Всесвітня історія (Білоножко) 9 клас by sloven

ББК 6 3 .3 (0 )5 я 7 2 1

В85

Комісією Міністерства освіти України присвоєно гриф «Допущено Міністерством освіти України як пробний підручник» (протокол № 4/1-18 від 25 березня 1998 р.) 4 Автори - викладачі Запорізького державного університету, кандидати історичних наук С.В.Білоножко, (§ 1 0 -1 1 ,1 3 -1 7 , 20,23), І.М.Бірюльов (§ 1 -9, 27,32), О.Р.Давлєтов (§ 24-27,31), В.Г.Космина (вступ, § 21-22, 30,31,33-34), JI.О.Нестеренко (§ 12,18-19,28); доктор історичних наук Ф.Г.Турченко (§ 29) Наукова редакція: Ф.Г.Турченка Методичне опрацювання: М.М.Шимановський, наук. спів. Інституту проблем виховання АПН України

В85

Всесвітня історія. Нові часи. Частина друга. (Кінець XVIII - початок XX століття): Проб, підруч. для 9-го кл. серед, загальноосвіт. навч. закл. - 3-тє вид. / С.В.Білоножко, І.М.Бірюльов, О.Р.Давлєтов, В.Г.Кос мина, JI.О.Нестеренко, Ф.Г.Турченко. - К.: Генеза, 2001. - 304 с.: іл., карти. ISBN 966-504-104-5

Даний підручник присвячено подіям другого етапу історії ново го часу. Хронологічно він охоплює період від Великої французької революції до початку Першої світової війни. Згідно з програмою Міністерства освіти і науки України в підручнику подається систе матизований виклад сучасних поглядів на процес становлення індустріального суспільства. ББК 63.3(0)5я721 Переклад з російської мови: О.І.Неживий, О.М.Корніяка, А.В.Жихорська

ISBN 966-504-104-5

вступ ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО Й ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СВІТУ ВІД КІНЦЯ XVIII ДО ПОЧАТКУ XX ст. 1 . Два періоди нової історії

Нова історія - це епоха у всесвітній і насамперед європейсь кій історії, коли у всіх сферах суспільного життя - економіч ній, політичній, соціальній, духовній - формувалися основи нового індустріального суспільства. Ця епоха охоплює понад чотири століття - від кінця XV до початку XX - і поділяється на два окремих періоди, які відрізняються один від одного. У перший період (кінець XVI - кінець XVIII ст.) виникли найважливіші елементи нового суспільства, які визначили його зміст. У сфері духовній - нове, гуманістичне, бачення світу. У сфері економічній - нова, мануфактурна, організація виробництва, розвиток ринку й банків. У сфері соціальній поява нових прошарків у суспільстві, передовсім підприємців-власників та найманих робітників. У сфері політичній розвиток демократичних парламентарних інституцій у ряді країн. Другий період (кінець XVIII - початок XX ст.) відзначився глибокими якісними змінами в житті всього людства. Мате ріальну основу суспільства західноєвропейських країн, СІЛА і Канади, які називають Заходом, склало велике машинне (індустріальне) виробництво. Його спроможність до постій ного саморозвитку забезпечували панівні капіталістичні ринкові виробничі відносини. Індустріальний характер суспільства зумовив прискорений розвиток науки та освіти, зміст культури, індивідуальної й масової психології. У соціальній структурі суспільства починають переважати класи й прошарки (насамперед, капіталісти-власники і най мані робітники), пов’язані з індустріально-капіталістичним виробництвом.

2 . В е л и ка ф р а н ц у з ь к а рев ол ю ція й п о ч а то к д р у го го п е р іо д у н о в о ї іс т о р ії

Головною віхою, якою позначено початок другого періоду нової історії, стала Велика французька революція кінця XVIII ст. Цю революцію підготував увесь попередній розвиток і самої Франції, і всього західного світу. Вона зруйнувала феодально-абсолютистські перепони на шляху розвитку при ватного капіталістичного підприємництва, усунула різниці між станами в суспільстві і зробила всіх французів рівно правними громадянами своєї країни. Вона встановила респуб ліканський лад (устрій), проголосила священними й невід’єм ними права людини - право на свободу, на безпеку, на опір гнобленню, а також право на власність. Революція круто змінила напрям історичного розвитку Франції. Вона стала поворотним пунктом і в європейській історії. Процес становлення в Європі нового демократичного суспільства з його новими порядками проходив дуже складно й суперечливо. Новий лад відносно успішно прокладав собі шлях в Англії. У Франції перехід до нового ладу спричинив гострі, часто кровопролитні конфлікти в суспільстві. Період потрясінь тривав у Франції понад 90 років. Країна пережила чотири революції (1789, 1830, 1848 і 1871), перш ніж життя її увійшло у відносно спокійне річище, а політичні та еконо мічні інститути індустріального суспільства набули стійкості. Ще менше схожим на англійський був шлях розвитку нового суспільства у Німеччині та Італії, в яких суспільні потрясіння тривали практично до половини XX ст., а в Росії, котра надто відрізняється від Заходу, вони не припинилися і наприкінці XX ст. 3. Промислова революція та ї ї наслідки

Велика французька революція співпала в часі з початком промислової революції, яка сформувала індустріальне суспільство. Індустріальним називається таке суспільство, основу життя та діяльності якого складає промислове виробництво товарів (індустрія - синонім слова промисловість). Виник нення і становлення цього суспільства уможливила промис лова революція, яка почалася в Англії в останній третині XVIII ст., а потім поступово поширилася на інші країни. Промислова революція (або промисловий переворот) - це гли бинні зміни в житті суспільства, пов’язані з переходом від 4

заснованого на ручній праці мануфактурного виробництва до машинного фабричного виробництва. Промислова революція не випадково почалася саме в Анг лії. Панування ринкових капіталістичних відносин у цій країні породжувало такий великий попит на товари, який мануфактури технічно задовольнити були вже не в змозі. У 30-ті pp. XIX ст. промислова революція в Англії завершила ся створенням машинобудування - виробництва машин ма шинами. Ця країна перетворилася на «промислову майстер ню світу», «наставницю європейських народів». Вона стала безумовним світовим лідером у п’яти сферах: промисловій, торговельній, фінансовій, колоніальній і морській. Її маши нобудівні заводи забезпечували своєю продукцією промисло вий переворот в інших країнах. Після Англії промислова революція завершилася у СІЛА та деяких західноєвропейсь ких країнах. Капіталістичне промислове виробництво було найдинамічнішою частиною економіки. Воно розвивалося на засадах вільної конкуренції (від лат. «конкуренція» - змагання), коли товаровиробники змагаються між собою на ринку за найвигідніші умови виробництва та збуту товарів. Той, хто цю боротьбу програвав, - розорявся. Вільна конкуренція - важ лива рушійна сила розвитку капіталістичного виробництва. Промислова революція спричинила швидке зростання чисельності буржуазії та найманих робітників, які ставали все більш впливовими соціальними класами. Але вона також створила умови для збільшення робочого дня найманих робітників до 14-16 год., жорстокої їх експлуатації. Умови праці були нелюдськими. В Англії 50-60% працівників про мисловості складали жінки та діти. Особливо тяжко жилося в періоди економічних криз. Кризи засвідчували недоскона лість капіталістичного промислового виробництва у XIX ст. В умовах вільного підприємництва нерідко товарів виготов ляли більше, ніж можна було їх продати. Тоді зупинялися і розорялися підприємства, які заборгували значні кошти постачальникам сировини та банкам, а сотні тисяч робітників викидалися на вулицю і позбавлялися будь-яких засобів до існування. Така криза має назву кризи надвиробництва. Робітники об’єднувалися і боролися за свої права. Вони створювали свої професійні спілки, організовували страйки, іноді повставали. Підприємці нерідко були вимушені йти на поступки - підвищувати заробітну платню, поліпшувати умови праці. 5

4 . П о л іти ч н е ж и ття ін д у с т р іа л ь н о го с у с п іл ь с т в а XJX ст.

В індустріальному суспільстві змінилася роль держави. Вона тепер намагалась обмежити свої функції забезпеченням дотримання «правил гри» учасниками ринкових виробничих відносин. Держава спиралася на систему правових норм, орга ни влади та управління, армію, поліцію, засоби ідеологічного впливу на суспільство. Цю нову роль намагалися виконати не тільки республіканські, а й монархічні уряди. Але оскільки монархії одночасно намагалися зберегти численні станові привілеї для дворянства, новонароджена буржуазія повела рішучу боротьбу за рівноправність, за свою участь в управлінні суспільством. Такі вимоги висували і ро бітники. XIX ст. було століттям революцій. Пік революцій ної боротьби припав на 1848-1849 pp., коли хвиля революцій прокотилася Європою, охопивши Німеччину, Францію, Австрію, Угорщину, Італію. Монархії тоді вистояли, але почали значно більше враховувати в своїй політиці інтереси великих підприємців, банкірів та інших впливових прошарків суспільства. Ще однією характерною рисою розвитку людства від сере дини XIX століття стала боротьба народів за свої національні права. Більшість державних утворів світу мали характер імперій, оскільки на їхніх територіях проживали разом із панівними націями ще й підкорені народи, які зазнавали гноблення. Саме тоді зароджується національна самосвідо мість гноблених народів, і вони починають виступати за створення власних національних держав. Загальною тенденцією політичного розвитку західних країн у XIX ст. стала боротьба за розширення демократії. З цим процесом запроваджувалися принципи виборності влади, більш широкого, а потім - і загального виборчого пра ва, розмежування гілок влади. Влада почала поділятися на відносно самостійні гілки - законодавчу (представницьку), виконавчу і судову (судді незалежні і підлягають лише закону). Права громадян та організацію системи влади в демокра тичній державі регулювали закони, насамперед Основний закон - Конституція. До кінця XIX ст. залежно від характеру виконавчої влади визначилося кілька форм демократичних держав. Перша конституційна, або парламентська монархія, в якій главою держави вважається король, але уряд створюється і контро 6

люється парламентом. Друга - президентська республіка, в якій главою держави є президент, який обирається на загаль них виборах і має великі повноваження. Третя - парламентсь ка республіка, в якій парламент сам створює уряд і контролює його дії. Виборність влади, передовсім законодавчої (парламенту), давала можливість різним верствам суспільства задля захисту своїх інтересів обирати до представницького органу своїх представників. Щоб допомогти самим виборцям об’єднатися для цього відповідно до певної ідеології і сформулювати кон кретні завдання перед їхніми депутатами в парламенті, виникали політичні партії. Партія (від лат. «паре» - частина) зазвичай об’єднувала найактивнішу частину певної соціаль ної верстви і намагалася бути виразником її політичних ідей. Перші' політичні партії створювалися в середині XIX ст. як об’єднання парламентаріїв. До кінця століття партії вже ста ли масовими, мали визначних лідерів, апарат професійних працівників і велику кількість рядових членів. Вони мали великі фінансові кошти і добре розроблену ідеологію. Всі політичні партії вели між собою гостру боротьбу за владу. За характером ідей, які вони обстоювали, серед них можна вирізнити дві дуже впливові групи. Перша з них не ставила під сумнів цінність економічних і політичних свобод при капіталізмі. Такі партії були прихильниками ідео логії лібералізму (від лат. «liberalis» - вільний). Друга група партій, яка виступала від імені найзнедоленіших прошарків населення (соціалісти, комуністи, соціал-демократи), боролась за створення суспільства на засадах колективної, суспільної власності та влади робітників. їхньою спільною ідеологією був соціалізм (від лат. «socialis» - суспільний). 5. Неєвропейський світ і європейський колоніалізм

Потреби капіталістичної промисловості в нових рин ках - для збуту виробленої продукції та придбання дешевої сировини - змінили напрям зовнішньополітичної активності західних країн. Вони звернули погляд на величезні простори Азії та Африки, а також Латинської Америки, яка лише на початку XIX ст. домоглася незалежності від Іспанії та Португалії. До приходу європейців традиційний Схід, як називають зазвичай Азію та Африку, жив розміреним, звичайним 7

життям. В Азії існували цивілізації з тисячолітньою історією. Ще в XV ст. рівень розвитку техніки та організації виробницт ва тут перевищував європейський, і тільки відтоді Європа почала випереджати їх. Однак устрій східних суспільств, завдяки якому вони були внутрішньо стійкими, не дозволяв їм прискорено розвиватися. Пересічна особистість вважала себе невід’ємною частиною як держави, так і первинного колективу - общини, клану, касти. Релігія встановлювала для людини суворі правила повсякденного життя. За таких умов не могла з’явитися характерна для Європи орієнтація на індивідуальний успіх, зокрема на виробничий, підприємницький. Територіальна замкненість східних країн викликала технічне відставання від країн Заходу. Промислова революція на деякий час закріпила перевагу Заходу. Східні країни, особливо азійські, мали родючі землі, багаті на корисні копалини, численне населення - потенційного покупця європейських промислових товарів. До їхніх берегів приставали спершу торгові судна в супроводі військових ес кадр, а потім - колоніальні війська та колоніальні чиновники. Захоплення європейцями нових територій почалося ще у XVIII ст. й різко прискорилося в другій половині XIX ст., після промислового перевороту. Вже на початку XX ст. майже увесь Схід був розподілений на прямі колонії та «сфери впли ву» європейських країн. Найбільшими колоніальними імпе ріями стали Англія, Франція, Голландія, Бельгія та Росія. СІЛА «освоювали» території, відібрані в Мексики. Колоніальна експансія Заходу визначила всю подальшу долю країн Азії та Африки. Деякі з них, зокрема Індія та африканські країни, стали колоніями і тільки в середині XX ст. домоглися незалежності. Інші, як Китай і деякі му сульманські країни, потрапивши в напівколоніальну залеж ність, намагалися знайти власні шляхи розвитку. Японія, зіткнувшись із загрозою колонізації, самостійно перебудувала своє економічне та політичне життя і, перейнявши європейсь кий досвід, швидко перетворилася на сильну індустріальну державу. Латиноамериканські країни, попри культурну близькість до Заходу, не спромоглися створити у себе таку ж ефективну промисловість. їхня економіка стала аграрним і сировинним придатком економіки СІЛА та західноєвропейських країн. 8

6 . З ахід і Росія

Царська Росія з великими труднощами пристосовувалася до виклику, який кинув індустріальний Захід. З одного боку, вона мала по суті риси Сходу: могутню державу і селянську общину, скріплені до того ж релігією - православ’ям. А з іншого боку, культура вищих прошарків суспільства була західною за походженням. Росія могла легко переймати будьякі західні досягнення в галузі науки, техніки, освіти, мис тецтва і самостійно розвивати їх. Але їй надто важко було перебудувати свою економіку на ринкових засадах, оскільки необхідні для цього індивідуалізм, приватна власність, вер ховенство закону не були цінностями в російському суспіль стві. Тим часом прискорений промисловий і військово-про мисловий розвиток Заходу створив велику загрозу для Росії. Якщо в 1812 р. вона змогла перемогти величезну наполеонівсь ку армію завдяки високому духу патріотизму, то в Кримській війні 1853-1856 pp. зазнала поразки. Потрібно було оновити економіку і все суспільство. Ініціативу взяла на себе держава. Вона у 60-70-ті pp. XIX ст. здійснила реформування суспіль ства. Промисловість і капіталізм у Росії швидко зростали. До кінця XIX ст. в країні завершився промисловий переворот. Але в міру проникнення капіталістичних ринкових відно син у всі сфери життя суспільства зростав їм опір - особливо з боку общинного селянства, робітників і частини інтелігенції. В Росії почали виникати нелегальні радикальні партії, які ставили за мету повалення існуючого ладу. 7. Нові явища в економіці та політиці індустріальних країн на початку XX ст.

В останні десятиліття XIX ст. індустріальне суспільство стояло на порозі нового технічного перевороту. Створення двигуна внутрішнього згоряння і відкриття електрики озна чали, що на зміну «добі пари» йде «доба автомобіля» та «електротехнічна доба». Якщо раніше основними галузями промисловості були текстильна і легка, а другорядними будування паровозів, пароплавів, виробництво зброї, то від тепер провідного значення набували будування автомобілів, тракторів, літаків, інших видів транспорту, переробка нафти, електроенергетика, металургія, видобувна промисловість і т.ін., тобто важка промисловість. 9

Технічний переворот кінця XIX - початку XX ст. супрово джувався будівництвом величезних підприємств і створен ням особливих капіталістичних об’єднань - монополій (від грецького «монос» - один і «полео» - продаю). Існували монополії 4-х типів: картелі - об’єднання підпри ємств для встановлення одних цін на ринку певного товару; синдикати - об’єднання для реалізації продукції та закупівлі сировини через одну контору; трести - об’єднання суміжних підприємств для виробництва і реалізації продукції під одним керівництвом; концерни - об’єднання підприємств різних галузей економіки під спільним фінансовим контролем. З од ного боку, монополії сприяли підвищенню організованості та впорядкованості промислового виробництва, з іншого знищення вільної конкуренції призводило до значного підви щення монопольних цін, негативно впливало на якість това рів, давало можливість капіталістам скорочувати заробітну платню та соціальні гарантії робітникам. Технічний переворот потребував зростання кількості кваліфікованих робітників. Це зумовлювало збільшення їхньої заробітної платні, а значить, і підвищення життєвого рівня. Робітники в західних країнах все рідше висували революційні гасла й активніше підтримували ті профспілки і партії, котрі виступали за мирне реформування суспільства в бік його демократизації, за поліпшення добробуту робітників. Індустріальне суспільство набувало соціальної й політичної стабільності. Політичне життя індустріальних суспільств характеризу вало зростання ролі держави. Вона тепер рішучіше втручалася в економічну і соціальну сфери. Уряди намагались сприяти економічній діяльності за допомогою податкової політики й антимонопольного законодавства, які обмежували діяль ність трестів (антитрестівське законодавство у СІЛА). Полі тичні режими обмежували активність робітничих партій та профспілок, але водночас запроваджували соціальне страху вання робітників, законодавчо зменшували тривалість робо чого дня. Із введенням загального виборчого права робітничі партії отримали вагоме представництво в парламентах. Остаточне утвердження індустріального суспільства в роз винутих країнах Заходу спричинило посилення його впливу на решту світу. За умов масового промислового виробництва і панування монополій стало вигідніше вивозити в інші країни не товари, а сам капітал, вкладаючи кошти в розвиток там промисловості, сільського господарства, транспорту тощо. 10

Однак, на початку XX ст. це по суті означало закріплення політичного розподілу світу економічним. А країни, які до нього «запізнилися», але розвивалися прискорено, як, ска жімо, Німеччина, почувалися обійденими. Насувалася світова війна за перерозподіл світу. З а п и .з н н я і з а в д а н н я 1 .3 якими історичними подіями і явищами пов’язаний початок другого періоду нової історії? 2. Назвіть особливості процесу монополізації економіки напри кінці XIX - на початку XX ст. 3. Чому кінець XIX - початок XX ст. вважається часом остаточного утвердження індустріального суспільства? 4. Розкажіть про різновиди політичних ідеологій у XIX ст. 5: Назви труднощі розвитку капіталізму в Росії та інших незахідних країнах. Відповідь обґрунтуй. 6. Визначте поняття: індустріальне суспільство, монополія, кар тель, синдикат, трест, концерн, лібералізм, консерватизм.

ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ 1 . П Р И Ч И Н И Р Е В О Л Ю Ц ІЇ У Ф Р А Н Ц ІЇ 1. Соціально-економічне та політичне становище Ф ранції

У XVIII ст. французькі королі мали абсолютну (необме жену) владу. Король міг запроваджувати і збирати будь-які податки, видавати і скасовувати закони, оголошувати війну та укладати мир, вирішувати всі адміністративні й судові справи. Вважалося, що влада короля - від Бога, відтак воля його - закон, а вищий обов’язок будь-кого з підданих - вико нувати монаршу волю. «Держава - це я», - сказав Людовік XIV (1638-1715). В такому самому дусі висловився Людовік XV (1710-1774): «Тільки в одній моїй особі перебуває королівська влада». Людовік XVI (1754-1793) був небагатослівним: «Це законно, бо я хочу цього». Устрій абсолютної монархії заважав капіталістичному розвиткові країни. Свавілля королівської влади, привілеї дворянства, феодальні побори і надмірні податки, політична безправність більшості населення, обмеження на купівлюпродаж землі, внутрішні митниці, цехи, різноманіття одиниць мір і ваги викликали глибоке невдоволення серед більшості населення. Абсолютистська державна система і поділ французького суспільства на стани сприяли поглибленню кризи. Для того щоб втілювати волю короля в життя, було створено величез ний урядовий апарат, головним завданням якого було збере ження існуючого «старого порядку». Численне чиновництво старанно дбало про непорушність існуючого ладу і запрова джувало дріб’язкову опіку та контроль над виробництвом, торгівлею, будівництвом, освітою тощо. Особливо ревно сте жили королівські чиновники за непорушністю давнього фео дального поділу суспільства на стани: перший - духівництво, другий - дворянство, третій - все інше населення. 12

Перший стан - духівництво створював моральну підпору аб солютизму і налічував близько 130 тис. осіб. Вищий прошарок духівництва (архієпископи, єпис копи) зазвичай формувався з ро довитих дворян. Другий стан - дворянство, чисельність якого, за сучасними оцінками, складала 300-400 тис. чоловік (1-1,5% всього населення країни - 26 млн чол.). Верхівка державного апарату, всі органи державного управління, армія і церква перебували в руках дво рянства. Французький абсолютизм спирався на панування дворян, захищав насамперед їхні інтереси, права і привілеї. Податки дворяни майже не платили. Третій стан - все інше населення Франції - селяни, підприємці, ремісники, дрібні торгівці, робітники та ін. були однаково політично безправні, залежали від перших двох станів і підпорядковувались їм. Селяни складали переважну більшість населення Франції (близько 22 млн чол.). За доку ментами селяни вважалися «власниками» землі, але фактич но, вже особисто вільні, вони лише держали землю сеньйорів (дворян - власників землі) і зобов’язані були платити їм об рок грошима або частиною врожаю. На плечі селян лягала й основна частина витрат на утримання церкви. До кінця XVIII ст. буржуазія (підприємці, торгівці, банкі ри) стала економічно могутнім класом. Вона усвідомлювала свою силу і в боротьбі за політичні права (участь в управлінні державою тощо) розраховувала на підтримку селянства, яке виступало за передачу землі у приватну (особисту) власність і за скасування дворянських привілеїв. Буржуазія і селяни все більше визначалися як союзники. Головну частину подат ків платили саме селяни і буржуазія. Абсолютизм існував за їхній рахунок, привласнюючи собі значну частину результатів праці третього стану. Однак участі в управлінні державою третій стан не брав. Переважна більшість населення Парижа, інших тогочас них французьких міст складалася з ремісників, крамарів, кустарів, дрібних службовців, прислуги, різного роду поден ників, робітників мануфактур, підмайстрів, прикажчиків, 13

злидарів, тобто того прошарку населення, який тоді у Франції іменували санкюлотами. Так називали тих, хто носив довгі штани, а не кюлоти (короткі штани до колін із панчохами, як це було прийнято серед дворян). Економічне становище цієї частини третього стану також протиставляло його абсо лютизму. Економічний розвиток країни гальмували пережитки це хового устрою з його середньовічними традиціями, відста лою технікою і ще більш відсталою організацією праці. Зрос тання промисловості стримував також вузький внутрішній ринок, оскільки головна частина населення - селяни і міська біднота - через своє скрутне становище не могли бути актив ними покупцями. Внутрішній і зовнішній торгівлі заважали різноманітні обмеження на підприємницьку і комерційну ініціативу. На внутрішній торгівлі згубно позначалися митні кордони між провінціями. Найбільшим тягарем для розвитку економіки були великі податки, які сплачували у Франції виключно представники третього стану. Економічна політика абсолютистської держави все більше заганялася в глухий кут. Найдалекоглядніші державні діячі Франції намагалися шляхом економічних реформ виправити скрутне становище. Ставши королем 1774 p., Людовік XVI призначив генеральним контролером фінансів Ж. Тюрго, який планував ліквідувати привілеї першого і другого станів. Зрозуміло, що Тюрго не прийшовся до двору з його небезпечними для дворян рефор мами. Король відправив його у відставку, незадовго до якої Тюрго написав йому: «Ніколи не забувайте, государю, що тільки слабкість привела Карла І на плаху». Не досяг нічого і наступний генеральний контролер фінан сів Ж. Неккер, який намагався обмежити величезні витрати двору, провести деякі економічні реформи й опублікував державний бюджет, який до того часу був державною таєм ницею. Такі пропозиції розгнівали придворних, і Неккер пішов у відставку. А нові слухняні контролери швидко довели країну до найгострішої кризи. Все непосильнішими ставали витрати королівської родини. У Версалі за одну ніч у карти програвали цілі маєтки. Брат короля граф д’Артуа наробив боргів на 23 млн ліврів, і всі во ни були сплачені з державного бюджету. Дружину короля Марію-Антуанетту в народі не випадково називали «мадам Дефіцит»: вона витрачалатроші коли хотіла і на що хотіла. 14

2. П о ш уки к р а щ о ї о р г а н із а ц ії с у с п іл ь с т в а і у т в е р д ж е н н я п р и н ц и п ів гу м а н із м у ф р а н ц у з ь к и м и п р о с в іт и т е л я м и

Із початком розвитку нових суспільних відносин формувала ся і нова ідеологія, тобто система ідей, уявлень, понять, виявлених у різних галузях знань (філософії, етиці, літературі, мистецтві і т.д.), яка повинна була пояснити людям існуючий стан речей в суспільстві з усіма його недоліками, показати перспективи розвитку суспільст ва і можливі методи досягнення політичних ідеалів. Ідеологічний наступ на «старий порядок» дістав назву Просвіти Шарль-Луї М онтес к ’є тельство. Філософи, економісти, письменники виступали з передовими поглядами, відтак несли освіту в народ, готували його до боротьби з феодальноабсолютистським ладом. Основоположником Просвітництва вважають Шарля-Луї Монтеск’є (1689-1755), вихідця із багатої дворянської роди ни. У головній своїй праці «Про дух законів» Монтеск’є розробив теорію конституційної монархії та розподілу гілок влади. Ідеальною формою правлін ня для такої країни, як Франція, він вважав монархію, обмежену конституцією, яка повинна була відбити розподіл влади на три гілки, які врівноважують одна одну: законодавчу (двопалатний парламент), виконавчу (король і призначувані ним міністри) і су дову (незалежну від парламенту і короля). Виступаючи проти аб солютизму, Монтеск’є проголосив основні принципи демократії: свобода слова, преси, зборів, віро терпимість, рівність усіх перед законом. Критикуючи феодальні порядки, Монтеск’є відкидав Вольтер 15

революцію і був прибічником компромісу (згоди) між підприєм ництвом і дворянством. Справжнім «батьком» і голов ним представником Просвітництва був Франсуа Аруе (1694-1778), який писав під псевдонімом Воль тер. Син паризького юриста, юний Вольтер відзначався вільнодумст вом і почуттям власної гідності, відтак зазнав чимало прикрощів у житті, зокрема, був ув’язненим у Бастилії (фортеця, потім - в’язни ця в Парижі). Вийшовши на волю, Д ен іД ідро Вольтер написав декілька літера турних творів, які мали величезний успіх - так почалася його літературна слава. Він писав поеми, трагедії, вірші, які читачі приймали із захопленням. Проживши три роки в Англії, він постав не тільки як літератор, а й уславився як історик, філо соф, публіцист. Великим просвітителем він став тому, що всі свої твори спрямував проти деспотизму, абсолютистської сваволі, проти феодальних порядків. Політичні погляди Вольтера відзначалися поміркованістю він проповідував реформу влади «згори» і тривалий час вірив в ідею «освіченого абсолютизму». Не чужими були для нього і республіканські думки. Наприкінці життя він дійшов висновку, що Францію не омине революція. Важливою подією розвитку Просвітництва став вихід у світ «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і реме сел». У 1751-1780 pp. було видано 35 томів. У цьому виданні, яке по ширювало антифеодальну крити ку на всі галузі знань, брали участь Вольтер, Монтеск’є та багато ін ших учених. Душею і головним ор ганізатором цього видання був Дені Дідро (1713-1784), який дотри мувався думки, що добрі закони і розумне правління мають створиЖ ан-Ж ак Руссо ти справедливий суспільний лад. 16

Вважається, що жоден із французьких просвітників не справив такого великого впливу на сучасників та на наступні покоління, як Жан-Жак Руссо (1712-1778). Секрет надзви чайної популярності Руссо полягав у тому, що, на відміну від тих ідеологів, які вважали власність споконвічним, «природ ним правом» людини, він вбачав у ній найперше порушення цих прав. Однак твердячи, що приватна власність (зокрема, на землю) і породжена нею нерівність є головною причиною усіх суспільних негараздів, Руссо не пропонував знищити приватну власність, а пропонував досягти рівності у володінні нею. Вже на початковому етапі розвитку особливу увагу фран цузького Просвітництва привертає проблема нової організації суспільства, заснованого на принципах гуманізму. Це сус пільство мало замінити старий порядок. Монтеск’є і Вольтер вірили в історичний прогрес. XVIII ст. у Франції стало часом появи творів комуністівутопістів, які пропонували свій варіант побудови нового суспільства. Так, бідний парафіяльний священик Мельє (1664-1729) в єдиному своєму творі «Заповіті» писав про рішуче знищення абсолютистського порядку і будівництво на його уламках ідеального суспільства, яке засновуватиметься на суспільній власності та обов’язковій праці для всіх. Для цього, гадав Мельє, досить просвітити народ. ВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ Ф РА Н Ц ІЇ У X V III СТ.

Г. Маблі (1709-1785) причиною всіх нещасть вважав при ватну власність і мріяв про лад, заснований на суспільній власності і плановому розподілі продуктів праці. Пропонуючи нові принципи, він різко критикував феодально-абсолютист ські порядки. Пошуки просвітниками та іншими мислителями способів кращої організації суспільства, їхні погляди на соціальні проблеми мали, безумовно, прогресивне значення, оскільки ці погляди утверджували принципи гуманізму. Висновки Кризу абсолютизму у Франції спричинила відстала система державного управління і розподіл суспільства на стани. Меншість французів (дворянство і духівництво) перебувала у панівному становищі щодо переважної їх більшості (третього стану). Непо воротка і корумпована адміністративна система, відсутність си стеми народного представництва, різноманітні обмеження та регламентація виробництва і торгівлі упродовж XVIII століття призвели абсолютизм до глибокого занепаду. Паразитичне існування привілейованих станів, які майже не платили податків, забезпечували своєю працею політично безправні представники третього стану - підприємці, селяни, санкюлоти, що не могло не викликати їхнього протесту. Наступ на абсолютизм почався зі спроби зруйнувати його ідеологію. Просвітителі нещадно критикували відсталі порядки і закликали народ до боротьби з ними. Водночас вони шукали модель влаштування майбутнього суспільства. На перший план висувається ідея конституційної монархії за образом і подобою тієї, яку дала Англійська буржуазна революція XVII ст.

Запитання і завдання 1. На які стани поділялося французьке суспільство. 2. Яку роль відігравав третій стан у житті французького суспіль ства? Який соціальний прошарок складав основну масу третього стану і якою була його роль в економіці Франції? 3. Розкажіть про теорію розподілу гілок влади. 4. Розкажіть про філософські погляди Ж.-Ж. Руссо, НІ. Монтеск’є, Вольтера. 5. Визначте терміни: абсолютизм, Просвітительство, енцикло педисти, гуманізм, ідеологія.

Документи та матеріали______________________________ Шарль Монтеск’є про принцип розподілу влади «Якщо влада законодавча і виконавча поєднаються в одній особі або в одному закладі, то свободи не буде, оскільки можна

остерігатися, що цей монарх або сенат створюватимуть тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відо кремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона поєднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться під владою сваволі, бо суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем». Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955. - С. 290-291. 1. У чому полягає сутність ідеї Ш. Монтеск’є про розподіл гілок влади? 2. Чому в умовах абсолютної монархії неможливо застосувати принципи розподілу влади? 3. Розкажіть про систему розподілу влади за сучасних умов в Ук раїні.

З ап а м ’ятайте дати 1689-1755 - роки життя Шарля-Луї Монтеск’є 1694-1778 - роки життя Вольтера 1712-1778 - роки життя Жан-Жака Руссо

2 . ПОЧАТОК Р Е В О Л Ю Ц ІЇ 1 . Установчі збори

У другій половині 80-х pp. XVIII ст. Франція потерпала від стихійних лих: посухи (1785), сильного граду (липень 1788 p.), холодних зим (з 1788 по 1789 p.). Різко зросли ціни на продовольство. Англо-французька торговельна угода 1786 р. про зниження ввізного мита виявилася вбивчою для фран цузького бавовняного і вовняного виробництва, яке не змогло конкурувати з дешевими англійськими товарами. Почало зростати безробіття. Уряд, що опинився на межі банкрутст ва, зважився провести реформи і спробував накласти податки на духівництво та дворянство. Щоб розв’язати це питання, було вирішено скликати на початку 1787 р. збори нотаблів найзнатніших представників французького дворянства. Нотаблі - принци, герцоги, маршали, єпископи, архієпис копи та інші - були обурені спробою зазіхнути на їхні прибут ки. Опора монархії - дворянство найперше виявило непокору королю, який змушений був скликати Генеральні штати (вищий орган станового представництва, який не скликався 19

від 1614 p.). Засідання Генераль них штатів проходили за тради цією постаново. Це означало, що представники кожного із трьох станів голосували окремо, прий няття подальшого загального рі шення відбувалося за принципом: один стан - один голос. 5 травня 1789 р. король відк рив засідання Генеральних шта тів. Депутати третього стану від мовились голосувати за станами, вважаючи це несправедливим, і 17 червня 1789 р. проголосили себе і ту частину дворян та духовенства, які приєдналися до них, Націона Мірабо льними зборами. Це означало, що вони створювали однопалатний представницький орган і перебирали на себе право говорити і діяти від імені всього французького народу. Засідання Генеральних штатів відбувалися у Версалі - так було зручно королю, та й від паризьких санкюлотів далеко. Депутати Національних зборів вирішили збиратись у залі для гри в м’яч, щоб не залежати від свавілля короля. Спроба Людовіка змусити депутатів розійтися і засідати постаново закінчилася дуже характерно. Один з депутатів заявив: «Ми тут перебуваємо з волі народу і залишимо наші місця, тільки

Клят ва в залі для гри в м ’яч. З картини Ж.Л. Давида

поступаючись силі багнетів!» Виголосив цю історичну фразу блискучий оратор граф Мірабо, депутат від третього стану. Мірабо Оноре-Габріель Рікеті (1749-1791), граф, походив із багатої аристократичної родини. В 1789 р. був обраний від третього стану до Генеральних штатів. За наказом короля гвардійці спробували розігнати депу татів Національних зборів силою. Однак, вийнявши шпаги, шлях їм перепинили офіцери, дворяни-аристократи, які приєдналися до депутатів третього стану. Серед них був і маркіз Лафайєт, учасник війни за незалежність СІНА, друг Д. Вашингтона. Депутати поклялися не розходитися, доки король не погодиться з їхніми вимогами. Коли королю допо віли про непокору депутатів, він махнув рукою. «Ну, якщо вони не бажають іти, біс із ними, нехай залишаються!» заявив король, втім через кілька днів наказав увести війська в Париж. Це одразу ж загострило становище в столиці. Поча лися зіткнення санкюлотів із військами. 9 липня 1789 р. Національні збори проголосили себе Уста новчими зборами на знак того, що вважають за головне своє завдання встановлення нового політичного ладу на основі кон ституції. Через три дні неспокій в Парижі переріс у збройне повстання. 2. Взяття Бастилії

Споруджена в 1382 р. фортеця Бастилія давно втратила своє військове значення. Вона правила за склад боєприпасів і була в’язницею. Її 30-метрові вежі здіймалися над паризь ким передмістям. У ній побувало чимало в’язнів. Початок повстання супроводжувало захоплення санкюлотами складів зі зброєю. Комендантові Бастилії запропонували віддати повсталим зброю. Почалися переговори. Одну з депутацій обстріляли. Відтак почався штурм і фортецю було взято. Це сталося 14 липня 1789 р. Цей день вважається початком Великої французької революції. Паризькі події стали за приклад для всіх міст країни. Скрізь революціонери брали владу в свої руки і створювали органи місцевого самоврядування - муніципалітети. Мером (міським головою ) столиці став астроном Ж. Байї, дуже по пулярний серед парижан. Одночасно формувалася збройна сила нової влади - Національна гвардія. Вступити до її лав могли тільки заможні громадяни, оскільки гвардієць мусив придбати дорогий синій мундир і все спорядження власним коштом. Командувачем цієї гвардії став Лафайєт. 21

Лафайєт (1757-1834) походив з багатої аристократичної родини, активний учасник боротьби амери канських колоній за незалежність, генерал американської армії. Де путат від дворянства в Генераль них штатах, після взяття Басти лії - командувач Національною гвардією. Під час революції захи щав конституційну монархію. Піднялися на боротьбу і селя ни. Вони почали захоплювати дво рянські замки, щоб знищити до кументи, в яких були зафіксовані їхні феодальні повинності. При цьому часто діставалося і сеньйо ру, а замки нерідко спалювали. Це породжувало, як тоді говорили, «великий страх». Чимало дворян втекло з країни. На всі питання, поставлені рево люцією, повинна була дати відповідь нова влада, яку тепер уособлювали Установчі збори. Упродовж 4-11 серпня 1789 р. Установчі збори ухвалили низку декретів, які скасовували деякі привілеї дворянства і церкви, але основні повинності

Штурм Бастилії

селян підлягали викупу. Однак більшість зрозуміла ухвалу дослівно: «Національні збори повністю знищують феодальний лад». Селяни припинили вносити платежі й на спроби при мусити їх відповідали повстаннями. Відтак були зроблені перші, хоч і половинчасті, поступки селянству. Декрети започаткували ліквідацію як феодальних відносин на селі, так і всієї соціальної та юридичної структури старого порядку в цілому. За складом Установчі збори являли собою картину вельми строкату, але головною політичною партією в них були при бічники конституційної монархії на чолі з Мірабо. Промовля ючи на Зборах, він усіх здивував своїм ораторським талантом, сміливим розвінчанням абсолютизму. Особливу позицію посідала група молодих депутатів, які критикували всі реформи і постійно вели мову про «права на роду». Спершу нікому не відомі, ці депутати швидко набули популярності в Парижі. Вони поклали початок партії монтаньярів - Гори, бо сиділи на горішніх лавах зборів. Серед них був і адвокат М. Робесп’єр. Максиміліан Робесп’єр (1758-1794) народився в м. Аррасі, в родині адвоката. Навчався в колежі Людовіка Великого в Парижі та на юридичному факультеті Паризького універ ситету. 1781 року повернувся в Аррас і став адвокатом. У сту дентські роки на нього справили велике враження ідеї про світителів, особливо Руссо, якого він мав за свого вчителя. 1789 р. Робесп’єра обрали депутатом Генеральних штатів від третього стану. 3. «Декларація прав людини і громадянина»

26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина». Як вступ до майбутньої кон ституції, вона стала документом великого революційного значення. 17 статей декларації проголосили головними принципами революції ідеї Просвітительства. «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах», - зазначалося в першій статті декларації. Слідом за декларацією збори прийняли Закон про виборчу систему, відповідно до якого громадяни поділялися на «ак тивних» і «пасивних». «Активні» - ті, хто мав певний рівень прибутків, - діставали право обирати й бути обраними. «Па сивні» - ті, хто не мав мінімуму прибутків, - позбавлялися права бути обраними. 23

Ухвалення аграрних декретів, декларації та виборчого закону засвідчувало остаточне утвер дження влади партії конституціоналістів-монархістів, які були впевнені, що зможуть зберегти конституційну монархію. Конституціоналісти-монархісти намага лися переконати короля підписати документи про встановлення но вого державного устрою Франції. Однак король не лише відмов лявся підписати ухвалені зборами документи, але й під впливом най ближчого оточення, особливо ко ролеви Марії-Антуанетти, почав думати, як розігнати Уста новчі збори. Він наказав перекинути у Версаль два полки ре гулярної армії. Про це стало відомо в Парижі. Радикальний публіцист Жан-Поль Марат, який незадовго до цього почав видавати газету «Друг народу», закликав парижан до походу на Версаль. Марат (1743-1793) народився в м. Будрі (Швейцарія) в не багатій вчительській сім’ї. У 16-річному віці виїхав до Фран ції; в 1762-1765 pp. опановував природничі науки та філо софію; ідейно вплинули на нього просвітителі, особливо Руссо та Монтеск’є. 1766 р. Марат відбув до Англії, вивчав там медицину та фізику, одночасно займався політикою. 1774 р. в Лондоні було надруковано твір Марата «Ланцюги рабства», в якому порушувалися питання боротьби з абсолютизмом і розглядалися можливості засто сування в цій боротьбі терористич них методів. 1776 р. Марат повер нувся до Парижа. Коли почалася революція, він повністю присвя тив себе політиці. Почав власним коштом видавати газету «Друг народу» і на її шпальтах повів бо ротьбу проти конституціоналістівмонархістів (Мірабо, Сійєс, Ла файєт та ін.). У ці ж дні виступав і адвокат Ж. Дантон, який закликав поста вити перед королем вимогу вивесЖ ан-Поль М арат ти війська з Версалю. 24

Ж орж-Ж ак Дантон (1 7 5 9 1794) народився в м. Арсі-сюр-Об у родині прокурора; одержав юридичну освіту; від 1780 р. мав адвокатську практику в Парижі. З перших днів революції погляди Дантона, його ораторський талант стали широковідомі. Дантон також перейняв ідеї просвітників, але віддавав перевагу Дідро з його вдумливим і практичним підходом до різноманітних проблем суспіль ного розвитку. 5 жовтня 1789 р. величезний Жорж-Жак Дантон людський потік (головним чином жінки) рушив із Парижа до Версалю. Королівський палац був оточений, до нього увірвалися маніфестанти-санкюлоти. Король був вимушений не тільки затвердити всі ухвали Установчих зборів, але й переїхати з родиною до Парижа. До столиці відбули й Установчі збори. Новий (після взяття Бас тилії) виступ санкюлотів зірвав наміри двору і не дав розігнати Установчі збори. Абсолютизму було завдано ще одного удару. Збори дістали змогу працювати безперешкодно. 4. Економічні, соціальні та адміністративні зміни у державі і суспільстві

Щоб перебороти фінансову кризу і зламати владу церк ви, яка була могутньою опорою абсолютизму, Установчі збо ри постановили конфіскувати церковні землі, оголосивши їх «національним майном», і почали продаж цього майна. Од ночасно випускалися асигнати - державні грошові зо бов’язання, чию вартість забезпечували прибутки від прода жу церковної землі. Дуже швидко асигнати перетворилися на звичайні паперові гроші. У травні 1790 р. був запровадже ний порядок продажу «національного майна», але його умови влаштовували тільки заможних селян. Не задовольняли багатьох селян і умови викупу феодальних повинностей. Почалися заворушення. У 1789-1791 pp. Установчі збори провели деякі інші реформи, які утверджували у Франції основи нового, демо кратичного суспільного ладу: - скасовано поділ на стани та успадковування дворянських титулів; 25

- церкву та її служителів поставили під контроль держави; - замість колишнього, украй складного, адміністративного устрою запроваджувався поділ Франції на 83 департаменти; - ліквідовувалися цехи, скасовувалася урядова регламен тація виробництва; - знищувалися внутрішні мита, інші обмеження, які гальмували розвиток промисловості та торгівлі. СКЛАД УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ (9 .V II.1789 - 1 .Х .1791) «Ліві»

«Центр»

«Праві»

СКЛАД ЗАКОНОДАВЧИХ ЗБОРІВ (1 .Х .1791 - 20.Х 1.1792) «Ліві»

«Центр»

«Праві»

Висновки Скликання Генеральних штатів свідчило про те, що абсолю тизм вичерпав свої можливості й подальше існування його зале жало від підтримки різних станів, насамперед третього. Це дало можливість Генеральним штатам проголосити себе Національ ними, а потім - Установчими зборами. Однак мирні методи роботи зборів супроводжувались активними насильницькими методами боротьби санкюлотів. Ухвалення «Декларації прав людини і гро мадянина», аграрних декретів поклало початок розробці консти туції і зруйнуванню старої суспільно-політичної системи. Діставши у жовтні 1789 р. підтримку народу, Установчі збори почали про водити реформи, які створювали умови для прискорення демо кратичного розвитку суспільства і нових ринкових, капіталістич них економічних відносин. Діяльність Установчих зборів рішуче підтримали селяни, які боролися за перетворення своїх «дер жань» на особисту, приватну земельну власність.

Запитання і завдання 1 .Які події зумовили початок революції у Франції? 2. Чому Людовік XVI був змушений скликати Генеральні штати? 3.Яке значення для розвитку революції мав штурм Бастилії? 4. Яка партія зайняла панівне становище в Установчих зборах? 5.У чому полягало історичне значення «Декларації прав людини і громадянина»? 6. Розкажіть про законодавство Установчих зборів. 7. Визначте поняття: Генеральні штати, Національні збори, Уста новчі збори, монтаньяри, Національна гвардія, муніципалітет.

Документи та матеріали З «Декларації прав людини і громадянина» «...Національні збори визнають і оголошують перед лицем і за ступництвом Верховної істоти такі права людини і громадянина. 1. Люди народжуються вільними і рівними в правах... 2. Метою будь-якого політичного союзу є збереження природ них і невід’ємних прав людини... 3. Джерело всієї верховної влади завжди знаходиться в нації... 4. Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому... 5. Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства... 7. Ніхто не може бути звинувачений, затриманий або заарешто ваний інакше, ніж у випадках, визначених законом... 8. Закон повинен установлювати тільки вочевидь необхідні пока рання... 9. ...Людина вважається невинною до того часу, доки її не оголо сять винною... 10. Ніхто не повинен бути скривдженим за свої переконання...

11. Вільний обмін думками і переконаннями є одним із найдорогоцінніших прав людини... 13. ...Податки мають бути розподілені рівномірно між громадя нами відповідно до їхніх коштів. 17. Оскільки власність є непорушним і священним правом, то ніхто не може бути позбавленим її, окрім тих випадків, коли того явно потребує суспільна необхідність...» Новая история в документах и материалах. М., 1934.

Вып. L - С . 119-121.

1. Проти яких порядків спрямована «Декларація»? 2. Які положення «Декларації» скасовували станові привілеї у Франції? 3. Хто, за «Декларацією», є джерелом верховної влади? 4. Які положення «Декларації» захищають недоторканність особи? 5. Які положення «Декларації» захищають принцип свободи слова і переконань?

З ап а м ’ятайте дати 1789 p., 5 травня - скликання Генеральних штатів 1789 p., 17 квітня - депутати третього стану проголошують себе Національними зборами 1789 p., 14 липня - штурм Бастилії, початок Великої французької революції 1789 p., серпень - ухвалення Установчими зборами «Декларації прав людини і громадянина»

3 . П О В А Л ЕН Н Я М О Н А Р Х ІЇ ТА В СТАНО ВЛЕННЯ Р Е С П У Б Л ІК И У Ф Р А Н Ц ІЇ 1. Конституція 1791 р.

З розвитком революційних подій у Парижі виникали і відігравали дедалі більшу роль політичні клуби. Якобінський клуб (члени його збиралися в бібліотеці монастиря Св. Якова) об’єднував різні угруповання Установчих зборів. Високі членські внески надійно охороняли клуби від незаможних. Впливи різних груп на якобінців зростали: одна з них сфор мувалася довкола Робесп’єра, інша - довкола Бріссо - літе ратора і також шанувальника Руссо. Офіційно Якобінський клуб називався «Товариством друзів конституції». 1790 р. було засновано «Товариство друзів прав людини і громадянина». Члени його засідали в монастирі кордельєрів, відтак воно дістало назву Клубу кордельєрів. До нього приймали всіх громадян. Найпопулярнішими ораторами тут були Дантон 28

і Марат. Великий вплив на кордельєрів справляли журналіст Ебер і колишній вчитель Шометт. На другому році революції активізувалися також роялісти. Вони намагалися домовитися з монархами Європи про інтервенцію. Роялісти намагались врятувати життя королівської родини і відновити законний, на їхню думку, лад. Почалася підготовка до втечі короля з родиною за кордон. 21 червня 1791 р. король і королева під виглядом лакея і покоївки залишили свій палац у Парижі і зникли в невідомому напрямку. Але неподалік від бельгійсь кого кордону, у містечку Варенн утікачів виявили й затри мали. У супроводі кількох тисяч громадян вони повернулися до Парижа. Втеча короля спричинила зростання республіканських настроїв. Послідовні прибічники конституційної монархії (Лафайєт, Байї та ін.) вийшли з Якобінського клубу й утво рили Клуб фельянів (його засідання відбувалися в монастирі фельянів). Клуб кордельєрів поставив вимогу ліквідувати монархію і встановити республіку. Людовік XVI заявив, що його викрали. Установчі збори цю версію прийняли, і це ще більше загострило ситуацію. 17 липня 1791 р. на заклик кордельєрів у Парижі на Мар совому полі зібрався величезний натовп людей. Національна гвардія, якою командував Лафайєт, відкрила вогонь. Під час зіткнення загинуло 50 чол. Ці події спричинили розкол серед третього стану, що дістало вияв у першій Конституції Франції, яку король підписав 3 вересня 1791 р. Вступом до Конституції 1791 р. стала «Декларація прав людини і громадянина», згідно з якою поділу на «активних» і «пасивних» не передбачалося, а всі французи повинні були мати рівні права. Із прийняттям Конституції роль Установчих зборів була вичерпаною і вони були розпущені. 2. Законодавчі збори

1 жовтня 1791 р. розпочали свою роботу Законодавчі збори, які були обрані у відповідності з новою Конституцією «активними» громадянами. Законодавчі збори повинні були розробити нове законодавство держави. Переважна більшість депутатів була з числа підприємців та інтелігенції. Особливо багато було юристів (400 чол.). Інший характер мали також політичні угруповання. Тепер серед них не було захисників абсолютистського ладу. Понад третину зборів становили 29

Боротьба французьких революціонерів проти інтервенції та повстань

Напрями військових дій проти революціонерів Н априкінці X V III ст. у Франції повсталі революціонери захопили владу і встановили республіку. Почалися демократичні перетворення суспільст ва , які супроводжувалися кривавим терором проти всіх т их , хто бачив інші шляхи розвит ку держави. Центрами опору революціонерам стали південні і західні аграрні райони: Бретань, Вандея , Прованс. П ісля страти короля Людовіка X V I проти рево люціонерів піднялися не лише практично всі сусідні держави , а й значна частина громадян Франції. Н авіт ь найжорстокіший терор не зміг допомогти революціонерам утриматися при владі і вони її втратили. Через деякий час влада у Франції перейшла до імператора Наполеона.

ЗО

прихильники конституційної монархії. Вони вважали, що революція скінчилась із прийняттям Конституції 1791 р. і перетворенням Франції на конституційну монархію. На їхню думку, необхідно було законодавчо закріпити компроміс із династією Бурбонів. Тільки це могло заспокоїти монархістів за межами Франції і монархістів у самій державі. При цьому основні завоювання революції залишились би недоторканни ми. Група депутатів, в основному якобінці та кордельєри, не вважала, що революція завершилася і вимагала її продовжен ня. Найвпливовішими з-поміж них були Бріссо і Кондорсе філософ, математик, один із останніх просвітителів. До них примикав ряд депутатів від департаменту Жиронда, які пред ставляли інтереси нових підприємців, зацікавлених в доко рінному знищенні старого ладу. Вони увійшли в історію революції як жирондисти і вели до того, щоб ворожість Людовіка XVI справі революції стала очевидною, готуючи ґрунт для повалення монархії. Все більше відособлювалася група монтаньярів, яка критикувала жирондистів за те, що вони недостатньо рахувалися з «інтересами народу». Монтаньяри вимагали негайних змін в суспільстві. Найнепримиреннішим критиком Жиронди був Робесп’єр. Найчисленнішу групу Законодавчих зборів складали депутати, які називали себе незалежними. Вони були більш поміркованими, обереж ними, виступали за вирішення проблем Франції у відповід ності із Конституцією. Незалежні намагалися примирити монархістів та революціонерів. І жирондисти, і монтаньяри їх називали «болотом». Від початку діяльності нових зборів Людовік XVI взяв курс на те, щоб повернути собі владу. Французька революція дала поштовх зростанню антифео дальних, антиабсолютистських настроїв у європейських країнах, і чим більше симпатій вона викликала в середовищі радикальної європейської громадськості, тим ворожіше ста вилися до неї правлячі кола феодально-абсолютистської Європи. Натхненником і організатором коаліції виступила Англія. На грунті ворожого ставлення до революції відійшли на другий план суперечності між сусідами Франції на сході Австрією і Пруссією. Монархи цих країн заявили про готов ність надати військову допомогу Людовіку XVI. 1792 р. вони уклали воєнний союз, започаткувавши першу антифранцузьку коаліцію. У самій Франції питання про війну стало найважли вішим. Король і двір прагнули до війни і були впевнені, що 31

їхня країна зазнає поразки, тож з революцією буде покінчено і королівська влада відновлена. Більшість фельянів була проти війни, побоюючись, що вона знищить конституційну монархію. Жирондисти, не вірячи в сили коаліції, були за війну. Бріссо був упевнений, що король діятиме таким чином, що розвінчає себе. На противагу йому Робесп’єр проголошу вав, що спершу треба покінчити з «внутрішніми ворогами», а вже потім братися за «зовнішніх». 20 квітня 1792 р. Франція оголосила війну Австрії. Ще до початку війни воєнні плани Франції з допомогою королеви Марії-Антуанетти (до заміжжя - австрійська принцеса) по трапили до австрійців. Офіцери-роялісти відкривали шлях загонам противника, переходячи на його бік цілими полками. Стурбовані Законодавчі збори ухвалили створити під Па рижем військовий табір із 20 тис. волонтерів (добровольців). Отримавши повідомлення про вступ у війну Пруссії, вони звернулися до всього населення країни із закликом: «Вітчизна в небезпеці!» У відповідь на це до Парижа з усіх кінців Франції вирушили загони революціонерів. Саме тоді пари жани уперше почули «Марсельєзу» - бойову пісню марсель ського батальйону, яку написав військовий інженер Руже де Ліль (1760-1836). Мотив її можна почути і в наш час - це державний гімн Французької республіки. 3. Повалення монархії та встановлення республіки

Законодавчі збори не наважувалися на розрив із коро лівською владою. Боротьбу за продовження революції очолили 48 секцій Комуни Парижа, створені в червні 1790 р. Пред ставники цих секцій проголосили себе революційною пов станською Комуною Парижа. У ніч з 10 серпня 1792 р. під керівництвом Комуни тисячі озброєних людей оточили королівський палац Тюїльрі, і, не зважаючи на шалену стрілянину з палацу, оволоділи ним. Законодавчі збори вимушені були усунути короля від влади і відправити його до в’язниці, на чому наполягала Паризька комуна. Членами Комуни стали відомі кордельєри Шометт, Ебер та ін. На вимогу Комуни був створений орган карального судочинства - Надзвичайний трибунал, на майдані Карусель спорудили гільйотину - «винахід» лікаря Гільйотена спеціальну машину для відтинання голів. 19 серпня 1792 р. пруссько-австрійська армія (у складі її був і французький корпус дворян-емігрантів) перейшла 32

французький кордон і заволоділа важливою фортецею на шляху до Парижа - Верденом. Велику роль в організації опо ру інтервентам відіграв Дантон. На всю країну прозвучали його слова з промови на зборах про те, що для перемоги «потрібна сміливість, ще раз сміливість, завжди сміливість і Франція буде врятована!». У перші дні вересня сталися перші акти масового терору, некерованого самосуду. Хтось пустив чутку буцімто у в’яз ницях «зріє змова». 2 -5 вересня натовпи санкюлотів увірва лися до в’язниць і почали чинити швидкий і неправий суд та розправу. В дев’яти паризьких в’язницях було вбито сотні людей (від 1100 до 1400). Звістки про «вересневі вбивства» поширилися по всій країні та за її межами. Відтак революція втратила багатьох союзників і прибічників. 20 вересня 1792 р. в історії революції сталися дві знаменні події: почав працювати новий законодавчий орган - Націо нальний конвент, обраний на основі загального виборчого права, і відбулася битва біля Вальмі. Першим декретом Кон венту було знищено королівську владу. 22 вересня 1792 р. Франція була проголошена республікою. Біля села Вальмі (департамент Марна) 50-тисячна фран цузька армія (переважно добровольці) зустрілася з 40-тисячною прусською армією під командуванням герцога Браун швейзького. 10 днів простояли біля Вальмі противники, після чого прусські війська почали відходити. Інтервенти залишили терени Франції. Серед 750 членів Національного установчого конвенту було ЗО дворян, близько 60 представників духовенства, але най більше (близько 500) - адвокатів і чиновників. За партійністю депутати розподілилися на жирондистів (200), монтаньярів (100) і незалежних («болото») - всі інші. На першому етапі роботи Конвенту незалежні йшли за жирондистами, які мали керівні пости в президії та в комісіях нового законодавчого органу. Жирондисти вважали, що завдання революції вичерпалися із встановленням республіки, завоюванням загального ви борчого права та інших політичних свобод. їхню політику підтримували в більшості департаментів. Представники «Жиронди» складали Виконавчу раду - міністерство респуб ліки. Монтаньяри твердили, що вони захищають санкюлотів, і вимагали посилення терору і продовження революції. З ініціативи жирондистів Законодавчі збори прийняли де крет про розподіл селянських общинних земель та про здачу * 2 Б ілон ож к о 9 кл.

дрібними ділянками емігрантських земель у володіння селя нам за невелику і довготермінову плату. Упродовж першого періоду діяльності Конвенту точилася нескінченна боротьба між Горою і Жирондою. Гостра боротьба розгорнулася між жирондистами і монтаньярами щодо пи тання про долю короля. Монтаньяри виступали за суд над Людовіком XVI і його страту. Жирондисти були проти, розу міючи, що суд над королем і його страта призведуть до нової інтервенції та повстань монархістів у самій Франції. Коли в палаці Тюїльрі в таємному сейфі були виявлені документи, які свідчили про листування короля з австрійським імпера тором, короля звинуватили у зраді та віддали до суду. 21 січня 1793 р. Людовіку XVI, звинуваченому «в зловмисництві проти свободи нації та загальної безпеки держави», як було сказано у вироку, відтяли голову на гільйотині. Страта короля схвилювала Францію, в якій протягом віків існував ледь чи не релігійний культ королівської влади. У провінції Вандея на північному заході Франції з новою си лою спалахнуло повстання монархічно налаштованих селян, яких закликали до боротьби із «безбожним Конвентом» ка толицькі священики. Повсталих селян підтримувала Англія. Та найсильніше страта позначилася на відносинах Франції з європейськими державами. Впливовості Жиронди на початку сприяли воєнні успіхи. Після Вальмі вона продовжила політику «революційної вій ни». Гасло «Мир хатинам, війна палацам!», висунуте Кон вентом, підтримали багато монтаньярів. Декрети Конвенту наказували скасовувати в зайнятих французами землях фео дальні порядки і вводити нові закони. В політиці Конвенту химерно поєднувалося прогресивне (знищення феодалізму) й експансіоністське (захоплення чужих територій). Дантон за кликав обмежитися кордонами Франції. І мав рацію. Навесні 1793 р. за кілька тижнів усе було втрачене. Чисельність армії зменшилася з 400 до 230 тис. чол. Жиронда як правляча партія виявилася нездатною керувати війною, Жиронда засвідчила свою неспроможність вирішувати і внутрішні проблеми. Війна зруйнувала традиційні внутрішні і зовнішні економічні зв’язки, спричинила різке погіршення економічного стано вища республіки. Швидко почали підніматися ціни на пред мети першої необхідності. Санкюлоти і сільська біднота вимагали зупинити зростання цін, установити для них верхню межу - «максимум». Жиронда відкидала «максимум» як 34

підрив права власності та свободи приватної ініціативи. Гора також була спершу проти «максимуму». Але навесні 1793 p., коли різко загострилося продовольче питання, вона пішла назустріч вимогам санкюлотів. На початку березня 1793 р. французькі війська під коман дуванням генерала-жирондиста Дюмур’є зазнали поразки в Бельгії. Дюмур’є з групою офіцерів перейшов на бік авст рійців. У квітні війну знову було перенесено на територію Франції. Конвент ухвалив закон про покарання учасників повстання у Вандеї, вони оголошувались поза законом і іншого пока рання, крім смерті, для них не передбачалося. Цей закон, за який проголосував увесь Конвент, створював правове підгрунтя для більшості страт у найближчі місяці не тільки у Вандеї, а й по всій країні. Була створена система каральних органів. Спостережні комітети виявляли та арештовували «підозрілих». Революційний трибунал отримав право позасудового покарання. Засуджених позбавляли можливості ос каржити вирок (апеляція). Був сформований Комітет гро мадського порятунку, який наділявся практично неконтрольованими повноваженнями. А Жиронда продовжувала робити політичні похибки. Засліплена ворожнечею до санкюлотів, вона всі сили зосере дила на боротьбі з Горою, з Парижем і його Комуною. Жи рондисти домоглися створення спеціальної «Комісії 12-ти» для розслідування терористичної діяльності Комуни. Комісія наказала заарештувати Ебера і деяких активістів. Дантон, розуміючи, що нове повстання буде спрямоване проти Конвенту, створеного революцією, закликав до прими рення та об’єднання. Марат висуває чітке гасло: «Треба, щоб уся Гора повстала проти цієї мерзенної комісії, хай вона буде піддана громадському прокляттю і безвідворотно знищена!». Висновки Конституція 1791 р. закріпила у Франції лад конституційної монархії. Суперечливість становища полягала в тому, що вико навчу владу очолила людина (Людовік XVI), яка повела політику реставрації абсолютизму, - це зумовило недовговічність ство реного режиму. Законодавчі збори все більше ділилися на угру повання, які служили інтересам різних прошарків населення і боролися між собою. Це виявилося при вирішенні питання про війну. Криза, спричинена загрозою інтервенції Австрії та Пруссії,

призвела до повстання 10 серпня 1792 p., повалення монархії і проголошення республіки. Страта короля призвела до нової інтервенції з боку коаліції монархічних країн Європи та роялістсь кого повстання селян у Вандеї, яке розпочало громадянську війну у Франції. Із стратою короля були втрачені всі можливості для компромісу між різними політичними силами в країні. Після страти короля влада в республіці дісталася жирондистам. Вони намагалися утримати революцію в межах законності, але виявили повну нездатність приборкати радикально налаштованих монтаньярів. Не змогли вони обрати правильної лінії і щодо Паризької комуни, яка відображала інтереси радикально налаштованих санкюлотів. Невдачі чекали жирондистів і в боротьбі з інтервенцією антифранцузької коаліції.

Запитання і завдання 1. Який тип держави встановлювала Конституція 1791 p.? 2. Чим за складом депутатів Законодавчі збори відрізнялися від Установчих зборів? 3. Як спроба втечі короля вплинула на розмежування політичних сил у країні? 4. Хто відіграв вирішальну роль у підготовці повстання 10 серпня 1792 р.? 5. Яка партія і чому посіла провідне місце після повалення мо нархії? 6. Чим пояснюються незгоди між Горою і Жирондою? 7. До яких наслідків призвела страта короля Людовіка XVI? 8. Визначте поняття: якобінці, кордельєри, фельяни, монтаньяри, жирондисти, Конвент, Комітет громадського порятунку, терор, максимум, Вандея.

Документи та матеріали Із звернення Бріссо «До всіх республіканців Франції» (24 жовтня 1792 р.) «... Дезорганізатори - це ті, хто хоче все зрівняти, власність, добробут, встановити ціни на харчові продукти, визначити вартість різних послуг... Хто хоче, щоб робітник... одержував стільки, скільки і законодавець; хто хоче зрівняти навіть таланти, знання і доброчинності, бо у них самих нічого цього немає... Саме вони... поділили суспільство на два класи - який має і який не має, клас санкюлотів і клас власників, котрих вони збудили один проти одного». Новая история в документах и материалах. М., 1934. - Вып.1 . - С. 151. 1. Проти чиїх вимог виступає Бріссо? 2. Чиї інтереси захищає Бріссо?

З а п а м ’ я та й те д а ти 1791 p., З вересня - прийняття першої Конституції Франції 1792 p., 10 серпня - повстання санкюлотів у Парижі, арешт короля 1792 p., 22 вересня - Франція проголошується республікою 1793 p., 21 січня - страта короля Людовіка XVI

4. ВСТАНОВЛЕННЯ ЯКОБІНСЬКОЇ ДИКТАТУРИ І ОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДИ 1. С о ц іа л ь н о -е к о н о м іч н а п о л іти к а

До кінця травня 1793 р. монтаньяри, кордельєри, Кому на об’єдналися проти «Жиронди» й оголосили в Парижі пов стання-проти влади. Утворюється Революційний комітет Па ризького департаменту, в якому визначилися два погляди на ситуацію. Перший - ультрареволюційний - розігнати Конвент у такий спосіб, щоб у ньому залишилися тільки «санкюлоти та їхні чесноти». Другий - поміркований - не застосовуючи силу, очистити Конвент від жирондистів легальним шляхом.

Смерть М арата. З картини Давида

31 травня 1793 р. у Конвенті з’явилася депутація секцій і домоглася розпуску «Комісії 12-ти». 2 червня події набули більш грізного характеру. Конвент оточили тисячі озброєних санкюлотів зі 136 гарматами, очолювані каноніром Анріо. Під загрозою застосування сили депутати без голосування дали згоду на арешт Бріссо та інших депутатів-жирондистів. Керівну роль у Конвенті перебрали на себе монтаньяриякобінці. 24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конститу цію, проект якої розробили ще жирондисти. Для тієї доби Конституція була справді прогресивною, але реальне введення її в дію спеціальним декретом відкладалося до кращих часів. А поки що державний механізм повинен був працювати на основі надзвичайних декретів, законів, наказів, розпоряджень, вказівок. 14 липня 1793 р. в дім, де проживав один з лідерів монтаньярів Марат, увійшла жінка. Вона заявила, що в неї нагальна справа і почала наполегливо вимагати зустрічі з Маратом. Тяжкохворий лідер якобінців в той час приймав ванну. Жінку пропустили до ватажка санкюлотів. Після короткої розмови відвідувачка вихопила ніж і вбила Марата. Під час короткого слідства стало відомо, що жінку звуть Шарлотта Корде. У відповідь на це вбивство якобінці посилили терор проти своїх ворогів. Шарлотта Корде була страчена на гільйотині. 27 липня 1793 р. було прийнято декрет про смертну кару за спекуляцію товарами першої необхідності. Влітку того ж року почала складатися певна структура нової влади. Вищим органом встановленого режиму був Конвент, він мав і законо давчу, і виконавчу владу. Конвент декретував закони, а ство рені з його складу комітети та уповноважені ним депутати як «комісари» здійснювали виконавчу владу. Урядом був Комітет громадського порятунку. Документи, пропозиції цього Комітету Конвент приймав як директивні. Між 12-ма членами Комітету були розподілені функції (військові справи, продовольство, постачання, освіта тощо). Увійшовши до складу Комітету, Робесп’єр не взяв на себе відповідальність за якусь певну ділянку роботи. Він не був практиком. Вказівки, промови, поради, рекомендації були його стихією. Дуже швидко він присвоїв собі функції «за гального» керівництва і фактично став диктатором. Комітет громадського порятунку реорганізував і підпорядкував собі Комітет загальної безпеки, який виконував функції політич ної поліції і співпрацював з Революційним трибуналом. 40 тис. революційних і спостережних комітетів (по одному в 38

кожній громаді і секції) підпорядковувались Комітету за гальної безпеки. Ревкоми (12 членів) мусили стежити за іно земцями і, взагалі, за всіма підозрілими. Робесп’єр, як і всі інші, не вживав терміна «диктатура», але зброєю «рево люційного уряду» оголошував насильство, нещадний терор і закликав не соромитися цього. «Революційне правління, промовляв він, - це деспотизм свободи проти тиранії». За цією словесною грою поставала узаконена й організована в загальнодержавному масштабі жахлива система фізичного знищення людей. Незалежні в Конвенті все бачили, все розу міли, але підкорилися робесп’єрівцям, сподіваючись, що вони наведуть порядок. У перші дні після перевороту Конвент приступив до роз в’язання аграрного питання. Так швидко підійти до його вирішення дали можливість попередні напрацювання жи рондистського уряду. Задовольнивши інтереси селян, Конвент дістав з їхнього боку могутню підтримку. У соціально-економічній сфері робесп’єрівці вимушені бу ли проводити політику, яка враховувала вимоги санкюлотів. Виконувався закон про загальнообов’язковий «максимум» цін. Водночас запроваджувався «максимум» заробітної пла ти. Фактично це означало зменшення реальної заробітної плати, оскільки робітники на той час вже домоглися більш високої оплати за свою працю і відповіли на введення нових ставок страйками. Відтак уряд Робесп’єра скористався «законом Ле-Шапельє» (ухвалений 1791 p.), який забороняв коаліції (профспілки) і страйки робітників. У той же час Паризька комуна (Шометт, Ебер та ін.), вимагаючи від торгівців суворо дотримуватися «максимуму» цін, не застосовувала «максимуму» щодо зарплати робітни ків. Ігнорування Комуною цієї частини закону відображало ситуацію двовладдя. Робесп’єр побачив це і повів проти Ко муни політику «єдиної волі», посиливши режим диктатури. У цьому питанні Конвент підтримав Робесп’єра, оскільки він зі своїми нескінченними промовами про «доброчинність» становив меншу небезпеку, ніж паризькі санкюлоти. До літа 1793 р. сили антифранцузької коаліції зросли в багато разів. Промисловість, фінанси і флот Англії разом з арміями європейських країн становили грізну силу. Франція потребувала сильної армії. Військовим бюро Комітету гро мадського порятунку керував геніальний математик і та лановитий військовий стратег JI. Карно, якого сучасники 39

називала «організатором перемо г и » ^ його ініціативи були значно збільшені кадри в кавалерії та артилерії, що посилило рухливість і вогневу потужність військ. Були створені нові військові підрозділи дивізії (8-10 тис. чол.), які мали велику рухливість. Закон про масовий набір (500 тис. чол.) забезпечив неухильне зростання чисельності армії. Вже до осені 1793 р. було 14 армій загальною чисельністю 650 тис. військовиків. В армії було віднов лено сувору дисципліну. Восени 1793 р. відбувся перелом у війні. Австрійці були вигнані за межі Франції. У жовтні завдали удару по вандейцях, оточивши головні їхні сили. Ватажки селянського повстання загинули. 17 грудня 1793 р. від роялістів та англійців був звільнений важливий порт на півдні - Тулон. Під час його штурму відзначився капітан арти лерії Наполеон Бонапарт. Він дістав чин бригадного генерала. Наполеон Бонапарт (1769-1821) народився в м. Аяччо (о. Корсика) в родині небагатого дворянина, адвоката Карло Буонапарте. Військову освіту він здобув у Франції. Напруже но вивчав лише військову справу. Завдяки винятковій пра цездатності й феноменальній пам’яті у двадцятирічному віці він перебував на рівні знань свого століття. Революцію зустрів прихильно. З Тулона почалася його стрімка військо ва кар’єра, що привела до вершин державної влади. 2. «Скажені >

«Скажені» - політичне угруповання, яке в ході революції найпослідовніше виразило інтереси радикально налаштова них революціонерів. «Скажені» твердили, що захищають інтереси незаможних. Його лідером був Жак Ру. Жак Ру (1752-1794), скромний священик одного із робіт ничих районів Парижа, зустрів революцію піднесено. Він вступив до клубу кордельєрів, зблизився з Маратом. Навесні 1792 р. Жак Ру почав виголошувати у своїй парафії, а потім і в інших, «Промову про засоби врятування Франції і свободи». Він вимагав запровадження смертної кари за спекуляцію то варами першої необхідності. 40

У грудні 1792 р. Жака Ру обрали членом Паризької комуни. Його промови, зокрема в Конвенті, викликали роздратування, а згодом і ненависть Жиронди, яка назвала Ру та його при бічників «скаженими». Коли Конвент ухвалив нову Консти туцію, «скажені» різко розкритикували її і вимагали допов нити статтями про покарання на смерть за спекуляцію. Діяльність «скажених» поставила Робесп’єра у складне ста новище. Адже цей адвокат уже першими своїми промовами в Генеральних штатах монополізував право представляти «народ», говорити від його імені. Тепер він зіткнувся з ним віч-на-віч. Диктатор вчинив просто. Він назвав Жака Ру «агентом» англійців та Пруссії і домігся, щоб його заарештува ли. Відпущеного на волю Жака Ру невдовзі заарештували ще раз і він наклав на себе руки у в’язниці. Рух було розгромлено. 3. Я к о б ін с ь к и й т е р о р

Восени 1793 р. почалася нова хвиля масового терору. Прибічники Робесп’єра пояснювали його необхідністю захисту «табору, що в облозі». Вони не мали свідомої, заздалегідь розробленої програми терору. Терористичні методи управ ління виникали стихійно, але надихали на них робесп’єрівці, вони ж і використовували їх у своїй політичній боротьбі. Терору проти організаторів дорожнечі вимагали «скажені» й «еберисти». Ебер на шпальтах своєї газети прославляв «святу гільйотину». Жорстоких заходів вимагали секції Комуни та інші організації. У Парижі навесні 1794 р. терор ведеться проти різноманіт них політичних угруповань, які так чи інакше протистояли робесп’єрівцям. На початку березня 1794 р. Ебер закликав до повстання проти «нових бріссотіанців», під якими він мав на увазі Дантона і його соратників. Цього виявилося досить. Ебер і його найближчі соратники постали перед Революційним трибуналом і були страчені. В ті ж дні Робесп’єр виголосив промову з погрозами на адресу «поблажливих» дантоністів. Дантон виражав погляди тієї частини якобінців, для якої режим диктатури ставав обтяжливим. Загибель на гільйотині Дантона прискорила особиста ненависть до нього Робесп’єра. Розпочався процес над прокурором Комуни Шометтом, якому висунули звинувачення у спробах перетворити Комуну на законодавчий орган і протиставити її Конвенту. Шометта стратили. «Революція пожирає своїх дітей», - сказав один із засуджених. 41

Незабаром Робесп’єр нав’язує Конвенту новий «Закон про посилення терору». Заслухавши його, більша частина Конвенту вжахнулася, оскільки йшлося про повну ліквідацію суду і правосуддя взагалі. Щоб звинуватити будь-кого в злочи ні проти держави не вимагалося жодних доказів, звинувачувані позбавлялися права на захист. Смерті заслуговував кожний, хто викликає занепад духу, поширює неправдиві вісті, чинить перепони освіті народу, порушує звичаї тощо. У паризьких в’язницях на той час утримувалося близько 8 тис. «підозрілих». На гільйотину посилали по 50 чол. одразу. Аналіз жертв тотального терору 1793-1794 pp. показує, що дворяни складали лише 9% з-поміж усіх. А 91% - це рядові учасники революції. 4. П о вален ня я к о б ін с ь к о ї д и к т а т у р и

Тотальний терор позбавив робесп’єрівців підтримки і буржуазії, і санкюлотів, викликав страх та обурення в Кон венті й навіть у самому Комітеті громадського порятунку. Розв’язку прискорив сам Робесп’єр, який постійно твердив про якісь «змови». Робесп’єр оголосив в Якобінському клубі, що готується нова змова «мерзотників та агентів іноземних держав» і назвав одне ім’я - Жозеф Фуше. Колишньому вчите леві семінарії не потрібно було повторювати погрозу двічі - він одразу зрозумів, що на нього очікує. Фуше почав діяти, органі зовуючи реальну змову проти Робесп’єра і його прибічників. 27 липня 1794 р. (9 термідора II року Республіки за новим революційним календарем) на засіданні Конвенту Робесп’єра відкрито звинуватили в узурпації влади і тиранії. Під час супе речок майже нікому не відомий депутат Луше запропонував заарештувати Робесп’єра, щоб припинити терор. Конвент на хвилю завмер і враз вибухнув оплесками. Декрет про арешт був ухвалений одностайно і Робесп’єра кинули до в’язниці. Комуна закликала секції до повстання. Але із 48 секцій Парижа тільки 16 надіслали свої загони Національної гвардії до ратуші. Робесп’єра звільнили, але активно діяти він не наважився. Національні гвардійці (близько 3 тис.), не отри мавши наказу, розійшлися. Змовники (ними командував Бар рас) увірвалися до ратуші і знову заарештували Робесп’єра. 28 липня 1794 р. Робесп’єра і групу його прибічників (22 чол.) гільйотину вали. Наступного дня стратили ще одну групу (71 чол.), головним чином, членів Паризької комуни. 42

( 1 1Г Т К М Л О Р Г А Н І В В / І Л Д И Н І І К І М О Д Я К О К І І І Г Ь І Ш Ї Д И К Т А Т У Р И ( 2 . \ 1. 1 70Д 2 7 . V I 1 . 1 70-1)

Конвент

Переворот 9 термідора II року Республіки не був повернен ням до феодально-абсолютистських порядків. Він означав перехід влади від однієї групи революціонерів до іншої. Нові керівники Франції були змушені прибрати занадто кривавого тирана, щоб врятувати власне життя. Терористичні методи Робесп’єра відштовхнули від нього практично всіх, хто ви ступав за побудову нового суспільства, заснованого на прин ципах просвітителів. В и сн о в ки Якобінська диктатура, що встановилася після повстання 31 травня - 20 червня 1793 p., означила прихід до влади тієї час тини революціонерів, які готові були діяти жорстоко, спираю чись на санкюлотів і незважаючи на криваві наслідки своїх дій. Вони пішли шляхом формування та зміцнення каральної системи надзвичайних органів. Це призвело до повного нехтування прав людини, відступу від принципів «Декларації прав людини і гро мадянина» та ідейної спадщини Просвітительства. Одержавши в свої руки абсолютну (безконтрольну) владу, Робесп’єр та його найближчі сподвижники виявили нездатність обережно корис туватися нею. Внаслідок цього почався терор (дослівно - жах). Під виглядом боротьби з «ворогами народу» на смерть карали тисячі людей, переважно рядових учасників революції. Робесп’єрівці використали терор і для розправи зі своїми політич ними суперниками. Цей терор навесні 1794 р. набув тотального характеру і прискорив час повалення диктатури. Робесп’єрівці були рішуче усунуті від влади. Проти них було застосовано їхні ж методи.

З апи танн я і за в д а н н я 1. У чому, на Вашу думку, полягала протиправність повстання 31 травня - 2 червня 1793 p.? 2. Чи відповідала система влади при якобінській диктатурі ідеям Просвітництва і принципам «Декларації прав людини і громадя нина»? Поясніть свою думку. 3. Чому революціонери намагалися розв’язати аграрне питання якомога швидше? 4. До чого могло призвести подальше продовження політики «дехристиянізації»? 5. Які стани суспільства найбільше постраждали від рево люційного терору? .6. Чого намагалися досягти робесп’єрівці тотальним терором? 7. Визначте поняття: Комітет громадського порятунку, Комітет загальної безпеки, Революційний трибунал, диктатура, неза лежні (болото), скажені, дехристиянізація.

Д о к у м е н ти та м а те р іа л и З декрету Конвенту про реорганізацію Революційного трибуналу ( 10 червня 1794 р.) «Революційний трибунал створюється для покарання ворогів народу... Ворогами народу є ті, хто зазіхає силою або хитрістю на громадську свободу.... Покаранням за злочини, які підлягають віданню Революційного трибуналу, є смерть. ...Доказом, потрібним для винесення вироку ворогам народу, є будь-який речовий, або моральний доказ в усній чи письмовій формі». Новая история в документах и материалах. М., 1934.-С . 168-169. 1.До яких наслідків призвело ухвалення декрету від 10 червня 1794 р.? 2. Чому після цього декрету частина революціонерів припинила підтримувати Робесп’єра в Конвенті?

З а п а м ’ я та й те д а ти 1793 p., 31 травня - 2 червня - якобінський переворот. Вигнання жирондистів з Конвенту 1793 p., 14 липня - вбивство Ж.-П. Марата Шарлоттою Корде 1794 p., 27 липня (9 термідора II року Республіки за рево люційним календарем) - термідоріанський переворот

5. ТЕРМІДОРІАНСЬКИЙ РЕЖИМ 1. К о н с ти т у ц ія 1 7 9 5 р. Д и р е к т о р ія

Сили, які організували змову і повалили диктатуру Ро бесп’єра 9 термідора II року Республіки (27 липня 1794 p.), увійшли в історію революції як термідоріанці. Відповідно термідоріанським був названий встановлений режим, ліде рами якого стали Баррас та інші. В уряді панували представ ники підприємницьких кіл, які збагатіли на спекуляціях під час революції - нувориші (скоробагатьки), які об’єдналися з незалежними. У Конвент повернулися й ті з депутатів-жирондистів, які залишилися живими. Паризьку комуну і секції розігнали. Були скасовані повноваження Комітету громадсь кого порятунку, Комітету загальної безпеки і Революційного трибуналу. Якобінський клуб був розгромлений. Проти якобінців, які були звинувачені в розв’язанні терору, були застосовані найжорстокіші терористичні методи. Зима 1794-1795 pp. лютувала - температура повітря сяга ла -18С . Термідоріанці скасували «максимум». Хліб та інше продовольство з’явились у крамницях, але ціни негайно по повзли вгору. Біднякам не лише про хліб, а й про в’язанку дров залишалося хіба що мріяти. Неконтрольоване друку вання паперових грошей зрештою підірвало їхній курс. Навесні паризький люд не витримав. 1 квітня 1795 р. стихійно почалося повстання. Конвент оточили близько 10 тис. без збройних санкюлотів. Проникнувши в Конвент, вони упро довж чотирьох годин виголошували і слухали промови. Над вечір того ж дня Національна гвардія розігнала народ. 1600 осіб колишнього активу секцій було роззброєно. Нове повстання 20 травня 1795 р. мало більш грізний ха рактер. Санкюлоти знову увірвалися в Конвент. Наступного дня голодний бунт не припинився, відтак Конвент ухвалив декрет про забезпечення столиці продовольством, який не гайно оголосили. Люди заспокоїлися і почали розходитися. Національна гвардія і регулярні війська остаточно роззброїли робітничі передмістя. Ці повстання - останні масові санкюлотські виступи періоду революції. Санкюлотський рух був розгромлений і припинив впливати на хід подій. Значна частина селянства заспокоїлася, задоволена аграрними реформами 17891793 pp. 45

22 серпня 1795 р. Конвент ухвалив нову Конституцію, сутність якої влучно визначив один із її розробників: «Ми по винні, нарешті, гарантувати власність багатих, громадянсь ка рівність - це все, що може вимагати розумна людина. Абсо лютна рівність - це нездійсненна мрія». Конституція закріплювала всі антифеодальні завоювання революції, зокрема законність продажу «національного май на» (церковних земель). Підтверджувалася заборона для емігрантів повертатися на батьківщину, їхнє майно оголошу валося «надбанням республіки, що не підлягає поверненню». Конвент схвалив Конституцію і призначив вибори до обох рад. В цих умовах роялісти, які різко активізувалися після 9 термідора, зробили спробу розігнати Конвент. Повалення робесп’єрівців і розгром санкюлотів надихнули роялістів. До того ж на початку червня 1795 р. помер син Людовіка XVI Шарль Луї. Хлопчика віддали на «перевиховання» чоботарю Симону, і він не витримав життєвих труднощів. Відтак спадкоємцем корони став брат Людовіка XVI граф Прованський під іменем Людовіка XVIII (1755-1824). Відновили воєнні дії вандейці. До зброї взялися загони так званих шуанів («сов»). На допомогу їм поспішили емігранти, котрим Англія надала кораблі, зброю та обмунди рування. На південному узбережжі Бретані висадилися дві дивізії емігрантів. Конвент діяв рішуче. За його наказом генерал Лазар Гош оточив і розгромив десант. 748 дворян, взятих зі зброєю в руках і в англійській формі, Гош наказав розстріляти на місці. Цей розгром не охолодив роялістів, у жовтні 1795 р. вони вирішили виступити в Парижі. І знову вирішальну послугу республіці надав генерал Бонапарт. Його кар’єру, що почалася стрімко під Тулоном, перепинив термідоріанський переворот. Бонапарта зарахували до «людей Робесп’єра» й заарештували. Але в його паперах не знайшли нічого компрометуючого і випустили на волю. Коли готувався заколот роялістів, Бар рас звернувся по допомогу до генералів, зокрема Бонапарта, який поставив єдину умову: не заважати йому. Бонапарт наказав командиру ескадрону Мюрату, колиш ньому солдату, відправити гармати до Конвенту. Меткий ка валерист блискуче виконав наказ. Уранці 5 жовтня 1795 р. Бонапарт мав 40 гармат і, коли заколотники пішли в атаку, наказав відкрити вогонь прямою наводкою. Кількома залпами картечі роялістів розігнали. Заколот було придушено. Бонапарт знову повернув собі популярність й дістав звання дивізійного генерала. 46

ДПГКК'ІОІЧЯ (2(>.Х. 1 795 f).X I . 1709)

Д иректорія - 5 чол. (виконавча влада)

6 міністрів

о ЗАКОНОДАВЧИЙ КОРПУС Рада старійшин 250 чол. не молодше 40 років

Рада п ’ятисот 500 чол. не молодше 30 років

2. Іта л ій с ь к и й та є г и п е т с ь к и й п о х о д и Б о н а п а р та

Після придушення роялістського заколоту Бонапарт зустрівся з Жозефіною Богарне. Її чоловік, генерал граф Бо гарне, був страчений під час якобінського терору. Бонапарт одружився з вдовою і через два дні відбув командувати італійською армією, яка стояла на півдні. Бонапарт швидко дав тут лад, звідси почався його перший тріумфальний похід. Він повів армію небезпечним, але, разом із тим, найкоротшим шляхом. Військо рухалося швидким маршем. Попереду пішки, в сірому похідному мундирі йшов його 27-річний командувач. Діставшись рівнин Північної Італії, армія Бонапарта здобу ла протягом квітня-травня 1796 р. ряд перемог над австрійця ми та їхнім союзником П’ємонтом. Противникам французів було несила протистояти новій тактиці стрімких переходів і зосереджених ударів на головних напрямках за ефективної підтримки мобільної артилерії. 10 травня французи перемогли австрійців біля Лоді. Тут Бонапарт ризикував власним жит тям. Найзапекліший бій зав’язався біля мосту. Бонапарт на чолі батальйону кинувся на міст, перейшов його і відкинув противника. У цьому поєдинку Бонапарт завоював солдатські серця, виявивши велику особисту хоробрість. У серпні - листопаді 1796-го та на початку 1797 р. авст рійська армія зазнала ще кількох поразок. Остерігаючись просування французів до Відня, Австрія наважилася піти на укладення перемир’я. У чому полягають причини стрімких перемог армії Бонапарта в Італії над однією із найсильніших 47

європейських армій? Насамперед тут далися взнаки нові стратегія і тактика французької армії, підсилені видатним воєнним талантом Бонапарта. До того ж похід в Італію під тримувався революційними (антифеодальними, антиабсолютистськими, антиавстрійськими) настроями населення італій ських міст. Тут було повалено кілька монархічних режимів. Відтак антифеодальна революція вийшла за межі Франції. Лідер Директорії Баррас та близькі до нього політикани ще за півтора місяця до повернення Бонапарта призначили його командувачем англійської армії, яка готувалася до вторг нення на Британські острови. Але Бонапарт запропонував Директорії план походу в Єгипет і вона радісно погодилася. Похід планувався далекий і небезпечний, а Бонапарта в Па рижі вже почали побоюватися. Формально Єгипет належав Османській імперії. Захоплен ня його загрожувало планам Англії в Індії. Хоча Бонапарту й дісталася перемога в битві біля пірамід, в цілому похід не вдався. Французька армія опинилась в ізоляції. Незвичний клімат і хвороби тяжко позначилися на війську. Зовсім не було контакту з місцевим населенням, яке не розуміло волелюбних закликів французів. Для Бонапарта склалося критичне становище. 3. Війна проти другої коаліції

Монархічна Європа не припиняла боротьбу. Англійська дипломатія розвинула бурхливу діяльність, внаслідок якої наприкінці 1798 - на початку 1799 р. склалася друга антифранцузька коаліція (Англія, Австрія, Росія, Туреччина, Неаполітанське королівство). У березні 1799 р. австрійська армія знову вторглася у Північну Італію. Але долю цієї кам панії вирішив зі своїми двома корпусами (32 тис. чол.) росій ський полководець. О. Суворов (1729-1800), призначений за наполяганням англійського уряду головнокомандувачем союзних військ у Північній Італії. Діючи стрімко, О. Суворов розгромив французькі армії поодинці. Очікувалося вторгнен ня Суворова у Францію. Врятував Директорію австрійський гофкрігсрат (Вища військова рада), наказавши Суворову рушити через Швейцарію до Південної Німеччини. Російський імператор Павло І обурився віроломством Австрії і відкликав війська. Росія вийшла зі складу коаліції. У Парижі полегшено зітхнули, але авторитет Директорії був остаточно підірваний. Уряд Директорії показав свою повну 48

неспроможність керувати країною. Із новою силою розгоралася громадянська війна у Вандеї. На шляхах країни панували розбійники. Податкова система не працювала, бюджет зале жав від армійських контрибуцій. Чиновництво, починаючи від найвищих посадових осіб, було корумповане. Частина підприємців і банкірів потребувала сильної влади, спроможної захистити і примножити економічні та політичні надбання революції. Відтак почали шукати диктатора, який навів би порядок. І тут активну роль відіграв абат Сійєс, якого у травні 1799 р. обрали одним із директорів. Еманюель-Жозеф Сійєс опублікував напередодні револю ції брошуру «Що таке третій стан?», з якою до нього прийшов успіх. Однак його нудні виступи в Установчих зборах викли кали розчарування - Сійєс не був оратором. І він замовк, але не тому, що образився, а тому, що угледів прихід смутних часів. Він і вирішив, що потрібен державний переворот, в якому він буде «головою», а один із генералів - «шпагою» виступу. У жовтні 1799 р. до Парижа знову прибув Наполеон Бонапарт. 4. П е р е в о р о т 18 б р ю м е р а і в ста н о в л е н н я к о н с у л ь с т в а

Дізнавшись із газет, що відбувається на батьківщині, Бонапарт із бойовими генералами залишив Єгипет, кинувши війська напризволяще. Він наважився на вчинок, за який слід було судити, але становище Директорії було таке, що не могло бути й мови про покарання. Для Сійєса Бонапарт став щасливою знахідкою. Сійєс швидко домовився з Бонапартом про подробиці перевороту. У ці дні Бонапарт, чудовий актор, розіграв перед хитрим абатом роль «шпаги», про яку той мріяв. Брат Напо леона Люсьєн був тоді головою Ради п’ятисот і теж активно готував переворот. 9 листопада 1799 р. рано-вранці Раду старійшин сповістили про загрозу «якобінської» змови. Відтак було ухвалено декрет про перенесення засідань Ради у Сен-Клу (тихе передмістя Парижа) та призначення Бонапарта командувачем військ у Парижі. Якщо у перший день перевороту все відбувалося гладко, то наступного дня ледь не полетіло шкереберть. У радах почали вимагати доказів існування «якобінської» змови. Коли Бонапарт у супроводі військових з’явився в Раді п’ятисот, залунали вигуки: «Геть диктатора!», «Поза зако49

ном!», «Поза законом його!» Багато депутатів рушили до Бонапарта. Вони оточили його, хапали за комір, штовхали. Не очікуючи такого прийому, Бонапарт зблід, захитався. Солдати розштовхали депутатів, визволили Бонапарта і ви вели його із зали. Люсьен Бонапарт вибіг на вулицю і звер нувся до солдатів із криком, що його брата хочуть вбити. Мюрат віддав наказ: «Викиньте всю цю зграю геть!» Гренадери під барабанний дріб кинулися в залу і за п’ять хвилин очис тили її від депутатів. Рада старійшин розійшлася сама. Уве чері Люсьен Бонапарт зібрав більшу частину членів Ради старійшин і не більше ЗО членів Ради п’ятисот, які ухвалили низку декретів, що оформили результати державного пере вороту. Директорія скасовувалася, а виконавча влада пере давалася трьом консулам. Обидві Ради були замінені двома комісіями для розробки нової конституції. Сійєсу Бонапарт дав зрозуміти, що він сам буде і «шпагою», і «головою» і що перечити цьому не варто. Абат, який перемовчав і перехитрив усіх, зрештою перехитрив самого себе. Переворот 9 листопада 1799 р. ознаменував собою закін чення революції. Ним розпочався період післяреволюційної стабілізації, закріплення і державно-правового оформлення результатів революції. В исновки Термідоріанський режим і народжена ним Конституція 1795 p., яка дала, в свою чергу, життя Директорії, закріплювали антифео дальні завоювання революції, але не рахувались достатньою мірою з інтересами інших прошарків суспільства. В країні пану вали корупція і хаос. Це поставило Директорію в залежність від підтримки з боку армії. Розгромом роялістського заколоту і пе реможним італійським походом Наполеон Бонапарт уславився не тільки як талановитий полководець. Молодий генерал виявив ся ще й політиком та дипломатом. Спроба Директорії позбутися Бонапарта («єгипетська експедиція») мала абсолютно протилеж ний результат. Зазнавши поразки в Північній Італії, Директорія фактично прискорила своє повалення. Переворот 9—10 листо пада 1799 р. засвідчив закінчення революції та початок періоду післяреволюційної стабілізації, закріплення та законодавчого оформлення результатів революції у Франції. Наполеон Бона парт сприймався як державний діяч, спроможний з успіхом забезпечити зміцнення держави. Консульство Бонапарта і ого лошення про створення на основі консульства імперії французи сприйняли досить спокійно, бо сподівались на стабільність нової державної влади - імперії.

Д о к у м е н т и та м а т е р іа л и Із книги Є.В.Тарле «Наполеон» «... За час цієї блискучої першої італійської війни з її безпе рервними перемогами... у молодого генерала (Бонапарта) була одна безсонна ніч, яку він усю проходив перед своїм наметом, вперше задаючи собі запитання, яке ніколи раніше не приходило йому в голову: невже йому і надалі доведеться завойовувати країни для Директорії?» Тарле Е.В. Сочинения. - М., 1979. - T.VII. - С. 53. Яке рішення міг прийняти Бонапарт цієї ночі?

З а п а м ’ я та й те д а ти 1796 - 1797 pp. - італійський похід Наполеона Бонапарта 1799 p. - державний переворот. Закінчення революції у Франції

ĆF) /Ą

ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА. ПЕРША ІМПЕРІЯ у ф р а н ц ії

6. КОНСУЛЬСТВО ТА ІМПЕРІЯ 1. О р га н із а ц ія вл а д и к о н с у л ь с т в а

Дуже швидко, вже в грудні 1799 p., було прийнято нову Конституцію, згідно з якою: - Франція формально залишалася республікою з досить розгалуженою структурою законодавчої влади; - виконавча влада передавалася трьом консулам; - перший консул (ним став Бонапарт) обирався на 10 років. У його руках зосереджувалася вся повнота виконавчої влади і почасти влади законодавчої та судової; - другому і третьому консулам діставалося право лишень дорадчого голосу; - всі міністри підпорядковувались безпосередньо Бона парту і були його активними помічниками; - головування в Державній раді Бонапарт залишив за собою, призначивши радників із числа військових адмініст раторів, які висунулися під час революції, але належали до поміркованого її крила. 2. Б о н а п а р т и з м як ф орм а п р а в л ін н я

Режим, який встановився у Франції, з часом дістав назву «бонапартизму». Це була особлива форма держави, за якої влада, яка трималась на персональному авторитеті Наполеона Бонапарта, силі армії і міцному державному апараті, потрапи ла в руки особливої офіцерсько-чиновницької касти. Лавірую чи між різними соціальними силами (підприємці, банкіри, селянство, робітники та ін.) і спираючись на могутній дер жавний апарат, Бонапарт отримав певну самостійність щодо цих сил. Бонапартизм взяв на озброєння народжену револю цією ідею єдності нації, але надав їй іншого значення. Це вже була не ідея захисту вітчизни, а пропаганда першості Франції на міжнародній арені. 52

к ' О І І С У . ’И . С Т І Ю .

Ш П І Ц ( »п Л ИП П. ІЛДІІ У Ф І ’Л І І Ц І Ї : і л

к о іігд гі

VЦІ НЮ

7‘ И) !-.

3. В ст а н о в л е н н я ім п е р ії

Влада першого консула все більше набувала характеру одноосібної диктатури. Ніщо вже не заважало тому, щоб Бо напарта було проголошено імператором Франції під іменем Наполеона І. 2 грудня 1804 р. в соборі Паризької Богоматері відбувся урочистий акт коронації, під час якого ще раз вия вився норов Бонапарта. Коли до нього наблизився папа римсь кий Пій VII, який дуже його боявся, Бонапарт вихопив з його рук корону і сам надів її на себе. Було створено розкішний імператорський двір, відновлено придворні титули, запроваджено звання маршала і т. ін. Об лаштування, звичаї, побут нового двору нагадували атмосферу дворів останніх Бурбонів. Намагаючись зміцнити свій режим, Наполеон створив «нове дворянство». У 1808-1814 pp. було подаровано 3600 дворянських титулів. Роздавалися землі як у Франції, так і за її межами. Однак відродження титулів не означало повер нення до старої структури суспільства. Станові привілеї не відновлювалися. Законодавство запровадило юридичну рів ність усіх перед законом. 53

4 . К о д е кси Н а по л е о н а

У період консульства та імперії було чимало зроблено для впорядкування законодавства та вироблення юридичних норм нового суспільства. Увінчав цю велику працю Цивільний кодекс (березень 1804 p.), який дістав назву «Кодекс Наполео на» . Він закріпив такі принципи 1789 p., як рівність громадян перед законом, недоторканність особи і власності, свобода совісті (право сповідувати будь-яку релігію) тощо. Кодекс по давав нове розуміння питання майнових відносин, проблем сім’ї, шлюбу та спадкоємства. Карний кодекс (1807) запроваджував жорстоке покарання за посягання на приватну власність. Комерційний кодекс (1811) запроваджував досить тяжкі умови найму робітників, встановлюючи норми судового розгляду між робітниками і підприємцями. 5. К о н ко р д а т

Слово «конкордат» (дослівно «бути згодним») означає угоду між будь-якою державою і папою римським, яка виз начає взаємовідносини між цією державою і католицькою церквою. 1801 р. був укладений конкордат із папою римським Пієм VII: - католицизм оголошувався релігією більшості французів; - відокремлення церкви від держави скасовувалося; - держава зобов’язувалася забезпечити утримання служи телів культу, відновити релігійні свята; - папа, у свою чергу, визнавав розпродаж церковних земель (національного майна) і законність прав їхніх нових влас ників; - папа також згодився з тим, аби вищі церковні чини призна чалися урядом Франції. Таким чином, католицька церква була поставлена на служ бу державі й стала опорою бонапартистського режиму. В исновки Забезпечивши собі керівну роль у системі Консульства, спи раючись на армію й отримавши підтримку підприємців та селян ства, Бонапарт пішов шляхом встановлення своєї одноосібної диктатури, що в принципі дало йому можливість проголосити імперію. Ця нова форма монархії принципово відрізнялась від абсолютизму Бурбонів - це була тепер монархія у своєрідній

формі «бонапартизму». Влада опинилась у руках особливої кас ти офіцерів і чиновників, але внутрішня й зовнішня політика були спрямовані на забезпечення інтересів французьких підприємців і земельних надбань селянства. Юридичне оформлення новий режим одержав у Кодексах Наполеона І. Важливе для католиць кої Франції питання взаємовідносин із Римом було вирішене на основі конкордату.

З а п и та н н я і за в д а н н я 1. Кому дісталася влада після перевороту 27 липня 1794 p.? 2. Що забезпечило успіх італійського походу Бонапарта? 3. Які події прискорили переворот 9-10 листопада 1799 p.? 4. Які суспільні відносини юридично закріпили Кодекс Наполеона? 5. Чому Наполеон домагався конкордату? 6. Визначте поняття: бонапартизм, Кодекс Наполеона, конкор дат, перший консул.

Д о к у м е н ти та м а т е р іа л и Із Конституції 1799 р. «Ст. 39. Урядова влада вручається трьом консулам, які оби раються на 10 років і мають право на нове переобрання... Кон ституцією призначається перший консул громадянин Бона парт... Ст. 41. Перший консул оприлюднює закони; він призначає і відкликає з власної волі членів Державної ради, міністрів, по сланців..., офіцерів армії і флоту, членів місцевої адміністрації; він призначає кримінальних і цивільних суддів...» Новая история в документах и материалах. М., 1934. - С. 232. 1. Визначте межі повноважень першого консула Наполеона Бонапарта згідно із Конституцією 1799 р. 2. Хто, відповідно до Конституції 1799 p., перебирав на себе всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади?

З а п а м ’ я та й те д а ти 1795 p., 22 серпня - прийнята нова Конституція Франції Кінець 1798 - початок 1799 р. - створення другої антифранцузької коаліції 1799 p., 9 листопада (18 брюмера VIII року Республіки) - дер жавний переворот, прихід до влади Наполеона Бонапарта. На полеон став першим консулом 1804 p., 2 грудня - Наполеона проголошено імператором

7 . В ІЙ Н И Н А П О Л Е О Н ІВ С Ь К О Ї Ф Р А Н Ц ІЇ 1 . Характер і мета наполеонівських воєн

Наполеонівські війни - війни Франції, які вона вела в період консульства (1799-1804) та імперії (1804-1815). Війни ці велися в інтересах нової військової та цивільної аристо кратії Франції і мали загарбницький характер. Ставилося за мету захоплення територій та джерел сировини, розширення ринку збуту для французьких товарів. З наполеонівськими війнами - при всій їхній агресивності - примхливо поєднува лися і елементи прогресивного. Війни розчищали шлях для демократичного розвитку європейських країн (ліквідація ба гатьох десятків дрібних держав у Німеччині, запровадження в деяких країнах Кодексу Наполеона, конфіскація і розпро даж частини монастирських земель, скасування привілеїв для дворянства тощо). Однак з посиленням агресивності прогресивний елемент зменшувався і вирішального значення набувала боротьба за військово-політичні та торгово-промислові переваги Франції в Європі. Народи Європи сприймали Наполеона як агресора, вели проти нього національно-визвольні війни. 2. Війни з третьою і четвертою коаліціями. Трафальгар і Аустерліц

1805 р. було створено третю антифранцузьку коаліцію у складі Англії, Австрії, Росії та Швеції. Війна з нею не обіцяла бути легкою. Нова коаліція відрізнялася від перших двох. По-перше, вона становила собою могутню військову силу і могла рекрутувати більше півмільйона солдатів. По-друге, вона була сильнішою і політично, бо проголошувала за мету війну не проти Франції та її народу, а тільки проти Наполео на І та його загарбницької політики. 21 жовтня 1805 р. поб лизу мису Трафальгар (Іспанія) англійський флот під коман дуванням адмірала Нельсона зустрів об’єднаний франкоіспанський флот. Англійська ескадра поступалася противни кові у кількості, але переважала його своєю підготовкою. Нельсон вступив у бій за чітко розробленим планом. Дві колони англійських кораблів розрізали стрій кораблів против ника на дві групи і оточили їх. Нельсон довів, що він великий флотоводець, однак за годину до закінчення бою помер від смертельного поранення. 56

Зовсім по-іншому розгорталися події на сухопутному театрі воєнних дій. Наполеон діяв за встановленою схемою стрімке, швидке пересування і знищення сил противника час тинами. Капітулювала оточена в м. Ульмі австрійська армія (20 тис. полонених). Французи взяли Відень, але цим війна не закінчилася. Підходили головні сили російських військ, командувати об’єднаною австро-російською армією було призначено досвідченого М. Кутузова (1745-1813), генерала суворовської школи. Мудра військова стратегія Кутузова зби рання сил і вибору потрібного місця й часу битви зіткнулася з нетерплячим і войовничим настроєм російського царя Олександра І та імператора Австрії Франца І. А Наполеон наполегливо поширював чутки буцімто прагне миру через поганий стан французької армії. Союзники вирішили дати бій попри заперечення Кутузова. Настав ранок '2 грудня 1805 р. Зійшло, як говорив потім Наполеон, «сонце Аустерліца». Австро-російська армія пішла в атаку й одразу ж потрапила в пастку. Правий фланг фран цузів, яким командував маршал Даву, почав повільно відсту пати, але в певний момент Наполеон кинув проти ослабленого центру австро-російської армії свої головні сили під команду ванням маршала Сульта. Стрімким ударом Сульт прорвав лінію оборони і розітнув союзну армію навпіл. Одночасно маршали Ланн і Мюрат ударили з лівого флангу й почали обходити противника з півдня. Маршал Даву перейшов від оборони до контрнаступу. Армія союзників була розчленована, дезорганізована й розбита. Австрійські та російські війська

Наполеон грабує Італію. Карикат ура

кинулися врозтіч з поля програної битви. Наступного дня Франц І поспішив укласти перемир’я. Наполеон поставив вимогу вивести російські війська з австрійської території. 3. Р о з гр о м П р у с с ії

Англія і Росія продовжували вести війну. У вересні 1806 р. до них приєдналася Пруссія. Утворилася четверта антифранцузька коаліція. Прусський король Фрідріх-Вільгельм III (1770-1840) був боязким, нерішучим і як вогню боявся Наполеона І. «Воєнну партію» в Пруссії очолювала його дружина, красуня королева Луїза. Прусська армія звикла відбивати чітко крок на плац-парадах, але була зовсім не підготовленою до ведення сучасної на ті часи війни. Громіздка, неповоротка, обтяжена нескін ченними обозами, вона пересувалася навдивовижу повільно. 14 жовтня 1806 р. відбулася вирішальна битва. Наполеон під Ієною зустрівся з меншою частиною прусської армії і без труднощів розгромив її. В ті ж години інший бій розгорівся під Ауерштедом. Тут корпус маршала Даву зіткнувся з голов ними силами прусських військ. Рішучість Даву, одного з найталановитіших маршалів наполеонівської армії, і бездарність прусських генералів забезпечили перемогу французів. Рештки двох армій змішалися на одній дорозі і це довершило катаст рофу. Французькі війська окупували Пруссію.

Наполеон у битві під Ієною

4. К о н ти н е н та л ь н а б л о к а д а

Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон прибув до Берліна і 21 листопада підписав там декрет про Континентальну бло каду, згідно з яким у всій Французькій імперії та залежних від неї країнах щонайсуворіше заборонялося торгувати з Англією. Було перервано і поштовий зв’язок. За порушення цього дек рету, контрабанду англійських товарів карали жорстокими репресіями, аж до позбавлення життя. Щоб здійснити блокаду, потрібно було підпорядкувати всю континентальну Європу. Блокада мала зруйнувати економічний потенціал Англії. Поставлена Наполеоном мета виявилася недосяжною. Труднощі, які переживала в роки блокади англійська про мисловість, торгівля, не мали катастрофічного характеру. Англія-володіла колоніями, мала добрі контакти з Амери канським континентом і, попри небезпеку, вела широку кон трабандну торгівлю в Європі. Смертельний удар не вдався. 5. Тільзітський мир

Розгром Пруссії не призвів до остаточної перемоги над четвертою коаліцією. Росія продовжувала війну. У двох кро вопролитних битвах 1807 р. 7-8 лютого і 14 квітня у Східній Пруссії біля Прейсиш-Ейлау та під Фрідландом французька армія відчула силу російських полків і зазнала тяжких втрат. Не менш відчутних втрат зазнала і Росія. Почалися переговори про мир, якого потребували обидві держави. Своє генеральне завдання - повалити Англію - Наполеон намагається вирішити через угоду з Росією. 7 червня 1807 р. в Тільзіті було підписано мир і союзний договір між Росією та Францією, відомий як Тільзітський мир. У Європі склалася нова розстановка сил: фактично дого вір передбачав панування двох сильніших держав при умові значної переваги Франції. Але й це не задовольнило Наполе она, який домагався абсолютного панування в Європі. Олек сандр І також не хотів миритися з послабленням позицій Росії. Це визначило нетривкість і нетривалість Тільзітського миру, який був скоріше просто перемир’ям. 6. Вторгнення французьких військ в Іспанію і Португалію

1807 р. французькі війська увійшли в Іспанію. Наполеон поставив перед нею вимогу підписати пакт про спільні дії 59

проти Португалії, яка підтримувала Англію. Протягом кіль кох тижнів португальська армія була розгромлена, а король Португалії зі своїм двором утік до Бразилії. Перебування французьких військ на території Іспанії ви кликало страх її правлячої верхівки, але стало сигналом до дій для іспанського народу. Внаслідок повстання іспанський король був змушений зректися престолу на користь свого сина. Дізнавшись про це, Наполеон змусив їх обох зректися престолу на користь свого брата Жозефа Бонапарта. Було розроблено конституцію, але іспанський народ не прийняв її і відповів на французьку інтервенцію загально національною партизанською війною. В липні 1808 р. іспан ські партизани оточили французьку армію, і вона капітулю вала поблизу м. Байлена. Жозеф Бонапарт з урядом утік із Мадрида. Перемога біля Байлена стала сигналом до повстання в Португалії. В серпні 1808 р. тут з’явилися англійські війська. Капітулювала в м. Сінтре французька армія, яка стояла в Португалії. Дві капітуляції імператорської армії упродовж двох місяців свідчили про те, що на Піренейському півострові Наполеон зіткнувся не з найманою армією, а з на родом, який повстав. У жовтні 1808 р. Наполеон послав за Піренеї свої регу лярні війська і сам очолив вторгнення 200-тисячної армії. Ніби вогненний смерч, пройшла вона через Іспанію, знищу ючи все на своєму шляху. Наполеон кинув проти Іспанії все найкраще, що він мав. У самий розпал іспанського походу надійшла звістка, яка змусила Наполеона змінити плани і, не завершивши кампанію, вирушити до Парижа. Його пові домили, що Австрія зосереджує на кордоні з Баварією (Південна Німеччина) та Італією великі сили і що не сьогоднізавтра слід очікувати війни з п’ятою коаліцією. 7. В ій н и з А в с т р іє ю

Війна, яку Австрія почала проти Франції у квітні 1809 p., була не схожою на війни 1796-1797, 1799, 1800 і 1805 pp. Австрійська армія мала бойовий настрій і волю до перемоги. В бою під Екмюле австрійській армії було завдано поразки. Наполеон дістав легке поранення в ногу, але залишився в строю. Шлях на Відень був відкритий і французькі війська зайняли місто. Втім, окупацію столиці австрійці не сприйняли за кінець війни, невдача не зламала духу народу. З острова 60

Лобау, розміщеного в рукаві Дунаю, звівши легкий понтон ний міст, Наполеон переправив свою армію на правий берег і атакував австрійську армію між Асперном і Есслінгом. Дво денна битва була безприкладно жорстокою і кровопролит ною: позиції по кілька разів переходили з рук у руки, але, попри всі зусилля та втрати французів, закінчилася пораз кою армії Наполеона. Асперн і Есслінг залишилися в руках австрійців; французька армія, з великими труднощами збе рігаючи порядок, мусила відступати. Поразки цього разу зазнав не рядовий генерал, а сам імператор. Престижу імперії було завдано великої шкоди. Наполеон почав готуватися до вирішального бою. 5-6 липня 1809 р. відбулася битва під Ваграмом, яка від значалася особливою жорстокістю. Втрати обох сторін були великі. У ній Наполеон застосував нову тактику - удар тараном: для прориву центру противника були послані зімкнутими рядами три дивізії, які прорвали його фронт. Це мало ви рішальне значення. Австрійська армія не була ні знищена, ні потрощена. Вона відступила, зберігаючи повний порядок, і напевне через короткий час у змозі була знову вступити в бій такого ж масштабу. Наполеон не наважився на новий поєдинок - він не міг бути впевненим у переможному його кінці. Але й Франц І дуже налякався. Було укладено мир. Щоб закріпити умови миру, Наполеон розлучився з першою дружиною і взяв шлюб із дочкою австрійського імператора Франца Марією-Луїзою. В исновки Війни Наполеона мали несправедливий і загарбницький ха рактер. Разом із тим вони підривали йили феодально-абсолю тистських монархій Європи, сприяли в перспективі розвиткові демократичних інституцій влади на уламках старих феодальних імперій. Наполеон як полководець був яскравим представником нового динамічного світу, що виявилося в його стратегії війни і стрімкій, зосередженій тактиці бою. Але проголошення Конти нентальної блокади, а потім вторгнення в Іспанію стали прикме тами того, що Наполеон втратив здатність реально оцінювати співвідношення сил. Війна 1809 р. з Австрією, як і опір французам в Іспанії, засвідчили початок кризи імперії.

Запитання і завдання 1. Назвіть склад першої, другої, третьої та четвертої коаліцій. 2. У чому полягало значення Трафальгарської битви?

3. Назвіть причини поразки союзників під Аустерліцем. 4. Що зумовило швидкий розгром Пруссії? 5. Поясніть, чому не могла досягти мети Континентальна блокада. 6. Чому Тільзітський мир не міг тривати довго? 7. Чому французька армія почала зазнавати поразок в Іспанії? 8. Визначте поняття: Континентальна блокада, наполеонівські війни.

Д о к у м е н т и та м а т е р іа л и З декрету про Континентальну блокаду (21 листопада 1806 р.) «1. Британські острови оголошуються у стані блокади... 2. Будь-яка торгівля і будь-які відносини з Британськими ос тровами заборонені. 3. Кожний англійський підданий..., знайдений у володіннях, зайнятих нашими або союзними військами, оголошується військовополоненим. 4. Будь-яка крамниця, будь-який товар, будь-яке майно, хоч би якого характеру, які належать англійському підданому, будуть конфісковані...» Новая история в документах и материалах. М., 1934. - С. 248. 1. Чи була можливість забезпечити повну торговельну ізоляцію Англії від Європи? 2. Про що свідчив декрет про Континентальну блокаду?

З а п а м ’ я та й те д а ти 1805 p., 21 жовтня - Трафальгарська битва; розгром франкоіспанського флоту 1805 p., 2 грудня - Аустерліцька битва; поразка австрійської та російської армій 1806 p., 21 листопада - декрет про Континентальну блокаду 1807 p., 7 червня - Тільзітський мир

8 . ПО РА ЗКА Н А П О Л Е О Н ІВ С Ь К О Ї А Р М ІЇ В Р О С ІЇ 1 . В то р гн е н н я в Р о с ію

Після розгрому 1809 р. Австрії відносини між Францією і Росією швидко погіршувалися. Наполеон, всупереч обіцян кам, що він дав у Тільзіті (1807), не мав наміру враховувати інтереси Росії ні на Сході, ні в Європі. 62

Невдоволення російського дворянства Континентальною блокадою, яка позбавляла Росію можливості продавати Англії свої сільськогосподарські товари й одержувати звідти дешеві вироби, змусило царський уряд у грудні 1810 р. доз волити заходити в російські порти суднам нейтральних країн. Це означало відновлення торгівлі з Англією через посередників. 1811 р. в Росії було запроваджено тариф, згідно з яким французькі товари обкладалися високим митом. Відтак франко-російські відносини загострилися. Починаючи від січня 1811 p., Наполеон почав готуватися до походу на Росію. У ньому він мав намір використати сили залежних від нього країн Європи, а також залучити країни, з якими межувала Росід на півночі й півдні. Наполеон мобілізував величезні людські ресурси у самій Франції і в усіх васальних державах: до літа 1812 р. на кордонах із Росією зосередилася армія, яка налічувала понад 600 тис. чол. Росія мала значно менші сили - у трьох арміях уздовж усього кордону було близько 220 тис. чол. (12)24 червня 1812 p., рано-вранці, через три понтонні мости на р. Німан «Велика армія» Наполеона перейшла кор дон і ступила на територію Російської імперії. Головнокомандувачем російської армії був талановитий воєначальник Барклай-де-Толлі. Згідно із розробленим ним планом росіяни почали поспіхом відводити свої війська. Чим далі в глиб країни відходила російська армія, тим ставало зрозуміліше імператорові французів, що не він нав’язує свою волю противни кові. Наполеон вимушено діяв саме так, як хотілося російським генералам, що відступали. Росій ське командування, уникаючи вирішальних поєдинків, уперто намагалося об’єднати свої армії і відводило їх на схід. Із серпня 1812 р. об’єдналися російські ар мії Барклая-де-Толлі і Багратіона. Задум Наполеона І розбити росіян окремими частинами не вдався, і це істотно змінило увесь хід війни. Сили французької армії танули. Наполеон вимушений був 63

виділяти значні сили для гарні зонів на окупованій території, для охорони комунікацій, що розтяг нулися більш ніж на 600 км, для прикриття флангів. До Смоленсь ка з усієї «Великої армії» дійшло 180 тис. чол. Взявши Смоленськ, Наполеон мав лише 130 тис. ударного угру повання, але сподівався у вирі шальній битві розгромити російПетро Багратіон ську армію. Олександр І призначив новим головнокомандувачем російської армії М. Кутузова. В армію Кутузов прибув біля села Цареве-Займище, де Барклай-деТоллі готувався дати генеральний бій. Оцінивши обстанов ку, Кутузов вибрав іншу позицію - біля села Бородіно. На той момент загальна чисельність російської армії разом із ополченцями і резервом зросла до 132 тис. чол. 2. Б о р о д ін с ь к а б и тв а і взя ття М о с к в и

На початку дня 26 серпня (7 вересня) 1812 р. французька армія підійшла до Бородінського поля. Наполеон переконався, що правий фланг росіян неприступний для обходу і вирішив кинути свої головні сили на центр та лівий фланг. Головні бойові дії розгорнулися о 6 годині ранку 7 вересня 1812 р. на лівому фланзі російських військ, де командував Баг ратіон. Атаку почав корпус Даву під прикриттям 102 гармат. Цю атаку було відбито картечним вогнем. Другу атаку Даву здійснив о 7 годині ранку, але знову зазнав невдачі. Наполеон, посиливши війська Даву корпусом Нея та підтримавши їх во гнем 150 гармат, близько 8-ї години ранку атакував утретє. Втім, і цього разу французи були відкинуті. Намагаючись будь-що досягти успіху, Наполеон зосередив на цій ділянці 45 тис. чол. при 400 гарматах (усього їх було в нього 587) проти 15-18 тис. чол. російських військ. Однак п’ять на ступних атак поспіль були безрезультатними. Близько 12-ї го дини дня російські війська почали відходити. Сильний вогонь російської артилерії (близько 600 гармат) не дав французам розвинути успіх і зупинив їх біля Семенівського яру. Опівдні кавалерійські полки генерала Уварова і козаки ге нерала Платова за наказом Кутузова завдали удару по лівому 64

флангу французької армії, викли кавши там переполох. Атаку було відбито, але вона істотно вплинула на хід битви. В імператора після зухвалого нападу російської кава лерії з’явилося відчуття, що тил його військ незабезпечений. День хилився надвечір, і Напо леон міг усе зважити й оцінити страшні втрати, вісті про котрі надходили до нього звідусіль. По нурий, мовчазний, дивився він на гори людських трупів і не відповіМихайло Кутузов дав на запитання. Для маневру і нових атак Наполеон мав одну тільки гвардію, яка була роз ташована в районі Шевардіна, але не ризикнув кинути в бій свій останній резерв. Російська армія готувалася продовжити битву, але великі втрати, а головне - відсутність резервів для розвитку наступу спонукали Кутузова прийняти рішення відвести армію до Можайська, а потім - і за Москву. Французи підійшли до Москви; Наполеону доповіли, що місто спорожніло, бо мешканці покинули його. Залишивши Москву, російські війська знищили запаси продовольства і військові склади. Французи зайняли місто і почали грабувати полишені будинки. Численні пожежі нищили місто. Сильний вітер розносив вогонь, полум’я охоплювало цілі квартали і райони міста. Пожежа вирувала майже п’ять діб і зруйну вала 3/4 всіх міських будівель. Французька армія в Москві відчувала себе ніби в обложе ній фортеці. Вона не відпочила, не отямилася після довгих переходів і кровопролиття під Бородіном. Військо розклада лося і з кожним днем ставало дедалі менш боєздатним. З Москви імператор тричі звертався до Олександра І із про позиціями почати переговори про мир на найвигідніших для Росії умовах. Однак російський цар не відповів на його закли ки. Перебування в Москві ставало не тільки непотрібним, а й небезпечним. Війна вступила в нову фазу. Кутузов, здійснив ши свій фланговий марш-маневр із Рязанської дороги на Ка лузьку, розташувався табором під Тарутиним. Тут російська армія зупинилася: прибуло поповнення. Відступ закінчився, російська армія готувалася наступати. * 3 Білоножко 9 кл.

3. Відступ армії Наполеона та її розгром

Розташувавши свою армію (120 тис. чол.) на південний захід від Москви, Кутузов відрізав Наполеону І можливість вирушити на південь країни. План Кутузова полягав у тому, щоб змусити французів відступати з Москви розореною Смо ленською дорогою. Переконавшись, що миру в Москві не досягнеш, Наполеон вирішив відходити. Він мав намір здійснити марш на Калугу і Тулу, захопити там російські військові бази, знищити туль ський і брянський збройові заводи, потім відвести свої війська на зимові квартири в Білорусь та Литву, а вже наступного ро ку відновити воєнні дії. 7 (19) жовтня французька армія за лишила Москву. Однак Кутузов перехопив ініціативу. Російські війська перейшли в наступ і завдали поразки корпусу Мюрата біля Тарутина. 110-тисячна армія Наполеона, вийшовши з Москви, рушила на південь. Російські війська перепинили їй шлях біля Малоярославця. Почалася тривала битва: місто 8 разів переходило з рук у руки. Продовжувати спробу прориватися означало для Напо леона нову генеральну битву. Наважитися на це він уже не міг. «Цей диявол Кутузов не одержить від мене нової битви», сказав він, визнаючи свою поразку. Він наказав армії руха тися до старої Смоленської дороги. Почався згубний для наполеонівської армії відступ. Роз тягнувшись на багато десятків кілометрів, вона зазнавала безперервних ударів російських військ. З півночі та сходу на французьку армію тиснули регулярна кіннота і козаки. Па ралельним маршем рухалися основні сили Кутузова. Особли ву роль у розгромі армії Наполеона відіграли партизани. Це була по-справжньому народна війна, яка підривала сили противника. В цій війні уславились російські офіцери Д. Да видов, О. Сеславін, О. Фігнер. Відомі селянські загони Є. Четвертакова, Г. Куріна, партизанки Василиси Кожиної. Сам Наполеон засвідчив, що кожного дня його армія втрачає від нападів партизан більше, ніж під час боїв із регулярною армією. Великих втрат зазнав Наполеон у тяжких боях під Вязь мою та біля села Красне, де він залишив більше половини військ, виведених із Москви. Сподівання на перепочинок у Смоленську не справдилося: дійшовши туди, солдати імпе раторської армії, деморалізовані відступом і голодом, роз 66

грабували продовольчі бази. Розгром армії Наполеона довер шив ранній мороз. До ріки Березини Наполеон підійшов із 40-тисячною армі єю. Французи змогли переправитися через річку, але з ката строфічними втратами - 29 тис. чол. і увесь обоз. За кілька днів потому Наполеон залишив армію і прибув до Вільно. Він передав командування маршалу Мюрату й відбув до Парижа. Рештки французьких військ утікали до західного росій ського кордону. В середині грудня 1812 р. через р. Німан перейшло із Росії не більше 20 тис. учасників «російського походу». Розгром «Великої армії» в Росії став сигналом до повстан ня європейських народів проти наполеонівського панування. Висновки_____________________________________________ Рішення Наполеона про війну проти Росії ще раз засвідчило зростання його нездатності реально оцінювати співвідношення сил. Він розраховував на нетривалу і переможну війну. Зіткнув шись із противником і переслідуючи його, він швидко підірвав боєздатність своєї «Великої армії», а Бородінська битва знекро вила її остаточно. Зі вступом до Москви, яка запалала пожежа ми, завершився процес морального занепаду багатонаціональ ної армії Наполеона І. Вимушений відступати за обставин на родної партизанської війни, яка розгорялася, великий майстер воєнної справи виявився безсилим. Йому нічого іншого не зали шалося, як похмуро спостерігати нищення під ударами регуляр ної російської армії та партизанських загонів своєї «Великої армії». Холодна зима прискорила повний розгром. Імперії Напо леона І було завдано смертельного удару. Згодом імператор сам назвав свій «російський похід» «фатальною помилкою». Розгром наполеонівської армії в Росії став важливою подією визвольного руху європейських народів проти наполеонівського панування.

Запитання і завдання_________________________________ 1. Чому Наполеон вирішив почати війну з Росією? 2. Чого намагалось досягти російське командування, відступаючи в глиб країни? 3.Яку роль відіграла партизанська війна у розгромі Наполеона в Росії? 4. Розкажіть про Бородінську битву. 5. Чому, на Вашу думку, М. Кутузов після Бородіна вирішив зали шити Москву без нового бою із французами? 6. Визначте поняття: партизанська війна. З*

Документи та матеріали Розкладання «Великоїармії» підчас війни 1812 р. (за спогадами одного з учасників походу в Росію) «...Мій ранець був заповнений добре: я мав чимало фунтів цукру, рису, трохи бісквітів, півпляшки лікеру, шовковий костюм китаянки, шитий золотом і сріблом, багато золотих і срібних речей... Я мав також парадну форму, чорний оксамитовий жіно чий плащ, дві срібні ризи..., крім того, багато медальйонів і плювальницю якогось російського князя, оздоблену коштовним камінням. Я був одягнений у... жилет, який сам пошив собі з жіночої спідниці, а поверх нього був великий комір із подвійного горностаю...» Новая история в документах и материалах. М., 1934. - Вып. 1 . - С. 260. 1. 3 якою метою солдати Наполеона брали участь у завоюваннях?

З ап ам ’ятайте дати 1812 p., 24 червня - армія Наполеона перетнула кордон із Росією 1812 p., 7 вересня - Бородінська битва

9. ПАДІННЯ ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ У ФРАНЦІЇ 1 . Зречення Наполеона

Після поразки Наполеона І у війні з Росією було укладено союз Пруссії і Росії, спрямований проти Франції. Почала складатися шоста антифранцузька коаліція. Європейські монархи готові були вести переговори про мир. Міністр за кордонних справ Австрії Меттерніх настійливо пропонував бути посередником на мирних переговорах. Монархії феодаль ної Європи готові були піти на компроміс із Наполеоном І. Але Наполеон не погоджувався на поступки. 16-18 жовтня 1813 р. під Лейпцигом відбулася вирішальна битва. У ній брали участь більше півмільйона людей, вона відзначилася жорстокістю, кровопролиттям і в історію увій шла під назвою «битва народів». Під час бою корпус саксон ських військ, який бився в рядах французької армії, у повному складі перейшов на бік союзників. Це визначило результат битви. Війська Наполеона почали поспіхом відступати. У 1814 р. війну було перенесено на територію Франції. По всій окупованій французами Європі піднялася хвиля ненависті 68

до окупантів: і панівні класи, і селяни, і міщани - всі верстви відчули необхідність об’єднатись для боротьби із ненависним завойовником. З випадково перехоплених козаками листів Олександр І дізнався про плани Наполеона. Союзники рушили на Париж. Французи мали близько 40 тис. чол. для захисту столиці Франції. Жорстокий бій тривав кілька годин, союзники втратили 9 тис. чол., з них близько 6 тис. - росіяни. Маршал Мармон капітулював. Союзні армії на чолі з імператором Олександром І 31 березня 1814 р. увійшли в Париж. У березні 1814 р. Наполеон прийшов з усією армією в Фонтебло, місто, де була давня резиденція французьких королів. Усамітнившись у замку, він стежив за всім, що діялося в Па рижі. Він, вочевидь, не хотів здаватися без бою. У Фонтебло зібралося 60-тисячне військо. «50 тисяч і Я - це 150 тисяч», говорив Наполеон. У Фонтебло в імператорських покоях з’явилися його маршали. Наполеон виклав їм план походу на Париж. Маршали мовчали. «Що ж ви хочете, панове?» - сухо запитав Наполеон. «Зречення!» - відповіли йому. Наполеон не став перечити. Він підійшов до столу і швидко написав акт зречення на користь свого сина Жозефа-Шарля Франсуа Бонапарта при регентстві імператриці Марії-Луїзи. Однак союзники не погодилися з цим, відмовилися визнати право династії Бонапартів на престол і поставили вимогу без застережного зречення. Бонапарт підписав із союзниками договір, згідно з яким йому діставався у володіння до кінця життя острів Ельба і зберігався його титул імператора. 2. «Сто днів»

Голова Тимчасового уряду Франції ПІ. Талейран домігся рішення союзних держав про відновлення на престолі легі тимної (законної) династії Бурбонів. Гладкий, одутлий Людовік XVIII повернувся на батьківщину в обозі союзних армій. 60-річний монарх «Божою милістю» був менш за все спроможний завоювати симпатії французів. Перебуваючи на маленькому острові у Середземному морі, Бонапарт пильно стежив за тим, що діється у Франції. Він розумів, яку тривогу в колах буржуазії, яку ненависть у се редовищі селян викликали дворяни-емігранти. Бонапарт Дізнався також про гострі незгоди між учасниками Віден ського конгресу, який зібрався в жовтні 1814 р. і повинен був вирішити долю повоєнної Європи. 69

Наполеон сподівався повернутись до влади. 1 березня 1815 р. він на чолі із 1000 солдатів його особистої гвардії ви садився на континенті. Війська, які були направлені проти нього, перейшли на його бік. 20 березня Наполеон увійшов у Париж, проголосивши відновлення імперії. Допустити цього його недавні противники не могли. Вони створили проти Наполеона нову, сьому коаліцію. 3. Битва під Ватерлоо і реставрація правління Бурбонів

Бонапарт запропонував державам коаліції мир, але дістав відмову. Франція знову мусила воювати. План Напо леона полягав у тому, щоб роз’єднати ворогів по черзі. Кам панія почалася успішно. Бонапарт завдав тяжкої поразки прусській армії, але в нього не вистачило сили знищити її повністю. Він наказав маршалу Груші переслідувати ворога 35-тисячним корпусом. Вважаючи Пруссію уже переможеною, Бонапарт рушив із головними силами проти англійців, які були розташовані поблизу поселення Ватерлоо неподалік від столиці Бельгії Брюсселя. 18 червня 1815 р. вранці Бонапарт наказав розпочати бій. Маршал Ней неодноразово атакував висоти, на яких закрі пилися англійці, але не мав успіху. Грубої помилки в цей час припустився генерал Груші. Переслідуючи прусські війська маршала Блюхера, він не помітив, що їхні головні сили відірвалися від нього і пішли на з’єднання з англійцями. Англійські і прусські війська перейшли в контрнаступ, пере слідували і добивали французів. Розгром був повний. Війська союзників знову вступили на територію Франції і зайняли Париж. Наполеон Бонапарт після битви під Ватер лоо 22 червня 1815 р. знову був змушений зректися престолу і здався англійцям. Уряд Англії за згодою інших союзних дер жав заслав його на острів Святої Єлени в південній частині Атлантики. 5 травня 1821 р. Наполеон Бонапарт помер. Відбулася друга реставрація правління Бурбонів. На трон знов повернувся Людовік XVIII. 4. Віденський конгрес. Священний союз

Засідань Віденського конгресу, скликаного восени 1814 p., спроба Наполеона повернутись до влади не перервала. 70

Домінували на конгресі Росія, Австрія й Англія. Делегація Прус сії була невпливовою. Керівні ро лі належали Олександру І та авст рійському канцлеру Меттерніху. Не меншим впливом користува лась і делегація Англії. Перемо жену Францію представляв Талейран. Найпершим, головним завдан ням Конгресу було відновлення феодальних порядків і боротьба з революційним рухом. Друге за вдання полягало в тому, щоб закріпити перемогу союзників і не допустити повернення Франції до бонапартистського режиму та нових спроб завоювати Європу. Третім завданням пере можців було прагнення задовольнити власні територіальні претензії і встановити нові кордони. Союзникам не вдалося зберегти єдність, вирішуючи ці питання. Втім, важливе пи тання - про кордони Франції - вони вирішили за повної зго ди. Серйозні суперечки викликали проблеми Польщі та Сак сонії. Росія претендувала майже на всі польські землі, а Прус сія - на всю Саксонію. Ці плани наштовхнулися на опір Анг лії та Австрії. До кінця 1814 р. незгоди між союзниками так загострилися, що в повітрі запахло новою війною. Англія, Австрія і Франція уклали між собою секретний оборонний військовий союз, спрямований проти Росії і Пруссії. Хоча навряд чи серйозно подумували учасники договору про вели ку війну - надто стомилися у війнах наполеонівських часів. Зрештою щодо польсько-саксонського питання Олександр І пішов на поступки. 9 червня 1815 р. представники Австрії, Англії, Іспанії, Росії, Португалії, Пруссії, Швеції та Франції підписали Зак лючний генеральний акт Віденського конгресу. Англія перечила включенню до Заключного акта колоніа льних проблем, але саме тут чимало надбала. їй дісталися за хоплені під час наполеонівських воєн колишні голландські, французькі, а потім деякі іспанські й португальські колонії. Німеччина не була об’єднана, на її території було створено Німецький союз, до складу якого увійшли 38 держав і 4 віль них міста під головуванням Австрії. 71

26 вересня 1815 р. Олександр І, Франц І і Фрідріх-Вільгельм III підписали й урочисто проголосили в Парижі акт про створення Священного союзу монархів і народів. Незабаром до нього приєднались практично всі монархи Європи. Ідеї цього документа протиставлялися ідеям Великої французь кої революції, «Декларації прав людини і громадянина». Священний союз створювали для поширення абсолю тистсько-монархічних ідей, він був інструментом придушення республіканського, демократичного і національно-визволь ного рухів. Акт проголошував непорушність віденської системи і встановлював, що за будь-яких спроб порушити її монархи «у всілякому випадку й у всілякому місці надавати муть один одному підмогу, підкріплення і допомогу». «Віденська система» і Священний союз були спробою затримати розвиток республіканського і демократичного рухів і законсервувати старі порядки. Ця спроба виявилася історично приреченою на невдачу. Висновки Воєнна кампанія 1813-1814 pp. ще раз підтвердила, що на роди Європи піднялися на боротьбу за свою національну неза лежність - це й спричинило поразку французької армії під Лейп цигом. Блискучий воєнний талант « імператора французів» вия вився безсилим проти волі народів. Незгоди серед правлячої верхівки коаліції і короткочасне («Сто днів») повернення Наполе она до влади вже були неспроможні нічого змінити. Віденський конгрес і його надбудова - Священний союз - не змогли зупинити процес звільнення. Розпочавшись у формі антинаполеонівської боротьби, цей процес швидко переріс у широкі республіканські, демократичні та національно-визвольні рухи, які відгукнулися в цілій низці європейських і американських буржуазних революцій першої половини XIX ст.

Запитання і завдання 1. Який характер мала війна у 1813-1815 pp. з боку союзників? 2. Що зумовило результат Лейпцизької битви? 3. Чому маршали Наполеона І змусили його зректися престолу? 4. Чому Бонапарту вдалося повернутися на 100 днів до влади? 5 . 3 якою метою було скликано Віденський конгрес? 6. Чим можна пояснити поразку Наполеона? 7. Визначте поняття: династія, конгрес, реставрація, «Віденська система».

Д о к у м е н т и та м а т е р іа л и «Кількість французів, призваних до армії Наполеона І. 1800 р. - ЗО тис.; 1801 р. - 60 тис.; 1802 р. - 60 тис.; 1803 р. 60 тис.; 1804 р. - 60 тис.; 1805 р. - 80 тис.; 1806 р. - 80 тис.; 1807 р. - 80 тис.; 1808 р. - 80 тис.; 1809 р. - 80 тис.; 1810 р. 1Ю тис.; 1811 р. - 120тис.; 1812 р. - 120тис.; 1813 р. - 140тис.» Новая история в'документах и материалах. М., 1934. - С. 257. 1. До якої верстви належала основна частина солдатів армії Н. Бонапарта? 2. Про що свідчить значне зростання кількості солдатів армії Наполеона з 1800 до 1813 p.?

Запак. нтайте дати 1813 p., 16-18 жовтня - битва під Лейпцигом, поразка Наполеона 1815 p., 18 червня - битва під Ватерлоо. Розгром Наполеона 1814 - 1815 pp. - Віденський конгрес

CS% ^5

ЄВРОПА ПІСЛЯ ВІДЕНСЬКОГО КОНГРЕСУ (1815-1847)

10. АНГЛІЯ 1. Політика торі. Перша парламентська реформа

В Англії ще з середини XVII ст. традиційно існували дві основні політичні партії - віги і торі. Торі були партією кон сервативного напряму. Вони твердили, що захищають тра диційні британські цінності. Торі підтримували здебільшого аристократи - лендлорди (великі землевласники). Партія вігів була більш ліберальною. Віги намагались сприяти еко номічному розвиткові країни, пропагуючи закони, якими скорочувались податки, мито та інші види платежів у дер жавну скарбницю. Торі провадили політику, спрямовану на підтримання високих цін на хліб. 1815 р. ними були прийняті хлібні закони, згідно з якими встановлювався високий мит ний збір на зерно, що ввозилось з-за кордону. В результаті ціни на хліб підскочили і виграли від того лишень англійські виробники хліба - лендлорди. Доведені до відчаю голодом і злиднями, робітники вбачали джерело своїх нещасть в тому, що їх витісняють з роботи нові машини і почали їх нищити. Розпочалася друга хвиля луддитського руху. Уряд відреагував на це вкрай жорстоко, прийнявши в 1813 р. Закон про смертну кару за руйнування машин. Головні учасники луддитського руху були страчені. В 1817 р. тимчасово було скасовано За кон про недоторканність особи. Після цього урядові репресії стали ще сильнішими і протести громадянства вщухли. Але коли через рік Закон про недоторканність особи почав діяти знову, з ним відновилися і заворушення. Боротьба з демократичним рухом, попри часткову стабілі зацію в економіці, досягла кульмінації 15 серпня 1819 р. під час «Манчестерської бійні», коли влада придушила мирний мітинг у Петерсфільді біля Манчестера. Демонстранти вима гали загального виборчого права і скасування хлібних зако нів. Влада для розгону мітингу використала війська. Напри кінці 1819 р. уряд ухвалив шість постанов, згідно з якими 74

дозволялося проводити арешти та обшуки з метою вилучення зброї, заборонялися зібрання і мітинги з числом учасників понад 50 чол. Преса підлягала жорсткій цензурі. На думку од ного з керівників партії вігів Р.Тірні, «уряд тільки й думає про те, як би застосувати грубу силу. Він не бажає угод, жод ного примирення». Цей період в історії Англії дістав назву «реакційного торізму». На зміну йому прийшов «торізм ре форматорський». Його пов’язують з іменем члена нового урядового кабінету лорда Дж. Каннінга, політика якого була спрямована на пом’якшення режиму. У 1824 р. уряд скасував закон 1799 p., який забороняв створювати професійні організації робітників - тред-юніони. Страйки теж перестали бути кримінальним злочином. Від 1825 до 1830 р. практично по всій Англії були створені про фесійні спілки в галузях економіки: лудильників, ливарників, ткачів і т. д. Тред-юніони, захищаючи інтереси робітників, боролися за підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, закриття робітних будинків, в яких безробітні були змушені працювати в жахливих умовах і за мізерну платню. Діяльність тред-юніонів непокоїла підприємців, і вони зму сили уряд 1825 р. ухвалити Закон про робітничі коаліції (об’єднання), який забороняв проводити страйки і чинити тиск на підприємців із метою поліпшення умов праці. 1830 р. на надзвичайних парламентських виборах пере могла партія вігів. Кабінет очолив Чарльз Грей. Почали го тувати законопроект про парламентську реформу. Вона сто сувалась системи виборчого права. З близько 20-мільйонного населення Англії правом голосу тоді користувалось трохи більше 220 тис. осіб. Це було результатом дуже високого майнового цензу. Крім того, в країні було декілька десятків так званих «гнилих містечок» - (старі, феодального типу, дрібні міста або території, де людей вже практично не було, а депутата призначав лендлорд). Але ці «гнилі містечка» направляли в парламент близько сотні депутатів. У квітні 1832 р. Білль про реформу було прийнято. Відповідно до но вого парламентського закону: - 56 «гнилих містечок» позбувалися права представництва; - ЗО «гнилих містечок» представляли тепер по одному замість двох депутатів; - одержали місця в парламенті депутати великих промис лових центрів; - виборчі права здобули всі, хто мав певну суму доходів на рік; 75

- виборчого права не набули робітники і дрібні власники; - не була ліквідована нерівність виборчих округів; - збереглося відкрите голосування; - кількість виборців при 20-мільйонному населенні збіль шилася до 652 тис. чол. Реформа 1832 р. забезпечила перевагу промисловців у парламенті і фактично відобразила компроміс між земле власницькою аристократією і підприємцями. 2. В іги пр и в л а д і. П о ча то к п р а в л ін н я к о р о л е в и В іктори

Період правління вігів припадає на 1830-1841 pp. У цей час змінюються назви партій: віги асоціюються з поняттям ліберал, торі - консерватор. Але ще довго у вжитку будуть старі назви. І сьогодні англійську партію консерваторів іноді неофіційно називають торі. Під тиском демократичного руху, який набував сили, урядом вігів було прийнято Закон про знищення рабства у всіх англійських колоніях. Вирішилося і питання про дитячу працю на фабриках і в шахтах. Стано вище робітників було настільки жалюгідним, що вони зму шені були відправляти своїх неповнолітніх дітей працювати. Діти 6 -9 років працювали в жахливих умовах по 12-14 год на добу. Відтепер діти до 13 років могли працювати не більше 8 год на добу, а підлітки від 13 до 18 років працювали не більш як 12 год. Почала діяти під контролем тред-юніонів фабрична інспекція охорони праці; діти до 14 років щоденно упродовж двох годин мусили навчатися у школі; вводилися в практику обов’язкові перерви для приймання їжі. Одночасно віги ухвалили у 1834 р. Закон про бідних. Згідно з ним скасовувався податок на користь бідних, який раніше брали з підприємців. Бідні позбавлялись права отримувати соціальну допомогу за рахунок релігійних общин. Скрізь впроваджувалися в практику робітні будинки - своєрідні в’язниці з обов’язковим повним трудовим днем. Згідно із цим законом робітники повинні були самі забезпечувати себе, а не чекати, доки хтось про них потурбується. У 1837 р. на зміну королю Вільгельму IV прийшла королева Вікторія. Вікторія (1819-1901) - королева Британії з 1837 р. Остання представниця Ганноверської династії. В 1876 р. проголошена імператрицею Індії. На початку її правління Велика Британія встановила свою торговельну і промислову гегемонію в світі. 76

За роки правління Вікторії Бри танія стала величезною колоніаль ною імперією, зміцнила позиції: означилася політична та економіч на стабілізація, посилився міжна родний авторитет держави. В період правління королеви уряд вігів втілив у життя законо проекти про проведення шкільної та поштової реформи. До поштової реформи оплата за доставку листів була дуже висо кою, відтак замість оплати листо Королева Вікторія ношам з’явилася поштова марка на конверті. Згідно із шкільною реформою освіта стала обов’язковою, держава давала певні субсидії для початкової школи; всі общини, зокрема релігійні, навіть якщо вони не на лежали до офіційної церкви, дістали можливість навчати своїх дітей. Діяльність осіб духовного сану (школи перебували при церквах) контролювали представники шкільних комітетів. 3. С тр у к т у р н і з м ін и в е к о н о м іц і

У період від 1815 до 1850 р. торговельно-промислові пе реваги Англії у світі зросли. За рівнем промислового вироб ництва і торговим оборотом вона випередила інші країни. Її військовий і торговий флоти панували на всіх морських шляхах. Промисловий переворот від початку XIX ст. перей шов у завершальну стадію. Практично всі головні галузі про мисловості були механізовані. У текстильному та бавовняно му виробництві Англія тримала першість у світі. До 30-х pp. набуло стрімкого розвитку машинобудування, споруджува лися фабрики з виробництва верстатів, нових машин і ме ханізмів. Одночасно Англія почала вивозити машини за кор дон, експорт цього виду продукції з 1826 по 1850 р. зріс у 6 разів. Швидкому розвиткові будівництва сприяв такий важливий чинник, як прокладання залізниць. Після винаходу в 1814 р. Д. Стефенсоном паровоза мережа залізниць швидко з’єднала всю Англію. Це зміцнило внутрішній ринок країни. У сільському господарстві почали застосовувати нові методи землеобробітку: поглиблену оранку, дренажні системи, доб рива. У 30-40-х pp. збільшився експорт товарів і продукції текстильної та важкої промисловості. Економічне піднесення 77

було пов’язане з розвитком науки, визначним представни ком якої був фізик і хімік Майкл Фарадей. З інтенсивним розвитком економіки в Англії відбулися демографічні зміни. Кількість працівників на виробництві разом із родинами становила половину населення країни. 4. Чартистський рух

Закон про бідних та парламентська реформа 1832 р. не дали обіцяних робітникам прав, насамперед у виборчій сис темі. Поштовхом до нових заворушень стала чергова еконо мічна криза, яка охопили Англію в 1836-1838 pp. Упали ціни на товари, а неврожаї спричинили подвійне подорожчання хліба. Від 1836 р. у Великій Британії розгорнувся масовий громад сько-демократичний рух за політичні права. Цей рух мав за мету вплинути на законодавчу діяльність парламенту. Кістя ком руху стала лондонська асоціація робітників, яку очолив столяр У. Ловетт. Свої вимоги представники руху сформу лювали в хартіях (грамотах). Передбачалося передати їх на розгляд парламенту. Цей рух дістав назву чартизм (від анг лійського слова «charter» - хартія). Перший документ (хартія) чартистів уміщував 6 вимог, зокрема: - загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 ро ку і проживали у своїй парафії не менше 6 місяців; - скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту; - рівне представництво і зрівняння виборчих округів. Лондонську асоціацію робітників підтримав «Великий Північний Союз», яким керував адвокат Ф. О’Коннор, у м. Лідсі і «Політичний Союз» у м. Бірмінгемі на чолі з банкі ром Т. Атвудом. Уся Англія була охоплена мітингами на підтримку шести пунктів хартії. 1838 р. чартисти склали першу національну петицію (про хання), яка містила вимоги Лондонської асоціації робіт ників. Публікація петиції в чартистських виданнях ви кликала нову хвилю народної підтримки. Того ж року в Лондоні відбувся І з’їзд чартистів, який дістав назву Національного конвенту. За час його роботи чартисти визна чилися у формах і методах боротьби за прийняття Народної хартії. 78

Прибічники У. Ловетта (Лондонська асоціація) відкидали насильницькі методи боротьби, дотримуючись політики «моральної сили». Представники «фізичної сили» під керів ництвом Дж. Гарні виступали за революційне повалення політичного й соціального ладу, за ліквідацію економічної і політичної нерівності. Третє угруповання «змішаних методів боротьби» очолив О’Коннор. Примикаючи в основному до прихильників «фізичної сили», він, однак, вважав, що тільки за умови, якщо мирні засоби не зарадять і парламент не прийме хартії, слід вдатися до насильницьких засобів впливу. Першу петицію про народну хартію підписали понад 1 млн чол. 18 червня 1839 р. її врочисто внесли до парламенту. По всій Англії прокотилася хвиля масових заворушень. Після цих заворушень у Бірмінгемі, Лондоні та Манчестері уряд за провадив стан облоги. В липні 1839 р. палата Общин відки нула петицію про Народну хартію. Тоді прибічники «фізич ної сили» поставили вимогу оголосити тривалий загально державний страйк - «священний місяць». Підготовка до страйку затяглася, а жорстокі репресивні заходи уряду Англії не дали розгорнутися рухові масового протесту. ВИЩІ ОРГАНИ ВЛ АДИ АНГЛІЇ Король (королева) (затвердж ує склад уряду) Парламент Верхня палата - лордів (складається з перів, старших синів найзнатніш их родів, які отримували перство у спадок)

Уряд (кабінет міністрів) відповідальний перед парламентом

Н иж ня палата - общин (обирається) опозиція

парламентська більшість формує уряд

Виборці

Страйки стали локальними і нечисленними. Восени 1839 р. у країні почалося економічне піднесення, відтак зменшилося безробіття. Підприємці отримали можливість дещо підвищи ти заробітну платню. Чартистський рух пішов на спад, на прикінці вересня був розпущений Національний конвент. По всій країні прокотилася хвиля арештів і судів над чарти стами. Початок 1842 р. позначився новою економічною кризою, що призвело до погіршення становища робітників. У травні 1842 р. чартисти знову спробували внести на розгляд парла менту другу петицію про Народну хартію. Цей документ складався з б пунктів першої хартії, але мав агресивніший характер через рішучий протест проти соціальної нерівності та низької оплати праці. Петиція вимагала скасування закону ЧАРТИЗМ

про бідних, а також ряду монополій буржуазії і лендлордів на виборчі права, пресу, землю. У цій петиції була також вимога про скасування унії (об’єднання) Англії та Ірландії. На початку червня парламент відмовився прийняти і другу петицію, відтак улітку 1842 р. в Англії почалися мітинги, країну знову охопив страйковий рух. Підприємці почали вдаватися до локаутів - масових звільнень робітників. Спроба чартистів тривалий час продовжувати страйки була приречена на невдачу. Уряд заарештував їхніх лідерів, у той же час було підвищено заробітну платню. З новим економічним піднесен ням стабілізувалися відносини в суспільстві, після чого друга хвиля чартизму пішла на спад. 1845 р. чартистський рух знову почав зростати зі створенням організації «Земельне товариство чартистів» під керівництвом О’Коннора. Це това риство пропагувало ідею передачі земель лендлордів робіт никам. Воно об’єднувало близько 300 тис. членів і мало гро мадський фонд у 60 тис. фунтів стерлінгів. Того ж року в Лондоні лідери «фізичної сили» Д. Гарні та Е. Джоне створи ли «Товариство братських демократів». Наприкінці 1847 р. економіку Англії знову захитала торгово-промислова криза. Цим скористалися чартисти. Під впливом початку революцій 1848-1849 pp. у Європі представники «фізичної сили» висту пили з гаслами збройного повстання. У квітні 1848 р. відкрився II Чартистський національний конвент, на якому знову розгорілися суперечки про методи боротьби за досягнення політичних прав. Було розроблено концепцію третьої петиції до парламенту. Передбачуване вручення петиції і масова демонстрація не відбулися, оскільки уряд увів у Лондон війська. Влітку пройшли масові арешти лідерів чартизму. Спроби відродити чартизм у 1851 та 1854 pp. не мали успіху через те, що соціальна база руху була підірвана трива лим економічним піднесенням, яке уможливило підняття заробітної платні. В Англії народилась робітнича аристокра тія - прошарок високооплачуваних та висококваліфікованих робітників, які були цілком задоволені своїм становищем. Нарешті, масова еміграція з країни у зв’язку з золотою лихо манкою в Каліфорнії спричинила звільнення робочих місць і підвищення заробітної платні. Лідери чартистської течії «моральної сили» спромоглися створити високоефективні профспілки - тред-юніони, які боролись за права робітників економічними методами, добиваючись підвищення заробітної плати та інших соціальних гарантій. Під впливом тред-юніонів 81

уряд прийняв ряд законів, які сприяли соціальному ком промісу - більш справедливому розподілу прибутків між робітниками і капіталістами на основі угоди між ними. Така політика узгоджень та компромісів і призвела до того, що представники політики «фізичної сили» втратили своїх прибічників. Досвід боротьби тред-юніонів в Англії свідчить про можливість вирішувати економічні проблеми робітників законними, парламентськими методами. Висновки Англія у першій половині XIX ст. була могутньою індустріальною державою, економіка її базувалася на новітніх досягненнях науки і техніки. Вона першою зазнала кризи перевиробництва - як наслідку промислового прогресу і незбапансованості економіки. Поява і діяльність в Англії політичних організацій та громадськодемократичних рухів засвідчили становлення принципів демо кратії нового часу. Найсильніший серед цих рухів - чартистський рух сприяв консолідації політичних сил у країні, зробив необхідною гнучку урядову політику як у робітничому законодавстві, так і в соціально-політичному житті, змусив підприємців і робітників іти на компроміси заради досягнення соціального миру в суспільстві.

Запитання і завдання 1. Чому перші економічні кризи сталися саме в Англії? 2. У чому полягає суть політики торі в 20-ті pp. XIX ст.? 3. Які причини та умови ухвалення парламентської реформи 1832 р. в Англії? 4. Розкажіть про чартистський рух. Які течії в ньому були, які ета пи він пройшов? 5. Чому, на Вашу думку, в Англії ні в XIX ст., ні в XX ст. не було та ких кривавих революцій, які були в цей період в Європі й Азії? 6. Визначте поняття: Вікторіанська епоха, чартизм, локаут, хартія, робітнича аристократія, соціальний компроміс.

Документи та матеріали З першої національної петиції «Упродовж 23 років ми насолоджуємося глибоким миром. Усе ж, незважаючи на всі намагання та вміння вигідно використати їх, ми обтяжені стражданням і в громадському, і в приватному житті. Ми знемагаємо під тягарем податків, яких усе-таки вияв ляється замало для потреб наших правителів, наші промисловці тремтять на межі банкрутства; наші робітники помирають від голоду; капітал не дає прибутку, а праця не винагороджується;

дім ремісника спустошений, зате комора лихваря повна; робітний дім переповнений, а фабрика знелюдніла. Ми дивилися навсібіч, ми старанно шукали причини нужди, такої тяжкої і такої тривалої. Ми не в змозі знайти жодної з них ні в природі, ні в провидінні. Небо було милостивим до народу, але бе зумство наших правителів перетворило в ніщо милосердя Боже». Новая история в документах и материалах. - С. 285-288. 1.Як визначаються в документі причини і характерні риси бідності в Англії? 2. Як у документі зображений взаємозв’язок між можливостями підприємця організувати роботу і добробутом робітника?

З ап а м ’ятайте дати 1815 р. - хлібні закони в Англії 1819 р. - «Манчестерська бійня» 1824 р. - парламент приймає закон про скасування заборони професійних спілок в Англії 1825-1830 pp. - створення тред-юніонів в Англії 1832 р. - парламентська реформа в Англії 1834 р. - Закон про бідних 1837-1901 pp. - правління королеви Вікторії, Вікторіанська епоха 1836-1854 pp. - чартистський рух 1836 -1839 pp. - боротьба за прийняття першої Народної хартії 1839 р. - перша хартія була відхилена парламентом 1842 р. - боротьба за прийняття другої хартії, її відхилення пар ламентом 1847 р. - парламент приймає Закон про охорону праці жінок і дітей 1848 p., квітень - II чартистський національний конвент, розроб ка третьої хартії XIX ст., 50-ті pp. - спад чартистського руху

11. ФРАНЦІЯ 1. Реставрація Бурбонів

Після остаточного розгрому Наполеона у Франції було відновлено владу королівської династії Бурбонів. Цей процес назвали реставрацією. Разом із Людовіком XVIII до Франції повернулися дворяни-емігранти, які палали бажанням помститися представникам режиму Бонапарта. Вони вимагали повернути їм привілеї і маєтки, втрачені під час революції та наполеонівського правління. Багатьох відомих лідерів напо леонівської епохи, таких, як маршал Ней, віддали до суду і розстріляли. Втім, реставрація Бурбонів не призвела до 83

відновлення дореволюційної абсолютної монархії. Згідно із рішенням Віденського конгресу 1814-1815 pp. Людовік XVIII зобов’язувався ввести в дію у Франції Конституцію і не посягати на основи суспільного ладу, почала діяти «Хар тія 1814 р.». Частина дворян, які не хотіли пристосовуватися до нових умов життя, об’єднувалася в різні пар тії. Одна з них - партія ультрароялістів - мріяла відновити дорево люційний лад абсолютної мо нархії. Переваги цієї партії поля гали у тому, що вона складала більшість у парламенті і спро моглася в 1815 р. скасувати «Хар тію 1814 р.». Діяльність ультрароялістів мог ла призвести до нової революції, їх боявся навіть сам Людовік Карл X XVIII. Нижня палата з його лег кої руки дістала назву «неперевершеної». 1816,р. народні за ворушення, які почалися в передмістях Парижа, змусили короля розпустити «неперевершену» палату. На цьому та кож наполягали керівники Священного союзу. Нові вибори принесли перемогу партії конституціоналістів-роялістів, які скасували закони своїх попередників і привели їх у відповід ність до «Хартії 1814 р.». Франція намагалася зміцнити свій авторитет в очах Свя щенного союзу і придушила революцію в Іспанії. У самій Франції знову посилились позиції ультрароялістів. Особливо їхня діяльність пожвавилася після смерті Людовіка XVIII в 1824 p., коли на престол зійшов брат короля граф д’Артуа під іменем Карла X. Перші законопроекти нового монарха засвідчили незмірні амбіції старих аристократів: виплата компенсації колишнім емігрантам в 1 млрд франків, закон про святотатство, який передбачав заслання на галери за крадіжку церковного майна і смерть за «осквернення прича стя». Останній закон нагадував середньовіччя часів інквізи ції. У цей період складається ліберальна опозиція режимові, в якій було кілька течій. Опозиція намагалася встановити у Франції досконаліший лад. 1827 р. було розпущено Націо нальну гвардію. Вибори до Національних зборів того ж таки року надали переваги ліберальній опозиції. По всій Франції поширювалися республіканські настрої. 84

У березні 1830 р. Карл X розпустив палату депутатів, однак після нових виборів чисельність лібералів у ній ще збільшила ся. Карл X зважився на абсолютистський переворот. 25 липня 1830 р. король підписав чотири ордонанси (укази): 1. Про розпуск палати депутатів. 2. Про скасування виборчого права для всіх, окрім великих землевласників. 3. Про скасування свободи преси. 4. Для видання газет-і часописів запроваджувалася система попередніх дозволів. 2. Липнева революція 1830 р. Влада фінансової аристократії. Король Луї-Філіпп

Антидемократичні укази Карла X стали приводом до рево люції. Ці події у Франції дістали назву «трьох славетних днів». 27 липня 1830 р. в Парижі почалося збройне повстання. Керівництво ним перебрали на себе республіканці. Серед повсталих були робітники друкарень і текстильних підпри ємств, студенти, ремісники, крамарі. На вулицях виросли барикади. 28 липня, створивши збройні загони, повстанці захопили ратушу, оточили Лувр. Частини військового гарнізо ну почали переходити на бік парижан. 29 липня взяли штур мом королівський палац Тюїльрі. Карл X втік до Англії. Мо нархію Бурбонів було повалено. Однак великі промисловці і фінансисти, взявши ініціативу в свої руки, реставрували монархію, закликавши на престол нову династію. Королем Франції було проголошено близького родича Бурбонів ЛуїФіліппа Орлеанського. Його правління в історії дістало назву Липневої монархії (1830-1848). Влада у країні від дворян ської аристократії перейшла до банкірів та промисловців. 3. Промисловий розвитрк і розгортання промислового перевороту

Промисловий переворот, який почався після наполе онівських воєн, у роки Липневої монархії прискорився. У го ловних галузях промисловості перехід до використання машин набув широкого розмаху. У чотири рази збільшилася кількість механічних веретен, але у ткацтві все ще перева жало ручне виробництво. Становище поліпшилося з появою верстата Жаккарда, відтак Франція вийшла на європей ський ринок. 85

Попит на машини дав поштовх розвиткові металургії і ма шинобудування. Виробництво чавуну в 30-ті - на початку 40-х pp. XIX ст. зросло вдвічі, кількість парових машин - у 8 разів. І все-таки, попри швидкі темпи розвитку економіки, промисловому перевороту у країні було далеко до завершен ня. Промисловий переворот гальмувався також і високим митом на сировину, що ввозилася до країни. Економічному розвитку заважали і банківські спекуляції, які сприяли пе рерозподілу коштів із промислової сфери в торговельнофінансову. Жорстке антиробітниче законодавство виклика ло в 1831 і 1834 pp. повстання робітників у Ліоні, сприяло республіканському рухові і зміцненню опозиції. 4. Демократична опозиція

Помірковано-ліберальна опозиція на чолі з О. Барро була невдоволена засиллям фінансистів і вимагала «реформ замість революції»: розширення виборчих прав, зменшення урядо вих витрат, активної зовнішньої політики. Помірковані ОПОЗИЦІЯ ЛИПНЕВІЙ М ОНАРХІЇ У Ф РА Н Ц ІЇ 1 8 3 0 -1 8 4 8 Л уї Блан різка критика Липневої монархії; доводив можливість досягнення компромісу м іж підприємцями і робітниками

П .-Ж .Прудон дрібну приватну власність вважав основою справедливого суспільства; теоретик анархізм у

1837 - таємне товариство «Пори року» на чолі з Луї-Огюстом Бланкі 1839 - організувало повстання в П ариж і, яке було п ри душ ен о' 1832 - Товариство прав людини і громадянина 1834 - організувало повстання в П ариж і, яке було придуш ено 1830 - «Товариство друзів народу» - намагалось підняти повстання

ЛЕГАЛЬНА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ОПОЗИЦІЯ ПОМІРКОВАНІ РЕСПУБЛІКАНЦІ газета «Насьональ» - лідер А. Марраст

РАДИКАЛЬНІ РЕСПУБЛІКАНЦІ газета «Реформа» - лідер А. Ледрю-Роллен

республіканці та їхній лідер А. Марраст виступали за вста новлення у Франції республіки, активну зовнішню політи ку, зміцнення внутрішнього ринку, заперечуючи необхід ність соціальних реформ. Ліві демократичні республіканці на чолі з А. Ледрю-Ролленом домагалися запровадження за гального виборчого права, проведення широких соціальноекономічних перетворень. Існували також радикальні сили, які створювали різноманітні таємні товариства. «Товариство сімей», скажімо, пропагувало жорсткі терористичні методи боротьби. Під керуванням відомого соціаліста Луї-Огюста Бланкі 1837 р. було створено таємне товариство «Пори року», яке ставило за мету повалити Липневу монархію. У травні 1839 р. товариство намагалося підняти повстання в Парижі, але зазнало поразки. У 40-х pp. у суспільне життя Франції почали посилено проникати соціалістичні ідеї. Провідниками їх були Луї Блан та П.-Ж. Прудон, які намагалися, відповідно до свого світогляду, побудувати суспільство рівних. Наприкінці десятиріччя практично всі опозиційні течії зіткнулися з відмовою уряду іти на поступки, що створило нову революційну ситуацію у Франції. Висновки Реставрація династії Бурбонів у Франції і створення інституту обмеженої монархії поставили суспільство перед новими соціально-політичними та економічними проблемами. Інститут монархії гальмував розвиток економіки і не міг без реформ дати поштовх прогресу. Часта змінюваність влади, включаючи вста новлення Липневої монархії, нездатність влади іти на ком проміси і задовольняти потреби найширших народних мас, а не тільки вузької групи родової чи фінансової аристократії ще більше поглибила соціально-економічні суперечності й створи ла умови для нового революційного піднесення.

Запитання і завдання 1. У чому полягали особливості розвитку Франції за часів рестав рації Бурбонів? 2. Які факти свідчать про те, що в липні 1830 р. у Франції відбу лася революція? 3. Визначте поняття: реставрація, «неперевершена палата», ультрароялісти, конституціоналісти-роялісти, ліберальна опо зиція, «три славетних дні», Липнева монархія.

Д о к у м е н т и та м а т е р іа л и Із промови представника ліберальної опозиції Оділлона Барро, виголошеноїна банкеті 10 липня 1847 р. в Шато-Руж «Не будемо звалювати відповідальність за недоліки сучасної політики на цю славну (Липневу) революцію... Будьмо відверті, не лише уряд винен у всьому цьому. Чи не є ми самі господарями власного життя?.. Виборці, це до вас я звертаюся! Погляньмо на самих себе: не будемо нерозумно звертатися до причин, які не є причинами зла; зло у нас самих; зло - в політичному індиферентизмі; зло - в наших політичних звичаях; зло - в інстинктивному і збереженому за звичкою від часів монархії відчуженні від істинних умов свободи! Франція ще може сама обирати свою долю, і будь-який відчай, так само, як і будь-який нерозумний гнів, змусять завдати їй збитків. І саме внаслідок усього цього хай мені буде дозволено, повертаючись до цього нового і, сподіваюся, остаточно встановленого суве ренітету нації, і надихаючисьтими почуттями, котрі нас надихну ли тоді, проголосити: «Так, назад до Липневої революції!». Новая история в документах и материалах. - Вып. I. - С. 3. 1. Що мав на увазі О. Барро, коли говорив, що головне зло су часної йому Франції в політичному індиферентизмі? 2. Як визначає становище, яке склалося у Франції, лідер лібе ральної опозиції? 3. Визначте поняття: суверенітет нації.

З а п а м ’ я та й те д а ти 1815-1830 pp. - реставрація Бурбонів у Франції 1830 p., 27-29 липня - Липнева революція у Франції 1830-1848 pp. - Липнева монархія, правління короля Луї-Філіппа Орлеанського

1 2 . С У С П ІЛ Ь Н І Р УХ И В Р О С ІЇ В 2 0 - 4 0 - в і pp. X IX ст. 1 . П е р е д у м о в и п ід н е с е н н я с у с п іл ь н о го р уху в Р о с ії на п о ч а тк у X IX ст.

На початку XIX ст. Російська імперія опинилася в нових історичних умовах. Велика французька революція, поширення в Європі ідей свободи і демократії змушували європейських монархів рахуватися з ростом прогресивних сил, проводити гнучку політику ліберальних обіцянок, по ступок і перетворень. Імператор Олександр І (1801-1825) не міг не рахуватися з «духом часу», необхідністю підтримува 88

ти престиж» Росії в очах євро пейської громадськості. Початко вий період його царювання від значений цілою низкою лібераль них реформ. 1803 р. вийшов «Указ про вільних землеробів». Він доз воляв звільняти кріпаків за ви куп тільки із землею. Окрім за снованого ще в XVIII ст. Москов ського університету, були ство рені в 1804-1805 pp. ще Харків ський, Казанський та Петербур Олександр І зький. Проводилися деякі пере творення в сфері вищого управління. Скасовувалися колегії, створені Петром І, і створювалися міністерства та кабінет міністрів. 1810 р. було створено Державну раду - консульта тивний орган при імператорі. Членів Ради призначав сам імператор. Однак далі Олександр І не пішов. У другій половині свого царювання він активно боровся з революційними ідеями, а в ліберальних реформах вбачав шлях до революції. Вся внутрішня політика зосередилася в руках генерала О. Арак чеева. Він уособлював сили консервативно налаштованого дворянства. По всій країні створювалися військові поселен ня, в яких солдати самі забезпечували себе, працюючи у вільний від військової муштри час на сільськогосподар ських роботах. Вони жили в умовах жорсткої військової дисципліни і на працю ходили строєм, брали шлюб тільки з дозволу керівника-офіцера, а дітей у них відбирали, починаючи з дванадцятирічного віку. - Надії на перетворення Росії за вдяки реформам згори виявилися даремними, що і було одною з причин зародження суспільного руху проти існуючого режиму. Першими його представниками стали офіцери-дворяни. Під вра женням французької революції вони стали прихильниками де мократичних свобод. Під час за кордонного походу вони переко налися в перевагах суспільного і політичного ладу європейських 89

держав. Перемога у Вітчизняній війні 1812 р. висвітлила перед ними виняткову роль народу в житті держави. Необхідність революційного повалення влади царя, знищення кріпосницт ва вони розглядали як патріотичне завдання для порятунку Росії. 2. Таємні організації декабристів та їхні програми

Прибічники революційного перетворення Росії початку XIX ст. відомі як декабристи (від російської назви місяця їхнього виступу проти царизму). Перше таємне товариство декабристів - Союз порятунку - виникло 1816 р. В 1818 р. створюється Союз благоденства. За три роки (1818-1821) товариство виросло в значну організацію, яка мала близько 200 членів. Через незгоди союз був розпущений, а навесні 1821 р. створюються нові об’єднання. В Україні - Південне товариство на чолі з П. Пестелем, у Петербурзі з ініціативи М. Муравйова виникає Північне товариство. У 1821-1825 pp. проходило зростання чисельності та орга нізаційне оформлення товариств. У середині 1825 р. до складу Південного товариства влилося Товариство об’єднаних слов’ян, створене братами Борисовими. Встановлюються контакти із Польським патріотичним товариством, яке боролось за від новлення незалежності Польщі. Північне товариство об’єднувало офіцерів гвардійських полків Петербурга і Москви. Його очолювали М. Муравйов, С. Трубецькой та поет К. Рилєєв. Були розроблені програми і план революційного повстання. Програма Північного товари ства («Конституція»), складенаМ. Муравйовим, передбачала: - скасування самодержавства ' і станового поділу суспільства; - рівність громадян перед зако ном, свободу слова, преси, зборів, віросповідання; - кріпосний стан і рабство ска совуються; - Росія повинна стати консти туційною монархією, де імпера тор - глава виконавчої влади, а Народне віче із двох палат - зако нодавчий орган. Але щоб обрати чи бути обраним, потрібно було Павло ГІестель володіти значною власністю; 90

- Росія перетворюється на федерацію з окремих держав із самостійним самоврядуванням. Держави виокремлювалися на основі господарсько-економічних особливостей; - Україна поділяється на три держави: Українську (із сто лицею в Харкові) і Чорноморську (із столицею в Києві), Бузьку (із столицею в Одесі). Іншою була програма Південного товариства («Руська правда»). Її автор П. Пестель ставив за мету: - повалити царат; - створити революційний уряд з диктаторськими правами; - проголосити Росію єдиною неподільною республікою, розподіленою на адміністративні одиниці. Пестель не визна вав прав націй на самовизначення, вважав, що всі народи Росії «зіллються в один народ», а поступки націям тільки по слаблять єдність держави; - законодавча влада в державі повинна була належати Народному віче, а виконавча - Державній думі; - одночасно з ліквідацією кріпосництва передбачалося наділяти селян землею; - усі стани повинні бути знищеними, проголошувалися демократичні свободи; - негативно ставився до планів деяких декабристів ук раїнського походження (П. Лукашевича) на відокремлення України від Росії, проте визнавав право поляків на віднов лення своєї державності. Товариство об’єднаних слов’ян ставило завдання створен ня демократичної федерації держав: Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Угорщини, Молдови, Волощини. Керівники това риств планували створити єдиний конституційний проект і спільно виступити влітку 1826 р. 3 . Повстання декабристів

Наприкінці 1825 р. члени таємних товариств почали го туватись до збройного виступу. Декабристи вважали, що «воєнна революція» - найбільш організований і швидкий пе реворот, який попереджує пугачовщину та анархію. В боротьбі за демократію та народні права свою головну опору вони вба чали не в народі, а в армії. Вони панічно боялись повторення подій Великої французької революції, коли участь у револю ційних подіях простонароддя - санкюлотів - призвела до кривавої якобінської диктатури. 91

Виступ декабристів прискори ла смерть Олександра І. Члени Північного товариства вирішили скористатися міжцарів’ям. 14 грудня 1825 p., в день присяган ня військових новому імператору Миколі І на Сенатську площу в Петербурзі під керівництвом чле нів таємного товариства вийшло близько 3 тис. солдатів і офіце рів. Планувалося: - захопити Зимовий палац; - заарештувати царську родину; - змусити Сенат оприлюднити «Маніфест до російського народу», яким проголосити ска сування кріпосництва й скликання зборів народних пред ставників. Але реалізувати план не вдалося. Уряд підтягнув до площі військо, повсталі відбили 10 кавалерійських атак. У Зимовому палаці панувала розгубленість. Після кількох спроб провести переговори з повстанцями Микола І, який боявся, що з на станням темряви «бунт міг передатися черні», наказав засто сувати артилерію. Постріли картеччю розсіяли повсталих і натовп. До 6 години вечора повстання було розгромлене. 29 грудня 1825 р. почалося повстання Чернігівського полку. З січня 1826 р. полк оточили урядові війська і розстріляли картеччю.

Повстання декабристів на Сенатській площі

Слідство над декабристами перетворилося на перший у Росії політичний процес. Верховний суд визнав 121 декаб риста винними і засудив на каторгу та поселення в Сибір, а п’ятьох - К. Рилєєва, П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського - до страти. Виступ декабристів справив величезний вплив на російсь ке суспільство. Декабристи стали прикладом громадянської мужності, самовідданості для багатьох поколінь російської радикальної інтелігенції. Програмні положення декабристів - знищення самодержавства, кріпосництва, станового ладу, встановлення республіки - стали ідейною основою соціаль но-політичного руху в Росії. Офіційна пропаганда часів Російської імперії видавала повстання декабристів за бунт заколотників, які повстали проти законної влади. На довгі роки, до самої смерті Миколи І, настав період жорстокої ре акції, під час якого про жодні реформи й мови не могло бути. Самодержавство нещадно придушувало будь-які спроби змінити існуючий лад у державі. 4. Формування напрямів суспільної думки в Росії

З розгромом повстання декаб ристів у Росії почався період ре акції, пов’язаний з ім’ям імперато ра Миколи І (1825-1855). Держав на влада відкрито взяла курс на збереження і підтримку тра диційних підвалин. Микола І за провадив у Росії контроль над ду ховним життям і покарання за будь-яку думку, що суперечила офіційній політиці та ідеології. Ідейна політика царизму спира лася на теорію офіційної народ ності. Принципи її стисло сфорПетро Чаадаев мулював 1832 р. граф С. Уваров (від 1833 p .- міністр освіти) як «православ’я, самодержавство, народність». Згідно із тео рією офіційної народності вважалося, що самодержавнокріпосницька система нібито відповідає «народному духу», а тому «законна», «священна і недоторканна», освячена церк вою. «Захід - це повстання і революції, Росія - порядок і спокій». У цьому дусі наказувалося писати літературні та історичні твори, цим повинна була перейматися освіта. Незгода з офіційною народністю, критика її мали наслідком 93

переслідування, репресії з боку держави. Радикальна російська інтелі генція жила у відчаї і песимізмі. Її настрої відобразив у своїх услав лених «Філософських листах» II. Чаадае опублікував часопис «Телескоп». У ньому було піддано різкій кри тиці існуючий режим, його соціа льну базу та ідеологію. П. Чаа даев робив висновок про відсут ність майбутнього у Росії. І влада жорстоко відплатила філософові. Репресій зазнали всі причетні до публікації, часопис «Телескоп» закрили, а Чаадаева офіційно проголосили «божевільним» і встановили за ним «медичнополіцейський нагляд». Для передової Росії це було, як висловився О. Герцен, «пострілом, що пролунав у темну ніч». Лист змусив порушити питання про шляхи розвитку Росії, її майбутнє. Першими спробували дати відповідь на запитання, які поставив Чаадаев, західники і слов’янофіли, які представляли опозиційний на прям суспільного руху. Слов’янофільство зародилося в 1839 p., коли побачили світ статті його основоположників О. Хом’якова, П. Киреєвського, братів Аксакових. Коріння суперечностей сучасного сус пільства вони вбачали в реформах Петра І, які перепинили поступовий розвиток російської історії. Відновлення само бутніх традицій, а головне - селянської общини і колектив них вічових форм правління - ось, на їхню думку, шлях до порятунку Росії. Щоб досягнути єдності російського суспільства та еконо мічного процвітання, слов’янофіли пропонували повернутися до патріархальних допетровських відносин на селі і в місті. Критикуючи миколаївську епоху за панування «німецької» бюрократії, слов’янофіли демонстративно носили бороди, російський народний одяг. Дехто з них побував під арештом, їм заборонялося вести видавничу діяльність. Інакше бачилася доля Росії їхнім ідейним противникам західникам. Ідеологами західників були історик Т. Грановський, письменники І. Панаєв, В. Боткін. Вони доводили, що 94

Росія рухається тим же шляхом, що й усі західноєвропейські країни. Реформи Петра І західники розглядали як перший етап оновлення Росії; від другого етапу вони очікували лібе ральних урядових реформ: переходу до парламентських форм політичного життя та надання економічної свободи для капіталістичного розвитку. І західники, і слов’янофіли, по-своєму уявляючи історію і майбутнє Росії, сходились в одному - подальший розвиток російського суспільства можливий тільки за умови поступо вого мирного реформування, без революцій. їхня діяльність сприяла розвиткові російського суспільства і його націона льної свідомості. 5. Радикальний напрям суспільної думки

Умови розвитку Росії і Євро пи в першій половині XIX ст. прискорювали становлення ради кального напряму суспільної дум ки. Поширенню ідеї революції як засобу перетворення суспільства сприяло небажання уряду Мико ли І проводити реформи «згори». Криза лібералізму в Європі, пов’язана з революціями 18481849 pp., висвітлила новий кон флікт в європейському суспіль стві - між буржуазією і проле таріатом. Для частини російської інтелігенції це означало необхід ність розробки теорії, яка б відпо відала новим суспільним умовам. Олександр Герцен О. Герцен та В. Бєлінський, які взялись розробляти цю теорію, мали величезний вплив на російське суспільство в 40-50-х pp. Вони виступили з об грунтуванням необхідності й неминучості революції для лік відації кріпосництва і самодержавства. Однак головним для ідеологів російської революції було питання про майбутнє, яке вони уявляли соціалістичним, вільним від усіх форм пригнічення людини людиною, заснованим на рівності й демократії. Створити таке суспільство, на їхню думку, мож на було швидше в Росії, аніж в інших країнах, оскільки російська община вміщувала в собі зародки соціалізму, суспільства справедливості. 95

Герцен Олександр Іванович (1812-1870) - революціонер, філософ, письменник. Закінчив Московський університет. Разом із М. Огарьовим створив революційний гурток. У 1834 1842 pp. - заарештований і засланий. 1847 р. емігрував. 1853 р. створив Вільну російську друкарню. Видавав альманах «По лярная звезда», газету «Колокол». У працях «Російський на род і соціалізм», «Старий світ і Росія» та ін. виклав ідеї російського соціалізму. О.Герцен та його послідовники ідеалізували російське се лянство і вважали, що ліквідація кріпосництва стане почат ком відродження общинної рівності у всьому суспільстві. Завдяки інтелігенції та селянству відбудеться поєднання російської общинної традиції та європейської культури, буде побудоване нове суспільство. Теорія «общинного соціаліз му», розроблена О. Герценом, стала ідеологією вождів рево люційної молоді 50-х pp. - Чернишевського, революціонерів-народників, які вбачали головну революційну силу в селянстві. 40-ві pp. стали в Росії часом, коли до суспільного руху прилучається нове покоління. Його джерелом, головним чи ном, була університетська молодь. Серед них, поряд із дворя нами, все більшає вихідців із різночинного середовища: ку пецтва, ремісників, дітей священиків, селян. Незважаючи на жорстокий поліцейський режим, у країні виникають таємні політичні гуртки, де обмірковуються питання те перішнього і майбутнього Росії, зокрема соціалістичні вчення. Одним з найвідоміших став гурток петрашевців (1845-1849). Його засновник - М. БуташевичПетрашевський. Головним на прямом діяльності гуртка було вивчення соціалістичних ідей, особливо Фур’є і Сен-Сімона. Час тина гуртківців перейшла до обго ворення злободенних політичних проблем, будувала програми пе ревлаштування Росії. Вони пла нували почати з бунту «всередині Росії через повстання селян». Навесні 1849 р. петрашевців за арештували і 21 чоловіка засудиМ ихайло Буташевич- ли до розстрілу. Засуджених змуПетраиіевський сили пережити страшні хвилини 96

ритуалу страти і в останню мить зачитали їм указ про скасу вання для них смертної кари. Керівників гуртка заслали на каторгу до Сибіру. 6 . Н а ц іо н а л ь н о -в и з в о л ь н и й р ух

Важлива особливість суспільного життя 30-40-х pp. розвиток національно-визвольного руху в Польщі, Україні, Прибалтиці. У Польщі національно-патріотичні сили намагалися від родити знищену державність. 1830 р. поляки повстали і про голосили незалежність Польщі. їм вдалося створити 50-тисячну армію і навіть одержати кілька перемог. Приду шувати повстання вирушила 120-тисячна російська армія. Вона завдала поразки повстанцям, а в серпні 1831 р. здобула Варшаву. Польща втратила значну частину своєї автономії. В Україні на початку 1845 р. виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Його члени - Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак - висунули програму соціального, національного і політичного звільнення слов’янських народів і створення шляхом реформ всеслов’янської демократичної федерації. Член товариства, великий український поет Т. Шевченко закликав до народного бунту із метою проголо шення незалежності України. 1847 р. членів Кирило-Мефодіївського товариства заарештували. В исновки На початку XIX ст. в Росії склалися соціальні, політичні та ідео логічні умови для піднесення суспільного руху. Завданням руху бу ло перетворення суспільного і політичного ладу в Росії: ліквідація самодержавства і кріпосництва. Дворянські революціонери шля хом «воєнної революції» планували реалізувати поставлені за вдання. Придушення повстання, прихід до влади Миколи І спричи нили встановлення жорстокого поліцейського режиму в країні, відмову від політики ліберальних реформ. Оформлюється офіційна ідеологія, яка орієнтувала російське суспільство і держа ву на збереження в незмінному вигляді самодержавної монархії та кріпосницької системи. 30-40-ві pp. стали часом подальшого роз витку суспільного руху в Росії. Створюються його ідейні напрями, які по-різному відповідають на питання про майбутнє Росії: слов’янофіли, західники, радикали. Завоювання Росією інших на родів і держав вело до політики русифікації, що стало основою протиріч в національних і державних відносинах. У Російській імперії формується національно-визвольний рух. * 4 Б іл он ож к о 9 кл.

Запитання і завдання 1. Назвіть причини піднесення суспільного руху в Росії на початку XIX ст. 2. Порівняйте «Руську правду» П. Пестеля і «Конституцію» М. Муравйова. 3. Розкажіть про теорію офіційної народності. 4. В чому виявився консервативний характер політики Миколи І? 5. Чим відрізняються погляди західників і слов’янофілів на май бутнє Росії? 6. Визначіть причини появи та особливості радикального нап ряму в суспільному русі Росії. 7. Визначте поняття: військові поселення, західники, слов’яно філи, общинний соціалізм.

Документи та матеріали З нотаток декабриста С. Трубецького «Потрібно було так переконувати поміщиків, що рано чи пізно селяни будуть вільні, що набагато корисніше для поміщиків са мим звільнити їх, тому що тоді вони зможуть укладати вигідні для себе умови, що коли поміщики чинитимуть опір і не згодяться добровільно на звільнення, то селяни зможуть вирвати у них свободу і тоді Вітчизна може виявитися на краю безодні. З пов станням селян почнуться неминучі жахи, яких жодна уява на спроможна уявити собі, і держава стане жертвою чвар, і, може статися, здобиччю корисливців, зрештою, може розпастися на частини і з однієї сильної держави перетворитися на різно манітні слабкі. Уся слава і сила Росії може загинути, якщо не на завжди, то на багато століть». Мемуары декабристов. - М., 1988.- С. 23. І.Ч и м пояснювали декабристи необхідність ліквідації кріпо сництва? 2. Яка небезпека могла чекати, на думку С. Трубецького, держа ву, якщо ініціативу звільнення візьмуть на себе самі селяни?

З ап а м ’ятайте дати 1801-1825 pp. - царювання Олександра І 1821-1825 pp. - створення перших дворянських таємних анти урядових організацій 1825 p., 14 грудня - повстання декабристів у Петербурзі 1825 p., 29 грудня - повстання Чернігівського полку 1830-1831 pp. - повстання в Польщі 1845-1849 pp. - діяльність гуртка М. Петрашевського 1845-1847 pp. - діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

/Л

РЕВОЛЮЦІЇ 1848-1849 РОКІВ у ЄВРОПІ

13. РЕВОЛЮ ЦІЇ 1 8 4 8 -1 8 4 9 pp. У ЄВРОПІ 1. Революція у Франції і Друга республіка 1845 та 1846 pp. у Франції були неврожайними. Економічна криза 1847 р. зробила нестерпним і без того важке становище бідно ти, яка почала вимагати законо давчого закріплення права на працю. Соціалісти заявляли, що вони готові захищати інтереси міської бідноти-пролетарів. Невдоволеними правлінням короля Луї-Філіппа були і демократичні республіканці, які виступали за ліквідацію королівської влади та демократичне перетворення Луї-Філіпп Орлеанський суспільства, в тому числі і загаль не виборче право. В опозиції до королівської влади були і бонапартисти - прибічники віднов лення в країні династії Бонапартів. Бонапартисти мріяли відновити «славу Франції» періоду Наполеона, плануючи пе редати владу небожу імператора Луї-Наполеону. Невдоволеними правлінням уряду були навіть деякі банкіри і підпри ємці, які звинувачували найвищих державних чиновників у корумпованості. Королівську владу підтримували фактично тільки представники фінансової олігархії - кількох найбагатших родин фінансистів - банкірів та промислових магнатів, тісно пов’язаних із королівською владою. Опозиція організувала публічні бенкети, під час яких про голошувались під виглядом тостів промови із критикою уряду і вимогами реформ. 22 лютого 1848 р. Луї-Філіпп заборонив один із таких бенкетів, на якому планувалось проголосити промови щодо нової виборчої реформи. У відповідь на це по 4*

встали студенти, робітники, ремісники. Вони оволоділи ка зармами Паризького гарнізону та багатьма урядовими закла дами. Луї-Філіпп Орлеанський зрікся престолу і втік в Англію. Того самого дня під тиском повстанців, які увірвали ся до Бурбонського палацу, була повалена монархія, припи нила свою роботу палата депутатів й утворився Тимчасовий республіканський уряд. Створення Тимчасового уряду являло собою спробу полі тичного компромісу. До нього увійшли лідери республікан ців - Ламартін, Крем’є; демократів - Ледрю-Роллен, Флокон; від робітників - соціаліст Луї Блан і робітник Олександр Альбер. Керівна роль у новому уряді належала верхівці рес публіканців. Але на початковому етапі революції буржуазія була вимушена прислухатися до вимог робітників. 25 лютого у Франції була проголошена Друга республіка (Перша - 1793 p.). За кілька днів спеціальним декретом: - було введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року; - уряд ухвалив декрет «Про право на працю», яким було гарантоване обов’язкове працевлаштування для всіх без робітних; - була створена Люксембурзька комісія з праці на чолі з Луї Бланом та Альбером. Люксембурзька комісія виконувала роль посередника під час вирішення суперечок між робітниками і підприємцями. Комісія закликала робітників довіряти Тимчасовому урядові і терпляче чекати реформ. Наприкінці лютого згідно з рішеннями Люксембурзької комісії для подолання без робіття і забезпечення зайнятості населення були створені Національні майстерні - установи, в яких безробітні робіт ники за невелику заробітну платню (два франки на день) мали займатися суспільно корисною працею: ремонтувати шляхи, копати канали тощо. До літа 1848 р. кількість робітників у майстернях перевищила 100 тис. чол. У майс тернях існувала напіввійськова структура: взвод, бригада і т. д. Однак наміри уряду через відсутність грошей не вдалися, тож 22 червня було прийняте рішення про закриття націо нальних майстерень. Усі робітники віком від 18 до 25 років мобілізовувалися до війська. Це рішення створило передумови для нового повстання. 23 квітня на основі загального виборчого права відбулись вибори до Установчих зборів. Республіканці отримали близько 500 місць з 880, демократи - близько ста. Ні 100

соціалісти, ні монархісти не мали в новообраному парла менті відчутного представництва. Першим рішенням цього органу стала відмова створити міністерство праці, про яке мріяли робітники. В середині травня були заарештовані ліде ри робітничої опозиції і закриті революційні клуби. Дії уряду, в тому числі і закриття Національних майстерень, спричи нили повстання в Парижі 23-26 червня. Придушення його супроводжувалося жорстоким терором. У листопаді 1848 р. була прийнята Конституція Другої республіки. Вона включала поступки прибічникам монархії. Відповідно до Конституції: - у Франції запроваджувалася президентська влада. Пре зидент мав майже королівські повноваження, був практично не залежним від парламенту, міг призначати міністрів і дер жавних чиновників; - функції парламенту були обмежені тільки законотвор чою діяльністю. Велика влада президента давала йому можливість розпра витись із парламентом. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Переміг на них небіж Наполеона І Луї Бонапарт. Він дістав підтримку монархічно налаштованих промислово-фінансових прошарків суспільства і численного французького селянства. Для підтримки президентської влади було створено «партію порядку», яка об’єднала прихильників монархії. Робота Установчих зборів у той період тривала в жорстких баталіях з президентом. Тому в лютому 1849, р. бу ло прийнято ухвалу про розпуск законодавчого органу. Нові вибори до Законодавчих зборів, які відбулися в травні того ж року, привели до влади монархістів, завдавши повної пораз ки республікансько-демократичному рухові. На хвилі сходження з політичної арени республіканців у Франції утворився новий блок Гора, який об’єднав демо кратів і соціалістів. Вони ставили за мету повалити владу президента, але не революційним шляхом, а мирними, законними засобами. Законодавчі збори Франції були підпо рядковані «партії порядку», яка взяла курс на повну монар хічну реставрацію. «Гора» зазнала поразки, що виявилося у схваленні нею зовнішньої політики Луї Бонапарта, який придушив національно-визвольний рух в Італії. Підтримавши владу папи римського, Франція зміцнила свій вплив на італійські держави. На початку червня 1849 р. на одному із засідань Законо давчих зборів лідер «Гори» Ледрю-Роллен поставив вимогу 101

віддати до суду президента за участь у придушенні революції в Італії і порушення Конституції. 13 червня 1849 р. відбула ся 40-тисячна мирна демонстрація на підтримку вимог Ледрю-Роллена. Демонстрація була розстріляна урядовими військами. Лідери Гори не підтримали закликів до збройно го повстання, відмовляючись від братовбивчого кровопро лиття. Серед французьких міст повстання підтримали Ліон, Нант, Авіньйон, але там виступи були швидко придушені урядом. Після цих подій режим «партії порядку» ще більше поси лився і став жорсткішим: - було прийнято закон про опіку церкви над освітою; - утворено нову виборчу систему, яка різними цензами різко обмежила коло виборців. 2. Б о н а п а р т и с т с ь к и й п е р е в о р о т 1851 р. у Ф р а н ц ії. В с т а н о в л е н н я Д р у г о ї ім п е р ії

Всередині «партії порядку» до осені 1849 р. виникли серйозні незгоди, які спричинили її розкол. Група легітимістів вимагала повернення до влади старої монар хічної династії Бурбонів. Інша група - орлеаністи - хотіла бачити в ролі монарха представника Орлеанської династії. їм протистояли президент і прихильники бонапартистів. Луї Бонапарт мав перед суперниками головну перевагу: вищу владу і величезні можливості впливати на населення. У 1850-1851 pp. у Законодавчих зборах розгорнулася бороть ба між бонапартистами та їхніми противниками за внесення в конституцію поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Діставши відмову, бонапартисти поспішно починають готувати державний переворот. У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бо напарта швидко зайняли основні державні заклади. Були заареш товані лідери опозиційних груп. У Парижі запровадили стан обло ги і скасували загальне виборче право. Цей переворот схвалила ча стина великих промисловців, фінансистів, офіцерів. Католиць ке духівництво закликало народ 102

підтримати президента. Невелика група республіканців і де мократів, серед яких помітну роль відігравав відомий пись менник Віктор Гюго, намагалася підняти повстання, але у збройній сутичці з регулярними військами повстання зазнало невдачі. Серйозніший опір бонапартистам чинили провінції. У 20 департаментах Центральної та Південної Франції поча лися селянські заворушення, до яких приєдналися робітники. Придушивши виступи, влада розгорнула терор по всій країні 26 тисяч чоловік було заарештовано. У січні 1852 p., було введено в дію нову Конституцію, відповідно до якої вся повнота влади у Франції передавалася президентові, а через рік після перевороту, 2 грудня 1852 р. була проголошена Друга імперія, а Луї Бонапарт дістав ти тул імператора - Наполеона III. 3. Р е в о л ю ц ія в Н ім е ч ч и н і

До 1848 р. в Німеччині склалися передумови революції. Головними вимогами революціонерів стали боротьба проти політичної роздробленості німецьких держав та наявності пережитків феодалізму. Деякі німецькі володарі підтриму вали вимогу об’єднання держави, однак намагались не допу стити кривавої революції. Революційні події почалися в південно-західній і західній частинах Німеччини після того, як наприкінці лютого 1848 р. народна демонстрація в Бадені подала до парламенту герцогства петицію з вимогами: - свободи преси і зборів; - запровадження суду присяжних, народної міліції; - скликання загальнонаціональних Установчих зборів. Під тиском робітників більшу частину вимог було задоволе но. Монархи південно-західних і західних німецьких держав, намагаючись не допустити розростання революції, передали владу в руки лібералів у союзі з дворянством. Внаслідок цього революція пішла на спад. Революційні події в наймогутнішій німецькій державі Пруссії - почалися в найбільших промислових осередках. З березня 1848 р. в Кельні робітники і ремісники, оточивши ратушу, вимагали проведення реформ. Через три дні рево люційна хвиля прокотилася столицею Пруссії - Берліном. Упродовж 10 днів у місті відбувалися демонстрації, які час то переходили у збройні зіткнення з поліцією та військами. У ніч на 18 березня прусський король Фрідріх-Вільгельм IV видав два укази: 103

- про скасування цензури; - про скликання З ’єднаного ландтагу (парламенту), обі цяючи дати Пруссії конституцію. Ця обіцянка не задовольнила повстанців, відтак вони по чали зводити барикади. Зіткнення з королівською гвардією тривали протягом кількох днів. А коли солдати почали пере ходити на бік повстанців, король вимушений був віддати наказ вивести війська із столиці. Незважаючи на велику кількість убитих і поранених, революція вочевидь мала успіх. Задля подальшої боротьби з повсталими король наважився на політичний компроміс з юнкерством (дворянством) і ліберала ми, потай озброюючи прибічників монархії. Одночасно 22 бе резня Фрідріх-Вільгельм IV видав указ про демократичні

Розгром демонстрації в Берліні 18 березня 1848 р.

104

перетворення, загальне озброєння народу, про запровадження суду присяжних; було створено помірковано-ліберальний уряд, який мав встановити конституційну монархію. В окре мих державах Німеччини успіхи революції сприяли підне сенню національно-об’єднавчого руху. Головним політичним мотивом руху став заклик до скликання загальнонімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до загаль нонімецьких Установчих зборів, Франкфуртського парла менту. В ньому були представлені багаті підприємці та інте лігенція - професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнавали цей представницький орган. Восени 1848 р. становище в Пруссії змінилося на користь короля. У листопаді з Берліна до Бранденбурга були пере несені засідання Установчих зборів, а на початку грудня оп рилюднено «подаровану» згори Прусську конституцію. Ця Конституція, яка загалом зберігала завоювання березневої революції, в тому числі загальне виборче право і демократич ні свободи, залишила за королем право розпускати парла мент. На додаток до неї наприкінці травня 1849 р. було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким усі виборці поділялися на три класи згідно із майновим цензом. Кожен із класів мав право на однакову кількість голосів у парла менті, хоча зрозуміло, що класи були неоднаковими за кількістю виборців. 28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент схвалив демократичну Імперську конституцію, однак, беручи при клад із прусського короля, монархи малих німецьких дер жав відхилили її. У травні почався новий етап революцій у Німеччині. Започаткувало його повстання у Дрездені на підтримку Конституції. Значну роль в організації цього по встання відіграв російський анархіст М. Бакунін. Упродовж кількох днів війська не могли подолати опір. Потім події поширилися на Рейнську провінцію Пруссії. Становище для монархії ускладнилося з початком переходу окремих вій ськових частин на бік повстанців. Король послав для приду шення їх регулярну 60-тисячну армію, яка знищила останні вогнища революційного опору. До осені 1850 р. стало воче видь зрозумілим, що нового революційного піднесення вже не буде. Головна проблема тогочасної Німеччини - об’єднання країни - вирішена не була ні революціонерами, ні правлячими німецькими володарями. 105

4. О с о б л и в о с т і р е в о л ю ц ії в Іта л ії. П р о го л о ш е н н я р е с п у б л ік и . П р и ч и н и п о р а з к и р е в о л ю ц ії

В середині XIX ст. Італія була політично роздробленою. На її території було кілька окремих королівств та герцогств. Дуже сильною була влада папи. Частина території Італії зна ходилась під володарюванням Австрії. Основними завдання ми подій 1848-1849 pp. в Італії можна вважати: - об’єднання країни; - демократичну перебудову суспільства; - боротьбу проти влади австрійців; - деякі революціонери вважали, що для забезпечення де мократизації суспільства необхідно позбавити папу влади. У 30-ті pp. XIX ст. в Італії склалися дві головні політичні течії: республіканська і ліберальна. Першу очолив Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». Своїм завданням послідовники Джузеппе Мадзіні вважали об’єднання країни і проголошення республіки під гаслом «Єдність та республіка!». Здійснити це можна було, на думку Мадзіні, тільки шляхом індивідуального терору та повстань, які повинні перерости в переможну революцію. До цього руху приєднався виходець із Ніцци Джузеппе Гарібальді, який згодом очолив народний рух. Ліберальна течія розвинулася більшою мірою на півночі країни. Ліберали ставили за мету об’єднати італійські держави під владою Савойської королів ської династії. Лідером цієї течії був Каміло Кавур, який вида вав від 1847 р. політико-економічну газету «Відродження» («Rissorgimento »). 12 січня 1848 р. на о. Сицилія в м. Палермо почалося повстан ня. У березні революція поши рилася на Тоскану, П’ємонт, Рим ський округ, де монархи «пода рували» населенню конституції, які мали переважно поміркова ний характер. У Ломбардо-Венеціанській області, яка перебувала під владою Австрії, приводом до заворушень стала монополія на тютюн, запроваджена Габсбурга ми. До кінця березня практично у всіх областях Італії відбулися Дж узеппе Гарібальді революційні заворушення. Щоб 106

вигнати австрійців остаточно, потрібно було всі держави Італії об’єднати в одне ціле. Перший, хто відкрито відмовився від ідеї революційного об’єднання Італії і боротьби проти Австрії був папа римський Пій IX. 29 квітня 1848 р. він виступив із зверненням про своє небажання далі воювати з Австрією, оскільки ця бороть ба забере занадто багато людської крові і життів. За його прикладом діяв король Неаполітанського королівства. Його непокоїли згадки про якобінську диктатуру 1793 р. і він, здійснивши з групою монархістів державний переворот, ска сував тим самим підписану конституцію і відкликав свої війська із сардинської армії. В результаті в Ломбардії, Модені і Тоскані було відновлено австрійський режим. Після перших поразок національний патріотизм і виз вольний порив у середовищі революціонерів не зменшилися. Це яскраво засвідчило висловлювання: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». Першою оголосила про продовження війни з Австрією Венеціанська область. У Тоскані завирувало нове повстання, яке змусило авст рійського герцога увести до уряду лібералів на чолі з профе сором Мойтанеллі, який закликав до об’єднання та спільної боротьби. Найсильнішим на ті часи був протест населення Римської області, якою володів папа. В Римі почалися масові демонстрації, які переросли в зіткнення із швейцарською гвардією, що охороняла Ватикан. Папа римський був змуше ний створити новий уряд, а згодом утік до фортеці Гаету. В Римі все чіткіше лунала вимога скликати Установчі збо ри. За республіку відкрито висловлювався і Джузеппе Гарібальді, який прибув до області. 21 січня 1849 р. на основі загаль ного, прямого і таємного голосу вання відбулися вибори до рим ських Установчих зборів. На про позицію Гарібальді збори ухвилили позбавити папу римського вла ди і встановити республіку. Упер ше над Капітолієм замайорів три колірний національний прапор. Були проведені перші реформи: - націоналізовано майно като лицьких монастирів; - знищено політичні привілеї духівництва; римський Пій I X 107

Австрійська імперія

108

- скасовано інквізицію; - запроваджено прогресивний прибутковий податок. Із створенням Римської республіки посилився визвольний рух у сусідніх областях. У Тоскані, наприклад, замість австрійського правителя, який утік, було створено Тимчасо вий уряд. Він проголосив республіку. Під тиском громадсь кості сардинська армія знову почала воєнні дії проти австрій ців. Але після тривалої бездіяльності війська були деморалізо вані і в першому ж бою зазнали поразки. Король Сардинського королівства злякався помсти з боку австрійських Габсбургів та народного бунту і втік за кордон. Престол дістався його синові - Віктору Еммануїлу II, який уклав мир із Габсбур гами і придушив опір решток революційних народних мас у П’ємонті. У крові захлинувся визвольний рух і у Ломбардії. Почавсй революційний спад на інших теренах півострова. У травні Королівство Обох Сицилій (Неаполітанське) знову бу ло підпорядковане владі іспанських Бурбонів. Останнім республіканським вогнищем залишалася Римська область. Папа Пій IX звернувся до Австрії, Іспанії та Франції із закликом допомогти відновити владу папи в Римі. Наприкінці квітня неподалік від Рима висадилися французькі війська, послані Луї-Бонапартом. Вони ставили за мету, з одного боку, розгромити Римську республіку, а з іншого - встановити своє панування в Римі на противагу Австрії. На початку травня Римська республіка опинилася в кільці армій Франції, Іспанії, Австрії і Королівства Обох Си цилій. Народне ополчення на чолі з Дж. Гарібальді було не в змозі протистояти добре озброєним солдатам європейських держав, відтак 3 липня 1849 р. Рим було взято штурмом. Із здобуттям Рима монархічні режими в Італії відновили ся, і революція закінчилася. 5. Р е в о л ю ц ія в А в с тр ії. С ка сува н н я п а н щ и н и і з д о б у т т я прав н а р о д н о го п р е д с т а в н и ц т в а

Імперія Габсбургів до середини XIX ст. залишалася величезною європейською багатонаціональною державою. З-поміж 37,8 млн чоловік близько половини було слов’ян (чехів, словаків, хорватів, словенців, поляків, українців). Угорці становили близько 5 млн, австрійці - 7 млн, італій ці - 5 млн, волохи - 2 млн чол. Значну роль у державі віді гравало австрійське дворянство, яке обіймало всі державні посади. Угорщина перебувала у васальній залежності від Австрії - австрійський імператор одночасно був королем 109

Угорщини. І незважаючи на те, що всі питання внутрішньої політики вирішував місцевий сейм, угорські дворяни стояли на різних щаблях з австрійцями. Прикметною рисою в імперії Габсбургів було поєднання феодального, національного і релігійного гніту. Основна маса населення - селяни вже не були особисто залежними, але, по суті, залежали від феодала, відбуваючи на його користь повинності. Тому головним зав данням прийдешньої революції було знищення поземельної залежності селян, станових привілеїв, абсолютизму, національного та релігійного гніту. 13 березня 1848 р. у Відні почалося повстання. Повстан ці оточили будівлю сейму і вимагали відставки канцлера Меттерніха та прийняття Конституції. Середні прошарки підтримували робітники і ремісники столиці. Спроба імпера тора застосувати військову силу закінчилася невдачею робітники встигли розібрати склади із зброєю. Імператор по обіцяв на зборах провінційних сеймів розглянути питання про прийняття Конституції. У квітні документ опублікува ли. Відповідно до Конституції: - проголошувалися демократичні свободи; - імператор зберігав за собою керівництво армією і право «вето» на рішення парламенту. Такі пропозиції імператора не задовольнили громадсь кість. Під тиском народу із Відня були виведені урядові вій ська; двопалатний парламент замінено однопалатним; ліквідовано виборчий ценз. Імператор разом із двором виїхав до Тіролю. Ареною політичних дебатів улітку 1848 р. став новий парламент. На відміну від попереднього скликання, новий депутатський корпус був представлений і слов’янськими представниками чехами, поляками, українцями. 6. Р е в о л ю ц ія в У го р щ и н і. П р о го л о ш е н н я н е з а л е ж н о с т і. Р о с ій с ь к а ін те р в е н ц ія та п о р а зка р е в о л ю ц ії

15 березня 1848 р. слідом за віденськими подіями революція завирувала в Угорщині. Робітники, студенти, ремісники, інтелігенція вийшли на вулиці столиці - Пешта з вимогами національної незалежності і демократичних свобод, створення нового уряду, скасування панщини. Свої ініціативи демократи виклали «12-ма вимогами». Угорський сейм прийняв низку постанов: - про скасування дворянських привілеїв; 110

- про знищення кріпацтва; - про запровадження парламен таризму! т. д.; - виборчий закон був обтяженим високим майновим цензом. Очолив новий уряд граф Лайош Баттяні. Його політика мала монархічно-ліберальний харак тер і спрямовувалася на підтри мання відносин із Габсбургами. Боротьбу з цим урядом продов жили демократи під проводом ве ликого угорського поета Шандо ра Петефі. У національних областях імШ андор Петефі перії - Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській Україні, Славонії - заворушення почалися під впливом подій в Австрії та Угорщині. Тут, як ніде, переплелися суперечності соціальні з національними. У Трансільванії найактивніше виступало за зрівнювання в політичних правах румунське населення. Закарпатські ук раїнці домагалися представництва у віденському парламенті, активно виступаючи за скасування кріпацтва. 12-17 червня 1848 р. відбулося повстання у Празі. Робітники і селяни Чехії виступили з вимогами національної автономії. Мирні демонстрації були розстріляні військами. Опір тривав близь ко тижня, штурм Праги закінчився повною поразкою по встанців. Революція в Угорщині і поча ток перетворень змусили імпера тора Фердінанда І вжити радикальніших заходів. У Відні почали готуватися до введення військ. У відповідь на це 6 жовтня 1848 р. в Австрії почалося нове повстан ня за участю десятків тисяч ро бітників, студентів, ремісників, інтелігенції. Відправку військ було зірвано. Імператор з набли женими вдруге за часів революції залишив столицю. Близько місяця Відень перебував у стані облоги, і тільки 1 листопада урядові вій Лайоиі Кошут ська штурмом оволоділи містом. 111

Після поразки почалися репресії і терор по всій Австрії. Пар ламент був розігнаний, імператор Фердінанд І зрікся пре столу на користь небожа Франца-Йосифа. Новий імператор послав свої війська в Угорщину і на початку січня 1849 р. захопив Пешт. 4 березня 1849 р. була уведена в дію Імперська консти туція: - імперія Габсбургів зберігалась як двоєдина держава, яка складалась із формально незалежних Австрії та Угорщини; - відновлювалося єдине централізоване управління; - законодавча влада переходила в руки двопалатного пар ламенту; - вся повнота виконавчої влади передавалася імператорові. 14 квітня 1849 р. у відповідь на прийняття нової ав стрійської Конституції угорський сейм прийняв декларацію про незалежність, проголосивши повалення династії Габс бургів. Військові дії почалися з перемог угорської армії. Але уряд JI. Кошута не зміг у ході повстання вирішити головне завдання: зміцнити відносини із селянством, проголосивши про передачу їм землі, і надати рівні права слов’янським народам, які перебували під владою проголошеної угорської держави. Ухвалення закону про аграрну реформу за два тижні до закінчення революції було вже не в змозі виправити становище. У травні 1849 р. у Варшаві відбулася зустріч ро сійського імператора Миколи І і Франца-Йосифа, на якій австрієць попрохав допомоги у придушенні революції в Угорщині. На початку червня почалася російська інтервенція в Угорщину. Європейські монархи привітали дії царської Росії, оскільки не хотіли, щоб, з одного боку, в центрі Європи з’явилася республіка, а з іншого - була втрачена така проти вага Росії, як імперія Габсбургів. На початку серпня після тяжких поразок, перебуваючи в цілковитій ізоляції, армія Угорщини капітулювала. У країні почався кривавий терор, більшість лідерів революції було страчено. В и сн о в ки Революції 1848-1849 pp. дали поштовх для структурних змін у системі державного управління, сприяли переходу до конституційних норм у суспільному житті. Разом із тим, кожна революція мала свої національні особливості. У Німеччині та Італії основною проблемою було національне об’єднання та прискорення промислового перевороту; у Франції - ліквідація

112

Липневої монархії, проголошення республіки та досягнення де мократичних прав і свобод; в Австро-Угорщині - знищення кріпацтва та здобуття національної незалежності пригноблени ми народами. В жодній з країн революційні події не привели до вирішення проблем, які стояли перед цими державами. Революції були придушені монархічними урядами, які, однак, змушені були піти на «дарування» нових конституцій. Під час революцій були за кладені основи для подальшої демократизації суспільства.

З а п и т а н н я і за в д а н н я і . Зробіть порівняльний аналіз революцій 1848-1849 pp. за та кою схемою: . Країна

Основні події

Політичні Мета і Особли лідери завдання вості

Франція Повалення Липневої монархії Луї-Філіппа; проголошення Другої республіки та її перетворення ' на Другу імперію Німецькі У німецьких монархіях, держави що залишилися напівабсолютистськими, були здійснені деякі демократичні перетворення Італія

Закладені основи визвольного руху за національне об’єднання і капіталістичний розвиток країни

Австрія

Зростання національно го руху народів імперії, подальший демокра тичний розвиток, ліквідація феодальної залежності селян

2. Назвіть причини поразки революції у Франції. 3. Які причини встановлення у Франції режиму бонапартизму? 4. Як би Ви схарактеризували позицію церкви під час революції в Італії? 5. Назвіть найважливіші події в історії революції 1848-1849 pp. Bf Австрійській імперії.

113

Документи та матеріали Відмова Фрідріха-Вільгельма IV від корони, запропонова ної йому Франкфуртським парламентом «Ця корона, по-перше, зовсім не корона. Корона, яку міг би прийняти Гогенцоллерн, якби обставини дозволили таке, не може бути справою рук зібрання хоч і визнаного князями, але такого, що виросло на ґрунті революції, на кшталт подарованої вулицею корони Луї-Філіппа; така корона має носити на собі печать Божу, має після священного миропомазання зробити того, на кого її покладено, імператором «милістю Божою», як вона вже раніше зробила більш ніж 34 князів королями німців «милістю Божою», приєднуючи кожного з них до ряду попередників. Корону, яку носили Оттони, Гогенштауфени і Габсбурги, міг би одягнути на себе і Гогенцоллерн, вона зробила б для нього щонайбільшу честь своїм тисячолітнім блиском. Але та корона, яку ви, на жаль, пропонуєте, спроможна принести щонайбільше безчестя своїм присмаком революції 1848 p., цієї мерзенної, нерозумної і найгіршої, хоч, дякуючи Богові, і не найлютішої із революцій те перішнього століття. І це таку корону із багна і глини ви пропо нуєте надіти законному королю Пруссії, якого Бог благословив носити якщо не найдавнішу, то, у будь-якому разі, найблагороднішу корону, яка ще не потрапляла в руки злодія». Сборник документов по новой истории...

С. 228.

1. Як Ви гадаєте, чому король Пруссії відмовився прийняти нову королівську корону від Франкфуртського парламенту? 2. Про які революції, ще більш люті, ніж революція 1848 p., зга дує король?

З ап а м ’ятайте дати 1848 p., 25 лютого - створення Другої республіки у Франції 1848 p., 10 грудня - встановлення у Франції інституту прези дентства 1852 p., 2 грудня - утворення Другої імперії у Франції 1848 p., березень - початок революції в Німеччині 1849 p., березень - прийняття Імперської конституції в Пруссії 1848 p., січень - початок революції на півдні Італії 1849 p., січень - створення Римської республіки 1848 p., березень - початок революції в Австро-Угорщині 1849 p., 4 березня - проголошення Імперської конституції в Австрії 1849 р., квітень-серпень - війна за незалежність Угорщини

114

і ■

тШ

ОБ'ЄДНАННЯ ІТАЛІЇ

1 4 . О Б ’ Є Д Н А Н Н Я ІТ А Л ІЇ 1 . З а го с т р е н н я н а ц іо н а л ь н о ї п р о б л е м и в Є в р о п і

У XIX ст. в Європі гостро постала національна проб лема. Деякі народи були розкидані по різних державах, не маючи власної державності. Німці проживали на території більш як трьох десятків різних держав. На теренах Апеннінського півострова було декілька держав, населення яких розмовляло італійською мовою. Згідно з рішенням Ві денського конгресу герцогства Парма, Тоскана і Модена були під владою Австрії, там перебували австрійські війська. Ве лика французька революція та завоювання Наполеона поста вили під сумнів основний державотворчий принцип абсолю тизму: всі, хто живе на теренах, є не націями, а підданими певного государя. Люди почали відчувати себе вільними від зв’язків із своїм підданством, із своїми королями та імпера торами. А от відчуття єдності з певним народом, з нацією, з людьми, які розмовляють однією мовою, належать до однієї культури, до однієї віри - це від чуття ставало дедалі сильнішим. Таке відчуття штовхало людей до визнання необхідності об’єднува тись у національних державах, які тільки й були спроможні захистити нації від асиміляції загибелі через розчинення в сере довищі інших народів. Таке від чуття ставало сильнішим у періо ди, коли нації загрожувала реаль на небезпека денаціоналізації. Са ме за таких умов, коли в німецькі королівства і князівства увірва лися війська Наполеона, і був написаний перший філософський 115

Італія в період об’єднання (1859—1870)

" Кордони держ ав на 1859 р. ЗСардинське * королівство в 1859 р. і Т ериторії, приєднані -Ідо Сардинського коро лівства в 1859-1860 pp. (з 1861 р. - до Італій ського) —

Кордони Італійського королівства в 1871 р.

Т ериторії, приєднані до Італійського королівства в 1866, 1870 pp.

У другій половині X I X cm. ідея об'єднання Іт алії в єдину державу стала надзвичайно актуальною. Особлива заслуга в об'єднанні дер жави належала Дж. Гарібальді , один з бойових походів якого пред ставлено на цій карті. Головною об'єднаною силою стала найсильніиіа в економічному і політичному відношенні північно-західна італійська держава П'ємонт. Те , що П'ємонт був монархією , визначило і майбутнє дер жавного устрою єдиної Італії. Хоча найактивнішою силою об'єдна ного р ух у були республіканці , управління країною перейшло до монархістів.

116

твір, який можна назвати початком наукового теоретичного осмислення теорії націоналізму. В 1808 р. німецький філо соф Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814) опублікував «Промови до німецької нації», в яких був заклик до об’єднання нації в єдиній державі. Тільки за такої умови єдина Німеччина могла звільнитись від небезпеки іноземної окупації. Саме така ідея, ідея об’єднавчого націоналізму, і стала основою, яка вела німецьких та італійських патріотів на боротьбу за створення національних держав. 2 . П о л іт и ч н е і е к о н о м іч н е с т а н о в и щ е Іта л ії в

50 ті pp. XIX ст. П ’ є м о н т - ц ентр о б ’ є д н а в ч о г о руху

Після революції 1848-1849 pp. Італія залишалася роз дробленою країною, більша частина якої перебувала під владою австрійських Габсбургів. З-поміж усіх держав Італії консти туційний лад у формі обмеженої монархії і деяких буржуазнодемократичних свобод зберігся тільки в П’ємонті. Король П’ємонту Віктор Еммануїл II з Савойської династії зберіг як державну символіку триколірний національний стяг. У період економічного піднесення 50-х pp. XIX ст. в Італії розгорнувся процес капіталізації економіки. Ще в 30-40-ті pp. на півночі стали з’являтися великі мануфактури і фабрики. Італія експортувала до всієї Європи і, насамперед, до Англії, шовкову сировину. В Ломбардії зміцніли молочно-тварин ницькі господарства, внаслідок чого сільське господарство країни почало набувати товарного характеру. У промисло вості Ломбардії, П’ємонту, Тоскани розвивалися бавовняна і сукновальна галузі. З початком механізації виникли машинобу дівні мануфактури. Малі запаси сировини не давали можливості розвиватися металургії, що спо вільнювало хід промислового пе ревороту. У 40-50-ті pp. XIX ст. розгорнулося будівництво заліз ниць. Були прокладені великі ма гістралі Мілан-Венеція, ЛіворноПіза та ін. Важливі для всієї Італії зміни сталися в 50-ті pp. з приходом до влади в П’ємонті глави помірко ваних лібералів графа Камілло Кавура. Камілло Бенсо Кавур 117

Камілло Бенсо Кавур (1810-1861) - дворянин, граф. Закін чив Римський університет. Військовий інженер. Прибічник поміркованих реформ і конституційної монархії. 1850 р. стає прем’єр-міністром П’ємонту і починає боротися за об’єднання Італії під проводом сардинського короля. Після призначення на посаду прем’єра Кавура уряд П’ємон ту уклав торгові угоди з провідними європейськими держава ми, знизив митні тарифи, посприяв будівництву залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 р. П’є монт відкрито виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике враження на всі соціальні прошарки італійського суспільства. 3. Два шляхи в боротьбі за об’єднання Італії. Кавур і Мадзіні

Нагадаємо, що на початку 50-х pp. XIX ст. під час об’єд нання Італії утворилися дві течії: республікансько-демокра тична і помірковано-ліберальна. Біля джерел республіканізму в Італії стояв Джузеппе Мадзіні - один з лідерів революційної організації «Молода Італія». Мадзіні був прихильником підпільної революційної боротьби, що ґрунтується на змовах і повстаннях. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь), незважа ючи на мужність, виявлену революціонерами у боротьбі з австрійськими військами, рух зазнав невдачі й розколовся. Багато соратників Мадзіні перейшло з табору рес публіканців до помірковано-ліберального. 1857 р. під керів ництвом К. Кавура у П’ємонті було створено «Італійське на ціональне товариство», гаслом якого стало об’єднання Італії на чолі з Савойською династією. Щоб надати йому популяр ності, до цього товариства запросили народного героя Італії Джузеппе Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділи «Італійського Національного товариства» створюва лися і поза межами П’ємонту, внаслідок чого воно набуло загальнонаціонального характеру. 4. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. Піднесення визвольного руху

Уряд П’ємонту почав шукати союзників у боротьбі про ти Австрії ще в роки Кримської війни 1853-1856 pp., коли італійські війська виступили на боці Франції проти Росії. За союзництво проти Австрії після цієї війни К. Кавур обіцяв 118

Наполеону III Савойю і Ніццу. Війна між П’ємонтом і Фран цією, з одного боку, та Австрією - з іншого, почалася напри кінці квітня 1859 р. Численна перевага була на боці Австрії, тож до підходу французької армії Габсбурги сподівалися роз правитися з військами Віктора Еммануїла II. Однак, скорис тавшись залізницею, французи у стислий термін перекинули великі сили в Італію. Наприкінці травня 1859 р. союзні вій ська розбили австрійські й оволоділи територією на півночі Італії - Ломбардією. Одночасно у Флоренції - столиці Тоска ни - почалося повстання, яке перекинулося на сусідні дер жави - Парму і Модену. Підтримали повстання загони Дж. Гарібальді, який у званні генерала вступив до п’ємонтської армії на службу. Католицька церква, очолювана папою Пієм IX, чинила опір об’єднанню. Римська курія, оточивши себе швейцар ськими найманцями, найбільше боялася вибуху народного гніву. Здавалося, що до звільнення Італії від Габсбургів уже недалеко, однак Наполеон III одурив Кавура та Савойську династію, підписавши перемир’я з австрійським імператором. Умови перемир’я зводили нанівець усе те, що було досягнуто під час війни: всі території, крім Ломбардії, знову поверталися Габсбургам, увесь центр Італії віддавався в руки Пія IX. У знов повернутих Австрії державах склалися такі умови, що відновити владу австрійських герцогів стало неможливо. Всі вони висловилися за приєднання до П’ємонту. Під натис ком італійців Наполеон III поступився, поставивши вимогу віддати обіцяні йому раніше Ніццу і Савойю. 5. Зростання визвольного руху. Походи Д ж . Гарібальді. Утворення Італійського королівства

У квітні 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо, на півдні Італії. На допомогу повстанцям із Генуї прибула тисяча добро вольців під командуванням Дж. Гарібальді. Вони були одяг нуті здебільшого в червоні сорочки - звідси той термін, що закріпився в історії, - «червона тисяча». На острові Сицилія до них приєдналися селяни. Скрізь, де відбувалися бої «ти сячі», гарібальдійцям допомагало місцеве населення. На по чатку вересня 1860 р. Гарібальді урочисто вступив до столиці Королівства Обох Сицилій - м. Неаполя. У стислий термін, завдяки величезному патріотичному піднесенню війська, Дж. Гарібальді вдалося вигнати з півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників 119

звернутися за допомогою до Віктора Еммануїла та К. Кавура. Успіхи, досягнуті Гарібальді на півдні, а також його бажання здійснити похід на Рим натрапили на опір з боку «Італійсько го Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити об’єднання, приглушити патріотичний порив на роду, в середині жовтня I860 р. армія П’ємонту перепинила шлях повстанцям. Дж. Гарібальді не став до повного вигнан ня австрійців і французів виявляти опір регулярній націо нальній армії, без боротьби поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 р. «Італійське Націо нальне товариство» провело референдум на півдні Італії. Внаслідок його регіон перейшов під владу Савойської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію - за зразком П’ємонтської 1848 р. Після подій 1860 р. об’єднання Італії все ще не заверши лося. У Венеціанській області панували Габсбурги, в Римі влада належала папі Пію IX, який знаходився під охороною французів. 1866 р. Віктор Еммануїл II уклав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але залишалося найго ловніше питання - про Рим. Савойська династія була пов’я зана договором із Наполеоном III і не могла розпочати приєд нання «вічного міста». Цю місію взяв на себе Гарібальді. Влітку 1862 р. він спробував провести другу експедицію на Рим, але був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867 р. Перебуваючи під опікою Другої імперії, папа римський і верхівка католицької церкви намагалися зміцнити свій вплив найжорстокішими методами. Застосовувалися заборонні укази під загрозою відлучення від церкви. Лише восени 1870 р. після поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного об’єднання. Війська Віктора Еммануїла II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став столицею Об’єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його резиденції у Ватикані. Висновки Об’єднання Італії наприкінці 50-х - у 60-х pp. стало результатом тривалої боротьби італійського народу за створення національної держави. Процес централізації створив перспективи для про мислового перевороту і формування єдиного внутрішнього ринку.

120

Особливістю об’єднання був політичний компроміс між лібе ральними і республікансько-демократичними силами, який уможливив єдиним фронтом, попри різну мету, добитися голов ного результату. Прагнення народу до єдності втілилося 1870 р. в створенні Об’єднаного Італійського королівства.

З а п и т а н н я і за в д а н н я 1. Назвіть причини, через які Італія упродовж тривалого часу пе ребувала у стані політичної роздробленості. 2. Які політичні течії існували в Італії у період об’єднання, в чому полягають їхні спільні риси й особливості? 3. Заповніть таблицю за темою: «Об’єднання Італії та Німеччини»: Італія

Німеччина

Центри об’єднання Політичні лідери Союзники в процесі об’єднання Особливості об’єднання 4 . Чим можна пояснити особливу політичну роль П’ємонту в об’єднанні Італії? 5. Порівняйте діяльність О. фон Бісмарка і К. Кавура в період об’єднання своїх країн.

Д о к у м е н т и та м атерігіл и З д о н е с е н н я К„ К а в у р а с а р д и н с ь к о м у к о р о л ю В і к т о р у Е м м а н у їл у И (2 4 ли п н я 1 8 5 8 р )

«Після досить довгих міркувань, про які я не повідомлятиму Вашу Величність, ми дійшли згоди на таких підставах... Долина річки По, Романья і легатства мають скласти королівство Верх ньої Італії під владою савойського дому. Папі залишається Рим і території, що оточують його. Решта папської держави разом із Тосканою утворили б у такому разі королівство Центральної Італії. Територія королівства Неаполітанського не зазнала б змін. Чо тири італійські держави мають утворити конфедерацію на зразок конфедерації німецької і головування в цій конфедерації повинно бути віддане папі з такою метою, щоб утішити його за втрату кращої частини його володінь». Хрестоматия по новой истории. 1789-1870. / Под ред. А. В. Ефимова, В.А. Орлова.М., 1941. -С . 311-312. Яким бачив К. Кавур майбутній устрій Італійського королівства?

121

З прокламації Дж. Мадзіні «До сицилійців» (2 березня 1860 р.) «...Тепер обговорюється питання не про республіку чи мо нархію, мова ведеться про національну єдність - бути чи не бути; чи залишатися розчленованими і в рабстві на побажання інозем ного деспота - не важливо, французького чи австрійського, - чи стати людьми, бути вільними... Якщо Італія хоче бути монархічною під Савойською династією хай буде так. Якщо після об’єднання схочуть проголосити визво лителями або, не знаю, ким іще, короля і Кавура, хай буде так. Усе, чого ми тепер хочемо,- це створення Італії, вона має бути створена і створена відповідно до свого самоусвідомлення та натхнення без надання необмежених повноважень у цій справі Кавуру і королю...» Хрестоматия по новой истории. 1789-1870. / Под редакцией А. В. Ефимова, В. А. Орлова. М., 1941.- С . 313-316. Що було головним, на думку Дж. Мадзіні, для Італії в 60-ті pp. XIX ст.?

З ап ам ’ятайте дати 1859-1870 pp. - об’єднання Італії 1860 р. - похід Гарібальді і «червоної тисячі» 1870 р. - створення Об’єднаного Італійського королівства

122

ОБ'ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ

1 5 . О Б ’ Є Д Н А Н Н Я Н ІМ Е Ч Ч И Н И 1. Політична роздробленість Німеччини

Після закінчення наполеонівських воєн територія Ні меччини залишилася під владою різних європейських мо нархій. Згідно з рішенням Заключного акту Віденського кон гресу Німеччина була поділена на 37 самостійних монархій і 4 вільних міста - Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-наМайні. Ці держави входили до складу штучного об’єднання Німецького союзу. Єдиним центральним органом у цих землях був Союзний сейм, який мав тільки формальні функції. Роз поділ німецьких земель був вигідний для європейських мо нархій. Він давав можливість безперешкодно грабувати їх, сприяв зміцненню дворянсько-монархічного ладу. Свою роль відігравав і страх європейських монархій перед створенням сильної єдиної німецької держави, суперника наймогутніших європейських держав. Найзначимішими в Німецькому союзі були Австрія і Пруссія. Територія Пруссії складалася з двох розділених ре гіонів: до першого входили шість давніх прусських провінцій на сході, до другого - дві економічно розвинені і перспек тивні на заході: Рейнська і Вестфальська. Східні регіони розвивалися менше, бо прусські поміщики (юнкери) не хотіли змінювати існуючий суспільно-еконо мічний уклад. Західні та східні провінції Пруссії відрізнялися неврегульованою митною системою, яка складалася з кількох десятків тарифів часів Тридцятилітньої війни XVII ст. Відтак головним завданням прусської буржуазії були лікві дація внутрішніх мит і створення єдиного загальнонімецького митного союзу. Особливістю розвитку капіталізму в Німеч чині було повільне формування єдиного загальнонаціональ ного ринку. Це було наслідком високих внутрішніх мит, зни щення яких усе більш настійливо вимагали підприємці. До 123

Об’єднання Німеччини (1864—1871)

К ордони держ ав на 1864 р. « « ш * Межа Північнонімецького сою зу утвореного в 1866-1867 pp. Пруссія на 1864 р. ą і Наступ прусських військ у війнах з Д анією та А встрією Загарбання П руссії Кордон Н ім ецької ім перії, утво ре ної в 1871 р. в 1864-1866 pp. -

У другій половині X I X ст. Німеччина являла собою 37 самостійних монархій та 4 вільних міста. Економічні потреби суспільст ва , воля правлячої в П руссії династії та національна свідомість німців приве ли до об*єднання країни. Визначні успіхи німецької культури привели до сприйняття кожним німцем усіх територій , заселених німецьким етносом , державною спільною територією. Н а чолі цього об*єднання стала королівська Пруссія. Німеччина була об*єднана силою зброї дванадцят иліт ньої боротьби Прусської монархії за об*єднання під своєю владою усіх німецьких держав в єдину Н імецьку імперію. П руссія була аграрною й монархічною країною , яка ґрунт увалась на юнкерській системі землеволодіння. Разом з тим , об'єднавши країну під владою прусського кайзера , керівна еліта спрямувала економіку на капіталістичний розвиток промисловості.

124

середини 20-х pp. XIX ст. Пруссія домоглася від сусідніх із нею держав скасування митниць. З-поміж великих промислових регіонів виділяються Рейнська провінція і Вестфалія, Саксонське королівство та Сілезія. Вже в 30-ті pp. XIX ст. в цих районах діяли великі промислові підприємства, бавовняні фабрики й шовкоткацькі мануфактури. Однак і тут розвиток капіталізму гальмувався напливом дешевих англійських товарів, які звужували ринок збуту виробів німецької промисловості. Незважаючи на це, в Європі вже чітко визначилася спеціалізація німецьких держав у видобутку вугілля, в металургії, виробництві зброї. Поворотним етапом у намаганні німецьких держав звіль нитися від тяжких пут феодальної роздробленості стало ство рення 1 січня 1834 р. Німецького митного союзу. Знищення особистої залежності селян від юнкерів, початок процесу обезземелювання, розорення ремісників сприяли створенню ринку дешевої найманої робочої сили. Збільшилася кіль кість міст. У 20-ті pp. водні простори Німеччини почали до лати пароплави, в 30-ті pp. були прокладені перші залізничні магістралі. Вельми показовим для промислового перевороту в Німеччині стало швидке зростання столиці Пруссії - Бер ліна. До кінця 40-х pp. XIX ст., ставши великим залізничним вузлом, він сполучив більшу частину німецьких земель, фор муючи внутрішній ринок. У Берліні була зосереджена третина всього машинобудування та ситцевибивної промисловості Пруссії. Чисельність населення зросла до 400 тис. чол. Але відсутність новітніх технологій не давала можливості молодій промисловій буржуазії збільшувати і розширювати виробни цтво. Доменні печі Німеччини працювали на деревному вугіл лі. Перша коксова домна з’явилася аж 1847 р. Тому в 40-х pp. у виробництві все ще використовували привізні напівфабри кати і машинне обладнання. Особливе становище склалося в сільському господарстві Німеччини. Кріпосне право було скасоване практично на всій території. За це селяни виплачували грошові повинності. Заможним селянам дозволялося викуповувати свої повин ності, але умови викупу були дуже тяжкі, оскільки перший внесок у 25 разів перевищував усі річні платежі. Тож нічого дивуватися, що з 1815 до 1845 р. викупила свої повинності лише чверть усіх селян. У маєтках прусських юнкерів відбу валися капіталістичні перетворення: розвивалося велике сіль ськогосподарське виробництво, зводилися переробні заводи. 125

В їхніх господарствах використовувалася праця розорених селян. Розвиток сільського господарства капіталістичним шляхом у поєднанні з юнкерським землеволодінням і засто суванням праці розорених селян, виплатою феодальних пла тежів гальмувало розвиток аграрного перевороту. На заході Німеччини, де переважало дрібне селянське господарювання, розшарування селянства відбувалося значно швидше. Там виділяється сільська буржуазія - гросбауери, - яка викорис товувала працю розорених селян як найману робочу силу. Революція 1848-1849 pp. не вирішила питання про об’єд нання Німеччини. В країні збереглася влада юнкерства, але буржуазія, прилучаючись до суспільного життя, дістала доступ до виборів в місцеві органи самоуправління - ландтаги. Промисловий переворот, що почався в 30-ті pp., на повну силу розгорнувся в 50-60-ті pp. Порівняно з 30-ми pp. XIX ст. випуск промислової продукції зріс удвічі. 1850 р. прусський ландтаг схвалив указ «Про регулювання відносин між поміщиками і селянами», яким селяни звіль нялися від уцілілих форм залежності. За 10 років після рево люції економічна орієнтація Пруссії змінилася: з аграрної вона перетворилася на індустріально-аграрну країну. Широ кого розмаху набуло будівництво залізниць - довжина за лізничних колій у 1867 р. досягла 15,7 тис.км (у 1848 р. 5,5 тис. км). Зростали банки й акціонерні товариства. 2. Боротьба Австрії' і Пруссії за лідерство в Німеччині. Отто фон Бісмарк

Швидкий розвиток капіталізму в Німеччині з новою си лою поставив питання національного об’єднання країни. На початку 50-х pp. XIX ст. намітилися два шляхи до об’єднання: «малонімецький» під проводом Пруссії і «великонімецький» - довкола Австро-Угорщини. Австрія втратила вплив на Мит ний союз, який контролювала Пруссія. Підтримка Пруссією Митного союзу послабила вплив Австрії на держави, які увійшли до нього. У квітні 1850 р. Австрія на противагу Пруссії скликала Франкфуртський парламент німецьких держав. Назрівав воєнний конфлікт. У вересні в конфлікт втрутилася Росія, підтримавши Австрію. Пруссія вимушена була поступитися. У м. Ольмюце відбулася австро-прусська зустріч. Пруссія відмовилася від наміру контролювати всю Німеччину. Цей етап боротьби вона програла. Під впливом

126

італо-австро-французької війни, яка розгорнулася 1859 p., та ослаб лення в результаті її Австрії і Пруссії, почали зростати антиавстрійські настрої. У вересні 1859 р. сформувався Національний союз, який об’єднав усі північнонімецькі держави з метою остаточного об’єднання Німеччини під владою Пруссії. Щоб зміцнити фінансову сис тему, реорганізувати армію, дати лад усередині Союзу, король Прус сії Вільгельм І 23 вересня 1862 р. запросив на посаду міністра-преВільгельм ^ , т,. „ ВільгельмІ зидента Отто фон Бісмарка, якии мав репутацію «сильної людини». Саме про нього ще 1848 р. попередник Вільгельма Фрідріх висловився так: «Запеклий реакціонер, тхне кров’ю, використати пізніше». Отто Леопольд фон Бісмарк (1815-1898) народився в містечку Шенгаузен у родині військового відставника. За соціальним походженням - юнкер. Навчався спершу в Геттінгенському, потім - у Берлінському університетах за спеціаль ністю юриспруденція. 1835 р. перебував на державній службі. Від 1847 до 1851 р. - де путат саксонського ландтагу. 1851-1862 pp. - на дипломатичній службі. З 1862 р. - міністр-президент Пруссії. Від 1871 р. - канц лер Німеччини. З приходом до влади Бісмарка прискорилося проведення війсь кової реформи. Виголошені ним перед депутатами ландтагу слова: «Німеччина буде об’єднана залі зом і кров’ю», - змусили відступи ти представників опозиції. Після проведення військової реформи престиж Пруссії серед німецьких держав значно зріс. Об’єднання почалося війною з Данією і приєднанням території Шлезвіга і Голштейна. АвстроОтто фон Бісмарк 127

прусські війська за чотири місяці закінчили пруссько-датський конфлікт. Пруссія одержала Шлезвіг і герцогство Ладенбург, Австрія - Голштинію. Бісмарк діяв так, щоб витіснити Австрію з Німецького со юзу. Спочатку потрібно було приєднати Голштинію. Бісмарк спробував вирішити цю проблему мирним шляхом. Однак усі його наміри вирішити питання дипломатично зазнали не вдачі. Австрія почала мобілізацію. У відповідь на це Пруссія вдалася до «оборонних» заходів, розраховуючи на підтримку німецьких держав. Пошук зовнішніх союзників привів май бутнього канцлера до підписання в квітні 1866 р. договору з Італією, якій він пообіцяв не заважати Савойській династії відвойовувати в Австрії Венеціанську область. У червні 1866 р. прусські війська зайняли Голштейн. Пере озброєна, навчена, мобільна прусська армія 3 липня 1866 р. поблизу села Садова у Чехії завдала австрійцям нищівної поразки. Разом із військами Австрії були знищені також її союзники - армії німецьких держав. 3. У тв о р е н н я Г іів н іч н о н ім е ц ь к о гс

СО гО Зу

23 серпня 1866 р. за посередництва французького імпе ратора Наполеона III у Празі Австрія уклала мир з Пруссією. Згідно з Празьким договором Австрія назавжди виходила з Німецького союзу і відмовлялася від усіх претензій на ні мецькі землі. Зі свого боку Пруссія зобов’язувалася не зай мати столицю країни Відень і не розчленовувати Австрію: Бісмарк готував їх до майбутнього союзництва. Після поразки Австрії замість старого Німецького союзу був створений новий під проводом Пруссії - Північнонімецький союз, до складу якого увійшли 22 держави. На початку 1867 р. Установчий рейхстаг (парламент) прийняв нову Конституцію, згідно з якою вся повнота влади в Союзі переходила до рук прусського короля Вільгельма І. Спроби Росії обмежити домагання Пруссії не підтримали ні Франція, ні Англія. Англія, скажімо, вважала, що поси лення Пруссії створить противагу Франції і Росії в Європі. Кінцеву мету своєї політики в процесі об’єднання Бісмарк визначив так: «Не існує взагалі ніякого німецького народу наша політика полягає в розчиненні Німеччини в Пруссії, отже, в перетворенні Пруссії на Німеччину». 128

4. Утворення Німецької імперії

Франко-прусська війна сприяла завершенню утворення в Європі двох великих національних держав - Німеччини та Італії - й істотно змінила міжнародне становище. Після пе ремоги Пруссії над Австрією 1866 р. єдиною перепоною для остаточного об’єднання Німеччини залишалася Франція, під чиїм впливом перебували деякі центральні та південнозахідні німецькі держави Правлячі кола Пруссії, насамперед Бісмарк, вважали, що відкладати війну неможливо. Воєнні договори цих держав із Пруссією закінчувалися 1871 р. Франція також готувалася до війни. У другій половині 60-х pp. економічне і політичне становище в країні було вкрай не стабільне (нестійке). Невдоволення виходило з кіл промис ловців,. банкірів. У країні процвітала корупція (хабар ництво). Після численних воєн і воєнних експедицій країна була вимученою, від Другої імперії відвернулося чимало дер жав, тому Франція не знайшла собі союзників у майбутній війні. Лише Австрія мала менш напружені відносини з імперією Наполеона. Приводом до війни став конфлікт в Іспанії. Бісмарк, пору шуючи таємницю дипломатичного листування, опублікував матеріали, які компрометували Наполеона III в роздмуху ванні цього конфлікту. 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. Франція, як і Північнонімецький союз, готувалася до війни. Армія імперії була оз броєна кращою для того часу збро єю - гвинтівками Шаспо. Німці мали переваги в далекобійній і влучній артилерії. Прусська пере вага полягала також у тому, що мобілізація армії союзу тривала лише чотири дні. Всі причетні відомства - залізничне, телеграф не, медичне та ін. - були організо вані й підготовлені до війни. Кож на військова структура була під звітною вищому командуванню. Формально головнокомандувачем був Вільгельм І, але практично дипломатичними питаннями опіКарикат ура на прусську кувався Бісмарк, військовими політику

* 5 Б іл он ож к о 9 кл.

129

Гельмут фон Мольтке, постачан ням - Роон. Армія Ііівнічнонімецького со юзу налічувала 908 тис. чол., тре тина військ стояла біля кордонів Франції. Армія Франції налічува ла 600 тис. чол. Через непідготов леність військ Наполеон III нака зав не починати війну першими почав її Бісмарк. До серпня 1870 р. армія Другої імперії з великими втратами ві дійшла до франко-бельгійського кордону - до м. Седана. 1 вересня противник почав оточувати фран цузькі війська, а наступного дня Гельмут фон М ольтке за наказом Наполеона було підпи сано капітуляцію. Звістка про поразку біля Седана обурила французьке насе лення, яке поставило вимогу встановлення республіки. 4 ве ресня почав формуватися новий уряд і була проголошена

Карикат ура на Наполеона III «Імперія - це мир»

130

республіка. Головним завданням її відтепер став захист країни від розорення Північнонімецьким союзом. 22 січня у Парижі спалахнуло повстання. Побоюючись, що його підтри мають робітники, 28 січня 1871 р. уряд капітулював і здав Париж німцям. Розгром Франції знищив останню перепону на шляху до створення об’єднаної Німецької імперії. Офіційно оформлено її було 18 січня 1871 р. Король Пруссії Вільгельм став імпе ратором, Бісмарк - канцлером. У квітні 1871 р. було прийнято Імперську конституцію, згідно із якою вищими представ ницькими органами були союзна рада (бундестаг) і рейхстаг, але всю законодавчу владу здійснював імператор. Висновки Об’єднання Німеччини стало підсумком закономірного про цесу історичного розвитку суспільства і відповідало віковічним мріям німецького народу. Намагання імперських князів самостійно вершити свою політику йшло врозріз із національними інтереса ми. Об’єднання було потрібне для зміцнення нації, формування потужної економіки. Пруссія стала тим центром, який зумів об’єднати довкола себе усі німецькі держави. Процес об’єднання став поштовхом до завершення промислового перевороту й остаточно сформував внутрішній ринок Німеччини.

Запитання і завдання 1.У чому полягали причини швидкого економічного розвитку німецьких земель у 50-60-ті pp. XIX ст.? 2. Які пережитки феодалізму зберігалися в Німеччині? 3. Який принцип об’єднання земель використав Бісмарк: а) мирний, б) дипломатичний, в) військовий, г) завдяки втручанню іноземних держав? 4. Назвіть держави, з якими Пруссія боролася за об’єднання Німеччини. 5. Чому політична роздробленість Німеччини була вигідною європейським монархам?

Документи та матеріали______________________________ Умови Австро-Прусського договору 1866 р. Нікольсбурзький попередній договір від 26 липня 1866 р. «§ II. ...Імператор Австрійський визнає розторгнення Німець кого союзу, що існував донині, доконаним фактом і дає свою згоду на нове формування Німеччини без участі в ньому Австрійської імперії.

...Імператор Австрійський дає також свою обіцянку визнати більш тісний союз, який Його Величність король Прусський має намір заснувати на північ від Майнца, а також не заперечує про ти того, щоб німецькі держави, які розміщуються на південь від лінії Майнца, уклали між собою союз, причому вирішення питання про взаємний національний зв’язок між ним і Північнонімецьким союзом надається угоді між обома союзами. § III. ...Імператор Австрійський відмовляється на користь... короля Прусського від усіх своїх прав на герцогства Шлезвіг і Голштейн, придбані ним за мирним договором від ЗО жовтня 1864 p., з тією умовою, що коли населення північних округів Шлезвіга, скориставшись гарантованим йому правом плебісциту, висловиться за приєднання Шлезвіга до Данії, то ці округи ма ють відійти до Данії». Хрестоматия по новейшей истории / Под ред. А. А. Губера, А.В. Ефимова: В 3-х т. - М., 1965. - Т.2. - С. 136-137. 1. Що дали умови зазначеного договору для об’єднання Німеч чини? З Конституції Німецької імперії 16 квітня 1871 р. «Наприкінці 1870 р. під час франко-прусської війни північнонімецькі держави увійшли до складу Північнонімецького союзу. 18 січня 1871р. під час облоги Парижа у Версалі була проголо шена Німецька імперія. 16 квітня рейхстаг затвердив її конститу цію, яка почала діяти 4 травня. Його Величність король Пруссії від імені Північнонімецького союзу, Його Величність король Баварський, Його Величність король Вюртемберзький, Його Королівська Високість великий герцог Баденський і Його Королівська Високість великий герцог Гессенський, які також стоять на чолі тих частин герцогства, які лежать по Рейну на південь від Майнца, створюємо вічний союз для захисту союзної території і застосування на ній права, а та кож для забезпечення добробуту німецького народу. Цей союз буде називатися Німецькою імперією». Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII-XIX вв. / Под ред. П.Н. Галанзы. М., 1957. - С. 558-576. Яке значення для об’єднання Німеччини мало прийняття Кон ституції Німецької імперії?

З ап а м ’ятайте дати 1830-1860 pp. - промисловий переворот у Німеччині 1859 р. - створення Національного союзу 1861 р. - прихід до влади О. фон Бісмарка і початок об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю» 1871 р. - створення Німецької імперії

132

АНГЛІЯ В 50-60-ТІ РОКИ XIX СТОЛІТТЯ 1 6 . А НГЛІЯ В 5 0 - 6 0 - т і pp . X IX ст. 1 . Досягнення промислової й торговельної першості Англією в 5 0 -6 0 -т і р.

До початку 50-х pp. XIX ст. соціально-економічне та політичне становище Англії стабілізувалося, що позначилося на зростанні промислового виробництва і торгівлі. Англійські підприємці вже не боялися іноземної конкуренції на внут рішньому ринку. Уряд скасував систему протекціонізму (за хисту національних виробників), встановив принципи віль ної торгівлі. Усе це дало Англії першість у її впливові на світо вому ринку. Більшість галузей промисловості були оснащені найновішим на ті часи обладнанням. Важке машинобудування, наприклад, було забезпечене механічними верстатами для обробки металу, паровими машинами тощо. Завдяки цьому продуктивність праці в Англії досягла найвищого у світі рівня, а її товари стали головним предметом товарообігу. Промис ловий переворот в інших європейських державах дав мож ливість Англії підписати в 60-ті pp. XIX ст. цілу низку еко номічно вигідних торгових договорів. Британські машини купували промисловці Франції, Бельгії, Італії, Австрії, німецьких держав, СІЛА. Значне зростання промисловості й торгівлі в Англії зумов лювалося відкриттям і розробкою золотих копалень у Калі форнії (СІЛА, 1848) та Австралії (1851). З припливом золота збільшився обіг грошей у світі. У 50-60-ті pp. XIX ст. бурхливо розвивався залізничний транспорт, поступово він витіснив інші сухопутні види пере сування. З появою на морі гвинтового флоту зменшилася потреба в будівництві вітрильників. Частину своїх капіталів підприємці почали вкладати в будівництво залізниць за кор доном, що давало значно більші прибутки, аніж у самій Англії. Наприкінці 60-х pp. XIX ст. у вуглевидобутку країна посі дала перше місце у світі. Виплавка чавуну становила половину загальносвітового виробництва. Текстильна промисловість 133

споживала половину бавовни-сирцю, що перероблявся у світі. За потужністю парових двигунів Велика Британія ви передила Німеччину в 1,5 раза, Францію - вдвічі. Основні свої досягнення Англія показала на Світовій виставці 1851 р. в Лондоні. Сучасників вразили продукція машинобудування, нові винаходи в багатьох галузях економіки. Англію почали називати «майстернею світу». Розвиток промисловості і переважання англійських това рів на світовому ринку дали поштовх розвиткові колоніальної та міжнародної торгівлі. Цьому сприяла фритредерська політика як у самій Англії, так і поза її межами. До початку 70-х pp. XIX ст. частка Англії у світовій зовнішній торгівлі становила 25%. Для порівняння: частка Франції відповідно складала 10%, Німеччини - 9%, британських колоній - 9%, СІНА - 7%. Англія першою з високорозвинутих держав світу почала вкладати кошти в розвиток своїх колоній, одержуючи від цього високі прибутки. Іншою сферою накопичення багатств залишалася давня, традиційна перевага Англії в торговому флоті. Використову ючи для перевезення більш швидкі пароплави, які не зале жали від течії та вітру, британські промисловці перевозили товари в усі регіони світу, випереджаючи конкурентів. Окрім того, англійський флот стає транзитним, перевозячи вантажі інших країн. Власники суден мали значні доходи, набуваючи монопольного права на цей вид торгівлі. В результаті потужно го економічного ривка, стабілізації на внутрішньому ринку, зростання міжнародного авторитету грошова одиниця Англії фунт стерлінгів - набула статусу найстійкішої валютної одиниці у світі. Сільське господарство Англії було спрямоване на запов нення внутрішнього ринку країни продуктами харчування, що визначалось демографічним піднесенням. Чисельність насе лення в Англії зросла з б млн чол. у 50-ті pp. XVIII ст. до 23 млн чол. у 1861 р. Разом із тим збільшилась кількість міст у країні. Лондон став найбільшою за чисельністю мешканців (З млн чол.) столицею світу. 2. Утвердження принципів лібералізму

Утвердження Англії як «майстерні світу» і зростання громадянської свідомості створили умови для зміцнення принципів лібералізму (вільнодумства), що виявлялося в ідеології, політиці, економіці. 134

Партія торі, яка поступилася своїм місцем лідера вігам у 1832 p., поступово втрачала позиції. Її слабкість характери зувалася з вибуттям зі складу партії такого лідера, як ко лишній прем’єр Гладстон. У середині 40-х pp. у партії стався розкол, внаслідок чого парламент скасував хлібні закони. Група реформаторів, яка сприяла їх скасуванню, приєднала ся до вігів. На початку 50-х pp. формується політична концепція май бутньої ліберальної партії. Соціальною базою її стали віги, до них примкнула радикальна частина торі - поборники демо кратизації виборчої системи, реформування колоніального управління і т. д. Однак найпослідовнішими прихильниками лібералізму стали фритредери - прибічники вільної торгівлі і невтручання держави в економіку. Фритредерська течія виникла в 20-ті pp. XIX ст. як найрадикальніше крило в партії вігів, що відкрито виступило за нову виборчу реформу. Лідерами й ідеологами англійського лібералізму були Річард Кобден і Джон Брайт. їхня концепція зводилася до підпорядкування політики держави вимогам промисловців і торговельно-фінансових кіл. Економічна частина програми лібералів ґрунтувалася на кількох теоре тичних постулатах: - «свобода торгівлі і підприємництва» забезпечувала без перешкодний контроль підприємців за всіма торговими опе раціями; - теорія «свободи конкуренції» передбачала заохочення розвитку нових галузей у промисловості, безперешкодний пошук нових ринків збуту своїх товарів, що створювало переваги для впливу на конкурентів у всіх регіонах світу; - перемога над конкурентами мала здійснюватися не за допомогою загарбницьких і грабіжницьких воєн, а за рахунок промислово-економічних переваг; - історичний прогрес уявлявся як звільнення особистості від усіх перешкод, які заважали людині проявити свою ділову ініціативу. Це давало людині змогу створити власний капітал; - держава не повинна втручатися в діяльність приватного власника-підприємця. Завдяки цій концепції у середині XIX ст. ліберальна партія залучила до своїх лав досить значну кількість людей, які мали хист до ведення власної справи. Це дало їй можливість здобути панівні позиції в політиці і втримувати їх упродовж 28 років з 1846 до 1874 pp. Найвідомішим її лідером був лорд Генрі Пальмерстон. 135

Політичне пожвавлення на початку 60-х pp. XIX ст. пов’я зувалося із заходами, проведеними англійськими тредюніонами, які вимагали демократизувати виборчу систему. 1865 р. було створено масову політичну організацію - Націо нальну лігу реформ, до складу якої увійшли представники більшості галузевих профспілок. Тільки в Лондоні було 100 її відділень, 300 - у провінціях. 1866 р. уряд запропонував перший проект нового закону про вибори, в якому зменшувався майновий ценз. Під тиском робітників, які виступали за введення загального виборчого права для чоловіків та масових акцій протесту, що завирували по всій країні, член уряду Б. Дізраелі вніс на розгляд палати общин Білль про нову виборчу реформу. У серпні 1867 р. документ був прийнятий. Майновий ценз був скорочений, і виборче право у містах надавалося всім власникам або най мачам будинків, які сплачували податок на користь бідних, або ж 10 фунтів стерлінгів оренди за житло (у сільській місцевості - всім власникам або орендарям землі з річним доходом 12 фунтів). Але демократичні перетворення в цій системі не були доведені до кінця - залишилося відкрите голосування і нерівномірне представництво округів. Значення цієї реформи полягає в тому, що уряд Великої Британії мето дом компромісів та поступок надав право голосу значній час тині пролетаріату та сільськогосподарським робітникам, зменшивши таким чином загрозу революційного конфлікту. 3. Зовнішня політика Англії та її колоніальний характер

Задовго до середини XIX ст. уряд Англії провадив ак тивну жорстку зовнішню політику. Під час Кримської війни Велика Британія намагалась збільшити свій вплив на ослаб лену Туреччину, відсторонивши головного конкурента на Близькому Сході - Росію. Пошуки коротких шляхів до Індії змусили британський кабінет шукати виходу в Суецький канал, який тоді будували. За допомогою сили було поширено вплив на узбережжя Ефіопії. Англійські торговельно-промислові кола вирішили таким чином дві проблеми: забезпечили для себе ще один ри нок реалізації товарів і встановили контроль за будівництвом морської магістралі. Одночасно посилювався вплив на Іран. Найважчим для Англії склалося становище в Індії. Після 136

того, як 1849 р. була приєднана ціла низка територій, Індія була завойована повністю. Близько 190 млн чол. потрапили під владу Британської колоніальної імперії. Ставлення до колонізації з боку місцевого населення було неоднозначним. Здебільшого індійці чинили опір запровадженому англійцями режиму. Найпереконливіше свідчить про це повстання в 1857-1859 pp. сипаїв - індійських солдатів, які служили в колоніальних англійських військах. Звірства англійських солдатів не знали межі. Людей знищували цілими поселен нями, і 1859 р. повстання було придушене. Жорстоку політику англійської метрополії змінювали гнучкіші методи управління в інших регіонах світу. В Канаді, наприклад, переважна частина населення складалася з білих переселенців. Втративши у другій половині XVIII ст. частину своїх колоній у Північній Америці, в ході війни за незалеж ність СІЛА (1775-1783), уряд Англії пішов на поступки канад ським провінціям. 1 липня 1867 р. під впливом національних і патріотичних сил було підписано Акт про Британську Пів нічну Америку, згідно з яким Канада ставала домініоном, тобто самоврядною провінцією Великої Британії з правом створювати власні органи управління. Таких самих переваг трохи раніше домоглися Австралія і Капська область у Південній Африці. Висновки У 50-60-ті pp. XIX ст. Англія стає економічно найпотужнішою державою світу. Успіхам у промисловості й торгівлі сприяли за вершення промислового перевороту, лібералізація політичного життя, успіхи на зовнішньому ринку. Збільшилося вивезення капіталів і товарів до колоній, що зумовлювало бажання бри танського кабінету встановити англійський контроль над новими колоніями і зміцнити його над старими. В основі зовнішньої по літики Великої Британії лежав давній принцип «поділяй і пануй».

Запитання і завдання 1. Поясніть, чому в середині XIX ст. за Англією закріпився термін «майстерня світу». 2. Визначте головні риси лібералізму в Англії. 3. Чим відрізняються перша та друга виборчі реформи? 4. Як будувалася зовнішня політика Англії в середині XIX ст.? 5. Визначте поняття: протекціонізм, лібералізм, фритредерство, домініон, сипаї.

137

Документи та матеріали З Акта про Британську Північну Америку 1867 р. «Беручи до уваги, що провінції Канада, Нова Шотландія і Но вий Брансуїк висловили бажання об’єднатися в єдиний федера тивний Домініон під короною Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, що має Конституцію, в основному схожу з Конституцією Сполученого Королівства: ...Стверджуємо, що такий Союз приведе до благоденства провінцій і сприятиме інтересам Британської Імперії...» Практикум по новой истории ( 1640-1970). М., 1981.-Ч.ІІ. - С. 207. Якого статусу набула Канада згідно з Актом про Британську Пів нічну Америку?

З ап а м ’ятайте дати 1846-1868 pp. - правління ліберальної партії 1867 р. - Друга виборча реформа 1867 р. - створення Канадського домініону

138

США У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ. ГРОМАДЯНй СЬКА ВІЙНА у США

17. РО ЗВИТО К СШ А У П Е Р Ш ІЙ П О Л О В И Н І X IX ст. 1 . Основні риси соціально-економічного розвитку

Важливим явищем в економіці стало створення єдиного внутрішнього ринку і розвиток вільної зовнішньої торгівлі. Невипадково початок XIX ст. назвали «золотою добою» торго вого мореплавства СІНА. Американські торгівці використали руйнівні війни, конфлікти, революції в Європі для власного збагачення, поставляючи продукти харчування і колоніальні товари із штатів до метрополії. Англійці орендували для пере везення промислових виробів та імпорту з Америки торговий флот СІНА. Промисловий переворот у СІНА почався у першому деся тилітті XIX ст. і мав такі особливості: - використання у великих масштабах наукових досягнень, винаходів, машин і кваліфікованої робочої сили; - нерівномірний характер: спершу охопив північно-східні штати, потім поширився по всій країні; - розтягнувся на досить тривалий час. Завершення промислового перевороту припадає на поча ток 50-х pp. XIX ст. Переворот проявив себе у переважанні машинного виробництва на північному сході країни. На Півдні зберігалось рабство на плантаціях. «Дикий Захід», як називали його самі американці, потрібно було освоїти. Специфічне становище склалося у сільському господарстві СІЛА, де намітилося два шляхи розвитку: фермерський і плантаційний. Інтенсивно формувалося фермерство на нових західних територіях. Ці землі складали громадський земельний фонд, який збільшувався з кожним десятиліттям за рахунок захоплення нових територій. На вимогу фермерів Півночі розміри ділянок, які продавала держава, зменшилися. На початку 40-х pp. XIX ст. землю можна було придбати в розстрочку. Землі продавалися за мінімальною ціною. Таким чином, суть розвитку капіталізму в сільському господарстві 139

США полягала у використанні невеликих ділянок землі та застосуванні вільної праці фермерів, як правило, на вільних західних територіях. Такий тип господарювання на Півночі був економічно доцільнішим порівняно з плантаційною сис темою Півдня. 2. Плантаційна система. Рабство на Півдні

У першій половині XIX ст. плантаційна система на Півдні зазнала істотних змін. З появою винайденого в 1793 p. Е. Уїтні бавовноочищувального верстата, який легко відокремлював бавовняне волокно від насіння, продуктивність праці значно зросла. Очищена бавовна надходила на текстильні фабрики Англії та інших країн Європи, приносячи величезні прибутки плантаторам-землевласникам. Трохи пізніше почали закупо вувати сировину для текстильної промисловості й підприємці Півночі. Характерною рисою рабовласницького господарю вання було нераціональне використання землі. Скажімо, тютюн виснажував ґрунт за 3 -4 роки, і земля ставала зовсім непридатною, що змушувало плантаторів переносити свої господарства на нові західні землі. Стрімке зростання попиту на бавовну поставило головну проблему: треба захоплювати землю. Це було однією з причин територіальної експансії СІЛА у першій половині XIX ст. 1809 р. почав діяти закон, який забороняв ввозити рабів до країни. Але звиклі до використання дешевої рабської праці плантатори контрабандою щороку ввозили до 15 тис. чол. Якщо наприкінці 90-х pp. XVIII ст. чисельність рабів ста новила 760 тис. чол., то в 1860 р. - 4 млн. Ціни на рабів що року зростали, а експлуатація посилювалася. Праця негріврабів використовувалася не лише на плантаціях. На багатьох текстильних, металургійних підприємствах, на будівництві залізниць, вантажно-розвантажувальних роботах, де була необхідна некваліфікована робоча сила, раби були незамінні. Уже до 1860 р. 11% негрів стали вільними. Серед чорного населення з’явилися вчені, письменники, лікарі, науковці. У всьому світі відомі імена астронома і математика Б. Баннекера і письменника-публіциста Ф. Дугласа, які боролися за повне звільнення негрів. У 30-ті pp. XIX ст. на теренах США став поширюватися аболіціонізм - рух, учасники якого вимагали негайно зни щити рабство. Знущання з негрів і фізичне знищення їх біли ми не каралися за законом. Плантатор-рабовласник міг без карно вбити свого раба, а суди навіть не розглядали злочини 140

такого характеру. Одним із найвідоміших аболіціоністів США у першій половині XIX ст. був В. Гаррісон, який засну вав газету «Визволитель». На її шпальтах велася боротьба проти інституту рабства, друкувалися радикальні пропозиції про скасування взагалі всієї плантаційної системи. Представ ники поміркованого напряму цього руху вимагали звільнення негрів за викуп. 1838 р. в Північній Кароліні було створено «Товариство підземної залізниці», яке переправляло негрів до Канади. Близько 40 тис. чол. у 30-40-ві pp. різними шляхами втекли з країни. Особливо уславилися провідники негрів Гаррієт Табмен і Джон Браун. Г.Табмен, наприклад, проникаючи в рабовласницькі штати, особисто звільнила близько 300 рабів, згодом надала неоціненні послуги командуванню Півночі як розвідниця. Дж. Браун став керівником найвідомішого повстання проти рабства напередодні Громадянської війни. Серед творів, які зобразили жахи рабства, був роман письменниці Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома», який уже в той час зажив світової слави. 3. Складання двопартійної системи

До кінця XVIII ст. у США не було політичних партій, однак як у конгресі, так і поза його межами велася запекла боротьба різних політичних угруповань. Із початком XIX ст. в СІЛА почали формуватись політичні партії, головним зав данням яких була організація виборів президента США та представників до сенату та конгресу. Перша велика політична партія виникла в державі для підтримки у президентській виборчій кампанії генерала Ендрю Джексона. Політичне об’єднання прибічників обрання Джексона назвало себе демократичною партією, датою зас нування якої вважають 1828 р. В основі програми демокра тичної партії був політичний компроміс між плантаторамирабовласниками Півдня і фермерами Півночі. Демократи стверджували, що кожен штат має право самостійно встанов лювати, чи дозволяється на його території рабство. У 1854 р. була створена республіканська партія, яка спи ралась на промислову буржуазію Півночі та безземельних бідняків, які мріяли отримати землю на вільних територіях Заходу. Партія виступала за скасування рабства. Поміркована частина республіканців виступала тільки за заборону поши рення рабства на нових територіях і визнавала можливість його збереження на плантаціях Півдня. 141

Громадянська війна у США

Межа між Союзом і Конфедерацією Дії військ північан х

Місце капітуляції головних сил південців 9.04.1865 р.

Місця найважливіших битв

Н а початку другої половини X I X ст. багатьом у США стало зро зум іл о , що система плант аційного рабст ва , яка п анувала на П івдні , ганьбить країну. П івнічні штати виступили за скасування рабст ва. Плантаторський П івдень намагався не допустити л ік ві дації рабовласництва. Н а карті зображено перебіг Громадянської війни. У результ ат і цієї війни перемогли війська П івночі , і рабство було скасоване на всій території США. Ситуація П івдня і Півночі відтворювала картину духовно-ідеологіч ного суперництва між віджилою , заснованою на позаекономічному визискуванні , системою , що нагадувала латифундистські відносини держав Латинської Америки , й прогресивною ринково-політичною системою відносин , і^ о ґрунт увалася на засадах економічної заці кавленості людини. Це суперництво характерне і для Європи. З тією хіба різницею , що рг/jc j a модернізацію суспільства там проходив у формі боротьби за «націоналізацію » держави (Іт алія , Німеччина).

142

4 . Територіальна експансія

Причиною територіальної експансії з боку Півночі була фермерська система господарювання та потреба забезпечити фермерів землею з громадського земельного фонду. Від почат ку XIX ст. захоплення американських територій відбувалося в двох напрямках: промислова Північ - у бік західних земель і Канади, плантаторський Південь - у південно-західному і південному регіонах. Після придбання в 1809 р. у Франції Луїзіани наступним об’єктом експансії стала Флорида. Упродовж 8 років велася боротьба з Іспанією за ці території, і тільки 1818 р. генерал Е. Джексон, майбутній президент СІЛА, домігся остаточного приєднання Флориди до СІЛА. Головним противником для американців під час захоплен ня південних і південно-західних територій була Мексика, яка контролювала більшу частину Техасу і Каліфорнії. У 20-ті pp. XIX ст. почалося перше вторгнення плантаторів на ці тери торії. 1846 р. внаслідок відкритих воєнних дій і захоплення американцями столиці Мексики - Мехіко - було підписано мирний договір, згідно з яким СІЛА одержали Нову Мексику, Північну Каліфорнію і Техас. Того ж таки року промислові кола Півночі домоглися від Англії приєднання Орегону (західна частина сучасних CULA). До середини XIX ст. амери канці досягли Тихого океану, збільшивши площу своєї країни у 8 разів порівняно з 1776 р. Зовнішньополітичний курс американського уряду базу вався на ухваленому в 1823 р. документі, який увійшов в історію під назвою «доктрина Монро». Відповідно до вказівок президента СІЛА Дж. Монро було виголошене гасло «Амери ка - для американців», згідно з яким європейським країнам заборонялося засновувати нові колонії в Америці, відтак СІЛА зазіхали на увесь Американський континент. У 40-ві pp. XIX ст. Росія відмовилася від своїх володінь у Каліфорнії. Це була торгова факторія з центром у форті Рос, яка постачала головну базу Росії в Північній Америці - Аля ску - продовольством: солониною, овочами, сіллю, птицею, а також каліфорнійською цеглою тощо. Форт Рос (нині м. Сан-Франциско) було продано згідно з указом Миколи І громадянину СІЛА Сатеру в січні 1842 р. За Росією залиша лася лише Аляска. 1867 p., скориставшись ослабленням Росії після Кримської війни, СІЛА за 12 млн дол викупили і її (по 5 коп. за 1 кв. км). 143

Зміцнившись під час завоювання Північної Америки, США почали провадити активний зовнішньополітичний курс. У 40-ві pp. XIX ст. вони нав’язали нерівноправний до говір Китаю. А 1854 р. ескадра командора Перрі, загрожуючи гарматами, змусила Японію підписати договір про «мир і дружбу», що фактично відчинило двері державам Заходу на японський ринок.

18. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 1. А. Л ін к о л ь н . У тв о р е н н я К о н ф е д е р а ц ії п ів д е н н и х ш та тів

Після 30-річного правління демократів у США посилює ться невдоволення урядами, які не подавали жодних надій на вирішення таких проблем, як рабство, міжрасові конф лікти і т. ін. Утворена 1854 р. республіканська партія почала боротися за владу. I860 р. керівництво партії висунуло на посаду президента досить знаного члена Конгресу адвоката Авраама Лінкольна. Авраам Лінкольн (1809-1865) народився у штаті Кентуккі в родині фермера. В 1847-1849 pp. - член Конгресу СІЛА. Від 1854 р. - член республіканської партії. В 1858 р. взяв участь у виборах на посаду президента США, але програв. 1860 p., перемігши на нових президентських виборах, А. Лінкольн стає главою американської держави. Обрання А. Лінкольна президентом відобразило політич ний компроміс промисловців і фермерів Півночі. Його успіх оз начав політичний переворот втрату плантаторами-рабовласниками свого впливу у федерально му уряді. Лінкольн не брав участі у русі аболіціоністів, але у своїй програмі наполягав на непоши ренні рабства у нових західних землях. Саме така позиція прези дента відбивала настрої більшості буржуазії Півночі, що виступала за компромісну угоду з мешкан цями Півдня. Плантатори не хотіли примириАвраам Лінкольн тися з втратою посади президента. 144

Вже в грудні 1860 - січні 1861 р. зі складу СІЛА вийшли 8 штатів: Південна Кароліна, Флорида, Джорджія, Алабама, Луїзіана, Техас, Теннессі, Міссісіпі. Відокремившись, штати утворили Південну Конфедерацію з центром у Річмонді, об равши своїм президентом Д. Девіса. 2. П о ча то к Г р о м а д я н с ь к о ї в ій н и

Після вступу Лінкольна на посаду президента війська Конфедерації 12-13 квітня 1861 р. обстріляли форт Самтер поблизу Чарлстона. Ця подія стала приводом до війни, і 15 квітня президент Лінкольн почав збирати ополчення, оголосивши мешканців Півдня заколотниками. Від початку матеріальні та людські ресурси Півночі набагато переважали можливості Півдня. Населення рабовласницьких штатів становило 12,2 млн чол. (1 /3 - чорне населення) проти 19,2 млн мешканців Півночі. Переваги Півночі полягали і в розвинутій промисловості, наявності залізниць й торгового флоту. Коли почали вестись воєнні дії, з’ясувалося, що Конфедерація була досить сильною в організаційному плані. На грудень 1861 р. збройні сили Півночі після додаткового набору налічували 660 тис. чол. З січня 1862 р. було створено групу армій Федератів. Західна армія під командуванням гене рала Гранта наступала в районі р. Міссісіпі, південна разом із генералом Батлером контролювала південно-західний регіон США по річці Потомак. Однак переваги в живій силі були втрачені через помилки генерала Мак-Клеллана. Після ухва лення 20 травня 1862 р. Закону про гомстеди, який давав пра во кожному громадянинові СІНА за 10 доларів придбати земельну ділянку в 160 акрів, що згодом пе реходила в його приватну влас ність, в армії змінилися настрої. Тисячі безземельних фермерів по вірили в А. Лінкольна і перейшли на бік Півночі. 1 січня 1863 р. набуло чинності рішення про скасування рабства без будь-якого викупу і набір тем ношкірих до війська Півночі. Завдяки цим двом рішенням, з одного боку, зріс авторитет Лінко льна у країні, а з іншого - армія у лісе Грант 145

одержала величезне поповнення сил. За час Громадянської війни кількість темношкірих її учасників становила близько 200 тис. чол. Патріотичний порив чорних афроамериканців ґрунтувався на перспективі майбутньої свободи. Однак навіть в армії Півночі їх піддавали дискримінації - обме женню в правах порівняно із білими, призначаючи до окре мих частин, утруднювали одержання офіцерських звань тощо. Другий період війни почався влітку 1863 р. На початку липня в битві біля Геттісберга війська Конфедерації зазнали нищівної поразки. Почався відступ. Армія генерала Гранта зайняла центральне місто Конфедерації на річці Міссісіпі Віксберг, після чого Грант обійняв посаду головнокомандува ча збройних сил Півночі. 1864 р. почався остаточний розгром Конфедерації. ' Найзапекліший опір військам Півночі чинила армія гене рала Р. Лі в районі столиці Віргінії м. Річмонда. Та перехід армії генерала Шермана до Атлантичного узбережжя (штат Джорджія), який тривав з листопада по грудень 1864 р. і в історії дістав назву «марш до моря», остаточно знищив надії Конфедерації на успішне закінчення війни. На початку січня армія Шермана розвернулася і стала просуватися на північ, до Річмонда, для з’єднання з армією Гранта. З квітня 1865 р. федеральні війська генерала Гранта зайняли столицю Віргінії м. Річмонд, а через кілька днів капітулювали останні осередки опору військовиків Півдня. Війна була закінчена. Після поразки Півдня уряд Лінкольна не роззброїв офіцерський склад ворожої армії, відпустивши людей, із якими нещодавно воював, на волю під чесне слово. 14 квітня 1865 р. під час спектаклю в театрі був убитий прибічником Конфедерації актором Бутсом президент США Авраам Лінкольн. Справжні організатори вбивства прези дента так і не були знайдені. 3. Реконструкція Півдня. Завершення Громадянської війни

За роки війни промислово-фінансові кола Півдня придба ли величезні капітали, постачаючи військову техніку, обмун дирування і все потрібне для ведення війни. Були створені цілі фінансові імперії - Моргана, Рокфеллера, Вандербілта та ін. Великі втрати під час воєнних дій позбавили фабрики і металургійні підприємства робочих рук. Відтак у країні 146

почали посилено впроваджувати машини, насамперед сіль ськогосподарські. Найбільше з-поміж регіонів країни по терпів Південь: порушилися сівозміни, виснажився ґрунт. Збір бавовни (головного експортного продукту) зменшився за роки війни в 5 разів. Після звільнення рабів плантатори зму шені були вирішувати проблему робочих рук шляхом найму. Розгром Конфедерації став першим етапом боротьби з плантаторами-рабовласниками. Другий етап був складнішим і тривалішим. Він передбачав: - конфіскацію (відчуження) земель у їхніх колишніх власників і передачу її в руки чорного і безземельного білого населення; - надання темношкірому населенню рівних політичних і економічних прав; - позбавлення колишніх рабовласників політичної влади на Півдні. Боротьба за здійснення цих заходів тривала від 1865 до 1877 р. і дістала в історії СІЛА назву Реконструкція Півдня. Найпослідовнішими прибічниками другого етапу боротьби були негри. Так сталося що, домігшись знищення рабства ще в ході війни, вони не одержали жодних громадянських прав і свобод. По закінченні війни почалися тертя між політичними партіями. Республіканська партія, що виграла війну, розпа лася на два табори. Одні, лідерами яких були Ф. Дуглас, Б. Батлер, вимагали швидких і жорстких перетворень Півдня. Інші, на чолі з генералом Шерманом, банкіром Стюардом, виступали за припинення боротьби, що означало відновлен ня влади плантаторів. Таку позицію поміркованих підтри мав новий президент США Джонсон. Ще перебуваючи на по сту віце-президента від республіканської партії, він був фа натично відданий справі захисту рабовласництва. Це під тверджує звільнення від покарання колишнього лідера Кон федерації Півдня Дж. Девіса, за наказом якого було знищено понад 50 тис. полонених солдатів і офіцерів армії Півночі. Президент Джонсон в інтересах плантаторів запропонував свій план Реконструкції, однак зіткнувся з упертим опором підприємців Півночі, фермерів, робітників та негрів. Становище набуло загрозливого характеру. 1865 р. в штаті Теннессі було створено расистську терористичну організацію Ку-клукс-клан. Вона розпочала боротьбу проти негрів і тих, хто підтримував темношкіре населення США. Ідеологи Куклукс-клану залучали в свою організацію не тільки синків 147

багатих плантаторів, які багато втратили в результаті скасу вання рабства, а й білих бідняків, які були незадоволені тим, що земля, яка нібито повинна була належати білим, перехо дила до чорних. Значний вплив на темпи формування Куклукс-клану мала ідеологія білого расизму. Керівник Клану, колишній генерал Конфедерації, Н. Форест заявив: «Мої на міри - вбивати». Сила цієї організації полягала в її таємності. Кілька разів вона припиняла своє існування, але знову почи нала діяти. У південних штатах 1866 р. ввели «Чорні кодекси». Вони за бороняли чорним володіти землею або орендувати її. Чорні були позбавлені права на свободу пересування, права на збори, носіння зброї. Обмеження прав темношкірого населення вик ликало протести, які часто переростали у збройний опір. Для захисту інтересів кольорового населення всюди створювалися загони негритянської міліції. Антирасистська діяльність по силилася після ратифікації (затвердження) в липні 1868 р. поправки до Конституції США (захист громадянських прав чорних і кольорових американців), яка була спрямована, передовсім, на боротьбу з Ку-клукс-кланом.

Діяльність Ку-клукс-клану

148

ДВА ПЕРІОДИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ У США 1861-1865 PP. II революційний 1 8 6 3 -1 8 6 5 1. Закон про гомстеди (англ. homstead - ділянка) 2. Відміна рабства І конституційний 18 6 1 -1 8 6 2 Спроба лідерів Півночі діяти в межах Конституції, не розпочинаючи Громадянської війни

Важливою віхою в історії Реконструкції стали вибори 1867 р. до законодавчих органів південних штатів. Уперше в них узяли участь негри і бідні білі. Змінили становище в країні'й президентські вибори 1868 . Президентом США став відомий генерал У. Грант. Від 1870 р починається нова хвиля терору проти негрів. Уряди південних штатів було повалено. Однак процес демократизації суспільства був уже незворотним. Завершення Реконструкції припадає на 1877 p., коли після нових виборів було ухвалено рішення про виведення федеральних військ з Півдня СІЛА. Висновки Внаслідок внутрішнього розвитку США у першій половині XIX ст. сформувались дві системи господарювання: промислова Північ і плантаторська - рабовласницький Південь. У цей період складається партійно-політична система, що виразилося у ство ренні демократичної партії, основу якої становили рабовласники, і республіканської, що складалася з великих промисловців і фінансистів Півночі. Головною проблемою під час боротьби партій було ставлення до рабства. Ця проблема викликала до життя рух аболіціоністів. У зовнішній політиці США головним став фактор розширення території, який визначав могутність держави, її кордони і систему впливу на сусідні держави. До се редини 50-х pp. XIX ст. успіхи у внутрішньоамериканській тери торіальній експансії дали можливість США шукати нові ринки збуту за межами держави. Період Громадянської війни і Рекон струкції у США тривав від 1861 до 1877 р. Під час війни зіткну лись дві протилежні системи виробництва - промислова, засно вана на найманій праці, та плантаторська, що використовувала рабську працю. Громадянська війна в США вирішила головні соціально-економічні питання: знищила рабство; фактично зняла

149

з порядку денного аграрне питання, зміцнивши, як прогре сивніший, фермерський шлях розвитку сільського господарст ва; створила умови для якнайшвидшого завершення промисло вого перевороту та зростання виробництва. Деякі перетворення не були доведені до завершальної фази: діставши свободу, негри не одержали землю, расова дискримі нація проявилася із новою силою; корінне населення США індіанці - були загнані в резервації і не могли боротися за свої права.

Запитання і завдання 1. Схарактеризуйте процес швидкого розвитку капіталістичних відносин у США в першій половині XIX ст. 2. Схарактеризуйте суть фермерської системи в розвитку сіль ського господарства США. 3. Що викликало зростання руху аболіціоністів? 4. 3 якими державами довелося зіткнутися США у період тери торіальної експансії в першій половині XIX ст.? 5. Коли і в зв’язку з якими подіями почався перелом у ході Гро мадянської війни? 6. Продовжте речення: У 1865 р. закінчився І етап боротьби з Конфедерацією, наступний етап мав'хронологічні рамки.......... і називався............. 7. Визначте поняття: республіканська партія, демократична партія, «доктрина Монро», територіальна експансія, плантаційне рабство, аболіціоністи, дискримінація, Конфедерація, гомстед, Реконструкція, «Чорні кодекси», расизм, Ку-клукс-клан.

Документи та матеріали Закон про гомстеди «Акт для забезпечення земельними наділами тих, хто справді поселяється на громадській землі, і для забезпечення нагороди солдатам замість спеціальних ушанувань громадськими землями. Сенат і Палата представників Північноамериканських Сполу чених Штатів, що зібралися в Конгресі ухвалюють: Розділ 1. Будь-яка особа, що є главою сім’ї або має двадцять один рік, є громадянином Сполучених Штатів чи подає заяву про своє бажання стати таким, як цього вимагають американські за кони про натуралізацію, хто ніколи не брав участі у війні проти Сполучених Штатів і не допомагав їхнім ворогам, має право з 1 січня 1863 р. вступити у законне володіння однією чвертю секції або меншою кількістю ніким не зайнятої громадської землі, аби придбати в порядку займанщини ділянку, на яку зазначена особа подала відповідну заяву, по 1,25 дол. чи мен ше за акр або 80 акрів, або менше такої не зайнятої землі по

150

2 дол. 50 цен. за акр. Ці землі повинні складати одну ділянку відповідно до встановлених законом правил про розподіл гро мадських земель. Будь-яка особа, що володіє землею і живе на ній, може згідно з цим законом одержати у володіння суміжні з її ділянкою землі, причому загальна кількість землі, що вже пере буває у володінні і зайнята, не повинна перевищувати 160 акрів...» Практикум по новой истории ( 1640-1970). М., 1981.- Ч. II. - С. 149-150. 1. Як вирішувалося земельне питання у США згідно із Законом про гомстеди? 2. З якою метою було ухвалено цей закон?

З а п а м ’ятайте дати 1828 р. - утворення демократичної партії США 1854 р. - утворення республіканської партії 1838 р. - утворення національного «Товариства підземної заліз ниці» 1823 р. - прийняття «доктрини Монро» 1861 - 1865 pp. - Громадянська війна у США 1862 р. - Закон про гомстеди 1865 - 1877 pp. - Реконструкція США 1865 р. - прийнята поправка до Конституції США про скасування рабства

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ у д р у г і й ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ 19. СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА І ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМ 6 0 -7 0 - х pp. 1 . П е р е д у м о в и р е ф о р м и 6 0 - 7 0 - х p p. X IX ст.

До середини XIX ст. почала проявлятися велика різни ця між економічним і політичним розвитком Росії та Євро пи. Якщо на Заході вже завершувався промисловий перево рот, то Росія переживала повільне становлення капіта лістичного устрою. У першій половині XIX ст. збільшилося вивезення сільсь когосподарської продукції за кордон, зріс попит на неї всере дині країни. Почали посилено освоюватися орні землі. Помі щики зменшували селянські наділи, у невеликих маєтках більше половини селян жили в садибах як дворові або найми ти. З обезземелюванням селянські господарства розорювали ся, а це призводило до зменшення доходів самого поміщика і державної скарбниці. Маєтки ставали збитковими і поміщи ки закладали їх. На розвиток промисловості грошей не ви стачало. Лише 1851 р. будується перша залізниця між Моск вою і Петербургом. Почали будувати пароплави, оновлювати військові металообробні підпри ємства. Оскільки більшість селян ства була закріпачена, не було ринку вільних робочих рук, зни жувався рівень життя населення, а з ним звужувався і внутрішній ринок для промисловості, не вис тачало вільних капіталів для її розвитку. Невдоволення у суспільстві зростало. Частина дворян, які пристосувалися до нових ринко вих відносин і бачили у кріпосни цтві ганебне явище, демонструва ли бажання вирішити селянське Олександр II 152

питання мирним шляхом. «Кликати Русь до сокири» і шля хом повстання звільнити селянство закликав М. Чернишевський. Поразка у Кримській війні виявила, як далеко пішли країни, де відбувався промисловий переворот: вони мали новітню зброю, паровий флот, який транспортував війська із Лондона до Криму швидше, аніж доходила російська піхота з Петербурга. Загроза перетворення Росії на другорядну європейську державу вимагала докорінних перетворень. Міністр Олек сандра IIП. Валуєв писав: «Я переконаний, що для змагання з Європою потрібні європейські засоби, як для війни потрібна європейська зброя». На відміну від колишніх спроб модерні зації, коли запозичувалися деякі європейські досягнення, те пер перетворення повинні були зачепити всі сторони життя Росії, виходити з принципів особистої свободи громадян і рин кових відносин. Тільки така перебудова могла посприяти зближенню Росії і Заходу. Олександр І, який прийшов до влади після смерті Миколи І в 1855 p., був змушений почати докорінні реформи в Росії. 2. Скасування кріпосного права

Першим кроком на шляху до реформ стала ліквідація кріпосництва. Олександр II говорив: «Краще ми звільнимо селян зверху, аніж очікуватимемо, коли вони самі звільнять себе знизу». Над проектом звільнення селян працював державний «Головний комітет у селянських справах », свої варіанти про понували місцеві дворянські комітети. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти: Положення і Мані фест про ліквідацію кріпосного права в Росії. 5 березня вони були опубліковані. У Маніфесті проголошувалася особиста свобода селян: - селяни перестали бути власністю поміщика; - могли вибирати місце проживання; - могли володіти власністю, укладати угоди, займатися будь-яким видом торгово-промислової діяльності; - мали право вступати на службу, навчання. Але автори проекту керувалися принципом поступовості У проведенні реформи: - на невизначений термін зберігалася економічна залеж ність селянства; 153

- обмежувався вибір господарської діяльності; - визнавалося право власності поміщика на всі його землі. Селяни одержували тільки садибу і польовий наділ; - на дворічний період після реформи укладалася уставна грамота, яка регламентувала відносини поміщика і селян, їхні повинності, розміри наділів; - селяни ставали тимчасовозобов’язаними: виконували встановлені законом повинності, доки не укладали з поміщи ком угоди про викуп наділу. Багато хто з поміщиків не поспішав відмовитися від звич них форм експлуатації. Навіть у 1881 р. 15% колишніх крі паків все ще залишалися тимчасовозобов’язаними. Для ви значення наділів країна поділялася на три зони: чорноземну, нечорноземну і степову. Для кожної встановлювався розмір польового наділу. Закон передбачав можливість урізання се лянського наділу, якщо він перевищував установлену нор му. Поміщик також мав право залишити собі кращі землі і ділянки. «Відрізки» на користь поміщика становили 18% надільного фонду, а в чорноземних губерніях, на півдні, у Нижньому Поволжі селянське землекористування скоротило ся на 40%. Така система спричинила обезземелювання се лян, вони були змушені орендувати ці «відрізки», вносячи за них високу платню або відробляючи поміщикові. За садибу і наділ запроваджувався викуп. Розміри викупу перевищували вартість одержаної землі та повинні були забез печити такі прибутки поміщика, які він одержував до рефор ми. Для пересічного селянина розмір викупу був величез ний. Складаючи угоду про викуп, селянин вносив готівкою 20% від загальної суми, а 80% одразу платила держава. Упродовж 49 років борг із відсотками погашався щорічними викупними платежами. Для держави це було дуже вигідно. Вже до 1881 р. вона не тільки повернула витрачений кредит, а й одержала 80 млн карбованців прибутку. Важливою складовою частиною реформи стало зміцнення сільської общини. Надільна земля перебувала у колективній власності общини, її не можна було продати; ведення госпо дарства регулював колектив. Збереження общини відобра жало традиційний уклад російського села. З її допомогою селяни захищалися від голоду, стихійних лих, від свавілля поміщика. Це було вигідно для держави, бо пов’язані круго вою порукою селяни забезпечували збирання податків, ви купних платежів. Якби не община, була б потрібна ціла армія 154

чиновників для врядування на селі. Вихід із общини був не заборонений, але дуже важкий. Сільська община з її колек тивним сходом, круговою порукою, вірою в богообраність царя повинна була стати ще однією опорою для самодержавства в його боротьбі із революційними республіканськими наст роями в суспільстві. Реформа 1861 р. визначила шляхи еко номічного розвитку російського села та соціальні відносини в ньому більш, ніж на сорок років. 3. Державний устрій Росії у пореформений період

Скасування кріпосного права неминуче породжувало потребу оновити весь державний устрій Росії, провести лібе ральні перетворення. 1864 р. було проведено земську реформу. У повітах і гу берніях запроваджувалися всестанові органи місцевого само врядування - земства. До їхньої компетенції належали: роз виток місцевого господарства, початкової освіти, медичного обслуговування, благоустрій, розподіл державних податків і місцевих зборів. Двоступеневі вибори з майновим цензом забезпечували перевагу у земствах ліберального дворянства. Не маючи достатніх коштів, земства багато зробили для піднесення культури, охорони здоров’я, освіти, будівництва шляхів, організації торгівлі, наймали агрономів, ветеринарів для допомоги селянам. Держава переклала на земства чимало обов’язків: ведення статистики, допомогу при епідеміях, голоді тощо. Частина лібералів, що об’єднались у земствах, вимагала створити централізовану земську установу, а наприкінці 70-х pp. деякі з них почали виступати за встановлення кон ституційного ладу, обмеження влади царя. І хоч їхні вимоги не були виконані, земства перетворилися на важливі осередки суспільного життя в Росії. Не менше значення мала міська реформа 1870 р. В містах була дозволена система міського самоуправління. Обрані на основі майнового цензу міська дума і міський голова вели гос подарчі справи щодо благоустрою міста, розвитку транспор ту* будівництва житла і т. ін. Важливе значення мала судова реформа 1864 р. В основу її були покладені принципи рівності всіх перед законом, неза лежності суду від адміністрації, змагальності у суді прокуро ра і адвокатів. Запроваджувався суд присяжних. Це давало 155

змогу судам виголошувати вироки, що часом суперечили інтересам влади. Судові засідання набували гласності, звіти про них друкувалися в газетах. У Росії сформувалася неза лежна ліберальна адвокатура - присяжні повірені, які захи щали в суді права людини. Однак для селян створювалися особливі волосні суди, де збереглися тілесні покарання; у політичних процесах держава сама визначала міру покарання; посадові злочини були непідсудні загальним судам. У 1863-1864 pp. проводилась військова реформа. В армії вводилися нові статути, скасовувалися тілесні покарання, запроваджувалася загальна військова повинність. Призову до війська підлягали всі чоловіки, які досягли 21 року, тер міном на шість, на флоті - сім років. Завдяки такому порядку регулювалась чисельність армії у мирний та воєнний час, створювався резерв для сильної армії у разі війни. Хоча зберігалася в ній і давня традиція формувати офіцерський корпус переважно із дворян. 4. Значення реформ 6 0 - 7 0 - х pp.

Сучасники називали 60-70-ті pp. «епохою великих ре форм». З початком перетворень перед країною відкрився шлях розвитку нового, більш демократичного, суспільства. Реформи давали можливість Росії прискорити промисловий переворот, розпочати створення індустріального суспільства, формування правової держави. Однак епоха реформ не створила надійних умов для завер шення перетворень. Реформи проводила держава згори: на самперед ставилася мета пристосувати існуючий у Росії режим до нових умов. Відтак вони мали половинчастий характер. Росія залишалася самодержавною монархією, Олександр II категорично відмовлявся створити загальноросійські пред ставницькі збори. Зберігалися дворянська власність на землю, станові привілеї дворянства, майнові і громадянські обме ження селянських прав. Висновки Суперечності суспільного життя, криза, в яку потрапила Росія після Кримської війни, стали причиною проведення реформ у 6070-ті pp.: скасування кріпосного права, оновлення державного устрою завдяки земельній, міській, судовій, військовій реформам. Реформи відкривали шлях для створення суспільства, що ґрун

156

тувалося на засадах особистої свободи людини. Однак рефор ми виявилися половинчастими, незавершеними, оскільки не мали широкої соціальної бази і здійснювались державою згори. Непорушним залишався принцип самодержавства, його кон троль за всіма сферами життя Росії.

Запитання і завдання 1 .Що зумовило реформи 60-70-х pp. у Росії? 2 .Розкажіть про реформи 60-70-х pp. 3. Назвіть суперечності реформ 60-70-х pp. Що їх спричинило?

Документи та матеріали Із промови Олександра II в Державній раді 28 березня 1861 р. «Справу про звільнення селян, яка надійшла на розгляд Дер жавної ради, за важливістю своєю я вважаю життєвим для Росії питанням, від якого залежатиме розвиток її сили і могутності... Повторюю, і це моя неодмінна воля, аби справа ця тепер же була закінчена. Ось уже чотири роки, як вона ведеться і збуджує різноманітні побоювання й очікування як серед поміщиків, так і селян. Будь-яке подальше зволікання може бути згубним для держави. ...Це перетворення не може здійснитися без деяких жертв з їхнього боку усе намагання моє полягає в тому, щоб жертви ці були як можна менше обтяжливими і тяжкими для дворянства. Я сподіваюсь, панове, що під час розгляду проектів... ви пе реконаєтеся, що все, що можна було зробити для захисту виго ди поміщиків - зроблено, якщо ж ви вважатимете за потрібне в чому-небудь змінити чи щось додати до запропонованої роботи, то готовий прийняти ваші зауваження; але прошу тільки не забу вати, що основою всієї справи має бути поліпшення побуту се лян і поліпшення не на словах тільки і не на папері, а на справді...» Хрестоматия по истории СССР. - М., 1952. - Т. III. - С. 67-68. 1 .Чому Олександр II наполягав на прискоренні реформ? 2 .Який найголовніший принцип закладено у проект реформ?

З ап а м ’ятайте дати 1861 p., 19 лютого-підписання Маніфесту і Положення про ска сування кріпосного права 1864 р. - земська, судова реформи 1870 р. - міська реформа 1874 р. - завершення військової реформи

157

2 0 . З О В Н ІШ Н Я І К О Л О Н ІА Л Ь Н А П О Л ІТ И К А Р О С ІЙ С Ь К О Ї ІМ П Е Р ІЇ У Д Р У Г ІЙ П О Л О В И Н І X IX ст. 1 . Причини і початок Кримської війни

У 30-50-ті pp. зовнішньополітичні претензії самодер жавства безперервно зростали. Микола І почувався вершите лем долі Європи, рятівником європейських монархів від ре волюцій. Особливо зміцніли його позиції після участі в роз громі повстання в Угорщині 1849 р. Однак Микола І не вра ховував зростаюче невдоволення Заходу посиленням впливу Росії. Не враховував він також і те, що вона залишалась відсталою в соціально-економічному плані країною. Як наслідок, її становище в системі європейських держав ставало дедалі нестабільнішим, що й виявила Кримська війна. Витоки конфлікту пов’язані із так званим «східним питанням» - боротьбою європейських монархів за території ослабленої Османської імперії. Росія в цій боротьбі ставила за мету посилити свій вплив на Балканах і захопити протоки Босфор і Дарданелли, які з ’єднують Чорне і Середземне моря. Микола І мріяв «покласти кінець «східним питанням» - са мостійно повністю розгромити Османську імперію. При цьому вирішилося б питання проток (Босфор і Дарданелли), Росія захопила б вільний вихід у Середземне море, необхідний для розвитку хлібної торгівлі на Півдні. Російський уряд також твердив, що має намір захистити православне населення Болгарії, Сербії, Чорногорії та Греції, яке страждало під гнітом ісламської Туреччини. Тому уряд на початку 50-х pp. свідомо йшов на загострення відносин із Османською імперією, роз раховуючи на нейтралітет Франції та Англії, підтримку Австрії і Пруссії. Але розрахунки Миколи І і російської дипломатії вияви лися помилковими. Англія, Франція та Австрія намагалися усунути Росію на Балканах, на Кавказі та в Закавказзі. Офі ційно декларуючи, що вони намагаються забезпечити ціліс ність Туреччини, західні держави насправді прагнули зміц нити тут свої власні позиції. Вони заявили про те, що будуть захищати Туреччину від агресії Росії. Приводом до війни стала суперечка про те, якій общині у Палестині володіти ключами від Віфліємського храму, закла деного на тому місці, де, за переказами, народився Ісус Хрис тос. Микола І стверджував, що обстоює інтереси православної общини. Але ключі віддали католикам, яких захищала 158

Франція. Під виглядом захисту православної церкви і для тиску на Османський двір 1853 р. Росія окупувала Молдову та Валахію, князівства, які залежали від Ту реччини. Англія і Франція, що уклали секретний договір проти Росії, підштовхували турецький уряд до оголошення війни. Маю чи таку підтримку, восени 1853 р. Туреччина почала воєнні дії на Дунаї і в Закавказзі. Для всіх учасників конфлікту війна мала П авло Н ахімов загарбницький характер, кожний з її учасників намагався посилити свою колоніальну при сутність на Близькому Сході та в Південно-Східній Європі. Початок війни для Туреччини склався вкрай невдалим. На Чорному морі ескадра адмірала П. Нахімова напала на турець кий флот у Синопській бухті, майже повністю знищила його і зруйнувала берегові укріплення. В Закавказзі російська армія спільно з грузино-вірменським ополченням зупинила просування турецьких військ і завдала їм поразки. Вдалими виявилися воєнні дії Росії на Дунаї. Усе це змусило Англію і Францію несподівано для Миколи І прямо втрутитися в конфлікт. У Чорне море увійшов флот союзників, які уклали союз із Туреччиною. Союзники почали воєнні дії. Офіційна англійська та французька преса заявляли, що їхні країни на магаються захистити Туреччину від прямої агресії Росії. Масштаби конфлікту зростали. Англо-французькі ескад ри напали на портові міста Російської імперії. У Чорному морі обстріляли Одесу, Миколаїв, Новоросійськ. Бал тійський флот був блокований у Кронштадті. Одночасно Австрія поставила вимогу вивести війська із Дунайських князівств. Потрапивши фактично в міжнародну ізоляцію, Микола І дав наказ залишити ці території. Невдовзі туди увійшла австрійська армія.

2. Оборона Севастополя. Поразка у Кримській війні та наслідки її для Росії Новий етап війни розпочався у вересні 1854 p., коли в Криму, поблизу Євпаторії, висадився англо-франко-турецький десант. Невдовзі до них приєдналися війська королівства Сардинія. Головний удар спрямовувався на Севастополь 159

основну чорноморську військово-морську базу Росії, яку со юзники планували захопити з суходолу. Перемоги, одержані союзниками над російськими військами, відкрили їм шлях на Севастополь. У жовтні 1854 р. почалася його героїчна оборо на, що тривала 11 місяців. Нею керували віце-адмірал В. Корнілов, а після його загибелі - віце-адмірал П. Нахімов. Захисники Севастополя потрапили в дуже скрутне стано вище. Союзники мали переваги в чисельності і для оборони були залучені моряки флотських екіпажів. Місто не мало ук ріплень на суходолі, тому жителі міста і солдати у стислий термін звели оборонну лінію, головне значення в якій надава лося бастіону на Малаховому кургані, що височів над Севасто полем. Вітрильники, які не могли протистояти швидкохід ному паровому флоту союзників, довелося затопити в Севас топольській бухті і таким чином закрити доступ у місто з моря. Оборона Севастополя стала однією з найкровопролитніших і найтяжчих битв Кримської війни. Захисники постійно відчували нестачу боєприпасів, їхні гладкоствольні рушниці стріляли на 300 кроків, а нарізні рушниці против ника - на 1200 кроків. Але місто боролося мужньо: зруйно вані вдень оборонні споруди відновлювали за ніч, постійно робилися нічні вилазки до ворожих позицій, які завдавали ворогові відчутних втрат. Відвагу виявляли не тільки солдати, матроси, командири, а й цивільне населення Севастополя жінки і діти. Учасниками оборони були видатний хірург М. Пирогов, письменник JI. Толстой, який яскраво змалю вав мужність захисників міста у своїх «Севастопольських оповіданнях». Одним із героїв Севастополя став українець з Вінниччини матрос П. Кішка. Навесні 1855 р. дії союзних військ активізувалися, їхні сили нараховували 173 тис. проти 75 тис. захисників, вони вдалися до бомбардувань і штурмів міста. Однак тільки на прикінці серпня, коли було взято Малахів курган, приймає ться рішення залишити фортецю. По плавучому мосту через бухту захисники дісталися північного берега. Коли союзники увійшли в місто, вони знайшли лише руїни. Незважаючи на перемоги, одержані в Закавказзі, де російська армія захопила важливу фортецю Каре, здача Севастополя зумовила закінчення війни. 1856 р. було підпи сано Паризький мирний трактат, згідно з яким: - Росія і Османська імперія позбавлялися права мати флот і бази на Чорному морі; - Росія втрачала гирло Дунаю і південь Бессарабії; 160

- в обмін на повернення їй міст Криму Росія відмовлялася від фортець на Кавказі; - Чорне море і протоки оголошувалися вільними для тор говельних суден усіх країн. Паризький договір завдав удару по міжнародному прести жу Росії і відкрив шлях економічному проникненню капіта лістичних держав у Чорноморський регіон. Наслідки Крим ської війни для внутрішнього життя Росії були тяжкими. Війна виявила економічну відсталість Росії, невідповідність її державного апарату своєму призначенню. На фоні муж ності і самовідданості солдатів та офіцерів це призвело до зростання невдоволення у країні. Новий уряд, який прий шов до влади після смерті Миколи І у 1855 p., змушений був почати докорінні реформи в Росії. 3. Колоніальна політика Росії

У другій половині XIX ст. Росія продовжує формуватися як імперська багатонаціональна держава. Поразка у Кримсь кій війні позбавляла Росію реальних шансів на загарбання територій Османської імперії. Вона не мала можливості еко номічно конкурувати з розвинутими країнами, тому до кола її інтересів потрапляють прикордонні райони Азії, які Росія прагнула контролювати. До середини 60-х pp. Російська імперія «вирішила» проблему Кавказу. Після загарбання на початку століття Закавказзя такі області, як Чечня, Дагес тан, Адигея, перетворилися на бар’єр, що відокремив Грузію, Вірменію, Азербайджан від Росії. Від 1817 р. велася війна за підкорення. Особливо жорстокого характеру набула вона тоді, коли боротьбу очолив імам Шаміль. Талановитий воєна чальник, організатор, він не тільки громив російські війська, а й створив свою державу. 1859 р. він зазнав поразки і потра пив у полон. До 1864 р. останні осередки опору в горах Кав казу були знищені. Великими були територіальні придбання Росії в Середній Азії. У 40-60-ті pp. приєднуються рештки казахських земель. Росія вийшла до кордонів розвинутої азійської цивілізації. У той час її представляли три держави: Кокандське ханство, Хівинське ханство і Бухарський емірат. На відміну від кочо виків Казахстану, узбеки, туркмени, таджики мали розвину те землеробство, міста, тут сходилися торговельні шляхи з Центральної Азії та Росії. Особливо багатим і великим було Кокандське ханство. Саме багатства цього регіону і вабили * 6 Б іл он ож к о 9 кл.

161

найбільше Російську імперію. Наступ Росії диктували військово-стратегічні інтереси: випередити Англію і не допу стити проникнення її в цей регіон з Індії. Певне значення ма ли постійні набіги і грабунки, особливо з боку Коканду, на Казахстан, що потребувало величезних витрат на будівництво військових укріплень. Викликала інтерес Росії і бавовна, потрібна для текстильної промисловості Росії. У 60-ті pp. почався наступ у Середній Азії. 1868 р. Коканд ське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. - Хівинське хан ство визнали залежність від Росії. Пізніше було приєднано Туркменію. Царській владі, як і на Кавказі, у Середній Азії довелося боротися з міжусобицями, війною кланів, рабо торгівлею. Але водночас насаджувалась адміністративна си стема, нав’язувались російські закони, руйнувалися тра диційні структури, які лежали в основі східних суспільств. Середня Азія не потребувала допомоги росіян, намагаючись самостійно вирішити свої проблеми. Населення зустрічало їх вороже. Прагнучи вистояти у протистоянні нищівній зовнішній силі, вони об’єднувалися під зеленим прапором ісламу. 4. Російсько-турецька війна 1 8 7 7 -1 8 7 8 pp.

Головним питанням зовнішньої політики Росії після Кримської війни було скасування Паризького договору, умови якого створювали загрозу для захисту її південних регіонів. Скориставшись поразкою Франції у війні з Пруссією 1871 p., російський уряд оголосив про свою відмову виконувати ви моги Паризького трактату. Щоб відновити вплив Росії в Південно-Східній Європі, потрібно було представити її в новій ролі на Балканах: як захисницю інтересів південних слов’ян від османського панування, яке загрожувало не тільки їхній культурі, а й самому існуванню народів. Росія стверджува ла, що підтримувала своєю зовнішньою політикою право славні та слов’янські народи в Османській імперії і раніше, але відтепер ця підтримка трансформувалася в офіційну ідею слов’янської єдності. Ця ідея дістала підтримку в російсько му суспільстві, яке гаряче співчувало пригнобленим балканським народам. У 1875-1876 pp. у Боснії, Герцеговині, Болгарії відбулися великі повстання проти турецького гноблення. Офіційні ко ла в Англії і Австро-Угорщині підтримали Туреччину у їх придушенні. А в Росії громадськість висловилася за надання 162

допомоги повстанцям. У країні ширився рух на підтримку братів-слов’ян: збиралися пожертву вання, формувалися загони доб ровольців. Російський уряд по ставив вимогу надати автономію Боснії, Герцеговині й Болгарії, а після відмови у квітні 1877 р. ого лосив війну Османській імперії під гаслом «захисту братів-слов’ян». У війну проти Туреччини вступила також і Румунія. Воєнні дії розгорнулися на двох фронтах - на Балканах і в Дмитро Скобелев Закавказзі. Улітку 1877 р. росій ська армія успішно форсувала Дунай, і передовий її загін під командуванням генерала І. Гурка звільнив стародавню сто лицю Болгарії - Тирново, а потім зайняв стратегічно важли вий Шипкінський перевал. Російська армія переважала турецьку бойовими якостями. Але ще важливішим виявився її високий моральний дух - уявлення про свою високу виз вольну місію щодо братських православних слов’янських народів. До того ж до російської армії приєдналися загони болгарського ополчення. До героїчних епізодів війни нале жить захист російськими солдатами і болгарськими опол ченцями Шипкінського перевалу. Шість тисяч захисників із серпня 1877 р. до січня 1878 р. протистояли 20-тисячному турецькому загону. В зимових умовах офіцери, солдати й ополченці, що гинули від холоду в окопах, відстояли перевал і захистили від винищення османами населення Північної Болгарії. Ще однією важливою подією війни стало здобуття могут ньої фортеці Плевни у грудні 1877 р. Війська під команду ванням генералів І. Гурка та Д. Скобелева здійснили героїчний перехід через вкриті снігом перевали й зупинилися за 12 км від Стамбула. Тільки загроза воєнного конфлікту з Англією та Австро-Угорщиною змусила відмовитися взяти місто штурмом. У березні 1878 р. в Сан-Стефано було підписано мирний договір, за яким: - Росія повернула собі частину Бессарабії, отримала фор теці в Закавказзі Каре і Батум і велику контрибуцію; - Туреччина визнала незалежність Болгарії, Сербії, Румунії і Чорногорії. 6*

163

Але під тиском країн Заходу договір було переглянуто в липні 1878 р. на конгресі в Берліні. За його ухвалою: - від Болгарії відокремлюються Македонія (її повернули Туреччині) та автономна область Румелія; - Австро-Угорщина дістала право окупувати Боснію і Гер цеговину. Такі рішення Берлінського конгресу не задовольнили ні Туреччину, ні слов’янські держави Балканського півострова, ні країни Європи, ні Росію. Так закладався ґрунт для нових конфліктів на Балканах, а півострів перетворювався на «по роховий льох» Європи. 5. Переорієнтація зовнішньої політики Росії. Франко-російський союз

Кінець XIX ст. став для Росії часом активізації зовніш ньої політики. Як і всі європейські країни, вона активно шука ла і міняла союзників. В 70-ті pp. тісні економічні, династичні та традиційні політичні зв’язки з Німеччиною привели Росію в Союз трьох імператорів (Німеччина, Австро-Угорщи на, Росія). Він був створений за ініціативою канцлера німецької імперії Бісмарка і спрямований на ізоляцію Франції. Але союз виявився тимчасовим (1872-1878). Відмова Німеччини і Австро-Угорщини підтримати Росію у війні з Туреччиною в 1877-1878 pp. та на Берлінському конгресі призвела до його розпаду. Прагнення німецького кайзера до посилення могутності імперії змусило російську дипломатію шукати нових союзників. З кінця 70-х pp. відбувається зближення самодержавної Росії та республіканської Франції. Незважаючи на різницю політичних режимів, вони виявили спільність політичних, економічних та стратегічних інтересів. Агресивні плани Німеччини в Європі однаково загрожували як безпеці кор донів Франції, так і безпеці Росії. Конфронтацію між Росією та Німеччиною також посилювала боротьба за сфери впливу, особливо на Балканах та Далекому Сході. Тільки Франція могла надати допомогу в реалізації військово-політичних планів російського уряду. Військово-політичний союз поси лювався економічним фактором. Франція стала основним кредитором російського уряду. Для розвитку російської про мисловості велике значення мав експорт французького капіталу. Результатом діяльності російської і французької дипломатії став початок оформлення в першій половині 90-х 164

років франко-російського союзу: укладення консультативно го пакту (1891) і таємної військової конвенції (1892). Це за безпечило Франції та Росії не тільки взаємний захист у разі конфлікту з країнами австро-німецького блоку, а й взаємну підтримку в майбутніх зовнішньополітичних акціях. Висновки У Кримській війні російський царат, який мав величезні люд ські та матеріальні ресурси, зіткнувся з розвинутими капіталіс тичними країнами Заходу. Поразка у війні стала вироком спро бам відігравати роль великої європейської держави без скасу вання кріпацтва, реформи соціально-політичної системи, роз витку економіки на індустріальних засадах. Боротьба Росії за нове місце в системі європейських держав починається з Балкан, де вона виступила в новій ролі - як захисниця інтересів слов’янських народів. Зароджується нова концепція російської політики панславізм. В умовах зростання міжнародної напруженості Росія веде активний пошук союзників. В кінці XIX ст. виникає франко-російський союз, що мав антинімецьке спрямування.

Запитання і завдання 1. Назвіть причини і привід до Кримської війни. 2. Розкажіть про оборону Севастополя. 3. Назвіть умови Паризького договору. Якими були його наслідки? 4. Назвіть головні причини та напрями колоніальної експансії Росії. 5. Визначте мету зовнішньої політики Росії на Балканах у другій половині XIX ст. 6. Назвіть головні події російсько-турецької війни 1877-1878 pp. та їхні наслідки. 7. Схарактеризуйте причини зближення Росії та Франції напри кінці XIX ст.

Документи та матеріали Із записки генерала Р. Фадєєва до міністерства закордонних справ «...Усі розуміють, що Константинополь - ніщо, що «східне пи тання» є питанням про Дарданелли і ні про що більше, як про Дарданелли, що все без винятку у великому питанні - і твердість у вирішенні його, і порядок влаштування турецької спадщини залежить від того єдиного, хто стане твердою ногою в Дарда неллах...

165

Розумні люди на Сході... розуміють чітко, що віковічне питан ня вирішується нині швидко і нестримно до кінця... що шукачів цього володіння тільки двоє - Росія або морські держави (які кладуть руку на протоки від імені Європи)... і що Росія не може відступити у цій справі... Оволодіння протоками, відтинаючи Європу від Азії, одразу вирішує «східне питання...». Хрестоматия по истории СССР. М., 1952. - Т. III. - С. 612-613. 1- У чому полягає суть «східного питання»? 2. Про яку мету політики Росії на Балканах свідчить ця записка? Чим вона відрізняється від публічних заяв Росії?

З ап а м ’ятайте дати 1853-1856 pp. - Кримська війна 1856 р. - Паризький мирний договір 60-90-ті pp. XIX ст. - завоювання Росією Кавказу і Середньої Азії 1877-1878 pp. - російсько-турецька війна 1878 р. - Берлінський конгрес 1891 -1892 pp. - початок оформлення франко-російського союзу

li")

РОБІТНИЧИЙ І СОЦІАЛІСТИЧНИЙ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ

рух

2 1 . Р О Б ІТН И Ч И Й І С О Ц ІА Л ІС Т И Ч Н И Й РУХ У КРА ЇНА Х Є В Р О П И 1 . С о ц іа л ь н і утопи п е р ш о ї п о л о в и н и XIX ст.

Історія соціалістичних теорій сягає глибокої давнини. У процесі розвитку цивілізації виникали все нові й нові ідеї про побудову суспільства, заснованого на засадах загальної рівності, відсутності експлуатації людини людиною. Про мисловий переворот в Англії і революції у Франції та СІЛА утвердили нові капіталістичні відносини у перші десятиліття XIX ст. Ідеї Просвітительства, які обґрунтували необхідність перетворень, зрештою дістали вияв у повсякденному житті. Однак у дійсності революції не принесли очікуваної свободи, не утвердили в суспільстві принципи і норми демократії. Французька революція, особливо якобінська диктатура, підірвали людську віру в ідею створення справедливого су спільства. У період раннього капіталізму залежність робітника від підприємця була відносною, оскільки перший міг мати дрібну власність і завдяки їй існувати. З розвитком і розши ренням капіталізму в Європі ця залежність стає повного. Тепер в основі протиріч між робітником і наймачем лежать як економічні, так і політичні фактори, що виво дять на арену боротьби дві соціаль ні групи - буржуазію і пролетарі ат. Мрія робітників про «справед ливе суспільство» підштовхнула європейських мислителів до ство рення соціалістичних і комуніс тичних теорій. Слова «соціалізм» і «комунізм» з’явилися в Європі у 30-ті pp. XIX ст. у працях фран цузьких мислителів, які викрива ли вади капіталістичних відносин Анрі де Сен-Сімон 167

у зародку і як альтернативу вису вали нові, кращі, на їхню думку, проекти суспільного устрою. Нове справедливе суспільство повинне було базуватись не на приватній власності підприємців і землевлас ників, а на суспільній, соціаліс тичній власності на основні засоби виробництва. Представниками соціалістич ної думки початку XIX ст. були Сен-Сімон, Оуен і Фур’є. Головним джерелом народних бідувань Анрі де Сен-Сімон (17601825) вважав приватну власність. Критика капіталізму, згідно з трактатом «Про промислову систему», зводилася до викриття влади грошей, експлуатації, лицемірства й обману. Реформізм Сен-Сімона мирний, він виключає насильство. Шарль Фур’є (1772-1837) у 30-ті pp. XIX ст. вирішив ста ти соціальним реформатором, вважаючи, що сучасне йому суспільство недосконале. Своє світобачення він описав у творі «Новий промисловий і суспільний світ». Основою май бутнього мислитель бачив асоціацію у вигляді промислового колективу. Роберт Оуен (1771-1858), на відміну від Сен-Сімона і Фур’є, був не тільки теоретиком, а й практиком. Він здійснив спробу поліпшити становище робітників. Головний теоретичний висновок Оуена: приватна власність є при чиною зла і бідувань народу. У ній, ва думку мислителя, поєднуються усі людські вади - спокуса, обман, шахрайство. Зі зміною приватної власності на колективну зміниться лад, перетворившись на суспільст во сімейних общин і комун, зайня тих у виробництві. В середині XIX ст. почалися спроби впровадження соціаліс тичних учень у робітничий рух. Роберт Оуен Цей напрям дістав назву «робіт 168

ничий комунізм». Більшість його ідеологів визнавала революцію єдиним способом звільнити люд ство від експлуатації. Представ никами цьог(? напряму були О. Бланкі та В. Вейтлінг. Огюст Бланкі (1805-1881) за світоглядом був комуністом. Го ловним методом досягнення світ лого майбутнього - комунізму і ліквідації капіталізму вважав ре волюційну змову невеликої групи змовників - професійних рево люціонерів. На Думку Вільгельма Вейтлінга (1808-1871), причина всіх людсь Л у ї Бланкі ких нещасть криється у неспра ведливому розподілі суспільних багатств. Зрівнявши всі прошарки суспільства, можна вста новити загальне щастя. Головною перепоною для його вста новлення є гроші. Нове суспільство, за Вейтлінгом, повинне являти собою об’єднання усього людства у «великий сімей ний союз». Прийти до нього можна тільки через стихійний народний бунт. Вейтлінг вважав, що, чим гірше становище трудящих, тим швидше вони будуть готові до протесту проти існуючого ладу. 2. П о ш и р е н н я с о ц іа л іс т и ч н и х ід е й у 5 0 - 6 0 - т і pp. XIX ст.

У 50-60-ті pp. у зв’язку із завершенням промислового перевороту у більшості європейських держав з’являються нові проекти соціалістичного перевлаштування суспільства. Однією з моделей суспільного перевлаштування є «теорія компромісу», що заперечувала прояв будь-якого насильства. Яскравим представником цього напряму був відомий фран цузький мислитель П’єр-Жозеф Прудон. Прудон П’єр-Жозеф (1809-1865) виходець із селянської родини, він пройшов тяжкий життєвий шлях. Працюючи у друкарні складальником, сам набирав свої праці. Головною у його дослідженнях стала проблема власності. Капіталізм і комунізм у чистому вигляді Прудон не визнавав, вважаючи їх потворами цивілізації. Різниця між ними полягає тільки 169

в тому, як ідеться у головній праці філософа «Система еко номічних суперечностей, або філософія злиднів», що капіта лізм зумовлений ходою історичного розвитку, а «комунізм є вигадкою, що не матиме реального втілення». Тому і до капіталізму, і до комунізму він ставився украй вороже. Головним винуватцем усіх суспільних негараздів мисли тель вважав державу. Прудон гадав, що йому вдалося створити «третю форму суспільства - синтез спільності і власності», що заперечувала як революційну боротьбу пролетаріату, так і соціальні перетворення буржуазії. Ідеї Прудона підтримав представник російського народ ництва Михайло Бакунін (1809-1865). Познайомившись у 40-ві pp. XIX ст. із західноєвропейськими ідеологами «робіт ничого комунізму», він приєднався до робітничого руху. На початку 60-х pp. він став одним із організаторів європейсько го анархічного руху. Анархічний соціалізм мислитель вва жав єдиним засобом позбавити народ від гніту, відтак ви словлювався проти будь-якої форми державності. У 50-ті pp. XIX ст. значну роль у робітничому і соціаліс тичному русі відігравали німецькі теоретики. Фердинанд Лассаль (1825-1864) розробив учення про по рятунок робітничого класу від капіталістичної дійсності на основі створення політичної партії, що бореться легальними, а не революційними методами, користується загальним ви борчим правом, щоб мати робітниче представництво у парла менті. Основу суспільства повинні складати робітничі союзиасоціації. Новий підхід до поєднання соціалістичної ідеї і робітничо го руху знайшов відображення у діяльності Карла Маркса. Карл Маркс (1818-1883) народився у Трірі (Рейнська провінція Пруссії) в родині адвоката. Здобув освіту в Боннсь кому і Берлінському університетах. 1841 р. в Ієнському уні верситеті одержав ступінь доктора філософії. Відмовившись від викладацької кар’єри в університеті, зайнявся політич ною діяльністю. Від 1844 р. починає розробляти теорію со ціалістичної революції, піддаючи критиці раніше розроблені концепції, насамперед ідею «соціальних реформ» Прудона. 1847 р. спільно з Ф. Енгельсом створив першу комуністичну організацію - Союз комуністів. Спроба створити пролетарські та комуністичні організації в Європі закінчилася переслідуванням Маркса з боку урядів Пруссії, Франції, Англії. 170

Розробляючи комуністичну те орію, Маркс одночасно аналізу вав становище трудящих мас, критикував існуючі порядки. Вивчення економічних відносин і критика капіталістичного спосо бу виробництва, які лягли в осно ву марксистського вчення, були розкриті у найвідомішому його творі - «Капітал», в якому пропо нувалось через здійснення проле тарської революції і встановлен ня диктатури робітничого класу збудувати справедливе суспіль ство - комунізм. Ця теорія була популярно викладена в «Мані фесті Комуністичної партії». Маркс вважав, що незабаром капіталізм заступить нове, доско наліше, позбавлене приватної власності суспільство - комунісМаркс тичне, і «могильником» капіталізму стане пролетаріат. 3. У тв о р е н н я і д ія л ь н іс т ь М іж н а р о д н о го т о в а р и с т в а р о б іт н и к ів . І Ін те р н а ц іо н а л

Прагнучи поліпшити свої права, робітники поряд із профспілками почали створювати політичні організації. На прикінці вересня 1864 р. у Лондоні почали працювати збори, скликані керівниками лондонських тред-юніонів - Дж. Оджером та У. Крімером. У їхній роботі взяли участь представни ки німецького, польського та ірландського робітничих рухів. У промовах робітники висловлювали прагнення підготувати умови для діяльності своєї міжнародної організації. Рішення зборів оформити утворення Міжнародного товариства робіт ників та обрання виконавчого комітету у складі ЗО чоловік поклали початок формуванню першої пролетарської ор ганізації. Виконавчий комітет, який очолив К. Маркс, дістав назву Генеральної ради. Штаб-квартира Міжнародного това риства розмістилася в Лондоні. Лідери товариства чітко уяв ляли собі, що між боротьбою робітників за свої права і соціалістичними ідеями більшої частини ідеологів руху ле жить безодня. Різні точки зору створювали можливість 171

пошуку оптимальних шляхів досягнення поставленої мети робітничим класом, тому до складу Ради увійшли як найрадикальніші сили в особі прибічників Мадзіні й Маркса, так і помірковані реформісти - прибічники британського проф спілкового руху - тред-юніонізму, однодумці Ф. Лассаля, П. Прудона, представники інших течій. Під керівництвом К. Маркса почали розроблятися перші програмні документи й оформлюватися Міжнародне товари ство робітників, що пізніше дістало назву І Інтернаціоналу. В процесі створення Установчого Маніфесту лідерам товари ства довелося зіткнутися з діаметрально протилежними дум ками про форми боротьби робітничого класу - від поміркова ного реформаторського соціалізму до вимог терору та наси льства. Головним гаслом статуту стало висловлювання «Про летарі всіх країн, єднайтеся!». Малося на увазі, що наймані робітники-пролетарі всіх країн повинні відкинути свої на ціональні інтереси і об’єднатися для скинення влади капі талістів і створення всесвітньої держави диктатури проле таріату. На думку засновників товариства, пролетаріат му сить перейти від економічних вимог до завоювання політич ної влади шляхом пролетарської революції. Для організації цієї боротьби необхідно було створити пролетарську партію. Особливу позицію займали в Інтернаціоналі прибічники М. Бакуніна. Російський революціонер-анархіст не сприй мав будь-якого насильства з боку держави, навіть якщо б ця держава була робітничою, пролетарською, тому він був кате горично проти зафіксованого в документах І Інтернаціоналу принципу держави диктатури пролетаріату. Виступав Бакунін і проти єдиної пролетарської партії з її жорсткою дисциплі ною. Він повів відчайдушну боротьбу проти однодумців Маркса. В 1872 р. Бакуніна було виключено з організації. У межах І Інтернаціоналу К. Маркс та його однодумець Ф. Енгельс вели нещадну теоретичну боротьбу проти всіх тих, хто мав власну думку щодо можливостей подальшого роз витку соціалістичного робітничого руху - англійських тредюніонів, прибічників Ф. Лассаля та П. Прудона. Маркс учив своїх послідовників нетерпимо ставитись до всіх інакомис лячих, навіть якщо вони за кінцеву мету теж мали побудову комуністичного суспільства. Від початку 70-х pp. політичне й економічне становище в світі стабілізувалося. Робітники, задоволені зростанням заро бітної плати, почали відходити від організованого І Інтер націоналом робітничого руху. Особливо тяжким стало стано 172

вище І Інтернаціоналу після роз грому Паризької комуни. Уряди країн Європи почали усвідомлю вати смертельну небезпеку соціа лістичної ідеології, поєднаної з гаслом про необхідність насиль ницького захоплення влади. Під загрозу ставилось не тільки існу вання законної державної влади, а й принципи приватної власності. Державні лідери здійснили ряд заходів, спрямованих проти со ціалістів. Деякі з лідерів соціаліс тичного руху були заарештовані. Одночасно посилився й вплив на робітничий рух тих політичних організацій, які не приймали ідей І Інтернаціоналу. Англійські тредюніони виступали за обмеження боротьби робітників тільки орга Фрідріх Енгельс нізованими виступами за поліп шення їхнього економічного становища. Лідери тред-юніо нів вважали, що, підписавши компромісні угоди з окремими підприємцями, вони зможуть добитися більше для робіт ників, ніж закликаючи їх до непримиренної класової бороть би. Активно виступали проти Інтернаціоналу і прибічники М. Бакуніна - анархісти. Церкви різних релігійних конфе сій створювали християнські робітничі організації. В країнах світу почали виникати робітничі організації, лідери яких на магались обмежити боротьбу тільки потребами національного пролетаріату, за створення самостійних національних робіт ничих партій. К. Маркс відчув, що починає втрачати контроль над робітничим рухом. Тому в 1876 р. за його ініціативою було прийняте рішення про розпуск І Інтернаціоналу. В 1883 р. К. Маркс помер. 4. II Інтернаціонал

Протягом 23 років не існувало єдиної міжнародної орга нізації робітників. Окремі робітничі і соціалістичні органі зації існували по всьому світі, самостійно визначаючи методи своєї роботи. Лише 1889 р. Ф. Енгельс ініціював скликання в Парижі конгресу, який проголосив створення II Інтернаціо налу. Ця організація продовжила безкомпромісну боротьбу 173

«за права робітничого класу», започатковану І Інтернаціона лом. Боротьба була по-справжньому безкомпромісною, оскі льки, на вимогу Енгельса, в організацію не приймали пред ставників тих робітничих організацій, які не визнавали те чи інше положення офіційної ідеології II Інтернаціоналу марксизму. Однак такі організації продовжували існувати за межами II Інтернаціоналу, а в самій організації постійно виникали ідеї про необхідність переглянути (ревізувати) ту чи іншу ідею Маркса у відповідності із потребами розвитку світу, що змінився. Після смерті Енгельса спроби переглянути деякі положення марксизму посилились. Соціал-демократичний рух розпа дається на дві течії. Представники однієї з них - радикаль ної, революційної - продовжували твердити, що робітничий клас повинен силою захопити владу в суспільстві і побудува ти державу диктатури пролетаріату. Найбільш жорстко і не примиренно обстоював цю позицію російський революціонермарксист В. Ленін. Щоправда, і він спростував одне з поло жень вчення К. Маркса про необхідність всесвітньої револю ції - революції, яка буде здійснена одночасно у всіх країнах світу. В. Ленін твердив, що в XX ст. з’явилась можливість здійснити революцію в одній окремо взятій країні і лише після здійснення цієї революції можна буде здійснити рево люції і в інших країнах. Йому вдалось не тільки виголосити цю ідею, а й спробувати реалізувати її в Росії. Друга течія була більш поміркованою. Її представники збли зились із позицією британської лейбористської партії і вважа ли, що в нових умовах становище робітничого класу змінилося, оскільки прибутки капіталістів зросли. Збільшення прибутків капіталістів дало їм можливість поліпшити рівень життя робітників. Представники цієї течії твердили, що можна прий ти до соціалізму шляхом реформування наявного капіталістич ного суспільства легальними методами, через парламентську боротьбу. Найбільш відомим теоретиком цієї течії був Е. Берн штейн. В цій течії - витоки сучасної соціал-демократії. Висновки До середини XIX ст. на основі теорій «поліпшення суспільст ва», які існували раніше, виникли соціалістичні вчення, котрі про пагували різні форми і методи побудови «держави рівних». Тяжкі умови, у яких жили робітники, стали своєрідним поштовхом до створення нової комуністичної ідеології. Формування соціаліс тичних і комуністичних ідеологій передбачало два протилежних

174

шляхи до здобуття нового суспільного ідеалу: мирний, шляхом соціальних реформ, і насильницький, революційний. Головним у політичному осмисленні часу стало усвідомлення необхідності суспільних перетворень.

Запитання і завдання 1.Які явища в суспільстві стали причиною появи соціальних утопій? 2. Назвіть причини створення та розпуску І Інтернаціоналу. 3 .Поясніть, чому було створено II Інтернаціонал. 4. Розкажіть про дві течії в робітничому русі, які виникли після смерті Ф. Енгельса. 5. Визначте поняття: робітничий комунізм, теорія компромісу, анархізм, марксизм, ревізіонізм.

Документи та матеріали З «Маніфесту Комуністичної партії» «... З розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає кількісно; він скупчується у великі маси, сила його росте, і він все більше її відчуває. Інтереси і умцви життя пролетаріату все більше урівнюються в міру того, як машини все більше стирають відмінності між окремими видами праці і майже скрізь зводять заробітну плату до однаково низького рівня. Конкуренція підприємців між собою і спричинювані нею торгові кризи ведуть до того, що заробітна плата робітників стає все більш несталою; невпинне вдоскбналювання машин, що все швидше розвива ються, робить становище пролетаріату усе менш забезпеченим; сутички між окремими робітниками і окремими буржуа все більше набирають характеру сутичок між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції (професійні спілки) проти буржуа; вони виступають спільно для захисту своєї заробітної плати. Вони засновують навіть постійні асоціації для того, щоб забезпечити себе засобами на випадок можливих су тичок. Місцями боротьба переходить у відкрите повстання». Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - К., 1959. - Т 4. - С. 417-418. Назвіть основні суперечності між робітниками і буржуазією, на звані в «Маніфесті». Наскільки правильною Вам видається оцінка К. Маркса?

З апам 'ятайте дати 40-50-ті pp. XIX ст. - створення ідеології «робітничого комунізму» 1864 р. - створення І Інтернаціоналу 1876 р. - розпуск І Інтернаціоналу 1889 р. - створення II Інтернаціоналу

175

ЛІ

КУЛЬТУРА КІНЦЯ XVIII ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

2 2 . Р О З В И Т О К Т Е Х Н ІК И І НАУКИ 1 . Досягнення техніки та її прикладне значення

Складовою частиною промислової революції, яка розпо чалася в 60-ті pp. XVIII ст. в Англії, була революція в техніці. В 6 0 -70-ті pp. в текстильному виробництві в Англії з’явилися нові прядильні машини і ткацькі верстати. Але для завершення переходу від мануфактури до фабрики по трібен був двигун. І такий двигун винайшов англієць Джеймс Уатт. У 1763 p., працюючи механіком університету в Глазго, він узявся за вдосконалення парового двигуна Т. Ньюкомена. В 1784 р. Уатт склав паровий пристрій з від окремленим конденсатором, випробування якого показали, що його ефективність більш як удвічі перевищувала ефек тивність кращих машин Ньюкомена. З 1785 по 1800 р. в анг лійській текстильній промисловості було встановлено понад 200 парових машин системи Уатта. Поршнева парова машина подвійної дії з розширенням пари була основним типом дви гуна упродовж усього XIX ст. Завдяки застосуванню парових двигунів величезний стрибок від бувся в галузі транспорту. Вико ристання сили пари на сухопутно му транспорті розпочалося напри кінці XVIII ст. Вирішального ус піху в створенні паровозів, впро ваджуваних у практику, досяг англійський винахідник Джордж Стефенсон. У 1814 р. він збудував свій перший паровоз. Першою залізницею, яка повністю працю вала на паровій тязі, була Манчес тер — Ліверпульська дорога зав- Перший паровоз Джорджа довжки близько 50 км, збудована Стефенсона «Rocket» 176

Дж. Стефенсоном у 1829 р. і споряджена винайденими ним паровозами. На флоті з середини XIX ст., особливо після винайдення гребного гвинта, також почалося витіснення вітрильних су ден паровими. А першим пароплавом, що дістав практичне застосування, було річкове судно, збудоране ще в 1807 р. американським винахідником Робертом Фултоном. Між Англією, Північною Америкою та іншими континентами бу ло встановлено регулярне пароплавне сполучення. Перший пароплав «Савана», що перетнув Атлантику в 1818 p., йшов із СІЛА до Ліверпуля 27 днів. У 70-х pp. XIX ст. середня три валість переїзду через Атлантичний океан становила 7,5-8 днів. Для розвитку світової торгівлі велике значення мало будівництво каналів. У 1869 р. відкрився Суецький канал. Він одразу ж набув величезного міжнародного значення. Порівняно з колишнім шляхом довкола мису Доброї Надії (південний край Африки) шлях із Англії до Індії скоротився майже на 13 тис. км. У 1783 р. брати Монгольф’є - Жозеф і Етьєн - винайшли аеростат (повітряну кулю), наповнювану нагрітим повітрям, цього ж року фізик Жак Шарль - аеро стат, наповнюваний воднем. Саме водневі аеростати стали в XIX ст. основним видом літальних засобів. Вдосконалення транспорту прискорило торговельний обіг, подальше зростання виробництва, розширення світового ринку. Бурхливе залізничне будівництво, а далі й пароплавобудування (з 40-х pp. корпуси суден почали виготовляти з металу) спричинили величезний попит на метал, особливо на сталь. Необхідні були дешеві способи виробництва сталі і їх було знайдено. Новий спосіб переробки чавуну на залізо і сталь за провадив англійський винахідник Генрі Бессемер у середині 50-х pp. XIX ст. Переплавка за способом Бессемера здійсню валася в особливому рухомому конверторі. В конвертор на ливався рідкий чавун, крізь який потім продувалося повітря. Надлишок вуглецю і деякі інші домішки, які містилися в чавуні, при цьому швидко вигорали і утворювалося залізо або сталь. У 60-ті pp. французький інженер П’єр Мартен виплавив сталь з чавуну у полуменевій печі з повітронагрівальною уста новкою, винайденою німецькими інженерами братами Вільгельмом і Фрідріхом Сіменсами. З 1865 по 1870 р. світове вироб ництво сталі зросло на 70%, хоча значного поширення нові методи виплавки сталі набули тільки в наступні десятиліття. 177

Зміни в металургії дали поштовх до розвитку особливої галузі виробництва - машинобудування. Створення машин машинами спиралося на технічні досягнення XVI-XVIII ст., коли застосовувалися свердлильні, токарні верстати. Тепер ці верстати були значно вдосконалені для потреб виробництва, яке мало паровий двигун. У нових галузях виробництва, які досягли значних успіхів після промислової революції, помітне місце посіла хімічна промисловість, передусім так звана основна хімічна промисловість, яка виробляла сірчану кислоту, соду, їдкий натр, хлор й інші речовини, необхідні при виробництві скла, вибухових речовин, фарб, штучних добрив, фармацевтичних препаратів тощо. Збільшення кількості фабричних споруд, систематична ро бота у вечірні й нічні зміни, а також швидке зростання торгівлі й міст зумовили потребу в нових джерелах освітлення. Після успішних дослідів наприкінці X V III ст. В. Мердока в Англії і Ф. Лебона у Франції основним видом освітлення стало газове. Важливе значення мав прогрес у поліграфічній та паперовій промисловості. З перших десятиліть X IX ст. з’явилося багато типів складальних машин, здебільшого в Англії. Були вдоско налені Ф. Кенігом й іншими винахідниками друкарські вер стати, які перетворювалися на скородрукувальні машини. На ступним кроком стало використання в 60-х pp. X IX ст. у СІЛА та Європі ротаційних машин, які друкували одночасно з обох боків паперової стрічки. Одне з видатних науково-технічних відкриттів X IX ст. - фотографія - було результатом зусиль ба гатьох європейських учених і винахідників. Роботи, розпочаті в цій галузі ще на зламі X V III - X IX ст., набули практичного значення лише в 30-ті pp. X IX ст. Вирішальних успіхів на ос танній стадії дослідів досягли французькі дослідники Ньєппс і Дагер. З появою в 40-х pp. удосконалених методів, які дозво ляли одержати з негативів будь-яку кількість позитивних відбитків на світлочутливому папері, почався період широкого застосування фотографії. Заслуга створення електромагнітного телеграфу належить російському конструктору П.Л. Шиллінгу. В 1832 р. система Шиллінга була розвинута в інших країнах. Практичне зна чення мав апарат американця С. Морзе. Значного поширення набув сконструйований у СІЛА в 1865 р. літеродрукувальний апарат Д. Юза. З 40-х pp. починається прокладання теле графних підводних кабелів між найбільш розвинутими країнами. В 50-60-х pp. Англія була сполучена кабелями або повітряними лініями з найважливішими державами Європи, 178

зі США та Індією. Почалися дослідження зі створення теле фону. Піонером у цій справі став німецький конструктор І. Рейс, котрий продемонстрував свій перший телефонний апарат у 1861 р. Однак практично проблема телефонного зв’язку була розв’язана пізніше - у 70-х pp. XIX ст. А. Беллом. Розвиток військової техніки відбувався в 1789-1870 pp. особливо швидко. У першу чергу вдосконалювалися гладкоствольні кремінні рушниці, які набивалися з дула. З 20-х pp. XIX ст. у загальний вжиток увійшли мідні пістони. В 1823 р. француз Лефоше створив рушницю, яка заряджалася набоя ми з казенної частини. В 1836 р. німець Н. Дрейзе сконстру ював голкувату нарізну рушницю з ковзним затвором. Вона заряджалася з казенної частини стандартними набоями. З 1840 р. рушницю Дрейзе було взято на озброєння прусською армією. В артилерії в перші десятиліття XIX ст. ще застосо вувалися гладкоствольні гармати, які набивалися з дула круглими (чавунними або бронзовими) ядрами. З 40-х pp. XIX ст. у практику ввійшли нарізні гармати, які заряджалися з казенної частини і стріляли циліндричними розривними набоями. У ці самі роки з ’явилися і нові вибухові речовини. В 1862 р. швед Альфред Нобель налагодив промислове ви робництво нітрогліцерину, а далі й виробництво динаміту. Прискорений розвиток техніки був зумовлений як тим, що він стимулювався потребами капіталістичного індустріального

П ароплав Фултона

179

виробництва, так і тим, що він міг спиратися на досягнення природничих наук. Останній фактор ставав усе істотнішим. 2. Розвиток природничих наук

Астрономія - перша галузь науки, де похитнулися по гляди на природу, як на щось незмінне. В 1755 р. німецький філософ і астроном Іммануїл Кант, а в 1796 р. французький астроном П’єр-Сімон Лаплас висунули для свого часу рево люційну теорію походження сонячної системи з первинної туманності. Всесвіт почали розглядати в становленні, зміні й розвитку. Наприкінці XVIII-XIX ст. відбувалося нагрома дження відомостей про нього. Були відкриті тисячі невідомих раніше зірок, планети Уран і Нептун. Дані астрономії вико ристовувалися для складання календарів, у мореплавстві. Математика до XVIII ст. розвивалася в межах арифметики, геометрії, алгебри, маючи справу з постійними величинами. У XVII-XIX ст. потреби мореплавства, астрономії, балістики, гідравліки привели до введення в математику змінних вели чин та ідей функціональної залежності між ними. Знамени тий англійський учений Ісаак Ньютон і німецький учений Готфрід-Вільгельм Лейбніц у другій половині XVII ст. неза лежно один від одного розробили диференціальне та інте гральне числення, заклали підвалини вищої математики. У XVIII ст. розвиток математики, пов’язаний з іменем Лео нарда Ейлера. У математиці його головною заслугою була розробка математичного аналізу і теорії чисел. У XIX ст. справжню революцію в математиці здійснив російський уче ний Микола Іванович Лобачевський. Він висунув і обґрунту вав у 1826 р. систему неевклідової геометрії. На відміну від домінуючого ще з давньогрецьких часів постулату Евкліда, згідно з яким на площині через точку, що не міститься на за даній прямій, можна провести тільки одну, яка не перети нається з цією прямою, паралельну лінію, Лобачевський довів, що може бути простір, де таких ліній буде більше однієї. Ця система внесла докорінні зміни в уявлення про природу простору. Успіхи математики розширювали обрії для розвит ку виробництва, техніки і пов’язаних з ними природничих наук. Фізика і механіка своїми досягненням безпосередньо сприяли промисловому перевороту. Основи сучасної ме ханіки були закладені ще Галілео Галілеєм. Він висунув ідею про відносність руху, встановив закони інерції тіл, вільного 180

падіння і руху по похилій площині, складання рухів, пер шим дослідив міцність балок. Творцем так званої класичної механіки був Ісаак Ньютон, який сформулював її основні закони. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, вису нув теорію руху небесних тіл, яка дала початок небесній ме ханіці. Він зробив внесок у становлення й інших галузей фізики. У XVII-XVIII ст. здійснено спроби пояснити приро ду світла, теплоти, атмосферної електрики. Якісно новий етап у розвитку фізики настав у XIX ст. Англійський учений Майкл Фарадей відкрив і описав у 1831 р. явище електро магнітної індукції. Було розкрито зв’язок між електрикою і магнетизмом. Це дозволило створити електричні генератори і електродвигуни, що стало основою всього подальшого роз витку електротехніки. В 1841-1842 pp. німецький фізик Ро берт Майєр уперше сформулював закон збереження і пере творення енергії, встановивши, що рух, теплота, електрика, магнетизм, хімічні процеси є якісно різними формами енергії, які перетворюються одна в одну при незмінних кількісних співвідношеннях. А в 1843 р. англійський фізик Джеймс Джоуль здійснив точні виміри і встановив, що певній кількості роботи відповідає точно визначена кількість тепло ти. Ці наукові досягнення мали принципово важливе значення для розвитку науки, техніки та виробництва. Хімічна наука поступово вивільнювалася з лабет серед ньовічної алхімії. Важливим етапом на цьому шляху стало відкриття видатним російським ученим Михайлом Васильо вичем Ломоносовим закону збереження маси речовини при хімічних реакціях (1748). Цим підривалася довіра щодо домінуючої тоді флогістонної теорії, згідно з якою речовини під час горіння втрачають наявний у них флогістон - особливу невагому речовину, «горюче начало». Але остаточно звільнив хімію від флогістонної теорії і перетворив її на справжню науку лише французький хімік Антуан -Лоран Лавуазье. В 1774 р. він довів на основі численних дослідів існування у складі повітря особливого газу - кисню, що поєднується з речовиною під час горіння. У 1789 р. Лавуазье у загальному вигляді сформулював закон збереження маси речовини, ви словлений раніше Ломоносовим як геніальний здогад. Лаву азье визначив також 23 хімічних елементи. Пізніше англійський хімік Джон Дальтон встановив, що атоми різних речовин мають неоднакову вагу. Шведський хімік Йєнс Якоб Берцеліус у 1814-1815 pp. опублікував дані про атомну вагу 46 елементів. У подальшому було відкрито молекулярну 181

будову хімічних речовин. Вели чезною подією стало відкриття російським ученим Д. Менделєє вим періодичного закону і розроб ка на його основі періодичної си стеми хімічних елементів (1869). Менделєєв показав, що при розта шуванні елементів у певному по рядку, який відповідає зростанню атомної ваги, виявляється періо дичність їхніх властивостей. У біології шляхом спостере ження й експериментів було набу то чимало знань про рослини і тварин. 1735 р. шведський уче ний Карл Лінней здійснив спробу Чарльз Дарвін класифікувати їх за родами і ви дами. Він відніс людину до світу тварин і зарахував до ряду приматів, що було досить сміли вим кроком. Але його система була недосконалою, оскільки він виходив з ідеї про незмінність видів. У XVIII ст. вислов лювалися припущення і про мінливість видів, але вони не підкріплювалися доказами. Новий період у розвитку біології розпочався в XIX ст. під впливом нових тенденцій у приро дознавстві й філософії, зокрема ідеї про єдність і розвиток світу. В 1839 р. німецький біолог Теодор Шванн сформулю вав учення про клітинну будову тварин та рослинних організмів і про подібність тваринних та рослинних клітин. Наступним по-справжньому революційним кроком у роз витку біології стала поява теорії англійського вченого Чарль за Дарвіна про походження видів тварин шляхом їхнього по ступового розвитку упродовж мільйонів років. У своїй го ловній праці «Походження видів» (1859) він довів, що в при роді відбувається природний добір. В умовах боротьби за існування виживають найбільш пристосовані особини, а їхні корисні ознаки накопичуються, передаючись у спадок. Існу ючі види походять від тих, які вже існували, що є результа том природного добору. В інших своїх працях Дарвін також показав, що породи свійських тварин і культурні сорти рос лин людина не вибрала в готовому вигляді з природи, як вва жали раніше, а створила шляхом штучного добору. В 1871 р. у книзі «Походження людини» Дарвін обґрунтував гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. 182

Висновки Промислова революція, яка розпочалася в Англії в останні десятиліття XVIII ст., стала можливою і завдяки революції в царині науки і техніки. Стрижнем її був винахід і повсюдне поширення парового двигуна. З’явилися й інші винаходи. Прискорено стали розвиватися природничі науки, передусім математика, фізика, хімія. Революційне значення мала теорія Дарвіна про походження видів.

Запитання і завдання 1. Коли було створено універсальний паровий двигун: у 1774 p., 1784 р., 1807 р.? 2. Хто збудував перший паровоз: Уатт, Фултон, Стефенсон, Мартен? З*Назвіть винаходи Г. Бессемера і П. Мартена. 4. Як змінилося становище науки в суспільстві з кінця XVIII ст.? Чому? 5. Якою є роль І. Ньютона в становленні фізики? 6. Назвіть творця неевклідової геометрії. 7. Чому перетворення хімії на справжню науку пов’язують з іме нем Лавуазье? 8. Схарактеризуйте головні досягнення біології в XIX ст.

З ап а м ’ятайте дати 1784 р. - створення парової машини Уатта 1807 р. - створення Фултоном першого пароплава 1859 р. - видання книги Ч. Дарвіна «Походження видів»

23. ЛІТЕРАТУРА, ФІЛОСОФІЯ, МИСТЕЦТВО 1 . Основні тенденції розвитку філософії

У XVIII ст. лідерство в філософському осмисленні й по ясненні світу належало французькому Просвітительству. Але Велика французька революція з її терором, руйнаціями, загальною жорстокістю і новими несправедливостями пока зала ілюзорність багатьох надій просвітителів. Настав новий етап у розвитку європейської філософії. Цього разу естафета перейшла до Німеччини, яка також вступила в період розвитку капіталізму. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. - це період розквіту німецької класичної філософії. Її родоначальником вважа ють Іммануїла Канта. У своїх працях він піддав сумніву 183

здатність розуму збагнути гли бинний, справжній зміст речей матеріального світу. Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель спробував створити уже заверше ну філософську систему. Суть її полягає в тому, що є «світовий ро зум» або «світовий дух», який вічно існує і постійно розвиває ться. Все в природі є втіленням цього «світового розуму». Зміни в природі, в людях, у суспільстві тільки наслідки саморозвитку «світового розуму». Сам же він розвивається через постійну вза ємну боротьбу наявних у ньому протилежностей. Кількісні зміни, що виникають при цьому, перехо дять у якісні. Нове в ньому завжди заперечує старе. Цей «механізм розвитку» дістав назву «діалектика» (старогрець кою - «ведення спору»). Філософія Гегеля справила глибокий вплив на все духовне життя в Європі. Вона по-своєму обґрунтовувала і «розумність» існуючих у Німеччині і всій Європі порядків, і неминучість («розумність») їхньої зміни, і «розумність» попередньої істо рії, значно підвищивши інтерес до неї. Вона дала поштовх до подальшого розвитку і природничих, і гуманітарних наук. До середини XIX ст. було накопичено переконливі наукові дані про постійний розвиток природи (клітинна будова організмів, дарвінівська ідея походження видів, закон збере ження і перетворення енергії та ін.), про природу нагрома дження капіталу і т. д. Карл Маркс, один із послідовників Гегеля, переніс ідею розвитку і діалектику зі сфери розуму в сферу суспільного розвитку. Філософія марксизму базувалася на ідеї про те, що кожне суспільство невпинно іде до своєї за гибелі. Але попереду людство чекає «світле майбутнє» - ко мунізм - ідеальне суспільство загальної рівності. Ця теорія завоювала чимало прибічників, але чимало й противників. 2. Н а п р я м и р о з в и т к у л іт е р а т у р и

Майже паралельно зі зміною епох у філософії змінюва лися цілі епохи в літературі й мистецтві. Нерідко вони на кладалися в часі одна на одну, і тенденції, що їх представляли, 184

виступали як різні напрями в культурі тієї чи іншої країни. Та кими провідними напрямами (епохами) в літературі та мис тецтві XVIII - першої половини XIX ст. були класицизм, роман тизм і реалізм. Класицизм (від латинського classicus - зразковий) виник ще в XVII ст., в часи раннього Просві тительства, але досяг розквіту в XVIII ст. Зневажаючи середньо вічні традиції і всіляко відхрещу ючись від них, автори зверталися до античної культури як до ідеаЙоганн-Вольфганг Гете льного зразка для наслідування. Було прийнято додержуватися твердих норм і правил у худож ньому зображенні, прагнути досконалості й точності у викла денні літературної думки, в сюжеті картини. Обов’язковою була наявність просвітницького, виховного смислу в творі. Романтизм виник на зламі XVIII - XIX ст. на хвилі широ кого розчарування в Європі підсумками Французької рево люції і народженням капіталізму. Сама назва свідчить про його зверненість до історії та кудьтури середньовічної (ро манської, латинської) Європи. Представники романтизму протиставляли дійсності свої мрії та ідеали, вони вводили читачів у світ надзвичайних подій і незвичайних людей. Герої творів - особистості горді, сповнені людської гідності, прагнуть свободи. Романтики відмовилися від строгих норм класицизму, змішували натхненний пафос і зухвалу іронію, трагічне і комічне, любили вдаватись до несподіваних і різких контрастів. Представники реалістичного (від латинського realis дійсний) напряму, який розвивається з 30-х pp. XIX ст., ста вили собі за мету об’єктивно, правдиво відобразити світ. У їхні твори увійшло звичайне життя у всіх його проявах. Найважливішою рисою реалістичного методу є показ харак терів героїв у їхньому становленні та розвитку, залежність людських доль від історичних умов. Переломний період європейської історії (кінець XVIII початок XIX ст.) був ознаменований розквітом творчості двох видатних представників німецької літератури і німець кого Просвітництва - Йоганна-Вольфганга Гете і Фрідріха Шиллера. Головний твір Гете - віршована трагедія «Фауст», 185

над якою він з перервами працю вав майже 60 років. В образі Фау ста втілена віра в безмежні творчі можливості людини. Фауст, здо лавши численні випробування, хибні погляди і спокуси, переко нується, що сенс життя полягає не в задоволенні особистих бажань, а в служінні людям, в усвідомленні людиною своєї відповідальності за інших. При цьому ідеал треба втілювати на реальній землі, до лаючи соціальне зло, поширене в реальному світі. Висновок Гете: Джордж Байрон

«Лиш той життя і волі гідний, Х т о кожний день за них іде на бій!»

Видатним поетом, драматур гом, теоретиком мистецтва був Фрідріх Шиллер. Він залишив кілька великих творів, його талант яскраво виявився в пра цях з історії, та справжнє покликання Шиллера - драма тургія. Драма «Розбійники» (1781) - це трагедія про дисгар монію в сучасному світі, про ворожість та зненависть у людських взаєминах. Трагічна доля Європи - у центрі драм «Валленштейн» (1800) та «Вільгельм Телль» (1804). Одним із найвидатніших поетів-ліриків у світовій літера турі є англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (17881824). Основні його твори були написані в роки реакції, яка настала в Європі після усунення від влади Наполеона й утво рення Священного союзу. Величезне враження на всіх передових людей Європи справила ліро-епічна поема Байрона «Паломництво ЧайльдГарольда». В ній він у поетичній формі висловив настрої зневіри, які поширились після краху ідеалів Французької революції. Гарольд - людина з багатим духовним світом. Ву стами свого героя Байрон дає оцінку подіям політичного жит тя, діянням окремих історичних осіб. Вінцем творчості Бай рона стала його поема у віршах «Дон Жуан», де правдиво по казане життя сучасного поетові суспільства, розкрита глиби на людської душі. Англійський письменник Вальтер Скотт у світову літера туру ввійшов передусім як творець історичного роману. Один із найвідоміших романів Скотта «Айвенго» (1820) оповідає про останні роки царювання Річарда Левове Серце. 186

Кожного з героїв твору змальова но до найменших подробиць, ви користовуються точні деталі, щоб чітко і яскраво передати своєрід ність історичної епохи. Творчість Стендаля (літератур ний псевдонім Анрі Бейля) від криває новий період у розвитку французької і всієї західноєвро пейської літератури - період кла сичного реалізму. Саме Стендаль першим обґрунтував головні прин ципи реалізму і блискуче втілив їх у своїх художніх шедеврах. Він говорив, що мистецтво - це «дзер кало, яке відбиває то небесну лазур, то багно дорожніх калюж». Сучасну йому дійсність Стендаль прагнув осягнути через «внутрішній світ людини». Письменник створює тип соціально-психологічного роману. Загальновизнаними ше деврами стали «Червоне і чорне», «Пармська обитель» та ін. Віктор Гюго посідає особливе місце в історії французької літератури. У Франції Гюго шанують передусім як поета, а світової слави він зажив завдяки своїм романам. Поезія Гюго це поезія поета-романтика, котрий довів свою здатність пере давати всі думки і почуття, мрії і бажання людини (збірки «Оди і балади», «Східні мотиви» та ін.). Найкращим зразком романтичного історичного роману, що відобразив картину середньовічного французького життя, став «Собор Паризь кої Богоматері» (1831). «Епосом душі» називав Гюго свій роман «Знедолені», в якому відобразив моральне відродження і вдосконалення го ловного героя. «Знедоленими» Гюго намагався розв’язати подвійне завдання: викрити соціальне зло і вказати шлях до його знищення. Важливою віхою в історії світового реалістичного мис тецтва стала творчість французького письменника Оноре де Бальзака. Першим твором, який приніс Бальзаку попу лярність, був історичний роман «Шуани» (1829), присвячений придушенню заколоту в Бретані в 1799 р. А потім упродовж 20 років, працюючи по 15-16 годин на добу, він створював свій епічний цикл «Людська комедія», який мав складатися із 150 творів і стати художнім дослідженням усієї «соціальної 187

дійсності» його часу. «Людська комедія» не була завершена, але і в написаних ним 96 творах пода но всеохоплюючу панораму люд ських доль, характерів, - це пильне дослідження життя фран цузького суспільства в період від Ватерлоо до революції 1848 р. Росія тільки у XVIII ст. прилу чилася до західноєвропейської культури. Петро І розгорнув на сильницьку європеїзацію країни, насаджував згори західні куль турні зразки. У XVIII ст. культур Олександр Пушкін не, в тому числі літературне, жит тя Росії зводилося в основному до наслідування Заходу. Але таке «учення» не минуло марно. Були прийняті європейські досягнення і форми, які вже в XIX ст., через 100 років по петровських реформах, наповнилися глибоким національним змістом. З 1812-1813 pp., з часу перемоги Росії над наполе онівською Францією, розпочався злет духовного життя країни, який тривав до 1917 р. і увійшов в історію як «золо та доба» російської літератури. «Золота доба» у літературі почалася з Олександра Сергійо вича Пушкіна. О. Пушкін був засновником романтизму в російській літературі. Його роман у віршах «Євгеній Онєгін» був названий літературним критиком В. Бєлінським «енцик лопедією російського життя». Визначними зразками реаліс тичної літератури є твори на теми російської історії: «Борис Годунов», роман у прозі «Арап Петра Великого», історикогероїчнапоема «Полтава», повість «Капітанська дочка» таін. Геніальна «петербурзька повість» у віршах «Мідний верш ник» - це образ Росії, що стала дибки і утримується над прірвою бунту залізними шпорами самодержця. Михайло Юрійович Лєрмонтов продовжив традиції Пуш кіна. Роман «Герой нашого часу» багато в чому співзвучний з пушкінським романом «Євгеній Онєгін», вважається вер шиною лермонтовського реалізму. Лєрмонтов виявився зай вою людиною в миколаївській Росії. Він писав романтичні вірші про волелюбних горців («Мцирі») і лишив образ сучас ника - бунтівливого з втраченим сенсом життя «героя нашо го часу». Його поезія, пройнята фаталізмом, яскраво свідчить про розкол російського життя. 188

3. Французьке образотворче мистецтво

Найвідомішим представником класицизму в мистецтві Франції був Жак-Луї Давид. Новий ідеал французького суспільства Давид представив у картині «Велізарій, упізнаний солдатом, який служив під його командуванням, у той момент, коли жінка подає йому милостиню» (1781). Смисл зображеного був добре відомий французам: візантійського полководця Велізарія, якого запідозрили в антиурядовій змові, позбавили пошанування. Ставши жебраком і сліпим, він мусив просити милостиню. Художник прагнув висловити своє ставлення до таких хвилюючих питань, як громадян ський обов’язок, служіння країні, суспільне визнання, не гідний уряд. У 1784 р. Давид створює «Клятву Гораціїв», так само, як і в попередній роботі, відображаючи в сюжеті античної історії події свого часу. В центрі картини батько благословляє синів на бій з ворогами батьківщини, вручає їм зброю. В кар тині ефектно показана рішучість братів Гораціїв йти в бій за вітчизну. Давід був і першим художником, котрий став літописцем своєї епохи. У роки Великої французької революції він створює картини: «Клятва в залі для гри в м’яч», «Похорони героя революції Лепелетьє», «Смерть Марата». Видатним представником французького романтизму став Ежен Делакруа. В 1824 р. було виставлено його картину «Різня на острові Хіос», сюжетом для якої стала трагічна за гибель населення грецького острова, захопленого турками. Художник прагнув передати «красу душі» в обличчях пере можених греків, яким лишились останні хвилини життя і свободи перед наближенням ворогів. Аби підкреслити драма тизм подій, він вдається до деформації фігур, що характерно для романтизму, адже живопис, як гадає Делакруа, «це не правда ситуації, а правда почуття». В 1831 р. художник створює картину «Свобода на барика дах», де відображено події Французької революції 1830 р. в Парижі. Повстанців надихає Свобода. Вона, як антична богиня, веде вперед. Зовнішністю цієї жінки художник нала штовує на символічне сприйняття картини. Поряд з постаттю Свободи виразно змальовано постаті звичайних парижан: студента, робітника, хлопчика, решту юрби погано видно в диму бою. У 50-ті pp. XIX ст. у Франції сформувалася група майстрів реалістичного пейзажу, яка дістала назву «барбізонці», або 189

«барбізонська школа», від найменування села Барбізон, що знаходиться біля лісу Фонтенбло, неподалік Парижа. Ху дожники приїздили туди, аби малювати етюди з натури, а за вершували свої картини в майстерні. Лідерами барбізонської школи вважалися Ж. Мілле, Т. Руссо і Е. Діас. Своє завдання вони вбачали в тому, щоб правдиво, просто і скромно зобра зити щоденне життя селян. Відтак предметом зображення ставали ліси, рідше луки, де випасалися череди, скромні оселі сільських трудівників. При цьому ретельно опрацьову валося розташування предметів на площині для досягнення максимальної близькості до натури. Гадають, що саме барбізонці утвердили реалізм у французькому живописі, ад же вони закликали художників малювати з натури і самі вивчали природу. 4. Образотворче мистецтво Німеччини, Англії, Росії

Романтизм у німецькому образотворчому мистецтві представлено Отто Рунге і Каспаром-Давидом Фрідріхом. Рунге одним із перших серед художників-романтиків поста вив собі завдання синтезу мистецтв: живопису, скульптури, архітектури, музики. Таке ансамблеве звучання мистецтв мало виразити єдність божественних сил світу. Цикл картин Рунге «Пори дня» - втілення цієї концепції. Сам художник назвав свій цикл «фантастико-музична поема». Зображення людини, пейзаж, світло і колір виступають символами завжди мінливого коловороту природного і людського жит тя. У «Ранку» природа відкривається назустріч життю, як «новонароджений тягнеться до світу». «Полудень» - час зрілості природи, людини. «Ніч» - сковує все навкруги, але й збирає сили, які мусять прокинутись із настанням ранку. На виконання та обмірковування цього циклу митець віддав сім років життя. Інший видатний живописець-романтик Німеччини Фрідріх віддавав перевагу пейзажу над усіма жанрами. Основний мотив творчості Фрідріха - єдність людини і природи. Карти ною «Хрест у горах» (1808) Фрідріх звертається до біблійної теми Голгофи - про розп’яття й останні хвилини життя Хри ста на фоні багряного неба. Справжнім реформатором пейзажного живопису в Європі був англійський художник Джон Констебл. Розквіт його творчості припадає на 1810 - 1820-ті pp. Констебл не шукав ефектних краєвидів, а передавав прості буденні мотиви, 190

запозичені з його рідних місць. І перед глядачем поставала англійська природа з її просторами луків, вкритих соковитою травою, з могутніми дубами, вогкістю повітря, такими типо вими для країни («Буряна погода над морем», «Хмари»). До природи своєї батьківщини Констебл ставився не як сторонній спостерігач, а як співучасник її життя. Його пейзажі заселені людьми, зайнятими звичайними повсякденними справами («Берег Брайтона і вуглярі», «Кінь, що скаче», «Краєвид Лондона з будинком Річарда Стіла»). У ті самі роки працював інший великий англійський пей зажист - Джозеф-Меллорд-Уїльям Тернер. Він створював ви гадані пейзажі класичного характеру, іноді з міфологічним сюжетом («Улісс, котрий відпливає від Поліфема»). Водно час робив зарисовки з натури. Його полотна зафіксували проявй природних стихій - туман, дощ, ожеледь, снігову бурю («Снігова буря», «Озеро вПетуорт- Хаус. Захід сонця»). Кра су і поезію Тернер зумів побачити навіть у характерних яви щах індустріальної доби, що наступала, - картина «Дощ, пара і швидкість» - зображення потяга, що мчить крізь туман і дощ. Історія російського живопису цього періоду відображає боротьбу художніх напрямів. У живописі почався відхід від академізму (класицизму), якого вимагала імператорська Академія мистецтв. Нові тенденції в мистецтві розвивалися поза стінами Академії. О. Венеціанов, звернувшись до побу тового жанру, створив цілу серію картин, що зображували побут селян-трудівників. Це такі його відомі картини, як «На ниві», «На жнивах. Літо», «Тік», портретна галерея се лян. У трактуванні побутових сюжетів у Венеціанова відчу вається вплив сентименталізму, ідеалізація сільського життя. Герої його картин не живуть, а перебувають у безконфлікт ному світі, що підкреслюється простим і одноманітним пей зажем середньої смуги Росії. Венеціанова називають батьком російського жанрового живопису. Прагнення розірвати пута традиційних форм і прийомів виявляли і художники, які належали до Академії мистецтв. Це передусім видатний російський художник першої поло вини XIX ст. К. Брюллов. Його картини і особливо портрети відображають потяг митця до реалізму: «Вершниця», «Пор трет графині Самойлової з прийомною дочкою», «Автопорт рет». Визначною подією в російському образотворчому мис тецтві того часу стало його полотно «Останній день Помпеї». Брюллов передав гідність, гуманізм і велич людей в умовах природної катастрофи. Картина «Останній день Помпеї», 191

яка видається сьогодні академічною, вразила сучасників розмахом задуму і блискучим виконанням. Значне місце в російському живописі посідає творчість О. Іванова. Картина «Явлення Христа народу», якій митець присвятив 20 років наполегливої праці, стала головною спра вою його життя. В сюжеті, взятому з першої глави Євангелія від Іоанна, Іванов убачав сутність усього Євангелія. Христос на дальньому плані картини як справдження пророцтва з вуст Іоанна Хрестителя, до якого дослухається зібрання. Характер людини визначає її долю. Кожний сам усвідомлює своє місце і шлях у світі. Відтак на картині глядач бачить і тих, хто сумнівається, і фанатиків віри, і невпевнених у собі, й раба, котрий сподівається на визволення. Основна ідея картини - переконаність митця в необхідності мораль ного оновлення людей. 5. Напрями розвитку архітектури

В архітектурі Західної Європи в першій половині XVIII ст. домінував стиль бароко (з італійської «бароко» химерний, вигадливий). Для нього характерні грандіозність, пишність, потяг до різних ефектів. Будівлі обов’язково при крашались химерними фасадами, форма яких приховувалася за оздобленням. Іноді статуй і рельєфів було так багато, що не лишалося жодної прямої поверхні. Кімнати часто втрачали свою звичну прямокутну форму, дзеркала і малювання роз ширювали справжні розміри приміщень. У стилі бароко було споруджено багато палаців, соборів. їхня вигадлива краса вражає і досі. Однією з найуславленіших споруд у стилі бароко є знаменитий Цвінгер (архітектор М. Пеппельман), збудований у головному місті Саксонії - Дрездені. У другій половині XVIII ст. в архітектурі утвердився стиль класицизму. Для нього характерні краса і строгість ліній за зразок для наслідування правила архітектура Стародав ньої Греції і Стародавнього Риму. Різновидом класицизму є ампір, який поширився на початку XIX ст. Основна особ ливість цього стилю - поєднання масивних простих геомет ричних форм з предметами військової емблематики - мечами, списами, щитами, лавровими вінками. Ампір спирався на художню спадщину Римської імперії (звідси і назва стилю: з французької «ампір» - імперія). В період правління Наполе она у Франції було споруджено декілька тріумфальних арок. Серед цих монументальних споруд найвідомішою є Тріум 192

фальна арка архітектора Ж. Шальгена, зведена на честь пе ремог Наполеона 1805-1806 pp. Арка заввишки 49,5 метра має прості геометричні форми: рівна поверхня стін стояків арки підкреслюється горельєфами, зображує знамениту «Марсельєзу» скульптора Ф. Рюдо. Характерною особ ливістю стилю ампір було те, що спорудам різного призна чення стали надавати античних архітектурних форм. Так, у вигляді римського храму, оточеного з усіх боків колонами, була споруджена церква Мадлен у Парижі. В 30-40-х pp. XIX ст. архітектура втрачає стильову єдність і в ній запановує еклектизм, відбувається поєднання, змішу вання різних стилів. Класичний стиль вимагав дотримува тись певних пропорцій будівлі, передбачав такі обов’язкові елементи, як колони. Тому цей стиль мало пасував до нових типів будинків - банків, бірж, адміністративних і урядових закладів, не відповідав їхнім функціям. І в різних країнах з ’являються споруди, які мають на собі відбиток більш ранніх архітектурних стилів. Будинок парламенту в Лондоні, зведений у середині XIX ст., є наслідуванням готичного стилю (архітектори Ч. і Е. Беррі). В період існування Другої імперії в Парижі було зведено споруду Опери (архітектор НІ. Гарньє). В розкішній і помпезній будівлі поєднані різні стилі. А пишне оздоблення запозичене з європейського бароко XVII ст. У Росії в моду в 30-50-х роках входять псевдоруський стиль і псевдоготика, виявляється інтерес до візантійського стилю і бароко. Творцем еклектичного російсько-візантійсь кого стилю був К.А. Тон, за проектом якого споруджені храм Христа Спасителя, Великий палац і Оружейна палата в мос ковському Кремлі. Еклектичні форми класицизму і бароко знайшли своє втілення в творчості Монферрана - Ісаакіївський собор у Петербурзі. В XIX ст. зводяться будівлі, в яких дається принципово нове архітектурне рішення. Це було пов’язане з використан ням металу, застосуванням чавунних і залізних конст рукцій. Використання в будівництві каркаса з металу дало можливість, у першу чергу, споруджувати вокзали, криті ринки, крамниці, виставкові павільйони. Найбільш раннім зразком застосування збірної конструкції був Кришталевий палац - павільйон Великобританії на Всесвітній промисловій виставці в Лондоні в 1851 р. Павільйон площею 72 тис. квад ратних метрів був зведений у гранично короткий термін менш як за півроку. Автором знаменитого виставкового павільйону був Д. Пакстон. * 7 Б ілон ож к о 9 кл.

193

6. Музичне мистецтво

Початок новій епосі в музиці поклало XVIII ст. Вона почала звільнятися від панування церкви і набула багатоманіття жанрів і виражальних засобів. Як жанр світського мистецтва виникла опера, що висунула на перший план красу і виразність мелодії та сольний спів (бельканто). В столиці Англії Лондоні більш ніж півстоліття творив великий німецький композитор Георг-Фрідріх Гендель. Він поставив багато опер і серед них «Юлій Цезар в Єгипті». Його прагнен ня до масштабних музичних творів відобразилося у ство ренні ораторій (вокально-симфонічний жанр музичного мис тецтва, призначений для виконання хором, солістом та орке стром, який складається з кількох частин). Понад 500 музичних творів написав німецький композитор Йоганн-Себастьян Бах. Серед його творінь - церковна музика (хорали, ораторії), а також світська (концерти, сюїти тощо). Найбільшого розквіту інструментальна музика набула у дру гій половині XVIII ст. З’являється симфонія - монументаль ний твір для оркестру. Теми симфоній часто спирались на народні пісні й танці. Відень, столиця Австрії, став колискою класичної симфонії, а також інших жанрів інструментальної музики - сонат, концертів, квартетів. В музиці віденських композиторів - Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, Л. Бетховена остаточно склалася та музична мова, якою заговорила вся Європа. Австрійця Йозефа Гайдна визнали ще за життя. Його му зику любили за те, що вона була глибоко національною, а та кож за те, що несла людям «спочинок і бадьорість» (так ха рактеризував її сам композитор). Гайдн написав більш як 100 сим фоній, понад ЗО опер, 42 сонати для фортепіано і багато іншого. Австрійський композитор Вольфганг-Амадей Моцарт свої перші твори склав у 5 років. Творча спадщина Моцарта вражає своїм обсягом і різноманіттям: 19 опер, 50 симфоній, 27 концертів для клавесина з оркестром, концерти для скрипки з оркестром, концер ти для флейти, фагота, кларнета, арфи, сонати, фантазії, варіації і, Людвіг ван Бетховен нарешті, безсмертний «Реквієм». 194

Творам Моцарта властиві легкість, прозорість, витонченість. І досі не сходять зі сцени його опери «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта». Німецький композитор Людвіг ван Бетховен - сучасник Великої французької революції і наполеонівських воєн. Це позначилося на його творчості. Для прогресивно налаштованої публіки, особливо молоді, його музика несла в собі нові думки і почуття. Основний мотив його симфоній - боротьба за сво боду. Музика Бетховена сповнена могутності, пристрасті, сильних і несподіваних контрастів. Останні 15 років життя композитор був зовсім глухий і писав свої твори, не маючи можливості чути, як вони звучать. Його симфонії, сонати (серед них «Патетична», «Апасіона та») - це світлі вершини людського духу. У XIX ст. в музиці з ’являється новий напрям - роман тизм. У пошуках матеріалу для натхнення романтики звер нулися до мистецтва середньовіччя, до екзотики далеких країн і культур, до природи, скарбів народної творчості балад, пісень, легенд. Тема повноти і радощів життя стала сусідити з темою туги і самотності. Уперше романтизм заявив про себе в піснях і симфоніях австрійського композитора Франца Шуберта. Одним із найгеніальніших німецьких композиторівромантиків був Ріхард Вагнер. Його творчі дерзання та задуми змінили все музичне життя Європи другої половини XIX ст. Вагнер був не лише видатним композитором, а й поетом, драматургом, автором текстів своїх опер. В опері «Летючий голландець» він уперше заявив про себе як композитор, що накреслив шляхи реформування опери, аби вона являла собою єдине музично-драматичне ціле, а не набір концерт них номерів, як у модних тоді французькій та італійській операх. Своєю новизною і виразністю зворушує музика в його творах «Лоенгрін», «Перстень Нібелунгів», «Тристан та Ізольда» і в багатьох інших. Висновки Зміни в житті європейських країн, зумовлені промисловим переворотом і Великою французькою революцією, позначились і на змісті громадської думки. Філософія дійшла ідеї про постійний і суперечливий розвиток світу і відкрила його діалек тичні закони. Значно зріс інтерес до історії й майбутнього суспільства. В літературі й мистецтві на зміну класицизму прий шов романтизм, а пізніше з’явився і реалізм.

195

Запитання і завдання 1- Розкрийте зміст понять: класицизм, романтизм, реалізм, ба роко, ампір. 2. У чому Гете вбачав смисл земного буття людини? 3. Назвіть представників романтизму в літературі першої поло вини XIX ст. 4. Продовжте текст: «Видатним представником французького романтизму був... У 1831 р. він написав картину...» 5. Хто автор картини «Останній день Помпеї» - Давид, Фрідріх, Констебл, Брюллов, Венеціанов? 6. Які головні причини прояву класичного стилю в архітектурі? 7. Назвіть видатних представників романтизму в музиці.

ФРАНКО-ПРУССЬКА ВІЙНА 24. ФРАНКО-ПРУССЬКА ВІЙНА 1 . Причини війни

Завершальним етапом об’єднання Німеччини стала франко-прусська війна 1870-1871 pp. 19 липня 1870 р. імпе ратор Наполеон III оголосив Пруссії війну. Імператор Другої імперії вбачав у Північнонімецькому союзі німецьких дер жав головного ворога Франції. Ця політика йшла врозріз з намірами Англії. Італія також не збиралася підтримувати Наполеона, який ставив їй перешкоди на завершальному етапі об’єднання. Росія, перебуваючи в пореформеному стані, до тримувалася нейтралітету (невтручання). Канцлер Німеччини Бісмарк створив усі необхідні умови для війни. Приводом до неї стали престолонаслідні події в Іспанії. Дипломатична служба Бісмарка спровокувала кон флікт, і Франція оголосила війну Німеччині. Розрахунок ви явився точним, і Пруссія в очах світової громадськості мала вигляд держави, що обороняється. Франція почала активні воєнні дії. Але буквально через кілька днів виявилася повна неготовність Другої імперії до воєнного конфлікту: форти були недобудовані, відсутнє продовольство, шляхи сполучення перебували в жалюгідному стані. 2. Перебіг воєнних дій

Добре озброєна, маневрена прусська армія з 4-го по 6 -те серпня завдала перші три поразки, що дало можливість німцям вторгнутися в Лотарингію. Невдоволення у Франції, зумовлене першими невдачами, призвело до зміни уряду. Наприкінці серпня 1870 р. прусська армія почала оточення найбільш мобільних військових формувань Франції. Армія маршала Базена була блокована в районі м. Мец. На допомо гу Базену поспішали війська під командуванням генерала Мак-Магона. Прусські війська заступили шлях армії, що поспішала на допомогу, після чого французи відійшли до м. Седан, що на березі р. Маас. 197

Прусський генерал Мольтке обійшов французів таким чи ном, що з одного боку вони були закриті рікою, з другого бельгійським кордоном. 1 вересня 1870 р. почалася битва при Седані. За словами очевидців, французи «билися, як леви, і втікали, як зайці». Більша частина французьких військ, незважаючи на сильний опір, в паніці відступила. Залишки армії, які відійшли у фортецю Седан, обстрілювалися новими артилерійськими гарматами німців. Наполеон III, який пе ребував у фортеці, наказав вивісити білі прапори і припинити вогонь. 2 вересня 1870 р. він підписав капітуляцію. Ця ката строфа фактично завершила війну на користь Північнонімецького союзу. Наступного дня уряд Франції повідомив Законодавчим зборам про поразку імперської армії при Седані, що спрово кувало в Парижі народне повстання. 3. Проголошення Третьої республіки

4 вересня 1870 р. при величезному скупченні народу до вкола будинку Ратуші було оголошено про повалення уряду Другої імперії і створення у Франції республіки. Це була Третя республіка в історії країни (Перша - 1793 p., Друга 1848 p.). Почалося формування нового уряду, в створенні якого активну роль відіграли представники республікансь кого напряму і монархісти-орлеаністи. Главою нового уряду став генерал Трошю. Франко-прусська війна, розпочата Францією, для Німеч чини була оборонною. Але поступово її характер змінився. Після поразки під Седаном війська Північнонімецького сою зу продовжували війну, воліючи розчленувати, пограбувати і зганьбити Францію. Бісмарк відмовився йти на перемир’я з урядом республіки. Нове керівництво Франції дістало назву Уряду Національної оборони. Останнім оплотом Франції в період франко-прусської війни стало м. Мец. Армія маршала Базена все ще утримува ла французьку державу від загибелі. Зі звісткою про прого лошення в Парижі Третьої республіки Мец практично при пинив опір. Маршал Базен від імені Уряду Національної обо рони підписав наприкінці жовтня 1870 р. капітуляцію. Армія почала здавати зброю. Полонених відправляли в Ні меччину. З падінням Меца дорога на Париж була відкрита. До кінця осені німці захопили третю частину території Франції, але навіть у цих умовах можна було вести визвольну 198

війну, закупивши зброю в США. Однак уряд відмовлявся ве сти війну, намагаючись закінчити її шляхом переговорів з Пруссією. На початку грудня німці почали облогу Парижа. В місті не вистачало продовольства, почався розгул спекуляції. На магаючись врятувати існуючу ситуацію, патріотичні сили Парижа в двадцяти округах столиці створили Комітети пильності. Ці органи користувалися довірою робітників, сту дентів, інтелігенції. Загони Національної гвардії почали за купівлю зброї і продовольства. Але уряд Трошю 28 січня 1871 р. капітулював, здавши німецьким військам столицю Франції. На початку лютого на неокупованій території в Бордо відбулися вибори до Національних зборів, сформувавши но вий уряд на чолі з істориком і політичним діячем Тьєром. Наприкінці лютого в Парижі він одержав з рук Бісмарка умови майбутнього мирного договору. Національні збори, зважаючи на те, що подальший опір може призвести до загибелі тисяч французів, ратифікували умови Бісмарка, і 10 травня 1871 р. у Франкфурті був підпи саний мирний договір між Францією і Німецькою імперією. 4. Паризька комуна та ї ї поразка

Частина парижан сприйняла договір із німцями як зраду національних інтересів Франції. Вони вимагали продовження війни до перемоги. В паризьких округах усе частіше почав лунати заклик до створення Комуни, яка могла б перебрати на себе управління державою. Ця тема найбільше обговорю валася в батальйонах Національної гвардії, в пресі, афішах. Підштовхував до нових заворушень і стан економіки: за час війни скоротилося виробництво, в Парижі 32% населення офіційно вважалися безробітними. На думку міських низів, Комуна могла бути єдиним на той час органом, здатним про довжити війну, відбити зовнішню агресію, провести соціальні реформи й позбавити власності представників монархічного ладу і католицької церкви. На початку березня 1871 р. уряд Тьєра переніс засідання Національних зборів до Версаля, почав вилучати зброю у на селення Парижа. Припинена була і оплата Національної гвардії, загальна кількість формувань якої досягала 266 ба тальйонів. Від того моменту Національна гвардія стала цент ром об’єднання всіх повстанських сил Парижа. Указ Тьєра 199

про роззброєння гвардії від 17 березня став приводом до но вих заворушень у Парижі. Упродовж усієї ночі, до 8 години ранку 18 березня, силами гвардії і солдатів урядових військ, які перейшли на бік повстанців, один за одним захоплювали ся округи і квартали французької столиці. На нараді мініст рів у другій половині дня було вирішено вивести залишки військ з Парижа у Версаль. До вечора столиця була в руках повстанців. Почалася підготовка до виборів у Комуну, при значених на 22 березня. 26 березня 1871 р. відбулися вибори до Ради Комуни, на яких було обрано 103 представники від усіх округів столиці Франції. Переважна більшість у Раді належала до просоціалістичних угруповань, прибічників диктатури і захисту республіки від зовнішньої та монархічної агресії. Відразу ж після виборів почалися перетворення у всіх сферах суспіль ного життя: - старі силові структури було замінено загонами Націо нальної гвардії; - виборча система передбачала виборність, звітність усіх службовців перед вищестоящими органами управління; - заробітна плата службовців прирівнювалася до оплати праці кваліфікованих робітників; - церква була відокремлена від держави; - школи й інші загальноосвітні заклади виведені з-під контролю церкви. За словами одного з лідерів Комуни, суть

Прусські гармати обстрілюють Париж

200

реформи освіти полягала у створенні шкіл для дітей усіх гро мадян незалежно від їхнього соціального становища; - промислові підприємства, що виробляли продукцію на експорт, були націоналізовані згідно з законом про передачу недіючих підприємств робітничим асоціаціям. Саме так під владу комунарів потрапили Луврські збройні майстерні, Національна паризька друкарня; всі залізничні компанії були підпорядковані столичній Раді Комуни; - практично на всіх підприємствах запроваджувався 8 -годинний робочий день з установленим мінімумом зарплати; - для забезпечення управління різними адміністративними службами в Раді Комуни діяло десять робочих комісій. У процесі формування інститутів управління всередині Паризької комуни утворилося кілька груп, що почали про тиборствувати. Радикально налаштована Національна гвар дія вимагала утворення Комітету громадського порятунку. Опозиція не могла допустити створення цього органу, адже це призвело б до диктатури, а програма Комуни заперечувала мілітаризм і загарбницькі війни. Усі європейські монархії, версальський уряд Тьєра й оку паційні німецькі війська, що знаходилися на північному сході країни, готові були знищити республіку в Парижі. Німеччина звільнила більшість військовополонених для створення нової урядової армії, і 2 квітня версальські війська почали наступ на Париж. Воєнні дії з кожним днем набували запеклішого характеру. Версальські війська, які налічували близько 100 тисяч чоловік, значно переважали загони Національної гвардії не тільки за чисельністю, а й за якістю. У середині травня урядова армія підійшла до око лиць Парижа і почала артилерійський обстріл робітничих кварталів столиці. 21 травня розпочався штурм, що супрово джувався великими пожежами і масовими розстрілами. За наказом Тьєра війська знищували все, що на їхньому шляху нагадувало про революцію. 29 травня закінчилося 72-денне існування Комуни в Парижі. Останні захисники Комуни були розстріляні на кладовищі Пер-Лашез. Усього було роз стріляно ЗО тисяч комунарів, а 50 тисяч потрапили в тюрми і були заслані на каторгу. 18 січня 1871 р. у Дзеркальному залі Версалю біля Парижа було оголошено про створення Німецької імперії. Її першим імператором став король Пруссії Вільгельм І. 201

Висновки Наполеон III, розпочинаючи війну з Пруссією, був цілковито впевнений у перемозі. Однак французька армія була повністю розбита дисциплінованими і добре озброєними військами німців. Після капітуляції Наполеона III була проголошена Третя республіка. Її лідери вважали, що подальша оборона країни при зведе до загибелі тисяч французів, тому повели країну до підпи сання мирного договору. Однак не всі французи були згодні з тим, що ганебний мир кращий, ніж боротьба не на життя, а на смерть із ненависним ворогом. Вони відмовились капітулювати, проголосивши в Парижі Комуну, і почали здійснювати соціаліс тичні перетворення. Уряд Тьєра з допомогою окупантів придушив повстання. Франція була принижена умовами миру, однак зберегла життя тисячам своїх громадян. Пруссія використала свою пере могу для остаточного об’єднання німців під своєю владою в єди ну імперію.

Запитання і завдання 1. Чому Франція від самого початку війни почала зазнавати по разок? 2. Яка подія у війні спричинила повстання в Парижі й створення Уряду Національної оборони? 3. Назвіть причини поразки Паризької комуни.

Документи та матеріали Делегати двадцяти округів Парижа до паризького народу «Чи виконав своє завдання уряд, який узяв на себе 4 вересня справу національної оборони? Ні! ...Своєю неквапливістю, своєю нерішучістю, своєю інертністю вони привели нас до краю прірви: вони не вміли ні керувати, ні битися, хоча в їхньому розпорядженні були всі ресурси, продо вольство і люди. ...Керівництво воєнними справами ще більш жалюгідне: без цільні вилазки, кровопролитні і безрезультатні бої; постійні не вдачі; Париж піддається бомбардуванню. Уряд показав, на що він здатний: він вбиває нас. Для порятунку Парижа необхідне швидке рішення. На всі закиди громадськості уряд відповідає тільки погрозами. Він заявляє, що збереже порядок, як Бона парт заявляв до Седана». Практикум по новой истории ( 1640-1970). М., 1 98 1 .- Ч. II. - С. 34-36. Як цей документ характеризує діяльність Національного Комітету оборони?

202

Декрет про передачу управління округами Парижа у ведення членів Комуни «Паризька комуна ухвалює: Ст. 1. Члени Комуни здійснюють адміністративне управління своїми округами. Ст. 2. Для ведення справ їм пропонується виділити на допо могу собі комісію за своїм вибором і під свою відповідальність. Ст. 3. Тільки члени Комуни мають право здійснювати запис актів громадянського стану. Паризька комуна». Практикум по новой истории ( 1640-1970). М., 1981. - Ч. II. - С. 55. За яких обставин Паризька комуна прийшла до влади?

З ап а м ’ятайте дати 1870 1870 1870 1871

- 1871 pp. - франко-прусська війна p., 2 вересня - «Седанська катастрофа» p., 4 вересня - створення Третьої республіки у Франції p., 18 березня - 29 травня - Паризька комуна

ЗАВЕРШЕННЯ ФОРМУВАННЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА 25. НІМЕЧЧИНА В 1 8 7 1 -1 9 1 4 pp. 1 . Створення Німецької імперії. Конституція 1871 р.

Внаслідок франко-прусської війни 1870-1871 pp. завер шилося об’єднання Німеччини «згори». 18 січня 1871 р. у Версалі - резиденції французьких королів - у Дзеркальній залі було проголошено Німецьку імперію, а прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн став імператором Німеччини. Скликаний у березні 1871р. рейхстаг (німецька назва пред ставницького органу) ухвалив у наступному місяці загальнонімецьку Конституцію (1871): - Німецька імперія стала союзом 22 монархій, в яких зберігалися свої правителі, місцеві конституції і представ ницькі установи (ландтаги), у віданні монархій залишалися місцеві справи; - найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої полі тики входили до компетенції імперського уряду; - панівне становище в Німецькій імперії належало Пруссії; - імператором країни міг бути тільки прусський король з династії Гогенцоллернів, кот рий мав величезні повноваження. Йому належало право законодав чої ініціативи, призначення ви щих посадових осіб у державі, оголошення війни, укладання ми ру тощо; - головою уряду імперії був канцлер, призначуваний імпера тором; - імперське законодавство здій снювалося парламентом, що скла дався з двох палат - Союзної Ради і рейхстагу, членами Союзної Ради були місцеві монархи або Вільгельм І Гогенцоллерн 204

призначувані ними особи. Головою Союзної Ради був канц лер Німецької імперії; - Союзна Рада володіла правом видавати укази, що мали чинність закону; - нижня палата парламенту - рейхстаг - обиралася спо чатку на три, а потім на п’ять років на основі загальних і прямих виборів при таємній подачі голосів. Функції рейхс тагу зводилися до обговорення проектів нових законів і за твердження бюджету. Прийнятий рейхстагом закон набував чинності лише після затвердження його Союзною Радою та імператором. Відтак реальна влада в Німеччині була в імпе ратора і канцлера; - право голосу в Німеччині мали тільки чоловіки, які досягли 25-річного віку. 2. Рейхсканцлер Бісмарк: його економічна та соціальна політика

Внутрішня політика Німецької імперії вирізнялася кон сервативним характером. Прусські юнкери (дворяни-землевласники) прагнули закріпити свої економічні та юридичні привілеї, а також панівну політичну роль у державі. Вираз ником інтересів юнкерства був канцлер Отто фон Бісмарк. Як монарх, Бісмарк водночас вважав за необхідне заохочувати підприємницьку діяльність буржуазії. З цією метою в 70-х pp. XIX ст. в країні було вжито серію заходів, що скасовували ряд феодальних правових норм, ліквідували економічні наслідки колишньої роздробленості й сприяли швидкому розвитку капіталізму та зміцненню імперії в цілому: - введено єдину грошову систему; - Прусський банк перетворено на загальноімперський Рейхсбанк; - встановлено єдину загальнонімецьку систему судочин ства. Саме в період правління Бісмарка відбулося утворення єдиного внутрішнього ринку Німеччини, завершився про мисловий переворот, швидко зростали промисловість та торгівля. Особливу увагу О. Бісмарк приділяв армії - стежив за зростанням її чисельності, оснащенням найновішою зброєю, зміцненням офіцерського корпусу, плануванням ви трат на кілька наступних років тощо. Разом з тим в імперії здійснювався жорсткий курс на знищення національної культури і самобутності народів, що опинилися під владою 205

Гогенцоллернів, - тобто політика онімечування поляків, датчан, французів, лужицьких сербів. У всіх навчальних за кладах викладання здійснювалося німецькою мовою, в адміністративних установах і судових органах розмовляти можна було тільки німецькою. Місцеві назви населених пунк тів замінювались німецькими. У перші роки канцлерства Бісмарка (1872-1876) важливе місце посідала його боротьба з католицькою церквою. В умо вах єдиної Німеччини католицьке духовенство мало низку привілеїв: свобода обрання на церковні посади, нагляд за церковними школами, незалежні відносини з папою рим ським та ін. У новому імператорському рейхстазі з 1871 р. діяла католицька партія, яка через своє випадкове розмі щення в залі засідань дістала назву партії Центру. Вона об’єднувала навколо себе всі сепаратистські течії імперії (вельфів, поляків, ельзасців та ін.). У 1872 р. Бісмарк, маю чи на меті обмежити владу католиків, оголосив у рейхстазі: «Ми не підемо в Каноссу» (місце приниження німецького імператора перед папою в 1077 р.). Папа у своїй відозві різко засудив гоніння на церкву, а «залізний канцлер» у відповідь провів через парламент закон про вигнання з країни ченців впливового ордену єзуїтів і наказав відкликати німецьке по сольство з Ватикану. Уряд підтримали ліберальні партії, що виступали проти контролю католицької церкви над освітою. Ця боротьба отримала назву «культуркампф» (тобто бороть ба за культуру). У межах «культуркампфу» було прийнято ряд законів, спрямованих проти католицької церкви: - держава взяла під свій контроль призначення на всі цер ковні посади; - католики позбавлялися права нагляду за початковими школами; - священикам заборонялося займатися політичною агітацією; - було введено цивільний шлюб (тобто необов’язковість церковного освячення сімейного союзу) і т. п. Католицьке духовенство вирішило не підкорятися новому законодавству. Тоді за ініціативою Бісмарка почалися репре сії проти католиків: єпископів усували з посад і ув’язнюва ли. Більш як тисяча священиків утратила сан і була вислана з країни. Однак переслідування католицьких «святих отців» призвело, зрештою, тільки до посилення впливу партії Центру. 206

У 1876 p., коли стало зрозуміло, що боротьба з католициз мом призвела тільки до посилення авторитету католицької церкви і розколу в суспільстві, Бісмарк був змушений піти на припинення культуркампфу. Від часу дії якого збереглися лише закон про цивільний (позацерковний) шлюб і нагляд уряду за школами. 3. «Новий курс» соціал-демократії. Готська програма соціал-демократи

У середині 70-х pp. XIX ст. особливе занепокоєння прав лячих кіл імперії викликає розвиток робітничого соціаліс тичного руху. В умовах промислового піднесення Німеччини відбувається збільшення чисельності промислового проле таріату, зростання його організованості через оформлення профспілкового руху. В Німеччині було створено дві робітничі партії: СДРП (Соціал-демократична робітнича партія) і ЗНРС (Загальний німецький робітничий союз). За ініціативою лідерів СДРП Августа Бебеля і Вільгельма Лібкнехта в 1875 р. в м. Готі було проведено об’єднавчий з ’їзд, на якому СДРП і ЗНРС злилися в єдину Соціал-демократичну партію Німеч чини (СДПН). Подолання розколу в німецькому робітничому русі стало важливим етапом у розвитку організованої соціалістичної течії. В ухваленій на з’їзді програмі нової партії - так званій «Готській програмі» німецькі соціалісти відмовилися від деяких ідей марксизму: в ній не йшлося про класову боротьбу; про необхідність завоювання політичної влади робітничим класом; про встановлення диктатури про летаріату; про інтернаціональні завдання руху. Натомість ви сувалося гасло створення «вільної народної держави» - тобто держави, яка захищає інтереси всіх своїх громадян, «заліз ного закону заробітної плати», згідно з яким при капіталізмі існує граничний рівень зарплати, що робить безглуздою еко номічну боротьбу. Вплив СДПН швидко зростав у країні, особливо в промислових районах Саксонії та Руру. На виборах до рейхстагу в 1877 р. соціал-демократи здобули близько півмільйона голосів виборців і провели 12 депутатів. У ви борчій платформі СДПН були вимоги: - демократизації державного ладу; - свободи друку; - введення прогресивного прибуткового податку; - заборони дитячої праці; - справедливого соціального законодавства та ін. 207

Все це надзвичайно непокоїло імперський уряд, і в 1878 p., скориставшись не пов’язаними з СДПН замахами на життя імператора, Бісмарк звинуватив у ньому соціал-демократів, розпустив рейхстаг і в новому парламенті провів Винятковий закон проти соціалістів, що забороняв будь-які зібрання, які мали за мету «повалення суспільного ладу». Поліцейські власті дістали право забороняти робітничі союзи, збори, кон тролювати пресу, висилати невгодних і підозрілих осіб з країни. В період дії виняткового закону (1878-1890) соціалдемократи не могли відкрито випускати свої видання в Німеччині: вони почали видавати свої журнали і газети, свої зібрання у Швейцарії, Англії, Бельгії. В цей час до в’язниці потрапили 155 чоловік, близько 1000 соціал-демократів ви слано з Німеччини, закрито понад 150 періодичних видань. Одночасно канцлер намагався зупинити зростання робітни чого руху шляхом введення нового соціального законодавст ва, яке охоплювало страхування через хворобу, виробничий травматизм, допомогу через старість й інвалідність тощо. Але ні політика репресій, ні соціальні реформи не змогли зупини ти розвиток робітничого руху в Німеччині. На виборах у рейхстаг 1890 р. соціал-демократична партія дістала 35 місць у парламенті, і в січні 1890 р. рейхстаг відмовився від продов ження чинності виняткового закону проти соціал-демократів, що означало провал «робітничої політики» Бісмарка. 4. Вільгельм II. Перехід Німеччини до «світової політики»

Після смерті 1888 р. засновника Німецької імперії Вільгельма І і 100-денного царювання Фрідріха III престол перейшов до 28-річного онука ім ператора Вільгельма II Гогенцоллерна (1859-1941). Серед німець ких обивателів про нового волода ря говорили, що він «готовий бу ти імператором на троні, нарече ним на весіллі й небіжчиком на похороні», маючи на увазі його надзвичайну активність і особли ву думку з будь-якого питання. Невдачі у зовнішній політиці, провал «робітничої» політики да ли можливість Вільгельму II в березні 1890 р. відправити БісВільгельм 208

марка у відставку. Починається перехід Німеччини до так званої «світової політики» - спроби Німеччини на чолі з Гогенцоллернами захопити владу над світом. Вільгельм II у 90-ті pp. XIX ст. як основний зовнішньополітичний орієнтир Німеччини висуває вимогу «переділу світу» на свою користь. За основу він узяв тезу німецьких націоналістів: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі світу». «Світова політика» Вільгельма II буде однією з при чин Першої світової війни. ВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1871 р.

Висновки Перемога над Францією під час франко-прусської війни 1870-1871 pp. завершила об’єднання Німеччини. На період правління рейхсканцлера Бісмарка (1871-1890) припадає розви ток німецького варіанта «індустріального суспільства», ліквідація економічних наслідків колишньої роздробленості, створення пе редової індустрії й оформлення юнкерсько-підприємницького блоку правлячої еліти. У той самий час провал політики культуркампфу і Виняткового закону проти соціал-демократів зумовив відставку «залізного канцлера». Перехід Вільгельма II до нової «світової політики» розчистив дорогу до світової війни.

Запитання і завдання_________________________________ 1. Поясніть значення термінів: рейхстаг, канцлер, партія Центру, «культуркампф», «світова політика», Винятковий закон проти соціалістів.

209

2. Які повноваження за Конституцією 1871 р. мав німецький ім ператор? 3. Розкажіть про структуру і права німецького рейхстагу. 4. Назвіть основні напрями реформ Бісмарка в соціальній сфері й релігійній політиці. 5. Розшифруйте скорочення: СДРП, ЗНРС, СДПН. 6. Що стало причиною відставки «залізного канцлера»?

Документи та матеріали Імперський закон щодо ордену «Товариство Ісуса» (витяг) «§ 1. Орден «Товариство Ісуса» і споріднені з ним ордени в межах Німецької імперії не допускаються. § 2. Члени ордену «Товариство Ісуса» або споріднених з ним орденів, якщо вони іноземці, можуть бути вислані з країни; коли це місцеві жителі, то їм може бути заборонено перебування в певних округах і місцях». Сборник документов по истории нового времени. 1 870-1914/ Под ред. П.И. Острикова, П.П. Ванделя. - М., 1989. - С. 44. 1. Чим була викликана політика «культуркампфу»? 2. Чим завершилася політика «культуркампфу»?

З ап а м ’ятайте дати 1871 p., 18 січня - заснування Німецької імперії 1871-1890 pp. - канцлерство О. Бісмарка 1872-1876 pp. - період «культуркампфу» 1875 р. - «Готська програма» СДПН 1878-1890 pp. - період дії Виняткового закону проти соціалдемократів

26. АНГЛІЯ В 1 8 7 0 -1 9 1 4 pp. 1 . Економічний розвиток. Втрата промислової й торговельної першості

В останній чверті XIX ст. Англія вже не відігравала провідної ролі в промисловості й торгівлі, як це було в 5060-ті pp. XIX ст. Вона почала відставати за темпами розвитку промисловості, пропустивши вперед СІЛА і Німеччину. Пояс нювалося це передусім технічною відсталістю: устаткування, яке Англія першою освоїла в своєму виробництві в період промислового перевороту, до 1870-1914 pp. вже застаріло, а молоді суперники Великої Британії - СІЛА та Німеччина використовували для оснащення своїх підприємств найно 210

віші технічні досягнення. Запровадження нових технологій дало їм можливість виробляти більше продукції, знижувати її собівартість і, зрештою, позбавити англійців прізвиська «володарі промислової майстерні світу». У цей період серйозних труднощів зазнало і сільське гос подарство Англії. Дрібні фермери-орендарі, які становили основну масу населення в сільській місцевості, не мали гро шей для ведення господарства на сучасному агротехнічному рівні. Врожайність їхніх ділянок була низькою, а ціни на ви роблені продукти - високими. Власники англійських капіта лів прагнули до негайного одержання прибутку, віддаючи перевагу або банківським операціям, або вивезенню капіталу за кордон, тобто створенню на англійські гроші підприємств у економічно відсталих країнах, де дешевизна сировини, відсутність витрат на її доставку, низький рівень зарплати 1 чималий ринок давали високі прибутки. Вже до початку XX ст. загальна сума вивезеного з Англії капіталу перевищила 2 млрд фунтів стерлінгів, а до 1914 р. - 4 млрд. Свідченням вступу Великої Британії в нову стадію індуст ріального суспільства в цей період стали утворення в країні монополістичних об’єднань і підвищення їхньої ролі в управ лінні. На початку XX ст. 70% банківського капіталу було зосереджено в 12 банках, 5 з яких знаходилися в Лондоні. Утворюються великі монополії в промисловості: «ДорманЛонг» - в суднобудуванні, «Армстронг-Уїнтворс» - у війсь ковій промисловості й т. д. Англійський варіант розвитку «індустріального суспільст ва» мав ще одну важливу особливість - його основу становила експлуатація колоній. Англія експлуатувала і старі колонії, і нові завойовані території не тільки як джерела дешевої си ровини та ринки збуту для англійських товарів, а й як захи щену від конкурентів сферу для вивозу капіталу. Саме завдя ки своїм величезним колоніальним володінням загальною площею понад 33 млн кв. км з населенням 400 млн чоловік (1914) Англія, незважаючи на втрату промислової першості, зберігала міцні економічні позиції. 2. Особливості розвитку робітничого руху в Англії

Втрата Великою Британією промислової першості у світі позначилась і на становищі англійських робітників. Для збе реження попереднього рівня своїх прибутків підприємці посилили експлуатацію робітників, зменшили зарплату, підвищили ціни на предмети першої необхідності. В 70-ті pp. 211

XIX ст. близько 30% робітників Лондона проживали за ме жею бідності. Все це призводило до загострення соціальних протиріч і до зміни характеру англійського робітничого ру ху. Поряд з давно існуючими тред-юніонами, що об’єднували приблизно 1,5 млн чоловік, стали з’являтися й спілки некваліфікованих робітників: газових заводів, робітників сірникових фабрик, докерів і т. ін. Ці нові організації не ма ли багаторічного досвіду профспілкової боротьби і орієнтува лись не на переговори, а на активні (страйки, мітинги, де монстрації, пікети) методи впливу на роботодавців і уряд. Частина англійських робітників-радикалів входила не тільки до тред-юніонів, а й до інших політичних співтова риств. Серед останніх особливе місце в цей період займало так зване Фабіанське товариство, яке дістало свою назву від імені античного римського полководця Фабія Максима, що здобув у давнину ряд перемог завдяки тактиці зволікання. Серед лідерів Фабіанського товариства були відомі письменники Герберт Уеллс, Д.Б. Шоу, Сідней та Беатрис Вебб та ін. Ця ор ганізація займалася пропагандою серед робітників ідей про можливість поступового перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичне шляхом реформ. Фабіанці та кож твердили, що Англії в цілому властивий еволюційний розвиток, що англійський робітничий клас зможе домогтися соціальних перетворень за допомогою реформ, проведених через парламент, а не революцій. Саме зневіра робітників у звичайних тред-юніоністських методах боротьби і діяльність Фабіанського товариства призвели до появи у Великої Бри танії третьої масової партії. В 1899 р. з’їзд тред-юніонів Вели кої Британії ухвалив скликати загальнобританську конфе ренцію кооперативних, соціалістичних і тред-юніоністських організацій, «щоб обговорити шляхи і засоби для проведення в найближчий парламент великої кількості робітничих пред ставників». У лютому 1900 р. відбулася установча конфе ренція нової лейбористської (робітничої) партії, яка в 1906 р. дістала назву Британська лейбористська партія. Першим лідером БЛП став колишній вуглекоп Д. Кейр-Гарді. Вперше з часу чартистського руху робітничий клас Англії створив політичну партію, в лавах якої було понад 1 млн чоловік. 3. Реформи Д . Ллойд-Джорджа

В умовах перегрупування політичних сил у Великій Британії з 1905 по 1916 р. влада була в руках ліберальної партії. Уже перші кроки нового кабінету показали, що він 212

має намір провадити політику поміркованих соціальних ре форм, багато з яких пов’язані з іменем Д. Ллойд -Джорджа. Перебуваючи на посту міністра торгівлі, а згодом очолюючи міністерство фінансів, Д. Ллойд-Джордж провів через пар ламент низку законів у дусі ліберальних соціальних реформ, зокрема: - закон про трудові конфлікти, який забороняв підпри ємцям подавати позови на тред-юніони у зв’язку зі збитками від страйків; - закон про пенсії для осіб, які досягли 70-річного віку; - закон про соціальне страхування через хворобу, інвалід ність і безробіття; - створено перші біржі праці; - здійснено реформу палати лордів, що забезпечила вирішальне слово під час прийняття законів за палатою громад. Реформи Д. Ллойд-Джорджа розширили соціальну базу ліберальної партії Великої Британії, знизили соціальне на пруження в суспільстві, заклали основи сучасної системи «класового миру» в країні. 4 . Колоніальна політика консервативних і ліберальних кабінетів у 1 8 7 0 -1 9 1 4 pp.

У цей період в основі зовнішньої політики і консерва торів, і лібералів був процес розширення Британської імперії. В останній третині XIX ст. розширення цієї імперії триває в Африці, басейні Тихого океану, на територіях, при леглих до «перлини Британської корони» - Індії. Так, після завершення в 1869 р. будівництва Суецького каналу, який значно скоротив шлях з Європи до Індії і країн ПівденноСхідної Азії, англійська еліта вирішила заволодіти управлін ням цього шляху, що обіцяло величезні прибутки, а також було важливо у стратегічному плані. Уряд торі, очолюваний Б. Дізраелі, скористався в 1875 р. фінансовими труднощами єгипетського уряду і викупив його частку акцій компанії Суецького каналу, що забезпечило Великій Британії виріша льну роль у цій компанії. Потому, з 1882 p., Велика Британія підкорила собі увесь Єгипет, установивши там режим воєнної окупації. Загарбання Єгипту поклало початок британській експансії в Африку, метою якої було створення англійських колоній уздовж осі Каїр - Кейптаун. Виконуючи це стра тегічне завдання, англійці в останній 4 F. 'і \.ІХ ст. завоювали Східний Судан, Кенію, Уганду, Нігерію, частину Сомалі. 213

Британський марш в Африці було припинено на півдні кон тиненту опором місцевих племен і боротьбою за суверенітет двох республік - Оранжевої і Трансваалю, заснованих бура ми (нащадками переселенців із Нідерландів). Якщо вини щення африканських племен пройшло в Європі практично непоміченим, то англо-бурська війна (1899-1902) була в цент рі уваги засобів масової інформації європейського континенту. Натиск Англії на бурські республіки зумовлювався геополітичними потребами і вузькими корисливими інтересами наприкінці XIX ст. тут були відкриті багатющі поклади золота і алмазів. Цікаво, що не тільки перевага військових сил і жорстокі розправи з мирним населенням допомогли англійським колонізаторам здобути перемогу над бурами. Важливу роль при цьому відіграв характер англо-бурської війни. І ті, й інші виступали загарбниками і гнобителями корінного африканського населення. Досягнутий компроміс - включення територій республік Оранжевої і Трансваалю у створений Англією в 1910 р. домі ніон - Південно-Африканський Союз - зміцнив позиції і англійських, і бурських переселенців у їхній жорстокій бо ротьбі з місцевим чорним населенням. 5. Підготовка до війни

Велика Британія на початку XX ст., особливо після анг ло-бурської війни 1899-1902 pp., взялася за модернізацію збройних сил. В армії було запроваджено форму кольору «хакі», кулемети, скорострільну, в тому числі важку, арти лерію. Безпосередню підготовку до війни Англія зосереджу вала на створенні невеликої експедиційної армії (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізії), участю якої в боях у континен тальній Європі британці сподівалися обмежити свою роль со юзника Франції та Росії. Інакше кажучи, стратегічний план Великої Британії напередодні Першої світової війни покла дав увесь тягар війни на армії союзників. У той самий час, через уразливість острівного розташування Англії в плані підвезення продовольства і сировини, англійці багато уваги і засобів вкладають у модернізацію військово-морського фло ту. Одними з перших англійці впровадили в ВМФ турбінний двигун і електромеханізми. З 1905 р. військово-морські сили Великої Британії почали створення найбільших у світі того часу кораблів типу «дредноут». Тільки після того, як стало зрозуміло, що Німеччина активно готується до війни за пере 214

розподіл сфер впливу у світі, Велика Британія починає шукати союзників для майбутньої війни. Уряд держави бере активну участь у створенні нового військово-політичного блоку Антанта. Висновки В останній чверті XIX - на початку XX ст. у Великій Британії на стало відносне уповільнення розвитку економіки країни. Осно вою британської моделі «індустріального суспільства» став че рез це не тільки розвиток продуктивних сил власне Англії, а й фінансові спекуляції, вивіз капіталу й експлуатація колоній. У цей період спостерігається піднесення легального робітничого руху Великої Британії, що завершилося утворенням у 1900 р. Бри танської лейбористської партії. Дещо приглушили соціальні про блеми англійського суспільства реформи Д. Ллойд-Джорджа на початку XX ст. Зовнішня політика і консервативних, і ліберальних кабінетів у 1870-1914 pp. ґрунтувалася на продовженні розши рення Британської імперії, викликавши серію колоніальних воєн і загостривши міжнародні відносини в Європі. Враховуючи пре тензії німецького блоку на переділ світу, еліта Великої Британії змушена була піти на компромісні союзницькі воєнні угоди з Францією і Росією, аби створити військово-політичний блок Антанту і готуватися до Першої світової війни.

Запитання і завдання 1. Назвіть особливості економічного розвитку Великої Британії в 1870-1914 pp. 2. Схарактеризуйте розбіжності між лібералами і консерватора ми Великої Британії наприкінці XIX - на початку XX ст. 3. Назвіть особливості робітничого руху Великої Британії напри кінці XIX ст. 4. Назвіть реформи Д. Ллойд-Джорджа. 5. Розкажіть про напрями експансії Великої Британії в 18701914 pp. 6. Розкажіть про англо-бурську війну.

Документи та матеріали З виступу лідера торі Д. Чемберлена в Глазго 6 жовтня 1903 р. «Які наші цілі? їх дві. По-перше, ми хочемо збереження і по силення могутності та процвітання Великої Британії... Потім, подруге, нашою метою є або має бути здійснення найвеличнішого ідеалу, який будь-коли надихав державного діяча якої-небудь країни в усі часи - створення імперії, якої ще не бачив світ.

215

Ми повинні скріпити союз з нашими заморськими територія ми, ми повинні згуртувати британську расу...» Сборник документов по истории нового времени. 1870-1914 / Под ред. П. И. Острикова, П.П. Ванделя. - М., 1989. - С. 138. Із «Заповіту» Сесіля Родса (витяг) «Справжнім наміром і метою має бути поширення британ ського панування в світі... і колонізація британськими підданими всіх країн, де засоби існування є сприятливими для їхньої енергії, праці й підприємливості, а особливо для захоплення британськими поселенцями внутрішнього континенту Африки, долини Євфрату, всієї Південної Америки, островів Тихого океа ну, всього Малайського архіпелагу, берегової смуги Китаю і Японії, возз’єднання Сполучених Штатів Америки як складової частини Британської імперії». Новая история. Пособие для студентов педагогических вузов/ И.С. Галкин. - М., 1959. - С. 375. 1. Назвіть стратегічні цілі британських консерваторів на початку XX ст. 2. Зазначте географічні пріоритети Британської імперії напри кінці XIX - на початку XX ст.

З а п а м ’ятайте дати 1900 р. - заснування лейбористської партії 1899 - 1902 pp. - англо-бурська війна

27. ТРЕТЯ РЕСПУБЛІКА У ФРАНЦІЇ 1 . Особливості економічного розвитку країни

Наприкінці XIX ст. Франція за випуском основних видів продукції була витіснена на четверте місце в світі і відставала за темпами розвитку від СІНА, Німеччини і Великої Британії. Уповільнення темпів розвитку французької економіки зумов лене рядом причин: - важкі наслідки франко-прусської війни (контрибуція, втрата Ельзасу і Лотарингії та ін.); - технічна відсталість французьких підприємств; - у сільському господарстві Франції переважали дрібні власники, які майже не купували промислових товарів, що звужувало внутрішній ринок французької держави. У цілому частка Франції у світовій промисловій продукції в 1900 р. становила 7%. Водночас частка Франції в закордон них капіталовкладеннях досягла 33%, і вона посіла друге 216

(після Великої Британії) місце з вивезення капіталу. Місцеві капіталісти вкладали гроші в іноземні позики і, як наслідок, при застої промисловості, торгівлі, при зниженні життєвого рівня населення країна багатіла. До 1908 р. в різні облігації внутрішніх і зовнішніх позик було вкладено в 10 разів більше капіталів, ніж у промисловість і торгівлю Франції. Значна частина населення перетворюється на рантьє, тобто на лю дей, які ведуть паразитичний спосіб життя на прибутки, що отримують у вигляді відсотків на куплені облігації різних позик. У цей час у країні посилюється концентрація виробництва і капіталу. 5 банків на чолі з «Французьким банком» сконцен трували 73% загальної суми вкладів. Монополія «Коміте де Форт» контролювала 97% виробництва чавуну і 93% виплав ки сталі. В правлінні банків і монополій звично фігурували одні й ті самі люди, що давало можливість фінансовій імперії впливати і на промисловість, і на сільське господарство. Отже, для розвитку Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. характерні такі особливості: - уповільнення темпів економічного зростання країни; - зрощення банківського капіталу з промисловим і аграр ним і, як наслідок, - поява прошарку «фінансової олігархії»; - лихварський характер французького варіанта станов лення «індустріального суспільства». 2. Конституція Третьої республіки

4 вересня 1870 р. у Франції була проголошена республіка. Після кривавих подій часів Паризької комуни консервативні кола країни прагнули до відновлення монархії. Відтак основ ним змістом внутрішньополітичного життя Франції в остан ній чверті XIX ст. стала боротьба між республіканцями і мо нархістами. Проте розбіжності серед прибічників монархії і потужний рух на захист республіки, до якого увійшли робітники, селяни, велика і середня буржуазія, зірвали план реставрації. Лише побоювання нової революції і чергового переділу власності змусили монархічні Збори Франції в 1875 р. установити республіканський режим, прийнявши Консти туцію Третьої французької республіки. За нею: - главою держави вважався президент, котрий мав великі повноваження: міг призначати членів уряду - міністрів, роз пускати парламент, призначати вищих урядовців і офіцерів, укладати договори з іншими державами і навіть оголошува ти війну; 217

- законодавчу владу здійсню вав двопалатний парламент; - у виборах нижньої палати палати депутатів, яка обиралася на 4 роки, брали участь тільки чо ловіки старше 21 року; - верхня палата - сенат - оби ралася на 9 років, до того ж не на селенням, а чиновниками адмі ністрації департаментів. Саме се нат був верховною законодавчою владою, без його згоди жодний закон не набував чинності; - місцеве самоврядування (з 1876 р. мерів міст обирало населення) майже не відігравало ніякої ролі. Основна влада в департаментах належала пре фектам, яких призначав уряд. За всієї зовнішньої недемократичності нова конституція була украй важливим кроком на шляху політичного розвит ку Франції, оскільки закріпила республіканський устрій. З 1879 р. більшість місць і в сенаті, і в палаті депутатів одер жали республіканці. Президентом країни став прихильник Конституції 1875 р. Ж. Греві. Республіканський устрій у Франції зміцнів. 3. В н у тр іш н я п о л іт и к а

З кінця 70-х pp. XX ст., з приходом до влади рес публіканців, у політичній історії Франції настав новий період. Цікаво, що, оволодівши владою, прибічники Третьої республіки не поспішали виконувати обіцянки, дані під час передвиборчих кампаній, що закріпило за ними прізвисько опортуністі^ - поміркованих республіканців. Лише під за грозою соціального вибуху вони були змушені здійснити де які демократичні перетворення: - комунарам було оголошено амністію; - день взяття Бастилії проголошено національним святом країни; - пісня «Марсельєза» стала державним гімном; - ухвалено закони проти надмірної влади релігійних ор ганізацій, про свободу друку і зборів, про легалізацію про фесійних спілок, організацію системи світської освіти у Франції. 218

Особливістю управління поміркованих республіканців протягом двох останніх десятиліть XIX ст. стала тотальна корупція державного апарату згори донизу. Неодноразово в ці роки у Франції вибухали великі політичні скандали у зв’язку з розкриттям злочинів управлінського апарату Тре тьої республіки. В 1888 р. спалахнув так званий «Панамсь кий скандал». За ініціативою французького інженера Фердінанда Лессепса, одного з творців Суецького каналу в Єгипті, в Парижі було утворене акціонерне товариство для будівництва Панамського каналу в Центральній Америці. Акції широко продавались, до того ж і великим, і дрібним вкладникам було обіцяно чималі дивіденди - відсотки на вкладений капітал. Однак, коли канал був готовий на 1/з> то вариство оголосило себе банкрутом. Журналісти з’ясували грандіозний обман, який розорив безліч дрібних акціонеріввкладників. Стало також відомо, що ряд відомих жур налістів, депутатів Національних зборів і навіть міністрів брали хабарі за надання підтримки компанії, що вже була на стадії банкрутства. «Панамський скандал», або «Панама», загальна назва подібних афер, що показують корупцію дер жапарату і продажність уряду. В середині 90-х pp. XIX ст. виникає ще одна політична криза, пов’язана з так званою «справою Дрейфуса». За підо зрою в шпигунстві на користь Німеччини було заарештовано капітана французького генштабу Альфреда Дрейфуса, ель заського єврея з республіканської родини. За сфальсифікова ними доказами його було піддано суду військового трибуна лу і заслано на довічну каторгу. «Справа Дрейфуса» набула значного громадсько-політичного резонансу потому, як на чальник контррозвідки полковник Пікар виявив справжнього шпигуна - капітана Естергазі. Вище військове керівництво країни відмовилося переглянути справу, оскільки, мовляв, «дискредитація військового суду завдасть удару обороні країни». Республіканська громадськість на чолі з письмен ником Емілем Золя виступила з вимогою публічного суду. Наприкінці XIX ст. вся країна поступово розкололася на «дрейфусарів» (прихильників виправдання) і «антидрейфусарів» (противників виправдання). В приватній «справі Дрейфуса» зіткнулися два протилежних політичних табори: антисемітськи налаштовані консерватори, монархісти, війсь кові - з одного боку, і прибічники демократії та республіки з другого. Справа полягала навіть не тільки в долі молодого капітана - йшлося про збереження громадянських свобод, 219

права на справедливість, про збереження всієї парламент ської системи Третьої республіки. Всевладдя військово-бю рократичної системи зумовило консолідацію прихильників демократії і республіканської форми правління. 16 жовтня 1898 р. у Парижі було створено Комітет пильності, у який увійшли представники 12 партій і 7 фракцій лівого спряму вання. У відповідь міністр оборони почав стягувати віддані урядові війська до столиці Франції. У великих містах країни відбулися мітинги і демонстрації з участю тисяч робітників, студентів, ремісників та інтелігенції. Передчуття громадянсь кої війни, зростання робітничого і демократичного рухів при вели до влади уряд «республіканської концентрації» на чолі з Рене Вальдек-Руссо. Новий кабінет міністрів пообіцяв не похитно обстоювати республіканські свободи і переглянути «справу Дрейфуса». Дрейфуса помилували, пізніше його було повністю реабілітовано і повернено на службу в армію з при своєнням усіх належних чинів. Вважають, іцо «справа Дрей фуса» була останньою спробою повалити республіканський режим у Франції. 4. Зовнішня політика Третьої республіки

У період зародження режиму Третьої республіки зов нішня політика мала два напрями: - створення французької колоніальної імперії; - підготовка до війни з Німеччиною. Основною сферою колоніальних надбань Франції з 1880 по 1914 р. стали Південно-Східна Азія й Африка. Спершу фран цузькі колонізатори зазнавали поразок у війні за загарбання Індокитаю, розпочатій у 1883 р. Та сили були надто нерівні і, незважаючи на мужній опір народів цих країн, до кінця XIX ст. Франції вдалося створити в цьому районі величезну колонію - Французький Індокитай. Практично одночасно з окупацією частини ПівденноСхідної Азії Франція продовжила загарбання територій у Північній, Тропічній і Східній Африці. Всього за період з 1870 по 1914 р. французи збільшили територію своїх володінь у 10 разів. Колоніальна імперія Франції створювалася в умовах жор сткої конкуренції з Німеччиною і Великою Британією. Фран цузька еліта мріяла про реванш за поразку 1870 p., а метою німецької імперії був остаточний розгром Франції до того, по ки остання ще не оговталася від наслідків франко-прусської війни і не заручилася сильним і надійним союзником. / 220

У період правління Бісмарка Німеччина двічі (в 1875 р. і 1887 р.) намагалася спровокувати нову франко-німецьку війну. Але ці спроби не увінчалися успіхом. Сама ж Німеччи на не наважувалася почати війну, бо її лідери знали, що їхні антифранцузькі плани викликають серйозне незадоволення у Росії й Великої Британії. Провокаційна політика Німеччини прискорила економічне і військово-політичне зближення Франції з Росією, а потім з Англією. З 1887 по 1893 р. відбу валися франко-російські переговори про військово-політич ний союз проти австро-німецького нападу, які завершилися підписанням угоди з військового питання. Оформлення еко номічного і воєнного блоку з Росією вивело Францію зі стану ізоляції в системі європейських міжнародних відносин, зміцнило фінансові зв’язки обох держав. Франція потребува ла союзу і зі своїм давнім суперником - Великою Британією. Перехід Німеччини до нової «світової політики» і надмірні амбіції Вільгельма II змусили обидві держави шукати шляхів до урегулювання англо-французьких відносин. У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розмежування сфер впливу в Африці. Це значно зміцнило зовнішньополітичні по зиції Франції, заклавши основу воєнно-політичного блоку Антанти. Спираючись на франко-російський союз і норма лізацію відносин з Великою Британією, Франція в 1912 р. проголосила свій протекторат над Марокко, що ще більше загострило її відносини з Німеччиною, яка також претендува ла на колонізацію цього регіону. Було зрозуміло, що будь-яке нове загарбання Францією колоній призведе до війни з Німеч чиною, і Франція почала готуватися до нової війни. . С ІЛ Я

C e m u tie a ,

лг*

,ц

LAURORE І.П К таіго, A rtis titju c .

Social®

J ’Aeeuse*..! LETTRE AU PRESIDENT DE LA REPUBLIQUI Par E M I L E Z O L A LETTRE A.M Н Ш

F^CRt

Газетна стаття E. Золя на захист Дрейфуса

221

ВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ Ф РАНЦ ІЇ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1876 Р.

Знайшовши союзників - Велику Британію і Росію, Франція в 1913 р. збільшила чисельність армії на 30%, а та кож витрати на потреби міністерства оборони. До цього часу Третя республіка мала високоякісну військову промис ловість, розвинуту залізничну мережу для мобільного пере везення військ. Висновки Третя республіка у Франції, яка виникла в результаті франкопрусської війни, витримала випробування часом. І помірковані республіканці, і радикали сприяли посиленню в країні республі канських демократичних інститутів. Цьому не завадили ні обґрун товані звинувачення в корупції, ні «Панамський скандал», ні «справа Дрейфуса». В зовнішній політиці в 1870-1915 pp. для Франції основними пріоритетами були: а) створення і зміцнення власної колоніальної імперії; б) пошук держав-союзниць; в) підго товка реваншистської війни з Німеччиною за новий переділ світу.

Запитання і завдання 1. Чим можна пояснити відставання темпів розвитку французь кої економіки на початку XX ст. від інших великих держав? 2. Назвіть основні особливості розвитку Франції на початку XX ст. 3. Коли у Франції встановився режим Третьої республіки? 4. Розкажіть про політичну систему Третьої республіки. 5. Визначте поняття: «Панамський скандал», «справа Дрейфуса». 6. Чим можна пояснити зближення Франції та Росії наприкінці XIX ст.?

222

Документи та матеріали Конституційний закон про організацію державної влади в Третій республіці від 25 лютого 1875 р. (витяг) «1. Законодавча влада здійснюється двома зібраннями: па латою депутатів і сенатом. Палата депутатів обирається загаль ним голосуванням на засадах, визначених виборчим законом. Склад, спосіб обрання і повноваження сенату визначаються спеціальним законом. 2. Президент республіки обирається на спільному засіданні сенату і палати депутатів абсолютною більшістю голосів. Він обирається на 7 років і може бути переобраний. 3. Президент республіки рівною мірою із депутатами обох палат має право законодавчої ініціативи. Він оприлюднює зако ни, прийняті палатами, наглядає за їх виконанням і забезпечує його. Він має право помилування... Президент керує збройними силами. Він призначає всіх цивільних і військових посадових осіб. Він головує на національних святах. Він приймає послів за рубіжних держав. 4. Кожний акт президента республіки має бути підкріплений підписом одного з міністрів. 5. Президент республіки може, за згодою сенату, розпустити палату депутатів до закінчення законного строку її повноважень...» Сборник документов по истории нового времени. 1870-1914/ Под ред. П.И. Острикова, П.П. Ванделя. - М., 1989. - С. 81-82. 1. Визначте межі повноважень президента Третьої республіки у Франції. 2. Визначте, до якого типу держави належала Франція згідно із Конституцією 1875 p.: президентська республіка, парламентська республіка, конституційна монархія. Відповідь вмотивуйте.

З а п а м ’ятайте дати 1870 p., 4 вересня - заснування Третьої республіки у Франції 1888 р. - «Панамський скандал» 1894-1906 pp. - «справа Дрейфуса»

28. США В 1 8 7 7 -1 9 1 4 pp. 1 . Антимонопольне законодавство. Закон Шермана

До початку XX ст. у США нараховувалось 445 трестів (об’єднань ряду підприємств, керованих одним центром) із за гальним капіталом понад 20 млрд доларів. Трести виробляли 3/4 усієї промислової продукції. Могутність трестів нерідко породжувала у їхніх власників прагнення до розширення 223

свого впливу шляхом усунення конкурентів, насамперед дрібних і середніх підприємців. Трести для зміцнення своїх позицій обмежували права трудящих, котрі відповідали на це страйками, які часом набували грізного характеру. У цих умовах центральна влада (конгрес, президент, уряд) вбачали своє головне завдання в попередженні та уре гулюванні конфліктів на основі відповідного законодавства. Вплив трестів позначився на житті всього американського суспільства: зростали ціни, розорялися дрібні і середні під приємці, частина фермерів, оскільки вони були неспроможні конкурувати з монополіями. Це викликало невдоволення трестами серед широких верств населення. У цих умовах конгрес ухвалив перші антимонопольні за кони: закон про створення комісії для нагляду за діями залізничних компаній, а згодом - антитрестівський закон. Закон, проект якого запропонував сенатор Дж. Шерман, був ухвалений під тиском широкого антимонопольного руху робітників і фермерів. Він оголошував незаконним будь-яке об’єднання у формі тресту чи іншій формі, а також угоду, спрямовану на обмеження торгівлі. За порушення закону винний має бути притягнутий судом до відповідальності й оштрафований. Закон Шермана був використаний власниками трестів та їхніми адвокатами для боротьби із профспілками. Вони оголо сили профспілки трестами, а страйки - порушенням свободи конкуренції. Таке тлумачення закону Шермана вперше було висунуте через два роки після його прийняття, під час загаль ного страйку в Нью-Орлеані. Боротьба довкола закону Шер мана показала, що американським трудящим доведеться до класти чималих зусиль для підвищення свого життєвого рівня. 2. «Справедливий курс» Теодора Рузвельта

На виборах 1900 р. переміг представник республіканської партії Мак-Кінлі, який восени наступного року був убитий анархістом. Президентський пост, згідно з Конституцією, зайняв віце-президент Т. Рузвельт. Гонориста і цілеспрямо вана людина, розумний і далекоглядний політик, Рузвельт був одним з найбільш яскравих президентів в історії США. В 1904 р. він був переобраний і залишався президентом до весни 1909 р. Ставши президентом, Рузвельт опинився віч-на-віч з безліччю проблем як усередині країни, так і у сфері зовнішньої 224

політики. У внутрішній політиці він почав проводити «спра ведливий курс», суть якого полягала в проведенні реформ і державного регулювання економіки в інтересах збереження економічної та політичної стабільності і американського суспільства. Найбільшої відомості набули заходи Рузвельта з боротьби проти трестів. Президент сам очолив атаку на ці монополії й отримав підтримку різних верств населення. Серед «антитрестівських законів», ухвалених конгресом з ініціативи президента, були закон про запровадження інспекції на м’ясокомбінатах, акт про контроль над виробництвом продо вольчих товарів і медичних препаратів, закон про контроль над залізницями та інші. Одним із напрямів діяльності Руз вельта була охорона природних багатств країни, яку підтри мало багато американців. Було прийнято закони про іри гацію засушливих земель на Заході, в 36 штатах створено місцеві комісії з охорони лісів, водних шляхів і т. п.; виникла національна комісія з охорони природи; великі площі гро мадських земель були оголошені державними заповідниками. Зовнішньополітичний курс Рузвельта був розрахований на висунення США в ряд великих світових держав з наступ ним завоюванням серед них панівного становища. Керівни ком політики європейських держав доводилося все більше рахуватися із стрімко зростаючою економічною та військо вою могутністю США. 3. «Нова демократія» Вудро Вільсона

На виборах президента в 1912 р. перемогу одержав демо крат Вудро Вільсон, професор історії та права, губернатор штату Нью-Джерсі. Гаслом «вільного підприємництва» він здобув голоси багатьох тисяч дрібних господарів, фермерів і середніх підприємців. Обійнявши посаду президента, Віль сон оголосив про настання ери нової свободи, нової демо кратії. Але по суті це було продовження політики Рузвельта, тобто політики, спрямованої на зміцнення існуючого ладу шляхом реформ з урахуванням інтересів різних соціальних груп. В основу курсу покладено ліберальні перетворення, котрі не зачіпали економічного фундаменту - приватної власності й системи найманої праці. Так, у 1914 р. ухвалено новий «антитрестівський закон», який спеціально застері гав, що робітники і фермерські організації не можуть розгля датися як трести. * 8 Б ілон ож к о 9 кл.

225

За Вільсона був змінений порядок виборів у сенат раніше сенаторів призначали законодавчі збори штатів, відтепер стали обирати народним голосуванням. Принцип народовладдя одержав у США свій подальший розвиток. 4. Зовнішня політика

На зламі ХІХ-ХХ ст., в умовах посилення міжнародної напруженості, американський капітал став виявляти праг нення проникнути в Китай, щоб перетворити його на ринок збуту товарів США. Для цього потрібно було мати в Китаї свою зону впливу. Була висунута доктрина «відкритих две рей і рівних можливостей». Розрахунок робився на те, що промислова могутність США дасть можливість швидко взяти гору над суперниками (Англія, Німеччина, Японія, Росія) і повністю прибрати до рук величезний китайський ринок. США наполегливо добивались для себе вигідних позицій у Китаї, однак протидія інших великих держав зірвала спроби США стати головною силою на китайському ринку. США надавали Японії широку допомогу в період, коли вона готу валась до війни проти Росії. Під час російсько-японської війни банкіри США дали Японії кілька позик. Секретні американояпонські переговори завершились підписанням угоди, за якою визнавалось право Японії на встановлення протекторату над Кореєю. За це Японія відмовилась від будь-яких дома гань щодо Філіппін. Підтримуючи Японію, Т. Рузвельт виступив ініціатором мирних переговорів між нею і Росією в Портсмуті. В 1908 р. США і Японія зобов’язалися взаємно поважати право во лодіння на Тихому океані, підтримувати в Китаї політику «відкритих дверей» і сприяти збереженню його незалеж ності. Проте американо-японські суперечності зростали, а в США поки що не було необхідної військової сили, щоб змуси ти Японію відмовитися від агресії. В Японії ж із підозрою спостерігали за бурхливим розвитком американських військово-морських сил. Висновки Під час Громадянської війни і реконструкції Півдня були усу нені останні перешкоди на шляху розвитку американського капіталізму. Знищення рабства і безплатна роздача землі в поєднанні з постійним припливом мільйонів робочих рук дали можливість швидко досягти ефективного використання багатих

226

приходних ресурсів країни. Стрімкий індустріальний розвиток був забезпечений сприятливими умовами для підприємницької та комерційної діяльності. Використання в промисловості й сільському господарстві новітніх досягнень науки і техніки, ефективні методи організації праці дали можливість США посісти перше місце в світі з обсягу виробництва і взятися за пе реділ світу та розмежування сфер впливу серед великих держав. Порівняно спокійний соціальний розвиток американського суспільства був зумовлений двопартійною політичною систе мою, заснованою на ідеях реформізму і компромісу. Цієї ж лінії дотримувались і американські профспілки, що, однак, не поз бавляло США від гострих соціальних конфліктів.

Запитання і завдання 1.Як вплинуло скасування рабства на розвиток промисловості? 2 .Яку роль відіграли залізниці в розвитку економіки? 3.Щ о забезпечило світову першість США? 4 .Чим була викликана поява антимонопольного законодавстві? 5 .Розкажіть про «справедливий курс» Т. Рузвельта. 6 .Розкажіть про «нову демократію» В. Вільсона. 7 .Чому США почали проводити політику за переділ світу?

Документи та матеріали З послання президента Т. Рузвельта конгресу 3 грудня 1901 р. «Діяльність корпорацій, що функціонують у федеральному масштабі, повинна регулюватися, якщо виявиться, що ця діяль ність завдає шкоди суспільству. Це повинно стати турботою всіх тих, хто, прагнучи суспільних поліпшень, хоче позбавити ділове життя від злочинного насильства. Великі корпорації виникли й існують лише під заступництвом наших установ, тож нашим пра вом і нашим обов’язком є нагляд за тим, аби діяльність корпо рацій поєднувалася з роботою цих установ. Перше, що необхідно для вироблення політики щодо корпо рацій, це знання фактів, тобто гласність. В інтересах суспільства уряд повинен мати право інспекції і перевірки діяльності корпо рацій, які функціонують у федеральному масштабі». Сборник документов по истории нового времени. - С. 183-184. 1 .Кого з американських «капітанів індустрії» ви можете назвати? 2 .Що ви знаєте про антитрестівське законодавство Т. Рузвельта?

З ап а м ’ятайте дати 1901-1909 pp. - президентство! Рузвельта х*

227

29. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст. 1 . Особливості розвитку Роси в пореформений період

Перетворення 60-70-х pp. XIX ст., основне місце серед яких посідала селянська реформа 1861 p., відкрили новий етап розвитку Росії, найважливішою частиною якої була індустріалізація. На створення індустріального суспільства вплинули особливості соціально-політичного ладу и історич них традицій країни. Правлячі кола Російської імперії, яка посідала напівпериферійне місце у світовій економіці, праг нули увійти до авангарду світової цивілізації. Це визначило «наздоганяючий» тип її розвитку щодо провідних країн Заходу. Становлення російської індустрії відбувалося досить високими темпами: упродовж кількох років виникали цілі галузі виробництва. Для їхнього створення широко викорис товувалися іноземний капітал, технології та поради за рубіжних спеціалістів. Однак економічний розвиток відбу вався украй нерівномірно. Великі індустріальні центри ме жували з районами, де збереглося натуральне традиційне господарство. Економічний прогрес не поєднався в Росії з соціальним та політичним. Непорушним лишався принцип самодержавства, зберігався економічний та політичний вплив консервативного дворянства. 2. Промисловий розвиток Росії у другій половині XIX ст. і його наслідки

У другій половині XIX ст. Росія, як і більшість країн Європи, переживає демографічний вибух. З 1861 по 1897 р. її населення зросло з 73 до 123 млн чоловік, а до 1917 р. - до 170 млн чоловік. Одночасно зростає кількість міського насе лення з 6 до 16 млн чоловік, особливо швидко це відбу вається в промислових районах. Загальна кількість підпри ємств за три десятиліття збільшилась з 2500 - 3000 до 6400, що поєднувалося всюди із заміною ручної праці машинною. Вирішальним фактором економічного розвитку стало будів ництво залізниць. Упродовж пореформених десятиліть Росія прокладала їх більше і швидше, ніж інші європейські 228

країни. Почалося це після Кримської війни й невдовзі дало можливість зв’язати промислові центри і віддалені окраїни, місто і село, промисловість і ринок в єдиний організм. Вели ке значення мало будівництво Катерининської залізниці, яка сполучила вугільний Донбас із Криворіжжям, залізниць, що з’єднали порти Чорного і Балтійського морів. З 1867 р. створюється спеціальний фонд розвитку залізничного будівництва. В нього вливалися державний і приватний ка пітал, іноземні позики. Сам імператор Олександр III володів акціями залізниць. Розвиваються нові галузі промисловості вугільна, нафтодобувна, хімічна, машинобудівна і нові про мислові центри: Баку, Донбас, Харків, Сормово та ін. Видо буток вугілля зріс у ЗО разів (70% давав Донбас), нафти - в 754 рази (95% давав Баку). Центрами металообробки стали Петербург і Москва. Меншими темпами розвивається легка промисловість. Текстильними центрами лишаються Москов ський район, Прибалтика, Лодзь; виробництво цукру зосере джується в Україні (90%). Зростає кількість переробних підприємств та їхня спеціалізація. Темпи і характер економічних процесів позначилися на формуванні російського підприємництва. Наприкінці XIX ст. воно складалося з кількох груп, які різнилися походженням і орієнтацією. Великі підприємці залежали від державних субсидій, замовлень, а не від ринку сировини, капіталів, то варів. Вони були пов’язані з вищими чиновниками, інозем ним капіталом. Вплив держави змушував капіталістів ціну вати не свободу ринку, а близькість до імператора й уряду. І політична позиція російської буржуазії ґрунтувалася на ідеї вірності престолу, що уповільнювало виокремлення її як самостійної політичної сили. Розорення селянства і створення промислових підприємств уперше в масовому масштабі породили в Росії пролетаріат соціальний клас найманих робітників. З 1865 по 1903 р. його чисельність у промисловості, видобутку вугілля і на транс порті зросла з 0,7 до 2,2 млн чоловік. Підтримка держави дала можливість підприємцям встановлювати високий рівень екс плуатації, заробітна плата в Росії була в 2-3 рази нижчою, ніж на Заході. Особливістю російського пролетаріату був тісний зв’язок із селом. Більше половини робітників, навіть у вели ких промислових центрах, мешкали поза містом, у селах і ро бітничих селищах, продовжуючи вести сільське господарство. Зв’язок із селом лишався для більшості робітників ви значальною рисою в їхньому світогляді. На фабрику вони 229

привносили общинні норми життя, а капіталіст силувався грати роль батька або доброго поміщика. Навіть наймання робітників відбувалося з урахуванням перерви на сільсько господарські роботи. Умови праці й життя сприяли заро дженню робітничого руху. Вплив революціонерів на проле таріат, позиція уряду, що забороняла економічну боротьбу, сприяли ранній політизації руху. 3. Розвиток російського села в пореформений період

Зміни в селі відбувалися набагато повільніше, ніж у місті. Збереження дворянського землеволодіння і пережитків кріпацтва давали можливість більшості поміщиків, особливо в перші десятиліття по реформі, чіплятися за старі форми господарського життя, використовувати відробіток, тобто обробіток землі поміщика селянським інвентарем. Проте гроші, одержані від реформи, скоро закінчилися, на євро пейському ринку з’явилося дешеве американське зерно, і російські поміщики, особливо маломаєтні, почали швидко розорятись. До 1895 р. дворяни віддали в заставу 40% своєї землі, а до 1905 р. їхнє землеволодіння скоротилося з 79,1 до 53,2 млн десятин. Тільки з 80-х років починає посилюватися тенденція переходу частини поміщицьких господарств до капіталістичних форм господарювання. Вони використову вали найману працю, машини, вирощували продукцію, що користувалася попитом на ринку. В дуже важкому становищі опинилося селянство, цке за знало великих матеріальних втрат під час звільнення з кріпацтва. Община прикріплювала селян до їхнього місця проживання, обмежувала право виходу з неї. У володіння об щини потрапило З/4 надільних земель. Зростання чисель ності населення вело до зменшення розміру наділу на чо ловічу душу в 2 рази. Економічні труднощі - високі податки, малоземелля - змушували селян іти в найми або орендувати землю. Вони обробляли своїм інвентарем поміщицькі землі за гроші, іноді брали хлібні позики за відробіток. Значно по ширюється здольщина, за якої селяни за оренду землі спла чували частину, а іноді до половини врожаю. Одночасно на селі відбувається процес соціального розпаду, утворюється досить значна частина безземельного або малоземельного се лянства (у 80-ті pp. - близько 50%) і невелика частина бага тих селян, що важкою працею багатіла, скуповуючи панські землі та землі збіднілих сусідів. Таких називали куркулями. 230

Збіднілі селяни змушені були або йти в місто і найматися на зводи і фабрики, або залишатись на селі і йти до куркулів у найми. Заробітна платня таких найманих робітників - про летарів - не задовольняла їхніх елементарних потреб. Соціа льне напруження та агресивність у селі і в місті швидко наростали. 4. Економіка і державна влада в Росії на зламі XIX ст.

До 90-х pp. самодержавство продовжує шукати можли вості використання успіхів економічного розвитку для зміцнення своїх позицій. Талановитий фінансист і організатор С.Ю. Вітте, який став у 1892 р. міністром фінансів, обіцяв царю, що він не буде проводити в країні політичних реформ, але за два десятиліття зможе вивести Росію на рівень перших держав світу. Серія здійснених ним економічних реформ по винна була зміцнити внутрішній ринок і національну еко номіку, стабілізувати фінансову систему. Під керівництвом С. Вітте було проведено грошову рефор му, здійснено стабілізацію російського рубля через уведення золотого грошового обігу. Стабілізація грошової системи спри яла залученню в економіку Росії іноземного капіталу. Аби по силити приплив іноземного капіталу в будівництво підпри ємств у Росії, Вітте підтримував уведення системи протекціо нізму, з високими митом і цінами на іноземні товари. Податко ва реформа, основою якої було впровадження непрямих по датків на гас, сірники, цукор, тютюн, вироби з бавовни і мета лу, монополія на горілку, дала можливість різко збільшити державний бюджет з 730 млн карбованців у 1881 р. до 1,5 млрд карбованців у 1897 p., потроївся запас золота. Вітте вдалося залучити в Росію майже 3 млрд карбованців іноземних позик. Внаслідок такої політики Росія до початку XX ст. пережи вала економічне піднесення. Втричі зросла металургійна промисловість, в основному за рахунок заводів України збіль шився видобуток вугілля. Росія виробляла стільки ж машин, скільки ввозила. Потроїлася і довжина залізниць, у рекордно короткий термін (за 15 років) завершилося будівництво Транссибірської магістралі. Російський капітал активно включився в боротьбу за ринки збуту на Далекому Сході, в Монголії, Персії, витісняючи конкурентів. Однак швидкі темпи розвитку промисловості не поліп шили становище села, де проживало 77% населення і яке 231

продовжувало давати 50% російського експорту. При загаль ному важкому становищі пореформеного села селяни плати ли викупні платежі, подушний податок, податки на цукор, чай, тютюн, горілку, промислові товари. Фінансовий прес на них, як визнавав сам уряд, був у 10 разів більший, ніж на дворян. Збільшення різниці цін на промислову і сільськогос подарську продукцію робило село джерелом індустріалізації, призводило до його зубожіння. С. Вітте заявляв: «Великі за вдання потребують і великих жертв». Його політика тільки зменшувала купівельну спроможність селян, послаблювала в підсумку внутрішній ринок. У 1900-1903 pp. Росія, як і інші держави Європи, пережи вала економічну кризу. Розорялися сотні не лише дрібних, а й великих підприємств. Одночасно криза стимулювала ство рення монопольних промислових об’єднань, концентрацію виробництва і капіталу. Хоч перші монополістичні об’єднан ня в Росії виникали у 80-90-ті pp. XIX ст., до кінця першого десятиліття XX ст. вони практично повністю охопили всі галузі промисловості і визначили її розвиток. Найбільш по ширеною формою монополії в Росії були синдикати. Най більші об’єднання «Продмет», «Продвугілля» контролювали 95% виробництва і реалізації чорних металів та вугілля, «Бр. Нобель» і «Мазут» - 77% торгівлі нафтопродуктами. Монополії виникали в транспорті, машинобудуванні, текс тильній, цукровій та інших галузях. Із ними тісно контакту вала та впливала на їхню діяльність держава. Державні за мовлення на поставки металу, палива військове будівництво стали важелем впливу на розвиток монополій. Зростає могутність банків, зливаючись з промисловим капіталом, вони створюють фінансово-промислові групи. Найбільшими в Росії були Російсько-Азіатський і Міжна родний комерційний банки, зв’язані з військовою промис ловістю і державним апаратом. Промисловий розвиток Росії до початку XX ст. дав мож ливість Росії наблизитися до провідних індустріальних країн, але не наздогнати їх. Реформи 90-х pp. свідчили про зростання в Росії ролі бюро кратії. За другу половину XIX ст. зросла її чисельність з 74 тис. до 388 тис. чоловік, установився тісний зв’язок з верхівкою підприємців, в її руках зосереджувались основні важелі впливу на економіку. Чиновництво перетворилося на головну опору самодержавства, домоглося фактично всевладдя в країні.

232

5. Громадський рух у Роси 6 0 -х pp. Народництво

У пореформений період у соціальній структурі Росії відбувалися глибокі зміни. Руйнувалися класи і стани епохи феодально-кріпосницької системи, формувалися нові верстви. Громадський рух, спрямований проти існуючого політичного режиму, теж набуває нових рис. Змінюють своє ставлення до суспільства західники і слов’янофіли. Багато з них взяло участь у підготовці та втіленні в життя реформ і вбачало в співробітництві з владою спосіб мирної перебудови Росії. Інші переходять до ліберальної опозиції, яка критикувала уряд за непослідовність реформ, але намагалася діяти ле гально, в межах закону. Її ідеалом було суспільство вільних громадян, конституційний лад. Сферою діяльності стала здебільшого періодична преса та земства. Ще однією силою громадського руху став радикальний напрям, орієнтований на революційну, насильницьку зміну існуючого політичного й економічного ладу в Росії. Зростан ня впливу радикального напряму було певною мірою зумов лене зневірою інтелігенції в спроможність самодержавства змінити соціальний і політичний лад Росії, розчаруванням у ліберальних методах впливу на уряд. А непослідовність реформ Олександра II, особливо селянської, тільки спонука ла частину суспільства на радикальні насильницькі дії. Середовищем, де формувався цей напрям, стала різночинна молодь. Розвиток вищої освіти, її доступність у 50-х pp. сприяли формуванню різночинної інтелігенції. Вихідці з духовного, купецького, селянського середовища поривали з традиціями батьків і бачили в навколишній дійсності тільки відсталість, морок. Зовнішнім проявом цього розриву став рух нігілістів - молодих людей, які ставилися різко негативно до релігії, суспільних підвалин, традицій. Ідеологією цієї молоді стало народництво. До початку 60-х pp. О. Герцен, М. Чернишевський формулюють кон цепцію російського (общинного) соціалізму - справедливого перетворення суспільства на базі селянської общини і коо перативних майстерень. Одним із методів такого пере творення Росії мав стати селянський бунт, очолюваний інтелігенцією.

233

6. О сн о в н і н а п р я м и н а р о д н и ц т в а та й о го д ія л ь н іс т ь у 6 0 -т і p p .

Ранні народницькі гуртки на іпочатку 60-х pp. готували ся до загального селянського повстання - бунту, на який во ни очікували до 1863 р. Вони намагалися створити ор ганізацію, яка б його очолила - «Земля і воля». Але арешт М. Чернишевського і його заслання до Сибіру, поразка в 1863 р. польського національного повстання, селянська війна, що не відбулася, призвели до розчарування і змусили шукати нові методи боротьби. Народництво розпадається на ряд напрямів, лідери яких по-різному розуміли роль народу в майбутній революції. Прихильником стихійного розвитку революції був теоре тик анархізму М. Бакунін. Він вважав, що народ є природже ним бунтарем, одвічним ворогом будь-якої держави. Завдан ня революціонерів - допомогти народу об’єднатися для рево люції, яка повинна назавжди покінчити з державним гноб ленням. М. Бакунін вимагав негайного знищення держави і заміни її самоврядними общинами. Близькими до анархізму були погляди П. Лаврова. Але народ він уявляв як пасивну масу. Щоб поча ти революцію, потрібні сильні осо бистості, готові на самопожертву. Народ, на його думку, треба під готувати до революції, розбудити свідомість через копітку пропа гандистську роботу. Це і мають зробити революціонери. Праці Лаврова вплинули на формування покоління революціонерів 70-х pp. Третій кумир радикальної час тини молоді 60-х pp. П. Ткачов роль сильної особистості вбачав не в пропаганді революційних ідей і заклику селянства до рево люційної боротьби, а в захоп Петро Лавров ленні влади підпільною організа цією революціонерів. Противник анархізму, він не вірив ані в общинний соціалізм, ані в революційність селянства. Пере хід до соціалізму Ткачов уявляв через політичну революцію і створення сильної революційної держави, яка перетворить суспільство. 234

Так, в ідеології народництва переплітаються різні підходи: орієнтація на активність народу і насильство, здійснюване революційною таємною організацією, ідеали демократії та сподівання на диктатуру сильної особистої влади. В 60-ті pp. народники прийняли і спробували втілити в життя ці підходи. їхні гуртки створювали комуни, трудові артілі, кооперативні майстерні, займалися просвітництвом. Та в умовах тиску держави спроби мирним шляхом реформу вати суспільство виявилися нездійсненними, і гору взяла ідея прямого революційного насильства. Найбільш радикально налаштовані революціонери орга нізували змову. В 1866 р. один із членів гуртка під назвою «Ад» (Пекло) Д. Каракозов стріляв в Олександра II. Замах не вдався, Каракозова схопили і повісили. В країні починається поворот до реакції. Ліберальних міністрів було звільнено; посилились поліцейські репресії, були закриті опозиційні журнали. Відповіддю радикалів стало створення в 1869 p. С. Нечаєвим таємного згуртованого товариства з символічною назвою «Сокира, або Народна розправа». Його члени беззаперечно повинні були підкорятися своєму керівникові. За планом С. Нечаева вони мусили проникнути в державний апарат, розкласти його зсередини і захопити владу. Передбачалося нещадне знищення панівних класів. «Моральним є все, що служить справі перемоги революції», - проголошував Не чаев. Щоб згуртувати свою організацію кров’ю, він влашту вав убивство одного з учасників змови. Суд над нечаєвцями, шок, якого зазнали революційні кола, російська інтелігенція, призвели до змін у революційному русі. Однак «Катехізис революціонера», який написав С. Нечаев, справив вплив на майбутні покоління російських революціонерів. 7. Народники і державна влада в 7 0 -8 0 -т і pp.

На початку 70-х pp. починається новий етап у розвитку народництва. Змінюється образ різночинця: від нігіліста, який все заперечував, до мученика, котрий приносить себе в жертву в ім’я народу. Народники прагнуть заручитись підтримкою народу, зблизитися з ним, вийти з підпілля. В 1874-1875 pp. відбувся масовий вихід інтелігентської мо лоді з міста в село - «ходіння в народ». Сотні агітаторів з дип ломами лікарів, учителів, інженерів, перевдягнених майст ровими, пішли по Росії. Вони проникали в найбільш глухі села. Користуючись своїми знаннями, намагались завоювати 235

довіру селян, розмовляти з ними про революцію і соціалізм. Але «ходіння в народ» показало, що селяни не прагнуть до революції, не розуміють промов пропагандистів-народників, сприймають їх вороже, як «панів». Часто селяни допомагали поліції заарештовувати «заколотників», «ворогів царя». «Ходіння в народ» провалилося. Поліція заарештувала понад 1600 чоловік. В умовах переслідувань нова революційна організація «Земля і воля», створена в 1876 p., перейшла від спроб утво рення постійних поселень пропагандистів до терористичної боротьби. З гаслом «Смерть за смерть» її представники фі зично розправлялися з жандармами, чиновниками, здійснили новий замах на царя. У відповідь уряд запроваджує військовопольові суди, які починають масово страчувати терористів. У 1879 р. «Земля і воля» розпалася на дві організації: «Чорний переділ» і «Народнаволя». «Чорнийпереділ» - «селянники» обстоював ідею продовження пропаганди серед селян. «На родна воля», на чолі якої стояли А. Желябов, О. Михайлов, С. Перовська та інші, обрала шлях терору. З його допомогою вони розраховували силами кількох десятків чоловік завда ти удару бюрократичному апарату, розхитати державу і зму сити уряд вдатися до реформування. В 1879-1881 pp. на Олександра II було здійснено 7 замахів. 1 березня 1881 р. він був убитий народовольцями. На самому початку терор справді спонукав владу до посту пок. Було реорганізовано уряд, до нього прийшли ліберали, незадовго до загибелі Олександр II підписав указ про введення в Росії представницького органу. Але його вбивство відкрило в країні смугу політичної реакції. «Народна воля» зазнала розгрому. У відставку було відправлено ліберальних мініст рів. У країні запроваджувався стан, за якого надавалися над звичайні права губернаторам і поліції. 8. Доля народництва. Поява соціал-демократи в Росії

Невдача «ходіння в народ» мала своїм наслідком повер нення частини народників до терору. Частина молоді дійшла іншого висновку. Невдача пропаганди серед селян поставила перед народниками питання про подолання недовіри селян до «панів». Зруйнувати цей бар’єр вони намагалися шляхом копіткої праці з поліпшення умов життя селян, впроваджен ня в їхній побут елементів європейської культури. Розроб ляється теорія «малих справ», повільного шляху перетворення 236

через реформи, відмови від ідеї ре волюційного насильства і уседо зволеності. На початку XX ст. представники цього напряму вли ваються в ліберальний рух. Частина радикально налашто ваних народників продовжувала вірити в природну революційність селян. Вони мріяли про майбутню народну революцію, продовжува ли терористичну діяльність. Піз ніше ця група радикалів створила соціал-революційну партію - пар тію есерів. Есери розробили власну аграрну програму - після перемоги селянської революції націоналі зувати всю землю, після чого передати її в безоплатне корис тування селянським общинам. Таким чином есери сподіва лися запобігти соціальній несправедливості на селі: земля переставала б у такому випадку бути приватною власністю, її не можна було продавати і купувати, збагачуючись за раху нок збіднілих селян. Ще одна група народників, пов’язана з «Чорним переді лом», - Г. Плеханов, JI. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич та інші, втративши віру в результативність революційної пропа ганди серед селян, звертаються до марксизму. В 1883 р. за кордоном у Женеві вони створюють товариство «Визволення праці». Марксисти вважали, що новою соціальною базою ре волюційної боротьби повинен стати пролетаріат. До 90-х pp. марксизм набув деякого поширення в Росії. Народилися в країні також інші соціал-демократичні ор ганізації. З самого початку в соціал-демократичному русі Росії складаються різні напрями. «Легальні марксисти» - поміт ними представниками були П. Струве та М. Туган-Барановський - підтримували ідею про поєднання соціалістич них і ліберальних ідеалів. Разом із західними соціал-демо кратами вони вважали, що головним завданням пролетаріа ту кінця XIX ст. повинна стати боротьба за демократію, соціальну рівність, участь у парламентській діяльності, легальному профспілковому русі. Пролетаріат повинен був очолити боротьбу за демократичні перетворення в Росії. Для цього «легальні марксисти» мали намір створити робітничу партію. В 1898 р. за їхньою участю відбувся І з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії, де було проголошене 237

її створення. Однак великого успіху ідеї «легальних марк систів» у робітничому середовищі Росії не мали. Частина діячів цього напряму відійшла від соціал-демократів і приєд налася до ліберального руху. 9. Виникнення більшовизму

На початку XX ст. в російському соціал-демократичному русі формується радикальний напрям, прибічники якого дотримувалися революційних поглядів. У 1895 р. в Петер бурзі виник «Союз боротьби за визволення робітничого кла су», до якого увійшли В. Ульянов, Ю. Мартов та інші. Голо вним для його членів було не поліпшення життя робітників, що вони вважали нездійсненним в умовах царизму і буржу азного суспільства, а соціалістична революція і докорінна зміна суспільства. Лідером цього напряму на початку XX ст. стає В. Ульянов. Ульянов (Ленін) Володимир Ілліч (1870-1924) - російсь кий марксист. Народився в родині російських інтелігентів. Батько був інспектором народних училищ Симбірської гу бернії. Після страти в 1887 р. старшого брата Олександра за участь у замаху на життя царя Ульянов стає учасником рево люційного руху, за що його було виключено з Казанського університету. Закінчив у 1891 р. юридичний факультет Петербурзького університету. Працював помічником при сяжного повіреного. Брав участь у роботі марксистських гуртків. Аби прискорити революцію, Ленін пропонував згуртувати роз’єднані марксистські сили в бойову організацію, здійснити спочатку в Росії, а потім і в усьому світі соціалістичну революцію, і створити державу диктатури про летаріату. Такі риси російського робітника (вчорашнього селяни на), як колективізм, готовність підкорятися вождю, він викорис тав для створення згуртованої, до бре організованої, зі строгою підпорядкованістю партії. В 1903 р. на III з’їзді РСДРП більшовизм як російський варіант марксизму Володимир Ленін оформився остаточно. 238

Особливістю російського більшовизму була ідея про ви няткову місію пролетаріату, який повинен встановити свою диктатуру, віра в роль насильства як основного засобу бо ротьби за встановлення соціалізму, зневага до капіталізму, який необхідно якнайшвидше проминути. Російський народ мав першим побачити здійснення соціалістичного ідеалу. Ті з членів РСДРП, які відмовлялися йти за більшовиками і опинилися на з ’їзді в меншості, дістали назву меншовиків. Вони перебували на позиціях європейської соціал-демо кратії, яка порвала з ідеєю соціалістичної революції. 10. Російсько-японська війна

На початку XX ст. Росія разом з іншими великими дер жавами продовжила боротьбу за переділ світу. Одним із на прямів її інтересів став Далекосхідний регіон. Росія спромо глася укласти із Китаєм договір про будівництво через її територію Китайсько-Східної залізниці, отримала в оренду Порт-Артур як базу для свого військового флоту на Далекому Сході. Противником Росії виступила Японія, яка також ма ла плани щодо загарбання Далекосхідного регіону. Японська армія і флот переважали російські сили, розміщені на Дале кому Сході, але правлячі кола Росії знехтували цим, прагну чи якнайшвидше розпочати війну. їхню мету добре визначив тодішній міністр внутрішніх справ Плеве: «Щоб утримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна». У січні 1904 р. Японія напала на Порт-Артур. Мужність моряків крейсера «Варяг», героїзм захисників Порт-Артура

Ц усіма

239

не змогли вплинути на кінцевий результат війни. Поразка армії, розгром флоту в Цусімській битві (1905), падіння ПортАртура привели до перемоги молоду імперіалістичну державу, яка набирала силу - імператорську Японію. Війна заверши лась підписанням Портсмутського миру (23 серпня - 5 вересня 1905 p.), за яким Японія отримала Південний Сахалін, ПортАртур, право проникнення в Маньчжурію, утвердилася в Кореї. Поразка у війні прискорила врегулювання невирішених питань між Росією та Англією. Був підписаний англоросійський договір (1907). Цей договір фактично завершив створення російсько-французько-англійського військового союзу - Антанти. Події російсько-японської війни сприяли наростанню революційної кризи в Російській імперії. Висновки_____________________________________________ Соціально-економічний розвиток Росії на зламі ХІХ-ХХ ст. проявився в індустріалізації, зближенні економіки і суспільства із Заходом. Наздоганяючий характер розвитку Росії уможливив у короткий термін створити потужний промисловий комплекс. Джерелом індустріалізації стало викачування грошей із села, за лучення іноземного капіталу, державне втручання і регулювання. Союз верхівки підприємців і держави привів до раннього форму вання монополістичних об’єднань, встановлення їхнього кон тролю над економікою. Головним гальмом у розвитку Росії цього періоду було збереження в селі поміщицького землеволодіння. Самодержавство прагнуло використати економічний прогрес для зміцнення свого становища. Водночас воно підтримувало збереження пережитків кріпацтва. Соціальні процеси в Росії призвели до перетворення бюрократії на основну опору само державства. В громадському русі Росії з середини XIX ст. провідну роль відігравав радикальний напрям. Ліберальна течія, яка орієнтува лася на реформістський шлях розвитку, формується повільно. Радикальний громадський рух пройшов два етапи свого розвит ку: народницький і марксистський. Ідейною основою народ ництва стала теорія общинного соціалізму. Рушійною силою ре волюції народники вважали селянство, головними методами діяльності - пропаганду і терор. На базі народництва утворилась партія соціалістів-революціонерів (есерів). У 80 - 90-ті pp. в гро мадському русі почав утверджуватися марксизм. У Росії його представниками стали меншовики, прибічники ідей західно європейської соціал-демократії, і більшовики - прибічники теорії російського марксизму, автором якої став В. Ульянов.

240

Запитання і завдання 1. Які фактори впливали на прискорення промислового розвит ку Росії? 2. Розкажіть про індустріалізацію в Росії наприкінці XIX ст. 3. Розкажіть про розвиток сільського господарства пореформеної Росії. 4. Розкажіть про реформи, здійснені С. Вітте. 5. Які напрями громадського руху утворюються в пореформений період? 6. Що таке народництво? Назвіть його основні течії. 7. Розкажіть про виникнення організації «Народна воля». 8. Схарактеризуйте причини формування ліберального руху в Росії. 9. Розкажіть про виникнення в Росії марксизму. 10. Дайте характеристику різним течіям марксизму в Росії.

Документи та матеріали 0.1. Герцен «Російський народ і соціалізм» «...Яке щастя для Росії, що сільська община не загинула, що приватна власність не роздробила власності общинної; яке це щастя для російського народу, що він лишився поза всіма політичними рухами, поза європейською цивілізацією, яка, без сумніву, знищила б общину і яка нині сама дійшла в соціалізмі до самозаперечення... ... Європа на шляху до соціальної революції зустрічається з цим народом, який подає їй здійснення напівдике, невпорядковане, - а все-таки здійснення - постійного перерозподілу зе мель поміж землеробами. І зауважте, що цей великий приклад дає нам не освічена Росія, а сам народ, його життєвий процес. Ми, росіяни, які пройшли крізь західну цивілізацію, ми - не більше, як засіб, як закваска, як посередники між російським народом і революційною Європою. Людина майбутнього в Росії мужик, так само, як у Франції - робітник...» Хрестоматия по истории СССР. М., 1952. - Т. III. - С.374-375. 1. У чому автор вбачає головні відмінності Росії і Заходу? 2. Яке місце в історичному розвитку Росії автор відводить російському селянству? С.Г. Нечаев «Катехізис революціонера» «§ 1. Революціонер - людина приречена. У нього немає ні своїх інтересів, ні почуттів, ні грошей, ні уподобань, ні навіть імені. Все в ньому поглинуте єдиним винятковим інтересом, єдиною думкою, єдиною пристрастю - революцією... § 4. Він зневажає громадську думку. Він зневажає і ненави дить у всіх... проявах нинішню суспільну мораль. Морально для

241

нього все, що сприяє торжеству справи революції. Аморальне і злочинне все, що заважає їй. § 17. Інша категорія має складатися з таких людей, яким тільки тимчасово дароване життя, аби вони рядом звірячих вчинків довели народ до неминучого бунту. § 25. Ми об’єднуємося з крутим розбійницьким світом, цим дійсним і єдиним революціонером у Росії.» И.Н. Ионов. Российская цивилизация: ХІХ-ХХв. - М., 1995. - С. 268-269. Дайте моральну оцінку «Катехізису революціонера» С. Нечаева. М.О. Бердяев «Джерела і смисл російського комунізму» «Ленін повернувся по-новому до старої російської рево люційної думки. Він проголосив, що промислова відсталість Росії ... є великою перевагою соціальної революції. Не дове деться мати справу з сильною організованою буржуазією... Більшовизм набагато більше традиційний, ніж прийнято думати, він узгоджується зі своєрідністю російського історичного проце су. Відбулися русифікація і орієнтація марксизму... (тобто його пристосування до культурної традиції Сходу)». Н.А. Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма. - Париж, 1955. - С. 89. Наскільки точно, на Вашу думку, відомий російський філософ М. Бердяев передає особливості більшовизму?

З ап а м ’ятайте дати 30-70-ті pp. XIX ст. - промисловий переворот у Росії 1874 - 1875 pp. - «ходіння в народ» 1879 р. - виникнення організації «Народна воля» кінець 90-х pp. XIX ст. - утвердження марксизму в Росії 90-ті pp. XIX ст. - реформи С. Вітте 1903 p. - II з’їзд РСДРП, початок організаційного оформлення більшовизму

ЗО. РО С ІЯ В 1 9 0 5 - 1 9 1 4 pp. 1 . Початок перш ої російської революції

Неминучість революції в Росії була зумовлена особливо стями її соціально-економічного і політичного розвитку після реформи 1861 р. Ця реформа стала важливим кроком на шляху розвитку російської промисловості. Швидко роз вивався капіталізм, особливо в промисловості й банківській справі. Однак Росія і далі лишалася відсталою країною по рівняно з країнами Західної Європи і Сполученими Штатами 242

Америки. Капіталістичні відносини перепліталися з пере житками кріпацтва. Головними з цих пережитків був само державний лад та поміщицьке землеволодіння. В Росії ЗО тис. великих поміщиків володіли 70 млн десятин землі, в той час як 10,5 млн селянських дворів мали лише 75 млн де сятин. Постійними супутниками селянського життя були убозтво, хвороби, безправ’я. Важким було і становище робіт ників, позбавлених громадянських і політичних прав. Росія лишалася «тюрмою народів». Пригноблені народи були поз бавлені освіти рідною мовою, царський уряд сподівався їх русифікувати, переслідувалася їхня культура. Наростання революційного вибуху прискорила російсько-японська вій на, що наочно продемонструвала гнилість російського само державства. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. В цей день мирна багатотисячна демонстрація робітників Санкт-Петер бурга рушила до царського палацу з метою передати імпера тору петицію з проханням поліпшити умови життя. Війська розстріляли мирну демонстрацію. Було вбито 200 і поранено 800 чоловік. Кривава розправа викликала всенародне обу рення. По всій країні відбулися мітинги протесту, в яких брали участь представники різних соціальних груп населен ня. Уряд відповів посиленням репресій. Під час зіткнень з військами загинули десятки чоловік у Ризі, Варшаві та ін ших містах імперії. Одночасно, з метою заспокоїти населення, було оголошено про створення комісії для з ’ясування причин заворушень і обіцяно розробити законопроект про представ ницький орган - Державну думу. Але це не заспокоїло рево люційний рух. Масові мітинги і зіткнення з армією відбулися 1 травня 1905 р. У боротьбу втягувалося селянство. Очолюване партією есерів, воно створювало селянські спілки. В червні 1905 р. відбувся І з’їзд Всеросійської селянської спілки. Не задоволення охопило армію. У середині червня 1905 р. вибух нуло повстання моряків броненосця «Потьомкін» на Чорному морі. Ціною великих зусиль повстання вдалося придушити, але політичне напруження в країні не зменшилося. Революція продовжувала поглиблюватися. 2. Маніфест 17 жовтня Свідченням цього був всеросійський політичний страйк, що спалахнув у жовтні 1905 р. Страйк, що вилився у загальноросійський, почався з виступу московських друкарів, які вимагали підвищення заробітної плати. Але під впливом 243

радикально настроєних студентів страйк став перетворюва тися на політичний, масовий. Страйкували робітники, по штово-телеграфні, конторські та інші службовці, студенти Москви, Петербурга, Варшави та інших міст імперії. Кількість страйкарів досягла 2 млн чоловік. Економічне і ділове життя було паралізоване. Натомість різко активізува лися різні політичні сили. В Росії в умовах початку революції існувало три політич них табори. Урядовий, який представляв царську бюрократію і консервативні прошарки дворянства, не хотів жодних змін. Ліберальний табір утворювали буржуазія, частина поміщиків-дворян, верхівка інтелігенції. Ліберали прагнули змін, модернізації існуючого політичного й економічного ладу, «європеїзації» Росії шляхом поступових реформ. Нарешті, оформився і третій табір, що об’єднав радикально налашто вані суспільні верстви, які домагалися змін шляхом докорін ного зламу політичного і соціально-економічного ладу. Його очолювали соціалістичні партії - соціал-демократи, соціалісти-революціонери (есери), анархісти, радикальні прошарки безпартійної інтелігенції. На першому етапі революції утворився об’єднаний фронт опозиції - від соціалістів до лібералів, від робітників до бур жуазії. їхній тиск змусив царську бюрократію піти на по ступки. Голова уряду граф Вітте, один із найбільш далеко глядних представників оточення імператора, під час аудієн ції у Миколи II рішуче зажадав кардинальних реформ. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписав Маніфест, яким «дарував» народу громадянські права - недоторканність осо би, свободу віросповідання, друку, зборів, об’єднань у партії та громадські організації. Було оголошено про скликання представницького законодавчого органу - Державної думи. Маніфест 17 жовтня відкрив перспективу перетворення Росії на конституційну монархію. 3. Загострення соціально-політичної ситуації в Росії наприкінці 1905 р.

Очікуваного «заспокоєння» в Росії після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня не відбулося. Навпаки, соціально-по літична ситуація продовжувала загострюватися. На арену відкритої боротьби виступили політичні партії. Кожний політичний табір було представлено кількома з них. Ліберальні кола об’єдналися в «Союз 17 жовтня» (партія октябристів) і Конституційно-демократичну партію (кадети). 244

Октябристів очолювали А. Гучков і М. Родзинко, кадетів П. Мілюков і П. Струве. Ліберали були в основному задоволені поступками з боку царизму і були готові до співробітництва з владою з метою її поступової демократичної еволюції. Російські праві націоналістичні політичні сили об’єдна лися в партії та організації, які називали «чорносотенними». Найбільшими чорносотенними об’єднаннями були «Союз російського народу» і «Союз Михаїла Архангела». Чорносо тенці вважали, що Маніфест 17 жовтня зовсім не відповідає історичним традиціям Росії і підписаний царем під тиском юрби. Відразу ж після оголошення Маніфесту вони спрово кували в багатьох місцях Росії жорстокі погроми, розправ ляючись з тими, хто, на їхню думку, змусив царя підписати Маніфест. Об’єктом розправи найчастіше були євреї, котрих підозрювали в активній участі в революційному русі, а та кож представники демократичної інтелігенції, студентства. Найбільш жорстокий погром, жертвами якого стали 500 єв реїв, відбувся в Одесі. Микола II і придворні кола ставилися до погромників з прихованою симпатією, вважаючи, що антисемітизм - неприязне ставлення до євреїв - допоможе відвернути гнів народу від правлячої верхівки. Маніфест 17 жовтня відкинула і ліва опозиція, яка, на відміну від лібералів, прагнула не до реформування, а до ліквідації існуючого ладу. В умовах революції 1905 р. вплив лівих радикалів посилився. Під їхнім впливом опинилися ради робітничих депутатів - самоврядні органи, які стихійно виникали для керівництва страйками, але найбільш ради кальними лівими, особливо більшовиками, вони розглядалися як органи майбутньої влади. Восени 1905 р. за прикладом Петербурга, Москви й Іваново-Вознесенська ради було ство рено в багатьох містах і робітничих центрах імперії. Викори стовуючи вплив у радах, радикально налаштовані соціалісти готували антиурядові виступи. Головним осередком повстання стала Москва. Очолювали його більшовики, що контролювали Московську раду. 6 груд ня Рада ухвалила рішення про: - початок збройного виступу: - скинення царського уряду; - скликання Установчих зборів; - проголошення демократичної республіки. Повстання почалося загальним страйком, який 7 грудня паралізував життя в Москві. Урядові війська увійшли в міс то, а революціонери-дружинники відповіли барикадами і 245

партизанською тактикою. Проти повстанців було застосовано гармати, що й визначило результат боротьби. Понад тисячу чоловік загинуло, а цілі райони Москви опинилися в руїнах. Збройні виступи революціонерів відбулися і в кількох інших містах імперії, але в столиці - Петербурзі - спроба повстання провалилася. Повстання в містах збіглося з вибухом селянського обу рення. Маніфест 17 жовтня селяни сприйняли як дозвіл на право розпоряджатися всією землею. Селяни вирубували поміщицькі ліси, ламали машини, відмовлялися платити орендну платню. Нерідко вони підпалювали маєтки. Багато поміщиків було вигнано із маєтків, вони довго не наважува лися повертатися додому. 4. Спад революції У 1906 р. революційна активність у Росії стала зменшу ватися. Уряд поєднував тактику поступок і репресій. Відбу лися вибори в І Державну думу, але вона була, на думку царя, надто лівою, а тому неслухняною, і її розпустили. Тоді було проведено вибори у II Думу, яка розпочала роботу в лютому 1907 р. Прагнення перевести політичну боротьбу в стіни Держав ної думи не влаштовувало радикальні революційні партії, тим більше, що уряд постійно намагався обмежити грома дянські права. Радикали розгорнули масовану терористичну кампанію. Упродовж 1906 - 1907 pp. терористи вбили або по калічили по всій імперії 4500 посадових осіб. Тисячі людей стали випадковими жертвами революційного терору. Лівий терор викликав посилення урядових репресій і хви лю чорносотенних погромів, жертвами яких, як і раніше, було єврейське населення і студентство. В цих складних умовах у придворних колах почався пошук «сильної людини», здатної стабілізувати ситуацію в країні, врятувати трон. Вибір припав на П. Столипіна. Столипін Петро Аркадійович (1862-1910) народився в старовинній дворянській родині, яка служила монархії з XVI ст. Закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Петербурзького університету; захистив кандидатську дисер тацію із землеробства. В 1902 р. був призначений губернато ром Гродно. В розпал революції переведений в одну з най більш неспокійних губерній Росії - Самарську. Заслужив 246

репутацію ліберального губернатора. Якийсь час був мініст ром внутрішніх справ. У липні 1906 р. П. Столипіна призна чено Головою Ради міністрів. З ім’ям нового глави уряду пов’язаний розпуск II Держав ної думи, яка виявилася ще більш ліберальною і лівою, ніж її попередниця. З червня 1907 р. обнародувано новий закон про вибори. Цей закон забезпечував значні привілеї замож ним верствам і обмежував виборчі права промислових робітників, селян, представників національних районів імперії. Ці події характеризуються як державний переворот, що підвів риску під першою російською революцією. Радикально налаштовані революціонери намагались про довжувати революційні виступи, однак новий прем’єр-мі ністр вимагав від суддів виносити якомога більше смертних вироків щодо «терористів». З тих часів у російській мові з ’явилась нова ідіома - «столипінська краватка» як назва шибениці, на якій за часів Столипіна вішали революціонерів. 5. Реформи Столипіна

Посівши пост Голови Ради міністрів, Столипін здійснив ряд реформ, покликаних модернізувати економічний лад Росії і зміцнити соціальну базу режиму. Земля в Російській імперії не належала селянам за правом приватної власності. Селянська община, яка юридично володіла всією землею, ре гулярно перерозподіляла земельні наділи. Така традиція ре гулярного перерозподілу землі базувалась на природному для російського села принципі соціальної справедливості: жоден із селян - членів общини не міг нарікати на погану якість землі, яку він мав, оскільки отримував щорічно новий наділ. В той же час селянин не мав права вільно продавати землю, оскільки вона належала не йому, а общині. Це не мало принципового значення за часів кріпацтва, оскільки селянин не мав права піти з села, перед тим продавши землю. Становище змінилось після 1861 p., однак і за нових умов се лянин не мав можливості продати землю, навіть якщо вия вив повну неспроможність хазяйнувати в нових умовах. В се лах після реформи з’явилось досить багато підприємців-куркулів, які вирощували велику кількість товарного хліба хліба, який вироблявся на продаж, у тому числі й на експорт. Однак куркулі не мали можливості збільшувати посівні площі, оскільки не могли придбати землі своїх земляків. 247

П. Столипін передусім вирішив ліквідувати селянську об щину, хоч вона завжди була однією з підвалин монархічного ладу. Було ухвалено низку законів, спрямованих на зруйну вання общини. Тим самим відкривався простір розвитку то варно-грошових, капіталістичних відносин у сільському гос подарстві. Селяни здобули право виходу з общини, могли закріплювати за собою в приватну власність общинні ділян ки землі або продавати їх. Залежно від місцевих умов і побажань селяни після вихо ду з общини мали можливість залишатися в селі або, об’єд навши всі свої земельні ділянки в одну - так званий відруб, поселитися разом зі своєю родиною на хуторі. Водночас уряд організував переселення селян у малообжиті губернії Росії. Отже, столипінська аграрна реформа створювала прошарок «міцних і сильних», за словами самого глави уряду, селянсь ких господарств. У той самий час інтереси великого поміщи цького господарства істотно не зачіпалися. Аграрна політика П. Столипіна не дістала очікуваної підтримки в суспільстві. Проти неї виступили праві мо нархічні кола, вбачаючи в знищенні общини замах на основи самодержавства в Росії. Негативну оцінку дістала вона і з бо ку соціалістів, особливо есерів, зацікавлених у збереженні общини, яка була, на їхню думку, осередком соціалізму в Росії. Селяни в своїй масі також не сприйняли столипінські перетворення, побоюючись розорення і невизначеного май бутнього. Селянські виступи не припинялися, хоч інтен сивність їх слабшала. Таким чином, своєї основної мети - реформування аграр ного устрою Росії і усунення небезпеки нової революції реформи Столипіна не досягли, а його самого було вбито внаслідок терористичного акту, здійсненого в Києві в 1911 р. есером Д. Багровим. 6. Третьочервнева монархія

Політичний режим, який утвердився в Росії по завер шенню революції, дістав назву «третьочервневої монархії» (від дати нового виборчого закону - 3 червня 1907 p.). Якщо Маніфест 17 жовтня був серйозним кроком на шляху пере творення Росії на конституційну монархію, то виборчий закон, прийнятий 3 червня 1907 p., істотно загальмував цей процес. Закон надійно гарантував уряду, призначеному царем, лояльний склад депутатів. 248

УIII Державній думі близько третини її складу мала украй праву орієнтацію. «Союз 17 жовтня» здобув трохи більше третини голосів. Конституційно-демократична партія мала з союзниками в Думі невелику фракцію, яка об’єднувала менш як 20% депутатів. Незначною за чисельністю і впли вом була соціалістична фракція депутатів. Такий склад Думи залишав за урядом широке поле для політичного маневру, маніпулювання депутатами в своїх інтересах. У III Думі все залежало від октябристів. Залежно від ситуації вони голосували то з правими, створюючи правооктябристську більшість, то з кадетами, формуючи октябри стсько-кадетську більшість. У цьому і було призначення третьочервневого режиму - добитися стабільності у суспільстві за мінімальних, контрольованих урядовими верхами, змін. Цього вдалося досягти лише частково. Останні роки напе редодні Першої світової війни позначені високими темпами економічного розвитку Росії. Російський карбованець став одною із найбільш твердих грошових одиниць Європи. Зрос тання добробуту помічалося і в місті, і в селі. Але для тривалої і усталеної стабілізації соціально-економічного становища необхідний був глибокий компроміс різних класів і політич них партій. До такого компромісу ні правлячі кола імперії, ні опозиційні сили не були готові. Вирішити ж національні проблеми, зберігаючи Російську імперію, без надання націям Росії права на самовизначення, було взагалі немож ливо. Відтак Росія стояла перед новою революцією. Висновки На початку XX ст. перед Росією стояло завдання глибоких соціально-економічних і політичних перетворень. Революція 1905-1907 pp. була спробою розв’язати ці завдання методами радикального зламу. Революція виявилася незавершеною, завдання які стояли перед країною, не були розв’язані, хоча і зроблено важливий крок з перетворення Російської імперії на конституційну монархію. Реформи, проведені під керівництвом П. Столипіна, були спробою здійснити перетворення і досягти суспільної стабільності «згори», обминаючи криваву рево люційну боротьбу і не зачіпаючи основи російського поміщиць кого землеволодіння. Однак Столипін не спромігся створити умов для вирішення всіх проблем, які стояли перед Росією. Не вирішила революція і проблем робітників. Вирішити ж націона льні проблеми, зберігаючи Російську імперію, було взагалі не можливо.

249

Запитання і завдання 1. Схарактеризуйте причини першої російської революції. 2. Дайте оцінку Маніфесту 17 жовтня 1905 p., його вплив на по дальший розвиток Росії. 3. Назвіть основні політичні партії Росії та проаналізуйте їхні програмні установки. 4. Схарактеризуйте ставлення основних політичних сил Росії до Маніфесту 17 жовтня 1905 р. 5. Схарактеризуйте завдання і підсумки столипінських аграрних реформ. 6. Схарактеризуйте політичний режим «третьочервневої монархії».

Документи та матеріали Маніфест «Про вдосконалення державного порядку». (Царський Маніфест 17 жовтня) «...На обов’язок Уряду покладаємо Ми виконання непохитної Нашої волі: 1) Дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів. 2) Не зупиняючи призначених виборів у Державну думу, залу чити тепер же до участі в Думі у міру можливості, відповідної стислості терміну, що лишився до скликання Думи, ті класи на селення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав, представив ши потому подальший розвиток початку загального виборчого права знову встановленому законодавчому порядку. 3) Установити як непорушне правило, щоб жодний закон не міг мати силу без схвалення Державною думою і щоб виборним від народу забезпечена була можливість справжньої участі в на гляді за законовідповідністю дій поставленої від Нас влади». Новый государственный строй России. Спб., 1907. - С. 24-25. 1. Схарактеризуйте зміст Маніфесту 17 жовтня. Які зміни в полі тичний лад імперії мав внести цей Маніфест? 2. Розкрийте історичне значення Маніфесту 17 жовтня.

З ап а м ’ятайте дати 1905 p., 9 січня - початок першої російської революції 1905 p., 17 жовтня - обнародування Маніфесту «Про вдоскона лення державного порядку» 1907 p., З липня - новий виборчий закон. «Третьочервневий пе реворот» 1906-1911 pp. - П. Столипін на посту Голови Ради міністрів

250

3 1 . Я П О Н ІЯ В Д Р У Г ІЙ П О Л О В И Н І X IX НА ПО ЧАТКУ X X ст. 1 . Л ік в ід а ц ія С ь о гун а ту. П о ча то к е п о х и «М ейдзі»

У липні 1853 р. до узбережжя Японії поблизу столиці Еддо підійшла американська військова ескадра під проводом комодора Перрі. Демонстративно спрямувавши гармати своїх кораблів на берег, американці передали японському урядові лист президента СІЛА з вимогою «відкрити» японські портові міста для торгівлі американськими товарами. Нев довзі була підписана відповідна угода. Услід за американцями такі самі угоди з Японією уклали Англія, Франція і Голлан дія. Завершився майже 250-річний період ізоляції країни від зовнішнього світу, введеної сьогунами - військовими прави телями Японії з роду Токугава. В Японію ринув потік європейських промислових відносно дешевих і різноманітних товарів. Почали занепадати націо нальні ремесла і мануфактури. Для придбання заморських предметів розкоші багата самурайська верхівка обкладала поборами населення, доводячи його до убозтва. Японії загро жувало перетворення на звичайну колонію, як це сталося

Японська традиційна школа

251

з більшістю країн Сходу. Та японське суспільство віднайшло в собі сили протистояти такому ходу подій. Від інших східних суспільств його відрізняв ряд особливо стей. В політичній галузі - це відсутність єдиного, освячено го релігією, центру державної влади. Релігійна святість бу ла притаманна імператору, та він не правив країною. Реаль на сила була в руках сьогуна, але він не мав ні релігійного ав торитету, ні необхідного чиновницького апарату, щоб кон тролювати всю країну. В результаті досить самостійними стали численні місцеві князі, котрі спиралися на віддане їм середнє і нижче самурайство. В економічній галузі - острівне положення Японії сприяло розвитку торгівлі й мореплавства, схильності японців запозичати в інших народів усе корисне. В соціальній галузі японцям завжди була притаманна своє рідна общинність, схильність до об’єднання, групової дії. Таку групу вирізняли відчуття духовної, майже родинної спорідненості її членів, висока дисциплінованість, відданість старшому в ній. В галузі культури - виховане в конфуціанському дусі самурайство - родовитий військовий стан - було досить освіченим. Усі ці особливі риси японського суспільства в поєднанні з проповідуваною синтоїзмом - національною релігією Японії ідеєю винятковості японців, їхньої вищості над іншими на родами дали можливість Країні світанкового сонця швидко і організовано перебудуватися, взявши власну долю у свої руки. Принизливі поступки сьогунського уряду західним дер жавам наступне погіршення економічного становища країни викликали зростання невдоволення з боку різних верств на селення. «Це наш сьогун посіяв насіння всіх нещасть», говорили японці. В країні спалахували селянські повстання, що почастішали в 60-ті pp. Нерідко їх підтримувала міська біднота, яка бунтувала проти подорожчання рису. Об’єктами ненависті найчастіше ставали «варвари» (тобто іноземці). Опозицію сьогунату - сьогунській системі правління очолили місцеві князі, передусім з південних князівств Сацума і Тьосю. У пошуках альтернативи режиму сьогунату вони звернули свої погляди до імператора, який згідно з тради ціями синтоїзму - національної релігії японців - вважався символом єдності японської нації. В 1862 р. князь Сімадзу з князівства Сацума увійшов зі своїм самурайським військом в імператорську столицю м. Кіо то, аби продемонструвати імператору Комею свої вірнопід 252

данські почуття. Це надихнуло інших князів. В Японії ширився рух під гаслом «Шанування імператора, вигнання варварів». В Сацума самураї вбили англійця, а в Тьосю було обстріляно іноземні судна. Сьогун намагався маневрувати, підтримав ідею «вигнання варварів». Але в нього не було достатньо сил і військової техніки, щоб протистояти флотам західних держав. У 1863 р. англійці піддали нищівному бомбардуванню м. Кагосіму (Сацума), а в 1864 р. об’єднаний флот Англії, США, Франції і Голландії - м. Сімоносекі (Тьосю). У жовтні 1867 р. від імені 15-річного імператора Муцухіто об’єднана опозиція поставила сьогуну вимогу повернути владу «законному правителю». Сьогун на словах погодився, а на ділі почав збирати сили для відновлення своєї влади. Але вже на початку 1868 р. його війська зазнали поразки в центрі країни, а восени того самого року - на північному сході. Влітку 1869 р. упала остання твердиня сьогуна на острові Хоккайдо. Влада по всій країні перейшла до рук імпера торського уряду, створеного 3 січня 1868 р. За давньою традицією було вибрано девіз правління ново го імператора. Ним стало «Мейдзі» - «Освічене правління». Таку саму назву дістав і період царювання імператора Му цухіто (1867-1912). А події 1867-1868 pp. називали «Мейдзі ісін» - реставрація «Мейдзі». Епоха «Мейдзі» мала поворотне значення в усій японській історії. А почалася вона з далеко сяжних реформ. 2. Реформи «Мейдзі»

Усе майбутнє Японії, її швидкий економічний розвиток і успішна протидія спробам загарбання з боку західних держав залежали від того, наскільки вправно вона проведе перетворення, засвоїть досвід європейських країн у політичній, економічній і культурній галузях. Уже в березні 1868 р. імператор урочисто пообіцяв: «Знання запозичувати муться в усьому світі, і таким шляхом підвалини імперії бу дуть зміцнені». Першою на черзі була адміністративна реформа, покликана забезпечити ефективне управління країною. В 1869 р. князі по всій Японії добровільно передали імператору свої права в князівствах. А через два роки імператор взагалі скасував князівства і поділив країну на префектури, призначивши ко лишнім князям високі довічні пенсії. Відтак була подолана 253

роздробленість Японії. Чиновницький апарат створений був здебільшого з дисциплінованих, честолюбних і освічених са мураїв, відданих імператору. Вслід за цим було проведено військову реформу. В 1871 р. засновано імператорську гвардію, підпорядковану безпосе редньо уряду. А в 1872 р. створено збройні сили Японії на ос нові загальної військової повинності. Хоча того ж року уряд скасував привілеї самурайства і зрівняв у правах усіх грома дян, саме самураї утворили офіцерський корпус нової армії, привнісши в неї особливий войовничий дух, основою якого був так званий «кодекс бусідо», який базувався на безу мовній відданості імператору і державі. Організаційно армія будувалася за європейським зразком. У військових академіях викладали англійські та французькі офіцери. Та найбільш значущою для долі Японії стала аграрна ре форма 1872-1873 pp. Скасовувалася власність князів на зем лю, власниками оголошувалися ті, хто фактично розпоря джався землею до моменту видання закону, в тому числі - селяни-орендарі. Офіційно дозволялася купівля-продаж землі. В 1873 р. було запроваджено єдиний державний податок на землю в розмірі 3% від вартості землі. Реформа стимулюва ла ефективне використання землі й розвиток капіталізму європейського зразка. Серед інших реформ слід відзначити: введення загальних для всієї країни судів і законів, оголошення свободи торгівлі й перевезення товарів, запровадження єдиної валютної оди ниці - єни, реорганізацію системи освіти за європейськими нормами. Заохочувалося здобуття освіти за кордоном. 3. Особливості економічного розвитку Японії

Вирішальну роль у створенні промисловості взяла на себе держава. Вона зосередила в своїх руках великі кошти, 80% яких давав поземельний податок. Ці кошти спрямовувалися на будівництво промислових підприємств, закупівлю для них за кордоном устаткування і технологій. У 70-80-ті pp. в основному за рахунок держави було збудовано понад тисячу промислових підприємств. Це були військові заводи, судно будівні верфі, залізничні заводи, броварні, цементні та інші заводи. Було збудовано мережу залізниць. Та держава не збиралася ставати монополістом у галузі промисловості. Мета імператорського уряду була іншою: «підштовхнути» приватну промисловість, пробудити під 254

приємницьку ініціативу і відповідальність серед заможних японців. Тому в 1876 р. уряд скасував пенсії князям і саму раям, замінивши їх одноразовою виплатою 5-14-річної суми попереднього утримання. Ті з них, хто одержав великі суми грошей, заснували свої промислові підприємства і банки. З осені 1880 р. уряд почав за заниженими цінами продавати свої підприємства, копальні та шахти приватним фірмам і привілейованим дворянам. Приватний капіталізм в Японії швидко розвивався. Нарощували власне виробництво такі фірми, як «Міцуї», «Фурукава», «Ясуда», «Асано» таін. Ще однією особливістю японського капіталізму було те, що приватна фірма лише на ринку виступала як власник, учасник жорсткої конкурентної боротьби. Зсередини ж вона була побудована як традиційна община, як родина, в якій підприємець виступав як «батько» і покровитель, а робітни ки - як «діти», покликані докладати всіх зусиль задля процвітання фірми. Цим пояснюються як виробничі успіхи японських фірм, так і відсутність у країні гострих класових конфліктів, незважаючи на вкрай важкі умови праці й побу ту робітників, їхню злиденну зарплатню. Японська промис ловість розвивалася наприкінці XIX - на початку XX ст. ви сокими темпами. За обсягом виробництва Японія перевер шила Італію і наблизилася до Франції. Водночас набирала силу концентрація виробництва і капіталу. За сприяння уряду найбільш впливові родинні компанії («Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Окура», «Ясуда» та ін.) створювали дочірні компанії в різних галузях економіки, перетворюючись на могутні концерни - дзайбацу. Ці монополії почали активно впливати на зміст як внутрішньої, так і зовнішньої політики Японії. 4. Державний лад Японії. Конституція 1889 р.

Внаслідок «Мейдзі ісін» в Японії установилася практично необмежена влада імператора. Ідеологічному виправданню абсолютистського режиму служив синтоїзм - суто японська релігія, що передбачала обожнення імператора, якого синтоїсти вважають прямим нащадком богині Аматерасу. Синтоїзм став офіційною державною релігією Японії. Швидкий розвиток економіки, зміни в соціальному і культурному житті суспільства привели до появи нових соціальних сил: міські та сільські підприємці, інтелігенція та ін., що намагалися впливати на політичне життя країни. 255

В їхньому середовищі у 80-ті pp. зародився «Рух за свободу і народні права». Виникли і перші політичні партії - Лібе ральна партія і Партія реформ. Вони вимагали введення в країні конституції і скликання парламенту. Імператор пообіцяв увести в 1890 р. конституцію. Для оз найомлення з конституційною практикою за кордоном в Євро пу і СІЛА було відправлено місію на чолі з князем Іто. Місія пересвідчилася, що найбільш прийнятним для Японії зразком є бісмарківська Конституція Пруссії. На її основі й було роз роблено Конституцію Японії, прийняту в 1889 p., яка: - закріпила за імператором досить широкі права: затвер дження і видання законів, скликання і розпуск парламенту, призначення і звільнення всіх цивільних і військових чинів, верховне командування збройними силами, оголошення війни і укладення миру тощо; - парламент складався з двох палат: палати перів і палати представників. У першу входили принци крові, вельможне панство, найбільші платники податків і особи, призначені імператором. Друга обиралася заможними платниками по датків (приблизно 1% населення країни); - парламент контролював фінанси, але не мав права ство рювати відповідальний перед ним уряд; - були проголошені демократичні свободи і рівні грома дянські права для всіх громадян країни. 5. Зовнішня політика Японії

Після 1868 р. войовничий самурайський дух не міг вже реалізуватися всередині країни. Відтак його втіленням стала агресивна політика Японії щодо сусідів на континенті. Пер шою жертвою була Корея. В 1876 р. японський експедиційний корпус, що висадився в цій країні, нав’язав їй нерівноправний договір, який надавав японцям ряд прав і привілеїв. У 18821884 pp. японці посилити свій вплив у Кореї, а в 1894 р. окупу вали її. Тоді ж, у 1894 p., Японія розпочала війну проти Китаю і загарбала ряд китайських територій. Згідно з мирним дого вором, підписаним у квітні 1895 р. в м. Сімоносекі, Китай визнавав «незалежність» Кореї, віддавав Японії о. Тайвань, о-ви Пенхуледао і Ляодунський півострів, сплачував їй кон трибуцію в 200 млн лян. Лише на настійну вимогу Росії, Франції та Німеччини Японія відмовилася від анексії Ляодунського півострова, домігшись збільшення контрибуції з Китаю. Сплачена контрибуція пішла на розвиток промисло 256

вості Японії, передусім військової. В 1900 р. Японія брала участь у спільній інтервенції 8 держав проти Китаю. В 1902 р. Японія уклала військово-політичний союз з Англією. Він був розрахований на 5 років, гарантував «спе ціальні інтереси» Англії в Китаї, а Японії в Китаї та Кореї, і передбачав нейтралітет одного із союзників на випадок війни другого з іншою державою. Цей союзний договір було використано Японією в період війни з Росією 1904-1905 pp. Він полегшив їй перемогу. За підсумками війни Японія вста новила протекторат над Кореєю, здобула частину Ляодунського півострова і Південний Сахалін, перетворившись на ко лоніальну державу. В умовах наближення світової війни Японія в 1910 р. пов ністю анексувала Корею, двічі (в 1905 і 1911 pp.) переуклада ла угоди з Росією, які розподіляли і уточнювали сфери впли ву двох країн у Маньчжурії та Внутрішній Монголії (Китай). Висновки З метою протидії колоніалістському тиску Заходу Японія роз почала глибокі внутрішні перетворення. Новий імператорський уряд провів низку реформ, розв’язав завдання створення про мисловості, впровадив конституцію. Спираючись на традиції та використовуючи європейський досвід, Японія швидко досягла рівня розвитку західних країн. Наприкінці XIX- на початку XX ст. Японія почала активну завойовницьку політику.

Запитання і завдання 1. Які події відбулися в Японії в 1867-1868 pp.? Чому? 2. Розкажіть про реформи «Мейдзі». 3. Спробуйте визначити принциповий зміст імператорської вла ди в Японії згідно з Конституцією 1889 p.: конституційна мо нархія чи абсолютна монархія? 4 . Які, на Вашу думку, головні причини агресивної зовнішньої політики Японії наприкінці XIX - на початку XX ст.? 5. Поясніть терміни: сьогун, самурай, Мейдзі, дзайбацу, син тоїзм, кодекс бусідо.

З а п а м ’ятайте дати 1853-1854 pp. - «відкриття» Японії західними країнами 1867-1868 pp. - відновлення імператорської влади в Японії 1867-1912 pp. - правління імператора Муцухіто. Епоха «Мейдзі» 1889 р. - проголошення Конституції Японії * 9 Білоножко 9 кл.

257

НАЦІОНАЛЬНО^шгш ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА іМУ.- НАРОДІВ СВІТУ 32. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ СВІТУ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст. 1. Особливості національно-визвольного руху

Наприкінці XIX - на початку XX ст. потужний націо нально-визвольний рух одночасно охопив багато країн в різ них частинах світу. Розвиток демократичних інституцій в Західній Європі та Північній Америці допоміг національній інтелігенції колоніальних та залежних країн усвідомити не обхідність для своїх народів боротьби за незалежність, свобо ду та демократичні перетворення. Оголошена ними націона льно-визвольна боротьба в різних регіонах світу мала свої особливості. На Балканах метою стало звільнення слов’янських на родів та греків від імперської влади Туреччини та АвстроУгорщини. Важливою складовою цієї боротьби стала необ хідність православних християн звільнитися від гніту з боку ісламського уряду Туреччини. В Китаї національно-визвольна боротьба проходила під гаслом боротьби із руйнівним західним впливом. В Індії національні сили боролись проти порушення колоніалістами національних традицій. В той же час кінцевою метою боротьби стало створення нової сучасної держави при широкому використанні європейського досвіду. В Латинській Америці метою визвольної боротьби стало створення власних національно-культурних засад ефективного економічного та соціально-політичного розвитку. В Ірані та Туреччині бо ротьба проти європейського колоніалізму проходила одно часно із вимогами відновлення ісламських традицій. 2. Виникнення незалежних держав на Балканах

Внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878 pp. було зроблено вирішальний крок на шляху національного від родження болгарського народу. Сан-Стефанський мир між 258

Росією і Туреччиною передбачав об’єднання в межах само стійного князівства всієї заселеної болгарами території - від Дунаю до Егейського моря. Однак на Берлінському конгресі, під тиском Англії і Австро-Угорщини, територію відроджу ваної Болгарії було значно урізано, південну частину - так звану Добруджу - було повернуто Туреччині, середня терито рія під назвою Східної Румелії перетворювалася на автономну провінцію у складі Османської імперії і лише за північною частиною (поміж Дунаєм і Балканським хребтом) зберегли статус самостійної держави. До того ж тут лишалися деякі атрибути васальної залежності від Туреччини - сплата щорічної данини, формальне затвердження султаном бол гарського князя та ін. Таким чином, національні завдання, що стояли перед Болгарією,- створення і розбудова націо нальної держави - не були повністю розв’язані: треба було завершити звільнення частини болгарської території, яка все ще лишалася під турецьким ярмом, і добитися повного державного суверенітету. Після звільнення, що спричинило масову втечу турець ких поміщиків, феодальні порядки в болгарському селі було ліквідовано, селяни стали вільними землеробами. Визволення країни, відродження болгарської державності, радикальне вирішення аграрної проблеми створили сприятливі умови для розвитку Болгарії. А втім, вона ще упродовж довгих років лишалася відсталою країною з досить слабкою промис ловістю. Пов’язане це з тим, що: по-перше в ній було вели чезне чисельне переважання дрібного селянства; по-друге вузький внутрішній ринок; по-третє - напівкустарні бол гарські товари не могли конкурувати із промисловими това рами Західної Європи, по-четверте - брак національних капіталів призвів до того, що в болгарській індустрії з пер ших же етапів її становлення почав відігравати велику роль іноземний, особливо австро-німецький, капітал. Політичний устрій Болгарії визначався Конституцією, прийнятою в 1879 р. в м. Тирново Установчими зборами країни. Тирновська Конституція встановила в країні режим конституційної монархії; виконавча влада вручалася спад ковому князю; законодавча влада належала однопалатним Народним зборам. Боротьба за місця в Народних зборах в основному точилася між лібералами і консерваторами Болгарії. Ліберальна партія, що оформилася невдовзі після визволення, спиралася 9*

259

переважно на селян і міську дрібну буржуазію. Її програма зводилася до дотримання ліберальних принципів конституції і проголошуваних в них свобод. Противники лібералів утво рили Болгарську консервативну партію, що спиралася на велику буржуазію, лихварів, духовенство і чиновників. Ця партія вважала тирновську Конституцію занадто ліберальною, прагнула до її обмеження у бік посилення влади монарха, до більш строгої бюрократичної централізації країни. Обидві партії розходилися і в своїх зовнішньополітичних симпатіях: ліберали орієнтувалися на Росію, а консерватори - на АвстроУгорщину і Німеччину. В 1885 р. внаслідок повстання в Південній Болгарії північна і південна частини країни возз’єдналися в єдину державу. Відроджена державність, демократичні засади конституції створювали передумови для прогресивного роз витку Болгарії. В той же час наявність на княжому престолі ставлеників австро-німецького блоку зумовила входження Болгарії в орбіту впливу Троїстого союзу, що в майбутньому негативно позначиться на історії цієї держави. Османська імперія, за умовами підписаного в березні 1878 р. Сан-Стефанського миру з Росією, підтвердила крім возз’єд нання Болгарського князівства і незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії. Берлінський міжнародний конгрес, що відбувся влітку того самого року, розчленував Болгарію, але визнав суверенітет Сербії, Румунії і Чорногорії. І румунський народ, і слов’янське населення Балканського півострова ви користали свій шанс для становлення незалежних держав. Ліквідація васальної залежності від Туреччини прискорила розвиток цього регіону, однак відсутність національного ве ликого капіталу і експансіоністські плани Австро-Угорщини щодо Балкан зумовили розвиток цих країн як аграрно-сиро винного придатка держав німецького блоку, що не відповідало їхнім національним інтересам. 3. Балканські війни

Розпад Османської імперії тривав і на початку XX ст. В 1912 p., завдяки посередництву Росії і за схвалення Англії та Франції, склався Балканський союз чотирьох монархічних держав - Болгарії, Сербії, Чорногорії та Греції - з метою відіб рати у Туреччини й поділити між собою територію Македонії. Держави Балканського союзу почали війну проти Туреччини 260

в жовтні 1912 р. Основною ударною силою союзників були болгарські частини, які і завдали головного удару по турецькій армії. В короткий термін військові сили Османської імперії бу ли розбиті. В листопаді болгарські війська вийшли на підступи до Константинополя. В грудні 1912 р. почалися мирні перего вори між Османською імперією і державами Балканського со юзу, що завершилися підписанням договору про припинення першої Балканської війни. За мирним договором майже вся європейська територія Туреччини переходила до переможців. У турків залишилася лише вузька смужка землі, прилеглої до Константинополя (Стамбула). Крім того, на карті Європи з ’явилася нова держава - Албанія, яка фактично відразу по трапила в залежність від Австро-Угорщини та Італії. Перша Балканська війна призвела до зміни співвідношення сил на Балканах. Зміцнення Болгарії і Сербії ослабило позиції Австро-Угорщини і Туреччини. Австро-угорська і німецька дипломатія доклали великих зусиль до зруйнування того со юзу, який утворили балканські слов’янські держави і Греція в боротьбі за звільнення від турецького ярма. Для цих країн головним було розірвати союз Болгарії і Сербії. Цьому руйнуванню сприяли багато в чому амбіції лідерів Балкансь кого союзу. Монархи Сербії і Греції зажадали від Болгарії розширення їхньої частки у поділі отриманих від Туреччини за Лондонським миром територій. Болгарський цар Фердінанд, котрий мріяв про створення Великої Болгарії, відмо вився задовольняти вимоги недавніх союзників. У Софії чудово розуміли, що після відмови може виникнути воєнний конфлікт з Сербією і Грецією. Тому підбурювана Ав стро-Угорщиною, яка пообіцяла свою допомогу, Болгарія 29 червня 1913 р. розгорнула воєнні дії проти сербів і греків. Почалася друга Балканська війна. Болгарські військові, які винесли головний тягар війни з Туреччиною, не мали сумніву в швидкому успіхові. Але їх чекало жорстоке розча рування. По-перше, Австро-Угорщина визнала за краще не брати участі в конфлікті. По-друге, до Сербії і Греції, вгамував ши колишню ворожість, приєдналися Туреччина і Румунія. В результаті упродовж тижня Болгарію було розгромлено і вона змушена була просити миру. 10 серпня 1913 р. в Бухаресті було підписано мирний до говір, що завершив другу Балканську війну. Зміцніли Сербія та її союзники - Чорногорія, Румунія і Греція, ослабилося становище Болгарії, в якій правлячі кола прагнули реваншу. 261

Чергова зміна кордонів, атмосфера ворожості і втрачених надій, боротьба великих держав за вплив у цьому регіоні додали вибухівки в «пороховий льох Європи» на Балканах. Саме тут зіткнулися і переплелися інтереси більшості євро пейських великих держав. 4. П о в ста н н я іх е ту а н ів та С ін ь ха й сь ка р е в о л ю ц ія в К и т а ї

Особливістю Китаю був повний контроль над суспільст вом з боку могутньої державної влади. З 1644 р. Китаєм пра вила маньчжурська імператорська династія Цінь. Опорою імператора було численне і високоосвічене чиновництво, верхівку якого також становили вихідці з Маньчжурії

262

(північно-східна частина Китаю). Чиновництво спільно з ученою верствою - шеньші - було носієм офіційної державної релігії - кон фуціанства. Імператор і чиновни ки звеличували Китайську імпе рію як особливу - Піднебесну - і всерйоз вважали інші країни світу її васалами, а інші народи варварами. Але до кінця XIX ст. Китай втратив свої васальні тери торії (В’єтнам, Корею, Тайвань) і сам перетворився на напівко Ю ань Ш ікай лонію західних держав і Японії. Його територія виявилася поділе ною на «сфери впливу» між Англією, Францією, Японією, Німеччиною і Росією. Восени 1898 р. в різних провінціях країни спалахували стихійні повстання під гаслом «Підтри маємо Цінів, знищимо іноземців!». А наприкінці року антиіноземний рух очолило впливове серед селян таємне това риство «Іхетуань» («Загони справедливості й згоди»). Це було одне з традиційних релігійних буддійських товариств, що займалося духовним і фізичним удосконаленням своїх учас ників. Оскільки в систему тренувань іхетуанів входили ки тайська гімнастика і кулачний бій, пізніше в європейській пресі цей рух дістав назву боксери. Крім селян, у товаристві були ремісники, вояки, чиновники, вчені-шеньші. В 1898 р. товариство вийшло з підпілля і почало формувати збройні за гони, закликаючи виганяти «заморських грабіжників» і зни щувати місцевих християн та чиновників-хабарників. Лави повстанців швидко зростали. В 1899 р. вони вже контролювали значну частину німецької «сфери впливу» провінції Шаньдун. Новий її губернатор Юань Шікай спро бував з допомогою німецьких солдатів упокорити населення. Та це викликало лише піднесення руху. Навесні 1900 р. пов стання охопило столичну провінцію Чжилі. Урядові війська переходили на бік іхетуанів. Тоді імператриця Цисі, проігно рувавши вимогу західних держав придушити повстання, до мовилася з іхетуанями і в червні впустила їх у столицю м. Пекін, де почалися погроми іноземних представництв і вбивства іноземців. Коли ж західні держави пред’явили Цисі ультиматум, вона підписала указ про оголошення їм війни. 263

З серпня 1900 р. воєнні дії по чала 20-тисячна союзна армія 8 держав - Німеччини, Японії, Англії, СІНА, Росії, Франції, Італії та Австро-Угорщини. 14 серпня інтервенти захопили столицю. Місто, включаючи імператорські палаци, зазнало пограбування. Цисі, яка раніше утекла в Сіань, звинуватила в поразці іхетуанів. Вона віддала своїм військам наказ спільно з іноземцями придушити повстання, що й було зроблено з особливою жорстокістю. Після Сунь Ятсен цього антиіноземні йастрої в Ки таї стали трансформуватися в антиціньські, антиманьчжурські - для більшості китайців маньчжури також були іноземцями. В цих умовах став наби рати сили революційний антиціньський рух. Його лідером був Сунь Ятсен (1866-1925). Влітку 1905 р. за його активної участі розрізнені революційні групи з’єдналися в «Об’єднаний союз». Вже в 1906 р. його чисельність досягла 10 тис. чол. Основу програми організації становили розроблені Сунь Ятсеном «три народних принципи». Перший - націоналізм - означав повалення чужоземної маньчжурської династії і створення незалежної китайської держави. Цей принцип не був спрямований проти Заходу. Другий принцип - народовладдя - передбачав боротьбу за встановлення республікансько-демократичного ладу. Третій принцип - народне благоденство - пропонував «зрівняння в правах на землю» шляхом націоналізації землі. В 1909-1910 pp. стихійні лиха і різке подорожчання рису викликали голодні бунти в багатьох провінціях. Реформа торська опозиція вимагала негайного скликання парламенту. Об’єднаний союз в січні 1910 р. і квітні 1911 р. організовував повстання гарнізону в Гуанчжоу, які закінчилися, щоправда, поразками. У вересні 1911 р. відбулося стихійне повстання в Сичуані. 10 жовтня 1911 р. повстав проти уряду гарнізон в Учані (Центральний Китай), підтриманий робітниками і сту дентами. Цей день вважається днем початку революції. На ступного дня владу Цінів було повалено в сусідніх містах Ханькоу і Ханьяні. До початку грудня вже 15 провінцій Ки таю з 18 відмовилися підкорятися ціньському уряду. Ціні 264

шукали сильну особистість, здатну придушити революцію, їхній вибір упав на Юань Шікая. В середині жовтня його бу ло призначено генерал-губернатором центральних провін цій, а потім - прем’єр-міністром і командувачем усіх урядо вих військ. Та він вів свою гру і почав переговори з лібераль ними керівниками найбільш революційних південних провінцій. 13 грудня 1911 р. представники революційних провінцій зібралися в Нанкіні на конференцію, яка оголосила себе На ціональними зборами Китаю. 29 грудня 1911 р. збори прого лосили Китай республікою. 12 лютого 1912 р. від імені малолітнього імператора Пу І було оголошено про зречення ціньської династії і запропоно вано Юань Шікаю «організувати тимчасовий республікансь кий уряд». 15 лютого Національні збори обрали Юань Шікая тимчасовим президентом Китайської республіки. Ці події стали кульмінацією революції, яка дістала в Китаї назву Сіньхайської. Останнє пов’язане з тим, що і початок революції, і зречення імператора відбулися в рік Сіньхай за китайським місячним календарем (30.01.1911 - 17.02.1912). У подальшому Сунь Ятсен і створена ним у серпні 1912 р. партія Гоміндан (Національна партія), спираючись на підтримку значної частини населення, особливо на півдні країни, спробували скинути Юань Шікая, який встановив у Китаї воєнну диктатуру. Але в другій революції 1913 р. Гоміндан зазнав поразки. Революція не могла привести до істотної «європеїзації» Китаю (перемоги демократії, приватної власності та ринкової економіки). Для цього в китайському суспільстві не було ду ховних, соціальних і політичних передумов. Вона завер шилася військовою диктатурою і державно-бюрократичним контролем за економікою. 5. Національно-визвольний рух в Індії

Традиційне індійське суспільство являло собою побудо вану по вертикалі систему замкнутих соціальних груп каст. Спілкування поміж ними зводилося до мінімуму. Шлюби дозволялися тільки всередині касти. При різнома нітті економічного і соціального життя Індії кожна каста володіла монополією на певне професійне заняття. Це давало суспільству стабільність і спокій. Неухильному виконанню 265

внутрікастових обов’язків, включаючи професійні, релігія індійців - індуїзм - надавала вищого релігійного значення. Кожна місцевість в Індії могла мати свій набір каст. Зазвичай це були касти брахманів (жерців, носіїв священних знань), кшатріїв (воїнів, правителів), а також різноманітні землевласницькі, землеробські, ремісницькі, торговельні та інші касти. Всі касти, як і професії, розрізнялися за ступе нем «чистоти» і шляхетності. Поза кастовою системою пере бували лише всіми зневажувані великі групи так званих «не доторканних», що виконували найбільш брудну роботу. В країні існувала також досить велика кількість мусульман, зороастрійців, сикхів, представників інших релігійних конфесій. Але адміністратори Ост-Індської компанії намага лися правити Індією, ігноруючи її традиції, керуючись євро пейськими уявленнями про «правильний» устрій суспільства й інтересами англійських промисловців та торгівців. Вони по-своєму перерозподіляли власність, змушували індійців діяти всупереч віковим звичаям, переробляли Індію за своїми мірками. У колонії назрівав вибух. У травні 1857 р. почалося повстання сипаїв - індійських солдатів («сипай» - воїн), які служили в армії Ост-Індської

Процесія в Індії

266

компанії. Лише навесні 1859 р. англійці придушили повстання, потопивши його в крові. З по встання англійський уряд зробив серйозні уроки. Він відмовився від насильницького зламу тра диційних підвалин індійського суспільства і взяв курс на його по ступове перетворення в бік набли ження до європейських зразків. У 1858 р. Індія стала складовою ча стиною Британської імперії. Ко ролева зобов’язалася поважати права індійських князів і всю кас тову систему. Спеціально були захищені права селян-орендарів Балгангадхар Тілак із землеробських каст (можли вість відчужувати постійно орен довані землі, обмеження орендної плати). Замість сипайських полків було створено нову колоніальну армію з широкою участю в ній англійців. У 1861 р. англійський парламент ухвалив закон про орга нізацію законодорадчих індійських рад при генерал-губер наторі та губернаторах провінцій. У 80-ті pp. було засновано місцеве виборне самоврядування. Цим самим індійці залуча лися до управління своєю власного країною. За англійським зразком створювалася судова система. Водночас розгорнула ся підготовка по-європейському освічених колоніальних адміністраторів з числа індійців. З цією метою в 1857 р. було відкрито три університети - Калькуттський, Бомбейський і Мадраський. Пізніше кількість англійських університетів і коледжів в Індії збільшилася. Багато індійців навчалися в Англії. Студентами, а потім викладачами, вченими і чинов никами за традицією ставали діти брахманів і кшатріїв, але були й вихідці з нижчих каст. У свою чергу, на базі торговельних каст з’являлася індій ська торгова буржуазія, а з ремісницьких виходили індійські промисловці. Таким чином, Індія пристосовувалася до нових явищ в її суспільному житті. Загальною ж тенденцією було посилення експлуатації індійців з боку англійських підприєм ців і взагалі любителів легкої наживи, що наповнили країну. За злиденну зарплату при 16-годинному робочому дні індійські селяни і чорнороби будували зрошувальні канали і 267

залізниці, працювали на плантаціях чаю, кави, каучуку, джуту, бавовни, індиго, на англійських фабриках. При цьо му індійці сплачували і величезну податкову данину ко лонізаторам - 100 млн фунтів стерлінгів щорічно. Різні групи інтелігенції неоднаково уявляли собі май бутнє Індії. Радикальний націоналіст Балгангадхар Тілак звернувся до традиційних національних цінностей індійців для обґрунтування необхідності якнайшвидшого надання Індії повної самостійності. Інші, не заперечуючи значення для Індії традицій, віддава ли перевагу її оновленню шляхом запозичення досягнень Англії та інших західних країн у різних сферах. Вони прагну ли не до розриву з Британією, а лише до самоуправління Індії. У грудні 1885 р. в Бомбеї відбувся установчий з ’їзд Індійського національного конгресу (ІНК), що невдовзі став провідною партією в Індії. Своїми головними вимогами ІНК висунув досягнення національного рівноправ’я англійців та індійців і надання країні самоуправління. Окремо з’їзд по ставив вимогу вжиття протекціоністських (захисних) за ходів в інтересах індійської промисловості. Його рішення бу ли пройняті ідеєю ненасильства. На початку XX ст. ІНК почав займати рішучіші позиції в боротьбі індійців проти ко лоніалізму. В 1905 р. ІНК підтримав масовий рух під гаслом «свадеші» (своє виробництво), що передбачав підтримку індійських товарів при одночасному бойкоті англійських то варів. Він включав також мітинги, демонстрації, страйки робітників на англійських фабриках. Індійська промис ловість дістала поштовх для подальшого розвитку. Восени 1906 р. ІНК на своїй сесії в Калькутті висунув ви могу «свараджа» (своє правління), тобто самоуправління у складі Британської імперії. Навесні 1907 р. рух «свадеші» став переростати у рух «сварадж». Та він уже не був таким масовим, а екстремістські виступи «крайніх» придушували ся військами. Помірковане керівництво ІНК, почувши обіцянки властей піти на поступки, припинило боротьбу. Восени 1909 р. англійський парламент прийняв Закон про законодавчі ради при віце-королі Індії. Та це було досить об межене самоуправління. 6. Революції в Ірані та Туреччині

У мусульманських країнах, до яких належать Іран та Туреччина, життя людей регулюється ісламом. Ця релігія вимагає коритися волі Аллаха, визначеній ним долі кожного, 268

державній владі, якщо та діє за ісламськими приписами, свято дотримуватись шаріату - ісламського закону, його норм і правил. Спроби європейських колонізаторів понево лити ці країни економічно і політично, нав’язати їм невлас тиві форми суспільного життя спричинювали опір народів «невірним» - немусульманам. Водночас необхідність опору колонізації примушував ці народи пристосовуватись до «виклику» індустріальних держав, запозичувати їхній технологічний і соціальний досвід. Ці дві тенденції поєдну вались і в революціях, які вибухнули на початку XX ст. в Ірані і Туреччині. В Ірані, де панує іслам особливого, шиїтського, напряму, народ завжди більше вірив духовенству, аніж світському правителю - шаху. Оскільки шахська влада не змогла ефек тивно чинити опір колонізаторському наступові з боку Росії та Великої Британії, які до кінця XIX ст. фактично поділили країну на «сфери впливу», в країні почали поширюватись антишахські настрої. В умовах різкого погіршення еко номічного становища в країні відбулися голодні бунти, прой шли масові демонстрації протесту. Наприкінці 1905 р. і влітку 1906 р. під керівництвом духовенства іранці вдалися до лиховісних для шахського уряду акцій протесту в мече тях. Учасники акцій протесту вимагали: - створення справедливого ісламського шаріатського суду; - скликання меджлісу - парламенту; - прийняття ісламської конституції. Шах змушений був піти на поступки. Восени 1906 р. було обрано меджліс, який розробив Конституцію, що обмежила владу шаха. З часом було введено принцип розмежування влади, проголошені основні громадянські права і свободи. В країні створювались енджумени - органи місцевого само управління. Але в Ірані вже існував рух федаїв - молодих борців за іслам, здатних на самопожертву за віру. Цей рух набув тако го розмаху, що налякав і шаха, і меджліс. Події в країні ви ходили з-під контролю влади. В червні 1908 р. шах Мухам мед Алі здійснив державний переворот, розігнавши меджліс і столичні енджумени. Конституцію було скасовано. В Ірані було введено військовий стан. Однак загони федаїв на півночі країни піднялися на повстання проти шахської вла ди. В липні федаї захопили столицю м. Тегеран і скинули мо нарха. На престол зійшов 14-річний син шаха Ахмед. Кон ституція була відновлена, пройшли нові вибори в меджліс. 269

Новий уряд спирався у своїй діяльності на активну допо могу США. Це не сподобалось урядам Англії та Росії. Напри кінці 1911 р. війська цих країн здійснили інтервенцію проти Ірану. Загони федаїв були розгромлені, енджумени і меджліс розпущені. Революція остаточно була придушена. Але головне її досягнення - Конституція - збереглося. На відміну від Ірану, Туреччина впродовж століть зазнава ла певних європейських впливів, оскільки мала значні тери торіальні володіння й була активним учасником багатьох подій на Європейському континенті. Вона являла собою ве личезну імперію, на території якої проживали десятки різ них народів, які зазнавали тяжкого гніту, як національного, так і релігійного. Туреччина мала численну, добре навчену і озброєну армію. 1876 р. в країні була прийнята Конституція. Незважаючи на це, Туреччина до кінця XIX ст. опинилась у фінансово-економічній залежності від західних країн. Сул таном Туреччини в той період був Абдул-Хамід II (1876- 1909). Султан найбільше переймався метою збереження традицій них ісламських цінностей та величезних володінь Османської імперії в Європі, Азії та Африці, де не припинялась націо нально-визвольна боротьба народів. В 1894- 1896 pp. війська султана здійснили винищення вірмен на території імперії і в султана з ’явилось прізвисько «Кривавий султан». Наприкінці XIX ст. в країні виникло товариство молодих турецьких офіцерів «Єднання і прогрес». В Європі його членів називали младотурками. їхня програма містила такі положення: - реформування імперії при обов’язковій умові її збере ження; - прогрес і розвиток країни при невтручанні іноземців; - боротьба за свободу, рівність, братерство і правосуддя. - вирішення вимог нетурецьких народів; - скасування феодальних повинностей і вирішення аграр ного питання. В 1907 р. з’їзд младотурків закликав країну до повстання проти султана Абдул-Хаміда II, якого в народі називали «кривавим». В липні 1908 р. під керівництвом младотурків відбулося повстання військового гарнізону в Македонії. На вимогу повсталих султан відновив дію Конституції 1876 р. На виборах до парламенту младотурки перемогли, отримав ши 2/3 місць у палаті депутатів. Однак у квітні 1909 р. в сто лиці відбулося повстання під гаслом повернення до шаріату 270

й давніх ісламських традицій. Скориставшись повстанням, султан розпустив парламент і розпочав репресії проти младотурків. Війська, вірні младотуркам, захопили владу. АбдулХаміда було позбавлено трону. 27 квітня новим султаном став брат султана Мехмед V, діяльність якого повністю контролювали повсталі. Младотурки провели деякі реформи, реорганізувавши армію, жандармерію, поліцію. Однак, прийшовши до влади, вони не виконали жодної з своїх обіцянок і встановили жор стокий диктаторський режим. Жорстоко придушувалися страйки робітників за економічні права. Проходило приму сове отуречування народів. Гасла про свободу і рівність замінено було на гасло «Рівність всіх османів (турків)». В 1913 р. младотурки скасували дію Конституції і обмежили діяльність парламенту. Одночасно младотурки жорстоко придушували антитурецькі повстання народів, які населяли Туреччину - арабів, болгар, вірмен. Із особливою жор стокістю було придушено повстання вірмен в 1915 р. В ре зультаті кривавої різні загинули тисячі старих, жінок і дітей - загальним числом близько 1 млн чол. 7. Мексиканська революція 1 9 1 0 -1 9 1 7 pp.

У першій половині XIX ст. іспанські та португальські колонії в Америці проголосили незалежність і під час війни з Іспанією спромоглися відстояти свою незалежність. З сере дини XIX ст. ці країни називають Латинською Америкою. Розвиток незалежної Мексики, як і інших країн Латинсь кої Америки, відбувався повільно. Передумови цього було закладено ще в колоніальні часи. В сільському господарстві Мексики переважало велике поміщицьке землеволодіння латифундії, де використовувалася праця наймитів - пеонів та володіння індіанських общин. Головною тенденцією в землекористуванні було розширення латифундій за рахунок общинних земель. В 1872 р. до влади в країні прийшов гене рал Порфіріо Діас. Він встановив свою диктатуру. Усіляко заохочувалося ввезення в країну іноземного капіталу, пере дусім американського. Зарубіжні компанії посіли провідні позиції в галузях, що швидко розвивалися: у залізничному транспорті, гірничодобувній, металургійній, нафтовій промисловості. Розвивалося і національне виробництво, але воно лишалося на других ролях. В середовищі національної 271

буржуазії зростало незадоволен ня і політикою Діаса, і американ цями. Уряд Діаса видав низку законів, спрямованих проти селянських общин. Це дозволило багатим ла тифундистам відібрати в селян землю, яка тепер належала їм на правах приватної власності. Всьо го у селян було відібрано 60 млн га землі. Понад 90% селян, в основ ному общинників, стали беззе мельними і перетворилися на батраків-пеонів, змушених важко працювати на чужих плантаціях Еміліано Сапата за злиденну зарплату. Руйнувався весь традиційний спосіб життя індіанської общини. Мексика опинилась на порозі селянської революції. У 1909 р. багато районів країни були охоплені селянськими заворушеннями. Особливо великі з них відбувалися на півдні, в штаті Морелос, де вся земля була в руках 27 лати фундистів, які захопили общинні володіння. Там уже діяв партизанський загін на чолі з Еміліано Сапатою. Еміліано Сапата (1879-1919) народився в селищі Аяла штату Морелос в бідній селянській родині. В 1909 р. створив комітет захисту селянських земель. А після невдалих спроб добитися справедливості в суді закликав селян до повстання, висунувши гасло «Земля і воля!». На півночі країни вже давно діяв партизанський загін Франсіско Вільї. Франсіско Вілья (1877-1923) походив з родини пеона, не мав ніякої освіти. Створений ним повстанський загін напа дав на поміщиків, грабував купців. Здобич Вілья ділив серед бідняків. У різних містах Мексики існувала мережа таємних клубів і груп, що мали на меті повалення диктатури. Ліберали вва жали за краще діяти на конституційній основі. Вони об’єдна лися, щоб перешкодити переобранню Діаса на чергових пре зидентських виборах. Цю партію «непереобрання» очолив Франсіско Мадеро. Незадовго до виборів Діас заарештував Мадеро і його прибічників за звинуваченням в підготовці заколоту і знову на виборах здобув «перемогу». Мадеро, звільнений із в’язниці 272

під заставу, в жовтні 1910 р. емігрував у СІЛА. Діасу спершу вдалося придушити розрізнені повстання. Та вони вже озна чали початок революції. В лютому 1911 р. Мадеро з групою прибічників перейшов американо-мексиканський кордон, очолив повстанців на півночі Мексики і рушив з ними до сто лиці (Мехіко). 25 травня 83-річний Діас подав у відставку і не забаром утік з Мексики. 7 червня війська Мадеро увійшли у Мехіко. У жовтні його було обрано президентом. Ліберали вважали революцію завершеною. Уряд Мадеро не поспішав вирішувати аграрні проблеми країни, але почав вимагати роззброєння і розпуску партизанських загонів, пославши про ти них свої війська, які жорстоко розправились із повстанця ми та їхніми родинами. У відповідь на це Салата 28 листопада 1911 р. проголосив «План Аяла». План оголошував: - повну націоналізацію всього майна ворогів революції; - повернення відібраних латифундистами земель їхнім колишнім власникам; - вилучення однієї третини земель у решти поміщиків. Тисячі й тисячі селян сходилися в армію Сапати. Він ста вав селянським ватажком. Зростали загони Вільї на півночі. Намагаючись якось об’єднати суспільство, Мадеро почав го тувати аграрну реформу, пішов на поступки робітникам. Але це, в свою чергу, активізувало прибічників колишнього дик татора. їхні повстання вибухали в 1911-1912 pp. у різних ча стинах країни. В лютому 1913 р. заколотники організували повстання столичного гарнізону. Мадеру було вбито. Контр революційний режим очолив генерал Уерта. Знову почали об’єднувати свої сили ліберали. їх очолив колишній сподвижник Мадеро багатий поміщик Венустіано Карранса. В березні 1913 р. він закликав усіх противників режиму Уерти до повстання з метою відновлення консти туційного ладу. До нього приєднався Вілья, котрий сформував зі своїх військ Північну дивізію. Підтримали Каррансу і США, незадоволені тісним зв’язком Уерти з англійцями. У квітнілистопаді 1914 р. вони навіть висадили десант у Велакрусі. У липні 1914 р. режим Уерти впав, а в серпні Карранса за хопив столицю. В цей період і відіграло свою роль незбігання основних цілей учасників спільної боротьби проти Уерти. Сапата наполягав на виконанні «Плану Аяла». До нього приєднався і Вілья. Карранса ж план відхилив. Назрів конфлікт. Наприкінці листопада війська Карранси залишили Мехіко. В столицю увійшли загони Вільї і Сапати. 4 грудня *10 Білоножко 9 кл.

273

відбувалася перша особиста зустріч двох селянських гене ралів. Але вони не змогли домовитися і виробити спільну політичну програму. Тим часом уряд Карранси, що переїхав у Веракрус, опублікував декрет, в якому обіцяв здійснити аграрну ре форму, підвищити робітникам заробітну плату, захистити національні природні ресурси. Підтримка Карранси почала зростати. Його війська розгорнули наступ на Мехіко. На його боці проти армій Сапати і Вільї билися «червоні» батальйони, створені робітниками Мексики. Дивізії Вільї та Сапати зали шили столицю. Політика уряду сприяла національному єднанню. Це дало можливість прийняти нову конституцію країни. Вона була опублікована 5 лютого 1917 р. і була для свого часу однією з найдемократичніших у світі. Вона проголосила: - повну юридичну рівність громадян, їхні демократичні права і свободи; - обмеження влади і впливу церкви; - недоторканність приватної власності; - «первісну власність держави на землі і води» з правом наступної передачі їх приватним особам. Корисні копалини, що знаходяться в надрах землі, також оголошувалися народ ною власністю. Цим створювалися правові засади для націо налізації природних ресурсів і гірничодобувних галузей промисловості; - накладалися обмеження на іноземний капітал; - передбачалося видання законів щодо скорочення обсягів великої земельної власності з передачею селянам вилучених надлишків. Це дало можливість в подальшому здійснити глибоку аграрну реформу; - в галузі трудового законодавства запроваджувався 8-годинний робочий день, а для підлітків до 16 років - 6-годинний, вводилися істотні обмеження щодо використання на ви робництві жіночої і дитячої праці - гарантувалася рівна опла та за однакову працю, подвійна оплата понаднормової праці. Робітники діставали право на страйки. Конституція була заключним актом революції 19101917 pp. В исновки Поразка Туреччини у війні 1877-1878 pp. із Росією дозволила болгарському народові створити свою державу, а Сербії, Чорно

274

горії та Румунії - досягти остаточної незалежності. Балканські війни 1912-1913 pp. взагалі покінчили із турецьким ярмом над слов’янськими народами. В Китаї традиційно сильна бюрокра тична держава не змогла протистояти європейському ко лоніалізмові. Антиіноземне повстання іхетуанів, а згодом і Сіньхайська революція призвели до падіння маньчжурської ціньської династії і встановлення воєнної диктатури Юань Шікая. Індія, маючи давню цивілізацію, що включала кастову ор ганізацію суспільства, поступово пристосувалась до потреб промислового та капіталістичного розвитку. Національно-виз вольний рух в Індії виступав за оновлення суспільства і його са моуправління. В Мексиканській революції 1910-1917 pp. з’єдналися масовий селянський рух за землю та ліберальний рух за демократію і обмеження іноземного капіталу. Вона закінчилась підписанням компромісної демократичної консти туції, яка згуртувала мексиканське суспільство.

З а п и т а н н я і за в д а н н я 1 • Схарактеризуйте причини і спрямованість повстання іхетуанів у Китаї. 2. Назвіть причини Сіньхайської революції. 3. Коли було створено Індійський національний конгрес: у 1857 p., 1875 p., 1885 р., 1905 р.? 4. Які соціальні верстви і з яких причин брали участь у Мекси канській революції? 5. Що спільного було в революціях в Ірані та Туреччині? 6. Поясніть значення термінів: «свадеші», «сварадж».

Д о к у м е н т и та м а те р іа л и З повідомлення кореспондента газети «Русское слово» (4 листопада 1911 р.) «Центральний Китай охоплений мужицькою революцією. В міста сходяться селяни, хлібороби, озброєні мотиками, зво зять припаси революціонерам, приєднуються до загонів, дають коней і гарби для пересування. Арсенали дрібних міст спусто шено, зброю роздано населенню. В захоплених революціонера ми містах влаштовуються патріотичні походи з прапорами, на яких є написи «Визволення Китаю...» Ефимов Г.В. Буржуазная революция в Китае и Сунь Ятсен ( 1911-1913). Факты и проблемы. - М., 1974. - С. 110.

З а п а м ’ я та й те д а ти 1879 p. - утворення Болгарської держави 1885 р. - створення Індійського національного конгресу 10*

275

1899-1900 pp. - повстання іхетуанів у Китаї 1905 р. - початок руху «свадеші» в Індії 1910 p., листопад - Мексиканська революція 1911 p., жовтень - Сіньхайська революція в Китаї 1912 p., жовтень-грудень - І Балканська війна 1913 p., червень -серпень - II Балканська війна 1908 p., липень - 1909 p., квітень - младотурецька революція в Туреччині

33. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1 8 7 1 -1 9 1 4 pp. 1 . Створення Троїстого союзу

Початок 70-х pp. XIX ст. був позначений великими змінами в міжнародній обстановці. Головною причиною цьо го було посилення нерівномірності розвитку окремих країн. В Європі найяскравіше це виявилося в швидкому індустріа льному зростанні раніше відсталої Німеччини. В політичній роз’єднаності Німеччини й Італії старі держави континенту (Австрія, Росія, Франція) бачили важливу гарантію своєї безпеки. Із появою після франко-прусської війни двох нових великих держав (Німеччини, Італії) порушилась існуюча рівновага. Німецька імперія, яка перетворилась на могутню військову державу, почала викликати занепокоєння у своїх сусідів. Зростання німецької могутності призвело до різкого загострення міждержавних протиріч у Європі, а потому і в усьому світі. Після 1871 р. в Європі запанував «озброєний мир» - такий мир, під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість обстановки зростала в умовах швидкого про мислового і технічного прогресу, що дало змогу безперервно вдосконалювати зброю. Така обстановка призводила до постійної гонки озброєнь, якої не знала попередня епоха. Кожний крок будь-якої держави у напряму збільшення військової могутності викликав кроки у відповідь інших дер жав. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спря мовані на пошук союзників у майбутній війні, загроза якої повільно, але неухильно наростала з кожним роком. Поразка Франції у війні з Пруссією, втрата нею Ельзасу і Лотарингії, величезна 5-мільярдна контрибуція стали пер шим джерелом напруженості. Франція не могла примиритися з ганебною поразкою, і в Берліні, побоюючись реваншу, 276

вирішили, що потрібний ще один, тепер вже остаточний, розгром Франції. В такій ситуації і інщі сторони почали інтенсивно шукати союзників. Канцлер Німецької імперії Бісмарк, видатний дипломат свого часу, вольовий і наполегливий політик, розумів, що для повної ізоляції Франції потрібна сильна коаліція на чолі з Німеччиною. Це завдання Бісмарк спробував розв’язати шляхом створення Союзу трьох імператорів (1872-1878). Цей Союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія) не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, вступивши до нього, не відмовилася від підтримки Франції. «Європі, і передусім Ро сії, потрібна сильна Франція», - сказав російський канцлер О. Горчаков. Російсько-турецька війна (1877-1878) і Берлінський кон грес (1878) остаточно підірвали Союз трьох імператорів Росія не отримала підтримки ні Німеччини, ні Австро-Угорщини. Подальша діяльність Бісмарка щодо ізоляції Франції при звела до створення Троїстого союзу. В 1882 р. було укладено договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Ця воєнна коаліція була спрямована одним вістрям проти Франції, другим - проти Росії. 2. Посилення акгло-німецьких протиріч

В основі зближення Франції і Росії були політичні, еко номічні й стратегічні інтереси. Утворення Німецької імперії призвело до різкого погіршення міжнародного становища Франції - вона на деякий час опинилася у зовнішньополі тичній ізоляції. Однак наприкінці 70-х - на початку 80-х pp. стало зрозуміло, що у разі виникнення війни з Німеччиною, Франції може надати допомогу лише Росія. В Німеччини постійно збільшувався апетит і вона загрожувала не лише східному кордону Франції, але й західному кордону Росії. Для франко-російського зближення неабияке значення мали й економічні чинники. Наприкінці 70-х pp. російський уряд одержав перші позики від Франції, яка невдовзі стала голов ним кредитором Росії. В першій половині 90-х pp. франкоросійський союз було оформлено консультативним пактом (1891) і таємною воєнною конвенцією (1892). Це забезпечило Франції воєнну допомогу Росії у разі сутички з Німеччиною або Італією, а Росії - підтримку у випадку нападу Німеччини або Австро-Угорщини. 277

Для зовнішньої політики Англії другої половини XIX ст. була характерна так звана політика «блискучої ізоляції». Ця політика ґрунтувалася на промисловій і морській (особливо військово-морській) могутності Англії і давала їй можливість не зв’язувати себе жодними рівноправними союзами, догово рами, угодами і т. п. Послідовним провідником цієї політики був розумний і дуже обережний дипломат лорд Солсбері, кот рий полюбляв повторювати, що в Англії немає вічних союз ників і вічних ворогів, а є тільки постійні й одвічні інтереси. Солсбері неодноразово відкидав домагання Бісмарка про приєднання Англії до Троїстого союзу, хоч і вважав її голов ними ворогами Францію через колоніальне суперництво в Азії та Африці і Росію через протистояння в Середній Азії. Солсбері сподівався на конфлікт цих країн з Троїстим союзом, у разі виникнення якого Англія займе позицію спостерігача. До певного часу Англія мала користь від ізоляціоністської політики. Однак в умовах виходу на міжнародну арену но вих країн, що індустріально розвивалися (Німеччина, Італія, CULA, Японія) і мали плани зміцнення своїх позицій у світі, в обстановці поділу Європи на два ворожих табори по дальша ізоляція Англії ставала для неї небезпечною. Розши рення сфер впливу, тобто здобуття нових джерел сировини і ринків збуту, могло відбутися за рахунок поділу величезної англійської колоніальної імперії, розтягти яку були не проти і Німеччина, і Франція, і Японія, й інші. Починався переділ вже поділеного світу і закінчувалося гордовите усамітнення Англії. Вона, як і всі, мусила круто змінювати свою зовнішню політику і виходити з ізоляції. Це прискорювалося тим, що англо-французьке й англо-російське суперництво в колоніа льній сфері могло бути швидко урегульоване, а англо-німецькі суперечності все більше набували антагоністичного (непри миренного) характеру і глобальних (всесвітніх) масштабів. 3. М іж н а р о д н і к р и з и і ко н ф л ікти п о ч а тку XX ст. Гонка о з б р о є н ь

Наприкінці XIX ст. великі держави почали боротьбу за переділ світу. Міжнародні відносини вступили в новий, більш складний етап свого розвитку. Кінець XIX - початок XX ст. позначені рядом воєн у різних районах світу, що мали одну спільну рису - це були конфлікти, зумовлені боротьбою за колонії і сфери впливу. Навесні 1898 р. почалась іспаноамериканська війна. Відстала Іспанія, яку роздирали внут рішні суперечності, була скоро розбита. Вона втратила Кубу, 278

яку окупували війська США, а також острови Пуерто-Ріко і Гуам. США здобули Філіппінський архіпелаг, заплативши за нього 20 млн доларів. Основною ареною англо-німецького суперництва була Південна Африка. Тут було знайдено алмази, золото. І Лон дон, і Берлін поставили собі за мету заволодіти цими багатст вами, розташованими на території бурських республік Оран жева і Трансвааль. Війна 1899-1902 pp. завершилася пораз кою бурів, окупацією і включенням території бурських рес публік до складу Британської імперії. Однак війна показала слабкість військової організації Англії та її міжнародних по зицій. В 1902 р. було підписано англо-японський союзний договір, що означав кінець політики «блискучої ізоляції». В 1904 р. Японія почала війну проти Росії. Перемога молодої мілітаристської японської держави, що набирала силу, стала свідченням політичної й економічної деградації російського суспільства. Війна завершилась підписанням Портсмутського миру (23 серпня - 5 вересня 1905 p.), за яким Японія здо була Південний Сахалін, Порт-Артур і право проникнення в Маньчжурію. Над Південною Кореєю було встановлено японський протекторат. 4. У тв о р е н н я А н та н ти

На початку XX ст. відбувається нормалізація відносин між Англією і Францією. Після урегулювання англо-французьких розбіжностей з колоніальних питань розвиток між народних відносин пішов шляхом утворення нового (після Троїстого союзу) воєнно-політичного блоку. Спочатку (квітень 1904 р.) було підписано таємну англо-французьку угоду Щиросерда згода (фр. Entente cardiale), або просто Антанта, і після урегулювання англо-російських суперечностей було укладено англо-російську угоду (1907), що завершило ство рення Антанти. Поки що єдиного договору між трьома країнами не було, а в двосторонніх угодах Німеччину взагалі не згадували, та було очевидно, що Антанта протистоїть Троїстому союзу. Створення Антанти було сильним ударом по Німеччині. Німецька дипломатія і сам кайзер Вільгельм II вдалися до спроб розвалити Антанту. Це супроводжувалося виникненням ряду криз, які все більше наближали до воєнного конфлікту двох^таборів. До початку 1914 р. гонка озброєнь в обох таборах досягла величезних розмірів. Лідирувала тут Німеччина. Рейхстаг 279

приймав один за одним закони про збільшення складу армії в мирний час. Німецька армія була технічно краще споряд жена, ніж французька і російська. Німеччина встигла краще і швидше від усіх підготуватися до війни. Враховуючи, що співвідношення сил у 1914 р. склалося на її користь, вона шукала тільки привід для якнайшвидшого розв’язання війни. Висновки Франко-прусська війна призвела до ускладнення міжнарод ної обстановки. Переможена і пограбована Франція не могла примиритися з поразкою - новий конфлікт був неминучий. По шуки союзників привели до створення Німеччиною Троїстого со юзу, якому незабаром був протипоставлений союз франкоросійський, що ніс у собі згубну для Німеччини перспективу війни на два фронти. Вихід на міжнародну арену нових індустріальних держав (Німеччина, США, Японія), які швидко розвивалися, і поставлене ними питання про перерозподіл поділеного світу ще більше ус кладнили міжнародні відносини, що знайшло своє відбиття в ряді воєн (іспано-американська, англо-бурська, російськояпонська). Відхід Англії від політики «блискучої ізоляції» дозво лив створити Антанту, через що загроза світового конфлікту зросла в багато разів. За кожним із блоків стояли величезні ма теріальні й людські ресурси. Балканська криза і породжений нею клубок суперечностей став зручним приводом для фатального рішення Берліна і Відня готуватися до майбутньої світової війни.

Запитання і завдання 1.Якими були економічні причини ускладнення міжнародної об становки в останній третині XIX ст.? 2. Чому розпався Союз трьох імператорів? 3. Що сприяло франко-російському союзу? 4 .У чому суть політики «блискучої ізоляції» Англії? Чому вона стала небезпечною для неї наприкінці XIX - на початку XX ст.? 5 .Чому англо-німецькі суперечності стали головними в міжна родних відносинах? 6. Що зробило Балкани «пороховим льохом» Європи?

Документи та матеріали З російсько-французької воєнної конвенції (1892 р.) «Франція і Росія, запалені однаковим бажанням зберегти мир і не маючи іншої мети, крім як підготуватися до потреб обо

280

ронної війни, викликаної нападом сил Троїстого союзу на ту чи іншу з них, домовилися щодо таких пунктів: 1. Якщо на Францію нападає Німеччина або Італія, підтрима на Німеччиною, то Росія застосує всі наявні в її розпорядженні сили для того, щоб учинити напад на Німеччину. Коли на Росію нападе Німеччина або Австрія, підтримана Німеччиною, то Франція застосує всі свої наявні сили для війни з Німеччиною. 2. У разі, коли сили Троїстого союзу... були б мобілізовані, то Франція і Росія... мобілізують негайно і одночасно всю наявність своїх сил і посунуть їх якомога ближче до своїх кордонів...» Ключников Ю.В., СабанинА. Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. М., 1925. -Ч . 1 .- С. 270-271. 1. Як позначилося підписання конвенції на міжнародному стано вищі Франції? 2. В чому полягала особлива небезпечність для Німеччини франко-російського воєнного союзу?

З ап а м ’ятайте дати 1882 р. - утворення Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угор щина, Італія) 1904 - 1907 pp. - утворення Антанти (Англія, Франція, Росія)

281

КУЛЬТУРА ЗАРУБІЖНИХ irjjPj КРАЇН. КІНЕЦЬ XIX 1 ¾ ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ 34. КУЛЬТУРА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН. НАЙВАЖ ЛИВІШІ ДОСЯГНЕННЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ 1 . Переворот у природознавстві

У другій половині XIX ст. наука починає висуватися в число найважливіших сфер суспільної діяльності. В ній відбуваються складні процеси. З одного боку, окремі її галузі поділялися на все більш вузькі, спеціальні, а з другого - ок ремі науки тісно зв’язувалися поміж собою суміжними дис циплінами (фізична хімія, біохімія, астрофізика тощо). Це дозволило значно розширити дослідницькі можливості на уки і в поєднанні із тим, що матеріально-технічна її база зросла, забезпечило справжній переворот у природознавстві. Початок перевороту поклала розроблена англійським уче ним Дж. -К. Максвеллом ще в 1865 р. електромагнітна теорія світла. Вона передбачала існування електромагнітних хвиль, що поширюються зі швидкістю світла. В 1887 р. німецький фізик Г.-Р. Герц експериментально довів існуван ня радіохвиль (від лат. radius - промінь). Почався пошук можливостей використати їх для бездротової передачі сиг налів. У 1895 р. російський вчений О. Попов, а в 1896 р. італієць Г. Марконі здійснили спроби бездротового телегра фування. В наступні роки велася робота зі створення, вдоско налення і широкого застосування радіоапаратури. В 1899 р. Марконі здійснив радіопередачу через Ла-Манш, а в 1901 р. через Атлантику. Радіо входило в життя суспільства. Результати вивчення інфрачервоного, світлового, ульт рафіолетового випромінювання знайшли застосування в ас трономії, біології, електротехніці та ін. В 1895 р. німецький фізик В.-К.Рентген відкрив «ікс-промені», названі згодом рентгенівськими. Вони виявилися здатними проникати че рез тверді тіла, неприступні для звичайного світла. Рентген створив спеціальну трубку для одержання цих променів. Во на почала широко застосовуватися в медицині, хімії, фізиці, металургії і т. д. 282

Другим найвизначнішим досяг ненням фізики стало відкриття електрона - першої з виявлених елементарних частинок, що скла дають структуру атома. Спираю чись на електромагнітну теорію Максвелла й атомістичні уявлення про будову речовини, голландсь кий фізик Г. Лоренц зміг у 1895 р. математично обґрунтувати елект ронну теорію. А в 1897-1898 pp. англієць Дж.-Дж.Томпсон експе риментально виявив потік цих не гативно заряджених частинок під час електричного розряду в газово му середовищі. Нарешті, третім визнаним від Ернест Резерфорд криттям стало виявлення радіо активності, що проторувало шлях до створення ядерної фізи ки. В 1896 р. французький учений А. Бекерель звернув ува гу на незвичайну дію солі урану на фотопластинку. Через два роки М. Склодовська-Кюрі та її чоловік П. Кюрі встановили, що в подібних випадках відбувається радіоактивний розпад з випромінюванням частинок енергії та заряду. Пояснення сутності радіоактивності на базі вчення про бу дову атома дав видатний англійський фізик Е. Резерфорд. Він визначив, що під час розпаду радіоактивних елементів виділяються два види випромінювань - потік ядер атомів гелію і потік електронів. Електромагнітне гамма-проміння це додатковий вид випромінювання. В 1903 р. Резерфорд і його співвітчизник Ф. Содді сформулювали загальну тео рію радіоактивності. Відкриття електрона і радіоактивності поклали кінець теорії про те, що атом є найпростіша непо дільна частинка речовини. В 1911 р. Резерфорд запропонував «планетарну» модель атома. Але ця модель не враховувала так званої квантової теорії німецького фізика М.Планка (1900), яка доводить, що процес випромінювання не є безпе рервним, а складається з окремих порцій - квантів. З урахуванням цієї теорії датський фізик Н.Х.Бор (18851962) уточцив у 1913 р. планетарну модель атома. Він увів до неї уявлення про стрибкоподібний перехід електрона з однієї орбіти на іншу, що супроводжується випромінюванням певної порції (кванта) енергії. 283

Багато нових відкриттів по суті перевернули всю колиш ню фізичну картину світу. В неї не укладалася ціла низка ек спериментально встановлених фактів, у тому числі неза лежність швидкості поширення світла від швидкості й на прямку руху джерела світла. Досліди в цій галузі, проведені в 1881-1887 pp. американськими вченими А. Майкелсоном і Е. Морлі, суперечили класичним уявленням про час і простір. У цих умовах величезне значення мала висунута А.Ейнштейном теорія відносності (1905 р. - спеціальна тео рія відносності, 1907-1916 pp. - загальна теорія віднос ності). Вона показала, що принципи «класичної фізики» наявність абсолютних простору і часу - насправді придатні лише для опису повільних (порівняно зі швидкістю світла) подій. Коли ж ідеться про рухи з надвисокою швидкістю, пе ребіг часу і характер простору будуть для них іншими, за лежними від самої швидкості. Від неї ж залежатиме і маса тіла. Відтак теорія вказувала на відносність попередніх ха рактеристик простору, часу і закону всесвітнього тяжіння. Переворот у фізиці справив значний вплив на хімічну на уку. Відкривалися нові хімічні елементи, що заповнювали порожні клітинки в періодичній системі Д.І.Менделєєва, чим блискуче підтверджувалося припущення вченого про властивості ще невідомих тоді елементів. Так було відкрито галій, скандій, германій, гелій та інші елементи, багато газів. Наприкінці XIX ст. виникла велика хімічна індустрія, яка виявила особливий інтерес до практичного виробництва барвників, інших синтетичних матеріалів. 2. Розвиток біологічних наук

У біології закріплювався дарвінізм - вчення про мінливість і розвиток видів тваринного та рослинного світу. Гіпотеза Ч. Дарвіна про походження людини від мавпо подібних предків підкріплювалася знахідками залишків ви копної людини. Так, у 1891-1893 pp. голландець Е. Дюбуа виявив на о.Ява в Індонезії залишки кістяка істоти, названої пітекантропом (від грецьк. «пітекос» - мавпа, «антропос» людина). Після тривалих дискусій вона була визнана пе рехідною формою від мавпи до людини. Німецький біолог Е.Геккель запропонував так званий біогенетичний закон, згідно з яким індивідуальний розвиток зародка людини чи тварини скорочено повторює попередній розвиток усього ви 284

ду, до якого належить ця особина. Це допомогло розкрити спорідненість між біологічними видами. Зміцнення позицій дарвінізму і становлення науки про будову, розвиток і функції клітини створили умови для появи спеціальної науки про спадковість і мінливість організмів генетики (від грецьк. «генезис» - походження). Біля її джерел стояв чеський натураліст Г.-Й. Мендель. Він був ченцем, а потім ігуменом монастиря в м. Брно. Там, у монастирському саду, він проводив досліди щодо штучної гібридизації (схре щування) різних сортів гороху. Точне врахування їхніх ре зультатів дало йому можливість дійти висновку, що існують якісь матеріальні частинки «спадкової речовини», які пере дають нащадкам певні ознаки батьків. У 1866 р. Мендель опублікував підсумки своїх досліджень. Та на них не зверну ли тоді уваги. Тим часом учені, які вивчали клітинне ядро, виявили в ньому особливі тільця, названі «хромосомами». Було встановлено, що клітини кожного виду тварин або рос лин характеризуються певною кількістю хромосом (у люди ни їх 46). А невдовзі дійшли висновку, що одна хромосома складається з тисяч частинок, кожна з яких управляє окре мою ознакою. їх назвали генами (від грецьк. «генос» - рід). На початку XX ст. американський біолог Т.Х. Морган визна чив деякі закономірності розташування генів у хромосомі і обґрунтував хромосомну теорію спадковості. Зі свого боку німецький вчений А. Вейсман довів неможливість успадку вання набутих протягом життя ознак. Наприкінці XIX - на початку XX ст. швидкими темпами розвивалися й інші галузі біології. У сфері фізіології вели чезне значення мали праці російського вченого І.П.Павлова, присвячені вивченню вищої нервової діяльності (теорія умовних рефлексів). Наприкінці XIX ст. оформилася психологія як самостійна наука, відмінна від фізіології. Її важливим напрямом став психоаналіз, засновником якого був австрійський лікарпсихіатр і психолог 3. Фрейд. Він вважав, що головною при чиною психічних хвороб є придушення людиною своїх підсвідомих нахилів. Фрейд запропонував як метод лікуван ня, здійснення аналізу придушених потягів з допомогою їх вільного обговорення, тлумачення сновидінь тощо. Вчення Фрейда нё тільки вирішальним чином вплинуло на розвиток психології, але й зробило більш гуманною всю культуру XX ст. 285

Окремою науковою дисципліною стала в другій половині XIX ст. мікробіологія (від грецьк. «мікрос» - маленький). Це наука, що вивчає мікроби. Основоположником її був французький вчений JI. Пастер (1822-1895). Розпочаті ним наприкінці 50-х pp. дослідження процесів бродіння показа ли можливість широкого застосування мікроорганізмів у харчовій промисловості. Водночас Пастер відкрив спосіб за побігання псуванню продуктів шляхом знищення мікроор ганізмів, що містяться в них. Цей метод, що дістав назву «па стеризація», і тепер використовується для консервування харчових продуктів. Наприкінці 70-х pp. Пастер взявся за вивчення мікроорганізмів - збудників заразних хвороб лю дини і тварин. Він розробив метод і рецепти профілактичних щеплень проти курячої холери (1879), сибірської виразки (1881), сказу (1885). У 1888 р. він створив і очолив інститут мікробіології (Пастерівський інститут) у Парижі. Корисна справа, розпочата Пастером, була підтримана і продовжена вченими з різних країн. Особливо плідною була діяльність німця Р. Коха (1843-1910). В 1882 р. він відкрив збудник туберкульозу, а в 1883 р. - збудник холери. В його лабораторії в 1884 р. відкрито палички черевного тифу і бак терії дифтериту, а згодом - збудники багатьох хвороб тва рин. До кінця XIX ст. вчені винайшли вакцини від більшості епідемічних захворювань. 3. Нова те хн іка

Характерними рисами технічного прогресу другої поло вини XIX - початку XX ст. були: - застосування електроенергії в усіх галузях виробництва і побуту; - витіснення заліза сталлю; - зростання видобутку і переробки нафти; - поширення двигунів внутрішнього згорання. Відкриття М. Фарадеєм електромагнітної індукції дало змогу перевести машини з парового двигуна на електричний. Винайдення М. Доливо-Добровольським у 1888 р. системи трифазного змінного струму дало можливість передавати електроенергію по дротах від потужних електростанцій на сотні кілометрів. Цим була розв’язана проблема енергоза безпечення промисловості, транспорту, зв’язку, міського освітлення і т. д. 286

Нафта швидко перетворювалася на один із найважливі ших видів палива і сировини для хімічної промисловості. Це було пов’язано з практичним впровадженням обґрунтованого ще Д. Менделєєвим у 1880 р. крекінг-процесу (від англ. «crack» - розщеплювати) - методу розкладання нафти при високих тисках і температурах. Будувалися нові нафтопере робні заводи, а для транспортування нафти - нафтопроводи. Та найбільш значні й довгострокові наслідки викликало створення двигунів внутрішнього згорання, що працювали на рідкому паливі. Воно дало можливість широко розгорну ти виробництво саморушних безрейкових транспортних за собів, які глибоко змінили все дотеперішнє життя суспіль ства. В середині 80-х років німецькі винахідники Г. Даймлер (1834-1900) і К. Бенц (1844-1929) створили нові типи дви гунів внутрішнього згорання, що працювали на бензині, і од разу ж застосували їх на практиці. В 1885 р. Бенц збудував триколісний повіз з одноциліндровим двигуном, що рухався зі швидкістю 15 км/год. У 1886 р. Даймлер свій, більш ефек тивний, двигун установив спочатку на мотоциклі, а потім на чотириколісному повозі, що став першим автомобілем. У 1893 р. і Бенц збудував чотириколісний автомобіль. З’явилися автомобілі й у інших країнах. У 1886 р. свій ав томобіль збудували датчани А. Хаммель і X. Йохансон, у 1888 р. - англієць Е. Батлер, у 1889 р. - француз А. Пежо, в 1896 р. - американець Г. Форд. Почалося масове виробницт во автомобілів. У 1896-1897 pp. німецький інженер Р. Дизель (18581913) створив новий тип двигуна внутрішнього згорання, в якому використовуване важке рідке паливо спалахує від сильного стискання. Двигун дістав ім’я винахідника. Він знайшов широке застосування на важкому транспорті, включаючи залізничний, і у виробництві. Двигуни внутрішнього згорання дали життя ще одній «ре волюційній» транспортній галузі - авіації. Літакобудування в своєму розвиткові пройшло кілька етапів. Спочатку це бу ли планери - безмоторні літальні апарати з однією несучою поверхнею (моноплани) або з двома (біплани). Майже одно часно з планерами споруджувалися і випробовувалися аеро плани (моноплани або біплани), споряджені паровими двигу нами. Але завелика вага двигунів і недосконалість конст рукції зазвичай призводили ці спроби до трагічних наслідків. Третій етап, що розпочався на зорі XX ст., пов’язаний із ■287

застосуванням бензинових двигунів. Уперше 17 грудня 1903 р. біплан американців - братів Райт пролетів 260 м. В 1905 р. їхній новий аероплан летів 38 хвилин зі швидкістю 60 км/год. У подальшому головним центром авіаційних випробувань стала Франція. В 1909 р. біплан А. Фармана упродовж 4 годин 18 хвилин пролетів 234 км. Тоді ж JI. Блеріо на моноплані пе релетів Ла-Манш зі швидкістю 77 км/год. В Росії найбільші досягнення в авіабудуванні були пов’язані з іменем конструк тора з України І. Сікорського (1889-1972). В 1911 р. його біплан встановив світовий рекорд швидкості - 111 км/год. В 1913 р. Сікорський першим у світі збудував багатомоторні літаки «Руський витязь» та «Ілля Муромець». Вагомий внесок у розробку теорії повітроплавання зробили М. Жуковський (1847-1921) і К. Ціолковський (1857-1935). Ціолковський став основоположником сучасної космонавтики. Останні десятиліття XIX ст. ознаменувалися великими досягненнями в розвитку засобів зв’язку. Крім уже згадува ного винайдення радіо, великих успіхів було досягнуто у вдосконаленні дротового електричного зв’язку. В галузі те леграфування була забезпечена можливість передачі по одній лінії відразу кількох телеграм. Французький механік Ж. Водо (1845-1903) в 70-ті pp. розробив дешифратори, що стали класичними, друкарські механізми і розподільники. Створювалися підземні кабельні лінії. На початку XX ст. за гальна довжина телеграфних мереж у світі становила близь ко 8 млн км. У 1876 р. американець А. Белл (1847-1922) здобув патент на винайдення телефону. Ним була заснована «Телефонна компанія Белла», що стала могутнім концерном. Телефон Белла являв собою трубку, на одному кінці якої знаходилися і приймач, і передавач. Пізніше він вдосконалювався. Так, англієць Д. Юз сконструював для нього вугільний мікрофон. Розвиток електроенергетики дав можливість на зламі 7080-х pp. створити телефонні станції на тисячі номерів, а в 90ті pp. - автоматичні телефонні станції. В 1915 р. у світі вже було 10 млн телефонних апаратів, а довжина телефонних ліній перевищувала 36 млн км. Однак досягнення наукової думки і успіхи техніки вико ристовувалися не тільки в мирних цілях, а й у воєнних. Вдо сконалення військової техніки значно прискорилося на по чатку XX ст. в переддень Першої світової війни. З іншого 288

боку, нова зброя сама посилювала бажання військових і політиків випробувати її на полі битви. Серед нових тенденцій у сфері озброєнь була автомати зація стрілецької зброї. В 1883 р. американський інженер X. Максим створив станковий кулемет, що дістав його ім’я. Було створено й інші типи кулеметів, а також автоматичну ручну зброю. В арміях різних країн на озброєння надійшли ручні й рушничні гранати, гранатомети і міномети. Напере додні і під час світової війни з’явилися скорострільні автома тичні та напівавтоматичні гармати. Дальність вогню важких гармат досягла 18-22 км. А німецька гармата «Колоссаль» завдовжки 34 м, масою 750 т, у 1917 р. вела обстріл Парижа з відстані 120 км. Боротьба з нальотами авіації противника зумовила появу зенітної артилерії і зенітних кулеметів. Хімічна промисловість все більше працювала на воєнні по треби. Були винайдені й почали вироблятися бездимний по рох, тринітрофенол, динаміт та інші вибухові речовини, а та кож численні отруйні речовини. Напередодні війни у Франції, Росії й Австрії було розроблено проекти панцерних всюдихідних машин на гусеничному ходу. Але випуск їх по чали в 1915 р. англійці. Для додержання таємничості їх на звали «танк», тобто цистерна, бак. Це слово згодом і закріпи лося в ряді мов. Легкі танки стали виробляти французи. У всіх країнах, що воювали, в роки війни з’явилися панцерни ки, озброєні кулеметами і гарматами невеликого калібру. 4. Література і мистецтво. Основні течи в літературі

Друга половина XIX і початок XX ст. у літературі Захід ної Європи і СІНА відзначені появою ряду нових течій, утвер дженням нових естетичних принципів. Напрямами, що ви сунули великих письменників і відіграли неабияку роль у художньому житті, були натуралізм, символізм і критичний реалізм. Свої позиції зберігав романтизм. Натуралістична школа склалася у Франції до початку 70-х pp. XIX ст. Натуралісти виходили з того, що, хоч би яким чудовим був художній вимисел, переконливіше виглядає правда. Вони прагнули до об’єктивного, точного відображен ня дійсності, характеру людини. Особливу увагу приділяли навколишньому середовищу, де намагалися знайти дію точ них і перевірених законів. Таким чином, натуралісти ставили 289

перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як учений-природознавець вивчає природу. Предметом спосте реження оголошувалася людина, про яку натуралісти мали намір розповісти всю правду. Художній твір розглядався як «людський документ». У 80-ті pp. XIX ст. у Франції сформувався символізм, для якого характерне свідоме нехтування реальності. Навко лишнє життя видавалося символістам убогим і не вартим уваги. Вони зверталися до духовного, релігійного світу лю дини, головним у художній творчості вважали інтуїцію; ідеї, що перебувають за межами чуттєвого сприйняття, прагнули висловити за допомогою символів. Головною особливістю критичного реалізму є зображення людського характеру в органічному зв’язку з соціальними обставинами поряд із глибоким соціальним аналізом внут рішнього світу людини. Теорію натуралізму розробив французький письменник Еміль Золя. Своїй двадцятитомній серії «Ругон-Маккари» Золя дав багатозначний підзаголовок «Біологічна і суспільна історія однієї сім’ї в епоху Другої імперії». На прикладі життя однієї досить розгалуженої родини письменник змалював широку панораму французького суспільства, охопивши в ній життя всіх його верств від аристократичних кіл («Його ясно вельможність Ежен Ругон») і великої буржуазії («Гроші») до паризького дна («Пастка»), селянства («Земля»), робітничого класу («Жерміналь»), армії («Розгром»). Золя першим з великих письменників Європи звернувся до дослідження психології великих мас людей, відкрив нові мотивування людської поведінки. Продовжувачем традицій Золя якоюсь мірою був фран цузький письменник Гі де Мопассан, який обрав як літера турний жанр невеликий за обсягом і матеріалом роман, близький до повісті і новели. У своїх трорах письменник зоб разив усі верстви суспільства, але його головний герой - бур жуа. Мопассан прагнув розкрити життєву філософію саме цього соціального типу («Життя», «Любий друг», «МонтОреоль»). Заперечуючи буржуазну мораль, письменник стверджував, що людині властиве прагнення до прекрасного, яке не може вбити навіть суспільна атмосфера. У його пізніх творах («Наше серце», «Сильніша за смерть») серед персо нажів усе більше художників і письменників. У ті ж роки, що й Мопассан, досяг творчої зрілості один із найбільших реалістів - Анатоль Франс. Критикуючи буржу 290

азне суспільство, Франс протиставляє йому інше життя, інші ідеали, показує, як самотні й слабкі люди зберегли високу моральність у світі корисливості та продажності («Злочин Сильвестра Боннара»). У романі-тетралогії «Сучасна історія» письменник створив пройняту іронією картину сучасної йому Франції. «Острів пінгвінів» - гротескна фантастична хроніка французької історії від давніх часів до сучасності. Принципи символізму простежуються у віршах англійсь кого письменника Оскара Уайльда. Але у світі літератури Уайльд більше відомий як сатирик. Його казки (збірка «Гра натовий будиночок») і п’єси («Віяло леді Уїндермір», «Ідеа льний чоловік», «Як важливо бути серйозним») висміюють уявлення про аристократизм і гідність, що існували в сучас ному йому англійському суспільстві. У романі «Портрет Доріана Грея» крах героя як особистості пояснюється насам перед культом шалених насолод, егоїзмом, нехтуванням мо ральних принципів, що їх сповідує Доріан. Наприкінці життя Уайльд пише автобіографічну поему «Балада Редінзької в’язниці», де показано світ, у якому жорстоко збиткуються над людиною та її почуттями. Англійця Джорджа Бернарда Шоу вважають творцем но вої форми європейської сатиричної драми - драми-дискусії: «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс Уоррен» (1894). Новим підходом у мистецтві був прямий авторський комен тар до характерів героїв, який давав можливість зосередити увагу глядача на певних проблемах. Шоу в своїй творчості відстоює думку про поступове вдосконалення людини як єдиного засобу врятування суспільства. Письменником-новатором, що привернув до себе велику увагу всієї Європи, був норвезький драматург Генрік Ібсен. Творчість Ібсена глибоко самобутня, національна, тісно пов’язана з життям і давньою культурою його країни. Водно час проблеми, що він порушив, мають не тільки національ ний, а й європейський, загальнолюдський характер. Мета ібсенівських героїв - розкріпачення людського духу, царство гармонії, якого вони прагнуть досягти не лише для себе, а й для інших людей (драми «Бранд», «Пер Гюнт»). У Німеччині на зламі XIX - XX ст. розвиток драматургії пов’язаний насамперед з ім’ям Герхарта Гауптмана. Його творчість зазнала впливу Натуралізму (драма-казка «Затону лий дзвін»), але переважно має реалістичний характер. У дра мі «Ткачі» (1892), присвяченій повстанню сілезьких ткачів, 291

виявилися можливості Гауптмана як драматурга соціальної теми. Проблеми сучасності знайшли своє відбиття і в інших творах письменника («Стрілочник Тіль», «Візник Геншель», «Роза Бернд»). Література США представлена, передусім, творчістю Мар ка Твена. У його творчості знайшли відображення соціальні процеси, що відбувалися в країні. У повсякденному житті простих людей, у їхніх радощах і прикрощах Твен знаходив глибокий зміст. У книгах письменника виявилося його не звичайне обдарування гумориста. Сміх Твена характеризує величезна життєрадісність, що не типово для інших сати риків XIX ст. Із сатиричним описом американських звичаїв сусідять поетичні образи рідної природи, простих людей Америки. До скарбниці світової літератури ввійшли «Приго ди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна», «Принц і злидар», «Янкі при дворі короля Артура» та інші видатні твори письменника. Велику творчу спадщину залишив Джек Лондон. Світову славу письменникові принесли «північні» оповідання (збірки «Син вовка», «Боги його батьків», «Діти морозу»), що поєднують поезію суворої природи, безкорисливої муж ності із зображенням тяжких фізичних і моральних випро бувань, що приймаються заради збагачення. Небувалий успіх мали анімалістичні повісті «Поклик предків» і «Біле ікло», проникнуті глибоким гуманізмом. Захоплення ідеями соціалізму знайшло відбиття у романах «Залізна п’ята» і «Мартін Іден». У російській літературі немає іншого письменника, творчість якого була б так розмаїта, як творчість Льва Мико лайовича Толстого. Немало творів письменника присвячено подіям, учасником або очевидцем яких він був (повісті «Хаджі-Мурат», «Козаки», «Кавказький бранець», «Севас топольські оповідання»). Сім років працював Толстой над романом-епопеєю «Війна і мир». За характером подій, за кількістю дійових осіб цей твір не має рівних у світовій літе ратурі. «Війна і мир» - російська народна епопея, у якій відображено національний характер російського народу в момент, коли вирішувалась його історична доля. Великим мислителем є інший титан російської літератури Федір Михайлович Достоєвський. Першим художнім твором Достоєвського був роман «Бідні люди». Роман вирізняється людинолюбством і цим справляє сильне враження. Співчут 292

тям до маленьких людей, яких кривдять сильні світу цього, пронизаний роман «Зневажені і скривджені». Достоєвський психолог морального зламу в людині, її злочину і рево люційної пристрасті. Його повністю поглинають внутрішні переживання людини, він проникає в глибини її душі. У ро манах письменника - боротьба одержимих ідеями людей. Це і зіткнення характерів, що втілюють різні ідейні принципи, це і боротьба теорії з життям у душі кожної одержимої люди ни. («Злочин і кара», «Ідіот», «Підліток», «Біси», «Брати Карамазови»). 5. Образотворче мистецтво

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в живописі відбу вається справжня художня революція. З’являються нові, аб солютно відмінні від колишніх, напрями. Першим із них став імпресіонізм, що розвивався в обстановці гострої бо ротьби реалізму з академічним мистецтвом. Щороку в Парижі в Дуврі влаштовувались виставки су часних митців, так званий Салон. 1865 р. в Салоні була вис тавлена картина Едуарда Мане «Олімпія». Вона значно відрізнялася від того, що, як правило, з’являлося на вис тавці. Зображення голої натурниці було зроблене без жодної стилізації чи декоративності. «Олімпія» збурила скандал, що переріс у полеміку про шляхи сучасного мистецтва. Роботи художника викликали інтерес молоді, під його впливом фор мується гурток малярів, які не визнавали авторитетів і праг нули вдихнути в мистецтво нове життя. Вони отримують на зву «гурток імпресіоністів» (від франц. «impression» - вра ження; одна з картин Клода Моне, члена гуртка, називалась «Враження. Схід сонця»). Імпресіоністи - Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро - виступали проти фор малізму, міфологічності й бляклої палітри сучасної їм ака демічної школи. Традиційні зображення на релігійні й істо ричні теми поступаються місцем пейзажним замальовкам і міським сценам. Замість спокійної зміни колірної палітри приходить техніка письма мазками, окремими колірними плямами. В основу своєї творчості імпресіоністи поклали принцип «Художник має писати, що він бачить, і так, як він бачить». Найповніше принципи імпресіонізму втілив Клод Моне. Він створює серії пейзажів за різного освітлення («Темза», «Собор в Руані», «Копи», «Латаття»), звертається до міської теми («Бульвар Капуцинок у Парижі»). Своєю 293

пристрастю до жанрових картин відзначається Огюст Рену ар. Темою Ренуара був Париж; сюжети він знаходив, блукаючи вулицями, парками, бульварами міста. Його роботи прой няті життєрадісністю, сонячним настроєм: («Мулен де ла Галетт» та ін.). Ренуар - один із кращих портретистів імпресіоністської школи («Дівчина з віялом» - портрет акт риси Жанни Самарі). Мистецтву Ренуара властиві легка техніка мазків і ніжні тони. Особливістю творчості Едгара Дега було те, що він чи не одним із перших відкрив красу руху. У зв’язку з цим можна вирізняти два цикли робіт Дега: один із них пов’язаний із зо браженням перегонів - «Перед стартом», інший - «Блакитні танцівниці». Велику увагу Дега приділяв показу характеру поведінки і зовнішності людей, які породжені різними умо-

Дега. Блакит ні танцівниці

294

вами їхньої праці й побуту («Жінки на терасі кав’ярні», «Прасувальниці »). Імпресіонізм став першою течією нового напряму, який згодом отримав назву модернізм, тобто сучасний напрям, на прям, відмінний від усього попереднього мистецтва. У 80-х pp. XIX ст. на зміну йому прийшов постімпресіонізм, до якого на лежать Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Своїм за вданням вони вважали пошук нових, співзвучніших новій дійсності, зображувальних засобів. Від імпресіонізму вони взяли чистоту кольору, однак вважали, що художник не по винен просто копіювати дійсність, він може і повинен малю вати так, як хоче його художнє «я». За словами Сезанна, живопис для нього - «засіб виражен ня відчуттів». Його мистецтво філософічне й різнопланове. У період між 1882 і 1890 pp. його увага зосередилась на пей зажі, в якому художник намагався передати свої відчуття («Маленький міст», «Дім в Естаці» тощо). Після 1890 р. кращі його творіння - це портрети, де він ніби прагне створи ти ідеал з допомогою майже геометричних форм («Портрет Поля Сезанна», «Мадам Сезанн в оранжереї»). Своєрідність художнього стилю Сезанна повною мірою втілилась у його натюрмортах. У творчості Ван Гога відчувається зацікавленість люди ною з народу, гострими соціальними темами («Селянка», «Ткач перед верстатом», «Прогулянка в’язнів»). Порив до гармонії знайшов своє втілення в картині «Соняхи»: квіти й сонце - втілення краси і щастя. Портрети Ван Гога - це пси хологічний аналіз у барвах, прагнення передати внутрішній порух душі («Арлезіанка», «Портрет Гогена», «Автопортрет з відрізаним вухом»). У творчості Ван Гога відчувається щось напружене і болісне, душевний надрив, ніби він свої картини писав не фарбами, а кров’ю. Усе це визначає особли ве місце Ван Гога в мистецтві постімпресіоністів. Поль Гоген постає, передусім, як творець дещо спрощених картин, що зображують життя острова Таїті. Життя туземців дало йому теми для полотен, а тропічна природа підказала незвичайні колористичні рішення. Гоген у своїх картинах створює відчуття одвічного раю, населеного духов но цілісними людьми, які живуть у єдності і гармонії з на вколишньою природою («Таїтянські пасторалі», «А, ти рев нуєш?», «Ранок», «Дві таїтянки», «Весна, або прекрасні мрії» тощо). 295

У Росії справжній злам у малярстві теж припав на 60-ті pp. минулого століття. У 1863 р. у стінах Академії мистецтв відбувся «бунт тринадцяти». Під сильним впливом народ ництва кращі випускники відмовились від конкурсу на золо ту медаль, порвали з Академією. Так вони висловили свою незгоду з політикою Академії мистецтв - писати лише на певні сюжети: міфологічні, біблійні, історичні. 1870 р. було створено нове художнє об’єднання - Товариство пересувних художніх виставок. Передвижники влаштували 48 виставок у різних містах Російської імперії. Ідейним натхненником товариства став І. Крамський, а до його складу у різний час входили І. Рєпін, В. Суриков, А. Куїнджі, І. Левітан, В. Серов та ін. Це було «народництво в мистецтві». Джере лом сюжетів для картин передвижників стало сучасне жит тя, рідна природа, історія російського народу. Вперше було показано безправне становище низів суспільства, їхні страж дання, горе і радощі. Малярство почало набувати соціально го характеру, зображення буденного життя виражало про тест проти самодержавства. Деяких з передвижників надих нула творчість імпресіоністів, вони почали користуватись імпресіоністською світловою палітрою, грою барв. Прекрасним майстром у всіх жанрах малярства був І. Рєпін. Народився він у невеликому українському селищі Чугуєві у сім’ї військового поселенця. Освіту отримав в Ака демії мистецтв. Центральна тема творчості - життя народу у всіх його виявах. 1871 р. великий успіх випав на долю його картини «Бурлаки на Волзі». У картині «Хресний хід у Курській губернії» Рєпін зобразив представників різних соціальних верств, зумів передати їхнє становище в суспільстві. Він одним із перших почав писати картини про революціонерів-народників: «Арешт пропагандиста», «Від мова від сповіді», «Не чекали». Останню критики назвали «шедевром історичної вічності». У драмі однієї родини І. Рєпін розкрив трагедію цілого покоління. Писав Рєпін і на історичні теми («Іван Грозний і син його Іван», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»). Художник створив також цілу галерею портретів. В історичному малярстві провідне місце посідали картини одного з найвидатніших художників XIX ст. В. Сурикова. Він глибоко вивчав історію, життя і побут російського наро ду. У його картинах «Перехід Суворова через Альпи», «Ра нок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Степан 296

Разін», «Підкорення Сибіру Єрмаком Тимофійовичем» та ін. відбиті найважливіші історичні події. До шедеврів світового живопису належать картини А. Куїнджі, майстра пейзажу. У його роботах «На острові Валаамі», «Українськаніч», «НічнаДніпрі», «Березовийгай» простежується вплив імпресіоністів. 6. Модернізм в архітектурі

Неабиякий вплив на архітектуру другої половини XIX ст. справив бурхливий розвиток промисловості. У бу дівництві почали використовувати скло, бетон, залізобетон, зварне залізо. Наочним свідченням успіхів будівельної техніки стала споруджена 1889 р. інженером Г. Ейфелем 312-метрова Ейфелева башта в Парижі. Група архітекторів СІНА створила специфічну форму офісної будівлі - хмаро чос. Будівля мала металевий каркас і цегляні стіни. У 90-х pp. в архітектурі виникає стиль модерн. Його творці - австрійці Отто Вагнер і Йозеф Ольбріх, бельгієць Генрі Ван де Велде, американець Луїс Саллівен - виступили проти еклектичних архітектурних концепцій. В оздобленні вони застосовували кольорове скло і майоліку, залізобетон, різноманітні криві лінії. Намагаючись прикрасити фасад, вводили кераміку й облицювання. У декоративну мозаїку фасадів, у скульптурну ліпнину сміливо вторгались образи торговельних суден і баштових кранів, аероплани, аеростати і автомобілі. Ламані лінії мозаїчних та майолікових ірисів і лілій сусідили з жіночими постатями, кішками, левами, вед медями і навіть китами. Нерідко це призводило до порушен ня природних пропорцій, незграбності. Кращі роботи при хильників цього стилю - станція віденського метро «Карлсплац» Вагнера, Фольквангмузей Ван де Велде, чиказький універмаг Саллівена. На початку XX ст. стиль модерн вступає у нову фазу свого розвитку. На зміну декоративності прийшла архітектурна природність. Все ширше застосовується залізобетон, знахо дяться нові естетичні прийоми його оформлення. Перші вдалі спроби у цьому напрямі - стадіон і лікарня в Ліоні архітектора НІ. Гарньє і театр Єлисейських Полів архітекто ра О. Перре. Архітектор Гендрік Берлаге в будинкові Ам стердамської біржі поєднав традиції місцевої архітектури з конструктивними відкриттями стилю модерн. Американець 297

Френк Ллойд Райт зовсім відмовився від декоративних при крас, максимально використовуючи в композиціях особли вості природного ландшафту. Вперше великі архітектори по чали звертатися і до промислових об’єктів. 7. М узи ч н е м и с т е ц т в о

Новий художній напрям - імпресіонізм, що формувався у Франції в другій половині XIX ст., у музиці був представле ний передусім іменами К. Дебюссі і М. Равеля. Слідом за ху дожниками композитори почали оспівувати в звуках шелест лісу, плескіт струмка, щебетання птахів. Творчість Клода Дебюссі - чи не найяскравіша в історії французької музики. Він збагатив усі сторони сучасного композиторства - мелодику, гармонію, оркестровку. Його роботи відзначались пишнобарвністю. Дебюссі написав опе ру «Пеллеас і Мелізанда», три балети, безліч оркестрових і фортепіанних п’єс, де майже зримо втілив свої враження від конкретних картин природи. їхні назви - «Хмари», «Море», «Місячне світло», «Сади під дощем» - промовляють самі за себе. У музиці французького композитора Моріса Равеля, послідовника Дебюссі, часто звучать іспанські інтонації і ритми. Його «Іспанська рапсодія» і «Болеро» донині нале жать до найпопулярніших музичних творів. Композитора надихали картини живої природи. Його фортепіанні п’єси так і називаються «Сумні птахи», «Човен серед океану», «Гра води». Кінець XIX - початок XX ст. - час розквіту творчості Ріхарда Штрауса і Густава Малера. Вони розповіли про страждання людини, яка шукає своє місце в житті, ставлячи питання про сенс буття, відчуваючи часом безсилість перед хаосом довкола. До симфонічного оркестру у них приєдну ються співаки-солісти чи хор. Штраус і Малер стояли біля джерел експресіонізму в музиці, розквіт якого припав уже на 20-ті pp. XX ст. На початку XX ст. увага музичної громадськості була звернута на талановитого російського композитора О. Скрябіна. Його музиці властиві пристрасність, драматич ний порив. Його зараховують до імпресіоністів. Скрябін пер ший з російських композиторів проклав дорогу від класич ної музики XVIII - XIX ст. до сучасної музичної «мови 298

XX ст.». Його знамениті «Поема екстазу», симфонічна по ема «Прометей» і сьогодні є окрасою концертних програм ба гатьох оркестрів. В исновки На зламі XIX - XX ст. наука змогла «проникнути» у середину атома і виявила нові якості матерії, що серйозно видозмінили попередні уявлення про її будову і властивості. Це поклало поча ток «атомного століття» в природознавстві й техніці. Поглиблене вивчення клітини і спадковості також дало нове знання про ево люцію живих організмів. Розвивалися нові напрями в біології. Прискорений технічний прогрес за кілька десятиліть відчутно змінив промисловість і все життя індустріального суспільства. Почалася ера автомобіля, літака і радіо. Розвиток науки привів не тільки до поліпшення людського життя, а й до вдосконалення засобів вбивства людей. У другій половині XIX - на початку XX ст. у літературі Заходу по ряд із збереженням деяких романтичних тенденцій поширилися такі напрями, як натуралізм, реалізм, символізм. У літературі гос тро звучали проблеми духовного і морального вибору людини. У світовому мистецтві домінуюче становище посів модернізм, в тому числі у формі імпресіонізму і постімпресіонізму. В російсько му живописі переважало реалістичне мистецтво передвижників.

З а п и т а н н я і за в д а н н я 1. Схарактеризуйте найважливіші відкриття, що зумовили пере ворот у природознавстві. 2. Як нові відкриття видозмінили колишню фізичну «картину світу»? 3.Хто був творцем теорії відносності: Е. Резерфорд, Н. Бор, А. Ейнштейн? 4. Назвіть найбільші досягнення мікробіології. 5. Які події ознаменували початок «ери автомобіля», «ери авіації»? 6. Подумайте над запитанням: чи можна вважати вдосконален ня військової техніки однією з головних причин Першої світової війни. Поясніть свою точку зору. 7. Схарактеризуйте поняття «натуралістична література». 8. Назвіть імена найбільших європейських драматургів кінця XIX - початку XX ст. 9. Які головні особливості російської літератури другої половини XIX - початку XX ст.? 10. Що являв собою імпресіонізм у мистецтві? 1 1 . Розкажіть про особливості творчості російських передвиж ників. 12. Розкажіть про модернізм в архітектурі.

299

З а п а м ’ятайте дати 1876 р. - винайдення телефону А. Беллом 1886 р. - створення першого автомобіля з бензиновим двигуном 1895 р. - винайдення радіо, відкриття рентгенівського проміння, створення електронної теорії 1896 р. - відкриття радіоактивності А. Бекерелем 1903 р. - створення братами Райт першого літака з двигуном внутрішнього згорання 1905 р. - висунення А. Ейнштейном теорії відносності

З м іс т

Вступ. Основні тенденції економічного й політичного розвитку світу від кінця XVIII до початку XX ст........................................................................... З Тема 1. Французька революція кінця XVIII ст................... 12 1. Причини революції у Франції .......................................... 12 2. Початок революції ................................................................19 3. Повалення монархії та встановлення республіки у Франції ................................................................28 4. Встановлення якобінської диктатури і організація влади .................................................................. 37 5. Термідоріанський режим .................................................. 45 Тема 2. Правління Наполеона. Перша імперія у Франції ........................................................52 6. Консульство та імперія ........................................................52 7. Війни наполеонівської Франції ........................................56 8. Поразка наполеонівської армії в Р о с ії............................. 62 9. Падіння Першої імперії у Франції ...................................68 Тема 3. Європа після Віденського конгресу (1815—1847) ............................................................. 74 10. Англія .................................................................................. 74 11. Франція ............................................................................... 83 12. Суспільні рухи в Росії в 20-40-ві pp. XIX ст..................88 Тема 4. Революції 1848—1849 pp. у Європі ........................ 99 13. Революції 1848-1849 pp. у Європі ................................ 99 Тема 5. Об’єднання Італії ..................................................... 115 14. Об’єднання Італії ............................................................. 115 Тема 6. Об’єднання Німеччини ...........................................123 15. Об’єднання Німеччини ...................................................128 Тема 7. Англія в 50—60-ті pp. XIX століття ......................133 16. Англія в 50-60-ті pp. XIX ст.......................................... 133 Тема 8. США у першій половині XIX ст. Громадянська війна у США................................................. 1 301

17. Розвиток США у першій половині XIX ст.................... 139 18. Громадянська війна ........................................................ 144 Тема 9. Російська імперія у другій половині XIX ст......................................................................... 152 19. Скасування кріпосного права і проведення реформ 60-70-х рр........................................... 152 20. Зовнішня і колоніальна політика Російської імперії у другій половині XIX ст.......................158 Тема 10. Робітничий і соціалістичний рух у країнах Європи ............................................................. 167 21. Робітничий і соціалістичний рух у країнах Європи ..................................................................... 167 Тема 11. Культура кінця XVIII — першої половини XIX ст..........................................................176 22. Розвиток техніки і науки................................................ 176 23. Література, філософія, мистецтво ................................ 183 Тема 12. Франко-прусська війна ........................................ 197 24. Франко-прусська війна ...................................................197 Тема 13. Завершення формування індустріального суспільства ................................................................................204 25. Німеччина в 1871-1914 рр............................................... 204 26. Англія в 1870-1914 рр...................................................... 210 27. Третя республіка у Франції ...........................................216 28. США в 1877-1914 рр......................................................... 223 29. Соціально-економічний розвиток Російської імперії наприкінці XIX на початку XX ст....................................................................... 228 30. Росія в 1905-1914 рр......................................................... 242 31. Японія в другій половині XIX на початку XX ст....................................................................... 251 Тема 14. Національно-визвольна боротьба народів світу ............................................................................. 258 32. Національно-визвольна боротьба народів світу наприкінці XIX - на початку XX ст..................................... 258 33. Міжнародні відносини в 1871-1914 рр......................... 276 Тема 15. Культура зарубіжних країн. Кінець XIX —початок XX століття ...................................282 34. Культура зарубіжних країн. Найважливіші досягнення науки і техніки ......................282 302

Навчальне видання Б ілон ож к о Сергій Володимирович Бірюльов Ілля М ихайлович Давлєтов Олександр Раш идович К осмина В італій Григорович Н естеренко Л ю дм ила О лексіївна Турченко Ф едір Григорович

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ. Нові часи Частина друга

Кінець XVIII - початок XX століття Пробний підручник для 9-го класу середніх загальноосвіт ніх навчальних закладів Д оп ущ ен о М іністерством освіти і науки У країни

3-тє видання Завідую чий історичною редакцією - Ігор Гирич Редактори - Олександр В инокуров , В алент ина М урзін а Х у д о ж н і редактори - П авло Маткову Ю лія Я сін ська О бкладинка Леоніда Д ікарєва К оректор - Галина Старост іна К ом п ’ютерна верстка та обробка ілю стративного м атеріалу Н ат ал ії Корсун

Здан о до виробництва та підпи сан о до др ук у 1 7 .0 4 .2 0 0 1 . Ф ормат 6 0 x 9 0 V ieП апір оф сетний. Д рук оф сетний. Гарнітура SchoolBookC . Ф із. др ук . арк. 1 9 ,0 . Ум. друк . арк. 1 9 ,0 . О бл.-вид. арк. 2 2 ,4 . Н аклад 2 5 0 0 0 0 прим. (5-й з-д: 2 0 0 0 0 1 -2 5 0 0 0 0 прим .) В ид. № 2 1 5 . Зам . 1-93. В идавництво «Генеза», 0 4 2 1 2 , м. К и їв -2 1 2 , вул. Т им ош енка, 2-л. Свідоцтво № 25 серія Д К від 3 1 .0 3 .2 0 0 0 р.

В іддруковано з готових позитивів у друкарні AT «К нига», 0 4 6 5 5 , МСП, м. К и їв -5 3 , вул. А ртем а, 25.