Українська література (Мовчан, Авраменко, Макаренко) 11 клас

Основні л ітер атур н о -м и стец ь кі п о д ії X X століття

у К и є в і з ’явився журн. «Книгар» (1 9 1 8 -1 920); надруковано зб . «Соняшні кларнети» П. Тичини, «Під осінніми з о р я м и » М. Рильського; п о ч а т о к « ф у т у р и с т и ч н о ї р е в о л ю ц ії» (1 9 1 8 -1 9 2 5 ) під егідою fj\. С е м е н к а . Х а р к ів

Щ іЛ

с т ає столиц ею УСРР;

М. С е м е н к о і Г. Михайличенко видають журн. «Мистецтво». П о р а з к а національно-визвольного руху, початок еміграції уряду, во я ків УНР і письменників; у К а т е р и н о с л а в і видано п е р ш у з б . «Твори. Том І» В. Підмогильного; н а Д Р У к о в а н о з б - «Замість сонетів і октав» П. Тичини.

у Києві засновано орган ізацію Аспанфут (Асоціація панф утуристів).

СШ 1

У т в о р е н о організацію «Плуг» (1 9 2 2 -1 9 3 2 ); н а д р у к о в а н о п е р ш у зб. «На золотих богів» Г. Косинки,

зб. «Синя далечінь» М. Рильського; у Києві Л е с е м Курбасом з а с н о в а н о м и с т е ц ь к е о б ’ є д н а н н я « Б е р е з іл ь » (1 9 2 2 -1 9 2 6 ); у т в о р е н о ВУФК (Всеукраїнське фотокіноуправління) (1 9 2 2 -1 9 2 9 ).

КШІ

Початок упровадження політики «коренізації» (українізації); засновано організацію «Гарт» (1 9 2 3 -1 9 2 5 ); надруковано зб. оповідань «Сині етюди» М . Хвильового; у закордонній «Новій Україні» надруковано твори Г. Косинки, В. Підмогильного, Т. Осьмачки; у Києві утворено угруповання Аспис (Асоціація письменників) (1 9 2 3 -1 9 2 4 ). У Харківському театрі ім. І. Ф ранка відбулася п р е м ’єра «97» М . Куліша; надруковано зб. «Осінь» М . Хвильового, «Камена» М . Зерова, «Вітер з України» П. Тичини; утворено угруповання «Ланка» ( 1 9 2 4 -1 9 2 5 ).

ІШ І.

та

Початок літературної дискусії (1 9 2 5 -1 9 2 8 ); літературний диспут у Києві «Шляхи розвитку сучасної української літератури»; диспут в АН УСРР «Сучасний український театр»; утворення ВАПЛІТЕ ( 1 9 2 5 - 1 9 2 8 ) в Харкові; надруковано памфлети «Камо грядеши» М . Хвильового, зб. «Стилет і стилос» Є. М аланю ка. П ереїзд із Києва до Харкова театру «Березіль» Л . К урбаса, а з Харкова до Києва — театру ім. І. Ф ранка під керівництвом Г. Ю ри; на пленумі ЦК КП (б)У прийнято постанову «Про підсумки українізації»; утворено організацію «Західна Україна» ( 1 9 2 6 - 1 9 3 3 ) ;

р е о р га н із о в а н о «Ланку» в М А РС ( 1 9 2 6 - 1 9 2 9 ) ; л и с т Й. С тал ін а до Л . К ага н о в и ча про п ом ил ки «ко м у н іста Хвильового»; у тв о р е н о о р га н із а ц ію «М олодняк» ( 1 9 2 6 - 1 9 3 2 ) ; н а д р у ко в а н о зб . «Дні» Є . П л у ж н и ка, «Д ум ки проти течії» М . Хвильового; у Х ар ко в і о р ган ізо в ан о «Авангард» ( 1 9 2 6 - 1 9 3 0 ) ; у га з . «Вісті ВУЦВ К» опубліковано «Заяву групи комуністів» (М . Х вил ьовий, М . Я ловий, О. Д о с в ітн ій ) із в и зн ан ня м своїх «політичних пом илок». У тв о р е н о В УС П П ( 1 9 2 7 - 1 9 3 2 ) ; за с н о в а н о «Л ітер атур н у газету» ( 1 9 2 7 - 1 9 3 4 ) ; в с еукр а їн с ь ки й те атр а л ь н и й д испут, доповідь Л . Кур баса; н а д р уко в а н о зб . «Рання осінь» Є . П л уж ни ка, «Кров зем лі» Ю . Я новського, р ом ан «Сонячна м аш ина» В. В и нн и чен ка, п е р ш у ч а сти н у «Вальдшнепів» М . Хвильового; утв о рено ф утуристичне о б ’ єднання «Нова генер ація» ( 1 9 2 7 - 1 9 3 1 ) На О д есь кій кін о студ ії ство рено фільм «Звенигора» О. Д о в ж е н к а , я кий зап о ча тку в ав укр аїнське п оетичн е кіно; «сам оліквідація» ВАПЛІТЕ, утворено о р ган ізац ію «Пролітф ронт»; з'являється ж урн ал «Л ітературний ярм арок» ( 1 9 2 8 - 1 9 2 9 ) ; н ад р уко в а н о «Місто» В. П ідм огильного, «М а й стер корабля» Ю . Я новського.

■ЦсйЬ*

Н ад р уко ван о «Іван Іванович» М . Хвильового. .

С ф аб риковани й «процес СВУ» (Спілки визволення У кр аїн и ); над р уко вано р ом ан «Чотири шаблі» Ю . Яновського; ств о рено фільм «Земля» О. Д о в ж ен ка , з яким р е ж и с е р робить тр іум ф альн е тур не по Європі. У Львові надруковано п ер ш у зб. «Привітання життя» Б .-І. А нто нича. П останова Ц К В К П (б) «Про пер еб удо ву л іте р а ту р н о -х у д о ж н іх о рганізац ій »; в Україні го лодом ор ( 1 9 3 2 - 1 9 3 3 ) . М и ко л а Хвильовий заподіяв собі см ерть. У Києві розстріляно 2 8 діячів укр а їн с ь ко ї культури; починаю ться масові ар еш ти українських письм енників; утворено Спілку письм енників Укр аїни. Н адруковано «Верш ники» Ю . Яновського. В урочищ і С анд ар м ох поблизу М е д в е ж ’є го р ська (К ар ел ія) розстріляно понад 1 0 0 0 соловецьких в’язнів, із -п о м іж яких — і українських письменників.

Р . В. М овчан, О. М. Авраменко, В. I. Пахаренко

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Підручник для і 1 класу загальноосвітніх навчальних закладів

(рівень стандарту, академічний рівень) Реком ендовано М ініст ерст вом освіт и і н а у к и У країни

К И ЇВ

д

Г рам ота.

І»

Й £' *

ft і гі

Іш ю м *>

f t

,й ?Й.

с

/s

\ і/

■ -

і

--

;

U Li

еа

КиЄЙЗ

УДК 821.161.2.09(075.3) ББК 83.3(4Укр)я721 М 74 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ МОН України № 235 від 16.03. 2011 p.) Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено Н аукову експертизу проводив Інститут літератури їм. Т. Г. Шевченка НАН України. П сихолого-педагогічну експертизу проводив Інститут педагогіки НАПН України.

За науковою редакцією доктора філологічних наук Р. В. Мовчан Автори: Р. В. Мовчан, доктор філологічних наук — розділи: вступні, оглядові, завершаль­

ний, «Микола Хвильовий», «Григорій Косинка», «Юрій Яновський», «Валер'ян Підмогильний», «Остап Вишня». «Осип Туринський», «Іван Багряний», «Олександр Довженко», «Олесь Гончар», «Григір Тютюнник», «Валерій Шевчук», «Павло Загребельний», «Хронологія ос­ новних літературно-мистецьких подій XX ст.», «Короткий словник літературознавчих термінів»; О. М. Авраменко — розділи: «Микола Куліш», «Російські поети про Україну та її культуру», методичний апарат до розділів; В. І. Пахаренко. кандидат філологічних наук —розділи: «Павло Тичина», «Літера­ турний авангард». «Київські неокласики», «Євген Плужник», «Празька поетична школа», «Богдан-Ігор Антонич», «Поети-шістдесятішки», «Ліна Костенко», «Василь Стус», «Су­ часна українська література».

М74

Мовчан Р. В., Авраменко О. М., Пахаренко В. І. Українська література: Підручн. для 11 кл. загальноосвітн. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень) / наук. ред. Р. В. Мовчан. - К.: Грамота, 2011.-3 5 2 с.:іл. ISBN 978-966-349-302-2 Підручник відповідає вимогам Державного стандарту освіти та чинній Про­ грамі з української літератури. Його написано з урахуванням наукових досягнень сучасного літературознавства та вікових особливостей учнів. Зміст підручника спрямовано на гуманізацію та демократизацію шкільної літературної освіти, по­ глиблення національного самоусвідомлення, підвищення загальної освіченості, розвиток творчих здібностей, формування самостійності мислення одинадцятикласників. Методичний апарат підручника охоплює різнорівневі завдання, у ньому широко використано ілюстративний матеріал. УДК 821.161.2,09(075.3) Б Б К 83.3(4Укр)я721

ISBN 978-966-349-302-2

© Мовчан Р. В„ Авраменко О. М., Пахаренко В. І., 2011 © Видавництво «Грамота», 2011

ДОРОГІ СТАРШ ОКЛАСНИКИ!

Цей підручник допоможе вам пізнавати й вивчати українську літературу XX ст., зокрема від початку 1920-х років і до сьогодення. Для неї це був час непростих ідейно-естетичних пошуків, які відбувалися на тлі важливих, іноді суперечливих суспільно-історичних подій в Україні. Недарма дуже часто література ставала мовби в центрі цих подій, змушена була виконувати не зовсім властиву для неї функцію. У радянський час деякі письменники писали всупереч своєму внутріш­ ньому переконанню. Однак українська література XX ст., яка творилася водно­ час кількома потоками (і в УРСР, і в Західній Україні, і в еміграції), усупереч усім перешкодам завжди залишалася мистецтвом слова. Саме це необхідно врахову­ вати під час її сприймання, потрібно оцінювати непрості колізії письменницького життя толерантно, з розумінням. Ця література втілює насамперед духовний світ людини, душу українського народу, образно розповідає про його історичне минуле, порушує важливі націо­ нальні й загальнолюдські проблеми, спонукає мріяти, пізнавати великий, склад­ ний і прекрасний світ і знаходити своє місце в ньому. Вона утверджує вищий дух, відкриває сенс життя, є частиною духовної пам’яті, без якої не буває майбут­ нього. Ніколи не забуваймо цього. Ви ознайомитеся з кращими творами українських письменників, про яких уже знаєте, і тих, чиї імена впродовж кількох десятиліть було заборонено, а книжки вилучено з читацького вжитку. Одначе їх публікували й перекладали за кордоном, знали й шанували в багатьох країнах, адже вони є високохудожніми мистецькими взірцями. Це Павло Тичина й Михайль Семенкб, Микола Хвильовий і Микола Зеров, Максим Рильський і Євген Плужник, Осип Туринський і Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш і Богдан-Ігор Антонич, Олександр Довженко і Ліна Костенко, Валерій Ш евчук і Олесь Гончар, Григір Тютюнник і Павло Загребельний... А скільки ще їх, невідкритих і нерозпізнаних! І у XXI ст. українська література нагадує великий айсберг, значна частина якого під водою. Перед вами стоять непрості завдання: уміти орієнтуватися в істориколітературному процесі XX ст.; засвоїти необхідні для цього теоретичні категорії та поняття, відомості про українських письменників; аналізувати зміст і форму художнього твору; самостійно оцінювати його й аргументувати свою думку. З

Щоб цей підручник став вашим надійним помічником, зверніть увагу на такі його змістові й структурні особливості: 1. Усі відомості подаються не лише для засвоєння відповідного матеріалу, а й для вироблення власної оцінки тих чи тих літературних подій, письменників і творів. 2. Тут немає єдиної усталеної схеми розгляду художніх текстів, бо кожен із них є неповторним мистецьким явищем, тому щоразу зразки їх аналізування — інші. Такі сучасні підходи в підручнику й покликані звернути увагу на цю неповторність, розкрити духовний, естетичний феномен кожного твору. Ці навчально-методичні особливості підручника втілюють рубрики, які супро­ воджують і оповідь про письменника, і загальний огляд його творчості, і зразки аналізування художнього тексту. Зокрема: Судження — це думка письменника, критика, літературознавця про твір, його особливості, значення тощо. Консультація - необхідна інформація про події чи письменників, поради для виконання тих чи тих завдань. Консультація. ТЛ — необхідні й передбачені програмою відомості з теорії літератури. Факт; Доказ — аргументують запропоновані відомості й судження. Мистецький контекст — відомості про твори суміжних видів мистецтва. Літературний контекст —відомості про інших митців та їхні твори. ЗО Р (завдання основного рівня, за програмою —середнього і достатнього) — завдання пов'язані з тим матеріалом, який подано тут же. Вони спонукають до роздумів, дискусій, тому їх варто виконувати одразу. ТЗ (творче завдання) — завдання високого рівня складності, передбачене для самостійної інтерпретації текстів, покликане розвивати творчі здібності. Наприкінці кожної теми (крім вступних чи оглядових) подано 12 різнорівневих завдань: 1 -3 —завдання в тестовій формі двох видів; 4 -1 0 — завдання для аналізування художнього тексту; 11-12 — завдання творчого характеру. Домашнє завдання — подано обов’язкові завдання й ті, які ви можете вико­ нати додатково. У підручнику широко використано ілюстративний матеріал (фотографії, репродукції картин), який є додатковою інформацією, можливістю ознайоми­ тися з відомими творами образотворчого мистецтва XX ст. На форзацах підручника подано хронологію основних літературно-мистецьких подій XX ст., а наприкінці підручника — короткий словник літературознавчих термінів. Бажаємо вам успіхів! З повагою, автори

4

Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття на­ друкованих. Л. Костенко

Українська література XX ст. в історії національної культури стала її новим етапом. Це пов’язано насамперед із виникненням ще наприкінці XIX ст. нового типу художньої свідомості, її становленням, розвитком у непростих історичних умовах загатом модерного часу, хоча й суперечливого, ідеологічного, переповне­ ного неоднозначними суспільними й світоглядними катаклізмами. Письменник-реаліст у порівняно стабільному XIX ст. мав ілюзію свого все­ знання. XX ст. подарувало людству великі відкриття в царині науки, техніки, громадської думки, а відповідно й нові таємниці. Стало зрозуміло, що світ не­ можливо пізнати вичерпно, до кінця. Письменник XX ст. перестав бути «всезнаючим автором», який відтворює довкілля в максимально подібних образах. Він дедалі більше відходить од ролі фіксатора подій і фактів, стає шукачем істини (філософської, буттєвої, соціальної, світоглядної, психологічної тощо), прагнучи насамперед пізнати новий світ і людину в цьому світі. На відміну від реаліста XIX ст. він не акцентує на своїй просвітницькій функції, не прагне бути моралізатором, пророком і «будителем» громадської думки, захисником чи оспі­ вувачем когось і чогось. Його цікавить не заперечення чи неприйняття, а сам процес заперечення й творення, занурення в загадкову людську душу, свідомість і підсвідомість. Перед ним відкривається широке поле для самореалізації, са­ моствердження, для «життя у творчості», урешті, для насолоди від естетичної «гри зі словом». У цьому й полягає новизна естетичної свідомості, її модер­ нізація. Згадаймо також, що українська людина у XX ст. змушена була пережити дві світові війни, соціалістичну революцію, колективізацію й голодомор, масові репресії, кілька хвиль еміграції, дисидентський рух опору радянському режимові, «перебудову» й розпад СРС.Р, нарешті, діждалася утворення незалежної держави України. Звісно, мистецтво розвивається не за суспільними, а за своїми, внутріш­ німи, естетичними законами, однак і зовнішні чинники, які впливають на художню свідомість письменника, також неминуче коригують. Як саме це відбувається, можна простежити на конкретних прикладах з істо­ рії української літератури XX ст., адже в цьому столітті особливо актуальними стають такі взаємопов’язані проблеми, як митець і влада та свобода творчості. Письменник радянської епохи повинен був постійно робити вибір: ілюструвати партійні лозунги чи сповідувати свободу самовираження. Водночас цей новий етап літератури, порівняно з XIX ст., був дуже неод­ норідним, хоча й характеризувався домінуванням у різні історичні періоди таких основних стильових напрямів: модернізм, соціалістичний реалізм (соцреалізм) і постмодернізм. Прикметно, що вони часто «накладалися» один на одного, тобто існували паралельно чи в антагонізмі.

5

Вступ Скажімо, у перші десятиліття XX ст. панував модернізм, який літературо­ знавці поділяють на ранній (наприкінці XIX ст. — 1910-і роки) та розвинений (1920-і роки). У 1930-і роки починають виразно проявлятися тенденції соиреалізму, який існуватиме майже до кінця століття. Однак панувати наскрізно він не буде саме всупереч йому в радянській літературі час од часу з являтимуться модер­ ністські хвилі (шістдесятництво, «нью-йоркська група», постшістдесятництво, «київська школа», «химерна проза» —про пиху підручнику далі). Десь від 1960-х років в українській літературі можна знайти й пост.модерністські тенденції, які загалом переважатимуть у 1990-х, хоча зароджувалися вони вже в 1920-х експе­ риментальних роках. У цілому XX ст. було надто складним і суперечливим для розвитку україн­ ського мистецтва й літератури зокрема. Суспільна свідомість спершу парадок­ сально поєднувала крах народництва, заміну позитивізму ірраціоналістськими1 світоглядами (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон)-, а згодом більшовизм супро­ воджував національну ідею; активний бунт межував зі скепсисом і нігілізмом (заперечення всього); матеріалізм постійно заперечувався ідеалізмом; ірраціо­ нальність — прагматизмом і раціоналізмом. До того ж активно насаджувалися атеїзм, безбожництво. Тому фанатичну віру в красиві більшовицькі ідеали швидко змінювали сумнів, розчарування, а то й неприйняття нових порядків. Це була епоха одночасного вибору й краху, руйнування й будівництва. Українська людина у XX ст. стає «загубленою людиною»: її свідомість роздвоєна, вона почу­ вається соціально незахищеною, самотньою в новому великому світі; нею оволо­ дівали непевність і страх. Тому тодішній митець часто змушений був постійно притлумлювати в собі природний потяг творця до «гри зі словом» і відроджувати захисника чи критика, тобто виконувати певні ідеологічні функції, «впускати політику» у свою душу в тій чи тій формі. Він не міг позбутися прагнення суспільного критицизму, іцо не позбавляло навіть модерністську літературу 1920-х років певних ідеологічних нашарувань. Лише декому вдавалося цього уникнути. Для українського мистецтва XX ст. загалом була прикметна його наростаюча тотальна ідеологізація. Це різною мірою позначилося на людинознавчій складовій і модернізму, і соцреалізму, а згодом і постмодернізму. У центрі кожного з цих на­ прямів завжди була людина. Панівна ідеологія (яку художньо втілював соцреалізм) руйнувала особистість, і цим поглиблювалася криза суспільної людини. Модер­ нізм став відкривачем, інтерпретатором кризи цієї людини, а також своєрідним естетичним борцем за неї як за індивідуальність. А вже постмодернізм відтво­ рював зневіру в людину. Якою буде ця людинознавча складова літератури по­ чатку XXI ст. — покаже час.

1 Ірраціональний —чуттєвий, емоційний. 6

УКРАЇНСЬКА [(О Д А 1920-1930-х років

П О ЕЗІЯ П РО ЗА ДРА М АТУ РГІЯ

/ над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!

Є. Плужник

Злиття, переростання, нашарування культур... Яке нечуване видовисько!.. Мистецтво майбутнього, як колосальний переклик стилів, епох... Велика драм а... «Літературний ярмарок-, 1929 р.

Українська література 1920-х — початку 1930-х років особливе, дивовижне явище, її небезпідставно названо «червоним ренесансом», аоо «розстріляним від­ родженням*. Тоді в ній з’явилося розкішне гроно талановитих митців різних сти­ льових уподобань і смаків. Вони сміливо й самозречено взялися творити «нову пролетарську літературу», якою хотіли здивувати світ і ствердити себе в ньому.

к он сул ь тац ія *ТЛ « Р о з с т р іл я н е від р о д ж е н н я » — умовна назва літературно-мистецької генерації українських митців 1920-х — початку 1930-х років, які були репресовані більшовицьким режимом. Національне мистецтво в цей період сягнуло небувалого раніше жанровостильового розквіту. Це поняття в літературознавчий і культурницький обіг увів літературознавець Юрій Лаврінѳнко (1905-1987), який більшу частину свого активного творчого життя провів в емі­ грації (Австрія, США). У 1959 р. в Парижі він надрукував антологію «Розстріляне від­ родження. 1917-1933”. У 1960-і її нелегально використовували шістдесятники. Лише в роки незалежності антологія стала достатньо відомою в Україні, була перевидана.

Це були своєрідні українські донкіхоти XX ст. — Микола Хвильовий, Юрій Яновський. Олександр Довженко, Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Михаил ь Семен ко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Ти­ чина, Остап Вишня, Микола Куліш, Лесь Курбас... Кожен із них у ті роки націо­ нального піднесення ще відчував себе вільним творцем. Суспільні революційні перетворення більшість із них зустрічала натхненно, з наївною вірою в непогріш­ ність проголошуваних ідеалів. Вони були переконані в особливості своєї місії: очистити й уквітчати рідну землю, виховати на нових морально-етичних засадах людину майбутнього, піднести національне мистецтво на вищий художній рівень. Подібні красиві гасла загалом утілювали піднесену, вітаїстичну атмосферу початку 1920-х років. Це був час тотального ентузіазму й нестримного бажання творити, дерзати, відкривати, заперечувати, руйнувати й утвер­ джувати... одночасно. Це був час акромантів — тобто активних романтиків. Кожен із тодішніх письменни­ ків прагнув іти власним шляхом, хоч і в єдиній команді. І кожен тоді ще мав на це право. Українське В. Єрмилоа. мистецтво 1920-х років рясніє таким розмаїттям Портрет художника Олексія літературно-мистецьких організацій, угруповань, Почтенного. 1923-1924 pp. стильових течій, тенденцій тощо. 8

Українська література 1920-1930-х років

к о н с у л ь т а ц і я . TJI В іт а Т з м , в іт а їс т й ч н іс т ь (від латин, vitalis — життєвий) — це захоплення життям у всіх його виявах, культ краси, молодості, любові, оптимістичне світовідчуття.

У 1918 р. ,) явилося мистецьке угруповання «Біла студія», яке об’єднало київських символіс іів (поети П. Тичина, Я. Савченко, О. Слісаренко, М. Семенко; художник А. Петрицький, режисер і актор Лесь Курбас та ін.). Через рік його було реоргані.ювано в групу «Музагет». «Музагетівці» збиратися на квартирі в худож­ ника М. Жука, підготували єдиний випуск журналу «Музагет». У його статті на­ голошено на вільному творчому самовияві, на розриві з тими мистецькими тради­ ціями, які гальмують подальший розвиток національної культури. Паралельно під егідою М. Семенка в 1919 р. з’явилась і авангардно-символістська група *Ф ла мінго». і оді ж цей митець разом із І . Михайличенком започаткував у Києві журнал «Мистецтво» (1919-1920). На руїнах «Музагєту» в 1920 р. за ініціативи поета В. Поліщука при редакції газети «Більшовик» утворилася група «І'роно». яка «визначними мистецькими формами сучасності визнає імпресіонізм і футуризм». «Ґронівці» вважали ми­ стецтво не ідеологічним чинником, а специфічним інструментом духовного спіл­ кування між людьми. До цієї групи належали поети П. Филинович, В. Поліщук, прозаїки І’. Косинка, Гсо Шкурупій; художники А. Петрицький, Г. Парбут та ін. Ця група через рік також розпалася, бо була дуже неоднорідною, однак вона стала колискою для розвитку дуже різних стильових тенденцій. Це засвідчив і альманах «Вир революції», видрукований В. Поліщуком 1921 р. в Катеринославі. Тоді ж спостерігаємо й пожвавлення футуристичною руху, про який в Україні було заявлено ще 1914 p., коли М. Семенко організував невелику групу «Кверо». 1921 р. він створив групу Аспанфут, яка за три роки в Києві випустила збірники «Семафор у майбутнє», двомовну газету «Катафалк мистецтва», «Жовтневий збір­ ник панфутуристів», засну пала видавництво «Гольфштром». У програмному мані­ фесті групи було заявлено радикальний прогноз: швидке відмирання мистецтва через його традиційність, створення «метамистецтва», тобто симбіозу поезії, живопису, скульптури, архітектури й кіно, що ставало метою діяльності нової групи. У 1924 р. Аспанфут реорганізовано в Асоціацію комункульту, з якої невдовзі виокремилася група «Жовтень» (проісну­ вала до 1926 p.). Наприкінці 1923 р. в Києві постала група Аспис. яка об’єднала митців різних поколінь (Л. Старицька-Черняхівська, М. Рильський, М. Івченко, Є. Плужник, М. Зеров, П. Филипович, В. Підмогильний, Г. Косинка) і різних світовідчувань. Не дивно, що дуже швидко з неї вийшли майбутні неокласики. А 1924 р. групу було реорганізо­ вано в -«Ланку» (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Дави­ дович, Є. Плужник, Г. Косинка, Т. Осьмачка, М. Галич). Ця група «мала об’єднати стару українську літературу з новою, оскільки пролетарська література розривала українські традиції», — пояснював Є. Плужник. У 1926 р. 9

Українська література 1920- 1930-хроків до них приєдналося ще кілька митців так постало угруповання МАРС («Майстерня революційного слова». 1926 1928). С вої твори вони друкували в журналі «Життя й революція» (1925-1934). Київські угруповання «Ланка» й МАРС не протистояли більшовизмові, але й нб стали його прихильниками. Члени цих угруповань займали помірковану, центристську, як тоді казали «попутницьку», позицію, суголосну групі неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт, М. Драй-Хмара). Пріоритетними вони вважали високий художній рівень своїх творів, можливість вільного вияву індивідуального таланту, надійне опертя на традицію. Творчість цих митців була відверто неполітичною, офіційна критика оцінювала її як «специ­ фічно інтелігентську», ворожу радісному сприйманню життя. Відповідно й Київ більшовицька влада розцінювала як непманське, буржуазне місто, розплідник націоналістичних настроїв. Водночас Харків у 1919-1934 pp. став столицею УСРР, швидко перетворю­ вався на справжнє пролетарське місто, куди багато хто з тодішніх митців прагнув переїхати, бо там вирувало культурно-мистецьке життя. Найбільші літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ та ін.) утворилися саме в Харкові, а вже згодом відкривати свої філії в інших містах. Тут видавалися провідні журнаш «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Плужанин» («Плуг»), «Гарт», «Всесвіт», «Нова генерація», «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал», «Культура і побут» (літературно-мистецький додаток до газети «Вісті ВУЦВК») та ін. Уже з 1921-1922 pp. тут запрацювали на повну потужність різні видавництва. Наймасовішою в часи «розстріляного відродження» була організація саіянських письменників «Плуг» (1922-1932), яку очолював С. Пилипенко. «Плужани» до­ тримуватися традицій реатізмѵ, описували життя тодішнього села в дусі партійних вимог. Низький рівень художніх критеріїв змушував багатьох митців переходити в інші організації. У 1925 р. від неї від’єдналася ■«Західна Україна». У 1926-1933 pp. вона існувала як самостійна спілка, яка згуртуваїа вихідців із Західної України, українських емігрантів США, Канади, Німеччини. Її почергово очолювати Д. Загул і М. Ірчан. Організація мата друковані органи та видавництва в Харкові й Києві. Досить численною була й організація «Гарт» (1923-1925), яка існувала під керівництвом поета й публіциста В. Еллана-Блакитного. У її статуті основною метою проголошувалося «поширення комуністичної ідеології». Подібні позамистецькі, ідеологічні настанови сприяли тому, що ця організація проіснувала недовго, хоча до неї первісно належали такі талановиті митці, як М. Хвильовий, О. Довженко, В. Сосюра, М. Бажан, П. Тичина, М. Йогансен та ін. На її основі й утворилася ВАПЛГТЕ (Вільна академія пролетарської літера­ тури, 1926-1928). Її президентом спершу став М. Хвильовий, М. Яловий — віцепрезидентом, О. Досвітній — секретарем. У 1927 р. було обрано нове керів­ ництво: президент М. Куліш, віце-президент М. Яловий, секретар А. Любченко. Тоді ж до її складу входили майже всі провідні харківські митці (М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, І. Дніпровський, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік та ін.). У статуті й програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний стильовий розвиток своєї творчості, підтримують насамперед талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілюватося в різноманітних організаційних заходах «ваплітян», у їхніх 10

Українська література 1920- 1930-х років художніх творах, які дру кувалися в збірнику та альманасі «Вапліте», а також в од­ нойменному журналі, Ш.іях, оораний ВАПЛІ ГЕ, суттєво відрізнявся від того, який визначала для українського мистецтва більшовицька влада. Тому довгий час, аж до 1990-х років, навіть належність до неї вже вважали серйозним обвинуваченням. Крім 10 10 , час діяльності ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням всеукраїнської літературної дискусії 1925-1928 pp., яка була спрямована на визначення сучас­ ного стану н подальшого шляху розвитку українського мистецта. Проблеми дискусії давно хвилювали багатьох, іх уже висловлювали неокласики й «попут­ ницька» «Ланка», але саме М. Хвильовий насмілився гостро про них сказати. Зокрема, ішлося про подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури, про високі критерії художньої творчості, проти засилля масовізму й графоманства тощо. Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух зі свідомості українського народу, вабила висока художня майстерність, роз­ кутість у висловленні власного «Я», а також плекання вольової, сильної людини фаустівського типу —риси, органічно притаманні зарубіжній класиці, які могли б стати взірцем для українців. Дискусія, що починалася як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї дістали ярлики ідеологічних ворогів. Саме політичну оцінку їхнім висловлюванням дали тодішні партійні лідери —Й. Сталін, В. Чубар, Л. Каганович, Г. Петровський, А. Хвиля та ін. Щоб урятувати ВАПЛІТЕ, її лідерів (М. Хвильового, М. Ялового, О. Досвітнього) було виключено з організації, вони написали спокутувальні листи. Однак це не врятувало ситуацію — 28 січня 1928 р. було оголошено про її «саморозпуск». Колишні «ваплітяни» організували необароковий журнал «Літературний ярмарок» (1928-1929), довкола якого об’єдналися в угруповання Пролітфронт (Пролетарський літературний фронт, 1930-1931), що також змушене було «самоліквідуватися». Авангардне крило тодішньої української літератури уособлювали організації «Нова генераціяо (1927-1930), яку очолював М. Семенко й котра мала свої філії в Києві та Одесі, та «Авангард» (1926-1930) під керівництвом В. Поліщука. Ці організації мали однойменні журнали. Проте дедалі більше вони перетворюва­ лися на знаряддя агітації й пропаганди комуністичних гасел правлячої партії, їхньою метою було створення «ідеологічно витриманої літератури» із залученням «широких робітничих мас». Це був шлях у нікуди, який знецінював їхні нова­ торські формальні пошуки. Тодішня влада в Україні з другої половини 1920-х років почала протиставляти свої варіанти такій строкатій і відносно вільній «організаційній» карті літера­ турного процесу. Зокрема, у Харкові та в інших містах досить активно заявляла про себе організація комсомольських письменників «М олодняк*■ (1926-1932). А в 1927 р. в Харкові компартією було утворено ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Її найзавзятіші діячі: І. Кулик, 1. Микитенко, І. Ки­ риленко («три Івани»), а також критики В. Коряк, Б. Коваленко, драматург О. Корнійчук, прозаїки І. Ле, К. Гордієнко, поети П. Усенко, Д. Загул та ін. Однак цього виявилося недостатньо. У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» було остаточно зупинено вільний об єднувальний процес українського 11

Українська література 1920- 1930-х років письменства. Тоді *самоліквідувалнсь» і неішкірні, і лояльні до радянської влади, нею ж зініційовані літературні організації. А 1934 р. в Києві (знову столиця УСРР) було утворено є д и н у С п іл к у радянських письменників Лкраїни, яка існує й донині як Національна спілка письменників України (НСПУ). Ось так влада в 1920- 1930-х роках постійно втручалась у розвиток української літератури, намагалася спрямувати її в єдиному стильовому річищі методу соціалістичного реалізму. Дедалі більше більшовицька ідеологія «засмічувала» українську літературу, гальмувала її природний естетичний розвиток, поступово перетворюючи паевою «служницю». Прозріння українських митців відбувалося ціною страшних жертв, непоправних втрат: життя, творчої свободи. Це втручання безпосередньо пов’язане з масовими репресіями 1930-х років, коли воно було спрямоване вже на індивідуальний рівень, проти кожного талано­ витого письменника. Адже навіть ця талановитість митця, не кажучи про прагнення до вільної творчості як уособлення національної художньої свідомості, інкриміну­ валися1 йому органами НКВС. Найвідомішим відкритим політичним процесом був показовий процес над сфабрикованою «Спілкою визволення України» (СВУ), який відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. в приміщенні Харківського оперного театру. На ньому було за­ суджено 45 визначних діячів української культури та науки - С. Єфремова, В. Чехівського, А. Ніковського, Й. Гермайзе, Г. Голоскевича, М. Слабченка та ін., письменників Л. Старицьку-Черняхівську, М. Івченка. Нова хвиля масових репресій у СРСР, які саме в Україні набрали чи не най­ більших розмірів, розпочалась у грудні 1934 p., нібито у зв’язку з убивством першого секретаря Ленінградського міськкому ВКП(б) С. Кірова. Одразу ж у Києві було розстріляно групу діячів української науки й культури, звинувачених у «терористичному акті». З-поміж них відомі письменники — Г. Ко­ синка, К. Буревій, Д. Фальківський, Тарас та Іван Крушельницькі, О. Близько. Черговими жертвами репресій стали: М. Зеров, В. Підмогильний, М. Куліш, Лесь Курбас, Є. Плужник, М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Поліщук, Г. Епік, М. Яловий, О. Слісаренко та багато інших иайталановитіших представників творчої еліти У країни. їх було заарештовано, відправлено на Соловки, у концтабори на Далекий Схід. Особливо посилився терор за «єжовщини» (1937-1938), коли наркомом внут­ рішніх справ став М. Єжов. Уже 1937 р. кількість арештів зросла одразу в 10 разів. Наприкінці жовтня - на початку листопада 1937 р. на честь 20-ліття Жовтня в уро­ чищі Сандормох (Карелія) було розстріляно 1111 в'язнів Соловків, із-поміж яких В. Підмогильного, М. Куліша, Леся Курбаса, В. Поліщука, М. Зерова. Загалом українська література зазнала вражаючих утрат: 130 письменників бу­ ло розстріляно; 119 загинуло в таборах; 11 покінчили життя самогубством; 212 по­ вернулося із заслання морально й фізично скаліченими; 83 емігрувало. Звісно, різні дослідники наводять свої цифри, але вони завжди вражають. Загалом за період 1910- 1930-х років жертвами масових репресій стало понад 500 українських митців. Якщо до середини 1920-х років в УСРР ще були реальні можливості розвивати національну культуру, мистецтво, науку на світовому рівні, то 1930-і стали її «про­ клятими роками» — апофеозом утвердження сталінського тоталітарного режиму Інкримінувати —висувати звинувачення в скоєнні злочину. 12

Українська література 1920- 1930-х років

на її території. Ось такою Україна поставала напередодні Другої світової війни. Художня література 1920- 1930-х років в об­ разній формі надзвичайно точно відтворювала всю ситуацію в тодішній Україні, утілювала найприкметніші для цього часу суспільні й ду­ ховні тенденції, була носієм, за словами О. Ольжича, «духової суверенності», а тому зберігала незгасний вогонь державотворення й готувала необхідний ґрунт для майбутнього. На період 1920-х років припадає нова хвиля Колишній будинок письменників модернізму, який був явищем достатньо роз­ «Слово» у Харкові виненим у своєму часі, цілісним, національно спроектованим, хоча й проявленим у такому розмаїтті індивідуальних стилів, їх лише умовно можна згрупувати в течії символізму, імпресіонізму, неороман­ тизму, неореалізму, експресіонізму тощо. Це був новий, порівняно з раннім, етап українського модернізму, естетичні засади якого також було спрямовано проти реалістичного мистецтва. У літературі «розстріляного відродження» продовжу­ вались і розвивались, хоча й у новому, ідеологічному контексті, раніше заявлені стильові тенденції. Так у цей період проявлялася загальна внутрішня скеро­ ваність української літератури на модерність, прагнення постійного оновлення. Модернізм 1920-х років поєднав сміливе реформування здобутків чи не всіх попередніх художніх напрямів, культурно-стильових епох (наприклад, бароко, класицизму, романтизму) з авангардним, романтично пристрасним конструюван­ ням новітньої мистецької будови. У цій літературі постійно існували дві рівно­ біжні стильові тенденції — неокласична (спиралась на традицію) й авангардна (прагнула цю традицію заперечити), які іноді протиставлялись, а іноді й пере­ хрещувались. Так само крізь порушені тодішні теми, проблеми, мотиви постійно проступали два протилежні пафоси —вітактичний (життєствердний, оптимістич­ ний) і декаданспий (апокаліптичний). Ці протилежні пафоси в художній свідомості 1920—1930-х років породжувало саме життя. л ітер via ил 1. Білецький О. Літературно-критичні етапі. —К., 1990. 2. Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна. - К„ 2003. 3. Жулинський А/. Слово і доля: Навчальний посібник. —К„ 2002. 4. Ільиицький М. Література українського відродження (напрями і течії в українській літературі 20-х —поч. 30-х років XX ст.). - Л , 1994. 5. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. — Кн. 1: 1910 1930-ті роки. —К., 1993. 6. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія. 1917-1933 [Репринтне видання]. — К., 2001. 7. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі. — К., 2008. uk.wikipedia.org/wiki/Розстріляневідродження www.ukrlit.vn.ua/article/203.html Радим о відвідати: Національний музей літератури України (м. Київ); Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (м. Київ); Харківський літературний музей (м, Харків); подивитися: документальний фільм «Червоний ренесанс» (2004).

13

Вогню, вогню! — Надлюдської любові! Хай кров кипить у грудях молодих! Беру тебе, о світе мій терновий, В обійми сонячні! О. Близько

На докорінні зміни в суспільній свідомості доби українського відродження 1910-1920-х років найшвидше реагувала поезія як наймобільніше, суб’єктивне мистецтво слова. Не дивно, що більшість тодішніх письменників починали з поезії (наприклад, М. Хвильовий, Ю. Яновський). Національно-визвольні змагання, складне, швидкоплинне, неоднозначне пореволюційне життя спонукали на миттєву емоційну реакцію, на безпосереднє метафоричне висловлення власного сприй­ мання й переживання оновлюваного світу. Тому саме поезія стала своєрідним образним камертоном цієї дивовижної доби, потужним ліричним самовираженням, емоційним переживанням пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів. У ній химерно перепліталися фанатична мрія й глибокі розчарування, романтичні сподівання й жорстокі реалії. Непросто було в цьому всьому розібратися, знайти йому відповідне образне втілення — майбутнє вабило неймовірно, проте було не­ виразним і загадковим. Природно, шо загалом вітактична літературна доба в Україні 1920-х років розпочалася з короткого спалаху’революційного романтизму «перших хоробрих» — В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, що ще довго відлунював у всій поезії цього періоду. Наприклад, у ліриці поета-пісняра, талановитого версифікатора, яскравого «романтика боротьби й кохання* В. Сосюри. Його творчість була дуже популярною, близькою й зрозумілою широкому колу читачів. Поетичний символізм Я. Савченка, К. Поліщука, О. Слісаренка також дуже швидко вичерпав себе, однак міцно усталив такі тенденції, як орієнтація на вираження, особлива увага до образної форми, до мови твору, активізація ігрової функції мистецтва, його міфологізація та естетизація. Прикметно, що їх було використано представниками інших стильових течій, які проявлялись у роз­ маїтому літературному процесі 1920-х років. Наприклад, у футуризмі М. Семенка, кларнетизмі П. Тичини, неоромантизмі ІО. Яновського та О. Близька, експресіо­ нізмі Т. Осьмачки, у символічному імпресіонізмі В. Свідзінського. Недарма в 1920 р. М. Зеров наголошував: «Молодші плекають у собі культ слова, цікавляться пи­ таннями техніки, шукають ефектів слова». А це було безпосередньою ознакою мо­ дерністської художньої свідомості. На цьому розмаїтому тлі особливо вирізнявся неповторний голос П. Тичини, чий індивідуальний стиль кларнетизму (збірка «Соняшні кларнети») знаменував на­ родження якісно нової української поезії і який постав поетичним уособленням зрілості українського модернізму 1920-х років. Про його зрілість свідчила й присутність у тодішній українській літературі яскравих авангардних рухів, зокрема футуристичного, який очолив М. Семенко. Цей поет започаткував у ній нові теми (місто, екзотика, космос, еротика), формалістські риси (неримована форма поезії — верлібр) як органічний елемент нової, 14

Поезія 1920-1930-х років

В. Кричевський.

Сутінки на виноградниках Криму. 1937 р. міської культури. Подібні новації вносило й авангардне поетичне експеримента­ торство В. Поліщука, М. Йогаисена. Такому «деструктивному» спрямуванню протистояли група «київських неокла­ сиків» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт) та близький до них Є. Плужник. Ці митці своєю модерністською творчістю уособлю­ вали високу, засновану на використанні світової традиції культуру художнього письма. В епоху революційних потрясінь і руйнацій вони активізували об'єктивну потребу захисту й освоєння мистецької спадщини, розвитку світових і національ­ них традицій. Тому такою важливою культурницькою роллю неокласики стали серйозною загрозою для більшовицької ідеології, для якої культурна спадщина народу нічого не значила. Не дивно, що цю групу київських митців офіційна критика почала цькувати чи не першою. Проте від них широко й надовго пішли відцентрові кола, додаючи впевненості в індивідуальному пошуку себе й самовияв­ ленні багатьом молодим національним талантам. Можемо спостерігати неокласичні ознаки у вітаїстичній ліриці В. Свідзінського, філософській рівновазі Є. Плужника, пізніх М. Рильського й М. Бажана, у романах В. Підмогильного, у поезії ♦пражан», згодом Л. Костенко... Прикметно, що в поезії 1920-1930-х років іноді поєднувалися різні стильові тенденції, проте завжди індивідуальне «Я» митця переважало. Чи не тому тодішня лірика загалом така стихійно-імпульсивна, емоційно-розмаїта, іноді по-філософськи урівноважена, заангажована буттєвими проблемами людини, яка потрапила в динамічне, постійно оновлюване суспільне середовище. З усіх жанрових різновидів саме українська поезія доби «розстріляного від­ родження» сягнула найвищого рівня свого розвитку. Нею було закладено по­ тужну національну традицію ліричного самовираження, випробовано різні вер­ сифікаційні можливості, що стало надійним стартом для всебічного оновлення всієї української літератури XX ст.

15

Павло ТИЧИНА Тичина-кларнетист, можливо, був найвизначнішим ліриком світу у свої «класичні» роки (1914-1924). Він синтезував мистецький досвід світового письменства — з ’явами досконалості, з повною гармонійністю всіх мір зовнішньої і внутрішньої формності, з незнаною доти красою метафоричного вислову... піднісши душевні скарби українського народу на вселенський світлокруг життєвий. В. Барка 1

Павло Тичина —великий український поет-модерніст, перекладач, громадський діяч. Його твори двічі висували на здобуття Нобелівської премії, до того ж не вітчизняні, а зарубіжні поціновувачі художнього слова: асоціація англійських учителів і Гарвардський університет (США). У 1920-і роки його називали «кня­ зем української поезії», зокрема, академік С. Єфремов відгукувався про нього так: «Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». А сучасна дослідниця М. Коцюбинська заявляла, що «оркестр української поезії минулого століття уявити без Тичининого кларнета неможливо». У своїй ранній творчості, що об­ межена 1920-ми роками, він талановито поєднав і трансформував досвід світової поетичної традиції, українського фольклору, нову естетичну свідомість. Це стало потужною основою для подальшого розвитку української літератури. Проте в 1930-і роки його творчу долю можна вже означити, за В. Стѵсом, як «феномен до­ би» —трагедію радянського митця, заблокованого більшовицькою ідеологією. Життєвий і творчий шлях письменника Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігів­ щині, походив із давнього козацького роду (за переказами, його пращур був пол­ ковником у війську Б. Хмельницького). Павлусь був сьомою дитиною у великій родині (з 13 дітей вижило дев’ятеро). Батько, Григорій Тимофійович, служив сільським дяком й учителем грамоти. Згодом поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. За кожною партою сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати». Тичини жили дуже скромно, нерідко впроголодь, але всі мали прекрасні голоси, хист до пісні. Особливі здібності до співу, му­ П. Тичина, с. Піски на Чернігівщині. зики, віршування, малювання змалечку ви­ 1910-і роки явив Павлусь. Найтепліші спогади дитинства 1 Барка Василь (справжнє прізвище Очерет, 1908-2003) — український письменник. Проживав в еміграції.

16

Павло Тичина пов'язані з матір'ю, Марією Василівною, яка пом'якшу­ вала своєю добротою й сердечністю суворість батька За старанне навчання в початковій школі вчителька Серафима Морачевська подарувала хлопчикові кілька українських книжок, заронивши в його душу інтерес до рідного слова (а через багато років поет із вдячністю напише про неї зворушливу поему). За порадою вчительки батько віддав дев’ятирічного Павло Тичина з першою сина до монастирського хору в Чернігові. Хористи не вчителькою. 1930 р. лигне співали, а й навчалися в духовному училищі. Це була єдина можливість для Павла здобути освіту. Незабаром керівник хору доручав здібному Тичині пав чаї и нотної грамоти новачків (так Павло, до речі, відкрив нотну премудрість і своєму молодшому братові Євгену, і Григорієві Верьовці, який стане в майбутньому видатним хоровим диригентом і композитором). Упродовж 1907 -1913 pp. юнак навчається в Чернігівській духовній семінарії й натхненно реалізує різнобічний талант: співає в хорі (а згодом і диригує ним), грає в семінаріиному оркестрі, ставши найкращим кларнетистом, у старших класах навчався у викладача малювання, видатного художника Михайла Жука. До речі, саме М. Ж ук увів Павла в коло чернігівської інтелігенції. Першим розгледів і високо поцінував літературний талант П. Тичини М. Коцю­ бинський. Славетний письменник, як ви пам’ятаєте, тоді вже жив і працював у Чер­ нігові, щосуботи організовував у своєму домі творчі зустрічі, па які збиралися шанувальники мистецтва. З 1911 р. Тичина також відвідував ці «суботи». На од­ ному з таких вечорів, почувши його вірш «Розкажи, розкажи мені, поле...», М. Ко­ цюбинський заявив присутнім: «Серед нас справжній поет, панове!» 1912 р. в авторитетному журналі «Літературно-науковий вісник» побачив світ перший друкований твір молодого поета — вірпі «Ви знаєте, як липа шелес­ тить...». У 1913-1917 pp. Тичина продовжує навчання на економічному факультеті Київ­ ського комерційного інституту (закінчити його він так і не зміг через революцію), водночас підпрацьовує на дрібних посадах у редакціях газети «Рада», журналу «Світло», помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, рахівником у Ч ернігівському земстві1. У ці роки Тичина зустрів своє найсвітліше кохання. Дівчину звали Наталя. їй присвятив одну зі своїх найкращих інтимних поезій «Зоставайся, ніч настала...». Проте закоханим не судилося бути разом: дівчина несподівано померла від сухот. Через усе життя ноет проніс у серці щемливий спогад про Наталю ( 1алу, як він її називав), хоча намагався нікому не розповідати про ту історію — це було глибоко особисте й священне. Лише в останні роки життя спогад знову ожив у слові — у вірші «Я кличу тебе...», а також у цих сумовитих рядках. 1 наче десь мила іде, озивається (і знов я заплющую очі свої...), і шелест від плаття все більш наближається, і усміх коханої, й погляд її... Слово «кохана» він адресував лише Наталі... 1Земство — виборчий орган місцевого самоврядува$дя,дРлсшсьіШґШ^рії. , р ї В Л 1 и •! V- -- •• 17 !■ цйш а

Українська література 1920- 1930-х років У бурхливі роки визвольних змагань П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада» (1917), у журналі «Літературно-науковий вісник» (1918-1919), мандрує по Україні з легендарною капелою композитора К, Стеценка. Та основною справою його життя відтепер стає поетична творчість. Першою поетичною книжкою П. Тичини є «Панахидні співи» (1915 p., що була опублікована лише 1993 р). Поетичний стиль і світосприймання Павла Тичини У перший рік державного відродження України П. Тичина завершив на­ ступну поетичну збірку «Соняшні кларнети» (1918, вийшла друком 1919 p.). Вона втілила його справжнє духовне осяяння, стала однією з найвидатгііших мистецьких здобутків у XX ст. Секрет такого стрімкого злету, очевидно, у тому, що Тичина, як ніхто інший, глибоко відчув і геніально виявив світлу, надпотужну енергетику революційних подій в Україні, красу й силу духовного відродження нашої нації. У збірці поет представив власну неповторну картину світу, яка зумовила й ціл­ ком оригінальний авторський стиль. Митець дивовижно поєднав у своїй творчості традицію й новаторство, з багатьох інших стилів синтезував власну поетичну мову. С у Д Ж С Н Н Я Літературознавець Юрій Лавріненко: «Хоч Тичину називають то * символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте, він не вкладається в рами жодного “ізму". Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західному розумінні, але, з другого боку, — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесаисовий — а не декадансовий, сповнений радості й світла, відтіненого тьмою в многості нюансів і переходів».

к о н су л ь т а ц ія • ТЛ Синтетичний, неповторний стиль Тичини дослідники згодом назвали кларнѳтизмом. У ньому переплелися символістська й Імпресіоністична манери в єдності з фольклор­ ною й бароковою (дехто вирізняє також неоромантичні, експресіоністичні, навіть футу­ ристські елементи).

Визначальні прикмети кларнетизму П. Тичини такі: 1. Наскрізна музичність, ритмічність, мелодійність поетичної мови, що дося­ гається завдяки асонансам, алітераціям, звуконаслідуванню, рефренам, поєднанням різних віршових розмірів, систем віршування тощо. (Д;

Літературознавець Олександр Білёцький: «Музичність заполонила все його світосприймання — I сам е слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика».

18

Павло Тичина Не випадково поезія Тичини, надто ж інтимна лірика, так часто пшшабчюс композиторів. Пісні, романси на слова поета ствот,™ г \ 7 г прнва° л“ ь шумлять...»), в . Вериківський («Ми дзвіночки. ») о ' Б і паш

2. Н адзвичайно складне й багате асощювання. Поет не віддзеркалює безпосередньо довколишнім світ, а, як імпресіоністи, фіксує мінливі, асоціативні враження людини в,д нього. Тому рівень розуміння такої поезії залежить од вміння чи бажання читача розкручувати асоціативний клубок. 3. Основоположний символізм поетичної мови. Майже кожне слово в Тичининих текстах - символічний натяк на те, про що прямо сказати не можна, бо воно незбагненне, неохопне, несказанне чи невловимо-мінливе. Тичина поділяє ідеї західного імпресіонізму й символізму, за якими творчість має бѵти незалежною від політики й ідеологій, вільною від кон’юнктури*. Однак він і не цурається живої, повсякденної актуальної проблематики, розглядає у своїй поезії конкретне, минуще крізь призму універсального, вічного. У цьому секрет її цінності, актуальності в кожну епоху. Ці риси індивідуального стилю притаманні найкращим поетичним збіркам П. Тичини: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість сонетів і ок­ тав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Поступово, починаючи від збірки «Вітер з України» (1924), вони згасають. Стиль кожного митця насамперед зумовлений його баченням світу. Яким же було воно в Тичини? Не випадково поет уважав своїм духовним батьком Г. Сковороду, адже цілком прийняв і розвинув його світогляд. Пригадаймо, великий український філософ: • шукав гармонію духовного й матеріального, форми й змісту; • доводив єдність трьох світів - макрокосму (створеного Богом Усесвіту), мікрокосму (людини) і світу символів (це насамперед Біблія), який через видиме показує нам невидиме, через форму —зміст; • основою людини є серце, яким рухає любов; щоб бути щасливим, треба лишень пізнати в собі цю основу і нею жити. Ці ідеї пульсують і в поезії П. Тичини, тільки по-своєму висловлені. Основна його надідея — про всезагальну єдність, узаємопов'язаність буття. Ще давні східні мудреці казали: «Не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не потривожити зорі». Порядкуючою силою, творчою серцевиною ці­ лісного Всесвіту (антихаосу) є світлоритм, тобто знову ж таки злитість зорової і звукової гармонії, як точно означить це сам Тичина, — «космічний оркестр», ......................... Цікаво, що істинність такого погляду підтверджують не лише всі світові релігії, а й точні науки. Приблизно в той же час, на початку XX ст., геніальний фізик А. Ейнштейн зробив епохальне відкриття квантово-світлохвильовоі властивості матерії від атома до Універсуму. Отже, якщо людина хоче бути щасливою, вона має стати гармонійною частин­ кою «космічного оркестру». Трагізм же людського життя, злоу світі виникає з того, що ми розриваємо, протиставляємо світло й ритм (форму й зміст, видиме магеКон'юнктура — тут: вигідне використання обставин, пристосуванс гво.

19

Українська література 1920- 1930-х років _ ріальне й невидиме духовне), абсолютизуємо щось одне, відкидаючи при цьому інше. Тому й поет скаже трохи згодом (у збірці «Замість сонетів і октав»): «Молюсь не самому Духу та й не Матерії. - До речі: соціалізм без музики ніякими гарма­ тами не встановити» (звернімо увагу': геніально точне визначення першопричин майбутньої катастрофи тоталітарної комуністичної системи). «СОНЯШНІ КЛАРНЕТИ» Світосприймання і стиль поета найповніше втілилися в його збірці «Соняшні кларнети» (1918). СУД Ж С I I НЯ Поет Василь Стус: «“Соняшні кларнети” — це переважно книга ' передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося, - лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина зі збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно». Тут тонко передано враження, переживання молодої, сильної, красивої людини, яка допитливими, здивованими очима захоплено ловить кожен ритмічний порух, кожен сонячний спалах, кожен мелодійний звук довколишнього світу-оркестру, людини, яка мріє про любов і щастя. Як Усесвіт єдиний, цілісний, так і кожен вірш збірки: у ньому переплітаються, виблискують різними гранями й відтінками філософські, пейзажні, інтимні мотиви. Ліричний герой милується одухотвореною природою як виявом несказанної краси й гармонії світу, співає гімн коханню як найвищому злетові людського щастя. Нерідко пульсує в його слові й громадянська проблематика — чи асоціативносимволічно, чи й безпосередньо, публіцистично. Душа ліричного героя співає в передчутті чз'да воскресіння рідного народу. А І) J VI

Пригадайте вивчене на уроках історії в 10 класі. Як і з якими ідеями перемогла українська революція 1917 p.? Як і чому вона загинула ?

Українська революція 1917 р. принесла народу України обнадійливі сподівання. Це переконує П. Тичину, що людство оновлюється, починає керуватися любов’ю і прощенням, а не гнівом, помстою, насильством. Отже, Україна вливається гармо­ нійною часткою в мелодію вселенського світлоритму. Про це йдеться в поемі «Золотий гомін», якою завершу­ ється збірка. Українська революція в сприйманні поета —со­ нячне свято, злиття тисяч світлих мрій і сподівань в одне — у «золотий гомін». І весняна природа, і Вищі Сили вітають визволення, самостановлення України (пригадайте, що голуб —символ Святош Духа, а сонце в Тичини символізує світ­ лоритм):

П. Тичина.

Над Києвом —золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу — Дніпро торкає струни...

Автопортрет. 1922 р.

20

Павло Тичина

яка ,,ісля Аналізування поезій Розглянемо докладніше окремі характерні твори молодого Тичини Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...» (1911) належить до раннього чер­ нігівського, періоду, це - перший друкований тпір П. Тичини. Мотив вірша- ви­ ший вияв гармонії світу - у єдності весняної природи й почуттів закоханої людини Тому твір побудовано на традиційному для поета фольклорному паралелізміявища природи розкриваються через душевні настрої людини й навпаки Ду­ ховна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією гамою мелодій, голосів, барв рідної землі. Тут переважає імпресіоністична поетика. Картина місячної весняної ночі змальована не цілісно й докладно, а окремими штрихами. Тому в уяві читача постає власна картина природи. Віртуозна ритмомелодика вірша. Це й уривчасті фрази, чергування риторичних запитань та окликів. 1акож алітерації на [с], [ц], [ч], [з), які створюють звуковий образ легенького весняного шелесту липи, гаю. Цей вірш покладений на музику композитором Олександром Білашём. «Арфами, арфами...» (1914) — у цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі. Мотив твору: гімн весні, молодості, вірі в щастя. У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламут ровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків: Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна», який ви вивчали торік. Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звукозорові експерименти свого вчителя. Легка й граційна ритмомелодика івор\ нага­ дує сонячну музику Моцарта.

W

Послухайте симф онії й концерти для фортепіано з оркестром Моцарта. Ритмомелодика якого з цих творів найбільше нагадує вам мелодику вірша «Арфами, арфами...»? Чим саме?

Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну.« о крии , 21

.•

Українська література 1920-1930-х років (Уявіть пшеничний колос: чим він нагадує довгі дівочі вії?) Ця красива метафора — заклик до мо­ лодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //П ерламут ровий». Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та її суперечливу суть. «О, панно Інно...» (1915) — найвідоміший зразок інтимної лірики П. Тичини. Мотив твору — не­ стерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього. Поліна Коновал. Спробуємо розгадати асоціативний ланцюжок Фото 1910-х років твору (звісно, це лише одне з можливих прочитань). Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер — Полю та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах. «Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов'язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно вигля­ дають цю людину. Сніги — не холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми, і зрозуміло з якою метою —аби підкреслити унікальність свого кохання, його неподібність на будьчиє ще. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінио», тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Д а іі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі: «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець посилює рефреном «сніги, сніги, сніги...». Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й алітерації, фоносимволіка.

22

Павло Тичина

к о н с у л ь т а ц ія . ТЛ У переважної більшості людей кожен звук мови асоціюється з певним емоційним станом і кольором. На цій властивості нашої психіки й базується фоносимволіка (тобто виявлення символічного підтексту звуків).

У першій строфі найчастіше повторюється звук «н» - 33 рази. Він відповідає світлому ніжному почуттю. Як і звук «і», цей уживається 15 разів. Звук «о» асоціюється з болем, білим кольором, снігом, смертю —у строфі 21 «о». У вірші дуже багато м яких звуків — 21, вони увиразнюють ніжність. Ще одне прикметне спостереження: у першій мажорній строфі шиплячих лише 3, у другій — мінор­ ній — 10. А це печальні, темні звуки. Отже, навіть звуковий ряд взаємопов’язується з ритмічним, мовним, образним і сприяє найефективнішому втіленню ху­ дожнього завдання. Зрозуміло, автор несвідомо добирав відповідні звуки, це дія натхнення, настрою душі митця на певну емоційну хвилю в момент творення. До речі, щира й нерозділена любов поета до Поліни спричинила появу ще одного шедевра символістського мистецтва — таємничого панно «Біле і чорне» М. Жука.

мистецький контекст Михайло Ж ук (1883-1964) — український графік, живописець, поет. Був одним із

найяскравіших представників стилю модерн в українському малярстві початку XX ст. Освіту здобував у Київській малювальній школі М. Мурашка, у Московському учили­ щі живопису, скульптури та архітектури, у Краківській академії мистецтв. У 1925-1953 pp. викладав в Одеській художній школі та інституті. Найбільший здобуток художника — серія плакатних і гравюрних портретів україн­ ських митців. Йому належать монументальні панно «Біле і чорне» (1912-1914), «Казка» (1914), «Хризантеми» (1919), що стали вагомим внеском у відродження національного декоративного мистецтва. У його художньому оформленні побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» (1904).

М. Жук.

Біле і чорне. 1912-1914 pp.

Ж

Уважно розгляньте картину. Чим, на ваш погляд, вона може бути пов язана з П. Тичиною, зокрема з його віршем «О, панно Інно...»?

23

Українська література 1920- 19 3 0 -хр о ків______________________ В образі чорного янгола на панно можна впізнати молодого Тичину, а білий схожий на Полю. Художник, очевидно, знав сумну історію кохання свого учня й використав античний міф про Орфея та символіку квітів. Так йому вдалося показати своє розуміння шляху до гармонії Всесвіту. Як бачимо, у композиції твору співіснують два світи —чоловічий і жіночий. Білий янгол символізує святість, смирення (колір крил, молитовно складені руки, опущені очі). Чорний янгол уособлює душу людини-творця. Мелодією своєї сопілки він одухотворює, оживляє природу, приносить красу, добро. Світ не може бути однобоким, однополюсним. Для того щоб він існував і був прекрас­ ним, потрібно шукати гармонію почуттів, думок, прагнень його протилежних первин —чорного й білого (як інь і ян у давньокитайській філософії, якою цікавився М. Жук). Привертають увагу ще дві символічні деталі: вікно, через яке бачимо героїв, ніби з нашого часу або й з вічності прозираємо в їхній час; чорна земля —зорана, але не зігріта сонцем любові, добра, краси, творчості, тому порожня. Попро­ щавшись із нами біля вікна вічності, залишивши тут цвіт своєї молодості, вони підуть своїм життєвим шляхом. Чи оживлять, уквітчають і його? Який шлях обере Тичина, довідаєтеся трохи далі. А от Інна через кілька років помре від сухот, Поля ж вийде заміж за іншого хлопця. Згодом вона приїде до ГІ. Тичини з проханням допомогти визволити з в’язниці її брата. Через багато літ донька Полі працюватиме в Київському музеї-кваргирі П. Тичини. Такий життєвий шлях випало пройти цим людям. «Пам’яті тридцяти». Ще в ранньому вірші «Арфами, арфами...», нагадаймо, поет передчував можливі випробування на шляху до волі: «Сміх буде, плач буде...» Тепер — із наростанням анархії, насильства, зовнішніх загроз — трагічні перед­ чуття посилюються. Тичина з тривогою помічає незахищеність, дитинність моло­ дої демократичної державності й палко закликає земляків: «Гей, разом, разом станемо на ворога ми, браття. / / Хто зрадить неньку Україну, прокляття тим, прокляття!» І ось перший віроломний удар. У грудні 1917 р. нова більшовицька влада розв’язує війну супроти УНР. Перед цим, демонструючи свою миролюбність, Центральна рада наївно розпустила багатотисячне українське військо. Шлях на Київ було відкрито. І тоді кілька сотень юнаків, в основному київських студентів і гімназистів, вирушили назустріч ворогові, аби захистити столицю. 16 січня 1918 р. відбувся запеклий бій біля станції Крути (між Ніжином і Бах­ мачем, 130 км від Києва). Протягом п’яти годин 300 студентів і козаків стриму­ вали озброєну кількатисячну більшовицьку армію. Вони майже всі полягли на полі бою, проте втрати ворога становили майже дві тисячі убитих і поранених. Завдяки цьому бою на кілька днів удалося затримати наступ на Київ. Ще на початку бою 28 студентів потрапили в полон, після жахливих знущань їх стратили. Як розповіли згодом місцеві селяни, перед смертю учень 7-го класу гімназії Григоріїі Пипський заспівав «Ще не вмерла Україна», гімн підхопили всі інші юнаки. Поховати знівечені тіла селянам не дозволили. У березні 1918 p., коли Україну звільнили від більшовиків, тіла цих юнаків перевезли до Києва й урочисто поховали на легендарній Аскольдовій могилі над Дніпром. 24

Павло Тичина Під час Божої служби співав студентський хор під керівництвом композитора й дири­ гента О. Кошиця, у прощальній промові голо­ ва Центральної ради М. Грушевський назвав полеглих справжніми героями, а П. Тичина присвятив їм вірш «Пам’яті тридцяти». Поет іменує загиблих «українським цві­ том», а російських загарбників «каїнами» (себто братовбивцями). Роздуми, спричинені трагедією, породжують сумний і пророчий вис­ новок: із дороги «золотого гомону» «зрадника рука» штовхає нас на «криваву дорогу»-. На Аскольдовій могилі Український цвіт! —

/. їжакевич. Аскольдова могила

По кривавій по дорозі Н ам іти у світ.

До речі, незабаром після перепоховання, остаточно загарбавши Україну, біль­ шовики розрівняли могили юнаків і на тому місці влаштували танцмайданчик, а про саму трагедію заборонили навіть згадувати. Лише за часів незалежності могилу відновлено, а згодом і на місці бою також постав меморіал героям Крут (автор — А. Гайдамака). Революцію, як і весну, Тичина уявляв в образі юної, прекрасної дівчининареченої. Проте більшовики принесли іншу революцію — криваву, жорстоку, душогубну. Болісний контраст світлих сподівань українців і жорстокої реальності разюче постає у вірші «Одчиняйте двері...»: чекали наречену (нове щасливе життя), голубу блакить (мир), а з’явилася горобина ніч1, тьма, дощ. Усі образи в цьому творі є символічними. Образ нареченої уособлює й національне пробудження українського народу, його давшо мрію про державу Україну. Обра­ зом горобиної ночі символічно передано страшні, неочікувані реалії революційних змін, передбачення краху цієї мрії. Поет добирає експресивні, емоційно напру­ жені, контрастні образи: кров, сльози, тьма, дощ. Апокаліптичні передчуття звучать і в інших творах «Соняшних кларнетів», особливо в циклі «Скорбна мати», який Тичина присвятив пам’яті своєї матері Марії. Поет бачить: Божа Мати проходить Україною, але не з ясною усмішкою, а зі скорботно стиснутими устами, як тоді, коли розпинали її Сина. Трагічні символи передають агонію національного відродження: блискучі ножі в серці Марії, розп’ята тінь її Сина, плач над Його жертвою. Скорбна мати промовляє страшні пророчі слова: «Не буть ніколи раю / / У цім кривавім краю». Зоровий образ «крові» поет уживає в цих творах досить часто. Він виконує в них і подібну функцію, загалом посилюючи тенденцію експресіонізму. Ним передано не лише велике емоційне напруження, болісні переживання автора за долю України й свого народу, а й безперспективність для нього шляху, запропонованого більшо­ виками, адже він «кривавий». Тенденція експресіонізму була притаманна ранній творчості Тичини, зо­ крема і його збірці «Соняшні кларнети». Вона допомагала йому висловлюватися 1 Горобина ніч — народна назва сильної й тривалої нічної грози з бурею.

25

Українська література 1920- 1930-х років відверто, рішуче, найточніше виражати свої найсокровеиніші тодішні відчуття й переживання. Згадаймо, шо цю тенденцію в українській літературі започатку­ вав В. Стефаник. Особливо її було активізовано в 1920-1930-х роках.

к он сул ь тац ія • TJI Експресіонізм (від латин, expression — вираження) — напрям в європейському мистецтві першої третини XX ст. Для нього притаманні: підвищена емоційність, загостреність сприйняття й вираження, увиразнені художні образи, їхня гіперболізація та гротескність, використання тропів, звукових повторів, звуконаслідувань тощо.

«Провідний український радянський поет» У часи українського відродження 1920-х років П. Тичина ще знаходить у собі сили для боротьби, зокрема входить до літературної організації ВАПЛІТЕ. Однак незабаром організацію розгромили, а її членів звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Розгублений поет остаточно капітулював. Відтоді Тичина виконує поетичні замовлення партії, безжально нівечить свій унікальний стиль, уганяючи його в соцреалістичне кліше. Вельми промовисті самі назви тогочасних творів: «Відповідь землякам», «Ленін», «Партія веде» (це на­ писано 1933 р.І), «Пісня трактористки», «Пісня про Кірова», «Фелікс Дзержинський», «Пісня про Сталіна», «На одержання ордена» та ін. Влада щедро винагороджує його за слухняність: 1929 р. П. Тичину «обирають» (фактично призначають) академіком Академії наук УСРР, згодом він стає директором Інституту літератури АН УРСР, головою Верховної Ради УРСР двох скликань, міністром освіти, лауреатом Сталінської й Шевченківської пре­ мій, кавалером п’яти орденів Леніна, багатьох інших орденів і медалей, почесним головою або членом численних товариств, комітетів, президій тощо. У 1967 р. йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. С у Д Ж С Н М Я В асиль Стус: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других —заслали в концтабори, третіх — розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою —одна з найновіших і най­ ефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія поезії в соцреалістичному розумінні зводилася до трьох понять — «ос­ півувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано більшість творів у численних наступних збірках поета - «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «Могутність нам 26

Павло Тичина дана» (1953), «На Переяславській раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957) «д Ружбою ми здружені» (1958), «Батьківщині могутній» (1960) «Комунізму далі видні» (1961) та ш. Написані на підтвердження офіційних гасел, вони пере­ важно и померли разом зі своїм часом. У роки Великої Вітчизняної війни під час евакуації П. Тичина перебував в Уфі. Тоді, розбуджений усенародним горем, на якийсь час озвався його давній та­ лант, наприклад, у філософській поємі 4Похорон друга* (1942). З-поміж поем митця найфундаментальнішою вважають симфонію «Сковорода», яку він писав упродовж усього творчого життя, але так і не завершив. Це не ви­ падково, адже душевний світ Тичини був дуже спорідненим зі світом Сковороди. Проте якщо учитель не проміняв сопілки пастуха на роль «придворного поета», то учень зробив навпаки, відтак не міг уже претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав», Очевидно, він з болем це усвідомлював. Ще далекого 1924 р. Тичині присвятив вірш поет-емігрант Євген Маланюк, який оцінив і епоху, і незрівнянний талант Тичини, і його духовну катастрофу, про що йдеться в таких красномовних рядках: ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась...

...в окривавлений Жовтень ясна обернулась Весна. Тичина все життя пам’ятав цей гіркий вірш. Лише незадовго до смерті з болем зізнався: «Він (тобто Маланюк. —Авт.) єдиний мене розумів, він єдиний сказав мені правду... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені кадили (себто лицемірно, нещиро хвалили. — Авт.), а він один сказав мені правду». Однак, попри все, Тичина до кінця днів залишався світлою, чуйною, милосерд­ ною душею. При найменшій нагоді намагався використовувати свої високі посади й авторитет, щоб допомагати людям. Після війни став на захист тих учителів, які працювали в школах під час окупації чи були насильно вивезені до Німеччини (комуністична влада вважала і це злочином). Клопотався про долю безвинно заарештованих. Колишнім політв’язням, які поверталися з більшовицьких концентраційних таборів, таємно допомагав грошима. Усіляко підтримував і заохочував до творчості обдарованих дітей і молодь. Активно займався і перекладацтвом. Поет відійшов у вічність 16 вересня 1967 р. Нині, з віддалі багатьох літ, стає зрозумілим: поразка й трагедія зрілого поета не затінили осяянь, здобутків і перемог його молодих років. Ідея світлоритму П. Тичини, поетичні шедеври, патріотичні переконання, прозірливі передбачення пройшли випробування часом, живуть і сповнюють душі нових читачів вічною рятівною мелодією космічного оркестру. Т ґід с у м ^р в е СуДЖеННЯ

Поет Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев’ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров) і читали, і п яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги. Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства української поезії...» 27

Українська література 1920- 1930-х років

завдання 1. Установіть відповідність Назва твору 1 «Арфами, арф ам и ...» 2 «Ви зн аєте, як липа

3 4

ш елестить...» “О дчиняйтедвері...» «Пам'яті тридцяти»

Мотив

А національно-визвольне пробудження народу Б світлі сподівання українців і ж орстока реальність гімн весні, молодості, вірі в людське щастя роль митця в житті суспільства єдність природи й високих почуттів л ю ­ дини

2. Установіть відповідність Художній засіб

1 неологізм 2 порівняння 3 уособлення 4 алегорія

Приклад

А Сестру я Вашу так л ю б ив — Дитинно, злотоцінно.

Б Ви знаєте, як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани.

В Сміх буде, плач буде Перламутровий... Одчиняйте д в е р і — Наречена йде! Д Я Ваш і очі пам ’ятаю, Як музику, як спів. Г

Установіть відповідність Художній за сіб

Приклад Д е тополя росте, Серед поля стою. З золота зіткане сяєво ллється, Л іс в нім купається, листя сміється. О, я не невільник, Я ваш беззаконник. Я — сонцеприхильник. Я — вогнепоклонник. Одчиняйте д в е р і — Горобина ніч! Хай схитнеться — Жито усміхнеться: Тінь! Тінь!

1 звуконаслідування 2 алітерація 3 асон анс 4 ан аф о р а

4. Які події ди ти нства найбільш е вплинули на ф орм уван н я Т ичини-митця? 5. Що таке кларнетизм ?

28

Павло Тичина 6. Розкрийте образи Аскольдової могили й Каїна, аналізуючи вірш П. Тичини «Пам яті тридцяти», 7. П роаналізуйте поезію «Ви знаєте, як липа шелестить...», добираю чи приклади з тексту. Свою думку аргументуйте. 8. П рокоментуйте характеристику П. Тичини, дану Є. Маланюком: «...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась / / ...в окривавлений Жовтень ясна обернулась Весна».

9. Р озкрийте образи весни й горобиної ночі у вірші «Одчиняйте двері...». Знайдіть у ньому ознаки експресіонізму, 10. Виокреміть ознаки інтимної лірики поезії «О, панно Інно...». Прокоментуйте їх. 11. П ерепишіть вірш «Арфами, арфами...» на окремий аркуш і заф арбуйте кожен його рядок олівцями такого кольору, який, на вашу думку, найбільше відповідає йому за змістом. Зіставте з однокласниками палітри кольорів і проком ентуйте їх. 12. Визначте ознаки імпресіонізму в поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...». З а допом огою яких засобів цей твір набуває романтичного звучання? ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Написати невеликий роздум (1-1,5 с.) про митця в тоталітарній державі, ви­ словивши своє ставлення до П. Тичини як тонкого лірика й трибуна радянської ідеологи. 2. Вивчити напам’ять вірші «Арфами, арфами...» й «О, панно Інно...». 3. Дібрати картини українського або зарубіжного художника (чи музичний твір) до одного з вивчених віршів П. Тичини. Письмово прокоментувати свій вибір (за бажанням). л іт е р а т у р а

1. Гончар О. Яблуневоцвітний геній України / / Чим живемо. — К„ 1991. 2. Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. —К„ 2002. 3. З любов’ю і болем: Спогади про Павла Тичину. — К, 2005. 4. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини - нереалізована естетична концепція / / Слово і час. - 2003. - Ч. 1. - С. 3-8. 5. Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм / / Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. —К., 1994. —Т. 1. —С. 588-596. 6. Наенко М. Художня література України. - К., 2008. 7. Стус В. Феномен доби: Сходження на Голгофу слави. —К, 1993. 8. Тельнюк С. Молодий я, молодий: Поетичний світ Павла Гичини (1906—1925). К., 1990. . 9. Цалик С., Селігей П. Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія української літератури. — К., 2010. Р а ди м о відвідати: Літературно-меморіальний музей Павла Тичини в с. Пісках Черніїівської обл., Музей-квартиру ПавлаТичини в Києві; меморіал «І ероям Крут» (с. Крути, Ніжин­ ського p-ну, Чернігівської обл.): послухати: романси та пісні на слова П. Тичини; подивитися: фільми «Кларнети ніжності», «Духовні співи ПавлаТичини», «Гра долі: Павло Тичина. Я кличу

тебе».

29

n il Якщо модернізм у культурно-історичному плані знаменує глибинний переворот естетико-художнього мислення і творчості, то авангардизм є проявом цього перевороту в найбільш радикальних і навіть екстре­ мальних формах. п ы_____Л j Д. Наливайко 1

У силовому полі модернізму 1920-х років постіймо були присутні дві опози­ ційні тенденції: неокласична іі авангардна, які відбивали різні шляхи пошуків нових мистецьких форм. Український літературний авангард народжувався насамперед як «різка» ре­ акція на традиційні напрямки в нашій літературі» (А. Ніковський).

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Авангард, авангардизм (від фр. avant — спереду і garde — охорона, передовий загін) — одна зі світонастанов модернізму, скерована на руйнування традиційних художніх законів, форм. Авангардизм, як І декаданс, суголосний атмосфері нової (модерної) епохи, що руйнувала традиційне, розмірене існування, старі уявлення про красу як симетрію, урівноваженість, гармонію. Тільки декаданс — це прощальний сум за минулим, авангард — захоплене привітання всього нового, готовність б езза ­ стережно злитися в нього.

Авангардисти успішно реалізують функцію оздоровлення мистецтва й су­ спільства: їдко пародіюють застарілі, віджилі ідеї та форми і в такий спосіб витісняють їх, а також, постійно експериментуючи, оновлюють погляди на світ, на мистецькі засоби. Щоправда, надзавдання авангардистів — створити щось цілком нове — найчастіше залишається недосяжним (через свою утопічність). Авангардизм виявився у багатьох модерних течіях — в абстракціонізмі, кубізмі, конструктивізмі, сюрреалізмі, а насамперед у футуризмі. Футуризм (від фр. futurum — майбутнє) — авангар­ дистська течія модернізму. Його засновник — Італійський поет Ф. Т. Марінеттпі (1876-1944). Протягом 1910-х років цей стиль бурхливо розвинувся в Росії. Першою й найпопулярнішою футури­ стичною групою стала «Гінея* (Гілеєю в прадавні часи на­ зивали землі між понизов'ям Дніпра й Чорним морем, а майже всі учасники групи — В. Маяковський, брати Бурлюки, В. Хлебников, О. Кручоних та ін. —були україн­ цями за походженням і підсвідомо орієнтувалися на пра­ давнє українське мистецтво). В українській літературі футуризм започаткував Іі. Єрмшюа. Авангард. Михайль Семенко. Мета футуризму — витворити абсоМакст журнальної лютно нове мистецтво майбутнього, яке було б суголосне обкладинки. 1929р. індустріальному життю великого сучасного міста. Наливайко Дмитро —сучасний літературознавець.

ЗО

Літературний авангард футуризм грунтувався на «деструктивно-конструктивній теорії». Її до­ кладно сформулював, зокрема, М. Семенко в численних маніфестах: традиційне мистецтво безнадійно застаріло, але не хоче здавати свої позиції, тому його треба «добивати», деструкціювати, руйнувати, щоб із цих уламків конструювати, зво­ дити нове —метамистецтво (надмистецтво). Найхарактерніші риси футуризму: 1. Войовничий урбанізм1, який спричиняє обожнення техніки, естетизацію машин, індустріального виробництва, точних наук при позірній зневазі до природи, села. 2. Кулы надлюдини, яка за допомогою техніки, науки змінює світ. 3. Дегуманізація — перенесення уваги з людини на механізми, індустріальне середовище міста. 4. Сміливе експериментування з художньою формою (аж до її руйнування), яке часом перетворюється на самоціль. 5. Деструкція.

М ИХАЙЛЬ СЕМЕНКО (1892-1937) Цей талановитий, оригінальний поет —одна з найдієвіших і найсуперечливіших постатей в українській літературі перших десятиліть XX ст., творець і незмінний керманич українського авангардизму, футуризму. Він прагнув вивести національну літе­ ратуру на нові обрії. Заснував футуристичні організації «Фла­ мінго», Аспанфут, «Комункульт», «Нова генерація», очолював часописи «Мистецтво», «Нова генерація». Своєю лірикою вно­ сив у поезію 1910—1920-х років урбаністичні мотиви, динамізм, змінював узвичаєну форму вірша. Автор багатьох збірок поезій. Був репресований і знищений. Михайль (Михайло) Васильович Семенко народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинцях Миргородського повіту на Полтавщині в родині волосного писаря. Його мати, Марія Проскурівна. хоч і здобула тільки початкову освіту в сільськііі школі, була письмєнницею-самоуком і прищепила синові любов до літератури ще з ди­ тинства. З 1911 р. юнак навчався в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Його поетичним дебютом стала збірка «Прелюди» (1913), позначена впливами поетів «Української хати». До неї ввійшли традиційні елегійно-романтичні вірші, цілком характерні для юних початківців. Перебуваючи в Росії, юнак не міг залиш атися байдужим до тамтешнього бурхливого літературного життя. Поступово його захоплює авангард, а кумирами стають російські поети-футуристи. Отож наступними збірками — -«Дерзання» і «Кверофутѵризм» (1914) — М. Семенко розпочинає історію українського футуризму. 1914 р. поет приїздить до Києва, де продовжує писати виразно футуристичні твори. У деяких він відверто декларує свою позицію. 1Урбанізм (віл латин, urbanus - міський) - тут мистецьке зображення великого промислового міста, його атмосфери, динаміки, способу життя. 31

Українська література 1920- 1930-х років С VД Ж Є IIIIЯ

Ю рій Л авріненко: «У цих збірках він раз і назавжди родиться й оформляється футуристом, що заповзявся зруйнувати дотепе­ рішню лінію розвитку української лірики й мистецтва, уводячи замість традиційних сільських — урбаністичні мотиви, замість замріяної особистої лірики — голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно й публічно в шумі кав’ярень і вулиць, відкидаючи мелос і розмірений такт і оперуючи дисонансами1 та верлібром2, уводячи в царину поетичного всю прозу щоденності».

Ось вірш «Запрошення» - ліричний герой-юнак весело, енергійно, дещо іронічно запрошує старших колег завітати на Батиєву гору (тоді — мальовничі пагорби на околиці Києва). Тут немає «автомобілів» та інших вигод, до яких вони звикли, але «на сніго-білому полю» так «симпатично й різнобарвно», і люди тут «сильні, молоді, сміливі, і бажають усім добра»'. Ми вас запрошуємо — Наберіться бажання сміливого І приходьте до нас. У нас тут доволі весело. Семенко ніби закликає старше покоління інтелігентів, митців знайти спільну мову з новаторською молоддю. Адже вже тоді багато хто зі старших не розумів, не сприймав авангардистських експериментів молодих. У душі поета вирує непога­ мовна енергія, йому набрид передбачуваний, стандартний спосіб життя — «ба­ лаган, що звуть - природа». Він бажає змін, що аж з’являється зухвале прагнення «перевернути світ», «поставити все догори ногами» (вірш «Бажання»-). В обох творах автор-футурист підкреслено «деструктує» усталену поетичну тра­ дицію: використовує верлібр із довільними вкраплеіпіями рим, прозаїзує атмо­ сферу (та ж згадка в «Бажанні» про служницю Машу та її норовливого кавалера Петьку). Докорінне оновлення («перевертання») світу здійснюється в сучасному промисловому місті. Занудний, передбачуваний порядок старого світу перетворюється в ньому на хаос, де химерно переплетене, перемішане все: люди, трамваї, автомобілі, каруселі, заводські труби, запах бензину, сталь (вірші «Місто», «Блимно і крапно...»). Цей світ перепов­ нено нестерпним гамором і чадом, але поет захоплений ним, бо бачить тут найосновнішу, на його думку, цінність — надпотужну енер­ гію, рух. Він переконаний, що ця могутня сила зламає старий світ і побудує абсолютно С.-Б. Рибак. Місто. 1917р. новий — вільний, розкутий, дієвий. 1 Дисонанс (від латин, dissonans — різноголосий) — різновид рими, у якому збігаються приголосні, але не збігаються наголошені голосні. 1 Верлібр (від фр. vers libre - вільний вірш) —вірш без рим і віршового розміру, ритм у ньому досягається тільки наспівною інтонацією.

32

Літературний авангард

ПІД час Першої світової війни М. Семенко служив телеграфістом у Влади­ востоці, там вступив до підпільної групи РСДРП(б) - партії більшовиків. У дале­ косхідний період поет успішно випробовує імпресіоністичну й символістську манери (цикли «Крапки і плями», «Осіння рана», збірки «П’єро задається», «ІТєро к охає»). До такої зміни настрою призвела романтична й сумна історія кохання поета. Зазвичай іронічний, навіть грубуватий, він ніби соромиться своїх ніжних почуті ів, тому и маскує цю грань душі під образом ліричного героя —П’єро. Щойно розпочалася революція, митець повертається до Києва і стає енергійним, упертим ватажком футуристичного руху в українському мистецтві. Залучаю чи письменників, художників, акторів, організовує масові, бурхливі, часом скандальні акції, видає «Універсальний журнал» (1918 p., з'являються лише 2 числа), журнал «Фламінго», в оформленні якого бере участь художник-авангар­ дист А. Петрицький (1919), «Альманах трьох» (1920 р„ за підписами О. Слісаренка, М. Любченка, М. Семенка), по одному числу журналів «Катафалк искусства», «Семафор у майбутнє» ( 1922) та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували такі відомі згодом письмен­ ники, як М. Бажан, Ю. Яновський та багато інших. Михайль Семенко уперто згуртовує (а потім сам і руйнує) різні футуристичні організації «Ударна ірупа поеті в-футуристів» (1921), Аспанфут (Асоціація панфутуристів, 1921). Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить із партії. Найбільш тривалими й періодичними витворами митця стала група «Нова генерація» (1927-1931) та однойменний щомісячний журнал. До цього об’єднання ввійшли, зокрема, такі яскраві, талановиті літератори, як Гео Шкурупій, Д. Бузько, О. Близько, художники В. Меллер, А. Петрицький. Журнал було добре відредаговано, оригінально оформлено в дусі західного мо­ дерну, у ньому продемонстровано цікаві формальні шукання в поезії й прозі. Але в ньому з’являлися й поверхове прожектерство, і претензії на керівну роль у літе­ ратурі, і безоглядне захоплення «деструкцією». Поступово ставало очевидним, що інші літературні об’єднання —«київські неокласики», «Ланка», МАРС, ВАПЛ1ТЕ — досягають більших успіхів у модернізації нашої літератури, мають вагоміші здобутки. Роздратований Семенко всіляко намагається дискредитувати їх перед комуністич­ ною владою, яка радо користується такою «допомогою». Проте незабаром вона ске­ ровує свій гнів і на самого поета —через його сильний вплив на талановиту мо­ лодь, його успішні спроби європеїзувати українську поезію, через вільнолюбну, бунтарську натуру. На початку 1930-х років влада засудила й заборонила футуризм, як і інші модерністські шукання. Скоряючись грубому тиску, М. Семенко визнав «помилковість» своїх ко­ лишніх позицій і почав писати офіційним соцреалістичним стилем. Збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського що­ денника», «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933) нагадують уже заримовані передовіші з тогочасних газет — 3 обов’язковим прославленням комуністичної партії, вождів, радянського ладу і «гнівним тавруванням націоналістичних о. Архгтенко. недобитків та озвірілих імперіалістів». Проте це вже не доКарусель П еро. помогло. ^973 р. 2 Українська література. 1 1 кл.

33

Українська література 1920- 1930-хроків У квітні 1937 р. поета заарештувати за нібито «активну контрреволюційну діяльність». Надломлений морально і фізично, він «зізнається» в усіх висунутих обвинуваченнях: у спробі повалити радянську владу в Україні за допомогою нацистів. 24 жовтня 1937 р. винесено вирок —розстріл, який було здійснено того самого дня. Ім’я М. Семенка вилучили з літератури на багато десятиліть, але його експери­ ментальні, авангардистські пошуки знайшли своє продовження у творчості тала­ новитих митців наступних поколінь. Із-поміж них —Ігор Калинець, Василь Голобородько, Василь Рубан, Сергій Жадан та ін. П ідсум кове Юрій Лавріненко: «Семенко як поет був не в міру плодовитий. С удж ення з 1918 по 1931 рік він випустив одна за одною коло двадцяти книг... Плуг Семенкової поетичної творчості, не взявши солідно відповідної своїм силам глибини, пішов скакати в усіх напрямах літературного поля, доконуючи раз потрібне зривання віками злежаної цілини, а іншим разом переорюючи найдосконаліше культивовані нові посіви. Якби була змога зібрати всю його поетичну творчість, то з неї можна було б одсіяти книжку поезій свіжої думки і почуття, прегарних зразків модерної урбаністичної лірики, нових звукових асоціювань, строфічних новобудов, оновленої метафори».

завдання 1. Ф утуристи відм овлялися у своїх творах від А культу надлю дини, яка за допомогою науки й техніки зміню є світ Б сміливого експерим ентування з художньою ф орм ою В захоплення індустріальними пейзаж ам и Г культивування античних ф орм і образів Д п ерен есен н я уваги з людини на механізми 2

Установіть відповідність Звуковий засіб

1 алітерація 2 асон ан с 3 д и сон ан с 4 звуконаслідування

Визначення

повторення однакових чи подібних з а зв у ­ чанням приголосних із м етою п ідсилен ня музичності повторення на початку віршових рядків а б о стр о ф однакових слів чи синтаксичних кон­ струкцій В імітація за с о б а м и лю дської м ови різних п о з а ­ мовних звукових явищ Г п о вто р ен н я о д н ак о ви х го ло сн и х з м ето ю підсилення милозвучності віршових рядків Д різновид рими, у якому збігаю ться п р и го ­ лосні, а л е не збігаю ться наголош ені голосні

3. П рочитайте вірш М. С ем ен ка «Вагон» Вагон б е з вікон подорож прикра

34

Літературний авангард експресить гінко розбита скрипка і стиха стежить хтось із кутка огидливий нежить хриплість гудка Цьому віршу властиві всі названі ознаки футуризму, ОКРІМ такої А своєрідний синтаксис і пунктуація Б оспівування реалій технічних досягнень В підсилення музичності через звукові засоби Г використання дисонансу Д творення нових слів 4. Які ф актори впливали на формування М. Семенка як людини і митця? Чому його життя трагічно обірвалося в 1937 p.? 5. Розтлумачте поняття модернізм, авангардизм і футуризм. Яке з них ширше (родове), а яке вужче (видове)? 6. Розкрийте зв 'язо к між футуризмом у мистецтві й модерною епохою су­ спільства. 7. Які мотиви переваж аю ть у ліриці М. Семенка? 8. Розкри йте значення поняття деструкція. Наведіть конкретні її приклади у вірш ах М. С еменка. 9. Н азвіть відомих вам авангардистів у світовій і українській літературах і м а­ лярстві. 10. У творчості яких українських письменників знайшли сво є продовження авангардистські пошуки М. Семенка? 11. Уважно розгляньте репродукції картин, представлених у цьому розділі. Що спільного в роботах художників-футуристів і поетів-футуристів? 12. На прикладі вірша «Місто» доведіть, що футуристи сміливо експериметували з ф орм ою художнього твору. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Прочитати й дослідити ідейний зміст і стильові особливості вірша «Бажання» М. Се­ менка. 2. Вивчити напам’ять один із віршів М. Семенка (за бажанням). ЛІТЕРАТУРА 1. Біча А. Футуризм. — К., 2010. 2. Ільницький О. Український футуризм. 1914-1930. —Л., 2003. 3. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. —К„ 2001. 4. Неврлий М. Три фази українського футуризму / / М. Неврлий. Минуле й сучасне: Збірник слов’янознавчій праць. — К„ 2009. —С. 345-356. 5. Сорока М. Поезомалярство М. Семенка / / Слово і час. - 1997. - № 11-12. - С. 73-77. 6. Сулима М. Книжиця у семи розділах. — К., 2006. http://poetry.uazone.net/semenko/

Радимо відвідати: Національний музей літератури України (м. Киів). 35

О гроно п'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри. М. Драй-Хмара

На початку 1920-х років у Києві склалося угруповання молодих митців, яке протиставляло себе футуристичним експериментам М. Семенка й офіційному пролетарському мистецтву. До нього ввійшли поети Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович ( 1891-1937), Михайло Драй-Хмара (1889 1939), Освальд Бургардт (Юрій Клен, 1891-1947). До них також приєднувалися про­ заїки Віктор Петров (В. Домонтович), Михайло Могилянський, літературознавці Борис Якутський, Ананій Лебідь та ін. Згодом їх назвуть «неокласиками» («ки­ ївськими неокласиками»). Вони не мали ні програми, ні статуту. їх об'єднувала насамперед щира дружба, закоханість в античність, французькі парнасці та укра­ їнське бароко. Ці поети були високоосвіченими людьми свого часу, знавцями іно­ земних мов (займалися художнім перекладом), літературознавцями й критиками. Першоосновою неокласицизму є ренесансний класицизм епохи Відродження Просвітницький класицизм XVIII ст. в Сучасній науці дістав назву «неокласи­ цизм». Щодо XX ст., то можна говорити лише про різні течії й тенденції неокла­ сицизму в європейських літературах. Наприклад, російські акмеїсти (М. Гумільов. А. Ахматова, О. Мандельштам та ін.) та польські скамандрити (Я. Івашкевич. ІО. Тувім та ін.). До них належать і «київські неокласики». Це угруповання найповніше перебрало національну тенденцію неокласи­ цизму, яка проявилася у творчості І. Франка, Лесі Українки. «Київські неокласики» утверджували традицію «поезії високого стилю», аристократичну духом, естетичною настановою, вільну від «сльозливих сентимен­ тів», народницьких мотивів, вичерпаних реалістичних форм. Це були «поети культури», тобто саме культура (античності, українського бароко тощо) стала основним джерелом, матеріалом їхньої різногранної творчості. Вони послідовно витворювали «національний культурософський міс))» в українській поезії гучно-фанфарної, ідеологічної пореволюційної доби. У період літературної дискусії 1925-1928 pp. неокласики проголосили актуаль­ не гасло «До джерел!», що для них означало творче переос­ мислення національної і зарубіжної традицій у контексті нових викликів часу. Понад усе вони намагалися від­ стояти загальнолюдські мистецькі цінності, уберегти вічне мистецтво від скороминущого повсякдеиня нової дійс­ ності. Ці настанови вони послідовно втілювали у своїй творчості. Водночас кожен із них був митцем-індивідуалістом, Г. Нарбут. Обкладинка мав свій неповторний творчий почерк, у них оригінально журналу «Наше минуле». проявлялися різні стильові тенденції. 1918 р. 36

«Київські неокласики» Загалом же художня й науково-критична діяльність «київських неокласиків, була виявом потужно, модерністської художньої свідомості, своєрідним вибу­ ховим, ренесансним процесом у 1920-і роки. Від нього широко пішли відцентрові кола, намічаючи нову перспективу для української літератури. Про це засвідчує творчість Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Свідзінського. М. Бажана, «пражаїі» Л. Костенко. v ’

к о н с у л ь т а ц і я . TJ1 Основними рисами неокласицистичного стилю є: • у світобаченні прагнення рівноваги й гармонії, поміркованості оцінок; • використання тем, сюжетів, образів, мотивів міфологи, античності, ренесансу, кла­ сицизму; • споглядання гармони природи, краси витворів мистецтва; • культ унормованої, вишуканої форми (сонет, рондель, тріолет, віртуозна ритміка, різ­ номанітні системи віршування); • розміреність інтонацій, предметність, конкретність образів, стрункість і прозорість синтаксису; • відстороненість од прозаїчних, хоч і злободенних, проблем реального життя; • інколи потяг до епікурейства (культ земних насолод). При всій спорідненості з ренесансним класицизмом епохи Відродження неокла­ сицизм 1920-х років відрізнявся від нього відсутністю войовничого раціоцентризму, догматичного просвітництва, а також волюнтаризмом (себто культом сили волі, бо­ ротьби), ідеалістичною настановою.

Визнаним лідером «київських неокласиків» був Микола Зербв. Вони гурту­ валися спершу навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а згодом - видавництва «Слово». Неокласики радикально змінили тип української поезії. Від часів роман­ тиків, Т. Ш евченка в ній переважала поезія звукового, музичного, мелодійного типу, неокласики ж започаткували поезію зорового, кольористичного, живопис­ ного типу; доти була панівною фольклорна традиція, неокласики ж відродили традицію книжну (ренесансово-барокову). Як згадуватиме згодом М. Риль­ ський, естетичною платформою цього кола митців «була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури». Такі підходи в тогочасному культурному середовищі сприймалися переважно вороже. Неокласиків критикувала тоталітарна влада, також прихильники лівого, авангардистського мистецтва. Часто не сприймав їхнього стилю й масовий, не вельми освічений читач. Навіть у відносно ліберальні 1920-і роки їх звинува­ чували в «буржуазному мереженні речей, якомога далеких від революційної дійс­ ності». На початку ж 1930-х, у роки «великого перелому», до них прикріпили ярлик «махрові буржуазні націоналісти». ГІоири всі удари, неокласики продовжували твердо стояти на своїх позиціях. Навіть більше — безстрашно бралися за художній розгляд духовної катас і рофи в Україні. Завдяки специфіці стилю та надзвичайній прискіпливої іі цензури до їхніх творів такий розгляд вирізнявся особливо витонченою метафоричністю, 37

Українська література 1920- 1930-х років а л ю зій н іс т ю с я г а в загальнолюдських, понадчасових уза­ гальнень. Скажімо, прихованим викликом владі с гав сонет Михай­ ла Драй-Хмари «Лебеді»- (1928). У ньому поет символічно по­ казав становище тогочасної літератури, а також місце в ній, місію неокласиків: посилюється мороз, шерхне плесо озера, над його берегами мліють верболози —давно приборкані, упокорені режи­ мом-зимою митці, і лише горді лебеді — «гроно п'ятірне нездоланих співців» — крильми ламають кригу, для них не страшні І зими, їхній переможний спів «розбиває лід одчаю і зневіри». Михайло Протест супроти тиранії, оцінка поневолення особистості Драй-Хмара як найстрашнішого злочину проти людини стає одним із про­ відних мотивів творчості неокласиків (цикл «Тарас Шевченко» П. Филиповича; «Перед грозою», «Медвідь-гора», «По кліті кованій...» М. ДрайХмари; «Київ з лівого берега», «Як хочу я щасливих днів...» М. Зерова та ін.). Своєрідною езопівською мовою стають у «п’ятірного Грона» переклади класич­ них поетів.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Езбпівська мбва (за ім'ям давньогрецького байкаря Езопа, який висловлював свої погляди приховано, через опис учинків звірів) — особливий різновид алегорії, спосіб замаскованого вираження думок через натяки й недомовки для того, щоб уникнути цензурних заборон і переслідувань.

За допомогою цього прийому вдавалося, називаючи речі своїми іменами, уни­ кати лабетів цензури, а також розглядати більшовицький режим в одному ряду з варварськими деспотіями попередніх епох («До римлян» Горація в перекладі М. Зерова, «Жалобний марш на смерть Землі» Лафарга в перекладі М. ДрайХмари, перекладена ГІ. Филиповичем політична сатира Беранже, Барб’є тощо). МИКОЛА ЗЕРОВ (1890-1937) Про нього сучасний поет Д. Павличко сказав так; «Один із най­ яскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, кри­ тик, перекладач, історик і теоретик, педагог, лідер неокласиків, натхненник багатьох унікальних видань...» М икола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в по­ вітовому м. Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Мати, Марія Яківна, походила з ко­ зацького роду Яреськів з-під Диканьки. Його молодший брат Михайло також згодом стане поетом і перекладачем, обравши собі псевдонім Михайло Орест. Ще один брат, Дмитро, стане ботаніком, академіком АН УРСР. 1Алюзія (від латин, allusio) —натяк на загальновідомий, історичний, літературний чи побу­ товий факт.

38

«Київські неокласики» Остап в : ш н я Ьм “

а Г в ч а в ^ ^ ш а з Г у Т э и Т з а к і^ и

„ІІЙ факультет Київського університету сѴяііго Узлатотльськіи гшназп (тепер - Юровоградщина). З 1917 р. Зеров викладає в київ­ ських гімназіях, працюс редактором часопису «Книгар». Восени 1920 р рятуючись О Д голоду и холоду, він іде в м. Баришівку (Київщина), де викладає в соціальноекоііомічномѵ к хшкумі. ули ж раніше переїхав і Освальд Бѵргардт. їх відвідував і П. Филипович, деякий час там перебував і В. Петров. У цей час М. Зеров починає друкувати літературознавчі и критичні статті, пише вірші, оповідання, багато пере­ кладає. З осені 1923 p. М. Зеров — професор Київського інституту народної освіти (так годі перейменували Київський університет). Наступний 1924 р. оув одним із найплідніших і найщасливіших у митця: виходя гь друком перша збірка його віршів «Камена*», монографія «Леся Українка», курс лекцій «Нове українське письменство». У творчості Зерова-поета сучасників захоплювали глибоке філософське проникнення в сутність буття, дух класичної простоти, вишукана мова, верси­ фікаційна майстерність. Щоправда, багато хто закидав йому, що він не сучасний, байдужий до актуальних проблем сьогодення, але вже незабаром виявилося, що це зовсім не так. 1925 р. розпочалася широка літературна дискусія про подальшу долю україн­ ського мистецтва, культури, власне, про духовне (та й політичне) самовизна­ чення нашої нації. Поступово чітко окреслилися позиції опонентів: з одного боку, прихильники соцреалістичного. примітивного, агітаційного мис тецтва, орієнтовані на Москву, на комуністичну доктрину (М. Скрипник, А. Хвиля, С. Пилипенко, С.Щупак та ін.), з іншого прихильники високого, вільного мистецтва, орієнто­ вані па Європу, на демократичну, самостійницьку модель розвитку України (до них належали майже всі визначні митці, культурні діячі того часу, їх очолив М. Хви­ льовий), 3 табором «хвильовістів» об’єдналися й неокласики, найактивнішим серед них був саме М. Зеров. На численних диспутах, літературних вечорах, засіданнях Академії наук він виступав проти неуцтва у творчості, зневаги до художньої форми, проти зведення мистецтва до примітивних агіток. Натомість обстоював очевидні речі: глибоке вивчення українського й світового мистецтва попередніх епох; залучення до творчості досягнень світової літератури, насамперед європейської класики; дух здорової конкуренції серед авторів замість протекціонізму влади щодо «пролетарських» літераторів. Через несправедливі, образливі нападки офіційних критиків, які служили владі, письменник відходить від участі в диспутах, натомість зосереджується на викла­ дацькій, науковій, редакторській роботі, видає фундаментальні історико-літературні дослідження -«До джерел» (1926) і «Від Куліша до Винниченка» (1929). 1934 p. М. Зерова як «ворога-націоналіста» звільняють з університету. Родина письменника залишається без засобів до існування, саме в цей час від скарлатини помирає його десятирічний син Костик (К о ти к). Наприкінці року заарештову­ ють і розстрілюють нібито за терористичну діяльність 28 побратимів М. Зерова 1 Камёна - у давньоримській міфології богиня, покровителька наук і мистецтв, як муза в давніх греків.

Українська література 1920 -1 9'JU-x років митців, діячів культури, зокрема І . Косинку, О. Близька, К. Буревія, Д. Фальківського. 1935 р. в безвиході поет-професор виїздить до Москви, перебивається тимча­ совими заробітками. За кілька місяців його заарештовують. Звинувачення тра­ диційно абсурдне: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. У катівнях ІІКВС з нього вибивають зізнання і засуджують стан­ дартно: 10 років ув’язнення. Письменник, як і багато його колег, опинився в Соловецькому таоорі. Спершу режим був порівняно ліберальним. За станом здоров я Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. 11ісля закінчення роботи в комірчині сторожа займався перекладами та історико-літературними студіями. За свідченнями очевидців, він завершив багаторічну роботу над українською вер­ сією «Енеїди» Вергілія. Проте рукопис цього перекладу так досі й не знайдено. 1937 р. влада ухвалила рішення «в ознаменование двадцатилетия Великого Ок­ тября» стратити кілька партій політв'язнів. Миколу Зерова, як і багатьох інших діячів української культури, було розстріляно в урочищі Сандармох (Карелія) у період із 27 жовтня до 3 листопада 1937 р. 1958 р. судову справу проти М. Зерова закрили «за відсутністю складу злочину», митця було реабілітовано. Символічна могила письменника знаходиться на Лук’янівському цвинтарі в Києві разом зі справжньою могилою сина. Огляд поетичної спадщини Творчість М. Зерова переконливо засвідчила, що українська поезія сягнула кла­ сичних вершин світового письменства. Улюблена поетична форма митця —сонет. Його твори виразно філософічні, засновані на вічних, загальнолюдських цінностях.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Сонбт (італ. sonetto — звучати) — чотирнадцятирядкова строф а п ’яти- або шести­ стопного ямба , що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абаб а б а б ввд еед (хоча можливі й інші способи римування).

Ця строф а зародилася в XIII ст. в Італії і проходить через усю історію європейської та світової літератур. С еред найвидатніших майстрів сонета — Данте, Петрарка, Шекспір, І. Франко, Леся Українка, М. Зеров, М, Рильський, І. Бунін, М. Богданович, Б.-І. Антонич, Є. Маланюк, А. Ахматова, М. Орест, Д. Павличко, І. Світличний та ін. За змістом у сонеті перший чотиривірш зазвичай містить тезу, другий — антитезу, а в тривірші — синтезу (т. зв. «сонетний замок»). Рими мають бути точні й дзвінкі, кожна строф а — синтаксично викінченою. Ф ілософічність — ф ілософ ське осм ислення світу, людини в ньому, вияв філософських поглядів ліричного героя на проблеми буття.

Послідовно звертаючись до класичних форм, Зеров нагадував сучасникам, захопленим революційними змінами, футуристичним експериментаторством, що історія рухається за якимись своїми законами по химерній спіралі, час од часу повторюючись, що давно усталені традиції, гуманістичні цінності є незмінною ос­ новою людського буття, нарешті, що скороминуще відійде, а вічне залишиться. 40

«Київські неокласики» Вельми показовий у цьому сенсі сонет поста «Обри», написаний 25 травня 1921 р. Вірш закодовано порушує суспільну про­ блему - показує причини й винуватців голо­ домору 1920 1921 pp. в Україні. Однак автор не вдається до публіцистичних прийомів, іі вміло використовує сзопівську мову, що дає можливість не лише порятуватися (на певний час) від цензурних переслідувань, а й розгляну­ ти явище більшовизму на широкому історич­ ному тлі, увиразнити генетичну спільність но­ вітніх заброд із давніми — готами, гунами, О. Кваша. Місто з биою вежею. 2005 р. обрами — і в підтексті висловити впевненість, що нові мучителі обов язково щезнуть без сліду й про них скажуть: «погибоша аки обре» (лише завдяки цій давній приказці збереглася згадка про це войовниче плем.’я). В іншому сонеті «Київ —традиція» (1923) Зеров змальовує образ Києва як прадавнього могутнього державного й культурного центру України, Європи, у якому й нині продовжуються славні предковічні традиції творчості. Він згадує футуристів («аспанфути») і П. Тичину. Звернімо увагу, митців — протилежних за світовідчуттям. Отож автор наголошує на свободі творчості, що панує в стародавньому Києві.

ворче завдання

т

Проведіть власне невелике дослідження історичного контексту цього сонету. Які історичні події, явища й постаті згадуються у творі? Що вони символізують? Зверніть увагу, що рядок «перший світ осяв твої висоти», очевидно, є алюзією на освячення апостолом Андрієм дніпровських гір, де згодом постав Київ. Як ви зрозуміли поетові слова про те, що Тичина «животворив душею давній міф»?

Прочитайте цей сонет і послухайте повідомлення однокласників про нього. Які ознаки неокласицистичного стилю ви помітили у творі?

Написаний у час національної поразки, сонет закликав земляків не впадати у відчай, а зосередитися на духовності, творчості. Ці мудрі заклики не залишилися без відповіді: уже незабаром розквітло різногранне українське відродження 1920-х років, яке, хоч і закінчилося трагічно, але прославило ту епоху й нашу націю V віках. ЯҐІдсуМКр&е С Ѵ Д ^Ж еН Н Я

Сучасний літературознавець Марина Новикова: «Важко знайти іншого українського поета XX ст., який стояв би далі від політики... “Неокласицизм” Зерова масштабніший за конкретне датування його поезій. Це наука всім іншим людям і вікам ...того, що культура, така вразлива, здавалося б, перед лицем війн, революцій, погромів, репресій, голодоморів - насправді незрівнянно тривкіша і владарніпіа за всяку політику». 41

Українська література 1920- 1930-х років МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964) Максим Тадейович Рильський — відомий поет, перекладач, літературознавець, фольклорист, мовознавець. Один з ерудованих і високоосвічених людей свого часу. У 1910-і - - на початку 1920-х років проявився його потужний поетичний талант. На початку 1930-х років творчість митця зазнала ідеологічного тиску. Однак і нині вражає широта його культурологічного кругозору, філо­ софська самозаглибленість. Рильський — автор більше ста кни­ жок. Із-поміж них особливо вирізняються ранні, а також збірки «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь (1959). Він був і теоретиком перекладу. Переклав «Божественну комедію» Дайте, «Пана Тадеуша» А. Міцкевича, «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, «Орлеанську діву» Вольтера та ін. Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в м. Києві в родині етно­ графа й фольклориста Тадея Рильського. Дитинство провів у с. Романівці. Чарівна природа, романтичний світ українського села, дружба із сільськими ровесниками, риболовля, книжки з батькової бібліотеки — такі захоплення його дитинства. Хлопчик навчався (з осені 1908 р.) у приватній гімназії В. Науменка в Києві. У перші гімназійні роюі мешкав у домі видатного композитора М. Лисенка, поруч з яким стояли будинки Косачів і Старицьких. Микола Віталійович Лисенко під­ тримав і розвинув уроджену музикальність свого вихованця. У 1915-1918 pp. Максим здобував освіту на медичному факультеті Київського університету Святого Володимира, згодом перевівся на історико-філологічний факультет Українського народного університету, створеного за гетьмана ГІ. Ско­ ропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивчав іноземні мови, захоплювався музикою. З 1919 до 1929 р. вчителював у селах, зокрема й у Романівці, а також у Київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Україн­ ському інституті лінгвістичної освіти. Максим Рильський рано почав писати. Перший його вірш надруковано 1907 p., перша юнацька збірка поезій «На білих островах» побачила світ 1910 р. Перша зріла збірка, що засвідчила появу видатного поета, —«Під осінніми зорями» (1918). 1920-і роки —зоряний час для Рильського як поета й перекладача. Вій цілком природно ввійшов у коло неокласиків. Протягом цього десятиріччя видав десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «ГІоеми» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929). Також з’явилося кілька книжок поетичних перекладів, зокрема — переклад славетної поеми «Пан Тадеуш» (1927) А. Міцкевича. Як і інші неокласики, Рильський іпюрував приписи соцреалізму, не «закликав» і не «оспівував», навпаки, нерідко прямо критикував комуністичну дійсність. Така позиція поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося 1931 р. арештом і п’ятимісячним ув'язненням у Лук’янівській тюрмі. Моральними й фізичними тортурами влада ламала вільнолюбну Людину, «пере­ ковувала» поета українського на поета радянського. Після ув’язнення творчість М. Рильського зазнає змін. Уже в збірці «Знак терезів» (1932) поет починає слухняно прославляти радянську дійсність, 42

оКиївські неокласики» компартію та ії вождів. Очевидно, завдяки цьому він єдиний з неокласиків уря­ тувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Відтоді творчість М. Рильського розчахнулася на два річища — офіційне та лірично-філософське. В офіційних творах з’явилася типова соцреалістична тема­ тика й образність і зникла художність, мистецька досконалість (вірші «Ленін», «Будова», «Моя Батьківщина», «Я - син Країни Рад», «Моя Москва», «Радян­ ська У країна», «Народ і партія» та ін.). Однак у лірично-філософських творах поет залишався собою - і за проблематикою, і за рівнем таланту («Шопен», «Дружині», «Смерть Гоголя»). У роки Великої Вітчизняної війни талант М. Рильського ожив і забуяв при­ страсними патріотичними творами. Восени 1941 р. набула великої популяр­ ності поема-ораторія «Слово про рідну матір», яку сам автор читав по радіо. Перебуваючи в евакуації в Башкири, поет невтомно працював - написав кілька поетичних збірок, виступав на численних мітингах, зборах, творчих вечорах, на радіо. Під час війни йому було присуджено Сталінську премію, прийнято до комуністичної партії, обрано дійсним членом Академії наук УРСР, призначено директором академічного Інституту мистецтва, фольклору та етнографії. Одначе після перемоги влада знову почала нищити українське відродження, яке намітилося в моторошні роки війни. З-поміж інших митців звинуватили в націоналізмі й М. Рильського. Як свідчать архіви НКВС, розроблялася навіть таємна операція знищення поета руками начебто «бандерівських убивць» (а насправді —самими ж енкавеесівцями). У такий спосіб планували позбутися надто патріотичного й популярного митця, зробити з нього червоного героя-мученика й заодно скомпрометувати ОУН та У ПА. Рильському пощастило: його врятував щасливий збіг обставин — ініціатора цькувань, присланого з Москви керівника КП(б)У Л. Кагановича, відкликали назад. У повоєнні роки поет виконував численні громадські обов’язки. За збірки «Троянди й виноград», «Далекі небосхили» 1960 р. йому присудили найвищу в СРС-Р Ленінську премію. Останні 13 років Максим Тадейович прожив у своєму будинку в Голосієві — мальовничому лісопарковому районі Києва (тепер там розміщений його меморі­ альний музей). У ці роки поетичний талант знову заговорив у душі митця з мо­ лодою силою. Відтак з’явилися високопоетичні, філософічно заглиблені збірки «Голосіївська осінь», «Зграя веселиків», «В затінку жайворонка», «Зимові за­ писи». Цей період у творчості М. Риль­ ського дослідники назвуть «третім цвітін­ ням». Проте тривало воно, на жаль, недовго: зболена душа не витримала вимушеного роздвоєння й лицемірства. Максим Риль­ ський помер 24 липня 1964 р. Турботливим заповітом нащадкам на всі епохи звучать його рядки останніх літ: «У щастя людського два рівних є крила: / / Троянди й виноград, красиве і корите» (вірш «Троянди й виноград»). Або: Пам ятник М' Рильському в м. Києві 43

Українська література 1920-1930-х років Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде... „ ,, . («Мова») С у Д Ж е Н Н Я Юрій Лавріненко: «Рильський видрукував за своє життя 35 кни­ жок поезій... Крім того, він переклав з 13 мов понад чверть мільйона рядків поезії; автор кількох книжок статей, редактор незчисленної кількості різних поетичних та етнографічних видань. Оглядаючись на ці гори виконаної роботи, можна дивуватися, коли ж він мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, богем'ярем-другом? Хто багато працює, той має час. Секрет того чуда також у тому, що він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, як любов. Він любив свою творчу працю так само, як любив жінку, природу, мисливство, життя, — любив для них, а не для себе». Огляд ранньої творчості ІІайсуголосніші з душевним світом молодої людини ранні збірки лірики М. Рильського — «На білих островах» (1910), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922). У цих збірках переважає дуже популярна в ті роки неоромантично-симво­ лістська поетика. Молодий літератор пише про незбагненні смуток і радість життя, про щастя кохання, гармонії людини й природи, про разючі контрасти сірості, бруду повсякденного світу й чистоти, несказанпості ідеального, омріяного. Появу першої збірки п’ятнадцятилітнього гімназиста «На білих островах» ще встигла привітати Леся Українка. У книжці переважає мінорна любовна лірика. Її атмосферу визначає настрій «мрійновтоми», бажання утечі «на білі острови» на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя. Так прочитується заголовна метафора.

О. Кваша. Там, де буду тебе чекати. 2010 р.

44

________

_____

*Київські неокласики»

Якщо перша збірка ще значною мірою учнівська, наслідувальна, то у двох наступних уже вгадується вправна рука справжнього майстра поезії. Рильський продовжує розгортати мотиви болісної невідповідності грішної землі й правед­ ного неба: ІІоете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій — Єдина втіха для очей. І все ж молодість бере своє. Із символістською тугою щодалі впевненіше змагається романтична жага життєлюбства. Про це свідчить і вірш «М олю сь і вірю...»- (1926). 'З AT)

Прочитайте цей вірш. Знайдіть у ньому епітети, порівняння, риторичні звер­ тання. Як усі ці засоби допомагають розкрити провідний мотив — молодечий оптимізм, відчуття польоту? Який віршовий розмір твору, як він увиразнює мотив? ( Пригадайте вже відому вам специфіку висхідних і низхідних р о з ­ мірів).

Поет пильно вдивляється в майбутнє, у «синю далечінь», шукає досконалу мо­ дель життя і бачить її в поєднанні двох стихій —світу мистецтва (де безсмертна рукотворна краса, творча енергія, натхнення) і «солодкого світу» живої реаль­ ності (де любов, мов червоні яблука, зривають «радісні уста», «де тепле небо, де повітря чисте, де комарі танцюють угорі, / / де мислі теж легкі, як комарі... / / де друзі за удками стежать і до гуртів письменських не належать»). Цей мотив яскраво розкрито, наприклад, у вірші «Солодкий світ!..» (1919). У ньому по-символістськи переплітаються пейзажні, інтимні й патріотичні мотиви. Тонко передається життєствердний настрій весни в природі, у закоханій душі, в Україні, яка здобуває свободу. Ліричний герой захоплений узорами «надвесняних тонких віт», погляд коханої (і молодої Батьківщини) нагадує йому «пролісок несмілий», а весняне осоння асоціюється в його душі з нашим мирним, веснянобарвним прапором: «Простір блакитно-білий / / І сонце — золотий небесний квіт». Цей світ весни, кохання, національного відродження такий прекрасний, що йому щиро радіє й Господь — «Благословляє дух ширококрилий». Ключовий мотив вишукано підкреслюють кільце й епіфора — «Солодкий світ!». Алітерація на [с] створює звуковий образ легенького весняного леготу, на [л] —передає ніжність, лагідність, ласку цього світу. Поступово в його збірках 1920-х років утверджу­ ється й неокласицистична манера. Скажімо, у поезії «На узліссі». Тут автор удається й до традиційного в Каторсінський жанру — ідилії, й так само до класичної строфи — дівчина в мальвах 45

Українська література 1920- 1930-х років октави, згадує імена письменників-класиків усіх часів і народів, закликаючи сучасників не рвати зв’язок поколінь, а розвивати it примножувати геніальні здобутки попередників, «бо всі вони — лиш відблиски одного. / / Одного сонця — Духа Світового!». УҐІдсумЦУве СУДЖЄННЯ

Сучасний літературознавець, академік Іван Дзюба: «Неокласики кликали нас до джерел. Сьогодні вони, їхня творчість — одне з таких чистих і цілющих джерел для нас. Нам ще йти і йти до цих джерел, ще пити й пити з них. Ще осмислювати й осмислювати, що ми мали, що втратили і що можемо мати в них, — для сьогоднішньої нашої потреби і для потреби вічної нашої культури, нашого народу».

завдання 1. Назвіть поетів, які жили в радянський час А Максим Рильський Б Микола З ер о в В Михайло Д рай-Х мара Г Павло Филипович Д Юрій Клен 2. Поетичний твір М. Д рай-Х мари «Лебеді» за ж анром А ліричний вірш Б пісня В сонет Г б ал ад а Д ром анс 3. Установіть відповідність Назва твору

М

1

«Лебеді» М ихайла Д рай-Х мари 2 «Обри» Миколи З ер о в а 3 «Київ — традиція» Миколи З е р о в а 4 «Солодкий світ!..» М аксима Рильського

о тив

А Б В Г

голод 1920-1921 pp. ж иттєствердний настрій весни захоплення античними о б р а зам и предковічні традиції славного міста Д місія неокласиків у літературі

4. Коротко розкажіть про життєвий і творчий шлях М. З е р о в а й М. Р и льсь­ кого. Як ви вваж аєте, чи належить д о представників «розстріляного від­ родження» М. Рильський? Відповідь аргументуйте. 5. Назвіть риси неокласицизм у. Які особливості ця течія м ає в українській літературі?

46

«Київські неокласики» 6. Розкрийте жанрові особливості сонету на прикладі одного з вивчених творів неокласиків. 7. Що таке алюзія ? Чому цей художній засіб частіше використовують в інте­ лектуальній поезії? Знайдіть приклади алюзії у творах М. Зерова. 8. Визначте віршовий розмір поезії «Молюсь і вірю!..» М. Рильського. 9. Дослідіть художні засоби вірша М. Рильського «Солодкий світ!..» 10. П рокоментуйте судження літературознавця М. Наєнка: «Якщо П. Тичина — це поетична стихія, то М. Рильський — натхненно організована поетична діяльність, тісно пов’язана насамперед із книжковим світом». 11. П исьм ово прокоментуйте останній рядок сонету М. З е р о в а «Київ — т р а ­ диція». . 12. Традиція яких французьких поетів позначилася на творчості українських неокласиків? У чому це виявляється? Проведіть самостійне дослідження. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Вивчити напам’ять одну з поезій М. Зерова або М. Рильського. 2. Підготувати комп’ютерну презентацію естетичної платформи неокласиків (за бажанням). Л ІТ Е РА Т У Р А

1. Брюховецький В. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К, 1990. 2. Державин В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм / / У кн.: Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. —К., 1994. - Т. 1. — С. 522-541. 3. Київські неокласики («Українські мемуари»). - К, 2003. 4. Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського / / У кн.: Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. —К., 1994. —Т. 2. — С. 91-99. 5. Наливайко Д. Українські неокласики і класицизм / / Теорія літератури і компаративіс­ тика. - К„ 2006. - С. 322-337. 6. Наш сучасник Микола Зеров. —Луцьк, 2006. 7. Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1910-1941). - К„ 1980. 8. Родинне вогнище Зерових. — К, 2004. 9. Таран Л. Сонет неокласиків Миколи Зерова і Максима Рильського / / Дивослово, 1994. J4 1 . - C . 9 - U . ................................ 10. Цалик С., Селігей П. Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія української літератури. — К , 2010. Р ади м о відвідати: Літературно-меморіальний музей М. Т. Рильського; Національний му­ зей літератури України (м, Київ).

47

Євген ПЛУЖНИК Вчора над містом летіли гуси, Над камінним містом, вночі... Стиснути серце мусив, — Мовчи, безглузде, мовчи! Є. Плужник

1 8 9 8 -1 9 3 6 Євген Плужник — надзвичайно скромна людина з немилосердною долею, оригінальний поет-філософ, людинознавець і людинолюб, який понад усе цінував внутрішню свободу особистості. На тлі гучної фальші тогочасної епохи його голос линув із глибини душі. Його сповідальна, лірична поезія живиться ду­ ховними джерелами українського народу. Її закорінено в складну пореволюційну дійсність, водночас це причаєний стоїчний опір до неї. За життя видав друком збірки «Дні» та «Рання осінь», підготовлена ним «Рівновага» з’явилася 1946 р. за кордо­ ном. Написав 4 п’єси, роман «Недуга», разом із В. Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови». Сучасні видання: «Поезії» (1988), «Змова у Києві. Роман. П’єси» (1992), «...О, тишина моїх маленьких рим!» (2007). Життєвий і творчий шлях письменника Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. в заселеній переважно українцями слобідці Кантємирівська на Вороніжчині (Росія). Був наймолодшим у чималій селянській родині. Над Плужниками нависла страшна біда — спадкові сухоти. З восьми дітей хвороба забрала шістьох. Хлопець закінчив гімназію в містечку Боброві 1918 р. У цей час, намагаючись урятувати дітей од страшної недуги, батько перевозить їх у своє рідне село — Ве­ лику Багачку на Полтавщині. Одначе й благодатне підсоння Центральної України не рятує Плужників: незабаром помирає сестра Марія, а за нею й убитий горем батько. У селі Євген учителює й посилено займається самоосвітою, у Нових Сорочинцях організовує театральний гурток, який набув слави на всю округу. Разом з односельцями болісно переживає всі жахіття громадянської війни — грабунки, знущання, безглузді масові вбивства. Так особиста родинна трагедія Євгена зли­ вається із загальнонаціональною. Згодом жахливі картини війни постійно спли­ ватимуть у поезії Є. Плужника: А він молодий-молодий... Так очі ж навколо лихі... Неголений пух на обличчі. Крізь зуби один —розстріляти! Ще вчора до школи ходив... ...А там десь солома дахів... Ще, мабу ть, кохати не вивчив... ...А там десь Шевченко і мати... Коли закінчилася війна, відчуваючи брак знань, допитливий юнак їде до Києва. Довго шукає своє: покликання. Спершу він вступає до Ветеринарно-зоотехнічного інституту, але незабаром залишає навчання, стає студентом Київського музичнодраматичного інституту ім. М. Лисенка. Щоб вижити, продає газети, займається іншими дрібними підробітками. Акторські здібності, гумор і дотепність Плужника 48

Євген Плужник цінують викладачі й товариші, пророкують йому блискуче сценічне майбутнє. Коли Євгена визнали найперспектнвнішим студентом з усього курсу, він... перестав ходити на заняття, не бажаючи піддаватися спокусі марнославства, крім того, його вже найбільше вабила література. А ще в інституті він палко й на все життя закохався. Йога обраницю звали Галина Коваленко. Надзвичайно врод­ ливу, життєрадісну, талановиту дівчину зусібіч оточували шанувальники — з іменем, становищем, багатьма іншими чеснотами. Вона ж обрала убогого, практично безпритуль­ Євген Плужник. ного й безробітного хлопця та ще й хворого на туберкульоз. 1920-і роки Однак краса, чула душа й могутній талант Євгена перева­ жили всі практичні розрахунки й доводи друзів. Колись дівчина сказала своїй мамі: «Знаєш, за кого я б заміж вийшла? Як я заплющу очі іі на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена». Тим єдиним виявився для Галини Євген. Вона стала його янголом-охоронцем. Після запібелі чоловіка весь свій довгий вік (відійшла у вічність 1989 р.) прожила в еміграції, робила все для збере­ ження й популяризації його спадщини й таки дочекалася визнання Є. Плужника, повернення його в літературу. 1923 р. молодята одружилися. Євген працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші. Колись, ще в гімназії, він пробував віршувати російською, і ось тепер у його душі озвалося рідне слово. Свої перші спроби поет опублікував того ж таки 1923 р. в київському журналі «Глобус», але під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) — він ще не був певен у своїх творчих силах і здібностях. Тоді втрутилася Галина... Дружина Галина Коваленко: «Євген усе писав, писав, а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його кудись, і я собі подумала так: “Якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові (авто­ ритетному критикові. — Авт.), хай він скаже — він же фахівець, чи це чогось варте". Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: “Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися"».

Підтримали Є. Плужника й неокласики М. Зеров та М. Рильський. Так 1926 р. завдяки дружині побачила світ його перша книжка віршів під назвою «Дні». М икола Зеров залучає поета до Асоціації письменників (Аспис), що об’єднувала тоді всю «непролєтарську» літературу Києва. У 1924 р. Є. Плужник стає членом письменницької гру­ пи «Ланка», яка 1926 р. перетворюється па МАРС. Через рік виходить друком друга й остан­ ня прижиттєва збірка Є. Плужника «Рання осінь». Прихильну рецензію на неї написав Ю. Меженко, офіційна партійна критика оці­ нила її як ворожу. Книжку під назвою «Рів- Члени групи «Ланка». Третій справа повага», завершену до 1933 p., поет надруЄвген Плужник. 1925р. 49

Українська література 1920- 1930-хроків кувати вже не встиг. Рукопис зберегла й урятувала друж ина. 1948 р. зусиллям и україн ської діасп ори її вдалося видати в Н ім еччині.

консультація «Ланка» — угруповання київських літераторів, засноване в 1924 році В. Підмогильним,

воно не мало статуту й програми. До нього належали В. Підмогильний, Є. Плужник, Г, Косинка, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, М. Галич. Уважалося «попутницьким» об’єднанням, бо не приймало беззастережно нової більшовицької ідеології, хоча й було терпимим до радянської влади. «Ланківці» служили не їй, а високому мистецтву, прагнули вивести українську літературу на шлях європейського розвитку. Вони збиралися щотижня задля того, щоб обговорити черговий новий твір, актуальну політичну чи культурну подію. У 1926 р. «Ланка» реорганізувалась у МАРС і стала, власне, київською філією ВАПЛІТЕ. МАРС проіснував до 1928 р. До згаданого товариства долучилися Б. Тенета, Д, Тась (Могилянський), Д. Фальківський, М. Івченко та ін. Членство в цьому угрупованні визначалося насамперед талановитістю письменника, його «вільнодумством». Під час літературної дискусії 1925-1928 pp. ці митці підтримували М. Хвильового, відстоювали незалежність національної літератури від ідеологи та політики.

В останні роки волі митець зосередився також на прозі й драматургії: створив роман «Недуга», п’єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», «Змова в Києві», уклав «Антологію української поезії». У кількох творах пробував піти на компроміс із владою. Однак швидко переконався, що кривити душею, «оспі­ вувати» й «закликати» — це не його, і залишив ті спроби. Чутливий поет і вдумливий аналітик, Плужник добре розумів, що відбувається в Україні: загарбники винищують село —душу нації й інтелігенцію —розум нації. Жодних ілюзій і надій на порятунок не плекав. Наприкінці 1934 р. митець потрапляє в «чергу» призначених до знищення. Арешт Є. Плужник зустрів спокійно, гідно, був готовий до цього. За відверто сфальшованими звинуваченнями в «антирадянській терористичній діяльності» його присудили до смертної кари, яку невдовзі «милостиво» замінили 10 роками таборів. Для тяжкохворого поета заслання на Північ, у холод і голод в’язничних бараків, означало неминучу, повільну й болісну смерть. Він добре розумів це, але в нього з’явилася маленька надія. Намагався заспокоїти дружину. /і Євген Плужник (з листа до дружини, у якому повідомляв про «помиУЛІЮ К а З лування»): «Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості — так це значить, що сталося в моєму житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш... Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє м ає право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів. 28.03.35. Твій Євген».

Галина просила в прокурора, щоб дозволили супроводжувати немічного чоло­ віка па заслання. їй заявили: «Минулися часи декабристів». Вона в будь-який мо­ мент чекала арешту. Проте молода жінка не зламалася: збирала гроші на передачі в тюрми, на допомогу родинам репресованих і молилася Богу за свого Євгена. 50

Євген Плужник А « 11 ебезі їс и і і и и терорист» до Соловецьких казематів в арештантських ваго­ нах уже їхати не міг. Його, тяжкохворого, везли окремо. На Соловках він пере­ важно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній лист датований 26 січня 1936 р. Його Плужник уже тільки диктував, власного рукою зумів приписати дружині: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!» На жаль, це було нереально. Поет помер 2 лютого 1936 р. В одному з ранніх віршів він, ніби зазираючи наперед, пояснював символічний сенс даної дружині присяги: — Бо ось вірю: зросту колись. — І до когось вітрами: —Жни! — ...Серце, серце моє! Навчись Тишини... У 1956 р. постановою Військової колегії Верховного суду СРСР було скасо­ вано вирок Євгену Павловичу Плужнику й справу припинено «за відсутністю складу злочину». Риси індивідуального стилю ГІлужник, подібно до Тичини, зумів органічно поєднати у своїй творчості кілька стильових манер, створивши на їх основі власну. У його доробку переважає імпресіоністична поетика. Це — намагання передати мінливі нюанси людських емоцій; натякове змалювання певних картнн лише окремими штрихами-де­ талями. Водночас поет завжди прагнув розгледіти суть, вивільнити правду з фальшу, виразити сильні емоції, почуття. Це вже експресіоністичні настанови. З неокласицизмом Плужникову манеру зближує: дисципліна духу; прагнення притишити емоції; урівноважений, філософічний погляд на світ; конкретність художнього образу; тяжіння до звичайної розмовної мови; збалансованість ритміч­ них і смислових елементів. ' Огляд поетичної творчості Три збірки віршів Є. Плужника —«Дні», «Рання осінь», «Рівновага» —щирий, сповідальний ліричний щоденник, фіксування сумнівів, надій, розчарувань. С У Д Ж Є Н Н Я Сучасний літературознавець, академік Микола Жулинський: «Його уява мандрувала світами, “гортала” сторінки людської цивілізації, “зазирала” в космос, але найпотаємніша глибина для поета — глибина його душевних станів і почувань. Навколишній світ — нескінченний і незбагненний, пізнати сенс свого буття в проекції, а це безмежжя простору і незчисленність часу, важко, особливо коли твоє власне життя може перерва­ тися будь-якої миті раптовим крововиливом із легенів». Поет намагається відчути, осягнути і поточний день, і вічність; сенс людського буття (сДля якої радості і втіхи //К ож ний з нас приходить і росте?»); трагедію українського села в полум’ї громадянської війни й комуністичної диктатури: безвихідь людини, яка опинилася в епіцентрі суспільних катаклізмів: 51

Українська літ ер а т ур а 1920

1930-х років

...І ось ляжу, — родючий гній, — Н а скривавлений переліг... — Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх! П оет-ф ілософ спонукає читача замислитися над гнітючою невідповідністю високих поривань людини й повсякденності існування. Багато творів пройняті втомою, нудьгою й скептицизмом. Це не зумовлено песи­ містичною вдачею автора. За спогадами дружини, він був од природи веселою, жит­ тєрадісною, товариською людиною. Проблема в зовнішніх умовах. Такі настрої — це реакція збол ен ої душ і на немилосердну долю рідних і свою власну, це й усвідомлення неминучості хресних мук української нації, яка так щиро прагла волі, сподівалась на неї, а опинилася в комуністичній катівні. У вірші «Д л я вас, історики м ай бутн і...» Є. Плужник моделює сприймання його доби нащадками. Здоровий глузд підказує, що для майбутніх дослідників ті «золоті далекі будні» будуть лише рядками холодних слів («Я кийсь дідок нудний напиш е: «В ійна і робіт ничий р ух...» ). Однак чула душ а не може з цим змиритися: надто багато болю в цій епосі, щоб її байдуже, відсторонено розглядати.

№

Визначте віршовий розм ір твору. Який душ евний стан він увиразнює?

Бачення світу, близьке д о неокласицистичного, представляє поезія «В чись у природи творчого сп ок ою ...». Автор закликає людину наслідувати тихий спокій осінньої природи, бо саме тоді стає «мудро на землі». У вірші «Річний п ісок...» поет досконало реалізує свою настанову. Опинившись далеко від людської метушні, у тихом у царстві природи, ліричн ий герой нама­ гається подивитися на довколишній світ очима вічності. Під таким поглядом зникає все минуще й дріб'язкове, а натомість стає помітною справжність, велич, краса і за­ думливого річкового пейзажу, і спогаду про кохання. Якраз усвідом лення б е з­ смертя всього справжнього й усел яє в душ у непохитну віру, а з нею і спокій. Уважно прочитайте вірш. .Знайдіть у ньому епітети, алітерацію, уособлення, риторичне звертання, власне метафору. Як ці художні засоби увиразнюють провідний мотив?

Ці мотиви сконцентровано втілено у вірші «Н іч... а човен — як срібний птах!..». Це — зразок філософсько-пейзажної лірики. Ча­ рівна картина місячної ночі над річкою ви­ кликає в уяві ліричного героя образ Усесвіту, який гармонійно поєднує різні виміри, грані буття, мікрокосм і макрокосм.

3№ „ _

В. lowname.

„„„»

о/їло „

Небесний човен. 2002 р.

1. Спробуйте змоделювати поетичну л о ­ гіку митця. Чому човен нагадав ліричному героєві «срібного птаха»? Щ о означає символ «малий ненадійний човен»? „ „ _ 2. Дайте характеристику ліричного героя Є. Плужника.

Євген Плужник

консультація • ТЛ Ліричний герой — умовна дійова особа, почуття, переживання, думки якої розкриИКИНІ.СЯ в ліричному творі. Цей герой найчастіше іменується займенником я (іноді — ні, ми). Нерідко герой має багато спільного з автором у долі чи світосприйманні, иДНмчо не варто їх ототожнювати, бо автор живе в реальному світі, а герой — у худож­ ньому, умовному. У творах справжніх майстрів ліричний герой узагальнює в собі духовний досвід цілого покоління, епохи, нації.

7 /іЛ Сучасний письменник і літературознавець Л еонід Череватенко: t V Ч Ж С М Н Я «Євген ГІлужник — один з найвиразніших поетів шевченківської школи в нашій літературі... Багато в чому проявляється його шенченкіанство, але найбільше — в умінні залишитися самим собою за часів, коли це було неможливим, у здатності перетерпіти і перебороти антилюдські обставини...»

завдання 1. Є в ге н П луж ник входив до л ітер атур н о ї о р га н іза ц ії А

«Плуг»

Б

«Гарт»

В

М А РС

Г

В А П Л ІТЕ

д

ВУСПП

Установіть відповідність О б р а з -с и м в о л

Н а зв а твору 1

«Річний п іс о к...»

А

журавлі

2

«Н іч... а човен — я к ср ібн ий п тах!..»

Б

лел еки

3 4

«Вчись у п р ир о д и тв ор чо го спокою .

В

кал ина

«Для вас, істор ики м айбутні.

Г

кров

Д

серце

Установіть відповідність 1 2 3 4

Мотив

Н а зв а твору «Річний п ісо к...»

А

лю дське ж и ття — м ить у вічності

«Н іч... а човен — як ср ібн ий птах!..

Б

о сіння «м удра пора» як взірець

тв ор чо го сп о ко ю ...»

В

зам илуванн я з е м н и м буттям і

«Для вас, історики м ай б утн і...»

г

роль м итця в д уховном у розвитку

Д

суспільства усвідомлення б езсм ер тя всього

Всесвіту

«Вчись у прир о ди

га р м о н ії кр асо ю В сесвіту

справж нього

Українська літ ерат ура 1 9 2 0 - 1930-х років 4 . Яким ви з а п а м ’ятали Є. П луж ника як митця й особистість? 5. Н ам ал ю йте словесний п о р тр ет д р уж ини Є. П лужника. Яку роль вона відіграла в його ж итті? 6. Наскільки близькі ліричні ге р о ї відомих вам поезій Є . П луж ника та їх автор? А р гум ен туйте свою думку. 7. У статті про риси стилю Є . Плужника ска за н о , щ о однією з о зн ак поетики цього митця є нахил до звичай но ї р озм ов но ї мови. П р о ко м ен туй те цю о знаку, посилаю чись на конкретні приклади з віршів. 8. Чи м ож на поетичні твори Є . П лужника ілюструвати картинам и Д . Бурлюка, М . Б урачека, О. М ур аш ка? Чому? 9. У який спосіб лю дина, на дум ку Є. П луж ника, м о ж е повернути втрачену душ евну гармонію ? Свою дум ку а р гум ен ту й те прикладам и. 10. П р о ко м ен туй те еп ігр аф д о розділу «Євген Плужник». 11. Які стильові те нд ен ц ії Є . П лужник органічно поєднав у своїх поезіях? Н а в е ­ діть конкретні приклади з віршів м итця на підтвердж ення своєї відповіді. 12. Письмово опишіть ( 5 - 7 речень) нічний п ей заж , який намалю вала ваш а уява під час читання вірш а «Ніч... а човен — як срібний птах!..». З ачи тай те свої описи в класі й виберіть н ай кр ащ и й .

ДО М А Ш Н Є ЗА ВД А Н Н Я

1. Вивчити напам'ять один із віршів Є. Плужника. 2. Підготуватися до тематичної контрольної роботи (у формі твору) за темою «Українська поезія 1 9 2 0 -1 9 3 0 -х років» (звернути увагу на особливості епохи, творчі стилі її представників, підготувати цитатний матеріал).

Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Базилевський В. Євген ГІлужник /У Літературна Україна. — 1988. —№ 15. 2. Гришин-Грищук І. Останні дні' поета //Д ніпро. — 1990.—№ 2, —С. 121-12.5. 3. Державин В. Лірика Євгена ГІлужника// Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. Кн. друга. —К., 1994. — С. 223-238. 4. Жулинський М. Слово і доля. —К., 2002. 5. Кодак М. Огром Євгена Плужника-поета. —Луцьк, 2009. 6. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. —К., 2001. 7. Плужник-Біїюус Г. Останні дні з Євгеном Плужником / / Сучасність. — 1989. —№ 6. — С. 76-89. 8. Череватенко JI. Все, чим душа боліла / / Плужник Є. Поезії. — К., 1988. — С. 5-100. h ttp ://lib .m isto .k ie v .u a /U K R /B IO G R A P H Y /p lu jn ik l.tx t

Радимо відвідати: Національний музей літератури України (м. Київ).

Ш

й ;"

Досить неохайності до матеріалу! Треба прикладати рук до людських образів

і полюбити їх та їхню одвічну жарину. Ю. Я н о в с ь к и й

Українська проза цього періоду має свою ж анрово-стильову специфіку, Ііои’язану із загальними особливостями тодішнього літературного процесу. Вона, мк І поезія, характерна розмаїттям стильових ознак, проявлених у межах індиві­ дуальних стилів, тобто індивідуально проявлених тих чи тих стильових тенденцій, нкі можна лише умовно згрупувати в стильові течії, наприклад, імпресіоністичноѵмиюлістську (Г. Михайличенко, М. Івченко, Г. Косинка), авангардистську (М . ЙоІінісен, Л. Скрипник), неоромантичну (М . Хвильовий, Ю. Яновський, А. Любченко), Неореалістичну (В. Підмогильний, В. Домонтович) тощо. Це свідчить про те, що п 1920-і роки в силовому полі напряму модернізму існували різні стильові течії. I(одночас різні, навіть протилежні стильові тенденції (імпресіонізм та експресіонізм; реалізм і романтизм) можуть не лиш е заперечувати одна одну, а й поєднуватися її зовсім несподіваних контекстах. Наприклад, для стилю прози М. Хвильового прикметні тенденції імпресіонізму, романтизму, експресіонізму, символізму та ін. Для характеристики того чи того прозаїка доби «розстріляного відродження» Лільше підходить поняття «індивідуальний стиль». Українська модерністська проза початку 1920-х років має безпосередній зв’язок I I поезією, що й визначає її стильові тенденції і жанри. Поетична мова здатна була ■•проникати скрізь», суб’єктивне начало «розчиняло» епічну оповідь. Вона помітно ЛІризована, у ній і надалі переважають виражально-ліричні стильові тенденції: ім ­ пресіонізм, символізм, сюрреалізм, неоромантизм, експресіонізм. Н айпош ирені­ шим жанром початку 1920-х стає «поезія в прозі» (новели, оповідання Г. М ихайли­ ченка, А. Головка, Ю. Яновського, М. Івченка та ін.) — межу між ліричним та епічним началом у багатьох тодіш ніх творах було стерто. Крім того, початок 1920-х ознаменувався «коротким стилем» — засиллям малих прозових форм, лаконічних жанрів шкіцу, ескізу, новели, оповідання, які темагичио нагадували яскраві моменти, вихоплені з буття. У се це мало психологічне підгрунтя: звернення до су б ’єктивного самовираження було реакцією людини на иіиидкоплинні п роц еси «кінем атограф ічного тем пу ж иття», на масовість, колективізм, ідеологізацію. Однак дедалі більше тодішній читач стомлювався від ремолюційного галасу, ем оційної ейфорії, прагнув не лише тиші самозаглиблення, роздумів над болю чими проблемами нової дійсності, а й розваги, перепочинку, і іпачного поширення набуває авантюрно-пригодницька, «сюжетна» проза В. Виниичепка, О. Слісаренка, М. Йогансена, Ю. Смолича. Прикметно, що тодіш ня проза поступово все ж розвивалась і як власне роз­ повідний жанр. Дехто з модерністів намагався зафіксувати неповторний час, шукаючи саме в різноплановому житті сучасника основні теми для творчості. Було |м>;нпирено й діапазон стилістичних засобів. Наприклад, неоднозначну картину українського села періоду револю ції й непу зовсім по-різному передано в опові­ даннях Г. Косинки, І. Сенченка, Ю. Яновського, А. Головка. Револю ційні події ,і часом відходять на другий план, актуальнішим стає описування нового побуту,

У країнська літ ерат ура 1 9 2 0 -1 9 3 0 -х років нових взаємин між людьми, а особливо розповідь про саму людину, її болючі проблеми та внутрішній світ. Лиш е наприкінці 1920-х років рівень естетичної свідомості дозрів для глибо­ кого аналітичного осмислення непростого пореволюційного часу, тодішньої людини в її духовн ом у вимірі, що сприяло розвитку «великої» прози — жанрів повісті й особливо роману. Його раніше канонізований жанр почав інтенсивно видозмі­ нюватися. Саме тепер з ’являється не просто український модерністський роман, а його різновиди: авангардний («Жанна-батальйонерка» Гео Шкурупія, «Інтелігент» Л. Скрипника), неоромантичний («М айстер корабля», «Чотири шаблі» ІО. Я нов­ ського), психологічний («М істо», «Невеличка драма» В. Підмогильного, «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича, «Недуга» Є. Плужника), проблемний («В альд­ шнепи» М. Хвильового, «Робітні сили» М. Івченка), метафоричний («Ч орне озеро» В. Гжицького), утопічний («Сонячна машина» В. Винниченка), пригод­ ницько-авантюрний («П рекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «Чорний ангел» О. Слісаренка) та ін. Українська модерністська проза 1920-х — початку 1930-х років, закорінена в національні проблеми, усе ж прямувала до універсалізму як «уселюдського виміру», у якому поєднано історичне з «двічним, а соціальне з метафізичним. Це означало, що тодішній письменник прагнув вийти за конкретний художній часопростір, ви­ користовувати національні коди й знаки як загальнолюдські. Тому в таких творах було наголошено на типі «європейської людини», що в розумінні М. Хвильового означало «громадську людину» (в І. Франка це «вічний револю ціонер»), тобто лю дину активної дії та саморозвитку, яка здатна проти­ стояти хаосові світу, повернути втрачену гармонію. Тому митці-модерністи, зосе­ реджуючись на людині національній, зображували її всебічно як власне людину. Вони використовували й традиційний європейський мотив — протиставлення особистості суспільству, неприйнятному оточенню. Згадаймо, що саме на цьому засновано й прозу К. Гамсуна, Дж. Джойса, Ф. Кафки. Один із провідних мотивів української прози цього періоду — мотив «зайвих людей», «загублених» у часі й просторі (твори М. Хвильового, В. Підмогильного, Ю. Яновського). Це відповідає європейському контексту літератури «втраче­ ного покоління» (Е. Хемінгуей, Д ж. Д ос Пассос, Ф. Фіцджералд, Е. М. Ремарк). Також тодішня українська людина «втрачала цілісність» — актуальною темою прози став мотив внутріш нього роздвоєння, який найсильніш е прозвучав у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового, повісті «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича. Пореволюційна дійсність улаштовувала не всіх, тому породжувала скепсис, іронію, а то й болісні, глибокі прозріння й розчарування; віра в «синю далечину» поєднувалась із відчуттям розпачу й зневіри, що дедалі більше наростали. Тому в українській літературі 1920-х з ’являються апокаліптичні моделі світу, своєрідні антиутопії («Повість про санаторійну зону», «Дорога й ластівка» М. Хвильового, оповідання «В епідемічному бараці», «З життя будинку» В. Підмогильного, роман «Чорне озеро» В. Гжицького, повість «Вертеп» А. Любченка, роман «Чотири шаблі» Ю. Яновського), у яких метафорично спрогнозовано крах нового суспільного устрою, а конкретно-історичне зображення переведено у вселюдський, універсальний, а то й метафізичний виміри. Ці твори, кожен у своєму жанрово-стильовому ключі, утілюють свою ренесансно-апокаліптичну добу, яка й стимулювала їхню з ’яву.

Микола ХВИЛЬОВИЙ Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилю є, п ’янить і н еп око їть, д р а т у є , зн е си л ю є і полонить, а с кет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недотор­ каний і суворий. В. К о р я к1

У І!)20 1930-х роках твори М иколи Х вильового були досить популярними, і VI11 по впливали на тогочасний розвиток національної літератури, окреслюючи IIигііоіші тематичні та ідейно-стильові горизонти. Це спонукало академіка О. Біі ц ч і і і К о г о назвати його «основоположником справжньої нової української прози». Митець відіграв велику роль і в літературному процесі, в утворенні найпрогресивII11їх її письменницької організації ВАПЛІТЕ, у літературній дискусії 1 9 2 5 -1 9 2 8 pp. Иодпочас упродовж багатьох десятиліть радянської влади твори цього окриі н ю т револю ційного мрійника, романтика, переконаного модерніста, палкого кіпріота України та її культури, яку він намагався вивести на нові європейські Ііілнхм розвитку, б у л о ви л учен о й захов ан о до сп ец ф он д ів . А сам е ім ’я письменника було затаврованим і забороненим . Л иш е в незалеж ній Україні його 'іін'рлтурний спадок почали перевидавати й по-новом у дослідж увати. Ж и тт єв и й і творчи й ш л я х п и сь м ен н и к а Микола Григорович Фітільов (Хвильовий) народився 19 груд­ ки IН93 р. в с. Тростянці Охтирського повіту на Харківщині в багаIоді гній родині вчителів. З а походженням батько був дворянин, у іитоікденні — «безалаберным человеком» і мрійником, частенько приходив додом у п’яним. Розм овляв російською, і саме завдяки йому хлопець «рано перечитав російських класиків, добре познайомііік'я із зарубіжними — Діккенсом, Гюго, Ф лобером, Гофманом». Мама ж була напівукраїнка, напівфранцуженка. Вона не'Нті 11 терпіла знущання чоловіка, залишила його і разом із дітьми і першу подалася д о сестри — поміщ иці Смаковської, а згодом ІІїніеріїулася до матері. Бабуся прилучила М иколу до українI ького слова, народних казок, легенд і переказів. І) поміж п’яти дітей Ф ітільових лише він навчався в ОхтирI ькій гімназії, але атестата так і не одержав. У ж е в той час почав .............ропаганду серед селянства, проявив горду й бунтарську мдпчу. Уся його зріла ерудиція, начитаність, успіхи в письменстві — Іи іультат наполегливої самоосвіти та природних здібностей. М икола босякує, зар о б л яє на кусень хліба чорноробом н а Батьки шкодах Д онбасу, півдня У країни, працю є в а н та ж н и к о м у порту. Миколи І Іг III' набридає, а дедалі б іль ш е зас м о к ту є ЙОГО ю н у ром античну Хвильового 1 Коряк Володимир (1889-1939) —критик, історик літератури марксистського спрямування.

укр а їнська літ ерат ура 192U - 1930-х років душу. Так триває аж до мобілізації в царську армію в 1914 р. Він потрапляє на фронт — як покарання за недисциплінованість. Побував у Західній Україні, Румунії, Польщі, побачив світ, людей, отримав нові враження, тобто набув життєвого досвіду й придбав неабиякий багаж для майбутньої творчості. Уже тоді пробував писати. Тільки наприкінці 1917 р. повернувся в Україну. Тут були в розпалі революційні події. Ж иття приготувало М. Хвильовому нові І. Дніпровський, Ю. Яновський, «пригоди». Проводив агітацію, організував М. Хвильовий. повстанський загін. Н евдовзі вступив до 1920-і роки Червоної армії, де проявив неабиякі організа­ торські, пропагандистські, літературні здібності. У 1919 р. став членом К П (б)У , якій залишався вірним до останнього дня. Боровся проти петлюрівців, денікінців, Врангеля. Які думки, почуття хвилю­ вали його непокірну, романтичну душ у в ті часи, про це можемо хіба що здогаду­ ватись або ж «вичитувати» поміж рядками його худож ніх творів. У 1922 р. був дем обілізовайий і вже відтоді назавжди повернувся до того, що найбільше притягувало, — літератури. У тодіш ній столиці України — Харкові — його чекало бурхливе мистецьке життя. Головполітосвіта, редакційний відділ, видавництво «Червоний шлях», а невдовзі й журнал «Червоний шлях» — ось неповний перелік місць праці М. Хвильового на початку 1920-х. Тоді ж з ’являються його перші поетичні збірки -«Молодість» (1921), « Д о ­ світні си м ф онії» (1922), які на тлі революційної лірики особливо не вирізнялися. Тільки 1931 p. М. Хвильовий упорядкував книжку вибраного «Старі п оезії». Чимраз більше його вабили прозові жанри, які в нього, однак, не були позбавлені поетичного шалу, розбурханих пристрастей, чуттєво виражальної тональності, безсю жетності — усі ці риси індивідуального стилю буде привне­ сено звідти — з лірики. Безперечно, він завжди залишатиметься поетом. Хоча в українській літературі тієї доби М. Хвильовий фігуруватиме передовсім як автор новел, оповідань, повістей і памфлетів1, а в тодіш ньому культурномистецькому житті буде незаперечним авторитетом. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до нього сучасників. Д о його думок прислухалися, їх наслідували. Він був «магічною індивідуальністю», як сказав поет В. Сосюра, йому вірили беззастережно, навіть якщо й не завжди пого­ джувалися. Зовнішньо він був схожий на знаменитого актора Чарлі Чапліна. Кожен його виступ перетворювався на справжню подію і збирав величезні аудиторії.

оказ

Літературознавець, його сучасник Григорій Костюк: «Говорив він трохи нервовим голосом, швидко. Обличчя мав дуже характеристичне, виразне.

Глибоко всаджені карі очі. Брови — чорні... Як промовець він починав завжди стиха, ніби обережно, та поволі голос його набирав сили, дужчав, і перед слухачами Хвильовий буквально виростав; думки, які він кидав в аудиторію, просто полонили. Це ніколи не були пересічні, буденні думки — завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реагував на все...»

1Памфлет —публіцистичний твір сатиричного характеру, спрямований проти чогось чи когось.

М икола Х вильовий ІІІіі відчував особи сту відповідальність за все, що діялося довкола. Микола Хвильовий був «провідником і натхненником» «Гарту», студії «Урбіно». Пнму належала ідея створення В А П Л ІТ Е, яку й очолив. А після її самоліквідації уійорив «ГІролітфронт». П ід його керівництвом видавали журнали «Червоний шлях*, «Вапліте», «Л ітературний ярмарок», «П ролітфронт». Саме М. Хвильовий перш им наголосив на тому, що давно хвилювало багаі і і о ч , — тим самим започаткував літературну дискусію 1 9 2 5 -1 9 2 8 pp., у центрі миої постійно й перебував. Д искусія почалася з його статті «Про “сатану в бочці”, ибо Про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» у відповідь на виступ «Про притику і критиків у літературі» початківця Г. Яковенка. У розпалі дискусії з ’являються його цикли памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризм у», стаття «Україна чи М алоросія?» та інші, ИКІ й розкривали суть проголош ених ним гасел орієнтації на «психологічну Сиропу», «геть від М оскви», «романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Поїш викликали різні дум ки, бо були великою мірою пош уковими, але, як писав М. Могилянський, враження від них «подібне до того, ніби в кімнаті, де було ніжко дихати, відчинили вікна, і легені раптом відчули свіж е повітря». Статті й памфлети М. Хвильового спрямовані проти масовізм у й «червоної просвіти», які підтримувала організація «Плуг», проти провінційності української літератури, наслідування нею літератури російської, засилля графоманства, ре­ місництва у вигляді агіток, загалом проти залеж ності мистецтва від політики та Ідеології. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи п ро­ світа?», маючи на увазі ріш учий поворот національної літератури на самостійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто «Європу грандіоііиої цивілізації», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс... Партійні органи забили на сполох. Зокрема, у відкритому листі Й. Сталіна членам політбю ро Ц К К П (б )У було ріш уче засудж ено позицію й виступи М. Хвильового, узагалі діяльність «ваплітян». Б уло це в 1926 р. У січні 1927 p., щ об урятувати ВА П Л ІТЕ , Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили в пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очо'ішіи М. Куліш, Г. Епік). Проте це був формальний вихід, про що свідчить подальша ін іпедінка колишніх лідерів — з обраного ш ляху сходити вони не збиралися. Після самоліквідації ВАП Л ІТЕ в 1928 р. було утворено «П ролітфронт» — її наступницю, пінилися ж урнали «Літературний ярмарок» і «П ролітфронт».

Члени організації ВАПЛІТЕ. Другий зліва виизу — Микола Хвильовий. 1926 р.

У країнська літ ер а т ур а 1 9 2 0 - 1930-х років______________ _______________________ Зим ою 1928 р. Хвильовий поїхав за кордон. Звідти він писав: «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись кінці мо'іх нервових брів». Відчуття одинокості Д он Кіхота наздоганяє його і там, в одній з європейських столиць.

судження

Микола Хвильовий: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літераj туру на широку європейську арену. Словом, треба мужагись — наше “впереді"».

Є в М. Хвильового блискуча новела «Д ор ога й ластівка». Хоча її й написано на початку 1920-х, у ній пророчо передано напружений внутрішній стан митця, відчуття приреченості, пастки. У вітряну, дощ ову ніч заблукала ластівка знайш ла притулок у теплій, яскраво освітленій кімнаті. Та це її не заспокоїло, а, навпаки, налякало. І лампа на столі, і пухнастий килим, і книги в шафах — це таке чуже для неї. Вона хоче вирватись із цієї «золотої кліті», але тільки боляче б ’ється грудьми об переш коди і, зреш тою , забиває себе д о смерті. Д оля письменника, як і багатьох його побратимів, напрочуд подібна на долю цієї ластівки. Вони за всяку ціну прагнули вивести рідну літературу на новий шлях, вирвати її із «золотої кліті», яку готувало для неї партійне чиновництво, на волю, але тільки розбили собі груди. 1933 рік. Українськими селами лютував голодомор. Письменник побував на Полтавщині, сам усе побачив. За­ арештовують колишнього президента ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це не ом инуло б і його, але він вирішив усе сам... 13 травня на всю Україну прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Ста­ лося це ясного ранку в присутності кількох товаришів, яких М. Хвильовий покликав на сніданок, — М. Куліша, Г. Епіка, О. Досвітнього. Михайла Ялового напередодні було заареш­ товано. Хвильовий грав на якомусь інструменті, декламував вірш М. Н екрасова «М уж ичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі в скроню. На столі М. Хвильовий залишив записку: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. П ам ’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страш енно боляче».

Своєю смертю він сподівався зупинити лавину репресій, що вже насувалася, диявольську карусель існуючої системи, яка набирала темпу. П р о зо в а творчість. О со б л и в о ст і стилю За світовідчуттям Хвильовий був поетом, романтиком, «безумним мрійником», якому передалося це не лиш е від батьків. Револю ційна «мятежна» епоха по­ роджувала «мятежних комунарів», залюблених у життя, які натхненно вдивля­ лися в «синю далину» майбутнього своєї країни.

М икола Х ви льо ви й М икола Хвильовий: «Я д о б е з у м с т в а лю б л ю н е б о , т р а в и , зо р і, зад у м л и в і в еч о р и , ніжні осінні ран ки , коли д е с ь л е т я т ь о г н е п е р і в а л ь д ш н е п и , — у с е те, чим так п ах н е с у м н о -в е с е л и й к р а й н аш о го с т р о к а т о г о ж иття... І щ е шпПіно я д о б е з у м с т в а наш і українські с т е п и , д е п р о м ч а л а с ь си н я б у р я г р о м а д я н с ь к о ї ііиіііміі, л ю блю виш н еві с а д к и (“С а д о к в и ш н ев и й ко л о х ати ”) і зн а ю , як пахнуть м айбутні і "і міди н аш о ї м и р г о р о д с ь к о ї країни. Я вірю в “за гір н у комуну" і вірю т ак б о ж ев іл ь н о , щ о і іп*ни и м ер ти . Я — м рійн и к і з в и со т и с в о го н езр ів н я н н о го н а х а б с т в а плю ю н а с л и н я в и й и м ік іи с ” н аш о го ск еп ти ч н о го віку».

І |,г не просто красиві слова — вони з глибини його душ і. За сонячне майбутнє і ін.ні народу він, такий спраглий ж иттєлю б, не просто ладен був віддати своє мі і ніде життя — він пожертвував ним. Такими ж иттєлю бам и були й інші \ іфйїікькі митці 1920-х років. Вони наполегливо шукали нових шляхів розвитку і ін «пролетарської літератури» (так називали тодіш ню українську літературу), іпімшаючись поєднати європейську традицію з національною. У цьому контексті пінилась індивідуальна ідея М. Хвильового «романтики віт аїзм у» (або актив­ ного романтизу). О собливо її підтримали «ваплітяни», вони називали себе • йіфомантами» (тобто активними романтиками).

кожсудьтаоді* • TJI «Романтика вітаїзму» — за М . Хвильовим, це нове, особливе світовідчуття — романтика життя, усвідомлення його повноти й перем оги. Це й основний стиль •■оиреходовоїдоби», який полягає в запереченні песимістичних тенденцій, описовості і іоі юредньої реалістичної літератури й утвердженні пафосу життєлю бства, активної дії, иираженні сильних почуттів. Він передбачає розмаїття стильових форм і засобів, їх пмроплітання. Однак це не втеча від життя, а найглибш е

в нього занурення, пізнання його і «сві­

т н о ї катастрофи» як «епохи горожанських війн» через відчуття, художнє дослідження ■нороб» і тр агізм у пореволюційної дійсності й людини в ній.

І її стильові ознаки «романтики вітаїзму» найповніше й найоригінальпіше промиилися в різнож анровій, тематично розмаїтій гірозі М. Хвильового. І5а своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. I нме в цьому його внутріш ня роздвоєність і трагедія. Більш овизм і національна Ідея несумісні. М икола Хвильовий воював за новий світ для своєї України й іюдночас стріляв у неї, як його герой у новелі «Я (Ром антика)» стріляє у власну мнтір. Такий н еп евн и й ш лях н е м іг п ри вести д о храм у, він «іш ов у н ік уди », у страшний лабіринт, як зрозум іли те його герої в романі «Вальдш непи». Він Личин далеко на горизонті майбутнього «легкосиню далину» і водночас вже на поча тку 1920-х геніально передчував з ’яву там «санаторійної зони». Такий непростий внутрішній роздвоєний світ письменника, безперечно, також наклав відбиток на його різногранну творчість, визначаючи її тематичні, ідейноспільові особливості. Перші збірки оповідань «Сині етюди»- (1923) та «О сінь» (1924) не лиш е ішенідчили його потужний мистецький талант. З ними було пов’язано «поворотний пункт в українській літературі» X X ст. У короткому часі він, як пиш е літературо-

j крит ська літ ерат ура 1У20- 1930-х р оків знавець О. Тарнавський, «етап провідним новелістом і творцем власної літера­ турної школи та власного стилю». Його виражальна проза була тим о б ’єктивним камертоном, звучання якого правдиво відображало найскладніший період XX ст., і людини, душ а якої ввібрала всі його протиріччя й трагедійність. Микола Хвильовий постає водночас як романтичний мрійник, який намагався передати героїку складних революційних років, і як реаліст, що не просто поба­ чив і правдиво змалював життєвий бруд, суперечності довколишньої дійсності, а й геніально відчув, передбачив невизначене, непевне близьке майбутнє своєї нещасливої нації. Мрія й дійсність у його творах, одначе, постають не в конт­ растних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув’язі, що надає його оповіданням і новелам неповторної стильової новизни й свіжості. Він творить свій художній образ, відчуває його своєчасність, доречність у тому чи тому моменті опису. Тож правильніше буде сказати, що письменник не описує, змальовує, відтворює, а передає, виражає. Навіть майстерне побутописання пе­ реважує атмосфера кожної конкретної ситуації, про яку йдеться в тому чи тому творі, настрій, пафос. Усе це мовби цементує зовні розхристану, часто безсюжетну композицію, химерно викладає різнобарвну мозаїку епохи, сучасником якої був М. Хвильовий. У його новелах постійно відчувається авторська емоційна й на­ строєва присутність, імпресіоністична виражальність дом інує над зображенням. Значну роль у його індивідуальному стилі відіграють метафора, символ, художня деталь, образ. Вони можуть нести основне ідейно-смислове навантаження, особливо це стосується творів малих жанрів. Усе це свідчить про те, що М. Хвильовий за світовідчуттям завжди був поетом, ліриком. Проте в збірках «Сині етюди» чи «Осінь» немає поетичного оспівування героїки революції, пафосного уславлення «борців за нові революційні ідеали», що було в багатьох тогочасних письменників. В оповіданнях «Мати», «Солонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Р ом ан­ тика)» — складна революційна дійсність, до якої найбільше підходять ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось посправжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а швидше як жертви цієї революційної дійсності. Так, це нові герої, нові люди. Однак придивімося до них: їхня новизна полягає в тому, що вони втрачають самих себе, розхитують або заперечують основи народної моралі, етики, через що руйнуються кровні, родові зв’язки («Мати», «Я (Роман­ тика)», «Наречений»), То які ж цеглинки будуть лежати в основі майбутньої Украї­ ни? — запитує підтекстово «переконаний комуніст» М. Хвильовий. Моторошним холодом «дихають» новели «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Солонський яр». Віра героїв цих творів в омріяну «ясносишо далину» штучна. Її більше проголошу­ ють, ніж виражають. Автор підсвідомо переливає в тексти власну роздвоєність, дис­ гармонійність світовідчуття, яке належить більше заблукалому мандрівникові, ніж упевненому першопрохідникові (особливо це стосується новели «Я (Романтика)»). Прикметно, що на цьому роздоріжжі письменник настирливо шукає надій­ ного опертя. І знаходить його в жінці, бо саме вона для нього може втілювати високу духовність, моральні чесноти, чуттєвий камертон нового суспільства. Узагалі образ жінки у творчості М. Хвильового має особливе значення. їй він присвячує більшість творів (крім названих, «Сентиментальна історія», «Із Вариної

М икола Х вильовий біографії»)* вона виступає активним персоПижом у всіх його повістях. Згадаймо, що МІИКП у світовідчуванні українців займає чи ми провідне місце. Ж інка-матір здавна мала особливу повагу в українській родині, викомVнили в ній визначальну роль, була берегиІІПЮ роду. Яку ж роль пропонує їй нове су ­ спільство? На це питання автор настирливо шукає відповідь. І Іо-перше, вона страждає зараз найбільше. I мк, у новелі «Наречений» наївність, чистота Д. Бурлюк. Карусель. 1928 р. II беззахисність Катрусі призводять до страш­ нії! трагедії. ІІо-друге, переродження її природного жіночого єства під впливом революцій­ ної епохи сприймається болючіш е, бо жінки загалом морально стійкіші, тради­ ційніші, витриваліші, ніж чоловіки. У своєї героїні (новела «К іт у ч о б о т я х * ) шпор навіть відбирає ім ’я, називаючи її « товаришем Жучком». Чи, можливо, те Ім’н відібрав револю ційний час, який потребував знівельованих, однотипних імуралів революції»? Письменник зізнається, що «хоче проспівати степову бур’я ­ нову пісню цим сіреньким муралям », «гімн», а натомість має в душ і «васильковий і UM». Чому? Бо він бажав би «товаришеві Жучку» кращої долі. По-третє, саме жінка може взяти на свої плечі важкий хрест заблукалої на ррмолюційних дорогах української нації, вивести її на шлях прозріння. Про іикий погляд на ж інку свідчить оповідання М. Хвильового -«Мати» (1 9 2 7 ). Сюжет побудовано на типовій для револю ційних часів колізії: брати Остап І Андрій (як у Гоголя) — по різні боки револю ційних барикад. Однак вони обоє жорстокі, засліплені почуттям «громадського обов’язку». Щ об не сталося брато­ вбивства, їхня мати лягає сама під сокиру. Ц ією трагічною розв’язкою автор конкретизує біблійну історію про двох братів Каїна та Авеля і так оголю є всю фантасмагорію револю ційних подій в Україні. Водночас сюжет символічний: перед очима читача наче стоїть розіп’ята на хресті Україна. З часом у М. Хвильового дедалі більше з ’являються твори, де колишні револю­ ціонери, будівничі нового життя, стають «зайвими людьми», відчуваючи жахливу прірву між своїми ідеалами й реальною дійсністю . їхн ій шлях невизначений, їхні і ірлждання, понівечені долі, навіть смерть виявляються не вартими такого майбутнього, обриси якого автор бачить уж е досить виразно. Це «Редактор Карк», «Силуети», «П удель», «Синій листопад» та ін. З-п о м іж них вирізняється повість «С ен ти м ен тальна іс т о р ія » (1 9 2 8 ). Головна героїня Б ’янка не хоче бути «зайвою» у новому суспільстві. Це сильна, неординарна особистість. Вона наполегливо, самозречено шукає доріг для своєї ішшшевоокої України», а в ній достойне місце і для себе. Особливе місце у творчості М. Хвильового займає експресіоністська «Повість про санаторійну зо н у » (1 9 2 4 ). Вона ніби підсвічувала наскрізним трагізмом, ііпеоким емоційним напруженням його наступні твори. У цьому творі письменник прозірливо передбачив «санаторійну зону», яким може стати пореволюційне українське суспільство. Повість пронизано болючим сумом автора, бо він ж е мріяв про «голубу далину», гармонійно прекрасне

суспільство, розкріпачених, творчих, д уховно багатих лю дей. Зам ість цього — «санаторійна зона» із хворим и (навіть см ертельно): Анарх, молодий поет Х лоня, Карно і М айя (насправді чекісти), дідусь та ін. Є ще санаторійний дурень, лікаревий сетер і його моторош не виття, постійно похм урі пейзаж і, тум ан «стоїть стіною», є смерть, щ о переслідує всіх і декого наздоганяє, відчуття незахищ еності й ф аталь­ ної самотності, атмосф ера недовіри й підозрілості, є і «командна висота». Ц е все своєрідна алегорія — сим воли пореволю ційної україн ської дійсності. Ром ан «Вальдш непи» відіграв трагічну роль у творчій долі митця. П ерш у його частину було опубліковано в ж урн алі «Вапліте» (1927, № 5). Д руга мала з ’я в и ти ся в № 6, як и й конф іскували. А второві довелося написати покаянного л и ста до редакції газети «К ом уніст». Річ у тім, щ о цей твір суперечив партійним гаслам, більш овицькій ідеології, бо в ньому йш лося про назрілі болю чі питання — о см и слен н я наслідків револю ційних перетворень в У країні, прогнозування перспекти в її національного відродж ення. Ц е проблемний роман. У ньом у М. Х вильови й досить сміливо, я к на ті часи (кін ець 1920-х), спробував окреслити основні проблем и пореволю ційної ситуа­ ції в У країні. А вустам и Д м и тр а К арам азова висловити свої д ум ки про неї, через його внутріш ній стан передати і власний. Він так само, я к і його приречений герой, зали ш ається «вічним опозиціонером » і водночас «своєрідним ф анатиком комунізм у», бо, я к каж е про Д м и тр а А глая, він при й н яв події «крізь призм у своєї ром ант ичної у я в и про світ», тепер не м ож е заспокоїтись, бо йом у «на роду написано тривож ити громадську думку». С воєрідним продовж енням заявлен ого У «В альдш непах» стала сат ирична повість «Іван Іванович» (1929). В она цікавгі У творчій еволю ції м итця. Ром антик Х вильовий дедалі більше опускається на грішну землю, неприваблива дійсність давала м атеріал д л я сатиричного зображ ення, підсилю вала песим істичні думки про ганебний крах високих револю ційних ідеалів. СѴЩ Ж СННЯ

Ідеолог україн ського націоналізм у, кул ьтуролог Д м итро Донцов: «Це сатира на новий побут, на партійних держиморд, сатира — злобна, я к щедрінрька, і глибока — на всіх тих “сукиних синів, які з’їли революцію”, які видерли йому йогО ідеал з рук, сплю гавили його і, за­ болочений, кинули під ноги банді експлуататорів звабливої ідеї».

У 1920-х роках повість сп ри йм али я к сатиру, п окликан у викорінити об и­ вательське пристосуванство ком партійців, щО розглядалося явищ ем поодиноким і легковиправним . П роте час, уж е без митщі, підтвердив ж ивучість партійного виродж ення. У цьому також ви яви л о ся передбачення М. Х вильового. « Я (Р О М А Н Т И К А )» Він виборю є новий світ д л я своєї Україні* і водночас розстрілю є її. Т ак про­ блема вибору між гум анністю й ф анатичною відданістю револю ції постає в но­ велі «Я (Р о м ан ти к а)» (1924) — творі, що, на дум ку відомого літературознавц я О. Білецького, «силою своєю не має собі аналогій у новітній прозі». Вічне п роти стоян н я добра і зл а в цій новелі перенесено в душ у героя. Це протистояння викл и кає небезпідставну тривогу за світ і лю дин у в новому М

М икола Х вильовий

і уі пільетні. П овела є своєрідним попередж енням про непоправну втрату істин­ них цінностей, гум анізм у на обраном у ш ляху. Б о чи м ож на ви п равдати більш ониціїКими ідеям и вб ивство рідної м атері? Т ак само я к брата, сина, взагалі -нидінні ? Т а ще й ко л и ці ідеї пр о го л о ш у ю ть ніб и то зар ад и її щ астя та Л'ііН іш олуччя! Т ака н еп р и й н ятн а л огіка в и к л и к а є в душ і автора велике сум ’яття; |ін ініі'і і водночас наростаю чу хвилю цього зл а він не в силі зупи нити, мож е і н і і і с за ф ік с у в а т и я к ф а к т д л я с у ч а с н и к ів і н ащ ад к ів, щ об п од ум ал и й іунпнилися. У І 920-х роках новелу п ер ед руковували кіл ьк а разів. Звісн о, ф ан ати більш онм іму спокійно спри йм али її ку л ьм ін ац ій н у сцену і, певно, не засудж ували Н'ІИІКЖ головного героя, бо д ля них «мета ви п равдовує засоби». їх могло хіба що иніруїнити тільки те, щ о і перед см ертю м ати не дум ає про себе, її м атеринське ігрцс розум іє син а-вбивц ю й хоче полегш и ти його страж дання: «Вона стоїть, mltiuu р у к и » і «заж урно дивит ься» на нього, вона вкотре вж е каж е, що він (її мяіі'ікпнй си н ) «зовсім зам учив себе». Ц я нап руж ена сцена враж ає непомітною , Vi ('прониклою силою гум анізм у, лю дяності, справж н іх вартостей, здатною побо|ЮТИ зло. «Я ( Ром антика») має специф ічну присвят у — «Ц вітові яблуні» (новела М. К о­ цю бинського), я к у м ож н а сп р и й м ати і я к своєрідний епіграф , щ о несе основну Ідічо твору. П ригадайм о, щ о в душ і л іричного героя також поєдналося боже, міидське начало (тяж кі стр аж дан н я батька над ум ираю чою д онькою ) і ди явол ьI |,кі‘ підсвідом ий «інстинкт» худож ника, як и й сп ри й м ає її см ерть я к м атеріал и и майбутнього твору. Іи т у а ц ія в новелі М. Х вильового трагічніш а, бо його герой сам м усит ь вибрати (нбро чи зло, ш лях лю дяності, гуманізму, усепрощ ення чи круту стеж ку служ іння абстрактним ідеалам. Ш лях його вибору дуж е тяж кий. Власне, у центрі авторської у Міни і є душ а ліричного героя, її страж дан ня, розгубленість, безпорадність, неііміпіш вибрати єдино праведний ш лях. Дія відбувається в будинку «розстріляного ш ляхтича», подеколи переноситься ні Ного межі, непом ітно переходить у площ ину уявного й ум овного. В загалі чіткі мнітури сцен у новелі розм иті, на їх неясном у тлі яскр аво вирізн яю ться окремі іірпнілі (х р и п л и й регіт Тагабата, запах м ’я ти ), особливе навантаж ен ня несе мільорова, зо рова гама (пер еваж ає в ній чорне, сіре, туман, мряка, хмари, м ісяць), и іакож звукова (регіт, крик, ридання, постріли, канонада, «нім ий погляд»). Т ак і ш с і . м е н н и к передає напруж ену атмосф еру, підсилю є її трагедійність. Розповідь ведеться від ім ені головного героя (Я ), на якого покладено провідну МІгІю в цьом у ф ан тасм аго р и ч н о м у дійстві. Він керує батал ьй он ом «ю них ф анатиків ком уни» і не пови нен допусти ти бунту, м ає розчищ ати з тилу дорогу |и'ііоліоціонерам. Н а авансцені виступаю ть л и ш е кілька д ій ови х осіб, які с -чорним т рибуналом ко м уни » і водночас уособлю ю ть кіл ька різн и х ти п ів рево­ люціонерів. Ц е дегенерати, тобто виродки. Д октор Тагабат, ж орстки й, із за л із­ ні но волею, «холодним розум ом і каменем зам іст ь серця», д л я нього висока мета ііниравдовує будь-які засоби. «Вірний варт овий на чат ах», налаш товани й слухII нпо, ш видко, акуратно виконати наказ. М олоди й хлопець А ндрюш а, як и й має *кт щ волю», призваний до органів Н К В С насильно, буває, не витримує, проситься на фронт, але поступово зв и к ає до свого «права купат ися в калю ж ах крові». Його моральне виродж енн я відбувається на наш их очах.

українська літ ерат ура 1920- 1 9 3 0 -х років

і

мистецькии контекст Анатолій Петрицький (1 8 9 5 -1 9 6 4 ) — і український живописець, театральний художник. У 1 9 4 7 -1 9 5 0 pp. професор Ки- 1 ївського художнього інституту. У 1 9 2 0 - І, 1930-х оформляв вистави в театрах Киє- | ва, Харкова. Автор картин «Натурщиця», і «Інваліди», «Барикади», «Парк у Харкові» || та ін., монументальних розписів у Києві, і Кам'янці-Подільському, плакатів, ілюстра- і цій до книжок і журналів. Особливо цінна f його серія портретів українських митців, ■ зокрема письменників М. Семенка, Ос- ; тапаВишні, П. Тичини, Ю. Яновського, Л е­

А. Петрицький. Інваліди (Мати). 1924 р.

ся Курбаса, М. Йогансена, М. Хвильового : та Ін., із якими він товаришував. Картина «Інваліди» (1924) експонува­

лася на виставках у Венеції, Берліні, Берні, Женеві, Цюріху, Нью-Йорку й принесла йому світову славу. Це картина «всього життя» художника.

Нарешті, най головн іш ий серед дегенератів — образ ліричного «Я ». Він на­ зиває себе справж нім ком унаром », водночас усвідомлю ю чи справж ність справи, я к у виконує він і його трибунал, — це «чорне брудне діло». Він також усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння, наявність усередині себе добра і зла: «Я — чекіст, але я і людина». В іддаю чи накази на розстріл «винного і майж е невинного обиват ель­ ського хламу», він заспокою є себе тим , щ о «т ак треба». У душ і він відчуває по­ стійну присутність «безвихідного ха зяїна » — звірячого інстинкту. Ч асом від цього усвідом ленн я йом у стає зовсім нестерпно, він м учиться, але виходу не б ач и ть.; У ряд и-годи в його душ і другою її половин кою з ’я в л я є т ь с я образ рід н о ї м ат ері я к «прообраз загірної М арії». П ізнім и ночам и він повертається до «самотнього домика», б іля яко го так тепло пахне м ’ятою і де його чекає сива мати. їй він може довіри ти свій біль і своє сум ’яття, тут мож е дати волю «одному кінцю своєї душі», стати просто ніж ним і стом леним сином. К артини загальної кри вавої дії кін ем атограф ічно зміню ю ть одна одну. О сь допит двох теософ ів — чоловіка і ж ін ки (м атері трьох д ітей), які в хаосі сучасного світу ш укаю ть нового месію. З чекіста вони не наваж ую ться його зробити і за це розплачую ться ж и ттям . Ц я сцена зм іню ється найголовніш ою , я к а поступово переростає в кул ьм ін а­ ційну. В водять групу версальських черниць. їх навіть не допитую ть. Але раптом «Я» побачив серед них «свою печальну м ат ір, з очима М арії». О браз реальної матері цим н евели ки м уточн ен ням підноситься до сим волічного її сприйм ання. З натовпу її слова: «С инуІ М ій мят еж ний сину!» — сприйм аю ться я к голос самої У країни. Ц е голос застороги. Н овела «Я (Р о м ан ти к а)» передає тривогу, сум ’яття, роздвоєність душі самого М. Х вильового. О днак не м ож на ототож ню вати образ ліричного героя з автором (до речі, він ніколи чекістом не був). Н асправді в ній, я к наголош ує літературо-

М икола Хвильовий ннпісць, академік І. Дзю ба, «закодовано вибір, що невблаганно поставав перед кожним українським комуністом , вибір між вірністю фанатичній догм і й гииінською лю бов’ю д о матері-України».

П ідсум кове

Микола Жулинський: «Спалахнув яскраво і магічно огнецвіт його фантазії на видноколі молодої української літератури, та не згас. У хаосі трагічних катаклізмів нашої історії не загубився його мужній і чистий голос. Він долинає до нас із надзвичайного минулого, у якому цей “мятежний комунар” і романтик вимріював свою сірооку “мятежну" наречену».

1 'У Д Ж Є Н Н Я

завд ан н я 1. О д ни м з о сновних га се л л іте р а ту р н о ї д и с ку с ії 1 9 2 5 - 1 9 2 8 pp. було А

«У сп р авж ньо м у творі м а є бути д у м ка, а не б езд ар ні візерунки».

Б

«П и с ь м ен н и к — не а м е р и ка н с ь ка м а ш и н ка , а твори й о го не полтавські галуш ки».

В

« П р о гр е с м и с тец тв а доводять ф акти, а н е логічні доводи».

Г

«Геть від М о скви! Д а й о ш психологічну Є вропуІ»

Д

«В су п е р е чках н ар одж ується істина».

2. П р о чи тай те уривок з новели «Я (Р о м ан ти ка )» Порт ьєра р о з д в и н у л а с ь , і в м ій кабінет ув ійш ло д в о є : ж е н щ и н а в траурі й м уж чи н а в п е н с н е ... Я: — В а ш а ф амілія? — Зет! — В а ш а ф амілія? — Ігрек. Ім ен ам и Я, Ігр ек і Зет М и ко л а Хвильовий А

н аго л о ш ує на пер есічн ості й нікчем ності цих героїв

Б

ство рю є інтригу, яку т р е б а читачеві р о зга д ати

В

з а м а с ко в у є сп р авж ні п р ізв и щ а гер оїв ч е р е з їхні злочини

Г

у ка зу є на те , щ о ці ге р о ї виконую ть д р уго р я д н у роль у сю ж еті твору

Д

п о ка зу є , щ о револю ційна дійсність нівелю є лю дську індивідуальність

3. Установіть відповідність Г ер о й

Характеристика с а д и с т, зл ий геній

1 2

Я д е ге н е р а т

А Б

ко м ун ар , який супер ечи ть с а м о м у собі

3

Андрю ш а

В

о зб р о є н и й та та р и н , який постійно щ ось

4

д о кто р Т а га б а т Г

ф а н а ти к з роздво єно ю д у ш ею

Д

є д и н о вірний пес, с т р а ж револю ції, щ о

наспівує

не з н а є сумнівів

Українська літ ерат ура 19 2 0 - 1930-х років 4. 5.

Яку роль відігравав М . Хвильовий у л ітер атур н ій д и с ку с ії 1 9 2 5 - 1 9 2 8 pp.? Щ о м ав на увазі М . Рильський у та ки х рядках: «...ш у ка н н я Хвильового почалися та м , д е урвалися ш укан ня К о цю б ин сь кого»?

6 . Щ о о зн а ч а є поняття романт ика вітаїзму? 7. О х а р а к те р и з у й те ко м п о зи ц ію новели «Я (Р о м а н ти ка )» . 8. Р о зкр и й те сим волічне значення імені м атері в новелі «Я (Р о м ан ти ка )». 9 . П р о ко м е н ту й те присвяту новели «Я (Р о м а н ти ка )» — «Цвітові яблуні». 10.

П о м ір ку й те , чо м у л іте р а ту р о зн а в ц і н а зи в аю ть ге р о я Я лір и чни м ге р о є м .

11. Щ о д о новели «Я (Р о м а н ти ка )» л іте р а ту р о зн а в ц і н ай ч а стіш е вживаю ть два о зн аче н н я — р ом античн ий т а ім пр есіо н істичн ий. Щ о, на ваш у дум ку, у творі р о м а н ти ч н е, а щ о ім п р ес іо н іс ти чн е? 12.

Н а д у м ку ф ілософ а М . П оповича, п ер со наж і новели (м ати , Т а га б а т, д е г е н е ­ рат, А н д р ю ш а, голова чо р н о го тр иб унал у) — усі вони «різні кінці душ і одно­ го й то го с а м о го р о м античн ого Я». Чи ви п огод ж уєтеся з ним? Чому?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Письмово прокоментувати назву новели М . Хвильового «Я (Романтика)». 2.

Виписати лексику на позначення кольорів і звуків із новели М . Хвильового «Я (Ро­

мантика)». Пояснити, яку роль відіграють зорові й слухові образи в цьому творі. 3. Підготувати повідомлення про найцікавіші факти з життя М. Хвильового за його епістолярною спадщ иною , тобто за листами (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11.

Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації. — X., 2003. Дзюба І. Микола Хвильовий / / 3 криниці літ: У 3 т. —Т. 3. — К., 2007. — С. 261 322. Донцов Д. Хвильовий //Українське слово. Хрестоматія... —К., 1994. —Т. 1. —С. 654—671. Жулинський М. Микола Хвильовий / / Слово і доля. — К., 2002. — С. 329—349. Історія української літератури XX століття. — Кн. 1. — К., 1993. — С. 533-550. Кодак М. Микола Хвильовий як митець-психолог. — Луцьк, 2008. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. — Кн. 1. — Едмонтон, 1987. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі. — К., 2008. Плющ Л. Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового. — К., 2006. Полювання па «Вальдшнепа»: розсекречений Микола Хвильовий. — К., 2009. Шерех Ю. Хвильовий без політики / / Ю. Шерех. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: В 3 т. — X., 1998. —Т. 1. — С. 57-68.

narod.i.ua/books/?fid=l 636170955 ukrbook.com/.. ./polyuvannya-na-valdshnepa-rozsekrecheniy-mikola-hviloviy.html Радимо відвідати: Харківський літературний музей, Тростянецький історико-краєзнавчий музей; подивитися: документальні фільми «Цар і раб хитрощів», «Червоний ренесанс», «Думки проти течії», художні фільми «Вальдшнепи», «Пудель», «Я той, хто є».

Григорій КОСИНКА

г

Оповідання Косинки являють ...одне з найпоміт­ ніших літературних явищ в обсягу прози. У них б а ­ гато тонкої і влучної спостережливості, велика доза художньої безпосередності й прямоти. Мова в Косинки сильна, імпресіоністична. М. Зеров

18 99 -19 34 Григорій Косинка був одним із небагатьох у 1920-і роки, хто не піддався тому ннічпому впливові М. Хвильового, який він мав на тодіш ніх письменників. Хоча, поза сумнівом, у нього були свої літературні авторитети, про що сам зізпаішік я, — О. Кобилянська, В. Стефаник, В. Винниченко, С. Васильченко, а також Морнезький прозаїк К. Гамсун. Це не завадило йому маги визнане всіма власне місце в літературному процесі. Попри невелику творчу спадщ ину, воно бул о д о ­ колі значимим. Вихідець із бідн ої селянської родини швидко завойовував авто­ ритет поряд з освіченіш ими письменниками, його читацька популярність зр о­ стала, особливо серед молоді, він упевнено засвоював нові шляхи української Літератури. До того ж Г. Косинка був досить публічною людиною. Часто брав участь у р із­ номанітних зустрічах, особливо у ВУ А Н (Всеукраїнська академія наук), сам озвучупав свої твори на радіо. Зауваж мо, іцо свою прозу під час виступів читали на­ нимать лиш е М. Хвильовий (у Харкові) та Г. Косинка (у К иєві). 11,ей унікальний дар молодого автора сприяв ще більш ій популярності його тор ів , що вабили тодіш нього масового читача актуальністю проблем, ж иттєподібністю си туац ій, яскравим и характерам и. В н утріш н ій світ героїв, їхн є природне прагнення д о кращого життя були йому близькі й зрозумілі. Ж и тт єв и й і твор чи й ш л я х п и сь м ен н и к а Григорій Михайлович Стрілець (Косинка) народився в бідній селянській родині Ч\) листопада 1899 р. в с. Щ ербанівці Обухівського рай он у на Київщині. Батько щоліта мандрував на заробітки, а восени наймався д о цукроварні. Він мріяв про кращі часи, «про зем лі вільні». 1908 р. родина виїхала на Далекий С хід, оселилася на березі Амуру, навіть інічала будувати хату. Однак туга за Україною повернула її назад. Ж ити стало ще нижче. Тепер довелося працювати й найстаршому Григорію. Він полов буряки, гнгав плуга, був чорноробом на цукроварні. Розрадою для нього стали книжки. І п т . ко, сам неписьм енний, завж ди купував їх синові, коли їзди в на заробітки. И основному то була пригодницька література російською мовою, а першою укра­ їнською книжкою стала «Конотопська відьма» Г. К вітки-О снов’яненка. Г р и го р ій К о с и н ка : «Квітчина повість м ен е д уж е вразила й здивувала: є, виходить, люди, щ о пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там , я довго ще після “Конотопської відьми” не знав — “хто ми і чиї ми д іти ...”»

Українська літ ерат ура 1920 - 1930-х років

Ту повість Григорій читав і рідним. Голос мав артистичний, «дзвінкий і сильний» —його «часто запрошували псалтир над мерцями читати». Після закінчення початкової школи в с. Крас­ ному 1913 р. працює писарчуком у волості. «Всю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, усю сваволю урядників, мирових посередників, /<5_ писарів і помічників їхніх я не забуду, здається, М. Бурачек. У ніверситет. 1900-і роки ДОВІКУ» ~ ТаКИМбУВ п е Р ШИЙ ДОСВ'Д самостійного життя. 1914 р. Григорій їде на заробітки до Києва. З цього часу все його творче життя було пов’язане саме з цим містом. Він полюбив його по-справжньому. Там ще існували свідки його тисячолітньої історії — старий Поділ із Кожум’яками та Гончарівкою, Братським монастирем у центрі; церква Всіх Святих і кладовище з похованнями видатних українських діячів часів Київської Русі на горі Щекавиці; фрески й іконостас Софійського собору, на територію якого ще можна було потрапити через барокову браму Заборовського; Золоті ворота, Золотоверхий Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, каплиця Івана Мазепи на Микільській, собор св. Миколая( церква Успіння Пресвятої Богородиці (відбудована в 1828-1842 pp. Десятинна церква). Час тут мовби зупи­ нився, українська старовина поєднувала сучасність із далеким минулим. Більшість цих архітектурних пам’яток була зруйнована в 1930-х роках. До Києва Григорій приїхав із мрією про навчання. Однак хлопцеві з бідної селянської родини спершу довелося заробляти на прожиття: чистив черевики перехожим на вулиці. Невдовзі пощастило більше — улаштувався кур’єром-реєстратором у земській управі. Водночас відвідував «вечірні гімназіальні курси», після закінчення яких отримав право вступу до вищої школи. Однак революційні, на­ ціонально-визвольні події унеможливили швидке здійснення юначої мрії. Лише в 1920 р. Г. Стрілець вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО). Одним з його викладачів був пррфесор М. Зеров. Григорій Костю к у своїх м е м у а р а х «Зустрічі і прощ анн я» з г а д у є п р о такий к урйозни й ви п адо к: «Було то я к р а з після виходу у світ зб ір ки н о вел “З а ­ квітчаний сон " Г. К осинки, п р о яку р о зп о в ід а л и й на лекціях. А втор п р и й ш о в с к л ад ат и іспит із т е о р ії л ітер ату р и . На за п и та н н я М. З е р о в а п ро о с о б л и в о с т і н о вел и як ж ан ру п р ав и л ь н о відповісти н е зм іг. П р о ф е с о р п р и н ц и п о во н е п о с т а в и в оцінки, а з а сту д ен т о м так і за л и ш и в с я е к за м е н а ц ій н и й б о р г, б о н е в д о в зі він н авчанн я за л и ш и в ...»

'акт

Складний революційний час, матеріальна скрута, постійна побутова невлаш­ тованість — для багатьох це унеможливлювало здобуття вищої освіти, однак не зменшувало спрагу до знань, навпаки — багато хто з того покоління тягнувся до книжок, займався самоосвітою з фанатичною наполегливістю. Товариш Косинки, письменник Тодось Осьмачка, згадує про те, як він зачитувався творами Бодлера, Байрона, Гейне, Гете... Григорій писати почав із віршів. Невдовзі більш-менш стабільно заробляв J короткими нарисами, памфлетами, статтями в київських газетах «Боротьба» та «Більшовик».

Григорій Косинка

консультація «Боротьба» б у л а о р г а н о м У країнської п ар тії с о ц іа л іс т ів -р е в о л ю ц іо н е р ів (е с е р ів ). І Ними її р о зк о л у із с е р п н я 1 9 1 9 р. в о н а с т а л а н а з и в а т и с я У країн ською к о м ун істи чн ою партією (б о р о т ь б и с т ів ). Д о н е ї н а л е ж а л и відом і політичні діячі, п и с ь м е н н и к и Г. М ичмйличенко, В. Е л л ан -Б л а к и т н и й , В. Ч ум ак, М. Я л о ви й , А. Л ю б ч ен к о т а ін. Ф о р м а л ь н о І , К осинка н е був ч л е н о м ц ієї партії, а л е , о ч е в и д н о , п о д іл я в її політичну п л а т ф о р м у , я ка м п ід н у в ап а со ц іал істи ч н у ід ею з н ац іо н ал ь н о ю . У її п р о гр а м і, з о к р е м а , з а з н а ч а л о с я , що н она є р е в о л ю ц ій н о -в и зв о л ь н о ю п ар тією т р у д о в и х м а с і п а р т іє ю в ід р о д ж е н н я ѵмм ін ськ о ї нації. С и м п а т и з у в а л и б о р о т ь б и с т а м і п и с ь м е н н и к и П. Т и ч и н а, М. івчен ко, ► Поліщ ук т а ін. У га зе т і д р у к у в а л и с ь їхні т в о р и .

4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано й перший художній твір —автобіографічний етюд «На буряки», Підписаний уже відомим із газетних дописів псевдонімом Кш ішка (від назви польових квітів — червоні косинці, які люЛіШ його мама). У житті письменника переломним став 1920 рік. То був чиє справжніх прозрінь і творчого зростання. Він вступив до Киїнського інституту народної освіти й до літературно-мистець­ кої групи «Ґроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, І со Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурпчск, Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надрупопаио невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За земельку», *ІІІд брамою собору». «Ґронівці» прагнули стилістичного оновлення мистецтва, Аули за синтез усіх його видів, виокремлювали імпресіонізм і футуризм. Уже після розпаду групи 1922 р. з’являється його перша збірка «На золотих Логін», яка одразу привернула увагу читачів і критиків, принесла справжнє виііішшя. Найпопулярніші тодішні журнали («Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція») друкують твори Г. Косинки. ( 11

П рикм етною подією 1923 p., щ о м а л а н егати вн и й р е з о н а н с в Україні, б у л а з ’я в а кіл ькох о п о в ід а н ь В. П ід м о ги л ь н о г о , о п о в ід а н н я «А нархісти» Г. К о си н к и , п о е з ій Т. О сь м ач к и в ж урналі у к р аїн ськ о ї ем ігр а ц ії «Н ова Україна», щ о ви х о д и в друком з а р е д а к ц іє ю В. В и н н и ч ен к а й М. Ш а п о в а л а в П р азі т а Б ерлін і. У харківській п р е с і питорів б у л о зв и н у в а ч е н о в х и б н о сті ідей н и х п е р е к о н а н ь , н а ц іо н а л ізм і й о сп іву ван н і (•уркульства. Т ом у вони зм у ш ен і були публічно к а я т и с я й п о я с н ю в ат и д р у к у в а н н я своїх т о р ів з а к о р д о н о м , у м о ти во в у ю ч и ц е « н ад м ір н о ю п ід о зр о ю , ц ь к у в а н н я м і в ід м о во ю їм у публікації в Україні». Як ж е ці т в о р и н а с п р а в д і п о т р а п и л и з а к о р д о н ? В ід о м о , щ о с а м е і К осинка л и с т у в а в с я з В. В и н н и ч ен к о м , к о тр и й і в л аш т у в ав їхній д р у к .

ГЯКТ

Звісно, факт виходу друком цих творів у «буржуазній», «націоналістичній» • I Іовій Україні» у майбутньому нашкодив авторам. Наприклад, у 1928 р. Г. Ко­ ти к у мали відрядити до Європи. У нього перед поїздкою вкрали паспорт. За словами його дружини Т. Мороз-Стрілець, це був поширений тоді спосіб не пускати «неблагонадійних» за кордон, ніби й не відмовляючи.

У країнська літ ер а т ур а 1920

19'JO-x років

Хоча вже того ж таки 1923 р. в Києві було надруковано другу збірку Г. Косинки «Заквітчаний со н » , присвячену видатній артистці Марії Заньковецькій. До

митця приходять слава й популярність.

Григорій Костюк п р и гад у є один із вечорів 1 9 2 5 p., н а яком у Г. К осинка читав о п о в ід а н н я «Політика»: «На сц е н у в и й ш о в м о л о д и й , с е р е д н ій на з р іс т ч о вік років 2 6 - 2 7 , трохи п р и с а д к у в ат и й , з р у ся в и м чуб ом і відкри тим п р о сти м о б л и ч ч ям . С тав з боку к а ф е д р и , о б п е р ш и с я н а н еї о дн ією рукою , сп о кій н о д и в п е р е п о в н е н у за л у . Публіка п оволі за т и х а л а . Він н е м а в у руці ні книжки, ні рукопису, ні б у д ь -я к о ї за п и с к и . Коли публіка вти хла, він за г о в о р и в . З а г о в о р и в так, як го в о р я т ь у с е б е в хаті с е л я н и , у р оди н н и х чи св ятк о ви х р ізд в ян и х о б с т а в и н а х . То н е бу л о зв и ч н е читання з книж ки, рукопи су. То б у л а ж и в а р о зп о в ід ь н а п а м ’ять. Я т а к е п о б а ч и в у п е р ш е . Я нікого з п и сьм ен н и к ів біл ьш е й пізніш е н е з н а в , щ о б с в о ю п р о зо в у річ міг чи тати н а п а м ’ять. Та щ е й як читати! З т ак и м п р и р о д н и м п е р е в т іл е н н я м у х а р а к т е р и , у психологічні н ю анси гер о їв . Ні, то б у л а м істер ія х удож н ього читання! Публіка си д іл а, як за г іп н о ти зо в ан а » .

«

акт

Через матеріальну скруту Г. Косинка залишає навчання. Працює редактором у журналах і видавництвах, відповідальним секретарем ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), редактором Київської кінофабрики, директором Харків­ ського та Київського радіокомітетів, актором на радіо. Він зацікавився народною творчістю — почав збирати фольклор. Розумівся на музиці, театральному й обра­ зотворчому мистецтві. 1924 р. знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася вірною йому до глибокої старості, дбайливо впорядковувала його посмертні видання творів. У цей час Г. Косинка стає членом попутницької організації «Ланка». Майже всі «ланківці» мешкали в центральній, історичній частині Києва. Скажімо, родина Є. Плужника на вулиці Прорізній, В. Підмогильного — Володимирській, а Г. Ко­ синки —у трикімнатній квартирі батьків дружини Тамари, у флігелі Софійського собору, де нині можна побачити меморіальну дошку. У його помешканні вони найчастіше й збиралися —обговорити останні мистецькі події, прочитати нові твори або й просто поспілкуватися. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх навіть називали Косьмачкою. Сучасники згадують велику життєлюбність Г. Косинки, його веселу, товариську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабуз­ ництва, ненависть до партійного чиновництва. У 1928 p., після ліквідації МАРСу, Г. Косинка зізнавався Г. Костюкові: «Кінчи­ лась доба навіть відносної свободи для письменника. Настає, мабуть, час абсолют­ ного панування цензора й наглядача». ,Д , Д о к а з

С у б о тн ьо ї ночі 5 л и с т о п а д а 1 9 3 4 p ., я к р а з н а п е р е д о д н і за х и с т у д и п л о м у друж и н и , Г. К осинку бу л о з а а р е ш т о в а н о й у в ’я з н е н о д о Л ук’янівської Л&щ тю рм и . А вж е 18 грудн я й о го р о зс т р іл я л и р а з о м з інш ими 2 8 україн ським и м и тц ям и як « к о н тррев ол ю ц іо н ер ів » і «теро р и стів» , з-п о м іж яких К ость Б у р евій , О л е к са Б л и зьк о , Іван і Т а р а с К руш ельницькі, Д м и т р о Ф ал ь к ів сь к и й . С т а л о с я ц е в прим іщ енні колиш нього Інституту ш ляхетних дівчат (згодом — Ж овтневий п ала ц культури, нині — М іжнародний ц ентр культури і м и стец тв ). З а однією з в ер сій , тіла р о зстр ілян и х за к о п а н о на Л ук’ян івськом у к л адови щ і. Л и ш е в 1 9 5 7 р. Г. К осинку б у л о р е а б іл іт о в а н о .

Григорій К осинка

У ті страшні репресійні роки іноді якийсь один випадок рятував або ж, наішаMl, і убив людину. Однак щодо Г. Косинки постає закономірне запитання: чому Ного знищили одним із перших? Загалом він був досить сміливим, безкомпро­ місним, найголовніше — не боявся під час публічних виступів говорити правду.

А

Ю р ій Л а в р ін е н к о з г а д у є , щ о о стан н ій й о го в и сту п б у в у Б удинку л ітер а т о р ів ім. В. Б л а к и т н о го в Х аркові, д о речі, р о с ій с ь к о ю м о в о ю : «К осин ка з а ц и т у в а в відом і с л о в а : “Б р а т ь я п и с а т е л и , в н а ш е й с у д ь б е ч т о -т о л еж и т інікоиоѳ" (з М. Н е к р а с о в а . — Авт.)', с к а з а в , щ о в таких у м о в а х с п р а в ж н я тво р ч іс т ь іш м п ж /іи ва. З а л а з а в м е р л а в ід с т р а х у ; к ін е ц ь п р о м о в и к о м у н іс ти в к р и л и п о г р о з а м и , к і ш іьорка ап л о д у в а л а » .

оказ

Т ворч и й д о р о б о к

( )иовідання й новели письменника високо оцінив В. С т еф аник: «Особливе поИоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Мін розгледів у молодому авторові справжній талант, який займе своє гідне Місце в українській літературі. Так воно й сталося. Прижиттєво було надруковано майже двадцять збірок новел і оповідань, що і нідчить про неабияку популярність митця в 1920-1930-і роки. Із-поміж них, окрім Першої «На золотих богів» (1922), найприкметніші «В житах» (1926), «Полі­ пної» (1927), «Вибрані оповідання», «Серце» (1929). На жаль, деякі новели втра­ чено назавжди, як і останню — «Перевесло», яку було завершено перед арештом. Тридцять років твори письменника не перевидавали, ім’я замовчувалося або надувалось у негативному контексті. ./Інше після реабілітації митця, у період «хрущовської відлиги» 1962 p., М, ( тсльмах і М. Рильський підготували збірку «Новели». Відтоді твори Г. Косинки Постійно перевидають. Проте ще чимало сторінок його життя й творчості не роз­ крито. Лише на початку 1990-х з’явилося незавершене оповідання «Фавст» (1928), ниє в 1942 р. надрукував журнал «Український засів», що виходив друком у Харкові. Мало кому відомо, що на початку 1930-х, коли вже насувалася хвиля репре­ сій, митець перекладав А. Чехова, Максима Горького, М. Шолохова. Його переклад • Мертвих душ» М. Гоголя до 1968 р. друкували без підпису.

Світобачення митця У(ля кожного письменника світобачення є тим важливим фактором, од якого ,ні чокать вибір геми, коло життєвих проблем, порушених у творах, особливості Іидмііідуального стилю. 15а типом світобачення Г. Косинка —реаліст. Він сприймає дійсність такою, икою вона є, художньо пізнає її, виходячи з реально існуючого. Письменник не Піниться ілю зіями, не прагне заглянути в «блакитне майбутнє», як, наприклад, романтики М. Хвильовий, Ю. Яновський. Критика називала це «політичною ко­ роткозорістю». Григорій Косинка був чесним перед собою і своїм народом, не став ілюстратором партійних гасел, за що поплатився життям. Він правдиво писав про найболю­ чіше, умів збагнути й відтворити складність і суперечливість селянської революції и Україні, непросту пореволюційну дійсність.

У країнська літ ер а т ур а 1920- 1 9 3 0 - х років За характером був оптимістом, життєлюбом, любив жартувати. Тому так боляче сприймав недосконалість світобудови, незахищ еність простої людини. На відміну від трагічного песимізму В. Стефаника, що завжди межував із внут­ рішнім бунтом, світогляд Г. Косинки є все ж вітаїстичтш, життєствердним. Загалом він репрезентує покоління «трагічних оптимістів» — українських м одерністів 1920-х років. Зображ уваний ним світ — жорстокий, страшний («С ерце»), але водночас пре­ красний і неповторний щомиті («М ісячний сміх», «В житах», «Заквітчаний сон»), яку прозаїк ф іксує й естетизує через сприймання, враження героя. Чи не тому селянин Г. Косинки керується вселюдськими, одвічними цінностями, що стають для нього головним чинником власного вибору: радість життя («В житах»), мило­ сердя («С ерце»), синівські почуття, прагнення порушеної гармонії («М ати») тощо. Він справжній людинолюб. Й ого цікавить насамперед людина в цьому не­ досконалому, але прекрасному світі. Він любить її такою, якою вона є, — склад­ ною, суперечливою, іноді непривабливою своїми вчинками. Через те переживає разом зі своїм героєм-селянином за його віковічну відсталість, духовну обм еж е­ ність, бажання погнатися за ефемерними цінностями, неспроможність відстояти справжні цінності. Косинка і радів разом зі своїм героєм у ті нечасті світлі моменти важкого життя, і ніби прагнув їх зупинити навічно. Т ем атика творів Більшість митців 1920-х років були вихідцями із села — недарма письменницька організація «Плуг» була тоді найчисельнішою. Тому про українське пореволюційне село, життя й боротьбу за землю, за краще життя писали в той час майже всі, але дуж е по-різному! Григорій Косинка писав про те, що найкраще знав, перепустив через своє серце. Його новелістика має автобіографічне підґрунтя, безпосередньо пов’язана з влас­ ним життєвим досвідом, здобутим у важкій селян­ ській праці, — і в панській економії, і в земських установах, і у воєнних сутичках. Вульгаризаторська критика 1 9 2 0 - 1930-х років звинувачувала його в аполітичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами зма­ льовувати «ворогів народу» — заможних селян (куркулів), повстанців-петлюрівців тощо, а світли­ ми — бідняків, пролетарів, комуністів. Він цих вимог не дотримувався, тому його назвали «апологетом куркульства», «поетизатором отаманщини і банди­ тизму». Страшні на ті часи звинувачення! Скажімо, етюд1 «Н а золотих богів» (1920) Г. Ко­ синки став однією з перших спроб у тодіш ній укра­ їнській літературі передати справж ній трагізм революційних подій — замість їхнього пафосного Є. Сагайдачний. На краю села. оспівування. За цей твір автору дорікали в неви­ 1920-і роки разності ідейної позиції. 1 Етюд — яскравий настроєвий малюнок, наче ескіз до чогось більшого й глибшого.

Григорій К осинка

А

О К З .З

Володимир Коряк: «Читач не розбере — за кого є, власне, автор — з рѳволюцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина».

У творах Г. Косинки селянин постає в різних Іпостасях: як заможний хлібороб, який тремтить за своє добро; злиденний бідняк, котрому нічого втрачати; відчніідуїшіий борець із новими порядками й зацькований, розгублений дезертир; самовпевнений червоноармієць, иоиолилений комнезам і розхристаний повстанець-анарх іп . І кожен із них захищ ає свою правду («політику»), /міне у своєму морально-етичному вимірі, дарма що розIубішся на роздоріжжі революційного вибору, а то й заблуКіні у хаосі нового світу. Однак тема українського пореволюційного села в д о ­ робку Г. Косинки — основна. А його узагальнений образ т ін н и н а — це М икита К ож ум ’яка, який змуш ений залиІНітти плуга й воювати (« Н а золотих богів»),

к. Малевич. Голова селянина. 1928-1929 pp.

Микола Хвильовий: Це уособлення «темної атавістичної сили», прихованого бунту, спротиву, хоча він і не вміє воювати посправжньому. Адже «Косинчин плуг дзвенить, як і тисячі років дзвенів, його люди і сьогодні відчувають степ, як щось абстрактне (“коли діло касається степу — то ми, як мур”), одірване від соціальних процесів». Критик Л. Нигрицький писав, що в кожного з його героїв «на самому дні душі т аїться спрага краси, жага життя, таємнича, невловима, усім рідна, у всіх при­ таманна».

1 'У Д Ж Є Н Н Я

У текстах Г. Косинки «ідеологічна» присутність автора не відчувається, немає поділу героїв на «ваших» і «наших». Він постійно акцентує на вселюдських вартостях; його найбільше цікавить навіть не селянин, а власне людина в новому гніті - обмежена, беззахисна, розгублена й слабка, тому вона постає такою правдо­ подібною. Водночас автор — тонкий психолог. Й ом у зрозумілі найменші порухи душевного стану героя, незалежно від його соціальної чи класової належності. І Іаприклад, у центрі розмаїтої «картини» пореволюційної дійсності («П ол і­ тика») — протиставлення понять народження і смерті, що передано досить споі кидально, емоційно спокійно. Тут символ народження (передріздвяний Святвечір) заперечено фактом смерті головного героя. Отже, події складного часу вибору, кла­ сових протистоянь — відносні, умовні, бо перемагає лише одвічний сенс — двобій життя зі смертю. Письменник переконаний — у будь-який час найважливіші цінності гуманістичні, уселюдські. У такому ж плані написано й новелу «Мати» (1925), яку М. Рильський у доробку І Косинки вважав однією з найглибших. У контексті тодішньої загальної тенденції надавати перевагу громадському над особистим — це був рух проти течії. Автор показує, як синівські почуття перемагають обов’язок, вони важливіші за класову боротьбу, тому підняті на п’єдестал вищого сенсу буття людини. Загалом у багатьох творах прозаїк робить наголос на морально-етичних п ро­ блемах, які поруш ено в контексті складного пореволюційного часу, хоча в них

У країнська літ е р а т у р а 1920- 1 9 3 0 -х років постає досить широка й складна панорама життя, боротьби українського селянства перш ої чверті X X ст. В українській літературі з-п ом іж попередників лиш е В. Стеф анику вдалося так глибоко зрозум іти душ у українського селянина.

грказ

Відомо, щ о між м итцям и були досить теплі стосунки, які вони підтримували через листування. Д ружина Т ам ар а М о р оз-С тр іл ец ь згадувала,

що в той день, коли приходив лист о д «найвпливовішого на молоду ге н е ­ рацію сучасних письм енників» м ай стр а , Григорій «ходив ім ен и н н и ко м , прагнув якнайш видш е поділитися радістю з товариш ами». П роте їхня зустріч так і не відбулася. У 1928 р. В. С теф аник мав приїхати в Україну, та польська влада до Харкова його не пустила.

Обидва писали про «одвічного» українського селянина (традиційна тема реалізму), що не заперечувало їхній м одернізм, який полягав насамперед у «способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти» (І. Франка). Однак як В. Сте­ фаник відійш ов од етнографічного п обутовізм у, так і Г. К осинка — од «худож ­ ньої імітації української пореволюційної дійсності». Обидва є своєрідними поетами «найглибших глибів душі», тому змістовий пласт для них — лише естетичний матеріал, на якому вирізьблено чуттєві, настроєві «взори», поруш ено загально­ людські одвічні проблеми й мотиви. Проте індивідуальні стилі в них, безперечно, різні. Стиль В. Стефаника — зразок експресіоністського вираження на тлі трагічних випробувань. Почерк Г. Косинки — це імпресіоністський мінор, описова споглядальність одвічного, непорушного, ліричне зачудування зупиненою миттю; це і ф ілософ ська помірко­ ваність на м ежі важливого вибору, спроба поновити гармонію в уяві, у чуттєвому переживанні зображ уваного. О с о б л и в о с т і ін д и в ід у а л ь н о го сти лю

Індивідуальний стиль будь-якого митця безпосередньо пов’язаний зі змістом його творів. Стиль письменника не молена відокремити від тематики, поруш ених проблем, мотивів, що все разом визначає коло висловлених (чи втілених) думок, ідей. Індивідуальний стиль Г. Косинки можна визначити як неореалістичний, тобто такий, який має риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної.

ЗОР

Згадайте п р о з а р о д ж е н н я ім п р е с іо н із м у у світ овом у мистецтві.

консультація • ТЛ Ім пресіонізм (від фр. impression — враження) — стиль у мистецтві та літературі, який полягає у відтворенні особистих вражень, спостережень, відчуттів, переживань від о б ’єктивної реальності, тобто ґрунтується на єдності о б ’єктивного та с у б ’єктивного. Виник у другій половині XIX ст. у французькому живописі, зо кр ем а у творчості художників Е. М ане, К. М оне, О. Ренуара, К. Піссаро та ін. У Роси представлений творами І. Грабаря, К. Коровіна, в Україні — О. М ураш ка, М. Бурачека та ін. В українській літературі наприкінці XIX — на початку XX ст. імпресіонізм став невід’ємним склад-

Григорії) К осинки ииком модернізму. Найбільш плідно він проявився у творчості М. Коцю бинського («На кпмені», «Цвіт яблуні», «Intermezzo», «Він іде», «Сміх» та ін.), хоча його тенденції є у творах О, Кобилянської, В. Винниченка, Г. Х о тке в и ч а та ін. Риси імпресіоністської поетики м ожна знайти та ко ж у літературі 1 9 2 0 - 1 9 3 0 -х років (твори А. Головка, М . Хвильового, М . Івченка, Ю. Яновського, Г. Косинки та ін.).

мистецький контекст М икола Бур&чек (1 8 7 1 -1 9 4 2 ) — український живописець, пейзажист, театральний художник, акшр, педагог, історик мистецтва. Навчався в Киїиській рисувальній ш колі М . М у р а ш к а , у К ракові й П ариж і (у майстерні А. М атісса). Від 1912 р. жив у Києві, з 1925 р. — у Харкові. Один із засновників Української ака д е м ії м истец тв ( 1 9 1 7 -1 9 1 8 pp. — її президент). Його творча спадщ ина дуже велика. Особливо позначені впливом імперсіонізму пей;іажі, які передають колірне багатство української і ірироди, довколишнього світу, враження й відчуття під його споглядання: «Сутінки» (18 90 ), «Подвір’я пзимку» (1911), «Соняшники» (1914), «Дахи Софій­ ського собору в Києві» (1917), «Взимку. Київ» (1920), «Дніпро. Хмари насуваються» (1934), «Яблуні в цвііу» (19 36 ) та ін. На тему «Цвіту яблуні» М. Коцю­

М. Бурачек. Золота осінь. 1910-і роки

бинського митець створив кілька полотен.

Риси ім пресіонізм у помічали в Г. К осинки й сучасники. О днак із середини І!)2()-х років цю стильову течію бул о гостро критиковано, у кращ ому разі оцінено як перехідний, тимчасовий етап на ш ляху становлення нової, «пролетарської иітератури». 1'У Д Ж Є Н Н Я

Літературознавець Ф елікс Якубовський називав Г. Косинку остан­ нім епігоном «імпресіоністичної манери, у жанрі селянської укра­ їнської новели», проте наголошував на тому, що він — епігон досить сильний, бо «розвиває далі те, що було в Стефаника, Васильченка, почасти К оцюбин­ ського, і розвиває вже тоді, коли нова соціальна тематика просто йде проти цієї манери в українській літературі».

ІІя дум ка дещ о суперечлива, бо епігон навряд чи зм іг би розвивати традицію. Григорій К осинка підхопив-таки естаф ету у Василя Стеф аника й по-новом у наголосив на образі українського селянина. У радянський час той «наголос» було іатерто д о невпізнання. Прикметно, що в прозі митця можна спостерегти тенденції, притаманні для малих ж анрів тогочасної літератури. Н асам перед — її рух од узагальненого образу робітничо-селянської маси (« В хаті Ш турм и», «Н а золотих богів») до індивідуалізованих героїв («Циркуль», «Змовини», «Серце», «Гармонія», «Ф авст»), під ліричного сам овираж ення («Заквітчаний со н » ) д о сю ж етн ої оповіді.

країнська літ ер а т ур а 1920- 1 9 3 0 - х років У неореалістичних творах Г. Косинки імпресіоністські тенденції проявлено ^послідовно. Вони прикметні для новел-етюдів («П еред світом», «П ід брамою )бору», «Мент», «Місячний сміх»), щодалі переважає опис, розповідь, тобто міцніє іалістична манера образотворення. Однак і в них імпресіоністські тенденції не іикають, а допомагають утілити ідею, акцентувати якісь мотиви, думку, настрій; товідь стає лаконічною, фрагментарною; посилено роль кольорової гами, що ;редає зорові настроєві враження. Вони ніби оголюють трагічну суть життя, іголош ують на нюансах внутрішнього світу лю дини, посилюють психологізм юру. Через це й жанр новели в його доробку переважає. Крім того, ще 1922 p. М. Зеров прогнозував Г. Косинці більші жанрові форми, >зцінюючи його тодіш ні твори як «своєрідні ескізи для великої картини». Хоч іевидно, що особливості індивідуального стилю письменника цього не передічали, бо ґрунтувалися насамперед на су б ’єктивному чутті, більше інтуїтивній іксації вражень, аніж на аналітичному осмисленні зображуваного, чого по>ебує, наприклад, роман. Зосередження уваги автора на одиничному факті, події, зсобливо настрої чи психічному стані людини, його мінорна, переломлена крізь 'б’єктивне сприйняття, філософська споглядальність зображуваного також свідїли про імпресіоністично-новелісіичну природу його творчості. О тже, про наявність ім пресіоністських тенденцій в індивідуальному стилі Косинки свідчать: • не описування, а фіксація чуттєвого, настроєвого або смислового враження від >гось; • композиція твору являє собою окремі часово-просторові фрагменти; • фрагментарність самої оповіді; важливість у тексті кольорової гами як уті;ння зорових настроєвих вражень; • особлива акцентація на худож ніх деталях. Звідси — лаконізм зображення, повна відсутність тенденційності (нав’язування івних ідей, дум ок), безпосереднього авторського голосу. О гляд тв о р ч о ст і п исьм енника У новелах Г. Косинки реальний світ постає в спалахах подій, динамічному лейдоскопі миттєвостей, настрої, рефлексіях, які автор постійно ф іксує в призмі ого імпресіоністичного враження; зовніш ній світ ж е зображ ено як розмаїття льорових, звукових, чуттєвих миттєвостей, на яких зупиняється авторська ага. Тому кожна його новела — певний настрій, тон, ритм, перевага якогось коору, але й окрема проблема стану, вибору. У 1924 р. журнал «Н ова громада» опублікував новелу Г. Косинки «Постріл» підзаголовком «Із циклу “Новели дезертира”», до якого автор зараховував ще ори «Десять», «Темна ніч», «В житах», «Оповідання без моралі», «Анархісти», ній поруш ено болючу проблему трагічного руйнування гармонії світу, відчення від законів уселюдської моралі в ім’я нового життя. У 1 9 2 0 - 1930-х ках це тривожило багатьох митців: П. Тичину, М. Хвильового, Ю. Яновського. У «Пострілі»- розповідається про розстріл комуніста М ат вія К и я н чука, ідком якого став товариш його дитячих літ К орній. Обидва з бідняцьких ро:н, разом наймитували в пана, тепер опинилися по різні боки революційної рикади: Корній — серед вояків отамана Гострого, а Матвій став комунаром. "уди бігти і що далі робити?» — запитує себе Корній після розстрілу товариша.

Григорій К осинка ІІІи уособлю є те заблукале українське селянство, яке шукало ш лях у ті непрості роки. ІІоведінка Матвія, той страш ний постріл у нього став поворотним у свідо­ мої ті Корпія, вніс у неї су м ’яття й зневіру. Зр о зу м іл о тільки одне: йом у ненаінігно плазування перед кимось. Н овела закінчується болю чим запитанням К ор­ мім: «Що жде нас далі? А-ах!..» Яким ж е буде те майбутнє, якщо воно здобувається і «ким жорстоким способом ? Д е знайти праведний шлях, як відновити поруш ену і нрмопію? А душ а митця так прагла її побачити, відчути хоча на мить. «В Ж И Т А Х » 11,ю новелу написано раніше від «Пострілу». 11)22 р. її було надруковано у львівському чаічніисі «Н ова культура», потім перероблено, и 1025 р. вона з ’явилася в київському ж урналі •Ж иття й револю ція». І'() була одна з найулюбленіших новел Г. Коі'инки. Він її читав перед слухачам и н ай ­ чистіше. З цього приводу М. Рильський навіть ІІШіисав епіграму. Н а тлі інш их творів, у яких переважають картини похмурої, трагічної д ій с­ ності, це найбільш ж иттєлю бний, пронизаний сііітлим, оптимістичним настроєм ім пресіоніс­ тичний текст. У новелі зн ову бачимо К о р н ія , якому ось О. Кваша. Хліб. 2005 р. уже другий рік волосся розчісували «дощі, і ill/и і дике вовче дезертирське життя». І д р у ­ гий рік «проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста М ат вія К и я н ч у к а » . У такі миті «чогось до болю робиться сумно». М инуле невідI гуп но його п ереслідує, а м айбутнє неясне й тривожне. П роте м и бачимо голов­ н ою героя поза м ежею м инулого й дезертирського теперіш нього, в особливий ра­ нок і н особливу мить існування — як невинну й чисту ди ти н у м атері-Зем лі, що живе неспіш но серед розкіш ної, ніби не займ аної недавніми кривавими подіям и природи. К орній прислухається д о «пісні поля», м илується різнобарвністю с гену, розм овляє із сонцем, що наче цілує його, — ніби Пан К. Гамсуна (з о д н о­ йменного ром ану) заблукав в українських житах, о б ’єдную чи в єди ни й гармо­ нійний світ природу і лю дей, звільняючи їх од будь-якого цивілізаційного мммулу. Л ІТ Е Р А Т У Р Н И Й К О Н Т Е К С Т У 19 20 -х роках твори норвезького письменника Кнута Гам суна (1 8 5 9 -1 9 5 2 ) були дуже популярні в Україні. Цьому значною мірою сприяло присудження йому в 1920 р. Н обелівської п р е м ії за р ом ан «Голод» (1 8 9 0 ), який було н ад р уко вано укр аїнсько ю у Львові щ е 1899 р. Згодом його твори перекладали О. М аковей, В. Г натюк, В. Гладка, К. Корякіна та ін. У 1928 р. з'явився друком о б ’ємний том вибраного, куди ввійшли романи «Голод», «Вікторія» та «Пан». Д о того ж українські письменники могли читати т о р и К. Гамсуна в російських, польських і німецьких перекладах. Тому й не дивно, що його образи використовують М . Сем енко (збірка «П’єро кохає. Містерії»), М . Рильський

Українська літ ерат ура 1 9 2 0 -1 930 -х років («Під осінніми зорями»), Є. Маланюк («Сонцю в унісон»), а його м одерністське світо­ відчуття відлунює у творах О. Кобилянської, В. С теф ани ка, М . Коцюбинського, Г. Косинки та ін, Михайль Семенко навіть присвятив йому окремий етюд у книжці «Невольники кохання» (Київ, 1918).

Поміркуйте, щ о спільного м іж новелою Г. К о си н ки та ро м а н о м «Пан» К. Гам суна.

Для Корпія сонце — живе, як брат. Здається, у цьому безмежному світі ла­ гідної природи ніщо не віщує небезпеку. Усе налаштовує на спокійний меланхо­ лійний лад: «заспаний ранок, заплаканий у росах» і «одноманітний ритм хлібів», і бджола, що борсається в медовнику. Весь опис налаштовує читача на мінор, умиротворює й заспокоює. Усе завмирає в очікуванні світлих перемін — наступає імпресіоністична пауза. Тільки душа в якомусь німому чеканні жде перемін, чогось несподіваного, але світлого. Картина цілком ідилічна. Бракує якогось різкого штриха: Корній чекає його, він хоче кудись скинути приспану дезертирським життям енергію. Зверніть увагу на художні деталі він хоче спіймати й зачавити джмеля або вистрілити «на закурену дорогу». Сповнене небезпек і непевності дезертирське існування десь наче далеко, за межами нашої уяви, хоча ми розуміємо, що бачимо Корнія якраз у період спочинку, паузиінтермецо. Цей момент вималюваний акварельними штрихами й сприймається як авторський ідеал у пошуках порушеної світової гармонії. Як апофеоз «пісні душі» Корнія (і автора теж) — кульмінація цього монотонного нехитрого сюжету (зустріч героя з колишньою коханою, яку називає «загуб­ леною в житах своєю долею»). У ляна — жінка сільського багатія Дзюби, при­ четного до розстрілу Матвія. Отож інша реальність у такий спосіб нагадує про себе. Однак це негучне протиставлення не змінює загальний оптимістичний настрій новели, лише підкреслює щемливо-радісне сприймання довколишнього світу, який є і буде вічно, разом із сонцем. Цей останній штрих твору — мовби підсвідоме нагадування про короткочасність і скороминучість кожної миті життя, миті радості, духовного, чуттєвого єднання зі світом. А степ дзвенить, Корнію теж співати хочеться, бо він «п ’я ний сьогодні в житах». Тут між рядками прочитується прагнення до гармонії зі світом, нала­ годження душевної рівноваги. Мить радості коротка, минуща. І я ловлю її, і ви ловіть її — ця вічна ідея світового мистецтва прозвучала «В житах» цілком покосинчиному. У цій новелі превалюють поширені мотиви зарубіжної літератури, що загалом домінують в імпресіоністичній естетиці. «Легкий» і пластичний імпресіонізм, як у новелі «В житах», не скрізь у Г. Косинки є переважаючим, він частіше виступає як «легка вуаль» для неореалістичного способу мислення й відповідно — оповіді. Йому притаманні об’єктивований стиль відтворення пореволюційного часу, людини в ньому, постійний наголос на морально-етичних проблемах. Т ҐІдсум к д ве С уД Ж еН Н Я

Григорій Костюк так підсумовує творчий доробок Г. Косинки: «Це звучало свіжо, правдиво, боляче».

Гри/о/нй Кос піно

завдання 1. Н о вела «В ж и тах» з а стиль ови м и о зн а к а м и с п о р ід н е н а з тв ор о м

А

«К ам ін ний хрест» Василя С т е ф а н и ка

Б

«In term ezzo » М и х а й л а К о ц ю б и н сь ко го

В «К атор ж н а» Б о р и с а Гр ін чен ка Г «П о д о р о зі в Казку» О л е кс а н д р а О леся Д «Л ісова пісня» Л е с і У кр аїн ки 2. НЕ є ко м п о зи ц ій н о ю о со б л и в істю новели «В ж и тах»

А р о зго р та н н я подій у степ у Б р озпо відь від п е р ш о ї о со б и В кульмінація на п очатку твору Г ф р а гм е н ти пісень Д наявність д іал о гу 3. Установіть відповідність Х уд о ж н ій з а с іб

П р и кл а д

1

ф р а з е о л о гіз м

...віт ер... с м и к а є з а вуса го р д у пшб

2

пер со ніф ікац ія

ницю , м о р г а є д о вівса й д о в го цілу

3

порівняння

куч ер яв і голови гр еч ок — п ’є м е д

4

ал ітер ац ія

степові. ... в житах з а г у б и л а с я м о я д ол я, і мої хочеться плакати, мов дит ині...

В

...в цю х в и л и н у старий чорногуз пс в аж н о п р о й ш о в травою д о болота... Д з ін ь , Д з ю б а , д з ін ь ...

Ц е д звони і

степ н а о б ід ... Ж ит ом ирська губ ерн ія п ов на тѳпѳ н им и, служить н е хоче в комуні, а не льо гкіхл іб а под ав ай !..

4.

В о л о д и м и р В и н н и ч ен ко , Павло Т и ч и н а, М и ко л а Хвильовий — ко ж ен

із ні/

м а є свою тр а ге д ію ж и ття (е м ігр а ц ія , м о рал ьн ий з л а м , с а м о гу б с тв о ). Ро: кр и й те тр а гіз м долі Г. К о с и н ки . 5.

П р и га д а й т е , які кольори, звуки й з а п а х и п ер ев а ж аю ть у новелі «В ж и тах П о м ір куй те, яку роль відіграю ть зор ов і, слухові й нюхові о б р а з и в цьоіѵ творі.

6 . П р и га д а й т е , щ о т а к е х у д о ж н я дет аль. Я ку роль у новелі «В ж и тах » відігр; ю ть та кі д е т а л і, я к з а б р ь о х а н а к о л о ш а , «я п он очка», ч е р в о н а хустка? 7.

П о м ір ку й т е , ч о м у в ім п р е с іо н іс ти ч н и х н о в е л а х (« In te rm e zzo » М . К о ц к б и н с ь ко го , «В ж и тах » Г. К о с и н к и ) р озп о в ід ь в е д еть ся с а м е від п е р ш особи.

8.

Щ о для Г. К о с и н ки є світовою га р м о н іє ю і щ о її п о р уш и л о в новелі «В жі тах»?

n/л ш іі .оті л іте р а ту р а ІУ/ и

VJJU-x років

9. У чому виявляється близькість кульмінаційних моментів у новелах «В ж и ­ тах» Г. Косинки й «М ом ент» В. Винниченка? 10.

Як у новелі «В житах» виявляється та ка особливість, як позаідеоло гічність?

11.

Розгляньте картину М . Б урачека «Золота осінь» і висловіть свою дум ку щ одо відповідності її колористики з н астр о єм новели «В житах».

12.

Заверш іть речення: «Щастя, н а д ум ку Корнія з новели «“В житах" — ц е . . . » З іс т а в т е д у м ки о д н о кл а сн и ків , п р о ко м е н ту й те найбільш п ер еко н л и в у п озицію .

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Дібрати й виписати приклади з новели «В житах», що ілюструють виділені слова з епіграф а до розділу: «Оповідання Косинки являють ...одне з найпомітніших літературних явищ в обсягу прози. У них багато тонкої і в л у ч н о ї спостережливості, велика доза художньої безпосередності й прямоти. М о в а в Косинки сильна, Ім п р е с іо ­ ністична» (М . Зеров).

2. Прочитати оповідання Г. Косинки «Фавст» (за бажанням). Прокоментувати перші рядки твору: «Коли догорятиме у віках остання зоря — горітиме моя мисль і стражцання...» Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Агєєва В. Українська імпресіоністична проза. — К., 1994. 2. Жулинсъкш М. Григорій Косинка / / Слово і доля: Навчальний посібник. — К., 2002. — С. 404-411. 3. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. —Кн. 1. — Едмонтон, 1987. 4. Мовчан Р. Імпресіонізм неореалізму Григорія Косинки //Український модернізм 1920-х: юртрег в історичному інтер’єрі: Монографія. — К., 2008. — С. 244-252; Григорій Косинка: іблизька і на відстані. —Дивослово, 2005. —№ 10. — С. 18-24. 5. Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті: Спогади. — К., 1989. 6. Наєнко М. Григорій Косинка / / Українське слово. Хрестоматія... — Кн. 2. — К., 1994. — :. 284-290. Радимо відвідати: Національний музей літератури України (м. Київ), Обухівський айонний історико-краєзнавчий музей (м. Обухів Київської обл.), Національний художній іузей України (м. Київ).

Юрій ЯНОВСЬКИЙ Благословіть почати щирий труд, Щ о відчинив би далину, як двері. Д овірте недостойному перу Д остойне слово ставить на папері... Ми стаємо плечима до плечей, і світ відчинено, як двері! Ю. Яновський

«І ш хуну з дерева мою між ри ф ів проведу і скель» — ці сим волічні рядк и з поезії І( )|>ія Я н о вськ о го є сво єр ід н и м тво р чи м кредо п и сьм ен ника. В автобіограф ії того ж р о ку він теж програм ував себе на щ асл и в у творчу долю : «Х отів бути м о р ­ ським інж енером . Б у д у вати кораблі й пароп лави . Т а будую тепер кораблі легш і». Так окр и л ен о й у п евн ен о м огла п и сати л и ш е в н утріш н ьо в іл ьн а лю дина, о п т и ­ міст і р ом антик, щ о від чу ває п отуж н у ду х о вн у силу. Т а к и м він тоді й був, н авіть мо передчуваю чи страш ної небезпеки, щ о вж е чатувал а поряд. З вісн о , віддавав динину р ево л ю ц ій н о м у часові, я к і багато його сучасн иків, у ч и ю свідом ість н е­ минуче в п о в зал и пан івн і гасла епохи, бо во н и ж и л и в ній, щ иро вірячи в кращ ий завтраш ній день, у про го л о ш у ван і ідеали. Д алі істи н н е о б ли чч я м итця, тон ко го л ір и к а, п р о н и кл и во го м и сл и тел я, в и ­ тонченого ром антика, вихован ого на кращ их тр ади ц іях світової класики, набрало ииразу к о н ву л ьси вн о ї грим аси. П ер етв о р и ти вільного п и сьм ен н и к а на краси ву воскову л я л ь к у , по стави ти їй ш тучне серце, я к е б заб и л о ся від повідн о до п ар ­ тійних вказівок, — чи не в цьом у п о л я гал о « культурне б удівн и ц тво» в п р о л етар ­ ській д ер ж ав і? А п о ч и н ал о ся все так обнадійливо... Ж и ттєв и й і творчи й ш л ях письм ен ни к а Ю рій Іванович Я н о в сь к и й н ар о д и вся 27 сер п н я 1902 р. в с. М айєровом у на Єлисаветградщипі (нині село Н ечаївка Компаніївського p-ну Кіровоградської обл.) у зам ож н ій сел ян ській родині. Т ам до п ’я т и р оків він ж и в у діда М и к о л и Я н о в ­ ського, як и й мав 180 д есятин землі, великий будинок, р оз­ кішний виш невий сад. Т ам пізнавав нехитру науку ж ити на цій землі. Дід дуже любив онука. П ерш ими вчителями були сільськи й ковал ь і тесля, я к и й «розповідав чимало пригод — власних і чужих», «знав безліч казок», навчив «любити дере­ во і людські р у к и біля нього», я к зап и ш е Я н о в с ь к и й у своїх « К ом ентарях до книж ок...». Коли хлопець підріс, його віддали до школи. Д обру освіту здобув у Є лисаветградськом у реальном у училищ і. Я к на поиітове місто, це був досить солідний навч альн и й заклад. Його закін чи ли Є. Ч и к ал ен к о , П. С аксаган ськи й , Г. Ю ра, Є. М аланю к... Ю рій ж и в у ро д и чів В ільчинських, аж по ки батько к у ­ Малий Юрій із дідом шів у Єлисаветграді будиночок. Т о були часи револю ційних

„ ,ѵГ..м..,./ті jitmc/jurnypa і у г и - iy jU -х років подій в У країні. П еред очим а Ю рія пройш ло чимало: м ітинги на майдані, тачанки батька М ахна, загони Ш куро, Григор’єва, М арусі Н и к и ф о р о во ї, червоні прапори, свист куль, зал и та к р о в ’ю бруківка. Ю накові н авіть д овелося брати участь у са ­ нітарній друж ин і. Ці події навіки вкарб ували ся в п ам ’ять, ож и ли в повісті «Байгород». Д есятилітнім почав вірш увати російською мовою. Зн ала цю таєм ницю мама, якій так і не вдалося зберегти наволочку з його перш им и д и тяч и м и творам и. П ісля закін чен н я (із золотою м едаллю ) «реалки» хлопець Юрій Яновський — сл у ж и в у різни х устан овах Є лисаветграда: статистичном у учень Єлисаветградбюро, ро б ітн и чо -сел ян ськ ій інспекції, уп р авл ін н і народної ського реального освіти. Т о було не дуж е цікаво, ал е з цим м істом п о в’я зан а й училища пр и єм н а подія — перш е кохан ня до Галини М оскалець. 1922 р. Ю рій о сели вся в К иєві. Д в а роки п р овч и вся на електротехн ічном у ф акул ьтеті П олітехн ічн ого інституту — у голоді й холоді.

t

Із зап и сн и ка Юрія Яновського: «П риробляв со бі я тим, щ о з П одолу д о Є вр ей сь к о го б а з а р у в о зи в н а сѳ бі д р о в а . С ан ч ата, д в а д ц я т ь п ’ять пудів со сн о ви х п ів то р аар ш и н о к , н ас д в о є , і в е з е м о ми, як коні. З Глибочиці д о Л у к'янівського 5 а з а р у бул о під гору, ц е н ай важ ч а ч а с ти н а путі, і я ніколи н е за б у д у тих почуттів, котрі 5ули в мені тоді н а Г либочицьком у сп ускові. У ті роки не бу л о в м е н е білизни і п ро сти н ь, /к р и в а в с я я д р а н и м кожухом, ж о д н о го р а зу в кімнаті н е топ ив, а скільки ж ило й назо д ж у в ал о ся в м ені гор д о сті. Я в х о ди в у ж иття в д р а н и х ав стр ій ськи х ч ер е ви к а х , у котрих ззим ку б у в ал о п овн о снігу, міцно за ти сн у в ш и о л ів е ц ь у руці, ш и роко р о зп л ю щ и в ш и очі на всі чуда світу, котрі м а л ю в а л а м ені м о я д у р н а уява». i

акт

Н е су ди л о ся Ю рію Я н о вськ о м у стати інж енером . З ат е під час навч ан н я в Голітехнічному інституті розп о ч ався його ш лях у вел и ку літературу. 1 тр авн я 1922 р. в газеті «П ролетарська правда» надруковано перш ого вірша «Море» (російською мовою, за підписом Георгій Н ей). Радості не було меж. М иайль Семенко, відомий київський поет, лідер ф утуристів, завідувач л ітч асти н и азети « Б іл ьш о ви к » , пом ітив нове ім ’я, зах о тів п озн айом итись... Т ак Ю . Яновького було залучено до літератури. У 1924 р. «Більш овик» надрукував його країнську поезію «Д звін », автор став позаш татним кореспондентом цієї газети. Звісно, брав участь у ф утури сти чн ом у русі, відвідував різні зіб ран н я й ди сп ути . С ам е годі в ч и в с я о м и н а т и с т е р е о т и п и й ш аб л он и , ш у кати власної стеж ки, ф ан тазувати , м ріяти — тв о р ч и й н есп о к ій п ер е д а в ся від М. С ем енка. У ті роки запри ятелю вав і з поетом М. Баж аном. Н евдовзі М. С ем енко виїхав до Х аркова, очолив там сценарний відділ В У Ф К У (В сеукра­ їнське фотокіноу прав лі 11 и я). Він «перетягнув» туди М. Баж ана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодіш ній столиці, по-справж Олександр Довженко ньом у вирувало літературн о-м и стец ьк е ж иття, і Юрій Яновський. 1940р. Т ам б ули В. Е л л ан -Б л ак и тн и й , М. Х вильови й,

ІОрііі Я донськії іі <)с ran Вишня, I I. Тичина, М. Куліш, тут Я новський близько зійш овся з О. Д овж ен­ ком, відчув у ньому споріднену душу. У 1925 р. з ’являється перш а книж ка онові динь Ю. Яновського «Мамутові бивні». Він стає редактором В У Ф К У . М истецтво кіно, яке щ ойно зародж увалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідаю ть і Я новський із Бажаном. У 1926 р. навіть з ’являється фільм «Гамбург» за сценарієм Ю рія Івановича. О днак ж иття кличе вперед... Того ж року він уж е в Одесі, тут Я н овський на посаді головного редактора кіноф абрики. Ч ерез його «портф ель» пройш ли ф ільм и «Т арас Ш евченко» і «Т а­ рас Т рясило» П. Ч арди ніна, «Б ори слав см іється» Й. Ропи, «В ася-реф орм атор», • ( 'ум ка д и п к у р ’єра» О. Д овж енка та ін. Власне, Ю. Я новський був худож нім ке­ рівником «одеського Голлівуду». Він перейм ався проблемами нового мистецтва недарма його назвуть «добрим генієм українського кіно». Т ака яскрава особисI їсть, я к він, ви р ізн ялася на тлі загальної маси. П роте його звіл ьн и ли з посади в серпні 1927 р. Ю рій Іванович їде до Харкова. Ж урн ал «Вагіліте» друкує повість «Байгород» (1927). У 1928 р. з ’я в л яється кн иж ка поезій «П рекрасна УТ» (У країна трудова), роман « М ай стер к о р аб л я » , я к и й н ар о б и в ч и м ал о галасу серед к р и ти к и , особливо оф іційної, партійної. Ц ей твір, а також цикл нарисів «Голлівуд на березі Ч орного м оря» (1 9 3 0 ) створено на основі досвіду роботи на кіноф абриці. Тоді в його ж и ття ввійш ла Т ам ара Ж евченко, актриса театру «Березіль» Леся Курбаса. Ч ерез нелегкі випробування долі вони пронесли чистоту іі ніжність перш их зустрічей, оберігаю чи їх од сторонніх очей під зовніш ньою стрим аністю II звертанням на «Ви». І хто знає, наскільки раніш е зупинилося б серце К). Я иов ського, якб и поряд не було Т ам ари Ю ріївни... У 1920-і роки м итець належ ав до х арківської молоді, я к а групувалася до икола М. Х вильового, підтрим увала його сміливі закли ки орієнтуватися на «пси­ хологічну Європу», прокладати самостійний ш лях повій пролетарській літературі, плекати в собі творців, над усе цінувати м истецтво. Він стає членом В А Ш ІГ ІТ , а після її ліквід ації — «П ролітф ронту». Ж у р н ал и друкую ть його новели, однак поступово Ю. Я новського таврую ть я к «націоналіста», «хвильовіста». Він це болісно сприйм ав і це було підґрунтям для придуш ення в собі власного «Я». О собливо пригнічувала різка, осудлива критика роману «Чотири шаблі» (19.30). «Вчуся писати “під Кириленка” (пролетарський прозаїк. — Лет.), то наука дуж е гяжка. Д о нудоти. С пробуйте писати примітивно, швидко, не турбую чись глиби мою психологічних і духовних м отивацій вч и н ків героїв, і побачите, як то тяж ко. Звичайно, коли ви писали колись інакше...» — зізн ається він л ітер ату р о зн ав ц ю Г. Костюкові про свій тодіш ній душ евний стан. А в У країні тим часом лю тує голод. У черв­ ні липн і 1933 р. Я н овськи й подорож ує на нанчальному вітрильни ку «Т оварищ » по Ч о р н о ­ му морю — наче в пош уках утраченого спокою. Невеселою була та м андрівка, його су п р о в о ­ дж ую ть р о зд у м и п р о в и м и р а н н я у к р а їн ­ ського села, пекучи й біль неп оправної втрати близького то вариш а — М и к о л и Х вильового. Тамара Жевченко Тоді пи сьм ен н и к занотує: «С идів доп ізн а на і Юрій Яновський. 1928р.

в країнська літ ерат ура 1920- 1930-х років ю ті1, д и в и в с я на зорі, а с тр а л ь н а я к а с ь н у д ьга, х о ч еться с к аза т и до всіх іа щ ад к ів , щ о щ е не в и х о д и л и з н е б у ття ( а вм р у ть, я к і я ), що я теж ж и в і іи ви вся на ці су зір ’я і думав я не тіль ки про те, щ о написав у книж ках». Це :відчить більш е про сам оусвідом лення-п розріння, ан іж про повернену душ евну нвновагу. Її вж е не зазн ає Ю. Я новський. П исьменник Володимир Гжицький: «Ішов тр и дц ять третій рік у наш ому До м і (ідеться про п исьм енницький будинок “С лово" в Харкові. — Авт.). Щ окілька Днів, а то й щ од ня к о го сь н е д о р а х о в у в а л и с ь . Це вж е після с а м о у бства Х вильового, щ о щ е з а г о с т р и л о ст ан о в и щ е , після чого с т а л о щ е три вож ніш е. Я кось я н азд о гн ав Юрія Івановича на Сумській. Він ішов поволі, роздумую чи про щ ось воє. Я н азд о гн ав його тому, щ об не почувати с е б е таким сам отнім . Хотілося ближ че до о д и н и , хотілося говорити, щ об р о з в ’я зати власну тривогу, щ о не п оки дала ні вден ь ні -ючі. З аго во р и л и зр а зу ж про те , що н ас усіх тривож ило. Я спитав, щ о він д у м а є про оешти Ялового, Річицького. Це ж були комуністи з револю ційним минулим. Річицький був ш овним редак тором Української р адян ської енциклопедії. “Чи з а діло їх у зял и ?” — сп итав я. Я новський гірко посміхнувся: “Ми були б щ асли ві, коли б з а діло б р а л и . Тоді ми эгли б сп ати сп о к ій н о ...”»

К я Р О К а .3

■Ч*, 1935 рік. Р ом ан «Верш ники» заверш ено, але його ігнорую ть в У країні, бо наісан и й «націоналістом » Я новським , д арм а щ о вж е б ули спроби д овести проти■жне — до 15-річчя ж овтневої револю ції видали п ’єсу «Завойовники». «Верш ники» друкую ть уривкам и в московському ж урналі «Знам я», а невдовзі івністю в «Роман-газете». У С пілці письм енників у М оскві було організовано 'блічн е обговорення роману. Т в ір здобув визн ання. Л и ш е п ісл я цього він з 'я в ­ иться в Україні. Ю рія Я новського нареш ті визнаю ть «своїм», приходить слава, орча кр и за м инає. «І знову біля моря м ій намет, і знову парус — тінь крилат а дому», — натхненно пиш е Ю. Я н о вськи й у новом у вірш і. Н евдовзі він створю є п ’єсу «Д ум а про Британку», приурочену до «видатного ілею» — 20-річчя ж овтневої револю ції. Вона з вел и ки м успіхом іде на сценах сковських, ленінградських, харківських та інш их театрів. Багато подорож ує по раїні — унаслідок невеселих спостережень, але в межах дозволеного з ’являється рка оповідань «К ороткі історії» (1940). У 1939 р. Ю рій Я н о вськ и й п ереїздить до К иєва, осел яється в п и сьм ен н и ц ь­ ку будинку по вул. Л ен ін а (н и н і вул. Б огдана Х м ельниц ького), одерж ує орден /дового Ч ервоного П рапора. Й ом у довіряю ть посаду головного редактора журіу «У країнська література» (з 1946 р. «В ітчизна»), П ід час В еликої В ітчизняної ни разом із редакцією перебуває в евакуації в У ф і. У 1946 р. я к кореспондент ;ти «Правда У країни» бере участь у Н ю рнберзькому судовому процесі над воєніи злочинцям и... Тоді він пише роман «Ж ива вода». У ньому віра письменника-романтика в переу ж иття над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної ■пості. Здавалось би, усе складається якнайкращ е. 1947 р. роман надруковано в шалі «Дніпро», його передають по радіо. П роте невдовзі партійні рецензенти юдять у ньому чимало недоліків. Збирається пленум Спілки письменників. 1 Ют —кормова частина верхньої палуби судна.

Ю рій Яновський У країни. У засіданні бере участь перш ий секретар Ц К Л. Каганович. Н а пленумі твір було засудж ено я к «ідейно хибний», націоналістичний, наклепницький. К)рій Я н о в ськ и й зр о б и в «за порадам и товариш ів» до 200 ви п равлен ь —. і від роману нічого не за л и ш и л о с я . Т іл ь к и по см ерті автора його н ад р у к у в а л и під нісшою «М ир». А поки що він зазнає морального та матеріального тиску. У 1947 р. ЦК К 1І(б)У ухвалю є п о станову «П ро ж урн ал “В ітч и зн а”». Й ого звіл ьн ен о з п о ­ сиди головного редактора за «націоналізм , м іщ ан сько-об ивательські погляди, аполітичність, д р у к по м и лко ви х і порочних творів», позбавлено б удь-яки х засо ­ бі и до існування, зм у ш ен и й продавати речі, кн и ж ки , щ об не голодувати. І Іісля всього м итець знаходить у собі сили, пиш е ци кл «К иївські оповідання», >ікі сперш у д рукую ть у М оскві. У них оспівано героїзм радян ськи х лю дей під час війни, я к и й у сел ял а в них ком ун істи чна пар тія на чолі з Й . С таліним... Т ом у за ці і нори в 1948 р. автору д ал и Д ер ж авн у прем ію С Р С Р . 16 лю того 1954 р. на сцені К иївського театр у р осійської д рам и ім. Л есі У к р а­ їнки відбулася п р ем ’єр а п ’єси Ю . Я новського «Д очка прокурора»-. Н естандартне трактування проблем и вихован ня, м о рально-етичн і колізії, м айстерно виписані характери — це заб езп ечи ло її успіх на сценах багатьох театрів. Н евдовзі після п р ем ’єри, бенкетів і п ри вітан ь п и сьм ен ник разом із друж иною йшов на гости ну до Р ом ан о ва — головного р еж и сера театру. Д орогою йому стало погано. К ілька днів лікарі боролися за ж иття письменника. Помер Ю рій Я новський у тяж ки х м уках 25 лю того 1954 р. С’ у Д Ж С Н Н Я Кінорежисер, письменник Олександр Довженко: «Нещ асливий мій друг. С кільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страж дав і фізично, і душевно. Все ж иття його було скорботне. Н авіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Ч оловік талано­ витий, чесний, тонкий, ображений до краю життям...» О со б л и в о ст і св іт о б а ч ен н я та ін ди в ідуал ь н ого стилю З а типом світобачення Ю . Я новський був романт иком. Світ завж д и бачив б ез­ межним, загадковим , м ан л и в и м і краси вим . Ц е н ай п осл ідовн іш и й україн ськи й ром антик XX ст., я к і О. Д овж енко. Витоки худож ньої свідомості б удь-якого м итця варто ш укати насам перед в особли востях його характеру, тем перам енту, в оточенні та впл и вах у дитинстві, юності. Він ріс м рійливим , задум ли вим , допитливим . «М ав хист майструвати»: в и п и ­ лював із дерева, ш ив сестрам «туф ельки з матерії», гарно виш ивав, лю бив ви ро­ щувати рослини . Б у в не по-чоловічом у в р а зл и в и й і ем оційний. Б агато хворів, переніс ш ість скл ад н и х о перацій — і ко ж н и й раз був на м еж і см ерті. Ч и не звідси його палке ж и ттєлю бство, н естр и м н и й п о тяг до краси, ум ін н я ту красу віднайти и реальності й передати, заф іксувати, зупи нити «прекрасну мить», розгорнути її в ири тягально-загадковий текст. Н апри клад, на горизон ті неозорого, ви п ален о го ж агучим півд енни м сонцем стену ро згледіти «блакитні веж і», щ о єднаю ть зем лю з небом, — показати це я к сим вол високої духовної гарм онії, я к о ї зав ж д и прагне лю дина. Т ак само, я к його друг — драм атург М. К уліш , — почув над ап окаліп ти чн и м вихором револю ційних

Українська літ ер а т ур а 1920- 1930-х років подій вічну, а том у й н ік о л и н едосяж ну «П атетичну сон а­ ту»... З ау важ м о , що його «ром антика вітаїзм у» суголосна пош иреній у 1920-і р о ки світогл яд н ій п ози ції багатьох п о ­ бр ати м ів по перу, особли во «ваплітян». Н ад усе м ріяв побачи ти море. Н а його письм овом у сто­ лі стояв ел еган тн и й м акет вітри льн и ка. У перш е побачив сп р ав ж н є м оре (а не у я в н е за кн и ж к ам и Д ж . Р. К іп л ін га та Д ж . Л о н д о н а ) під час од нієї з поїздок до О деси на ч ер­ гову операцію. Д л я ж и теля степового півдня це стало дивомвідкриттям , пси хологічним п отрясінням , що глибоко від­ клалося в підсвідом ості, о зн ач и вш и там своєрід ну «землю Л. Петрицький. обітовану». Д о його м огутньої й загадкової стихії завж д и Ю. Японський. 1929 р. тягн ути м еться його ром антична душа. З того часу ІО. Я н о в ­ ськи й полю би в подорож увати. В авто біо гр аф ії 1925 р. писав: «До безум у лю блю степ. К ож ен свій день устаю з б аж ан н ям їхати за м оре і за сині обрії. Л ягаю теж із цим. Л ю блю багато ходити. Всі мої баж ання скеровані на: я к би побачити побільш е світу! М андри мене т яг­ нуть». А в « М ір к у ван н ях про себе» додавав: «М ета цілого ж и тт я — об’їхати зем лю по одном у з м еридіанів і н а екваторі погріти спину». Згодом він в україн ській літературі, я к вваж ав Є. Маланюк, «від кри є і за ­ вою є нам море, м оре в значенні не географ ічном у чи навіть геополітичном у, а в значенні пси хологічном у, я к о кр ем и й д уховий ком плекс, я к и й був або осл аб ­ л ен и й у нас, або й цілком сп аралізован и й ». « Б уд ен н а провін ц іал ьщ и н а» я к «о д віч н е п р о к л я т т я у к р а їн с ь к о ї н ац ії» , н а п ів іи т е л іг е н щ и н а (н е х т у в а н н я зн ан н я м и і культурою , бездум не, сп о ж ивацьке ставл ен н я до ж и тт я ) будуть йом у о ги д н и м и . С у ч а с н и к и зга д у в а л и ІО. Я н о в с ь к о го я к в и то н ч е н о го естета, делікатн ого співрозм овн ика, проте н еп рим иренн ого до ф альш у й прим ітиву, «непокірливого, кр и ти чн о дум аю чого, при нципового». О д н ак важ ко у я ви ти його автором «земної, повзучої прози». Він був ром антиком і поетом: м ислив эбразно, світ б ач и в образно. І вірш і пи сав усе ж и ття, хоча дедалі рідш е. В укр аїн ській л ітературі 1920-х — початку 1930-х років най потуж ніш ою модерністською стильовою течією був неоромант изм. А творчість Ю. Я новського їк см іливого новатора — я скр ав и й том у приклад.

консультація • ТЛ Н еор о м ан тйзм (від грец. veo£ — новий і ром антизм ) — о б ’єднуюча назва романтичних течій і тенденцій у європейських та американській літературах наприкінці XIX — на початку XX с т ., власне, це новітня модифікація класичного романтизму XIX ст. Для нього характерні: неприйняття «прози життя», захоплення екзотикою, пригодами, мандрами, наближення ідеалу до дійсності; романтичний герой виступає носієм гуманістичних цінностей та ідеалів, духовної краси й сили. За спостереженням Д. Наливайка, неоромантизм у своєму класичному варіанті утворився в англійській та американській літературах. В українській його представ­ лено у творах Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, О. Олеся, М. Воро­ ного, М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка та ін.

Ю рій Яновський У відкритому листі до М. Хвильового Ю рій Яновський («Літературний jji/lK 'I

ярмарок», 1929 р.) писав: «Любив я англійців та американців. їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився м орем , не

мотичивши щ е його... Незвичайні митці, володарі романтичного слова, я читав їх

Із

ішхопленням».

І\ Кіплінг, Е. По, Дж. Л ондон, М. Твен, А. Теннісон, Дж. К онрад ось поповни И перелік зар у б іж н и х п и сьм ен н и к ів, я к і зв аб л ю в ал и ю ного м р ій н и к а в небезпечні, загадкові прерії, на е к зо ти ч н і острови, у м андри н езвід ан и м и м орям и , захоплю ішли си л ьн и м и , м уж н ім и, с м іл и в и м и героям и . В они зав ж д и п ерем агали зл о й д о ­ сягали св о єї гум анної м ети. П ро це м ріяв м ай б у тн ій пи сьм ен н и к. Щ е в д и т и н с т в і він із за х о п л е н н я м в ід к р и в д л я себе р о м а н т и к ів М. Гоголя It Т. Ш евченка — м ам а вечо р ам и ч и тал а й ом у «Т араса Б ул ьб у » й «К об заря». Д о г о т ж д ід М и к о л а р о зп о в ід ав багато цік аво го — перед оч и м а п о ставал о м и н уле народу, й ого с п о к о н в іч н а б о р о тьб а за волю . Т ам , у степ у під К ом пан іївкою , де йодом зій д у ться в бою брати П оловці, його внутріш ній світ н ап овн ю вався духом рідних просторів. З го д о м він по стій н о буде ц ік ав и т и ся тр ад и ц ією у кр аїн сько го ром антизм у X IX ст. [І] Т /ІК Т

В архіві письменника з-по м іж підготовчих матеріалів до «Чотирьох шабель» зберігаю ться зап иси народних прикм ет, прислів’їв, приказок, весільних обрядів, пісень, казок, виписки з фольклорних збірників, з творів українських романтиків Костомарова, Чубинського, М аксимовича, Куліша, Гоголя.

У худож ній творчості періоду 1920-х років Ю. Я новський не ли ш е усвідом лено прищ еплю є на нац іо н ал ьн о м у ґрунті тр ад и ц ії ан глій ського т а ам ерикан ського неоромантизму, а й відродж ує здобутки українського класичною романтизму X IX ст. Гак ф о р м у в ав с я ін д и в ід у ал ьн и й сти л ь м и тц я. Згод ом , зазн авш и впл и ву методу соціалістичного реалізму, він утратить свої основні ознаки. Т обто худож ній сти л ь І<). Я н о в ськ о го у п р о д о в ж тв о р ч о го ж и тт я п о стій н о за зн авав еволю ції. В у кр аїн ській су сп іл ьн ій свідом ості порево л ю ц ій н и х років, у кон тексті я к о ї ф орм увався, зако н о м ір н о ю є а к т и в іза ц ія р о м ан ти ч н о го світовід ч уття, щ о п о р о ­ дило й таке ск л ад н е пси х о ло гіч н е яв и щ е, я к р ево лю ц ій н и й ром ант изм (сво єр ід н а світоглядна настанова, ідея «револю ц ійного пер етворен н я д ій сн ості за ко м у н іс­ тичним ідеал о м » ), В у к р а їн с ь к ій л ітер ату р і цього періоду рево л ю ц ій н и й ром ан ­ тизм п р о к л ад ав д о р о гу со ц іал істи ч н о м у реал ізм у і вп л и вав на сп ец и ф ік у того­ часного м о д ер н о го н е о р о м а н ти зм у . В ін був в и зн а ч а л ь н и м д л я тв о р ів , що Ілю стрували пар тій н і л о зу н ги (з го л о вн и м гер о єм -револ ю ц іон ером , я к и й п алко вірить у м рію — « ком ун ізм » і за неї ф а н а ти ч н о віддає ж и т т я ). О д н ак охоплені ним були не всі. Н ай ч астіш е саме револю ц ій н и й ром ан ти зм породж ував сумнів, пересторогу, навіть передбачення м айбутніх апокаліпгичних наслідків. Згад ай м о Гпчинине — «одчиняйт е двері — наречена йде» — п ід н есен и й в и зв о л ьн и й пафос розбудж еного народу зм ін ю ється б олю чо-п ророчи м — «відчинились двері /о/юбина ніч». А чи є п ід стави говори ти п р о за с и л л я револ ю ц ій н ого ром ан ти зм у и прозі М. Х ви льового, тв о р ц я ідеї « р о м ан ти к и вітаїзм у»? У р ан н ій творчості Ю . Я н о в ськ о го р ев о л ю ц ій н и й ро м ан ти зм п р о я в л я єт ь с я ліпне я к н ео б х ідн и й к о м п л ім ен т сво єм у часові. Д ар м а щ о його го л о вн и й герой п ереконаний біль ш о ви к , ком ун іст, я к и й або перем агає, або сам озречен о гине за

.г крит ська літ ерат ура VJ2U - 1930-х років

___________________

класову, револю ційну ідею. П исьменник на відміну від багатьох своїх сучасників не оспівує револю ційні ідеали. Історично-конкретні події його не цікавлять, вони лиш е своєрідне тло. Я к неором антик, він зосередж ений на суті явищ а — том у не описує, а розповідає, вираж ає, не аналізує, а нам агається синтезувати різн і ню анси бурхливого револю ційного часу. І тому, хоча в нього часто «експлуатується» досить пош ирена в тодіш ній літературі героїко-револю ційна тематика, її модерністське виріш ення загалом сп р и яє глибш ому розум інню спе­ циф іки національних револю ційних процесів. У центрі художнього зображ ення — револю ція я к велика ф антасм агорія, стихія, куди втягнуто лю дину, я ка має зу ­ хвалість зм іню вати світ, утілю вати мрію в ж иття. І він, як ром антик, натхненно вітає ці поривання, не задумую чись Ні над наслідками, ні над засобами втілення, хоча вони м ож уть бути страш ними. О г л я д тв о р ч о с т і Ю рій Я новський залиш ив нам багатожанрову спадщину: 70 новел і оповідань, чим ало поезій, повість, 4 романи, 7 п ’єс (деякі успіш но ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистику. Н е все, звісно, цікаве д л я нас, бо не все було худож ­ ньо вартісним. Р анні н о вел и ,.о п о від ан н я, «Байгород», «М айстер корабля», «Ч отири ш аблі», кілька розділів «Верш ників» — оце, власне, і все, що встиг створити Ю. Я н овськи й я к вільн и й письм енник. О днак це засвідчує про величезні потуж ні м ож ливості його таланту. Уж е перші збірки оповідань Ю. Яновського «М ам утові бивні» (1925), «К ров зем лі» (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного під­ твердили остаточний відхід української літератури від реалізму X IX ст. й новий розквіт у ній модернізму. Н а них також позначився вплив ф утури зм у й кіностилісти ки нової музи, що вабила до себе митця. Сюжети оповідань «М амутові бивні», «Історія попільниці», «Роман Ма», «Туз і перстень», «К ров зем лі» хоч і засновано на пош иреній героїко-револю ційній тематиці (колізії гром адянської війни, любов більш овика до білогвардійської ш пигунки тощо), однак є авантюрно-пригодницькими, інтригуючими — так буду­ вали свою прозу М. Х вильовий, М. Йогансен, О. Слісаренко, Гео Ш курупій. Це оновлює, м одернізує і зм іст творів, про що прозаїк дбає повсякчас. Д инам ічна зм іна картин, зм іщ ення дії в часі, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, М атте, Семко), іронічний портрет, несподіваний голос автора в тексті — цим він хоче здивувати читача, ш окувати його уяву. Ці твори загалом є антитезою прозаїка-м одерніста до реалістичної описовості, традиційних способів зм алю вання ситуацій і героїв. У цих оповіданнях детективні ситуації розгортаю ться в морально-етичній площ ині, до якої потрапляє нова людина. Вона є носієм якоїсь нової моралі, нових д уховних цін ностей , хоча н ал еж и ть до того револю ц ійного потоку, я к и й підхопи в і її. Ц я н еви зн ачен ість і розгу б лен ість ц ік а в л я ть автора чи не найбільш е. Він виокрем лю є лю дину з маси, оптим ально індивідуалізує, але я к револю ційний ром антик наділяє її особливим и, прикм етним и для своєї епохи рисами. Т ом у його ром античний герой, звісно, є переконаний більш овик, ф ан а­ тичний револю ціонер. Він, я к і в класичном у неоромантичному творі, є сильною , вольовою особистістю. О днак зрадж ує свою прекрасну Даму серця — нею стає револю ція. З а неї він готовий віддати ж иття, відм овитися від власних почуттів. Л А

Ю рій Японськіїі Нповський-неоромантик прагне заступитися за той далекий еллінський ідеш краси, що включає добр о й гармонійні стосунки між людьми. У світобаченн ІО. Яновського на початку творчого ш ляху було закладено високу духовність пріоритет загальнолюдського, християнського. З-п ом іж його ранніх творів варта уваги новела «П ов ор от» (1 9 2 7 ), надруко мана вперше тільки 1967 р. Вона написана в стилі «потоку свідомості» роман} * Улісс.» (1 9 2 2 ) Д ж. Д ж ойса. Ц е сюрреалістична новела, зіткана з марень, видінь смів (іцо почергово змінюю ться) простого солдата, який дуж е змучився від війни мріє повернутися додом у, д о плуга, до білобокої хати в садку. В її основі — новітня інтерпретація біблійного м іф у про блудного сина І Ірикметно, що самого повернення додом у в дійсності так і не відбулося — авто| навіть назву бере в лапки. У центрі твору не події як такі, а напружений психічний стан, відчуття лю дини на грані між мрією і дійсністю . У неоромантичному стилі написано повість «Б ай гор од» (1 9 2 7 ), яка булі створена в Одесі, «коли спогади ю нацт ва авт орового п ід ст упили клубком до йогс /орлянки». Ті спогади пов’язані з реальними сутичками повстанців М. Никифорової з червоноармійцями Полупанова в Єлисаветграді. Однак для митця ем о­ ційним стимулом стала особиста трагедія: крах першого юнацького кохання. У цьому творі Ю. Яновський утілив неоромантичну ідею всеприйняття життя як «запаш ної долини». В ід самого початку дав собі відповідну творчу настанову «Відчувати фарби життя — головне». Відчуття життя в його різнобарвності крізь експресію чуття й визначає основний пафос «Байгорода», який можіії окреслити як вітаїстичний, життєствердний. Декларована М. Хвильовим роман­ тика вітаїзму знайш ла тут найповніш е втілення. Повість наповнено щирим і органічним для романтика оптимізмом, вірою е перемогу добра над злом, «зливою почуттів», «хаосом прагнень». Зображення тут конкретних р евол ю ц ій н и х п одій — лиш е підсилю ван е тло. Боне підпорядковане вираженню ем оційного переживання світу, в основі якого неоромантична ідея краси, неможлива без гармонії стосунків, молодості, любові — усупереч усьому. Роман «М айстер корабля» (1928) з ’явився в той час, коли багато українських письменників (усл ід за М. Хвильовим) шукали відповіді на питання: «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», тобто яким шляхом розвиватиметься далі укра­ їнська нація й українська культура зокрема. Цю проблему порушує і ІО. Япон­ ський, використовуючи в романі все: новий для української літератури сюжет, систему образів, символіку, худож ні деталі, навіть композицію. У 1946 р. письменник щ иро пош кодує, що «вже ніколи не зм ож е написати такого молодого й романтичного трактату про радянське кіномистецтво, про перших наших митців, задивлених на море». Твір пронизано романтикою м оло­ дості, морських просторів і пригод, радістю від життя і творчості, сміливим польотом фантазії і відчуттям внутріш ньої свободи. Н а тлі української літератури 1920-х років це був новаторський, м одерніст­ ський твір, він виконував у ній св о єр ід н у а в а н га р д н у р о л ь . У ж е сама його гема — море й кіномистецтво — виконана в см іливом у неоромантичному стилі, значно розш ирювала ідейно-проблем ні, стилістичні обрії тодіш ньої української прози.

крит ська літ ерат ура 1920

1930-х років

гудження

Письменник В а л е р ’ян Підмогильний: «Я прочитав цей р.'оман од­ ним нападом і з одним почуттям радості й захоплення. Ш афос ви­ кладу, поруч урочистої стриманості, новий для нашої літератури. Н есп одів ан о поєднаний матеріал — море й кіно, тонке плетиво любовної інтриги, (проста й міцна фраза, сміливі злами розповідних планів — усе це робить із “ЙѴІайстра корабля” видатне й поступове явище нашого літературного сьогодні». -

Роман має автобіографічну основу — його написано на основі досвідну роботи п о р а на Одеській кінофабриці. Він «перевдягає» реальні прототипи (О- Д овенка, директора П. Нечесу, актрису І. Пензо, худож ника В. Кричевсько го, себе), іє їм незвичні, екзотичні або «називні» імена: Т о-М а-К і, Сев, Тайах, Д иректор, роф есор, Богдан, Майк, Генрі. Оповідь ведеться переважмо у формі ^ліричної ю віді Т о-М а-К і про минуле, але з висоти майбутнього — 70-х років X X ст. Ця ювідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, щ о самі їх адують, — і тут, звісно, фантазії прозаїка немає меж. Д ія авантюрно-при^одницьI, інтригуюча, герої постійно перебувають у якихось випробувальних, кри ти чн и х ітуаціях, ситуаціях вибору. Тут незвичний, новий для української літератури сюжет: реж исер С Є в знім ає ільм про матроса Богдана. Д ля зйом ок будую ть вітрильник, але ц*' не буіфорна споруда — на ньому плаватимуть учні м ореходної школи. Том у майстри /ж е стараються. О браз корабля символізує своєрідну програму д у х о в н о г о від)джсння українців на власному ш ляху розвитку на основі справжніх ц ін н остей , івірених часом, будівництво нового суспільства за іншими, кращими:- гуманшими законами. Саме будівництво корабля втілює також вільне т в о р ч і начало людині, розбудж еній до нового життя. Майстрб на носі корабля — д е р е в ’яна ігурка з профілем жінки, яка веде його, оберігає від рифів. Щ о п ови н н а взяти собою в подальш у дорогу українська нація? Який багаж духовності, які моільно-етичні цінності? Ці проблеми й поруш ено в романі.

мистецький контекст

В. Кричевський. обкладинка до роману ІО. Японського «Майстер корабля»

В асил ь К р и ч е в с ь ки й (1 8 7 2 -1 9 5 2 ) — у країн ський ж и в о п и ­ с е ц ь , а р х іте к то р , граф ік, худож ник т е а т р у й кіно, N/іай стер д е к о р а т и в н о -у ж и т к о в о г о м и с т е ц т в а . Г л и б о к и й з н а в е ц ь , з б и р а ч і п о п у л я р и з а т о р у к р аїн ськ о ї с т а р о в и н и . А втор М ал о го й В ел и к о го Д е р ж а в н и х г е р б ів УНР (у н е за л е ж н ій Україні в ід р о д ж е н о й о го М алий г е р б ), буд ин ку гу б ер н сько го з е м с т в а в П олтаві (нині О бл асн и й к р а єзн ав ч и й м у зей ), К анівського м у зе ю -за п о в ід н и к а «М огила Т а р а с а Ш евченка» (у с п ів а в т о р ­ стві). П рацю ю чи худож н иком н а О д е с ь к ій к ін о ф а б р и ц і, він б р а в у ч а с ть у с т в о р е н н і 14 ф іл ь м ів , з о к р е м а й « З в е н и г о р и » О. Д о в ж ен к а. Б ув н о в а т о р о м у к р а їн с ь к о ї к н и ж к о в о ї г р а ф ік и 1 9 2 0 1 9 30 -х років, о д н и м із л ід ер ів сти лю констр у кти візм у . О ф о р м ­ л ю в а в книжки б а га т ь о х тодіш ніх митців.

Юрій Яновський Кричевський близько товариш ував із Ю. Яновським, створив для нього екслібрис, о бкл ад ин ку для видання « М а й с тр а корабля» 1 9 2 8 р. в стилі Ар Д е к о (то б то ш р иф т г, невід’єм ною частиною д и за й н у ), ілюстрував видання «Чотири шаблі» ,(1 9 3 0 ). Письменник дуж е любив спільні мандрівки київськими вулицям и, д о вгі р о зм о в и з П р о ф е со р о м (та к н азв ав й о го у своєму р ом ані), особливо про історичне минуле, присвятив йому статтю. У ній писав: «У стар о го , ал е молодого Василя Григоровича вчився я сам, як тр еба любити матеріал і людську працю біля нього».

Герої « М а й с т р а к о р а б л я » в н е с л и в у к р а їн с ь к у п р о зу 1920-х ро ків ф аустіп сіікий дух т в о р ч о го неспокою , см іл и в о го п о р и в у вперед. П и сьм е н н и к о в і вд ал о ся п ереп л ести за га л ь н о л ю д с ь к е й н а ц іо н а л ьн е . Ц е б ув т в ір свого часу й вод н очас сп р о ек то в а н и й у м ай б у тн є. С ам е « М а й с те р к о р а б л я » за св ід ч и в а п о ф е о з д у х о в ­ ного і ху д о ж н ьо го зр о с т а н н я Ю . Я н о в с ь к о го я к у к р а їн с ь к о го н ео р о м ан ти к а. Ром ан «Ч отири ш аблі» (1 9 3 0 ), за в и зн а ч е н н я м автора, н ай б іл ьш «б агато ­ стр аж д ал ьн и й » у його б іо гр аф ії. Й о м у с у д и л о с я стати о д н и м із «н ай ск ан д ал ь н і11111 х » тв о р ів у к р аїн ськ о ї л іте р а т у р и X X ст. — в и к л и к а т и ц іл у зл и в у зв и н у в ач ен ь од п артій н ої к р и ти к и , я к а т р и в а л а а ж до п о ч а тк у 1980-х р оків, к о л и тек с т зі зн а ч ­ ними ц ен зу р н и м и в и л у ч е н н я м и б у ло зн о в у н а д р у к о в ан о в п ’я т и то м н и к у . З а «оспінування ан ар х ії та о там ан ств а» і н а ц іо н а л ізм перш е в и д ан н я п о тр ап и л о до спецф онд ів, м и тц я зм у с и л и в и п р а в д о в у в а т и с я за й ого зак о р д о н н і п ер ек лад и чеською та н ім ец ько ю м овам и, а н евд о взі й п р и л ю д н о к а я т и с я . П евно, т р е б а б уло м ати в сер ц і багато м у ж н о сті, щ об в и т р и м а т и всі зв и н у в а ч е н н я за цей посп равж н ьо м у щ и ри й , ч есн и й і п р а в д и в и й твір, щ об н ас и л ь н о зм ін и ти свої Ідей но-худож ні о р ієн ти р и , вл асне, в ід р ек ти с я в ід свого «Я». З р о м ан ти ч н о ю п р и стр астю й см іл и в істю ав то р у в д ал о ся п еред ати м огутн ю стихію в и зв о л ь н о го с е л ян с ь к о го руху в У к р а їн і в р ев о л ю ц ій н и й час, а тако ж сп роб увати о с м и с л и т и й ого тр агіч н і н асл ід ки . Ц ю тем у в у к р аїн с ьк ій л ітер ату р і було п о р у ш ен о вперш е. М аєм о т а к о ж її о р и гін а л ьн е ст и л ьо в е ви р іш ен н я , на яком у п о зн а ч и л о с я р о м ан ти ч н е с в іт о в ід ч у в а н н я м олодого Я н овськ ого. Т вір м ає ори гін ал ьн у будову — скл ад аєть ся із семи розділів (пісень). К ожен мас-,' пісенний зачин, я к и й звучить я к авторське тлум ачення змісту, обіцянка певного настрою . Ц і п іс н і-за ч и н и м аю ть в е л и к е зн а ч е н н я в к о м п о зи ц ії ром ану, а ще більш е в й о го загал ьн о м у ід ей н о -х у д о ж н ьо м у сп р я м у в ан н і. В он и під си л ю ю ть ви зво л ь н и й п аф о с в ікам и п о н ев о л ен о го у к р аїн ськ о го народу, утілю ю ть його зап овітн і п р агн ен н я , мрії, його д у х о в н и й світ. С У Д Ж С 'Н ІН Ш

Юрій Яновський: «...я пиш у щ ось більше, ніж більш овицька партизанщ ина. Я пиш у про великий стихійн ий вибух віками поневоленого народу. Б ільш овиц ька партизанщ ина лиш е частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. 11е завж ди це покривалося більш овицькою партизанщ иною . Але й покривалося. М ій Галат, С анька Ш ворень і багато інш их — пролетарі, робітники. Але вони сини свого великого народу».

Т а к ав т о р п о ясн ю в ав о с н о в н у ід ей н у с п р я м о в а н іст ь ром ану. О тж е, пр о від н а ід ея т во р у — н а ц іо н а л ь н а , у ц ьо м у в ід ч у т н о й ого з в ’я з о к з україн ськи м р о м ан ти зм о м X IX ст. С ам е в о н а д и к т у є осн о вн і тем ати ч н і л ін ії

Українська літ ерат ура 1 9 2 0 - 1930-х років роману, його проблемні вузли, пов’язана з основним неоромантичним конфліктом — п р о ти сто ян н ям мрії і дійсності. О днак тут усе ж звучить і б ільш овиц ька ідея ( « Червоного прапора красна зо р я / / обійде із нами далекі м оря!» — улю блена пісн я чотирьох друзів, ватаж ків повстанців). Ц ікаво, щ о н ац іональна ідея має оптимістичну перспективу, я ка перетворю ється на далекосяж ну романтичну мрію, б ільш ови ц ька ж ком п ром етує себе, утвердивш ись у реальній дійсності. «Ч оти р и ш аблі» стали останнім твором, у я к о м у Я н овськи й був щ е самим собою — у час панування тоталітарного реж иму й методу соціалістичного реалізму віл ьн а творчість у нем ож ли влю валася. П ісля виходу друком в 1935 р .р ом ану в новелах «Вершники»- письм енник став д оси ть відомий. Ц ей твір узагалі довгий час вваж али його верш инним здобутком. «В цій н ев ел и к ій кн и ж ц і закл ад ен о тр и р о ки роботи , тр и роки в с іл я к и х дум ок і сам овідчувань, у ся к и х ж и ттєви х умов», — читаєм о в запи снику автора. Н асам перед «В ерш ники» були своєрідним ком пром ісом із сам им собою, способом реабілітуватися перед оф іційною критикою , «виправити» пом илки «Ч отирьох ш абель». Ц ей ром ан з ’яв и в с я своєчасно. П очиналися масові репресії українських письменників: уже було розстріляно Г. Косинку, заареш товано В. Підмогильного, М. К уліш а, Л еся Кур.баса, Є. П луж н ика, М. Зерова... «В ерш ники» нап исано ідеологічно правильно. Т ут є історична кон крети ка — гром адянська війна в У країні, інтерпретована в річищ і панівної ідеології (п р о ­ відна рол ь п ар тії б ільш о ви к ів, ід еал ізо в ан о к р аси в а п ерем ога «червоного прапора», пролетаріату, о співуванн я «непоруш ного» сою зу робітників і селян, героїзму, м уж ності комуністів, захисників трудящ их). Роман був даниною своєму тасові, але на відм іну від подібних творів усе-таки талановитою . Він став чудовим репрезентантом соціалістичного реалізму. Безперечно, його «зроблено» рукою зрілого, загартованого вульгаризаторською критикою майстра. Эднак він ще зберігає романтичне нуртування «живої крові» його мужнього серця, тобто творчої при страсті. Том у, пом и нувш и загал ьн е ідеологічне сп рям уван н я, / ньому м ож на віднайти чимало справжніх естетичних перлин (образи-символи ілакитних веж, зорі Альдебаран, залізної троянди), неоромантичний потяг до краси і гармонії, глибоких дум ок про свій народ та його трагічну долю. Т обто він має ювнішній текст, «продиктований» пануючою ідеологією, і текст внутріш ній, яки й іародж увався з прихованих прагнень, роздум ів м итця. З а жанром це ром ан у новелах, що нагадує поему в прозі, своєрідний ліро-епос, іо в ньому відчутне баж ання автора ш ироко охопити складні події громадянської іійни в Україні, показати їх поетично, сконденсовано, у яскравих, показових історіях.

консультація • TJI Роман у новелах — різновид роману, композиція якого складається із самостійних новел, об'єднаних спільною темою, ідеєю, мотивами, проблематикою. Кожна з новел може сприйматися і як окремий твір з автономним сюжетом.

«В ерш ники» складаю ться з кількох новел, із-пом іж я к и х «П одвійне коло», Д итинство» і «Ш аланда в морі» нагадую ть обереж ний рух корабля м іж риф ам и, [ей корабель пливе — вони споріднені з народно-пісенною традицією , у них автор кцентує на загальнолюдських цінностях. Він звертає увагу на актуальну національ-

Ю рій Яноѳськи й мVпроблему - розпад роду, української р од ини я к трагедію народу. Т у т відтворено і ні і у кр аїн сько ї л ю д и н и «на д р ам ати ч н о м у зл ам і історії». « П О Д В ІЙ Н Е К О Л О » І

Ісріїїу новелу «П одвійне коло» вибудовано на умовній, алегоричній ситуації —

МИ невеликом у кл ап ти к у степ ового п ів д н я У к р аїн и м ал о не водночас сходяться

кілька загонів р ізн и х ід ео л о гіч н о -п о л іти ч н и х угруповань: ден ікін ці, петлю рівці, махновці, червоноарм ійці. Час і прост ір ту т тако ж умовні, худож ні, адж е історичн а конкретика в новелі н асправд і відсутня.

консультація • ТЛ Умовність зображення — зум исне руйнування правдоподібності зображуваного ні допомогою вільного оперування художніми образам и, ситуаціями, Історичними фактами,

л о г ік о ю

розвитку подій тощ о. Наприклад, умовність зображ ення може

створюватися відходом од Історичної правди.

Художній час І простір — час і простір, відтворені в художньому творі. Іншими словами, це умовний, а не Історичний, не достовірний час І не конкретно-історичний простір. Художній час на відміну від реального може «повертатися назад» і «забігати наперед», художній про стір м о ж е не відповідати справді Існую чому, довільно фіксувати місце перебігу подій.

Т ак, у степ у під К о м п ан о в к о ю в о б м еж ен о м у часі н ік ол и не зб и р ал и с я разом різні воюючі загони. Т ой ум овний бій сим волізує всю складність ситуації в Україні під час гром адянської війни. Н азва новели «П одвійне коло» (кл ас і рід) є поет ич­ ною м ет аф орою , я к а у з а г а л ь н ю є п о д ії г р о м а д я н с ь к о ї в ій н и , їх ж о р с т о к у суперечність. А дж е си м во л ічн о , щ о всі к о м а н д и р и цих заго н ів — брати П оловці, сини однієї м атері й батька. Н айстраш ніш е, щ о всі вони заради своїх ідей убиваю ть один одного. О тж е, п и с ь м ен н и к м о дел ю є у м о вн у си туац ію , я к а від творю є справж ню су ть б р ато вб и вч о ї в ій н и в У країні. Су ДЖ С Н Н Я

С учасний літературознавець Володимир Панченко: «Я не знаю, хто ще так, я к Яновський, змалю вав громадянську війну в Україні я к трагедію народу. П ош м атований ш аблям и український рід, яки й знищ ує сам себе під прапорами класових протистоянь, — що є рівного цій картині бою під Компаніївкою в наш ому письменстві, у творах про події 1918-1919 років?»

В одночас Ю. Я н о в с ь к и й підсвідом о п о р у ш у є п р о від н и й м оти в р ад я н сь к о го м и стецтва — піддає с у м н ів у «чистоту ч ер во н о го п рап ора», а з н и м п р ави л ьн ість б іл ьш о в и ц ьки х ідей. З в е р н ім о с я до тексту. Б іл ь ш о в и к а І в а н а П о л о в ц я зо б р аж ен о т а к и м ж е вбивцею , я к і й ого б ратів, хіба п ідступ ніш им і п о л о х л и віш и м , бо с т р іл я є в сп и н у п олонен им ; най м олодш ого С аш ка «п о -м атер и н ськ о м у » прощ ає, за л и ш а є « на ви хован н я» (ч и не п ер еви х о ­ ван н я р е п р е с ій н и м и о р г а н а м и ? ); П а н а с а с п о н у к а є до сам о гу б ства. В арто згадати з цього приводу запис Ю. Я новського в нотатнику: «Н едаром Ігор-кн язь, надсилаю чи в и к л и к ворогам , просто казав: “Іду на В и!” Я б ачив тоді цього к н я зя,

.українська літ ерат ура 1 9 2 0 - 1930-х років б ачив його воїв, твердих і високих, я к дуби, їх н ій хребет не ви вч ен и й був іщ е гнутися, й ого зги н а л а т іл ь к и см ерть». Ц ей запи с м іс т и т ь п р о зо р и й н а т я к н а втр ач ен у су часн и кам и лю д ську гідність, при там анн у д а л е к и м п р ащ у р ам , ч ер ез щ о п о стал а ганебна їй зам ін а — р аб ськ е п л азуван н я перед си л ьн и м и світу цього, н ерозб ірли ве п р и й н я т тя ч уж и х ідеологій тощ о. У «В ерш никах» через худож ні образи Ю . Я н о вськ и й д ає власну оцін ку зоб раж е­ ного братовбивства, розставляє гуманістичні, загал ьн о л ю д ські акц енти. Н ап р и к л ад , у від­ т в о р е н н і бою м ах н о в ськ о го за го н у П ан аса з п е т л ю р ів ц ям и , я к и х оч олю є О вер ко П о л о в е ц ь . К у л я П анаса «вибила Оверкові мозок на колесо», — к о н стату є автор і тут ж е р о зго р тає си м во л ічн у картин у: «...блискавка розколола хм а р у, слідом ударив грім». В описі похорон у в и р ізн я єть ся худож ня дет аль — дощ : «По обличчю П анаса П оловця (в ін убив брата! — А вт .) бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло гот ової могили. У всього загону т екли дощові сльози, це була ст раш на річ, щ об от ак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». О стан н я ф р а за під кр есл ю є си м в о л іч н у д овго тр и вал ість д о щ у -п л ач у в цьом у часі, у я к о м у « зал ізн а ж ор сто кість» о п ан у в ал а лю дьм и. Ч и зм и є дощ — у м іф о ло гії б агатьох народів си м вол оч и щ ен н я від усякої нечисті — цю гріш н у зем л ю ? Ц е ри тори ч н е п и тан н я зву ч и ть підтекстово, бо на о р н зо н т (я к н о в ітн є ан о к ал іи ти ч н е д ій ств о ) ви сту п ає вж е н асту п н и й загін — н тер н ац іо н аліста Ів а н а П о л о в ц я . І все п о в то р и ться по-н овом у колу, д арм а що іей загін іде під ч ервон им п рап ором . А втор не м ож е вваж ати закон ом ірн и м , ю рм ал ьн и м в и р іш ен н я ко н ф л ік тів , н авед ен н я л ад у ш ляхом братовбивства. Дощ на обли ччі П ан аса і всього загону — то його н ім и й докір, бо вголос, відверто іін уж е не міг ви сл о в л ю в ати своїх д у м о к і в и р аж ати свої істи н н і почування. О тж е, Ю. Я н о вськ и й підсвідом о звертається до цінностей х ри сти ян ськ ої «оралі. В ико р и сто ву ю ч и б іб л ій н и й м іф про К аїна та А веля, він не сп р и й м ає і не іід три м ує б р ато вб и вч и й спосіб в и р іш ен н я ко н ф л ік тів. Хоч у н овелі кіл ьк а разів повторю ється ф р аза «рідрозпадаєт ься, а клас стоїть», але д ля автора вона є лиш е юлісною кон статацією страш ни х реалій револю ційної дійсності, я к і загрозливою асторогою н еб езпеки «подвійн ого кола». «Д И ТИ Н СТВО » Після експресивно напруженого «братовбивчого» перш ого розділу Ю. Яновький подає спокійно-урівноваж ену новелу «Д итинство». У його світосприйманні оняття національного, українського роду, родини ще не втратило свого первісного, ищ ого сенсу. Він пробує його відродити, акцентувати на цьому читацьку увагу, зуіисне повертаю чись до перш овитоків входж ення лю дини у великий, прекрасний, ле й жорстокий світ. Цю описову новелу наповнено багатьма змістами й символами. Н априклад, поетичний образ українського степу, над яки м небо зд ій м ається вгору б лак и тн и м и веж ам и», у я к о м у в см ер тел ьн ом у п оєд и н ку сходяться брати [оловці, у новелі «Д итинство» переростає в ш ироке узагальнення, є сим волічним .

Ю рій Я новський У читача цей образ в и к л и к а є не ли ш е від чуття належ ності до рідних м ісць, а й сп івп ричетності до я ко їсь великої Т аєм ниці л ю д с ь к о го б у тт я . В ін п е р е д а є б езк ін е ч н іс т ь , космос, радість н аб л и ж ен н я до неї. Н овелу п р о н и зан о н аскр ізн и м ж и ттєствер дн и м , вітаїстіічним пафосом. Усі події відбуваються на тлі детально описаиого степу. Ці описи непомітно оповиті яки м сь сакральни м імістом, уосо бл ен н ям яко го сь вищ ого, уселю дського сенсу: * Той дикий степ був полем бою на гранях багат ьох епох, і це не ,шнажало перекопській рівнині пишно зацвітати щовесни і ви­ трати на літо, мокнути восени і замерзати на зиму». У ті роки на вищому сенсі акцентували письменники Є. П луж ник (си м ­ волічним образом Галілея), М. К уліш («П атети ч н а соната»), У новелі загальна картин а складається з кількох окрем их епізодів, кадрів, хоча й переп л етен и х між собою: відчуття, емоції, а тако ж дії м алого Д а н и л к а , п о вч ан н я прадіда, його ;іаповіт онукові та його р ап то ва см ерть. В они п о в’язан і а в ­ торським поглядом, наскрізною ідеєю — про нетлінну вартість національних основ буття, спадковість поколінь, д уховну пам’ять. У д о л я х Д ан и л к а й старого Д а н и л а автор також І. Селіванов. утілю є поетичну ідею про сутність ж и ття, його вічність і во ­ Ілюстрація до новели дночас ш ви д коп ли н н ість, пр о сту м удрість народу: лю дин а Ю. Яновського щ аслива вж е тим , щ о ж и ве на цій землі, м ож е спри й м ати «Дитинство». красу д о вко л и ш н ьо го світу. Зв ер н ім о увагу: ж и тт я прадіда Ліногравюра. 1961 р. іакіпчується сам е в то й м ом ент, коли він, н ах и ли вш и сь до квітки, зр о зу м ів д л я себе щ ось д уж е важ ливе: «...нахилився до квітки, і раптом підломився в ногах і розкинув руки, мов обіймаючи землю, упав, мов тайну почувши». Уже напівпритом ним , він заповідає нащ адкові: «Топчи землю, синок». Т обто живи, ходи по зем лі, я к я ходив, — чесно, упевнено, см іливо, не заб у вай пісень, яки х ісбе вчили, будь завж д и з лю дьм и, радій весні, зел ен ій траві, усьом у ж ивом у. ( пм волічно, щ о м алий Д ан и л к о м овби п ерейм ає естаф ету в прадіда Д анила, а з ним і силу д л я ж и ття в том у світі. П исьм енн ик наголош ує, щ о п о н яття роду д ля українців м ож е м ати ли ш е б езп ер ер вн и й сенс, н ем и н учу л ан ц ю гову п о в ’язан ість один з одним — я к усе в природі, у цьом у п івденном у степу. К ол и розпадеться рід, не буде род и н и — стане спустош еною , безплідною наш а зем ля, — підкреслю є актор. Ц я д у м к а пер егу ку ється з образом «безплідної зем лі» з однойм енного і вору ан глій ського поета Т. С. Е ліота. У новелі важ л и ва не т а к д о л я обох Д анилів, я к ц я вічна ідея, бо з неї п о ч и н ається б уд ь-яка б оротьба за нове ж и тгя. Д л я Ю. Я новського його герой в аж л и ви й понад усе, адж е він — носій н а­ самперед н ац іонального характеру, у тіл ен н я н ац іональної свідом ості на певном у стані історії. Н ап р и кл ад, м ал и й Д ан и л к о п о к азан и й органічною часточкою свого великого народу, носієм його моралі, звичаїв, традицій, а також частиною «завзятого II непосидющого» роду турбаїв. Він також — чиста дитина й матері-природи: автор порівнює його з стравою, що нахиталася за день». Власне, ж ивописна, майже Ідилічна кар ти н а у країн ського села постає к р ізь п р и зм у д и тяч ого світовідчуття 1 Сакральний — священний.

м аленького героя. Х оча в цій новелі присутній і ліри ч н и й образ автора-оповідача, його пер еж и ван н я зображ уваного. Ч ас од часу він ніби стривож ено нагадує про най гол о вн іш е — про невм ирущ ий, вічний рід лю дськи й. «І треба багато ходити в житті — тоді побачиш, яке воно є, що й умират и не хочеться, і р ід наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме доки й ноги не відпадут ь» — так він передбачає м айбутню долю Д анилка. «Ш А Л А Н Д А В МОРІ*Третю в романі новелу «Ш алан да в морі» єднає з попередніми тема роду й ро­ дини , гум анних основ ж иття, народної моралі, етичних ідеалів, тісний зв ’язок н ац іонального із загальнолю дським . Художній час і простір тут обмежені — дія відбувається в короткому часі, на конкретном у просторі — у морі й на його березі. С ю ж ет простий, але досить напру­ ж ений. М у с ій П о ло в е ц ь змагається з криж аним и хвилям и, але намагається вря­ тувати не себе, а артільну ш аланду (обов’язок, відповідальність перед громадою керую ть його вчинком ). З берега його майже не видно, допомогти товариш еві ніяк. Д рузі-рибалки вж е не вірять у його щ асливе повернення. Н а березі залиш ається лиш е вірна друж ина Мусія. А вто£ короткими, але красномовними ф разами передає цю непросту, напруж ену ситуацію :«...одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, як у пісні». Т ак точно дібраною лексикою підкреслено несхит­ ність ж інки вистояти до переможного кінця. Т ом у вона з надією дивиться на море, згадує своє ж иття з М усієм, своїх синів. Раптом з'являється шаланда, і П о ло вчи ха 4дивилася та боялася роздивитися» — так автор передає її внутріш нє хвилю вання. У композиції новели це кульмінаційний, виріш альний момент, адже невідомо, чи є там, біля ш аланди, її М усій. С цена чекання на березі ш тормового м оря (я к утілення вірності подруж ж ю ) — я к символ краси вірності — неминуче викличе в уяві читача асоціації з укр аїн сько ю народнопісен ною творчістю , особл и во з образом Я рославни («С лово про похід Ігорів») — своєрідним символом вірності коханню. О д н ак пи сьм ен н и к більш е зосередж ує у вагу н а внутріш ньом у стані П оловчихи, передає його укруп нени м и, л аконічни м и м азкам и: «...її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей»; «вона не показувала перед морем ст раху, вона мовчки стояла на березі — висока й сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили». Власне, емоції, п ереж и вання героїні рухаю ть і сю ж ет. Т обто ем оційне, лір и ч н е начало ви ко н у є у творі чи не найосновніш у роль, воно н аб лиж ує новелу до ж анру гер о їч н о ї поем и , бо тут о сп ів а н о н е ­ гучний, повсякд ен н и й героїзм звичайних лю дей. І герой тут не лиш е ж інка, стійка й вірна своїй родині, а також ЇЇ чоловік, я ки й , р и зи кую чи ж и ттям , ки н увся р я ту ­ вати гром адське добро. П ід пером ром ан­ тика вони — особливі, красиві у своїх вчин­ ках і діях, у своїй ж и ттєвій позиції, хоча вибір кож ного з них (рятувати й чекати ) — зр о зу м іл и й і природн ий, я к і всі загальноЕ. Євстаф'єва. Берегиня. 1992р. лю дські цінності. оя

Ю рій Яновський Отже, у цих новелах із роману «Вершники» утілилися основні риси індиві­ дуального стилю митця: умовність і поетизація зображуваного, увага до незвичних, драматичних ситуацій, сильних, героїчних характерів, яскрава символіка, ви­ рікші худож ні деталі, емоційність авторської оповіді. У репресійні 1930-і роки незбагненним дивом таланту Ю. Яновському все ж «далося в соцреалістичних «Вершниках» вправно провести свій корабель — своє Індивідуальне розуміння світу «крізь рифи і скелі», як і мріялося йому в молодості. В олодим ир П анченко: «Герої “Вершників” нічого не говорять про Україну... але Україна тут живе в хлопчикові Данилку, у звичаях і образах степового села, у народній моралі й педаго­ гіці, у голосіннях старої Половчихи, яка виглядає з моря свого чоловіка, у Мусієві Половцю та його синах...»

'Л їд с у м ц р в е 1.’У Д Ж Є Н Н Я

завдання 1. Утворчості Юрія Яновського домінує поетика А імпресіонізму Б експресіонізму В неоромантизму Г футуризму Д неореалізму 2. Головна ідея новели Юрія Яновського «Подвійне коло» полягає в настанові А поганого чоловіка в побратими не бери Б не май вірного, не будеш мати зрадного В чого сам собі не зичиш, того і другому не жадай Г тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду Д не знаючи броду, не лізь у воду 3. Установіть відповідність (новели «Подвійне коло» й «Дитинство») Символ Значення 1 степ А рід і клас 2 дощ Бплач і очищення 3 блакитні вежі В добро і відданість 4 подвійне коло Гдуховна гармонія Д безкінечність і космос 4. Розкажіть про діяльність Ю. Яновського в українському кінематографі, про його дружбу з О. Довженком. 5. Чому дослідники творчості Ю. Яновського вважають, що романом у новелах «Вершники» письменник намагався себе «реабілітувати»? 6. Яку роль відіграють описи природи, традицій і звичаїв, християнських свят у новелі «Дитинство»? 7. Що символізує фінальна сцена в новелі «Дитинство» (смерть діда Да­ нила)?

українська літ ерат ура 1 9 2 0 - 1930-х років 8 . З а хр о но ло гією новела «Д итинство» м ал а б бути п ер ш о ю у «В ерш никах». Чому, на ваш у дум ку, автор поруш ив часову послідовність, почавш и роман с а м е з новели «П одвійне коло»? 9.

Який о б р аз зі «Слова о полку Ігоревім» нагад ує Половчиха в новелі «Ш а­ ланд а в морі»? Якими засо б ам и Ю. Яновському вдалося передати в цьому ж і­ ночому о б р а зі га р м о н ій н е поєд н ан н я те п л а й душ евн о сті з м уж ністю й стійкістю ?

10.

Т я ж ін н я д о е к з о т и к и — о д н а з р и с н е о р о м а н т и з м у . С а м о с т ій н о знай д іть у новелах «П одвійне коло», «Дитинство» й «Ш аланда в морі» екзотичні ел ем енти . Яку роль вони відіграю ть у них?

11.

Уяких

12.

Щ о з б л и ж у є новел и «П о д в ій н е коло» Ю . Я н о в с ь ко го і «Я (Р о м а н т и к а )» М . Хвильового? Як ви в в а ж а єте, чому б р а ти Половці опинил ися по різні

кольорах ви побачили новелу «Ш ал ан д а в морі»? С л овесн о опиш іть один з її епізодів.

б оки б ар и кад ? С вої міркування висловіть під час д и с кус ії на уроці.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Написати невеликий твір-роздум ( 1 - 1 , 5 с.), підтримавши або спростувавши тезу «Родинні й національні інтереси вищі за класові» (за матеріалом новели «Подвійне коло» Ю. Яновського). 2. Вивчити напам’ять уривок з новели «Дитинство» (межі уривка «На степу росте багато їстівного зела... як сковороди чи як жовті п'ятаки?»). 3. Дослідити фольклорні образи й мовні особливості новели «Дитинство». За р е­ зультатами дослідження написати невелике повідомлення на тему «Елементи фольклору в новелі “Д итинство”» (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА 1. Бабишкін О. Кіноспадщина Юрія Яновського. — К., 1987. 2. Жевченко-Яновська Т. Карби д о л і// Київ. — 1985. —№ 3. — С. 116-128. 3. Костюк Г. Лицар культури нації / / Українське слово: Хрестоматія... —Кн. 2. —К., 1994. — 3. 433-443. 4. Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. — К.,1980. 5. Лист Ю. Яновського до М. Хвильового / / Новини кіноекрану. — 1989. —№ 6. 6. Мшіанюк Ю. Юрій Яновський / / Книга спостережень: Статті про літературу. — К., 997. - С. 329-332. 7. Мовчан Р. Юрій Яновський / / Українська проза XX століття в іменах: Посібник. — К„ 997. - С. 15-40. 8. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі: Монографія. — С„ 2008. 9. Панченко В. Морський рейс Юрія Третього. — Кіровоград, 2002. 10. Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського «Майстер корабля» як літературна гістифікація (упор. В. Панченко). — К., 2002. 11. Цалик С., Селігей П. Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія украіської літератури. — К., 2010. Радимо відвідати: Літературно-меморіальний музей Юрія Яновського (с. Нечаївка лмпаніївського p-ну Кіровоградської обл.); меморіальний кабінет Ю. Яновського (м. Київ, ЩАМЛМ України).

Вал ер ’ян ПЩМОГИЛЬНИЙ С е р е д с в о г о п о ко л ін н я П ід м о ги л ьн и й в и р ізн я в с я о с о б л и в о ю н е щ а д н іс тю й т в е р е з іс т ю б а ч е н н я . М ен ш е з а всіх інших він у п а д а в у лірику. Він бу в о д н и м , м о ж е , є д и н и м с п р а в д і в е л и к и м у кр аїн ськ и м п р о за їк о м , — н е в т о м у с е н с і, щ о н е п и с а в вірш ів, а в т о м у с е н с і, щ о й о го п р о з а б у л а с п р а в д і п р о зо ю . А ле р а з о м з ти м він б у в л ю д и н о ю с в о го покоління і п оділяв з ним гіркий о п ти ­ м ізм й о го і й о го т в е р е з е с п ’яніння тво р ч істю . Ю. Ш евельов 1

Валер’ян П ідмогильний — один із найяскравіших прозаїків 1920-х років, один з українських модерністів X X ст., представник неореалістичної течії. Вій ііаснідчує спромож ність української літератури бути самодостатнім мистецьким пнищем у світовому контексті. Належить до митців, яким судилося вийти за межі своєї доби. Зазвичай вони незрозум ілі сучасникам, бо йдуть проти загального потоку, випереджають суспільну свідомість, передбачають майбутнє. У 1930-і роки його було репресовано, твори вилучено. Лиш е з 1988 p., коли їх іиову почали друкувати, він став одним із найпопулярніших українських класиків, яким постійно цікавляться дослідники й читачі. Творча спадщ ина В. Підмогильного чимала: кілька збірок оповідань, романи «Місто» й «Н евеличка драма», незакінчена «Повість без назви...», переклади творів зарубіж ної класики, літературно-критичні статті, словник «Ф разеологія ділової мови» (у співавторстві з Є. П луж ником). Його творчість було скеровано на худож нє пізнання лю дини в новій пореволюційній дійсності. Вона засвідчує, що митець глибоко відчував найболючіші катаклізми своєї доби, які могли породити духовні проблеми.

Життєвий і творчий шлях письменника Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі ко­ лишнього Новомосковського повіту на Катеринославщині (нині околиця Дніпро­ петровська). Батьки працювали в ек оном ії місцевого графа І. Воронцова-Дашкова, були іаможними, тому мали можливість навчати обох своїх дітей. Спеціально для Валер’яна та Ного сестри Нати наймали вчителя фран­ цузької мови. А мама взагалі була «природже­ ним інтелігентом», як згадують односельці. Хлопець успішно закінчив церковноприходську школу, 1-е Катеринославське реальне училищ е (1 9 1 8 ). Багато читав, вивчав фран­ цузьку й німецьку, писав вірші Й оповідання, Будинок Катеринославського які друкував у шкільному журналі під псевдореального училища 1 Юрій Шевельов (псевд. Юрій Шерех, 1908- 2002) — славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик. Проживав у СІНА.

Українська література 1920- 1930-х р оків ні'мом Лорд Лістер (вплив популярних пригодницьких тво­ рів про Ната Пінкертона). Перше відоме оповідання «Важке питання», написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним, присвячене вирі­ шенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чо­ ловічої зрілості». Уже 1919 р. в місцевій пресі з’являються його нові твори «Гайдамака» і «Ваня». Після закінчення училища Валер’ян стає студентом Катериноаіавського університету. Тут викладали Петро Єфремов (брат академіка, відомого літературознавця Сергія Єфремова) і знавець української історії та культури Дмитро Яворницький, завідувач кафедри українознавства. Отже, майбутній письменник мав досвідчених учителів. Валер’ян На той час В. Підмогильний уже мав і свою першу П ідмогильний. книжку «Твори. Т. 1» (1920), видану в Катеринославі. Початок 1920-х років До неї ввійшли оповідання, написані ще під час навчання в училищі. Ця збірка засвідчила появу оригінального, самобутнього таланту, який пішов шляхом модернізму, глибокого занурення в психологію людської душі, її художнього пізнання. У 1920-1921 pp. Підмогильний учителював у рідних краях: Павлограді, Ка­ теринославі. Т ут написав повість «О стап Ш аптала», цикл «Повстанці», який у 1923 р. з ’явився в еміграційному журналі «Нова Україна», редагованому В. Винниченком. Цей факт одразу мав негативний відгук у Харкові: «Не випадково контр­ революційна “Нова Україна" хапається за твори Підмогильного» (журн. «Червоний ш лях»). Однак там було надруковано й інші його твори, разом з «Анархістами» Г. Косинки й поезією Т. Осьмачки. Щ об захистити себе, авторам довелося зробити виправдальні пояснення в пресі. 1921 р. В. П ідмогильний вируш ає до Києва, улаш товується бібліографом у Книжковій палаті. Через матеріальну скруту вже за два місяці оселяється в ма­ льовничому курортному Ворзелі, де працює викладачем української мови й політграмоти. Одружується з донькою священика Катериною Червінською. У 1923 р. подружжя повертається до Києва. Тоді тут ще сяяв куполами М ихайлівський собор, а до святої Софії можна було потрапити через браму Заборовського. Вабили непорочною первозданністю Дніпрові кручі... Проте над цим панувало типове непманське, міщанське середовище. «Ж ивчик» літературномистецького ж иття знаходився в пролетарському Харкові, який із 1921 р. став столицею У С РР. Тому багато українських письменників (П. Тичина, М. Семенко та ін.) переїздить туди. О днак В. П ідмогильного вабить Київ, що осторонь сто­ личного галасу. П одружжя спершу поселяється «в будинку на розі Сінного базару й вулиці Великої Ж итомирської», але невдовзі переїздить на Ірининську (нині Володимирська, 49), де живе до 1930 р. Д вері їхнього помеш кання ніколи не зачинялися, у них часто ночували приїжджі. аКТ

Письменник Ю рій С м о л ич особливо виокремлює з-пом іж тогочасної київської мистецької публіки Валер’яна Підмогильного як людину «відвертої, розкрийдушу вдачі», називає його «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним».

102

Валер’ян Підмогильний «Книгоспілка», а з 1925 р. -

у редакції журналу «Життя й революція», а ^ ТеРи„Гчер Театру юного глядача. Письменник близько сходиться з Речевою українською інтелігенцією (Л. Старицька-Черняхівська, Н. Романович-Ткїченко, П К і ш ” вич, М. Зеров, Г. Косинка, Б Антоненко-Даввдович), яка зіуртувалася в Асписі (Асоціації письменників). Невдовзі це багатолике об'єднання р озп алосГ Відокремилися майбутні неокласики (П. Филипович, М. Зеров), і з легкої руки саме В. Підмогильного утворилася «Ланка», якій і дав назву Саме він був орга­ нізатором і головним ідеологом попутницької «Ланки». Невдовзі, 1926 р угрупо­ вання було реорганізоване в МАРС. ЧАР J

Пригадайте, хто ще належав до цих угруповань і яких ідейних та естетичних поглядів дотримувалися «ланківці» та члени МАРСу.

У Києві письменник поринув у творчість і роботу. З-поміж своїх колег В. Під­ могильний був найбільшим авторитетом, найдіяльнішим і найенергійнішим, а за широку ерудицію його називали «університетом на дому», «душею товариства». Тамара Мороз-Стрілѳць: «Враження справляв дуже серйозної, неговіркої ^ОКйЗ

людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання». Літературознавець Юрій Бойко: «...мені згадується делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать у легенькому пальті, що міцно облягає фігуру, фетровий капелюх, у совєтських умовах річ не зовсім звичайна для початку 30-х років. У всьому вигляді Підмогильного було щось витончене, не совєтське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру, і справді, це був один із найкультурніших наших письменників».

Оповідання В. Підмогильного друкують у часописах, окремими збірками, най­ повніша — «Проблема хліба» (1927). Він багато перекладає зарубіжної класики. Та найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що з’явився 1928 р. в Харкові. Було організовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися переваги, а більше «хиби» нового твору. Пролетарський Харків сприйняв роман неоднозначно, бо за ідейною спрямованістю він був надто далеким од вимог більшовицької партії і тих завдань, які нав’язували новому мистецтву. У грудні 1929 р. В. Підмогильний переїздить до Харкова, оселяється в письмен­ ницькому будинку «Слово». Це сталося якраз напередодні сфабрикованого проти української інтелігенції процесу СВУ — культурно-мистецька атмосфера пролетарського міста була досить напруженою й загрозливою для таких митців. Тому він уже не так активно займається літературною творчістю. 1930 р. кшвськии журнал «Ж иття й революція» друкує його новий роман «Невеличка драма», неод­ нозначно сприйнятий читачами й критикою. З вересня 1932 р. по квітень 1933-го він працює у видавництві «Рух» на посаді консультанта з іноземної літератури. Перед ним, як першокласним перекладачем, розгорнулося широке поле діяльності. Однак хмари над його головою вже збиралися — почалися масові репресії. Останній твір, який побачив світ за життя автора, — оповідання «З життя Бу­ динку». (1933). З великою, як на ті часи, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосферу періоду культу особи. Будинок постає метафорою суспільства, у якому запанувала загальна підозрілість, словоблудство и неприхована 103

Українська література 192 0 - 1930-х ро ків демагогія, де людяність витіснено жор­ стокістю, законність безпідставними звинуваченнями, арештами й знищен­ ням ні в чому не винних громадян. У 1933-1934 pp. В. Підмогильний пише свій останній твір «Повість без назви...»-, який залиш ився незаверше­ ним. Невдовзі, перебуваючи в слідчому ізоляторі, він проситиме дружину збе­ регти його —передрукувати з чернеток. 8 грудня 1934 р. письменника було В. Дерев 'янко. Соловецькі острови заарештовано. Понад місяць тривали виснажливі допити, які закінчилися самонаклепом і визнанням усіх обвинувачень, пред’явлених органами НКВС. Його засудили до десятирічного ув’язнення з конфіскацією особистого майна за участь у «контрреволюційній організації», яка нібито мала здійснити терористичні акції проти радянської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку». 9 червня 1935 р. В. Підмогильний прибув на Соловки, у спецізолятор, як особливо небезпечний політичний злочинець. Там він багато й напружено працював, щоб не збожеволіти від розпачу, витримувати самотність. Читав, вивчав англійську, марксизм-ленінізм, перекладав, писав нові оповідання, романи. Ці відомості маємо з уцілілих 32 листів м итця до рідних (остан ній до матері в Х арків датовано 2 червня 1937 p.). У них він намагався їх заспокоїти, щиро сподівався повер­ нутися... Валер’ян Підмогильний із листа д о дружини: «Дорога Катю, як ти живеш ? Винний п ер ед тобою страш но і неоплатно — ти д о б р а , ти вибачиш, я знаю. Мила, рідна, як я хочу, щ об ти була здо р о ва, бадьора, щ об тобі було добре! [...] Що написати про с е б е ? Все д о решти я п ередум ав, побачив, що в житті я скрізь був неправий, і ніколи життя не зд авал о ся мені таким прекрасним , як зар аз. Тепер я розумію і люблю нашу велику країну, теп ер я з нею, я маю надію коли-небудь до неї повернутися». Д

■СТГО К а З

* і

тГ

І

ф

ш

Мама, дружина і син В. Підмогильного

9 жовтня 1937 р. було переглянуто справи ув’язнених українських митців, серед них і В. Підмогильного, якого присудили до розстрілу. Вирок було виконано в період з 27 жовтня до 3 листопада в урочищі Сандармох під М едвеж’єгорськом (К арелія) — напередодні двадцяти­ ліття жовтневої революції. Катерина Іванівна з малолітнім Романом декілька років поневірялася в Росії, в Алма-Аті, по війні поверну­ лася до Києва. Роман став студентом медінституту. Мав серцеву недугу, 1950 р. пішов із життя, так і не дочекав­ шись звістки про батька... У 1956 р. В. Підмогильного було посмертно реабілі­ товано й поновлено в правах члена Спілки радянських письменників України, хоч оф іційно він ніколи до неї не вступав. У творчій характеристиці у зв ’язку з при­ 104

Валер'ян Підмогильний судженням його дружині персональної пенсії, підписаній Ю. Смоличем, зазна­ чалося: «Важко повністю уявити собі молоду українську післяреволюційну прозу без творчості своєрідного й талановитого майстра слова В. Підмогильного». О собливості худож ньої свідомості В алер’ян Підмогильний: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях за­ болочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...» Така оцінка свого життєвого шляху виникає з особливостей характеру й світо­ бачення митця. Насамперед Підмогильний - реаліст. Довколишній світ сприймає таким, яким він є, — жорстоким, складним, суперечливим. Письменник також песиміст — у тому світі його ваблять темні барви, саме їм надає особливого значення, до того ж оцінює їх як даність, неминучість. Валер’ян Підмогильний: «Батьківське поле вузенькими двом а чи трьома смугами... й коли приходила мати з іншими матерями, сусідками збирати вр ож ай , то був він, урож ай той, вельм и негустий і непоказн ий на зріст. І, заносячи сер п н ад негустим стеблом жита, тужили матері. То вони співали... В п ам ’яті моїй не зо стал о ся б ад ьорого материного співу. Смуток, печаль — правдивий відбиток життя... Я прислухався до того співу. Спів той осів у пам’яті підсвідомо». О каЗ

Здавалось би, у контексті такого підсвідомого песимізму міг з ’явитися ми­ тець, у творах якого переважав би розпач, зневіра, трагізм. Це справді в нього є, і образ смерті присутній майже скрізь, а трагедійне начало постійно мотивує його художнє світовираження, хоча не визначає. Недарма свій роман про вмираючу любов, розчарування й душевну кризу В. Підмогильний іронічно називає «Не­ величкою драмою», надаючи перевагу іншим цінностям і життєвим орієнтирам. Поспішність, емоційність, категоричність — це не для нього. Він по-філософ­ ському, зважено й спокійно сприймає найболючіші життєві драми, негаразди, поразки. Намагається їх осмислити, знайти психологічне пояснення, хоча ніколи й не розставляє оціночних акцентів, залишаючи це читачеві. Як художника його не цікавлять політика чи ідеологія. Ті чи ті суспільні події, скажімо, революційні, національно-визвольні, для нього не є об’єктом власне художнього відображення. Для нього це лише фрагмент реальної дійсності, який зацікавив його, спонукав поміркувати. Тому він зовсім не поспішав оспівувати й возвеличувати нові комуністичні ідеали, як то робила більшість початківців. Валер’ян Підмогильний був заглиблений у самого себе, проте умів сприй­ мати й чужі страждання, йому була цікавою власне л ю д и н а , з поганими й хоро­ шими рисами, жива, реальна, особливо її складний внутрішній світ, протиборство в ньому духовного й біологічного, поганого й доброго. 105

Українська література 1920 - 1930-х років

_______ ____________________

______

____

Художня свідомість письменника формувалася значною мірою під впливом зарубіжної літературної класики, а також провідних ідей таких європейських філософів, як А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, психолога 3. Фрейда. Тоді вони були досить популярними й наклали відбиток на розвиток художнього мислення всього XX ст. З усіх французьких митців, яких так багато перекладав, В. Підмо­ гильний найбільше цінував А. Франса (1844-1924). Його твори вчили дивитися на світ по-філософському, цінувати в людині її індивідуальність, волю і природність. •«Філософські сумніви» французького мислителя були суголосні його власній життєвій та світоглядній позиції. Він був надто освіченим і самозаглибленим, щоб сприймати на віру будь-які догми, писати за чиїмись вказівками. За таку позицію і послідовність у поглядах В. Підмогильний поплатився фізичним жит­ тям, але повністю зберіг себе вільною творчою особистістю. Підмогильний-перекладач Якби В. Підмогильний не написав художніх творів, усе одно його місце в українській літературі XX ст. так само помітне й вагоме, тому що він був ще й першорядним перекладачем зарубіжної класики, особливо французької. С ѴД Ж Є Н П Я Перекладач Григорій Кочур: «Підмогильному доводилося ви­ ' ступати в багатьох випадках піонером: він мусив першим зна­ ходити відповідники для багатьох термінів, синтаксичних зворотів, тонкощів стилістики. І в багатьох випадках він переможно виходив з цих труднощів. Мова його перекладів, а надто пізніших, надзвичайно багата і барвиста, і одночасно дуже природна. Для нинішнього перекладача уважне вивченння стилістичної майстерності Підмогильного може бути доброю школою». Цей шлях митця почався з перекладу в 1921 р. роману «Таїс» А. Франса. З 1925 по 1930 р. як перекладач і редактор працював над підготовкою українського видання творів цього французького прозаїка у 24 томах (вийшло друком усього 8). Тоді ж брав участь у підготовці десятитомника ще одного свого улюбленого про­ заїка Гі де Мопассана (переклав «Любого друга», «Монт-Оріоль», «Сильну як смерть»). Переклади творів П’єра Ампа («В'язниця», «Люди»), Вольтера («Кандід, або Оптимізм»), Д. Дідро («Черниця», «Небіж»), А. Доде («Листи з вітряка»), П. Меріме («Коломба»), К. Гельвеція («Про людину»), Г. Флобера («Мадам Боварі», «Салямбо»), а ще творів Ж. Верна, В. Гюго, Ж. Ромена, Ж. Дюамеля та інших письменників, свідчать про широту його перекладацького діапазону. У 1934 р. (рік арешту) з ’явився перший том зібрання творів О. де Бальзака (йому належать «Кузина Бета», «Кузен Понс», «Батько Горіо»), Згодом, аж до офіційної реабі­ літації В. Підмогильного, перекладену ним зарубіжну класику час од часу друку­ вали, але вже без його прізвища. Унесок В. Підмогильного на цій ниві української культури неоціненний. За тринадцять років він створив великий материк перекладної літератури. Вражає колосальна працездатність, виняткова сумлінність, широта знань митця — біль­ шість цих видань він супроводжував детальним коментарем (роз’ясненням незрозумілих місць, маловідомих фактів і прізвищ). Дуже ретельно добирав кожне слово — недарма за його перекладами можна вивчати українську мову, дивуючись її лексичному й синонімічному багатству. 106

Валер’ян Підмогильний Чим же була для самого В. Підмогильного перекладацька робота? Безумов­ но, він мав од неї справжнє естетичне й емоційне задоволення, бо ж звертався до спадщини талановитих митців. Зарубіжна класика, особливо французька, яку ще в юності читав в оригіналі, багато в чому сприяла формуванню його індиві­ дуального стилю. З нею його творчість пов’язана «видимими і невидимими нитками». ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ Григорій Костюк: «Сухість, а інколи й протокольнїсть розповіді, заглиблення в психологічні й побутові деталі, неприховане бажання бути літописцем свого часу — усе це у якійсь мірі пов’язує В, Підмогильного з Оноре де Бальзаком. Тон вибачливої іронії, сатири й скептицизму, засіб холодного наукоподібного розтину суспільних явищ і окремих людських характерів, ушляхетнення людини і вияв розуміння, її сла­ бостей — це від Анатоля Франса. У трактовці різних проблем психології молоді, статевого питання, питання віри, моралі — усіх отих “вічних” і “тяжких” питань, що є особливо хвилюючим в юнацькі роки, — тут можна вичути Гі де Мопассана, Л. Андреева і, можливо, Станіслава Пшибишевського. Зображення соціальних, психологічних і біологічних контрастів у житті суспільства й окремої людини та неминучих конфліктів, що постають на цьому ґрунті, — це до певної міри йде від Винниченка, Кнута Гамсуна... Поруч з цим — велика віра в міцну, творчу і непереможну силу людини, що вже щось від Джека Лондона».

Однак В. Підмогильний писав, не сліпо наслідуючи своїх попередників, не копіюючи їх, а творчо використовуючи кращі традиції світової класики. Інтелектуально-психологічна проза З іменем В. Підмогильного в українській літе­ ратурі XX ст. пов’язано інтелектуально-психоло­ гічну лінію розвитку. У 1920-х роках він є найви­ разнішим її представником. Ця штучно перервана в 1930-х роках тенденція відновиться в прозі другої половини XX ст., зокрема у творах Вал. Шевчука, Н. Бічуї, Ю. Щербака, Г. Пагутяк та ін. Це письменник-психолог, філософ, аналітик. Його прозова спадщина репрезентує український модернізм 1920-х років, зокрема його неореаліс­ тичну течію. У творах В. Підмогильного прояви­ лися риси неореалізму, психологізм, аналітичне, раціональне осмислення своєї епохи шляхом до­ слідження людини не соціальної, а екзистенційної. Його художнє бачення характеризується винят­ ковою увагою до людської особистості, осягненням 107

Н. Пухінда. Ніч у місті. 1988р.

Українська література 1920-1930-xj}OKie------------ --------------------------------------------------------------------------------- -- ----с у т н о ст і її буття через призму різних непростих, випробувальних життєвих об­ ставин і «меж ових ситуацій*, зануренням в найпотаємниш порухи її свідомості й підсвідомості. Тобто художні пошуки В. Підмогильного відбувалися в кон­ тексті «філософії буття » - екзистенціалізму, що було суголосним і його трагічному світосприйняттю, песимізму, прагненню до внутрішньої свободи.

к о н су л ь т а ц ія • TJI Екзистенціалізм (від латин, existentia — існування) — напрям у філософи та в літературі, предметом вивчення (чи художнього дослідження, осмислення) якого є проблема буття (існування) людини в складних ситуаціях страждання, внутрішньої боротьби, загрози смерті, втрати близьких тощо. Така «межова ситуація» допомагає розгадати сутність буття, справжню вартість матеріальних і духовних цінностей, •внутрішньої свободи», усвідомити свою «екзистенційну самотність», тобто відкрити для себе -момент істини». Поняття запроваджене датським філософом С. К’єркегором (1813-1855), який спо­ відував ідею унікальності людської особистості. У 1940-1950-х роках екзистенціалізм найповніше оформився у філософи й художній творчості А. Камю й Ж. П. Сартра. Його тѳцденцй позначилися на творчості багатьох українських письменників XX ст. — В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка, М. Хвильового, В. Домонтовича, В. Підмо­ гильного, Т. Осьмачки, І. Багряного, В. Барки, Вал. Шевчука, В. Стуса та ін.

Отже, В. Підмогильного найбільше цікавило художнє дослідження української людини в складному, недосконалому й суперечливому світі, на який він мав виважений погляд. У цьому дослідженні переважали філософічність, сумнів, скепсис, іронія, хоча він і описував (іноді з «протокольною» точністю) пореволюційну дійсність. Це дало підстави в 1990-х роках заговорити про нього як про «суворого аналітика доби». У творах В. Підмогильного за допомогою іронічного письма, а іноді з певною дозою скепсису передано справжнє ставлення прозаїка до зображуваного, його поміркований погляд на світ, авторську оцінку зображуваного. Його іронічність І скептицизм відповідали духові свого часу («доби занепаду богів»), у якому па­ нував романтичний фанатизм, що неодмінно породжувало іронію й скепсис аналітиків і прагматиків. У його творах іронія й скепсис як стильові риси відігра­ ли визначальну роль. Вони стримували надмірну ліризацію авторської оповіді, чим «грішила» вся українська проза початку 1920-х років, що сприяло поступо­ вому шліфуванню власне прозової оповіді.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ Ірбиія (від грец. ѳігопѳіа - лукавство, удавання) - тонке, приховане глузування. Як художній засіб (прийом) - особливість стилю висловлювання, що полягає в не­ відповідності між прямим змістом висл ювленого та його прихованим значенням, яке легко вгадується. Може мати різні відтінки — від співчуття до відвертого висміювання і знущання. Скёлсис, скоптицйэм (від грец. skepsls — сумнів, недовіра) — тверезе, критичне ставлення до чогось, недовіра до йог о правильності чи істинності.

108

Валер’ян Підмогильний В українській літературі 1920-х років досить поширеними й найбільш заохо­ чуваними марксистською критикою були гучне оспівування революції, вирізнен­ ая з натовпу позитивного (тобто ідеалізованого) героя, ілюстрування ідеологічних гасел. На цьому однорідному тлі твори В. Підмогильного були, як писала тодішня критика, «абсолютно несучасні», навіть ворожі «радісному сприйманню життя», бо в них мало відгуків на «день біжучий», так мало «активізму й героїзму великої доби і так багато споглядання», а сам митець був «занадто суб’єктивним», «класово непримиренним до пролетарської революції», мав «нахил до песимізму і трагічності», «замінював чинники соціальні біологічними». За все це його на­ довго вважали виразником інтересів буржуазії, вузького кола інтелігенції, яка творить на догоду ворогів революції та робітничого класу. Ще б пак! Його на­ самперед цікавив складний, суперечливий, недосконалий світ людського буття та людських стосунків, світ людської душі. Цій культурі художнього мислення письменник не зрадив ніколи. З його творами в українську літературу було внесено нові, свіжі теми.

судж ення в.

Ю н ош а (літературознавець П етро Є ф рем ов): «А дійсність, жорстоку і брутальну нашу дійсність, В. Підмогильний не підма­ льовує, не виправдовує наївною, мовляв, «ідейною» тенденційністю й соло­ денькою сентиментальністю та шумовинням шляхетної нібито фрази, але й не бере її з безсторонністю протоколіста чи докладністю фотографа. Він не од­ вертає свого лиця від правди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому, не зажмурює короткозоро перед нею своїх очей, а з юнацькою нетерплячкою зриває з неї всякі покривала й оголює болячки її».

Теми оповідань першої збірки базувалися на особистому досвіді автора, учня реального училища, — на враженнях, переживаннях, еротичних відчуттях. Митець зосереджений на людині внутрішній, тобто на таємничому й непідвладному «ego», на підсвідомих нюансах психіки молодої людини, її сексуальності, на «гріховному» настрої (суїцидному чи жадобі помсти) тощо. У контексті розвитку української літератури це був пошуковий, досить сміливий крок. Хоча він утілював загальну тенденцію європейської літератури, на якій уже з початку XX ст. позначився вплив психоаналізу 3. Фрейда.

к о н с у л ь т а ц ія Зигмунд Фрейд (1 8 5 6 -1 9 3 9 ) — австрійський психолог, психіатр, який у результаті своїх психоаналітичних дослідж ень дійшов висновку, що будь-якими вчинками людини керує несвідом е, ірраціональне. У 1920-х роках психоаналіз Ф рейда сягнув вершини популярності в усьому світі. Це вчення в пли вало на становлення європейського літературного модернізму (Дж. Д ж ойс, Дж, Д о с П ассо с, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек та ін.). Не винятком була й УСРР — тодішні часописи рясніють статтями на теми фрейдизму. Це частково відобразилося на ідейно-стильових пошуках письменників нової генерації (Гео Шкурупій, В. Домонтович, Г. Косинка, М. Хвильовий та ін.), які звернули особливу увагу на сф ер у сек су ал ь н о го , постійного конфлікту між свідом им і несвідом им , біологічним і духовним началами.

109

Українська література 1920- 1930-х років У В. Підмогильного зацікавленість 3. Фрейдом була довготривалою, про­ являлася в постійних дискусіях з Є. Плужником та іншими «попутниками», і зовсім конкретно — у дослідженні -«Іван Нечуй-Левицький. спроба психоаналізи творчості» (1927). Як пише критик Л. Череватенко, він навіть «оголосив себе правовірним фрейдистом». Це допомогло йому висвітлювати найпотаємніші нетрі людської психіки. Отже, тогочасний герой В. Підмогильного — юний гімназист, незіпсутий жит­ тям, позбавлений впливу суспільної свідомості, тому по-дитячому наївно й самовпевнено шукає відповіді на «важкі» екзистенційні питання щодо таких понять, як життя і смерть, стать, призначення й утвердження людини тощо, більше керуючись підсвідомим, аніж здоровим глуздом. Андрія («Важке пи­ тання»), Женю («Пророк»), Віктора («Добрий Бог»), Петра («На селі») об’єднує щире, природне для юного віку бажання самоствердитися, пізнати світ, а також розчарування, зневіра, відчуття свого безсилля, самотності, песимізму. Подібні екзистенційні питання порушено і в оповіданні «Гайдамака» (1918), У ньому складну політичну тему переведено в психологічну площину. її нети­ пове вирішення починається вже з іронічної назви, яка стає зрозумілою лише після прочитання твору. Гімназист Олесь потрапив до гайдамаків і щиро прагнув смерті не з політичних міркувань, а долаючи комплекс неповноцінності ( 4 ...був зовсім розчарований у житті й навіть серйозно думав про самовбивство », мав безсиле тіло, його «не любили дівчата», «не помічали в класі*). Тонким психологом-аналітиком виступає В. Підмогильний і в оповіданні «Ваня» (1919), у якому майстерно розкрито психологію дитячого страху. Після трагедії з улюбленим собакою хлопець зрозумів, що світ не завжди милостивий до людини, він жорстокий і страшний. Ним керує підсвідоме бажання захиститися перед *силою упертою й руйную чою », тому й добиває свого Жучка. «Ідея людського безсилля, марності людського життя» втілює екзистенційний песимізм письменника й атмосферу пореволюційної епохи в оповіданні «В епі­ демічному бараці» (1920). Тут образ епідемічного бараку (попередник санаторійної зони М. Хвильового) є художньою моделлю пореволюційного суспільства, у якому панує атмосфера неприкаяності, збайдужіння, відчуження, самотності. Так автор мовби передбачає страшну небезпеку суспільної «епідемії», духовної деградації української людини. Повість «Остап Шаптала» (1922) була першим великим твором митця й першою психологічно-філософською повістю в пореволюційній українській лі­ тературі. Вона свідчить про зрілість письменника як майстра детального й психо­ логічно умотивованого опису найтонших порухів ураженої нещастям психіки головного героя Остапа, у якого помирає сестра. У центрі твору — проблема життя і смерті в почуттєвому вираженні, яку розглянуто як зіткнення реального буття з хворобливою мрією, матеріального і тілесного — з духовним. Як бачимо, однією з основних рис індивідуального стилю В. Підмогильного є психологізм, який ми можемо віднайти в усіх його творах.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Психологізм — «передавання художніми засобами внутрішнього світу персонажа, його думок, переживань, зумовлених зовнішніми І внутрішніми чинниками... У про-

110

Валер’ян Підмогилътй зових творах психіку людини осмислюють і зсередини, і ззовні, часто використовують внутрішній монолог, здійснюють психологічний аналіз при нарації (тобто оповіді) від третьої особи, самоаналіз при оповіді від першої особи, застосовують невласне пряму внутрішню мову. Часто психологізм переданий через потік свідомості, у якому фіксуються моменти душевного переживання, переважання емоцій» (Ю. Ковалів).

Тема оповідань «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син» (1925) — страшні картини голоду, яким було охоплено Україну в 1921-1923 pp.

судж ення

Критик і поет Михайло Доленго про оповідання «Син» писав: «Ми не знаємо другої речі, де було 6 змальовано голодний побут на Вкраїні з такою простою протокольною художністю».

Однак детально описаний «голодний побут» — це лише реалістичне тло, на якому розгортається художнє дослідження психіки людини в екстремальній ситуації, у стані голоду. Автор на такому своєрідному життєвому матеріалі дослі­ джує проблему сили й слабкості людини, переплетення в ній тілесного й духов­ ного. Шукає відповідь на питання: чи ж може дух упокорити тіло, перемогти плоть? Людина й революційні перетворення життя —одна з провідних тем у творчості В. Підмогильного. Він показує, як революція не усуває конфлікту особистості з навколишнім світом, навіть може поглибити його. Саме так філософічно, раціо­ нально письменник оцінює пореволюційний світ і людину в ньому. Особливо складно сприймає революційні зміни колишня інтелігенція, яка не спроможна знайти своє місце в новому житті. Безпорадний і чужий у ньому ко­ лишній директор гімназії Володимир Петрович («Сонце сходить», 1924). Без­ славно, випадково гине поміщиця ївга, хоч і намагалася пристосуватися, пра­ цювати «для народу» («Історія пані ївги», 1923). Не принесли сподіваних наслідків революційні переміни для українського селянства, воно не одержало обіцяної більшовиками землі, а невдовзі було обкла­ дене непосильним податком, колективізація здійснювалася примусово. Усе це викликало постійне незадоволення, спричиняло повстанський рух — тобто «третю революцію». Ці складні проблеми психологічно осмислює й В. Підмогильний (цикл «Повстанці», повість «Третя революція»). У невеликій повісті «Третя революція» (1925) історичну подію —захоплення махновцями Катеринослава — зображено через родинну трагедію чиновника Гри­ горія Опанасовича. Йому революція принесла лише нещастя: відібрала старшого сина, який учився на інженера; племінниця Оксана закохується в батька Махна, який убив її чоловіка. Суцільний хаос оточує убоге й небезпечне існування колись заможної родини, він — і в душах людей. Своєрідним міфічним ореолом оточе­ ний образ Махна, який здійснює «таємничий похід по землі», уособлюючи потужну стихійну силу і волю. Його автор не ідеалізує. Махна показано як хитрого звіра, який звик підкоряти й перемагати. Тут відчутно вплив Ф. Ніцше. Так автор намагається оголити суперечності, складнощі, неминучу трагедію, які супроводжують будь-яку війну, боротьбу, Валер’ян Підмогильний, розуміючи складність і суперечності революції, ос­ мислює її неоднозначне «втручання» в людську долю й душу. Ця наскрізна проблема пронизує всю його прозу «малих» жанрів. У ній переважають темні

111

Українська література 1920- 1930-х років барви, гнітючі роздуми. Ця дійсність стає для нього своєрідним «матеріалом» для художнього дослідження вічних, загальнолюдських проблем, із-поміж яких він виокремлює проблему стосунків чоловіка й жінки. Його цікавить і психо­ логія страху перед неминучістю смерті, усвідомлення слабкості й утвердження сили. Його людина — особлива, не соціальна в тому сенсі, як її зображували про­ заїки XIX ст. Вона є продуктом конкретно-історичного буття, водночас перестає бути виразником соціальних катаклізмів, їхнім ілюстратором. Уперше в україн­ ській прозі людина виступає самодостатнім об’єктом художнього психологічного розтину її дій, учинків, впливу підсвідомого. Його героя зображено в контексті постійного «дуету» душі й тіла, на що українська реалістична проза звертала лише побіжну увагу. У цьому одна з основних ознак неореалізму 1920-х років. Валер’ян Підмогильний бачить мізерність і ницість людини («короткозорого кротар), фальшивість і безглуздість багатьох її вчинків, від чого і саме життя постає абсурдним, безцільним. Він переконаний, що ця людина, як вважає юний Женя («Пророк»), «має зброю проти суспільст ва», у якому живе, і ця зброя — у ній самій, у її самодостатності, внутрішній сутності, духовній наповненості. Тобто В. Підмогильний по-своєму «експлуатує» ідею «надлюдини» Ф. Ніцше. Жоден з його героїв не є лідером, носієм якоїсь ідеї, людиною героїчною, це зви­ чайна людина, жива, реальна, у поєднанні біологічного й духовного, світлого і темного, доброго і злого. І завжди є індивідуальністю, відчуженою від колектив­ ного «ми». Його людина екзистенційна, тобто бунтівник. Однак її вчинки не є бунтом проти всього світу, а лише проти його недосконалості, дисгармонії, їх найчастіше виражено через внутрішній спротив, через сумнів і вибір у собі. Наслідок такого бунту — самоусвідомлення й самоствердження людини в цьому світі. Тому мо­ жемо зробити висновок про антисоціалъність, позаідеологічність людини В. Під­ могильного як українського модерніста. З-поміж інших творів вирізняється оповідання -«Старець» (1919) точністю реалістичного малюнка, тонкою психологічною характеристикою складних по­ чувань людини, її душевного стану. У ньому порушено завжди актуальну пробле­ му «маленької людини» у чужому для неї оточенні. Тут уперше постає образ міста як всемогутнього спрута, молоха, здатного розчавити будь-кого, підкоривши своїм жорстким законам. Так автор передає екзистенційну ідею абсурдності, недосконалості світобудови. Він зіштовхує українську людину з містом сам на сам, показує, яку владу воно має на її тіло й душу; оголює жахливі моральні наслідки цієї влади, розкриває в усій непривабливості долю каліки Тимоша. Роман «Невеличка драма» (1930) за життя автора так і не було надруковано окремою книжкою. Після журнальної публікації його було засуджено партійною критикою як зразок «дрібнобуржуазного біологізму і фрейдизму». Тема твору — нещаслива любовна історія діловода Марти Висоцької і про­ фесора біохімії Юрія Славенка. Хоча в авторському задумі акценти інакші. СУДЖЄННЯ

Валер'ян Підмогильний про авторський задум: «У цьому романі

я писав про міщанство. Писав тому, що воно здається мені не тільки гідним зневаги, але й вартим громадської уваги задля своєї небезпеч­ ності».

112

Валер’ян Підмогильний Очевидно, цей задум і диктував оригінальне трактування нещасливої любовної історії як не­ від’ємного атрибуту міщанського побуту. Однак наразі самодостатність героїні поглиблює первіс­ ний задум. Сама назва роману заперечувала тради­ ційне розкриття світової теми покинутої дівчини, що активно використовували багато попередни­ ків —від Т. Шевченка («Катерина») до М. Хвильо­ вого («Сентиментальна історія»), У цьому творі іронічно закодовано екзистенУ ційну ідею: людина є лише маленька піщинка в Усесвіті, а тому її власні трагедії й драми так само можуть бути «невеличкими» й найважливіше — М■Бурачек. Міський пейзаж, сприймаються як такі. Розгортання теми відбу1920-і роки вається в новому для української прози модерністичному ключі: з іронією та скепсисом, зі стрімкістю традиційного сюжету й несподіваністю його поворотів, жвавим описом перебування героїні в новому для неї суспільному середовищі — місті. Хоча Підмогильний позбавляє оповідь звичної аналітичності, сентимен­ тальної розчуленості, детальної анатомії «важких питань» — це майстерно пере­ водиться в іронічну площину. Наприклад, композиційно роман має розділи, назви яких підкреслено іронічні: «На світі Іва зовсім сама...», «Квіти невідомого лицаря», « Четверо в одній кімнаті, крім дівчини», «Один у кімнаті з дівчиною», «О, бая­ дерко, ти чаруєш мене!», «Свійський Отелло», «Скандал у благородній родині» тощо. Однак ідеться в ньому про речі серйозні й завжди актуальні, лише про них автор говорить легко, доступно й водночас психологічно переконливо. У центрі «Невеличкої драми» повнокровний образ Марти Висоцької, сильної особистості, здатної зберегти себе в найдраматичніші моменти життя. Цей образ контрастує із зовнішнім світом, міщанським оточенням, уособлює справжню українську духовність: дівчина чиста, без честолюбства й кар’єризму, мрійлива, поетична, досить освічена, чутлива, романтична. Тож у місті відразу відчула себе чужою, однак зуміла зберегти своє єство й захистити почуття, що допомагало їй розвиватися, відвойовувати саму себе (а не завойовувати місто). Історія її нерозділеного кохання — то лише моральна умова для її духовного за­ гартування. Тому душевна драма цієї української дівчини — справді лише «не­ величка драма». На такий «модерний» висновок наштовхують логіка розвитку дії в романі й художній «саморозвиток» головної героїні. Незавершену «Повість без назви...» (1934) Вал. Шевчук охарактеризував як «один із найблискучіших і найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури». Її було вперше опубліковано 1988 р. в жур­ налі «Вітчизна». В основі сюжету твору автор використав поширений у світовій літературі мотив мандрів задля пошуку втраченого (М. Пруст). Харківський журналіст А ндрій Г ородовський несподівано виокремив із натовпу жінку, на пошуки якої і вирушає. Цей мотив письменник інтерпретує в контексті тогочасних світогляд­ них переконань творчої еліти. У своїй мандрівці головний герой зустрічається з різними людьми, які спонукають його до серйозних роздумів про важливі екзистенційні питання. Отож за сюжетною інтригою — художній розгляд «деяких 113

Українська література 1 9 2 0 -1930-х років принципів, важливих для нашого дня і майбутнього». їхніми носіями стають Андрій Городовський та Анатолій Пашенко — антиподи в поглядах на сутність життя, призначення людини, П позицію та індивідуальний вибір. Прикметно, що свого головного героя на відміну від майбутньої зарубіжної екзистенційної практики автор намагається вирвати з полону хаосу й фатальної приреченості. Під час самоаналізу Андрій прагне зрозуміти духовну цінність себе як людини, здатної протистояти зовнішнім обставинам, знайти надійне опертя та будь-яких кризових ситуацій. Отже, В. Підмогильний започатковував в укра­ їнській прозі екзистениійну тематичну лінію в її національному варіанті. «МІСТО» Це найвідоміший і найбільш художньо довершений твір В. Підмогильного, він t окрасою української літератури XX ст. Його написано 1927 р. С у Д Ж е Н Н Я Юрій Шерех: це «роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і опти­ мізму приреченого».

І

У 1920-і роки про нього писали дослідники різних ідейних переконань і погля­ дів. Проте загалом твір було оцінено як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний*, «наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя», у ньому соціальне замінено біологічним, село протиставлено місту. Автора було звинувачено в увазі до мистецької богеми, у невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас було визнано його сти­ лістичну вправність І першість у створенні нового українського урбаністичного роману. Подібно розглядали його творчість упродовж усього радянського періоду. Нині можемо неупереджено оцінити внесок письменника в розвиток національної літератури, який полягав у його художньому пізнанні модерної української людини, свого сучасника — типового вихідця із села, у прагненні простежити й проаналізувати його стан, поведінку в нових суспільних умовах, які для нього є екзистенційно випробувальними. Річ у тім, що в українській літературі 1920-х років був своєрідний офіційний еталон відтворення маргінальної теми — повість «Брати» пролетарського письменника !. Микитгнка. У ній П потрактовано прямолінійно й однозначно, у дусі партійних директив як прогресуючий синтез «міста й села в єдиному процесі соціалістичного будівництва». Усе, що писали про село не в такому пафосно-оптимістичному річищі, засуджували, розглядали як вороже справі революції, антирадянське. В україн­ ській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а увага до людини, П внутрішнього світу вважалася ознаками дрібнобуржуазної Ідеології, неприйнятно! для соціалістичного мистецтва. Тому тодішня проза здебільшого так поверхово й порушувала маргінальну проблематику, без заглиблення в психологічний підтекст складних взаємин людини й міста.

к он сул ьт ац ія МаргІиАльиІоть (латин, marginalia — той, який знаходиться скраю, на межі) — у літературознавчому розумінні йдеться про поведінковий стан людей, вихідців Із села, які стають міськими жителями, однак перебувають у межовому, перехідному стані.

114

Валер’ян Підмогильний Підмогильний-неореаліст намагається проаналізувати роль міста в долі україн­ ської людини, дослідити маргінальність українців. Цим твором започатковано нову українську урбаніст ику (твори про місто), саме в ньому маргінальний ха­ рактер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно, у дусі класичних прозових взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, О. де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного цілком оригінальний, самостійний, вели­ кою мірою автобіографічний. Митець був щирим у прагненні відтворити модер­ нізацію української нації через урбанізаційні процеси. Валер’ян Підмогильний: «Написав “Місто", бо люблю місто і не мислю п о за ним ні с е б е , ні св о єї роботи. Н аписав щ е й тому, щ об наблизити, у міру зм оги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики заки дає “хуторянську ворожість’’ до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх » .. О К аЗ

У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях людської цивілізації на українському матеріалі змодельовано модерністично — не в соціальній, а в психолого-філософській площині. Тому в центрі цієї моделі — переконливий, психологічно достовірний характер українського Растіньяка — Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соціальній, кар’єрній драбині. Цю художню модель вибудовано з використанням історичної ситуації 1920-х років, коли в споконвічно «селянській» Україні почали активно розвиватися міста й тисячі подібних Степанів, Левків, Надійок із занедбаного українського села по­ тягнулися до міської культури, цивілізації, тобто добровільно й цілеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку. Степан сп рий м ав місто «як могутній центр тяжіння, що круг нього крихітними планетам и обертаю ться села, вічні супутники його руху, і часточки їх, потрапивш и в розпечену атм осф еру цього сонця, мусять пристосовуватися д о нових умов тиску й підсоння». А згодом «цей болісний процес він відбував майже несвідомо, захоплений сліпим прагненням догори, збуджений, як людина, вдих­ нувши кисню, як п'яний, що п е р е с т а є примічати бруд і виразки на тілі».

оказ

Отже, прагнення завоювати місто, стати його невід’ємною часткою — є шлях справжнього прогресу? Залишаючи це підтекстове питання' відкритим, В. Під­ могильний заперечує в романі безоглядну романтизацію «життя під стріхами» так само, як і романтизацію міського життя. Він намагався художньо дослідити цей специфічний шлях людського поступу, руху вперед, щоб наблизити «місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Тоді це означало «євро­ пеїзувати», тобто модернізувати психіку споглядальної, інертної, терплячої української людини, показати їй шлях активної дії, «роблений» себе відповідно до нових буттєвих обставин і в такий спосіб «уписування» себе в нове життя. Образ міста. Місто в романі не лише необхідне тло. Це повноцінний художній образ, що так само має свою специфічну «плоть», прикметні риси, що означують його як конкретне місто Київ. У 1920-х роках це, порівняно з «пролетарською»

115

Українська література 1920-1930-х років столицею Харковом, було типове непманське місто, у якому мистецька еліта відігравала неабияку роль. Особливо з 1922 p., коли Лесем Курбасом було засновано мистецьке об’єднання «Березіль», почав діяти український театр ім. М. К. Заньковецької, тут значно пожвавилося культурно-мистецьке життя. Пригадаймо деякі моменти з роману: Степан прагне відвідувати театри й виставки, загадкова Рита приїздить «танцювати в опері». На достовірних реаліях вибудовано уявні розмови Радченка з київським поетом Михайлом Світозаровим (очевидно, Микола Зеров — його прототип) чи з Вигорським (чи не Євген Плужник?), а також описи літературних вечорів у залах ВУАН (Всеукраїнської академії наук), учасниками яких бували члени угруповань «Ланка» і МАРС.

)K£L3

Отже, тогочасну атмосферу саме цього міста В. Підмогильний знав до точними, промовистими мазками. Ось місто вра­ нішнє, яскраво-сонячне, розкинуте на берегах могутнього Дніпра — таким воно постає в сприй­ манні Степана й Надійки, які пливуть пароплавом назустріч своєму майбутньому. Бачимо його похмурі жебрацькі околиці, крамнички, заводи, вокзал, кінотеатр, театр, казино, елітні квартали. Мовби чуємо поряд його живий подих крізь груди постійно заклопотаних міщан, «вуличну любов», «міліціонера на розі». Бачимо його обриси горбів і кварталів, пляжів і парків. Відчуваємо спре­ В. Лещенко, Т. Лещенко. совані запахи напівпідвальних кав’ярень, об­ Місто бажань. 2000 р. шарпаних квартир і брудних сходів. Є в ньому й розкішно умебльовані, чисті кімнати, яскраві вогні вечорів і принишкла таєм­ ничість його ночей. Зовнішній хаос і внутрішня його гармонія передані в химерній сув’язі українським автором, покликані передати живу, оголену душу міста та його постійно рухоме, оновлюване тіло. Підмогильний у цьому творі бачить місто реаліс­ тично, без надміру тих акцентуючих умовностей, що робили б цей образ піднесеноромаїггичним (як у Ю. Яновського) чи всепоглинаючим «монстром» (як у М. Хви­ льового). Так він його і змальовує: спокійно, реалістично-описово, але й ритмічно. Це конкретно-історичне місто під пером прозаїка водночас є умовним утіленням загальноміської культури, носієм власне міської свідомості. Усі зовнішні обста­ вини, шо оточують Степана, його побут, різноманітні зібрання людей, куди він п о т р а п л я є , — то неодмінні елементи типово міської культури. Жінки в романі (маргінальна Надійка; старіюча «мусінька»; романтично екзальтована Зоська; жінка-загадка Рита), яких зустрічає Степан, — суб’єкти саме міської культури. Тому стосунки з кожною —це окрема модель його поведінки па певних відрізках духовної еволюції, уходження в цю міську культуру. Б л а г о р о д н і наміри вели хлопця до Києва: вивчитися й повернутися назад. >КЯЗ

«"Культурних сил треба нам, от що, — міркував Степан, і йому приємно було, що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіж­ ками, І з недіяльністю місцевої влади».

116

Валер’ян Підмогильний Однак невдовзі його наміри змінилися, він зрозумів, що, навпаки, саме він може влити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту», тобто тепер він прагне завоювати місто, стати його повноправною частиною. ^

Жінки в житті Степана Радченка

спроба підкорити недосяж ну вершину м инѵпе минуле невлаштованість міська дівчина як форма престижу

^ Г

Маргарита

^

^

Зоська

Q

^

) ^

Тамара Степанівна («мусінька») ^ ^

Надійка

^

Розгляньте цю схему. Розмістіть подані ознаки на сходинках схеми.

То хто ж він — новітній український Растіньяк Степан Радченко: прагматичний егоїст, настирливий кар’єрист, «завойовник» міста чи його «жертва»? Розвиток по­ дій аж ніяк не провокує однозначну відповідь. Навряд чи автор шукав її. Звер­ німося до епіграфів твору, зокрема взятого з «Таїс» А. Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» С1 Д Ж Є Н Н Я Григорій Костюк: В. Підмогильний «за багатством суспільних подій свого часу... не загубив — людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній складності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але в той же час був свідомий всіх її слабкостей». Одна з найпоширеніших слабкостей чоловіка — його ставлення до жінки. Тому в романі саме жінки стають своєрідними каталізаторами прояву характеру головного персонажа, найприкметнішого в ньому. Тим самим використання по­ ширеного мандрівного сюжету допомогло автору в образі Степана Радченка пси­ хологічно розкрити маргінальний тип української людини, яка опинилася на межі села й міста, що має у своїй душі непереборний конфлікт між своїм природним єством селянина й потребами, зовнішніми спонуками нового міського життя. Згадаймо, як подібно сприймає Степан двох найтиповіших представниць села й міста (Надійну і Зоську) і так само подібно їх покидає. Надійка вабить його доти, поки він відчуває внутрішню причетність до рідного села. Міська прагматичність і практичність, рішучість і необхідність захищатися змушують Степана натягнути маску, бо будь-який зв’язок із селом міг викрити його підсві­ дому ворожість до міста. Н адійка — атрибут сільської ментальності (щирість, довірливість, мрійливість — риси її характеру), тому вона «враз стала його кошмаром» і залишилася в минулому. Наступна жінка —старіюча *мусінька*■— додала Степанові впевненості, досвідченості й стала черговою сходинкою, яка 117

Українська література 1920-1930-х років повела далі на шляху завоювання міста. Однак специфічну міську культуру втілила Зоська, нерозквітла дівчинка-жінка, пересічна корінна городянка, найміцніше прив’язала хлопця. Саме «при ній» Степан почав багато читати, надолужуючи згаяний час, відвідувати музеї й театри, виставки й лекції, особливо посилено працювати, виробив стійкий ритм своїх виробничих буднів — саме із Зоською він поступово перетворювався на міщанина. Закономірно, що, ставши ним, швидко знудився, відчув потребу рухатися далі. А Зоська в його уяві поставала «маленькою блідою постаттю, похилою й скорботною, як придорожня жебрачка*, тому лише заважала йому. Одного разу Степан мав шодо Зоськи відчуття, що вона, «мов скнара яка, ре­ тельно вибрала з нього все, що їй належало». Але він не міг тоді передбачити, що ця дівчина єдина в цьому місті так само наділила його своєю природною щирістю, яку він не зумів зберегти. Уже з першого свого знайомства з містом Степан відчув штучність, неприрод­ ність усіх життєвих процесів, що тут відбуваються. Ось як В. Підмогильний описує прихід весни, як її спостерігає Радченко: «Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники... ніщо не викриває так штуч­ ності міста, як саме весна, розтоплюючи й тут сніги, але оголюючи мертвий брук замість сподіваного зела, — а хлопець ще прагнув зачути дух вогкої ріллі, втопити очі в зелену далечінь полів, у чорні смуги пухкого грунту». Надалі цю штучність, маскувальність, вимушену фальшивість поведінки ба­ гатьох горожан Степан відчуватиме постійно. Він згадуватиме село, відчуватиме його в собі вже як атрибут минулого життя. Усе частіше відчуватиме свою самотність у місті, хоча матиме добру роботу, квартиру, гроші, славу. Кожна його нова жінка - це не лише сходинка в здоланні міста. Український Растіньяк хапається за жінок, рятуючись од своєї фатальної самотносгі в чужому для себе середовищі, що ніколи не стане своїм, рідним. JY

Ш іО К Я З

«Ввечері, коли Зоська до нього вийшла, він схопив її за руку й став мовчки цілувати... — Зосько, — сказав він, — ти єдина, у м ен е нікого більше немає... Я самісінький у цілому місті, і сьогодні мені так, ніби я тут перший день. Так важко».

Відтоді його постійно мучитиме ця внутрішня роздвоєність душі: продовжу­ вати рухатися кудись уперед і не мати сили відродити в собі первісне єство. Недарма він несподівано згадає чисту й світлу Надійку, потягнеться до неї, наче до недосяжного марева. Автор «улаштує» їм зустріч, якою підкреслить цю глибоку прірву в душі головного героя. Місто не дало Степанові найголовні­ шого — душевного комфорту. Наприкінці роману автор говорить про його «тоскний острах», душевну по­ рожнечу й терпку ностальгію за чимось дуже важливим, навіки втраченим: 4...відчув ті невидимі мури, що стали для нього на межі степів, і схилив переможений погляд, благаючи замирення. Він стомився». Він мусить терпіти «божевільний біль людини, що втратила особисте...* Ближче до фіналу Степан знову зустрічається з Ритою, як останньою надією, знову сколихнеться в ньому «радість знайдення», він навіть сяде писати «повість про людей». Однак Рита — фальшива й тимчасова, як і все тут, у місті. Він збіг на 118

Валер’ян Підмогильний свій шостий поверх (алегорія вершини в його кар’єрі), розчинив вікно в *темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...*. Проте ми вже не віримо, що Степан — щасливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто багато разів йому марився рідний степ, особливо в миті неспокою, коли місто тисло на нього своїми законами, вимогами й спокусами. Та внутрішня роздвоєність буде присутньою в ньому тепер завжди. Хоча лише уважно придивившись, можна по­ бачити його самотність і розгубленість, відчути хибність почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: *Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його». Останній штрих у романі — натяк на його сюжетну відкритість. Тому можна повірити лише в короткочасність перемоги Степана над містом. Герой В. Підмо­ гильного проходить шлях лише зовнішнього поступу, тому це рух у нікуди. І про­ заїк це показує. До того ж, ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи його соціальну природу психологічно, автор не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому. Така неоднозначна інтерпретація образу головного героя, глибоке занурення в психіку людини, зроблені в романі «Місто», не лише розширювали тематичні межі тодішньої української літератури, а й свідчили про органічну з’яву в ній нової ідейно-стильової перспективи.

УҐіЬсумкдве

Юрій Шерех: «Дикція Підмогильного завжди лишається мужньою, карбованою, іронічною й тверезою, він ніколи не збивається в “Місті” на поезію в прозі — вічна біда нашої прози. ...він уміє загнуздувати свої почуття розумом... Це —тріумф урбанізму у творчій методі. І Уже самого цього було б досить, щоб “Місто” було однією з вершин української прози й дороговказом для її дальшого розвитку».

СуДЖСННЯ

завдання 1.

Валер'ян Підмогильний входив до угруповання (організації) «Гарт» «Плуг» «Ланка» ВАПЛІТЕ ВУСПП

А Б В Г Д

2. У творах екзистенціалізм у увагу зосереджено передусім на А мінливості вражень і відчуттів героя існуванні людини наодинці з буттям В правдивості у відтворенні дійсності Г формальних аспектах і урбанізації Д незвичайних обставинах і характерах

119

Українська література 1920- 1930-х років 3. «П івсентиментальний хатній роман», «роман з раптовою за в язкою , ж агу­ чим зм істом і нудним закінченням» С тепан Радченко м ав із А Надійкою Б Тамарою Степанівною В Зоською Г М аргаритою 4

Що в біограф ії В. П ідм огильного в п л и вал о на ф о р м у в а н н я й ого як інтелектуала-європейця, орієнтованого у творчості на лю дину, а не на соціально-політичні п р оцеси ? 5. Твори яких письменників зарубіж ної л ітератури п е р е к л а д а в В. Підмогиль­ ний? Як це позначилося на його власній творчості? 6. Поміркуйте, чому В, Підмогильного називаю ть автором інтелектуально-пси­ хологічної прози. 7. У чому п роявляється іронічність авто р с ьк о ї оповіді в ром ані «Місто»? 8 П еречитайте перші й останні кілька р ечен ь ром ану. Чи о д н ак о во щ асл и ­ вим почував с е б е Степан Радченко, споглядаю чи красу природи й міста? 9. О характеризуйте п роцес підкорення міста С тепаном Р адченком ч е р е з його стосунки з жінками: Надійка — Т а м а р а С тепанівна — З о с ь к а — Рита. 10. Р озкрийте поняття екзистенціалізм на прикладі ром ану В. П ідмогильного «Місто». 11

12

Розгляньте репродукції' картин українських художників із зоб р аж ен н ям Києва 1920-х років. Чи зб ігається п ер едан и й ними о б р а з К иєва з тим, який по­ став у вашій уяві під час читання ром ану «Місто»? О бґрунтуйте свою від­ повідь. Чи завою вав Степан Радченко місто? Свої міркування аргументуйте під час дискусії в класі.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1 Виписати в робочий зошит (літературний щоденник) цитати, що характеризують е волю ц ію образу Степана Радченка й сприйняття ним міста.

2. Письмово висловити свої міркування, чому Степан Радченко вирішив змінити св о ї плани — не повертатися до рідного села чер ез три роки, а залиш итися в місті.

3. Підготувати комп'ютерну презентацію «Київ 1920-х років: культура, освіта, технічний прогрес" (за бажанням). ЛГГЕРАТУРЛ І Костнж Г. Валер ии Підмогильний / / Українське слово: Хрестоматія... Ки. 2. — К., 1994 - С . 307-317. 2. Лисю-Куцтк М. «Місто» В. Підмогильного і французький роман XIX ст. / / Шукання форми. Нариси і української літератури XX ст. - Бухарест, 1980. — С. 141-164.

Мельник Й Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогильний в Ідеі’щ о-естетичіїому контексті української прози першої половини XX ст. - К., 1994. 4 Мпнчті Р Український модернізм 1920-х: портрет в Історичному інтер’єрі. - К„ 2008. 5, Нащадок степу. Спогади про Валер'яна Підмогильного. Дніпропетровськ, 2001. б Таршмсыаш М. Між розумом та раціональністю: Проза Валер'яна Підмогильного. —К„ 2004. 7. Шпічук Вал. Дорога п тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К., 1990. Р яди м о відвідати: Музей «Літературне Придніпров'я» (м. Дніпропетровськ).

120

О стап ВИШ НЯ

1 8 8 9 -1 9 5 6

Я ніколи не забуду тих щасливих днів, коли бував р азо м з Павлом Михайловичем. Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники, Я гордий, що мав право називати Остапа Вишню своїм другом. М. Рильський

Остап Вишня — відомий український гуморист і сатирик, «майстер сміху», який ніколи не мав ніяких державних нагород і відзнак, але був по-справжньому народним митцем. Тематика його творів завжди була пов'язана зі злободенними проблемами свого народу, України, які його тривожили понад усе. Сформу­ вавшись як письменник у складний пореволюційний час, він мав життя неспокійне й складне. Однак це не завадило йому залишатися на довгі роки популярним і ці­ кавим для читачів. Д о нього по-різному ставилися сучасники, але не визнавати яскраву присутність Остапа Вишні в тодішній українській літературі не міг ніхто, адже його книжки сягали мільйонних тиражів, а читачі з нетерпінням чекали нових і нових усмішок, його соковитого, запашного, дотепного українського слова. Він щиро прагнув змінити світ, очистити його від фальшу й бруду, своє гостре перо спрямовував проти всього, що заважало людям бути вільними і чесними. «Чому я із “смішного” саме боку підходжу до життєвих явищ? Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Салтиков, “закликають на допомог}' зброю сміху”... Моя зброя — сміх!» — ось так пояснював своє покликання митця. Ж иттєвий і творчий шлях письменника Павло Михайлович Губенко (Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 р. в с. Грунь Охтирського району Сумської області. Ось як він писав про це в «М оїй автобіографії» у 1927р: «У мене не було жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з ко­ лодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада 1889 р. в містечку Групі Зіньківсьтго повіту на Полтавщині. , Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а на хуторі Чечві бия Групі, у маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів». Його життя насправді незвичайне, наповнене найрізноманітнішими подіями, сумними й радісними, які він завжди сприймав із гумором. Певно, таким удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні —теж письменник, гуморист, відомий як Василь Чечвянський, а найменший — Костик. Він мав лише один рік, коли помер їхній батько. Костика «виводили в люди», учили старші брати й сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв саме Павло. їхня мама на той час також померла. Остап Вишня протягом усього життя допомагав людям. Він їх дуже любив. 1 вони його надзвичайно любили й поважали. 121

Українська література

19 2 0 ^ 1

930 -х років

брат Кость Губенко: «І в ранній період його життя в Харкові J в останні ЬпкаЗ *

роки життя в Києві я завж ди з а ст а в а в у нього р .зн и х л ю д е й . П р и ход или колгоспники робітники, студенти , м олоді літе р а то р и , а р т и с т и . П р и ход или

зі скаргам и, з радощ ам и, з

тв о р ч и м и

.задум ам и, п р и хо д ил и п р о с то р о зп о в іст и яки йсь

цікавий ф акт із життя, і всіх він прийм ав, з усім а говорив».

Родина Губенків була незаможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні», — скаже про це згодом письменник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу віддали до місцевої почат­ кової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, і довго потім ходив заду­ маний. Брав книжки, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, у поле. А як він умів розповідати їм прочитане! Або ще Павло Губенко - _ Kpame - казки, які придумував сам, адже любив фантазувати, випускник Київської щ е з дитинства любив різних тварин: звірів і птахів. Коли с^ Г Г к£ Г ш 7 л жив У Харкові, у нього був дог Цяцька, якого він навчив сміятися, а згодом —спанієль Думка. Після закінчення двокласної школи в м. Зінькові дуже хотів вивчитися «на вчителя», але коштів не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утримувалися там за державний кошт, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі. Павло учився з охотою, добре. Писав додому надзвичайні листи — уся родина сміялася, читаючи їх. На канікули іноді приїздив із другом-сиротою. Грав у сільсь­ кому драматичному гуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко. Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його всі любили: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Проте, певно, не судилося П. Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною. Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном він склав іспити за гімназію і 1917р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчити так і не довелося. То були роки розрухи, революції, громадянської війни, голоду. ' Про них згодом розповість так: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до святої Софії, із святої Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” на мітинг, з мітинга на збори, із зборів у Центральну раду, із Центральної ради на з ’їзд, із з їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я... Державний муж, одне слово». Хіба тоді було до навчання? 122

Остап Вишня Така непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам’янцяПодільського. Тут, у газеті «Народна воля», 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні ре­ форми Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За його активну діяльність у добу УНР (Українська Народна Республіка) 1920 р. був заарештований органами ЧК і, як «особливо важливий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник В. Еллан-Блакитний. Звільнення відбулось у квітні 1921 р. Навіть більше, П. Губенкові було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК». Відтоді й починається довгий шлях письменника в літературі. Робота в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і з «Селянською прав­ дою», яку очолював С. Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Редагував сатиричний журнал «Червоний перець». 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» з’являється усмішка «Чудака, їй-богу!», уперше підписана псевдонімом Остап Вишня. У різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен — Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» (1923). У ній умішено оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогоспо­ дарського часопису» і три — Остапа Вишні. Одна за одною з ’являються наступні книжки — популярність його зростає. Він часто виступав із читанням своїх творів, без його усмішок не обходився жоден літературний вечір. Офіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких органі­ зацій. Лише наприкінці 1920-х, після ліквідації ВАПЛІТЕ, став одним з організа­ торів «Пролітфронту». На той час приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними й бездискусійними авторитетами — як су­ спільними, так і мистецькими. Тому, доки Хвильовий і Куліш стояли на чолі “Про­ літфронту”, доти Вишня мав необмежене довір’я до організації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літературних сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильового-Куліша на початку лиховісних 30-х років», — так згадує письменник Г. Костюк ті часи. Не дивно, що Остап Вишня, відомий сатирик і гумо­ рист, член «Пролітфронту», друг Хвильового й Куліша, потрапив під репресії одним із перших. Його заарешту­ вали 26 грудня 1933 p., звинувативши в контрреволю­ ційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на першого секретаря Харківського обкому компартії П. Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурдність очевидна. Під слідством перебував до 4 квітня 1934 p., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зі­ знався» у всьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засудили до розстрілу, але вирок замінили десятирічним ув’язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб’ю Ухто-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки 0стап Вишня 13 СИНОм Комі). В’ячеславом. 1928 р. 123

Українська література 1920 - 1930-х років Великою підтримкою в засланні стала для нього дружина Варвара Олексіївна. Вона була акторкою Театру «Березіль» і Театру ім. І. Франка. Разом із сином Остапа Вишні від пер­ шого шлюбу В’ячеком і власною донькою Марією іі вислали з України. Родини «ворога народу» цуралися друзі, її оминали знайомі. Сім’я поселилася в Архангельську, звідки й від­ правляли письменникові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіївні навіть поталанило його провідати. Велике значення мали її теплі, щирі листи. Якийсь час на засланні Остап Вишня працював у газеті «СеОстап Вишня верный горняк». Він написав 22 нариси про лЮдей-трударів, назасланні ПР° ' хи‘ МР'Ї підкорити цей суворий північний край. Навіть 15 липня 1937р. збирався створити роман. Невдовзі довелось освоїти професію економіста. Його постійно мучила депресія, а також виразка. 1935 рік приніс нові несподіванки. Після смерті першого секретаря Ленінград­ ського міськкому ВКП (б) С. Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпо­ рядженням Остапа Вишню посилають на загальні роботи до Кожвн, за 300 км од Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була вірна загибель. Уряту­ вали друзі, серед яких і відомий актор (тоді теж в'ялень) Й. Гірняк Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору. Із заслання Остап Вишня повернувся в грудні 1943 p., до родини добирався через Москву. Спершу прийшов до свого друга М. Рильського в готель. «Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (ній торкнѵв скроні) — жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати. » — так тоді зізна­ вався Остап Вишня дружині. Однак родинне тепло, увага друзів зробили свою справу. Письменник поступово повертався до життя й творчості. Звісно, багато чого навіки залиш илося в минулому. З таборів він прибув морально зломле­ ний. тепер мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології «У Вишні був великий сміх, та його витравили», —скаже про нього в щоденнику Гр. Тютюнник. Першим друкованим твором після заслання була його усмішка «Зенітка», надрукована 26 лютого 1944 р. в газеті «Радянська Україна». Згодом вона з'явить­ ся в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо. Остап Вишня починає працювати в журналі «Перець», виходять друком його нові книжки. Він стає членом правління Спілки письменників України — отож його визнають офіційно. Мешкає в Києві на вул. Червоноармійській, 6 (нині Велика Васильківська). Однак йому незатишно, почувається невільником. Недарма багато подорожує, перекладає М. Гоголя, М арка Твена, О. Генрі, Я. Гашека, А. Чехова... Тобто намагається втекти від самого себе. У 1955 р. Остапа Вишню реабілітовано судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 p., смерть, що постійно чатувала на нього під час заслання, безжально його наздогнала. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Творчість митця Остап Вишня — письменник, який у 1920-і роки заохотив мільйонні маси до чи­ тання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя по­ бачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися. 124

Остап Вишня В о л о д и м и р Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним € Ж 2 3 : днем . Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під ф ейлетоном чи гуморескою, н аперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користу­ вались його “Усмішки сільські”, “Мисливські", “Закордонні” та інші. У ті часи (20-і роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його ф ейлетон и і гу­ морески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завою вав село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі теп ер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив».

У 1924 р. вийшло друком 9 збірок Остапа Вишні, 1927 р. 15, 1929 р. — 28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки театральні», «Вибрані твори», «Усмішки. Т. 1». «Вишневі усмішки закордонні», «Усмішки» в 4 т. . У ті роки Остап Вишня був не єдиним пред­ ставником «веселого цеху». В. Еллан-Блакитний, С. П илип енко, В. Ч ечвянський, Кость Котко, 0 . Ковінька, М. Годованець, В. Ярошенко, П. КаОстап Вишня. Одеса, 1928 р. пельгородський — ці письменники також пра­ цювали в жанрі сатири й гумору. Проте ту неповторну «країну веселої мудрості» (як назвав її О. Гончар) створив саме Остап Вишня. Однак і він з’явився не на порожньому місці. По-перше, гумор був невід’ємною рисою українського національного характеру, що допомагало нашим пращурам виживати в найкритичніші моменти драматичної історії. По-друге, українська література з давніх-давен плекала досить потужну традицію сміхової культури у фольклорі, вертепі, бурлескній поезії та драматургії, у байках Г. Сковороди, тво­ рах І. К отляревського, Г. К вітки -О сн ов’яненка, С. Рѵданського, Л. Глібова, 1. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, В. Самійленка. Особливо письменник любив І. Котляревського (вважав себе його учнем), М. Гоголя і Марка Твена, яких перекладав. Це був істинно народний, улюблений для багатьох поколінь українців письменник. Недарма колись із північних таборів він передавав: «Скажіть усім, що я не ворог народу». То був щирий крик його душі, зраненої тяж кими обвину­ ваченнями в ті страшні роки. У 1920—1930-і роки з його творів постала вся Україна, його співвітчизники, які мовби дивились у дзеркало і всміхалися, пізнаючи себе. Тому тематика творів Остапа Вишні дуже різноманітна, стосується чи не всіх найболючіших проблем ж иття українського народу в різні часи. Водночас Остап Вишня не міг спрямувати перо сатирика проти всього, що по-справжньому заважало його народові стати вільним, не міг одверто сказати болючої правди. Свої думки він талановито маскував за умовною ситуацією, дотепним, колю чим словом, алегоричним образом. Скажімо, гостро актуальними і нині є його фейлетони «Чукрен», «Чухраїнці», уперше надруковані в газеті «Вісті ВУЦВК» у 1927 p., адже в них приховано наголошено на важливості самопізнання кожного як представника своєї нації. 125

Українська література J 9 2 0 - 1930-х років У цих творах бачимо українське село, яке хоче жити по-новому, але ніяк не може виборсатися зі своїх віковічних злиднів, неписьменності, однак воно сміється саме із себе. Постають різні типи селян-хліборобів, чоловіків, жінок у повсякденних життєвих ситуаціях. їхня мова жива, народна, колоритна, побут передано за допо­ могою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів’я, приказки. Вони усміхнено, скептично придивляються до вад один одного й прагнуть стати кращими. До того ж це не вигадане в тиші кабінету, а почуте, спостережене, узяте з реального життя. І це найбільше вабило тодішніх читачів. Остап Вишня писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його ціка­ вила доля інших народів, наприклад кримських татар. Водночас твори письмен­ ника були спрямовані проти націоналізму, релігії: він був представником свого часу, відтворював той час, розставляючи панівні ідеологічні акценти. Його неймовірно цікавив розвиток української культури, особливо літератури та театру, який він дуже любив. У нього є чимала серія дотепних «мистецьких силуетів* про А. Петрицького, Гната Юру, О. Довженка, Леся Курбаса, Й. Гірняка, М. Крушельницького, М, Заньковецьку та ін. Остап Вишня повсякчас висміював і дрібні вади своїх сучасників, зокрема хуліганство й грубість, ледарство й консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині тощо. Ніде правди діти, Остап Вишня мусив віддавати данину своєму часові і тим, хто вирішував його долю. Найвищий суд вершила тоді партійна верхівка. Більшість письменників була невільниками на своїй землі, мусила співати в єдиному хорі. Тому сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози. С У Д Ж Є Н Н Я Юрій Лавріненко: «Гумор, сміх можна вважати за синонім сво­ боди —принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від "нечистої сили" і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх - не “шибеничний гу­ мор" і не жовчна злість —це йому було чуже, а соняшний, гострий, добрий гумор*. У своєму світобаченні Остап Вишня — проникливий лірик, поет, ніжний син своєї землі, зачарований красою природи. Письменник любить свого героя, яким би той не був, тому його сміх доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Він хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він сам) бодай усміхнувся. Д Ш о кЯ З

Уже після повернення Із заслання в ліричному щоденнику «Думи мої, думи мої...» Остап Вишня занотував: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувсяі Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладиласяі Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися! І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше "гонорару" мені не треба. Я — слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!»

126

Остап Вишня Загальна тональність його творів — світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж. Природа ніби оживає перед очима — автор щедро використовує персоніфіковану метафору. Такий пейзаж одразу створює відповідний настрій, як правило, життєствердний, оптимістичний, бо такий настрій переважав у світосприйманні Остапа Вишні, був суголосний тій вітаїстичній атмосфері, у якій творили «ваплітяни* на чолі з М. Хвильовим. А гумор завжди був при ньому за будь-яких найскладніших ситуацій. Ж анрова своєрідність творів У чималому творчому доробку Остапа Вишні представлено декілька жанрів малої прози, але скрізь відчутно іронічно-усміхненого автора в ролі проник­ ливого, дотепного оповідача, хоча, як пише Ю. Лавріненко, «Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільшого з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим “дурником", перед яким пасують мудреці і королі». У ранній період творчості письменник створив чимало фейлетонів («Антан­ та», «Муссоліні править»). Однак невдовзі таке жанрове означення йому не спо­ добалось і він увів в українську літературу новий різновид гумористичного опо­ відання, який сам назвав усмішкою (іноді «реп'яшком»). Зокрема, пояснював це так: «...я сам для своїх речей вигадав назву — “усмішки”, і це слово я люблю куди більше, ніж слово “фейлетон"... Хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово “усмішка” нашіше від “фейлетону"» (« Отак і пишу»). У літературознавстві усталилася й інша жанрова назва подібних творів — гумореска.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Фейлетбн (від фр. feullleton — лист, аркуш) — невеликий літературно-публіцис­ тичний твір сатиричного, викривального жанру на злободенну тему. Гуморёска — невелика оповідь про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це синонім тих же усмішок. У с м іш к а — різновид гуморески, у якому поєднано жанрові особливості гуморис­ тичного оповідання, анекдоту, фейлетону.

Для усмішки Остапа Вишні притаманні: лаконізм, влучність, дотепність, іро­ нічність, обов’язкова присутність автора (у ліричних відступах, окремих реплі­ ках оповідача), що створює загальну викривальну тональність такого твору. Є в його доробку тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, рекон­ структивні, київські, мисливські тощо. «М ОЯ АВТО БІО ГРАФ ІЯ» Час од часу Остап Вишня звертався до жанру автобіографічного оповідання: «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка», «Думи мої, думи мої...» та ін. У цих творах він намагався посміятися над своїм нелегким життям, іронічно подивитися на себе мовби збоку. ,

127

Українська література 1920- 1930-х років Усмішку «Моя автобіографія» було надруковано окремим виданням у Харкові в 1927 p., і відтоді вона стала популярною. З перших рядків твору вражає іронія й непідробна щирість, безпосередність оповіді про самого себе. Ось з яким витонченим гумором, але з неприхованою любов’ю він пише про своїх батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тічьки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному». У такому ж іронічному дусі розмірковує автор над важливими в житті кожного митця моментами: що впливало на його світогляд, які були перші вчителі, як виховували батьки, як формувалася його «класова свідомість», яку освіту вдалося здобути. На своє попереднє життя він оглядається з позиції теперішнього досвіду — ві­ домого гумориста, популярного й авторитетного серед читаючої публіки й своїх колег. До того ж обмежує себе лише 1921 p., який був своєрідним письмен­ ницьким стартом для нього, — «почав працювати в газеті “Вісті”перекладачем», спробував писати фейлетони, вибрав псевдонім. Уся оповідь про своє минуле композиційно складається мовби з окремих фрагментів-картин, які нанизуються, змінюються один одним. Звернімо увагу: нічого такого особливого в житті автора ніби й не відбулося, але його автобіографія читається з неослабним інтересом. Чому? Цей текст притягує не подіями, а гумором і особливістю вислову. С у Д Ж С И И Я Юрій Лавріненко: «Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру».

І

У цьому переконуємося в кожному абзаці. Ось як автор згадує свій вступ до військово-фельдшерської школи: «Поїхали ми до Києва. У Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до Святої Лаври, де ми з м а­ тір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав». Перед очима постає досить колоритна картина: сама подія, ради якої вона описана, мовби десь на другому плані, мовби нічого й не важить. Акцент на «роззявленому» роті й прикладанні до релігійних святинь. Життя письменника воскресає тут у всій наготі тодішніх буттєвих реалій простого селянського побуту. Хай там як, але Остап Вишня оглядається на своє минуле з незмінним гумором. Уважніше описує людей, котрі змалку були поруч із ним, майстерно вплітає у свою оповідь діалоги, невеликі жанрові сценки, якими створюється враження більшої переконливості, відчуття присутності в минулому часі. Після прочитання такої автобіографії хочеться неодмінно поцікавитися і творами автора. Остап Вишня був затятим мисливцем і рибалкою. Він збирався на полю­ вання Із девізом «хай живуть зайції». Остап Вишня надзвичайно любив природу, ліси, поля, річки, чарівні краєвиди українського лісостепу. З батьківською турбтою ставився до звірів і птахів. На природі він відпочивав душею, заспокоювався 128

Остап Вишня від міської метушні, негараздів, недоброзичли­ вої критики. Часто ходив на полювання разом із М. Рильським, особливо в останні роки. Упро­ довж усього життя писав усмішки про мислив­ ців і рибалок. У 1958 р. вийшло друком найповніше ви­ дання циклу під назвою «Мисливські усмішки*. Недарма їх М. Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Це була одна з найулюблені­ ших і найінтимніших тем автора. Не тому, що Остап Вишня та Максим сам був мисливцем і рибалкою. У таких усміш­ Рильський на полюванні. 1950р. ках не було потреби кривити душею: показу­ вати прогресивний поступ нового життя (якого насправді не було) чи переда­ вати всенародне піднесення від соціалістичного будівництва. «Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище уні­ кальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзаж ­ ної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим по­ глядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

t

ЗИК

З ап и с у щоденнику від 23 грудня 1951 p.: «Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічого. Для мене це — типове явище. Коли я приходжу, як завжди, дод ом у "попом", б е з нічого, — усі спокійні. Усі: жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє: “Ді (дід)! З ай ц ь (заєц ь) ма! (нем а!)”. Зайця, як завжди, нема». Він був, як називав його М. Рильський, «поетом полювання».

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або Вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» та ін. перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, який, зазвичай, є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою, по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання налолювання, в очікуванні зайця чи лисиці, у повер­ ненні додому без здобичі або й без рушниці, без шапки. Зате він завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина. Ось його героєві так добре, затишно серед зимової тиші (« З а єц ь » ) — і це головне. Незчувсь, як заснув, а рушницю хтось поцупив... Ситуація комічна, але мисливець не сумує, навіть ділиться досвідом «полювання». Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що створює веселий настрій, примушує всміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипано розповідями невдахполювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію. 5 Українська література, 1 1 кл.

129

Українська література 1920- 1930-х років___________________________________ У світовій літературі навряд чи можна віднайти подібне явище (за стиліс­ тикою, манерою виконання, образною системою) до усмішок Остапа Вишні, навіть якщо звернутися до творчості митця, який так само був затятим мисливцем і так само незатишно почувався у своїй країні й у своєму часі. ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ Іван Тургенев (1818-1883) — відомий класик російської реалістичної літератури. Автор повістей І романів «Рудін», «Дворянське гніздо», «Напередодні», «Батьки і діти». Особливе місце в його творчості займає збірник оповідань «Записки мисливця» (1852). Загалом вони мають антикріпосницьке спрямування. У них правдиво зображено народне життя, реалістично виписані різні типи простих людей — селян. Вони багаті духовно, спраглі до краси й добра. Особливо цікавий лірикопсихологічний струмінь цих творів, пейзаж, яким передано емоційний стан героїв. З Іваном Тургенєвим Остапа Вишню єднає хіба що подібне бажання вивищитися над повсякденною дійсністю, яка не задовольняла обох, знайти відпочинок своїй зболеній душі через мистецьке наближення до природи.

«ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ» Це одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні, яку присвячено М. Рильському. Уперше її надруковано в журналі «Пе­ рець» 1945 p., уже після повернення письменника із заслання. Від самого початку оповідач веде читача до тихого плеса рідного лугового озерця, де, як спостеріг «усесвітньо відомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на далекій холодній Колимі... \

тД -О К аЗ

«...ви берете із собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...»

За цим описом збирання на полю­ вання неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаб­ лення від клопотів і метушні, умиро­ творення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» — час, коли дика качка з ’яв­ ляється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» —своєрідний ритуал, можли­ вість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.

В. Перов. Мисливці на відпочинку. 1871 р. 130

Остап Вишня

'О К а З

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучогопахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач вас залишає «думати», а сам іде готуватись до «ранково! зорьки». Такий душевний стан був дуже дорогий Остапові Вишні, надзвичайно бажаний після всіх попередніх життєвих невдач, після такого жорстокого викреслення з лі­ тератури. Коли придивитися уважніше до фотознімків письменника, зроблених уже після заслання, можна помітити на більшості з них стомлений, постарілий, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхається, то якось вимушено й неприродно. Його гуморески й усмішки, написані після заслання, — в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні — тільки таким шляхом він міг тоді повернутись у стрій. А «Мисливські усмішки» — щирі й задушевні, чисті, наче життєва оаза в завмерлій душі письменника. ...Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось забув найголовніше — стопку, хтось радить надалі прив’язувати її в наплечнику. «Найцікавіший мо­ мент» полювання — розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, справж­ ні й вигадані. Та саме тут передано неймовірне відчуття єднання зі Всесвітом.

ОКЯЗ

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань. І вільно дихається, I легко дихається...»

Звернімо увагу на останнє речення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезено, при поверненні мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку... Ради цього хоч би нетривалого «легкого дихання» уже варто жити на світі й берегти в пам’яті ті мисливські спогади, «піджив­ лювати» ними понівечену, розтоптану свою душу. «СОМ» Уперше цю усмішку було надруковано в 1953 р. в журналі «Дніпро» з підзаго­ ловком «З мисливських усмішок». . • Починається твір із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спону­ каючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова живописного пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «м анісіньких чирят очок», а далі — «качка-криж ень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-по­ між яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа, і в якому все взаємопо­ в’язане, а людина — її невід’ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». 131

Українська література 1920- 1930-х років Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з ве­ личезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про ге, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і ско­ ристатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється май­ стерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фан­ тастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї, відчуття казки з дитинства, святковості. Так в Остапа Вишні гумористичний жанр усмішки справді більше нагадує «ліричну поезію в прозі». Такі риси індивідуального почерку письменника з роками дедалі більше про­ являлися. Свій, безперечно, тяжкий душевний стан після заслання Остап Вишня вміло приховував, ніколи не втрачаючи почуття гумору. Він надзвичайно любив життя, щоб марнувати його в плачах і печалі, любив людей, а без цього взагалі немислима художня творчість. А її письменник також дуже цінував. Остап Вишня, записи у щоденнику: «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, д о вітру, до зелен ого листу! У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб усміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...» «Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота!» «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!» ' Услухайтеся в ці зізнання нашого «великого сміхотворця», гуманіста. Вони звучать як заповіт, особливо актуальні в наш прагматичний, жорстокий час. Отже, сюжетами, узятими із самого життя, болючою тематикою, простими й зрозумілими широкому загалу художніми засобами Остап Вишня заслужив справжнє визнання й популярність у свого народу. У його усмішках знайдемо і ти­ повий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і укра­ їнський гумор — «лукавий і добродушний». ffhUjtuKfiM t (£^ДЖ<£1Й]Н!.Я!

(

Микола Хвильовий: «“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні». 132

Остап Виш ня

завдання 1. С п р ав ж н є п різв и щ е О стап а Вишні А Ф ітільов Б Р удчен ко В Т обілеви ч Г Г убенко Д О черет 2. Д о ж ан р о в и х о зн а к усмішки н алеж ать А п о єд н ан н я побутових зам ал ь о в о к , ж анрових сц ен о к з а в то р с ь к и м и в ід ступ ам и , лаконізм , дотеп н ість Б я с к р а в о в и р а ж е н а м о р ал ь, зо б р аж ен н я вели ко го проміж ку часу, в и см ію ван н я в а д су сп ільства В ди н ам іч н и й сю ж ет, н есп о д ів ан а р о зв 'я зк а , п сихологізм , потужний ліри чн и й струмінь, пейзаж і Г н аяв н ість кількох сю ж етних ліній, авторські відступи, д о теп н ість , л ак о н ізм , е л е м е н т и ф антасти чн о го Д н ев ел и к и й о б с я г, дотеп н ість, наявність конфлікту, д е т а л ь н е зм а л ю в а н н я х ар ак тер у гер о я в його розвитку 3.

У стан овіть відповідність Художній засіб 1 г іп е р б о л а 2 оксим орон 3 ін версія 4 п орівнянн я

А Б В

Г

Д

Приклад Тут і починається най ц ікавіш и й момент качачого полювання. «Спішу, щ об на вечірню зор ьку спізнитись!» — і галопом далі. ...дикі качки водяться... по річкахколисках смарагдової Батьківщини нашої... ... селезень каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, у своєму весня­ ному вбранні... Та там з одного набою торік по двадцять чотири качки б ил и...

4. Ч ом у «коро л ь україн ського тиражу», як н а зи в а л и О с та п а В иш ню й о го су ч асн и к и , «мовчав» д е с я т ь років? 5. У голод н ій і м ал о п и сьм ен н ій Україні 1920-х років т в о р и О с т а п а Виш ні в и ­ д а в а л и п івм ільйонним и ти р аж ам и і їх м и ттєво р о зк у п о ву в ал и . П ро щ о ц е св ід ч и ть? 6. З г а д а й т е о зк у к и д в о х видів комічного — гумору й с а т и р и . Д о я к о го з них н а л е ж а т ь «М исливські усміш ки»? С вою відповідь а р гу м ен ту й те. 7. Я ким ви п о б ач и л и о б р а з оп о відач а в «М исливських усм іш ках» О с т а п а Виш ні? 8. Яку р о л ь відіграю ть пейзаж і в «М исливських усміш ках»? Які о с о б л и в о с т і їх зо б р аж ен н я?

133

Українська літ ерат ура 1920- 1930-х років 9. Яку р о л ь у ком п озиц ії «М исливських усміш ок» відіграю ть ф р а гм е н т и н а ­ род н и х п ісен ь? 10. С а м о с т ій н о п о м ір к у й те, які р и си у к р а їн с ь к о го н а ц іо н а л ь н о го х а р а к т е р у р о зк р и в аю ть ся в усміш ках, 11. Як відом о, ав то б іо гр аф ія — ц е ж ан р о ф іц ій но-ділового стилю . О стап Вишня в од н о й м ен н о м у творі св ід о м о в д а є т ь с я д о «поруш ення» стилістичних норм ц ь о го д о к у м е н т а . Ч е р е з які «поруш ення» а в т о р д о с я г а є комічних е ф е к т ів ? Н авед іть конкретні п р и к л ади з тек сту твору. 12. П ом іркуй те, чом у «М и сливські усм іш ки» О с т а п а Вишні н а зи в а ю т ь л ір и ч ­ ним и. А ргум ентуйте свою дум ку конкретним и п р и к л адам и з твору. Д О М А Ш Н Є ЗАВДАННЯ

1. Написати міні-роздум (1 -1 ,5 с.) про О стапа Вишню на тему «Ніколи не сміявся б е з любові». 2. Прочитати гумореску О стапа Вишні «Сом». Підготуватися д о виразного читання діалогів за ролями (за баж анням). Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Вишня Остап. Вишневі усмішки. Заборонені твори. — X., 2010. 2. Журавський А. «Скажіть ѵсім, що я не ворог народу...» / / Літ. Україна. — 1988. —№ 23. — С. 6 -7 . 3. Зуб І. Остап Вишня: Літературний портрет. — К„ 1989. 4. Лавріненко Ю. Остап Вишня / / Українське слово: Хрестоматія... — Кн. 1. — К., 1994. — С. 480-487. 5. Остап Вишня / / Історія української літератури XX століття. — Кн. 2, ч. 1. — К„ 1994. — С. 281-289. " 6. Про Остапа Вишню. Спогади. — К., 1989. 7. Суровцова Н. Перехрещені стежки (Остап Вишня) / / Слово і час. — 1991. — № 8. — С. 74-76. 8. Цалик С., Селігей ТІ. І сміх, і сльози, і любов Остапа Вишні / / Таємниці письмен­ ницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К„ 2010. — С. 224-279. 9. Чиб’ю. 1934. Уривки з табірного щоденника //Л іг . Україна. — 1989. — 3 серпня. lib.ru/SU/UKRAINA/VISHNYA/mislivsk.txt Радимо відвідати: Груньський літературно-меморіальний музей Остапа Вишні (с. Грунь Охтирського p-ну Сумської обл.), Національний музей літератури України (м. Київ); поди­ витися: фільми «З життя Остапа Вишні» (1991, у головній ролі Б. Ступка), «Гіркі усмішки Остапа Вишні».

134

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ 1920-1930-х років

\%

Український театр ховає в собі ті величезні сили й можливості, які з природи речі висуває новий клас і з новими перспективами нація. Т реба тільки скасувати ш лагбаум и о би вательсько ї інертності і д ати йому дорогу. Л есь Курбас

Відомо, що розвиток драматургії будь-якого часу безпосередньо пов’язано зі станом театрального життя, загалом зі станом суспільства. Театр впливає на зміни в ньому й водночас утілює його тенденції. Ч и не тому одразу після революції 1917 року всі театри в Україні опинилися під пильним наглядом більш овицької влади, яка повністю їх використовувала в ідеологічній пропаганді. Були закриті всі невеликі театральні заклади, як «розплідники буржуазної культури», великі театри «націоналізовано» в підпо­ рядкування народному комісаріату освіти. Загалом в українському театральному мистецтві перших років радянської влади переважали агітки, соціально спроек­ товані п’єси на актуальні революційні теми. У 1 9 2 0 -1930-і роки український професійний театр розвивався у двох основ­ них напрямах: традиційному (класичному) та експериментальному (авангард­ ному). П ерш ий уособлював Харківський драматичний театр ім. І. Ф ранка (1923-1926), який із 1926 р. існував уже як Київський український драматичний театр ім. І. Ф ранка. До 1961 р. його очолював талановитий режисер, актор, народний артист С Р С Р Гнат Юра (1887-1966). Театр було засновано на психо­ логічно-побутовій традиції «театру корифеїв», творчо переосмисленій для ство­ рення нового революційного сценічного мистецтва. Йому належать постановки п'єс «М артин Боруля», «Суєта», «Сто тисяч», «97», «На дні» та ін. Модерні ж основи для створення по-справжньому нового українського театру, якого потребувало саме життя, було закладено Несем Курбасом (1897-1937), режи­ сером, актором, теоретиком театру, драматургом, перекладачем. Родом він зі Л ьвів­ щини, здобув європейську освіту, добре орієнтувався в зарубіжному мистецтві, був засновником і керівником «Молодого театру» в Києві (1916-1919), «Кийдрамте» (1920-1921), «Березолю» (1922-1933). Це справжній ентузіаст культурного відро­ дження України. Л есь Курбас вважав, що мистецтво має бути відділене від політики, лиш е підвищ ення його художнього рівня спроможне активізувати національну свідомість народу. У своїх естетичних пошуках він орієнтувався на європейські досягнення, зокрема німецького експресіоністського театру. Репресований у 1930-х роках. Перебуваючи на Соловках, організував театральну трупу з політв’язнів. Його було розстріляно в урочищі Сандармох. М истецьке об’єднання «Березіль» — як виховний, дослідницько-експеримен­ тальний, культурно-громадський центр — працювало в Києві в 1922-1926 pp., у 1926-1933 pp. — у Харкові. 1935 р. його було реорганізовано в Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка. Театр Леся Курбаса був експериментальним, авангардним. Тому тодішня робітничо-селянська публіка, вихована на українській класиці, ставилася до його вистав насторожено й прохолодно. М олодь підтриму­ вала й розуміла його більше. 135

Українська література 1920- 1930-х років «Березолем» було поставлено такі авангардні вистави: «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В. Шекспіра, «Гайдамаки» Т. Шевченка, у яких режисер виконував головні ролі, а також «Газ», «Руйнівники машин», «Джиммі Хіггінс», «Напере­ додні» та ін. Більшість спектаклів оформлював талановитий художник Вадим Мел­ лер (1884-1962), який здобув освіту в Мюнхені та Парижі. Експериментальні постановки Л. Курбаса набули нового, національного звучання, коли в Харкові почалася його плідна творча співпраця з драматургом Миколою Кулішем. Лесь Курбас поставив такі його п’єси, як «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», якими в українській літературі було модернізовано жанри психологічної драми, трагікомедії, сатири, політичної драми, що перегукувалось із пошуками європейської «нової драми». У «Березолі» вони звучали по-філософському, глибоко національно — Лесь Курбас рішуче виводив український театр на новий рівень європейського мистецтва. Як писав Ю. Лавріненко, «велич Курбаса в тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів... не диво, що відповідальні за свої слова люди не раз називали Курбаса генієм». . Відповідно до цих нових тенденцій у театральному житті українська драма­ тургія 1920—1930-х років розвивалася швидкими темпами, зокрема в напрямку від революційних агіток до психологічної модерної драми. Її ж репрезентували, крім творів М. Куліша, драми Якова Мамонтова (1888-1940) («Республіка на колесах»), Івана Дніпровського (1895-1934) («Яблуневий полон», «Любов і дим»), Євгена Плужника (1898-1936) («Змова в Києві»), Особливе значення в ті роки мала драматургія Володимира Винниченка (1880-1951), яка подолала часові й просторові кордони. Чимало українських театрів ставили його п’єси, написані в 1910-1920-х роках, зокрема такі, як «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх», «Між двох сил» таін. З 1921 р. письменник пе­ ребуває в еміграції, його п’єсами активно цікавляться театри Західної Європи. Так, його «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» було екранізовано 1921 р. в Берліні. Іван Кочерга (1881-1952) (п ’єси «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Марко в пеклі», «Майстри часу») утверджував поетичний стиль в українській драматургії, уносив у неї романтичний струмінь, національне міфологічно-символічне мислення; у новому освітленні репрезентував жанр дра­ матичної поеми. Отже, тодішні українські драматурги працювали на перетині традиції «кори­ феїв», зарубіжної класики та авангарду, сміливих пошуків національного модер­ нізму. В їхніх п’єсах з’явився новий тип героя; поєднання драматичного, ліричного, комічного, сатиричного й філософського начал; національні проблеми ставились у рівень уселюдських. Це був досить плідний шлях. Проте дедалі більше панівна ідеологія перетинала його, талановиті митці змушені були на це реагувати, поступаючись художнім рівнем своїх п’єс.

136

Микола КУЛІШ Темою Кулішевої творчості було ставання людини. Це тема трагічна, і в усі епохи вона була й залиш ається такою. Куліш поніс її чесно. Він поставив її глибоко... Єдино значущий був Куліш б е з політики. І тому радянський режим його знищив. Ю. Шевельов

1892-1937 Микола Куліш — найталановитіший український драматург XX ст., який належав до трагічної доби «розстріляного відродження». У 1920-х роках він пере­ бував у центрі літературно-мистецького життя, був його активним учасником і творцем. У його творчості гармонійно й природно переплелися реалістичне й романтичне, сатиричне та трагедійне начала; вічні загальнолюдські проблеми оригінально витрактовані на актуальному національному матеріалі. У нього Україна, усе українське розглядалось у площині загальнолюдських ідей, проблем, «вічних питань». Його п’єси «Отак загинув Гуска», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса» можуть зацікавити не лише вітчизняного, а й зарубіжного глядача. Тому М. Куліша можна беззастережно поставити поруч із кращими представниками світової драматургії. Його життєвий шлях було перервано в репресійні 1930-і роки. У 1950-і митця було офіційно реабілітовано, у 1960-і перевидаються його тпори, з’являються наукові дослідження про нього. Проте лише за часів незалежної України виникла можливість неупереджено, грунтовно перечитати його драматургічну спадщину, повернути її на сцени сучасних театрів. Життєвий і творчий шлях письменника Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 р. в с. Чаплинці Дніпровської губернії (нині — Херсонська область) у родині батрака-селянина. Дитячі роки минали в злигоднях, важкій праці пастухом, нянькою, погоничем коней. Рано втратив батьків. Змалку хлопчик проявляв себе як яскрава й непересічна особистість, мав добру пам’ять, багато читав. Ці здібності помітили ще під час навчання в Чаплинській народній школі. Місцева інтелігенція зібрала кошти, щоб він міг продовжити освіту. З вересня 1905 р. талановитий юнак навчається в Олешківському міському училищі. Тоді ж захопився революційною діяльністю, за що кілька разів його відраховували. Урешті опинився на вулиці. Йому довелося покладатися лише на свої сили й здібності. Восени 1908 р. вступив до чоловічої гімназії, яку закінчив екстерном. Якийсь час мешкав у притулку для сиріт, згодом його взяла до себе родина Невелів — олешківських інтелігентів. У цій сім’ї велику увагу приділяли освіті й вихованню дітей. Разом із братами Невелями Микола влаштовував вистави, міні-концерти, а ще писав сценарії. Ось коли почав проявлятися в нього талант драматурга. 137

Українська література 1920- 1930-х років О К аЗ

Літературознавець Наталя Кузякіна: «...для учнівського гуртка, який він же й організував, Куліш написав невелику сценку з життя чабанів, режи­ сером і виконавцем головної ролі був сам автор, він же примудрився керувати оркестром, у супроводі якого йшла вистава».

Гімназист Микола Куліш закохався в Антоніну Невель, яка в майбутньому стала його дружиною. Вона була гарної статури, мала довгі каштанові коси й зелені роз­ косі очі. У зовні непоказному Миколі Антоніні вдалося розгледіти щиру душу. Антоніма Куліш: «Любила я Миколу не за його постать, доси ть незграбну та ще й одягнену в речі завжди з чужого плеча — або зан адто великі, або занадто малі. Був він худий і дуже непоказний... Любила я його за те, що був він душею і розумом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала. Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. С ам е це полонило моє дівоче серце».

^оказ

1913 p. М. Куліш написав першу п'єсу «Н а рыбной ловле», за основу якої було взято олешківські враження. Через рік він вступив до Новоросійського (Одеського) університету (історико-філологічний факультет), проте навчання змушений був перервати через мобілізацію до царської армії. Чотири місяці провів у казармах, згодом пройшов Одеську школу прапорщиків, одружився, а 1915 p. М. Куліша було тяжко поранено під Смоленськом. Після повернення з фронту його призначили на службу при штабі полку. Літературної творчості він не полишав навіть під час служби. Антоніна Куліш: «Миколу любили в штабі і в полку. Він писав у польовій

ІО К Я З

газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже см іялися. Писав він тоді й маленькі одноактні п'єси на “злобу дня", що їх виконували вояки, п е р е о д я га ю ч и с я , коли т р е б а було, у жіночі одяги, п ороблен і з простирадл».

У 1918 p. М. Куліш повернувся в Олешки, організував там «Просвіту». У цей час він почав писати роман -«Трохим Леміш», у якому прототипом героя був сам. У ті важкі часи повоєнної розрухи й голоду олешківці обрали М. Куліша головою міської управи. 1917-1919 pp. були сповнені революційними катаклізмами, у цей період на­ ростає національно-визвольний рух. Куліш найбільше симпатизував партії соціалістів-революціонерів (есерів), яка відображала інтереси селянства. За ви­ словом літературознавця В. ГІанченка, «Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі». У 1919 р. він стає членом Дніпровського політвиконкому й завідувачем управління народної освіти. У липні цього ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської організації К П (б)У і сформував Дніпровський селянський полк, із яким брав участь у боях проти денікінців. Після громадянської війни М. Куліш працює в партійних органах, на освітян­ ській ниві. Проте його все більше цікавить літературна творчість, літературномистецьке життя столичного Харкова. На той час його родина (дружина, син Володя, донька О ля) мешкає в Одесі. 138

_________ Микола Куліш. Іноді митці стають знаменитими за одну ніч —так ста­ лося й з М. Кулішем, коли Г. Юра 1924 р. поставив його драму «97» на сцені Харківського театру ім. І. Франка. 1925 р. письменник із родиною переїздить до Хар­ кова, де поринає в літературну творчість: з-під його пера з’являю ться такі твори, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса». Спершу був членом «Гарту», згодом одним з ініціаторів утворення ВАПЛІТЕ, а з листопада 1926 р. став її президентом. Ж иве в письменницькому будинку «Слово», редагує журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок», став членом письменницького об’єднання «Пролітм, Жук. Портрет фронт», а також очолює Українське товариство драмаЛеся Курбаса. 1919 р. тургів і композиторів (У ТО Д ІК ). У літературній дискусії 1925-1928 pp. М. Куліш поділяє позицію М. Хвильо­ вого. З 1927 по 1933 р. він уже знаний в Україні драматург. Микола Куліш пере­ живає поступове розчарування в новій владі. Письменник бачив, що село живе в злиднях, пош ирюється й утверджується бюрократія, а людина стає гвинтиком у системі, розчиняється в масі. Особливо його мучили переслідування української інтелігенції. Проте саме в цей час розквітає талант Куліша-драматурга. Цьому сприяла його творча співпраця з режисером Лесем Курбасом, який у 1927-1929 pp. ставить на сцені «Березоля» його п’єси «Народний Малахій» і «Мина Мазайло». Вони не зникають з репертуару театру, хоча партійна критика сприймала їх не­ гативно. 1934 р. на 1-му Всесоюзному з’їзді радянських письменників М. Куліша було звинувачено в буржуазному націоналізмі за п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло» й «Патетична соната». Цього ж року його виключено з партії, а 7 грудня заарештовано по дорозі на похорон друга — письменника Івана Дніпровського. У цей же день Куліша повезли до Києва, де відбувалося слідство. М итця засу­ дили на десять років ув’язнення, яке він відбував на Соловках. Хоча й був тяж ко хворий на туберкульоз, проте його не перевели до госпіталю. Останню звістку від чоловіка Антоніна Куліш отримала 15 червня 1937 р. У період з 27 жовтня по 3 листопада 1937 р. драматурга разом з іншими політв’язням и було розстріляно в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (Карелія). Творчий дор о бо к М икола Куліш був обдарованою особистістю: талановитим військовим, гро­ мадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української освіти, організато­ ром літературного процесу в Україні. Проте насамперед він драматург-новатор, творчість якого відкрила нові напрями в розвитку українського мистецтва XX ст. За десять років, які відвела йому доля для драматичної творчості, він напи­ сав чимало якісних п’єс. Перша — це вистава « 9 7 » ( 1924, Одеса).. Її успішна пре­ м’єра відбулася 9 листопада в Харківському театрі ім. І. Франка, згодом ця вистава довго була в репертуарі багатьох українських театрів. Її ставили в Росії, за кордоном. У ній зображено трагічні події українського села пореволюційного 139

Українська література 1920- 1930-х років

А. Петрицький. Портрет МИколи Куліша. 1920-і роки

$

періоду, зокрема голод 1921 р. на Херсонщині. Селяни нама­ гаються його зупинити: одні за допомогою заколоту, інші — закупівлею хліба за рахунок церковних коштовностей. Тут зіштовхуються дві сили — комнезамівці й сільські багатії. У кульмінації твору дев’яносто сім незаможних селян дають згоду на вилучення золотого хреста й чаші з церкви. За словами М. Куліша, «друга дія тчеться біля оновленої ікони, третя —у хаті куркуля Гирі, четверта — голод і людоїди...». По­ дії, зображені в «97», мали реальну основу: за рішенням раднаркому, з українських сіл вивозили зерно на П оволжя й Ку­ бань, де також лютував голод. Драматург вважав, що фінал п'єси мав бути трагічним, проте науково-репертуарна рада наполягла на тому, щоб твір мав щасливе закінчення (продкомісар привозить хліб), і рекомендувала його до постановки. П’єса мала великий успіх у тодішніх глядачів.

Письменник Ю р ій С м о л и ч: «Про п’єсу говорило ціле місто — в трамваях, а К Т на вулицях, на базарі».

Цей твір на той час мав новаторське значення: свіжу, актуальну тему розкрито за допомогою яскравих характерів дійових осіб. Переїхавши до Харкова, М. Куліш починає експериментувати і в іншому жанрі драматичного мистецтва — комедії. Герої його першої комедії «О т ак загинув Г уска » (1925) - колезький секретар Саватій Савович Гуска з дружиною, їхні «перезрілі» доньки й колишній студент, а нині есер П’єр Кирпатенко — панічно бояться змін, що відбуваються в суспільстві. Зображаючи їхні вчинки, драматург удається до гротеску. Крізь сміх у творі яскраво проступає вселенський жах «маленької» людини перед жорстоким і бездушним «новим світом», у якому немає місця вірі, традиціям, чистоті почуттів і помислів. Такий сміх крізь сльози є основним мистецьким здобутком митця. Найвизначніше в Куліша — люди й типи, уміння відтворювати людську природу, драму становлення людини. Він уперше створив образи міщан нового часу — від старорежимних Гусок до збюрократизованих партійних чиновників (комедія «Хулій Хурина»), Кухманів і Радобужних (« З о н а» , « Зак ут»), Також уперше показав нове місто й село, столицю й провінцію, зобразив драматичні колізії пореволюційної дійсності в Україні. До вершинних здобутків М. Куліша належать п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» й «Маклена Граса». Головний герой п’єси «Народний Малахій» (1927), учорашній листоноша Малахій Стаканчик, збунтувався проти свого заскорузлого життя. Межі цього життя надто вузькі: млин за селом, верба й Загнибогина гребля. Події на щодень розписано наперед: полити квіти на вікнах і в палісаднику, дати води квочці й курчатам, у неділю піти до церкви, а ще - рибалити. Найменше відхилення від усталеного ритму стає в селі подією: сусід убив курку, після щедрого частування кум заблудився на своїй же вулиці... Однак за цим усім прихована внутрішня порожнеча й нудьга життя, фальш і заздрість, нездорова цікавість до сусіда чи односельця. Тому Малахій пориває з минулим і переїздить до столичного 140

Микола Куліш Харкова. Він виріш ує змінити світ на краше (у перекладі з давньоєврейської Малахій — посланець Божий, пророк). Навколо одне зло: у фанерних короб­ ках продається любов; урядовці з раднаркому, доглядачі з тюрми-божевільні, утримувачі будинків розпусти тощо. Важливо, що М алахій ставить за мету змінити людину зсередини. Але цей новоявлений місіонер сприймає не суть революції, а форму, наполягаючи на негайній реформі особистості заради Микола Куліш читає п'єсу «Народний вищої мети. Його «голуба мрія» по­ Малахій» акторам «Березоля». Поряд із ним ступово переростає в манію, ідею-фікс, Лесь Курбас.м. Одеса. 1927 р. і щонездійсненнішою вона стає, то ще більше Стаканчик вірить у власне месіанство. Ідеологічний фанатизм при­ зводить до трагедії: накладає на себе руки єдина людина, яка любила Малахія, — його донька Любуня, а санітарка Оля, зневірена в «голубій мрії», іде в дім розпусти. Проте Стаканчик цим особливо не переймається, адже в уяві він продовжує вважати себе всесвітнім месією. Насправді цей новітній донкіхот є трагедійною постаттю, бо його революційне реформаторство утопічне. С У Д Ж е Й Н Я Володимир Панченко: «У цій драмі письменник полемізував із малахіапством — соціальним прожектерством, утопізмом, без­ оглядним реформаторством, в основі якого — наївна (але й трагічна за наслід­ ками) віра в можливість швидкого насильницького ощасливлення людства». Важливе місце у творчості М. Куліша посідає лірична драма «П атетична со ­ ната» (1929). Україна в цій п’єсі — духовний і художній простір, на якому розвиваються події. Усі персонажі «Патетичної сонати» розкриваються через своє ставлення до долі України, розуміння її історичного буття. На сцені — міський будинок, який виконує умовне місце.дії. У його сирому підвалі живе робітник Оврам із дружиною, на першому поверсі — учитель Ступай-Стуианенко з дочкою Мариною, на другому — генерал Пероцький з двома синами, а на горищі винаймає кімнату студент Ілько Ю га —головний герой твору. Події розкриваються саме через його сприйняття. В основі сюжету —мотив кохання ідеаліста і мрійника Ілька до Марини, що розгортається на тлі боротьби за владу в пореволюційному місті. Кожен із героїв узагальнює певну світоглядну й духовну силу в Україні під час революції та громадянської війни. Романтик і націоналіст Іван Ступай-Ступаненко мріє про незалежність держави, підтримує політику Центральної ради, а духовним ідеалом вважає запорозьке козацтво. Він переконаний, що Україна є духовним центром світу і що все українське є талановитим, підкреслено шанує рідну мову. Фінал сюжетної лінії цього персонажа символічний: він гине, так і не знайшовши шляху в майбуття України. Його погляди поділяє дочка Марина, проте вона практичніша, тому живе не лише гаслами, а шукає способів їх утілення: «Гармат 141

Українська література 1920-1930-хроків би нам та кулеметів замість мрій, тату». Українська Жанна д Арк стає душею підпільного комітету, планує визвольне повстання, виступаючи його ідеоло­ гічним лідером. Узагалі герої «Патетичної сонати» представляють різні моделі розвитку України. Генерал Пероцький уособлює прихильника монархічної влади, його син Андре стоїть на демократичних засадах розбудови суспільства. Для Куліша Пероцькі символізують панську інтерпретацію культури, тому він не поділяє їхніх поглядів, убачаючи в них наругу над засадами людяності. А ось Юга живе ідеалами вічної любові, спершу вій не хоче приєднуватися до жодної політичної сили. Проте дуже скоро його вимріяний ідеал розбивається, а спустошений герой вливається в лави «червоних». Кількаповерховий будинок, у якому розвиваються події, нагадує вертеп, а хро­ нологічні рамки (від Великодня до Великодня) свідчать про міфохристиянську будову п'єси. Усі події відбуваються під символічне звучання «Патетичної сонати» Бетховена, яку так любить виконувати Марина. Мотив патетичної сонати у творі М. Куліша втілює його основну ідею — прагнення людини до вічної гармонії та краси. Кожен із героїв сприймає її посвоєму, адже це втілення того духовного рівня, на якому він перебуває і з позиції якого оцінює світ і себе в ньому. Це твір про загальнолюдську відповідальність кожного, хоча й написано його по свіжих слідах революційної сучасності. Проте драматург наголошує на тра­ гічній суперечності між прагненням до гармонії й земним тяжінням, яке змушує людину діяти всупереч собі. У неймовірних перипетіях революційних подій губиться душа мрійника Ілька. Тож у фінальній сцені він власноручно вбиває свою любов — Марину, борця за національну ідею. Постріл із револьвера ставить крапку в стосунках національно свідомих і «черво­ них» сил. Доводячи Ілька Югу до трагічного зламу, драматург, безсумнівно, мав на увазі трагічність усього покоління «розстріляного відродження», яке повірило «червоній ідеології». Важливою ідеєю твору постає й протистояння по­ чуття та обов’язку, цей вічний конфлікт мрії з реаль­ ністю. Українська цензура не допустила «Патетичну сонату» до постановки на сцені, перекладену росій­ ською мовою драму (зі значними купюрами й ре­ дагуванням) було поставлено в Москві й Ленінграді, але 1932 р. після розгромної статті в газеті «Правда» п'єсу надовго заборонили як «політично шкідливу». Лише в 1943 р. її вперше було надруковано укра­ їнською мовою в Кракові та Львові. Сцена з вистави М. Куліша А ось у соціально-психологічній драмі «Маклена <Маклена Граса» у постановці Граса» (1932) дія відбувається в Польщі. Як і в «Па­ С. Данченка (Львівський ака­ тетичній сонаті», основні герої п’єси живуть в одному демічний драматичний театр будинку. Така художня модель відображає соціальну ім. Марії Заньковецької). 1967 р. ієрархію в суспільстві: нагорі в найкращих кімнатах 142

Микола Куліш живе пан Зарем бський, ганок відведено заможній родині маклера Зброж ека, у підвалі мешкають Граси, а поза будинком на вулиці, у собачій будці, ночує музикант Падур. Однак це лише умовне соціальне тло. Найголовніше, як писав Ю. Ш ерех, у цій п ’єсі «тема людини стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла часу й побуту». Тобто місце дії, ситуація тут умовні. Батько 13-річноі Маклени, Стефан Граса, важко хворіє, він нездатний заро­ бити на ж иття своєї родини (у нього, окрім Маклени, є ще й молодша дочка). Господар будинку, пан Зарембський, через несплату за помеш кання вимагає в Граси звільнити приміщення, проте хворий Стефан благає його почекати ще три дні. М аклеру Зброжеку, якому через банкрутство банку, де лежали зароблені роками гроші, була вигідна своя смерть, бо був застрахований. Тому він про­ понує Стефану Грасі за винагороду вбити себе, на що той відповідає: «Я задля своїх дітей на коліна стану, а задля твоїх вбивати й тебе не стану. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити!..» Розвиток теми «вигідного вбивства» М. Куліш продовжує тим, що на пропозицію Зброжека зголошується Маклена, 13-річна дівчинка. У фіналі зустрічаються Маклена й Зброжек для того, щоб зреалізувати заплановане. Символічне звучання має сцена, коли Маклена рве злоті й стріляє в маклера. Так М икола Куліш показує трагічне протистояння людини й суспільства, оголює крах мрії про щасливе майбуття — адже це ненормально, коли 13-річна дівчинка змуш ена брати на себе непосильний тягар вирішення буттєвих, моральних проблем, хоча й робить вона це гідно (автор постійно наголошує на важливості гідності). Мотив безнадії, тривоги за світ і людину пронизує цю останню п'єсу драматурга, поставлену «Березолем» Леся Курбаса. «М И Н А М АЗАЙЛО» Після резонансних п’єс «97» і «Народний Малахій» наступною стала комедія «Мина М азайло» (1928). Навесні 1929 р. її було поставлено в Дніпропетровську, Харкові й Києві. Лесь Курбас на театральному диспугі (1929) оцінив цю п’єсу як «епохальне» явищ е для української літератури. У 1931 р. «Березіль» успішно ставив її і в Грузії. Однак у 1930 р. п’єсу було знято з репертуарів українських театрів.

судження

Мистецтвознавець, режисер Лесь Танюк: «Одне слово, це був тріумф, загальнонародне визнання, довгожданий успіх».

У цьому творі на прикладі поведінки, позиції дійових осіб показано, якою мі­ рою українське суспільство готове бути власне українським, наскільки ми є «тре­ тім сортом» і чи це усвідомлюємо. Тут автор ставить більше питань, аніж дає на них відповіді. Я к бачимо, ці проблеми актуальні й нині. У комедії постають виразні характери з індивідуалізованим культурним і на­ ціональним світоглядом (Мокій — Баронова-Козино; дядько Тарас — тьотя Мотя); дотепні пародійні й карикатурні сцени. ^ Тема комедії, за висловом самого автора, —«міщанство й українізація». П ’єса «Мина М азайло» — це комедія типів і поз. Репліки між парами (М ина й Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя й дядько Тарас) вибудовують сюжет і конфліктний каркас твору, виступаючи носієм власне комічного начала. Як відомо, комічне поділяють 143

Українська література 1920-1 9 3 0 -х років на гумор і сатиру. «Мина Мазайло» за жанровим визначенням літературознав­ ців — сатирична комедія. Сам же автор визначив жанр п’єси як «філологічний водевіль».

консультація * ТЛ Сатирична комедія — жанр драматичного твору, для якого характерні гостре,

дошкульне висміювання негативних явищ, поведінки і вчинків. Для втілення автор­ ського задуму якнайширше підпорядковано засоби сатири: іронію, сарказм , гротеск, шарж, карикатуру та ін. Ці засоби використовуються в конфліктних ситуаціях між дійовими особам и, виражаються в репліках і ремарках.

Як відомо, драматичний твір в основі сюжету має конфлікт. У «Мині Мазайлі» він полягає в прагненні одного з головних героїв змінити свій соціальний статус. Для цього службовець М ина М азайло (типовий малорос) хоче змінити своє прізвище на «благородне» російське Мазєнін. Йому це не вдається. Однак чим усе це скінчилось? Мина вважає, що через своє українське (для нього — му­ жицьке) прізвище він не може підніматися далі кар’єрними щаблями. Усе було б гаразд, якби не його син М окій — максималіст із романтичню душею. Він, навпаки, шануваль­ ник усього українського, намагається рішуче протистояти батькові. Мокій не тільки протестує проти зміни прізви­ ща, він ще й пропонує додати до нього загублену частинку «Квач» — Мазайло-Квач. Уже перші ремарки й репліки Сцена з вистави Рини (коротка форма імені Мокрина) одразу вводять гля­ М. Куліша «Мина дача (читача) в поле сюжетного та емоційного напру­ Мазайло» у поста­ ження — він починає уявляти й домислювати, що ж відбу­ новці «Березоля» валося до цього. Композиційно комедія складається з чотирьох дій, кожна з яких починається розмовою Рини з подругою Улею. Рина виступає в п’єсі стратегом і тактиком, саме вона розробляє «любовний» план, за яким сподівається погасити родинний конфлікт. Вона звертається до Улі з проханням закохати в себе брата, а чари для завоювання серця фанатика української мови вибирає «правильно»: це — «база» й сама «укрмова»: «Р и на. Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш». Спершу любовна гра розвивається в тому напрямі, який намітила Рина: їй справді вдалося зацікавити Мокія своєю подругою, вона — маленька авантю­ ристка, адже легко, на ходу вигадує про Уліну любов до українських фільмів, на­ писів і афіш. Без сумніву, Рина —знавець характерів, вона добре знає психологію інтересів і запитів, симпатій і уподобань свого брата. Отже, у п’єсі Рині відведено роль ініціатора однієї з комічних інтриг. Однак інтрига в тому, що запланована любовна гра розвивається за принципом «навпаки». З часом поведінка Улі пере­ стає бути грою й переростає в глибокі інтимні почуття: ідеї Мокія виявляються 144

_—

-

_______

Микола Куліш

дієвішими, аніж передбачала Рина. Куліш пси­ хологічно тонко ускладнює розвиток інтимної колізії: гра (Рина — У ля) переходить в антигрѵ (Уля — М окій). J Уже на початку другої дії любовний план Рини зазнає руйнації, але дівчина не помічає цього, вона каже вже закоханій Улі: «Мені здається, що він закохався... ІТринаймні закохується. Тільки ти Бона ради, поспіши, Улюню, прискор и,вй процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо...» На початку третьої дії інтимна інтрига досягає кульмінації, адже в цей момент з’ясовуються справжні стосунки в ланцюж­ ку Уля - Мокій - Рина: Рина дізнається, що її план може провалитися; Уля розкривається у своїй закоханості в Мокія, а внаслідок цього відкри­ вається перспектива загострення ситуації в ро­ дині М азайлів. Любовна лінія в комедії супроводжується світоглядною. Кожен герой розкри­ вається через своє бачення У країни, української мови. Драматург уводить у сюжет твору колоритні постаті тьоті Моті й дядька Тараса. Чи не перша репліка тьоті М оті нас переконує, що вона здатна бачити лише зовнішню форму, а не суть речей: «Не бачили? Не читали? “Харків" — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Тьотя Мотя - найколоритніший персонаж у творі, для розкриття її характеру автор не поскупився на засоби комічного — шарж, іронію, сарказм і гротеск. У короткій, але інформативно місткій Кулішевій ремарціхарактеристиці: «А тьотя Мотя ходила Наполеоном і думала» шаржоване порівняння з Наполеоном довершується сповненим іронії дієсловом «думала». Чи здатна думати жінка, яка з переконанням промовляє сентенцію про менше зло від зґвалтування порівняно з українізацією. Недарма цю обмежену великоросій­ ську шовіністку драматург наділяє простим ім’ям — Мотрона Розторгуєва, та й поселяє її в Курську біля... ринку. Дикий шовінізм виявляється в багатьох репліках тьоті, яка твердо переконана, що ніяких українців у світі не існує: «...не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?» Урешті вона доходить висновку', Що українці й українська мова — це «австріяцька видумка». Ця героїня щиро переконана у своїй геніальності, ставлячи, як на неї, риторичне запитання: «...невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..» І, звісно ж, про форму дбає (чи не найбільше) Мина Мазайло — його ідея змінити прізвище на більиг благозвучне у творі переростає просто-таки в нав язливу ідею. Він дбає не тільки про прізвище - для того щоб прикрити своє мужицьке походження, М ина наймає вчительку «правильних проізношеній». Гротескно забарвленими є сцени самих занять, коли, використовуючи прийоми міжмовної омонімії й фонетичних відмінностей української й російської мов, автор пєре145

Українська література 1920- 1930-х років плітає словесну гру антагоністичних таборів: з одного боку, М ини й БароновоїКозино, а з іншого — Мокія й Улі. Літературознавці також, як і сам автор, нази­ вають комедію «Мина Мазайло» філологічною через те, що в ній поруш ено мовні проблеми, устами Мокія автор розкриває синонімічне багатство й милозвучність української мови. Місцями в читача може скластися враження, ніби він читає довідник з культури українського мовлення. Проте милозвучність і синонімічне багатство — непереконливий аргумент для Мини, як і для його дочки й дружини. У третій дії М. Куліш збирає всіх дійових осіб в одному приміщенні. У мовно-світоглядній полеміці кожен герой розкривається остаточно. Фактично ця сцена стає комічно-сатиричним парадом характерів та їхніх уподобань, цінностей, вона дає можливість простежити, як послідовно, багатогранно й рельєф но вияв­ ляють себе під час дискусії дійові особи твору. Розв’язка в комедії настає в той момент, коли Мина Мазайло дізнається з газети про своє звільнення через... опір українізації. Вона, як бачимо, для цього героя трагічна.

ЗІР

Три крапки використовують у художніх і публіцистичних творах переважно для передавання незавершеності, інтонаційного обриву. Однак цей знак уживають ще й для позначення емоційної паузи, яка готує читача до сприйняття чогось неймовірного. Три крапки в реченні про розв'язку призначено для читача чи для Мини Мазайла? Свою думку аргументуйте.

Дехто з читачів (глядачів), логічно, може поставити запитання: а хто ж із дійових осіб виступає як позитивний герой? С у Д Ж е Н Н Я Юрій Шевельов: «Збожеволіла на національному питанні частина української еміграції дошукується позитивного пред­ ставника українського народу то в дядькові Тарасові, то в Мокієві. Інша частина, спеціалізована на доносах, каже, що позитивні герої — комсомольці. Те і те однаковий абсурд. Усі постаті комедії — тільки легкі й дотепні маски, і спроби знайти політичний зміст у комедії тільки позбавляють її головної прикмети — нечуваної в українському театрі легкості». «Добрі» герої комсомольці, прийшовши в чужий дім з... м’ячем, пропонують за­ провадити «всесвітню нумерну систему»! А яким постає в комедії фанатик «укрмови» Мокій, який страшенно потерпає від неграмотно написаних афіш: «Як стане коло української афіші — читае-читає, думає-думає, чи справжньою написано т вою , чи фальшивою!», та й закохатися він здатен у дівчину лише через ту ж таки «укрмову».

ЗІР

Поміркуйте, чому образ національно свідомого українця дядька Тараса, який уболіває за свою мову й обстоює її самобутність, можна вважати позитивним. Висловіть свої міркування.

Через рік після успішної прем’єри комедії в українських театрах остаточно «заніміла» й українізація в УСРР, а разом із нею було знято з репертуару й «Мину Мазайла». Як і передбачав Мина, з українізацією вийшов «пшик з бульбашкою», збулася й підозра дядька Тараса в підступному плані радянської влади «виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». А на М. Куліша впала ще одна тінь неблагонадійності... 146

Микола Куліш 7ҐиІсум і\рвЄ

судж ення

Юрій Шевельов: «...український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту».

завдання 1. С во є став л ен н я д о української мови (з байдуж ого на п рихильне) з ч а с о м зм ін ю є А Уля Б Рина В Килина Г тьотя Мотя Д Баронова-Козино 2. Події в комедії «Мина Мазайло» розгортаються в такій послідовності: А телеграм а до Курська — приїзд тьоті Моті — звільнення з посади М азайла — навчання «правильних проізношеній» Б звільнення з посади Мазайла — телеграма до Курська — приїзд тьоті Моті — навчання «правильних проізношеній» В телеграм а до Курська — навчання «правильних проізношеній» — приїзд тьоті Моті — звільнення з посади Мазайла Г приїзд тьоті Моті — телеграма до Курська — звільнення з посади М азайла — навчання «правильних проізношеній» Д телегр ам а до Курська — звільнення з посади М азайла — навчання «правильних проізношеній» — приїзд тьоті Моті 3. Установіть відповідність Д ій ов а особа Репліка В інтелігентній мові вимовляють «єво», а н е «єго» 1 М ина і не «є-хо». М азайло Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш , як про дядько українізацію сказав: все це туман, чорний туман, Тарас каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце тьотя Мотя минеться. Зостанеться єдина, неподільна... Мокій Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лиш е селян українців, хто? їхня українізація — ц е спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом , щ об і д уху не було... Попереджаю ! Серцем передчуваю, що українізація — ц е сп о сіб зробити з м ене... другосортного службовця. 4. Розкажіть про розвиток драм атургії й театру в Україні 19 2 0 -х років. 5. Щ о ви зн а є те про життя і діяльність Леся Курбаса? 6. Чи сприятливою була для Курбаса й Куліша співпраця? Чому?

147

Українська літ ерат ура 1920- 1930-х років 7. Яка тем ати ка п ’є с М. Куліша? У чому п о лягає н о вато р ств о д р ам ат у р га ? 8. З а які «гріхи», на ваш у думку, комедію «Мина М азайло» 1930 р. було вилучено з р еп ер ту ар у українських театрів? 9. З г а д а й т е ви вчен е про «театр абсурду» на уроках світової л ітератури . Чим твори М. Куліша споріднені з драм атургією Г. Ібсена, Б. Шоу, Б. Б рехта? 10. Яка с ц е н а в комедії «Мина М азайло» вам з а п а м ’я та л а с я н айб ільш е? Чому с а м е ця сц ен а ? 1 1. Якби вам д о в е л о с я зіграти роль у комедії «Мина М азайло», то яку р о л ь ви б в и б р ал и ? Поясніть свій вибір. 12. Чи в в а ж а є т е ви, щ о п р о б л е м и , поруш ені в к ом едії М. Куліша «М ина М а­ зай л о » , актуальні й нині в н е зал еж н ій Україні? В ізьм іть у ч а с ть у д и ск у сії в класі, навівш и перекон ливі аргум ен ти , підкріплені конкретн им и прикла­ д ам и .

ДОМ АШ НЄ ЗАВДАН Н Я

1. Дослідити етимологію імен героїв комедії «Мина Мазайло» й поміркувати, чому сам е так назвав дійових осіб М. Куліш. 2. Під час читання комедії «Мина Мазайло» виписати яскраві ремарки. Пояснити їх роль у характеротворенні дійових осіб. 3. Підготувати мультимедійну презентацію про український театр 1920-х років, про Л еся Курбаса й М. Куліша (за бажанням). ЛІТІ !’ VI'' РЛ

1. Голобородько Я. Духовний подіум Миколи Куліша / / М. Куліш. Вибрані твори. — X., 2005. - С. 3-32. 2. Кузякіпа Н, Траєкторії доль. — К., 2010. 3. Куліш А. Спогади про Миколу Куліша / / Куліш М. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 695-753. 4. Макарик І. Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років. — К , 2010. 5. Наєнко М. Художня література України. — К , 2008. 6. ІІанченко В. Арки і шибениці (драматургія Миколи Куліша) / / Панченко В. Неубієнна література: дослідницькі етюди. — К., 2007. — С. 203-244. 7. ТанюкЛ. Драма Миколи Куліша / / Куліш М. Твори: В 2 т. — К , 1990. —Т. 1. — С. 3-35. 8. Шевельов Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша/ / Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. — Кн. 2: Літературознавство. — К., 2009. — С. 343-356. lib.misto.kiev.ua > ... > Биографии украинских писателей www.ukrlit.vn.ua/author/kulish.html Р а д и м о відвідати: Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України (м. Київ), Цюрупинський історико-краезнавчий музей (м. Цюрупинськ Херсонської обл.); подивитися: художній фільм «Зона», документальні фільми «Тягар мовчання», «Червоний ренесанс», виставу «Отак загинув Гуска» (Київський академічний молодий театр).

148

ЛІТЕРАТУРА ЦМЕЖАМИ УКРАЇНИ

Бо, може, це нам вічний заповіт, Оці мандрівки дальні і безкраї І, може, іншого шляху немає, Щоб з хаосу душі створити світ.

Юрій Клен

вш

Мені завжди пригадуються сказані в Парижі 1961 р. Анатолем Петрицьким слова: «Робіть те, чого ми в Україні робити не можемо!» С. Гординський 1

Українська література у XX ст. розвивається мовби двома потоками-, в УРСР і за її межами - у Галичині, на Закарпатті, у Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині, Німеччині, Франції, США та ін., тобто там, де українці постійно проживали та пере­ бували в еміграції. У першій третині XX ст. більшу частину земель Західної України було розділено між владою декількох держав: Польщею, Румунією, Чехословаччиною. До складу Польщі входили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Північна Буковина й Бессарабія перебували під румунською владою, Закарпаття — Чехословацької Республіки. На цих територіях політичне, соціаль­ но-економічне становище корінного українського населення (а це майже 7 млн) було важким. Пригнічувались і будь-які національні прояви: закривали українські школи, забороняли використання української мови в державних установах і під час церковних служб, нищили православні храми. Тому національно-визвольний рух на цих окупованих землях ніколи не припинявся —його не було приспано жодними процесами, подібними до «українізації» в УСРР. Культурно-освітнє життя в 1920— 1930-х роках тут було також надзвичайно активним. Недавні січові стрільці, вояки Армії УН Р часто ставали вчителями, просвітя­ нами, відкривали приватні школи. Вони вчили дітей самовіддано любити Україну, бути справжніми українцями — нащадками славних русичів і запорожців. Подібну місію виконували й священики українських церков. У 1921 р. в Галичині було відкрито таємний Український університет, а згодом і Вищу технічну школу. Р озп очи н ає свою дослідницьку й видавничу діяльність Наукове товариство ім Ш евченка, яке підтримує зв’язки з подібними закордонними товариствами. Усе це сприяло тому, що тотальну' полонізацію українців було дещо пригальмо­ вано. У всій Західній Україні стає масовою діяльність культурницького товариства «Просвіта», педагогічного товариства «Рідна школа», жіночих і дитячих організацій тощ о Відкриваються українські театри, служба Божа все частіше правиться україн­ с ь к о ю . Тодішня галичанська періодика нараховує десятки різноманітних видань. L У такому непростому суспільно-культурницькому контексті 1920—1930-х років ивНо розвивається й література Західної України. Тут продовжують працювати 3 кі відомі вже митці, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, А. Чайковський, М Яиків, П. Карманський, Ю. Опільський. Розквітає й ціле гроно нових імен: г І А н т о н и 4 , С. Гординський, Юрій Липа, О. Туринський, К Гриневичева, Ірина Вільде. Вони друку1071, СВ01 твори в газеті «Буковина», журналах «Літературно-науковий -ник» (3 ^ Р' — «Вісник»), «Нові шляхи», «Вікна», «Поступ», «Дажбог», «Ми», в’с. 3,,сТріч», «Світло». Це були видання протилежних ідейних спрямувань, що ічтворю вало таке ж розмаїте літературно-мистецьке життя. — ■ ^ ї^р д й н сь к и и Святослав (1906-1993) — український художник, поет, перекладач, „твознавеїіь. Жив в еміграції. М*,сТ

150

Українська література за межами України Західноукраїнські письменники утворюють групи «Поступ», «Танк», Товариство письменників і журналістів ім. Франка. У 1922 р. В. Бобинський у Львові органі­ зовує групу «Митуса», яка об’єднала тодішніх галицьких символістів. Видав­ ництво «Червона калина» згуртувало поетів стрілецької тематики. Група проле­ тарських письменників «Гроно» друкувала свої твори переважно в журналі «Вікна». Не менш інтенсивно розвивалась українська література XX ст. і в інших країнах, куди українці емігрували в різні історичні періоди. Згадаймо, що перша хвиля такої еміграції припадає на кінець XIX — поча­ ток XX ст. Під час її другої хвилі (1920-і роки) за межі України виїхали О. Олесь, Юрій Клен, С. Черкасенко, В. Винниченко, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич та ін. Третя хвиля охоплює період Другої світової війни та повоєнний час. За кордоном тоді опинилися В. Барка, І. Багряний, Т. Ос.ьмачка, Е. Андієвська, А. Любченко та ін. (майже 100 митців). Зауважмо, що еміграція українських письменників була вимушеним кроком, порятунком таланту, а то й самого життя. Як зізнавався Ю. Шерех, «ми не шукали ізоляції від свого народу, від його культури й долі. Ми тільки не могли й не хотіли жити в тій політичнії! системі, яка була його долею». Подібні зізнання могли б зробити й українські емігранти 1920-х років. Ті з письменників, хто потрапив після поразки УНР до Чехословаччини, зокрема до Праги, згуртувалися тут довкола національної ідеї, яку захищати тепер можна було лише за кордоном. Згодом літературознавці назвуть їхню творчість «празькою поетичною школою». І це стане своєрідною емблемою різногранної й різностильової творчості «пражан»: Ю. Дарагана, О. Стефановича, Л. Мосендза, Є. Маланюка, Н. Лівицької-Холодної, О. Лятуринсько'і, О. Теліги, О. Ольжича та ін. Виїжджаючи в 1940-ї роки за кордон, зокрема до Європи, українські пересе­ ленці, зазвичай, спершу потрапляли в табори для втікачів, «переміщених осіб», які було організовано за національним принципом. Так, у 1947 р. в Західній Німеччині було 766 таких таборів, із яких 125 — українських. У цих таборах письменники намагалися якось згрупуватися, бо тоді можна було друкувати свої твори, спільно обговорювати творчі проблеми та майбутнє України. У вересні 1945 р. у німецькому м. Фюрті (передмістя Нюрнберга) було утво­ рено МУР (Мистецький український р ух) — велике об’єднання українських письменників антикомуністичної орієнтації. М УР проіснував до 1950 p., коли емігранти почали інтенсивно виїжджати в благополучніші краї, зокрема до США. Там у 1954 р. з ’явилося нове мистецьке об’єднання «Слово». Головою М У Ру обрали письменника У. Самчука, його заступником — кри­ тика, мовознавця, історика культури Ю. Шереха. За період існування М УРу було проведено кілька з’їздів і конференцій, видано сотні книжок української л і­ тератури, кілька збірників, зокрема МУР, «Хоре», періодичний альманах «Арка», журнали «Заграва», «Звено»,. «Рідне слово» та ін. Найголовніше, що тодішніх українських митців-емігрантів оточувала спри­ ятлива для вільної творчості атмосфера. Тому не дивно, що вони стільки змогли тут написати, залишивши нащадкам чимало чудових творів. СѴДЖ еННЯ ■

Василь Барка: « Я щасливий, бо написав твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому». 151

1

ЛІТЕРАТУРА В а л х т д т іі УТСРЛЇШ (до \№ р.)

Українська література в Західній Україні 1 9 2 0 -1930-х років також мала свої специфічні особливості розвитку. Частина, безперечно, талановитих митців дотримувалася комуністичної орієн­ тації (Петро Козланюк, Степан Тудор, Ярослав Галан). Тому в їхніх творах проявлялися соціально-класовий підхід, схематизм зображення характерів, «пра­ вильне» ідеологічне спрямування тощо, тобто майже все те, що було притаман­ ним для радянської літератури. На протилежному полюсі, усупереч неоднозначним умовам культурно-ми­ стецького життя Західної України цього періоду, розвивалася зовсім інша україн­ ська література, яка в У РСР довгий час була забороненою, недоступною широкому загалу, тому донедавна й практично не відомою. Однак вона є досить потужною частиною українського літературного процесу всього XX ст. По-перше, ця література існувала автономно від радянських ідеологічних догм, від соціалістичного реалізму. По-друге, була відкритою до зарубіжної традиції та новітніх мистецьких впливів, зокрема авангарду й модернізму. По-третє, продов­ жувала ідейно-естетичні пошуки «молодомузівців» і літератури «розстріляного відродження» —до 1939 р. Західна Україна не входила до складу СРСР. Ця література стала важливим фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань українського народу, хоча основним її компонентом, безумовно, є саме естетичний чинник. Однак до неї з повним правом і значимістю належить і стрілецька поезія (Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський), нехай частково й обмежена тематично, але романтично наснажена, символічно насичена, розмаїта формами, метафоричними новаціями. На її згаслому багатті розвинулося яскраве поетичне сузір'я: Богдан-Ігор Антонич, Богдан Кравців, Святослав Гординський, Юрій Липа. Кожен із цих митців має свій неповторний почерк, власний спосіб образотворення й метафоричного втілення прихованого змісту своєї душі, урешті — власну модель використання традицій, зокрема західноєвропейських, на шляху сміливих новаторських пошуків. Тому символічними є слова Б.-І. Антонича: «Явитесав поему з срібла,//поем а — мов ялиця». У період 1920-1930-х років розширено й тематично-стильові можливості таких класиків української літератури, як Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. У центрі модерністської, європейського ґатунку прози Ірини Вільде («Химерне серце», «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти») —доля дівчиии, молодої жінки, неповторна «симфонія почувань» її душі, «краса людських по­ чуттів» і глибина переживань — типові для всіх часів і неповторно-конкретні в національному контексті. Особливу сторінку відкрила в українській літературі історична проза Богдана Лепкого («Мазепа»), Катрі Гриневичевої(« Шоломи в сонці», «Ш естикрилець»), Юліана Опільського ( «Золотий лев», «Ідоли надуть»), адже в радянській Україні цей жанр мав надто обмежені тематичні й стильові можливості. До західноукраїнських письменників цього періоду належить і Осип Турин­ ський, який збагатив українську літературу XX ст. повістю «Поза межами болю». Вона за своїми високими ідейно-художніми якостями виходить далеко за межі історичного часу й національного художнього простору. 152

Богдан-Ігор АНТОНИН Росте Антонин, і р осте трава, і зеленіють кучеряві вільхи. Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова. Б.-І. Антонич

Його називають поетичним генієм XX ст. Він зумів відчути й передати словом духовне, вище, незбагненне в людині, створити цілісну концепцію Всесвіту. В од­ ному з творів Антонич так характеризував свого героя: «...мав найбільший скарб людини — спроможність зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини в душу, жадну всепізнання». Цим скарбом уповні володів і сам письменник. Він спрагло вбирав у себе красу довколишнього світу, рідної природи, містично-таємни­ чої, живої, незбагненної для розуму, але відкритої для чуттєвого, емоційного, образ­ ного сприймання. За словами сучасного літературознавця М. Ільницького, поезія Б.-І. Антонича засвідчила стрімкий і сповнений внутрішнього напруження роз­ виток таланту поета, який прийшов до уславнення «зеленої Євангелії» природи, до ідеї «незнищенності матерії». Автор збірок «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Єван­ гелія» та «Ротації». За радянського часу його твори замовчувалися. Життєвий і творчий шлях письменника Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 р. на Лемківщині в с. Новиці Горлицького повіту в родині греко-католицького священика. Лемки — найбільш західна етнічна група українців, яка жила по обидва боки Карпатського хребта. Після Другої світової війни їхні землі було передано Польщі, українське насе­ лення звідти примусово депортовано. Хлопець мав слабке здоров’я, тому спершу вчився вдома. У нього була сіль­ ська дібчина-няня, яка оповідала йому безліч казок, легенд, читала поезії Шевченка, співала народних пісень. Захоплювали його також прадавні, ще язичницькі ле­ генди, казки, обряди лемків, таємнича краса предковічних карпатських лісів. Він був замкнутим і скромним. Змалку багато читав. І Це дитиною почав віршувати, грав на скрипці й малював. З ранніх літ Антонич відкрив у собі дар максимального розчинення власного «Я» в одухотвореному світі природи, перебування на межі світу реального й уяв­ ного, фольклорно-міфологічного. С у Д Ж е Н Н Я Микола Жулинський: «Малим хлопчиком бігав Богдан-Ігор у тем­ ну ніч, оточену мороком холодних, мовчазних лісів, і з острахом піднімав очі до таємничого неба, яке, уявлялося йому, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Він відчував, як його 153

Українська література за межами України серце холоне, наповнюється чорним, містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття природи й людини. У це, можливо, вірив юний Антонин, завдяки розчиненню себе в цьому неосяжному світі звуків, шумів, настроїв, змін пір року, зростань і згасань, світанків і мороків, сонячних клекотів і місяч­ них тривог». Далі була польська гімназія в містечку Сянок, де Богдан-Ігор зачитувався українською й польською класикою, почав збирати власну бібліотеку. З 1928 р. студіював славістику у Львівському університеті. Проте цікавився не тільки філологією, а й малярством, технікою, медициною, спортом, музикою, навіть ви­ ступав на концертах як скрипаль, писав музичні твори. Ще під час навчання Антонич активно включився в літературне та громадське життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів, наполегливо вивчав укра­ їнську мову, учитуючись не тільки в словники та лінгвістичні підручники, а також у твори своїх сучасників — письменників Наддніпрянщини. До цього часу він знав лише лемківський діалект. На 1929 р припадають його перші прилюдні виступи з віршами перед студентами-україністами. Перший свій вірш опублікував 1931 р. в пластовому1 журналі «Вогні». Згодом друкував поезії в багатьох періодичних виданнях. Першу збірку віршів -«Привітання життя» видав 1931 p., а вже з наступною — •«Три перстёні» (1934) — його визнали першорядним українським поетом. Після закінчення університету (1934), отримавши диплом магістра філосо­ фії, Антонич став професійним літератором і журналістом. 1936 р. побачила світ збірка -«Книга Лева». Митець підготував до друку ще дві збірки — -«Зелена Євангелія»- і -«Ротації», але вони були опубліковані вже по його смерті — 1938 р. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літе­ ратурної мови, письменник знаходив час для праці в інших жанрах і на публі­ цистику. Виступав із доповідями про українську та зарубіжну літератури, писав теоретико-літературні статті (найвідоміші з них — «Національне мистецтво». «Між змістом і формою»), рецензії, робив переклади; публікував сатиричні фейлетони й пародії, у яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку в часописі «Дажбог». Крім того, він випробовував свої сили в прозі й драматургії. Залиш илися незакінчена новела «Три мандоліни», великий фрагмент роману «На другому березі», лібрето до опери «Довбуш». Антонич займався також редакторською діяльністю, якийсь час редагував журнали «Дажбог» і «Карби», малював, грав на скрипці, складав музику, мріяв бути композитором. Усі ці мистецькі захоплення пов’язані з його поезією, такою ж мелодійною й різнобарвною. Помер митець несподівано —на двадцять восьмому році життя 6 липня 1937 p., після перенесеної операції на апендицит та ускладнення після неї — запалення легенів. # Поховано письменника на Янівському цвинтарі у Львові. 1 Пласт — українська дитячо-юнацька патріотична організація, заснована 1912 р. Назва походить од слова «пластун» —так називали козаків-розвідників.

154

Богдан-Ігор Антонич Загальна характеристика творчості Уся творчість Б.-І.Антонича відзначається аполітичністю, тобто для нього найважливішими є закони мистецтва, вільного поетичного самовираження, утілення в художньому образі індивідуального світовідчуття, а не прагнення відгукнутися на актуальні проблеми повсякдення, соціального життя, ідеоло­ гічні протистояння тощо. Художня манера Антонича-поета надзвичайно самобутня. Найвиразніше в ній проступають риси символізму (особливо на ранньому етапі), а також міфологічної поетики. В його індивідуальному стилі важливу роль відіграє асоціативність, метафоричність, що свідчить про розкутість його уяви, вільний політ думки. Богдан-Ігор Антонич: «Мушу признатись, що значна частина моїх поезій

п о стал а... у напівсні. Найкраща пора писати для мене — це ранній ранок. Напівпробуджений, щ е в ліжку, складаю вірші. Тоді уява викликає обр ази небагато різні від сонних мрій, тоді маю дослівно вражіння, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова». -

к о н с у л ь т а ц ія • TJI М іф ологізм — спосіб поетичної реалізації міфологічного мислення в художньому творі, який за сн о в ан о на індивідуальному використанні того чи того відом ого міфу в новому контексті. Міфологізмом позначено всю світову літературу. В українській літературі до Б.-І. Антонича міфологічну поетику активно використовували ранні модерністи — Леся Укра­ їнка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Олесь, М. Вороний та ін. Сучасна дослідниця М. Новикова писала, що міфологізм Антонина (чи «міфопочуття») — «це не лиш е стиль. Це український образ світу», заснований на архаїчній, «природній», фольклорній культурі українського народу. Асоціатйвність, асоціація (від латин, associatio — поєднання, сполучення) — це з в ’я ­ зок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших. Асоціювання відбувається на підставі подібності («поле — як море»), контрасту (радість — сум), суміжності в часі (весна — цвітіння) або в просторі (небо — птахи). Коли в групу поєднуються три уявлення чи відчуття і більше, тоді виникає асоціативний ряд.

За допомогою ускладненого метафоричного, асоціативного мислення Б.-І. Анто­ нич зміг заглибитися крізь видиму оболонку буття до його духовної, містичної суті, передати красу й багатоголосся світу, неповторність рідного Лемківського краю. Д ля нього притаманне світле, вітаїстичне сприйняття, тому життєствердні мотиви в його поезії є наскрізними. Перша збірка поета — це справді привітання життя юнаком, який відчув хмільну силу крил фантазії, уяви, образного мислення; це взірець міфологічного (заглибле­ ного в прадавні вірування, образи, символи) пояснення сутності життя. Тому й він каже про себе у вірші «Автобіографія»-: «...я есе — п ’яний дітвак із сонцем у ки­ шені... Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, я — закоханий в житті поганин V ' Поганин (від латин, paganus — селянин; сільський, від pagus — село, звідси й слово пейзаж) — язичник, тут: людина світу, села, природи. 155

Українська література за межами України У наступних збірках — «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія» (1938) — міфологічні, язичницькі, пантеїстичні1 мотиви наростають, поглиблюються. Тут — як у язичницьких уявленнях наших предків — діє ожив­ лена, обожнена природа, а людина є її невіддільною часткою. Наприклад, саме таке пантеїстичне самовідчуття Антонич із пристрастю ро­ мантика декларує у вірші «Автопортрета (із книжки «Три перстені»). Він називає себе «захопленим поганином», «поетом весняного похмілля» — тобто поєднує «міф власного існування» з «міфом мистецтва». Перед читачем постає колоритна, яскрава картина природи в її загадковій єдності й усепов’язаності, у якій в одному асоціа­ тивному ряду існує осінь і весна, тобто затихання і розквіт, завмирання й рух. У центрі цієї картини — його власне «Я», яке вміє по-справжньому захоплюва­ тися й дивуватися. До того ж подібні язичницькі мотиви в Антонича непомітно, закономірно пере­ плітаються з християнськими, а фольклорна екзотика рідного краю неодмінно постає в контексті вселюдських мотивів, вічних цінностей, і в цій поезії він згадує про скороминучість життя, його неповторність, неможливість розгадати таїни природи й світу. Автор уміло засвоює й органічно поєднує національну традицію з традицією американського поета В. Вітмена, для якого все в природі (і людина!) має своє продовження. Поетичний світ Антонича справді нагадує перстень — такий же не­ скінченний і замкнутий. Образи, деталі, реалії цього світу повторюються, але щоразу в новііі комбінації, у сукупності нових, непередбачуваних асоціацій, метафор. Один із центральних міфологічних образів поезії Антонича — сонце: воно ходить у крисані (брилі); дівчата заплітають у волосся гребінь сонця; сонце запрягають до селянського воза; та й ліричний герой так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах» або носить його в кишені. Цей символ сонця можна прочитати як безпосереднє втілення ідеї пантеїзму, життєвої, творчої енергії, оптимізму. Оригінальними тропами, багатими асоціативними рядами митець геніально представляє неповторний український світ. Як, наприклад, у вірші «Село» неспо­ діваними асоціативними метафорами: «Від воза місяць відпрягають»-, «Вливаєть­ ся день до долини, мов свіже молоко до миски». У звичайному повсякденні поет вишукує язичницьку праоснову, міфологічне сприймання світу: Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставмо б птахом. У цих рядках бачимо натяк на дохристиянськиїі обряд, коли «моління корови» означало молитву, жертву (християнство ж перетворило цей обряд на ритуап різдвяної вечері); а через дерево й птаха наші предки спілкувалися із сонцем, намагалися встановити зв’язок між землею і небом. Так метафора Антонича органічно поєднує пантеїзм і християнство. Розвиваючи вітменівські ідеї пантеїзму, зокрема «вічної трансформації матерії», Антонич запропонував самобутню поетичну концепцію біологізму хвати 1Пантеїзм - обожнення природи, відчуття присутності Бога в усьому довкіллі.

156

Богдан-Ігор Антонич прекрасному, пічному, гармонійно влаштованому життю, де «закони біосу однакові для всіх», їм підвладні мікро- й макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди. Богдан-Ігор Антонич: «Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Волте Вітмене, що навчив мене молитись стеблинам трави ... разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: "факт життя, факт існування’’».

Цей життєствердний, вітаїстичний мотив Антонич нерідко розкриває через чутливе спо­ глядання рідного лемківського пейзажу. Скажі­ мо, у вірші «Зелена Євангелія», де влучними деталями («гірське село: в садах морель»,«стілясеновий»), метафорою («слов'янський дзбанКу дзбані сонце»), порівнянням («місяць, мов тюльпан, червоний») підкреслю ється живий, рухливий зв’язок національного й вселюдського («весна — неначе карусель»), космічного. Тут поет стирає межу між вічним і короткочасним і проголошує свій «рецепт» буття:

О. Кваша. Біла повінь. 2007 р.

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей! Світовідчуття Антонича також і романтичне, про що красномовно свідчить і вірш «Дороги». Образ дороги тут виступає символом нескінченного руху земного ж иття. Автор захоплю ється красою природи, її доверш еними кольорами, звуками, запахами, він спраглий молодечого завзяття й мрій: Бо в дорогах звабливая врода (о зелень! о юність! о мріє!). Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє. Тобто юність завжди прагне вперед, у дорогу, пізнавати нове життя, відкри­ вати його таємниці. Поет переконаний — тільки прагнення пізнати світ і себе в ньому приносить насолоду буттям. Майбутнє життя доспіє колосистим літом тоді, коли пройдеш його дорогами. А вони чудесні, стобарвні, захопливі. Коли ти молодий, сповнений енергії, вирушай у дорогу! )ІП Jw i

З я к и м и художніми ідеями П. Тичини, неокласиків, М. Хвильового перегукується світосприймання В .-і Антонича?

У багатьох творах митець намагається осягнути самого себе, відкриває дже­ рела свого творчого світу. Про це йдеться передовсім у поезії «Вишні». Два перші рядки стали справжньою візитівкою Антонича —за ними одразу пізнають автора: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. 1Дзбан (джбан, жбан) — глекоподібний глиняний, дерев’яний або металевий посуд для води, молока, квасу тощо.

157

Українська література за межами України Ця химерна метафора надзвичайно глибока й прочитується мінімум на двох смислових рівнях: 1. Антонич уважає себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині (розвиток ідеї біологізму), тим па­ че — у вічному колообігу різні форми життя постій­ но переходять одна в одну. 2. Автор не випадково перевтілюється саме в хру­ ща, підкреслюючи свій генетичний зв ’язок із націо­ нальною, насамперед шевченківською, традицією («Хрущі над виш нями гудуть» — рядок із вірша Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...»). Як по­ яснював сам Б.-І. Антонич, «у цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хру­ щем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням шевченківських часів». Чимало творів розкривають специфіку релігій­ В. Колосов. Дідух. 1997р. ності поета як ще одне джерело його таланту. Важливий момент: митець не вдавався до «оязичнення християнства» чи навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні си­ стеми. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в україн­ ському, лемківському, середовищі. І навіть волхвів уподібнено до лемків: «При­ йшли лемки у кресанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що в центрі твору, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає хри­ стиянську й пантеїстичну традиції, робить інтимнішим власне світосприйняття. Помітно відрізняється від попередніх остання збірка А нтонича «Ротації» (1938). У ній передається душа міста — «людського звіринця», яке відірвалося від природи, від Бога, а тому котиться в безодню, до апокаліпсису («Кінець світу», «Сурми останнього дня», «Міста і музи», «Балада про блакитну смерть»). Виразно звучать у збірці й соціальні мотиви — осуд духу гендлярства й продажності, що панує в місті. Звідси наскрізний образ грошей. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душі, морального здичавіння особистості, знецінення самого людського життя: А людська доля в дзьобику кривім папуги колишеться шматком дешевого паперу: кохання, подорож, розлука, слава, успіх — за двадцять сотиків купити можна щастя. Попри офіційне замовчування в радянську добу, творчість Б.-І. Антонича справила вельми глибокий вплив на подальший розвиток української поезії, особливо на Д. Павличка, В. Стуса, І. Драча, митців «нью-йоркської групи» та «київ­ ської школи», а також наших сучасників Ю. Андруховича, К. М оскальця та ін. Твори Б.-І. Антонича перекладено багатьма мовами. 158

Богдан-Ігор Антонич JTІдСУМКОвЄ СѴДЖСННЯ

Микола Жулинський: «Богдан-Ігор Антонич створив свою, оригінальну, міфопоетичну мистецьку дійсність, “вжиття” в яку для кожного, хто забажає туди проникнути, є актом твор­ чим, індивідуальним та безконечним. Духовний світ Антонича розпро­ сторений на весь обшир української та праслов’янської міфосвідомості, він прапервісний, язичницький, народний і водночас органічно зрощений з євро­ пейською культурою і мистецтвом XX ст. Він традиційний і модерний, на­ ціональний і напоєний європейським світовідчуттям, здраматизований глобаль­ ними проблемами, які тривожили світ. Антонич-поет мав “відвагу йти самітно й бути собою”... Та повсякчас наголошував, що він —поет національний, бо був переконаний: “Митець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщини”».

завдання 1 . У вірші «Вишні» Б.-І, Антонич використав художній о б р а з із твору А Івана Ф ран ка Б Л есі Українки В Т а р а с а Ш евченка Г М иколи Вороного Д П авла Тичини 2. У становіть відповідність Назва твору 1 2 3 4

«Дороги» «Різдво» «Вишні» «Автопортрет»

Уривок А Стіл ясеновий, на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце. Б Д е вечори з Євангелії, д е світанки, д е небо сонцем привалило білі села В Прийшли лемки у кресанях і принесли місяць круглий. Г Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Д О, відкрий нам свої таємниці, дивний місяцю мідянорогий!

3. У становіть відповідність Приклад

Художній засіб

1 р и тори ч н е звер тан н я

2 звукон аслідуван н я 3 4

порівняння ал ітер ац ія

А Стіл ясеновий, на столі слов'янський дзбан, у дзбані сонце. Б Гірське село: в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний. В Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Г Розспівались таємно: дзінь-дзелень цвіркуни в конюшині пахучій. д О, відкрий нам свої таємниці, дивний місяцю мідянорогий!

159

Українська літеѵатиѵа за межами України 4. Як м а л а батьківщ ина Б.-І. Антонича — Л ем ківщ ина — п о зн ач и л ася на його творчості? Що ви зн а є т е про цей край? 5. Н азвіть озн аки м іф ологізму, проілю струвавш и їх конкретним и прикладам и з прочитаних творів Б.-І. Антонича. 6. П оміркуйте, чому в поезіях Б .-І. Антонича так м ал о слів інш ом овного по­ ходж ення. 7. Які ідеї п роголош ує п о ет в «Автопортреті»? А ргументуйте свою думку. 8. Узяті в дужки с л о в а у вірші «Дороги», з одн о го боку, не зб ігаю ться з вір­ ш овим р о зм ір о м усієї п о езії (ан ап есто м ), а з іншого — св о єр ід н о ритмі­ зую ть його. Якого зм істо во го й звукового еф екту а в то р д о с я г а є таким н естан д ар тн и м п р и й о м о м ? 9. Чи згодні би зі сл о в а м и Б .-І. Антонича: «Мистецтво не відтворює дійсності, а н і ї ї перетворює, як хочуть другі, а л иш е створює о к р е м у дійсність »? О бґрунтуйте свою думку, 10. Н азвіть провідні м отиви поезій Б .-І. Антонича. 11. Випишіть з п о езії «Д ороги» о б р а з и -с и м в о л и й р о зк р и й т е їх зн ачен н я. 12. Б.-І. Антонич — д о с и т ь д ал е к и й о д політики поет. П оміркуйте, яку до л ю він м ав би, якби ж ив у р адян ській Україні. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Вивчити н ап ам ’ять д ва вірші Б.-І. Антонича (на власний вибір). 2. Дослідити, як поєднано язичницьке й християнське в поезіях «Автопортрет» і «Різдво». 3. Написати відгук на прочитані поезії Б.-І. Антонича (за бажанням). .

ЛІТЕРА ТУРА

1. Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезії. — Л„ 1989. 2. Жулинсышй М. Богдан-Ігор Антонич / / Слово і доля: Навчальний посібник. — К., 2002. — с. 529 - 552. 3. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич. Літературний портрет. — К , 1991. 4. Історія української літератури XX ст. Книга перша. — К., 1993. 5. Рубчак Б. Богдан-Ігор Антонич / / Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. XX ст.: У 3 кн. — К., 1994. — Кн. 2. — С. 688-695. 6. Славутич Яр. Від землепоклонства до християнства? / / Слово і час. — 1993. — № 8. С. 15-19. http://uk.w ikipedia.org/w ik i/Антонич_Богдан-Ігор_Васильович http://poetry.uazone.net/antonych/ Радимо відвідати: музей «Літературний Львів першої половини XX століття», музейсадибу Ангоничів у с, Бортянині на Львівщині.

160

Осип ТУРЯНСЬКИЙ Автор дав геніальний твір, що, користуючись лиш е національними засобами творчості, увійшов у сім ’ю видатних всесвітніх творів і своєю вірою в перем огу людяності та до б р а надбав собі вічної юності б е з ­ смертя. М. С елегій 1

1880-1933 Осип Туринський — західноукраїнський письменник, літературний критик, перекладач, педагог, чия прозова спадщина нині мало відома. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 р. німецькою, приніс світове визнання. Тодіш ні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А. Барбюса (Ф ранція) та «Червоний сміх» JI. Андреева (Росія), у яких також зображено події Першої світової війни. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920-1930-х років, не при­ ставав до жодного з угруповань, бо «не вмів блудити словом». Як зізнавався, наче спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвіріння», відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». Д ля зем ля­ ків же надовго залишався незрозумілим і дивакуватим. Найповніше сучасне видання його творів з'явилося в 1989 р. в Києві. Життєвий і творчий шлях письменника Осип Васильович Туринський народився 22 лютого 1880 р. в с. Оглядові Радехівського повіту (нині Радехівський район на Львівщині) у багатодітній селян­ ській родині. Лиш е завдяки особливим здібностям найстаршого сина Осипа від­ дали до початкової школи. А згодом, завдяки підтримці вчителя, хлопець продовжив навчання у Львівській українській гімназії. Батько влаштував його на квартиру до колишнього односельчанина. Проте допомагати вже на другому році навчання перестав, тому юнакові довелося утримувати себе самостійно, зокрема й репети­ торством. Учився він добре, багато читав, вивчав іноземні мови. Щ оправда, один випадок мало не зіпсував усі наміри юнака. Сталося це в старшому класі. Він захопився нелегальною літературою, вступив до підпільного студентського гуртка, за що його виключили з гімназії. Поновили ж лише завдяки проханням батька та підтримці повітової управи. Після успішного закінчення гімназії О. Турянський вступив на філософський факультет Віденського університету. Велична, архітектурно багата столиця тодіш­ ньої Австрійської імперії справила на нього неабияке враження — у нього наче крила виросли. Тому тут хлопець також бере активну участь у студентському гуртку української молоді, починає писати оповідання, нариси, статті. У 1908 р. в місцевому альманасі «Січ» з’являються його перші оповідання, у яких він розпо­ відає про нужденне життя українського селянства. Всерйоз займається й наукою — 1 Селегій Михайло (1897-1924) —письменник, критик, мистецтвознавець, громадсько-куль­ турний діяч в еміграції. 6 Українська література, 11 кл.

161

Українська література за межами України захищає докторську дисертацію на тему «Голосний “е” в українській мові». Однак після закінчення навчання йому ледве вдалося влаштуватися викладачем мови й літератури в Перемишльську українську гімназію. Прийшло до молодого ви­ кладача й кохання —він одружується з дочкою адвоката, у них народжується син. Проте недовгим було сімейне щастя. Восени 1914 р. О. Туринського мобілізували до австрійської армії, одразу ж потрапив на австро-сербський фронт. Він близько бачив пекло війни, але най­ страшніше чекало ще попереду — сербський полон. Разом з іншими 60 тисячами австрійських вояків його було відправлено етапом через гори Албанії. Це був жорстокий шлях смерті — від голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них — і він, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Як це трапилося? Сербські лікарі серед семи замерзлих полонених помітили якісь слабкі рухи. Його повертали до життя, помістивши в холодну воду, — це запропонував лікарукраїнець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії О. Туринського було врятовано від смерті. Однак пережите не даватиме йому спокою. Загине згодом і рятівник, що особливо мучитиме письменника. JV

Осип Турянський: «Тіні моїх товаришів являю ться мені у сні й наяву...

Ж о к аЗ

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів... і згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! і ти вже не живеш.,. Ні, я не можу, я не смію мовчати».

Однак він залишається військовополоненим, є відомості, що його відправляють на острів Ельба.

к о н с у л ь т а ц ія Острів Ельба — Італійський острів, найбільший за величиною після Сицилії та Сардинії. Відомий як місце заслання в 1814 р. французького Імператора Наполеона і.

Перебуваючи тут, О. Турянський дещо заспокоївся, до нього повернулася «рів­ новага духа», він пише статті, фейлетони, які надсилає до італійських часописів. Тут у 1917 р, створив повість-поему «П оза межами болю»’. Тим часом австрійська монархія розпалася й О. Турянський зміг виїхати до Відня. Тут викладає в університеті порівняльне право, але понад усе мріє повер­ нутися на батьківщину. У Відні 1921 р. виходить друком його повість «Поза межами болю», яка мала досить широкий розголос: читачі пишуть йому зворуш­ ливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, з ’являється чимало схвальних відгуків у пресі. Тоді ж письменник завершує філософсько-публіцистичний памфлет «Дума пралісу» (1922). У ньому використано умовний казковий сюжет про тварин, який багато чим нагадує «Лиса Микиту» І. Франка. Через розгорнуту алегорію цього твору автор спробував донести до читача своє осмислення наслідків Першої світової війни, філософські та суспільно-політичні погляди, торкнутися вічних мо­ рально-етичних проблем. Він, зокрема, використовуючи «маски сміху й іронії», говорить про «загальний упадок людства в повоєнному часі, розвал моральних 162

Осип Тиѵянсъкий і духових цінностей», про сенс життя зага­ лом, який, на його думку, пов’язано з «ви­ щим призначенням людського духа». Тому цей твір художньо-філософським спряму­ ванням виходить за межі історичної конкрет­ ності, хоча й спроектований на «чутливу українську душу», має загальнолюдське звучання. До Галичини О. Туринському вдалося повернугися лише в 1923 р. У Рогатині він бере участь в організації видавництва «Жу­ Видання повісті О. Турянського равлі», де друкує кілька своїх творів. Працює «Поза межами болю», Відень. 1921 р. в приватних українських і польських на­ вчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина —директором, викладачем фран­ цузької, німецької, латини, в останні роки —у польській державній школі Львова. Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті «Поза межами болю», письменник шукає нових способів виразити наболіле. Проте насамперед він написав невелику книжечку «Боротьба за великість» (1926), яка містить два гумористично-сатиричні оповіданий, створені в Оглядові ще в липні 1914 р. Наболіле, очевидно, — це відчутій себе одиноким і чужим у тодішньому галицькому середовищі. Тоді ж пише сатиричну комедію «Раби» (1927), засно­ вану на непривабливих життєвих реаліях і спрямовану проти «грубого матеріа­ лізму українських душ», проти «українського рабства», що відзначала тодішня прискіплива, але й справедлива критика. У цей час О. Туринський займався й художнім перекладом. Відомі його пере­ клади угорського поета 111. Петефі, які було надруковано в журналі «Нові дні». Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу належать і літературнокритичні статті, зокрема про «Слово о полку Ігоревім». Свої твори письменник іноді підписував псевдонімами Іван Думка (або І. Думка). У 1933 р. вийшла друком вільна обробка різдвяної легенди «Як люди приймали Христа». Тоді ж двома випусками в серії «Українська бібліотека» з’явився і остан­ ній твір митця — роман «Син землі», на якого автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового ґатунку, однак у тодішню західноукра­ їнську прозу вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили сучасники. «Син землі» має реальну основу — сільський страйк у Галичині в 1902 p., навіть свого прототипа — авторового гімназійного товариша Івана Куця, який колись переселився до покинутої халупи в панському лісі. Однак це твір вираз­ ного романтичного спрямування, у якому найголовніше —людина та її відчуття, людина як незахищена й вразлива дитина матері-природи. Тому для твору при­ таманна поетизація зображення. Тому тут класові суперечності між поміщиками й селянами відіграють лише роль своєрідного соціального тла, на якому особ­ ливо трагічно вирізняється романтична сюжетна лінія в романі. Вона пов'язана з коханням гімназиста Івана Куценка (сина галицького селянина) й онуки місцевого графа — Олени Воронської, яке закінчуєтьси трагічно. Хлопець, усу­ переч батьківській волі, залишає навчання, будує в лісі житло, обкладається книжками, зокрема зачитуєтьси поезією римлянина Овідія. Спершу тут панує атмосфера умиротворення й душевного спокою — ці сторінки твору багато чим 163

Українська література за межами України нагадують «Вікторію» норвежця К. Гамсуна. Відповідно, біля дивної халупи не­ вдовзі з ’являється прекрасна дівчина, яка одразу ж зухвало заявляє відлюднику: «Я мавка — твоя доля». І меркнуть поряд з їхнім коханням навіть такі благо­ родні наміри, як щире прагнення служити рідному народові, боротися за його щасливе майбуття. Хоча Іван намагається переконати дівчину (а заодно й себе): «Наше особисте щастя буде вічно свіжим щастям, я к його кормитимемо здійснюванням лиш найвищої святої мрії: щастя нашого народу». Має рацію сучасний літературознавець С. Пінчук, який пише, що цей роман — «гімн чистому, піднесеному і по-справжньому красивому коханню». Але це й новітня автор­ ська інтерпретація вічного сюжету про Ромео та Д жульетту — закохані гинуть, не зрадивши свою велику любов. Це був останній твір письменника. У героя Івана Куценка він вклав чимало своїх думок, переживань, відчуття себе в складному й жорстокому світі. Осип Турянський помер 28 березня 1933 р. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Невдовзі заросла стежка до його могили, а згодом і зовсім загубилася, як і сліди цього митця в історії української літератури. Лиш е в 1968 p. С. Пінчук уперше після довгого забуття у своїй статті розповів про незвичайне життя і творчість митця. 1987 р. з ініціативи львівського письменника Р. Федоріва, за до­ помогою молоді вдалося розшукати й упорядкувати могилу О. Турянського.

судж ення

Роман Федорів: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося в неї, переймімося її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про “дорогу смерті”, на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонцеї» «П О ЗА М ЕЖ А М И БО Л Ю »

Справді, творча доля цього талановитого українського майстра художнього слова була трагічною, як і шлях до читача його найкращого твору. Як згадує Р. Федорів, у 1967 р. видавництво «Каменяр» збиралося видрукувати повість, навіть уже було підготовлено рукопис. Однак несподівано пішов по­ голос, що Осип Турянський під час Першої світової війни перебував у лавах Українських січових стрільців і націоналістична ідеологія позначилася на його творі. Згодом і «Син землі» було названо «куркульським романом», тому за радян­ ських часів письменника ще довго ігнорували. Поки що його належно не оцінено і в незалежній Україні. Відомий «молодомузівець» поет П. Карманський одним із перших схвально відгукнувся на віденське видання повісті «Поза межами болю» водночас двома мовами —українською та німецькою. Зокрема, він писав у листі до автора: «Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і списаного кров’ю серця. І змістом (ідейно), і формою він має всі прикмети новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний цього, що він не останеться в межах нашої країни — та що він добуде право горожанства у всесвітнім письменстві». 164

Осип Туринський Цей твір могла написати лише людина, яка сама пережила межовий стан між життям і смертю, насправді побачила ту смерть зблизька. Осип Турянський: «Для творчої праці зам ал о сам ого таланту. Поет

оказ

мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні верш ини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплю вати, піднімати людську душу».

Однак конкретний історичний епізод Першої світової війни, учасником якого судилося бути й авторові, використа­ ний ним для художнього узагальнення, для створення іншої, художньої реаль­ ності, у якій його голос є визначальним. На умовність зображення вказує вже перший рядок твору: «Поміж небом і зем­ лею блукають тисячі й тисячі тіней». Час од часу буде знову наголошено, що події відбуваються мовби поза часом і Автор невідомий. Ілюстрація до повісті простором: «Чорне море хмар на небі гля­ О. Туринського «Поза межами болю». 1921 р. дить понуро на сіре море хмар над землею. А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір. Вони наче висять між небом і землею. Між життям і смертю». Чимало окремих фрагментів також досить умовні, навіть схематичні. Наприк­ лад, неймовірним видається, як цим заблукалим людям на засніженому гірському перевалі вдається розпалити вогонь та ще й так довго його підтримувати, використовуючи лиш е шматки від одягу. Кожен із семи полонених — представ­ ники різних національностей. Цим наголошено, що перед небезпекою смерті всі люди рівні. їхнє життя лише починається — у цьому можна вбачати поетичний підтекст, яки й посилює напруження драматичного звучання твору. Загалом же ліричне начало в зображенні значно переважає над епічними описами, як і пере­ важають тут експресивні поетичні образи, вираження — над оповіддю. Це набли­ жає твір до поезії. Тому за жанром це повість-поема, або поема в прозі. З а стильовим вико­ нанням — це експресіоністський твір.

ЗОР

Згадайте, щ о таке експресіонізм.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ Поема в прозі (повість-поема) — значний за обсягом ліро-епічний твір, у якому зоб раж ен о значні події та яскраві характери. Відзначається наскрізним п аф о со м і лі­ ризм ом , проникливим авторським голосом.

У повісті О. Туринського повсякчас жахливі, вражаючі сцени перериваються надривним голосом оповідача — Оглядівського, одного з тих семи полонених (який уособлює самого автора). Вій передає свої страшні фізичні відчуття, думки 165

Українська література за межами України про цю критичну ситуацію, а також про саму війну як найбільше зло проти люд­ ства, про відповідальність кожного за участь у ній. Експресія вираження нелюдського жаху перед неминучістю смерті, зневіри, страшних фізичних мук од холоду й голоду, стан збайдужіння й напівбожевілля також є вражаючими. Описи природи тут дуже специфічні, укрупнені, похмурі, експресивні: «гірський хребет спадав стрічкою стіною в безодню», «хмари, як величезні могили всього буття», «таємні глибини землі», «великанські, червоні, наче в крові скупані, пащі», «безконечна могильна тиша» та ін. Звернімо увагу: спершу ми бачимо лише мовби самі тіні людей, збайдужілих, безвольних. Д ЗД Р О К /13

На тлі непорушних, холодних, «скам'янілих гір, неба й землі» в постійній «скам'янілій тиші» «по албанських безвістях», по снігу повільно рухаються обірвані, босі, висохлі полонені, «ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон». «Гробову тишу природи переби ває тихе зітхання, вриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні окрики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки п ер ед смертю».

Така картина посилює відчуття їхньої беззахисності й стану безвиході. Спершу узагальнено, укрупненими мазками автор передає гнітючу атмосферу смерті й жаху —угворює своєрідний «образ людського горя» — це за в ’я зка твору. Далі повість ділиться на окремі розділи, у яких сюжет розгортається лише в послідовному наближенні сімох полонених до загибелі. Про них і мовиться. Першим чітко змальований 24-річний Ш транцінгер. Він осліплий та онімілий од горя й душевного болю — утрати матері й коханої дівчини. Через ці фізичні недуги здається, що саме він збайдужів найбільше: «Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам’янів». Його не чути зовсім, він не бачить жахливого стану своїх товаришів, чорних хмар над головою й страшної безодні обіч їхнього шляху, тому начебто постійно перебуває десь. Але він людина мистецтва — скрипку не випускає з рук —вона стала його очима. Автор недарма ставить риторичне запитан­ ня: «А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й ву­ зеньку синю смугу неба?» Отже, він якийсь особливий серед цих семи, недарма вони вважають його за святого й усіляко оберігають, постійно піклуються про нього. Загалом у творі особливо акцентовано на гуманістичних ідеалах і вселюдських мотивах. Ці полонені, доведені жорстокими обставинами до відчаю й божевілля, усе ж залишаються людьми, вони не втрачають здатності співчувати й допомагати один одному. Звернімо увагу: майже кожен пробує покінчити життя самогубством, підходить до краю прірви, але товариші не дають зробити цей останній крок. Коли Бояні, найслабший із-поміж них, зовсім утрачає сили, падає, вони його усі­ ляко підбадьорюють, намагаючись зменшити передсмертні страждання. Хоча вони так потребують його лахміття, щоб підтримати вогонь. І коли він «побачив іскру людяності» в очах Сабо, «почув його теплі слова»,«велика ясність засяяла в його очах і на обличчі» —він заснув заспокоєний, у сні й помер. Показово також, що перед тим він згадав матір і попросив передати їй «якесьлюбе... добре слово», передати, що він помер «у теплій хаті... на бічгй постелі». Як бачимо, доведений до відчаю страхом смертельних мук, Бояні думає про те, як би пом’якшити біль найріднішій людині. Згадаймо, як Оглядівський, знайшовши якісь крихти, шматочок цукру в кишені, ділиться цим з усіма порівну. Як він припадає до помираючого Штранцінгера, хоче обігріти його посинілі руки, але нічого не виходить, хоча й «силкувався 166

Осип Тиранський війнути теплим подихом... на його руки й дати йому частину своєї душі». А легоричніш є й епізод із грішми, які насправді не мають ніякої цінності. Вони тут не потрібні, зайві, бо нагадують про залишений у минулому брудний і жорстокий світ. Сабо витягнув із лахміття кілька­ десят тисяч крон, які колись брутально відібрав у ка­ пітана, тепер він їх розкидає, рве, топче, ніби хоче назавжди позбутися однієї з найбільших облуд су­ часності — жадоби грошей. Цей умовний епізод роз­ криває глибоку істину про їх примарну вартість. А що ж тоді справжнє, надійне в житті, иа які цін­ ності потрібно орієнтуватися? Відповідь можна про­ читати в цій повісті-поемі між рядками, в окремих деталях, епізодах, конкретних історіях полонених, їхній поведінці й відчуттях. . ,, _, . ^ . . . Автор невідомий. Ілюстрація Скажімо, красномовним є епізод із корчем, що до ,fOBjcTj 0 т ськного замаячив цим нещасним десь попереду. Оглядів«Поза межами болю». 1921р. ському, який часто згадує свою дружину й малень­ кого сина, привиділася мати з дитиною — образ миру, благополуччя, спокою, вічного життя. Це відчуття швидко передалось іншим, бо «тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми» й тому кожен захотів «схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки». Ті постійні спомини-марення, уявні звернення Оглядівського до рідних підтримали в його душі іскру надії, яка в замерзлому тілі збереже таки життя. Вони всі йдуть через гірський хребет у надії «на життя й людське серце», прагнення вижити рухає ними. Звернімо увагу на символічний танець довкола багаття сімох товаришів — «масковий бал, якого ще світ не бачив». Д обровський. який «колись аранжував танці на балах», настирливо закликає їх уявити себе в романтичній обстановці, у фраках, поряд із розкішними придворними дамами, він жартує, насміхається, іронізує, спонукає уважно прислухатися до музики, рухатися ритмічно й бадьоро. Танцюють усі, їхні «очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя», «на короткий час інстинкт життя показався таким могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом» — наголошує автор. Це був танець життя, бо він «збуджував надію до життя», був уособленням їхнього прагнення залиш итися тут, на землі. Але то був якийсь могутній короткочасний порив для всіх. Згодом прагнення вижити не виявляли поляк П ш илуський, якого зрадила дружина, і німий Штранцінгер, дух якого мовби ш иряв десь далеко, «поза межами болю». Прикметно, що поема О. Турянського має дві кульмінаційні сцени, які створені з рівновеликим експресивним напруженням вираження й пов'язані з однаково важливими ситуаціями морального, духовного вибору. Перша кульмінація стосується мотиву боротьби між духом і тілом. У якийсь момент із потужного життєвого інстинкту з’явилася думка про канібалізм (лю до­ їдство): «їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша», померлого Бояні. Ш естеро украй зголоднілих людей, які корчилися 167

Українська література за межами України від страшного болю в шлунках, постали перед ще страшнішим вибором — у по­ вісті детально передано їхні сумніви, розпач, роздуми про те, що чужою волею всі вони ось тепер «здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства». Однак вони не стали звироднілими людоїдами. За всіх зробив вибір Н іколич: «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме!» І цим звільнив од «несамовито важкого гніту»', у їхні душі ввійшла «якась дивно святочна хвиля». О К ЗЗ

Вона не була доцільна, може, була непотрібна. Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й сам е життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла... Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття».

Це була перемога духовної волі до життя над біологічними інстинктами, пе­ ремога духа над потребою тіла. Друга кульмінація, наче хвиля, накотилася одразу після цієї випробувальної, украй напруженої «завмерлої» сцени. Вона пов’язана з мотивом двобою між життям і смертю. Хоча він і є наскрізним для всього твору, однак тут звучить особливо потужно. І пов’язаний з образом Штранцінгера, покликаного нести в поемі одне з основних ідейних наванта­ жень. Через нього передано ідею великої сили мистецтва, ідею вищості духов­ ного над матеріальним. Апофеозом перемоги всесильного духа став спів його скрипки.

оказ

«і у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, чер ез бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть».

Усі мовби завмерли довкола вогню, здавалось, що тепер сидітимуть так вічно. І саме тут постає та вражаюча сцена, коли сльоза Оглядівського капнула на руку Штранцінгера. Саме тоді всі почули його фразу: «Є сонце в житті». Вони були вражені — про це говорили їхні німі погляди — вражені відкриттям, що його сліпі очі бачать сонце. Щ о означає цей образ? Розгадка в наступних рядках, які є своєрідним поетичним коментарем: «Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє. Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів. Якась невмируща сила людської душі. Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогод­ нішньої хвилі, крізь ріки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори по загробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце м айбут ніх поко­ лінь... І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись...» Такий життєствердний пафос поеми контрастує з наступними сценами, у яких передано останні години в цьому холодному кільці зневіри, голоду, холоду, безуму цих уже тіней людей, які немічно, безпорадно «скулились довкола вогню». Одна експресивна картина замінюється іншою: сповідь, божевілля й смерть Пшилуського; у божевільному тремтінні сліпий товариш спалює свою скрипку — 168

Осип Турянський пісню душі; гримить грім і блискавиця. Раптом корч удалині видається їм матір’ю з дитям - у них мимоволі знову прокидається маленька надія на спасіння, як останній ж ивий вогник свідомості, вони посилають за нею Оглядівського, у якого свої марення —дружина із сином... Він єдинии залишився живии, як і автор колись. Його товариші залишились навіки на горі сидіти біля погаслого вогнища. Цей зоровий вражаючий образ — як пересторога для всіх майбутніх поколінь. Отже, поема в прозі О. Турянського має все­ людську, гуманістичну значимість. В умовній модер­ ністській формі, поза конкретним часом і простором у ній порушено чимало важливих уселюдських проблем. Ці проблеми й мотиви зрозумілі й близькі кожній людині, яка має чутливе серце, щедру на добро й співчуття душу, проникливий розум, щоб розгадати символи, підтекст цього високохудожнього твору.

Богоматір Одигітрія Волинська, Перша половина XIV ст.

П ід с у м к о в е

Німецький професор Роберт ІІлєн: «“Поза межами болю” викликає таке могутнє вражіння, що цей твір піднявся до рідкісних вершин поезії, що показав нам нові психологічні глибини людської душі і своєю глибокою космічною ідеєю огорнув суть буття... який своєю ідеєю і своєю могутньою силою зображення переходить межі свого народно-українського походження і стає незвичайно цінним здобутком загальнолюдського духа».

судж ення

завдання 1. К ом позиційною особливістю повісті-поеми О. Турянського «П оза м еж ам и болю » є А р о зп о в ід ь від перш ої особи Б поділ твору на глави з еп іграф ам и В кульмінація на початку твору Г зм іщ ен н я часових площин Д н аяв н ість кількох сюжетних ліній 2. О си п а Т урянського в повісті-поемі «Поза м еж ам и болю» у о с о б л ю є А Б В Г Д

Ш транцінгер Д о б р о в сь к и й О глядівський Бояні С або

169

Українська література за межами України 3. Установіть відповідність Репліка

Герой твору

1 Ш транцінгер 2 Д обровський 3 Ніколич 4 С або

А Хай згину , а людського тіла не буду їсти... Б Самітна людина ніколи не може бути щаслива. В Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї

душ і і скам 'янів.

Г Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!.. Є сонце в житті. Д Люди для нас — гірше вовків.

4. Чому творчість О. Турянського в Україні б агат о років б у л а н евідом ою ? 5. Поясніть, чому п о вість-п о ем а «П оза м еж ам и болю » О. Т урянського за родовою ознакою ліро-епічний твір? Що в ній ліричне, а щ о епічне? 6. Що таке умовність зображення? Як вона п р о яв л яється в ц ьом у творі? 7. Яку роль відіграють пейзаж і у творі «П оза м еж ам и болю »? 8. Що сим волізує скрипка Ш транцінгера? 9. Н азвіть риси експ р есіо н ізм у . П роілю струйте їх п р и к л ад а м и з твору. 10. Які відчуття ви п ереж и ли під час читання п о вісті-п оем и О. Турянського «П оза м еж ам и болю »? Чого н авч ає цей твір? 1 1. Прокоментуйте сл о ва О. Турянського: «Для творчої праці з а м а л о сам ого таланту. П оет м усить пройти н айглиб ш е п екло л ю д ськ о го буття й найвищі небесні верш ини лю дського щ астя». 12. Напишіть невели ки й р о зд у м на тем у «Як я розум ію н азв у тв о р у “Поза м еж ам и бол ю ” О. Турянського?». ДОМ АШ НЄ ЗА ВД А Н Н Я

1. Виписати характеристики героїв повісті-поеми «Поза меж ами болю». 2. Чого варті гроші в межових життєвих ситуаціях? Як О. Турянський висвітлив цю проблему? Які життєві цінності найвищі? Свої думки висловити в письмовій ф ормі. Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Туринський О. Поза межами болю; Син землі. — К„ 1989. 2. Лебедівна Л. Українське обличчя війни / / Слово і час. — 2005. — № 12. — С. 50-56. 3. Мафтин Н. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років XX століття: Парадигма реконкісти. — Івано-Франківськ, 2008. 4. Печарський А. Поетика творчості Осипа Турянського. —Л., 2003; «Поза межами болю» О. Турянського / / Слово і час. — 1999. — № 1. — С. 25-29. 5. Піичук С. Осип Турянський / / Турянський О. Поза межами болю; Син землі. - К., 1989. - С . 17 39. 6. Федорів Р. Повернення Осипа Турянського / / Турянський О. Поза межами болю; Син землі. - К„ 1989. - С. 5-16. chtyvo.org.ua/.../Poza_mezhamy_boiiu_Syn_zemli_Opovidannia_zb Р ади м о подивитися: художній фільм «Поза межами болю»; відвідати: музей «Літера­ турний Львів першої половини XX ст.», музей-заповідшік «Личаківський цвинтар» (Львів).

170

к

■у і а м

ш

т і н н і Де ж знайти нам за т е б е кращу Серцем, повним тобою вщ ерть? Є. Маланюк

Українська еміграційна література XX століття — явище досить широке, неоднорідне й неоднозначне. Це поняття можна застосовувати до всіх творів, написаних українськими митцями в еміграції. Чи не найяскравіша її сторінка — «празька поетична школа», яка все ж є ідейною, змістовою і якоюсь мірою стилістичною цілістю; єдиним явищем у літературному процесі XX ст. «Празька поетична школа» Як ви вже знаєте, крах українських визвольних змагань 1917-1922 pp. спри­ чинив чергову потужну хвилю еміграції, тільки вже насамперед не економічної, а політичної. Н айбільш прихильно до вигнанців з У країни поставилася Чехословаччина на чолі з президентом-демократом Т. Масариком. Міста Подєбради й Прага стали потужними культурними, освітніми, політичними центрами україн­ ського життя. Тут діяли, зокрема, Україн­ ський вільний університет, Українська господарча академія, Вищий педагогічний інститут ім, Михайла Драгоманова, Україн­ ські студії практичного мистецтва, Укра­ їнське видавництво Ю. Тищенка та інші навчальні й наукові інституції. м. Прага Поступово тут сформувалося широке коло талановитих молодих українських поетів - Юрій Дараган (1894-1926), Євген Маланюк (1897-1968), Леонід Мосендз (1897-1948), Юрій Клен (1891 — 1947; єдиний неокласик, якому вдалося вирватися з лабетів комуністичного ре­ жиму), Олег Ольжич (1907-1944, син Олександра Олеся), Наталя Лівицька-Холодна (1902-2005), Юрій Липа (1900- 1944, син Івана Липи), Олекса Стефанович (1899-1970), Оксана Лятуринська (1902-1970), Галя Мазѵренко (1901-2000), Олена Теліга (1906-1942) та ін. Згодом дослідники почали їх називати «празькою школою». Назва досить умовна. Окремі «пражани» самі заперечували існування такого об’єднання, яке не виробило ні статуту, ні програми. Не всі зі згаданих митців ж или в Чехословаччині. Скажімо, Н. Лівицька-Х олодна, Ю. Л ип а — у Польщі, Юрій Клен — у Німеччині. Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосеидз друкувалися також у часописі «Вісник», що його редагував ідеолог на­ ціоналізм у Д. Донцов, відтак їх називали «вісниківською квадригою1». Творча українська молодь, яка жила у Варшаві, згуртувалася у вужчі угруповання — «Танк» і «Ми». І все ж «празька школа» — досить цілісне літературне явище, бо у творчості її представників виразно проступають спільні ідейно-стильові риси. А саме: 1 Квадрига (від латин, quadriga) — четвірка коней, запряжених в одноряд.

171

Українська література за межами України 1. Єдина історіософська1 концепція (катастрофізм). Я к і інші тодішні мисли­ телі, «пражани» вважали, що Перша світова війна, криваві європейські революції засвідчили катастрофу старого, традиційного, сільського світу й утвердження нового, індустріального, активного, агресивного. Україна опинилася на вістрі зіткнення цих світів і постраждала найбільше. 2. Волюнтаризм2, «філософія чину»: людина може і мусить сама будувати власну долю, захищати свою свободу, гідність, боротися з несправедливістю. Звід­ си — культ героїв, подвигів. 3. Войовничий націоналізм-, єдиною природною формою ж иття людства є нації, сенс історії полягає у вільному, повнокровному існуванні національних спільнот, українці як нація здобудуть свободу, утвердяться у світі, лиш е коли за­ гартують у собі залізну, козацьку волю, непримиренно повстануть проти загарбни­ ків, будуть готові жертвувати собою заради Вітчизни. Ідеал «пражан» — боротьба за Українську самостійну державу. Однак помилково вважати, що ці поети монотематичні. Патріотичні, громадянські, політичні мотиви в їхній творчості гармонійно перепліталися з інтимними, філософськими, пейзажними. 4. Трагізм світосприймання, увага до болісних переживань людини, пов’яза­ них із поразкою в боротьбі за високі ідеали. Песимістичні настрої врівноважу­ вала ідея віри в перемогу, возвеличення героїзму й мужності. 5. Стильовий синкретизм3: «пражани» поєднували у своїй творчості різні стилі модернізму, насамперед неокласицизм і неоромантизм, а також символізм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. Поза сумнівом, вони гідно поповнили українську літературну класику. Про­ довжили й розвинули традиції українського героїчного епосу, козацького фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, поезії січових стрільців. Це були поети-воїни, для яких творче натхнення давала боротьба, а поезія була зброєю в битві на полі честі. Не випадково жоден із «пражан» у найтяжчих жит­ тєвих випробуваннях не зрадив своїх патріотичних ідеалів. Вони розвивали особливий тип художньої мови (історична, археологічна, релі­ гійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залиш ила глибокий слід в українській літературі XX ст. Серед найвідоміших представників «празької школи» укра­ їнської поезії — О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна. Оха­ рактеризуємо, бодай стисло, їхні творчі особистості. Олег Ольжич (Кандиба) (1907-1944) народився вм .Ж ит о­ мирі в родині поета О. Олеся. Емігрував з України разом із маті­ р’ю 1923 р. Навчався в Кардовому університеті в Празі. 1930 р. захистив докторську дисертацію з археології. Ч итав лекції в Гарвардському університеті. З початку 1930-х років заявив про себе як самобутній поет. Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946). Олег Ольжич 1 Історіософія — це спроба пояснення сенсу, логіки історичних подій. 2 Волюнтаризм (латин, voluntas — воля) — культ сили волі, дієвості, конкретних рішучих учинків, боротьби. 3 Синкретйлм (латин, syncretismm —поєднання) —поєднання або злиття різних, іноді цілком відмінних способів мислення і поглядів.

172

^міграційна література З молодих літ був учасником українського націоналістичного pyxv 3 19 29 р член О рганізації українських націоналістів. 1937 р. очолив культѵрно-освітню референтуру Проводу ОУН. У 1938-1939 pp. брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників, був ув’язнений угорським профашистським режимом Протягом 1939-1941 pp. очолював Революційний Трибунал ОУН. На початку Великої Вітчизняної війни повернувся в Україну для налагоджен­ ня підпільної мережі ОУН. У жовтні 1941 р. став одним з організаторів полі­ тично-громадського центру — Української Національної Ради. З розгор танням нацистських репресій проти українських патріотів Ольжич іде в підпілля, переїздить до Львова. У 1942 р. його обирають головою Проводу О УН в Україні. У травні 1944 р. заарештований гестапо, ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Закатований під час допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 р. Творча манера Ольжича близька до неокласицизму. Серед стильових особли­ востей митця: • лаконізм вислову в поєднанні з емоційним й інтелектуальним напруженням; • уміння за допомогою дрібної деталі (вихоплений із вуличної метушні чийсь силует, музейна вітрина, ночівля в молодіжному таборі тощо) розкрити широкий історичний чи філософський контекст; • стриманість, само­ дисципліна й у вияві почуттів, і в доборі художніх засобів; • прагнення відшу­ кати в глибинах тисячоліть духовні корені свого народу й людства; • готовність ліричного героя до самопожертви заради Вітчизни (вірші «Рінь», «Полісся», «Наш табір між чагарниками...», «Дванадцять літ кривавилась земля...» та ін.). Олена Теліга (1907-1942) народилась у м. Іллінському під Москвою в родині професора Івана Шовгеніва. Дитинство провела в Петербурзі. Після революції 1917 р. родина мешкає в Києві, її батько стає міністром в уряді УНР. Після окупації України Шовгеніви емігрують до Чехословаччини. Тут Олена закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Неза­ баром знайомиться з кубанським козаком Михайлом Телігою, одружується з ним. Саме в Чехії вона стає поетесою, публі­ цистом, літературознавцем. Олена Теліга 1939 р. вступила до ОУ Н 1працювала в культурно-освітній референтурі. Восени 1941 р. повертається до Києва, працює в газеті «Українське слово», видає тижневик «Літаври», очолює Спілку українських письменників. 9 лютого 1942 р. знайомі попередили Олену, що всі, хто з’явиться на засі­ дання С пілки в цей день, будуть заарештовані. Однак вона прийшла, щоб розді­ лити долю колег. Під час арешту її чоловік Михайло теж назвався письменником (хоча ним не був), щоб бути разом із коханою. Після тортур у гестапо наприкінці лютого Олену, її чоловіка та інших націоналістів гітлерівці розстріляли в Баби­ ному Яру. Збірка творів поетеси «Душа на сторожі» вийшла друком за кордоном уже по її смерті — 1946 p., незабаром, 1947 p., —доповнений варіант «Прапори духа». Найповніш е видання «Вибрані твори» побачило світ аж 2006 р. уже в Києві. У ліриці Теліги, як свого часуй у Лесі Українки, переплітаються риси неоро­ мантизму й неокласицизму. Дуже широкий спектр емоційних станів у її поезіях «Сучасникам», «Вечірня пісня» та ін. 173

Українська література за межами України___________________________________ Наталя Лівицька-Хололна (1902-2005) народилася на ху­ торі поблизу м. Золотоноші на Черкащині в родині інтелігентівпатріотів. Її батько, Андрій Л івицькии, був міністром уряду УНР. а згодом — Президентом У Н Р в екзилі (в еміграції). 1920 р. Лівицькі мусили виїхати з окупованої України, осели­ лися в Чехословаччині. Н аталя навчалася в Карловомѵ та Варшавському університетах. Була одним із засновників літе­ ратурної групи «Танк». Під час Другої світової війни осели­ лася в Німеччині, 1950 р. переїхала до СШ А (Нью-Йорк, Наталя ЛівицькаЙонкерс), 17 років працювала на фабриці, останні роки про­ холодна жила в Каналі. До першої збірки поетеси «Вогонь і попіл» (1934) ввійшла інтимна, еротична лірика. Друга збірка «Сім літер» (1937) — патріотична (уже в самій назві прочи­ тується слово «Україна»). Наступні збірки вдалося видати аж 1986 р. в одній книжці під назвою «Поезії старі й нові», у повоєнних віршах авторки переважають філософсько-медитативні мотиви. Її художній стиль тяжіє до неоромантизму («Вже тричі завірюхи січня...», «Маляр, артист ви чи поет...», «Ваш поцілунок, мов отрута...», «Вже недовго чекати на чудо..,», «Сон», «На порозі»). Поезія «пражан» мала ш ирокий резонанс у діаспорі, а з відновленням неза­ лежності здобула численних ш анувальників в Україні. ЛІТЕРАТУРА 1. Ільницький М. Від «Молодої Музи» до «празької школи», —Л„ 1995. 2. Історія української літератури XX ст. Книга перша. — К., 1993. 3. Поети «празької школи». Срібні струни. Антологія. — К., 2009. http://uk.wikipedia.0rg/wiki/llpa3bKa_uiK0fla http://virchi.narod.ru/poeziya/praga.htm i

ЄВГЕН МАЛАНЮ К

(1897-1968 ) Він — один із найвизначніш их українських поетів XX ст., а також мислитель-публіцист, мистецтвознавець, критик, куль­ туролог, перекладач. Його довершені твори стали рідкісним прикладом цілковитої гармонії гром адянсько-політичного змісту й вишуканого естетизму форми. У своїй творчості син­ тезував неоромантичні, символістські та неокласичні традиції української лірики, витворив власну художню історіософію, тобто власну художню інтерпретацію минулого й сучасного України. Автор багатьох збірок поезій, які за його ж иття друкувалися за кордоном. З-поміж них особливо вирізняються «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата». Відомий і «Книгою спостере­ жень» у 2 т. та ін. У своїй творчості Є. М аланюк намагався знайти відповідь на актуальні проблеми національного сам оусвідом лення й сам оствердж ення українського народу у світовому контексті. 174

Євген М аланю к Життєвий і творчий шлях письменника Євген Ф илим онович Маланюк народився 20 січня 1897 р. в сім’ї інтелігентів козацько-чумацького походження в м. Архангороді Херсонської губернії (тепер Кіровоградщина), що знаходиться на мальовничих берегах річки Синюхи, на колишніх зем лях Війська Запорозького. У світогляді маленького Євгена відбилося життя «на дві хати»: дідову й батькову. Від діда й батька Євген змалечку всотав дух українства. Його ж мати була чорногоркою, походила з колоністів, які за волею ще Катерини II масово селилися на півдні України. Мати прищепила хлопчикові любов до мистецтва й повагу, інтерес до інших народів і культур. Дитинство поета осяяне південним сонцем і привіллям українського степу. Євген навчався в Єлисаветтрадській реальній гімназії (разом з Ю. Яновським). 1914 р. вступив до Петроградського політехнічного інституту. Та закінчити його юнакові не судилося: почалася Перша світова війна, його мобілізували й напра­ вили до Київської військової школи. 1917 р. він стає старшиною Армії У НР. 1920 р. з’являється друком його перший вірш. Після поразки У Н Р Євген разом із тисячами її захисників покидає рідну землю назавжди. Це була найбільша трагедія його життя. Опинившись у таборі для інтернованих1 українських вояків у Каліші (Польща), М аланюк зосереджується на поетичній творчості, бере участь у виданні журналу «Веселка», альманаху «Озимина», де й публікує свої вірші. Восени 1923 р. він переїздить до Чехословаччини, навчається на гідротех­ нічному відділі Української господарської академії в Подєбрадах. Незабаром стає лідером «празької школи». 1925 р. видає першу поетичну книжку «Стилет і стилос»-, яка одразу принесла визнання його таланту. М аланю кові судилося пройти тяж кі емігрантські ш ляхи. Здобувш и фах інженера, він працює в Польщі, згодом знову повертається до Чехословаччини. 1945 p., знаючи, що неминуче буде заарештований радянськими спецслужбами, виїжджає до Німеччини. Залиш ається сам: дружина, чешка Богумила Савицька, і син Богдан не наважилися покинути батьківщину. 1949 р. поет знаходить прихисток аж у СШ А. Не випадково його іноді називали «українським Одіссеєм». Спершу працює вантажником у порту, згодом вдається знайти роботу в інженерному бюро в Нью-Йорку. А вечорами та ночами, усамітнюючись, поет лине думками в Україну, до рідного степу, річки Синюхи і пише, намагаючись прислуж итися рідному краєві хоч би словом. Попри матеріальну скруту, самотність, нестерпну ностальгію, він до останніх днів залиш ався по-військовому зібраним, енергійним, вольовим. Помер, як і жив, несподівано, на ходу, поспішаючи до театру. Не витримало зболене серце. С та­ лося це 16 лютого 1968 р. Поховано митця на українському цвинтарі Святого Андрія Первозваного в Баунд-Бруку. Пам'ять про нього увічнює надгробок, зве­ дений за проектом сина Богдана.

1Інтернування (від фр. intemer — оселяти) — затримання й роззброєння нейтральною державою військ протиборчих держав, які вступили на її територію.

175

Українська література за межами України Ім’я Є. Маланюка надзвичайно популярне в діаспорі, на Заході, але довгих сімдесят літ воно залишалося під забороною в УРСР. Його твори повернула нашому народові тільки незалежність, боротьбі за яку він присвятив усе життя. Загальна характеристика творчості Євген Маланюк — автор збірок «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), поеми «П’ята симфонія» (1953), «По­ езії» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» (1972) — посмертна збірка. Перу митця належить також «Книга спостережень» у 2-х томах (1962, 1966), що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні есеї. Творчість майстра умовно можна поділити на два періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), і доробок, написаний після Другої світової війни. Поезію першого періоду проймає войовничий «державницький» запал, осмис­ лення сенсу української історії, причин багатовікової бездержавності, передчуття апокаліптичних зрушень, у яких має очиститися й воскреснути Україна. У другому періоді посилюється трагічне світосприймання, поет зосереджується на осягненні глибин людської душі, на переживаниях особистості, утягнутої у вир бурхливої історії. У світоглядному плані поезія й есеїстика Маланюка становлять одне ціле. їх об’єднує ідея української державності —енергетичне джерело натхнення митця. У своїй творчості поет поєднав неоромантичні, символістські й неокласицистичні тенденції українського модернізму. Характерними рисами його поезії є: • духовний аристократизм, вольове напруження, інтелектуальна самозаглиб­ леність ліричного героя, психологізм; • виваженість слова, лаконізм вислову, поєднані з потужною емоційністю; • оригінальність і водночас ясність, прозорість метафорики, символіки, афористичність вислову, відсутність туманних, розпливчастих натяків, недо­ мовок; • переосмислення образів української й світової (насамперед античної) історії, культури, відтак — гармонійне поєднання національних і загальнолюдських цінностей; • чітка організованість, дисципліна поетичної мови, зосередження на приго­ лосних звуках (умисна «непісенність»), неповна, дисонансна, вільна модернізована рима (малярш — кустарі, екстаз — проста, будівничий —ніччю, час —меча,ярий — Ніягари), повтори звукосполучень — усе це міцно зцементовує слова в рядки й строфи, робить їх бриластими, суворими, «залізними». М аланюк стояв на позиціях вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес у радянській Україні від П. Тичини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Це переконливо засвідчує образність його поезії, а особливо — есеїстика. ' 176

Євген М аланюк Визначальними, наскрізними у творчості митця є образи України й українця, насамперед поета-воїна. Державна, самостійна Україна для нього — «земля обітована», до якої кожен патріот, кожен митець покликаний вести свій народ, як Мойсей виводив євреїв з єгипетської неволі (цикл «Вічна»), У «Другому посланії» до земляків Є. М ала­ нюк висловлює свій «символ віри»: Та ти — не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій — Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій... Поет свято вірить: «Крізь дим руїни — Україну / / Новий узріє чоловік». Україна в його уяві — « Степова Еллада», її духовні корені переплетені з давньо­ грецькими (і справді, в античні часи грецька присутність у Криму, на півдні України, була потужною). Н а думку Є. Маланюка, український національний характер ж ивлять два джерела: еллінське (південне, жіноче, демократичне, емоційно-ліричне) і варязьке (північне, чоловіче, войовничо-державницьке, раціонально-вольове). Поет при­ страсно закликає земляків поєднати, узгодити їх — і тоді подолаємо ніч ганьби, бездержавності, рабства (-«Варязька балада», цикл «Варяги»), Одначе палка любов до рідної землі не засліплює митця: його ставлення до України амбівалентне1. Винуватцями наших бід, уважає Є. Маланюк, є не тільки зовнішні вороги, а й ми самі, бо ж у найвідповідальніші історичні моменти буваємо бездумно-анар­ хічними чи, навпаки, довірливо-сентиментальними, нерішучими, байдужими, бо ж постійно породжуємо «байстрюків» — яничарів, малоросів. Цей комплекс поет називає «прокляттям степу», тобто знову ж таки бачить його причини в історично-географічних чинниках. Наш традиційний осідлий, хліборобський світ постійно атакували, розмивали кочовники з півдня, зі степу, так формувався анархічний, бездержавницький тип укра­ їнця. Тому в деяких творах Україна обер­ тається на «Чорну Елладу», «Анти-Марію», у покритку Катерину, «зрадливу бранку степову». Тому й запитує гірко поет у Віт­ чизни: «Куди ж поділа, Степова Елладо, / /

Варязьку сталь і візантійську мідь?»; «Невже ж калюжею Росії / / Завмре твоя широчина?» Найбільшу небезпеку для нашої нації становить малорос (вихований за століття колоніального поневолення тип українця — забитий, заляканий, з рабською психоло­ гією, з комплексом меншовартості, при­ стосовництва). 1 Амбівалентність (від латин, ambo — обидва і латин, valentia — сила, міць) — двоїсте, суперечливе ставлення до чогось.

177

Українська література за межами України Мотив національної самокритики Є. Маланюк докладно розгортає у своїй літературній публіцистиці. Євген Маланюк (уривок з есвю «Малоросійство», 1959 p.): «Малорос це тип С.ОКЯЗ національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а — у наслідках, ча­ сом — і расово. Малоросійство — це національне пораженство, капітуляція ще перед боєм. Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — зан ик1 історичної пам’яті [..,], П роблема українського м алоросійства є однією з найважніш их, якщ о не центральних проблем, безпосередньо пов'язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації держ авності, та проблем а стоятим е перш оплановим зав д а н н я м , а для сам ої державності — грізним мементо2».

Наскільки справдилися передбачення Є. Маланюка? Чи актуальна, на ваш погляд, проблема малоросійства для сучасної України?

Ж

І все ж зболені сумніви, докори в душі поета долала непохитна віра в неви­ черпність життєвих сил свого народу.

А,

Євген Маланюк

(з вірша «Невичѳрпальність»):

О КаЗ ...Невичерпаний дух який! Яка непереможна сила! Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищ ено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари, І ось — Стѳфаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Л еся — квіти Степів страж дальної землі, Народу самостійні діти! А то підземно загуде Вулканом націй ціла р ас а — І дар о м божеським гряде Нам Прометеїв дух Тараса.

Грізним попередженням загарбникам, недругам нашого народу на всі часи звучать Малашокові пророчі слова. З ідеї державності поставала також ієрархічність3 світобудови у філософії митця. На вершині ієрархії — Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець. Поезія здатна зняти одвічне українське «прокляття» степом, адже вона — звернена до Бога, вона здатна руйнувати й створювати гори. Цей мотив започатковує ранній вірш «Стилет чи стилос?..* (1924), який дав назву першій збірці поета. Автор долучається до споконвічної естетичної дискусії: митець може витати в далекому від життя світі мрій, понадземної краси, незворушного спокою чи має боротися за вдосконалення реального світу, наближення його до ідеалу, до Бога? Ці дві настанови символізують у вірші взяті з давнини образи — стилет і стилос (стилет — це холодна зброя, різновид кин­ джала; стилос - загострена паличка для писання на вкритій воском дощечці). 1Згіиик —атрофія, завмерлість, 2 Мемёнто (латин, memento - потреба) - заклик пам’ятати про щось. 3 Ієрархія (від грец. священний і влада) — розташування частин цілого в порядку від вищого до нижчого.

178

Євген Маланюк П ротилежність настанов увиразнюють також прислівники «тут», «там». Ситуація вибору для митця надзвичайно складна: герой «пливе» по непевній воді («тут») і його манять «береги краси» («там»). Хоча «тут —жаха набряклий вітром обрій», усе ж героя більше захоплює-таки «веселий галас бою», тож він продовжує плисти в «безмежжя», яким «зачарований». Так ранній М аланюк відчув трагічну дилему свого життя. Трагічна доля батьківщини, честь чоловіка, воїна, оборонця спонукають його брати в руки стилет: «Як в нації вождя нема, / / Тоді вожді її — поети!» Одначе митець не відкладає вбік і стилос. Не випадково він утілив свою кон­ цепцію творчості в таких подібних зовні предметах-символах, які ще й так співзвучно іменуються — стилет і стилос. У його збірках час од часу зблискують світлом щ ирості, мудрості філософсько-сповідальні, релігійні, пейзаж нопсихологічні вірші («Молитва», «Портрет», «Не треба мудрості — вона згашає синь...», «Дереворит», «Зима», «Ноктюрн», «Дні»), О крема прекрасна сторінка творчості Маланюка — його інтимна, любовна лірика. Таких віршів у поета порівняно небагато, він по-лицарськи стриманий, але надзвичайно щирий, безоглядний у почуттях. Ці твори надихало його нерозділене почуття до Н. Лівицької-Холодної, яке він проніс через усе життя. Євген М аланю к (з вірша «Навіть снитись мені не хочеш ...»):

^ О К а З Навіть снитись мені не хочеш, М овчазна, непривітна така... Тільки б глянули сині очі, Доторкнулась смаглява рука, —

І весна ця холодна і сонна, І над парком зелений дим Задзвеніли б блакитним дзвоном , Заструмили б теплом золотим.

Сумною ниткою через усю творчість митця проходить мотив ностальгії. Ого­ леним нервом пульсує він ще в ранньому циклі «Під чужим н ебом » (1926). Л і­ ричний герой цих поезій живе водночас у двох світах — реальному чужому, «на чужинних бруках» і в далекому, нестерпно дорогому, але навіки втраченому, рід­ ному, що являється лише в снах. Там — «матерніїруки», «стара солома рідних стріх», «свистхерсонського простору», «наузгір’я х — вітряки», там «синя Синюха і верби над плесом», «бронхітне гавкання Бровка», «гомін дубів прадідівських» і «тепла долоня сестри». Так гармонією зорових, слухових, запахових, дотико­ вих образів автор створює цілісне, зворушливе у своїй реальності видиво рідного краю.

3№

1. З я к и м и образами тадеталями асоціюється у вас батьківщина, рідна земля? 2. Проаналізуйте художню роль алітерацій у цьому циклі, пам'ятаючи, що звук [р ] символічно асоціюється з рішучістю, брутальністю, трагізмом, звук [с ] — зі свистом вітру, шелестом листя, плином ріки, сумом, сном, затишком.

О собливо болючою, нестерпною ностальгією пройнята остання збірка •«Перстень і посох». Її поет ше встиг підготувати до друку, але вже не дочекався появи. Це — підбиття підсумків бурхливого, трагічного життя, передчуття неминучого (він навіть точно передбачив час і обставини своєї смерті: «Лютий місяць, справді лютий. / / Зачаївся, пантруєш і ждеш»). 179

Українська література за межами України У збірці — і тужливий спогад про померлу в розлуці дружину та покаяння перед нею, і гірке усвідомлення нездійснених надій на здобуття Україною дер­ жавної незалежності. А також констатація того, що рушійною силою його життя була й залишається «необорнамрія» — повернутися до «далекого берега» — рідної Степової Еллади («Ностальгія»). І все ж поет залишається лицарем, воїном світла навіть у найтяжчих обст авинах останніх літ. В обличчя «лютому» — своїй смерті він сміливо кидає: «Та й ти знаєш: ненатло-люта / / В лютім серці моя любов». Я гд с у м к о в е СУДЖ ЄННЯ

Літературознавець Юлія Войчишин: «Сильні почування, надзвичайне напруження та своєрідне горіння позначилися на духовному змісті його поезії, а велика особиста культура, досконале знання і майстерність віршування поставили його в ряд провідних сучасних поетів і забезпечили почесне місце в українській літературі, у ду­ ховному надбанні українського народу. Маланюк, гнаний з рідної землі повертається на Батьківщину як гідний син суверенної, незалежної України».

завдання 1. До «празької поетичної школи» належ ать усі названі митці, ОКРІМ А Юрія Клена Б Олени Теліги В О лега Ольжича Г Є вгена Плужника Д Оксани Лятуринської 2. Установіть відповідність Художній засіб 1 неологізм 2 оксим орон 3 алітерація 4 риторичне звертання

Приклад

А Десь сіре поле в чорних круках, Щ о пророкують: «Кари! кар!»

Б Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння: Всі принади твоєї страшної краси. В Безмежжя! Зачарований тобою. Пливу в тебе! В твій п ’яний синій хміль! Г Співа трава, ніким ще не зім 'ята, І вабить сном солодких таємниць. Д Ніби в морок душі, в ї ї цвинтарномертвий спокій... Після чарки отрути влітає сонячний чміль.

180

Євген М аланю к 3. У стан о віть відповідність («Під чужим небом ») С имвол Значення 1 брук А Б атьківщ ина 2 ст р іх а Б рідний дім 3 круки В зд о бу ття н езал еж н о сті 4 степ Г то тал ітар н а с и с т е м а Д зо л о т а клітка чужини 4. 5. 6. 7.

Р о зк аж іт ь п р о «празьку поетичну школу» та її естети чн у п л а т ф о р м у . Ч ом у Є . М алан ю ка н ази в ал и «українським О д іссеєм » ? Р о зк р и й т е сим воліку н азви п оезії Є. М аланю ка «С тилет чи с т и л о с ? ..» В ипиш іть п риклади апітерацій із прочитаних п о езій Є. М аланю ка. Яку р о л ь в он и відіграю ть у кожній із них? 8. З а яки м прин ц ип ом ав то р поділив цикл «Під чужим н ебо м » н а п 'я т ь ч ас ти н ? В ідповідь обґрунтуйте. 9. Чим в ід р ізн ял ася п о езія Є. М аланю ка від тієї, щ о т в о р и л а с я в тодіш ній УРС Р? 10. Чи бли зькі сучасній Україні мотиви лірики Є. М аланю ка? Думку а р г у м е н ­ туй те. 11. П и сьм о в о поясніть, як ви розу м ієте сам о х ар ак тер и сти к у Є. М алан ю ка — «ім п ер ато р залізни х строф ». 12. П ом іркуйте, як Є. М аланю к відгукнувся б на зд о бу ту Україною н е з а ­ леж ність. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Написати роздум на тему «Як в нації вождя нема, / / Тоді вожді її — поети!». 2. Вивчити один із віршів Є. Маланюка напам’ять (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА 1. Войчиишн Ю. «Ярий крик і біль тужавий...»: Поетична особистість Євгена Маланюка. К., 1ЭЭЗ.

2. Ільницький М. Від «Молодої музи» до «празької школи». —Л„ 1995. 3. КуценкпЛ. Боян степової Еллади. - Кіровоград, 1993. 4. Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. — Кіровоград, 2001. 5. КуценкоЛ. «Як перший пелюсток весни...». Інтимна лірика Є. Маланюка.

Кіровоград,

2000 .

6. Лавріненко Ю. «Поет своєї епохи». «Мислитель-спостережник» та ін. / / Українське слово. Хрестоматія... - Кн. друга. — К., 1994. — С. 148-158. 7. Земна Мадонна. Інтимна лірика Євгена Маланюка у виконанні народного артиста України Святослава Максимчука. — К., 2007 (компакт-диск). http://poetry.uazone.net/malanuk/malank04.html

181

tj j j £ УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЙНА ПРОЗА | Н

Н |

Під час Другої світової війни український митець поніс із собою на чужину частинку України, шо з цього часу стала існувати я к частина його душі, її най­ болючіша оаза, постійно відкрита рана. Автобіографічність — це єдиний спосіб угамувати ностальгію, заангажованість мистецтва політикою, національною ідеєю, бажання оприлюднити наслідки національного самоусвідомлення (культ сильної особистості, переваги національної духовності), відчуття вини, що породили органічну потребу розповісти світові правду, «чому я не хочу вертати до СРСР», розвінчати міф про комуністичний рай. Ці наскрізні особливості визначають обличчя української еміграційної прози повоєнних десятиліть. Деякі сучасні літературознавці характеризують як взірець «національного реалізму», подібний до соціалістичного реалізму. Проте це не зовсім так, адже ця подібність лише на «ідеологічній» поверхні, що притаманна далеко не всім еміграційним творам. Щодо реалізму, то хіба що Улас Самчук (1905-1987) та Докія Гуменна ( 1904-1996) дотримувалися реалістичності художнього мислення, спиралися на національну і світову традиції реалізму. Еміграційна проза розмаїта індивідуальними стильовими ознаками, однак зазвичай у ній спостерігаємо поєднання романтичного й реалістичного начал, опертя на національну традицію й постійне прагнення модерності. Однак вона справді була заангажована національною ідеєю, особливо пошуками національної ідентичності, що було пов’язане з внутрішньою потребою митця, його пережи­ тим станом особливо «межової ситуації», коли він залишав рідну землю й у дале­ кий чужий світ ніс великі розчарування та непевність. Це живить неоромантизм Івана Багряного (1906-1963), Наталени Королевої (1888-1966), експресіонізм Тодося Осьмачки (1 8 9 5-1962) й Василя Барки (1908-2003), міфологічний реалізм Уласа Самчука. Саме в цей час у зарубіжній літературі наскрізними стають проблеми «вини і кари», «волі й особи», «особистості і світу». Українські національні проблеми, які порушувала емігрант­ ська проза, органічно потрапляють у силове поле цих загальних проблем. «Огненне коло», «Сад Гетсиманський» Івана Багряного; «Старший боярин», «Ротонда душогубців», «План до двору» Тодося Осьмачки; «Марія», «Волинь», «Юність Василя Шеремета», «Морозівхутір», «Чого не гоїть вогонь» Уласа Самчука; «Жовтий князь», «Рай» Василя Барки; «1313», «Без коріння», «Легенди старокиївські» Наталени Королевої; «Діти чумацького ш ляху» Д окії Гуменної — ці прозові твори, написані в різні роки за межами України, значно доповнюють й увиразнюють загальну картину українського літературного процесу XX ст. Наприклад, У. Самчук створив широку панораму ж иття українців у XX ст. Він зумів показати життя, побут, працю, боротьбу селянства, його внутрішній духовний світ глибоко й правдиво. А один із творів Т. Осьмачки Ю. Шерех оцінив так: «За винятком, може, Ш евченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як “Старший боярин" Осьмаччин...» «Ж овтий князь» В. Барки є вражаючим художнім документом голодомору 1932-1933 pp. в Україні, створеному водночас у модерністському ключі. Отож подібні твори можуть стати справжнім відкриттям для сучасного життя. 182

Іван БАГРЯНИЙ

1906-196 3

Ходи тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто міг би її купити... І. Багряний

Іван Багряний був митцем широкого обдарування - один із найпопулярніших в еміграції українських письменників, громадсько-політичний діяч, художник. Залиш ив чималий доробок у різних жанрах, зокрема поетичні збірки, кілька п’єс, романи і повісті, десятки публіцистичних статей. Писав і твори для дітей. Його було репресовано в 1930-і роки, під час Другої світової війни він виїхав за кордон, де займався активною політичною і творчою діяльністю. Романи письменника видавали багатьма мовами світу, у повоєнній Європі вони мали «величезний громадсько-політичний резонанс», пробивали «мури чужих літератур». Недарма в 1963 р. Об’єднання української демократичної молоді в Чикаго займалося висуненням його творів на Нобелівську премію, але передчасна смерть письменника завадила цьому. На рідній землі І. Багряного переслідувала більшовицька влада, його нази­ вали зрадником народу, а твори надовго заборонили. Тільки 1991 р. письменника реабілітовано, відтоді його твори почали перевидавати. їх написано на основі влас­ ного життя, вони є вражаючим документом радянської доби, художніми «історіями» незншценої української людини, патріота. 1992 р. митцеві посмертно присуджено Державну премію України імені Та­ раса Ш евченка за романи «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». Ж иттєвий і творчий шлях письменника

Іван Павлович Лозов'ягін (Багряний) народився 2 жовтня 1906 р. в м. Охтирці на Полтавщині (нині Сумська обл.) у родині сільського робітника-муляра. З шести років відвідував місцеву церковнопарафіяльну школу. Навчання про­ вадилося російською мовою, але вдома хлопця виховували національно свідомим. Читав Л. Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші, за що його прозивали «мазепинцем». Згодом учився у вищій початковій школі, з 1920 р. — у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. Отож готувався перейняти фах батька. Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. Став комсомольцем, був навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. У 1924 р. всту­ пив до Охтирської філії організації «Плуг» — як її секретар. Трохи вчителює, заробляючи на прожиття. Тим часом пише вірші, прагне нових вражень, хоча довколишня дійсність і так давала чимало тем для роздумів: розкуркулення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. Побував у Криму, на Кубані. 183

Українська літ ерат ура за меж ами України

у Кам’янці-Подільському —настрою недодалося. Повернувся назад до Охтирки, улаштувався в друкарню, щоб самотужки з власними ілюстраціями надрукувати під псевдонімом І. Полярний свою першу книжку оповідань «Чорні силуети» ( 1925), у якій відтворив жорстоку дійсність. У 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Дуже бідував, зате із захопленням слухав у залі ВУАНу виступи провідних діячів культури й мистецтва, зокрема М. Зерова. Тоді вже під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. Товаришував із Б. Антоненком-Давидовичем, В. Підмогильним, Б. Тенетою — разом подорожували на велосипедах Україною. У 1929 р. з ’явилася його збірка поезій «Д о меж заказаних», яка вже в назві містила протест, не кажучи про зміст, позначений критикою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» було конфісковано. Наприкінці 1920-х років в Україні відбулося кілька сфабрикованих політич­ них акцій (иайгучніша — процес СВУ), які стали початком майбутніх масових репресій, посиленням цензурного утиску. Це вже відчув на собі І. Багряний. Однак у його бунтівливій душі наростає протест проти такого ганебного стану україн­ ського письменства — він робить відвертий виклик владі. їде в рідну Охтирку і там за кілька місяців завершує розпочату раніше поему, «Ave Maria», яка мала сміливу, як на ті часи, присвяту: «Усім бунтарям і про­ тестантам, усім, хто родився рабом і не хоче бути ним, усім скривдженим і збор­ каним і своїй бідній матері — крик свого серця присвячую». А був то 1929 рік! ] книжка вийшла у світ без усякого на те цензурного дозволу. \

Григорій Костюк: «Він зайш ов у сектор друку м ісцевого відділу наросвіти.

На чолі сектору був якийсь його давній знайом ий. Та й взагалі, його знали там як поета, а найголовніше, як сина відомого охтирського муляра. Той тільки спитав: “А що ти там пишеш ?”. Багряний пояснив, що це історія давніх часів, щ е на початку нашого сторіччя, про одну бідну, але гарну селянську дівчину, яка потрапила на фабрику, звідти її пізніше звільнили й вона в капіталістичному місті за зн а л а великої трагедії. Цього пояснення було досить і він простукав печаткою всі сторінки. Для місцевої друкарні цього цілком вистачало. І друкарями, і керівником у друкарні теж працювали колишні друзі його дитячих і юнацьких років... Вони блискавично склали поему і видру­ кували. Так народилася “Ave Maria”. Експедиційний відділ, по дружбі, спакував у кілька пакунків, і Багряний розіслав їх до кількох книгарень Києва, Харкова, О деси і щ е кудись. Так з'яви л ася в крамницях книжка відомого вже автора, а л е невідомого (не існуючого) видавництва ‘'САМ”. Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, то кілька сот примірників її розійш лось. І на неї виріс великий попит (заборонений плід!)».

Ось таким був тоді І. Багряний — рішучий, бунтівливий і відважний. А наступного 1930 р. з’являється друком історичний роман у віршах «Скелька». В його основі — почута в дитинстві легенда про те, як у XV III ст. мешканці села Скелька (що на Полтавщині), протесуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Волелюбний пафос твору привернув увагу влади. «Скельку» було конфісковано, інші твори автора вилучено з бібліотек і книгарень, 184

Іван Багряний

а його самого заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націо­ налістичну діяльність». Репресійна машина ще тільки набирала темпу, він стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. Іван Багряний: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щ иро, було мені навіть цікаво. Але згодом мене охопила страшна туга за Україною. Н еперемож на. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила зал із­ нична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу із заслання — три роки вже ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Бумлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки. Звільнивш ись, офіційно поїхав до Охтирки».

f

|

ЯКТ

Іван Багряний одружується, у нього народжуються діти Борис і Наталя. Проте 16 червня 1938 р. його знову заарештовують. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Тоді в нього почалися сухоти. За відсутністю матеріалів письменника звільнили під нагляд. Цей шлях принизливих допитів, тортур, знущань митець згодом опише в романі «Сад Гетсиманський». А поки що знову оселяється в Охтирці, працює декоратором у місцевому театрі, живе тихо й скромно. Там застає його війна. Береться за редагування газети «Голос Охтирщини». Невдовзі потрапляє до народного ополчення, працює в ОУН: малює листівки, плакати, складає пісні, виступає перед воїнами УПА. У 1944 р. змушений був емігрувати, залишивши дружину з дітьми вдома. Тепер Новий Ульм (Н ім еччина) стає місцем його постійного проживання. Завдяки І. Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. П исьменник багато і плідно працює. Уже 1945 р. засновує газету «Українські вісті». При ній починають діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Проме­ тей», у яких з ’являються заборонені в СРСР книжки. Він прагне згуртувати всі найкращі сили для боротьби за незалежність України. Бере участь у створенні організації М У Р (М истецький український.рух), очолює Українську революцій­ но-демократичну партію, Українську Національну Раду, засновує ОДУМ (О б’єд­ нання демократичної української молоді). Така напружена тогочасна громадська діяльність І. Багряного супроводжу­ валася моральним тиском націоналістично налаштованих співвітчизників, від­ вертим цькуванням більшовицької агентури, які не давали йому спокою і тут. Проте, певно, найжорстокішим ударом для митця був організований по радіо звинувачувальний виступ сина Бориса, який жив в Україні. Попри все, він продовжував багато писати, особливо публіцистику. У 1946 р. за кордоном кількома мовами було надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на “родіну”?». Він привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в С Р С Р , багатьох урятував од репатріації. За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944,1946), «Сад Гетсиман­ ський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), збірка «Золотий бумеранг» (1946), поема «Антон Біда — герой труда» (1956), дитячі твори. 185

Українська літ ерат ура за межами України

Рятівним острівцем для змученої душі І. Багряного була його нова родина. З дружиною Галиною познайомився в 1940-х роках, У них народилися син Нестор і донька Роксолана. Однак серце письменника не витримало величезного фізичного й морального напруж ення. Він помер на 57-му році ж иття теплого передосіннього вечора. 25 серпня 1963 р. До останніх хвилин не випускав із рук пера. Н а столі зали­ шився лист, звернений до уявного друга, якого так потребував на чужині: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лиш е до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу». Світоглядна позиція митця За своїм світобаченням І. Багряний був романтиком і «невиправним мрій­ ником ». «Мій чоловік був життєрадісний і все вірив у щасливе майбутнє», —згадує дружина Г. Багряна. З ремарки сатиричної п 'єси «Г енерал»: «І приснився мені неймовірний сон: ... 2041 рік... Київ... С онячний Київ — с е р ц е сон ячної, св о б ід н о їі, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже н астала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної (страшної. — Авт.) ночі минулого. ЕПОХА панування лю дської гідності і лю дського п рава — дихати, жити, думати й одверто говорити... ЕПОХА культу матері й дитяти... ЕПОХА торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, незганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...»

оказ

С в я тіш

Хоча доля дуже ж орстоко обходилася з ним, І. Багряний не похитнувся, до останніх днів зберіг чистоту душі. Він був сильною, надзвичайно муж­ ньою особистістю. Хворів на цукровий діабет, су­ хоти, мав серцеву недугу, переніс кілька операцій. «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» він писав на лікарняному ліжку. Тож не дивно, що такі і його герої — Максим Колот, Андрій Чумак, Григорій Многогрішний, Вони не могли бути інак­ шими, слабкими духом. Іван Багряний ніколи не втрачав віри в себе, у свій народ і людину взагалі, у добро її душі. На його надгробку є такі слова: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Метод літератури соціалістичного реалізму «ви­ магав» од письменника віри у світле майбутнє, але то була фальшива віра, нав’язана зовні партійною Ю рііі-зм ієбороць. XVIcm. ідеологією. Багато митців оспівували майбутнє, 186

Іван Багряний

прославляли сучасне й водночас бачили, у яку глибоку прірву котилося радян­ ське суспільство. У Багряного все інакше: віра у світле майбуття свого народу природна; наче настирливий паросток, вона з’явилася з глибокого переконання, безпосередньо пов'язана з його романтичним світовідчуванням. Він був справжнім життєлюбом. Казав дружині, що навіть по смерті дбатиме про родину. Прагнув згуртувати людей, повернути їх до христ иянських заповідей: любов до покривджених, допомога ближньому, уміння прощати, співчу­ вати, розділяти чужу біду. Молодшому синові Нестору залишив заповіт: коли виросте, знайти в далекій Україні брата Бориса (того, який в ефірі проклинав батька), сестру Наталку і допомогти їм, якщо будуть у біді. Я к бачимо, у світовідчуванні І. Багряного переважають ідеї консолідації та гуманізму. З а це його ненавиділи войовничо налаштовані емігранти за кордоном. Для нього завжди був святим культ матері і дитини як уособлення всесвітньої гармонії і злагоди. У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність і рішучість.

оказ

Іван Багряний: «Ми маємо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних у думаннях і устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості та затятості. Людей, здібних на жертву. М аємо виховувати людей безоглядної вірності ідеї й здібності боротися за неї до загину».

Без урахування багрянівського світобачення, такого світлого та особливого в ті страшні роки, коли знищували особистість, коли панували зневіра, фальш, сіря­ тина, рабський дух, не можна зрозуміти його творів, прикметною рисою яких є щирість самовираження. Прозова спадщина Іван Багряний залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув романами. У них правдиво й глибоко відтворив уражаючі картини життя українців за радянської влади, водночас це реалістичне зображення пронизане наскрізною неоромантичною ідеєю про нездоланність української людини, її духовну міцність. Так, у піднсссно-романтичному дусі витримано роман «Людина біжить над прірвою», який було написано ще в 1948-1949 pp., а надруковано аж 1965-го. Він присвячений дружині Галині. Події відбуваються в Україні під час війни. У центрі твору — сильна особис­ тість, доля людини непересічної, мислячої, дуже витривалої та мужньої. Точаться кровопролитні бої Червоної армії з нацистами. У такий складний і вирішальний час інженера-архітектора Максима Колота переслідують органи НКВС. Після втечі з-під арешту починаються його поневіряння воєнними дорогами. Н а такій фабулі витримано напружений, динамічний сюжет твору. Символічний зачин: під вибухами снарядів хрестять новонароджену доньку Максима. З вірою в перемогу добра й справедливості дорослі прагнуть вивести маленьку людину в цей великий світ. Символічний і фінал: після небезпечних блукань Максим, попри все, повертається додому. Тут буяє весна — як символ оновлення, очищення від усякої скверни. 187

Українська літ ерат ура за межами України

Символічне й саме зображення історії Максима. Усе ж иття людини в цьому фантасмагоричному світі — наче невпинний біг над прірвою. Не впаде і не схибить, не зрадить ідеалам лише сильний і мужній. Такого «позитивного» героя І. Багряному не треба було придумувати. Таким був він сам і його власне життя — наче постійний біг над прірвою, часто воно зависало над нею на во­ лосинці. Тому можна пробачити авторові й зайву публіцистичність, і деяку декла­ ративність, що в інших звучало б фальшиво. У своєму мистецькому самови­ раженні він був чесним і щирим. •«Сад Гетсиманський» (1950) В. Винниченко назвав «великим, вопіющимі страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. Загалом це неоромантичний твір, хоч і з реалістичними, а то й натуралістичними деталями, описами. Іван Багряний першим розповів світові про страшні катівні Н К В С у «квітуючій Країні Рад». Апокаліптичному світові безправ’я, нелюдських знущань і принижень, яких зазнає головний герой А ндрій Чумак, протиставлено його духовний, глибокий, морально потужний внутрішній світ. Описуючи пе­ реживання, душевні муки, фізичні страждання Андрія, прозаїк дещо ідеалізує тодішню дійсність, її зображення підносить до рівня символу: головний герой витримує всі тортури, зберігши людську гідність; дітей українського коваля Чумака не розчавлює тоталітарний прес. Отже, сюжет підпорядковано провідній ідеї — вірі в незнищенність українського народу. Символічною є назва роману. За біблійною легендою, Гетсиманський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. У творі образ такого саду є разю­ чим контрастом до тієї дійсності, у якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти. Повість ч Огненне коло» (1953) було задумано як першу частину роману. Підзаголовок («Повість про трагедію під Бродами») вказує на її історичну основу. . .

консультація У липні 1944 р. поблизу міста Броди, що на Львівщині, Ч ервона армія оточила й знищ ила 13-й корпус дивізії СС (Січових стрільців) «Галичина». Із 7 тис. пощастило врятуватися 3 тис. вояків. Дивізію було утворено 1943 р. німецьким командуванням для боротьби з Червоною армією , в основном у вона ск л ад ал ася з українців, вихідців із західних зем ель. Наприкінці Другої світової війни фаш исти мали 20 таких іноземних дивізій. Німецький історик Ганс В ернер п одає цифру вихідців із СРСР, які служили німецькій армії: усього 968 тис., з них 310 тис. росіян, 250 тис. українців. Тривалий час комуністична про­ паганда пош ирю вала думку про те, що солдати дивізії були зрадникам и. Насправді це українські патріоти, які хотіли звільнити рідну землю , жити у вільній, незалежній держ аві.

Отож, узявш и за основу реальні історичні події, І. Багряний осмислив їх художньо, використовуючи такі категорії, як ж иття і смерть, війна і мир, добро і зло, з позицій загальнолюдської моралі, вічних гуманістичних вартостей. Це вигідно вирізняє «Огненне коло» з-поміж інших його прозових творів, с т а в и т ь в один ряд з антимілітаристською прозою Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка. 188

Іван Б а гр я н и й

Перед читачем постає вражаюча картина суцільної вселюдської бійні, скла­ дена автором з окремих елементів: описів атаки, бомбардування, відступів, утеч, понівечених людей. У центрі сюжету — скалічені долі хлопців Петра й Романа. Цю страшну гримасу війни не хоче й не може сприймати ні розум, ні серце, навіть якщ о це війна справедлива, визвольна. Тут перемагає гуманізм І. Б а­ гряного. У ній він через художній образ передає свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило й знищило молодий український цвіт, у яке потрапив увесь народ, уся людська цивілізація. Це коло має і четверте кільце, найбільш враз­ ливе — коло навкруг людини, беззахисної дитини матері-землі. Смерть рятує від фізичного болю, від мук і страждань — до такого парадоксального висновку приходить ж иттєлю б І. Багряний у художньо-образному пізнанні тільки невеличкого шматочка великого світу, який помістився колись у трагедії під Бродами. О днак це лише його версія. Наша справа — сприймати її чи запере­ чувати. Саме цим творчість письменника особлива, це її найприкметніша риса. Він ніколи не показує людину жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що втілює в собі весь нескорений український народ. Романтик І. Багряний саме такими мріяв бачити своїх співвітчизників. У цьому вбачав запоруку перемоги й світле майбуття свого народу. «ТИ ГРО ЛО ВИ » Першим великим твором І. Багряного був роман «Звіролови» (1944; 1946 р. перевидано вже під назвою «Тигролови»), Цей твір він написав за 14 днів, пе­ ребуваючи в Західній Україні. Спершу його було надруковано у львівському журналі «Вечірня година» в 1944 р. Місцеві вчителі рекомендували своїм вихо­ ванцям прочитати цей роман. Невдовзі його було перекладено німецькою мовою й видано в м. Кельні трьома накладами, а також перекладено англійською, французькою, голландською та іншими мовами. Загальний тираж роману ста­ новив три мільйони. Сучасники письменника згадують, що книжка мала великий попит у за­ кордонних читачів, особливо в Західній Німеччині —її купували молоді до свят або до першого причастя. Жваво відгукнулася на нього й німецька критика, яку «захоплюючий пригодницький роман» приваблював і цікавим сюжетом, і майс­ терними, уражаючими описами, і сильними характерами. Роман одразу високо оцінив В. Винни­ ченко, передбачаючи велике творче майбутнє авторові, і зауважив: «Він не може пройти безслідно в психіці читача». В основі «Тигроловів» — пережиті події під час заслання автора на Далекий Схід, де він пізнав і суворі закони тайги, і життя українців-переселенців, і смертельну небез­ пеку. Прототипом Григорія Многогрішного був сам автор. Тому роман написано на од­ ному подиху. -р Шевченко. Тигр. Акварель. 1848 р. 189

Українська літ ерат ура за .межами України і/Ѵ д ад Е О К аЗ

Іван Б агр ян и й : «Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страш ною силою, що перевищує силу реальності на багато разів»,

«Тигролови* написано в пригодницькому жанрі. Загалом у традиції укра­ їнської літератури цей жанр не був особливо популярний, а тому й недостатньо розроблений. У той час Багряний виступав своєрідним новатором. С уД Ж еН Н Я

Юрій Шерех: Він «стверджує жанр українського пригодниць­ кого роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами, Цим він говорить нове слово в україн­ ському літературному процесі».

Інша річ, що митець ніяк не міг впливати на цей процес, як і брати в ньому фактичну участь —його твори було заборонено в УРСР, що тривало до 1990-х років,

ЗОР

Пригадайте, що таке пригодницький твір. Які пригодницькі ром ани ви знаєте?

Однак візьмемо до уваги, що роман І. Багряного за ідейно-стильовою струк­ турою вирізняється з-поміж подібних творів. Він не лиш е пригодницький, а й містить усі ознаки індивідуального стилю письменника, на якому позначилося ного неоромантичне світовідчуття. За стильовими ознаками це неоромантичний пригодницький роман, У ньому: ▼“Інтригуючий, динамічний сюжет; • напружена фабула: читач постійно перебуває в емоційному напруженні: • головний герой — романтична, сильна, мужня особистість, яка перемагає; • проблема свободи людини, її боротьба за своє визволення; • наскрізна гуманістична ідея перемоги добра над злом; • промовиста символіка; • зворушливий любовний мотив у сюжеті. Звернімо увагу на інтригуючу зав’язку в романі: бачимо стрімкий потягекспрес, який мчить на Далекий Схід. Це вражаючий символічний образ, який уособлює напружене, складне життя української людини у XX ст. У ньому терза­ ються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на безправ­ них зеків. З-поміж них засуджений на 25-літнє ув’язнення Григорій Многогріш­ ний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної реальності, потрапляє на живописний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче в мрію-казку.

консультація З ел ений Клин (або З ел ен а Україна) — південна частина Д алекого Сходу, названа так українськими поселенц ям и, які з початку XX ст, становили на цій території більшість населенн я. До реп ресій 1930-х років українці п р овад или тут активне суспільно-політичне й культурне життя.

190

Іван Б агряний

У творі ця назва має не так реаль­ ний, як символічний зміст. Тут живуть українці, колишні утікачі й вигнанці, яких колись розкуркулено радянською владою. Тут вони створили свій, особ­ ливий український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією, ду­ ховністю, потягом до краси. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, — тепла, довірли­ ва, домашня. Українці здавна славилися своєю гостинністю й доброзичливістю. Звернімо увагу: отямившись уранці, Гри­ горій уражений інтер’єром хати Сірків, п Печорний. Лугом іду, коня веду. 2000 р. який так подібний до його рідного дому в Україні. Це також символічна деталь. Сувора мати-природа цього Уссурійського краю готова прийняти, обігріти, на­ годувати всіх добрих людей. Саме такою змальовує її автор (він же був і худож­ ником!) — яскравими, укрупненими мазками. Для української літератури не екзотичні (незвичайні, дивовижні) пейзажі, створені на основі вражень митця. \ Ш

Іван Багряний: «Височенна, чотириярусна тайга, буйна і непролазна, я к а ф -

риканський праліс, стояла навколо зачарована. Не ш елесне лист, не ворух­ неться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивш и всіх у змаганні до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, д есь під небо, і заступили його кронам и. Там по них ходило сонце й пливли над ними білі хмари». р каЗ

Саме на тлі такої пишної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без подібної зворуш ливої любовної історії немисли­ мий жоден романтичний твір. Образ цієї української дівчини І. Багряний виписав з особливою любов'ю й ніжністю. Він покликаний уособити всі найкращі риси нації, навіть ті, які він хотів би розвинути, закріпити. Зокрема, це волелюбність, усвідомлення своєї на­ леж ності до древнього роду, гідність, гуманність, стійкість у різних ситуаціях, рішучість, сміливість, що якось природно, закономірно поєднано з ніжністю, ліричністю, жіночністю. Проте сюжет твору далекий од мрійливої сенти­ ментальності, навпаки — він напружений, динамічний, у ньому постійно відчувається мотив небезпеки. Більше того: сю жет символічний. Сірки займаються незви­ чайним і небезпечним заняттям: виловлюють у тайзі тигрів - гордих, сильних і грізних звірів. Н а цьому автор акцентує по-особливому, адже проблема свободи 191

ф Кричевськіій 3aMpijraa Катерина. 1937- 1940 pp.

Українська література за межами України у творі — основна. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лиш е ловлять, бо вони надто цінують будь-яку свободу. Недарма у двобої з тиграми вони є рівно­ сильні, так само горді й незалежні. Інша паралельна лінія сюжету — полювання майора Н КВС Медвина за мо­ лодим «тигром», нескореним Григорієм Многогрішним. Він підступно вистежує його в тайзі, щоб у слушний момент убити. Проте в цьому двобої однозначно перемагає Григорій — цим мовби кидає «виклик цілій системі». Українці Зеленого Клину загалом протистоять силам зла, яке тут уособлено в образі Медвина, про­ тистоять і перемагають. Інакше бути не може — письменник щ иро вірить у пе­ ремогу добра. Усі стильові засоби в романі підпорядковані утвердженню цієї ідеї, усі герої створені також за певним задумом. Вони «живуть» у творі не зовсім са­ мостійно, як би це було у творі реалістичному, а за «вказівкою» автора, хоча логіку розвитку кожного характеру не порушено, дія розвивається природно. І в цьому полягає майстерність письменника. Образ Григорія Многогрішного, цього достойного правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного, наповнено в романі досить багатогранним, глибоким змістом. Він виписаний живими, хоча й дещо ідеалізованими, я к для всякого романтич­ ного твору, фарбами. Водночас поєднав у собі суцвіття кращих рис українського національного характеру. З його образом пов’язано втілення основної ідеї твору. Тому він зміг зробити, здавалося, неможливе, — вистрибнув на ходу зі спецешелона в ніч, невідомість, ураз змінивши неволю на свободу, смерть на життя. Адже він урятувався, бо його підібрали люди з тайги, його земляки-українці. Отже, він не скорився системі, не став покірним рабом — і цим уже подав приклад усім іншим в’язням, подав їм надію на визволення. В образі Григорія чимало символічного, що передано за допомогою багатьох художніх деталей. Ними автор мовби наголошує на важливих для кожного укра­ їнця моментах з історії народу. Наприклад, Григорій родом із Трипілля; марить спогадами про Холодний Яр; за фахом він інженер-авіатор (тобто «крилата» людина); він уразливий до людського горя й несправедливості (звернімо увагу на його моментальну щиру реакцію на ридання української дівчини). Найголовніше, що через цей образ нескореного бунтівника І. Багряний довів важливість для кожного за будь-яких обставин не розгубити своє душевне багат­ ство, зберегти в собі людину, повноцінну, самодостатню, вільну особистість, яка зможе проявити активну життєву позицію, перемогти зло.

Микола Жулинський: «Іван Багряний упродовж усього життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка висвітила б шлях із чорної прірви зневіри, приниження й знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом — і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спрагою милосердя і невимов­ ного болю серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у трі­ умф людської гідності на пограниччі боротьби й страждань. Інакше не міг, бо з юнацьких літ заповів собі бути тільки людиною».

СУДЖ ЕННЯ

192

Іван Багряний

завдання 1. Р е ф р е н о м зв у ч а т ь у ром ан і с л о в а А «М и є . Б ули. І б у д е м м и ! Й Вітчизна наш а з нами» Б « с м іл и в і з а в ж д и мають щастя» В «л іп ш е вмират и біжучи, н іж жити гниючи» Г « ч о м у я н е хо ч у вертатись д о СССР?» Д «п обавит ись з д о л е ю в підж м урки» 2. Го л о в н а т е м а р о м ан у «Тигролови» Івана Б агр ян о го — зо б р а ж е н н я А р а д я н с ь к и х п олітв’язнів Б п р о т и с т о я н н я л ю д и н и -о со б и сто сті тоталітарній с и стем і В к р а с и в о г о почуття кохання Григорія д о Наталки Г с п о с о б у ж иття у кр аїн ц ів-п ер есел ен ц ів на Д а л е к о м у Сході Д с к л а д н о г о ж иття лю дини на тлі краси У ссурійського краю 3. У стан овіть відповідність З овніш ня (внутрішня) характеристика

Герой

1 Д е н и с Сірко 2 М ногогріш ний 3 м а й о р М едвин 4 Гр и ц ь Сірко

А В исо кий , як батько, д е б е л и й к р а ­ сень. М ол од и й — р о ків 25. На н ь о м у

Б

В

Г

Д

вій сь ко в и й старий ф ренч, на н огах ічаги, на гол ові н а б а к и р кеп ка, а з під н е ї б у й н и й чуб кучерявит ься. Ю нак — 2 5 літ, р у с я в и й , атлет, авіатор тчк... С уд ж е н и й на 2 5 р о ­ ків тчк... ...деб ел ий , с п о к ій н и й голос. Бать­ ківський. Такий с е р д е ч н и й , а гуде, як із ба ри ла ... К р е м е зн и й , б р о в а ­ тий, волохаті груди в п азусі. Золотий ч о л о вік, гіант овщ ик — яких м а л о ! І от такий, м о ж н а с к а ­ зати, хрест несе. М ало, щ о Б ог д а в жіночку, так щ е й «їроплану» к и ­ нув. Він д и с ц и п л ін о в а н и й , і точний, і не с х и л ь н и й вдават ись у д р іб н и ц і. Тим ч а со м н е м а р н у є ч а с у на теревені...

4. Чи м ож на вваж ати І. Б агряного сильним чоловіком, ад ж е він покинув род и н у (дружину з д в о м а дітьми) в С РСР, ем ігрувавш и д о З ах ід н о ї Є вр о п и ? 5. Які м ом енти в сюжеті «Тигроловів» маю ть автобіограф ічний х а р ак т е р ?

7 Українська література, 11 ьл.

193

Українська література за межами України 6. З ав д я к и яким ком п озиц ійн им о с о б л и в о с т я м р о м ан у а в то р о в і вдається постійно три м ати в напруж енні читача? 7. Чому, на ваш у думку, р о м ан І. Б агр ян о го «Т игролови» був популярним с е р е д німецької молоді в с ер е д и н і XX с т.? 8. Що си м волізую ть д в а е к с п р е с и на початку тво р у ? О х а р а к т е р и зу й т е р а­ дян ську тоталітарну с и стем у ч е р е з о б р а з м а й о р а НКВС М едви на. 9. П рокоментуйте ознаки неоромантичного стилю «Тигроловів» із посиланнями на текст. 10. Р озкри й те сим волічне зн ачен н я н азви р о м ан у «Тигролови». 11. Наведіть докази , конкретизувавш и їх прикладам и з ром ан у «Тигролови», на підтвердж ення тези : «Сміливі завж д и м аю ть щ астя». 12. П роком ентуй те виділені с л о в а І. Б а гр я н о го з е п іг р а ф у д о цієї теми: «...пізнавш и світ, ти п ізна єш се б е і н е п о н е се ш н іко л и д у ш у сво ю на базар, бо вона буде ц інніш а за Всесвіт, і не буде того, хто м іг би ї ї купити». Д О М Л ІІІН Є З А В Д А Н Н Я

1. Написати невеликий роздум на тему «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи». 2. Переглянути кінострічку «Тигролови», зняту за мотивами роману І. Багряного, і на­ писати відгук на екранізацію твору (за бажанням). Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Багряний /. Листування. 1946-1963 pp.: У 2 т. — К„ 2002. 2. Багряна Г. «1 довго ти будеш плакати за мною...» / / Дніпро. — 1992. — № 10-12. С. 176-179. 3. Балаклицький М. «Нова релігійність» Івана Багряного: Монографія. — К.. 2005. 4. Жулинський М. Іван Багряний / / Слово і доля. - К., 2002. — С. 5 1 1-523. 5. КлочекГ. Романи І. Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». — Кіровоград, 1998. 6. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. — Кн. 1. — Едмонтон, 1987. 7. Лаеріненко Ю. Іван Багряний — політичний діяч і письменник / / Українське слово. Х рестоматія у країн ської л ітератури та л ітер ату р н о ї крити ки. — Кн. 2. — К., 1994. С. 612-617. 8. Миронець Я. Слідчі справи Івана Багряного / / Розбудова держави. - 1995. — № 1,2. 9. Шугай І. Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. — К., 1996. \ѵ\ѵ\ѵ.икгсеіЦег.сот/Література/Іван-Багряний/20641/Тигролови — bookz.ru/authors/bagranii-i/sad_gets.htm l Р а ди м о подивитися: художні фільми «Сад Гетсиманський», «Тигролови».

194

УКРАЇНСЬКА

1940 1950 -

-

Світе мій убогий! П окаж и мені, де на тобі пролилося щ е стільки крові, як у нас на У кра їні!

У країно м о я , д а л і, г р о з а м и св іж о п р о п ах л і, П о л ь о в а м о я м р ій н и ц е . К р а п л я у со н ц і з в е с л а . Я в ід д а м с в о ю к р о в, с в о ю с и л у і н іж ність д о краплі, Щ об з п о ж а р у ти в с т а л а , т о п о л е ю в н е б о р о с л а . А. М алиш ко

Н а початку В еликої В ітчизняної війни більш ість україн ськи х письменників старш ого покоління була евакуйована до У ф и та С аратова, де друкувал и ся їхні твори, видавалися газета «За Радянську У країну», ж урн ал «У країнська літера­ тура», працю вала радіостанція ім. Т ар аса Ш евченка. М олодш і — О. Д овж енко, Г. Т ю тю нник, О. Гончар, М. Стельмах, А. М алиш ко, П. Загребел ьн и й та ін. — добровольцям и піш ли на фронт. Н а ф ронті загалом перебувало 109 членів С пілки письменників. У боях загинули К. Герасименко, М. Т рублаїні та ін. У Бабиному Яру було розстріляно О. Телігу, у німецькому концтаборі закатовано О. О льж ича — вони зал и ш и л и ся в окупації. Т ам д рукувалась укра­ їнська періодика: газети «У країнське слово» (К и їв), «Н ова У країна» (Х арків), «Волинь» (Р івн е), ж урнали «Л итаври» (К и їв ), «У країнський засів» (Х арків). У ці роки всі українські м итці найбільш е баж али одного — найшвидш ого ви зв о л ен н я рідної зем лі. Т о м у в то д іш н ій л іте р ат у р і загал о м переваж аю ть патріоти чн а тем атика, гер оїко-ром античннй паф ос, що відповідало партійним гаслам. Н а цьому однотонном у тлі з'я в л я ю т ь с я поодинокі твори, у я к и х пору­ шено актуальні проблем и н ац іонального сам о у свідом л ен н я (вір ш і «С лово про рідну матір» М. Рильського, «Л ю біть У країну» В. С осю ри, ц и кл «У країно моя» А. М ал и ш ка), зб е р еж е н н я іс т о р и ч н о ї п а м ’яті (п о е м а « Д а н и л о Галицький» М. Баж ана, драма «Я рослав М удрий» І. К очерги), ф ілософ ського сп рям уван н я («П охорон друга» П. Т ичини, «К інчався вересень 1941 року» І. Сенченка). У цей час О. Д овж енко пиш е враж аю чу, правдиву кін оповість «У країн а в огні», яку було заборонено екр ан ізу вати й друкувати, — влада п и льн о стеж и л а за дотри­ манням ідеологічних настанов. Т ом у роман « Ж и в а вода» Ю. Я новського й вірш «Лю біть У країну» В. С осю ри в 1951 р. піддано ж орсткій критиці. У повоєнний період в У Р С Р було при йнято кілька партій н и х постанов, покликаних навести лад у царині національного мистецтва, н ап рави ти його в ідеологічно правильне річище. Загалом було остаточно утвердж ено єдини й ме­ тод соціалістичного реалізму, який повністю знищ ував свободу творчості, вільний розвиток мистецтва. Це означало дотрим ання «правильних» ідеологічних вимог, засилля декларативності, публіцистики, описовості, тематичну обмеженість, схе­ матизм, однозначність, ідеалізацію дійсності тощо. Ці тенденції були визначаль­ ними в українській радянській літературі 1 9 4 0 -1950-х років. О днак годі ж з ’являю ться й талановиті твори — ром античні новели О. Гон­ чара («Весна за Моравою», «Модри Камень», «Ілонка», «Гори співають»), кінопо­ вість «Зачарована Десна» О. Д овженка, «М исливські усміш ки» О стапа Вишні, роман «Вир» Г. Тютю нника. Вони були спробою подолати заси л л я єдиного методу, пож вавити українську літературу новими ж анрам и й стильовим и зна­ хідками. 196

Олександр ДОВЖЕНКО Дивовижно багатогранним був Довженко у своїй невпокійливій творчості. І у своїх фільмах, і в л ітер а­ турних, різних за жанрами творах, зо к р ем а у своїх блискучих, сповнених ф ілософської думки щ оден ­ никах, Довженко постає п ер ед нами багатю щ ою творчою індивідуальністю, одним із наймогутніших художників сучасності. О. Гончар

Відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплій сказав про нього: «Сло­ в’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». Він творив у той самий час, що й Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із цими видатними майстрами екрана відкривав шлях новому кіно­ мистецтву не лише на рідній землі, а й у широкий світ. Фільми О. Довженка «Звєнигора», «Арсенал», «Земля» у 1930-х роках із великим успіхом демонстру­ валися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині.

_оказ

О л ек сан д р Довженко: «І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому я служу... Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і лю бов’ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, — д о людини...»

У 1958 р. на підсумковому Міжнародному кінофестивалі в Брюсселі (Бельгія) серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо ного «Землю». І ни­ ні цей фільм вражає мистецькою досконалістю й естетичною силою. Як би ми не віддалялися від часу його створення, він ще з більшою притягальною енергією впливатиме на нас. Його мистецтво, попри всі ідеологічні нашарування, — зразок вишуканої, елітної культури. Отакий наш О. Довженко. Ж и ттєви й і творчий ш лях митця Олександр Петрович Довженко наро­ дився 10 вересня 1894 р. в с. В 'юнище (тепер у складі смт Сосниці), що на Чернігівщині, у родині неписьменних селям. Батьки мали 14 дітей, із яких вижило лише двоє Сашко і Поліна, майбутній лікар. 197

Пам’ятник О. Довженку в смт Соснині

Українська літ ерат ура 19 4 0 -1 9 5 0 -хр о ків

_______

С у д ж е н н я Олександр Довженко: «Людина родиться для щастя й для ра­ дості, бореться вона і діє.во ім’я щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в журбі, у світлі, і не в темряві й незнайстві, у сім’ї, а не в розлуці, і ніколи І не в неволі». Велика дружна родина постійно ж ила в злиднях, але тим особливо не жури­ лася. «Основна риса характеру нашої сім’ї, — скаже згодом О. Д овженко, — насмі­ хатись над усім і в першу черг*' один над одним і над самими собою. Ми... смія­ лись у добрі і в горі... Дід, батько, мати, брати і сестри». У Сосниці створено меморіальний музей митця. На подвір’ї колишньої сади­ би скульптура стрункого замисленого хлопчини — юного Сашка. Звідси вій вируг шив у великий світ мистецтва. Спершу його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищ у). Учився добре, багато читав, фантазував, за що іноді його сварила мати. О К аЗ

В «Автобіографії» писав, що в дитинстві «був дуж е м рійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, зд авал о сь , існу­ вало у двох аспектах, які зм агал и ся між собою , — р еальном у й уявному, що, проте, зд а в а в с я нібито здійсненним».

З 1911 р. Олександр навчається в Глухівському вчительському інституті, за­ ймається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу... Його з ра­ дістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання, бо любила Сашка най­ більше. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час таких приїздів до Довженків у садок сходилися сусіди, розмови, бувало, тривали до ранку. Про це згадує сестра письменника Поліна. Довженко йшов до кіномистецтва довго. Після закінчення інституту (1914) учителює в Житомирі, Києві. Викладає фі­ зику. географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про універси­ тетську освіту, про Академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства... Нарешті, 1917 р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, пробує докласти й власних зусиль для досягнення довгожданої свободи. Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. За це органи ЧК у 1919 р. засудити Довженка до ув’язнення в концентраційно­ му таборі. Однак про нього потурбувалася партія бороть­ бистів (Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів). 1920 р. він разом із поетом В. Елланом-Блакитним приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток йо­ го було виключено. Працює лектором при штабі Червоної Олександр Довженко — дивізії. У Ж итомирі завідує партшколою, бере участь у під­ пільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює у від­ студент Глухівського ділі народної освіти, комісаром Українського державного вчительського інсти­ туту. 1913 р. театру ім. Т. Ш евченка. 198

Олександр Довженки У 1921 р. його направили за кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська Варшава, вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон... У 1922-1923 pp. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального кон­ сульства У С РР у Німеччині, але найголовніше —приватно навчається в майстер­ ні відомого в Європі художника Віллі Єккеля. Часто відвідує виставки й музеї, слухає лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. 1923 р. повертається в Україну, до Харкова. У мистецьких колах стає відомим художником-ілюстратором, автором політичних карикатур, які друкував у газеті «Вісті ВУ ЦВК» під псевдо Сашко. У вільний час малює для душі, потай мріє «ви­ робитися на хорошого художника». Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає од­ ним із засновників ВАПЛІТЕ. У творчій долі О. Довженка настав 1926 рік! Він потрапляє до Одеси, яка в ті часи була колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися чудові актори — А. Бѵчма, М. Заньковецька, І. Замичковський, М. Надемський та ін. Чимало українських (М. Бажан, В. Сосюра, М. Вороний, Д. Загул, Г. Епік) і російських (В. Маяковський, І. Бабель) літераторів писали кіносценарії. Ю рій Яновський, тоді головний редактор «Одеського Голлівуда», залучає до роботи і свого друга О. Довженка. Він найпершим відчув і зрозумів, що саме кіно — природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів. С уД Ж еН Н Я

У новелі «Історія майстра» Ю рій Я н о вськи й так скаже про це: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв...»

Уже 1926 р. О. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: корот­ кометражні комедії «Вася-реформатор» і «ЯЛдка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от стрічка «Сумка дипкур’єра» (1927), де він зіграв роль ко­ чегара, засвідчила про неабиякий талант режисера. 1928 р. з’явився фільм «Звенигора», який приніс Довженкові визнання й світову славу, хоча в Україні цей фільм сприйняли неоднозначно. У ньому гармонійно поєднано глибокий ф іло­ софський епос про долю народу й потужний ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіно. Він з успіхом обійшов екрани бага­ тьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Америки, Греції та ін.

к о н с у л ь т а ц і я • TJI Укр аїнське поетичне кіно — напрям у світовому кінематографі, який сф о р м у ва в­ ся в середи н і 1960-х років в Україні як продовження кіностилістики О. Довженка. Д ля напряму прикметні метафоричність, суб’єктивізм, заперечення реалістичного зображ ення. Д о нього належать фільми: «Тіні забутих предків» (1965) С. П арадж анова; «Криниця для спраглих» (1965), «Білий птах з чорною ознакою» (1971) Ю. Іллєнка; «Камінний хрест» (1968) Л. Осики; «Довгі проводи» (1971) К. Муратової; «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін. З а радянських часів більшість цих фільмів було заб о р о н ен о , їх критикували «за архаїзм і відірваність від життя».

199

Українськії література 1940- 1950-х років

м истецький контекст Юрій Іллєнко (1936-2010) — кінорежисер, сценарист, оператор. Народний артист України, Н ародився в м. Ч еркасах. Закінчив В сесою зний держ авни й інститут кінематографії (м. Москва). З 1968 р. — завідуючий кафедрою кінорежисури та кінодра­ матурги Київського театрального інституту. Автор художніх фільмів, які є окрасою українського кінематографа, хоча майже всі були критиковані владою. На Київській кіностудії ім. О. П. Довженка як оператор Ю. Іллєнко зняв фільм «Тіні забутих предків» (реж исер С. Параджанов), який здобув світове визнання. Проте лише в 1991 р. С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Якутович, Л. Кадочникова отримали за нього Державну премію УРСР імені T. Г. Шевченка. Дебютом Ю. Іллєнка в режисурі стала «Криниця для спраглих» (за сценарієм І. Драча). Цей фільм — про винищення українського сел а — було заб оронен о на 22 роки. Саме його вважають найбільшим досягненням митця. «Вечір напередодні Івана Купала» (за М. Гоголем) засвідчив небезпеку тотального зла, що здатне погубити душу. Його заборонили, як незрозумілий для широких мас. Стрічку «Білий птах з чорною ознакою» також було надовго заборонено. Незважаючи на це, на Московському міжнародному кінофестивалі він завою вав гран-прі (найвищу нагороду). У різні роки забороняли майже всі кінопроекти Ю. Іллєнка на стадії сценарію, зокрем а «Князь Ігор», «Ярослав Мудрий», «Великий льох» і «Варнак» (за Т . Шевченком), перші варіанти сценаріїв «Лісова пісня. Мавка» (за Л есею Українкою), «Мазепа» та ін. Загалом із 47 сценаріїв лиш е 7 стали фільмами. Останні режисерські роботи митця: «Лебедине о зер о . Зона» (1990), «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

Н аступний фільм «А рсенал» (1929) було створено вже на Київській кі­ ностудії, де з 1929 р. працював О. Довженко. Нині вона названа ім’ям митця, тут діє музей і щороку квітне яблуневий сад, посаджений Майстром... «Арсенал» поставлено за власним сценарієм режисера. О дразу написано іі кіноповість «Арсенал» — у Довженкові заговорив письменник. В її основі — повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної ради. Образ голов­ ного героя Тимоша символізував незнищенність робітничого класу, але водночас і незнищенність українського робітника. Останній німий фільм «Земля» (1930) приніс світову славу О. Довженкові. У цей час він одружується з акторкою й режисе­ ром його майбутніх стрічок Ю лією Солнцевою. Вони роб лять турне по Європі: у Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демон­ струються ф ільми «Звенигора», «Арсе­ нал», «Зем ля», відбуваю ться численні зустрічі з ж урналістами, кіномитцями, читаються доповіді про нове мистецтво, ведуться задушевні розмови з відомими письменниками Г. Уелсом, А. Барбюсом, Ю. Солнцева, О. Довженко Р. Ролланом. Усе це трохи заспокоює і О. Кручених. 1930 р. Довженка. Річ у тім, що апогей його твор200

Олександр Довженко чості — фільм «Земля» — після короткочасного тріумфу зовсім інакш е було сприйнято в М оскві та в Україні. Офіційна критика трактувала його як націо­ налістичний, шкідливий, бо, мовляв, він надає перевагу біологічному над соціа­ льним, у ньому відсутні чіткі класові характеристики. Автор мусив робити від­ повідні висновки... З великими зусиллями митець створює перший звуковий фільм «Іван» (1932). Хоча він і був знятий на актуальну тему індустріалізації, але автор став ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом. 1933 рік... В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. О л ек ­ сандр Д овженко переїздить до Москви. Проте й тут не знаходить спокою для душі. Він їде ще далі — на Далекий Схід. Там збирає матеріал для свого майбут­ нього фільму: знайомиться із Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Так з ’явився фільм «Аероград» (1935). У ньому порушено актуальну тему збереження недо­ торканності кордонів С РС Р, однак це був наче не його фільм. СУ А Ж Є Н К • Григорій Костюк. перебуваючи на засланні у Воркуті, подивиться «Аероград» і ось які спогади залишить: «Збентежено покидав я ' залю після перегляду фільму. Тут було все: і талановите охоплення краси й безмежності далекосхідних просторів СРСР, і залізні колони прикордонних частин, і грізні постаті їх командирів, і надлюдська слухняність бійців, і пиль­ ність розвідників НКВС, і могутність аеродромів, і безстрашність радянських ескадриль, що патрулюють у підхмарних висотах над Тихим океаном недотор­ канність СРСР (...) було все, що потребувала урядова пропаганда, але не було тільки відомого мені автора “Землі" й “Івана”, не було великого мистця, не було живих, психологічно складних, але завжди хвилюючих довженківських героїв. Я виходив із сумним настроєм. У мене було почуття, що я був на похоронах вели­ кого нашого “поета кіно’’».

І І

Так Довженко потрапляє в «пащу дракона» —тоталітар­ ної системи. Його нагороджують орденом Леніна в 1935 р„ коли багатьох уже було репресовано... Отож довіру партії та уряду він мусить виправдовувати й надалі. Режисер давно виношує плани щодо фільму «Тарас Буль­ ба», але отримує замовлення створити стрічку про «україн­ ського Чапая». На Київській кіностудії 1939 р. з’являється його фільм «Щ орс». Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і де­ легацій, відправляю ть у Західну Україну знімати кінохро­ ніку «Звільнення». Усе це свідчить про офіційну реабіліта­ цію митця, про зняття з нього небезпечного «ярлика» націоналіста. «Тараса Бульбу» поставити так і не судилося. Н а початку війни О. Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, згодом до Ашхабада. Проте добровольцем іде на фронт як корес­ пондент газети «Красная армия». Йому було присвоєно звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова та Києва... 201

Олександр Довженко на фронті. 1943 р.

Українська література 1940- 1950-хроків Цей період переломний у творчій долі митця. Повноцінно реалізовувати себе я к кінорежисер Довженко останнім часом не міг. У ньому розкривається талант письменника — фронтові газети друкують його публіцистичні статті, оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля дожиття», «Ніч перед боєм», «Тризна» та ін. Створює п'єсу «Потомки запорожців», починає вести свій знаме­ нитий «Щ оденник», писати кіноповість «Зачарована Десна», знімає докумен­ тальні фільми — «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який дублюється 26 мовами, «Перемога на Правобережній Україні...» (1944), У 1943 р. Д овж енко заверш ує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін за­ боронив друкувати і ставити за нею фільм. Це стало відчутним ударом для митця. Та «мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість по­ лум’яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю. Солнцева. У фільмі, щоб не дратувати можновладців, було знято всі «гострі кути». У повоєнний час Довженкові не дозволяю ть вернутися в Україну, до остан­ ніх днів він живе в Москві. Працює на «М осфільмі», викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах. 1948 р. пише п’єсу «Життя в цвіту», за якою не­ вдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний фільм «Мічурін». У 1949 р. за нього одержить Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні». Однак недарма його мучить серцева недуга. Він поривався в Україну, насиль­ ницька ізоляція від рідного народу ставала додачі нестерпнішою. /і

О л е к с а н д р Д о в ж е н к о (у листі до письм енника Ю. Смолича) зізнавався: “Як прикро і важко мені, сказати не можу. Такий неспокій охопив мою душу і такий сум, ніби я щ езаю вже зовсім від Вас, моїх друзів дорогих і недругів моїх жорстоких». Ш яЮ КЯЗ

Тому з таким романтичним піднесенням, натхненно, пристрасно взявся за новий кіносценарій, а згодом за кіноповість «Поема про море» — йому випала можливість поїхати в тривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС. Там розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас він добивався дозволу ставити його па Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм О. Довженка. У 1958 p. ІО. Солнцева його завершить, а 1959 р. митцеві посмертно буде присуджено Ленінську премію. По закінченні цієї роботи мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити, нарешті, «Тараса Бульбу». Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедію «Цар»... 29 листопада 1954 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й твори­ ти без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в нього було важке життя. Спершу воно проходило в пошуках себе, а згодом у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи. Велике неспо­ кійне серце Художника вже не витримувало розлуки з Україною, постійних цьку­ вань із боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень ні вночі. Замуч мене. Страшно мені жити» — це один з останніх записів у його щоденнику. 25 листопада 1956 р. далеко від України, у Москві, серце О. Д овж енка зупи­ нилося. Його поховали на Новодівичому кладовищі. 202

Олександр Довженко О собливості світобачення. Трагізм творчої долі М айбутній митець із дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. І зрілим уже майстром, я к писав О стап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде». М ріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Д ля початку посадив фруктові сади на територіях К иївської кіностудії та «Мосфільму». Й ого називали «живим акумулятором ідей». Умів захопи ти слухачів, був надзвичайно артистичною на­ турою. Ю рій Я новський порівнював голос Довженка із ф анф арам и. Подібні зовніш ні прояви характеру м итця були, закономірно, пов’язані і з його внутріш­ нім світом. Д овж енка цікавило все, усі галузі людської діяльО. Довженко. ності. С крізь бажав утрутитися. Автопортрет. 1924 р. М ав пристрасть усе перебудовувати й змінювати. Багато років виношував план архітектурної забудови й реставрації Києва, створив проект архітектурного оформлення Дніпра, мріяв про будівництво на його берегах сіл нового типу, а під столицею хотів створити село-музей, до якого були б пере­ несені хати з усіх регіонів України. Задовго до польоту Ю. Гагаріна в космос на письменницькому з’їзді ділився роздумами про підкорення космосу. Його цікави­ ли проблеми садівництва та освоєння тайги. Проектував пам’ятники й монументи видатним діячам українського народу. І постійно бідкався, що не він вирішує всі ці важливі справи... Водночас, перебуваючи в полоні фантазій та незвичних ідей, прозірливо бачив вади суспільства. Глибоко це переживав, відчуваючи і власну провину.

Д

О л е к с а н д р Д о в ж ен к о : «Я поспішав кудись ціле сво є життя. Все поспіш ав, все турбувався, що м о ’ кудись не встигну, чогось не дороблю , що м ало і не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто мож на кращ е. І так зд и вован и й назавж ди отсім своїм несамовитим баченням речей, я й досі думаю , що будь я Богом , я п ер еро би в би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло м оє в сев и д я щ е с ер д и те око».

7/іоказ

О лександр Д овженко був дитям своєї епохи. Ідея змінити, оновити світ, зробити його кращим, очистити й заквітчати — провідна в усіх його творах. І лю ­ дину майбутнього хотів бачити кращою, добрішою, чеснішою, благороднішою. Багато його героїв схожі на богів. Звернімо увагу на діда Семена, батька із «Зача­ рованої Десни», на Івана Кравчину, Івана Орлюка, Василя Трубенка, Тимоша. Це справж ні богатирі, мужні, сміливі, горді, багаті духовно. Довженко оспівує лю дину — б орця і трударя. Такі риси були не надумані ним. Вони випливали з особливостей сприймання довколишнього світу, який завжди видавався йому кращ им , аніж був насправді. Він цінував світлі його риси, умів «бачити зорі в калюж ах». У дитинстві, як згадує сестра, любив цілувати порепані мамині руки, особливо коли приїздив після розлуки: «Ми, малі, сміялися й говорили: 203

Українська літ ерат ура 1 9 4 0 - 1950-х років “Н е цілуй мамині руки, вони в зем л і!” А він см іється і каже: “Р уки трудящ і — руки кр аси ві”». Олександр Довженко: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж в одній лиш е голій правді. Істинне тс, що прекрасне. І коли ми не постиг­ немо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в мину­ лому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас усьо­ му вчить».

С уД Ж С Н Н Я

Мама О. Довженка

Я к бачимо, О. Довженко за типом світобачення —роман­ тик. Очікуване, бажане, витворене уявою бачиться йому як існуюче. Така світоглядна особливість співзвучна д ля всіх м итців-ф анатиків 1920-х, які щиро повірили в оновлю ючу силу нового ладу. Перемога більш овиків під­ ж ивлювала віру в комунізм. П ередчуття катастроф и, глибокої прірви, у яку ко­ тилося суспільство, до них прийде згодом. А те гірке прозріння від сну-омани стане великою внутрішньою суперечністю, трагедією. Тим часом мистецтво втрачало свої основні ф ункції — нести лю дям естетич­ ну насолоду, бути засобом самовираження й пізнання світу — і ставало служницею ідеології. Йому нав’язували ф альш ивий оптимізм і фанатичну віру в робітничий клас, партію, комунізм. Тенденції соціалістичного реалізм у були визначальними. Певна річ, робилося все, аби Д овженко, природж ений романтик, свідомо під­ гримував ідеї нового ладу. Я к і багато його колег, він змуш ений був служ ити цим ідеям, віддати свій неповторний божий дар у загальний оркестр. Однак внутрішня вільна природа митця активно противилася цьому, вона підносила його над актуаль­ ними ідеями колективізації, індустріалізації тощо, вела до глибинного осмис­ лення вічних людських проблем у контексті національних. Н а екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка так мучила митця. Н априклад, у «Звенигорі», цій величній епічній думі про український народ, показано панування розбрату й братовбивства. А столітній дід, символ цього народу, розгублений, бо не знає, котрого онука захищ ати, — ось така красномовна деталь, яка свід­ чить про непрості реалії револю ційної боротьби. В «Арсеналі» оспівано героїчний пролетаріат — усе ніби в річищі тодішніх партійних вимог. Звернімо увагу на деталь: петлюрівець не може вбити полоне­ ного арсенальця, брага-українця, — християнські за­ кони для нього важливіші від класових. Зате пролетар робить це досить упевнено й спокійно. У фільмі «Іван» розкрито тему індустріалізації. О днак насправді в ньому бачимо трагедію україн­ ського народу. С ел ян ськи й син, я к и й прийш ов А. Горська. працювати до міста, загинув. Біж ить нещ асна мати, лександр Довженко. у розпуці відчиняє одні двері, другі, дванадцяті... / у о и -1 pOKU

204

Олександр Довженко Скрізь порожньо — немає такої сили, яка воскресила б її сина. Тоді ради чого це все? — така основна ідея твору. Довженко постійно відчував дискомфорт. Він усвідомлював величину свого таланту, який жодного разу не зміг по-справжньому вільно проявити. Влада заохо­ чувала й підтримувала сірість, посередність, неспроможну самостійно розвиватися, якою легко можна керувати. Це бачив митець і від того глибоко страждав — про не й численні записи в його «Щоденнику». Звісно, О. Довженко всіляко намаггвся зберегти себе, алегоричними, мис­ тецькими засобами пробував донести людям болючу правду. Усе його життя було постійним протиборством. В української художниці Алли Горської є його портрет: розполовинене обличчя (темний бік і світлий), яке митець охопив руками. Він дуже точно передає трагедію великого Художника. Довж енко-прозаїк. Особливості його поетики Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, худож­ ником, публіцистом, водночас працював у різних видах мистецтва. Упродовж усього ж иття художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті - такий розмаїтий його творчий доробок. Зага­ лом усе це створює єдиний неповторний Довженків світ, написаний мовби в один час і на одному подиху. Упродовж усього життя художник мріяв написати «вели­ ку книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому таки вдалося створити, можна умовно вважати такою книжкою. Д овженко був навдивовижу цілісною натурою. Його твори доповнюють один одного: у них перег укуються теми, проблематика, ідеї, переходять з одно­ го в інш ий мотиви та образи. Можемо говорити про єдину для фільмів, кіноповістей, оповідань поетику індивідуального стилю О. Довженка. Проте Довженко-ирозаїк, безперечно, виростав із Довженка-кінорежнсера. Починаючи з «Арсеналу», він сам писав сценарії для своїх фільмів. В українській літературі митець започаткував новий жанр - кіноповість.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ П о ёти к а (від грец. poietike — майстерність творення) — тут сукупність художньоестетичних і стилістичних засобів якогось літературного явища, стильової тенденції, напряму, стилю митця чи конкретного твору. Наприклад, поетика модернізму, «нео­ класиків», лірики Тичини, «Землі» тощо. С ценарій — скорочений або максимально деталізований виклад певного сюжету, що використовується як змістова й композиційна основа для створення фільму, ви ста­ ви, якогось дійства. Сценарій на відміну від кіноповісті не містить ліричних відступів. Кінопбвість — повість, написана з урахуванням специфіки кіно, із застосуванн ям кінематографічних прийомів оповіді та монтажу: поділ сюжету на короткі епізоди, н а­ низування їх один на одного, лаконічність авторських пояснень, ліричних відступів, портретів, д етал ьн а розробка діалогів тощо.

205

Українська література 1940-1950-х років У прозових творах О. Довженка засоби кіномистецтва, його прийоми (де­ тальна розробка діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов’язаних між собою, вільне переміщення часових і просторових площин тощо) були складовою поетики письменника, тобто особливостями його індиві­ дуального стилю, його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи, бачив його наче крізь операторську камеру, вихоп­ люючи те найяскравіше й найприкметніше, що передавало, утілювало суть явищ і понять. Він пов’язував і компонував його, оте побачене, як режисер. Перу митця належать такі кіноповісті: «Аероград» (1934), «Арсенал» (1935), «Щорс» (1936), «Україна в огні» (1943), «Повість полум’яних літ» (1945), «Мі­ чу рін» (1946), «Земля» (1952), «Зачарована Десна» (1942-1956), «П оема про мо­ ре» (1954-1956). Кожна з них має свою художню специфіку і, крім «Зачарованої Дес­ ни», обов’язкову «дозу» соцреалістичного компоненту, якого митець оминути не міг. Однак, відсторонившись од ідеологічних нашарувань на його творах, зауважмо, що Довженко постійно притягає нас насамперед силою естетичного впливу художніх образів, актуалізацією вічних, болючих проблем, які хвилюють людство споконвіку. А з-поміж них його особливо цікавлять ті, які засновані на контрастах: нове і старе, добро і зло, красиве і потворне, життя і смерть, любов і ненависть. І завжди в ху­ дожньому зображенні митець поєднує національне із загальнолюдським. Так, у кіноповісті «Земля»- сюжет базується на актуальній темі тих часів — колективізації. Автор міг легко збитися на звичайну агітку. Натомість створив величну симфонію буття на землі людини, до того ж української. Довженко показав землю як вічне джерело, з якого все починається, неза­ лежно від зміни суспільного ладу. Землю бачимо і сонячного полудня, устелену яблуками та грушами, і в пору цвітіння садів, і в місячну ніч. на ній орють і садять, народжуються і вмирають. У цьому бутті гармонійно єднаються різні прояви пе­ реживань, емоцій людини. Можна зосереджуватися на промовистій символіці твору: дід Семен — уособ­ лення українського народу; Опанас — класу середняків; Василь Трубенко — нова людина, майбутнє; Хома — куркульство, яке заважає поступу нового; трактор — прогрес на селі. Однак тоді загальна картина виглядатиме мертвою, одноплощинною. Художню викінченість твору досягнуто вмілим поєднанням цього сим­ волічного підтексту з метафоричними образами, окремими деталями. До того ж метафора в Довженка завжди містить глибокий філософський зміст.

Олександр Довженко на зйомках фільму «Поема про море».

1956 р. 206

Олександр Довженко Ось похорон Василя Трубенка. «Несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди і квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і т акав від нестерпного протиріччя й про­ тесту» — ця картина говорить про те, що Василь —дитя матері-природи, її частка, відламана наглою смертю. Проте життя непереможне, вічне, як вічна радість його відчуття, — саме це означає образ сонячного дощу, який «ніби змив усі рештки смутку і скорботи з людей, В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя». Ці краплі бачимо на екрані, а в кіноповісті автор, надзвичайно лірич­ ний, емоційний, ненав'язливо «розтлумачує» значення цього образу. Довженко любить поєднувати реалістичні сцени з умовними. Так, в «Арсеналі» портрет Тараса Шевченка раптом оживає і задмухує лампадку. Письменник часто користується художнім перебільшенням, тобто гіперболою, що є прикметною озна­ кою його романтичного стилю. В «Арсеналі» кулі не беруть Тимоша, українсько­ го робітника, бо він уособлює непереможний пролетаріат. Іван Орлюк («Повість полум’яних літ») продовжує бити ворогів, хоча й важко поранений. Письменник використовує і прийом зміщення різних часових, площин. Так у «Зачарованій Десні» у бачення малого Сашка час од часу через ліричні відступи «вривається» автор. Д ля його кіноповістей притаманна романтична контрастність зображуваного. У «Землі» він використовує це для кульмінації: життєствердна картина танку Василя змінюється іншою — раптовим пострілом і смертю. Чи не основна риса стилю О. Довженка —яскравість образів, які й утворюють емоційно, естетично вражаючі епізоди й картини. Саме їх рух, зміна створюють сюжет, що відіграє сам по собі лише допоміжну роль. Ці образи часто символічні. С Ѵ А Ж е Н Н Я Микола Жулинський: «Довженко відкрився як митець особливого ' емоційного напруження мистецького самовираження, як творчий новатор, котрий мав природний дар гіперболізації характерів і сюжетів задля символічного підсилення ідейного задуму. Це був художник провісницького бачення внутрішнього, незримого для звичайної людини змісту явищ і процесів у людському житті й природі». Оповідання періоду війни О. Довженка органічно вписуються в ту цілісну «книгу про український народ». У більшості з них помітні ті самі риси його індивідуального стилю: умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до деталей, яскравих образів. Усе це слугує сутнісному, поетичному вираженню важливого, вирішального в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками оповіді Д овженка ча­ сом більше змісту, аніж у кількатомних епопеях. Попри пафос і декларативність, що були лиш е необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник зумів пе­ редати страждання, трагедію українського народу в кровопролитній війні, зм у­ сити людей замислитися над долею своєї пригніченої, але не скореної нації. В ар­ то звертати увагу на підтекст під час ознайомлення з оповіданнями Довженка. Він відіграє першорядну роль. І тут митець справжній, тут він ніколи не ф альш и­ вив: у своєму щирому вболіванні за Україну, за її майбутнє, у проникливому по­ гляді на її історичне минуле, у переживанні за долю кожної конкретної людини. Скажімо, в оповіданні «На колючому дроті»’ сходяться два нібито смер­ тельних вороги: партизанський командир Петро Чабан і колишній куркуль 207

Українська література 1940-1 9 5 0 -х років Максим Заброда. Однак вони сини одного народу — це підкреслює деталь: пісня полонених про чайку. Вони рівноправні, кожен боронить свою правду — перед нами розкривається трагедія всього українського народу. «Щ оденник» О. Довженка в українській літературі XX ст. посідає особливе місце. І Іе промовистий документ страшної доби тоталітаризму. Він допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців. Записи в ньому митець почав робити в 1941 p., а з березня 1942-го вони стають регулярними й тривають до останніх днів. У них чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, почутих цікавих історій. Однак найцінніш і ті, що стосуються душевного стану письменника, його переживань, думок із приводу різних подій і ситуацій. «Щ оденник» розкриває невідомого Довженка, часто несподіваного й суперечли­ вого. Довженка-людину, який так багато страждав у цьому світі. «У К Р А ЇН А В О ГН І» Історія написання й опублікування

О. Заливала. Є і будемо! 1980-і роки

З літа 1942 по 1943 р. О. Довженко працю­ вав над новою кіноповістю. Окремі уривки одразу надрукували російські часописи «Ли­ тература и искусство», «Знамя». Автор прочи­ тав її М. Хрущову, який був при владі. Він схвалив твір, пообіцявши надрукувати «окре­ мою книжкою російською та українською мовами». О днак наприкінці року «батько всіх народів» И. Сталін різко висловив своє не­ гативне ставлення до «У країни в огні». Тоді з ним погодився і М. Хрущов. У січні 1944 р. було навіть скликано спеціальне засідання Політбюро ЦК В К П (б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівувача», «ворожого політиці партії та інтересам україн­ ського й всього радянського народу». Річ у тім, що в кіноповісті не було оспівано визначну роль Сталіна в перемозі, не було пафосу, нато­ мість акцентовано на трагізмі українського народу, жорстокій воєнній правді.

f

Українське кіно 1941-1945 pp., як і все тодішнє мистецтво, загал о м «працювало» на ідеологічні запити партійної влади, було витрим ане в дусі соцреалізму. Фільм «Райдуга» М. Донського (за сц енарієм Ванди Василевської), у якому правдиво відтворено поруйноване українське село, був винятком, отримав іноземні нагороди, зокрем а й «Оскар» (1944). Загалом художньою цінністю ф ільм ів була лиш е гра таланови тих акторів (А. Бучми, Д. М ілютенка, М. Р о м а н о ва , С. Бондарчука та ін.).

акт

208

Олександр Довженко Отже, лише із 1966 р. після тривалого замовчування кіноповість уперше було надруковано в п’ятитомному виданні О. Довженка, хоча з багатьма цензурними купюрами. Так само вона з ’явилась у виданні 1990 р. Лише в книжці вибраного «Господи, пошли мені сили» (1994) було подано повний текст «України в огні». Тоді ж, у 1940-х роках, за моральною розправою відбулися й організаційні заходи — Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, удруге звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (уперше це сталося в 1941 p.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» — назавжди вислано з України до Москви. Це було найжорстокішим покаранням, відтоді він пос тійно почуватиметься «українським ізгоєм» і мріятиме повернутися.

Д

Олександр Довженко: .«Я почуваю себе на грані катастрофи... так мені

нестерпно тяжко на душі... Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізм і1, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»; «Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять недовгі вже мої літа, я хочу жити на Вкраїні. Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть м ене ворогом н а­ роду безсором ні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України» — ці записи в «Щоденнику» — як розпачливий крик душі. Х ОК'Л'Л ■ '

у

Правда про український народ На сторінках «Щоденника» є чимало записів тих часів, коли створювалася ця кіноповість і, ще більше, коли була заборонена. «Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вороги і дрібні чиновники перелякаються мене й ста­ нуть зневажати. Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика», — записав О. Довженко 26 листопада 1943 р. і так визначив основне ідейне спрямування свого «нещасли­ вого» твору. У кіноповісті письменник основну увагу зосереджує на найтрагічніших для українського народу сторінках з історії Другої світової війни — на початкові Великої Вітчизняної війни, відступі радянських військ, німецькій окупації У краї­ ни, коли пролилося стільки крові й сліз. Твір написано за всіма ознаками жанру кіноповісті. Його основну сюжетну лінію пов’язано з трагічною долею хліборобської роди­ ни Лавріна Запорожця: син загинув у перший же день, старий батько помер, дружину важко поранено, а згодом і вбито, доньку Олесю вивезено до Німеччи­ ни, а його самого обрано старостою, за що він постане перед партизанами як зрадник. Ця трагічна історія родини уособлює долю всього українського народу. Та останньої крапки на цьому Довженко-романтик не ставить. Увесь текст пронизано стривоженим авторським голосом — частими лірич­ ними відступами публіцистичного характеру. 1 Остракіїм — різний осуд кого-, чого-небудь, гоніння,

209

Українська література 1940- 1950-х років

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Публіцистичність (від латин, publicus — суспільний) — «заангаж ованість творів су­ спільними. політичними, ідеологічними проблем ам и, висвітлення в них актуальної про­ блематики, використання полемічної тенденційності, емоційного пафосу» (Ю. Ковалів).

Публіцистичність робить «Україну в огні» ідеологічно спрямованою. У творі, під прикриттям поширених пропагандистських кліше (вірність ідеям ленінізму, дружба народів, мудрість керуючої партії тощо), сміливо порушено актуальні національні проблеми. Особливо це стосується тих купюр, які за радянських часів акуратно робили під час друкування твору. Прикметно, що цей авторський голос постійно супроводжує наскрізний образ України, «попаленої, розбитої, поруйнованої, обездолено!» — в огненному кільці між двох імперій, на межі вибору своєї подальшої долі. Бо ж доля держави України О. Довженка цікавить найбільше, а з нею і доля кожної української людини. Тому персонажі постають тут такими різними: добрими й жорстокими, катами й жертва­ ми. мудрими й легковажними, але реальними, правдивими. Усі разом воші становлять український народ, як уважає Василь Кравчина, «єдиний народ, що не знайшов собі а століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий•>. який «століттями презирав неволю» і якому боротьба за волю освітлювала шлях. Так вустами баг атьох своїх героїв (у тому числі й німецького офіцера) О. Дов/м нко висловлює свій погляд на такий недосконалий український світ загалом і на конкретні ситуації (як відсутність зброї в радянських солдатів). Він у такий спосіб ніби змушус задуматися над багатьма проблемами, які супроводжують українців у виборюванні своєї державності. Усі події відбуваються у великому напруженні, герої постійно перебувають у випробувальних ситуаціях, на грані життя і смерті — романтичне начало тут пе­ реважні. Попри реалістичне зображення війни, воно невід’ємне від наскрізного гуманістичного па/росу повісті. Недарма навіть найважчі випробування роблять людей добрішими й чистішими. Так було і з Довженком.

Вивезеним жінок до Німеччини на примусові роботи. і 941р.

210

Олександр Довженко

Ж

Знайдіть свідчення про це в його «Щоденнику».

До того ж лірико-романтичний струмінь у сюжеті автор віртуозно поєднує з невід’ємною для його кіностилістики публіцистичністю. Цей струмінь пов’язано зі зворуш ливою історією Олесі іі Василя, яка надає всій оповіді ліричності, по­ силює відчуття достовірності зображуваного. Вона в композиції твору виконує роль своєрідного кільцевого обрамлення: закохані знову зустрічаються у фіналі. Назвати ж фінал щасливим усе ж не можна — Василь знову іде воювати, але вже визволяти рідну землю. Хоча Україна у творі постає зруйнованою, але нескоре­ ною, бо нескореним є її народ. Командир загону підбадьорює Христю: «Все про­ ходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді». Адже в це саме, попри все, вірить і О. Довженко. Н ай­ головніше. що він в атмосфері засилля радянської ідеології виокремив Україну, заговорив про неї й про національні проблеми стривоженим голосом відданого сина. «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА» У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

$

9 л истоп ада 1946 р. Олександр Довженко признавався в листі до матері й сестри : «Правда, похвастатись на добре вельми все життя я не можу. Життя м о є не дуже до б р е, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люди, привик і я терпіти помаленьку... пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, сосн иц ьке життя, — ще коли я був маленьким, мамо, у вас і щ асливим, коли дід казав мені: “Цить, Сашко, не плач, поїдемо на сінокіс, да накосимо сіна, да н аберем ягід, да наловим о риби, д а наваримо каші”. Про всяке таке старовинне, що щ езло вже, минуло давн о і ніколи нікому не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати, Чо­ мусь я часто, коли не щодня, згадую про Сосницю і про вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і ден ь мій в е ­ чоріє вже, і хоч не гнеться ще спина і ходжу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став н азад, почав визирати в холодне чуже вікно — а чи не пливуть до мене в гості молоді літа деснянською водою на дубах. Ні, не пливуть».

акт

т

Доберіть цитатний матеріал, що характеризує діда Семена за поданим и в схем і ознаками.

211

Українська література 1940 1950-х років В українській літературі можна знайти чимало подібних оповідань, повістей про «бо­ соноге дитинство*. А от «Зачарована Десна» іі нині залиш ається єдиним унікальним тво­ ром у цьом у жанрі. У чому ж її феномен? Перед тим як відповідати на це запитан­ ня, задумаймося, що ж такс гіроцсс художньої творчості. Цс явище настільки складно іі за­ гадкове, що ніколи вичерпно не може бути осягнуте й зрозуміле. Навіть самим письмен­ ником, який може бачити лиш е зовніш ні спо­ нуки написання твору і навіть не підозрювати Олександр Довженко з батьком про спонуки внутрішні — підсвідомі. А вони в піл час написання кожного митця абсолютно індивідуальні, неза­ «Зачарованої Десни ► лежні від його волі й бажань. Згадаймо, що творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Нін перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підне­ вільне становище, але не в силі був протистояти злу', брехні, вирватися зі своєї ін молоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ета­ пі аїльним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до свої і «Зачарованої Десни*, яка в його творчій біографії означала щось значно більші’, ніж автобіографічна повість про дитинство. Л і

5 квітня 1942 р. Олександр Довженко занотував у «Щоденнику»: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці см іявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне м оє душ евне око...»

Т аКТ

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього, наче з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і трим ався на світі з 1942 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з ’явилась Родина окремою книжкою. батька, дід, «Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ прадід Тарас, V баба ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, яки й гине в по­ ^ароѳ^ лум’ї Великої Вітчизняної війни, і я к виправ­ дання перед ним, Україною , людьми і самим ' Малий \ \ ГиЯ„ сіь Сашко \ 1 собою. Довженко- ) - * . К , Безперечно, це автобіографічний твір, над­ Vмитець У ! звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ Д есн э X X V 4 ник вільно полинув за спогадами про своє раннє дитинство. Однак при тому не був об­ межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе. 212

Олександр Довженко Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим Дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптнмальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю. М аємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського *Я»: малий Сашко як головна дійова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у х у ­ дожні образи. М алий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­ домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна. Звернімося до тексту. Саш ко вп ер ш е нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього про­ кльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес м а­ ленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав сво ї то­ ненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. Д о цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Щ о ж м е­ ні буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­ лому віці переж ивати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­

дом о п е р е д ким...

О. Довженко. Малий Сашко

Прокоментуйте, як знакові п о д ії дитинства Сашка вплинули на його формування як особистості й митця.

С

перш ий гріх і його «спокутування»

с

зустріч з учителем

Знакові події в житті героя

X

К

картина Страшного суду

смерть прабаби

повінь у Загребеллі

на косовиці

J

З З

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, яки й надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні один, мо \ нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? 213

Українська література 1940- 1950-х років Як жити ц світі?* Цс запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­ звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (д е так багато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя. А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­ кав усе життя. Дійсність брутальна іі жорстока, він так хотів п змінити. Свою мрію Д о в ж е н к о - митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства. Малий живе в чарівному, поки шо гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього довкола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у яко му так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко. «Заграй, музика, заспівайте янголи в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегам и, дівчаточка під вербам и. Я пливу з а водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаю ться у небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, ж уравлі. Л етять чорногузи, як чоловіки усні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в ’язи, тополі у воді, зелені острови». dO K 33

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко під земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок. «Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли по­ терпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплющуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здаватось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по

Г Варкам.. Деснянські обрії

2001 р. 214

Олександр Довженко собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­ любним, переживав часом безпідставно... У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни —своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ ють косу... П ерегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він лю бить, а що ііі — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець. Саш кові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, т е буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікраденим. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність. «А ми хт о? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, — якось журливо проказує, мені батько, — прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зостаюсь».

С у д ж е н п Я Німецький дослідник Рольф Гебнер: «У “Зачарованій Десні” він ' ' робить спробу докопатися до коріння життєвої сили українсько­ го народу, над яким нависла загроза фізичної і психічної руйнації. При цьому митець аж ніяк не збирався прославляти патріархальні форми життя, він інту­ їтивно шукав неперехідних цінностей народу...» Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­ на весняної повені в повісті. Щ ороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь!): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, т а в — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води —один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина? Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань ве­ ликого Художника. У ньому —духовна опора кожного українця. 215

Українська література 1940- 1950-х років у п д с у м к д ве

Микола Жулинський: «...ніяка сила не змогла відірвати його в і д далекої краси України, від її казкових берегів і зоряного неба, від холодної роси на стиглих яблуках його саду, від віри в щасливу будучину стражденного свого народу. Митець почував себе щасли­ вим від того, що народився на березі сивої Десни і ніколи не зійшов з її бере­ гів. Зупиніться на мить у цьому шаленстві долання вічного часу і ви поба­ чите його, здивованого маленького хлопчика з широко розкритими зеленими очима, на березі вічної української ріки».

судження

завдання 1. А хіллесовою п’ятою заво й о ву ван о го н ароду Еріх ф он К рауз («Україна в огні») вваж ав усі названі ф актори , КРІМ того, що українці А не маю ть д ер ж ав н о го інстинкту Б не вивчаю ть св о єї історії В не береж уть н ародних звичаїв і о брядів Г 25 літ живуть негативним и лозун гам и о дки дан ня Б ога Д від сл о в а «нація» маю ть лиш е прикметник 2. Виконання З ап ор о ж ц ям и м атер и н о ї пісні на попелищ і си м в о л ізу є А кінець війни Б п ровод и вцілілих родичів на війну В оплакування заги б л и х родичів Г уш анування м атері в д е н ь її н ародж енн я Д н ездол ан н ість українського н ароду 3. Установіть відповідність Герой

1 б атько (« З ач ар о ва н а Д есн а»)

Зовніш ня (внут ріш ня) характеристика ...з д о р о в і темні р у к и , патьоки на ш и ї і с к р о н я х і з м о р ш к и на чолі також н е п о літах... тяжкий с о р о м і гнів р о з п и н а л и його д уш у. Б ...3 н ьо го м о ж н а б ул о писати лицарів, богів, апостолів, великих учен их чи сіячів — він годи всь на все. В ...Б іл ьш за в с е на світі л ю б и в він сонц е... л ю б и в кашляти. Каш ляв він часом так д о в г о й гучно, що, скільки м и не старалися, ніхто н е м іг його як с л ід передраж нит и... Г ...Т акого щ е н е б а ч и в н і у к р а їн ­ ськи й м ісяць, а н і з о р і... [В ін ] один з н и щ и в п о л о в и н у в о р о ж и х авто­ матників.

А

2 3

дід (« З ач ар о ва н а Д есна») В асиль Кравчина («Україна в огні») 4 Л аврін З а п о р о ж е ц ь («Україна в огні»)

216

Олександр Довженко Д

-Орудував він косою, як д о б р и й маляр пензлем чи ложкою, — легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю.

4. Ч ом у О. Д овж ен ко сп р и й м ав п е р е їзд із К иєва до М оскви як за с л а н н я ? 5. Н азвіть композиційні особливості кіноповісті О. Д овж енка «Україна в огні». Які з них є кінем атограф ічним и, а які — літературн им и? 6. З н а й д іть і п р очи тайте публіцистичні уривки в кіноповісті О. Д о в ж е н к а «Україна в огні». У чому виявляється їх публіцистичність? 7. Як в ід о м о , поняття ліричний герой викори стовую ть під ч а с ан а л ізу в а н н я п оетичних (ліричних) творів. Поясніть, чому л ітер ату р о зн авц і н а зи в а ю ть ліричним и д в о х головних героїв кіноповісті « З ач ар о ва н а Д есн а» (м ал о го С аш к а й зр іл о го м ай стра). 8. Д осл ід іть з а с о б и творен н я гумору в поданом у нижче уривку із « З а ч а р о ­ в а н о ї Д есн и » О. Д овж енка. «Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як д ід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, щ о попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щ одня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох д е сь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видю щ і й гострі, що сховатись од н е ї не могло ніщо у світі. їй можна було по три д н і не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були ї ї духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як в ірш і з натхненного поета, з найменшого приводу. У н е ї тоді блищ али очі й червоніли щоки. Це була творчість ї ї палкої, темної, престарілої душ і... Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів». 9. Ч ом у кін оп о вість « З а ч а р о в а н а Д есн а» н а зи в а ю ть с п о в ід д ю з р іл о г о м а й с т р а ? Д оведіть свою думку конкретними п р икладам и з тексту твору. 10. Які м о р а л ь н о -е т и ч н і п р о б л е м и поруш ено в кіноповісті « З а ч а р о в а н а Д есна»? 11. 12.

В ізьміть участь у дискусії в класі щ одо зап ису із «Щ оденника» О. Д о в ж е н ­ ка: «Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Ч ом у в н езал еж н ій Україні й досі не зн ято ф ільм з а кіноповістю «Україна в огні»? С вої міркування висловіть письм ово кількома реченн ям и.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Виписати із «Щоденника» О. Довженка роздуми про долю кіноповісті «Україна в огні». Усно прокоментувати їх.

217

Українська література 1940- 1950-х років 2. Письмово висловити свою думку щодо виділених у поданому нижче уривку слів («Зачарована Десна»). «А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». 3. Вивчити напам 'ять опис батька із «Зачарованої Десни» О. Д овж енка (межі уривка: «Багато бачив я гарних людей... він і тоді був прекрасний»). 4. Дібрати репродукцію картини одного з українських художників, яка найкращ е, на вашу думку, п ередає казковий світ біля Д есни в кіноповісті О. Довженка (за бажанням). Свій вибір обґрунтувати.

ЛІТЕРАТУРА 1. Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені докум енти спецслуж б. — К., 2008. 2. Дзюба І. Світовий контекст естетики Д овж енка / / 3 криниці літ: тригомовик. — Т. II. К„ 2001. — С. 797-814. З .Довженко О. Господи, пош ли мені сили. Щ оденник, кіноповісті, оповідання, фольклор­ ні записи, листи, документи. — Харків, 1994. 4. Довженко і світ. Творчість О. Д овж енка в контексті світової культури. — К„ 1984. 5. Жулинський А/. О лександр Д овж енко / / С лово і доля: Н авчальни й посібник. — К , 2002. - С. 430-439. 6. Короіодсъкий Р. Д овж енко в полоні: Розвідки та есеї про М айстра. — К., 2000. 7. Лавріненко Ю. О лександр Д овж енко / / У країнське слово. Х рестоматія... — Кн. 2. - К., 1994.- С . 3 7 -4 7 . 8. Марочко В. Зачарований Десною: Історичний портрет О лександра Довж енка. — К., 2006. 9. Тримбач С. О лександр Довж енко: Загибель богів. Ідентиф ікація автора в національно­ му часопросторі. — Вінниця, 2007. 10. Царинник М. Плянетне видиво: м іфотворче світовідчування О лександра Д овж енка / / Сучасність. - 1973. - Ч. 10-12. - С. 49 -6 7 .

www.refine.org.ua > Література українська lib.ru/SU /U K RA IN A /D O V ZH EN K O /shchoden.txt %л\лѵ.икгсепІег.сот/Література/Олександр.../24373/Украша-в-огні Радимо відвідати: Л ітературно-меморіальний музей О. П. Д овж енка (см т С осниця Чер­ нігівської обл.), М узей Н аціональної кіностудії худож ніх ф ільм ів імені О лександра Довженка (м. Київ), меморіальний кабінет О. Д овж енка (м. Київ, Ц Д А М Л М У країни); подивитися: фільм и «Звенигора», «Земля», «Арсенал», «Роздуми після ж иття» (1992), «Довженко. Щ оден­ ник 1941-1945» (1992): «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою».

218

УКРАЇНСЬКА ЕРАТУРА

другої половини Д -П О Ч А Т К У М ІС Т .

ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА ПРОЗА СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА РОСІЙСЬКІ ПОЕТИ ПРО УКРАЇНУ ТА її КУЛЬТУРУ

Душ а належить людству і епохам. Чому ж ї ї так раптом потрясли осінні яблука, щ о сумно пахнуть льохом, і руки матері, що яблука внесли?

Л. Костенко

Життя неодноразово доказувало цю істину: велике мистецтво немислиме на держ авній службі, воно має служити вічним людським цінностям і для вічності. Це стосується і політичної заан гаж о ван о сті митця. Не системою суспільно-політичних кон'юнктур визначаєть­ ся естетична вартість твору, а тільки силою духовної енергії, яку він несе.

Вал. Шевчук У цей досить непростий, розмаїтій суспільно-політичними подіями історичний період українська література загалом характеризується нестабільним, хвиле­ подібним, неоднозначним розвитком. 1Іа ній суттєво позначилися наслідки загальних тенденцій попереднього етапу. Зокрема. штучна перерваність у 1930-х роках процесу утвердження модернізму, що було пов'язано з репресіями письменників, із загальною політизацією та ідеологізації то суспільного життя її суспільної свідомості, диктаторською полі­ тикою правлячої партії, відповідно до якої національне мистецтво дедалі більше втрачало свою автономність. На перший погляд, це був період розквіту україн­ ської радянської літератури — репрезентанта політичних гасел та ідей. Однак для псі як виду мистецтва було притаманне зниження художнього рівня. І Іа Першому з'їзді радянських письменників у 1934 р. було визначено основні риси іі принципи методу соціалістичного реалізму, який на довгі роки став і про­ відним художнім напрямом в УРСР. У документах з ’їзду було зазначено, що він означає «правдиве, історично-конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку* відповідно до «завдань ідейної переробки та виховання трудящих у дусі соціалізму».

консультація . ТЛ Соціалістичний р еал ізм — основний художній напрям у радянській літературі, який характеризується нерозривним поєднанням р еалісти чн ого зображення із соціалістичною ідеологією, принципами партійності, звульгаризованої народності, пролетарського інтернаціоналізму тощо як визначальними. Соціалістичний реалізм як метод було канонізовано, тобто визначено як основне, непорушне правило, обов’язкове під час написання будь-яких художніх творів. На практиці ж його утвердження означало: — нівелювання (знецінення) естетичних принципів розвитку мистецтва; — обмеження свободи творчості, індивідуального вибору; — заборону будь-якого експерим ентаторства, ф о р м о тво р ч о го новаторства, використання рис інших художніх напрямів і стилів, крім реалістичного; — тематичну обмеженість (дозволено лише «правильні» теми); — залежність творчого процесу від партійних вказівок та ідей; — поширення концепцій «ідеального героя» як носія комуністичної ідеології, «безконфліктності»; — перевагу суспільного над індивідуальним; — схематизм у розробці сюжету, характерів, образів (події відбуваю ться строго послідовно, герой проходить висхідну еволюцію, вороги гинуть або затавровані, радянська дійсність не може бути критикованою).

220

Українська література дуцгої половини X X — початки X X I cm. Через панування в радянські часи соціалістичного реалізму українська література 1950-1980-х років існувала ізольовано від світової культури, не вико­ ристовуючи її здобутків. Переклади зарубіжної класики здійснювались в основ­ ному російською мовою. Українські твори перекладались іноземними мовами вибірково, відповідно до закритих списків. У цій літературі спостерігаємо процвітання фарисеїв (пристосуванців) і гра­ фоманів, натомість талановиті майстри, твори яких не відповідали критеріям соціалістичного реалізму, забороняли й не допускали до друку. Радянський період характеризується загальним занепадом мовної культури (відсутність у художніх творах індивідуалізованої мови), мистецтва загалом. Тодішній пере­ січний читач не був підготовлений до його естетичного сприйняття. Звісно, у силовому полі соціалістичного реалізму не могли виникати твори високого художнього гатунку. Вони з ’являлися лише всупереч його канонічним вимогам. З-поміж великої когорти українських митців радянського часу було чимало талановитих, із почуттям власної гідності й сповідуванням свободи творчості як неодмінної умови для повноцінної самореалізації. Зазвичай вони писали «у стіл» — із надією на майбутні сприятливіші часи. Іноді деякі їхні твори все ж потрапляли до читачів, сміливо порушуючи застиглу атмосферу тодішнього мистецького середовища. Такими були Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Ігор Калинець, Василь Голобородько, Володимир Дрозд, Іван Чендей, Роман Іваничук та ін. Завдяки таким митцям в українській літературі другої половини XX ст. спостерігаємо відносне стильове розмаїття. Саме в їхніх творах стилістичні тенденції модернізму (зокрема, риси імпресіонізму, експре­ сіонізму, неоромантизму, неореалізму, символізму, міфологізму, худож ня умовність, зміщення різних часових площин тощо) не зникають, а відроджу­ ються в новій ролі та функціях, що можна простежити при розгляді конкретних прикладів. Суспільно-політичні процеси наприкінці 1950-х років, зокрема розвінчання «культу особи Сталіна», настання тимчасового «хрущовської відлиги», сприяли пожвавленню загального мистецького життя. На цей період припадає офіційна реабілітація репресованих у 1930-х роках письменників, перевидання їхніх тво­ рів (М. Куліш, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, М. Драй-Хмара). Національну культуру поповнюють оригінальні переклади Бориса Тена, Г. Кочура, М. Лукаша із зарубіжної класики. Відбуваються якісні зміни в українській літературі: посилення спроб подо­ лати канони соціалістичного реалізму, активізація аналітичного й особистісного начал, утвердження гуманістичних, загальнолюдських цінностей, збагачення арсеналу художніх засобів тощо. Закономірно, що в цей час спостерігається «третє цвітіння» поетів старшого покоління: П. Тичини, М. Рильського, М. Ба­ жана, В. Сосюри, А. Малишка. Вони всіляко підтримують творчу молодь, яка з'явилася на арені тодішнього суспільно-культурного життя. З нею пов’язане явище шістдесятництва в українському суспільстві — об’єктивний феномен (тобто рідкісне й важливе явище), суголосне подібним процесам у всьому світі та в СРСР, коли активно заявляла про себе радикально настроєна молодь (своєрідний бунт дітей проти батьків у 1960-і роки). У нас це явище безпосередньо пов’язане з дисидент ським рухом , тобто критичними виступами проти існуючої системи влади. Його активними учасниками були 221

Українська література дут ої половиш X X — початки X X I cm. В. Чорновії, Л. Лук'яненко, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, І.Дзюба, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці та ін. Ш істдесятництво — поняття досить широке, воно охоплює специфічні процеси в суспільстві, культурі, науці, мистецтві загалом, які пов’язані з опозицією до існуючої влади, ЇЇ політики дена­ ціоналізації, до канонізованого соціалістичного реалізму, який утілював ЇЇ ідеологію естетични­ ми засобами. 1960-і роки в Україні прикметні пробудженням національної свідомості. Тому великого суспільного резонансу набула публіци­ стична праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До літературного шістдесятництва належить творчість поетів (В. Симоненко, Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олій­ ник, І. Ж иленко), прозаїків (Гр. Тютюнник, Вал. Ш евчук, В. Д розд, Р. Іваничук, Є. Гуцало) О. Скицюк. Устремління. ' Деяких драматургів. Це була відверта опозиція 2002р. Д° панівних ідеологічних канонів, друга, після 1920-х років, хвиля відродження української літератури, основними ознаками якої знову стали модернізм, ідейно-стильове розмаїття, реабілітація естетичних функцій мистецтва. Я к писав Гр. Тютюнник про М. Вінграновського та І. Драча, вони «нагадують джерело, що пробило твердь» — ішлося про долання стереотипів соціалістичного реалізму в 1960-і роки, про сміливе естетичне оновлення української літератури. Ш істдесятники також прагнули перетворити літературу, мистецтво на один із найважливіших державотворчих чинників, а місію письменника вбачали в служінні рідному на­ родові. Однак уже з 1963 р. розпочався новий ідеологічний наступ на українське мистецтво, що його не всі шістдесятники змогли витримати. Тим часом за межами рідної землі паралельно продовжувала розвиватися українська діаспорна література. Наприкінці 1950-х — у 1960-і роки особливо яскраво заявила про себе «нью -йоркська група» українських митців, ядром якої були поети-модерністи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, П. Килина, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський, О. Зуєвський та ін.). На деякий час до них приєднався і В. Барка. Вони видавали журнал «Нові поезії», власні книжки, дискутували про різні на­ прями в мистецтві та подальші шляхи розвитку української літератури. Сповіду­ вали «абсолютну свободу творчого вислову», прагнули незалежності від будь-якої ідеологічної кон’юнктури (у тому числі й національної) та політики, «естетичної самодостатності», заперечували традиційні літературні форми, орієнтувалися на європейський модернізм. Відповідно кожен із них утверджував власну стильову манеру письма. Завдяки творчості цих митців українська література значно оновилася, збагатилася новими стильовими тенденціями. Як зазначав Б. Рубчак, «“нью-йоркська група" зупииила процес пересаджування вишневих садків та струн­ ких тополь на нью-йоркські бруки», тобто засвідчила здатність української літера­ тури бути самодостатнім мистецтвом, суголосним модернізованій сучасності. 222

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. У 1957 р. в Нью -Йорку було утворено об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», яке стало продовженням свого європейського попередни­ ка — М УРу. Його членами були Е. Андієвська, У. Самчук, В. Вовк, І. Багряний, Є. М аланюк, О. Зуєвський. І. Качуровський, 10. Косач, С. Гординський, літера­ турознавці Ю. Шерех і Г. Костюк та ін. Вони проводили з’їзди, з 1962 р. видали 12 випусків збірника «Слово» та чимало творів репресованих і вилучених із л і­ тературного процесу авторів. Об’єднання проіснувало до здобуття Україною незалежності. Творчість цих митців розвивалася у вільних умовах, вона засвідчила широкі потенційні можливості української літератури, збагаченої різними стильовими тенденціями, змістовим розмаїттям, пошуковою естетичною спрямованістю. Щ одо окремої поезії другої половини XX ст. у літературознавстві побутує термін постиіістдесятництво. Його вживають на означення когорти україн­ ських митців, які в часі хоч і відштовхувалися від 1960-х років і шістдесятників, пішли дещо іншим, а часто зовсім осібним (як В. Стус чи І. Калинеиь) шляхом художнього саморозвитку. З-пом іж них вирізняєм о «к и ївську ш колу» української поезії (В. Голобородъко, В. Кордун, М. Воробйов та ін.). Д е поети-естети, які свідомо уникали соціальної спрямованості, політики й публіцистики, надавали перевагу неримованій формі вірша — верлібру, філософії екзистенціалізму. Звісно, їхня поезія не відповідала стандартам соціалістичного реалізму, перебувала в полі сміливих модерністських пошуків. Цих митців пере­ слідувала влада, вони були позбавлені права на освіту, на друк книжок, власне, роками перебували у «внутрішній еміграції». Лише в 1980-і роки їхній доробок було відображено в літературному процесі, згодом одна за одною почали з ’являтися книжки, які колись писалися «в стіл». Ігоря Калинця (нар. 1939) було засуджено «за антирадянську агітацію і про­ паганду», до рідного Львова він повернувся лише в 1981 р. За кордоном у 1991 р. було надруковано два томи вибраного «Невольнича муза» і «Пробуджена муза». За них та збірку «Тринадцять алогій» у 1992 р. отримав Державну премію України імені Т араса Ш евченка. Для його поезії характерні міфологізм, ф ольклорна символіка, непередбаченість асоціацій, філософічність. Василь Голобородъко (нар. 1945) мешкає на Луганщині. У 1994 р. за збірки «Ікар на метеликових крилах» і «Калина об Різдві» отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. У його поезії оживає прадавній світ української казки, пісні, обряду, використано фольклорну поетику. Це і філософ, який образно переосмислює проблеми свого часу крізь власні відчуття. Віктор Кордун (1946-2005) довгі роки вважався політично неблагонадійшш. Художній світ його поезії «переінакшений», «часом повністю розконтактований 13 реальним» (В. Стус), це світ його відчуттів, що виникають при спробі зазирнути в «інобуття». Автор збірок «Земля натхнення», «Зимовий стук дятла» та ін. Упродовж двох десятиліть замовчувалось ім'я Миколи Воробйова (нар. 1941). Ф ілософ ія його віршів відображається в образі, часто асоціативному, несподіва­ ному, розкутій метафорі, підкріплена яскравою деталлю. Лауреат Національної премії У країни імені Тараса Ш евченка 2004 р. за збірку «Слуга півонії». Загалом завдяки поезії шістдесятників, «нью-йоркської групи», постшістдесягників та ін. було значно послаблено повсюдне панування соціалістичного реалізму в українській літературі другої половини XX ст. Натомість у ній закріп223

Українська література дхшгої половини X X — початки X X I ст. лювалася потужна поетична національна традиція, започаткована модернізмом на початку століття і в 1920-х років. Це підготувало надійний ґрунт для її подальшого активного розвитку. Урешті-решт, у 1980-х роках спільні зусилля перетворилися на нову потужну хвилю, умовно названу вісімдесятництвом (І. Пагутяк, І. Римарук, В. Гграсим'юк. В. Медвідь, П. Гірник, І. М&чкович, Ю. Андрухович та ін.). Для цих митців прикметне розмаїття стильових уподобань і тен­ денцій. творче використання національної традиції, модерністська відкритість до зарубіжних взірців. Більшість вісімдесятників активні й нині, їхні твори ста­ новлять значну частину сучасного літературного процесу, власне, визначають його обличчя. ' Варто наголосити, що на відміну від поезії та прози українська драматургія другої половини XX ст. загалом розвивалася не так інтенсивно, бо відповідала рівню тодішнього театру, оомеженого радянськими стереотипами. Хоча деякі здо­ б у гки все ж були, коли автори виходили за межі цих стереотипів. Варто назвати неси О. Коломійця («Фараони», «Голубі олені», «Дикий Ангел»), Я. Стельмаха («Провінціалки», «Синій автомобіль»"). Окремо - Вал. Шевчука («Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова»), драми якого є взірцем сучасного високого модерну. Поняття «сучасна українська література» хронологічно обмежене (1990-і ро­ ки - початок XXI ст.), що збіглося з розпадом СРСР, утворенням і розбудовою незалежної держави України. Відповідно ця література позбавлена стереотипів соціалістичного реалізму, великою мірою позначена багатьма постколоніальними тенденціями (іронічно-критичною спрямованістю, переглядом усталених цінностей і понять, актуалізацією раніше заборонених тем і проблем тощо). Це позначилося на творах митців попереднього покоління (Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, В. Дрозд, ГІ. Загребельний, В. Шевчук, Є. Гуцало та ін.), які також належать до сучасної літератури, і багатьох молодших письменників (Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак, Є. ГІашковський, О. Забѵжко, О. Ульяненко, Є. Кононович, Ю. Іздрик, С. Процюк та ін.).

Е. Андібвська. Південь. 1996 р.

224

Укѵшнсъка літератиѵа дригоі половини XX

—

початки X X I ст.

Основним художнім напрямом п'часної української літератури є постмодер­ нізм, який поступово оформився не як заперечення модернізму, а як його новіт­ ній наступник в опозиції до тоталітаризму та його естетичної системи —соціаліс­ тичного реалізму. Наприкінці 1980-х років група «Бу-Ба-Бу* (Ю. Андруховнч. В. Неборак, О. Ірванець) відродила карнавальність в українській літературі (п р и ­ таманну бароковій традиції) — як іронічно-ігрове (а не критичне, як то було в 1960-і роки) переосмислення попередніх понять, ідей, цінностей, свідомості, а також здобутків національної літератури.

консультація • ТЛ П о с т м о д е р н ізм — один із провідних мистецьких напрямів XX ст., для якого характерні: гра зі словом, образом, -чужим» текстом, стильовий і тематичний еклектизм {поєднання різнорідних і несумісних елементів), наскрізна іронічність. Цей напрям передбачає множинність інтерпретацій художнього тексту, нестабільність та умовність усіх значень, заперечення будь-яких канонів чи Ієрархій, стильову невизначеність, змішування жанрів, рівнів мовлення. Для постмодерністїв є характерною втеча од об’єктивного зовнішнього світу у внутрішній, переосмислення рис усіх попередніх мистецьких епох по-своєму.

Кожен із сучасних українських митців використовує лише певні тенденції поетики постмодернізму, тому в їхніх творах він проявляється індивідуально. Це й забезпечує пошукове стильове й жанрове розмаїття, загальне новаторське спрямування, яскраву індивідуалізацію новітньої української літератури, яка перебуває в силовому полі постмодернізму. Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Дрозд В. Музей живого письменника, або Моя довга дорога її ринок. К, 1994. 2. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний пост­ модерн. — К., 2005. 3. Жулинсъкий М. Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та Ідейноестетичні пошуки української літератури. — К„ 2010 4. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстка 90-х. К,, 1999. 5. Іваничук Р. Благослови, душе моя, Господа... : Щоденникові записи, спогади I роз­ думи. — Л„ 1993, 6. Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. — Кн 2. - К., 1995 7. Корогодський Р. Брама світла. Шістдесятники. - Л., 2009. 8. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. К., 2010 р. 9. Харчук Р. Сучасна українська проза Постмодерннії період: Навчальний посібник. К„ 2008. Радимо відвідати: Національний музей літератури України (м. Київ), Центральний дер­ жавний архів-музей літератури і мистецтва України (м. Київ); подивитися: документальний фільм «Дисиденти».

в Українське література. 11 кл

225

'

"' -' П ОЕТИ -Ш ІСТДЕСЯТНІІКИ У кожного Я є св о є ім’я, На всіх не нагримаєш грізно. Ми — це не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних. В. Симоненко

Ш істдесятництво стало наступним після 1920-х років потужним духовним українським відродженням. З початку 1930-х до середиии 1950-х понад двадцять літ Україна животіла в атмосфері сталінського терору, страху, доносів, недовіри повного контролю держави над людиною, нищ ення культури, особливо національної, та панування соціалістичного реалізму. Після розвінчання на XX з’їзді КГІРС «культу особи» Сталіна в суспільстві на­ ступила короткочасна «хрущовська відлига». Держава хоч якось почала дбати про своїх громадян. Призупинився маховик терору, трохи полегш ало ж иття селян у колгоспах, у містах з'явилися «хрущовки» — малометражні житлові будинки, багато людей уперше одержали окремі помешкання. Пожвавилися зв’язки із закор­ доном, стало можливим переглядати окремі західні фільми, читати твори «прогре­ сивних» західних письменників. Трохи послабла цензура, побачили світ книжки раніше заборонених митців — П. Куліша, В. Самійленка, М. Зерова, М. Куліша... У пу­ блікаціях і виступах можна було дозволити собі деяке вільнодумство. У суспільстві, що стомилося від постійного страху, доносів, арештів, з’явився культ духовного самостановлення й спілкування, дружби мислячих особистостей. Найяскравішим виявом духовного розкріпачення тієї епохи виявився рух шістдесятників. Це були переважно молоді інтелігенти: письменники, художники, актори, науковці, студенти, які прагнули духовного, творчого розкріпачення, нама­ галися пробудити національну свідомість народу, обстоювали перевагу загально­ людських цінностей над класовими, виступали проти сірої соцреалістичної псевдо­ культури, усевладдя й аморальності бюрократії.

С Ѵ А Ж е н Н Я Поет і філософ Євген Сверстюк: «Серед ознак шістдесятників я * поставив би на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає... Другою ознакою я назвав би шукання правди і чесної по­ зиції... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді шукання істини —замість ідеї, спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм». Із-поміж найактивніш их шістдесятників — літературознавці й критики Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська; худож­ ники Алла Горська, Опаиас Заливаха, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна; композитор Мирослав Скорик; режисери Кіра Муратова, Лесь Ташок, Юрій Іл­ лєнко; актори Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадирава; письменники Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Василь Захарченко, Ігор Калинець; перекладач Анатоль Перепади; публіцист В’ячеслав Чорновіл; історик М ихайло Брайчевський та ін. 226

Поети-шістдесятники Індивідуальні стилі письменників-шістдесятників дуже різні, і все ж їх об'єд­ нували спільні світоглядні й естетичні настанови. Це: • лібералізм (культ свободи в усіх іі виявах: свободи особистості, нації, духу); • гуманізм; • духовний демократизм (культ простої, звичайної люднни-трудівника); • духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); • етичний максималізм (культ моральності як мірила людських вчинків); • космізм (усвідомлення причетності кожної людини до планетарних процесів); • активний патріотизм, національна самосвідомість, сприйняття рідної мови й історії як оберегів нації; • заперечення соцреалізму власного творчістю; • естетична незалежність, відстоювання творчої свободи митця. Нині виразно бачимо, який цікавий, самобутній естетичний досвід залишили шістдесятники. Однак ще цінніший для сьогодення їхній морально-етичний досвід. Євген Сверстюк влучно порівнює своє покоління з образом Дон Кіхота. Безсумнівно, наші донкіхоти шістдесятництва належать до тих лицарів, які три­ мають на своїх плечах духовне небо людства. Осердям шістдесятництва на початку 1960-х став Клуб творчої молоді в Києві. Це було перше (після 1920-х років) легальне громадське об’єднання, яке мало мету духовного відродження України. Ті ж цілі ставив перед собою і клуб «Про­ лісок», що діяв у Львові. З цим колом зблизились українські патріоти старшого покоління, які чудом вижили в сталінській «м’ясорубці»: відомий письменник «розстріляного відро­ дження» Борис Антоненко-Давидович, перекладачі Григорій Кочур і Микола Лу­ каш, діячка Центральної ради і УНР Надія Суровцева. Молодь підтримували й П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко. Ш істдесятники намагалися відновити зв’язок часів, розірваний сталінізмом, осягнути правду про минуле. Вони слухали грунтовні, правдиві лекції з історії України М. Брайчевського; зустрічали колишніх вояків УПА, членів комуніс­ тичної партії Західної України, що поверталися з таборів; робили спроби з’ясувати обставини масових поховань 1930-х років під Києвом.

Українські шістдесятники. У нижньому ряду зліва на­ право: М. Вінграновський, Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тю­ тюнник, Вал. Шевчук, Б. Олій­ ник; у верхньому ряду зліва направо: В. Іванисенко, Л. Ко­ валенко, В. Дончик

227

Українська література другої половини X X — початки X X I с т . _____________ Члени творчих клубів розгорнули різноманітну культурно-просвітницьку ро­ боту Насамперед це вечори,-присвячені Т. Шевченкові, І. Франку, Лесі Українці, Л. Курбасу. Промовці сміливо очищати постаті класиків од намулу соцреалістичних стереотипів, переосмислювали їхній доробок із нових позицій. Більш ість цих ви­ ступів згодом поширюватися через «самвидав». Офіційна частина поступово переростала в неофіційну. Читати незаплановані, часто заборонені вірші й пісні, їздити по Україні з творчими виступами перед читачами. Вони прагнули пробу­ дити в душах ровесників людську гідність, національну свідомість. Відродили також традицію колядування. Гурти молоді в національному одязі колядувати тоді по Києву, ще більше — у Львові. Утворився аматорський хор «Жайворонок», що виступав у багатьох селах і містах. Вельми популяр­ ними стали автобусні іі піші екскурсії по Україні. Столична молодь відкривала рідний край, його красу і злиденність, спілкувалася з людь­ ми, несла їм слово правди й довідувалася про їхні пробле­ ми. Відвідували пам'ятні історичні місця, а бачачи їх за­ недбаність, звертались до влади. Утім, молоді патріоти не обмежувалися лише мистець­ кою сферою. Вони створили комісію, яка виявляла місця масових таємних поховань жертв сталінського терору. Чле­ нами цієї комісії — В. Симоненком, А. Горською, Л. Танюком — було знайдено могили на столичних Л ук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Б и ківн і1. Молоді інтелігенти підготували меморандум до Київської міської ради з вимогою оприлюднити, упорядкувати ці скорботні Г1 .. . _ місця, перетворити їх у національні меморіали. Звісно, цю Іі. Зпрацькии. Портрет / . J . \'ііїи 1963 р вимогу було зігноровано, активісти опинилися під конт­ ролем КДБ. 1964 р. А. Горська в співавторстві з О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». На ньому було зображ ено гнівного T. Шевченка, який однією рукою при­ гортав скривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Зображ ення супроводж увалося словам и: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Вітраж було знищ ено адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Аллу Горську і Людмилу Семикіну ви­ ключили зі Спілки художників.

Таке напівлегальне вільнодумство тодішньої творчої молоді існувало недовго. Навесні 1964-го заборонили Клуб творчої молоді. Того ж року через зумисний підпал у Державній публічній бібліотеці АН У Р С Р загинула значна частина цін­ них українських стародруків. Почалося переслідування й звільнення з роботи тих киян, які вирішили відзначити ювілей Т. Ш евченка 22 травня — у день його перепоховання в Україні (влада чомусь вважала цю дату націоналістичною). Учасників акції просто розганяли чи й заарештовували. 1 Биківня — селище під Києвом, біля якого в 1930-х — на початку 1940-х років здійснені масові таємні поховання страчених органами НКВС. Тут поховано майже 120 тисяч людей.

228

Василь Симоненко У серпні-вересні 1963 р. - уперше після доби сталінських репресій — власті провели ма­ сові арешти шістдесятників. Тоді потрапило за грати більше двадцяти осіб — І. Світличний, М ихайло та Богдан Горині, О. Заливаха та ін. 1967 р. було засудж ено В. Чорновола за укла­ дання правозахисної книжки «Лихо з розуму». Частина шістдесятників прийняла компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. У «внутрішню еміграцію» , „ , , . . п V А. Горська та м. Вітраж на багато років пішли Л. Костенко, М. Коцю<ШевчРенк0. Мати». 1% 4р. оинська, І, Ж иленко, Вал. Ш евчук, І. Дзюба. 1970 р. було вбито А. Горську. 1972 р. хвиля арештів поширилася по всій Україні. Знову опинився в таборі І. Світличний (його «помилують» аж під час «пере­ будови» і доправлять додому безпомічним інвалідом, через кілька років страж­ дань у 1993 р. він помре). Усі кола табірного пекла пройдуть Є. Сверстюк, Б. Го­ ринь, Ігор та Ірина Калинці, О. Заливаха, В. Чорновіл, багато інших борців супроти тоталітаризму. А В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, їхній молодш ий побратим В. Марченко повернуться до рідного краю в домовинах. Т Ґгд сум кд ве Микола Вінграновський: «Ми всі з одного часу, з одного народу. С У Д Ж Є Н Н Я Наші юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця по­ двійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося шістдесятництво».

ВА СИ ЛЬ СИМ ОНЕНКО

(1935- 1963 ) Коротка, яскрава, трагічна доля й творчість цього митця стали справжнім знаменом шістдесятництва, символом тієї неповторної доби. Про нього Василь Стус сказав: «Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок» і наголосив: «На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника з шістдесятників, поспішала молодь». А О лесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». Таким він залишається й у сприйманні нинішніх чита­ чів — романтичний, емоційний, пристрасний, правдивий і щи­ рий у своєму творчому самовияві, у любові до звичайної людини й до України. Він був проникливим і відважним правдошукачем, борцем за свободу рідної землі й за національне самоствердження народу.

ж

Щ о вам з а п а м ’яталося про цього письменника з попередніх класів?

229

Українська література другої половини X X — початку X X I ст.________________ Життєвий і творчий шлях письменника Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. у с. Б іївцяхна Пол­ тавщині в селянській родині — у самому осерді українського сільського світу. У цьому світі хлопчик не просто жив, а щиро любив його, гордився ним. Згодом у вірші «Мій родовід» він зухвало кине «вельможам пихатим і гордим»\ «Я із древнішого роду, / / Бо я — полтавський мужик». ■ Безмежно шанував і в усьому наслідував діда Ф едора (уж е дорослим обез­ смертив його образ у щемливо-ніжних творах «Дід умер», «Дума про діда»), У три роки почав опановувати грамоту, у п’ять — склав першого вірш ика. Після закінчення (із золотою медаллю) десятирічки в сусідньому селі Тарйндинці протягом 1952-1957 pp. навчався на факультеті ж урналістики Київського державного університету. Тут юнак пристрасно прилучається до пізнання слова: багато читає, перекладає, пише, веде записи народного гумору. Йому поталанило навчатися серед надзвичайно здібних м олодих людей, які незабаром увійдуть у когорту шістдесятників, стануть відомими письменниками. Після закінчення навчання, закохавшись у черкащанку Лю дмилу Півторадня, Симоненко одружується з нею і назавжди пов’язує долю з цим придніпровським містом. Працює журналістом у редакціях місцевих газет «Ч еркаська правда» й «Молодь Черкащини». На початку 1960-х років поет входить у коло київської опозиційної інтеліген­ ції, стає активним членом Клубу творчої молоді, у багатьох віршах виступає з різ­ кою критикою радянської влади. Тому потрапляє під нагляд КДБ. 1962 р. з ’являється його перша збірка «Тиша і грім». Вона відразу принесла авторові заслужене літературне визнання, стала надзвичайно популярною. Митець устиг підготувати до друку ще одну поетичну книж ку — -«Земне тя­ жіння». Однак вона вийшла у світ уже після його смерті — 1964 p., грубо поніве­ чена цензурою. Симоненко невтомно вигранював свій талант, розш ирю вав творчу палітру. Успішно випробовував свої сили як гуморист і сатирик (байки, цикли «Манд­ рівка по цвинтарю», «Заячий дріб»), автор оповідань («Вино з троянд», «Куку­ рікали півні на рушниках», «Весілля О панаса Крокви»), дитячих казок («Подо­ рож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон»). Його перу належить кілька літературно-критичних ста­ тей про сучасне письменство («П очаток дороги», «Де­ корації і живі дерева»). Особливо похмурим виявилося заверш ення корот­ кого віку поета. Одним із перших він зрозумів, що «хрущовська відлига» закінчується. Улітку 1962 р. міліціоне­ ри заарештували й жорстоко нобили В. Симоненка. Незабаром дала про себе знати важка недуга. Офіційна періодика відмовлялася друкувати твори «неблагонадійного» автора, багато друзів почало уникати спілку­ вання з ним, аби й самим не потрапити в немилість до влади. В. Переаальський. У такій атмосфері восени 1962 р. поет починає щоПортрет В. Симоненка денник «Окрайці думок». 230

Василь Симоненко

f

Й .К Т

Василь Симоненко (фрагменти щоденника): «Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого I серйознішого побра­ тима, ніж папір, я не знаю».

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова.., Друковані органи стали ще бездар­ нішими і зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна” знущається над віршами... у квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані у "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" І "Вітчизни"», «Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства». «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».

І Іа початку вересня 1963 р. В. Симоненко ліг у лікарню зі страшним діагно­ зом — раком нирок. У ніч з 13 на 14 грудня 1963 р. поетове серце перестало битися. 16 грудня відбувся похорон. Віддати останню шану побратимові прийш ли черкаські журналісти й літератори, приїхали також найближчі друзі-шістдесятники з Києва: І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба, Л. Костенко, М. Коцю бин­ ська, А. Горська, М. Сом, М. Вінграновський та інші відомі особистості. Кожен із них розумів, що Україна втратила справжнього сина, який назавжди ввііішов в історію культури своїм болем за її долю, тривогами за Всесвіт. Риси індивідуального стилю У творчості В. Симоненка переважає неоромантична манера. Він володів чудотворною здатністю крізь призму художнього слова бачити вічну істину, непроминальну суть буття. Але не тільки... Визначальна властивість його талан­ ту — оригінальна, серцевинна народність. Поет не пішов ні за кон’юнктурною соцреалістичною модою, ні за авангар­ дистською — він зберіг вірність українській, шевченківській традиції. Власне, іншого вибору в нього й не було, бо належав до тієї рідкісної категорії інтелігентів, які, вийшовш и з народу, продовжували відчувати, мислити, оцінювати, говорити як народ. Василь Симоненко прямує шевченковою стежкою і в проблематиці, і в символіці, у системі оцінок, і в мовостилі. Проте він уникає епігонства. Адже перегуки диктувалися насамперед спорідненістю духовних світів обох поетів. Насамперед митець по-шевченківськи палко, безоглядно, самозречено лю ­ бив Україну і так само затято ненавидів її ворогів. Ці почуття струменіють із по­ тужною енергією в багатьох його віршах. І все ж, навіть маючи такі прекрасні якості, він ніколи не став би собою, якби не володів ще однією рисою характеру, — гро­ мадянською мужністю. Поет умів казати правду у вічі, — як би це незручно, невигід­ но, навіть небезпечно не було. Отже, абсолютна щирість, талант, пат­ ріотизм, громадянська мужність — ось той духовний грунт, на якому митець став со­ бою, з якого виросло його безсмертя. В. Зарецький. Блискавка. 1960-і роки 231

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Мотиви й образи лірики Основний мотив творчості В. Симоненка — патріотичний. Ідею України роз­ кривають насамперед три ключові образи — Я, народ, мати. Ранній Симоненко нерідко розчиняв себе в абстрактно-безликому «ми» («Ровесникам», «Ми думаєм про вас...»). Та згодом він переконався, що найсвятіший обов’язок людини — шукати себе й ставати собою — неповторною, вільною особистістю: «На світі безліч таких, як я. / / Та я, їй-богу, один». Так заявляє поет у вірші <*Я...» («Він дивився на мене тупо...»). Власне, ці «всесвіти різні», об’єднані тяжінням рідної землі, і творять націю, і роблять її неповторним Усесвітом, дорогим і прекрасним. Тому відкриття самоцінності своєї душі, відчуття особистої гідності обов’язково веде людину до відкриття самоцінності нації, національної гідності. Основою, осердям України, рідної нації є для митця насамперед сільський простолюд, народ. У його душі це не розмита абстракція, а виразно зрима кон­ кретика. Це люди, яких добре знав і любив поет: мати, дід Федір, баба Онися, тіт­ ка Варка, дядько Оверко... З цим народом поет сам — єдине ціле: «Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду —/ / ти у грудях моїх, у чолі і в руках». Два найсвятіші образи — мати й Україна — цілком зливаються в душі поета. І це закономірно, адже майже всі ми насамперед од матері переймаємо науку доб­ роти, ніжності, самопожертви, абетку моралі, віри, любові до людей і рідної землі: «Можна все на світі вибирати, сину, / / Вибрати немож­ на тіїьки Батьківщину» (вірш «Лебеді мате­ ринства»). У поезіях В. Симоненка «Вкраїнонька» по­ стає і в духовних портретах людей праці, їхніх гірких долях («Д ід умер», «Баба Онися», «Жорна», «Піч»), і в інтимно-трепетних рядках «Лебедів материнства», і в публіцистично наснажених віршах «Україні», «Земле рідна! І. Марчук. Пробудження. Мозок мій світліє...». Особливо показова в цьо­ 1990-і роки му плані поезія «Задивляюсь у твої зіниці...». ІО Н

Уважн0 прочитайте цей вірш. 2. Який його провідний мотив? 3. Якими худож­ німи засобами автор змальовує образ України? 4. Радянська цензура вилучила з твору третю строфу «Ради тебе перли в душі сію, / / Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росм, / / Коли я з тобою говорю», а також в останньому рядку замі­ нила епітет*священне» на «червоне». Як ви думаєте, з якою метою це було зробле­ но?

Оприявлення образу рідного краю поступово розширюється: Україна — це і кохана, і син, отой «кирпатий барометр» з однойменної поеми. Отже, майже вся інтимна лірика поета зливається з патріотичною, емоційно підсилює її. Тема «народ» разом із «партія» і «Ленін» була наймоднішою в соцреалістичній літературі. Поети навперебій славили простих людей за їхню «героїчну працю в ім’я комунізму». Але це славослів’я було пустопорожнім і слугувало прихован­ ню правди про реальне рабське становище народу. 232

Василь Симоненко М итець ненавидів за це офіціозну літературу. Він чесно говорив про тару­ вання народу в комуністичному «раю»: про ту тітку, що в добу космічних ракет стоїть біля печі, «мов бранець» («Піч»), доярку, у якої «руки й ноги вночі гудуть» («Дума про щастя») про дядька-колгоспника, якого злидні примусили «красти на полі свій урожай» («Злодій»), Такий погляд був уже неабияким змістовим но­ ваторством і сміливістю. Проте Симоненко пішов далі, поставив запитання, яких тоді ніхто не ставив, принаймні вголос: хто винуватець страждань українського народу («Хт о обікрав, обскуб його душу? Хто його совісті руки зв’я зав?»). Він же відповів на ці запитан­ ня — вичерпно, сміливо (хоча такою відповіддю виніс собі смертний присуд) — винні не просто бюрократи («відгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни»), винен сам радянський лад. Важко знайти у XX ст. пристрасніше й мужніше поетичне оскарження і ви­ криття більшовицького режиму, аніж інвектива «Гранітні обеліски...»: Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Особливо вражає цей твір, коли знаєш, що написав його поет після відвідин таємного поховаїшя десятків тисяч жертв комуністичних репресій у Биківні. Знову ж таки абсолютно рідкісний за щирістю, справжністю патріотизм шев­ ченківського регістру («Погибнет, згинеш, У країно,//Н е стане й знаку на землі...»). Щ е потужніше звучить заклик до поневолених народів знищ ити ш овінізм у вірші «Курдському братові». Тут Симоненко навмисне говорить мовою Ш евченкового «Кавказу» («Волають гори, кровію политі...»). І цим посилює ту ж саму ідею — заклик українців до боротьби за своє визволення. Інтуїтивний прорив поета в глибини національного сумління був небезпеч­ ним для радянської влади, тож не випадково деякі його твори або друкували з купюрами чи цензурними правками, або вони опинилися під забороною. Вірш «Є тисячі доріг...» — це монолог-кредо молодого українського митця, який стає до творчої праці. Він добре бачить, що на спаплюженій зайдами рідній ниві «судилося почать малий зажинок» (надто складно буде в нашому поневолено­ му письменстві досягти успіху, вершин майстерності). Написаний В. Симоненком за два місяці до смерті, він сприймається як своєрідний підсумок земного шляху і є зразком притчевої довершеності й досконалості. У ліриці митця патріотичні мотиви переплітаються з інтимними (навіть у хвилини побачення з коханою ліричний герой запитує її: «Але скажи: чи ти зі мною поруч //П ройдеш безтрепетно по схрещених мечах?»). Любовна лірика — друге кри­ ло таланту, другий секрет незмінної популярності поета. Самостійно прочитайте вірші «Ображайся на мене, як хочеш...», «Буду тебе ждати там, де вишня біла...», «Ти не можеш мене покарати...», «Коли б тобі бажав я сліз і муки...», «Чорні від страждання мої ночі...», «Я чекав тебе з хма­ ри рожево-ніжної...». Охарактеризуйте ліричного героя цих творів. Які гра­ ні кохання розкриває поет? Який із цих віршів вам найбільше сподобався? Чому?

233

Українська літ ерат ура другої половини X X — почат ку X X I ст. ИҐгдсум^ове Іван Світличний: «Усе своє коротке ж иття Василь Симоненко СУДЖ ЄННЯ прожив із цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу... серед нас не було й немає поета більшої громадської мужності, більшої рішу­ чості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко».

І

ЛІТЕРАТУРА

1. Вінграновський М. Всі ми з одного часѵ і з одного народу / / Київ. — 1989. — № 3. — С. 8 -9 . 2. Дзюба І. Василь Симоненко / / 3 криниці літ: У 3 т. — К., 2007. — Т. III. — С. 517-533. 3. Пахаренко В. І. Як він ішов... Духовний профіль Василя Симоненка на тлі його доби. — Черкаси, 2004. 4. Сверстюіс Є. Василь Симоненко прилетів на білому коні / / Сучасність. — 1995. — № 1. — С. 149-152. 5. Сом М. З матір’ю на самоті. — К„ 1990. 6. Стус В. Серед грому і тиші / / Сучасність. — 1995. — Ч. 1. — С. 138-148. 7. Ткаченко А. Василь Симоненко. Нарис життя і творчості. — К., 1990. http://www.pisni.org.ua/persons/42.html http://ukrlit.org/Symonenko_Vasyl_Andriiovych

Д М ИТРО ПАВЛИЧКО (нар. 1929 р.) Дмитро Васильович П авличко — сучасний український поет, перекладач, літературознавець і критик, полум ’яний публіцист, державний і громадський діяч. Належав до покоління шістдесятників. Його поезія має два кри­ ла: він є тонким ліриком, що вміє непомітно розтривожити найінтимніші струни людської душі, і поетом-філософом, здатним зро­ бити точний, проникливий образно-притчевий зріз часу, історії народу, проблем нації та окремої людини. Чимало його поезій по­ кладено на музику, їх перекладено різними мовами світу. Автор багатьох збірок поезій, поем, літературно-критичних праць, перекладів. Ж иттєвий і творчий шлях письменника Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в багатодітній се­ лянській родині в с. Стопчатові на Прикарпатті. З 1921 до 1939 р. Західна Україна, як ви пам ’ятаєте, були під владою П ольщ і. П очаткову освіту хлопець здобув у польській школі в Яблуневому, де українську мову забороняли й висміювали. «В дитячому серці жила Україна —/ / Материнські веселі і журні п іс н і,//Т а замову мужицьку не раз на коліна //Д о ве ло с я у школі ставати мені», — напише згодом поет. Він вивчить мову М іцкевича і полюбить його культуру, у Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, згодом оволодіє ще багатьма мовами, усе ж иття пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів. І все це зміцнюватиме в ньому любов до рідного слова. 234

Дмитро Павличко Щ е підлітком, 1945 p., Павличко став на захист своєї землі в лавах УПА. У цей час починає серйозно віршувати. Восени 1945 р. хлопця заарештували енкавеесівці, але за кілька місяців відпустили за браком доказів. Протягом 1948-1953 pp. юнак навчається на філологічному факультеті Львів­ ського університету. 1953 р. видає першу збірку віршів «Любов і ненависть». Кілька років працює в редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), 1964 р. переїздить із родиною до Києва, улаштовується на Київську кіностудію ім, О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми «Сон» і «Захар Беркут». Тривалий час Д. Павличко очолював редакцію журналу «Всесвіт» (звільнений за «ідеологічні прорахунки»), працював в апараті Спілки письменників України. У зяв активну участь у відновленні Української держави. Навесні 1989 р. став головою новоствореного Товариства української мови ім. Т. Шевченка, був на­ родним депутатом України, одним з організаторів Народного руху України, над­ звичайним і повноважним послом України в Словаччині й Польщі. З 2006 р. він — голова Української всесвітньої координаційної ради. 2004 р. поетові присвоєне звання Героя України, він —лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Загальна характеристика творчості Дмитро Павличко в тематичному й стильовому планах безпосередньо про­ довжує традиції І. Франка. Це патетичність, потужна енергетика поетичного слова; пошук гармонії пристрасного почуття, ясного розуму та сильної волі л і­ ричного героя; зосередження уваги на громадянсько-патріотичній, інтимній (лю бовній) і філософській проблематиці; афористичність, притчевість, зазвичай фінал вірша це — своєрідна кульмінація, часто спресована до вибухового аф о­ ризму. Одна з найулюбленіших поетичних форм Павличка — сонет. Він приваб­ лює митця чіткою побудовою, ясністю вислову й водночас внутрішнім драма­ тизмом (наприклад, цикл «Білі сонети», збірка «Сонети»).

ЗІР

Пригадайте, які вірші цього письменника ви вивчали в попередніх класах.

Уже дебютна збірка Павличка «Любов і ненависть» (1953) стала помітним явищем. Н а тлі соцреалістичної літератури вона вражала щирістю громадян­ ського, гуманістичного пафосу: «Але, людське забувши щастя й горе, / / Який до чорта буду я поет!» Ще впевненіше заявив про себе Павличко в наступних збір­ ках «Земля» (1955) й «Чорна нитка» (1958), у яких, попри соцреалістичну па­ тетику, проступало й тверде прагнення служити правді, Україні. Д м итро Павличко (з інтерв’ю 2010 p.): «Мої знайом ства з відомими

іО К а З

письменниками підказували: сер ед літераторів є немало таких, що служать режимові про людське око, намагаються писати твори, спрямовані проти влади, маскуючи їх езоповою мовою... Я прийняв комуністичну фразеологію і дум ав, що вона дасть мені сили боротися за національну справедливість.., Я досить швидко зрозумів, що мати д ва обличчя — це моральне каліцтво і, на щастя, мені вдалося написати й н адру­ кувати за радянських часів немало речей, що їх не соромно показувати лю дям і тепер».

У 1958 р. Павличко видає збірку «Правда кличе!», яка стала духовним порогом шістдесятництва. На перший погляд, у ній усе було гаразд. Червона обкладинка, цикл «Ленін іде», вірші проти націоналістів. Тому цензура й дала добро на друк. 235

Українська література другої половини X X — початку X X I ст._________________ Насправді ж книжка була сповнена різким осудом радянської влади. Автор з дав­ но небаченою різкістю й прямотою викриває бюрократизм, політичне лицемірство, пристосуванців, які зраджують рідну мову й націю «заради лакомства нещасного», таврує радянського функціонера, який лише гукає: «В комунізм йдемо!» Найвідоміший вірш збірки — сонет «Коли умер кривавий Торквемада». Тут за допомогою езопівської мови розкрито людиноненависницьку суть Сталіна та наголошено на тому, що тоталітарна система правління збереглася й після смер­ ті тирана. Поет порівнює сталінську систему з жорстокою середньовічною інкві­ зицією. У формі притчі розповідає, як після кончини Торквемади (головного інквізитора Іспанії, XV ст.) його поплічники розбрелися по всій країні, пильно спостерігаючи, чи не радіє хто цій смерті. Проте всі люди ридали: «Напевне, ду­ же добре пам'ятали, / / Що здох тиран, але стоїть тюрма!» Одна з основних у збірці, як і в багатьох наступних книжках поета, проблема мовна («Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, хто без тебе я?!.»). Мова — то найцінніший скарб. З однаковою пошаною ставиться поет до кожної мови, бо знає, що вона —як вогонь, який може «спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідне слово забув і зрадив, — не зігріє душі мовою чужою, не вчинить нічого світлого, доброго, йому й «земля родити перестане», немає те­ пер у нього «ніроду, ні народу», та й шани чужинців він теж ніколи не заслужить. Аж коли збірку «Правда кличе!» було надруковано, цензори зрозуміли свою помилку й дади наказ знищити весь її наклад, автора ж було жорстоко критиковано. Під тиском режиму поет відступив. Його книжки початку 1960-х переважно агітаційні, офіціозно-публіцистичні. Але його правдолюбний, бунтівливий запал підхопили молодші, сміливіші, безоглядніші шістдесятники. У ці роки Д. Павличко багато подорожує (Куба, Канада, США, інші країни). Це розширило його уявлення про світ, поповнило художню палітру надбаннями західної й східної літератур. Так, він блискуче оволодів особливо складним і ці­ кавим різновидом сонета — білим сонетом (тобто неримованим), збагатив нашу літературу популярним жанром східної (насамперед перської) лірики — рубаї (збірка «Рубаї», 1987), відродив жанр притчі (збірка «Поеми й притчі», 1986). Наступним високим злетом таланту митця стала збірка «Гранослов» (1968). В її основі — філософські роздуми над проблемами людського буття. Н а той час модною в літературі була тема прославляння науково-технічної революції, упо­ корення «радянською людиною» природи. Поет доводить, що велич людини — у вмінні бути не жорстоким володарем природи, а гармонійною часткою, фрагмен­ том загадкового коловороту світу, взаємопереходу вічності й миті. Червоною ниткою через усю творчість поета проходить любовна, еротична лірика. Вічній загадці любові цілком присвячені збірки «Таємниця твого облич­ чя» (1974, 1979) та «Золоте ябко» (1998). І в цій темі він розкриває внутрішню конфліктність, складну діалектику почуттів. \

Дмитро Павличко: «На світі немає нічого солодш ого й гіркішого, міцнішого

л ж о к аз

й тендітнішого, святішого й гріховнішого за кохання. Це почуття ф орм ує в людині доброту і жертвенність, виховує ніжність, р о зви ває розуміння й по­ жадання краси. Та воно ж здатне переходити у свою протилежність. Адже ненависть — це см ертельно поранена любов, яка від болю стає подібною до см ертельн о враженого звіра... Мука любові повертає до життя й творчості, ненависть — до згуби й порожнечі».

236

Дмитро Павличко П авличко відроджує жанр еротичної лірики, затаврований ідеологами соцреалізму. Оспівує світле, щире, безпосереднє у своїй відвертості почуття кохання. Отже, навіть у такій, здавалося б, власне особистісній проблематиці виявляється гуманістичний, публіцистичний пафос митця. З вершини свого багатолітнього досвіду поет оспівує любов як найбільш ий дарунок буття. Він разюче точно передає духовне потрясіння, породжене спо­ конвічною суперечністю між нескінченною любов’ю і минущим життям:

Д.

Д м итр о Павличко:

оказ

Якби могла прийти до м ене цеї миті Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті Приходила колись, весела, як струмок, І вся вливалася в ріку моїх думок... Та вже не прилетить моя любов прозора. І д о б р е, що нема нікому вороття, Що на одну любов дано одно життя.

Він підкреслює двоїсту, діалектичну природу коханій —щоб воно було справжнім, повнокровним, у ньому має поєднуватися небесна чистота й земна палка при­ страсть: «Ти повинна приходити двічі:/ / Спершу з неба, а потім — з землі*. їд і і )V I

Скориставшись Інтернетом, послухайте пісню «Мольба» (сл. Д. Павличка, муз. Ганни Гаврилець) у виконанні Віталія Свирида. Які почуття й переживан­ ня викликав у вас пісенний варіант цього твору?

З новою силою спалахнув талант поета в роки незалеж­ ності, духовної свободи. 1994 р. з’являється збірка «Пока­ янні псалми». Її провідний мотив — абсолютно щире, не­ стерпно болісне осмислення поетом власної складної долі й долі свого покоління, покаяння перед рідним народом за колиш ні хвилини слабкості й відчаю, компромісу зі злом. Л ірична сповідь переростає у філософські роздуми про недосконалість лю дської природи, про мрію досягти гарм о н ії між небесним і земним, про вину і кару, про те, хто має право судити грішних. Збірка « З а нас» ( 1995) - мужній голос на підтримку че­ ченського народу в його боротьбі за свою волю. Пристрасний патріотизм, заклик до єдності української нації, до мудрості й гідності провідної верстви, гнівна відсіч зовнішнім недругам України, осмислення насущних суспільних проблем у світлі вічності — ці мотиви проймають також інші недавні збірки майстра: «Наперсток» (2002), «Не зрадь» (2005), «Три строфи» (2007), «Аутодафе» (2008). Митець постійно працює й у галузі поетичною перекладу. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французь­ кої, португальської, ідишу та майже з усіх слов'янських мов. Його захоплення сонетною формою вилилось у створення унікальної антології світового сонета, про яку свого часу мріяв М. Зеров. 237

М. Врубель. Ангел з кадилом і свічкою. 1908 р.

Українська література другої половшій X X — початку X X I ст. Чималий доробок і ІІавличка-літературознавця та крит ика, це книж ки — «М агістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988), нарешті, підсумковий двотомник — «Літературознавство. Крити­ ка» (2007). П ісенна творчість Зм алку Д. Павличко виховувався в любові до народної пісні, тому законо­ мірно він здобув славу неперевершеного поета-пісняра. Багато його віршів ста­ ли популярними піснями й залиш аються такими протягом багатьох десятиліть (-«Я стужився, мила, за тобою ...», «Дзвенить у зорях небо чисте» та ін.). Н ай­ тісніша творча співпраця склалася в поета з О. Білашем. Більш ість співочих ше­ деврів Павличка народилося в співавторстві з цим видатним композитором. Се­ ред них — «Лелеченьки». Оспіваний тут алегоричний образ птаха, у якого проклята чужина висушила силу, сприймається я к узагальнення важкої долі, ту­ п і вигнанця за рідним краєм, з яким він мріє поєднатися бодай у смерті. Сум не­ щасливого кохання разюче передає пісня -«Явір і яворина». Найбільшу ж славу поетові й композиторові принес­ ло їхнє перше спільне дітище — «Два кольори». Ця піс­ ня про справді неминущі людські цінності. Я к на виши­ тій сорочці переплітаються червоний і чорний кольори, так і в людських долях поєднуються радість зі смутком, шастя із горем. Та як би не склалося, у душі людини завжди жевріють спогади про дитинство, рідну неньку, батьківський поріг, од якого вируш ила в незнані світи. І ось, пройшовши довгими шляхами здобутків і втрат, розумієш нарешті: життя — це і є два основні кольори, червоний, що означає любов, і чорний — журбу (знову проступає діалектичність, конфліктність світосприй­ мання Павличка). Любов до матері й рідної землі, радіс­ ний і сумний досвід повнокровного життя — ось ті най­ цінніші надбання, які завжди залишаються з людиною.

ЗОР

Скориставшись Інтернетом чи іншими джерелами, послухайте пісню «Два ко­ льори•>у виконанні різних митців (Д. Гнатюка, Квітки Цісик, Т. Повалій, І. Білик і А. Дроботюка, О. Малініна та ін.). Яка з вокальних інтерпретацій вам видалася найбільш відповідною авторському задуму? Чому?

'Підсумкове Су Д Ж Є Н И Я

Олесь Гончар: «Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Франка, каменяр нової доби».

1. Жулинсъкий М. Відчайдушний крик українського болю. Несамовитий Павличко / / Нація. Культура. Література. — К„ 2010. — С. 486-490. 2. Лубківський Р. Сповідь. Молитва. Присяга: Літературний портрет Дмитра Павличка. — К„ 2004.

238

- -

---------------- ------------------------------------------------------------------------------------- ----------------------------- ---------------------------------------------

Іван Драч

3. Моренець В, Дмитро Павличко / / Історія української літератури XX століття У 2 К„ 1 9 9 5 . - Кк. 2 , - 4 .2 . - С. 95-105. ' 4. Ткаченко А. Ностальгія Дмитра Павличка / / Слово і час. - 1999. - № 10. - С. 4 8 -51

http://lib.if.ua/exhib/1253015863.html http://w w w .pisni.org.ua/persons/19.htm l

ІВАН ДРАЧ (нар. 1936 р.) Цього талановитого й невтомного оновлювача українського слова цілком заслужено називають сонячним поетом, в «ураган узутим». У середовищі шістдесятництва, він став колоритною постаттю, сміливим новатором поетичної форми, тематичного розш ирення змістового діапазону української поезії. Автор чи­ сленних віршованих збірок, публіцистичних виступів і статей. З а його сценаріями поставлено фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота», «Зона» та ін. Життєвий і творчий шлях письменника Іван Ф едорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в сім’ї робітника радгос­ пу в с. Теліжинцях на Київщині. З дитинства захопився поезією, першпй вірш надрукував ще семикласником. Після закінчення школи викладає російську мо­ ву й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії. 1958 р. вступає на філологічний факультет Київського універ­ ситету ім. Т. Г. Шевченка. Однак незабаром був виключений через творчі й по­ літичні погляди. Зумів відновитися лише на заочній формі навчання. У цей час П. Загребельний, який був редактором «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна»), узяв здібного початківця на роботу у відділ поезії. 1964 р. Драч здобуває фах кінодраматурга на Виших сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. Зближ ується з шістдесятниками-дисидентами (насамперед І. Дзюбою), про­ те незабаром стає на офіційні позиції. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України. За збірку «Корінь і крона» удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976), за збірку «Зелена брама» — Державної премії СРСР (1983). 1988-1991 pp. Драч — один із найавто­ ритетніших громадських діячів, 1989 р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної Ради, займав високі державні по­ сади, нині очолю є громадську організацію Конгрес української інтелігенції. У 2006 р. удостоєний звання Героя України. Огляд творчості Стиль Івана Драча неповторний і легко пізнаванний. Поет підхопив обірва­ ну на початку 1930-х років авангардистську традицію в українській літературі, зокрема футуристичні й сюрреалістичні шукання. 239

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. г|жг) JWI

Пригадайте вивчене недавно. Що таке авангардизм, футуризм, сюрреалізм? У творчості яких українських митців виявилися ці тенденції?

Водночас його радикальне новаторство поєднується з українською фольклорною традицією, перегукується з геніальними зразками вітчизняного й зарубіжного мистецтва —не лише літератури, а й живопису, музики, кіно. Звідси й патріотичний та гуманістичний пафос творів поета. Драч — митень-інтелектуал енциклопедичного, філософського типу. Тому його поезія досить ускладнена, переповнена несподіваними асоціативними ходами, буйною метафорикою. Д ля неї характерні гіперболізація загострених почуттів i думок, широкі культурологічні паралелі, уведення в поетичну мову наукової ii побутової лексики, химерне переплетення космізму й «заземленості», серйозного й іронічного (насамперед самоіронічного).

с у д ж е н н я Сучасний літературознавець Юлія Солод: «Ніякі приписи соціа­ лістичного реалізму, ніякі намагання влади не зупинили поета на його шляху реформатора. Він відродив український модернізм, спрямовуючи поезію в лоно світового мистецтва. Він повернув їй інтелект і високість мистець­ кого втілення — рівновеликість краси і правди, продовживши кращі традиції “розстріляного відродження”». Творчим дебютом І. Драча стала поема «Ніж у сонці», надрукована в «Літе­ ратурній газеті» 1961 р. Ця публікація викликана бурхливі дискусії. Молодеча зухвалість думки, незвичність, метафорична ускладненість образів, ритмічні експерименти, очевидне ігнорування соцреалістичних приписів — усе це захоп­ лювало одних і дратувало інших. Очевидно, суперечки зникли б, якби всі зрозу­ міли глибинний гуманістичний зміст ключового образу й мотиву твору. Борис Олійник: «Отже, сонце в контексті Драчевої поеми — то не стільки небесне світило. Це скоріше морально-етична категорія, символ і знак ідеалу, тих світлих, поривних і чистих начал, що є в кожній люди­ ні. Це те вище, облагороджуюче, до чого має прагнути кожен, якщо він хоче на­ зиватися людиною».

СуДЖеННЯ

Після з’яви першої збірки «Соняшник» 1962 р. протилежні пристрасті тільки посилилися. На молодого автора ополчилися прихильники традиційного письма й компартійні ідеологи. На захист же його творчої свободи стали ровесники-шістдесятники — І. Дзюба, Л. Костенко, В. Симоненко та ін. С У Д Ж Є Н Н Я Василь Симоненко: «Новаторство, коли воно справжнє, ніколи не було і не буде руйнівною силою. Воно — глибоко природне й закономірне, як естафета поколінь... В сучасній українській поезії є Тичина, Рильський, Плужник, Малишко, Сосюра. Впевнено штурмують її вершини Ліна Костенко і Дмитро Павличко, а за ними цілий батальйон молодих і завзятих. У першій шерензі цих “атакуючих” іде й Іван Драч». Легко помітити: збірка просто сяє сонячними образами й асоціаціями («Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Сонячний етюд» та ін.). Сонце для поета — 240

Іван Драч осердя, символ природного й духовного життя. Так він реалізує наскрізну в нашій літературі вітаїстичну ідею. Пригадайте вивчене недавно: у чому полягає ідея вітаїзму. Які письменники 1920-х років розвивали ї ї найактивніше ?

V

М олодий Драч бачить сонячне сяйво і в україн­ ській пісні, і в паляниці на столі, і в образі коханої, і в слові Тичини, і в сонатах композитора-експериментатора росіянина Сергія Прокоф’єва (1891 — 1953), і на картинах геніальних художників — ро­ сіянина М ихайла Врубели (1856-1910) і вірменина М артироса С ар’яна (1880-1972), імпресіоністів француза П оля Гогена (1848-1903) і голландця Вінсента ван Гога (1853-1890), майстрів італій­ ського неореалістичного кіно. Ці ж мотиви поет поглиблює і в наступних збір­ ках — «Протуберанці сонця» (1965), «Балади буд­ нів» (1967). У збірці «До джерел» (1972) відтворено драматичні колізії української історії. Філософ­ ському осягненню глибин буття присвячено збірку «Корінь і крона» (1974). Книжка «Сонячний фе­ нікс» (1978) увібрала враження й переживання дитинства, юності поета, тривогу за долю нищеної людиною природи. Теплотою й ностальгією пройня­ та збірка «Теліжинці» (1985). У ній постають обра­ зи земляків, сусідів, родичів автора. Узяті з натури навіть зі своїми справжніми іменами, вони втілюють красу й мудрість народу. Щ е одна грань таланту митця — кіно. Він — один із творців українського поетичного кіно. Іван Драч написав сценарій «Криниця для спраглих», за яким режисер Ю рій Іллєнко зняв фільм, що проле­ жав під забороною 22 роки.

f

М .С ар’ян. Сфінкс. 1908 р.

Кадр із кінофільму «Криниця для спраглих»

Подивіться цей фільм, скориставшись Інтернетом чи іншими дж е­ релами. На його основі визначте ключові риси стилю поетичного кіно. і .і і • і і . м і ^ якими іншими ТВорами і. Драча перегукується фільм?

1970 р. митець створив кіноповість «Іду до тебе», про трагічне кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського, про духовний світ цієї геніальної поетеси. 1972 р. за сценарієм І. Драча на основі однойменної повісті М. Гоголя було знято слав­ нозвісний фільм «Пропала грамота» (режисер Борис Івченко, у головних ролях І. М нколайчук і М. Голубович). Справж нім рубіконом і в долі, й у творчості І. Драча стала чорнобильська трагедія. С ин поета Максим Драч, медик за фахом, брав безпосередню участь у ліквідації аварії на ЧАЕС у квітні 1986 p., там утратив здоров я, відійшов у вічність. Особисте горе, страждання тисяч людей, занапащена земля спонукали поета до глобальних узагальнень про долю людства. 241

Українська література другої половини X X — початку X X I ст.

П. Лікассо. Герніка. 1937 р.

Отож уже чорного 1986 р. з’явилася поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна». У центрі грандіозного твору збірний багатогранний («мозаїчний») образ Матері — земної жертовної жінки, яка, долаючи немислимі страждання й втрати, зберігає любов і цим підноситься до святості Матері Божої. Автор наголошує: зрада й забут­ тя матері є найбільшим гріхом, що неминуче веде за собою покару. Так асоціативно ця поема перегукується з «Криницею для спраглих»: українці не вберегли свою криницю і за це моторошно розплачуються. Пост, який сам у юності безоглядно захоплювався науково-технічним прогресом, тепер разюче показує його смертельні небезпеки. Позбавлений сумління, любо­ ві, людський розум уподібнюється до змії, що сама себе жалить і гине від своєї ж отрути. Мозаїчністю композиції, аиокаліптичним настроєм поема нагадує картину «Герніка» іспанця Пабло Пікассо — одного з улюблених художників І. Драча. Філософсько-екологічні, політичні, патріотичні мотиви переважають і в на­ ступних збірках майстра: «Храм соиця» (1988), «Лист до калини» (1990), «Во­ гонь з попелу» (1995), «Сізіфів меч: вірші дев’яностих» (1999), «Анатомія блис­ кавки» (2002), «Сонце моє» (2010) та ін. Один із найулюбленіших жанрів І. Драча — балада. 'JАП

Пригадайте вивчене в попередніх класах: що таке балада. Які балади І. Драча ви вивчали раніше?

Класична балада передбачає змалювання історичних, героїчних, інколи по­ бутових ситуацій з елементами таємничості, фантастики. Драч же створює власний різновид цього жанру: сміливо вводить у твір реалії побуту і, відштовхуючись од них, моделює незвичайні ситуації духовного вибору, який призводить до підне­ сення чи зміління людської душі. До золотого фонду української поезії ввійшла «Балада про соняшник» (1962). Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької твор­ чості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередки з вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце, В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, 242

Микола Вінграновський Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари у небі... Цс видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став ’♦ соняшни­ ком». Сонце — традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, краси, а от соняшник - справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.

ЗОР

Зверніть увагу: баладу написано верлібром (вільним віршем). Що, на ваш погляд, автор підкреслює за допомогою цього художнього засобу?

Тіїдсум кдве СУДЖ ЄННЯ

Сучасний літературознавець Анатолій Ткаченко: «Пройшовши крізь феєричний злет 60-х й стагнацію1 70-х, спокуту і самоочи­ щення 80-х, розбудивши осяжні ідейно-тематичні, етико-естетичні перелоги духу, муза поета, кінодраматурга, есеїста Івана Драча ніби по­ вертається до своєї серцевини, збагативши її імперативом дії, а можливо — й нового самозаглиблення».

1. Жулинськиіі М. Поетичний їжак з головою сатира... / / Нація. Культура. Література. — К , 2 0 1 0 .- С . 4 9 1-511. 2. Ілышцький М. Іван Драч: Нарис творчості. — К , 1986. 3. Симоненко В. Початок дороги / / Слово і час. — 1990. — № 1. — С. 34 -3 5 . 4. Слабошпицький М. Поет, який має талант бути Драчем / / Дивослово. — 1996. — № 10. 5. Ткаченко А. Іван Драч — поет, кінодраматург, політик. — К., 2000.

М И К О Л А В ІН ГРА Н О В С ЬК И Й (1 9 3 6 -2 0 0 4 ) М иколу Вінграновського небезпідставно називають першим серед рівних у колі поетів-шістдесятників. Він також прозаїк, режисер, сценарист, актор. Успішно пройшов творчу еволюцію від «планетарного пафосу» до «інтимного самозосередження», але не послабив пристрасті самовиразу. Його лірика часто асоціативна, оксиморонна, фантазійна. Автор багатьох поетичних збірок, по­ вістей «Первінка», «Сіроманець», «Манюня», роману «Северин Н аливайко» та ін. Твори М. Вінграновського перекладено багатьма мовами світу, він — лауреат Державної премії У РС Р імені Т. Г. Ш евченка та премії Фундації Антоновичів (СШ А). Найбільш ий секрет творчості цього письменника, напевне, у тому, що вона нікому нічого не нав’язує, навпаки, відкриває свободу — сприймання, інтерпре­ тації, оцінок. Завдяки різногранності образів кожен може прочитати їх по-своєму. Однозначною є лише серцевина світосприймання М. Вінграновського — зворуш ­ лива людяність і доброта, по-дитячому наївне й щире замилування світом. 1 Статііція —депресія, застій.

243

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Життєвий і творчий шлях письменника Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 р. у с. Богопіль на Миколагвщині. Його батько — працьовитий заможний селянин, пережив трагедію розкуркулення, мати походила з давнього запорізького роду. Батьки й сонячний степовий край наділили хлопця палкою, бунтівливою козацькою вдачею. По закінченні десятирічки (1955) Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва. Саме в цей час О. Довженко формував свій курс у Всесоюз­ ному державному інституті кінематографії. Зустрівши цього талановитого степо­ вика, він запросив його вчитися в Москву. Це позначилося на всій творчій долі митця.,Щ е студентом він успішно зіграє головну роль у фільмі «Повість полум’яних літ» (знятому ІО. Солнцевою за кіно­ повістю О. Довженка). З 1960 р. Вінграновський — режисер Київської кіностудії ім. О. П. Довженка. У його кінодоробку кілька знакових ролей, зокрема Івана Орлюка (« Повість по­ лум’яних літ»), Несвятипаски («Дума про Британку»), кілька досконалих режи­ серських робіт, зокрема «Дума про Британку» (1970), «Климко» (1984). В остан­ ні роки митець творив проникливі, пристрасно-патріотичні документальні фільми: «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Довженко. Щоденник 1941-1945» (1993), «Чнгирин —столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Гетьман Сагай­ дачний» (1999) та ін. М икола Вінграновський помер 26 травня 2004 р. У несприятливих умовах для створення українського кіно вповні зреалізува­ ти свій талант у цій галузі було надзвичайно складно. Інша річ література. Тут митець яскраво й усебічно виявив свій творчий дар. Перші поетичні публікації М. Вінграновського з’явилися ще 1957 р. й 1958 р. Однак справжнім його дебютом стала велика добірка віршів у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. Зініціював її П. Загребельний, як і наступні вибухові дебютні виступи І. Драча та Є. Гуцала. 1962 р. вийшла друком перша збірка поета «Атомні прелюди». Величезна духовна енергія слова, сила й щирість почуттів, дивовиж­ но органічне злиття громадянського й особистого, минулого й сучасного — усе це одразу захопило читачів.

гоказ

Микола Вінграновський (з вірша «Не чіпай наші сиві минулі тривоги!..»): Я люблю теб е степом, Дніпром і Т арасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблю твої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ.

С у Д Ж е Н Н Я Іван Дзюба: <•Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичай­ ністю —масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю гро­ мадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна —ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой».

244

Микола Вінграновський Разом зі збірками І. Драча й В. Симоненка «Атомні прелюди» стали головним приводом бурхливої дискусії щодо появи нової поетичної генерації. Багато читачів вітали її, але не бракувало й непримиренних критиків, які знаходили у віршах молодих «формалізм», «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо. Війну проти шістдесятників очолила влада, яка бачила в їхній творчості приховане чи й явне дисидентство. Перша відкрита сутичка відбулася 17 грудня 1962 р. на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом компартії республіки. Тоді вла­ да організувала масове «гнівне засудженім» шістдесятників. В ії їхнього середовища доручили виступити М. Вінграиовському. Деталі виступу поет обговорив напере­ додні з І. Дзюбою й І. Драчем, до речі, на сам захід пішов у позиченому у В. Симо­ ненка піджачку, бо свого не мав. Одначе виступити поету не дали: «партійний і ком­ сомольський актив» улаштував справжній гармидер у залі. Тоді М. Вінграновський прочитав свій вірш і зійшов із трибуни. Ось уривок із цього твору: Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо! Він мій, він я, він —світ в моїм чолі, Тому життя його і ймення не пропащі... Я — син його по крові, і кістках, І по могилах, і по ідеалах. Не вам з оскіпленими душами в забралах Його звеличувать в фальшивих голосах. Після цього влада організувала кампанію цькування шістдесятників.

f

Микола Вінграновський (уривок з автобіографічного есею): «До м ене приїха-

акт

ла мама. Триста п’ятдесят кілометрів від нашого Богополя до Києва до б и р а л а ­ ся на попутних машинах, доїхала, запитала в міліціонерів, д е Спілка письменни­ ків, знайш ла, коли сам е в ту хвилину забіг до спілки і я. “їдь, Колю, додому! Тато викопав ще один погріб — пересидиш поки в погребі. А тим часом я привезла тобі передачу — гречку й сал о ”, — сказала мама та усміхнулась. Вона мені розказала, як до них приїхали якісь “тузи” і сказали, аби вони з татом вийшли наперед хати, бо перед нашою хатою з моєї колишньої школи пройдуть учні й учителі. “Вийшли ми з татом. Стали. Удвох стоїмо, коли, бачимо, ідуть — попереду вчителі, а за ними душ, мабуть, зі сто учнів і ті учні, як тільки д о нас дійшли, то закричали: “Ганьба формалісту й відщепенцю!" І так разів з десять. А тут і сусіди, і хто їхав чи йшов, усі поспиняпися і дивляться, що воно за таке? А ми з татом провалюємось у землю!..»

Під тиском режиму Вінграновський пішов на певні поступки: у деяких вір­ шах з ’явилися соцреаліетичні образи й мотиви. Наступна збірка «Сто поезій» побачила світ 1967 p., уже після розгрому шістдесятницького руху. Попри несприятливі умови, митець намагається щиро говорити з читачем. Та помітно героїчні, патетичні інтонації поступаються м іс­ цем елегійним, журливим, медитативним нотам, розважливішим стає погляд на світ. Даються взнаки життєві випробування, наближення зрілості. Ч им ало місця автор відводить і суспільній проблематиці: критикує спож и­ вацтво, засуджує ідеологічний фальш, відстоює національну гідність. Але найбільше в збірці зачарованого здивування божественною красою світу, «де на т лінах яблуні спить вітер», «затисла груша в жовтих / / кулачках смачного сонця лагідні 245

жовточки», «у полі спить зоря під колоском>>(вірш «Ходімте в сад. Я покаж у вам с а д ...). Автор сміливо експериментує з формою, використовую чи верлібр, япон­ ську строфу хайку1, оновлюючи фольклорну традицію: «Прилетіли коні — ударили в скроні. / / Прилетиш в серпні — ударили в серце. / / Ударили в долю, захмеліли з болю, / / Захмеліли з болю, наіржались вволю. / / Отакі-то коні — сльози на долоні». У подальш их книж ках поет іде далі ш ляхом сам озаглиблення, захоплення красою світу. О собливо вражає невелика збірочка «Губами теплими і оком зо ­ лотим» (1984). У ній об’єднані в гарм онійну цілість і карти н и чарівн ої приро­ ди, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і казка, і гумор, і затам ована жура. Розквіт таланту поста засвідчила книж ка «Цю жінку я люблю» (1990). Автор, стомлений галасливою метушнею суспільних конф ліктів і злам ів, намагається говорити з читачем насамперед про прекрасне, таєм ниче й вічне, про те, що дає сенс лю дському життю. Отож основу збірки становить неповторна, ніжна й жагуча інтимна лірика ( «Вас так ніхто не любить, я один...», «Ти тут! Т и тут! Кохана, — ти я к світ...», «Н е почи­ найся...»), також тут уміщені раніше не опубліковані вірші 1 9 6 0 -1970-х років і нові поезії, у яких автор повертається до свого громадянсько-національного пафосу періоду ш істдесятництва, але вже з д р ам ати ч н іш и м р о зго р тан н я м почуттів. У збірці виразно проступає клю чова ідея: справж нє кохання єдине дає надію, що земна душа здатна перейти в щось вічно суще: «Я тебе обнімав, говорив, цілував, / / Цілував, говорив, обнімав — обнімаю, //Г о в о р ю і цілую — сльозою вже с т а в / / 3 того боку снігів, цього боку немає...» (вірш «Щ е під іпеєм човен леж ав без весла...»). Поет осм ислю є лю бов у трьох взаєм опов’язан и х вимірах: • особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця, що одухотворює); • суспільному (лю бов до Батьківщ ини, рідної нації, до лю дини, бли зької і да­ лекої, знайом ої і незнайомої як основа лю дяності, моралі); • космічному (любов як серцевинний закон Усесвіту, основа єдності, гармонії, дж ерело творення), Промовиста композиція збірки: вірші розташовано не за часом написання, а за логікою розвитку почуття — від вічного до злободенного, від найособистішого до суспіль­ ного. Тому й розпочинається книж ка інтимно-ліричним «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...», а заверш ується пе­ чальною й пристрасною «Останньою сповіддю Северина Наливайка» — відверто-політичним, гострозлободенним віршем, що був створений двадцять п’ять років перед тим. 1Д П

В. Зарецький. Поцілунок. 1980-і роки

Самостійно прочитайте вірш «Сеньйорито акаціє, д о б ­ р и й вечір...». Чому, на ваш погляд, сам е н им поет від ­ криває збір ку? Сформулюйте мотив твору. Я ким и ху­ д о ж н ім и за со б а м и він увиразню єт ься? Щ о б ви д о д а л и д о за п р о п о н о в а н о ї д а л і інтерпретації вірш а ?

У вірші «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» (1986) гонко переплітається інтимна й пейзаж на лірика. Герой

1 Х айку — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш, що складається з 17 складів ( 5 - 7 - 5 ) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.

246

Микола Вінграновський твору, очевидно, як і автор, людина вже зрілого вік}', яка входить в осінь свого життя, коли нібито мають стихати пристрасті, захоплення, а все частіше приходи­ ти втома и спокій. Автор передає такий стан метафорами: «Прогоріло у тій вогні», <<Відлодились усі мости», риторичним запитанням: «Вже б, здавалося, нашр мені?» У цей час «любити важче», але й «солодше»: на межі розставання з цим почуттям глибше усвідомлюється його краса, сила, неповторність. Парадоксальність осін­ ньої любові розкриває оксиморон «колюче щастя». І ось якась, мабуть, випадкова зустріч із коханою жінкою («сеньйоритою ака­ цією») несподівано розбуджує в душі призабуту мелодію ніжного почуття, її пе­ редає оксиморонна гра слів: «Я забув, що забув був вас». Важливу роль у творі ві­ діграють численні апосіопези: вони підкреслюють невимовність, несказанність справжнього спалаху кохання, як і метафорична гіпербола «вогонь по т ечі». П ромовистий і звуковий малюнок вірша: увесь текст проймає алітерація на [с], що символізує осінній посвист вітру, шелест листя, але й голос пожежі. Ч им ала й прозова спадщина митця. У повістях «Первінка» розкривається мо­ ральне становлення особистості, «Сіроманець» —трагічний конфлікт цивілізації й природи, «Літо на Десні» — безпричинність справжньої доброти. Остання повість майстра «Машоня» — про звичайну сучасну людину, про подорож голов­ ного героя разом із кобилкою Манюнею, лошатком Орликом і цуциком С ултан­ чиком на возі понад річкою Кодимою. У романі «Северин Наливайко» (1933) автор розкриває своє бачення трагічної й героїчної української історії, простежує її перегук із сьогоденням, із вічністю. Багато книжок М. Вінграновський написав для дітей. Це «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» та ін. Саме за ці збірки поетові присуджено Державну премію УРС Р імені Т. Г. Шевченка, Я к помітив І. Дзюба, саме в дитячих творах М. Вінграновський найбільше є собою, бо сягає тієї свободи самовираження, яка присутня в дитинстві і яку згодом людина без­ поворотно втрачає. Ця особливість проливає світло на природу всієї творчості поета: її визначає дарована людям у дитинстві безпосередність сприймання світу, парадоксальність фантазії й душевна чистота. І в поезії, і в прозі М. Вінграновського органічно сполучаються неоромантична й авангардистська, зокрема експресіоністична та сюрреалістична, манери. Звідси асоціативна ускладненість, метафоричність художньої мови, увага до реалій повсякдення й прагнення розгледіти за ними духовну основу світу. Письменник гідно іі послідовно продовжив традицію свого вчителя О. Довжен­ ка. Це — надпотужна енергетика мови, пристрасна патетичність думки, усеосяжний культ краси. Мета творчості для М. Вінграновського — передати не правильне, а прекрасне, хай навіть нафантазоване, химерне, неправдоподібне. Особливо зачаровує митця краса й глибина, асоціативна мінливість слова. Розгляньмо поезію «У синьому небі я висіяв сни...». Усе в цьому вірші — небо, ліс, море, птиці, дорога - неправдоподібне, але прекрасне, породжене кипучою фантазією, несподіваною асоціативністю. Навіть важко вгадати, хто лірична герої­ ня твору — «ти», «любов моя люба». Кохана? Україна? Душа? Творчість? Доля? Будь-яка конкретизація цього розлитого в красі світу образу лиш е збіднює його. Я к твердить сучасний літературознавець В. Моренець, цей образ «універсаль­ ний, бо відбиває стан душі —тонкої, сповненої любові і до жінки, і до вітчизни, — до ж иття у всій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу». 247

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Володимир Моренець: «Вінграновський витворив художній світ, законом якого є краса... З а всієї життєвої конкретності цей світ принципово Відмінний од реального і за вищим рахунком є бунтом краси проти недосконалості й приземленості життя».

ТҐІдсумКфбі СУДЖ ЄННЯ

ЛІТЕРАТУРА 1. Гальчук О. Лірична сповідь Миколи Вінграновського / / Слово і час. —2007. № 4. С. З 12. 2. Дзюба І. Чарівник слова / / Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Кн. 3. — К., 1994. —С. 330-336. 3. Моренець В. Микола Вінграновський / / Історія української літератури XX століття. Кн. друга. —Частіша друга. — К., 1995. С. 124 136.

завдання Установіть відповідність Уривок

Назва твору

1 2 3 4

«Я...» «Балада про соняшник» «Задивляю сь у твої зіниці...» «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...»

А Народ м ій є ! Народ м ій завж д и буде! Ніхто н е перекреслить м ій н аро д!

Б Хай мовчать А м е р и ки й Росії, Коли я з тобою говорю.

В М и — це н а р о д у одвічне лоно, М и — океанна все лю дська сім 'я.

Г Але осінь зійш ла по плечі, Осінь, ви і о сін н ій час...

Д / застиг він на р о к и і на століття В золотому н ім о м у за хо п л е н н і...

2. Установіть відповідність Символ

1 соняшник 2 виш ита сорочка 3 червоні блискавиці 4 осінь

Н азва твору

А Б В Г

д

«С еньйорито акаціє, д о б р и й вечір...» « Зад и вл ю сь у тво ї зіниці...» « Б ал ада про соняш ник» «Два кольори» «Я...»

3. Установіть відповідність Назва твору

1 2 3 4

((^

Мотив

))

«Б алада про соняшник» «Задивляю сь у твої зіниці...» «С еньйорито акаціє, д об ри й вечір...»

А Б В Г Д

248

л ю бов д о У країни-матері с а м о с т в е р д ж ен н я лю дини кохання зрілої лю дини д о л я лю дини й м а т е р и н с ь к а лю бов відкриття кр аси м и с т е ц т в а

Микола Вінграновський 4. Кого ви зн ає те з шістдесятників у художній літературі, в о б р а зо т в о р ч о м у

5. 6. 7. 8. 9. 10.

й музичному мистецтві, у кінематограф і? Які світоглядні й естети чн і н астанови спільні для шістдесятників? У чому п роявляється романтичність світовідчування В. С и м о н ен к а? Він більш е традиціоналіст чи н оватор? Які провідні мотиви віршів «Задивлю сь у твої зіниці...» і «Я...» В. С и м онен ка? В изначте віршовані розм іри цих поезій. Н азвіть провідні мотиви лірики Д. Павличка. Які з них актуальні й у XXI с т.? А ргументуйте свою думку. Як І. Д рач м одернізував жанр бал ад и ? Р озк ри й те значення образів-си м волів «Б алади про соняш ник». Д о сл ід іть художні з а с о б и , з а д о п о м о го ю яких п е р е д а н о почуття ліричного героя в поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...».

11. Прослухайте пісню «Два кольори» Д. Павличка (на музику О. Білаша). П омір­ куйте, чому цей твір став народною піснею. 12. Напишіть відгук на одну з поезій шістдесятників. М отивуйте у відгуку свій вибір. ДОМ АШ НЄ ЗАВДАННЯ 1. Вивчити напам ’ять пісню «Два кольори» Д. Павличка, вірш «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» М. Вінграновського й одну з поезій В. Симоненка (на власний вибір). 2. Визначити віршований розмір поезії «Два кольори» Д, Павличка. 3. Написати твір-роздум на тему «Ми — не безліч стандартних “я”, а безліч в с е с ­ вітів різних». 4. Підготувати комп’ютерну презентацію «“Ш істдесятництво" в образотворчом у мистецтві, кіно й музиці» (за бажанням). ЛІТЕРАТУРА 1. 2. 3. 4. 5.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995. Корогодський Р. Брама світла. Шістдесятники. —Л., 2009. ТарнашииськаЛ. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. - К., 2010. Світличний /. У мене —тільки слово. - Х„ 1994. Червона тінь калини: Алла Горська: листи, спогади, статті. — К„ 1996.

http://virchi.narod.rU/poeziya2/viagraiiovskiy.htm#biograf

http://poetry.uazone.net/vinhranovsky/ http://ukrlit.org/Vinhranovskyi_Mykola_Stepanovych/ Радимо відвідати: Літературний музей ім. Г. П. Кочура (м. Ірпінь Київської обл.).

249

Ліна КОСТЕНКО Блажен той муж, воістину блаж ен, котрий не був ні б л а зн е м , ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збігови ська облудні. І не схи бн еться на д о р о гу зр а д и , і у лукавих не спита поради, і не зм іняє совість на харчі, — душ а його у Б ога на плечі. Л, Костенко

Л іна Костенко, безсумнівно, найиидатніша, найавторитетніш а сучасна укра­ їнська поетеса, майстер слова світового рівня, Її цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації. Творча біографія письменниці типова для українського митця, котрому суди­ лося жити в гранично випробувальному часі, і водночас унікальна своїм непов­ торним екзистенційним стоїцизмом, уражаючою вірністю індивідуальному «Я». Її поезії наповнено урівноваженою мужністю, «зболеним спокоєм». Крізь призму національного вона завжди бачить уселюдське, вічне, В її творах переважає ш ляхетна пластика іронічного мислення іі щирого подивування світом, люди­ ною. Закодовано невловимий вищий сенс, зупинено неповторну мить життя, душевного стану, емоцій, відчуттів, переживань — усієї гами внутріш нього світу сучасної людини. Уселюдське, гуманістичне значення творчості Л іни Костенко призвело до читацького й офіційного визнання не лиш е в Україні, а й у світі — її твори пере­ кладено багатьма мовами, вони неодноразово входили в закордонні антології, збірники, видані там окремими книжками. Л іна Костенко — це ще й зразок неокласики в українській поезії другої поло­ вини XX ст. Поетеса дотрим ується традиційної ф орм и, дум ка її завжди пульсуюча, свіжа. Вона своїми творами розширює й суттєво доповню є світовий культурологічний простір. Життєвий і творчий шлях поетеси Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в м. Ржищеві під Києвом в учительській родині. Тут усе дихало історією: над містечком височіла Іван-гора (па ній стояло місто-фортеця Івангород), неподалік, під селом Трипілля, археологи відкрили найдревніший п ’ятитисячолітній пласт нашої культури. Ржиіцівські козаки брали участь у Н аціонально-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Про все це допитливій дівчинці розповідав батько — надзви­ чайно добра, здібна, освічена людина. Він викладав у школі майже всі предмети, знав 12 іноземних мов, був справжнім українським інтелігентом-патріотом. Уже цього було досить, щоб опинитися під прицілом КДБ. В одному з ін­ терв’ю Л, Костенко розповіла: «Уперше обшукали мене в колисці. Точніше, це годі робили обшук у мого батька й запитали, де він ховає свій компромат. Батько показав на ди тячу колиску зі мною, немовлям, і відповів, що більше нічого, крім 250

Ліна Костенко цього, у нього немає». Після трипалих переслідувань перед війною батька поетеси кинули в табір. У 1936 р. родина перебралася до Києва. Коли почалася війна, родині Костенків довелося скуш тувати долі біженців. Усі ці яскраві й сумні враження дитинства переллються згодом у геніальну поезію про буремне минуле нашого народу, про біженські воєнні дороги, «балетну школу» замінованого поля, по яком у доводилося ходити, і про перший — напи­ саний в окопі — вірш. З тих же ранніх літ виросло безком­ промісне неприйняття комуністичної влади, будь-якого на­ сильства й фальші. Щ е ш коляркою Ліна почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро». 1946 р. були опубліковані її перші вірші. Уже тоді вона зробила життєвий вибір.

оказ

Ліна Костенко.

1960-і роки

Л ін а К остенко: Я вибрала долю собі сама, І що зі мною не станеться — У м ене жодних претензій нема До долі — моєї обраниці.

Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, дівчина зва­ ж илася на рішучий крок: 1952 p., витримавши дуже складний творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту — єдиного на той час навчального закладу, де готували професійних письменників. 1956 р. успішно заверш ила навчання. Незабаром одна за одною виходять друком її перші збірки — «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). Разом зі збірками Д. Павличка ці книжечки стали першими ластівками ш іс­ тдесятництва. Офіційні критики оцінили їх насторожено, холодно. Авторці за ­ кидали «камерність», «відірваність від сучасності», навіть «нелюбов до соціаліс­ тичної Вітчизни — С РС Р», тобто відсутність офіціозного ура-патріотизму. О днак прості читачі, колеги одразу визнали й високо оцінили неповторний та­ лант поетеси.

А Ж ж аз

В а с и л ь С и м о н ен ко : «Я думаю про поезію Ліни Костенко, котра позначена печаттю зрілості, вишуканою, майже віртуозною простотою почерку та глибиною думок. Не крикливий, ал е щ едрий і потужний талант п о етеси ... Л. К остенко робить те, що повинен робити кожен поет, — уводить нас у світ людських почуттів і роздумів».

Л іна Костенко стала однією з найактивніших учасниць шістдесятиицького руху. П ідготувала до друку збірку «Зоряний інтеграл», яка могла б стати вндатною подією в культурному житті України. Однак на той час влада вже оголосила війну молодій опозиційній інтелігенції. Отож цензура заборонила книжку. Розпоча­ лися найтемніш і часи переслідувань, шельмувань, заборон, вимуш еного безро­ біття. П роте письменниця не йшла на жодний компроміс із владою. Зберігала лю дську й національну гідність, творче сумління. Коли розпочалися арешти ш істдесятників, вона підписувала листи протесту, не боялася приходити на судові процеси, щоб морально підтримати однодумців, кидала їм квіти, відверто 251

Українська літ ерат ура другої половини X X

—

почат ку X X I ст.

критикувала владу. На той час такі вчинки були фактично громадянським подвигом: за кожен із них загрожувало ув’язнення.

^

Дисидент-політв’язень Михайло Осадчий (зі спогаду про судовий процес аК Т над шістдесятниками у Львові: «“Слава!.. Слава!.. С лава!..” — кричав натовп, що заповнив Пекарську, таке було всі п'ять днів! Нам кидали квіти... Коли ми йшли в приміщення суду, то йшли по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх ні­ вечити, але ми не могли оступитися, нас вели міцно, аж до болю стиснувши руки.,. — Михаиле, тримайся! — крикнув з гурту Іван Д зю ба до Гориня. Я лиш встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко проби­ лася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руки М ирославі Зваричевській плитку шоколаду».

Однак Л. Костенко не арештували. Очевидно, побоялися. І не того, що вона була матір’ю двох малолітніх дітей, а побоялися її величезної популярності як майстра слова. Побоялися, що арешт поетеси викличе велику хвилю протестів і в Україні, і за кордоном. Вони обрали інше жорстоке покарання: її ім’я занесли до «чорного списку». Твори митців, які опинялися в тому списку, заборонено було друкувати, не дозволялося навіть згадувати їхні імена. Владна облога не зламала мужню жінку, навпаки, ще більше загартувала її козацький характер. Вона натхненно й невтомно писала — «в шухляду», без надії, що все пе побачить світ. Протягом шістнадцяти років замовчування на папір лягли найвидатніші її твори: поезії, які ввійдуть до пізніших збірок, романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко». Водночас Л. Костенко мужньо трималася. Попри знищ ення «Зоряного інте­ грала», на початку 1970-х років вона спробувала надрукувати наступну збірку «Княж а гора». Захоплені рецензії на рукопис подали класики вітчизняної поезії М. Бажан і Л. Первомайський. Та влада вимагала від поетеси компромісу по­ містити в збірку хоча б декілька віршів про Леніна, компартію тощо. Вона кате­ горично відмовилася. Отож уже готовий друкарський набір книжки було розси­ пано. Ш ість років пролежав у видавництвах рукопис роману «М аруся Чурай». Своїм владоможним опонентам поетеса відповіла із сарказмом. Ліна Костенко: Номенклатурні дурні, бю рократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам! Ваш інтелект не зважить на карати, а щ онайбільше просто на сто грам. Поету важко. Він шукає істин. Ми — джини в закоркованих пляшках. А ви, хто ви, які ж ви комуністи? Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Тільки 1977 р. вдалося пробити стіну замовчування — побачила світ збірка «Над берегами вічної ріки», через два роки надруковано роман «Маруся Чурай», 1980 р. —збірку «Неповторність», а 1987 р. — збірку «Сад нетанучих скульптур». 1989 р. з’явився підсумковий том «Вибраного». Щоб домогтися виходу книжок без цензурних утручань, поетеса двічі оголошувала голодування. 252

Л іна Костенко

Кожна зі збірок стала потрясінням духовного життя України, люди вистою­ вали за ними довгі черги, багатотисячні тиражі розкуповували за кілька днів. З а роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» у 1987 р. по­ етеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка, згодом премію ф ундації Антоновичів. За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Л. Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою відзначають твори видатних письменників сучасності. 1998 р. в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, почесним професором Києво-Могилянської академії.

IIIі

Поміркуйте, які відомі вам письменники минулих епох близькі Л. Костенко за долям и й життєвими позиціями.

судження

Сучасний літературознавець Григорій Клочек: «Ліна Костенко — прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало — один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до ‘голосу віків”. Вона глибоко розуміла зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому, їй відкрилася загроза, яку несла ця система існування нації».

Відновлення української державності 1991 р. письменниця сприйняла як шанс для порятунку нації, повернення її в коло найрозвинутіших європейських народів. Одначе суперечності, кон­ флікти, прорахунки державного відродження на­ шого суспільства глибоко засмучують і обурю­ ють Л. Костенко. Як наслідок - знову усамітнення й мовчання, тільки вже не вимушене, а на знак про­ тесту' й застороги. Вона заявила: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»; Ліна Костенко з онукою «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». 1 дотрима­ ла слова. Зокрема, відмовилася від запропонованого їй владою звання Героя Укра­ їни, інщих відзнак і почестей. Лише в період «помаранчевої революції» 2004 р. па деякий час повернулася до громадського життя.

$

аК Т

Ліна Костенко:

Прости мені, мій змучений народе, що я мовчу. Дозволь мені мовчать! Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе, І тільки змії кубляться й сичать. Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні. Злість рухає людьми, але у бік безодні....

Відколи було створено історико-культурологічну експедицію в Чорнобильську зону для порятунку побутових раритетів і витворів народного мистецтва, письмен­ ниця постійно бере в ній участь. А це вже понад сто поїздок. Колеги по експедиції розповідають: «Загалом, Ліна Костенко найкраще почувається в Чорнобильській зоні, серед людей, котрих поступово дедалі меншає і котрі до неї дуже звикли за 253

Українська літ ерат ура другої половини X X - почат ку X X I ст.

кільканадцять років спілкувань. Навіть люблять як найріднішу (я переконувався в цьому на місці не раз). Між іншим, дехто з них навіть не знає, що вона поетеса, але, біжѵчи їй назустріч і розкривши руки для обіймів, кричать: “Наша Ліна приїхала!'’»

f

-Ліна Костенко (з виступу з нагоди свого 80-ліття): «За радянської влади ми не

акт

мали свободи. Тепер — свобода, незалеж на Україна, і ми знову опинилися бозна в якому становищі... Що могли відчути шістдесятники, які знали, що та­ ке свобода в умовах несвободи? Я тоді... пішла в Чорнобильську зону. Зізнаю ся вам, що це для мене була еміграція. Я там знайш ла свою Україну. Отам, д е Україна вмерла, отам вона є. Там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули ве­ лику Батьківщину, особливо там... Хтось сказав, що руки опускаються, ні до чого немає бажання. Я й за р а з не бачу поразки. Адже є високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки, і ми повинні до неї підключитися. Це буде рух опору».

.... , д а н н я

П о д и в іт ь с я в Інтернетізустріч Ліни Костенко з читачами з нагоди 80-літнього ювілею. Які дум ки і враження викликала у вас ця зустріч? Як ви оцінюєте творчу й громадянську позицію письменниці?

Риси індивідуального стилю У поезії Л. Костенко переважають елементи неоромантизму й неокласицизму, а також імпресіонізму в їх органічній єдності. Таке поєднання породжу*-, з одного боку, надзвичайно щиру, сповідальну емоційність, ліризм; дивовижну звукову організацію, мелодику творів (як у вірші «Осінній день, осінній день, осінній...»); громадянсько-публіцистичний пафос, прагнення пробудити байдужі душі, досту­ катися до їхнього сумління й розуму; а з іншого — інтелектуалізм, філософську заглибленість у таїну буття; відстороненіеть од буденної метушні; увагу до досві­ ду історії, до здобутків світової культури; самодисципліну й силу духу; афорис­ тичність вислову; відточену, вишукану, переважно традиційну форму творів; точ­ ність життєвих деталей у ліричних текстах. Творче світосприймання Л. Костенко багато чим перегукується з життєвим кредо Лесі Українки. Воно також трагедійно-стоїчне. Тому стаття письменниці про геніальну попередницю «ГІоет, що йшов сходами гігантів» розкриває духов­ ну настанову й Л. Костенко: трагічність світовідчуття взагалі властива поетам як зверхчуттєва реакція на світ, але найбільше зна­ чення має «дар відчути і замкнути на собі всю без­ мірність світових трагедій, — дар, притаманний ве­ ликим поетам. Бо вони завжди історики й біографи народу, і саме вони здійснюють зв’язок з іншими на­ родами і віками, а часом навіть і народу із самим со­ бою». І все ж остаточні враження, узагальнення пое­ теси про життя, драматичне сьогодення — не від­ чай і безнадія, а спрага краси, досконалості, затиш­ ку, щ ирості, невичерпна залюбленість у людину і світ, у творчість: «Вночі із хаосу безсоння, //к о л и мій Всесвіт о ж и в а ,//я к срібні птиці, вилітають/ / ще не приборкані слова». 254

Л іна Кост енко Г 'В О О Ч е * зав д ан н я

Прочитайте поетичні рядки /І. Костенко, які стали аф оризм ам и:

• Найкращий вірш не ходить на свободі. • Чи нас Господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє? • Коли в людини є народ, тоді вона уже людина. • Нерівня душ — це гірше, ніж майна! • З-за ґрат свободу краще видно. • Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі. • Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить. • Народ шукає в геніях себе. • Щ о доля нелегка, —в цім користь і своя є, Блаженний сон душ і мистецтву не сприяє. • Душа пройшла всі стадії печалі — Тепер уже сміятися пора. • Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть. • Несказане лишилось несказанним. Як ви розумієте ц і висловлювання, які з них вас найбільш е за ц ік а ­ вили? Чому? 2. Послухайте пісні Ольги Богомолець та інших композиторів на слова Ліни Костенко. Які пісенні твори вам найбільше сподобалися? Чим саме?

Мотиви й жанри лірики Поезія Л. Костенко надзвичайно різнограпна. Здається, у ній віддзеркалилися, перевтілилися всі неозорі обрії світу, усі порухи людської душі. Основними в ліриці поетеси є мотиви Бат ьківщ ини, іст о ри чн ої нам 'яті, д ухо в ­ ності.

Переважну більшість творів Л. Костенко проймають патріотичні почуття. Однак це не декларативні заклики любити Батьківщину. Це — художньо закін­ чені картини краси, величі, лицарства українського світу. Поетеса переконує: лише маючи історичну пам’ять, людина здатна пож ерт­ вувати своїм життям за рідний край, тобто є справжнім патріотом. Ця пам’ять — найчистіше джерело, яке живить національну свідомість, гідність. Щ ирий же, незламний патріотизм, на переконання Л. Костенко, є основою духовності, шляхетності людини. Не випадково вже кілька збірок поетеса від­ криває, на перший погляд, зовсім не програмовим віршем «І засміялась прове­ сінь: — Пора!..». Цей твір фокусує в одній потужній енергетичній точці три назва­ ні цінності: патріотизм — пам’ять —духовність: І засміялась провесінь: — Пора! — за Чорним Шляхом, за Великим Лугом — дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом. Тут фіксується заповітна мить, коли лірична героїня раптом відчуває себе часточкою історії свого роду й народу. У творі акцентовано промовисто-симво­ лічні топоніми. Чорним Шляхом татари нападали на Вкраїну й гнали в Крим ти­ сячі невільників, а Великий Луг — понизов’я Дніпра, де козацтво стояло на варті отчого краю. Ось визначальна трагічна антитеза нашої історії: постійне нищення народу загарбниками та його самозахист, лицарська нескореність. 255

Ліна Костенко проникливим чуттям великого мит­ ця постійно вловлює дивовижний перегук еп о х , сього­ дення й минувшини, вічності. Ось, наприклад, лірична героїня бачить цілком буденну сцену — через село промчали хлопці-підлітки на конях, припавши до грив («В маєтку гетьмана Івана Сулими»). Це село Сулимівка — колишній маєток Івана Сулими. Гому уява переносить в часи легендарного козацького гетьмана, коли тут вирувало інше —лицарське, звитяжне життя. Грізним застереженням для українців та й багатьох інших сучасних народів звучить вірш «Місто Ур». Зне­ важливе ставлення до своєї історії, культури, — дово­ дить авторка, — загрожує нації, державі неминучим за­ непадом. Мешканці стародавнього шумерського міста Ур почали масово зсипати сміття прямо з міського валу на кладовище, де «в шість ярусів могил» лежали «царі, В. Перевальський. поети і легенди». І ось шумери почали забувати свою ве­ Засвіт встали козаченьки. личну історію, свою колишню славу, а відтак прирек­ 2000 р. ли себе на самознищення. Яскравим узагальненням, підсумком аналізованого мотиву звучить вірш «Українське альфреско», побудований на різкому контрасті. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.

мояєуА&тащІя • ТЛ О б р аз-ар хетйп — первинний о б р аз (п р о о б р аз), св о єр ід н а м о д ел ь, яка з ’являється з колективного несвідомого й існує здавна, позначена національною специфікою. Надалі він може видозмінюватися, доповню ватися новими змістами, але первісна сутність його залиш ається незмінною.

Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються, або ж їх немає зовсім. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Ллє немає кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами » — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне. Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки вигля­ дають жоржини через тин». Як уже мовилося, провідна риса стилю Л. Костенко — філософічність, пошуки сенсу буття, логіки світоустрою. Філософський струмінь проймає всі жанри лірики поетеси, зокрема й пейзажистику. Кожен справжній митець особливо глибоко й не­ повторно відчуває, сприймає природу. 256

Ліна Костенко Одухотвореним, рідним і живодайним є дивовижний світ природи для Л. Ко­ стенко. Поетеса здатна не просто спілкуватися з цим світом («говорити мовою мовчання»), а й на якусь мить зливатися з ним, розчинятися в ньому, жити його душею, його первозданною мудрістю: «Ядерево, я сніг, я все, що я л ю б л ю .//І, мо­ же, це і є моя найвища сутність». Світ природи в сприйманні Л. Костенко - олюднений, а часто й людяніший за людину. У вірші «Цей ліс живий...» бачимо, як старезні пні пишуть літопис тиші, дубовий Нестор (літописець, свідок давніх епох) милується вальсом радісних беріз, гриб носить смарагдову куфайку, під сивою сосною ведмеді забивають доміно. «Поїдемо поговорити з лісом, / / а вже тоді я можу і з людьми», — підсумовує авторка. Відомо, що улюблена пора поетів — осінь. Вона радує око пишним різнобарв’ям, заколисує теплою тишею. Водночас драма завмирання природи навіює сумні думки про плинність часу, минущість усього на світі. Цій поетичній порі року Л. Костенко присвятила цикл «Осінні карнавали». Кожна мініатюра — маленький поетичний шедевр, осанна (захоплений молитов­ ний вигук, хвалебна пісня) осінній природі, яка —то усміхнена, то заплакана, то безтурботна, то задумлива —так нагадує багату душею людину. Іноді пейзажні замальовки набувають виразного філософсько-притчевого забарвлення. Як, скажімо, вірш «Виходжу в сад, він чорний і худий...». Лірична героїня по-дружньому відвідує сад. Той дивується, чом не прийшла навесні, у час його цвітіння, а зараз восени, коли він «чорний і.худий». У відповідь чує: «Чужі приходять в час твоїх щедрот, / / а я прийіит у час твойого смутку». Підтекст твору очевидний: справжня дружба —це насамперед здатність підтримати близьку людину у важку для неї пору. Не лиш е до людей, а й до довкілля поетеса ставиться як вірний, незрадливий друг. Тому в багатьох віршах пульсує тривожний екологічний мотив —заклик бе­ регти природу, обурення через бездумну, самовбивчу людську жорстокість ( поезії «Ш ипш ина важко віддає плоди...», «Ще назва є, а річки вже немає...», «Ліс»). Стократ посилився цей мотив після Чорнобильської катастрофи. На переко­ нання поетеси, ця трагедія стала знаком апокаліпсису: Ми — атомні заложники прогресу, Вже в нас нема ні лісу, ні небес. Так і живем од стресу і до стресу, Абетку смерті маємо —АЕС. Пейзажистика Л. Костенко органічно пере­ плітається з патріотичною та сповідально-меди­ тативною лірикою. Так, поезія «Я вранці голос горлиці люблю...» розкриває світосприймання чулої до краси, залюбленої в рідну землю, у рідне слово людини. Горлиця символізує й чарівність української природи, і наш фольклорний світ, де горлицю малювали, вишивали, про неї співали. Її голос у вранішній тиші допомагає ліричній героїні забути «скрипучі гальма першого трамваю» (себто довколишній дисгармонійний, метушливий світ міста), веде уяву на обшири, «де зорі ясні 9 У крвінсьиа л ітвратуоа. 1 1 кл.

257

Л. Жоголь. Пробудження. 2001 р.

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. і де тихі води» (знову зринають архетипні образи українського фольклору). І ця уявна мандрівка окриляє душу, пробуджує жагу творчості: «Я скучила за дивним зойком слова». ЧAD

Подумайте, чому авторка називає себе «Мого народу гілочка тернова», прига­ дайте народнопісенну символіку. Як ви розумієте зміст ц іє ї метафори? Знайдіть у творі алітерації, асонанси, кільце. Щ о вони увиразнюють?

Так мотиви патріотизму, любові до природи зливаються з темою творчості. Митці часто замислюються над її таїною, адже це сенс їхнього життя. Особли­ во актуальною ця тема була для українських письменників, які добре розуміли, шо в умовах бездержавності слово залишається єдиним оберегом нації. Ліна Костенко безпосередньо продовжує цю традицію. Як і для Лесі Україн­ ки, інших письменників-патріотів, слово стало для неї «єдиною зброєю» у бо­ ротьбі за свободу і гідність людини, за Україну. Тому й шкодує мандрівний дяк у романі «Маруся Чурай» (розділ «Проща»), що на відміну від всесвітньо відомих греків і римлян українці шаблею роблять історію, але не увіковічшоють пером, через що вона швидко стирається в пам’яті нащадків. Тому і мріє: «Хоч би які лелеки Гомера нам в колиску принесли». Проникливо розкриває Л. Костенко й вічний мотив — митець і суспііьство, Влада завше намагається поставити митця собі на службу. Якщо він підда­ ється спокусам, то зраджує свій талант, зазнає поразки. Залиш ається ж собою лише незламний, хоч і платить за перемогу затишком, свободою чи й життям. Цю проблему порушено в драматичній поемі «Сніг у Ф лоренції»’. Авторка зіставляє долі двох італійських скульпторів епохи Відродження — Рустичі й Мікеланджело. Рустичі поступово втрачає свій дар, ідучи на компроміси з владою. Іншу долю обрав собі Мікеланджело: залишився з народом, став цитаделлю духу. Тому цілком заслужено здобув славу генія. Різкий контраст цих двох творчих доль відтворює разюча метафора: статуя, зроблена Рустичі, виявляється сніговою й розтає навесні. Так зникає примарна слава, здобута самозрадою. Творіння ж Мікеланджело залишилися на віки «Садом Нетанучих Скульптур» — не випадково поетеса так назвала одну зі своїх збірок. Квінтесенцією роздумів Л. Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва став вірш «Страшні слова, коли вони мовчать...» (звернімо увагу — саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ні­ коли не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність,// якийсь безсмертний дотик до душі». Емоційно багата, шляхетна, психологічно витончена інтимна лірика Л. Костенко. С Ѵ Л Ж е Н Н Я Володимир Панченко: «Кохання в ліриці Ліни Костенко — це ' симфонія почуттів. Свято. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила, це поразка раціо і безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю душ, які озиваються назустріч одна одній». 258

Ліна Костенко Лірична героїня любовних поезій Л. Костенко, на перший погляд, ніби дещо несучасна, старомодна: до коханого часто звертається на Ви, як Наталя ЛівицькаХолодна, Анна Ахматова, Олена Теліга чи Тамара Жевченко-Яновська. Кохання для неї — насамперед найтепліша душевна близькість, відкритість. Це не старо­ модність, а глибоке розуміння справжньої святості істинної любові як серцеви­ ни людського щастя, незрівнянної величі духу. Ліна Костенко майстерно, психологічно тонко змалювала всю багатобарвну гаму цього дивовижного почуття —від шаленої пристрасті до ніжного мовчазно­ го замилування, від нестерпного болю розлуки до смиренного прийняття долі. А от у віршах «Я дуже тяжко вами відболіла..> ,«Очима ти сказав мені; люблю. «Хай буде легко, Дотиком пера.,.» зовсім інший регістр почуттів. Це — оповите тихою журою щемливе прощання закоханих, які не можуть бути разом, але й не уявляють себе чужими. Це — печально-ніжний спогад давнього, юного, тільки вимріяного — «несказаного» кохання, яке назавжди «лишилось несказаним ». Розглянемо докладніше поезію «Хай буде легко. Дотиком пера...», що є гармо­ нійним поєднанням інтимної й пейзажної лірики. Героїня вірша рятується від зимового смутку в природі й душі світлим спомином про минуле кохання. Мабуть, воно залишилося навіть невисловленим («Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам’яті вустами»), але тому сколихнуло ще ніжніші, ще зворушливіші почуття. На жаль, у світі химерно переплітаються радість і печаль, не завжди закоханим тала­ нить навіки поєднати свої долі. Авторка передає трагізм буття глибокою мета­ форою: «Цей биий світ — березова кора, / / п о чорних днях побілена десь звідтам». ЧАЮ |3™Г

Як ВИ Р о з у м е цей образ? Уявіть березову кору Й спробуйте відновити ланцюжок асоціацій авторки. 2. Простежте, якими епітетами характеризується у творі спомин про коханого, що вони підкреслюють. 3. З якими кольорами асоціюється у вас цей вірш? Які почуття увиразню є його кольорова гама?

Але навіть нещасливе кохання, якщо воно справжнє, просвітлює й зігріває душу, стає для неї найніжнішим «дотиком пера». До речі, ця витончена асоціація проходить через увесь вірш: вочевидь, перші сніжинки, які, доторкнувшись до руки, збудили в серці лагідний, мов дотик пір’їнки, спогад про коханого. А ще вгадується у вірші (зокрема, завдяки алітераціям на [с] [х]) шелест невидимих янгольських крил, бо змальовані тут почуття святі. Поезія звучить, як чудовий елегійний романс (завдяки алітераціям, анафорам, наспівному п’ятистопному ямбові). Часто поетка не розгортає цілісну історію кохання, а лише навіює імпресіоніс­ тичне відчуття, наче ледь вловиму чарівну мелодію. Як-от у вірші «Недумано, негадано...». Тут знову, уже традиційно переплітається інтимна лірика з пейза­ ж и стк о ю . Героїня «недумано, негадано» опиняється серед прадавнього лісу, «Де сосни пахнуть ладаном / / В кадильницях світань, / / Д е вечір пахне м 'ятою, / / Аж холодно джмелю». Первозданна краса природи спонукає відкрити коханому свої найсокровенніші почуття. Усебічність, повнокровність, одухотвореність спалаху кохання увиразнюють злиті воєдино слухові й зорові образи. ')Д П

Як ви розумієте цю метафору: «Ловлю твоє проміння / / Крізь м узику беріз»? f jKi асоціації вона у вас викликає?

Не випадково ці твори, як і багато інших поезій Ліни Костенко, поклала на му­ зику Ольга Богомолець. 9*

259

Українська література другої половини X X — початку X X I ст.

ф. * ' 11' Л 1' ;

Послухайте пісні «Хай буде легко Дотиком пера...» та «Недумано, негадано...» у виконанні Ольги Богомолець. Якими м узичними засобами виконавиця передає настрій, атмосферу текстів Ліни Костенко?

О. Заливаха. Мелодія. / 995р

Щиру любов поетеса ставить понад усі інші почуття, понад суспільні закони й традиції. У романі «Маруся Чурай» одна з героїнь мудро каже: «Любов — це, люди, дію неосудне. По всі віки. Вовік віків. Ачінь». Кохання для Л, Костенко завжди світле, навіть як­ що воно нерозділене, трагічне. Героїня вірша «Світлий сонет» — сімнадцятирічна дівчина — сумує, бо коханий не відповідає їй взаємністю. Але авторка мудро усміха­ ється: дівчині все одно пощастило, бо до неї прийшло справжнє, найпрекрасніше почуття, яке вибілює душу, робить людину людиною. Тому від усього роду люд­ ського з найщирішим молінням, як до Всевишнього, звертається поетеса до любові: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не 3Роби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! «М А РУ СЯ Ч У РА Й »

Ліна Костенко звертається й до широких епічних полотен. Найвідоміше се­ ред них — історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Твір написано в роки ви­ мушеного мовчання поетеси, надрукувати його вдалося тільки 1979 р.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ Р ом £н у вірш ах — це один із жанрів ліро-епосу. Автор м ає дотримуватися вимог роману як великого розповідного твору й водночас — зберігати особливості поезії: ліричний струмінь, віршований розмір, рими, поетичні тропи, фігури тощо. Класичний зразок цього жанру в російській літературі — «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна. В україн­ ській літературі до нього наближ алися М. Рильський («Марина»), Т. Осьмачка («Поет»), Найяскравіше ж його представила Л. Костенко.

Історично-фольклорна основа твору Ш

Пригадайте вивчене у 8 класі. Щ о ви знаєте про постать М арусі Чурай?

М аруся Чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. За переказами народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через віль­ нолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі. Маруся виростала з матір’ю. їх обох шанували в Полтаві — через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні. 260

Ліна Костенко Вважають, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт вста­ ли козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють віт­ ри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін. Вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорня­ вою, кароокою, з косою до колін. До неї залицялося бага­ то парубків, особливо упадав за нею Іван Іскра (за дея­ кими даними, син відомого гетьмана Якова ІскриОстряниці). Але Чураївна любила іншого — Григорія Бобренка... А втім, усі колізії долі дівчини, які доносять м Дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі Маруся Чурай Л. Костенко. Таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблю­ вали багатьох митців: Л. Боровиковського («Ч арівниця»), С. Руданського («Розм ай»), В. Самійленка («Чураївна»), М. Старицького («О й не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), О. Кобилянську («У неділю рано зілля копала»), І все ж найпанорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю Марусі вда­ лося змалювати саме Л. Костенко. Поштовхом до написання роману стала одна з пісень Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорноромантичну колізію: любов — зрада — помста. )Д І)

Прослухайте цю пісню у виконанні М арії Миколайчук (див у інтернеті http: / / livemusic. orq.ua/sonq/390045. html). Чи вона вас вразила? Як виконавиця увиразню є вокальними засобами мотив твору?

Проблематика й композиція Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко). З а своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила ве­ личезну дослідницьку роботу', щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, пра­ цюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові. С уД ЗК С Н Н Я

Поет, літературознавець Володимир Базилевський: «“Маруся Чурай” — це народне життя в строкатому його повнокров’ї. Побут, звичаї і вірування, військове спорядження, флора і фауна —усе явлене, усе ру­ хається, переливається, дихає. Потужністю духовного космосу віє від сторінок цієї книги...»

Серед порушених у творі проблем: • таїна, сила й незбагненна, часто без­ жальна логіка любові; • фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесе­ ного й приземленого в людському житті; • доля як наслідок вибору між цими цінностями; • шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зра­ да як шлях до загибелі; • творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу; • славна й трагічна боротьба народу за свою державність. 261

Українська література другої половини X X - початку X X I ст. Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сю­ жетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретноісторичній площині, а и у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, без­ жальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусі­ дів і підступність своїх перевертнів. Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій - лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фраг­ мент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності. Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть далі. Тут започатковані головні сюжетні лі­ нії й проблеми, починається досить активне розкриття характерів. Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» — у створенні панорамного образу українського народу, який воює за свою волю. Полтавський полк, що вирушає в похід, — наскрізний образний мотив роману. Третій розділ «Сповідь» подано у формі спогадів (внутрішніх монологів, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося про історію її нещасливого кохання, яку подано на широкому етнографічно-побутовому тлі полтавського життя XVII ст. Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» розширює просторові межі твору. Бачимо вже не тільки Полтаву, а й більшу частину України. Значну увагу автор­ ка приділяє образу Богдана Хмельницького, який постає мудрим, виваженим політичним і військовим діячем — творцем української держави. У п ’ятому розділі «Страта» сюжет максимально драматизовано. Такий хід, здається, доречнішим був би аж перед фіналом твору. Однак авторка знаходить можливості зберігати емоційне, психологічне напруження па всіх етапах опо­ віді. Шостий розділ «Проща» знову виводить читача з власне полтавського на всеукраїнський обшир. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить спо­ глядання рідного краю осмисленим. «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо тут відбувається осягнення історії У країни, проблем її існу­ вання. Останні три розділи — «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» — поєднані одним сюжетним стрижнем — облогою Полта­ ви польським військом. Зосередження на цих подіях умотивовує жанрову специфіку роману як історичного. У цих розділах також продовжується и завер­ шується розробка основних характерів. С Ѵ А Ж е Н Н Я Іван Дзюба: «“Маруся Чурай” нагадує класичнии архггектурнин ансамбль, що втілює великий план, велику 1 . матеріал розгортається “сам із себе” за законом внутрішньо зовнішньої доцільності, Кожна частина н е о б х ід н а для ці . f кожній частині вищого значення. Усе живе н а с к р ізн о ю ф мозв’язаністю, взаємопідсиленням». 262

Ліна Костенко Х удож нє втілення основних проблем Як і більшість творів Л. Костенко, роман побудо­ вано на різкій антитезі, контрасті високого й низького, матеріального й духовного. Такий визначальний кон­ флікт «Марусі Чурай». Д ля українця того часу основним був осілий, се­ лянський спосіб життя. У цьому сенсі цілком типовий образ — Бобренчиха, яка закопалася в землю, «як кріт». Маруся ж з її духовним буттям, моральним максима­ лізмом — рідкісний виняток у цьому прагматичному, приземленому світі. Точно каже Грицева мати: Марѵсине серце «горде і трудне». Трудне —бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, прагнучи справж­ ності й повноти в усьому, у коханні — передусім. Але О. Івахненко. «нещасливе щастя» Марусі в тому, що її «горде і Чар-зілля. трудне» серце, не питаючись розуму, вибрало саме 1995 р. Г риця Бобренка У почутті любові є якась ірраціо­ нальна стихія, що самовладно полонить людину. На відміну від Марусі Гриць - якраз типова, звичайна людина. Його душа розчахнута, роздвоєна між небом і землею, духовним поривом і практичним роз­ рахунком. Більшість людей переживає: таку ж роздвоєність, як і Гриць. Тут най­ головніше — зробити правильний вибір, щоб не занапастити себе. Гриць робить вибір хибний — слабодухо дозволяє затягнути себе в болото буденщини, а відтак утрачає лицарську гідність, щирість, красу, окриленість душі (козацькі чесноти) — усе те, за що Маруся, напевне, й покохала його. Думаючи у в'язниці про свою непросту любов, Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють першопричину їхньої трагедії: Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Дивовижно перегукуються ці колізії з епохою, у яку авторка створювала роман. Ліна Костенко підкреслює: Маруся й Гриць представляють дві протилежні життєнастанови, два полярні типи людей. Цільність характеру, краса душі М а­ русі виростають із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі — це, вочевидь, продовження життєвої поразки його батька — запорозького козака Бобренка, що «став домашніх хоругв хорунжим» й опинився під п'ятою своєї вічно незадоволеної дружини. Від життєвого вибору людини залежить і ха­ рактер її смерті. Марусин батько загинув як хоробрий козак — страшною, муче­ ницькою, але славною смертю, про його героїчну загибель співають кобзарі, а бать­ ко Гриця згинув, як і жив (потонув у річці). Та й Гриць прийняв зовсім не козацьку смерть. Отже, людина — єдина потенційно вільна істота на землі. У будь-яку епоху, при будь-яких обставинах вона може вибирати свій шлях. Авторка зовсім не приховує складності проблеми: за будь-який вибір дово­ диться платити. Такі люди, як Гордій Чурай, Маруся, вибирають ш лях правди, честі, совісті іі тому бідують, а часто й гинуть у неправедному світі, але здобувають 263

Українська література другої половіти X X — початку X X I ст. славу. Такі ж люди, як Гриць, намагаються поєднати непоєднанне, постійно ско­ чуються до компромісів із сумлінням і зрештою стають на дорогу зради. Доля героїні тісно переплітається з долею У країни, усієї нації, саме завдяки тому, що Маруся — піснярка, поетеса: Коли в гіохід виходила батава, — Звитяги наші, муки і руїни її піснями плакала Полтава. безсмертні будуть у її словах. Що нам було потрібно на війні? Вона ж була як голос України, Шаблі, знамена і її пісні. що клекотів у наших корогвах! Так Л. Костенко показує роль митця в історії, у долі народу, Батьківщини. Завдяки своєму талантові проста дівчина з Полтави стала душею України. Адже пісенним словом виражала сутність свого часу, окрилювала людей. Не випадково ставленням до пісні персонажі роману виявляють рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що митець запишається незрозумілим і приреченим на самотність. Натомість на захист Чураївни та пісні як єдиного цілого стають духовні побратими Марусі — Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький. СуАЖСШПЕШ Володимир Панченко: «Образ Марусі можна сприймати як апо­ логію людської цільності. Свідченням цього є й нерозривність життєвих і творчих принципів Чураївни. У житті вона така ж, як у своїй твор­ чості, а у творчості —як у житті. Пісня для неї такий же священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на “сталевіс гь” монумента. Вона —жінка, а значить буває ніжною і беззахисною, зача­ рованою і змученою, пристрасною —і з випаленою душею». Коли Маруся усвідомила зраду коханого, вона відмовилася жити. Аби заглуши­ ти нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця. Від цього біль переріс усі межі й ніби викинув Марусю в інший світ. Не випадково на суді вона мовчить —її зовсім байдуже суєтне життя, вона на самоті із собою, зі своїм болем, єдиний порятунок од якого — смерть. Та не такий фінал судився дівчині, попереду її чекало очищення й воскресіння. Вельми важливий у структурі роману розділ «Проща». Поховавши матір, Маруся йде на прощу до Києво-Печерської лаври. Перед її очима постає виснажена без­ перервними війнами українська земля, на якій «споконвіку скрізь лилася кров». Співпереживання людського болю очищає душу від болю особистого, приму­ шує вирватися зі смертного кола мовчання, самоти. Як наслідок —з’являється життєрадісна яснота й «усміхненість» діда Галерни­ ка (розділ «Дідова Балка»), Цьому «самітникові і химернику» будь-яку лиху годину допомагали переживати презирство до смерті й зневага до ворога. Галерник — яскраве уособлення мудрої, життєрадісної, завзятої, невмирущої української душі. Тема нездоланності, підготовлена розповіддю про химерного мешканця Дідової Балки, продовжується і в розділі восьмому — «Облога Полтави». Над долею Полтави і над долею Марусі Чурай нависає одне й те ж питання: бути чи не бути? І якщо Марусине життя згасає, то Полтаві, Україні — таки всупереч усьому бути! Адже знову оживає Дідова Балка, увесь сплюндрований край. 264

Ліна Костенко В останньому розділі вічний колообіг, нескінченність життя демонструє кар­ тина весняного пробудження природи. Маруся відчуває подих цього мінливого й невичерпного, прекрасного й трагічного, неповторного, як пісня, як музика, життя. З її піснями полтавський полк знову вирушає в похід. Триває боротьба за волю У країни, і пісня Марусі Чурай теж стає часткою цієї боротьби, часткою душі народу.

'(АР

!

Який фрагмент роману вас найбільше вразив? Чим саме?

2. Чим, на ваш погляд, перегукується цей твір з драм ою Лесі Укра їнки «Лісова пісня» і повістю М. Коцюбинського «Тінізабутих предків»? 3. Як ви думаєте, чому в радянський час роман довго не друкували?

Ще одне епохальне епічне полотно Л . Костенко —роман у віршах « Берестечко». Це книжка про одну з найбільших трагедій української історії — битву під Б е­ рестечком 1651 р. Роман, створений ще в 1966-1967 pp., авторка дописувала пізніше. Остаточна версія книжки з ілюстраціями художника С. Якутовича по­ бачила світ 2010 р. Увесь твір —це монолог-сповідь Б. Хмельницького в безлюдній фортеці, куди він потрапив після поразки. Вустами гетьмана поетеса висловлює свої історіософ­ ські погляди на минуле й сьогочасне України. Це твір «про перемогу над поразкою». Свій виступ на ювілейній зустрічі з читачами Л. Костенко завершила так: «Нині я справді надумала повернутися в літературу, бо важкий час — це завжди мій час». Цієї обіцянки письменниця дотрималася. Нещодавно побачила світ її перша прозова книга — роман «Записки україн­ ського самашедшого» (2011). Оповідь у творі ведеться від імені 35-річного програміста, який на тлі драми свого особистого життя «сканує» абсурдне сьогодення — українське й планетарне.

f

/іін а К остенко: «Мені дуже шкода своєї рідної незалеж ної держ ави, тож не акт хотілося писати чогось прикрого. Але коли я побачила, що ми її втрачаєм о, що це моральна катастрофа, і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці... я свідом о на це пішла, бо колись тр еб а просто скинути з с е б е останні ілюз і тр еб а втриматися над краєм прірви». Прочитайте «Записки українського сам аш едш ого» та обговоріть роман у класі. Які порушені в ньому проблем и є найзл об оден ніш и м и дл я н а ш о ї к р а їн и і всього людства? Чи згодні ви з тим, як трактує ц і проблеми письменниця? Висновки аргументуйте".

Микола Жулинський: «Ліна Костенко — це позиція. Національна. Горда. З глибинним почуттям людської гідності... Поетеса в по­ всякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ “пілігрима віків”, який подорожує дорогами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: “Часом я — це мовчання задушеної вільної людини”. Та не мовчать слова — ці срібні птиці, які оживлюють її Всесвіт».

СуДІЖеіШМЩІ

265

Українська література другої половини X X

початку X X I ст^

завдання 1. Установіть відповідність

Мотив

Назва твору

А Б В Г Д

«Недумано, негадано...» -ft 2 «Українське альф реско» 6 з «Хай буде легко. Дотиком пера...» 2 <£> 4 «Страшні слова, коли вони мовчать...» Ь і

сутність п оетичного м и стецтва спом ин про світле кохання освідчення в коханні роль митця в суспільстві р озд ум и н ад роди н ни м щ астям

2. Установіть відповідність Герой 1 Я рем а Виш невецький 2 Грицько Бобренко 3 Мартин Пушкар 4 Іван Іскра

Характеристика

А Був м о л о д и й і гар ни й був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, щ о він б о р о вся за свободу, Його спалили в м ід н о м у бику! Б Як я крізь зем л ю там не провалився? Не зб и в кулак о б стіни о б оті?! І як я потім у ш и н ку напився, на матір впер ш е кри кн ув у житті! В ...То — козак. Таке нещастя хоч кого знем ож е. Це ж м ож на тутрішитися ума. Л ю б и в ж е він М арусю , не д а й Боже! Тепер сидить, л и ц я на н ім нема. Г Бенкетував, сідав на ш ию хлопу, п ускав дівчат по світу б е з коси. Стріляв козуль, во зи в пш он о в Європу і на поташ випа лю ва в л іси. Щ е не старий, і сл а ву мав, і силу. ( П ро нього потім д у м у іскладуть. М ин е сім літ — і голову ц ю си в у В иго вськом у на с п и с і подадуть).

. Установіть відповідність Худож ній за с іб

омоніми 2 оксим орон 3 ф р азео л о гізм и 4 а н аф о р а 1

П ри кл ад

А І зн о ву степ, і з н о в у д а л ь розлога. І я мовчу, і д я к уж е мовчить. Ідеш, ідеш ... д о р о га та й д о р о г а . Ідеш, ідеш ... Хоч б и вж е відпочить. Б ... про це п и са л и так і в рим у, зучи л и взд о в ж і вперехрест. Але ж ота д о р о га з Р им у якихось кілька сотень верст. В Із тих усіх д я к о в и х балачок усе частіше згадую є д и н у — ту н а й сум н іш у втіху, д а л е б і: ком усь на світі гірше, я к тобі.

266

Ліна Костенко Г Іду. Б реду. Захочу, то й спочину. Розбиті ноги остуджу в росі. Ніхто м е н і не дивиться у спину. Я йду. Л ю дина. Я така, як всі. Д Бенкетував, сіда в на ш ию хлопу, пускав дівчат по світу б е з коси. Стріляв козуль, во зи в пш оно в Є вр оп у і на поташ випалю вав ліси.

4. Р озк ри й те с в о є розуміння трагедійного характеру світовідчування Л. К ос­ тенко. П роілю струйте свою думку конкретними п рикл адам и з її творів. 5. У чом у п роявл яється інтелектуальність лірики Л. К остенко? 6. Чим м о в а лірики Л. Костенко о с о б л и ва? Які художні за с о б и з а с т о с о в у є п о е те с а ? 7. Які о б р ази -ар х ети п и є наскрізним и в ліриці Л. К остенко? Яку р о л ь вони виконують у її тво р ах ? Підкріпіть свою думку конкретним и п р и к л адам и . 8. У чому п олягає д р а м а лю бові Марусі Чурай? Що озн ачаю ть її с л о в а про «нерівню душ » — власн ої та Грицевої? 9. З яких історичних д етал ей та фактів постав сюжет ром ану «М аруся Чурай»? 10. Навіщо в романі введ ено постать мандрівного д як а? П роком ентуйте його роздум и про роль книжки і слова в житті українського народу. 11. Д оведіть, щ о лірика Л. Костенко — це бунт проти с т а н д ар т и зац ії лю дини й утвердж ен н я неповторності о соби стості. 12. Якби М аруся Чурай з однойм енного ром ану Л. К остенко с к а за л а про с е б е , щ о вона щ асл и ва лю дина, чи погодилися б ви з н ею ? Якщо так, то в яком у розумінні вона щ асл и ва? Висловіть св о ї думки під ч ас дискусії в класі. ДОМАШ НЄ ЗАВДАННЯ 1. Вивчити напам 'ять один вірш Л. Костенко (на вибір) та уривок із «Марусі Чурай» (його межі: «Ця дівчина не просто так, Маруся... Вона пісні ці залиш ає нам»), 2. Виписати цитати, що характеризують Марусю Чурай, Галю Вишняківну, Гриця Б обренка й Івана Іскру. 3. Літературознавці зауважують, що творчість Л. Костенко стоїть п оза часом. Напи­ сати невеликий роздум про те, як ви розумієте «позачасовість» лірики поетеси. 4. Підготуватися (у групі з трьох-чотирьох учнів) до виразного читання уривка з р о ­ ману «Маруся Чурай» за ролями (за бажанням). ЛІТЕРАТУРА 1. Бозилевськіш В. Поезія як мислення / / Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 3 кн. — Кн. 3. — К., 1994. — С. 182-197. 2. Брюховецький В Ліна Костенко. Нарис творчості. — К„ 1990. 3. Дзюба І. Ліна Костенко / / 3 криниці літ: У 3 т. — Т. III. — К., 2007. — С. 534-546. 4. Панченко В. «Народу гілочка тернова...». Ліна Костенко. — К., 2005. 5. Симоненко В. Краса без красивостей / / Слово і час. — 1990. — № 3. — С. 5-6. 6. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. — К„ 2010. http://kostenko.electron.com.ua/m enu3_l.htm l http://w\v\v.pisni.org.ua/persons/67.htmI

267

Василь СТУС Або світ п рийм е таким м ен е, як я є, як мене н ароди ла мати, — аб о вб'є, знищ ить м ен е. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій портрет, тобто п ортрет цілого світу: хай зн а є цей світ, що душ ив, гнув м ене, що я вижив, зберігся, доніс д о лю дей усе, що хотів, В. Стус

Василь Стус — один із найвизначніш их світових поетів XX ст., сумління нашої нації. Він був одним з українських дисидентів, його репресував і знищив комуністичний режим, а твори довгий час замовчувалися. Тому за ж иття лише за кордоном побачили світ його поетичні збірки «Зимові дерева», «Свіча в свічаді», «Палімпсести», «Веселий цвинтар». Зі здобуттям Україною незалежності поезія В. Стуса поступово повертається на рідну землю по-новому впорядкованими книжками, багатотомниками. У передмові до збірки «Дорога болю» І. Драч так пророче сказав про нього: «Він мав неймовірно гострий профіль, який згодиться і для карбівень нашого часу. А такі профілі мають вплив на добу, хоч вона не завжди про це підозрює». Адже В. Стус є для українців символом незламності, стійкості, рішучості, правдолюбства. Це справжній національний герой, чия постать іноді заступає неупереджене про­ читання його творчості, яка є вільним самовиявом потужного духовного життя автора, взірцями високого, світового рівня мистецтва. У його поезії нестримно пульсує наскрізний вітаїстичний пафос, там є щира радість од сприймання життя, постійна спрага пізнання світу й себе, відчуття внут­ рішньої свободи. Як взірець найморальніших чеснот він розкриває нам свою душу, нехай глибоко зранену, болючу, але живу «під вічністю високого неба». І цим екзистенційним саморозкриттям утверджує себе на полі справжнього мистецтва. Усе творче й фізичне життя В. Стуса — наче спалах яскравої зірки, відсвіт од якого покликаний освітлювати шлях очищення й самоздійснення. Життєвий і творчий шлях письменника Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. 1Іезабаром батьки, які відмовилися вступати до колгоспу, рятуючись од переслідувань, змушені були переїхати до м. Сталіно (тепер Донецьк). У 1940 р. сюди забрали й дітей. Тут, як і н селі, панували злидні та тяжка праця. У школі хлопець навчався надзвичайно старанно, починаючи з 4 класу одержував похвальні грамоти.

f

Василь Стус: «Усе дитинство м оє було з тачкою. То везли картоплю з поля,

аК Т

то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи для корови, чи для кози, то возив вугілля, збиравш и на териконі. Тяжко жили — мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею (сестричкою. — Авт.) ходили бозна в чому».

268

Василь Стус Василь Стус: «Хотів тяжко вчитися, бо жили тяжко. Мамі — тяжко, татові — тяжко. То й

мені м ає бути тяжко — аж доти, поки й татові, й мамі не стане легш е, аж доки всім лю ­ дям на світі стане легш е жити... Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав ко­ лосся — по стерні. З а мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні, наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав за його гидкі червоні руки. І таку злість м ав (13річний хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали».

Так формувалася моральна, громадянська позиція і національна свідомість. Уже в 4 -6 класах хлопчик знав напам’ять майже весь «Кобзар». У 1954-1959 pp. юнак навчався в Донецькому педінституті за спеціальністю «Українська мова та література», де велику роль відіграла студентська літера­ турна студія (Олег Орач, Володимир Мііценко, Василь Голобородько та ін.). Д а­ лі вчителював, відслужив в армії, працював у газеті. 1959 р. у «Літературній газеті» з’явилася перша публікація віршів молодого поета з напутнім словом А. Малишка. З 1961 р. Стус викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. Поет вражений жахливим становищем української мови на Донбасі.

f

Василь Стус: «Іноді видається, що діячі нашої культури роблять дар ем н у

акт

справу Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно зд р и га ­ ється од сокири... Як можна зрозуміти їхній спокій?»

У 1963 р. юнак вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Ш евченка в Києві. Жадібно вбирає в себе атмосферу духовного відродження 1960-х років. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. Працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності поетичного твору». Багато пише, перекладає твори видатних майстрів художнього слова: Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, Гарсіа Лорку, М. Цветаеву. Публікує в пе­ ріодиці окремі вірші й літературно-критичні нариси. Готує до друку поетичні збірки «Круговерть» і «Зимові дерева». Та щастя вільної творчої праці триває недовго. 1965 р. розпочалися репресії проти української інтелігенції. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі ф ільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» під час обговорення І. Дзюба і В. Чорновіл виступили проти арештів української інтелігенції й запропо­ нували всім, хто поділяє їхню тривогу, на знак про­ тесту піднятися. Третина залу підвелася. Василь Стус також рішуче виступив на захист заарештованих. За участь у цій акції його відрахували з аспіран­ тури. Повернули з видавництва рукописи збірок, відтоді не надрукували жодного його рядка (окрім кількох перекладів під псевдонімом), постійно звіль­ няли з роботи, аби не було за що прожити, стежили, обшукували. Та були в ці роки поневірянь і щасливі моменти: Василь багато писав, подорожував із дру­ зями, знайш ов своє кохання (1965 р. одружився з Валентиною Попелюх, незабаром у них народився син — тепер це відомий літературознавець, дослід­ ник творчості батька, лауреат Національної премії Портрет Василя Стуса. України імені Тараса Ш евченка Дмитро Стус). 1989-1990 pp. 269

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. 1970 р. на похороні Алли Горської В. Стус відкрито звинуватив владу в її вбивстві й прочитав вірш-маніфест шістдесятництва «Ярій душе. Ярій, а не ри­ дай...». Тоді ж у Брюсселі з’явилася його перша книжка «Зимові дерева». Також підготував збірку «Веселий цвинтар», яку роздрукував у 12 примірниках і роз­ дарував друзям. Один із примірників 1990 р. потрапив на Захід і був там виданий у Варшаві. 1972 р. Стуса разом з іншими українськими інакодумцями було заарештовано й засуджено. У стінах слідчого ізолятора київського КДБ поет виношує задум наступної збірки «Палімпсести», Ув'язнення відбував у Мордовії. 1977 р. знову ж таки па Заході, у видавництві «Сучасність», вийшла друком збірка «Свіча в свіча­ ді» —та частина написаного, яку вдалося таємно передати з табору. Більшість же віршів, які поет писав в ув’язненні, було вилучено й знищено. Після завершення основного терміну В. Стуса відправили на заслання в Ма­ гаданську область на золоті копальні. Як велося поетові в ті роки, можна судити бодай із листів до нечисленних друзів, які не зреклися його. Г Ї?| Ѵ гаК Т

В асиль Стус (з листів до О. Орача за 1977 і 1978 pp.): «Тим часом одужую, бо перележав пластом — у гіпсі — два місяці, досі оклигую (ще, певне, з місяць, бо п’яти роздробив — на обох ногах). Валя (дружина. — Авт.) про те не знає, як і батьки... ». А через рік: «Ноги дуже болять, медичної допомоги ніякої (принцип: скурвись — підлікуємо!). Займаю ся самолікуванням. Але зі сну л едве ступаю на ліву ногу. Потім — кульгаю. А це ж — шахта, тр еба пхати тяжкі вагонетки, силуючи хвору ногу».

В. Зарецькии.

Василь Стус. 1989-1990рр.

Неволя не зламала митця, він звертаєть­ ся із заявою до Верховної Ради СРС Р про відмову від громадянства: «...мати радян­ ське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом...» 1979 р. Стус повертається до Києва. Працює в ливарному цеху, далі на конвеєрі взуттєвого об'єднання. Енергійно займа­ ється громадською й літературною діяльністю. Вступає до Г ел ьсін ської групи.

к о н с у л ь т а ц ія Українська Гельсінкська група — це о б ’єднання діячів українського правозахисного руху, утворене 9 листопада 1976 р. Його очолював письменник Микола Руденко. Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акта Наради у справах безпеки й співпраці в Європі, підписаного в Гельсінкі 1975 p., зокрема й СРСР. Група доводила факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держ ав, які підписали Заключний акт, а також виступала в обороні переслідуваних за переконання, надавала їм моральну й правову допомогу. Влада починаючи з 1977 р. жорстоко розправлялася з членами групи, їх ареш тову­ вали й засуджували на максимально допустимі законом терміни — 15 років, одначе на зміну ув’язненим приходили нові.

270

Василь Стус Пробувши всього вісім місяців на волі, у травні 1980 р. В. Стус знову був заарештований і засуджений до десятирічного ув’язнення і п ’яти років заслання. Непокірний поет потрапив до табору ВС-389/36 біля с. Кучино Пермської об­ ласті (Росія), який був відомий особливо жорстоким режимом. Так, за те, що передав на волю зошит із таборовими записами, поета на рік покарали камероюодиночкою (1982-1983). Весною мав останнє побачення з рідними. У таборі В. Стус створив свою збірку «Птах душі». Вона містила майже 250 оригінальних поетичних текстів і майже 250 перекладів, але до рідних дійшло л и ­ ше декілька віршів, табірна адміністрація рукопис знищила. Н а захист поета піднялася світова громадськість, із вимогою про його звіль­ нення зверталися до уряду СРСР, зокрема академік Д. Сахаров, голова міжна­ родного пен-клубу (усесвітньої організації письменників), лауреат Нобелівської премії Г. Белль. У середовищі української діаспори з ’явилася ідея висунути пое­ та на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Усе це неабияк дратува­ ло владу. Цькування на Стуса лише посилювалися. У відповідь на брутальність табірної адміністрації він протестував, оголошу­ вав голодування (скажімо, на початку 1983 р. — 18 діб), за «порушення режиму» його кидали до карцеру. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. У ніч із 3 па 4 вересня поет 1985 р. помер. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення. Навіть попрощатися з тілом найдорожчої людини вдові й сино­ ві не дали — ще до їхнього приїзду покопали на табірному цвинтарі в безіменній могилі під № 9. Так збулося одне з численних поетичних пророцтв митця. В аси л ь Стус: ^О К аЗ

Мов лебедйня, розкрилила тонкоголосі дві руки, л едь теплі губи притулила мені до зм ер зл о ї щоки, сльозою темінь пронизала, в пропасниці чи маячні

казала щ ось — даліти стала... Мов на антоновім огні, не чув нічого і не бачив, в останньому зусиллі зміг збагнути: все, т е б е я втрачу, ось тільки виведуть за ріг.

Тільки у листопаді 1989 р. прах Василя Стуса та його побратимів Юрія Л итви­ на й Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36, удалося перевезти в Україну й перепоховати в Києві на Байковому цвинтарі. Це стало подією вели­ кого загальнонаціонального значення.

f

l аК Т

Колишній дисидент, політв’язень В а с и л ь О всієн ко : «У Київ прибули о 20.30. Уранці відспівували в церкві. Хотіли нести дом овини вулицею В олодимирською до п ам ’ятника Т араса Шевченка, але власті не дозволи ли . Тоді с в я щ е ­ ники вийшли вперед, за ними катафалки, потім люди. Транспорт зупинився. Хода була зі свічками, хоругвами, українськими національними прапорам и, вінками. На похорон зібрал ося майж е тридцять тисяч людей. Такого Київ не бачив з часів похорону Т араса Ш евченка 1861 р. Після похорону люди пішли на Львівську площу, д е поставили знак: «“Тут буде п ам ’ятник Василеві Стусу”».

271

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. У 1990 1991 pp. поета було реабілітовано й посмертно прийнято до Спілки письменників. За збірку «Д орога болю » йому посмертно присуджено Держав­ ну премію України імені Тараса Шевченка. За творами Стуса поставлено кілька спектаклів: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «ГІтах душі» (1993, Київський мистецький ко­ лектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та ін. Ного пам’яті присвячено документальний фільм «Гіросвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У с. Рахнівці та в Донецьку відкрито меморіальні дошки поетові, у с. Рахнівці й у Вінниці спо­ руджено пам’ятники. Засновано премію його імені. 2005 р. В. Стусові посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Збувається ще одне пророцтво поета. В аси л ь Стус (з вірша «Як д о б р е т е , щ о с м е р т і н е б о ю с ь я ...» ): Н ароде мій, д о тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм страж денним і незлим обличчям. Як син, тобі д о зем н о уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і з рідною зем лею поріднюсь.

Р и си індивідуального стилю Поетика В. Стуса надзвичайно багатогранна, у ній переважають неороман­ тичні. неокласицистичні й сюрреалістичні елементи. Митцеві близьке екзистенційне світосприймання. Вивчаючи творчість В. Винниченка і В. П ід м о г и л ь н о г о , в и ознайомилися з ос­ новними ідеями екзистенціалізму. Пригадайте: 1. Як цей світогляд трактує природу людини і мету ї ї життя, як розуміє справжнє й несправжнє існування, свободу, вибір? 2. Які екзистенційні мотиви розкриваються в мистецтві?

Поезія, численні листи, щоденникові записи Стуса — це духовні відкриття й осяяння про людину, сенс життя, істину, Бога, про свою жорстоку епоху, про долю України, рідних і власну долю. У доробку митця трапляються прямі, відкрито публіцистичні вірші. Як-от: *Кубло бандитів, кагебістів, / / Злодіїв і відставників / / У стольному засіли місті / / Я к партія большевиків». Немало й прозорої, щемливо-сповідальної інтимної лірики. В аси л ь С тус:

Н аснилося, з розлуки н аверзлося,

З морозу склякло, з туги — аж лящить: Над Прип’яттю світання зайнялося — і син біжить, як горлом кров біжить.

272

Василь Стус Та переважає поезія філософсько-екзистенційна, метафорична (яку непідготовленому читачеві непросто розуміти). І життям, і творчістю Стус насамперед осягає, «будує» себе. с у д ж е н н я Юрій Шерех: Для Стуса «теми й мотиви —тільки виходи у внут­ рішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне, внутрішнє. І чим бідніший зовнішній світ, тим більше визначатиметься й виокремлюватиметься істотне, духовне й душевне, динаміка народження психічних відрухів і рухів, багатство перевтілень думок, настроїв і ночувань». Поет доводить: щоб бути собою, людині треба народитися вдруге - духовно. Хоча цьому народженню всіляко противитимуться маски твого «несправжнього існування», твій страх і егоїзм. Очевидно, і про це йдеться в таких рядках: У цьому полі, синьому, як льон, супроти тебе —сто тебе супроти, і кожен супротивник —у скорботі, і кожен супротивник, заборон не знаючи, вергатиме прокльон, неначе камінь... Ліричний герой поета — найчастіше він сам: син, батько, чоловік, борець, в’язень, мислитель, який ділиться з читачем своїми духовними пошуками, убо­ ліваннями, переконаннями, сумнівами, тому його твори такі разюче сповідальні. Поет намагається наблизити людину до ідеалів любові, добра, правди, твор­ чості, пробудити в ній особисту й національну гідність. Улюблені жанри В. Стуса —медитація, ліричний роздум, спогад, образок. Н е­ рідко митець вдається до верлібру, підкреслено стриманого, приземленого. У такий спосіб протиставляє свій правдивий, тверезий погляд лицемірній псевдопатетиці офіціозної соцреалістичної літератури. Поезія В. Стуса тяжіє до прозорої образної кристалізації, лаконічна, без сен­ тиментальних надмірностей. Його слово енергійне, сповнене внутрішнього вогню, «м’язисте». Часто потужний художній ефект досягається завдяки злету у творі пристрасного почуття й філософської розважливості, стоїчного спокою. Митець виробив свій поетичний словник, у якому багато архаїзмів і неоло­ гізмів (притінь, щопта, зигзиця, татамі, пантрувати, лебедйня, обоюдожалий, безокрай, серцеокий, смертеіснування, тонко-голосить, стобіль, ярій тощо). Це допомагає йому повніше розкрити творчий задум, уви­ разнити глибину й неповторність думки. Головний творчий засіб поета — ускладнена, багаторівнева метафора: «Гойдається вечора зламана віть», «У білій стужі се[)це України», «Схились до мушлі спогадів - і слухай», «В душу вгриза­ ються грати», «Тугий небокрай погорбатілий з люті». Так митець естетично вигранює (прикрашає) текст, посилює емоційне за­ барвлення, розкриває нові сторони змальованого явища. Мета­ фора перетворює інтуїтивні осяяння на свідоме сприймання об­ разів і навпаки. Власне, вона пов’язує в цілість два світи земний і небесний, матеріальний і духовний. 273

Українська література другої половини X X — початку X X I ст.______________ Поет зумів органічно поєднати українську поетичну традицію (енергетика, образність, ідеї фольклору, Т. Шевченка, П. Тичини, неокласиків, В. Свідзінського, Б.-І. Антонича) й зарубіжну (Й. В. Ґете, Т. С. Еліота, P. М. Рільке, Гарсіа Лорки, Б. Пастернака, М. Цвєтаєвої). Попри найнесириятливіші умови, він глибоко знав досягнення світової філософської й мистецької думки, кращі зразки поезії й прози. Його захоплю вали Е. Хемінгуей, Ф. Н іцш е, 3. Фрейд, А. Камю, Б. Брехт, музика Л. Бетховена й Вагнера.

f

BODHe Завдання

3 творчістю деяких із цих митців ви ознайомилися нещодавно на уроках світової літератури. Що, на ваш погляд, пов'язує В. Стуса з ними?

О гляд творчості

У перших збірках «Круговерть» і «Зимові дерева» нуртували думки й пе­ реживання, співзвучні атмосфері шістдесятництва: неприйняття інтелектуальної задухи, трагічне прозріння («Біля гірського вогнища...», «Отак живу: як мавпа серед мавп...» та ін.), жага втраченої гармонії («У цьому полі синьому, як льон...»). Автор досконало втілює мотиви кохання, самоти, самовипробування, уміння дивитися правді у вічі. Наступна книжка з промовистою назвою «Веселий цвинтар» —цікавий поетич­ ний документ протесту проти інтелектуальної задухи. Це немов окремі монологи чи сцени в театрі абсурду на тлі цілковито реалістичних декорацій радянського способу життя. Поезію «Веселого цвинтаря» сповнено передчуттям неминучої Гол­ гофи, рішучості залиш итися собою наперекір сваволі, не роздвоїтися «на себе і страх». Вершинна точка творчого зростання В. Стуса — збірка «Палімпсёсти», ошатно видана на Заході 1986 р. з ґрунтовною передмовою «Трунок і трутизна» Ю. Шереха. Сама назва — глибока, концептуальна метафора. У давнину палімпсестами називали пергаменти, на яких стерто первісний текст і по ньому нанесено новий, хоча деінде проступають старі письмена. У книжці об’єднано все створене поетом у неволі з вкрапленнями раніших творів, які йому були особливо дорогі. Творчість стала для В. Стуса в неволі й самовираженням, і духовним діалогом зі світом, з Україною, і способом «прямостояння». У ній виразно вчуваються інто­ нації Т. Шевченка — туга в’язня за волею, за Батьківщиною, за рідними й водно­ час стійкість, незламність, готовність пройти хресний шлях до кінця. Провідний мотив вірша «На колимськім морозі калина...» — нестерпна туга за рідною землею, поєднана з ідеєю трагічного стоїцизму, вивищення свого духу в неволі. У символічному образі колимського морозу вгадуємо далеку, безрадісну тю­ ремну чужину, що убиває («морозить») душу. Уже в першому двовірші поет уда­ ється до різкого контрасту: калина асоціюється з теплотою, радістю, бо викликає зорові відчуття яскравого кольору, але наступні метафора й епітет «зацвітає руди­ ми слізьми» одразу перекреслюють ці відчуття — тут, у холодній тюремній чужині, ягоди калини подібні на сльози (метафора будується на уподібненні за формою), і то воии «руді» (цим кольором підкреслюється умирання, біль, туга, рудою є за­ кипіла кров). Отже, уже перші образи «мороз —чужина — калина — Україна — сльози (но­ стальгія)» розкривають поштовх до написання твору: побачивши на чужині 274

Василь Стус калину, поет із жалем згадує рідний край. Це — вихідний момент у розвитку почуття. Твір уже починається антитезою: чужина — Батьківщина. Далі одразу відчувається наростання почуття й кульмінація. Для вираження емоційного напруження В. Стус використовує неологізм («осонцена днина»: сонце — символ світла, тепла, радості, життя взагалі) та метафору («і собором дзвінким Україна написалась на м урах тюрми»). Напевно, тінь калини, відбившись на стіні тюрем­ ного подвір'я, створила уявний образ України. Цей образ розкривається символом «собор» (Софія Київська у В. Стуса завжди втілює Україну — її мудрість, красу, предковічність, духовність). Епітет «дзвінкий» підкреслює, що той собор живий, величний, сприймається ліричним героєм захоплено. У кульмінації антитеза по­ силюється: тюрма — Україна. По цьому поступово відчувається спад почуттів. Зі світу ніжних мрій про Батьківщину повертає ліричного героя до жорстокої реальності пейзаж чужини. Його подано скупо, лаконічно, для цього використовуються односкладні короткі речення: «Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг». Далі упо­ вільнення інтонації, спад почуття. Символічний підтекст цієї картини твору роз­ криває метафора: «І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг». Цю метафору можна розділити на такі складові: а) порівняння («серце котилося куль-покотьолом»); б) власне метафору («серце котилося», тобто душа, доля, пе­ реконання вели); в) перифраз («ведмежий барліг» — замкнутий зловісний простір, тюрма). Протиприродність цього становища несвободи, а також відчай ліричного героя підкреслює ще одна метафора: «І зголілі модрини кричали». Вона побудована на переплетенні зорового й слухового відчуттів. Підсумовує вірш резюме: «...і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі». «Кінці і начала» — євангельський вислів, що означає істину, реальну кар­ тину буття. Поет у такий спосіб наголошує, що саме безвинна каторга, насильна відірваність од рідного краю допомогли йому збагнути важливу істину: окрема людина ніколи не буде щасливою, якщо поневолено її вітчизну, страждає в рабстві її народ. Ще одне прочитання підтексту резюме: лише тут, на каторзі, перевіря­ ється істинність патріотизму, твердість, послідовність переконань. Майстерна ритміка твору: тристоповий анапест увиразнює динаміку почуття (бо короткий рядок) і водночас сум, тяжкі роздуми. Римування у вірші перехресне, що створює урівноважену ритмічність. Однак у кульмінації ритм поруш ується спалахом пристрасного почуття, і це виявляється в суміжній римі. Уже самі р и ­ ми ще більш е підкреслюють глибинний взаєм озв’язок, перегук у групах зм а­ льованих образів: калина — днина — Україна; слізьми — тюрми. > і» т | Jw r

Уважно прочитайте вірш «О зем ле втрачена, явися...». Який його мотив? Д овеДіть, що тут поєднується патріотична, пейзажна й інтимна лірика. П роаналі­ зуйте епітети й метафори у творі. З чим асоціюється в митця рідна земля? Спробуйте відновити логіку його асоціацій. Визначте вірш овий ро зм ір твору. Які інтонації він увиразнює? У творчості якого українського поета, вивченій цього року, такий же потужний мотив ностальгії, у яких саме вірш ах він р о з ­ кривається?

Екзистенційний мотив самопізнання розгортається у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці...». Зірка в небі породила в душі поета асоціативний ланцюжок: вифлеємська зоря — Ісус — Матір Божа —людина. Стус передчуває, що його власна 275

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. доля буде хресною, і готується долаті випробування. Але зоря («ніби вічна мати») відкриває йому Господню істину: мета люд ського життя — не просто «долання меж, / / а навикання і самособою — / / наповнення», тобто духовне становлення, д о р о с л ш н я . Білий вірш, а також численні е н ж а м б е м а н и (перенесення) увиразнюють атмосферу Р03 думу, самозаглиблення. Висхідний розмір (ямб) підкреслює християнський оптимізм поета, віру в Божу благодать. _ u Б. Вітпенко. На Вкраїні милій. 2001 р. у медитації «К різь сотні сумнівів я йду до тебе...» В. Стус розкриває свій життєвий ідеал: долаючи сумніви іі зневіру, наближатися до «добра і правди віку», до Бога. Господі) утілюється тут у біблійному символі «стовп високого вогню». М ісія, яку бере на себе поет, — бути предтечею (себто попередником), прокладати для інших дорогу свободи, гідності, віри. ЗДТ)

Визначте способи римування й віршовий розмір погляд, увиразнюють ці художні засоби?

у цьому творі. Що, на ваш

Яскравий зразок релігійної лірики — молитва-медитація «Господи, гніву пречистого...». Тут ліричний герой виявляє справжнє християнське смирення и силу духу. Він не ремствує на послані випробування, біди, бо розуміє, що все це загартовує, очищає душу. Саме в цьому сенсі стають зрозумілими парадоксальні перші рядки: «Господи, гніву пречистого благаю», а також, здавалося б, дивна вдячність Творцеві за те, що «мале людське життя», що мати «не зуміла мене од біди вберегти». Прагне ж єдиного — у будь-якій життєвій ситуації залишатися собою. І обіцяє: «Де не стоятиму —вистою». Як знаємо, Стус гідно виконав обіцяне. У поезії-зановіті «Як добре те, що смерті не боюсь я...» митець-лицар точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, табір, загибель у неволі на далекій чужіші й славне повернення на Батьківщину по смерті. Вірш яскраво демонструє істинно християнське світосприймання поета.

с у д ж ен н я

Літературознавець Юлія Солод: «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки... Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в 'обличчя часу і простору, і на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами і тюр­ мами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив». Які, на думку автора, найголовніші християнські цінності лю дини? Процитуйте відповідні рядки. Чи згодні ви з таким твердженням? Чому? Як ви розумієте оксиморон «в смерті обернуся до життя»? Подумайте, як він пов'язує образ поета з образом Ісуса.

276

Василь С пи/с

Ші/ЬзуяНфШ О.'7ДЩЛСІЙІІНШІ

Василь Стус: «Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а —робив би коло землі... Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікацій­ ні вправи!»

завдшшяі 1. У назві збірки В. С туса «В еселий цвинтар» викори стан о А метонімію Б синекдоху В окси м орон Г персоніфікацію Д алітерацію 2. П рочи тайте вірш В. С туса « 0 з е м л е втрачен а, яви ся...» . Й ого н апи сан о А ям бом Б х о р еє м В д ак ти л ем Г ам ф іб р ах ієм Д а н ап есто м 3. У становіть відповідність. У ривок

Назва твору

1 2 3 4

«Мені зо р я сіял а нині вранці...» «Крізь сотні сумнівів я йду д о т е б е ...» «Господи, гніву п речистого...» «О з е м л е втрачен а, яви ся...»

А М оя душ а, запрагла неба, в б ур ем н ім леті держить путь на стовп ви сокого в о гн ю ... Б Зголілі м о д р и н и кричали, тонко олень п и са в ся в імлі, і зій ш л и ся к ін ц і і начала на оц ій чуж ин ец ькій зем лі. В Д у м о ю тугу ро звію ю , щ об був я з а вж д и такий, яким м е н е мати вр одил а і благословила в світи. Г Д е голубів вільготні лети і б р и з к и ра й д уги в кр и л і? М инуле, озо вися, д е ти? Забуті ра дощ і, жалі. Д ...бож ит и — то н е є д о л а н н я меж, а н ави кання і с а м о с о б о ю — наповнення.

4. Які мужні вчинки В. С туса в а с н айбільш е в р а зи л и ? Чим, на ваш у думку, вони більш е о бум овлен і — стійким х ар а к тер о м чи п е р е к о н а н н я м ?

277

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. 5. Чи «вписується» В. Стус у контекст поетів-ш істдесятників? Аргументуйте свою думку. 6. Які мотиви й о б р ази є наскрізним и у творчості В. С туса? 7. Яким п остає о б р а з України в його поезії? Чи відр ізн яється він від образу України В. С им оненка? 8. Що озн ачало для В. Стуса долання абсу р д н о сті ж иття? 9. Чи є В. Стус ж иттєлю бом ? Чому, на ваш у думку, він не боїться см ерті («Як д о б р е те, що см ерті не бою сь я...»)? 10. У чому полягає новаторство С ту са-п о ета? 11. Дослідіть риторичні фігури в поезії В. С туса «О з е м л е в тр ач ен а, явися...». Яку роль вони відіграють у вірші? 12. Поміркуйте, чи ком ф ортно ж илося б С тусу-поету в нинішній Україні. Чи такою поет бачив омріяну Батьківщ ину? ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Вивчити напам'ять вірш В. Стуса «Мені зоря сіяла нині вранці...» або «Як добре те, що смерті не боюсь я...». 2. Підготувати комп’ютерну презентацію на тему «Вшанування В. Стуса в сучасній Україні» (за бажанням). ЛІТЕРАТУРА 1. Стус В. Листи до сина. — Івано-Франківськ, 2001. 2. Жулинський М. Василь Стус / / Слово і доля. Навчальний посібник. — К., — 2002. — С. 606-616. 3. Жулипський М. Сходження на Голгофу слави; Василь Стус: інтелектуалізація образного мислення / / Нація. Культура, Література. — К., 2010. — С 523-534. 4. Коцюбинська М. Стусове «самособоюнаповнення» / / Сучасність. — 1995. — N° 6. — С. .137-144. 5. Не відлюбив свою тривогу ранню: Василь Стус — поет і людина. — К., 1993. 6. СтусД. Василь Стус: життя як творчість. — К., 2005. 7. Шевельов Ю. Трунок і трутизна / / Українське слово. Хрестоматія української літера­ тури та літературної критики XX ст.: У 3 кн. — Кн. третя. — К., 1994. http://www.sonyah.narod.ru/lyrics/stus/stus.html http://www.madslinger.com/stus/mdex.html Радимо відвідати: Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса (м. Горлівка); подивитися: документальні фільми «Просвітлої дороги свічка чорна», «Дисиденти», виставу «Птах душі».

278

В Н Я Ь Ш

# * ДІ^'ГО І ПОЛОВИНИ XX 01. Бути справжнім митцем — це чути свій внутрішній голос, музику св о єї душі, що ж и ­ ве за своїми законам и, які часто с у п е р е ­ чать законам твого часу. І. Д рач

У другій половині XX ст. розвиток української прози, як і поезії, також сти­ мулював і визначав прихований чи відвертий опір естетиці соціалістичного реа­ лізму. Можна говорити про її тематичне та жанрово-стильове розмаїття. Своєрідною предтечею прозового шістдесятництва став роман-дилогія «Вир» Г. Тютюнника, написаний у традиційній реалістичній манері. У ньому цілісний художній портрет українського народу складається з живих, повнокровних харак­ терів, складних і багатовимірних у контексті свого «напівправдивого» часу. У центрі авторської уваги насамперед люди, їхній духовний світ, непрості долі, пов’язані з ж иттям усієї країни. У прозі М. Стельмаха («Дума про тебе», «Правда і кривда», «Чотири броди»), створеній на фольклорній основі, спостерігаємо спробу художньо поєднати мен­ тальність українського характеру (який автор добре розумів) з обов’язковими ідеологічними схемами. Мові його творів притаманний виразний національний колорит; автор завжди виступає «оборонцем народної моралі». Саме моральноетичні проблеми визначають ідейне спрямування прози Б. Антоненка-Давидовича («За ширмою», «Сибірські новели»), Ю. ІЦербака («Знаки», «Причини і наслід­ ки»), А.Дімарова («Ідол», «І будуть люди», «Сільські історії», «Містечкові історії»), Ю. Муиікетика («Крапля крові», «Жорстоке милосердя»), П. Загребельного («День для прийдешнього», «Розгін»), О. Гончара («Бригантина», «Береглюбові»), І. Чендея («Іван», «Птахи полишають гнізда», «Скрип колиски»). Справжнім новаторством відзначалась українська проза початку 1960-х років Особливо інтенсивно розвивалися жанри новели, оповідання, повісті. У зв’язку з цим можна говорити про нову хвилю модернізму в тодішній літературі, яку уособлювали твори Є. Гуцала, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука, В. Дрозда та ін. Ці прозаїки сміливо експериментували із сюжетом, композицією, засобами образотворення, творчо використовували традиційні прийоми, зарубіжні взірці, поєдную­ чи реальне з фантастичним, умовним, активізуючи міфологічне мислення, змі­ щення різних часових і просторових площин тощо. Проте кожен із них утверджував індивідуальну стильову манеру, власний погляд на світ і українську людину в ньому. Ці здобутки стали перехідним містком до радикального оновлення укра­ їнської прози, яке почнеться наприкінці XX ст. У 1960-х роках спостерігаємо також подальший розвиток українського роману, хоча він і перебував у лещатах ідеологічної схеми. Цей розвиток забезпечували письменники, які йшли проти загальної течії, усупереч будь-яким вказівкам згори. Особливо плідним став 1968 рік. Тоді з’явилися такі животрепетні національною проблематикою твори, як «Собор» О. Гончара, «Катастрофа» В. Дрозда, «Мальви» («Яничари») Р. Іваничука, «Іван» І. Чендея, «Набережна, 12», «Середохрестя» Вал. Шевчука. Ці твори спрямовані проти духовного й національного яничарства, проти знецінення загальнолюдських, вічних цінностей, нівеляції особистості, забо­ рони права індивідуального вибору. Не дивно, що над ними впродовж багатьох 279

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. наступних літ нависне сувора ідеологічна заборона. Можливості друкуватися надовго були позбавлені також Л. Костенко, Р. Андрія шик. Довго чекали вихо­ ду у світ «Чотири броди» М. Стельмаха, «Журавлиний крик» Р. Іваничука, «Свято останнього млива» Ф. Рогового, твори Вал. Шевчука, Б. Харчука та ін. Окремої уваги заслуговує таке специфічно національне явищ е в українській літературі, як «химерна проза», яка в часі обмежена кінцем 1950-х — початком 1980-х років і являє собою лірико-химерну, фольклорно-міфологічну течію (чи тенденцію). Водночас вона органічно вписується в тодішній світовий кон­ текст. зокрема співзвучна «магічному реалізму» латиноамериканських митців Х.-Л. Борхеса, Гарсіа Маркеса, X. Кортасара.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ «Х имерна п роза» — узагальнена назва прозових творів, для яких притаманні: умовна форма; фольклорна та міфологічна основи; активна авторська позиція, яка проявляється через образ оповідача; відсутність стильової та жанрової єдності.

Така проза виникає па основі широкого використання традиції українського бароко. До речі, з італ. бароко — дивний, химерний. Як і в мистецтві бароко, у ній поєднано трагічне з комічним, високий стиль висловлення з низьким, побутовим, патетики з пародіюванням, ліричного начала з епічним і драматичним. У такий твір можуть монтуватися листи, знайдені рукописи тощо. Саме ж визначення «химерний» належить письменнику О. Ільченку, чий роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» було надру­ ковано в 1959 р. з підзаголовком «Український химерний роман з народних уст». Однак лише з появою в 1971 р. роману «Лебедина зграя» В. Зем ляка літерату­ рознавці стали вживати вислів «химерна проза» як термін. До «химерної прози» належать: «Лебедина зграя», «Зелені млини» В. Земляка, «Левине серце» П. Загребельного, «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Позичений чоловік» Є. Гуцала, «Ирій», «Самотній вовк» В. Дрозда та ін. Для цих творів основним ідейно-стилістичним джерелом є фольклор, міф, легенда, демо­ нологія. Авторську увагу спрямовано на внутрішній світ героя. Оповідач є сам учасником подій. Тому перед читачем постає картина світу, яка з’явилася в уяві автора чи ного героїв. Ситуації виняткові, особливі. Варто додати, шо це явище з’явилося в українській літературі насамперед через неприйняття найталановитішими митцями канонів соціалістичного реалізму, через потужну внутрішню потребу протистояти їм сміливими новаторськими пошуками як у царині змісту, так і форми. «Химерну прозу» можна вважати й своєрідною предтечею постмодернізму в його національному варіанті. Це потверджують сучасні твори ІО. Андруховича, О. Забужко, О. Ульяненка, Г. Пагутяк, В. Медведя, Є. Пашковського, ІО. Іздрнка, Є. Кононенко, С. Процюка, Ю. Гудзя, М. Матіос, В. Діброви, Т. Прохаська. У цих творах сучасний світ, людина постають у міфовізіях, відчуттях, рефлексіях, ігро­ вому полі авторської уяви, іронії, гротеску. Тут химерно переплітаються різні стильові тенденції, а реальна конкретика життя —з універсальністю часопростору. Ця проза зазвичай притчова й філософічна, вона непомітно й ненав'язливо по­ рушує проблеми духовності й гуманізму. 280

Олесь ГОНЧАР

1918-1995

Кожен художній текст Олеся Гончара нагадує мені прозору стіну щоглистого лісу, крізь яку видно ш иро­ ченні простори, залиті полуденним сонцем, вродли­ вих людей, наповнених світлом благородства... До тих людей хочеться прийти, хочеться ввійти в диво їх­ нього життя, вчитися в них і любити їх. Д. Павличко

У жовтні 1990 р. на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) на знак протесту проти злочинної діяльності існуючого уряду голодували сту­ денти з Києва та інших міст України... Серед них була й онука О. Гончара Леся, тоді студентка КДУ... У ті дні в привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій у Вашингтоні та Філадельфії він сказав: «Голодують студенти на Хре­ щатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але цс обличчя незломлених, одухотворе­ них людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не зав­ жди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована — ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен». Солідарність із молоддю висловив О. Гончар і в пресі. Тоді ж написав і заяву про свій вихід із КГ1РС. Колись, у 1946 р„ із гордістю одержував партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумніву. А був же не рядовим комуністом, а членом ЦК. Громадськість сприйняла цей вчинок митця як гідний виклик усій системі. І цим завоював ще більше довір’я й авторитет народу. Твори О. Гончара завжди мали широке коло шанувальників. Вони відомі да­ леко за межами України. їх перекладено більше як 60 мовами свігу, багато разів вони перевидавалися. Ж иттєвий і творчий ш лях письменника Розпочався довгий життєвий шлях Олеся Терентійовича Гончара в с. Ломівці, в передмісті теперішнього Дніпропетровська, а колишнього Катеринослава. Про це свідчить старша сестра митця. Там вій народився 3 квітня 1918 р. в робітничій родині. Перед війною батько трохи працював у приміському колгоспі, де й заги­ нув під час бомбардування ворожою авіацією. Мама також тяжко працювала, че­ рез що рано пішла з життя (синові було всього три роки). Сестра залишилася з мачухою, а його забрали до себе бабуся з дідусем у слободу Суху на Полтавщині.

Ф

О лесь Гончар згадує про свою бабусю: «...без неї, певно, я не став би письменником». Була вона неписьменною, була віруючою. Його дитячу спраглу уяву полонили «її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі — на таких святах вона була бажаною гостею, її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося — майже забобонно, що це вона своїми благаннями відводить од тебе кулю».

акт

281

Українська література другої половини X X — початку X X I ст._______________ Отже, перші уроки добра й краси, чесності й душев­ ного максималізму дала йому неписьменна селянка. Над усе вона мріяла, щоб онук вивчився і став великим чоловіком, адже змалечку тягнувся до книжки. Хлопець закінчив семирічку в сусідньому селі. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учи­ тель, який прищеплював молоді «палку любов до рід­ ного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я “Олесь”». Літературними ж учителями були, окрім Т. Шев­ ченка, чий «Кобзар» він читав бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас М ирний, І. Ф ранко, І. Нечуй-Левицький, С. Васильченко, А. Головко, Г. Косинка. Олесь наполегливо пробиває собі шлях до освіти. Мама і бабуся Спершу був Харківський технікум журналістики, сту­ Олеся Гончара дентський гуртожиток, літературний гурток, навіть спроба потрапити до студії при Будинку письменників ім. В. Блакитного. Бага­ то працює над собою, пробує себе в різних жанрах. Досить активно почав друку­ ватися з 1937 р. у тодішній періодиці. Ці проби пера помітили Ю. Яновський, А. М алишко, Петро Панч —усі вони в майбутньому стали його найкращими друзями. Маленька, але промовиста деталь тих часів: у листопаді того ж 1937 р. зни­ щено плеяду українських митців, неповторних талантів, із-поміж них Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Зерова... їхні імена надовго зникнуть зі сторінок історій літератури, припадуть пилом у спецфондах вилучені й заборонені їхні книжки. На спорожніле місце цілеспрямовано готується нова зміна, покликана самозречено служити радянській владі. Хто міг показати ясночолому, відкритому всім вітрам, спраглому до знань і творчості юнакові багряну, пекучу кров його попередників на тому шляху, яким він намірився йти? А іншого шляху тоді просто не існувало. У ті часи йому було лише двадцять літ. У 1938 р. він вступає до Харківського університету. Здійснилась його мрія. У ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослідження про «Мойсея» І. Франка, збирає матеріал для роману про Г. Сковороду. Там же, в університеті, потоваришував із майбутнім автором знаменитого ро­ ману «Вир» Г. Тютюнником. Він же стане й прообразом Богдана Колосовського, головного героя в романі «Людина і зброя». Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону. Перше бойове загартування сержант-мінометник О. Гончар отримав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше його було й поранено в липні 1941 p., удруге — восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами Війни аж до Праги. А міг же. як журналіст, літератор, прилашту­ ватися десь при штабі... Мав бойові нагороди — три медалі «За відвагу», ордени Слави і Червоної Зірки, медаль «За оборону Києва». Олівець і блокнот виймав лише в короткі години переОлесь Гончар. починку. Тоді писав вірші, які охоче друкувала фронтова преса, 1940-і роки бо були в них думки й переживання звичайного солдата. Лише 282

Олесь Гончар через 40 років О. Гончар надрукує їх в окремій книжці під назвою «Фронтові поезії» (1985). Тими ж дорогами війни він проніс і заповітну мрію —якщо залишиться живим, написати про своїх бойових побратимів. І ось війна закінчилася. На серці були «гіркота втрат і хм іль перемоги», нові сподівання. Навчання завершує ближче до дому, у Дніпропетровському університеті, там же сперш у й залиш ився асистентом на кафедрі. Невдовзі всту­ пає до аспірантури при Інститѵті літератури ім. Т. Ш евчен­ ка АН У Р С Р . ‘ Кортіло швидше взятися за перо; почуття, пережиті на війні, переповнювали душу, збурену уяву. Сторінка за сто­ рінкою О. Гончар пише роман «Прапороносці». У 1946 р. в журналі «Україна» друкує блискуче романтичне оповідання «Модри Камень». Тогочасна критика таврує автора за «те­ матичну недалекоглядність» і фальш (кохання радянського солдата до іноземки). Його «проробляють» на зборах, є загроза виключення з університету, від нього відвертаються однокурсники, крім кількох. Була з-поміж них і дівчина, яка ста­ не дружиною, народить сина і доньку. У 1946-1948 pp. окремими частинами з'являється роман «Прапороносці» спершу в журналі «Вітчизна» (за благословенням Ю. Яновського). До автора приходить справж нє визнання й слава. Його приймають до Спілки письменників. 1947 р. і 1948 р. присуджують дві Державні премії СРСР, які тоді називалися С талін­ ськими. Вони стали наче погони для майбутнього генерала і перепустками на творчому шляху. Уже 1947 р. були надруковані повість «Земля гуде» про полтав­ ських підпільників, 1949 р. — збірка «Новели». У 1950-х роках побачать світ но­ ві збірки, а також повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», дилогія про громадянську війну й революцію «Таврія» і «Перекоп». Усі ці твори, звісно ж, витримані в правильному ідейно-тематичному річищі. Найплідніш ими для О. Гончара як митця були 1960-і роки, позначені потеп­ лінням у суспільній атмосфері після розвінчання «культу особи» Сталіна. У 1960 р. з ’являється роман «Людина і зброя», удостоєний Державної премії У Р С Р ім. Т. Г. Ш евченка в 1962 p.; 1963 р. — роман у новелах «Тронка», за яку в 1964 р. О. Гончару було присуджено Ленінську премію. Звісно, ці нагороди накла­ дали певні зобов’язання на митця, але, на щастя, не засліпили його й не приспали. По-перше, ці твори стали органічною часткою в літературі шістдесятництва. Наче написані не загальновизнаним метром, а молодим автором, не обтяженим зобов’язаннями, вільним у мистецькому самовияві. Загалом це була дивовижна пора, коли «друге цвітіння» переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко. По-друге, справжнє задоволення від творчості, відносна розкутість фантазії окрилили його настільки, що він «забув» про те, що був, власне, невільником системи. Хоча нічого дивного в тому немає. Система тоталітаризму, принижень людської гідності, знищення совісті, честі, плекання холуїв і фарисеїв породжу­ вала також і непокірних. До них належав і О. Гончар. У 1968 р. з ’явився його славнозвісний «багатостраждальний» «Собор», який мало не скинув із п’єдесталу вже визнаного класика соціалістичного реалізму. Його «ретельно» покритикували, а твір на двадцять років заборонили, викликаючи 283

Українська література другої половини X X - початку X X I ст. цим ще більший читацький інтерес. Для нього то була болюча душевна рана, яка довго не заживала, і водночас найбільша його гордість. Одразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, О. Гончар змушений був «виправлятися», повертатися в загальне річище. Відтак з ’явилися «Циклон» (1970), «Бригантина» (1973), «Берег любові» (1976). У них порушено важливі суспільні проблеми, але такі, які вже не дратували владу. Спробою витво­ рити лебедину пісню Гончара-романіста була «Твоя зоря» (1980, перша назва «Подорож до Мадонни», яку заборонили), причому такою вдалою, що за неї 1982 р. йому присуджено Державну премію СРСР. Опісля митець знову повер­ тається до жанру, з якого починав, —новел, оповідань, але це вже не ранній Гончарромантик. Це вже публіцист із багаторічним досвідом, якому нестерпно болять задавнені суспільні проблеми, про які він не може мовчати. Олесь Гончар виступав і як літературознавець, історик мистецтва, критик. Йому належать книжки статей «Наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991). Як бачимо, у тяжкі й суперечливі «застійні» роки йому судилося нести свій генеральський хрест. Влада цілеспрямовано намагалася його приручити, зробити своїм. Нагород і посад йому не бракувало: академік АН У РС Р, Герой Соціаліс­ тичної Праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної ради У РС Р кількох скликань, голова Українського республіканського комітету захисту миру і член Всесвітньої Ради Миру, лауреат багатьох державних премій. Однак він був загальновизнаним авторитетом на ниві української культури. У 1959-1971 pp., коли очолював Спілку письменників, як тільки міг, намагався вберегти рідну мову, літературу, мистецтво загалом від остаточного знищення. У 1960-х роках під його егідою імена багатьох письменників реабілітували, були надруковані раніше заборонені твори. Він завжди захищав переслідуваних владою побратимів по перу, першим сказав своє вагоме тоді слово про В. Симоненка, назвавши його «витязем молодої української поезії», сприяв виданню «Виру», Г. Тютюнника удостоєнню його Державної премії ім. Т. Г. Ш евченка, боровся за Л. Костенко і Гр. Тютюнника, В. Земляка та І. Чендея. Дякуючи йому, після довгого замовчування було, хай цензуровано, але перевидано-таки «Чотири шаблі» ІО. Яновського. У 1966 р. О. Гончар робить ґрунтовну й гострополемічну допо­ відь на V з’їзді письменників України. У ній він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державної України, її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Він торкнувся й найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні (!), питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, збереження історичної пам’яті, говорив про повернення В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича. На той час такий виступ був виявом справжньої громадянської мужності та відваги. Відтоді з його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особ­ ливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного Руху України, виступав на мітингах, демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що відстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни. Тому так боляче була сприйнята всім українським народом його смерть 16 липня 1995 р. 284

Олесь Гончар С воєрідність індивідуального стилю «Епоха зробила його таким, як він є», — ці слова О. Гончара про О. Довженка так само стосуються і його. Проте варто додати, що ного індивідуальний стиль письма пов’язаний з особливостями світовідчування, активною громадянською позицією тощо, тобто з усім стилем і способом життя. Недарма доповідь О. Гончара на V з’їзді письменників С Р С Р називалася «Думаймо про велике» — у його творчості дрібнотем’я відсутнє. Він мав м ож ли­ вість спостерігати життя суспільства мовби зверху, усеохопно, тому задумувався над проблемами не лише свого народу, а й людства загалом. Часто перебуваючи за кордоном, спостерігав і порівнював життя людей в інших країнах. Не раз, до­ бираючись на міжнародні форуми і з ’їзди, з ілюмінатора бачив поки що зеленоблакитну нашу планету і тоді, певно, як ніколи відчував себе її турботливим сином. І чи не його тривожні роздуми про долю землі, майбутнє людства переда­ валися згодом устами його героїв — Богдана Колосовського («Людина і зброя»), капітана Дорошенка, майора Уралова («Тронка»), студента М иколи Баглая («Собор»), Кирила Заболотного («Твоя зоря»). Дослідники цю рису творчого почерку письменника називають планетарністю художнього мислення. Її треба виокремити насамперед, бо вона багато в чому визначає ідейно-тема­ тичну спрямованість майже всіх його романів. У них порушено важливі суспільні проблеми, пов'язані з наступом на цивілізацію науково-технічного прогресу, зі збереженням природи, історичної й духовної пам’яті народу. Його герої ніколи не обмежуються виробничими чи сімейними інтересами. Вони задумуються над сенсом буття, їх хвилює недосконалість світу. Письменник щиро вірив, що майбутнє його народ матиме світле, він оптиміс­ тично сприймав дійсність. За типом світовідчуття О. Гончар —романт ик, поет. Часто реальність постає в його уяві мовби через збільшувальне скло, стає своєрід­ ною метафорою. До того ж у зображенні вирізняється те, на чому митець хоче наголосити, тобто художній образ твориться за принципом ідеалізації, підпоряд­ кований головній ідеї твору. Героїв, навіть негативних, автор вимальовує так, як їх уявляє. Водночас власне умовних ситуацій (як у новелі Ю. Яновського «Под­ війне коло») у його творах майже немає. Художнє зображення він наближ ає до життєподібності. Тому кажемо, що його стильовою ознакою є також поетичний реалізм (письменник називав його «крилатим реалізмом»). О л есь Гончар: «Під поетичністю твору розуміємо н асам п еред його високу емоціональну наснаженість, глибоку філософську думку, до того ж думку власну, виношену, не позичену, маємо на увазі містку і яскраву реалістичну деталь, що часом здатна досягти сили й значимості поетичного символу».

М итець намагається у звичайному, буденному «вловити незвичайне», «зна­ ходити небесне, вічне», він це не приховує, піднесений стан своєї душі передає через романтичний пафос, через усю тканину твору, а насамперед через змістовну, яскраву художню деталь (тут поетичний символ), яка втілює поетичну ідею. Таку роль у його стильовій палітрі виконують, наприклад, образи тронки, «залізного острова», собору, причалу, циклону тощо. Отже, він був поетом, романтиком, естетом, спрагло тягнувся до краси. У його творах загалом красиві, «позитивні» герої. У них він утілює свій ідеал людини, 285

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. такими хоче бачити сучасників - мислителями, творцями, господарями на сво­ їй землі, І не приховує власної оцінки зображуваного. Майже всі твори О. Гон­ чара містять чимало ліричних і публіцистичних відступів, у яких прямо вислов­ лено його думку, пояснено ту чи ту подію. Звісно, вони значно знижують рівень художності твору, але водночас надають йому полемічної гостроти, підсилюють актуальність, допомагають виокремити саме ті проблеми, на яких хоче наголосити автор. Ці риси його індивідуального стилю (поетичність, романтична піднесеність, публіцистичність, символічність) відповідають його естетичному кредо, світоба­ ченню, розумінню специфіки художньої творчості. А

Олесь Гончар: «Будь-який матеріал може нести в собі зер н о поетичності,

.ЩокаЗ

якщо він цілком відповідатиме внутрішній настроєвості письменника, за ­ хоплюватиме його, пройде чер ез горнило його серц я,.. М истецтво нічого не має спільного з холодним ремісництвом. Тут все виникає з вогню І вогню. Лише вогонь душі дає енергію книгам».

Як бачимо, за світовідчуттям О. Гончар був близький до О. Довженка, який мріяв змінити світ, зробити його кращим. Від природи був «крилатим» — роман­ тиком і мрійником, утіливши в собі одну з національних рис свого народу, якому, як і О. Довженко, намагався самовіддано служити. Новелістика О леся Гончара Засвоювати прозові жанри О. Гончар почав із новел та оповідань. Надалі він писав їх упродовж усього життя. Для його художнього мислення, у якому пере­ важало романтичне начало, особливо був органічним новелістичний жанр, бо поетичне світобачення митця найприродніше могло проявитися саме в ньому.

ЗОР

Чи можете ви

по го д ити сь

із такою думкою? Відповідь обґрунтуйте.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ Новёла (італ. novella — новина) — невеликий з а обсягом прозовий епічний твір, у якому йдеться про незвичайну подію або напружений емоційний стан героя; має несподіваний фінал, виразну кульмінацію, яка визначає композицію твору.

У кращих новелах прозаїка характерна для його індивідуального стилю планетарність мислення, публіцистичність, філософські чи світоглядні узагальнення зведено до мінімуму. Увагу' ж автора сконцентровано на конкретній людині, її внутрішньому світові, зазвичай духовно багатому, щедро наповненому почуттями та емоціями, на важливій, кульмінаційній події в її житті. Цю людину бачимо в екстремальних, напружених ситуаціях, які ніби випро­ бовують її внутрішню силу, у яких вона проявляється найповніше. Хоча не скрізь у малих жанрах О. Гончар однаковий. З часом змінювалася не лиш е тема­ тика його новел, а й риси поетики, апробовані в романах, переносилися сюди, часом заступаючи собою таку потрібну для новел нестримну пристрасть почуття 286

Олесь Гончар і експресію 1. Особливе місце у творчості письменника займають ранні романтич­ ні новели кінця 1940-х: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», написані ще вільним од ідеології молодим автором, під свіжим вра­ женням од фронтових спогадів — вони «стікають кров’ю». Провідні ідеї цих новел пов'язані з гуманістичними, життєствердними тенден­ ціями його світосприймання. Вони дуже поетичні, пронизані піднесеним роман­ тичним настроєм. У них багато сонця, світла, весняних оновлю вальних барв і пахощів, природа мовби співає в унісон почуттям людей. Війна завершується, навкруги буяє весна, про смерть зовсім не хочеться думати, душа переживає своє очищення перед новим життям, хоча ще невідомо, яким воно буде. Не дивно, що до героїв, учорашніх бійців, приходить любов. Чи не найбільш романтична з-поміж них новела «Модри Камень»’. У ній ідеть­ ся про несподіване кохання радянського солдата та словацької дівчини Терези, яке розквітло всупереч війні. Воно закінчилося трагедією —Тереза загинула. Однак вона продовжує жити в пам’яті, мріях-мареннях коханого. Цей простий сюжет сам по собі утверджує силу любові та життя. Автор обрав незвичну форму оповіді — од імені закоханого солдата. Він «воскрешає» у пам'яті попередні події, водночас переживаючи заново щастя і біль вічної розлуки з коханою, бо уявно зустрічається з Терезою, розмовляє з нею. Про її смерть читач довідується лише наприкінці. Перед нами буяє радість від сприймання життя — високе небо, багато сонця, вітер, «мов блакитний дзвін » — «ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти». Час мовби зупинився перед вічністю, таємни­ цею кохання. Письменник уводить у твір цю умовну ситуацію, у якій так органіч­ но, природно переплітається дійсне й уявне. Цим жестом О. Гончар у 1940-і роки продовжував сміливі новаторські пошуки Довженка, Яновського, Хвильового. Тому тогочасна критика так насторожено сприйняла новелу, поспішила повер­ нути молодого автора в загальне річище — «писати, як усі». Олесь Гончар усе життя намагався вивільнитися з-під тягаря цієї настанови, І майже завжди це йому вдавалося. Тому має своє творче обличчя. У жанрі новели особливих успіхів він також досяг у 1960-і роки. «ЗА М И ТЬ ЩАСТЯ» У 1964 р. з ’явився і цей маленький шедевр О. Гончара. У новелі йому на висо­ кому художньому рівні вдалося показати красу і силу почуття кохання. Це най­ улюбленіша тема митця («З любові — творчість, з любові — щастя людське»). Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Д іден ко і його несподівана кохана Л орі, чи Лариса, яку він зустрів на ж нив’яному полі. Рапто­ вий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її від земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недоскона­ лому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, які бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, бла­ городніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. М рія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору. 1 Експресія — особливо емоційне вираження думок, почуттів, яке досягається за допомо­ гою різних художніх засобів.

287

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Нарешті, ми бачимо свято душі, її розкріпа­ чення, яке щойно відчули хлопець і його «мадярочка>>. Шалена пристрасть кохання, яке пере­ живають герої, передається низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи... Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — од­ ну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів М. Овсійко. Квіти для коханої. Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’єм1998р. ною часткою жнив'яного пейзажу. Її портрет має такі деталі: «червона, як жар» кофтина, «загорт ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи» — уже од такої портретної характеристики створюється настрій жаги, шаленства, роман­ тичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п ’янили обох, вона лежала горьтць —жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п ’яного сонця». Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з'являєть­ ся украй розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Л ариси!), важке дихання і пост­ ріл, який може зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити най­ світліше — кохання. Ця кульмінаційна сцена має важливий притчовий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Її О. Гончар утілює через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить її до високого рівня художності. Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер ііого будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щас­ тя». але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні фарби описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед, звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало». Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не задумується, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. ,Д Ш і

ОКЯЗ

Зауважмо: всі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, Ті красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне д о своєї циганочки».

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесе­ ність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безпе­ речно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри 288

Олесь Гончар

Камень». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за текстом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: « Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дій­ шла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуман­ ність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Єв­ ропу на своїх прапорах? Хоча Олесь Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця на­ передодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруже­ ність ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, усі щасливі: військові, містечко виноградарів, а найголовніше — він і вона. Проте ос­ танній, завершальний мазок художішка вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись». Неймовірна щирість вираження почуттів (як героїв, так і оповідача), природ­ ність поведінки дійових осіб, невимушеність розповіді, утілення саме через образну структуру тексту високого філософського змісту — усе разом робить новелу художньо викінченою, досконалою і неповторною. Більшість новел, оповідань митця, особливо пізніші, будуть інакшими, наби­ ратимуть викривального, публіцистичного, ідеологічного спрямування, у них буде акцентовано насамперед на важливих суспільних проблемах. Так звучати­ муть, наприклад, «Кресафт», «Чорний яр», «Пізнє прозріння» та ін. Ром ани О леся Гончара Творча спадщина Олеся Гончара розмаїта, багата й на романний жанр, який давав йому змогу мислити масштабно, планетарно, історично, усеохопно, що завжди вабило письменника, спонукало до пошуків нових форм. Тому в межах доробку митця навіть можемо виокремити кілька видів роману.

к о н су л ь т а ц ія • ТЛ Р о м а н — великий за обсягом епічний твір, д е порушено важливі суспільні й духовні проблеми; м ає кілька сюжетних ліній, багато героїв, життя яких зображ ено у в за єм о ­ зв'язках. Це традиційне, загальне визначення жанру роману, яке склалося у XIX ст. Однак у XX ст. під впливом модернізму він зазнав багатьох змін як на рівні змісту, так і ф орми. Тому не існує єдиної кваліфікації різн о ви д ів цього жанру. У літературознавстві вико­ ристовують наприклад, таку: історичні назви — античний, рицарський, реалістичний, модерністський, авангардний, постмодерний та ін.; за ф ормальними ознаками: роман-дилогія, роман-трилогія, роман у новелах, р о ­ ман у віршах, роман-монолог та ін.;

10 Украінська література. 11 кл.

289

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. за змістом: автобіографічний, історичний, соціальний, родинно-побутовий, психо­ логічний, пригодницький, проблемний та ін. Однак це умовні назви. У кожному конкретному випадку роман може мати свої жан­ рові особливості, поєднувати різні ознаки кількох видів. Це засвідчую ть і твори О. Гон­ чара, який особливо цінував цей жанр. Л 'Ж Л їО К 2 3

О лесь Гончар: «Січовик заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: “Тронку", “С обор” і “Зорю ”».

У творчій долі О. Гончара особливу роль відіграв роман-трилогія «Прапоро­ носці». Він одразу внсунув його в перші ряди українських радянських письмен­ ників. f lora радо привітала тодішня офіційна критика, автора удостоєно сталін­ ського лауреатства. «Прапороносці» тривалий час були популярні в С РС Р і за кордоном, де перевидавалися різними мовами майже 150 разів. Особливо при­ хильно зустрінуті наприкінці 1940-х, що було природним. Твір народився з палкого бажання «вирізьбити на камені» загиблих бойових побратимів. Однак ідейно-тематична спрямованість, підживлювана романтич­ ними почуттями молодого автора, який разом із радянською армією дійшов до Європи, образно-стильові особливості цього романтичного твору були суго­ лосними вимогам соціалістичного реалізму. Нині поряд із повістями В. Викова, В. Некрасова «Прапороносці» виглядають далекими від життя, герої ідеалізова­ ні, «переобтяжені партійно-ідеологічною позитивністю». Період 1960-х років можна вважати часом злету таланту О. Гончара. Тоді було створено такі непересічні в українській літературі романи, як «Людина і зброя», «Тронка», «Собор». Вони органічно вписалися в явище шістдесятництва, були цілком співзвучні актуальним проблемам часу, які найбільше тривожили людство, Роман «Людина і зброя*- (1960) народився із незабутніх спогадів про перші дні війни, коли і він, студент Харківського університету, добровольцем пішов на фронт. Його герої Богдан Колосовський, Мирон Духнович, Слава Лагутін, Степура, Дробаха переживають тяжкі випробування — початок війни, відступ на схід. У творі постають страшні картини оточення студбатальйону, смертей зовсім юних хлопців. Автор не просто описує чи розповідає, а намагається по-філософському ос­ мислити зображуване, показати полярність життя і смерті, війни і миру. Тому це й проблемний, філософ­ ський роман. Подібні прийоми світова література використо­ вувала і до О. Гончара. Скажімо, Е. Хемінгуей чи Е. М. Ремарк, які говорили про війну і мир гостро, порушували проблему «втраченого покоління» —того, яке перейшло через криваву м’ясорубку Першої сві­ тової. Але це покоління, яке показує український миПокровська церква тсць, у двобої зі смертю, насильством мусить вистояти, в с, Сулимівці Баришівперемогти. Звідси й життєствердне загальне звучання гького району Київської обл. твору, підсилене публіцистичними відступами. Проте 290

Олесь Гончар персонала показані живими, реальними людьми, зі своїми недоліками. Ми переймаємося їхніми стражданнями, душевним станом. До того ж чи не вперше в українській літературі О. Гончар порушує закриту тему: Богдан Колосовський — син репресованого, у творі відверто передано атмосферу недовір’я, підозрілості в того­ часному суспільстві. Роман «Собор»- (1968), який став знаковою (тобто особливо важливою, визна­ чальною) подією в українській літературі наприкінці 1960-х років. Йому прита­ манний відвертий викривальний пафос. Там важливі суспільні, морально-етичні проблеми було максимально оголено, правдиво передано розтлінний дух націо­ нального нігілізму, пристосуванства, кар’єризму, засилля й сваволі партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників - це дедалі більше запановує в суспільстві, однак писати про це було заборонено. Радянський письменник, власне, був невільником, прислужником влади, яка змушувала заплющувати очі па правду. Олесь Гончар не заплющив.

С у Д Ж е Н Н Я Григір Тютюнник у листі від 16 лютого 1968 p.: «Щойно прочи­ тав “Собор”. Орлиний, соколиний роман Ви написали, романнабаті О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдо­ волення Вами висловлять...» Так і сталося. Після позитивних відгуків у пресі було влаштоване публічне шельмування роману та його автора. Хоча його й схвалили читачі, бо провідний прозаїк чесно говорив про назрілі болючі проблеми, роман було заборонено оф і­ ційною владою, вилучено з книгарень і бібліотек. Українська громада за кордо­ ном кілька разів висувала твір на Нобелівську премію. За жанром «Собор» є проблемно-філософським, публіцистичним романом, у яко­ му важливі суспільні й національні проблеми розглянуто під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися суспільство, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення. «Бережіть собори душ людських» — акцентує автор. У центрі твору — проб­ лема духовної та моральної чистоти сучасної людини, зокрема українців. Тому її тісно пов’язано з проблемами батьків і дітей, збереження історичної пам’яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва. Образ собору став справжнім художнім відкриттям О. Гончара. Він поєднав національне із загальнолюдським, історичну реальність, архітектурний пам’я т ­ ник доби козаччини й художній символ самої України, яка обвіяна багатьма віт­ рами, стоїть напівзруйнована, «вриштованні» обіцянок щасливого майбутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити. Це було художнім попере­ дженням для всіх українців. Пробудити національну свідомість, вказати народо­ ві на небезпеку — цього найбільше боялася тоталітарна влада. Співзвучний добі шістдесятництва й роман у новелах «Тронка» (1963). Спершу тодішня критика звинувачувала автора в пацифізмі (засудженні війни). Лиш е коли в московській газеті «Правда» з ’явився переклад новели «Полігон», роман узялися друкувати й у київському журналі «Вітчизна». Життєствердне, гуманістичне начало закладене вже в назві твору і в назві останнього розділу. Тронка — це невеликий дзвоник на шиї у вівці (щоб не заблудилася), зроблений із гільзи, а водночас і промовистий символ, що втілює 10 *

291

Українська література другої половини X X - початку X X I ст. ід ею к о р ін н о г о з в ’я з к у к о ж н о г о з р ід н и м к р а є м , а т а к о ж т о р ж е с т в а ж и т т я над с м е р т ю . Н е д а р м а в е с ь т в ір м а є с в іт л у , п а с т е л ь н у т о н а л ь н іс т ь . П е р е д нами п о с т а є п ів д е н н и й с т е п У к р а їн и , д е « сонце таке сліпуче тут сві­

тить», «де рівнина без меж, де світлий океан марева розлився». Зауважмо, щ0 с о н ц е гтанує н е л и ш е в п р и р о д і, в о н о ч а с т о з я в л я є т ь с я в о ч а х г е р о їв , в и с в іт л ю ю ­ ч и з а к у т к и їх н іх д у ш — н іб и х о ч е р а з о м із а в т о р о м о ч и с т и т и л ю д е й .

мистецький контекст Катерина Білокур (1 9 0 0 -1 9 6 1 ) — самобутня українська художниця, народна художниця УРСР, чиї твори відомі далеко за межами рідної землі, а історія життя перетворилася на легенду. Про її життя і творчість створено балет, телеспектакль, документально-худож­ ні фільми, повісті. Народилася в с. Богданівка (нині Яготинський район на Київщині) в селянській родині. Читати, писати й ма­ лювати навчилася самотужки. Доля посилала їй чимало випробувань, зокрема й нерозуміння рідних, близьких людей. Проте її роботи написано барвистими, яскрави­ ми ф арбами — вона була переконаним життєлюбом. К. Білокур. Хата в Богданівні. Уміла тонко відчувати, проникливо бачити красу довкілля. 1955р. У мпоетичних картинах оживає чарівний світ української природи, зокрема її найпривабливіша окраса — квіти. Найвідоміші роботи: «Буйна», «Квіти увечері», «Натюрморт з хлібом», «Цар-колос», «Колгоспне поле» та ін. Картини художниці виставлялися в найпрестижніших галереях світу. Пабло Пікассо, побачивши на Міжнародній виставці в Парижі картини Катерини БІлокур, сказав: «Я.;би ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Олесь Гончар дуже шанував її непересічний талант. Він присвятив їй статтю «Чарівниця», у якій наголошував: «Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як розвинуте в ньому від природи естетичне почуття...»

Прикметно, що події відбуваються в єдиному розрізі часу — весна, літо. Тільки наприкінці роману на землю степового радгоспу приходить осінь, а з нею й остаточна визначеність у подальшому житті героїв. Після розкішного буяння літа, пристрастей тут усе умиротворюється, сповільню є рух, затихає. А перед юним Віталиком відкривається новий світ, і Тоня усе-таки відпустить його в мандри дорослого життя. Однак майбутній капітан не забуде рід­ ну землю, яка його породила, — йому завжди «ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка». Узагалі всі герої роману — діти цього степу, діти сонця, вони міцно вросли у свою землю, у її історію, минулу й сучасну. Є тут представники Олесь Гончар (другий справа) різних поколінь: старий чабан Горпищенко, його у меморіальному садибі-музеї син льотчик Петро, донька-старшокласниця То­ К. Білокур ня, її друг Віталик, капітан Дорошенко і його 292

Олесь Гончар мати, Л іна Яцуба, родина Уралових... їхні долі тісно пов’язані рідним степом, спільними проблемами, подібним бажанням красиво жити на цій землі. Н а це О. Гончар як романтик, естет звертає особливу увагу. Тому він так лагідно, обе­ режно розкриває внутрішній світ цих звичайних людей, які прагнуть знайти гар­ монію у своїх душах, налагодити гармонію в тому світі, який їх оточує. Людина постає тут не велетнем, героєм, а беззахисним дитям матері-природи, зі своїми болями, проблемами, стражданнями, мріями, любов’ю. Водночас кожен у цьому чабанському селі відповідальний за долю всієї планети. С У Д Ж Є Н Н Я Літературознавець Анатолій Погрібний: «Чабанський край постав під пером прозаїка як один із найважливіших і незамінимих центрів сучасної світобудови».

І

Осмислюючи свою добу під різними кутами морально-етичних проблем, письменник застерігає сучасників од знекровлення, спустошення планети, жах­ ливих наслідків порушення гармонії в природі. Звернімо увагу на новелу «Полі­ гон», у якій глобальну актуальну проблему людства — мілітаризацію — показа­ но через долю конкретної родини Уралових. Маленька Оленка помирає не від хвороби чи наврочення, а, як каже чабаниха Дорошенчиха, од несумісного су­ сідства із «цяцьками» (військовими ракетами) і їхнім нічним гуркотом. Оленка поставила своєю передчасною смертю питання, яке розгадувати вік: «Чи так жив, батьку? Чи так живеш? Чи так усі ви, люди, живете?» На подібних питан­ нях О. Гончар підтекстово акцентує і в новелі з роману «Тронка». «ЗА Л ІЗН И Й ОСТРІВ» Починається твір із зовсім «спокійної» зав’язки — оповіді про Тоню Горпищ енко (персонажа попередніх новел), яка тепер працює вожатою в піонерському таборі. Є нагода наголосити на її любові до вихованців, дбайливому ставленні до природи, на її зацікавленні історією рідного краю. Зокрема, вона розповідає ді­ тям про «сарматські кургани», легенду про криницю з подвійним дном, де поко­ їться «шабля козацька». Так одна романтична картина замінює попередню. Ось Тоня відпрошується на вихідний, щоб зустрітися зі своїм хлопцем Віталиком. Переходить убрід затоку, поспішаючи на побачення. Мокра, забрьохана постає перед ним у вечірньому садку. Закохані їдуть по степу на мотоциклі. Віталик «веде як бог» свого залізного коня, тому дівчина не боїться швидкості. Ці описи викона­ но в романтичному стилі —автор підкреслює, що його молоді герої — чисті, беззахисні діти природи, сповнені любові до всього живого, спраглі до краси, відчуття руху вперед, безкі­ нечності земного простору, щасливого май­ бутнього, ліричного піднесення. Здається, ні­ шо не віщує небезпеки й на березі моря. Мабуть, щоб наголосити це, автор роз­ гортає зовсім ідилічну картину: безлюдний берег, лагідне море, спорожніла рибальська оселя дядька Сухомлина, «індійська священ­ на» корова. На цьому тлі «благодатної тиші R Мудра. Хвиля. 1998р. 293

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. та спокою» вирізняються безмежно щасливі фігурки: він і вона. Але їм мало такої ідилії, молоді душі прагнуть романтики, пригод, поринання в незвідане. Закохані вирушають до затонулого крейсера. Прикметно, що вони зі свого маленького човника бачать, як на долоні, усе чабанське селище, простір мовби розширився, історичний час посунувся десь углиб. Таке відчуття всеохопності з ’являтиметься й надалі, спонукаючи до філософ ських узагальнень. Звернімо увагу, які похмурі образи тепер переважають: <?велика вода», «чорна просторінь моря», постійні хвилі — «темна лисню ча ст ихія», але закохані по­ ринають у «поезію таємничості», напинають вітрило й настирливо пливуть до загадкового судна. Ця картина є досить символічною, хоч і ретельно виписаною, у ній передано суперечливі відчуття закоханих. Коли Віталій із Тонею, нарешті, опиняються «на великому військовому судні», провісниками небезпеки виступають і такі художні деталі, як «чорна гава» «над залізним гніздовищем» і маленький човник на великій воді внизу. Вони також сигналізують про наростаючу тривогу в їхніх душах. Беззахисність цих двох, невизначеність самої ситуації автор підкреслює за до­ помогою портретних деталей («солома Віталіевого чубчика», «худенькі т ечі в самій майці»), які контрастують із деталями описів судна («пробоїни, рвані дірки, люки, зяючі в прірву»; «в плям ах нафти чи солярки мертво лисніє застояна брудна во­ да»), що «здіймається над морем справді мов залізна гора, сталева скеля». Хоча цим юним якийсь час здається, що «ш скорилося це тисячотонне сталеве громаддя», адже в небі «ясніє чиста голубінь зеніту та сліпучо палає якесь незвичайне, майже космічне сонце». Однак це передусім їхні романтичні відчуття, ілюзія перемоги, аніж загрозлива дійсність. Звернімо увагу: Тоні одразу ж запекло в босі ноги на розпеченій палючим сонцем палубі й вона мусить пританцьовувати на цьому «сталевому острові*. У її вимушеному танку приховано глибокий символічний зміст справжньої не­ безпеки, адже судно можуть от-от розбомбити винищувачі. Хоча обстановка в сприйманні Топі й Віталія загалом романтична, спершу сповнена лише звабливих таємниць і спокус —до того часу, коли хлопець опинив­ ся високо на щоглі й побачив, як їхній човник плив у відкрите море. До них прийшло усвідомлення жахливого трагізму ситуації. А надія на те, що «важко бомбити море в зоряну ніч», була дуже малою. Це кульмінаційна частина новели, яка займає в ній чимале місце. Письменник детально виписує внутрішній стан юних героїв, перед очима яких постають важ­ ливі епізоди з їхнього попереднього життя в рідному селищі, занурюється в їхні переживання. Однак саму психологію страху, відчуття смертельної не­ безпеки передано тут дуже своєрідно, з непоміт­ ним уплегенням публіцистичних відступів, які, очевидно, покликані спонукати до образних уза­ гальнень. Проте, аби їх і не було, уражаючою, сим­ волічною є остання уявна сцена в новелі, більше подібна на авторський коментар: «А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітиО. Андреев. Ностальгія. 1994 р. муть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, 294

Олесь Гончар мов сироти людства». Відсутність розв'язки дії, відкритість фінали новели симво чізують смертельну небезпеку ВСЬОГО ЛЮ1ГТВЯ , S CHMBO.il м т і и ї т п іт тті™ ‘ людства, ГУМАНІСТИЧНИХ Ц1НН0СТЄИ, ЯКІ В бѵДЬЯКИЙ момент ПІД Д1С.Ю НЄМИНУЧИ Х 1ТИ Шті^аттіїїхгіїх* • ' ■ , н, -г • ц и віл іза і ш т и \ процесів можуть о п и ш т і с я під з а г р о з о ю з н и щ е н н я . Т о м у це и новела-засторога, я к а з ’я в и л а с я зі щ и рої т р и в о ги О . Г о н ч а р а з а д о л ю своєї рідної зем лі, у сієї план ети і кож ного з нас.

я I

®лесь Гончар. «Справжнє мистецтво, крім буквальної правди, завж -

'ІНа-10 1 Ще щось більше, і тільки завдяки цьому могли з ’яви ти сь д л я лю дства і Гомер, і ПІекспір, і Гоголь, і Довженко... є в м истецтві н е п р ав и л ьн о сті , істинніш і за буквальну правду буденщ ини. А це розум іли ще х у д о ж н и к и га поети італійського Відродження. У наш час ц е звуть романтикою ... п р ав д а ж и тт я в мистецтві має властивість світитись, випроміню ватись, і вона на­ й я с к р а в іш е світи ться якраз там, де є о ця крилатість, одухотвореність».

завдання 1. Головною ідеєю новели «За мить щастя» Олеся Гончара є А розкриття ідеології УРСР Б дослідж ення душі людини повоєнного часу В оспівування почуттів високого кохання Г возвеличення цінності кожної миті життя Д байдуж ість влади до простої людини 2. «Тронка» О леся Гончара за жанром споріднена з твором А «Я (Романтика)» Миколи Хвильового Б «Подвійне коло» Юрія Яновського В «П оза меж ами болю» Осипа Турянського Г «Місто» В ал ер ’яна Підмогильного Д «Україна в огні» О лександра Довженка 3. Установіть відповідність Сюжетний елемент Уривок 1 з а в 'я з к а А Зрушився вітерець. Віталій склав весла, взяв на дн і 2 р озвиток дії ч о в н а шмат якоїсь замазученої брезентини, розіп3 кульмінація нув, і та брезентина... враз стала вітрильцем! Б А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидіти­ муть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства. В Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що її в першу мить Тоня й не впізнала без вітрильця, то ж їхній був човник... Г ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й цикаду, і ящірку сама зловить. ..

295

українська літ ерат ура другої половини X X - почат ку X X I ст. 4. Чому О. Гончара н азиваю ть «однією з о п о р н а ц іо н ал ьн о го відродження»? 5 . Чи мож е зацікавити творчість О. Г ончара с у ч асн о го зар у б іж н о го читача?

Якщо так, то чим с а м е ? Якщо ні, то ч е р е з щ о? 6. Знайдіть і проком ентуйте пейзаж і в новелі О. Г ончара « З а м ить щастя». 7 . Згад ай те зм іст новели В. В инниченка «М омент». Чим б л и зь к а вона до но­ вели О. Гончара « З а мить щ астя»? 8. У чому п роявляється ром ан тичн е в новелі О. Г ончара « Зал ізн и й острів»? 9 . Що сим волізує танок юних Віталика й Тоні на р о зп еч ен ій палубі затонулого к р ей сер а? Чому цей твір н ази в аю ть н о в е л о ю -за с т о р о г о ю ? 1 0. П рокоментуйте сл о в а Д. П авличка з е п іг р а ф а д о тем и . 11. Випишіть і проаналізуйте художні детал і з новели « За м ить щастя», 12. Дослідіть кольорову гаму другої частини новели «Залізний острів» (випишіть відповідні сл о в а й словосп олучен н я). Як ця га м а зм ін ю єть ся? ДОМ АШ НС ЗА ВД А Н Н Я

1. Виписати портретні характеристики Лариси й Сашка Діденка з різних частин но­ вели «За мить щастя». З'ясуйте, як вони змінюються з розвитком дії. 2. Виписати з новели «Залізний острів» образи-сим воли й розкрити їх значення. 3. Знайти в романі «Тронка» новелу, у якій знаходиться р о зв ’язка новели «Залізний острів». Прокоментувати її (за бажанням).

Л ІТЕ РА Т У РА 1. Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка, — К., 1997, 2. Гончар О. Листи. — К., 2008. 3. Гончар О. Щ оденники: У 3 т. — К„ 2002, 2008. 4. Погрібний А. Орбіти худож нього слова / / Українське слово. Хрестом атія української літератури та літературної критики XX сг. — Кн. 3. — К., 1994. — С. 3 - 1 6 . 5. Сверстюк Є. Собор у риштованні / / Українське слово: Хрестоматія української літе­ ратури та літературної критики X X ст. — Кн. З, — К„ 1994. — С. 5 0 -6 6 . 6. Цалик С. М., Селігей П. О Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія укра­ їнської літератури. — К„ 2010.

www .ukrIit.vn.ua/author/gonchar.htmi lib.guru.ua/PROZA/GONCHAR/tronka.txt Радимо відвідати: Д ерж авний літературно-меморіальний м у зей -сад н бу О леся Гончара в с. С уха К обеляцького p-ну П олтавської обл.; м узей О л еся Гончара (К и їв , школа № 76 ім. О. Гончара); подивитися: худож ні фільми «Дівчина з маяка», «Б ерег лю бові», «Собор», «Все перемагає любов», «Золоті литаври»; документальний фільм «У всякого своя доля».

296

Гри гір ТЮТЮННИК

Його новели і повісті суворі, витримані у ви ­ щих вимогах правди життєвої і художньої, автор не заграє зі світом, з героями й з істиною, письмо його точне, вивірене, ощ адливе, часто новели нагадують мовби гравюри на сталі. П. Загребельний

1 9 3 1 -1 9 8 0

Славетний український прозаїк XX ст., який зумів глибоко заглянути в душу людини, розкрити її в найтонших психологічних нюансах, повнокровно відтво­ рити характери своїх сучасників. Попри непросту суспільну атмосферу радян­ ського часу, зберіг творчу індивідуальність, був чесним перед собою і своїм на­ родом. Це - «суворий реаліст», «живописець правди», як назвав його О. Гончар. Уся творчість Гр. Тютюнника пов’язана вічними, справжніми цінностями, які наповнюють пронизливим світлом найтемніші закутки людських душ, заблукалих, як і він сам, дітей величезного, жорстокого, але все ж прекрасного світу. Автор кількох збірок оповідань, повістей «Климко», «Вогник далеко в степу», «Облога», «День мій суботній». Григір Тютюнник є гордістю, коштовною перлиною української літератури. Його твори ніколи не залежуються в книгарнях, їх перекладено багатьма мовами. Ж иттєвий і творчий шлях письменника Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. Ш иліщі Зінькюського району на Полтавщині. Дідівська хата, старовинна, велика, стояла над шляхом, який веде до Гадяча. У базарні дні проїжджі дядьки зупинялися тут пе­ репочити, попоїти коней, послухати балачок трьох братів Тютюнників: Павла, М ихайла та Филимона, які вміли «гарно перекривляти, себто копіювати одно­ сельців». Батько, Михайло Васильович, столярував у колгоспі. Був він уроджений інте­ лігент. таємно готувався вступити в учительський інститут, писав вірші. Пер­ ший шлюб з ївгою Буденною (матір’ю Григорія-старшого) був невдалим, вони розлучилися ще до народження сина. Друга дружина, Ганна Михайлівна, була молодшою від нього на шістнадцять років. Вона теж працювала в колгоспі. У 1937 p., коли Григору було шість літ, батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Мати залишалася молодою вдовою, тому невдов­ зі вийшла заміж. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Филимон. Він разом із дружиною, Наталією Іванівною, стали для хлопця на той час батьками. Обоє працювали в школі. Учився Григір російською мовою. Як пише в авто­ біографії, «з того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою». Під час війни, коли дядька забрали на фронт, а тітка народила дівчинку, Гри­ гір, рятуючись од голоду, повернувся на Полтавщину, до матері. 297

Українська літ ерат ура другої половини X X — почат ку X X I ст. Г р и г ір Т ю т ю н н и к : «Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, у котрій з початку подорожі було д е в ’ять сухарів, пе­ репічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший р аз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні...»

r t i

'т'акт

Після війни вступив у Зіиьківське ремісниче училище, бо там одягали й да­ вали 700 грамів хліба на день. Це й порятувало тоді Григора та його маму від го­ лоду. Після закінчення навчання трохи працював на Харківському заводі ім. Ма~ лишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив же за тодішніми законами відпрацювати на заводі три роки. За «втечу» з Харкова відсидів 4 місяці в колонії. Сумний спогад тих років: «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...» Отож не дивно, що Григір тікає світ за очі. Вертається па Донбас, де «слюсарю­ вав, їздив на машинах, майстрував»... Трохи жив із дядьком і тіткою, од них пі­ шов до армії. Служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же серйозно зайнявся самоосвітою, яку не залишав і після демобілізації. Закінчив вечірню школу. Під час армійської служби починає листуватися зі своїм старшим братом Григорієм, твори якого вже друкували. Він замінив йому батька, став найпер­ шим літературним учителем. Допомагав матеріально, підтримував .морально, де­ лікатно схиляв до української мови. Згодом брати часто зустрічатимуться в Шилівці, до ранку простоюватимуть за розмовами на містку через річку, стануть справжніми друзями. Смерть Григорія Тютюнника (автора роману «Вир») у 1961 р. стане для Григора непоправною втратою на все подальше життя. А поки що були щасливі роки (1957-1962) навчання на філологічному фа­ культеті Харківського університету. Вони збіглися з деяким потеплінням у сус­ пільстві після XX з’їзду партії, на якому було розвінчано «культ особи» Сталіна. Важке робітництво, поневіряння, пошуки себе —тепер це було для нього десь позаду. Чи ж є нині студенти, яким зрозуміле таке зізнання: «Чомусь я не уявляв університету без музики, звідкись згори, з високих стель, повинна була линути тиха музика, схожа на органну»? У хлопця з'явилася можливість багато читати, вивчати всілякі науки, спілкуватися з цікавими людьми, прислухатися до самого себе, утішатися цими відкриттями, нарешті, пізнавати таємниці творчості. Проте загальна атмосфера в університеті була не дуже сприятливою для розвитку неординарної особистості. Григір Тютюнник це швидко зрозу­ міє. Система освіти консервативна, догматична, заідеологізована: так прищеплювалася вакцина проти прозірливості, самостійності мислення. Ли­ ше внутрішній спротив непокірної вдачі, пильне вдивляния в життя могли врятувати од немину­ чого манкуртства, духовного зубожіння. Тим часом життєдайний вітер відлиги вже гуляв довгими університетськими коридорами, обвівав темні закутки гуртожитку на Товкачівці, Григір Тютюнник з родиною де мешкав Григір. Студенти заслуховуються дядька Ф илимона. 1953 р. 298

Григір Тютюнник

Висоцьким, Окуджавою, Утьосовим, тихцем танцюють під заборонений «буржуаз­ ний» джаз, з-під поли читають Цветаеву, Пастернака... Однак то була лише ілю­ зія демократизації. В університеті діяла налагоджена «система шпигування». Страх бути запідозреним, викликаним в «органи» охолоджував гарячі голови. Звісно, непросто було запальному, нетерпимому Грнгору стримувати себе, ін­ коли «проривало» «підозрілими» репліками, як, скажімо, на загальних комсомоль­ ських зборах чи на семінарах з історії ІСПРС. Однак нічого не минало безслідно. Пляма 11 ебл аго наді й ності «правдошукача», а ще сина репресованого «ворога на­ роду» (хоча в 1957 р. батька посмертно реабілітували) супроводжувала його. До того ж писав оповідання, які кидали тінь на радянську дійсність... Хто знає, чим би могло скінчитися для Григора навчання в університеті! У ті роки він противиться всьому, що нав’язувалось із професорської кафедри, намагається окреслити й захистити власне, осібне світобачення, прагне душею відчути «тиху музику». Але вона по-справжньому зазвучить йому не там, звідки чекав, зазвучить згодом у процесі творчості. У 1961 р. московський журнал «Крестьянка» друкує оповідання Тютюнника «В сумерки»-, написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається. Після закінчення навчання разом із дружиною Людмилою їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син М ихай­ ло, названий на честь свого закатованого діда. Проте письменника мучить чуже йому російськомовне середовище. Він хоче жити гам, де живуть його герої. З 1963 р. Тютюнник — у Києві, цьому сприяли передовсім А. Дімаров та О. Гончар. Поселився в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, пра­ цював у газеті «Літературна Україна», згодом —у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (тут він написав сценарій за романом «Вир»), у видавництвах. У тогочасних журналах друкуються оповідання Гр. Тютюнника. Його добро­ зичливо приймають і підтримують і київські письменники. Взагалі про нього швидко почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, із чорними очима, «глибокими й розумними», з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Вал. Шевчук. Любив артистично й дотепно «оживлювати» епізоди майбутніх творів.

®

Д есь у ті роки М икола Вінграновський, тоді режисер-постановник, запрошує Григора Тютюнника на кінопроби фільму «Ескадра повертає на захід», який мали знімати на Одеській кіностудії'. Він згадує: «Всі, коли побачили його кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив... Мені рішуче запропонували Григора не знімати, мовляв, нехай краще пише свої новели...» аК Т

У 1966 р. було надруковано його першу книжку «Зав’язь», у 1969 р. — «Д ере­ вій». Однойменне оповідання відзначили премією всесоюзного конкурсу, оголо­ шеного «Литературной газетой». Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито й спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеоло­ гізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношував у серці. Так, дуже спокусливо було партійним наглядачам біля літера­ тури приручити цього гордого й сильного чоловіка. Для цього йому отруювали 299

Українська літ ерат ура другої половини X X — початку X X I ст.

життя шельмуванням у пресі, гальмуванням видань і окремих публікацій. З якогось часу письменник покинув службу в редакціях і видавництвах, цілком віддався влас­ ній художній творчості. Він багато і плідно працює. У 1970-х «застійних» роках побачили світ його книжки новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки оповідань для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Тим часом віз фарисеїв, поскрипуючи, котився П. Заеенко, Гр. Тютюнник, битим шляхом української літератури. Водночас Б Нечерла. 1%0-і роки дивовижна доба 1960-х років змогла породити й вулкани, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Симоненко, Алла Горська, Василь Стус) чи кидали виклик усім (як робив Григір Тютюнник). Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правду, примножуючи кількість своїх опонентів. «На кожного Авєля по три Каїни» — так він характеризує тогочасну моральну ат­ мосферу в Україні. У суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала. Він дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді Григір був незахищеннм, аж надто вразливим, щирим, чесним. Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність. Про це — у його щоденниках, записниках. У лютому 1980 [). Гр. Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»). А 7 березня 1980 р. він заподіяв собі смерть. Поховано митця на Байковому цвинтарі в Києві. Лише в 1989 р. за двотомник вибраного його посмертно пошановано Держав­ ною премією У РС Р імені Т. Г. Шевченка. Особливості світобачення та життєва позиція Григір Тютюнник мав нелегку долю. У дитинстві він пережив чимало психо­ логічних травм. Насамперед це втрата батька. Він відчував себе майже сиротою, бо кілька літ жив і без матері. Отже, вразливий хлопець уже з малих років почу­ вався самотнім і незахищеним мандрівником. Зі студентського щоденника Григора Тютюнника: «Іноді, щоб не залишатися самому, доводиться брехати собі, що в тебе є друг». «Не можу більше: плачу... А що буде далі? Всі бреш уть... всі лицем ірять... Всі! Д е ж д о б р о , якому слу­ жити зб и рався?» А ось із листа до брата від 23 квітня 1961 p.: «Чим я жив увесь цей час? Нічого, бр ате, втішного. Читав, хандрив, прозрівав, дум ав, п исав, вчився, іноді випи­ вав — ал е завж ди був самотній, наче той хрест, що стоїть у полі, по п раву руку, якщо з Кам'янки до Львова їхати».

О К ЗЗ

У Києві його вразили ті митці, які покірно служили радянській ідеології, тим самим «знекровлюючи» літературу. Тільки про декотрих він може сказати тепле 300

Григір Тютюнник слово. Н априклад, про І. Драча і М. Вінграновського: «Обидва справили на мене враження джерел, які пробили твердь». Багатьох інших він, мабуть, небез­ підставно вважає «письменниками» тільки за спілчанськими квитками. Це його пригнічувало, бо для нього творчість була не заробітчанством, а свящ ен­ нодійством. Через це серед своїх сучасників загалом відчував себе чужорідним тілом. Валерій Шевчук: «Високий, худий, з гінким кроком, тілом ставний, випростаний, з непокірно завинутим чубом, з гордо піднесеною головою, він виріз­ нявся в юрбі, і цього не помітити було годі. Був він із тих, хто знав собі ціну, хто ставився до свого становища митця з виключною серйозністю й вимогливістю».

^оказ

Отже, у спільному оркестрі не грав, був індивідуалістом, особистістю, прагнув утвердитися гідним способом —якісною, чесною, вільною творчістю. Узагалі тоталітарне суспільство завдяки своїй антигуманній суті тільки сприяє створенню глибокої прірви між особистістю і державою, особистістю і масою (чи колективом) тобто виникненню психологічного відчуження людини. І це Гр. Тю­ тюнник відчував на собі постійно. Зовні ніби все було добре. Він любив товариство, ніколи йому його не браку­ вало, швидко сходився з людьми, кепкував і жартував. А в глибині душі мав пекель­ ний біль, який терзав безперестанно.

оказ

Григір Тютюнник: «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому н ем ає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пе­ кельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, усе б сп о ­ чатку почати, та несила».

У його світобаченні домінував почуттєвий максималізм. Душа не отримува­ ла у відповідь того, чого прагла, не могла вмістити всього, що мала. Його новели ставали наслідком самовираження, звільнення від тяжкої ноші — відчуття влас­ ної відчуженості, самотності. За своїми героями Гр. Тютюнник мовби ховав себе, своє страждання. У цьому визначальна особливість його творчості. Ще молодим він дійшов висновку: -«Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це єдине дже­ рело творчої енергії». Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змуш увала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою. Його твори або втілювали «ego», або доповнювали його, бо письменнику підсвідомо дуже хотілося вилити в них і свою мрію — мрію про душевну рівновагу, недо­ сяжну в цьому світі гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею» — ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та «релігія», до якої прийшов Тютюнник у своєму само­ пізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення. Художній світ Григора Тютюнника Коли почали друкувати оповідання Гр. Тютюнника, у літературі вже були такі митці, як І. Драч, Д. Павличко, Р. Іваничук, В. Шевчук, Є. Гуцало та ін. - когорта шістдесятників, як називають цю буйну молоду хвилю, що піднялася на початку 301

Українська література другої половини X X - початку X X I ст. 1960-х років. Однак коли прийшов Григір, дехто з них зрозумів, що тим шляхом, яким ішов він, уже не міг іти ніхто. Не дивно, що після нього з ’явився цілий по­ тік епігонів (тих, хто сліпо наслідує когось). У їхніх творах наслідування відбу­ лося лише на тематичному рівні, а характери сільських дядьків і бабусь з’явля­ лися невиразними, зазвичай схожими один на одного.

f

3i спогадів поета і друга П етра З а с е н к а : «Якось один початківець допитувава К Т ся в Григора Тютюнника про секрет творчості. І так напосідав, що вивів пись­ менника з рівноваги: "Слухайте, голубе, Я знаю, що ви із сім'ї, яка ніколи не знала нестатків. Ви ніколи по-справжньому не м ерзли на морозі, не облива­ лися потом від роботи. У вас завжди все було і все є. Відповідно вам зд ається, що так і у всіх. Вас не кольне в серце, коли побачите побиту життям людину, і не відчуєте її стану. Пи­ шіть собі те, що пишете... — Ну все ж таки, секрет є ? — Та є ! Є ! Повнадуша болю! Передаю секрет — біль.., так ви ж його не візьмете..."»

Новели й оповідання Гр. Тютюнника — це біль, страждання за людину. «Іноді я відчуваю людину, як рана —сіль», — писав він у щоденнику. Його творчий спадок невеликий — укладається у двотомник, що з’явився в 1984-1985 pp. Жанрово одноманітний —це новели, оповідання, кілька повістей. Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем письменника було сучасне село. З нього вій вийшов у не­ прості мандри по чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по народну муд­ рість, випробувану віками мораль. Українське село за тих часів було зачеплене ко­ розією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам’ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село залишмося практично єдиним носієм української мови. Тому саме сільська тема­ тика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Однак у повоєнні часи Гр. Тютюнник ішов власним шляхом. Його твори не відповідали стандартам соціалістичного реалізму, були далекі від ілюстрування партійних гасел, штучного оптимізму. За те, що він не хотів писати, як усі, Гр. Тютюнника постійно цькувала офіційна критика. Його рятувало те, що він не торкався політики, не використовував публіцистики, не прагнув викривати чи засуджувати. Зрештою, це тоді було неможлива. У його прозі тогочасне україн­ ське село мовби ожило, постало в розмаїтті людських доль, яскравих характерів. Письменник зумів через конкретну історію людини, її душу точно передати дух того непростого часу, торкнутися багатьох болючих суспільних проблем. На­ приклад, маргінальної, спровокованої в повоєнний час, а надто в 1 9 5 0 -1960-х ро­ ках масовою міграцією сільської молоді до міста, кращого, легшого життя. Ш

Згадайте, хто ще з українських митців звертався до маргінальної теми.

Письменник присвятив маргінальній темі кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній», хоча вона відлунює і в багатьох інших. Класичним у цьому ряду є оповідання « О ддавали К ат рю». У ньому йдеться про те, як восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського лавочника Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя, В селі женихів немає, 302

Григір Тютюнник а Катрі пішов третій десяток —то ж мусять оддавати. Родина готується до весілля. Нарешті, з’являється наречений — зрусифікований «жевжик». Дівчина поїде з ним. Автор ретельно, акцентуючи на худож­ ніх деталях, описує підготовку до весілля та саме ве­ сілля. Ідейне закінчення твору: Катря від’їздить на Донбас. Ідейне навантаження має і така художня деталь, як стара бабина хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий живіт. Ця хустка мовби покликана захистити дівчину від усякого зла. Проте чи збереже вона її в чужому краї, як і пам'ять про j Яблонська. свій полтавський рід, чи не відречеться від себе, соЗаснатані. 1966р. ромлячись рідної мови, тієї пісні, яку співали їй на весілля? Н а ці питання автор не дає відповідь, залишаючи їх для читача. Варто наголосити, що Гр. Тютюнник багато працював над .мовою своїх творів, Часом у пошуках якогось потрібного, найточнішого, на його погляд, слова про­ сиджував годинами. Загалом писав, не поспішаючи, довго виношуючи задум, ре­ тельно обмірковуючи сюжет, окремі деталі, яким теж приділяв велике значення. Його мовний стиль характеризується багатством лексики й синонімів. Напри­ клад, герой не «говорить», а цокотить, одказує, озивається, вигукує, регоче, оскиряється, лементує, бубонить, мигиче, видихує, шепоче, шушукається, бурмотить, вихоплюється, співає, просить-стогне. хрипить, волає, кричить, зронює в тиші. П исьменник уважно прислухався до розмов звичайних людей, особливо сіль­ ських, занотовував влучні вислови, приказки, цікаві спостереження. Важливою рисою індивідуального стилю Гр. Тютюнника є «млявість* сюжету або ж його відсутність. Наприклад, у новелі «У Кравчини обідають» ретельно описано буденний обід у родині Юхима Кравчини. Перед читачем «оживають» усі домочадці, а також стиль їхнього життя, стосунки між ними тощо. О тож його герої — звичайні сільські люди: жінки, чоловіки, старенькі, діти. У центрі кожного твору завжди характер людини, до того ж персонажі «живуть» самостійним життям. Манера оповіді описова, без авторського голосу. Однак це не свідчить про байдужість митця до зображуваного. Він над усе любить людину, про яку пише, незважаючи на те, яка вона. Письменник страждає з нею, перейма­ ється її почуттями, проблемами, сумує через її недосконалість, незахищеність із «якоюсь безсилою журбою», як помітив німецький дослідник Рольф Гебнер. Д итям його уяви, його художнього дослідження є Нюра, який втратив себе, пристосувався («Нюра»), людина-гвинтик Маркіян («Поминали М аркіяна»), світлий і лагідний Ктимко («:Климко»), сноб Степан («Син приїхав»), легковажна Дарка («Кізонька»), одинока старенька Вуточка («Вуточка»), дивакуватий Санько Бреус («Д ивак»), чесний трудівник Іван Срібний («Іван Срібний»), У цьому ка­ лейдоскопі доль і характерів Гр. Тютюнник розказав нам щиру правду про нас самих, незалежно від того, живемо ми в селі чи місті, старі ми чи діти. У своєму щоденнику він писав: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені». Тому не дивно, що його твори виходять за межі одного факту, конкретної історії. У них завжди порушено загальнолюдські, вічні мотиви й проблеми, які можуть схвилювати всіх. 303

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Насамперед це екзистенційна проблема буття на землі, яка присутня в усіх його творах і скрізь її порушено в контексті вітаїзму реалістичного зображення. Показуючи життя в різних проявах, розповідаючи про різних людей, письменник наштовхує на думку про скороминущість буття, неповторність кожної миті, пе­ редає власний біль за красу цього розмаїтого світу. Він прагне наче увіковічнити якісь швидкоплинні моменти, що схвилювали його як художника, оживити цікаві, яскраві характери. У зв’язку з цим зверніть увагу на новелу -«Крайнебо». Особливо близьким Гр. Тютюннику був мотив самотності людини. Кожен самотній по-своєму: не послав Господь дітей («Кленовий пагін»), відібрав їх («Вуточка»), наділив особливою вдачею («Дивак», «Дикий», «Холодна м’ята»). Ж иття топчеться по цих самотніх душах, почуттях. Проте кожен несе свій хрест. Усі його твори пронизані цим мінорним, хоча й життєствердним, настроєм, вічною печаллю. Водночас душа кожного шукає порятунку, звільнення. Тому його герої зазвичай страждають, прагнуть якось подолати протистояння реаль­ ності та мрії. Декого з них вважають диваками («Дивак», «Дикий»). ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ Під час написання цих оповідань Гр. Тютюнникові надзвичайно імпонувала твор­ чість російського письменника В. Шукшина. Він навіть переклав його повість «Калина червона» українською. Василь Ш укшин (1929-1974) — відомий російський письменник, кінорежисер, актор, сценарист. Працював на кіностудії ім. М. Горького. Автор художніх фільмів «Калина червона», «Живе такий хлопець», «Дивні люди», «Пічки-лавочки» та ін., кількох збірок оповідань, романів, п 'єс. Герої його прози — звичайні люди, а л е з оригіналь­ ними характерами й непростими долями, є з-поміж них чимало й диваків.

Варто підкреслити й автобіографічність багатьох творів митця, особливо опо­ відань «В сутінки», «Смерті,кавалера», повістей «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу». Вони з ’явилися на основі спогадів про власне голодне воєнне й повоєн­ не дитинство. Герої цих творів —діти, на чию долю випали тяжкі випробування, вони завчасно дорослішали, самотужки мусили виборювати місце під сонцем. Однак ці твори він писав не спеціально для дітей. Душа письменника була дуже схожою на дитячу. Власні почуття, переживан­ ня світу були суголосні почуттям дитини. Тому він підсвідомо тягнувся до образів дітей, а ще — стареньких, таких же вразливих й беззахисних. Як бачимо, Гр. Тютюнник оновив традицію реалізму в українській літературі радянської доби, рішуче відмовившись од естетики соцреалізму. Під його пером українська проза ставала справжньою традиційною прозою, flo ra твори національ­ ні змістом, героями, стилістикою, сягнули вселюдських вимірів. У цьому переконує й новела «Три зозулі з поклоном». «ТРИ ЗО ЗУ Л І З ПОКЛОНОМ» Ця новела — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Вона чи не найглибше віддзеркалює внутрішній світ Гр. Тютюнника, його прагнення гармонії, злагоди, доброти й усепрощення. Здається, до її написання він прямував усе попереднє життя, а поштовхом стала, здавалось би, незначна подія. 304

Григір Тютюнник

‘'акт

Було то 1976 р. До Будинку творчості в Ірпені завітав сліпий бандурист. Із-поміж його пісень уразила «Летіла зозуля через мою хату...». У ній ішлося не так про нещ асливе кохання, як про вічне страждання людини. Григір ураз підхо­ пився і побіг до себе в кімнату. Про це розповідають очевидці.

Усього на кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія нерозділеного кохання, власне, традиційний «любовний трикутник». М арф а Я ркова одружена, але таємно кохає М ихайла, батька оповідача. Невдовзі його за ­ силають до Сибіру, звідки він не повернеться. Однак автор оновлює, модернізує цей «вічний» сюжет не лише відсутністю моральноетичного конфлікту, українськими історичними реалі­ ями, свіжою ідеєю, а й за допомогою оригінальної композиції. У творі тісно переплелися час теперіш­ ній і минулий, реальність зі спогадами, розповіддю, листом «від тата». Послідовної дії в новелі немає: во­ на «змонтована» з різних хронологічних фрагментів, тому непросту історію стосунків читач вибудовує сам. Студент довідується про давнє кохання Марфи з розповіді матері. У центрі — ця розповідь, «обрам­ лена» його коментарем. Звернімо увагу, як Софія, дружина Михайла, характеризує Марфу, на яких де­ талях акцентує, згадуючи спільне з нею минуле. Григір Тютюнник був справжнім «майстром художньої деталі». За її допомогою він досягав лако­ нічної, але інформативної «густоти» зображення. Є. Багач. Птаха

кон сул ь тац ія • ТЛ Художня деталь — це різновид художнього образу, яскрава, промовиста подроби­ ця, яка у творі виконує важливу роль: за її допомогою автор наголошує на чомусь, під­ силю є його ідейне спрямування, порушує якусь проблему тощо.

Скажімо, у цій новелі саме з розповіді Софії довідуємося, що ж було на душі в Марфи, у Михайла. Найточніше про це «говорять» такі деталі: вона терпляче сидить «на поріжку» пошти, чекаючи на листа від Михайла; у неї «жовті кучері з-під чорної хустки» (що символізує її розлуку й печаль); листа М ихайла до дружини «пригорнула до грудей»; у неї постійно «сльози в очах»; Михайло очі «до­ лонею прикриває» (ніби приховує, що ж у душі); посивіла Марфа і посивів Михайло; сосни «батькові» і сосни «молоденькі». Як бачимо, останні деталі — контрастні; на подібних контрастах Гр. Тютюнник також постійно акцентує.

ЗОР

Знайдіть у тексті художні деталі, зокрема і контрастні, та прокоментуйте їх.

Безперечно, у творі можна відшукати й деякі автобіографічні збіги. Образ Михайла асоціюється з батьком автора, також репресованого. Навіть ім’я не зм і­ нено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться — у 1970-х роках ці події замов­ чувалися. А образ студента також нагадує самого автора. Проте все це свідчить лише про використання письменником власного досвіду. 305

Українська література другої половини X X — початку X X I ст._________ Найголовніше в цій новелі навіть не трагічна історія нерозділеного кохання, а самі почуття, переживання героїв, які автор передає тонко, глибоко, переконливо. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просторові межі, тобто визначають художній час і простір, головну ідею. Головним персонажем тут на­ справді є любов, а люди його лише уособлюють, матеріалі­ зують. Ж иттєву конкретику, історичні реалії відсунуто на задній план, читач задумується над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає міркувати над трагічними складнощами людського буття, неможли­ вістю багато чого змінити в цьому житті. Д оля вирішує все по-своєму: відбирає М ихайла в обох. Однак чи житВ. Проклов. Таємна квітка тєві обставини сильніші від людини? Чи смерть нерекохання. 1994 р. , ' могла любов? Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страж­ дання (хоча в кожного воно різне), єднає любов (також у кожного своя) як найви­ ще мірило вартості людини. «Любові всевишній присвячується» — недарма такий епіграф дає Гр. Тютюнник. У новелі любов оточено якимсь неземним ореолом, далеким од звичного, побутового розуміння, хоча насправді ніякими особливи­ ми словами митець не користується, передаючи цю любов, хіба показує, як і в житті, і в розлуці Марфа й Михайло «отак одне одного» чули. Любов благодатним світлом розливається довкруги. Звернімо увагу: листо­ ноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає М арфі пригорнути до грудей листа. Він розуміє й поважає її почуття. Соня не картає «суперницю», навпаки, розуміє й тому найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Нарешті, М ихайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Мар­ фина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмар­ ках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на р ука х колиску з сином, доки й ж итиму».

консультація В уявленні українців з о з у л я — багатозначний символ, Вона уособлю є сум, тугу за минулим життям, з а красою, страждання, перетворення жінки на птаху, віщунку життя, пробудження природи. Це загалом добрий вісник, птах, близький до лю дської душі, Людина п еред смертю просить її переслати вісточку про с е б е . Може уособлю вати не­ щасливу в коханні чи подружжі дівчину чи жінку.

ЖОтже, саме любов єднає всіх трьох героїв, робить їх чистішими, добрішими, Поміркуйте над значенням назви новели «Три зозулі з поклоном».

здатними на співпереживання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут 306

Григір Тютюнник

П ід с у м к о в е

Григір Тютюнник: «...Мало - бачити. Мало - розуміти. Треба

СУДЖ ЄН НЯ

любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові*.

зав дан н я 1. П рочитайте рядки з новели «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника Я виходжу з-за клуба в новенькому деш евому костюмі ( три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемо­ данчиком у руці. Виділені сл о ва є А метонім ією Б художн ьо ю деталл ю В синекдохою Г психологічною характеристикою Д о к сим ороном 2. Завуальований драматизм суспільних колізій у новелі «Три зозулі з поклоном» с т а є помітним із А репліки си на про складання сесії Б поведінки дядька Левка В вечірок у М ихайловому домі Г стосунків М арфи й Карпа Яркових Д скупих відом остей про Сибір 3. У становіть відповідність

Герой 1 М арф а 2 С оня 3 д я д ь к о Л евко 4 си н-студ ѳн т

А Б В Г

Репліка Чорнила слізьми не розмаж. Нате вам осьо, вип'єте за його зд о р о в я. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде.,. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не

називає. Д Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи ?

307

Українська література другої половини X X

—

початку XXI ст.____________________________________

4. 5. 6. 7.

Розкрийте особливості світобачення й ж и ттєвої п озиції Гр. Тютюнника. Чим у своїй творчості Гр. Тютюнник близький д о Г. Косинки? У чому п роявляється автобіограф ічність н овел и «Три зо зул і з поклоном»? Д ослідіть композицію новели «Три зозулі з поклоном », зо с е р е д и в ш и ува­ гу передусім на зміщенні часови х площ ин як худож ньом у за с о б і. 8. Який м ом ент є кульмінаційним у сюжеті н овели «Три зозул і з поклоном»? 9. Визначте ж анрові о собли вості н овели. 10. Що символізую ть со сн и в новелі «Три зозулі з п оклон ом »?

11. Літературознавець М. Наєнко вваж ає основною рисою стилю Гр. Тютюнника «штрихову стилістику, що містить м аксим ум естети ч н о ї ін ф орм ац ії про по­ дію чи героя». Знайдіть і зач и тай те п риклади такої стилістики в новелі. 12. Як ви розум ієте вислів Гр. Тютю нника «ж ит и в до б р ій приязні з небом і землею»?

ДО М А Ш Н Є ЗА В Д А Н Н Я 1 . Виписати художні деталі з новели «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника. Усно розкрити значення кожної з них. 2. Прочитати оповідання Гр. Тютюнника «Оддавали Катрю» (за баж анням). Як ви ро­ зумієте вираз із епіграфа до теми «Новели нагадують мовби гравю ри на сталі»?

ЛІТЕРАТУРА 1. Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письмен­ ника. — К„ 1988. 2. Григір Тютюнник: «Образ України — здавна й по сьогодні»: Щ оденники, записники (передм.. упор. О. Неживого). — Луганськ, 2005. 3. Дотик В. Любов і Біль / / Г. Тютюнник. Облога: Вибрані твори. — К„ 2004. — С. 5-23. 4. Мороз Л. Григір Тютюнник. Л ітературний портрет. — К., 1991. 5. Лашковський Є. М ожливо — після грози / / Кур’єр Кривбасу. — 1997. — № 71-72. 6. Поговорити б, Григір, треба: Д о 70-річчя з дня народження Григора Тютюнника. Спо­ гади. Літературна спадщина: перші оповідання. — X., 2001. 7. «Прийшов, щоб не розлучатися...». Н а пошану 70-річчя Григора Тютюнника: Науко­ вий збірник. - К., 2005. 8. Черненка О. Не зміліє пам'яті криниця: Спогади про Григорія та Григора Тютюнників. К., 2001. 9. Шугай О «Усе живе —тепле...»: Нове про Григора Тютюнника. — К., 2006. 10. «...Щоб було слово і світло»: Л истування Григора Тютюнника. — Л уганськ, 2004. Iib.gnru.ua/SU /U K R A IN A /T Y U T Y U N N IK /tri_zozu.txt lib.m eta.ua/book/18938/

Радимо подивитися: художні фільми «Оддавали Катрю», «С кляне щ астя», «Три плачі

лад Степаном», «Климко» (за творами Гр. Тютюнника).

308

Валерій ШЕВЧУК ньомѵZ „ , ~ ПСТЬ у цьому житті< але кожен у дѵшею " Г ' ЯК М0ЖЄ’ будує свій храм' Той хРам ' є зникаг а нищиться, ~ ЧИодна С™Мтільки серцемУсе вічна. минає'Вона Усе зникає и любов живильна сила нашого духу, вона спонука праці на­ шої та життя.

Нар. 1939 р.

Вал Шевчук

Валерій Шевчук один з українських письменників, чий творчий старт від­ бувся в 1960-х роках, а змужніння випало на роки «застійні», роки панування в літературі соціалістичного реалізму. Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за гих а зсурдних суспільних умов зберегти внутрішню свободу, а відтак і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (J1. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдешніх. У той час, коли інші служили правлячій владі, Вал. Шевчук залишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без найменшої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Г. Сковороду. Його життя, можливо, аскетично-непривабливе для інших, для письменника стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». У ньому йому вдалося створити великий духовний космос, що його не одразу всі можуть збагну­ ти, але який притягає, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, посправжньому може прислужитися людям. Це, певно, найвища нагорода, якою доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій. Нагоро­ дою є й перекладені на 21 мову світу його твори, відомі далеко за межами України. Життєвий і творчий шлях письменника Валерій Олександрович Шевчук народився ом. Житомирі 20 серпня 1939 р. в родині шевця Олександра Івановича. Про свого батька він скаже так: «Був ве­ ликий трудівник, і я ніколи не пам’ятаю його при безділлі —і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При робоїі вельми любив, коли мати читала йому україн­ ську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а ма­ ти йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробу­ див у мені інтерес до української літератури». Мати ж була полька за походженням, але ма­ ла «українську свідомість». Вона розмовляла пра­ вильною українською мовою, найбільше любила українську класику й над усе хотіла вивчити сво Родина Валерія Шевчука їх дітей Анатолія і Валерія. 309

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Найцікавіше, що саме старшому синові пророкували письменницьку долю. Анатолій рано почав друкуватися, його помітили в літературних колах. У 1966 р. його було заарештовано й відправлено на п'ять літ до одного з таборів у Мордов­ ії (за статтю про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідти він повернувся морально зломленим. Літературну естафету від нього перебрав молодший брат. У шкільні роки Валерій захоплювався географією, мріяв стати геологом, на­ віть брав участь у геологорозвідувальній партії. Після невдалого вступу до Львів­ ського лісотехнічного інституту перепробував різні робітничі професії. З великим душевним сум'яттям у 1957 р. закінчив Ж итомирське технічне училищ е № 1. Мрія вчитися не покидає його, він багато читає. Упевнено відчув себе лише тоді, коли став студентом історико-філологічного факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Як зізнається, до навчання ставився формально, в основному займався самоосвітою. Наполегливо просиджував у студентській бібліотеці, од якої лише час од часу відволікали театр, кіно і дівчата. Відкрив для себе В. Винниченка, С. Плужника, М. Грушевського, В. Підмогильного, Г. Гейне, К. Гамсѵна. Захопився Василем Чумаком, чия поезія його потрясла так, що знищив усі власні вірші її вирішив «почати новий період*. Бере участь у літстудіях при видавництві «Молодь* та університеті. Його підтримують відомий житомирський перекладач і поет Борис Тен, В. Сосюра, І. Драч, В. Дрозд, М. Вінграновський. У 1961 р. дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новелою «Настунька», Відтоді Шевчук уже досить активно друкується в «Літературній Україні», «Вітчиз­ ні», був учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де його зустріли досить прихильно. Помітила й тогочасна критика, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. Після закінчення університету працює в Ж итомирській обласній газеті, але не пориває з Києвом, де залиш илися знайомі та друзі, серед яких він, як і інші молоді літератори, отримав тавро неблагонадійного. За це, власне, його і було підправлено до армії, у Мурманську область. Там багато писав, зокрема свій пер­ ший великий твір «Набережна, 12». Рукописи надсилає до брата, тоді ще вільного, який їх редагує та передруковує. У 1965 р. повернувся додому, працював у відділі музеєзнавства Державного історичного музею УРСР, сіле недовго. Для тогочасної інтелігенції наставали тривожні часи: після тимчасової «хрущовської відлиги» накочувалася нова хвиля репресій. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» група київських інтелігентів підтримала протест проти арештів, який виголосив І. Дзюба. Серед них був і Вал. Шевчук, що, звісно ж, узяли до уваги «компетентні органи». Після арешту брата обшуки були і в нього, тому невдовзі залишився без роботи. 1967 р. все ж з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня», автора навіть прийняли до Спілки письменників. Його оповідання перекладають у Польщі, Франції, Москві. Наступного року надруковано збірку повістей «Набе­ режна, 12» і «Середохрестя», трохи згодом «Мор» і «Місячний біль». Саме відтоді «почав відходити від чистого реалізму, зануреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід друком 1969 р. книжки «Вечір святої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його перестають друкувати. На 310

Валерій Ш евчук щастя, це не знищило в ньому митця, а навпаки, сприяло витворенню самобут­ нього художнього світу. Майже всі друзі відвернулися від нього, але поряд було багато книжок, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукопи­ сами. В ал ер ій Шевчук: «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, нато­ мість підійшла врівноважена дорослість... я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю б е з вихідних і відпусток, знав я і моменти високого духовного ояснення, яке доп ом агало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив». \

чУ ьО К Е З

Тільки після 1979 p., коли побачила світ книжка «Крик півня на світанку», Валерій Ш евчук знову з’являється в літературі - крига скресає. Потому вихо­ дить друком багато книжок, писаних колись «у стіл» і зовсім нових, під свіжим подихом надії. Найвагоміші з них: «'Долина джерел», «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермецо»-, «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з невидимого острова», «Жінка-,і м і я » , «Дзигар одвічний», «М ісячний біль», «Початок жаху», «Чортиця». «Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», «Юнаки з огненної печі», «Біс плоті», «Привид мертвого дому». Особлива в цьому ряду «Стежка в траві. Житомирська сага», у якій ство­ рено соціально-психологічну картину життя понівеченої в 1950- 1960-х роках української інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Ж итомира. Водночас, як зізнається автор, це і показ «екзистеиційної "закіненості” людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею іі напружені шукання людини своєї стеж ки для втечі од самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові». М айже всі твори Вал. Шевчука, що побачили світ у 1980- 2000-х роках, на­ писані під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їхнім поверненням у літера­ туру активнішим стає й автор. У Спілці письменників керує історико-пізнавальним клубом «Літописець», бере участь у літературно-мистецьких заходах. Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова», «Поча­ ток жаху» ставлять сучасні модерні театри Києва і Львова. За сюжетами його творів знято 5 художніх фільмів. У 1988 р. письменника удостоєно Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевчен­ ка за роман-триптих «Три листки за вікном», у 1991 р. однієї з иайпрсстижиіших міжнародних нагород - премії фундації Антоновичів, літературних премій ім. Є. М аланюка, Олени Пчілки, І. Огієнка та ін. За переклади творів Я. Івашкевича і К. Галчинського має звання заслуженого діяча польської культури. Він один із небагатьох сучасних українських митців, які заслуговують 1Іобелівської премії. Час довголітнього усамітнення був для письменника і періодом наполегли­ вого дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати її — антології «Аполлонова лютня. Київські поети X V II-X VIII ст.», «Пісні Купідо­ на. Любовна поезія на Україні в XVI - початку XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1: Поезія X I—XVIII ст.», «Марсове поле», «Сад пісень» Г. Сковороди, двотомного видання його творів, «Твори» І. Вишенського, «Літопис» С. Величка (у 2 т.), «Катехизис» П. Могили та ін, 311

Українська літ ера тира дут ої половини X X — початки X X I cm. Валерій Ш евчук написав також літературознавчі праці «Із вершин та низин», «Дорога в тисячу років», «М исленне дерево», «Муза Роксоланська: Українська література X V I-X V III століть» у 2 кн., історичні монографії «Козацька держа­ ва*, «Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой», «Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода су­ часними очима: розмисли» та ін., упорядкував не одне художнє видання. Усе це свідчить про його всебічне, глибоке зацікавлення українською літературою від часів Київської Русі до сьогодення. Велика подвижницька праця митця вражає — усе зроблене могло б скласти не менше ЗО томів. Вона є невід’ємною рисою його творчої особистості. Недарма літературними вчителями були такі велети духу, як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов. Так, ще студентом перейняв од С. Величка «безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду». А Г. Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» од жорсто­ кого зовнішнього світу й показав, як «копати криницю в самому собі». Зі світоглядного калейдоскопу митця Під час вручення премії фундації Антоновичів він сказав про себе: «Моя до­ ля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, би­ тий і обкрадений». Свій духовний храм — художні твори — він писав чистими, нічим не забрудненими руками. Безперечно, внутрішнє сум’яття виникало, бо шлях супроводжувався постійними пошуками, а гармонія душі, якої прагне ко­ жен митець, не приходить сама по собі. Але сумління навряд чи мучило його, бо творчістю завжди рухали щирі помисли, закоханість у красу й приваби довко­ лишнього світу, постійна спрага пізнавати його якнайглибше, а до людини при­ дивлятися найретельніше, не поспішаючи засудити її чи викрити, а спробувати насамперед зрозуміти. Орієнтиром йому завжди слугували загальнолюдські цін­ ності, а не якась ідеологія, класові чи політичні міркування. Валерій Шевчук вважає, що політика й мистецтво — речі абсолютно несумісні, й там, «де до мис­ тецтва домішується політика, починається його поступовий занепад». Найголовніше для нього в художньому творі — його естетична довершеність. Недарма тексти письменника відзначаються високою культурою письма, лексичним багатством. Образи мають але­ горичний підтекст, але завжди свіжі, не затерті багаторазовим уживанням. Недбалість у виражен­ ні думки чи почуття йому не притаманні. Як зі­ знається Вал. Шевчук, «не хочу спішити». Не любить письменник і кон’юнктурної праці, ніколи не відгукується на події біжучі, не підда­ ється «потокові минущих вражень». Пише лише про те, що визріває в надрах його душі, що підля­ гає довготривалому осмисленню. Більш е пекла­ сь. Кваша. Сонце. 2009р. дається на інтуїцію, художнє чуття. Для нього 312

Валерій Шевчук «весь творчий акт — це ірраціональний процес», «своєрідне таїнство, значною мірою незбагненне для самого творця». Одначе потік вражень, асоціацій, думок у нього цілком керований, хоча його герої ніколи не бувають маріонетками. Спер­ шу він сам дає їм життя, пускає у світ, у якому вони поводяться вільно іі природ­ но. Однак той світ більше умовний, створений фантазією, уявою письменника, він ніколи не є плоским відтворенням довколишньої дійсності. Щоб зрозуміти його, відчути — треба бути естетично підготовленим. Ш евчука постійно нражає багатство та розмаїття довколишнього світу. Все життя він пізнає і художньо досліджує його. В тому бачить сенс свого існування і своєї праці. Відчуває себе щасливим, коли люди розуміють його, хоч би й «скромною мірою», коли творчість допомагає їм знайти й утвердити себе, а ча­ сом просто виж ити в реальному світі, тобто дає їм надійне духовне опертя. Д уховні цінності для Вал. Шевчука є визначальними в житті, вони доміну­ ють над цінностями матеріальними. Цьому учив Г. Сковорода, і це над усе праг­ не прищ епити сучаснику Вал. Шевчук. Огляд творчості Не можна не погодитися з думкою письменника про те, що «без плекання елітарних форм естетичного мислення “серйозності в літературі" не досягти».

судження

Валерій Шевчук: Будь-яка література «мусить розвиватися три­ іпостасно: на елітарному, середньому і масовому рівні, а коли во­ на не матиме хоч одного з цих компонентів, буде неповна. Елітарна ж літера­ тура мусить задавати тон, бути камертоном літературного процесу, бути тим небом, до якого має прагнути митець, саме вона творить свою вищу честь і чим культурніша нація, тим дбайливіше має плекати культуру саме елітарну».

Творчість Вал. Ш евчука і є прикладом тієї елітарної форми національної культури на її строкатому й доволі розлогому полі. Він є представником інтелектуально-філософської, психологічної прози в укра­ їнській літературі XX ст., започаткованої свого часу І Франком (твори про інте­ лігенцію), яка досить успішно почала розвиватися в 1920-і роки (В. Винниченко, В. Підмогильний, В. Домонтович). Умовно його художній набуток можна розділити твори про сучасність (ранні повісті, «Маленьке вечірнє інтермецо», «Дзиґар одвічний», «Стежка в ■ траві. Ж итомирська сага» та ін.); історичні твори («Три листки за вікном», «На полі смиренному» та ін.); умовно-асоціативні, фічософські твори («Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Мор», «Дім на горі» та ін.). Утім, чіткої грані між ними провести неможливо, бо всі твори об’єднує неповторний індивідуальний стиль автора, у якому можна вирізнити кілька най£ Ткачик. Диптих «Вічна важливіш их моментів. мелодія». Фрамент. 1997р. 313

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. З перших кроків у літературі Вал. Ш евчук прагнув відходити від «чистого реалізму», його дедалі більше вабили умовно-асоціативні форми самовираження. Це означає, що життєва конкретика сучасності так само, як і історична тематика, хоч і лягала в основу його творів, водночас утілювала певний філософський зміст. За його художнім текстом завжди ховається підтекст, часом недоступний непідготовленому читачеві. Тому твори митця, хоч і написані в радянський період, не належать до соціалістичного реалізму. Усі його герої, зазвичай, мають реальних прототипів, скрізь — він сам або ііого оточення, тобто сусіди, друзі, родичі, знайомі. Усі його історичні твори — «це також твори сучасні». «Змальовую сучасну людину в історичних шатах», — зізнається письменник. На це варто звернути особливу увагу під час читання його романів «Три листки за вікном», «На полі смиренному», аби уникнути звинувачення автора в невірогідності історичного відтворення дійсності. Об’єктом письменницької уваги Вал. Ш евчука завжди є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю людину, — то лише необхідне тло, на якому художньо досліджується внут­ рішній духовний світ героїв. Усі його твори відзначаються філософічністю — письменник прагне дошука­ тися відповідей на питання, які здавна цікавлять людство: сенс життя, добро і зло у світі та в самій людині, що є свобода духу, мораль, віра, честь, обов’язок, смерть і безсмертя, влада, дружба, любов тощо. Валерій Шевчук ніколи не служив політиці чи ідеології, тому в його творах не знайдемо викривального чи звеличувального пафосу, як, н ап риклад, у О. Гон­ чара. Якщо він і викриває щось, то не вади, а зло, яке суперечить самому життю, гармонії у світі та в людських стосунках. Якщо возвеличує когось, то не вождів і героїв, а людину й добро, яке вона робить. До того ж письменник не втручається в текст безпосередньо, у ньому відсутні ліричні відступи чи публіцистика. Він не нав’язує власної думки. Через вуста героїв, їхні судження, переживання переда­ ються авторські роздуми, його погляд на світ, А то вже воля читача — сприймати цей світ чи відкидати. Водночас авторова присутність відчувається майже скрізь. Передовсім в об­ разі оповідача, який безпосередньо втілює образ самого Ш евчука. Наприклад, це Семеи-затворник («Н а полі смиренному»), козопас Іван («Дім на горі»), Кирняк Сатановський чи Ілля Турчиновський («Три листки за вікном»). Хай це якоюсь мірою історичні особи, але скільки рис, думок, почувань, нинішніх переживань самого автора перебрали вони на себе! Невід’ємною рисою індивідуального стилю письменника є його притчовість, тобто наявність яскраво висловленої (чи вираженої через художні образи, сюжет, композицію) моралі, повчання. Часто він використовує також біблійні притчі. Зокрема, через усю його творчість проходить біблійний мотив притчі про блуд­ ного сина. Не треба забувати також, що Вал. Шевчук — письменник-книжник. Він добре обізнаний із надбаннями світової культури, на формування його індивідуального стилю надзвичайно вплинуло давньоукраїнське мистецтво, яке він глибоко сту­ діював, а невдовзі й перекладав, готуючи сучасні видання. Особливо вплинула на нього традиція культури бароко. 314

Валерій Шевчук

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ З гад ай м о , що б а р о к о (від італ. barocco — дивний, химерний) як мистецький стиль зарод и л ося в Італії в XVI ст. Звідти воно поширилося по Європі. У XVII—XVIII ст. через Польщу, Чехію, Хорватію потрапило в Україну та Білорусію, згодом його шлях проляже до Росії. У стилі бар о к о писали такі давньоукраїнські митці, як Лазар Баранович, Іван Величковський, С теф ан Яворський, Григорій Сковорода. Мета їхньої творчості — піднести людину з прозаїчних буднів повсякденного життя до високих сфер духовності. Всі за­ соби поетики українського бароко (стилістичні прикраси, метафори, гіперболізація, умовність, алегоричність образів і ситуацій, перевага ірреального над реальним, сим­ волічність тощ о) були спрямовані збудити уяву людини, її емоції, переживання. Проте н асам п ер ед для «високого бароко» характерною була «гра розуму» — барокові твори можна вваж ати «витонченим літературним штукарством».

С у Д Ж е Н Н Я Мистецтвознавець, критик Анатолій Макаров: «Перед тим, як піти з кону культурного життя, барокові інтелектуали встигли при­ щепити своїм сучасникам і нащадкам смак до високої поетичної умовності».

I

Традиція бароко «оживала» у творах 'Г. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Хвильового, П. Тичини, О. Довженка, 10. Яновського, у творах багатьох укра­ їнських шістдесятників. В індивідуальному стилі Вал. Шевчука загалом переважають риси необароко. Цс — певний культурний світогляд, художня форма, що втілює традицію україн­ ського бароко за нових умов. Окрім використання поетики бароко через образи творів, письменник транс­ формує теми, мотиви, проблеми, ідеї бароко u сучасному відтворенні довколишньо­ го світу й людини із ньому, а також ЇЇ внутрішнього світу. Використовуючи бароко­ ву умовність зображення, він висловлює власне сучасне бачення зображуваного. Його герой, як і людина бароко, часто загадковий, його оточує фантасмагоричний, суперечливий світ незрозумілий і несприйнятливий. Він любить усе зем­ не і звичайне, та, певна річ, спрагло тягнеться до чогось небесного, вічного. Він має душу і тіло, переживає внут­ рішнє роздвоєння, драматизм існування, але то лише очищає душу, підносить її над буденністю. Роман-триптих -«Три листки за вікном», який складається з трьох повістей, є необароковим твором. Вал. Ш евчук працював над ним у 1968-1981 pp. (на­ друковано в 1986 p.). Хоча роман і заснований на конкретному історич­ ному матеріалі X V II-X V III і XIX ст., тобто є твором історичним, та основною його рисою є фіюсофічність. Автор художньо досліджує «українську душу» у розрізі с Колечко. Квітка трьох історичних епох: бароко, Просвітництва, пізнього натхнення. 2000 р. 315

Українська література другої половини X X — початку X X I ст._________ романтизму. Ця «душа» в пошуках відповідей на вічні питання про сенс буття на землі проходить своєрідну еволюцію. Три герої-оповідачі (історичні постаті) Ілля Турчиновський (випускник Києво-Могилянської академії), його онук писар Петро Турчиновський (випускник філософського факультету Київського університету) та правнук Киріяк Сатановський (також випускник університету) прагнуть з ’ясувати: що є добро, а щ0 є зло. Кожен із них робить це по-своєму, але в цьому пізнанні вони мовби перей­ мають естафету один від одного. Вирушає в життєві мандри непогрішний тілом і помислами Ілля Турчинов­ ський («Ілля Турчиновський») з надією «обійняти світ душею», добром побороти зло і в такий спосіб пізнати сенс буття. Однак світ не сприйняв його янгольську чистоту, він почувається в ньому заблукалнм і роздвоєним, так і не пізнавши іс­ тину. Петро Турчиновський («Петро утеклий») продовжує пошуки. Його бунт про­ ти чужого, жорстокого світу стихійний, опозиція до нього і до зла, що зараз бен­ кетує, несхитна. Сили душевні Петро черпає із самої природи життя на землі. У третій повісті «Ліс людей, або “Чорна книга” Киріяка Сатаиовського» гім­ назійний учитель Киріяк Сатановський весь у активному діянні, хоча його світо­ відчування засноване на спогляданні та засудженні подій, вчинків і помислів інших людей. Себе ж він ніби підносить над світом, не усвідомлюючи зла в самому собі. Отже, у «Трьох листках за вікном» Вал. Шевчук загалом простежив складну, суперечливу історію становлення духовності українського народу, його мораль­ но-етичного кодексу впродовж трьох століть. «Н а полі смиренному» (1983) — роман-притча, роман-травестія. В основі твору — пам'ятка житійної літератури «Києво-Печерський пате­ рик» (X III ст.), що його Вал. Шевчук ретельно досліджував. Проте твір не є су­ часною інтерпретацією пам’ятки. Він складається з 12 розділів, у яких розповідається про ж иття котрогось із ченців Києво-Печерського монастиря: про Лаврентія, який утихомирював біс­ нуватих; біснуватого Прокопа; прозорливого Єремію, який постійно стежив за всіма іі передбачав; про колишнього великого князя чернігівського святошу Ми­ колу, який не вмів цінувати того, що мав; про Прохора, який знав таємницю ви­ пікання хліба з лободи й утворення солі з попелу; про Ісакія, який мав у душі сумнів після з’яви Христа; про Теофіла, який щодня чекав своєї смерті; про лікаря Агапіта і вірменина; про Іоанна-затворника, який із плоттю своєю боровся; про дивацтва ченця Григорія, котрий холопів до монастиря заманював; про Федора, який шукав спокою для душі, але так і не знайшов; про Семена-затворника, який всі ці історії переповідає. Перед читачем постає строката, але цілісна картина життя Києво-Печерського монастиря, хоча вона досить умовна. Кожен із розді­ лів має притчовий підтекст. Убираючи своїх героїв в історичні шати, зацікавлено вглядаючись у далекі епохи, письменник постійно думав і про сучасний світ. Розповідаючи про Семе­ на, він розкриває власну душу, свої думки, переживання, сумніви в пору виму­ шеної ізоляції від світу. Цей образ найменше відповідає історичній правді. Його прототипом послужив М икига-затворник, один із героїв «Києво-Пе­ черського патерика». З Микити було вигнано «бісів», тобто крамольні, єретичні помисли, невдовзі він навіть став єпископом Новгорода. Проте Семен не обирає 316

Валерій Ш евчук подібний шлях, як і Вал. Ш евчук у ті випробувальні 1960-і. Цим він уберіг свою душу, свій талант. Його Семен вирішує піти у світ: «Кличе мене зелене сонце се­ ред неоа до його поклику я завжди прислухаюся. Знаю — світи — це мережа за­ кутків, оточених сірими стінами, але між цими закутками все-таки існують до­ роги. Х т о знй, може все-таки варто взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба, що лежить над тими дорогами...» «ДІМ НА ГОРІ» Цей роман-балада є яскравим прикладом необарокового стилю. Створювався він у 1966- 1980 pp., а вийшов у світ лише 1983 р. Цікавою є історія написання цього дивовижного твору. Ось як розповідає про це сам Вал. Ш евчук: «Книжку “Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини “Голос трави”. Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш — не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бра­ кує. І дописав тоді першу частину роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — “Дім на горі”. Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увираз­ нились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами1 мораль­ них повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів». Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави» і об’єднує 13 окремих оповідань. Певно, працюючи над обома частинами роману, письменник не задумувався над тим, що насправді підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світо­ сприйняття, яке відтворилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського біля Софійського собору, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукають до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсяк­ денні проблеми й звичайна буденна метушня. Чи ж могли давні архітектори їх будувати, не уявляю чи кінцевого результату, не прагнучи його? Подібне риторичне запитання ви­ никає й щодо роману Вал. Шевчука, праця над яким, я к він зізнався, не завжди була продуманою. «Дім на горі» може асоціюватися з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — була написана першою, лягла в основу цієї споруди, стала «підніжжям» усього твору, хоча в композиції виконує ніби допоміжну роль, про що говориться в підзаголовку «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літе­ ратурного вжитку правнуком у перших». Звернімо увагу, що Іван — один із головних героїв і повістіТ.Яблонська. Юність. 1979 р. 1 Силогізм — умовивід, у якому з двох суджень отримують трете — висновок.

317

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. преамбули, який, власне, усе життя присвятив пізнанню сенсу буття. А наскрізною ідеєю, якою було перейнято епоху бароко, — було пізнати його сенс. Автор намагається художньо дослідити епоху бароко, світовідчування того­ часної людини, різні грані її духовного життя, у такий спосіб порушуючи проб­ леми, які тривожили і митців давньої культури. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічний світ «Голосу трави» є умовним, вига­ даним, але не задля створення якогось екзотичного тла — міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчування давніх українців, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так взаємопов’язано тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними. Ж иття героїв минає мовби в якомусь химерному (бароковом у) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколиш ньому світі, у якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоб вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він три­ вожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала й давнє українське бароко. Письменник наніть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»), Особливу увагу автор звертає на відповідальність кож­ ного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої Вал. Шевчука прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії зі світом («Ш вець»), Повість-преамбула «Дім на горі» складається з 6 окремих розділів, дія в яких відбувається ніби в конкретному часі — 1911-1963 pp. і стосується конкретного місця —міста Житомира та його околиць. Насправді це лише демонстративна імі­ тація (підміна) історичної реальності, воєнної й повоєнної, яку використано умовно. Хронологічну послідовність перебігу подій тут порушено: теперішнє непомітно переходить у минуле й навпаки, тому читач сам вибудовує життєву історію кож­ ного персонажа з окремих часових фрагментів. Дія відбувається паралельно в різних місцях. Отже, можна говорити про умовність зображення в повісті-преамбулі загалом. Також можна говорити про розгалуженість сюжету або про кілька сюжетних ліній, пов’язаних із долями різ­ них людей: учорашнього фронтовика Володимира; Гай з бабцею та Хлопцем; козопаса Івана Ш евчука та його дружини Марії Яківни; Олександри Панасівни, її загиб­ лого під час війни Миколи та п’ятеро їхніх дітей. Звісно, не всі персонажі виконують головні ролі, деякі з’явля­ ються більше в спогадах, згадках, навіть снах, проте при­ сутність кожного в загальному розвитку дії важлива. Водночас усі сюжетні лінії тісно переплетені, адже всі персонажі так чи так пов’язані між собою, наприклад, козопас Іван —рідний брат Галиної бабці; учитель Воло­ димир — брат Соні, подруги Олександри Панасівни; О. Басанець. Світлана. 1997 р. Хлопець закохується в її старшу дочку Неонілу тощо. 318

Валерій IIIевчук Авторську у nary зосереджено насамперед на стосунках між людьми, на їхніх відчуттях, переживаннях, сумнівах, тривогах - побутові, пейзажні чи, скажімо, виробничі подробиці виконують роль лише допоміжного тла для характеристики образів, посилення притчового підтексту або переростають у символ, знак чогось (наприклад, синє плаття Галини втілює її таємниче жіноче єство). О б’єднавчим центром усього зображення виступає образ гори, яка має вер­ шину і підніжжя (своєрідна барокова умовність). На її вершині знаходиться реа­ льний, але загадковий Дім, у якому спершу живе Галя з бабцею та Хлопцем. Там Іван Ш евчук щоденно випасає кіз і звідти проникливо спостерігає за всім, що ді­ ється в Домі й унизу. А біля підніжжя мешкають зі своїми родинами всі інші пер­ сонажі повісті. Іван має магічний дар бачити людей і тварин наскрізь, протікан­ ня прихованих процесів у природі, тобто бачити крізь час і простір. Тому він і пише оповідання «Голос трави» - своєрідну узагальнюючу метафору реального життя людини у своєму XX ст. Той Дім на горі біля річки Тетерів ніби покликаний символізувати своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне людина. Великою мірою це так і є — енергетика того Дому притягальна для всіх, тому й крута стежка, що веде до нього, манить багатьох, хоча й не всім він доступний. Дім має велику бібліотеку, що постійно поповнюється, стійку традицію: там завжди володарюють жінки —зачинательки та продовжувачки ролу, берегині моралі й пам'яті; чоловіки ж тут з’являються вряди-годи, їм належить доля блудних синів. Чи це добре? - автор залишає подумати читачам. «Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жіночий дім на горі — дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються, Зни­ кали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували. — Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді швидко зникали. Вони залиш али тут дітей і книжки». ^О К аЗ

Однак цей Дім «по-справжньому непростий», він має якусь таємницю, має свою легенду, що підтверджується реальними подіями, учасниками яких висту­ пають дійові особи повісті. Вона заснована на поширеному мотиві європейських балад', кохання жінки з нечистою силою в чоловічій подобі.

к о н с у л ь т а ц ія • ТЛ Балада — поетичний жанр історико-героїчного, соціально-побутового або ф ан ­ тастичного змісту з драматичним, напруженим сюжетом і зазвичай трагічним закін­ ченням. У ній ідеться про якісь таємничі, загадкові події, загострені переживання, особливі ситуації.

Цей фантастичний баладний мотив виконує важливу сюжетну роль, є об’єд­ нуючим началом у всьому романі «Дім на горі», у різних варіаціях він повторю­ ється неодноразово і в оповіданнях циклу «Голос трави», тому загалом можна визначити жанр твору Вал. Шевчука як роман-балада, що підтвердив у підзаго­ ловку й сам автор. У такий спосіб ніби було зроблено наголос на особливій важ­ ливості ролі в цьому романі фантастичного й трагічного начал. 319

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Проте, очевидно, автора повісті-преамбули ці­ кавить не так «неприродне зближення двох світів», тобто реального й фантастичного, як наслідки цього зближення. Адже .тише від тих, хто нап’ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлоп­ ці ж народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі, — «дженджуриків». Спершу вони з ’являються в подобі сірого птаха, який перетворюється на чоловіка в сірому костюмі й лакованих черевиках, а згодом так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки — Хлопці, покликані бути творцями — поетами, художниками. О. Слыша Мареву життя f aK народився козопас Іван, який залиш ить нащад­ кам свої фантастичні оповіді, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання <*приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що початок творчості дає якась неземна, ди­ явольська (не Божа!) сила. Узагалі розгалужений сюжет повісті учуднено багатьма бароковими прийо­ мами. зокрема тут спостерігаємо контрастність зображення, поєднання реального й уявного, високого (духовного) і низького (буденного). Так, мешканці Дому на горі так само є учасниками одвічної боротьби добра і зла, світла з темрявою, як і родини, які живуть біля підніжжя. Життя тут минає в таких же повсякденних клопотах про хліб насущний, у сумнівах і стражданнях, переживан­ ні щасливих миттєвостей. Тишу Дому порушують періодичні з ’яви «дженджуриків», які водночас ощасливлюють і знедолюють жінок. Тут повсякчас «губляться межі» між реальним і фантастичним, людина починає жити природним, вільним життям і особливими відчуттями, далекими від матеріальних, буденних, хоча все одно постійно чекає свята душі. Межі між реальним і уявним розмиті в повісті повсюдно.

щ

,.

Так, Олександрі Панасівні часто ввижається, як у шибку за гл я д а є ї ї чоловік Микола, загиблий на війні, або від його балалайки починає звучати музика. Але є тут епізод, д е й сам Микола оживає в тій останній миті свого життя, п ер ен оси ться додом у, з а зи р а є у вікно й бачить «зворуш ливу трапезу с в о є ї родини», а згодом тихо руш ає «по синій дорозі» «до круглого прозорого тіла». К озопас Іван «ішов і сліду за собою не лиш ав", наче «плив над землею», «кутав його ноти туман, і М а р ії зда­ лося, що так само не торкається він і каміння, коли переходив річку».

Важливе значения має в повісті й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, червоний, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастич­ них), навіть окремих епізодів, деталей (як, наприклад, протез у Володимира, що утруднює йому рух по дорозі вгору).

консу льт а ці я *ТЛ Симвбліка (символічність) — умовне позначення конкретних предметів, явищ,

дій, почуттів якимось знаком; це також система художніх образів, які втілюють яку-небудь думку, Ідею. Символ на відміну від алегори завжди багатозначний, тобто може п ередавати багато різних змістів.

320

Валерій Ш евчук Скажімо, синій колір о зн ач а є утво р і устремління до Бога, до н еба (синя дорога), а також ніжність, красу, любов, тобто жіноче єство (синє плаття Галини); червоний — пристрасть, лю бов, чоловічу силу; чорний — символ темряви, зла, смерті, диявола; зелений — життя, розквіту, природи.

Найголовніш ими символами в романі-баладі є символи дому й дороги. Про символ дому вже говорилося. Варто до­ дати, що Дім на горі стоїть непорушно, хоча йо­ го інколи ремонтують, білять, фарбують, тобто дбають за нього. У світобаченні українців дім (хата) завжди був надійною запорукою життя, миру, достатку, утіленням душевної гармонії та захисту. Такого символічного значення дотрима­ но й тут. «Дім я к благо», — наголошує автор. Образ синьої дороги трапляється в повісті досить часто, бо з ним пов’язані долі всіх голов­ них героїв. Прикметно, що для кожного з них ця дорога означає щось своє. Наприклад, для П. Волик. Чарівне світило. 1996 р. Марії Я ківни це «час відлетілий та забутий», тобто дорога пам ’яті, а також «наша присутність у всьому к для загиблого М и­ коли — це повернення душі до рідних; для бабці — дорога вічності; для Галі спогадів, у яки х постає чоловік «у солом'яному капелюсі і в чорних лакованих туфлях»', д ля Х лопця «широка синя дорога» — шлях пізнання. Хоча автор в одному зі своїх інтерв’ю пояснює образ синьої дороги як символ небесної дороги, «символ життєвого шляху», ідучи по якому «кожна людина відчу­ ває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Звернімо увагу, що ця символіка повісті тісно пов'язана з власне бароковими мотивами, які пронизують твір, також об’єднують його в цілість. Піднімаючися по крутій стежці до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, як од того життя його круто зм і­ ниться, - сперш у він підсвідомо змушував себе підніматися по дорозі вгору. Там цей чоловік знайде особливу жінку, а з нею спокій і душевну гармонію зі світом, урешті, подолає свою самотність. М отив самотності є наскрізним у творі. Відчуття самотності переживають усі герої твору, за різних обставин вона відіграє свою роль: для одного може бути прокляттям (для Олександри Панасівни, Марії Яківни), а для іншого благом (для Івана Ш евчука чи Хлопця як творчих людей, що лише в самотності можуть зберегти й розвинути себе). Хоча для обох останніх самотність поняття віднос­ не, вони мають поряд людей, які їх люблять. По-справжньому, фатально самотня людина хіба наодинці зі смертю — ця притчова думка звучить за кадром повісті. Бароковий мотив роздвоєння людини можна особливо чітко простежити в об­ рати Галі, яку спокусив таки чоловік «у солом’яному капелюсі і в чорних лакова­ них т уф лях», — вона поєднує прагнення любові чистої, романтичної (тобто ду­ ховне начало) і водночас керується нестримною пристрастю (тілесна любов). Іншими словами: це роздвоєння можна означити як: земля і небо, на чому иаго11 Уїдаїнсьдл пітера тура. 11 «я

321

У к р а їн с ь к а

література другої половини X X ~ початку X X I ст.

лош ено в повісті. Подібно цей м о ти в « зв у ч и ть » 1 в образі Івана Шевчука роздвою ється між ідилією свого с ім е й н о го щ а с т я та т в о р ч и м поривом Як,,й „ям усамітнення задля творчості. Щ ось подібне ч е к а є й Хлопця, який п о , ? Нрн' додому, де його довго чекали рукописи к о зо п а с а , а т а к о ж й о г о п е р щ а • старш а дочка О лександри П анасівни, ІІє о п іл а О тож з образом Х лопц я п о в ’я за н о й м о т и в блудного сина, я к и й заснопбіблійній притчі. Він передає його втечу з р ід н о г о д о м у -ф о р т е ц і, щ о с т а л о ^ ИЙ " а рідною втечею від світу, од себе, і в о д н о ч ас р а д іс т ь п о в е р н е н н я — знахг ^ ° Вс)є'

„ І , „ о , , tin r i m u i n Г ІП Н П П 7 Ш і Г Н ІТ Ѵ И М В О Л Л П М Ѵ П ОДЖ ОННп себе, пізнання законів природи і світу. ССимвол дому в поєднанні з цим м ННя означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, тому дорога, яка веіе ИВ°М дому, означає прокляття. Так інтерпретує цей свій улюблений бароковий ЦЬПГ° Вал. Шевчук, який кочує від одного його твору до іншого. Мотив Як бачимо, барокова поетика, особливо умовна форма, уміло ви* письменником у романі «Дім на горі», допомогла йому «створити обо К° ристана ця світу, самотньої Вселенської Людини». Ця поетика робить його вис МЄШкан' нім, неповторним явищем в українській літературі XX ст. окохУДож-

УТІдсумкуве Письменник Євген Концевич, «символ і легенда шіст С ѴДЖЄ Н Н Я тва»; *"Як Ужитті” для Валерія Шевчука замало - bIiT*™*"*' І словом влас»У своєрідну форму життя, свою ппан™ !°РИТЬ естетичну й моральну реальність - світ, що виростає з особистості твппмс Г *' волі, уяви, філософії». виРЦЯ, з його

за в д а н н я 1.За стилем роман-балада Валерія Ш евчука «Дім на гооі» А неоромантичний Б неореалістичний В необароковий Г екзистенціальний Д імпресіоністичний

Цесів у природі Г ЄИ( Х н Г г о ™ » Г ' ТВЗРИН’ протікання прихованих проА Олександра Панасівна Б Марія Яківна В Фронтовик Володимир Г Іван Шѳвчук Д Хлопець 3 ^ становіть відповідність Герой

1 2 3

Марія Яківна Микола Галя

4

Хлопець

д „ .п^ МВ0ЛІЧНе з н а че н н я с и н ь о ї дор оги с шяях пізнання r Дорога вічності г Повернення До рідних 1 до р о га п а м ’яті Д спогади про чоловіка в « с о л о м ’яному капелюсі»

322

Валерій Шевчук 4. Чому Вал. Ш евчук три вал и й час не міг друкувати свої твори? З а що р ад я н ­ ськ а в л а д а й ого п ер есл ід у в ал а? 5. Щ о я в л я є со б о ю ел ітар н а література? Як ви вваж аєте, чому більшість тво ­ рів В ал. Ш евчука є елітарн и м и? 6. Р о м а н -б а л а д а — с а м е так Вал. Шевчук визначив жанр твору «Дім на го­ рі». П оясніть ц е визн аченн я. 7. Як ви р о зу м ієт е міф про Дім на горі? 8. З н ай д іт ь о б р а з и -с и м в о л и в перш ій частині роману, розтлумачте іх. 9. Які о со б л и в о с т і м а є сю ж ет повісті-преамбули? 10. О х ар ак тер и зу й те о б р а зи повісті-преамбули. 11. Які з а с о б и поетики бар о ко використовує Вал, Ш евчуку романі-бападі «Дім на горі»? 12. Р о зк р и й те си м во л ічн е значення сірого, червоного, жовтого й зелен ого кольорів у р о м ан і-б ал ад і. ДОМЛИІНЄ ЗАВДАННЯ 1. Виписати в робочий зош ит портретні характеристики героїв роману-балади Вал, Шевчука «Дім на горі». 2. Що Вал. Шевчук хотів донести читачеві своїм твором «Дім на горі»? Дати відповідь на це запитання в письмовій формі. 3. Н амалювати о б р а з Дому на горі (за бажанням). ЛІТЕРАТУРА 1. Шевчук В. Дорога в тисячу років. Роздуми, статті, есе. — К., 1990. 2. Шевчук В. На березі часу. Мій Київ. Входини: повість-есе. - К., 2003. 3. Шевчук В. Сад житейських думок, трудів та почуттів / / Українське слово. Хрестома­ тія української літератури та літературної критики. - К., 1994. — Кн. 3. — С. 451-467. 4. Жулинський М. «...І метафори реального життя» / / «Наближення». — К., 1986. — С. 224-253. 5. Історія української літератури XX століття. — К , 1995. — Кн. 2. —Ч. 2 — С. 383-389. 6. Корогодський Р. Біля вічної ріки, або В пошуках внутрішньої людини / / Дзвін. — 1996. — № 3. — С. 135-154. , 7. Мовчан Р. Світ ніколи не впіймає його / / В. Шевчук. Привид мертвого дому. —К„ 2005. — С. 5-26. 8. Мовчан Р. Валерій Шевчук / / Українська проза XX століття в іменах. — Вип. 1. — К., 1997. - С. 200-223. * 9. Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука / / Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. — Кн. 3. —С. 493-505. 10. Тарнашинська Л. Художна галактика Валерія Шевчука: постать сучасного українсько­ го письменника на тлі західноєвропейської літератури. - К., 2001. 11. Фізер І. [Виступ на врученні премії фундації Антоновичів] / / Слово і час. — 1991. — № 1 2 .- С . 41-42. Радимо відвідати: Житомирський державний літературний музей; подивитися: художні фільми «Вона чекає його, чекає...», «Повний місяць», «Химери зеленого літа», «Чудо в краю забуття», «Голос трави», «Місячна зозулька з ластів'ячого гнізда»; вистави «Вертеп», «Сад бо­ жественних пісень», «Вічний раб», «Початок жаху».

323

(Ad i Ц І |

1СГГО Р !' I ! і,fj А ‘ !№ (> У А

Україна — як скіф ське зо л о то в таєм ни чих курганах: щ е не ро зко п ан а, щ е н е зн а н а світові... П. Загребельний

Жанр історичної прози в українській літературі було започатковано в добу романтизму згадаймо твори ГІ. Куліша. М. Гоголя. У такому ж плані романти­ зації старовини до нього звертаються М. Старицький, І. Франко. На жаль, надалі цей жанр було позбавлено самостійного вільного розвитку. У радянські часи історична проза перебувала під особливо пильним контро­ лем влади, тому її обмежено кількома дозволеними темами, зокрема Київської Русі (як колиски трьох братніх народів), Козаччини, Хмельниччини (з апофео­ зом - Переяславською радою). Усі інші актуальні для національного самоусві­ домлення теми (часи Руїни; роль Петра І, Катерини II в долі народу; І. Мазепа: знищення Січі) було заборонено. Переважала однобока класова оцінка історичних подій та героїв: багаті — негативні персонажі, вороги; бідні — позитивні. Такі тенденції притаманні історичним творам І. Ле, II. Рибака, II. ІІанча, Ю. Смолит. У 1960-1970-х роках писати історичну прозу загалом «було непопулярно». У 1972 р. навіть з’явилася спеціальна постанова ЦК КПРС, яка засуджувала «ідеалізацію минулого», «ностальгію за своїм корінням». Імена таких митців-емігрантів, як Наталена Королева («Легенди старокнївські», «Предок», «Сон тіні»), II. Феденко («Гомоніла Україна»), М. Лазорський («Гетьман Кирило Розумовський», «Степова квітка»), було заборонено в УРСР хоч і добре відомі за її межами. їхні твори об’єктивно висвітлювали історичні по­ дії, збагачували українську прозу тематично й стилістично. Водночас український народ, на десятиліття позбавлений правдивої історії, постійно тягнувся до глибшого пізнання свого минулого. Такої ж позиції дотриму­ вались і «непокірні» письменники УРСР: 3. Тулуб («Людолови», 1934), С. Скшренко («Святослав», 1959; «Володимир» 1962), І. Бйіик («Меч арея», 1972»; «Похорон богів», 1986), Р. Іваничук («Мальви», 1968; «Черлене вино», 1977: «Манускрипт з вулиці Руської». 1979; «Вода з каменю», 1982; «Четвертий вимір», 198-4), II. Загребель­ ний (* Диво», 1968: «Первоміст», 1972; «Смерть у Києві», 1973; «Свпраксія», 1975; «Роксолана», 1980; «Я, Іюгдан (Сповідь у славі», 1983), Вал. Шевчук (« На полі сми­ ренному», 1983; «Три листки за вікном», 1986), 10. Мушкетпик («Яса», 1987). Завдя­ ки цим митцям жанр історичного роману все ж розвивався, з ’явилися нові його ви­ ди (роман-притча, міфологічний роман, роман-монолог). В українській історичній прозі наприкінці 1980-х років минуле осмислено в соціально-філософському аспекті, воно, зазвичай, спроектовано на проблеми сучасності. Такі прозаїки, як Вал. Шевчук, Р. Іваничук, П. Загребельний, утілю­ ють власну концепцію бачення й оцінки історичних подій. Особливо їх цікавить історія людської душі на тлі певної історичної доби. Нині українська історична проза перебуває на шляху нового відкриття актуаль­ них тем, пошуків нової стилістики («Чорний ворон» В. ПІкляра). 324

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

«І давнина, і сучасність» — так сказав митець про світ своїх зацікавлень. Це властивість таланту, щ о м ислить широкими історичними категоріями, у минулому п р о зи р ає прийдеш нє, в теперішньому бачить глибоке коріння й проростання в майбутнє. В. Ф ащ енко 1

1924-2009

Павло Загребельний є одним із найпопулярніших українських письменників XX ст. Й ого твори відомі далеко за межами України, перекладені багатьма мова­ ми світу. Це також один із найпродуктивніш их митців — у його творчому дороб­ ку більше двадцяти романів, кілька повістей, десятки оповідань, публіцистичних і літературно-критичних статей, есеїв, п’єси, кіносценарії. Більш а частина його творчого ж иття припала на застійні роки, на панування в мистецтві методу соціалістичного реалізму. Однак на тому однотонному тлі завжди по-новому, дуже своєчасна й актуально звучав його голос, бо він вважав, що «ніхто не має права мовчати, а надто письменник». Той голос не можна було сплутати ні з яким іншим, його твори завжди привертали увагу критиків, спонукали до дискусій. Він звертався до різноманітних епічних жанрів — від детективнопригодницького роману до історико-психологічного і сатиричної повісті, начебто намагаючись охопити увагою весь видимий і невидимий світ, різні види людської діяльності. Тем атичний діапазон його творів є надзвичайно широким і багато­ гранним. Ж и тт єв и й і творчий ш лях письменника Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. Т ам же закінчив середню школу. Змалку був надзвичайно допит* ливим, багато читав. Пристрасть до книжок, жадібність до знань, блискуча пам’ять — усе це зберіг на все життя. Недарма своїми літературними вчителями вважав творців світової класики, зокрема Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Сер­ вантеса. Називає також Т. Шевченка, який увійшов у свідомість «десь із п’яти років і залишився там назавжди», О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Коцюбинського, Т. Манна, В. Ф олкнера. СуДЖеННЯ

Павло Загребельний: «П еред н им и зу п и н яєш ся, як біля п ідн іж ­ ж я н еп р и сту п н и х гірських кряж ів з осяйн им и верш инами».

Доля послала йому чимало випробувань, особливо в молоді роки, починаю­ чи від 6 років, коли втратив маму. За власним зізнанням, «до двадцяти років пережив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань 1 Фащенко Василь (1920-2000) — літературознавець, критик, дослідник творчості П. Загребельвого.

325

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. і воскресінь». Проте так склалося, що ці трагічні моменти власного життя перетворювалися на життєвий досвід, додавали мудрості, поміркованості й непоспішливості при сприйманні довколишнього світу. Вони входили в його твори через призму ретельного художнього переосмислення. Сімнадцятирічним добровольцем пішов до армії. Вчився в Київському артучилищі, звідки пішов на фронт, брав участь у боях за визволення Києва. Мав кілька поранень, був полоненим, потрапив до нацистських концтаборів.

f

. ЯКТ

Павло Загребельний: «Мене, помираю чого, підібрала німецька трофей­

на команда — літні, як мені годі зд ало ся, ф рици, років сорока. Напоїли ка­

вою Із солдатської фляжки, переправили в Волхов, потім в О рел. Не помер я тільки тому, що був молодим І досить міцним... Д ва з половиною роки я був у німець­ ких концтаборах: в Орлі, у Гомелі, у КальварІЇ — тихому литовськом у містечку, чия назва в католиків означає Голгофу — місце, д е Христос прийняв см ертні муки...»

Після звільнення в 1945 р. деякий час залишався в Західній Німеччині в складі радянської воєнної місії. На тяжкі післявоєнні роки (1946-1951) припало навчання П. Загребельного на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Опісля — виснаж­ лива й копітка журналістська робота спершу в місцевій обласній газеті, а згодом у редакції київського часопису «Вітчизна». Тоді ж з’явилися друком його перші збірки оповідань ■«Учитель» (1957), •«Новели морського узбережжя»- (1958), які привернули увагу критики глибоким проникненням молодого автора у внут­ рішній світ героїв. Цю рису свого письма П. Загребельний удосконалював і на­ далі, про що свідчили його повісті «Дума про невмирущого*- (1957) та «Спека» ( I960), присвячені популярній темі робітництва. У «Думі про невмирущого» розповідається про сімнадцятилітнього Андрія Коваленка, який загинув у німецькому концтаборі, але не скорився поневолюва­ чам. Романтичним ореолом оповитий цей образ, навіяний авторові власними спостереженнями й переживаннями, які були в пам’яті ще свіжими. З ними пов’я­ зані й романи «Європа 45» (1959) та «Європа. Захід» (1961). У них події в після­ воєнній Європі зображено в пригодницько-детективному жанрі. У 1961-1963 pp. П. Загребельний — головний редактор газети «Літературна Україна». Він у вирі тогочасного літературно-мистецького життя, активно під­ тримує молодих шістдесятників В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Пише багато критичних статей, передмов, рецензій. З-під його пера з ’являються нові твори, присвячені актуальним морально-етич­ ним проблемам, які розглядаються через долі людей, їхні стосунки, внутрішні колізії розвитку характерів. Зокрема, роман «День для прийдешнього» (1964), а також « З погляду вічності» (1970), «Переходимо до лю бові» (1971), «Нами­ лена трава» (1974), які є своєрідною трилогією, створеної в дусі того непростого часу, у якому жив автор, до якого змушений був «вписуватися», щоб не викли­ кати до себе надмірної уваги з боку партійних наглядачів. І треба сказати, робив те досить віртуозно. У цих творах ідеться про молоде покоління початку 1970-х, про нелегкі пошуки людиною самої себе, утвердження в житті. Його герой постав реа­ льною людиною, не позбавленою вад і помилок, що гарантувало популярність. Узагалі період наприкінці 1960-х —у першій половині 1970-х був дуже плідним для прозаїка. У цей час він написав кілька історичних романів, які стали найва­ 326

Павло Загребельний гомішим внеском автора в українську літературу XX ст. Насамперед це роман «Диво* (1968), невдовзі «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973), що за них 19 74 р. авторові присуджено Державну премію У Р С Р ім. Т. Г. Шевченка, «Євпраксія» (1975). Невдовзі цю серію поповнять «Роксолана» (1980) та «Я, Богдан» (1983) Водночас П. Загребельний продовжує художньо осмислювати й сучасне йому життя. З а багатогранне епічне полотно «Розгін» (1976) він одержує 1980 р Дер­ жавну премію С РС Р. Цей твір присвячено вченим-кібернетикам, у ньому порушено морально-етичні проблеми. . У контексті тодішньої «химерної прози» з’явився роман «Левине серце» (1978). У ньому образ молодого комбайнера Грицька Левенця та його строкате різного­ лосе оточення супроводжує то іронічно-веселий, то по-філософському серйозний оповідач (я к рупор автора), який міркує і над власного письменницькою долею. Сюжетним продовження цього твору є роман «Вигнання з раю» (1985), що засвід­ чило про тривкий інтерес митця до «химерної прози». Звісно ж, для П. Загребельного, який постійно освоював усе нові жанрово-стильові пласти, це закономірно, адже вій постійно був у творчому пошуку, а призабута традиція українського бароко досить перспективна в ідейно-стильових можливостях. У 1 9 7 9 -1 9 8 6 pp. П. Загребельний очолював Спілку письменників України, був головою Комітету по державних преміях У РС Р їм. Т. Г. Шевченка. Усе це спо­ нукало його до надзвичайно активного й непростого «кололітературного» життя. Був також і партійним діячем, депутатом Верховної Ради С Р С Р і У РСР. А це постійні конференції, з ’їзди, наради, вирішення долі сотні книжок, видань, уза­ галі керівництво тогочасним літературно-мистецьким життям... Цей хиткий від­ різок свого земного буття він спромігся пройти гідно й чесно — про нього коле­ ги по перу й звичайні люди згадують із теплотою і пошаною. Напередодні часів «перебудови» і вже в незалежній Україні видрукував гострі, сатирично-психологічні твори, спрямовані на викриття справжнього обличчя тоталітарного суспільства, як-от: «Південний комфорт» (1984), «В-ван» (1988), «Го­ ла душа» (1992), збірник «Неймовірних оповідань» (1987), фантастичний роман «Безслідний Лукас» (1989), пригодницька повість «Ангельська плоть» (1993), ана­ літично-проблемний «Тисячолітній Миколай» (1994). Павло Загребельний є також автором кількох п ’єс, які ставились українськими театрами («Хто за, хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), кіносценаріїв, за якими було по­ ставлено художні фільми, збірника статей, есе «Неложними устами» (1981), куди ввійш ла і лірична повість «Кларнети ніжності» про мол Оді роки П. Тичини. З початку 1980-х письменник проживав у своєму будинку в Кончі-Озерній під Києвом. Він повністю відсторонився од культурно-мистецької столичної метушні й самовіддано поринув у найзвабливіше — художню творчість. У цій несподіваній ролі самітника почувався досить комфортно, мав, як зізнавався, «справжню втіху». Тут написав повісті « Попіл снів» (1995), «Зона особливої охорони» ( 1999), романи «Ю лія» (1997), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2004), книжку публіцистики «Думки нарозхрист» (2004, 2008). Вони свідчать, як проникливо митець стежив зі свого «замку зі слонової кістки» за всіма подіями в Україні, як по-справжньому переживав за її майбутнє. Адже для нього завжди були притаманні «громадянська небайдужість, людська гідність, висока духовність». З лю того 2009 р. серце патріарха української літератури зупинилося. На його столі недописаним залиш ився роман «Іконник». Мабуть, знову історичний... 327

■ Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Історична п р о за Що ж спонукало цього «мислителя і письменника» повернутися ДО СВОГО улюбленого жанру? Відповідь знайдемо в його «Думках нарозхрист». Зокрема, там він пише: «Просякнута кров’ю, слізьми, нещастям історія. А тепер відбирають у нас навіть цей гіркий спадок» - митець має на увазі новітні зарубіжні філософські теорії, за якими «піддаються сумніву, нехтуються, а то й просто відкидаються традиційні цінності культури», проголошується «кінець світу, історії взагалі». Його це дуже тривожить, адже за цим «лишається тільки технологія споживацтва й безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду». Письменник вважає, що у своєму історичному минулому українці мусять черпа­ ти духовну силу; народ, позбавлений історичної пам’яті, національного самоус­ відомлення, не може мати щасливого майбутнього. Отже, з-поміж величезного жанрово-стильового розмаїття творів митця особливе місце належить його історичній прозі. Саме романами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював най­ більшу популярність та увагу читачів, яка з плином часу не меншає. Завдяки непогамовній дослідницькій допитливості, творчій активності П. Загрсбельному судилося вирвати український історичний роман із глибокого зане­ паду, надати йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обставини радянської доби, «людської» подоби. Письменник у згаданих творах не просто намагався найоб’єктивніше, найгіравдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував ос­ мислити його під кутом зору не лише соціальних і національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроектувати порушувані там проблема сучасного життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурсизвернення до різноманітних історично-мистецьких джерел, «вплетення» їх у роз­ повідь порушують стрункість композиції, часом відводять далеко вбік од основ­ ної сюжетної лінії твору. Однак, попри все, митець чимало зробив для розвитку історичного жанру, можна сказати, оновив його нестандартними формотворчими рішеннями, розширив усталені межі жанрової поетики. С у Д Ж е Н Н Я Літературознавець, академік Віталій Дончик: Історичні романи ' П. Загребельного «ніби зруйнували “межові стовпи” між історією і сучасністю, що відбувалося передусім у їхньому моральному пафосові, аналі­ тично-дослідницькому прицілі, полемічності проблем, філософській наснаже­ ності. Енергійність у творенні нових історичних версій і концепцій ішла в парі з енергійністю формальних пошуків, про що свідчать оригінальні композиційні нововведення, вільність та іронічність розповіді, різноманітні прийоми вмоту­ вання у розповідь документів (дійсних і вигаданих)». Павло Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно най­ вірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку україн­ ської нації. Щоправда, варто зважити, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Роксолани чи Богдана Хмельницького. Митець має право па таку версію, на її суб’єктивний підтекст, навіть більше — зобов’язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримуватись історичної правдивості зображуваного. 328

Павло Загребельний Отже, історія лю дської душі - у центрі історичної романістики Павла Загре­ бельного. Коли придивитись уважніше і до його інших творів, то можна дійти висновку: нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій немає. П рикм етною рисою його індивідуального почерку (що стосується також творів про сучасність) є виняткова увага до людини. Павло Загр еб ел ь н и й (у статтях книжки «Неложними устами»):

Йоказ

«Людина, мож е, й не безсм ер тн а, але — безмежна»; «Про сю ж ет я н е дум аю ніколи. Головне для роману — людський характер. Візьміть цей характер, ш товхайте його п о п ер ед с е б е — сюжет виникне с а м по собі»; «Усе, щ о н апи сав і що напишу, у м ене тільки про одне: про збереж ення лю дської особи стості, людини як найбільшої коштовності».

Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у яком у вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, учинків, помилок, утрат, злетів і піднесень, ося­ янь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закаба­ ления під тиском ефемерних цінностей — ці непрості завдання стави ть перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незапереч­ них творчих здобутків в історичних романах. У дилогії про Київську Русь — «Первоміст» S. Ткачик. Диптих «Вічна (1972) і «Смерть у Києві» (1973) —автор,спираючись мелодія». Фрагмент. 1997р. на літописні джерела, також подає власну художньо-філософську концепцію бачення давном инулих історичних подій, сміливо проектуючи її і в день сьогод­ нішній. «Первоміст» переносить нас у XIII ст. Поштовхом до змалювання досить роз­ логої картини того часу, до відтворення його атмосфери стала згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історичні події, він детально й правдоподібно подає картини воєнних баталій, життя та побуту наших далеких пращурів. Прикметно, що в цьому творі прозаїк зосереджується на показові не історичних осіб, а на звичай­ них людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсякденного життя торкається важливих тогочасних (спроектованих і на тоталітарне суспільство, і суспільство сьогочасне!) суспільних і морально-етичних проблем. У романі «Смерть у Києві» П. Загребельний також багато уваги приділяє образам звичайних людей (Кузьма Дуліб, Іваниця, дівчина Ойка, ковать Кричко), але центральною постаттю тут виступає князь Юрій Долгорукий, нащадок Я рослава М удрого, одержимий ідеєю єдності Руської землі. Ж інка в українській історії До проблеми жінки в українській історії письменник звертався й раніше, ніби шукаючи в давноминулому гідних претенденток на вираження основної ментальної сутності українського жіноцтва. Свідчення тому —деяка однотипність, світоглядноморатьна схожість його попередніх героїнь із романів «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві». 329

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Звісно ж, багата подіями, грагічно-романтичними фак­ тами українська історія мала цікавий документальний ма­ теріал для художнього осмислення постаті української жін­ ки загалом. Трагічна і багато в чому повчальна історія життя дочки князя Всеволода й онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії, про яку чимало, але дещо суперечливо розпо­ віли П. Загребельному історичні документи, лягла в худож­ ній портрет цієї неординарної жінки — роман «Євнраксія» (1975). У ньому документальні, «літописні» розділи чергуються з художньо вигаданими, густо цитовано істо­ ричні джерела, фольклорні взірці різних народів. Автор Невідомий художник. намагається дошукатися істини, іноді проголошує власні Роксолана. XVI cm. гіпотези, тлумачення тих чи тих подій, фактів. Письменник, вірний своїм естетико-художнім настановам, занурюється в склад­ ний внутрішній світ героїні, намагається найпереконливіше передати його, водно­ час вимальовує її психологічний портрет на тлі широкого історичного контексту доби —боротьби короля Генріха IV за владу в Європі. Цей портрет виходить таким, яким його побачив і витлумачив письменник. Найголовніше, що він акцентував у непростій долі Євпраксії, її поведінці, виборі, — попри все чуже їй оточення, спокуси спокійного життя в розкошах, прагнення відстояти свою людську гідність, чесне ім’я. Євпраксія зі сторінок роману постає досить сильною особистістю, мудрою, незалежною. Своїм незалежним характером, розумом, волелюбністю подібна до Євпраксії й героїня роману «Роксолана» (1980), легендарна Настя Лісовська з Рогатина, їй судилося стати улюбленою дружиною турецького султана Сулеймана Пишного, якому впродовж сорока років удалося «потрясати безмежну Османську імперію і всю Європу». Однак життя на чужині в неї склалося по-своєму, насамперед вона мусила пройти непростий шлях свого утвердження: од звичайної рабині гарему султана до його дружини, яка зуміла надовго утримувати над ним владу. Однак, як і Євпраксія, у жорстоких умовах життя в гаремі вона наполегливо відвойовує свою жіночу й людську гідність. Автор «очищує» історію своєї легендарної Роксолани від бага­ тьох міфів, йому вдалося, як наголошує дослідник В. Фащенко, «глибоко зазирнути в надра душі героїні, у психологію людини, яка сама себе створила й перевищила людською сутністю Сулеймана Пишного», через що вона постає живою, її харак­ тер — психологічно переконливим. Ця жінка, забезпечивши собі гідне місце у сві­ товій історії, щасливою так і не стала, бо втратила свою рідну землю і своїх дітей. Загалом привабливий і цікавий образ Роксолани в цьому романі П. Загребельного дещо програє поряд із тим, що створив західноукраїнський письмен­ ник О. Назарук у своїй історичній повісті ще в 1920-х роках (його «Роксоляну» надруковано 1930 p.). Причину тут треба вбачати насамперед у тому, що Роксола­ на П. Заіребельиого в широкому історичному контексті своєї доби ніби «розчини­ лася», загубилася в безмежжі інших життєвих доль, характерів, світів, а О. Наза­ рук зосереджений лише на долі своєї героїні. Роман -«Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983), навіть попри його вимушений антиісторизм щодо Переяславської ради, якій, до речі, автор відвів усього кілька сторінок (як данину своєму ідеологічному часові), є творчим успіхом письменника. 330

Павло Загребельний Тодіш ня критика відгукнулася на його опублікування досить схвально, відзначаючи насамперед новаторське тлумачення образу гетьмана. Про гетьмана Богдана Хмельницького було чимало на­ писано і до П. Загребельного, починаючи від українського фольклору й закінчуючи історичною прозою свого часу забороненого, маловідомого ще й нині українського иисьменника-емігранта Панаса Феденка (1893-1981). Твір має оригінальну, незвичну для тодішньої укра­ їнської радянської літератури умовну форму. Це —романмонолог, у яком у головний герой не просто розповідає сам про себе, а мовби оголює перед нами свою душу, не приховує жодних її протиріч і слабостей. До того ж він оглядає своє життя, аналізує його після смерті, наче спо­ відається перед Усевишнім, людьми й собою. Велика заслуга романіста і в тому, що Б. Хмельницького позбавлено традицій­ ного ореолу великого гетьмана, він постає реальною людиною, яка мусить витриму­ вати різні випробування долі, його супроводжують сумніви, поразки, гіркота втрат і розчарування. С у Д Ж е Н Н Я Павло Загребельний: «Богдан для мене в цьому романі — і велика неповторна особистість, але водночас і якась невідома сила, досі ще не розгадана ніким, мовби найвище скупчення народної геніальності в усьому: у ро­ зумі, обдарованості, буйнощах, нестримності натури, в універсалізмі характеру». Завдяки такому нестандартному художньому зображенню головного героя цей твір П. Загребельного вигідно вирізняється з-поміж інших історичних романів. Загалом шкода, що в цього українського письменника найкращі творчі роки припали на «застійні» часи. Хоча він і вправно вів свій мистецький корабель між рифами, та все ж йому доводилося розпорошувати свої потужні потенційні мож­ ливості на речі менш значні та необхідніші для сучасників, йому іноді бракувало «незалежності розуму» і почуттів і в жанрі історичної романістики. Проте доля є доля. У кожного своя, як і в героїв усіх книжок П. Загребельного. «Д И В О » Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. На тлі тодішньої прози це, як пише літературознавець М. Слабошпицький, «фантастич­ ний твір», сам автор став для всіх «як літературний каталізатор, показавши, якою може бути проза...», «чи не найбільшим літературним авторитетом для мо­ лодих письменників різних поколінь». У контексті прози 1960-х років роман вирізняється, як зазначила одразу ж по його виході друком і критика, цілісністю «художньо-філософської концепції». Це означає, що бачення й трактування автором складного довколишнього світу в різ­ ні історичні періоди, людей у ньому Грунтується на виваженій, добре продуманій ф ілософ ській підоснові, історичності зображуваного, загальнолюдських мораль­ но-етичних цінностях. У цьому й полягав авторський задум. 331

Українська література другої половини X X

початку X X I ст.

Павло Загребельний: «Хотілося показати нерозривність часів, показати,

О К аЗ

що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не сам о ­ достатньо, а входить у наше життя щ оденне, впливає на смаки наші й по­ чування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеки м предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, о берігаєм о й захи щ аєм о його».

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєд­ нано кілька часових площин, які охоплюють реальні історичні події періоду Ки­ ївської Русі (XI ст.), Другої світової війни і 1960-х років. Вони й становлять історичну основу твору. Об’єднавчим центром цих періодів виступає образ Софії Київської —реально існуючої дивовижної пам’ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого. Це також історична правда. Собор збудовано, за художнім вимислом (версією) П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком.

к о н с у л ь т а ц і я • ТЛ Історйчна пр&вда — реальні події та пов'язані з ними життя, діяльність конкретних історичних осіб, які автор історичного твору використовує як основу для художнього від­ творення дійсності. Воно обов'язково включає й художній вимисел — уявне, придума­ не, сф антазоване письменником, яке доповню є й увиразню є зображ ення, допом агає втілити головну ідею твору, порушити важливі, на його погляд, проблем и . У кожному історичному творі історична правда непомітно п ереплітається з художнім вимислом.

Ретельно вивчаючи різноманітні історичні джерела, митець умів чітко уявити епоху, у якій мали жити його герої, перейнятися її духом. Вимисел, фантазія митця в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом, наприклад життя Києва, Новгорода, язичницької пущі в XI ст., суттєво доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного. Великою мірою Софія Київська —це і художній символ. Так він сприймається через ге, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі. Софія скон­ центрувала весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світовідчування, стала своєрідним само­ вираженням сутності цього народу, його культури, історії, моралі, власне, утілює його духовність. Павло Загребельний ніби ставить читачеві запитання: яка ж вона? Чому ми, нащадки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти для майбутнього? Павло Загребельний (в одному з інтерв’ю): «Все о берталося навколо

собору. Якщо він стоїть тисячу років — так сам о наша історія, так сам о наше життя крутиться навколо минулих подій, як довкола собору. Крутиться — а толку ніякого. Замкнене коло нашої історії».

Крім того, автор роману переконливо доводить, що культура Київської Русі тісно пов’язана з первісним язичницьким віруванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насиль­ ницького впровадження християнства на давньоруських землях князем Володи­ миром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давній богів, але неможливо заперечити й перекреслити вікові народ­ ні уявлення про світ, природу, людей. Ця частина народного світогляду органічно 332

_

Павло Загребельний

____

переходила в нові християнські духовні та матеріальні скарби Русі, приживалася гам, згодом переходила в нові часи. Звернімо увагу на символічний епізод, витворений авторською уявою: переслі­ дувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінча­ ється і не переводиться» —таким узагальнюючим акордом завершує письменник свій роман. Собор не нагадував візантійські церкви, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, прихованопоганське», як у тих дерев’яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й ни­ щили по всій Русі. О днак ще більшим дивом у творі постають люди. У цьому романі П. Загре­ бельний проявив себе справжнім майстром у змалюванні характеру свого героя, у глибокому зануренні в його психологію, у його душу. Прозаїк детально випи­ сує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, причому робить це досить непомітно, ненав’язливо. Сюжет у романі справді виконує тільки до­ поміжну роль. Найбільш е диво в романі — сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує в 1960-і розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Усі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов’язані морально-етичні проблеми, порушені у творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі, гідності. Розповіді про свого найулюбленішого героя (його автор вигадав) художникабудівничого Сивоока ГІ. Загребельний приділяє найбільше уваги — про нього пише в шістьох окремих розділах. Літа сиротливого, але прекрасного й манливого вод­ ночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чу­ жих світах, набирання знань і досвіду, утвердження себе як вільного художника і. нарешті, час створення Софії Київської — за всім цим стежимо з невтихаючою цікавістю й тривогою. Він зробив себе таким сам, з’явивш ись на світ «із глибин пущі», він — маленька частка українського народу. Ж иття Сивоока спонукає сучасного читача думати не лише над давнім минулим своєї землі, а й над наповненням власної душі. Адже це не лише справжній майстер, здатний створити справжнє диво архітектури, а й глибокий мислитель, який упро­ довж усього ж иття шукає відповіді па важливі для себе питання. Лише перед за­ гибеллю дійде висновку: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних уміпьців. Я - сопілка в уст ах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». Своєю життєвою позицією, діями він утілю є вільний творчий дух, який може слугувати лиш е мистецтву та людям. Недарма майстру Агапіту, князю Ярославу він заявляє, що художник — це не раб. І коли постане майстер перед вибором: собор чи кохана, почуття до жінки переважать у його душі, хоча й коштуватиме де йому життя. 333

Українська літеттит другоШ л о ш п ^ ^ — початки XXI ст. О ™ , з образом

в

самим собою. Такими були і його п о родим Величка, Лѵчѵк, Ісса - усі, хто стр.чався йому на непростій життеК о р о з Т Свободолюбний дух наших предків пронизує твір, робить авторську

к о н ц е п ц ію ц іл іс н іш о ю і вагом іш ою .

Неоднозначно подано образ князя Я рослава Мудрого. Він виступає анти­ подом Сизоока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мѵдрість, самодисципліна супроводжують князя так само, як і його слабкість, незахищеність звичайного смертного. Ного образ супереч­ ливий, а душа роздвоєна між старим і новим («Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчуваврозтерзаністьу серці»). Письменник прагне зрозуміти вели­ кого князя, палкого патріота, якии створив могутню державу, відроджував міста й церкви, розвивав освіту и водночас був жорстоким і честолюбним. Він переконливо показує, як ідея безмежної влади поступово вбиває в ньому все людяне, вихолощує душу, робить самотнім. Не рятує навіть ідея збудувати величний храм, на зразок візантійських, щоб ним здивувати світ і подолати своє внутрішнє роздвоєння. Отже, з образом Ярослава Мудрого в романі пов’язано вічну проблему влади і людини. Над нею прозаїк спонукає задуматись. Загалом же Ярослав постає живим, реальним чоловіком, через що читач беззастережно вірить цій його художній версії, створеній П. Загребельним, і не один раз здригнеться, не погоджуючись із вчинками, позицією князя, бо проблема збереження «соборів людських душ» не втрачає актуальності й досі. УТідсумкрве

Павло Загребельний: «Головне в літературі — написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, приму­ сити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й літератури, хоч що б там хто казав. Нас можна приголомшити на якусь коротку мить, але підкорити, примусити схилятися перед фальшивими цінностями —ніколи не вдавалося і не вдасться нікому».

С удж еніІЯ

(

завдання 1. Словами «Я — сопілка в устах мого народу, і тільки й о м у п ід вл а д н і пісні, що пролунають, народившись у мені» характеризує с е б е герой ром ан у «Диво» А Я рослав Мудрий Б Родим В Я рослава Г Сивоок Д Агапіт 2. О б'єднавчим центром часових площин у ром ані «Диво» є о б р а з А Києва Б Сивоока В оповідача Г С офії Київської Д Я рослава Мудрого

334

Павло Загребельний 3. С лова «Ото тільки й мистецтво, я к незвичне... Владі це не д о вподоби. В л аді м ил е усталене... А краса лиш е в неоднаковості» Сивоок пром овляє до А Я р о сл ава М удрого Б Шуйки В Агапіта Г Лучука Д Родима 4. У чому п о л я гає популярність творів П. З агр ебел ьн о го с е р е д сучасних чи­ тачів? 5. Які риси індивідуального стилю вирізняю ть П. З агр еб ел ь н о го з-поміж інших письм енників? 6. О х арактери зу й те о б р а з С ивоока з позиції становлення його як м ай стр а. Чи одн озн ачн и й цей о б р а з ? Чи не видається вам, що його ідеалізован о? 7. П роаналізуйте о б р а з Я рослава М удрого. Чи є він у ваш ому сприйманні психологічно п ерекон ливи м й історично достовірним ? 8. О хар актер и зу й те жіночі о б р ази ром ану «Диво». Що є між ними спільного? Чи не ви д аю ться вони однотипним и? 9. Які художні з а с о б и викори стан о в романі? 10. Які ідеї ром ан у «Дива» актуальні для сучасності? 11. П роком ентуй те еп ігр аф д о розділу про П. З а гр еб е л ь н о го — думку В. Ф ащ ен ка про а в т о р а «Дива». 12. В ізьміть участь у дискусії на тему «Чи настануть часи, коли ром ан "Диво" в трати ть свою актуальність?».

1. Підготувати цитатний матеріал, що характеризує Сивоока, Я рослава Мудрого. 2. Написати твір-роздум на тему «Собор — мірило духовності». 3. Підготувати комп’ютерну презентацію про історію Софії Київської (за бажанням).

ЛІ Ш 'ЛТ> РЛ 1. Загребельний П. Думки нарозхрист. 1974-2003. — К., 2008. 2. «Замкнене коло нашої історії —ось це я мав на увазі»: Інтерв’ю з Павлом Загребельний, автором роману «Диво» / / Панченко В. Урок літератури. — Кіровоград, 2000. — С. 121-130. 3. Дончик В. Істина — особистість: Проза Павла Загребельного. — К., 1984. 4. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. — Кн. 2. —Ч. 2. — К., 1995. 5. Слабошпицький М. За гамбурзьким рахунком (Павло Загребельний). — К., 2005. 6. Спогади про Павла Загребельного. — X., 2010. 7. Фащенко В. Павло Загребельний. — К., 1984. 8. Шпиталь А. Історична проза Павла Загребельного. — К., 1986. www.ukrcenter.com/Література/Павло-Загребельний/ 19878/Диво www.tikrcenter.com/Література/Пашю-Загребельний/..,/Роксолана Радимо подивитися: телефільм «Розгін», документальний фільм «Сонет 29».

335

Не ми творили щось у цій культурі, а вона творила нас Тобто скеровувала й заманювала своїми необжитими закапелками, незалюдненими маргінесами, задав­ н е н и м и табу, які так хотілося порушувати... Ю Андрухович

Сучасний український літературний процес охоплює період від початку 1990-х років до сьогодення. Основні тенденції нинішнього літературного процесу такі: 1. Після століть жорстокого цензурного контролю наше мистецтво вперше за та­ кни тривалий час розвивається в умовах практично повної свободи творчого само­ вияву. Усунуто політичні чи будь-які інші обмеження. Не лише в Києві, Львові, Харкові, а майже в кожному місті сучасні автори на власний розсуд і смак видають твори різноманітних жанрів. З ’явилося десятки нових різпоспрямоваиих (в ідеоло­ гічно-естетичному плані) літературно-мистецьких і науково-гуманітарних часопи­ сів («Хроніка 2000*, «Світовид», «Смолоскип України», «Неопалимакупина», «Ос­ нова» (Київ), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Авжеж» (Ж итомир), «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг). «Український засів» (Харків), «Холодний яр», «Апост­ роф» (Черкаси), «Вежа», «Степ» (Кіровоград) та ін ). Повернулися в Україну авто­ ритетні діаспорні видання (журнал «Сучасність», газета «Українське слово»), доко­ рінно оновилися (часто змінивши й назву) давніші радянські видання «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Всесвіт», «Літературна Україна», «Дзвін» (колишній «Жов­ тень»), «Березіль» (колишній «Прапор»), «Слово і Час» (колишнє «Радянське літе­ ратурознавство»), «Дивослово» (колишня «Українська мова і література в школі»). Щоправда, ці зміни створили, закономірно, і нові проблеми: позбувшись зов­ нішніх обмежень, чимало авторів виявили, на жаль, відсутність внутрішнього морально-естетичного самоконтролю, значна частина друкованої мистецької продукції художньо слабка, банальна, сіра, часом аморальна. Поступово увесь цей хаос унормовує й підпорядковує новий, ринковий тип контролю над літпроцесом — контроль читацького смаку (що виявляється в по­ питі на ту чи ту друковану продукцію). 2. Через видання або перевидання після багаторічних пауз і включення до шкільних та університетських курсів читачам повертається творчість багатьох письменників, раніше заборонених чи забутих: В. Вннниченка, О. Олеся, Г. Чупринки, М. Вороного, С. Черкасенка, Б.-І. Антонича, М. Хвильового, М. Куліша, Б. Антоненка-Давидовича, М. Семенка, Є. Маланюка, Т. Осьмачки, Н. Лівицької-Холодної, О. Ольжича, І. Багряного, О. Теліги, В. Барки, І. Світличного, В. Симоненка, В. Голобородька, І. Калннця, В. Сту­ са, М. Руденка, Т. Мельничука, О. Бердника та ін. 3. Після понад півстолітнього штучного розме­ жування відбулося злиття письменства українського та діаспорного. Відтепер в єдиному літературному О. Андреев (Анд). контексті співіснує й розглядається творчість митців Логіка ілюзій. 1994 р. вітчизняних та українського зарубіжжя. 336

Сучасна українська література 4. У відживленому після соцреалістичного застою літературному процесі ак­ тивно працюють, співіснують представники різних мистецьких течій, шкіл, навіть

напрямів. Наирозлопшии стильовии синкретизм став чи не визначальною прикме­ тою літературної творчості сьогодення. Вирізняються три основні ститьові спря­ м ування (маючи дуже мінливі й нечіткі межі): а) традиційне реалістичне зі значним домінуванням неореалізму й неороман­ тизму (А. Дімаров, В. Захарченко, Р. Іваничук, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, д . Павличко); б) модерністське, від власне модерного (з тяжінням до старого чи нового традиційництва) до неоавангардистського (Е. Андісвська, Р. Бабовал, В. Барка, Вал. Шевчук, Є. Пашковський, Г. Пагутяк, І. Драч, І. Жиленко, Л. Костенко); ’ в) постлюдерністське з елементами неоавангардизму (І. Андрусяк. Ю. Андрухович, М. Бабак, О. Забужко, О. Ірванець, В. Кожелянко, К. Москалець, С. Процюк, О. Ульяненко, Ю. Виниичук). 5. За ці роки українська література майже повністю переборола тематичну неповноту та тематично-образну заданість колоніально-тоталітарної доби. Активно розробляються раніше заборонені, замовчувані теми й мотиви. Після багатьох літ заборон знову в літературі проступає відкрите, повнокровне худож­ нє осмислення правди життя. Закономірно, що посилену увагу митців привертає насамперед проблематика нашої історії: од коренів дослов’янських (І. Білик), часів руських (П. Загребельний, Р. Іванченко), епохи козацької (романи «Бе­ рестечко» Л. Костенко, «Северин Наливайко» М. Вінграновського, «На брата брат», «Морок» Ю. Мушкетика, «Фортеця на Бористені» В. Чемериса), до правдивого розкриття XX ст. — трагічних визвольних змагань 1917-1921 pp., апокаліпсису колективізації та голодомору (роман «Чорний ворон» В. Шкляра, роман «Свято останнього млива» Ф. Рогового), голоду 1947 р. (роман «Прибутні люди» В. Захарченка) тощо. Розкриваються й злободенні проблеми сьогодення, моральнодуховні проблеми нашого суспільства (поетичний цикл «Коротко як діагноз» Л. Костенко, романи Л. Кононовича «Тема для медитації», Л. Голоти «Епізодична пам’ять», Ю. Андруховнча «Рекреації»)- Опановується нова для нашого мистецтва еротична тематика («Блуд» Є. Гуцала, «Польові досліджеїшя з українського сексу» О. Забужко, збірка новел «Те, що насподі» Ю. Покальчука). Сьогочасна поезія просякнута переважно мотивами болючих світоглядних пошуків, драматизмом світовідчуття, хоча є й злободенний публіцистичний струмінь (збірки «Князь ро­ си» Т. Мельничука, «Вечірка у старій винарні» І. Жиленко, «Вогонь з попелу», «Сизифів меч» І. Драча, «Поет у повітрі» В. Герасим’юка, «Апологетика на сві­ танку» С. Процюка, «Сторож покинутого раю» Т. Зарівної, «Укол годиннико­ вою стрілкою» В. Слапчука). 6. Разом із історичною й сільською темами розробляються міська (повість «Гроно червоних ягід» Т. Литовченка), армійська (роман «Любити хлопчика» Р. Кѵхарука ), інші теми. Особливо бурхливо розвивається в 1990-х роках мемуаристи­ ка («Прожити і розповісти» А. Дімарова, «Ношо feriens» І. Жиленко, «Благослови, душе моя, Господа», «Дороги вольні і невольні» Р. Іваничѵка, «Музей живого письменника, або М оя довга дорога в ринок» В. Дрозда та ін.). Останнім часом також з’являється, крім «високої», елітарної, і .часова роз­ важальна, детективна література, жанр фентезі, наприклад «Я, зомбі». «Кайдани для олігарха», «Феміністка» Л. Кононовича, «Ключ», «Елементал» В. Шкляра, 337

Українська література другої половини X X

початку X X I ст.

«Репетитор», «Провина» Анни Хоми, «Містичний вальс» Н. Очкур, «Лана» М. і С Дяченків.

молодше покоління письменників пе-

л Х о . 5 «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк Степан Процюк Іван Ципердюк), творча асоціація «500» (Максим Розумний, Сергій Руденко, Андрій Кокотюха та ін ) «Червона фіра» (Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Іван Пилипчук) та ін Наприкінці 1990-х років ці угруповання поступово припинили існування. 1997 р на хвилі критики офіційної Спілки письменників виникла Асоціація українських письменників (АУП). Серед її ініціаторів і керівників - Юрко Покальчук, Володимир Моренець, Юрій Андрухович, Ігор Римарук, Тарас Федюк та інші талановиті митці. Основними принципами своєї роботи П оголосила фаховість, подолання колоніальних стереотипів у літературі, відкритість світо­ вим духовно-естетичним надбанням XX ст. Поступово конфронтація між АУП і Національною спілкою письменників послабла, нині чимало митців поєднують членство в обох організаціях. Розгортають потужності численні видавництва в Києві, Львові, Харкові, До­ неньку, багатьох інших містах, щодалі більше з’являється на ринку українських книжок. З упевненістю можемо констатувати що в 1990—2000-х роках відбувається нове, наступне після шістдесятництва українське літературне відродження. Починаючи із середини 1980-х в українській літературі дедалі більше виявляються риси постмодернізму. с у д ж е н н я Сучасний український літературознавець Тамара Гундорова: і «Ішлося про появу нової літератури, іронічної, видовищної, котра пародіювала ідеологічні кліше, відроджувала форми барокової гри, озвучувала новий маскарад персонажів і ролей». Цей напрям спричинили передусім два чинники: • післяіндустріальна епоха, епоха розпаду цілісного погляду на світ, руйну­ вання систем — світоглядово-філософських, економічних, політичних; • інформаційний вибух і шок: протягом останніх століть обсяг знань, який має засвоювати людина, блискавично зростає, тому людська свідомість постійно на­ пружена, перевтомлена, а від якогось критичного моменту вона зовсім перестає t истематизувати, осмислювати інформацію, а лише хаотично сприймає її у вигляді знаків, колажів *. Якщо модерністи вважали, що за допомогою якихось ідеологічно-філософських концепцій (комуністичної, фрейдівської, «філософії життя» тощо) можна осягнути та поліпшити світ, і силкувалися перебудувати його, то постмодерністи, завдяки

С0^ е ~ »” ання) - твори образотворчого мистецтва, виконані накле0СН0ВУ Р зних матеріалів, що різняться кольором і фактурою; переносно твір будь-якого виду мистецтва, скомпонований із різнорідних елементів. ' « ш зіш тп п („™

т н і п п і ' чк як

У

338

__________ ___________________________ ________Сучасна українська література гіркому історичному досвідові, зробили висновок, що світ чинить опір людському впливові. Порядок речей «мстить» нашим спробам його переробити. Відмова від настанови перетворювати буття спричиняє також відмову від його систематизації. Постмодерністи вважають, що людину позбавлено змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає, спростовує теорію. V всіх царинах життя йде постійна трансформація, а тому й мислення повинне вийти за рамки традиційних опозицій та стійких цілостей (зміст — форма, суб єкт — обєкт, ціле — частина, жіноче — чоловіче, наука — мистецтво, дійсність — фантазія, високе —низьке тощо), тому треба взаємопереплести, змішати ці антитези. Це спричинило заперечення абсолютних об’єктив­ них істин і встановлення істин «малих», «локальних», розгляд усіх цінностей як відносних, визнання плюральності1 світу, відраза до будь-якої апологетики2. Постмодерністи свідомо переорінтовують естетичну активність із творчості на компіляцію3 та ремінісценції4, з продукування оригінальних творів на колажі. їхні тексти переповнені алюзіями на інші твори. Вельми характерним композиційним прийомом у цьому стилі стає монтаж. Власне, постмодернізм завершує перехід од творення до конструювання. Для постмодерністів характерне бачення повсякденного реального життя як те­ атру абсурду, апокаліптичного карнавалу (протиприродний технократизм Заходу, сірість, казарменість тоталітарних суспільств, невлаштованість, розбалансованість дає для таких оцінок усі підстави). Звідси — переважаючий ігровий стиль постмо­ дерну. Удаючись до зумисне «несерйозної», безглуздої гри, постмодерніст підкрес­ лює ненормальність, несправжність, протиприродність панівного в реальності жит­ тя. Крім того, усвідомлюючи неможливість пізнати справжній світ, вплинути на нього, митець шукає замінника у своєму світі, штучно створеному, який живе й тлумачиться за законами, ним самим (митцем) установленими. А також лише ігро­ ва атмосфера дає змогу стерти межі поміж різними гранями, рівнями життя. У постмодерністських творах вигадливо переплітаються різні стилі (висо­ кий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний, детектив­ ний, казковий, гумористично-анекдотичний тощо). У художнє письмо нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний або діловий; фрагментами роману стають навіть цілі наукові трактати чи публіцистичні статті, донесення, звіти тощо. Поєднуючи інтелектуальне й масове, елітарне й кітчеве, переплітаючи різно­ рідні мотиви й оповідні техніки, постмодерн стирає соціальні й психологічні кордони у творенні та сприйманні мистецтва. Тому він з’являється там, де існує основоположний плюралізм ідей, моделей поведінки, приймається багатоголосся стилів, світоглядний і мистецький синкретизм. 1Плюрільність (від латин, pluralis — множинність світу, тобто світ складається з багатьох самостійних, рівнозначних сутностей. 1Лпопегетика (від грец. apolegetikos — захисник) — беззастережний захист певних теорій, учень, вартостей, тверджень. 3 Компіляція (від латин cumpilatio — крадіжка) —неоригінальна, несамостійна мистецька чи наукова праця, побудована на використанні чужих творів, праць. 4 Ремінісцёнція (від латин, reminiscentia —спогад) — відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей із відомого твору іншого автора.

339

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Дуже часто постмодерністи використовують «потік свідомості». Цеіі прийом допомагає їм виявити сповідальний пафос, передати хаос світовідчуття, емоційний стан сучасної людини. Ідеї екзистенціалізму набули нового життя в постмодерному театрі; особливо популярними жанрами стали романи-притчі (« Вургун>> І. Аидрусяка, «Кросворд», «Срібне молоко» Вал. Шевчука, «Голос» Марка Роберта Стеха, «Вечірній мед» К. Москальця) та драми-притчі («М аленька п’єса про зраду для однієї актриси», «Брехун з литовської площі» О. Ірванця). У сучасній українській літературі постмодерністські тенденції виявляються і в доробку деяких старших письменників, наприклад, В. Дрозда («Вовкулака», «Убивство за сто тисяч американських доларів»), П. Загребельного («Безслід­ ний Лукас», «Тисячолітній Миколай», «Гола душа»), Вал. Ш евчука («Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», «Чортиця». «Горбунка Зоя», «Розсічене коло», «Закон зла», «Двері навстіж», «Книга історій»). У творчості ж молодших літераторів ці тенденції стали переважати. Важлива деталь — більшість із них починала наприкінці 1980-х років я к авангардисти, а згодом поступово еволюціонувала до постмодерну. Його характерні зразки при­ сутні в прозі: «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів» Ю. Андруховнча, «Острів КРК» 10. Іздрика, «Рівне/Ровно. Стіна» О. Ірванця, «Зимова повість», «Сталінка», «Око» О. Ульяненка, «Vae victis», «Імени твого ради», «Репортаж із царства нелюбові» С. Процюка, «Культ», «Поклоніння ящірці» Л. Дереша, «Ностальгія» Є. Кононенко, «Біг Мак» С. Жадана; у поезії А. Охрімовича («Замкну­ тий простір»), ІО. Бедрика («Жертовник» та «Метафізика восени»), В. Цибулька («Ангели і тексти»), І. Андрусяка («Отруєння голосом», «Дерева і води», «Часни­ ковий сік») В. Неборака («Літаюча голова») та ін. З огляду на все це постмодерн порівняно швидко сходить із духовно-мистець­ кої арени, поступово утверджується новий (ще чітко не окреслений) напрям. За його основу взято національно-екзистенційну проблематику й поетику. Цю нову якість засвідчують, зокрема такі яскраві твори останніх років, як «Келія Чайної Троянди» К. Москальця, «Кіт з потонулого будинку», «Записки Білого Пташка» Г. Пагутяк, «Інфекція», «Тотем», «Руйнування ляльки» С. Процюка, «Солодка Даруся» М. Матіос, «Тема для медитації» Л. Кононовича та ін. ЛІТЕРАТУРА

1. Баран Є. Зоїлові грени. —Л„ 1998. 2. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Українськнй літературний постмодерн. — К., 2005. 3. Даншшнко В. Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес. — К., 2008. 4. Денисом Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири// Слово і час. — 1995. - №. 2. — С, 18-27. 5. Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. - К., 2006. 6. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. — Івано-Франківськ, 1998. 7. Мережинська Г. «Східноєвропейська» модифікація постмодернізму / / Слово і час, 2002. - 4.4. - С. 67-68. 8. Меднікова Г. Українська і зарубіжна культура XX століття. — К., 2002. 9. Процюк С. Лицарі стил'осу і кав’ярень. Есеї про дев’ятдесятників. — К., 1996. 10. Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період. — К., 2008.

340

- РОСІЙСЬКІ ПОЕТИ ПРО УКРАЇНУ ТА ЇЇ К ^ іШ Ш Ш Й М і На терені У країни упродовж усіх часів жили й творили представники інших культур, зокрема російської, єврейської, польської, угорської, чеської та ін. До най­ яскравіших представників російської поезії, яка виникла й розвивалася в Україні упродовж XX ст., належать М. Ушаков, J1. Вишеславський, Б. Чичибабін, Л. Ки­ сел ьов. ІІриродно, що ці митці у своїх творах активно ви­ користовували українську тематику, зокрема прис.вячену історичному буттю українського народу. Вони глибоко шанували й завжди підтримували його роз­ маїту культуру, звичаї, традиції. Микола Ушаков (1899-1973) народився в Росії. Його батько був артилерійським офіцером, матір ут­ ратив у ранньому дитинстві, яке проходило в маєтку бабусі, у Ярославській губернії. Доля закинула Ми­ колу до Києва, де він вступив до Першої київської М. Яценко. Вечірні дзвони. гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Вищу ос­ 2001 р. віту здобув на юридичному факультеті Інституту на­ родного господарства. Перші вірші М. Уш акова було надруковано в газеті «П ролетарська правда» в 1923 р. Згодом побачили світ збірки поезій «Весна республики», «ЗО стихов», «Горячий цех», «Календарь», «Восток и Запад», «Мы будем жить». Більше сорока років М. Ушаков перекладав російською твори укра­ їнських письменників — І. Ф ранка, M. Коцюбинського, Ю. Яновського та ін. З німецької мови перекладав вірші Г. Гейне. Поет високо цінував творчість Т. Шевченка, якому присвятив свої «Стихи о Шевченко». Тернистий життєвий і творчий шлях Кобзаря він змальовує через контрасти: «...и тройки с свадьбами летели, / / и арестантов / / гнал конвой»; «встречались хаты / / и палаты». А щоб піддати нищівній критиці імператора, М. Ушаков наділяє його сатиричною характеристикою, підносячи тим самим роль Шевченка в духовному й національному відродженні нації. Перу М. Ушакова належить майже сорок перекладів поезій Т. Шевченка ро­ сійською мовою, зокрема «Заповіту». Росіянин за походженням, М. Ушаков вважав Україну своєю батьківщиною. Так, у поезії («Я из Москвы...») заявляв, що Київ для нього така ж батьківщина, як і Москва, до нього він прикипів душею. Він пе­ реклав і вірш В. Сосюри «Любіть Україну» російською мовою. Леонід Вишеславський (1914-2002) народився в м. Миколаєві. Його батько був інженером. М айбутній поет спершу вступає до Харківського електротехнічного інституту, згодом студіює біологію в Харківському університеті. У цей період відвідує літературну студію при Будинку літераторів ім. В. Еллана-Блакитного. 1936 р. Л. Вишеславський перевівся на літературний факультет Київського універ­ ситету, після чого його життя уже назавжди було пов’язано з літературою. Дебютував віршем «Ударная ночь» у харківському журналі «Красное слово» в 1931 р. Перша збірка віршів «Здравствуй, солнце» (1936) вийшла друком у Києві. Джерела творчої біографії Л. Вншеславського глибоко пов’язані з Україною, її людьми, культурою, поезією, природою. Не випадково великий і значний розділ вибраних творів названо «Песни с Днепра» (1951). Поет переклав російською тво­ ри Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського. Вінтонко відчу­ вав українське слово, яке ввійшло в його життя через українську пісню. 341

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. Про це свідчить і вірш «Мова» («П одсолнух задремал. Вкусней запахла мя­ та») (1951). Леонід Вишеславський, оспівуючи красу української мови, народної пісні, широко використовує українську лексику («девчата», «Днепром, «мова»), фразеологізми («язык Шевченка и Франка»). Для створення національного коло­ риту автор уводить у вірш українські образи-символи: «подсолнух», «степь», «ка­ зачья сабля». Українську тематику широко представлено у творчості Л. Вишеславського. Є в нього сонет «Косарал» (1955), присвячений Т. Шевченкові. У цьому творі поет стверджує, що його «голос правды так же свеж и нов, — / / он долговечней рек и островов». У поезії «Черешни» (1956) ліричний герой зачарований спогадом із дитинства про старий сад. Справжнє літо приходить до нього з черешнями, від яких важко відірвати погляд: Я же с них глаз не сводя, запрокинув голову, долго стою... То заглянула сама Украйна в детскую душу мою. Миколаївщина — це «зачарована Десна» Л. Вишеславського, у творчості якого гідне місце відведено рідному місту корабелів, природі (збірка «Николаев­ ская колыбель», 2000). Борис Чичибабін (Полушин) (1923-1994) належить до шістдесятників. Наро­ дився в м. Кременчуку, у родині офіцера. Основну частину ж иття провів у Хар­ кові. Псевдонім Чичибабін узято на честь двоюрідного діда по материній лінії відомого хіміка, академіка Олексія Чичибабіна. 1940 р. Б. Чичибабін вступив на історичний факультет Харківського університету, проте навчання перервала війна: його було призвано в армію. 1945 р. вступив на філологічний факультет Харківського університету, але влітку 1946 р. його було заарештовано й засуджено на п’ять років «за антирадянську агітацію». Після повер­ нення з таборів, Б. Чичибабін переважно пише громадянську лірику, особливе місце в якій відводить темі пригнічених народів СРСР: кримським татарам, євреям, «попранной вольности Прибалтики». Щ мотиви в нього переплітаються з любов'ю до Росії й російської мови, а також до України. Вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украины...» (1973) сповнено ніжності й водночас патріотичного пафосу. Зрілий поет усвідомлює, що історія України склалася б набагато мудріше й без пролиття крові, якби місто престоль­ не було возведене не на похмурій півночі, а над вільним і щедрим Дніпром. Типовий патріотичний мотив — спогад про запах рідної землі — знайшов місце і тут: перед читачем виникають образи степової У країни — молочай, ро­ машка, полин. Історія України для поета нерозривно пов’язана з Г. Сковородою й Т. Шевченком. ')Д П

Прочитайте вірш Б. Чичибабіна «Тарас». Визначте його п ровідний мотив. Які художні засоби поет використав у цій поезії?

Нетривалим був життєвий і творчий шлях Леоніда Кисельова (1946-1968). Цей поет через страшну хворобу (рак крові) у двадцятидворічному віці пішов із життя, проте встиг залишити по собі яскравий слід у поетичній антології України. Вірші Л. Кисельова українською мовою ви вивчали в сьомому класі. 342

Російські поети про Україні/ та и культуру >>*Т) JW1

Згадайте вірші Л. Кисельова «Стати б хоч на менти лічені...», «Земля така гаряча...», «Додому» й «Катерина». Про що вони? Який із віршів вам найбільше запам’ятався?

Леонід Кисельов народився в Києві в родині російського письменника Воло­ димира Кисельова. Навчався на факультеті іноземних мов Київського універси­ тету, захоплювався зарубіжною літературою. Почав писати вірші російською мовою в тринадцятирічному віці. 1963 р. в московському журналі «Новый мир» побачила світ його добірка «Первые стихи». Вірш «Цари» було прийнято неодно­ значно: у Києві він викликав сенсацію, а в Москві — обурення й протест, адже в цьому коротенькому творі десятикласник Л. Кисельов зневажає царя Петра І, посилаючись до того ж на Т. Шевченка: Шевченко, говорят, одностороннє Не Петр, а те голодные, босые Отнесся... Нет, он правильно писал: В болоте основали Петроград. Це той первий, що розпинав За долгую историю России — Нашу Україну... Ни одного хорошего царя. Сміливо, як для радянської дійсності! Проти київського школяра тоді висту­ пив член-кореспондент Академії наук СРСР Д. Благой. Він стверджував, що і сам Петро І, і пам’ятник йому — святині, тому юному поетові не годиться проти них виступати. Після цього твори юнака перестали друкувати в російській періодиці. З а кілька місяців до смерті Леоніда, 12 квітня 1968 p., у газеті «Літературна Україна» з’являється добірка його поезій «Перші акорди» (з передмовою І. Драча), але вже українською. Чому він вирішив перейти з російської мови на українську? Поет тяжів серцем і думкою до України вже в перших своїх творах, писаних росій­ ською. У поезії -«Язык не может сразу умереть...» митець стає на захист україн­ ської мови, наголошуючи, що мову титульної нації України зневажено («язык заброшен»), за що «своей вины ничем не искупить нам». Як переконливий аргумент, що українською мовою можна писати високу поезію й передавати найтонші по­ чуття, він згадує Тичину — «гениального поэта». Писати українською Леоніда заохочував батько. Ще в дитинстві він потрапив під вплив Т. Шевченка, пізніше шліфував поетичний хист у середовищі шістдесятни­ ків І. Драча й М. Вінграновського, знав про трагічну долю тонкого лірика В. Си­ моненка, захоплювався творами Л. Костенко, В. Голобородька. У вірші Л. Кисельова «Я позабуду все обиды ...» є такі рядки: Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете —только песня На украинском языке. На запитання друзів: «А чому українською мовою?» — поет відповів: «А ось цього я не можу пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із за­ собів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовиз­ начаюся...»

завдання 1.

Д о ш істдесятників належ ить А М икола Ушаков Б Л еон ід В иш еславський В Б о р и с Чичибабін Г Л еонід К исельов

343

Українська література другої половини X X — початку X X I ст. 2. Мотив любові до української пісні спільний д л я творів А «Мова» і «С Украиной в крови я живу на з е м л е У краины ...» Б «Цари» і «Стихи о Ш евченко...» В «Тарас» і «Я позабуду в се обиды ...» Г «Язык не может ср азу ум ереть,..» і «Цари» Д «Я позабуду все обиды...» і «Мова» 3. Установіть відповідність Н азва твору

Автор

1 2 3 4

Микола Ушаков Л еонід Виш еславський Борис Чичибабін Леонід Кисельов

А «Я п о заб у д у в с е о б и д ы ...» Б «Стихи о Ш евчен ко...» В «С Украиной в крови я живу н а зем л е Украины...» Г «Долг У краине» Д «Мова»

4. Назвіть спільні мотиви у творчості росій ських п о етів У країн и . 5. Що ви зн аєте про М. Ушакова як п о ета й п е р е к л а д а ч а ? Ч ом у критика ро­ сійського ім ператора в «Стихах о Ш евченко...» н е в и к л и к а л а за п е р е ч е н ь у радянської цензури? 6. Прокоментуйте основні мотиви вірш а «М ова» Л. В и ш е с л а в с ь к о го . 7. Р озкрийте своєрідність лексики творів Л. В и ш е с л а в с ь к о го п р о Україну. 8. Якою п остає Україна в поезіях Б. Ч ичи бабін а? Чи не з а н а д т о см іливий цей вірш для епохи, коли він був н ап и сан и й ? А ргум ен туй те с в о ю думку. 9. Чому Л. Кисельов перейшов у своїй творчості на українську мову? 10. Як ставилися відомі вам російські поети д о історії н аш о го н ар о д у , культури та звичаїв? 11. Напишіть невеликий відгук на одну з п рочи тани х п о е зій . 12. Яким ви з а п а м ’ятали Л. К исельова? Н ам ал ю й те й о го с л о в е с н и й портрет. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 1. Дібрати репродукції картин, що передаю ть пейзаж і з віршів російських поетів про Україну. 2. Вивчити один із віршів російських поетів напам'ять. Л ІТ Е Р А Т У Р А

1. Борис Чичибабип в статьях и воспоминаниях. -- X., 1998. 2. Дзюба І. Жовта троянда Леоніда Кисельова// Кисельов Л. Тільки двічі живемо: вірші, проза, спогади про поета. — К , 1991. — С. 344-349. 3. Когут С. Поетичний феномен Леоніда Кисельова. — Л., 2001. 4 Кузьменко В. Донести дух оригіналу / / Слово і час. — 1990. - № 2. — С. 63-67. 5. Мазепа Н. «Українська сповідь» Л. Вишеславського / / Слово і час. — 2005. — № 12. — С. 57-59.

344

З А В Е Р Ш А Л Ь Н И Й Р О З Д ІЛ

«Плід має право впасти на землю, коли виспіє», — так образно писав колись один із иайвідоміших українських романтиків XX ст. Юрій Яновський про книж­ ку А ще вій радив оцінювати іі, запитуючи себе: «Чи взяв би в далеку путь? Чи пок­ лав би в торбу поруч із хліба окрайцем, пучкою солі? Чи достойна вона там, у торбі на плечах, лежати всю путь, до хліба торкаючись? На перепочинку, коли розв’яжеш торбу й з іси хліба, чи дасть вона тобі мужність і радість, щирий захват і приємний біль мудрості?» Оглянемося назад. Які твори з української літератури, вивчені впродовж навчального року, ви взяли б із собою у велику життєву мандрівку, порадили б про­ читати друзям, батькам? Що найбільше вам запам’яталося чи вразило? Можливо, це — рання поезія Павла Тичини? Чи філософська рівновага Євгена Плужника, романне мислення Валер’яна Підмогильного, потужна вира­ жальна експресія Осипа Турянського, гірка правда про Україну Олександра Довженка? Чи не залишила вас. байдужими філігранна душевна лірика Ліни Костенко, таке точне й вагоме слово Григора Тютюнника, пеобарокова фантас­ магорія сучасного світу' Валерія Ш евчука? Як би там не було, автори цього підручника щиро сподіваються, що допо­ могли вам відкривати красу й змістову глибину образного слова, навчили відчу­ вати й розуміти мистецтво, тягнутися до прекрасного в житті, розпізнавати потворне, недосконале в ньому, відстоювати істину й добро. Адже художня літе­ ратура розвиває духовні, творчі та інтелектуальні здібності людини, без яких неможливо повноцінно жити в складному сучасному світі. Вона приносить естетичну насолоду, усвідомлення себе особистістю, маленькою, але важливою часткою великого народу, дитям України й матері-землі. Чи ви думаєте інакше?

П. Закупав. Ранок. 1994 р.

345

КОРОТКИЙ СЛОВНИК Л ІТ ЕРА Т У РО ЗН А ВЧ И Х ТЕРМ ІН ІВ Авангардизм, авангард (від фр. avant — спереду і qarade — передовий загін) одна зі світонастанов модернізму, скерована на руйнування традиційних художніх законів, форм. Відповідає атмосфері нової (модерної) епохи, що руйнувала традиційне, розмірене існування, старі уявлення про красу як симетрію, урівноваженість, гармонію. Алюзія —художньо-стилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літера­ турного твору, історичної події або чого-небудь іншого. Амфібрахій - трискладова стопа з наголосом на другому складі. Анапёст —трискладова стопа з наголосом на третьому складі. Архетип —це найзагальніший прообраз, який виростає з колективного, зокрема національного, позасвідомого. Надалі він може видозмінюватися. Асоціація, асоціатйвність (від латин, associatio — поєднання, сполучення) зв’язок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості інше. БалАда - поетичний жанр історико-героїчного, соціально-побутового або фан­ тастичного змісту Із напруженим драматичним сюжетом і трагічним закінченням. Бароко (від італ. Ьагоссо - дивний, химерний) — напрям у мистецтві XVI XVIII ст. Для нього характерні: декоративність, символічність, умовність, «гра ]юзуму>, контрастність. Вітаїзм, вітаїстйчність (від латин, vitalis — життєвий) — захоплення життям у всіх його виявах, культ краси, молодості, любові, оптимістичне світовідчуття. Верлібр (від фр. vers libre — вільний вірш) — неримований вірш. Гротёск — сатиричний художній прийом у літературі, заснований на явному спотворенні, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів. Гумореска — невелика оповідь про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Дактиль —трискладова стопа з наголосом на першому складі. Деструкція — руйнування чогось, щоб з уламків конструювати, створювати нове мистецтво. Дисонанс (від латин, dissonans — нестройне звучання) —різновид рими, у якому збігаються приголосні, але не збігаються наголошені голосні. Драма —літературний рід, характерною ознакою якого є розкриття явищ життя й характерів героїв через розмови дійових осіб (діалоги, монологи). Драматичні твори призначені для постановки на сцені. Основні жанри драматичного твору: власне драма, трагедія, комедія, трагікомедія. Екзистенціалізм (від латин, existentia — існування) —напрям у філософії та в літе­ ратурі, предметом вивчення (чи художнього дослідження, осмислення) якого є проблема буття (існування) людини в складних ситуаціях страждання, внутрішньої боротьби, загрози смерті, утрати близьких тощо. Експресіонізм (від латин. - expression — вираження) —стильовий напрям у євро­ пейському мистецтві першої третини XX ст. Йому притаманні підвищена емоційність вираження почуттів, переживань, психологічного напруження, увага до кризових, випробувальних ситуацій, символізм, гіперболізація, метафоричність зображення, увиразнені художні образи, їхня гіперболізація та гротесковість. Зорова (візуальна) поезія —синтетичний різновид мистецтва, у якому текстовий символ (літера, слово, знак, речення) є елементом зорового образу завдяки специ­ фічному його розташуванню в зображенні. 346

Короткий словник літературознавчих термінів Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — стиль у мистецтві та літературі, який полягає у відтворенні особистих вражень, спостережень, відчуттів, переживань від об'єктивної реальності, тобто грунтується на єдності об'єктивного та суб’єктив­ ного. Інвектива — пряме, гостре засудження чогось. Іронія —тонке, приховане глузування. Як художній засіб (прийом) —особливість стилю висловлювання, що полягає в невідповідності висловленого і його прихованим значенням. Історична прйвда —реальні події та пов'язані з ними життя і діяльність конкрет­ них історичних осіб, які автор історичного твору використовує як основу для худож­ нього відтворення дійсності. Історіософія — спроба пояснення сенсу, логіки історичних подій. Кінопбвість — повість, написана з урахуванням специфіки кіно, із застосуван­ ням кінематографічних прийомів оповіді та монтажу. Кларнетйзм — синтетичний стиль, у якому переплелися символістська й імпресіоністична манери в єдності з фольклорною й бароковою. Ліричний герой —умовна дійова особа, почуття, переживання якої розкриваються в ліричному творі. Літературний напрям — конкретна частина літературного процесу, породжена творчістю представників одного художнього методу, яка характеризується спорідненістю стильових ознак та існує в межах однієї епохи й нації. Маргінальність (латин, marginalis — той, який знаходиться скраю, на межі) —у лі­ тературознавчому розумінні йдеться про поведінковий стан людей, вихідців із села, які стають міськими жителями, однак перебувають у межовому, перехідному стані. Метафора — троп, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними. Мистецька (художня) течія — спорідненість творчих принципів митців на під­ ставі подібних естетичних засад. Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфологічного мислення в художній літературі, який засновано на використанні в новому контексті. Модернізм — основний напрям, складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що існували наприкінці XIX ст. —другої половини XX ст. Мотив — стійкий формально-змістовий компонент художнього твору. Неокласицизм — мистецький, літературний напрям, стилістичний принцип, який продовжує традиції класицизму в європейському мистецтві й літературі другої половини X V III-X X ст. Неоромантизм — романтичні течії і тенденції в європейських та американській літературі наприкінці XIX — на початку XX ст. Новела (італ. novella — новина) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір, у якому йдеться про незвичайну подію або напружений емоційний стан героя; має несподіваний фінал, виразну кульмінацію, що визначає композицію твору. Оксиморон (оксюморон) — троп, заснований на сполученні логічно несумісних понять, протилежних за значенням слів, унаслідок чого створюється несподіваний експресивний ефект (дзвінка тиша, лихо сміється). Паліндром — невеликий твір, під час читання якого зліва направо й навпаки зберігається той же зміст («Ісус — усі» І. Іова). Пантеїзм — обожнення природи, відчуття присутності Бога в усьому довкіллі. 347

Короткий словник літературознавчих термінів Поёма к прозі —значний за обсягом ліро-епічний твір, у якому зображено якісь значні події та яскраві характери. Відзначається наскрізним пафосом і ліризмом, проникливим авторським голосом. Поетика —особливості художньої форми фольклорного чи літературного твору, тобто особливості його побудови (композиції), художніх засобів, віршування та ін. Постмодернізм — один із провідних стильових напрямів XX ст., для якого характерні: гра зі словом, образом, «чужим» текстом, стильовий і тематичний еклектизм (поєднання різнорідних і несумісних елементів), наскрізна іронічність. ГІрйтчовість — наявність яскраво висловленої (чи вираженої через художні образи, сюжет, композицію) моралі, повчання. Психологізм —передавання художніми засобами внутрішнього світу персонажа, його думок, переживань, зумовлених зовнішніми і внутрішніми чинниками. Публіцистичність —заангажованість творів суспільними, національними, політич­ ними, ідеологічними проблемами, висвітлення в них актуальної проблематики, ви­ користання полемічної тенденційності, емоційного пафосу. Реалізм —один з ідейно-художніх напрямів у літературі й мистецтві XIX ст., для якого характерне прагнення до об’єктивності й достовірності зображення. Ремінісценція (від латин, reminiscentia —спогад) — відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей із відомого твору іншого автора. «Розстріляне відродження» — умовна назва літературно-мистецької генерації українських митців 1920-х —початку 1930-х років, які були репресовані більшовиць­ ким режимом. Роман великий за обсягом епічний твір, де порушено важливі суспільні й духовні проблеми. Має кілька сюжетних ліній, багато героїв, життя яких зображено у взаємозв’язках. Роман-балада —різновид роману, у якому важливу роль відіграють ідейно-стильові риси жанру балади. Роман та його види —за формальними ознаками: роман-дилогія, ромаи-трилогія, роман у новелах, роман у віршах, роман-монолог тощо. За змістом романи бувають: автобіографічний, історичний, соціальний, родинно-побутовий, психологічний, при­ годницький, проблемний тощо. Історичні назви: античний, рицарський, модерністичний, авангардний та ін. Роман у віршах - це один із жанрів ліро-епосу. Автор має дотримуватися вимог роману як великого розповідного твору й водночас зберігати особливості поезії: ліричний струмінь, віршовий розмір, рими, поетичні тропи, фігури тощо. Роман у новелах —різновид роману, композиція якого складається із самостійних новел, об’єднаних спільною ідеєю, темою, проблематикою, мотивами. «Романтика вітаїзму» — стильова ознака в українській літературі 1920-х років з притаманними їй пафосом оптимізму, життєлюбства, активною дією вираження сильних почуттів. Сатирична комедія - жанр драматичного твору, для якого характерні гостре, дошкульне висміювання негативних явищ, поведінки і вчинків. Символ, символічність — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, який умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. Синекдоха — троп, заснований на кількісному зіставленні предметів і явищ; уживання однини в значенні множини, частини замість цілого, видового поняття замість родового (на нашу землю нога ворога не ступала; по дорозі йшли хустки й бороди ). 348

Синкретизм (латин, syncretis/nus — поєднання) — поєднання або злиття різних, іноді цілком відмінних образів мислення та поглядів. Скепсис, скептицизм — тверезе критичне ставлення до чогось, недовіра до нього. Сонет (італ. sonetto — звучати) — чотирнадцятирядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абаб аб аб ввд еед (хоча можливі й інші способи римування). Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — основний художній напрям у радян­ ській літературі, який характеризується нерозривним поєднанням реалістичного зображення із соціалістичною ідеологією. Стиль доби — ідейно й художньо зумовлена єдність художніх засобів певної епохи; загальні погляди, традиції, переконання, смаки певної доби. Сценарій —скорочений або максимально деталізований виклад певного сюжету, що використовується як змістова й композиційна основа для створення фільму, вис­ тави, якогось дійства. Сценарій на відміну від кіноповісті не містить ліричних від­ ступів. _ Сюрреалізм — авангардистська течія в модернізмі, для якої притаманні розрив логічних зв’язків під час зображення, а суб’єктивна асоціативність тощо. Тонічний вірш — це система віршування, в основі якої однакова кількість наголошених складів у рядку. Умовність зображення —зумисне руйнування правдоподібності зображуваного за допомогою вільного оперування художніми образами, ситуаціями, історичними фактами, логікою розвитку подій тощо. Наприклад, умовність зображення може створюватися відходом од історичної правди. Урбанізм (від латин, urbanus — міський) — зображення великого промислового міста, його атмосфери, динаміки, способу життя. Усмішка — різновид гуморески, у якому поєднано жанрові особливості гумористичного оповідання, анекдоту, фейлетону. Фейлетон (від фр. feuilleton — лист, аркуш) — невеликий літературнопубліцистичний твір сатиричного, викривального жанру на злободенну тему. Філософічність — філософське, раціоналістичне осмислення світу, людини в ньому, вияв філософських поглядів ліричного героя на проблеми буття. Фоноснмволіка — виявлення символічного підтексту звуків. Футуризм —авангардистська течія модернізму. «Химерна проза» —узагальнююча назва прозових творів, для яких притаманні: умовні форми; фольклорна та міфологічна основи; активна авторська позиція, яка проявляється через образ оповідача; відсутність стильової та жанрової єдності. Хорей —двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Художній вймисел — уявне, придумане, сфантазоване письменником, яке доповнює й увиразнює зображення, допомагає втілити головну ідею твору, порушити важливі, на його погляд, проблеми. У кожному історичному творі історична правда непомітно переплітається з художнім вимислом. Художній метод — спосіб художнього пізнання, відтворення і моделювання світу. Художній час і простір — час і простір, відтворений у літературному творі. Художня деталь - різновид художнього образу, яскрава, промовиста подробиця, яка у творі виконує важливу роль: за її допомогою автор наголошує на чомусь, підсилює його ідейне спрямування, порушує якусь проблему. Ямб —двоскладова стопа з наголосом на другому складі. 349

ЗМ ІС Т Від авторів ................................................................ ...................................................... ВСТУП ............................................................................................................................

З 5

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1920-1930-х років ПОЕЗІЯ 1920-1930-х років ........................................................................................ 14 Павло ТИЧИНА.............................................................................................................. 16 «Соняшні кларнети» ....................................................................................... 20 Літературний авангард .................................... ............................................................ Михайль Семенко ..........................................................................................

ЗО 31

«Київські неокоасики» ................................................................................................ Микола Зеров ................................................................................................. Максим Рильський ........................................................................................

36 38 42

Євген ПЛУЖНИК ........................................................................................................

48

ПРОЗА 1920-1930-х років............................................................................................ Микола ХВИЛЬОВИЙ................................................................................................. «Я (Романтика)» ............................................. ..............................................

55 57 64

Григорій КОСИНКА ..................................................................................................... «В житах» ........................................................................................................

69 79

Юрій ЯНОВСЬКИЙ ..................................................................................................... «Подвійне коло» ............................................................................................. «Дитинство» ..................................................................................................... « Шаланда в морі»............................................................................................

83 95 96 98

Валер’ян ПІДМОГИЛЬНИЙ...................................................................................... 101 «Місто»............................................................................................................. 114 Остап ВИШ НЯ............................................................................................................... 121 «Моя автобіографія»...................................................................................... 127 «Як варити і їсти суп з дикої качки» ........................................................... 130 «Сом» ............................................................................................................... 134 УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ 1920-1930-х років .............................................135 Микола КУЛІШ ............................................................................................................. 137 «Мина Мазайло»................................................................................ .............143 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ЛІТЕРАТУРА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (до 1939 р . ) ................................................ 152 Богдан-Ігор АНТОНИЧ .................................................................................................. 153 Осип ТУРЯНСЬКИЙ ...................................................................................................... 161 «Поза межами болю»......................................................................................... 164 350

Зміст ЕМІГРАЦІЙНА Л ІТЕРАТУРА.................................................................. 171 Євген М аланюк................................................................................................ 174 Українська еміграційна проза .....................................................................................182 Іван Б А Г РЯ Н И Й ..............................................................................................................183 «Тигролови» ................................................. ..................................... ............. 189 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1940-1950-х років Олександр Д О В Ж Е Н К О ............................................................................................. «Україна в огні» ............................................................................................. «Зачарована Д есна*.......................................................................................

197 208 211

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX - початку XXI ст. ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ ................................................................................... Василь Симоненко ....................................................................................... Дмитро Павличко ......................................................................................... Іван Драч ........................................................................................................ Микола Вінграновський ..............................................................................

226 229 234 239 243

Ліна КОСТЕНКО .......................................................................................................... «Маруся Ч урай».............................................................................................

250 260

Василь СТУС ..................................................................................................................

268

ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст...................................................................... Олесь ГОНЧАР .............................................................................................................. «За мить щ астя»............................................................................................. «Залізний острів»...........................................................................................

279 281 287 293

Григір ТЮ ТЮ ННИК.................................................................................................... «Три зозулі з поклоном» ..............................................................................

297 304

Валерій ШЕВЧУК ........................................................................................................ 309 317 «Дім на горі» ..................... ................................................................... .— УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА ПРОЗА ................................................................... Павло ЗАГРЕБЕЛ ЬН И Й ............................................................................................. «Диво» ..............................................................................................................

324 325 331

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ........................................................... 336 РОСІЙСЬКІ ПОЕТИ ПРО УКРАЇНУ ТА ї ї КУЛЬТУРУ ................................. 341 ЗАВЕРШАЛЬНИЙ Р О З Д ІЛ ..................................................................................... 345 Короткий словник літературознавчих термінів......................................................... 346

351

Навчальне видання М о вч а н Рака Валентинівна Авраменко Олександр Миколайович П ахаренко Василь Іванович

УКРАЇНСЬКА Л ІТЕРА ТУРА Підручник для 1 і класу загальноосвітніх навчальних закладів (рівень стандарту, академ ічний р ів е н ь ) Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Видано за рахунок державних коштів. П родаж заборонено За науковою редакцією доктора філологічних наук Р. В. Мовчан Редактори Н. Забаштанська, М. Ж ук Макет та художнє оформлення В. Куіиніренка Художній редактор О. Федько Технічний редактор І. Селезньова Комп'ютерна верстка С. Груніної Коректор 1. Барвінок В оформленні обкладинки і шмуцтитулів підручника використані фрагменти художніх творів: М. Бурачека «Київський Михайлівський собор з півдня» (1919), К. Білокур «Натюрмортз колосками і глечиком» (1958), О. Богомазова «Пранка пил» (1927). 7' Покотила «Ноїв ковчег» (2000), В. Гуріна «Весна 1945» (1940—1950-і роки), О. Заливахи «Фенікс» (кінець 1980-х років). Підписано до друку 04.06.2011. Ф ормат 70x100/16. Папір офс. № 1. Гарнітура Петерсбург. Друк офс. Ум. др. арк. 28,6. Обл.-вид. арк. 33,15. Умови, фарбовідб. 114,4. Наклад 100 000 прим. Зам. № Видавництво «Грамота» Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-98-04, тел.: 253-90-17, 253-92-64 Електронна адреса: gramotanew@bigmir.net Свідоцтво про внесення до Державного реєстру України іуо єктів видавничої справи ДК № 341 від 21.02.2001 р. Віддруковано з готових діапозитивів видавництва «Грамота» у ТОВ «ГІЕТ» Свідоцтво ДК № 3179 від 08.05.2008 р. 61024, м. Харків, вул. Ольмінського. 17

Ч и м ал о укр а їн с ь ки х м итців ідуть на ф ронт; ев а ку а ц ія на С хід діячів н ауки й культури, р е д а к ц ій г а з е т і ж у р н а л ів , вид авн ицтв.

штш

В о куп о в ан о м у Києві д р укуєть ся га з . «У кр а їн сь ке слово», ж у р н . «Л итаври», у Харкові — га з . «Нова Україна», у Рівном у — «Волинь»; у Києві О л ен а Теліга очол ила С пілку у кр а їн с ь ки х п и сьм енн иків; у К иєві в Б а б и н о м у Я ру гітлерівці р о зстр іл я л и у кр а їн с ь ки х п а тр іо тів , із -п о м іж я ких і О л ен у Телігу. О л е кс а н д р Д о в ж е н к о з а в е р ш и в кіноповість «У кр аїн а в о гні». З а ко р д о н о м н а д р уко в а н о «Тигролови» І. Б агр я н о го ; у н ац и с тс ь ко м у ко н ц таб о р і З а к с е н га у з е н (п о б л и зу Б е р л ін а ) уб и то О л е га О льж ича. У тв о р е н о в е м іг р а ц ії о б ’ єд н ан ня у кр а їн с ь ки х м и тц ів М У Р (М и с те ц ь ки й у кр а їн с ь ки й р ух). З а ко р д о н о м б ага ть м а м о в а м и з ’ являється п а м ф л е т «Ч ом у я не хочу в е р тати на “ р о д ін у ” ?» І. Б агр я н о го . У п е р ед о в ій статті га з . «Правда» зв и н ув а ч ен о В. С о с ю р у з а вірш «Лю біть Україну». У Н ь ю -Й о р ку з асн о в ан о о б ’єд н ан н я у кр а їн с ь ки х м и тц ів «Слово». Н ад р уко в ан о кіноповість «З а чар о в ан а Д е с н а » О . Д о в ж е н к а . У Н ь ю -Й о р ку ств о р е н о н еф о р м ал ь н е о б ’є д н ан н я у кр а їн с ь ки х м и т ц ів -м о д е р н іс т ів , я ке зго д о м н азвал и «н ь ю -й о р ксь ко ю гр упо ю ». У М ю н хен і (Н ім е ч ч и н а ) почали д р уку в ати ч а с о п и с «Сучасність» (від п о ча тку 1 9 9 0 -х вид аєть ся в У кр а їн і). У га з. «Л ітературна Україна» надруковано п о е м у «Ніж у сонці» І. Д р а ч а . З ’являю ться п оетичн і зб ір ки ш істд ес я тн и ків : Л . К о с т е н к о (« М а н д р ів ки с е р ц я » ), І. Д р а ч а (« С о н я ш н и к» ), В .С и м о н е н к а (« Т и ш а і гр ім »), М . В ін гр ан ов сько го («А томні п р е л ю д и » ), Д . П авл ичка («На чатах», «П альмова віть»); з а ко р д о н о м виходить д р у ко м з б . «Слово».

ЫМ-1

П е р ш і а р е ш т и укр а їн с ь ки х д и с и д е н тів ; п ід час п ер егл яд у (4 в е р е сн я ) ф ільму «Тіні з а б у ти х предків» С . П ар ад ж ан о в а в київ сько м у кін о те атр і «Україна» і. Д з ю б а ініцію вав п р о те с т п роти н е з а ко н н и х а р еш тів у к р а їн с ь ко ї ін те л іге н ц ії.

О сновні л іт е р а т у р н о -м и с т е ц ь к і п о д ії X X стол іття

Надруковано першу книжку оповідань «Зав’язь» Гр. Тютюнника. Надруковано «Катастрофу» В. Дрозда, «Собор» О. Гончара, «Мальви» Р. Іваничука, «Набережна, 12», «Вечір святої осені» Вал. Шевчука, «Диво» П. Загребельного. За кордоном надруковано першу поетичну зб. «Зимові дерева» В. Стуса. Хвиля арештів української інтелігенції (В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Дзюби, Ігоря та Ірину Калинцівта ін.); нищівній критиці піддано твори українських митців. За кордоном надруковано зб. «Свіча в свічаді» В. Стуса. Надруковано «Марусю Чурай» Л. Костенко. Закордонними діячами твори В. Стуса висунуто на здобуття Нобелівської премії. У ніч 3 - 4 вересня в карцері табору суворого режиму (с. Кучино П ермськоїобл.) помер В. Стус. За кордоном надруковано збірку «Палімпсести» В. Стуса. 19 листопада на Байковому цвинтарі в Києві відбулося перепоховання тіл В. Стуса, О. Тихого та Ю. Литвина. Поява за кордоном антології нової української поезії «Вісімдесятники»; виникнення перших неформальних об’єднань молодих письменників «Бу-Ба-Бу», «Пропала Грамота», «ЛуГоСад» та ін. У часописі «Сучасність» надруковано роман «Рекреації» Ю. Андруховича. У Києві відбуваються поетичні вечори під загальною назвою «Молоде вино», організовані творчою асоціацією «500». За книжку «Інкрустації» італійською мовою Л . Костенко присуджено міжнародну премію Франческо Петрарки. Вийшли друком антології «Десять сучасних поетів», «Десять сучасних прозаїків». Починає формуватися український книжковий бізнес; з ’являється українська «масова» література.