Причинна» ліро-епічний.

6. Згадайте п’ять ознак балади як жанру й проілюструйте кожну

7. Випишіть із балади по два приклади алітерації та

9. Мініпроєкт. У групах дослідіть «Баладу про мальви» Б. Гури. 1-ша група «Літературознавці». Літературний паспорт твору. 2-га група «Піарники». Реклама балади.

3-тя група «Декламатори». Виконання твору (читання або спів).

4-та група «Публіцисти». Історія написання балади й символіка мальви.

10. Домашнє завдання.

1. Поділіть баладу Т. Шевченка «Причинна» на частини

(письмово)

2. Створіть буктрейлер

стеренко.

Про що ви дізнаєтеся?

• Якою є реалістична поезія?

• Хто такий Павло Грабовський?

• Хто винайшов прототип телевізора?

Павло Грабовський (1864–1902) народився в селі Пушкарному (нині село Грабовське), що на Сумщині. Поет, історик, публіцист, перекладач. Найвідоміші твори: ліричні вірші «До НКС», «Швачка», «Я не співець чудовної природи...»; поема «Текінка».

1. Життя і творчість Павла Грабовського.

ШВАЧКА

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманіжене, Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме,

таку «крамолу» П. Грабовського

це не зупинило

(!)...

із семінарії.

він продовжив свою діяльність, спрямовану на зміни для покращення життя простих

У 1886 р. П. Грабовського заарештували. Відтоді він не знав волі. Його було заслано в далекий Сибір (Російська імперія). П. Грабовський і тут популяризував твори Кобзаря, перекладав твори поетів із польської, чеської, угорської та інших мов, у яких знаходив співзвучні собі со ціальні мотиви. Поет завжди підкреслював, що для нього важливі насамперед соціальні мотиви, бо він «не співець чудовної природи»

Серед ясних, золочених просторів Я бачу люд без житнього шматка...

Блакить... пташки... з-під солов’їних хорів, Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та втіха, —

Не здужа їх мій мозок осягти,

Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до вітхнення вдатні, Співають нам на всякі голоси Про райські

Борис Грабовський, син поета-революціонера, — відомий український учений. Окрім низки винаходів в авіабудуванні, він разом з однодумцями сконструював радіотелефот — прототип телевізора. Його зберігають у Ташкентському музеї історії електронного телебачення (Узбекистан).

переконання, поетична творчість має служити людям,

жінці, біль через її безвихідне, нужденне існування. Тож у поезії

співець чудовної

митець висловлює свій маніфест: «Де плачуть, там немає вже краси!» Соціальні мотиви, буденне життя з його проблемами та конфліктами, звернення до теми народу й батьківщини, пошуки позитивного ідеалу — ознаки, властиві також реалістичному живопису, творцями якого є М. Пимоненко, К. Костанді, А. Куїнджі, К. Трутовський, І. Їжакевич та ін.

3. Завдання.

А «Блакить... пташки... з-під солов’їних хорів» Б «Нехай кругом розумний лад та втіха»

В «Як хижий звір, братів гризуть брати»

Г «Де плачуть, там немає вже краси!»

3. Визначте художній засіб у поетичному рядку

Грабовського. Поетичний рядок

1 «...Мов ніж, вража скрізь стогін мужика».

2 «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...»

3 «Серед ясних, золочених просторів Я бачу люд без житнього шматка...»

4. У якому абзаці життєпису П.

5. Який художній засіб використано в уривку «...Як

6. Доведіть,

7. Визначте три найяскравіші

засіб

форми

чудовної природи...». Яку роль вони відіграють у творі?

8. Створіть літературний паспорт одного з віршів П. Грабовського.

9. Розгляньте репродукцію картини французького художника Г. Курбе «Віяльниці».

Опишіть її. Який художній напрям позначився на цій малярській роботі — романтизм чи реалізм? Аргументуйте свій вибір. Г. Курбе. Віяльниці. 1853 р.

10. Домашнє завдання.

мовою,

М. Гоголь. Яскравими й визначальними ознаками творів цього митця стали: звернення до українського фольклору, зачудування українськими пейзажами («Сорочинський ярмарок»), занурення у світ народної фантазії, зокрема демонології («Вій»), оспівування і героїзація козацької доблесті («Тарас Бульба») та ін.

У другій половині ХІХ ст. на зміну романтизму приходить реалізм. Він характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основою для реалізму стає проблема відносин людини й середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування характеру особистості. Розвитку реалістичної прози посприяли Марко Вовчок («Народні оповідання»), І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Панас Мирний, І. Білик («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Б. Грінченко («Дзвоник», «Украла», «Каторжна»). Провідними жанрами як романтичної, так і реалістичної прози стають оповідання, повість і роман.

Микола Гоголь (1809–1852)

Письменник. Найвідоміші твори: повісті «Вій», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Ніч перед Різдвом»; роман «Мертві душі»; п’єса «Ревізор».

Батько Миколи Гоголя Василь Гоголь — український письменник, автор водевілів «Собака-вівця» і «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Він був управителем маєтків та організатором домашнього театру одного українського поміщика. А ще він праправнук полковника козацького

часів Б. Хмельницького — Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить

над знаменитим романом «Мертві душі». Повернувшись

сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи

інші темну, як

тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташовуються в полі й кочують по його безкрайності. Нагнулися від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах… Яке повне розкоші й солодкої знемоги малоросійське літо! (...) Самотою збоку тягся стомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном і всякою хатньою поклажею, а за ним брів у чистій полотняній сорочці й у забруднених полотняних шароварах його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого обличчя і навіть капав із довгих вусів, напудрених тим невмолимим перукарем, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та силоміць пудрить кілька тисяч уже літ увесь рід людський. Поряд із ним ішла прив’язана до воза

шерстяній

інші,

решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного обличчя та огненних очей, що, здавалося, намагалися побачити її наскрізь, й опустила очі, подумавши, що, може, це він сказав ті слова. — Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свитці, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить!

Регіт знявся з усіх боків; та вичепуреній жінці чоловіка, що повільно ступав поруч, не дуже сподобалося таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалося, як дощ, на голову гуляки-парубка: — Щоб ти подавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив! — Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши

таким сильним

— козака Цибулі. Зустріч із кумами, що давно не

не скажу тобі лихого! «Може, це й правда, що ти нічого

Ну?

ярмарку прокляте місце, на якому, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що

цікавий батько нашої красуні підсунувся ближче та весь обернувся, здавалося, на увагу.) У тому сараї і водяться чортячі штуки; і жоден ярмарок на цьому місці не минав без біди. Учора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк, — аж у вікно на даху висунулося свиняче рило та й рохнуло так, що йому мороз пішов за спиною; так і жди, що знову з’явиться червона свитка! — Що ж це за червона свитка? Тут у нашого уважного

Ти, певно, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав.

— Може, і впізнав.

— Коли хочеш, то і як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.

— Еге ж, Солопій Черевик.

— А придивись-но гарненько: чи не впізнаєш мене?

— Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелося надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає всіх!

— Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!

— А ти ніби Охрімів син?

— А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не

була визнати, що в цій чудній душі киплять достоїнства

завжди осяяний уїдливою посмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі та безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів — усе це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе вбрання, яке саме

поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин і довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і нарешті із шумом кинувся в бур’ян. — Ото лихо! Чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в’язи? — лепетала заклопотана Хівря… — Ходімо ж тепер до хати (...). От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!

Розуміється, любові вашої, незрівнянна

вчувся кумів голос…

третину ціни, жидові, що

як у воду. Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! А червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив із якогось приїжджого пана мало не п’ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік: — Ну, жиде, віддавай мою свитку!

Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: — Яку свитку? У мене немає ніякої свитки! Я

Той зирк — і пішов.

Та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу та перелічивши

усі зблідли… Піт виступив на обличчі оповідача.

— Що? — промовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відповів кум, трясучись усім тілом.

— Га! — обізвався один із гостей.

— Ти сказав…

— Ні!

— Що ж воно рохнуло?

— Бог знає, чого ми переполохалися! Нікого немає! Усі злякано стали озиратися навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

— Ех ви, баби, баби! — промовила вона голосно.

на шматки; зирк — аж лізе один шматок до другого, та й знову ціла свитка! Пере хрес тившись, поцюкав сокирою вдруге, шматки розкидав по всьому ярмарку та й поїхав. Тільки

того часу

року,

саме під час ярмарку, чорт із свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає і збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава бракує йому. Люди з того часу відхрещуються від того місця, й ось уже буде тому років із десять, як не було там ярмарку. Та нечиста сила надала оце засідателеві о…

Друга половина слова завмерла на устах в

VIII

поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом,

Їх пов’язали. ХІІ

Може, і справді, куме, ти поцупив що-небудь? — спитав Черевик, лежачи зв’язаний разом із кумом під солом’яною яткою.

І ти тієї ж, куме! Щоб мені відсохли руки та ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім вареника зі сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять. — За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав. За що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу? Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!

Тут обидва куми заридали.

Що це тобі, Солопію? — спитав, увійшовши

цей час, Грицько. — Хто це зв’язав тебе?

Голопупенко, Голопупенко!

закричав, зрадівши, Солопій. — Ось, куме, це той самий, про якого я казав тобі. От молодець! (...) — Що ж ти, куме, так не пошанував такого гарного парубка?

— Отак, як бачиш, — казав далі Черевик, обернувшись до Грицька, — покарав бог, видно, за те, що завинив перед тобою. Прости, чоловіче добрий, їй-богу, радий би зробити все для тебе… Та що ж поробиш? У старій моїй диявол сидить.

— Я не злопам’ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!

Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулися розв’язувати.

— За те й ти роби, як треба: справляй весілля! Та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака. — Добре! От добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені так тепер зробилося

годиться чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та

заважають поєднати долі,

що ховає свого коханця. Письменник використовує традиційні для народної творчості образи злої мачухи, хитрого цигана, молодої красуні, спритного парубка. Та й весілля у фіналі твору також традиційне. Навіть червоний колір свитки як символ вогню, крові й інших нещасть узято з народних повір’їв.

2. Елементи містики. На перший погляд, у повісті наявний містичний складник, проте уважне прочитання твору дає зрозуміти, що містика тут фальшива, адже її «організували» хитрий циган і Грицько.

Містичне в літературі — це загадкове, таємниче, надприродне, непояснюване (Ю. Ковалів. «Літературознавча енциклопедія»). Містичне може проявлятися в зображенні надприродних явищ, у зв’язку з потойбічним світом і надприродними силами (наприклад, історія червоної свитки

3. Колоритні герої / героїні.

Романтичний герой зазвичай невгамовний, має надзвичайну силу волі, що дає змогу протистояти всім труднощам, котрі виникають на його шляху. Він може мати вади, припускатися помилок, але здатен до самокритики та пошуку істини у своїх діях.

Окремими рисами романтичного героя наділений парубок Грицько: він, дещо зухвалий, але кмітливий і веселий, не спиняється перед труднощами, навпаки, хитрістю добивається свого.

Яскравими романтичними героями є й інші літературні персонажі М. Гоголя: згадаймо Тараса Бульбу з однойменної повісті та його синів Остапа й Андрія.

4. Екзотичні пейзажі. Описи природи Полтавщини багаті на художні о брази, вони емоційні та вишукані: «Смарагди, топази, яхонти ефірних комах

від реалістичного, у її не ти пових, а виняткових особливостях, ознаках. Це яскрава, екзотична, незвичайна природа, насичена стихійною силою, що виступає як таємнича, одухотворена істота.

5. Завдання.

У реалістичному пейзажі достовірно, точно зображено реальну природу в притаманних для її об’єктів формах, розмірах, роз та шуванні, кольорі, особливостях поверхонь природного матеріалу, тобто так, як малює художник на живописному полотні.

1. НЕПРАВИЛЬНИМ щодо композиції повісті «Сорочинський ярмарок» є твердження А у творі наявні розгорнуті пейзажі

над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими

поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше». Г «Що Боже, ти мій Господи! Чого немає на тому ярмарку!

5. Хівря — красива, працьовита, урівноважена й добра жінка.

6. Грицько не зміг одружитися з Параскою через спротив Хіврі.

7. Кобилу в Солопія викрав чорт.

8. Чортові не вдалося повернути свою червону свитку.

5. Скільки розділів у повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»? Що символізує це число?

6. Доведіть, що повість «Сорочинський ярмарок» — романтичний твір.

7. Знайдіть опис ярмарку й виразно його прочитайте. Поділіться враженнями від «побаченого» на ярмарку.

8. Наділіть літературних персонажів двома-трьома влучними характеристиками (письмово).

Грицько — … , … , … .

Параска — … , … , … .

Солопій — … , … , … .

Хівря — … , … , … .

Цибуля — … , … , … .

Циган — … , … , … .

9. Складіть сенкан «Сорочинський ярмарок».

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок».

Відновіть сюжет повісті, розмістивши події в правильній послідовності (письмово)

• Параска з батьком Солопієм і мачухою

• весільний бенкет;

• знайомство із циганами;

• вияв почуттів і пропозиція Грицька одружитися;

• чорт, який хоче повернути червону свитку;

вперше їде на ярмарок;

• чутка про червону свитку та згода Солопія і спротив Хіврі;

• залицяння поповича до Хіврі;

• історія про чорта, розказана кумом Цибулею в хаті Солопія;

• друга спроба одружитися;

• зустріч із циганами дорогою на ярмарок і пригода з конем;

• поява «рятівника» Грицька.

2. Створіть буктрейлер до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок».

Подумайте

§ 32–34.

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке соціально-побутова повість, реалістичний герой і реалістичний пейзаж?

• У який спосіб кріпаки боролися з несправедливістю в ХІХ ст.?

• Чи вдасться жорстокому поміщику зломити волю кріпака?

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918)

народився в селі Стеблеві, що на

щині.

Письменник, мовознавець, етнограф, фольклорист. Найвідоміші твори: повісті «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Хмари ».

1. Коротко про Івана Нечуя-Левицького.

Батько письменника був священником і просвітителем, шанував козаччину й Т. Шевченка. Мати не вміла читати. Першу науку Іван здобував у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Щоправда, ця школа проіснувала недовго: поміщик закрив її, вважаючи,

стануть грамотними. І. Нечуй-Левицький розпочав свою

«Хмари», «Вечір на Володимирській

рядком верб або межами. Понад самим берегом в’ється в

стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш навколо себе й скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки. От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу: то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими, зеленими, ніби оксамитовими, берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює великі річки, як іноді маленькі діти передражнюють старших. А там далі

із чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, ухопила іншим кінцем коромисла друге відро, жваво та проворно

на

між рідкими вишнями. Ще раз обернулася, зиркнула на річку, на нього, і

тонкий рівний ніс, чорні брови та чорні товсті дві

вала, доки не сховалася на леваді у вербах. Микола впізнавав дівчину

сиділи чотири молодиці, позав’язувані великими хустками на високих очіпках. Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв із якимось чоловіком. Молодиці розмовляли та цокотіли, як птиці на дереві. Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав Апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і

тіні. Микола вийшов із вишника й попрямував до хати. — За вовка промовка, а вовк і в хату! — промовила мати, угледівши сина. — А ми, сину, оце розмовляли про тебе, бодай не вадило, коли не чув.

— Про що ж ви розмовляли, мамо? — спитав син.

— А про те, що тебе час оженити! — сказала мати.

І молодиці знову почали вихвалювати Варку на всі боки.

— Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік, — промовив Микола й почув, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице із чорними бровами. У той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулася кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими, чорними, кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті, неласкаві сірі очі. То був осавула. Він їздив по кутку й загадував на панщину. — Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці із серпами панське

пішов і син. Джериха скинула намітку та почала

чорні брови. Чого ж тобі більше треба? Варка

порожню скриню. Чи так, сину?

— Може, мамо, так, а може, і ні. Хто його зна, як воно буде.

— Чому ж ні? Чим же Варка тобі не до пари?

— Тим, мамо, що я її не хочу сватати. — Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалити бога, дівка здорова, роботяща: буде нам допомагати.

— Одчепіться, мамо, з тією Варкою. Варка та й Варка, неначе більше дівчат немає в селі.

стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна

грубі руки — усе це ніби казало, що йому важко жилося на світі. На його пальцях, навіть на долонях, шкіра так поморщилася та порепалася, ніби потріскалася на жару. На лівій руці всі пальці трусилися безперестану навіть тоді, як він спав. Скільки він вижав, перемолотив і перевіяв тими руками хліба на панщині за свій довгий вік! Сонце тихо сідало за селом. Сім’я сіла вечеряти біля порога надворі. Батько і мати все говорили синові, що восени треба їм шукати невістку, що вони стали старі, а панщина важка, податі великі (...). За річкою заспівали на вулиці дівчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток із двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях із дрючків, з поренчатами

звуть на ймення, що, їй-богу, ніяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та ніяк не пригадаю! — говорила одна дівчина до іншої.

— Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає,

один парубок. Микола здогадався, що ідеться, мабуть, про нову дівчину в селі, і почав ждати. Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, незважаючи на те, що на наступний день треба було рано вставати, ще й на

Микола, укинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан понад річкою. Попереду

вгледіли на леваді кущ калини. На калині вже червоніли

ногами. Йому здалося, що разом із Нимидорою заспівала калина, заспівало синє небо.

Дівчата наздогнали ще одну юрбу женців, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жати на своїй постаті поруч із Нимидорою. Сонце високо підбилося вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався у високе густе жито, як у

що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувати,

стала в найми (...).

Я родом із присілка Скряпчинців, — промовила Нимидора. — Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я не пам’ятаю своєї матері: але як почну думати та згадувати, то мені здається, що моя мати була висока й чорнява, гарна з лиця, краща від усіх молодиць, скільки я бачила їх на світі, у доброму намисті, у червоній із торочками хустці на голові та жовтих сап’янцях. І тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червоній хустці та

я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені не раз снилося, що мати чеше

коси, уплітає червоні кісники, убирає мене в квітки та стрічки, голубить і жалує мене. Мій батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.

Я жила в дядька, доки підросла.

Було вийду на подвір’я з дійницею — соловейки щебечуть,

Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло

печі. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька,

— знехотя спитала мати.

— Нимидора, — сказав Микола. — Сьогодні

І справді чудно; я

не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали, — сказала мати так собі, навмання.

Син зморщив губи, насупив брови й скривився (...).

Сталося так, як бажав син: перед Покровою він заслав до Нимидори старостів.

Одного дня старости обміняли хліб, а другого дня Нимидора й рушники подавала (...).

Микола й Нимидора побралися. У Джериній хаті цілий день грали муз и ки, цілий день пили та закусювали. (...) Виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, усі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кишені, ще й у шинок на заставу відніс свій кожух.

Увечері попід дворами їздив осавула на коні та загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля закінчилося. Усі почали розходитися, Джерина хата спорожніла.

Увечері в Джериній хаті ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулися прибирати в хаті та перемивати посуд. Весільний час одразу вийшов у всіх із голови. Джеря і Джериха поміркували, скільки-то

що, стара, будемо робити? Чим будемо платити? — промовив батько. — Змолотимо та продамо половину хліба. Цього року, хвалити бога, хліб уродив дуже добре.

— А як не стане хліба, що будемо їсти? — спитав батько.

— То заробимо, хіба не маємо рук, чи що? — обізвався син.

— А коли ж то ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробити? — сказав батько. — Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла! — промовив син зі злістю.

Мати знову згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню і скоса зиркнула на

якось незручно. У високому очіпку, у квітчастій великій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша, її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. У тихої

роботи. Людське жито вже сипалося, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.

Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він зустрівся з людьми та намовив їх жати своє жито. Тільки що вони зайняли постаті, од панського лану на коні

вже катав до них осавула.

— Чому ви не йдете на лан, сякі-такі? — крикнув осавула.

Усі мовчали. Микола обізвався:

— А тому, що ми вже відробили панщину, — сказав він.

— А згінні дні хіба забув? — знову крикнув осавула й знову налаяв Миколу.

— Згінні дні відробимо восени; он подивися лише! Наше жито вже сиплеться, через день, через два воно

вони

пішли додому. Дома вони розказали

таке чудне ймення, як мені? — Ні, дав імення Любка, — сказала баба.

Третього дня породілля вже встала з постелі й поралася коло хати. Старий Джеря і Микола були на панщині. Повз двір їхав конем осавула, заглянув у двір і вгледів надворі Нимидору. Він зіскочив із коня і вбіг у двір. — А чому ти, суча дочко, оце й досі не виходиш на панщину? — крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спині.

Нимидора крикнула та залилася слізьми.

— У мене родилося дитинча; ще ж сьогодні тільки третій день, — ледве промовила вона крізь сльози.

Осавула схаменувсь і крикнув: — Гляди ж мені, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувати буряки-висадки!

Породіллям пани давали тільки три дні вільного часу

ім’я

Корчака. Він і став ватажком вербівців. Микола Джеря з товаришами пішли працювати до одного пана. Заробивши трохи грошей, вирушили далі, до Дністра. V

Після тривалої важкої мандрівки втікачі опинилися в Бессарабії. Місцеві пани охоче приймали на свої землі українських селян, бо мали багато землі, та замало людей. Корчака, який тепер був за старшого, домовився працювати за те, щоб їх перевезли на той бік лиману й приписали до посаду бурлак. У тому посаді замість померлих у книги записували нових людей і давали їм прізвища небіжчиків. Бурлаки тепер були

додому.

ти

Сім’я отамана жила в селищі, його жінка й дочка навідувалися до рибалок — привозили їжу, забирали рибу. Микола

VI

що

тобі хліба, води та риби. І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб і рибу. — Спасибі тобі, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи

батько знає, що ти тут? — спитав Микола. — Ні, не знає і не знатиме, бо я йому про це

скажу.

Хіба ти скажеш... — Навіщо мені казати... — непривітно промовив

Микола.

— Як ти не скажеш, то я сама не признаюся, хоч би мене батько замордував і вбив. Для мене немає і

ніякої перешкоди, щоб одвідати тебе й нагодувати.

Микола здогадався, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казати Мокрині. — Чи вже ж ти не боялася сама пливти човном уночі? — спитав Микола.

— Не боялася, бо знала, що тебе знайду, а

смутний?

— Немає чого мені веселим бути.

— Ти, певно, покинув

батьків.

— Мій батько вмер, — тихо обізвався Микола.

в очерети. Там тобі буде безпечніше пересидіти лиху годину. Висмикни кішку та рушаймо в дорогу.

— А ти ж не наведеш на мене десяцьких?

спитав Микола. Мокрина спалахнула якось уся, усім тілом. Вона палко промовила: — Не на те я тебе люблю, щоб виказати або видати десяцьким.

Миколі стало ніяково, стало й шкода бідної дівчини, шкода її чорних брів і рум’янцю. Він трохи не проговорився, що жонатий, але як глянув на пишні дівочі

гарячими,

ніч! — промовила Мокрина, і Микола тільки тоді опам’ятався, як зашелестів десь гнучкий очерет.

— Боже мій, що зо мною діється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластівко! Чи вже ж оце я тебе мушу навіки забути?..

Місяць високо викотився на небо, як здорове кружало, і заглянув у човен через високий очерет (...).

Мокрина врятувала Миколу від поліції. Вона, така красива й молода, була поряд, а Нимидора далеко.

VII

Одразу після того, як Микола покинув Нимидору, вона мусила йти на

чекала на свого чоловіка,

VIII

своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, умовляла, та нічого не вдіяла. Мокрина вийшла заміж аж через кілька років, тоді, як прохололо її серце й Микола покинув

судового вироку зачитали листа про волю. Не вірячи

Її широко розкриті темні очі, її голос, вид — усе так нагадувало Нимидору, ніби на нього через ті очі глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до нього сама Нимидора з того світу. Микола не вдержався, поцілував Любку й заплакав. Уся його тверда, міцна душа розтопилася, як віск на гарячому вогні, і розплилася слізьми. — Не впізнаєш батька, бо зроду його не бачила! — насилу вимовив Микола. — А де ж твоя мати?

Любка здогадалася, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилася, здивувалася, не знала, що й казати, і тільки мовчки стояла біля печі. Одначе в її серці не заворушилося ні крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік. Для неї

себе

їй усе здавалося, що батько давно вмер і лежить похований у землі. У її серці все якось помішалося, скаламутилося,

давно вмерла мати, Любко?

Торік у Петрівку, — насилу промовила

мене виглядати.

Та й не діждалася! Така вже наша

вийшла заміж; а я тебе покинув ще в колисці.

— Ми недавно побралися, — сказала Любка, показуючи на чоловіка.

А хата стала ще нижча, мабуть, осіла.

самі,

Микола, — перед ними молилася твоя мати. Чи ви вже вільні?

— Уже, хвалити бога, не робимо панщини, — обізвався Любчин чоловік, — ще оремо передніше поле, а це кажуть, що приїдуть наділяти нас землею на виплат, чи що. — Якби не та панщина, може, і мати ваша була б жива, і я не тинявся б у світах більше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати? — Бабуся вмерли давно: ще я була дівчиною, — промовила Любка. — Чи добре ж вам жилося без мене? — спитав Джеря.

Ет! Яке там добро! Бідували та побивалися з матір’ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живі. Сідайте, будьте ласкаві! — сказала

З Миколиних очей покотилися дві здорові сльози й упали в траву. Надворі було тихо, як у хаті. У тій тиші ніби було чути, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою: — Усе померло, і сліду не зосталося. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля. Одначе Микола помилився: з нього не швидко став попіл. Він і сам недобачав, що в ньому ще тліє великий жар, як після спалених дубових дров. Під сивим волоссям затаїлася міцна, запекла й правдива душа. (...)

Доживав старий Джеря віку в дочки, пораючись біля

Гра «Так — ні».

1. Микола Джеря вмів грати на скрипці.

2. Раставиця — річка, що протікає через Вербівку.

3. Нимидора народилася і зростала в родині Кавуна.

4. Ім’я Нимидорі дав батько.

5. Микола Джеря був кріпаком пана Бжозовського.

6. У Стеблеві Микола з односельцями працював двадцять років.

7. Онучку Миколи звати Любкою.

8. Мокрина дуже любила Миколу, але він не відповідав їй взаємністю.

9. Джериха хотіла одружити Миколу з Нимидорою.

10. Микола повертається додому через двадцять років. У Стеблеві, у будинку, де народився І. Нечуй-Левицький,

особливості.

Реалістичний герой / реалістична героїня має такі ознаки:

• типовий герой / типова героїня у звичайних обставинах;

• характер і вчинки героя / героїні зумовлені соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя;

• особистість, що бореться за справедливість;

• людина конкретної професії, яка живе своєю буденною роботою: селянин, робітник, чиновник.

1. Твір «Микола Джеря» за жанром —

А історична повість

Б пригодницьке оповідання

В соціально-побутова повість Г соціально-психологічне оповідання

2. Сюжетним елементом твору «Микола Джеря» є уривок А «От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька

1 «— Згінні дні одробимо восени; он

лиш! Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне!»

2 «— Завтра чоловіки з косами на лан косити овес,

3 «— Яке там добро! Бідували та

8. Заповніть

Назва твору «Микола Джеря»

Рід і жанр

Художній метод

паспорт

Композиція ...

Персонажі ...

Довідка

• Петро Джеря, Джериха, Микола Джеря, Нимидора, Петро Кавун, Любка, Мокрина, пан

ський; • реалізм; • вісім розділів, присвята Миколі Лисенкові; • зображення життя селян під гнітом панщини на прикладі Миколи Джері та його родини;

1. Коротко про Богдана Жолдака. § 35–36.

Про що ви дізнаєтеся?

• Хто з українців став найгарнішим чоловіком Америки?

• Хто той чоловік, який двадцять п’ять років утримував титул найсильнішого борця світу?

• Яким було дитинство красеня і богатиря?

Богдан Жолдак (1948–2018) народився в місті Києві. Прозаїк, драматург, кіносценарист. Найвідоміші твори: оповідання «Яблука з райського саду», «Мудрість сили»; детектив «Коли генії плачуть».

успіхом ішла в Національному академічному театрі імені

творчість Б. Жолдака — надзвичайно цікаве явище. Він посідає гідне місце

заїків нової генерації. Либонь, уже крилатою

український прозаїк (154

час першого ознайомлення з його творами в мене виникали спортивні асоціації. Цей атлетичної будови чоловік — не спринтер, не бігун на довгі дистанції, але він біжить і так долає дистанцію, що викликає цим у всіх усмішку. Однак іноді

бувало, загрузне в когось віз із волами, то відразу кличуть Максима Піддубного.

Випрягають волів, і він, підваживши віз плечима, витягає його на сухе. Слова, які він

казав у таких випадках, стали відомі на весь світ: — Бідна худобонька — може й надірватися. Інше діло ми, люди, — мусимо худобі допомагати!

Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне. А тоді розпочинається вистава — прихід дядька Максима, урятування вантажу та волів, а потім історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором: — ... ми, люди, — мусимо худобі допомагати! І всі разом — селяни, Максим, воли — сміялися.

Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкий віз і кличуть по «швидку допомогу».

Старший Піддубний часто здогадувався, що «дорожня подія» підстроєна землячка-

зі стовбура. А ось Іванко Піддубний, названий на честь

росте та стане сильним. Не лише тому, що набридло щиглів хапати від

а ще й тому, що хотів, аби й на нього

його сила криється. От і думай.

Зачаровано слухав такі слова Іван.

— А ваша, тату, сила — у чому вона?

Тут утрутилася мама: — Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.

Отож хлопець тихцем підлазив під порожній татовий віз, коли той стояв у дворі, і підважував його плечима доти, доки не втомлювався.

Й ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса від землі й випростався, розігнувши коліна. — Ану, годі реманент псувати! — почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. — Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.

— Та не лай його, — крутив козацького вуса батько. — Нехай силу відчує.

— Воно ж іще дитина, — сплескувала долонями мама.

— Ти, синку, — наче й не чув її Максим, — коли з порожнім возом упораєшся, то

потім на нього мішка з борошном поклади, а тоді й знову починай усе спочатку.

У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп’ята підбурювали його поборюкатися на поясах.

яке диво —

на відро — усе гаразд, не порожнє, повнісіньке води.

сили. Сусіди з подивом споглядали з-за тину, до якого

Іванко

крекчучи, він

підважити на плечі відразу два коромисла й нести від колодязя четверо відер води! І важко йому, і ноги вгинаються, і тулуб хитається, — але ж упертий, пре

одсиплють у торбинку трохи збіжжя. Бо дехто зі старших дядьків, бувало, удвох тягнуть один мішок, та ще й не дуже вправно — роки даються взнаки. А воно, мале та завзяте, підхопить отакечки на спину й дріботить сходами нагору. — Оце дивина! — скаже хтось із заїжджих. — Зроду не бачив, щоб був хто малий, а такий спритний до важкої роботи.

— Та ж він із роду Піддубних! — пояснюють йому. — А-а, ну, тоді зрозуміло! — Бо слава про сім’ю богатирів розходилася далеченько. — Ото й заробить трохи для родини.

Таке пояснення влаштовувало всіх. Лише не самого Іванка. Заробіток йому був потрібний, аби вдома його не лаяли

лягти на рідну земельку.

— О, коник-химородник, день біжить,

чину якийсь господар.

Необачно підколе.

Усі інші, сидячи на розколотому жорні2, радісно пооживали.

— Ану, дядечку, — скаже Іванко, — ану, поб’ємось об заклад, хто швидше звідсіля занесе мішка із зерном до млина?

Господар нарегочеться і заставиться на пів мішка борошна.

Умить навколо збирається гурт роззяв, які між собою також починають закладатися. Не знав ніхто, що м’язи молодого хлопця вже відновилися. Та й хто додивиться до тих м’язів, надійно прикритих великою, не по зросту, сорочиною, яка перейшла йому від старшого брата?

— Ти чого?

— Не можна відразу пити, — пояснив він. —

він одхилив його.

спершу

Усі закивали головами: — Ти ба, він ще й мудрий. Де ти такого навчився? — гомоніли дядьки. — На буряках, поливавши. Як потаскаєш води туди та нап’єшся її відразу, то від цього сила зменшується, — поділився він досвідом.

Хлопець закинув пів мішка здобичі за плечі та й рушив додому.

Якось по обіді з вітряка вийшов мірошник, сито мружачись на сонце. Несподівано його очі округлилися: він не побачив поруч із млином на схилі запасного жорна. Та воно, може, і невелике, може, і замале, може, і трохи надтріснуте, однак уже стягнуте залізним обручем, могло би прислужитися.

Хто ж міг його поцупити? Невже якийсь чужий мірошник?

Ба, ні. Діло було так: вітер ущух і вітряк не крутився.

За два-три дні такого лиха господарі зі своїм зерном роз’їхалися по домівках. Іванко ж тинявся навколо, очікуючи: може, повіє, може, усі повернуться і можна буде донесхочу натягатися мішків. Хлопець нудився, доки

протилежний кінець плечем, хлопчина з подивом відчув, як кам’яне жорно зрушило, підвелося. Хлопцева радість тривала недовго — несподівано враже колесо, як і належить колесові, узяло й покотилося з пагорба! Боком, боком, дедалі швидше, так швидко, що Іван

не встиг підставити ломаку та зупинити...

Жорно котилося доти, доки не перечепилося об рівчак і, подумавши, упало. (...)

Мірошник нарешті помітив утрачене майно. Нечутно підійшов до хлопчини.

— Ба ні, — промовив він, — сам ти тут не впораєшся. Тут треба тата кликати.

Прийшов Максим, почухав потилицю.

Не тому, що жорно здалося йому заважким, а тому, що мав стосовно сина деяку

— Троє, — відповів конюх. — Отож нехай лізуть у грязь і виштовхують. І гроші пропонували, і чималі. Однак Максим чомусь уперся і ані руш. І жінка вмовляла, і діти, і сусіди благали — та де там. Певно, Максим мав і щодо панків деяку свою педагогіку...

Після жорна в Іванка все тіло боліло. Він і тер його, і розминав, однак біль не минав. (...)

Сім’я наминала масну кашу, а от Іванкові чомусь не хотілося. Він наче знав, як дати тілу перепочинок, і вже давненько здогадувався, що іноді ситна їжа відбирає силу, а не додає. Часто вона стомлює аж на пів дня.

Таким

Потроху біль із м’язів виходив, поступаючись новій силі, яка

міркував про буряки. Чому? Бо варений буряк — найголовніший

такий доварок творила! Однак Максим, чуючи такі розмови, владно буркотів крізь вуса: — Він же в тебе не

харчу. Ба, найпростішого й найдешевшого. Син же

свій дерев’яний витвір, зважив у руці

несподівано всміхнувся:

— Зате ніколи не зломиться...

На ньому він зробив аж чотири глибокі зарубки й, крекчучи, носив по чотири відра.

— Та ти б краще вже не відра, а цебра2 чіпляв, — сміявся брат.

— І почеплю, — кривився Іванко, але ніс свою ношу.

Він розумів, що сили йому скоро й на таке вже стане. (...)

Звістка про чотиривідерне коромисло хутко облетіла все село. І збиралося чимало людей подивитися, як хлопчина, важко балансуючи, носить отак воду.

— Та це ж Піддубні, — зачудовано кивали головами старші люди. — Ви тільки пригадайте їхнього прадіда, як той статки заробляв: отак наїсться добряче кулешу, а тоді сам упряжеться в плуг

пращури.

А то вибирав хвильку, коли тато відпочивав, і починав допитуватися, як сила росте.

Той промовляв:

— Сила силу силить.

Сказавши таке, віддав цю думку на відкуп малому

той розтлумачить сам колись і йому, Максимові, пояснить.

— Як це? — наполягав той.

— Ну, от ти на берег ходиш, борюкаєшся там

як у тебе сили додалося?

Той кивав: — Сили так. А от... — ... спритності? — підсміювався Максим зі свого міцного, але таки

де це відбувалося. Та щойно прийшли, а там усе вже закінчилося... Похнюпився малий, ледве неплаче. Батько все думав, як заспокоїти його, коли раптом чує: — Агов, публіко! — кричав чоловік у чорному сурдуті1. — Хто є охочий позмагатися між собою, прошу сюди, на арену світу! — гордо вигукнув він, шанобливо вказуючи на точок.

Ніхто, звісно, не відгукнувся, бо в глядачів ще й досі шумувала кров від попередніх атлетів, які виконували небачені захвати та кидки.

І несподівано все вмовкло, хотіло зареготати, та втрималося. Що сталося?

На арену виступив маленький Іван і підняв руку: — Я хочу!

Так дзвінко він вигукнув, що старий Максим аж утер сльозу, дивлячись на свого нащадка.

Люд, погомонівши, виштовхнув перед себе кількох дітлахів. Вони

лювало, він приглядався, чи немає

І, на превелику радість присутніх, розпочалося

Такий чемпіонат відбувався надто швидко, «борці» не встигали виснажувати себе тактичними й стратегічними задумами та запаморочливими кульбітами2 — дуже хутко посеред току залишивсь Іванко, з подивом зазначивши, що чоловік у чорному сурдуті тягне догори його руку.

— Переміг цей, — він нахилився до малого. — Як тебе звати?

— Іван Піддубний, — була відповідь.

— Звідки ти?

— Я з України! — дзвінко вигукнув той.

— Словом, перемога за нашим земляком! — підсумував оголошувач.

Приїхали додому майже поночі. Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком із горіхами.

— Що це? — здивувалася матір.

— Приз за боротьбу на світовій арені, —

То це ти, Максиме,

— синові пастуха. Той розпочав: — На березі гралися і побачили каменюку. Почали спорити, хто підніме. Ніхто не

тут...

— Що? — не витримала матір.

Нарешті слабким голосом заговорив сам Іван: — Піднімав каменя. Уже й був підняв. Той скраю тріснув... І — по голові. Лусь! Мати сплеснула руками, ухопила за голову Івана, почала несамовито цілувати. — Він знепритомнів! — продовжувала малеча.

Мати повела сина до хати, почала промивати волосся. Од нового болю Іван був мало

пояснення, тато Максим висловив

вона нарешті думати почне?

— А як не почне? — підколов брат. — Тоді нехай ще раз ударить той же камінь. Мати й не знала: чи вірити, чи ні. Чи це чоловік правду каже, чи

— Годі мене дурити! — скрикнула вона. — Краще скажи, до

Може, до волосного?

якого наш Іванко найдужче любить... — Хто? — в один голос вигукнула

стара, — звернувся

але не простий, а гетьманський. Нащадок козаків, Максим

рецепт

краще?

полягав, поперше, у тому, що готувати

треба

аж удосвіта. Спочатку варили баранину, виймали, одкладали — це потім буде, на другу переміну. Далі так само варили свинину. Потім телятину. Тоді варили півня — і теж виймали, остужували. Далі в борщ клали все, що до нього зазвичай і годилося: квасолю, смажені буряки, картоплю, моркву, цибулю та все інше, на нашій землі годяще. Основний секрет полягав не в таємній ложці меду, не в товченому часникові зі старим салом, не в підливах — масних, пісних, борошняних, крохмалевих і бозна-яких (рецепт, який у кожної господині передавали з покоління в покоління і тримали в найсуворішій родинній таємниці), а в тому, що заздалегідь смажили карасі, клали в друшляк, занурювали на деякий час у казан — от лише після того борщ ставав по-справжньому гетьманським! Мав такий борш одну чудодійну властивість: варили його цілий день, тож уся сім’я, стражденно нюхаючи його випари, переймалася нелюдським бажанням до нього й накидалася, мов навіжена.

Яка ж хвороба втримається перед таким лікуванням? Звісно, що ніяка. Особливо хвороба богатирського походження — розбита

будуть дорослі.

І хлопчина враз заспокоївся.

Він задрімав, напрочуд ситна їжа навівала йому й добрячого

полем на богатирському коні та як різна нечисть, зачувши його ходу, ховається подалі у свої глибокі нетрища... Чому? Бо бачили грізну зброю в руках богатиря. Ба, найгрізнішу у світі — оту

Піддубний народився 9 жовтня (26 вересня) 1871 р. на Полтавщині (нині Черкаська область) у селі Кра сенівці. Помер у місті Єйську

думку. Секрет його сили

за Україну, тому й перемагав. За життя зазнав багато

досить згадати захоплення влади білими, червоними та

дування чекістами, німецьку окупацію і

кілька разів утрачав усі свої статки, однак

ставав на ноги, знову боровся на змаганнях, знову починав тренувати юних атлетів і, головне, знову

• Хто такий Іван Піддубний?

• Що допомогло йому стати видатним спортсменом?

• Навіщо Максим Піддубний узяв свого сина на ярмарок?

• Як Іван тренувався?

• Де відбуваються події у творі?

• Чим харчувався Іван Піддубний?

• Коли відбуваються події у творі?

5. Заповніть таблицю в зошитах. Головні герої / героїні

6. Охарактеризуйте Піддубного-підлітка. Проілюструйте свою

7. Знайдіть в оповіданні «Мудрість сили»

§ 37–38.

1. Своєрідність української

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке комедія, водевіль, конфлікт?

• Чи здатні гроші перемогти справжнє кохання?

• Чому батьки не завжди дослухаються до бажань своїх дітей?

свою історію класичний український театр. Персонажі

«першоп’єси» — Наталка, Петро, Микола — зворушують

тю і дотепністю. Такими ж морально-чистими й чесними людьми зображені персонажі водевілю «Москаль-чарівник». В умовах, коли на сцені ще

традиції

цизму з його неодмінною героїзацією тільки людей вищого стану, це було справді помітним явищем. У п’єсах «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» мистецьки освоєні ідейні та художні багатства фольклору. Письменник із великим художнім тактом і доцільністю використовує пісні, приказки й прислів’я. Пісенно-фольклорні елементи «Наталки Полтавки» настільки значні, що її можна вважати першим збірником усної народної творчості. Таким був початок української класичної п’єси. Справжній зразок творчого використання фольклору показав трохи пізніше Т. Шевченко. У його драмі «Назар Стодоля» відтворено обрядові картини сватання та вечорниць. Митець майстерно використав народну творчість, щоб змалювати типові обставини

корифеїв»), який наступного року переїхав до Києва, звідки й розпочалася його нова історія. Одним із найвидатніших драматургів українського «Театру корифеїв» був І. КарпенкоКарий, який створив 18 оригінальних п’єс, найвідоміші з яких — «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч». Вони є окрасою і сучасних театральних сцен. З «Театром корифеїв» пов’язана творчість його братів П. Саксаганського й М. Садовського, а також неперевершеної М. Заньковецької.

Одним із корифеїв українського театру цього періоду став М. Старицький, який збагатив літературу соціальними драмами «Не судилось», «Талан», а ще — комедією «За двома зайцями», з якою ви ознайомитеся найближчим часом. Український професійний театр Галичини

— Мамо, хто це?

— Де, сину? Про кого ти?

— Хто це? Хто це? — залепетав хлопчик, показуючи рукою на ікону. — Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? — сплеснула руками, аж озирнулися

люди, які стояли попереду.

Синові ж карі, чисті й допитливі, як і раніше, очі були осяяні якимось вогнем і

вже не смутні, не мертві, а живі, грайливі.

— Прозрів! Прозрів!

Мати впала на коліна й у нестямі простягла руки до ікони:

— Воістину чудотворна, воістину! Зглянулася на наше безталання...»

Григорій Квітка — багатогранна творча особистість. Він був директором Харківського театру, керував танцювальним клубом, добре грав на флейті, фортепіано, поклав на музику чимало власних романсів. Але справжнім покликанням — літературною

чи всi живi?

К а н д з ю б а. Та вже їм така прийшла бiда, що й сказати не можна.

О д а р к а. А що за бiда?

К а н д з ю б а. Там таких солдатiв найшло, що й сказати не можна! Що вулиця, то й солдат на квартирi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! А старий ваш дома?

О д а р к а. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати.

К а н д з ю б а. А куди ж то? О д а р к а. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому

швеньдяти по шинках.

К а н д з ю б а. Ось, знаєте, що я вам пораджу: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахарки; вона й дала їй якоїсь води та й побожилася, що вже, каже, не буде бiльше пити. Що ж? Мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; кричала, що в животi пече, та

то й вам таке щастя

Була й у

була й у Деркачах, у середу аж у Водолагу

влiпила! Чи знаєте Грициху

Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її,

ж, то ворожка й дала менi зiлля та й каже: «Звари та дай йому якраз на молодий місяць, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають». А я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула, і дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як ускоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й почимчикував аж у Косолапiвку (...). Уже я сама знайшла та насилу додому доволокла. (...)

К а н д з ю б а. Де ж вiн тепер? (...)

О д а р к а. Ану вже йди сюди, iди! П р о к i п виходить. ТЕРЦЕТ

К а н д з ю б а. Послухайте мене. Ось будьмо ми сватами! О д а р к а. Кажiть, кажiть, у чiм? Цьому ми радi самі. (...)

К а н д з ю б а. Тобто як?

. Усяк знає, що у вашого сина та клепки немає!

О д а р к а. Та так: прибитий на цвiту.

К а н д з ю б а. Тю-тю! Та ще фiть, фiть! Ви дiло тут кажiть. Чи вiддасте? (Глузливо.)

Чи нехай ще пiдросте? Мене ви не держiть.

К а н д з ю б а. А чому ж i не вiддати? У нього всього є. (...)

О д а р к а. Як же можна й вiддати? Дурний! Його всяк б’є.

К а н д з ю б а. Гай, гай! Говорите не знати про що! (...) Та хоч би й зовсiм дурний був, так не взяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерті; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, Господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо в Крим за сiллю i за рибою на Дiн та всякую хуру беремо чи в Херсон, чи в Одесу. Єі коров’ят із п’ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльше; батракiв дома з десяток, та при скотинi, скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до семи не полiчить, та не знає, що рубель, а що гривня (...). Та і яка нужда, що нiчого не знає; жiнка навчить i всьому толк дасть, та й буде панею жити. (...)

О д а р к а (із задоволенням слухала його). А що, Прокопе, як думаєш?

П р о к i п. Ти думай, а я вже за тобою. Співають.

К а н д з ю б а. Так будьмо ж ми сватами!

О д а р к а. Цьому ми радi самі.

К а н д з ю б а. Пришлю, пришлю людей, Свати мої любезнi!

Стецька свого пришлю.

П р о к i п. Пришлiть, пришлiть людей, Ой сватушко любезний! (...)

О д а р к а. Пришлiть, пришлiть людей,

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

Обійнявшись, пританцьовують

О д а р к а. Е! Стривайте лишень: ще треба дiвку спитати, як-то вона ще скаже.

К а н д з ю б а. Хiба вона часом i не туди?

О д а р к а. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiть із салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажає; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб із

а ви її навчiть, щоб часом не брикалася. Прощавайте до якогось часу (…). Ява ІІІ

О д а р к а. (…) Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а (манірно). Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а. Чи знаєш iз Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив із монастиря на Спаса.

У л я н а. От за того старого? Лисого?

У л я н а. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш.

У л я н а. За того божевiльного? Це ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

О д а р к а. Дурний! Так багатий.

У л я н а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду немає.

О д а р к а. Глузду немає, так багатий.

У л я н а. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку1,

будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Немає на свiтi луччого щастя, як із дурнем жити! Вiн тебе

так тiльки крикни на нього, то вiн i замовкне. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним: немає тобi воленьки — нi погуляти, нi в гарному походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зраділа. У л я н а. Та вже, мамо, що хочете, кажiть, а я за того дурня, за того бецмана2 не пiду, та й не пiду.

О д а р к а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? (...)

У л я н а. Адже ви знаєте Олексiя? О д а р к а. Якого це? У л я н а (сміливіше).

У л я н а. От так! А за що?

О д а р к а. Щоб не сiкався за нерiвню.

Чи не думаєш ти за нього?

У л я н а. Атож!

О д а р к а. Та що се ти взяла в голову?

Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн хлопець

добрий, коваль мудрий, усячину зро -

бить, не п’є, з бурлаками не гуляє, як на

мене — звичайний, усе правда. Так що ж?

Кріпак!

У л я н а. Що нужди, мамо, що кріпак.

Пани в нього добрi, про них усюди така

чутка йде.

О д а р к а. Та хоч вони й добрi, та пани!

Як-таки це можна, щоб тобi з волi та в

неволю; була казенна — та пiдеш у пiдданство; була городянка — та станеш селянкою!

У л я н а. Де б я не була, ким би я не стала, то менi й байдуже. Менi за ним буде всюди

добре, бо я люблю його!

О д а р к а. А того й не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

У л я н а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi фонарних1; усе то пани за своїх людей платять. Та й на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий боже, як то хваляться,

д а р к а. Та вже ж, Улясю, як собi хочеш, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiше в мене на долонi волосся виросте, ніж я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого говорити: я вже старому Кандзюбi сказала, щоб сьогоднi й старостiв присилали.

У л я н а. Ох, менi лихо! Сьогоднi?..

О д а р к а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна...

У л я н а. Про що з таким дурнем говорити? Я не вмiю...

О д а р к а. Потурай! Дiвка з парубком аби зiйшлися б, а найдуть, про що говорити, а іноді мовчки ще й лучче подружать; я це добре знаю. Посидь

л я

а (сама). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп поглумиться над моєю русою косою? Що менi з його багатства? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, й усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде й одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку питати? З Олексiєм пiшла б на край свiту, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi

що у вас варили? У л я н

(стоячи на місці, не

на нього уваги й із сумом відповідає). Нiчого! (...) С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її про все. А чорт знає, про що її розпитувати! Я все позабував.

У л я н а. Так пiди до батька та й розпитай, коли позабував!

С т е ц ь к о. Так вiн добре казав, не йди, каже, вiд неї, поки про все не домовишся.

У л я н а. Немає про що нам домовлятися.

С т е ц ь к о. Як немає про що, коли вже ти за мене йдеш?

У л я н а. Нi, голубчику, цього нiколи не буде.

С т е ц ь к о. А чому не буде?

У л я н а. Тому, що я за тебе не пiду.

С т е ц ь к о. А чому не пiдеш?

У л я н а. Тому, що не хочу.

С т е ц ь к о. Та чому не хочеш?

У л я н а. А не хочу тому, що не хочу.

С т е ц ь к о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

У л я н а. Не пiду.

С т е ц ь к о. Ну, а батько казав: «Не потурай їй, поженихайся та пiсеньку заспiвай, то вона й пiде». От я i заспiваю:

На курочцi пiр’ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Приспів

Диб, диб на село, Кив, морг на нього.

Я не дiвка його, Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

А що? Чи хороша моя пiсня?

Приспів

Не так болить нiженька з будяка,

Ой як болить серденько вiд дяка.

Приспів

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Приспів

У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого й не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю (Співає.)

В мене думка не така,

Щоб пiшла я за Стецька.

Приспів

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в’яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

Не дурна я i не п’яна, Щоб пiшла я за Степана.

Приспів

Лучче впасти менi з дубу, Чим йти замiж за Кандзюбу.

Лучче менi з мосту в воду, Чим достатися уроду!

Приспів

ти її спiваєш? Га?

У л я н а. Та я тобi й спiваю, i кажу, що не люблю тебе й не пiду за тебе. С т е ц ь к о. Так цебто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Зітхнув.) Я вже пробував.

У л я н а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

С т е ц ь к о. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти

чи Прiсько, чи

та йди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хочеш, а тепер, не можна. Дарма! Я пiдожду. А поки ще ласкою прошу: пiди за мене!

У л я н а (убік). Що менi з дурнем говорити? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостануся та буду його пiддурювати.

Ява п’ята

Ті самі й Олексій. Олексій, побачивши їх разом, тихо підходить і підслуховує.

С т е ц ь к о. Оце ж увечерi й старостiв пришлемо. Чи присилати?

У л я н а. Аякже? Присилай, присилай. (Убік.) Побачиш, якого облизня пiймають.

С т е ц ь к о. А пiч колупатимеш?

У л я н а. Як то вже не колупатиму? Отак усю поковиряю. (Дряпає його по обличчю пальцями.) С т е ц ь к о (сміється). Бач,

що

служби,

так усіх обведе, що Уляну віддадуть не за Стецька, а за

Стецько

С к о р и к (так само поважно). Прежде усєво позвольте во фрунт стать i без темпов вам честь віддать, а просто поклонитися і добрим словом прислужитися. Послухайте нас, а потім уже буде від вас наказ. (...) Ось вам хліб святий у руки (Подає хліб.) Пожалуйте. Т и м i ш (кланяючись). Так-таки, так. П р о к i п (узяв хліб, цілує і кладе біля свого). Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша рiч не до дiла, то не треба i вас, i вашого хлiба. Сiдайте, люди добрi. Може, здалека iдете? (Старости сідають, саджають біля себе Стецька.) А вiдкiля ви, панове, з якої землi?

С к о р и к. Ми із землi дальної, коли чули, аж із Францiї.

С т е ц ь к о. Уже й видно — москаль, зараз i збрехав. Ми притьмом із-за Харкова. (Тиміш його стримує.)

П р о к i п. Що ж то за земля? Чи далеко вона вiдсiля?

С к о р и к. Не близько. Iще аж за Москвою буде верстов сто.

Т и м i ш. Так-таки, так.

П р о к i п. Крий боже, як далеко! Мабуть, на кiнцi свiту!

ворон нашої костi не занесе! Хороша ж сторона? С к о р и к. Сторона важная! Туди й з усього світу господство з’їжджається пожить, погулять. (...)

С к о р и к (говорить швидко). (...) А ось із нами яка була історiя, просимо послухати. Раз у прошлом году були ми в походi, у дикому народi. Сімдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А в цьому городi якраз сидів ось цей (указав на Стецька) дикий князь. Войсько його штурмує, а він знай собі бунтує, піднiмає угору плечi й говорить такi речi: (...) «Потіште мене тим, віддайте мені або птицю, або чорную куницю, або красную дiвицу, яку у вас заберу й до себя приведу» Генерал нас позвав i сказав: «Ти, Осип Скорик, по всьому світу побував, усю Туреччину пройшов, ти з

піди й у Нiмецiю зайди». (...) Ось

м i ш. Так-таки, так.

С т е ц ь к о. Бач, куди карлючка закандзюбилася! До чорта хитрий москаль!

П р о к i п. Що се за напасть така? Вiдкiля се ви, панове французи, таку бiду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що

к. Е, хоч наш князь i дикий, одначе він штукар великий! Як на світ родився, то iще із собою не бився; коли ж ляже спати, так від нього й слова не слихати; i таки з худоби дещо має, i коли обідає, зуби не позичає, а своїми кусає; від води нi разу п’яний не буває, i нiколи в себя грошей не крав; у компанії знає честь, свiчок i сала не їсть; ум i розум за ним ведеться, він на стіну не дереться. Тепер ви розмишляйте, а нам відповідь давайте. О д а р к а (Уляні, що стоїть нерухомо). Колупай швидше пiч, колупай!

П р о к i п (подумавши, поважно). Ось що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємося; а щоб ви нас не порочили, буцiмто ми передержуємо куницi або краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жiнко?

О д а р к а (весело та ласкаво). Роби, як знаєш. Ти батько й нам усiм голова: як скажеш, так i буде.

П р о к i п. Еге! Дочко, а годi пiч колупати, давай чим оцих французiв пов’язати.

С т е ц ь к о (злякавшись). Ану, ану, до чого дiйдеться, то я i навтiкача.

О д а р к а (підходить до Уляни, весело). Iди ж, iди. Чуєш, що батько велить? Може, нiчого не придбала та вже й соромишся. Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, в’яжи ж хоч валом. Ану, лишень, що в тебе там є? (Тягне її проти волі.) Та йди-бо, ще й опирається. С к о р и к (підійшовши, утримує Одарку). Стій! Робиш темпи, без флiгельманта.

Коли не знаєте порядку, питайте бувалих. Спочатку треба виконати закон. Ми все знаєм: бачили, як це роблять у Францiї, у Туреччині. Ось що: сідай, мать. А ти, дівко, поклонися батьковi й матерi тричі, дякуй за хліб, i сіль, i за науку i проси благаславення на добре діло. (...) (Сідає.)

Т и м i ш (усе повторює). Так-таки, так.

С к о р и к (Уляні). Кланяйся ж у ноги, без темпів, по слову. (Уляна, заливаючись сльозами, кланяється в ноги тричі, а Скорик примовляє.) Раз, другий, третій.

П р о к i п (коли вона йому кланяється). Та буде ж, буде, та годi ж, годi.

С к о р и к. Ну, тепер матерi: раз, другий, третій.

У л я н а (уклонившись утретє, залишається перед матір’ю на колінах і гірко плаче, тримаючи її за руку). Ненечко моя рiднесенька! Лебiдочко... перепiлочко! В останнiй раз прошу тебе: не топи свого

руках). Спасибі батьку й матерi, що своє дитя рано будили й доброму

учили. Спасибі й молодій, що рано вставала, тонко пряла й гарні рушнички придбала!

Т и м i ш. Так-таки, так.

С к о р и к (Тимошеві). Ану, товаришу, зав’яжи мене, а я тебе. (Один одному зав’язують рушники через плече.) Ось так: щоб не зводили на людей напраслини. (...) (Сідають на свої місця.) (...)

С т е ц ь к о. А князя i забули? Хоч би тобi на смiх чим-небудь обплутали.

О д а р к а. Давай же, Улясю, хустку молодому.

П р о к i п. Ну-бо, ну-бо, мерщiй; пора частувати.

У л я н а (заламуючи руки). Уже ж, матiнко, що хоч роби зі мною: лай, бий, хоч до смертi вбий, а не дам нелюбу хустки!..

О д а р к а (скочивши до неї). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе бiс напав, чи що? Кiнчай дiло, кажу тобi!

У л я н а. З мiсця не пiду, хоч убийте! С т е

Т и м i ш. Так-таки, так.

О д а р к а (розсердившись). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала?

Та я не подивлюся, що ти молода...

С к о р и к (підійшовши, розводить їх). Стій, мати. (Подивившись Уляні в очі.)

Наслано, я вам кажу, що наслано; та не побоїмося насипки, уміємо відіслати. (...)

Скажу французьке слово, так проженемо хоч яку

сюди, у куток. Не смій нiхто підходити до нас. (Відводить Уляну вбік і говорить із

є. Колись на базарi полаялися з нею, та i похвалилася: «Я тобi, — каже, — вiддячу». А вчора я бачила, що все біля двору снувала, чи збирала що, чи пiдкладала, а я й байдуже! От же таки й вiддячила!

С т е ц ь к о (голосно позіхає і потягується). Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б

рум’яна, виносить приготовлене нею і покрите складеною

О л е к с і й (кидаючись до неї). Нi, матусенько, це не морока, це правда святая, хоч перехрестися. Таке моє щастя: менi досталася хустка, а врагу моєму — гарбуз.

С т е ц ь к о. Так помiняймося.

У л я н а (також кидаючись до матері). Матусенько, моя рiднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на свiтi. Благослови ж мене й мого Олексiя!

С т е ц ь к о. Поблагослови їх оцим гарбузом по потилицi.

О д а р к а (розгнівано). Щоб я вас благословила? Нехай вас цей

буде цього, не буде...

Т и м i ш. Так-таки, так.

П р о к i п. Та ну-бо швидше благословляй.

О д а р к а (кричить). I ти, п’янице, туди ж? Знай свою вольну, а в моє дiло не мiшайся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий халахуре, волоцюго, поблагословлю тiєю чаплiєю, що менi на лихо скував. Усю на тобi потрощу, та в придачу трясцями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. А тобi весь гарбуз розтовчу на голові, усi патли тобi пообриваю, коси твої вирву, та таки зі Стецьком обвiнчаю, обвiнчаю, таки обвiнчаю! А ти, пройдисвiте, вон із моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай... (Задихається від гніву й хоче відібрати хустку в Олексія.)

С к о р и к. Тр-р-р-р! Тр-р-р-р! Тр-р-р-р! настоящий огонь. (...) (Стає між Одаркою та Олексієм.) Послухай, паньматко, мене, бувалого...

О д а р к а. Не хочу, не хочу нiчого слухати...

був, так i не кажеш?

С к о р и к (погрожує йому). Смирно! Ну, так в усіх

такий

дана хустка, той i жених, кому піднесуть гарбуз, ось як би нашому Кандзюбенку, той іде вон. Це вже споконвіку так, i закону змінити не можна. А хто від цього закону відступиться, тому гріх смертельний і на скотину падьож буде.

О д а р к а. Та в нас нi волика, нi коровки. Усе мiй старий попропивав, нiкому й здихати. (...)

С т е ц ь к о. Ану, ану, до чого-то воно йдеться?

С к о р и к. (...) Чому ти не хочеш віддать дочку за Олексiя? Хлопець важний, розумний, роботящий, та ще ж i племінник мій.

О д а р к а. Так кріпак (...).

П р о к i п. Так чого тут i думати? Не переч, Одарко!

О д а р к а. Але стривай лишень!.. Так бач, пане старосто, у Кандзюбенка худоба... Серце болить, як згадаю!..

С к о р и к. (...) Добре, ми вміємо

(Виконують.) Так. Тепер візьми миску чотирма пальцами й принеси

к о р и к. Нiчого не бійся, це не ворожба, треба з тебе зняти вроки (...). Знiму, щоб ти від них не зачахла.

О д а р к а (низько кланяючись). Ох батечку, голубчику! Робiть швидше, що знаєте; так i чую, як мене з-за плечей бере. Так миску вам подати? С к о р и к. (...) Тепер, Одарiє, лий у

воду та

французьке слово голосно: плюх, плюх, плюх! (Одарка зробила, примовляючи.) Тепер на

церкви свічечку, засвіти; неси сюди, та

погаси, а то тільки тобі й на світi жити. (Одарка вся тремтить , приносить запалений восковий недогарок.) Дай сюда. (Приліплює його до миски.) Тепер усі зажмуртесь i нiхто не

же, Одарiє, повиплигує i вся худоба Кандзюбина з твоєї пам’яті, як ти цю воду вип’єш, п’ючи щоденно по наперстку, натощак. (...) А нашi молоді, як будуть любитися та дружно жити, та, не лiнуючися, робити, так зберуть iщо больше, ніж у Стецька. (...) О д а р к а. О, спасибi ж тобi, пане старосто! Таки як руками зняв. Тепер менi не тiльки що Стецька, та й усiї його худоби нiчогiсiнько не жалко. А Олексiя вже полюбила, мов рiднесенького сина. Ходiте ж, дiточки, сюди. (Обіймає Олексія та Уляну.) Будьте ж здоровi, як вода, а багатi, як земля, а красивi, як весна!

С к о р и к (вигукує). Ура! Наша взяла!

С т е ц ь к о (замислившись, злякався). Тю, на твою голову. Ще й весiлля не було, а вiн уже й гука. Оттака-то московська вiра!

С к о р и к. Тепер, товаришу, давай знак сюди. (Пов’язує рушник.) Спасибі ж вам, сватове, за ваше паслушанiє i любов. Тепер треба виконати закон i закончити діло. Сiдайте ж ви тут. (Умощує старих на їхні місця.) А ми, товаришу, тут. А молоді стійте.

С т е ц ь к о (сідаючи біля старостів). А князь осьдечки сяде.

С к о р и к (зводить його). Ні, брате. Минулося твоє князівство! Али сядь, али вон пайди. Нуте ж, скажем законне слово: панове сватове!

П р о к i п та О д а р к а (разом). А ми радi слухати.

С к о р и к. Що ви хотіли, те ми зробили (...).

О д а р к а. Просимо на хлiб, на сiль і на сватання! Приходять подруги Уляни, починаються танці, співи та веселощі.

Гра «Так — ні».

1. Події комедії «Сватання на Гончарівці» відбуваються в ХІХ столітті.

2. Одарка вважає, що для її дочки важливіше матеріальне забезпечення, а не особисте щастя.

3. Стецько по вуха закоханий в Уляну.

4. Олексій працює ковалем.

5. Прокіп увесь час мріє бути «на вольній», бо тяжко жити кріпаком.

6. Скорик — дядько Олексія.

7. Скорик розмовляє українською літературною мовою із вкрапленнями діалектизмів.

8. Слова «Та ну-бо швидше благословляй» належать Олексієві.

9. За старостів Кандзюба взяв Скорика й Тимоша.

10. Твір закінчується благословенням Уляни й Олексія, піснями та танцями.

драматичний твір, у якому засобами

сатири розвінчують негативні суспільні та побутові явища, розкривають смішне в навколишній дійсності чи людині. Центром уваги в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» стають родинне життя персонажів, їхні побутові взаємини. Конфлікт — це основа драматичного твору, він є рушійною силою, що визначає розвиток драматичної дії як основний засіб розкриття характеру. Конфлікт у драматичному творі проявляється в зіткненні протилежних сил, боротьбі за досягнення мети, подоланні перешкод. У комедії «Сватання на Гончарівці» — соціально-побутовий конфлікт: Прокіп та Одарка хочуть одружити свою доньку Уляну із заможним, але нерозумним Стецьком, якого дівчина не любить, вона його зневажає і відкрито з нього кепкує. Через розв’язання цього конфлікту розкриваються характери головних героїв / героїнь — Прокопа, Одарки, Олексія, Уляни та Стецька. Водевіль — різновид легкої комедії з куплетами, які виконують під музику. Водевілю притаманні анекдотична ситуація в основі сюжету, нагромадження випадковостей, дотепні діалоги, словесні каламбури, танці та

1. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження, що твір «Сватання

А за визначенням автора — малоросійська опера Б у своїй композиції містить

Нi, матусенько, це

морока, це правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: менi досталася хустка, а врагу моєму — гарбуз».

3 «— Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хочеш, а тепер, не можна. Дарма! Я пiдожду. А поки ще ласкою прошу: пiди за

так же, Одарiє, повиплигує

з твоєї пам’яті, як ти цю воду вип’єш, п’ючи щоденно по наперстку, натощак».

4. Які ознаки має драматичний твір? Назвіть найвідоміших драматургів ХІХ ст.

Прокіп Б Скорик В

5. Що таке водевіль? Доведіть на конкретних прикладах, що «Сватання на Гончарівці» має ознаки водевілю.

6. Що таке конфлікт у драматичному творі? У чому полягає конфлікт комедії Г. КвіткиОснов’яненка «Сватання на Гончарівці»?

7. Визначте проблеми, порушені в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Чи актуальні вони в сучасному суспільстві?

8. Літературний диктант.

1. Літературних родів три: лірика, епос і … .

2. У репліці Одарки «Скорiше в мене на долонi ... виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя» пропущено слово … .

3. Відставний солдат має прізвище … .

4. Основні події твору відбуваються у дворі … (ім’я господаря).

5. Слова «так-таки, так» постійно повторює ... (ім’я героя).

6. Події твору відбуваються неподалік великого міста ... (назва міста).

7. Вийти зі складної ситуації Уляні й Олексієві допоміг / допомогла ... (ім’я героя / героїні).

9. Інсценізація. Підготуйте в групах фрагмент комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

10. Домашнє завдання.

1. Охарактеризуйте кожну дійову особу комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» двома-трьома реченнями (письмово)

2. Створіть цитатний диктант із реплік дійових осіб комедії

«Сватання на Гончарівці».

3. Дослідіть географічні назви Лопань, Гончарівка, Заїківка,

них інформацію в інтернеті, підберіть

презентації в «PowerPoint».

4. Створіть буктрейлер

Михайло Старицький (1839–1904) народився

щина).

Письменник, театральний діяч. Найвідоміші твори:

університету. 1861 р. М. Старицький повернувся в рідні Кліщинці та вступив у володіння батьківською спадщиною. Тоді він по-справжньому закохався в селянку Степаниду, якій присвятив рядки:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!

Згодом ця пісня стала народною. Однак дівчина відмовила М. Старицькому, бо вже була зарученою. Це був великий удар для закоханого молодого чоловіка, його серце не витримало, і він захворів. В и ходила його кароока Софія — сестра Миколи Лисенка. Дівчина була закохана в Михайла. Між молодими спалах-

Микола Лисенко — відомий український композитор, піаніст, диригент, педагог. Він автор музики гімнів

за Україну» та «Вічний революціонер», опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та ін. М. Лисенко створив численні

подруги Пронині, манірні; X и м к а — наймичка в Сірків;

хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла! (…)

Вихід II

Міщани, міщанки й хор.

піджаці, рукавичках. Позалицявшись, одскакує до інших.

Г о л о х в о с т и й (до себе). А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема,

смокчи! Трохи чи я

улюбився у єйо, чесне слово:

з голови не йдьоть... Господи! Що ж це я? Чи не проґавив

предмета — Проні? От тобі й на! Побігти

кін)

Без пари, без хати; Не довелось мені в світі Весело співати! Здалеку чути, що другий гурт співає цю ж пісню.

1-й б а с. А в нас баси кращі... у них як побиті горшки!

2-й б а с. Або як старі циганські решета! У с і (сміються)

2-й б а с. Ну, що ж? Кирило, та й годі.

1-й б а с. Ет!

С т е п а н. А хто, по-вашому, панове, розумніший у Києві: чи семінарист, чи академіст, чи університант?

Хлопець. Голохвостий!

С т е п а н (регоче). Ото ушкварив!

1-й б а с. Попав пальцем у небо!

Д е х т о. Найшов розумного на смітнику! Ха-ха!

Хлопець. А хто ж розумніший за його? Говорить по-ученому, що й не второпаєш!

С т е п а н. Чи ти часом не загубив якої клепки?

Хлопець. Чого ти присікався?

С т е п а н. Дивіться, люди добрі, якщо по-свинячому хрюкає, то й розумніший, значить!

Д р у г і. Чого ж, справді, сміятися? Голохвостий, таки не взяв його кат, розумний, освічений; таки паном діло, і ходить, і говорить по-панському!

С т е п а н. Овва! Не бачила розкошів свиня, то й саж за палац здався!

Д е х т о. Та годі вам за чортзна-що змагатися!

С т е п а н. І то правда, пху!

Д е х т о. Од міщан одстав, а до панів не пристав. С т е п а н. Та як же! Натягне штани-галанці, узує чоботи на рипах, та ще напне на голову капелюх, і дметься, як шкурат на

тепер що на ньому, то й при ньому!

1-й б а с. А так: батько його, було, на

1-й

2-й б а с. Та то ж через теє Степан на нього

Д е х т о. Боїться, значить, щоб не відбив дівчини.

С т е п а н. Одбив би я йому печінки!

Д р у г і. О! Він хваткий!

1-й б а с. А в тебе вже є коханка?

С т е п а н. Що ти їх слухаєш? Верзуть теревені!

Д е х т о. Єсть, єсть...

1-й б ас. А хто?

Х л о п е ц ь. Галя Лимаришина.

1-й б а с. Гарна?

Х л о п е ц ь. Чудо, яка!

С т е п

Г о л о х в о с т и й. Тепьор, слєдственно, міня по всєх усюдах первим хвисоном принімають. А почому? Потому што я умєю соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю!

С т е п а н (уголос). А по-собачому, добродію, часом не вмієте?

Дехто сміється.

Г о л о х в о с т и й. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить!

С т е п а н. Ви таки, як бог дасть, на мою науку дочекаєтеся!

Г о л о х в о с т и й (згорда). Наведіть сначала себя палітурою!

С т е п а н. Цур дурня та масла грудку! Д р у г і. Та годі вам! (...)

Х л о п е ц ь. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, — чудо! Певно, дороге!

о х в о с т и й. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди й загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо,

Шукаю: нігдє

чи

развє? Дак кудою ж пройтить їй, когда ми калавурим? Удивительне діло! Нужно подождати. Треба сьогодня на нейо рішительно налягти. Здається, єй пондравился... Ну, да кому я не пондравлюсь? А вот, штоби Проні не випустить з рук, то необходимо. Багата: який дом, сад! А лавка, а дєнєг по скринях! Старого Сірка струсну, то так і посипляться карбованці! Одна надія на її придане, бо іначе не можу

своїх ділов: такий скрут, хоч вішайся. Довгів стільки, як блох у курнику! З дому вийти удень страшно, щоб який жидюга не піймав, єй-богу, правда. Тут особенно Йоська єсть; дак уїдливе, кляте, што ніяким хвисоном його не обійдеш. Де здибав, то й давай гроші, то й давай! Ну, де ж я то і візьму, коли немає! А він, дурний, одно: давай, та й годі, вертай, що брав! Ну, што он? Какоє понятіє імієт? Сказано, жид! А ти тікай, бо посадить — чиста напасть! Так і ховаюсь, і кручусь як

р о н я (наближається; за нею — подруги.) Галохвастов, здається?

Г о л о х в о с т и й (підлітає). Бонджур! Моє серце розпалося, мов щипсі, поки я дожидав мамзелю!

П р о н я (манірно). Мерси, мусью! (До подруг.) Таки дожидався: я нарочито

Г о л о х в о с т и й. Нічаво нєту вдивительного — міня знаєт увесь Київ чисто.

Н а т а л к а. Невже?

Г о л о х в о с т и й. Рішительно. Міня вездє принімают как сваво, значить, без хвисона!

П р о н я. Там, вєрно, красавиць найшли порядошно.

Г о л о х в о с т и й. Што мнє краса? Натирально, перве дєло — ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик!

П р о н я. Разумєється, не мужицькі: фе! Мове жар!

Н а т а л к а (до Насті). Який він гарний!

Н а с т я. Нічого собі; тільки штукований!

Н а т а л к а. А я вас сьогодні десь бачила.

Г о л о х в о с т и й. Я чоловік не очень дуже посидящий:

ванними людьми ходить. Ноги

веток! (Виймає з кишені в піджаку.)

Н а с т я (до Наталки). Ач, який увічливий! Н а т а л к а. Настоящий хрант. Беруть конфети.

П р о н я (бере манірно одну). Мінє так солодке

полном акордє, лиш би

вашей сторони не було нікакого мнєнія.

П р о н я. Другим, можеть, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють; а я в пенціонє все науки проізошла.

Г о л о х в о с т и й. Пардон, єй-богу, пардон! Потому у міня з язика, как з колеса в млинє, так што-небудь і ляпне!

Н а с т я (до Наталки). Ходімо додому, бо ця витрішкувата чапля почала зі своїм пенціоном, як дурень із торбою...

Н а т а л к а (до Насті). Це вона нам вибива очі!

Н а с т я. Приндя чортова! (До Проні.) Добраніч вам!

Н а т а л к а. Ходімо вже!

Г о л о х в о с т и й. Што ж, баришні, так сейчас домой? Хадьомте

такой шик!

а с т я. Ні, спасибі вам, ходіть здорові самі

Н а т а л к а (до Проні)

необразованність одна!

Натирально, куди їм усєм до вас? Всьо равно, што, примєром

Да, штоб аж волос смалила!

П р о н я. Ах, ето ужасно жорстоко...

Г о л о х в о с т и й. Так только здайоться-кажеться, а потом дуже прекрасно. От тольки, Проню Прокоповно, про любов би лучче самим рамана завить.

П р о н я. Конечно, занятніще, єжелі особливо кавалер душка...

Г о л о х в о с т и й (кашлянув). Проню Прокоповно! Дозвольте спросить, какоє такоє ви обо мне понятіє держите?

П р о н я (манірно). Што ж ето ви допитуєтесь? Мінє соромно... Я баришня. (Набік.)

Ага! Дочекалась-таки!

Г о л о х в о с т и й. Што ж, што баришня, ето нічаво, ето чистиє пустяки!

П р о н я. Я і

ви і предложеніє зробите...

Г о л о х в о с т и й. Прийду,

Голохвостого й біжить до хвіртки.) Ламур! (Вибігає.)

Владимира бачив! От ціпонька! (До неї.) Не тремтіть-бо: чого

хіба з’їм?

Г а л я. От, їй-богу, коли не пустите, то калавур закричу й будошника покличу.

Г о л о х в о с т и й. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадять.

Г а л я. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти?

Г о л о х в о с т и й. Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотів з вами, моя зірочко красна. Як повидів я вас коло Владимира, то з тієї ночі і пропадаю, — просто вхопили моє серце щипцями, гвоздком у голові сидите, хоч і бритви не бери в руки! Г а л я. А справді, це той самий... Бачите: ганяли, ганяли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому немає, а ще панич!

Г о л о х в о с т и й. Да коли улюбльон, да так улюбльон, хоч візьміть у руки піштолета та простреліть тут грудь мою!

Г а л я. Так і повірили! Шукайте собі панночок!

Г о л о х в о с т и й. Да ви луччі за самих

мене, бо, їй-богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб

Г а л я. Ой, що ви кажете?

Г о л о х в о с т и й. Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тільки одна любов стримить…

Г а л я. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь боже, хто здиба, то буде лихо…

Г о л о х в о с т и й. Ніхто не здиба! Куріпочко моя! (Обнімає.)

Г а л я. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який!

більше). У-ух! Пропав я! Пожар!

причепився вперше!

С е к л е т а. Заступаєшся! Геть мені зараз додому! Ще на губах молоко не обсохло, а вона уже з хлопцем обнімається. Я тобі дома обірву оті патли, сибірна!

Г а л я (плаче). За віщо ви, мамо? Хіба я винна?

Г о л о х в о с т и й (набік). Як би його вирватися від цієї відьми? От влопався!

С е к л е т а (до Галі). Іди звідси! Не слинь мені! Дома побалакаємо! Галя відходить

Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то

щоб пироги на листках саджати! Ось, слава богу, знайшла якийсь кавалок... Все одно! Ху, Господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скака!.. (Задумується, позираючи в дзеркало.) Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенціоні приймала свого любезного. (Бере книжку й лягає на дивані.) Ей, Химко, проси!

X и м к а. Чого просити?

П р о н я. Авжеж.

адрикомендуйте, пожалуста!

Вихід ХІІІ

Ті ж, старі Сірки й X и м к а.

Сірчиха в кумедному чепчику й хустці. Сірко в довгому сюртуці та великій хустці на шиї, виходять і низько кланяються.

П р о н я. Рикомендую вам мого хорошого знакомого.

Г о л о х в о с т и й (кланяється з пристуком). Свирид Петрович Галахвастов з собственною персоною. Позвольте до ручки? (Цілує.)

Є в д о к і я П и л и п і в н а. Дуже раді! Вас уже так хвалили дочка наша Проня Прокоповна... Дуже раді, просимо!

Прокоповна

ангельской добротє, так і понімаєм, мерсі! (До Прокопа Свиридовича.) Честь імєю рикомендувать сєбя: Свирид Петрович Галахвастов!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Дуже, дуже радий, що бачу розумного чоловіка; розумного чоловіка послухать — велика втіха! (Тричі цілує.) Дуже раді! Просимо, сідайте!

мужва коверкаєть.

П р о н я. Разумєється.

Є в д о к і я П и л и п і в н а (до старого). Бач, я казала, що не той! А який розумний!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули... Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?

Г о л о х в о с т и й (змішавшись). То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе,

о л

с т и й. Нічаво... ето трапляється, по простотє, значить. Я, відітє лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У міня етого дорогого делікатного товару—паровицями; пудри, лямбра, дикалони, брильянтини!

Є в д о к і я П и л и п і в н а. І брильянти?! Господи!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Я думаю, такий товар і грошви бере — страх!

П р о н я. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або серка!

Є в д о к і я П и л и п і в н а. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок.

П р о н

ность.

єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, што Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому... пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте? П р о н я. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм інчаго; вот і мінє тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась!

Є в д о к і я П и л и п і в н а. О, то правда, що вчилася: не

мод зна! Які у неї плаття,

пекарні.

Г о л о х в о с т и й. (...) То єсть тут у нутрє у міня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить!

П р о н я (набік). Починається, починається! (До Голохвостого.) Ах, ето ви кавалерські надсмєшки... Может, по кому другому; у вас столько баришень...

Г о л о х в о с т и й. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє. П р о н я. А ви знаєте уже, яка моя душа? Г о л о х в о с т и й. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть міня, как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человік.

П р о н я. Чого ж погібший?

Г о л о х в о с т и й. Потому здєсь у міня (показує на серце) такоє смертєльноє воспалєніє завелось, што аж шипить!

П р о н я. Когда б заглянуть

(Набік.) Ну, сміліще! (Стає навколішки.) В грудє моєй

я прошу у родителів, чи сдєлають вони честь поблагословить,

в и р и д о в и ч. Як моя дочка Проня Прокоповна так хотять, то нам, старим, нічого перечити. Є в д о к і я П и л и п і в н а. Еге ж, кажу, нічого перечити. Я ж кажу, нічого

Придбали ви своєй дочцє, вєрно, што і получче закаблуків од черевиків.

Є в д о к і я П и л и п і в н а. Чого в моєї дочки тільки нема? Одного золота покупили...

Г о л о х в о с т и й. А-а!

П р о н я. Годі-бо, мамонько, є ж охота розказувати.

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Про мене, хоч і до заручин, за мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Проні й золотого персня нема. Вони ще молоденькі, об тім не думали...

Є в д о к і я П и л и п і в н

ми, старі, на старості літ потішимося вами. Г о л о х в о с т и й. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я, здається-кажеться, вмру, как прийдеться ждать долго.

П р о н я. І я б хотіла, штоб швидче.

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Молоді! Ну, що ж, можна й на цім тижні. Як

святкує іменини, тож до неї приходять гості. Вона вирішує

X и м к а (входить зі смолкою). Уже повіялася, шелепа! От уїлась! Хоч би вже тебе викурити оцим куривом!

У с т я (забігає з кошиком). Добридень вам, з неділею будьте здорові! А де старі Сірки?

X и м к а. Та там десь колотяться...

У с т я. Чого ж то? А Проня де?

X и м к а. А, не питайтеся!

У с т я. Чого це ваші до Секлети на іменини не прийшли? А там сватання було: просватали Галю за Голохвостого.

X и м к а. Тю на вас! У с т я. Ти, дівко, не тюкай, а слухай! Пропили ми навіки Галю, а Голохвостий найняв катеринку та аж сюртука скинув, так вибивав тропака.

X и м к а. Брехня!

У с т я. Що ти мені брехню завдаєш? Стара вже я, дівко, щоб брехати; то, може, твоя мати брехала, як на лавці лежала!

Вихід V Ті ж і М

М а р т а (засапавшись). Добридень вам!

редила: от довгонога чапля! (До Химки.) Чи ви знаєте, що Секлета Лимариха заручила Галю з Голохвостим?

У с т я. А що, не казала? Брехня?

X и

М а р т а. Та він же один на весь Подол; другого Голохвостого немає! X и м к а. Так той же самий Голохвостий сьогодні вінчається з Пронею!

У с т я і М а р т а (сплеснувши руками). Що ти? Невже?

X и м к а. Та хіба не бачите, які тут прибори йдуть до весілля... Через них уже мені хоч

сьогодні вінчається з Пронею!

М е р о н і я. Ой, гріх який!

М а р т а й У с т я. Ми йдемо до Секлети зараз звістити.

М е р о н і я. І я з вами. Ой, не біжіть тільки так, бо я не зійду: у мене ноги покалічені! Ой не біжіть-бо! (Вибігає за ними.)

X и м к а (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо

вінчатися хоче! Чистий салтан! Ха-ха-ха! (...) Вихід X

квітками). Позвольте, дорогая нєвєста, ради, значить, щасливєйшого для меня дня подать вам пукета і поцєловать ручку?

П р о н я (соромливо бере). Ах, мерси? Бонджур!

Г о л о х в о с т и й. Красниє цвєти прекрасной квєтцє. (Цілує руку.)

П р о н я. Мерси! (Набік.) Який душка!

Г о л о х в о с т и й. Позвольте адрикомендовать вам моїх шахверов: Орест — знаменитий бас митрополичий, і не менче знаменита октава митрополича — Кирило...

П р о н я (подає руку). Очинно рада. Сєдайте.

Баси. Спасибі, ми й постоїмо.

П р о н я. Нєт, чого ж безпокоїться? Ще й у церкві, как дасть бог, настоїтесь.

1-й б а с. Для такої панни й потрудитись можна.

П р о н я. Ви мнє комплімента пущаєте? Мерси!

1-й б а с. Можна й припустить.

2-й б а с. Стоїть.

Г о л о х в о с т и й. Обхожденіє понімають. П р о н я. Да, модні кавалери. (Одходить під руку з Голохвостим.) (...)

(з-за вікна). І-і! Тітка Секлета, ще поміша весіллю, треба сповістити жида.

С е к л е т а (улітає несамовито). Стійте, не благословіть! Не благословіть, кажу!

із тобою, сестро!

П р о к і п С в и р и д о в и ч. Господь

кричатиму: розбій, розбій!

р о н я. Ой, шкандаль! Шкандаль!

Біля вікон ціле стовпище, одне на одного лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч руку!», «Шибка, шибка!» Урешті верхня шибка луснула й брязнула на долівку.

Меронія, Марта, Устя шепчуть усім, що вони дуже раді бешкету.

(...) Є в д о к і я П и

тільки! (Плаче.)

і ликом шита, а все-таки я мати своїй Галі!

(До Голохвостого.) Нащо

баба?! С е к л е т а. Я брешу?! Я сказилася! А не діждеш ти з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матір’ю! Не будеш вінчатися: не пущу попа в ризи, хоч роздеріть мене! Ой кумціголубці, кажіть же ви, хай люде чують; заступіться хоч ви за Лимариху, — обпаскудив мою чесну сім’ю оцей ланець, шарлатан! А сестра рідна за ним руку тягне! (...)

П р о н я (кричить). Докажіть, докажіть!

М а р т а. Як же, учора заручився, сама власними очима бачила й оцими вухами чула! Щоб я луснула, коли ми не пропили Галю!

У с т я. Та ще спочатку за столом, а далі й заручних пісень співали їм.

М е р о н і я. Та ще цей раб божий і танцював без одіянія скусительно!

П р о н я. Ой! Підступило під серце! Рятуйте! (Переходить і припада до матері.) Є в

і я П

и п і в н а. Господи, Боже мій! Що ж з нею? Хоч згляньтеся! П р о к і п С

свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би таки я, Галахвастов,

Секлету і Йоська

Степана та Галю

3. Визначте

3 «— Не пущу, не пущу! Думаєш, що багатий, так і безчестити мене можна? Женимо!»

Проня — ... , ... , ... .

Голохвостий — ... , ... , ... .

Галя — ... , ... , ... .

Степан — ... , ... , ... .

Секлета — ... , ..., ... .

Батьки Проні — ... , ... , ... .

7. Увідповідніть кожний сюжетний

батьки і діти; кохання і гроші; злочин і кара; освіченість і неосвіченість; моральна деградація особистості.

9. Інсценізація. Підготуйте в групах інсценізацію

зайцями».

10. Домашнє завдання.

2. Перегляньте на ютубі кіноверсію (або виставу) «За

відгук (7–10 речень)

3. Підготуйте мультимедійну презентацію про Київ другої

х! Солом’яний

Балада — невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного,

ливо-сумним

роману, зображають одну подію.

Історичне фентезі — жанровий різновид фентезі, у якому використано окремі елементи реальної історії світу.

або інші надприродні елементи співіснують невидимо з матеріальним світом, з більшістю людей, які про це не знають. Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору й сатири розвінчують негативні суспільні й побутові явища, розкривають смішне в навколишній

Повч

Послання — літературний жанр у формі листа або звернення до конкретного адресата чи широкого загалу. Найдавнішими є саме біблійні послання Івана Богослова, апостола Павла, апостола Петра та ін.

Прототип — конкретна особа, факти,

ву літературного чи фольклорного персонажа.

Реалізм — літературний напрям другої половини ХІХ ст., який сформувався спочатку у Франції, а потім і в інших європейських країнах. Реалізму властиві такі ознаки: правдиве, усебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням, умовами повсякденного життя; прагнення до об’єктивності

і становищем, умовами повсякденного життя.

ливість; людина конкретної професії,

робітник, чиновник.

кобзи чи ліри. Романтизм

ХVІІІ ст. майже одночасно в країнах

реальним життям, зосередження уваги на розкритті внутрішнього світу людини; ідеалізація людських почуттів; особливо тісний зв’язок із фольклором (сюжет, герої, художні засоби, стилістичні фігури); піднесена, емоційна, насичена яскравими народнопоетичними засобами художньої виразності мова. Романтичний герой — виняткова (яскрава, колоритна) особистість, яка може бути як утіленням ідеалу, так і невдахою. Романтичний герой