10 історія

О. В. Гісем

ІСТОРІЯ:

Інтегрований курс Рівень стандарту

УДК [37.016:94(477)](075.3)

Г51

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ Міністерства освіти і науки України від 31.05.2018 № 551)

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено

Гісем О. В. Г51 Історія: Україна і світ (інтегрований курс, рівень стандарту) : підруч. для 10 кл. закл. загал. серед. освіти / О. В. Гісем. — Харків : Вид-во «Ранок», 2018. — 256 с. : іл. ISBN 978-617-09-4343-9.

УДК [37.016:94(477)](075.3)

Інтернет-підтримка Електронні матеріали до підручника розміщено на сайті interactive.ranok.com.ua

ISBN 978-617-09-4343-9

© Гісем О. В., 2018 © ТОВ Видавництво «Ранок», 2018

Шановні десятикласники

і десятикласниці!

історію, але цього року ці два

інтегрований

тегрованого курсу полягає в тому, що

вати за двома підручниками, матеріал у яких часто дублюється. Ви зможете простежити залежність історії України від світових процесів, знайти спільні й відмінні риси між ними.

Перш ніж розпочати роботу з підручником, необхідно ознайомитися із його структурними особливостями. Весь навчальний матеріал розподілено на шість розділів, кожен із яких має окремі частини — параграфи. На початку кожного параграфа визначено його мету

ви здобудете. Нижче на полях ви знайдете перелік основних

полях підручника.

Важливу роль у розумінні

картосхеми,

параграфів. Опрацюйте їх та дайте відповіді на запитання до цих джерел. Крім того, у підручнику є багато додаткової інформації, яка містить відомості про видатних історичних осіб і цікаві факти про події, що розглядаються. Наприкінці параграфів розміщено запитання та завдання до теми. Ви зможете здійснити самоперевірку

„ Напередодні Першої

карти-карикатури, які відображали співвідношення сил на континенті

озброєнь» Перша світова війна

Туреччина, яку збиралися поділити країни Антанти, звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран. Велика Британія претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння в Месопотамії (зараз — Ірак), домагалася посилення впливу на Близькому Сході та в Середземномор’ї. Англія прагнула підірвати економічну могутність Німеччини.

Франція мала намір повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані

Російський уряд мав стратегічні

контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли, а також Східною Пруссією, Силезією, Галичиною і Буковиною, подолати німецький та австрійський вплив у Туреччині й на Балканах. Найбільше вагалася у визначенні своїх бажань Італія. Як союзник Німеччини й Австро­Угорщини, вона прораховувала,

чекає більша вигода. Із початком війни країни Антанти пообіцяли їй

ші територіальні придбання, Англія пропонувала надати велику позику. Це схилило Італію до

саме це вбивство стало приводом до війни? На початку війни хвиля патріотизму й  націоналізму охопила воюючі держави. Вона створювала сприятливі умови для мобілізації всіх сил на фронті та в тилу. Зовнішнім проявом національних почуттів стало перейменування в Росії міст із німецькими назвами. Зокрема, Санкт-Петербург став Петроградом, а у Великій Британії королівська родина з німецького Ганновера взяла нове прізвище — Віндзор.

Націоналізм — ідеологія та політика, основою яких є ідея винятковості національних пріоритетів і національної зверхності, трактування нації як вищої форми суспільства. Ультиматум — категоричні вимоги.

За роки війни до армій воюючих держав було мобілізовано 73,5 млн чоловіків віком від 18 до 60 років. Війна докорінно змінила їхнє світобачення, відірвавши від звичного життя. Одні потрапили на фронт добровільно, піддавшись патріотичному піднесенню й пропаганді, інші ставали до війська в результаті масових мобілізацій. Для більшості цих людей місцем перебування на фронті стали траншеї (окопи). Люди жили в невеликих землянках, бліндажах або просто неба, потерпали від спеки і холоду, спраги й голо­

ду, тонули в багнюці під зливами. У таких умовах їм доводилося

рити нові траншеї, будувати укріплення, тягати гармати, відбивати атаки противника. Іноді люди гинули, навіть не побачивши противника в обличчя. Найбільше за артилерійський і кулеметний вогонь противника бійців у траншеях турбували проблеми антисанітарії і  погане харчування. Іноді місяцями солдати не бачили гарячої їжі. Єдиною їхньою розрадою була банка тушонки. Найгірше забезпечувалася продовольством французька армія. Проблемою була

Використання будь­яких джерел води призводило до поширення

кишкових захворювань. Солдати хворіли через відсутність елементарних санітарних умов і швидко вкривалися вошами. Як згадував один з учасників війни: «Воші особливо не допікали на холоді, коли стоїш на

йдеш вартувати. Однак коли повертаєшся в землянку, коли починаєш зігріватися, саме тут вони починають вилазити з потаємних схованок лахміть

у наших буднях ніколи… Замучені до краю як фізично, так і морально, ми не могли стулити очей через вошей». Під час тривалих боїв земля між позиціями противників перетворювалася на кладовище без могил і пам’ятників, куди скидали тіла вбитих і  поранених, яким не могли надати допомогу. Проте поранені, що потрапляли у госпіталі, не завжди отримували на­

лежну допомогу через відсутність ліків і методів лікування. Від зараження й різних хвороб померло більше людей, ніж було вбито. Значна частина тих, що вижили, залишалися каліками. Мільйони солдатів страждали від контузії — післятравматичного стресового розладу. Вони не могли спати, говорити або

годинами сміялися, плакали або співали. Деякі солдати відновлювалися,

передбачити, що війна буде тривалою, а кількість полонених сягатиме мільйонів осіб.

4 млн, австро­угорської — 2,2 млн, італійської — 600 тис., німецької — 1 млн, французької —

близько 250 таборів, в Австро­Угорщині — 300, у Росії —

осіб. Щоб утримувати

Різдво 1914 р. стало особливим.

Воно запам’яталося тим, що сол-

дати воюючих держав раптово перестали стріляти і влаштували спільне свято, пригощаючи один одного. Такі перемир’я всупереч волі командування відбувалися і в наступні роки війни. Із того часу перемир’я на Різдво під час війни стало традицією.

? Про що свідчить явище братання?

армій. Так, у Росії були

у Німеччині

зробили три речі: кулемет, колючий дріт і  тушонка. Так, десять

кулеметів (кулеметна рота) і 100 бійців

дивізії піхоти (від 10 до 20 тис. солдатів). Іноді позиції кулемет­

ників прикривали полями з колючим дротом, що робило неможливим наступ кінноти — головної ударної сили тих часів — і вкрай

ускладнювало наступальні дії піхоти. Якщо до цього долучалася артилерія, то наступ перетворювався на марну справу. У результаті на фронтах війни настала «позиційна криза». Жодна зі сторін не могла просунутися вперед без тисяч жертв. Тушонка давала змогу солдатам перебувати в окопах безперервно.

Щоб подолати кризу, воєначальники обох блоків намагалися застосувати або нову зброю, або нову тактику. Проте у відповідь швидко знаходили протидію, і війна до свого завершення залишалася переважно позиційною. Армії влаштовували кількаденні обстріли важкими гарматами, які перетворювали бойові позиції

ворогуючої сторони на руїни. Потім вдалися до масових атак піхоти на вузькій ділянці фронту, які рухалися хвилями (французька тактика «людських хвиль»

проблем залучали нових союзників, а промисловість була змушена працювати

рило масштаби війни.

«Позиційну кризу» намагалися подолати й технічними винаходами та вдосконаленнями. Із 1915 р.

отруйних газів. Від хімічної зброї постраждало 1,2 млн солдатів з обох сторін.

Революційним винаходом стали танки, які вперше використали

штабу Німеччини Гельмут фон Мольтке розробив військово­опе­

ративний план нападу на Францію та Росію. У його основу було

покладено план «бліцкригу» генерала Альфреда фон Шліффена. Неминучість війни на два фронти для Німеччини була

ною, тому головна ідея стратегічного плану передбачала бити противників нарізно. Першою на черзі була Франція. Удар по ній мали завдати через нейтральну Бельгію на північ від Парижа та в обхід

основних сил французької армії. У результаті такого стратегічного

маневру («непрямого удару») французька армія мала бути оточена та знищена, перш ніж Росія завершить мобілізацію своїх військ. Після розгрому французької армії протягом чотирьох—шести тижнів Німеччина мала перекинути війська на схід і завдати нищівної поразки Росії. Проте після загострення австро­сербського конфлікту оголошена Росією мобілізація

німецька армія вторглася на

сили, кількість яких становила 1,6  млн осіб.

війська захопили столицю Бельгії Брюссель. А бельгійська армія не склала зброю і чинила спротив.

До 25 серпня на 250­кілометровій ділянці франко­бельгійського кордону відбувалася запекла

лася поразкою

було відкрито.

Тим часом дві російські армії завдали

Усі позиції мають добре інженерне забезпечення. Окремі

чинити

із півночі, як передбачав «план Шліффена», а рухатися нав­

Стримуючи наступ, німецькі війська контратаками зводили нанівець успіхи французької армії. Під час однієї з атак 22 квітня 1915 р. біля

бельгійського міста Іпр німецькі війська вперше у світовій історії

хімічної зброї відбулося в лютому 1915 р. під Варшавою). Із 15 тис.

отруєних хлором англійських і французьких солдатів третина

ла. Ця подія продемонструвала повну зневагу до норм міжнародного

права (у 1907 р. на Гаазькій міжнародній конференції була прийнята

конвенція про заборону використання хімічної зброї). Для нейтралізації дій цієї зброї у військах почали використовувати протигази. У квітні 1915 р. завершилися переговори країн Антанти

За Лондонським договором Італія вступала у війну

області

з італійським населенням, під протекторат Італії потрапляла Албанія.

Технічна та економічна відсталість Росії зумовила тяжке стано­

вище на фронті. Не вистачало зброї, боєприпасів,

медикаментів. У Німеччині

місця російської армії. 2 травня 1915 р. німецькі та австрійські війська перейшли в наступ і прорвали російську оборону в районі міста Горліце.

Протягом наступних п’яти місяців вони оволоділи Галичиною, Бу­

ковиною, частиною Волині, Польщею, Литвою, частиною Латвії та Білорусії. Втрати російської армії становили: 850 тис. убитими і пораненими, 900 тис. полоненими. Хоча Росія не капітулювала, німецьке командування вважало, що вона вже не здатна на сер­

йозні наступальні дії. Фронт розтягнувся від Ризької затоки до кордонів Румунії. На сході також перейшли до

мунський фронт).

лише Балтійським морем, а дії австро­угорського флоту —

атичним. Тільки незначні сили німецького флоту завдали деяких турбот союзникам. Так, у Чорному морі під турецьким прапором німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау» обстрілювали Одесу, Севас­

тополь, Новоросійськ і Феодосію, фактично втягнувши Османську

імперію у  війну.

В  Атлантичному і Тихому океанах діяли німецькі кораблі­рей­

дери, що намагалися порушити морські перевезення країн Антанти.

Проте на кінець 1914 р. після розгрому німецької ескадри в Пів­

денній Атлантиці біля

опинилися в  морській  блокаді. Порятунок вбачався в широкому застосуванні

держави

нової зброї —

Британію,

водні човни. 7 травня об’єктом атаки став

пасажирський пароплав «Лузитанія» із 1960 пасажирами на борту, серед яких 124 були американськими громадянами. Загибель «Лузитанії» стала однією з найбільших морських катастроф. США виступили з рішучим протестом, оскільки, крім людських жертв, підводна війна завдавала збитків торгівлі з країнами Антанти. Німеччина, побоюючись конфлікту зі США, тимчасово обмежила підводну війну. Німецьке командування наказало без попере­

дження не топити пасажирські судна. Проте командири підводних човнів цей наказ не виконували.

флот, щоб розбити

вала світову громадськість і прискорила

Німеччина, Англія, Франція, а згодом і США стали

Щоб організувати виробництво й постачання всього необхідного, відбулися величезні зміни в державному управлінні. Сформувалася

державна система регулювання економіки. У Франції, де річний бюд­

жет мирного часу становив близько 5 млрд золотих франків, витра­

ти на війну зросли до 140 млрд, а в Німеччині — до 186 млрд. Щоб

покрити такі витрати, стрімко збільшилися податки, зросли внут­

рішні та зовнішні запозичення, на повну потужність

друк паперових грошей. Це призвело до стрімкої інфляції та зубо­

жіння населення. Німеччині та Австро­Угорщині загрожував голод. Щоб його уникнути, запроваджувалася жорстка карткова система розподілу ресурсів, створювалися замінники продуктів —  ерзаци. Крім продовольчих труднощів, мирне населення потерпало і че­

рез інші проблеми, які докорінно змінили звичне життя. Масова мобілізація забрала на фронт

чоловіків. Їх заступили

було задіяно 1,7 млн жінок (у 1914 р. — 430 тис.).

У Німеччині частка жінок на виробництві

В Англії кількість

50 %. У  1917 р. був створений допоміжний

корпус, у якому в 1918 р. служили

8 тис. жінок мали іноземне громадянство).

Труднощі війни — тривалий

що прославляли доблесть їхніх військ, «викривали» злочини

та

вали Російська імперія, Австро­Угорщина, Німецька й Османська імперії, Румунія. Кожна з країн виправдовувала свої зазіхання історичною належністю їм цих земель. Найбільш грандіозними були плани Німеччини. Вона намагалася послабити Російську імперію, а українські землі мали стати відправним пунктом для подальшого завоювання світового панування. Україна також розглядалася як постачальник продовольства й  сировини. Австро­Угорщина здавна змагалася з Російською імперією за геге­

монію (першість) у слов’янському світі. Австрійські Габсбурги сподівалися розширити свої володіння за рахунок південнослов’янських країн, а також українських земель Волині й Поділля. Також австрійці розглядали можливість створення незалежної від Росії Української держави. Російська імперія проголошувала необхідність звільнення з­під влади Габсбургів «єдинокровних братів­русинів» Західної України й «возз’єднання уярмленої Русі» з Росією на засадах етнографічної спільності. Крім прагнення оволодіти Галичиною,

карпаттям, російська влада планувала

та Північне Причорномор’я, і  Румунія, яка претендувала на Бессарабію та Буковину.

Із початком війни українські землі перетворилися на театр воєнних дій між російськими та австро­німецькими військами. На цій території діяв російський Південно­Західний фронт, до якого в 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні­вересні 1914 р. тривала Галицька битва, за результатами якої російська армія оволоділа

Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська

завдяки допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших

цар тікає із Галичини. Карикатура

? Подіям якого року присвячена карикатура? Обґрунтуйте свою відповідь.

1.  Яку мету мали напередодні війни Антанта та Центральні держави щодо України?

австро­німецькі війська

Її учасники звернулися до українського народу з Маніфестом, у якому, зокрема, зазнача­

лося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому

національному життю… яке знайшло захист у конституційному ладі австрійської держави… Нехай українське громадянство

віддасть усі свої матеріальні й  моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!». З ініціативи ГУР було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС). У травні 1915 р. у Відні ГУР реорганізувалася в  Загальну українську раду (ЗУР), яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної

магалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації та шкіл у приєднаних

згоди на поділ Галичини на українську й польську частини та

Українського університету у Львові. Німецька та австро­угорська влада не підтримала ідеї

низку другорядних вимог, зокрема щодо

окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які виховували українську національну самосвідомість, непримиренну ненависть до Російської імперії як гнобительки українського народу.

5 листопада 1916 р. австро­угорський і німецький уряди ого­

лосили про створення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської

імперії, а згодом і Галичини. На знак протесту ЗУР саморозпустилася. Керівництво українським рухом на західноукраїнських

землях зосередилося в  Українському парламентському

ництві, у складі якого були депутати­українці віденського парламенту й галицького сейму. Представництво захищало права українців в Австро­Угорщині. На підтримку Німеччини та

Українські

політичні

партії

Галичини

Головна

українська

рада (створена 1 серпня 1914 р.)

Голова

К. Левицький

Політичні емігранти з Наддніпрянської України

союз визволення України (4 серпня 1914 — червень 1918 р.) Голова Д. Донцов

Загальна українська рада (5 травня 1915 — листопад 1916 р.)

Голова К. Левицький

Українське

парламентське представництво

Голова Ю. Романчук, заступники

Є. Петрушевич, Л. Бачинський

української держави. Проте лояльність українських діячів Наддніпрянщини до Росії не пом’якшувала упереджене ставлення російської влади до українства. Це переконувало українців, що сподіватися на взаємність марно. Починаючи з 1916 р. у містах України почали масово виникати націоналістичні гуртки молоді, переважно студентів, які виступали за незалежність України.

неволювачів».

якого були товариства «Сокіл» та «Січ». Коли розпочалася війна, він став основою для створення першого українського військового підрозділу. 6 серпня 1914 р. у львівській газеті «Діло» з’явилося звернення ГУР «до всього українського народу», у якому проголошува­

лася необхідність утворювати полки українських добровольців під

назвою Українські січові стрільці (УСС). На заклик відгукнулося

28 тис. добровольців, але на збори у Стриї наприкінці серпня — на

початку вересня 1914 р. прийшли тільки 10 тис., оскільки деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. Із них

австрійська влада вибрала тільки 2,5 тис. осіб (на це вплинули

й перешкоди з боку поляків), яких поділила на десять сотень. Керувала формуванням підрозділу Бойова управа УСС.

Легіон, що мав три курені, увійшов до австрійської групи військ генерала А. Бормана. Через наближення фронту до Львова австрійське командування намагалося кинути непідготовлений легіон у бій. Однак тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконати цей наказ. Згодом легіон очолив поручник Михайло Галущинський. Після прийняття присяги легіон було переведено

ся одними з найбільш боєздатних солдатів австро­угорської армії. У  грудні 1915 р. добровольчий легіон УСС

переформований у регулярний полк УСС

УСС відзначилися в боях за гору Маківка (березень 1915 р.), у звільненні Галичини від російської окупації. Однак бій за гору Лисоня на Тернопільщині (вересень 1916 р.) став останнім для полку УСС. Залишки полку

були переведені на Волинь, де січових стрільців зобов’язали допомагати австрійській окупаційній владі. Скориставшись цим, січові стрільці, які здебільшого мали добру освіту, одразу розпочали

велику освітню роботу. Так, вони організували близько 100 почат­

кових шкіл і працювали там учителями.

Після переформування полку в лютому 1917 р. січові

на фронт під місто Бережани. На початку липня 1917 р. під час останнього наступу російських

Сучасники згадували про бої за гору Маківка: «…здається, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був

Зі львівської газети «Діло» про бій УСС під Маківкою (2 травня 1915 р.)

Маківка — це перший визначний етап

тому шляху, яким українська

зі стану пасивності

до стану активності. Битва на Маківці — це перша велика спроба галицьких українців стати найактивнішим чинником історії, стати ковалями й творцями своєї будучини.

? Поясніть, як ви розумієте це твердження. Чи згодні ви з ним? Чому?

світовій війні, стали основою майбутньої української армії як на

українства, звинувачуючи його в «австрофільстві», «сепаратизмі» та «мазепинстві». Так, у Києві було заборонено випуск газети «Рада», тижневика «Село», місячників «Українська хата» (редактора П. Бочацького

відправили в заслання до Сибіру) та «Літературно­науковий вісник». Заарештували М. Грушевського, який на початку війни по­

вернувся зі Львова до Києва, і заслали спочатку до Симбірська, а потім до Казані. У глиб імперії висилали й інших українських громадсько­політичних діячів. Крім того, до лав російської армії було мобілізовано 3,5 млн українців. Перемога російських військ у Галицькій битві в 1914 р. призвела до окупації Східної Галичини й Північної Буковини. Захоплені землі влада вирішила включити до складу Російської імперії. З’явилися Тернопільська, Львівська, Чернівецька та Перемишльська губернії, які були об’єднані в тимчасове військове Галицько­Буковинське генерал­губернаторство на чолі

Г. Бобринським. У своїх діях він керувався таким принципом: «Східна Галичина і Лемківщина  — споконвічна корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення

ським, устрій їхній через це

них груп мала репресивний характер. В умовах запровадженого воєнного стану було закрито українську пресу, заборонено видавати книги українською мовою, припинено діяльність українських партій, «Просвіт» та інших організацій. Розгорнулася реорганізація шкіл за російським зразком, і почалося переведення їх на російську мову навчання (не менше 5 годин на день). Планувалося русифікувати Львівський університет. Натомість діяли польські школи, виходило чимало газет, польська мова функціонувала нарівні з російською.

27 вересня 1914 р. у Львові стався великий єврейський погром. У 1915 р. проводилося виселення євреїв із прифронтової зони. У жовтні 1914 р. на території генерал­губернаторства розпочалася діяльність жандармського відділу, який за кілька місяців здійснив близько 1000 обшуків і 1200 арештів. До «неблагонадійних осіб» (українофілів) застосовували депортацію. У 1914—1915 рр. було вислано 10 тис. і переселено 2364 особи. Також набуло

„

Галичини і Буковини, окуповані російськими військами

1915 р.

скандал», було засуджено і в самій Росії. Російська влада протрималася до літа 1915 р. Відступ супроводжувався погромом українства і нищенням

мандування віддало військам наказ, за яким залишена територія «…мала бути перетворена на пустелю, тобто

населення, так і від усього, що могло становити для ворога певну цінність». Із практичного боку це

території України розміщувалося майже 4 млн солдатів російської

й закликами, наповнилися чоловіками у військовій формі, біженцями, жінками у траурному одязі. Змінилися вигляд вітрин та асортимент більшості крамниць. Військові

одним негативним кроком, який підірвав економіку країни. Втрати

бюджету дорівнювали військовим витратам. Поширення самогоноваріння, вживання наркотиків загострило проблему злочинності. Перша світова війна призвела до появи на території Наддніпрянщини мільйонів переміщених осіб — біженців, військовопо­

лонених, депортованих. Це було зумовлене тим, що Східний фронт, на відміну від Західного, переміщувався на сотні кілометрів, захоплюючи все нові території. Частина населення добровільно залишала свої місця під страхом опинитися в епіцентрі боїв, інші — із

політичних міркувань, не бажаючи стати об’єктом насилля за не­

лояльність.

Російське командування також відзначилося акціями депортації. Як наслідок, станом на 1917 р. в Російській імперії переміщені особи становили 5 млн осіб, серед яких 1 млн розмістилися в Наддніпрянській Україні. До цієї кількості слід додати сотні тисяч військовополонених, робітників із Середньої Азії та Китаю. До такого потоку влада була не готова. Спочатку їхньою долею опікувалися різні громадські

яке постраждало від війни». Державна допомога виявилася мізерною та неефективною через бюрократичні перешкоди й  розкрадання. Війна змінила становище українських жінок у суспільстві. Вони взяли на себе весь тягар виробництва та турботи про сім’ю. Кіль­

кість жінок у промисловості зросла з 15 тис. у 1914 р. до 133 тис. у 1917 р., що становило майже 30 % працівників. Жінки були

основною робочою силою і в сільському господарстві, де залишилося менше ніж 39 % працездатних чоловіків. Багато жінок, насамперед у містах, закінчували курси сестер милосердя й працювали в госпіталях і лазаретах, надавали медичну допомогу пораненим на фронті. Воєнні дії, голод та хвороби спричинили зростання кількості

дітей­сиріт і безпритульних. Незважаючи на свій юний вік, деякі

тікали на фронт і брали участь у бойових діях.

Концентраційний табір  — місце для ізоляції реальних

Окупація Росією Східної Галичини й Північної Буковини спричинила збільшення потоків біженців. Уже у вересні 1914 р. до Відня прибули 60—70 тис. біженців із Галичини й Буковини. У 1915 р. їхня кількість збільшилася до 450 тис. осіб. У цій ситуації Австрійське міністерство війни вирішило організу­

вати для цих людей табори. Загалом їх було створено дев’ять. Розміщення в таборах відбувалося за національною ознакою. Українці перебували в трьох: Гмюнд (Нижня Австрія), Вольфсберг і Санкт­Андре (Каринтія). Найбільший серед них — Гмюнд — уміщував понад 200 тис. осіб. Для них були створені досить непогані умови: бараки мали опалення, електричне освітлення, каналізацію, водогін. Існували лікарні, централізовані кухні, їдальні, банно­пральні споруди, школи, церкви. Таким чином, система таборів для воєнних

стала добре організованим кроком австрійської влади, який забезпечив

y пояснювати, як вплинули на хід війни вступ у неї США й Лютнева революція в Росії

y характеризувати розгортання воєнних дій у 1917—1918 рр., «14 пунктів» В. Вільсона

1 лютого 1917 р.  — Німеччина почала необмежену підводну війну

лютий (березень) 1917 р.  —

Лютнева революція в Росії Квітень 1917 р.  — вступ у війну США

7 листопада 1917 р.  — більшовицький переворот у Росії

Грудень 1917 р.  — укладення

1918 р. —

Анексія  — насильницьке приєднання, захоплення, утримання однією державою території або частини території іншої держави.

„ Американський пропагандистський плакат 1917 р., на якому Дядько Сем благословляє командувача експедиційних сил США в Європі генерала Дж. Першинга на війну з Німеччиною

Німеччині. У той час як у Росії наростала революція,

рони Вердена) жорстокими

зробила Румунія. Останній рік війни розпочався важливою політичною подією. 8 січня 1918 р. президент США Вудро Вільсон оприлюднив у Конгресі «14 пунктів», де висловив своє бачення принципів побудови післявоєнного світу. Поява цього документа мала значний вплив на громадськість воюючих країн і ситуацію на фронтах. У Брест­Литовську з грудня 1917 р. відбувалися переговори про мир між Німеччиною і радянською Росією. У них також брала

участь делегація Української Народної Республіки (УНР). 9 лютого 1918 р. УНР підписала угоду про мир із Центральними державами й домовилася з Німеччиною та Австро­Угорщиною про збройну до­

помогу для звільнення від радянських військ.

Натомість радянська сторона на категоричну вимогу делегації Центральних держав підписати договір відповіла відмовою. 18 лютого 1918 р. війська Центральних держав розпочали за­

гальний наступ по всьому Східному фронту від Балтійського до Чорного моря. На території України вони діяли як союзники УНР у боротьбі проти більшовиків. Наступ припинився

лише після прийняття

близько

Брестський мир дозволив німецькому командуванню перекинути значну частину військ на Західний фронт. До початку червня німецька армія здійснила три наступальні операції під спільною

назвою «битва кайзера», або операція «Мішель». Вона досягла значних тактичних успіхів, перейшла річку Марну й наблизилася до Парижа. 15 липня 1918 р. розпочалася друга битва на Марні, подана німецькою пропагандою як «битва за мир». Проте 18 липня британські та французькі війська перейшли в контрнаступ і відкинули німецьку армію. Перемога союзників

«14 пунктів» в. вільсона 1) Відкриті мирні договори; 2) свобода судноплавства; 3) усунення економічних бар’єрів; 4) установлення гарантій для

8 серпня 1918 р.  — «чорний день» німецької армії

29 вересня 1918 р.  — укладення перемир’я з Болгарією

30 жовтня 1918 р.  — укладення перемир’я з Османською імперією 3 листопада 1918 р.  — укладення перемир’я з Австро-Угорщиною

11 листопада 1918 р.  — укладення Комп’єнського перемир’я

Комп’єнського перемир’я у штабному вагоні маршала Ф. Фоша. 11 листопада 1918 р.

словаччина, Королівство

Фінляндія,

принципу під час визначення кордонів нових держав та

їхніх лідерів стали передумовою виникнення конфліктів і суперечок. Війна значно вплинула на економіку воюючих держав. Так, за

роки війни Росія втратила 60 %, Австро­Угорщина — 41 %, Німеч­

чина — 33 %, Франція — 31 %, Велика Британія — 15 % економіч­

ного потенціалу. Лише Японія та США примножили свої багатства. Водночас війна сприяла прискоренню технічного прогресу, завершенню індустріалізації, появі нових форм організації та управління

виробництвом. Значно посилилося державне регулювання виробництва. Із 73,5 млн мобілізованих

ні, Австро­Угорщині відбувалися революції, у Великій

яка

й свідомості людей. Жахлива

злочином проти людства. Вона постійно нагадувала

себе

в Росії в 1917 р.

y пояснити, чим був зумовлений прихід більшовиків до влади в Росії

23 лютого (8 березня) 1917 р.  —

початок Лютневої революції

2 (15) березня 1917 р.  —

зречення царя Миколи II.

Повалення монархії в Росії

25—26 жовтня (7—8 листопада) 1917 р. — більшовицький

переворот (Жовтнева революція) МЕТА

вається голод і впроваджуватимуть карткову систему розподілу продовольства. У лютому (за юліанським календарем,

„ Запасний батальйон Волинського полку. 27 лютого (12 березня) 1917 р. першим підтримав

„ Черги за х лібом у Петрограді. Початок 1917 р. Декрет — постанова вищої дер-

уряд і захопити владу.

Лідери більшовиків були оголошені злочинцями

шпигунами. Німеччина, яка була зацікавлена у виході

йни,

Придушення виступу більшовиків сприяло ліквідації двовладдя. Тимчасовий уряд був переформований в «Уряд порятунку ре­

волюції» на чолі з  Олександром Керенським. Тим часом у суспільстві ширилися настрої про необхідність наведення ладу в країні «сильною рукою». Навколо командувача російської

Лавра Корнілова групувалися сили, які виступали

військової диктатури. Проте Корніловський

придушений. Незважаючи на перемогу уряду О. Керенського, він втратив підтримку офіцерського корпусу, промисловців та підприємців. Крім того, О. Керенський не мав підтримки з боку робітництва і селянства. Ні проголошення Росії республікою, ні скликання передпарламенту й оголошення виборів до Установчих зборів уже не могли врятувати уряд. Цим негайно скористалися більшовики. Під час придушення заколоту Л. Корнілова вони створили загони Червоної гвардії, отримавши тим самим зброю.

У ніч із 25  на 26 жовтня (із 7  на 8 листопада) 1917 р. віддані більшовикам загони

лівими есерами уряду й встановлення радянської влади. З’їзд ухвалив Декрет про мир і Декрет про землю. Декрет про мир закликав

народи й уряди воюючих держав укласти демократичний мир без

анексій і контрибуцій.

Декрет про землю передбачав конфіскацію

та інших великих власників, націоналізацію всієї землі, заборо­

ну оренди й застосування найманої праці. Вони стали потужним інструментом пропаганди більшовиків

1917—1922 рр. — збройна боротьба за владу й національне визволення на землях колишньої Російської імперії

Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби між класами, соціальними групами, прихильниками різних ідеологічних та ідейних течій, яка має збройний характер. На землях колишньої Російської імперії громадянська війна поєднувала в собі боротьбу між «білими» і «червоними», селянську війну, боротьбу з національними рухами, інтервенцію 14 держав тощо.

«Червоний терор» — арешти або знищення противників більшовиків із метою залякування і фізичного

знищення.

«воєнний комунізм» — внутрішня політика радянської влади, запроваджена в роки громадянської війни з метою зосередження всіх трудових і матеріальних ресурсів у руках держави й будівництва комунізму.

„ Кількісний склад Червоної армії радянської Росії (1918—1920 рр., млн осіб) ? Що дало можливість у 1920 р. так різко збільшити загальну кількість Червоної армії?

6 5 4 3 2 1 0

Російської імперії та утворення радянської держави (із липня 1918 р. — Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, РСФРР). Початком громадянської війни в Росії одні історики

1917 р.

внутрішня

У травні 1918 р. відбулося повстання Чехословацького

який за домовленістю з владою більшовиків через

Схід прямував у Францію, щоб продовжити участь у Першій світовій війні. Проте, занепокоєні можливістю

Сходу повалили більшовицьку владу. Влітку 1918 р. значного розмаху набув антибільшовицький

y

лізму.

y Контрреволюційні сили розв’язали громадянську війну, щоб повалити диктатуру пролетаріату.

y Війна стала результатом боротьби об’єднаних сил внутрішньої контрреволюції та збройної інтервенції держав Антанти; «червоний терор» під час війни став відповіддю на «білий терор», зокрема замах на В. Леніна в серпні 1918 р.; «червоний терор» упорядкував боротьбу проти ворогів революції і врятував їх від самосуду трудящих. y Радянська влада постала як влада трудящих, більшовики встановили дійсно народну, а не буржуазну демократію, і тому захищали завоювання народу всіма доступними їм засобами

y Війна — невід’ємна ознака більшовизму.

y Бажання комуністів остаточно знищити будь-яку опозицію своїй диктатурі, не давши їй отямитися, організуватися і зміцнитися.

y Війну спричинила політика більшовиків, запроваджений ними «червоний терор» проти всіх, хто не підтримував їх, проти чого виступили різні верстви: монархісти, соціалісти, великі землевласники, селяни, козацтво. y Захопивши збройним шляхом владу й розігнавши

більшовики зрадили принципи демократії, а підписавши мирний договір із Німеччиною

того,

Антанти захопили чорноморські порти, Баку, Архангельськ, Мурманськ, узяли під контроль увесь Далекий Схід. «Білий рух» знайшов підтримку з боку різних верств населення, особливо тих, що постраждали від

влади більшовиків. Так, «червоний терор» на Дону та Кубані призвів до того, що 30 тис. козаків приєдналися до армії А. Денікіна. Незважаючи на досить серйозну підтримку, «білий рух» не став вираз­

ником прагнень антибільшовицьки налаштованих верств суспільства.

Він залишався замкнутим, майже виключно офіцерським. Керівництво «білого руху» не сприймало соціалістичні партії, національні рухи  — для них усі вони були ворогами «Великої і неподільної Росії». На звільнених від більшовиків територіях вони не дбали про відновлення економіки, а  встановлювали режим жорстокого терору, намагаючись повернути старі порядки та відібрати якомога більше продовольства. Це налаштовувало селян проти «білих». Один із лідерів антибільшовицького руху В. Шульгін говорив, що «білий

Продрозкладка стала основним елементом політики «воєнного комунізму». Вона передбачала вилучення в селян надлишків продовольчих припасів в обмін на промислові товари. На практиці заходи продрозкладки стали

Слід урахувати, що під час грома-

дянської війни в Росії більшовики

здійснили агресію проти України (1918 р.), Литви, Латвії та Естонії (1919 р.), Польщі, Азербайджану та

Вірменії (1920 р.), Грузії (1921 р.), Середньої Азії (1920—1922 рр.).

Звичайно, це була війна «червоного імперіалізму», намагання повернути втрачені території і сформувати нову імперію під червоним прапором.

Повалення монархії в Росії спричинило розгортання революційних подій і на українських землях. Головним питанням для українства в цих умовах була його подальша доля. Для відстоювання прав українців постала Українська Центральна Рада (УЦР), яку заснували представники різних українських організацій і партій. Головою УЦР було обрано найавторитетнішого діяча українського руху, історика Михайла Грушевського.

День призначення керівного складу УЦР 7 (20) березня 1917 р.

вважають датою її заснування. Дуже швидко УЦР, яка проголосила своєю метою досягнення автономії України у складі федеративної і демократичної Росії, здобула підтримку населення.

19—21 квітня 1917 р. у Києві працював Український націо­

нальний конгрес, який сприяв консолідації українського руху.

Конгрес висловив підтримку УЦР у досягненні автономії України. Натхненні такою підтримкою, лідери УЦР розпочали переговори з Тимчасовим урядом Росії. Однак він відповів відмовою. Тоді УЦР 10 червня 1917 р. оприлюднила свій I Універсал — законзвернення до народу, у якому проголошувався намір українців

уряд

їнського

Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо

неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини

Важке соціальне становище

переважної

частини

населення

Невирішеність аграрного

питання й питання соціального захисту робітників

Піднесення українського національновизвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення

Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення

самостійники Український

автономісти

УПСР — Українська партія соціалістів-революціонерів (українські есери)

УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія (українські есдеки)

УПСФ — Українська партія соціалістів-федералістів (колишня ТУП, українські есефи)

УДХП — Українськодемократично-хліборобська партія (партія великих землевласників)

УПСС — Українська партія соціалістів-самостійників (колишня УНП)

шувати практичні питання. Однак до

Найчисленнішою партією українського національного руху стала УПСР, яку очолював М. Грушевський. Вона користувалася найбільшою підтримкою серед українського селянства.

„ Мітинг на вулицях Києва з нагоди проголошення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 р.

в межах

Поділля,

Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму). Остаточні кордони УНР, а також приєднання частини Курщини, Холмщини, Воронежчини й суміжних областей, де більшість становило українське населення, «має бути встановлено за згодою зорганізованої волі народів».

Крім того, ІІІ Універсал проголошував широку програму пере­

творень, що мали б змінити життя українців на краще: y скасовувалося право приватної власності на землю; землю проголошували власністю народу й передавали йому без викупу; y установлювався 8­годинний робочий день і запроваджувався, спільно з робітництвом, державний контроль над виробництвом і розподілом продукції;

y давали обіцянку негайно розпочати мирні переговори;

y було заявлено про необхідність «закріплення й поширення прав місцевого самоврядування»; проголошено свободу слова, друку, віросповідань, зборів, страйків, недоторканність помешкання, можливість вживання різних місцевих мов у відносинах з усіма установами; надавалася національно­персональна автономія російському, єврейському і польському народам тощо; y вибори до Всеукраїнських Установчих зборів призначалися на 9 січня 1918 р., скликання — та 22 січня 1918 р. III Універсал УЦР став важливим етапом в українському державотворенні доби революції. Однак

сприйняті

ної власності на землю.

Зокрема, почала відбуватися «українізація» армії. Першим ідею створення

y розповідати про перебіг подій війни

y розкривати зміст і давати оцінку IV Універсалу УНР

y характеризувати першу спробу радянізувати Україну

17 грудня 1917 р.  — ультиматум Раднаркому Росії УЦР 25 грудня 1917 р.  — проголошення радянської влади в  Україні Грудень 1917 — травень 1918 р. — Перша війна радянської Росії проти України

(3)

України. 17 грудня, коли

розпочав роботу в Києві,

ків більшовиків на ньому виявилося лише 127 із 2,5 тис. депутатів. З’їзд висловив повну підтримку УЦР та Генеральному Секретаріату. Розуміючи свою поразку, більшовики розпочали силовий сценарій усунення УЦР.

більшовиками (С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та інші). Народний Секретаріат мав маріонетковий характер, його єдиним завданням було організувати боротьбу з УЦР. Народний Секретаріат одразу розпочав із Генеральним Секретаріатом «війну декретів». Він визнав своє підпорядкування Петрограду, заявив про скасування заборони на вивезення хліба до Росії та оприлюднив постанову про недійсність усіх постанов Генераль­

ного Секретаріату. Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому

Росії з проханням про військову

4 січня 1918 р. більшовицькі загони разом із

гвардії розпочали наступ на Київ та інші райони України.

Їхня тактика полягала в просуванні лініями залізниць і встановлен­

ні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Таке ведення бойових дій отримало назву «ешелонна війна». Перед загрозою збройної агресії УЦР виявилася беззбройною.

Роль армії в розбудові держави було недооцінено, тож захищати

УНР виявилося майже нікому. Солдати українізованих частин розійшлися по домівках або оголосили про нейтралітет. Щоб якось вийти зі складного становища, уряд почав терміново формувати Армію

основні положення

y

y Не пропускати військові частини з фронту на Дон

y Пропускати революційні (більшовицькі)

боротьби з О. Каледіним).

y Припинити роззброєння радянських

y У разі невиконання цих вимог буде оголошено війну.

грудня 1917 р. (в. винниченко, С. Петлюра)

y Неприпустимість

y

чення майна, цінностей. Експропріація  — примусова конфіскація власності. Цей термін використовували більшовики для виправдання пограбування заможних верств суспільства, що нагромадили свої багатства начебто незаконно, грабуючи (експлуатуючи) трудові прошарки суспільства.

Націоналізація — перехід приватних підприємств та іншої приватної власності у власність держави як шляхом експропріації, так і на основі викупних операцій.

голошував УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя

1.  Як більшовики намагалися усунути УЦР від влади в Україні? 2.  Якими були основні положення ультиматуму

Раднаркому Росії УЦР? 3.  Коли і як

було проголошено радянську владу

в Україні? 4.  Визначте причини Першої війни між радянською Росією та УНР. 5.  Пригадайте, які гасла використовували більшовики для завоювання прихильності населення. 6.  Які події спонукали до проголошення ІV Універсалу УЦР? Які ще положення він містив, крім проголошення незалежності УНР, і чому? 7.  Як влада нама-

мала контролювати держава.

Вихід із Першої світової війни був одним із головних питань революції, що охопила Російську імперію. Підписання миру означало підтримку народу, а зволікання — втрату популярності. Ініціатива в проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які, здобувши владу, проголосили Декрет про мир і звернулися до всіх воюючих сторін із пропозицією розпочати мирні переговори. На це

відгукнулися лише Німеччина та її союзники. Переговори розпоча­

лися в Брест­Литовську. 15 грудня 1917 р. було укладено перемир’я. Керівники УЦР, не бажаючи бути заручниками російсько­ні­

мецької змови, вирішили також приєднатися до процесу переговорів. 24 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою (заявою), у якій ішлося, що

УНР здійснюватиме міжнародні відносини самостійно. У відповідь на звернення делегацію УНР було запрошено до участі в переговорах. Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський. Делегація мала домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови — утворення із цих земель у складі Австро­Угорщини окремого коронного краю. Переговори розпочалися 9 січня 1918 р. Російську делегацію очолював Л. Троцький, який був змушений визнати делегацію УНР.

У переговорах оголосили перерву із 18 до 29 січня. Раднарком вирішив скористатися цим для захоплення влади в Україні. До складу російської делегації

IV Універсалу та запропонував визнати УНР як незалежну державу. 1 лютого 1918 р. УНР було визнано як суверенну державу.

9 лютого 1918 р. між УНР і Центральними державами було

укладено Брестський мирний договір. Головним для України в договорі було те, що вона визнавалася незалежною державою в кор­

донах, визначених ІІІ Універсалом. Договір не містив пункти, які були принизливими й обтяжливими для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій і відшкодувань збитків. Відповідно

до договору, УНР

сільськогосподарську продукцію й сировину. Делегації

договір держав австро­німецького блоку з УНР; укласти

„ Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 р.

чи на підписання Брестського миру, більшовики не бажали

і

влаштовувала

Німецьке командування підтримало усунення

29 квітня 1918 р. відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому зібралося 6432 делегати з Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської та Харківської губерній. Це були заможні селяни й великі землевласники. На конгресі генерала Павла Скоропадського було проголошено

Україна фактично опинилась у німець ко-ав стрійській окупації. Австро-Угорщина зайняла південь — Західну Волинь, Подільську, Херсонську й Катеринославську губернії, а Німеччина — решту території. Управління залізницями й водним транспортом контролювало німецьке командування, кам’яною і залізорудною про-

ухвалення документа. Було ліквідовано закон про національно­пер­

сональну автономію національних меншин.

Важливим стало формування дієвої вертикалі влади. Уряд геть­

мана очолив полтавський поміщик Ф. Лизогуб. Уряд формувався не

за партійною, а за професійною ознакою. Владу на місцях передавали призначеним старостам. Для виконання поліцейських функцій створювалася Державна варта (травень 1918 р.). На місцях зберігалися земські міські органи самоврядування. Проте вони досить часто саботували дії центральної влади. Німецькі військові, які забезпечили встановлення гетьманського

режиму, тепер не мали перешкод для отримання продовольчих ресурсів. За мовчазної згоди великих землевласників німецька армія проводила каральні акції проти селянства. Як наслідок почалися селянські повстання, підбурювані діями

ненням створити на селі прошарок землевласників середньої руки, які мали стати опорою режиму, П. Скоропадський намагався реалізувати аграрну реформу. У її основу було покладено прагнення від­

новити приватну власність і розвинути

Розмір приватного землеволодіння не мав перевищувати 25 десятин. Після жнив 1918 р. передбачалося провести перерозподіл

землі, щоб у 1919 р. кожен господар уже працював на власній ді­

лянці. До проведення реформи земля залишалася власністю ко

лишніх господарів. Землю, яку селяни отримали восени 1917 —

і до заходів

військ щодо реквізиції

„ Карикатура на гетьмана П. Скоропадського

державну скарбницю. Сприятливою стала й торговельна

говельний договір. Переважно з Австрії

1.  Коли було підписано Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами? Якими були умови договору? 2.  Обговоріть у групах: чому Центральні держави погодилися на укладення мирного договору з УНР, а не просто захопили територію України? 3.  Коли УЦР повернулася

університет

університет, розпочав роботу український університет у Кам’янціПодільському; було створено національну Академію наук; започатковано Національну бібліотеку; засновано Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр. У зовнішньополітичній діяльності гетьман мав значні обмеження. Союзницькі відносини із Центральними державами стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, «де­факто» або «де­юре»

У 1917—1923 рр. Європу охопив потужний революційний рух, який був спричинений:

y втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання й падіння життєвого рівня;

y загостренням усіх соціальних проблем, масовим невдоволенням; y розчаруванням у структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни й забезпечити справедливий демократичний устрій;

y ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро­Угорської, Османської та Німецької імперій;

y потужним національно­визвольним рухом пригноблених народів;

y післявоєнним спадом виробництва та структурною перебудовою

економіки під впливом змін технологій;

y несправедливістю Версальсько­Вашингтонської системи післявоєнних договорів;

y спробою російських більшовиків розпалити

революції.

Усі ці причини по­різному вплинули

спалахнули революції, у других

не став знову таким, яким він був ще кілька років тому. Революції охопили переважно країни Центрально­Східної Європи, Близького й Середнього Сходу. Це пояснюється тим, що саме

в цих регіонах були країни, що зазнали поразки у війні, і тут

вкрай загострилися соціальні й національні проблеми.

Під час революцій переважало прагнення створити демократичні республіки зі справедливим соціальним устроєм. Разом із тим у всіх країнах, крім Австрії, залишалися сильними тенденції, спрямовані

незалежності Литви Вересень 1917 р.Проголошення Росії республікою Грудень 1917 р.Утворення незалежної Фінляндії

Січень 1918 р. Проголошення незалежності УНР

Лютий 1918 р.Утворення незалежної Естонії Березень 1918 р.Проголошення

в 1917—1919 рр. у Європі

охарактеризувати як національні (для Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії, України, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов’янських народів), соціальні й демократичні (крім вищезазначених держав, ще для Росії, Австрії, Німеччини, Болгарії). Особливістю революцій у цих країнах стало те, що для них було характерним поєднання міждержавних конфліктів (російсько­українського, польсько­українського, радянсько­польського, румунсько­чесько­угорського тощо) та громадянських війн (у Росії, Угорщині тощо). У революційному русі 1917—1923 рр. можна виділити

пи. На першому (1917—1921 рр.) революції були

Інші на чолі з

Пілсудським

із Центральними державами. Втративши в 1915 р. польські землі, російський цар Микола II 5 листопада 1916 р. пообіцяв, що «після перемоги» Царству Польському буде даровано автономію. У відповідь Австро­Угорщина й Німеччина заявили, що теж «після перемоги» створять Польську державу, та дозволили сформувати Тимчасову державну раду (ТДР), до якої і увійшов Ю. Пілсудський. Щоб перехопити ініціативу, цар заявив, що Польська держава буде створена з усіх польських земель, які перебувають під владою Німеччини, Австро­Угорщини та Росії.

Наприкінці грудня 1918 р. внаслідок народного повстання з­під влади Німеччини було звільнено частину західних польських земель (Велика Польща). У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Ю. Пілсудський залишився «вождем держави». Установчий сейм прийняв низку соціально­економічних законів: було закріплено 8­годинний робочий день, розроблялася земельна реформа, що передбачала обмеження землеволодіння 180 га. Паризька мирна конференція визначила західний кордон Польщі, а щодо східного кордону питання залишилося відкритим. Міністр закордонних справ Англії Дж. Керзон запропонував визначити його лінією розселення етнічних поляків, що й було затверджено Верховною радою Антанти в грудні 1919 р. («лінія Керзона»). Проте невизначеність становища на землях колишньої Російської імперії дала можливість польському уряду претендувати на

землі, які колись входили до складу Речі Посполитої. У результаті війни із ЗУНР (листопад 1918 — липень 1919 р.) та радянською Росією (квітень 1920  — березень 1921 р.) Польща закріплювала за собою територію Волині, Полісся, Холмщини, Галичини та інших земель Північно­Західної України, а також Західної Білорусії. У 1920 р. Польща захопила в Литви Віленську область. У жовтні 1921 р. до Польщі було передано

1921 рр. поляки тричі піднімалися тут на збройну боротьбу). Проте Польща не змогла приєднати території Вармії та Мазури, де населення на плебісциті виступило проти приєднання. Остаточно

держави склалися

територіальним придбанням близько 35 % населення Польщі становили національні меншини, щодо яких здійснювалася політика полонізації. За своїм розвитком Польща була переважно аграрною країною. Конституційне оформлення нової держави відбулося в 1921 р.

Утворення незалежних держав латвії,

військами. Німеччина

всі литовські землі, у 1920 р. Віленська (Вільнюська) область була окупована польськими військами. Натомість

пувала Клайпедську область, яка, згідно з Версальським миром, перебувала під управлінням Ліги Націй. Революція в Німеччині призвела до падіння німецького окупаційного режиму і в Естонії. 11 листопада 1918 р. у Таллінні було проголошено створення Тимчасового уряду на чолі з К. Пятсом. Проте більшовики,

Утворення Чехословаччини

В умовах розпаду Австро­Угорщини

ських

йняли декларацію, у якій, посилаючись на принцип національного самовизначення, зажадали утворення суверенної, демократичної та соціально справедливої держави «у межах історичних чеських земель і своєї словацької парості». Влітку 1918 р. Чехословацький національний комітет у Парижі, очолюваний найавторитетнішим лідером чехів Томашем Масариком, визнали Франція, а згодом Велика Британія та США як «першооснову майбутнього чехословацького уряду». Зв’язок із цим комітетом установив Національний комітет у Празі, який об’єднав усі

чеські політичні партії. Наприкінці вересня Національний комітет було створено і в Словаччині. Отже, з’явилися структури, які у сприятливий момент проголосили б утворення Чехословацької республіки. Восени 1918 р. правлячі кола Австро­Угорщини, передчуваючи свою поразку, почали вивозити із чеських земель продовольчі товари, промислове обладнання, транспортні засоби. Це пограбування торкнулося інтересів усього населення. Національний комітет оголосив страйк протесту. Його учасники влаштовували сутички

з військами та поліцією, проголошуючи гасло «Хай живе Чехословацька республіка!». 28 жовтня 1918 р., коли стало очевидним, що монархія Габсбургів припиняє

Т. Масарик писав у своїх спогадах, що у 1907 р. він остаточно переконався, що Австро-Угорщину реформувати неможливо, і висунув ідею боротьби за незалежність чехів і словаків. У цій боротьбі він закликав спиратися не

на Росію, як робив майже весь попередній чеський рух,

або 150 га ріллі. Конституція, прийнята

зборами 20 лютого 1920 р., закріпила утворення ЧСР як демократичної республіки. У її основу було закладено принцип

трактувалася лише як мовно­культурна. Отже‚ Чехословаччина стала унітарною державою, що в подальшому і стало причиною розгортання сепаратистських рухів. Так, із 13,5 млн населення чехи становили 7 млн, німці — 3 млн, словаки — 2 млн, угорці — 750 тис., українці (русини) — 450 тис., поляки — 100 тис. осіб. У квітні 1920 р. у Чехословаччині відбулися перші парламентські вибори, на яких перемогли соціал­демократи

дони республіки було визначено післявоєнними (1919—1920 рр.) мирними договорами країн

(югославії) Восени 1918 р. південнослов’янські землі Австро­Угорщини були охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися революційні виступи. За такої ситуації 5—6 жовтня 1918 р. у Загребі (Хорватія)

Чорногорія. Королівство СХС було парламентською монархією. 28 червня

1921 р., у день святого Вида (Видовдан) — день пам’яті битви на

Косовому полі, Установча скупщина (парламент) прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, у тому числі право разом

зі скупщиною здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр­міністра, міг увести

в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був

не підзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний

законодавчий орган країни — Народна скупщина  — складався

з однієї палати та обирався на чотири роки. Усупереч поділу на

національні області, що сформувався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства). Їх очолював великий жупан, якого призначав король і який мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування. Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище в країні здобула сербська еліта, якій належали майже всі адміністративні

посади в країні. Таке становище стало причиною

країни — національної. Королем Королівства

Александр Карагеоргієвич (1921—1934 рр.). Із 1929 р. Королівство

чало називатися Югославія. Утворення Австрії

Розпад Австро­Угорщини, складовою

безкровного повалення монархії та

1918 р. Австрії республікою.

Спочатку домінуючою політичною

демократична партія, що підтвердили вибори

зборів. Новий режим ухвалив демократичні й соціальні закони, здійснив часткову націоналізацію промисловості.

Сен­Жерменський договір перетворив Австрію на невелику країну, на яку ще були накладені обмеження та репараційні зобов’язання.

Втрата традиційних економічних зв’язків підірвала економіку держави. Панувало безробіття. Особливо загострилися

Він виступав за рівні права для всіх націй у складі Австро-Угорщини. У період Першої світової війни М. Карої створив

опозиційну «партію незалежності», орієнтовану на Антанту. Він вимагав розриву з Німеччиною, укладення сепаратного миру й демократизації

країни з метою недопущення перемоги «санкюлотів, або більшовиків», висував гасло незалежності Угорщини в її історичних кордонах. Під час Угорської революції 1918 р. М. Карої очолив перший уряд проголошеної Національною радою республіки. У січні—березні 1919 р. був президентом Угорської республіки. У березні 1919 р., коли держави Антанти ультимативно зажадали від Угорщи-

Австро­Угорщини (Румунія, Чехословаччина, Королівство СХС) заперечували відновлення влади Габсбургів в Угорщині. У цих умовах завдяки підтримці армії регентом країни парламент обрав М. Горті, який фактично встановив свою одноосібну владу. У 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, за яким вона зберігала лише 33 % своєї довоєнної території.

листопадова революція в Німеччині. Утворення веймарської республіки

Революція в Німеччині 1918—1919 рр., яка отримала назву

Листопадової, розпочалася 3 листопада повстанням військових

моряків у місті Кілі. Вони були обурені спробою командування

кинути флот в останній бій, пожертвувати ним і домогтися вигідніших умов перемир’я. Повстання підтримали в усій країні. Влада

вислизнула з  рук уряду Макса Баденського, який, заявивши про зречення кайзера Вільгельма II, передав владу соціал­демократу Фрідріху Еберту для підготовки скликання Установчих зборів. Однак під тиском радикальних лідерів робітничого руху, які виступали за перетворення на зразок більшовиків Росії, Ф. Еберт

підписала Комп’єнське

бажали, щоб майбутнє країни визначали Установчі

посилення політичного насильства. На початку 1919 р. за допомогою армії, поліції,

лівих було придушено й проведено вибори до Установчих зборів.

Вони розпочали роботу в місті Веймар. Влітку 1919 р. Установчі

збори прийняли так звану Веймарську конституцію, якою заклали

основи створення в Німеччині президентсько­парламентської рес­

публіки з федеральним територіальним устроєм. Основним дестабілізуючим чинником для розвитку тогочасної

Німеччини став Версальський мирний договір.

лися справжньою катастрофою

Росії проти УНР 14 листопада 1918 р.  — створення Директорії

6  січня 1919 р.  — проголошення створення УСРР 22  січня 1919 р.  — проголошення Акта злуки

23—28  січня 1919 р. — робота Трудового конгресу МЕТА

уряд виявилася невдалою. Проголошення гетьманом «федеративної

Директорія — 1) тимчасовий революційний орган, створений у ніч із 13 на 14 листопада 1918 р., керівний орган антигетьманського повстання; 2) верховний державний орган УНР. Фактично припинила існування в листопаді 1919 р.

Перші дні перебування Директорії в Києві показали, що до влади прийшла сила, набагато радикальніша за УЦР. У місті було проведено перевірку сейфів і конфісковано цінності. Звісно,

землі не було визначено.

Для національних меншин відновлювалася національно­персональна автономія.

Важливим здобутком Директорії стало проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка була створена в листопаді 1918 р. Проте реальне

об’єднання двох держав відкладалося на майбутнє.

Головною турботою для Директорії стала війна з радянською

Росією й необхідність створити боєздатну регулярну армію. Ще 11 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР скасував умови

Брестського миру. Щоб приховати агресію, він видав директиву про надання військової допомоги «трудящим України» силами більшовицьких загонів, які маскувалися під виглядом «українських повстанських дивізій», що були сформовані в нейтральній зоні між Україною та Росією. Тобто створювалося враження, наче йде війна між українцями. 28 листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо­селянський уряд України (голова уряду — Г. П’ятаков, із 29 січня 1919 р. — Х. Раковський). Наступного дня він видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні. 3 січня 1919 р. більшовицькі загони зайняли Харків, куди й переїхав Тимчасовий робітничо­селянський уряд. А  6 січня 1919 р. тут було проголошено створення Української

ної Радянської Республіки (УСРР). Щоб урятувати ситуацію, лідери УНР пропонували іноді протилежні рішення. В. Чехівський, М. Грушевський та інші вважали, що необхідно укласти союз із радянською Росією. Дипломатична місія, яка прибула до Москви, заявила, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умов: пропорційного представництва в радах селян і робітників; укладення економічного союзу з РСФРР; проголошення нейтралітету України; оборони проти армій А. Денікіна, Антанти, Польщі; припинення

військ радянської Росії на Україну; визнання незалежності УНР. Проте радянська Росія навіть під час переговорів не припиняла

вторгнення, але офіційно заявляла, що військ радянської Росії на території України немає. Тоді за наполяганням прихильників союзу

України з Антантою (С. Петлюра, В. Винниченко) 16 січня 1919 р. було оголошено війну радянській Росії. Однак це не зупинило наступу. 5 лютого 1919 р. більшовики

„ Музей-вагон злуки УНР та ЗУНР (місто Фастів). Вагон С. Петлюри — єдиний у світі вагон-столиця на колесах, бо місто, куди він прибував, і ставало новою столицею УНР: Фастів, Житомир, Бердичів, Сарни, Кам’янець-Подільський. Остап Вишня згодом жартівливо

писав: «У вагоні Директорія, під вагоном територія»

1919 р.

мандуванню. Фактично це

Розуміючи, що склалася безвихідна ситуація, В. Винниченко та В. Чехівський подали у відставку, С. Петлюра вийшов із соціалдемократичної партії. Був створений уряд на чолі із С. Остапенком, який прихильно ставився до союзу з Антантою. Проте ці кроки не дали бажаного результату. Допомоги

української

А. Денікіна. Більшовики, здійснивши

нав’язати порядки, що існували в радянській Росії. Формування органів влади розпочалося

створення уряду — Ради народних комісарів (Раднаркому) УСРР. Очолив його авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за національністю Християн Раковський, якого прислали з Москви. Більшість членів уряду становили росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників була незначна

Проте вони підтримували в Україні білогвардійців, які виступали за

Однак період окупації Півдня України був нетривалим.

під вплив більшовиків, поразка під Вознесенськом від військ Червоної армії, якими командував М. Григор’єв, змусили країни Антанти евакуювати свої війська

товарообміном, здійснення якого покладали на державних чиновників. Тобто передбачалося негайно впровадити елементи комуністичного суспільства. В. Ленін це називав «кавалерійською атакою на капіталізм». Такі заходи згодом отримали назву політики «воєнного комунізму».

Найважливіші заходи політики «воєнного комунізму»:

y націоналізація великих і середніх підприємств, встановлення державного контролю над виробництвом; приватні підприємства мали дотримуватися визначених державою цін і розцінок;

y мілітаризація праці (загальна трудова повинність,

Директорії в другій половині 1919  р. Зліва направо: А. Макаренко, Ф. Швець, С. Петлюра

Антисемітизм — одна із форм національної нетерпимості, яка виражається у ворожому ставленні до осіб єврейської національності й прагненні обмежити їхні права.

y

прийти до влади? 3.  Що таке Трудовий конгрес? 4.  Обговоріть у групах: чому Директорія під час виборів

до Трудового конгресу виборчим законом фактично виключила з виборчого процесу національно свідому й заможну частину населення? 5.  Яку внутрішню політику проводила Директорія?

Назвіть основні заходи. 6.  Якої зовнішньополітичної орієнтації дотримувалася Директорія? Які відносини склалися

між УНР та країнами Антанти? Поясніть, чому саме такі. 7.  Чому спалахнула Дру-

га війна з радянською Росією? 8.  Якими були причини поразки Директорії?

у 1919 р.

1921 рр. було зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах, де, за різними оцінками, загинуло 30— 60 тис. єврейського населення. Причетними до цієї трагедії були всі сили, що діяли в Україні. Проте згодом у суспільній свідомості укорінилася думка, що головними її винуватцями були українці,

18 жовтня 1918 р. Цю дату вважають днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше отримала назву

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Домогтися мирного утворення ЗНР не вдалося через протисто­

яння з польським населенням, яке вже бачило Галичину в складі своєї держави. У той час як Євген Петрушевич вів переговори з австрійським урядом у Відні, Військовий комітет на чолі з  Дмитром

Вітовським підняв у Львові збройне повстання, відоме як «Листопадовий чин», або «Листопадовий зрив». У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під контроль Львів, а наступного дня й інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, земельної та інших реформ, 8­годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення. 5 листопада 1918 р. ЗУНР було проголошено демократичною республікою, соціальну основу якої становило робітництво. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секрета­

ріат на чолі з  К. Левицьким (згодом

Факт проголошення республіки оприлюднили лише 13 листопада 1918 р., після зречення австрійського імператора престолу. Українські діячі не бажали мати клеймо руйнівників Австро­Угорщини. 22—26 листопада 1918 р. відбулися вибори депутатів Української національної ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів дотримувалася національно­ліберальних позицій, віддаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально­економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, яким віддали 30 % депутатських місць. Польські діячі, що також стали на шлях відродження своєї

держави, розпочали боротьбу проти ЗУНР. Спалахнула польськоукраїнська війна (1918—1919 рр.).

сутички між

а багато з неї і дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки торкнувся перший наказ про мобілізацію.

? Чим, на вашу думку, була зумовлена така реакція українського населення Галичини на падіння Львова?

в регулярну армію. У грудні 1918 — січні 1919 р. УГА намагалася

Львів не мали успіху, УГА спрямувала удар на Перемишль і майже на місяць

поїздів на Львів (Вовчухівська операція). Тим часом уряд ЗУНР зумів

Євген Петрушевич (1863—1940) — політичний і державний діяч. Юрист за освітою, доктор права; мав адвокатську практику. У 1908—1918 рр. був послом австрійського парламенту (заступник голови); із 1910 р. — член галицького сейму. Очолюючи Українську парламентську репрезентацію у Відні, рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та парламенті. У роки Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР. У 1917 р. став речником прагнень галицьких

1 австрійській

і карбованець (дорівнював 2 австрійським кронам). Було підвищено заробітну плату кваліфікованому робітництву.

Секретаріат громадських робіт займався видобутком

копалин (нафта, вугілля, сіль), заготівлею лісу.

Секретаріат земельних справ реалізовував земельний закон, ухвалений 14 квітня 1919 р. Він передбачав конфіскацію всіх монастирських і церковних земель,

своїми силами, та площ, що перевищували максимум

ня.

Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна

поривом своїх власних сил, має змогу з’єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на

на Трудовому конгресі України. Є. Петрушевича,

9 червня 1919 р. президенту

надано диктаторські повноваження. Новим командувачем УГА було призначено генерала О. Грекова. Упорядкувавши армію, він розпочав наступальну операцію, яка закріпилася в історії під назвою «Чортківська офензива» (наступ). УГА змусила відступати по всьому фронту польську армію, що переважала її майже в чотири рази, відвоювала значну територію, захоплену Польщею навесні, й дійшла до Львова. Проте через нестачу зброї та спорядження

контрнаступ, який відкинув УГА на попередні позиції.

більшовиків

ДАТИ

Травень—серпень 1919 р. —

антибільшовицьке повстання

1919 р. —

військ

Серпень 1919 р. — спільний

Жовтень-листопад 1919 р. —

війна Білої армії проти УНР

Грудень 1919 р. — встановлення

більшовицької влади в Україні

втретє МЕТА

„ Українська карта-карикатура

? Із якими силами доводилося боротися українцям у 1919 р.? Знайдіть їх на малюнку.

„ Отамани Зелений (у центрі) (1)

і М. Григор’єв (2)

воним» і «білим» стали називати «зеленими». Символічною

єю отамана стало скасування в Переяславі рішень козацької ради 1654 р. про перехід Київської держави під «руку російського царя». Наймасштабнішим став виступ отамана М. Григор’єва, який відмовився виконувати

щині. 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді (нині Кропивницький) М.  Григор’єв підняв антибільшовицьке повстання та

Житомир, його зайняли більшовики й загрожували з тилу. Напри­

кінці вересня 1919 р. А. Денікін прийняв рішення розпочати війну

з Україною та оволодіти Правобережжям. Незважаючи на готов­

ність українського керівництва до порозуміння з білогвардійцями

задля спільної боротьби проти більшовиків, А. Денікін відмовлявся

визнати право України на незалежність. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько­білогвардійському фронті тривали запеклі бої. Боєздатність української армії підірвали епідемія тифу (її кількісний склад скоротився на 70 %) і захоплення польськими військами припасів на Волині. Українські армії зазнали поразки. УГА, у складі якої залишалося лише 10 тис. боєздатних бійців, пішла на співпрацю з денікінцями, які обіцяли звільнити від поляків Галичину. У цих умовах армія Н. Махна, що разом з українськими арміями боролася з денікінцями, несподіваним ударом прорвала фронт і розпочала рейд тилами денікінців. Н. Махно фактично зруйнував тил А. Денікіна й позбавив його резервів. На звільненій території він проголосив Південноукраїнську трудову федерацію, що існувала в жовтні 1919 — січні 1920 р. Тим часом залишки Армії УНР опинилися на невеликій території у «трикутнику смерті» (між «білими», «червоними» і польськими військами). У середині листопада 1919 р. на спільній нараді членів Директорії

владу С. Петлюрі, а в грудні — про перехід до партизанських форм боротьби. Командувачем армії було призначено генерала М. Омеля­

новича­Павленка. Голова Директорії і Головний

С. Петлюра виїхав до Варшави, а 5­тисячний

мії 6 грудня 1919 р., залишивши

вони

негайно скласти зброю й розійтися

домівках, або — приєднатися

нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не визнають цих умов, то їх належить вважати за таких же супротивників, як і більшовиків… Із відозви А. Денікіна «До населення Малоросії» Намагання відокремити від Росії малоросійську гілку російського народу не залишені й сьогодні… Колишні ставленики німців — Петлюра та його спільники — продовжують і сьогодні творити свою чорну справу створення «Української держави» всупереч відродженню єдиної Росії… самоуправління буде покладено в устрій областей Півдня Росії… вважаючи неприпустимим, забороняю переслідування малоросійської мови… кожен у суді може говорити малоросійською мовою… ? 1. Якою була позиція А. Денікіна стосовно України? 2. Чим, на вашу думку, вона була зумовлена і які наслідки це мало? 3. На які поступки українству був готовий піти А. Денікін?

тити відокремлення України від радянської Росії.

назва політичних течій і напрямків в Україні

ля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не

безоглядне насадження колективних господарств (комун) було припинено. Поміщицькі, монастирські й удільні

радянською владою, передавали селянам без викупу. Завдяки цьому 52 % селянських господарств стали середняцькими. Щоб населення не сприймало більшовиків як окупантів, вони намагалися створити

членів. Щоб нейтралізувати її вплив і збільшити кількість своїх членів,

Росії

понад тисячі партпрацівників було проведено перереєстрацію членів

КП(б)У, після чого її склад зменшився на третину. Ця реорганіза­

ція розкрила справжню роль, яку більшовики відводили цій  партії. Державність УСРР і цього разу мала формальний характер. Військову й цивільну владу поєднував Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — надзвичайний орган, створений 11 грудня 1919 р. російськими декретами. Було поновлено «червоний терор». Під час формування органів влади провідну роль відводили членам КП(б)У. У середині лютого 1920 р. Всеукрревком передав владні повноваження Раднарком УСРР (очолив X. Раковський) і ВУЦВК (очолив Г. Петровський). У березні­квітні відбулися вибори до рад. Більшовики отримали до 80 % депутатських мандатів. Однак ради мали незначну реальну владу. Усі найважливіші рішення приймали органи КП(б)У. Cтолицею УСРР став Харків. Для розколу українського селянства та зміцнення влади більшовики в березні 1920 р. почали створювати в селах комітети незаможних селян (комнезами), які перебирали на себе владу в селах, допомагали продзагонам у зборі продрозкладки (10—15 %

землю, худобу, інвентар, вилучали майно в заможного селянства. Після повернення до влади більшовики відновили політику «воєн­

ного комунізму». Передусім було проведено націоналізацію промисловості (понад 10 тис. підприємств). Тепер до рук держави переходили не лише великі, але й середні та навіть дрібні підприємства. Над одержавленими підприємствами стрімко розгалужувався величезний централізований управлінський апарат, який підпорядковувався Москві. Промисловість, що переходила у власність держави, перебувала в кризовому стані: багато підприємств не працювало, бракувало робочої сили. Тому більшовики відновили загальну трудову повинність. Мобілізованих робітників закріплювали за певними підприємствами. Відбувалася мілітаризація праці: на виробництві встановлювалися норми виробітку, вводилися військова дисципліна та трибунали. Cтворювали галузеві дисциплінарні суди та концентраційні табори для порушників трудової

1.  Чим був зумовлений масовий селянський повстанський рух у середині 1919 р.? 2.  Яким було значення повстань отаманів Зеленого і М. Григор’єва? 3.  Як відбувся наступ українських армій на Київ у серпні 1919 р. і чим він завершився? Що таке «Київська катастрофа»? 4.  Як розгорталася боротьба на українських землях у вересні—грудні 1919 р.? 5.  Чи було, на вашу думку, виправданим рішення С. Петлюри в грудні 1919 р. перейти

до партизанських методів боротьби?

Чому? 6.  Назвіть дату Першого зимового походу. Хто його очолив? 7.  Обговоріть у групах: якими були місце і роль

Першого зимового походу Армії УНР

в Українській революції 1917—1921 рр.?

8.  Охарактеризуйте режим А. Денікіна в Україні. 9.  Охарактеризуйте процес відновлення влади більшовиків та їхню

політику в Україні. Що таке комнезами?

10.  Хто такі націонал-комуністи? Як їх нейтралізувала радянська влада? Назвіть лідерів боротьбистів. 11.  Проведіть дискусію: здобутки і прорахунки Директорії в другій половині 1919 р. 12.  На думку сучасних

Після розгрому військ А. Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Уряд розумів, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їхньому шляху. Польща, у свою чергу, претендувала на значні території колишньої Російської імперії, прагнучи відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. До цієї федеративної держави

мали увійти Литва, Білорусія і Україна. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що склалася сприятлива ситуація для

силового розв’язання проблеми на його користь. Наступу польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно­економічної і військової конвенцій (угод), які пізніше

назвали Варшавською угодою. На думку більшості істориків, ця угода та участь УНР у радянсько­польській війні на боці Польщі були актом відчаю. На­

магаючись продовжити боротьбу за відновлення УНР, С. Петлюра

відмовився від ідеї соборності України. Угода була засуджена ба­

гатьма тогочасними українськими політичними діячами. Особливо

гнітюче враження справив цей договір у Галичині.

Маючи перевагу у військовій силі, 25 квітня 1920 р. польські

війська розпочали наступ. Разом із поляками виступили й частини

Армії УНР (близько 30 тис. осіб). До них приєдналося українське військо генерала М. Омеляновича­Павленка, яке повернулося із Першого зимового походу. С. Петлюра сподівався на антибільшо­

вицьке повстання селян.

Бригади УГА підняли повстання проти більшовиків, відкривши цими діями свою ділянку фронту для польського наступу. Поляки натомість відправили галичан до таборів полонених.

Ефект несподіванки, перевага в живій силі й техніці дали змогу польським військам уже 6 травня здобути Київ.

Однак поляки на українських землях поводилися як окупанти. Вони вивозили до Польщі промислове обладнання, товари та сировину, а головне — почали відновлювати поміщицьке землеволодіння. Населення, спостерігаючи за пограбуванням, репресіями, погромами, не пішло за С. Петлюрою, і очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Успіхи польського командування виявилися короткочасними. Поступово співвідношення сил

„

Польські війська вступають до Києва. Червень 1920 р.

основні положення варшавської угоди

1. Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами.

2. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами.

3. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по річках Збруч і Горинь, уся Галичина.

4. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій.

5. Польща зобов’язувалася озброювати війська УНР.

1) Уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі;

2) збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню;

3) українські залізниці підпорядковувалися

щина,

на Східну Галичину. Ризький мир радянська сторона розглядала як перемир’я, а кордони, встановлені ним, — як тимчасові. Узагалі більшовики розглядали кордони не

донське і кубанське козацтво на антибільшовицьке повстання були невдалими. Селяни й козаки ще пам’ятали режим А. Денікіна. 7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро й захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ П. Врангеля. Усі спроби

ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Не допомогли й надісла­

ні Англією танки. Також невдало завершилися рейд білогвардійців

на Правобережжя і прорив у Донбас.

Радянське командування, занепокоєне наступом «білих», у серп­

ні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Однак сил для розгрому П. Врангеля було недостатньо. Із метою залучити додаткові сили у вересні 1920 р. між урядом УСРР і махновцями була укладена угода про спільні

проти П. Врангеля. Н. Махно висунув політичні

автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження

з Москвою прийняло ці вимоги. У результаті Червона армія отримала добре озброєного, мобільного союзника (основну бойову силу махновців становили декілька сотень кулеметних тачанок). 28 жовтня 1920 р. Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом військ П. Врангеля в Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення за будь­яких умов до зими завершити розгром П. Врангеля. Командування Червоної ар­

1.  Якими були причини радянськопольської війни? 2.  Що спонукало С. Петлюру погодитися на укладення Варшавської угоди? 3.  Якими були причини невдач наступу П. Врангеля?

4.  Чому не відбулося антибільшовицьке повстання, на яке сподівався С. Петлюра? 5.  Завдяки чому Червоній армії вдалося відносно швидко розгромити білогвардійців у Криму?

6.  Які українські землі увійшли до складу Польщі за умовами Ризького миру? 7.  Чому махновський рух зазнав поразки? 8.  Коли завершилися бойові дії регулярних військ в Україні?

9.  Які події увійшли в історію України

проти повсталих і населення, яке їх підтримувало, посилювали повстанський рух. До березня 1921 р. під командуванням Н. Махна було вже 15 тис. осіб. Кульмінацією селянського антибільшовицького

1921 р. Н. Махно здійснював рейди до Харкова, Полтави, на Правобережжя.

більшовиків. У 1921 р. командування

встанському руху. Для його здійснення в таборах для

ська (близько 800 бійців під командуванням

ка), Бессарабська (300 бійців, якими командував генерал

Гуленко) і  Подільська

y порівнювати наміри головних держав-переможниць у війні на конференції y характеризувати головні положення Версальського договору з  Німеччиною

18 січня 1919 — 21 січня 1920 р. (із перервами) — Паризька мирна конференція 28 червня 1919 р.  — підписання Версальського мирного договору

„ «Рада чотирьох» (зліва направо):

В.  Орландо (Італія), Д. Ллойд Джордж (Велика Британія), Ж. Клемансо (Франція), В. Вільсон (США)

Репарації — повне або часткове відшкодування державою завданих нею збитків іншій державі у грошовій або іншій формі. Виплату репарацій передбачено в мирному договорі після закінчення війни.

„ Члени делегацій спостерігають за підписанням договору у Дзеркальній залі Версаля. 28 червня 1919 р.

представників Росії, де точилася громадянська війна. Визначальну роль у виробленні рішень конференції відігравали «Рада чотирьох», у складі якої були голови урядів Великої Британії (Д. Ллойд Джордж),

(Ж. Клемансо), США (В. Вільсон) та Італії (В. Орландо), і  «Рада десяти» — голови урядів і міністри закордонних справ цих держав та Японії. Обговорення проектів мирних договорів, що формально

розроблені на основі «14 пунктів»

заради чого вела війну. Німеччина перестала бути її суперником на морях і конкурентом

їй у 1916 р. До того ж вона окупувала Бессарабію, яка раніше належала Російській імперії. Лише за активну участь у придушенні революції

в Угорщині вимоги румунського уряду задовольнили. Японія претендувала на німецькі колонії в Тихому океані й пів­

острів Шаньдун у Китаї, який до війни орендувала Німеччина.

Усі ці території японські війська в роки війни захопили. Вимоги

Японії підтримувала Велика Британія, вважаючи, що це допоможе їй ослабити зростання впливу США. Держави, що постали після розпаду імперій, прагнули забезпечи­

ти міжнародне визнання, розширення й гарантування своїх кордонів. Зрештою країни­переможниці узгодили текст мирного договору (понад 400 статей) і запросили представників Німеччини до Пари­

жа. 28 червня 1919 р. було підписано Версальський договір. За його умовами Німеччину було визнано винною у розв’язуванні війни і відповідальною за її результати разом із союзниками. Німеччина втрачала 1/7 своєї території та 1/12 населення. Вона повертала Франції Ельзас і Лотарингію, Бельгії — округи Ейпен, Мальмеді та Морне (після проведення там плебісциту про згоду на це місцевого населення), Данії — Шлезвіг

ту). Німеччина визнавала незалежність

і частину Східної Пруссії та частину Верхньої Силезії. Місто Данциг (Гданськ) із прилеглою до нього територією

Бельгії, визнавала повну незалежність Люксембургу

й Австрії. Під управління Ліги Націй переходила Мемельська об­

ласть (згодом її захопила Литва). Території на лівому й правому берегах Рейну вглиб на 50 км підлягали демілітаризації (роззброєнню). Саарський вугільний басейн переходив у власність Франції, а сама область на 15 років залишалася під управлінням Ліги Націй із подальшим проведенням плебісциту про її державну належність. Німеччина позбавлялася всіх колоній, які були розділені між

Францією, Японією, Бельгією, Португалією, Великою Британією та її домініонами. Договір передбачав роззброєння Німеччини. Її армія зменшувалася до 100 тис. осіб. Скасовувалася загальна військова повинність. Значно скорочувався військово­морський

y ознайомитися з умовами мирних договорів із союзниками Німеччини

y визначати їх спільні риси y пояснювати, чому з Туреччиною були укладені два договори

10 вересня 1919 р. — підписання Сен-Жерменського договору з  Австрією

27 листопада 1919 р. — підписання Нейїського договіру з Болгарією

4 червня 1920 р. — підписання Тріанонського договору з Угорщиною

10 серпня 1920 р. — підписання Севрського договору з Туреччиною

23 липня 1923 р. — підписання Лозаннського мирного договору з Туреччиною

нових незалежних держав —

Угорщини, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців. Це спричинило зміну державної належності західноукраїнських земель: Польща отримала Галичину, Румунія — Буковину, Чехословаччина — Закарпаття. На Австрію накладалися

обмежувався 30 тис. осіб, скасовувалася загальна військова повинність, заборонялося

ський флот, військову авіацію, танки й важку артилерію тощо.

„ Делегації прибувають на підписання Сен-Жерменського мирного договору. Вересень 1919 р.

Угорщини зменшилася в три рази, а кількість населення — у 2,5 разу порівняно з 1914 р. Кількісний склад армії визначався у 35 тис. осіб, скасовувалася загальна військова повинність. Військово­морський флот, у тому числі кораблі Дунайської флотилії, передавався союзникам. Їй заборонялося мати на озброєнні авіацію, танки, важкі гармати тощо. Угорщина в односторонньому порядку надавала державампереможницям режим найбільшого сприяння на транзит, увезення та вивезення товарів. Сума репарацій складала 200 млн крон золотом. 10 серпня 1920 р. у французькому місті Севр переможці підписали мирний договір із Туреччиною, який узаконив розпад і розподіл Османської імперії. Він був фактично нав’язаний уряду країни

Севрським договором Туреччина позбавлялася всіх колоніальних володінь — Сирії, Лівану, Палестини, Месопотамії (Іраку), Аравійського півострова, Єгипту тощо. Вона визнавала анексію острова Кіпр Англією й незалежність Вірменії. Мармурове море і протока Босфор залишалися відкритими для всіх суден у мирний і воєнний час. Велика Британія отримала мандати на управління Палестиною, Трансйорданією та Іраком, Франція — Сирією та

Ліваном. Ряд її територій передавали Греції та Італії. Кількість турецької армії обмежувалася 50 тис. осіб. На території Туреччини встановлювався «режим капітуляції», що фактично позбавляло її незалежності. Однак перемога національної революції 1920— 1923 рр. перешкодила повній реалізації умов Севрського договору. Для врегулювання відносин із Туреччиною на більш компромісній основі у Лозанні 20 листопада 1922 р. відкрилася мирна конференція, що тривала з перервами до 23 липня 1923 р. У переговорах із Туреччиною брали участь делегації

Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Королівства

ції, і те, як воно було розв’язано y пояснювати, чому українству не вдалося відстояти свої права на конференції

ДАТИ

1919—1920 рр. — діяльність українських делегацій на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. — визнання права Польщі на окупацію Східної Галичини

8 грудня 1919 р. — визначення «лінії Керзона» МЕТА

«Українське питання» — неврегульованість міжнародним співтовариством права українців на самовизначення.

«Санітарний кордон» — у геополітиці вживають як термін, що означає систему держав, об'єднаних для створення бар'єру між державами, взаємодія яких є загрозою для інших. «лінія Керзона» — умовна назва східного кордону Польщі, визнаного Антантою 8 грудня 1919 р. після завершення Першої світової війни та розпаду Російської імперії. Назва походить від імені автора пропозиції британського дипломата Дж. Керзона.

„ Д. Ллойд Джордж (Велика Британія), Ж. Клемансо (Франція), В. Вільсон (США). 1919 р.

ставку на «білий рух» у Росії, який виступав за «Велику і неподільну Росію». До того ж французька делегація активно допомагала Польщі у війні з українцями. У поїзді французької місії Ж. Бертелемі було привезено зброю, що допомогло Польщі утримати Львів під час українського наступу в лютому 1919 р. Саме польська армія

Ю. Галлера, сформована у Франції, відіграла ключову роль у захопленні Галичини. Британська делегація займала більш виважену

Д. Ллойд Джордж категорично заперечував

українських земель Польщею. У дискусіях щодо майбутніх кордонів Польщі з Ж. Клемансо він запропонував дотримуватися принципу «непольські території Польщі не віддавати». Щодо її прагнення отримати

що «Польща не повинна поглинати населення, яке

до нього Польщі залишалися землі, заселені

поляками, за винятком частини українських територій — Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини.

Проте поразка ЗО УНР у боротьбі

чальною у рішенні

визнано право

більшовицьких банд». Однак Рада послів Антанти

МЕТА

рішення y давати характеристику Версальсько-Вашингтонській системі міжнародних відносин, визначати її позитивні сторони і недоліки

ДАТИ

12 листопада 1921 — 6 лютого 1922 р. — Вашингтонська конференція 1920—1921 рр.  — у творення Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Югославія)

ських озброєнь. Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скориставшись тим, що європейські держави і США були зайняті на Європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході,

Лінкори Авіаносці

ВеликаБританія

„ Квоти тоннажу суден за Договором п’яти держав, тис. т

? Чому було встановлено саме таке співвідношення флотів провідних морських держав світу?

держав (США, Англія,

Згідно з угодою було ліквідовано англо­японський

держав у співвідношенні 5 : 5 : 3 : 1,75 : 1,75. Учасники договору зобов’язувалися не

„ Утилізація лінкорів згідно з Договором п’яти держав. США, 1923 р.

режими, які брали участь у розв’язанні війни. Умови миру здавалися ще більш несправедливими для цих народів, тому що їхні країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилася, коли жоден солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини. Репарації, що були зазначені в договорах, аж ніяк не відповідали можливостям переможених країн. Через ці обставини хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухала. Тепер її підтримувало почуття національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму й рішення щодо кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів як основу для національно­державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі. За такого переділу кордонів у багатьох державах

райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди в більшості випадків не з власної волі (німці — у Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці — у Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці — у Польщі, Румунії, Чехословаччині тощо). Сподіватися на підтримку Версальсько­Вашингтонської системи цим народам навряд чи доводилося.

Поза Версальсько­Вашингтонською системою залишилася Росія.

Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир із ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж до більшовизму у країнах Антанти ставилися ворожо,

її про­

валу — до ізоляції Росії на міжнародній арені. Ще одним недоліком Версальсько­Вашингтонської системи були її гарантії збереження. Нові політичні

ди в США, Англії, а згодом і Франції, прагнули відмежуватися від закладеної

того, що система є вразливою, стало рішення

Націй — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення безпеки і миру між народами на Паризькій конференції 1919—1920 рр.

зувати свої територіальні та фінансові претензії до переможених країн. Д. Ллойд Джордж за підтримки французької, італійської, японської та деяких інших делегацій запропонував спочатку вирішити долю німецьких колоній і територій, що раніше належали Османській імперії. В. Вільсон категорично заперечив

союз народів».

„ Карикатура на появу Ліги Націй. На дверях напис «Версаль» ? Спробуйте пояснити символізм карикатури.

„ «Цей міст Ліги Націй спроектовано президентом США». Американська карикатура

? Що намагався показати автор карикатури?

Було запроваджено так звану мандатну систему. За нею

навколо Віленського краю (Вільнюс). Рада Ліги Націй

деревського запевнення в миролюбності, а вже за кілька днів була

поставлена перед фактом польської окупації краю. Ліга Націй за­

кликала вивести з краю польські війська і провести плебісцит під

контролем міжнародного поліцейського контингенту. Проте ухва­

лена резолюція не була реалізована. Польща анексувала захоплені

землі, а Ліга Націй засудила Литву за непоступливість. Також Ліга

Націй нічого не змогла заподіяти, коли Італія в 1923 р. захопила

грецький острів Корфу.

Проте були й успіхи. Так, наприклад, це стосується польсько­

німецького конфлікту через Силезію, шведсько­фінського конфлікту щодо Аландських островів. У 1925 р. президент Ліги Націй

зупинив «телеграмою» війну між Болгарією та Грецією. Однак у цих конфліктах сторони були схильні до порозуміння й готові

прийняти посередництво Ліги Націй. Таким чином, у ролі миротворця Ліга Націй

зброєння. Проте на нього чекав цілковитий провал. У 1920­ті рр. в Лізі Націй було призупинено членство

а в 1926 р. Бразилія

Однак економічні місії Ліги Націй допомогли Австрії та

Угорщині подолати тяжкі післявоєнні економічні проблеми. Вона також сприяла реорганізації банківської системи в Естонії та Румунії, забезпечила валютні реформи в Китаї. Ліга Націй провела масштабну акцію з повернення військовополонених із Росії. У той самий час організація відмовила в допомозі радянській Росії під час голоду 1921—1923 рр. Узагалі до СРСР Ліга Націй мала упереджене ставлення (втім, таке ставлення було взаємним). Під егідою Ліги Націй було створено спеціалізовані

із міжнародного співробітництва:

Асиміляція (від латин. аssіmіlatіo — уподібнення) — процес злиття одного народу з іншим із втратою одним із них своєї мови, культури, релігії, звичаїв, національної самосвідомості. Може бути як природною, так і насильницькою.

яка користувалася правом на самостійну зовнішньополітичну діяльність. У 1922 р. посольства (повноважні представництва)

УСРР діяли у Великій Британії, Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, Чехословаччині та Росії. Станом на 1 травня 1923 р. Раднаркомом УСРР

було укладено 45 міждержавних угод, сім договорів із міжнародними організаціями та підписано чотири резолюції загальноєвропейської конференції в Генуї.

Проте, отримавши ці землі, влада ЧСР проігнорувала свої зобов’язання. Не допомагали і скарги українських діячів до Ліги Націй. За СенЖерменським договором також було визнано приєднання Північної Буковини до Румунії. Суперечливою залишалася доля Східної Галичини і Волині, які в 1919—1921 рр. були захоплені Польщею, а також Бессарабії, яка в 1918 р. була захоплена Румунією. У Польщі, де проживало найбільше українського населення (майже 6 млн осіб), «українське питання» стояло найгостріше. Спочатку польське керівництво намагалося в очах світової

ства).

визнала Східну Галичину частиною Польщі (14 березня

із радянськими республіками

Волинь, Полісся, Холмщину,

Щодо

у Польщі не було жодних, навіть формальних зобов’язань. Щодо Бессарабії 28 жовтня 1920 р. на конференції послів Англії, Франції, Італії та Румунії було підписано

і Японія. Згідно з протоколом затверджувався суверенітет

і РСФРР заявили про невизнання цього акта. За офіційною статистикою, у 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Основними

Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії,

взяв на себе Й. Сталін.

Комісія підготувала проект рішення, що передбачав входження радянських національних республік до складу РСФРР на правах автономій. В. Ленін проект категорично заперечив, указавши, що він лише посилить прагнення «незалежності». Він запропонував нове державне об’єднання створити як Союз

Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), союз зовні рівно­

правний, навіть із правом вільного виходу з нього. Однак партія

при цьому не змінювала своєї структури й функцій, що визначи­

ло майбутній унітарний характер держави. Цей план підтримали українські комуністи.

30 грудня 1922 р. у Москві відбувся І з’їзд рад СРСР, що за­

твердив декларацію про утворення СРСР. Засновниками нової держави були РСФРР, БСРР та УСРР. Однак проект Союзного договору не був ухвалений. Союзний договір мав бути міжнародним договором, але його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції СРСР 1924 р. з’явився розділ «Договір про утворення Союзу

екту, що обговорювався.

Так, 26 статей первинного документа перетворилися

собою,

зики тощо.

Створення СРСР ще більше звузило права радянських республік. Хоча відповідно до Конституції СРСР за кожною союзною республікою зберігалося право вільного виходу із Союзу, фактично це

право було суто декларативним, реального механізму його здійснення не передбачалося. Основним механізмом, що закріплював

республік у складі багатонаціонального Союзу, була диктатура Комуністичної партії.

Одночасно зі звуженням у складі СРСР суверенних прав УСРР утворення союзної держави

y визначати основні підходи до створення системи безпеки в 1920-ті рр.

y пояснювати, чим були зумовлені спроби залучити Німеччину та СРСР до світового співтовариства

16 квітня 1922 р. — договір між радянською Росією і Німеччиною в Рапалло

1923 р. —  «рурський конфлікт»

1924 р.  — «план Дауеса»

1925 р. — Локарнська конференція

1928  р. — Пакт Бріана—Келлога 1929 р. — «план Юнга»

було зроблено

ся проблема роззброєння. Щоправда, вона зазнала невдачі, оскільки Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні, і всі переговори фактично велися з метою закріплення такого становища. Проте все ж у 1925 р. було підписано Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, варварських систем

зброї (розривні кулі «дум-дум», кулі зі зміщеним центром тяжіння тощо) та про права військовополонених. Єдиною європейською державою, що не підписала ці конвенції, був

Радянський Союз.

акту, інші країни Заходу з 1924 р. одна за одною офіційно

було встановлено союзницький

банком Німеччини. «План

економіки країни, але ставив її в залежність

У 1929 р. було прийнято новий план американського підприємця і банкіра Оуена Юнга, за яким обсяги репарацій зменшувалися до 113,9 млрд марок, а щорічні платежі встановлювали в розмірі 2,5 млрд марок. Виплати були розтягнені на 55 років. Німеччина завершила виплати у 2010 р. Згідно з планом усі види контролю над

господарством та фінансами Німеччини скасовувалися. Для розподілу

отриманих репарацій був створений Банк міжнародних розрахунків. Невдача Франції в «рурському конфлікті» змістила акценти в її зовнішній політиці. На перший план вийшла ідея історичного

примирення з новою Німеччиною в контексті утвердження в Європі рівноправних і мирних відносин. Головними провідниками цих ідей стали міністри закордонних справ Франції та Німеччини Арістід Бріан та Густав Штреземан. У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову систему колективної безпеки. Франції

існуючі

визнання Німеччини

угоди, укладеної між країнами.

Франція підписала також договір із Польщею та

чиною, у якому містилося зобов’язання, що Франція надасть цим країнам допомогу в разі агресії Німеччини.

трапляли у залежність від рішення

документ не гарантував, що східні кордони Німеччини

незмінними. Із Польщею та Чехословаччиною

угоду.

цій; ставши постійним членом Ради, вона отримала статус

На­

МЕТА

y пояснювати причини перемоги республіканців на президентських виборах у 1920 р. та зміст їхньої політики

y характеризувати епоху «проспериті»

У 1920 р. частка Сполучених Штатів становила близько половини світового видобутку кам’яного вугілля, 3/5 виробництва чавуну і сталі, 2/3 видобутої в усьому світі нафти, 85 % випуску автомобілів.

Гангстер (англ. бандит) — учасник бандитського угруповання. Термін вживають переважно щодо організованої злочинності в США.

„ Арешт Аль Капоне в 1931 р. за ухилення від сплати податків. Із 1925 р. він очолював злочинне угруповання в Чикаго, контролював незаконний продаж горілчаних виробів, ігровий бізнес та проституцію

„ Чарльз Ліндберг у 1927 р. здійснив перший безпосадочний

переліт через Атлантичний океан, ставши національним героєм.

Сторінка газети

поранених.

заблоковано проведення соціальних

Серйозною проблемою стала корупція державного апарату, що набула всеохоплюючого характеру. Дії окремих представників адміністрації почали компрометувати самого президента. І лише несподівана смерть В. Гардінга

зростання США, яке отримало назву «проспериті» (процвітання). У цей період США стали першою країною світу, де мільйони громадян їздили на автомобілях, слухали радіо і насолоджувалися мистецтвом кіно.

Економічне піднесення 1920­х рр. мало ряд особливостей. Суднобудування, виробництво залізничного обладнання, текстильна й ву­

гільна галузі занепадали. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство

переживало затяжну кризу. У країні було 2—3 млн безробітних.

Щороку зростав обсяг продажу товарів у кредит за рахунок майбутніх доходів населення. Це свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту. Хоча тоді було поширене гасло «Реклама плюс кредит — процвітання  назавжди!». Це пояснювалося нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь­ледь збільшилася, тоді як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали ще багатшими. Вони купували дорогі автомобілі, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва на основі

них технологій. Недосконалою була й фінансова

ресурси. Усі прагнули купити акції лише для того, щоб

дати. Коли ж цей спекулятивний

та Франції

y характеризувати зміст реформ Д. Ллойд Джорджа y

y давати оцінку політиці уряду «Національного блоку» у Франції

1918 р.  — надання виборчих прав жінкам Англії

за рахунок скорочення інвестицій в економіку колоній, внутрішніх і зовнішніх позик, а також збільшення податків.

го, так і колективного членства. Членами партії автоматично ставали члени профспілок. Це давало їй значну підтримку у виборчому процесі, особливо після проведеної в 1918 р. чергової реформи виборчого права, що

яким виповнилося 30 років. На виборах 1918 р. партія лейбористів

ши Ірландії статус домініону. Проте шість графств у Північній

дії з переважно протестантським населенням залишалися у складі

Великої Британії. Після цього офіційною назвою

стало Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

Уряд Д. Ллойд Джорджа відіграв роль буфера, який зумів придушити радикальні настрої у країні й стабілізувати становище ім­

перії, але не покращив економічну ситуацію.

На виборах 1922 р. перемогли консерватори, на друге місце ви­

йшли лейбористи. Прем’єр­міністром став Ендрю Бонар Лоу. Його уряд проіснував менше року, і на виборах 1923 р. консерватори зменшили своє представництво в парламенті, а друге місце посіли лейбористи. Оскільки консерватори і ліберали відмовилися разом утворити уряд, було вирішено передати це право лідеру лейбористів Джеймсу Рамсею Макдональду

країни лейбористський уряд. Не маючи більшості в парламенті, лейбористи

змінити, проте домоглися скорочення

необхідності, збільшення розмірів допомоги безробітним і пенсій за віком, а також державних субсидій на житлове будівництво. Виборців розчарувало те, що лейбористи не виконали обіцянок націоналізувати шахти й залізниці, запровадити податок на капітал. Побоюючись втратити прихильність виборців, лейбористи ініціювали в жовтні 1924 р. нові вибори, але на них переконливу перемогу здобули консерватори. У 1924—1929 рр. уряд очолював

Стенлі Болдвін.

В економічній сфері уряд С. Болдвіна намагався повернути Великій Британії роль фінансового центру світу (фунт стерлінга був зміцнений запровадженням його золотого стандарту) і стиму­

лювати промислове виробництво (англійські

страйк є неза-

якщо його метою не є врегулювання трудового конфлікту…; якщо він задуманий і розрахований на те, щоб безпосередньо або через створення труднощів для суспільства застосувати примус стосовно уряду;

y що будь-який локаут є незаконним…;

y якщо будь-яка особа закликає, підбурює, спонукає інших осіб узяти участь у страйку або локауті, який цим Актом оголошений незаконним, то таку особу піддають дисциплінарним судом штрафу… або ув’язненню…; y протизаконно вимагати від будьякого члена профспілки робити

страйкового руху і протестів. Основу політики подолання кризи становили

ми державного регулювання, що склалася в умовах війни, надання

значних пільг фінансовим групам і монополістичним об’єднанням. «Національний блок» підпорядкував зовнішню політику потре­

бам внутрішньої. На Генуезькій конференції Франція рішуче вима­

гала від радянської Росії повернення позичок, наданих російсько­

му уряду до війни. У 1923 р. несплата Німеччиною репараційних платежів спричинила окупацію французькими військами Рурського вугільного басейну. Проте це не змінило становище у Франції. Безрезультатність «рурського конфлікту» й нездатність покращити ситуацію в країні спричинили падіння популярності «Національного блоку» та його розпад. Радикали вийшли з нього й разом із соціалістами утворили нову

внутрішньої і зовнішньої політики Франції. У внутрішній політиці було розпочато широку демократизацію,

мову від війни як засобу політики.

У квітні 1925 р. уряд Е. Ерріо через провал в економічній політиці подав у відставку. Новий уряд, хоча формально й пред­

ставляв «Картель лівих», поступово згортав його політичний курс. Замість відмови від війни як політичного засобу він розпочав колоніальні війни в Марокко та Сирії, що спричинило розпад «Картелю лівих». У 1926 р. до влади повернулися правоцентристські

1919—1933 рр.

1923 р.  — заколот нацистів у Баварії («Пивний путч»)

1923—1925 рр. —

го договору. Проурядові сили наполягали на

умов договору, вбачаючи в цьому єдиний

пового повернення

Проявами

Нацизм (націонал-соціалізм) — назва фашизму в гітлерівській

23—25 жовтня в Гамбурзі

стання, яке очолив майбутній лідер КПН Е. Тельман. 8 листопада 1923 р. у Баварії відбувся заколот («Пивний путч»), яким керувала створена в 1919 р. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) (до 1920 р. мала назву Робітнича партія Німеччини). Лідером нацистів досить швидко став Адольф Гітлер. Путч, не здобувши серйозної підтримки, провалився,

опинився у в’язниці. Суд над заколотниками зробив його популярним у Німеччині. Те, що він казав про приниження країни й необхідність відновлення її величі, збігалося з думками й бажаннями

Реальна заробітна плата в цей період, порівняно

зменшилася на 40 %, а кількість безробітних досягла 6 млн осіб. Однак у виграші від гіперінфляції залишилися держава, що позбулася до­

воєнних боргів, і підприємці (взяті ними кредити стали фактично безвідсотковими).

Загальний страйк у серпні 1923 р. примусив уряд піти у відставку. Новий кабінет міністрів очолив Г. Штреземан. Отримавши від парламенту надзвичайні

кою армії, він урятував країну від хаосу. Покращенню економічної ситуації Німеччини сприяв також «план Дауеса». Вступ у 1926 р. Німеччини до Ліги Націй повернув країні політичне рівноправ’я

на міжнародній арені. «Золоті роки» Веймарської республіки

Європи в 1920-ті рр.

y визначати особливості внутрішнього життя Польщі, Чехословаччини та Румунії

y називати основні проблеми регіону

1920 р.  — створення Малої Антанти

1924 р.  — реформи В. Грабського в Польщі

1926 р.  — державний переворот. Встановлення режиму «санації» в Польщі

1926—1928 рр. — династична криза в Румунії МЕТА ДАТИ

жав, які відстояли свою

АВСТРІЯ УГОРЩИНА

„ Мала Антанта (назви держав підкреслені)

? 1. Проти кого була спрямована

Мала Антанта? 2. Які держави мали військові обмеження за умовами мирних договорів?

„ Польський злотий. 1924 р.

та отримали

знання. А на ті національні держави, що існували з кінця

чекали серйозні внутрішні перетворення. Упродовж 1920­х рр. їхній внутрішньополітичний розвиток, стан економіки, становище на міжнародній арені мали низку суттєвих відмінностей. Так, в одних державах існували монархічні форми правління (Югославія, Румунія, Угорщина, Болгарія, Сербія), в інших були встановлені республіки (Австрія, Польща, Чехословаччина, країни Балтії). Одні держави пережили спроби встановлення комуністичних режимів, інші зуміли уникнути цих подій. Австрія й Чехословаччина були економічно розвиненими, у решті розвивалося сільське господарство. Проте в Польщі,

межували із СРСР, утворювали «санітарний кордон» проти проникнення комунізму в Європу. Відповідно ліві сили в цих державах ототожнювалися з агентами Комінтерну й зазнавали переслідувань.

Польща

Друга Річ Посполита в 1920­ті рр. характеризувалася нестабільністю як в економічному, так і в політичному житті. У 1921 р. було прийнято конституцію Польської республіки, у якій проголошувалися демократичні права громадян. Польща стала парламентською республікою. Повноваження президента, обраного парламентом на сім років, були обмеженими. Закріплювалося привілейоване становище католицької церкви.

У листопаді 1922 р. відбулися перші парламентські вибори, на яких жодна партія не набрала більшості голосів. Така ситуація спричиняла гостру політичну боротьбу.

Відсутність єдиного внутрішнього ринку, повоєнна розруха, економічна блокада з боку Німеччини, неврегульованість торговельних відносин із сусідами, неповернення кредитів призвели до стрімкої інфляції та знецінення польської марки (запроваджена в 1920 р.). Різко знизився життєвий рівень населення, зросло безробіття, у промислових центрах прокотилася хвиля економічних страйків. Крім того, комуністи, підбурювані Комінтерном, спробували підняти в Кракові повстання (1923 р.), яке було придушене (загинуло декілька десятків осіб). На парламентських виборах

жодна політична партія не набирала переконливої більшості. Усі ці

обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, яка була встановлена конституцією 1921 р. Нестійкість коаліцій призводила до політичних криз і частих змін урядів. Невирішеною залишалася проблема національних меншин. Активна колонізаторська політика, яку проводили ендеки, спричинила опір із боку національних меншин, особливо українства. Ця боротьба посилилася після визнання

збігся з економічною стабілізацією в країні, що дало можливість закріпитися встановленому режиму, який

(оздоровлення).

нерне товариство «Шкода», що

стати, обладнання, зброю тощо. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував до 80 % виробництва взуття в країні. Значна частка його продукції ішла на експорт. Майже на всіх

СХС

створила Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918—1935 рр. був Е. Бенеш.

Румунія

Після Першої світової війни перед румунським суспільством

відкрилися позитивні перспективи. Тепер усе залежало від того, чи зуміє правляча еліта скористатися нагодою модернізувати

країну. Під тиском виступів населення прагнення робітників про

8­годинний робочий день і введення мінімальної заробітної плати

були задоволені, а в 1920—1921 рр. прийнято закон про аграрну реформу, за яким максимум землеволодіння встановлювався в розмірі 100 га для Бессарабії та 200—500 га для інших районів країни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20 % від її вартості). У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько­Вашингтонської системи, була членом Малої Антанти. На початку 1920­х рр. становище в країні поступово стабілізувалося. Цьому сприяли позики Англії та Франції румунському уряду. Ці країни також вкладали значні інвестиції в розвиток промисловості Румунії, особливо нафтодобувної (контролювали 49 %). До 1927 р. було завершено аграрну реформу, у резуль­

таті якої селяни отримали 3 млн га. У 1930 р. в країні налічу­

валося 15 % землевласників, земельні володіння яких становили

понад  100  га.

Протягом 1922—1928 рр. владу в країні утримувала Національ­

на ліберальна партія (у 1922—1926 рр. прем’єр­міністром був Йон Братіану, а в 1927—1928 рр. — Вінтиле Братіану). Значним її

здобутком було прийняття конституції 1923 р., яка закріпила всі

демократичні свободи. Проте вони не були реалізовані. У 1924 р. у Південній Бессарабії спалахнуло Татарбунарське

повстання під проводом комуністів. Його метою було встановлення

радянської

y характеризувати політику Польщі, Чехословаччини та Румунії щодо українства

y розповідати про політику урядів щодо українських земель у  1920-ті рр.

y давати оцінку такому явищу, як «осадництво»

1920 р. — створення Української військової організації (УВО)

1923 р. — створення Комуністичної партії Західної України (КПЗУ )

1925 р. — створення Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО)

1927 р. — створення Української національної партії (УНП)

1929 р. — створення Організації українських

ді Румунії українці (790 тис. осіб) були зосереджені в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії, а також Мараморощині (південна частина Закарпаття). На території Підкарпатської Русі (Закарпаття), що увійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. У містах на цих землях переважало неукраїнське населення (євреї, поляки, угорці, румуни, німці). Найбільшим містом був Львів, де із 200 тис. жителів українці на 1918 р. становили лише 27 тис. осіб. Кожна держава, до складу якої входили українські землі, мала визначитися у своєму ставленні щодо української меншини. Загалом можна назвати такі риси політики

національний гніт; стримування економічного розвитку,

руху; відмова

них зобов’язань щодо надання автономних прав українцям. Форми, у яких здійснювали цю політику, різнилися: від м’якої у ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де українців проживало найбільше, «українське питання» було досить болючим. Польський уряд, маючи стратегічну мету

лежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував

мість, що воно нібито забезпечує права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала українцям

того, закон від 26 березня

надав самоврядування Східній

личині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Проте щойно Рада послів

дили корінні польські землі, і  Польща «Б» («східні креси»), у складі якої опинилися західноукраїнські, західнобілоруські і литовські землі. Щодо Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально­економічного розвитку, зокрема проведення аграрної реформи. Згідно з таємним циркуляром, українському селянству дозволялося під час парцеляції передати не більш ніж 5 % поміщицьких земель. 31 липня 1924 р. було прийнято закон, згідно з яким польську мову проголошували державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався викорінити поняття «Україна», «українець». На українські землі переселяли польських колоністів («осадників»), яким виділяли кращі землі. Протягом 1921—1929 рр. було переселено 77 тис. поляків, до 1939 р. — понад 200 тис. поляків. Наприкінці 1930­х рр. тут налічувалося 47 тис. «осадницьких» господарств, які володіли понад 500 тис. га землі. В умовах хронічного

малоземелля (81,1 % — селянських господарств Східної Галичини) це значно погіршувало становище українського селянства й створювало

атмосферу ворожнечі між українцями й поляками. Це також було ще однією причиною еміграції за океан майже 200 тис. українців. Після встановлення режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським

ми меншинами, зокрема українцями.

польської держави, складовою польської політичної

від національної асиміляції. Важливим елементом

ціональної політики стала спроба перетворити

польсько­українського порозуміння». Її провідником став воєвода

Волині, колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді

С. Петлюри Генрік Юзевський. Було збільшено державні інвестиції

на Волині, почалося масове створення

шкіл, дозволено певну українізацію православної  церкви. Метою цієї політики було розколоти українців: галичан і волинян (у Польщі було збережено колишній кордон між Австро­Угорщиною та Російською імперією — Сокальський кордон), прихильників і противників порозуміння з Польщею. Вона

створити позитивний образ Польщі як держави, що терпимо ставиться до національних меншин, і стати привабливою для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930­ті рр.

„

Президент Польщі І. Мосціцький та воєвода Г. Юзевський. Волинь, червень 1929 р.

Із книги «Таємна війна. Г.  юзевський і польсько-совєцька

була примусово розпущена польською владою за звинуваченням у поширенні ідей комунізму. У 1929 р. УСДП відновила свою діяльність. Лідером партії був М. Ганкевич. Решта українських

численними і маловпливовими (Українська

три життя: він був політиком як воєвода волинський. Потім у підпіллі протягом більш як 13 років діяв і проти німців, і проти совєтів. І мав третє життя як живописець — уже в комуністичній Польщі.

„ На сільській дорозі. Г. Юзевський. 1924 р. Український селянин мусить схилитися перед польським землевласником. Карикатура

Поряд із легальними українськими партіями й підпільною

ністю комуністів зростала ще одна сила, яка

ком українського руху в 1930—1950­ті рр., — націоналістичний

Євген Коновалець (1891—1938) — у студентські роки активіст українського руху

ки Андрію Палію, Ользі Бачинській та Андрію Мудрику. Дуже швидко

набув виразних форм величезної корпорації. Наприкінці 1930-х рр. він охоплював 500 тис. українських господарств — це майже 100 % від їхньої загальної кількості. Решта (300 тис.) були переважно польськими, єврейськими або німецькими. Діяв своєрідний український протекціонізм — закупівельна ціна для українських господарств була вищою, тому селянин охоче йшов

який об’єднував

Організаційні витоки руху були пов’язані з діяльністю

терор проти представників влади, установ, урядовців тощо. Терористичні акти (атентати) мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до несправедливості, яка після Першої світо­

вої війни була вчинена щодо українства. Ідеологічною основою руху став інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяла консолідації націоналістичних сил. У  1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН).

Важливим елементом протидії польській політиці став український кооперативний рух. Кооперативи, діючи під гаслом «Свій до

свого по своє», стали формою самоврядування та економічного самозахисту українського населення. Кожне село, місто створювало свій кооператив — крамницю, касу, молочарню. Станом на 1925 р. вони були об’єднані у спеціальні організації — «Центросоюз», «Маслосоюз», «Центробанк» та «Народна торгівля». Центральною установою, яка керувала кооперативами, був Ревізійний союз кооператорів. Кількість українських кооперативів

(1955 р.),

цінні речі. Так, до центральних районів Румунії вивезли

Аккерманських трамвайних

та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів, окремих підприємств

вини. Були фактично розірвані економічні зв’язки, підприємства новоприєднаних

цей меморандум, Ліга Націй оголосила уряду ЧСР сувору догану. У відповідь на це 14 липня 1927 р. було прийнято Закон про організацію політичного управління (Закон про адміністративну реформу), який перекреслив усі раніше надані Закарпаттю автономні права. „ Будинок товариства «Просвіта»

(переважно румунським солдатам — ветеранам

ни) виділяли щонайменше 0,5 га

лось у складі

ністративно­територіальну одиницю Підкарпатська Русь, при цьому майже 100 тис. українців залишилися поза її межами у Словаччині. На початку 1920­х рр. чеський уряд намагався створити вигляд нібито сумлінного виконання своїх міжнародних зобов’язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених

у Сен­Жерменському договорі (1919 р.). Уряд ЧСР свої зволікання

з наданням автономії пояснював непідготовленістю населення краю

до самостійного життя через низький рівень освіти й відсутність

у достатній кількості кваліфікованих управлінських кадрів. Загалом демократичний устрій Чехословаччини позитивно вплинув на життя населення краю. Було переважно ліквідовано неграмотність населення, виник середній стан, основним джерелом поповнення якого стало місцеве населення. Збільшилася кількість робітництва. Завдяки аграрній реформі селянство отримало землю. Зникла замкненість соціальних верств. Населення здобуло широкі виборчі права. Поступово відроджувалася

емігрантів із Росії, які здебільшого не знали української мови. Крім цих шкіл, існували й гімназії. У 1931 р. їх налічувалося вісім (чотири — з українською мовою навчання), а в 1938 р. — 11 (п’ять відповідно). На окрему увагу заслуговують Державна торговельна академія в Мукачевому, дворічні торговельні школи в Ужгороді та Севлюші, сільськогосподарська школа й дві деревообробні. Крім цього, в Ужгороді й Пряшеві існували греко­католицькі богословські семінарії. Навчання в народних школах було для всіх дітей до 14 років обов’язковим і безкоштовним; у фахових школах — майже безкоштовним.

вчалися, звільняли від оплати. Багато учнів отримували

напрямки боротьби за відновлення незалежності України

y прослідкувати вплив міжнародних відносин на діяльність української політичної еміграції

1920—1924 рр. — існування таборів інтернованих воїнів українських

Репатріація — повернення на батьківщину військовополонених, переміщених осіб, біженців, емігрантів.

„ Група інтернованих українських воїнів у таборі біля міста Вадовіце (Польща). 1922 р. „

рії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки тощо. Значна кількість українських політичних емігрантів осіла в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Італії, Німеччині, Франції, США, Канаді. Першим значним центром еміграції став Відень, згодом першість перейняла Прага. Також важливими осередками були Париж і Берлін. Формування центрів еміграції відбувалося в декілька

галицької армії (УГА). Крім таборів

студентського

що діяли у Фагараші й Брашові. У Бухаресті утворився

центру всюди і за будь-яких обставин відстоювали інтереси українського народу, проводили активну політичну й дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутрішнього життя українців на чу жині, виховували національну свідомість співвітчизників, координували національну, політичну, наукову, освітню та культурну діяльність українських осередків у світі. Діяльність центру була

української еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу

бійців Армії УНР, науковців (серед них М. Грушевський та інші), діячів українського руху в Галичині. У 1926 р. у Парижі було вбито С. Петлюру.

У 1930­ті рр. у середовищі політичної еміграції відбувалися значні зміни. Голодомор 1932—1933 рр. в УСРР та політичні ре­

пресії остаточно розвіяли радянофільські настрої діаспори еміграції. Керівна роль у ній належала силі, яка сповідувала жорсткі антикомуністичні, націоналістичні погляди. Найбільшу активність у цьому напрямку проявляла ОУН, прагнучи очолити український

національний рух. Проте на процеси в середовищі української еміграції впливали чинники, пов’язані зі зростанням популярності

ідей нацизму та піднесенням Німеччини. Частина лідерів української еміграції вбачала в Третьому рейху ту силу, на яку можна спертися в  боротьбі за відновлення державності. Зрештою станом на кінець 1930­х рр. сформувалися три основні групи української

Перша — це організації, які гуртувалися навколо ідеї відновлення Української Народної Республіки.

МЕТА

y визначати причини запровадження непу

y характеризувати зміст непу y вказувати на місце непу в становленні радянського тоталітарного режиму

ДАТИ

Березень 1921 р. — запровадження непу (в УСРР запроваджено в 1922 р.)

1929 р. — встановлення одноосібної влади Й. Сталіна

особливості непу в Україні

Запровадження непу пізніше,

Запровадження непу ускладнювалося голодом 1921—1923 рр.

У керівництві КП(б)У було багато противників непу

„

Заходи

запровадження непу

Ухвалення рішення про заміну продрозкладки продподатком (березень 1921 р.)



Дозвіл приватної торгівлі (травень 1921 р.) 

Початок денаціоналізації Децентралізація управління. Ліквідація главків і створення галузевих трестів (літо-осінь 1921 р.) Допуск іноземного капіталу. Надання концесії (осінь 1921 р.)

Створення правової бази нових умов господарювання (упродовж 1922 р.)

Проведення грошової реформи. Запровадження золотого червонця (1922—1924 рр.)

Остаточне утвердження непу відбулося в 1923—1924 рр.

їні, у Середній Азії («басмачі»). Крім того, між членами

більшовиків спалахнула дискусія про подальший

пільстві. За цих умов лідер більшовиків

10 % порівняно з 1913 р. Це було

у 1920­ті рр. приватних підприємців).

виток роздрібної

дефіциту споживчих і продовольчих товарів. Швидко

перебували в державній власності. Вони давали близько

контролювали «командні висоти» в економіці (державі належала вся важка промисловість, зовнішня торгівля була державною монополією тощо). У той самий час

обсяг товарного зерна на внутрішньому ринку був у два рази менший, ніж у 1913 р., повністю припинився

(у 1904— 1914 рр. він становив близько 11 млн т на рік). Щороку загострювалося питання щодо забезпечення зерном великих

У 1923, 1925, 1926—1927 рр. кризи хлібозаготівлі вирішувалися економічними методами — збільшенням закупівельних цін. Проте кризу 1928— 1929 рр. влада вже розв’язувала військово­комуністичними методами. Разом із лібералізацією економічного життя відбувалося зміцнення більшовицького режиму. У першу чергу було придушено збройний опір селянства. Для боротьби з політичними противника­

ми Надзвичайна комісія була перетворена на постійний орган вла­

ди — Державне політичне управління (ДПУ) у складі Народного

комісаріату внутрішніх справ (НКВС) (лютий 1922 р.), яке стало інструментом політичних репресій. Проводилися відкриті судові про­

цеси над представниками партій, які були союзниками більшовиків, та інтелігенцією. Відомих на весь світ представників колишньої інтелігенції, інтелектуальної еліти, які могли б критикувати дії влади, просто вислали з Росії, посадивши на пароплав («філософський пароплав»). Натомість щодо української інтелігенції такий захід не застосовувався. Також було узаконено цензуру (червень 1922 р.). Рішучі заходи стосувалися й партії більшовиків. Було запроваджено заборону на створення фракцій у партії. Таким чином, будьякі дискусії в  партії виключали, а рішення її лідерів не піддавали сумніву. Крім того, було проведено чистку партії та обмежено доступ до її рядів (1921—1922 рр.). XI з’їзд РКП(б) проголосив партію більшовиків «єдиною легальною партією

(квітень 1922 р.). В УСРР, де ще зберігалася багатопартійність,

1925 р. Після смерті в 1924 р. В. Леніна в партії розпочалася боротьба

став одноосібним правителем країни, сформувався його

особи. У 1921—1922 рр. загострився конфлікт із православною церк­

вою, яка не сприймала нової влади. Щоб ослабити вплив Російської православної церкви (РПЦ), більшовики погодилися на створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка

проіснувала до 1930 р. Скориставшись голодом 1921—1923 рр., що охопив Поволжя й південь України, більшовики вчинили масове пограбування церковного майна. У 1922 р. було заарештовано патріарха РПЦ Тихона.

Голод 1921—1923 рр. більшовики використали як засіб здійснен­

Поволжя. У травні 1921 р.

справі «замирення» села

закордонну допомогу, Комінтерн створив організацію Міжнародна робітнича допомога (Міжробдоп). Допомогу від цих та інших організацій

Україна в  1920-х рр. Штрихуванням позначені регіони УСРР, найбільш уражені голодом 1921— 1923 рр.

Голод 1921—1923 рр. мав значний вплив на антибільшовицький

повстанський рух в Україні. Саме з другої половини 1921 р. кіль­

кість виступів стрімко зменшилася. Голодуюче селянство не мало можливостей для активної протидії владі. При цьому каральні загони здійснювали конфіскацію знайдених у них запасів продовольства.

Унаслідок дій влади щодо українського селянства повстання вдалося придушити. Таким чином, у 1921—1923 рр. було вперше здійснено терор голодом як засіб придушення опозиційних сил. Також більшовики використали голод як привід для пограбування церковних цінностей. За визнанням ЦК КП(б)У, «кампанія вилучення церковних цінностей під

явилася блискавичним методом боротьби

спровокувала репресії

голоду 1921—1923 рр. радянська влада випробувала елементи політики щодо селянства, які

Голодомору 1932—1933 рр.:

y інформаційна блокада (замовчування голоду);

y конфіскація хліба в уже голодуючій сільській місцевості, щоб за умови відсутності посухи створити ситуацію абсолютного голоду; y пограбування населення,

21 січня

y

суть

національної політики

y характеризувати політику українізації та її наслідки

y пояснювати, як і з якою метою були створені Кримська АСРР і Молдавська АСРР

1923 р. — запровадження

Українізація  — форма здійснення більшовицької

коренізаціі в УСРР у 1923—1938 рр.

Національний склад керівництва УСРР на початку 1920-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців в органах влади не перевищувала 35 %, особливо

мало їх було в керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів (міністерств) налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і тільки 12 % українців. За даними 1923 р., лише 797 із 11 826 відповідальних працівників партійно-

лася у формі

з’їзду РКП(б), були такі: y підготовка, виховання

y урахування національних чинників

вою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції по­

вернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський. Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавали понад 20 літературно­художніх альманахів, 55  журналів, виникли численні літературно­художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів. Література й мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та інші. Здійснення політики коренізації в УСРР проявлялось у наданні прав національним меншинам. У  1921 р. у складі РСФРР була створена Кримська АСРР, а в  1924 р. — Молдавська АСРР. Утворилися також 13 національних районів і близько 100 містечкових національних рад, колгоспів. Виникли сотні шкіл із польською, єврейською, німецькою, болгарською, татарською та іншими мовами навчання. Частина керівництва й населення почали сприймати українізацію як творення української нації і власної держави. Поступово

суспільно­культурне життя республіки. Зростав

інтелігенції. Зміцнювалася національна свідомість. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, і український також, має йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, наркоми освіти О. Шумський і М. Скрипник, економіст М. Волобуєв. М. Хвильовий звертався до українських письменників із за­

кликом проявити національну свідомість, не копіювати культур­

ні надбання інших народів, зокрема російського. Палкий заклик до українців іти власним шляхом він висловив у гаслі «Геть від Москви! Дайош Європу!». О. Шумський і М. Скрипник доводили необхідність прискорення

з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який, на їхню думку, гальмував процес українізації.

але із часом залишилися тільки національні. Кримська АСРР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом із тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, Кремль висував на провідні посади в цій республіці здебільшого людей кримськотатарського походження. Склалося оманливе враження про те, що Кримська автономія була, як і всі, національною, тобто кримськотатарською.

? 1. Яка автономія була створена в Криму, на думку вченого? 2. Чому на провідні посади призначали представників кримськотатарського народу?

російської мови». Починаючи з 1930 р. у партійних

валося активне протистояння українізації, а в 1932—1933 рр. вона була фактично припинена. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано. У рішеннях XII з’їзду КП(б)У 1934 р. ішлося: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні

Нью-Йоркській фондовій біржі (Волл-стріт) 29 жовтня 1929 р. («чорний вівторок»)

„ Вкладники намагаються забрати свої заощадження з банку (США). У 1929 р. у дні великої кризи збанкрутіли 10 тис. банків, розоривши 10 млн своїх вк ладників і всі підприємства, фірми, які вели свої грошові справи через них

фінансовий ринок і настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38 %. Раніше такі кризи досить швидко минали: малоприбуткові виробництва зникали, а ті, що зуміли вистояти, отримували можливості для швидкого стрибка вперед — і економіка виходила

новий технологічний рівень. У  1929—1933 рр. чекали, що так станеться й цього разу,

чою й необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто обсяг вироблених товарів на ринку був більшим, ніж попит на них. Це криза відносного перевиробництва й перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від запасів товару, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли

проблема, виявлена кризою, — її надзвичайно затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи мав бути доповнений механізмами державного ре­

гулювання.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. у 32 країнах було зареєстровано 26,4 млн безробітних), загрозу голоду для

багатьох сотень тисяч людей. Через загострення соціальних проблем

у країнах виникла загроза стихійних виступів, повстань.

Криза 1930­х рр., на відміну від попередніх, охопила одразу

всі країни світу. Найбільшого удару зазнали ті з них, що були сировинними придатками індустріально розвинених країн. Зрештою це був потужний поштовх для пошуку шляхів забезпечення економічної незалежності цих країн. Єдиною країною, що уникла таких наслідків кризи, як безробіття, падіння промислового виробництва, був СРСР. У цей час тут розгорталися форсована індустріалізація й насильницька колективізація. Проте криза не оминула СРСР. Головні експортні товари країни (сільськогосподарська продукція, ліс, сировина) значно впали в ціні. Прагнення радянського керівництва максимально збільшити

експорт хліба в умовах падіння цін для отримання валюти, на яку

закуповували верстати й обладнання, стало однією з передумов Го­

лодомору.

Криза виявилася глибокою й тривалою, що було обумовлено багатьма чинниками. Світова війна та дії держав­переможниць після її закінчення завдали потужного удару господарству. Традиційні

господарські зв’язки були

розвиток Великої Британії та Франції y розповідати про шляхи виходу з кризи

y давати оцінку діяльності Народного фронту

1931 р.  — створення «національного» уряду. Вестмінстерський статут. Оформлення Британської Співдружності 1934  р.  — спроба заколоту праворадикальних сил національноконсервативного характеру у Франції 1936 р.  — династична криза у Великій Британії 1936—1938 рр. — Народний фронт у Франції

У міжвоєнний період суттєвих змін зазнав консерватизм. Раніше він орієнтувався на аристократію, великих підприємців і фінансистів, що прагнули впливати на державну владу, тепер — на селянство, дрібних і середніх підприємців, що були стурбовані невизначеністю, яку готувало їм майбутнє. Нові консерватори, не заперечуючи розвитку, вважали, що традиції минулого слід зберегти в сьогоденні й майбутньому. Суспільно-історичний

виробництва, криза банківської системи тощо), які були характерні для держав із ринковою економікою. У той час як у США впроваджували

су», а в Німеччині,

населення підтримує коаліцію, яка здобула 497 мандатів проти 46 у лейбористів. Після цього уряд активізував антикризові заходи.

У 1931  р. було ліквідовано золотий стандарт фунта стерлінгів та утворено стерлінгову зону, що об’єднувала країни, які використовували англійську валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р. Велика Британія відмовилася від вільної торгівлі й запровадила протекціоністські закони. Це сприяло підвищенню конкурентоспро ­

можності англійських товарів, зупинило падіння виробництва й насування фінансової кризи. Ще одним вагомим кроком стало врегулювання відносин із до­

мініонами. У 1931 р. англійський парламент ухвалив Вестмінстерський статут. Він уточнював функції парламентів домініонів. Домініони отримали право анульовувати закони‚ прийняті в Лондоні. Статут було прийнято всіма членами Співдружності (ПАС та Ірлан­

дією — з деякими застереженнями). Також із домініонами були

підписані двосторонні угоди про встановлення режиму «імперської переваги». Одночасно Велика Британія брала на себе зобов’язання

надати для реалізації

Проте вони не мали у Великій Британії достатньої со­

ціальної бази. До того ж британське суспільство, виховане на пар­

ламентських традиціях, не сприймало їхніх методів боротьби. Щоб

остаточно згасити запал радикальних елементів, у 1934 р. було прийнято закон про підбурювання до бунту, а в 1937 р. — акт про громадський порядок. Після чергових парламентських виборів 1935 р. Дж. Р. Макдональд поступився посадою прем’єр­міністра на

Стенлі

„

Король Георг VI із дружиною та двома доньками. 1937 р.

„

Черга безробітних за безкоштовним обідом. Франція, 1930-ті рр.

„ Фрагмент «лінії Мажіно». Сучасний вигляд. У 1929—1934 рр. у  Франції на кордоні з Німеччиною було зведено систему укріплень, яка отримала назву «лінія Мажіно». Її будівництво дало змогу дещо зменшити негативні наслідки кризи 1930-х рр.

Економічна криза у  Франції почалася пізніше, ніж

країнах, — наприкінці 1930 р. Проте вона швидко розвивалася й виявилася глибокою. Так, у 1932 р. обсяг промислового виробництва був меншим‚ ніж у 1913 р. Найбільше постраждали легка промисловість і сільське господарство. Зросли інфляція та

дефіцит. Збільшилося безробіття. Фаза депресії тривала до 1937 р. Однак потім розпочалася нова криза, яку не подолали

Другої світової війни. Таким чином, у Франції економічна

популярності організацій

надано допомогу

почав закуповувати продукцію за завищеними цінами. Було запроваджено контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші напрямки розвитку Франції. Із приводу цього розгорнулися активні суперечки.

Комуністи й частина соціалістів вимагали повного викорінен­

ня нацизму, навіть з обмеженням конституційної законності. Ра­

дикали й особисто Л. Блюм вважали за неможливе порушувати конституцію.

Комуністи вимагали різкого збільшення податків на підприємницьку діяльність, установлення жорсткого контролю над під­

приємствами й фінансами. Л. Блюм не погоджувався, прагнучи спочатку закріпити попередні досягнення. У лютому 1937 р. він оголосив про перерву в реформах. Зростання державних витрат призвело до спаду виробництва.

Щоб активізувати його й стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а отже, і більш конкурентоспроможними. Комуністи виступили проти, стверджуючи, що це призведе до зростання цін усередині країни. До цих розбіжностей

ми й соціалістами додалися суперечності в питаннях зовнішньої політики. Економічне становище Франції тим часом погіршилося.

Підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переказували свої капітали за кордон, що одразу призвело до падіння виробництва. Виникла інфляція.

Економічні негаразди дуже розчарували населення. Це ще більше ускладнило відносини між партіями Народного фронту. У червні 1937 р. Л. Блюм подав у відставку.

Народний фронт був насамперед засобом боротьби проти праворадикальних сил національно­консервативного характеру.

загрозу у Франції йому вдалося усунути, однак не саме явище.

йшли радикали. Після розколу Народного фронту внутрішня

ладьє, як і раніше,

1.  У чому полягали особливості економічної кризи 1930-х рр. у Великій Британії? Оцініть ефективність заходів уряду в подоланні кризи. 2.  Представники яких партій увійшли до складу «національного» уряду? 3.  Чим була викликана династична криза у Великій Британії? Яким чином вона була розв’язана? 4.  Які зміни сталися у відносинах між метрополією та домініонами? Коли було утворено Британську Співдружність і з якою метою? 5.  Чи можна британське суспільство 1930-х рр. вважати демократичним? Обґрунтуйте свою відповідь. 6.  Як економічна криза у Франції позначилася на її економічному й політичному розвитку? 7.  З’ясуйте причини утворення Народного фронту. Які партії його утворили? 8.  Охарактеризуйте реформи, проведені урядом Народного фронту. 9.  Якими були особливості діяльності праворадикальних сил національно-консервативного характеру у Франції? 10.  Якими були причини розпаду Народного фронту? Дайте оцінку діяльності комуністів

У 1932 р. новим президентом США було

Делано Рузвельта. Його політика,

ком глибоких реформ американського суспільства для

кризи 1929—1933 рр., увійшла в історію під назвою «новий курс». Свою діяльність Ф. Рузвельт розпочав зі здійснення програми порятунку банківської системи країни. Одні банки отримали допо­

могу, інші були ліквідовані. Після цього було проведено перший етап банківської реформи — запроваджено страхування дрібних

і середніх депозитів до 5 тис. доларів.

У 1934 р. було проведено девальвацію долара й створено комісію з торгівлі акціями, яка контролювала діяльність фондової

біржі з метою припинення спекуляцій.

Центральне місце серед заходів, здійснених у перші 100 днів президентства Ф. Рузвельта, посіли закони про поліпшення становища в сільському господарстві (ААА) та промисловості (NRA). Згідно з першим законом, у сільському господарстві було створено механізм, спрямований на скорочення виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. За це фермери отримували компенсацію з особливого фонду, утвореного за рахунок нового

Другий

ємництво шляхом встановлення

умов.

підприємцями мав діяти «кодекс чесної конкуренції», що визначав обсяги виробництва, розподіл ринків, рівень оплати праці тощо. Також були здійснені соціальні заходи. Запроваджувалися державна система надання допомоги вдовам, сиротам та особам з інвалідністю, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р. було при­

трудові

(закон

який закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків і запровадив систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з Американською федерацією праці, що була основним профспілковим об’єднанням, виник Конгрес виробничих профспілок. Реформи відбувалися і в системі оподаткування. Було збільше­

ставки податків на надприбуток, спадщину й дарчі. Федеральна резервна система після встановлення

1930-ті рр.

Головна мета президента —

багатства країни. Демобілізовані з армії солдати

нили ряди безробітних, яких в Італії

було нічим. Мобілізація сільського населення в роки війни призве­

ла до скорочення обсягу виробництва сільськогосподарської продук­

і перетворення країни з експортера на імпортера

приєдналася

Антанти оцінили її внесок у війну як дуже низький і не дотримали своїх обіцянок. Отримавши лише західну частину

Трієст, Південний Тироль, Пулу й Горіцію, Італія стала «переможеною серед переможців». Це викликало в італійському суспільстві розчарування у «вкраденій перемозі» та зневіру в ідеали. У 1919—1920 рр. країну охопила глибока криза, що увійшла в історію як

спілок розподіляли

дії, а для виконання функцій місцевої влади — фабрично­заводські ради. У Флоренції, Генуї, Болоньї та Мілані робітники захопили муніципалітети. Серед страйкарів

Росії. Цей рух охоплював здебільшого північні

не діяла. Робітничий рух спричинив розгубленість

заробітну плату трудящим. Проте після повернення заводів і фабрик під контроль

„ Б. Муссоліні під час «походу на Рим». 1922 р.

порт Фіуме, який Антанта обіцяла передати Італії, але не зробила цього. Завдяки цьому фашистів у суспільстві почали сприймати як самовідданих патріотів.

У 1919—1920 рр. фашисти не становили

місця в парламенті. Однак погіршення ситуації і нездатність

«підняти на імперський рівень усе національне життя країни». Почалося масове військово-патріотичне виховання дітей із чотирьох років. Для виховання молоді у фашистському дусі створювали молодіжні організації, що мали прищеплювати культ сили й волі. Насаджували культ особи Б. Муссоліні. Скрізь встановлювали його пам’ятники, розвішували портрети й гасло «Дуче завжди правий!». Навіть бокс, який подобався диктатору, оголосили «винятково фашистським засобом самовираження».

„ Фашистська мода. 1930-ті рр.

Рим». Через три дні 25 тис. «чорносорочечників» дуче колонами вступили в Рим і влаштували там справжній погром. Король Віктор Еммануїл прийняв Б. Муссоліні й запропонував

ви уряду. Так Італія стала країною, де владу захопили фашисти. Уряд, який очолив Б. Муссоліні, був коаліційним. Однак дуче навіть не припускав думки, що хтось матиме іншу позицію, ніж він. У 1924 р. відбулися парламентські вибори. Напередодні за наполяганням фашистів було прийнято новий виборчий закон, за яким партія, що набирала 50 % плюс один голос, отримувала 2/3 місць у парламенті. Вибори відбувалися в умовах

У країні встановилися терор та однопартійна система. Лише за один день було заарештовано 12 тис. комуністів. У 1927 р. було прийнято «Хартію праці», яка проголосила страйки кримінальним злочином і започаткувала корпоративну систему в економіці держави, що мала забезпечити

існувало 22 корпорації, що об’єднували промисловців, трудящих через нові контрольовані вла­

дою профспілки й посадовців фашистської партії. Уряд було замі­

нено на Велику фашистську раду, а парламент — на Палату фашій і корпорацій. Дуче проголосив, що «фашистська держава може

бути лише корпоративною, інакше вона не буде фашистською».

Взаємовідносини особи й держави в тогочасній Італії Б. Муссоліні

стисло висловив у гаслі: «Усе в державі, усе для держави й нічого

поза державою». Корпоративна система стала специфічною формою запровадження державного регулювання економіки в поєднанні з владою

в країні в руках фашистів. Пряме втручання корпоративної держа-

ви в економіку дало змогу мобілізувати ресурси, подолати

явища, модернізувати економіку й досягти економічної незалежності Італії.

У 1938 р. в Італії з’явилися расові закони. Чисту арійську італійську расу оголошували панівною над іншими. Однак таких жахливих дій для їх реалізації, як німецькі нацисти, італійські фашисти не чинили.

Зовнішньополітичний курс фашистів у 1920­х рр. був досить обережним. Спроба захопити острів Корфу

італійські

лія встановила дипломатичні відносини із

діл сфер впливу в Ефіопії на користь Італії. У 1930­х рр. дуче перейшов до відверто агресивної зовнішньої політики боротьби за «національне розширення». Фашисти заявляли, що прагнуть відродити Римську імперію і перетворити Середземне море на «mare nostrum» («наше море», як казали давні римляни). Реалізувати ці плани вони збиралися шляхом загарб­

ницьких війн. Свою «цивілізаторську місію» в Африці вони розпочали з Ефіопії, яку окупували в 1935—1936 рр. Однак агресія проти Ефіопії унаочнила слабкість Італії, що й підштовхнуло її до

зближення з ідеологічно близькою Німеччиною. Спільно вони втрутилися у громадянську війну 1936—1939 рр. в Іспанії, підписали Антикомінтернівський пакт у 1937 р. та взяли участь у Мюнхенській конференції 1938 р. Союз фашистської Італії і нацистської

Німеччини закріпив укладений у  1939 р. «Сталевий пакт».

новлення нацистського тоталітарного режиму

y визначати, яку роль у цьому процесі відігравало насильство

y пояснювати, що сприяло утвердженню нацистів при владі y розповідати про прояви антисемітизму в діях нацистів

ДАТИ

1933 р. — прихід нацистів до влади

30 червня 1934 р. — ніч «довгих ножів»

1935 р. — ухвалення «Нюрнберзьких законів»

1936 р. — ухвалення чотирирічного плану підготовки до війни 9—10 листопада 1938 р. — єврейський погром («кришталева ніч») МЕТА

„ А. Гітлер та П. фон Гінденбург. 21 березня 1933 р.

„ Нацистський марш на честь призначення А. Гітлера рейхсканцлером. 1933 р.

й органи місцевого самоврядування

всі політичні партії, крім НСДАП. Було створено таємну державну

робітничий фронт, який контролювали нацисти. Керівників підприємств оголосили «фюрерами трудових колективів», а контроль над трудовими відносинами передали «опікунам праці», яких призначала держава. У сільському господарстві за законом «Про спадкові

двори» було створено стан бауерів — землевласників арійського походження. Бауерам заборонялося ділити, продавати й закладати свою власність. Кожну німецьку 18­річну дівчину зобов’язали

впродовж року безоплатно відпрацювати в родині бауерів. Під жорсткий державний контроль у нацистській Німеччині

було взято й зовнішню торгівлю. Метою її регулювання було праг­

нення зменшити залежність країни від імпорту. Відповідно вжива­

ли заходи щодо розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт. Усі ці заходи були продиктовані загальною військовою підготовкою нацистів і розраховані на нейтралізацію можливої на випадок війни блокади Німеччини. До початку

і послуг, ринок праці було замінено державним регулюванням. Майже припинила існування ринкова економіка. Ці заходи прискорили вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. країна досягла

рівня виробництва, а у 1939 р. — значно перевищила його. До 1936 р. безробіття було майже повністю ліквідовано. Проте у виході з кризи не було нічого дивного, оскільки з 1933 р. в усіх країнах Заходу розпочався період економічного пожвавлення. Слід зауважити, що більш високі темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стали

повна ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера примусового однодумства, поширення шовіністичних настроїв і загальної підозрілості. У суспільно­політичному житті Третього рейху запанувало насильство. До початку 1935 р. було вбито 4,2 тис. противників

нацизму, 515 тис. осіб було ув’язнено. Сотні тисяч німців емігрували. Офіційною

Гетто — спеціальна частина міста, яку виділяли для

ротьба за об’єднання всього німецького населення

Версальського договору. У  1935 р. Німеччина, за результатами

но, економічному піднесенню. Закінчення війни спричинило економічну кризу, загострилися

проблеми іспанського суспільства. Влітку 1921 р. розпочалася по­

літична криза, яка була спричинена поразкою іспанських військ

у Марокко від повсталих племен (Республіка Ріф). Правлячі пар­

тії й король втратили довіру населення. У цих умовах правлячі

кола не перешкодили проведенню державного перевороту, який

13 вересня 1923 р. здійснив генерал Мігель Прімо де Рівера. Він утворив військову директорію (хунту), яка змінила уряд, розпустив кортеси (парламент), увів надзвичайний стан, призупинив дію конституції. Владу на місцях було передано військовим губернаторам. Своєю метою диктатура оголосила «оновлення» Іспанії. Проте оновлення вилилося у фашизацію суспільства за зразком Італії. Проводилася насильницька іспанізація каталонців і басків. У зовнішній політиці було взято курс на створення «Великої Іспанії». Стабілізація

ськово­королівський режим. У 1925 р. М. Прімо

військове правління на цивільне, але сутність режиму від цього не змінилася. Позитивним здобутком режиму стало забезпечення відносного соціального миру й стабільного становища робітництва, що було досягнуто завдяки співробітництву з профспілками. Світова економічна криза 1929—1933 рр. підірвала опору диктатури. Від неї відвернулася навіть армія, і  28 січня 1930 р. М. Прімо де Рівера подав у відставку. У країні розгорнувся масовий рух за встановлення республіки.

12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори, на яких

перемогли прихильники республіки. 14 квітня король Альфонс XIII

утік із країни, і того ж дня Іспанію було проголошено республікою. Це була мирна демократична революція. Владу взяв на себе

тимчасовий уряд на чолі з  Нісето Алькалья Самора-і-Торресом. Перед новим урядом постали старі проблеми: проведення аграрної

вирішення національного питання; ліквідація

Другий — коли після провалу цих операцій почалася позиційна війна на підступах до Мадрида. І нарешті третій, коли перейшли до маневрової війни, що завершилася навесні 1938 р. проривом у напрямі Вінареса. У Каталонській битві 1938—1939 рр. франкісти здобули перемогу, маючи значну кількість військової техніки.

? 1. Укажіть хронологічні межі кожного періоду, визначеного військовим діячем. 2. Чим можна пояснити таку еволюцію стратегії Ф. Франко у громадянській війні? „ Приберемо

канськими військами було блоковано республіканським флотом у Марокко. На допомогу франкістам прибули Італія та Німеччина, які на літаках перекинули марокканську армію в Іспанію та надали заколотникам зброю. Ф. Франко у вересні 1936 р. очолив заколотників і проголосив мету: створити «тоталітарну державу, соціальний мир і загальне процвітання». Республіканський уряд мав негайно організувати опір франкіс­

режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною причиною стало зростання впливу комуністів, які спиралися на підтримку СРСР. Іспанські комуністи, які діяли за прикладом комуністів у СРСР, розпочали боротьбу проти троцькістів, які мали значний вплив у Каталонії, та анархістів. У країні

встановився терор каральних органів.

Отже, іспанська демократія припинила своє існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка.

У 1936—1937 рр. основні бойові дії точилися навколо Ма­

дрида, але всі наступи франкістів було відбито. Не допомогла їм і  «п’ята колона» (таємні прихильники заколотників) у са­

мій  столиці.

Після невдалої спроби франкістів захопити Мадрид Німеччи­

на та Італія почали відкриту інтервенцію, увівши в країну свої

війська (німецький легіон «Кондор», італійський експедиційний корпус, португальські війська тощо, загалом близько 220 тис. осіб). Спроба італійського корпусу завдати удару з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, виявилася невдалою. Під містечком Гвадалахара в березні 1937 р. він був розгромлений. Після цієї поразки франкісти зосередили основні зусилля в Каталонії, намагаючись скористатися конфліктом між троцькістами й комуністами. 3—6 травня 1937 р. троцькісти‚ підтримані Л.  Кабальєро, здійснили в Барселоні збройний виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армія франкістів відрізала Каталонію від решти території республіки. Спроба

армії республіканців розірвати блокаду наступом у липні 1938 р. успіху не мала. На початку 1939 р. Каталонію було захоплено.

Територія, контрольована республіканцями, виявилася ізольова­

ною від  Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні

відносини з республіканським урядом і визнали уряд Ф. Франко.

СРСР майже припинив постачання зброї, ще в 1938 р. з Іспанії

було виведено інтернаціональні бригади. Опинившись у міжнародній ізоляції, 6 березня 1939 р. командувач оборони Мадрида полковник С. Касадо здійснив переворот, повалив республіканський уряд і розпочав

1918—1938 рр.

Чехословаччина (Чср)

1938 р. Мюнхенська угода

1938—1939 рр.

Чехо-словаччина (ЧсФр) Друга республіка

„

Чехословаччина в 1920—1930-ті рр.

до згортання окремих

демократичного устрою держави. У 1937 р. було оголошено про заборону політичних

матум. Головною з них була

Німеччині Судетської області. Чехословаччина змушена була поступитися тиску. Виконання договору між СРСР і Чехословаччиною, укладеного в 1935 р., зале­

жало від дій Франції, яка, підписавши Мюнхенську угоду, фактич­

но зрадила Чехословаччину. У жовтні німецькі війська окупували

Судетську область. ЧСР змушена була віддати Польщі Тешинську

Силезію. У листопаді 1938 р. за рішенням I Віденського арбітражу

Угорщині було передано частину Словаччини й Карпатської України. Чехословаччина втратила третину своєї території з населенням

5 млн осіб, а ще прикордонні укріплення і 40 % промисловості. ЧСР було перетворено на федеративну республіку чехів, словаків та українців (русинів). Вона опинилася в залежності від Німеччини.

14 березня 1939 р. Словаччина стала незалежною. Уряд очолив

Й. Тісо. 15 березня було проголошено незалежність Карпатської

України на чолі з А. Волошиним, але вона одразу

з боку Угорщини й була окупована.

15 березня президент ЧСР Е. Гаха підписав

41 %, безробіття становило 43 % працездатного населення. Для подолання наслідків кризи було збільшено державні інвестиції, які наприкінці 1930­х рр. становили понад 60 %. Планувалося створити потужний

промисловий потенціал. У 1936 р. було розроблено шестирічний план. За два роки його реалізації промислове виробництво вдалося збільшити на 28 %. Новим стимулом розвитку польської промисловості стало приєднання Тешинської області, що забезпечило зростання вуглевидобутку на 52,2 %, виробництва чавуну — на 67 %, сталі  — на 38 %. Водночас слабким місцем залишалося сільське господарство, стрімко скорочувався експорт. Успіхи в економіці не сприяли розв’язанню інших проблем. Режим «санації» поступово перетворювався на

ритарний

Кароль II

після Мюнхенської угоди вона почала схилятися до співробітництва з Німеччиною, зрозумівши, що саме вона є домінуючою силою в Європі. Крім того, Німеччина була головним торговельним партнером Румунії.

Із виступу К. Кодряну, одного з лідерів «Залізної гвардії» (кінець 1937 р.) …Я проти великих демократичних засад, проти Малої та Балканської Антант, не маю довіри до Ліги Націй. Я за зовнішню політику Румунії разом із Римом та Берліном, разом із націонал-революційними державами. Проти більшовизму… Через 48 годин після перемоги легіонерського руху Румунія укладе союз із Римом та Берліном.

? 1. Які зовнішньополітичні цілі проголошували лідери «Залізної гвардії»? 2. Що сприяло зростанню впливу й приходу до влади в Румунії ультраправих сил на чолі з Й. Антонеску? Яку зовнішню політику вони проводили?

(

фашистів на чолі з Ф. Салаші «Схрещені стріли». У зовнішній політиці було взято орієнтир на зближення

себе королем

з економічною кризою, яка охопила

крім нафтодобувної. 600 тис. осіб були безробітними. На початок 1934 р. національний дохід країни складав 49,4 % порівняно з 1929 р. За період 1929—1933 рр. змінилося десять урядів. У роки кризи ще більшою стала популярність правоекстремістських організацій, таких як «Залізна гвардія», що використовували націоналістичні гасла, поєднані із соціальною

Міхая. Останній же був

від влади. У Румунії

встановилася диктатура Й. Антонеску. Розпочалися антисемітська

кампанія, румунізація власності й бізнесу, вводився поліцейський режим. Державу було проголошено легіонерською, а Й. Антонеску

став кондукетором — вождем держави. У країну було введено ні­

мецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів.

Між країнами був укладений нерівноправний торговельний договір.

Німеччина встановила контроль над румунською промисловістю.

Румунія стала одним з основних постачальників продуктів харчу­

вання, сировини й нафти для Німеччини. 6 квітня 1941 р. Румунія

вступила в  Другу світову

югославія

У 1920­ті рр. в країні було проведено аграрну реформу, яка на деякий час

вела до розгортання сепаратистських

а також мусульман, які вимагали зрівняння в правах представників усіх народів та віросповідань і надання автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська селянська

(ХРСП) із

самоврядування лише на деякий час послабило суперечності. У 1927—1928 рр. національний конфлікт досяг найбільшої гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині лідера опозиції С. Радича та інших парламентаріїв від опозиції було вбито. 6 січня 1929 р. король Александр

у країні було ліквідовано парламентську монархію, скасова­

но Видовданську конституцію, розпущено Народну скупщину і всі партії та організації. Король перебрав на себе всю повноту влади. У  жовтні 1929 р. держава отримала назву

Із маніфесту короля до сербо-хорвато-словенського народу 6 січня 1929 р.

Мої сподівання та сподівання народу, що розвиток нашого внутрішнього політичного життя принесе порядок країні та зміцнить її, не виправдалися. Парламентський лад і всі політичні погляди дедалі більше виявляють свої негативні якості, від яких народ і  держава зазнають самих лише збитків. Замість того, щоб розвивати та зміцнювати дух національної й державної єдності, парламентаризм у тому вигляді, яким він є зараз, починає спричиняти духовну дезорганізацію й національний розбрат. Мій священний обов’язок берегти всіма засобами національну єдність держави… Унаслідок цього я вирішив і постановив, що Конституція… втратила свою чинність. Усі закони країни залишаються чинними доти, доки вони не будуть скасовані моїм указом…. Скупщина… розпускається. ? 1. Що спонукало короля Александра видати цей маніфест? 2. Якими були головні ідеї маніфесту?

1.  Як економічна криза 1930-х рр. вплинула на розвиток держав регіону?

2.  Обговоріть у групах: якою була головна проблема регіону? 3.  Які держави припинили існування наприкінці 1930-х — на початку 1940-х рр.?

4.  У яких країнах були встановлені королівські диктатури? 5.  Чому для по-

долання наслідків кризи в регіоні не проводили реформи на зразок «нового курсу», а перевагу взяли авторитарні тенденції? 6.  Визначте, чому наприкінці 1930-х рр.

убили

закордонних справ

Л. Барту. Знищивши двох найбільших прихильників політики колективної безпеки, Німеччина досягла своєї мети чужими руками. У

Францією, входила до Малої Антанти й Балканської Антанти (Югославія, Греція, Румунія, Туреччина).

Після смерті Александра королем Югославії став його 11­річний син Петар II, а регентом

ньому —

У 1935 р. уряд очолив Мілан Стоядинович. Розуміючи, що для приборкання хорватських сепаратистів треба

(союз)

створено уряд національної єдності на чолі з Д. Симовичем.

Економічна криза 1929—1933 рр. створила передумови для загострення україно­польських відносин. Будь­який прояв українського національного життя сприймався як акт нелояльності до держави, прояв сепаратизму. Поштовхом до репресій стали дії радикально налаштованих українців із підпалу майна польських «осадників». Відповідальність за це взяла на себе УВО (ОУН). Проявами саботажу стали пошкоджені телефонні й телеграфні лінії, перешкоди на залізниці, підпали будинків і майна поляків.

Метою саботажу націоналісти визначали спроби зірвати вибори

в сейм, що мали відбутися в листопаді 1930 р., спричинити паніку серед польського населення Галичини, посилити настрої невпев­

неності та анархії в суспільстві, продемонструвати внутрішню нестабільність польської держави. ОУН також намагалася засвідчити свою дієвість перед українським населенням Галичини та українською діаспорою, зробити «українське питання» знову актуальним на світовій арені, зірвати спроби порозуміння з поляками. Усі ці дії мали підняти народ на збройне повстання проти окупації. Рішення про умиротворення («пацифікацію») Галичини було прийнято 1 вересня 1930 р. Масштаби каральної акції польської влади набагато перебільшували кількість фактів саботажу.

Особливу увагу каральні загони приділяли

активістам, учителям, священикам, а й усім українським установам — школам, осередкам «Просвіт», кооперативам. Під час акції наруги зазнавали всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтар січових стрільців, портрети І. Франка і Т. Шевченка тощо. Громади кожного населеного пункту, де проводили «пацифікацію», також мали сплатити контрибуцію польській

продовольством, худобою тощо. Побиття людей і руйнування майна супроводжувалися й відвертим пограбуванням населення. Каральна акція

стати покаранням за нелояльність цілого краю. Під час «пацифікації» із селянства силою

за провладний Безпартійний блок. Таким чином, під час виборів у листопаді 1930 р. за нього проголосувало

го питання» у світі. У Німеччині вийшло 312, в Англії, США, Канаді — 165, Чехословаччині — 40, Італії та Франції — по 20 статей, присвячених цим подіям. У СРСР також не оминули цю тему. У різних країнах відбулося понад 200 мітингів на підтримку українців.

факти зловживання з боку

ції. Проте комісія на це не відреагувала. Наслідком «пацифікації» стало

ціональної самосвідомості, посилення ворожості до

жави й поляків, аж до радикального загострення україно­польських відносин на західноукраїнських землях. Заходи

дали лише тимчасовий бажаний результат. Незабаром прокотилася хвиля терористичних актів, організованих

вбито

внутрішніх справ Б. Пєрацького. Голодомор 1932—1933 рр. та репресії

спонукали частину українського суспільства західноукраїнських земель до пошуку шляхів

владою. Поляки, у свою чергу,

роботу парламенту. «Нормалізація» виявилася короткочасною. Незабаром після смерті Ю. Пілсудського в 1935 р. польські правлячі кола знову змінили курс. В умовах назрівання нового світового конфлікту вони боялися, що «українське питання» стане «розмінною картою» в міжнародних відносинах, а будь­які

У 1938 р. було зруйновано православні храми на Холмщині та Південному Підляшші. Грубе насильство під час «ревіндикації»

православних на католиків зафіксовано в селах Волинського воєводства. Протягом лише 60 днів (травень—липень 1938 р.) було зруйновано 127 українських церков та інших культових  споруд. Суть цієї політики сформував член Національно­демократичної партії Польщі К. Грабік, який вважав, що для забезпечення у Волинському воєводстві польських державних інтересів слід посилити військове й цивільне «осадництво», у державних установах зробити обов’язковою лише польську мову, замінити кирилицю на латинський алфавіт, запровадити польську мову в православних церквах, ліквідувати окремі українські школи тощо. У 1930­ті рр. у середовищі польських націонал­демократів виник план здійснити депортацію українського населення в західні райони Польщі. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів у березні 1939 р. Початок Другої світової війни завадив цим прагненням, хоча в 1938—1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені окремі акції, спрямовані на виселення українців. У 1947 р. польська комуністична влада в межах операції «Вісла» депортувала всіх українців із їхніх етнічних земель, що

опинилися у складі відновленої Польщі.

Польща також негативно поставилася до створення Карпатської України і, допомагаючи Угорщині, доклала зусиль для її ліквідації.

Зокрема, вона направляла диверсантів для акцій саботажу (операція «Лом»). Також польська влада вчинила справжній

y розповідати про створення ОУН

y характеризувати діяльність ОУН у 1930-ті рр.

y давати оцінку терористичним методам боротьби

окупації Східної Галичини, студентські організації («Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став розроблений Д. Донцовим інтегральний націоналізм. Д. Донцов, як і його наступники Д. Андрієвський, М. Сціборський, відкидав демократичні ідеали, стверджуючи, що демократична м’якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917—1921 рр. Найвищою цінністю націоналісти

лошували національну державу, на чолі якої

саботажами та ексами — актами експропріації). Атентати являли собою вбивства відповідальних за антиукраїнські дії чиновників або українців, що пропагували угодованство (лояльне ставлення до окупаційної влади).

ційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) та одночасно готувати населення до повстання. Для поширення своїх ідей ОУН створила потужну підпільну пресу. Найвідомішими

законспірованій організації із суворою військовою

сильні національні держави; неможливістю легальної

відновлення української державності.

У 1930­ті рр. ОУН розгорнула активну діяльність на західноукраїнських землях. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила низку замахів, які набули широкого розголосу. Загалом протягом 1921—1939 рр. УВО та ОУН вчинили

63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин та один єврей. Здебільшого їх здійснювали з метою привернути увагу до «українського питання». Так, убивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького було, з одного

боку, помстою за політику «пацифікації», а з іншого — викликом

світовій громадськості у зв’язку з порушенням Польщею прав на­

ціональних меншин. Убивство в 1933 р. радянського дипломата О. Майлова мало нагадати про жахливу трагедію українського народу — Голодомор 1932—1933 рр. Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а переважно проти «внутрішніх» — тих українців, які, на думку ОУН, погоджувалися на співробітництво з польською владою. Так, у Львові було вбито директора української академічної гімназії. Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії

У 1935—1936 рр. відбулися Варшавський, а згодом Львівський

процеси над ОУН. Під час них С. Бандеру, М. Лебедя та інших

провідників було засуджено до страти, яку потім замінили на до­

вічне ув’язнення. (У 1939 р. С. Бандеру звільнили.) Сотні членів

ОУН опинилися в  концтаборі Береза­Картузька.

Серйозним ударом по ОУН стало вбивство чекістом П. Судо­

платовим у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Напе­

редодні вирішальних подій організація залишилася без керівника. У  складі

намітився розкол

її

якого був Андрій Мельник, і структурою ОУН на західноукра­

їнських землях, яку з 1933 р. очолював С. Бандера. Перші серйозні

розбіжності між двома лідерами виникли під час подій у Карпат­

ській Україні. А. Мельник, більш обізнаний у європейських спра­

вах передвоєнної Європи, категорично заборонив

ДАТИ

11 жовтня 1938 р. — створення першого автономного уряду Підкарпатської Русі на чолі з А. Бродієм

26 жовтня 1938 р. — призначення головою уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України) А. Волошина

2 листопада 1938 р. — І Віденський арбітраж

22 листопада 1938 р. — затвердження автономії Карпатської України чехословацьким парламентом

15 березня 1939 р. — проголошення незалежності Карпатської України

Штаб Карпатської Січі організу-

Михайло Коло-

(поручник «Щука») та Зенон Коссак (поручник «Тарнавський»).

переказами, німецький

яльність

Тим часом 15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії Хуста зібрався сейм Карпатської України, на якому було проголошено її незалежність.

Сейм ухвалив закон, що містив такі положення:

«1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.

4. Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта…» Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина. Він звернувся до уряду Німеччини з проханням

застосовуючи партизанські методи боротьби, чинили опір угорським військам, однак зупинити агресію не змогли. Трагічно склалася доля рядових січовиків: одні були розстріляні угорськими військовими, румунськими і польськими прикордонниками, інші потрапили до угорського концтабору в Варюлопош, де їм було запропоновано імігрувати до Німеччини. Жертвами угорської агресії стали 5 тис. осіб. Поразку Карпатської України зумовила і міжнародна ізоляція.

Її не підтримали Англія та Франція, які вважали Карпатську Україну німецькою інтригою. Польща рішуче допомагала Угорщині, бажаючи придушити український рух, щоб він не поширився на її

1925 р. — ухвалення рішення про індустріалізацію 1928/1929—1932/1933 рр. —

Соціалістичне змагання — форма

перемогти когось у чому-небудь, домагаючись кращих, ніж у когось, результатів, показників. Використовувалася партійним керівництвом у СРСР та інших соціалістичних державах як обов’язкова форма праці, заохочувана переважно моральними стимулами. Імпортозамінна індустріалізація  — створення промислової бази, яка забезпечить заміну імпортної промислової продукції на продукцію власного виробництва.

створення потужної армії та військового потенціалу.

і  землеробство», тим

„ Пропагандистський плакат СРСР. 1933  р.

України. Для України встановлювали напружені

важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалася структура господарства, яка існувала на початку XX ст., розрахована не на впровадження нових технологій,

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. виникало враження швидкого економічного прогресу в СРСР.

внутрішні, а не зовнішні ресурси: y доходи державного сектору економіки;

y «ножиці цін» між промисловою та сільськогосподарською продукцією;

y доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини й сільськогосподарської продукції за кордон (у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон);

y повна націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);

y скасування конвертації червонців, інфляція (у 1926/1927 рр. у грошовому обігу було 1,3—1,4 млрд карбованців; у 1933 р. — 8,4 млрд карбованців; 1937 р. — 11,2 млрд карбованців);

y трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання; збільшення норм виробітку за умови збереження тих самих зарплат, подовження робочого дня за офіційно проголошеного 8­годинного;

y розкуркулення та колективізація села, які призвели до пограбування селянства державою;

y зниження життєвого рівня населення. У  1928—1929 рр. стався ще один голод, було запроваджено карткову систему розподілу

продуктів і предметів першої необхідності;

y примусові

стріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн карбованців; y використання праці в’язнів; із 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля — система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. У 1930 р. вони були об’єднані в систему ГУЛАГ (російською — «Главное управление лагерей»). Уперше масове використання праці в’язнів відбулося під час будівництва Біломорканалу, який з’єднав Біле й Балтійське моря. Тут працювало 100 тис. в’язнів, які здешевили будівництво в чотири рази. У 1935 р. на примусових роботах працювало 2,85 млн осіб; y антирелігійна кампанія, пограбування церков; продаж за кордон національно­культурних цінностей із

прямих

„ Пропагандистський плакат СРСР. 1930-ті рр.

? Використовуючи наведений плакат, поясніть гасло першої п’ятирічки.

Після завершення Шахтинської справи у вересні 1930 р. було розстріляно 48 керівників харчової промисловості, яких звинуватили в організації продовольчих труднощів. У листопаді-грудні в Москві відбувся другий показовий судовий процес над членами неіснуючої «Промпартії»,

с иностранцами», Всесоюзне об’єднання торгівлі

ми). У 1932 р. контора «заготовила від населення» 21 т золота (26,8 млн карбованців), 18,5 т срібла (300 тис. карбованців) а вже в 1933 р. — 44,9 т золота (58 млн карбованців) та 1420,5 т срібла (22,9 млн карбованців). Значними також були суми в іноземній валюті. Незважаючи на концентрацію і централізацію наявних ресурсів, уже в 1930 р. 40 % об’єктів було заморожено через їх нестачу. З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», — коли плани капітального будівництва неодноразово переглядали, і кожен із

бути виконаний. Й. Сталін розумів, що плани нереальні. Проте він ставив найвищі вимоги, а потім змушував виконувати їх,

рівників і спеціалістів виробництва репресіями. Будь­які

Й. Сталін у 1931 р. заявив, що політика

відкривала доступ до соціальних благ: премії, путівки на відпочинок тощо. Щоб зменшити переміщення кадрів, у листопаді було запроваджено прописку. За неявку на роботу негайно звіль­

няли, позбавляли продовольчих карток і виселяли з помешкання. Зі знищенням старої «буржуазної» інтелігенції розгорнулася широка кампанія з висування на керівні посади робітників­ко­

муністів (140  тис. робітників стали керівниками) і форсованого

формування нової «пролетарської» інтелігенції. При всіх вищих

навчальних закладах діяли робітничі факультети (робітфаки), які

готували до навчання. Кількість студентів на робітфаках зросла з 50 тис. до 285 тис. осіб. Проте це мало вплинуло на трудову дис­

ципліну, кваліфікацію робітників та управлінців. Майже 50 % директорів були призначені на ці посади з­поміж робітництва, 89 % мали лише початкову освіту. Через це часто ламалося обладнання, побудовані заводи роками не могли налагодити виробництво. У 1933 р. розгорнулася нова боротьба на виробництві, тепер із «саботажництвом» — невиконанням планових показників. Щоб стимулювати активність робітників, поряд із репресіями почали активно застосовувати ідеологічну обробку й моральні стимули (нагороди, похвали). Усе це дало змогу здійснити

з відносно мінімальними фінансовими витратами. Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Й. Сталін маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї ро­

боти. Зростання промислової продукції подавали

обчисленні, а

на нову продукцію, як валові показники стрімко зростали.

Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за чо­

тири роки й три місяці. Щорічний приріст промислової продукції

в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано. Проте й це були небачені результати. У 1933 р. було оголошено про дострокове виконання першої п’ятирічки. Цей рік почали вважати першим у  другій п’ятирічці (1933—1937 рр.). Цього разу були заплановані менш напружені плани темпів зростання — 16,5 % на рік. Передбачалося збудувати 4,5 тис. підприємств, із яких 1 тис. — в Україні. Новим гаслом стало «Кадри вирішують усе!». Із другої половини 1935 р. радянське керівництво зрозуміло, що без матеріального стимулу робітник не працює

1930-ті рр.

п’ятирічок потребувало надзвичайних зусиль

СРСР. П’ятирічки не були розраховані на підвищення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932—1933 рр. знищив мільйони людей, села занепали, міста й новобудови поповнювалися дешевою малокваліфікованою робочою силою.

галузях народного господарства. Рекорди стахановців були підставою

ня норм виробітку й планових завдань на 15—20 %.

«Центральна­Ірміно»), де лише за неповний 1937 р.

зафіксовано тисячі «найрізноманітніших рекордів

Підвищення

«Криворіжсталь», «Азовсталь», а також Новокраматорський

у Європі.

Незважаючи на те що жодна з перших п’ятирічок

нана в повному обсязі, індустріалізація перетворила

но­індустріальної

1.  Що таке індустріалізація? Коли було схвалено рішення про її здійснення? 2.  Якою була мета індустріалізації в СРСР? 3.  Що стало головним джерелом індустріалізації? Які джерела індустріалізації були головними: внутрішні чи зовнішні? Складіть

4.

Радянське керівництво, розпочавши модернізацію промисловості, зіткнулося з трьома проблемами: нестача коштів, сировини

і робочих рук для розвитку індустрії. Отримати все це за відсутності зовнішніх джерел (кредитів, технологій) можна було лише від селянства, що становило більшість населення. Однак селянин­власник був незручною і небажаною фігурою для партійно­державного

апарату. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало за­

лежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що

йому сіяти і що продавати, від нього залежала держава, якій треба

було нагодувати місто та армію. Ось чому під приводом турботи про добробут населення партія хотіла створити на селі контрольо­

ване колективне господарство. У сталінських планах колективізація була не лише зручним засобом забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою, але й засобом зміцнення соціальної бази режиму шляхом стимулювання процесу пролетаризації селянства (процеси розкуркулювання і розселянювання), повного одержавлення економіки. Перший п’ятирічний план передбачав, що

буде об’єднано 30 % селянських господарств. Проте вже на

ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р. було прийнято рішення про суцільну прискорену колективізацію. В Україні

темпи колективізації

союзних республік. Її планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р.

Розуміючи, що такі темпи колективізації можливі лише через примус, радянське керівництво направило в сільську

«двадцятип’ятитисячників» — робітників­комуністів великих промислових підприємств, комсомольців, молодших командирів Червоної армії. Такі заходи зустріли спротив селянства. Загалом ДПУ

УСРР зафіксувало в 1930 р. 4,1 тис. селянських виступів, у яких

взяли участь 1,2 млн селян. Найбільшим було Павлоградське пов-

стання, яке довелося придушувати регулярним частинам Червоної

армії із застосуванням артилерії. Україна стала головним центром

опору колективізації. Крім повстань, селяни почали масово продавати, забивати худобу, нищити інвентар. За 1928—1932 рр. поголів’я худоби в Україні скоротилося наполовину. У результаті суцільна колективізація в УСРР була зірвана.

«Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Формально була спрямована проти найзаможніших селян (в Україні їх було 1,5 %, хоча Й. Сталін і радянські статистичні органи вказували 4—5 %).

На  практиці вилилась у репресії проти значної кількості середняків, які в Україні становили 2/3 селянства. Поряд із насильницькою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського

голоду

шовицьке гасло «Земля — селянам!». Зазвичай основою їхнього

робуту були праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Починаючи з 1927—1928 рр. до заможного

а за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк щонай­

менше десять років. За жменю зерна, принесеного з поля голо­

дуючій сім’ї, селянин отримував повний строк у концтаборі. За

рік дії постанови було засуджено 54 тис. осіб, із них 2 тис. — до вищої міри покарання. У народі цю постанову прозвали «законом про п’ять колосків». Також у листопаді 1932 р. Раднарком УСРР ухвалив застосувати судові репресії щодо одноосібників за нездачу хліба. Із метою «виправлення» ситуації із хлібозаготівлею восени

1932 р. в Україну було направлено надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. Вона відібрала у селян весь хліб у рахунок хлібозаготівель (додатково до 132 млн ще 104,6 млн пудів), але так і не виконала плану (261 млн пудів). Наприкінці грудня 1932 р. Й. Сталін видав нову директиву: у разі невиконання плану хлібозаготівель вилучити насіннєвий фонд. Так у республіці взагалі не залишилося хлібних  запасів. Комісія не обмежилася конфіскацією, для покарання боржників вона запровадила «натуральні штрафи» і занесення районів, сіл, колгоспів на «чорну дошку». В усіх регіонах України,

винятком прикордонних, за допомогою комітетів незаможних селян (комнезамів) і надісланих на хлібозаготівлі робітників із міст розпочалися подвірні обшуки. Конфісковували запаси будь­якої їжі — сухарів, картоплі, сала, солінь тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства оголошувалася карою за «куркульський саботаж». Вона здійснювалася гласно, із висвітленням у районних газетах. Однак державі був потрібний хліб, а не ті продукти, що забира­

ли в селян. Тому такі дії можна кваліфікувати як покарання селян із боку тоталітарної держави за небажання працювати в колгоспах. Практика «натуральних штрафів» стала свідомим терором голодом. Терор голодом, як і експропріацію, під гаслом боротьби з куркульством визнано як геноцид українського народу. Крім України, голод охопив також Кубань, Північний Кавказ, Поволжя, Північний Казахстан. Жертвами Голодомору 1932—1933 рр. в Україні (фізично постраждалі та померлі) були 25,5 млн селян. Загалом до Голодомору в Україні призвели такі національно­

та соціально­економічні чинники:

УСРР та Кубані з метою придушення українського національно-визвольного руху, опору селянства комуністичним перетворенням і фізичного знищення частини українського селянства. Геноцид (від грец. genos — рід, племя і латин. сaedo — убивати) — умисно вчинене діяння з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи або заподіяння їм тяжких

У пасажирських потягах, що прямували за кордон, на вікна накладали спеціальні щити, які

ляли пасажирам побачити, що відбувається за вікнами, виходити на проміжних станціях

оточена на кордонах загороджувальними загонами, щоб перешкодити появі голодних селян в інших республіках. Без спеціального дозволу не можна було

прискорених темпів колективізації, тому що її завдання виконані. Насправді слід було рятувати охоплене кризою сільське господарство. Із цією метою влада намагалася зацікавити колгоспника в результатах праці. Для втілення в життя цієї стратегії необхідно було створити певний механізм. Його ключовим елементом стали політичні від­

діли в державних машинно­тракторних станціях (МТС) і  радгос-

пах — надзвичайні партійні органи. Також були ліквідовані комнезами. Політвідділи провели чистку керівних кадрів у сільському господарстві. Загалом з посад було звільнено 65,5 тис. осіб (28 %).

Важливою функцією політвідділів було налагодження трудової дисципліни. У 1933 р. вони «вичистили» з українських колгоспів 34 тис. осіб, зарахованих до «куркульських елементів». Запізнення на роботу

ство, а також здійснивши системне розслідування,

експертів та провівши десятки слідчих експертиз. Апеляційний суд міста Києва, розглянувши на своєму

С. Косіора, М. Хатаєвича

стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля (тепер Городищенський район Черкаської області) Марія Демченко зобов’язалася зібрати по 500 центнерів цукрових буряків із гектара. У країні розпочалося змагання «п’ятисотенниць».

1.  Що таке колективізація? 2.  Коли і за яких обставин було здійснено

перехід до суцільної колективізації?

3.  Де була створена перша МТС? Якою була мета створення МТС? 4.  Чому селянство чинило спротив суцільній

колективізації? 5.  Чому більшовицька

влада висунула гасло «ліквідація кур-

кульства як класу»? До яких наслідків призвела така політика? 6.  Обговоріть у групах: чи були пов’язані між собою

процеси індустріалізації та суцільної

колективізації, чи вони просто збіглися за часом? 7.  Чому голод початку 1930-х рр. називають Голодомором?

хронологічні межі Голодомору

8.  Що передбачало занесення села на «чорну дошку»?

За словами Й. Сталіна, 1929 р. став «роком великого перелому». Можна стверджувати, що саме

склався тоталітарний режим. Державну владу в СРСР фактично здійснювала Комуністична

партія (ВКП(б)), в УСРР — її обласна організація КП(б)У. Партійні

органи повністю контролювали призначення та усунення посадо­

вих осіб. Відповідальні посади могли обіймати лише члени партії.

Тільки партійні структури могли висувати кандидатів у депутати рад. Жоден закон не міг бути схвалений без дозволу Політбюро

ЦК ВКП(б). Воно вирішувало всі питання внутрішньої і зовнішньої політики. Рядові члени партії були остаточно усунуті від при­

йняття рішень і не могли впливати на зміну вищого керівництва.

Партійні збори перетворилися на схвалення заходів керівництва. Навіть партійна символіка — червоний прапор і партійний гімн «Інтернаціонал» — стали державними символами. Для контролю над суспільством на початку 1930­х рр. остаточно сформувалася система масових організацій. Письменники, художники були об’єднані у творчі спілки, які здійснювали ідеологічний контроль над їхньою творчістю. Хто не був членом об’єднання, той не мав права видавати свої твори, організовувати виставки тощо.

Решта населення працездатного віку була об’єднана в профспілки, які перебували під партійним контролем і насправді захищати права робітників не могли.

Молодь із 14 років була об’єднана в єдину організацію — Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ), який вважали резервом і помічником партії. Молодші школярі спочатку ставали жовтенятами, а згодом вступали до піонерської організації. Масові організації були створені для жінок, раціоналізаторів, фізкультурників, виборців тощо. Уся ця система мала єдину офіційну державну ідеологію — марксизм-ленінізм. Інші ідеології не допускалися й заборонялися. Із бібліотек були вилучені твори противників та

більшовиків. Для пропаганди

час та

«Спілки визволення України» радянськими органами було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб. За звинуваченням в «українському націоналізмі» та «шовінізмі» були арештовані вчителі української мови в школах, викладачі, письменники, науковці.

У 1933 р. відбулися перші арешти серед письменників. Ці арешти значно посилилися після самогубства М. Хвильового (травень 1933 р.). Протягом найближчого часу погром українських письменників набув особливого розмаху. За неповними даними, у період із грудня 1932 до травня 1937 р. було репресовано 71 українського письменника. Загалом у «сталінський період» репресій зазнали близько 500 письменників, які жили й працювали в Україні. Кампанія проти «скрипниківщини» вилилася в широкомасштабний погром інтелектуальних сил в Україні. Було майже повністю знищено наслідки обмеженої і контрольованої владою політики українізації.

для того, щоб довести наявність у СРСР ворогів, які загрожують суспільному й державному ладу. Перший такий процес відбувся в  1924 р. (процес «Центру дій»). Його жертвами стали представники української інтелігенції.

рік у Харкові відбувся судовий процес над «членами»

„ С. Єфремов, В. Чехівський та інші

діячі під час судового процесу

над «Спілкою визволення України». Харків, 1930 р.

Цей процес його учасники називали «театром у театрі» (він відбувався в приміщенні Харківського оперного театру)

1933 р. після кампанії цькування

українізації М. Скрипник. 1 грудня 1934 р. було вбито відомого

Для Й. Сталіна, який, можливо,

Через декілька годин після цієї трагічної події було схвалено

закон про запровадження «спрощеного порядку» розгляду справ

про терористичні акти й терористичні організації. Із цього часу

слідство мало закінчуватися за десять днів; звинувачення надавали

підсудному за добу до розгляду в суді; справу слухали без участі

прокурора й захисту; прохання про помилування забороняли. Ви­

роки про розстріл виконували негайно після їх оголошення. На

основі цього закону до кримінально­процесуальних кодексів союз­

них республік було внесено зміни. Після пленуму ЦК ВКП(б) у  лютому­березні 1937 р., на якому

заарештували М. Бухаріна й О. Рикова, репресії переросли в масові. Щоб працівникам каральних органів було простіше виявляти «ворогів», їм дозволили застосовувати на допитах фізичні методи впливу. Унаслідок цього кількість викритих «контрреволюційних організацій» та їхніх учасників стрімко зростала. Серед найбільших були «Український національний центр», «Українська військова ор­

ганізація», «Польська організація войскова», «Білогвардійський центр у Києві». Загалом у 1930—1941 рр. в Україні було викрито понад 100 «центрів», «блоків» та «організацій». Кожен процес за­

кінчувався репресіями, жертвами яких ставали десятки тисяч лю­

дей — родичі й знайомі засуджених, співробітники, сусіди. Репресій у період «великого терору», як згодом назвали ці події дослідники, зазнало також компартійно­радянське керівництво рес­

публіки. Майже повністю було знищене вище керівництво КП(б)У. Із 62 членів ЦК КП(б)У

ЦК КП(б)У знищили десять, а з дев’яти членів Оргбюро — всіх, разом із першим секретарем ЦК С. Косіором. Унаслідок цього склад керівних органів республіки повністю змінився. Новим першим секретарем ЦК КП(б)У із 1938 р. став М. Хрущов.

У своїх спогадах про ті

ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів

1.

скористатися

для таємного голосування, щоб викреслити прізвище єдиного кандидата від «комуністів і безпартійних». Конституція СРСР 1936 р. проголошувала також свободи

друку,

звинувачуваного на захист, відкритість судового процесу. Однак в умовах «великого терору» ці права й свободи перетворювалися

Сіньхайська революція 1911—1912 рр. повалила владу імператорів Маньчжурської династії, але не ліквідувала напівколоніальну залежність Китаю. Влада в країні перейшла до місцевих військових угруповань (мілітаристів), що не підкорялися центральному уряду в Пекіні. Тибет та Синьцзян фактично стали незалежними. До того ж країна залишалася розділеною на сфери впливу між Англією, Францією, Японією, США та Росією.

У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було ухвалено

рішення про передачу Японії Шаньдунського півострова, який

вона захопила під час Першої світової війни. Це стало приводом

до початку антиколоніальної боротьби. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на протест, який підтримали й інші верстви суспільства по всій країні. Після двох місяців протестів з уряду було усунуто прояпонськи налаштованих чиновників, звільнено заарештованих студентів, китайська делегація

Версальський мир. «Рух 4  травня» сприяв зростанню національної самосвідомості. На його хвилі набула поширення й досягла успіху боротьба за «нову культуру», зокрема введення

іноземців і проведення соціальних реформ. Її лідером

радянську владу на Далекому Сході Росії, оволоділа

територією Зовнішньої Монголії, яку Китай вважав своєю.

з боку деяких мілітаристських угруповань півночі. Він і його прихильники вважали, що мети вже досягнуто і слід узятися за реформаторську діяльність. Проте КПК наполягала на продовженні революції. Щоб позбутися небезпечного союзника, Чан Кайші у

ні 1927 р. влаштував погром комуністів і встановив свою одноосібну владу. У  1928 р. він узяв під контроль Пекін і завершив

систему країни, створив механізм державного планування економічного розвитку. Проте водночас він сприяв приватним інвести­

ціям і гарантував право власності. Також було ухвалено закони про працю‚ створено систему офіційних державних профспілок‚ встановлено мінімальний рівень заробітної плати. Домінування державного сектору відбувалося в дусі китайських традицій і тенденцій світового розвитку.

Така економічна політика‚ за умов обмеження привілеїв інозем­

ного капіталу‚ сприяла розвитку місцевого капіталу й відповідно зменшенню залежності Китаю. У 1930 р. було прийнято аграрний закон, який обмежував розміри орендної

земельних володінь‚ захищав права орендарів. Одночасно цей закон мав на меті позбавити комуністів соціальної бази. Проте зміни відбувалися дуже повільно та зі значними перегинами

і Гоміндан у квітні

знову об’єднати сили. Проте союзники мало довіряли один одному. Незважаючи на це, основний тягар боротьби проти японської

Чан Кайші. Його уряд став

y указувати на роль М. Ганді в боротьбі за незалежність Індії

ДАТИ

1919 р.  — закон про управління Індією. Перша акція громадянської непокори

1920—1922  рр. — друга акція громадянської непокори 26 січня 1930 р.  — проголошення дня незалежності Індії 12 березня — 5 квітня 1930 р. — «Соляний похід» М. Ганді 1930—1931 рр.  — третя акція громадянської непокори

1932 р.  — четверта акція громадянської непокори

1935 р. — Акт про управління Індією

„ Лідери ІНК (зліва направо):

М.  Ганді, Дж. Неру, А. К. Азат

„ Бійня в  Амрітсарі. 1919 р.

би. Розгорнулися масові страйки

(бойкот,

демонстрації, відмова від співробітництва тощо). Важливим було те, що М. Ганді поєднував протест із терпимістю до колонізаторів (сатьяграха). Для Індії з її багатонаціональним населенням, строкатим релігійним і соціальним складом

Це спонукало до розгортання нової хвилі національно­визвольного руху. Основними гаслами стали «конституція» і «незалежність». У цей час до Індії прибула комісія британських політичних діячів на чолі з Дж. Саймоном, які мали виробити нову конституцію.

Громадськість Індії була обурена тим, що від участі в її розробці було усунуто найвідоміших індійських діячів. Розпочався бойкот

комісії. ІНК оголосив нову кампанію громадянської непокори. Вона проходила за тією самою схемою, що й у 1920­ті рр. 26 січня 1930 р. було проголошено днем незалежності Індії. Сигналом до початку третьої акції громадянської непокори мало стати демонстративне порушення монополії колоніальної влади на добування й продаж солі. У березні 1930 р. М. Ганді в супроводі своїх прихильників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль із морської води. «Соляний похід» мав величезний вплив на індійську громадськість. Місцями почалися стихійні повстання. Заворушення

влада

укладено угоду, за якою

репресії та звільняли ув’язнених, соляна монополія ліквідовувалася, а ІНК припиняв акції громадянської непокори.

МЕТА

реформ

Меджліс  — назва законодавчопредставницького органу (парламенту) низки країн (Іран, Азербайджан), народів (меджліс кримських татар), а також узагалі народних зборів, переважно в арабських та ісламських країнах.

Мустафа Кемаль (1881—1938) народився в місті Салоніки в родині дрібного чиновника Алі-Різи. Майбутній перший президент Туреччини відмінно навчався в школі, за що отримав друге ім’я — Кемаль (Бездоганний). Після смерті батька вступив до Стамбульської академії Генерального штабу, яку закінчив у 1904 р. М. Кемаль узяв активну участь у Молодотурецькій революції (1908 р.), відзначився під час війни з Лівією (1911 р.). У роки Першої світової

ням. Країни Антанти встановили контроль над

Церкву було відділено від держави, а школу — від церкви; скасовано халіфат (1924 р.); введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — «батько турків». У країні було заборонено багатоженство, цивільний шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати

національну промисловість‚ зосереджуючи увагу на розвитку ім­

портозамінних галузей. Після кризи 1930­х рр. у країні вводилися елементи планової економіки й створювався державний сектор. До самої смерті К.  Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а «батько турків» став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.

Персія (Іран)

Перша світова війна та революція в Росії зачепили й Персію (Іран). Англія намагалася не допустити піднесення національно­

з Восугом ед­Доуле. Порушивши конституцію, без відома

він підписав англо­іранську угоду, відповідно до якої під контроль англійських радників та інструкторів переходили іранська армія, фінанси, шляхове будівництво, зовнішня торгівля та інші галузі суспільно­економічного життя Ірану.

Окупація спричинила антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в  Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти влади шаха й Англії, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Мохаммад Хіябані. Він виступав проти кабальної англо­іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення

він

радників, почав проведення реформ, спрямованих

країни. Фінансові

дажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності

стати індустріалізація. У 1920—1930­х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в галузі

лику кількість жіночих шкіл, відкрито університет

замінено прізвищами. Вплив духовенства на суспільно­політичне

ших держав. Це спонукало уряди деяких

під впливом європейських і північноамериканських ліберальних

ідей, але він вирішував дещо ширше коло питань: демократизація

політичного життя, розвиток національних економік і послаблення

залежності від провідних країн світу й транснаціональних корпорацій. Найбільш радикальні реформи в першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині, Чилі, Уругваї та Мексиці. Так, в  Аргентині президент Іпполіто Іригоєн (1916—1922, 1928— 1930 рр.) підвищив заробітну плату, дозволив діяльність профспілок, запровадив 8­годинний робочий день, двотижневу оплачувану відпустку і пенсійне забезпечення. Було обмежено працю підлітків і дітей. Уряд наважився на проведення земельної реформи, згідно з якою з державного фонду селянству було передано 7,6 млн га землі. Реформа також захищала права орендарів. Крім того, відкривалися школи в сільській місцевості, було проведено університетську реформу.

Схожу політику в 1920­ті рр. проводив президент Чилі Артуро Алессандрі. Більшою мірою вона стосувалася робітничого законо­

давства.

В Уругваї реформи розпочалися ще на початку

за президентства Хосе Батльє-і-Ордоньєса. Завдяки своєчасним

у країні вдалося стабілізувати ситуацію й забезпечити сталий демократичний розвиток.

Було створено значний державний сектор економіки. Приватні підприємці мали відраховувати частину прибутків на соціальні потреби. Держава стала проводити протекціоністську політику. Було запроваджено 8­годинний робочий день, встановлено офіційний мінімум заробітної плати, введено пенсійне забезпечення, допо­

могу з безробіття, безкоштовну освіту. Розгорнулося будівництво дешевого житла, шкіл, медичних установ.

Крім того, у країні було проведено демократичну реформу ви­

борчої системи, обмежено права президента, забезпечено права опо­

Церква була відділена від держави, скасовано смертну кару. У Мексиці внаслідок революції 1910—1917 рр.

ня сильної національної держави, згорнули демократичні реформи й жорстоко розправилися з робітничими організаціями.

запровадили: 8­годинний робочий день, пенсійне забезпечення, створення профспілок

було відновлено конституційний порядок. Нова конституція

до нового внутрішнього конфлікту,

вичерпав себе, забезпечивши

може

чином, «революційний

та країни було обрано

намагався наслідувати

народної революції. Не всі країни Латинської Америки пережили період ліберального реформізму. Так, у Бразилії кавові плантатори не бажали по­

ступатися владою та що­небудь змінювати. За таких умов ініціа­

тиву в боротьбі за демократизацію життя країни взяли на себе

молоді офіцери — тенентисти (від порт. tenente — лейтенант).

У 1922 р. вони здійснили заколот у Ріо­де­Жанейро, але він був

жорстоко придушений. Не змирившись із поразкою, тенентисти

в 1924 р. захопили головний промисловий центр країни Сан­Паулу.

Проте не маючи програми змін і не залучивши населення, вони опинилися в оточенні урядових військ. Прорвавши блокаду, тенентисти рушили в рейд країною. У цей час відбулося повстання у військових гарнізонах на півдні Бразилії, яке очолив Луїс Карлос Престес. Об’єднавшись із повстанцями із Сан­Паулу, Л. К. Престес

повів країною «непереможну колону», завдаючи поразки урядовим військам. За два роки вона подолала 25 тис. км. Проте нечислен­

ність «колони» (1,5—4 тис. бійців), маневрений характер боротьби

не дозволяли тенентистам установити тісний зв’язок із населенням.

Зрештою під тиском урядових військ «колона» відступила в Болі­

вію, де була інтернована.

Незважаючи на поразку, рух тенентистів розхитав

режим і створив умови для його демократизації.

Економічна криза 1929—1933 рр., яка суттєво вплинула на

економіку латиноамериканських країн, ще більше зміцнила курс

на позбавлення залежності від європейських держав і США. Унаслі­

док цього відчутно знизилися надходження від експорту. На скла­

дах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від стрімкого падіння. Криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Це

Америки з Німеччиною та Італією, які конкурували зі США та Англією.

у важкодоступних регіонах. Зокрема, йдеться про конфлікти між Перу й Еквадором, Перу й Колумбією, Перу й Чилі, Чилі й Болівією, Парагваєм і Болівією. Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між Перу й Колумбією і Летісійська війна (1932—1934 рр.), у якій Перу зазнала поразки, та війна Чако (1928—1929, 1932—1935 рр.), упродовж якої Болівія так і не змогла здолати Парагвай. „

Серда

1.

війни для країн Латинської Америки?

2.  Що таке ліберальний реформізм? Чи

був він закономірним явищем? 3.  Які

реформи було проведено у 1920-ті рр.

у Мексиці, Аргентині, Чилі, Уругваї?

4.  Хто такі тенентисти? У якій країні

вони діяли, за що виступали? 5.  Які реформи було проведено в 1930-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині?

6.  Чому в країнах Латинської Америки

відбувалися

та «дипломатію долара». Американські війська неодноразово здійснювали збройну агресію проти країн регіону. У 1915 р. вторгнення зазнали Гаїті, у 1916 р. — Домініканська Республіка, у 1916— 1917 рр. — Мексика, у 1917 р. — Куба, у 1918 р. — Панама, у 1919 р. — Гондурас та Коста­Рика, у 1920 р. — Гватемала, у 1924 р. — вдруге Гондурас, а в 1927 р. — Нікарагуа. Американські монополії експлуатували природні ресурси (нафта, мідь, олово, деревина тощо). У деяких країнах політичне

ротворення» агресора

y вказувати причини і наслідки політики «умиротворення»

y розкривати негативний вплив політики «умиротворення» на

Березень 1938 р. — аншлюс Австрії

29—30 вересня 1938 р. — Мюнхенська конференція керів-

15 березня 1939 р. — окупація

Німеччиною

ПриЧини Політики «УМиротворення» Сподівання західних політиків на війну Німеччини проти СРСР

Зосередження громадськості Англії та Франції на внутрішніх проблемах, спричинених економічною кризою 1930-х рр.

Продовження лідерами Англії

Чехословаччини. Загалом ЧСР втратила 20 % населення і майже 50 % важкої про­

мисловості, усі прикордонні укріплення. Кордон із Німеччиною став проходити за 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити також пре­

тензії Польщі та Угорщини. Польщі було передано Тешинську Си­

лезію, Угорщині — частину Словаччини й Карпатської України

(за I Віденським арбітражем). Чехословаччина перетворилася на

федеративну державу. Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини на найсильнішу державу Центральної Європи. Усі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Англія та Франція не мо­

жуть гарантувати їхній суверенітет, і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії та Франції, що наблизила початок війни. Однак на той час результати змови були сприйняті на Заході з полегшенням. Хибність своїх дій лідери Англії і Франції зрозу­

міли не одразу. 27 лютого 1939 р. уряди цих країн визнали режим Ф. Франко в Іспанії, який активно підтримували

15 березня 1939 р. німецькі

Словаччина

меччині Данцига

яка

належала Литві. У  квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії й захопила її. Крах політики «умиротворення» став очевидним. Суспільство

почало вимагати від урядів рішучих дій у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну

на

випадок агресії та надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон із Німеччиною. Почалися приготування до війни. Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення із СРСР, якого в попередні роки старанно

y

y характеризувати зміст

родних відносин у першій половині 1930-х рр. y розповідати про дії державагресорів

1931—1932 рр. — окупація Японією Маньчжурії

1933  р.  — вихід Японії та Німеччини з Ліги Націй

1933  р.  — встановлення дипломатичних відносин між США та СРСР 1934  р.  — прийняття СРСР до Ліги Націй

1935 р.  — англо-німецька морська угода

1935  р.  — ук ладення франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів

1935—1936  рр. — агресія Італії

проти Ефіопії

1936—1939 рр. — громадянська

війна в Іспанії

25 листопада 1936 р.  — укладення Німеччиною та Японією Антикомінтернівського пакту

6  листопада 1937 р.  — приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Створення «осі  Берлін—Рим—Токіо»

нічим. У 1931 р. США запропонували на один рік оголосити

торій (відстрочку) із виплати боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. вирішили взагалі ліквідувати репараційні зобов’язання Німеччини. Країни­боржники, зі свого боку, просто припинили сплачувати борги США. Здавалося, що був створений прецедент колективних

спільною загрозою. Проте майже одночасно США ввели високі митні податки, а Ве­

„ Німецька карикатура

на  Версальську систему

? Які наслідки Версальського договору відображає карикатура?

ходів. Ліга Націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію для вивчення проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська й передати Маньчжурію під міжнародний контроль. Проте Японія не була засуджена як агресор. Рада Ліги Націй заявила, що Маньчжурія є невід’ємною частиною Китаю, і не визнала Маньчжоу­Го. У відповідь Японія в 1933 р. демонстративно ви­

йшла з Ліги Націй. Передбачені на цей випадок санкції проти

Японії не були запроваджені. США та Англія домоглися укладення між Японією і Китаєм компромісного миру: Японія виводить свої війська із Шанхаю, який вона захопила напередодні, а Китай визнає Маньчжоу­Го. Уперше у світі агресія країни залишилася безкарною.

У 1937 р. Японія розв’язала вже відкриту війну проти Китаю, завоювавши його найбільш розвинені райони. Так, для Китаю Друга світова війна почалася вже в 1937 р.

У 1935 р. цим скористалася Італія. Вона вважала себе обділеною за результатами

посади в Маньчжоу-Го, Японія має право переселяти в Маньчжоу-Го

репарації. На

Британією та Німеччиною в 1935 р. було укладено військово­морську угоду. За цією угодою Німеччині було

1933

листопад

1937 р. — приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту

Жовтень

1936 р.  — укладення договору між Німеччиною та Італією

1936

1936

1935— 1936 рр. — агресія Італії

були зобов’язані надавати одна одній допомогу. Проте ратифікацію

цього договору Франція відкладала, використовуючи сам факт під­

писання угоди як засіб тиску на Німеччину. На Заході ще панували антирадянські настрої. Зрозумівши це, А. Гітлер наважився на більш рішучі дії: у  березні 1936 р. німецькі війська були введені в Рейнську демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція, ні Ліга Націй не застосували передбачених у цьому випадку заходів. У Німеччині йшла відкрита підготовка до війни. Таким чином, створена після Першої світової

безпеки була ліквідована.

Спільні загарбницькі інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко зблизили їх. Комуністи на VII конгресі Комінтерну в Москві в 1935 р. оголосили Німеччину, Італію та Японію підпалювачами війни й головними ворогами робітничого класу. 25 листопада

1936 р. Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а  6 листопада 1937 р. до нього приєдналася Італія. Утворилася «вісь Берлін—Рим—Токіо». Німеччина й Італія активно координували свою політику та

спільно провели низку міжнародних акцій. У 1936 р. вони під­

тримали заколот націоналістів в Іспанії, який привів у 1939 р. до влади Ф. Франко.

Гірше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони ускладнювалися тим, що Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані та Китаї і не збиралася їх повертати. Німеччина й Італія під час японської

y давати оцінку «визвольному походу» Червоної армії

23 серпня 1939 р.  — укладення між Німеччиною та СРСР Пакту про ненапад і таємного протоко-

1 вересня 1939 р.  — напад Німеччини на Польщу.

що було кроком до встановлення світового панування. «Українське

як Чехословаччина, Польща

карта» — комплекс проблем у міжнародних відносинах, планах окремих держав, пов’язаних із невирішеністю «українського питання» в міжвоєнній Європі.

23 серпня 1939 р.

контакти з радянським керівництвом, яке дії Німеччини розцінило як

раз Німеччина намагалася розіграти «українську карту», готуючи агресію

В. Молотова 23 серпня 1939 р. у Москві між двома країнами було підписано Пакт про ненапад. Окремою частиною договору став таємний протокол, який увійшов

бентропа. Він передбачав розмежування сфер впливу обох держав у  Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Естонію, Латвію та Бессарабію, а Литву віднесла до сфери своїх інтересів. Також він передбачав поділ Польщі по лінії річок Нарев, Вісла, Сян. Таким чином, таємний протокол стосувався українських земель, що входили до складу Польщі та Румунії. Віддаючи українські землі Й. Сталіну, А. Гітлер вдруге наче підкреслював свою незацікавленість Україною. Домовленості між СРСР та Німеччиною розв’язали руки останній для агресії проти Польщі. 1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Німецькі війська одночасно атакували польську територію з півночі, заходу й півдня (із території союзної Німеччині Словаччини).

Упродовж першого тижня війни організований опір польської армії було зламано. Союзники Польщі Англія та Франція, хоча й оголосили війну Німеччині 3 вересня, але реальних дій, які б допомогли Польщі, так і не здійснили.

Німеччина, розпочавши війну, неодноразово зверталася

ліна з вимогою розпочати бойові дії проти Польщі. Однак радянське керівництво відповідало, що йому «обов’язково доведеться… почати конкретні дії. Проте ми вважаємо, що цей момент поки що не настав»

ятиме згуртованості ворогів». Й.  Сталін не бажав бути в очах

„

Радянський пропагандистський плакат. 1930-ті рр.

?

Який основний зміст плаката? Чи

відповідав він реальним подіям?

Нота радянського уряду

Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином втратили свою чинність договори, укладені між СРСР і Польщею. Покинута напризволяще й залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей, несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому… радянський уряд не може… байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці та білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними.

радянські війська. До нападу на Польщу радянське керівництво готувалося

й ретельно. У 1920—1930­ті рр. було складено

ти — Український

(командувач С. Тимошенко, начальник штабу

240 тис. осіб, 2,3 тис. танків, 1,8 тис. гармат і мінометів. Дії військ двох фронтів прикривали 4 тис. літаків. Слід зазначити, що серед особового складу фронту вихідці з України становили близько третини. Польське командування могло

вступу радянських

у випадках із їхнього боку роззброїти наші частини. Завдання для Варшави і Модліна, які мають захищатися від німців, без змін. Частини, до розташування яких підійшли Совєти, мають вести з ними переговори з метою виходу гарнізонів до Румунії або Угорщини».

19 вересня 1939 р. між німецькими і радянськими частинами через непорозуміння біля села Винники стався бій, у якому з обох сторін були втрати. Зрештою німецькі війська були відведені від міста, а 22 вересня 1939 р. Львів зайняли радянські війська. Польський

гарнізон не чинив їм опору. Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах

23 серпня 1939 р., німецьке командування відвело свої війська.

Того ж дня у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі відбулися спіль­

ні паради радянських і німецьких військ

Підсумком агресії Німеччини та

ними 28 вересня в Москві

ємного протоколу

радянсько­німецького кордону.

то на схід порівняно з умовами таємного протоколу

1939 р. Вона проходила приблизно по етнографічному

живання поляків, з одного боку, українців

(«лінія Керзона»). Землі із суто польським

у складі Німеччини, а сферою

чином, до Німеччини відійшло 48,6 % території

і 69,9 % її населення, а до СРСР — 51,4 % території і 30,1 % населення. Єдиним позитивним моментом цих подій стало те, що нарешті дві частини братніх народів, українського

«лінію Керзона», яку сам англійський уряд визначив як оптимальний радянсько­польський кордон ще в 1919 р. До сфер впливу Німеччини потрапили частково полонізовані українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, частина Полісся, Посяння, Лемківщина, на яких проживало майже 500 тис. українців. Ця обставина свідчить про те, що у своїх

територію війська. Такі

стали провокації, ніби здійснювані проти розквартированих там радянських військ. Президент А. Сметона вимагав

відкинути ультиматум і чинити збройний опір. Проте він не отримав підтримки більшості членів уряду та втік до Німеччини. Окупація стала реальністю 16 червня 1940 р. Наступним кроком були вибори до Народного сейму замість розпущеного 1 липня. Вибори відбулися 14 липня за вже перевіреною технологією «виборів без вибору». Для надання законного вигляду владі

в  Ізмаїльську.

На новоприєднаних територіях розгорнулися

ції, які передбачали ліквідацію старих і створення нових органів влади, націоналізацію власності, аграрну реформу й перехід до ко­

лективізації, формування нової системи освіти, депортацію частини

населення тощо.

Останнім актом радянської агресії в  1939—1941 рр. став напад

на Фінляндію («Зимова війна»). Тим часом, коли Німеччина розгорнула бої в Норвегії, СРСР

вирішив підкорити Фінляндію. Тривалий час між двома краї­

нами велися переговори, у ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт­Петербург) та

узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті

ни, спорудженої в 1927—1939 рр. Уряд

на цю пропозицію. На світанку

фінську

що займала прикордонні укріплення. Здавалося, що доля Фінляндії вирішена.

фінська армія змогла стримати перший

вдала

фінських міст. Безперервним потоком на фронт надходило

спорядження для війська. Маленька Фінляндія фактично

допомогу.

11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ.

Він завершився проривом «лінії Маннергейма».

y розповідати про перебіг бойових дій у  Європі в 1939— 1941  рр.

y визначати причини перемоги

1939—1941 рр.,

вплив на подальший хід війни

3 вересня 1939 — 10 травня 1940 р. — «дивна війна» на Західному фронті

22 червня 1940 р. — капітуляція Франції

28 жовтня 1940 р. — вступ у Другу світову

«Дивна війна» — назва, яку використовують щодо періоду війни з 3 вересня 1939 до 10 травня 1940 р. на Західному фронті. Вона підкреслює характер ведення бойових дій у цей час, а точніше їх відсутність. Щоправда, 7 вересня 1939 р. французька армія перейшла кордон Німеччини й захопила більше десяти населених пунктів. Однак за п’ять днів бойових дій їй вдалося просунутися лише на 32 км у глиб Німеччини. 12 вересня французьке командування скасувало наступальну операцію. 16— 17 вересня під час контрнаступу Німеччина повернула всі втрачені території. Французьке командування визнало становище Польщі безнадійним і продовжило укріплювати оборонну «лінію Мажіно».

„ Німецькі танки в  Копенгагені (Данія). Квітень 1940 р.

3 вересня 1939 р. Англія, а згодом і Франція

спроб схилити А. Гітлера стати

оголосили Німеччині війну. Проте переходити в наступ

ки не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 та 10 травня 1940 р. отримав назву «дивна війна», оскільки, формально оголосивши війну, жодна  сторона її фактично не вела. Французькі війська (110 дивізій), до яких почали прибувати ще й англійські дивізії, відсиджувалися за «лінією Мажіно», а німецькі — за «лінією Зігфріда» (23 дивізії). На захід від кордону Бельгії союзники споруджували

моря. Не бажаючи втягуватися в тривалі криваві бої, як

Реалізацію цього плану було відкладено до весни 1940 р. У цей

ня з А. Гітлером. Уряд Н. Чемберлена подав у відставку. Прем’єрміністром країни став прихильник рішучої боротьби

В. Черчилль.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Нідерланди та Люксембург. Англо­французькі війська прийшли їм на

допомогу. У цей час головні сили німецьких військ завдали удару

в  Арденнах, які союзники вважали не придатними для дій тан­

ків. Прорвавши на цій ділянці слабку оборону, німецький танковий

клин генерала Г. Гудеріана, обійшовши «лінію Мажіно», повернув

на північ і 20 травня вийшов до Ла­Маншу. У  районі Кале—Дюн­

керк було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгій­

ських і французьких дивізій (близько 400 тис. осіб). Нідерланди

капітулювали ще 15 травня, 28 травня склала зброю армія Бельгії. Спроби англо­французького командування організувати контрудари успіху не мали. Проте несподівано Г. Гудеріан отримав особистий

наказ А. Гітлера зупинити свої війська. Це дало змогу забезпечити

евакуацію солдатів та офіцерів союзників на Британські острови (операція «Динамо»).

5 червня 1940 р.

А.­Ф.  Петен звернувся до німецького

про перемир’я, яке було підписано

сила Iталія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції. Напередодні перемир’я кордон Франції перейшли

війська Б. Муссоліні не змогли

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно

них втрат (27 тис. убитими, 111 тис. пораненими, 18,4 тис. зник­

лими безвісти).

За умовами перемир’я Франція втрачала

що переходила під контроль окупаційної влади. Ельзас і Лотарингія увійшли безпосередньо

„

та Єгипту. Вересень 1940 р.

„ Результати бойових дій у Європі в 1939—1941 рр.

Території, загарбані

Німеччиною

Північна Польща 1 вересня — жовтень 1939 р.

Норвегія, Данія9 квітня — червень 1940 р.

Нідерланди, Бельгія, Люксембург

10 травня 1940 р.

Північна і Центральна Франція 6—22 червня 1940 р.

Югославія, ГреціяКвітень 1941 р.

Території, за-

гарбані СРСР Дата

Південно-Східна

Польща (Західна

Україна і Білорусія)

Північна Бессарабія

Країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія)

Частина Фінляндії

17 вересня 1939 р.

Червень 1940 р.

Серпень 1940 р.

Листопад 1939 — березень 1940 р.

слова «порятунок»

розумів

своєрідно: збереження Франції за будь-яку ціну і в  будь-якому вигляді; прихід комуністів гірше, ніж поразка від Німеччини. На півдні Франції, який Німеччина не окупувала, у місті Віші встановився жорсткий авторитарний режим. Гасло «Свобода, рівність, братерство» замінили слова «Праця, сім’я, Вітчизна». Замість «Марсельєзи» гімном

значні сухопутні, військово­морські та повітряні сили. Влітку 1940 р. італійські війська розпочали воєнні

Англії у Східній Африці. Вони мали

ранто. Італія одразу втратила три лінкори,

перевагу. Після цього італійський флот не наважувався на активні дії, а  Англія змогла утримати свої бази в Гібралтарі, зокрема на отрові Мальта. У січні—травні 1941 р. англійські війська вигнали італійські війська із Британського Сомалі, Кенії, Судану, Ефіопії. На початку лютого 1941 р. раптовим контрударом англійська армія оточила італійські війська в Єгипті та оволоділа Кіренаїкою. Італійські війська були повністю деморалізовані й ледве стримува­

ли наступ Великої Британії у Триполітанії. Таким чином, плани

Б. Муссоліні створити Середземноморську імперію

У січні 1941 р. А. Гітлер мав намір надати Б. Муссоліні допо­

могу в Греції. Проте втягуватися у війну на Балканах напередодні війни із СРСР він не бажав. У вирішенні цієї справи він покладався на дипломатію. А. Гітлер прагнув використати територію Болгарії для розгортання німецьких військ і подальшого удару по Греції. Однак уряд Болгарії не поспішав погоджуватися на це. Тоді А. Гітлер вдався до дипломатичних маневрів, підписавши 25 березня 1941 р. із Югославією договір про

армії Болгарії та Угорщини, до

МЕТА

y розповідати про «битву за Британію» і битву за Атлантику y визначати причини, чому Англія змогла вистояти у складних умовах 1940—1941 рр.

ДАТИ

8 серпня — жовтень 1940 р. — «битва за Британію»

Із перших днів «битви за Британію» німецькі пілоти зіткнулися з надзвичайно ефективною британською протиповітряною обороною. Британські зенітники й льотчики несподівано точно били по бомбардувальниках, і найцікавіше — ніч зовсім не

втрачено у Франції. Ще боєздатні частини були розкидані по всьому світу в колоніальних володіннях. Єдиною надією Англії залишався флот, який перевищував німецький у шість разів. Проте він був вразливим для авіації, що неодноразово доводили

16 липня

ціною неймовірних

зі збитих літаків, приземлялися на своїй території

бомбардування тривали до травня 1941 р. Повітряну війну над Великою Британією було виграно. Проте до остаточної перемоги було ще дуже далеко. Велика Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних збитків і людських втрат (понад 30 тис. осіб). Так‚ місто Ковентрі зникло з лиця Землі. Повітряна війна над Англією коштувала Німеччині понад 2 тис. літаків і життя 1 тис. досвідчених льотчиків. Іншим серйозним випробуванням для Англії була битва за Ат-

лантику. Отримуючи водними шляхами 50 % стратегічної сировини й продовольства, вона могла опинитися у скрутному становищі‚ якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації. Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти в рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандувача німецького флоту грос­адмірала Еріха Редера, вирішальна роль у цій боротьбі відводилася лінкорам «Бісмарк», «Тірпіц» та іншим лінкорам і крейсерам. Проте вони зазнали поразки‚ не за­

вдавши значних втрат Англії. Успішніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Карл Деніц. В. Черчилль вважав дії

човнів більш небезпечними, ніж

меччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати

танські острови. На початку війни вона

чих зграй» (відкрита атака одразу декількох підводних човнів) для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот вистояв,

а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою. Боротьба за Атлантику коштувала життя понад 70 тис. моряків. Було втрачено 3,5 тис. цивільних суден і 175 військових кораблів союзників. Затонуло 783 підводні човни із 30 тис. осіб екіпажу. Це була найбільша морська битва в історії людства.

Серед понад 3 тис. льотчиків, які брали участь у «битві за

Радянізація — насильницьке насадження норм економічного, суспільно-політичного та культурного

направляли вчителів, культпрацівників, агрономів, лікарів тощо.

шість із них становили

роботи, що спричиняло чимало конфліктів із місцевим

сільськогосподарського інвентаря, худоби, посівного

Нова влада здійснювала заходи, спрямовані на ліквідацію приватної власності. Були націоналізовані земля та її надра, промислові підприємства (2,2 тис.) та заклади торгівлі, на яких за радянським зразком створювали профспілки. На підприємствах запроваджувався 8­годинний робочий день (замість 13—14­годинного), суттєво збільшувалася заробітна плата. Щоб завантажити підприємства роботою, їм надавали державні замовлення й забезпечували сировиною. Завдяки цим заходам за кілька місяців було ліквідовано безробіття. Тих, хто не знайшов роботу на місці, відправляли на підприємства Донбасу. Так, із Галичини виїхало 17 тис., із Буковини — 14 тис. осіб. Одним із заходів радянізації був розподіл націоналізованого житла колишніх польських чиновників, власників підприємств, поміщиків тощо. Значну

пани зробили все,

населення, навіть слово «українець» замінили словами «бидло» і «холоп». Українських селян позбавляли землі. Робітникам і службовцям, українцям не давали працювати

вдався до насильства. До Сибіру почали вивозити заможних

до селянина,

собою

в дорогу речі й дещо з продуктів харчування, вантажили на автомашини або фури й вивозили на залізничну станцію.

мова, а також український репертуар у театрах, різко збільшилася кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Було підвищено заробітну плату працівникам освіти та охорони здоров’я. Львівський університет

на честь І. Франка,

довано стару українську пресу, культурно­просвітні організації, «Просвіти», Наукове товариство ім. Т. Шевченка тощо. Україніза­

1940—1944 рр. — діяльність УЦК

МЕТА ДАТИ Усі переговори українських діячів, спроби налагодити співробітництво з Німеччиною наражалися на категоричне заперечення А. Гітлером української державності. Проте нацистське керівництво напередодні війни з Польщею, а згодом і з СРСР майстерно намагалося створити в лідерів українського руху враження, що в майбутньому «українське питання» буде розв’язане позитивно. Німецьке керівництво, особливо розвідку, український рух цікавив лише з точки зору підривної діяльності проти Польщі та СРСР. Проте в більшості керівників українського руху не було ілюзій щодо нацистської Німеччини. А вже на початку радянсько-німецької війни нацисти показали

і, відповідно, англо­французької

Співробітництво

як вкрай

П. Скоропадського.

Головним питанням, яке призвело до розбіжностей між двома ОУН, стало визначення стратегії подальшої боротьби. В умовах розколу обидва напрями ОУН продовжували втілювати в життя власні, на їхній погляд, єдино правильні політичні та ідеологічні засади. Керівники обох ОУН

радянська

ворогами українського

рішуча

бути

у Римі (27 серпня 1939 р.). Зі свого боку ОУН(Б) вважала, що Українську самостійну соборну державу можна вибороти лише власними силами й револю­

ційними методами. С. Бандера не відкидав думки і про союзників,

він вважав, що визвольна боротьба — це справа

самого народу. Якщо народ не буде готовий до рішучої

за державні ідеали, зовнішня допомога не приведе до позитивних

наслідків. С. Бандера також розумів, що якщо ОУН не матиме відповідного авторитету серед населення, то

Тому

та

роботи на українських землях. Разом із тим ОУН(Б) не бажала, щоб

звану реальну політику, суть якої полягала в тому, щоб за

явище, притаманне періоду Другої світової війни.

було створено батальйони «Роланд» (очолив майор Є. Побігущий) та «Нахтігаль» (сотник Р. Шухевич). Навесні 1941 р. батальйони пройшли підготовку в Нойгаммері та Зауберсдорфі (Німеччина). 22 червня 1941 р., із перших годин радянсько­німецької війни, батальйони взяли участь у бойових діях. Проте співпраця з нацистами

та інших лідерів бійці батальйонів відмовилися воювати.

1.  Коли загинув лідер ОУН Є. Коновалець? Хто був організатором терористичного акту? 2.  Назвіть причини розколу ОУН. 3.  У чому полягала принципова відмінність у позиціях

заснування українського видавництва, видання української преси, відновлення

автокефальної православної церкви. У 1940 р. В. Кубійович

лив Український

1944 р.) — легальну суспільно­громадську

22 червня 1941 р. о 3 годині 30 хвилин німецькі

дали потужного артилерійського та авіаційного удару

території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини армії

Німеччини перетнули кордон СРСР.

Згідно з планом «Барбаросса», Німеччина та її союзники для нападу на СРСР зосередили 190 дивізій загальною кількістю 5,5 млн

осіб. Їм протистояло угруповання радянських військ, яке налі­

чувало 170 дивізій і дві бригади (2,9 млн осіб). В основу пла ­

ну було покладено ідею «бліцкригу» — швидкого просування до

політичних та економічних центрів, оточення і розгром частин

у прикордонних боях.

В Україну було спрямовано наступ німецької групи армій «Пів­

день» (командувач генерал­фельдмаршал Г. Рундштедт).

Угрупованню німецьких військ, що наступали в Україні, протистояли підрозділи Київського Особливого та Одеського військового

округів, які були перетворені на Південно­Західний (командувач М. Кирпонос) і Південний (командувач І. Тюленєв) фронти. Загалом німецькі війська поступалися радянським військам в Україні як кількісно, так і в озброєнні. Проте на напрямку головного удару Німеччина

відчайдушний опір прикордонників та невеликих гарнізонів ще

добудованих укріплених районів «лінії Молотова».

23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі

міст Луцьк—Рівне—Дубно—Броди. Спалахнула перша в Другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до 29 червня. Проте контрудар був погано скоординований і не підтриманий артилерією та авіацією. Хоча просування німецьких

затримати на тиждень, втрати були величезними: із 4,2 тис. танків у Південно­Західного фронту залишилося лише 737. Після поразки в прикордонних боях радянські

„

1941 р.

„ Моряки на

Одеси. 1941 р.

„

1942 р.

командування до Й. Сталіна з проханням дозволити

й розгромлені. 227 тис. бійців потрапило в полон, а Південно­Західний фронт залишився без будь­яких резервів. Радянські війська також зазнали поразки на Керченському півострові, де були неспо­

дівано атаковані й розгромлені. У полон потрапило 180 тис. бійців. Це дало змогу німецько­румунським військам захопити Севасто­

поль (4 липня 1942 р.). У полон потрапило близько 100 тис. бійців.

Унаслідок поразок радянських військ 22 липня 1942 р. територія

України була повністю окупована.

Війна

переходили всі функції державного управління. На оборонних підпри­

ємствах замість тих, хто був мобілізований до армії, до верстатів стали студенти, учні шкіл, жінки. Уже через тиждень

війни всі підприємства виконували військові замовлення. 30 червня 1941 р. був утворений Державний комітет оборони (ДКО), до якого перейшла вся політична, державна та військова

влада в країні. Його очолив Й. Сталін. 3 липня 1941 р. він звернувся до народу з промовою по радіо і проголосив війну з німецькими загарбниками «священною», «вітчизняною». Сам факт такого звернення лише через два тижні

радянського уряду й особисто Й. Сталіна. Щойно розпочалася

Директива РНК СРСР і ЦК  вКП(б) від 29  червня 1941 р.

…Усе цінне майно, сировинні і продовольчі запаси, хліб на корню, які через неможливість вивозу... можуть бути використані противником, із метою запобігання цьому використанню… мають бути негайно приведені в повну непридатність, тобто мають бути зруйновані, знищені, спалені… ? Як така політика позначалася на мирному населенні?

1.  Як називався план нападу Німеччини на СРСР? Яким було співвідношення сил сторін в Україні

паючи, знищив щонайменше 22 тис.

підприємств, шахт. „ Підірвана гребля ДніпроГЕСу. 1941 р.

У всіх окупованих країнах німецький уряд запроваджував «новий порядок». Проте в різних країнах він мав свої відмінності, що залежали від ролі, яку нацисти відводили їм у своїй імперії.

Українські землі передбачалося перетворити на «життєвий простір» для «арійської раси», тому вони мали стати джерелом постачання

продукції та сировини для «нової Європи». Народи, які населяли

окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Після

завершення війни передбачалася колонізація або онімечення за­

гарбаних територій. «Новий порядок» передбачав: створення системи масового знищення людей, системи пограбування, системи експлуатації людських

і матеріальних ресурсів. Особливістю німецького «нового порядку»

був тотальний терор, який здійснювали каральні органи — державна таємна поліція (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) та озброєні загони НСДАП (СС). Із місцевого населення фор­

мувалися допоміжна поліція, низові ланки окупаційної адміністрації — бургомістри в містах, старости — у селах. Загалом окупаційні формування становили близько 350 тис. осіб. Наміри Німеччини на окупованих східних територіях були викладені в плані «Ост», що передбачав знищення населення та «освоєння» окупованих територій на сході. Його розробляли під керівництвом А. Гітлера, Г. Гіммлера, А. Розенберга та інших нацистських діячів. Через зміну становища на фронті він у повному обсязі так і не був затверджений (лише його економічна частина). Однак ідеї, покладені в основу плану, активно впроваджували на окупованій території. Заходи по встановленню «нового порядку» стали ще однією трагедією українського народу XX ст. На окупованих нацистами територіях загинуло 3,9 млн мирних жителів, було виявлено майже 300 місць масової страти населення, 180 концтаборів, понад

350 гетто тощо. Окупанти знищували цілі села й міста разом із їх жителями. В Україні таких налічувалося 670, а в Білорусі — 628. Наймасовішою стала акція знищення угорськими військами містечка Корюківка на Чернігівщині, де загинули всі 7 тис. жителів. Для запобігання руху

Міністерства східних територій за генеральним планом «ост»

Цілком таємно! Берлін, 27.04.1942 р. Генеральний план «Ост» передбачає, що після закінчення війни число переселенців для негайної колонізації східних територій має становити… 4 млн 450 тис. осіб. 4 млн 450 тис. німців мають бути розподілені частково також в областях України… в) щодо питання про українців. Згідно з Головним управлінням імперської безпеки, на територію Сибіру мають бути переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 % населення… ? Яку

готували нацисти для українців? У різних регіонах окупаційний режим мав свої особливості: y На території дистрикту Галичина режим терору був менш жорстоким. Тут було дозволено функціонування українських громадських установ, кооперативних організацій, закладів освіти. В органах місцевого самоврядування українському населенню надавали перевагу над польським.

y У східних районах, що перебували під владою військової адміністрації, допускалося існування деяких українських громадських організацій і не існувало всеохопного систематичного поліцейського терору.

Проводилися показові страти заручників. Найбільшими

ників інших національностей — були Бабин Яр у Києві (від 100 до 150 тис. осіб), Дробицький Яр у Харкові (30 тис. осіб),

й Богданівка

менти), нацисти вдалися

200 тис. осіб, у Славутинському (Хмельниччина) —

ницькому (Київ) — 68 тис., Сирецькому (Київ) — 25 тис., Хорольському (Полтавщина) — 53 тис., в Уманській Ямі — 50 тис. осіб. В Україні було знищено майже 2 млн військовополонених. Загалом у німецькому полоні перебувало 5,5 млн радянських солдатів (загинуло в полоні 3,5 млн осіб). Тим, кому пощастило вижити, довелося зазнати нових переслідувань і репресій у Радянському Союзі. 8 серпня 1941 р. Й. Сталін видав наказ № 270, згідно з яким полон розглядали як «злісне дезертирство» і зраду. Із 836 тис. військовополонених, які повернулися додому, 233 тис. осіб потрапило

ГУЛАГу, понад 600  тис. працювали в трудових батальйонах. А. Гітлер прагнув зменшити

по 12—14 годин на добу за мізерну заробітну плату або лише за мінімальний продовольчий пайок.

Нацистський уряд не став знищувати колгоспи й радгоспи, а на їхній базі створював так звані «громадські збори», «загальні двори», «державні маєтки» із метою постачати сільськогосподарські продукти

для армії та вивозити до Німеччини. Праця на цих «дворах» і «ма­

єтках» нагадувала справжню панщину, рабство. Майже 85 % від за­

гального обсягу поставок продуктів до Німеччини з окупованих радянських територій здійснювалося за рахунок українських земель. Нацистський уряд запровадив величезну кількість різних поборів із населення: податки за будинок, садибу, двері, худобу, домаш­

ніх тварин (собак, котів). Вводилося подушне — 120 карбованців

за чоловіка і 100 карбованців за жінку. Крім того, здійснювалося пряме пограбування, мародерство. Для цього була створена система грабіжницьких заготівельних

органів. Найбільшим було «Центральне товариство сходу», яке мало 30 комерційних відділів із 200 філіями на місцях. У його

операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. Одним із заходів «нового порядку» стало тотальне пограбування музеїв, картинних галерей, бібліотек, храмів. До Німеччини вивозили

коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, книги тощо. За роки окупації було знищено велику кількість

пам’яток. В окупації опинилося 92 % довоєнного населення України.

Воно було поставлене перед проблемою забезпечення

живання, збереження сім’ї, дітей. Фактично населення залишалося без засобів до існування. Нацисти, користуючись цим, вимагали максимальної праці за мінімальну заробітну плату. До того ж вони почали проводити трудові мобіліза­

Схопишся за живіт і мучаєшся два чи три дні. Лежати не можна. Хоч і слабкий, але маєш іти. Стоїш

біля верстата, у голові паморочиться… На роботу йдемо з поліцаєм, на волю не пускають. Сидимо в бараці за ґратами… Мамочко-голубонько, нащо ж мені таке життя сумне-невеселе, нащо ж наші роки

молоді так даремно пропадають.

Плачемо вдень і вночі: ні поїсти, ні попити, ні сісти відпочити. Нащо ж нам життя таке? ? Яким було життя остарбайтерів?

„ Остарбайтери на сільськогосподарських роботах у Німеччині. 1942 р.

катастрофи. Більшість управ, наскільки це було можливо,

у політичні

На території України, крім окупаційних

і цивільної адміністрацій, створювали допоміжну адміністрацію

ників місцевого населення, які виявили бажання співпрацювати

з окупантами: це бургомістри в містах, голови в районах, старости

в селах, допоміжна поліція. На співробітництво з окупантами з різних причин погодилося

близько 1 % населення України.

У європейських країнах громадян, які погодилися на співробіт­

ництво з окупаційною владою, називають колаборантами. Цей тер­

мін є синонімом до слова «зрадник». Проте для України його застосовувати доволі складно, тому що для цього потрібно відповісти на

низку питань. Головні з них: якою була для українського населення радянська влада напередодні війни? кого «зраджували» українці? Причини, що спонукали людей іти на службу до окупантів, були різними: y бажання помститися радянській владі за заподіяні кривди (репресії, розкуркулення тощо); за підрахунками вчених, така категорія складала 20—30 %;

y ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм;

y страх за своє життя і життя близьких, прагнення вижити в умовах окупації;

y кар’єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя (комуністів, комсомольців, радянських активістів серед колаборантів було 30—50 %);

y позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких вважали зрадниками (8 серпня 1941 р. Й. Сталін видав наказ № 270, згідно з яким перебування в полоні розцінювалося як «злісне дезертирство» і зрада);

y підозріле і вороже ставлення радянської влади до всіх, хто опинився під окупацією;

y обман нацистської пропаганди;

y прагнення за допомогою Німеччини боротися

державу.

Незважаючи на те що нацистська

Перші підрозділи, сформовані з українців, з’явилися в 1939 р. як «легіон українських націоналістів Сушка». Проте участі в бойових діях він не взяв. Напередодні нападу Німеччини на СРСР було сформовано «Дружини українських націоналістів»: батальйони «Роланд» (командир Є. Побігущий, 350 стрільців), «Нахтігаль» (командир Р. Шухевич, 330 стрільців), «Пума» (остаточно не був сформований). Їхній бойовий шлях виявився коротким. Буковинський курінь був утворений у липні 1941 р. з вихідців із Буковини з ініціативи ОУН. Він пройшов бойовий шлях до Києва, де й був розформований. Частину бійців

для боротьби з радянськими партизанами, частина перейшла

допоміжними службами,

угорської і 40—80 тис. у складі румунської армії. Служили

війні набула ще більш жахливого вигляду. Почалося планомірне й систематичне знищення нацистами єврейського населення Європи. Цей процес отримав назву Голокост. За роки Голокосту (1941— 1945 рр.) загинуло 6 млн євреїв. Після загарбання Польщі, де проживала одна з найбільших єврейських громад, усе єврейське населення було переселено у спеці­

альні поселення — гетто, а їхню власність конфісковано. Гетто, що були відокремлені від зовнішнього світу та мали мінімальні умови для життя, створювали з єдиною метою — подальшого повного знищення їхніх мешканців. Усіх невдоволених і тих, кого нацистський уряд вважав небезпечними для свого режиму, відправляли до концентраційних таборів.

Після нападу на СРСР нацистський уряд взявся остаточно вирішити єврейське питання. Спочатку повному винищенню підлягало

єврейське населення, що проживало на території СРСР, а згодом

і всієї Європи (близько 11,5 млн осіб).

За німецькою армією, що наступала, рухалися спеціально створені чотири айнзатцгрупи (дві з них — «C» і «D» — діяли на українських землях), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Уже в перші місяці війни відбулися масові знищення євреїв у Литві, Білорусії, Україні. Символом цього процесу стала трагедія в Бабиному Яру (лише 29—30 вересня 1941 р. тут було знищено 33 711 осіб єврейської національності). До кінця вересня 1943 р. Бабин Яр залишався місцем регулярних страт і поховань.

Серед постраждалих були євреї, комуністи­підпільники, представники ромської громади, заручники, моряки Дніпровської флотилії, в’язні гестапо, українські націоналісти.

Навесні 1942 р. почав діяти Сирецький концтабір, численні в’язні якого теж знайшли останнє місце спочинку в Бабиному Яру. Уперше айнзатцгрупи проводили «акції зачисток» на території окупованої

Місця найбільших масових страт євреїв в Україні: Бабин Яр (Київ) — понад 100 тис. осіб, Богданівка Одеської (Миколаївської) області — понад 40 тис., Кам’янець-Подільський — понад 23 тис. осіб, Дробицький Яр (Харків) — близько 20 тис. осіб, Дальник Одеської області — близько 18 тис. осіб, урочище Сосонки біля Рівного — понад 17 тис. жертв. „ Єврейський погром у Львові. 1941 р.

розстріляла

1,5 тис. уманських євреїв. Масштабним було вбивство єврейського населення в Кам’янці­Подільському.

Єврейське гетто

Така політика нацистів викликала опір єврейського населення. Він був як пасивним (духовний опір, втеча, переховування тощо), так і активним. Перше збройне повстання відбулось у Вільнюсь­

кому гетто, а згодом у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Кременця, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання спалахнуло у  Варшавському гетто (квітень—червень 1943 р.). Нацисти здійснювали тиск на населення окупованих країн, зокрема на українців, щоб не допустити з їхнього боку допомоги євреям. Антисемітською пропагандою розпалювали національну нетерпимість. Населенню нав’язували думку, що радянський режим із його злочинами є справою рук євреїв («жидо­більшовизм»). Однак відомі тисячі фактів, коли євреям допомогали представники інших народів, навіть ризикуючи власним життям. Тільки в Галичині, за неповними

відновлення

давати йому оцінку y визначати роль похідних груп у спробі відновлення Української держави

y характеризувати процес створення УПА

1941—1943 рр. — діяльність «Поліської Січі»

30 червня 1941 р. — проголошення Акта відновлення Української держави

5 жовтня 1941 р. — створення в Києві Української національної ради (УНРади)

14 жовтня 1942 р. — створення Української повстанської армії (УПА) МЕТА

і розвідкою діячі ОУН(Б) проходили підготовку

школах, старшинській школі в Кракові. Було створено

„ Львів’яни в очікуванні проголошення Акта відновлення Української держави. Червень 1941 р.

рено міське правління у Львові

на чолі з професором права О. Марітчаком. За кілька

репресії. 8 липня 1941 р. керівництво ОУН(Б) прийняло

Наступного дня було заарештовано Я. Стецька, а згодом інших

Кам’янець­Подільської, Вінницької, Київської, Дніпропетровської, Харківської і Луганської областей. Однак закріпитися цим органам місцевої влади всіх рівнів так і не вдалося. Нацистський уряд розглядав їх як конкурентів і, ліквідуючи їх, створював нові допоміжні управи під своїм контролем. Чимало членів ОУН приховували свою належність до організації та отримали посади в цих нових структурах, а також у допоміжній поліції. Подальші репресії та окупаційна

боротьбу. Сподіваючись на підтримку Німеччини, ОУН(М) теж спорядила в Україну похідні групи. Їхнім завданням було створення українського уряду, який мав узяти на себе організацію суспільно­політичного, економічного і культурного

Провідну роль у розгортанні

заступник голови проводу ОУН(М) О. Кандиба (Ольжич). 5 жовтня 1941 р. в Києві відбулися Установчі збори, на яких було обрано Українську національну раду (УНРаду). Очолив її професор М. Величковський. УНРада заявила, що вона перебрала на себе

зобов’язання представляти український народ перед німецькими окупаційними органами, дбати про розвиток економіки, національної культури та освіти, боротися з більшовицькою пропагандою й агітацією, виховувати національно свідому молодь. За кілька

днів у Києві було сформовано міську управу на чолі з професором

О. Оглобліним, якого згодом змінив професор В. Багазій. Керівники ОУН(М) також очолили місцеве самоврядування в Житомирі, Харкові, Полтаві, Чернігові

республіку»

годити співпрацю з  ОУН(М) та гетьманцями. Наприкінці 1941 р. нацисти розпустили формування Т. Боровця. Козаки розійшлися по домівках зі зброєю, а він із невеликим загоном пішов у підпілля. Нацистська окупаційна політика змусила отамана Т. Боровця знову взятися за зброю, але вже проти

коа­

ліції рух Опору посилився. Постали цілі партизанські армії, під­

пільні державні структури. Наймогутнішим збройний рух Опору

в Європі був на території України, Білорусії, Росії, Польщі, Югославії, Франції, Греції, Албанії, Італії. Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам

доводилося залучати понад 10 % своїх сил.

Японська окупація теж дала поштовх для розгортання руху

Опору. Найбільшого розмаху він набув у Китаї, Бірмі, Малайї та

на Філіппінах, де діяли цілі партизанські армії. Японська окупаційна влада змушена була надати Бірмі формальну незалежність.

У В’єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби, і лише на завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою лідери національно­визвольного

Тому організація підпільної і партизанської боротьби в 1941 р.

поспіхом і не завжди кваліфіковано. Із 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп (30 тис. осіб) на окупованій території влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Також карателі розгромили мережу підпільних партійних

За

ського руху

1942 р. було створено Український штаб

Сидір Ковпак (1887—1967) був помітною особою в радянському партизанському русі. Війну він зустрів у віці 54 років. Напередодні війни С. Ковпак очолював Путивльський міськвиконком Сумської області. Коли місто було окуповано, він організував партизанський загін, який згодом переріс у велике партизанське з’єднання. С. Ковпак виявився талановитим командиром. На чолі із С. Ковпаком з’єднання здійснило ряд складних і небезпечних рейдів по тилах німецьких

військ. За роки війни воно подо-

лало понад 10 тис. км і розгроми-

ло гарнізони в 39 містах, підірвало десятки їхніх ешелонів із бойовою технікою тощо. С. Ковпак за роки

війни став генерал-майором і був

двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. з’єднання було пере-

йменовано в 1-шу українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака, яка брала участь у рейдах на території Польщі та Словаччини. Командував нею П. Вершигора. Сам С. Ковпак

Білорусії. Найуспішнішим партизанським рейдом вважають Карпатський рейд партизанського з’єднання С. Ковпака (червень—вересень 1943 р.). З’єднання С. Ковпака налічувало 1,9 тис. бійців. Партизани мали дев’ять гармат, 33 міномети, 32 протитанкові рушниці, 140 кулеметів. У боях вони підбили два літаки, знищили чотири танки, п’ять гармат, 333 автомашини. Було зруйнувано 40  нафтових веж, 13 нафтосховищ, три нафтопереробні заводи; підірвано 19 ешелонів, 47 мостів. Головною в бойовій діяльності партизанів у 1943 р.

снили широкомасштабні

1943 р.

нити свою ідеологію. 21—25 серпня 1943 р. відбувся Третій надзвичайний Великий збір ОУН(Б). Він виробив соціально­економічну платформу організації, яка передбачала безоплатну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання. Проголошувалася рівність у правах та обов’язках для всіх громадян, що проживають на території майбутної Української держави, незалежно від їхньої національності. ОУН(Б) також визнавала право на існування інших

політичних течій і партій, фактично відмовилася від гасла «Україна для українців». У листопаді 1943 р. ОУН(Б) організувала Конференцію поне­

волених народів. У ній взяли участь 39 делегатів від 13 національностей. Під час роботи конференції було висловлено тезу, що визволити Україну від поневолення можна

поневоленими народами. На початок 1944 р. УПА мала 50 українських куренів і 15 куренів, до складу яких входили представники інших

Роман Шухевич (1907—1950) — активний учасник національно-визвольної боротьби ще за студентських років. Став членом УВО, згодом — ОУН, очолював бойові

загони організації в Галичині. За свою діяльність не раз був заарештований польською

владою. Через деякий час був звільнений за

амністією. Відомий під псевдонімом «сотник

Щука». Був одним із засновників і керівником

організації «Карпатська Січ» (1938—1939 рр.).

У 1941 р. став крайовим керівником ОУН на

українських землях Польського генерал-губернаторства. Також постійно працював у Головному військовому штабі ОУН. Розраховуючи

українського

інформацію, що Німеччи-

щодо

і пропонує співробітництво. Проте С. Бандера відмовився від пропозиції. У звіті про зустріч Г. Бергер зазначав: «Бандера — це незручний, впертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На цьому етапі надзвичайно цінний для нас, опісля — небезпечний. Ненавидить як росіян, так і німців».

розпочався рух Опору проти нацистських загарбників? 2.  Які течії руху Опору сформувалися в Україні? 3.  До яких форм та методів боротьби вдавалися учасники

руху Опору в Україні? 4.  Назвіть імена найвідоміших командирів радянського партизанського руху. 5.  Коли було створено УПА? 6.  Як відбувалося формування руху Опору в Україні? 7.  Яка

піталі), який потрапив у засідку бійців

Протягом лютого 1944 — січня 1946 р. радянські

ська НКВС здійснили проти УПА 39,7 тис. операцій,

110 тис. осіб, заарештовано 15,9 тис. повстанців і 8,3 тис. членів ОУН; 160 тис. дезертирів і тих, що ховалися від призову

та

народу

формуватися підпільний рух, яким із Лондона керував

емігрантський уряд. У 1939—1941 рр. він намагався

ударів по комунікаціях, якими до Німеччини із СРСР направляли нафту та іншу сировину. Відчайдушними були напади на склади зброї. Проте така діяльність швидко поставила підпільну мережу

під удар каральних органів, і вона фактично була розгромлена. Після нападу Німеччини на СРСР змінилася

населення мобілізованим для боротьби проти окупаційної влади. Із листопада 1941 до лютого 1942 р. у Галичині й на Волині, як і на власне польських землях, польські діячі

створювати Армію крайову (АК). Спочатку її стратегічним завданням було накопичення сил, щоб у сприятливий момент підняти загальнонаціональне повстання (план «Буря»). Перед підрозділами АК в Галичині й на Волині ставили завдання не допустити переміщення військ окупантів у центральні райони Польщі,

повстання. Проте реалії

Формування АК на

ницю при нозі». Одні

уряду, інші дотримувалися прорадянських

до формування загонів Армії людової (АЛ) і Батальйонів

ських. Кількість польських підрозділів у Східній Галичині й на Волині сягала 10—20 тис. осіб.

Для утримання цієї партизанської армії польське керівництво часто проводило реквізицію продуктів у місцевого польського та

українського населення. У 1943—1944 рр. підрозділи АК були втягнуті у збройне протистояння з УПА на Волині. Волинська трагедія, її причини, події, наслідки досі є об’єктом

вивчення як польських, так і українських істориків. Жодна сторо­

на не заперечує існування тривалого україно­польського конфлікту ще з козацьких часів. У національній політиці керівники Другої Речі Посполитої (1918—1939 рр.) припустилися

Із «Постанов III Конференції оУН» (1943 р.)

Стоїмо за злагіднення польськоукраїнських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на західноукраїнських землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західних українських земель.

Зі «Звернення Крайової Політичної Репрезентації польського народу до українців» (1943 р.)

Розуміємо і цінуємо прагнення українського народу до створення незалежної України.

Напередодні відступу німецьких військ із Західної України

в першій половині 1944 р. польське підпілля розгорнуло реалізацію плану «Буря», щоб продемонструвати контроль над цими територіями. Українські повстанці намагалися завадити цьому, і в резуль­

таті в окремих регіонах спалахнули тривалі бої між підпільними

арміями УПА та АК. Збройні сутички припинилися тільки після

приходу радянсько­німецького фронту.

1 вересня 1944 р. ОУН офіційно відмовилася від антипольських

акцій і почала шукати порозуміння з АК із метою спільної бороть­

би проти радянських військ. Проте наприкінці 1944 — на початку 1945 р. криваве протистояння охопило населені

та Лемківщини, які після вигнання нацистів знову стали частиною Польщі. Ця територія (у термінології УПА — Закерзоння) стала останньою ареною конфлікту між українським і польським підпіллям, а згодом місцем, де вони досягли порозуміння. Навесні 1945 р. було домовлено про перемир’я, а згодом навіть про співпрацю між обома рухами. Найвідомішою стала спільна атака нових союзників на містечко Грубешів у  травні 1946 р. Проте україно­польський конфлікт тривав. Після досягнення перемир’я головним супротивником

військові та адміністративні структури польського комуністичного режиму, які почали масштабну депортацію українців до УРСР та в західні райони Польщі. Повстанці

виселення. Навесні 1947 р. із засідки

оборони Польщі Кароля Свєрчевського.

питання» на територіях повоєнної Польщі. У  квітні

y розповідати, як розпочалися бойові дії в  Тихому океані y пояснювати, чому в 1941— 1942 рр. Японія мала стратегічну ініціативу

14 серпня 1941 р. — оприлюднення Атлантичної хартії 7 грудня 1941 р. — напад Японії на США. Розгром американського флоту в Перл-Гарбор 1 січня 1942 р. — створення антигітлерівської коаліції

„ Погром американського флоту японською авіацією в Перл-Гарбор. 7 грудня 1941 р. З Атлантичної хартії

1.

2.

в американських

На його погляд, для цього були підстави. Англійський та американський уряди сприймали СРСР як спільника Німеччини, що розділив Польщу, загарбав країни Балтії, здійснив напад на Фінляндію.

СРСР як агресор був виключений із Ліги Націй. Радянські засоби масової інформації називали Англію і Францію підпалювачами

війни, Німеччину — ледь не жертвою. Однак із перших годин нападу Німеччини на СРСР стало зрозу­

мілим, що розрахунки А. Гітлера не виправдалися. У день початку агресії В. Черчилль заявив: «Кожний, хто воює проти Гітлера, — друг Англії, кожен, хто воює на його боці, — ворог Англії».

22 червня 1941 р. у зверненні до нації він зазначив, що Велика Британія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США. 12 липня 1941 р. було підписано англо­радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. Першою спільною акцією СРСР

та Великої Британії стала окупація Ірану з метою не допустити

зближення його з Німеччиною (серпень­вересень

викладені цілі США та

у  війні й  загальні положення післявоєнного

світу. Атлантична хартія висунула такі завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу. 1 жовтня 1941 р. між СРСР, США та Великою Британією в Москві була підписана тристороння угода про допомогу Радянському

Союзу зброєю й продовольством. Поставки почалися негайно (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина). США надали небачений кредит в 1 млрд доларів (листопад 1941 р.). У грудні 1941 р. на СРСР було поширено дію законодавства про ленд-ліз. Перша військова техніка (особливо танки) з’явилася на радянсько­німецькому фронті під час битви під Москвою. Із жовтня 1941 до

та продовольства. Вважається, що зі США надійшло понад 2 млрд банок м’ясних консервів. При цьому постачальники враховували переваги замовника. Так, свинячу тушонку «Tushonka» виготовляли за радянським рецептом, тоді як для американського населення було більш характерним використання різних видів консервованої шинки або ковбасного фаршу.

«Товариства допомоги Росії у війні» — громадської благодійної організації, яка за роки війни зібрала й відправила в СРСР продуктів, одягу і предметів побуту на 1,5 млрд  доларів. 1940-ві рр.

укладення коаліції став розпуск у 1943 р. Комінтерну. Цим Й. Сталін хотів показати, що відмовляється від ідеї світової революції. Війна виявила

збереження своїх країн американський, англійський та радянський

Перші успіхи, що дозволили змінити загальне стратегічне становище, були досягнуті на Тихому океані. 7—8 травня 1942 р. у морській битві в  Кораловому морі, біля берегів Нової Гвінеї, японська

ударна ескадра, що прямувала на захоплення Порт­Морсбі, зазна­

ла першої значної поразки. Особливістю цієї морської битви було те, що надводні кораблі обох сторін не зробили жодного пострілу один по одному. Долю бою вирішила авіація, що базувалася на авіаносцях. Японці, втративши один авіаносець, один есмінець та 80 літаків, змушені були відступити. Від планів вторгнення до Австралії довелося відмовитися.

4—6  червня 1942  р. біля атола Мідуей японський флот під командуванням адмірала І. Ямамото був ущент розбитий американським флотом адмірала Ч. Німіца. У бою Японія втратила чотири авіаносці, один крейсер і 253 літаки, США — один авіаносець, один есмінець і 150 літаків. У результаті цих

поразок Японія втратила половину своїх авіаносців і була

щих японських льотчиків,

планів нападу на СРСР. Тим часом на Східному фронті розгорнулася Сталінградська битва, завершення якої визначило

поділити на дві частини. Перша — це наступ німецьких військ

у наступ. Головний удар передбачалося

човки, у напрямку до Ризької затоки. Тут було зосереджено 2 млн осіб, 3,3  тис. танків, 1 тис. літаків, 24 тис. гармат і мінометів. Це угруповання мало перейти в наступ 25 листопада 1942 р. Для забезпечення головного удару за шість

становищі. 30 січня 1943 р. фельдмаршал Ф. Паулюс підписав акт про капітуляцію. 2 лютого

німецьких військ: 100 тис. із 330 тис. оточених здалися в полон, інші загинули (згодом із полону на батьківщину повернулися лише 15 тис. осіб). Загальні втрати Німеччини під Сталінградом становили 1,5 млн осіб, майже 3,5 тис. танків і штурмових гармат, 12 тис. гармат і мінометів, 3 тис. літаків. Від такої поразки німецька армія вже не змогла отямитися. Ініціатива на Східному фронті перейшла до

оточення, німецькі

що

з Кавказу й Кубані під Ростов і на Донбас, завдали потужно­

контрудару. Харків, Бєлгород та інші міста

в окупації. На фронті утворився величезний виступ, який назва­

ли Курська дуга. Радянсько­німецький фронт від Ленінграда й до

Чорного моря стабілізувався. Обидві сторони накопичували сили

для наступу влітку. Промисловість як СРСР, так і Німеччини без­

перервно нарощувала випуск усіх видів озброєння. Німецьке верховне командування вирішило знову заволодіти ініціативою. Було розроблено план «Цитадель», який передбачав розгром радянських військ на Курській дузі й наступ на Москву. Для реалізації цього плану передбачалося застосувати нові зразки зброї (танки «Тигр», «Пантера», самохідні гармати «Фердінанд» тощо), які мали забезпечити німецьким військам технічну перевагу. Радянське командування завдяки розвідці було ознайомлене з планом. Було прийнято рішення про організацію навмисної оборони. Вона мала знекровити німецькі частини, що наступали, і забезпечити перехід у контрнаступ. Для здійснення прориву з обох кінців

командування зосередило угруповання, яке налічувало 900 тис. осіб, 10 тис. гармат і мінометів, 2,7 тис. танків і штурмових гармат, 2,05 тис. літаків. Проте й радянська сторона створила в районі дуги потужне угруповання. Радянська армія мала 1,3 млн осіб, 20 тис. гармат і мінометів, 3,3 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2,6 тис. бойових літаків. Наступ німецьких армій розпочався 5 липня 1943 р. Ударні угруповання змогли просунутися на 12 км із боку Орла і на 40 км із боку Бєлгорода, але подолати радянську оборону не змогли. Дочекавшись, коли наступальний потенціал противника

паний, у наступ рушили

фронти), а за ними Центральний та Воронезький фронти. 12 липня біля селища Прохорівка відбувся зустрічний танковий бій, який став переломним у битві.

радянські частини зазнали значних втрат, німецькі війська були знекровлені. Цього ж дня змінився характер усієї

війська перейшли в рішучий наступ. 5 серпня вони звільнили Орел (операція «Кутузов») і Бєлгород, 23 серпня — Харків (операція «Рум’янцев»).

Перемога коштувала дуже дорого: радянські

становили 863 тис. осіб, 6 тис. танків і 1,6 тис. літаків. Німецька сторона втратила 500 тис. осіб, 1,3 тис. танків, 3 тис. гармат, 1 тис. літаків.

великими, часто невиправданими жертвами. Десятки тисяч новобранців, так званих «піджаків» («чорносвитників») — неозброєних, ненавчених юнаків, нашвидку мобілізованих у придніпровських областях України, стали жертвами штурму. Їхні тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що вище радянське керівництво й військове командування з недовірою поставилися до визволених від нацистського режиму жителів України. Таке ставлення нерідко переростало в прагнення примусити жителів республіки «спокутувати кров’ю» своє перебування в окупації. Це

одним із проявів жорстокості війни, що помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму.

1,5 тис. гармат

вдано вирішального удару в напрямку

6 листопада 1943 р. столицю України було визволено. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (більшості осіб посмертно), близько 10 тис. осіб отримали бойові ордени. Проте були значними і втрати:

просуватися на захід. У жовтні­листопаді 1942 р. у Північній

1.  Дайте визначення поняття «корінний перелом». Які битви стали переломними в Другій світовій війні? 2.  Як називалася операція радянських військ, що передбачала оточення угруповання німецьких військ під Сталінградом?

3.  Який німецький фельдмаршал потрапив у полон під час розгрому

німецьких військ під Сталінградом?

4.  Якою була роль Сталінградської

і Курської битв у розгромі Німеччини?

5.  Де під час Курської битви відбулася одна з найбільших танкових битв?

6.  З’ясуйте історичне значення битви

Дніпро. 7.  Яка битва стала переломною на Африканському

лише полоненими), сприяли успішному десанту союзних

в липні 1943 р. (операція «Хаскі»). Під впливом поразок 25 липня 1943 р. в Італії відбувся державний переворот. Б. Муссоліні було заарештовано (але невдовзі звільнено в  результаті німецької спецоперації). 8 вересня 1943 р. новий уряд підписав перемир’я із союзниками.

У зимовій кампанії 1944 р. обидві

зосередження головних зусиль визначили

Початком битви за Україну стала Житомирсько-Бердичівська операція, яку здійснювали сили Першого Українського фронту (командувач генерал М. Ватутін) із 24 грудня 1943 до 14 січня 1944 р. У результаті цієї операції 31 грудня 1943 р. радянські війська вдруге зайняли місто Житомир і відкинули противника на захід. На по­

чатку січня 1944 р. радянські війська несподівано повернули ударні

частини на південь, захопили велику залізничну станцію Жмерин­

ка та створили загрозу оточення значних німецьких сил у районі Білої Церкви, Фастова й Черкас. Щоб не допустити оточення, противник 11—12 січня 1944 р. завдав потужного контрудару по радянських військах, що наступали, застосувавши значні танкові сили (до 500 танків). Унаслідок контрудару їм вдалося витіснити радянські частини зі Жмеринки. Фронт стабілізувався. У ході Житомирсько­Бердичівської операції Радянська армія втратила близько 100 тис. солдатів та офіцерів, вермахт — 72,5 тис. осіб. Тим часом із 5 до 16 січня 1944 р. війська Другого Українського фронту (командувач генерал І. Конєв) провели потужний наступ із Кременчуцького плацдарму в напрямку на Кіровоград (сучасний Кропивницький), який увійшов в історію під назвою Кіровоградська операція. 8 січня 1944 р. місто було звільнено, а німецькі війська було відкинуто на 40 км на захід від Кіровограда. Проведення Житомирсько­Бердичівської та Кіровоградської

операцій створило умови для проведення операції з оточення значної кількості військ вермахту, які утримували позиції по Дніпру. 24 січня  — 17 лютого 1944 р. силами Першого й Другого Українських фронтів було здійснено Корсунь-Шевченківську наступальну операцію. Радянські фронти завдали флангових ударів і 29 січня 1944 р., з’єднавшись біля Звенигородки, оточили 80­тисячне угруповання німецьких військ. Німецьке командування почало негайно вживати заходів із порятунку оточених. Однак контрудари не досягли успіху. Тоді, зібравши залишки боєздатних частин, кинувши всі обози, під прикриттям хурделиці 17 лютого 1944 р. німецькі війська пішли на прорив. Вийти з оточення вдалося 7 тис. осіб, ще 25 тис. загинули, а 18 тис. потрапили

Німеччини Корсунь­Шевченківську операцію

Одночасно війська Першого Українського фронту своїм північним

командування від чергових поразок. 4 березня 1944 р.

Український фронт розпочав Проскурівсько-Чернівецьку наступальну операцію, яка тривала до 17 квітня 1944 р. Завдяки стрімким ударам танкових армій радянські

йшли до Кам’янця­Подільського

„ Радянські війська крокують вулицями Одеси. 1944 р.

(до

тільки частину німецьких і румунських дивізій. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень противника. Особливо жорстокі

бої розгорнулися на Сапун-горі. 9 травня 1944 р. радянські війська вступили в Севастополь. Залишки німецьких дивізій були витіснені

радянськими військами на мис Херсонес, де вони протрималися ще дві доби, марно очікуючи на свої кораблі. 12 травня 1944 р. було

завершено розгром німецьких і румунських військ у Криму. Їхні

втрати становили 100 тис. убитими, пораненими й полоненими. У червні 1944 р. основні наступальні операції Радянської армії було перенесено до країн Балтії та в Білорусію. Однак уже в липні активні бойові дії знову розгорнулися в Україні. 13 липня — 29 серпня 1944 р. на території Галичини силами

ського фронту (новий командувач маршал І. Конєв) було здійснено масштабну Львівсько-Сандомирську наступальну

на 50—80  км. У районі

дивізій і дивізію СС «Галичина». До 22 липня 1944 р. більшість

дивізій було розбито. Близько 5 тис. солдатів «Галичини», щоб

уникнути радянського полону, приєдналися до загонів УПА, які

діяли в цьому районі.

27 липня 1944 р. радянські війська увійшли у Львів, а 29 липня перетнули Віслу, захопивши в районі Сандомира плацдарм на західному березі річки.

(командувачі І. Конєв та І. Петров). Радянське командування сподівалося узгодити

частину Угорщини, закріпитися в Південній Польщі

працю з нацистською владою. Проте справжня причина

нез’ясованою. Серед можливих причин історики називають такі: y Й. Сталін, прагнучи здійснити агресію проти Туреччини для захоплення чорноморських проток, боявся можливого повстання, спротиву в тилу; y Крим передбачалося перетворити на військову базу, а кримські татари вважалися неблагонадійними.

Депортація розпочалася на світанку 18 травня 1944 р. і закін­

чилася о  16  годині 20 травня. На збори людям давали від кількох хвилин до півгодини, після чого їх вантажівками відвозили на залізничні станції. Звідси ешелонами під конвоєм їх відправляли до місць заслання. Тих, хто не міг іти, розстрілювали на місці. Під час транспортування людей тримали напівголодними, а померлих ховали вздовж залізничних колій або просто скидали з вагонів. За офіційними даними, за два з половиною дні було виселено 183 155 осіб, із яких дорогою померла 191 людина.

портацію кримських

розширити

але стратегічна ініціатива німецькими

втрачена. Одночасно із вигнанням німецьких військ із Правобережної та

Південної України, а також Криму наступальні операції велися на

інших ділянках радянсько­німецького фронту. У січні 1944 р. було

остаточно знято 900­денну блокаду Ленінграда, під час якої від

голоду померло 700 тис. осіб.

Літній наступ радянських військ розпочався 10 червня 1944 р.

із завдання потужного удару по фінській армії. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав перемир’я із СРСР. Радянський Союз за­

лишив за собою територію, яка відійшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. за згодою норвезького уряду Радянська армія вступила

на територію Північної Норвегії.

Основний удар радянських військ улітку передбачалося завдати

в Білорусії (операція «Багратіон», 23 червня — 29 серпня 1944 р.). Одночасно він мав відтягнути сили Німеччини, щоб

становище союзників, які провели успішну операцію

Франції, відкривши Другий фронт. Наступ у Білорусії здійснюва­

ли сили чотирьох фронтів під загальним командуванням Г. Жукова (1,2 млн солдатів, 4 тис. танків, 24 тис. гармат, 5,4 тис. літаків).

Добре продумана система оборони німецьких армій була розділена

на «котли» — Бобруйський, Мінський, Могильовський, Вітебський. 3 липня радянські війська вступили в Мінськ, а згодом вийшли до

кордонів Східної Пруссії, Польщі та узбережжя Балтійського моря.

Тільки завдяки серії продуманих потужних контрударів німецькому командуванню вдалося уникнути остаточної поразки й вивести

боєздатні частини з Балтії.

Розвиваючи

1 серпня 1944 р. у Варшаві Армія крайова (під керівництвом Т. БурКоморовського), яка підпорядковувалася польському емігрантському уряду, що перебував у Лондоні, підняла антинацистське повстання. Його метою було відновлення влади довоєнного уряду Польщі. Повсталі захопили центральні райони столиці й сподівалися на підхід радянських військ. Проте Й. Сталін не захотів надати допомогу повсталим, назвавши його керівників авантюристами. Крім того, він відмовив союзникам в організації авіаційної допомоги

повсталим. Після боїв, що тривали майже місяць, повстання було жорстоко придушене. Варшава лежала в руїнах. Так руками нацистських діячів Й. Сталін фактично позбавив польських комуністів політичних конкурентів, які могли з’явитися в повоєнній Польщі.

залишилася єдиною союзницею Німеччини,

Залишки

ція була звільнена. Німецька армія закріплювалася на «лінії Зігфріда», яка простягалася вздовж західного кордону Третього рейху. Англійський фельдмаршал

ський генерал­лейтенант Омар Бредлі розробили сміливий план, який передбачав обійти «лінію Зігфріда» через Бельгію й Нідерланди, захопивши мости в нижній течії річок Маас і Рейн, та ви­

вести танкові частини на оперативний простір. Вирішальну роль в операції мали відіграти повітряно­десантні частини (операція «Маркет­гарден»). В історію вона увійшла як Арнемська повітряно-десантна операція (17—26 вересня 1944 р.). Через збіг обставин (погодні умови, невдале обрання району висадки, несподіване зосередження німецьких танкових частин СС у цьому регіоні тощо) та сильний опір німецьких військ операція не досягла своєї мети. Незважаючи на це, операція створила умови для визволення великого портового міста Антверпен у Бельгії, яке стало основним для

постачання військ союзників.

Наприкінці 1944 р. фронт стабілізувався й на Заході. Сторони

готувалися до вирішальних боїв. А. Гітлер, програючи на всіх фронтах, сподівався лише на суперечності між союзниками, щоб переломити хід війни на свою користь. Із цією метою німецьке командування

рації було захоплення Антверпена. Маючи обмежені сили, німецьке командування

12 січня 1945 р. радянські

перейшли в наступ на 1200­кілометровій

(за кількістю дивізій), які мали встановити над рейхстагом. За офіційною радянською версією, Прапором Перемоги став прапор 150-ї стрілецької дивізії, який 30 квітня підняли над рейхстагом росіянин М. Єгоров і грузин М. Кантарія. Натомість офіційна версія забула про українця О. Береста, який очолював цю групу. Крім того, кожен боєць, що штурмував рейхстаг, мав червоний прапорець, який прагнув установити на переможеному символі нацистської Німеччини.

ське місто Калінінград), яке незабаром було знищене. Долаючи запеклий опір,

угруповання в районі

було оточене. 17 квітня 1945 р. воно припинило чинити опір. У полон потрапили 325 тис. солдатів. Після цієї поразки

фронті. Війська союзників швидко просувалися на схід,

на ранок 18 квітня. Спалахнули бої на

коло  міста. А. Гітлер прийняв рішення

новили червоний прапор. 2 травня 1945 р. берлінський гарнізон

капітулював. 9 квітня 1945 р. розпочався наступ англо­американських

занами завершилося 2 травня. Мільйонне

ви. Усі вони були страчені. Потім союзницькі війська

Баварію, Західну Австрію та частину Чехії

лові Вари).

7 травня в штабі Д. Ейзенхауера

підписав попередній протокол

8 травня 1945 р. у передмісті Берліна Карлсхорсті у присутності представників СРСР, США, Англії, Франції

беззастережну капітуляцію німецьких

та Австрії ще не склало зброї.

Акт

території

28 листопада — 1 грудня 1943 р. — Тегеранська конференція «великої трійки» 4—11 лютого 1945 р. — Ялтинська конференція

17  липня  2 серпня

1945 р. — Потсдамська конференція

24  жовтня 1945 р.  — створення ООН

20 листопада 1945 — 1 жовтня

1946 р. — Нюрнберзький судовий процес

3 травня 1946 — 12 листопада

на вищому рівні зустріч лідерів країн

Вона увійшла в історію

Тегеранська конференція

розгрому Німеччини. Щодо проблеми післявоєнного облаштування світу згоди не було досягнуто, й обговорення вирішили відкласти. Розв’язанню цього питання були присвячені дві конференції лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися в 1945 р., — Ялтинська і Потсдамська. Прийняті на них рішення було покладено в

Ялтинської системи післявоєнного облаштування світу, яка змінила Версальсько­Вашингтонську. 4—11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралася в Ялті. Під час роботи конференції було досягнуто домовленостей із багатьох питань. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат нацистського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.

У прийнятій конференцією «Декларації про

передбачалися проведення узгодженої

європейських країнах, повне викорінення

(нацизму), підтримка

народам.

Важливим

заснувати Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Для прийняття Статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в СанФранциско. Було вирішено питання і про участь

з Японією. Ф. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому

чував проти

повернення

Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт­Артур як військово­морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було узгоджено й інші проблеми Далекого Сходу. Відбувалися й гострі дискусії. Не було досягнуто домовленості щодо зон окупації Німеччини, репарацій.

ренції (1945 р.)

[Атомна бомба] найбільша штука у світі… Наші капіталовкладення у 2 млрд доларів окупилися. Баланс сил у світі докорінно змінився… Атомна зброя не тільки революціонізує війну, а й може змінити й хід історії.

? Із якою метою створювалася атомна зброя?

У центрі уваги постало німецьке питання: демілітаризація та денацифікація

покарання воєнних злочинців, репарації, кордони

сусідами

„ Нацистські злочинці на лаві підсудних. 1946 р.

для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Проте це знижувало ефективність ООН як інструменту захисту

оскільки дійти згоди країнам із різними інтересами було складно.

Водночас рішення, прийняті Радою Безпеки, задовольняли інтереси

всіх держав. Щодо другої проблеми було вирішено, що система опіки має сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямку

до самоуправління або незалежності». У Статуті ООН зазначалося, що метою нової організації є підтримання міжнародного миру й безпеки колективними заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співробітництва під час розв’язання проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. ООН була заснована на принципах суверенної рівноправності всіх членів, мирного врегулювання суперечок, утримання від застосування сили. ООН не мала права втручатися у внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримання миру. Офіційною датою створення ООН вважають 24 жовтня 1945 р., коли було затверджено Статут ООН. Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов’язків належить затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної ради, Ради з питань опіки, Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Ге­

неральним секретарем ООН. Вищим органом було визначено також Раду Безпеки, яка на той час складалася з 11 членів (тепер 15, із них десять непостій­

них, яких обирають на два роки, і п’ять постійних). Рада Безпеки

за Статутом є постійним органом, на який покладено обов’язки щодо підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень Рада Безпеки має право накладати

й застосовувати проти нього силу. У розв’язанні

тань, крім процедурних, потрібна одностайність

Безпеки.

Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО (ООН із питань освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), МОП (Міжнародна організація праці), ФАО (Продовольча й сільськогосподарська організація), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) тощо. Нині

наступу: центральний (Маршаллові, Маріанські

ви) і південний (Нова Гвінея, Філіппіни, Малайзія). На початку 1944  р. США встановили свій

шалловими островами, а із часом — над Маріанськими. У липні розпочалася операція, спрямована на звільнення Філіппін, захоплення яких означало б для Японії розподіл її

„

„ Льотчики-камікадзе (1). Атака камікадзе на американський бойовий корабель (2). 1944 р.

носці, 20 крейсерів, у тому числі 14 важких,

ців і понад 300 літаків. Проте флот США, що

набагато сильнішим: 12 лінкорів, вісім важких і 24 легких авіаносці, 24 крейсери, 166 міноносців і понад 1500 бойових

П’ятикратна перевага США у повітрі вирішила результат бою. Японські війська

та всю авіацію, а також три лінкори, десять крейсерів

камікадзе) атакували американський флот. У свою чергу,

після чотирьох годин безперервних бомбардувань затонув, забравши із собою

До кінця 1944 р.

на морі перемога дала змогу США звільнити від японських військ

Філіппіни та низку островів Тихого океану. Навесні 1945 р. англійські війська витіснили японські війська із Бірми. Американські «літаючі фортеці» (В­17, В­29) нарощували систематичні бомбардування японських островів.

Незважаючи на це, Японія була сповнена рішучості битися до останнього. Про це свідчили бої за острови Іводзіма й Окінава. Так, для захоплення невеликого острова Окінава, який захищало 120­тисячне японське угруповання, американській 500­тисячній армії, що мала цілковиту перевагу в повітрі й на морі, знадобилося понад два місяці запеклих боїв (квітень—червень 1945 р.). У битві за острів Окінава японська армія втратила й залишки своєї

армії. Радянським

річки, тайгу, болота, напівпустельні степи. Завзятий

зони між США, СРСР, Великою Британією,

Предметний покажчик

Авторитаризм 103, 140, 194»

Агресія 130, 150, 169, 182, 190

Акція «пацифікації» (умиротворення) 141, 145

Анархізм 47, 77, 139, 145

Анексія 32

Антисемітизм 66, 136

Аншлюс (приєднання, союз) 136, 140, 180

Асиміляція 90, 106

Біженці 19, 29

«Білий терор» 41, 71

«Бліцкриг» (блискавична війна) 13, 192, 205

Блокада 17, 192, 232

Вільне козацтво 45

«Воєнний комунізм» 40, 65

Геноцид 35, 157, 159, 215

Геополітика 21

Гетто 136, 215

Голодомор 157, 160

Голокост 215

Громадянська війна 40, 137

Гуманітарна катастрофа 211

Декларація 246

Декрет 38

Демілітаризація (роззброєння) 81, 248

Демілітаризована зона 185

Денаціоналізація 114

Депортація 27, 200, 239

Диктатура 36, 39, 41, 134, 137, 142

Директорія 62

Добровольча армія 71

Експропріація 48

Етнічні чистки 225

Імпортозамінна індустріалізація 152, 178

Інтернування 30

Колабораціонізм 204, 213

Колгосп (колективне господарство) 157, 198

Колективізація сільського господарства 66, 157

Комнезами (комітети незаможних селян) 73

Контрибуція 19

Конфіскація 48 Концентраційний табір 30, 150, 215

Корпоративна держава 133

Культ особи 115, 132, 163

Куркуль (куркульство) 157

Ленд­ліз 229

Ліга Націй 80, 87, 88, 182 «Лінія Керзона» 55, 76, 84

Меджліс 172

Мілітаризація (озброєння) 65, 73, 135, 230

Нацизм (національний соціалізм) 100, 134, 209

Націоналізація 48

Націоналізм 8, 148

Націонал­комунізм 72

«Новий порядок» 209

«Нормалізація» 146

Остарбайтери 211

Отаманщина 65

Партизани 221

«Пацифікація» 141, 145

Пропаганда 19

Радгосп 157

Радянізація 48, 198

Режим «санації» 104

Реквізиція 48

Репарації 80

Репатріація 112

Репресія 27

Розкуркулення 157

Рух Опору 221, 225

«Санітарний кордон» 84

Світова війна 6

Сепаратний мир 50

Стахановський рух 156

Тоталітаризм 124

Українізація 118

«Українізація» армії 45

«Українська карта» 186

«Українське питання» 84

Ультиматум 8, 46

Фашизм 100, 131

«Червоний терор» 40

«Чорна

дошка» 159

Передмова

§ 1. Причини й привід Першої  світової війни

§ 2. Доля солдата на війні

§ 3. Зброя Першої світової війни

§ 4. Бойові дії в 1914  р. Провал німецького «бліцкригу» .

§ 5. Воєнні кампанії і події 1915— 1916 рр.

13

§ 6. Війна на морі. Підводна війна . . . . . . . 17

§ 7. Тил у  роки Першої світової війни. Пропаганда . .

§ 8. Україна в планах воюючих держав. Бойові дії на території України

в роки Першої світової війни . .

§ 9. Перша світова війна та українські

політичні сили .

§ 10. Українські січові стрільці (УСС)

§ 11. Політика Російської імперії на

українських землях у роки Першої світової війни

§ 12. Політика Австро­Угорщини на українських землях у роки Першої

§ 13. Воєнні кампанії

19

21

§ 17. Українська Центральна Рада (УЦР). Проголошення Української Народної Республіки (УНР) . . . . .

§ 18. Перша війна радянської Росії проти України .

§ 19. Брестський мир. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського

§ 20. Революції 1917—1919 рр. Утворення національних держав у Центрально­Східній Європі . .

§ 21. Директорія УНР. Друга війна радянської Росії проти УНР

§ 22. Західноукраїнська Народна Республіка

67

§ 23. Боротьба за владу в Україні в другій половині 1919 — на початку 1920 р. . . . 70

§ 24. Радянсько­польська війна і Україна. Завершення боротьби за владу в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . 75

Розділ 3. облаштування повоєнного світу: між демократією й авторитаризмом

§ 25. Паризька мирна конференція. Версальський мирний договір . . . . . . . . 80

§ 26. Мирні договори із союзниками Німеччини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82

§ 27. «Українське питання» на Паризькій мирній конференції . . . . . . . . . . . . . . . . . 84

§ 28. Вашингтонська конференція. Версальсько­Вашингтонська система міжнародних відносин . . . . .

розподілу українських земель. Створення СРСР .

§ 35. Економічне й політичне становище держав Центрально­Східної Європи

у 1920­х рр. . .

§ 36. Становище українства у державах Центрально­Східної Європи в 1920­х рр. . . . .

§ 37. Українська політична еміграція міжвоєнної доби . .

§ 38. Нова економічна політика більшовиків і її вплив в Україні . .

§ 39. Масовий голод 1921—1923 рр. в Україні . . . .

§ 40. Політика коренізації в УСРР . .

Розділ 4. Тоталітарні режими як виклик людству

§ 41. Світова економічна криза (1929—1933 рр.) .

§ 42. Велика Британія і Франція в 1930­ті  рр. . .

§ 43. «Новий курс» Ф. Рузвельта .

§ 44. Фашистський режим в  Італії. Б. Муссоліні .

§ 59.

102

112

114

116

118

182

§ 60. Пакт Молотова—Ріббентропа. Початок Другої світової війни . . . . . . 186

§ 61. Агресія СРСР проти держав Центрально­Східної Європи в 1939—1940 рр. . .

§ 62. Бойові дії в Європі в 1939— 1941 рр. .

§ 63. «Битва за Британію». Битва за Атлантику . . . . . .

§ 64. Радянізація Західної України в 1939—1941 рр. .

Розділ 6. Друга світова війна: перебіг і результати

190

192

196

198

. 122

§ 65. Український національний рух на  початку Другої світової війни . . . . 202

§ 66. Україна на початку німецькорадянської війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205

§ 67. Нацистський «новий  порядок» в Україні .

131

§ 45. Німеччина за нацистської диктатури 1933—1939 рр. . . . . . . . . . . 134

§ 46. Громадянська війна в Іспанії . . . . . . . . 137

§ 47. Еволюція політичних режимів

у Центрально­Східній Європі в 1930­ті рр. . . . . . . . . . . . . . . . . .

§ 48. Політика польської влади щодо українства в 1930­ті рр. .

§ 49. Створення та діяльність ОУН . .

§ 50. Карпатська Україна . . .

§ 51. Форсована індустріалізація в УСРР (УРСР) . .

§ 52. Насильницька колективізація та опір населення. Голодомор 1932—1933 рр. .

§ 53. Сталінський терор в Україні. Конституція СРСР 1936 р.

§ 54. Національна революція

§ 55. Національно­визвольна боротьба в Індії

§ 56.

209

§ 68. Колабораціонізм. Українці на боці Третього рейху та його союзників . . . 213

§ 69. Голокост

140

. 145

148

150

152

215

§ 70. Спроба відновлення Української держави. Початок збройної боротьби УПА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 218

§ 71. Рух Опору та його течії в Україні . . . . 221

§ 72. Польський рух Опору на західноукраїнських землях. Україно­польське протистояння . . . . . . . . . . . . . . . . 225

§ 73. Вступ у війну США. Бойові дії в  Азіатсько­Тихоокеанському регіоні в 1941—1942 рр. Створення антигітлерівської коаліції . . . . . . . . . . 228

§ 74. Корінний перелом у Другій світовій війні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231

§ 75. Вигнання з України нацистських загарбників . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235

§ 76. Депортація кримських татар та інших народів . . . . . . . . . . . . . . . . . 239

§ 77. Воєнні дії в  1944—1945 рр. у Європі. Розгром нацистської Німеччини . .

§ 78. Конференції «великої трійки». Формування нового світового порядку та місце в ньому України . . . 246

§ 79. Тихоокеанський театр бойових дій у 1944—1945 рр. Розгром Японії . . . . 250 Предметний покажчик .

Навчальне видання

ГІСЕМ Олександр Володимирович «ІСТОРІЯ: УКРАЇНА

(ІНТЕГРОВАНИЙ

підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти Рекомендовано Міністерством

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено

Провідні редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва. Редактор С. С. Павлюченко. Технічний редактор А. В. Пліско. Художнє оформлення В. І. Труфен. Комп’ютерна верстка С. О. Петрачков. Коректор Н. В. Красна

В оформленні підручника використано зображення, розміщені в мережі Інтернет для вільного використання Підписано до друку 17.09.2018. Формат 84 × 108/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,88. Обл.-вид. арк. 25,8. Тираж 25904 прим. Зам. № 2109-2018.

ТОВ Видавництво «Ранок», вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5215 від 22.09.2016. Адреса редакції: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145. E-mail: office@ranok.com.ua. Тел. (057) 719-48-65, тел./факс (057) 719-58-67

Надруковано у друкарні ТОВ «ТРІАДА-ПАК», пров. Сімферопольський, 6, Харків, 61052. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5340 від 15.05.2017. Тел. +38 (057) 703-12-21. Е-mail: sale@triada.kharkov.ua