Serhij Zjadan Kan jeg si noe mer?
Med fotoillustrasjoner av Svein Størksen. Gjendiktning fra ukrainsk til norsk ved Natalia Ilishchuk og Brit Bildøen.
Можна тепер я почну? … 8
І коли тебе запитають: навіщо? … 14
І не розповіли головного … 16
Не промовляй це вголос … 18
І змінюється значення зими … 24
Достатньо болюче … 28
Може, саме тепер і варто почати … 34
Чекають вечора люди, схожі на равликів … 36
Буде така мить, коли ти зважишся … 38
Запам’ятати кожен будинок і кожну вулицю … 44
Вихоплена з темряви гілка світла … 46
Хай це буде спів … 48
Сніг зігріється у руці … 54
Коли кожна душа … 58
Ще одна спроба освідчитися вогню … 60 Я дуже люблю
… 66 І варто пам’ятати,
… 70
задум і мудрість велика … 74
Це я, подивись, це я … 80
Світло … 84
Можна я ще скажу? … 86
INNHOLD
Kan jeg begynne nå? … 9
Og når de spør deg: hvorfor? … 15
Og de fortalte ikke det viktigste … 17
Ikke si det høyt … 19
Og betydningen av vinteren endrer seg … 26
Er det smertefullt nok … 29
Kanskje jeg burde begynne akkurat nå … 35
Folk som ligner på snegler venter på kvelden … 37
Øyeblikket vil komme når du våger … 39
Husk hvert hus og hver gate … 45
En lysgren revet ut av mørket … 47
La det være sang … 49
Snøen blir varm i hånden … 56
Når hver sjel … 59
Nok et forsøk på å hengi seg til ilden … 61
Jeg elsker henne så høyt, denne kvinnen … 68
Og det er verdt å huske at disse stemmene … 72
Stor er planen og visdommen er stor … 75
Det er meg, se, det er meg … 82
Lys … 85
Kan jeg si noe mer? … 88
Можна тепер я почну?
Досі чутно було наближення снігу, чутно
було, як він наростає по шву
листопада, чутно було завмирання, з яким
східний ландшафт готувався прийняти
цю незручну ваготу білизни, це сяйво
спустошення, в якому стоять дерева.
Досі тривогою можна було пояснити нездатність
уголос промовити «сніг», дати йому можливість
бути озвученим, вимовленим, відстеженим псами фонетики,
досі й назвати його можна було
хіба що за допомогою слів
на означення зміщення, переходу, утрати.
Але вже заґрунтовано панораму зими над містом, і ми відбиваємось у
свого чекання; можна я буду
старому будинку, першим почну славити цю навалу вивітреного світла,
Kan jeg begynne nå?
Fremdeles kunne man høre snøen nærme seg, høre hvordan den bygde seg opp langs sømmen av november, høre stillheten som det østlige landskapet forberedte seg med, der det gjorde seg klar til å ta imot den ubehagelige tyngden av hvithet, dette lyset av tomhet der trærne står.
Fremdeles kunne angsten forklare den manglende evnen til å si snø høyt, gi snøen mulighet til å lyde, bli uttalt, bli sporet av fonetikkens hunder, fremdeles kunne man benevne den kanskje bare ved hjelp av ord som betyr forskyvning, overgang, tap.
Men vinterpanoramaet over byen er allerede lagt, og vi etterlater avtrykk i den varme gipsen av vår venting; kan jeg kanskje være ansvarlig for dette utrevne hjertet, som for den utrevne dørkarmen i et gammelt hus, jeg vil være den første til å prise denne strømmen av forvitret lys, disse glassmaleriene av dikt, der stråler av stemmer, gjenskinn av sang, glimt av pust bryter skrått igjennom.
Og fremdeles denne følelsen av å bli voksen tidlig på vinteren. Himmelen er som en skolegutt som skal ta inn over seg Odysseen for første gang, vinduene er varme som kvinner som har født i kjærlighet, språket er som en barberkniv: farligst, nærmest.
08.12.2021
І коли тебе запитають: навіщо? –
не матимеш відповіді. А одначе час писати нові вірші:
від старих віршів уже ніхто не плаче.
Бо старі вірші стали старими,
і ось уже підлітки, немов арештанти,
стоять і чекають на свіжі рими, щоби дорослішати і страждати.
Бо зі старих віршів лишилась тиша.
І в тиші цій не ступиш і кроку.
І немає поетів, які б мали вірша, аби пояснити печаль цього року.
І підлітки – нарвані, загадкові –не можуть домовитися поміж собою.
І як їм
вони звикли називати любов’ю?
Як їм назвати це затемнення в серці
і відчути це звучання в тиші?
Зірки цьогоріч немилосердні.
Час писати нові вірші.
Бо старі вірші вже не мають сили, і старі
вмирати. Вони забули, про що їх просили.
Кому потрібні їхні поради.
Ритміка, юна сестра милосердя, приходить без докору і потреби.
Але кому потрібен вірш про безсмертя, якщо там немає нічого
Og når de spør deg: hvorfor?
har du ikke noe svar. Men likevel er det på tide å skrive nye dikt: ingen gråter lenger over de gamle diktene.
For de gamle diktene har blitt gamle, og nå står ungdommer, som arrestanter, og venter på nye rim, for å vokse opp og lide.
For de gamle diktene har etterlatt seg stillhet.
Og i denne stillheten kan man ikke ta et skritt.
Og det finnes ingen poeter som har et dikt som kan forklare dette årets vemod.
Og ungdommene – impulsive, gåtefulle –klarer ikke bli enige seg imellom.
Og hva skal de kalle denne klumpen i språket som de pleide å kalle kjærlighet?
Og hva skal de kalle denne formørkelsen i hjertet og hvordan skal de føle denne lyden i stillheten?
Stjernene er nådeløse i år.
Det er på tide å skrive nye dikt.
For de gamle diktene har ikke lenger noen kraft, og de gamle poetene trenger ikke lenger å dø.
De har glemt hva de ble bedt om.
Hvem trenger rådene deres.
Rytmen, barmhjertighetens lillesøster, kommer uten bebreidelse og behov.
Men hvem trenger et dikt om udødelighet hvis det ikke står noe om deg der.
La oss rime ting på nytt.
La oss gi hemmelighetene lyd.
Alle trenger nye poeter, trenger noen som snakker tull.
Vår tro på lyd ligger dypt.
Språket vårt er stille, vanlig. Avhengig av pust og gane.
Ugjenkallelighet. Utålmodighet. 29.03.2021
І не розповіли головного.
Не попередили, що смерть обмежується тією
мовчанкою, яка її супроводжує, смерть не виходить поза крейдяне коло, накреслене на підлозі в помешканні,
з якого винесли меблі, щоби налякана душа не билась об них, мов пес, якого зачинили на кухні.
Не пояснили, що смерть локальна, що вона не вихоплюється поза межі лікарняного подвір’я, що вона мало кому цікава поза ходою жалобної процесії.
Не попередили про цей принцип радіохвилі, передавання смутку тим, хто ловить сигнал відчаю, кому відлунює цей розпад мови, механіка затихання.
І ти не розумієш, де ж воно – це поєднання всіх живих смертю одного з нас, ця солідарність тих, хто лишається, цей прощальний спів, що вростає в пам’ять?
І здогадуєшся, що письмо смерті передбачає відсутність переходу. Немає жодного поділу, жодного світла з того боку стіни.
Життя заповнює собою все.
Передусім – наш страх перед смертю.
Передусім – нашу залежність від досвіду.
Ти весь лишаєшся тут, ти розчинений
Og de fortalte ikke det viktigste.
De advarte ikke om at døden er begrenset til den tausheten som følger med den, døden går ikke utenfor krittsirkelen som er tegnet på gulvet i den leiligheten hvor møblene er flyttet ut for at den forskremte sjelen ikke skal dunke borti dem lik en hund som er stengt inne på kjøkkenet.
De forklarte ikke at døden er lokal, at den ikke forlater sykehusområdet, at den knapt interesserer noen andre enn begravelsesfølget.
De advarte ikke om dette radiobølgeprinsippet, overføringen av sorg til dem som fanger opp signalet om fortvilelse, som hører gjenklangen av den språklige oppløsningen, stillhetens mekanikk.
Og du forstår ikke hvor den er – denne foreningen av alle levende når en av oss dør, denne solidariteten til dem som blir igjen, denne avskjedssangen som vokser fast i minnet?
Og du aner at dødens manuskript krever fraværet av en overgang. Det finnes ikke noe skille, ikke noe lys fra den andre siden av veggen.
Livet fyller alt med seg selv.
Framfor alt – vår frykt for døden.
Framfor alt – vår avhengighet av erfaring.
Du blir igjen her, fullt og helt, du er oppløst i denne strømmen, du slår rot i pausene mellom sangene, faller inn i mørkets musikk, klemmer deg inn i diktenes svarte bokstaver.
Alt forblir her.
Alt er mellom oss.
Mørket er lett å lese. Alt har sitt ord.
11.08.2021
Не промовляй це вголос,
щоб не прокочувати піднебінням
прибережну тяглість ще одного промовляння.
Це тонке, притаманне людям уміння
непроговорення, замовчування, непотрапляння.
Це переховування під серцем чогось легкого,
чим так легко, так солодко, так неможливо ділитись,
дивна щедрість не обтяжувати нікого
тим, на що завжди реагують здриганням вилиць.
І початок голосу, ніби початок застуди
гріє легені, і жар цей стає осідлим, і від початку серпня ходять тривожні люди і світяться зсередини цим незрозумілим світлом.
23.08.2021
Ikke si det høyt, unngå at enda en langstrakt uttalelse får bølge gjennom ganen.
Dette er den subtile, menneskelige evnen til å utelate, fortie, feilberegne.
Det å skjule noe lett under hjertet, noe som er så enkelt, så søtt, så umulig å dele, det er en særegen raushet å ikke belemre noen med slikt man reagerer på med stramt ansikt.
Og bruk av stemmen varmer lungene som en forkjølelse, og denne varmen varer ved, og fra starten av august går urolige mennesker rundt og gløder innenfra med dette uforståelige lyset.
23.08.2021