Issuu

УДК 821.161.2.09*кл10(075.3) А21 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ МОН України від 31.05. 2018 № 551) Видано за державні кошти. Продаж заборонено.

Умовні позначення

Відтворюємо прочитане

А21

Аналізуємо зміст та особливості художнього твору

Творчо мислимо

Виконуємо домашнє завдання

Авраменко О. Українська література (рівень стандарту) : підруч. для 10 кл. закл. загальн. серед. освіти / Олександр Авраменко, Василь Пахаренко. — К. : Грамота, 2018. — 256 с.: іл. ISBN 978-966-349-678-8 Підручник повністю відповідає вимогам Державного стандарту освіти та чинній програмі з української літератури (рівень стандарту). Він містить відомості з теорії літератури; біографічні матеріали про письменників; огляд літературної спадщини майстрів слова; багатий ілюстративний матеріал та ін., а також художні тексти (повні або скоро чені). Методичний апарат підручника охоплює різнорівневі завдання, зорієнтовані на вікові особливості десятикласників. УДК 821.161.2.09*кл10(075.3)

ISBN 978-966-349-678-8

 Авраменко О. М., Пахаренко В. І., 2018  Видавництво «Грамота», 2018

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ТОДІШНЬОГО СУСПІЛЬСТВА, КУЛЬТУРИ Й МИСТЕЦТВА 1. Р озгляньте карту українських земель другої половини ХІХ ст. й виконайте завдання. ІГ І БЕ ВС РН ЬК ІЯ А

ОРЕЛ Гомель КА Я Брест- Пінськ Н С Ь Р Н І Мозир І Е Литовськ П УБ КУРСЬК С Г ВОРОНЕЖ КА ЧЕРНІГІВ І ВОЛ СЬ ИН КА ЛЮБЛІН ІЯ УР Й СЬ ЗЬ Н ЛУЦЬК К Р НЕ КА Е О ІЯ ГУБ ВолодимирСуми Р Б Сандомир ЕР С РН ВО Волинськ РІВНЕ ГУ НІ БЕ Бєлгород КИЇВ У Я Ь Г ПОЛТА ХАРКІВ ЛЬВІВ ГАЛ ВСЬКА ЖИТОМИР ИЧ К К Канів Г У Б Е Р Н І Я ПОЛТАВА Х А Р К І В С Ь К А ИН И Г А У ЇВС А Черкаси Тернопіль БЕ Вінниця ГУБЕРНІЯ Ь Я Кременчук РН КА А В С Т Р І Й СЬК А МЛ ПОДІЛЬС ВерхньоЗЕ І Ь Ужгород Станіслав Луганський дніпровськ КАМ’ЯНЕЦЬ- К А Умань Я Завод Єлизаветград І ПОДІЛЬСЬК КАТЕРИНОСЛАВ КА А СЬК ЙСЬ ЧЕРНІВЦІ Г У Б І М П Е Р І Я М ЛАВ ЕР І С ГО О О Н В НІ РИ А ЬК Я КАТЕ ЬК НІЯ НС УГО НС ІЯ Нікополь П Г У Б Е Р О О С Н РЩ Д НОВОЧЕРКАСЬК Олександрівськ ЕР ЕР И Е Х Г У Б Миколаїв Н Ростов А Мелітополь Маріуополь КИШИНІВ ЯСИ ХЕРСОН Р ЗЕМЛЯ Одеса А К Ь ЙС І ВЧІ ЙО РС НЬ КО АО ВРІ Б ТА Л МОРСЬКОГО

ГУ

ИН

ЕР

СС

БУК

ОВ

ІЯ

АХ АЛ

І МПЕР І Я

ВІЯ

ДА НІЯ МУ РУ

ОЛ

О С МАН С Ь К А

Ізмаїл

НІЯ БЕР ГУ СІМФЕРОПОЛЬ

Керч

Севастополь

КАТЕРИНОДАР Новоросійськ А ДИГ И

( Ч ЕР КЕС И)

Карта українських земель другої половини ХІХ ст. А. Визначте українські землі, що входили до складу різних імперій. Назвіть ці імперії. Б. Назвіть найбільші тогочасні українські міста. 2. Прочитайте матеріал і розкажіть, які чинники впливали на формування української літератури другої половини ХІХ ст.

Історичні обставини. На літературу значною мірою впливають історичні обставини. Наше красне письменство другої половини ХІХ ст. поставало в умовах колоніального поневолення українських земель, які захопили Російська й Австро-Угорська імперії. Переслідування національних тенденцій зумовило специфіку української літератури.

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Найважливішою своєю метою письменники вважали пробудження й збереження в душах земляків національної свідомості, людяності, співчуття до знедолених, прагнення будувати вільне й справедливе суспільство. Під впливом різних культур поширеним явищем у той час була денаціоналізація, тобто втрата національних особливостей (мови, культури та ін.). Селянство дотримувалося прадідівських звичаїв, традицій, а найголовніше — зберігало рідну мову. Отож основним об’єктом зображення й адресатом у літературі стає саме селянство. Таке письменство назвали народницьким, або просвітянським. До найяскравіших представників цієї течії належать І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, М. Старицький, І. КарпенкоКарий. Однак не тільки політична ситуація мала вплив на розвиток мистецтва слова. У середині ХІХ ст. відбулися якісні зміни насамперед у раціональній сфері людської свідомості. Саме тоді почала втрачати свої позиції механіка, наставав час електричної енергії. Науковці відкрили суттєві закони в галузі хімії й біоло гії, а технічна думка збагатилася численними інженерними винаходами. Усі ці відкриття сприяли науково-технічній революції. Вона, без сумніву, не давала людині спокою, інтенсивно будила уяву та фантазію у творчих особистостей. На хвилі цих вражень у 1857 р. з’явився запис у щоденнику Т. Шевченка, сповнений захоплення від винаходу Р. Фултоном і Дж. Ваттом парового двигуна: «Ваше… дитя в скорім часі пожере батоги, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить… Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, те довершить на нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя» (з рос.). Уже через два десятиліття після того винахідник із Чернігівщини М. Кибальчич мудруватиме над кресленням апарата для польотів у космос, а М. Склодовська-Кюрі відкриє один із радіоактивних елементів — полоній. Усе це змінювало картину світу, спонукало дошукуватися першопричин буття. Ці нові віяння приваблювали й літературу. Адже вона — одна з найдосконаліших форм пізнання світу. У цей період у красному письменстві утвердився новий напрям — реалізм, а на межі століть заявив про себе ще новіший — модернізм. З творчістю письменників-реалістів і модерністів ви й ознайомитеся в 10 класі. 3. Опрацюйте матеріал і виконайте завдання.

Національне та загальнолюдське в літературі. У літературі цього періоду поособливому постала проблема співвідношення національного й загальнолюдського. У чому її суть? Люди всіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) — людинолюбство, добротворення, свободу, духовну та фізичну досконалість, красу, справедливість, щастя. Це так звані загальнолюдські цінності. Однак кожна нація йде до цього ідеалу власним шляхом, бачить його зі своїх позицій. Отже, загальнолюдське може існувати лише у формі національного. Точно сформулював цю ідею класик польської літератури А. Міцкевич: «Ми переконані, що не можемо інакше служити Європі й людству, як тільки

Українська література другої половини ХІХ ст. ...

служачи Вітчизні нашій, Польщі; що тільки тією мірою, якою ми будемо корисні польській справі, можуть скористатися нами Європа й людство». Оскільки національне є формою втілення вселюдського, то кожен високохудожній твір вирізняється національним колоритом, національним характером автора та його народу. Національний характер виявляється в тематиці твору, у ві дображенні в ньому історичного минулого чи сучасного життя, побуту, звичаїв народу, його мови, особливостей світобачення, своєрідності образного мислення тощо. Досить сказати, що в різних народів дуже відмінні системи словесної символіки. Так, доводять народознавці, у російській поезії була б неможливою «Пісня про рушник» А. Малишка, бо в Росії рушник — це всього лише предмет побуту. Назва «Песня о полотенце» здатна викликати хіба що посмішку. В українського ж народу рушник — це поетичний символ життя в усій його багатогранності. З вишиваним рушником пов’язане все життя українців — від створення родини до смертного часу. Тому у вірші А. Малишка йдеться про те, що на вишиваному рушнику «оживе все знайоме до болю: / І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов». Або інший приклад: в українському фольклорі й письменстві символом кохання, дівочої краси є калина, у німецькій же культурі ця рослина нейтральна, а символом кохання є бузина, яка в побуті українців має відтінок чогось комічного («на городі бузина, а в Києві дядько»). Сокіл в українській символічній свідомості — гарний молодий козак, а в німецькій — лихий парубок, який спокусив і покинув дівчину. З огляду на все сказане, які ж критерії національної належності письменника? Щоб відповісти на це запитання, треба пам’ятати, що націю творять два чинники: 1) спільний національний менталітет (тобто національна душа, психологія), що виростає зі спільної міфології; 2) породжена менталітетом єдина мова. Ці ж два чинники (як причина й наслідок, зміст і форма) визначають належність митця до тієї чи тієї нації. Щоправда, у протиприродних умовах імперії (коли наднаціональною, найрозвинутішою й усіляко заохочуваною стає мова панівної нації, а мови націй поневолених зневажають, а то й забороняють) нерідко трапляється інший варіант: митець уже Символи кохання Україна

Німеччина

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

пише чужою мовою, але ще зберігає рідний менталітет. У такому разі визначальним залишається все-таки зміст, а не форма. А. Які приклади в тексті переконливо доводять, що кожна література на ціонально самобутня? Б. Наведіть власні приклади символів, що мають відмінне значення в різних культурах світу. 4. Прочитавши матеріал, законспектуйте його.

Культурно-просвітницька діяльність «Громад». У середині ХІХ ст., коли розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні, було утворено «Громаду» — напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перші товариства «Громади» виникли в Києві та Петербурзі, згодом — у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, Львові, Тернополі й інших містах України. Їхніми засновниками були В. Антонович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Лисенко, М. Старицький, П. Чубинський. 1865 р. у Відні І. Пулюй заснував «Громаду», яка з назвою «Січ» проіснувала до 1947 р. Перша українська громада, заснована 1859 р. в Петербурзі, була організацією, що сприяла розвитку освіти, свободі літературного слова, формуванню національної свідомості. На цих ідеях було створено перший в імперії український часопис «Основа», з яким пов’язали свою діяльність В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Осередком національно-культурної роботи в 70–90-х роках ХІХ ст. стала «Стара громада» (Київ), членами якої були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, Т. Рильський та ін. (майже 70 осіб). Так розпочався рух, що став одним з основних духовних витоків відродження України. Російське самодержавство відповіло на це пожвавлення Емським указом 1876 р., що забороняв друкування літератури українською мовою в Росій-

«Стара громада». Фото. 1874 р.

Українська література другої половини ХІХ ст. ...

Товариство «Просвіта». м. Львів. Сучасне фото

Обкладинка журналу «Киевская старина»

ській імперії та ввезення її з-за кордону. Це остаточно підривало підвалини законної діяльності громадівців. Велику роль у розвитку української культури відіграв часопис «Киевская старина», у якому було широко висвітлено історію українського козацтва, національно-визвольних і державотворчих змагань українського народу. Журнал відіграв важливу роль у розширенні історико-краєзнавчих, топографічних, демографічних досліджень в Україні. Часопис видавали на пожертвування громадівців і меценатів, а також коштом передплатників. Рятуючись від репресій влади, частина діячів мусила виїхати за кордон. У журналі «Громада», що виходив друком у Швейцарії, М. Драгоманов узагальнив погляди громадівців і виклав програму українського руху: демократизм, європеїзм, культурництво, еволюційність. В останній третині ХІХ ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої та наукової діяльності. У 1868 р. тут засновано товариство «Просвіта», у 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка. У Львові друкують журнали «Правда», «Зоря», газету «Діло», у яких публікують свої твори письменники з усієї України. За найактивнішої підтримки І. Франка й М. Павлика виходять друком журнали «Громадський друг», «Житє і слово», «Світ». Незважаючи на різні заборони, громадівці все одно відігравали помітну роль у житті суспільства, будучи згустком інтелектуальних сил, центром осмислення суспільного розвитку й осередком майбутніх масових рухів. 5. Прочитайте матеріал про поезію, драматургію та особливості реалістичної прози й назвіть найяскравіших представників української прози, поезії й драми цього періоду.

Поезія, драматургія, особливості реалістичної прози. Літературний процес 70–90-х років ХІХ ст. характеризується інтенсивним розвитком прози. У цей період розквітає талант І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, збагачують українську літературу своєю творчістю М. Старицький, Б. Грінченко, О. Кониський, Олена Пчілка, Н. Кобринська, М. Павлик, а наприкінці 70-х років ХІХ ст. заявляє про себе як прозаїк І. Франко. На поетичній ниві найпомітнішими ліриками були І. Франко, П. Грабовський, Я. Щоголів, І. Манжура, В. Самійленко. У 1887 р. побачила світ збірка

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

громадянської лірики І. Франка «З вершин і низин», вона стала після «Кобзаря» Т. Шевченка другим найвизначнішим явищем в українській поезії. На початку 80-х років ХІХ ст. знову пожвавилося театральне життя: у Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці (за ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського) глядачі побачили кілька українських вистав, у яких зіграли актори російської трупи Г. Ашкаренка. А 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька та Тобілевичі — М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. Ця професійна трупа дістала назву «Театр корифеїв». До театральної справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, який за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру. 6. Законспектуйте основні відомості з теорії літератури.

Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. На зміну романтизму (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич) у художню літературу, малярство й інші види мистецтва приходить реалізм. Хоча попередній напрям «здавався» неохоче: у письменстві до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати, щоправда в затінку, школа «пізніх» романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Крім того, майже в усіх реалістів знаходимо щиро романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького, Б. Грінченка тощо. Зрештою, уже та обставина, що митець, незважаючи на всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику. До речі, зауважимо: коли у Франції ще наприкінці 20-х років ХІХ ст. реалізм був започаткований О. де Бальзаком, у Росії досягнув розквіту вже в другій половині 40-х років, то в Україні він з’явився лише на межі 50–60-х років ХІХ ст.  Що таке реалізм? Первісно (з ХVІІІ ст.) слова реаліст, реалізм у повсякденному мовленні означали «тверезий, практичний тип мислення» на противагу «ідеалістичному, мрійливому». Наприкінці 20-х років ХІХ ст. термін «реалізм» починає вживати французька критика щодо «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизму) і «літератури образів» (романтизму). Суть реалістичної манери письма точно визначив один із найвідоміших її майстрів — І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм у літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами й усіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічува1 лася правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт» . Реалізм — послідовна протилежність романтизму. На кожну тезу попереднього стилю він відповів антитезою. Письменники-реалісти зосередилися на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення, досить глибоко й різнобічно дослідили матеріальну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту, але й виявили традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння. 1

Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія. Книга друга. — К., 1998. — С. 215.

Українська література другої половини ХІХ ст. ...

Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а отже — і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості. Визначальні ознаки реалізму: • пізнавальне, аналітичне сприйняття й розуміння світу (дійсності) замість інтуїтивно-чуттєвого, характерного для романтиків; • пояснення формування характеру, вчинків героя насамперед через його соціальне походження та становище, а також через умови повсякденного життя; • увага до вивчення людської душі, але заглиблення в психологію обмежене, оскільки реалісти вважали, що душевний світ героя зумовлений його походженням, вихованням, суспільно-побутовим оточенням; • прагнення до об’єктивності й достовірності відображуваного, а звідси — правдивість у зображенні деталей, перевага епічних, прозових жанрів у літературі, ослаблення ліричного струменя мистецтва; • принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється в цьому стилі як критерій художності, як сама художність; • типізація, тобто знаряддям дослідження й відтворення світу стає тип (у романтизмі ним був символ). Тип — це образ, у якому поєднано найхарактерніші вияви певної групи явищ. До найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів належать: французи О. де Бальзак, Е. Золя, Р. Роллан; англієць Ч. Діккенс; росіяни Ф. Достоєвський, Л. Толстой; американець Марк Твен та ін. Митці різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий нашій літературі, емоційній, романтичній українській душі. Тому наш реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними ознаками. У вітчизняній літературі другої половини ХІХ ст. найяскравіше представлений побутово-просвітницький реалізм. Його видатні творці — Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, а також І. Франко й М. Коцюбинський у своїй ранній творчості. Представники цієї течії в основному досліджували родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку — це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм — докладне змалювання національного колориту українського народу — побуту, звичаїв, обрядів і вірувань. У 80–90-х роках ХІХ ст. частково простежується ще одна течія — революційний реалізм. Її представники заперечували еволюційний розвиток суспільства, духовне вдосконалення людини як необхідну передумову соціально-економічних, політичних змін. Натомість вони цілком підпорядковували свою творчість пропаганді значення економіки, провідної ролі пролетаріату в суспільстві, ідеї пролетарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств. Послідовними революційними реа-

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

лістами були П. Грабовський та М. Павлик, а також І. Франко, Леся Українка (у деяких ранніх творах). 1 Досить помітно утвердився в українській літературі натуралізм . Натуралісти намагалися через використання здобутків природничих наук пізнати й відтворити істинну, реальну картину буття. Твори натуралістів нагадували клінічні документи, історії спадкових хвороб, протоколи судової експертизи. Це були спроби перетворити художній твір на точну копію факту. Основним засобом у цьому стилі став опис. Як слушно зазначала Леся Українка, за правдою факту натуралісти не бачили художньої узагальненої правди й перебували під гіпнозом факту. Найвиразніші ознаки натуралізму: • «знижене» трактування традиційних сюжетів; • зумисна вульгарність стилю автора й мови героїв; • непричетність, байдужість автора до зображуваної дійсності; • потужний та гострий сатиричний струмінь; • широка панорама сучасного життя в його технічних, побутових, професійних аспектах; • підкреслення повної залежності характеру, вчинків героя від його генетичних коренів і фізіологічно-інстинктивних особливостей; • розкриття найтемніших «фізіологічних» сторін людської душі. Ознаки натуралістичного стилю помічаємо в романі Панаса Мирного «Повія», прозовому бориславському циклі І. Франка та ін. 7. Виконайте завдання. 1. «Громаду» у Відні заснував А Іван Пулюй Б Микола Лисенко В Пантелеймон Куліш Г Іван Нечуй-Левицький 2. У Швейцарії виходив друком журнал А «Основа» Б «Громада» В «Житє і слово» Г «Киевская старина» 3. Установіть відповідність. Літературний напрям

1 романтизм 2 реалізм 3 натуралізм

Ознака напряму

А пізнання й відтворення істини через використання здобутків природничих наук Б зображення незвичайних, яскравих, сильних характерів, їхнього внутрішнього світу В дослідження психології, душевного стану особистості Г зосередження уваги на найзлободенніших проблемах повсякдення

Натуралізм (від латин. natura) — природа.

Українська література другої половини ХІХ ст. ... 4. Розкажіть про історичні обставини, у яких розвивалася українська література другої половини ХІХ ст. 5. Розкрийте поняття «загальнолюдське» і «національне» в літературі. Проілюструйте свою відповідь конкретними прикладами. 6. Яку мету ставили перед собою громади? Назвіть представників громад. 7. Які ви знаєте періодичні видання другої половини ХІХ ст.? 8. Назвіть найяскравіших представників прозових, поетичних і драматичних творів другої половини ХІХ ст. 9. Що таке реалізм? Назвіть визначальні ознаки реалізму. 10. Що таке натуралізм? Які ви знаєте ознаки натуралізму? 11. Переглянувши фільм М. Р. Стеха «”Громади“ і М. Драгоманов» (проект «Очима культури»), розкажіть про те, яке бачення розвитку України мав М. Драгоманов. «Громади» і М. Драгоманов. 12. Прочитайте матеріал про реалізм у малярстві й розгляньте роботи Г. Курбе «Жінки, що просіюють зерно» та А. Мокрицького «Портрет дружини», визначте ознаки романтизму й реалізму в цих картинах. Першим теоретиком реалізму вважають французького художника Гюстава Курбе (1819–1877). Він не обмежувався простою імітацією реальності, а намагався осягнути істинну природу речей. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян, бідноту й жебраків, що суперечило тодішнім уявленням про справжнє мистецтво. Не випадково цей стиль набув поширення в Європі після бурхливих соціально-політичних подій 1848 р. Г. Курбе — учасник Паризької комуни. Улюблені мотиви художниківромантиків (любов до екзотики, одухотвореність і прагнення до прекрасного) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Митець писав свої роботи в темних і сумних тонах. Найвідоміші твори митця: «Жінки, що просіюють зерно», «Похорон в Орнані», «Каменярі». Аполлон Мокрицький (1810–1870) — український та російський живописець, академік Петербурзької академії мистецтв. Народився в м. Пирятині (тепер Полтавська область). Навчався в Ніжинському ліцеї. Потім виїхав до Петербурга, де став вільним слухачем Академії мистецтв. Був учнем О. Венеціанова та К. Брюллова. Працював в Україні, пізніше поїхав до Італії. У 1851–1870 рр. — професор Московського училища живопису, скульптури й архітектури. А. Мокрицький був другом Т. Шевченка, брав активну участь у викупі поета з кріпацтва.

Г. Курбе. Жінки, що просіюють зерно

А. Мокрицький. Портрет дружини

Опрацюйте статтю О. Збожної «Хлопомани? Ні, громадівці». Складіть план статті й запишіть його.

Хлопомани? Ні, громадівці.

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838–1918) 1. Розгляньте ілюстрації та виконайте завдання.

А. Базилевич. Ілюстрації до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» А. Опишіть сцени, зображені на ілюстраціях. Б. Чи можна їх назвати комічними? В. Як ви вважаєте, зображені герої — сильні особистості? 2. Прочитайте матеріал про життєвий та творчий шлях І. Нечуя-Левицького.

Іван Левицький народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеб леві (нині Корсунь-Шевченківський район), що на Черкащині, у родині священика. Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичні народні звичаї та обряди, народна пісня — це те середовище, яке посприяло формуванню майбутнього автора «Кайдашевої сім’ї» — одного з найулюбленіших художніх творів українців. Вихованням і навчанням Івана опікувався батько. Семен Левицький був людиною начитаною, культурною, національно свідомою, пишався знайомством з П. Кулішем, під впливом якого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи і свого сина. Мати Івана мала веселу й щиру вдачу, була говіркою та співучою. Письменник згадує про неї в біографії: «Мати вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, а ми малими слухали… Мати вмерла, як мені йшов тринадцятий рік. Вона мала дві пари близнят, котрі й зосталися живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати та швидко вмерла». Іван Левицький навчався в Богуславському духовному училищі (1847– 1852), у Київській духовній семінарії (1853–1859) і в Київській духовній академії (1861–1865). Про навчання в цих закладах письменник згадує переважно в мінорній тональності: «…то було царство різок і паль… Наука в училищі була суха, мертва й абстрактна…» Одна з головних причин такого стану — російський казенний дух, який брутально нав’язувала тогочасна школа. Дітей, яких виховували вдома в укра

Іван Нечуй-Левицький

їнськомовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церков нослов’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — чужою й незрозумілою. На все життя залишилося в пам’яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському духовному училищі. За кожне сказане українське слово школяреві на шию одягали дощечку, куди вписували українське слово та його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українського слова від іншого школяра та не запише його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині. Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям передові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький збагатився ґрунтовними відомостями про творчість Данте, М. де Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна. Після закінчення академії І. Левицький не став на батькову стезю — він вибрав шлях учителя російської словесності (української тоді не викладали): працював у Полтавській духовній семінарії (1865–1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867–1873), у Кишинівській гімназії (1873–1885). Саме в цей період під ім’ям Нечуй І. Левицький розпочинає літературну діяльність: друкує перші твори у львівському журналі «Правда» («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Найкращі здобутки письменника створені в 70–80-х роках ХІХ ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки». Працюючи в Кишинівській гімназії викладачем російської, старослов’ян ської та латинської мов, І. Левицький бере активну участь у громадській роботі, багато подорожує. У департаменті поліції він мав репутацію «хохломана», діяльність якого «небезпечна для держави». Тому І. Левицький змушений був рано піти у відставку. У 1885 р. письменник виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут він цілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80–90-х роках ХІХ ст. з’являються друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені і нескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку ХХ ст. у творчості І. Левицького переважають статті, рецензії й нариси. Упродовж 1899–1914 рр. письменник надрукував восьмитомне видання своїх творів. Він також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою. Самотній, у голоді та холоді, І. Нечуй-Левицький помер 1918 р. в будинку для літніх людей. І. Франко назвав автора «Кайдашевої сім’ї» «колосальним усеобіймаючим оком України». Письменник похований на Байковому цвинтарі в Києві. 3. Перегляньте репортаж про І. Нечуя-Левицького й виконайте завдання. Літературно-меморіальний музей Івана Нечуя-Левицького. А. Які факти з життя І. Нечуя-Левицького вам найбільше запам’яталися? Б. Розкрийте історію походження псевдоніма Нечуй.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 4. Прочитайте й перекажіть матеріал з теорії літератури.

Теорія літератури СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ. РЕАЛІЗМ За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова    сатирично-гумористич на повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудо  вується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки. Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, коло ритні соціальні типи (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У такий спосіб І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним принципи реальності, національності й народності.

5. Опрацюйте матеріал про повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Повість «Кайдашева сім’я». Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати або принаймні жалкувати, адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку, порозуміння між ближніми, почуття гідності, ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, котра несподівано озивається в цих нелихих, роботящих людях. Ідейно-тематичний зміст. Тема повісті — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й неосвіченість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми: • добра і зла; • кохання; • сімейних стосунків; • взаємин батьків і дітей; • людської гідності та свободи; • віри в Бога й моралі. Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток.

Іван Нечуй-Левицький

Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів. Образна система твору. І. Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного змалювання місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і «Кайдашеву сім’ю» розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: «На тих горах скрізь стримлять А. Базилевич. Ілюстрація до козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край повісті І. Нечуя-Левицького ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий на«Кайдашева сім’я» род, де під безлічними могилами похована українська воля». Отже, однією з головних причин того, що Україна деградує, «кайдашіє», є колоніальне ярмо, утрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст. Карпо і Лаврін — протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один — кремезний, другий — тендітний; один — насуп лений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучий. Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар. Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. Герої «Кайдашевої сім’ї» — дуже серйозні люди. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. І. Франко вважав, що «І. НечуйЛевицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена». Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини — трагікомічний: з од ного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву-П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й ціл- А. Базилевич. Ілюстрація до повісті ком природного бажання синів мати свою І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» землю, тобто відчувати себе господарями.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рідного батька. Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, відбувалося в добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялася, підсолоджувала свою розмову з ними». І після кріпацтва Кайдашиху запрошували куховаркою пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час «розглядин», її приказування «проше вас», з чого сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько «пані економша»). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моє золото», «серце», «дитя моє», а згодом: — Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси від свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило… — Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило… — Це не Мотря, а бендерська чума… — Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi… Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й «бриклива» Мотря, з її уст лунають репліки на зразок: — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (Про Кайдашиху, звертаючись до дітей. — Авт.). — У мене свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то від її очей молоко кисне. Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони ще формуються. Старший син Карпо в молодому віці — мовчазний та замкнутий, але, одружившись, починає дедалі відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовою душею»; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стіни й несамовито кричить: «…їжте мене або я вас з’їм!» — а потім із дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Тож недарма громада вибрала Карпа 1 десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього «буде добрий сіпака ». До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» — словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний та ліричний Лаврін, кажучи 1

Сіпака — прискіпливий, уїдливий начальник.

Іван Нечуй-Левицький

А. Базилевич. Ілюстрації до повісті І. НечуяЛевицького «Кайдашева сім’я»

священикові, що братову жінку треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках». А ось Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалася під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: «Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли відразу так залило мою душу сльозами». Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе дихало молодою парубочою красою». Дуже своєрідний у повісті І. Нечуя-Левицького образ баби Палажки, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в «наймодерніший» спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого. Автор укладає в уста Кайдашихи емоційно занижену характеристику «народної цілительки» не випадково: «Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка», — адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: «Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!» І. Нечуй-Левицький присвятив цим колоритним образам — бабі Палажці та її одвічній суперниці бабі Парасці — окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» і «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі».

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Отже, «Кайдашеву сім’ю» хоч і весело читати, але це сумна повість про долю українського села другої половини ХІХ ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, сказана для того, щоб люди ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті. Цікаво, що «Кайдашева сім’я» має дві версії фіналу-розв’язки. За першою версією — діло з грушею не закінчилося: вона розросталася вшир і вгору, родила дуже рясно, дратуючи й дорослих, і малих Кайдашів. За другою: «Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша». Літературознавець С. Єфремов «забракував» обидва варіанти: він уважав, що справа не в груші, а в соціальних причинах, у письменницькому вмінні чи невмінні психологічно обґрунтовувати ті причини. Засоби комічного. Сміх над сторінками «Кайдашевої сім’ї» — це своєрідний виклик абсурдності тієї домашньої війни, яка, по суті, знищує людину. Змальовуючи цю «війну», прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми й змісту, дій та обставин просто-таки разючі. Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією й сарказмом. Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає». А далі звертання до сина лунає вже саркастично: «Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само сарка стично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно». Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: «Кайдашиха стала шута, як безрога корова»; «заквітчалася сіном, як вівця реп’яхами»; «ходить так легенько, наче в ступі горох товче»; «у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить». Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!» До яскравих засобів комічного належить і змішування стилів (скажімо, високий епічний стиль у сцені побутової бійки). Порівняйте: «Не чорна хмара із синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом із-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти».

То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила. То татар велика сила Козаченьків обступила. («Ой Морозе, Морозенку»)

Іван Нечуй-Левицький

Зверніть увагу: герої повісті майже ніколи не сміються — сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з ознак української літератури — це відзначав і сам І. НечуйЛевицький. Печально сміявся й українець М. Гоголь. Про «Кайдашеву сім’ю» можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробиваються сльози. 6. Прочитайте повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

КАЙДАШЕВА СІМ’Я (1879) Повість (Скорочено) І (...) Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів у повіт ці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були відчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалася чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш у білій сорочці з широ кими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачалися до ліктів; зпід рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і бли щало сивиною. Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчалися, і начиналася возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки гор батими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світи лися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе дихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, мор щив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартов ливому меншому братові хотілося говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів. — Карпе! — промовив Лаврін, — а кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — У Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. — І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін. — Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє... Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати й почав прислу хатися. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг із стру гом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, гор нувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припада ла п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде у воді потопати. — А чого це ви поставали та руки позгортали, та ще й верзете Бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме у воді й не вмре наглою смертю. — У Семигорах нема де й утопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, — ска зав Карпо. — Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то й у калюжі втопишся, — сказав батько. — Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо й тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми. — Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Усе допікаєш мені гіркими словами... Кайдаш плюнув і знову пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але перегодя знову почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно. — Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажибо, кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; у неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здо рова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить. — Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни. — Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка ста ном, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі,

Іван Нечуй-Левицький

як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив: — Уже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять. — Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся. — Чи ти здурів? Хотина як вигляне у вікно, то на вікно три дні собаки бре шуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив. — Ну, то бери Ганну. — Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде... Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки. Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. — Господи! Чи у вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паску дите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитеся святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватися до синів і махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нерво вий та сердитий, та ще більше сердився від того, що в його від самого ранку й рісоч ки не було в роті. — Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаюч и на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знову розмовлять. — Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін. — Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку, — сказав Карпо. — То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, і трохи брикли ва, і в неї серце з перцем, — сказав Лаврін. Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко від його, під зеленою яблунею, і дивилася на його своїми темними маленькими, як терен, очима. (...) — Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін. Карпо ніби не чув його слів і все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать зперед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його. (…) Сватання й одруження Карпа — поступове назрівання конфлікту між свекрухою й невісткою Мотрею — сварки між членами родини — знайомство Лавріна з Мелашкою, одруження Лавріна — наростання сімейних конфліктів — Мелашка на прощі в Києві з бабою Палажкою — повернення Мелашки в Семигори — смерть Омелька Кайдаша через пияцтво.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

VIII Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали Євангелію трохи не коло кожної хати; після похо рону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст. На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитися батьківсь кими спадками. — А що, Лавріне, — сказав Карпо, — розділим тепер ґрунт пополовині, а то батько відрізав мені городу, неначе вкрав. — То й розділимо, — сказав Лаврін. — Чи підемо у волость, чи обійдемось і без волості? — А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город і пополовині садок, та й годі, — сказав Карпо. — Хіба таки самі собі не дамо ради? — Про мене, міряймо город і самі, — сказав Лаврін. Карпо взяв довгу та рівну ліщину й почав з Лавріном міряти город уздовж і впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позаби вали на межі кілки. — А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, і без тину обійдеться? — сказав Карпо. — А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на йому й стоїть і твоя, і моя повітка, і загорода, — сказав Лаврін. — Про мене, нехай буде так, — сказав Карпо. — Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, — сказав Лаврін, про матір вже й не згадуючи. — Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав? — сказав Карпо. Тільки що вони переміряли город і садок, з хати вибігла Мотря. Вона вийшла на город та окинула його оком з горба вниз, а від низу на горб, потім вийшла на горб і ще раз поміряла ґрунт очима. Лаврінова частка здалась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула із себе пояс і давай міряти город перше впоперек: на Лавріновій половині вийшло біль ше на один пояс. Переміряла вона вдруге, — ой лишечко! — Лаврінова частк а була більша аж на два пояси. — Бодай вас лиха годин а міряла, як ви оце переміряли, — сказала сама до себе й заходилася мірять поя сом ґрунт уподовж: ой ґвалт! Лаврінова поло вина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулася ріжком на вулицю в бузину. — Постривайте ж! — крикнула Мотря на весь город. — Це, мабуть, свекруши ще помагала їм мірять! Це вона припустила собі на один пояс уздовж і на два пояси впоперек, ще й ріжок у бузині собі відтягла. Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, і репетувала на весь город. Коло припічка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у двері кулею, як птиця. — Це ви, мабуть, з матір’ю так міряли город, бодай вас міряв сей та той! — крик нула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились і з дверей повиска кували всі: і Карпо, і Лаврін, і Кайдашиха, і Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю.

Іван Нечуй-Левицький

— Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою! — гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала. — Хррр! — захурчав насмішкувато Лаврін. — Чого це ти кричиш, неначе на батька. — Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж, і впоперек. — Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, — сказав скривд жений Лаврін. — Неправда твоя, Мотре, — спокійно сказав Карпо, заклавши руки за спиною. — Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди у волость, нехай волость вас розділить, а не свекруха, — репетувала Мотря. — Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. — Бере моє добро, ще й мене лає. — Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря. Мотря вибігла із сіней та побігла на город; за нею пішла Кайдашиха з Мелаш кою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і почала міряти город поясом: упоперек Лаврінова половина вийшл а більша на два пояси. — А що, чия правда? — Як ти міряєш? Піддури кого дурн ішого, а не мене, — крикнула Кайда ших а, — свою половин у міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову пол овину міряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою. Кайдашиха переміряла весь город упоперек — і знов обидві половини були однакові. — А що, чия тепер правда? — говорила Кайдашиха. — Ти міряєш собі, то натя гуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилася! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей. — Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмішкувато Лаврін. — А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійся, мені не оддаси? — сказала Мотря. — То відкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на вулицю? — сказала Мелашка. Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилася до Лавріна за батьківську спадщину. — Чом же ви не розділили пасіки? — сказала вона. — Адже ж пасіка батькова! Добре, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше дво ма грушами й однією яблунею. — А ти вже й полічила? — спитав Лаврін. — Авжеж полічила, і своїм не поступлюся. Садок не твій, а батьківський, — сказала Мотря. — То пересади на свою половину! — крикнув Лаврін. — Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, — сказала Мотря.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, — сказав смію ч ись Лаврін. — Уже хоч і підвереджуся чи ні, а таки свого докажу, — гукнула Мотря й ударила кулаком об кулак, — ходім лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти із свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря. — Та подивися, лишень: на твоїй половині все старі груші, а на моїй — щепи! — сказав Лаврін. — Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець і сви ней, — сказав Карпо. — Овва, який розумний! Забери ще половину котів і собак! — кричала Кайда шиха. — А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив. — Не бив, тільки не слухав! — сказав спокійно Карпо. — А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш із своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить! — Як громада, то й громада! Ходім у волость, бо я своєю часткою не поступ люся, — сказав Карпо. Карпо з Лавріном і з Кайдашихою пішли у волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості. Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась і наробила крику під волостю. Од того часу між Кайдашенками та їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердилися з Лавріном і з Кайдашихою та перестали заходить до їх у хату. — А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, — дражни лася стара Кайдашиха з Мотрею. — Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, — говорила Мотря й трохи не плака ла від злості. Обидві сім’ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилася пожежа. Та іскорка незабаром упала поперек усього на сміття. Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла із сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було під метене аж під Мотрину призьбу. — Доки я буду терпіти від тієї іродової Мелашки! — крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона — сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі. — Хто це порозкидав сміття? — спитала Мелашка в Мотрі. — Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала із злістю Мотря. — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка й почала змітати сміття докупи до порога.

Іван Нечуй-Левицький

— Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляснула Мотря. — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, — сказала Ме лашка. — Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, і натовчу мордою в сміт тя, щоб удруге так не робила, — сказала Мотря. Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спалахнула від сорому. — А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? — розкричалася Мелашка. — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі! І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сіни, на вікна, аж шибки у вікнах дзвеніли, а що було мокре, те поприставало до стіни. Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої смі ливості й спочатку не знала, що казати. — То це ти так! То це та, що від свекрухи втікала? — Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я від тебе не втікатиму й мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на! Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелащиних руках, а шибки аж дзень кали. Мотря кинулася до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелаш ка була слабкіша та випустила його з рук. Мотря замахнулася на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що у вікна щось порощить. Йому здалося, що у вікна б’є град. «Що це за диво! Небо ясне, а у вікна порощить град», — подумав він. — Ґвалт! Ґвалт! — закричала Мелашка. — Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?! З хати вибігла Кайдашиха просто від печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору й ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря відскочила від призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькн ула, а дрібне скло посипалося на призьбу. З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепилися до кочерги та до деркача, кричали, тяглися, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалася з деркача, неначе пір’я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх. — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут про пасти! — репетувала Мотря. — Бери, Карпе, сокиру, і зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжуся коло хати. — Чи ви показилися, чи знавісніли? — говорив Карпо. — Хто це розбив вікно? — Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! — крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та ґедзі. — Бий тебе сила Божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, — крикнула Кайдашиха й погналася за Мотрею. Мотря втекла за причілок, вигля дала зза вугла й репетувала та кляла Кайдашиху. — Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зродувіку не буду жить під однією покрівлею, — кри чала Кайдашиха.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Карпе! Одривай хату, бо я підпалю і їх, і себе та й на Сибір піду, — кричала Мотря. — Лавр ін е! Одр ив ай їх хат у, бо я ладн а й до сус ід вибр ат ися. Зар аз під у у волость, і нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, — кричала Кайдашиха. З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла у волость позива ти Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялися та побилися молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху. Слідком за Кайдашихою прибігла у волость Мотря й почала розказувати, починаючи від сміття. Волосний слухав, слухав та й плю нув. — Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, — сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив. Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми й уже лагодилася лягать спати. Коли чує вона: на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись із сідала. — Ой, тхір на горищі! — сказала Кайдашиха. — Може, злодюга лазить, — сказав Лаврін. Кайдашиха вхопила лампу й вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лав рін і Мелашка. У сінях було ясно. Хтось лазив на горищі зі світлом. — Хто там лазить? — гукнув Лаврін. З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мот ря з куркою в руках. — Якого ти нечистого полохаєш наших курей?! — крикнув Лаврін, стоячи на щаблі. — Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі. — Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? — гукнув Лаврін. — Чи шап ку перед нею здіймали, чи що? — Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі. Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кида лися по горищі, падали в сіни на світ. — Ой Боже мій! Це не Мотря, а бен дерська чума. Вона мене із світу зжене! — говорила Кайдашиха, — ще хату підпа лить лампою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що! — Мабуть, за вашу добрість, — обізва лася Мотря з горища й спустила з гори ща на щабель здорову ногу з товстою литкою. Одна курка впала з горища й погасила А. Базилевич. Ілюстрація світ ло. У сінях стало поночі. Лаврін сто до повісті І. Нечуя-Левицького яв, сп’яв шись на драбину. Мотря штовх «Кайдашева сім’я»

Іван Нечуй-Левицький

нула його п’ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п’ятою. Гаряча литка посунулася по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову. — Куди ти сунешся на мою голову! — крикнув Лаврін і почав трясти дра бину. — Не лізь, бо я тебе, сяка-така душе, скину з драбини! Лаврін скочив у сіни й почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну. — Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, — кричала в темних сінях Кайдашиха. Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпа лася на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазу сі в неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боял ася наробить у пазусі яєчні, держалася за бантину й ніяк не могла видертися назад на горище. Нижча половина тягла її вниз. — Ой, лишенько, ой, упаду, ойойой, ґвалт!.. — зарепетувала Мотря не своїм голосом. Од ґвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни зі світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалася на стіні, неначе павук на павутині. — Драбиною її плещи, та добре! — кричала Кайдашиха. — Нехай не збирає яєць на нашому горищі! Кайдашиха кинулася до драбини й була б справді почастувала нижчу полови ну Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулася, і підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках. — Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? — репетувала Мелашка. — Це моя курка нанесла, — говорила Мотря, утікаючи у свою хату. — А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду у волость, — говорила Кайдашиха. — Про мене, ідіть і за волость, — кричала Мотря із своєї хати, витираючи ганчіркою яєчню в пазусі. Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих. — Одривай хату від цих злиднів! — говорила Мотря у своїй хаті Карпові. — Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба відкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать. — Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, — говорила Мотря. — Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться. Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що дер жалося купи. На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жалітися на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків і бубликів, печених із сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала і їм по бубликові.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, — крикнула Мотря із своєї хати. Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилося не раз чути від матері. — Баба погана, баба злодійка! — лепетали діти. — А гостинця взяли від баби, ще й бабу лаєте, — сказала Кайдашиха й запла кала. Мотря вискочила з хати, пооднімала від дітей бублики та й кинула собакам. — Чи ти людина, чи ти звірюка, — сказала Кайдашиха, утираючи сльози. Тоготаки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина — по один бік, Мелащина — по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погля ду на право власності, ухопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив. Кайдашиха вискочила з хати й наробила галасу. — Бач, іродова душе, учила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, — крикнула Кайдашиха до Мотрі у двері, — іди, лишень, сюди та подивися! Мотря вибігла з хати й подивилася. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову. Кайдашиха, недовго думавши, ухопила кухоль з Мотриної діжки та — хрьоп ним об землю. — Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду з’їхала. Що вам дитина заподіяла? — крикнула Мотря. — Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки. — То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина, — сказала Мотря. — Овва! Добре, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не діждеш, — сказала Кайдашиха. — Коли так, то і я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словах вона побігла в Лаврінову хату, ухопила з полиці горшка та хрьопнула ним об землю. Мелашка й Лаврін тільки рота пороззявляли. Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею. — Коли так, то і я зугарна до московської закуції, — закричала Кайдашиха та, як несамовита, убігла в Мотрину хату, ухопила з припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю. Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла. — О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам оддячити! — закричала Мотря, бліда як віск. Вона вскочила в Лаврінову хату, ухо пила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застог нали: черепки посипалися додолу. Кайдашиха, недовго думавши, ухопила кочергу, Мелашка вхопила рогача — і в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полиці, Мелашка часту вала миски рогачем на миснику. Горшки сипалися з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася. Кайдашенки так здивувалися, що їм здалося, що молодиці зовсім покази лися. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака.

Іван Нечуй-Левицький

У Карпа була така сама думка. Йому здалося, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай обо ронять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матір та одняв од неї кочергу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача й спас живоття трьом полумискам. Усі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, ґвалтували, лаялися. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати. — Ти — змія люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я чортова дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови. — Хто? Ти? Мені? Своїй матері? — сичала Кайдашиха. — Карпе! Ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію. — Карпе, візьми налигача та прив’яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря. — Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, і прив’язав налигачем серед вигону на сміх людям? — сичала Кайдашиха. — Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш. Кайдашиха витягла зпід лави порожньог о мішка й кинулася до Мотрі. Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати жінку, чи прив’язувати налигачем матір. — Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й кинулася до Мотрі з мішком у руках. — Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, — кричала Мотря. — А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? — пищала Кай дашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Бессарабію або за границю? — Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! — ґвалтувала Мотря. — Ти злодюга, ти відьма! — Хто? Я відьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось тобі на! Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача й сунула держалом Кайдашисі просто межи очі. — Ой лишечко! Виколола проклята змі юка мені око! — заплакала Кайдашиха та вхопилася за праве око. У неї з ока потекла кров. Лаврін і Мелаш ка побачили кров і розлютувалися. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувсь обороняти Мотрю та пхнув Лаврі на. Лаврін ударився об мисник. Три полу А. Базилевич. Ілюстрація миски, захищені Лавріном од наглої смерті, до повісті І. Нечуя-Левицького посипалися йому на голову. «Кайдашева сім’я»

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір’ю, з твоїм іро довим кодлом! — репетувала Мотря. — У волость її, розбишаку! У тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики. Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив до стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипалися на землю. На хаті заблищали крокви й лати, наче сухі ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала зпід очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там ґвалту. — Ой Боже мій! Дзвоніть у всі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, убили Мелашку, убили й мене! Рятуйте, хто в Бога вірує! — кричала не своїм голосом Кайдашиха у волості. — Скликайте громаду та зараз, зараз! Волосний і писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались і побіг ли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волос ний з писарем прибігли у двір і вгляділи живого Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря. — Рятуйте мене! — голосила Мотря. — Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує! — Чого це ти, навісна, кричиш? — спитав голова. — Адже ж ти жива. — Рятуйте мене, вона мене вже вбила! — репетувала Кайдашиха. — Чи ви показилися, чи що? — сказав писар. — Бігає по дворі й кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлося? — Ось що скоїлося! — ткнула пальцем на око Кайдашиха. — А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. — Зараз мені злазь і давай одвіт перед нами. — Не злізу, доки не відірву Карпової хати, — говорив Лаврін і швиргонув кули ком волосному на голову. — Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то я полізу та сам тебе стягну, та всиплю тобі сотню різок, — кричав волосний. Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу. Волосний з писарем пішли в хату: у Лавріновій та в Карповій хаті валялися купами черепки. З хати повибігали діти, угледіли страшне закривавлене бабине лице й підняли ґвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. Із села почали збіга тися люди. Волосний з писарем та з кількома громадянами повели у волость Кайдашенків, їх жінок і Кайдашиху. Вони насилу розплутали їх справу й прису дили Карпові відірвати хату й поставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав право зостаться в батьковій хаті й за те був повинен додержати матір до смерті. Громада присудила розділити ґрунт між Кайдашенками пополо вині. Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні. Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. У неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але від того часу вона осліпла на праве око. — Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? — казала Кайда шиха. — Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу. (...)

Іван Нечуй-Левицький

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право. Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка запла тив панові добрі гроші й купив собі право поставить у селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж у громадському шинку. Люди кинулися за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, у його ніхто й не заглядав. Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді. — Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто із села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких і соцьких, нехай дрючка ми відганяють людей. — Я сам сяду з дрюком і буду відганяти хоч би і свою рідню! — гукнув Лав рін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть. — Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки. Громада порадилась і розійшлася. Жид побачив, що непереливки, узяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків, таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки. — Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну у своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу у волость сорок карбованців одчіпного. — Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки. — Ойой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри. І жид перехрестився зовсім похристиянськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди. — Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як із бра тами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців і паляниць! — гукнув жид до жидівки. Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі. — Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мір, ойой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати. Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами. Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсо лоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п’ють, з їх таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою. Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п’яненькі.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете у волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелися (...) — підлещувався Берко до мужиків. — Та що ж, панове, чи згодитеся гро мадою віддати мені і свій шинок і будете пускати людей у мої шинки? Я по дарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл! — А добрий жид! — гукнув один п’яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його! — Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе! Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, угледів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату. — Здоров був, Карпе! — гукнув Грицько й почав обнімать і цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками. — Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице, — та годі вже! — Здоров був, соколе! Та зайдибо в шинок і випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько й знов ухопив Карпа руками за шию та цмокнув його в щоку. Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила. — Та відчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватися! Аж кров виступила на щоці! — Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати! Грицько розвів знову руки й наставив губи. — Та відчепися собі! Піди, обніми й поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п’єте в жидівському шинку? — спитав Карпо. — Та бодай не казати… — сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий доб рий, чорт його знає, де він такий добрий узявся. Благодареніє Богу й усім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія! — А ви забули, що самі на громаді постановили? — Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п’яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайсябо нашого хлібасолі. Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тільки гаяти час, ударив коняку бато гом. Віз покотився. — Карпе! Карпе! Та зайдибо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! — гукав позаду Грицько й біг за возом. На другий день зібралася громада. Прийшов Карпо і вдивився. Громада співала вже іншої: волосний та писар тягли за громадою й кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горіл ку й у жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші... — Панове громадо! Погана ваша рада, я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік. Громада віддала Беркові громадський шинок, хоча Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків. Громада дорого потім заплатила хитрому жидові...

Іван Нечуй-Левицький

Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п’яні мужики валялися під його шинком, та заразтаки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках. IХ Цілу зиму Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилася на Мотрю, але невістки на те не вва жали й жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити й більше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенків стоял и дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином. Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показалися ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин і давай вибира ти Мелащині огірки. Півень сокотав і скликав курей. Усі Мотрині кури переле тіли через тин в огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння. Стара Кайдашиха вийшла на город, угледіла таку шкоду та аж за голову вхо пилася. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці. Мотря вибігла та вгледіла свого півня. Півень тяг ногу по землі. — Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? — гукнула Мотря через тин до Кайдашихи. — А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм. — То й заплатите! Хіба в нас волості нема, — говорила Мотря. — Не було, пак, вам на городі місця для огірків: насадили під самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке? — А що? Півень ногу волочить, — спокійно обізвався Карпо. — Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б’є моїх курей, — чіплялася Мотря. — Гм? — мукнув Карпо, стояч и коло хати. — Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакла дало? — кричала Мотря. Карпо стояв і дивився на півня. — Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене із світу зогнати? Піди та вилай свою матір. — Іди та й лайся, про мене, хоч до само го вечора, — сказав дуже спокійно Карпо. А. Базилевич. Ілюстрація до повісті — Так, їйбогу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу. І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Підсипай, підсипай перцю, — насміш кувато сказав Карпо. — Біжи! Нехай Лаврін заплатить за пів ня! — крикнула Мотря під самим вухом у Карпа. — Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже давно їли з перцем. — Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, — верещала Мотря. — Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Уже дуже напер чила! — Бий тебе сила Божа, ледащо! — крикну А. Базилевич. Ілюстрація до повісті ла Мот ря, кидаючись до Карпа. І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» — Одчепись, бо як пхну, то й перекинеш ся! — промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови. Мотря відступилася. Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й побіг у Мотри ну картоплю. Як угледіла Мотря, як ухопить хворостину, як уперіщить кабанчи ка по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати, угляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір. — А це хто перебив спину нашому кабанцеві? — Я перебила! — гукнула Мотря зза угла своєї хати. — Нехай не лазить у мій город. Оце вам за мого півня. Мотря стояла за своєю хатою та виглядала зумисне Кайдашиху. Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в хату. — Лавріне! Мелашко! Уся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня? Лаврін і Мелашка вибігли з хати й дивилися на бідного кабанця. Їх узяв жаль і досада. — Це вже Мотря й справді не знати що виробляє, — сказав Лаврін на вітер. Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала. Вона вискочила зза вугла, як козак з маку. — Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене! Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далі в Лаврінів двір, неначе хотіла достати кулаками до Кайдашихи; потім крутнулась і швидко щезла за вуглом, неначе на повітрі розлетілася. Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядала на огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин; потріпав крилами, закукурікав і — шубовсть у Лаврінові огірки. Кайдашиха схопилася з місця та давай закрадаться до півня з кужелем. А півень клює огірки та тільки: кокококо! — неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужелем і лусь його по голові! Півень закрутився на одному місці. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в’язи, потім дорізала, обпарила, обскуб ла та й укинула в борщ.

Іван Нечуй-Левицький

Але в той час прийшли Мотрині діти до Мелащиних дітей гулять. Старший хлопець і вгледів півнячу перебиту ногу, що стриміла з горшка. Він зараз чкурнув до матері та й роз казав. Мотря вбігла в Лаврінову хату, заглянула в піч, не сказавши добридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справді стриміла здорова перебита півняча нога з товстою ґулею посере дині й з одним одрубаним кігтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати. — Ой бабо! — крикнула одна дитина до ста рої Кайдашихи. — Побіг півень з горшка, тіль ки патьоки по припічку потекли. Баба мовчала, надувши щоки. Мелашці А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького стало ніяково. Лаврін осміхнувся. «Кайдашева сім’я» Мотря вбігла у свою хату з півнем у руках і сунулася до Карпа. — Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобі перець із сіллю. Піди насип своїй матері повний рот перцю, ще й сліпе око потруси. Вона зовсім сказилась і без пер цю. Адже ж це наш півень? — сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу. — Наш. Навіщо ж ти зарізала? — Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свій борщ укинула. Піди та виколи своїй матері друге око! Який ти господар! Чом ти їй нічого не кажеш? Та твоя мати — відьма, та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей. Піди та хоч обскуби їй коси. Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки й мусив іти лаятися з матір’ю та Лавріном. Він вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям упіймать Мела щиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було й треба. Вони покатали на Лаврінів город, упіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в кучу. Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було, і через тин почали скакати свині. На другий день у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в картоплі. Мотря вгледіла кабана й наробила ґвалту. Вона вхопила рогача, діти забрали кочерги й гуртом кинулися за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана у свій хлів та й зачинила. Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана. — Авжеж! Кабан твій у займанні. Викупи, то й візьмеш, — гукнула Мотря через тин, — а як не викупиш, то верни мені півмішка картоплі. Лаврін почухав потилицю та й пішов у хат у. Кайдашиха тільки губи зці пил а. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин. На Карповому дворі діти відв’язали коняку й почали їздити

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на радощах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у Лаврінів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами й поліг на городину. Коняка пішла пастися на Лавріно ві буряки. Лаврінові діти прибігли в хату й дали знати бабі та батькові. Усі повибігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взя ли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли. Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні в баби, зачинена в хліві. Карпо й Мотря вже трохи були напідпитку й побігли додому. — Як?! Чи то можна?! За свого паршивого кабана вони сміли взяти нашого коня? — кричала дорогою Мотря. — Я їм покажу, що мій кінь не те, що їх півень, — говорив сердитий Карпо. Карпо з Мотрею прибігли додому. Стара Кайдашиха вешталася коло хати без діла: вона ждала Мотрі. У неї аж губи трусилися до лайки, та не було з ким лаять ся. Вона вгледіла Мотрю й затрусилася. — А нащ о ви, мам о, зайн ял и наш у кон як у? — гукн ул а Мотр я до Кайд а ших и. — Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, — обізвалася Кайдашиха. Не чорна хмара із синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом ізза своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до дру гої, сумно й понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, із загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці й у вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. У великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку із здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькій сорочці з короткими та вузькими рукавами, у широких білих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дітей у вузьких штанцях, у сороченятах з корот кими рукавами, у спідничках вище колін.

А. Базилевич. Ілюстрації до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Іван Нечуй-Левицький

По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, у запасці, у рясній білій як сніг сорочці, у здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою сто яла Мелашка в білій сорочці, у червоній новій хустці, із зеленими та синіми квіт ками, у зеленій ситцевій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін у широких, рясних синіх з білими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвіла та стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків до самого підборіддя. Гаряче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало їх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кай дашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок. Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всіх, дрижало, переливалося між жіночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилася поміж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалася по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат і крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх отот покличуть і нацькують ними когось. — Нащо ви відв’язали нашого коня та заперли у свій хлів? — крикнула Мот ря. — Не святі ж прийшли з неба й одв’язали його! — Одчепися, сатано! Хто його відв’язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його, — крикнула Кайдашиха. — То, мамо, баба відв’язали коня та й пустили по дворі! — брехали Мотрині діти зза угла. — Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврінів хлопець. — Заплати три карбованці й оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня! — кричала баба Кайдашиха. — Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репе тувала Мотря, піднявши лице вгору. — То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала Мелашка зза бабиних плечей. — Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки. — Принеси лишень три карбованці, а ні, піду у волость тебе позивати, — обізвалася Мелашка. — Ще й вона піде у волость! Утри передніше віскривого носа та тоді підеш у волость, — кричала Мотря. — Не лайся, бо я тобі у вічі плюну, — говорила баба Кайдашиха. Молодиці підняли ґвалт на все село. Їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка позбігались і дивились у ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмикуватися, хотіли їх мирити та вговорювали Мотрю. — Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? — кричала Мотря до людей. — Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєт е? — репетувала баба Кай дашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами. — Та годі вам лаятися! — гукнув зза тину один чоловік.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Як же год і! Та це ж ті підтикан і, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не зна єте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! — крич ала Мот ря. — Он зав’язалася, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами. — Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема, — кричала Мелашка. — У тебе вже розуму, як у дірявому горшку: стільки, як у твоєї свекрухи! — кричала Мотря, узявшись за два кілки та висунувшись у Лаврінів двір. — Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? — крикнула Кайдашиха й кину лася до тину так швидко, що Мотря покинула кілки й оступилась од тину. — Оддайте мені коня! — крикнув Карпо після всього. — Бо як не оддасте, то я й сам візьму! — Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, — обізвався Лаврін. — А за віщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила у твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, — гукнув Карпо. — Ба не оддам! Про мене, іди у волость позивати, — кричав Лаврін. Карпо стояв блідий як смерть. У його голові трохи шуміла горілка. Він ухопив дрючка, скочив через тин i кинувся до хліва. З хліва в дірку, вище від дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Уci у дворі стояли та мовч ки дивилися на Карпа; уci боялися його зачіпати, бо знали, що він не спус тить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха кинулася до хліва й заступила двері. Карпо вхопив матір за плечі, придушив з yciєї сили до хліва та крикнув, як несамовитий: — Нате, їжте мене або я вас з’їм! Карпо затрусив матір’ю так, що легенький хлів увесь затрусився. Баба заголо сила, випручалась і навтьоки з двору. Карпо погнався за нею з дрючком. Але стара була прудка й так покатала з двору, як мала дівчина. Важкий Карпо в здо рових чоботях ніяк не мiг догнати матері. — По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! — кричала з двору Мотря. Лаврін з Мелашкою побігли слідком за Карпом обороняти матір. Кайдашиха побігла з гори й добігла до ставка. Карпо наздогнав її. Вона вже чула над головою дрючка й з переляку вскочила у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинився. — Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! — гукнув він на березі. — Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вipyє! Ой, утопить мене, — кричала баба, стоячи по коліна у воді. — Та не втопишся, бабо, бо навіть i серед ставка старій жабі по коліна, — ска зав один чоловік, що напував воли. Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати. (...) Минула зима. Знову настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кай дашенками. Той нелад знову почався за грушу. Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової полови ни відійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лав рінова. (...) Груша росла широко й високо та довго не родила. Сам Лаврін натякав Кар пові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

Іван Нечуй-Левицький

На біду того літа груша вродила, і ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, і солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулося додолу. Лаврінові діти довідалися, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх поліз ти через тин і нарвати груш. Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай трусити, а дів чата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря. — А нащо це ви рвете наші груші! — крикнула Мотря на небожів і небог. — Еге! Це не ваші груші. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядь кова, — говорили діти та все збирали груші. — Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кро пиви, і позадираю вам спіднички, і дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати. Мотря кинулася до кропиви. Діти підняли ґвалт і кинулися на тин, як котеня та. На їх крик вибігла з хати Мелашка. — А навіщо оце ти, Мотре, б’єш моїх дітей? — спитала в Мотрі Мелашка. — За те, щоб не крали моїх груш, — обізвалася зза тину Мотря. — А хіба ж це твої груші? Це наша груша, хіба ж ти не знаєш, чи що? — гово рила Мелашка. — Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, — говорила Мотря. З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й уже лаяла Мотрю на всю пельку. — Ідіть, діти, і рвіть груші сміливо! Це ваша груша, — говорила до дітей Кай дашиха. — Нехай тільки влізуть у мій город удруге, то я їм ломакою ноги попереби ваю! — кричала Мотря. А груші висіли, як горнята, і жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвати. Діти знову полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини. На Лавріновому дворі піднявся ґвалт. Через тин лаялися вже не жінки, а чоло віки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі. — Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, іди позивай мене у волость, — говорив Лаврін. — Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, — сказав Карпо. А діти все лазили в дядьків город, а Мотря все частувала їx різкою. Брати мусили йти у волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу із землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Авжеж! Так оце продам два аршини землі! — кричав Карпо. — Я й Лавріно вих грошей не хочу й землі не дам. Про мене, нехай приймає coбi грушу на свій двір, — говорив Карпо. — Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, — говорив у волості голова, — а рубати доброго дерева гpix. Давай щороку половину груш Лаврінові, та й ідіть coбi з Богом. Лаврін i Карпо вийшли з волості й нібито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові. Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої. — За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює у волості. Мотря знову ганяла Лаврінових дітей із свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти. Минула зима, знову настало літо. Капосна груша, ненач е на злість, ще більше розрослась i вшир, i вгору, знов уродила й стояла рясна, як облит а. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові та дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян було не жарти. Знову почалася така сама комедія. Ще груші не дост ояли, а Лаврінові діти кинулися на їx, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші поодн імала. Мелашка розлют увалася за своїх діт ей, як вовчиця, кинулася до Мотрі й трохи не здерла з неї очіпка. Карпо й Лаврін пішли до священ ика. Священ ик раяв їм зробит и так само, як передніше рая ли у волості. — Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? — спитав священик. — Чи то можн а пристати на те, — сказав Лаврін. — Я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз, та й годі. От нехай мені Карпо відріже на два аршин и землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану. — Авжеж! У мене й так городу обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, — сказав Карпо. — Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади у свій город. — То діліться щороку грушами пополовині, — сказав священик. — Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, і толо чать городину, а стара мати ще й намовляють їх, — сказав Карпо. — Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить у клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, і нашу матір, вибила їй око, і моїх дітей так і лупить лома кою, по чому влучить, — жалівся Лаврін. — То йдіть собі та, про мене, удавіться тими грушами разом із своїми жінка ми, — сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері. Карпо й Лаврін постояли й пішли додому та все лаялися. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колот нечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгриза

Іван Нечуй-Левицький

лись од Мотрі й неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігли й баба Палажка Солов’їха, а за нею баба Параска Гришиха. — Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату й одіпхнув її, — сказала пре мудра баба Палажка, — гетьгеть на гору або й за гору, а Карпову хату відсунув генген за ставок, аж у діброву, то вони б помирилися. — Навчай, навчай! Яка премудра! — не втерпіла баба Параска. — Подивися, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир. Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша. 7. П ерегляньте ілюстрації до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» (див. у тексті твору), виберіть найколоритнішу з них і коротко перекажіть зображений на ній фрагмент.

8. Виконайте завдання. 1. Про двоїсту натуру Кайдашихи свідчить характеристика в рядку А … свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. Б Вона не злюбила Мелащиних батьків, і як тільки бралася за тім’я, то згадувала Западинці та свої розглядини в Балашів. В Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива й опришкувата. Вона нападала на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Г Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз... Кожної неділі просилася Мелашка в гості [до батьків], і кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Д На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то від її очей молоко кисне. 2. Установіть відповідність. Літературна героїня

1 Кайдашиха 2 Мотря 3 Мелашка 4 баба Палажка

Репліка

А — Це нечиста сила мене давила… Двадцять пасок з’їла в Києві, а за двадцять першою такий гріх трапився. Послинив нечистий усе лице, і губи, і щоки. Б — Одривай хату від цих злиднів! Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама відірву. В — Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли відразу так залило мою душу сльозами. Г — Шкода мені тебе! У мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти. Д — Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 3. Прочитайте рядки з повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького. Не чорна хмара із синього моря наступала, то виступала Мотря із Карпом із-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти.

У цьому уривку комічний ефект досягається через А надуживання старослов’янізмів в описі побутової сцени Б надмірне використання зниженої лексики В змішування стилів — високого епічного з побутовим Г гротескні характеристики членів родини Д поєднання логічно несумісних, протилежних понять

4. «Іван Левицький — се великий артист (митець) зору, се колосальне, усеобіймаюче око України» (І. Франко). Як ви розумієте ці слова? 5. Які жанрові особливості твору «Кайдашева сім’я»? 6. Визначте ознаки реалізму в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». 7. Доберіть Марусі Кайдашисі й Мотрі характеристики з наведених народних афоризмів. Свій вибір аргументуйте. Яка головонька, така й розмовонька. Жила як у Бога за дверима, а пройшло літо, зав’язала білий світ. Кажуть, не родися, а вдайся. У воді не тоне, а у вогні не горить. Не той друг, що медом маже, а той, хто правду каже. 8. Чому гумор і сатиру в повісті «Кайдашева сім’я» називають «сміхом крізь сльози»? 9. Поміркуйте, завдяки яким композиційним особливостям повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» легко поставити на сцені. 10. Хто, на вашу думку, головний герой повісті «Кайдашева сім’я» — Омелько Кайдаш, Маруся, Карпо, Мотря, Лаврін, Мелашка чи взагалі родина Кайдашів? Аргументуйте свою думку. 11. Яка приказка (прислів’я) найбільше підходить як епіграф до повісті І. Нечуя-Левицького? Обґрунтуйте свій вибір. Що посієш, те й пожнеш. Згода будує, а незгода руйнує. Не плюй у криницю: доведеться водиці напиться. Моя хата скраю — нічого не знаю. Лайкою й криком до згоди не дійдеш. Мир і лад — великий клад. Де лайка й бійка, там спайка не стійка. Гнів чоловіка сушить. 12. Чи актуальна, на вашу думку, повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» у наші дні? Свою думку аргументуйте. 9. Виконайте домашнє завдання. 1. Доберіть заголовок до кожної частини повісті «Кайдашева сім’я». 2. Випишіть із повісті цитати-приклади засобів комічного, розглянутих у статті підручника (с. 18). 3. Перегляньте фільм «Кайдашева сім’я» і підготуйте невелике повідомлення про майстерність екранізації однойменної повісті: утілення ідеї твору, переконливість характерів, гру акторів, позасюжетні елементи тощо (за бажанням). «Кайдашева сім’я».

ПАНАС МИРНИЙ (1849–1920) 1. Роздивіться репродукції картин і виконайте завдання.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану

М. Неврев. Торг. Сцена з кріпацького побуту

М. Михайлошина. Садок вишневий коло хати

А. Коротко опишіть кожен період за хронологічною шкалою й зображеним на картинах. Б. Яка картина має негативний зміст? Чому? В. Чи впливає політична ситуація в країні на життя її населення? Аргументуйте свою думку. П рочитавши матеріал про життєвий шлях Панаса Мирного (або переглянувши 2. телефільм «Два світи Панаса Мирного»), випишіть у хронологічній послідовності основні події життя письменника.

Панас Рудченко (псевдонім Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді, що на Полтавщині, у роди ні дрібного чиновника. Мати й батько письменника жили в злагоді та взаємній по шані, вели натуральне господарство. Батько, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгал тером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, доб ре її знав. З дітьми (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів та одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». У зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх. Мати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювала ся кулінарією й народною медициною (по допомогу до неї зверталися люди навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою, імітуючи дійових осіб, уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки. Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку. У світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прооб разом Чіпчиної баби в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світлорусий, із сірими очима, а Панас — темнорусий, з карими очима. Обидва були високими,

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

тільки Іван — кремезним, а Панас — худорля вим. Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а мо лодший — тихий та мрійливий. З Миргорода родина переїхала до Гадяча,де батько дістав посаду скарбничого. У місце вому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася Будинок батьків Панаса Мирного наука, за успіхи в навчанні він щороку одер та Івана Білика. м. Миргород. жував похвальні листи, мріяв про гімназію Фото початку ХХ ст. й університет. Однак далі вчитися брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досягли згодом високих посад і чинів. З чотирнадцяти років Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а в 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів. Поступово Панас піднімається кар’єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. А брат Іван дослужився до посади члена колегії міністерства фінансів. Панас Мирний був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла. Проте чиновницька кар’єра зовсім не захоплювала Рудченка. «Задумався я над життям свого братачиновника, — писав він ще замолоду в щоденнику. — Не привітне те сидіння з дня в день над столом, те брязкання на ”щотах“, те постав лення всяких ”свєдєній“ і відомостей само тобі уїдається в серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради шматка хліба, — о, яке невеселе й тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе — то треба мовчать, коли хочеш м’який шматок хліба їсти… Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!» Вихід із тяжкої духовної кризи підказав І. НечуйЛевицький, який саме з’явився на літературній арені зі своїми першими творами. І ось молодий бухгал тер Полтавського скарбництва також вирішив писати, щоб сказати правду про свій прекрасний та нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світу «охранительні начала» самодержавства, людей жорстоких і неситих. У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді й грудні в «Правді» з’являється перший прозовий твір цього ав тора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нари сом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і повістю «П’яниця». Ці твори відразу привернули увагу критиків, які побачили в них «свіжий та сильний талант». Під бадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросла в перший соціальнопсихологічний романепопею з народ ного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який, окрім служби, також серйозно займався фольклористикою й літературною кри

Панас Мирний

тикою, був відомий під псевдонімом Іван Білик. Той схвалив загальний задум твору («Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш — і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно», — писав він у листі), але висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом переробити повість на па норамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом. Панас Якович працював чиновником 57 років, дослужившись до чину цивіль ного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця бу ло несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. З погляду імперської влади українськомовна літера турна творчість розглядалася як щось ганебне. Ось чому брати Рудченки творили під псевдонімами й ретельно приховували свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник не дотримався своїх правил. У квітні 1892 р. театральна трупа М. Садовського приїх ала до Полтави з прем’єрою драми Панаса Мирного «Лимерівна», головну роль у якій грала непе ревершена М. Заньковецька. Вистава пройшла з великим успіхом. Під захоплені вигуки публіки: «Автора! Автора!» — зачарований грою талановитої актриси, зво рушений до сліз, Панас Мирний забув про свій кодекс — не розкривати, берегти таємницю псевдоніма — і піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів стояв знайомий багатьом полисілий, худий, засмоктаний «бомагами» і «докла дами», трохи зніяковілий та розчулений колезький радник П. Я. Рудченко. Марія Заньковецька подарувала йому вінок… Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у двадцятишестирічному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов’яз ки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася «третя зміна» — ніч, адже в «другу зміну» (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами. З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в сорокарічному віці Панас Рудченко зустрівся з Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка похо дила з роду німецьких дворян. Вона мала вищу му зичну освіту (закінчила Харківську консерваторію), володіла кількома іноземними мовами, була начита на. У 1889 р. закохані побралися, але подружнє жит тя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів. Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890х років Панас Мирний пише дедалі менше й рідко друкує свої твори. Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку ХХ ст. пі шов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближ Панас Мирний з нареченою чі друзі — М. Старицький, Б. Грінченко, І. Кар Олександрою. 1889 р. пенкоКарий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Панас Мирний помер 28 січня 1920 р. в м. Полтаві через хворобу (інсульт). В особовій справі Панаса Рудченка вперше за 57 років бездоганної роботи з’явився запис, у якому йшлося про звільнення його з числа службовців у зв’яз ку зі смертю. За стародавнім звичаєм труну під червоною китайкою везли на санях двома парами волів. Тисячі полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив нащадкам чисте зерно правди про свій народ і свою епоху. Два світи Панаса Мирного.

3. Прочитайте короткий огляд творчості Панаса Мирного й розкажіть, за яким із його творів ви зняли б кінофільм. Аргументуйте свій вибір.

Творчий доробок. Панас Мирний створив два великі романи — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», три повісті — «П’яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», увійшовши в літературу як основоположник українського соціально-психологічного роману й повісті. А ще в доробку письменника — вірші, п’ять п’єс (найвідоміша — «Лимерівна»), оповідання («Морозенко», «Лихий попутав»), переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 1870–1880-х роках. Панас Мирний виявив потужний талант письменника-реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція. Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман ви дізнаєтеся далі, а зараз зупинимося на «Повії» — широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть своєї творчості. Письменник так визначив художній задум роману: «Головна ідея моєї праці — виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта)». У романі розповідається про знівечену долю жінки, яку виштовхнуло пореформене суспільство, роздерте гострими соціальними контрастами. Сільська дівчина Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім — міською повією. Дівчина опускається на соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою.

Афіша до кінофільму «Повія». 1961 р.

Панас Мирний

Письменник виразно розкрив не лише трагедію сільської дівчини, а й її вину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса Христя не кинула страшного ремесла, а й далі продовжувала заражати смертельною хворобою (соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі — ознаки натуралізму в романі «Повія»). У романі вирішується головна проблема всієї творчості Панаса Мирного — проблема «пропащої сили». Цей твір засвідчив про актуальність тем і проблем, порушених Панасом Мирним. Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п’єса «Лимерівна» (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару «Театру корифеїв». Головну героїню блискуче зіграла М. Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою. Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й «шкандибає на голову»), за своє щастя й волю. Василь — сирота, наймит заможного козака — виявився міцнішим і стійкішим від спрямованого проти нього зла. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевільного стану, а й змушують закінчити життя самогубством. Такий розвиток подій виявляє деяку полегшеність, штучність у створенні образу Василя. Шекспірівської енергії для нього в письменника ніби не вистачило, адже герой виявився неспроможним боротися до кінця за Наталку. Наталка ж — справді шекспірівська Джульєтта, компроміс для якої — лише її смерть. Смерть головної героїні розставила все на свої місця: нещира й підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама «пропила» свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там «правда карає кривду». Драмою «Лимерівна», романами «Повія» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний виконав свою творчу програму — створив щось дуже суттєве в українській літературі, спонукав читача вжахнутися від кричущого суспільного зла, стати людянішим і милосерднішим. Центральним твором майстра дослідники вважають роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». 4. О працювавши матеріал про роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», заповніть літературний паспорт цього твору.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У 70-х роках ХІХ ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором: господарювати по-старому чи йти в місто на заробітки; зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення; боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові… Нового забарвлення в літературі набули й характери селян. Найпомітнішим здобутком українського красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Історія написання роману. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» академік О. Білецький назвав «будинком із багатьма прибудовами й надбудовами, зробленими неодночасно й не за строгим планом». Чому? Відповідь на запитання приховує історія створення цього широкого епічного полотна. Поштовхом для написання роману став розлогий нарис1 Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», за основу якого взято розповідь візника про місцевого розбійника Василя Гнидку (цю історію письменник почув по дорозі до батьків на Великодні свята 14 квітня 1872 р.). Нарис було надруковано у львівському журналі «Правда» у 1874 р. У ньому розповідається, як заможний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду й кілька літ тримав у постійному страху чотири повіти. Панас Мирний назвав Гнидку «безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту», але він мав розум і силу для добрих справ: «На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запаленний був!» У нарисі Панас Мирний розглядає людину як сукупність суспільних відносин, але Іван Білик порадив братові: «Прочитай ще раз “Чіпку” — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не становить нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, убивства?» Критик переконував брата, що суспільство тримається не на грішниках, а на святих, «воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Йов)». Так метафора з біблійної Книги Йова, яку підказав Іван Білик, стала назвою майбутнього роману. У листопаді 1872 р. Панас Мирний закінчив повість «Чіпка» — першу редакцію майбутнього роману, написану на основі нарису. Згодом письменник погодився на переконання брата створити «народний роман на основі щирого реалізму». Сам Іван Білик також долучився до роботи над новою версією твору. У романі переплелися два художні підходи — публіцистичний (Іван Білик віддавав перевагу соціальному аспекту) і суто художній (Панас Мирний). Тому в історії української літератури обох братів Рудченків уважають співавторами твору. Під час доопрацювання задуму автори дедалі більше заглибилися в історію, унаслідок чого й з’явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після вдосконалення повість стала широкоформатним, панорамним, реалістичним романом, час дії в якому сягає від катерининських часів до пореформених 1860-х років. Через сумнозвісний Емський указ 1876 р. роман зміг надрукувати М. Драгоманов тільки за кордоном — у Женеві в 1880 р. на кошти українських громад. Після виходу у світ твір одразу потрапив до Панас Мирний та Іван Білик. 1881 р. списку книжок, заборонених у Російській імперії. Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує помічені ним у житті дійсні факти (реальних людей, події). 1

Панас Мирний

Уперше легально роман було опубліковано в 1903 р. в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила». Ідейно-тематичний зміст. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею: народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає коло, з якого немає виходу. Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу. Жанрові й стильові особливості твору. У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він — соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.

Теорія літератури   Соціально-психологічний роман — це жанрова форма роману, надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману були О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного й Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі «Польова царівна». Поява соціально-психологічного роману засвідчує про зрілість літератури й культури того чи того народу.

Композиція та сюжет. Композиція роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» складна: він має чотири частини, тридцять розділів. Основні сюжетні лінії роману: • рід і життя Чіпки; • рід і життя Максима Ґудзя; • Грицько та його дружина Христя; • пани Польські; • історія села Пісок. Сюжетні лінії то розгортаються окремо, то перетинаються. Вони розвиваються на тлі суспільно-історичних подій та тісно з ними пов’язані. Початок роману ліричний, з інтригою: у першому розділі («Польова царівна») автори знайомлять нас із Чіпкою, Галею, Мотрею, але хто вони й чим живуть — ми ще не знаємо. А далі розповідається про батьків Чіпки, його дитинство та юність, а також про Грицька й Христю. Перша частина переважно виконує роль експозиції. А ось друга частина переносить читача в далеку історію закріпачення села Пісок, яка в основному розвивається трьома сюжетними лініями: історія села, роду Максима Ґудзя та панів Польських. Отже, перші дві частини — це фактично експозиція й передісторія. Зав’язку автори подали в третій частині, яка починається розділом із промовистою назвою «Нема землі», — тут Чіпка Варениченко втрачає землю. Саме з цього

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

моменту й починається напружений розвиток подій, що досягає кульмінації в епізодах реакції Чіпки на вигнання його із земства, у його духовному зламі. І відразу після кульмінації йде розв’язка — знищення козацької родини Хоменків та арешт головного героя. Особливої уваги заслуговує друга частина роману, яка забезпечує йому панорамність, до того ж вона найбільш самодостатня. Крізь призму долі села Пісок у ній показано понадстолітню українську історію. Тут ідеться про перетворення козаків на «покірних волів». Згадуються історичні події: скасування Гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі генералом Текелієм, Очакова — турками; польське повстання під проводом Т. Костюшка; запровадження Катериною ІІ кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала…») і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою. Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй та володій» ділять на козаків і «генералових». У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки. У ній з’являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки села Пісок виринає й історія Чіпчиного батька, Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме так змальовано зверхню щодо піщанських «хахлів» і «мазеп» генеральшу та її «кацапський» почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються перед панею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду. Співавторство І. Білика виявилося в наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом. Цей твір присвячено праці українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут дедалі помітніше виступає Максим Ґудзь з його баламутством, історією перебування в «некрутах», а потім поверненням у рідне село. Загалом друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» є та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір. Образна система. У центрі роману — образ Чіпки. Його історія охоплює три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче ведуть до страхітливого морального краху. Доля й суспільство дуже несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, увесь би світ виполонив (тобто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, і правда настала!» Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правду й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?!» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-убивцю, щоб зупинити його

Панас Мирний

злочинні діяння. Адже для Мотрі заповідь добра, любові до ближнього «Не вбий!» вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа нашого народу, що однозначно засуджує кривавий шлях боротьби з несправедливістю. Автори наголошують, що, незважаючи на все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці). Негативні впливи

Позитивні впливи

дитинство байстрюка

добродійна поведінка й повчання баби Оришки та діда Уласа

отроцтво наймита

кохання до Галі

відсудження землі

материні протести проти непристойної поведінки сина

концепція Пороха про панування неправди у світі

родинний затишок

лихе товариство, що штовхало до злодійства

обрання Чіпки в земство

поразка в земській боротьбі проти панства

господарські успіхи

Отже, негативні й позитивні впливи в житті Чіпки зрівноважені — це значить, що не самі лише зовнішні причини штовхали його на «слизьку дорогу». Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду. Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи. 1. Ідилія. З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли він закохується в «польову царівну» Галю. 2. Душевний занепад. У Чіпки незаконно відсуджують землю — і він із властивою йому категоричністю вирішує, що «правди немає». Після цього Чіпка запиває, зв’язується з «трійцею» сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам. Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточне спустошення душі. Усе, що відбувається з Чіпкою, найкраще розуміє Христя, дружина Грицька Чупруненка. Вона каже, що Чіпка — це «боляща душа». Справді — боляща, адже йдеться про неприйняття неправди, болісну, імпульсивну реакцію на «дурні умови», про бунт, хоч і химерний. У Чіпці живе органічне хліборобське начало, яке теж нагадує про себе (добро він легко спускає з рук, а хліб продати не може!). 3. Нова ідилія. «Воскресіння» Чіпки мотивується: а) його розчаруванням у дружках-гультіпаках; б) докорами сумління, каяттям перед матір’ю, якій він завдав страждань; в) тугою за звичайним людським щастям. Чіпка стає полотенщиком Никифором Івановичем — поважною комерційною людиною. Він прагне служити громаді й навіть балотується до земської управи. 4. Катастрофа. Її причина — комедія з виборами до управи — ще одна несправедливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитої кривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помі-

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

тивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає. Звісно, «дурні умови» у цій драматичній історії відіграли не останню роль. Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чупруненко. Тим часом Грицько — сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка — бунтар, правдоборець, який, зрештою, виявляється «пропащою силою» (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного). Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індиві дуально-психологічних особливостях, розкритих письмен никами надзвичайно цікаво. У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюВ. Євдокимов. Малий ють кілька містких психологічних портретних деталей: Чіпка. Ілюстрація «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших до роману Панаса хуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палМирного та Івана кий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась Білика «Хіба ревуть незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хиволи, як ясла повні?» жою тугою…» Туга — це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У «хижій тузі» Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі — і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропащість, й обіцянка чогось зловісного. Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вони очевидні: • комплекс байстрюка; пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…); • суперечливість реакцій та душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зображеним на іконі); • мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, прихована злість — цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в «дитячих» розділах роману; • Чіпка не такий, як усі; для Грицька він узагалі «парень добрий, та тільки чудний собі». Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника. Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси промовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа». Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, одружитися й мати «діток маленьких...». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними,

Панас Мирний

робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!). Однак автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за скривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою. Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків із грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки. Дуже привабливим зовнішністю й молодечим запалом є Максим Ґудзь: «Як же дійшов до літ та убрався в силу — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом — він був перший красень на селі». Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирон зумів свого часу відстояти козацьке звання), тому родина жила у відносному достатку. Максим виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм. У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам. Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати. Солдатською наукою він оволодів швидко й дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — «прокормлєніє»: рота виряджала кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню в населення, щоправда, цю «милостиню» то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з «прокормлєнія», а жінка перепродувала крадене. Під час Кримської війни Максим, скориставшись пораненням, вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край та збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили. Здібному, кмітливому, фізично дужому, проте аморальному чоловікові така доля судилася не випадково. Промишляючи розбоєм, він не мстить за зло, не шукає правди і саме цим відрізняється від Чіпки: грабує тільки заради наживи. Отже, Максим уособлює інший, так би мовити, чистий тип тієї ж «пропащої сили». Надзвичайно трагічним постає в романі образ Галі. Вона уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту. Саме в стосунках із Галею якнайповніше розкриваються багатий внутрішній світ Чіпки, його найкращі людські якості. Дівчина не сприйняла способу життя свого батька й поставила коханому умову для одруження — покинути розбійництво. Отже, людина може бути сильнішою за долю, вона здатна вибирати шлях добра.

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама все робила з радістю: «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?» Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства, але боротьбу за нього вона програла: останній злочин Чіпки не пережила, збожеволіла й учинила самогубство. Ідеєю пошуку правди освітлений у романі й образ Христі. Змалку стала сиротою, була доброю й співчутливою. Одружившись із Грицьком, Христя зажила в родинному затишку. Проте чи було її існування по вінця наповнене спокоєм? Ні, передусім тому, що її чоловік не співчував людям, був байдужим та егоїстичним. Христя відчувала, що Грицько за потреби може зректися правди й легко змиритися з кривдою. Мотря — Чіпчина мати — справжня жінка-страдниця. Автори виписали цей образ на широкому соціально-історичному тлі. На початку роману ми дізнаємося, що ця жінка проживе своє життя трагічно: «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила й дівкою, жінкою». Скільки горя вона зазнала, коли її син пропивав майно, ображав її злими словами: «Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалася на печі в куточку». Однак кривду від сина Мотря забуває: дізнавшись, що його посадили до «чорної», вона хоче побачитися з ним, розрадити його. Світлих днів у її житті було зовсім мало, щасливою була лише тоді, коли Чіпка став господарем та одружився з Галею. Її куце щастя перервала «поновлена» любов Чіпки до горілки, а крапку в її материнській долі поставив син своїм кривавим злочином. Цього жінка не змогла пережити й викрила його. Чесне, хоч і нестерпно болісне рішення Мотрі має символічне значення: це сама українська душа не приймає кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом. Опозиційними до розглянутих вище образів є пани Польські й представники чиновництва: генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов, попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко. Ця група образів репрезентує такі актуальні на той час проблеми: • зречення національності; • зросійщення; • виродження дворянських родин; • формування української буржуазії. У романі майстерно виписана сцена селянського протесту, яка розкриває суть реформи 1861 р. Селянин і далі залишався безправним, мусив відробити ще не один рік панові, а через невдоволення його публічно карали нагайкою. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» зовсім немає романтизації «благородного розбійництва». Якщо в літературі романтизму українських Робінів Гудів, типу Гаркуші й Устима Кармелюка, залюбки зводили на п’єдестал, то Чіпка Вареник, створений художньою уявою Панаса Мирного та Івана Білика, прозаїків- реалістів 1870-х років, — це альтернатива Робінам Гудам. Роман заперечував можливість кривавих способів утвердження правди. У творі питання про мету й засоби боротьби зі злом було поставлено з великою силою художнього передба чення майбутнього. Своїм романом письменник задовго до більшовицького перевороту попереджав людство про загрозу комуністичних утопічних теорій, що ґрунтуються на мстивості, класовій ненависті, ворожнечі й насильстві.

Панас Мирний Прочитайте уривок із роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть 5. воли, як ясла повні?».

ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? (1880) РОМАН З НАРОДНОГО ЖИТТЯ

(Уривок) Частина перша І. Польова царівна Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палю чих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона у своїм розкішнім убранні... Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялося небо — ні плямочки, ні хма рочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хлі боробська доля... Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну роз мову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доно ситься голос, як срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигає в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається докупи в якийсь чуд ний гомін, уривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром у таку годину — аби неділя або яке свято — хлібороби виходять на поле хліба обдивлятися! Отакої саме пори, у неділю, після раннього обіднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — ішов мол од ий чол о вік. «Не баг ат ог о род у!» — каз ал а прос та свит а, накину та наопашки. «Та чепурної вдачі», — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаюч и зпід свити. Чер воний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці дене-де поп’ялося тонке, як паву тиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загост рений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — коза че; ні високого, ні низького зрост у — тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знову становився денебудь на згірку — і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не ви сохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли: кумкають у них жаби рано й вечір. От опинився на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевів погляд на крайнє жито. «Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, — подумав сам собі, — тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знову повернувся й рушив далі. Спустившись у долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов по між зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву — і лице засвітилось од радою: «От де моя праця, — немов казали його очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовив уголос: — Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве від землі одлізло, — низеньке, жовте, засмоктане... Не вспів доказати останнього слова, чує: недалеко, зза жита, хтось співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався у високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям... Парубок стояв як зачарований. Йому здалося: він зроду не чув такого свіжо го, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалося, немов хто доторкнувся до його. «Хто б це?» — подумав він та й пішов на голос. Не встиг ступити десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її бриніла ще над головою в його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов в йому щось борсалося, билося... Ще хвилина — і з жита заманячила дівоча по стать... Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялася — і помчалася вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене вбрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть, таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі... Дівчина відбігла трохи й собі стала. Озирнулася, глянула на його веселими очима, усміхнулася свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося ко ло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається,

Панас Мирний

сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чор ні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими Сама невеличка, метка й жвава, довгими густими віями. з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зе лена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди. Вона стояла навпроти парубка, як намальов ана, наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї. — Чого ти тут ходиш? — обізвалася вона перша. — А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво відка зав він. — Хіба се твій хліб? — Не чий же... А що?.. — Цур тобі, як мене злякав!.. — та й замовкла. Парубок і собі мовчав. — А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? Звідкіля сюди прийшла?.. Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли... — Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його. — А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така? Чого тобі тут треба?.. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова. — Не скажу! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком уперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшла сюди, бо недалечко живу... А ти хто? и очима. — Посіда — Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуюч ємо тут... побалакаєм о... я тобі й розкажу — хто я... Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й по мчалася буйними житами... Далі вискочила на зелену луку, що красувалася по льовими квітками; потім повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирну лася, осміхнулася, махнула правою рукою: сюди, мов! — та, наче мана яка, спусти лася вниз — і скрилася за горою. Парубок — ні з місця. Стоїть і дивиться вслід їй ще дивнішими очима — мов би переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому всміхалося її личко, білорум’яне, з ясними очима, з чорни у ми бровами; уся вона, із зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привидж валася йому, як жива... «Що це? — думав він. — Чи справді, чи ввижається?.. І відкіля б це?.. Чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? — так же не близький світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитися, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок посто яв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок, — та, теряючись у догадках, і повернув назад — додому. Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, та все думав і думав... А в серці — почував він — прокидалося щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, і весело, і хочеться співати, і хочеться плакати... Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде при стати, ні за що зачепитися — так і ганяє за маною... А перед очима — зелена керсет ка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з кот рих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж мороз пішов поза спиною... — Оце так! — промовив він уголос. — Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — і думати забув! — Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги. Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хат ка, вікнами на широкий шлях. Зза хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалася у вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї хо дили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а во рота дощані, хрещаті. Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочили невеличка свинка й кабанчик — і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкі, аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні бійкою, вона висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж, і впоперек, аж поки не хруснуло держално... — От, прокляті! Каторжн і!.. Через них знівеч ила держално... — на весь го лос гукала молодиця й кинула у свиноту надтріснутим держалном.

К. Трутовський. Малоросійський пейзаж

Панас Мирний

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт при чинити за собою, як уже на його напустилася розсерджена молодиця. — І де ти, Чіпко, ходиш? Де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає... — Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він. Мати пильно подивилася йому у вічі, наче вивіряла: чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — у хату. — Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усетаки з докором гукнула із сінешніх дверей мати. Син уже не чув того докору. Він випустив із загороди корову, одв’язав од ясел кобилу й погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що зпід трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей... — Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки. — От приче пилася! Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати. — Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом. — У якого москаля, сину? — Що живе коло нашого поля хутором. — Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, та, казали, либонь, умерла. А що там? — Та я так питаю... нічого. Розмова ввірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а у віччю — вона та й вона. — Пропади ти, навіжена! — шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину — не спиться та й годі... — Ні, уже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле! 6. Виконайте завдання. 1. Утворіть подружні пари. Літературна героїня

1 2 3 4

Галя Мотря Христя Явдоха

Літературний герой

А Б В Г Д

Грицько Чупруненко Чіпка Варениченко Максим Ґудзь Іван Вареник дід Улас

2. Іменами Хрущ, Хрущов, Притика наділений (наділені) у творі А Б В Г Д

Грицько Чупруненко дід Улас Матня, Лушня й Пацюк Іван Вареник Чіпка Варениченко

РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 3. Установіть відповідність. Літературний герой

1 2 3 4

Чіпка Грицько Максим Лушня

Портретна характеристика

А …широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима… Б Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою втіху. В Купивши ґрунт, почув себе… зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Г Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою. Д Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, — він усіх побивав, над усіма верховодив.

4. Визначте сюжетні лінії роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». 5. Доведіть або спростуйте тезу, використовуючи переконливі аргументи: роман Па наса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — твір реалістичний. 6. Прирікаючи сина-убивцю на каторгу, Мотря карає Чіпку чи в такий спосіб намагається запобігти його злочинним діянням? 7. Прокоментуйте композиційні особливості роману «Хіба ревуть воли, як ясла пов ні?», охарактеризовані О. Білецьким як «будинок із багатьма прибудовами й над будовами». 8. Чому, на вашу думку, автори починають роман саме з розділу «Польова царівна»? Зіставте й прокоментуйте перші й останні рядки твору. 9. З якою метою Панас Мирний та Іван Білик удаються до зміщення в романі часових площин? 10. Алегоричний біблійний афоризм «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ніби виправдовує Чіпку. Поміркуйте, яка з назв роману більш вдала: «Пропаща сила» чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Свою думку аргументуйте. 11. Літературознавець М. Наєнко називає роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» сим фонічним твором, характеризуючи кожну з чотирьох частин різними музичними тер мінами: адажіо, алегро, менует, рондо. Скориставшись Інтернетом чи словником, до беріть до кожної частини відповідний музичний термінхарактеристику (за бажанням). 12. Деякі дослідники називають Грицька ще одним уособленням «пропащої сили», інші вважають його вибір позитивним виходом із життєвих випробувань. А яка ваша думка? Можливо, істина тут десь посередині? 7. Виконайте домашнє завдання. 1. Випишіть із роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» цитати для характеристики образів Чіпки, Грицька, Максима, Галі, Христі й Мотрі. 2. Підготуйте невелике усне повідомлення про одну з порушених у романі проблем: народної моралі, батьків і дітей, добра і зла, землі й достатку, кріпацької неволі, «пропащої сили», жінки в сім’ї, любові та родинного щастя (за бажанням). 3. Напишіть твір на одну з тем: « Пошук ідеалів і проблема вибору в романі Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”»; «Історія — жорна людських доль»; «Два товариші (порівняльна характеристика образів Чіпки й Гриць ка)»; «Чи справді щасливий у своєму житті Грицько?».

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ» МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА ТЕАТРАЛЬНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

1. Розгляньте світлини й виконайте завдання.

А. Чим відрізняються способи зображення художньої дійсності на світ линах? Б. Коли востаннє ви були в театрі (кінотеатрі) і яку виставу (кінофільм) диви лися? В. Чим відрізняється культура перегляду вистави та кінофільму? 2. Прочитайте матеріал про театральне життя в Україні другої половини ХІХ ст. й перекажіть його.

«Руська бесіда». 1861 р. за ініціативою Ю. Лаврівського у Львові було засноване українське товариство клубного типу «Руська бесіда». У приміщенні Народного дому воно влаштовувало літературно-музичні й танцювальні вечори. У 1860–1880-х роках «Руська бесіда» була важливим осередком просвітянського, культурного й навіть політичного життя українців. Товариство з 1864 по 1923 р. утримувало у Львові свій театр — перший мандрівний професійний український музично-драматичний1 театр у Галичині. Перша вистава театру відбулася 29 березня в приміщенні Народного дому. Улаштовуючи конкурси на найкращі драматичні твори, театр стимулював пожвавлення літературного життя й розвиток української драматургії на західних Драматичний — 1) для виконання на сцені, у театрі; театральний: драматичний твір, драматичний гурток; 2) який має напружену дію, гострий конфлікт (про літературні твори): драматичний момент, драматичний конфлікт; 3) перен. напружений, який має непереборні труднощі: драматична ситуація, драматичні обставини. 1

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»

Артисти «Театру корифеїв». 1886 р.

землях України. Однойменні товариства виникли в багатьох містах Галичини — Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі та ін. Театр «Руської бесіди» гастролював по Галичині й Буковині, а також на Наддніпрянщині, у Польщі. Найбільшого розквіту театр досягнув на початку ХХ ст. під керівництвом Й. Стадника. Цей творчий колектив виховав багатьох видатних акторів і режисерів, зокрема Л. Курбаса, М. Крушельницького, Й. Гірняка, А. Бучму. «Театр корифеїв1». 27 жовтня 1882 р. на сцені міського театру в Єлисаветгра ді (нині м. Кропивницький) М. Кропивницький поставив драму «Наталка Полтав ка» І. Котляревського, головну роль у ній виконала М. Заньковецька. Так розпо чалась історія українського професійного «Театру корифеїв». Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів, які виступали під творчими псевдонімами (Іван КарпенкоКарий, Микола Садовський і Панас Саксаганський), та їхньою сестрою Марією СадовськоюБарілотті, Марком Кро пивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліниць кою, Ганною ЗатиркевичКарпинською та іншими видатними акторами. Вони працювали в дуже складних умовах: постійно переїжджали з місця на місце, виступали не лише в театрах, а й на ярмарках і в сільських клунях2, іноді залишалися напівголодними, не мали постійного житла. Але актори свідомо йшли на такі жертви, були справжніми подвижниками національ ного драматич ного мистецтва. У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару «Театру корифеїв» становили твори І. Котляревського, Г. Квітки Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. «Театр корифеїв» мав великий успіх 1

Корифей (з грецьк. зачинатель) — у давньогрецькому театрі так називали керівника хору або соліста-заспівувача; переносно — основоположник, зачинатель якоїсь справи. 2 Клуня — будівля для зберігання снопів сіна, а також для молотьби.

Театральне життя в Україні

не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закав каззі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеа лу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київ ського генералгубернаторст ва (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Влада намагалася обмежити репертуар тільки розважаль ними п’єсами, проте зупинити розквіт театрального життя в Україні так і не змогла. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886– 1887 рр. Панас Саксаганський так згадував про ті гаст ролі: «Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” М. Заньковецька в ролі (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві Івги Цвіркунки — п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чор у виставі М. Старицького номорці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” «Чорноморці» не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося й говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “толпой стоящая у трона”, що позбу лася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, — заговорила рідною мовою й за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катери нинського палацу, де ставили “Кума-мірошника”. Кум залазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знов об’єднувався. Реалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів». Літературознавець Дмитро Чижевський так писав про смаки тодішніх глядачів: «Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реал істичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і тан ців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували вихов ний характер сцени. До теа тру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, які перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…» І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять та якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845–1907) 3. Прочитайте відомості про І. Карпенка-Карого й перекажіть цікаві епізоди з його життя.

Іван Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий) народився 17 ве ресня 1845 р. в с. Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині м. Кро пивницький) у родині управителя поміщицького маєтку. Його батько, Карпо Тобілевич, хоч і був дворянином, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походжен ня. Він багато разів безуспішно добивався визнання свого благо родного статусу, але так і не досягнув омріяної мети, оскільки в багатьох паперах порізному фігурувало прізвище предків: Тобілевич, Тобелевич, Тубілевич. Саме цей факт став фор мальним приводом для відмови в підтвердженні дворянського походження роду Тобілевичів. До речі, це батькове дома гання — документально оформити свій шляхетний статус — син узяв за основу сюжету комедії «Мартин Боруля». Мати Івана, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з колись вільного козаць кого роду, який потрапив у кріпацьку залежність, тому Карпові Адамовичу дове лося викупляти її з кріпацтва. Батьки драматурга мали сильні й красиві голоси, до того ж батько був цікавим оповідачемгумористом: «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтона ції голосу й при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів якимнебудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати 1 Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса» . Іван Тобілевич здобув освіту в Бобринецькому повітовому училищі, на цьому (через матеріальну скруту батьків) офіційні «університети» для нього закінчилися. Оскільки для вступу на державну службу треба було мати не менше шістнадцяти років, хлопець у чотирнадцятирічному віці змушений був улаш туватися на писарську посаду в канцелярії з платнею… 2 крб 50 коп. на місяць. Пізніше він працював на такій посаді в Бобринецькій ратуші. Тільки наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцеляр ським служителем третього розряду. Чиновницька кар’єра Тобілевича зроста ла стрімко, і він, імовірно, досягнув би ще більших висот, але ідейні переконан ня патріота й народолюба вступали в суперечність із службовим становищем. Незважаючи на рутинне чиновницьке життя, Іван багато читав, займався самоосвітою. З дитячих літ мріяв про театр, і коли в Бобринці утворився аматор ський драматичний гурток, юнак став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні 1

Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. — К., 1957. — С. 128.

Іван Карпенко-Карий

кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виста ву шекспірівського «Отелло» за участю видатного афроамериканського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Працюючи в Херсоні, Іван познайомився з учителем гімназії Д. Пильчиковим, колишнім учасником Кири лоМефодіївського товариства й прият елем Т. Шевчен ка. Учитель мав чудову бібліот еку. У нього часто збира лася молодь. Це середовище якоюсь мірою замінило Іванові омріяний та недосяжний університет. Тут він відкрив для себе багато цінних книжок з історії, зі сві тової літератури, особливо захопився драматургами — В. Шекспіром та О. Островським. У 1869 р. Іван повертається до Єлисаветграда. Тут І. Тобілевич (справа) із братом Миколою. разом з учителями реальної школи засновує новий дра м. Єлисаветград. 1868 р. матичний гурток, захоплено, з цілковитою самовіддачею ставить п’єси І. Котляревського, Г. КвіткиОснов’яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдо ва, М. Гоголя, О. Островського. Завдяки цим постановкам І. Тобілевич зажив сла ви популярного актора й організатора театральної справи. У 1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською (до речі, з цього роду вийдуть геніальні митці ХХ ст. — поет Арсеній Тарковський та його син, усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У передмісті Єлисаветгра да подружжя придбало садибу, яка складалася з цегляного будинку, флігеля у дворі й садка. Саме тут народилися діти: Галя, Назар, Юрко й Орися. На гроші з посагу дружини І. Тобілевич заснував неподалік від Єлисаветграда хутір: збудував велику хату, стайню, різні господарські приміщення. Тут родина проводила від пустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої найкращі драматичні твори. На жаль, не судилося долею довге життя дружині: вона передчасно померла від сухот, а згодом родина зазнала й другого удару: померла найстарша дочка Галя. На честь своєї дружини І. Тобілевич назвав хутір Надія. У наші дні це відомий історикокультурний заповідник. Ось як написав про це мальовниче й казкове міс це професор Михайло Наєнко: «Хто не бував на хуторі Надія, що за 30 кілометрів від колишнього Єлисаветграда, той не має навіть уявлення про земний рай. Навколо — біднуватий на рослинність степ, а тут — жива оаза. Столітні вже дерева, розкішні кущі й трави, чисте, як кришталь, плесо дзвонкової води… Це диво витворив І. КарпенкоКарий та присвятив його своєму першому коханню — Надії Тар ковській. Нині тут проводять всеукраїнські театральні фестивалі, хутір став місцем па ломництва туристів і навчальною базою — сюди навідуються учні, студенти, учителі, письменники… А ще тут є іменні дуби: “Дуб Саксаганського”, “Дуб Марії Заньковець кої”, “Маркові дуби” (Марка Кропивницько го)… Крислатими кронами вони торкаються Хутір Надія. Сучасне фото до небес, а міцним корінням сягають у най

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»

Театральна трупа братів Тобілевичів. 1895 р.

потаємніші глибини українського степу, символізуючи собою й першу найголов нішу любов І. КарпенкаКарого — драматургію. До нього вона була в українській літературі принагідною й епізодичною; після нього здобулася на професійний статус; професійним став і український театр». Однак повернімося до Єлисаветграда. Міська садиба Тобілевичів була осе редком мистецької й громадськополітичної роботи в місті. Тут збирались учасни и аматорського театрального гуртка, який очолювали І. Тобілевич і М. Кропив к ницький. Чиновницька посада — секретар міської поліції — давала Іванові Карповичу засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру, який був сен сом його існування. У 70–80х роках ХІХ ст. пожвавилося мистецьке життя в Єли саветграді (гастролі М. Мусоргського, вистави М. Кропивницького). У 1875 р. І. Тобілевич ініціював постановку «Назара Стодолі» Т. Шевченка. Ця драма настіль ки захопила митця, що він назвав своїх дітей іменами її героїв — Назаром і Галею, собі також узяв як творчий псевдонім прізвище одного з героїв — Гната Карого, поєднавши його з іменем батька. Неабияким ризиком було ставити твори віт чизняних авторів у період заборони української мови. Гурток рятувала глибока обізнаність з російською драматургією, а саме — постановки п’єс О. Островського, О. Грибоєдова й інших майстрів сценічного слова. І все ж розплата не забарилася. Іванові Карповичу були близькі народницькі переконання, ідеї культурництва, просвітянської місії інтелігенції. Він був членом нелегального гуртка, поширю вав заборонену літературу, використовував своє службове становище для допо моги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. І ось 1883 р. особис тим розпорядженням міністра внутрішніх справ драматург був звільнений зі служби як неблагонадійна людина. Пізніше І. Франко влучно скаже, що цар ський уряд утратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна здобула драматурга І. КарпенкаКарого. З цього моменту митець ще з більшим натхненням і новими силами поринає у творчість: цього року виходять друком прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака». П’єсу він написав для трупи М. Старицького, у якій грали його молодші брати Панас (під псевдонімом Сакса ганський) і Микола (мав псевдонім Садовський), до цього колективу згодом увійшов і Іван Карпович. У 1884 р. І. Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до Новочеркаська. В умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Йому

Іван Карпенко-Карий

довелося працювати ковалем, щоб хоч якось себе прогодувати. Лише через п’ять років митець повернувся в Україну й оселився на рідному хуторі (йому забороня лося жити у великих містах). Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за капіталізацією в Україні стали тим щедрим ґрунтом, на якому з’явилися найкращі твори драма турга — комедії «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900). У 1889 р. І. Тобілевич повернувся на сцену й більше ніколи її не покидав. Спо чатку він виступав у трупі М. Садовського, а пізніше разом із П. Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке з 1897 р. дістало назву «Товариство російськоукраїнських артистів». З 1890 по 1900 р. митець, крім уже згаданих, написав ще кілька п’єс, найвідо міша з яких — історична драма «Сава Чалий». Драматург повернувся також до свого улюбленого жанру — соціальної комедії («Суєта», «Житейське море»). В останні роки І. КарпенкоКарий часто скаржився на здоров’я. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтися, відпочити, але хвороба не відступала. У ті дні, коли стан трохи поліпшувався, драматург продовжував працювати. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. КарпенкоКарий грав у десятьох виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Зовсім знесилений, він залишив трупу й поїх ав на хутір Надія, та й тут йому не стало краще. Намагаючись урятувати брата, П. Саксаган ський улаштував йому поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. КарпенкоКарий помер. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч із батьком, неподалік від хутора Надія. А. Випишіть у хронологічному порядку головні події життя І. Карпенка-Карого. Б. Переглянувши відеоматеріал про дебют і діяльність Марії Заньковецької в «Театрі корифеїв», розкажіть, через що батько Марії змінив своє ставлення до театрального вибору дочки. Дебют Марії Заньковецької в «Театрі корифеїв». 4. П рочитайте короткий огляд творчості І. Карпенка-Карого й розкажіть, який його твір ви поставили б на сцені як режисер. Обґрунтуйте свій вибір.

Творчий доробок. Своє мистецьке кредо І. КарпенкоКарий висловив у мо нолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, й оперетку, вони — ганьба мис тецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. У театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця й, кору крижану байдужості на них розбивши, проводить у душу слухача жадання правди, жадання загаль ного добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їхньої волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»

Усього драматург написав 18 п’єс. Згідно з висновком театрознавця Я. Мамонтова, драма тургія І. Тобілевича була зорієнтована як на реал істичнопобутовий театр, так і на романтич нопобутовий. За підрахунками цього дослідни ка, до першого типу належить 10 творів письмен ника («Бурлака», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Понад Дніпром», «Суєта», «Житей ське море» і деякі інші), до другого — 8 («Бонда рівна», «Наймичка», «Безталанна», «Паливода Сцена з вистави І. КарпенкаКарого «Сто тисяч». У головній ролі — ХVІІІ століття», «Гандзя» та ін.). Причому час Б. Бенюк и реалістичних і романтичних п’єс не ділив появ творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дій сності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці. Яскраві зразки реал істичної творчості митця — соціальні сатиричні п’єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які змальовують поширений у світовій літературі образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспіль1 стві займаються «стяжанням в ім’я стяжання», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п’єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драми стяжання». Герасим Калитка («Сто тисяч») — новонароджений, малоосвічений та жадіб ний сільський буржуа, якому постійно «копиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки. У п’єсі «Хазяїн» І. КарпенкоКарий вибудовує конфлікт на типовій інтризі — незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, погоджується на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут — вигідна шахрайська комбінація). Усе життя Пузир ішов «за баришами наосліп, плював на все й знать не хотів людського поговору». За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко — так крутиться «хазяйське колесо», яке «од них даве, а інші проскакують». Терентій Пузир годує своїх наймитів таким хлібом, що «ні вламать, ні вкусить», про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє: «Котляревський мені без надобності», — а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а «фершала» — дешевше ж обійдеться (й обійшлося… смертю). Цей образ І. КарпенкоКарий виписав настільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе. Соціальнопсихологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже роман тичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж «вічна» тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софі єю, а потім убиває її. Драматург відмовився від сценічно ефектних картин весілля, натомість зосередив увагу на буднях молодої сім’ї, прагнучи кожний вчинок своїх героїв умотивувати психологічно. М. Старицький радив автору дати у творі відпо відь на запитання «хто винен?» (до речі, драма була названа спочатку саме так) у вбивстві, проте І. КарпенкоКарий не погодився з цим: «Я взяв життя. А в житті 1

Стяжання — користолюбство, здирництво.

Іван Карпенко-Карий

драма не завжди розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося міс ця для запитання “хто винен?”». Тобто автор залишився вірним художній логіці, мета якої — не давати прямі й прості відповіді на всі запитання життя, а залиша ти їх відкритими для глядача. Уважне прочитання хоч одного з монологів Гната розкриває найголовніше в психології конфлікту, який навіть для І. КарпенкаКа рого був загадкою (кого ж мав убити Гнат — Софію чи все ж таки Варку?): «Г н а т (один). …У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять… Одну хвилину мені жаль Софії та сором їсть очі, а другу… другу — уся душа, усі думки — у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві… Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все й знов одурію». У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумні ву, через Емський указ 1878 р.). Про гнітючу силу обмежень І. КарпенкоКарий пише братові П. Саксаганському, наголошуючи на тому, що писати про історич не минуле, таке багате на теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова запорожець, козак, рідний край — страшні для цензури, тому якщо п’єса добре скомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури — усе одно не дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема кохання, приправлена танцями й піснями. Незважаючи на такі перешкоди, драматург усе ж таки звернувся до історич ної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893, досі не опублікована: рукописний оригінал зберігається в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902). Вершинним твором І. КарпенкаКарого на історичну тематику вважається трагедія «Сава Чалий» (1899). Трагедія «Сава Чалий». У 1860х роках композитор М. Лисенко записав на Полтавщині історичну пісню «Ой, був в Січі старий козак». У ній ішлося про істо ричний факт: 1741 р. гайдамацький ватажок Гнат Голий покарав за відступництво колишнього свого побратима Саву Чалого. Колись козацький сотник Сава Чалий служив у польського магната, а потім (у 1734 р.) перейшов на сторону гайдамаків. Проте після поразки повстання знову «відклонився до ляшеньків». І все ж не із Сави й не з Гната починається пісня, а з горя старого козака, син якого став зрадником і тепер ловить по степах козаківзапорожців. Змучений тяжкою ганьбою, батько сам же й просить Гната покарати Саву. Уникнути помсти Чалому не вдалося — козаки підняли його «на три списи вгору». Присуд у народ ній пісні цілком однозначний: відступництву немає виправдань, а Чалий, який спокусився славою та «сукнямиодамашками», — «вражий син». Цей сюжет 1838 р. використав М. Костомаров, написавши романтичну («байро нічну») п’єсу «Сава Чалий». У ній ідеться про історію зрадника, покараного месни ками. Відступництво сотника Чалого мотивується амбіціями й образою Сави, якого не обрали гетьманом. Утім, письменник поглиблює мотивацію: його герой перебу ває в конфлікті зі світом. Саві Чалому знайома та сама «світова скорбота», яка була іст, який характерною для байронівських самітників. Він — неприкаяний індивідуал протиставляє себе цілому світові: «Куди не підеш, усе люди… Я не вмію з їми жити. Не вмію їм коритися». Ця суперечність вирішується тільки зі смертю героя. У трагедії І. КарпенкаКарого зовсім інша концепція головного героя. Його Сава Чалий — яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він — зрадник мимово лі, показаний на тій межі компромісу, за якою й починається відступництво.

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»

Особливо цікавим є психологічне змалювання стосунків головного героя з шляхтичем Шмигельським — найзагадковішою постаттю у творі. Його логіка поведінки нелегко піддається раціональним поясненням. Хоча спочатку все вигля дає так, ніби Шмигельський просто виконує наказ польського коронного гетьмана будьщо переманити Саву Чалого. Він пристає до гайдамаків і тонко починає грати на слабинках Сави. Поперше, Чалий, на диво, довірливий, легковірний. Подруге, його підточують постійні сумніви. Він остерігається, як би не сплюндру вати край, не обернути його на руїну. Гайдамаччина, уважає він, може перетвори тися на розбійництво, тому йому більше до душі «бой чесний», відкритий, а не «партизанство». Потретє, Шмигельський грає й на симпатіях Чалого до панян ки Зосі (хоча той і робить зусилля «задавити своє кохання», щоб воно не стало на перешкоді головній меті — повстанню). Почетверте, хитрий шляхтич швидко помічає «тріщини» у стосунках Сави та його побратима Гната Голого. Голий кли че до негайної помсти шляхті: «Пора й нам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників», Чалий же очікує підмоги із Січі, щоб, зібравши козаків, піти на суперника війною. Він увесь час зволікає, вагається. І саме в такий момент нері шучості й вагань Саві доставляють лист від кошового Січі, у якому той начебто велить йому повернутися на Запорожжя. Насправді ж лист підробив не хто інший, як Шмигельський! І знову поведінка Чалого й Голого разюче неподібна: якщо Сава остаточно занепадає духом, то Гнат, розуміючи, що лист — то справа «пузатої старшини на Січі», сповнений рішучості мститися за заподіяні кривди. Саме його обирають отаманом, і тепер Гнат Голий веде гайдамаків на Тульчин і Немирів. І. Карпенко-Карий акцентує на колізії глибинних інтересів двох ватажків. У них різна соціальна опора: якщо Голий виражає настрої «голяків», простолюду, то аристократ Чалий цих «голяків» побоюється. Його лякає стихійний розмах повстання, від якого годі чекати чогось іншого, крім кривавих наслідків: «Усе, усе, усе! Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема в чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях усі сконають». Шмигельський — наче Мефістофель! — блискавично підхоплює ці слова, щоб іще дужче роздмухати сумніви Сави Чалого, підвести його до диявольського рішення. По суті, він «диктує» Саві вибір: «Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни». — «Як?» — запитує розгублений Чалий. І чує у відповідь, що треба йти до Потоцького й разом з його міліцією проганяти гайдамаків. Мовляв, життя на українських землях тільки почало укладатися «під панською рукою» . Тож навіщо тепер усе ламати? Це — кульмінаційний момент в історії відступництва Сави Чалого. Сава остаточно капітулює, цілковито підкорюючись волі Шмигельського. Хит рому шляхтичу тепер уже немає потреби приховувати, що він — посланець корон ного гетьмана, який доручив йому переманити Чалого на свій бік, «щоб лад дать на Вкраїні та вгамувати гайдамацький рух». Шмигельському вдається переконати Чалого, що, перейшовши до Потоцького, він не зраджує віри, Вітчизни. Головне — угамувати гайдамаків, а потім уже можна й шляхту проганяти, віру обороняти. При цьому Шмигельський, ніби між іншим, обіцяє Чалому й «ізвить гніздо», і «сто тисяч злотих», і шляхетство від короля. І Сава йде назустріч самообману та спо кусам. Причому перше важливіше, аніж друге. Сава не виглядає в І. Карпенка-

Іван Карпенко-Карий

Карого як банальний зрадник, який продався. Звісно, спокуси теж зробили своє («Там кохання, там слава мене жде», — міркує «пізній» Сава). Однак спочатку ж був самообман! Суб’єктивно Сава Чалий прагне добра для України, однак заплу тується у своїх сумнівах. Якщо співвіднести криваві візіїпророцтва Чалого з іс торією реальної гайдамаччини, то виявиться, що вони мали підстави. І все ж у виборі він трагічно помилився. Фатальним чинником у цій трагедії яскравої осо бистості виявилася глибинна чужість між аристократом Чалим і тими, кого він начебто збирався вести за собою. Це аристократичне відторгнення простолюду у свідомості Чалого багато що визначає: він побоюється бунту черні. Звідси — ілюзорне бажання рятувати народ від нього самого, вирішити все поза ним. Утім, І. Карпенко-Карий сказав своїм твором й інше: трагедія Сави Чалого — це ще й індивідуальне зображення тих трагічнокривавих суперечностей самої історії, які нерідко не мають ідеально позитивних розв’язок. Перетворіть текстовий матеріал про жанри драматичних творів на таблицю 5. (у зошиті).

Теорія літератури ЖАНРИ ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ Драматичні твори бувають різних жанрів: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма, водевіль, драма-феєрія та ін. Розглянемо основні жанри.  Трагедія (з грецьк. tragoіdia — букв. цапина пісня) виникла з жалібних ритуальних пісень, що супроводжували принесення цапа в жертву богові родючості та виногра дарства Діонісові. Це — драматичний твір, у якому зображено зіткнення неприми ренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне стано вище, уступає в боротьбу з нездоланними в цій ситуації силами та, як правило, гине. Українська трагедія зародилась у ХVІІІ ст. Серед найпомітніших зразків цього жанру у вітчизняній літературі — «Переяславська ніч», «Сава Чалий» М. Костомарова, «Облога Буші» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка, «Сава Чалий» І. КарпенкаКарого. (з давн.-грецьк. komodia — весела процесія з музикою, танцями та співами й Комедія  ode — пісня) — драматичний твір, у якому за допомогою засобів гумору й сатири роз вінчуються негативні суспільні й побутові явища, змальовується смішне. Комедія утворилася в період античності («Вершники», «Птахи» Арістофана). За основу комедії взято смішне — це, за Арістотелем, «певна помилка та потворність, що нікому не спричиняє страждань». Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації. Класика ми європейської комедії вважають Л. де Вегу, П. Кальдерона, В. Шекспіра («Прибор кання норовливої», «Багато галасу з нічого»), Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан»), Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро»). Початки української комедії — в інтермедіях і вертепних драмах ХVІІ–ХVІІІ ст. Яскра ві зразки комедії у вітчизняній літературі — «Москальчарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. КвіткиОснов’яненка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «За двома зайцями» М. Старицького.  — синтетичний драматичний жанр, у якому поєднуються прикметні ознаки Трагікомедія трагедії й комедії: «Ревізор» М. Гоголя, «Володимир» Ф. Прокоповича та ін.   — драматичний твір, за основу якого взято гострий життєвий конфлікт, Власне драма напружену боротьбу й переживання персонажів, але розв’язка не має трагічного характеру, відсутня і свідома настанова на комічне («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та ін.).

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ» 6. Законспектуйте матеріал про комедію І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля».

Комедія «Мартин Боруля». Ідейнотематичний зміст. Комедія «Мартин Боруля» написана в 1886 р. під час новочеркаського заслання. Цим твором І. Кар пенкоКарий сатирично викриває тогочасні суспіль ні порядки — бюрократизм, судову систему, засно вану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально віднови ти втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоча люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!» Афіша до фільмувистави Жанрові й стильові особливості. Окрім сати І. Карпенка-Карого ричного викриття бюрократизму й судової системи, «Мартин Боруля». заснованої на хабарництві, І. Карпенко-Карий виУ головній ролі — Г. Юра сміює й типову на той час (як, на жаль, і тепер) си туацію, коли заможні українці нерідко соромляться свого походження, зрікаються рідної мови, батьківських традицій, хочуть набути «панського» статусу, наївно думаючи, що це додасть їм авторитету. Автор це робить, озброївшись багатим арсеналом засобів гумору й сатири. Отже, цей твір за жанром — комедія. Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщаниншляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібо роба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактноповчальний характер, а в І. Карпен каКарого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, пода них у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відміннос тей між творами класицизму («Міщаниншляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»). Система дійових осіб. На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч»), Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідні ших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд. Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Її Мартин не приховує: захист люд ської гідності, як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої селянської праці, від «давньої залежності й бідності», Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідпо відність між давно усталеним способом життя селянинахлібороба й омріяною панською шляхетністю. Зокрема, Мартин Боруля: • наказує й собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;

Іван Карпенко-Карий

• планує розвести собак та їздити на полювання; • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; • намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; • прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля). Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершу ються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духов ність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальо вує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай та каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч». Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї: «М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так помужичи: мамо, тато. А ти все посвойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю. М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька… С т е п а н. Або: папаша, мамаша. М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть. М а р и с я. Я так і не вимовлю. М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії». Узагалі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». Повною протилежністю Марисі є її брат Степан: він прагне отримати чиновниць ку посаду не шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, а обманом, хитрістю — тобто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько його навчає, як вижити в цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! Прощай. Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трися, трися між людьми — і з тебе будуть люде!» Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі ком панія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе й глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!» Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально зви родніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками,

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»

працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу: «Добре діло це повіренничество, єйбогу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до тоготаки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то віднесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, й апеляцію напише, а коли діло замисло вате — ударишся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Усе одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!» Один із найколоритніших образів п’єси — Омелько. За його простакуватістю прихована глибока народна мудрість, мрійливість, гумористичнофілософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин та Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, тра гікомічними стресами тощо; другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею. Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала». Ідея п’єси — смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фаль шивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди. Сам І. КарпенкоКарий блискуче грав роль Мартина Борулі в «Театрі кори феїв». Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів. 7. В иконайте завдання. 1. Установіть відповідність. Дійова особа

1 Націєв ський 2 Мартин 3 Гервасій 4 Тренделєв

Репліка

А — …а бумаги — тьфу! І в мене їх було доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство личить, як корові сідло. Б — Краще жить на світі щасливим мужик ом, ніж не щасн им пан ом, — це всяк е знає!.. В — Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Г — Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета злодійка приходить зря, сьогодні нєт єйо, а завтра вот она! Д — Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Усе одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!

Іван Карпенко-Карий 2. Серед названих ідей комедії «Мартин Боруля» провідною є А викриття бюрократизму в новому капіталістичному суспільстві Б засудження хабарництва як яскравого прояву корумпованої країни В висвітлення вад тогочасної судової системи Г осміювання міщанства як руйнівника здорової народної моралі, звичаїв і тра дицій Д висміювання людей, що соромляться бути собою, надмірно захоплюються модою 3. Події в комедії «Мартин Боруля» розгортаються в такій послідовності А з вільнення Степана з посади канцеляриста — укладання угоди Борулі з Тренде лєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — утеча Націєвського Б утеча Націєвського — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — звільнення Степана з посади канцеляриста В відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — укладання угоди Борулі з Тренделєвим — утеча Націєвського — звільнення Степана з посади канце ляриста Г укладання угоди Борулі з Тренделєвим — відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — утеча Націєвського — звільнення Степана з посади канцеля риста Д відмова Борулі одружити Марисю з Миколою — укладання угоди Борулі з Трен делєвим — звільнення Степана з посади канцеляриста — утеча Націєвського Який факт із життєпису І. КарпенкаКарого найбільше вас вразив? Розкрийте походження літературного псевдоніма Івана Тобілевича. Що ви знаєте про «Театр корифеїв»? Яку роль у «Театрі корифеїв» відіграв І. КарпенкоКарий? Які жанрові особливості має драматичний твір? Чи обов’язково драматичний твір має трагічну кінцівку? 9. Який епізод комедії «Мартин Боруля» видався вам найсмішнішим? Які засоби ко мічного в ньому використав автор? 10. Доведіть, що п’єса «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого — реалістичний твір. 4. 5. 6. 7. 8.

11. Яке прислів’я, на вашу думку, найточніше передає сутність Мартина Борулі? Свій вибір аргументуйте. Коваль коня кує, а жаба й собі лапку подає. Не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву потолочила. Не лізь, жабо, туди, де коней кують. Якби жабі хвоста, була б непроста. Не надувайся, жабо, бо до вола ще далеко. 12. Поміркуйте, чи здатне кіно повноцінно замінити театр. У чому полягають принци пові відмінності між цими видами мистецтва? Виконайте домашнє завдання. 8. 1. Випишіть із п’єси І. КарпенкаКарого «Мартин Боруля» по одномудва приклади іронії, сарказму й гротеску. 2. Підготуйте невелике повідомлення про історію та сучасне життя драматичного театру у вашому обласному центрі (за бажанням). 3. Перегляньте фільм Г. Юри й Л. Швачка «Мартин Боруля» (адреса в мережі Інтер нет: http://v7.arg.uа/6026 — martin–borulya–1953–tvrip–ukr.). Наскільки глибоко актори розкривають характери персонажів? Які сценічні засоби характеротворен ня використовують?

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА ІВАН ФРАНКО (1856–1916) Розгляньте світлини й виконайте завдання. 1.

А. Кого зображено на світлинах? Б. Поміркуйте, що об’єднує цих персонажів. В. Прокоментуйте назву розділу «Титан духу і думки» з огляду на персонажів світлин. 2. Прочитайте відомості про І. Франка й перекажіть основні події в житті митця.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичах Дро гобицького повіту, недалеко від м. Львова. Батько, Яків Франко, був сільським ковалем. В автобіографіч ному оповіданні «У кузні» Іван Якович напише: «На дні моїх спо минів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пронизуються сині, червоні та золотобілі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в його глибині щось іще біліше, про менясте… Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». Мати, Марія Франко (Кульчицька), походила із збіднілого, але шляхетського роду, була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце. Спочатку Іван навчався в початковій школі сусіднього села ЯсениціСільної (1862–1864). За два роки навчання він добре оволодів трьома мовами: українською, німецькою й польською. «“Якесь воно не таке, як люди”, — казали про нього сусіди, і це ж саме “не таке” помічав у ньому й батькоковаль, вирішивши будьщо відірва ти сина від кузні й спровадити в якусь іншу науку», — згадував М. Коцюбинський.

Іван Франко

Пізніше хлопець навчався в Дрогобицькій школі (1864–1867) і Дрогобицькій гімназії (1867–1875). Навчання в цих закладах було марудним: талановитий Іван постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв значні здібності й ста рання. Діти в школі «туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам’ять, віру в себе…» (про навчання в тогочасній школі більше можна прочитати в автобіогра фічних оповіданнях І. Франка «Отецьгуморист», «Чистописання», «Олівець», «Грицева шкільна наук а»). У дев’ятирічному віці Іван утратив найближчого порадника — свого батька. У родині залишилися мати з чотирма дітьми й розладнане господарс тво. Щоб підтримати родину, мати вдруге виходить заміж. Вітчим, Гринь Гаврилик, був доброю людиною, він щиро полюбив дітей своєї дружини, сприяв тому, щоб Іван продовжував навчання. У шістнадцятирічному віці хлопець утратив і матір, яку дуже любив і з теплом згадував у своїй пізнішій поезії: Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгоден життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. Незважаючи на життєві трагедії, Іван навчався в Дрогобицькій гімназії дуже добре, став найкращим учнем. Він мусив сам хоч якось заробляти на прожиття: давав однокласникам із багатших родин платні уроки з математики, іноземної мови, історії. Навчаючись у гімназії, юнак зібрав чималу бібліотеку — майже 500 книжок, захопився фольклором. Спочатку пісні записував від матері, далі — там, де тільки випадала нагода. Уже незабаром уклав два великі зошити записів — майже 800 творів. У цей же час юнак сам почав писати. Перший вірш мав назву «На Великдень 1871 року» і був присвячений батькові. Хлопець перекладав також твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» (одну зі знаменитих літературних містифікацій В. Ганки, що спричинили чеське національне відродження). 1874 р. у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом Джеджалик уперше з’являються вірші вісімнадцятирічного Іва на — «Моя пісня» і «Народна пісня». У 1875 р. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут він співпрацює зі студентським журналом «Друг», друкуючи в ньому свої нові переклади, вірші, літературнокритичні розвідки, публіцистичні праці. Юнак вливається в суспільнополітичне життя, навколо нього гуртується патріотично налаштована молодь. У той час уми передових діячів Європи заполонили ново модні соціалістичні ідеї, які, здавалося, дадуть свободу та щас тя людині й нації. Молоді небайдужі галичани (насамперед завдяки старанням М. Драгоманова) теж підтримували ці ідеї. І. Франкові це захоплення обійшлося надто дорого. У 1877 р. Іван Франко. 1870 р.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

його було вперше заарештовано за соціалістичну пропаганду (митець провів дев’ять місяців у тюремній камері разом із кримінальними злочинцями). Після звільнення галицька інтелігенція показово вороже поставилася до нього: більшість видань не друкували його творів. У цей час він заробляв собі на прожиття журналістською діяльністю. Проте найбільше підкосила молодого І. Франка особиста любовна драма: батько його коханої, Ольги Рошкевич, заборонив опальному митцеві з нею зустрічатися й змусив дочку вийти заміж за іншого. Довідавшись про цей шлюб, І. Франко тяжко занедужав, мало не помер. Згодом Іван разом із товаришем і співв’язнем М. Павликом починає видавати на кошти, отримані від М. Драгоманова, журнал «Громадський друг», у першому числі якого друкує свій вірш із промовистою назвою «Товаришам із тюрми»: Наша ціль — людське щастя і воля, Розум владний без віри основ, І братерство велике, всесвітнє, Вільна праця і вільна любов! Після заборони «Громадського друга» поет видає друком два збірники жур нального типу «Дзвін» і «Молот», що, по суті, були продовженням попереднього часопису. У цих виданнях був опублікований знаменитий вірш «Каменярі» і гост рополемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції» і «Література, її зав 1 дання і найважніші ціхи ». У серії книжок «Дрібна бібліотека» митець друкує багато своїх перекладів творів різних письменників. Насичена діяльність І. Франка була перервана другим його несподіваним ареш том у березні 1880 р. й тримісячним ув’язненням у коломийській тюрмі. Митця звинуватили в підбурюванні місцевих селян проти «законного порядку» і влади. Звичайно ж, він був змушений припинити університетські студії. Після звіль нення І. Франко, хворий на малярію, голодний, ішов пішки з Коломиї до рідно го села. Спочатку староста заборонив йому мешкати в Нагуєвичах, аж доки не надійде паспорт із Дрогобича. Знесилений митець під наглядом жандарма зму шений був повернутися до Коломиї. Про зазнані в дорозі муки він писав: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Враження про це ув’язнення письменник передав у творі «На дні». З 1881 р. у Львові за участю І. Франка виходить друком журнал «Світ», у яко му він публікує перший у європейській літературі роман з робітничого життя «Борислав сміється». Через матеріальну скруту письменник змушений поверну тися в Нагуєвичі до вітчима й працювати по господарству. Часу на творчість не було, тож він писав уночі. У таких умовах письменник створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Й. В. Ґете, поему «Німеччина» Г. Гейне, пише статті про Т. Шевченка. З 1883 р. І. Франко знов у Львові, тут він працює в журналі «Зоря». У 1885– 1886 рр. нелегально відвідує Київ із метою поглибити співпрацю інтелігенції Західної та Східної України, розділених між двома імперіями. Тут письменник налагоджує контакти з М. Лисенком, М. Старицьким, І. НечуємЛевицьким, іншими відомими діячами. Пізніше саме за посередництва І. Франка в Західній Україні будуть надруковані «Гамлет» у перекладі М. Старицького, «Книга 1

Ціхи — риси.

Іван Франко

пісень» Г. Гейне в перекладах Лесі Українки й Мак сима Славинського та ін. Перебуваючи в травні 1886 р. в Києві, І. Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчи ною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів він їй не писав, але після недовгого листування, ураховуючи свої політичні ідеали, узяв з нею шлюб. У каплиці Колегії П. Ґалаґана на весіллі, що сприйма лось як вінчання Західної та Східної України, були М. Лисенко й інші члени «Старої громади». Родинне життя Франків було нелегким. У львівсько му середовищі Ольга так і залишилася чужою, часто її І. Франко з дружиною. називали зневажливо «москалькою», «малороскою». 1886 р. Спочатку стосунки подружжя трималися на поро зумінні й повазі. Ольга Хоружинська вивчила укра їнську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю (народила І. Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, на свій кошт опублікувала книжку І. Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Вони разом видавали журнал «Житє і слово», поет присвятив дружині одну з найкращих своїх збірок — «З вершин і низин». Проте постійні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Діти І. Франка Ольгу, поступово призвели до тяжкої нервової недуги. Незважаючи на це, письменник до кінця життя шанував свою дружину, був удячним їй за щастя батьківства, за підтримку. Маючи намір стати професором Львівського університету, І. Франко в 1892 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті (він збирався захи щатися у Львові, проте тему дослідження про політичну лірику Т. Шевченка було відхилено). В австроугорській столиці митець вивчав стародруки, ціка вився пам’ятками східної літератури, що підготувало ґрунт для нового етапу його творчості: у 90х роках ХІХ ст. з’являються збірка інтимної лірики «Зів’яле 1 листя» і збірка моральноповчальної лірики «Мій Ізмарагд ». Після здобуття ступеня доктора філософії І. Франкові, однак, не вдалося влаштуватися на віль не місце професора у Львівському університеті (тут він прочитав лише інавгу раційну (вступну, пробну) лекцію «“Наймичка” Т. Шевченка», яка вразила всіх присутніх науковою глибиною). З політичних міркувань його не затвердило на цій посаді міністерство (намісник Галичини граф К. Бадені відхилив кандида туру І. Франка, незважаючи на його «надзвичайні здібності та красномов ство»). У безвиході письменник ціле десятиліття (1887–1897) мусив працювати журналістом та ще й у чужомовних польських та австрійських виданнях (як сам пізніше з гіркотою писав, «...у наймах у сусідів»). 1

Ізмарагд (застар.)— смарагд.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

м. Львів. Друга половина ХІХ ст.

У 1895 р. І. Франко погодився балотуватися до парламенту. Однак австрійські власті й польські шовіністи щоразу (у 1895, 1897, 1898 рр.) удавалися до прово кацій та насильства, щоб перешкодити обранню «неблагонадійного хлопського» кандидата. Особливо драматичним виявився для письменника 1897 р., коли він опинився «між двох сил». Сталося це після появи його гострокритичної статті «По ет зради» (про А. Міцкевича) і такої ж критичної щодо українського середовища передмови до збірки «Галицькі образки» (про цю передмову докладніше йтиметься далі). На митця посипались удари зі сторінок польської преси, яка кинулася «захищати» А. Міцкевича, а також із середовища недалекоглядних, консервативно налаштованих галицьких патріотів. У цей час унаслідок постійних цькувань, жах ливої перевтоми, матеріальної скрути І. Франко тяжко захворів і майже втратив зір. Однак того разу письменникові таки вдалося перемогти обставини й повернутися до активного життя. Протягом 1898–1908 рр. він очолював філологічну секцію при Науковому товаристві імені Шевченка. Це вже була близька йому за духом праця. З молодих літ він захоплювався соціалістичними ідеями, був співзасновни ком лівої Руськоукраїнської радикальної партії. Однак поступово переконався, що ліві ідеологи й політики недооцінюють, а то й заперечують національні цінності. Більше того, І. Франко одним із перших європейських мислителів ще наприкінці ХІХ ст. усвідомив згубність ліворадикальних доктрин, страхітливу небезпеку тоталітаризму, яку несе комуністична модель держави. У 1899 р. після розколу радикальної партії І. Франко став одним із засновників Української національнодемократичної партії, з якої через двадцять років утвори лось Українське національнодемократичне об’єднання (УНДО) — найбільша й найавторитетніша українська політична партія в Західній Україні до 1939 р. Етапним явищем у вітчизняній літературі став міський роман «Перехресні стежки» (1900), у якому письменник художньо втілив свій гіркий досвід гро мадської роботи, зокрема участі у виборах. На межі ХІХ та ХХ ст. він перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України (згадайте його літературнокритичні відгуки на твори Панаса Мирного, І. НечуяЛевиць кого, І. КарпенкаКарого, М. Старицького). Сприяв об’єднанню мистецьких сил обох частин України журнал «Літературнонауковий вісник», першим редактором якого був І. Франко (1898—1906). Його статті, надруковані в цьому часописі, охоплювали найпомітніші явища тогочасної української та зарубіжної літе ратури. На початку XX ст. ім’я Франка набуває широкої популярності. «Академією в одній особі» називали його сучасники, наголошуючи на тому, що він володів чотир

Іван Франко

надцятьма мовами. У 1905 р. письменника обирають членом Чеського наукового товариства, у 1906 р. Харківський університет приймає рішення «о возведении гали цийского учёного исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словес ности», а в 1916 р. Російська академія наук присуджує йому премію за працю «Студії над українською народною піснею». Починаючи з квітня 1908 р. тяжка хвороба (параліч рук) змусила, за зізнанням письменника, покинути «усі праці, які міг виконувати власними руками, й обме житися такими працями, які міг виконувати при допомозі інших, передусім своїх синів». Сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, прилашту вавши до руки олівець. Після передчасної смерті старшого сина Андрія І. Фран кові допомагають студенти як секретарі. Останні роки життя були надзвичайно складними для письменника, адже Перша світова війна розкидала його родину: синів забрали до австрійського війська; дочка опинилася по другу сторону фронту, у Києві; дружина лікувалася в Харкові. Наприкінці 1915 р. І. Франка було висунуто на здобуття Нобелівської премії. З клопотанням про це перед Нобелівським комітетом виступив професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Його підтримали провідні науковці світу. Проте незабаром І. Франка не стало, премію ж отримав інший митець. В останні дні письменника доглядали студенти й добрі сторонні люди. Його серце перестало битися 28 травня 1916 р. Преса понад 50 країн світу відгукнулася на трагічну звістку про смерть українського генія. Оскільки І. Франко був «такий бідний, як цілий наш народ», його ховали 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в чужій вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, «виділила» лише одного священика з Волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, тому його похова ли в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через десять років митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар. У 1933 р. на пожертви галичан на його могилі було споруджено пам’ятник із сим волічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя. Українці свято бережуть пам’ять про геніального письменникамислителя. У с. Нагуєвичах і в м. Львові діють його меморіальні музеї. Один із найбільших українських центрів Західної України — Станіслав — перейменували на Івано Франківськ. Ім’я митця присвоєно Львівському національному університету, Дрогобицькому державному педагогічному університету, Національному акаде мічному драматичному театру в Києві, багатьом іншим відомим закладам культури. Нині значними накладами видаються його твори, заборонені в радянські часи. Трагічно складалися долі нащадків митця. Радянська влада намагалася вико ристовувати їхній авторитет для пропаганди своїх ідей, жорстко контролювала їхнє життя. Незважаючи на це, вони залишалися вірні українській справі й вияви ли потужний франківський талант у різних галузях культури. Син Івана Яковича, Тарас (1889–1971), став письменником, педагогом, науковцем; молодший син Петро (1890–1941), також письменник і педагог, був співорганізатором Пласту (першої української дитячоюнацької патріотичної організації, яка діє й тепер), воював за волю України в лавах січових стрільців, командував сотнею, а в 1919 р. організував авіаційний полк. Після поразки визвольних змагань працював учи телем, інженером, написав декілька книжок. У 1941 р. комуністична влада при

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

мусово вивезла його з Галичини й за нез’ясованих обставин знищила. Помітний слід в українському культурному й громадському житті залишила Зиновія Тарасівна Франко (1925–1991) — онука письменника. Примусово вивезена до Києва, під нагляд КДБ, вона, проте, зуміла досягти значних успіхів у мовознавстві, стала авторкою понад 250 наукових праць, брала активну участь у дисидент1 ському русі шістдесятників. За це її звільняли з роботи, забороняли друкуватися, усіляко переслідували. І все ж горда Франкова онука виявилася сильнішою за систему — вона зробила все для відродження Української держави й таки дочекалася її проголошення в 1991 р. 3. Спочатку прочитайте твори «Гімн» і «Сикстинська Мадонна», а потім опрацюйте літературно-критичний матеріал про них.

ГІМН (1880)

Замість пролога

Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Ні попівськiї тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.

Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.

Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.

Вічний революціонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

СИКСТИНСЬКА МАДОННА (1881) Хто смів сказать, що не богиня ти? Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може, Неткнутий2 блиском твої красоти? 1 2

Дисидент — інакодумець, який виступає проти панівного в країні політичного ладу. Неткнутий — незачеплений, незаворожений, байдужий.

Іван Франко

Так, ти богиня! Мати, райська роже, О глянь на мене з свої висоти! Бач, я, що в небесах не міг найти Богів, перед тобою клонюсь тоже. О бозі, духах мож ся сумнівати І небо й пекло казкою вважати, Та ти й краса твоя — не казка, ні! І час прийде, коли весь світ покине Богів і духів, лиш тебе, богине, Чтить буде вічно — тут, на полотні. Лірика збірки «З вершин і низин». Збірка «З вершин і низин», що побачи ла світ у 1887 р. (друге, більш повне видання вийшло друком у 1893 р.), стала в духовному житті України явищем, співмірним із «Кобзарем» Т. Шевченка. Саме ця книжка поезій засвідчила прихід у літературу мужнього поет агромадянина й митцяноватора з індивідуальним стилем. Збірка складається з шести розділів: «De profundis» (з латин. з глибини, з низин), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії» і «Легенди». Так виявилася схильність автора до циклізації творів і композиційної чіткості. У збірці переважає громадянськополітична, патріотична лірика («Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети», «Не пора» та ін.). Основними є два взаємопов’язані мотиви, які визначив сам поет: 1) «розкривання ненормальностей життя», 2) «віднаходження поривів і змагань до поправи того життя». Тому ліричний герой «З вершин і низин» — самозречений борець із національною й соціальною кривдою. Заспівом до збірки став програмний вірш «Гімн» (1880). У ньому прослав ляється «вічний революціонер», що уособлює вічний дух прагнення до щастя й волі. Цей дух споконвіку жив у народі. Однак, переконаний автор, здобуває шанс на перемогу тільки тепер, коли знайшов опору в науці, коли зростає національна й людська самосвідомість гноблених народів. Образ революціонера автор трактує в загальногуманістичному плані — як героя, який самовіддано бореться проти світового зла, темряви, примітивності. Він — «дух, що тіло рве до бою», це все те, що зумовлює поступ людства, — «наука, дум ка, воля», що ніколи «не уступить пітьмі поля» (суспільній реакції). Риторич ним запитанням: «І де в світі тая сила, / Щоб в бігу її спинила?» — поет стверджує марність такої спроби. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвиднюється, він на весь голос скликає до себе мільйони пригноблених, без правних, які прагнуть позитивних змін, справедливого суспільного устрою. Важливо, що ліричний герой закликає не руйнувати, а наголошує на перетво рювальній силі «науки, думки й волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що здавна принижувала людину, зводила її до становища раба. «Дух» («вічний революціонер») персоніфікується через нагнітання дієслівпри судків: живе, рве, йде, міцніє, спішить, вони додають динаміки перетворювальній силі, час для якої вже настав.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф), алітерацій (повтору однакових приголосних — «рвучким і перетворювальним [р]») поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршеву мелодію гімну: Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.

Саме «Вічний революціонер» миттєво приніс І. Франкові популярність, а ще більшого розголосу твір набув у 1905 р., коли М. Лисенко поклав його на музику. «Вічний революціонер» на межі ХІХ і ХХ ст., як і «Заповіт» Т. Шевченка, став одним із неофіційних гімнів бездержавного українського народу. Окрасою збірки «З вершин і низин» стали цикли сонетів («Вільні сонети», «Тюремні сонети»), які приваблюють читача не тільки своєю класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси як вічних світлих категорій буття людини. Показовим у цьому плані є сонет «Сикстинська Мадонна» (1881).

Теорія літератури Сонет — це ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба: двох чотиривіршів (катренів) із перехресним римуванням і двох тривіршів з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед. У сонеті пер ший вірш містить тезу, другий — антитезу, а тривірші — синтез, так званий сонетний замок, що завершується переважно чотирнадцятим рядком. Припускають, що сонет зародився як жанр лірики в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Остаточної форми йому надав (установив чисельність рядків і порядок рим) Ф. Петрарка в ХІV ст. Сонет дисциплінує поетичне мовлення, є виявом високої творчої майстерності.

Цей твір з’явився під враженнями від спогля дання геніальної картини Рафаеля «Сикстинська Мадонна». У сонеті звучить віра в непереможну силу високого мистецтва й владу його шедеврів над душами людей. І. Франко продовжує Шевченкову традицію возвеличення жінкиматері, він теж бачить її з немовлям на руках. Цією красою й ніжністю поет просто заворожений. Цей стан передано в сонеті за допомогою риторичних запитань, звер тань та окликів:

Рафаель. Сикстинська Мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти? Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти?

Іван Франко

Мистецький контекст Рафаель Санті (1483–1520) — видатний італійський художник та архітектор епохи Високого Відродження. Проектував собор Св. Петра в Римі, створив цикл розписів парадних зал (станц) Ватиканського палацу. Найдосконаліший витвір Рафаеля — «Сикстинська Мадонна» (1515–1519). У картині майстерно передано поєднання настрою тривоги Матері Божої за своє дитя з найглибшою ніжністю до нього.

Лише безбожник не побачить краси Божої Матері — так емоційно стверджує ліричний герой. Одні дослідники сприймають цей твір як вияв атеїзму молодого Фран касоціаліста (мовляв, тут протиставляються людина як реальність, ідеал і Бог як вигадка). Інші вважають, що в сонеті заперечуються примітивні, наївні, суто людські уявлення про Бога, які поступово змінюються, натомість утверджується думка, що саме краса й доброта людини, передусім жінкиматері, найперекон ливіше засвідчує красу й доброту Того, хто її створив, — істинного Бога. Лише пізнаючи людину, вірячи в неї, можна пізнавати Творця й вірити в Нього. 4. П рочитавши поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» і «Чого являєшся мені…» та огляд цих творів, доведіть, що вони мають автобіографічне звучання.

*** Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня? Чом твої устонька — тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва? Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! І чом твій усміх — для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.

***

Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні,

Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання,

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В життю мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В життю мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

Поетична збірка «Зів’яле листя» побачила світ у 1896 р., пройнята захоплен ням красою жінки й високим, трагічним почуттям кохання. Це — провідні мотиви книжки. Її жанр, за визначенням самого автора, — «лірична драма». «Зів’яле листя» — не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом. Композиційно складається з трьох «жмутків» (уже в такий спосіб продовжується символіка назви), кожний з яких має двадцять поезій. Перший «жмуток» був написаний раніше й уміщений ще в збірці «З вершин і низин», потім до нього було додано два нові. В основі ліричного сюжету — болісні переживання юнака, викликані нерозділеним коханням. Три «жмутки» віршів (мов три дії драми) розкривають три душевні стани героя. 1. Перший «жмуток» — палке кохання без надії на взаємність. Героя мучать самотність і сум. Світло приходить на зміну тем ряві в його душі й навпаки. І все ж крізь хмари відчаю пробивається промінчик сподівання на щастя. 2. Другий «жмуток» — найбільш оптимістичний: кохання в душі героя спалахує з но- вою силою, дарує віру, радість життя, але… ненадовго. 3. Третій «жмуток» — розв’язка драми: кохана стає дружиною іншого, щира любов зневажена, надії на щастя остаточно втрачені. Герой більше не знає, для чого жити. Дійшов А. Чебикін. Ілюстрація до збірки ши до крайньої межі відчаю, він накладає на І. Франка «Зів’яле листя» себе руки. Так ще раз повторюється доля

Іван Франко

молодого Вертера — героя відомого роману Й. В. Ґете, що про нього згадує автор у передмові. Основою «ліричної драми» стали власні переживання поета, саме тому душевні порухи героя передані так зво рушливо й переконливо. «Тричі мені являлася любов, — зізнається І. Франко, — тричі в руці від раю ключ держа ла», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівань. Певно, найбільшою та єдиною взаємною любов’ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошке Ольга Рошкевич вич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала Е. Золя й братів Ґонкур, збирала народні пісні, виступала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі. Іван ділився з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок — збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом. Перешкодою до щастя став арешт І. Франка. Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на диво, адже молоді люди щиро кохали одне одного. Проте несподівана звістка про вимушений шлюб Ольги обірвала всі сподівання. Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок. Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смер тю заповіла сестрі покласти їх у домовину, щоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, кожна людина має право на особисте й сокровенне… Для І. Франка ж ім’я Ольги назавжди стало священним. Світлий, ніжний та беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольгу. І. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п’єсі «Украдене щастя», еталоном, з яким порівнювати ме всіх інших жінок. Через декілька літ доля звела І. Франка з надзвичайно вродливою й розум ною дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускали, що через шляхетне походження. І ось ця загадкова красуня зачарувала й І. Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Однак відкрила — йому єдиному — справжню причину своєї холодності й непоступливості: кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді страшну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

І. Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейз нера «Портрет незнайомки», яку випадково побачив у крам ниці й зразу ж купив. Цю скромну роботу письменник помістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдине зображення дів чини, яке збереглося. Так поступово збиралися «жмутки» майбутнього «Зів’я лого листя», зароджувався той наскрізний мотив збірки: «Не надійся нічого...» Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів «Зів’ялого листя» — «Вона умер ла!», у якому передав біль і розпач утрати. М. Рейзнер. ...Її могилу знайшли недавно на кладовищі в Івано Портрет незнайомки Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній — дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862–1892. Усього 30 років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щас тям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому. Уже листуючись із майбутньою дружиною, І. Франко пережив ще одне, мабуть, найтяжче кохання — до Целіни Журовської. «Отся любов перемучила мене дальших 10 літ», — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів постави лася легковажно. Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що І. Франко буквально пересліду вав її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало міся цями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас. На запитання, чому не відповіла поету взаємністю, Журовська відверто, не виду муючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подоба лося, не мав солідного становища, грошей та надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право. Хоча й І. Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — «женщина чи звір», «сфінкс». Її ім’я з’явиться в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни, І. Франко назве ім’ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій та дум поета… Пам’ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймося, чому лірична героїня «Зів’ялого листя» така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, й обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого письменника. Однак не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реальному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний, а тому й близький, зрозумілий багатьом людям. • Характерний вірш першого «жмутка» збірки — «Безмежнеє поле...». У ньому життя ліричного героя символічно постає в образі безмежного, суворого поля —

Іван Франко

«в сніжному завою». Героя мучать «болі» — його самотність. Єдиний товариш — це, можливо, поетичний талант, який може дати розраду, допомогти подолати відчай та жаль. Тому поет устами ліричного героя просить дати йому «обширу й волі» — свободи для творчості. Хоча, як і кожна символічна картина, ця може бути прочитана й поіншому (на відміну від однозначної алегоричної). Покладе ний на музику М. Лисенком, вірш зазвучав як прекрасна журлива пісня. • У другому «жмутку» ліричний герой найбільше розкриває свій внутрішній світ. Він уже не зневірений погордою коханої, навпаки, герой любить її набагато сильніше, але якоюсь лагідною та проясненою любов’ю. Поезії цього циклу написані переважно в стилі українських народних пісень, саме вони найбільше «просяться» на музику, адже вирізняються фольклорною мелодикою, що вивірена віками тонким народним слухом. Тому закономірно, що до віршів ліричної драми зверталися відомі українські композитори — А. КосАна тольський, М. Лисенко, Г. Майборода, Я. Степовий. Поезії другого «жмутка» багаті на художні паралелізми, антитези, образисимволи, їм властива пісенна ритміка, що зачаровує читача. Перлинами цього циклу стали поезії «Червона калино, чому в лузі гнешся?..», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Чого являєшся мені...». За основу вірша «Червона калино, чому в лузі гнешся?..» узято діалог між ніжною калиною, яка прагне сонця й щастя, і самозакоханим похмурим дубом. На зухвалі та зверхні запитання дуба калина відповідає, що в неї немає сили тягнутися до сонця, яке він заступає, тому вона схиляє свої ягідки додолу. Смислові наголоси падають на кінець рядків, добре їх ритмізуючи: Я вгору не пнуся, я дубам не пара, Я дубам не пара; Та ти мене, дубе, отінив, як хмара, Отінив, як хмара.

Символіка твору прозора, суто фольклорна: в образі калини вгадується душа ніжної, беззахисної дівчини, а в образі дуба — душа грубого, нечулого парубка. У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» за фольклорною традицією при надна зовнішність коханої протиставляється її характерові. Дівчина гордовита, здобути її прихильність так само важко, як дістати зернятко з твердого горіха. Порівняння серця з «колючим терням», а її слова — з «гострою бритвою» у жод ному разі не свідчить про жорстокість дівчини. Причина в іншому: вона не кохає ліричного героя. Проте закоханий не звинувачує її за це, він усе одно щиро захоп люється її красою: Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! Яскравим художнім засобом — контрастним зіставленням — автор підкреслює внутрішні переживання ліричного героя: Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Риторичні запитання й оклики в монолозі ліричного героя увиразнюють гли бину драматизму його кохання. Відомий український композитор А. КосАнатольський поклав цей твір на музику, і згодом він став популярною народною піснею. Поезія «Чого являєшся мені...» написана у формі сповіді ліричного героя. Композиційно твір складається з трьох частин, перші дві з яких починаються риторичним запитанням, а третя — риторичним запереченням. Драматизм поезії «Чого являєшся мені...» підсилюється завдяки риторичним запитанням, що передають схвильований стан ліричного героя, а за допомогою риторичного заперечення він просить кохану приходити до нього хоча б уві сні, бо без любові й без неї «в житті весь вік тужити — не жити». Ритміка вірша, суголосна з калатанням схвильованого серця юнака, твориться поєднанням чотиристопного й одностопного ямбічних рядків. Поезія «Чого являєшся мені...» увійшла до світової скарбниці любовної лірики. • У третьому «жмутку» ліричний герой болісно переживає остаточну втрату коханої. Автор представляє різні варіанти трагедії: дівчина або виходить заміж за іншого, або вмирає: І меркне світ довкола, і я сам Лечу кудись в бездонну стужу й слоту. Ридать! Кричать! — та горло біль запер. Вона умерла! — Ні, се я умер. Зрештою, як пам’ятаємо, І. Франко переніс і смерть коханої (Юзі Дзвонковської), і розрив (з Ольгою Рошкевич і Целіною Журовською). Дія третього акту ліричного сюжету майже повністю перенесена в душу героя, у якій бачимо нерозв’язний конфлікт здорового глузду, що пропонує змиритися з долею, і роз’ятреної душі, яка відмовляється жити без кохання. Саме тут з’яв ляється мотив самогубства, ліричний герой прощається зі своєю піснею й накла дає на себе руки. Усі три драматичні акти (три «жмутки») передають зміну почуттів ліричного героя, і водночас усі вони поєднані єдиним образом коханої жінки: «Знаємо три його любові, з яких одна — “лілея біла”, “мов метелик”, “невинна, як дитина” (Ольга Рошкевич. — Авт.), а друга — “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня” (Юзефа Дзвонковська. — Авт.), а третя — “женщина чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кігтями” (Целіна Журовська. — Авт.), та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну… Перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті, грані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей». Збірка «Зів’яле листя» виразно засвідчує еволюцію І. Франка до модернізму, зокрема неоромантизму. Світоглядовостильові ознаки неоромантизму такі: 1) надзвичайний, навіть дещо містифікований герой; 2) послідовний суб’єктивізм, активна постать автора; 3) осягнення двоїстості світу, боротьби зовнішнього та внутрішнього, наносного й справжнього в людській душі; 4) увага до позасвідомої, інтуїтивної царини психіки;

Іван Франко

5) символотворення як засіб художнього осягнення світу; 6) усюдипроникний, наскрізний ліризм і психологізм, заглиблення в душу людини. У «Зів’ялому листі» надзвичайно тонко передано найрізноманітніші нюанси почуття нерозділеного кохання: від обожнення коханої, щастя розквіту любові до вибуху відчаю, муки безнадії, люті, стану мимовільного самоспалення душі невигойним болем. 5. О працюйте короткий огляд «Легенди про вічне життя», а потім прочитайте її за ролями.

Філософська поезія І. Франка. Збірка «Мій Ізмарагд» (1898) складаєть ся з шести циклів, найпопулярніші з яких — «Поклони» (саме до цього циклу ввійшов вірш «Декадент»), «Притчі» і «Легенди». З давньої руської книжної традиції було запозичено не тільки назву збірки, а й повчання, притчі, легенди, які письменник використав для творчих переробок. Основні стильові особливості збірки — філософічність, притчевість. Цікаві й повчальні сюжети мають твори філософського спрямування, зокрема «Легенда про вічне життя», яка своїми мотивами перегукується з поезіями збірки «Зів’яле листя», у притчевій формі розкриває трагізм людського існування у світі облуди й фальші. Випрошений аскетом у богині чудодійний горіх, що при носить безсмертя, потрапляє до Александра Македонського1. Він віддає його коха ній дружині Роксані, а та дарує коханцеві — генералові Птоломею, Александрові ж підсипає у вино отруту. Горіх повертається до смертельно хворого царя з рук кур тизанки. Македонський, дізнавшись про мандри горіха, воліє краще вмерти, аніж жити «в сітях брехні» і зради, а тому й кидає горіх у вогонь, промовляючи: Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх? А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Трагедія Александра Македонського стає для нього водночас і прозрінням: він відмовляється жити в тенетах лицемірства, облесливої любові, ошуканства й гнилої моралі. У творі відображено душевний стан самого автора, який тяжко переживав і лю бовні драми, і підступи, і цькування під час виборів до австрійського парламенту. ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Олександер Великий весь світ звоював І отсе в Вавилоні, мов бог, раював. А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою й постом богині служив. 1 Традиційно ім’я царя Македонії пишуть — Александр Македонський, а у версії Івана Франка — Олександер Македонський.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому. Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?» А с к е т м о в и т ь: «Хоч яке се життя і трудне, і сумне, Дай, щоб старість і смерть оминули мене». Б о г и н я м о в и т ь: «Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх, На ж тобі сей малий золотистий горіх. Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи. Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно, Дасть тобі молодим вічно жити воно». 2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ. Ось огонь розпалив із пахучих полін, І кадило в огонь щедро кидає він, І закони господні проходить умом, Щоб очистити ум, не схибити притьмом. Та ось сумніви в серці повстали страшні: «Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені? Чи вертати у світ, де панує борба? Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба! О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам. У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар. Міліонам він сонце, життя є нове, Для добра міліонів хай вічно живе». 3 Олександер Великий весь світ звоював, Та дівчини рабом себе він почував. Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса. У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада; Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось, І в очах, ще вогких від любві і жаги, Дикі іскри горять, наче злі вороги. З її уст вилітають бажання страшні — Се бажання пожарів, убійства, різні.

Іван Франко

Їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить! Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь: «Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь! Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія? Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?» В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь. «Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги. Не згордуй! Сей малий золотистий горіх — Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх». І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Міліонам ти сонце, добродій єси, — Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!» І великим, безсмертним почув себе цар. «Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів’яне, мов квітка марна! Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!» Вже й не думає цар, до Роксани біжить: «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!» І сказав їй усе, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне. А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!» Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, — Олександер не ждав її слова — пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей, Над усіх милий їй генерал Птолемей. Хоч не любить її і холодний, як лід, Вона рада свій вік дать за сам його вид. «Вічно жить молодій, а без нього? О ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені! Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть». Птолемея знайшла, і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт. А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить. Головами хитають старі лікарі, І тривога, як ніч, залягла у дворі. По всім краю йде вість, наче змора та сон, І сумує весь край, і рида Вавилон. Ось у строях, білилах, рум’янах ціла, В Олександрів покій куртизанка ввійшла. «Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх! Се богині є дар. Як з’їси те зерно, Вічно жить тобі дасть вічно юним воно». Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!» Та дівча не дрижить, не спускає очей: «Мені дав його твій генерал Птолемей».

Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав. «Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя — то борня! А любов — то брехня! Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні! День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні! Не для нас, о богине, твій божеський дар! Хоч над світом я цар, та над серцем не цар. Міліони людей можу вбить, погубить, Та чи змушу кого мене вірно любить?

Іван Франко

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх? А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі! Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

Серед болю в постелі підводиться цар, І побожно цілує чудовний той дар, І в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він. І здалось, що вже біль не так люто палив, Мовби в збурену кров охолоди налив. Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер.

6. Прочитавши огляд поеми «Мойсей», заповніть літературний паспорт твору.

Поема «Мойсей». Справжньою вершиною поетичного генія І. Франка ста ла поема «Мойсей» (1905). У ній реалізувалися найважливіші політичні, філо софські, етичні й естетичні погляди автора. Поетові довелося жити, певно, у найтяжчу для мислячої людини епоху — епоху духовних зрушень і потрясінь. У статті «Одвертий лист до галицької укра їнської молоді» І. Франко сформулював найважливіше завдання для себе, для провідної верстви того часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії (ідеться про лібералізацію під час Революції 1905 р. — Авт.), величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного й політичного життя…» Саме ця проблема — формування нації — є основопо ложною в поемі «Мойсей». Поштовхом для написання твору стала Революція 1905 р. в Російській імперії. Письменник дійшов висновку: розпочинається епоха руйнування імперій, старого несправедливого суспільно го устрою. Тому поневолені народи матимуть шанс на ви зволення. Треба зробити все, щоб українська нація також була готовою гідно скористатися цим шансом. Творчий задум зародився під час перебування поета 1904 р. в Римі. Його дуже вразила скульпт ура Мойсея, створена на початку ХVІ ст. Мікела нджело Буонарроті. Тема й проблематика. За основу сюжету взято біблій ну історію про старозавітного пророка Мойсея, який Мікеланджело. вивів єврейський народ з єгипетської неволі. Мойсей

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

І. Франко так визначив тему твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біб лійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». У творі порушено широке коло загальнодуховних і національних проблем, які, на думку письменника, є життєво важливими для українців. 1. Народ може стати нацією тільки з вірою в Бога, у його доброту й мудрість, а також у своє високе покликання й щасливе майбутнє. 2. Треба бути готовими на тяжкі випробування й жертви заради свободи. 3. Смертельно небезпечно для народу спокушатися на підступні обіцянки лука вих псевдовождів, бо насправді єдина їхня мета — влада, вони ведуть до катастрофи. 4. Істинні духовні провідники в жодному разі не повинні впадати у відчай та зневіру, бо посіяні ними в людських душах зерна правди й добра рано чи пізно проростуть. Жанр і композиція. Символічний зміст твору має глибокий філософський підтекст, отже, за жанром це — філософська поемапритча. Композиційно «Мойсей» складається з прологу та двадцяти пісень. Цікаво, що пролог був написаний пізніше за поему й, так би мовити, вимушено. Під час друкування книжки допустили помилку: перші кілька сторінок залишилися незаповненими. Видавець запропонував І. Франкові написати якесь вступне слово, щоб заповнити місце. На другий день поет приніс не передмову, а геніальний поетичний пролог. Він став своєрідним коментарем, який увібрав основні ідейно філософські настанови твору, головні проблеми, а також громадянський та націо нальновизвольний пафос. Пролог промовисто засвідчує, що поема спроектована в сучасну для автора українську дійсність, адже в ньому поет (який у цьому разі цілком ототожнює себе з ліричним героєм) безпосередньо звертається до рідного народу: Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу… Своєрідною композиційною особливістю твору є поєднання різних віршових розмірів: усі двадцять пісень (сюжетна частина поеми) написані анапестом, а про лог — ямбом. Також розрізняються дві частини строфічним ладом: пісні скла даються з катренів (чотирирядкових строф), а пролог — з терцин. Поштовхом до прологу, очевидно, стала «пісня» Мойсея (Второзаконня. 32: 1–47), якою пророк перед смертю звертається до громадян Ізраїлю. В обох текстах є безпосереднє звернення до народу, посвята йому, передбачення його майбутнього. Помітний перегук твору з «Божественною комедією» Данте, яку саме тоді перекладав І. Франко. Звідси — терцинна строфіка.

Теорія літератури  — строфа з трьох рядків п’ятистопового ямба, у якій середній рядок риму Терцина ється з крайніми (першим і третім) рядками наступної строфи. Завершується твір, написаний терцинами, окремим рядком, що римується з другим рядком поперед ньої строфи. Уперше використав терцинну строфіку Данте в «Божественній коме дії». Відтоді терцинами прийнято висловлювати зазвичай певні символічнотаєм ничі, концептуальні ідеї.

Іван Франко

Пролог пройнятий таким же високим громадянським пафосом, полум’яним патріотизмом, як і «Божественна комедія», зокрема пісня VІ «Чистилища», де міститься відоме звернення Данте до Італії. Пролог І. Франка — це стислий художній літопис історії українського народу, духовнофілософське її осмислення. Оглядаюч и минуле України, поет бачить у ньому не тільки «облудливу покірність усякому, хто зрадою і розбоєм» його скував, а й вияв духовної снаги. Ціною величезних втрат і жертв народ здобував собі волю. Митець упевнений, що всі ті жертви не даремні:

(...) Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання (…).

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольнім колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

У сюжеті поеми чітко вирізняються чотири частини. У першій частині (пісні І–ХІ) наростає конфлікт, що виливається в проти стояння пророка й народу. Сорок літ Мойсей вів гебреїв через пустелю до «зем лі обітованої» (обіцяної Богом), сам свято вірив у Божу поміч і запалював, надихав своєю вірою серця людей. Однак, зрештою, народ нестерпно стомився й зневірився. Він уже нічого не хоче, крім їжі й відпочинку. Тепер нащадки дорікають батькам, які колись вирішили вийти з єгипетського рабства на пошуки щастя та свободи. На заклики Мойсея не забувати про високу мету вони роз дратовано відповідають: «Наші кози голодні», обирають жалюгідне існування посеред пустелі («Нам і тут непогано»). Отже, зневіра, цілковите зосередження на матеріальному перетворюють народ на натовп. Цим користуються фальшиві пророки Авірон і Датан: щоб сподобатися людям і відібрати владу в Мойсея, вони потурають занепадницьким і дрібнокорисливим настроям. Щоб переконати гебреїв, Мойсей розповідає легенду про те, як дерева вибира ли собі царя (це фактично програма життя самого автора). Цю притчу письменник узяв із Біблії. Як терен, що зголосився служити іншим деревам (вродливій пальмі, величному кедрові, тужливій березі), щоб вони жили краще, так і поет проголосив ідеалом свого життя служити народові на його шляху до заповітної мети. І все ж, невдячний, засліплений утомою й оманою лжепророків, народ зрікається й проганяє Мойсея. У другій частині поеми (пісні ХІІ–ХVІІІ) Мойсей пофілософськи осмислює свою сорокарічну місію духовного провідника, шукає причини поразки. Насампе ред намагається знайти вину в собі. Проте демон пустелі Азазель (глас відчаю в душі самого Мойсея) провокує його на якусь мить зневіритися, засумніватись у своєму покликанні, у мудрості Бога: «Одурив нас Єгова». У третій частині (пісня ХІХ) настає розплата за сумніви. З бурі (з душевної бурі сум’яття Мойсея) до нього обізвався Господь, відкрив Свою логіку. Він вів гебреїв таким довгим і тяжким шляхом, щоб вони зміцніли духом, навчилися бути

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

господарями земних скарбів, а не їхніми рабами. Уже незабаром гебреї знайдуть обіцяний край. Проте Мойсей через свою навіть миттєву зневіру не ввійде в нього. Він помре на порозі нового життя, щоб стати пересторогою тим, хто «рветься весь вік до мети і вмирає на шляху». Частина четверта (пісня ХХ). Однак велика сорокарічна праця Мойсея не минає даремно. Муки сумління, викликані смертю провідника, знову пробуджу ють у людей віру, самосвідомість і прагнення йти до мети, заповіданої Мойсеєм. Гебреї страчують підлих спокусників Авірона й Датана (так закінчується доля всіх лукавих вождів). З’являється новий провідник, гідний Мойсея, — «князь конюхів» Єгошуа. Під його проводом народ знову вирушає в дорогу. Образ Мойсея. Мойсей постає в поемі як істинний духовний провідник, який цілком присвятив своє життя рідному народу. Він вів євреїв крізь пустелю стіль ки років, щоб вони позбулися рабської психології, сформованої в єгипетській неволі. В образі Мойсея чимало рис вдачі самого автора — передусім розуміння місії духовного вождя: Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незломнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духа печаттю. Так схвильовано звучать слова прощання Мойсея (і Франка) зі своїм народом. Промовисто поданий у поемі портрет Мойсея: Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, Та в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі. Хоч волосся все біле, як сніг, У старечій оздобі, Та стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі. Мойсей І. Франка, як і герой Мікеланджело, — постать мужня, багата на внутрішню силу й духовну велич. «Горді два жмутки» — це два промені світла, які мав біблійний пророк, у Мікеланджело вони зображені у вигляді двох пасем волосся над лобом. Внутрішній світ Мойсея найкраще розкривається у вигнанні: на самоті в болісних роздумах він спочатку утверджується у вірі, а потім зневіряється, піддав шись спокусі демона Азазеля. Молитву Мойсея на горі під табором поет зобразив, використавши тінь як художній образ: силует проводиря видається гігантським, зачаровані люди спо стерігають за цим дивом, сонце створює ефект вознесіння Мойсея, а коли небес не світило сідає, то знову величезна тінь пророка покриває людей, ніби прощаю чись з ними й заповідаючи їм істину. Академік О. Білецький назвав поему «Мойсей» «нерукотворним пам’ятником українській та світовій літературі», а Ю. Шерех — другим «заповітом» української літератури.

Іван Франко 7. Прочитайте уривки з поеми І. Франка «Мойсей».

МОЙСЕЙ (1905)

Поема (Уривки) Пролог до поеми

Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирс твом, ніби струпом, вкритий! Твоїм будучим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу. Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б вияв ило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров’ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров’ю? Задарма в слові твойому іскряться І сила, й м’якість, дотеп, і потуга, І все, чим може вгору дух підняться? Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? О ні! Не самі сльоз и і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання.

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будучині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. I Сорок літ проблукавши, Мойсей, По арабській пустині, Наблизився з народом своїм О межу к Палестині.

Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже осьось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри.

Тут ще піски й червоні, як ржа, Голі скелі Моав а, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава.

Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно.

По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.

Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фатаморгана злудна.

Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

І зневірився люд, і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

100

Іван Франко

І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.

Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить.

День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає.

І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. —

Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м’ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» II

Лиш один зпоміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає.

Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління.

Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили.

Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї.

Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу.

Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур’я.

Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!»

Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази.

І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті».

І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри.

На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи ти, помано!»

101

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови.

«Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв’язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку,

А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу:

Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни. І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумця усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». (...) III–V Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду» того, кого «батьки звали батьком народу»?). Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед. Він розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст. Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті). Далі Датан став звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився це зробити. Юрба виганяє Мойсея з табору, пророк підкоря ється, прощається з народом — іде в степ.

ІХ Але ось підняв голос Мойсей У розпалі гнівному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому. «Горе вам, нетямучі раби, На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні. Горе вам, бунтівничі уми! Від Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуєтесь завше. Горе вам, непокірні, палкі, Загорілі й уперті, Тим упором, мов клином, самі Унутрі ви роздерті.

102

Іван Франко

Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвіт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам паші шукає.

Поки губка та зм’якне, як пух, І візьметься в ній сила, Зпід удару підхопити вмить Яру іскру з кресила.

Горе вам, що зробив вас Господь Всього людства багаттям! Бо найвищий сей дар буде ще Вам найтяжчим прокляттям!

Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм’якнеш на губку й спіймеш Іскру Божого слова.

Бо коли вас осяє Господь Ласки Свої промінням, Ви послів і пророків Його Поб’єте все камінням.

Ти підеш до своєї мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки їх упаде!

Кожду ж крапельку крові тих слуг І чад своїх найкращих Буде мстити Єгова на вас І на правнуках ваших.

Ти далеко в минуле глядиш І в будущі дороги, Та на близькі терни та пеньки Все збиватимеш ноги.

Буде бити і мучити вас, Аж заплачете з болю І присягнете в горю чинить Його праведну волю.

Наче кінь той здичілий, летиш У безодню з розгону І колись за ярмо ще свою Проміняєш корону.

Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинів, кар і жалю Знов свій закрут оберне.

Стережись, щоб обітниць Своїх Не відкликав Єгова, Щоб за впертість на тобі однім Не зламав Свого слова!

Горе вам, бо століття цілі Житимете в тій школі, Поки навчитесь плавно читать Книгу Божої волі!

І щоб Він не покинув тебе Всім народам для страху, Як розтоптану красу змію, Що здихає на шляху!»

Бачу образ ваш: в лісі пастух, З бука чиру надерши, У воді мочить, сушить, потім Б’є й толочить найперше.

Похилившися, слухали всі, Мовчазливі, понурі, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурі. X

Добігало вже сонце до гір, Величезне, червоне, І було мов герой і пливак, Що знесилений тоне.

По безхмарному небі плила Меланхолія тьмяна, І тремтіло шакалів виття, Мов болючая рана.

103

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Затремтіло щось людське, м’яке В старім серці пророка, І понизила лет свій на мить Його дума висока.

І коли Він для себе бере Твою силу робочу, Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу.

Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях? І, мов хоре, голодне дитя, Щось захлипало в грудях.

І коли Він жадає кадил, І похвали, й пошани, Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани.

«О, Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!

Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твої, Хоч над ними і плачу.

Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса, і держава.

За ту впертість сліпую твою, За ті гордощі духа, Що, зійшовши на глупий свій шлях, Навіть Бога не слуха.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю.

За брехливість твого язика, За широке сумління, Що держиться земного добра, Мов ціпкеє коріння.

Але ні, не самого себе Я у тобі кохаю; Все найкраще, найвище, що знав, Я у тебе вкладаю.

За безсоромність твоїх дочок, За палке їх кохання, І за мову й звичаї твої, За твій сміх і дихання.

О, Ізрайлю, не тям ти сього Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова.

О, Ізраїлю, чадо моє! Жалься богу Шаддаю! Як люблю я безмірно тебе, А проте покидаю.

Міліони у нього дітей, Всіх Він гріє і росить, — А у мене ти сам лиш, один, І тебе мені досить.

Бо вже близька година моя, Та остатня, незнана, А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана.

І коли з міліонів тебе Вибрав він собі в слуги, Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги.

Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому! Та смирив мене Бог, і ввійти Доведеться самому.

104

Іван Франко

Та хоч би край Йордана мені Зараз трупом упасти, Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти.

І пошлю свою тугу до вас, Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе.

Там я буду лежать і до гір Сих моавських глядіти, Аж за мною прийдете ви всі, Як за мамою діти.

І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід, Наче бистрії ріки! О, Ізраїлю, чадо моє, Будь здоровий навіки!» (...) XIX Гуркнув грім. Задрижали нараз Гір найглибші основи; І один за одним понеслись Передтечі Єгови.

Ось із градом і дощ злопотів, І заціпила стужа, І в безсиллі свойому душа Подається недужа.

Піднялася до стропу небес Чорна хмара стіною, Мов Нічмати насупила вид Ненавистю грізною.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребінт і мигдалю.

І заморгала бистро у тьмі Огняними очима, Забурчала, як мати, що знай На лиху доню грима.

І в тім леготі теплім була Таємничая мова, І відчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова.

Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, Ні, не чути ще серцю його У них гласу Єгови.

«Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив Могорич при народі?

І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос, Завмира серце в груді... та ні, Не Єгови се голос.

Бачив плани мої і читав В моїй книзі судьбовій? Бачив кінці і знаєш, що я Не устоявся в слові?

Поміж скелі завили вітри, Їх сердитії нути Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути.

Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі.

105

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Ще не йшов Авраам з землі Ур На гарранські рівнини, А я знав всіх потомків його До остатньої днини.

Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духа загубить.

Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска.

Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить він сам Руйнувать їх основи.

Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди. Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди.

І як п’явка, що кров чужу ссе, — Йому лік, сама гине, — Так і вас золотий океан На мілизні покине.

Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни.

В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити.

О, я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу бодячу.

І будете ви свідки мені З краю світа до краю, Що лиш духа кормильців з усіх Я собі вибираю.

Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби.

Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною.

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м’ясо.

Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий.

І, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби, Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби.

Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина.

Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга.

106

Іван Франко

Тут і кости зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!»

А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї. XX Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні.

Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво.

Сипле цвіти й листки, що давно Вже зів’яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли.

Гонять стада, кудисьто спішать... Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст Божий,

Що ще вчора байдуже було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне.

Голод духу і жах самоти І безодні старої... А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»

У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі?

І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою, Покотився луною до гір: «До походу! До бою!»

Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний, Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний.

Ще момент — і прокинуться всі З остовпіння тупого, І не знатиме жоден, що вмить Приступило до нього.

Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм змисл життєвий, Просвітляло і гріло.

Ще момент — і Єгошуа крик Гірл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.

І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір, мов чаром, попав В опустіння й зомління.

Задуднять — і пустині пісок На болото замісять, Авірона камінням поб’ють, А Датана повісять.

Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.

Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...

107

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ 8. Прочитайте короткий огляд новели «Сойчине крило». Доповніть його своїми роздумами про вдачу головних героїв, їхні помилки й чесноти.

І. Франко заснував у Галичині монументальну прозу — монументальну не за обсягом, а за художньою вартістю та впливом на розвиток подальшого красного письменства. Він описав усі верстви населення, звернув увагу на селянські й робітничі теми, на роль інтелігенції в розвитку нації. Проза Каменяра охоплює понад 100 оповідань, новел («Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Ріпник» та ін.) і 10 повістей та романів («Перехресні стежки», «Захар Беркут»,«Борислав сміється» та ін.). У 1905 р., у «золотий період» творчості І. Франка, виходить друком твір «Сойчине крило». Він має динамічний сюжет, несподівану розв’язку, високий ступінь психологізму, — отже, це новела. У ній — нестандартна композиція: сюжет новели розкривається протягом читання головного героя Массіно (Хоми) листа від колишньої коханої Мані (Марії). Між частинами Маріїного листасповіді читач переживає разом із Хомою його ж відчуття, враження, спогади, які спочатку були глузливими, недовірливими й навіть зневажливими, а потім співчутливими. Краще відчути стан Хоми-оповідача допомагає розповідь від першої особи. Массіно-Хома — естет, рафінований інтелігент, який добре орієнтується в мистецтві, він — сучасна людина. Літературознавець І. Денисюк наголошує: «Хома — меланхолік; психічні процеси його протікають глибинно, десь у підземеллі. Його пасивність і врівноваженість видаються Мані байдужістю, егоїзмом і себаритством». Маня припустилася великої помилки у своєму житті через легковажність, наслідком чого стало її трирічне поневіряння із сімома чоловіками. Але кохання виявилося «непереможним, незважаючи на легковажний вчинок і драматичні життєві обставини героїні, болюче розчарування й добровільно-вимушену самотність героя» (Л. Овдійчук). У цьому полягає й головна ідея новели — утвердження думки про цілющу силу кохання, про повернення людини до своєї сутності. 9. Прочитайте й перекажіть матеріал про Франка-драматурга й новаторство митця.

Франко-драматург. У 1870–1890х роках із метою збагатити репертуар на ціонального театру І. Франко пише драми із сучасного життя («Украдене щас тя», «Рябина», «Учитель»), романтичні драматичні поеми про часи Київської держави («Сон князя Святослава») та опришківські змагання («Кам’яна душа»). Митець ставив за мету створювати сценічні твори, у яких було б порушено близь кі його сучасникам проблеми, щоб театр був «школою життя». Соціальнопсихологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за моти 1 вами народної «Пісні про шандаря ». Щоб уникнути проблем із цензурою, першу назву драми «Жандарм» письмен ник змінив на «Украдене щастя». Новий заголовок краще передає пафос драми, бо щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а й у його 1

108

Шандар (діал.) — так на Галичині називали жандармів, тобто поліцейських.

Іван Франко

дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана. У такому світлі розгорта ється конфлікт драми. Як і в прозових творах, Франкодраматург дає детальну психологічну моти вацію дій і вчинків своїх героїв, майстерно індивідуалізує їх, показує соціальні умови виникнення любовного трикутника. Водночас підкреслює, що першопри чиною трагедії є не суспільні проблеми, а духовні, психологічні й етичні. «Украдене щастя» позначене високою майстерністю у творенні діалогу, дина мікою напруженого конфлікту, глибиною та переконливістю показу соціальних явищ і психологічного аналізу. Новаторство І. Франка. І. Франко своєю прозою, поезією та драматургі єю збагатив український класичний реалізм і заклав основи нового напряму — модернізму. Митець розширив соціальнопсихологічну та філософськомораль ну проблематику в літературі, з його творів постав активний україн ецьгромадя нин, органічно пов’язаний своєю діяльністю з боротьбою народу за волю й щастя. Одним із вагомих здобутків майстра став показ визрівання національної свідо мості й гідності представників різних соціальних верств українського народу. Велич І. Франка вияв илася передусім у тому, що він органічно поєднав у собі письменника та публіциста, ученого й громадського діяча, нагадуючи цим, за словами Є. Маланюка, «хіба мужів італійського Відродження чи наших Київських 1 Атен могилянськомазепинської доби». 10. Виконайте завдання. 1. Установіть відповідність. Літературний герой

1 2 3 4

Азазель Єгошуа Датан Єгова

Вчинок

А карає пророка за сумнів Б закликає: «До походу! До бою!» В веде свій народ до землі обітованої Г закликає народ закидати пророка камінням Д намагається підірвати віру Мойсея

2. Установіть відповідність. Художній засіб

1 алітерація 2 алегорія 3 епітет 4 порівняння

Вчинок

А Задарма в слові твойому іскриться І сила, й м’якоть, дотеп, і потуга... Б Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка... В В золотім океані вас все Буде спрага томити... Г І ревнув понад горами грім... Д Мовив терен: «Се добре вам хтось Підповів таку раду...»

Атени — Афіни; тут: Київські Атени — КиєвоМогилянська академія як центр національ ної культури, освіти й науки.

109

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ 3. Установіть відповідність. Характеристика героя («Сойчине крило»)

1 Високий, сильний, плечистий, як ведмідь… з грубими, малокультурними привичками та манерами. 2 Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. 3 Рум’яний, ніжний, як панночка… рум’янівся при кождім натяку на любов і на жіночий рід. 4 Капітан-ісправник раз у раз пив, у п’янім виді бив нас обох, не розбираючи.

Літературний герой

А Б В Г Д

Хома Генрись Свєтлов Зигмунт Серебряков

Який епізод життя І. Франка вас найбільше вразив? Як ви розумієте образ революціонера у вірші «Гімн»? Доведіть, що віршований твір «Сикстинська Мадонна» за жанром — сонет. Що таке притча? У чому виявляється притчевість «Легенди про вічне життя»? Які риторичні фігури наявні у вірші «Чого являєшся мені…»? Проілюструйте свою відповідь прикладами з поезії. 9. Доведіть, що у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» використана фольклорна традиція. 10. Що символізує образ сойчиного крила в однойменній новелі І. Франка? 4. 5. 6. 7. 8.

11. Поміркуйте, чому в «Легенді про вічне життя» дарунок богів став неприйнятним для людей. 12. Візьміть участь у дискусії, підтвердивши або спростувавши тезу «Поема І. Франка ”Мойсей“ — актуальна й нині». Свою думку аргументуйте конкретними прикладами.

11. Виконайте домашнє завдання. 1. Доведіть у письмовій формі, що Мойсей в однойменній поемі І. Франка — це друге «Я» її автора. 2. Переглянувши фільм «Іван Франко» (режисер С. Чемерис; оповідач С. Вакарчук), поясніть, як з І. Франком пов’язані такі історичні постаті: П. Конашевич-Сагайдачний, Ю. Кульчицький, М. Драгоманов. Великі українці — Іван Франко (2008). 3. Вивчіть напам’ять дві поезії І. Франка (на вибір). 4. Підготуйте мультимедійну презентацію (або невелике повідомлення) про музику М. Лисенка, С. Людкевича, Б. Лятошинського та А. Кос-Анатольського до творів І. Франка (за бажанням). 5. Підготуйте невелике повідомлення про роботи Мікеланджело й Рафаеля, що по- значилися на творчості І. Франка (за бажанням).

110

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА РАННІЙ МОДЕРНІЗМ 1. Роздивіться архітектурні споруди м. Києва й виконайте завдання.

А. Коротко опишіть архітектурні споруди. Б. Яка із споруд більш сучасна? За якими ознаками ви зробили вибір? В. Від якого англійського слова походить термін «модерн»? Який його український відповідник? 2. Ознайомившись із матеріалом про ранній модернізм у світовому мистецтві, підготуйте й запишіть складний план цього тексту.

На межі ХІХ–ХХ ст. в європейській духовності, культурі й науці поступово утверджується новий тип світосприймання й мистецький напрям — модернізм. Появу модернізму зумовили дві основні причини. 1. Гносеологічна. Людину вже не задовольняли відповіді на головні питан ня буття, які давав реалізм. Природничі науки на межі століть зробили відкрит тя (поле як форма існування матерії, подільність атома та ін.), що порушили й спростували давні матеріалістичні уявлення про будову світу; знову набули ак туальності тези про непізнаність і неможливість цілковитого пізнання світу, про низьку ефективність суто раціонального пізнання. Ставало очевидним, що для глибшого осягнення природи й сенсу існування світу й людської душі необхідно поєднувати свідомі й позасвідомі, раціональні й ірраціональні (емоційні, інтуїтивні) ресурси психіки. 2. Психологічна. Не задовольняла також реалістична настанова, за якою особистість цілком залежна від суспільних умов, середовища й виховання. Людина хотіла бути вільною, мати право вибору, активно творити свою долю, виявляти неповторність. На перший план у модернізмі виходить конкретна людина — унікальна осо бистість з її складним внутрішнім світом, психологією. На межі ХІХ і ХХ ст. ви

111

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

разно модернізуються всі сфери життя. Людина хотіла, наприклад, наблизитися до небес, тому й почала спо руджувати хмарочоси (здебільшого — в Америці); заба жалося їй швидкої їзди, повітроплавання — і в 1886 р. з’являється перший автомобіль, а в 1903 р. — перший літак. Прагнення проникнути в глибину матеріаль ного світу привело до відкриття радіоактивності й обертальних магнітних полів; потреба в запасах хліба й вина стимулювала на півдні України вирощування нових сортів озимини (відомий вам меценат, агроном Євген Чикаленко), а в Криму — приборкання масанд рівських водних ресурсів (гідролог Іван Сікорський, рідний дядько знаменитого в майбутньому україн ського авіатора, винахідника гелікоптера) та осво єння новітніх технологій виноробства (Лев Голицин Хмарочос у містечку Новий Світ). Помітним кроком уперед у психологічній науці став психоан аліз австрійця Зигмунда Фрейда, який зосередив увагу на позасвідо мих основах нашої душі. Бурхливо розвинувся новий напрям у мистецтві. Чітко й однозначно визначити сутність цього багато гранного, внутрішньо суперечливого способу світо сприймання дуже складно. Тому досі літературознав ці порізному характеризують його. І все ж більшість Перший автомобіль дослідників визначають такі основні ознаки модер нізму: 1 • інтуїтивний спосіб осягнення світу разом із логічним; • індивідуалізм — зосередження на «Я» автора, героя, читача; • заперечення залежності характеру та вчинків героя лише від зовнішніх умов його життя. Посилена увага до психологізму, позасвідомих сфер душі, внутріш ньої боротьби роздвоєного людського «Я». Різницю між реалізмом і модернізмом у психологічному аналізі людини чітко визначив І. Франко. Отже, коли в кла сичному реалізмі людський характер розглядається найчастіше як наслідок зов нішніх впливів, обставин і подій, то в модернізмі вся увага переноситься на осо бистість, її внутрішній світ, людина постає самодостатньою індивідуальністю зі складною душевною організацією; • використання символу як засобу осягнення світу; • потужний струмінь ліризму (навіть у прозі й драматургії), тобто в модер ністських творах значна увага приділяється почуттям, емоційному стану героя, у нихдобре відчутна настроєвість. Якщо реалізм був добою епічних жанрів, а по езія в той час майже цілком деградувала, то модернізм, навпаки, став розквітом поезії, а водночас навіть найпослідовніша епіка (романна, повістева, драматична) набуває ліричності; 1

Інтуїція (латин. уважно дивлюся) — позасвідоме пізнання істини без допомоги досвіду та доказів.

112

Ранній модернізм

• глибокий естетизм. Якщо реаліста насамперед цікавило, що сказати, то для модерніста важливе, часто головне значення мало, як сказати. Краса для мо дерніста — уже не тільки форма, а й зміст, мета його творчості; у творенні краси (ідей, образів, композиції, мови, віршування) він убачає свою місію щодо вдоско налення світу; • умовність. Ця ознака спричинена попередніми (психологізмом, символо баченням та естетизмом). Мистецтво класичного реалізму намагалося бути безпо середнім відтворенням життя, поєднувалося із суспільнопобутовою повсякденною реальністю. Однак тоді поза увагою залишалися позасвідомі, ідеальні, вічні осно ви буття. Найчастіше їх розкривають модерністи через умовні образисимволи. Сприймаючи їх, ми розширюємо обрії свого буття, осягаємо вічність, таємниці ду ховного світу; • волюнтаризм (від латин. voluntar — воля). Це культ сили волі, активності, боротьби. Волюнтаризм став відповіддю на раціоналістичну пасивність, спогля дальність, фаталістичність (покору нібито всемогутнім законам природи) людини доби реалізму; 1 • ідеологічність . Ця ознака безпосередньо пов’язана з попередньою. Для мо- дерніста дуже характерна переконаність, що людина здатна перебудувати, удо сконалити дійсність, він зазвичай пропагує власний рецепт такої перебудови. Основні течії модернізму: імпресіонізм, неор омантизм, неокласицизм, символізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм. Докладніше про ці течії ви довідаєтеся далі, аналізуючи творчість найяскравіших їхніх представників. Етапи модернізму. Ця проблема викликає найбільше дискусій серед літера турознавців, особливо щодо співвідношення двох понять: модернізм–аван гардизм. Одні дослідники їх цілком розмежовують, модернізмом називають усе те, що вже усталилося в мистецтві ХХ ст., уважається естетично вартісним; авангардизмом — експериментальні, естетично сумнівні пошуки на крайніх межах мистецтва, пошуки, які ще не набули масового визнання. Інші науковці розглядають модернізм–авангардизм як взаємопов’язані ширше й вужче явища, виокремлюючи певні етапи в історії модернізму (звісно, межі між ними розмиті, невиразні). Другий підхід видається переконливішим. За цією логікою, можна виокремити три етапи модернізму.

К. Піскорський. Україна пригноблена 1

Ідеологія (від грецьк. idea — образ і logos — слово, наука) — система поглядів та ідей: полі тичних, правових, естетичних, релігійних, філософських; світогляд.

113

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

1. Декаданс (від фр. decadence — занепад). Явища, подібні до цього, характерні для непевного періоду завершення, занепаду будьякої культурноісторичної епохи (руйнування звичної моделі життя в уяві багатьох сучасників ототожнюється з уселенською катастрофою). Декаданс, що постав із занепадом реалістичної доби, набув поширення наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у Франції, а тоді й у решті європейських країн. Для нього прикметний: 1) песимізм: уявлення, за яким у світі неподільно панує зло, потворність, хаос, і людина зовсім не здатна цьому про тистояти; 2) з’являється фаталізм — сумовитість, страх перед життям, відчуття безмежної втоми, відчаю, зневіри в людині, прагнення забуття, утечі від реаль ності в мистецькій практиці; 3) розкривається краса згасання, смерті, перевага блідих барв, мінорні ритми. Декадентами на певних етапах свого творчого шляху були, зокрема, Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме у Франції; Еміль Верхарн, Моріс Метер лінк у Бельгії; Оскар Уайльд в Англії; Іван Франко (у добу написання «Зів’ялого листя»), Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка, Микола Філян ський в Україні; М. Міцинський, Міріям у Польщі; Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Гіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Микола Арци башев у Росії. 2. Наступний етап — власне модернізм. Це період розквіту напряму, який тривав від початку до другої половини ХХ ст. У цей період працювала ціла плеяда видатних митців — від Франца Кафки, Василя Стефаника, Івана Франка, Джеймса Джойса, Лесі Українки, Андрія Платонова, Миколи Хвильового до Джорджа Орвела, Ернеста Хемінгуея, Германа Гессе, Вільяма Фолкнера, Габріеля Гарсія Маркеса, Ліни Костенко, Євгена Євтушенка, Чеслава Мілоша, Василя Симо ненка, Івана Драча, Василя Стуса. У цей час найвиразніше виявилися згадані вище ознаки модернізму. 3. Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — сторожа, передовий загін). Цей етап виник ще в роки Першої світової війни й у різних формах продовжує існувати й досі. Це мистецтво протесту та руйнування. Авангардисти заперечують міщанське лицемірство й банальність офіціозної культури. Вони прагнуть зруйну вати цей потворний спосіб буття. Тому вдаються до епатажних вибриків (у житті та творчості), до різкого пародіювання того, що видається «благопристойному» суспільству священним і непорушним. Їхнє відтворен ня життя неодмінно гротескне, цинічносаркастичне (хоча це найчастіше маска, під якою криється роман тична, вишукана душа). Авангардисти радикально відхиляють попередні мистецькі традиції, намагаються докорінно оновити змістові та формальні принципи творчості. Авангардизм виявився в доробку художників і скульпторів — Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Олек сандра Архипенка, Василя Кандинського, Казимира Ма К. Малевич. левича, Марка Шагала; письменників Бертольта Брехта, Корова і скрипка

114

Особливості українського модернізму

Поля Елюара, Давида Бурлюка, Володимира Маяковського, Пабло Неруди, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Валер’яна Поліщука. Певне відродження елементів авангардизму помічаємо в українській літературі 1960х років (І. Драч, М. Вінграновський). У 1980—1990-х роках голосно заявив про себе український неоавангардизм — літературні гурти «БуБаБу» (Віктор Неборак, Юрій Андру хович, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Семен Либонь, Юрко Позаяк, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський) та ін. 3. П рочитайте матеріал про український модернізм і запишіть представників цього напряму в різних видах мистецтва.

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ

1. У західноєвропейських літературах (насамперед французькій) існувала певна послідовність течій: символізм — імпресіонізм — експресіонізм; неороман тизм — неокласицизм — неореалізм — сюрреалізм тощо. В Україну ж модернізм «запізнився» на 10–20 років, тому письменники одночасно опановували сти1 лі, які на Заході вже «відквітли». Це зумовило синкретизм різноманітних мо дерністських течій у нашій літературі. 2. Західноєвропейський модернізм в основному був аполітичним і дистан ціювався від соціальних проблем (крім авангарду). Український модернізм хоча зрідка декларував такі наміри (Микола Вороний, молодомузівці, неокласики), але все ж зберігав тісний зв’язок із національним, соціальнополітичним життям. Це іноді негативно позначалося на художньому, естетич ному рівнях творів, проте й увиразнювало актуальність, величезне значення й авторитет української модерної літератури в житті народу, не давало їй змізерніти, пере творитися лише на розвагу. Початок ХХ ст. ознаменувався новим українським на- ціональним відродженням. На підросійській Україні йо го особливо активізувала Революція 1905 р. Розгорнули діяльність українські політичні партії, громадські орга нізації, насамперед «Просвіта», з’явились україномовна преса й книгодрукування, дуже пожвавилося театральне, музичне та літературне життя. З 1907 р. в Києві діє перший стаціонарний український театр під керівництвом Миколи Садовського. У 1916 р. Лесь Курбас засновує «Молодий театр», що модернізував Вистава «Осіння буря» сценічне мистецтво. театру «Руська бесіда». У головних Формується модерний національний стиль у музиці. ролях — Лесь Курбас Це поєднання фольклорної традиції з ускладненням ладо і Катерина Рубчакова. тональних відносин, збагачення гармонії (видатні молоді 1914 р. 1

Синкретизм — поєднання різних поглядів, настанов.

115

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

В. Кандинський. Імпровізація. Ущелина

Є. Сагайдачний. По воду

композитори того часу — Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, Олександр Кошиць). Оригінальні модерністські стилі виробляють художники й графіки — Олек сандр Мурашко, Іван Труш, Василь і Федір Кричевські, брати Михайло та Тимофій Бойчуки, Георгій Нарбут. У цей час в архітектурному стилі почали використовувати нові технології й матеріали: метал, бетон, залізобетонні конструкції. Класичним зразком стилю мо дерн є Будинок з химерами (1901–1902) архітектора В. Городецького. Виникло українське кіно. У 1893 р. механік Одеського університету Й. Тимченко спроектував перший кіноапарат, а в 1896 р. з’являються перші українські фільми. Зокрема, було екранізовано твори І. Котляревського, Г. КвіткиОснов’яненка, М. Гоголя. І все ж найвизначніші досягнення мала художня література. У цей час на ниві рідного слова виступали представники різних напрямів: продовжували реаліс тичну традицію Панас Мирний, Іван НечуйЛевицький, Олена Пчілка, Ми хайло Старицький, Іван КарпенкоКарий, Марко Кропивницький, Павло Грабов ський, Борис Грінченко. Деякі автори (Іван Франко, Михайло Коцюбинський) почали працювати як реа лісти, а потім поступово перейшли на позиції нового світосприймання. Молодші ж письменники відразу вибрали шлях модернізму. Це Ольга Кобилянська, Ле ся Українка, Василь Стефаник, Володимир Винни ченко, Олександр Олесь, Богдан Лепкий, Микола Во роний, Архип Тесленко, Гнат Хоткевич і багато інших талановитих митців. Оновлення мистецького світосприймання спричи няло бурхливі дискусії, що було цілком закономірно. Однак нездоланної прірви між традиційниками й но Ф. Кричевський. ваторами, звичайно ж, не було. Усі вони разом твори Центральна частина ли прекрасну й багатогранну рідну літературу. триптиха «Життя»

116

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864–1913) 4. Прочитайте життєпис М. Коцюбинського й стисло перекажіть його. Детально розкажіть лише про найцікавіші факти.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці. Батько, Михайло Матвійович, був дрібним держав ним службовцем (губернським секретарем). Від природи люди на неспокійна, він не терпів утисків начальства й тому змушений був часто змінювати роботу. Тож сім’ї доводилося мандрувати з місця на місце. Своїм вихованням Михайло зобов’язаний матері, Гликерії Максимівні, яка походила з аристократичних родів — поль ського (по материній лінії) і молдавського (по батьковій). Від неї він успадкував «тонку душевну організацію», «любов і ро зуміння природи». В одинадцятирічному віці Михайло мусив уперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де мешкала тоді роди на, хлопець їде до Шаргорода, щоб продовжити навчання в духовному училищі. І хоча в цей період освітньою реформою було скасоване в школі «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці, проте задоволення від навчання учні все одно не отримували, адже лекції обмежувалися лише запитання ми й відповідями, від учнів вимагали зазубрювати тексти підручників. У родині Коцюбинських за чиновницькою традицією панувала російська мо ва. І як же були здивовані батьки, коли якось їхній син, захворівши на запалення легень, під час марення раптом заговорив поукраїнськи. Після одужання хлопчи кові розповіли про цю дивину, і він загорівся цікавістю до рідного слова. В учили щі сталася подія, про яку потім письменник згадував з деяким гумором: 12літнім підлітком він закохався в 16річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і захопився читанням книжок. Твори Т. Шевченка й Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Почав складати українські пісні на зразок народних, а потім узявся за написання повісті. Після закінчення Шаргородської се мінарії в 1880 р. М. Коцюбинський поїхав до Кам’янцяПодільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. Родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке ма теріальне становище рідних юнакові не вдалося здобути освіту: мати осліпла, а згодом (у 1886 р.) помер батько. Відповідаль Батько й мати М. Коцюбинського ність за велику родину (матір і чотирьох

117

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

молодших братів і сестер) лягла на плечі Михайла. Він дає приватні уроки й про довжує навчатися самостійно, а в 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінниць кому реальному училищі на народного вчителя, працює репетитором. У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народницьким рухом, який охопив тоді імперію, займає активну громадянську позицію, пропа гує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управлін ня взяло М. Коцюбинського на облік. На його квартирі було зроблено кілька об шуків, а за самим Михайлом установлено таємний нагляд. Його літературна кар’єра розпочалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено дуже скептично. Один із критиків радив почат ківцеві залишити цю справу, щоб «не калічити святу нашу мову». Проте при суд критиків не спинив творчого запалу М. Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає, а згодом замовкає на кілька років, приголомшений своїм невдалим дебютом. М. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р.: львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». Важливу роль у формуванні світогляду М. Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова в 1890 р. Тут він знайомиться з І. Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західноукраїнськими виданнями. У 1891 р. письменник їде в с. Лопатинці, що на Вінниччині, де поєднує ро боту домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивчен ням життя села, народної мови, культури й розпочинає серйозну літературну працю. Тільки за цей рік зпід його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Ці твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий автор. 1 Окремою сторінкою в біографії митця стала його робота в Бессарабії та в Криму (1892–1896) у складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксерою — брунатнозеленою тлею, яка знищувала плантації виноградни ків. Ознайомлення з життям молдовського й кримськотатарського народів да ло багатий матеріал для нових творів — «Пекоптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами». У цих оповіданнях М. Коцюбинський одним із перших у нашій літературі вийшов за межі суто української проблематики, майстерно передав неповторний колорит молдовського села; Криму — з прекрасним теплим морем, скелястими берегами, вузькими татарськими вуличками й мінаретами. У філоксерній комісії працювало багато учасників Братства тарасівців. На основі спільних поглядів М. Коцюбинський близько зійшовся з ними. У його тво рах того часу (зокрема, «Для загального добра», казка «Хо») утверджується думка про необхідність просвітницької роботи серед людей. У 1898 р. Михайло Михайлович переїх ав у Чернігів, прикипівши душею до цього мальовничого придеснянського міста. Річ у тім, що тут письменник зустрів свою долю — Віру Дейшу. Вона походила зі старовинного українського дворянського 1

Бессарабія — південносхідні українські й молдовські землі між Дністром, Прутом, гирлом Дунаю та Чорним морем.

118

Михайло Коцюбинський

роду, була високоосвіченою людиною, викладала французьку мову в Чернігівській гімназії. Віра стала не тільки дружиною письменника, а й вірною подругою та помічницею. Як «політично неблагонадійному українофілові», М. Коцюбинському довго не давали роботи, потім таки призначи ли на скромну посаду до міського статистичного бюро. З неабиякими труднощами письменникові вдалося при дбати будинок для великої родини — дружини, чотирьох ді тей, немічної матері (тепер у цьому домі діє меморіальний музей). Митець організовує в себе «понеділки», а потім «су боти», які стали справжньою літературною школою для мо Віра Дейша — дружина лодих письменників (П. Тичини, В. ЕлланаБлакитного та М. Коцюбинського ін.). Ці зібрання відвідували патріотично налаштовані ін телігенти, художники, музиканти, письменники, зокрема Б. Грінченко, М. Воро ний, В. Самійленко. У будинку Коцюбинських працювала підпільна друкарня для видання україномовної літератури. Незважаючи на постійну матеріальну скруту, Михайло Михайлович залишав ся справжнім інтелігентом, європейцем і не лише у своїх творах, а й у повсякден ному житті. Близький знайомий письменника Г. Лазаревський писав: «Михайло Михай лович завжди був одягнений дбайливо, навіть чепурно. Улітку — у яснокре мовому в синю смужку костюмі, жовтих черевиках, у білій панамі з чорною стрічкою, з незмінним ціпком — гуцульським топірцем у руках, з квіткою в пе тельці, іноді з квітами в руках. На тлі чернігівської звичайної людності завжди здавався він мені елегантним європейцем, “європейським українцем”, а не “мало російським українцем”. Іноді з роботи він повертався в парусиновій, модній тоді толстовці. Часто в чорній пелерині поверх одягу. Узимку — у чорному пальті з чорним смушковим коміром, у високій чорній смушковій шапці». Мало хто знав, що М. Коцюбинський до кінця життя віддавав борги за будинок, часто відмовляв собі в найнеобхіднішому, що гонорари за численні друковані тво ри майже не надходили (друкуватися можна було тільки за кордоном, у Львові). У 1903 р. митець узяв участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Пол таві, тут виголосив палку патріотичну промову, що набула великого резонансу.

М. Коцюбинський з родиною

119

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Цього ж року написав першу частину знаменитої повісті «Fata morgana». А етюдом «Цвіт яблуні», написаним у 1902 р., митець засвідчив остаточний перехід від реалізму до модернізму, зокрема до імпресіоністичного стилю, про який ви дізнаєтеся трохи згодом. На революційні події 1905–1907 рр. письменник відгукнувся активною громадськокультурною діяль ністю: очолив чернігівське товариство «Просвіта», читав публічні лекції. На Михайла Михайловича було посилено поліцейський тиск, здійснено на його М. Жук. Портрет Михайла квартирі обшук. У творах цього часу (новели «Сміх», Коцюбинського «Він іде», «Persona grata», «Intermezzo», повість «Fata morgana») глибоко розкрито трагічні події революції, разюче точно передано стан людської душі в екстремальних умовах. У середині 1909 р. виснажений письменник виїздить на лікування за кордон. Його мучать астма й сухоти. На о. Капрі (Італія) Михайло Михайлович позна йомився та щиро заприязнився з видатним російським письменником Макси мом Горьким, який сприяв появі творів українського колеги в російських ви давництвах. М. Коцюбинський ще двічі відвідував Капрі (у 1910 й у листопаді 1911 — березні 1912 р.). По дорозі, їдучи втретє до Італії, письменник завітав у с. Криворівню на Прикарпатті, відтоді розпочався його «роман» із Гуцульщиною, що переріс у знамениту повість «Тіні забутих предків». Особливо тяжкими вияв ились останні роки майстра. Він сумував, що не може допомогти безпомічним сестрам, рвали змучене серце неоплачені власні борги, тероризували постійні переслідування властей. Також ятрили душу негаразди в родині, муки боротьби між почуттям та обов’язком: саме в цей час доля подарувала Михайлові Михайловичу радість і сум останнього кохання. Він палко закохався в Олександру Аплаксіну (1880–1973), з якою разом працював у статистичному бюро. Протягом тривалих закордонних мандрівок написав їй понад 300 листів — справжній роман у листах (до речі, нещодавно це листування було перевидано без цензурних виправлень і скорочень). Єдиним виходом у цій ситуації залишалося розлучення. Однак М. Коцюбинський дуже шанував свою дружину, був вдячний їй за багаторічну підтримку, жалів дітей… Словом, нестерпна невизначеність три вала до кінця життя. У 1911 р. завдяки клопотанням меценатів письменнику призначили пожит тєву стипендію, щоб він міг звільнитися від марудної служби й зосередитися на літературній праці. Проте було вже пізно. Час відлічував останні дні полум’яного життя. У лікарні митець дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. Лисенка, про те, що десь у селі від голоду й хвороб помер молодий талано витий прозаїк А. Тесленко, мучиться смертельною хворобою І. Франко, а в пів денних краях гине від недуги сильна духом Леся Українка. Ці трагічні звістки забирали останні сили... У квітні 1913 р. великого Сонцепоклонника не стало. Письменника похо вали на Болдиній горі в м. Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогу лянок.

120

Михайло Коцюбинський 5. Законспектуйте відомості з теорії літератури.

Теорія літератури ІМПРЕСІОНІЗМ. ПСИХОЛОГІЧНА НОВЕЛА Творча еволюція Коцюбинськогопрозаїка була дуже стрімкою. Почавши писати в традиційній реалістичній манері, зорієнтованій на оповідні взірці Марка Вовчка й І. НечуяЛевицького, він через якихось десять років (на початку ХХ ст.) визначив для себе нові естетичні орієнтири. У стилі його прози з’явилися неоромантичні й імпресіо ністичні ознаки.  (від фр. impression — враження) — одна з основних течій модернізму. Імпресіонізм Термін походить від назви картини К. Моне «Враження. Схід сонця» (1873). Імпресіонізм, започаткований у французькому малярстві (К. Моне, О. Ренуар, Е. Де га, Е. Мане), розвинувся в музиці (К. Дебюссі, М. Равель, І. Стравинський, Дж. Пуччі ні), у скульптурі (О. Роден). 1 Основоположниками літературного імпресіонізму вважають братів E. і Ж. Ґонкур . Він виявився також у творчості Г. де Мопассана, Е. Дюжардена, М. Пруста, Г. фон Гоф мансталя, К. Гамсуна, А. Чехова, І. Буніна. В українській літературі цю течію започат кував М. Коцюбинський, його традицію розвинули П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Івченко, Є. Плужник, Д. Фальківський та ін. Визначні українські художникиімпре сіоністи — О. Мурашко, І. Труш та ін. Імпресіонізм — це мистецтво передавання безпосередніх вражень. У знаменитому «Щоденнику» брати Ґонкур точно визначили цю настанову: «Бачити, відчувати, вира жати — у цьому все мистецтво; мистецтво — це увічнення в найвищій, абсолютній, завершеній формі якогось моменту, якоїсь швидкоплинної людської особистості». На противагу реалістам, імпресіоністи усвідомлювали, що об’єктивна (правильна, усебічна) істина для людини недоступна, а отже, неможливо відразу охопити широку панораму буття, передати узагальнено типові обриси явища. Тому митці зосереджу валися на відтворенні миттєвих вражень від якогось явища, на щонайточнішому фіксуванні сприйнятого в конкретний момент. Через те імпресіоністичний живопис часто був мистецтвом кольорових плям, розмитих контурів, мерехтіння, а не чітких ліній і тонів. У літературі ж переважала увага до мінливих нюансів настрою, до не впинного перебігу почуттів, вражень як потоку свідомості.

К. Моне. Враження. Схід сонця

К. Моне. Поле маків

Брати Едмон (1822–1896) і Жуль (1830–1870) Ґонкур — визначні французькі прозаїки, автори романів із життя різних верств суспільства «Жерміні Лясерте» (1865), «Рене Мопрен» (1864). За заповітом Едмона 1896 р. заснована Ґонкурівська академія, що з 1903 р. присуджує щорічну Ґонкурівську премію за досягнення в жанрі роману.

121

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА Найсуттєвіші ознаки цього стилю. 1. Аідеологічність: фіксуючи перше миттєве враження від об’єкта, імпресіоністи в такий спосіб намагалися максимально наблизитися до «правди дійсності», побаченої неупередженим зором, без якихось опосередкувань, продиктованих традицією, по переднім досвідом, насамперед — певною ідеологією. 2. Відмова від ідеалізації: імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу. Адже в конкретній реальності стовідсотковий ідеал майже відсутній. А разом із тим в імпресіонізмі зникає однозначне романтичне протистояння високого й низь кого, прекрасного й потворного — ці протилежності переплітаються. 3. Своєрідність художнього часопростору: в імпресіоністичних творах час і простір ущільнюються та подрібнюються, предметом мистецької зацікавленості стають не послідовна зміна подій та явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований іс торичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відтворені у сві домості персонажа. Кожне найменше враження набуває самодостатньої цінності. 4. Специфіка психологізму. Якщо в реалізмі характер остаточно визначений, то в імпресіонізмі він утрачає статичність, а іноді й цілісність. Увагу митцяімпресіоніста привертають саме ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для ньо го самого, несуголосні з його буденною поведінкою. Герой імпресіоністичного тво ру цікавий не так своєю активністю, як пасивною здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень. 5. Жанрова специфіка. Настанова на атомізацію світу спричинила те, що найрозвину тішим жанром імпресіонізму стає новела. 6. Композиційні аспекти: сюжет як ланцюжок зовнішніх подій утрачає в імпресіо нізмі своє колишнє значення. Основою стає настроєвість. Імпресіоністична новела часто будується як розповідь (чи сповідь) «Я»оповідача, що також надає їй емоцій ної цілісності. Збагачуються засоби психологічного аналізу (внутрішні монологи, відтворення потоку свідомості). Змінюється характер пейзажу. Це вже не просто тло подій (як у реалізмі), а частіше засіб психологічної характеристики. У пейза жі підкреслюється його повсякчасна мінливість, непостійність. Замість широкого, усеохопного опису (як було в реалістів) імпресіоністи зосереджуються на промо вистих деталях. 7. Нове бачення світу вимагало й нових мовних засобів. Для імпресіонізму характерні ускладнене асоціювання; яскраві, оригінальні тропи; уривчасті речення, інверсії, без сполучникові конструкції. Слово в імпресіоністичному тексті поєднує не лише озна чення предмета, а й викликане ним відчуття. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав насиченіше лірикороман тичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантиз мом і символізмом. Зміна естетичних поглядів була ознаменована ве ликим інтересом М. Коцюбинського до художнього досвіду найвидатніших зарубіжних майстрівсучас ників (Е. Золя, Г. де Мопассана, К. Гамсуна, Ф. Дос тоєвського, А. Чехова). До найхарактерніших особливостей стилю М. Коцю бинського належать: • зосередження уваги передусім на психологічних мо тивах вчинків персонажа, на його внутрішньому стані; • змалювання подій з погляду героя, що проходять через увесь твір, частіше окремі епізоди подано з позицій різних персонажів (якраз на зіткненні про тилежних поглядів та оцінок нерідко і твориться О. Мурашко. Кав’ярня емоційний ефект);

122

Михайло Коцюбинський

• майстерне використання психологічних деталей; • надзвичайно промовиста, точна назва твору; • улюбленим жанром М. Коцюбинського стає новела.

Нове ла (з італ. novella — новітній) — невеликий прозовий твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом. Новела дуже подібна до оповідання. Однак на відміну від нього: а) менша за обсягом; б) вирізняється особливим динамізмом і психологізмом. У творах цього жанру найчастіше зображена подія, яка стає поворотною в долі героя; подано психологічне вмотивування змін у поведінці особистості. Творцем цього жанру в українській літературі разом із В. Стефаником, О. Кобилянською був і М. Коцюбин ський. 6. Прочитайте новелу «Intermezzo» М. Коцюбинського, опрацюйте літературнокритичний матеріал до неї.

INTERMEZZO (1908) Новела Присвячую Кононівським полям

ДІЙОВІ ОСОБИ: Моя утома. Ниви в червні. Сонце. Три білі вівчарки. Зозуля. Жайворонки. Залізна рука города. Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватися... Се було одне з тих незчисленних «треба», які мене так утомили й не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитися від нього, забу ти, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно й невблаганно йде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті, хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже почи нається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути са мотнім. Признаюся — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі й уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом і димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, у твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не мо жу розминутися з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш усередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свій розпач. Свою жорстокість і звіря чі інстинкти. Увесь жах, увесь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю та моє серце... Ти хочеш виссати мене, усю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш у твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

123

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Я втомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті ство ріння, кричать, метушаться та смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Ви кинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій. Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А коли приходив той прекрасний брат смерті та брав мене до себе — люди й там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намага лися налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухайно, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне вщерть. Дай мені спокій... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ре вучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць. *** Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалося, город витягує в поле свою залізну руку за мною й не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвуся від сього зойку й увійду в безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надарем не клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо й у мені тиша? А коли все це сталося, так просто й непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски й солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п’ятнадцять літ слабувала на серце... трахтарахтах... трахтарахтах... Дивізія наша стояла тоді... трахтарахтах... Ви куди їдете?.. Про шу білети... трахтарахтах... трахтарахтах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене й хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як у морі, та шукали, за що б зачепитися. І були безпомічні. Урешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом по чув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась у деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця. *** Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там? Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип по мосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу й сам потону в чорній пітьмі. Може, і я обернуся тоді на бездушний предмет, який нічого не почуває, на «ніщо». Так добре було б стати «нічим» — безгласн им, непорушним спокоєм. Однак там,

124

Михайло Коцюбинський

за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати й чирк нути сірником, як усе скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна та навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, усіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — у м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш голо вою! Не віриш в безлюддя? Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхилять ся двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... усі ті, що складали в моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Усі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, ко ли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали в білі мішки, гойд али на мотузках в повітрі, а пот ому склада ли в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитеся на мене з докором — і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так узяв, знаєте, у пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий, і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі ли шають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу й буду кричати: «Тут вхід не вільний!» ...Розплющую очі й раптом бачу у вікнах глибоке небо й віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін: куку! куку! — і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір — він уже поглинув мою кімнату, — я зіскакую з ліжка й гукаю у вікно до зозулі: «Куку... куку... Добридень!..» Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір’я. А там бряжчать залізні цепи й люто ґвалтують собаки. Вели кі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудла та вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі й лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі й стоплю ють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі й тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав... Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло й уганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Щото тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Хаха! От дурна псина. Очі заплющила,

125

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

голову убік, узяла разом ногами — і без пам’яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж як? Забула? Тепер у кружка… у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, — тобі воля дорожча, ніж задоволена злість. Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, — Трепов со лідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в йо го сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ікластої пащі. *** Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Без конечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі й хлюпають ними аж у краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулилися краями дві половини — од на зелена, друга блакитна — і замкнули в собі сонце, немов перлину. А я там ходжу й шукаю спокою. Іду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо: чорніші крила. На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Іду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Іду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплис ти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Іду далі. Усе тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, са ма ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо й стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Іду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, і блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, са мотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість. Урешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крила ми бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою й слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупин ного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стебли на бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск. О. Болотов. Пшеничне поле

126

Михайло Коцюбинський

Раптом усе гасне, умирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось тре тій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулося напра во, усміхнулося наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — усе се зіллялося в одну могутню хви лю; вона все топить, усе забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодю чість. Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталося в ниві, як у павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Ні чого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка й потопла в нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів усе се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі й хлюпає ними аж у краї неба. Над всім панує тіль ки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно й безупинно роблять у по вітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum1... *** Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як ди ка квітка. У складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будува лася ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підноси ла вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось і темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною й цілим світом. На добраніч вам, ниви. І тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем улетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «Куку!.. куку!..» І зразу дасть мені настр ій привіт твій, моя найближча прият елько. *** Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хохо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну й ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хи тає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих й звіряче сильних. Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить з них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця й іду просто на нього, ли це в лице. Повернутися до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, 1

In saecula saeculorum (латин.) — на віки вічні.

127

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

і кажу до нього: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?» Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дити на молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охо че вливаю в себе вогняний напій та п’янію від нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — у темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — усі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість у моїм житті, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, у лампі, у феєрверках, збираю з квіток, із смі ху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою по добу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю в серці. І він мені світить. Дивись же на мене, сонце, і засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три білі вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпа дьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно. Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики й носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Усі тільки дихаєм. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Ідемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар... *** Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку із землею, як тут. У городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ран ками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалося денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння вглибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице. Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаю чи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки. Або той чорний разовий хліб, який так гарно, посільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на ньо го, і готують уже зуби, щоб стерти зерно на біле борошно. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки із землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить мені. Вона моя. Усю її, велику, розкішну, створену

128

Михайло Коцюбинський

вже, — усю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, удруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї. *** Коли лежиш у полі лицем до неба й услухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се во ни, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлося від плачу. Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на метале ву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати в пам’яті — і не виходить. Отот, зда ється... Тьюі, тьюі, тііі... Ні, зовсім не так. Трійют іхтіх... І не подібно. Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито й засівають нею поля? Розплющую очі. Тепер я певний, що то з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці. А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем. Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має в собі щось отруйне. Бу дить жадобу. Що більше слухаєш, то більше хочеться чути. Що більше ловиш, тим трудніше зловити. Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як у небі співають хори, грають цілі оркестри. Уночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце й тремтить біля вуха чимсь невловимим. Тьюі, тьюі, тііі... Ні, зовсім не так. Цікавий я знати, як вони оте роблять? Урешті таки підгледів. Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто й важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо вниз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно. *** Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші й чистоти. І благосло вен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. Зпід старої сторінки життя визирала нова й чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини й не жахнувся від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене?

129

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, і твоя, зозуле. Твоє журливе «куку» спливало, як сльози по плакучій бе резі, і змивало мою утому. *** Ми таки стрілися на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був зви чайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив ку пу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Усе, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків. Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі. Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворо нок кидав на поле пісню, а я стояв і слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Уже натяглися ослаблені струни, уже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог... А в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. «П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка». Говори, говори... Люди хотіли голіруч землю взяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень стано вий б’є йому морду... «Раз на тиждень б’ють людину в лице». Говори, говори!.. Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А всетаки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам. «Найближча людина готова продати». Говори, говори!.. Ходиш між людьми, як між вовками. Одно стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку з плоту, сусід у су сіда, батько в сина. «Між людьми, як між вовками». Говори, говори... Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце й не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого го ря, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...

130

Михайло Коцюбинський

*** Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслося та лящало, я ще раз, востаннє, убирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїл а струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєт е? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Іду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... Новела «Intermezzo». Це програмовий твір, у якому митець розкриває своє творче кредо. Історія написання. Літо 1908 р. Революція закінчилася поразкою й жорстоким державним терором. М. Коцюбинський, засмучений картинами людських страж дань, украй виснажений службою й громадською діяльністю, поліційним нагля дом, знесилений хворобою й родинними проблемами, мріє про відпустку. Саме в цей час його запрошує в гості до свого маєтку (с. Кононівка, нині — у Драбів ському районі на Черкащині) Євген Чикаленко, видатний український меценат і громадський діяч. Тут у письменника й визрів задум «Intermezzo» (хоча цей ше1 девр був написаний трохи згодом у Чернігові) . Назва й жанр. Intermezzo (італ.) — перерва. Так називали невеликий музичний твір, що виконували в перервах між актами трагедії чи опери. М. Коцюбинський укладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне від родження людини на природі. За жанром — це лірична імпресіоністична новела (тобто увага тут зосереджуєть ся не на подіях, а на переживаннях ліричного героя, на зміні його настрою). Образи та композиція. У новелі несподівані, дивовижні «дійові особи»: Моя уто ма, Ниви в червні, Залізна рука города, Три білі вівчарки, Сонце, Зозуля, Жайворонок, Людське горе… Зверніть увагу: автор у недраматичному творі перед текстом називає дійових осіб. А чи справді це дійові особи? Скажімо, ще можна уявити, що Зозуля, Жайворонок і Три білі вівчарки якось діють у творі. А Ниви, Моя утома й Людське горе? Об’єднує й умотивовує все це різноманіття ключовий образ ліричного героя. Новела «Intermezzo» — це майже суцільний пейзаж, але ми бачимо його через сприйняття персонажа. Тому сценою для ді йових осіб стає не природа, а душа ліричного героя. А дійові особи — це символи його супе речливих почуттів і переживань. Основні композиційні акценти новели: • вихідний момент — утома ліричного героя та виїзд за місто; • розвиток почуття — відпочинок на природі; • кульмінація — зустріч із селянином; • резюме — приплив нових сил, заклик Будинок Є. Чикаленка. Фото початку ХХ ст. протистояти злу. 1

Цікавий матеріал про історію написання новели «Intermezzo» можна знайти в мережі Інтернет за адресою: http://litakcent.com/2008/03/17/.

131

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

В основі твору — зіставлення двох протилежних світів: людського, дисгар монійного, смертоносного, утіленого в образі міста, і гармонійного, досконалого, життєствердного світу природи. За імпресіоністичною логікою композиція новели — мозаїчна, змонтована з багатьох різних епізодів, у яких розкривається химерна гра настроїв героя. У цілому простежуються три фази цієї настроєвої мозаїки. 1. Утома. Ще зовсім нед авн о в місті герой був потрібен багат ьом, і це вічне веле люддя, необхідність жити не приватним, а громадським життям, картини чужого страждання, драми й абсурду суспільства, що переживає пору чорної реакції, — усе це вимучило тонку, вразливу душу митця. Його внутрішній голос буквально волає про потребу самотності й спокою. А поки що домінують негативні почут тя: невпевненість, досада, роздратування, розгубленість, докори сумління, тривога... Герой перебуває в конфлікті із самим собою. Джерело цієї конфліктності — гостра потреба самотності й неможливість утечі від «світу людей». Його психіка розхитана, світ довкола починає поставати в якихось химерномоторошних фор мах (будинки дихають «тисячами чорних ротів»; «ревучі потоки людського жит тя... мчали назустріч, як дикі коні»...). У героєві живуть чужі голоси, у пам’яті спа лахують уламки випадкових розмов, сценки й епізоди... Автор наголошує: призвідниця хаосу, зла у світі — сама людина. Хаос світу проникає вже в душу героя, отруюючи її. Тому єдиний вихід — залишити цей світ. І ось потяг мчить героя далеко за місто, у поля. Проте й тут триває нестерпна метушня людей, тому колія здається «залізною рукою города», що не відпускає (виразна імпресіоністична деталь). 2. Внутрішня гармонія, відновлення життєвих сил. Нарешті — тихий будинок у степовому спокої. Уночі, уві сні, героя ще мучать моторошні примари міста. Уранці ж його душа вже налаштовується на гармо нійний, життєрадісний лад навколишньої одухотвореної природи. Це й Ниви в червні, і Сонце, і Зозуля, і Жайворонки... Цей світ робить чудо — ритмічним рухом, гармонією, красою зцілює душу героя. Недарма М. Коцюбинський називав себе Сонцепоклонником. Його талант справ ді був сонячним, що найяскравіше засвідчила новела «Intermezzo». У ній митець проспівав справжній гімн сонцю як джерелу краси й життя на землі: «Сонце! Я тобі вдячний… Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього… Ти тільки гість у моїм житті, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюся за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, у лампі, у феєрверках, збираю з квіток, із сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй “ідеал” і ховаю в серці. І він мені світить». Змальовуючи розкішну поезію самотнього життя серед природи, новела М. Ко цюбинського перегукується з популярною в Європі на початку ХХ ст. повістю «Пан» норвезького письменника К. Гамсуна. Герой «Intermezzo» часом нагадує лейтенанта Глана. В обох письменників ідеться про прості радощі буття, про на солоду самим фактом життя — звичайним і величним водночас.

132

Михайло Коцюбинський

3. Готовність знову боротися зі світовим злом. Аж ось спокій ліричного героя порушує зустріч із селянином. Селянин уособ лює у творі не лише «гнаний та голодний», безпорадний та беззахисний україн ський простолюд на початку ХХ ст., а й людське горе, той народ, що його інтелі гент покликаний вести за собою до досконалості й гармонії. Селянин розповідає про страшні людські біди. Однак тепер це вже не роз’їдає душу героєві, а навпаки, кличе його до активної боротьби зі злом: «Іду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає». Отже, провідний мотив новели — заклик до людини оновитися духовно, стати гармонійною часткою Космосу й зусиллям своєї волі витіснити дисгармонію, зло, що панує у світі: «Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі». Стильові особливості. Стиль «Intermezzo» — виразно імпресіоністичний. Його ознаки: • настроєвість як основа сюжету; • домінування враження над зображенням (предмет постає в ореолі суб’єк тивного сприйняття: наприклад, співучі арфи — це насправді бджоли, що беруть нектар із цвіту гречки); • ефект «кольорової музики», незвичайного поєднання звукових і колорис тичних образів; • вираження внутрішнього світу героя через використання внутрішнього монологу; • використання прийому потоку свідомості, тобто неупорядкованого, хаотич ного процесу мислення, коли цілісна картина світу ніби розпадається на атоми. Дуже складним за структурою є внутрішній монолог героя в сцені його зустрічі із селянином. Репліки співрозмовника (селянина) відтворюються у сві домості героя, «віддзеркалюються» у його внутрішній мові, підкреслюючи напру женість духу митця. Як художникиімпресіоністи відійшли від лінійної техніки письма, перейшовши на штрихові мазки (пунктирність зображення), так і майстри слова, зокрема й М. Коцюбинський, застосовували такий засіб змалю вання світу. Штрихова стилістика дала змогу авторові розкрити події як психо логічне переживання й витворити художню красу. «Він (селянин. — Авт.) говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спо кійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв і слухав, і щось тремтіло в мені… Говори, говори… “П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка”. Говори, говори… “Раз на тиждень б’ють людину в лице”. Говори, говори!.. “Найближча людина готова продати”. Говори, говори!.. “Між людьми, як між вовками”. Говори, говори...» Як бачимо, у наведеному уривку відсутні будьякі лінійні зв’язки між склад никами тексту, тут спрацьовують суто психологічні форми його єднань, при цьому не виникає враження, ніби чогось бракує. Не випадково академік С. Єфремов назвав новелу «Intermezzo» «вінцем творчості» М. Коцюбинського.

133

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 7. Прочитавши повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, опрацюй те літературно-критичний матеріал до неї. Заповніть її літературний пас порт.

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ (1911) Повість (Скорочено) Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадця тою й останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу й скарги гірських потоків, що сповня ли самотню хату на високій кичері1, чи сум чорних смерекових лісів лякав дити ну, тільки Іван усе плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі відвертала від нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла об міняти її дитину на своє бісеня. Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямилися навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке й не відоме нікому або без причини кричить. Гачі (штани) на йому спа дають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота й верещить. Тоді мати виймала люльку із зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала: — Ігі на тебе! (...). Щез би в озеро та в тріски!.. І він щезав. Котився зеленими царинками2, маленький та білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався в темний ліс, де гаджуги3 кивали над ним галузками, як ведмідь лабами. Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, у долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо й сумно, чор ні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав. — Іва!.. Моой! — гукали на Івана від хати, але він того не слухав, збирав малини, (...) робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись удати голоси птахів і всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний у лісовім зелі, збирав квітки й косичив ними свою кресаню (бриль), а втомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах4, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки. 1 2 3 4

134

Кичера — гора, уся вкрита лісом, крім вершини. Царинка — невелика лука біля садиби, у горах або в лісі, призначена для сінокосу. Гаджуга — молода смерека. Острива — суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.

Михайло Коцюбинський

Коли Іванові мин уло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Умів знаходити помічне зілля (...) розумів, про що канькає1 каня2, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на ньог о: може, вон о до нього говорить? Знав, що на світ і панує неч ист а си ла, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець і роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати й про русалок, що гарної днини вихо дять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки та молитви, про пото пельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях у річці. Усякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християни на або на маржину, щоб зробити їм шкоду. Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом. Увесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна. Тепер він уже мав обов’язки: його посилали пасти корови. Гнав у ліс своїх жов таню та голубаню, і коли вони потопали у хвилях лісових трав і молодих смеречок і вже звідти обзивалися до нього, як зпід води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився від старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку й слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні та невловимі. Знизу підіймався до Івана й затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього ка пав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. Зза галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку ца ринок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялася царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись у те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилася, тріпала крильцями коло самого вуха й не давалася. Одного разу він покинув свої корови й подряпався на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймався вище й вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним пі діймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі бла китний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, усе частіше попадалося велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, зду шених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь укривали рудаві мохи, грубі, м’які, шовкові. Теплі й ніжні, вони ховали в собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м’яко вгинались та обіймали ногу, як пухо ва подушка. Кучерява зелень гогозів3 та афин4 запустила своє коріння в глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних і синіх ягід. Тут Іван сів одпочити. 1 2 3 4

Канькати — кричати (про каню). Каня — хижий птах родини яструбових. Гогоз — брусниця. Афина — чорниця.

135

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись із шумом ріки, сонце налля ло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, зза Ігриця оксамитовим гулом котився грім. Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корів. І ось раптом у сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго й невлови мо вилася круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, ви тягнув шию та з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самот ній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки й, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...» — розливалася жалем флояра. Та ось ріжки піднялись угору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» — заскакали радісно згуки, й Іван з жахом поба чив, як, виткнувшись зза галузок, затрясли головами бородаті цапи. Він хтів тікати — і не міг. Сидів прикутий на місці й німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся й пропав раптом у скелі, а цапи обернулися на коріння дерев, повалених вітром. Іван гнав тепер униз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав су хі гіллячки, котився по слизьких мохах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам’ятає. Прийшовши до себе та вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Зди вований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалося, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалася. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шу кав, що не давало йому спокою, і лісом попливла чудна, не відома ще пісня, ра дість вступила в його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в по токах, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п’ятами в землю, (...) крутився й присідав. «Є мої кози... Є мої кози...» — щось співало в ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась у похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня й голубаня, — просунувши голови межи галузки, при вітно дивилися на нього, жуючи жуйку, і зрідка дзвонили йому до танцю. Так знайшов він у лісі те, чого шукав. Удома, у родині, Іван часто був свідком неспокою та горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, фай ний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч усі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапався за татову бартку1, важку ще для нього, готовий кинутись у бій. То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка — двадцята. Їхня ро дина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці. 1

136

Бартка — маленька сокира.

Михайло Коцюбинський

Усі вони були богомільні, любили ходити до церкви, й особливо на храм. Там можна побачитися було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялася нагода віддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чурила з Палійчуків. Витягалося найкраще лудіння (одежа), нові крашениці1, писані кептарі, чере 2 си й табівки3, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові (...). Іван теж дістав нову кресаню й довгу дзьобню4, що била його по ногах. Сідлалися коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід і закосичував плай гейби червоним маком. По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, уздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею та Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні й піші, чоловіки й жінки — спинились і збились у купу. У лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, неві домо від чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялися роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван устиг розібрати, про що їм ідеться, тато розмахнув бартку й ударив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним (...) тяла барткою во рога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутися туди, де билися. Усе ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслося з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скриви лася, притулила руками до грудей сорочку й почала тікати. Іван зловив її коло рі ки, шарпнув за пазуху й роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилася на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей та спокійно сказала: — Нічьо... У мене є другі... май ліпші. Вона наче його потішала. Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав. — Мені неня купила нову запаску... і постоли... (...). Він усе ще не знав, що сказати. — Я си обую файно та й буду дівка... Тоді йому заздрісно стало. — А я вже вмію грати в денцівку. — Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє... 1

Крашениці — пофарбовані в червоний колір сукняні штани. Черес — старовинний широкий шкіряний пояс. Табівка — шкіряна торбина з орнаментом. 4 Дзьобня — вовняна торба. 2 3

137

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Іван надувся. — Я вже щезника бачив. Вона неймовірно подивилася на нього. — А нащо ж ти б’єш си? — А ти нащо коло воза стояла? Вона подумала трохи, не знаючи, що відповісти, і почала шукать щось за па зухою. Витягла врешті довгий цукерок. — Ади! Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому. — На! Він завагався, але взяв. Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала в них борошно... і таке інше, обом цікаве, близьке й зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав в Іванове серце... І втретє затрембітала трембіта про смерть у самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук. Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. Загніздилося безладдя, спливали гаразди, продавалися царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги. Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дів чам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому поло вину цукерка. У його давній та безпричинний смуток влилася нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята. Марічка його прийняла, як би давно сподівалася: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б’ють у колокільці та вирікують у лісі, а він йме пасти її ягнята. І як вони пасли! Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивилися дурними очима, як ка чалися по мохах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Утомившись, вони забиралися на біле каміння й лячно зазирали звідти в прірву, з якої стрімко підіймався в небо чорний привид гори й дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. У щілині поміж горами летів у долину потік і тряс по каміннях сивою бо родою. Так було тепло, самотньо й лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо вперто ловило й побільшало до найбільших розмі рів усякий згук, що мусив жить у лісі, і їм часом здавалося, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. — Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка. — Чому б не мав чути? А чую. Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева й хека з втомлених грудей. Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили со бі курбало в потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались у нім, як двоє лісних

138

Михайло Коцюбинський

звірят, які не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі й било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло. Марічка перша змерзала й пускалася бігти. — Стій, — гукав на неї Іван, — звідки ти? — З Яворрова, — цокотіла зубами синя Марічка. — А чия ти? — Ковальова. — Бувай здорова, ковальова! — щипав її Іван і пускався доганяти, аж поки по томлені, але загріті, не падали на траву. У тихім плесі потічка (...) синів лабуштан1 низкою черевичків, жалібно кум кали жаби. Іван нахилявся понад потоком і питав жабу: — Кумакума, шос варила? — Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Марічка... — Буракикики! Буракикики! Буракикики! — верещали обоє, заплющив ши очі, аж жаби здивовано мовкли. І так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий та міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж уже ходила в запліт ках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатися. Не пасли більше вкупі ягнята й стрічалися лиш у свято або в неділю. Сходилися коло церкви або десь у лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка люби ла, коли він грав на флоярі. Задуманий усе, устромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де ви гідно послали свої тіні смереки. Холодно було й мороз ішов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось зза гори встає вже богсонце та вкладає свою голову в землю. Зрушилися зими, збудилися води, і задзвеніла земля від співу потоків. Розсипалося сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами в них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на

Кадр із кінофільму «Тіні забутих предків». У головних ролях — І. Миколайчук і Л. Удовиченко (реж. С. Параджанов) Лабуштан — трав’яниста отруйна рослина.

139

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

всьому світі тільки дві барви: у зеленій — земля, у блакитній — небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу... Трембіта!.. Турурайра... Турурайра... Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром по лонина холодна, а з диких ломів (...) устає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу. Б’ють плови1 весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє від Чорногори... а тут раптом з’являється сонце — праве Боже лице — і вже дзве нить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з потічка в потічок пурха ко ломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як від неї за плечима тріпають крильця... Ой прибігла з полонинки Білая овечка — Люблю тебе, файна любко, Та й твої словечка... Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, пла чуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій у потоки. З лускотом і зойком летить десь у долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвіт но зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер уже на смерть... Спочив хтось навіки по тяжкій праці. «Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер уже співа ночка комусь си скінчила...» Марічка обзивалася на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співан ками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлися — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталося на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зра дила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — усе виливалось у пісню, легку й просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка й сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна й потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і від колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламалися, коли вона починала: Зозулька ми закувала сива та маленька. На все село іскладена пісенька новенька... Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він умирав від того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, у якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості й ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно закінчувала: Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка. Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж у тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — усе було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворож 1

140

Плова — злива.

Михайло Коцюбинський

ка. Марічка не боялася нічого. За пояс ом, на гол ім тілі, вона носила часн ик, над яким по шепт ала ворожка, їй ніщо тепер не зашкод ить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалася до себ е й обійм ала Іван а за шию. — Любчику Іванку! Ци будемо в парі все? — Єк Бог даст, моя солодашко. — Ой, ні! Велику пізьму має в серці стариня наша. Не набутися нам. Тоді його очі темніли й груз топірець у землю. — Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю. Кадр із кінофільму — Ой моймой! Шо ти говориш... «Тіні забутих предків» — Шо чуєш, душко. (реж. С. Параджанов) І наче на злість старині він на танцях вимаху вав дівкою так, що аж постоли розсідалися. Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, уже не було коло чого всім робити, і треба було йти в найми. Жура гризла Івана. — Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь. — Шо ж, іди, Іванку, — покірно обзивалася Марічка. — Така нам доля суди лася... І вона співанками косичила їхнє розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до йо го лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом: Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину. (…) Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засія ла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні1 й полонини, дзвонять потоки та виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знову позбирає співанки, щоб було відбуть чим весілля... *** Теплим весняним ранком Іван ішов у полонину. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно пі діймався вгору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце й та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, уливали в нього ба дьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стріч них, аби тільки почути свій голос: — Слава Ісусу! — Навіки слава! 1

Грунь — вершина гори.

141

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі від смерекового ди му, яким прокурилися, гострі дашки оборогів із запашним сіном, а в долині куче рявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеле ним вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалася часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. Тепер уже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів се ред них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичити кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульок1. Униз западалися боки гори в глибокі чорні ізвори2, звідки родилися холодні потоки, куди не ступала людська нога, де пле кався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек та аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого потічка якась добра душа лишала горнятко або коновочку3 гуслянки4. (…) Треба було спішити. За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю, закопче ну димом. Діра в стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі поралися там, щоб було де ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню. Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась і скрипіла. — Слава Ісусу! — привітався Іван. Але йому нічого не відповіли. Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом пе ретягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру, зложену коло дверей. — Навіки слава! — обернувся він до Івана. — Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас (...). І завів Івана до стаї, де від порожніх бербениць5, путин6 і голих лавиць ішов запах пустки. — Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, — обізвався ватаг і розповів, що Іван має робити. Щось було спокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського ґазди. — Мико!.. — гукнув він у двері. — А розклади борше ватру в стаї... Тонкий кучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, уніс у стаю вогонь. — Ти ж хто, браччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван. — Ні, я спузар, — одкрив зуби Микола, — маю пильнувати ватри, аби не згасла через усе літо, бо була б біда!.. — Він навіть із жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров... 1

Невістульки — народна назва польових і лісових ромашок. Ізвір — яр. 3 Коновка — відро. 4 Гуслянка — кисляк із пареного молока. 5 Бербениця — діжечка, барило. 6 Путина — посудина для молока або для виготовлення овечого сиру. 2

142

Михайло Коцюбинський

Тим часом ватра розгоралася на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачіплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів і стелився по далеких блакитних верхах. Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її борони ти від усього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вився гордо своїм гадючим тілом і дихав усе новими клубами диму... Чотири сильні вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивилися задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть. День уже гас. Гори міняли своє блакитне вбрання на рожеві із золотом ризи. Микола кликав вечерять. Тоді зійшлися до стаї всі вівчарі й сіли біля живого вогню, щоб у мирності з’їсти свою першу полонинську кулешу... (...) *** За своє літування в полонині зазнав Іван немало пригод. (…) *** Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад у долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишилися тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й заснути. А коли і їх уже не стало, на засмуче ну полонину приволіклася мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилося чого для неї. *** Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. (...) Повернувшись із полонини, хлопець дізнається про смерть Марічки (коли дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її та забрала із собою). Іван не вірить у смерть Марічки, уважає, що це вигадки Гутенюків, і йде її шукати — в одному селі люди знайшли тіло дівчини, проте в ньому, посинілому й розбитому річним камінням, Іван не впізнає Марічки — через шість років блукань Іван повертається в село, через рік одружу ється з Палагною.

(...) Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралася тіла, стала повна й червона, ку рила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалася. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня й закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилося пиво, лилася горілка, злітались усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чо ловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулися так файно, вони верталися знову до щоденних турбот.

143

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

*** (...) Пізно обляглися перед Юрієм люди, хоча рано мали вставати. Палагна збудилась, як тільки почало дні ти. «Чи ще не рано?» — подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято й треба йти на царинку. Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бри нів цвіркун. Палагна розщібнула сорочку, а гола посеред ха скинула із себе, постоял ти й, боязко озираючись на Івана, пішла до Кадр із кінофільму дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод «Тіні забутих предків» обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще сме (реж. С. Параджанов) рекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки й сиві шпилі, що розпливалися в тумані. Холодна мрич підіймалася з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош. Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На Бла говіщення ще вона закопала в муравлисько1 сіль, булку й намисто, і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно й гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве та свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нареш ті спинилася, під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла вгору руки й потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз по чула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе й раптом упірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. Юрамольфар стояв по той бік вориння й дивився на неї. Вона хотіла крикн уть на нього — і не могла. Хот іла закрит и груди ру кам и — і не мала сили їх зняти. Намагалась утекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і вперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу. Урешті в ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалася до нього: — Чого вилупив баньки? Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами: — Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів. І закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як пливли до неї ті дві жа ринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутися, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні. 1

144

Муравлисько — те саме, що мурашник.

Михайло Коцюбинський

Він був уже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла. І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати. Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився вслід, як біле Палагнине тіло вигиналося на травах, мов габи1 в Черемоші. Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння та знову почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастися, пишно плодилися, щоб кожна ягничка чинила по двоє... Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну й сусі донько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитися до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало — то вже пропало... Вагалася, чи казати про Юру Іва нові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лише зачепися... От було дати в лице та й уже... Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, у руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі від гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів у пожадливо відкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в’язав. Уже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лише придивлялася до чоловіка. Щось було важке в ньому, якась жура його гризла й ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось у його стом лених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла ма ти любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна2, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара. (…) *** Усі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, утра чаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запалися, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не із злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побра тим, що заступився за Івана, може б, нічого не було. Бо, стрівшись раз у корчмі, Семен ударив Юру в лице. — А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони? Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри: — Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем. — Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра. Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана. 1 2

Габа — хвиля. Фудульна — гордовита, зарозуміла, пихата.

145

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Потеруха б тя стерла!.. — Опришку єден!.. — На, маєш. Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, устиг ру бонути Івана між очі й об’юшив його аж до грудей. Посліпли обоє від хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні мас ки, з яких парувала гаряча кров. Юра мав уже скалічену руку, але щасливим ударом раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу й гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець. — На безоружного з бартков не йду!.. Тоді вони взялися за барки. Їх ледве розборонили. Ну, що ж, Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду. Однак бійка не помогла. Усе залишилося, як було. Так само Палагна не три малася хати, так само марнів Іван. Його шкіра зчорніла й обліпила кості, очі за палися ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання та неспокій. Він навіть утратив охоту до їжі. «Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на жит тя, хоче із світу мя звести та й сушить...» (…) Сонце сховалося за гори, у тихих вечірніх тінях закурилися гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвіталися на зелені гір, як великі блакитні квітки. Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити. А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він уже поліг у бо ротьбі. *** Іван прокинувся. — Уставай, — будила його Марічка. — Уставай та ходімо. Він глянув на неї й анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся й вийшов з нею. Вони мовчки здіймалися вгору, й, хоча була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що відділяло царинку від лісу, і всту пили в густу заросль смерічок. — Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалася Марічка. — За тобов, душко Марічко... за тобов банував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею. — Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходилися тут, у сему лісі: ти мені грав, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? — Ой пам’ятаю, Марічко, і повік не забуду...

146

Михайло Коцюбинський

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Ішов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду в неї, де видно серце, утробу й усе, як се в нявки буває. На вузьких стежках він тулився до Марічки, аби йти рядом, аби не лиши тися ззаду, і чув тепло її тіла. — Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билася стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров... — Ти побігла потому, я кинув твої уплітки у воду, а ти дала мені цукерок... — Я тебе покохала відразу... Вони все заглиблювалися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, у собі замкну та тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. (…) Ліс усе густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздилися погані гриби — гадяр і го лубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корені смерек заплі тали стежки, укриті верствою сухої глиці. Вони йшли далі й далі, забиралися в холодний та непривітний глиб верхо винних лісів. Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі. Ураз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию та наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчю в неї, звела її брови. Що сталося? Але Маріч ка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчан ня й раптом зникла. Усе се сталося так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам’ятатися. Чого вона налякалася, куди й чого втекла? Він постояв трохи на місці, споді ваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав: — Марічко!.. М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знову було тихо. Іван стривожився. Хотів шукати Марічку, але не знав, у який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутися. Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи під сподом і вигнав дим. А коли дим заметався над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку. Іван сів на пеньок та обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пня ми, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилася дика малина. Спідні га лузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда борода. Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люль ку та вдивлявся у вогонь, щоб чимнебудь скоротити чекання. Мусила ж урешті прийти Марічка. Йому навіть здавалося, що він чує її ходу й тріск під ногами гіл лячок. О! Урешті, вона... Хотів устати й піти їй назустріч, але не встиг. Сухі гіллячки розсунулися тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круг лі й добрі очі, заклинилося на бороді й звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки й підійшов до Івана.

147

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере. Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком та поспитав Івана: — Куди побігла? — Хто? — Нявка. «Се він про Марічку, — з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях. — Ось чого вона зникла!..» — Не знаю... Не видів, — байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра: — Сідайте. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився із сухого листу й простяг до вогню ноги. Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівся коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримати чугайстра, щоб Ма річка якнайдалі встигла втекти. Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком та обізвався: — Може б, ти трошки пішов зо мною в танець? — А чому б ні? — радо піднявсь Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі й став до танцю. Чугайстир поклав волохаті руки на боки та вже хитався. — Ну, починай!.. Що ж, як починати, то починати. Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив у легкім гу цульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгиналися, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він уже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу ве селим бурчанням та оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком від чола до рота, під пахвами й на животі блищало в нього, як у коняки, а чугайстир уже розійшовся: — Гайдук раз! Ще такий! — кричав на Івана й бив п’ятами в землю. — Ще кривий!.. Ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Гого! Як танцювати, то танцювати. — Най буде так! — плескав у долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе. — Хахаха! — хльоскав себе по стегнах Іван. Хіба він не годен уже танцювати? Ватра розгорялася веселим вогнем та відділяла від танцюючих тіні, що корчи лись і билися на залитій світлом полянці. Чугайстир утомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, усю в брудних ніг тях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці. — Може, уже буде? — сапав чугайстир. — Е, ні... ще трошки. Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли в нього, а груди ледве ловили віддих.

148

Михайло Коцюбинський

— Я ще заграю до танцю, — бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за че рес. — Ти ще такої не чув, небоже... Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: «Є мої кози!.. Є мої кози!..» — і чугайстир, оживлений згуками пісні, знову вище підкидав п’яти, заплющив од вдоволення очі й наче забув про втому. Тепер Марічка могла бути спокійна. «Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює», — співала флояра. Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина сті кала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він увесь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою та, наче в нестямі, у знемозі й у забутті, бив у камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли... Нарешті чугайстир знемігся. — Буде, не можу... Упав на траву й важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. (…) Але де була Марічка? Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалася? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку. Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йом у лиц е. Але він ішов. Брів у густ ій пітьм і, спот ик авс я й нат ик авс я без перестанку на стовбур. Часом йому здавалося, що хтось його кличе. Ставав, зата ївши в грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що ше лестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, у лісі. Іван ішов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутися на пе решкоду. Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: — Іва!.. Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці. Значить, Марічка була не тут. Треба було вертатися назад. Іван поспішавсь, стукався коліньми в смереки, одводив руками гіллячки й жмурив очі, щоб не наколотися на хвою. Ніч наче чіплялася йому за ноги й не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись у долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім моху, спотикаючись на цупкому корінні, три маючись за траву, щоб не зірватися. І знову з провалля, зпід його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглуше ний лісом: — Іваа!.. Він хотів одгукнутися на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. Тепер уже знав, де має її шукати. Податись управо й спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка.

149

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Дрібні каміння сипалися під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитися на краю кручі та знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатися. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі й повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка відкривала на нього свою ненажерливу пащу. — Іваа! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик ко хання й муки. — Іду, Марічко! — билася в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти. Він уже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве лов лячи віддих одкритим ротом, калічив руки й ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами й крізь гарячий туман бажання, у якому котився в долину, чув тільки, як його наглить1 дорогий голос: — Іваа!.. — Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить униз, сповнений холодком і дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, — і все розплилося в червонім вогні, у якому згоріло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана. *** (...) Трембіти плакали під вікном. Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши в собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилося зпід піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, у яких горіла свічка. У головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталася до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тули лася до нерухомого тіла. — Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю те бе? — голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. — Файно голосить... — кивали головами старі сусідки й чули одвітні зітхання, що розпливались у шумі людських голосів. — Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, не біжчик... — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилося потішити засмучену душу, розлучену з тілом. — Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна. 1

150

Наглити — квапити, підганяти.

Михайло Коцюбинський

В одчинені двері, просто з темної ночі, уступали в хату все нові гості. Згина лися перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувалися на лавах люди, щоб дати місце новим. Грубі свічі тихо топилися, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поло мінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном у хаті. Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалося з ди ханням, упрілі чола ловили в себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах і табівках. А хата все сповнялася новими гістьми, що вже товпилися біля порога. Тіло рушало. Білясті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню. — Мужу мій солоденький, на бідусь мя лишив... — жалілася Палагна. — Не буде кому ні в місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти... А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлася під вагою гнітучого смутку, бо від порога почи нався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались і мішались у глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув зпід шапки чорного диму. — Ей, ти, носатий, купи в мене зайця! — басив зсередини молодий голос, й у відповідь йому покотився придушений сміх: — Хаха! Носатий!.. — Не хочу. Починалася забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулися спиною до тіла, готові приєдна тися до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив усе далі й далі, захоплював ширше й ширше коло та вже доби рався аж до мерця. — Хаха, горбатий!.. Хаха, кривий!.. Світло коливалось од сміху й чаділо димом. Один за другим гості вставали з лавок і розходилися по кутках, де було весело й тісно. По обличчю мерця все розросталися плями, наче затаєні думки його воруши ли, безперестанку міняючи вираз. У піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... При сінешніх дверях уже цілувалися. — А на ким висиш? — На Анничці чорнявій. Анничка буцім не хотіла й упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти: — Іди, дівонько, іди... Й Анничка обіймала за шию того, що висів, і смачно цілувала в уста при загаль них радісних криках. Про тіло забули. Тільки три баби лишилися при нім і скорботно дивилися скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.

151

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Молодиці липли до гри. З очима, у яких ще не встигло згаснути смертельне світло й затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватися, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. Дзвінкі поцілунки лунали по хаті й спліталися з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері. Палагна не голосила більше. Уже було пізно й треба було прийняти гостей. Веселість усе розпалялася. Робилося душно, люди пріли в кептарях1, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Усі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди й рего талися. Махали руками, гупали один одному в спину й моргали на челядь. Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. У сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі. Навіть старі брали участь у забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волос сям, розтягував зморшки й одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали мо лодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто в молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались у лаву, де лежав мрець. — Хаха!.. Хаха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху вдвоє, придушивши руками живіт. Серед писку й ґлоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев’яним клекотом згуків. — Що маєш молоти? — завзято вигукував мельник. — Маємо кукурудзу... — пхалися до нього дівки, і сварилися між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя. Тугий скруцак2 з рушника, мокрий та замашний, гатив з лускотом у спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псую чи повітря. Поміст двигт ів у хат і під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому все ще грала загадко ва усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти. Повість «Тіні забутих предків». Лебединою піснею письменника стала по вість «Тіні забутих предків». Стильова своєрідність. У «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський звер тається до неор омантичн ої поетики, яка на той час стала дуже популярною. У цьому ключі були написані справжні шедеври: відомі вже вам «Мойсей», «Украдене щастя» І. Франка, а також «У неділю рано зілля копала» О. Коби лянської, «Бояриня» та «Лісова пісня» Лесі Українки, вірші Олександра Олеся, ще багато прекрасних творів. Приїхавши на відпочинок у с. Криворівню, М. Коцюбинський був захопле ний красою величавої природи Карпат, а також «первісним» життям гуцулів. Він довго шукав єдину точну назву для свого нового твору, перебрав понад 10 варі 1 2

152

Кептар — верхній хутряний одяг без рукавів. Скруцак — скручений жмут соломи, сіна, прядива.

Михайло Коцюбинський

І. Труш. Трембітарі

антів: «У зелених горах», «Тіні минулого», «Голоси передвічні», «Сила забутих предків»… І зрештою вибрав назву, у якій частка таємничості й навіть містики чи не найбільша. Уже з перших сторінок читач відчуває аромат екзотики Гуцульського краю. Життя горян у повісті — це химерне поєднання християнського та язичницько го. У гірському селі «усі були богомільні», водночас тут мовби законсервувалося й язичництво — у стародавніх звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцулів. Мовби тіні забутих предків ожили перед письменником у Кри ворівні. І він натхненно відобразив у слові цей двоєдиний барвистий світ. Язич ництво цікавило письменника навіть більше, тому так багато уваги віддає він каз ководемонічному, фантастичному світу довкола Івана й Марічки — арідникам, щезникам, мольфарам, чугайстрам; малює екзотичні звичаї, обряди, ритуали, якими було наповнене життя гуцулів. Вони тісно пов’язані з природою, горами, лісом, полонинами, вони — діти цієї природи. Головні герої повісті — незвичайні, вони протиставлені обставинам та оточен ню. Кохання Івана й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти та протиставляється цій ворожнечі. Драматургія твору живиться енергією неоромантичних контрастів. Є тут ніжна й безпосередня у своїй при роднопоетичній первозданності Марічка, і є приземленогруба Палагна. Утративши Марічку, Іван на якийсь час опиняється в полоні Палагни, проте без Марічкимрії життя йому немає… Іван помирає, але у фіналі повісті знову (укотре в М. Коцюбинського!) тріумфує симфонія життя в час індивідуальної смерті. Так було й у новелах письменника «Цвіт яблуні», «На камені», «Хвала життю». Життєхваленням завершив він і «Тіні забутих предків»: під час похорону Іва на гуцули влаштовують танок. Цей гуцульський обряд, що став фінальною сце ною повісті, письменник побачив у Криворівні. З листа до О. Аплаксіної: «У селі потрапив на оригінальний обряд. Уночі по мерла десь стара жінка — і ось із далеких хат (тут хата від хати за кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічі, а в хаті поставлено лавки, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля по кійниці в сінях, зібралася повеселитися молодь. І яких тільки ігор не було! Сміх лунав безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно зімкнула вуста, і жевріють похоронним блиском свічі. І так цілу ніч…»

153

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Річ не тільки в точному відтворенні обря ду письменником — важливим є філософське наповнення цього обряду. Світосприймання гуцулів передбачало ставлення до життя як до самодостатньої цінності. У карпатських нотатках М. Коцюбинського є така фра за: «Хочу набутися». Митець записав її під час третього відвідання Криворівні, маючи намір продовжити «Тіні забутих предків». Проте смерть не дала йому можливості здій снити це бажання, але ця філософська фраза ввійшла в канву повісті, письменник уклав її в уста Палагни, дружини Івана. Герої М. Коцюбинського наповнені не наситною жадобою життя — найдивовиж нішої загадки людини й усього живого. З’явився на світ — отже, маєш набутися в ньому, бо сенс і краса життя — у самому житті, його індивідуальній неповтор ності. Неоромантичне життєхвалення й поетизація природи підсилені в «Тінях за бутих предків» яскравими імпресіоністичними малюнками. Автор нерідко вда ється до: • мови метафор; • несподіваного поєднання звукових і кольорових образів; • принципу переважання враження над вираженням. Що таке, наприклад, «зелений сміх», як не кольорова музика гір? М. Коцю бинський увесь час експериментує, шукає нові можливості слова — через мета фору, персоніфікацію, несподівані контексти для епітетів, нюансування барв. «Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві із золотом ризи»; «синє дихання гір»; «зелена кров гір» — ці й інші мікрообрази допомагають побачити світ у його первозданній чистоті й одухотвореності. Філософський зміст. Багато хто з критиків уважав і вважає головним здо бутком «Тіней забутих предків» докладне й достовірне змалювання життя та по буту гуцулів. Протилежну думку висловив Г. Хоткевич — сучасник М. Коцюбин ського, відомий письменник та авторитетний знавець етнографії Гуцульщини. Г. Хоткевич наводить багато мовних та етнографічних неточностей у по вісті. Заперечити критикові важко. Та все ж, очевидно, він не зовсім ураховує специфіку літератури: не копіювати реальне конкретне життя, а узагальнювати, моделювати, утілювати його в образах. Зрештою, найбільший здобуток М. Коцюбинського не в описі етнографіч них тонкощів, а в уже згаданій хвалі життю й глибокій філософській пробле матиці. • Удумливо перечитайте початок твору: історію безпричинного й безглуз дого ворогування двох родів і химерного знайомства Івана й Марічки. Тут автор, як свого часу Т. Шевченко й І. Франко, осмислює проблему зла. Якщо ми на зло відповідаємо помстою, злом, то замикаємо його в коло, з якого немає виходу, зло тільки помножується. Єдина можливість розірвати це коло — простити

154

Михайло Коцюбинський

ворогові, відповісти на зло добром. Саме так робить Марічка — і перетворює ворожнечу на справжню любов. • Найсвітліші сторінки у творі ті, що присвячені розквіту почуття Івана й Марічки. Письменник переконує: щире, безоглядне кохання є самою сутністю життя, найвищим щастям, воно виявляє красу людини, надихає на творчість (гра Івана на флоярі, Маріччині співанки). • Проте нерідко жорстока доля руйнує людське щастя, гармонію та повноту життя (випадкова смерть Марічки). І тоді ми мусимо вибирати між духовним і матеріальним. Утративши разом із Марічкою й духовну первину свого єства, Іван за якийсь час вирішує спробувати жити матеріальною гранню душі. Він за водить господарство, одружується з Палагною. Спочатку нова родина спромага ється навіть на якусь видимість щастя. Однак незабаром Іван переконується, що так жити не може. Літературознавці порізному оцінюють епілог повісті (сцену похорону Івана). Одні прочитують її оптимістично — як утвердження перемоги життя над смертю; інші — песимістично — як торжество матеріального, приземленопримітивного життя над піднесенодуховним (як і в новелі «На камені»). Оригінальний барвистий світ Гуцульщини, що постав зі сторінок «Тіней забутих предків», вразив геніального кінорежисера С. Параджанова. Про те, як С. Параджанов знімав «Тіні забутих предків», дивіться у відеоматеріалі. Зроблено в Україні. «Тіні забутих предків» — шедевр світового кінематографа. 8. Виконайте завдання. 1. Ознакою драматичного твору в новелі «Intermezzo» М. Коцюбинського є А Б В Г Д

розповідь селянина про п’ять голодних діток розгортання дії переважно в одному місці образ «тисяч чорних ротів» перелік дійових осіб на початку твору переживання ліричного героя

2. Установіть відповідність. Літературний(а) герой (героїня)

1 2 3 4

Іван Марічка Палагна ватаг

Дія

А видобуває вогонь старим способом Б постійно ворожить, зраджує близькій людині В потопає в Черемоші Г покидає рідне село й повертається через шість років Д уважає свою дитину підкинутим бісеням

155

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 3. Установіть відповідність. Діалектизм

1 2 3 4

ґазда царинки ватра плай

Лексичне значення

А Б В Г Д

вогнище хазяїн гірська стежка обгороджений сінокіс близько до оселі безлісі гори

4. Назвіть ознаки імпресіонізму як течії модернізму. 5. Які автобіографічні мотиви наявні в новелі М. Коцюбинського «Intermezzo»? 6. До якого літературного роду належить новела «Intermezzo»? Аргументуйте свою думку конкретними прикладами. 7. Як ви розумієте подане в дужках уточнення М. Наєнка про повість «Тіні забутих пред ків»: «...митець… розповів (не розповів, а проспівав!) натхненну легенду…»? 8. Чому головних героїв повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» називають «карпатськими Ромео та Джульєттою»? 9. Які ознаки неоромантичного стилю властиві повісті «Тіні забутих предків»? У яких епізодах цього твору яскраво виразне імпресіоністичне звучання? 10. Прокоментуйте назву новели «Intermezzo», використовуючи тлумачення му зичного терміна й особливості змісту цього літературного твору. 11. Перепишіть у зошит чи на окремий аркуш уривок (або зробіть його ксерокопію) з новели М. Коцюбинського «Intermezzo» від слів «Мої дні течуть тепер серед сте пу…» до слів «Я тільки тепер побачив село…». Зафарбуйте рядки цього уривка олівцями, добираючи кольори відповідно до барв, які виникають у вашій уяві під час читання. Зіставте свої «імпресіоністичні роботи», проаналізуйте кольорову палітру та сформулюйте висновок. 12. Якби вам довелось озвучити фільм за мотивами повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», то які за настроєм мелодії ви створили б для нього, які музичні інструменти використали? Поясніть свій вибір.

9. Виконайте домашнє завдання. 1. Випишіть із тексту новели М. Коцюбинського «Intermezzo» по дватри приклади зорових, слухових і запахових образів. Яку роль вони відіграють в імпресіоніс тичному малюнку новели? 2. Підготуйте невелике повідомлення (з ілюстративним матеріалом) про імпресіо нізм в образотворчому мистецтві (за бажанням). 3. Переглянувши кінофільм «Тіні забутих предків», напишіть невеликий відгук про те, наскільки вдало С. Параджанов передав ідейний задум М. Коцюбинського. 4. Скориставшись спеціальною літературою й матеріалами Інтернету, підготуйте невелике повідомлення про всесвітню славу фільму С. Параджанова «Тіні забу тих предків» (за бажанням). 5. Напишіть есе на тему «Моє цьогорічне інтермецо» (за новелою М. Коцюбинського «Іntermezzo»).

156

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863–1942) 1. Роздивіться колаж і виконайте завдання.

А. Кого зображено на портретах? Що ви знаєте про цих митців? Б. Який декор поєднує портрети? В. Поміркуйте, чому саме такі декоративні елементи використано в цьому колажі.

2. О знайомившись із життєписом О. Кобилянської, перекажіть ті відомості, які свідчать про любов письменниці та її рідних до різних видів мистецтва.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в м. ГураГуморулуї на півдні Буковини (нині Румунія). Батько, Юліан Якович, належав до давнього, але збідні лого шляхетного роду, який походив із Наддніпрянщини. Залишившись сиротою в чотирнадцятирічному віці, він са мотужки дослужився до посади урядовцяправника, тож і дітей своїх виховував у пошані до праці. Був людиною су ворою, справедливою та послідовною. Ольга успадкувала від батька найкращі риси його вдачі. Мати, Марія Вернер, по чоловічій лінії походила з ні мецького роду, а по жіночій — з польського. Її родичем був відомий німецький поетромантик Захарій Вернер. З любові до свого чоловіка вона вивчила україн ську мову, прийняла грекокатолицьку віру й виховувала дітей у пошані до всьо го українського (до речі, у ГураГуморулуї явно переважали німецька й румун ська мови). Пані Марія вирізнялася безмежною добротою, особливою лагідністю й ніжністю. «…Свята мати! Та глибока тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах», — згадувала письменниця. Уся родина Кобилянських була музично обдарованою. Батько мав прекрас ний музикальний слух і володів чудовим сопрано, як і Ольга. Брат Максим вір туозно грав на скрипці, Володимир — на гуслях, а Степан, Юліан та Олександр мали чудові голоси. Ольга, як і її сестра Євгенія, грала на фортепіано, а також

157

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 1

на дримбі та цитрі , які були її улюбленими інстру ментами. О. Кобилянська згадувала: «Любо спливали нам вечори в родинному гуртку… Музика, спів були оди нокою насолодою для нас у маленькому гірському міс течку. Ціла наша родина була безтямно залюблена у своїй музиці так, що іноді грали аж поза північ і то, що попало нам під руки: грали класичну музику, різ ні сонати або наші народні пісні». У родині Кобилянських було семеро дітей. Усі сини здобули університетську освіту. А ось на Оль гу та її сестру Євгенію батьки не витрачали гроші, адже вважали, що найкращою кар’єрою для дочок буде заміжжя. Більшість ровесниць О. Кобилянської сприймали це як норму. Марія Йосипівна О. Кобилянська писала: «Їх (ровесниць. — Авт.) Кобилянська ідеал був мужчина й заміжжя, тут усе кінчалося. Ме з дочками Ольгою (ліворуч) ні хотілося більше. Мені хотілося широкого образо і Євгенією. 1869 р. вання, і науки, і ширшої арени діяльності». Дитинство та юність Ольги минули серед розкішної буковинської природи в містечку Кимполунзі (нині Румунія), куди батька перевели на службу. Тут дівчина навчалася в так званій нормальній школі. Оскільки Буковина пе ребувала в складі АвстроУгорщини, у школах викладання проводилося тільки німецькою мовою. Хоча доводилося жити в румунськонімецькому оточенні, батьки подбали, щоб донька відвідувала приватні уроки української мови. Ольга дуже любила читати — переважно твори німецьких і швейцарських класиків: Й. Г. Гердера, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Г. Гейне, Є. Марліт. Обдарованій дівчині вдалося закінчити лише чотири класи школи, однак во на продовжила навчання самостійно, згодом ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу. Захоплювалася також театром, музикою, верховою їздою, що дарувала їй відчуття повної свободи, малярством. Ще підлітком почала писати вірші німецькою мовою, бо знала її краще. У 1880 р. з’являється її перше німецько мовне оповідання «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», незабаром — ще кілька учнівських прозових творів. У вісімнадцятирічному віці Ольга знайомиться із Софією Окуневською — освіченою дівчин ою, яка згод ом стала першою на Буковині жінкою лікарем, і Наталею Кобринською, письменницею та громадською діячкою, яка борола 3 ся за емансипацію жінок. Нові знайомі вселяють надію, що жінка, незважаючи на всі перешкоди, також може реалізувати себе, спрямовують молоду авторку на 1

Дримба — інструмент, який використовується в гуцульському музичному побуті: неве личка металева підківка зі сталевим язичком посередині притискається до рота. Музикант пальцем защипує язичок, а відповідним придиханням змінює висоту звука. 2

Цитра — давній струнний музичний інструмент, поширений в Австрії та Німеччині. Має плаский дерев’яний корпус неправильної форми, поверх якого натягнуто від 30 до 45 струн. 3

158

Емансипація (з латин.) — звільнення від залежності, гніту, зрівняння в правах.

Ольга Кобилянська

шлях рідної культури, радять їй писати українською. Одним з імпульсів писати поукраїнськи стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Н. Кобрин- ської. У життя дівчини ввійшли поезія Т. Шевченка, проза І. Франка, публі цистика М. Драг оманова. У 1886 р. О. Кобилянська створює німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж», що взято за основу пізнішої повісті «Людина». Саме від цього тво ру (повість остаточно була закінчена в 1892 р.) і розпочинається літературний шлях О. Кобилянської як української письменниці й майстрині художньої прози. Відколи батько вийшов на пенсію, родина мешкала в с. Димці, а з 1891 р. — у Чер нівцях. Тут, у «серці буковинської Україн и», письменниця входить у коло мистець кої інтелігенції, глибше ознайомлюється з українським літературним життям. 1 Бере активну участь в українському жіночому (феміністичному ) русі, обстоює в публіцистичних виступах права жінок. Усе це дає нові творчі імпульси. Один за од ним з’являються нові досконалі твори — «Він і вона», «Царівна», «Ніоба», «Земля», «Природа», «Некультурна», «У неділю рано зілля копала» і багато інших. У 1898 р. письменниця побувала на Франковому ювілеї у Львові, де позна йомилася з багатьма культурними діячами. А через рік відвідала Київ, зустрілас я з М. Коцюбинським, М. Лисенком, М. Старицьким. Поїздка до Канева справила на О. Кобилянську неймовірне враження. На запрошення Косачів письменниця по бувала на їхньому хуторі Зелений Гай, що на Полтавщині. Саме тут вона здружи лася з Лесею Українкою. З цього часу образ великої Україн и назавжди ввійшов у її серце. Вона мріяла про нові подорожі Наддніпрянщиною. Однак цим намірам не судилося здійснитися: напружена творча праця, важка хвороба через застуду, смерть матері, а потім і батька, хатні обов’язки стали на заваді. Наприкінці 1903 р. О. Кобилянську розбив частковий параліч. І хоча ліку вання на чеських і німецьких курортах певною мірою пом’якшило наслідки не дуги, з цього часу вона часто хворіла, а коштів на постійне лікування не вистачало. Приблизно в той самий час, на початку 1900х років, Ольга переживає дра му особистого життя, пов’язану з письменником Осипом Маковеєм (1867–1925). Значення Осипа в її житті важко переоцінити: здавна приятелюючи з нею, він заохочував її до творчості, був першим проникливим критиком. Тривалі дружні стосунки переросли в кохання. О. Кобилянська мріяла про шлюб і навіть першою заговорила про це. О. Кобилянська писала до О. Маковея: «А Ви знайте: як хто, що був Вам ан гелом в життю, що дрожив здалека й зблизька о Вас, то я се була. Дивуєтеся, що не “соромлюсь” се писати Вам? Ні, пане Маковей, не соромно мені. Се, що я до Вас відчуваю, воно таке велике та святе, таке біле, що я стану перед цілим білим світом і скажу се. Може, йому мороз по тілі піде, але мені байдужно… Я знаю: ніхто не перевершить любов мою. Ви мене о ню не просили. Але вона сама зійшла звідкись на мене. Я знаю: вона не затупить мою жіночу гідність, як не затупить 2 Вашу мужеську, що звернулася до Вас… Я ніколи не лицемірила. Я би трутила ту тінь, що станула між нас, — але скажіть: у чім вона? Пане Маковей, вона віє від мене смертю. Ви є сильні, трутьте її! Прошу Вас, дуже прошу вас — трутьте її. Ви 1 2

Фемінізм — жіночий рух за повне зрівняння жінок у правах із чоловіками. Трутити — відштовхувати.

159

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

її можете трутити й подати мені руки. Ви не знаєте, що зо мною діється, — відки? Ви ж мовчите. Прошу вас — трутьте її! О. К.». Однак бути разом цим талановитим, духовно близьким людям не судилося. О. Маковей, як виявилося, захоплювався О. Кобилянською лише як письменни цею, а одружився з іншою жінкою. Розрив болісно вразив Ольгу: до кінця життя вона залишилася самотньою, Осипові листи спалила. Інтимна драма письменниці позначилася на тематиці новел «Смутно колишуться сосни», «Мої лілеї», «Через море» та ін. Як свою рідну доньку Ольга Юліанівна виховала небогу ГалинуОлену, яка ще маленькою залишилася без матері. Особливо важкими були для письменниці трагічні роки Першої світової вій ни: один брат потрапив у російський полон і страждав далеко в Сибіру, а про до лю другого не було жодної звістки. У ці роки вона жила в Чернівцях, потерпала від матеріальної скрути. У новелах «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки» О. Кобилянська гнівно засудила криваву війну. Відрадою для буковинської письменниці стало відзначення в Чернівцях 35річчя її літературної творчості, а також видання в Харкові в 1926–1929 рр. дев’ятитомного зібрання творів. У 1940 р., коли Північну Буковину приєднали до Радянського Союзу, нова влада почала активно підтримувати письменницю: їй було призначено пенсію, прийнято до Спілки письменників України, до шкільного курсу літератури вве дено її твори. Проте ті твори зазнавали явних перекручень і суб’єктивних оцінок відповідно до радянської ідеології. Комуністична влада пішла навіть на те, що під іменем О. Кобилянської друкували статтіагітки, до яких письменниця була не причетна. Родичі письменниці переповідають таку бувальщину. Якось до Ольги Юліа нівни приїхав радянський журналіст, щоб узяти потрібне владі інтерв’ю. О. Коби лянська — нібито через свою старечу непоінформованість — так висловила своє ставлення до нового режиму: «Якось проживемо, якби тільки більшовики не прийшли». Почувши таку крамолу, наляканий гість прожогом вискочив із кімнати. Коли Буковину знов окупували румуни, то письменницю навіть хотіли відда ти під трибунал через те, що нібито її агітаційні прорадянські статті шкодили румунській державі. Ішлося про ув’язнен ня, проведення показового суду й навіть публічного розстрілу її як зрадниці. Од нак знайшлися розумні люди, які затриму вали розгляд справи, даючи спокій 78літ ній жінці. О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Маршрут похоронної процесії до велось узгоджувати з румунською владою. Вона не дозволила катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Родичів попередили, Робочий кабінет О. Кобилянської. щоб не було ніяких промов українською Чернівецький літературно мо в ою, але учениця письменниці — учи меморіальний музей

160

Ольга Кобилянська

телька Равелюк — усе ж порушила заборону. Ольга Юліан івна похована, як і хотіла, у родинному склепі на Руському цвинтарі. На честь видатної письменниці відкрито меморіальний музей у Чернівцях (у будинку, де вона жила). Також ім’я О. Кобилянської присвоєно Чернівецько му драматичному театру. 3. Прочитайте відомості про тематику творів О. Кобилянської й розкажіть, на яку тему ви досі не читали творів української літератури за шкільною програмою.

Тематика творчості О. Кобилянської. Виступивши в середині 1890х років як українська письменниця, О. Кобилянська започаткувала новий, модерніст ський, етап вітчизняної прози. Її улюблений стиль — неоромантизм, у деяких творах переважала поетика символізму. Протягом майже півстоліття О. Кобилянська створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публі цистичних статей, перекладів, спогадів. О. Кобилянська зосередила увагу на розкритті душевного, психічного світу інтелігенції й селянства — двох верств, які становили тоді основу української нації. • Перша й одна з провідних тем її творчості — душа жінкиінтелігентки, її бо ротьба з консервативним міщанським середовищем за рівноправність із чолові ками, за гідне людське життя (повість «Людина»). • Модерністське осмислення духовних основ селянського життя бачимо в по вістях «Земля», «У неділю рано зілля копала», оповіданнях «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна», «Вовчиха». • Жах, антилюдська сутність війни психологічно тонко розкриті в оповідан нях і новелах «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму» та ін. 4. Прочитавши новелу О. Кобилянської «Impromptu phantasie»1, ознайомтеся з коротким оглядом цього твору.

IMPROMPTU PHANTASIE (1894)

Новела Кожним разом, коли долітають до мене торжественні, поважні звуки дзвонів, пригадують вони мені минулі літа й одну людину, як була ще дитиною. Ніжна, вразлива, немов мімоза, із сумовитими очима... Годинами перележувала на спині в траві й услухувалася в дзвонення якогось стародавнього історичного монастиря, — услухувалась і плакала, доки з утоми не ослабала. Так бувало деякою порою. А іншою — бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней: приміром, коли другі діти її запрягали й гнали, немов коня, уперед себе. Се була її найлюбіша забава. Упряжена в шнурки, мчалася, немов батожена, через поля й рови, дико й гарно, і була б з радості та з розпалу летіла, доки б не загинула, наколи б поганяючі не здержували її. 1

Impromptu phantasie (фр.) — фантазія-експромт.

161

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Се завсігди пригадують мені торжественні, поважні звуки дзвонів. Одного понурого полудня, коли небозвід прибрався в грізні хмари, пустилася вона в дорогу до міста по наперсток. У дорозі напала її буря, обернула парасоль сподом наверх, зірвала капелюх аж на карк, одначе вона, з личком аж мокрим від дощу, прямувала сміло й відважно до своєї мети. — Ти не боїшся? — питали її в торгівлі. — Лишися тут і пережди, доки буря не устане, а то завіє тебе кудись, ти, дрібна пташино! Маленькі уста викривилися гордо й зневажливо. — Ні, я не боюся, — відповіла й вернула назад серед бурі, як прийшла. Мала грудь розходилася з відваги, а сумовиті дитинячі очі, широко отворені, впились кудись у далечину. Чи вона хотіла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію? Чи бачила особливіші форми та з’явища дерев, що вигинались у вихрі? Завсігди пригадують мені се торжественні, поважні звуки дзвонів. Було се сонячної, гарячої літньої днини. Вона пробувала на вакаціях у діда й баби на селі. Лежала над берегом ставу та вдивлялась у його глибінь або в його гладку, немов дзеркало, поверхню серед нервового дожидання. Над ставом гуляли й миготіли мільйони мушок. Великі, з вибалушеними очима жаби повиставлювали свої чотирикутні голови з води, заховуючись нерухомо й хлипаючи знічев’я за мушками. Другі знову голосно вискакували з трави у воду. А те шубовстання лишалось їй в пам’яті, і вона силувалася віддати його звуками. Чорно-сині ластівки літали низько-низенько понад землею, купаючи в льоті рожево-білу грудь, немов із сваволі, що вона аж сміялася з радості. Усе те вона майже їла очима. Недалеко від ставу стояли вулії під штучно, але навмисне для них приладженим тином; довкола чути було жужжання бджіл. Вони влітали й вилітали спішно, моторно, бринячи, одна за другою, хто їм приглядався уважно, і в безладді — хто дивився поквапно. Вона бриніла враз з ними, лежачи на животі, спершись на лікті й уклавши бороду в руки. Бриніли все наново, заперши в собі дух, одностайно, тоншим або нижчим голосом, — се було їй байдуже, якого вони тону надавали... Опісля, поклавши голову в траву, замовкала й вслухувалась у жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому сні. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі, і плакала із смутку невиясненого... *** Кленучи та відказуючи, бігали парубки по полях, розстелених поза домом і городом, і старалися піймати жеребця, котрий не давався їм зловити, котрий кпив собі з них і немов жартував з ними. До хвилини, у котрій були віддалені від нього на пару кроків, був він спокійний, пасся в житі, що сягало йому по шию, а коли мали вже схопити за уздечку, що за ним волоклася, блискавкою обертався від них, вибиваючи ногами, що підкови аж зблискотіли, і мчався божевільними скоками крізь хвилююче збіжжя, потрясаючи пишною гривою й топчучи та нівечачи все, немов якась зловіща сила...

162

Ольга Кобилянська

Неначе мала кітка, закралася вона хильцем до розвішеної звірини, й у хвилі, коли та знову паслася спокійно, ухопила її незамітно за уздечку. Лячно товклося мале серце, і сама вона аж тремтіла з остраху! Якби кінь тепер обернувся та й тріпнув її ногами? Ба! Се було неможливо! І він не вдарив її. Заховувався спокійно і, ведений дрібненькою рукою, ступав слухняно, немов та дитина, доки не дістався у відповідну руку. Тоді мало що не били за те, що таке вчинила та виставилася на таку небезпечність. — Дурню якийсь! Таж він міг би тебе вбити!.. Але вона не плакала. Устромивши очі в одну точку й кусаючи нігті, думала вона Бог зна над чим! У ній хвилювалося так чудно, чудно: вона неначебто душилася; їй здавалося чимось барвним, перемагаючим, чимось, що пригадувало образи й переходило в тони... *** Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян. Він був молодий, гарний, чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і походить з високого роду. Вона сиділа цілий час у куті, якраз супроти нього, скулена, і приглядалась йому та вслухувалась у викликувані ним сильні акорди. Вони були тільки самі в кімнаті. Він оглянувся за годинником, а що не бачив його в кімнаті, то поспитався її, котра година, причім його очі звернулися на неї з лагідною повагою. Їй уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, і вона не змогла вимовити ні слова. Якусь хвилинку дивився він на неї зчудовано та дожидаюче, а коли вона не відповідала, звернувся назад до фортеп’яна, причім якийсь меланхолійний усміх промайнув по його лиці. Вона завстидалась і не рухалася зі свого сховку. Другого дня прийшов він знов, а вона знов зайняла своє місце, дивлячись пильно на нього. Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсігди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука цілком вправна; підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново. Кождий його удар по клавішах і кождий живіший рух його електризували її й виводили з рівноваги. Урешті мусив уже бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, й одною рукою, більше «piano»1. Тони звучали, немов здавлений, пристрасний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий... Опісля — обидвома руками. І тепер розляглися тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозячої краси... Те, що грав, була пристрасть, а як грав — зраджувало його яко людину... Зразу стало їй холодно, а опісля — сама не знала, як се прийшло, — почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знову те щось, що пригадувало образи, переходило в тони й немов душило... 1

Piano (іт.) — тихо.

163

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Він, побачивши, що вона плаче, перестав грати й дивився на неї здивований. Опісля кликав її до себе. Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця й не рухалася, немов мертва... Він схилився над нею. — Ти плачеш? Мовчала. Він зсунув їй лагідно руки з лиця й подивився в очі. — Що тобі? Вона не відповідала. — Чого ти плачеш? — Бо так... — Тобі сподобалася музика? — питав він голосом, чогось зміненим. — Я — не знаю... — Але ти любиш, як грають... правда? — казав він далі й так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину. — Я... не знаю... люблю, люблю! — Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromptu рhantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву? — Коли повторю... то затямлю. — Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай — грати її тоді, як будеш уже цілком доросла... як будеш мати більше як двадцять років... Чуєш? — Чую... — Доперва тоді зрозумієш, що говорить кожний звук у тій штуці. Опісля взяв її голівку у свої руки й дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі. Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах. — Я думаю, — говорив він більше до себе, — що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!.. Опісля оглянув її руки і поцілував їх. — Мені можеш позволити, будуча славо! — сказав він. *** Коли виросла, була майже гарна. Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, — значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалася малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти в собі ненаситну жадобу краси. Чому се їй ніколи не вдавалося? Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому її ні один мужчина не любив довго. Мабуть, не мала вона в собі того, що прив’язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригінальна, замало нинішня й не мала в собі нічого з «плебейськості». Чи, може, було се щось інше? Може... Вона стала лише половиною того, чим обіцювала стати дитиною...

164

Ольга Кобилянська

*** Я сама — то та «звихнена слава». Я вижидаю щастя щодня й щогодини. Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до перенесення, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната. Так, немов музика. Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздраз-нюючі, пориваючі, покликуючі, убиваючі... а одначе!.. одначе... Ф. Ч. Гассам. За піаніно Я не вчилася музики ніколи. Я ніколи не могла «Impromptu phantasie» сама грати! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке? Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю в житті своїм полудня? *** Коли чую музику — готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна; стаю велика, погорджуюча, любляча... Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Новела «Impromptu phantasie». О. Кобилянська відчувала душевну спорідне ність із Ф. Шопеном, адже його музика була їй внутрішньо близька. Твори «Impromptu phantasie» і «Valse mеlancolique» О. Кобилянська «компонувала на мотиви творів Шопена, імітуючи музичну композицію» (І. Денисюк). Тому літературознавці й музикознавці називають ці новели музичними (або симфонічними). Героїня новели «Impromptu phantasie» смілива, вона не терпить упокорення й приниження, має тонку душевну організацію. Відчуває навколишній світ у тонах і барвах: «…поклавши голову в траву, замовкала й вслухувалась у жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому сні. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, ...переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі, і плакала із смутку невиясненого…» Дівчина закохалася в музику з десяти років, коли почула пристрасні акорди від молодого аристократа, який налаштовував у її домі фортепіано: «Кождий його удар по клавішах і кождий живіший рух його електризували її та виводили з рівноваги… Те, що грав, була пристрасть, а як грав — зраджувало його яко людину…» Героїня стала дорослою, але грати на фортепіано так і не навчилася — не збулося пророкування аристократа-красеня… Але ті дитячі спогади весь час жили в дівчинці, тому вона не уявляла свого життя без музики, яка будила в ній дивовижні відчуття: «Я не вчилася музики ніколи. Я ніколи не могла “Impromptu

165

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Б. Лінч. Фортепіано

phantaіsie” сама грати!.. Коли чую музику — готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна…» Таке саме тонке асоціативне сприйняття музики властиве було й О. Кобилянській, яка в листі до О. Колесси писала, що її життя — «то нескінченний монотонний ноктюрн». Отже, новела має автобіо графічний характер. Музика для героїні О. Кобилянської — найдосконаліший засіб вираження переживань, страждань, поривань і прагнень, коли для вираження почуттів просто бракує слів. Природа (подібно до музики) тонко впливає на дівчину. Ці дві стихії — музика й природа — поєднуються, зливаються в одну барву; вони захоплюють героїню, хвилюють, будять багату гаму відчуттів.

5. Виконайте завдання.

А. Якою є поведінка дівчинки (дивною, своєрідною чи оригінальною)? Б. Хто з учнів вашого класу якнайкраще зміг би зіграти роль головної героїні й молодого аристократа? Обґрунтуйте свій вибір. В. Чи виникло у вас бажання під час читання новели прослухати «Рhantaіsie іmpromptu» Ф. Шопена? 6. Прослухайте експромт-фантазію Ф. Шопена «Phantaіsie impromptu», а потім прочитайте фрагменти однойменної новели, у яких передано сприйняття цього твору героїнею. Чи виникли у вас подібні відчуття під час прослуховування музичного твору?

Сhopin. «Phantaіsie impromptu», Алім Бейсенбаєв.

7. Опрацювавши матеріал про новелу «Valse melancolique», заповніть літера турний паспорт цього твору.

Новела «Vаlse mеlancolique» (1898). Тема емансипованої (незалежної) жінки — одна з улюблених у творчості О. Кобилянської. Письменниця прагнула оспівати незалежність і самодостатність жінки-інтелектуалки, творчої особистості — у цьому полягає головна ідея твору. Композиційно новела складається з трьох частин: у першій частині ведуться розмови про кохання, у жартівливому тоні розповідається історія художниці Ганни; у другій — переважає меланхолійна ніжна тональність, на тлі якої розкривається образ Софії Дорошенко; в останній частині підсумовують картину сумна мелодія, тріснута струна фортепіано й обірване життя героїні. Назва цієї модерної новели промовиста: мотив вальсу наскрізний у ній. Він стає лейтмотивом, щоб на його тлі вималювати три типи жінок, споріднених пошуками краси й глибоко індивідуалізованих — майбутньої вчительки Марти, художниці Ганни й піаністки Софії. Оповідачем є Марта, тому читачі про неї

166

Ольга Кобилянська

знають менше, ніж про інших героїнь. Про Марту ми дізнаємося передусім через її спілкування з подругами; крім того, сприймаємо події в новелі саме її очима. Ганнуся була красунею: «Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами й дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно». Вона мала сильний характер, що домінував над натурою оповідачки, тому між ними панувала повна гармонія. О. Кобилянська наголошує на витонченості, вишуканості внутрішнього світу Ганнусі, яка не сприймає приземленого й буденного, а, навпаки, живе лише високим мистецтвом, у всьому шукає красу: «Коли б усі були артисти освічені й виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лише сама гармонія й краса». Вона з погордою ставиться до людей, не наділених естетичним смаком. Ганнуся належить до жінок-інтелектуалок М. Ярошенко. нового типу, які почали з’являтися в Західній УкраїКурсистка ні наприкінці ХІХ ст. У її словах звучать феміністичні нотки: «Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так уповні...» Фемінізм як суспільний рух набув поширення на межі ХІХ та ХХ ст. Він заволодів умами науковців, представників мистецьких кіл, особливо жінок, які боролися за рівність із чоловіками. «Це було прогресивне явище, яке вплинуло на розвиток мистецтва слова в контексті модерної естетики» (М. Ткачук). О. Кобилянській імпонувала ідея жіночої емансипації, самостійного вибору жінкою своєї долі й місця в суспільстві. Але повернімося до нашої героїні: тут не так сталося, як гадалося… Вона повертається з Італії, де прожила три роки, із сином, але без чоловіка… Хлопчик залишився без батька, а це ще одна трагедія. Причиною цьому став егоїзм героїні: вона жила мистецтвом заради мистецтва. Ганна спричинила й смерть подруги Софії, сказавши необережні слова… Марта вчителює, одружується, стає зразковою матір’ю й господинею. Вона вміє любити людей, а не тільки себе. Насправді звичайна Марта значно глибше сприймає все духовне. Вона — типова українська жінка з великим серцем, спроможна оцінити таланти подруг, розуміє причину смерті Софії й нещастя Ганнусі. Піаністка Софія — надзвичайно обдарована дівчина, яка має великі успіхи в грі на фортепіано. Проте її душа поранена нещасливим коханням. Софія з усіх сил намагається розвинути в собі гордість, приборкує почуття й емоції. Вона все до кінця віддає музиці, навіть власне життя їй приносить у жертву. «Долі дівчат у новелі відтінюються звучанням меланхолійного вальсу: завзятого, веселого спочатку й сповненого шукання, суму, розпуки в кінці новели. У цьому виявилася майстерність О. Кобилянської, віддзеркалилася її чуттєва й зболена душа» (М. Ткачук).

167

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Малюючи своїх персонажів, новелістка виявилася талановитим психологом: вона тонко відчувала душі жінок, бо писала їх передусім із самої себе. Автобіографізм — важлива ознака модерністського моделювання уявного світу, що підкреслює вірогідність оповідуваних історій. 8. Виконайте завдання. 1. Автором музичного твору «Impromptu phantasie» є композитор А Прокоф’єв Б Бетховен В Шуберт Г Шопен 2. Слова Я живу штукою (діал. мистецтво. — Авт.), і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа немає належать А Софії Б Марті В Ганнусі Г Катерині 3. Епізод з тріснутою струною в новелі «Valse melancolique» є  А зав’язкою Б розвитком дії В кульмінацією Г розв’язкою 4. Згадайте сцену з приборканням коня в новелі «Impromptu phantasie». Як вона розкриває сутність головної героїні? 5. Поміркуйте, чому саме дзвони нагадують героїні новели «Impromptu phantasie» минулі літа, як вона була ще дитиною. 6. Розкрийте композиційні особливості новели «Impromptu phantasie». 7. Поміркуйте, чому твір «Impromptu phantasie» називають новелою-роздумом. 8. Доведіть, що краса вільної думки, аристократизм духу — провідні мотиви новели «Valse melancolique».  9. Дайте порівняльну характеристику героїнь новели «Valse melancolique».  10. Чому О. Кобилянська дала своїм новелам назви «Impromptu phantasie» і «Valse melancolique»?  11. Прочитайте виразно за ролями діалог головної героїні новели «Impromptu phantasie» з аристократом, який налаштовував фортепіано. 12. Стисло перекажіть новелу О. Кобилянської «Valse melancolique» (усно). 

9. Виконайте домашнє завдання. 1. Напишіть розгорнуту відповідь на запитання: Якою є головна героїня новели «Impromptu phantasie»? 2. Випишіть із новели «Valse melancolique» цитатні характеристики Ганнусі й Софії. 

168

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871–1936) 1. Роздивіться світлину та карту з регіонами України й виконайте завдання.

А. Знайдіть на карті Покуття1 й розкажіть, у якій частині України знаходиться цей регіон. Б. Що ви знаєте про природний ландшафт цієї місцевості? В. Коротко опишіть с. Русів (на фото), де народився В. Стефаник. 2. Прочитайте й стисло перекажіть життєпис В. Стефаника.

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русо ві, поблизу старовинного м. Снятина (нині ІваноФранківська область). Рід Стефаників, за переказами, походить із Наддніп рянщини. Василеві батьки, Семен та Оксана, були заможними селянами. Дитинство хлопця минуло в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Батько був людиною працьови тою, але надто ощадливою й деспотичною. У доброго, щедрого Василя з ним складалися непрості стосунки протягом усього життя. Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від найми тів, які працювали в батьковому господарстві, пізнав таємни чий світ народних казок, легенд і переказів. В. Стефаник згадував: «У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн і все, про що вони просили. За те розказували багато казок і показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти». У 1878 р. Василь пішов до початкової школи в Русові, а ще через три роки, виявивши неабиякі старання й здібності, продовжив навчання в сусідньому міс течку Снятині. Саме тут хлопчик уперше зіткнувся з «національним питанням»: «Я почув велику погорду до мене й до всього селянського від учителів. Тут мене зачали бити, хоча дома мої батьки ніколи мене не били». Прикарпаття в той час входило до складу АвстроУгорської імперії, тому навчання в школах проводилося тільки німецькою й польською мовами, а найвпли 1

Покуття — південнозахідний «кут» (звідси й назва) Галичини між річками Дністер, Че ремош і Карпатами, уключаючи Гуцульщину.

169

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

вовіші посади (й учительські також) обіймали переважно поляки. Чимало з них просто знущалися з нечисленних українських школярів. Чому наших учнів було мало? Навчання коштувало дуже дорого, тому українцюселянину шлях до осві ти був закритий (за винятком таких заможних родин, як Стефаники). Після закінчення Снятинської школи Василь вступив до польської гімназії в Коломиї (українські були заборонені), але й тут панувало знущання з україн ських учнівселян. В. Стефаник згадував: «У великій залі першої кляси ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас і насміхалися. Коли учитель німецької сказав мені: “Іди, хаме, свині пасти”, — то ціла кляса зареготалася, а професор натуральної історії — Вайгель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гіє ною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий… Батько, як приїхав, то скаржив моїх учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння… Як я появився переодітий уже в клясі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я лед ве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв». Звичайно ж, після такої «школи національного виховання» гімназистиукраїнці швидко мужніли, проймалися патріотичним, антиімперським духом. На першо му курсі хлопець познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик — сестрою Михайла Павлика (письменника й журналіста, якого переслідувала поліція за поширення українських ідей). Саме від Анни Василь дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. У гімназії з В. Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина, які стали Василеві справжніми друзями. Це дружнє товариство митців пізніше назвали «Покутською трійцею». У гімназії Василь таємно організував ушанування пам’яті Т. Шевченка, від крив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, у якому читали українські книжки. Через антиімперську діяльність В. Стефаника, як і Л. Мартовича та багатьох інших гімназистівукраїнців, було виключено з навчаль ного закладу. Друзі перейшли навчатися в Дрогобицьку гімназію. Тут В. Сте фаник познайомився з І. Франком. Батько скептично ставився до Васи левих прагнень здобути освіту, насміхав ся з його літературних зацікавлень. Мати потай від чоловіка складала копійчину, щоб допомагати синові прожити в місті. Після її раптової смерті Семен Сте фаник незабаром одружився вдруге. Мо лодими померли його старша й молод ша сестри, смерть забрала в нього й коха ну дівчину Євгенію Бачинську, а також близьких друзів. Пізніше поховав двох братів. Так формувалося трагічне світо Коломийська гімназія. Наприкінці сприй мання письменника. ХІХ ст. — перша половина ХХ ст.

170

Василь Стефаник

З 1892 р. В. Стефаник навчався на медичному факульте ті Ягеллонського університету (м. Краків). На вступі до цього відомого в Європі закладу наполіг батько: у сина має бути інший, аніж у землероба, «шмат хліба». Таким критерієм керувались і батьки Л. Мартовича (Віденський університет), і М. Черемшини (Чернівецький університет), бажаючи вивчи ти їх на юристів, але правники з них (як і медик із В. Стефа ника) вийшли не дуже видатні. Місця в їхніх душах казенній службі не було, адже юнаки захопилися літературним словом. Роки навчання в Кракові (1892–1900) були часом ста Лесь Мартович новлення В. Стефаника як письменника. Його новели з’яви- лися в чернівецькій газеті «Праця», у львівському журналі «Літературнонауковий вісник»; одна за одною виходять друком збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). У той час Краків був потужним європейським культурним центром, тож молодий письменник активно включився в мис тецьке життя: відвідував театри, музеї, концерти, багато чи тав. Тут він познайомився з польським науковцем, медиком В. Морачевським та його дружиною — українкою С. Окунев ською, з якою приятелювала О. Кобилянська. Спілкувався з Марко польським поетоммодерністом С. Пшибишевським. Саме ці Черемшина люди сприяли розширенню світогляду В. Стефаника, його обі знаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами. Краків був також центром польського модернізму, що не могло не вплинути на форму вання В. Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із поезій у прозі — творів улюбленого модерністами жанру. У 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну, побував у Києві, у Полтаві на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському. Тут познайо мився з М. Старицьким, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, М. Вороним. Повертаючись додому, відвідав Канів, де вклонився могилі Т. Шев ченка. У 1904 р. письменник одружився з Ольгою Гаморак і переїхав до Стецева, що неподалік від Русова. Жив у тестя кілька років, узявши на себе всі господар ські турботи. І тільки в 1910 р., коли в Русові збудував хату, повернувся туди на постійне мешкання. Двері Стефаникового дому завжди були відчинені для скривджених селян, усіх, хто приходив за порадами й допомогою. Не дивно, що в 1908 р. саме селяни обрали його депутатом до Віденського парламенту. Їхні інтереси він уміло й самовіддано захищав аж до розпаду Авст роУгорщини. У цей період, протягом 15 років (з 1901 до 1916 р.), митець не написав жодно го твору. Дослідники досі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи. Головною причиною, напевно, було розчарування в людях, які захоплювалися творами письменника, але не дослухалися до його закликів ставати добрішими, милостивішими й духовнішими.

171

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

У 1914 р. померла дружина письменника, залишивши 43річного чоловіка з трьома малолітніми синами. Більше він не одружувався, нерозтрачену любов і ласку віддавав синам. Незабаром розпочалася Перша світова війна. Горе й страхітливі трагедії міль йонів людей знову покликали письменника до слова. Зпід його пера з’являються новели «Діточа пригода», «Марія», «Сини», у яких постають криваве лихоліття й гострі проблеми національної долі українців. Моторошно читати новелу «Діточа пригода»: жінку, яка втікала зпід обстрілу, убила випадкова куля. До неї, уже мертвої, туляться двоє маленьких діток, яким нікуди йти: довкола темрява та свист куль. Старший Василько годує меншеньку Настечку закривавленим шмат ком хліба, який знаходить у мами за пазухою… Коли на руїнах Російської імперії постала Українська Народна Республіка, В. Стефаник гаряче вітав її утворення. 17 листопада 1917 р., виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «у найбільшій величі встає новий світ, звідти йде до нас світло для нашого розвою». У січ ні 1919 р. письменник очолив велику делегацію (65 осіб) Західноукраїнської Народної Республіки, яка прибула до Києва на урочистості проголошення Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. У його творчості цього періоду особливо промовисто зазвучали патріотичні мотиви. Так, у новелі «Марія» (1916) постає образ селянки, трьох синів якої за брала кривава війна. Саме навколо них і зосереджені думи Марії, адже діти були її невимовним щастям. Вона пригадує їхнє дитинство, часи юності. Юнаки споді валися, що розпадуться імперії й прийде свобода, кидаються у вир визволь ної боротьби, створюють національні військові з’єднання, над якими замайорі ли жовтосині прапори, загримів «спів про Україну». Ті хвилини національного пробудження навіки ввійшли в пам’ять матері. Автор передає патріотичне підне сення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту. Виразно прочитується ідея твору: якщо людина з любові присвячує своє жит тя іншим, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість. Така ж ідея розгортається й у новелі «Сини» (1922). Двох синів благосло вив батько на боротьбу «за Україну» і втратив їх. У спогадах старого Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись із ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Сповнені хвилювання слова батька, який, усвідомлюючи небезпеку свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину, — ка жу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби ворог з цього коріння її не відторгав у свій бік». Дуже болісно переживав В. Стефаник поразку УНР, коли Україна знову втратила самостійність і була поділена між сусідніми країнами. Гнівно таврував польську владу, що перетворила Галичину на безправну колонію, пильно стежив за подіями в підрадянській Україні. Брав активну участь у громадському житті: очолював місце ву «Просвіту», кооперативну спілку «Сільський господар». У 1926 р. громадськість Львова вшанувала 30річчя літературної діяльності В. Стефаника, а 1931 р. в Харкові (тогочасній столиці УСРР) було відзначено

172

Василь Стефаник

60річчя з дня його народження. Радянський уряд призначив письменнико вікласикові персональну пенсію. Вона була вкрай потрібна матеріально незахи щеному немічному чоловікові: у січні 1930 р. Стефаника розбив параліч правої частини тіла. І все ж незабаром митець публічно відмовляється від пенсії (так само зробили й інші видатні діячі Галичини) — на знак протесту проти голодомо ру й сталінських репресій. Довідавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письмен никові пенсію від Української грекокатолицької церкви. В. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мі дяків письменник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жме нями насипав їм у шапки монети з проханням молитися за убієнних голодом земляків. Ост анн і рок и письм енн ик тяжк о хвор ів. Йог о земн ий шлях закінчивс я 7 грудня 1936 р. Пох овали митця на старому цвинтарі в рідному с. Русові. 3. С кладіть таблицю «Періоди творчості В. Стефаника» за матеріалом про творчий доробок письменника.

Творчий доробок. Перші твори В. Стефаника — настроєві, пройняті тонким ліризмом поезії в прозі («Чарівник», «Амбіції», «Раненько чесала волосся»). Та незабаром улюбленим та основним його жанром стануть соціальнопсихологічні новели. Творчість письменника поділяється на два періоди. Перший — з 1897 до 1901 р. Упродовж цього часу вийшло друком три збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). У 1905 р. побачила світ збір ка «Моє слово», куди ввійшли твори з попередніх книжок. Тоді ж, у Петербурзі, вийшла друком книжка перекладів новел українського майстра. Ознайомившись із ними, дуже влучно охарактеризував стиль новеліста Максим Горький: «Як ко ротко, сильно й страшно пише цей чоловік». У другий період творчості В. Стефаника (1916–1933) побачила світ збірка «Зем ля» (1926), а решта його доробку, надрукованого в журналах, з’явилася в ювілей ному виданні «Твори» (1933). Крім того, митець залишив величезне листування, яке має не менше духовне значення, аніж новели («Моя література, — писав він, — у моїх листах»). Дуже важко письменникові давався процес творчості. Кожна його новела — це ніби стримано, а насправді дуже напружено опи сана людська трагедія: картини смерті або її очікування, образи бідності, безнадій ної самотності. Зовнішні події та вчинки персонажів відходять на задній план, натомість виражаються настрої й переживання, викликані цими подіями. Дія розгортається прямо на наших очах, як у драматичному творі. Герої В. Стефаника — звичайні селяни, нерідко селянські діти. У центрі уваги митця — покутське село в австроугорському ярмі, у пеклі Першої світової війни, під польською окупацією. Змінюються обставини, але незмінним залишається море народних сліз, поту й крові.

173

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 4. Законспектуйте основні відомості про експресіонізм як стильову течію модернізму.

Теорія літератури ЕКСПРЕСІОНІЗМ  — стильова течія модернізму, що виникла на противагу імпресіоніз Експресіонізм мові. На переконання експресіоністів, спільною основою всього у світі є дух (вільна творча енергія). Виразити його, тобто сягнути глибинного пізнання невидимих основ буття можна насамперед за допомогою творчої інтуїції. Завдання мистецтва, за цією концепцією, — у вираженні (експресіонуванні) незримого через зриме, внутрішнього через зовнішнє, вічного через минуще. Експресіонізм виник на межі ХІХ–ХХ ст. в європейському малярстві, а згодом у музиці й літературі. До найвизначніших майстрів цього стилю належать художники: норве 1 жець Едвард Мунк, голландець Вінсент Ван Гог , французи Поль Сезан, Поль Гоген, Анрі Матіс; німецький композитор Ріхард Штраус; письменники: німець Стефан Георге, австрієць Франц Кафка. В українській літературі цей стиль започаткував Ва силь Стефаник, його традицію в прозі продовжили Тодось Осьмачка, Микола Куліш, Олександр Довженко, у сценічному мистецтві — Лесь Курбас із театром «Березіль», у малярстві — Олекса Новаківський. Роздивіться уважно репродукцію епатажної картини Е. Мунка «Крик» (1893): на ній зображено волаючу людину, затиснуту урбаністичним оточенням, вона завмерла з широко роззявленим ротом. Чому ця людина волає? Можна лише здогадувати ся: жахливий світ абсолютно байдужий, глухий до неї, отже, це крайня наївна спроба людини звернути на себе увагу й водночас вияв межового відчаю. Основні ознаки експресіонізму в художній літературі. • Намагання знайти спільну основу в людині, тварині, рослині — у всьому живому. Звідси посилена увага до природи, до простих, «прозорих» характерів, не затемне них цивілізаційними нашаруваннями (виїзд П. Гогена з індустріалізованої Франції на Таїті малювати тубільців; тільки селянська й дитя ча тематика у В. Стефаника). • Уявлення, за яким схильність людини до добра чи зла криється в її неповторній таємничій осно ві душі, пізнавати цю першооснову можна лише інтуїтивно. Добро вічне й абсолютне, зло — тим часове й відносне. Тому герої митця, незважаючи на свої добрі чи лихі вчинки, ходять «всі в бі лих сорочках, як на Великдень». • Увага до проблеми вини й кари. У трактуван ні експресіоністів земне життя — це фільтр, що здатний очистити людину, школа, яка може при вести нас назад до Бога (щоразу, роблячи ви бір між тим чи тим вчинком, ми складаємо чи не складаємо іспит на духовну зрілість). Маяк, голос Бога в нас, що допомагає не збитися з правиль ного шляху в темряві буденщини, — наша совість. Якщо перестаємо слухати її, руйнуємо найдо Е. Мунк. Крик рожче — власну душу. Тоді совість починає мучи 1

174

Більшість художниківекспресіоністів розпочинали свою творчість як імпресіоністи.

Василь Стефаник  нає свою провину й добровільно прийме за неї ти свідомість, аж поки людина виз кару як очищення. • Художнє дослідження сенсу страждання й смерті людини. За експресіоністською логікою, відчуття болю й страждання передусім спонукає людину до пізнання причин своєї гріховності, суті свого існування. Смерть — не кінець існування, а лише перехід у новий вимір буття. • Захоплення ідеєю екології як загального взаємозв’язку всього сущого у світі. Творці цього стилю відродили давню істину, що «не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі», що весь Космос є нерозривною цілістю. 5. П рочитайте огляд новели «Камінний хрест». Заповніть літературний паспорт цього твору.

Новела «Камінний хрест». За аналогією до більшості творів В. Стефаника «Камінний хрест» називають новелою, хоча за жанровими ознаками цей твір усе ж таки ближчий до оповідання, однак сам автор визначав розповідь про Івана Діду ха як студію, тобто художнє дослідження душевних переживань героя. Істор ія написання. «Камінн ий хрест» — єдиний твір В. Стефаника, при свячений темі еміграції. За основу новели взято реальний факт: Штефан Дідух (у творі — Іван), односелець В. Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письмен ник. Не раз проводжаючи на Кракiвському вокзалi землякiв у далеку Америку, він бачив опухлi від плачу очi, спеченi губи, чув захриплi вiд стогону голоси. Композиція. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повер тається в село й стає ґаздою на залишеному в спадщину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом. Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації го ловного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поста вив собі й дружині хрест. Образ хреста тут символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею. Проблематика. Стильова своєрідність. Через вужчу, конкретноісторичну пробле му еміграції автор розкриває у творі й знач но ширшу, вічну проблему екології буття. Незважаючи на непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рід ної землі, її господарем, бо доглядав, ожив ляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, й Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди ко ліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зру Кадр із кінофільму «Камінний хрест». У головній ролі — Д. Ільченко шуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і ба (реж. Л. Осика) дилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки

175

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Кадр із кінофільму «Камінний хрест» (реж. Л. Осика)

за возом і скидало росу на ті сліди». Важливо ще й те, що колеса, кінські копита й п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу. Єдність із землею й Космосом викликана динамічноекспресивною, але й ду же важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні при західного сонця нагадує тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Отос ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається дале ко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермо вує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі («як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експре сивного руху життя всього світу. Іван у праці також зображений за допомогою засобу з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, щоб той тягнув віз угору. Отож і «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом під час ро боти розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб що денний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину». Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадай мо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. У тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити... У поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Буття, 3: 17–19). Будяк, який уп’явся в Іванову ногу, є вираженням прокляття землі через людський гріх. Отож потворне виконує в новелі кілька функцій: допомагає виявити об’єдна ний у цілість колорит справжнього житт я (де переплет ене й гарне, і бридке); натякає на причину людських страждань на землі; глибше розкриває красу люд ського існування, яка можлива тільки в єдності з усім навколишнім світом. Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише від чуття єдності з Космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) напов

176

Василь Стефаник

нювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю та свій горб, з якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав в його душі цей зв’язок із навколишнім світом. Іванові здається, що він «каме ніє». У В. Стеф аника образ камен я часто означ ає омерт віння душі. Знач ить, і Дідух утрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлин и завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творч ост і В. Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, — це символ того ду ховного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух та його родина відчувають майбутню кризумуку безуспішної бо ротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчут тя викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. За мотивами цього твору видатний режисер Л. Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів. 6. Прослухайте пісню Л. Лепкого на слова Б. Лепкого у виконанні В. Вермінського «Чуєш, брате мій» і дайте відповіді на запитання. В. Вермінський. «Чуєш, брате мій».

А. Чим суголосна ця пісня з настроєм новели В. Стефаника «Камінний хрест»? Б. Чому, на ваш погляд, вона стала улюбленим твором емігрантів? 7. Виконайте завдання. 1. Символом розпачу від прощання з рідним краєм у новелі «Камінний хрест» є А горб Б хрест В танець Г камінь Д збіжжя 2. Установіть відповідність. Художній засіб

1 2 3 4

метонімія персоніфікація фразеологізм порівняння

Приклад

А Б В Г

Догори ліз кінь, як по леду… Вік свій збув на тім горбі. Спросив Іван ціле село. Очі замиготіли велик им жалем, а лице задрожало… Д Сонце… малює по нім маленькі фосфоричні звізди.

177

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 3. Установіть відповідність. Стильові течії модернізму

1 символізм 2 неоромантизм 3 імпресіонізм 4 експресіонізм

Ознаки

А намагання героя наблизити дійсність до мрії, сильний герой Б постановка проблем вини й кари, сенсу страждань і смерті В об’єктивне зображення дійсності, типовий герой у типових обставинах Г мінливість вражень і відчуттів героя,  рази зорові й слухові об Д відтворення сутності предметів та ідей через знаки

4. Чи відобразилося у творчості В. Стефаника його шкільне дитинство? Свою відпо відь підтвердіть конкретними прикладами. 5. У назві літературного твору зазвичай сконцентровано його тему («Кайдашева сім’я» І. НечуяЛевицького) або ж ідею («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Поміркуйте, що хотів сказати читачеві В. Стефаник назвою новели «Камінний хрест». 6. Який епізод новели «Камінний хрест» кульмінаційний? Прокоментуйте його. 7. Яка експресіоністична ознака є найяскравішою в новелі «Камінний хрест»? До ведіть свою відповідь конкретними прикладами з тексту. 8. Випишіть діалектизми з новели «Камінний хрест». Яку роль вони відіграють у творі? 9. Що символізує хрест у новелі? 10. Чи актуальна в сучасній Україні проблема, порушена в новелі «Камінний хрест»? Свою думку аргументуйте. 11. Прослухайте одну із сонат чи симфоній Л. ван Бетховена. Прокоментуйте слова В. Стефаника: «Я писав тому, щоб струни душі селянина так кріпко настроїти й натягнути, щоби з цього вийшла велика музика Бетховена». 12. У яких кол ьор ах ви поб ач ил и нов ел у «Кам інн ий хрест» під час її чит анн я? Як палітра цих кольорів співвідноситься з особливостями експресіонізму в об разотворчому мистецтві?

8. Виконайте домашнє завдання. 1. Доберіть заголовок до кожного розділу новели В. Стефаника «Камінний хрест». 2. Перегляньте кінострічку «Камінний хрест» режисера Л. Осики. Письмово охарак теризуйте зоровий і звуковий ряд фільму (за бажанням). 3. Напишіть есе на тему «Якими я бачу людей, які емігрували з України колись і сьогодні» (за новелою В. Стефаника «Камінний хрест»).

178

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880–1951) 1. Роздивіться репродукції картин і виконайте завдання.

В. Винниченко. Карпатський пейзаж

В. Винниченко. На березі

А. Коротко опишіть картини. Б. Які емоції викликають пейзажі, зображені на картинах? В. Які ознаки імпресіоністичної манери письма наявні в цих роботах? 2. Прочитавши життєпис В. Винниченка, розкажіть про нього як громадського діяча й політика.

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в м. Єли саветграді (нині м. Кропивницький). Батько письменника замолоду був безземельним селян ським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з вдовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир. Змалку хлопчик мав добру пам’ять. Рано навчився чита ти, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим «бук варем» для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери та клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей «тримав… трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий». Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в його душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження люд ської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціаліс тичних переконань. В. Винниченко писав у щоденнику: «З дитинства, з того часу, як поміщик Бо діско бив мого батька в себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, — з того моменту мрію про той час, коли можна буде схопити Бодісок і нарешті визволити зпід них усіх батьків працюючих, усіх обдурених». Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветград ській чоловічій класичній гімназії. Це був демократичний навчальний заклад,

179

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, нобелівський лауреат, фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки «Катюша» Георгій Лангемак. Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого хлопця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетар ського походження викликали ворожість: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника». Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в ньо го протест і дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У стар ших класах він був членом революційної організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень «карцеру», згодом його виключили з гімназії. Мусив за робляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: «Біля маши ни», «Народний діяч», «Суд», «Голод» та ін. Незважаючи на скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував го туватися до матури (атестата зрілості) і склав іспит екстерном у Златопільській гімназії. У 1900 р. юнак вступає на юридичний факультет Київського університету. У цей час — на межі століть — національнокультурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Вини кають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національновизвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака з ”Ко муністичним маніфестом“ в одній кишені й з ”Кобзарем“ — у другій». Долучившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоство реної Революційної української партії. У лютому 1902 р. його заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. Певна річ, з університету відрахува ли, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати й утік з батальйону, поїхав у Га личину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером. Паралельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною В. Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання «Сила і краса» у журналі «Киевская старина» — так відбувся дебют Винниченкапрозаїка. У Львові Володимир налагоджує зв’язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарешто вують та ув’язнюють на два роки. З 1906 р. виходять друком одна за одною п’ять книжок його оповідань. Ім’я В. Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика. І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює психологічні драми («Дисгармонія», «Брехня», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий Молох») і романи («Чесність з собою», «Рівновага», «Божки»,

180

Володимир Винниченко

«Записки Кирпатого Мефістофеля»). Ці твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони призводили до суперечок. Негативну критику письменник сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати поросійськи, тим більше, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували. В. Винниченко в листі до М. Коцюбинського писав: «Пишу зараз велику повість поросійському. Надокучила мені сльозливорозсерджена критика україн ська. Надокучили всякі перепони й цензури моральної поліції, усяких добродійних дурнів і лицемірів. Хай їм біс! Коли випихають, то я й упиратися дуже не буду». Друзі радили митцю відмовитися від цього імпульсивного рішення. М. Коцюбинський переконував В. Винниченка: «Хіба ж Ви пишете для кри тики? Хіба для Вас таку велику, таку рішучу вагу має те, що скаже той або ін ший?.. Ви маєте найкращого читача, якого можна мати, — молодь!» Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові знач ну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популяр ність перевищила неприйняття. Романи В. Винниченка користуються небаче ним попитом, драматичні твори з успіхом ставлять у театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі. До початку Першої світової війни В. Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи — разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готува лася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині. Закономірно, що після революції 1917 р. саме В. Винниченко — авторитетний революціонер із 17літнім стажем — очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) — Генеральний секретаріат. Він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР — блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення Гетьманату П. Скоропадського, В. Винниченко, уже разом з С. Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР — Директорію. Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Усе життя він самовіддано від стоював два ідеали: національний та соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого наро ду, соціальну справедливість). Улітку 1917 р. В. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді складні переговори з російським Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України хоча б у межах федеративного союз у з Росією. Заради цього він відмов ляється навіть від національних збройних сил. Проте Росія була категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Україна практично не мала жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тис. вояків). З іншого боку, проводячи соціаліс тичну політику, В. Винниченко й інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.

181

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила неза лежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріка ми текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Т. Шевченка. Кілька разів протягом 1918–1919 рр. удавалося витіснити завойовників із столиці й України, але вони поверталися знову й знову. Трагедію довершили роз’єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епі демії. В. Винниченко писав: «Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання За хідньої та Східньої Українських республік в єдину Українську Народну Респуб ліку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійності України. А тим часом більшовики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім–де сять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Завтра ж — Трудовий конгрес. Боялися, що буде більшовицький, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того, коли й Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів із півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого й дужого товариша в боротьбі, як голод». Навчившись на тяжких помилках, Директорія відхиляє лівий популізм, відтак В. Винниченко ображено йде у відставку й виїздить за кордон. Тут створює три томну мемуарнопубліцистичну працю «Відродження нації», у якій аналізує пери петії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії С. Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проро сійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики споку шають його казками про нібито їхні наміри здійснити «українізацію» і «соціальне визволення трудящих», сподіваючись скористатися популярністю письменника, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує по вернутися. В. Винниченко писав: «І знову для мене та сама трагедія, що протягом майже двох років стільки разів роздирала мене. Іти з російськими більшовиками — ду шити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщиною, реакцією — душити революцію, душити самого себе, душити те, що я вважаю добрим для всієї людськості». Проте навчений гірким досвідом, В. Винниченко вирушає відразу не в Украї ну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців виста чило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністич ного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму проводилася політика відновлення тієї ж «єдиноїнеділимої» імперії, нібито суверенний український уряд у Харко ві слухняно виконує розпорядження Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт. Митець писав: «Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Адже люди бачать, що комуністикомісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть, як “буржуї”, а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністомкомісаром і царським приста вом, околоточним? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царс ьких прист авів

182

Володимир Винниченко

робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, теп ліше, ситніше? Де та рівність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має “кремльовський” пайок, а другий — голодний, коли один має все, а другий — нічого? Що ж таке в такому разі комунізм?» Розчарований, він відмовився від роботи в маріонет ковому уряді й виїхав за кордон назавжди. Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни одним із перших заявив про не безпеку для світу комунофашистської чуми. Правда закрила В. Винниченкові дорогу на Батьків В. Винниченко. щину, де панувала кривда. Однак письменник залишався Портрет дружини найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років. Як і раніше, його книжки видаваливеликими накладами. Досить лише сказа ти, що протягом 1926–1928 рр. побачило світ зібрання творів В. Винниченка у 28 томах. У 1933 р. письменник написав відкритого листа до комуністичних москов ських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у «відновленні старої тюрми народів». За це сталінська влада назвала його «старим вовком української контрреволюції», гонорари письменника, які надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки ви лучено з бібліотек і знищено, навіть забороняли згадувати його ім’я. Так тривало понад півстоліття. В. Винниченко залишився без засобів до існування, самотнім (більшість українцівемігрантів уважала його зрадником), але він знайшов сили жити. Допомагала дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останн і грош і куп ую ть зан едбан у сад иб у в міст ечк у Муж ені, неп од ал ік від м. Канн на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя «Закуток». Самотужки ремонтують будинок, закладають сад, обробляють город. Розрахову ють лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу в письменника забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: щодня він присвячує кілька годин для творчості. Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя написав понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритом ний історикополітичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 з них — за кордоном), 40 записних книжок «Щоденни ка» (з 1911 до 1951 р.), майже 10 романів і досліджень зали шилися в начерках. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Вед мідь», «Закон», «Гріх» перекладали європейськими мо вами й ставили в театрах багатьох країн. Так само неод норазово перекладали романи письменника. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пан тера». П’єси В. Винниченка постійно ставили і в україн В. Винниченко. Автопортрет ських, і російських театрах (до початку 1930х років),

183

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

В. Винниченко. Закуток

зокрема, такі геніальні режисери, як М. Садовський, Г. Юра та Л. Курбас. З дра матургом співпрацювали К. Станіславський та В. НемировичДанченко. Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрмор ти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. Їхню художню доскон алість визн авали вид атні художники, зокрема П. Сіньяк і П. Пікассо. Під час окупації Франції фашистами В. Винниченко категорично відмовив ся з ними співпрацювати, за це його арештували й ув’язнили в концтаборі. Письменник помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі. Величезний архів митця тривалий час зберігався в Колумбійському універ ситеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну. 3. Опрацювавши огляд творчого доробку В. Винниченка, розкажіть, який твір ви поставили б (зняли б) як режисер театральної вистави (кінофільму). Обґрунтуйте свій вибір.

Творчий доробок. Стиль. В українській літературі В. Винниченко започат кував таку течію модернізму, як неореалізм. Хоча іноді в його неореалістичному письмі з’являються й неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елемен ти (новелиетюди «Промінь сонця», «Зіна», «Момент», малярська спадщина). Світогляд письменника. Головною метою творчості для митця було досліджен ня найпотаємніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як со ціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини. Бурхлива капіталізація на межі ХІХ–ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархальноміщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сут ність. Натомість з’явився вибір: повна аморальність («мораль грошей» — що вигідно, те й морально) або пошук якоїсь нової моралі.

184

Володимир Винниченко

У цій ситуації В. Винниченко насамперед висунув концепцію «чесності із собою». Її суть: «Будь чесним із собою: не приховуй від себе правди, не лукав сам із собою, не бреши собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину». Притримуючись концепції, він у багатьох творах • психологічно тонко й не щадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі, страхітли вобридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп’яніння від раптового ска сування заборон); • здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових мо ральних засад. Письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці «Конкордизм». Письменник уважав, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості віль но розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будьяких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства) і слухатися веління тільки власного «Я». Основою людського життя, за його теорією, є любов. До речі, він чітко розріз няв два, здавалося б, ідентичні поняття — кохання та любов. Любов дає людині шанс на щастя. Щастям В. Винниченко вважав зрівноважен ня різних граней людської душі. Звідси — і назва його трактату «Конкордизм» (від латин. сoncordia — погодження, згода). Світосприймання митця цілком відповідає екзистенційному мисленню. Са ме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Ж.П. Сартр та А. Камю. У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди. Перший період творчості (1901–1906). Тут переважають твори малих форм, насамперед соціальнопсихологічні оповідання. В. Винниченко дебютував 1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з’явилася перша прозова збірка «Краса і сила». Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Творами молодого прозаїка захоп люються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики. І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого та творчо го досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ — селянського, солдатського, робітни чого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.). До речі, В. Винниченко завжди намагався писати про те суспіль не середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси — така достовірність, «упізнава ність» у його творах. У перших творах проступають деякі ознаки згодом самобутнього Винничен кового стилю. • Передовсім це відмова від традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальо вувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки в Україні, але не така,

185

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

як малюють дея кі з наших письм енників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних, як добре нам исто”, ні “підб оріддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”». Натомість письменник віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об’єктивним і безстороннім спостерігачем. • Особлива увага до деталей (найчастіше — портретних), які поступово стають психологічними. • Уже в ранніх творах В. Винниченка захоплюють спостереження над харак тером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням митця. Яскравим зразком ранньої творчості В. Винниченка є оповідання «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім він досліджуватиме в ба гатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежне. В оповіданні йдеться про людей, які потрапили на соціальне дно. Серед го лодранців і п’яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», вирізняють ся Ілько та Андрій — молоді злодії. Ілько — вродливий, добрий, але безвольний. Андрій, навпаки, — негарний, жорстокий, але завзятий. Міськасільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте й «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в’язниці, «звідкіль уже не вертався», а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за “покушеніє на убійство”». Окрема сторінка у творчості митця — оповідання про дітей і для дітей. Ранні: «Федькохаламидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» — усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов’ю до дітей та болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих. Другий період творчості (1907–1920). Приблизно з 1907 р. у творч ост і В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етикопсихо логічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменни ка. Критики то звинувачують його в пропаганді «вільної любові», еротоманії, то закидають надмірну тенденційність, штучність, «перелицьовану мораль». Тепер у центрі уваги письменника перебуває революційна інтелігенція, її не зав жди світлий, узірцевий духовний світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і нега тивних персонажів у «моральну лабораторію»: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей. У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Ба зар» (1910), «Гріх» (1919); етюд «Зіна» (1909); новелу «Момент» (1910); романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Записки Кирпатого Мефісто феля» (1917) та ін. Більшість творів другого періоду все ж виразно неореалістичні за стилем. Це, зокрема, один із найвідоміших романів письменника «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917).

186

Володимир Винниченко

У романі автор випробовує доцільність своєї концепції «чесності із собою». Ху дожньо порушує моральноетичні проблеми, це насамперед кохання, подружнє життя, батьківство. Найдокладніше автор аналізує причини появи й механізм існування нещасливих шлюбів. Сюжет побудовано на взаємодії трьох любовних трикутників, які об’єднує головний герой — Яків Михайлюк. Саме від його імені й ведеться оповідь, тому події в романі читач сприймає через призму свідомості Михайлюка. Компози ційно твір вибудовано за принципом драми, в основі якої — окремі сцени, а не розділи. Кирпатий Мефістофель у романі — сам Михайлюк. У ньому відбувається бо ротьба двох начал — бісівського й «кирпатого», тобто людяного, навіть дитинного. Наперекір прагненню головного героя бути цільним, відбувається розлад між йо го волею, розумом і почуттями, тому він утрачає щастя. Стихія, у якій живе Мефістофель, — це гра. Михайлюк грається з життям і в життя, сам розробляє сценарії, установлює правила й розподіляє ролі. Він — тонкий психолог, інтелектуал, добрий оратор, іронік. Йому подобається грати з людьми, провокувати їх на певні вчинки, експериментувати, підводити до краю прірви, заохочувати стрибнути. Його роль завжди незмінна — спокусник: «Мені приємно заманити чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, є найкращий». Однак у стосунках із жінками Михайлюкгравець постає спокушеним, а не спо кусником. Спочатку він грається в любов до заміжньої, нещасної в шлюбі жінки Клавдії Петрівни, йому приємно виконувати роль «доброго бога». Аж ось він зако хується й сам посправжньому в дівчину, яка ніби прийшла з його казкових снів, — Білу Шапочку (так її ніжно називає герой). У цей момент Клавдія Петрівна народжує несподівану й небажану для Якова дитину — сина Міку. Гра припиняєть ся. Михайлюк має вибирати — кохання чи батьківство. Який вибір зробить герой? Чого це йому коштуватиме? Про це ви довідаєтеся, прочитавши роман. Драматичні твори. Перша п’єса В. Винниченка «Дисгармонія» з’явилася 1906 р., відтоді побачили світ ще 20 драм. Письменник докорінно оновив, європеї зував український театр, драматургію. Насамперед він став першим послідовним 1 урбанізатором театру: зосередився на міській проблематиці, сюжетах, характерах («Щаблі життя», «Брехня», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Базар», «Великий Молох», «Гріх» та ін.). еалістична. Драматургія митця — теж неор Найбільший інтерес Винниченкадраматурга викликає людина, яка вступає в суперечність з усталеними суспільними й моральними нормами, відстоює, навіть ціною свого життя, власні етичні принципи. Характерним зразком неореалізму є трагедія В. Винниченка «Гріх». Трагедія «Гріх». Сюжет твору цілком реалістичний, конкретножиттєвий: пе ред нами доба останніх літ російського царату, Київ. Молода революціонерка Ма рія Ляшківська, прагнучи врятувати від загибелі у в’язниці свого коханого, Івана 1

Урбанізм (від латин. міський) — у мистецтві й літературі ХХ ст. тематика, пов’язана зі способом життя сучасного великого міста.

187

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Чоботаря, потрапляє в лабети жандармерії, стає зрадницею. Однак за цією жит тєвою конкретикою виразно проступає надісторичне, містичне зіткнення добра і зла, гріха і святості. У п’єсі досліджується два вияви гріха — зовнішній, відносний (утілений в образі Марії), і внутрішній, постійний, абсолютний (уособлений в образі підполковника жандармерії Сталинського). Відповідно до цього розгор тається композиція твору: у першій дії розкривається природа відносного грі ха, у другій — природа гріха абсолютн ого, трет я дія — це смерт ельне зіткнен ня Господнього й сатанинського начал і перемога одного з них. Так само дібрано й коло персонажів, щоб розкрити різні грані душі двох центральних характерів. У першій дії ознайомимося з душевним світом Марії. Спочатку видається, що це людина гріховна, морально надломлена: вона зраджувала своєму чолові кові, який на зло їй добровільно пішов на фронт; тепер, мешкаючи в Чоботарів, досить цинічно розігрує наївних Ніну, Олену Карпівну, Михася, святотатствує (хвалиться, що прикурила від лампадки), намагається звабити Ніниного чоло віка. Однак поступово починаємо розуміти, що цей характер значно складніший, і вся гріховність її вдавана. Марія — неординарна, розумна, розважлива, над звичайно вольова, енергійна жінка. Тому їй нудно жити в оточенні цих інтелек туально обмежених, надто прив’язаних до побуту, забобонних, подитячому беззахисних, безпорадн их, пасивн их людей. Вона любить їх, мов дітей, і тур бується про них (що засвідчують епізоди арешту й ув’язнення), але нудьгує з ними. Вона хоче знайти бодай одну близьку собі за духом особистість. Марія тверезо дивиться на світ і з болем, проте відверто констатує, що люди зреклися відчуття гріха (тобто розрізнення добра і зла). Тому її дратує та смішить наївне жахання Ніни й Олени Карпівни від дрібних грішків, їхнє «страусяче» непомі чання справжньої страхітливої гріховності людського світу. Від решти Маріїних знайомих дуже відрізняється Іван Чоботар. У повсякденні він вайлуватий, холоднуватий, надто діловитий та офіційний. Однак насправді — як покаже сцена арешту — вдачу цього чоловіка визначають вольовитість, твере зість думки, стриманість, емоційне напруження. Відчуваючи в ньому споріднену натуру, Марія палко, щиро, самозречено кохає Івана. Лише тепер стає зрозумілою ота хвороблива увага Марії до проблеми гріха: вона понад усе хоче бути разом з Іваном, але це означає переступити межу гріха. Душа розчахується між почуттям і законом, приписом. Марія переконує себе: інші роблять значно страшніші переступи, отже, і я можу зробити цей незначний. Проте щось її зупиняє від вирішального кроку. У центрі другої дії — психологічний тип підполковника Сталинського, якому вичерпну характеристику дає його ж таки підлеглий, мерзенний «шафовий» шпик Ніздря (що дуже показово): «Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Вєрно диявол. Нечистий дух... Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоло вік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров’я потеряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай... У душу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як павукові. От що йому нада». Отже, Сталинський — людина, у якій переважає, панує гріховне, сата нинське. Це павук (точний символ): він насолоджується від фізичного знищен ня жертви, а ще більше Сталинський втішається, коли вдається заманити

188

Володимир Винниченко

людину в пастку та «сковирнути душу», тобто знищити все добре й наповнити її злом, а отже, цілком поневолити, перетворити на свою маріонетку (як він зробив із Ніздрею). Подальші події лише підтверджують цю характеристику. Підполковника цікавить не мета слідства (ревкомівська друкарня), а процес боротьби із силь ним ворогом. Він насолоджується своїм умінням віднаходити вразливе місце в душі, здавалося б, абсолютно невразливого противника й вдаряти саме туди. Сталинський обирає головним об’єктом свого полювання найстійкішого про тивника — не Ніну (він відпускає її в той момент, коли треба було ще трохи натиснути, і та б усе розповіла), не Івана (його зламано фізично), а Марію. Жандарм застосовує до Марії випробувану тактику: намагається розвору шити її гонор, азарт, зламати волю, але все даремно. Марія настільки впевнена у своїх силах, що навіть не мовчить (як Іван), а відповідає мучителеві з нена вистю та сарказмом. Аж ось слабину знайдено: Сталинський довідується через Ніздрю, що Марія любить Івана. І тоді, удаючись до доказів здорового глузду, штовхає її на шлях компромісу (це тактика всякого зла): задля звільнення хво рого Івана жінка згоджується виказати навіть не самих підпільників, а лише місце знаходження друкарського устаткування. У третій дії бачимо компроміс зі злом, процес боротьби «комахи і павука». Марія «здає» друкарню, потім одного за одним кількох підпільників (зокрема, і наїв ного, подитячому закоханого в неї Михася). Комітетчики пильно вишукують серед своїх провокатора, підозрюють одне одного, але Марію — ніхто. Навпаки, її найбільше шанують, до неї всі йдуть радитися. Найстрашніше для Марії — Іванова ненависть до провокатора. Вона прагне, але ніяк не наважується зізнатися коханому. Якось у жартівливій, натяковій формі розкриває суть трагедії, причини зради й з останньою надією благально запитує, чи міг би він таку людину простити, бодай зрозуміти. Однак Іван рішу че, однозначно відповідає: «Ні», бо для нього «інтереси громади важніші». Після ув’язнення Марія почала поводити себе з Іваном підкреслено стримано й холодно (він, навпаки, став упадати за нею). Очевидно, вона з жахом усвідомлю вала, що, занапастивши свою душу, уже не гідна коханого; такою ціною врятував ши йому життя, назавжди втратила Іванову прихильність. А жандарм продовжує наступ. Якось він приходить уже прямо додому й про понує Марії поїхати з ним у Крим на відпочинок (фактично стати його коханкою). З насолодою Сталинський пояснює безвихідь її становища: якщо перестане доносити — заарештують Івана, якщо покінчить із собою — він передасть Іванові безсумнівні докази її зради. По цьому Сталинський підсумовує: «Ви — моя, зіронько, з голови до ніг, з душею, із серцем, з тілом, тепер і навіки». Ось наслідок компромісу зі злом — «комаха» цілком у владі «павука». Назвавши все своїми іменами, Сталинський далі, як не дивно, сам підказує, як вирватися зпід його влади: «Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. А в цій муці вашій власній і моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно. От і уявіть собі, що вам це цілком байдуже, що ви переламали так свій світогляд, що ці люди перестали бути для вас своїми, і що зразу виходить: що я для вас моментально стаю нулем. Ну що я вам тоді можу зробити? Арештувати ваших? Арештовуйте

189

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Вистава «Гріх». Театр «Браво»

собі, мені байдуже. Розкрию? Розкривайте, мені не соромно, не тяжко. Розумієте? Уся моя влада розвіється, як дим». Після цього Марія реально оцінює ситуацію й робить свій вибір: забезпечивши Іванові та його родині можливість уникнути арешту, відкривши свої почуття до Івана, виклавши в листі до нього всю правду про зраду, вона накладає на себе руки. Отже, усетаки завдає поразки Сталинському, навіть такою страшною ціною виривається з його пастки, відмовляється йти дорогою зла. Автор, цілком у традиції неореалізму, не робить однозначних висновків, а ді литься цією надтяжкою місією з читачем (глядачем), уможливлюючи в такий спосіб різноманітність трактувань та оцінок. 1 Третій період творчості (1921–1951). Це період утопічних , соціальнопри годницьких і політичнофілософських романів («Поклади золота», «Сонячна машина», «Лепрозорій» та ін.). Психологічні зиґзаґи тепер замінюються цікавою інтригою. В. Винниченко розвиває тему перебудови людини й усього світу, хворих на страшну хворобу дискордизму (незгоди, роз’єднаності, дисгармонії). Основні ознаки творів цього періоду: • переважно складна сюжетність; • гігантські обра зи; • засоби пригодницькодетективного роману та кіно. Винниченкова філософія, яка тільки зародилася в перший період творчості, розвинулася в другий, тепер уже оформилася в цілісну систему, що вийшла за межі окремої особистості у світові масштаби. Один із найвідоміших творів цього періоду — «Сонячна машина» (1924). Це — перший український авантюрнопригодницький, соціальноутопічний роман. Успіх «Сонячної машини» був неймовірним. Дослідники порівнюють роман із фантастичними творами К. Чапека («Війна із саламандрами») і Г. Уеллса («Машина часу», «Війна світів») і віддають пере вагу українському авторові. Тема роману — переупорядкування суспільства за допомогою унікального винаходу. Дія відбувається через 40–50 років після Першої світової війни. Ареною подій стає не лише Німеччина, а й увесь світ. В. Винниченко з гострою сатирою зображає верховода сучасного фінансовопромислового капіталу — гумового фабриканта й президента Об’єднаного банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини 1

Утопія (від грецьк. місце, якого немає) — тут: художній твір, що змальовує уявний майбут ній досконалий суспільний лад.

190

Володимир Винниченко

Мертенс скупив усе: уряд і парламент, банки й підприємства, поліцію та пресу, але йому цього мало, він хоче купити ще й давній аристократичний герб разом з його власницею — родовитою принцесою Елізою. Могутній машині Мертенса, який хоче підім’яти під себе весь світ, протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — Сонячну машину, що символізує визволення від усіх еконо мічних, соціальних і політичних форм утиску. У романі розгортаються дві сюжетні лінії: боротьба за Сонячну машину та негаразди нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до Рудольфа Штора. У творі переконливо показано: стаючи над добром i злом, не виконуючи суспiльнi обов’язки, отримуючи змогу без жодних зусиль користуватися всіма життєвими благами, людина перетворюється не на вiльну й всевладну iстоту, а на примiтивну тварину. Автор роману доводить, що людство врятує не стiльки Сонячна машина, як усвідомлення потреби єдності, сумлінної й органiзованої працi, порив до нового щасливого життя. 4. Прочитайте новелу В. Винниченка «Момент».

МОМЕНТ (1910) (З оповідань тюремної Шехерезади) Новела І раз Шехерезада так почав своє оповідання: — Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш у траву десь, закинеш руки за голову й глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалося... З ким? А з небом, з вітром, із сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху та життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні. А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно в той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув: — Вйо! Ти! А Семен цей, треба вам сказати, незважаючи на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний, випускати із себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно й навіть, коли ловили його «харцизники1», не мінявся, тільки ще більше насуплювався, очі робилися ще меншими, колючими та страшно якось біліли губи. — Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я. Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, 1

Харцизники — погранична сторожа.

191

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

вони спурхували й прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знову сідали й сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене. — Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню та починаючи робити цигарку. — Були випадки? Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз у кишеню за тютюном. — А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка? — Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити: — А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо! — Ну, то й мене не вб’ють! — постановив я. І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно й глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я — будучий мертвяк. Лежу десь, у якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи в неї, туди, усередину, де оселилася смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони й ждуть чогось... — Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна... Я посміхнувся. «Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знову затупала байдуже й неуважно. Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись убік, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув: — Границя. Я глянув туди, уперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях, і завмерло серце. Так. Аж ось він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, у залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно. — Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив: — Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, у тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі... Ая! Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна. — Значить, просто йти на ліс? — Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки.

192

Володимир Винниченко

Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялися над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалося, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинилися. Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув: — Так ви таки зараз хочете йти? — Таки зараз. — Можуть убити. — Не вб’ють. — Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз. Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувся до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили. Мабуть, ми їхали знову без дороги, бо мене хитало, як у колисці, об колеса шарудів бур’ян, і коняка часто зупинялася, десь хапаючи на ходу траву. І, пам’ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону. Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, і сіре рядно й чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка. Раптом знову зупинилися. Рядно піднялося надо мною, а замість його глибокоглибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з його гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посипаними попелом, підстриженими вусами. — Уставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір’я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю. — У повітку! — хитнув Семен головою та кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас. Я теж озирнувся, зістрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї... і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа... — уявіть собі!.. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, у гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, із солом’яним бриликом на колінах, із здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, у подвір’ї контрабандиста... Я мусив почувати себе ніяково. — Можна ввійти? — ні з того ні з сього Кадр із кінофільму «Момент» промурмотів я. Очі панни ще більш пошириза однойменною новелою лися, потім швидко пробігли по мені, здригВ. Винниченка (реж. О. Тесленко) нулись і бризнули сміхом.

193

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулася трохи по соломі, ніби звільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене. — Дякую, — засміявся і я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. У темному волоссі їй запуталася соломинка й дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. У повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою. — Ви, товаришу, мабуть, переправляєтеся через кордон? — спитала вона. — Угадали. А ви теж? — Я теж. Ми обоє чогось засміялися. Залетіла ластівка, защебетала та вилетіла. Пам’ятаю, у якомусь кутку повітки тягнулася до землі жовта смуга проміння й здавалася золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; у двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимось стародавнім сумом, якимось журним затишком. Десь з досадою гуділа оса. Раптом у двір, пам’ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали. Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі. — Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона та швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялася вона до мене. — Їй-богу! Усе чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то в їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер удвох нудитися. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер! А мені, признатися по правді, хотілося би ще більше обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялася, схопила із землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала: — Ану, нате! Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди. Вона навіть не встигла рук піднять і стояла із здивовано поширеними очима. — От, тепер дуже гарно! — сказав я. У сей мент у дверях з’явилася велетенська постать Семена й увійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подивився кудись у куток і суворо промовив: — Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть. Ми приголомшено перезирнулися з панною. — Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо. — Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікати. — Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.

194

Володимир Винниченко

— Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетеся до лісу. Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали із своєї глибини гостро, поривчасто. — Добре? — звернувся я до неї. — Як знаєте, — здвигнула вона плечима. — Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зосталися самі. Була якась жовта напівтьма із золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, із суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов з повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле й слідкувало за нами. Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали... Стихло... Оса роздратовано десь гула й жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула й, мабуть, лягла. — О, тільки не стражникам у руки! — раптом зірвалася панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? — умить зупинилася вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалося, вона держала голку в цих губах. Уся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй. — А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я. — Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера. Зачулася важка Семенова хода. Він увійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав: — Одягніться. І просто на той ліс. Границя в самому лісі... А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете... Поспішіться! Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одяглися. — Ноги з-під свит видно... Нічого, — муркнув Семен... — Полем будете йти... Аби здалека не впізнали... Неділя, у полі нікого нема... Хай Бог помагає... Хутчій! Ми поховали під свитки свої брилі та вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилася собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись у своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикалися, озиралися, помагали одне одному, і бігли, і бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь рівчачок, ускочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, залишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу. Пам’ятаю — зупинилися. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі. На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулося з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу. — Душно... — хрипло промовила вона. — Далеко ліс? — Он! — хитнув я головою наперед. — Не треба вже бігти... — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.

195

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Кадр із кінофільму «Момент» за однойменною новелою В. Винниченка. У головних ролях — А. Вергелес та О. Палаш (реж. О. Тесленко)

Свитка плуталася між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль увесь час випадав із-під свитки. Ми озиралися, але нікого не було на дорозі. — Спочинемо... — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене й без усмішки сказала: — Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла в мене з голови шапку й поклала коло себе. — Так краще, — слабо усміхнулася вона. Пам’ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені. — Боже! Ви мокрий увесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку й почала витирати мій лоб із серйозним і заклопотаним виглядом. — Так. Тепер добре. Мені говорити не хотілося. Я тільки міг дивитися на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілося сказати їй... Не знаю. Потім ми знову пішли. Озиралися рідше, але пильніше дивились уперед до лісу, який усе наближався та наближався до нас. — Кордон у лісі? — спитала вона. — Здається. Так говорив Семен. Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам’ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготалися. — Єрунда виходить? — питаюче й зі сміхом сказала панна. — Хм! — безпомічно озирнувся я. — Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо. — Правильно! Сіли. Заховали ноги під свитки та знов обдивилися самих себе. — Ні! Ми так схожі на старців, — засміялася вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так... Сховайте ноги в пшеницю. — Це — жито, — для чогось поправив я. — Усе одно. Ну, так... Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалося, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлися. Віз наближався... Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивилися на нас і пробігли далі. — Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходімо! Та скиньте вашу шапку. Сподобалася. Дайте сюди!

196

Володимир Винниченко

І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло усміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки. — Коли треба буде, дам... А гарно, правда? — раптом весело засміялася вона. Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо. — Як вас зовуть? — спитав я її раптом. Вона лукаво глянула на мене: — А вам для чого? — Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш. — Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу. — Через що? — Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім’я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялася. Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй у тихий вечір пісню вітру? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно. А ліс присовувався все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилася на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі. — Ліс... — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима. — Треба обережно йти тепер... — одповів я. — А знаєте, мені чогось зовсім не страшно... Цікаво тільки дуже... — здивовано усміхнулася вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, у грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом із хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно. — Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене. Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, і вона засміялася: — Я не знаю, що треба сказати на це... Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу. Пам’ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озиралися назад, перекидалися короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою. Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, уже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева й нишпорили між ними... Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, і чекала нас. — Не видно нікого... — шепотіла панна. — Не видно... — шепотів я.

197

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

І мені щоразу хотілося взяти її за руку, притулитися, злитися з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілося... Але... І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і ми в лісі. Ми озирнулися. Дорога наша стояла порожньою та далеко там вливалася, наче бура річечка, у зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться й грається з квітками, кібець, як прив’язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці й, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі відбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузьок, черв’ячків, мишей, колосків. — Ходімо... — прошепотіла панна. — Ходімо... — прошепотів я. І знову мені захотілось узяти її руку... Але... Увійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники... Ліс стояв недвижно, чекаючи. — Слухайте! — раптом зупинилася панна. — Як мене вб’ють, а ви зостанетеся живі, напишіть по такій адресі... — Вона сказала адресу й кілька раз повторила її. — Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Умерла так, як умирають ті, що люблять життя». Більше нічого... Чуєте?.. Зробите? — Зроблю... — тихо сказав я, і... мені жагуче хотілось узяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві... Але... — Ну, тепер ходімо! — рішуче прошепотіла вона й, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили... Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев... — Чуєте ж: «Як умирають ті, що дуже люблять життя!» — раптом повторила вона. Я мовчки хитнув головою. Жито скінчилося. Починався ліс. Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас у свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між дубами й ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки. — Сядемо... Треба роздивитися, куди йти... — прошепотів я. Ми ввійшли в кущі й, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли.

Кадр із кінофільму «Момент» за однойменною новелою В. Винниченка (реж. О. Тесленко)

198

Володимир Винниченко

І стали дивитися. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні... — Я нічого не помічаю... — прошепотіла Муся. — Я теж. — Мабуть, далі... — Мабуть. — Посидьмо ще трохи... Гарно тут... Спішити нічого... І вона тихо, журно, лагідно усміхнулася до мене. Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже й суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і усміхалися білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь угорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялися на нас і несподівано зливалися в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. У траві парами кишіли кузьки. Відбувався великий прекрасний процес життя. Люблю я цей процес у лісі, у полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого — людини. Оддаючись із всією силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «з усім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивися, нам не треба ховатися, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралі, ”уложеній о наказаніях“, ми маленькі, здорові, чисті циніки». Ми з Мусею дивилися на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивилися на нас і пашіли духом кохання та цвіту. Берези шепталися між собою, оголені білі берези. — Душно якось... — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом. А я мовчки дивився на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо й маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, які десь стоять у цьому лісі серед його кохання та ждуть нас із смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, упитися цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо й не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж усього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми... не сміємо. — Чого ви дивитеся так пильно на мене? — спитала Муся й з ласкою закрила мені очі рукою. Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилася на мене якось тепло, задумливо, сумно. — Будете згадувати, як уб’ють мене? — прошепотіла вона. — Вас не вб’ють! — А я вас буду... Я присунувся ближче до неї та притулився лицем до плеча її. Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматися вище, частіше.

199

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

— Не треба... — прошепотіла вона. — Вам неприємно? — глухо спитав я. — Ні... так... — Так чого ж не треба? Вона повернула до мене голову, усміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці. Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно усміхались у свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали... А там, далеко, десь у вогкій глибині, у таємній напівтьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива... — Мусю!.. — пригорнувся я. Вона глянула в мої очі, у мої жадно розкриті губи. — Ні. Не треба... — Мусю!.. — Ходімо вже... Пора... — злегка відвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходімо... Пора... Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його. Темна глибина ждала нас. Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, у руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне. Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали й, хруснувши сухою гілкою, зупинялися, озиралися й слухали. — Де ж саме межа? — питала Муся. Я здвигував плечима й ішов. І що далі ми йшли, то я більше був певний, що нас уб’ють, що ми несподівано наліземо на варту, побіжимо — і все... Але, пам’ятаю, не було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одне величезне напруження, одне велике наближення до чогось фатального, неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим. Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура й завмирали, великими очима дивлячись уперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу. А ліс мовчав і ховав у собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, укрита гнилим листям і безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилася на нас вороже, погрозливо, безжалісно. — Дайте руку... — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні. «Так, як умирають ті, що дуже люблять життя», — згадалося мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе та знову пірнули в це наближення, у це чекання, у цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот. Серед дерев засіріло. — Ш-ш!.. — зупинилися ми.

200

Володимир Винниченко

Якийсь просвіт... дерева рідше... «Там!» — мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кілька кроків і завмерли... Десь тукав дятел... Шашіль гриз дерево... Одірвався сухий лист, зигзагами захитався та впав... — Ш-ш!.. Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало... Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна та вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалася якимсь дивним прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким. Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко... Прокотився якийсь згук і завмер. Ми закам’яніли... Довго лежали й слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билося несамовито. Знову поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалася лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся й подивився. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошки посунувся й глянув убік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх — таємна порожнеча... Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитися на дикий галас смерті? Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелася й напружено дивилася вперед. — Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку й прошепотів: — Прожогом уперед! На крик і вистріли не зупинятися! Усе одно... Ну!.. Я випустив руку її, зігнувся й кинувся вперед. Хруснули гілки, але, здавалося, зашумів увесь ліс, замиготіли стовбури, ударив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим убік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знову вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, залишився позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер у вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалася назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті. Муся зупинилася. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя. — Єсть! — гордо, дико вирвалося в неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалася їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівалися, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки й, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилася до мене. — Єсть! — крикнула вся моя душа, уся істота моя назустріч їй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не із сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

201

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Раптом вона одірвалася, подивилася на мене затуманеними очима. Злилася знову з моїми жадібними устами та знов одірвалася. — Сядемо... — безсило опустилася вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхалися одне до одного й поглядали на стіну лісу. Там було тихо. Довго сиділи так. Чогось не говорилося. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілося ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилася кудись уперед. — Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся. Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене й глухо промовила: — А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — у другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть? Я сказав і здивовано дивився на неї. — Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинне вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила: — Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Найбільше щастя буде мізерним у порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — Вона показала на серце. І, криво посміхаючись, дивилася на мене великими благаючими очима підстреленої лані. Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилася чогось у грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною. Розум дивувався, протестував у глибині душі, але я мовчав. Сонце пекло, шепотілися кущі. Потім вона підвелася, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову й припала довгим жагучим поцілунком. — Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас у душі. Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни. Хто вона, де вона, і досі не знаю, але я завжди ношу її в душі. 5. Опрацювавши матеріал про новелу В. Винниченка «Момент», заповніть літературний паспорт цього твору.

Новела «Момент». Темою імпресіоністичної новели «Момент» стала історія короткочасного кохання, що зародилося між молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації. Історія ця справді психологічно витончена, світла та прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло на мить і зникло разом із

202

Володимир Винниченко

чарівною панною (звідси й назва — «Момент»). Отже, письменник порушує проблему щастя — наскрізну проблему своєї творчості. Сюжет, як того й вимагає жанр новели, динамічний та напружений. Герой зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним перехо дом чер ез корд он. Панн очк а так сам о тік ає від пер есл ідування поліції. Герой закохується в дівчину — і читач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді люди переживають страшний, екстремальний момент: перебі гаючи прикордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя: «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття — “не треба”, “не можна”; це було щастя крові, мозку, кісток; це було найвище щастя народження, народження не із сліпими, а з одвертими (розплющеними. — Авт.), видющими очима душі». У творі використано потужний арсенал імпресіоністичних засобів. Кольори стика тексту концентрує сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортають ся події в новелі. Штрихова імпресіоністична техніка передання вражень головного героя (а роз повідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душевного стану закоха ного. Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає через внутрішній світ героя. Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за В. Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслід ком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті. У новелі відверто протиставлено усталену традиційну мораль з її суворими, а то й пуританськими, приписами й природність, принадність щирих почуттів двох молодих людей. Емоційно звучить у творі піднесений та мінорний водночас апофеоз «великому, прекрасному процесу життя», частка якого — і ліс, і бджоли, і пташки, і юнак, і дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи. І вже в наступних рядках автор ніби протистав ляє незайману природу, її прекрасне життя люд ській моралі як чомусь протиприродному, обтяже ному умовностями, лукавістю. Спалах любові в природі — найвищий момент буття. Людина ж перетворює свято кохання на по бутовий елемент щоденного життя. Звідси й оцінка: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Ідеальну модель поведінки всього живого в природі Муся окреслює так: «Єсть якісь метелики. Вони вми рають серед кохання». Пропозицію панни скориста тися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний («наше кохання повинне вмерти зараз»), герой сприймає з розумінням. Муся стає Да мою, а юнак — благочестивим, шляхетним лицарем: «Я схопив край її сукні, поцілував і випустив». Авторська ідея очевидна: усе, що природне, є пре В. Винниченко. красним. Дівчина з квітами

203

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 6. Виконайте завдання. 1. Останні 30 років життя В. Винниченко провів у А Польщі Г Чехії Б Австрії Д Франції В Німеччині 2. Прочитайте уривок («Момент» В. Винниченка). Ліс ніби помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народжен ня, росту; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло ви зирали зза них і всміхалися білим гіллям. У цих рядках образність твориться за допомогою А контрасту Б гіперболи В персоніфікації

Г алегорії Д інверсії

3. Установіть відповідність. Назва твору

1 2 3 4

«Записки Кирпатого Мефістофеля» «Момент» «Краса і сила» «Гріх»

Жанр

А новела Б оповідання В роман Г комедія Д трагедія

4. Розкажіть про багатогранну діяльність В. Винниченка. 5. Яку роль відіграв В. Винниченко в розвитку української літератури й історії? 6. На скільки періодів поділяється творчість письменника? Коротко охарактеризуй те особливості кожного періоду. 7. Доведіть, що в новелі В. Винниченка «Момент» поєднано реалістичне змалюван ня дійсності з імпресіоністичним. 8. Про який «момент» ідеться в однойменній новелі В. Винниченка? 9. Що мають спільного й відмінного реалізм і неореалізм? Яким творам В. Винни ченка властива неореалістична манера письма? 10. Чим вразив читачів 20х років ХХ ст. роман В. Винниченка «Сонячна машина»? Прокоментуйте його «незвичайну» для української літератури тему. 11. Візьміть участь у дискусії на тему «Що таке щастя?». Погодьтеся з Винниченковим розумінням щастя (за новелою «Момент») або спростуйте його. 12. Проаналізуйте мовновиражальні засоби новели «Момент» В. Винниченка. 7. Виконайте домашнє завдання. 1. З новели В. Винниченка «Момент» випишіть у зошит чи на окремий аркуш уривок (два–три абзаци), у якому описано пейзаж. Зафарбуйте рядки цього уривка олівцями, добираючи кольори відповідно до барв, які виникають у вашій уяві під час читання. Зіставте свої «імпресіоністичні роботи», проаналізуйте кольорову палітру й сформулюйте висновок. 2. Перегляньте відеоматеріал «Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Володимир Винниченко» і розкажіть, про які факти з життя письменника й досі «мовчать» підручники. Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Володимир Винниченко.

204

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871–1913)

1. Роздивіться світлини членів родини Лесі Українки й виконайте завдання.

П. Косач

Олена Пчілка

Леся Українка

М. Косач

М. Драгоманов

А. Кількома словами опишіть членів родини Лесі Українки. Б. Які зовнішні риси членів сім’ї свідчать про належність до шляхетного роду? 2. О працюйте матеріал про поетичний модернізм і «нову драму» на межі ХІХ– ХХ ст.

Літературну дискусію щодо модернізму розпочав у 1901 р. молодий поет Микола Вороний. Старші учасники дискусії (прихильники народницької тради ції) головне завдання літератури вбачали в боротьбі за соціальні й національні права українського народу. Молодші учасники дискусії зважали й на художню якість творів, витонченість форми, естетичні пошуки. На початку ХХ ст. в Галичині сформувалася група українських модерністів — «Молода муза». До складу цієї групи входили П. Карманський, Б. Лепкий, В. Па човський, С. Твердохліб, О. Луцький. Вони видавали журнал «Світ» (1906–1907), збірки поетичних творів. Поетимолодомузівці були символістами, намагали ся звільнити слово від суспільного, ідеологічного навантаження, пропагували ідеї «чистого мистецтва». Подібні естетичні настанови сповідували тоді також європейські угруповання «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Австрія», «Молода Польща», за зразком яких і була створена українська «Молода муза». Потрібно зазначити, що в пізніших творах більшості молодомузівців разом з інтимними, психологічними, естетичними з’явилися й гостросуспільні мотиви. Осередком східноукраїнського модернізму став київський журнал «Укра їнська хата» (1909–1914). Довкола нього об’єдналася група молодих талано

205

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

витих митців-новаторів. Це насамперед критики М. Євшан, А. Товкачевський, М. Сріблянський (Микита Шаповал). Вони вважали, що українській літературі потрібно відходити від примітивного однобокого народництва, яке наївно ідеалі зувало абстрактні народні маси, спрощено трактувало складні суспільні й мисте цькі проблеми. У центрі творчості має бути людинаіндивід, як у європейському модернізмі, навіть надлюдина (Ф. Ніцше) з її неповторним внутрішнім світом. В «Українській хаті» друкували твори Олександра Олеся, Г. Чупринки, М. Во роного, Г. Журби, О. Кобилянської, В. Винниченка, С. Черкасенка й молодих тоді початківців — М. Рильського, П. Тичини, М. Семенка. З’являлися також пе реклади західних авторів — Ш. Бодлера, К. Гамсуна, П. Альтенберга, Є. Якобсена, Г. Манна та ін. Помітним явищем у літературному житті став вихід у світ літературно-художнього альманаху «З-над хмар і з долин», який упорядкував і видав 1903 р. в Одесі М. Вороний. В альманасі друкували свої твори поети й прозаїки Галичини, Буковини й Наддніпрянщини на межі ХІХ–ХХ ст., які були представниками різних течій і напрямів. Видання розпочиналося з вірша І. Франка «Миколі Вороному», після якого йшла відповідь М. Вороного «Іванові Франкові». Письменство має бути глибоконаціональним і художньо довершеним — саме такі погляди домінували на сторінках видання. Українські драматурги останніх десятиліть ХІХ — початку ХХ ст. створили концептуально новаторські за стильовими ознаками сценічні твори. Ядром цього потужного мистецького потоку стала «нова драма». Її символіка, зосередженість на внутрішній боротьбі характерів, пристрасна дискусійність, наповненість психологічно-буттєвими ситуаціями означали відхід у слові й театральній дії від традиційної драми, утвердження нових виражальних можливостей у літературі та на сцені. У цей час з’явилися драматурги-новатори, це передусім Леся Українка, Олександр Олесь, В. Винниченко. 3. Прочитайте й стисло перекажіть життєпис Лесі Українки.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. в м. НовоградіВолинському (нині Житомирська область). Родина Косачів була заможною й освіченою, входила до кола патріотичної української інтелігенції. Батько, Петро Косач, — людина передових поглядів, за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького універ ситету, закінчив правничий факультет Київського університету, захистив дисертацію й став службовцемюристом (головою з’їзду мирових посередників). Мати, Ольга Косач (більше відома під літературним псев донімом Олена Пчілка), походила з українського аристократич ного роду, була письменницею, перекладачкою, активною громадською діячкою. Вона змагалася з панівною тоді ідеологією імперської Росії. Оберігала від неї своїх дітей, робила це тактовно й розумно, привертаючи їхню увагу до народних звичаїв, рідної мови й історії. Наслідки змагання виявилися блискучими. Олена Пчілка виховала шестеро дітей (двох синів і чотирьох доньок), і жоден із них не

206

Леся Українка

змарнував життя: усі шестеро стали справжніми патріо тами, інтелігентами, чесними й здібними людьми. Ось як згадує про виховання дітей у сім’ї Косачів Л. СтарицькаЧерняхівська: «Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло (Лесин брат. — Авт.) були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Відріз нялися вони від нас і мовою, й одягом… Усе свідчило про вищий рівень Лесиної освіти й узагалі про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років. Але всі роки Леся й Михайло були цілком свідомими й переконаними патріотами. Інтелігентна й глибоко переконана мати вмі ла впливати на душі своїх дітей. Вона ж керувала їхньою Леся з братом освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той Михайлом. 1880 р. час це було дуже тяжко». Справді, це був час, коли відбулися замахи та вбивство імператора Олександра ІІ, коли в суспільстві панувала страшенна реакція. На виховання майбутньої письменниці мав великий вплив також рідний брат Олени Пчілки — відомий науковець і громадський діяч, політичний емігрант М. Драгоманов. Леся називала його вчителем. Саме йому написала перші два лис ти, коли їй виповнилося тільки п’ять років. Моральним прикладом для дівчинки були й батькові сестри — Олександра й Олена — революціонеркинародниці, які віддали своє життя боротьбі із суспільною несправедливістю. Саме тітці Олені Лариса присвятила свій перший вірш «Надія» (1880), намагаючись хоча б словом підтримати її на засланні. У дитинстві Лариса найщиріше дружила зі старшим братом Михайлом. Коли той, готуючись до вступу до гімназії, опановував гуманітарні предмети, вона також ґрунтовно студіювала стародавню історію, латинську й грецьку мови. Захоплюва лася музикою, виявляла композиторський хист. Уроки гри на фортепіан о їй давала дружина Миколи Лисенка, Ольга Олександрівна. Ще з тих юних літ улюбленими композиторами Лариси стали М. Лисенко, П. Чайковський, Ф. Шопен, Л. ван Бет ховен. Леся також прекрасно розумілася на малярстві, навчалася в Київській ма лювальній школі видатного художника М. Мурашка. Отже, сприятливе середовище благотворно впливало на здібності дівчинки. «Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини похо джу, але від того не менше кололи мене поетичні терни», — пізніше зазначала Леся Українка. У 1879 р. родина Косачів перебралася до Луцька: сюди було переведено на службу батька. Тоді ж у с. Колодяжному, поблизу Ковеля, батько купив ділянку землі й заклав заміський будинок. Відтоді цей таємничий та напрочуд мальовничий край став для письменниці уособленням України. Якось на свято Водохреща Леся разом із бра том Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася й захворіла. Хворо Будинок Косачів ба дала ускладнення, а згодом виявилося, що в у с. Колодяжному. Сучасне фото

207

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

дівчинки туберкульоз кісток. З цього часу почалася, за висловом самої Лесі, «тридцятилітн я війн а» зі страшн ою недугою. З кожним роком хвороба про гресувала, упродовж життя Леся їздила на лікування до Києва, Ялти, Карпат, а також до Польщі, Німеччини, Італії, Грузії, Єгипту. Олена Пчілка посприяла виходу у світ у 1884 р. першої публікації дочки — вірша «Конвалія» (у львівському журналі «Зоря»). Саме цей твір і був уперше під писаний псевдонімом «Леся Українка». Естетичні смаки поетеси формувалися під впливом усної народної творчості та європейського письменства. Вона читала світову класику й сучасну їй зарубіжну літературу, як правило, в оригіналі, адже добре знала німецьку, французьку, англій ську, болгарську, польську, грецьку, латину. У 1890 р. Леся написала для своєї молодшої сестри навчальний посібник «Ста родавня історія східних народів», який було видано в 1918 р. як підручник для на ціональної школи. Вірші молодої поетеси виходили друком у львівських журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ». Автобіографічні мотиви мужності й заперечення туж ливих настроїв стали провідними в найвідомішому вірші Лесі Українки «Contra spem spero!»1. Долаючи щодня фізичний біль, дев’ятнадцятирічна дівчина писала: Я на гору круту, крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. Одна за одною виходять друком збірки «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Навесні 1894 р. Леся відвідала в Софії (Болгарія) хворого дядька М. Драго манова, який перебував у вигнанні. Дівчина виконувала секретарські обов’язки, упорядкувала дядькову бібліотеку, пройшла справжній «університетський курс» під його керівництвом. Нарешті із сумом провела свого улюбленого вчителя в останню путь. У Болгарії Леся Українка прожила більше року й поверталася до дому іншою людиною. Її невідступно бентежило питання: що вона робитиме на Батьківщині, де немає елементарних політичних прав, де лютує деспотичний чу жинський гніт. У листі до дядини, Людмили Драгоманової, у Софію, Леся Українка писала: «До всіх моїх бід за останні часи прилучились іще громадські біди: у Києві було багато обшуків та арештів, поліція забралася навіть у самий університет і там об шукала лабораторію й навіть кабінет одного професора. Після цього почали хапа ти студентів, між іншими вхопили одного нашого доброго знайомого, і це навело на нас великий смуток, та не минув він і тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городу й досі ганяють “летучие отряды”. Се вже третій погром за сей рік!..» У 1896 р. Леся Українка надіслала через Людмилу Драгоманову до фран цузької газети «La Reforme» гнівну статтю «Голос однієї російської ув’язненої», у якій засудила улесливе схиляння французьких митців перед російським мо нархом Миколою ІІ, який нещодавно відвідав Париж: «Ганьба лицемірній музі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, 1

208

Contra spem spero! (Латин.) — Без надії сподіваюсь!

Леся Українка

які перед чужинцем дзвенять своїм и добровільно начеп леними ланцюгами… Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, темрява, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні…» Трагічним виявилося й особисте життя Лесі. Улітку С. Мержинський. 1897 р. в Ялті вона познайомилася із Сергієм Мержинським. Кінець 1890х років Обоє проходили курс лікування: Леся хворіла на тубер кульоз кісток, Сергій — на сухоти. Він приїх ав із Мінська, був професійним революціонером, соціалдемократом. Вирізнявся лагідною вда чею, інтелігентністю, високою культурою. У ньому жив вогонь самопожертви. За спогадами друзів, мав «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамова ний чорною бородою профіль, з блідим, матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою». Відтоді вони часто зустрічалися — у Криму, Гадячі, Києві, Мінську. Однак зустрічі ті були короткими й обривалися, як нескінчена розмова. Леся продов жувала їх подумки на самоті, у кімнаті, де зігрівали серце його подарунки: томик Ґете німецькою мовою, копія «Сикстинської Мадонни» Рафаеля, чотиритомник поезії Гейне. Не хотілося вірити, що Сергій (маючи всього лише 30 літ!) невилі ковно хворий та наближається неминуче. Лесині листи до нього, сповнені ніж ності й смутку, читаються як поезія в прозі: «Твої листи завжди пахнуть зів’яли ми трояндами, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує й чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, ство рений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?» Восени 1900 р. лікар С. Мержинського повідомляє Лесю, що її друг помирає. Кинувши все, усупереч умовлянням і своїх, і його рідних, вона їде до Мінська доглядати за коханим. У вільні хвилини схилялася над робочим столом: заробляла на життя стат тями для різних журналів. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка хворого, на писала поему «Одержима».

Леся Українка й С. Мержинський з родиною Косачів

209

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Леся Українка в листі до І. Франка писала про цю поему: «Я її в таку ніч пи сала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталася. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею». Сергія не стало 3 березня 1901 р. Усім пережитим Леся була вимучена фі зично й морально. Життя без коханого здавалося їй порожнім і марним. Щоб хоч трохи загоїти душу, поїхала до подруги О. Кобилянської «на зелену Буковину». По дорозі відвідала у Львові І. Франка. У Чернівцях студенти університету вітали поетесу на урочистостях, організованих на її честь. У 1903 р. вже як відома на всю Україну письменниця вона побувала на уро чистому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Тут Леся Українка зу стрілася з найвизначнішими митцями своєї доби. Улітку 1907 р. Леся одружилася з фольклористом і му зикознавцем Климентом Квіткою (1880–1953), який високо цінував і надійно підтримував її в життєвих бурях. Подруж жя спочатку мешкало в Балаклаві (Климент отримав посаду в суді цього міста), а згодом — у Ялті. Прекрасний морський клімат мав би сприяти поліпшенню здоров’я Лесі Українки, проте їй ставало гірше. Берлінський професор настійливо ра див їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка запису вала мелодії українських дум. Климент Квітка — З цією метою Леся Українка придбала фонограф. До речі, чоловік у фондах Національного радіо України зберігся запис народ Лесі Українки них пісень, виконаних Лесею. У цей період з’являються основні твори письменниці: драматичні поеми «В катакомбах», «Бояриня», «Оргія»; драми «Руфін і Прісцилла», «Камінний госпо дар»; драмафеєрія «Лісова пісня». У 1911 р. К. Квітку перевели на службу в Кутаїсі, що на Кавказі. Звідси Леся Українка вже поїхала на лікування до Єгипту. Передчуваючи наближення кінця, вона переслала сестрі Ользі свій архів, до повного виснаження працювала над «Лісовою піснею». 28 квітня Леся востаннє приїхала до Києва, відвідала присвяче ний їй вечір у клубі «Родина», а в середині травня повернулася до Кутаїсі. Серце Лесі Українки перестало битися 19 липня 1913 р. в грузинському м. Су рамі. Тіло письменниці перевезли до м. Києва й поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилами батька й брата. Леся Українка збагатила нашу поезію новими темами й мотивами, розши рила її ритмічний та строфічний діапазон. На межі ХІХ–ХХ ст., використовую чи мандрівні, «вічн і» сюжети світової літ ерат ури, стала в авангарді творч их сил, що виводили українське письменство на світовий рівень. 4. Прочитайте матеріал про творчість Лесі Українки й розкажіть, який із творів цього огляду вас найбільше зацікавив і чим саме. Випишіть основні ознаки неоромантизму як стильової течії модернізму.

Творчий доробок. Ознаки світосприймання. • Леся Українка започаткува ла в українській літературі новий тип героя. Її ідеал — сильна (емоціями, волею, інтелектом) особистість, яка шукає розв’язання найгостріших духовних проблем

210

Леся Українка

життя. Її ідеал — рух, активність, чин, ризик, порив сягнути недосяжного. Цей образ є в багатьох творах («Осіння казка», «Contra spem spero!», цикл «Ритми»). Цю вольову особистість Леся Українка протиставляє пасивності й безпорад ності. • Леся Українка слідом за Т. Шевченком утвердила в українському середо вищі ідею активного войовничого націоналізму. Вона розглядала визволення та розквіт нації не як засіб, а як мету. Поетеса надала націоналістичному світогля ду трагічного забарвлення. Це трагізм непохитної волі, що швидше згине, ніж зрадить своїм ідеалам, трагізм упертої гордості мученика на хресті, шалу поране ного хижака, що перед наведеним дулом готується до останнього стрибка; це тра гізм нації, поставленої перед вибором: перемогти або загинути. Ці ідеї виразно звучать у творах «Бранець», «Бояриня», «Оргія», «В дому роботи, в країні неволі», у драмах єврейського та єгипетського циклів. Так, драматичним етюдом «В дому роботи, в країні неволі» (1906) Леся Укра- їнка відповіла на спроби російських соціалістів на чолі з Леніним об’єднати всі революційні партії поневолених імперією народів. Символіка твору прозора. Перед нами панорама будівництва величезного храму в Єгипті (це — картина розбудови Російської імперії). Серцевина твору — діалог двох рабів — єгип тянина й гебрея у хвилину перепочинку. Єгиптянин хоч і раб, але привілейо ваніший — заляпаний фарбою, а не брудом, на гебрея дивиться зверхньо. Він також хотів би мати кращу їжу, відпочинок, але самою будівлею захоплений, мріє всьому світові нав’язати свій ідеал — культ пірамід. Між ним, наглядачем, будівничим, тобто між усіма соціальними станами єгиптян, є духовна єдність, спільна мета. Рабгебрей на цій будові не тільки матеріально більш пригноблений за єгип тянина, його ідеали інші. Для нього ця піраміда — безглузда «каміння купа вели чезна», його Бог — у Всесвіті, у людських душах, а не в камені. Тому на запитання єгиптянина, як би він будував цей храм, коли б став вільний, гебрей відповідає чесно: «Розруйнував би усі ті храми ваші й піраміди!» За це розлючений єгиптянин б’є гебрея в обличчя (так, як перед цим робив наглядач). Після цього для гебрея стає очевидною жорстока правда: Я мушу знать, що я тут раб рабів, що він мені чужий, сей край неволі, що тут мені товаришів нема. Провідна ідея твору — у протиставленні двох типів суспільного устрою: ім перського й національного, у заклику до поневолених народів, насамперед укра їнського, здобувати свободу й будувати власну незалежну державу. Активну націоналістичну настанову Лесі Українки підхопить у ХХ ст. плеяда видатних українських письменниківпатріотів, зокрема М. Хвильовий, Г. Косинка, Б. АнтоненкоДавидович, Т. Осьмачка, Д. Донцов, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Оль жич, В. Симоненко, В. Стус та ін. • Етику письменниці визначають свобода та любов. Її творчість проймає культ героїв і героїзму. Вона не сприймає любові пасивної, усепрощальної, нато мість обстоює любов активну, караючу, її «любов ненависті навчила». Своїм словом вона б хотіла «спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде

211

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

борця». Однак щире й трагічне кохання до С. Мержинського, життєва мудрість поступово розтоплюють цю крицевість, войовничість, пробуджують у промете їстці християнку. І вона вчиться смиренно молитися, каятися й прощати, почи нає благоговіти перед силою не фізичного, а духовного опору злу. Культ героїзму, жертовності не зникає, а стає одухотворенішим. Особливо помітне це наближення до християнських цінностей у «Лісовій пісні».

Теорія літератури НЕОРОМАНТИЗМ Леся Украї нка у свої й творч ост і поє днал а, зблизила два модерністські стилі —   неоромантизм і неокласицизм. Окремі її твори виразно неокласицистичні (на приклад, діалог «Три хвилини»), більшість — неоромантичні (лірична поезія, «Бояри ня», «Лісова пісня» та ін.). А в деяких текстах переплітаються ознаки обох стилів (уже згадуваний етюд «В дому роботи…»). Основні ознаки неоромантизму в доробку Лесі Українки: • увага до неповторного внутрішнього світу людини, що виявилась у докладному аналізі душевних станів, у настроєвості як загальному тоні твору; • культ героїзму, активності, боротьби, сильної, вольової особистості; • ліризм, який панує не тільки в поезії, а й у драматичних творах; • звернення до фольклору, міфології, біблійної, давньої історії, екзотичних тем; • емоційноінтуїтивний пошук істини, основ буття; • улюблений образотворчий прийом контрасту. Неокласицистичне у творчості письменниці: • намагання відшукати душевну рівновагу у відстороненому аналітичному погляді на світ; • прагнення відродити шляхетні цінності життя грекоримської давнини; • відродження традицій класичної літератури; • підкреслена увага до класичних художніх форм.

Поетична спадщина. Леся Українка видала три поетичні збірки — «На кри лах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Кожна її збірка — чітко продуманий різноплановий настроєвий малюнок, художнє вираження емоційно, духовно багатої, витонченої людської душі. З та кою настановою пов’язане тяжіння авторки до групування поезій у цикли за тематичносмисловим принципом. Серед кількох циклів першої збірки особливо привертає увагу цикл «Сім струн». Кожен його вірш — це інша нота й окремий музичний жанр: «Do» (гімн), «Re» (пісня), «Mі» (колискова), «Fa» (сонет), «Sol» (рондо), «La» (ноктюрн), «Si» (септима). Поезії циклу — музикальні й ритмічні. Жанр «гімн» наповнений світлим патріотичним звучанням, ним починається перший вірш циклу (це нота Do): До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється. Своє творче кредо Леся Українка яскраво втілила у вірші «Contra spem spero!» (1890), що вміщений у першій збірці.

212

Леся Українка

Поштовхом до написання твору стало нестерпне за гострення хвороби Лесі навесні 1890 р. Наскрізний мотив вірша — «крик душі», прагнення молодої, активної людини жити повноцінним життям своїх літ, тоді як умови (особисті й суспільні) унемож ливлюють ці прагнення. Твір починається з різкого заперечення настроїв су му та безнадії (дві перші строфи). Передусім тут ідеться про переживання авторки, її волю до життя, до подолан ня хвороби. Проте вгадується й суспільна проблема тика. Отже, Леся поєднала вираження своїх особистих настроїв із болючими запитаннями, якими переймалася свідома молодь того часу: як жити в задушливій імпер ській атмосфері? Чи впадати в безнадію, чи таки споді ватися, діяти? Ці запитання були надзвичайно актуаль В. Куш. Свічка ними в ту добу поразки народницького руху, урядової реакції, зневіри, розгубленості багатьох інтелігентів. Леся Українка обирає шлях віри, надії, життєвої активності. Перші строфи вірша сприймаються як вибух протесту проти потьмарення молодих літ сумом, тужінням, проти покори обставинам. Центральний образ цих двох строф — «весна золота». Героїчний бунт проти логіки обставин виражають оксиморони: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «без надії сподіватись». Енергійність життєствердження підкреслюється й інтонаційним малюнком вірша. Уже заголовок — окличне, а не розповідне речення. Дуже енергійно, з по силеною експресією звучить перший рядок: «Гетьте, думи, ви, хмари осінні!» Це не просто окличне речення, підвищену інтонацію в ньому творять вигук (та ще й у формі наказового способу дієслова), звертання до дум. Емоційну наснаженість, схвильованість твору підкреслює віршовий розмір — тристоповий анапест, ритм якого чітко викарбуваний (на відміну від уповільне них пірихіями ямба чи хорея). Рух емоцій ліричної героїні йде від болючих запитань (як бути в умовах гострих суперечностей світу?) через заперечення перешкод прагненню повноцінно жити й до утвердження активної дії, незламності в досягненні свого ідеалу. Від чуття непримиренного протиборства двох сил увиразнює антитеза: тяжкі думи, осінні хмари — весна золота, убогий переліг — барвисті квітки, мороз — висівання квітів, льодова кора — гарячі сльози. Інтонацію утвердження авторської настано ви посилює анафора буду. Особливо привертає увагу мотив сили гарячих сліз, які розтоплять льодову кору, дадуть життя квітам, що знаменують прихід весни, перемогу віри над без надією й сумом. Це вже суто модерністський, неоромантичний мотив. На про тивагу реалістам з їхнім культом розуму неоромантики вважали, що саме чисте, щире, сильне почуття може пізнавати світ і змінювати його на краще (цей же мотив звучить у циклі «Сльозиперли», у віршах «Горить моє серце…», «Чом я не можу злинуть угору…»). У п’ятій строфі поновому розкривається мотив виснажливої боротьби (через антитезу: сізіфова праця — весела пісня). В античному міфі Сізіф був уособленням

213

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

нескінченної марної праці й приреченості, Леся Українка переносить акцент на героїзм борця. Шоста строфа змальовує ситуацію, у якій лірична героїня намагається подо лати гніт обставин. Символічний образ темної ночі, посилений епітетами «довга», «невидна», — традиційний, асоціюється із суспільними умовами епохи (див. для порівняння вірш «Досвітні огні»). Героїня не скоряється ночі, а шукає ясну зір ку, тобто силу, що протистоїть темряві. Це символ того ідеалу, у перемогу якого вірить Леся Українка. Сьома строфа завершує твір як цілісну структуру, побудовану на принци пі антитетичності. Це резюме, емоційний підсумок попередніх строф. Авторка повертається до тих же афористичних виразів, з яких складається друга строфа, але подає їх у новій стверджувальній інтонації. Отже, у вірші «Contra spem spero!» багатогранно виявились особливості художнього світосприймання Лесі Українки, її життєва концепція як мисткині, наділеної тонкою душею, і водночас особистості героїчного складу. У поезії Лесі Українки поєднуються, щільно переплітаються громадян ськопатріотичні, інтимні й пейзажні мотиви. CONTRA SPEM SPERO! (1890) Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

I від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть — i настане Ще й для мене весела весна.

Hi, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать I, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю нi на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пicні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні! Громадянська лірика. У вітчизняну поезію Леся Українка ввійшла передусім як патріотка Батьківщини, мужня поетеса. Найбільш трепетно звучить її голос, звернений до поневоленої України, у по езії «І всетаки до тебе думка лине…» (1895). Уболівання за долю рідного краю — провідний мотив вірша. У ліричної героїні «у грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить її народ. Проте вона со ромиться сліз, «що ллються від безсилля». Натомість прагне дій, замість марних

214

Леся Українка

ридань: «Доволі вже їм литись, — / Що сльози там, де навіть крови мало!» Сльо зи й кров — ключові антитетичні образи вірша, що символізують дві можливі настанови патріота — пасивне співчуття чи активна, саможертовна боротьба за свободу й щастя рідної землі. Авторка, безсумнівно, прихильниця саме цього дієвого шляху. У творі прочитується також мотив розлуки з рідним краєм: відомо, що Леся Українка часто покидала Україну, проте ніколи про неї не забувала (згадайте її реакцію на політичний стан в Україні після повернення з Болгарії). Патріотичним, антиімперським пафосом вражає вірш «І ти колись боро лась, мов Ізраїль…» (1904). Звертаюч ись до біблійних мотивів та образів, Леся Українка, як Т. Шевченко й І. Франко, прагнула у світовому, вічному контексті осмислити історію Батьківщини, висловити безмежну любов до неї, окреслити шляхи звільнення. У вірші порівнюються трагічні долі Ізраїлю, окупованого й знищеного за гарбниками, й України. Як і Г. Сковорода (у вірші «De libertate»), поетеса вбачає в образі Б. Хмельницького героя, який урятував націю від загибелі: Та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів пізнали і з’єднались. Як і Т. Шевченко у «Великому льоху», Леся Українка не заперечує проти дружніх відносин із російським народом, які прагнув налагодити великий геть ман. Однак обіцяні братерські обійми виявилися ведмежими: Але раптом дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. Пригадайте суголосний Шевченків оксиморон: «На нашій славній Україні, / На нашій — не своїй землі». У фіналі вірша авторська ідея утверджується через риторичні запитання: Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине новий Вавилон? Твір написаний білим віршем, що увиразнює біблійнофілософську, аналі тичну настанову авторки. Свідченням того, що Леся Українка гідно продовжила традиції Т. Шевченка й І. Франка, є хрестоматійний вірш «Слово, чому ти не твердая криця?..» (1896), у якому звучать роздуми поетеси про значення художньої творчості. Лірична героїня через риторичні запитання й заперечення власних сумнівів утверджує основну ідею: слово — гостра й іскриста зброя, яка допомагає в боротьбі проти насильства в умовах тотального національного й соціального пригнічення народу. Ритмомелодику вірша підсилюють яскраві звукові образи: «брязне клинок»,

215

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

«залізо кайданів», «піде луна», «брязкіт мечей», «гук нових, не тюремних речей», а також численні алітерації р, з, г, ц, ж, д: Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою… Зброє моя, послужи воякам, Краще, ніж служиш ти хворим рукам! У вірші на весь голос звучить неоромантична настанова: головною метою має бути визволення людини, розширення її прав.

***

Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш... Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам! Революційні події початку ХХ ст. були відтворені в циклі «Пісні про волю», у якому звучить думка про несумісність тиранії та свободи. Лірична героїня вірша «Мріє, не зрадь!..» (1905) звертається до символічного образу мрії. Вона плекала найзаповітніші сподівання, страждала і вдень і вночі, тому й благає: «О, не згасни ти, світло безсонних очей!» Героїня заради свободи відмовилася від решти бажань і навіть зреклася самого життя — у цьому її самопожертва: «Вдарив час,

216

Леся Українка

я душею повстала сама проти себе, / і тепер вже немає мені вороття». Настав час, коли за свободу мусиш усе віддати — у цій позиції втілено головну ідею твору. *** Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей... А тепера я в тебе остатню надію вложила. О, не згасни ти, світло безсонних очей! Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття. Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, — дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє — дарма! Пейзажна й інтимна лірика. Відчуте І. Франком «м’яке жіноче серце» Ле сі Українки особливо разюче виявилося в інтимній та пейзажній ліриці. Природу поетеса сприймала як живу, одухотворену силу, розрадницю, не вичерпне джерело енергії та божественний вияв краси. А ще — вияв душі України. Пейзажний цикл «Подорож до моря» був створений на основі вражень, отриманих Лесею від поїздки до Одеси влітку 1888 р. Їдучи потягом із Ковеля через Поділля на південь, поетеса побачила Україну в усій її красі: Онде балочка весела, В ній хороші, красні села, Там хати садками вкриті, Срібним маревом повиті, Коло сел стоять тополі, Розмовляють з вітром в полі. Волинські краєвиди змінюються подільськими, а далі — безкраїми степами, іскристими хвилями синього моря й акерманськими турецькими вежами, які викликають у юної Лесі уявлення про тяжку долю рідної землі.

217

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Екзотичний (у нео романтичн ому стилі) і дуже чутт євий вірш «Хвил я» (1908) написаний у Євпаторії. Своєрідна форма, унікальний звукопис, суміжне римування створюють ефект припливу й відпливу хвилі, а дієслівні рими підси люють динамічність картини, яка виникає в уяві читача: Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне… Поезія «Стояла я і слухала весну...» (1895) наповнена свіжістю й теплом прекрасної пори року. Усього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні. Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, ше потіла передає мінливість світлих почуттів героїні. У Лесі Українки творів інтимної (зокрема, лю бовної) лірики порівняно небагато. Вона намагалася не виносити свої сокровенні почуття на людський суд. Більшість цих поезій присвячено С. Мержин ському. У них поєднуються життєствердні мотиви кохання з мотивами туги, розлуки, самотності, суму за О. Гудима. «Стояла я і слухала втраченим чи недосяжним щастям. весну...»

***

Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну, То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії. Ніжнотрагічну історію стосунків із С. Мержинським, передчуття довічної розлу ки Леся Українка символічно закодувала у вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, об няти…». Плющ міцно обіймає стеблами руїну, боронить її від негоди, «а прийде час розсипатись руїні, — / Нехай вона плюща сховає під собою. / Навіщо здався плющ у самотині?».

218

Леся Українка

Вірші «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», «Все, все по кинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: “Він навіки згинув!..”» сприйма ються як лірична драма кохання. Лірична героїня — інтелігентна дівчина, душа якої вражає шляхетністю, чисто тою почуттів, відданістю в любові. Леся все залишає та, не боячись заразитися страш ною невиліковною хворобою, сама недужа, їде до Мінська, де помирає Сергій: Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Два з половиною місяця вона самовіддано боролася за життя коханого, але смерть виявилася сильнішою. Повернувшись після похорону додому, свої найпо таємніші почуття, пекучий біль жінка довіряє лише білому паперу. Уста говорять: «Він навіки згинув!» А серце каже: «Ні, він не покинув!» Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтитьбринить, немов сльоза гаряча, Тут в глибині і б’ється враз зі мною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Поступово у творчості Лесі Українки посилюється епічне начало. Воно відтворено в багатьох поемах, баладах, написаних на сюжети світової культури («Сам сон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Вілапосестра», «Ізольда Білорука», «Одно слово», «Саул», «Орфеєве чудо» та ін.). Найчастіше в центрі цих творів — мужній герой, що протистоїть несправедливому світу. Скажімо, у поемі «Давня казка» (1893) ідеться про місце поета в боротьбі народу за свободу й гідність. Драматична спадщина. Внутрішній драматизм поетичного мислення завжди був характерний для творчого стилю Лесі Українки. Тому закономірно, що ге ній письменниці найповніше виявився в драматичних жанрах, зокрема в драма тичній поемі, драматичному етюді й драматичному діалозі. В основі цих творів найчастіше запозичена з античної драми форма агону — словесного турніру між двома супротивниками, кожен з яких завзято боронить свою правду. Улюблені теми — античність і біблійна історія. На цьому матеріалі авторка осмислює вічні філософські питання буття, а також актуальні проблеми українського суспільства. Ви вже знаєте, у яку страшну ніч Леся Українка створила свою першу дра матичну поему «Одержима» (18 січня 1901 р.). Її сюжет повертає нас у єван гельські часи. Мотив — пошук істинної любові. Конфлікт виразно романтичний — між одухотвореною особистістю й примітивною, корисливою масою. Героїня поеми Міріям — «одержима» — обожнює Месію, бо бачить у ньому Си на Божого, який приносить себе в жертву заради щастя людей. А натовп поклоня ється йому з корисливих мотивів, бо одержує від нього всілякі блага, сподівається на вічне життя. Отже, це любов нещира. Тому юрба так легко зраджує Месію й зрікається його. Тільки єдина Міріям із готовністю жертвує своїм життям заради любові. У наступних драматичних поемах Леся Українка • осягає психологічну природу імперського поневолення, національної зради; • розробляє мотив непростих відно-

219

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

син духовного провідника (пророка) і народу («Вавилонський полон», «На руїнах», «Бояриня», «Кассандра»); • обстоює ідеї особистих прав і свобод людини («У пу щі»); • доводить, що власну й національну свободу треба добувати лише самим, бо звільнення, одержане від інших, обертається новою неволею («Три хвилини»); • осмислює проблему морального вибору представника поневоленого народу між особистим благополуччям і національними інтересами («Оргія»). «Бояриня» (1910). Це єдиний твір Лесі Українки, присвячений безпосередньо українській історії. Історична основа твору. У драмі йдеться про трагічний період Руїни. На іс торичному тлі другої половини XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності й зрадництва. У творі описано родинне життя й побут козацької старшини та московського боярства саме тоді, коли після смерті Б. Хмельницького Московщина порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Через войовничу політику царизму й розбрат між окремими представниками козацької старшини Україна перетворилася на руїн у. Образи. Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій родині, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго та щирого бояри на Степана й одружившись із ним, вона опинилась у Москві. Батько Степа на — українець, але присягнув на вірність московському цареві й переїхав до Москви. Оксану спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме її та рідну Україну. Однак надії молодої жінки швидко розвіялися. У Москві вона не може звикнути до тамтешніх звичаїв. З подивом бачить, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві, як Степанова мати згинається під тяга рем чужого побуту, розгублюючи рештки людської самоповаги. Отже, серцем і розумом героїня відчула себе в рабській неволі: Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки...

Туга за Україною, холопська поведінка чоловіка лама ють її остаточно. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати послань з України, забороняє Оксані «озиватись» до брата Івана, який залишився справжнім патріотом рідно го краю. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!» Важкохвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки в дитинстві іржавої шаблі, каже Степанові: «Отак і ми з тобою зрослись, / мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві». Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки. Оксана, з одного боку, віддана рідному краєві, як і брат Іван, а з іншого — щиро любить свого чоловіка. Поєднати ці дві лю бові просто неможливо. Розв’язка твору виразно романтична — тяжка туга Оксани спричиняє смертельну хворобу. Наскрізь трагічна постать — Степан. Він усвідомлює своє холопське становище «боярина Стьопки», зневагу власної честі

220

Леся Українка

й гідності. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам Москва не вірить, — вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною, що обох їх доля «скарала тяжко» чужиною, обох здушила «змора», але не вистачило в них сили перемогти цей чужинецький тягар. Представником національно свідомої старшини є Іван Перебійний, брат Оксани. Він має діаметрально протилежне ставлення до факту Переяславської угоди, засуджуючи при цьому Степана та його батька, бо ж «лихий їх спокусив дава ти слово» Москві. Так письменниця зображує дві полярно протилежні життєві настанови української еліти — войовниче патріотичну й пристосовницьку. Україна й Московщина у творі. Так само діаметрально протилежними світами є Україна й Московщина. Разюче відмінні їхні традиції, звичаї та побут. Оксана, звична до пошанування на Батьківщині жінки, дружини, її честі й гідності, не може звикнути до того, що в Москві дружину мають за «холопку з вотчини» її чоловіка, що «нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді», що етикет пригощання господинею гостя зводиться до мовчазного та фамільярного «поцелуйного обряда», а в рідній стороні в таких випадках звучало: «Дай Боже, панночко, тобі щасливу та красну долю!» А від свого коханого вона чула звертання на зразок «моя доле», «голубонько», «єдина». Високий естетизм, тонкий художній смак української жінки не приймає некрасивого російського жіночого вбрання: «Той шарахван такий бахматий... мов попівська ряса!.. Ото й на голову такий підситок надіти треба?» Влучні за своїм ідейним звучанням репліки, деталі, монологи й діалоги органічно вмотиво вують і пояснюють розв’язку твору. Авторська ідея очевидна: українці мають боротися за свободу та незалежність рідного краю, інакше «заржавіють», як Степан та Оксана. 5. П ерегляньте відеоматеріал Вахтанга Кіпіані «Не така, як усі» і розкажіть, які ярлики навішують на Лесю Українку та які стереотипи про неї розвінчано в цій програмі. Історична правда з Вахтангом Кіпіані: «Не така, як усі».

6. Опрацюйте матеріал про драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня» і запишіть у зошит визначення поняття «драма-феєрія».

«Лісова пісня» (1911). Історія написання. Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тиж ні в м. Кутаїсі (Кавказ). Леся дуже сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. Леся Українка в листі до матері писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку1 “в умі держала”, 1

Мавка — лісова русалка, німфа.

221

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом із маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжно му в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка». Жанр твору. За жанром «Лісова пісня» — драмафеєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка).

Теорія літератури  (з фр. feerie, від fee — фея, чарівниця) — театральна або циркова вистава з Феєрія фантастичноказковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. елементи феєричності проникають у літературу, зокрема в драматур гію. Виникає так звана драмафеєрія (драмаказка), для якої характерні: • виразне лі ричне начало; • зіставлення природного й людського; • широке використання міфічних і фольклорних образів, фантастичних елементів тощо. До вершинних творів цього жанру у світовій літературі належать «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Лісова пісня» Лесі Українки та «Синій птах» М. Метерлінка. Драмафеєрія стала набутком неоромантичної естетики.

«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, це проблем на філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, незбагненну силу великого кохання. Ідейнотематичний зміст. В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинських лісів». Ця місцевість дивовижно мальовнича, каз кова й нині. Літературознавець О. Ставицький зазначав: «І в наші часи… вражає подібність цієї місцевості до декорацій “Лісової пісні”. Від садиби дядька Лева (мешканці села Скулина підтверджують, що він жив у ті часи на галяві біля озера) уже не має й сліду, “старезний, густий, предковічний ліс” трохи відступив від берегів, але тиховоде озеро, “укрите ряскою та лататтям, з чистим плесом посередині”, з “не певними”, покритими зеленим драговинням берегами, збереглося добре. Так само з гущавини лісу вибігає струмок, “упадає в озеро, потім, на другім боці озера, знову витікає й губиться в хащах”. Знайдемо на березі озера й похилену вербу, і старий пень велетенського дуба, зрубаного недостойними спадкоємцями дядька Лева». Разом із героямилюдьми — Лукашем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною — у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з «Прологу», у якому з’явля ються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, Той, що греблі рве, Потерчата, а пізніше — Перелесник, Лісовик, Куць, Той, що в скалі сидить та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини та світу природи в їхніх гармонійних і дисгармонійних взаєминах — тема «Лісової пісні». Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї — утвердженню думки, що світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину та світ. Композиція драми. Найхарактернішою композиційною особливістю «Лісо вої пісні» є органічне переплетення світу природи та світу людини. Драма скла дається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами

222

Леся Українка

року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання. Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається від зимового сну (зав’язка). Вони зако хуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — утілення бездуховності й обивательської обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану та сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жи ти й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — Того, що в скалі сидить (передкульмінація). У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою1, але Мавка жаліє коханого, про щає його й повертає йому людську подобу. Однак надто багато смутку довелося пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зруба ти ВербуМавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залиша ється в зимовому лісі, де був щасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка). Леся Українка зазначала, що в «Лісовій пісні» і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки «служебне» значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб. Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він спо віщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й «стане початком тоді мій кінець». Стильові особливості. «Лісова пісня» за стилем — неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр — драмафеєрія — передбачає поєднання реаль ного та фантастичного, інтуїтивносимволічного, а також особливо потужний лі ричний струмінь. Конфлікт твору полягає в зіткненні духовнопіднесеного й матеріальнопри земленого в душі героя (Лукаша). У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійнодосконалий (утілю ється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійнопримітивний (утілюється в способі життя людського суспільства). Драма наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духов них станів. Так, Перелесник і Той, що греблі рве символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи (світу духов ного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя. Дуже символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку (є архетипом людини). Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його пси хологічного світу. Дві грані його душі — духовна й матеріальна — утілюються 1

Вовкулака — за народними повір’ями, людина, яка обертається на вовка.

223

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

у двох парах образів: досконалого дядька Лева й ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще при мітивнішої Килини. Отже, це суто модерністський спосіб зображення: не вплив середовища, не зітк нення з тими чи тими людьми визначають вчинки, життєву настанову Лукаша, а, навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в ньому (Лукашеві) пе реважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева й згодом Мавки, коли переважає мате ріальна, утілюється в образах матері, а згодом Ки лини. Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в та кому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лука ша Мавка скрикує: «Ох, зірка в серце впала», і в ос C. КараффаКорбут. танньому видінні Лукаша Мавка «спалахує раптом Ілюстрація до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» давньою красою в зорянім вінці». Зрада Лукаша й перші страждання Мавки при падають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки: Ой піду я у садочок, там лист опадає, Порадь мене, подруженька, милий покидає. Особливо багато фольклорної символіки у фіналі «Лісової пісні». Характер на для народних балад метаморфоза — перетворення дівчини на тополю — відбувається в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу «з сухим листом та плакучим гіллям»; гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять «на клунках та мішках скулених Злиднів»; зустріч Лукаша з Долею. Провідна ідея — утвердження необхідності гармонізовувати, одухотворювати світ людей — реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому — у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики. Проблематика. Послідовно неор омантичною є проблематика твору. • Людина й природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд ав торки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення, одуховлення. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм та його специфічна форма — пси хологічний паралелізм: кожна дія починається ремаркоюпейзажем, де скон денсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — роз квіт кохання в душі Лукаша; пізнє літо — в’яне його кохання, а з ним — й оду ховленість; пізня осінь — перемога смерті). У такий спосіб авторка підкреслює нерозривний багатогранний (від психофізичного до містичного) зв’язок людини з довкіллям і природою.

224

Леся Українка

• Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме можливість творити є озна кою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворювати, робити прекраснішим світ і людину, сіяти в людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвива єтьс я, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка (духовна грань Лу кашевої душі, одухотворене єство природи), і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю її буття. Коли ж змінюється Лукашева душа (перемагає її матеріальна грань), він утрачає здатність грати. Лише в прикінце вій сцені ця здатн ість повертається й знову творить чудо, ще більше, аніж навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, усупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя, красу. Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучеря вим листом, весняні звуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою кра сою в зоряному вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Ось чудо мистецтва! Тільки у творчості людина стає вільною та бере участь у творенні світу. • Першопричина людського горя, зла — у самій душі людини: Лукаш тяжко страждає й, зрештою, гине, бо неспроможний гармонізувати, урівноважити у своєму єстві духовну й матеріальну первини. Якщо головним для людини стає суто матеріальне, побутове, вона знищує себе. • Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях — прощення, відповідь добром на зло. Хоча Лукаш завдав їй болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує й дає шанс для духовного відродження. Проте не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує її прощати, а саме одуховле ність, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сут ність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його й жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розу міє, що коли Лукаш зрадив, прирік на смерть її, то зрадив і себе. Ось чому немає в Мавки ненависті до Лукаша, жаги помсти, а тільки співчуття й прагнення допо могти та підтримати. • Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, най світліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне од ного, герої стають посправжньому щасливими, починають жити. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується коханням двох людей, вона набуває завершеності й довершеності. Тобто лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню, є надметою всього. Проте, зістав ляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого жит тя в її щасті. • Трагедія самозради. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це сим волізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ май же кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на

225

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

вовкулаку. Тобто, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою. • Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить не щасними матір і Килину. Та вони ж самі. Їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола та їх самих. Усі їхні інтереси скеровані на придбання стат ків. Однак вони бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає обов’язково Куця й Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (у душі). Апофеоз самознищення зла — спровоковане Килиною спалення господарства (тобто людської моделі життє вого ладу). З лісу (світу досконалодуховного) мати й Килина тікають у село з надією на щастя. Однак і там їм не пощастить, бо втікачки везуть із собою Злиднів. От же, причина їхніх нещасть — у них самих. Кадр із кінофільму «Лісова пісня». Основні образи. Лукаш — зовсім молодий хлопець У головних ролях — («в очах ще має щось дитяче» — читаємо в ремарці), він — Р. Недашківська людина, тому й пол юдському розуміє любов як по та В. Сидорчук та є м н е нез б аг н ен н е почуття. А для Мавки, як і решти (реж. В. Івченко) лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна до легкодумних залицянь Перелесника, які вона знала до цього. Не подібна її любов і до почуття самого Лукаша. Лукаш Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш? Розгнівалась? Мавка Я слухаю тебе… твого кохання… (Бере в руки голову його, обертає проти місяця й пильно дивиться в вічі). Лукаш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся…

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі покла ди поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського прак тицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.

226

Леся Українка

Мавка, без сумніву, ідеалізований та сильний образ: на шляху до щастя її нічого не може зупинити, лісова кра суня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував й у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядько вою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї при єднується й достойна її невістка. Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу C. КараффаКорбут. («умаїла квітками попідвіконню»), з нею прийшла до Ілюстрація до драмилісової господи прихильність природи й достаток («Як феєрії Лесі Українки вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак «Лісова пісня» Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина. Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові для того часу образи жінок, утомлених тяжкою працею по госпо дарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка сприймає природу як живу істоту. Мати настільки душевно загрубіла, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти лише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скалі ченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки. Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» В. Шек спіра, «Пер Гюнт» Г. Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драмуфеєрію «діамантовим вінцем Українки». 7. Виконайте завдання. 1. Назва вірша Лесі Українки «Contra spem spero!» у перекладі з латини означає А без надії сподіваюсь Б мовчати — кричати В надія помирає останньою Г боротися до кінця Д думки проти течії

227

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ 2. Установіть відповідність. Художній засіб

1 риторичне запитання 2 риторичне звертання 3 анафора 4 гіпербола

Приклад

А О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись… Б Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! В Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. Г Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали… Д Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

3. Установіть відповідність. Образ

1 Лукаш 2 Перелесник 3 В одяник 4 дядько Лев

Символічне значення

А Б В Г Д

воля, молодість, чин старість, поміркованість людина як така єдність людини й природи бездушність, порожнеча

4. Чому життя Лесі Українки називають подвигом? Аргументуйте свою думку кон кретними прикладами. 5. Яку роль відіграли рідні Лесі Українки в становленні її як мисткині? 6. Назвіть провідні мотиви лірики Лесі Українки. 7. Яку роль відіграють символи в драміфеєрії «Лісова пісня»? 8. За що лісова Мавка отримала дар Божий — безсмертну людську душу? 9. Як ви розумієте слова Мавки про Лукаша, що він «не зміг своїм життям до себе до рівнятись»? 10. Які ознаки неоромантизму властиві драміфеєрії «Лісова пісня»? 11. Прокоментуйте слова І. Франка про «м’яке жіноче серце» Лесі Українки (с. 217), підтвердіть або спростуйте це судження конкретними прикладами з її творчості. 12. Візьміть участь у дискусії класу на тему «Чому саме Лесю Українку за рівнем поетичного таланту ставлять в один ряд із Т. Шевченком та І. Франком?». 8. Виконайте домашнє завдання. 1. Вивчіть напам’ять вірш Лесі Українки «Contra spem spero!» та останній монолог Мавки з «Лісової пісні» (від слів «О, не журися за тіло…»). 2. Напишіть невеликий твірроздум на одну з тем: «Гармонія людини та природи в драміфеєрії Лесі Українки “Лісова пісня”»; «У чому бачить сенс свого життя Мавка, а в чому — Лукаш?» 3. Підготуйте повідомлення про родину Косачів–Драгоманових (за бажанням). 4. Перегляньте фільм про життя та творчість Лесі Українки «Іду до тебе». Напишіть відгук про нього (за бажанням).

228

МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871–1938) 1. Роздивіться ілюстрації й виконайте завдання.

А. З якими зображеними предметами й кольорами у вас асоціюються звуки [о], [у] та [е]? Б. У вірші «Голосівки» французький поет А. Рембо розкриває символічне зна чення голосних звуків: [о] — синє, фіалки; [у] — зелене, пасовище; [е] — біле, льодовики. Чи збіглися ваші асоціації з баченням А. Рембо? В. Якщо ви «бачите» звуки не так, як французький поет-символіст, то це озна- чає, що ви неправильно розкодовуєте символи чи, може, маєте своє ба чення та свій смак? 2. Прочитайте життєпис М. Вороного й перекажіть найцікавіші факти.

Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катери нославщині (нині Дніпропетровська область). Батько поета був ремісником, дрібним торговцем, походив із кріпацької родини. Малому синові розповідав, що один з його предків воював у загоні Максима Залізняка. Мати походила з шляхетного роду Колачинських (її предок Прокіп Колачинський був ректором КиєвоМогилянської академії в 1697–1702 рр.). Коли Микола був ще немовлям, родина переїхала до перед містя Харкова, тут і минули дитячі літа майбутнього поета. Хлопець навчався спочатку в Харківському, а після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі. Ще в Харкові почав віршувати. І то не дивно: у родині Вороних шанували українські традиції, мову, культуру. Микола захоплювався пригодницькими романами М. Ріда, Ф. Купера, Ж. Верна, віршами М. Некрасова. Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Т. Шевченка. Незабутнє враження залишили театральні вистави трупи М. Кропивницького, відтоді М. Вороний на все жит тя полюбив театр, пов’язав із ним свою долю. Хлопець починає захоплюватися ідеями революційних народників, бере участь у різних таємних гуртках. Через зв’язки з народницькими організаціями Миколу було відраховано із сьомого класу училища із забороною вступати до вищої школи.

229

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Здобути вищу освіту М. Вороний міг лише за кордоном, тому 1895 р. вступає до Віденського уні верситету, а потім продовжує навчання у Львів ському університеті на філософському факульте ті. Саме тут він починає активне літературне жит тя: співпрацює з І. Франком у журналах «Житє і слово», «Зоря», газетах «Радикал» і «Громадський голос». Пізніше М. Вороний згадував І. Франка з глибокою пошаною: «Це був велетень, таких лю М. Вороний та В. Стефаник. дей у житті я більше не стрічав». У цей же час роз 1903 р. гортає театральну діяльність — стає режисером га лицького театру «Руська бесіда», а з 1897 р. — актором східноукраїнських труп М. Кропивницького, П. Саксаганського та ін. У 1901 р. він залишив сцену, служив дрібним чиновником на півдні України. У 1910 р. переїхав до Києва, тут побачили світ його поетичні збірки. Працював у театрі М. Садовського. Пробував себе як літературний та театральний критик, став талановитим перекладачем (перекладав Данте, В. Шекспіра, О. Пушкіна, Ю. Сло вацького, П. Верлена, М. Метерлінка, М. Гумільова). Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень — «Інтернаціон ал», «Марсельєза», «Вар шав’янка». Скажімо, ось так, цілком поукраїнськи, в інтерпретації поета звучить «Інтернаціонал»: Повстаньте, гнані і голодні Робітники усіх країв! Як у вулкановій безодні, В серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох... Повстань же, військо злидарів! Все нам забрав наш лютий ворог, Щоб все вернути час наспів. Чуєш: сурми заграли! Час розплати настав. В Інтернаціоналі Здобудем людських прав!

М. Жук. Портрет М. Вороного. 1910і роки

230

М. Вороний узяв активну участь в Українській рево люції 1917 р., улаштовував народні віча, був одним з орга нізаторів Центральної ради. Однак замість роботи в уряді обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором i режисером Національного театру, який відкрив своєю постановкою «Пригвождених» В. Винниченка. 1 січня 1919 р. в Україні урочисто відзначили 25літній ювілей творчої праці М. Вороного. Ювіляра вітав голова Ди ректорії Української Народної Республіки В. Винниченко, інші видатні державні й культурні діячі. Виступав на урочис тостях і головний отаман українського війська С. Петлюра, наголосивши, що він та армія будуть «завжди йти за ота маном духа»: «Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти».

Микола Вороний

Після більшовицької окупації України поет мусив емігрувати за кордон. Спочатку працював радником уряду УНР у Варшаві. Згодом переїхав до Льво ва, де викладав у консерваторiї та в органiзованiй ним драматичнiй школi, ви дав театрознавчi книжки «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтво знавчу — «Пензлем i пером». У 1926 р., повіривши підступній пропаганді про «українізацію», М. Вороний повертається на підрадянську Україну. Працював викладачем Харківського музич нодраматичного інституту, у київському «Укртеатрокiновидавi», писав статті, кiносценарiї, перекладав лiбрето. Офіційна критика й влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі». М. Вороного, як і багатьох тодішніх українських діячівпатріотів, чекала доля «ворога народу». 1934 р. він був засуджений на три роки таборів, але через хворобу покарання замінили засланням до Казахстану. «Логіку» червоних катів виразно демонструють свідченнядоноси офіційних письменниківкомуністів, які збереглися в справі. Дізнавшись про долю батька, син митця, Марко Вороний (народився 1904 р., талановитий поет і публіцист, який працював у Москві), залишив усе й приїхав рятувати його: разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Хар кові й Києві, вимагав перегляду справи й зняття обвинувачень. Клопотання не допомогли. М. Вороний змушений був виїхати з Києва на заслання, а Марка за арештували, рік тримали в одиночній камері без суду й слідства, а потім винесли вирок — сім років каторги в холодній Карелії. М. Вороний дуже любив свого сина й переймався його безвинними стражданнями. Сучасник письменника П. Андрієвський (одержав 10 років сталінських та борів за правдиві спогади про М. Вороного) писав: «Найтяжчі хвилини були в М. Вороного тоді, коли він згадував свого сина Марка, теж письменника, яко го НКВС заслало в Карелію. Марко Вороний надрукував книжку своїх віршів, ця книжечка теж на той час була вже вилучена з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А назавтра збирав останні газети, особливо “Літературну газету”, купував трохи жирів і разом з газетами відсилав Марку… У літературній енциклопедії показував дані про себе, указував на перекручення та замов чування деяких фактів… Він розповідав: “При мушували мене каятися, але я естет і не хочу бруднити своє єство; що зробив, від того не відмовляюся… Чого їм треба? Сина взяли, і він десь поневіряється в далекій холодній Карелії. Марку, Марку? Чи чуєш ти? Родинного жит тя позбавили… Тиняюся по рідній Україні, чу жий, без притулку…”» Ідучи на смерть, батько, на його щастя, так і не довідався, що сина вже немає — його розстріляли в концтаборі ще 3 листопада 1937 р. М. Вороний із сином (до ювілею жовтневої революції).

231

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Невдовзі після цього за рішенням Особливої трійки при УНКВС по Одеській області був страчений і шістдесятисемилітній М. Вороний. Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині (час указаний точно в акті про виконання вироку). Його ім’я було приречене на довгі роки забуття й тільки наприкінці 1980х років поверну лося в українську літературу. 3. Опрацюйте матеріал про творчий доробок М. Вороного.

Творчий доробок. Перша публікація М. Вороного (вірш «Не журись, дівчин о») побачила світ 1893 р. Потім з’явилися збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), в еміграції, у Варшаві, вийшла друком книжка патріотичної лірики «За Україну» (1921), підсумкове, ювілейне видання — «Поезії» (1929). Письменник обстоював засади символізму в українській літературі. У твор чій практиці поєднував символістську манеру з неоромантичною. Його поезія перегукується з творами молодомузівців (В. Пачовського, П. Карманського, Б. Леп кого) і «хатян» (М. Сріблянського, М. Євшана, Олександра Олеся, Г. Чупринки, Г. Журби, С. Черкасенка та ін.). Близькими за стилем йому були французькі та російські символісти: П. Верлен, Ш. Бодлер, О. Блок, К. Бальмонт. М. Вороний дуже любив новизну, почувався піонером у будьякій галузі культури, за яку брався. Як зазначав в автобіографії, «першим українською мовою написав поважну статтю про малярство», першим видав книжку, присвячену ідео логії українського театру. У поезії ж переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, музикальність, ритміку. «Узагалі, мабуть, у мене музика переважає образ», — небезпідставно визнавав митець. Закономірно, що саме М. Вороний, як ви вже знаєте, став ідеологом модерні зації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «Знад хмар і долин», він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературнонауковий віс ник» відкритого листа до колег із проханням подавати до запланованого аль манаху свої твори, але з новими підходами: «Маючи на меті укласти та видати… руськоукраїнський альманах, який би за змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитися до новіших течій та напрямів у сучасних європейських літерату рах… звертаюсь… з уклінним проханням… долучитися до спільної праці й пером своїм спричинитися до осягнення згаданої цілі… Усуваючи набік різні заспівні тенденції та вимушені моралі, бажалося б творів, де було б хоча трошки філосо фії, де хоч би клаптик яснів того блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю… На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага». Митець уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу поета проглядалася чітко: він закликав писати інакше, «посучасно му», оновлювати літературу, ураховуючи насамперед суто художні вимоги та завдання. Прагнення «неосяжної краси» зразу ж викликало застереження старших письменників. І. Франко в передмові до поеми «Лісова ідилія» так відгукнувся на заклики М. Вороного:

232

Микола Вороний

Сучасна пісня — не перина, Не госпітальнеє лежання — Вона вся пристрасть, і бажання, І вся огонь, і вся тривога, Вся боротьба, і вся дорога… Слова — полова1, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

Як бачимо, І. Франко побоює ться, що молодші колеги відійдуть від суспіль нонаціональної проблематики, а вона була життєво необхідна для збережен ня й відродження нашої нації. Ще з різкішою критикою модерністів виступив С. Єфремов у статті «У пошуках нової краси». Цю крайню позицію засудили Леся Українка, Г. Хоткевич, інші молодші літератори. Натомість І. Франко намагався нав’язати діалог між опонентами. У поетичній відповіді «Іванові Франкові» (1902) М. Вороний, процитував ши вислів Ш. Бодлера, що «предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність», запевнив старшого шанованого колегу: йому теж не байдуже «життя з його шаленим шалом». Тобто М. Вороний хоч і проголошує ідеї «чистого мистец тва» (оспівування краси природи, людських почуттів тощо), водночас ува жає, що митець мусить писати твори й на злобу дня (порушувати громадянські проблеми): А як поет — без перепони Я стежу творчості закони; З них повстають мої ідеї — Найкращий скарб душі моєї. Творю я їх не для шаноби… Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком! М. Вороний, до речі, не випадково саме так закінчує своє послання: ідею «цілого чоловіка» (тобто цілісної, багатогранної людини) висловив задовго до цього саме І. Франко. Отже, поет не відкинув категорично стару народницьку традицію в літера турі, а лише намагався розширити й поглибити її, збагатити естетично, поєднати «красу і Україну». Мабуть, найпереконливішим твором поета, у якому громадянські мотиви прозвучали як гімн покоління борців за українську незалежність, став вірш «За Україну!» (1917). Промовисто й ритмічно лунає в ньому повтор (рефрен) з ана форою «за»: За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ! 1

Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур; щонебудь невагоме, що не має цінності, суттєвого значення.

233

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Твір «За Україну!» звучить пафосно й одночасно надзвичайно ритмічно, маршево. Це яскравий зразок поєднання актуального змісту й відповідної йо му вишуканої форми. З вірша струмує потужна енергетика дієвого патріотизму. Покладений на музику Я. Ярославенком, цей вірш став одним із найпопулярні ших маршів українських патріотів у часи визвольних змагань. 4. Законспектуйте відомості про символізм як течію модернізму.

Теорія літератури СИМВОЛІЗМ  (з фр. symbolisme — знак, розпізнавальна прикмета) — течія модерніз Символізм му, основним принципом якої є художнє осягнення за допомогою символів сутності явищ, що знаходяться за межею чуттєвого сприймання. Вони сприймаються як знаки індивідуального інтуїтивного уявлення митця про світ. Ознаки символізму: • заміна думок, понять відповідними знаками — символами, що мають прихований смисл («смерть» символісти замінюють словом «ніч», а «молодість» — «ранком» тощо); • бунт проти надто консервативної суспільної моралі; • естетство — захоплення витонченою поетичною формою й іноді недооцінювання змісту; • культ екзотичних і заборонених суспільною мораллю тем; • увага до позасвідомого, містичного з метою вирватися за межі буденного життя. Сутність течії полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні вияви світу з метою в такий спосіб пізнати його внутрішній зміст. Мабуть, найвичерпні ше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку ХХ ст. історик і теоретик літератури, який входив до групи «Українська хата», А. Товкачев ський: «Звичайно, ми блукаємо по світі, але душа наша залишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою та над собою. Речі видаються нам немовби замороженими, а цілий світ — нерухомим, неживим, як у стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми із зачудуванням дивимося навколо себе — і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору й слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв’язок усіх речей між собою, бачимо в речах присутність чо гось невидимого, невідомого й вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком не видимого та вічного». Символізм розвинувся на перетині класичного романтизму й натуралізму. Предтечею симво лізму став американець Е. По. Його погляди ус падкував і розвинув француз Ш. Бодлер, твор чість якого ви будете вивчати на уроках зарубіжної літератури. Саме його можна вважати родоначальником символізму. В українську літературу символізм прийшов че рез австронімецьку й польську літературу. Фун датором цього стилю у вітчизняному письмен стві стала О. Кобилянська (повість «Земля»). До найпомітніших українських символістів на А. Бокотей. Сидимо (кольорове скло) лежать також П. Карманський, Б. Лепкий, Олек-

234

Микола Вороний сандр Олесь (у деяких творах, якот у драматичній поемі «Над Дніпром»), М. Воро ний. Водночас треба наголосити, що український символізм був надто тісно перепле тений із неоромантизмом, так що іноді практично неможливо визначити, який із двох стилів переважає в тому чи тому творі. 5. О працювавши матеріал про вірші «Блакитна Панна» та «Інфанта», заповніть їхні літературні паспорти.

Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення. Витончену форму та яскраві тропи має вірш М. Вороного «Блакитна Панна» (1912), який відкриває цикл поезій «Гротески1». Провідні мотиви твору — возвеличен ня краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна Панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах2», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить ду шу ліричного героя: І уже в душі моїй в сяйві мрій 3 В’ються хмелем арабески , 4 5 Миготять камеї , фрески , гомонятьбринять пісні голосні І сплітаються в гротески.

Зверніть увагу на кількість посилань, у яких подано тлумачення слів з поезії «Блакитна Панна». Її автор використовує багато небуденної лексики, символів, без розшифрування яких поезія не тільки блідне, а й стає незбагненною для читача. А тепер зупинімося на формі, про яку вже йшлося, точніше — на звуковому рівні поезії. М. Вороний став новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна Панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв, — повернімося до цитованого вище уривка й переконаймося в цьому: повторів [і] — 11; [а] — 10; [о] — 7; [с] — 9. Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї піснівірша». Справді, джерелом поезії, її ритму та звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосим волізм». 1

Гротеск — тут ужито не на позначення одного із засобів творення сатири, а в значенні «художня образність, що відкрито та свідомо створює неприродний, химерний, дивний світ». 2 Блават — волошка; шовкова тканина блакитного кольору. 3 Арабеска — вид орнаменту з геометричних фігур, стилізованого листя, квітів, що поши рився в Європі під впливом арабського мистецтва. 4 Камея — виріб із каменю або черепашки, що має художнє рельєфне різьблення. 5 Фреска — картина, написана водяними фарбами по свіжій вогкій штукатурці.

235

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Теорія літератури ЗВУКОСИМВОЛІЗМ Дослідники звукосимволіз му (звукопису) пере коналися, що різні звуки викликають неоднакові асоціації. Зокрема, носії української мови вважа ють «поганими» [х], [ш], [ж], [ц], [ф]; грубими — [д], [б], [г], [ж]; гарним, ніжним — [л]. За дослі дженнями звукосимволістів, в українській мові цей звук пов’язаний із відчуттям плинності, його укра їнці чують у звуках природи (лити, плавати, пливти, плакати, булькати). Наприклад, у японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності в японців із цим звуком не пов’язується. Є мови, у яких дуже М. Чюрльоніс. Рай високий відсоток голосних (їх багато, наприклад, в екваторіальній зоні, навіть кажуть, що палюче сонце цьому сприяє: воно «любить» голосні), у деяких — багато приголосних (переважно в північних народів). Мовознавець О. Потебня пов’язував окремі звуки з почуттєвою сферою людини: [a] для нього — загальний вияв рівномірного, тихого, ясного почуття, спокійного спосте реження, але одночасно й подиву; в [у] виявляється почуття протидії, страху; [і] — вияв любові, прагнення наблизити до себе предмет, добре його сприйняти. Дуже подібні характеристики голосних звуків виявили й сучасні дослідники. Про художнє відчуття звуків ідеться в лекції К. Бальмонта «Поезія як чаклунство»: «Плюскіт хвилі чуємо в [л], щось воложне, любовне — Ліана, Лілея, переливне слово “люблю”… Паралельне [р] стоїть поруч. Стоїть разом — і протилежне. Два брати — отже, один світлий, а другий темний, [р] — скоре, мережане, грізне, спірне…»

БЛАКИТНА ПАННА (1912) Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар Зпоза хмар, Попелястих, пелехатих. Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгождана, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля, – Вся земля Їй виспівує: «Осанна!» А вона, як мрія сна Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою,

236

Микола Вороний

Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою. І уже в душі моїй В сяйві мрій В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонятьбринять пісні Голосні І сплітаються в гротески. Зверніть також увагу на специфічне розміщення рядків у строфах «Блакитної Панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою соняч ного проміння. Таке розміщення рядків поезії будує особливий темпоритм. Отже, форма в поетівсимволістів — це надважливий засіб витворення потужного лірич ного струменя.  та», що ввійшов до поетичного Не менш ліричний вірш М. Вороного «Інфан циклу «Лілеї й рубін» (1907–1922). У центрі твору — узагальненоідеалізований жіночий образ. Мотив захоплення красою жінки — наскрізний. У цій поезії митець сміливо експериментує зі словом. Неологізми тут — ефективний засіб творення образності: «проміннострунними», «вогнелунними», «мрійнотканому». Справді, автор, поєднуючи колір і звук (промінь і струна; во гонь і луна), творить палітру свіжих, а головне — несподіваних відчуттів. І знову маємо справу зі звуком, а ще — з кольором… Їх теж треба розшифрувати, збагну ти — це символи, які кожен читач пропускає через власну призму сприйняття. Останні два рядки вірша звучать неочікувано, навіть прозаїчно: легкість, ін тим, краса, акварель, рельєф, звук…

ІНФАНТА (1922) Різьблю свій сон... От ніби вчора ми Зійшлись, — і стріча та жива. На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева. Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз. У завивалі мрійнотканому Дрімала синя далечінь, — І от на обрії туманному Замиготіла ваша тінь. Дзвінкою чорною сильветою Вона упала на емаль,

237

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

А поза нею вуалетою Стелився попелястий жаль. Ви йшли, як сон, як міф укоханий, Що виринає з тьми століть. Вітали вас — мій дух сполоханий, Рум’яне сяйво і блакить. Бриніли в серці домінантою Чуття побожної хвали, Коли величною інфантою Ви поуз мене перейшли. Ви усміхнулись яснозоряно Холодним полиском очей, — І я схилився упокорено, Діткнутий лезом двох мечей. Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла... А наді мною Революція В червоній заграві пливла. Дивовижний контраст. Так — із позицій сьогоднішнього дня, а сто років то му, в епоху неймовірних бурхливих перетворень, руйнації стереотипів, очікувань кращого, це був природний пасаж, данина моді (власне, такою була естетика доби соціальних перетворень). Прослухайте «Симфонію моря» М. Чюрльоніса, роздивіться його картини й 6. дайте відповіді на запитання. М. Чюрльоніс. «Симфонія моря».

А. Чи змінювався ваш настрій протягом прослуховування симфонії? З чим це було пов’язано? Б. Чи завжди картини були суголосні з музичним супроводом? В. Які ознаки символізму наявні в «Симфонії моря» і малярських роботах М. Чюрльоніса? 7. Виконайте завдання. 1. Символізм — це течія А Б В Г

238

класицизму романтизму реалізму модернізму

Микола Вороний 2. Прочитайте рядки. Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз. В уривку використано А гіперболу Б порівняння В неологізми Г синоніми 3. Установіть відповідність («Блакитна Панна»). Слово-образ

1 2 3 4

камея фреска блават арабеска

Значення образу

А волошка або шовкова тканина блакитного кольору Б вид орнаменту з геометричних фігур, стилізованого листя, квітів В виріб із каменю або черепашки, що має художнє рельєфне різьблення Г найяскравіша зірка в сузір’ї Великий Віз Д картина, написана водяними фарбами по свіжій вогкій штукатурці

4. Які ви знаєте грані діяльності М. Вороного? У чому виявився драматизм життєво го шляху цього митця? 5. Як ви розумієте поняття «форма» і «зміст» художнього твору? Що є важливішим для символістів — форма чи зміст? 6. Чому слова Весна й Блакитна Панна написано з великої літери в однойменній поезії М. Вороного? 7. Назвіть провідні мотиви творчості М. Вороного. 8. Визначте звукові засоби в поезії «Інфанта». З’ясуйте, яку художню роль вони ві діграють. 9. Які рядки ніби випадають із загальної тональності вірша «Інфанта»? Як це пов’язано з епохою соціальних перетворень? 10. Яку роль відіграв М. Вороний у розвитку української літератури в першій половині ХХ ст.? 11. Випишіть із поезії «Блакитна Панна» епітети, порівняння й персоніфікації. 12. Розгляньте репродукції картин художникасимволіста М. Чюрльоніса. Чи спів звучні вони з поезіями М. Вороного? Свою позицію аргументуйте. 8. Виконайте домашнє завдання. 1. Вивчіть напам’ять вірш М. Вороного «Блакитна Панна». 2. Письм ов о розтлум ач те визн ач енн я симв ол ізм у, дан е П. Верл ен ом: «Нія к их кольорів: нічого, крім нюансів» (за бажанням).

239

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878–1944) 1. Розгляньте світлину й виконайте завдання.

А. Це ілюстрація В. Геншке з обкладинки першої збірки Олександра Олеся «З журбою радість обнялась». Коротко опишіть художні образи цієї ілюстрації. Б. Чому автор, на ваш погляд, саме в такому образі символічно втілив стан радості? 2. Прочитайте життєпис Олександра Олеся й стисло перекажіть його.

Олександр Кандиба народився 5 грудня 1878 р. на хуторі біля містечка Білопілля (нині Сумська область) у сім’ї дрібного службовця, який походив із чумацького роду. Сашко рано залишився без батька, який під час роботи на рибних промислах упав з пароплава в крижану воду й загинув. Овдовіла мати з трьома маленькими дітьми влітку приїзди ла до свого батька, який орендував у с. Верхосуллі Лебедин ського повіту маєток відомої художниці Марії Башкирцевої. Дід Василь виховував Сашка в українському дусі. Сільські враження благотворно вплинули на формування естетичних смаків майбутнього поета. Сашко був схожий на матір не тіль ки зовнішністю, а й вдачею: любив природу, мандрівки, тягнувся до науки. Мати інтуїтивно відчувала обдарованість та особливе майбутнє сина. Щоб пересвідчи тися в цьому, повела його до отця Івана Кронштадського, якого в народі вважа ли пророком. Подивившись пильно на хлопчика, отець сказав: «Великою будеш людиною». Через багато років пророцтво збулося: Олександр Кандиба став та лановитим ліриком, про якого Леся Українка заявила, що він її випередив і тепер писати їй ліричні вірші не варто. П’ятнадцятирічним Олександр вступив до хліборобської школи в містечку Дергачах (Харківщина). У цей час померла мати. На навчання хлопцеві часто бракувало коштів, тому, як і всі бідні студенти, заробляв приватними уроками. У школі вперше оприлюднює свої твори в журналі «Комета». Їхні характерні ознаки — щирість і недосконалість. Однак талановитий, завзятий юнак старанно вчиться у великих майстрів слова — Т. Шевч енка, Г. Гейне, В. Брюсова, Ф. Со

240

Олександр Олесь

Українські письменники на відкритті пам’ятника І. Котляревському. (Зліва направо: нижній ряд: М. Коцюбинський, Леся Українка, Г. Хоткевич; верхній ряд: В. Стефаник, Олена Пчілка, М. Старицький, В. Самійленко). м. Полтава. 1903 р.

логуба, Андрія Бєлого. Ця наука допомогла йому відпрацювати ритмомелодику вірша, звільнитися від важкого синтаксису, одноманітного словника. 1903 р. Олександр вступив до Харківського ветеринарного інституту. Мрі яв вивчати філологію, але для цього потрібні були чималі кошти, тому довело ся вступати туди, де випускник хліборобської школи мав пільги. У цей час як поетпочатківець побував на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Сповнений неймовірних вражень від знайомства з Панасом Мирним, М. Лисенком, М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грін ченком, В. Стефаником та іншими митцями, молодий поет писав: «Що я пережив — важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога й рідна мені, як колискова пісня матері». Улітку 1906 р. Олександр разом із своєю нареченою Вірою Свадковською (студенткою петербурзьких Бестужевських курсів) подорожує по Криму. Дівчина лагідно називала коханого Олесем. Через рік з’явилася друком його перша збірка «З журбою радість обнялась», підписана саме цим іменем. Читачі, особливо молоді, зустріли цю книжку захоплено. А ім’я Олесь стало справжнім символом кохання. 1909 р. в Петербурзі вийшла друком друга збірка, що дістала назву «Поезії. Книга ІІ», а згодом у Києві було видано «Книжку третю». Молодий поет захоплю вався музикою: грав на арфі, лірі й кобзі. Це мистецьке уподобання Олеся зумо вило особливу музикальність його поетичних творів. Не випадково понад 80 відомих композиторів у різні часи зверталися до творчості Олександра Олеся. Серед них: М. Лисенко, К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич та ін. М. Лисенко написав музику до віршів «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», а Я. Степовий — до поезії «Не беріть із зеленого лугу верби». Поклали на музику твори поета й сучасні композиторивиконавці — О. Король, М. Бурмака, гурт «Кому вниз» та ін. У 1911 р. Олександр Олесь переїхав до Києва й зосередився на творчовидавничій праці. 1913 р. поет побував в Італії, під враженнями від цієї країни він написав вірші на морські мотиви («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась» та ін.).

241

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

1917 року виходить друком нова збірка поета. У ній привертає до себе увагу цикл «З щоденника. Р. 1917», у якому ліричний герой схвильований бурхливими подіями будівництва української державності. Проте чутлива поетова душа дедалі виразніше вгадувала наближення жахливої катастрофи. Незабаром найсумніші передбачення здійснилися: оновлена, уже комуністична імперія знову загарбала Україну. У 1919 р. поет змушений емігрувати за кордон. Спочатку він мешкав у Відні, а з 1923 р. й до кінця життя — у Празі. Відтоді душу й поезію митця до самої смерті заполоняє невгасима жура, туга за Батьківщиною. У тяжкі 1919–1922 рр. Олександр Олесь разом із М. Грушевським та іншими патріотамиемігрантами збирає кошти на допомогу голодній Україні (лише на адресу Академії наук було надіслано тоді продуктів та одягу на суму понад 10 тис. доларів). У ці роки митець створює поетичний цикл «Голод» — правдивий та трагічний реквієм вимореній Україні. Адже голод, спровокований окупаційним комуністичним режимом у 1921–1922 рр., забрав майже півтора мільйона безвинних життів. Ще болючішою раною в поетовій душі став Голодомор 1933 р. Одна за однією шокували вісті про арешти й розстріли видатних діячів української культури, багатьох з яких Олександр добре знав. 1935 р. він пише драму «Земля обітована». Це нищівне художнє викриття пекла комуністичної диктатури — одне з перших в українській літературі. Останньою краплею, якої вже не витримала зболена поетова душа, стала трагічна загибель сина Олега. Незабаром після смерті сина відійшов у вічність і Олександр Олесь. Сталося це 22 липня 1944 р. Поета було поховано на Ольшанському кладовищі в м. Празі. Але минуло сімдесят два з половиною роки, і прах митця було перевезено до Києва. Відспівали Олександра Олеся 3 січня 2017 р. у Володимирському соборі, поховали на Лук’янівському кладовищі.

Прага – місто, у якому Олександр Олесь провів другу частину свого життя 3. Опрацювавши огляд поетичної спадщини Олександра Олеся, заповніть літера турний паспорт віршів «Чари ночі», «З журбою радість обнялась...» і «О слово рідне! Орле скутий!..».

242

Олександр Олесь

Поетична спадщина Олександра Олеся. Починаючи з перших збірок — «З журбою радість обнялась» (1907), «Поезії» (1909), «Твори» (1910), — митець уміло поєднував інтимну (насамперед любовну) лірику з пейзажною та громадянськополітичною. Збірки, написані в еміграції: «Чужиною» (1919), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою» (1931), насамперед перейняті мотивом ностальгії. Не обминув поет і болісну тему В. Геншке. Радість голодомору 1921–1922 рр. (цикл «Голод»), написав (гутне скло) також іронічносатиричні відгуки про емігрантське життя: збірка «Перезва» (1921). Чимало творів присвятив письменник дітям. Це вірші, віршовані казки та п’єси — «Злидні», «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок» та ін. Митець працював переважно в неоромантичній манері. Найхарактерніші стильові ознаки його поезії: • загострена чутливість; тонке художнє сприймання світу, нестримне пори вання до краси; • щирий ліризм, сповідальність; • глибоке відчуття й оригінальне переосмислення фольклору; • часте використання антитез, контрастів; • майстерне відтворення в слові гами звуків і кольорів навколишнього світу, вишукана мелодійність. Усі щойно згадані ознаки виразні у вірші, що дав назву першій збірці, «З журбою радість обнялась…». Як бачимо з вірша, журба і радість, щастя і мука, смерть і воскресіння, день і ніч — ці антитези завжди переплітаються у світовідчутті та творчості митця, власне, як і в реальному житті, що зіткане з химерних суперечностей. Цю закономір ність майстерно втілюють визначальні художні засоби вірша — антитеза й оксиморон: В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто, не знаю я. У деяких творах митця переважає поетика символізму (драматичні етюди «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Ніч на полонині»). В ан тиімперській, антикомуністичній п’єсі «Земля обітована» проступають ознаки драми абсурду. Інтимна лірика. У серцях кількох поколінь українців Олександр Олесь залишився насамперед як спі вець кохання. І справді, поет зумів досконало передати найтонші переливи цього найпрекраснішого почуття. Саме кохання, хай навіть і нерозділене, надає сенсу людському існуванню, допомагає відчути ритм життя,

В. Чебаник. Ілюстрація до збірки Олександра Олеся «Чари ночі»

243

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

побачити й оцінити красу, гармонію природи («Ти знов прийшла…», «Ти зовсім мене не кохала…», «Ти в ту ніч другим зоріла…»). Класичний зразок його любовної лірики — «Чари ночі». За жанром це — романс, не випадково він став популярною народною піснею. Автор закликає читача влити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя молодості й кохання, тим паче, що щастя надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Такий провідний мотив твору. Продовжуючи народнопісенну традицію, поет будує вірш на наскрізному паралелізмі «людина — природа»: Сміються, плачуть солов’ї Х. Нельсон-Рід. І б’ють піснями в груди: Подвійне полум’я «Цілуй, цілуй, цілуй її — Знов молодість не буде!» Численні персоніфікації (наприклад, у п’ятій строфі) підкреслюють злитість природи й людини в прагненні жити, кохати й бути щасливими. Використаний у вірші й традиційний для поета контраст («Гори! — життя єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла»). Він особливо підсилює, загострює спалах радості, кохання. Громадянськопатріотична лірика. Громадянські, національнопатріотичні мотиви з’являються вже в першій збірці поета, а визначальними стають у другій — «Будь мечем моїм!» (1909). У біографічному огляді ми згадували цю збірку під назвою «Поезії. Книга ІІ». Чому? Імперська цензура заборонила таку «провокаційну» назву в часи реакції після Революції 1905 р. Відтоді Олександр Олесь обирає своїм покликанням місію поетагромадянина, носія та провісника національновизвольних ідей. Митець активно відгукується на події Революції 1905 р., зокрема на криваву розправу над капітаном Шмідтом («Капітану Шмідту»). У вірші «Три менти» передано настрої повсталого люду. Беручись за суспільні мотиви, поет обіцяв собі: «Лишу я співи про красу», проте не відступив під натиском громадянина. І в громадянській ліриці митець не забув про красу. Він побачив її у визволенні Батьківщини з рабства, у на ціональнодуховному пробудженні (поезія «Яка краса: відродження країни!»). І у творах на суспільнополітичну тематику поет дбає про вишукану форму, уникає «лобового», декларативного викладу, натомість нерідко вдається до символічного малюнка. Якот у вірші «Айстри». Айстрам увижається ясна казка, «де квіти не в’януть, де вічна весна». Але вранішній холод убив їх. По тому ж — «як на сміх, / Засяяло сонце над трупами їх». Так автор відгукнувся на зане падницькі настрої в суспільстві після поразки Революції 1905 р. У творі про читується заклик не впадати у відчай, а вірити в перемогу сонця над холодом — національнодемократичних ідеалів над царською російською реакцією. У збірці «Будь мечем моїм!» поет, розвиваючи традицію Т. Шевченка й Лесі Українки, гостро порушує проблему рідного слова, щиро захоплюється

244

Олександр Олесь

й гнівно картає колон ізаторів, які його нищать, і своїх безбатч енків, котрі його зневажають. Цей мотив віртуозно розкрит ий у поезії «О слово рідне! Орле скутий!..». Вірш буквально пульсує потужним патріотичним почуттям, яке особливо посилюють риторичні вигуки та звертання. Красу, мелодій ність, багатство української мови поет розкриває через емоційно насичені пейзажні порівняння, метафоричні епітети («співочий грім», «шовковий спів», «левій рев Дніпра»). Ідея вірша висловлена в міфологічнобіблійних символах: О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. Меч тут символізує войовничу грань українського слова, отже — і самої нашої національної душі; сонце — миролюбну, окрилену, творчу. У будьякому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане судними дощами для її ворогів. 4. П рослухайте пісню Олександра Олеся «Сонце на обрії» в інтерпретації М. Бур маки й виконайте завдання. Марія Бурмака. «Сонце на обрії».

А. До якого виду лірики належить вірш «Сонце на обрії»? Б. Прокоментуйте музичний супровід і майстерність виконання твору. 5. Прочитайте матеріал про драматичний етюд «По дорозі в Казку».

Драматургія. У 1914 р. вийшла друком збірка Олександра Олеся «Драматичні етюди». У ній уже переважає символістська поетика. Митець успішно продовжив, збагатив українським колоритом традицію європейської символістської драми (Г. Ібсен, Г. Гауптман, М. Метерлінк). Провідні мотиви цієї течії — вічне прагнення людини до кращого, доско налішого життя, туга за сонцем, світлом, «блакитною трояндою» ідеалу й болісне зіткнення цих мрій із суворою, приземленою дійсністю. Одна з основних тем тогочасної символістської та загальномодерністської літератури — трагічне протистояння непересічної особистості, герояодинака й сірої, байдужої чи й озлобленої маси («Бранд», «Ворог народу» Г. Ібсена; «За топлений дзвін» Г. Гауптмана; «Мойсей» І. Франка; «Fata morgana» М. Коцю бинського; «Блакитна троянда», «Лісова пісня» Лесі Українки; «Царівна» О. Ко билянської). Розробляє цю тему й Олександр Олесь у драматичному етюді «По дорозі в Казку» (1908). Символіка твору досить прозора. Народ заблудив у лісі й не може знайти стежки, щоб вийти з темряви на світло. З’являється Він — юнак, який береться вивести людей із мороку й показати їм шлях у прекрасну країну Казку. Однак із часом Він починає сумніватись у своїх силах, усвідомлює,

245

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

що ще не доріс до місії провідника. Під впливом сумнівів героя зневірюється й народ. Можна здогадатися, що описана ситуація символізує суспільні настрої часів реакції після поразки Революції 1905 р. І все ж автор, як і у вірші «Айстри», про понує не втрачати надію: наприкінці твору з’являється хлопчик із Казки й розповідає вмираючому героєві, що там завжди сонце. Цей персонаж символізує моральну чисто ту й правдивість ідей, які Він проголошував. Отже, провідник не помилявся, а лише зневі рився й завагався, що й спричинило поразку в пошуках шляху до омріяної Казки. Перед М. Чюрльоніс. Казка королів часною загибеллю героя поет застерігає ду ховних лідерів народу, закликає їх не розчаровуватися, а свято вірити в досяж ність ідеалів, бути витривалими й незламними. Отже, письменник порушує традиційну для неоромантизму й символізму тему — народ і провідник на шляху до мети, порятунку. Драма «По дорозі в Казку» безпосередньо перегукується з поемою І. Франка «Мойсей», де аналогом Казки є земля Ханаан. Ні Франковий, ні Олесів герої не потрапляють до омріяного краю. І все ж існують великі відмінності між цими творами. Мойсей є лише провідником волі Єгови, хоча й несе частку особистої відповідальності. Саме за своє невір’я (навіть миттєве) його не допущено до Ханаану. У драмі «По дорозі в Казку» ситуація інша. Люди живуть у страшному лісі, де немає нічого «рідного й знайомого», і кажуть: «Ти сам іди, а ми і тут свій вік якнебудь доживем». Герой-провідник — цілком самостійний, не керований жодною вищою силою. Він сам приймає рішення вивести народ із темряви й сам же зневірюється у своїх силах (немає тут і франківського демонаспокусника Азазеля), сам несе відповідальність за свою слабкість. Країна Казка — символ неоднозначний. Зрозуміло, що це — щось нове, там завжди сяє сонце, але виникає запитання: а що ж за нею? Невже поступ спиниться, коли нарешті розчиниться золота брама? Може, саме тому люди залишаються в лісі? Це ж запитання не вирішене самим автором, і в цьому полягає таємничість етюду. Цілком можливо, що саме дорога була метою мандрівки, а не Казка. Дорога (як і сорокарічні мандри гебреїв пустелею в «Мойсеї») перетворюється на символ блукань, страждань, які допомагають очиститися від темряви примітивного себелюбства, страху, недалекоглядності. Знову ж таки символічно, що єдиним мешканцем Казки є хлопчик «років десяти» — це молоде покоління, для якого «ми будемо йти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать». Отож зберігається надія, що знову колись з’явиться герой, який поведе людей до світла. Важливе значення має також образ Дівчини. Вона залишається однією з тих, хто «йде зустрічати ранок», на відміну від юрби, що вбиває провідника.

246

Олександр Олесь

Фігура Дівчини підкреслює розкол, який відбувся серед людей. Більшість із них уже не прагне ввійти до Казки, але невелика когорта сміливців хоче продовжувати шлях. Крім того, Дівчина — уособлення віри в себе, у власні сили, духовної міцності, символ світлих днів майбутності, яких Він не дочекався. «По дорозі в Казку» показує боротьбу, а не перемогу — у цьому особливість етюду. Найкращі твори Олександра Олеся досі запалюють у душах читачів світлі, піднесені почуття, а тому залишаються живими, актуальними й дієвими. З давнини минулого століття поет ділиться з нами своєю вірою й надією: Дивлюсь на пройдену дорогу, І гнів, і жаль мене пече… Але у нашу перемогу Усе ж я вірю гаряче. Як завтра день угледять люди, Як зійде сонце золоте, Так Україна жити буде, Так наша мрія процвіте.

Прокоментуйте всі складники визначення терміна «драматичний етюд» як 6. літературного жанру. Випишіть правило в зошит.

Теорія літератури ДРАМАТИЧНИЙ ЕТЮД Драматичний етюд   (з грецьк. drama — дія, сценічний твір; фр. etude — вивчення, дослідження, нарис) — невеликий за обсягом одноактний віршований чи прозовий драматичний твір, події якого мають драматичний характер. Автор у драматичному етюді створює філософсько-ліричні настроєві «картинки» життя й виявляє в них загальнолюдські цінності («Трагедія серця», «По дорозі в Казку», «Танець життя» Олександра Олеся).

7. Виконайте завдання. 1. Справжнє прізвище Олександра Олеся — А Тобілевич Б Рудченко В Кандиба Г Косач 2. Н а антитезах та оксиморонах побудовано твір А «Чари ночі» Б «По дорозі в Казку» В «З журбою радість обнялась...» Г «О слово рідне! Орле скутий!..»

247

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ 3. Установіть відповідність. Назва твору

1 2 3 4

«Чари ночі» «По дорозі в Казку» «О слово рідне! Орле скутий!..» «З журбою радість обнялась…»

Провідний мотив

А народ і провідник Б краса життя й кохання над усе В збереження навколишнього середовища Г значення рідної мови в житті народу Д повнота життя в єдності протилежностей

4. Чому Олександр Олесь був змушений покинути Україну в 1919 р. й решту життя прожити за кордоном? 5. Які мотиви переважають у ліриці Олександра Олеся? 6. Визначте й випишіть символи з поезії «О слово рідне! Орле скутий!..». Проілюст руйте їхнє значення. 7. Доведіть конкретними прикладами з творів Олександра Олеся слушність думки С. Єфремова про поєднання у творчості поета громадянських та інтимноосо бистісних мотивів. 8. Пригадайте жанрове визначення романсу. Доведіть, що поезія «Чари ночі» — романс. 9. З якими європейськими митцями споріднена творчість Олександра Олеся? 10. Яка поезія Олександра Олеся вам найбільше сподобалась і чим саме? 11. Доведіть, що вірш «З журбою радість обнялась…» написаний у неоромантичному стилі. 12. Який із вивчених віршів Олександра Олеся, на вашу думку, наймузикальніший? За допомогою яких засобів автор досягає цієї музикальності? Виконайте домашнє завдання. 8. 1. Вивчіть напам’ять вірш Олександра Олеся «Чари ночі». 2. Підготуйте повідомлення про життя та творчість письменника в еміграції (за ба жанням).

Література для додаткового (самостійного) читання Ю. Яновський. «Голлівуд на березі Чорного моря». Г. Косинка. «В житах», «На золотих богів». О. Довженко. «Україна в огні». У. Самчук. «Марія». Л. Костенко. «Берестечко». О. Гончар. «Собор». П. Загребельний. «Диво». Р. Іваничук. «Черлене вино», «Журавлиний крик». Василь Барка. «Жовтий князь». Ю. Мушкетик. «Яса». Ю. Андрухович. «Московіада». С. Андрухович. «Фелікс Австрія». Л. Пономаренко. Збірка «Синє яблуко для Ілонки». В. Шкляр. «Залишенець». С. Жадан. «Ворошиловград».

248

Короткий словник літературознавчих термінів Алегорія — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образа ми з відповідними асоціац іями (алегоричний образ Бджоли в байці Г. Сковороди «Бджола та Шершень»). Алітерація — зумисно надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створити звуковий образ зображуваного або посилили інтонаційну вираз ність мови. Алюзія — художньостилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літературного твору або історичної події. Амфібрахій — трискладова стопа з наголосом на другому складі. Анапест — трискладова стопа з наголосом на третьому складі. Анафора — єдинопочаток; уживаний на початку віршових рядків (глав у про зовому творі) повтор слів чи словосполучень (рідше — речень). Анафора відіграє важливу композиційну роль у художньому творі. Асонанс — зумисно надмірне повторення однакових голосних звуків для посилення милозвучності мови. Бурлеск — жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, знижено або ж, навпаки, про «низьке» говориться піднесено, урочисто. Віршування — мистецтво складання віршів, вираження автором думок і переживань у віршовій формі. Гіпербола — троп, що полягає в надмірному перебільшенні характерних власти востей чи ознак певного предмета або явища з метою увиразнення їх (наприклад, виплакати море сліз). Гротеск — сатиричний художній прийом у літературі, заснований на явному спотворенні, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів. Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі. Драма — літературний рід, характерною ознакою якого є розкриття явищ життя й характерів героїв через розмови дійових осіб (діалоги, монологи). Драматичні твори призначені для постановки на сцені. Основні жанри драматичного твору: власне драма, трагедія, комедія, трагікомедія.

249

Короткий словник літературознавчих термінів

Евфoнія — це сукупність звукових явищ, які роблять мову милозвучною, мелодійною, насамперед алітерації й асонанси. Експресіонізм — стильова течія, що виникла на противагу імпресіонізмові. На переконання експресіоністів, спільною основою всього у світі є дух (вільна творча енергія). Елегія — один із жанрів лірики медитативного, журливого, меланхолійного змісту. Епітет — троп; художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначаль ну якість певного предмета й передає емоційне ставлення до нього (золота душа, світлі почуття). У фольклорі поширені постійні епітети (битий шлях, ясні зорі). Епіфора — повторення однакових слів, словосполучень у кінці віршових рядків чи строф. Епос — літературний рід, характерними ознаками якого є змалювання життя у формі авторської розповіді про людей та події. Зорова (візуальна) поезія — синтетичний різновид мистецтва, у якому тексто вий символ (літера, слово, знак, речення) є елементом зорового образу завдяки специфічному його розташуванню в зображенні чи об’єкті. Імпресіонізм — одна з основних течій модернізму, це мистецтво передавання безпосередніх вражень. Інвектива — пряме, гостре засудження певної вади. Інтермедія — невелика за обсягом комічна сценка або п’єса, яку виконували в давні часи між актами основного драматичного дійства. Іронія — засіб гумору, заснований на називанні супротивного, коли про щось мовиться ніби в позитивному плані, але прихований підтекст свідчить про про тилежне. Історичний роман — твір, у якому відображено конкретну історичну добу, певні історичні події, історичні постаті, які жили й діяли в описуваний період. Карикатура — сатиричний малюнок загостреного критичновикривального характеру. Класицизм — художній напрям у європейському мистецтві в ХVІІ — на початку ХІХ ст. Курйозний вірш — це вишуканий поетичний твір, незвичайний за формою, для якого характерне поєднання зорових і слухових елементів, узгоджених зі змістом.

250

Короткий словник літературознавчих термінів

Лірика — літературний рід, характерними ознаками якого є ритмічна мова, організована в короткі рядки, найчастіше з римами; зосередженість на розкритті внутрішнього світу людини, відтворенні емоційного відгуку автора (ліричного героя) на життя; безсюжетність. Ліричні твори невеликі за обсягом. За тема тикою лірика поділяється на такі жанри: громадянська, інтимна, філософська, пейзажна та ін. Основні ліричні жанри: ліричний вірш, гімн, ода, елегія, пісня, послання, медитація та ін. Ліро-епос — художні твори, у яких органічно поєднано принципи епічного зображення з ліричним вираженням. Літературний напрям — конкретна частина літературного процесу, породжена творчістю представників одного художнього методу, яка характеризується спо рідненістю стильових ознак та існує в межах однієї епохи й нації. Метафора — це троп, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними. Метонімія — троп, заснований на перенесенні значення одного слова на інше за суміжністю (перекладати Байрона, заснуло село). Мистецька (художня) течія — спорідненість творчих принципів митців на основі подібних естетичних засад. Містерія — різновид романтичної алегоричносимволічної поеми з гротеск ним змістом, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, участь надприродних сил як персонажів, символіка, філософічність, тяжіння до драма тизації. Модернізм — мистецький напрям, що виник на межі XIX–XX ст. в євро пейській культурі й науці. Основні ознаки модернізму: інтуїтивний спосіб осягнення світу разом із логічним; індивідуалізм; посилена увага до психологізму, позасвідомих сфер душі; використання символу; потужний струмінь ліризму; глибокий естетизм; умовність; культ сили волі, активності; ідеологічність. Мотив — єдність теми та ідеї в ліричному творі. Неореалізм — течія в кіномистецтві й літературі на початку XX ст., яка характеризується людяністю, демократизмом, глибоким ліризмом, відсутністю піднесеності або риторики. Неоромантизм — стильова течія модернізму, визначальною ознакою якої є подолання розриву між дійсністю та ідеалом. Новела — епічний жанр; невеликий за обсягом прозовий твір про незвичай ну життєву подію з несподіваним фіналом, напруженою та яскраво вимальова ною дією. Оксиморон — троп, заснований на сполученні логічно несумісних понять, про тилежних за значенням слів, унаслідок чого створюється несподіваний експре сивний ефект (дзвінка тиша, лихо сміється).

251

Короткий словник літературознавчих термінів

Оповідання — епічний жанр; невеликий прозовий твір, сюжет якого побу довано на одному, рідше декількох епізодах із життя одного або кількох персо нажів. Пародія — комічне або сатиричне наслідування, що відтворює в перебільше ному вигляді характерні особливості оригіналу; карикатура. Повість — епічний жанр; середня форма епічної прози (більша за оповідання й новелу, але менша за роман), що характеризується однолінійним сюжетом, за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Поема — переважно ліро-епічний віршований твір, у якому зображені важливі події та яскраві характери, а розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Поетика — це особливості художньої форми фольклорного чи літературного твору, тобто особливості його побудови (композиції), художніх засобів, віршу вання та ін. Поетичний (художній) паралелізм — художній засіб поет ичної мови, коли явища з різних сфер життя або природи зображуються паралельно. Порівняння — це троп, що пояснює ознаки одного явища за допомогою іншого, чимось подібного до нього. Реалізм — один з ідейнохудожніх напрямів у літературі й мистецтві ХІХ ст., ини людини й суспільства, середовища, для якого основною проблемою є взаєм вплив соціальноісторичних обставин на формування духовного світу, характеру особистості, героя твору. Рима — співзвучність закінчень у суміжних чи близько розташованих словах у кінці чи в середині віршорядків. Ритм (поетичний, або мовний) — рівномірне чергування однорідних мовних одиниць, які називаються ритмічними одиницями (рима, римування, віршовий розмір, строфа). Роман — великий за обсягом епічний твір, для якого характерне панорамне зображення дійсності, багатоплановість сюжету, переплетення сюжетних ліній; у романі відображено великий проміжок часу, багато подій, задіяна чимала кіль кість персонажів. Романс — невеликий за обсягом вірш і музичний твір про кохання, призна чений для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Романхроніка — роман, у якому змальовано історичні події в хронологічній послідовності.

252

Короткий словник літературознавчих термінів

Сарказм — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена край ньої ненависті й гнівного презирства. Силабічна система віршування — система віршування, в основі якої — рівна кількість складів, часто — 13, рідше — 11, при вільному розташуванні наголо шених і ненаголошених складів. Символ — умовне позначення якогонебудь предмета, поняття або явища; художній образ, який умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. Символізм — течія модернізму, основними принципами якої є художнє осягнення за допомогою символів сутності явищ, що знаходяться за межею чуттєвого сприймання. Синекдоха — троп, заснований на кількісному зіставленні предметів і явищ; уживання однини в значенні множини, частини замість цілого, видового поняття замість родового (на нашу землю нога ворога не ступала; по дорозі йшли хустки й бороди). Сонет — це ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’яти стопного або шестистопного ямба. Сюжет — система подій, у яких розкриваються характери персонажів і розв’язуються суперечності між ними. Тема твору — це життєві явища, змальовані в художніх образах з певних світоглядових позицій автора. Тонічний вірш — це система віршування, в основі якої однакова кількість наголошених складів у рядку. Травестія — різновид жартівливої бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом і відповідною формою переробляється на твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Троп — слово, ужите в переносному значенні для характеристики певного явища; до тропів належать метафора, іронія, гіпербола, епітет, порівняння та ін. Феєрія — театральна або циркова вистава з фантастичноказковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками. Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Художній метод — спосіб художнього пізнання, відтворення та моделювання світу. Художній характер — внутрішній образ людини, показаний у літературному творі. Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

253

ЗМІСТ

ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА Українська література другої половини ХІХ ст. в контексті розвитку тодішнього суспільства, культури й мистецтва. . . . . . . . . . . . . .

Іван Нечуй-Левицький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Соціально-побутова повість. Реалізм . . . . . . . . . . . . . . . Кайдашева сім’я (Скорочено) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

12 14 19

Панас Мирний. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Уривок) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

43 55

«ТЕАТР КОРИФЕЇВ» Театральне життя в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Іван Карпенко-Карий. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Жанри драматичних творів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Мартин Боруля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

64 71 72

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ Іван Франко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Гімн . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Сикстинська Мадонна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Збірка «З вершин і низин» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Теорія літератури. Сонет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 «Чого являєшся мені у сні?..» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Легенда про вічне життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Теорія літератури. Терцина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Мойсей (Уривки) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 Cойчине крило . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108

254

Зміст

МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА Ранній модернізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Особливості українського модернізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 Михайло Коцюбинський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Імпресіонізм. Психологічна новела . . . . . . . . . . . . . . . . Іntermezzo . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тіні забутих предків (Скорочено) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

117 121 123 134

Ольга Кобилянська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 Impromptu phantasie . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161 Vаlse mеlancolique . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 Василь Стефаник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169 Теорія літератури. Експресіонізм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174 Камінний хрест . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Володимир Винниченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Момент (З оповідань тюремної Шехерезади) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191 ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ Леся Українка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Неоромантизм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сontra spem spero! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Слово, чому ти не твердая криця...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Мріє, не зрадь!.. » . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лісова пісня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Феєрія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

205 212 214 216 217 221 222

Микола Вороний . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Символізм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Звукосимволізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Блакитна Панна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Інфанта . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

229 234 236 236 237

Олександр Олесь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «З журбою радість обнялась...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Чари ночі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «О слово рідне! Орле скутий!..» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По дорозі в Казку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія літератури. Драматичний етюд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

240 243 244 245 245 247

Короткий словник літературознавчих термінів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249

255

Навчальне видання

Авраменко Олександр Миколайович, Пахаренко Василь Іванович

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (рівень стандарту) Підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Видано за державні кошти. Продаж заборонено. У виданні використано матеріали, що знаходяться у вільному доступі мережі «Інтернет».

Редактор Н. Забаштанська Макет, обкладинка та художнє оформлення Н. Антоненко Технічний редактор Л. Ткаченко Комп’ютерна верстка С. Груніної Коректори С. Бабич, І. Барвінок

Підписано до друку 03.07.2018 р. Формат 70×100/16. Папір офс. № 1. Гарнітура PeterburgC. Друк офс. Ум. др. арк. 20,736 . Обл.-вид. арк. 21,68. Умовн. фарбовідб. 82,944. Наклад 246 447 прим. Зам. № Видавництво «Грамота», вул. Паньківська, 25, оф. 13, м. Київ, 01033 Електронна адреса: info@gramota.kiev.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру України суб’єктів видавничої справи ДК № 341 від 21.02.2001 р. Віддруковано з готових діапозитивів видавництва «Грамота» у друкарні ТОВ «КОНВІ ПРІНТ». 03680, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 12. Свідоцтво ДК № 6115 від 29.03.2018 р.