Українська література (Семенюк, Ткачук, Слоньовська) 10 клас профільний рівень by sloven

ББК 83.34УКРІЯ721 У45

Реком ендовано М ініст ерст вом освіти і науки України (Наказ Міністерства освіти і науки України № 177 від 03.03.2010 р.)

Наукову експертизу підручника проводив Інститут літератури їм. Т. Г. Ш ев ченка Національної академії наук України; Психолого-педагогічну експертизу проводив Інститут педагогіки Національ ної академії педагогічних наук України; Експертизу підручника здійснювали: Н. М . П ащ ук — методист Інформаційнометодичного центру освіти м. Червонограда Львівської обл.; С. С. Тодорюк — методист Чернівецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти; Л. І. Вдовенко — вчитель-методист спеціалізованої школи № 27 Черкаської міської ради; Т. М . Захарова — вчитель-методист ЗОШ № 29 м. Сімферополя

Автори

розділів:

Григорій Семенюк, доктор філологічних наук, професор — ♦Українсь ка драматургія і театр 70— 90-х років X IX ст.», «Василь Стефаник»; Микола Ткачук, доктор філологічних наук, професор — «Дорогі деся тикласники!», «Вступ», «Новаторство української поезії 70— 90-х років X IX ст.» (Яків Щоголев, Павло Грабовський), «Іван Франко», «Ольга Кобилянська», «Олександр Олесь», «Урок-підсумок»; Ольга Слоньовська, кандидат педагогічних наук, професор — «Іван Нечуй-Левицький», «Панас Мирний», «Іван Карпенко-Карий», «Михайло Коцюбинський»; Роман Гром’як, доктор філологічних наук, професор — «Володимир Винниченко» (життєпис); Леся Вашків, кандидат філологічних наук, доцент — «Література 70— 90-х років X IX ст.» (огляд), «Борис Грінченко», «Михайло Старицький», «Літературний процес кінця X IX — початку X X ст.», «Леся Українка», «Микола Вороний»; Наталія Плетенч5>^к, кандидат філологічних наук, доцент — «Володи мир Винниченко» (творчість).

ISBN 978-966-04-0810-4

>Г. Ф. Семенюк, М. П. Ткачук, О. В. Слоньовська, Р. Т. Гром’ як, Л. П. Вашків, Н. С. Плетенчук, 2010 І Видавництво «Освіта», 2010 >Видавництво «Освіта», художнє оформлення, 2010

Д орогі десятикласникиї у ц ьом у навчальному році ви п родовж и те вивчення у к раїн ськ ої літератури і здійсните м андрівку худож нім и світами творів письменників другої половини X IX — початку X X стол іть. Вам відк ри ється худ ож н я сам обутність українського письменства, естетична неповторність націо нальної картини буття народу, його розвиток у контексті євро пейського літературного процесу. Цей період ознаменувався великими перемогами реалізму в літературі, пов’ язаними з іменами Івана Н ечуя-Л евицького, П анаса М ирн ого, М и хай ла Ст арицького, Бориса Грінченка, Івана К арпенка-К арого, М арка К ропивницького, Івана Ф ранка. Українські митці до тримувалися засад демократизму, гуманізму, психологізму та суспільної зумовленості характеру людини. Вони змалювали яскраві картини буття народу, глибоко висвітлили історичні закономірності і фактори, щ о обумовлюють вчинки і характе ри героїв. У другій половині X IX століття розквітали драма тургія і лірика, розвивалась літературна критика, утвердж у вався роман як свідчення зрілості української літератури, її європейськості. Виникали нові естетичні явища: натуралізм, модернізм та його стильові течії — символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм. Українська література поступово завойовувала європейське визнання. Її пропагандистами на Заході були М арко Вовчок, М ихайло Д рагом анов, Іван Ф ранко, Ольга К обилянська, Бог дан Лепкий, англійська письменниця Ет ель Ліліан Войнич, польська поетеса М арія К онопніцька. Польська письменниця Еліза Ожешко писала про українську літературу: «Чим більше читаю, тим сильніш е відчуваю дивну насолоду і поезію цієї літератури. Чиста вона, як кристал, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до ж одної іншої, відомої мені, не подібна». Читачів вражали моральна краса народу у творах Михайла К оцю бинського, Василя Стефаника, універсалізм Івана Франка і Лесі Українки. Належне вивчення української літератури в 10 класі дасть вам змогу поглибити літературну освіту, сформувати естетичні смаки, виховати найкращі риси особистості, зокрема патріо тизм, гуманізм, активну ж иттєву позицію, навички вирішува ти нестандартні ситуації. Опанувати навчальний матеріал вам допомож уть викорис тані в підручнику новітні досягнення літературознавства та

педагогіки, сучасні технології навчання, щ о передбачають вдумливе засвоєння знань, уміння застосувати їх під час аналізу творів. Запит ання і завдання згруповано в рубрики: Словникова робот а — має на меті засвоєння літературо знавчих термінів і понять, які поглиблюють теоретичний рівень ваш ої освіти, розуміння літератури як процесу, де мають своє місце роди, жанри, стильові течії. /jL П ідсум уй т е прочит ане — передбачає закріплення знань про ж иття і творчість письменника, про ідейно-худож ній зміст програмових творів, особливості літературного проце су, стильові напрями в українській літературі. уК П ом іркуйт е — розвиває уміння учня аналітично мислити і логічно викладати свої судження. А н а л ізуєм о твір — формує навички самостійно аналізува^ ти худож ній текст, проникати в його ідейно-тематичну, с ю жетно-композиційну та худож ню своєрідність. ^ Робот а в парах — один учень ставить запитання інш ому, а ^ після відповіді рецензує її, уточню є, доповню є. Одноклас ники стеж ать за діалогом, мож уть поглиблювати їхні су дж ення. Такий діалог навчає культури спілкування уміння викладати матеріал, стеж ити за повнотою відповіді за необхідності доповнюючи її, роз’ яснюючи незрозумілі ас пекти твору сусідові по парті. Робот а у гр уп а х — сприяє колективному висвітленню проблеми, складанню й обговоренню найадекватніш ого варіанта відповіді, про щ о доповідає один з учнів від групи. М іж предм ет ні паралелі — розш и рю ю ть горизонт р о зуміння українського письменства у зв’ язку з історичними обставинами, у світовому контексті літературних явищ. М ист ецька скарбниця — поглиблює розуміння худож ньо го твору у світлі сум іж них мистецтв — ж ивопису, музики, театру, кіно, архітектури. ш і завдан н я — розвиваю ть творчі здібності учня, уміння нестандартно мислити. У загальню єм о вивчене — стисло викладений матеріал у таблицях сприяє системному засвоєнню знань. П еревірт е себе — запропоновані тести сприяють повторен ню й систематизації знань з літератури. Отже, на вас чекає наполеглива, але цікава праця, яка фор мує уміння самостійно здобувати знання, орієнтуватися в ш и рокому морі словесності, розкривати свої філологічні здіб ності. У спіхів і натхнення вам! Автори

Важливими формами пізнання дійсності є наука і мистец тво, зокрема худож ня література. П ізнання є процесом пере живання, аналізу й узагальнення вже існую чого. Воно немож ливе без творчості, яка становить собою появу нового — чогось неповторного, щ о притаманне мистецтву слова. У них спіль ний о б ’ єкт пізнання, але розглядають вони його по-своєм у. На ука вивчає і дослідж ує різні аспекти природи і суспільства. Література так само відображає й осм ислює ж иття, природу, суспільство. Однак худож нє освоєння світу відрізняється від логічного і практичного освоєння. Для науки характ ерне мис лення поняттями, а для худож ньої літератури — образами. Вчений відкидає все, що вважає су б ’ єктивним і випадковим. Письменник часто випадковим деталям надає значної ваги. Щ е Іван Франка відзначив відмінність наукового {логіч ного) мислення від образного {худож нього). У статті про повість «М икола Д жеря» Івана Н ечуя-Л евицького він проводив ана л огію м іж худ ож н ь ою літературою і ста ти сти к ою , яка об ’ єктивно та безпристрасно аналізує економічне становище народу, а література представляє емоційну, психологічну ха рактеристику масових суспільних явищ. Зокрема, у реалістич них творах, де раніше до таких явищ «доходи л а тільки статистикам, тепер це є предметом зображення літератури. Науковець оперує поняттями, умовиводами, висновками. Озброюючись статистичними й експериментальними дани ми, він прагне логікою своїх спостережень впливати на розум читачів чи слухачів, доводити, з яких причин становище лю дей стало гіршим чи кращим. Наука вивчає ж иття безвідносно до почуттєвого сприймання, до того, щ о є прекрасним чи по творним. Учений прагне одержати і повідомити точні дані про об ’ єкти досліджуваного явища, представивши свої результати в логічних поняттях. Я кі ж специфічні риси предмета худож ньої літератури? Цікавими є судження Івана Франка: Сьогодні все, що тільки можемо спостерігати в природі і в суспільст ві, може бути предметом поезії. М ист ецт во повинно охоплювати все, бути відбитком власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє

поет ». Отже, митець прагне вичерпно і ш ироко змалювати світ і людину, оперуючи словом, мовою. М ова — першоелемент літератури, вона й визначає якісні особливості предмета літе ратури, яка не обмеж ується ні просторовими, ні часовими рам ками, звертається до всіх аспектів ж иття, охоплюючи складні процеси внутріш нього світу людини і довкілля. М ож ливості худож нього слова безмежні й достатні для зображення того, ш;о є у «видимій і зовніш ній природі», але вся творчість письменника підпорядковується головному об ’ єкту — людині (М и кол а Г о го л ь ). Л ітературі як виду мистецтва доступне багатовимірне, історичне осмислення дійсності, сприйняття її як процесу. Предметом її пізнання й зображення є людина в ж иттєвом у процесі та все з нею пов’ язане. Тому худож ню літературу називають людинознавством. Іван Франко назвав історію науки драмою ідей. Беручи за основу цю думку, історію літератури називаємо драмою ідей та образів. Письменник, досліджуючи світ, промовляє образа ми і картинами, які так само впливають на розум, як і наукові висновки, але ш;е більше на душу, емоційний світ читача. Ми тець, озброївшись словом, малює живі та яскраві образи, тво рить правдиві картини життя, впливаючи на фантазію читачів та їхню уяву. Він ставить героя перед необхідністю діяти, спону каючи його керуватись соціальними мотивами чи ірраціональ ними поштовхами, стаючи ж ертвою власних ілюзій. Мотив «втрачених ілюзій» (назва роману Оноре де Бальзака), подолан ня героями своїх ілюзій — давній мотив красного письменства. Світ, відкритий ученим у результаті наукової діяльності, і світ, ш,о став підсумком літературної творчості, між собою відрізняються. Для митця худож нього твору, на відміну від ученого, не буває випадкових фактів, вони підпорядковуються цілісній ідейно-худож ній концепції письменника. Реальність у всій різноманітності переноситься в худож ній твір, стає «др у гою реальніст ю », деш;о схож ою з дійсністю , але перетвореною письменником відповідно до його уподобань, ідеологічних орієн тац ій , естети чни х см аків. М оделювання реальності п ідп ор я дк овується л огіц і худ ож н ього мислення м итця, відповідає його задумові — представити свою картину світу, висловити свої ідеали. Різноманітні факти, судження героїв, їхні суперечки створю ю ть ілю зію цілісної картини світу. Спо соби худож нього осмислення дійсності відзначаються багато гранністю засобів творення. Поряд з реалістичною правдо подібністю митці вдаються до умовних форм зображення світу, фантастичних і гротескних, сатиричних та іронічних образів, ш;о ви спостерігали у творах Івана Котляревського, Тараса Ш евченка, поетів-романтиків. 6

Відбір матеріалу і його худож нє освоєння зумовлені психо логією митця, його етичними й моральними поглядами, крізь призму яких він інтерпретує світ у межах власних знань. Водно час худож ній твір розвиваєт ься за законами жанру, стильової течії в мистецтві. Ви вже знаєте, що класицисти чітко поді ляли героїв на позитивних і негативних, ідеальних і носіїв зла, тож характери були од невимірними: персонаж уособлював певну ознаку — розум, мужність, шляхетність, чесність, ж адо бу, підступність, ж орстокість, лицемірство, хвалькуватість. Натомість у романтиків герой наділявся винятковим харак тером і діяв у незвичайних обставинах, переживав пристрасні почуття, які керували його вчинками, як, наприклад, у повісті «Тарас Бульба» М иколи Г огол я . Попри випадковий добір матеріалу, су б ’єктивність творчості, довільність тлумачень, письменник має кінцеву мету: представити читачеві ест е т ичний образ реальност і, в яком у «випадкове» стає засобом осмислення ймовірної природи окремих явищ і людського буття. Магічність правдоподібності худож ньої картини світу досяга ється за допомогою окремих деталей, відтворених ситуацій, описів, діалогів, монологів та худож нього узагальнення. Тому читач образ «другої реальності» усвідомлю є як можливий варіант світобудови, яку можна сприймати або заперечувати. У п опередніх класах ви збагнули, щ о на розвиток українського письменства мала великий вплив усна народна творчість з її тематичним і жанровим розмаїттям. Загалом література у св оєм у розви тк у зазнала певних етапів. Традиційно українську літ ерат уру поділяю т ь на періоди: X I— XVIII століття — давня, X IX століття — нова, X X — поча ток X X I століття — новітня література. Красне письменство X IX століття поділяється на менші самостійні періоди: українська література перш их десятиліть X IX століття; 40 — 60-і роки; 70— 90-і роки, кінець X IX — початок X X століть. Кожен період характеризується своїми образами, проблематикою, ж анровою і стилістичною своє рідністю , певними худож нім и здобутками. Українські митці орієнтувалися на передові філософські та естетичні ідеї, творчі ш укання п исьм енників Європи. Це засвідчує послідовне ф ункціонування сти льови х течій у західн оєвроп ей ськ и х та українській літературах: класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму, натуралізму, модернізму. Поступово українська література завойовувала світове ви знання. У європейських країнах значний резонанс мали твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Ольги Кобилянської,

Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших, чиї твори пе рекладалися слов’ янськими та західноєвропейськими мовами, були позитивно оцінені критиками. Наприкінці X IX століття кращі твори українських митців стали відомими і в Америці. Невід’ємною ознакою літератури є іі національна своєрід ність та вселюдський вимір. Це означає, що мистецтво слова кож ного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризують націю, відбивають ментальність народу, його духовність. Загальні національні особливості світосприй мання зумовлені історично, сформовані географічними особли востями території країни, на якій живе народ, її економічними, суспільними умовами, культурою. Національна своєрідність літератури позначається на тематиці й проблематиці творів, змалюванні характерних типів, що виявляють себе через інди відуалізовані риси героїв. Ця органічна якість худож ньої літе ратури певного народу розкривається через систему змістових і ф ормально-стильових особливостей, притаманних м итцям. Проте література кож ного народу має не тільки національні особливості, а й загальнолюдські, близькі читачам інш их народів. Українська література є гуманістичним мистецьким феноменом, адже завжди несла великий заряд любові до люди ни, захищала людську гідність. Невипадково твори українських письменників знаходили відгук у серцях читачів світу, які захоплювалися іскрометним см іхом Івана К отляревського, глибоким п атріотизм ом Тараса Ш евченка, романтизмом Миколи Гоголя, інтелектуалізмом Лесі Українки, гуманістичним пафосом Ольги Кобилянської, неповторною поетикою Михайла Коцюбинського. Читачам багатьох країн імпонує пафос утвер дження духовної цінності людини, її права на свободу, рівність, вільний розвиток, захист державної незалежності. Розвиток літератури відбувається в невпинних пош уках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі. Л іт ерат урний процес — це особлива форма ф ункціо нування літератури в певній країні у певну історичну добу, що охоплю є в св,оє силове поле не тільки худож ню літературу, а й усе, пов’ язане з нею: критику, літературознавство, філо софію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба м іж ними, часові м еж і; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв’ язок з літера турами інш их народів; літературні групи, письменницькі ор ганізації. Літературний процес у кож ній країні є складником світового суспільно-історичного процесу розвитку мистецтва слова. 8

у X IX столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і роз виток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів естетичні сма ки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературні явища, оцінювати художні твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формувати систему наукових знань про мистецтво слова. Л іт ерат урознавст во включає три основні дисципліни — т еорію літ ерат ури, іст орію літ ерат ури і літ ерат урну критику, які тісно взаємопов’ язані. Теорія літ ератури досліджує природу і суспільну функцію літературної творчості, визначаючи Гі як форму духовної діяль ності людей. Об’ єктом іі студій є особливості образного зображен ня письменником дійсності, естетичні концепції світу і людини, загальні закономірності розвитку літератури, зокрема поділ літератури на роди, жанри, напрями і течії, принципи відтворен ня ж иття, стильова своєрідність текстів. Велика увага приділяється змісту і формі творів, образів, конфліктів, сюжету, композиції, віршуванню. Значний внесок у розвиток теорії літератури зробили Олександр Пот ебня, Іван Франко, Микола Зеров, Олександр Білецький, П ет ро В олинський, Григорій В’язовський, Олександр Ткаченко, Олександр А ст аф ’ єв та інші. Предметом іст ор ії л іт ерат ури є конкретне вивчення вітчизняної та світової літератур, з ’ ясування історії виникнен ня та розви тк у літературних п еріодів, напрям ів і течій, худож ніх стилів у різні епохи, окремих творів. Історик літера тури розглядає будь-яке літературне явище в історичному розви тку, а творчість письменника висвітлю є в контексті історичного, суспільного, мистецького розвитку епохи. Х арак теризується сам процес становлення і розвитку письменства, різних форм творів, аналізуються тексти і визначається їх місце в літературному процесі. Талановитими істориками україн ської літератури були Омелян О гоновський, Іван Франко, М ихайло Г руш евський, Сергій Єфремов, М ихайло Возняк, Дмитро Чиж евський, Петро Х ропк о, продовж ують працюва ти М икола Ж ул инськи й, Віталій Д ончик, Євген Сверст юк та інші. Л іт ерат урна критика ( гр. kritike — судж ення) аналізує й оцінює переважно сучасні художні твори, їх естетичну вартість, виявляючи основні тенденції літературного процесу. Об’ єкт вивчення — поточна журнальна і книжкова продукція. Критики пропонують читачам своє сприймання й оцінки мистецької вартості твору, порушених у ньому проблем. Розгляд творів відбувається з погляду художньої цілісності тексту, єдності ідей та образів, своєрідності конфлікту, групування героїв, особливос 9

тей сюжету і композиції, форм розповіді, у сучасній критиці використовуються такі жанри: стаття, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, літературно-критичний діалог, по лемічна репліка, бібліографічна замітка. Значну роль у фор муванні української критики відіграли Микола Кост омаров, Пантелеймон Куліш, Іван Франка, Леся Українка, Микола Євшан, Леонід Новиченко, Анатолій М акаров, Іван Дзюба, Микола Ж улинський, Роман Грам’як, Микола Громницький, Юрій Ковалів та інші. Українське письменство було трибуною захисту знедоле них, сприяло пробудженню національної самосвідомості без державної української нації. Усвідомлення суспільного при значення літератури визначило характер худож ніх шукань митців, появу героїв, які відзначаються активністю , прагнен ням змінити антигуманний світ, наприклад, Бенедьо Синиця, Євген Рафалович у Франка, Ч іпка Варениченко у Панаса Мирного та Івана Білика. Галерею борців за свободу створили Михайло Старицький, Борис Грінченко, Леся Українка та інші. Звеличували людину-творця, духовно багату особистість М ихайло К оц ю би н ськи й , Ольга К обилянська, Олександр Олесь. Українська література цієї доби була новаторською і в проблематиці, і в образній палітрі, і в ж анрових формах. Вона багата творчими індивідуальностями світового виміру, розмаїт тям стильових і худож ніх манер, гнучкістю і свободою образ ного втілення. П ід с у м у й т е п рочи т ане 1. Яка відмінність між науковим і художнім освоєнням світу? Відповідь конкретизуйте, порівнявши науковий опис річки Дніпро, і картину Дніпра в тиху погоду, і в бурю, вдень і вночі, описані Миколою Гоголем. Якими образами і поняттями мислять науковці та письменники? 2. У чому виявля ються специфічні риси художньої літератури? Розкажіть про роль мови у творенні красного письменства. 3. Що є головним предметом мистецтва слова? Своє твердження проілюструйте прикладами з творів українських письменників. 4. Назвіть періоди розвитку української літератури. 5. Схарактеризуйте гуманістичний рафос творів українських митців слова. Робот а в парі Підготуйте з однокласником усні виступи, розподіливши теми, за потреби доповніть одне одного. 1. Що таке літературний процес? З яких чинників він складається? 2. Прига дайте і розкажіть, як розвивався літературний процес у добу романтизму. Назвіть відповідні художні твори та їхніх авторів. Іо. Лркуйте. 1. Чому мистецтво слова називають людинознав ством? Аргументуйте відповідь прикладами із творів українських письменників. 2. Чи можна вважати змальовані картини у худож ньому творі аналогом картин життя? Доведіть свою думку. 3. Що зумовлює художнє мислення автора? Як це виражається в його

I І

творчості? 4. У чому полягає національна своєрідність української літератури та її загальнолюдське значення? ■у Т вор ч е завдання. Уявіть, що до вашої школи прибув ваш ровес■ ник з іншої держави. Він просить вас розповісти про значення української літератури в світовому процесі. Усно складіть есе і виступіть у класі. Робот а у гр уп а х. Об’єднайтеся в класі у три групи, колективно підготуйте відповідь на одне з питань, про ш;о звітують окремі учні від кожної групи. 1. З’ясуйте, до якої галузі науки належить літе ратурознавство, назвіть його функіі;ії. 2. Схарактеризуйте три складові частини науки про літературу. Назвіть теоретиків літе ратури, представників літературної критики та історії української літератури. 3. Що вам відомо про сучасні періодичні видання, в яких висвітлюється розвиток літератури? Складіть усне повідом лення про дебати у пресі навколо одного з актуальних літератур них питань. У загал ьн ю єм о вивчене. Таблиця відмінностей між наукою та художньою літературою Наука

Художня література

Об’єктивність; індивідуаль Втілення суб’єктивної позиції й світогляду; індивідуальний ність автора нівелюється стиль автора Оперує фактами, законами, логічними судженнями, вста новлює причиново-наслідкові зв’язки

Створює художній образ, кон кретний та водночас багато значний, діє на органи чуття, виражає сутність дійсності

Логічне пізнання, що передба чає висвітлення фактів, їх уза гальнення; випадкове підпо рядковується закономірному, універсальному. На основі цьо го здійснюється передбачення, формулюється гіпотеза

Моделювання дійсності через художнє та етичне осмислення дійсності автором. Творення естетичного образу реальності

Достовірність знання, точність Фантазія, вигадка, умовність, відтворення загального в оди даних, документальність ничному, моделювання уявної картини життя

Літерапщра 70

90-X'pavu&

JC lJC (ш ш іт т я Огляд літератури останньої третини X I X століття Літературне життя в Україні у другій половині X IX століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) уне можливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуван ням «відлиг» і «мертвих антрактів» {Сергій Єфремов). Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням гро мадянської активності, створенням у Києві Південно-Західно го відділу Російського географічного товариства (1873), щ о став осередком наукового українознавства і о б ’ єднав діяльність таких потуж них вчених і митців, як П авло Ж ит ецький, Воло димир А нт онович, М ихайло Д рагом анов, Павло Чубинський, М икола Л исенко, М ихайло Ст арицький та інш і. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослі дження українського фольклору, вивчення історії, мовознав ства та мистецтва. Ця праця була перервана указом царя 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою. Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремліоє її з-поміж інш их літератур світу: вона пере бувала у постійному зв’ язку з національно-визвольним рухом свого народу. М ихайло Г руш евськ ий наголошував: ^Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного... Українське слово вирятувало народ від видимої загибелі . Геополітична розірваність України, бездержавний статус нації теж позначилися на літературному процесі. Самодержав на монархія Романових проводила сувору і послідовну політи ку заборон стосовно національних культур, зокрема україн ської. Конституційна монархія Габсбургів декларувала певні права й свободи національним меншинам, щ о входили до її складу. Таким чином, культурне ж иття на східних (у складі Р осії) і західних (у складі Австро-У горщ ини) українських зем 12

лях мало свої особливості й відмінності. Однак саме у період 70— 90-х років X IX століття українці все тісніш е гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і націо нального гн іту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національ ного самоусвідомлення українського народу. На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, ш;о активно працюва ла на ниві народної освіти. Після 1876 року центр культурного і літературного ж иття було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство «П р освіта », засноване 1868 року. Літературне товариство імені Ш евченка (1875), реформоване 1892 року в Наукове товариство імені Ш евченка, організовуються бібліо теки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Газети і журнали українською м овою («П р авд а», «З ор я », «Д іл о») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні боки кордону. Іван Ф ранка організував видання часописів «Громадськийдруг», «Дзвін», «М олот», «С віт», «Ж и тєісл о в о ». Завдяки Наталії К обринській у Львові в 1887 році з’ явився жіночий альманах «Перший вінок». Перший політичний емігрант з України М ихайло Д рагом анов здійснив у Ж еневі п ’ ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його ста ранням у Ж еневі був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Х іба ревуть воли, як ясла п овн і?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповід дю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу. Твори ук р аїн ськ и х письм енників м огли з ’ являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1 8 82 — 1906). ІЦоправда, упродовж 8 0 — 90-х років X IX століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Л ун а », «Р ада», «Н ива», «С теп», «Складка». Незважаючи на урядові заборони і обмеження друкованого слова, в Україні з ’ явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною, — Іван Н ечуй-Л евицький, П анас М ирний, Борис Грінченко, М и хай ло Ст арицький, Іван К арпенко-Карий, Іван Франка та інші. У другій половині X IX століття в українській літературі провідним худож ньо-стильовим напрямом стає реалізм . Осно ву худож нього образу реалісти вбачали у його відповідності дійсності, змалюванні типових обставин. Своїм покликанням вони вважали пізнання дійсності та її ідейну оцінку. У лю б 13

леними жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість. уііжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниW нами реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір ДостоєвI ський. Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз І Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських І реалістів слід виокремити письменника, з яким пов’язують І утвердження натуралізму. Ц е Еміль Золя (1 8 4 0 — 190 2 ) — І автор «Руґон-М аккарів» — сері^і із 12 романів, які його услаI вили. Еміль Золя розробив основні засади натуралістичної І естетики. Від худож нього твору він вимагав документальI « о г точності, а від митця — скрупульозного спостереження І та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалюI вання відразливих деталей навколишнього світу, у власних І т ворах показував життя соціального дна, хворобливу І п сихіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув і істотного поширення, хоча й мав певний вплив на худож ні і ш укання Івана Н ечуя-Л евицького ( «Б ур л а ч к а »), Івана і Франка ( «Н а дні», твори бориславського циклу). Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя X IX століття пов’ язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, М и хай ло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франка, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення поезії, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті. Перша — Михайло Ста рицький, який «завершає собою пош евченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Ш евченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвит ку мови; в громадянській ліриці він виразно зверт аєт ься від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і корист уєт ься ним у вл асних спробах запровадит и нові ліричні жанри* (М икола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — по чатку 90-х років X IX століття («П леяда»). Леся Українка неод норазово стверджувала, ш,о найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький. Друга постать — Іван Фран ка — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і модифікував усі поетичні жанри та метричні систем и. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів’ яле ли стя», поема «М ойсей». 14

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Н ечуй-Л еви цьки й, Олександр К ониськ ий, П ан ас М ирний, М ихайло Ст арицький, Іван Ф ранко. У 80— 90-і роки цей ряд поп овн ю ю ть Борис Г р ін ч ен к о, Ст епан К ова л ів, Олена П чілка, Н ат алія К обринська. Прозаїки збагатили художній світ ук р аїн ськ ого реалізму розм аїттям сусп іл ьн и х типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Х м ари» Іва на Нечуя-Л евицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» Па наса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана НечуяЛ евицького), емансиповані ж інки («Т ова р и ш к и » Олени Пчілки), ж інки-повії («П овія» Панаса Мирного). Постійним об ’ єктом уваги прозаїків було передусім сільське ж иття («М икола Д ж еря», «Кайдашева сім ’ я» Івана НечуяЛевицького, «Л и хо давнє і сьогочасне» Панаса М ирного). «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши ж иття робітників на ш ахтах («Б атько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва (« П ’ яниця» Панаса Мирного), ду ховенства («С таросвітські батюш ки і м атуш ки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Л евицького), зобразивши злодійське середовиш;е («Н а дні» Івана Франка, «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стеж к и », «Лель і Полель». Ж анрове багатство української прози у 70— 90-х роках ви значається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «К аторж на», «Д звоник» Бориса Грінченка), новели («Л ови » Панаса М ирного), повіст і та р ом а н у. Два останні жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та ж анрових варіацій. Так, в означений період ф ункціоную ть повіст ь соціально-побутова («М икола Д жеря» Івана Нечуя-Левицько го), родинно-побут ова («К айдаш ева с ім ’ я » Івана НечуяЛевицького), повість-хроніка («С таросвітські батюш ки і ма ту ш ки » Івана Н ечуя-Л еви ц ького), ідеологічно-проблемна («Л и хі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична («Захар Беркут» Івана Франка, «О боро на Б уш і» Михайла Старицького). У 1886 році у Львові був опублікований роман Анатоля С видницького «Л ю борацькі», де порушено актуальну пробле му денаціоналізації, ш;о призводить до деградації особистості. 15

Названий «сімейною хр он ік ою », цей твір переріс задекларо вані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцям и ж анру соціально-психологічного ром ану (« Х іб а ревуть воли, як ясла п овн і?», «П овія »). Роман проблемноідеологічний з ’ явився з-під пера Івана Н ечуя-Л евицького («Х м а р и », «Над Чорним м орем ») та Івана Франка («Л ель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (істор и ч н ої, з ж и ття ук р аїн ськ ої ін тел іген ц ії), написано історичні романи «Князь Єремія Випіневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького. На зміну оповіді від перш ої особи приходить об ’ єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розш и рило можливості худож ньої виразності прозового письма, що виявилися у ш ирокому застосуванні описів — портретів, пей зажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, хаі)актерні для великих епічних полотен другої половини X IX століття. Визначальними рисами україн ського письменства 70— 90-х років були віра у суспільно-перетворю ю чу роль худож ньої літератури, вплив на неї національ но-визвольного руху. Епічні твори Івана Н ечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інш их створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української худож ньої прози. В умовах заборон українського друкованого слова важливого значення набувала українська драм ат ургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’ єси Марка Кропивницького, М ихайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні мож ливості. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван КарпенкоКарий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по, тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у М оскві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світ ової слави. Гра українських артистів була не дилетантською Імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання укрсСїнського люду та його життя, освітлено го інтуїцією великих талантів» {Іван Франка). До різножанрових досягнень драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Д оки сонце зійде, роса очі ви їсть» Марка К роп и вни цького, «Не суд и л ось», «Талан» Михайла Старицького, «Мартин Б оруля», «Х азя їн », 16

«Сто ти сяч», «С уєта», «Ж итейське море» Івана КарпенкаКарого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «У читель», «Сон князя Святослава», «Украдене щ астя» Івана Франка. М іж предм ет ні паралелі. Український театр ост анньої третини X I X століття був музично-драматичним. Семен І Гулак-А рт ем авський написав першу українську ліричноI комічну оперу «Запорожець за Д унаєм ». Пет ро Н іщ инський І є автором музично-драматичної картини «Вечорниці» до І вист ави Тараса Ш евченка «Н азар Ст одоля». М икола І Лисенко на матеріалі п’єси «Нат алка П олт авка» створив і оперу.

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині X IX століття? 2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу культурного життя? 3. З’ясуйте значення ПівденноЗахідного відділу Російського географічного товариства у розвит ку українознавства. 4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років X IX століття. 5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка? 6. Назвіть україн ських письменників, чия творчість припадає на 70— 90-і роки X IX століття. П ом ір куй т е. Поясніть причини того, що українською літератур ною столицею наприкінці 50-х — на початку 60-х років був Петер бург, на початку 70-х — Київ, а після 1876 — Львів. Nr І І І І

Робот а в парах. Один з учнів має розповісти про заснування і функціонування українських газет та журналів у Галичині, їх значення у розвитку української літератури. Інший — з’ясувати ситуацію з періодичною пресою і неперіодичними виданнями на Східній Україні в останній третині X IX століття. Учні можуть доповнювати один одного.

І І І І

Робот а в гр уп а х. Поділіться в класі на дві групи, кожна з яких схарактеризує зміст циркуляра міністра внутрішніх справ Росії та царського указу 1863 і 1876 років пі;одо українських книг і періодичних видань. З’ясуйте особливості літературного життя в Україні після підписання цих документів. Доповідають про результати спільної роботи окремі учні від кожної групи.

І I І

М и ст ец ьк а ск а р б н и ц я . Прослухайте хоровий твір Петра Ніщинського «Закувала та сива зозуля» у виконанні хору імені Григорія Верьовки. Які почуття викликає у вас цей твір? Чому кування зозулі спричинило сльози у невільників? Як змінювався ваш настрій упродовж виконання твору?

2 У к р . л іт .,

10 к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

Іван Нечуй-Левицький (1838 — 1918) Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом , творцем живих типів... (Іван Франка)

Одного з найкращих українських прозаїків, відомого в літературі під псевдонімом Іван Нечуй-Левицький, вважають неперевершеним майстром слова, тонким знавцем народного по буту, історії, ментальності українців, митцем з яскраво вираженою грома дянською позицією. Талант письмен ника змушував читачів замислюватися над причинами розбрату в українському суспільстві («Кайдашева сім ’ я ») та появи ш у качів правди, які заради волі нехтували особистим ш;астям, бла гополуччям родини («М икола Д ж еря»). Нечуй-Левицький був неперевершеним майстром сатиричного зображення («Баба Параска та баба Палажка»), тонким ліриком у показі кохання й ж ін очої недолі («Д ві м оск ов к и », «Б урл ачка»), вдумливим аналітиком (романи «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький»), борцем за морально-етичні цінності (повісті «Причепа», «Ж ивцем поховані»). Як драматург Іван Семенович створив історичні драми «М отря Кочубеївна», «Маруся Богуславка», «В диму та полум’ ї» ; сатиричну п ’ єсу «На К ож у м ’яках» , яка особливої популярності набула в переробці М ихай ла Старицького під назвою «За двома зайцями». Оповідання «Вітрогон», казка-легенда «Запорожці» демонструють, що Іван Семенович був знавцем дитячої психології. Митець став непе ресічним публіцистом, фольклористом, істориком, літературо знавцем, що демонструють нариси «Яків Головацький і Панте леймон К ул іш », «М арія Заньковецька», «Х то такий Тарас Шевченко», праці «Світогляд українського народу в прикладі до суч а сн ості», «Історія Р у сі», «К риве дзеркало української м ови». Маючи і хист мовознавця, Нечуй-Левицький видав двотомну «Грамматику украинского язьїка». Визначний майстер реалістичної прози На формування свідомого митця, просвітителя, палкого вболівальника за долю України вплинуло виховання у священицькій сім ’ ї, яка справедливо вважалася в українському ^ А р т и с т —тут: митець.

соціум і еталоном поведінки й куль тури. Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблеві К ан івського п овіту К и їв ськ ої губерн ії (сучасна Ч ер каська область). Батько його, Семен С тепанович, був свящ ен и ком з діда-прадіда. Він зібрав велику бібліотеку і змалку привчав дітей до книж ки. За словами сина, Семен Левицький основою усіх починань К уГлТицькЗ «жав україн ськ у всупереч в Стеблеві Черкаської настановам Р о сій сь к ого Синоду, області проповіді в церкві читав україн ською мовою. Щ е малим хлопцем майбутній письменник чув від односельців про Ш евченка, адже Керелівка (Кирилівка) розташована поблизу від Стеблева, та й батько любив читати напам’ ять вірш і К обзаря. Н ародол ю бство свящ еника Левицького було дійовим: при церкві він започаткував ш колу, в якій кріпацьких дітей учив грамоти, проте місцевий поміщик Головінський заборонив навчання, мотивуючи це тим, що грамотні кріпаки панщину відробляти не захочуть. Разом із се лянськими дітьми в цій школі вчився й Івась, грався з ровесни ками в народні ігри, слухав фантастичні фольклорні перекази про «нечисту си л у», вражаючі розповіді про нестатки в роди нах, про панську сваволю. Ці дитячі враження, знання реаль ного ж иття стали другою передумовою формування особис тості митця, його намаганням в худож ніх творах захистити, виправдати скривджених, затаврувати винуватців соціального зла. Третьою передумовою кристалізації характеру, вироблення стійкої громадянської позиції стало те, щ о змалку в сім ’ї, від кобзарів, односельців Іван Левицький чув історичні легенди про Івана Гонту й Максима Залізняка, яких народ вважав своїми заступниками, тому ці постаті вразливий хлопчик уяв ляв у ореолі слави й ж ертовності. Семен Левицький при нагоді привертав увагу дітей до історичних місць, про щ о згадував у «Ж и ттєп и сі»: «Було, як їдемо з ним в Корсунь, то все, було, пока зує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з К орсунської дороги». Матір майбутнього письменника, Анна Л ук ’ янівна, з роду Трізвінських, знала чимало народних пісень, прислів’їв, приказок, тож мамина соковита мова згодом лягла в основу багатьох творів митця. Дев’ ятирічного Івася батько відвіз до Богуслава в духовне училище. Добре підготовленого хлопчика зарахували не до 2*

підготовчого, а відразу до перш ого класу. Незважаючи на при родні здібності й належну підготовку, вчитися вразливому Івасеві було важ ко через сувору дисципліну, знущання окре мих вчителів і схоластичність, абстрактність багатьох наук. На щ астя, в училищ і були й справжні педагоги, які давали учням глибокі знання, а пізніше надихнули Івана Семеновича на викладацьку діяльність. 1853 року Івана Левицького перевели до Київської духовної семінарії. Тут він захопився читанням художньої літератури, а повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба» майже всю знав на пам’ ять. Закінчення семінарії для Івана Левицького виявилося не тільки важливим етапом духовної зрілості, а й фізичним випробуванням: від систематичної перевтоми юнак серйозно захворів. Проте мальовнича природа рідного Стеблева, мате ринське піклування, належні харчі й відпочинок скоро постави ли Івана на ноги. Він почав викладати у Богуславському училищі, а восени 1861 року вступив до Київської духовної академії. Майбутні священики цього богословського закладу підтримували тісні стосунки зі студентами Київського універси тету, які обговорювали проблеми рідної мови, історії України. Це активізувало цікавість юнаків до українського письменства. Почав писати українською й Іван Левицький, не втаємничуючи в це ні товаришів, ні батьків. Сан священика унеможливлював перспективу письменницької справи, тож юнак обрав викла дацьку діяльність. Іван Левицький з юності виявляв далекоглядність і силу волі; він ясно бачив свої завдання й ж иттєву мету — служіння рідно му народові. Іван Франка чи не його єдиного серед сучасників вважав письменником глибоко свідомим насамперед націо нально: «Іван Нечуй-Левицький був виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці». Випускник академії влаштувався на роботу викладачем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, де й на писав перші пбвісті — «Дві московки» й «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». Оскільки в Україні діяла офіційна забо рона на друк творів українською мовою, рукописи своїх повістей молодий автор, неабияк ризикуючи, надсилав до Львова. У 1869 році їх опублікували в журналі «Правда» під псевдонімом Іван Нечуй. Цим обраним ім ’ ям митець наче відсторонювався від ш овіністично налаштованих недоброзичливців, нехтуючи їхніми доносами й невдоволенням начальства. Через рік Іван Се менович завершив роботу над повістю про українську інтелігенцію «Х м ари», вклавши в уста Павла Радюка болючі слова: «Де наша минувшість, де вона ділась? Д е наша козацька 20

воля і рівність? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчи ни, не треба панів! — Та чого ж нам треба? — спитав батько несміливо й тихо, сливе нишком. — Та чого нам не треба, коли ми нічого не маємо!». Як бачимо, Нечуй зафіксував зміни у світогляді українців: те, щ о для старшого покоління вважалося крамольною темою розмов, для молодшого виявилося актуаль ним питанням національної самоідентифікації. Коли Іванові Л еви ц ьком у запропонували викладацьку роботу в гімназіях Каліша і Седлеця, він з радістю погодився. Тут він провадив активне громадське ж иття. У Седлеці навіть успіш но зіграв на сцені роль Петра з «Наталки Полтавки» Івана К отляревського. Літературну творчість молодий талант не лише не занедбав, а й зав’ язав друж ні стосунки з Пантелей моном Кулішем і редактором журналу «Основа» Олександром Білозерським, познайомився з М иколою К остомаровим. У 1872 році у Львові вийшли друком «П овісті Івана Н ечуя». Х оч професійна кар’ єра Івана Семеновича складалася вда ло, і як письменник він здобував усе більш у популярність, всієї повноти ш;астя Нечуй-Левицький не зазнав: одружитися йому не судилось. Незреалізовані мож ливості особистого щ ас тя вилилися у високу продуктивність творчої праці Івана Левицького й трепетне ставлення до кохання його літератур них героїв. Високі почуття — як щасливі, так і трагічні — письменник завжди виводив прекрасними. Переїхавши 1873 року до Кишинева, Іван Семенович прожив тут до 1885 року, викладаючи російську мову та літературу, ста рослов’ янську і латинську мови в гімназіях, водночас працюючи і бібліотекарем. Саме тут були написані повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева -сім’ я» (1879), «Бурлачка» (1880). Іван Франка в образі Миколи Джері розпізнав тип волелюбного українця: «М икола Джеря — один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись складався сам цвіт запорозь кого козацтва... Микола Джеря, хоч кріпаком родився, був однак з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадут ься» . Нечуй-Левицький усвідомлював, що перед українцями вод ночас постало багато проблем, щ о їх європ ейські народи розв’ язували поступово і впродовж довгого часу. Високий авторитет, яскрава громадська позиція народо любця Л евицького не могли не дратувати місцеве начальство, зокрема директора гімназії, який систематично писав на Івана Семеновича доноси в поліцію. Критичною точкою в стосунках директора і викладача став офіційний виклик з погрозами, описаний у повісті «Над Чорним м орем »: «Ви прочитали в однім класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в 21

галицькі журнали... Ви не на місці в нашій гімназії. П ереходьт е на північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чо ловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні». Політично забарвлений конфлікт прискорив вихід гімна зійного викладача на пенсію. У віці 47 років Нечуй-Левицький переїхав до Києва, де прож ив майже піввіку й написав такі високохудож ні твори, як «Невинна» (1886), «Над Чорним морем» (1890), «Скривджені і нескривджені» (1892), «П ом іж ворогами» (1893), «Гетьман Іван Виговський» (1895), «Князь Єремія Випіневецький» (1897). Читаючи, осмислюючи минуле й сучасне, багато хто уявляв собі автора ш ирокоплечим , повним ж иттєвої сили й енергії козарлюгою. Насправді митець був невисоким, худорлявим, слабосилим чоловіком, який, за словами Івана Франка, «говорив теплим і ш,ирим, але сла беньким голосом, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці». Незважаючи на кволість, письменник сумлінно трудився над перекладом Біблії, клопотався про вихід україномовного журналу «П ром інь», щ о так і не побачив світу через дію валуєвського циркуляру. Нечуй-Левицький був одним із найерудованіш их тогочасних людей. Він цікавився прозою Опоре де Бальзака, Еміля Золя, Ж орж Занд, поезіями Ш арля Бодлера і Поля Верлена, драматургією Вільяма Ш експіра, про кож ного з митців маючи свою думку, що інколи суперечила моді. Високо оціню вав Іван Семенович романи «Б атьки і діти » Івана Тургенєва, «Щ о робити?» Миколи Черниш евського, однак у власних романах про інтелігенцію не став епігоном цих митців. Його герої завжди виявлялися носіями національної ідеї, а головними принципами україн ської літератури Нечуй-Левицький вважав «реальність, народність і національніст ь^. На час початку Першої світової війни Іванові Семеновичу виповнилося 76 років, тож він потребував опіки, тим більше в тяж кий воєнний час, проте сестра і небіж , яким письменник матеріально допомагав усе своє ж иття, знехтували родинними обов’ язками. Нечуй-Левицький сам мусив стояти в чергах під дощем чи снігом і не раз застудж увався, занепадав духом. Коли ж письменник зовсім зліг, родичі віддали його в будинок для перестарілих і не навідували. Страдницький шлях письмен ника обірвався 2 квітня 1918 року в Києві. Саме тут, на Байковому кладовищі, Іван Семенович знай шов вічний спочинок. Нечуй-Левицький започаткував новий етап розвитку націо нальної прози. Іван Франка відзначив уміння митця спостеріга ти й художньо моделювати життя, називав його «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України. «Т е око обхапує 22

не маси, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у яких бачить їх само». П ід сум уй т е прочит ане. 1. Які чинники зумовили формування характеру Івана Левицького? 2. Проаналізуйте поданий у статті уривок з повісті «Хмари», з’ясуйте відмінності в світоглядах старшого і молодшого поколінь. 3. Чому передові погляди Івана Нечуя-Левицького гімназійне начальство осуджувало? 4. Яким ви уявляєте Івана Семеновича? Яким його побачив Іван Франко? Опишіть художній портрет митця. 5. Чим вас вразив останній період життя Нечуя-Левицького? Чи зазнав він родинне щастя? 6. Чому Іван Франко назвав Нечуя-Левицького «колосальним всеобіймаючим оком» України?

і I I і І І І I

І I I І I І I І і

П ом ір куй т е. 1. Чому Іван Семенович не продовжив династію свя щеників? 2. З якої причини митець приховував свої ранні твори від ровесників та батьків? У чому полягали життєві ідеали молодого письменника? 3. Чи вважаєте ви Нечуя-Левицького новатором у літературі? Свою відповідь належно обґрунтуйте. 4. Як ви розцінюєте той факт, що Нечуй-Левицький написав ряд історичних романів? Яку роль відіграють подібні твори для національної самоідентифікації? 5. Прочитайте висновок Івана Франка про образ Миколи Джері з повісті Івана Нечуя-Левицького. Хто з героїв прочитаних вами творів інших авторів також відповідає такій характеристиці? Чому ви так вважаєте?

ІЩ, = і І І І

С ловникова робот а. 1. Пригадайте, що таке епіграф і яка його функція. Прочитайте епіграф до статті про Нечуя-Левицького, розкрийте його зміст. 2. Пригадайте визначення повісті й роману. Якими ознаками повість відрізняється від роману? 3. Які риси притаманні історичному роману? Який роман вважають першим українським історичним романом? Хто його автор?

І І

М и ст ец ьк а ск а р б н и ц я . За повістю Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» було створено фільм, у якому головну роль зіграв Амбросій Бучма. Знайдіть у пошуковій програмі Google.com.ua мережі Інтернет відомості про фільм і підготуйте реферат.

Р обот а у гр уп а х. У групах (по З— 5 осіб) підготуйтеся до обговорення теми: «Іван Нечуй-Левицький — автор творів про пригноблене селянство чи генератор нових тем у красному письменстві?».

Сміх крізь сльози Повість «К айдаш ева сім ’я » 1879 року було опубліковано у львівському часописі «Правда». Вдруге автор видав Гі у 1887 році в Києві, дещо змінивши початок і зробивши розв’ язку щ;асливою: груша всохла, брати помирилися й, нарешті, в сім ’ї запа нувала злагода. Проте кожен читач усвідомлював штучність та кого примирення, адже за характерами члени одіозної сім ’ї аж ніяк не придатні для безконфліктного співіснування. Причиною 23

змін у творі стало те, щ о митець не намагався показати українців дріб’ язковими, сварливими, чим йому несправедливо дорікали окремі сучасники. Уважний читач розумів, щ о сім ’ я Кайдашів — не типова модель селянської родини, адже викли кає закономірний осуд односельців. Проте в таких явищ ах, як змізерніння людської душ і, консерватизм і відсталість селян ства, письменник вбачав загрозу для української нації мораль ного й духовного убозтва. Тож порушив цю проблему в соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім ’ я » , прагнучи вплинути на мораль сучасників. П овість написано в річищ і реалізму. Р еалізм (лат. realism — дійсний) — мистецький напрям X IX століття, щ о зображував типові характери в типових об ставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання ж иття в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини, змалю вання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; істори зм у відтворенні явищ дій сн ості (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього ); психологізм, відтворення внутріш нього світу героїв; гум анізм , сп івчуття і п ротест проти всіх форм соціального і духовного поневолення людини. Ці прикмети реалізму знайшли своє втілення у творах НечуяЛ евицького, в яких він показав змізерніння особистості, домінування Кайдашів, старосвітських батюшок і матушок переважно егоїст ичних характ ерів, відсут ніст ь глибоких життєвих ініціатив, які б давали широкий простір думкам і почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм-Левицьким як велика загроза людській індивідуальнос ті^ (Ростислав М іщ ук). У «Кайдашевій сім ’ ї» письменник заговорив не тільки про занепад споконвічно високої ролі батька в українському суспільстві, не тільки показав зло, яке оселилося в людському серці й дало страшні плоди, не лише вдався до зма лювання контрастних пар літературних героїв, щоб увиразнити типові образи українських селян, а й, попри сатиричність худож нього тексту, показав, за словами літературознавця Володимира П анченка, «людей, які не см ію т ься», адже щ ирого см іху, козацького, ментального, в повісті практично нема; «Твір «на селений» дуже серйозними, навіть похмурими людьми. Лише інколи пробує жартувати Лаврін, а М отря й Кайдашиха якщо й сміються, то хіба що зі злістю. їм не до сміху, оскільки вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця». Звісно, Нечуй-Левицький разом з худож нім и персонажами см іється крізь сльози, адже показує руйнування традиційних підвалин ж иття українського селянства, моральний занепад і духовну деградацію поневоленого народу. 24

Віктор Полт авець. Ілюстрації до повісті «Кайдашева сім’я»

У творі чітко окреслено місце подій. Семигори — не плід творчої уяви, а добре знайомий письменникові населений пункт, адже в дитинстві Івась часто гостював у родичів з цього села, знав багатьох місцевих тіток і дядьків, не раз зустрічався з членами сім ’ї Мазурів, які проживали на кутку Солоному біля церкви і стали прототипами літературних персонажів у побутово-сатиричній повісті. Запозичив з реального ж иття письменник злощасний пагорб, на яком у часто ламалися вози. Навіть прізвищ е сватів Мазурів — замож них Довбишів — зберіг, а їхню язикату дочку теж переніс у повість, змалював ши швидку на розправу М отрю, та ще й для увиразнення прим хливої вдачі наділив її «серцем з перцем». П овіст ь «Кайдашева сім ’ я» не тільки соціально-побутова, а й сатирична. Як зауважує Н іна К рут ікова, «комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким з теплою, співчутли вою посмішкою, ніби «зсереди н и », з самого добре знайомого і близького селянського середовища... Головне ж для письменни ка не «см іх заради см іху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна і трагічна картина життя селянства, яке потрапило з кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відн оси н ». Митець виявився неабияким знавцем стосунків у патріархальній селянській родині, тонко помітив наслідки панщини в характерах Омелька К айдаш а і його дружини М а р усі, зробивши їх на старість ущербними людьми: шинок для голови сімейства в силу його все більшої горілчаної залежності став єдиним місцем, де він почувався комфортно, а спроби його дружини «стати панею» бодай у власній сім ’ ї й перетворити невісток на безправних наймичок призвели до ганьби на все село. Яскрава цитата засвідчує ж орстокість Кайдашихи та її прагнення до влади: «Вона ст оя 25

ла над душ ею в М отрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду*. Щ е в молодості перейняла Маруся від панів лицемірність і улесливість, показну манірність і чванливість. Називаючи спочатку М отрю «медовими слова ми-* — серденьком, золотцем, дитям, свекруха швидко скидає облудну м аску, лю то лається, «п ол ум ’ям д и ш е», обзиває невістку кобилою, занозою тощ о. Мотря скалічила стару матір. Згодом морально здеградували колись поетичні натури Лаврін та Мелапіка, щ о спричинило ущербне виховання внуків. Авторська позиція в повісті здебільшого нейтральна або при хована, інколи осудливо-іронічна, проте до старих Кайдашів письменник неоднаразово виявляє співчуття і розуміння. Не може й читач не жаліти пристарілого Омелька, на якого підняв руку Карпо, а молодший син взагалі перестав вважати батька головним у родині. Невдячний Карпо перед усім селом назав жди підірвав Кайдашів авторитет, хоч саме батько дав йому дах над головою, збудувавши хату через сіни, завдяки батьковому стельмахуванню сім ’я постійно мала грош ові надходження. Омелько, як умів, намагався примирити дружину зі старш ою невісткою, щиро жалів М отрю, турбувався, щоб вона пообіда ла, незважаючи на сварку, врешті, відділив Карпа, віддавши йому значну частину власного господарства. Викликає чи тацьку прихильність і Маруся Кайдашиха, коли вночі встає забавляти свого першого внука, хоча за день тяж ко наробилася по господарству. Навіть тоді, коли Мотря налаштовувала своїх дітей проти рідної бабусі, Кайдашиха все ж любила всіх онуків, частувала їх ласощами, пестила. Омелькова раптова смерть і Марусине каліцтво — страшний наслідок небажання синів у стосунках з батьками виявитися добрішими, не насміхатися з них, а розуміти й прощати вікові вади стареньких. П редставників м олодш ого покол іння Кайдаш ів НечуйЛевицький змалював неоднозначно. Понурий вдачею К арпо, який з дитинства не вмів посм іхатися, й прагматична, свар лива, скупа, хоч і надзвичайно працьовита М от ря варті одне одного в подруж ж і, яке виникло не стільки з любові, скільки з розрахунку. Мотря імпонувала Карпові насамперед фізичною силою , Карпо ж подобався М отрі тим, що гордий парубок звер нув увагу саме на неї. Залицяння Карпа до дівчини показано грубим, фривольним, проте на високі почуття «куслива, як м уха в сп асівк у», Довбишівна й сама була не здатна. Багацька дочка й до власних батьків не виявляла найменших сентимен тів, підвищувала голос на матір, а в сім ’ї чоловіка з першого подруж нього дня розпочала нескінченну війну зі свекром і свекрухою . Навіть відокремивш ись від старих Кайдашів, м о лода пара не намагалася ж ити бодай у добросусідськом у мирі з 26

ними. Отже, справа не в індивідуалізмі й ментальному пра гненні молодої сім ’ ї до відокремлення. Якби Мотря й Карно проживали навіть далеко від батьків, навряд чи ця сім ’ я відзначалася б толератними взаєминами. Характери Карпа й Мотрі дають привід припускати, щ о вони не стерпіли б одне одному й найменшої провини, адже й тоді, коли їхня увага була прикута до ворож нечі з родичами. Карно час від часу накидався на друж ину, дорікав їй надлишком «перцю » у вдачі, а Мотря грубо відповідала чоловікові. Лаврін змалку був повною протилежністю братові. Веселий, жартівливий, доброзичливий, мрійливий парубок виявився здатним на ш;ирі, глибокі почуття, закохавш ись у Мелашку з першого погляду. Він поводився романтично, поїхавш и не до млина, як планував, а вслід за дівчиною. Розмова між зако ханими пересипана народнопісенними зворотами, ніж ністю. Мелашка Лаврінові видалася небаченою красунею, її убога оселя — найкращою хатою в селі, її батьки — найпоряднішими людьми в світі. Юний Кайдаш, на відміну від брата, на перше місце ставить не придане майбутньої дружини, не її фізичну силу, вкрай потрібну для виконання важ кої роботи в господарстві, а лю дську красу в усіх її проявах. Кайдашиха не відмовляла Лавріна від одруження з дочкою бідних Балашів, які аж ніяк не були рівнею заможним Кайдашам. Незважаючи на маленький зріст і тендітність, добре вихована у батьків ській сім ’ ї М елаш ка старалася в усьому догодити свекрусі, сумлінно виконувала будь-яку роботу. В найскрутніш і хвили ни Мелашку рятувала її любов до Лавріна, його співчутливе, ніжне ставлення до дружини. Якби Кайдашиха не принижу вала невістку, не надривала непосильною працею її здоров’ я, Мелашка б любила стару, як рідну матір. Рішення не поверта тися в Семигори з Києва виникло в Мелашки спонтанно, з відчаю, що знову доведеться щоденно терпіти свекруш ині безпідставні кпини й знущання. До того ж , Київ зачарував селянку красою храмів, золотоверхими банями церков. Врешті Мелашка повернулася в Семигори тільки з любові до Лавріна, який таки розш укав дружину в Києві й умовив примиритися. До честі Кайдашихи, вона купила невістці в подарунок най кращ ий одяг і надалі ставилася до неї, як до рідної дитини. Лише безпідставні претензії М отрі змусили Мелашку спочатку оборонятися, а згодом уподібнитися старшій невістці. Не кра щим ж иття зробило й Лавріна, який став безжальним, грубим та перестав визнавати батька головою родини, що спричинило душевну драму та безпросвітне пияцтво старого. Закономірна в умовах родинної ворож нечі деградація Мелашки і Лавріна сягає свого апогею на останніх сторінках повісті. 27

Повість* Кайдашева сім ’ я» залишається актуальною і пов чальною для наших сучасників. Її сатиричний струмінь, спрямо ваний проти побутового зла, безпричинної ненависті, дріб’ язко вого користолюбства, здатний виховувати людей, схильних до подібного в реальному ж итті. А дж е ш;е геніальний Микола Г оголь писав: «Сміх — велике діло: він не віднімає ні життя, ні маєтку, але перед ним винуватець — як зв’язаний заєць». Дуже високо «Кайдашеву сім’ ю» оцінив М аксим Рильський: «Ж одна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдиво го, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство...» Значну роль у повісті відіграє соковита українська мова, багата на влучні порівняння (доладна, як писанка; моргне, ніби вогнем сипне; сало шипіло, як змія; горщик завищав під ножем, наче цуценя), яскраві епітети {свята земля, рожевий світ), звертання з виразно фольклорним забарвленням {серце моє; моя вт іхо; моя дит ино; будь же гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола), ш,о викликають у читачів цілі лан цю ж ки асоціацій. Надзвичайно вдалі, яскраві у Нечуя-Левицького описи природи. Саме в них часто виявляється й виразна авторська позиція митця, закоханого в рідний край. Це дало підстави Іванові Франку назвати автора «Кайдашевої сім ’ ї» «великим артистом зору».

І І І І І І І І I І І І І І І I І І і І І І

А н ал ізуєм о твір. 1. Якими постають Омелько Кайдаш і Маруся Кайдашиха під час першого знайомства з ними? На яких художніх деталях портретів цих героїв акцентує увагу письменник? З якою метою? Як ви вважаєте, кому з них більше симпатизує автор? 2. Близько до тексту опишіть зовнішність Карпа і Лавріна. На основі яких спостережень ви можете сказати, ш;о брати відрізнялися не стільки зовнішньо, скільки характерами? Чи вважаєте ви молодих Кайдашів антиподами? 3. Як ви вважаєте, хто найбільше винен у вкрай напружених стосунках у сім ’ї Кайдашів? На основі яких подій у повісті ви зробили свій висновок? 4. Які людські якості Кайдашихи викликають у вас відразу? Які з них сформувалися у жінки ще в молодості, під час служби в панському дворі? Які риси характеру Марусі ви в в ^ а є те позитивними, які вчинки — похвальними? Чому саме? 5. Який епізод твору викликав у вас співчуття до Мотрі, а не до Кайдашихи? Прокоментуйте його. 6. Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаш після бурхливої сварки не вигнав Карпа й Мотрю, а побудував хату через сіни для молодої сім’ї? Чи допомагали Довбиші в зведенні цього житла? Про що це свідчить? 7. З якої причини Омелько не пішов на прощу, хоч був дуже богомільним? Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаші відпустили Мелашку до Києва одну? Чи логічним було рішення жінки не повертатися додому? Чому ви так вважаєте? Про що свідчить те, що не лише чоловік і рідна мати, а й свекруха подалися до столиці шукати Мелашку? 8, Як постійна ворожнеча старих Кайдашів з синами та невістками

= І І І І І І і

відображалася на вихованні онуків? 9. Як саме помер Омелько? Який ви вбачаєте підтекст такого завершення його життя? Чи збагнули сини після смерті Кайдаша тягар утрати? 10. Як Мотря налаштовувала чоловіка поводитися з матір’ю? Про ш;о це свідчить? Дайте оцінку Мотриним вчинкам стосовно Лаврінових дітей, які хотіли поласувати грушами. 11. З якої причини сільська влада й священик так і не змогли примирити сім’ї Кайдашів? Чи можливим було примирення цієї родини? Чому саме?

І I І і І І і I І і

П ом іркуйт е. 1. Чи імпонують вам молоді люди, подібні до Карпа і Мотрі, Лавріна і Мелашки? Кого з них ви хотіли б мати своїми сусідами, родичами, а кого — ні? Чому? 2. На основі яких рис характеру громада вибрала Карпа десяцьким? 3. Чому Мотря вирішила за краш;е відсидіти два дні в сільській в’язниці, але не вибачатися перед свекрухою, а Карпо перепросив матір? 4. Визначіть експозицію, зав’язку, кульмінацію та розв’язку повісті. 5. Знайдіть і прочитайте наприкінці повісті абзац, що починається словами «Н е чорна хмара з синього моря наступала...». З якою метою використано цей фольклорний паралелізм? З якою метою у цьому уривку автор акцентує увагу на одязі персонажів? Що нового ми довідуємося про Мотрю, Мелашку і стару Кайдашиху на основі їхнього зовнішнього вигляду?

І І I І і

М ист ецька скарбниця. Розгляньте і прокоментуйте ілюстрації Віктора П олт авця до повісті (с. 25). Кого зобразив художник? Як характеризують персонажів їхні пози? Чи такими ви уявляли цих героїв, читаючи твір? Які типові національні риси відтворив художник? Чи відповідають предмети одягу тогочасній історичній добі? Доберіть цитати з тексту для назв малюнків. Знайдіть до ілюстрації відповідний уривок у тексті й прочитайте в ролях.

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Які висновки ви можете зробити, завершуючи вивчення повісті «Кайдашевасім’я»? 2. Защо літераI турознавці високо оцінюють твір Нечуя-Левицького? Доведіть 5 слушність цитати Івана Франка про митця на матеріалі повісті.

I І І I I І

С ловникова робот а . 1. Пригадайте всі засоби комічного і знайдіть відповідні приклади на сторінках «Кайдашевої сім’ї», найбільш влучні запишіть до зошита. 2. З’ясуйте ознаки соціально-побу тової повісті, виявіть їх у творі Нечуя-Левицького. 3. Для чого служить інтер’ єр у художньому творі? Випишіть дві-три цитати з описом інтер’єрів, усно поясніть їх функції. 4. Запам’ ятайте новий термін.

С оціально-побут овою повіст ю називається порівняно великий розповідний твір, у яком у описи приватного ж иття кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з ш ирокими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, щ о розгортається на тлі повсякденного ж иття, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів тощ о. Робот а в гр у п а х. 1.Об’єднайтеся в класі у дві групи і спробуйте зусиллями першої групи довести слушність, а зусиллями другої —

I I І І І І І І і

спростувати висновок Н іни К р ут ік ов ої: «Гум ор І. Н ечуя-Л еви цького набуває багат обарвних відт інк ів — від світ лого, життєрадісного см іху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми см іху залежать звичайно від т их соціальних об’єкт ів, на які він спрямований, і виразно свідчат ь про ест ет ичну оцінку письменником життя та побуту різних верст в суспіл ьст ва». 2. Проаналізуйте значення мовної характеристики для розкриття образів Омелька Кайдаша (1 група) та його дружини (2 група).

I I I І І І І =

М іж предм ет ні паралелі. У нарисі «Українські гумористи та штукарі» Нечуй-Левицький розмірковував про «етнографічнопсихічні типи» носіїв гумору. Про тих, хто відзначався оптимістичною вдачею і вмінням висміювати все нікчемне й гідне осуду, він писав: «Українець цього типу жилавий, нервовий, прудкий, проворний, говорючий, красномовний, навіть трохи крикливий і лепетливий, мов провансалець, або араб, або син Далекого С ходу ». Пригадайте персонажів із зарубіжних творів, наділених тонким почуттям гумору. Чим вони відрізняються, на вашу думку, від героїв «Кайдашевої сім’ї»?

Крізь призму історизму у статті «Сьогочасне літературне прямування» (1884) Іван Нечуй-Левицький висловив задум всебічно розкрити національ ну історію , створити панорамний твір про життя українського народу в часи визвольних змагань. У 1897 році він написав історичний роман «К нязь Єремія В иш невецький». Для належного висвітлення доби козаччини письменник скрупульозно опрацював як твори сучасників Єремії Випіневецького — козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця, так і пізніші історичні джерела — праці Олександра Лазаревського, Миколи Костомарова, Пан телеймона Куліша. Ц одії в романі відбуваються напередодні і в перші роки ви звольних змагань українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти польської ш ляхти в X VII столітті. У центрі твору — український магнат Єремія В иш невецький (1 6 12 — 1651), нащадок славного Дмитра Байди-Вишневецького, двоюрідний небіж митрополита Петра Могили, палкого за хисника православної церкви й благодійника Києво-М огилянської академії. З історичних джерел Єремія Вишневецький постає людиною запальною, ж орстокою , ріш учою . Генетична й духовна належність багатьох славних родичів до українсько го народу ним була знехтувана. Ненаситне бажання загарбати якнайбільше українських земель, фантастично розбагатіти і стати польським королем затьмарило Яремі розум, заглушило голос совісті. Разом з польським гетьманом Миколаєм Потоцьким Вишневецький потопив у крові народне повстання ЗО

під проводом Остряниці 1638 року, очолював каральні акції стосовно мирного населення. Кріпаки в безмежних маєтностях Єремії Вишневецького перебували у становищ і рабів. Коли до ведені до відчаю кріпаки повстали на Прилуччині, князь не щадно розправився з ними. У реалістичному річищ і Нечуй-Левицький простеж ує за змінами характеру Єремії, починаючи від підліткового віку і закінчуючи безславною смертю князя. Г оловною сюж ет ною лінією т вору є ж иття Єремії Виш невецького, його безупинна деградація, перетворення пристосуванця на зрадника й ката власного народу. Провідною у творі є також лінія нескореност і українського н а р оду. їй підпорядковані персонажі різного соціального статусу, починаючи від старих дідів-запорожців, що добровільно пішли на муки, щоб врятувати немирівців, і закінчуючи романтичними образами полковника Максима Кривоноса й козацької вдови Тодозі Світайлихи, щ о необачно покохала Єремію. Якщ о в першій сюж етній лінії автор показує негативний вплив чуж орідного середовища на Єремію і ви хо вання хлопця в єзуїтській колегії, то в другій сюж етній лінії діють цілком сформовані герої, виплекані національним ду хом, морально-етичними українськими ідеалами. Розпочинаючи характеротворення Вишневецького, НечуйЛевицький відразу наголошує на зверхності, егоцентризмі й грубій поведінці княж ати, що виявляються по дорозі до Льво ва. Х оча в романі випущено чимало подій періоду навчання Єремії в колегії, уж е з другого розділу читачі дізнаються, що далекоглядні плани єзуїтського патера Вінцентія збулися: к о легія виховала з нащадка славного українського роду по тенційного зрадника, користолю бця. Єремія повернувся додо му, і київський палац, і лубенські володіння видалися йому убогими, а славні предки — винними в том у, що не нагарбали стільки добра, щоб дорівнятися до короля. Молодий князь рішуче узявся до побудови нового палацу й комплектування власного вій ська. Н ововведення В иш невецького м огли б сприйматися читачами в дусі епохи, якби автор не втаємничу вав їх у помисли князя, котрий не сприймав демократичного укладу, милого серцю кож ного українця, й не мріяв про те, як прислуж итися рідному народові, а виношував плани стрімкого збагачення і блискучої кар’ єри. Цілеспрямованість князя в досягненні мети вражаюча. Він прораховує кожен крок, не дає волі емоціям. Навіть одруження Єремії з Гризельдою відбувається не з палкої любові, а з розра хунку, що саме ця велична жінка достойна стати княгинею Вишневецького. До того ж, Ярема прагне боляче вразити зали цяльника Гризельди Домініка Заславського, нащадка славних 31

князів Острозьких. Щ об забезпечити собі успіх у справі одружен ня, Єремія до коронного канцлера Фоми Замойського в ролі свата привозить самого короля, а під час весілля, попри те, що ніколи не був прихильником надмірної розкоші, витрачає величезні кошти лише для того, ш;об ніхто з магнатів не засумнівався в його багатстві. Надалі Вишневецький не раз задля гонору здійснюва тиме неадекватні вчинки, скажімо, катання на санях влітку він організує для того, ш;об вразити ясновельможних гостей, при ятелюватиме з катом Самійлом Лаш;ем й амбітним Миколаєм Потоцьким, подумки висміюючи їхню пихатість. Водночас Нечуй-Левицький акцентує і на позитивних рисах Виш невецького: під час воєнних дій він підтримує у війську строгу дисципліну, одягається й харчується не набагато крапле за рядових воїнів, ніколи не зловживає спиртним. Закоханість князя у Світайлиху викликана щ;ирим порухом палкого серця Єремії. Проте й у любовних переживаннях Вишневецький постає аж ніяк не лицарем, а поневолювачем, ладним будь-ш;о задовольнити своє бажання: «Вона буде моєю, хоч би мені довелось змести з землі і їі оселю, і тітку М авру, і братану. Втім, палке почуття ш видко гасне, підп орядковується княж им обов’ язкам і воєнній необхідності. Єремію вже не цікавитиме щастя коханої, адже навіть під час останньої зустрічі з Тодозею він поводиться з вчорашньою обраницею сухо й ж орстоко. П роблема національної зради для Вишневецького не існує до прокляття його вві сні рідною матір’ ю за те, що «став пере вертнем і катом для України, пролив багато рідної крові». Слаб кодухість виявив Єремія, панічно втікши з поля бою від чесного поєдинку з Максимом Кривоносом. Те, чому князь не знаходить назви, але щ о смертельно лякає його в момент зустрічі з козацьким ватажком, — це вияв всенародної ненависті до зрад ника. Коли Вишневецький кинувся навтьоки. Кривоніс «кинув списом навздогінці за Єремією. Спис свиснув і пролетів над коня чою головою, неначе звилась гадюка і впала на землю... Кривоніс ще раз крикнув, але не криком побіди. Почувся в голосі жаль, почу лись сльози досади в тому дикому запорозькому гукові». Саме цей епізод є кульмінацією роману, а розв’язкою — в’їзд Вишне вецького до Варшави, де його як захисника Польщі зустрічали простолюд, духовенство й армія, «але ні один магнат, ні один значний пан не привітав його». Звичайно, не такого тріумфу сподівався Єремія, як і не заради цих людей скоїв стільки зла на Вкраїні. У епілозі Нечуй-Левицький торкається пізніших у часі подій, щ об показати безплідність войовничих потуг князя, безславну його кончину від холери, а незабаром і смерть його кволого здоров’ям сина Михайла. Романна заданість не вимагала такого екскурсу в майбутнє, але для письменника була важливою 32

проблема спокути княжим родом страшного злочину перед нацією. Тож передчасна смерть Єремії і не довгий вік його єдиного сина сприй маються читачами як закономірність, як неодмінна кара за тяжкий гріх. Сюжетною лінією ж иття Єремії Виш невецького Нечуй-Левицький гостро порушив питання зради по неволеному народові насамперед тих його можновладних представ ників, які за умови незалежності України й самодостатності її чільної нації мали б служ ити своїй державі вірою і правдою. На відміну від романтиків, які М икола Самокиш. історичним постатям у своїх творах Бій Максима Кривоноса намагалися надати насамперед пози з Єремією Вишневецьким тивних рис, Іван Нечуй-Левицький через багатогранний образ козацького ватажка Максима Криво носа всебічно розкрив добу визвольної боротьби українців. Те, ш;о гордий козарлюга, улюбленець народних мас, з метою якнай кращої підготовки повстання маскується під старця й покірно говорить з лютим ворогом Вишневецьким, аж ніяк не принижує козака, а свідчить про його залізну витримку, акторські здібності. Ставлення Кривоноса до Світайлихи — і співчутливе, і вимогливе. Козацька вдова, на думку Максима, повинна власно руч відчинити ворота в укріплений замок Вишневецького пере дусім тому, що вона українка й давно мала пересвідчитися, яку наругу над її народом чинить кривавий князь. Домінанта національного над особистісним, на переконання козацького ва тажка, закономірна, і його не цікавить, що буде з Тодозею, якщо козаки впізнають Єреміїну коханку, як вона сама переживе свою зраду Вишневецькому та загибель сім ’ї. Образи українських ко заків у романі виведені вибірково. Крім організаторів повстання Лисенка-Вовгури, виписаного епізодично, й Кривоноса, з якими приятелює Тодозин брат Супрун, особливо колоритними у романі є діди Мехтодь Кандзьоба та Пархім Запалихата, котрі, в надії врятувати немирівців від гніву Вишневецького, беруть усю вину за бунт його підданих на себе. Гідний слави подвиг дідів і їхня мученицька смерть підкреслюють силу всенародного здвигу, з одного боку, ницість та жорстокість Єремії — з іншого. Саме через образи колишніх запорожців, людей древніх літами, але сильних духом, Нечуй-Левицький показує неперебутнє місце звичайної людини в історії свого народу. з У к р . л іт ., 10 к л ., п р оф іл ьн и й р івень

Головні ж іночі образи в романі «Князь Єремія Вишневецький» — образ Гризельди За м ой ськ ої і Тодозі Світ айлихи — змальовані худож ньо достовірно. Те, щ о Гризельда не відзна чається особл и вою вродою , ком п ен сує внутріш ня сила її характеру, магнетизм її впливу на вдачу Вишневецького та інш их залицяльників. Гризельду не лякає ж иття в небез печній козацькій країні. Не ш кодує вона й за розкіш ним ж и т тям своїх вельможних ровесниць у Польш;і. Х оч Гризельда, на відміну від Єремії, не має українського коріння, вона відзна чається багатьма рисами, характерними для козачок. У хвили ни смертельної загрози для власного ж иття і малолітнього сина княгиня виявляє неабияку сміливість (наприклад, особи сто р озш ук ую чи козака-вивідувача), твердо покладається на ін ту їц ію . Гризельда сп овідує дем ократичні принципи співж иття, хоча знає смак матеріальних цінностей і ш кодує за зруйнованими повстанцями чудовими палацами в Лубнах та Вишневці. До Тодозі княгиня ставиться як до рівної собі, незважаючи на суттєву різницю в соціальному статусі. Образ Тодозі Світайлихи можна зарахувати до найкращих у галереї ж іночих образів Нечуя-Левицького. Наділена великою людською гідністю, природною вродою, працьовитістю, вдова реєстрового козака Світайла, щ о загинув у бою з татарами, мала нещастя закохатися в страш ного ката свого народу. Почуття Тодозі, попри його гріховність, чисте, безкорисливе і велике. Характер героїні, як і всіх інш их персонажів роману, розкривається насамперед у вчинках. А ж ніяк не заради обіця ного Єремією села Тодозя виріш ує покинути рідну тітку й м илу серц ю леваду. Ж ін к а р озум іє, щ о у вирі боротьби найбільше ризикує її коханий. Служба в Гризельди дає шанс Тодозі хоч зрідка бачити свого милого. Глибокі переживання за його долю накладають відбиток на зовніш ність Тодозі. Згорьована й передчасно постаріла, ж інка не тільки не знаходить співчуття у князя, а й усвідомлює свою непотрібність йому. Здавалось би логічним, що козачка помститься за зневагу, відречення князя від неї. Н атом ість Тодозя рятує ж иття Гризельді й малолітньому синові Єремії, змусивши княж у сім ’ ю покинути Вишневець, поки козаки не взяли його присту пом. Те, що Світайлиха не відчиняє повсталим ворота, — ще одне свідчення її вірності Єремії. Проте автор недаремно акцентує, щ о навіть у княж ом у палаці Світайлиха не зраджує православної віри. Українка переживає складний перебіг почуттів, але не роздвоюється й не зраджує ні милому, ні своєму народові. Поставлене козаками завдання для Тодозі перебуває в площині не політичній, а моральній, тому вона виріш ує до кінця своїх днів відмолювати в монастирі свій з 34

погляду національної належності негідний вчинок. Образ Тодозі Світайлихи глибоко трагічний. Він, як і образи Єремії, Гризельди, Раїни Могилянки, найглибше розкривається в екстремаль них ситуаціях. Обираючи для розкриття характерів вершинні точки доль персонажів, письменник ненав’ язливо порушував проблеми, актуальні для сучасників і майбутніх поколінь, формував основи їхнього світогляду, подавав взірці поведінки.

І І І

I і І I І І І І І I і І І І І

С ловникова робот а. 1. Доведіть, що роман «Князь Єремія Вишневецький» сюжетно більш стрункий і художньо досконаліший, ніж роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 2. Проаналізуйте сюжетні лінії роману Нечуя-Левицького: життя князя-перевертня і лінію визвольної боротьби. Як ви вважаєте, яка з них провідна? Свою відповідь обґрунтуйте. 3. Пригадайте визначення романухроніки і поповніть свої знання новими відомостями.

І І І I І І

Як ви вже знаєте з 9 класу, хроніками називали літописи з послідовним у часі викладом подій. Згодом термін хроніка почали вживати для характеристики прозових чи драматичних худож ніх творів, у яких описано життя кількох поколінь певної родини або суспільні події протягом тривалого часу. Хроніками вважають історичні драми Вільяма Ш експіра «Генріх VI» та «Річард III». Романом-хронікою вважав свою « Чорну раду » Пантелеймон Куліш . У всіх творах Івана НечуяЛевицького є ознаки хронік ш;оденного життя, тобто всі вони є літературними творами, в яких широко чи епізодично подано ж иття двох-трьох поколінь героїв. Жанр хроніки давав можливість Н ечуєві-Л евицькому дослідити витоки певних характерів з притаманними їхньому родові рисами, звичками, вподобаннями і простежити, як протягом тривалого часу відбувається духовний розвиток чи деградація персонажів. У романі «Князь Єремія Вишневецький» згадано благородних родичів Єремії: Дмитра Байду-Вишневецького, Раїну Могилянку, Петра Могилу, детально описано низхідний рух самого Єремії та згадано про його сина Михайла Корбут-Вишневецького, котрий, навіть ставши польським королем, не залишив в історії доброго сліду.

І I

4. Запам’ятайте визначення нового терміна. Доведіть, що «Кайдашева сім’я» — соціально-побутова повість.

С оціально-побут овою повіст ю називається порівняно великий розповідний твір, у яком у описи приватного ж иття кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з ш ирокими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, ш;о розгортається на тлі повсякденного ж иття, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів.

I І I І I

I з*

\u(t.ii.ti/i ліо тнір. 1. Яким постає Єремія Вишневецький на почат ку роману? Що в його поведінці є неприйнятним для вас? 2. З якої причини у Львівській колегії Вишневецького зустріли приязно, аж улесливо? Зачитайте цитату, де автор використовує прийоми комічного зображення єзуїтів. 3. Який замисел визрів у патера Вінцентія, коли він побачив молодого Вишневецького? 4. Чим вразила Європа Єремію? Чому його не приваблювало життя за кордоном, а повсякчас манив рідний край? 5. Чому молодий князь вирішив будувати новий палац у Лубнах і заселяти своїми кріпа ками землі над Сулою? 6. З якою метою детально змальовано приїзд королеви Ренати Цецілії до Варшави? 7. Яке враження на Єремію справила Гризельда і з якої причини захопилася Вишневецьким вельможна панна? Чи можна ці враження назвати спалахом кохання? Чому ви так вважаєте? 8. Чому Домінік Заславськиіі не міг протистояти князю в боротьбі за руку Гризельди? 9. Розкрийте образ Самійла Лаща. Як ви розцінюєте вчинки цієї історичної особи, змальовані Нечуєм-Левицьким натуралістично? 10. Чому магнатів обурило самоуправство Єремії на українських землях і вони викликали князя на суд Варшавського сейму? 11. Близько до тексту опишіть першу зустріч Тодозі й князя. Чим вони сподобалися одне одному? Що саме брав до увЕїги Єремія, порівнюючи свою дружину з коханкою? Чому жодна з цих жінок в очах князя не мала якихось суттєвих переваг? Про що це свідчило? 12. Як ви розцінюєте той факт, що Тодозя намагається зі зброєю в руках захищати свою честь? 13. Яких «старців» привів Супрун до свого дому? Яку місію вони виконували серед народу? Що ви може те сказати про зовнішність Кривоноса і Лисенка-Вовгури? 14. Чому Єремію стривожила поява жебраків у його володіннях, але водночас утішило те, що так багато калік серед колишніх козаків? 15. Як Вишневецький поставився до початку визвольної боротьби укра їнського народу? 16. Як розцінив князь свій сон, в якому до нього з’явилася покійна мати? 17. Чи любов і турбота керували князем, коли він пропонував Тодозі вибиратися з Лубен разом з його двором? Свою відповідь підтвердіть цитатами з роману. 18. Чому шляхта не довірила Єремії командування польським військом? 19. Розкрийте образи Мехтодя Кандзьоби і Пархіма Запалихати. Чим саме звору шує і захоплює подвиг старих запорожців? 20. Як ви вважаєте, чому в поєдинку з ,Кривоносом Єремія вдався до панічної втечі? Що саме налякало далеко не боязкого князя? 21. Близько до тексту пере кажіть розмову Тодозі й Кривоноса на ярмарку у Вишневці. Як ви вважаєте, чи мав Кривоніс підстави покладати надії на Світайлиху? 22. Чому Богдан Хмельницький назвав керівників польської армії Домініка Заславського, юного князя Конецпольського і старого Миколая Острога периною, дитиною і латиною? 23. Що ви можете сказати про устрій польського війська? Чим саме воно відрізнялося від табору Вишневецького? 24. На основі прочитаного доведіть, що Єремія мав непересічний військовий талант. Чому він не зреалізував свої здібності на благо вітчизни? 25. Чи передбачуваною і справедли вою є розв’язка роману?

Робот а в парах. Із сусідом за партою поміркуйте, з якою метою в романі подано роздуми сотничихи: «Для кого ж це я покинула рідний край, родину, р ідн у оселю? Я покохала страшного ворога м оїх братів, мого рідного краю. Виточить він усю кров з рідної України, щоб запагубити її навіки, щоб дати змогу й силу поля кам запануват и на Україні*. Наведіть аргументи на підтримку й на заперечення правильності рішення Тодозі не відкривати браму міста Вишневця козакам. П ом ір куй т е. 1. З якою метою автор подає життя головного героя від юних літ до самої смерті? 2. Як ви думаєте, чому авторську по зицію стосовно навчання Єремії в єзуїтській колегії розкрито в авторському відступі? 3. Як ви розцінюєте той факт, що Випіневецького не приваблював демократичний уклад Запорозької Січі, через що він не прагнув стати ні гетьманом, ні кошовим? 4. Чому Єремія не цінував давню дружбу, знехтував приязним ставленням до нього Домініка Заславського? Як це його характеризує? 5. З якої причини Вишневецький не квапився впускати єзуїтів у свої володіння для покатоличення українського населення, хоча не протестував, щоб подібну місію виконували домініканці? 6. Які факти засвідчують зневагу князя до судових рішень? 7. Що мала на увазі Світайлиха, сказавши Єремії: « Та й любите якось чудно, не п о - к о з а ц ь к о м у 8. Чому Вишневецький у найдраматичніший момент не прагнув перемоги поляків?

❖

М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте картину М иколи Самокиша «Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким» (с. 33). Знайдіть у тексті роману Івана Нечуя-Левицького уривок, який відповідає змістові цієї картини, прочитайте вголос. Якими засо бами митцям вдалося передати драматичні історичні події? П ід сум уй т е прочит ане. Що нового про історію українського на роду ви довідалися з роману «Князь Єремія Вишневецький»? Чим цікавий цей твір для сучасного читача? Чи втратила актуальність у наш час висвітлена Нечуєм-Левицьким проблема зради вітчизні, предківським традиціям, рідній мові й культурі, православній вірі? Аргументуйте своє твердження,

І І І

М іж предм ет ні паралелі. Прочитайте роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», перегляньте фільм за цим твором (режисер Єжи Гофман). Чим змалювання польськими митцями історичних подій та козацтва відрізняється від інтерпретації тих самих подій та образів Іваном Нечуєм-Левицьким? Чим це пояснюється? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

К р у т і к о в а Н. У світі художньої правди і краси / / Н е ч у й Л е в и ц ь к и й І. Твори: У З т. — К ., 1988. — Т. 1. Ч е м е р и с В. Там, в Україні, де долинами тихо тече Рось: Про життя і творчість І. Нечуя-Левицького / / Літ. Україна. — 1997. — № 38. 1 ^ П ер евірт е себе. І / . В иберіт ь оди н правильний варіант відповіді: І 1. «Кайдашева сім’я» за жанром — це: а) історичний роман;

б) соціально-побутова повість; в) пригодницька повість; г) соці ально-філософська повість. 2. «Князь Єремія Вишневецький» за жанром — це: а) психо логічний роман; б) документальна повість; в) історичний роман; г) науково-фантастичний роман; 3. Нечуй-Левицький темі інтелігенції присвятив твори: а) «Ми кола Джеря» і «Кайдашева сім’я»; б) «Князь Єремія Вишне вецький» і «Гетьман Іван Виговський»; в) «Дві московки» і «Бурлачка»; г) «Хмари» і «Над Чорним морем». 4. Нечуя-Левицького «колосальним, всеобіймаючим оком* України назвав: а) Олександр Білецький; б) Іван Франко; в) Володимир Панченко; г) Максим Рильський. 5. У романі «Князь Єремія Вишневецький» змальовано події: а) XVI століття; б) XVII століття; в) XVIII століття; г) X IX століття. 6. Ознакою історичного роману є: а) реалістичне зображення дійсності; б) розповідь про давно минулі події та історичних осіб; в) напружений динамічний сюжет; г) відображення силь них переживань героїв; ґ) докладний опис побуту персонажів. 7. Портретна характеристика «В еселі сині, як небо, очі світ ились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, р ум ’яні губи...» стосується персонажа: а) Карпа; б) Лавріна; в) Мелашки; г) Мотрі. 8. «Й ого голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на ши роком у блідому лиці та темні очі блищали, наче в ямках...» — це портрет персонажа: а) Єремії Вишневецького; б) Омелька Кайдаша; в) Мехтодя Кандзьоби; г) Максима Кривоноса. 9. «Н а словах, як на цимбалах грає, а де ст упит ь, то під нею лід мерзне...» — сказано про героїню: а) Мотрю; б) Світайлиху; в) Кайдашиху; г) Гризельду. II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Нечуй-Левицький працював у жанрі: а) поезії; б) прози; в) пуб ліцистики; г) драматургії; ґ) художнього перекладу. 2. Персонажами повісті «Кайдашева сім’ я» є: а) Микола Джеря; б) Омелько і Маруся; в) Мотря і Мелашка; г) Лаврів і Карно; ґ) баба Палажка і баба Параска. 3. У повісті «Кайдашева сім’я» порушено проблеми: а) соціальні; б) морально-етичні; в) національні; г) побутові; ґ) політичні. 4. Героями роману «Князь Єремія Вишневецький» є: а) Вовгура Лисенко; іб) Максим Кривоніс; в) Іван Гонта; г) Миколай Потоцький; ґ) Мехтодь Кандзьоба і Пархім Запалихата. 5. Головною сюжетною лінією роману «Князь Єремія...» є: а) ви звольна війна українського народу з поляками; б) життя Виш невецького; в) кохання Єремії та Світайлихи; г) зрада рідному народові й вітчизні; ґ) героїзм козацтва у змаганнях із ворогом. III. Письмово доведіть або спростуйте тезу: «Українська патріархальна сім’я не має сильної чоловічої влади. Рівноправність, а часто верховодство жінки в сім’ї — червона нитка в прозі Нечуя-Левицького» (Ніла Зборовська).

Панас Мирний (1849— 1920) Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення. (Олесь Гончар)

Один із н ай відом іш и х класиків Панас Мирний був творцем україн ського соціально-психологічного ро ману, визначним майстром реалістич ної прози. М ихайло К оцю бинський називав Панаса М ирного «силою і красою літератури наш ої», підкрес люючи ш ирокий та вільний лет думки автора багатьох по вістей, романів, оповідань як особливість його творчої манери, як «те, чого не ст ає мало не всім нашим белет рист ам». «В цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста» (Олесь Гончар) Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині у сім ’ ї зубож ілого дворянина-чиновника. Я ків Григорович, батько митця, був бухгалтером повітового скарбництва і подбав про забезпечення дітей осві тою та майбутньою чиновницькою посадою. Панас навчався у М иргородській церковно-парафіяльній ш колі, згодом — у Гадяцькому повітовому училищ і. Здібний випускник мріяв про гімназію та університетську освіту, проте, за наполяган ням батька, вже з чотирнадцяти років розпочав роботу в повітовому суді. З одного боку, рано розпочата кар’ єра мала переваги: Панас служив канцеляристом у різних установах Гадяча, Прилук, Миргорода, поки в 1871 році назавжди не осе лився в Полтаві, поступово піднявшись по служ бовій драбині на найвищий щабель і ставши дійсним статським радником. З інш ого боку — казенне середовище, оточення бюрократів і хапуг ж орстоко травмувало вразливу душ у юнака, особливо в перші роки служби. Велику роль у вихованні Панаса відіграла його мати Тетяна Іванівна, дочка м и ргор одськ ого дрібного чиновника Гординського, яка прищеплювала своїм дітям змалку любов до української мови й народної пісні. П ’ ятеро дітей відчували її повсякденну турботу й виховувалися за принципами україн ської етнопедагогіки. У народному дусі виховувала дітей у 39

с ім ’ ї Р удченків і няня Оришка — Ірина К остянтинівна Батієнко, яку майбутній письменник дуже любив і яка стала прообразом багатьох героїнь його творів. Малі Рудченки залюбки читали Ш евченків «К обзар», бага то віршів знали напам’ ять. Уж е в зрілому віці Панас Якович писав про необхідність свідомої й діяльної вдячності кож ного українця Кобзареві: « ТПп ми зробили задля тієї правди, якій слугував покійний? Задля його діла, за котре він свою дуиіу по клав і страждання приймав?» Дитячі враження від «К обзаря» й роль цієї книги для різних верств українського суспільства митець згодом висвітлив у оповіданні «Пригода з «Кобзарем» (1906). Старший брат Панаса Іван, який віршував ш;е ш коля рем, заохочував до творчості та збирання фольклору й майбут нього письменника. Згодом Іван опублікував у «Полтавских губернских ведомостях» записані ним народні пісні про Палія та Мазепу. Білика, а саме такий псевдонім прибрав собі старший з дітей Якова Рудченка, знали в часописі «Правда» Редактор цього львівського журналу запросив до співробітни цтва й Панаса, надрукував його вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» (1872). Обидва твори були підписані псев донімом Панас Мирний. Окрилений успіхом , у цьому ж році митець розпочав писати драму «Л имерівна», яка згодом поба чила світ у львівській «З ор і», взявся за переспів українською мовою «Слова про похід Ігор ів ...», надрукованого під назвою «Дума про військо Ігореве». Про причину, яка спонукала Панаса Яковича до творчості, він писав у своєм у етюді: «М оє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душ у чарівними снами і підбурювала думки до робот и». Навесні 1872 року письменник задумав створити роман «Х іба ревуть воли, як ясла п овн і?». У нарисі «П одоріж ж я од Полтави до Гадячого» Панас Мирний згадує розповідь хлопчика-візника про полтавського розбійника Василя Гнидку. Розбурхана творча уява не давала спокою письменникові, спонукала його взятися за перо. Спочатку митець створив повість «Ч іпка» (1872), зосере дивши увагу на змалюванні безрадісних дитячих і обнадій ливих юнацьких літ головного героя. Втрата землі, розпач, пияцтво й поступове сповзання Чіпки на криву стеж ку в цьому творі показано епізодично. Усвідомлюючи, ш,о самостійно дати раду задуманому навряд чи вдасться, Панас Мирний звернувся за порадою до свого брата Івана Білика (1 8 45 — 1905), на той час відомого фольклориста і перекладача творів Івана Тургенєва. Прочитавши повість «Ч іпка», Іван Якович зробив чимало зауважень, зокрема порадив Панасові оцінювати дії головного 40

героя з погляду соціуму, в якому ви ріс Чіпка. Розпочинаючи написання більшого обсягом і глибшого, ніж по вість «Ч іп ка», твору, Панас Мирний запросив брата до співавторства та обрав назву — «Х іба ревуть воли, як ясла п о в н і?». Н айім овірніш е, це риторичне запитання письменник за позичив із Біблії, з книги Йова, який в розпачі пояснює причину свого во лання до Бога: « Ч и ж р е в е віл при я с л а х п о в н и х ? » (6 ;5 ). Іван Білик погли бив історичним матеріалом екскурс у минуле, відтворивш и історію села П іски, вивів образи предків деяких Панас Мирний та персонажів (передусім старого січо Іван Білик. Фото. 1885 вика Мирона Ґудзя), написав розділи «Новий в ік », «Старе — та поновлене». Продуктивна співтвор чість братів довго не тривала, бо у 8 0 -і роки Іван занедбав літера турну діяльність, ставши працівником міністерства фінансів. Тим часом з ’ яви лася друком повість П анаса М ирного «П ’ яниця» (1 8 7 4 ), ш,о обстоювала інтереси «м а л е н ь к о ї л ю д и н и в ч и н ов н и ц ьк ім мундирі-і> і перегукувалася з повістю «Ш инель» М иколи Гоголя. Х о ч а в журналі «Правда» було надруковане ш;е й оповідання «П алійка» (1 8 7 3 ) і особою м итця зацікави лися шанувальники слова і в Західній, і в Східній Україні, Панас Рудченко вважав за краш;е своє авторство зберігати у таємниці. Його псевдонім — Мирний — ніби підкреслював неконфліктну природу автора. Проте роздуми над суспільним гнітом, царськими заборонами української книги спонукали Панаса М ирного до активної громадської діяльності. 1 87 4 року він взяв участь у роботі III Археологічного з ’ їзду в Києві, познайомився з Павлом Ж и те ц ьк и м , М иколою Л исенком, М ихайлом С тарицьким . Панас М ирний почав видавати в Полтаві тижневик «Рідний край», в якому друкувалися художні твори, статті про потребу національного виховання молоді. У 6 0 — 70-і роки у літературі набула актуальності тема «бать ків і дітей», і Панас Мирний відгукнувся на неї оповіданням «Народолюбець» (1874). Найважливіші думки цього твору «перемандрували» у його повість про українську інтелігенцію «Лихі лю ди», головний герой якої — письменник Петро Телепень — був особливо близький авторові. Цей твір вийшов друком 1877 року в Женеві у видавництві Михайла Драгоманова «Громада». 1881 року Мирний завершив соціально-психологічний роман «П о в ія », який літературознавці відносять до найвизначніш их

і і [і ІІ I 'ї 11 ■ .; II 11

творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку. -^іжппедметнь паралелі. Проблему проституції вже порушували в творах «Дама з камеліями» Олександр Дюма-син, І «Нана» Еміль Золя, «Блиск і злиденність куртизанок» Оноре І де Бальзак, «Злочин і кара» Федір Достоєвський. Проте, на відІ міну від цих письменників, що змальовували моральне падіння І й деградацію жінки з міських убогих закутків, де процвітали І пиятика, бійки, неробство, зневага оточення до майбутньої І жертви ще з дитинства, Панас Мирний повією вивів дочку І порядних батьків, добре виховану й чуйну сільську дівчину, яка І ступила на слизьку стежку через обставини та власну недаI лекоглядність, бажання вибитися в пани, а не заробляти важI кою працею на хліб. На противагу французьким і російським І письменникам, Панас Мирний не плекав жодних ілюзій про і можливість повернення пропащих жінок до нормального житI тя. Він усвідомлював, що фізичне ледарство неодмінно пороI джувало моральний занепад і духовне спустошення. Христя І Притиківна пасивно пливе за каламутною течією свого розI пусного життя, бездумно ламаючи не тільки власну, а й чужі І долі. Загибель хворої жінки на ґанку рідної, але вже проданої І хати, — свідчення остаточного життєвого фіаско людини, і яка не зробила жодної спроби змінити своє життя на краще. Упродовж 1872 — 1919 років Панас Мирний надрукував понад тридцять високохудож ніх творів. Академік Білецький визначив три тематичні струмені в його творчому набутку: соціально-психологічні романи з народного життя («Х іб а ревуть воли, як ясла п овн і?», «П овія », «Голодна вол я»); твори про життя української інтелігенції («П ’яниця», «Лихі люди»); нариси й оповідання, що розробляють тему «батьків і дітей» («Я к ведеться, так і ж и веться »). Лише 1885 року Панас Мирний зумів видати свої твори в Східній Україні двома книгами під назвою «Збираниця з рідного п оля». У 1903 — 1907 роках вийшов тритомник вибраних творів письменника. Панас Мирний не був у ж итті самотнім. 1889 року він одру жився із Олександрою Михайлівною Шейдеман, дочкою полі цейського чиновника. З народженням дітей сім ’я потребувала все більших кош тів, тож Рудченко мусив шануватися на посаді, багато сил віддавати службі. Сучасники Панаса Яковича свід чили, що він ретельно виконував свої службові обов’ язки, хоч ніколи не запобігав перед начальством, не спокушався перспек тивою отримати прибутковіше місце ціною компромісів. Навіть рідному братові, який кликав його до Києва зануритися в бурх ливе мистецьке життя і заробити більше, ніж у провінційному місті, Панас Якович відповів, ш;о прагне мати державну роботу, 42

яка б забезпечувала його хлібом насущним, але не призводила до непорозумінь із власного совістю. Олесь Гончар, задумуючись над долею Панаса Мирного, підкреслював неординарність його становища: «Ц я людина свого часу здавалася для декого дивною, навіть загадковою: як, мовляв, співіснують в одній особі затя гнутий у мундир чиновник, що ревно виконує свої обов’язки, і такий нещадний критик існуючого ладу, пристрасний ви кривач соціальної несправедливості, чиї кращі твори протягом багатьох років були під забороною царської цензури?» Останній період ж иття письменника був сповнений втрат і горя. Один за одним помирали друзі, яких Панас Мирний висо ко цінував: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Перша світова війна зумовила роз шуки жандармерією по всій Полтавщині неблагонадійного російського підданого Рудгана. Йшлося про Панаса Рудченка, чиї листи до Львова з творчих питань у роки війни були розцінені як ворож а діяльність. Щ о цікаво, Панасові Яковичу особисто доводилося давати письмову відповідь, що в його відомстві Рудган не працює. Та найстрашнішим для митця ста ло те, щ о війна забрала ж иття улюбленого сина Віктора, який успіш но закінчив університет і на фронті служ ив офіцером. У часи УНР Панас Мирний робив усе для того, щоб україн ська мова й література посіли в суспільстві належне місце. Він заснував у Полтаві товариство наймолодш их читачів — «Зірка», підготував театралізоване «Батькове свято», приуроче не до 150-річчя з дня народження Івана Котляревського. Варто пригадати, що святкування проходило в часи денікінського терору, тож письменник за свою активність та патріотичні пере конання міг бути суворо покараним. Прихід радянської влади Панас Мирний зустрів без ентузіазму. Письменника вражала зневага нової влади до селян та безцінних духовних скарбів нації. Помер письменник 28 січня 1920 року. Незважаючи на лютий мороз, сотні людей проводжали великого українця в останню дорогу. Народний хор співав жалобні пісні. Труну, покриту козацькою китайкою, везли на санях. Похований митець у Полтаві, де жив з 1871 року до своїх останніх днів. = I І І I I І і =

П о ,:.. "т е 1. Які факти про дитячі та юнацькі роки Панаса Рудченка вам найбільше запам’яталися і чим саме? 2. Як ви думаєте, чому образ няньки Панаса — баби Оришки — часто зринав у його художніх творах? 3. Що спонукало юнака до творчості? 4. Як ви можете прокоментувати обраний Панасом Яковичем літературний псевдонім? Назвіть перші твори Панаса Мирного і поясніть, чому автор друкував їх у Галичині. 5. Що ви довідалися про громадську діяльність Панаса Мирного? Доведіть, ш;о його мужні вчинки засвідчували дієвий патріотизм митця. 6. Чому Панас Мирний присвятив чиновницькій службі п’ятдесят років свого життя?

І-

1 11».

Чи це позначилося на вдачі митця й характері його творчості? Свою думку аргументуйте. 7. Порівнюючи творчість Івана НечуяЛевицького і Панаса Мирного, літературознавець Сергій Єфремов писав: «Є у цих двох письменників схож іст ь і в т емах, і в загаль ному світогляді, хоча зовсім інші у кожного з них худож ні засоби. І Левицький ш видш е жанрист, зовніш ні обставини притягають І найбільше його увагу, тому, може, й м илуєт ься він так в описах і природи та вроди своїх героїв і ш,едро розсипає ті описи в своїх І т ворах. П а н а с М ирний — більш е психолог. П роблем и внуІ трішнього життя, переж ивання душ і лю дської переважно цікавІ лять цього письменника, і не етнографія, не зовніш ні обставини, І не природа в її показних формах, а люди з усім а людськими рисаI ми ст оят ь у нього на першому плані». Як ви вважаєте, чому в І художньому вираженні талантів Іван Нечуй-Левицький і Панас І Мирний були суголосними митцями?

І I і I I І І І і

П ід су м у й т е прочит ане. 1. Що ви довідалися про роль Шевченкового «Кобзаря» в долях Івана й Панаса Рудченків? 2. Яку роль відіграв Іван Білик у становленні Панаса Мирного як письменника? Що ви можете розповісти про творчу співпрацю братів? 3. Які теми Панас Мирний розробляв у своїх творах, які проблеми порушував? Чи засвідчувала така тематика і проблематика актуальність цих творів? 4. Які твори світової класики переклав Панас Мирний? Як ви думаєте, чому перекладацька діяльність у той час була вкрай необхідною справою? 5. Що ви можете розповісти про останні роки життя Панаса Яковича і його ставлення до суспільних подій, які відбувалися в Україні?

Творче завдання. Прочитайте вірш Панаса Мирного «До сучасної 5 ■ музи» і на його основі напишіть твір-мініатюру «Служіння митця і своєму народові в розумінні Панаса Мирного».

«П ерш ий сим ф оніст української прози» (О лесь Гончар) Панас Мирний писав свої твори в річищі реалізму, художньо правдиво моделював соціальні зміни, викликані колоніальним становищем України, проникненням капіталістичних відносин у всі сфери життя, зобразив явища деморалізації, безнадії і віру у відродження людини. Твори реалістів були пройняті шуканням ідеалу і несли грстру критику існуючих порядків. Ж иттєвість і відтворення правди життя стали мірилом художності. Характерними ознаками реалізму Панаса Мирного є: істо ризм, соціальний аналіз взаємодії людини і середовища, викри вальний пафос, змалювання згубного впливу антигуманного суспільства на долю людини, нагромадження речових подробиць та деталей, панорамне, епічне змалювання дійсності, психологізм, тобто глибоке зображення внутрішнього світу особи, гуманізм. Художній виклад ведеться від імені третьоособового розповідача. У тв ор ч ості Панаса М ирного поєдналися дві тенденції розвитку реалізму в українській літературі другої половини 44

X IX століття: соціальна і психологічна. Реалістичний тип творчості дав змогу письменнику розширити дослідницький аспект життя, сутності людини, змалювати буття українського народу в умовах національної та соціальної неволі. В цьому річищ і написаний роман Панаса Мирного та Івана Білика «Х іба р е в у т ь воли , як ясла п овн і? і>.

Життєва основа і прототипи роману. Щ е в нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», що передував задуму написання роману «Х іба ревуть воли, як ясла повні?», Панас Мирний основну увагу зосередив не на фактах злочинства Василя Гнидки, а на проблемі деградації людини, що з юних літ відзначалася неабиякими природними здібностям и: «Н а все вдатний: чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запальний був!» Письменник усвідомлював, щ о така яскрава особистість у хлібо робському середовищі могла стати злочинцем лише за надзви чайних поворотів долі, що спричинили катастрофічний злам духовного стрижня, породивши бажання легкої наживи ціною розорення й навіть життя собі подібних. Як засвідчує нарис, письменник довго розм ірковував: «Я к такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку?.. Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Х ай скаже наш психолог». Тогочасні реальні події та особа злочинця дають підстави го ворити про Василя Гнидку як прототипа Чіпки Варениченка, виведеного Панасом Мирним у повісті «Ч іп к а», а згодом — у романі «Х іба ревуть в ол и ...». Біографізм як сюж етне явище ш ироко використовується в літературі й нині, а в X IX столітті цей прийом розкриття образу персонажа був особливо пош и реним. П рототип, незважаючи на те, що письменник для літе ратурного героя запозичує в реальної особи тільки домінуючі риси, має велике значення для трактування митцем поведінки і ж иттєвих ідеалів свого персонажа. Часто саме прототип стає перш опош товхом до написання худож нього твору, як у випад ку з розбійником із Заїчинців. Ж анрова своєрідність. Серед тогочасних творів української літератури роман «Х іба ревут ь воли, як ясла повні?» вирізняв ся насамперед тим, щ о подіям и в н ьом у охоп л ен о величезний відт инок часу. При цьому в розлогому епічному полотні хро нометраж суто романний, тому досить умовний, хоча й прив’ я заний до історико-часових віх: знищення Катериною II Запо р озьк ої С ічі, запровадж ення кріпацтва й перетворення козацьких нащадків у власність новоявлених кріпосників, реформа 1861 року. В тексті поєднано різноманіт ні види часу. 45

Л ітературознавець О ксана М а й да н підкреслю є складну композицію роману «Х іба ревуть воли...» , зумовлену вимогами історичного, автобіографічного, «стиснутого» і «сповільненого» худож нього часу: «П ереплет ення різночасових площин — ознака романного мислення П анаса Мирного. Бо худож нім завданням він бачив не тільки зобразити життя як процес формування особист ост і та Ті взаємодію з оточенням, а відш укат и причину п евн и х колізій у самій людині, у Ті внутрішньому світі. Часова ж організація романного світу включає постійне бачення авторським зором минулого, те періш нього й м айбут нього. Н а перш ом у плані в певний момент розповіді вист упают ь події, необхідні для цілісної авт орської концепції, попри їх можливу непослідовніст ь у часі». Кожна з історичних віх у романі Панаса Мирного не минає безслідно не тільки для окремих людей, а й для всього народу, дає мож ливість у худож ньом у тексті розкриват и ін ди відуальні т рагедії в конт ексті т рагедій т ипових, м асо вих. Саме з ц ієї причини академік Олександр Білецький вва жав цей психологічний твір соціальним романом-хронікою. Дія у творі, якщ о взяти до уваги екскурс у минуле, що ним можна вважати цілий розділ «Історія села П іск и », охоплю є понад півтора століття (1 7 00 — 1869 роки). Розгорнута двом а головним и сюж ет ними лініям и — ж и т тя Чіпки Варениченка і ж иття Максима Ґудзя, — ускладнена багат ьм а др угор я дн и м и ліням и, а до того ж , надзвичайно цікавими позасюж ет ними елем ент ам и — екскурсами в м и нуле, авторськими відступами, численними пейзажами, яскра вими портретами, — ком позиція р ом а н у «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» заслуговує особливої уваги. На час написання твору й щонайменше на наступне півстоліття в українському красному письменстві не виявилося більш складного за будо вою роману, ніж роман Панаса Мирного та Івана Білика. П ри гадавши яскраве порівняння Олександра Б ілецького, щ о к ом позиція роману схож а на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом, можемо уявити, що композиція роману «Х іба ревуть вол и ...» нагадує багатоповерхівку з квартирами різної зручності: від фешенебельних апартаментів, у яких живуть пани П ольські, до підвальних приміщень, у яких меш кають представники найнижчих соціальних прошарків: Матня, Лушня й Пацюк. До того ж , у цьому «будинку» можливе «переселення» з одно го «поверху» на інший: стрімке вивищення одних персонажів і не менш раптове падіння інш их як у матеріальному, так і в духовному аспектах. За рівнем худож ньої майстерності у цьо му творі було суттєво обігнано час, в яком у роман вперше вий46

ІГ шов друком, тож Олесь Гончар наголошував: «П анас Мирний вніс багато нового в українську літературу. Симфоніст, майстер епічного багатоголосся^, він уперш е заговорив про рит міку прози. Ті музичніст ь, інт онаційну відповідніст ь авторської мови змістові, конкретному настроєві. Тодішня белетристика ще не надавала важливого значення цим по няттям, музику прози в усій красі ми почуємо лише в творах наступного покоління українських письменників, таких, як Стефаник, Коцюбинський, Ольга К обилянська». Кожен персо наж роману «Х іба ревуть вол и ...» є носієм своєї су б ’єктивної правди, своєї маленької істини, щ о далеко не завжди вияв ляється об ’ єктивною і єдино правильною. «Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом» {Олег Ільницький) Основою розвитку подій у романі є біографічний метод тво рення сю ж етної лінії кож ного персонажа, долю якого подано від народження до схилу віку чи й до смерті. Домінуючою сю ж етною лінією в романі є лінія драматич ного ж иття Чіпки Варениченка. Чіпка складно поєднує у собі два начала: козацьке, волелюбне, непримиренне до неволі, і селянське, хліборобське, пасивне. На думку літературознавця Олега Іл ьн и ц ьк ого, роздвоєність особи стості Чіпки зум ов люється його походж енням: «козак у ньому починається від батька; материн характер пояснює його прив’язаніст ь до Галі і до землі». У річищ і реалізму, зокрема соціальної зумов леності вчинків, поведінки, моделюється його образ як «пропащої си л и ». Саме через цей образ розкрито не тільки деградацію яскравої особи стості, а й різноманітними засобами подано цілісну картину світу, в яком у ж иве і діє Чіпка. Син убогої, до краю закомплексованої і некрасивої, а на час її ш любу з Оста пом Хрущ ем уж е й підстаркуватої дівки та прийш лого з Дону «двуж она». Чіпка з ранніх літ відзначався складною вдачею, яка була незрозумілою не тільки відторгнутій громадою і до краю втомленій наймитською працею М отрі, а й жалісливій бабусі, котра доглядала малого. Відлюдкуватість у середовищі ровесників, певною мірою спричинена ними ж відповідним ставленням до «в и р од к а », внутріш ня активна готовн ість Чіпки до помсти, яка з роками набирала все ш ирш ого розмаху (згадаймо реакцію Чіпки на розповідь про батька, якого відда ли в солдати і з якого глумилися в панському дворі: «Чому він їх не вирізав, не випалив? », або реакцію головного героя твору, ^ Б а г а т о г о л о с с я (у творі) — це висловлення кожним персо нажем власної думки, відображення його особистісних поглядів на світ, принцип багатоаспектного оцінювання подій і явищ.

коли він довідується, що пан хоче старого діда Уласа знову закріпачити: «Я йому такого пущ у півня!»), формує з доброї і вразливої дитини потенційного злочинця. Будучи нешлюбним онуком пана Польського, Варениченко не усвідомлює причини свого вибухового гніву, зумовленого поєднанням панських генів з їх комплексом вседозволеності, та козацьких генів з їх предковічним потягом до свободи. На перших порах він лише бере близько до серця всі прояви кривди і бажає справедливої кари тим, хто, на його думку, її заслуговує. У своїх вчинках Чіпка-підліток несвідомо наслідує батька в такому ж віці: спочатку ненавидить ровесників, як батько ненавидів паненя, до речі, свого звідного брата. Згодом побитий за вказівкою пана Іван Вареник пробує втопитися, а побитий Бородаєм Чіпка намагається спалити майно свого хазяїна. Будь-яка дія, ш,о суперечить су б ’єктивному уявленню Варениченка про справедливість, розцінюється ним вкрай не гативно. Не дозволили односельці пасти худобу, висловивши сумнів у ретельності надто юного літами пастуха, — Чіпчина реакція однозначна: « / громада, бачу, живе кривдою». Для всебічного розкриття образу Чіпки розділ «Д вуж он », щ о має багато ознак «твору у творі», тобто автономної, вставної части ни роману, дає дуже багато цінного матеріалу. За словами Оксани М айдан, «екскурси у минуле є особ ливістю індивідуальної манери П анаса М ирного-епіка», який намагався панорамно змалювати світ крізь призму часовопросторової організації тексту. «Іст орія села П іски раптово перериває плин «дійсного» худож нього часу і, на перший по гляд, не має зв’язку з основними подіями. П рот е такі екскурси в ми нуле й підт екстове акцентування причин генет ичної появи й розвит ку тих чи інш их рис в характері Чіпки є дуже важливими для ро зуміння його характ еру в цілом у». Значну роль у розкритті образу відіграє портрет Ч іпки, особливо його очі, «дуж е палкий погляд, бис трий, як блискавка». Й хоча, пода ючи деталі Чіпчиного одягу, зросту, статури, письменник твердить, що «т ак и х парубків часто й густ о можна зустріти по наш их хут орах і сел а х», яскрава худож ня деталь — Іван Філонов. «хи ж а туга» у В арениченкових Портрет Чіпки очах — змуш ує читача сприймати 48

цього героя як постать неординарну. Тож мав рацію критик Віталій Ч еркаський, коли наголош ував: «Порт рет у х у дожній літературі — один із засобів конкретизації худож ньої розповіді, індивідуалізації героя». Праця на власній землі, яку «після смерті якогось бездіт ного, далекого М от риного родича» вирішила дати убогій сім ’ ї громада, за короткий час робить із Чіпки господаря, людину, впевнену в завтрашньому дні. Згодом, коли з ’ явиться якийсь ближчий родич померлого й почне претендувати на Чіпчину землю, державна машина, яка мала б втілювати вищу справед ливість, роздавить селянина. Втрата Ч іпкою землі, за працю на якій його почала поважати громада, ш товхає парубка на тривалу боротьбу з несправедливою суспільною систем ою , а після остаточного розчарування в суддях, щ о завжди підтри мують сильніш их і багатш их, він ступає на ш лях пияцтва й деградації. Зауважмо: Чіпка у свої молоді літа не шукає іншого виходу, щоб змінити своє становище безземельного злидаря. Йому здається, нібито виходу з ситуації, що склалася, не існує: «без землі — нема волі... без землі — все пропало...» Тим часом через образ Г рицька Ч упруненка, через аналіз перипетій ж иття Чіпчиного товариша з дитячих літ, убогого сироти, яком у в байдуж ої до його потреб тітки ж илося значно гірше, ніж Чіпці коло доброї бабусі й рідної матері, письмен ник дає зрозуміти, щ о вихід був. А дж е земля, тяж ко заробле на, куплена за свої грош і, а не просто віддана громадою з мило сердя, зробила з Грицька замож ну і поважану в громаді люди ну. Х оча Грицько переживає не менші від Чіпчиних образи навіть тоді, коли вже «купив величезний огород з новою хатою, з повіткою, погребом, колодязем ». Невдале сватання до доньки найбагатшого в селі козака Лози, який «думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав», не озлобило, а тільки отямило парубка, й він одружився не за розрахунком, а з любові до сироти Х ристі. Природну доброзичливість Грицька автор підкреслює на бага тьох сторінках роману. Під час заробітків на Херсонщ ині, довідавш ись від односельців, щ о його товариш дитинства Ч іпка завзято працю є на своєм у клапти ку землі, він не стримує непідробної радості. Благородним вчинком Грицька можна вважати й те, що саме він узяв до себе стару Чіпчину матір, щ о під час останньої зустрічі з Варениченком єдиний 3 громади щ иро поспівчував йому. Як і більш ості людей, Грицькові притаманні й негативні риси — пристосуванство, заздрість, лицемірність, індивідуалізм, відстороненість від громадських справ, — проте вони не переважають кращих виявів характеру Чупруненка. Філософія невтручання в ризико4 У к р . л іт .,

10 к л ., п р оф іл ьн и й р івень

Григорій М ясоєдов. Земство обідає. 1872

вані справи, лояльність стосовно влади, сповідування принци пу «М оя хат а скраю*, яким керувалося чимало пригнічених українських сел я н ,— дали змогу Грицькові уникнути змагань за соціальні права, за волю й лю дську гідність, які запекло відстоював бунтар Варениченко. За словами Олега Ільницького, Грицько — виразний носій селянського світогляду, типовий характер, щ о виріс в умовах поневолення України. Цим і зумовлюються його вчинки і помисли. Ч іпка готовий як до благородних вчинків (подарувати Грицькові ж ито, щедро обдаровувати його маленьку донечку, віддано й щ иро служ ити громаді в земстві), так і до ж орстоко го ставлення до власної матері, здатний як на велике кохання, так і на нехтування моральними стражданнями молодої дру ж ини. Інколи Варениченко не здатний контролювати свої вчинки. Раптова ненависть до товаришів по чарці, вбивство ні в чому не винного панського сторож а, готовність позбутися су перника в особ^ товариша в розбійницькому ремеслі Сидора, який вже посватався до Галі, — це приклади зображення тем ної частини Чіпчиної натури. І хоча світла частина Варениченкового єства намагається приглушити тваринні інстинкти, тяж іє до високих поривів, перемога добра над злом у душі персо нажа неможлива. Це добре усвідомлював Панас Мирний, коли на пропозицію Івана Білика замінити драматичну розв’ язку твору більш щасливою відповів категоричною відмовою. Авторська позиція стосовно Чіпки неоднозначна. Спочатку і авторам, і читачам головний персонаж імпонує як сильна, во льова особистість, щ о прагне ж ити чесним трудовим ж иттям. 50

Образи «п роп ащ ої сили». Щ е однією головною сюж етною лінією роману «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» є лінія ж иття М аксим а Ґ у д з я . Дід Максима, січовик Мирін Ґудзь, прийшов у вільне село П іски поблизу містечка з промовистою назвою — Гетьманське — незадовго до зруйнування Запо розької Січі. Автор підкреслює, щ о побут самотнього осілого запорожця спочатку мало чим відрізнявся від способу його ж иття в попередні роки: «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму зі звіром!» Одружившись з Мариною Зайцівною, перша зустріч з якою виявилася романтичною, Мирін Ґудзь ціною щоденної хліборобської праці став заможним господарем. Єдиний син старого запорож ця Іван, змалечку захоплено слухаючи бать кові страшні розповіді про криваві січі, вдачею був подібний до неньки й з роками все більше сповідував її настанови: «Треба з людьми в мирі жити!* Зруйнування Запорозької Січі, занепад гетьманського ладу й козацьких порядків в Україні для ста рого Ґудзя виявилися тяж чим випробуванням, ніж військові походи у часи молодості. Тож коли народилися внуки, свою горду душ у старий січовик наче вдихнув у молоду душ у най старшого з трьох Іванових синів. Саме на цей час припадає закріпачення села П іски паном Польським. Х оч громада й висловлювала своє невдоволення, окремі сміливці погрож ува ли навіть «до самої цариці* поїхати скарж итися, далі розмов діло не пішло. Волю своїм нащадкам виборов тільки старий Ґудзь. Проте воля для нащадків запорожця була отримана дорогою ціною — старий так перехвилювався долею роду й усієї Вкраїни, щ о невдовзі віддав Богу душу. Біограф ічний метод розкри ття образу М аксима Ґудзя в романі використано сповна. Читач має нагоду щ иро захоплю ватися дитячим и іграми м алолітнього нащадка запорож ця, його наскокам и на генеральшин сад і далеко не безпечною для ж и ття дитини коридою зі здоровенним бугаєм. Проте вже в ю н ості буйність вдачі переростає в М аксим ові не в усвідом лену силу, спрямовану на благородні справи, а на парубоцькі розваги, ж арти і зганьблення дівчат. Не тільки вуличне п різви ськ о М ахамед негативно характеризувало Максима. О хочий до чарки і до бій ки , він вкоротив ж иття не одному ровесн икові, який скуш тував його важ кого кулака. Спроба Івана й М отрі одруж ити М аксима в сусідньом у селі, де про його вчинки менше знали, теж до добра не привела, бо на заручинах ж ених так набрався, щ о ледь не побив м айбут нього тестя. Безперечно, така ганебна поведінка М аксима дала підстави Іванові Ґудзю вирвати його з батьківського сер ц я , а ск а р ги генеральш і на М акси м а к о м іса р о в і й 53

сина. Стосунки М отрі-свекрухи і Галіневістки проходять усю шкалу тогочас них сімейних відносин. Я кщ о спочатку Мотря ставиться до Галі упереджено, як до багачки, що може в будь-яку хвилину показати свій норов, то згодом Галя стає рідною для М отрі дитиною. Вразлива й ніжна Галя цінує в М отрі ту душевну глибину, якої за все ж иття так і не зна йшла у власної м атері. Н авіть коли Чіпка і його безпутні друзяки звинува чують М отрю у вбивстві Явдохи, Галя не припускає подібного. Образ Галі в романі відіграє особливу роль. Щ е в дівоцтві вона суттєво відрізняється від рідної матері, як може протистоїть укладові в батьківській сім ’ї. Д осить пригадати епізод, коли Галя зізнається Чіпці, як їй страшно ходити в Наталія Антоненко. краденому одязі, намагається знищити Галя — «польова царівна» награбовані речі. Галя всіма силами бо реться за Чіпку, умовляє його порвати з бандою, повернутися до трудового життя. Коли ж після вигнан ня Чіпки із земства Галя радить чоловікові запросити товариство й відвести з ним душу, з жалю до коханого і життєвої недосвідче ності вона й припустити не може, що з цього дня чоловіка знову поглине лавина зла. Врешті, навіть без Галиного дозволу Чіпка все одно знову зійшовся б з колишньою компанією. Для боротьби з депресією чоловіка та його моральним падінням добрій і враз ливій Галі не вистачило твердості характеру. До того ж , відсутність дітей у сім ’ї Чіпки й Галі теж виявилася тим чинни ком, який унеможливлював належний вплив дружини на без путного чоловіка. Смерть Галі закономірна. Це відчай і протест проти усіх тих обставин, з якими Галя боролася все життя і які виявилися сильнішими за неї. Задум Панаса Мирного паралель но до образу Галі вивести образ сироти Х рист і, дружини Грицька, має важливий підтекстовий ключ. Тільки жінка, загартована з дитинства тяжкими випробуваннями, могла протистояти як недалекоглядному Грицькові, так і буйному Чіпці. Не дивно, що на сторінках роману час від часу простежується раптова, хоч і не довговічна, закоханість вже одруженої Христі в Чіпку й такі ж почуття Варениченка до Грицькової дружини. Його приваблює лад у хаті друга дитинства, добре слово й співчуття завжди жалісливої Христі, її практичний розум, уміння розрадити, підказати, застерегти від непоправного. 52

Образи «п роп ащ ої сили». Щ е однією головною сю ж етною лінією роману «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» є лінія ж иття М аксим а Ґ у д з я . Дід Максима, січовик Мирін Ґудзь, прийшов у вільне село П іски поблизу містечка з промовистою назвою — Гетьманське — незадовго до зруйнування Запо розької Січі. Автор підкреслює, щ о побут самотнього осілого запорожця спочатку мало чим відрізнявся від способу його ж иття в попередні роки: «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму зі звіром!» Одружившись з Мариною Зайцівною, перша зустріч з якою виявилася романтичною, Мирін Ґудзь ціною ш;оденної хліборобської праці став заможним господарем. Єдиний син старого запорож ця Іван, змалечку захоплено слухаючи бать кові страшні розповіді про криваві січі, вдачею був подібний до неньки й з роками все більше сповідував її настанови: «Треба з людьми в мирі жити!^ Зруйнування Запорозької Січі, занепад гетьманського ладу й козацьких порядків в Україні для ста рого Ґудзя виявилися тяж чим випробуванням, ніж військові походи у часи молодості. Тож коли народилися внуки, свою горду душ у старий січовик наче вдихнув у молоду душ у най старш ого з трьох Іванових синів. Саме на цей час припадає закріпачення села П іски паном Польським. Х оч громада й висловлювала своє невдоволення, окремі сміливці погрож ува ли навіть «до самої цариці^> поїхати скарж итися, далі розмов діло не пішло. Волю своїм наш;адкам виборов тільки старий Ґудзь. Проте воля для нащадків запорожця була отримана дорогою ціною — старий так перехвилювався долею роду й усієї Вкраїни, щ о невдовзі віддав Богу душ у. Біограф ічний метод розкриття образу М аксима Ґудзя в романі використано сповна. Читач має нагоду щ иро захоплю ватися дитячим и іграми м алолітнього нащадка запорож ця, й ого наскокам и на генеральшин сад і далеко не безпечною для ж иття дитини кори дою зі здоровенним бугаєм . Проте вж е в ю н ості буйність вдачі переростає в М аксим ові не в усвідом лену силу, спрямовану на благородні справи, а на парубоцькі розваги, ж арти і зганьблення дівчат. Не тільки вуличне п різви ськ о М ахамед негативно характеризувало М аксима. О хочий до чарки і до бій ки , він вкоротив ж иття не одному ровесн икові, який скуш тував його важ кого кулака. Спроба Івана й М отрі одруж и ти М аксима в сусідньом у селі, де про його вчинки менш е знали, теж до добра не привела, бо на заручинах ж ених так набрався, щ о ледь не побив м айбут нього тестя. Безперечно, така ганебна поведінка М аксима дала підстави Іванові Ґудзю вирвати його з батьківського сер ц я , а ск а р ги генеральш і на М акси м а к о м іса р о в і й 53

лю дський поговір змусили старого віддати непутящ ого на щадка в солдати. Коли перед М аксимом постала перспектива служ ити у війську, він «зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукую чий. Очевидно, армія для внука славного січовика асоціювалася з козацькою доблестю й славними походами. На жаль, у москалях Максим пройшов таку школу ницості, про яку напередодні уяви не мав. «Прокормлєнія», які виявилися типовим грабунком, пиятика, рукоприкладство — все це невблаганно руйнувало Максима як особистість. Час від часу він ще був здатний на добрі вчинки: міг узяти вину товаришів на себе, самостійно навчився читати, та процес деградації з кожним днем нищив у ньому людину. Показовим з цього приводу можна вважати епізод, коли російська армія брала участь у придушенні буржуазної рево люції в Австро-Угорщині. Привласнивши собі подвиг Чіпчиного батька, який напередодні врятував М аксимові ж иття, а в жорстокій битві, захищаючи бойове знамено, впав смертю х о робрих, Максим за чуж у звитягу заслужив георгіївський хрест і, ставши фельдфебелем, думав лише про те, як «глибше п’ятірню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота в руках!.. Не останню роль у долі Максима Ґудзя відіграла Явдошка, що зійшлася з ним. Дитя п’ яниць і ледарів, вона з ранніх літ почала просити милостиню, навчилася красти, а в юності мати продала Явдошку до будинку розпусти. Ж иття Явдохи з Максимом до народження Галі було безпутним і паразитичним. Повернення Максима з дружиною і маленькою дочкою в Піски, де батько не позбавив його спадщини й заповів старшому синові хату, не зро било з «москаля» мирного хлібороба. Максим з сім ’єю оселився на хуторі й незабаром створив і очолив банду, яка швидко об’ єдналася з бандою Чіпки. Заради благополуччя дочки і зятя, який за наполяганням Галі вирішив покинути розбійницьке ремесло, Максим вдруге стає отаманом. Мученицька смерть ва тажка, яку Чіпка зіставляє з тихою, безболісною смертю бабусі Оришки, виявляється у романі підтекстовою пересторогою Варениченкові й закономірним закінченням безпутного життя козацького нащадка. До «пропащої сили» в романі можна зарахувати й панських байстрюків Л уш ню, М ат ню і Пацюка. Й хоча перший з них був дитям любові пана Совинського до вродливої кріпачки, а два інших — гріхами на старості літ Василя Польського, отже, дово дилися Чіпці рідними дядьками, всіх їх об’ єднувало ледарство, злодійське існування, любов до чарки, нехтування народною м о раллю. Чи не найгіршим серед трьох покидьків суспільства був красень Лушня, через біографію якого, прокоментовану самим 54

Тимофієм, постає драма і його нещасної матері, і старого пана, загнаного у безвихідь законним нащадком, і хлопця-кріпака, з якого всі немилосердно знущаються, ліплячи з доброї від при роди душ і вовчу сутність, в романі не описгіно перебіг життя кож ного з персонажів, проте вузлових моментів біографій представників «пропащої сили» цілком достатньо для розуміння читачем першопричин їхньої поведінки і трагічної долі.

«Л ю дські п’явки ». Так названі у романі пани П ол ьськ і. їхній великій сім ’ї відведено у творі чимало місця. Генерал, який з рук Катерини II отримав П іски у власність, що стає зрозумілим з екскурсів у його минуле, — типовий представник польської «голопузої шляхт ич, котру в козацькі часи українці зневажали більше, ніж «крулят » Речі Посполитої — великих земельних магнатів П отоцьких, Чарторийських, Понятовських. Закріпачення пісчан генералом здійснювалося незакон но, проте в його арсеналі були й солдати, готові до розправи, і хитрий Лейба. До того ж , на руку новоявленому кріпоснику спрацювала інертність ще вчора вільних піщан, їхня флег матична вдача, небажання щ ось радикально міняти: далі ж іночих плачів і пиятики чоловіків справа здебільшого не посувалася. Щ об підкреслити ненормальність такої ситуації, виродж ення д у х у к озац ьк и х нащ адків, їх н ю потенційну готовність до уярмлення, в романі влучно використано засоби см іху: «Д ехт о в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили... Н адворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хат и й носа виткнути. Кожен сидів — як той, кріт у норі*. Приїзд до села генеральш з роду Дирюгіних у романі озна менований руйнуванням селянських хат для того, щоб у най кращому місці побудувати панський палац, і просто з ненависті до «хахлацкава муж ичья». Дуже швидко великій панській родині здається замалим і «оброк» з генеральшиного придано го — російського села Бородаєвого, і чотири дні панщини на тиж день для кріпаків у Пісках. Постійні бенкетування, одруження двох старших дочок, непокора молодшої, яка всупереч волі матері, а тому без приданого, вийшла заміж за вродливого сот ниченка Саєнка, а на думку генеральші — «чумазого хахла», «мазепи*, — призводять до того, що всю любов свого серця генеральша на схилі літ віддає котам. Цінність котячого життя в розумінні старої пані набагато вища за життя кріпаків. Тож коли вдова Мокрина ненароком придушила в дверях кошенятко й наступного дня воно здохло, за наказом генеральші кріпачку покарали: змусили білити панські кухні, причепивши їй на шию мертву тваринку. Лише за те, що Уляна була вродливою і весе лою , деспотична генеральша зненавиділа юну кріпачку, за 55

дрібну провину звеліла її нещадно побити. Докази невинуватості Уляни і втеча камердинера Стьопки від страшної кари настільки обурили стару поміщицю, що вона померла. П рибуття генеральського синка Василя Семеновича, що колись, у дитинстві, пробував скубти чуби своїм ровесн и кам — м айбутнім підданим, нічого у П ісках не змінило: всю організаційну роботу здійсню вав Карно Ірж а, я кого піщ ани так охрестили за в ’їдливість. Після перш ого приїзду старш ого нанича змінилося ж и ття хіба щ о дівки Уляни: «дозволив їй покинут и палац, жити, де сама зн а є; дав на нове хазяйст во 50 карбованців грошей. Через місяць Уляна вийшла заміж за П ет ра Вареника... А через три місяці послав Бог П ет рові сина Ів а н а !». Наступний приїзд вже одруженого Василя Семеновича та його брата-офіцера Степана Семеновича закінчився остаточним поділом батьківського майна. Старшому відійшли Піски, Гайдамаківка, Красногорський хутір, молодшому — Вовча Долина, Байраки, Побиванка. Красногорка стала панською М еккою, а Василь Семенович був обраний панами-підлабузниками «предводителем дворянст ва^. Та чим гучніш им и були панські гулянки в новому палаці в К расногірці, тим убогіш им й інертніш им ставало ж иття кріпаків Василя Семеновича. Тотальна деградація торкнулася не тільки панських підданих. Не через здібності вивищився над іншими п ’яничка й нікчема, колишній попович Ш авкун, але безжально був розтоптаний Василь Порох, чийого брата заслали до Сибіру, а сестру звів з розуму племінник Василя Семеновича. Секретар суду Чижик допоміг викрутитися з кримінальної халепи Совинському, май бутньому зятеві старшого з братів Польських, — і Чижик пішов угору. Задля приданого одружилися з дочками Василя Семено вича дрібні пани Кривинські, Борецькі, Митілі. Врешті у Геть манському всі пани поріднилися. Роман побудований так, що завдяки переплетінню доль панів і підпанків подано цілісну картину страшного визискування народу, його повну безправ ність. І якщ о в окремих випадках увиразнено вседозволеність кріпосників (наприклад, як Совинський дівку застрелив), то в інш их підкреслено, що кожен, хто при владі, живе за рахунок праці простого народу. Для прикладу візьмемо станового Дмитренка, якого позаочі називали конокрадом, бо шляхом шантажу змушував будь-якого господаря поміняти свого доброго коня на нікудишнього Дмитренкового. Навіть Чіпці довелося віддати молодого жеребця становому за його старого драбинястого коня, а колись і Максим з примусу відвів Дмитренкові пару коней. Хоча скасування панщини боляче вдарило по амбіціях усіх кріпосників, а деякі з них, зокрема й Василь Семенович, 56

передчасно пішли в могилу з такого горя, новий час виявився урожайним на нове панство. «Предводителем», за інерцією, об рали недолугого сина Василя Семеновича та Данила Кряжова, нащадка гетьманського полковника Кряжа, що уславився не військовими перемогами, а тим, щ о записав у кріпаки навіть близьких родичів. У земство протиснулися переважно пани (бо становий підказував нетямущим, куди бюлетені вкидати), які легко впоралися з «неугодними» представниками від селян, хоч ними виявилися люди не бідні — Чіпка, який успішно займався торгівлею полотна, й багатир Лоза. Високопостав лений чиновник-дворянин, яком у губернатор доручив належно з ’ ясувати обставини і провести слідство над «предводителем», через ф інансову залеж ність від м ісцевих скоробагатьків вирішив справу на їхню користь. Кілька разів у романі і вель можне панство, й представники влади, й здеградовані соціальні елементи надзвичайно влучно оц ін ю ю ться через важ ливу худож ню деталь — «животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли». Такі сатиричні худож ні деталі увиразнюють авторське ставлення до відповідних персонажів і проблем, які розгортаються через поведінку суспільних парази тів. Навіть представники сільської влади після їхнього пограбу вання й побиття Ч іпкою постають в його маренні ненаситними поглиначами чуж ої праці: «Щ о ти поробив з тими п’явками людськими?.. З сит их, повних, що, обпившись крові, тихо дожи вали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А щоб знову такими стати, як були, вони поробилися стократ хиж іш им и». Роман «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» — багатопланове художнє полотно, з якого, наче під потужним мікроскопом, по стала детальна панорама суспільних відносин і народних драм.

а І

І І

I І I I І І I I І

Словникова робот а. 1. На які три роди поділяються всі художні твори? Що таке епос? Які твори називають епічними? Перерахуйте жанри епічних творів. 2. Запам’ятайте визначення нового терміна.

С оц іа л ьн о-п си хол огічн и й р ом а н — це один із різновидів романного ж анру, в яком у в складних, часто екстремальних ж и ттєви х си туац іях розкри ваю ться багатогранні характери героїв з усім розм аїттям їхн ього пси хологічного ф ункціонування в к он тек сті соціального середовищ а. Для соціал ьн о-п си хол огічн и х творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонаж ів через розкриття спадкових факторів, потаєм них баж ань, роздум ів, м рій, снів. На відміну від соц іально-п обутови х творів, у я к и х увага митця прикута до повсякденного ж и ття, зрим их, передусім 57

соціальних, причин і наслідків поведінки персонаж ів, автор соціально-психологічного твору дослідж ує взаєм и ни особи і соц іум у, враховую чи пси хологічн і чинники: ін тел ектуал ьн і зуси л л я , ем оц ії, ін т у їц ію , св ід ом і й несвідомі поривання людини. 3. З’ясуйте, які ознаки соціально-психологічного роману має твір «Хіба ревуть воли...». 4. Назвіть інші соціально-психологічні романи українських та зарубіжних авторів. 5. Як ви думаєте, чи можна твір «Хіба ревуть воли...» вважати романом-хронікою? На підставі чого? 6. Що таке біографічний метод у творенні сюжетних ліній? Якою мірою його використано в романі? Скільки у ньому головних сюжетних ліній? Назвіть другорядні сюжетні лінії цього твору. 7. Пригадайте, що таке художня деталь та яке її призна чення в тексті. На прикладі двох-трьох вдалих деталей роману доведіть важливість цих засобів виразності для сприйняття літе ратурного твору. 8. Визначте всі складові композиції роману. 9. Перелічіть позасюжетні елементи, притаманні цьому творові. Для чого вони служать у творі? 10. Доведіть, що роман «Хіба ревуть воли...» є реалістичним. А н а л ізуєм о твір. 1. Які розділи роману «Хіба ревуть воли...» найбільше зацікавили вас і чим саме? 2. Як ви вважаєте, чому Панас Мирний та Іван Білик опис зовнішності персонажа подають під час першого знайомства читача з ним? Відповідаючи, викори стайте малюнок (с. 48). 3. Як ви розцінюєте особливості вихован ня Мотрею небажаної і складної за вдачею дитини? 4. Чому для Чіпки бабуся була ближчою за матір? 5. Чому в дитинстві Чіпка товаришував лише з Грицьком? Якими стали їхні стосунки в зрілому віці? 6. Як ви розцінюєте той факт, що юний Варениченко навідріз відмовився дати хабара Чижикові? 7. З якої причини погане товариство мало надто великий вплив на Чіпку? 8. Для чого першу зустріч Галі й Чіпки в романі змальовано в романтичному дусі? 9. Чому люблячій дружині вдалося зупинити моральне падін ня Чіпки лише на деякий час? Схарактеризуйте образ Галі, викори ставши малюнок (с. 52), висловіть своє ставлення до неї. 10. З якою метою в романі підкреслено благополуччя сім’ї Грицька? Хто більше й чому саме жалів непутящого Чіпку — Христя чи Грицько? Як це характеризує героїв твору? 11. Що ви можете сказати про долю Максима Ґудзя? Чому Чіпку й Максима в романі названо * пропащою си л ою »! Кого ще з персонажів можна зарахувати до «пропащих»? 12. Стисло схарактеризуйте образи Матні, Лушні та Пацюка. Що їх поєднує між собою? 13. Якими вчинками вам запам’ятався молодий пан Совинський? 14. Яке враження справ ляють Чижик і Шавкун? Чи спостерігали ви за подібними людьми в наші дні? 15. З якою метою в романі багато уваги приділено панам Польським? 16. Який жіночий образ із роману є, на вашу думку, найбільш вдалим? Аргументуйте своє твердження. П ом іркуй т е. 1. Як ви ставитеся до того, що Іван Вареник, він же — Остап Хрущ, приховав від громади, священика і самої

I І I І I І І І

I І і І I I І I І І І I I і І

Мотрі, що на Дону в нього вже є сім’я? 2. Чи могла материнська нелюбов у дитинстві накласти відбиток на психіку Чіпки й зумовити в майбутньому його ненависть до матері? Відповідь належно обґрунтуйте. 3. Чому сільський голова і писар після нічного нападу на них Чіпки, Лушні, Матні і Пацюка не шукали винних, хоч і здогадувалися, хто це зробив? 4. Як ви вважаєте, чому спроби Чіпки протистояти суспільному злу були приречені на невдачі? 5 .3 якою метою в романі виведено образ Василя Пороха? Чи можна його вважати порядною людиною? Чи слід зарахувати його до «пропащ ої си л и »? Чому ви так вважаєте? 6. З якою метою у творі підкреслено, що як колись звістка про кріпацтво вкоротила віку Миронові Ґудзю, так звістка про скасування панщини звела в могилу Василя Польського? Чому автори роману проводять саме таку паралель у долях двох абсолютно різних персонажів? 7. Як ви розцінюєте факт приятелювання Чіпки з Дмитренком? 8. Чому головний герой твору радів, що його обрали не просто в земство, а ще й в управу? Чи виношував Варениченко якісь користолюбні плани з цього обрання? Якими були мотиви його діяльності в земстві? 9. З якої причини Чіпка звернув на бандитську стежку? Чому він не зважив на прохання дружини припинити розбій? 10. Чому за світоглядом свекруха для Галі була ближчою, ніж рідна мати? 11. Як Галя ставилася до способу життя батька? Знайдіть у тексті й прочитайте відповідну цитату. Чим було викликане Галине самогубство?

/]к П ід су м у й т е прочит ане. 1. Поясніть підтекстовий зміст назв розділів роману: «Піски в неволі», «Новий вік», «Старе — та І поновлене». Що спільного між цими розділами? 2. Доведіть, що І роман «Хіба ревуть воли...» був новим явищем в українській літеI ратурі. 3. У чому полягає актуальність роману братів Рудченків і для наших сучасників? f' І І І І

Творчі завдання. 1. Складіть порівняльний план до образів Чіпки і Максима; Чіпки і Грицька; Мотрі та Явдохи; Галі та Христі (на вибір). 2. Напишіть твір-мініатюру на одну з тем: а) «Моя оцінка долі Галі Ґудзівни»; б) «Чому Чіпка Варениченко став «пропащою силою » ? »; в) «Як висвітлено проблему батьків і дітей у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»Панаса Мирного та Івана Білика».

І I І І І І -

М и ст ец ьк а скарбниця Розгляньте та опишіть картину Григорія М я со єд о в а «Земство обідає» (с. 50). Чому представники земства, чий одяг свідчить, що вони — не пани, а селяни, сидять під стінами повітової управи, а не в будинку? Про що це свідчить? До якого розділу роману «Хіба ревуть воли...» ця картина може бути ілюстрацією? Доведіть, що на картині зображено селян різного достатку. Як ви думаєте, за які риси характеру громада обрала до управи бідного селянина? Чи мають змогу обрані до земства представники хліборобів захистити їхні права? Чому ви так вважаєте?

О І І

Робот а в гр уп а х і парах. 1. Об’єднайтесь у невеликі групи та підготуйтеся до диспуту на уроці, обравши одну з правильних відповідей такої тези: «Причиною деградації козацького нащадка Максима Ґудзя є: а) знищення Запорозької Січі, занепад коза

цької вольниці; б) буйна вдача; в) вплив служби в російській армії; г) настанови Явдошки». 2. Спільно з однокласниками підготуйте усний виступ від групи «Грицько і Чіпка — товариші чи антипо ди?», проаналізувавши поведінку, вчинки й помисли одного з двох персонажів за домовленістю. У за га л ьн ю єм о ви вчене. Перемалюйте таблицю в зошит і за повніть відповідні колонки, вписавши провідні риси характеру персонажів роману, з’ясувавши, кого з героїв стосуються наведені цитати і належно впорядкувавши їх у таблиці, а також дібравши з тексту нові.

Персонажі

Риси характеру

Чіпка Нестримний гнів Варениченко через зневажання земством прав тру дового селянства

Цитати з тексту «Чи добре що — погане, чи по ганеньке — нікчемне!.. Ще більше виставляв свої втрати та згуби»

Грицько Чупруненко

Схильність примен «Тепер уже ви не козаки... За шувати свої мате мої щирі послуги сама цариця ріальні статки пожалувала мені Піски»

Пан генерал Польський

Власницькі інте реси

«Аж їм он чого заманулося?.. Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить...»

Мотря

Бажання торжест ва справедливості

«Я знаю, хто ті розбишаки... То мій син, клятий! Ходімо у волость!»

Явдоха

Спонукання зятя до злочинного ре месла

«Підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи ці лий вік таким життям, вона звикла до його сама, допома гала в розбишацьких затіях»

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Г о н ч а р О. Перший симфоніст української прози: Панас Мирний / / Г о н ч а р О. Письменницькі роздуми. — К ., 1980. Г р и ц а й М. Панас Мирний: Нарис життя і творчості. — К ., 1986. С ф р е м о в С. Панас Мирний / / Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. П о г р е б е н н и к В. Панас Мирний / / Українська мова та літера тура. — 1998. — № 21 — 24. Ч е р к а с ь к и й В. Художній світ Панаса Мирного. — К ., 1989. П еревірт е себе. І І І і

І. В иберіт ь оди н правильний варіант відповіді: 1. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це: а) сентиментальний роман; б) соціально-побутова повість; в) пригодницька повість; г) історичний роман; ґ) соціально-психологічний роман.

2. Перша частина роману містить розділ: а) «Польова царівна»; б) «Січовик»; в) «Махамед»; г) «Слизька дорога»; ґ) «Так оце та правда?!». 3. Вихідцем з козацької старшини був персонаж: а) Порох; б) Шавкун; в) Чижик; г) Кряжов; ґ) Дмитренко. 4. Завершальним розділом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є: а) «Так оце та правда?!»; б) «Лихо не мовчить»; в) «Новий вік»; г) «Товариство»; ґ) «Старе — та поновлене». 5. Поміш;ик, який застрелив власну кріпачку, мав прізвище: а) Польський; б) Борецький; в) Кривинський; г) Митіль; ґ) Совинський. 6. Як голили хлопців у москалі: « У некрут и його!..» — закрича ла громада. І «переверт ня» прямо з тюрми повели до при йому... Н езабаром його к удись погнали — та більш е він ні верт ався, ні ози вався » — цитата стосується: а) Максима Ґудзя; б) Василя Пороха; в) Чіпки Варениченка; г) батька Чіпки; ґ) діда Уласа. 7. Екскурсом у давно минуле в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є розділ: а) «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»; б) «Піски в неволі»; в) «На своїм добрі»; г) «Розбишацька доч ка»; ґ) «Сон у руку». II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Представниками селянських мас у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» виведено: а) Чіпку; б) Грицька; в) Мотрю; г) Чижи ка; ґ) Дмитренка; д) Саєнка. 2. «Пропащою силою» у романі виступають: а) Чіпка; б) Матня; в) Лушня; г) Пацюк; ґ) Максим; д) Мирон Ґудзь. 3. Головними сюжетними лініями в романі братів Рудченків є лінія життя: а) панів Польських; б) Мотрі; в) Галі; г) Чіпки Ва рениченка; ґ) Максима Ґудзя; д) Грицька. 4. У романі порушено проблему: а) взаємин батьків і дітей; б) захи сту рідного краю від загарбників; в) людської гідності; г) вихо вання; ґ) ролі інтелігенції в поширенні освіти серед народу; д) долі селянства у пореформений період. 5. Для розкриття першопричин перетворення вільного народу на рабів основну роль у романі відіграють розділи: а) «Польова царівна»; б) «Січовик»; в) «Піски в неволі»; г) «Пани Поль ські»; ґ) «Сповідь і покута»; д) «Наука йде до бука». III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) «Панас Мирний, як справжній митець, незважаючи на позірну відчу женість од світу, був чутливий до всього, що відбувалося до вкола» (Олесь Гончар)-, б) «Головні герої історичного екскурсу в романі — Мирон Ґудзь та його онук Максим. їхні біографії — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом» (Олег Ільницький).

Борис Грінченко (1863— 1910) «Зроблю», — сього сахайся слова. «Зробив», — оце потужних мова. {Борис Грінченко)

В ук раїн ськ ій культурі Борис Грінченко відомий як талановитий письменник, фольклорист і етнограф, критик і публіцист, лексикограф, ви давець і педагог. За роком своєї появи на світ Борис Грінченко — ровесник Валуевського циркуляру. Його трудо ве ж иття — своєрідний особистий акт національної непокори постулатам сумнозвісного документу — доводило: українська мова була, є і буде. Тож не дивно, що Іван Франка захоплювався феноменаль ною працездатністю Грінченка, наполегливістю, вірою у сили власні і сили свого народу: « У всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щи рий демократизм, бистре око на хиби української суспільност і». «Більше працював, ніж ж ив» {М икола Ч ернявський) Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тиш ки, тепер Х арківської області. П оходив із дрібнопоміщ ицької родини, в якій розмовляли по-російськи. Рано навчившись читати, хло пець виявляв нестримний потяг до книж ок. «Тарас Бульба» М иколи Г огол я і «И стория государства Р осси й ского» М иколи К арам зіна, твори французьких та англійських авторів, — усе цікавило малого Бориса, причому настільки, що вирішив «ви дати» для селян журнал, до якого власноруч писав вірш і, оповідання, статті. У тринадцятирічному віці Грінченко про читав «Кобзаря» Тараса Ш евченка і під його впливом почав писати тільки ро-українськи. Це сталося саме тоді, коли цар Олександр II указом, підписаним у німецькому місті Емсі (1876), заборонив друкування українських книж ок, навчання дітей у ш колі рідною мовою, постановку вистав по-українськи. Ні глузування ровесників, ні покарання з боку вчителів не змінили рішення молодого Грінченка. Борис навчався у ре альній ш колі в Харкові, звідки за поширення нелегальної літе ратури був виклю чений і у в ’ язнений. П ісля звільнення Грінченко влаш тувався канцеляристом у Х ар ківській к а зенній палаті. У 1881 році він екстерном складає іспит на звання народного вчителя і працює у селах Введенське, Нижня 62

Сироватка (сучасна Сумщ ина), О лексіївка (неподалік від нинішнього Алчевська). Робота в Олексіївській ш колі, якою опікувалася Х ри ст ин а А л ч ев с ь к а , була найтриваліш ою (ш ість років) і прикметною значними літературними здобутка ми молодого вчителя. Грінченко активно виявляв свої етно графічні зацікавлення, збирав мовний матеріал у селянському середовищі, а згодом надрукував три томи «Етнографічних ма теріалів» (1895, 1896, 1899), фольклорні збірники «Думи коб зарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Із уст народа» (1900), а також педагогічні праці, щ о мають велику цінність. У працях «Н ародні вчителі й вкраїнська ш кола», «Я ка те пер народна школа на Вкраїні» змальовано картину освіти в зросійщеній Україні. Автор обґрунтовує тезу про те, що нав чання нерідною мовою «припиняє духовний розвиток народу». Грінченко був переконаний у потребі національної ш коли, бо з досвіду знав: лише навчання рідною мовою є великим засобом культурного розвитку особи. Він підписує твори як власним іменем, так і псевдонімами: Василь Чайченко, П. Вартовий, І. Перекотиполе. Д рукує свої твори Грінченко переважно у га лицьких журналах «З оря », «П равда», «С віт», «Ж и тє і слово», «Літературно-науковий вісн и к», у чернівецькій газеті «Б ук о вина», а також в «К иевской старине», «Ю жньїх записках». З 1894 року Грінченко працює в Чернігівському губернсько му земстві. Цей період ж и ття письменника був особливо плідним: Грінченко організовує видавництво, видруковує 45 книг, серед них твори Тараса Ш евченка, Євгена Гребінки, Юрія Ф едьковича, Леоніда Глібова, М ихайла К оцю бинського, Павла Г рабовськ ого. Величезним здобутком його наукової діяльності у Чернігові є упорядкований разом з дружиною, письменницею М арією Загірньою , «Каталог музею української старовини В. В. Тарновського» (1900). Переоцінити значення зробленого подруж ж ям Грінченків неможливо, адже вони вря тували від загибелі 758 лише шевченківських експонатів. У 1902 році письменник переїздить до Києва, бере активну участь у національно-визвольних змаганнях 1905— 1907 років, засновує і очолю є київську «П росвіту» (1906— 1909), укладає знаменитий «Словарь української мови» в чотирьох томах, що виходить упродовж 1907— 1909 років. Цю унікальну роботу було відзначено премією Р осійської Академії наук. На київський період ж иття Грінченка припадає його активна редакторська праця у газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада». У роки реакції після революції 1905 року Грінченко зазнає переслідувань і арешту. Переживає письменник і особисту вели чезну втрату — загибель єдиної дочки Насті, мужньої револю ціонерки. Невдовзі помирає малесенький онук, і переривається 63

рід Грінченків. Усе пережите відчутно позначилося на здоров’ї письменника, враженого сухотами від часу першого ув’язнення в Харкові. 1909 року Борис Грінченко їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті письменник помер. П охо ваний Борис Дмитрович у Києві на Байковому кладовищі. «К ож неє слово хай буде в нас діл о!» (Б орис Грінченко) Поетична спадщина Бориса Грінченка уміщена в шести збірках: «П існі Василя Чайченка», «Під сільською стр іхою », «Н ові пісні і думи Василя Чайченка», «Під хмарним небом», «П існі та дум и », «Х ви лин и». Перші публікації віршів припа дають на 1881 рік. У львівському журналі «Світ» надруковано твори, щ о стали програмовими у діяльності Грінченка, — «Д о к и», «Д о п ра ц і». Юнак, сповнений завзяття і віри, закликав: «Праця єдина з неволі нас вирве: / Н ум о до праці, брати! / Годі лякат ись! За діло свят еє / Сміло ми будемо ііти!» «До праці» за жанром — вірш -заклик. П ’ ять строф твору ряснію ть риторичними фігурами, в яких виразно звучать спонука до активних дій, віра у світле майбутнє, яке треба наближати невтомною щоденною працею. Вісім разів у тексті повторю ється слово «праця», ставши ключовим у творі: «Дяка і шана робітникам щирим! / Сором недбалим усім !». Поетична тональність Бориса Грінченка зазвичай мінорна — її визначають картини народного ж и ття, як-от у поезії «Смут ні картини» (1883): «Убогії ниви, убогії села, / Убогий, обшарпаний люд, — / Смутнії картини, смутні-невеселі, / А інших не знайдеш ти т ут ». Ліричний герой переймається сп о стереженим, сумує, прагне забуття, на яке неможливо здобути ся, бо всі епітети першої строфи {убогії, обшарпаний, смутні, не веселі) творять промовистий синонімічний ряд до слова рідні: «То ріднії села, то ріднії люди, / То наша Вкраїна сама...». Двадцятирічний автор ж урився недолею свого народу, пра гнув змін і власного працею наближав їх, як міг. Літературни ми авторитетами для нього були попередники і сучасники в у к раїнській та російській літературах. Демократична спрям о ваність поезії Бориса Грінченка виявляється не тільки в її соціальній заанґажованості. Разом з М ихайлом Ст арицьким, Іваном Ф ранком , Павлом Грабовським Грінченко зробив, на переконання дослідника його творчості А н а т о л ія П огрібного, «внесок у розвит ок своєрідної суворої естетики в українсько му письменстві кінця X I X cm. — естетики мужньої, наст у пальної, політично спрямованої поезії». Ранній Грінченко наслідував М иколу Н екр асова та М ихайла Ст арицького, зрілий Грінченко прямував власним ш ляхом. 64

Борис Дмитрович усвідомлював роль перекладу рідною м овою здобутків світового мистецтва задля національного відродження. Знаючи кілька мов, він переклав українською твори «Вільгельм Тель» і «М арія Стюарт» Йоганна Фрідріха Ш иллера, цикл «Північне море» Генріха Гейне, «Лісовий цар» і «Ф ауст» (не закінчив) Й оганна Вольфганга Ґ ет е, «Перед сходом сонця» і «Візник Геншель» Гергарта Гаупт м ана, «Серце» Едмондо де А м іч іса та інші. «О скільки сліз повинні ми утерти!» (Борис Грінченко) Борис Грінченко виявив себе філігранним майстром малих прозових форм. До раннього періоду творчості належить оповідання «Без хліба» (1884), в яком у основним є конфлікт людини зі своїм сумлінням. На прикладі героїв, поставлених в екстрем альну ж и ттєву си туац ію , письм енник утвердж ує цінність християнської заповіді «не вкради». Тематика Грінченкових оповідань різноманітна. У них зображено українське село з його малими радощами і велики ми трагедіями («Б ез хл іба», «Х а т а », «Г р и ц ько», «П ідп ал », «У к р а л а »), працю ш ахтарів і ж и ття ш ахтарськи х дітей («П а н ьк о », «Бат ько та дочка», «Серед чуж их лю дей»). П рик метно, щ о письменник був піонером цієї теми в українській літературі. Ш кола, діяльність сільських учителів і їх безправ не становище є об ’ єктом письменницького аналізу в оповідан нях «Н епокірний», «Е к зам ен ». З-поміж тем і проблем, пору шених автором у жанрах малої прози, виокремлюються твори для дітей і про дітей. У них виразно проступає чітка зорієнтованість автора на адресата, врахування особливостей вікового сприйняття повчальних історій. В основу сю ж ету дитячих оповідань Грінченка лягали переважно конкретні ж иттєві ви падки, учасником або свідком яких був сам автор. Діти-сироти, позбавлені любові батьків і родинного затиш ку, живуть у ж орстоки х умовах суворої дійсності, донині викликаючи у читачів сп івчуття і співпереж ивання («С ест риця Г ал я », «У крала», «Д звоник»), захоплюючи благородством юних душ (« К а в у н и » , «Г р и ц ь к о », «К с е н я »), здатн істю до подвигу («О л еся ») і самопожертви («К ат орж на»). Оповідання «О леся» (1890) неодноразово видавалося і за ж иття автора, і згодом. Причина його успіху криється у пізна вальному змісті твору і визначається образом ю ної героїні — патріотки Олесі, що силою таланту митця переростає в гуманіс тичний ідеал для багатьох поколінь українських читачів. Автор завершує оповідання, написане у формі переказу, урочистими словами діда Данила: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої см ерт і!». 5 У к р . л іт .. 10 к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

Поведінку героїв у різних життєвих обставинах зображує Борис Грінченко в оповіданнях, аналізуючи психічний стан героїв, дослідж ую чи причини їхніх вчинків. Показовим у цьому сенсі є оповідання «Каторжна^^ (1888), у якому йдеться про життя дівчинки-сироти Д окії. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі вт упивши»), а в харак тері — запеклість («Н і пари з уст ! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!»). Такою зробили її знущання мачухи, Василь Євдокименко. п ’яна байдужість батька, бездушність Ілюстрація до опові сільського оточення та ще огидне дання «Каторжна» прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам’ ятав ім ’я, доповнювали його епітетом — «ота каторжна Д ок ія ». Уже в першому абзаці твору Грінченко шість разів уживає слово каторжна. М іж предм ет ні паралелі. У 2 томі «Словника української мови» Борис Грінченко подає кілька значень слова «каI торж ний», зокрема й таке: «Вж ивається як лайливе слово І в значенні: злий, поганий («дурн ой»). Твір композиційно поділений на три частини. У першій зма льоване гірке дитинство і безвідрадна юність Д окії. А втор по казує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте нара ж ається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Д окії — мачуха научає: «Бий кулач ком, кулачком і'і...». І зацькована, але нескорена дівчинка («в сі були їй вороги і вона всім ворог») ш укає прихистку в кущ а ка лини, що ріс у і^ущавині. Однак заповзялося ж иття на дівчин ку: мачушині діти знайшли сховок , а мачуха під корінь зруба ла єдину радість дитячу — калиновий кущ . У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дити ни, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Д окія цілувала руки мачуш ині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло! Ознаки екзист енціалізм у (пред ставники ц ієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай 66

переповнюють ж иття героїні; оточення нав’ язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніш е. Х оч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови...». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечор ницях, куди мачуха послала Д окію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. У сю нерозтрачену любов свого серця віддала Д окія Семенові. У третій ча стині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «кат орж на». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповни ла її. Д окія зваж ується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Д окія гине в страшних муках від опіків, так і не зро зумівш и, чому світ був до неї особливо ж орстоким . Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додают ь людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сум н е?». Прихильність Д окії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Виби раючи в екстремальній ситуації м іж добром і злом, лю бов’ ю і помстою , головна героїня керувалася добром і лю бов’ ю, на їх вівтар вона поклала власне життя. Майстерність психолога, виявлену в оповіданні «Каторжна», Борис Грінченко на повну силу продемонстрував у соціальнопсихологічному оповіданні «Д звоник» (1897). Об’ єктом твору є душа сільської дівчинки-сироти, яка потрапила в незвичні умови міського закладу для сиріт. Твір невеликий за обсягом: всього ш ість сторінок тексту — і ціле море духовних страждань малої Наталі. Дівчинка потрапляє до губернського сиротинця з волі добрих людей, котрі поклопоталися, аби вона після смерті матері не голодувала через п ’ яну байдужість та й бідність батька-каліки. Нове ж иття спочатку видавалось Наталі «якимсь пишним, панським, трохи не царським ». Майстерно викорис тавши антитезу, письменник наголошує, що на зміну напівго лодному існуванню прийшло ж иття сите, на зміну латаномуперелатаному лахміттю — сезонна одежа, спання «на голому полу» змінив сон на м ’ якому ліж ку, батькову бійку-лайку замінив «спокійний,рівний, однаковий голос» начальниці. Однак усі ці зовнішні зміни не покращили ж иття Наталі. Нове становищ е передбачало нові навички і знання, а їх 5*

дівчинка не мала, У душі сільської дитини, вихованої на волі, на лоні природних просторів, визріває протест проти духовних пут. Для неї дитячий будинок стає тюрмою, кліткою. Тут ровесниці сміються з безпорадності «селючки» в користуванні ножем і виделкою під час їж і. Вона має клопіт з новим вбранням і потре бує допомоги інш ої дівчинки, аби правильно одягнутися. Незнання «панської мови» теж робить її посміховиськом серед однолітків. А найприкріше те, ш;о її вважають нерозумною, і цю думку поділяють як учні, так і вчителі. Добрий знавець дитячо го середовиш;а, прекрасний психолог, Борис Грінченко заува ж ує: «Діти часто бувають нежалісливі». Дитяча жорстокість виявляється у глумливій реакції, у прізвиськах-образах, котрі проходять своєрідну еволюцію: спочатку Наталя — «селючка», «ляпало», далі — «середа» і насамкінець — «сонна середа». Ніхто не переймався тим, що творилося у душі тієї сонної дівчин ки, ніхто не хотів бачити, «як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посміхом усьому класові! І не могла подужати незрозумілої книжки». Автор підводить читача до висновку, який формулював і в педа гогічних працях: навчання нерідною мовою припиняє розвиток дитини, згубне для неї. Страх паралізує дівчинку, прирікає на отупіння: «Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волі, а з чужого наказу. Незрозуміла їй шкільна наука пригнітила мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, й повинна робити одно тільки: питатися старших та їх слухат ися». Письмен ник уважно простежує поведінку героїні. Худож ня деталь — дзвоник — стає символічною: є засобом організації казарменого способу життя, ш;о нівелює людську особистість. Грінченко вико ристовує прийом сну героїні, аби показати протестну реакцію дитини на нове гнітюче оточення, підкреслити її тугу за селом. У сні Наталя бачить себе разом з подругою Оксаною на зеленій луці у товариській розмові серед розмаїття квітів, що всміха ються до неї своїми «блискучими личками». Чарівний сон роз биває звук дзвоника. В уяві дівчинки дзвоник персоніфікується, він уявляється щ живим, таким, що знає її і «навмисне так вигукує, бо хоче їй дош кулит и». Як і в попередніх творах, у «Дзвонику» Борис Грінченко прагне з’ясувати справжні причи ни трагічної невлаштованості людського життя. Між піндметні паралелі. У «Д звон и к у» Грінченко про довж ує розвит ок теми, уж е розробленої у світ овом у І письменстві. Так, в «Олівері Твісті» Чарльза Д іккенса І йшлося про переживання самотнього хлопчика в незнайоI мому місті, про його злигодні й страждання. М аленька безI захисна істота в жорстокому світі — це проблема, яка = об’єднує творчість англійського і українського письмен68

і і І

ників. Щ оправда, долю героїв Д іккенса зазвичай змінює щасливий випадок, зустріч з добрими людьми, готовими турбуватися про дитину. Турбота ж про Наталю у «ДзвоI нику» Грінченка ставить семилітню героїню у межову І ситуацію. Український письменник-реаліст подав голос на І захист знедолених дітей в поневоленій Україні. Самотня Наталя {«С еред людей жила Нат аля в самот ині») живе за велінням дзвоника, не може йому опиратися, адже «він усю волю забрав». Проте дівчинка прагне тієї волі, яку мала у своєм у голодному ж итті на селі. Доведена внутрішніми стражданнями до відчаю, дівчинка зосереджує увагу на коло дязеві. Настає кульмінаційний момент: у характері героїні відбувається своєрідне зіткнення двох начал. Перше, природ не, вроджене, стимулює її до протесту через самогубство, друге (прищеплене у сиротинці) наказує спитати у начальниці дозво лу «вт опит ися в дворі в колодязі». Дозволу вона не отримала, захворіла надовго, а видужала, ш;об існувати як автомат в си с темі, ш;о ниш;ить дитячу особистість. Недарма Наталя у діалозі з обурено-здивованою вчителькою несміло пояснює: «Я не хочу т ут жити... Я хочу вт опит ися». «Д звоник» належить до вершинних здобутків української дитячої літератури. Оповідання і новели Бориса Грінченка відзначаються високою худож ньою майстерністю, правдивістю у змалюванні ж иття, утвердженням високих гуманістичних цінностей, глибоким психологізмом і чистотою мови. «Народне ж иття і обов’язки національної іігкм інчіції до народу» {Сергій Єфремов) Цими словами відомий літературознавець визначив зміст усіх Грінченкових творів. П овною мірою стосую ться вони і повістей «Сонячний промінь», «Н а розп ут т і», «Серед темної ночі», «П ід тихими вербами», «Брат на брат а». Головний герой повісті «Сонячний промінь» (1890) — Марко Кравченко — народолюбець, національно свідомий студент, який волею обставин опиняється на селі, в садибі поміщ ика Городинського у ролі репетитора його сина. На прикладі Мар кової діяльності Грінченко реалізує головну ідею твору — зближення інтелігенції з народом, витворення «людей-братів» із цих двох «ворож их таборів в його ріднім к р а ї». Назва повісті є подвійно символічною: «сонячним променем» є знання, які щиро і переконливо несе в народ Марко Кравченко; «сонячним променем», що яскраво освітив життя головного героя, є любов однодумиці Катерини. Епілог твору завершується заповітом українському інтелігентові: «Віддавати себе праці задля висо кої ідеї: щастя, відродження рідного народу». Так було визначе но ідею твору і кредо подвижницького життя Бориса Грінченка. 69

Ж и ття ук раїн ськ ого селянства в ум овах соціального і національного поневолення стало об ’ єктом зображення у дило гії «Серед темної ночі» (1901) і «П ід тихими вербами» (1902). Назви повістей символічні. Виразна назва першої частини ди логії становить своєрідний підсумок баченого, худож ній син тез «см утних і невеселих» картин ж иття українського народу на селі. Назва другої заснована на контрасті: тиховерб’ янські ідилії — це ілюзія, реальне ж иття сповнене тяж кої праці, оточене темнотою безпросвітності, ж орстоке і несправедливе. Розпад патріархальної родини старого Пилипа Сиваша пере буває у центрі письменницької уваги упродовж усього твору. Автор реалістично описує ж иттєві долі трьох синів — Дениса, Романа і Зінька. Рідні брати, діти одного батька й матері, під впливом обставин і оточення змінюю ться. Загалом повістьдилогія про українське село меж і X IX — X X століть, про владу землі відзначається продуманою композицією, переконливістю психологічного зображення характерів, глибоким розкриттям тогочасних суспільних процесів. Як і більшість його сучасників, Грінченко творив у всіх літе ратурних родах. За словами Івана Франка, «талановитий поет і повістяр, він покинув епіку задля драми, силкуючися дати нашій літературі історично-патріотичну драму вищого ст илю». Історичне минуле України зображене у його творах «Степовий гіст ь», «Серед бурі», «Я сні зорі», життя інтелігенції — у творах «Н а громадській робот і», «Н ахм арило», «М иро творці». Доля відвела Борисові Грінченку недовгий вік, ш;о минув у невсипущій праці задля рідного народу. І ця праця «робітника без одпочинку» {Іван Франка) зробила Грінченка «не тільки витвором, але й творцем свого часу» {Сергій Є ф рем ов), справжнім Вартовим українства і національної ідеї. ^*1”' І І І I і і

П ід су м у й т е прочит ане. 1. У яких жанрах працював Грінченкопрозаїк? 2. Як у творах «Каторжна» та «Дзвоник» виявляються основні ознаки стилю їх автора? Що об’єднує ці оповідання? 3. Які засоби творення характеру використовує письменник, моделюючи образ Докії («Ііаторжна»)? 4. Який поетичний твір Бориса Грінченка можна вважати програмовим? Обґрунтуйте свою відповідь, 5. Назвіть риси екзистенціалізму. У яких творах Грінченка вони виразно проступають?

^ І = І І І

П ом іркуй т е. 1. Чому твір Грінченка «Дзвоник» жанрово визначають по-різному: і оповідання, і новела? Які ознаки оповідання і які ознаки новели виокремлюються у цьому творі? До якого жанрового визначення схиляєтеся ви? 2. Чому письменник Микола Чернявський, характеризуючи Грінченка, сказав, що той «більш е працював, ніж ж ив»? 3. Чому Наталя — героїня твору «Дзвоник» — не змогла прижитися у новому колективі?

ш I І І І I і І І і І І і і

А н а л із уєм о твір. 1. Який комплекс проблем порушує Борис Грінченко в оповіданні «Каторжна»? 2. Назвіть низку творів письменника, об’єднаних ідейно-тематично. 3. Від якої особи ведеться розповідь у оповіданні «Каторжна» Грінченка? 4. Схарактеризуйте ідейно-смислове навантаження авторського відступу в оповіданні «Каторжна»: «Вона не могла ще зрозуміти того, що в т аких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуж е вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дит инст во безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули — за все, за все*. 5. Доведіть на прикладі оповідання «Дзвоник», що мова навчання є важливим засобом творення характеру Наталі. 6. Що є кульмінаційним моментом в оповіданні «Каторжна»? 7. Що, на вашу думку, є основною причиною деградації головної героїні? 8. Який художній засіб використано в реченні: «Серед людей жила Н ат аля в сам от ині»? 9. Скільки разів на день дзвонив дзвоник? Про що він нагадував Наталі і до чого спонукав? Яке слово вчувалося їй?

\/ І =

Робот а в парах. Розподіліть між собою ролі туриста й екскурсовода. Учень-екскурсовод розповість про життєвий шлях і творчі здобутки Грінченка. Його розповідь уточнить і конкретизує своїми запитаннями учень-турист.

І І

М ист ецька скарбниця. Розгляньте ілюстрацію Василя Євдокименка до оповідання «Каторжна» (с. 66). Який епізод відобразив художник? Як він передав психологічну напругу ситуації? Опишіть Докію та інших дівчат, використовуючи цитати з тексту.

І І

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ П о г р і б н и й А . Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. — К ., 1988. Я р е м е н к о В. Нива його духовності / / Г р і н ч е н к о Б. Зернят ка. — К., 1989. П ер евірт е себе. І

І. В иберіт ь оди н правильний варіант відп овіді:

і 1. Бориса Грінченка «робітником без одпочинку» назвав: а) Тарас і Шевченко; б) Євген Гребінка; в) Іван Франко; г) Микола ЧерI нявський. І 2. На прикладі строфи з вірша «На полі» з’ясуйте характерний І для поетики Грінченка засіб виразності: «Б лиснули вже коси, І упали покоси, / Рядками снопи полягали; / П ід сонцем пекучим І із лихом гнітючим / У полі усі працювали»: а) асонанси; б) внутI рішні рими; в) метонімія; г) оксюморон. І 3. Героїчний вчинок дівчинки зображено у творі Грінченка: І а) «Каторжна»; б) «Дзвоник»; в) «Украла»; г) «Олеся». І 4. Вкажіть, хто з героїв Грінченка ріс «без милування, без жалу= вання, без ляльок, без дит ячих іграшок, без калини»: а) Олеся І («Олеся»); б) Горпина («Без хліба»); в) Докія («Каторжна»); І г) Наталя («Дзвоник»).

5. Назвіть твір Грінченка, в якому співають уривок з пісні: «П о завидував мужик, / Щ о ш ахт ьору добре жить: / Ш ахт ьор паш еньки не пашеть, / Коси в руки не берьот ь!»: а) «Дзвоник»; б) «Без хліба»; в) «Олеся»; г) «Каторжна». 6. Докія з оповідання «Каторжна» Грінченка загинула: а) через власну необережність; б) втопилася; в) від опіків; г) отруїлася. 7. «Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Н іхт о з і'і сільських подруг краще від неї не вмів співати^ — це характеристика: а) Олесі («Олеся»); б) Ната лі («Дзвоник»); в) Докії(«Каторжна»); г) Горпини («Без хліба»). 8. Вкажіть твір, що має такий початок: « Ї ї звали Н ат алею. Вона була м аленька, їй було тільки сім років. М ат и її вмерла років уже з півтора, батько був каліка та ще й п’яниця»: а) «Дзво ник»; б) «Каторжна»; в) «Екзамен»; г) «Сонячний промінь». 9. Визначте, кому з героїнь Грінченка «велено вчитися «прилежно», а вона ніяк не могла зрозуміти — навіщо це, вчучися, тре ба леж ати, коли їй кращ е си д іт и »: а) Олесі; б) Наталі; в) Докії; г) Катерині. 10. Веснянку «Розлилися води на чотири броди» співає героїня твору Грінченка; а) Докія; б) Наталя; в) Оксана; г) Олеся. 11. З’ясуйте, яке «нечупарне прізвище» не личило героїні твору Грінченка з такою портретною характеристикою: «Н евеличка пост ат ь з чорноволосою голівкою, замислене обличчя з вели кими засмученими очим а»: а) каторжна; б) ляпало; в) середа; г) дурисвітка. 12. Повість-дилогію складають твори Грінченка: а) «Сонячний промінь», «Серед темної ночі»; б) «Серед темної ночі», «На розпутті»; в) «На розпутті», «Під тихими вербами»; г) «Серед темної ночі», «Нід тихими вербами». II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді: 1. Визначте, які художні засоби використані в уривку з вірша Грінченка: «О скільки гір нам розкопат и треба, / Засипати безодень скільки нам, / Розвіят ь хмар з насупленого неба, / Зорать обліг, посіять хліб лю дям !»: а) епітет; б) океюморон; в) риторичний оклик; г) гіпербола; ґ) літота; д) метафора; е) анафора; є) рефрен. 2. Вкажіть прозові жанри, у яких працював Грінченко: а) роман; б) повість; в) новела; г) оповідання; ґ) драма; д) етюд; е) есе. 3. Особисте і ’і'ворче життя Грінченка пов’язане з містом: а) Чер нівцями; б) Львовом; в) Черніговом; г) Одесою; ґ) Києвом; д) Москвою; е) Луцьком; є) Харковом. 4. У жанрі повісті написані твори Грінченка: а) «Дзвоник»; б) «Со нячний промінь»; в) «Каторжна »; г) «До праці!»; ґ) «На розпутті »; д) «Під тихими вербами»; е) «Серед темної ночі»; є) «Без хліба». I II . Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) «За працездатністю Бориса Грінченка на Україні переважав хіба що Іван Франко» (Василь Яременко)-, б) «Грінченко не був переспівувачем відомих сюжетів, а піднімав нові теми, висвіт лював злободенні питання сучасності» {Іван П ільгук).

Українська драматургія і театр 7 0 — 90-х років X I X століття Якби ми дожили до національного театру, то ми би стали нацією. {Й оганн Ф рідріх Ш иллер)

70-і — 90-і роки X IX століття для духовного розвою України виявилися надзвичайно складними. Протистояти ж орстком у наступу урядових антиукраїнських тенденцій у цей час могла тільки творча інтелігенція. Ч ому? Після скасування кріпосно го права відбулося різке розшарування селянства, яке було зайняте або виживанням і каторж ною працею, або гонитвою за прибутками, купівлею землі й розширенням господарств. У місті розорені хлібороби поповнювали ряди пролетаріату, деградували морально, русифікувалися. Змінити ситуацію на краще у той час могли інтелігенти-патріоти, здатні працювати з ентузіазмом й усвідомленням своєї місії. Про національні інтереси дбали письменники, проте вони не могли охопити найширших верств населення. На часі стала поява національ ного театру, передумови для якого вже були створені, адже саме Україна відзначалася мистецькими талантами. Серед них були і національно свідомі люди. Наприклад, визначний комік Карпо Соленик (1811— 1851) двічі відмовлявся від пропозицій перейти на російську імператорську сцену, натомість обираючи невлаштоване ж иття в мандрівних напівпрофесійних трупах, які виступали в Х аркові та Одесі. Теат р корифеїв, який постав на українських теренах ваго мо, професійно й зримо, — це унікальне явиш;е в історії світо вого сценічного мистецтва. Слово корифей прийшло у нашу м о ву з античних часів. У грецькому театрі корифеєм називався заспівувач у хорі. На українському ґрунті це слово набуло деш;о інш ого лексичного відтінку і вживалося в значенні «пер ш и й ». Сини й дочки України, передусім брати Тобілевичі — Іван К а р п ен к о-К а р и й (1 8 4 5 — 1907), М ик ол а С адовськ и й (1856— 1933) та П анас Саксаганський (1859— 1940) створили спочатку аматорські, а згодом професійні театральні трупи й зробили сцену підмостками морального й патріотичного вихо вання ш ироких верств народу. Маємо феноменальний випадок в історії культури, коли, ж ертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар’ єрою і здоров’ ям, театральні діячі зводили храм м истецтва, ш;о гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів. Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження і неабиякі інтелектуальні здібності, 73

могли б у славі й розкош і працю вати артистами Імператорського театру, ж ити в столиці. Та ці талановиті люди обрали ш л я х служ ін н я рідному народові, ста новлення й розви тку національного театру. Всупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, не похитнувся в ріш енні утвердж увати укр аїн ське м ис тецтво. У 1882 році Марко Кропивницький ство рив театральну труну, яка згодом дістала назву т еат ру корифеїв. Для діяльності Марко трупи вкрай необхідними були великі к о ш Кропивницький ти й належна організація. Продавши свій маєток, М ихайло Старицький збільшив кількість акторів трупи, підвищив їм зарплатню, подвоїв хор, створив оркестр, запросив для роботи в театрі талановитих художників-декораторів. До акторського складу увійшли справж ні самородки, якими міг би пишатися навіть столичний театр. Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала на самперед постійна потреба виставляти не просто соціальнопобутові п ’ єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності природних вокальних даних. М ар ія Т об іл еви ч (на сцені — С а дов ськ а -Б а р іл от т і) опанувала італійську ш колу вокалу співака Б арілотті, який так закохався спочатку в переливи її голосу, а пізніш е й саму ж ін к у , що одруж ився з нею. М арія З а н ьк овец ьк а навчалася співу у професора Гельсінгфорського відділення П етербур зької консерваторії Грж ималі. Крім талановитих співаків, театр корифеїв співпрацював і з тогочасними композиторами. М икола Л исенко, який написав опери «Н аталка П о л та вк а », «Тарас Б у л ь б а », « У т о п л е н а » , «Р ізд вя н а ні ч » , оперету «Е н еїда», прислуж ився корифеям чи не найбільш е. За честь писати м у зи ч н і твори для їх н ь о го театру мали П ет ро Н іщ и нськ и й, автор музичної картини «Вечорниці» до драми Тараса Ш евченка «Н азар С тодоля», Кирило Ст еценко, автор музики до трагедії Спиридона Черкасенка «Про що тирса ш ел е стіл а ». Засновники театру корифеїв були не лише національно свідо мими й жертовними людьми, а й добрими знавцями своєї спра ви, які вміли і не боялися давати відповідь на злободенні пи тання доби. Михайла Старицького, наприклад, дуже обурювало поширене у той час міщанське розуміння призначення театру як розважальної інституції. Не міг він також погодитися з тим.

що у багатьох творах, які йшли на сцені, було спотворено не лише українську дійсність, а й моральне обличчя всього народу. Влітку 1 884 року театр корифеїв гастролював у Воронежі. Газета «Воронежский телеграф» так відгукувалася нро їхні постановки: «В ост анніх спект аклях трупа п. Старицького

удост оїлась т аких овацій, яких не пам’ятає Воронеж. Особ ливо захоплено проводжала публіка талановитого актора і виконавця п. Кропивницького і п. Заньковецьку, що стала улюбленицею публіки за задушевніст ь у грі. Завіса підіймалася мінімум двадцять разів. Публіка почала розходит ися тільки тоді, коли світло у театрі згаслою. Заходи урядовців, спрямовані на придушення дем ократич них віянь в українському театрі, набули системного харак теру. Київський губернатор упродовж 1 883 — 1 893 років забо роняв театрові корифеїв ставити українські п ’єси на підлеглій йому території, тобто на Київш,ині, Полтавщ;ині, Чернігівш;ині, Поділлі. Інш і градоначальники та губернатори теж утискали права корифеїв, а цензура категорично заборонила ставити зарубіжні драми українською мовою і обмежила репертуар театру побутовою тематикою. Та й ці драми можна було грати лиш е після вистави російською мовою, причому кількість актів у російській п ’ єсі мала бути не менш ою, ніж в україн ській. Іван Карпенко-Карий справедливо обурювався: «Ц е

збільшує витрати і відганяє публіку, яка абсолютно не ро зуміє, для чого ставити кожний вечір п ’ят ь нест ерпних водевілів». 1 88 5 року театр корифеїв поділився на дві авт оном ні т рупи. Основний склад акторів залишився у М арка К ропив ницького, а М ихайло Ст арицький сформував новий колектив. До старих адм іністрати вн и х бід додалися нові: цензура вирішила не допускати до сцени ж одних нових українських п ’ єс. Залишалося інсценізувати вж е дозволені цензурою тво ри, але ці п ’ єси були переважно несценічними, тож їх доводи лося переробляти. Саме так, наприклад, на основі п ’ єси Івана Н ечуя-Л евиц ького «Н а К о ж у м ’ яках» народилася блискуча комедія М ихайла Ст арицького «За двома за й ц я м и ». Трупа Марка Кропивницького, який віддав улюбленому дітиш;у загалом сорок років свого ж и ття, завдяки високопрофесійній діяльності цього режисера набувала все більшого авторитету. Ще задовго до творчих ідей геніального російського режисера Костянтина Ст аніславського (1 8 6 3 — 1 93 8) Марко Кропивницький практично на сцені втілював основні постула ти єдиного ансамблю. Його талановитий учень Іван М а р ’яненко так описував гру акторів у трупі: «У Кропивницького з ідеєю

даної п’єси зливалося все: виконавець центральної ролі, хорист,

статист, оформлення, деталь — усе гармонія. І це злиття складних елементів спектаклю в одне худож нє ціле російський глядач уперше побачив тільки в спектак лях малоросійської т рупи». А відомий теат ральний петербурзький критик Олексій Суворій (1834— 1912), який довго не хотів визнавати українського театру як явища, у статті дуж е високо поцінував акторські здібності Марка Кропивницького у ролі батька Софії в п’ єсі Івана Карпенка-Карого «Безталанна»: «Він увесь у своїй роботі і Микола співає з привички, співає для себе. Він ні Садовський разу не гляне на публіку, він не підкреслить жодного слова. Для артиста публіка не існує, існує для нього тільки та особа, в якій він живе на сцені. Ц е ж бо і є справжня творчість». До того ж, Марко Кропивницький унікально воло дів мовою. Таку чисту, сповнену всіма барвами поезії і гумору мову, як у його творах, мало в кого можна було зустріти. Пісні, жарти, приказки, дотепи переливаються в його творах перламисамоцвітами, як гірське джерело. Патріотичні переконання, жертовне служіння українському народові не минули для Марка Кропивницького безслідно. Після струсу мозку від спущеної на нього на київській сцені важкої завіси корифей почав глухнути, а на старість перестав узагалі чути. Як Бетховен, що найкращі свої музичні твори писав, бу дучи глухим, Кропивницький створював свої унікальні сценічні образи, читаючи зміст реплік акторів-партнерів по губах. Особливої слави серед корифеїв справедливо заслужили троє братів Тобілевичів. Найталановитішим на сцені був к о лишній бравий офіцер М икола С адовський, Георгіївський ка валер російсько-турецької війни, який ще в Бендерах створив аматорський гурток з військових, залучивши до постановок талановиту дружину офіцера Хлистова — майбутню зірку у к раїнської сцени, Марію Заньковецьку. Заради театру Микола Садовський подав у відставку. А к тор Гнат Ю ра (1 8 8 8 — 1966) у своїх спогадах наголош у вав, щ о природа наділила Садовського і вродою , і талантом: «М аю чи винят кові сценічні дані, високий зріст, ст ат уру, чудову зовніш ніст ь, приємний оксамит ового тембру голос, могутній темперамент, велику сценічну привабливість, — М икола Карпович немовби самою долею був призначений для виконання ролей героїчного минулого: Богдана Х м ел ьницько го, Сави Чалого, Гната Карого... А ле разом з тим Садовський був яскравим виконавцем характ ерних і ком едійних ролей. 76

М а й с т е р с ц е н іч н о г о п е р е в т іл е н н я , в ін з а в ж д и з н а х о д и в д л я с в о ї х п е р с о н а ж ів н о в і, с в о є р ід н і р и с и , ц ік а в і б а р в и » . До

того ж , М икола Карпович не вдовольнявся виклю чно актор ським мистецтвом. Попрацювавш и сім років під керівниц твом таких метрів, як М ихайло Старицький і М арко Кропивницький, М икола Садовський теж знайш ов смак у реж исурі. Сучасники корифея сходилися на думці, ш;о в його особі Україна отримала реж исера, здатного осягати ідейну су т ність і стильові особливості п ’ єси , здійснити постановку на сцені найскладніш ого для виконання твору. Д есять років М икола Садовський очолював театральну трупу, а в 1899 році приєднався до братів, які з тріумф ом виступали на сценах України, Р осії, Польш;і, Литви. А ктор І в а н М а р ’ я н е н к о (1878 — 1962) мав нагоду бачити кілька спектаклів у виконанні о б ’ єднаного театру корифеїв і професійним оком оцінити гру. П остановка драми Михайла Старицького «Богдан Х м ельн ицьки й », у якій Садовський грав роль гетьмана Богдана, Саксаганський — роль Богуна, Заньковецька — Олени, а К ропивницький — полковника Барабаша, залишила у М ар’ яненка найкраще враження. Три мався М икола Садовський на сцені природно й невимуш ено, наче гетьманування було написане йому на роду, а козацьке вбрання було для нього звичайним, буденним одягом . У про довж вистави — ж одної ш тучної пози. Та попри зовніш ню стриманість, Садовський був надзвичайно яскравий і глибоко ем оц ій ни й у р озк р и тті д у х ов н ого св іт у Богдана Х м е л ь ницького. Незрівнянним також був М икола Карпович і як виконавець народних пісень, танцю рист, актор комедійного ж анру. Й ого Ш ельменко («Ш ельм енко-денш ;ик» Григорія К вітки-О снов’ яненка), М оскаль («М оскаль-чарівни к» Івана К отляревського), Боруля («М артин Боруля» Івана КарпенкаКарого) надовго запам’ ятовувалися глядачам. Коли брати Панас та Іван покинули трупу М иколи С адовського, вони створили «Т овари ство росій сь к о-м а л о російських артистів», яке діяло з 1895 року і яким успіш но ке рував П а н а с С а к с а г а н с ь к и й . Кадровий офіцер у минулому, Панас відзначався організаторськими здібностями, сценічною зовніш ністю: голос, статура, пластика рухів, міміка — все це якнайкраш,е виявлялося в театрі. Російський театральний діяч В о л о д и м и р Н е м и р о в и ч -Д а н ч е н к о (1858— 1943) називав Панаса Саксаганського «ш л іф о в а н и м а л м а з о м » , « ч и с т о ї в о д и д іа м а н т о м » , «а к т о р о м в е л и к о ї п р а в д и » . Театр Саксагансько го спонукав глядачів думати, зіставляти і наслідувати героїв. Роботу над твором режисер розпочинав задовго до прем’ єри. Він знав секрети акторського мистецтва і передавав їх моло 77

дим талантам. Його учнями вважали себе Гнат Ю ра, Іван К озловський, О ксана П ет р у сен к о , а теоретичні праці Миколи Садовського «М оя ро бота над р ол л ю », «Для театральної м ол оді», «Д о м олодих реж и серів» кори сн і й для сучасн их студентів акторських закладів. Серед а р ти стів театру к ори ф еїв особливе м ісце належ ить М арії Заньк о в ец ьк ій (1 8 6 0 — 1 93 4 ). Х о ч а до в ст у п у в тр уп у М арка К роп и вни цького 1882 рок у Марія К остян ти н івн а й мала певний сц ен ічн и й Михайло Дерегус. д о св ід , сам е в теа тр і к ори ф еїв її Портрет Марії талант р озк в ітн у в на повн у си л у. Заньковецької. 1950 Н ай кр ащ і у к р а їн сь к і драм ати чн і акторки досі вваж ають себе її послідовницям и. І П етербург, і М осква захоплено сприймали гру М арії Заньковецької, ф ахівц і н еод н оразово п роп онували а р ти стц і перейти на столичну сцену Р осії. Та Заньковецька відповідала: «Я надто люблю мою Україну, її театр, щоб прийняти ваш у пропо зицію ». Як Тарас Ш евченко на довгі роки залишається виразником нашого національного духу, співцем історичних мук нашого народу в літературі, так і туж ливою бандурою національних страждань в артистичному перевтіленні стала Марія Занько вецька. Драматичний талант Марії Заньковецької російська критика вважала вищ им за талант видатної ф ранцузької акторки Сари Бернар і прирівнювала Марію до великої італій ської артистки Елеонори Д узе. Крім гри Марії Заньковецької, публіка тепло зустрічала кожен вихід на сцену талановитої акторки Ганни Зат иркевич-К арпинської (1856— 1921), яка почала свою акторську кар’єру в трупі Кропивницького у 1883 році, а згодом успіш но грала ж іночі ролі в трупі Старицького. Найкращими у вико нанні Затиркевич-Карпинської театральна критика вважала ролі Риндички («П о ревізії» Марка К ропивницького), Одарки («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-О снов’ яненка), Лимерихи («Л имерівна» Панаса Мирного). Драматичною артисткою ш коли Марка Кропивницького, успіш ною акторкою театральних труп Саксаганського і Садов ського виявилася Любов Л іницька (1 8 46 — 1914). На сцені вона виконувала ж іночі ролі з 1887 року, у її репертуарі налічувалося 129 прекрасно зіграних ролей. 78

Сестра братів Тобілевичів М арія Садовська-Барілот т і (1855— 1891) не тільки віртуозн о грала складні ролі (Наталки Полтавки з п ’ єси Івана К отля ревського, Од арки з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Ду н а єм », панночки з опери М иколи Лисенка «Утоплена»), а й зачаровувала співом, маючи чудове сопрано. Заради сцени Садовська-Барілотті пожертвувала заможним ж иттям, навіть померла на сцені, виснажена хворобами, гастроль ним ж иттям, необлаштованим побутом. Театральне мистецтво набуло вели кої популярності не лише в Східній, а й Марія у Західній У країн і. Н езваж аю чи на Садовська-Барілотті політичні утиски, творчі передумови тут теж виявилися сприятливими. Західна Україна ще до виникнення в ній національного театру пишала ся оперними співаками Олександром М и ш угою (1 8 53 — 1922) та Соломією К руш ел ьн и ц ьк ою (1 8 76 — 1934). У 1864 році при товаристві «Р уська бесіда» у Львові було засновано Р у ськ и й народний т еат р, який розпочав поста новку п ’ єс українською м овою . Саме у цьом у театрі розпоча ли діяльність такі генії сцени, як реж исер Л есь К ур ба с (1 8 8 5 — 1942) та актор А м вросій Б уч м а (1891 — 1957). У 1909— 1914 роках на західноукраїнських землях великої по пулярності набув Г у ц ул ьськ и й т еат р, створений письмен-

Акторська трупа Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. Фото. 1895

ником Гнатом Х от кевичем (1877— 1938) зі звичайних горян, у переважній більш ості — обдарованих селян. Саме Гуцуль ський театр здійснив постановку «Г уцульського рок у» — сам обутніх етнографічних картин весілля, п охорону. Р іздвя них та В еликодніх свят у П рикарпатті. Гуцульський театр був популярним не лише в Галичині, а й у К ракові, М оскві, Х аркові, Одесі, куди їздив із гастролями. У Чернівцях компонував сольні пісні, хорові твори, оперети відомий композитор і поет Сидір Воробкевич (1836— 1903). У цьому м істі за сприяння Воробкевича було засновано «Р уськ е л іт ерат урно-драм ат ичне т ова р и ст во». Розвою театру в Західній Україні велику увагу приділяли Іван Ф ранко та режисер Р уського театру, театральний критик і поет М икола Вороний. П ід сум уй т е прочит ане. 1. Що означає слово «корифей» і чому ним іменують засновників професійного українського театру? 2. Перелічіть відомих вам акторів і режисерів театру корифеїв. Як про їхню майстерність відгукувались тогочасні мистецтвознавці? 3. Назвіть драматургів, чиї п’єси ставили у 70— 90-х роках X IX століття на українській сцені. 4. Які ролі на сцені зіграли Михай ло Старицький та Марко Кропивницький? 5. Що ви можете сказа ти про внесок родини Тобілевичів у розвиток театру корифеїв? Хто ще з тогочасних українських акторів уславився у світі й чим саме? Відповідаючи, використовуйте подані фото. 6. Кого з оперних співаків і композиторів того часу ви знаєте? 7. Як розвивалося театральне мистецтво у Західній Україні? Що ви довідалися про діяльність театрів у Львові та Чернівцях? П ом ір к уй т е. 1. Перечитайте і прокоментуйте зміст епіграфа до статті. Чому роль театру в духовному розвитку нації Й оганн Ф рідріх Ш и ллер оцінював як дуже значну? 2. Яку роль відіграє театр у вашому житті? Кого із сучасних театральних акторів ви знаєте? 3. Чому акторів театру корифеїв вважають великими патріотами України й подвижниками національного мистецтва? Розкажіть про долю одного із них.

І I І І І I I І

М ист ецька сцарбниця. 1. Опишіть, якими брати Тобілевичі по стають на фото. Що виражають їхні обличчя? 2. Опишіть інших українських артистів, представлених на фотографіях. Хто з них вам найбільше запам’ ятався і чим саме? 3. Розгляньте фото, на якому знято акторську трупу Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого, висловіть своє враження про цей колектив. Хто з артистів цієї трупи здобув найбільше визнання? 4. Розгляньте картину М ихайла Д е р е гу с а «Портрет Марії Заньковецької». Які почуття і настрої актриси передав художник? Чи гармонує колористика полотна з душевним станом портретованої? Якими ролями себе уславила артистка? Наведіть цитати із тез фахівців про майстерність Марії Заньковецької.

Іван Карпенко-Карий (1845— 1907) Драматична творчість Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських дра матургів нового часу. (Рост ислав П илипчук)

Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною п родук цією, найбільш талановитим виявив ся Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевчен ка, Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Гавриловича Пу зиря («Х азяїн»), Мартина Борулі й Омелька(«Мартин Боруля»), Потоцького і Яна Ш мигельського («Сава Чалий») з власних творів. Написавши вісімнадцять п ’ єс, Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір’ ї українських драматургів. «Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене!» (Іван Карпенко-Карий) Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці (нині — Веселівці), недалеко від Слисаветграда (сучасного К іровограда). Рід Тобілевичів у минулому був багатий, належав до польської шляхти, але зубожів. На час народження Івана його батько, Карно Адамович, працював уп равителем поміщ ицького будинку. Свою дружину — Євдокію Зиновіївну Садовську — перед шлюбом Карно Адамович вику пив з кріпацтва у пана Золотницького. Мати вважала за краще не згадувати про дівочі літа, проведені в неволі. Вона була людиною душ евною, доброю, чулою до несправедливості й чуж ого горя, тож не раз захищала кріпаків від панського гніву. Євдокія Садовська була щедро обдарованою від природи, пре красно співала, знала напам’ять драму Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Згодом четверо з них стали активними діячами те атру корифеїв. Іван на честь батька прибрав собі псевдонім Кар пенко-Карий, Микола в пам’ ять материного роду підписувався прізвищем Садовський, Панас утворив свій псевдонім від назви 6 У к р . л іт .,

10 к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

місцевої річки Саксагані. Дочка Марія, на сцені СадовськаБарілотті, стала однією з найкращих артисток свого часу. Малого Івана після науки у дяка, а вслід за ним і молодш их братів Михайла і Петра, віддали в Бобринецьке повітове учи лище. Ж или малі Тобілевичі у купленій батьком старенькій хаті, де порядкувала їхня бабуся Настя. У 1859 році Іван Тобілевич закінчив училище на «відм інно» і став писарчуком в канцелярії містечка Мала Виска, а згодом влаштувався на таку ж посаду в Бобринці. Завдяки сум лінності й дисципліно ваності в 1864 році юнака підвищили по служ бі, і він зайняв посаду канцелярського служ ителя в Бобринецькому п овітово му суді, а пізніш е — столоначальника у кримінальній частині. Саме у цей час Іван Карпович по-справж ньому захопився театром. Коли в 1865 році повітовим м істом визнали Єлисаветград, Карно Тобілевич переїхав сюди ж ити разом зі стар шим сином. У вільний від роботи час Іван грав у аматорському драматичному гуртку. У Ш евченковій п ’ єсі «Назар Стодоля» він виконував роль Гната, а Надія Тарковська — роль Галі. Молоді люди закохалися і домоглися, щоб батько нареченої, поміщ ик, дав згоду на її одруження з нареченим із ниж чого соціального стану. На згадку про свій акторський дебют Іван пізніш е до п ерш ої частини псевдон ім у К арпенко додав другу — прізвищ е Гната Карого, побратима головного героя з драми «Назар Стодоля». На жаль, щастя молодої сім ’ ї виявилося недовгим; помер син-первісток. Народивши чотирьох наступних дітей, Надія Карлівна захворіла. У 1879 році Іван Карпович втратив матір, наступного року — дружину. Проте особисті нещастя не вбили в К арпенкові-К арому доброти й щ ирості. Він став найак тивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кош ти утримувало ш колу для бідних. Іван Карпович увійш ов до таємного гуртка, члени якого спочатку тільки поширювали книги в народних масах, а потім взялися за пропаганду ідей революціонерів-народників. Однак організацію було викрито, почалося слідство. Згідно з особи сти м розпорядж енням м іністра вн утріш н іх справ у ж овтні 1883 року за політичну неблагонадійність Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції. З 1884 року через заборону жити в Україні митець оселився в Новочеркаську, де опанував професію палітурника, вечора ми шліфував і удосконалював створені в 1883 — 1886 роках драми, надруковані значно пізніш е, деякі навіть після смерті драматурга: «Н аймичка» (1887), «Мартин Боруля» (1891), «Безталанна» (1910), «Бондарівна» (1910). Театральне товари ство домоглося дозволу на постановку цих драм на сцені. 82

Отримавши дозвіл ж ити в Україні, Іван Карпович зі своєю другою друж иною , Софією Д ітковською , повернувся на хутір Надія, названий так на честь першої дружини, зустрівся зі старим батьком, ш,о ледве давав ради хуторові, і дітьми, які в час відсутності Івана Карповича бідували. Карно Адамович сподівався, щ о після заслання син стане господарем-хліборобом. Півтора року Іван Карпович працював на землі, рятуючи свій хутір від конфіскації за борги. Пізніше в листі до своєї доньки Ярини Іван Карпенко-Карий писав: «Одним з найкраш;их лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить особист у свободу і незалеж ніст ь. Нема на світі краш;ого, як незалежність. Це високе становиш;е робить чоловіка сильним на всяку ж иттєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на ж иттєвім ш ляху». Працелюбству, цілеспрямованості й силі духу Івана Карпо вича справді могли позаздрити і вороги, й друзі. Він не цурав ся н ія к ої ф ізи чн ої роботи , при цьому не забуваючи про творчість. На хуторі Надія народилися крапці його твори: «Сто тисяч» і «Х азя їн », «Паливода XVIII століття» і «Сава Чалий», «Суєта» і «Ж итейське м оре». Карпенко-Карий збагатив укра їнську драматургію комедіями «Сто тисяч» та «Х азя їн », а також трагедією «Сава Ч алий». Більше того, у творі поруш у валася проблема зради народові його яскравого представника, ш;о як соціальне і політичне явиш;е залишається актуальним і в наші дні. Як тільки в грудні 1888 року з Карпенка-Карого зняли глас ний нагляд поліції та заборону ж ити в Києві, Харкові, М оскві та Петербурзі, він вирішив негайно повернутися на сцену. Спо чатку влився у трупу свого брата — Миколи Садовського, але вона розпалася, і Карпенко-Карий перейшов до тієї, яку очо лював інший брат — Павло Саксаганський і де грала сестра Марія. Проте гастролі взагалі були можливі лише в певний період. В інші пори року Карпенко-Карий неодмінно повертав ся на хутір, виснажував себе працею на землі, щоб не втратити її через борги, а ночами писав п ’ єси. Як письменник Іван Карпенко-Карий дебютував у 1883 році, коли в перш ому номері журналу «Рада» було надрукова но його п овість «Н овобран ец ь». Проте надалі митець спеціалізувався в драматургії. Умовно всі його п ’ єси можна поділити на такі групи: 1) соціально-побутові драми про скалічену долю вихідців із простого люду; 2) драми з життя інтелігенції, зокрема — акторів; 3) комедії, головним сатирич ним персонажем яких був учорашній неграмотний селянин, який за короткий час зумів скупити чимало землі й стати ба 6*

гачем; 4) трагедії з історичним контекстом. Я кщ о соціальнопобутові драми Іван Карпенко-Карий творив у дусі своїх попередників, то в усіх інш их творах був новатором. Його п ’єси «Сто тисяч» (1891) і «Х азяїн» (1902) досі вважають ви соко-худож нім и взірцями комедійного жанру. У драмах про інтелігенцію «Суєта» (1905) і «Ж итейське м оре» (1905) Карпенко-Карий поруш ив проблеми моралі, філософські питання сенсу ж иття, вагомості непересічного таланту. Пробував себе митець і в історичном у ж анрі — «Сава Чалий» (1899), «Паливода X V III стол іття» (1910). Формально перш у в Україні історичну трагедію «Сава Чалий» написав М икола К ост ом аров, однак за рівнем худож ності його твір суттєво поступається однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Фанатичне захоплення Івана, Миколи й Панаса Тобілевичів театром категорично не поділяв їхній батько, який мріяв бачи ти синів офіцерами чи свяш;ениками. Проте троє талановитих братів прекрасно усвідомлювали, яку м ісію мають виконати: збудувати підмурівок професійного українського театру. Сла ва театру корифеїв росла з кож ним днем. Драми Івана Карпенка-Карого ставали національним здобутком. Разом з братами і сестрою Карпенко-Карий брав участь у І Всеросійському з ’їзді театральних діячів, саме він написав гостру за змістом доповідь, яку виголосив Панас Саксаганський. Його промова стала звинувачувальним актом того часній імперській цензурі. У 1905 році лікарі виявили у драматурга невиліковну х во робу. На жаль, не допомогли найкращі спеціалісти в Берліні, де Іван Карпович помер 15 вересня 1907 року. Дружина при везла його тіло в Україну і поховала, згідно із заповітом, поряд з могилою батька в селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. Іван Ф ранко на смерть Івана Карпенка-Карого віді звався так: «Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драма тургом, якому рівного не має наша література та якому щ одо ширини та багат ст ва т ворчост і, арт ист ичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із суч а сн и х драм ат ургів не тільки Р осії, але й інш их слов’янських народів». Пам’ ять про геніального корифея увіковічено у багатьох м ісц ях У країни, на батьківщ ині спорудж ено пам ’ ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Х утір Н адія», а Київський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім ’ я Івана Карпенка-Карого. 84

С ловникова робот а. 1. Запам’ ятайте літературознавчі терміни:

І I І І І І I і І I І I I І І І

К ом едія — драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, К альдерона де ла Барку, Вільяма Ш експіра, Ж ана Батіста М ольєра, Олександра Грибоєдова, М иколу Гоголя, Івана Котляревського, М ихайла Старицького, Івана Карпенка-Карого. Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерні висока амплітуда напруги, перипетії сю ж ету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає ш ироку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощ о.

І І І

2. Які комедії українських і зарубіжних драматургів ви знаєте? 3. Хто з давньогрецьких поетів та майстрів епохи Відродження уславився своїми трагедіями?

І I і I І І І І І і

П ом ір куй т е. 1. Якою ви уявляєте батьківську сім’ ю Івана Тобілевича? 2. Яку першу роль митець зіграв на сцені і як саме вона позначилася на його творчій долі? 3. Чому страшні життєві випробування не зламали Івана Карповича? Перечитайте уривок з його листа до дочки Ярини. Чим повчальні настанови КарпенкаКарого й для вас особисто? На основі біографії доведіть, що драматург був прекрасним батьком. 4. Яким постає Іван Карпович зі спогадів дружини Софії Віталіївни? 5. У яких драматичних жанрах працював Карпенко-Карий? Назвіть відповідні твори. 6. Як вшановано пам’ ять геніального драматурга на теренах України? 7. Прокоментуйте подані у статті цитати Івана Франка та Ростислава Пилипчука.

«М артин Боруля» Комедія в п’яти діях — так визначив жанр п ’ єси «Мартин Боруля» автор, хоч за всіма ознаками твір більше тяж іє до соціальної драми. Цей твір Івана Карпенка-Карого вперше було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Ц ю п ’ єсу ставили на сцені актори трупи Марка Кропивницького під час гастролей 1887 року в Новочеркаську і М оскві та 1888 року в Петербурзі. М арко К ропивницький блискуче грав роль Мартина Борулі. В основу сюж ету драми лягли родинні події, оскільки батько драматурга, Карно Адамович, тривалий час намагався довести 85

своє дворянство, проте марно. У докумен тах його прізвище фігурувало в двох різно видах: Тебілевич і Тобілевич, тому рішен ня про дворянський титул виявилося не на користь позивача. Іван Карпенко-Карий добре пам ’ ятав, що довелося пережити батькові після оф іційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і голов ний герой драми «Мартин Б оруля», мало не помер від образи, розпачу й жалю. Події в драмі «Мартин Боруля» відбува ються в середині X IX століття у родині бага того орендатора землі, який вчить свого си на в місті на чиновника-судочинця, а дочку з недавніх пір мріє видати заміж тільки за Мар’ян Крушельдворянина. Зібравши необхідні документи, ницькій у ролі старовинні грамоти й інші геральдичні до Мартина Борулі кази, М арт ин Боруля наївно сподівається, що його спадкові пргіва як шляхтича буде підтверджено, тому заздалегідь починає готуватися до переходу в «панський» стан. Дочку й сина він змуш ує називати батьків «мамінькою» й «папінькою», починає дуже витратну судову тяж бу з шляхтичем Красовським. Чимало вчинків старого Борулі мають комічний відтінок, його простодушність і наївність показано з гумором, а надмірна довіра до нечистого на руку повіреного Трандалєва межує з інфантильністю, дитячістю, нерозвиненістю логічного мислення претендента на дворянство. Проте як людина Мартин має чимало позитивних рис. Не можуть не викликати прихиль ності в читачів або глядачів щирі намагання Борулі належно подбати про дітей, дати їм те, чого все життя не мав сам, через що постійно почувався людиною обділеною, другосортною. Старий Боруля доброзичливо ставиться до слуг, ж орстоко не карає на віть п’яничку Омелька, у якого в місті вкрали хазяйських коней. Інші члени сім ’ ї Мартина Борулі, крім сина Степана, якого вже частково вразила бацила легкого м іського ж иття, виведені працьовитими, порядними людьми. Насамперед це стосується дружини Палажки і дочки Марисі, які звикли до щоденної праці, відзначаються взірцевими рисами характерів. Палажку не тіш ить «панське майбут нє», проте вона скоряється волі свого чоловіка. І Мартин, і його дружина мріють про внуків, хоч своєю суперечкою про майбутніх кумів неабияк лякають жениха, щ о приїхав одружуватися з Марисею з розрахунку. Мартин Боруля надто легко прощає негідні витівки синові, скруш но зітхаючи: «А синок! Я тут із шкури вилазю, щоб йо го в люде вивести, а він там п ’я н ст в ує...». 86

Проте в досить пересічному сімействі Боруль бачимо й неор динарну постать. Дочка Мартина — М ар и ся — вміє кохати, здатна знайти вихід і відстояти своє право на особисте щастя. Коханому вона радить не загострювати стосунки з батьками, зволікати з рішенням засилати сватів до інш ої, а Націєвському відмовляє фактично в тому самому дусі, що й Наталка з п ’ єси Івана Котляревського — возному: «Душа моя до вас не лежить, і очі мої не ст рінут ься з вашими; а коли ви й після цього всетаки хочет е, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, йому слово дала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила». Окремі нюанси сю ж ету й розв’ язка драми усе-таки відзна чаю ться ш тучністю , неприродністю. Насамперед викликає подив, що настільки заможний орендатор (у Мартина є щонай менше п ’ ятеро коней) не спромігся купити землю, а безпечно орендує угіддя у дворянина Красовського. Посварившись із ним. Мартин навіть позивається до суду, а такий конфлікт обертається для Борулі відмовою власника в оренді землі. Не правдоподібним є раптове «прозріння» Борулі. Мартин спалює злощ асні докум енти, які гарантували йому дворянство, й виріш ує одружити Марисю з М иколою, сином свого сільського приятеля Гервасія. Думка про дворянство нащадків усе-таки залишається його найсокровенніш ою м рією , адже до Марисі й Миколи він звертається зі словами: «Вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами». Прикро, що у драмі беруть верх досить сумнівні висновки Гервасія, який міряє все тільки прибутками. Обмежений Гервасій самовпевнено твердить, що просте прадідівське хліборобське ремесло краще від високих ш кіл, а отж е, навіть попри вдавану згоду з майбутнім сватом, що дворянство таки отримають їхні вчені нащадки, він схи ляється до висновку про непотрібність освіти і знань людям від плуга й землі. М іж предм ет ні паралелі. 1. З курсу зарубіжної літератури при гадайте комедію, співзвучну творові «Мартин Боруля». Як ви вважаєте, з якої причини тема горе-дворянства була настільки популярною в європейських літературах? Чому, на вашу думку, західноєвропейська драматургія розвивалася активніше, ніж українська, і животрепетні теми розробляла набагато раніше? 2. Порівняйте образи головного героя комедії «Міш;анин-шляхтич» Мольєра з образом головного героя твору «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого. Який з цих персонажів вам більше імпо нує і чим саме? А н а л ізуєм о т вір. 1. Якою людиною постає Мартин Боруля на початку твору? Чому всім вдається його обдурювати? 2. З якою метою Трандалєв розповідає про випробувані ним професії? Чи вважаєте ви, що ця людина здатна успішно вирішити справу про

і І І І І І І І І І І І I =

встановлення дворянства? 3. Доведіть, що наймит Омелько — сатиричний персонаж. Яка його роль у творі? 4. Чому панські замашки Мартина Борулі викликають іронічну посмішку? Як до батькових нововведень ставляться Степан, Палажка і Марися? 5. Чому Мартин Боруля не погодився віддати заміж Марисю за сина Гервасія Миколу? Чи справді Націєвський був краш;им женихом для дівчини? Чому ви так вважаєте? 6. Чому приїзд новоспеченого жениха змальовано сатирично? Що не на жарт перелякало Націєвського? Який вибір він зробив? 7. Як ви розцінюєте той факт, що Мартин і Омелько наздогнали і побили Націєвського? Трагічний чи комічний цей епізод у творі? Чому ви так вважаєте? 8. Всебічно розкрийте образ Гервасія. Що приваблює, а що відштовхує в цьому персонажі? 9. Чи можна назвати розв’ язку драми «Мартин Боруля» щасливою? Чому?

v jy П ом іркуйт е. 1. Іван Карпенко-Карий назвав твір «Мартин Боруля» комедією. Як ви вважаєте, чому? Для чого служать засоби сміху в І цьому творі? 2. Порівняйте образ Наталки з драми Івана КотляI ревського «Наталка Полтавка» з образом Марисі з драми Івана І Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Що спільного і що відмінного І ви помітили в характерах цих дівчат? Який з двох образів ви вваI жаєте більш правдоподібним і художньо виразним? Чому? 3. ОпиI шіть фото із зображенням відомого актора і режисера першої поI ловини X X століття М ар’яна К руш ельпицького у ролі Мартина І Борулі (с. 86). Яким чином фото увиразнило ваше уявлення про І персонажа п’єси? Чи бачили ви інших акторів у цій ролі?

«Сава Чалий» П ош товхом до написання Карпенком-Карим трагедії «Сава Чалий» стала народна пісня «Ой був в Січі старий козак на прозвище Ч алий», або «Дума про Саву Ч алого». На Херсонщ ині побутувало кілька легенд про Чалого, зокрема про його заги бель від рук колиш ніх побратимів. На основі відомого фольклорного твору М икола К ост ом а р о в написав романтичну трагедію «Сава Чалий» (1838), під якою підписався псевдонімом — Ієремія Галка. До образу Сави Чалого, а його реальне існування документально підтверджено скаргам и полііської ш ляхти до короля й універсалами польського коронного гетьмана П отоцького, звертався також у монографії «Гайдамаччина» (1870) Данило М ордовц ев. Вчин ки гайдамаки аналізували й тогочасні науковці-історики. Вперше драму Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий» було надруковано в журналі «Киевская старина» (1899). Царські цензори вбачали у творі «похм уру картину непримиренної суспільної ворожнечі» й наголошували, ш,о через «українопатріотичні почуття» трагедію не варто допускати до поста новки на сцені. Проте начальник Головного управління у спра вах преси Соловйов побачив у творі інш і акценти: «В основі 88

т р а гед ії л еж и т ь б ор от ьба р о с ій с ь к о г о п р а в о сл а в н о г о н а р о д у , с п р и ч и н е н а ф а н а т и зм ом п о л ь с ь к и х в ел ьм ож і ш л я х т и , і н е ст е р п н е с т а н о в и т е п р и г н о б л е н и х , я к е п р и п и н и л о с я т іл ьк и з п е р е х о д о м к р а їн и п ід в л а д у Р осії. З ц и х м ір к у в а гіь п ’ є с у м ож н а д о з в о л и т и в и ст а в л я т и на с ц е н і» .

Першою постановкою стала прем’єра в Києві 21 січня 1900 ро ку, здійснена «Товариством м алоросійських артистів» під керівництвом Саксаганського і Садовського. Під час цієї виста ви роль Потоцького грав автор твору — Іван Карпенко-Карий, роль Сави Чалого — Микола Садовський, Гната Голого — Панас Саксаганський. Публіка вітала акторів бурхливими оплесками. Коли ж у трупу влився Марко Кропивницький, роль Йозефа Потоцького дісталася йому, а Іван Карпенко-Карий почав грати роль Ш мигельського, яка йому вдавалася якнайкраще. Пізніше трагедію «Сава Чалий» ставили на сцені інші теат ральні трупи, зокрема київського театру Миколи Садовського в 1912— 1919 роках. У 1927 році в постановці режисера Фавста Лопатинського драма «Сава Чалий» успіш но йшла в харків ському театрі «Березіль». У 1957 — блискуче зіграна акторами Л ьвівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Якш,о простеж ити за часом, щ о обіймає події у трагедії «Са ва Чалий», встановимо, що це сім років. Два перших акти відбуваються відразу після придушення польською ш ляхтою народного повстання під керівництвом Верлана у 1734 році. Зрада Сави (третя дія) припадає на 1736 рік, а боротьба Чалого проти гайдамаків (четверта дія) охоплю є 1736 — 1741 роки; смертна кара Сави, якою закінчується трагедія, відбувається у грудні 1741 року. Вражає висока компетентність автора, його

Н ат алія Ант оненко. Ілюстрація до п’єси «Сава Чалий»

достовірна авторська історична концепція, скрунульозш сть у характеротворенні всіх дійових осіб. Сава Чалий змальований не вродженим егоїстом, не користолюбним зрадником, а люди ною, здатною усвідомлювати негативні наслідки як стихійних протестів, так і урядових каральних акцій. Саву лякає перспек тива кровопролиття, неминучого з обох боків. Відповідальність за повсталий люд, вагання, сумніви, муки совісті, кохання до Зосі Курчинської, щира дружба з Яном Ш мигельським, без прикладність героїзму цього шляхтича, його вагання й сумніви всебічно розкривають характер Сави. Високі нагороди з боку П отоцького впевнюють Чалого в тому, що вороги українського народу готові безсоромно купити його, щ о в очах і поляків, і українців він постає пропащою людиною, зрадником. Велику увагу драматург приділив образу Гната Г олого. Якщ о у Костомарова це — лиходій, бездумний убивця, то у Карпенка-Карого — живе втілення совісті запорож ців, палкий захисник скривдженого поляками рідного народу. Таке тракту вання колиш нього побратима, а згодом — найбільшого ворога Сави Чалого — не випадкове. Іван Карпенко-Карий добре знав, що запорож ці до вбивства козака козаком ставилися дуже суворо: зарубаного шаблею в поєдинку ховали в одній труні з його ж ивим супротивником . Гната, як свідчать історичні факти, запорож ці й не збиралися карати. Після смерті Сави Чалого козаки визволили Голого з-під арешту київського гене рал-губернатора й зустріли побратима з радістю і пошаною. Образи представників польської ш ляхти Карпенко-Карий змалював доси ть правдоподібно. П ольський гетьман П от оцький змальований хитрим і досвідченим воєначальником та земельним магнатом, на якого в українських володіннях каторжно працюють двісті тисяч кріпаків. Потоцький зневажає підлабузників, у глибині душ і відчуває огиду до Чеслава Ж езніцького, який прославився крайньою ж орстокістю . Значно ближчий П отоцькому духом Я к Ш м игельський, хоча відвер тість цього ш ляхтича, його співчуття до українців, намагання врятувати від мученицької смерті запорожців, ув’язнених Жезніцьким, неабияк дратує вельможного магната. Ян Ш мигель ський виведений Карпенком-Карим порядною людиною. Це єдиний серед поляків ш ляхтич, який щиро співчуває україн ським селянам. Під іменем Івана Найди він з ’ являється в таборі повсталих, має за честь дружити з їхнім ватажком, з власної ініціативи береться за досить ризиковану справу з порятунком Зосі, а в останньому бою з гайдамаками виявляє неабиякий героїзм. Ян гідно тримається під час розмови з ватажком повсталих, щ о й спричиняє поховання скараного смертю ворога в одній могилі з полеглими в бою гайдамаками 90

М икитою і М олочаєм. Так розпорядився Гнат Голий, вва жаючи, що Ш мигельський «варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі». Серед небагатьох ж іночих образів у трагедії вирізняється З ося К урчинськ а. Красуня-ш ляхтянка, вражена лицарським вчинком Сави Чалого, який пригрозив суворо покарати її викрадачів-гайдамаків, щиро закохується в отамана. Вона не має наміру повертатися до батьків, хоч у полоні їй доводиться обмежуватись убогими харчами й ж итлом. Коли Потоцький у присутності ш ляхтичів питає Зосю, кого вона хоче обрати за чоловіка — Чеслава Ж езніцького чи Саву Чалого, — К ур чинська, всупереч моральним устоям свого соціального стану, обирає гайдамаку, а не ш ляхтича. Це — вияв неабиякої см іли вості і твердості духу родовитої польки. У ш любі з Гнатом Зося піклується про коханого, навіть сина бажає назвати ім ’ ям чоловіка, готова перейти в православну віру. Ставлення Зосі до Ш мигельського цілком виправдане. Вона високо цінує в Янові лицарські риси, відверто заявляє чоловікові, щ о почувається в безпеці тільки тоді, коли Ш м игельський охор он я є їхній маєток. Зося також наділена тонкою інтуїцією , передчуває небезпеку для Сави і попереджає його про це. Образи повстанців змальовані досить схематично, оскільки гайдамаки у творі відіграють роль ж ивих свідків всенародної історичної трагедії. Правда, драматург влучно передав роз мовну мову, філігранно прикрасивши репліки дійових осіб народними фразеологізмами. Для посилення драматичного тла автор змалював селян виснаженими непосильного працею, тяж кими податка ми. Це добре проілюстровано розповідями селян, які зібралися в порожній корчмі, очікую чи на Саву, а також трагічними долями двох м олодиць, я кі виріш или стати черницями, бо пан Ж езніцький по збавив їх усього найдорожчого: сімейного щастя і даху над головою. Страшна смерть сина однієї з них, шевця Гаврила Гуски, і катастроф ічн е розорення с ім ’ ї др угої ж ін ки , багатодітної матері, підкресл ю ю ть панську сваволю. Іван Карпенко-Карий не відійш ов від історичної правди й тоді, коли наголошував, якою тяж кою була для селян панщина. По М . Уваров. Панас даток за конвалію — це зовсім не художній Саксаганський — домисел автора. Письменник скористався гайдамака у виста інвентарем села Вовковиїв, в якому кріпа ві «Сава Чалий» 91

ки, крім загальних повинностей, мусили відпрацювати «за берест один день, за конвалію один день, за опеньки один день, за рижики один день...» Трагедія «Сава Чалий» відразу після публікації та перших постановок на сцені посіла належне місце в українському красному письменстві та сценічному мистецтві. Сергій Єфремов високо поцінував цей твір: «Х оча ідеали Тобілевича й не відзначают ься широтою, вони показують, як автор вдумливо ставився до життя й як пильно шукав відповіді на «прокляті питання» часу. Так само вдумливо він ставився... до минулого життя нашого народу ( найкраща у нас драма «Сава Чалий»)*. Словникова робот а. 1- Запам’ ятайте новий термін.

Д рам а як жанр — це п ’ єса соціального, побутового, ідео логічного чи політичного характеру, яка відзначається гострим конфліктом, високою напругою дії, складними переживаннями дійових осіб, протистоянням антагоніс тичних сил, зіткненням ідей і моральних принципів. Гострий конфлікт у драмі не має трагічної розв’ язки; трагічне поєднується з елементами комічного. Дійовими особами драми є переважно звичайні люди, щ о діють у типових обставинах; їхні характери розкриваються у м о нологах, діалогах, взаєминах з іншими дійовими особами. Драма відома з античних часів, її родоначальниками вва жають Есхіла, Софокла та Еврипіда. Особливого розвитку цей жанр зазнав у XVIII столітті завдяки здобуткам фран цузького драматурга Д ені Д ід р о («П озаш любний си н », «Б атько р од и н и ») та Гот гольда Ефраіма Л ессін га , нім ецького автора драм «Е м ілія Г ал отті», «М іс Сара Сампсон». У російській (М икола Гоголь, Антон Чехов) та україн ській (Іван К от л я р ев ськ и й , Тарас Ш евч ен к о, П анас М ирн ий, Іван Ф ранка, Іван К арпенко-К арий, М арко К ропивницький) літературах драма з’ явилася у X IX столітті. 2. Пригадайте жанрові різновиди драматичних творів. Чим відріз няється драма від водевілю? Назвіть відомі вам драми і водевілі. 3. Яка різниця між комедією і трагедією? Чим драма відрізня ється від трагедії? На основі змісту яких творів ви так вважаєте?

І І І І І І

М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте картину «Гайдамаки» Опанаса Сласт іона, на якій відтворено події гайдамаччини. До якого епізоду трагедії «Сава Чалий» це художнє полотно може бути ілюстрацією? Чому ви так вважаєте? Що на картині найбільше привернуло вашу увагу й чому саме? Які ще полотна цього митця ви знаєте? Знайдіть у пошуковій програмі Google.com.ua мережі Інтернет відомості про творчий доробок цього художника і підготуйте невеличкий реферат.

А н а л ізуєм о т вір. 1. Що ви довідалися про утиски та визискуван ня селян польськими панами? Зачитайте відповідні цитати вголос і прокоментуйте кожну. 2. Як ви ставитеся до дружби Сави Чалого і Гната Голого? Якими рисами характерів різняться побратими? Хто з них вам більше імпонує і чим саме? Коли саме гайдамаки по чинають помічати незгоди між ватажками? Як реагують на їхні конфлікти? Зачитайте вголос відповідну цитату. 3. Чому багато хто з повстанців під іменем Сави Чалого готовий піти на страшні муки і вмерти героїчною смертю? 4. Дайте детальну характеристику обра зові польського коронного гетьмана Потоцького. 5. Що ви можете сказати про представників шляхти — Чеслава Жезніцького і Яна Шмигельського? Чому між ними виникла взаємна неприязнь? 6. Чому під час винесення смертного вироку колишні побратимизапорожці не дали можливості Саві Чалому вступити з ними в по єдинок? 7.Схарактеризуйте жіночі образи з трагедії «Сава Чалий».

П ом ір куй т е. 1. Як ви думаєте, чому образ Потоцького не дуже вдався Карпенкові-Карому, зате з образом Шмигельського він впорався блискуче? 2. Прокоментуйте такі роздуми Сави: «Ж адоба помсти в них ( повстанців) така велика, що здержати її, як здер жать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка І сили! І понесут ь вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров І проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на І палях всі сконаю т ь*. Як ви розцінюєте такий висновок Чалого? І 3. Чи деградує Сава Чалий упродовж п’єси? Як ви ставитеся до того, І що він приймає нагороду від Потоцького? 4. Чи вважаєте ви, що І образи Потоцького, Шмигельського і Жезніцького неоднозначні? І Належно аргументуйте свої висновки. 5. Поясніть, який зміст вклаI дав шляхтич Шмигельський у репліку щодо українського народу: І «З таким народом можна весь світ покорить!» 6. Про що свідчать І слова Зосі: «Ш ляхтичів багато, а Сава оди н !»? 7. Висловіть свої І враження від трагедії «Сава Чалий». 8. Порівняйте образ Чеслава І Жезніцького з трагедії Івана Карпенка-Карого « Сава Чалий » з обраI зом Самійла Лаща з роману Івана Н еч уя-Л еви ц ьк ого «Князь І Єремія Вишневецький», який ви вивчали у 9 класі. Що саме І об’єднує цих персонажів? 9. Зіставте, як показано зраду українI ському народові Єремії Вишневецького в романі Івана НечуяI Левицького і зраду Сави Чалого в трагедії Івана Карпенка-Карого. і Проаналізуйте, чому зрада цих двох історичних діячів має різне * підґрунтя й оцінюється читачами або глядачами по-різному? Робот а в парах. Разом з однокласником складіть порівняльну = характеристику Сави Чалого і Гната Голого. М іж предм ет ні паралелі. 1. Що ви знаєте з курсу історії України

5 про Коліївщину? 2. Пригадайте зміст поеми Тараса Шевченка І І І I і

«Гайдамаки», в якій змальовано кульмінаційні події селянської визвольної боротьби. Як ви вважаєте, чому Карпенко-Карий зосереджує свою увагу не на всенародному збройному опорі українців окупантам, як це робив Тарас Шевченко, а на образах Сави Чалого і Гната Голого?

Y I

У з а га л ьн ю єм о в и в ч ен е. Заповніть таблицю, записуючи у відповідні графи цитати з тексту п’єси «Сава Чалий» і своє аргументоване судження про ту чи іншу жанрову ознаку трагедії.

Таблиця жанрових ознак трагедії Ознака жанру трагедії

Цитата

Аргументоване судження

Актуальна для часу написання і животрепетна для народу в цілому проблематика твору Цілісний і незвичайний харак тер головної дійової особи Драматична напруга сюжету, зіткнення непримиренних сил Головний герой діє в екстре мальних ситуаціях Трагічна розв’ язка, смерть го ловного героя СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Г а л а б у т с ь к а Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого / / Дивослово. — 1995. — № 12. Д е м ’я н і в с ь к а Л. Іван Карпенко-Карий: Життя і творчість. — К ., 1995. П ер евірт е себе. І. В иберіт ь один правильний варіант відп овіді: 1. Слово корифей означає: а) найкращий; б) перший, заспівувач; в) найактивніший; г) винятковий; ґ) домінуючий. 2. Рідною сестрою Івана Карпенка-Карого була акторка театру корифеїв: а) Соломія Крушельницька; б) Марія Заньковецька; в) Марія Садовська-Барілотті; г) Ганна ЗатиркевичКарпинська; ґ) Любов Ліницька. 3. Іван Карпенко-Карий прибрав собі псевдонім на честь: а) драматичЬого персонажа; б) діда; в) батька; г) сина; ґ) брата. 4. Надія Тарковська, перша дружина драматурга, та Іван Тобілевич зіграли ролі: а) Марисі й Миколи у п’єсі самого Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»; б) Наталки і Петра у драмі Івана Котляревського «Наталка Полтавка»; в) Проні й Голохвастова у драмі Михайла Старицького «За двома зайцями»; г) Наталі й Василя у драмі Панаса Мирного «Лимерівна»; ґ) Галі й Назара у драмі Тараса Шевченка «Назар Стодоля». 5. Найвище творчість Івана Карпенка-Карого оцінив: а) Іван Нечуй-Левицький; б) Панас Мирний; в) Михайло Старицький; г) Марко Кропивницький; ґ) Іван Франко.

6. Сава Чалий вирішив припинити визвольну боротьбу з такої причини; а) тому, що отаманом гайдамаки вибрали не його, а Гната Голого; б) тому, що закохався в шляхтянку Зосю Курчинську; в) тому, що спокусився винагородою з рук Потоцького; г) тому, що визнав слушність доводів Яна Шмигельського; ґ) тому, що усвідомив безглуздість протистояння і неминучість непоправних втрат у середовищі свого народу. II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Братами Івана Карпенка-Карого серед відомих корифеїв були: а) Панас Саксаганський; б) Михайло Старицький; в) Марко Кропивницький; г) Микола Лисенко; ґ) Петро Ніщинський; д) Микола Садовський. 2. Серед перелічених творів перу Карпенка-Карого належать: а) «Наталка Полтавка»; б) «Сто тисяч»; в) «Мартин Боруля»; г) «Назар Стодоля»; ґ) «Сава Чалий»; д) «Хазяїн». 3. Комедіями є такі п’єси Івана Карпенка-Карого: а) «Сто тисяч»; б) «Наймичка»; в) «Суєта»; г) «Хазяїн»; ґ) «Мартин Боруля». д) «Безталанна». 4. Дійовими особами трагедії «Сава Чалий» є: а) Герасим Калит ка; б) Гнат Голий; в) гетьман Потоцький; г) Ян Шмигельський; ґ) Зося Курчинська; д) Чеслав Жезніцький. 5. Членами сім’ї Мартина Борулі в однойменній драмі є: а) Мико ла; б) Омелько; в) Палажка; г) Степан; ґ) Марися; д) Гервасій. 6. Ознаками драматичного твору є: а) яскраво виражений кон флікт; г) ремарки; б) список дійових осіб; в) численні пейзажі; ґ) ліричні й авторські відступи; д) відсутність автора у творі. 7. Основні ознаки комедії — це: а) наявність комічного персонажа; б) конфлікт із сатиричним забарвленням; в) наявність засобів сміху; г) дійові особи як носії високого і прекрасного; ґ) наяв ність жвавих діалогів; д) розвінчання негативних суспільних та побутових явищ. 8. Основні ознаки трагедії — це: а) поєднання трагічного з коміч ним; б) протистояння персонажів упродовж твору, зіткнення ідей і моральних принципів; в) смерть головної дійової особи як розв’язка твору; г) постійна напруженість сюжету; ґ) зображен ня героїв в екстремальних ситуаціях; д) характери дійових осіб подано в розвитку. I I I . Доведіть або спростуйте істинність одніа з тез: а) «Сучасна драма, як і взагалі театр, стоїть на роздоріжжі, пе реживаючи переломну добу {М икола Вороний)', б) «Життя — не трагедія і не комедія. У ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно. Руки долі міцно тримають нас за мотузки... і смика ють то в один, то в інший бік» {О ’Генрі); в) «У діалозі з життям важливим є не його запитання, а наша відповідь» (М арина Ц вєт аєва).

Михайло Старицький (1840— 1904) З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю... {М ихайло Старицький)

Михайло Старицький — багато гранна особистість: поет, драматург, прозаїк, перекладач, видавець, актор, реж исер, організатор професійного українського театру. Він належить до однієї з уславлених українських родин — Старицьких-Лисенків, що своєю подвижницькою працею сприяла розвиткові культурного руху останньої третини X I X — початку X X століть, плекан ню цілого літературного покоління. М истецька постать Старицького гармонійно поєднала в собі літературний і артис тичний дар, почуття громадянського обов’ язку, культуру на ставництва. «Ж ага на світі жити...» (М ихайло Старицький) Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліш;инці на Полтавщині (тепер — Ч еркаської об ласті) у поміщ ицькій родині. Окрасою батьківського дому була чудова бібліотека. У спілкуванні з дідом — полковником, учас ником російсько-французької війни 1812 року, людиною ш и роко освіченою — минало дитинство Михайла. Дід дав онукові й початкові знання, а з 1851 року хлопець навчався у П ол тавській гімназії, щ о була на той час одним із кращ их навчаль них закладів. Захоплення театром, яке тривало упродовж усього ж иття, прийшло саме у цей час. Раннє сирітство (батько помер, коли хлопцеві виповнилося 8 років, у 12 років він утратив і матір) привело Михайла Ста рицького у родину, в якій виховувався майбутній славетний композитор: хлопчик опинився на вихованні в сім ’ї Віталія Лисенка, двою рідного брата його матері. Згодом про свій родовід напише в «Автобіограф ії» дочка драматурга, письмен ниця Людмила Ст арицька-Ч ерняхівська: «Бат ько мій, М и хайло Петрович Старицький, і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели від брата Іоанна I I I князя Старицького, що і село їх звет ься Княжою Лукою. М ат и, Софія Віталіївна Лисенко, і дворянка, і поміщиця, а рід свій Лисенки ведут ь від попліч ника Богданового Лисенка-Вовгури». 96

У ніверситетську освіту М ихайло Старицький здобував у Х ар к івсь к ом у універси теті, куди вступив у 1858 році, а з 1860 року продовж ив навчання в К и ївськом у університеті на юридичному ф акультеті, заверш ивш и його в 1866 році. Роки навчання припали на час активної діяльності гром ад, в яку вклю чився і М ихайло Старицький. Він відвідує студентські зібрання, на я ки х обговорю ю ться національні й політичні проблеми, активно працю є в недільних ш к ол ах, бере участь у р оботі театрального і хорового гуртків. Старицький був серед к и ївськ и х студентів (М и хай л о Д р а гом а н ов , М икола Л и сен к о, П ет ро К оса ч , Тадей Р и л ьськ и й , П авло Ж ит ецьк и й ), які у травні 1861 рок у впряглися у траурний повіз, щ об допровадити дом овину з тілом Тараса Ш евчен к а із л іво го берега Дніпра до церкви Різдва на П ош товій площ;і. Цей факт із ж и ття письменника сим волічний: Старицький, як і реш та названих, свідом о «вп ряглися» у справу відродж ення українства — і не зреклися обраного ш л яху до кінця своїх днів. Це тим більш прикм етно, щ о початок літературної діяльності С тарицького (середина 60-х років X IX століття) припадає на «м ертвий а н тра к т», добу, щ о її Іван Ф ранка схарактеризував як «десят иліт т я ст раш ного і фатального зат иш ку і заст ою, млявості в публічнім і літерат урнім ж ит т і», «загальний за н еп а д». Для Старицького ці роки не стали втраченими завдяки й ого енергії, з я кою він взявся опановувати мови (англій ську, нім ецьку, ф ранцузьку), за йнявся перекладацтвом і оригінальною творчістю . Ця праця з роками р озш и рю ється, набирає гром адян ського резонансу. М и хай ло С тари ц ьки й а кти вн о в к л ю ч и вся у театральну діяльність (разом з М иколою Л и сен к ом організовував «Т ова риство україн ськи х сценічних а к т ор ів », зусиллями якого було поставлено багато вистав, зокрема «Р іздвян у ніч» за м о тивами творів М иколи Г о го л я ), в роботу П івденно-Західного відділу Р осій ськ ого географ ічного товариства, на чолі якого стояв етнограф П авло Ч уби нськ ий. Відлига початку 70-х років сприяла появі українських друкованих видань. Чимало із них були плодами інтенсивної перекладацької праці Михайла Старицького: «К азки» Андерсена (1873), «Байки» Івана Крилова (1874), «П існя про купця Калаш никова» Михайла Лєрмонтова (1875), «Сербські на родні думи і пісні» (1876). Оригінальна поезія Михайла Ста рицького з ’ явилася друком у двотомній збірці «З давнього зш итку. Пісні та думи» (1881, 1883). Загалом поезія — одна з найцінніш их стор ін ок його м и стец ьк ої біограф ії. Вірш «В и клик», покладений на музику М иколою Л исенком, став народною піснею. 7 У к р . л іт ., І О к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

Емський указ 1876 року сти м у лював посилення реакції в країні. Тривога за українське слово, «ке оперте ні об церкву, ні об школу і п ресу», спричинила появу «Зазивного листа до української інтеліген ції» (1882) Пант елеймона К уліш а. Я к відповідь на заклик К уліш а «духа не угаш ат и» «серед нашого безголів’я » стараннями М ихайла Старицького з’ являються два випус ки альманаху «Рада» (1883, 1884). їх зміст для сучасного читача вель ми промовистий, бо становить кла си ку українського письменства: дві Скульптурна композиція: частини ром ану «П ов ія » П ан аса Маргарита Криницина та Олег Борисов у образах М и рн ого, повість «М икола Дж еря» Проні Прокопівни і ГолоІва н а Н еч у я -Л ев и ц ьк о го , драма хвастова (з кінофільму «Н е судилось» Михайла Старицько «За двома зайцями»). го, поезії Бориса Грінченка. Появу Скульптори В. Сивко, цього видання Іван Франка тракту М . Щ ур. Київ, 1999 вав образно — як «перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та зан епаду». На 1883— 1893 роки припадає найяскравіша сторінка діяль ності Старицького як організатора театру і драматурга. Саме 1883 р ок у М ихайло Старицький став директором перш ої професійної української трупи, створеної у 1882 році Марком К ропивницьким . Успіхові трупи в Україні, Росії, Молдавії, Криму та Польш;і сприяли як мистецька позиція, так і самовід дана діяльність Михайла Старицького — її директора. Географія гастролей трупи дуже промовиста: Москва, Петербург, Варшава, Мінськ, Вільнюс, Астрахань, Тифліс та багато інш их міст, де керівник і очолюваний ним великий колектив пропагували українське слово і національне мистецтво. Проте мало сприяв розвиткові українського театру стан його репертуару. Це сп о нукало Михайла Старицького до написання низки п ’ єс за сюжетами інш их авторів. До найпопулярніших інсценізацій та драматичних переробок з українського матеріалу належать «За двома зайцями» (і нині найпопулярніша у багатьох театрах комедія), «Крути, та не перекручуй», «Чорноморці». М іж предм ет ні паралелі. За мотивами творів М иколи ^ Гоголя на українські теми М ихайло Старицький створив І оперет у «Різдвяна ніч», п ’єсу «Сорочинський ярмарок», І лібрето опери і драму « Тарас Б ульба», лібрето опери « УтопI лена, або Русалчин великдень» {музика М иколи Л исенка). 98

I І І І І І І I I І і і

Матеріалом для драматичного ет ю ду «Зимовий вечір» послужило однойменне оповідання польської письменниці Елізи Ожешко (1841 — 1910). В основу конфлікту драми «Ц и га н к а А за » покладено повіст ь «Х а т а за селом » польського письм енника Ю зефа Ігнація К р а ш ев ськ о го (1 8 12 — 1887). Історична драма «Ю рко Довбиш » створена за сюжетом роману «За правду» австрійського письменника Карла Еміля Ф ранцоза (1 8 4 8 — 1904). Честь драматургові робит ь те, що завдяки його інсценізаціям сут т єво поглиблювалася соціальна і психологічна основа першотворів. Висока сценічність, досягнут а в результ ат і переробок, є винятковою заслугою М ихайла Старицького. В оригінальному авторському доробку Старицького є драми соціально-психологічні — «Н е судилось^» (1881), «У темряві» (1892), «Талан» (1893), соціально-побутові — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), історичні — «Богдан Хмельницький» (1887), «М аруся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898). Писав драматург і водевілі: «Я к ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889). На 90-і роки X IX століття припадає написання історичної прози М ихайла С тари ц ьк ого. Т ворив він її у ж анрах повісті — «Оборона Б уш і» («О блога Б уш і»; 1891) та роману: трилогія «Богдан Х м ельницкий» — «П ер ед бурей» (1894), «Б уря» (1896), « У прист ани» (1897), романи «М олодіст ь М а зеп и » (1 8 93 ), «Р уїн а » (1 8 9 8 ), «О ст анні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903). Ц і твори (написані переважно р осій ською м овою ) пробудж ували інтерес читацької ауди тор ії до героїчного минулого У країни, зображ ували її культу ру і передавали національний характер, чарували старови ною і ром антикою . М ихайла Старицького вваж ають зачина т елем ж анру іст ор и ч н о-п р и годн и ц ьк и х ром а н ів в Україні. Дослідник лірики митця М и к о ла Зеров відзначав прагнення Ста рицького внести свіж ий струмінь в українську поезію, називав «найвидат ніш им з у с іх » тогочасних перекладачів творів зарубіж ни х поетів. Іван Франка характеризу вав Старицького-лірика як новато ра. Євген Сверст юк підкреслював домінування громадянської лірики у Старицького. Кабінет Михайла 27 квітня 1904 року Михайло Старицького у меморіальному Петрович помер у Києві, похова будинку-музеї в Києві ний на Байковому кладовищі. 7*

«Н овий псалом ж ивого слова...» Аналізуючи українську поезію пош евченківської доби, М и кола Зеров ставив Михайла Старицького у ряд поетів, які на магалися внести свіж ий струмінь у поетичне слово. Він назвав Старицького «найвидатнішим із у с іх » , хто перекладав інш о мовних поетів, «не боячися неологізмів та рідко вживаних слів, цікавлячись громадянською поезією росіян, пересаджуючи на український ґрунт ліричну манеру Г ей н е». Особлива м ис тецька вага Михайла Старицького-поета полягає не лише в ав торській творчості, а й у впливі на молоде літературне по коління 90-х років {Леся Українка, Володимир Самійленко), пдо заговорило по-новому, знайшло нові теми та поетичні форми. Новаторство письменника першим означив Іван Франка: «В т их перш их поезіях Старицького і всіх пізніш их бачимо виразно, що це говорить український інтелігент до рівних інтелектуалів про свої погляди та почування». Молодість поета, пора його громадянської свідомості припала на 60-і роки. Із реакцією, ш;о настала після появи Емського указу, збігся в часі розквіт його творчості. Тому цілковито виправданим є домінування громадянської лірики у доробку митця. Тема України у Старицького худож ньо розроблена найсильніше. Звучить вона у поезіях «Н и ва », «-До України», «До молоді». Написаний у формі заклику вірш «Д о м ол оді» (1876) виявляв позицію Старицького як поета і громадянина. Митець підкреслює активність молоді («в вас молода ще грає кров»), чистоту (« у вас в дум ках немає бруду»), громадянське призна чення {«мерщ ій несіть / Сліпому світиво просвіт и»). Поетові бачиться молоде покоління, у серці якого палає любов до зне доленого люду, повага до його слова {«В ш ануйт е рідну його річ, / Назвіт ь без хитрощів своєю »). Осуд існую чого ладу — «стоголовий людський кат / Лют ує, дуж чає щоднини» — домінує у настрої ліричного героя, щ о закликає українську м о лодь розігнати «непрозору, глупу ніч» самодержавства, добути ся світла волі, загартувавши дух «у чесній, славній борот ьбі». Ж одні утиски і переслідування не подолають любові молодого покоління, здатного покласти душ у за свій народ — така ідея вірш а-заклику «До молоді». Громадянськими настроями перейняті твори Старицького, в яких звучать мотиви народного безправ’ я і злиднів {«Ш вач к а », «Сумно і т ем ряво», « І ґвалт , і кров», «М іст о»), політич ного і національного гноблення {«З а лихими владарями», «Занадт о вж е!», «Серце моє н удн е», «До І. Вілика»). Боротьба південних сл о в ’ ян проти турец ького гн іту покликала до ж иття вірш і «До брон і!», «Смерть сл ов’я н и н а », «Н а прю !», «До сл ов’я н ». 100

П рисвячену доч ц і Л ю дм илі баладу «Г ет ьм а н » (1 9 02 ) написано з дотриманням усіх ж анрових канонів: сю ж ет має казково-фантастичний характер, адже описувана подія від бувається «у ніч водохресну тайничу, / Я к глупа настане пора». Трагізм ситуації (безсилля гетьмана розворупіити л ю дей, змусити вдруге повірити йому) сполучається з яскравим забарвленням оповіді. Традиційною ознакою балади є привид гетьмана, останки якого спочивають у «окритій від миру печері, / П ід дужим кремінним хрест ом » пом іж Дніпрових порогів. Оживлений кривавою сльозою , щ о стікає з хреста (хрест — символ України, щ о «крем ніє від т уги »), привид гетьмана піднімається з могили у ніч під Водохрещ а. Нічна подорож р ідн ою стор он ою враж ає гетьмана к он трастом цивілізаційних здобутків («Д е мрілись простори степів, / Тепер прост яглись залізниці / Й повстали будови двірців. / Розкинулись села повсюду, / Багато з ’явилось пишнот...») і вікової тривалості злиднів («Л иш гірше обдерта голота, / Лиш в тяжчих кайданах народ...»). Привид гетьмана, — хоч його імені не згадано, з контексту історичного (Богун, Кривоніс) та родинного (син Тимко) стає зр озум іл о, щ о й деться про Богдана Х м ел ьн и ц ь к ого, — усвідомлю є: саме він свого часу «к ров’ ю геть змив Україну / Та й ст иснув ще гіршим ярм ом ». Прагнення козацького очільника спокутувати провину перед народом лунає у закли ку «не гнути перед катом сп и н и ». Та цього заклику не чують «чубат і брат и»: «Одні полягли по могилах, / Д ругих зморду вали кати, / А треті всього відцурались, / Чим перше свя т ились сл ова...». Саме тут у ром античний тек ст твору Старицький ввів сучасність: обдурена і зраджена на П ереяс лавській раді У країна розгубила св оїх лицарів, стол іття неволі підірвали віру в чесність провідників нації — і «пере мучені діт и» української землі «у лави не сходят ься т ут ». Крик півня перериває очікування безрадісного гетьмана і повертає його знову в печеру, до хреста, де зі сльозами на очах і розпачем у серці він молить Бога за свій край. Інтимний світ ліричного героя Михайла Старицького найвимовніш е постає з його знаменитого «Виклику» («Н іч яка. Господи! М ісячна, зоряна...»), що був покладений на музику М иколою Л исенком . Разом з поезіями «Ж да н н я », «Н а озері», «С л ьоза», «В са дк у» вірш «В и клик» збагатив українську любовну лірику гармонійним поєднанням картин розкіш ної природи з почуттєвою тональністю — станом душ і ліричного героя. Ніжні звертання до дівчини (коханая, вірная, моя рибонь ко, лебедонько), змалювання краси української ночі, в якому 101

органічно сплелись зорові й слухові образи, риторичні оклики і запитання, щ о супроводж ують динаміку розвитку інтимного почуття, ритм (чергування 4- і 3-стопного дактиля у рядках, що римуються) — словом, уся поетика твору створює незабутнє враження. М истецьки використана гіпербола «сядем укупі ми тут під калиною — / І над панами я пан...» виявляє бездоган ний худож ній смак автора. Х удож ня довершеність твору дає підстави вважати його перлиною інтимної лірики. Отже, в поетичному доробку Михайла Старицького виокрем люю ться громадянська лірика, особиста лірика і переклади інш омовних творів. М іж п р едм ет н і парал ел і. У літ ерат урном у портреті «М ихайло П. Старицький» (1 9 0 2 ) Іван Франка зауважував, І що пункт Емського указу про заборону перекладів украI їнською мовою був неначе спеціально спрямований проти Стаі рицького, який уже уславився «як талановитий перекладач І Некрасова, Крилова, Лєрмонтова та сербського народного епоI су». Багато наступних дослідників трактували переклади і як «головний пункт літературної діяльності» письменника. «У країнізую чи» твори великих поетів через переклади, Михайло Старицький збагатив словник рідної мови багатьма новотворами. Такими є слова: мрія, страдниця, приємність, пестливо, пестощі, бруднити, жага, чудодій, з ’явисько, пиш нобарвний та інші.

Ґ \ П ідсум уй т е. 1. З’ ясуйте походження письменника. Чим уславився його рід? 2. Назвіть освітні заклади, де письменник навчався, і 3. У чому виявляється багатогранність таланту Михайла СтаI рицького? У яких мистецьких царинах він був найдіяльнішим? І 4. У чому Іван Франко вбачав новаторство Старицького-поета? І 5. Що єднало особисті й мистецькі долі Михайла Старицького та І Миколи Лисенка? 6. З’ясуйте роль перекладів Старицького для І розвитку української мови. 7. Вкажіть характерні ознаки для І поетової лірики. 8. У яких мотивах реалізується громадянська І поезія Михайла Старицького? 9. Як в Україні вшановують І пам’ять про визначного корифея українського театру? ВідповідаI ючи, використайте фото кабінету Михайла Старицького в будинІ ку-музеї письменника в Києві по вулиці Саксаганського (с. 99).

I І =

П ом ір куй т е. 1. Що зумовило появу інсценізацій і драматичних переробок Михайла Старицького? 2. Як вплинув Михайло Старицький на молоде літературне покоління? Назвіть представників цього покоління. 3. Чому в поезії «До молоді» митець використовує виключно спонукальні речення?

ИИ А н а л ізуєм о твір. 1. До якої тематичної групи лірики належить вірш «До молоді»? З’ясуйте його жанр. 2. Визначте ідею вірша, І зваживши на дату його написання. 3. Якими ви уявляєте собі І «борців за щастя України » ? Чи нагадують вони вам Шевченкових

102

I героїв? Якщо так, то чим саме? 4. Чи актуальні нині поетичні І заклики Старицького до тогочасної молоді? 5. Визначте віршовий І розмір поезії «До молоді». 6. Вкажіть жанрові ознаки балади у І творі «Гетьман». Які казково-фантастичні мотиви використовує І автор? 7. Хто є тим гетьманом, привид якого не має спокою? За І що він карається? Як зміст твору проектується на поетову суI часність? 8. Знайдіть метафори у вірші «Виклик», з’ясуйте їх І художнє навантаження. 9. Чим зумовлене багатство персоніфікаI цій у поезії «Виклик»? Яка народнопісенна традиція виразно І проступає у лексиці вірша?

І I І І I І I І І І I І

М и ст ец ьк а скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть картину Ю рія К а м иш ного «Театр життя», поясніть її назву. Чим вражає вас ця картина? Який вона має філософський зміст? Розкажіть про значення театру в житті Михайла Старицького. А яку роль відіграє театр у вашому житті? 2. Розгляньте скульптурну композицію «Маргарита Криницина та Олег Борисов у образах Проні Прокопівни й Голохвастова» (з кінофільму «За двома зайцями» за комедією Михайла Старицького (с. 98). Якими постають ці комедійні персонажі? Чи бачили ви цей фільм, чи були на виставі або читали п’єсу «За двома зайцями»? Якщо так, розкажіть, чим цей твір захоплює вас найбільше. Якщо ні, обов’язково прочитайте п’єсу, принагідно перегляньте фільм і театральну виставу, помилуйтеся увічненими у скульптурі персонажами на Андріївському узвозі в Києві (скульптори В. Сивко, М . Щ ур).

Юрій Камишний. Театр життя. 1997

103

«Буш у боронить жменя левів» (М и хай л о Ст арицький) Х удож ня проза Михайла Старицького становить значну частину його мистецької літературної спадщини, розмаїту як ж анрово, так і тем атично. А втор бл и ск уч и х оповідань і повістей про сучасне письменникові ж иття, Старицький все ж найбільше відомий своєю історичною прозою. Цей пласт його творчості представлений нсанрами повісті та роману. У сі во ни — про героїчну боротьбу українського народу за свою волю і незалежність у минулі часи. Це — романна трилогія Ста рицького про Богдана Хмельницького («Перед бур ей », «Б у р я », «У пристани»), роман про часи гайдамаччини «Последние орльї», дилогія про гетьмана Івана Мазепу («М олодость Мазепьі», «Р уи н а») та роман про ватажка селянських повстань на Поділлі «Разбойник К армелю к». У сі ці твори були написані по-російськи. Сучасні дослідники сходяться на думці, що це зумовлено, з одного боку, вимогами цензури, з інш ого — праг ненням донести героїчну історію українського народу до все російської читацької аудиторії. Історично-пригодницька література в українському письмен стві розпочинається з Михайла Старицького. Услід за Панте леймоном Куліш ем, автором перш ого історичного роману в національній літературі («Ч орна рада»), Михайло Старицький скористався схем ою , запровадженою у цей жанр англійським письменником Вальтером Скот т ом: історична лінія у творі обов’ язково переплітається з любовною . П ричому любовна л інія має св о ї канони: щ асливом у поєднанню закохани х обов’ язково передують труднощ і, які нелегко подолати. Тра диції у написанні історичних творів передбачали вибір найбурхливіш их епох, насичених яскравими подіями і визначними особами. Елемент ідеалізації супроводжував характер голов них персонажів. Пригодницькі елементи мали підтримувати читацький інтерес. Завдання ж С тарицького подвійно ускладнювалося: розділи, публіковані в газеті (а саме так друкувались його історичні твори), слід було завершувати інтригою , яка бі стимулювала цікавість до подальшого про читання. Історична і худож ня правда у творі гармонійно поєднані: поряд з історичними особами діють і вигадані герої. Першим історичним твором Михайла Старицького є повість «О бор он а Б уш і» (1 8 9 1 ). Твір сп оча тк у було написано російською м овою («Осада Б уш и ») і опубліковано в газеті «М осковский листок» 1891 року. Згодом (1894 — 1895) в укра їнськом у перекладі автора повість під назвою «Облога Б уш і» видрукували у львівському журналі «З оря». «Оборона Буш і» має підзаголовок «Історична повість з часів Хмельниччини». В основі твору — дійсні історичні події, що 104

відбувались у м істечку Буші на Поділлі, яке у XVII столітті бу ло фортецею. Після невдалих спроб взимку і весною 1654 року зламати опір козаків численне польське військо у листопаді того ж року після тривалої облоги здобуло фортецю. Така історична канва повісті. Її невеликий обсяг не завадив авторові порупіити багато проблем, характерних для усієї історичної прози письменника: народ та історія, масовий героїзм у ви звольній боротьбі, виховання національної сам освідом ості, глибина народної моралі та етики. Взяті за епіграф слова з народної думи відразу налаштову ють читача на драматичний перебіг подій, а початок твору уви разнює це відчуття завдяки мистецьки використаній градації. Письменник виводить на суд читачів добу, коли «два кревних народи, призначені на дружне та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стяги, стали «у дідівську славу дзвони т и». Відтворюючи цю добу, він користується як реалістичними, так і романтичними барвами. Змальовуючи українців, Старицький тяж іє до романтичної манери. Саме так (від портрету — аж до звершення героїчного вчинку) показано у творі головну героїн ю , доньку сотни ка ф ортеці О рисю Завісну: «Вродливого личенька риси і елегантні, й ш ляхет ні; в чорних, ст иснут их трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровім чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса». Саме цій дівчині належить здійснити подвиг — підірвати порохові склади фортеці. Душа Орисі стра ждає, бо у час найвищ;ого випробування поряд з нею нема «влас тителя радісних мрій», коханого Антося. Його поява у стані ворогів спричинює подвійну муку. У душевному сум ’ ятті, що охоплює дівчину, відданість Україні переважає над почуттям кохання. В образі Орисі автор змалював характер романтично цілісний, здатний на самопожертву в ім ’ я суспільних ідеалів. Таємниці і пригоди супроводж ую ть Орисиного обранця упродовж життя. А нт он К орецький виріс у козацькій родині Завісних, виховався на українських традиціях, сприйняв усім серцем мораль нового оточення. Силою обставин він потрапляє до свого природного середовища, довідується про свій спадок і шляхетські привілеї. Магнат Чарнецький, його дядько по ма тері, лукаво переконує нащадка вельможного польського роду Корецьких «прийти до стерна уряду» і переконати «туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування», «не видирати від оборонців своєї країни їх права», «не знущатися над їх святою вірою». У спілкувгшні з родовитою шляхтою з’ясовується омана. Одурений у своїх найщиріших по мислах і почуваннях Антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з к о 105

КостянтинМаковськии Запорізький козак. 1884

трою готовий розділити і любов, і смерть. Усвідомлення козацької пра воти, любов до Орисі диктують йому лицарський вибір — чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за віру, яку прийняв усім серцем. Реалістичний спосіб зображення польської ш ляхти у повісті демон струють образи коронного гетьмана П от ец ьк ого (« і криклива пиш но та, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розп усних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесиле на п ост ава»), польного гетьмана Л я н ц к о р о н ськ о го {«одя гн ен и й в обличчя йому

повне дост ойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум »), воєводи Ч арнецького, постава якого уособлює «пекло і ж а х», а «в зеленаст их очах яскріє сваволя і лют іст ь». Поведінка ш ляхтичів відповідає портретним характеристикам: П отоцький прагне перемоги, бо за мурами Буш і «кобіти і лю бощ і», Чарнецький силкується повернути втрачений маєток, до тверезого голосу Л янцкоронського нема охочих прислуха тися. А саме він, керуючи взяттям Буш і, по-військовому чесно визнає: фортецю «боронить жменя л ев ів ». Романтичним ореолом повиті образи захисників ф орт е ці — сотника Завісного, хорунж ого Островерхого, Вернидуба, Мастигуби, Ш рама, Безвухого, Книша, Безногого, Лобуря та інш их, наділених не менш промовистими козачими іменами, їхн ю геройську смерть письменник подає у романтичному ключі: «Сивий запорожець Б езвухий уже чотирьох шляхтичів пиш них шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встро мити кинджала, але догодила і йому криця ш ляхет ська у лівий висок, і сп ’янів козак від того чоломкання, випуст ив з дуж ої руки омочене у крові лезо і безвладно р ухн ув на зем лю»; «і знялась, полетіла козача душ а за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяж них прост орів»; «і кожен почував над собою вже помах смерті крила». Іскрометний гумор козацького лицарства яскраво проступає в образній ха рактеристиці гарматного арсеналу оборонців Буш і: «товстоп узи ха », «пані вельмож на», «добродійка», «баба», «панянки» тош;о. Упродовж усього розвитку драматичного сю ж ету твору такі і подібні вкраплення зворуш ую ть читача, зм уш ую ть м им оволі всм іхн ути ся, захоплю ю чи сь здатністю українця жартувати навіть на порозі смерті. 106

Описи природи в повісті підпорядковані авторському заду мові — увиразнити романтичні постаті захисників фортеці: ^Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в сам их сорочках, що парусили на вітрі, та в широких шт анях з такою втіхою походжали, немовбито душ ної літньої ночі, чекаючи до розмови к оханк у». Михайло Старицький розповів про козацькі «щирозлоті серця, і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні». Зміст повісті змушував поміркувати («Х іб а ж таким виром нелю дських загар може бути владована згода в розхи таній і облитій кров’ ю держ аві?») і утверджував у думці — «вищ е від любові до своєї вітчизни немає на світ і!». Дослідники історичної белетристики письменника вважають «Оборону Буш і» підготовчим етапом до написання трилогії про визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тенденція Михайла Старицького робити героїв своїх творів носіями конкретних ідей сприяла символічності як окремих образів, так і повісті загалом. Самопожертва в ім ’я суспільних ідеалів — така головна ідея повісті.

❖

П ом ір к уй т е. 1. Чим схожі повісті «Захар Беркут» Івана Франка та «Оборона Буші» Михайла Старицького? 2. Якою мірою повісті Старицького стосується Франкова теза: «П раця історична має вартість, коли факти в ній предст авлені докладно і в причи новім зв’я зк у; повість історична має вартіст ь, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних ж ивих людей, то значить, коли сама вона жива й су ч а сн а »! 3. Чим образ Орисі збагатив галерею жіночих образів українського письменства? Носієм якої ідеї виступає жінка в цьому історичному творі? 4. Порівняйте образ Орисі Завісної і Лесі Череванівни з «Чорної ради» Пантелеймона Куліша. Чим вони подібні, а чим різняться? 5. Хто з героїнь Марка Вовчка цільністю характеру подібний до Завісної? А н а л ізуєм о твір. 1. З’ясуйте жанрові ознаки твору «Оборона Буші». 2. Яка історична основа повісті Михайла Старицького? 3. Сформулюйте ідею твору. 4. В чому виявляється багатопроблемність повісті? 5. Які засоби використовує письменник для тво рення образу Завісної? 6. Чому Орися убила свого батька? По ясніть цей епізод. Висловіть власне ставлення до зображуваного. 7. Яке місце у системі образів повісті посідає образ отця Василя? Що він символізує? 8. У чому виявляється поєднання романтичної і реалістичної манери зображення у творі «Оборона Буші»? 9. Назвіть слова-історизми, використані у повісті. Яка їх частка у структурі твору і художнє навантаження? 10. Поясніть символіку епіграфа. 11. Зробіть порівняльну характеристику сотника Завісного і гетьмана Потоцького. 12. Схарактеризуйте образи захис ників фортеці. Описуючи козаків, використайте картину Кост ян тина М а к овськ ого (с. 106). 13. Як ви гадаєте, хто переможець

107

і І І І

боротьби, зображеної в «Обороні Буші»? Обґрунтуйте свою думку. 14. Які епізоди повісті позначені сценічними ефектами? Як ви гадаєте, чому? 15. До яких засобів виразності найчастіше вдається письменник? Свої висновки підтвердіть прикладами з тексту.

^ І і

Т ворче завдання. У світлі прочитаної повісті письмово прокоментуйте поетичні рядки Івана Іова : «Замок злетів у повітря, а душ і / Д осі літають у тому повітрі... / Оборона Буш і, оборона Буш і — / Ц е для кожного з нас оборона / д уш і» .

І І І =

М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте на І форзаці картину Сергія В аси льківськ ого «Портрет гетьмана Івана Мазепи у лицарських обладунках». Яким постає державний діяч на картині? У яких історичних творах Михайла Старицького гетьман є об’єктом художнього зображення? Назвіть твори світової літератури, присвячені життю й діяльності Івана Мазепи.

«Я думаю, що моя сила найбільша у драм і» (М и хай л о Ст арицький) Оригінальну драматичну творчість Михайла Старицького найяскравіше представляють його драми «Н е суди л ось*, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниціі>, «Т ал ан». «Н е судилось» (1883) — твір про стосунки інтелігенції та се лян. Нещасливе кохання дівчини Катрі до панича Михайла Ляш енка — це канва, через я ку розкривається глибокий соціально-психологічн ий конф лікт. Н овим для тогочасної української драматургії був виведений у творі образ Павла Чубаня. Цей інтелігент-демократ зміст свого ж иття бачить у служ інні рідному народові — насамперед через його просвіту. Твором «перш орядної ст ійкост і» назвав Іван Франка драму, зміст якої «обертаєт ься на соціально-етичнім, ґрун т і». Сюжет пісні про отруєного Гриця (її авторство приписують полтавській піснетворці М арусі Ч урай) ліг в основу драми М и хайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887). Літературна версія Михайла Старицького відрізняється від інш их інтерпретацій відомого пісенного сю ж ету посилен ням соціального аспекту конф лікту. П ідстаркуватий сіл ь ський глитай Х ом а, закоханий у вісімнадцятилітню М арусю, виріш ує «грішми поборотись з красою». Його бажання одру ж итися з дівчиною супроводж ується підступами, в результаті яких він таки розлучає закоханих. Смерть Гриця, божевілля Марусі та самогубство самого Х ом и доверш ують розв’ язку конфлікту. Сценічність цієї п ’ єси досягалася етнографічнофольклорною основою, виразним драматизмом ситуацій. Новаторську сторінку драматургії Михайла Старицького становлять п ’ єси із ж иття інтелігенції — «Розбите серце», «Т а лан», «Крест ж изни». Психологічна драма «Талан» (1893) — вершинний твір драматурга. Вперше в українській літературі 108

письменник звернув увагу на життя українських професійних акторів.

Твір присвячено М арії Заньковецькій, вона ж стала прототипом го ловної героїні — М арії Л учицької та виконавицею цієї ролі на сцені. Ш лях Л учи ц ької на сцену був складним, однак незмірно важче для неї виявилось реалізувати свій мистецький дар. Боротьба за влас ну гідність супроводж ує як приват не, так і публічне ж иття героїні. Актриса гине молодою, сягнувши апогею театральної слави. Ні заздрість К вятковської, ні визиск Котенка, ні продажність Юрковича, ні підступи свекрухи не здолали прагнення артистки до чи стоти стосунків, до відданості справі слу ж іння театру. Н ерівна боротьба завершилася перемогою Лучицької. Найвиш;ий творчий злет, щире ви знання публіки, якій дарувала свій Наталія Антоненко. талант до останку, каяття недругів Ілюстрація до драми «Талан» і любов чоловіка супроводж ую ть відхід актриси у кращ і світи. Так завершується драма. Показавши особливості буднів театраль ної трупи, Старицький зачепив проблему, щ о не втрачає акту альності донині — проблему вибору між коханням, подружнім життям і сценою, без якої для актора неможлива повнота буття. Світ театру, ж иття по той і по цей бік лаштунків драма тург показав у п’ єсі переконливо і всебічно. Промовиста й назва твору — «Талан». Нелегка доля (власне — талан) актриси зворуш ує і сучасного глядача, приваблюючи глибоким психо логізмом образу Марії. Людмила С т а р и ц ьк а -Ч ер н я хів ськ а про особл и вості батькових та й всіх українських драм писала так: «Іст от ою драми була й буде душ евна боротьба людини чи то з долею, чи з власним почуттям, чи з ворожим класом — це залежить од часу життя, — незмінним лиш аєт ься сам принцип драми: боротьба, яка одбилася в душ і лю дини». Вміння Старицькогодраматурга розкрити душевний стан людини, показати зміну її почуттів і плин думок забезпечило творам письменника сценічний усп іх, над яким час невладний. 109

Словникова робот а. 1. Запам’ ятайте літературознавчий термін.

С оціально-побут ова драм а — драматичний твір, у яком у конфлікт має соціальний характер і реалізується через картини ж иття і побуту героїв. 2. Які з відомих вам п’єс можна віднести до соціально-побутових драм? А н а л із у є м о т вір. 1. Назвіть оригінальні драматичні твори Ми хайла Старицького. З ’ясуйте характер конфліктів у них. 2. Ви значте художні особливості п’ єси «Талан», проблематику й композицію. 3. Окресліть характери дійових осіб. 4. Яка роль ремарок у драмі «Талан»? 5. Відшукайте у тексті твору (включно з ремарками) приклади професійної лексики акторів. Поясніть значення двох-трьох театральних термінів, вжитих у п’ єсі. Як це характеризує мовну палітру Михайла Старицького? М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте ілюстрацію до драми «Талан» (с. 109). Кого змалювала Н ат алія А н т он ен к о? Опишіть психо логічний стан героїні, використовуючи цитати з п’єси. Робот а у гр уп а х. Розбийте клас на 5 груп, кожна з яких підготує відповіді для заповнення назвами творів Михайла Старицького однієї колонки запропонованої таблиці. Накреслену на дошці таб лицю поступово заповнять представники від груп.

Таблиця: Творча спадш;ина Михайла Старицького Драматургія Поезія

Проза

оригінальні твори

інсценізації та сценічні переробки

Переклади

^ Т в о р ч е завдання. Підготуйте інсценізацію п’ятої дії драми «Та_ ■ лан». Продемонструйте свої акторські здібності на сцені під час і шкільного свята. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ З е р о в М. 'Літературна позиція Старицького / / З е р о в М. Українське письменство. — К., 2003. Л е в ч и к Н. Далекі образи — близькі ідеї / Історична проза М. Старицького / / Слово і час. — 1990. — № 12. П ер евірт е себе. І. В иберіт ь оди н правильний варіант відповіді: 1. Вкажіть твір Михайла Старицького, що розкриває долю мисте цької особистості: а) «Оборона Буші»; б) «Талан»; в) «Виклик»; г) «Розбійник Кармелюк». 2. У жанрі історичної повісті написано твір Михайла Старицького: а) «Не судилось»; б) «Оборона Буші»; в) «Гетьман»; г) «Останні орли».

110

3. Вкажіть роки життя Михайла Старицького: а) 1814— 1861; б) 1840— 1904; в) 1838— 1918; г) 1842— 1910. 4. Автором першого літературного портрета, у якому проаналі зовано творчість Михайла Старицького, є: а) Микола Зеров; б) Михайло Драгоманов; в) Іван Франко; г) Пантелеймон Куліш. 5. За наведеним уривком визначте віршовий розмір, яким напи сано баладу «Гетьман»: У ніч водохресну, тайничу. Як глупа настане пора. Хтось гонить конем ясногривим По хвилях холодних Дніпра. а) чотиристопний ямб; б) тристопний амфібрахій; в) тристопний анапест; г) чотиристопний амфібрахій. II. В иберіт ь два чи більш е пра ви л ьн и х варіант ів відповіді: 1. Вкажіть авторські твори, щ;о стали народними піснями: а) «Журба» Леоніда Глібова; б) «Виклик» Михайла Старицького; в) «До кобзи» Пантелеймона Куліша; г) «До молоді» Михайла Старицького; ґ) «І виріс я на чужині» Тараса Шевченка. 2. Виберіть назви тропів і фігур, використаних у поданому уривку з поезії «Виклик»: «Н ебо незміряне всипано зорями - / Щ о то за божа краса! / Перлами-зорями теж під тополями / Грає перлиста р о са »: а) епітет; б) персоніфікація; в) порівняння; г) риторичний оклик; ґ) гіпербола; д) оксюморон; е) звуконаслі дування; є) метонімія. 3. Вкажіть жанри, що не належать до драматичного роду літерату ри: а) трагедія; б) комедія; в) водевіль; г) повість; ґ) мелодрама; д) фарс; е) оповідання; є) драматична поема. 4. Вкажіть письменників, чиї твори були інсценізовані чи зазнали драматичної переробки під пером Михайла Старицького: а) Вальтер Скотт; б) Еліза Ожешко; в) Пантелеймон Куліш; г) Іван Нечуй-Левицький; ґ) Тарас Шевченко; д) Юзеф Крашевський. I I I . П и сьм ово д ов ед іт ь або сп р ост уй т е од н у з тез: а) «Більшої уваги, ніж оповіданню, реалісти (Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький) надають історичному романові та повісті... При цьому романи й повісті... творять з ме тою, прикладною до сучасності: нагадати своєму народові його героїчні традиції, провести через історичну алегорію сучасні думки, посилити народну самосвідомість» (Валерій Шевчук)-, б) «Старицький — один із перших національних поетів, що, за образним висловом Франка, перестали «нат ягат и на себе мужицьку свит у» і саме цим вплинули на своїх літературних наступників» {М икола Зеров).

Новаторство української поезії 7 0 —90-х років X I X століття Українська лірика останньої третини X IX століття розвива лася під гаслами новаторства, тематичного і стильового онов лення. Поети взялися за культурне і національне відродження України, продовжили кращ і традиції майстрів слова, оновили тематичний репертуар, жанрову систему, образний світ. У х у дож ній практиці митці органічно поєднали стильову палітру ром антизм у, реалізму і м одернізм у. З тогочасн ою єв р о пейською лірикою українська поезія зближ ується активним життєсприйманням, порушенням одвічних питань буття, зобра женням ж иття простої людини, проникненням у глибини її душ і, пош уками нових форм змалювання національного світу. М одер н ізм (франц. moderne — сучасний, новітній) — літературний напрям останньої третини X IX — X X століть. Виник у Ф ранції і набув поширення в європейських літерату рах як заперечення натуралістичного зображ ення світу. Модернізм о б ’ єднаний ідеєю оновлення філософських основ і творчих принципів змалювання світу і людини. Складається зі стильових напрямів неоромантизму, символізму, імпре сіонізму, експресіонізму та інш их. Суб’ єктивізм — наріжний камінь у модерністській естетиці. Характерними ознаками українського модернізму є: заперечення декларативної тен денційності мистецтва й утвердження естетичних критеріїв як дом іную чих; принцип синтезу мистецтв, злиття реально го і фантастичного, новаторство змісту і форми; відбиття «ф іл ософ ії ж и т т я », інтерес до ду ховн ого світу людини, відсутність соціальної типізації. Саме ж и ття поставило перед м итцям и завдання бути «м одерними», тобто сучасними, актуальними. Це означало втілити в ж ивих образах швидкоплинний час, бути відданим ідеям гуманізму, демократизму, свободі людини і народу. Таке завдання успіш но вирішували Іван Ф ранка, Я ків Щ оголев, Іван М анж ура, Борис Грінченко, М ихайло Старицький, Олена П чілка, Уляна К равченко, Клементина П опович та інш і. На їхню думку, сучасний твір виражає риси нового світоспри ймання. Тому поезія худож ньо відтворю є стрім кі порухи історії, зміни в долі народу, духовний світ тогочасної людини. Розквітає громадянська, пейзажна, мариністична, урбаніс тична, інтимна лірика. Проте повнокровном у розви ткові української лірики цієї доби заважала політика зросійщення України, здійснювана російським самодержавством, заборона 112

українського друкованого слова. Митці докладали героїчних зусиль, аби видати книгу і донести до читача рідне слово. В Україні побачили світ збірки поезій М ихайла Старицького «З давнього зш итку. Пісні і думи» (1881), Олени П чілки «Думки-мережки» (1886), Олександра К ониського «Порвані струни» (1886), Івана М анж ури «Степові думи і співи» (1889), Павла Г рабовського «Кобза» (1898) та інші. За цих умов поезія була і захисницею народу, і трибуною, і вираженням настроїв ш ироких верств населення, і виявом духовного потенціалу. З цього випливало розуміння ролі українського поета в житті суспільства. Пам’ ятаючи тезу англійського поета Персі Біші и іел л і «Коли в народу немає вождів, тоді вождем його стають поетику, митці вірили в життєдайну силу поетичного слова, яке поставили на служ бу народові, його культурі, прав української людини, вірили у свою місію будителів національної і людської гідності в українстві. «Сійте в головах думи вольнії, / В серцях жадобу братолюбія, / В грудях сміливість до великого / Бою за добро, щастя й волю всіх!» — закликав Франко своїх побра тимів по перу, вбачаючи у поезії зброю в боротьбі за національ не, духовне і соціальне розкріпачення людини. Важливу роль відіграли збірки Івана Франка «З вершин і низин», Лесі Українки «На крилах пісень», позначені новатор ством. У художньому світі Франка контрасти соціальних аспектів життя, «низин» і «вершин», картини приниження людини межу ють із мотивами величі, богатирської і духовної сили особи, закликами будувати незалежну державу (цикл «Україна»). Ш ирокий мистецький резонанс мала збірка Лесі Українки. Як зазначив Осип М аковей, книга поетеси засвідчує, ш,о сучасній Україні потрібні не «голосіння», а вольова дія, енергія. Пафос її лірики зумовлений колоніальним становищ ем України, необхідністю боротьби з поневолювачами. Її поезію проймають прометеївські мотиви; активність, дієвість характеризують поведінку ліричного героя, його духовний світ. Іван Ф ранко — центральна фігура української поезії цього періоду. У ній немов концентруються найголовніші тенденції розвитку й оновлення лірики. Митець був організатором літе ратурного процесу, спонукав поетів-сучасників до перекла дацької діяльності. Б урхливо розвивалася гром адянсько-політ ична лірика (Михайло Старицький, Іван Ф ранко, Павло Грабовський). Х а рактерними ознаками її були захист і обстоювання національ них прав українського народу, рівності, свободи, заклики до руйнування антигуманного світу. Ліричний герой своєю нероз ривністю з рідною землею нагадує античного Антея. Проте в українських поетів він виразно індивідуалізований, наділений 8 У к р . л іт ., 10к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

113

автобіографічними рисами, по-романтичному натхненний, душевно вразливий. М икола Зеров відзна чив, що лірика останньої третини X IX стол іття сповнена «героїзм у сам опож ерт ви, сам опосвят и — поезія «кам енярська». Це визначи ло естетичну стратегію української поезії: акт ивне вт ручання в сусп іл ьн е життя, формування національно свідом ого читача. Тому в худож ньому світі поезії важ ливими см исловим и поняттям и стають народ, нація, Україна. П оетичний образ У країни. Ви пригадуєте, щ о глибоко ф ілософ Олена Пчілка ський образ України створив Тарас Ш евченко. У митців останньої третини X IX століття він був спрямований проти ім п ерського поняття «М а л ор осія », витіснивши його інш ими, щ о підкреслювали давні традиції української державності — Україна-Русь, Україна, українці. Вони вж иваються у поезіях Михайла Старицького, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Олени П чілки, у гімнах «Щ е не вмерла Україна» Павла Ч убинського, «Бож е великий, єди ний, нам Україну храни» Олександра К ониськ ого. П атріотичним паф осом прой няті п оезії Олени П чіл к и (1849 — 1930), матері Лесі Українки. Любов до рідного краю, його пісень, українського слова — центральна тема збірки Оле ни Пчілки «Д умки-мереж ки» (1886). Свою закоханість в У к раїну поетеса часто виражала через пейзажі. Її лірична героїня милується не так краєвидами, як глибоким духовним нача лом, безсмертям рідного слова — запорукою вічності України, щ о окреслюється в поезії «Волинські спогади»: «Волинь неза бутня, країно славут ня! / У пишній красі ти красуєш ! / Зда вен твою бачу українську вдачу, / Здавен мою душ у чаруєш! / Я рідную мову, ту любу розмову / В краях т воїх всюди вчуваю, / Те слово живуще — віки невмируще — І я скрізь в тобі серцем віт аю ». Виникає мотив матері-землі, матері-природи, як первісного творчого начала в ж итті Вітчизни, народу, окре мої людини (сонет «Діброва смутная вже листячко ронить»). Поетеса порушила питання про діяльну любов до України, створивш и героїчні характери, які віддано служать Україні. Такими є митець із вірша «Посмертна ш ана», героїня з поеми «Козачка Олена». Дія у творі відбувається у другій половині XVII століття — трагічну для України добу м іж усобних чвар. 114

Олена Пчілка висвітила тему боротьби проти національного гніту і самовідда ного служ іння Україні. У художньому моделюванні образу України виявилося різне сприйняття митцями дій сн ості — ліричне спри йняття (Михайло Старицький), істо ріософське (Іван Франко, Василь МоваЛ иманський), узагальнено-т рагічне (Павло Грабовський), сентименталь не (Василь Кулик). Поняття вітчизна конкретизується, наповнюється ж и т тєвим змістом, подається в динаміці з рухом історії. У поетичних творах Іван Манжура доби Україна уподібнюється матері — найсвятішому на землі, що випливає із світорозуміння народу. Крізь призму образу козака Невмираки у творі «Великі ро ковини^ Іван Ф ранко прославляє волелюбний, героїчний дух українського народу. В образі козака, який прокинувся з віко вічної сплячки, відтворено картину духовного відродження народу, його національно-визвольні прагнення. Устами свого героя поет картає українців за комплекс меншовартості, без характерність, безвольність, «м алоросійство», котрі насаджу валися напасниками, аби народ тримати у неволі. Водночас він вірить у пробудження України: «Довго нас недоля жерла, / Досі нас наруга жре, / То ми крикнім: «Щ е не вмерла, / Щ е не вмерла і не вмре!*. П оетичний образ Вітчизни поглибив Іва н М ан ж ура (1851— 1893) у збірці поезій «Степові думи та співи» (1889). Він змалював величний образ трудової України («З заро бітків», «Бурлака»), ж иття селян («Н а степу і в ха ті»). Її обри си домальовують картини матері-природи, яка вимагає від синів своїх пробудження, праці, дій. Ліричний герой «Думи» зливається з нивою, розуміє її як ж иву істоту, ствердж уючи: «М и не ліниві хлібець святий працюват и». У циклі «Сум» поет звертається до України, називає її «коханою ненькою» і зізнається, щ о любить її не за драматичну історію , а за високий дух і веселу, жартівливу вдачу народу. Поет вірить у те, що Україна здобуде волю, і це допомагає йому ж ити і творити: «Я син твій, нене Україно, народу парост я т вого». Інтимна лірика. В українській поезії доби здійснювалися інтенсивні пош уки нових шляхів ліричного освоєння світу, з художньою проникливістю поети розкрили багатий внутрішній світ людини, її почуття, переживання. Інтимна лірика досягає високих мистецьких зразків у творчості Івана Франка («Зів’яле

115

листя»), Михайла Старицького («З давнього зш итку»). Якова Щ оголева («М аруся», «Х а та », «П існ я »), Івана Манжури («Л елії»), Сидора Воробкевича («Над Прутом», «Там на розі», «Цвіли дві рожі білі»). Чарівність любовної лірики цього періоду полягає у глибокому її зв’ язку з українським фольклором, у чер панні з народних пісень щедрих образів, мотивів, ритмомелоди ки. Зачарований вродою дівчини, герой Сидора Воробкевича звертається до рожі, криниці, берези з проханням допомогти розвіяти чари кохання. Та воно з новою силою розпалює жар його серця (цикл «Пісні без імені»). У цьому циклі митець окреслює цілу гаму почуттів: у вірші «Марно вік мій упливає» закохана Ка труся побивається за милим, якого забрали в рекрути. Неподільне кохання виступає як лейтмотив поряд із темою страждань душі від зради коханої людини чи її обману. За силою натхнення, просвітленості, страждання, поетизації й водночас згуби) любові Воробкевич створив справжні перлини лірики: «Заграй ти, цига не старий, / Такої, як гадаю; / 1 гроші дам, вина ти дам /1 всього, що лиш маю: / Бо лютий біль отут горить / І груди розпирає, / І бідне серце так болить, / Щ о гине, умирає t>.

М ист ецька скарбниця. Сидір Воробкевич до своїх поезій «Заграй ти, цигане», «Ви, дівочі сині очі», «Якби була я зозулею» написав музику, згодом ці пісні стали народними.

I I І І І

П ідсумуйте прочитане. 1. Під якими гаслами розвивалася українська поезія 70— 90-х років X IX століття? В чому своєрідність її тем, мотивів, образів? 2. Які чинники заважали повнокровному функціонуванню поезії цього періоду? 3. Що вам відомо про Олену Пчілку? 4. Хто з поетів останньої третини X IX століття продовжив традиції Тараса Шевченка? 5. Назвіть ознаки українського модернізму.

^ І і I I І І

Поміркуйте, і . Чим суголосне висловлювання Персі Біші Шеллі «Коли в народу немає вождів, тоді вождем його ст ают ь поети* з діяльністю українських митців? Чим приваблює вас патріотична лірика останньої третини X IX століття і якими мотивами вона перегукується з творами Шевченка? 2. У чому полягає духовна краса ліричного героя митців доби? 3. У чому своєрідність інтимної лірики останньої третини X IX століття? Як вона співіснує з громадянською лірикою цього періоду?

І^р,Творче завдання. Складіть усний твір-мініатюру «Величний і =■" драматичний образ України в поезії 70 — 90-х років X X століття». СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В и ш н е в с ь к а Н. Олена Пчілка / / О л е н а П ч і л к а . Твори. — К ., 1998. Т к а ч у к М. Українська поезія останньої третини X IX століття: основні тенденції розвитку й естетична стратегія. — Тернопіль, 1998.

Я к ів Щ о г о л е в (1823— 1898) Господь талан мені послав Розумним словом володіти, Щоб я народу повідав Із серця вирвані завіти. {Я ків Щ оголев)

Я ків Щ оголев — митець витонче ного х уд ож н ього см аку. В його творах, на погляд Богдана Л епкого, видно естети чну к ул ьтур у, гарну дзвін ку м ову, бездоганну поетичну форму, власний філософський погляд на буття України. Митець збагатив образний світ ук р аїн ськ ої ліри ки, представив твори багатьох ж анрів: поезії-медитації, філо соф ську лірику, пісні, елегії, притчі, балади, легенди, псалми. «Гордовитий плавав лебідь білокрилий по глибокому ставу» (Я ків Щ оголев) Яків Іванович Щ оголев (Щ оголів) народився 5 листопада 1823 року в м істі Охтирка на Слобожанщині (тепер Сумської області) в родині повітового служ бовця з дворян. Хворий з дитинства на сухоти , він виховувався в домашній атмосфері шани до книги. Перші вірші оприлюднив в альманасі «М оло дик» (1843). 1848 року він закінчив університет і понад двад цять років служ ив чиновником. Будинок Щ оголева в Харкові став місцем, де збиралися митці, відбувалися літературно-музичні вечори. Відомо, що поет був великим шанувальником музики. Його сини гарно грали на скрипці, молодша дочка — на арфі. Цей музичний інструмент поет дуже любив, навіть перед смертю сказав дочці: «Ж аль мені вмирати, бо не почую арфи*. Перебуваючи на служ бі, Щ оголев не брав участі в літератур ному процесі. У 1864 році він знову почав писати, почувши в гостях пісню на свої слова «Гречкосій» («У п олі»), музику до якого написав чеський композитор Венцеслав Єдлічка. Яків Іванович запишався, щ о «прорубав вікно» українській пісні в будинки інтелігенції, створив чотири поезії і знову надовго за мовк. Тільки з 1876 року Щ оголев активно пише вірш і, опри люднюючи їх у альманахах «Л уна», «Рада», в журналі «Зоря». Окремо вийшли збірки поезій «В орскло» (1883), «Слобожан щ ина», що побачила світ у день його смерті — 8 червня 1898 року. Останнім поет написав вірш «Л ебідь», порівнюючи себе з умираючим лебедем: «Так в той час, як настигає / В самоті 117

його кінець, / Гордовито умирає / Непривітаний співець». Таким неоціненим поетом вважав себе Яків Щ оголев. У наш час з ’ являються статті, в яких визначено вагоме місце митця в українській поезії кінця X IX століття. «В мене струни, повні гарту» (Яків Щоголев) Яків Щ оголев формувався під впливом романтичної поети ки, в якій антитеза відігравала конструктивну роль у розгор танні ліричного сюж ету. Він володів мистецтвом об ’ єктивного опису, немов відстороненого погляду на світ і людину. Проте саморозвиток митця посприяв творенню ним психологічної лірики, поезій-рефлексій, наповнених філософськими виміра ми, меланхолійними і сумними мотивами, глибокими узагаль неннями буття людини. Збірку «В орскло» відкривала програмова поезія «Ст руни», в якій змальовано Україну в біблійному плані — ніби долину плачу. Ліричний герой оглядає вражаючу картину бідувань народу: сірома «над роботою за скибку / К ров’ ю обливалась», згорьована мати тулить до серця хвору дитину. Ці образи увиразнюють естетичне кредо митця-демократа, який ставить своє слово на служ бу гнобленим. Щ оголева називають «українським Тют чевим», підкреслю ючи цим філософську багатовимірність його худож нього світу. Митець порушував загальнолюдські проблеми буття: добра і зла, смерті і безсмертя. Одним із шедеврів лірики Якова Щ ого лева є переспів 137 псалма — «Псалма Д авидового», знаходя чи в ньому тематичну близькість ідей та почуттів, щ о хвилюва ли його як поета і громадянина. Цей твір відкриває митця як палкого патріота, обуреного підневільним станом України. У вірш і проводиться аналогія між Україною і Єрусалимом, Вавилоном — «тю рм ою народів» і Р осійською імперією, що поневолила Україну. Щ оголев використав мотив «нім ої» пісні, знищення арфи на знак протесту проти рабства і насильства: ніколи митець та уярмлений народ не буде співати своїм напас никам. Ліричне висловлювання ведеться від імені «м и » у перш их трьох стофах: «Х іба ж, як ниєм по родині, / То тут господню пісню нам / Співати можна на чужині, / Я к ми колись співали т ам?» . У наступних строфах оповідь веде ліричне «я » — псаломщ ик-патріот. Він не має комплексу рабської психології, пасивного сприйняття долі як визначеної даності. Його лірична сповідь засвідчує непокору завойовни кам. Це розмова з Богом — стогін душ і, скарга на «вави лонський полон» України з усіма її нещастями, бідами, а головне — духовним поневоленням, забороною рідної пісні, української мови. 118

у річищі поетики реалізму Щ оголев змальовує образ людини праці, її щоденну боротьбу за виживання, муж ність і духовну красу. У поезіях «Т кач», «Бурлака», «К равець», «К осарі» він поетизує народний погляд на працю, зображ уючи виробничий процес у багатьох деталях. Х уд ож н я м айстерність поета виявилася у вірш і «К осарів, який належить до персонажної лірики. Косарі захоплено оповідають про свою гармонію з при родою, згуртовану працю та радість на серці. Чотиристопний хорей чергується з короткими підсилювальними рядками, поєднуючи дві вірш ові пари в одну строфу: «Щ е роса з житів не спала, / М и взяли бруски й клепала / І з зорі / Гострим ко си, в ручку йдем, / Колос під ноги кладем / Д о зорі». Динамічна ритм ічність зм іню ється за доп ом огою вигуків, алітерації звуків ж, ч, ш, с: «Ж овт е жито переспіло, / Тим і спину надло мило, — / Аж болить. / — Н ут е ж, нуте, косарі, / Н едалеко до зорі, — / П от ягніт ь!» Вітаїстична картина праці косарів відлунюється звуковою енергією слів і буквосполучень зж, вз, 33, дз, які відлунюють музику коси у траві, це немов співаютьвидзикують коси. Такою ж витонченою є пейзажна лірика Якова Щ оголева. Її пронизує ідея природи як храму, як оберега лю дської душі. Особливо багатогранним у худож ній картині світу поета є образ степу — символ волі України. Поет одухотворю є краєви ди України, оспівує всі пори року. Ліричний герой прагне сприйняти особливу атмосферу осені, що викликає в душі незбагненні поривання. Вірш і-пейзажі Щ оголева настроєві, ем оційно виразні, ліричні, а том у щ ирі. Т акою є поезія «О сін ь», ліричний герой якої, немов камерою, простеж ує ходу осені, її таємничий вплив на природу. Він малює чудові карти ни, я кі зм ін ю ю ться, доповню ю чи загальну ф реску осені; «Здалека під небом, / В вирій летючи, / Голосно курличуть / Ж уравлів ключі». Митець естетизує весну у вірш і «Т р а в ен ь», звертається до читача з р оз’ ясненням, що поетичний опис весни такий же важливий для людини, як і опис портрета особи. З цією метою він з читачем мандрує, спостерігаючи, як персоніфікований травень полем, лісом і водою заволодів, як ш видко змінюється природа: у полі виросла буйна трава, у річці коло броду хлоп чик «т ягне р о гозу», птахи звили гнізда. Ліричний герой дивується урочистій ході травня — повновладного господаря весни. Н евипадково М аксим Р и л ьськ и й назвав Щ оголева «незрівнянним майстром пейзажу в українській поезії». М и ст ец ьк а ск арбниця. За життя поет а його вірші « У полі», «П р я ха », «Черевички», «Баю-баю», «Гей у мене був коняка» стали народними піснями. 119

А н а л ізуєм о твір. 1- У яких поезіях Якова Щоголева змальовано трудівників? 2. З’ясуйте тему та ідею вірша «Косарі». Як розгорта ється ліричний сюжет? Які образи є домінуючими? Яку естетичну роль відіграють алітерації та асонанси у вірші? Наведіть приклади.

М и ст ец ьк а скарбницяЛ - Що зближує поезію «Косарі» Щоголева з народною піснею «Вийшли в поле косарі...»? 2. Музику якого характеру ви б дібрали до цієї поезії? Прочитайте виразно вірш у супроводі цієї музики. Як між собою гармонують два види мистецтва? Які почуття виникають у вас? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

П о г р і б н и й А . «Чеснота новизни» Я. Щоголева / / П о г р і б н и й А . Класики: не зовсім за підручником. — К ., 2000.

Павло Грабовський (1864— 1902) Поперед інших стяг новий неси, Карай насильство своїм словом віщим, Веди нас в мир і горя, і краси. Стань проти зла, доки його не знищим. (П авло Грабовський)

Павло Грабовський — талановитий український поет, професійний рево люціонер, політичний засланець, пал кий патріот України, якій присвятив своє ж иття. В умовах сибірської катор ги він написав чудові твори, сповнені туги за Україною і віри у здобуття її не залежності. У своїх поезіях він поєднав реалістичну конкретику з неороман тичним замилуванням героя-борця. На стилістиці віршів Грабовського, його схильності до патетичної мови і афористичних узагальнень позначилася творчість Тараса Ш евченка. «Я виніс все... кайдани та неволя / Ні світлих мрій, ні зваги не взяли» (П авло Грабовський) Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864 ро ку в селі Пушкарному Харківської губернії (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) в родині паламаря. Закінчивши Охтирську бурсу, з 1879 року навчався в Харківській духовній семінарії. Щ е семінаристом став членом народницької організації «Чорний переділ». За розповсюдження нелегальних видань народників Грабовського 1886 року заареш тували і виключили з семінарії. Так вісімнадцятирічний юнак 120

став на тернистий шлях революціонера. 1886 року його знову заарештували за революційну діяльність, а після затяжного слідства оголосили вирок суду: п ’ятирічне заслання до Сибіру. Перебуваючи в Іркутській в’ язниці, Грабовський налагодив зв’язки з Іваном Франком, львівськими журналами «Зоря», «Правда», в яких 1890 року дебютував як поет. 1890 року Павла Арсеновича вислали у Вілюйський округ Якутської губернії. Суворий клімат підірвав здоров’ я митця. Відраду він знаходив у творчості: склав збірку оригінальних поезій «П ролісок», «З пів ночі », а також книгу перекладів « З чуж ого поля »: по-українськи зазвучали поезії Джона Байрона, Томаса М ура , Генріха Гейне, Ш андора Пет ефі, Олександра П уш кіна, Миколи Н екрасова та інших. Іван Франко всіляко допомагав засланому поетові, ви даючи його книги. Таку ж дружню допомогу здійснював і Борис Грінченко, опублікувавши 1898 року в Чернігові збірку Грабовського «Кобза». 1899 рок у Павло А рсенови ч переїхав до Т обольська і працював у редакції місцевої газети, публікую чи публіцис тичні та літературно-критичні статті. У літку 1900 року Павло Грабовський одруж ився з А настасією Л ук ’ яновою , засланою в Тобольськ за революційну діяльність. Великим щ астям для нього було народження сина Бориса, згодом відом ого вченого і ви нахідни ка, творця телевізора. П роте зд ор ов ’ я поета погірш увалося, він помер 11 грудня 1902 року, похований у Тобольську. Ж иття поета було страдницьким і неймовірно тяж ким (зі своїх тридцяти восьми років двадцять провів по тюрмах і в засланні), проте він не покидав пера, служ ив своїм словом У країн і. У посланні «Д о У к р а їн и » п оет-п атріот проникливо писав: «П ід небом дальньої чужини, / Д е хуги носят ься одні, / Д о тебе, кращої дружини, / Складаю я пісні мої. / І випливаєш ти над мене / У тій загніченій красі, / Щ о не зруйнуют ь, серце-нене, / Твої пекельники усі!» «Клич до життя, буди дрімучі сили!» (П авло Грабовський) Народницька ідеологія, яка мала вплив на формування суспільних і худож ніх поглядів Павла Грабовського, своєрідно відлунює у його творах. В її світлі у статті «Деш;о про творчість поетичну» він акцентував на суспільній ролі мистецтва і поета в боротьбі за кращ у долю народу, критикуючи тенденційність бурж уазних естетів. Грабовський підкреслив значення гу маністичної ідейної спрямованості твору, покликаного служ и ти народним масам: «П оезія мусит ь бути одним із чинників пост упу загальнолюдського, а в рідному краї зокрема — за гальнонародного, засобом боротьби з світ овою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та скривджених<^. 121

Проблему ролі мистецтва в суспільстві Грабовський поруш у вав у поезіях «До парнасців», «Поетам-українцям», «Співець». Громадянська позиція митця особливо чітко виражена у поезії « Я не сп івец ь ч удов н ої п р и р оди ». Це своєрідна поетична декларація революціонера, його пристрасний голос проти людців, які не помічають кривд і лиха, «співают ь нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодат ні». Ліричний сю ж ет розгортає антитеза, яка увиразнює позиції борця за сво боду народу і відірваного від ж иття піснетворця захмарних ідилій. Краса природи меркне від людського горя і кривди. Тому ліричний герой заявляє: «Де плачуть, там немає вже краси!» Естетиці солодноголосих співців він протиставляє свою красу — активний гуманізм дії, любов до пригнічених; «З ума не йдуть знедолені народи, — І їм я віддав усі чуття мої». Образ поета — захисника народу й натхненника визволь них змагань — Грабовський змалював також у вірші «С півець». Образ У країни — центральний у творчості Павла Грабовського, тонкого лірика і вдумливого аналітика ж иття. Поет малює образ вітчизни контрастними фарбами: в його уяві вона постає «сум ною », «оповитою т емнот ою», бо її розпинали всі, хто «був паном у краї нещ асному» («О , яка ж ти сумна, Україно м оя»). Водночас у майбутньому він бачить її радісною, ш;асливою: «Там, далеко, на Вкраіні, сяє сонечко я сн е». Пере буваючи на засланні в Сибіру, свій талант митець ставить на служ бу Україні і вірить, ш;о її не знищать вороги. У поетичних посланнях «До галичан», «До Р усі-У країни», «Народу україн ськ ом у», «До українців» митець накреслює програму дій, аби визволити рідну землю від поневолювачів. У поезії «Д о Р усіУкраїни» автор інтимізує оповідь від імені ліричного «я »: «Бажав би я, мій рідний краю, / Щ об ти на волю здобувавсь, / Давно сподіваного раю / Від себе власно сподівавсь. / / Щ об ве лич простого нарада / Запанувала на Русі, / Щ об чарівна слов’янська врода / Росла в коханні та красі». Цікаві естетичні відкриття здійснив Павло Грабовський в інтимній ліриці. У його творах кохана — не надхмарний ідеал дівчини, а образ реальний, земний і прекрасний. Велике горе пережив поет, коли у 1889 році після страшного катування по мерла в Іркутській тю рмі його кохана, революціонерка Надія Сигида. Грабовський витворив образ передової ж інки свого ча су. Для нього кохана — «зв ’язн и ц я», тобто товаришка по у в ’ язненню за революційну діяльність, сестра, соратниця по боротьбі, закатована мучениця. Його поезія «До Н.К.С. (Надії Костянтинівни Сигиди)» має елегійний характер, хоча митець вживає й урочисті образи: свята, жертва часу, ангел. Обоє вони за бідний народ поклялися хрест нести, йти за правим 122

знаменем в руці. Ліричний герой усвідомлює, щ о після смерті коханої, «т акої певної, святої, / Такої рідної, як ти, / Такої щирої, простої, — / Вже більше, мабуть, не знайт и». Вірш став своєрідною програмою вірності високом у ідеалові, з новим поглядом на ж ін ку як подругу й ідейного однодумця.

Багатогранний духовний світ ліри чного героя р озк р и вається у мініатюрі «Д о м ат ері». Гуманістичний пафос про ймає худож ній світ твору. Синівська любов до матері визначає його тональність, глибокий ліризм і душевний біль. Х удож нє полотно виткане народнопоетичними образами за хри сти янським мотивом матері-заступниці, ш;о асоціюється з Бож ою матір’ ю . Герой оповідає матусі про свої страждання на каторзі. Звісно, матері тяж ко переживати поневіряння сина в чуж ому краю, та вона вірить у правоту борців за Україну. Він, мужній і стоїчний, у хвилини туги і болю просить її заступництва: «Мамо-голубко! Прийди подивися, / Сина від мук захист и! / Болі зі споду душ і піднялися, / Щ о вже несила нест и». В уяві героя образ матері символічно поєднується з образом Бож ої матері. Поет наділяє святу материнську любов такою силою, ш;о може навіть захистити від несправедливого суду. П ейзаж ну лірику Грабовського складають вірш і «До соло вейка», «Весна, весна... Надворі м ай», «О сінь», «На селі». О собливою виразністю виділяється цикл «В есн я н к и », ш;о увійш ов до збірки «З півночі» (1896). Продовж уючи традиції Івана Франка, Грабовський поглибив ідейно-худож ній зміст літературної веснянки, наповнив її громадянськими мотива ми. Цикл складається з шести поезій, які перегукуються з «Порами року» Петра Чайковського. Веснянка «Зійшли сніги, шумить вода» — своєрідна увертюра до розгортання ліричного сюж ету. П оступово у ж иттєрадісні картинки вриваються три вож ні нотки про антигуманний світ з його соціальними конт растами: «Сіяють злотом небеса, / Вит ьохкуют ь пташки... / А груди думонька ст иска: / Х оває зверхня ця краса / Смердючі болячки». Елегійна тональність переростає в ораторські інто нації, заклики поета до оновлення: «Розцвіт айся ти, веснонь ко красна, / Д ухом творчості все онови; / У нарузі країна нещасна... / З муки-смерті її відж иви!» Стилістична палітра веснянок наповнена народнопісенними образами, традицій ними епітетами, звертаннями («ласт івочко-серце»). Х удож ню тканину вибудовують риторичні запитання і розважлива мова ластівки, забарвлена громадянським пафосом: «Люди носять рабські пута, / У чужій кормизі мрут ь». Ліричний герой замислюється: невже «світлі поклики колишні / До братерства та рідні, / М ов ті дріб’язки залишні, / Затопталися в багні?» Х удож ня оповідь ведеться як діалог ліричного героя з ластів 123

кою — символом весни й оновлення. Устами героя висловлю ються суспільні ідеали поета, мрії про свободу і щастя народу. Ластівка з сумом малює соціальні контрасти в усьому світі, та найгірша неволя панує в Р осійській імперії: гноблення, розбра тання, ниці почування, продажність та зрада справляють свято. Д уховно поневолює Україну сором вічного ярма — її колоніальний, бездержавний статус. Тож ластівка закликає до боротьби: «Бийте, рвіть кайдани, / Доки д у х не вмер!* П о глиблює програму революційних дій ліричний герой веснянок: «П евен я — минеться все; / Щ е заблисне наша слава, / Праця вгору піднесе!* Естетичну цілісність циклу увиразнюють чоти ристопний ямб, жіноча рима, риторичні запитання та оклики, які передають невпинне прагнення героя до відродження. Павло Грабовський збагатив українську поезію глибоким ліризмом, щ ирістю висловлених думок і почуттів. Водночас у його вірш ах пере’згжають громадянські й героїчні мотиви. Словникова робот а. 1- Пригадайте терміни амфібрахій, анапест , дакт иль, перехресне рим ування. 2. Визначте віршовий розмір,

И І

характер римування поезій «В далечінь», «Швачка», «Надія», з’ ясуйте їх естетичну функцію.

I I І і

Павла Грабовського? 2. Які чинники сформували світогляд поетареволюціонера? 3. Що допомогло Павлові Арсеновичу самоствердитись як митцю в умовах сибірської каторги? 4. Хто допомагав політичному в’ язневі опублікувати збірки поезій? 5. Що вам відомо про Павла Грабовського як перекладача?

П ід су м у й т е прочит ане. 1- Що вас схвилювало в життєписі

П оміркуйт е. !• Якою змалював Україну Павло Грабовський? 2. Чим образ матері у вірші «До матері» Грабовського нагадує образ Богоро диці? Які почуття викликає у вас цей твір? 3. З якою метою поет зверI нувся до жанру літературної веснянки? Яку функцію у циклі І «Веснянки» відіграють фольклорні образи, персоніфікація? 4. У чо= му виявляється національна самобутність лірики Грабовського? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Г а є в с ь к а Н. Життя — подвиг: Нарис життя і творчості Павла Грабовського. — К., 2006. і І І I

І і І І

П ер евірт е себе: І. В иберіт ь один правильний варіант в ідп овіді: 1. Центральною фігурою української поезії останньої третини X IX століття був: а) Павло Грабовський; б) Михайло Старицький; в) Олена Пчілка: г) Іван Франко. 2. Строфа «П ід небом дальньої чужини, / Д е хуги носят ься одні, / Д о тебе, кращої дружини, / Складаю я пісні моїо належить:

124

а) Іванові Франку; б) Борисові Грінченку; в) Лесі Українці; г) Павлові Грабовському.

3. Назвіть автора і твір за рядками: «Н а покоси впали роси, / Н е бряжчать об жито коси / Н а ланах. / І до ранньої зорі / Позаснули косарі / Н а ст ер н ях»: а) Іван Франко. «Вранці-рано по селі...»; б) Автор невідомий. Народна пісня; в) Павло Грабовський. «До сіячів»; г) Яків Щоголев. «Косарі». 4. У рядках Грабовського «За народ свій нещасливий, / П овна щирої журби, / Ти ст упила на правдивий / Ш лях святої боро тьби» художня картина увиразнюється за допомогою тропу: а) метафори; б) епітетів; в) оксиморону; г) антитези. 5. Рядки «Я син твій, непе Україно, / Н ароду парост я твого» належать: а) Якову Щоголеву; б) Борисові Грінченку; в) Ми хайлові Старицькому; г) Сидорові Воробкевичу. II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей; 1. У ліричних творах образ України оспівували: а) Олена Пчілка; б) Іван Франко; в) Панас Мирний; г) Яків Щоголев. 2. Поезія 70 — 90-х років X IX століття розвивалася під гаслами: а) новаторства, тематичного і стильового оновлення; б) національ ного відродження; в) дотримання традиційних художніх за собів і жанрів; г) орієнтації на західноєвропейські взірці. 3. Тему митця і народу порушували поети: а) Яків Щоголев: б) Іван Франко; в) Павло Грабовський; г) Іван Манжура. 4. У поезії останньої третини X IX століття набуває розквіту інтим на лірика у творчості: а) Олени Пчілки; б) Сидора Воробкевича; в) Якова Щоголева; г) Івана Манжури. I I I . Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) Образ України як матері-страдниці переважає у ліриці 70 — 90-х років X IX століття; б) «Мусимо бути європейцями на ґрунті українському» {П авло Грабовський).

Іван Франко (1856— 1916) Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. (Іван Франко)

Іван Ф ранко — найвидатніш ий світоч гуманізму, свободи і духовної величі лю дини. Один із найвпливовіш их митців і мислителів Європи, громадський діяч, Ф ранко присвя тив себе народові, підніс рідне слово до високих вершин мистецтва. Іван Я кови ч відзначався титан ічною працездатністю, залиш ивш и нащадкам величезну духовну спадщину, що осяю є наш ш лях і нині. Він прозрів поступ лю дства, був невтомним творцем духовно-націонал ьного відродження України та її державності. У творчості органічно поєднав національну своєрідн ість сприйняття худож нього світу і загальнолюдські ідеали. «Л иш боротись — значить ж ить» (Іван Ф ранко) Село Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині (тепер Львівська область) купається у квітучих садах, липах, квітниках, а навколо його оточують споконвічні зелені діброви, лани. У цьому чарівному куточку України 27 серпня 1856 року в родині коваля народився Іван Якович Франко. Поетичний образ рідної землі і свої дитячі враження він згодом змалював в оповіданнях «М икитичів дуб», «Малий М ирон», «Під оборо гом ». Незабутнє враження на хлопця справила батьківська кузня, до якої приходили люди, оповідали про події і свої ж итейські історії, на основі яких згодом постануть бориславські оповідання. В автобіографічній новелі «У кузні» Іван Франко писав: «Н а дні моїх споминів і досі горить той малень кий, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє і яриться в його глибині щось іще більше, промінясте... Се огонь у кузні мого батька. І мені зда ється, що запас його я взяв дитиною в свою душ у на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі^. Батько прищепив хлопцеві трудолюбство, наполегливість у досягненні мети, а мати — щедрість душ і, доброту, любов до краси, народної пісні. Становлення особистості майбутнього письменника відбувало ся в початковій школі села Ясениця Сільна (1862— 1864), школі 126

при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864— 1867) та гімна зії (1867— 1875). Іван навчався охоче, був дуже здібним учнем, ба гато читав. Прагнення до самоосвіти, вивчення іноземних мов у гімназиста було таке велике, що з 5 класу він купував на зароб лені гроші книги. Так створилася домашня бібліотека у п’ ятсот томів! Юнак захоплювався творчістю українських та європейсь ких класиків. В гімназії Іван писав поезії, перекладав українсь кою мовою твори античних і сучасних авторів. Дебютував 1874 року сонетом «Народна пісня» у львівському журналі «Друг». Новий етап у ж итті Івана Франка розпочався 1875 року, коли він став студентом філософського факультету Львівського університету, увійш ов до складу редколегії журналу «Д руг» і налагодив листування з видатним українським діячем М и хай лом Д рагом ановим , який у листах радив демократизувати часопис, писати твори ж ивою українською мовою. Франко опублікував низку праць, в яких виступив проти реакційного «москвофільства» та обґрунтував творення української літера тури на засадах народності, гуманізму і реалізму. У 1876 році побачила світ перша поетична збірка «Баляди і розкази», а в журналі «Д руг» — романтична повість «П етрії і Д овбущ уки». Іван Якович прокладає нові ш ляхи в українському письмен стві, збагачуючи його тематику та образний світ. Прочитавши романи з циклу «Ругон-М аккари» Еміля Зол я, Франко дійшов висновку: «Н аш а публіка, більш за французів, дозріла до такої поживи, яку пропонує Золя». Знаковою для української прози була збірка оповідань «Борислав» (1877), написана в річиш;і натуралізму, в основу якої покладено конфлікт боротьби праці з капіталом, а головним героєм став робітник, представ ник нової верстви в українському суспільстві. У своїй політич ній, культурологічній, науковій, худож ній діяльності Іван Франко орієнтувався на гуманістичні європейські цінності, пра гнучи формувати національно-культурне самоусвідомлення українців, орієнтувати їх на духовний потенціал народів світу. М іж предмет ні паралелі.Переклади складають сім томів у у п’ятдесятитомному виданні творів Франка. Він переклав І староарабські та індійські поетичні пам’ятки, зразки І давньогрецької поезії — Гомера, Гесіода, Софокла, Арістофана, І твори давньоримських поетів Горація, Овідія, італійського І майстра Середньовіччя Д ант е, видат них англійських І поетів — Ш експіра, Байрона, Шеллі, німецьких — Гейне, І Ґет е, ф ранцузьких — Вікт ора Гюго, П оля Верлена, І польських — М іцкевича, К онопніцької, р осій ськ и х — = Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова і багатьох інших. Яскрава особистість Франка привернула до себе увагу вла ди. У червні 1877 року його разом з друзями було арештовано і 127

звинувачено у приналежності до неіснуючого таємного товари ства «з соціалістичними цілями-». У в’ язниці поет відбував покарання дев’ ять місяців, по-справжньому пізнавши за цей час антигуманну суть австрійського правопорядку. Драматичні випробування і глибокі розчарування письмен ник пережив після виходу із в’язниці: керівники львівських організацій відсахнулися від нього, виключили з товариства «П росвіта», його було розлучено з коханою Ольгою Рошкевич, яку батько силоміць видав заміж за «благонадійного» жениха. Проте Франко не опускає рук: засновує з Михайлом П авликом демократичний журнал «Громадський друг» (1878), бажаючи словом нести правду народові. Після заборони часопису він ви дає збірники «Д звін», «М олот», що продовжили демократичний напрям попереднього видання. Письменник оприлюднив у них свої поезії «Товаришам із тю рми», «Каменярі», повість «Воа constrictor» і статтю «Література, її завдання та найважніші ціхи» (риси), у якій виклав програму дальшого поступу україн ського письменства, тісного зв’ язку мистецтва з життям народу. Франко ж ив у матеріальній скруті, тож шукав заробітку. На запрошення вчителя Геника він їде в село Нижній Березів К оломийського повіту. У березні 1880 року в селі Яблуневі австрійські жандарми вдруге безпідставно арештували Фран ка, звинувативши його у підбурюванні селян проти влади. Протримавши письменника у в ’ язниці три м ісяці, жандарми етапом супроводжували його до Дрогобича і рідного села. За Франком встановили постійний нагляд поліції. Вдень він працював у полі, а вночі писав повість «Захар Б еркут», праці про Тараса Ш евченка, перекладав світову класику. З 80-х років починається активна літературно-критична діяльніст ь Франка. Він написав ґрунтовні праці з давньої української літератури, студії про творчість Івана Кот,ляр е в с ь к о г о , Л евка Б о р ов и к ов ськ ого, Тараса Ш евчен к а, М аркіяна Ш аш кевича, Анат оля С видницьк ого, М ихайла Ст арицького, Івана К арпенка-К арого. Фундаментальними є його «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 ро к у ». Іван Франко увійш ов в українську культуру як видавець, оприлюднивши твори багатьох українських письменників. В українській та європейській естетичній думці доби важ ливе місце посідає трактат Франка «Із секрет ів поет ичної т ворчост і» (1898). У ньому автор порушив питання п си хо логії творчості і худож нього сприймання. Франко побудував своє вчення про свідоме і позасвідоме начала у процесі творен ня. Воно лягло в осн ову розкри ття природи естети чної чуттєвості. Передусім у творах наявне раціональне начало, «хол одн е, розум ове, свідом е складання, гола т е х н ік а ». 128

з позасвідомим теоретик пов’ язував реальну свободу творчої індивідуальності в худож ньому процесі. Повернувшись до Львова, Іван Франко бере активну участь у виданні журналу «С віт». У «неблагонадійного» Франка в університеті забрали стипендію, тому він залишає навчання, сподіваючись «вернут ись сюди коли-небудь, поки найде якийсь заробок і будут ь сплачені борги». Тільки в 1891 році Франко завершить навчання в Чернівецькому університеті. З 1883 року поет працював у ш;оденній газеті «Д іло», ж ур налі «З о р я ». 1885 року Іван Франко поїхав до Києва, прагнучи схилити наддніпрянську інтелігенцію до відкриття нового літературного журналу, який мав об ’ єднати творчі сили всіх земель України. Франка радо приймають М икола Л исенко, Іван Н ечуй-Л евицький, М ихайло Старицький, Павло М и т е цький, захоплю ючись його енциклопедичними знаннями, лю дяністю, сподвижницькою працею, вірністю національній ідеї. Щ е під час перш ої подорож і до Києва поет познайомився зі студенткою Виш;их ж іночих курсів Ольгою Х оруж и н ськ ою , а через рік одружився з нею. В її особі він знайшов не тільки вірного друга, кохану, а й дружину, помічницю, ідейного одно думця. Ольга Х оруж инська була освіченою і прогресивною ж ін кою , доброю господинею , авторкою популярної книги «Українська к ухн я ». Вона допомагала чоловікові в роботі, чи тала коректуру його творів, вела листування, видавала за свої кош ти журнал «Ж и тє і сл ово», редактором якого був Франко, збірку «З вершин і низин», яку він присвятив дружині. У 1892 році Іван Франко прослухав лекції з класичної філо логії у Віденському університеті й захистив докторську дисер тацію. Це давало йому можливість викладати у Львівському університеті, на засіданні вченої ради якого він блискуче про читав пробну лекцію. Однак реакціонери не допустили Франка до викладацької праці, боячись його прогресивних поглядів. Народні віча по селах тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту і галицького сейму, проте ш;оразу внаслідок фальсифікацій на виборах та урядового терору, зокрема переслідування і побиття селян-виборців, видатного письменника не було обрано. Проте ж иттєві неприємності не применшували творчої енергії, працелюбства, громадської ак тивності Івана Яковича. Великий резонанс серед читачів мали його збірки поезій «З ів’ яле листя» (1896), «М ій Ізмарагд» (1897), а також драматичні й прозові твори. Сучасник залишив такий опис митця цього часу: «Франко був з гарним високим чолом, з трохи кучерявим рудавим волоссям, з рудавими неве ликими вусами і сірими очима. Н а його обличчі малювалися ро зум і енергія. Очі й уста показували на впертість і завзяття. 9 У к р . л іт ., 10к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

129

Він був у вишиваній сорочці. Одяг був невибагливий, навіть убогий. У поведінці скромний, навіть трохи несміливий^. У серпні 1889 року до Галичини прибули студенти з Наддніп рянської України. Вони запросили Івана Франка супроводжу вати їх у подорожі краєм. Проте австрійська влада побачила в цьому політичний підтекст: письменник, мовляв, хоче відторг нути Галичину від Австрії. Франка зі студентами заарештували, вони просиділи у в’язниці десять тижнів і були випущені без суду. Вируюча активність визначала натуру митця. Він усього себе присвячує національній ідеї відродження Української держави, розбудови її духовності, пробудження народних мас до активної позиції. Франко ш укає ш ляхи втілення цієї ідеї, аналізує прогресивні ідеї в Європі, робітничий рух, критикує «науковий соціалізм» Маркса й Енгельса, з прозірливістю застерігає, ш;о держава, побудована за їхніми рецептами, буде тоталітарною, а людина в ній — духовно і фізично поневоле ною. У праці «Щ о таке пост уп?» Іван Якович захищ ає право нації на утворення самостійної держави. Ф ранко невтомно трудиться в галузі теорії та істор ії літе ратури, порівняльного літературознавства, пише численні м онограф ії, літературні портрети, нариси й огляди творчості українських та західноєвропейських митців. Вагомою була його робота в галузі історії, етнології, ф ілософ ії, соціології, економічної теорії, фольклористики. Така універсальність принесла Франкові європейське визнан ня і популярність серед народу. Це засвідчило святкування 25-річного ювілею літературної діяльності митця і видання збірника (1898) до цієї дати. Виступаючи на ювілейному вечорі, Іван Франко акцентував: «Яко син селянина, вигодуваний твер дим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати пра цю свого життя тому простому народові». Він мріяв втілити в життя ідеал «соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття». Він об’єднався з однодумцями ідеєю формування модер ної української нації та будівництва держави. Ця ідея проймає його поему «Мойсей» (1905), збірку поезій «Semper tiro!» (1906). Останнє десятиліття ж иття Франка було насичене творчим дерзанням, невтомною працею, але і наступом тяж кої хвороби. Долаючи недугу, сімейні клопоти, грізні події Першої світової війни, поет продовжує писати нові твори, боячись, що не встиг не втілити задумане. 1900 року виходить його збірка віршів «Із днів ж урби », позначена поетикою модернізму. У наступні роки побачили світ нові книги оповідань, казки для дітей «Коли ще звірі говорили» (1903) та інші. У 1913 році громадськість світу відзначає 40-річчя творчої діяльності Івана Франка (Відень, Петербург, Краків, Харків, 130

Львів). На пошану ювіляра опублікували збірник «П ри віт Іванові Ф ра н кові», серед авторів я к ого були всесвітньо відом і вчені О лександр Ш ахм ат ов, Бодуен де К ур т ен е, П ет ко Т одоров, Альф ред Є н сен, В асиль Щ урат , М ихайло Возняк та письменники Леся Українка, Лесь М арт ович, Володимир К ороленко, М аксим Горький. П одії П ерш ої світової війни при несли горе мільйонам. Зазнала втрат і роз’ єдналася родина Франка: найстар ш ого сина Андрія батько поховав рік тому, Тарас, учитель гімназії, воював в австрій ській арм ії на італ ій ськ ом у Пам’ ятник Іванові фронті, П етро, студент п олітехніки, Франку в Києві. піш ов добровольцем до У країнських Скульптори О. Супрун, Січових Стрільців, дочка Анна напере А. Білостоцький. 1956 додні війни виїхала до тітки в Київ, дружина з тяж кою хворобою перебувала в лікарні. Він зали шився наодинці з паралізованими руками, безсонням, фізич ними й душевними болями. Останні місяці свого ж иття пере бував у притулку для хворих. До нього навідувалися студенти й чергували біля ліж ка, а опікувався ним сімнадцятирічний племінник Василь. У години полегшення поет диктує вірші, переклади, бо виконує свій обов’ язок перед народом. Українська громадськість Відня 26 листопада 1915 року висунула кандидатуру Івана Франка на здобуття Нобелівської премії. Проте 28 травня 1916 року Івана Франка не стало. Як відомо, Нобелівською премією нагородж ують тільки ж ивих діячів науки і культури. Вічний сп очи н ок письменник знайшов на Личаківському цвинтарі у Львові. Значення творчої та наукової спадш;ини Франка для української і світової культур неоціненне. Ім’я Івана Франка но сять Львівський, Дрогобицький та Ж итомирський університети. Київський драматичний та Львівський оперний театри, численні бібліотеки й вулиці багатьох міст. Пам’ять про великого українця вшановано відкриттям музеїв, виданням його творів (серед них 20- і 50-томні зібрання), спорудженням пам’ ятників, відзначен ням ювілейних дат, всебічним дослідженням його творчості.

І I І I 9*

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Пригадайте твори Франка, які вивчали в попередніх класах. Яке враження справили на вас його автобіографічні твори? 2. Які духовні і суспільні чинники формували творчу особистість митця? 3. Яку роль відводив Іван Франко журналістській діяльності? 4. Що вам відомо про Франка-перекладача? 5. Розкажіть про його літературно-критичні праці і їх

131

роль у становленні літературознавства в Україні. 6. Назвіть збірки поезій Франка. Складіть хронологічну таблицю «Події життя Івана Франка». 7. Як вшановують пам’ ять про великого українця на рідній землі та у світі? Скористайтесь інтернет-сайтом: vakarchuk.com/movies/ivan-franko. П ом іркуй т е. 1. Які роздуми у вас викликає життєвий і творчий подвиг Івана Франка? 2. Чому австрійська влада жорстоко пере слідувала письменника? 3. Чи справедливим щодо Франка є І вислів «Через терни — до зірок»? Своє твердження обґрунтуйте. І 5. Як вплинула ідея незалежної України на характер естетичних = шукань митця? Т ворче завдання. Назвіть відомі вам пам’ятники Франкові у світі та їхніх авторів. Опишіть один із них. Де саме знаходиться пам’ яті ник? В якій позі відтворено постать поета? Які деталі увиразнюють І образ борця і митця? Що написано на постаменті? Який надпис І зробили б ви? Як оформлена площа, де встановлено пам’ ятник? І Які риси епохи відтворив скульптор? Складаючи розповідь, викоI ристайте лексику: скульптор, ст атуя, монумент, пам’ятник, І фігура, барельєф, портик, меморіал. Можете використати фото І пам’ятника письменнику в Києві (с. 131) або інші зображення на = листівках, в альбомах тощо.

‘ї

«Правдива іскра П ром етея» (Іван Франка) У складній картині розвитку лірики другої половини X IX — початку X X століть Іван Франко посідає одне із наіівагоміших місць в українськії! та європейській поезії. Поет розширив тема тичні, стильові і жанрові можливості української лірики. Грома дянська, інтимна, пейзажна, сатирична, філософська лірика митця порушує важливі проблеми буття людини, витворює складну систему мотивів і образів, почуттів і переживань. У «П о святі Миколі Вороному» Франко афористично осмислив вагу художньої творчості: «Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Пром ет ея». Важливим етапом у розвитку української поезії був вихід 1887 року збірки «З вершин і низин». Франкова збірка після «Коб заря» Тараса Шевченка була другою поетичною книгою, що мала загальноукраїнське значення. Її ліричний герой — борець, революційний провідник — знає реальні шляхи для втілення гуманістичного ідеалу. Збірка осяяна життєствердженням, люди нолюбством, високою духовністю. Центральним є багатозначний образ Духу, який іде з вершин до низин, охоплює всю Україну, проникає в душі людей, відлунюється добрими справами. Збірка складається з шести розділів — «De profundis» {латин. — з глибин), «Профілі і м аски », «С онети», «Галицькі образки», «Ж идівські мелодії», «Легенди». У свою чергу перші чотири розділи поділяються на цикли, а ш остий складається 132

з поем «Смерть К аїна», «Цар і аскет», «Панські ж арти». Франко використав два принципи композиції ліричного циклу — центробіжну (ліричний сю ж ет розгортається навколо світу почуттів і думок ліричного героя) і відцентрову, тобто пано рамну, змальовуючи буття країни і народу. Назва збірки символічна, зображ ує процеси і ш ляхи, що овели людський д у х з вершин до низин і зворотним шляхом» (Зиновія Франка), поєднуючи мотиви національного буття, історичне й сучасне України та світової історії. Ідея незалеж ності України є центральною у худож ньому світі книги Фран ка. Цю ідею втілюють цикли «В еснянки», «Осінні дум и», «С корботні п існ і», «Н ічні д у м и », «E xcelsior!» (латин. — випл;е), «У країна». Д уховність і віра в державотворчу силу, національне відродження — головні мотиви збірки. Програмною для покоління «молодої України» був «Гім н» (1 8 80 ), за ж анром — вірш -алегорія, гімн «вічном у рево лю ціонеру», безсмертному волелюбному духові народу в його боротьбі за свободу. Цей дух є силою, щ о «т ілорве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю». Такий, на цушку Дмитра Павличка, «д у х любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в и^асливу майбутність — д у х істинно франківський, каменярський, молодий і перемож ний». У Фран ка ця боротьба п ов’ язана з лю бов’ ю до людей. Поезію проймає загальнолюдський пафос: на своєм у прапорі каменярі несуть науку, вільну дум ку і волю. Заперечне, анафоричне «ні» («а н і») окільцьовує рядки, увиразнює експресію — темним силам не подолати цей дух свободи: «Н і попівськії тортури, / Н і тюремні царські мури, / А ні війська муштровані, / Ні гармати лаштовані, / Н і ш піонськерем есло / В гріб його ще не звел о». Градація, тобто нагнітання образів, служ ить для підси лення худож ньої виразності ліричної оповіді. Таку ж змістову й динамічну функцію виконує рефрен «Він живе, він ще не вм ер !», який увиразню є волю ліри чного героя, його впевненість у досягненні мети. Організуючим смисловим чинником є розгорнута метафо ра п оступ у д у ху свободи , щ о лунає і в «к ур н и х ха т а х муж ицьких, на верст ат ах рем існицьких, по місцях недолі й сліз». Контрастна побудова ліричного сю ж ету — важливий складник моделювання відмінностей у світосприйманні Вічно го революціонера, щ о уособлює невмирущість духу, волю до поступу, «темного царст ва», антигуманного світу. Сили зла захищ аю ть себе солдатським и багнетами, поліцейським и шпигунами, у в ’ язненням борців зі світом пітьми. Ліричний герой набуває символічного значення, уподібню ється могутньому архангелу, пророку, месії, поетові, який 133

^словом сильним, мов трубою, / Міліони зве з собою, — / Міліони радо йдуть, / Бо се голос духа чут ь». Вічний революціонер, який пробудився, окреслюється в часово-просторових координа тах: час буття героя — тисячоліття («Х оч від тисяч літ родився, / Та аж вчора розповився / І о власній силі йде»). Водночас він наділений просторовою характеристикою, яка охоплює і всесвіт, і рідну Україну з ії національними ознаками: «Голос духа чути скрізь: / П о курних ха т а х муж ицьких / П о верст ат ах ремісницьких, / П о місцях недолі й сл із». Герой постає як вічний мандрівник, що крокує землею, пробуджуючи в душах людей бунтівний дух незгоди з недолею і кривдою. Образ Вічного революціонера символічний та одухотворений: він богатир, енергійно йде по українській землі, де лунає його громовий голос пророка й архангела, від добродіяння і слова яко го «щезають сльози, сум, нещастя, сила родиться й завзяття». Життєствердність цього твору підсилює алітерація «р», яка повторюється 34 рази. Франко вірив у «розвидняющийся день» свого народу, тому розширив смислове поле алегоричного образу Вічного революціонера, ш;о охоплює такі поняття, як «наука, думка, воля», без яких не побудувати гуманного суспільства. «Гімн» завершується риторичним запитанням, відповідь на яке дана всім віршем: немає у світі сили, яка б перемогла волелюбні прагнення мільйонів і погасила полум’я революційного ентузіаз му народу. Чітка ритміка, бадьорий розмір — чотиристопний хорей з пірихієм — увиразнюють стрімкий і поривчастий рух. «Гімн» вражав, виховував, організовував і вселяв віру. Вірш покладений на музику Миколою Лисенком. У поезії «К ам ен ярі» Франко змалював монументальний об раз будівничих нового ж иття. Поет вдається до багатоголосого образу «М и» — каменярів, о б ’ єднаних спільною метою, п си хо логією і волею. Він наділяє їх високою духовністю : проста л ю дина маси в його уявленні стає справжнім героєм, бо об’ єднана з усіма спільною ідеєю — прагненням до свободи і поступу. В основу сю ж ету твору покладено «дивний сон» — пророчий сон, філософію, за словами Дмитра П авличка, «трагічного опт имізму»: на'ш ляху за свободу борці самозречено гинуть, але й перемагають. Тому вірш «Каменярі» Павличко назвав «оптимістичною трагедією борців за світлі ідеали л ю дст ва ». М іж предм ет ні паралелі. Колективний образ борців зобраI ж ується в тодішній європейській поезії — французькій І (Еж ен П от ьє, Луїза М іш ел ь), чеській (Я н Н ер уда ), польI ській (Болеслав Червенський, автор відомої пісні «Вар= ш ав’янка» ), болгарській (Іва н Вазов, Димитр П о п о в ). Ліричний герой Франка змальовує драматичну картину: перед ним постає «безмірна, та пуста, і дика площ ина», до неї 134

прикутий він, а за ним — «тисячі таких самих, як я » . Важливу естетичну функцію відіграє антитеза: у худож ньому світі окреслюються дві сили, два моноліти — камінний і людський, скеля і каменярі. Ліричний герой перебуває серед них, про йнятий незламною вірою в кінцеву перемогу. Образ каменярів змальовується похмурими тонами, акцентується тяж ке стано вище поневоленого народу. Драматизм буття підкреслюється метафорами та порівняннями (« У кождого чоло життя і жаль порили», « Ір у к и в кождого ланці, мов гадь, обвили»), нагнітан ням анафоричного « і» , яке увиразнює гнітюче враження від становищ а, в яке потрапили кам енярі. Проте палаючий «любові жар» у серцях кож ного вселяє надію, надає стійкості в їх боротьбі зі світом пітьми. У ліричну оповідь вклинюється алегоричний «голос силь ний згори», котрий, «як грім, гримить» (алітераційне «р» особ ливо підсилює могутність заклику). Його образ багатозначний; це, можливо, голос Долі, голос Вождя, Пророка, Месії, Поета. Цей вищий голос закликає: «Лупайт е сю скалу! Н ехай ні жар, ні холод / Н е спинить вас! Зносіт ь і труд, і спрагу, й голод, / Бо вам призначено скалу сесю розбит ь». Вимальовується грандіозна картина боротьби каменярів з тиранією. Ц і новітні борці «добровільно взяли на себе пут а», «рабами волі стали» в ім ’ я нового добра в світі. Маса у Франка — кожен. Відтак справа кож ного — справа свята, бо з перемогою «підут ь по сій дорозі люди» в нове життя. Апоф еозу у відтворенні пафосу солідарності борців за свобо ду досягає митець у рядках: « І всі ми, як один, підняли вгору руки, / І тисяч молотів о камінь загуло». Емоційного забарв лення розповіді надають метафори й порівняння, щ о відтворю ють неймовірні зусилля і страждання робітників на ш ляху до мети: «М ов водопаду рев, мов битви гук кривавий, / Так наші молоти гриміли раз у раз; / 1 п’ядь за п’ядею ми місця здобува ли; / Х оч не одного там калічили ті скали, / М и далі йшли, ніщо не спинювало нас». «Каменярі» є зразком досконалої форми, яка найкраще розкриває задум автора, що майстерно оперує алегоричними образами: скеля — антигуманний лад; каменярі — борці, ковалі щастя; їхня важка праця — боротьба; змурований гос тинець (ш лях) — майбутнє. Поет карбованим стилем прагнув, за його ж словами, «викликати зразу пригноблююче, а потім освобождаюче враж ення». Цій меті він підпорядкував шести стопний ямб (так званий олександрійський вірш), епітети дивний сон, безмірна, пуста і дика площина, алітерації звуків р, т, с. Вони увиразнюють враження від величної картини зма гань каменярів за світлу долю. 135

■М ист ецька скарбниця. Д о «Каменярів» Франка звертався Станіслав Людкевич, написавши симфонічну кантату; Яків Степовий створив однойменну вокальну композицію, Григорій М айборода — симфонічну поему. Словникова робот а. 1. Запам’ ятайте подане визначення.

Паф ос (грец. pathos — почуття, пристрасність, натхнення, піднесеність) — емоційно-оцінне ставлення письменника до змальованої дійсності, емоціональна тональність твору, пристрасне переживання душевного піднесення, викли кане певною ідеєю . Існує гром адянський, героїчний, трагічний, комічний пафос. 2. Яким пафосом пройняті вірші «Гімн», «Каменярі»? Як у них відбилася внутрішня переконаність митця? П ідсум уйт е. 1. Який внесок здійснив Франко у розвиток україн ської та європейської лірики? 2. Яке значення мала збірка «З вершин та низин»? 3. Зіставте художні світи Маркіяна Шашкевича і Панте леймона Куліша з поезією Франка. Що їх об’єднує? Що нового вніс у проблематику, образну й жанрову систему Франко? У чому полягає новаторство версифікації поета? 4. Покажіть жанрове різноманіття поезій Франка. 5. З’ясуйте значення алегорії в творах митця.

П ом ір куй т е. 1. Яке враження справляє на вас політична лірика Франка? 2. Як розв’язується проблема особистого і громадянського на чал у його творах? 3. Що нового вніс поет у зображення ліричного героя?

«Л юди, люди! Я ваш брат. Я для вас рад жити» (Іван Ф ранко) Цикл «Веснянки» Франка — унікальне явище в українській і світовій ліриці. Вам відомо з 9 класу, що до жанру літературної веснянки зверталися Маркіян Шашкевич, Микола Кост омаров, Сидір Воробкевич, Леонід Глібов та інші попередники поета. Іван Франко писав «Веснянки» під час перебування у коломийській в’язниці 1880 року. Тут ув’язнені співали народні пісні, зокрема і веснянки, в яких відбились світлі й життєствердні настрої, мотиви перемогц нового світу над старим. Розкриваючи свій задум, поет відзначив: «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощ ів життя і молодої, свіжої сили». У циклі органічно поєдналися мотиви весняного пробу дження природи, одвічного хліборобського інстинкту селяни на до праці на ниві, загалом творення і відчуття оновлення світу. Алегоричні й символічні образи наскрізні в циклі, в я ко му образ весни, громовиці, сонця, сіяча розгортаються як сим вол пробудження нових сил у суспільстві. Зустрічаючись з вес ною, відступає зима, нічого не може вдіяти її син Сніговій та внуки Приморозки: «Дивувалась зима: / Чом се тають сніги, 136

/ Чом леди присли^ всі / Н а широкій ріці? /І Дивувалась зима: / Я к се скріпла земля / Наливавсь теплом, / Оживає щодня? » {«Дивувалась зима»). Поет зображ ує живописні й звукові картини при ходу весни: «гріє сонечко, усм іха єт ься небо я сн еє», «лице небесне прояснилось / І блиском розкош і займилось, / Н адїі р ум ’янцем паліє». За допомогою опозиційних^ образів поет змальовує алегоричну картину перемоги сонця над силами холоду й темряви. Розпочинається весняна гро мовиця, і звучить симфонія природи, адже природа постійно воскресає, змінюю ться її цикли; як і в людському світі, тут відбувається протистояння добра і зла, світла і пітьми. Поезія «Гримит ь! Благодатна пора наст упає» складається з двох п’ятивіршових строф, кожна з яких обрамлена емфатич ним (таким, що вимовляється виразно, піднесено) словом «Гри мить!» (прийом «кільця»), що підсилює емоційну тональність. Чотири ударні амфібрахічні ритми нгшружують могутність бурі, алітероване «р» відтворює грім і гуркіт грози, що наскрізь прохо дить через рядки вірша і в кожній строфі реалізується у подвій ній кільцевій анафорі «Гримить!». Симетричні не тільки стро фи, а й образи, що надає творові особливої змістової виразності, оскільки фольклорні символи в авторському виконанні розши рюють смислову та образну тканину тексту. Перша строфа малює картину весняного передгроззя: «спрагла земля» чекає «плодот ворної зливи», яка от-от почнеться. У другій строфі передано пе редгроззя в суспільстві, в якому «мільйони чекають ш,асливоі зміни », « плідної будущини », а революція порівнюється з громом, як і в сонеті «Вам страшно тої хвилі огняної». Франко оспівував «весну народів», вважав, що і Україна чекає свого відродження. «Г р іє сон ечк о!» У весняній симфонії ведуть партію два повноправні учасники — ліричний герой і персоніфікована природа, Всесвіт: «Вст аньт е, слухайт е всемогущого поклику весни!» — звучить голос ліричного героя. У худож ньому світі веснянки особливо виділяється постать сіяча. Поезія своїми мотивами кореспондує з поезією «Н е нарікаю я на Бога» Тараса Ш евченка. В обох творах образ сіяча алегоричний, уособлює митця, який своїм словом засіває народну ниву «во лею ясною» (Ш евченко), «думами вольним и», «жадобою братолюбія», сміливістю «до великого бою за добро, щастя й волю всіх» (Франко). За допомогою метафор, анафори, риторичних звертань, окличних інтонацій та градації образів обидва поети досягають особливого емоційного пафосу у відтворенні метафо ричних жнив — битви за кращ у долю і волю України. ^ П р гі с л и (діал.) — скресли; почали ламатися й рухатися. ^ О п о з и ц і й н и й (франц. opposition — протиставлення) - той, хто протидіє, дотримується протилежного погляду.

137

>y веснянках змальовується образ України. Її символізує образ м атері-землі, яка окресл ю ється через образи лану, ниви — змістові символи хліборобської нації. Ліричний герой Франка сповнений оптимізму і віри у світле майбутнє рідної вітчизни, її відродження. Поет поруш ує державотворчі питан ня України, змальовуючи образи оновлених сил, «свіж их н а дій », ож ивленої природи, «рідного п ол я», «української ниви». За допомогою паралелізму він ствердж ує думку: як «ожила помертвіла природа наново», так відродиться Україна. Х удож ні тропи, паралелізм і градація дієслів підкреслюють ідею поступу «української ниви» — сам остійної держави: «Підоймися, колосися, / Достигай щасливо!» Ліричний герой веснянок втілює гуманістичний ідеал, присвя чуючи своє життя людськості: «Люди, люди! Я ваш брат. / Я для вас рад жити. / Серця свого кров’ ю рад / Ваше горе змити» («Vivere memento!» — латин. «Пам’ятай, що живеш!»). Ця поезія підсумовує мотиви «Веснянок» і дає відповідь на питання, що робити, аби знищити людське горе та його причини: «Лиш боро тись — значить жить. Vivere mementol», що перегукується з гас лом античного філософа Луція Аннея Сенеки «Жити — значить боротись, утверджуючи добро». Весна, цей символ безсмертя рево люційної ідеї оновлення, вселяє в душу ліричного героя «Весня нок» оптимістичні настрої, допомагає зрозуміти своє покликання. Загалом «Веснянки» Франка сповнені худож ніх узагаль нень, утвердж ують безсмертя українського народу, нетлін ність загальнолюдських цінностей як характерну прикмету духовності українців у історичному поступі. Словникова робота. Пригадайте визначення термінів уособлен ня, алітерація, кільцеве обрамлення, паралелізм. Знайдіть їх при клади у веснянках Франка і з’ ясуйте художні функції цих засобів виразності у тексті.

Підсумуйте прочитане. 1. Хто з українських поетів творив веснянки? 2. Як Іван Франко схарактеризував пафос циклу «Веснянки»? 3. Що символізують образи зими, весни, землі?

і І

Поміркуйте. »1. У чому полягала Франкова модернізація жанру веснянки? 2. Яка роль алегорії у розгортанні ліричного сюжету циклу? 3. Яке значення мають образ сіяча, української ниви у циклі Франка? Як виражаються державотворчі прагнення митця у веснянках? «Н ам пора для України ж ить!» (Іван Ф ранко)

У збірці «З вершин і низин» особливим пафосом вирізня ється цикл гром адян ської лірики «У к р а їн а ». До циклу увійшли й такі патріотичні твори, як «Не пора, не пора, не пора!», «Розвивайся ти, високий дубе», заборонені в радянські часи. Цим циклом поет репрезентував себе як палкий побор 138

ник державності України, накресливши своєрідну програму її відродження, здобуття нашим народом незалежності держави в її історичних межах — «Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна^^. Його головна ідея — протест проти колоніально го поневолення України двома імперіями — Австро-У горською і Російською , заклик до творення суверенної держави. Відкриває цикл вірш «М оя лю бов», в якому змальовано пое тичний образ Вітчизни, осяєної святою, чистою красою. Україна постає в образі Божої Матері, яка випромінює добро, красу, лагідність, шляхетність: «на лиці яріє знак / Любові, щирості, спокою». Водночас митець бачить її стражденний образ в істо ричному поступі. Але для нього він дорогий і незабутній. Вірш будується як сповідь самому собі: ліричний герой замислюється над історіософськими аспектами буття країни, її трагічною долею, зізнається в любові до рідної землі. Риторичні запитання утверджують непохитну волю героя вірно служити вітчизні. «Моя любов» є своєрідною маніфестацією національних почуттів і загальнолюдських ідей, які не вступають у суперечність. У циклі Франко провіш;ав новий етап у відродженні народу в його змаганнях за державність. Цим пафосом пройнятий вірш «Н е пора, не пора, не пора!» (1880), який Франко назвав «національним гімном». Митець закликав до завзятої бороть би «за волю, щастя і честь» України. Вірш має конкретного адресата — ук раїн ськ у інтеліген цію , а ш ирш е — націю. Просторова картина тексту будується на кількох визначаль них мотивах. М алюється непривабливий образ колоніальної України, сини якої служать своїм напасникам (застосовуються метонімічні образи «москалеві й ляхам служ ит и», ш;о уособ люють дві сусідні держави). Відтак українці проливають кров за поневолювачів, люблять «царя, що наш люд обдира», тобто у них спотворене поняття патріотизму. Через втрату національ ної свідом ості українці не доходять згоди, «в рідну хат у вносять роздор», а тому поет закликає: «Н ай пропаде незгоди проклята мара!» Пафос твору — в утвердженні позитивного ідеалу, мети «для України ж ит ь», боротися за її незалежність. Цьому слугують окличні інтонації, гасла, ш;о підсилюють екс пресію ліричного висловлення і набувають смислового значен ня: «Для України наша лю бов!», «П ід Украйни єднаймось прапор!». Твір сповнений одичних інтонацій, які прославля ють піднесення національного духу свободи, і динамічності, підкресленої рефреном «Н е пора, не пора, не пора!». Худож ньо майстерно поет застосував наскрізну антитезу, градацію, афористичні заклики: «Довершилась України кривда стара — / Нам пора для України жить!» Поет сповнений віри у визво лення народу, в об ’ єднання українців в ім ’ я світлого прийдеш 139

нього, в останній строф і вимальовується величний образ Вітчизни, боротьба за волю якої є свящ енною: «Бо пора се вели кая єст ь: / У завзятій, важкій боротьбі / М и поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!» Воля, щастя, честь — атрибути незалежної Української держави. М ист ецька скарбниця. Поезія «Н е пора, не пора...» стала народним гімном, музику до неї написав Дмитро Січинський. Провідною у вірші «Р озвивайся ти, високий дубе» (1883) є думка про возз’ єднання українських земель у єдину суверенну держ аву. П оет щ иро вірив у визволення і відродж ення України: «Розпадут ься пута віковії, / Тяжкії кайдани, / Н е побіджена злими ворогами / Україна вст ане!» Вільна Вітчиз на персоніф ікується в образі щасливої матері, що зібрала воєдино своїх дітей, тобто всі українські землі: «Вст ане слав на мати Україна, / Щ аслива і вільна, / Від Кубані аж до Сянарічки / Одна, нероздільна, / Щ езнут ь межі, що помежували / Чужі між собою, / Згорне мати до себе всі діти / Теплою р у к о ю !» Так Іван Ф ранко висловив надію на духовне просвітлення, самовизволення українців. О крему к ом п ози ц ій н о-см и сл ову одиницю становлять п ’ ята — восьма строфи, у яких поет звертається до українців, які віками прислуговують сусідам. Він будує образи на системі антитез, щ о характеризують пасивність, рабську покірливість українців та їхню активність, волелюбність. Митець вкладає протилежне значення в слово «служити» і похідний від нього іменник — «усл уга». Звертаючись до співвітчизників, «блуд них сирот ят », поет докоряє: «Годі ж бо вам в сусід на услузі / Свій вік коротат и!» і повчає: «Підіймайт есь на свят еє діло, / Н а щирую дружбу, / Та щоби ви чесно послужили / Для матері служ бу». Ж и ти , працювати для У країни — сенс ж и ття справжніх громадян, дітей вітчизни. У хронотопі твору, в смисловому поєднанні образів неволя, рабство, безталання ототож ню ю ться з географічним простором чуж их держав, які для українців принесли ж орстокість, кровопролиття, визиск, неволю: «Чи ж то ви мало наслужились М оскві і Л яхові? / Чи ще ж то мало'наточились / Брат ерської крові?» Риторичні запитання підсилюють емоційний ряд, втретє вводячи оцінноемоційний образ — «наслуж ились» — в логічно акцентних місцях тексту, римах і кінцівках рядків, утворюючи своє рідний «зам ок». «Наслуж ились» римується із «нат очились», тобто пролили кров, принесли горе, страждання рідному наро дові й Україні. Структуруючи змістове поле тексту, виразно виступає у творі опозиційна пара зло — добро. Це внутрітекстова антитеза-. «Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хат и, / Щ об Газдою, не слугою, / П еред світом ст ат и!». Фран 140

кові образи динамічні, естетично функціональні. Цілісність емоційно-стилістичної організації тексту підкреслюють семан тичні розширення, переосмислення й градація образів, що набувають метафоризму — поєднання контрастних значень, перенесення, що так виразно відбилось в образі-символі «висо кого дуба» — міцності, безсмертя народу та в образі весни — відродження України: «Розвивайся ти, високий дубе, / Весна красна буде! І Гей, уставаймо, єднаймося, / Український люде! / Єднаймося, братаймося / В товариство чесне, / Н ай братер ством, щирими трудами / Вкраїна воскресне!».

І I

С л овни к ова р об от а . 1. Пригадайте визначення терміна метонімія. Знайдіть приклади метонімії в циклі Івана Франка «Україна» і з’ясуйте її естетичну роль. 2. Запам’ятайте нове літературознавче поняття.

І І І I I

Г ром адянськ а (пол іт ичн а) лірика — поетичні твори, присвячені актуальним проблемам суспільного ж иття. Провідні мотиви політичної лірики — свобода особи, народу і державної незалежності, захист прав людини, викриття антигуманного суспільства, заклики до боротьби.

І =

3. У попередньому класі ви вивчали творчість Тараса Шевченка. Які вірші зараховуєте до політичної лірики поета?

I І і

П ід сум уй т е прочит ане. 1. З’ ясуйте місце циклу «Україна» в художній концепції збірки «З вершин і низин». 2. Яка ідея проймає вірші циклу? 3. Схарактеризуйте пафос поезії «Моя любов». 4. Назвіть Франкові гімни. 5. Дайте своє тлумачення заклику поета боротися за «волю, щастя і ч ест ь».

І I І І І і ?

Робот а в гр уп а х. Розподіліться на 5 груп і проаналізуйте поезію «Розвивайся ти, високий дубе». Про колективні висновки доповість один учень від кожної групи. 1. в чому полягає громадянський пафос твору? 2. Висвітліть значення персоніфікації в змалюванні образу вітчизни. 3. Які риси українців висміює Франко? Розкрийте роль антитези та паралелізму в розгортанні образних рядів твору. Що символізує образ високого дуба? 4. В яких рядках висловлюється віра поета у відродження України? 5. Визначіть особливості віршування та ідею твору. ■Творча робот а. Напишіть есе «Нам пора для України жить!».

«Ж и ві, грізні, огром нії сонети» {Іван Ф ранко) Перу Франка належать цикли «Вольні сонети », «Тюремні сонети» — нове естетичне явище у тогочасній українській та європейській ліриці. До Франка поети висвітлювали переваж но інтимну тематику. Новаторство його сонета полягає в тому, що митець наповнив класичну форму новим змістом , зокрема змалював ж иття пролетарів, боротьбу революціонерів за щастя народу. Франко відводив сонетам особливу роль у художньому 141

світі своєї книги, в якій прагнув зобразити себе й увесь світ: поета-пророка, минуле й сучасне України, багатство духовного світу співвітчизників, розмаїття людських думок і почуттів. У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєдну вав традиції і новаторство, вносив нові елементи в його струк туру. Отже, поет оновлював канонічну форму, органічно на повнюючи її багатим змістом, «свобідною дум кою*. Ф ранко на національному ґрун ті зробив сонет карбованим, звучним, витонченим, відбиваючи індивідуальний світ людини. Ви вже знаєте, що доти до сонетної форми зверталися романтики Амвросій М ет линський, Левко Б оровиковський, М аркіян Ш аш кевич, М икола У ст иянович, Юрій Ф едькович. Проте саме під пером Франка ця складна, сувора форма засяя ла новими гранями: наповнилась пластичністю і конкретністю образів, революційним пафосом. Міжпредметні паралелі. Я к вам відомо з уроків зарубіжної літератури, є два жанрових різновиди сонетів: італійський, І U40 складаєт ься з двох катренів і двох терцетів, та І англійський ( шекспірівський ) — з трьох катренів і одного диI стиха. Франко застосовував італійську форму сонета. СпираI ючись на європейську традицію сонета ( Франческо ПетрарI ка, Аліг’єрі Данте, Вільям Ш експір, Адам М іцкевич), Франко І розширював його образний світ, оновлював суворий стиль, І строгу завершеність форми. П ід його пером цілісно й системно І поєднались глибокий зміст, композиційно-архітектонічна, І ритмічна витонченість, мовна та образна доцільність. Свої погляди на завдання сонета в нову епоху поет висловив у поезіях «Сонети — се раби», «Ч ого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський», «Колись в сонетах Данте і П етрарка», «А рано, поки час виб’ є п ’ яти й », «Епілог». Значеннєво рівнозначною й водночас опозиційною є теза: «Сонети — се раби, / Сонети — се пани;/ Екстреми ся стрічають / Несмілі ще їх погляди, їх речі, / Бо свої сили ще раби не знаю т ь». Ратуючи за оновлення традиційної форми, Франко вдається до піднесених почуттів, емоційних пристрастей, риторичних окликів, гіпербол й афо ристичної мови, а свої «хл оп ськ і», тобто для простого народу, сонети уподібнює вольовим і мускулястим чоловічим пориван ням, організованості й ріш учості. Ліричне «Я » звертається до «Т и», немов до себе: «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський, / Немов боїшся насміху і сварки? / Чого важкий свій молот каменярський / М іняєш на тонкий різець Петрарки? » Це неначе голос «інш ого», можливо, поетового опонента, одначе ліричного героя «виказують» марке ри «молот каменярський», «валити панський гніт і царський», що засвідчує співзвуччя голосу власне автора і ліричного героя. 142

^ ^ і І І

М іж предм ет ні паралелі. У добу романтизму в західноєвро-

пейській поезії склалася традиція викладати теорію сонета в жанрі сонета. Німецький письменник Август Вільгельм Ш легель вперше в поетичній формі визначив сонетний канон — «чотирнадцять магічних рядків». Французький поI ет Шарль Огюстен Сент-Бев у «Сонеті» простежив важливі і віхи розвитку жанру: «Сонета не плямуй, о критику лихий! І / Він чарував колись великого Шекспіра, / Зітхнула тужно І ним Петрарки ніжна ліра» (переклад Миколи Терещенка). Франко виклав свою теорію сонета у вірші «Колись в сонетах Данте і Пет рарка», якому притаманна внутрішня діалогіч ність. Поет так само на обмеженому просторі чотирнадцятиряд кової мініатюри оглядає стан розвитку сонета у світовому письменстві, внесок кожного свого попередника в сонетну форму. Данте, Петрарка, Ш експір оспівували красу і гармонію, витонче на форма їхнього сонета нагадує різьблений келих, в який «свою любов, мов шум-вино, вливали», — гнучкий метафоричний образ, класична ясність картини, за допомогою якої окреслюється світ сонетного мистецтва діячів епохи Відродження. Проте перед українськими митцями X IX століття стоять інші завдання: «Нам, хліборобам, ш,о з мечем почати? / Прийдесь нову зробити перекову: / Патріотичний меч перекувати І j Н а плуг — обліг будущини орати, / Н а серп, щоб жито жать, життя осн ову». В цьому полягали незвичність франкового сонетного ліризму, новий жанровий тип сонетної форми, головною смисловою рисою якого була орієнтація на взаємопроникнення «особистого» і «загально го» , коли людина і народ виступають як суб’ єкт історії, її творець. « Х т о смів сказать, що не богиня ти ?» (Іван Ф ранко) Справжнім шедевром є сонет «Сікстинська М адонна» (1881), викликаний роздумами Франка над однойменною картиною Рафаеля «Сікстинська Мадонна» (1516), на якій поєднано боже ственне й земне начала, лик Богородиці з образом босоногої жінки. Внутрішній рух цього жіночого образу підкреслюється тривожними тінями складок одягу, клубоченням хмар під ногами Мадонни, її задумливим поглядом, здатністю вмить спуститися на землю і водночас залишатися недоступною. Ця багатовимірність і динаміка Рафаелевого образу Мадонни проливає світло і на художню картину сонета Франка, овіяного високим шиллерівським духом: вірою в перемогу краси, невід дільною для поета від добра, а відтак божественного начала. Перед високим мистецтвом епохи Відродження поет низько схиляє голо ву. Він дивується нетлінній, неземній красі Мадонни: «Х т о смів сказать, що не богиня ти?» Франка приваблює загальнолюд ський смисл образу матері, яка в самовідданій любові до сина і самопожертві підноситься до Мадонни: «Так, ти богиня! Мати, 143

райська роже, / О глянь на мене з свої висоти! / Бач, я, що в небесах не міг най ти / Богів, перед тобою клонюсь тож е». Складним є образ ліричного героя, що поєднує звучання голосів поета, який відмежовується від кола «безбожників» риторичною фігурою («Де той безбож ник, що без серця дрожі / Б твоє лице небесне глянуть може, / Наткнутий блиском т^сіі красоти?»), та ліричного «Я », що відбиває внутрішній світ героя. Захоплення, любов, а водночас і сумнів, здивування: «Ти» — «М адонна», «боги ня», «райськарожа», «краса», смислову М икола Стороженко. наповненість і багатозначність образу Ілюстрація до сонета героя передають лексеми «боги», «духи», «Сікстинська «висота», «небо», «небеса», «лице небес мадонна» не», «мати», «М адонна». До Мадонни ліричний герой звертається довірливо, ствердно вигукуючи, не сумніваючись у божественності Мадонни. Душа героя розкривається, висвітлюється, він зізнається у своїх ваганнях, невір’ї, навіть запереченні потойбічного життя, існу ванні духів {«Я , що в небесах не міг найти богів...», «О бозі, духа х мож ся сумнівати / І небо й пекло казкою вваж ат и...»). Хитання й пошук ідеалу ліричного «Я » увиразнюється запереченнями-ствердженнями, які складають композицію сонета. В утвердж енні краси й д уховн ості Мадонни ліричний су б’єкт вдається до крайнощ ів, відкидаючи всіх богів і гіпер болізую чи одну богиню — С ік сти н ську М адонну: « І час прийде, коли весь світ покине / Богів і духів, лиш тебе, богине, / Чтить буде вічно — тут, на полотні». Сонет будується за допомогою тез й антитез: у першій строфі «Ти — не богиня», у другій «Ти — богиня», синтез увираз нюється у двох терцетах, в яких напруження досягає своєї вер шини. Так само наскрізною в ліричному мовленні є опозиція між божественним та земним, що допомагає розкрити світ думок і почуттів героя. Образ богині від авторського заголовка до останньої строфи змальовується мікрообразами, які під креслюють ореол, німб, сяйво Богоматері, її земну та небесну сутність. Земна іпостась богині, її краса розкривається через образ матері, яка цвіте й відцвітає згідно із невблаганним зако ном ж иття і смерті, адже буття людини є короткотривалим. Натомість Мадонна-мати живе вічно. Однак розквітла рожа підкреслює «блиск... краси» і земної матері, й небесної богині. Саме перед красою жінки й Богоматері схиляє голову в любові 144

й пошані ліричний герой: «П еред тобою клонюсь тоже». В о с танньому терцеті важливим є твердження про вічність образу Богоматері, який змальовано «на полотнів. Так олюднюється образ Мадонни, перенесений у вимір мистецтва. У сонеті Франка ж інка втілює красу мистецтва, творче натхнення, музу. Образ ж інки багатогранний, він асоціюється з архетипом матері — символом косм ічного і земного життя, берегинею родю чості, смерті й воскресіння. Через символ вічного оновлення земна ж інка виростає до образу матері-діви, чистої й непорочної краси. Ж анрові традиції сонетної форми Франка продовжили в українській ліриці М аксим Р ильський, М икола З ер о в , Юрій К л ен , Богдан-Ігор А н т он и ч , Євген М аланю к, Андрій М алиш ко, Дмитро Павличко. П ід су м у й т е прочит ане. 1. Розкажіть про шляхи розвитку світо-

І І I

ного сонета. Хто з митців виклав теорію сонета у віршовій формі? 2. Яких поглядів на жанр сонета дотримувався Франко? В яких віршах він виклав своє бачення сонета в нову добу? 3. Схарактеризуйте ознаки новаторства Франка в жанрі сонета.

І І I І I і

Творча робот а . Зіставте образи «Сікстинської Мадонни» Рафаеля з її образом в однойменному сонеті Франка. Якою постає Богоматір на полотні Рафаеля? Чому Іван Франко схиляє голову перед картиною італійського художника? На яких аспектах людяності образу Мадонни акцентує поет? Чому виникають у нього сумніви? Як ліричний герой відмежовується від *безбожників » ? У чому своєрідність композиції обох творів? Напишіть твір-мініатюру «Гуманістичний пафос образу Сікстинської Мадонни у творах Рафаеля та Франка». М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте ілюстрацію Миколи Стлроженка до сонета «Сікстинська Мадонна» Івана Фргінка. Якими засобами

І І І І

змалювали образ Мадонни обидва митці? Чи вдало, на вашу думку, проілюстрував художник сонет? Аргументуйте своє твердження. Яке значення у розкритті ідеї сонета Франка мають образи української матері з сином та дівчини? Доберіть відповідні цитати з твору поета. «Ф іл ософ ія болю і ж и ттєлю бства» (Д м ит ро П авличко)

У ліриці Франка потуж но розвивалася не тільки грома дянська лірика, а й інтимна. Це підкреслив М ихайло К оц ю бинський, аналізуючи збірку «Зів’ яле листя»; «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадянськими інтересами. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «З ів’яле лист я». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душ і людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв. У передмові до збірки «З ів’я л е листям (1896) автор зазна чив, щ о пош товхом до написання лірики був ш;оденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням . Проте Ф ранко поІ О У к р . л іт ., 10

К Л -,

пр оф іл ьн и й р ів ен ь

145

своєму трансформував поодинокі деталі, зізнання й настрої закоханого. Автор бажав, щоб читачі сприймали його поезію не в «автобіографічному ключі», а як мистецькі творіння, що мають загальнолюдське значення. Х оча деякі поезії не позбав лені автобіографічних ноток, збірка переросла звичні автобіо графічні рамки і відтворює глибокий духовний світ нещасливо закоханого, людини щ ирої, мрійливої і доброї. Прагнучи показати багатогранність почуттів героя, Франко використовує складну ліричну оповідь: ліричного героя, лірич ного персонажа, власне автора, а також застосовує голоси кількох « Я », щ о заявляють про себе в душ і персонажа. Важли ву роль відіграє проекція свідомого й підсвідомого героя, відлуння його внутріш ніх « я » , у такий спосіб розгортається романічна сюжетна лінія, тобто картина історії кохання, ліричний роман, в яком у монологи, невласне пряме мовлення, потік свідомості, голоси героїв утворю ю ть ліричну оповідь. Композиція збірки. До збірки входять три «жмутки», тобто цикли. Компонуючи книгу, франко спирався не на хронологічний, а на тематичний принцип, щоб якнайповніше виразити своє бачення картини світу і почуттів закоханої людини. Кожен цикл складається із двадцяти творів, лише перший із них завершується ще й «Епілогом». Оригінально визначив поет жанр збірки — лірич на драма, що підкреслює драматичний сюжет розгортання в душі розчарованого героя усіх перипетій змагань із самим собою, зі своїм коханням, а також із зовнішнім світом. Це свідчить про те, що збірка написана в річищі модерністської поетики. У центрі ліричного сю ж ету книги — романтичний юнак, що скарж иться на неприхильність до нього дівчини, в яку зако хався, тому зазнає розчарувань м іж горем і надією. «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Кохання цікавило Франка як вічна людська тема. У збірці «Зів’ яле лис тя» важлива роль відводиться образу жінки, яка надихає героя на розвиток творчого начала в ж итті: «Ти найтайніший порив той, що бурить н кров, підносит ь гр уд ь», «Т и той Щ найкращий спів, що в час віт хнення

сн и т ь ся ». Такі зве

сприяють змалюв

тенціала, щ о розм ірковує над смис лом буття, над особливостями свого М ихайло Брянський.

Портрет Єлизавети Дараган 146

Духовного світу.

Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірич-

на оповідь, вибудувана з риторичних запитань: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / Чом твоє серденько — колюче терня? / Чом твоі устоньки — тиха молитва, І А твоє слово остре, як брит ва? » Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюються не з чарівною, а холодною дівчиною, якій байдужі глибокі почуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норо вистій вдачі, її серцю «колючом у», як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порівняння не свідчать про важкий характер дівчини. Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Щ о запалює серце пожаром*, іменує милу «ясною зорею». Ду шевні переживання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки: « / чом твій усм іх — для мене скрута, / Серце бентежить, як буря лю та? II Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!» Митець характеризує персонаж а за доп ом огою антонімів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гармонії. Р имування твору відповідає принципу римування в українському фольклорі — переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови: чаром — пожаром, зоре — горе та інші. Відтак музичне звучання стро фи, гра тонів і напівтонів зливаються в органічну єдність, наповнюючи поезію особливим колоритом і створюючи своє рідний сплав музики й ж ивопису, завдяки чому художній образ стає зримим. Вірш увиразнюють паралелізм («О й ти, дівчино, ясная зоре! І.Ти мої радощ і, ти моє горе!») та лексичні анафори («Ой ти, дівчи н о...»). У вірш і «Ч ого я вл яєш ся м ен і?..» кохання відтворено як складне ЯВИШ.Є культури, у світлі якого пізнається людина, її потаємне « Я ». Реальна, вигадана і неподілена любов — це світ, в яком у живе герой. Перед його очима постає привабливий портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутрішнього світу, уявлення героя про свій ідеал. За жанром вірш — ліричний портрет, змальований крізь призму сну. Такі навіювання зумовлені палкою л ю бов’ ю ліричного героя до дівчини, яка не відповіла йому взаємністю, і прагненням назавжди позбутися образу винуватиці його душевних страждань. Перед внутрішнім зором персонажа по стають деталі образу. Епітети чудові, ясні, сумні очі, німі уста, порівняння (« немов криниці дно ст уден е») малюють у примхли 10*

147

вому сплетінні деталей загадковий образ милої, виш укані почуття. Поезія будується як монолог-сповідь героя, крізь приз му якого розгортається ліричний сюжет. Риторичні запитання до дівчини звучать як нерозуміння: «Який докір, яке страждан ня, / Я ке не сповнене бажання / Н а них, мов зарево червоне, / Займається і знову тоне / У тьмі? » Гама почуттів і переживань героя наростає з новою силою: закоханий не може виборсатися з потоку емоцій, логічно обґрунтувати свої намагання позбутися нав’язливого образу, може, назавжди стерти його зі свідомості, адже його обраниця байдужа до світу його почуттів. Лірична оповідь у третій строфі контрастує з двома попередніми: герой не лише не може, а й не бажає вирвати з серця омріяний образ, прагне, аби він ж ив у його серці завжди, пестив його нездійсненні мрії: «О ні! / Являйся, зіронько, мені! / Х оч в сні!». У моделюванні поетичної картини світу і відтворенні гами по чуттів персонажа важливу естетичну функцію відіграють тропи. Поет майстерно поєднує риму з анафорою, увиразнюючи емоційну наснаженість твору. Цій же меті підпорядковуються чоловічі рими з їх прикінцевим наголошеним складом. Це одно стопні рядки з однієї словоформи: пісні — дні, а також з двох слів, які мелодійно зливаються у звукову цілісність: у сні, у тьмі, о ні. Досягається це за допомогою римування останніх слів рядків з попередніми: мені — у сні, німі — у тьмі, одні — голос ні — пісні, а також — внутрішніх рим: ясні — сумні, мені — хоч в сні. Мелодика вірша твориться і за допомогою асонансів, алітерацій, звукопису, зокрема 32 рядки об’єднані римою ні, яка дає змогу висловлене героєм то стверджувати, то заперечувати. «Х о ч ти не будеш цвіт кою цвісти* за жанром — вірш-рефлексія, ш;о відображає емоційне осмислення ліричним героєм своїх переживань і почуттів, роздуми над величним образом коханої, яку втратив. Вірш складається з двох восьмивіршових строф з перехресним римуванням, написаний п ’ ятистоп ним ямбом зі спондеєм. Ліричний сюж ет окреслюється як теза й антитеза, заперечення і розгорнуте ствердження. Дівчина для нього була квітучою цвіткою, образ якої відтінюється склад ним епітетом — «левкоєю пахуче-золот ою». Йому шкода, ш,о мила не піднялася у своїх почуттях над буденш;иною, обива тельським сприйманням світу, автоматично «пішла серед юрби плисти / У океан щоденності й заст ою». Проте для юнака образ коханої не затьмарився. Своєму уявному адресатові він зізнається: « Та все ж для мене ясна, чиста ти, / Н е перестанеш буть мені свят ою». Монолог героя — це своєрідна поетична обітниця берегти у пам’ яті нетлінний портрет милої, який зма льовується в ореолі чарів свіж ості й любові. Її поетичний образ надихатиме митця, спонукатиме до творення добра і краси: 148

« Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, / Коралі уст у ритми голосні...». У його душі її поетичний образ стає безсмертним: «Цвістимеш ти, — покіль мій спів лунає». Міжпредметпні паралелі. П оезії Франка перегукуют ься із ^ «Дуїнянськими елегіями» Райнера М арії Рільке, віршами зі І збірки «Квіти зла» Ш арля Бодлера, ліричний герой якого, І як і Франків персонаж, охоплений трагічною безвихідністю. І Я к і Бодлер («Т ан ец ь змії», «Волосся», «П охм уре небо», І «Запрошення до подорожі» ), Франко змальовує образ коханої І через виразні деталі. У поезії «Волосся» французький поет І описує шевелюру коханої кольору воронячого крила, яку назиI ває «морем чорного дерева». У своїх спогадах ліричний герой і Бодлера, занурюючись у чорний океан волосся милої, зазнає І щастя. У Франка постає образ коханої з погляду ліричного І героя, який помічає «рум’яне личко», «личко чудове», «очіI красітки», її очі, «як те море, / Супокійне, світ ляне», мов і «криниця чиста на перловім дні». Я к і Бодлерівський герой, І він веде уявну розмову з «дівчиною-зірничкою», звертається і до неї, називаючи її красунею, «правдивою любов’ю » . «Безмежнеє поле в сніжному завою» за жанром — романс, мелодійний та експресивний. Герой Франка не може примири тися з неподіленим коханням, прагне «обширу і волі», хоча в його серці «нест ерпні болі», муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня — символу лицарської волі: «Н еси ж мене, коню, по чистому полю, / Я к вихор, ш,о тутка гуляє, / А чень, ут ечу я від лютого болю, / Щ о серце моє розр и ває». Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої бурхливі при страсті. Ліричний герой не знаходить собі місця в ж итті. П ро те його ваблять рух, втеча, інший простір — простір серця, яке ніяк не може вгамуватися. Герой Франка — інтроверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями. Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала «щ аст я власного підклад». Через іпостась ж інкикрасуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і ж орстокої, розгортається картина шляху-страждання героя збірки. Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: моно логічні роздуми («Н е надійся нічого»), монологи-оповіді героя про себе і свої почуття («я не надіюся н ічого»), монологизвертання («З а щ о, красавице, я так тебе л ю блю »). Елегія «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі» — один із шедеврів романсової лірики Франка. Твір вносить новий акорд у поліфонію почуттів закоханого. Ліричний герой має у серці 149

«замерле кохання», «незгоєні рани, невтішні жалі», які уподіб нює зів’ялим листочкам, що вітром розвіються по світу. Це драма неподіленого кохання, сповнена тихої печалі, яка закарбувала на серці рубці, але герой готовий випити гірку чашу життя до дна: «Ті скарби найкращі душі молодої / Розтративши марно, без тями, / Жебрак одинокий, назустріч недолі / П іду я сумними стежками». Образ одинокого юнака, що загубив кохання і став жебраком у долі, набуває глибокого загальнолюдського змісту. Мистецька скарбниця. Тема неподіленої любові знаходить відгук у читачів, тому вірш «Розвійтеся з вітром», покладеI ний на музику Миколою Лисенком, став популярною піснею. І Улюбленими народними романсами стали вірші «Ой ти, І дівчино...», «Чого являєшся мені у сні», «Я к почуєш вночі І край свойого вікна», покладені на музику композиторами І Анатолієм Кос-Анатольським, Миколою Левицьким, Яковом І Лопатинським, Яковом Степовим, Григорієм Майбородою. Для реалізації свого м истецького задуму у «З ів ’ ялому листі» Франко використовує низку ж анрових різновидів ліри ки: пісню, романс, сонет, елегію, сюж етний ліричний вірш, вірш -візію , портрет, ф ілософську медитацію. До пісень та романсів відносимо вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калина, чого в лузі гн еш ся?», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю мій, ж алю », «Отеє тая стеж ечка», написані в річищ і поетики народних пісень. Тому ліричні сюж ети сягають глибокої давнини, язич ни ц ького м іф ом ислення, згадок про поклоніння наш их предків Ладі — богині світової гармонії. Великій Матері всьо го сущ ого, родю чості, кохання і ш любу, Купайлові — богові м олодості, ш любу і краси, іншим богам східни х сл ов’ ян. У такий сп осіб з ’ являю ться м іф опоетичні образи-символи матері-землі, калини, голубки, долі тощ о. «Ч ер вона калино, чого в лузі гн еш ся» за жанром — поезіяалегорія: світ почуттів героїв відтінюють персоніфіковані обра зи рослинного світу. Твір побудований як діалог між калиною і дубом. Поет зартосовує психологічний паралелізм — перене сення явищ природи на світ буття людей. Так, центральний образ червоної калини, почерпнутий із народних пісень, сим волізує красу, ніж ність і ш ляхетність душ і дівчини. Вражає ж иттєлю бство душ і героїні, закоханої в усе прекрасне, світле, сонячне. Проте дотягнутися до сонця дівчина-калина не може. Милозвучність і худож ня цілісність поезії спонукали К ост ян тина Д анькевича написати до неї музику. «Т ричі м ені явл ял ася л ю б ов». Франкові була близькою ідея Платона, щ о «любов — це вічна пристрасть народжува ти себе в красі», тому в збірці «З ів’ яле листя» любов постає як 150

властивість душ і героя, що прагне краси і гармонії. Ліричний герой яскраво роз гортає сю ж етн у дію та п оети зує світ почуттів персонажів ліричної драми. Ця поезія має автобіографічні мотиви. П ро тотипами героїнь були Ольга Р ош кевич, юнацьке кохання поета, Юзефа Д звонк овська, яка рано померла від сухот, Ц еліна Ж у р о в с ь к а , яка не відповіла поетові взаємністю. Франко змальовує портрети трьох своїх милих: *одна несміла, як лілея біла*, виплекана *з мрій», легка, «мов мете лик», щ о відсвічує «рожевим блиском» Євген Буковецький. весняних квітів, «невинна, як дит ина»; Жіночий портрет друга — «гордая княгиня», «бліда, мов місяць, тиха та сум на», уподібнюється до святої; третя — загадкова, «мов сф інкс», очі — «яркі, страшні, жагою повні, що аж серце ст ине». Проте митець дбає про цілісність портрета коханої, до якої постійно звертається його трагічне «Я ». Образ коханої у Франка перегукується з традиційним обра зом Прекрасної Діви, який формувався в світлі культу Богома тері в добу Середньовіччя — добу ж орстоких рицарських воєн, антилюдяних вчинків. Цій вакханалії зла і протистояв світлий образ Прекрасної Дами, яка під впливом етико-моральних змін у суспільстві стала Дівою Марією — «образом, що підносить любов до вершин духовної відданості» {Карл Ю нг). Внаслідок такого світосприймання лицар здійснював свої подвиги в ім ’я дами, щ о вважалось виконанням Бож ої волі. У воєнний похід лицар ішов з її благословенням, оскільки вірив, щ о жінка наділяє коханого духовною силою, допомагаючи йому виконати свій обов’язок. Відлуння цього образу є і в ліриці Івана Франка, де кохану змальовано в образі білої лілеї («М оя хист ка лілеє»). Міжпредметні паралелі. П одібне бачення образу жінки спостерігаємо і в X X столітті у зображенні Орлеанської і Діви з поет ичних творів Франсуа Війона та Юрія Клена І ( «Ж анна д ’А рк» ), яку європейці бачили в образі П рекрасної І Дами. У світлі модерніст ської поетики героїня набуває І протилежних ідеалові рис, хоча й зображується в умовноI символічному плані. Ц е засвідчує лірика Ш арля Бодлера, 5 П оля Верлена, Артюра Рем бо. Страждання спонукають героя до самоосмислення, пізнання суті свого ж и ття, загалом осягнення сенсу буття. Так виникає образ закоханого юнака, щ о своєю романтичною мрійливістю, задумливістю, відчуженістю і непрактичністю нагадує Вертера 151

(«Страждання молодого Вертера» Й оганна Вольфганга Ґ ет е). П остає образ дівчини, сильної характером і почуттями, з очима «княгині» — чудовими, ясними, але «сумними, немов криниці дно ст уден е». «Як почуєш вночі край свойого вікна». Франко майстерно відтворює діалектичну єдність розуму і почуттів. Поет моделює ситуації, коли його герой прагне вгамувати голосом розуму свої переживання і пристрасті. Він хоче забути своє кохання, а воно невимовним горем переслідує його всюди. Нещасний горює ще більше від того, що нещасливою є його люба. Не бажаючи турбу вати кохану, він виявляє шляхетність: «Я к почуєш вночі край свойого вікна, / Щ о щось плаче і хлипає важко, / Н е тривожся зовсім, не збавляй собі сна, / Н е дивися в той бік, моя пташко!» Настільки природно звучить цей вірш, що Дмитро Павличко назвав його «діамантом-самородком», бо «такого ні вигадати, ні вистраждати неможливо. Без цього маленького творіння важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії». Вірш має відсвіт трагічного: означники розпука, невтишима тоска характеризують пристрасть героя, його любов-плач, любов-ст огін. Естетичну ф ункцію відіграю ть синонім и й антоніми, щ о поєднують протилежності — любов і ненависть, життя і смерть. Ці образи утворюють у тексті складне лірикосюжетне й смислове поле, висвітлюючи історію неподіленого кохання. Так само послідовно його овіюють холод і забуття, які асоціюються з смертю, що й відповідало модерністському світо баченню тогочасної європейської лірики. Словникова робот а . 1. Запам’ятайте літературознавчий термін.

І І І І

Цикл {грец. kyklos — коло, колесо) — декілька худож ніх творів, об ’ єднаних жанром, темою, головними героями, єдністю авторського задуму, в поезії — настроєм, єдиним мотивом, заголовком.

І і

2. Які ліричні цикли створив Франко? Назвіть відомі вам поетичні цикли українських та зарубіжних митців.

І =

П ід су м у й т е прочит ане. 1. Як сприйняв збірку «Зів’яле листя» Михайло Коцюбинський? 2. Що спонукало Франка написати ліричну драму? 3. Схарактеризуйте композицію книги «Зів’яле листя». 4. До яких жанрових різновидів лірики вдавався поет?

І I І І І І

П ом ір к уй т е. 1. Що приваблює вас у збірці «Зів’ яле листя»? 2. Чому Франко назвав свою книгу «ліричною драмою»? 3. Які поезії з цієї збірки можна віднести до автобіографічних? Аргументуйте своє твердження. 4. Яка роль відводиться ліричному героєві? 5. Які духовні цінності утверджує митець у збірці «Зів’ яле листя»? 6. Послухайте романс «Безмежнеє поле в сніжному завої» (музика М и к ол и Л и сен к а ). Які почуття й асоціації викликає він у вас? Який основний мотив цього твору?

152

Аналізуємо твір. 1. Яке враження справляє романс «Ой ти, дівчи но, з горіха зерня»? 2. За допомогою яких засобів виразності зма льовується образ дівчини? 3. Розкрийте роль антитези у розгортанні ліричного сюжету. 4. Чому немає взаємності у почуттях юнака та дівчини? 5. Визначте віршовий розмір і особливості римування романсу. З’ясуйте їх смислове наповнення у вираженні ідеї твору. Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть картини М ихайла Брянського «Портрет Єлизавети Дараган» (с. 146), Євгена Буковецького «Жіночий портрет» (с. 151). Доберіть цитати з поезій Франка і з’ясуйте, як художники індивідуалізують образи героїнь. У чому виявляється їх замріяність? Які риси характеру жінок підкреслюють художники? 2. Які пісні на слова Івана Франка ви знаєте? Скористайтесь інтернет-сайтом: www.pisni.org.ua, підго туйте виступ у класі «Пісенна спадидина Івана Франка». Робота в групах. 1. Якими постають портрети коханих у віршах «Чого являєшся мені у сні?», «Хоч ти не будеш цвіткою цвісти», «Червона калино, чого в лузі гнешся?» 2. Чим імпонує вам поезія «Тричі мені являлася любов»? Якими фарбами змальовуються образи трьох коханих? Як ліричний герой індивідуалізує їхні пор трети? Чому ліричний герой у пам’яті береже нетлінний образ милої? 3. З якими творами світового письменства перегукується образ коханої в збірці Франка? 4. З якою метою у романсі «Без межнеє поле в сніжному завої» зображується образ вершника? Якими засобами поет розгортає мотив шляху-страждання? , Творча робота. Складіть есе «Поетичний образ коханої в «Зів’ я"і* лому листі» Івана Франка.

«Золотий м іст між народами» (Іван Франка) «Передмова» Івана Франка до збірки «М ій Ізмарагд» (1895) є ключем до розуміння 1 1 ідейно-естетичної концепції. Звертаю чись до читача, поет роз’ яснює, що, «блукаючи по різних стеж ках всесвітньої історії та літератури», до нього прийшло натхнення від споживання цих багатств духовної мудрості. Франко розкриває назву давньоукраїнського «Ізмарагду» — збірника притч, повчань і приписів християнської моралі. Проте свою збірку поет назвав «Мій Ізмарагд», підкреслюючи цим, що вкладає новий зміст у прадавні повчання. Він постійно дбав про розширення тематики і жанрів української поезії, адже «переда ча чужомовної поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душ у цілої нації», будуючи «золотий міст між народами». Вічні образи, древні згустки мудрості, афоризми, сентенції, притчі поєднувались у Ф ранка з прагненням р озв’ язати важливі морально-етичні проблеми доби. У творчому доробку Івана Франка жанр легенди посідає по важне місце. У попередніх класах ви вивчали легенду як твір усної народної творчості. В давньому письменстві розвивалися 153

Н ат алія Ант оненко. Ілюстрація до «Легенди про вічне життя»

легенди на основі апокрифів, ж итій святих. П опулярністю користувалися у читачів легенди повчального змісту, зокрема збірки «Ізмарагд», «Києво-П ечерський патерик». В исокохудож ньою є «Легенда про вічне життя», написана двовіршем. Сюжет легенди Франка — це ш лях до пізнання ідеї, образного судження про людину і світ. Чудодійний горіх, щ о приносить безсм ертя, випрош ений аскетом у боги н і, потрапляє до Олександра М акедонського, який віддає його красуні-дружині Роксані, а вона дарує його своєм у кохан цеві — генералові Птолемею, натомість Олександрові підсипає отруту. Птолемей віддаровує чудо-горіх куртизанці, щ о поло нила його серце, а ця «пропаща ж інка» простягає безцінний дар цареві, почувш и, щ о він смертельно хворий. Куртизанка виявилася більш милосердною, ніж дружина вавилонського царя. Македонський довідується про мандри горіха і бажає краще померти,, ніж жити «в сітях брехні» і зради, а том у к и дає горіх у вогонь: «А без щастя, без віри й любові внутрі / Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!» Він ототож ню є зраду, відступ як духовну смерть, руйнування цілісності духу, гармонії. Через розвиток сю ж ету Франко зображ ує трагедію, а водночас і прозріння людини, яка не м ож е ж ити в сітях лицемірства, облесливої любові, ошуканства. Аморальна особа стає «порожнім горіхом», і тільки моральне очищення може порятувати її від духовної смерті. У такому нерозривному зв’ язку високої духовності і моральності й забезпечується людині безсмертя. 154

«Л егенда про П ілат а» — це триптих сонетів, що увійшов до збірки «з вершин і низин». Поетична паралель з біблійним Пілатом необхідна Ф ранкові для того, щ;об розкрити всю ницість новоявлених пілатів, я к і байдуж е ставляться до кривди і бід людей. Вони продавали свій народ, служачи австрійській державній машині гноблення. Образ Пілата у легенді поета набуває й узагальнено-символічного змісту — пілати ходять по землі поміж нас. Це втілення зради, тактики «умит их р у к », «м оєї хати скраю ». «Легенда про Пілата» написана сонетами і належить до філософської лірики. У середньовічних легендах оповідалося про ж иття римсько го прокуратора після Голгофи, зокрема сам огубство через докори сумління або смерть за вироком римського імператора. При цьому наголош ується ш;е й на тому, ш;о тіло ж ахливого злочинця не приймає ні земля, ні вогонь, ні вода. Цей мотив ліг в основу Ф ранкової «Легенди про П ілата», в якій образ прокуратора оціню ється негативно. Після громадського осуду Понтія Пілата він наводить на всіх страх, приречений на мізер не існування і забуття. У цьому ключі розгортається лірична оповідь про Пілата, його негідний вчинок і його наслідки. Гріх, вчинений римським прокуратором, переслідує Пілата на кож ному кроці. Ж орстокість його дій підсилюється образами ж аху й страху, карою смерті, яка спіткала родину Пілата. «Легенда про Пілата» Франка засвідчує філософське осм ис лення поетом проблем буття і лю дської моралі. Х удож ня майстерність досягається біблійною афористичністю, умінням поета в легендарній і повсякденній ж и тей ськ ій си туац ії помітити символічний та буттєвий вимір історії.

«Фальпшвих друзів збувсь, а вірного пізнав» (Іван Франка) Жанр притчі — оповідного й алегоричного твору, в якому сю жет будується на релігійному чи моральному повчанні, — приваб лював Франка як митця своїми загальнолюдськими вимірами. На українському ґрунті він, моделюючи образи й сюжети давніх притч, надбань світової культури, переосмислював їх, пропускав «■крізь призму серця і чуття», йшов на сміливий експеримент. Його притчі осяяні біблійними й авторськими афоризмами, гуманістичними сентенціями. У них повчальність розгортається у сфері образів і понять, почерпнутих з природи і побуту. у «Притчі про приязнь» автор в алегорично-повчальній формі поясню є, як слід оцінювати друзів. Мудрий чоловік розповідає синові, як перевірити, хто справжній друг, а хто — фальшивий. Ровесники сина не витримують випробування. Тільки вірний товариш батька готовий прийти на допомогу юнакові в скрутний час. 155

Ж анровою своєрідністю «П ритчі про захланність» є автор ський вступ-передмова про згубну роль ж адібності людини. Сюжет притчі розвивається в хронологічній послідовності, зображ уючи крах зажерливого господаря дому. Засліплений золотом, він поступово втрачає коня, слугу, сина, друж ину і сам приймає смерть від жала гадюки, яку й оберігав усі ці роки, бо щодня вона йому приносила червінці й дорогоцінні камінці. Образ господаря дому переростає в символ захлан ності, щ о погубить усе в ж итті. Таким чином, притчі Івана Франка засвідчували, як цікаво й оригінально поет переосмислював давні образи й сю ж ети, щоб у високомистецькій формі пропагувати гуманістичні ідеа ли. Ц ю традицію продовжили у наш час Дмитро П авличко, Іван Д р а ч , Валерій Ш евчук.

І і

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Розкрийте зміст назви збірки «Мій Ізмарагд». 2. Що спонукало поета звернутися до вічних образів? Назвіть твори, в яких він реалізував свій задум. 3. У чому своє рідність Франкового жанру легенди? 4. Які питання порушував поет у притчах? 5. Хто з українських митців продовжив традицію Франка в жанрі притчі?

I I І І і

П ом ір к уй т е. 1. Які морально-етичні цінності утверджуються в «Легенді про вічне життя»? 2. Чому Македонський спалив чудодійний горіх, що приносив безсмертя людині? 3. Що є найдорожчим у житті? Які духовно-моральні цінності сповідуєте ви? 4. Як скористалися б ви чудодійним горіхом? 5. Хто з героїв «Легенди про вічне життя» найбільше вам імпонує і чим саме? 6. У чому повчальність історії, змальованої у «Притчі про захланність»?

М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте ілюстрацію до «Легенди про вічне життя» (с. 154). Який епізод твору змальовано? Кого з персо нажів ви бачите? Якими вони постають у легенді та на малюнку? Опишіть інтер’єр. Відповідаючи, використовуйте цитати з тексту.

^Ш уТворча робот а . Складіть усно есе «У чому я вбачаю смисл свого життя». Доберіть афоризми з творів Франка та інших авторів, І ілюструючи свою позицію.

«Я син народу, щ о вгору йде» (Іван Франка) У збірці «Мій Ізмарагд» Франко порушує актуальні питання тогочасного життя, поєднавши їх із особистісно-інтимними пере живаннями ліричного героя, щ о по-особливому увиразнює художнє висловлення, робить його щирим і безпосереднім. Гама почуттів поета настільки широка, що охоплює громадянський па фос, реагуючи на виклики життя і змагань за кращу долю народу. У часи Франка розвивалося модерністське мистецтво, утвер джуючись на засадах творення сучасного мистецтва, яке шукало нові засоби художнього відображення дійсності, культивувало суб’єктивізм, образні і жанрові новації, відкидало його суспільні 156

функції, закликаючи творити уявний світ задля мистецтва. Таких митців називали декадентами (від франц. decadence — занепад, а декадент — занепадник) з негативним значенням. Львівський критик Василь Щ урат , аналізуючи збірку Іва на Франка «З ів’яле л и стя», помітив у ній мотиви, характерні для модернізму, назвавши їх декаденськими, оскільки геройпесиміст обирає смерть. Ф ранко заперечував такий погляд і у відповідь написав поезію «Д екадент». За жанром «Д екадент а (1896) — полемічне послання, відповідь Франка критикові: «Я декадент? Се новина для мене! / Ти взяв один з мого життя момент, / 1 слово темне відшукав та вчене, / І Русі возвістив: «Ось декадент !» Худож ня оповідь будується на інтонаціях здивування та обурення, ліричних зізнаннях і розважливих міркуваннях, запереченнях і утвер дженнях. Франка обурило ототожнення біографічного автора з ліричним героєм. Поет не поділяв погляди декадентів на мисте цтво як антисуспільне явище, розглядав літературу як зброю в боротьбі за щастя народу і волю України. Франкові видалось, що критик не збагнув головного в його худож ньому світі — болю за долю людини і вітчизни. Хоча інколи й переважає журлива тональність, хоча наявні в його поезіях «пісні біль, і жаль, і туга — j Се лиш тому, що скла лось так життя, j Та є в ній, брате мій, ще нута друга: / Надія, воля, радісне чут т я». Ліричний монолог будується як дискусія-заперечення естетики декадентства з його «безпред метним ту ж ін н я м », оспівуванням «ш ум у власного сл уху» (ір он ізує він над м итцям и-декадентам и). М итець ж иве справжнім ж иттям з його негараздами, тяж ким и випробуван нями, але не опускає рук. Така самохарактеристика, щира і правдива, малює образ духовно здорової особи, загартованої, мужньої, працелюбної та ж иттєлю бної. Тому Франко гордо за являє: «Який я декадент ? Я син народу, / Щ о вгору йде, хоч був запертий в льох. / М ій поклик: праця, щастя і свобода, / Я є мужик, пролог, не епілог». Він пиш ається своїм походж ен ням, сильним духом , устремлінням у щасливе майбутнє. Отже, збірка «Мій Ізмарагд» позначена мистецькою витонче ністю, волелюбністю і людинолюбством. Книга наповнила худож ній світ української лірики важливими філософськими проблемами, вічними образами й мотивами, ж иттєствердною мудрістю. «П оет — завжди учень» (Іван Ф ранко) У доробку Івана Франка збірка «Із днів ж урби» (1900) посідає важливе місце. До неї ввійшли поезії, написані в 1897— 1900 роках. Назва збірки «Із днів ж урби» — символічна. Через ж урбу і надію, см уток і радість, через пізнання себе і світу 157

ліричний герой іде до усвідом лення законів буття. «Дні ж урби» — це дні змагання, знахідок і втрат, мож ливість самостійного роздуму. Так виникають рефлексії над «занедба ною » у світі людиною, якій потрібно вибирати між справжнім і фальшивим у ж итті. Поет відчуває красу і життя, і природи, і суспільно-корисної праці — це те, що визначає духовні орієнтири особи. Усвідомлен ня цього дозволяє їй подолати журбу та безнадію, присвячуючи себе людям: <іЧи крові треба — кров за вас проллю! / Чи діл — я сильний, віковічні скали / розтрощу, на землю повалю» («І знов рефлексії!...»). Звідси — особливе становище в ліриці Франка образу автора як творця, що створює власний світ. Поета хвилю ють проблеми загальнолюдські й національні у їх нерозривному вияві. Збірка «Semper tiro» (з латин. — завжди учень) (1960) не тільки продовжила художню практику попередніх книг, а й засвідчила поглиблене філософське осмислення автором проблем людського буття. Франко порушував національно-історіософські питання буття України. Мудрість віків, відлита в слові, по-новому артикулюється під пером митця-філософа, визначає інтелектуаль ну глибину поезії, душевну рівновагу й ліричну повноту. Назва збірки «Semper tiro» означала для Франка, що він вічний учень, продовжувач літературних традицій та оновлювач поетичного слова, шукач способів творення добра й утвердження гуманізму. Відкривається книга програмовою поезією «S em per tiro» і двома зверненнями до П існі-музи та читача — традиція, що сягає практики українських поетів доби Бароко. Поет переос мислює латинське прислів’ я «Ars longa, vita brevis est» (« М и с тецтво — вічне, життя — корот ке») так: «Ж ит т я коротке, та безмежна штука / І незглибиме творче рем есло». Лексема «ш т ука », запозичена з німецької мови, вживалася в часи Франка на означення мистецтва. Слово «мистецтво» в україн ську мову ввела Олена П чілка. «Коли в душ і пісень тіснит ься р ій », коли є почуття й дум ки, коли є що людям сказати, тоді й відкривається «незглиби ме творче рем есл о», адже саме у безмеж ності і вічній природі мистецтва оновлюватися виявляється невичерпність творчих можливостей. Ця ідея найвиразніше розкривається у формулі «П оет — завжди у ч ен ь», щ о її як підсумок виголош ує Франко в кінці твору. Завершує книгу медитація «Якби ти знав, як много важить сл о во ...». Це підсумок роздумів Франка про призначення митця в суспільстві. Ліричний герой пройшов тяж кий шлях поетаборця і глибоко переконався у вагомості художнього слова: «Якби ти знав, як много важить слово, / Одно сердечне, теплеє слівце! / Глибокі рани серця як чудово / Вигоює — якби ти знав 158

оце!^ В останній строфі образ поета романтизовано, і він уподібнюється до месії: «Я к той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих, / Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: «Н е бійтеся! Се я /» Таким чином, Франко створю є багатогранний образ поета, щ о служ ить людству і ж ертвує собою для нього. В цьому вияв ляється світлий гуманізм митця.

П ідсумуйте прочитане 1. В яких умовах написано поезію «Декадент»? 2. Як поставився Франко до появи декадентства в європейській літературі? 3. Розкрийте символічне значення назви збірки «Semper tiro» . Яка ідея однойменної поезії? 4. Схарактеризуйте образ митця у збірці «Semper tiro».

I І I І І I І I

Поміркуйте. 1. Які функції мистецтва слова захищав поет? Чому він не сприйняв на свою адресу визначення «декадент»? 2. Чи погоджуєтесь ви з думкою Василя Щурата, що у поезіях «Зів’ ялого листя» є декадентські мотиви? Аргументуйте свою відповідь цитатами з поезій. 3. Чи мають гуманістичний пафос вірші, сповнені сумних мотивів? 4. В яких рядках автор проголошує своє мистецьке кредо? Поясніть, як ви розумієте зміст Франкових рядків: «М ій поклик: праця, щастя і свобода, І Я є мужик, пролог, не еп ілог». 5. В чому полягає актуальність вірша «Декадент» нині?

І І

Поетичний епос Чільне місце у творчому доробку франка посідають поеми. Серед понад п ’ ятдесяти його поем літературознавці виділяють такі ж анрові р із н о в и д и : соціально-побут ові («П а н ськ і ж арти», «С урка»), сатирично-політичні («Б оток уд и », «Лис М икита»), історичні («Н а Святоюрській гор і»), філософські гаоежи («Смерть К аїна», «П охорон », «М ойсей»). У 8 класі ви вивчали поему «Іван В иш енський», в якій пода но духовний портрет патріота. Коли перед ченцем постала проблема вибору, він усвідомив, щ о ідея служ іння народові має бути провідною в ж итті. У філософських поемах Франко звертається до біблійних образів, що засвідчує поема «С м ерт ь К аїна» (1889). М іж предм ет ні паралелі. Твір «Смерть Каїна» виник під впливом однойменної поеми Джорджа Байрона, яку Франко І переклав українською мовою. У ній поетові імпонували І філософська і релігійна проблематика, а також бунтарI ська постать Каїна. Дискусійний характер твору Байрона І зумовив появу Франкової поеми. Англійський митець визначив і жанр поеми як містерії, а український — як легенди. П о-новом у Ф ранко п родовж ує полемічний ди спут над вирішенням проблеми існування. Як і в Біблії, у Байрона при чиною вбивства Авеля була заздрість Каїна. Свою поему він

159

завершує трагедією перш ого братовбивства, його герой про клятий на муки та поневіряння світом без мети, вилучений з лю дського роду. Саме з цього моменту починає розгортатися сю ж ет поеми Франка. В українського поета Каїн — зневірений скептик, бунтар-індивідуаліст. П оступово в його душ і настає перелом: відбувається душевний спокій і примирення з Богом, кінець поневірянням та смерть. Особливо драматичним постає образ Каїна в пустелі, де на далекій відстані у серпанку постав утра чений рай. З уст вигнанця сиплються прокляття в той бік, адже він вважає примарний образ джерелом безмежних страж дань і мук людства. Стіни раю притягають Каїна до себе поза його волею. Фізично і духовно виснажений. Каїн піднімається на високу гору, аби спостерігати, що відбувається у раю. Наступає кульмінація поеми — зображення символічної картини раю, для створення якої Франко використав біблійну оповідь про два райських дерева — ж иття і знання. Поет зумів за допо могою худож ніх образів втілити філософську думку, охопити у коло проблематики питання ж иття і смерті, добра і зла, любові й ненависті, наукового пізнання природи. Це видовиш;е пере конує Каїна, щ о знання допомагає жити і не завжди веде до смерті. Він осягає вищий, духовний рівень знання: саме любов наділяє знання добром і дає смисл та мету ж иттю. Духовний заповіт українському народові Ф ілософська поема «М ой сей » (1905) — видатне явище літе ратури доби модернізму. Автор у посвяті назвав поему «вели ким даром» українському народові. Літературознавець Юрій Ш евел ьов назвав її «другим «Запові том» української літератури, в яком у митець крізь призм у сусп ільнополітичної алегорії порушив головну проблему часу: визволення нашого на роду з неволі, здобуття незалежності. З цією метою франко використав відому біблій ну легенду про М ойсея, який вивів єврейський народ з єгипетського рабства. Сорок років Мойсей блукав у пустелі, ш укаючи Обітовану землю, а привівши свій народ до неї, загинув, вигнаний євреями. Поет написав ори гінальний твір, розкривши свій задум: Мікеланджело «О сновною темою поеми я зробив Буонарроті. смерть М ойсея як пророка, не призна Статуя «Мойсей». Р и м ,1515 ного своїм народом. Ся тема в такій 160

формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім оповіданні». Біблійну історію Франко проектує на українську історію і змагання народу за свободу і державність. За словами Дмитра Павличка, «геніальність Франка виявляється насам перед у тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної, Богом обіцяної національної держави і свободи. Ц е ж очевидна аналогія з українською нацією та її шляхом — шляхом не сорока років, а цілих століть, — до своєї свободи і державності». Джерелами сю ж ету поеми стали біблійні оповіді про життя давніх євреїв, суспільно-політична атмосфера початку X X століття. На втілення ідейного задуму поеми мали вплив твори світового мистецтва. Ш М ист ецька скарбниця. Подорожуючи 1904 року по Італії, Франко був вражений скульпт урою М ойсея М ікеландж ело І Б уонаррот і в Римі, а також картинами Санті Раф аеля, І Леонардо да Вінчі, Сандро Бот ічеллі, Гарменса ван Рейна і Р ем б р а н дт а , які стали м ист ецьким ім пульсом до І створення поеми. Ідейним поштовхом до її написання були I революційні події 1905 року в Росії. Ж анрова своєрідність поеми. За жанром «М ойсей» Фран ка — філософська ліро-епічна поема. Ф ілософ ська поем а роз рахована на тривалу розповідь, в якій осм ислюються світ, поступ людства, загальні закономірності ж иття, природи, часу і простору. Відомими ф ілософськими поемами є «М арія», «Н еофіти» Тараса Ш евченка, «М ойсей» Івана Ф ранка. Ф іло софським осмисленням буття відзначаються поеми Миколи Бажана, Юрія К лена, Бориса Олійника. У поемі «М ойсей» порушуються історіософські проблеми бут тя особи і нації, вождя і народу, волі і рабства, життя і смерті. У творі органічно поєдналися ліричне та епічне начала. Пролог — це лірична частина поеми (монолог), а розділи — епічна, проте вони перемежовані ліричним началом: емоційно забарвленими монологами і молитвами Мойсея. Поет застосував третьоособового всезнаючого розповідача, який все помічає, проникає в душу пророка, розкриває його потаємні думки і переживання. Внутрішній конфлікт Мойсея є важливішим за зовнішній, бо розкриває діалектику душі вождя, його впевненість у правоті своєї справи і сумніви, віру і зневір’ я. Однак завжди перемагає його щира любов до свого народу. Як спостеріг Павличко, центральною драматичною к ол ізією твору Франка є «боротьба двох фундаментальних поглядів на природу людини і світ у». М атеріалістичний погляд захищ ає супротивник Єгови — Азазель, виразник ідеї приземленості, людської смерт ності. Він вважає, що керувати народом з-поза меж існування не II

У к р . л іт ., 10 к л ., п р оф іл ьн и й р ів ен ь

161

здатна жодна сила. Ідеалістичний погляд захищають Мойсей та Єгова, які перемагають, бо ставлять понад усе людський дух. На думку Д ж и тра Павяичка, «тільки обдарований духом, поєдна ний з Богом народ здатний у найтяжчих умовах вистояти, перемогти ворога... Людина смертна, але вона здатна перемогти смерть, приєднуючи свою душ у до вічної душі своєї нації, а через неї — і до безсмертя душі лю дст ва». Сюжетно-композиційна організація поеми. Структурно поема Франка складається з пролога та двадцяти пісень (розділів). Вона ускладнена реалістичними описами побуту кочового народу, вставною притчею про терен, міфом про Оріона, діалогами, монологами-звертаннями Мойсея («О Ізраїлю!»), його молитвами. Сюжет поеми екст енсивний, тобто розгортаються події зовнішнього і внутрішнього буття героя і народу, об’єднані моти вом пошуку землі Обітованої, подорожі й випробувань. Події роз виваються напружено, динамічно, моделюючи світ і персонажів, зокрема центральний образ М ойсея, за допом огою якого втілюється філософський вимір поеми. Епічну глибину розповіді підкреслює анапест з жіночим римуванням, ш;о увиразнює плинність часу, передає драматичний характер давньої історії. Х удож ня дія у поемі починається від розладу євреїв з Мойсеєм, конфлікт між якими уж е відбувся в минулому, у наметі дрімає Ізраїль, а зневірений народ не рветься на простори Обітованої землі, яка видніється на горизонті. Для нього та земля — «фата моргана». Розділи І— XI є експозиційними, відтворюють виникнення і наростання конфлікту між проро ком і народом, який, підбурюваний демагогами Авіроном і Датаном, не розуміє М ойсея, не бажає іти з ним до мети. Це становить зав’ язку сю ж ету. Вождь покидає табір і сам прямує до Обітованої землі. Розвиток дії розгортається у X II— XVIII розділах. Зовнішній конфлікт набуває внутріш нього виміру, втілюється у роздумах Мойсея над драматичною долею народу і сорокарічним ш ляхом до омріяної землі. Розділ X IX — кульмінаційний, відтворює розмову Мойсея з Єговою та смерть вождя. Сюжетна розв’ язка втілюється в X X розділі. Після смерті Мойсея народ карає псевдовождів, висуває зі свого середовиш;а нового поводиря — Сгошуа. Це енергійний ватажок, що вийшов із соціальних низів, представник нового покоління, що народився і ріс в умовах свободи, подолав к ом плекс рабської менш овартості, пасивності. Він закликає народ до походу за нове суспільство. Ідеали, за які боровся Мойсей, втілю ються в ж иття. Його образ уособлює ідею, що справжнім вождем є той, хто виражає найзаповітніші ідеали народу. В його особі фізична сила обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації. 162

Щ К

Важливу смислову і композиційну роль відіграє пролог, написаний терцинами і створений після написання поеми. Пролог — це своєрідний ключ до розуміння ідейно-естетичної концепції твору, у ньому Ф ранко окреслив національнодуховний код народу в його історичному поступі та синтезував особисті екзистенційні переживання із загальнолюдськими вимірами буття. Поет висловив свої роздуми, болі і надію на воскресіння українців як державотворчої нації. Він осм ислю вав питання, чому волелюбний народ із великою історією став у сусідів «тяглом у поїздах їх бист роїздних», «гноємі>, тобто ферментом для зміцнення їх держав. «Невж е тобі лиш не су дилось діло, / Щ об виявляло т воїх сил безмірність? / Невже задарма ст ільки серць горіло / Д о тебе найсвят іш ою любов’ю?^ — звертається митець до «замученого і розбитого» народу. А втор розвиває провідну ідею поеми: визволення українського народу з-під колоніального гніту. Як апофеоз звучать рядки про неминуче моральне оздоровлення нації: «Та прийде час — і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ, впереж ешся Бескидом, / Покот иш Чорним морем гомін волі /1 глянеш, як хазяїн домовитий, / П о своїй хат і і по своїм полі». Н еором анти чна п оети ка. Поема «М ой сей » написана в річи щ і неором античної сти л ьової течії в ук раїн ськ ом у модернізмі, ф ранко по-новому трактує проблему волі і раб ства, яка обіймає політичні і психологічні питання буття нації, набуває філософського виміру. Усвідомлюючи соціальне і фізичне рабство свого народу, Мойсей відчув покликання месії — вивести його з неволі. Проте часи, коли пророк був зі своїм народом, «як душ а їх душ і, піднімавсь многі рази / До найвищ их піднебних висот », минули, і його вже ніхто не слухає: « Ті слова про обіцяний край / Для їх ду х у — се казка. / М ’ясо ст ад їх, і масло, і сир — / Ось найбільшая л аска». Розповідач переконливо зобра ж ує, ш;о ф ізичне рабство не настільки страшне, як духовне поневолення. Х оч і блукали сор ок літ євреї по п устелі, та не п озбули ся ком п лексу психічного і морального рабства. Здичавіла юрба стала впер тою і зарозумілою, втративши гідність і мету — прийти до багатого краю, дарованого їм Богом. Юрба ненавидить проро ка, бо він сильніший за них духом і спонукає рабів піднятися з колін. Бездуховна маса байдуже ставиться до власного майбут тя, бездумно йдучи за тими, хто обіцяє ситий спокій, насправді впрягаючи народ у нове ярмо. Символічними персонажами, ш;о уособлю ю ть ідеологічне і п си хічне рабство, є «народні піклувальники» А вірон і Датан. Вони зуміли нав’ язати масі свою волю, збуджуючи 11*

163

ненависть до пророка. Драматичне становище Мойсея особливо загострю ється, коли невдячний народ виганяє його з табору. Образ Мойсея у поемі Франка, як і на скульптурному порт реті Мікеланджело, змальовано величною монументальною постаттю, сповненою внутріш ньої духовної сили й енергії: «в очах його все щось горить, / М ов дві блискавки в хмарім. Р оз повідач підкреслює могутню волю пророка, акцентує на його людяності, любові до поневоленого народу, вболіванні за його майбутнє. На образі Мойсея позначилася поетика неороман тизму. Неординарність героя підкреслює притча про терен, що виконує благородну роль захисника дерев. Через алегорію в притчі змальовується полум ’ яний образ борця за народну справу, яким був і сам Франко. Образ вож дя розкривається у складних ситуаціях, висвіт люється муж ність і сила його переконань. Всупереч забороні Авірона і Датана проповідувати правду громаді, він підніма ється на вічовий камінь і промовляє до народу, картаючи дух рабства, тваринне животіння. Митець звеличує вождя і пророка, наповнює його образ націєтворчими осяяннями. Він прагне ож ивити творчі сили і дух свободи в народу, закликаючи його до завзятої боротьби за щастя і досягнення мети. Тому Мойсей постає як людина, що усвідомлює історичну необхідність народ них змагань за свободу і державну незалежність. Діяльність вождя може розкритися тоді, коли він нерозривний з народом, проте Мойсей перебуває у конфлікті з масою і стоїть над нею. Н еором антична поетика виразно втілюється у драматичних епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей зму шений покидати табір. Замість гніву і проклять з його уст звучать слова, сповнені батьківської любові до свого народу і болю від того, щ о його не розум ію ть. Це немов сам Ф ранко висловлю є лю бов до свого краю : «Якби знав, як люблю я тебе! / Я к люблю невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги^. Мойсей зазнає серйозних випробу вань у пустелі в двобої з демоном Азазелем. У такий спосіб моделюється складний психологічний образ про рока, котрий зазнає сумнівів і розча Сцена з опери Мирослава рувань після того, як люди його від Скорика «Мойсей». Партія Мойсея — штовхнули. в річищі неоромантич О. Громиш ної поетики зображується Мойсей під 164

час молитви на горі. Автор застосовує зовніш ню фокалізацію, дивлячись на героя очима людей з табору в долині. У враніш ньому сонячн ом у освітленні М ойсей здається титанічним героєм. Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли. Під вечір, коли сонце захо дить, тінь пророка лягає на людей у долині, немов востаннє прош;аючись з ними. Поема Франка вселяла віру в непереможний дух народу в його поступі до свободи, спонукала багатьох українців до бо ротьби за державну незалежність. У кінці X IX і X X століттях це був найбільш читабельний твір поета, який допомагав відродитися душам людей, сіяв віру в перемогу. «М ойсей» своєю загальнолю дською і національною проблем атикою , худож ньою майстерністю піднісся до найвидатніших творів світового письменства. М ист ецька скарбниця. За поемою «Мойсей» сучасний композитор Мирослав Скорик написав оперу, сценічне втілення якої було здійснено Львівським театром опери та балету імені Івана Франка. Розгляньте і прокоментуйте сцену з опери, подану на фото (с. 164). Словникова р обот а . 1. Запам’ ятайте літературознавчі терміни.

Терцина (італ. tersa rima — третя рима) — строфа, ш;о складається із трьох рядків п ’ ятистопного ямба, п ов’ яза них ланцюгом рим; аба, бвб, вгв і так далі. Ця строфічна форма утвердилася завдяки «Божественній комедії» Дайте. Неоромант изм — (грец. neos — новий і франц. romantisme — романтизм) — стильова течія, ш;о виникла в україн ській літературі й мистецтві на початі^у X X століття, праг нучи відродити деякі риси романтизму. Леся Українка назвала цю течію «новоромант измом». Й ого головні оз наки: підвиш;ений інтерес до сильної особистості, культ героя — м уж ньої людини, чиє ж иття п ов’ язане з незви чайними випробуваннями та пригодами. 2. Визначіть віршовий розмір прологу до поеми «Мойсей» Фран ка, з’ясуйте художню функцію римування. 3. Хто з українських митців належав до неоромантичної стильової течії? У яких творах Франка наявні риси неоромантизму? П ід сум уй т е. 1. Які жанрові різновиди поем створив Франко? 2. Якими мотивами поема Байрона «Каїн» співзвучна одно йменній поемі Франка? 3. Назвіть джерела поеми «Мойсей». 4. Хто зі світових митців звертався до образу Мойсея? 5. Прокоментуйте притчу про терен, розказану Мойсеєм. 6. Схарактеризуйте жанрові особливості твору.

❖

П ом ір к уй т е. 1. Якими мотивами «Мойсей» перегукується з посланням «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка? 2. У чому полягає філософське осмислення долі українського народу в поемі

165

I І I І

«Мойсей»? 3. Прокоментуйте роздуми Мойсея про призначення людини (XI пісня). 4. Чому ізраїльський народ не повірив нророконі Мойсею? Що спричинило зневіру героя? 5. Чому в наш час «ідеологія» датанів і авіронів має успіх? Які сили і в наші дні пропагують споживацький, рабський дух?

І І I І I і

А н а л ізуєм о твір. 1. Прочитайте напам’ять пролог до поеми «Мойсей ». Які питання Франко порушує в ньому? 2. За допомогою яких художніх засобів змальовано образ поневоленого народу? У який спосіб висловлюється глибокий біль з приводу бездержавності народу? 3. В чому виявляється палка любов поета до України? З’ясуйте оптимістичний пафос прологу. 4. Яким чином розв’язується питання слова як зброї? Розкрийте функцію художніх тропів у розгортанні думки автора.

^ 7 I І І І і І І і

Творчі завдання. 1. Підготуйте усну доповідь «Пролог» Франка — духовний заповіт українському народові». 2. Розгляньте скульптуру «Мойсей» М ікел андж ело Б уонаррот і (с. 160). В якій позі зображено пророка? Куди спрямований погляд Мойсея? Чим перегукується Франків образ Мойсея з образом, створеним Мікеланджело? 3. Доберіть цитати з поеми, ш;о увиразнюють монументальність образу Мойсея. 4. Напишіть твір-мініатюру «Образ Мойсея у скульптурі Мікеланджело та в однойменній поемі Івана Франка».

Бальзак галицького життя Х удож ня проза Івана Франка піднесла українську прозу до євр оп ей ськ ого рівня. Він видав вісім надцять збір ок , що містять сто двадцять оповідань, новел, нарисів, повістей і десять романів. Епічні твори прозаїка поділяються на цикли про робітників, селян, інтелігенцію, ж иття в’ язнів, сатиричні памфлети про австрій ські правопорядки. В иокремлено оповідання про дітей «О тець-гум орист», «Гірчичне зерно», «Олівець», «У к узн і», «Малий М ирон» та інш і, в яких розкри то неповторний світ дитинства. Письменник розширив проблематику творів, типаж героїв, змалював ж иття не тільки українців, а й представників інших національностей, які мешкали в Галичині. Творчим орієнтиром для нього були епічні полотна французьких письменників — «Л ю дська ком едія» Оноре де Бальзака, «Р угон-М аккари» Еміля Золя, «Пані Боварі» Густ ава Ф лобера. Під їх впливом молодий митець захоплю ється ідеями реалізму і натуралізму. На цьому ґрунті виник бориславський цикл т ворів, написа них крізь призму натуралістичної поетики. Це епічний цикл, до якого ввійшли оповідання («Р іп н и к », «Яць Зелепуга»), новели («Н а р о б о т і»), повіст і («Б о а c o n s tr ic to r »), роман («Борислав см іється»). Автор бориславських творів глибоко проаналізував суспільні явиш;а, викрив убозтво й аморальність 166

представників світу чистогану. Франка можна назвати Бальзаком галицького ж иття, настільки добре знається він на дета лях життя всіх верств і прошарків населення, цінах на землю і нафту, економічних відносинах і порядках у краї. Н ат уралізм {латин, natura — природа) — літературний напрям, що виник у Франції в 70-і роки X IX століття і пош и рився в письменстві Європи та СІЛА. Його представниками були Едмон і Ж уль Г онкури, Еміль Зол я, Гі де М опассан, Гергарт Г аупт м ан, Генріх Ібсен та інш і. Виник як реакція на вичерпність форм реалізму і його принцип соціальної зумовленості людського характеру. Натомість натуралісти тлумачили характер особи біологічними, спадковими рисами та соціально-моральним середовищем, буття героїв показу вали у світлі досягнень науки, зокрема біології, соціології, економіки. Іван Ф ранко як яскравий представник натуралізму в українській літературі вважав, щ о на основі даних науки м итець вловлю є приховані пруж ини та за к он ом ірн ості соціальної дійсності. Мета худож нього твору — вказувати «хиби суспільного устрою там, де не може добратися наука», будити в читачів «охот у і силу до усунення тих хиб». Х арактерн им и ознаками україн ського нат уралізму є: 1) принциповий о б ’ єктивізм , за яким письменник у худож ньо му творі, як Бог у природі, є незримим усезнавцем: він перебу ває всюди і ніде не виявляє себе; 2) орієнтація худож нього мис лення на наукове; 3) пантеїзм, щ о полягає в єдності людини з природою, відтворенні біологічних, фізичних аспектів життя; 4) ж иттєподібність, що спирається на документальність. Важливу естетичну роль у зображенні світу натуралісти відводили описам. За їх допом огою змальовували важ кі умови життя трударів, наприклад, робітників нафтових копалень в оповіданні «Р іп н и к » Франка. Р озповідач навіть портрети робітниць моделює у річищ і натуралізму: «змарнілі, грижею поорані лиця», «пожовклі з нуж ди», із «запальними очима», показуючи руйнівну ходу нових економічних відносин, щ о ла мають людські долі. Автор худож ньо виразно подає образи робітниці Ф рузі та ріпника Івана, малюючи їхній внутрішній світ, висуваючи на перший план кохання. ^ ^ М іж п р е д м е т н і паралелі. «Ріпник» Івана Франка перегу^ куєт ься з мотивами «П аст ки» Еміля Золя. Обидва твори заверш уют ься похмурим фіналом — смертю. Н ещ аст я Ж ервези, героїні французького автора, полягає в тому, що вона опинилася в «паст ці». В потворну сіт ку підприємцівчужинців втрапили ріпники Іван та Фрузя, приречені на каторжну працю, голод, хвороби і рапт ову смерть. 167

у часи Франка французькі та німецькі натуралісти вважали, що новела за жанровими ознаками наближається до драми, адже відтворює своєрідну нсихограму героя у певній ситуації. За цією моделлю написана новела Франка «Н а роботі» й одна з найкраш;их натуралістичних європейських повістей «Боа con strictor». Повість відбиває філософію нагромадження багатств як критерію людської моралі та поведінки, що яскраво втілив головний герой твору — Герман Гольдкремер. Франко змоделював психологічно точний образ ж орстокого підприємця-хижака, вдаючись до алегоричного образу Воа constrictora (змія-полоза). Образ змія асоціюється з образом капіталізму, який живиться кров’ ю своїх жертв: робітників, вдів, сиріт. Внутрішній конфлікт Германа із самим собою стає одним із вирішальних у структурі повісті. Прозаїк досяг цікавих узагальнень, створив проникливі образи, що й забезпечило повісті тривкий інтерес читачів. «Борислав см ієт ься» (1882) був одним із перших у світовій літературі «ст райковихроманів», тобто роман, в якому змальо вано взаємини між працею і капіталом. Іван Франко прагнув зобразити новоявлену потвору, породжену індустріалізацією, чудовисько в образі капіталу, щ о пож ирає робітників, проте водночас в середовищі пролетарів породж ує «нових лю дей», спромож них стати на двобій зі страховиськом. Ж анровою ознакою роману «Борислав см іється» є панорамність у змалюванні світу. Розповідач малює бориславські промисли, будівництво нових фабрик і нафтових копалень, роботу ріпників біля нафтових ям. Натуралістично відтворено, як індустріалізація наступає на патріархальне село, як натов пи знедолених і голодних у пош уках роботи блукають по Бориславу, а підприємці через масове безробіття зниж ують плату і ще ж орстокіш е визискують вчорашніх селян. Текстова картина світу складається з опозиційних пар: працедавці — працюючі, робітники — підприємці, «свої» — «ч у ж і». Вони виконують смислову і сю ж етотворчу функції. Романне мислення автора виявляється в його сюжетно-ком позиційній оргаЛізації. У творі події розвиваються упродовж трьох місяців, охоплю ю чи визрівання страйку, сам страйк і його поразку. Поряд з розвитком головної сю ж етної лінії, п ов’ язаної з історією страйку ріпників Борислава, виділяється сюжетна лінія Готліба і Фані, історія занепаду сім ’ї Германа Гольдкремера та його стосунків з Леоном Гаммершлягом. У V n розділі з ’ являється ще одна сюж етна лінія — історія Марти, вихованки Матія. Поява героїв у розділах чергується, деякі зникають, поступаючись місцем іншим. В уявному світі роману важливим смисловим центром є об раз Борислава, який набуває конструктивного і символічного 168

звучання, стає героєм нового часу. Ця персоніфікованість відбита у метафоричній назві твору — «Борислав см іється». Й ого образ о б ’ єднує всі мотиви роману, визначає його урбаністичний характер і колорит. Образ «нової людини» — Бенедя Синиці — показано в розвит ку, пошуках виходу з тяж кого становища. Вихід він знаходить в ідеях о б ’ єднання робітників у «велике побратимство*, безкровної війни з капіталістами. Митець підкреслює високу моральність і духовність Бенедя, який гордо і відкрито зробив виклик галицькому чудовиську, що пожирає робітників і фаб рикантів. У романі «нову людину» з робітничого середовища наділено індивідуальними рисами характеру. Це досягається через портрет. Нужда ріпників глибоко вразила Бенедьову душ у, він ходив, мов у гарячці, «похудів і поблід, тільки довгообразне його лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені углики, неспокійно, гарячково палали глибоко в я м а х ». Синиця діє у к ол екти ві і через кол екти в, його людяність не обмеж ується колом рідних і близьких, в уста ватажка робітників автор вклав гасло М ихайла Д р а го макова: «Чист е діло чист их рук пот ребує!» Але його добродуш ністю скористалися підступні фабриканти, викравши громадську касу взаємодопомоги, тому страйк припинився. Проте тріумф капіталістів позірний і хиткий. Робітничий рух знову повер тається в стихійне русло: у фіналі роману пож еж а Борисла ва — це свідчення і застороги, і поразки, і відчаю, і зневіри в тактиці організованої боротьби. Така ситуація відповідала історичній правді. «П ром інь світла в темному царстві» (М икола Д оброл ю бов) У творчом у доробку письменника вирізняю ться великі епічні форми: роман виховання «Н е спитавш и б р од у », новелістичний роман «Для дом аш нього огн и щ а », філософ сько-психологічний роман «Основи суспільності», роман з ж иття інтелігенції «Лель і П олель», в яких Іван Франко пору шив актуальні питання доби. 1990 року побачив світ роман «П ер ехр есн і ст еж ки». За ж анром це — суспіл ьно-пси хологічний ром ан, в яком у органічно поєднані традиції соціального роману Івана Н ечуяЛ еви ц ьк ого (« Х м а р и » ), Бориса Г рін ч ен к а («С онячний промінь», «На розпутті») з ознаками психологічного роману Федора Д ост оєвськ ого. Проблематика твору охоплює широке коло питань. У романі порушено проблеми інтелігенції і народу, почуття обов’ язку і відповідальності, національного буття, колоніального статусу 169

України, історичної перспективи нації, можливостей її духов ного, економічного і державного відродження. «Перехресні стеж ки» відзначаються панорамним зображенням життя. Картини приватного ж иття романіст висвітлює через мораль но-суспільні виміри, моделюючи конфронтацію між людиною і суспільством. Епічне мислення автора відповідає вагомості порушених проблем: як і кому повинна служ ити інтелігенція, чи можливе дієве добро, яку лінію поведінки слід обрати інтелігенту, як активізувати селянина, виховати в ньому зацікавленість громадськими справами, як подолати пасив ність його свідомості, вузькість світогляду. Назва роману «П ерехресні стеж к и » багатовимірна і символічна, визначає проблематику, пов’язану зі складними духовним и, ментальними, національними, правовими, політичними питаннями, до яких письменник привернув увагу читачів. Показовим у X X V розділі є епізод зустрічі Євгенія Рафаловича із селянином, який заблудився в тумані і не знав дороги додом у: «Оцей старий, що заблудив у близькім сусідст ві рідного села, що стоїть посеред рівного ш ляху й не знає, в який бік йому додому, — чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втра пити на свій шлях, і стоїть... серед ш ляху між минулим і будущим, між широким, свобіднимрозвоєм і нещасним нидінням, не знає, куди йому йти. І Євгеній зіт хає: «Х т о вкаже тобі дорогу, хт о підведе тебе, мій рідний народе?» Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як Рафалович. Сюж етно-композиційна своєрідність роману. «Перехресні стеж ки» — модерний роман, в яком у автор майстерно оперує хронот опом, тобто часово-просторовими координатами дії. З цією метою Франко модернізує класичну композицію щодо послідовності викладу подій, застосовує такі розповідні при йоми, як рет роспекцію (повернення в минуле), видіння і ма рення героїв. Серед новітніх прийомів розповіді — підтекст, позафабульні компоненти, потік свідомост і, символічний лейтмотив. Цередісторія персонажів змальовується в ході оповіді, фрагментарно, як у кіно, випереджуючи свій час ст о совно показу внутріш нього світу героїв. Його твір став засобом дослідження людини межі століть, взяв на себе суспільні і філософські функції. з погляду сюж етно-композиційної побудови роман франка є відцентровим, тобто центрогеройним, оскільки всі події обертаються навколо головного героя Євгенія Рафаловича, а водночас і панорамним', з к ож н ою сторін к ою все ш ирш е розгортається картина суспільного буття Галичини, зв’ язків героя і суспільства. Переплітаються дві сю ж етні лінії: рома

по

нічна, побудована на історії кохання Євгенія і Реґіни, та грома дянська, п ов’ язана з боротьбою Рафаловича за права народу. Молодий адвокат прибув у містечко з метою стати народним захисником, спонукаючи селян до боротьби за соціальні й національні права. Та його ж иттєві стеж ки перетинаються з долею Р еґіни — його ю нацької лю бові, а тепер дружини Стальського, чоловіка-деспота. Такою є зав’язка роману (IV розділ). П ередіст орія закоханих викладена в X III— XVII роз ділах. Розвиток дії обертається навколо мотиву неможливості «украденого щ астя» (розділи X X — X X V I). Цей компонент сю ж ету сформований несподіваними колізіям и, відтворю є страшні поневіряння ж інки, будується на спогадах і монологах героїні, снах-пророцтвах, антитезах і символах (діамантова корона — розбите скло) (LII— LIII). К ульм інація — візиі Р еґін и до Євгенія, остання м ож ли вість героїв повернути колиш нє кохання (LIV розділ). Р озв ’язка несподівана — Реґіна помстилася Стальському за десятирічні знущання, але загинула від руки божевільного Барана. Друга сюжетна лінія охоплю є всі сю ж етні вузли. Експо зиція нетрадиційна: вона починається з середини ж иттєвого ш ляху головного героя, який зустрічається біля будинку кар ного суду з колиш нім наставником Стальським. Зав’язка вибу довується в суперечці Євгенія з бургомістром Рессельбергом. Розвит ок дії охоп лю є гром адську діяльність Рафаловича, роботу з селянами, розчарування і подолання зневіри, зустрічі з свящ е никами, участь у судовому процесі, а також сутички зі Ш надельським. У Євгенія виникає ідея народного віча і політи чн ої організації. К ол ізії виникають в епізодах зображення во рогів народного оборонця маршалка (повітового голови) Брикальського, графа К ш и вотул ьськ ого, Ш варца. Д одаю ть тв орові динам іки п одії, п ов’ язані з образами Вагмана, бож е вільного Барана, який уявив себе м есією , прагнучи врятувати людей від «антихриста» Рафаловича. Важ ливим фактором у діяльності голов ного героя є підготовка до віча та опір старости. Кульмінація — зма лювання народного віча, арешт Наталія Антоненко. Євгенія, спроба звинуватити його у Ілюстрація до роману вбивстві Стальського, смерть Вагма«Перехресні стежки* 171

на від рук Шварца і Ш надельського. Р озв’язка оптимістична: звільнення невинного Євгенія з-під варти, окреслення нових ш ляхів боротьби за волю. Євген Р аф алович як «сон ц е» ром ану. Ф ранко створив різновид європейського роману, ознаки якого сформулював Оноре де Бальзак: «сучаснийром ан має згрупувати багато об разів згідно з їх значенням, підкорити їх сонцю своєї системи, герою чи інт ризі». Таким «сонцем роману» є образ інтелігента Євгенія Рафаловича, прототипом якого був знайомий автора Євген Олесницький — адвокат зі Стрия. Х удож ньо повнокров ний образ національно свідомого інтелігента був новаторським в українській літературі. Митець використав різноманітні за соби творення характеру: змалювання дитинства і юності ге роя, портрет, сам охарактеристику і взаєм охарактеристику іншими героями, відтворення спогадів і психологічних перед чуттів персонаж а, внутріш нє мовлення. У ж и тті Євгеній дотримується правила: зберігати рівновагу духу, стоїчно ви трим увати випробування долі. З ц ією м етою розповідач переплітає особи стісн е і гром адянське в ж и ттєвій драмі Євгенія. Письменник піддає героя етичній перевірці, випробу ванню небезпекою, у цих вимірах кристалізується характер народного інтелігента як духовного провідника нації. Ф ранко вважав сімейне ш;астя не винятком , а нормою людського ж иття. Щ асливим є закохане подруж ж я, вільне від обману, хтивості та інш их себелюбних бажань. Десять років

Євген Буковецький. На суді 172

тому Євгеній і Реґіна були щасливими, проте доля ж орстоко розлучила їх . У душ і Рафаловича це кохання було світлим променем, щ о зігрівав його у ж иттєвих негараздах. Євген, дізнавшись про гірке заміж ж я Реґіни, мав намір покинути громадську працю задля коханої, але, вчинивши так, все одно б не знайшов щ астя. Воно приходить тільки через духовну єдність з народом — носієм високої моралі. Герой міркує про працю задля блага простолюду як про найсвятіший обов’ язок. А двокат перейнятий духовним відродженням народу, дбаючи водночас про свідому економічну й політичну діяльність, в якій убачав ш лях до здобуття У країн ою незалеж ності. Розповідач милується м уж ністю , незламним духом і стійкістю героя. Він наділяє його ви сок ою принциповістю (відм ов ляється придбати маєток, бо дорож ить своєю честю перед селя нами), оптимізмом, ж иттєлю бством, «вірою в народ, у непропащу силу рідної нації і кращу будущ ину^. Образ Реґіни. У системі ж іночих образів романіста Реґіна за вершує тип «фатальної ж інкиt>, доля до якої немилосердна. У цьому образі прозвучала тема зневаженої, скривдженої, горем посіченої людської душі. З цією метою романіст використав такі способи зображення героїні: психологічний портрет, ха рактеристика оповідача і взаємохарактеристики персонажів, застосування внутрішнього мовлення як засобу психологічного аналізу багатого внутріш нього світу, відтворення логіки вчинків і помислів ж інки, здатної на самопожертву в ім ’ я пробудження народу, глибока релігійність і шляхетність душі, поєднання в характері пасивності й активності. Міжпредметні паралелі. Образ Реґіни вписується в галарею персонажів європейського роману, в якому змальовано пригнобІ лення жінки як огидне явище антигуманного світу: «Життя» І Гі де М опассана, «Анна Кареніна» Льва Толстого. У річищі І традицій Оноре де Бальзака український прозаїк зображує І «сцени приватного життя». У «Ш любному контракті» І Бальзака шлюб у буржуазному суспільстві змальовується як І укладання угоди, комерційна операція. Історія шлюбу І Стальського і Твардовської — український варіант цієї теми. Франко відтворив мораль і систему поглядів галицького суспільства, зокрема й на ж інку. В романі антилюдяний шлюб героїні найнещасливіший. Конфлікт між чоловіком і жінкою непримиренний, вирішити його неможливо: рід не може продов житись. Це грубе панування чоловічого права, заснованого на насильстві до дружини, повністю залежної від чоловіка-деспота. Майстерно відтворено внутрішній світ Реґіни, досліджено психіку особи в найпотаємніших порухах. Всезнаючий розпо відач немовби поселяється в душу персонажа, дивиться очима

173

героїні на світ, і немов проступає приховане підсвідоме люди ни. Так психологічно правдиво змальовується образ Реґіни, для якої кохання до Рафаловича було єдиним світлом у житті. Дівчина — однолюб і здатна на велике взаємне почуття. Проте племінницю-сироту Апеля Армашевська видала заміж за нелю ба. Тоді Реґіна виявила безхарактерність, не змагалася за своє щастя. Пасивною вона була упродовж десяти років заміжжя, терпляче зносячи знущання, поки знову доля не звела її з Рафаловичем. Під час святкування ювілею сімейного ж иття Реґіна вперше протестує проти свого становища: вона одягла «залежану шлюбну сук н ю », заявивши Євгенові, що це — символ її «найбільшого нещ аст я». У душ і жінки від зустрічі з Євгеном народився протест, ожила мрія про світлі людські стосунки. Франко одухотворює образ Реґіни. Молячись, вона благає Бож у Матір допомогти, щоб образ Реґіни став для Євгена «найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щ об я вела його до всього, що високе і чесне!» Ж інка уподібнюється біблійному образові Магдалини, що повірила Месії, який врятував її душу. Реґіна готова на самопожертву в ім ’ я коханого і його праці, тому пропонує Рафаловичу свої кош товності для народної справи. В образі Реґіни Франко відбив свій ідеал жінки — сподвижниці, ідейного однодумця, подру ги, сестри в боротьбі за народне щастя. Та в романі оборонець пригноблених не зміг врятувати ж інку від ж орстокого світу. У галереї образів євреїв нетрадиційною є постать лихваря Вагмана. Усе власницьке у Вагмана — глибоко типове і соціально зумовлене, проте персонаж наділений індивідуаль ними рисами і світорозумінням. Він роздумує над роллю євреїв у Галичині. За Вагманом, вони «звичайно асимілюються не з тими, хт о ближче, а з тими, хт о дуж чий». Вагман проголо шує програму співпраці євреїв не з панівною (польською), а з поневоленою нацією. Він бачить історичну потребу «будуват и міст і до руського берега», вважаючи, що українська нація по будує свою державу. А тому прагне допомогти пригнобленим українцям. ^ Отже, у романі «Перехресні стеж ки» постає новий героймислитель, який аналізує й осягає світ зовнішній і внутрішній. При цьому він вирішує серйозні соціально-національні, етичні, філософські проблеми буття. Євген Рафалович — національно свідомий герой. Й ого інтелектуальний потенціал р озк р и вається в дії і роздумах. Митець поетизує вольові риси характе ру, моральну стійкість людини в її щоденному єдиноборстві з загальною відсталістю . О скільки «П ерехресні стеж ки » вирізняються інтелектуальним змістом, це визначає жанрову своєрідність твору як філософсько-психологічного роману. 174

Словникова робота. 1. Поглибте свої знання про літературознавчі терміни.

п р обл ем а (грец. — problema — завдання, кинуте вперед) — аспект змісту твору, на якому автор акцентує увагу читача. Проблематика — це коло проблем, порушених у творі і тісно пов’ язаних із задумом митця. В художньому творі проблематика виражається або прямо, не залежно від образ ної системи, або опосередковано, через характери персо нажів, художньо-образний світ, тобто органічно витікає із змісту твору. Проблематика реалізується на різних рівнях художнього тексту, найчастіпіе — крізь призму художніх конфліктів, систему персонажів, композиційно-сюж етні прийоми. Вона залежить від багатьох факторів, зокрема істо ричних подій, соціальних і національних питань сучасності, навіть літературної моди. Загалом проблематика зумов люється світоглядом письменника і виражається в авторських акцентах, які становлять проблематику твору. 2. У попередніх класах ви вивчали повість «Захар Беркут» Івана Франка. Визначіть її проблематику. Підсумуйте прочитане. 1. На які тематичні цикли поділяються прозові твори франка? 2. Назвіть західноєвропейських письменників-натуралістів. Виділіть ознаки українського натуралізму в бориславських творах Франка. 3. Які жанрові різновиди роману представив автор?

Поміркуйте. 1. Чому Франка можна назвати Бальзаком галицького життя? 2. За якими ознаками твір «На роботі» можна зарахувати до натуралістичної новели? 3. У чому полягає новаторство в змалю ванні образу Бенедя Синиці в романі «Борислав сміється»? 4. Які феміністичні питання порушено в романі «Перехресні стежки»? 5. В чому виявляється психологічна майстерність Франка у змалю ванні образу Реґіни? Який ідеал жінки втілено в образі Реґіни? Робота в парах. Об’єднайтеся у 5 груп і підготуйте колективні відповіді. 1. З’ясуйте символічну назву роману «Перехресні стеж ки ». З якою метою прозаїк застосував прийом зустрічі на перехрес них стежках людей різних соціальних станів, національностей, життєвих інтересів? 2. За допомогою яких художніх засобів змальо вуються чиновники і представники влади в повіті? 3. У чому поля гає національна проблематика твору? 4. З’ясуйте своєрідність сю жету і композиції роману. 5. Хто був прототипом головного героя? Як розуміє свій обов’язок Рафалович? Яку мету в житті обрав Євгеній? 6. Окресліть інших персонажів роману, використовуючи цитати. Кого з них змалювала Наталія Антоненко (с. 171)? Творча робота. Зіставте епізоди австрійського суду в «Перехресних стежках» з картиною Євгена Буковецького «На суді» (с. 172). Добе ріть цитати з твору. Напишіть твір-мініатюру «Антигуманний суд у романі Франка та на картині «На суді» Євгена Буковецького».

175

Узагальнюємо вивчене, Порівняльна таблиця ознак реалізму та натуралізму Реалізм

Натуралізм

Картина світу

Зображення типового характеру, що діє в ти пових обставинах. Значущість життєвого матеріалу. Панорамність у змалюванні дійсності. Дотримання принципу історизму.

Зображення виняткового, одиничного, фактографічна точність у відтворенні світу. Віддзеркалення «шматка життя» у світлі досвіду і знання. Змалювання внут рішнього стану людини через зовнішні ознаки.

Художні завдання

Критика суспільного зла. Оцінка зображе них людей і подій, уза гальнення істотних рис побуту, моралі, історич ної доби, співчуття особі. Психологізм, роз криття «діалектики ду ші». Наявність розповідача-усезнавця.

Змалювання по-науковому об’єктивної і правдивої кар тини світу. Повна об’єктив ність митця, відсутність оцінок навіть при зобра женні низьких сторін люд ської природи. Розповідач виступає спостерігачем.

Концепція Соціальна зумовленість людини характеру, відтворення особи в розвитку, зобра ження влади обставин над людиною. Багато гранність особи. Гума ністичний пафос.

Відсутність ідеалізації лю дини, змалювання усіх сфер її життя і стихійних виявів. Перебільшений ак цент на біологічній природі людини. Домінування сере довища над характером.

«Основне «прокляте питання»: хто винен всьому том у?» (Іван Франка) «Драма — моя давня пристрасть^, — зізнавався Франко. У його доробку є п ’єси психологічного і суспільного характ еру («К а м ’ яна душ а», «Послідній крейцер», «Майстер Ч ирняк»), комедії («У чи тел ь», «Р ябина»), історична драма («Т ри князі на один престол», «Сон князя Святослава»), психологічна дра ма («Украдене щ астя») та інші. Визнання і славу драматургові принесла п ’ єса «У крадене щ аст я» (1893), представлена на конкурс оригінальної україн ської драми під назвою «Ж андарм» і згодом перероблена. М ист ецька скарбниця. Драма «Украдене щастя» вперше була поставлена у Львівському народному театрі товарис тва «Руська бесіда» 1893 року. У 1904 році п’єса знайшла сценічне втілення в театрі братів Тобілевичів. У ролі M u ll Q

I I І І І I І І

коли Задорожного виступив видатний драматург Іван Карпенко-Карий, жандарма — М икола Садовський, Анни — Любов Ліницька. У X X столітті драма Франка увійшла в золотий фонд наш их театрів, образ М иколи втілили Іван М а р ’яненко, Амвросій Бучм а, Богдан Ступка, Федір Стригун, Анни — Нат аля Ужвій, Лариса Х ор ол ец ь та інші. 1952 року на Київській кіност удії було створено фільм «Украдене и^астя». Культурним надбанням стала постаI новка на сцені Львівського оперного театру в 1960 році І опери Юрія М ейт уса «Украдене щастя» ( лібрето М аксима І Р и л ьського ). 1986 року режисер Юрій Ткаченко екранізував І п’єсу Франка: Богдан Ступка зіграв роль Миколи, Неллі І Савиченко — Анни, Григорій Гладій — М ихайла. Ж анрова своєрідність. За жанром «Украдене щ астя» — побутово-психологічна драма. Проте наявні елементи трагедії: конфлікт героїв з нездоланними зовніш німи обставинами, один із них гине. Деякі вчені X X століття відносили твір до соціально-психологічної драми, перебільш уючи її соціальну спрямованість. Ід ея твору — захист загальнолюдських цінно стей, відкриття глибин людського духу простої ж інки, осу дження антигуманного світу з його соціальною нерівністю, нівелюванням духовності особи і ламанням її долі. Увага митця зосереджується на етичних і психологічних проблемах. В основу сюжету драми Іван Франко поклав мотиви «Пісні про шандаря», яку записала М ихайлина Р ош кевич. Драматична доля героїв пісні збентежила письменника: у статті про ж іночу недолю в народних піснях він проаналізував цей твір, зазначивши: «В новій одежі стара подія — насильний розрив зв ’язку родин ного. Ж інка ломить шлюб церковний... М уж і'і, чуючи себе зганьбленим, убиває шандаря і сам гине ганьблячою смер тю, — от і вся повіст ь». Драматург написав оригінальний твір. Ж иттєвий конфлікт, зіткнення різних інтересів дійових осіб, непереборні переш ко ди до щастя закоханих, динамічний розвиток дії, майстерне змалювання психіки героїв, їх індивідуалізація, жива народна мова і пісні, що лейтмотивом проймають дію , трагічна розв’яз ка, — все це зумовило класичну завершеність драми. Події у творі Франка відбуваються 1870 року в підгірськом у селі Незваничі і завершуються смертю двох героїв. Вражає напру жений, багатий душевний світ головних дійових осіб твору, наповнений, на. думку Дмитра П а в л и ч к а , «аристократичними» стражданнями, як світ героїв «Пані Боварі» Густава Флобера чи «Анни Кареніної» Льва Толстого. С ю ж етн о-ком п ози ц ій н а своєр ід н ість драм и «У крадене щ астя». П ’ єса складається з п ’ яти дій. Цілеспрямованою дією 12

У к р . л іт ., 10 к л ., п р оф іл ьн и й ріиен ь

177

і глибиною розкриття характерів вона нагадує класичні п ’ єси, в яких кож на деталь творить загальну картину буття. З цією метою драматург вдається до промовистих образів природи. В експозиції, наприклад, дійові особи змальовуються на тлі снігової бурі, що символізує круговорот ж иття героїв, який затягує їх у своє коло і вийти з якого вони прагнуть, вперто шукаючи своє щастя. Такою промовистою деталлю є знаряддя вбивства, з яким увійшов до хати Задорожного жандарм у першій дії. У п ’ ятій — сокира в руках Миколи принесла смерть Михайлові. Новаторство драматурга полягає в тому, що він за стосував ретроспективно-аналітичну композицію. Конфлікт трьох центральних персонажів — Анни, її чоловіка Миколи Задо рожного і жандарма Михайла Гурмана — сягає передісторії, яка уж е відбулася в минулому. Анна походить із багатої селянської родини. Вона покохала відважного Михайла Гурмана, сина бідної вдови. Після смерті батька її жадібні і ж орстокі брати знущаються з сестри. Щ об не ділитися з нею спадщиною, вони, знаючи наполегливість Михайла, бояться його як май бутнього зятя, що відбере у них Аннину долю спадку, а тому шахрайством віддають Михайла до австрійського війська. Неза баром захланні брати підробили лист, запевнивши Анну, що Михайло загинув, і силоміць одружили сестру-красуню з бід няком М иколою Задорожним, який не претендував на посаг дівчини. Цими злочинами вони забрали в Анни щастя. Отож дія починається з переддня катастрофи, коли все вже готове до ви буху. Така композиція зумовлює концентричний сюжет дра ми, події в якій розвиваються у причинно-наслідкових зв’ язках. Проте сюж ет рухає не боротьба за майнову власність, тобто не соціальний, а морально-етичний конфлікт між головними героями драми. Конфлікт сягає внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань. У боротьбі за кохання почуття героїв переростають у грізний акт — помсту за скривджену долю. Проблематика твору. На перший погляд, головна проблема драми Франка зосередж ується навколо питання «Х т о в кого вкрав щ аст я? »„ вимагаючи відповіді, що спричинило нещастя персонажів. Безперечно, це антигуманність суспільства з його рекрутчиною, яка розлучила Анну і Михайла, маєткові статки і відносини, що породжують у людей хижацькі інстинкти, жадіб ність, зловживання. Носіями цих лих були брати Анни, спричи нивши низку нещасть і страждань героїні. Проте Іван Франко розглядав ширше суть явищ, порушивши низку проблем: чи можливе щастя людини в умовах дії законів антигуманного суспільства, чи заслуговують на визнання етичні принципи, за якими нівечиться краса людини, її право на кохання і щастя. У п ’ єсі автор порушив актуальні етико-моральні та духовні проб 178

леми часу, зосереджуючи увагу глядача на питаннях взаємодії індивідуальної свободи особи і патріархальної моралі, влади людини над людиною, чоловіка над ж інкою , права і обов’ язку, недотримання присяги і зради, честі і людської гідності. Драма тург не приймає приниження людської гідності, знеособленості особи, втрату нею духовних і родинних цінностей. Х удож ня своєрідність образів. Концепція образу А н н и в «Украденому щ асті» Франка була новою в українській драма тургії. Ж інці притаманні справжність лю дських переживань, духовний бунт проти лицемірства, несвободи, прагнення щ ас тя, сила волі. Її образ забарвлений співчуттям, гуманістичним пафосом, що утвердж ує право кож ної людини бути вільною. М оделюючи образ героїні, Франко відмовився від зовнішнього драматизму і зосередився на розкритті характеру Анни. Він показав гаряче і щиро люблячу ж інку, «безмірно сильну харак тером і силою чуття» (Іван Ф ранко). Драматург розкрив поетичність її душі, внутрішню цільність натури, яка «одверто і сміливо з викликом суспільству ламає» закостенілі норми. Психологічний малюнок образу Анни вражає глядача: душевні таємниці незримо присутні в її розмовах, спогадах, мовленні, вчинках, які висвітлюють характер глибоко та правдиво. До од руження вона була веселою, випромінювала щиру любов до Ми хайла. Щ астя з коханим було мрією Анни і допомагало вижити попри всі прикрощ і, завдані зведеними братами. За роки подружнього життя з Миколою вона стала мовчазною, почуваю чись нещасною і тамуючи біль у глибині душі. Образ Анни — один із класичних взірців художньої майстерності у моделю ванні драматичного характеру. У перших діях жінка дотри мується родинних селянських традицій, оберігає сімейну честь, постає дбайливою дружиною. Вона немов змирилася зі своєю до лею. І ось жінка дізнається, що Михайло живий, брати одурили її, усвідомлює, що стала жертвою примусового одруження. З п оявою ж андарма М ихайла Гурмана ж и ття Анни змінюється, адже в її душ і палало кохання до нього. Молодиця усвідомлю є своє становище заміж ньої ж інки, яка присягла за конному чоловікові Миколі. Проте внутрішня боротьба Анни між обов’ язком і почуттями завершується перевагою сили кохання. Світовідчуття героїні визначає кордоцентризм: вона живе за покликом серця, усвідомлюючи себе як особистість, вибудовуючи свою ієрархію вартостей у ж итті. Тому не прагне пристосуватися до патріархальних правил ж иття, жадаючи п овноц інного л ю д ськ ого буття. П ристрасна натура, вона перебуває в полоні м огутнього любовного почуття, свідомо бореться за повернення украденого щастя, а том у не зважає на пересуди сусідів і думку громади. Ж інка мужньо заявляє 12*

179

чоловікові, що пориває з ним назавжди. Образ Анни зобра ж ується в розвитку. П ’ ять актів дії відповідають п ’ ятьом ета пам складного розвитку характеру героїні. Вона намагається повернути щ астя, якого зазнала дівчиною і яке несподівано зникає зі смертю коханого. У річищ і реалізму змальовано образ М иколи Задорож ного, наймита, селянина-бідняка. Вражає його терпеливість перед тими, хто його визискував і принижував, смиренність перед ви пробуваннями долі. Він довгими роками змушений за кривавий крейцар цілісінький день працювати навіть у негоду. Працелюбство допомогло йому стягнутися на маленьке господарство. Селянин вірить у свої руки, волю і зусилля, у двобої з тяжкими випробуваннями долі формувалася його етична і духовна сила. Микола не розумів, що став мимовільним співучасником викрадення щастя в Анни, сподіваючись, щ о його одруження з дівчиною принесе йому радість і затишок. Незабаром Задорожний переконався, що молода красуня Анна не кохає його. Миколу переслідують випробування: тяж кі звинувачення у см ерті родини корчм аря, в ’ язниця, невірність друж ини. Народні високоморальні поняття родинної честі спонукають його приховувати від односельчан драму його родини, мовчки зносячи приниження жандарма, тамуючи гнів і усвідомлюючи своє безсилля запобігти лихові. Йому боляче від того, що щастя втікає від нього, він не знає способу, як зберегти сім ’ ю. Повер нувшись з тюрми, шляхетний Микола, хоч і знає про стосунки Анни з Гурманом, навіть словом не натякає на це. Наймитське життя зробило його покірним долі. Плачучи, він вмовляє Анну жити з ним далі, проте дружина категорично відмовляється. Відтак Микола втратив ідеал родинної злагоди з А нною , яку палко кохав. З горя він починає марнувати в ш инку майно, яке так тяж ко здобував. У п ’ ятій дії драматург художньо перекон ливо демонструє вміння сягати таємниць людської душ і. Від сцени частування сусідів у хаті Миколи до кульмінаційної вершини у розвитку дії — вбивства жандарма — зростає п си хо логічне напруження. Письменник майстерно вибудував логіку характеру Миколи — від терпеливості, несміливості до протес ту проти кривдника. Непоказний собою («невеличкого рост у, похилий, рухи повільні» — символ слабкості й покірливості долі), Задорожний здійснює сувору розправу над супротивни ком — всесильним жандармом. Образ Миколи багатозначний, несе в собі духовні моральні засади розрізнення добра і зла, символізує глибоко приховану енергію народу. Драматичною є доля сина бідної вдови М и хай л а Гурм ана. Він був працелюбним, чесним і волелюбним. Високий, краси вий, мужній і вольовий парубок покохав сироту Анну, мріяв од 180

ружитися з нею. Проте його щастю завадили Аннині брати. Військова служба і жандармерія негативно вплинули на характер Михайла, який відчув свою владу над людьми, спекулюючи своїм статусом. Він став егоїстичним і ж орстоким. Образ жан дарма — це образ героя-лиходія, що рухає драматичну дію та водночас фатум, що по-своєму карає Анну, М иколу і себе Світлим променем у його душі залишилось кохання до Анни Намагаючись повернути втрачене щастя, він іде напролом тим хто розлучив його з коханою, віроломно руйнуючи сім ’ ю Задо рожних. Використовуючи формальні підстави, жандарм звину вачує Миколу в убивстві родини корчмаря та заарештовує погрожує йому другим ув’ язненням. Михайло примушує Анну зізнатися, що вона й досі його кохає, погрож ує помститись родині. Він нехтує загальнолюдськими морально-етичними законами. Франко розкриває внутрішні суперечності Гурмана, психологічно тонко вмотивовує його вчинки та драматизм долі. На запитання Анни: «Щ о буде з нам иН , — він відповідає: <іЖий та дихай, доки живеш!.л На дум ку Дмитра П авличка, Михайло своєю грубою , впертою безоглядністю висловлює філософію опришка, який «бере від життя й негайно, бо те життя може обірватися будь-якої хвилини». У фіналі смер тельно поранений Гурман виявляє милосердя і людяність, рятуючи Анну та Миколу від в ’ язниці, говорячи війтові, що сам заподіяв собі смерть. Гурман мріяв будь-щ о знайти своє щастя з коханою, але сувора логіка ж иття розсудила по-своєму. Персонажі «Украденого щ астя» самі безталанні і діють мстиво й ж орстоко. Попри світле начало в душ і, вони перебу вають у фатальному колі, поза своєю волею чинять зло, завда ючи страждань коханим. Драматург протестує проти їхнього свавілля, не виправдовує їхніх вчинків, адже кож ен із знедо лених не чує страждань інш ого. У своїх естетичних вимірах долі персонажів Іван Франко спирався на традиції античної трагедії, її гуманістичний пафос. Допомагає розкрити ідейний зміст п ’ єси девіз, який написав драматург, подаючи її на кон курс: «Ти сліпий на очі, на вуха і розум », — цитата з «Царя Едіпа» Софокла. Це своєрідний епіграф до твору Івана Фран ка. Він сп ря м овує увагу глядача до екзистенціального розуміння історії трьох головних персонажів драми, яких пе реслідує фатум. Анна, розлучена з коханим і видана силоміць заміж за нелюба, Михайло, насильно роз’ єднаний з милою і забраний у солдати, М икола, який лю бить друж и н у без взаємності, опиняю ться у межовій ситуації вибору. Кожен об крадений долею і у своєм у прагненні будь-якою метою здобути щастя уподібнюється сліпому Едіпу, доля над яким насміялася. Ф ілософський загальнолюдський вимір долі людини завжди 181

бентежить читача, тому драма Франка своїм людинознавчим виміром знаходить відгук у серцях читачів і глядачів. Значення творчості. В історію літератури Іван Ф ранко увійш ов як виразник духовної величі свого народу, органічно поєднавши у творчості національне із загальнолюдським. На ш их сучасників захоплює титанічна і животворящ;а спадш;ина письменника, щ о відлунює ж иттєдайною і державотворчою енергією. Читачів дивує мистецька та наукова універсальність діяльності письменника, філософічність його творів, багатство ідей та образів, втілених у досконалій худож ній формі. Нові горизонти образного світу та почуттів ліричного героя зна йшли своє втілення у жанрово розмаїтій поезії. Під пером майстра розквітають сонети, гімни, пісні, веснянки, посвяти, вірш і-епістоли, епіграми, послання, афоризми, притчі, елегії, балади, медитації, памфлети тощ о. Українську поезію Франко збагатив актуальною тематикою, образами, способами вірш у вання. Новаторством позначена його громадянська, інтимна, пейзажна, урбаністична, сатирична, філософська лірика, що увійшла в духовну скарбницю народів світу. Франко був майстром прозового слова. П родовж уючи тра диції своїх попередників, він збагатив українську та світову літератури худож нім и типажами, яскравими картинами ж и т тя представників різних національностей, що жили в Західній Україні. У худож ніх ш уканнях прозаїк органічно поєднав сти льову палітру романтизму, реалізму і натуралізму. Як роман тик, Іван Ф ранко поетизував волелюбні натури, духовну силу простих людей, їх неповторність. Як реаліст, він змальовував типові характери, що діють у типових обставинах. Як натура ліст, він змалював нові явища: працю нафтовика, підприємця, поденниці, наймита, зростання ін д устр ії, сп и раю чи сь на науковий аналіз спадковості й темпераменту особи. Відтак Іван Франко збагатив мистецтво моделювання світу й людини. Окрім традиційного зображення зовніш ніх обставин ж иття, митець вдавався до відтворення внутріш нього світу людини, її психіки, етичних запитів. Через вчинки, прагнення, ідеали персонажів поглиблювалася критика антилюдяного суспіль ства, його моральних принципів та норм. З ц ією метою Франко поглибив розкриття психології людини, утверджував принцип реалізму — показ «діалектики д у ш і», думок героя, змін на строю , переживань. П овістяр змалював образ позитивного героя з середовища робітників, інтелігента, який захищ ає інтереси народу, творчу людину, що прагне служ ити народові. Вражає жанрове розмаїття творчості письменника, що ви явилось у драматургії, публіцистиці, літературно-критичній діяльності, наукових працях з різних галузей знань. Універ 182

сальність, енц и клопеди чність, ф ілософ ізм Івана Ф ранка відзначали сучасники, ще за ж иття письменник був знаний у багатьох країнах світу. Його твори — неоціненний духовний скарб нашого народу. П ідсум уйт е прочитане. 1. Які ви знаєте драматичні твори Івана Sp І І І

Франка? 2. Розкажіть історію написання «Украденого щастя». Що вам відомо про його сценічну історію? 3. Схарактеризуйте проблематику п’єси. 4. У чому своєрідність композиції цього твору? 5. Розкажіть про передісторію головних героїв.

Поміркуйте. 1. Чи ви погоджуєтеся з жанровими визначеннями твору франка? Аргументуйте своє судження. 2. Чому драма називається «Украдене щастя»? 3. Які гуманістичні ідеї п’єси Франка вам імпо нують? 4. Як розуміли своє щастя Франкові герої і в чому його вба чаєте ви? 5. Яке значення має любов у житті персонажів твору? 6. Чим повчальна історія Анни, Михайла і Миколи? 7. Якими моти вами драма Франка перегукується з трагедією «Цар Едіп» Софокла?

Робота в групах. Об’єднайтеся в класі у три групи і складіть план І І

до характеристики образів Анни, Миколи та Михайла. Доберіть цитати з твору на підтвердження своїх суджень. Підготуйте усні виступи у класі від кожної групи. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ж у л и н с ь к и й М . Він знав, «як много важить слово». — К., 2008. Г о р а к Р. Твого ім’ я не вимовлю ніколи: Повість-есе про Івана Франка. — К., 2008. П а в л и ч к о Д. Сучасні акценти у поемі Івана Франка «Мойсей» / / Ф р а н к о І. Мойсей: Поема. — Дрогобич, 2008. П р а ц ь о в и т и й В. Національна самобутність драматургії Івана Франка. — Львів, 2008. Т к а ч у к М. Лірика Івана Франка. — К., 2006.

Перевірт е себе.

1^ І. Виберіть один правильний варіант відповіді: і І і і I І I І І І І

1. Роки життя Івана Франка: а) 1845— 1900; б) 1855— 1913; в) 1856— 1916; г) 1845— 1916; 2. Франкові належать поетичні збірки: а) «Пролісок», «Досвітки», «Хуторна поезія», «Порвані струни»; б) «Під сільською стріхою», «Хвилини», «Давнє і нове»; в) «З вершин і низин», «Зів ’ яле листя », « Мій Ізмарагд », «Із днів журби », «Semper tiro »; г) «Кобза», «Зів’яле листя», «Досвітки», «Струни», «Каїн». 3. Головна тема збірки «З вершин і низин»: а) оспівування чудової природи; б) відтворення конфлікту героя з юрбою; в) журба за втраченими днями, безнадія в житті; г) боротьба народу за волю і незалежну Україну. 4. *І де в світі тая сила, / Щоб в бігу її спинила, / Щоб згасила, мов огень, / Розвидняющийся день?» — це рядки із поезії: а) «Гримить!»; б) «Каменярі»; в) «Не пора, не пора, не пора!»; г) «Розвивайся, лозо, борзо*.

183

5. До збірки «Зів’яле листя» входить лірика: а) громадянська; б) пейзажна; в) сатирична; г) інтимна. 6. «У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!» — це рядки із поезії: а) «Гімн»; б) «Каменярі»; в) «Моя любов»; г) «Не пора, не пора...». II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Проблематику поеми «Мойсей» складають: а) смерть Мойсея як пророка; б) визволення народу з неволі; в) взаємини вождя і наро ду; г) бездуховність юрби, байдужої до свого майбутнього; ґ) здо буття Україною незалежності; д) одвічні питання життя і смерті. 2. Ідеєю поеми «Мойсей» Івана Франка є: а) заклик до визволення українського народу з-під колоніального гніту; б) воскресіння народу як державотворчої нації; в) духовне оздоровлення особи як творця історії; г) позбавлення комплексу і морального рабства; ґ) прагнення давніх євреїв знайти Обітовану землю. 3. «Мойсей» — поема: а) соціально-побутова; б) біблійна; в) ліроепічна; г) сатирично-політична; ґ) історична; д) філософська. 4. Сюжет «Мойсея» є: а) хронологічним; б) екстенсивним; в)дволінійним; г) концентричним; ґ) відцентровим; д) панорамним. 5. До бориславського циклу належать твори: а) «На роботі»; б) «Ріпник»; в) «Воа constrictor»; г) «Захар Беркут»; ґ) «Смерть Каїна»; д) «Борислав сміється». 6. Жанровими ознаками роману «Борислав сміється» є: а) зобра ження боротьби між працею і капіталом; б) панорамність; в) розвиток трьох сюжетних ліній; г) урбаністичний колорит; ґ) внутрішнє мовлення персонажів як засіб психоаналізу; д) натуралістична запрограмованість. 7. У романі «Перехресні стежки» порушено проблеми: а) взаємин інтелігенції і народу; б) обов’язку і відповідальності особи перед суспільством; в) життєвого вибору; г) історичної перспективи українців; ґ) морального становлення інтелігента як провідни ка нації; д) духовного, економічного і державного відродження. 8. Жанровими ознаками «Перехресних стежок» є: а) панорамне змалювання дійсності; б) філософізм і психологізм; в) центрогеройна побудова; г) поєднання романічної та громадянської сюжетних ліній; ґ) патріотичний пафос; д) пригодницький сюжет. 9. Характер конфлікту в «Украденому щасті» є: а) соціальним; б) побутовкм; в) морально-етичним; г) внутрішнім; ґ) націо нальним; д) любовним. 10. Новаторство образу Анни окреслюють прикмети: а) засліпленість героїні коханням; б) відтворення психологічних перед чуттів; в) духовний бунт особи проти антигуманного світу; г) внутрішня боротьба між обов’язком і почуттями; ґ) невід воротність фатальної долі жінки; д) вольова натура жінки, спроможної боротися за щастя. III . Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) »Правдива поезія мусить бути завжди моральною» (Іван Франка); б) Іван Франко у «Мойсеї» «возноситься понад минулі й прийдешні віки України» (Дмитро Павличко),

УіірсиНОіїШ^

мтерат^Оу

Ю-х^рши& JC X (шшілт шу Літературний процес кінця X I X початку X X століть Суспільно-політичні умови. Літературний процес на межі X IX — X X століть припадає на період інтенсивного розгортан ня національно-визвольного руху в Україні. Так, ще на почат ку 1890-х років було створене «Братство тарасівців», програма якого передбачала повне об ’ єднання України, оскільки «жодні географічні межі не можуть р оз’єднат и одного народу». 1897 року в Києві заходами Володимира А нт оновича та Олександ ра К он и ськ ого відбувся з ’ їзд представників Громад з метою к о ординації діяльності усіх українських громадських угрупо вань. Того ж року в К иєві організовано соціал-демократичний гурток Івана Стешенка за участі Лесі Українки та інш их діячів, в університетах засновуються студентські громади. У Л ьвові вийшла друком брош ура М иколи М іх н о в с ь к о го «Сам ост ійна У країна» (1 9 0 0 ), яка п роголоси ла «єди н у, нероздільну, вільну, самост ійну Україну від гір Карпат ських аж по К а вк азьк і». Брошура справила величезний вплив на українське громадянство по обидва боки Збруча. Відкриття пам’ ятника Іванові Котляревському в Полтаві, куди 1903 року з ’ їхалися сотні представників української інтелігенції з усіх куточків України, включаючи Галичину й Буковину, перетворилося на представницьку маніфестацію української єдності й національної самосвідомості. П очаток 1900-х років на Східній У країн і позначений появою соц іал істи чн и х партій, щ о розгортаю ть активну діяльність. З 1905 року Росію охопили страйки та революційні виступи проти самодержавства. Під загрозою втрати влади цар Микола II восени 1905 року підписує Маніфест, яким дає сво боду слова, друку, віросповідання, зібрань. Задекларовані свободи сприяли появі в Україні періодичної преси («Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Україн ська хата*). Редакцію «Літературно-наукового вісника», який з 1898 року друкували у Львові, переносять у 1907 році до Києва, де видання випускають до 1914 року. Це тим більш 185

прикметно, що таке функціонування вісника давало змогу роз глядати твори письменників Східної і Західної України як єдине літературне явище. Однак скоро у Р осійській імперії закриваю ться ук р аїн ськ і періодичн і видання, припинено викладання українською м овою предметів з університетських кафедр, заборонено святкування Ш евчен кових рокови н, закрито осередки «П росвіти» тощ о. Політичне ж иття Галичини теж характеризувалось пож вав ленням національно-визвольних змагань. Твір члена ради кальної партії Юліана Бачинського «Ukraina irridenta» (тобто «Україна невизволена»; 1895, Львів) сприяв активному ф ор муванню української державницької думки. Тезу цієї праці про потребу творення української соборної держави політичні партії Галичини прийняли як свою програму-максимум. Початок X X стол іття засвідчив активізацію взаємин галицького і східноукраїнського громадянства, кристалізацію української п ол іти чн ої дум ки . Спільний визвольний рух засвідчив історичне самоусвідомлення українців як єдиної нації, що перебувала в очікуванні грядущ их змін і перетворень. Усе це визначило характерні тенденції розвитку української літератури. На межі X IX — X X століть українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби, зображ ують зростання як соціальної, так і національної свідомості народу. Розпочинається новий етап у розвитку українського письмен ства, відомий як епоха модернізму. Нагадаємо, щ о модернізм (від франц. moderne — сучас ний) — ком п лекс л ітер атурн о-м и стец ьки х напрям ів, щ о виникли наприкінці X IX століття як заперечення натуралізму в худож ній дійсності, як спростування заанґаж ованості митця і проіснували до кінця X X століття. Основні модерністські напрями: імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореа лізм, неокласицизм, символізм, футуризм. Особливість літературного ж иття в Україні на межі X I X — X X стол іть визначала п ри сутн ість к іл ьк ох м и стец ьк и х п окол інь. Іваш Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франка продовжували працювати в українському пись менстві, орієнтую чись на збереження національно-культурної ідентичності. їх н і творчі надбання трактували як народ ницьку культуру. З орієнтацією на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм виступили представ ники нової ґенерації — Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Вороний, Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко та інші. їхні твори відзначалися пошуками нових тем, 186

прийомів узагальнення ж иттєвого матеріалу, розгортанням худож ньої дії через внутрішній світ персонажів. Ц і пошуки були стимульовані новими тенденціями світової літератури. М іж предм ет ні паралелі. Більшість українських митців початку X X століття зазнала впливу Кнут а Гам суна І (1 8 5 9 — 1 95 2 ) — норвезького письменника, лауреата НобеI лівської премії (1 9 2 0 ). Автор роману «Голод» подав картиI ну світ у через психологію підсвідомого. Кнут Г ам сун заявI ляв, що його худож нім завданням є не зображення людських І типів, а відтворення індивідуальних відчуттів людини, І викликаних розрізненими враженнями, які іноді супереI чать одне одному. Таким чином він сформулював основні І ознаки ім пресіонізм у, що ст ав перехідною ланкою від І реалізм у до м одернізм у, меж ував із нат уралізмом та І символізмом. Ім пресіонізм сф орм увався у другій половині X I X століття у царині французького ж ивопису. Й ого предст ав ники К лод М о ч е , Огюст Р ен у а р , Каміль П ісса р о , П оль Сезанн, Едгар Д ега та інші вважали своїм основним завданням якомога природніше відтворити довкілля, витончено й адек ватно передати миттєві настрої. їх н є прагнення відтвори ти тремтливу, ледь вловиму поезію життя у малярстві підтримали українські худож ники О лександр М ур а ш к о і М икола Бурачек. Х удож ні відкриття імпресіоністів вплину ли і на музичне мистецтво (К л од Д еб ю ссі, М оріс Р авель, Олександр Скрябін, Ігор Ст равінський, Сергій В асил енк о) та скульпт уру (О гюст Р оден , М едардо Р о с с о ), поширилися на все світ ове мистецтво. П рикметними рисами ук р аїн ськ ого письм енства кінця X IX — початку X X століть є взаємопроникнення епічного, драматичного й ліричного начал, трансформація жанрів, звер нення до сум іж них мистецтв. Українська проза цього періоду характеризується розш и ренням тематичних обріїв. Акт уалізація теми інтелігенції — це було те нове, чим початок X X століття відрізнявся в українській літературі від попередніх періодів, коли цей пласт ж иття з різних причин, в тому числі й цензурних, порушував ся не часто. Ш укання у розкритті цієї теми Івана Франка, Нат алії К обринської, Олени П чілки, Івана Н ечуя-Л евицького на новому худож ньому витку продемонстрували М ихайло К оц ю би н ськ и й , Ольга К оби л ян ськ а , Грицько Г ри горен ко, Гнат Х от к еви ч, утвердивши багатство ресурсів української мови. Інтелектуалізацію української прози засвідчував показ ж иття різних народів, боротьби ж інки за соціальні права. Дру гою характерною ознакою прози межі століть була ліризація,

187

Я кщ о для доби реалізму було характерне домінування жанрів роману і повісті, то модерністи віддавали перевагу малим епічним формам. Серед них виокремлюються твори фабульні (оповідання та новела) і безфабульні (етюд, ескіз, лірична мініатюра, поезія в прозі тощ о), щ о становлять так звану ескізно-фрагментарну прозу. Д ослідники українського письменства констатую ть у ньому наявність на меж і X I X — X X століть двох типів новел: новелу акції, засновану на зіткненн і двох к он ф л ік ту ю ч и х сил, і новелу наст рою з внутріш ньо-психологічним конфліктом. Ф актором ж анрово го новаторства стає психологізм , характерний для обох типів новел, як, зреш тою, і для всієї тогочасної літератури. До найцікавіш их худож н іх відкриттів цього часу належала, на переконання Івана Д ен и сю к а, <іпсихологічна новела з вн у трішнім сюжетом, викладеним у формі суцільного невиголошеного монологу {«Н евідом и й », «Ц віт ябл уні», «In term ezzo» М ихайла К оц ю би н ськ ого, «П ом илка» Лесі Украінки, «П еред дверима» Гната Х о т к ев и ч а )». У розм аїтті мистецьких напрямів Поява в українській літературі новаторських творів пов’ я зана з іменами письменників, які намагалися «цілком модер ним європейським способом зобразити життя українського народу» (Іван Франка). Насамперед назвемо Ольгу К обилянськ у і Лесю Українку. Талановитій буковинці належить паль ма п ерш ості в осягненні глибинних процесів лю д ськ ої психіки, зокрема ж іночої («Ц а рівн а», «Л ю дина»), засобами нового письма. Ольга К обилянська започаткувала в україн ській прозі стиль, що здобув назву неоромантизму. «Новоромантичний прапор» підняла своєю драматургічною творчістю і Леся Українка. Неоромантична гуманістична концепція обох письменниць ґрунтувалася на чуттєвій сфері людини, ем оційно-інт уїт ивном у пізнанні світу, духовному, «визвольно м у» пориві «у блакит ь», прагненні до повноти буття, виявлен ня людського потенціалу, намаганні поєднати гармонію ідеалу з ж и ттєв ою правдою. У центрі худ ож н ього зображ ення неоромантиків була яскрава, неповторна особист іст ь, що протистояла сірій масі. До ім пресіонізм у прийш ов у св оїх ху д ож н іх пош уках М ихайло К оцю бинський. Для його письма характерними були психологізм, пластичність і ліричність стилю, ескізна манера. Проза М ихайла К оцю бинського відзначається звукописом, тонкою грою кольорів, світлотіней, натяків, що переважали над іншими зображально-виражальними засобами («Н а ка 188

мені*, «Ц віт яблуні*, «In term ezzo*). Експресивною манерою худож нього письма позначені новели Василя Стефаника «Кленові л и стки », «Камінний хр ест», «Н овина», «М арія» — своєрідні худож ні студії душ і покутського селянства. Твори цього блискучого майстра слова демонструють монументальне мислення у формі худож ньої мініатюри. Концентрація чуття, динамічність ситуацій, колоритність персонажів, ліричність, психологізм та філософічність письма, висока культура харак теризують новелістичний світ Стефаника. Новаторські пош уки в українській літературі меж і століть були задекларовані поетичними маніфестами і реалізовані в худож ній практиці. Культ краси, романтика «чарів ночі», м и лозвучність поетичного слова характерні для символістського письма М иколи В ороного та Олександра О леся. Альманахи, що з ’ явилися стараннями М иколи В ороного («З-над хмар і долин», 1903) М ихайла К оцю бинського і М иколи Чернявського («З потоку ж и ття », 1905), реалізували спроби українсь ких митців наблизити рідне письменство «до новіт ніх течій і напрямів у сучасних літературах євр оп ей ськ и х». Зародження і поширення ідей модернізму в українській літературі на Західній Україні пов’ язане з літературним угру пованням «М ол ода М у з а », ш;о існувало у Львові в 1907— 1909 роках, а також із журналом «Українська хата», щ о виходив у Києві упродовж 1909— 1914 років. Членами «М олодої Музи» були М и хай л о Я ц к ів, П ет ро К а р м а н ськ и й , Василь П ачовський, Богдан Л епкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Т вердохл іб, Остап Л уцький. «М олодомузівців» об ’ єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, засвоювати надбання світової поезії, інтегруватися у загаль ноєвропейський культурний процес. На думку літературознав ця М иколи Іл ьн и ц ьк ого, «Молода Муза» була «однією з ланок в ланцюгові літерат урних організацій багатьох країн Євро пи — «М ол ода Б ел ьгія», «М ол ода Н ім еччи н а», «М ол ода П ольщ а» та ін., що проголосили своїм гаслом символізм та служ іння к р а сі». Інтерес м олодих п исьм енників до символізму зумовлювався їхнім неприйняттям натуралізму і побутовізму, прагненням до багатовимірності і трансцендент ності. «М олодомузівці» запровадили і активно експлуатували нові для української літератури теми — світової скорботи, самогубства, заглиблення у трансцендентну (ту, що перебуває за м еж ею пізнання) суть явищ , бунту особ и стості проти приземленості особи, проти одноманітності, буденності життя. Українські письменники кінця X I X — початку X X століть не цуралися ані соціальних тем, ані національних традицій української літератури. Своєрідне співвіднош ення Краси і 189

Правди визначає особливість українського модернізму. Якщ о для європейського модерніста краса — це не лише форма, а й зміст твору, мета його творчості, спосіб удосконалення світу, то для ук раїн ськ ого м одерніста краса — поняття більш реалістичне, ніж умовне, витворене уявою. Творчі здобутки української драматургії початку X X століт тя найкраще представлені творчістю Лесі Українки, О лександ ра Олеся та Спиридона Черкасенка. Л еся Українка вважала реалістичний і натуралістичний сп осіб «фотографувати^ довкілля «приниж енням свого х и с т у Її неором античні драматичні твори ф іксую ть прагнення до гармонії ідеалу з ж иттєвою правдою, спробу зробити можливе реальним, підне сти пересічну дійсність до висот духу {«О держ им а», «Лісова пісня»). Вражає жанрове розмаїття драматичних творів Лесі Українки: драматична сцена («Іф ігенія в Тавриді»), діалог {«В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Й оганна, жінка Х у с о в а » ), драм атичні поеми {«О дер ж и м а», «Б оя ри н я », «К ассандра»), драма («Камінний господар»), фантастична драма {«О сіння к азка»), драма-феєрія («Л ісова пісня»). За рівнем ідейної напруги та м и стец ьк ої доскон ал ості драм атургія української письменниці стоїть у ряду найвагоміших здобутків усесвітньої драматургії. У стильовому річищ і символізму роз вивалася драматургія Олександра Олеся («П о дорозі у казку», «Трагедія серця», «Н ад Дніпром») та Спиридона Черкасенка (« Ж а х » , «П ови н ен »). Завершуючи огляд української літератури кінця X IX — по чатку X X століть, наголосимо, щ о цей період є першим етапом в еволюції українського модернізму, який спочатку мав назву дек адансу (від франц. decadence — занепад). Для нього харак терні песим ізм , спричинений переконанням у пануванні в світі х а осу, п отворн ості, зла, я к и х людина неспром ож на відвернути; фаталізм, зумовлений відчуттями втоми, відчаю, зневіри в людині, втечі від ж иттєвих реалій; краса згасання, щ о виявлялася в описах завмирання природи і смерті людини, переважанні блідих барв, настроїв сум у й туги. Серед євро пейських митців декадентами вважають Артюра Р ем бо, П оля Верлена, Стефана М алларм е, М оріса М ет ерлінка, Еміля В ерхарна, Оскара У айльда. В Україні ознаки декадансу на явні у певних творах Івана Ф ранка (збірка «З ів’ яле ли стя»), М иколи В о р о н о го , м ол одом узівц ів, Григорія Ч уп ри н ки , М иколи Ф іл янськ ого; в Р осії — Олександра Блока, Андрія Бєлого, Дмитра М ереж ковського, Федора С ологуба та інш их. Наступним етапом дослідники називають власне м одер нізм, що охоплю є 20-і— 60-і роки X X століття. Цей час вважа ють періодом розквіт у м одерн ізм у, який творили європей 190

ські та американські митці Франц Кафка, Джеймс Дж ойс, Ернестп Х ем ін гуей , Вільям Ф олкнер, Джордж О руелл, Герман Г ессе, Габріель Гарсія М аркес, українські — Іван Франка, Ва силь Стефаник, Леся Українка, Ольга К обилянська, М икола Х вил ьовий, Іван Д рач, Ліна К ост енко, М икола Вінграновський, Василь Ст ус, російські — М ихайло Булгаков, Андрій П л ат онов, М арина Ц вєт аєва, Й осип Б р одськ и й , А ндрій В ознесенський, Євген Євт уш енко, Белла А хм а дул ін а та інші. Третім етапом модернізму є авангардизм , який виник під час Першої світової війни і проіснував до кінця X X століття. Авангардизм називають м ист ецт вом прот ест у і р уй н ув а н ня, адже його представники намагаються зруйнувати звичні уявлення про світ, моральні норми, мистецькі критерії, висту пають проти фальші, лицемірства, міш;анства, шаблонів у літе ратурі тощ о. Докладніше про цей етап модернізму ви дізнаєтеся в 11 класі. Р озвиток м одернізму в українській літературі на меж і X I X — X X століть був сприйнятий неоднозначно і спричинився до літературних дискусій. Усі напрями модернізму (символізм, неоромантизм, імпресіонізм, футуризм та інш і) об ’ єднувало прагнення нової форми та антиреалістична спрямованість. Проте митці, ш;о поділяли принципи естетики модернізму, зазвичай, не проголошували розриву з соціальною тематикою і національною традицією, а прагнули поєднати її з новими західн оєвроп ей ськ и м и віянням и. Отж е, особ л и в ост я м и м одернізм у в Україні вважають поєднання романтичного та реаліст ичного типів т ворчост і, синт ез різном ан іт них стилів модернізму, тісний зв’язок модернізму з національ ним, соціальним життям.

І І І I і І І І І

❖

П ід су м у й т е п рочит ане. 1. Схарактеризуйте вияви національновизвольного руху в Україні на межі X IX — X X століть. 2. Назвіть українські періодичні видання, що з’явилися на початку X X століття. Що спричинило їх появу? 3. Дайте визначення модернізму, назвіть літературні напрями, в яких він виявлявся, та їх представників. 4. Які прозові жанри переважали в українській літературі на межі століть? 5. Які альманахи з’явилися на Східній Україні на початку X X століття? З’ясуйте їх значення для літературного життя. 6. Схарактеризуйте літературне угруповання «Молода Муза», назвіть його представників. 7. На які етапи у часовій послідовності поділяють модернізм? П ом ір к уй т е. 1. У чому виявляється відмінність українського модернізму від європейського? Чим вона зумовлена? 2. Прокомен туйте вислів Ю рія Бойка: «С покуса модернізму спіт кала Франка найраніше, її він оружно, як зброєносець ідейност і, зустрів у «З ів’ялому ли ст і». Чому цього великого поета зараховують і до декадентів, і до власне модерністів, і до реалістів?

191

М и ст ец ьк а скар бн и ц я. Уважно розгляньте картину М иколи Б урачека «Овини» (споруди для зберігання снопів). Чим стильова манера художника-імпресіоніста відрізняється від традиційного малярського письма? Зверніть увагу на багатство відтінків, харак тер використання світла. Які враження викликає у вас це мис тецьке полотно? Назвіть твори відомих вам європейських художників-імпресіоністів.

М икола Бурачек. Овини. Початок X X ст.

Михайло Коцюбинський (1864—1913) Коцюбинський напоєний соками бага тющої землі своєї — і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розступилися, щоб дати місце і йому в черзі борців, мислителів і щукачів правди.

(Павло Тичина) М и хай л о К оц ю би н сь к и й як п и сьм ен н и к-н оватор відійш ов від ідеї народництва, став одним із найталановитіш их європ ей ськ и х прозаїків-імнресіоністів, які майстерно відтворю вали мінливі враж ення і спостереження про навколишній світ, розкриваючи найтонші нюанси лю дських почуттів і переживань. Письменник Валерій Ш евчук зазначив: «Творчість Коцю бинського увійшла у золотий фонд української літератури, а коли говорити про літературу X X століття, то саме він був однією із найяскравіших зірок, які її ут вердж ували». «Все життя м оє — в літературі» (М ихайло К оцю бинський) Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 року в місті Вінниці в сім ’ ї дрібного служ бовця Михайла М атвійови ча, продовжувача старовинного боярського роду. Мати майбут нього письменника, Гликерія Максимівна Абаз, походила з польської ш ляхти, здобула освіту і мала вишукані мистецькі смаки, тож розвивала відчуття прекрасного і любов до літера тури й мистецтв у своїх дітей. Як було прийнято в ті часи, у родині Коцюбинських розмов ляли російською мовою, хоч і ш;иро любили все українське: пісні, перекази про славну минувшину, українські страви, звичаї та обряди. Якось у дитинстві, тяж ко занедужавши, як згадував пізніше Михайло Коцюбинський, «я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував бат ьків». Несподівано українське мовлення стало ніби тим пророчим зна ком, що прозірливо віш;ував дитині долю українського патріота. Хлопчина радо ходив на ярмарок слухати лірників, особливо діда Купріяна, з розповідей якого дізнався про віковічну історію рідного народу, і сам ще десятирічним пробував складати українські пісні за відомими йому фольклорними зразками. Михась навчався спочатку вдома з учителем Якимом Богачевським, який успішно підготував підопічного до вступу в 13 Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

193

останній клас початкової школи в містечку Бар на Поділлі, куди переїхала сім ’ я. Хлопець старанно вчився, багато читав, вияв ляв непересічні творчі здібності. Прочитавши один з учнівських творів Коцюбинського, вчитель російської словесності захоплено вигукнув: «Ц е майбутній письменник! Т о ж на дванадцятому році ж и ття, заохочений похвалою ш кільного наставника, Коцюбинський взявся писати повість. Ш аргородське духовне училиш,е, куди поступив після закінчення початкової школи Михайло Коцюбинський, вважа лося закладом для дітей свяш,еників та збіднілих дворян, проте знання тут давали ґрунтовні. Учні вивчали богословські науки, історію Р осій ської імперії, французьку мову, географію. Найбільш свідомі випускники читали твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка та європейських класиків. Продовжив навчання Михайло у духовній семінарії в Кам’ янці-Подільському. Втім, довго вчитися тут юнакові не до велося: після батькової смерті він став єдиним годувальником неньки й чотирьох молодших дітей. Від горя Гликерія Мак симівна майже повністю втратила зір, і Коцюбинські переїхали до її сестри Марії Блоневської у Вінницю. Мрія Михайла про університетську освіту залишилася нездійсненною, тож він займався самоосвітою і давав приватні уроки, остерігаючись поліції, бо офіційного дозволу вчителювати не мав. На часи юності Михайла Коцюбинського припадають роки, коли прогресивна молодь Р осійської імперії ш;иро намагалася служити народові, не гребуючи навіть методами терору проти ви сокоп осадовц ів. М ихайло М ихайлович ще в К ам ’ янціПодільському зблизився з членами таємного гуртка народо вольців, який називався «П одільською друж и ною », пропагу вав передові ідеї серед народу. Зв’ язок Коцюбинського з налашто ваними проти державного устрою молодими людьми спричинився до таємного нагляду поліції та обш уків у будинку Блоневської в 1883, 1884, 1885 роках. Крім захоплення визвольним рухом, Михайло Михай лович знаходив втіху у власній твор чості. Перший прозовий твір К оцю бинського — оповідання «А ндрій С оловій ко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1885). Його вірш «Н аш а хатка» надрукував львів Садиба Коцюбинського у ськи й ж урнал «Д звін ок » (1 8 90 ). Вінниці, нині музей Незабаром Коцюбинський здійснив 194

подорож до Львова, де познайомився з Іваном Ф ранком , який суттєво вплинув на світогляд молодого митця. За порадою Івана Яковича Коцюбинський спробував себе у жанрі перекладу, майстерно переклавш и окрем і твори Адама М іцкевича, Генріха Гейне, Елізи Ожепіко, Федора Д остоєвського. У 1885 році Михайло Михайлович увійшов до підпільної «М о лодої громади» українофілів-соціалістів, за ш;о був притягнутий до судової відповідальності. Підкреслимо, ш,о політичний вибір Коцюбинського відповідав духові часу, адже соціалістичними іде ями тоді захоплювалася більшість передових людей. У Вінниці юнак мав великий авторитет, тож громадськість обрала його глас ним міської думи. Намагаючись виправдати довір’я виборців, Михайло Коцюбинський неодноразово виступав проти окремих ухвал думи, але скоро збагнув, ш;о нічого змінити не вдасться й перестав відвідувати засідання. 1892 року він увійшов до таємно го «Братства тлрасівців»,таслом якого було національно-куль турне відродження України. Одним із напрямів діяльності товариства було розширення тематичних меж української літера тури, заперечення її вузького народницько-просвітницького при значення, підвиш;ення художності творів красного письменства. Своєрідний літературний маніфест «тарасівців» Михайло Коцю бинський готував разом із педагогом Миколою Чернявським. 1891 року Коцюбинський екстерном склав екзамен і отри мав атестат народного вчителя. З цього часу він уж е міг працю вати без жодних перешкод. Михайло Михайлович влаштував ся домашнім учителем дітей бухгалтера цукрового заводу Мельникова. У вільний час Коцюбинський безплатно вчив грамоти й селянських дітей, за успіхи винагороджуючи їх цукерками. Учні дуже любили свого наставника й довірливо розповідали й ом у про своє ж и ття. На осн ові дитячих розповідей Коцюбинський написав чудові оповідання «Харитя», «Я линка», «Маленький гріш ник». У селі Лопатинці на Вінниччині, де Михайло Михайлович учителював упродовж двох років, він створив повість «На вір у», яку надрукував львівський журнал «Правда» (1892). Щ ире ставлення до дітей, з якими К оцюбинському доводилося спілкуватися на Поділлі, в Бессарабії, Криму і Карпатах, було однією з домінуючих рис Михайла Михайловича. Подаючи його яскравий словесний портрет у зрілі роки, фольклорист Володимир Гнат юк наголосив: «Середнього рост у, стрункий, худорлявий, в ост анніх часах трошки похилений, одягнений скромно, але все без найменшого закиду і, звичайно, з якоюсь квіткою в бутоньєрці. Квіти — це була його пристрасть і розкіш... Любив пристрасно природу і давав цьому вираз на кожнім кроці. Любив добрих людей, приємне товариство, а 13*

195

знайшовшись у ньому, любив вести безконечні розмови. Н езви чайно любив дітей і ніколи не пройшов коло них, щоб ї х не зачепити, не заговорити та не пожартувати трохи Зі своєю дружиною. Вірою Устимівною Дейшею, Михайло К оцюбинський познайомився в 1894 році. Вона вважалася справжньою красунею, до того ж високоосвіченою, музично об дарованою. Дівчина віртуозно грала на піаніно, була слухачкою Бестужевських курсів, ще й брала участь у боротьбі за народні права і на півроку була за це ув’язнена. На запрошення наречено го вона приїхала в Крим у вересні 1895 року, а в січні 1896 року закохані одружилися. Віра Устимівна виявилася прекрасною господинею, добре ставилася до старенької матері свого чоловіка, належно піклувалася про досить велике сімейство, адже у шлюбі з Михайлом Михайловичем виростила чотирьох дітей. Напри кінці 1896 року в молодого подружжя народився первісток Юрій, котрий згодом став одним із більшовицьких лідерів. 1937 року Ю рія К оцю бинського на основі сфабрикованих свідчень розстріляли. Так загинув той, на кого батько покладав свої надії, хто міг принести славу і користь рідному краєві. З 1892 року Коцюбинський працював членом філоксерної к ом ісії, створеної для боротьби з епідемією на виноградниках у Бессарабії — спочатку поблизу Кишинева, потім на узбереж ж ях річок Пруту й Дунаю. «Д і краі дали мені дуже багато вра жень, і я з приємністю згадую час своєї служби на філоксері, хоч довелося пережити і багато гіркого», — згадував митець. Через три роки він продовжив цю справу в Криму, але восени 1896 року так застудився, що був змушений покинути працю в польових умовах. Негаразди зі здоров’ ям та відчуття п си хо логічного дискомфорту призвели до рішення повертатися в рідний край. Коцюбинський сподівався на посаду в Чернігів ському земстві, проте йому категорично відмовив губернатор, який вважав письменника неблагонадійним через публікацію повісті «Для загального добра» (1896). У цьому творі показано трагедію зубож іння молдавських трударів внаслідок політики царського уряду, не зацікавленого в підтримці господарів уражених хворобою виноградників. У 1898 році Михайло Коцюбинський із сім ’ єю переїхав до Ж итомира, де почав видавати газету «Волинь», а в 1898 році повернувся в Чернігів, де йому запропонували очолити відділ сільськогосп одарської статистики в губернськом у земстві. Чернігів у ті часи був невеликим провінційним містом, проте розміщеним неподалік від Києва, що давало змогу письменни кові брати участь у подіях літературного і громадського ж иття столиці. Разом з однодумцями К оцю бинський заснував у Чернігові місцеву організацію «П росвіти », не боячись відверто 196

афішувати свої українські патріотичні переконання. Культур но-просвітницька діяльність письменника ще більше занепо коїла губернатора, який нацькував на К оц ю би н ського жандармів і ш овіністично налаштовану публіку, щ;о домоглася виключення з «П росвіти» і митця, і його дружини. Коли в 1905 році почастішали факти підпалу поміщицьких маєтків і розправи бунтарів над панами, уряд кинув війська на придушення селянських повстань. Коцюбинський став не тільки очевидцем, а й учасником тих подій, свідомо наражався на небез пеку, прагнучи бути разом з народом. Як чиновник Михайло Михайлович отримував дані про людські втрати в революційних подіях і кількість приречених до страти бунтарів. Ці страшні дані додавали Коцюбинському чимало страждань. Свої пережи вання, втому й виснаження він передав у новелі «Intermezzo», а революційні події змалював у повісті «Fata morgana», новелах «Подарунок на іменини» та «Коні не винні». Повість «Fata morgana» Коцюбинський писав у два етапи: першу частину закінчив у 1903 році, другу — в 1910 році, про довж ивш и тему боротьби селян за землю та придушення повстань каральними загонами. В основу повісті лягли дійсні факти. Головні герої повісті Андрій та Маланка Волики мали своїх прототипів — подруж ж я Соломчиних із села Лопатинці. Через образ М аланки м итець передав хл ібор обськи й дух українського народу, його любов до землі й предковічне вміння на ній працювати. Висвітлено в повісті й революційний рух, правдиво відтворено атмосферу складної суперечливої доби. Новели «Подарунок на іменини» та «Коні не винні» вража ють страшною ж иттєвою правдою. У першій розповідається про те, як поліцейський чиновник робить садистський дарунок своєму малолітньому синові, привівши його на страту рево люціонерки. Головний персонаж наступної новели — поміщик Малина — ліберал і народолюбець, вдавано обурений негідни ми вчинками сина. Коли ж виникає загроза розграбування повсталими селянами його маєтку. Малина погодж ується на перебування в садибі карального загону кінних козаків, моти вуючи своє рішення тим, щ о коні не винні й потребують їж і та відпочинку, не беручи до уваги того, що козаки приїхали ж орстоко розправитися з бунтарями. Л ітературознавці творчість М ихайла К оц ю би н ського поділ яю ть на т вори р еа л іст и ч н і — «Н а віру» (1892), «Ц іп ов’ яз» (1893), «Для загального добра» (1896), «Д орогою ціною » (1902), психологічні — «В путах шайтана» (1899), «Лялечка» (1901), «П оєдинок» (1902), «На камені» (1902), соціальні — «С м іх» (1906), «Fata m organa» (1904; 1910), «Коні не винні» (1912), «Подарунок на іменини» (1912). Пси 197

хологічні оповідання й новели К оцюбинського «Ц віт яблуні» (1904), «Interm ezzo» (1909), «Хвала ж и ттю » (1912) водночас мають виразні риси імпресіонізму. Про худож ні особливості цих творів Валерій Ш евчук писав: «Н іхт о ніколи ні до Коцю бинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виняткового враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його худож ніх тканин. До найбільш колоритних творів останнього періоду ж иття К оцюбинського належать оповідан ня «Щ о записано в книгу ж иття» (1911) і повість «Тіні забутих предків» (1912), написана під впливом подорожей митця в Карпати. М іж предм ет ні паралелі. Сучасний японський реж исер Сехей Ім а м ур а створив фільм «Л егенда про Нараям у». І У цій картині син, який залишив, за предківським звичаєм, І немічну матір у горах помирати, на мить повертається, І щоб сповістити їй про добрий знак: іде сніг. Коцюбинський І набагато раніше написав психологічну новелу «Щ о записаі но в книгу ж иття», в якій вражає епізод добровільної І смерті матері, що стала тягарем для всієї родини і попросиI ла сина відвезти її взимку до гаю. До речі, у сцені похорону І Івана з повісті «Тіні забут их предків» теж показано торI жество життя над смертю. Біля мертвого Івана залишаI ються тільки три немічні бабусі, бо решт а зайнята веселоI щами при багатті надворі й похоронними іграми. Ц і три І жінки асоціюються з античними мойрами, богинями долі І людини: Л ахесіс витягала жеребок, визначаючи долю, Кліо = пряла нитку життя, Ат ропос обрізала нитку життя. Коцюбинський був поліглотом, знав польську, російську, болгарську, італійську, молдавську, французьку, румунську, татарську, турецьку та циганську мови. Це давало прозаїкові змогу читати багато творів мовами оригіналу, перекладати де які з них, вільно спілкуватися й листуватися з європейськими митцями, подорож увати. Наприклад, тричі Коцюбинський побував на італійському острові Капрі (1909, 1910, 1911), де лікувався, творчо працював, зустрічався з Максимом Горьким , Іваном Буніним , Федором Ш аляпіним, іншими зарубіжними митцями. Коцюбинський зробив суттєвий прорив уперед як письмен ник, що спрямував розвиток українського красного письмен ства в річище модернізму. Т яж ким ж и ттєви м випробуванням для К оцю би нського була хвороба серця, яка щ ороку все більше заважала митцеві займатися творчістю . Михайло Михайлович витрачав чимало кош тів і часу на лікування, проте найкращі кардіологічні клініки Німеччини, Італії, А встрії мало чим допомагали. На

198

початку 1913 р ок у письменник повернувся до Чернігова, де 25 квітня помер. На смерть давнього друга відгукнувся П анас М ирний статтею «Над розкритою могилою славетного сина України М. К оцюбинського», в якій писав: <іПоліг великий май стер рідного слова, що в огненному горні свого творчого д уху переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні худож нього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до л ю дей ». Пам’ ятник Михайлові Поховали Коцюбинського на БолКоцюбинському диній горі у Чернігові, де особливо у Вінниці. Скульптор любив відпочивати митець. Тут вста М . Вронський новлено пам ’ ятник письменнику (скульптори Ф. Коцюбинський, С. Андрійченко). На Південному Бузі є скеля Коцюбинського, а в місті Ш аргороді встановлено пам’ятну стелу (скульптор М. Непорожній). У Вінниці діє музей Коцюбинського, у Барі, Ш аргороді та Лопатинцях відкрито музейні кімнати, присвячені письменникові. Словникова робот а. Запам’ ятайте новий термін. Ім п ресіонізм (фр. impression — враження) — напрям у мистецтві й літературі середини X IX — початку X X сто літь, представники якого намагалися відтворити навко лишній світ у всій його змінюваності й рухливості, а також показати найтонш і відтінки настрою , почуттів людини. Виник у Ф ранції, яка вваж ається колискою імпресіонізму. В цьому стилі творили худож ники Клод Моне, Едуар Мане, Едгар Дега, Каміль П іссаро, Огюст Ренуар. В Україні художниками-імпресіоністами вважа ють Олександра Мурашка, М иколу Бурачека. Представ никами імпресіонізму в літературі є Альфонсо Доде, Гі де Мопассан, Стефан Цвейг. З-поміж українських прозаїків у цій сти льовій манері працювали М ихайло К оц ю бинський, Григорій Косинка, Андрій Головко, Микола Хвильовий, Гнат Михайличенко, Мирослав Ірчан. М и ст ецька скарбниця. Розгляньте картину Едгара Д ега «Тан цівниці на сцені» (с. 200). Як ви вважаєте, чому на цій картині колористика й динамічність рухів балерин відіграють більшу роль, ніж реалістичне змалювання їхніх облич? З якої причини руки і ноги танцівниць зумисно видовжені? Чого саме домагається

199

І І і і І I І

художник таким порушенням пропорцій частин тіла у танці? Які саме кольори переважають на цій картині? З якої причини митець робить акцент на одязі балерин, зокрема пишних спідницяхпачках? Які почуття танцівниці Дега пробуджують у вас?

І І І І І І І I І І і І І І І І І І І І І І І І І І І І I І І І І I І

П ід с у м у й т е п рочит ане, і . Прочитайте епіграф до статті про Коцюбинського і прокоментуйте його зміст. 2. Що ви дізналися про дитинство Михайла Михайловича, його родовід? 3. Які обставини вплинули на формування світогляду та естетичних смаків письменника? 4. У яких підпільних організаціях брав участь юний Коцюбинський? 5. Проаналізуйте кредо «Братства тарасівців» і дайте свою оцінку діяльності цього товариства: «Б ут и ск р ізь і в сю ди ук р а їн ц ям и , Едгар Дега. розмовлят и тільки українською мовою, Танцівниці на сцені в и х о в у в а т и діт ей в н а ц іон а л ьн ом у д у с і». 6. Розкажіть про перші публікації творів Коцюбинського. Які його казки та оповідання для дітей ви читали? 7. Скільки іноземних мов він знав і як застосовував свої знання? Чи важливо для письменника належно знати інші мови? Чому ви так вважаєте? 8. Порівняйте словесний портрет Коцюбинського, зроблений його сучасником, фольклористом В олодимиром Г н а т ю к ом , із образотворчим портретом письменника. Що між цими портретами спільного, а що відмінного? Який з портретів митця відповідає вашому уявленню про образ митця? 9. Яким чином Коцюбинський заробляв на утримання великої родини? У яких краях він бував? 10. Які актуальні проблеми свого часу Коцюбинський висвітлив у художніх творах? Чому фахівці вважають, ш;о він здійснив справжній прорив у розвитку української літератури? 11. На які групи можна умовно розподілити твори Коцюбинського? 12. Перелічіть основні твори Коцюбинського. Як ви вважаєте, велич таланту митця залежить від кількості написаного чи від рівня художності його творів? 13. Розкажіть про останні роки життя митця. Чому багато творчих задумів йому не вдалося реалізувати? 14. Як у нашій країні увічнено пам’ ять про Михайла Коцюбинського? Відповідаючи, використайте фото музею і пам’ ятника письменникові у Вінниці (с. 194, 199). П ом іркуйт е. 1. На основі чого Коцюбинським був зроблений такий висновок: «Найбільша драма мого життя — це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона, як відомо, не тільки не забезпечує матеріа.яьно, а й потребує ще видат ків»? 2. Прокоментуйте тезу Володимира Гнатюка про творчість Коцюбинського:

Ф І І I

200

I I І І

«Любов і краса — це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури». З. За якими ознаками деякі твори Коцюбинського можна зарахувати до імпресіоністичних? Назвіть ці твори.

У річищі поетики імпресіонізму Твір «Н а кам ені» за всіма жанровими ознаками є новелою, хоч сам Коцюбинський означив його як акварель. Принагідно нагадаємо, що такі малі прозові жанри, як етюди, акварелі, зама льовки (зарисовки), картини, мали свої витоки в образотвор чом у м истец тві. К оцю би нськи й підкреслив пастельність, прозорість, легкість образного світу, налаштовуючи читачів на ідилію. Проте несподівано твір починається очікуванням негоди на морі, її початком, а згодом — і кульмінаційним моментом — описом бурі, яку разом з митцем читач ніби споглядає з безпечної відстані маленького прибережного татарського села, з кожною сторінкою твору все більше вловлюючи наближення стихійного лиха не лише в природі, а й у людських стосунках. Прибуття човна грека, який торгує сіллю, виявляється не просто цікавою подією для мешканців села, які багато в чому своїми душами співзвучні з природою цього краю, з його мер твим камінням {«т ат арське село здавалось грудою каміння», «к ам ’яні оселі», «люди на камені», «сонце і кам інь», «д у х цих диких, ялових, голих скель, що на ніч умирали»), а й вузловим моментом всіх наступних подій у творі. Д осі байдуж і до всьо го, люди вибігають з кав’ ярні, допомагають грекові рятувати сіль, мокрі до нитки, стараються витягти баркас на берег, та хвиля несподівано кидає човен на палю, до я к ого його прив’ язали, й пробиває днище човна. Цей та інш і епізоди автор виносить на передній план лише епізодично, але змуш ує читачів тримати їх у в пам’ яті, глибоко переживати. Здава лось би, нічого особливого не сталося, хіба щ о гірко плаче від завданої морем ш коди старий грек і не знає, де себе подіти на околиці незнайомого села його весляр, молодий турок А лі. А втор відсторонено описує подію, що стає зав’ язкою твору. Відчувається, щ о письменника більше цікавлять зміни на м орі, скажений рев ш торму, всеобіймаючий туман від соло них бризок, гострий йодистий запах викинутих на берег водо ростей, крики чайок, густа смуга піни на береговій лінії. Мариністичний пейзаж у творі справді дивовиж ний, при страсний, динамічний. Багато в чом у він близький до типових настроїв ж ивописних полотен Івана Айвазовського. Люди ж на перш их порах у акварелі «Н а кам ені» не викликають ні в автора, ні в читачів жодної цікавості: вони сірі, буденні, маленькі. Автор ніби пошкодував цим персонажам 201

виразних барв, динаміки, ж и ттєвої сили. Єдиною кольоровою плямою на тлі моря і сіри х скель є постать м ол од ого ст р у н к о го А л і. Ж о в ті ш тан и , си ня к у р тк а й червона хустк а на голові виразно п ідк рес лю ю ть вроду весляра, тим більш е, ш;о головний убір впродовж подій у творі стає виразною худож ньою деталлю, здатною набувати нових значень: це найцінніш а річ у гар дер обі м ол оди к а, той значуш;ий для мусульманина предмет, який він стеле на п ісок під коліна, коли м олиться, це, вреш ті, саме та річ, яка через свою яскравість видала й прирекла на м ученицьку загибель ю нака разом з Ф атьм ою під час їхн ьої втечі. Н ат алія Ант оненко. У богість і загубленість, відріза Ілюстрація до акварелі «На камені» ність від світу населеного пункту, де відбуваю ться п одії, очевидна: найбагатш ими серед селян є Н урла-ефенді, який «ж ає р у д у корову, плет ену гарбу і пару буйволів», та юзбаш (сотн и к), «посідач єдиного на ціле село к он я ». Село хронічно потерпає від спеки, в ’ яне дорогоцінна цибуля на городах, том у через воду із дж ерела, ш;о поділила односельців на два табори, відбуваю ться сути чки , в я ки х верховодять найбагатш і се ляни. М ісцем примирення стає тіл ьки к а в ’ ярня старого Мемета, різника худоби й власника єдиної у селі крам нички. Проте всі ці малоцікаві для читачів речі письменник подає як тло, на я ком у відбуватим уться важ ливіш і події. Інша річ, ш;о з к о ж н о ю ст о р ін к о ю п си х ол огіч н а напруга новели зростає. Знайомство А лі з вродливою Ф атьм ою , їхн я са м от ність у ч у ж о м у для о б о х сел і, згадки про св ою малу батьківш,ину, де все дороге й рідне, несподівана взаємна любов суттєво увиразню ю ться кольором Ф атьм иної яскравозеленої парандж і. Це вж е суто акварельний елемент, який набуває певної сим воліки. Якш,о червоний колір хусти нки А л і — це колір чол овічої сили, то світло-зелений колір паранджі Ф атьми — колір наївності, дитинності її душ і. Для змалювання ви сок и х почуттів і заборонених суспільством стосун ків м іж чуж ою друж и ною і заїж дж им веслярем К оц ю бинський ш;едро ви к ор и стовує засоби ім п ресіон істи чн ого стилю зображ ення. 202

Переслідування втікачів чоловіками села, в одну мить ніби пробудженими від сонного існування, несподівано для читачів набирає рис ж орстокого полювання: йдеться про єдине — наздогнати, оточити, вбити. Закономірно, щ о такий поворот сю ж ету викликає в нас щире співчуття до закоханої пари, а виразно натуралістичний опис смерті Фатьми й А лі увиразнює досі приховані тваринні інсти нкти розлю ченого натовпу, зображ ує Мемета й Нурлу тільки з негативного боку. Письмен ник розкриває ж ах становища яскравих особистостей, якими виявилися Фатьма й Алі в обмеж еному одвічними мусуль манськими звичаями соціум і, де права на вільну любов не існує. Відсутність в акварелі «На камені» акценту на сюж еті, зумисна неувага письменника до фабули, а натомість — кольо рові яскраві плями, натяки, підтекстові спонукання на адресу читачів бути пильними й не пропустити найважливішого, змалювання перебігу психологічних процесів настрою, пере живань, вражень, гри уяви героїв — є ознаками імпресіонізму. Новела ніби зумисно присвячена меті гранично наблизити словесні описи до відповідних їм акварельних у ж ивописі. Зорові образи посідають у творі домінуюче місце. Навіть у сцені зумисно зневажливого поводження татар з трупом того, хто осквернив споконвічні звичаї, а заодно честь Мемета й усього села, акцент зроблено на небуденній красі А лі, Коцюбинський порівнює його з античним героєм, сином троянського царя, Зевсового виночерпія, отж е, психологічне зображення героїв ґрунтується насамперед на зорових прийомах: *І коли вони йшли назад тими самими стежками, спускаючись униз та злазячи на гору, розкішна голова Алі, з обличчям Ганімеда, билась об гост ре каміння і спливала кров’ ю. Часом вона підскакувала на нерівних місцях, і тоді здавалося, що Алі з чимось згодж уєт ься і каже: «Так, так...і> Акварель «На камені» — один із художньо найдосконаліших творів К оцюбинського-імпресіоніста, перлина психологічної прози в красному письменстві початку X X століття. Сергій Єфремов про новий етап творчості письменника, що якраз і розпочи нається цією новелою, сказав: «Од українського реалізму взяв він твердий ґрунт і прозору ясність думки; од французького нату ралізму — тверезий погляд та неабияке шукання потрібної йому краси всюди, куди тільки може око художника зазирнути. Але ж од себе додав сюди своєї власної найкоштовнішоїриси: оте глибоке переймання психікою героїв, вигадливість худож ніх образів, уміння передавати настрої й внутрішні переживання, нарешті, бунт проти засмічування душі.., протест проти дрібної буденщини, аристократизм духу і невпинне простуван ня до світла, до краси, до ідеалу*. 203

Словникова робота. 1. Запам’ ятайте новий термін.

А к вар ел ь (франц. aquarelle — «водянист ий», «водою зроб л ений») — виконаний худож ником за допомогою пензля й водяних фарб напівпрозорий кольоровий малюнок. 2. Чому жанр твору «На камені» Коцюбинський визначив як аква рель? 3. Розкрийте поетику назви твору «На камені». Чи є слово камінь у цій назві ключовим і чи має воно символічне значення? Яке саме? 4. Коли у творі з’являється згадка про квітку гірського крокуса? Де її раніше бачила Фатьма? Чому саме з цією квіткою-символом порівнює пов’язку на голові Алі закохана в нього чужа дружина ? А н а л ізуєм о твір. 1. Визначте ідею новели, сюжетні вузли та ком позицію твору. 2. З якою метою до села прибув баркас грека? Чому буденна подія викликала інтерес у мешканців села? 3. Чи міг пе редбачити весляр-дангалак, що наступні події в незнайомому селі розгорнуться настільки блискавично й трагічно для нього? Чому ви так думаєте? 4. З якої причини під час першої згадки про Фатьму автор порівнює її з тінню? Яким було становище цієї жінки в сім’ї? 5. Що ви довідалися про минуле Фатьми та особливості її од руження з Меметом? Наскільки важливою є ця інформація для ро зуміння твору читачами? 6. Як саме загинула Фатьма? Чому смерть Алі виявилася набагато важчою? 7. Поясніть завершальну фразу твору: «Алі плив назустріч Ф ат ьм і...». У чому виявляються стильові прикмети імпресіонізму? М и ст ецька скарбниця. 1. Використовуючи текст твору «На каме ні», доведіть, що він має багато спільного з акварельними малюн ками в живописі. 2. Розгляньте ілюстрацію до новели «На камені». Чи відповідає створений Н ат алею А н т он ен к о образ Фатьми (с. 202) вашим уявленням про героїню твору Коцюбинського? Ар гументуйте своє твердження, цитуючи текст. 3. Розгляньте карти ну Івана А й ва зовськ ого «Шторм» і порівняйте негоду на морі з

204

Іван Айвазовський. Шторм

I І І І І

подібним описом у творі Коцюбинського «На камені». Детально опишіть картину, визначивши домінуючий спектр кольорів. Висловіть свої враження від цієї картини Айвазовського. Які ш;е художні полотна цього відомого мариніста ви знаєте, бачили на виставках чи в альбомах?

«Interm ezzo» В основу одного з найкращих творів Коцюбинського — нове ли «Interm ezzo» — лягли автобіографічні факти. Завершивши п овість «Fata m organa» страш ною картиною селянського самосуду, письменник виснажив нервову систему. Для покраш;ення стану здоров’ я лікар порадив письменни кові тривалий відпочинок на лоні природи. У червні 1908 року Коцюбинський приїхав на Полтавщину, до маєтку відомого мецената Євгена Чикаленка, який фінансував видання творів багатьох українських митців, забезпечував їх кош тами на лікування та інші потреби, адже своїм ж иттєвим принципом мав тезу: « Треба любити свій народ до глибини власної киш енЬ . Задум новели у Коцюбинського виник під час відпочинку саме тут, у селі Кононівка, хоч завершено твір у вересні 1908 року в Чернігові. Новелу «Interm ezzo» вважають вершиною імпресіоністич ного письма Коцюбинського. Ф ранцузькі письменники, брати Е дм он і Ж ул ь Г он к ур и , про найваж ливіш і особл и вості імпресіонізму сказали: «Бачити, відчувати, виражати — у цьому все мист ецт во». І Коцюбинський робив це влучно, виш укано, красиво, не відкидаючи правди ж иття. Новелу «Interm ezzo» називають ще й поезією у прозі. Ж анр поезії у прозі став виявом поетичної свободи автора. Щ е однією особ ливістю цього твору є те, що він написаний у монологічній манері й, на перший погляд, здається пейзажем у всіх його змінностях. Проте образи рослин, птахів, тварин у новелі — це тільки символи тих явищ і процесів, що нуртують у душі героя. На тлі пейзажу — ліричний герой, не ідентифікований ні за соціальним станом, ні за професією. Про нього читачі довідую ться єдине: йдеться про митця. Взагалі, К оц ю бинський глибоко цікавився психологією творчості, що вираз но виявилося в багатьох його худож ніх творах. Наприклад, з оповідання «Павутиння» дізнаємося, що Коцюбинський нада вав особі м итця особли вого значення й ствердж ував, що худож ник пензля чи слова «має трохи інші очі, ніж інші люди, і носить в душ і сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетво рю є в золото чорні закут ки м ороку». Слово «інтермецо» з італійської перекладається як перепо чинок, пауза. У музиці так називають інструментальну п ’єсу 205

довільної будови або окремий оркестровий епізод в опері, що сприймається як музичний антракт між актами опери. Отже, в переносному значенні це слово можна розуміти як перерву в творчості, відпочинок. «Interm ezzo» є взірцем імпресіонізму. Характерним для цього стилю є прийом переходу ліричного героя через усі стадії від крайнього виснаження, мало не вмирання, до поступового зцілення й повного одужання. Як зазначив літературознавець Григорій Л огвин, імпресіонізм «дозволяв видобувати із буден них і звичайних предм ет ів несподівані власт ивост і та р и си ». Це повного мірою стосується і твору Коцгобинського. Х оч новела «Interm ezzo» — твір прозовий, вона має ознаки драматичного жанру, наприклад, перелік дійових осіб на по чатку новели. Щ о цікаво, більш ість цих персонажів — образи символічні: моя утома, ниви у червні, сонце, три білі вівчарки, зозуля, жайворонки, залізна рука города, людське горе. Дійові особи стають засобом худож ньої умовності й ключем до образ ної мови новели. Центром сценічного дійства стає душа лі ричного героя, а конфліктом твору — внутрішня боротьба персонажа з самим собою . Х оча ліричний герой і не названий у дійових особах, його відчуття передані утомою та людським горем. Ці символічні позначення певних станів, настроїв, пере живань людини допомагають читачам сприймати ліричного героя як людину з притаманним їй поєднанням позитивних і негативних рис, якій властиві сумніви, переживання, зміни в оцінках оточення тош,о. Як зауважила сучасний літературознавець Віра А геєв а , «в імпресіонізмі, власне, принципово неможливий автор, який володіє остаточною, абсолютною істиною. Авторський інте рес спрямований не на типове, узагальнене, а на фіксацію безпосередньо сприйнятого, мінливого, одиничного... Якраз на цьому зіт кненні відмінних оцінок, полярних точок зору й виникає м огут ній емоційний ефект новел та повіст ей Коцюбинського ». Домінуючу роль у новелі «Interm ezzo» відіграють колорис тика й звукове наповнення твору. За допомогою вдало дібра них і постійно змінних барв автор передає дивовижну красу природи: «Гладж у рукою соболину шерсть ячменів, шовк коло сист ої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Й ду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочет ься сісти на човен і поплист и». Коцюбинський докладно передав постійну дина міку краєвиду, його часткові й повні зміни. Митець також 206

майстерно ф іксує найтонші, майже миттєві порухи психіки героя, його враження, переживання, багаторазові перепади настрою, що притаманно для імпресіоністичного письма. Образи-символи в новелі, підсилені звуками, створюють справжню симфонію. Недаремно М икола Л исенко зізнавався, що новела «Interm ezzo» настільки переповнена звуками, що хочеться її покласти на музику. Дехто порівнює цю багатого лосну новелу з фугою — поліфонічним твором, основаним на послідовному проведенні в усіх голосах однієї або кількох тем. Сучасна дослідниця Валент ина Г р еб н ьов а зазначила: «Ритмомелодика «Interm ezzo» досягаєт ься своєрідною звуко вою «оркест ровкою» твору. Опинившись серед чарівної при роди, ліричний герой вслухаєт ься в їі «велику т иш у», яка озиваєт ься безліччю незвичайних чарівних звуків: співом зозулі й жайворонка, ухканням сонної води криниці, прибоєм колосист ого моря, співучою арфою нив. П ерсоніфікований образ звуку увиразнюють характерні для творчої палітри Коцюбинського алітерації, асонанси, метафоричність образ ного слова». Проте колористика все-таки суттєво домінує над звукови м наповненням новели. К ольори — то п охм ур і, зловісн і, то світл і, акварельні, засп окій ли ві — завжди доречні, вдало гармонують із настроєм героїв новели. Сюжет розгортається синхронно з переходом темних барв у світлі, сонячні, небесні. Письменник творить літературний шедевр із елементами ж ивопису і музики. Водночас новела «Interm ezzo» демон струє, наскільки імпресіонізм близький до символізму. Образи-символи у творі мають величезне змістове навантаження. Н априклад, м оторош ни й образ білих м іш ків сим волізує повіш ених на шибениці, яким перед стратою, щоб не видно було мук, накидали на голову порож ні лантухи. Автор наголо ш ує, що не може змиритися з фактом, що нещасних жертв були не одиниці, а тисячі. Проте душа митця вже настільки пересичена муками, що відбувається захисне гальмування нервової системи й відсторонення від страждань. Та своє збай дужіння до людського лиха письменник сприймає за злочин. Епізод зі сливами, з позіханням виводить автора з рівноваги. Він болісно реагує на найменші факти своєї, як йому здається, неадекватної поведінки, втрату свого звичного больового поро га. Символічний зміст у новелі має залізна рука міста — потяг, який везе митця, котрий з острахом очікує, що в дорозі станеться щ ось непередбачуване й доведеться повертатися на зад, в підступне місто-монстр. Символічними постають також образи трьох вівчарок, хоч вони мали прототипів реальних собак, яких панська економка давала у супровід митцеві, побою 207

ючись, щ о з ним може статися серцевий напад серед безлюдних полів. Самозакохана Пава — уособлення дворянства, без жалісний Трепов — сукупний образ жандармерії. До того ж кличкою цього собаки стало прізвище міністра внутріш ніх справ Трепова, який підписував смертні вироки селянам. Пес, названий «дурним О верком », уособлює принижене і втомлене селянство, яком у навіть якщ о дати волю, воно залишиться бездіяльним, хоч досі шаленіло від болю, що його завдавав ланцюг, який натер на ш иї величезні виразки. Суто народне трактування надано в новелі образові зозулі. Віща птаха пророкує до краю втомленому митцеві ще багато літ ж иття, вселяючи надію на одужання. Образом натхнення виступає жайворонок. Як не можна повторити написане тала новитою р ук ою , так не вдалося ліричном у героєві звуконаслідувати жайворонка, який так виспівував, ніби віртуозно грав на арфі, щ о «єднала небо з землею». Сонце у творі висту пає образом вічності й косм ічної енергії, сили. Ліричний герой збирає сонячне життєдайне тепло «з квіток, зі см іху дитини, з очей коханої». До речі, друзі називали Коцюбинського «вели ким сонцепоклонником ». В останні дні свого ж иття, що вида лися дуже похмурими, письменник постійно перепитував, чи не змінилася погода за вікном, чи не визирнуло сонце. Надзви чайно добре вдався авторові образ ночі. Це символ краси, оду хотвореності, присутності Бога: «Спокійний, самотній, сідав десь на ґан к у порожнього дому і дивився, як будувалась ніч. Я к вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось і темніло, склепляла над ними зоряну баню». Велику роль у новелі відіграють не лише кольори, а й відтінки, нюанси освітлення, поєднання барв. Валентина Гребньова підкреслює: « Часом колір поєднується з дотиковими, нюховими чи смаковими відчуттями: «М ен е спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл», «Білий пахучий напій пінився у склянці». Є в новелі назви кольорів, утворені за допомогою асоціацій: «срібне марево», «позолочені сонцем хребти нив». Колір іноді межує із звуком: «Срібна стру на цвіркуна», «яскравий згук впав червоним куколем». Х у д о ж н ьо ю особливіст ю новели стає вдале поєднання різноманітних прийомів зображення — ліричної розповіді, елегійних мотивів — з тонкою іронією та гострою сатирою. Кульмінацією новели стає зустріч митця з селянином. Зда ється, від цього обірваного, розчарованого, нещасного чоловіка письменник мав би тікати. А дж е він чує страшну розповідь мужика, який заздрить сусідові, що втратив дітей і вже не мусить хвилюватися, чим їх годувати. Розповідь селянина пе208

редано не повністю, а болючими імпульсами, що вражають сер це митця: « П ’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка», «Раз на тиждень б’ ють людину в лице», «Найближча людина готова продат и», «М іж людьми, як між вовками». Проте така страхітлива інформація внаслідок благодатного впливу на психіку ліричного героя прекрасної природи вже не лякає письменника. Він видужав, поборов депресію, і «душ а готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає». Це означає, що ми тець знову спроможний працювати над творами, в основу яких ляжуть розповіді реальних людей про пережиті страждання. Адж е творче кредо письменника полягає в тому, щоб налагоди ти «пошарпані грубими пучками струни душі, йти між люди». Ж ^ I І = І І

І І І

Словникова р обот а . 1. Назвіть ознаки імпресіонізму. Чи доводилося вам бачити живописні полотна, виконані в стилі імпресіонізму? Яке враження ці картини справили на вас? 2. Кого з письменників, що творили в стилі імпресіонізму, ви можете назвати? Які ознаки цього літературного напряму притаманні новелі Коцюбинського «Intermezzo»? 3. Прокоментуйте цитату братів Гонкурів про імпресіонізм. 4. Запам’ятайте поданий термін.

П оезія в прозі — невеликий ліро-епічний твір, написаний ри тм ічн ою п розою , який відзначається образн істю , стрункістю композиції, сконцентрованістю змісту.

І і

5. Чи можна вважати «Intermezzo» поезією у прозі? Доведіть свою думку.

^ І І І І І І I

М и ст ец ьк а скарбниця. Розгляньте картину Е дуар а М а н е «Хлопчик з вишнями» і на основі побаченого доведіть, що вона виконана в стилі імпресіонізму. Зауважте, яке велике навантаження несуть яскраві кольори на картині: оранжева шапочка на голові підлітка, його руде волосся, веснянкувате засмагле обличчя й руки, світла сорочка, перестиглі вишні на листку лопуха. Чому ці кольори контрастують з тлом картини? Як ви вважаєте, хлопчик веселий чи сумний? Аргументуйте своє твердження. А н а л із уєм о т вір. 1. Поясніть назву новели «Intermezzo». Чи вважаєте ви таку назву вдалою? 2. З якою метою Коцюбинський подав у новелі перелік дійових осіб? Перелічіть цих дійових осіб. Які з них можна віднести до пей зажних атрибутів, а які — до суто людських, психологічних? 3. У чому полягають особливості колористики новели? Яка роль світлотіней у творі? 4. Простежте звукове наповнення твору. 5. З’ясуйте зміст образу білих мішків.

14 Укр. Л І Т .,

кл., профільний рівень

Е дуар М ане. Хлопчик з вишнями

209

Як цей образ передає внутрішній стан ліричного героя? 6. Який символічний зміст мають образи т рьох вівчарок? Прокоментуйте їхні клички. 7. Розкрийте символічний зміст образу залізної руки міста. 8. Доведіть, що образ зозулі в новелі цілком відповідає народним уявленням про віщі можливості цього птаха. 9. Вико ристовуючи цитати з тексту, проаналізуйте образ жайворонка. 10. Якими засобами розкрито в новелі красу ночі? 11. Чому на початку новели ліричний герой не міг спілкуватися з людьми, а наприкінці твору шукав зустрічей з людиною? 12. Який епізод є кульмінацією новели? Яким постає образ селянина — співрозмов ника ліричного героя? У чому полягає його зовнішній і внутрішній трагізм? Простежте, як під час його розповіді зростає психо логічна напруга ліричного героя, змінюється ритм його мовлення. 13. З’ясуйте значення внутрішніх монологів у тексті. 14. Які прийоми зображення поєднано в новелі?

I I І І I І І

П ом ір к уй т е. 1. Які причини спонукали Коцюбинського до напи сання «Intermezzo»? 2. Які жанрові ознаки новели має твір Коцюбинського? Які ознаки ліричного та драматичного твору притаманні «Intermezzo»? Свою відповідь аргументуйте. 3. Чи можна новелу «Intermezzo» вважати оптимістичним твором? Чому ви так вважаєте? 4. У чому, за Коцюбинським, полягає кредо письменника? Процитуйте відповідні рядки з новели. 5. Чому Михайла Михайловича називають сонцепоклонником ? Як сонце впливало на ліричного героя новели «Intermezzo»?

«Ц віт яблуні» Розповідь в етюді «Цвіт яблуні» ведеться від першої особи, основний герой наділений багатьма рисами характеру Михайла Коцюбинського, проте цей твір не є автобіографічним. Ніхто з дітей письменника не хворів настільки важко в дитинстві, як про це розповідається у творі, всі вони дожили до зрілих років. Проте Коцюбинський міг отримати гнітючі враження від непоправної трагедії, будучи репетитором дітей у сім ’ї Мельникова в Лопатинцях. Врешті, для рівня художності твору реальна подія чи авторський домисел не є вирішальними. П сихологія творчості з середини X IX століття надзвичайно цікавила і літературознавців, і самих митців, які могли цей процес переживати «зсередини», уваж но прислухаючись до різноманітних своїх станів під час процесу творення. В архіві Коцюбинського збереглися записи спостережень митця над своїми відчуттями під час написання 1902 року в Чернігові етюду «Ц віт яблуні»: «серед горя, що здаєт ься безпросвітним, гнітючим, паралізуючим життя, все-таки вриваєт ься жит тя з його надіями, відчут т ям , з ім пульсами звірячими, егоїзм ом »; «в се це разом спл іт аєт ься у такій т онкій і штучній мереж ці». 210

Як і в більш ості психологічних та імпресіоністичних творів К оцю бинського, в етюді «Ц віт яблуні» сю ж ет ніби відступає на задній план. Відсутні також ж ивописні словесні портрети героїв, лаконічно передано зміст основної події (ми не знаємо, як саме і від чого захворіла дитина. Все у творі підпорядковується найглибш ому проникненню в найтемніші закутки психіки людини, показу душевних поривів, розкриттю найбільш болю чих переживань, змінності настрою, думок, вчинків, які з точки зору здорового глузду здаються неймовірними. у центрі етю ду — до краю втомлений агонією малолітньої дочки батько. Щ об підкреслити повне фізичне й психічне його виснаження, Коцюбинський починає твір надривною сповіддю героя: « Я ріш уче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здаєт ься, сповняє собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходж у по своєм у кабінету, х о джу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного р у х у повітрям. Крайня знерво ваність, мимовільні рухи, коли батько поправляє фотографію на столі, щоб стояла симетрично (ніби це має якесь значення в його становиш;і!), коли його свідомість ф іксує, ш;о «послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око*, коли він зіставляє образи здорової і вмираючої дочки й, не маючи сили переживати її муки, виносить страшний вердикт: «Коли б швидш е кінець!», — все це має двоїстий характер. З кож ною стор ін к ою твору почуття героя п огли блю ю ться. П остійні мимовільні зміни думок героя, його самокартання, інші пере живання є важливими для розкриття психології людини, проте не стаю ть стрижневими у структурі твору. Основним мотивом є письменницький талант, який не покидає героя ні на мить, створю є певні місточки між уявним худож нім і реальним світом. Щ об простеж ити за цим, досить згадати опис саду в уя вн ом у ури вк у ром ану, ш;о його задум ує герой, — і розквітлий яблуневий сад на світанку того дня, коли померла дочка: «Ц віт ут ь яблуні... П т ахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дот ику р у ки обсипаються і т ихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям м оєї дит ини... Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дит ину... Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дити на* . До того ж , герой етюду ні на мить не позбувається відчуття, щ о його пам’ ять занотовує кожен найменший епізод великої ж иттєвої драми, кож ну нову рисочку на обличчі вже мертвої дочки. 14*

211

Сергій Єфремов підкреслював, що головний герой цього твору — «поперед усього і головним чином — худож ник, і як худож ник — нот ує й зап и сує він, част о несвідом о, всі життєві явища — «як мат еріале, и^об потім той матеріал використати в процесі т ворчост і». Тогочасні критики про етюд «Ц віт яблуні» відгукнулися не однозначно. Іван Франка вважав цей твір п сихологічною студією , яка виявляє руку майстра й демонструє дуже тонке дослідження складного психологічного процесу. Етюд «Ц віт яблуні» виявився одним з найбільш затребува них творів українських авторів у Західній Європі. Микола Хвильовий свою психологічну новелу «Я (Романтика)» при святив «Ц віту яблуні», акцентуючи на подібності тематики обох творів і на проблемі «сильної» особистості. Етюдом «Цвіт яблуні», безумовно, захоплюватимуться й на ступні покоління читачів. М ихайло Бахтін писав, що твори, які стають знаменитими після багатьох років написання, «ніби пере ростають те, чим вони були в епоху свого створення. М и може мо сказати, що ні сам Шекспір, ні його сучасники не знали того «Великого Ш експіра», якого ми тепер знаємо... Він виріс за р а ху нок того, що дійсно є в його творах, але чого його сучасники не могли збагнути і оцінити в контексті своєї епохи». Російський літературознавець мав на увазі передусім актуальність, велику напругу сюж ету, потужність підтекстового змісту твору, а всі ці ознаки також притаманні етюдові «Цвіт яблуні». Ш

Словникова робот а. 1. Запам’ятайте нові терміни.

І І І І І І І І І

Ет юд ( франц. etude — вправа, дослідж ення) — фрагмент майбутнього великого полотна в ж ивописі; у літературі — невеликий за обсягом , безфабульний твір настроєвого характеру. П си хологічний худож ній т вір — етюд, акварель, ескіз, новела, оповідання, повість чи роман, — в яком у автор намагається розібратися у витоках людських вчинків та помислів, задіюючи в процесі аналізу свідомі й підсвідомі порухи психіки й душ і героя.

і І І І І =

2. Як ви вважаєте, чому «Цвіт яблуні» Михайло Коцюбинський назвав етюдом? Розкрийте поетику назви «Цвіт яблуні». 3. Який з прочитаних вами творів ви б могли назвати психологічним і чому саме? 4. Яку новелу Григора Тютюнника ви читали в 5 класі? Які ознаки психологічного твору вона має? 5. Назвіть відомі вам новели зарубіжних авторів і доведіть, що ці твори глибоко психологічні.

Аналі.гуєм о твір. 1. Яким постає ліричний герой етюду «Цвіт Z яблуні» на початку твору? 2. Чи можна вважати письменника і жорстоким егоїстом, якщо його творча свідомість фіксує всі етапи І перебігу тяжкої хвороби й агонії вмираючої дитини? Своє тверд

212

F ження вмотивуйте 3. На матеріалі тексту твору доведіть, що герой етюду невимовно страждає від горя. 4. Чи подібні переживання розповідача та його дружини? Чим саме вони відрізняються? 5. Прокоментуйте фразу героя: «В се воно здаст ься мені колись... як м ат еріал... Я се чую, я розум ію, хт ось мені говорить про се, хт ось другий, що сидит ь у м ен і...». 6. Яку роль у творі відіграє розквітлий сад і квітки яблуні, що їх мимохіть зриває ліричний ге рой? 7. До яких засобів виразності вдається митець, щоб надати етюдові яскравого емоційного забарвлення, більшої динаміки? Знайдіть у тексті дієслівні синоніми, з’ясуйте їхню роль. 8. Прочи тайте останній абзац етюду. З якої причини письменник саме наприкінці твору ставить найболючіше запитання?

❖

І І І

П ом іркуй т е. 1. Який з прочитаних творів Коцюбинського вам найбільше сподобався і чим саме? 2. Порівняйте художні стилі творів «На камені» й «Цвіт яблуні». У якому з цих творів більше імпресіоністичних рис, а в якому — психологічних? Свою відповідь належно аргументуйте. 3. Чому пам’ять митця в етюді «Цвіт яблуні» названо «нерозлучним секрет арем »! 4. Яку роль у творі Коцюбинського виконують внутрішні монологи? 5. Який мотив етюду«Цвіт яблуні» є провідним?

«Тіні забутих предків» М ихайло К оцю би нськи й добре усвідом лю вав нагальну потребу появи в українській літературі колоритних різнотематичних творів, щ о засвідчували б унікальність нашої нації. У листі до Івана Франка він писав: «Н аш інтелігентний читач має право сподіватися од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якоїсь верстви суспільст ва, бажав би зустрітись у творах красного письменства з обробкою тем філософських, соціальних, психологічних, історичних та ін ш их». П овість «Тіні забутих п редків», завершена 1911 року в Чернігові й наступного року надрукована у Л ьвівському «Літературно-науковому віснику» та журналі «Заветьі» в перекладі російською мовою, зробила переворот і в українській літера ту рі. Й хоча біл ьш ість к ри ти к ів зустріла п овість дуж е прихильно, письменник Гнат Хоткевич відгукнувся про неї негативно. П ричиною цього був відхід К оцю бинського від домінуючого в ті часи реалізму, коли вигадка, казковість, обігрування міфів вважалися в творах для дорослих чимось недоречним. Проте час змінив критерії, що зумовлюють рівень художності, а фахівці визнали повість Коцюбинського шедевром к расн ого письм енства. Л ітературознавець Іва н Д ен и сю к відзначив, щ о чудовий фантастичний світ, який постає зі сторінок «Тіней забутих п редків», є реальним уявленням і світосприйманням гуцулів, у чом у міг переконатися кожен, хто побував у Карпатах і спілкувався з горянами. 213

Історія написання п овісті. На запрошення Володимира Гнатюка Коцюбинський по дорозі на відпо чинок в Італію у 1910 році відвідав Карпати. В той час село Криворівня було улюбленим курортним місцем письм енників як С хідної, так і Західної України. Тут неодноразо во відпочивали Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Юрій Ф едькович. Тож і на К оцю бинсько го цей край справив незабутнє вра Панорама села ження. Друге перебування митця у Криворівня в Карпатах горах із сином Ю рієм, через рік після перш ого й значно довше за тривалістю, вже виявилося не п росто відкри ттям К оцю би н ськи м ек зоти чн ого за кутку України, а ш;ирим зачаруванням красою гір, захопленням яскравим и л ю дськи м и характерам и, плануванням нових творів на осн ові зібраних матеріалів. П исьменник зібрав чимало фольклорного матеріалу, а також простудіював праці про Гуцульщ;ину відомих етнографів Володимира Ш ухевича й Антона Ониш;ука. Також Коцюбинський побував у найближчих від Криворівні селах, зокрема в селі Голови, де добре збереглися прадавні гуцульські звичаї, на полонині Скуповій, де він ночу вав серед вівчарів, слухав розповіді про «нечисту силу». Митець все більше закохувався у гірський край, ш;о відкри вав перед ним первозданну красу: «В есь час проводжу в екскур сіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, дост упних не багатьом... Гуцули — дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник — гуцул — все своє життя, до смерті, проводить в боротьбі зі злими духам и, що населяють ліси, гори і води. Христ иянст вом він скорист ався лише для того, щоб прикрасити язичницький культ. Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів!» Трансформація мандрівного сю ж ету. В основу повісті ліг мандрівний сю ж ет про закохан и х із вор огую ч и х родів, подібний до фабули трагедії «Ромео і Д ж ульєтта» Вільяма Ш експіра. Проте автор ставив за мету змальовувати не своїх сучасників, а давніх горян, я кі жили років п ’ ятсот тому і скла дали міфи й легенди, здійснювали певні обряди, ш;об побороти страх перед незнаними силами природи. На основі фольклор ного матеріалу автор повісті показав дотримання гуцулами звичаїв та обрядів під час різних свят, описав ворож іння й ритуали, ш;о нібито допомагали у боротьбі зі злими духами, які 214

могли заш кодити господарству чи здоров’ ю гуцулів. Малолітні діти гір — Гутенюкова М арічка та Іван Палійчук — вперш е зустр ічаю ться в ек стр е мальній си туац ії: їх н і родини зійшлися в кривавому двобої, під час якого загинув Іванів батько, тож хлопець вирішив помститися й «набити чужу дівк у». Скривдже на Марічка на зло відповіла Іванові добром . Спільне трудове ди ти н ство, п устощ і й ігри закохани х підл ітків у п ов істі змальовані з такою безпосередньою ш;ирістю й Георгій Якут ович. чистотою , пі;о не викликають ж од Ілюстрація до повісті ного сум н іву в їх доречн ості й «Тіні забутих предків» природності. Поетично обдаровані, душевно багаті Іван і Марічка відкривають у собі непересічні таланти і знаходять ш;астя у творчості. Іван змалку грає на флоярі, знає безліч казок, легенд, бувальш;ин про мавок, чугайстрів, інш их лісових духів та фантастичних істот. Марічка з підліткового віку творить прекрасні коломийки. Щ оправда, в горах подібні пісні з різної нагоди складають ледь не в кожній хаті, ш;о, за словами Івана Ф ранка, засвідчує «здорову, чисту, а також р ухл иву і невтомну, творчу душ у нашого народу». Коломийки супроводж ують гуцулів від народження до смерті, у свято і в будень. Так і Марічка виспівує про своє чисте й пал ке кохання, про мрії і сподівання на ш;асливе одруження, про довкілля та буденні справи. Особливо сумними стають Маріччині коломийки, коли Іван-парубок іде на все літо вівча рити на ви сок у полонину. Дівчина туж и ть за милим, а Палійчук так страждає через відсутність Марічки, що йому навіть в образі коханої привиджується нявка (мавка). Глибоке почуття закоханої пари руйнує трагічна подія: Марічка тоне в річці під час раптової повені. Іван зникає з села на кілька літ, рятуючись від горя заробітками й тяж кою працею, а коли по вертається, одруж ується з Палагною — однією з найбагатших у селі наречених. Відсутність дітей у сім ’ї Івана й Палагни не особливо засмучує подруж ж я. Коцюбинський зумів дуже влуч но передати той гуцульський уклад життя, що спонукав відчу вати радість від присутності в господарстві маржини (худоби), догляд за якою забирав увесь вільний час горян, а їхнє піклу вання про коней та овець переростало в таку турботу, наче йш лося про близьких родичів. 215

Тарас Данилич. На полонину

Особливості композиції. Побудова повісті не є складною. Єдина сюжетна лінія твору — ж иттєпис Івана Палійчука. Інша річ, що життя для нього поділилося на дві частини: першу, щ ас ливу, осяяну коханням до Марічки, і другу, ситу й забезпечену, але сповнену байдужості й сірої буденності спільного життя. Літературознавець Світлана Лютіна підкреслює: «П овіст ь начебто умовно поділена навпіл. З одного боку ( перша части на) — жива природа, жива Марічка. З другого (друга части на) — чорний ліс, Марічка-нявка. У центрі — Іван — світове дерево». Отже, іу творі маємо єдність жіночого й чоловічого начал, проте провідна роль відведена жіночому. Саме це жіноче начало із цьогобіччя і потойбіччя не дає спокою Іванові до самої смерті. У той же час митець змальовує не фантастичні явища й події, а цілком реальний світ героїв. «УКоцюбинського «реаль не» і міфічне займають два плани: у зображенні суспільного життя домінує реальний компонент, у змалюванні життя особи — міфічний» (Маріанна Кіяновська). К оцюбинський напрочуд вдало змалював ж иття гуцулів на полонині, процеси розведення ватагом ватри, варіння сиру. Село теж існує в параметрах звичаїв і обрядів, вірувань. 216

ворожінь. Дотримання відповідного обряду на Святий вечір, коли Іван думає про Марічку, душа котрої в цю ніч має право прийти в його господу, ворож іння Палагни на Благовіщення, відвертання Ю рою-мольфаром (чарівником) грозової хмари, щоб не наробила селу шкоди, — все це змальовано в руслі гуцульських уявлень про світ. Р аптовий тілесний потяг Палагни до Ю ри-мольфара в повісті не змальовано як ганебне явище. Перелюб горяниязичники не вважали страшним гріхом , скоріш е — розвагою, радощами ж иття. Інша річ, щ о Юра й Палагна посягають на ж иття Івана засобами ворож битства. Збагнувши це, Іван, який ніколи не ревнував Палагну й навіть з Ю рою бився лише тому, що люди спонукали, відчуває страшну порож нечу в душ і. Він ш укає розради в лісі, де зустрічається з добрим духом кар патських нетрів — чугайстром, але не тільки не дякує тому за порятунок, а рятує від чугайстра мавку, яка набрала вигляду М арічки. Смерть для Івана — єдиний вихід, і цю подію письменник змальовує детально. Голосіння трембіти під вікна ми хати померлого — це знак для всіх горян про похорони. До речі, трембіти могли подавати голос на полонині, але не мали права звучати на весіллі. Існує гуцульська легенда про те, як один заможний чоловік, що дуже любив голос трембіти, запро сив трембітаря на весілля до своєї дочки, але така затія завер шилася трагічно: молодята померли. Тужіння Палагни над померлим чоловіком награне, показ не, хоч красою словесних приповідань викликає в присутніх схвалення. Та найбільше уваги автор відводить іграм при покійному, які мають гарантувати присутнім, щ о мертвий Іван востаннє натішиться разом з живими й не жалітиме ні за багатством, ні за маржиною, ні за Палагною. Поховальний обряд на Гуцульщині має глибокий філософський зміст, адже веселощі горян біля покійного, запевнення у незмінності любові рідних до нього демонструють перемогу життя над смертю. у повісті Коцюбинського добре обіграні три основні скла дові ж иття — вогонь, земля і вода. їх можна вважати клю чови ми. Вогонь у повісті — найщиріший людський помічник. Вода на сторінках твору фігурує 113 раз, набираючи різних значеннь: може бути доброю , помічною, а може — лихою , смертоносною (Марічка гине під час повені). Земля у творі виступає переваж но нейтральною іпостассю природи, проте інколи виконує функцію передбачення ще не існую чих подій (Палагна закопує сакральні речі у мураш нику, Юра-мольфар робить із глини ляльку, яка символізує Івана). За мотивами повісті Київською кіностудією імені Олександра Довженка було знято худож ній фільм. Сценаристами кіно 217

картини стали Сергій П арадж анов та Іван Ч ендей. Вибір тек сту був не випадковим. Дослідниця Соломія П авличко про автора повісті написала: «Ест ет , поет інтелігенції, людина т онких почуттів, рафінованої мови. Таким його сприйняв один з найбільших естетів в українській культурі Сергій Параджанов, який за повістю «Тіні забутих предків» поставив у 1964 р. один з найвідоміших своїх фільмів, що відкрив ім’я М ихайла Коцюбинського для західного світ у ^. Параджанов як автор сценарію та режисер вніс ряд змін у сю ж ет твору. Голов ною сю ж етною лінією фільму, як і повісті, є лінія ж иття Івана Палійчука. Згадка у повісті про смерть Іванового брата-лісоруба Олекси від поваленого дерева у фільмі перетворилася на певну прелюдію, пролог, дійство, з якого починається розуміння маленьким Іваном ж орстокості життя й непоправності помилок. Кривава зустріч двох вор огую ч и х родів — Г утеню ків і Палійчуків — на вузенькій стеж ці у скелі над Черемошем режисером була перенесена на церковне подвір’ я. Марічка у фільмі показана вагітною, хоч про це не йдеться в повісті. Да леко не найприємніший Іванів спогад про одруження з нелюбою Палагною, про ш;о у повісті йдеться дуже побіжно, у фільмі втілений не просто в сцену колоритного гуцульського весілля, а й вдало пояснює фатальність цієї події в житті Палійчука. У 1965 році фільм «Тіні забутих предків», у якому головну роль зіграв Іван М иколайчук, отримав нагороду Британської академії, приз у Римі, а на Міжнародному фестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плато завоював найвиш;у нагороду. Кінокартина отримала 100 різних міжнародних премій і ввійшла до двадцятки кращ их фільмів світу. Оператор Юрій Іл ьєн к о через багато років не переставав дивувати ся монолітності творчого колективу під керівництвом Параджанова: оНе знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу, — не просто одно думців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди». Прем’ єра цьо го фільму відбулася, коли «хруІван Миколайчук (Іван) і щ;овська відлига» вже завершува Тетяна Бестаєва (Палагна) в кінофільмі «Тіні забутих лася і почалися політичні репресії предків» проти національно свідомої інтелі 218

генції. П ісля перегляду фільму поет Василь Ст ус звернувся до присутніх у кінозалі зі словами: «Х т о проти тиранії, вст аньт е!» І підвівся увесь зал. Отже, фільм за повістю Коцюбинського «Тіні забутих предків» розбудив національну свідомість і гідність, став пош товхом до прозріння і розуміння українцями себе як великого народу. g y М и ст ец ьк а скарбниця. Посість «Тінізабутих предків» ілюструвало багато художI ників X X століття. Титульну сторінку до І цього твору Коцюбинський в 1912 році І замовив художникові М ихайлові Ж ук ові, І який змалював образ демона, підкресливI ши містичність описаних у повісті подій за Лариса КадочниІ допомогою символів. Демон сперся підбокова — Марічка I ріддям на руки. Пасма волосся переходять у фільмі «Тіні І у фантастичне крило, а з правого боку забутих предків» І внизу починаються язики полум’ я, що І огортають різьблений щит. Над головою демона вирують хмари. На І скелі висічено напис: «Тіні забутих предків». І У символіко-метафоричному ключі ілюстрували цей твір художI ники Ростислав П алецький, Георгій Я кут ович, Любомир П рийми, І Олена К ул ьчицька, Іван Ф ілонов. А Георгій Я кут ович був ще й І художником-постановником у фільмі Сергія П арадж анова і висоI кохудожньо показав неповторну красу Гуцульщини. Опишіть І ілюстрацію цього художника до повісті (с. 215). Словникова робот а . 1. Що таке мандрівні сю ж ет и! Назвіть деякі з них. Який відомий сюжет використав Коцюбинський? 2. Митець сумлінно працював над поетикою назви своєї повісті. У чернетках повість «Тіні забутих предків» мала назви: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Дар предків забутих», «Голос забутих предків». Як бачимо, практично у кож ному варіанті фігурують ключові слова вік, голос (гомін), тіні (п оди х), предки. Цікаве пояснення одного з ключових слів назви подає Світлана Л ют іна: «Серед первісних народів існувало твер де переконання, що тінь є другим « я », «e g o » , душ ею лю дини... Уяв ляєт ься, що Коцюбинський саме це значення надавав образу тіні. Душ а-т інь здат на покидати тіло й переходит и в тіло іншої людини (реінкарнац ія), тварини або в предмет (т от ем ізм ). Таким чином, Іван і М арічка, на мій погляд, — тіні забут их предків, тобто Івана й М арічки, які жили в далеком у минулому. Вони водночас далекі предки для т их Івана й М арічки, які жити м ут ь у далеком у майбутньому, бо в цих двох живе душа-тінь народу*. Яка з чернеткових назв повісті вам найбільше імпонує? Чим саме? Чи погоджуєтеся ви з трактуванням значення слова тінь Світланою Лютіною? Дайте власне тлумачення назви повісті.

219

/Я

А н ал ізуєм о твір. 1. За яких обставин зустрілися Іван та Марічка? Чому, всупереч обставинам, між ними виникла приязнь? 2. Як у творі розповідається про мистецьку обдарованість Івана? А які та ланти мала Марічка? 3. Чи вважаєте ви, що Іванко та Марічка були дітьми прекрасної природи, жили за її законами? Свою відповідь аргументуйте. 4. Які випробування випали на долю закоханих? Чому їм не судилося стати на весільний рушник? 5. Автор захоплено розповідає про полонинські звичаї. Які з них вам запам’яталися й сподобалися? 6. Як на Івана вплинула смерть Марічки? Чи є ознаки романтизму в зображенні тяжкої втрати? Доведіть своє твердження. 7. Чим відрізнялися почуття Івана до Марічки й до Палагни? 8. Як саме Коцюбинський висвітлив особливе ставлення гуцулів до худо би? Наведіть відповідні цитати. Використайте картину Тараса Д анилича «На полонину» (с. 216), розкрийте її філософський зміст. 9. Завдяки чому в повісті яскраво відображено народні звичаї (Свя тий вечір, ворожіння на Благовіщення тощо)? Проаналізуйте засоби виразності 1— 2 уривків з твору. 10. Що стало причиною зради Пала гни чоловікові з Юрою-мольфаром? 11. Як сприйняв Іван замах мольфара і Палагни на своє життя? Чому шукав розради в спогадах про минуле кохання? 12. Проаналізуйте розмову Івана з мавкою. Чи є в цій розмові деталі, які вказують на неминучість трагедії? Як виявляється благородство Івана в ставленні до мавки? 13. Опишіть похорон героя, з’ясуйте його філософський зміст. У чому полягає незвичність цього обряду в гуцулів? Висловіть своє ставлення до Палагни-вдови.

І =

І І І I І І І

Гуцульська садиба (ґражда) кінця X X століття. Фото

П ом іркуй т е. 1. Як ви розумієте твердження А нт она К р уш ел ьн и ц ьк ого: «Г уцульщ ині «Тіням и забут их п редків» пост авив Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник » ? 2. Сучасник Коцюбинського, письменник М ихайло М оги лянськи й «Тіні забутих предків» трактував як низку авторських «прощальних міркувань про життя л ю д ськ е*, як «зваж ування життя на т ерезах філософського р оздум у», як «муж ню розл уку з ним без ст раху, хоч і з жалістю, ост аннє «прощ авай!» життю і привіт тим, хт о ще має продовж увати його безперервніст ь*. Чи згодні

220

I І I І І І І І

ви з таким висновком? Чому саме? 3. Доведіть, що «Тіні забутих предків» відзначаються вдалим поєднанням реального й фантастичного. 4. Ознаки яких літературних напрямів притаманні повісті Коцюбинського? 5. Розгляньте фото гуцульської садиби (ґражди). Що вразило вас у її архітектурі? Чому садиба утворює замкнутий чотирикутник і скидається на своєрідну фортецю? Як ви вважаєте, чому в побудові житла гуцулів від часу, описаного автором «Тіней забутих предків», фактично нічого не змінилося? V

Міжпредметні паралелі. З’ ясуйте, що спільного в історіях кохання Івана й Марічки з повісті Коцюбинського та Ромео і Джульєтти з однойменної трагедії Шекспіра.

^Творчі завдання. 1. Перегляньте фільм Сергія Параджанова «Тіні *=* забутих предків» чи іншу екранізацію повісті. Опишіть героїв І фільму, зображених на фото (с. 218, 219). Порівняйте свої враження І від читання твору й перегляду фільму. 2. Напишіть твір «Як розкриI то красу кохання у повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків». СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ А г е є в а В. Імпресіоністична поетика М. Коцюбинського / / Сло во і час. — 1994. — № 9 — 10. В і л о ц е р к і в е ц ь Н . «Тіні забутих предків»: Любов і смерть у М. Коцюбинського / / Сучасність. — 1994. — № 1. К о в а л ь ч у к О. Михайло Коцюбинський і Едвард Мунк: Фено мен крику в європейській культурі початку X X ст. («Intermezzo») / / Рідна школа. — 2000. — № 8. Л о г в и н Г. Михайло Коцюбинський і імпресіонізм / / Дивослово. — 1996. — № 10. П а х а р е н к о В . «Над берегами вічної ріки»: Урок-диспут за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» / / Дивослово. — 1994. — № 7. ПІ е в ч у к В. Поезія не живе на смітнику: Михайло Коцю бинський та його проза / / Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2002. — № 2.

І І І І I І І I І І І І І

Перевірте себе. І. Виберіть один правильний варіант відповіді: 1. «Тіні забутих предків» за жанром — це: а) казка; б) легенда; в) повість; г) притча; ґ) оповідання. 2. Першим друкованим твором Коцюбинського є: а) оповідання «Харитя»; б) оповідання «Ялинка»; в) вірш «Наша хатка»; г) нарис «На острові»; ґ) оповідання «Що записано в книгу життя». 3. Про часи кріпацької неволі в Україні й масові втечі кріпаків у Молдавію розповідається у повісті Коцюбинського: а) «Для загального добра»; б) «Дорогою ціною»; в) «Fata morgana»; г) «Тіні забутих предків»; ґ) «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». 4. Аквареллю Михайло Коцюбинський назвав свій твір: а) «Цвіт яблуні»; б) «На камені»; в) «Intermezzo»; г) «Коні не винні»; ґ) «Тіні забутих предків».

221

5. Некрологом на смерть Коцюбинського відгукнувся його друг: а) Панас Мирний; б) Іван Франко; в) Володимир Самійленко; г) Іван Нечуй-Левицький; ґ) Борис Грінченко. II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Дійовими особами новели «Intermezzo» є: а) Моя утома; б) Ни. ви у червні; в) Сонце; г) Три білих вівчарки; ґ) Залізна рука города; д) Чугайстер; е) Людське горе. 2. Головними героями твору «Тіні забутих предків» є: а) Іван і Марічка; б) Юра-мольфар і Палагна; в) Микола-спузар і Химка; г) чугайстер і нявка; ґ) родини Гутенюків і Палійчуків. 3. Слово інтермецо в перекладі з італійської означає: а) музика; б) ніжна мелодія; в) настрій; г) враження; ґ) перепочинок, пауза. 4. Повістями Михайла Коцюбинського є: а) «Тіні забутих пред ків»; 6) «Fata morgana»; в) «На острові»; г) «Подарунок на іменини»; ґ) «Intermezzo». 5. Коцюбинського справедливо вважають: а) символістом; б) реа лістом; в) імпресіоністом; г) експресіоністом; ґ) романтиком. 6. Домінуючими рисами імпресіонізму є: а) багата колористика; б) відображення змін настроїв та миттєвих відчуттів людини; в) правдиве відтворення подій; г) перевага суб’ єктивного сприймання світу над об’ єктивним; ґ) казковість; д) викорис тання образів-символів; е) відтворення витонченої краси світу й людських почуттів. 7. Перу Михайла Коцюбинського належать твори: а) «На камені»; б) «На острові»; в) «Для загального добра»; г) «Доро гою ціною»; ґ) «По дорозі в Казку»; д) «На золотих богів»; е) «Перехресні стежки». 8. Розповіді про селянські бунти початку X X століття і їх приду шення владою лягли в основу творів Коцюбинського: а) «Коні не винні»; б) «Fata morgana»; в) «Тіні забутих предків»; г) «Дорогою ціною»; ґ) «Подарунок на іменини»; д) «На острові»; е) «Intermezzo». 9. До творів Коцюбинського, написаних для дітей і про дітей, належать: а) «Харитя»; б) «Подарунок на іменини»; в) «Тіні забутих предків»; г) «Ялинка»; ґ) «Маленький грішник»; д) «Intermezzo»; е) «Для загального добра». 10. Про право кровної помсти згадується у творах Коцюбинського: а) «Тіні забутих предків»; б) «На камені»; в) «Intermezzo»; г) «Дорогою ціною»; ґ) «Коні не винні»; д) «Маленький грішник»; е) «Сміх». 11. Імпресіоністичні тенденції Коцюбинського в українській літе ратурі продовжили: а) Микола Хвильовий; б) Григорій Косин ка; в) Андрій Головко; г) Володимир Винниченко; ґ) Борис Харчук; д) Григір Тютюнник; е) Віктор Близнець. III. На матеріалі творів Михайла Коцюбинського письмово до ведіть або спростуйте одну з тез: а) «Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — це живопис, який чують» (Леопарда да Вінчі); б) «Між оком, яке бачить, і рукою, яка записує, не повинно бути нічого...» (М ихайло Коцюбинський).

Ольга Кобилянська (1863— 1942) I ти, найкраща жінко, героїчная, Прекрасна Ольго! Духа не вгаси. Як не вгашала ти ніколи! Стрічная Тобі любов од нас! Ти воскреси Нам діяння народу: одвічная Ти ж наша сило, — славна-бо єси! (П авло Тичина)

Ольга К обилянська збагатила українську літературу гуманістичною проблематикою, галереєю героїв, які проходять ш лях від ідеї внутріш ньо го вдосконалення людини до актив ної дії, а деякі персонажі зі зброєю в руках ви борю ю ть незалеж ність України, в процесі якої духовно воскресають («А постол черні»). Творчість К обилянської розгорталася в річиш,і модернізму, органічно поєднавши поетику неоромантизму, символізму й експресіонізму, в її доробку є новели, поезії в прозі, оповідан ня, повісті, романи, статті. Ольга Кобилянська європеїзувала українське письменство, піднісш и його до вершин світового мистецтва. ♦Робітниця свого народу* {О льга К обил янська) Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині, в містечку Гура-Гумора (тепер Румунія). Ольжин батько, Юліан Якович, знав безліч українських народ них пісень, любив мистецтво, був наполегливим і працелюбним, вивчив німецьку мову, пцо панувала тоді у виш;их колах суспільства, склав правничі іспити й дістав посаду судового радника. Мати майбутньої письменниці, Марія Йосипівна, похо дила з українізованого німецько-польського роду Вернерів. Її предок, Захирій Вернер, був німецьким письменником-романтиком, приятелем Ернста Теодора Амадея Гофмана (про пригоди друзів у революційному Парижі написав роман «Дама з оксамит кою на ш иї» Олександр Д ю м а ). Від Вернера буковинська письменниця перейняла романтичний ідеал, схильність до ірраціонального, худож ню форму «драматичної дол і». Для Ольги мама була втіленням «безмеж ної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності^. Згодом в «А втобіограф ії» письменниця розповіла про свою родину: батьків, п’ ятьох братів. Службовцю Юліану Кобилянському часто пропонували нове місце роботи, тому родина переїжджала з місця на місце, але це 223

не засмучувало Ольгу, яка прагнула нових знайомств і вражень. Дитинство і юність вона провела в містах Сучаві, Довгополому (Кімполунг), селі Димка, з 1891 року постійно проживала в Чернівцях. У 1872 році Кобилянська познайомилася з Ольгою, дочкою українського поета Миколи Устияновича, автора пісні «Верховино, світку ти наш ». Пізніше письменниця згадувала; «Ц е був перший правдивий руський дім, в який ввійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, руську мову й руські пісні». Дівчина із захопленням слухала народні пісні, читала казки, слухала легенди про карпатський край. Обдарована фантазією, вона складала дитячі твори, які читала Ользі. На Буковині австрійський уряд проводив політику онімечен ня, тому не відкривав українських культурно-освітніх закладів. Майбутня письменниця у 1877 році закінчила чотирикласну німецьку школу в Кімполунзі, а далі навчатися їй не судилось. Проте Ольга постійно займалася самоосвітою: багато читала, бра ла приватні уроки з української мови. Згодом вона як вільна слу хачка відвідувала лекції з української літератури в Чернівецько му університеті. Допитливість спонукала її до постійної праці над художніми й науковими книгами, ознайомлення з працями філософів, соціологів, істориків. Вона захоплювалася Гейне, Ґете, Шиллером, Ібсеном, Тургенєвим, Толстим, Ш евченком, Франком, Марком Вовчком, Лесею Українкою, що вплинуло на характер естетичних шукань письменниці, її світогляд. Формування Ольги К обилянської як творчої особистості відбувалося в атмосфері постійної праці над собою . Вона малює картини, виступає в аматорських виставах, виконує на сцені пісні (мала чудовий голос), грає на фортепіано. З чотирнадця тилітнього віку Кобилянська веде «Щ оденник» — неоціненне джерело для пізнання становлення характеру, духовного світу дівчини, її почуттів, вражень, естетичних смаків. Вона жила в німецькомовному м істечковому середовишіі, том у розпочинала свою творчість новелами, написаними німецькою мовою ( « Гортен за», «Образок з ж иття Б укови ни », «Видиво» та інш і). Н імецька мов^ для К обилянської була своєрідним вікном виходу в широкий духовний світ. Це допомогло їй засвоїти нові ідеї і форми словесного самовираження, пізнати світову літературу, розвинути свій письменницький хист. Важливою подією у ж итті Ольги Кобилянської була зустріч 1881 року з Софією О к уневською , однією з найосвіченіших ж інок Галичини. Саме їй молода письменниця зізналася, ш;о спрага до творчості у неї непереборна: «Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, 224

Музей-садиба Ольги Кобилянської в селі Димки Чернівецької області

В. Баринова-Кулеба. Леся Українка та Ольга Кобилянська

стала моєю щирою подругою ». Ольгу Юліанівну захоплюють ідеали краси, потяг до знань і освічене товариство. Перед Кобилянською постало питання: якою мовою писати, хто буде її читачем. Вона знаходить опору в рідному народі, для якого вирішила писати. За словами Дмитра П авличка, її вибір — це справжній подвиг, адже їй потрібно було змінити своє «духов не єст во, треба було вивчити рідну мову, пізнати стихію рідного письменства, пристосувати до нового життя своі знання, набуті в іншому світі — у світі німецької культ ури». Софія Окуневська познайомила молоду авторку з україн ською письменницею Наталею К обринською , яка пропагувала ж іночий рух у Галичині. Ольга Юліанівна стала членом «Това риства руських ж інок на Б уковині», написала працю «Дещо про ідею ж іночого руху» (1894), в якій захищала рівність прав на освіту ж інок і чоловіків. Кобилянській у фемінізмі імпону вала ідея рівності чоловіка і ж інки в усіх сферах суспільного та культурного ж иття. Ф ем інізм — {лат. fem ina — ж інка) — суспільно-культур ний рух, метою якого є надання жінкам усіх громадянських прав, боротьба з дискримінацією ж інки за рівність у правах з чоловіками. Фемінізм обґрунтував французький соціалістутопіст Шарль Ф ур’є у XVIII столітті. Питання емансипації (звільнення від залежності) жінки було в полі зору Ольги Кобилянської, стало однією з ідей її прозових творів. Вона писала, що жінці слід забезпечити право вибору роботи, особисту самостійність, психологічну незалежність і свободу від норм «загальноприйнятої» моралі антигуманного 1 5 Укр. літ., 10

К Л -,

профільний рівень

225

суспільства. До альманаху українських феміністок «Перший вінок» Кобилянська надіслала оповідання «Вона вийшла заміж» (перероблене пізніше на повість «Людина»). Проте редактор альманаху Іван Франка через художню неопрацьованість відхи лив повість. Сувора оцінка авторитетного письменника збентежила душу авторки, але не згасила ентузіазму писати, вдосконалювати свій твір. 1894— 1896 роки були знаковими у творчості Ольги Кобилянської. Вона опублікувала повісті «Л ю дина», «Царівна», новели «Ж ебрачка», «Природа», «Аристократка», «Ч ас», «Мати Бож а», «Банк рустикальний» (селянський), перекладала твори Марка Вовчка і Ю рія Федьковича німецькою мовою. Її новели побачили світ польською, чеською , французькою і німецькою мовами. У 1901 році Кобил янська видала німецькою мовою збірку «Українські новели». Ознайомившись із творами Кобилянської, німецький критик Ґеорг А д а м назвав письменницю талантом, яким пишався б кожний народ. Вона втілює в собі д у х сучасної української літератури, в її особі жінки мають нат хненного борця за свої ін т ереси». У 1899 році вийшла друком перша збірка новел «П окора», ш;о принесла Кобилянській визнання і славу. На талановиту письменницю з Буковини звернула увагу Л еся Українка, відзначивши, ш,о Кобилянська її цікавить як талант і людина. Щ ира дружба, ідея служ іння рідному народові, творчості як запоруки індивідуальної свободи збли ж ую ть Ольгу К обилянську з Лесею Українкою. Спочатку вони листувалися, а 1901 року — зустрілися. Це були споріднені ш ляхетні душ і, які своє ж иття присвятили утвердженню краси, гуманізму, мріючи про відродження соборної України. Ольга Юліанівна зізнавалася, що поетеса допомогла їй <і пізнати більше україн ського світу й поглядів. Вона ж багато оповідала, була освічена, і я їй дуже вірила». Д уховно підтримала Ольгу Юліанівну стат тя Лесі Українки «М алоросійські письменники на Б уковині», оприлюднена 1899 року в чернівецькій газеті «Буковина» та р осій сь к ом у ніурналі «Ж и зн ь ». П оетеса резонно писала: «Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літе ратурі — се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує». Вони були подругами, підтримуючи одна одну в ж итейських негараздах і радіючи успіхам одна одної. Ольга гостювала в родині Косачів, а Леся — в Чернівцях у Кобилянської. Ц ікави ми й пізнавальними є їхні листи — своєрідні сповіді, моноло ги, роздуми над смислом ж иття, характеристики літературних новинок. 226

Ольга Юліанівна мріяла побачити столицю України. Такою нагодою був з’ їзд археологічного товариства в Києві, на якому вона познайомилася з діячами культури Миколою Лисенком, Михайлом Коцюбинським , М ихайлом Старицьким, Оленою П чілкою та іншими. В Каневі Кобилянська відвідала могилу Тараса Шевченка, згодом гостювала в родині Косачів на хуторі Зелений Гай біля Гадяча Полтавської губернії. Листи Ольги Кобилянської до рідних сповнені любові до рідної землі, цікавих вражень і захоплень про край та людей, що його населяють. Формувалася естетична концепція людини і світу Ольги Кобилянської під впливом ідей німецького філософа Фрідріха Н іцш е, який мав чималий вплив на модерністів Європи. Есте тична концепція мистецтва письменниці співзвучна з Ніцшевим тлумаченням си нтезу ап ол лонівського (розум ної доцільності, м іри, м истецької насолоди) та діон ісій ського (ірраціональне, буйне і трагічне, щ о виховує вольову людину) творчих начал. Ідеї філософа оригінально трансформувалися в худож ньому світі письменниці: його ідея «надлюдини» позна чилася на змалюванні образів вольових ж інок і чоловіків. Імпонував новелістці підкреслений Ніцше імперативний, тоб то владний мотив перемоги особи над собою , його суспільний розподіл людей на сильних особистостей, які прагнуть духовно і фізично вдосконгиіювати себе, і пасивних членів юрби. Ж М іж п р едм ет н і паралелі. Ольга К обилянська відіграла \ велику роль у пропагуванні ук раїн ськ ої літ ерат ури в І Німеччині та Австрії. Вона переклала німецькою мовою І твори Тараса Ш евченка, М арка Вовчка, Нат алії КобринI ської, Осипа М аковея, Леся Мартовича, Василя Стефаника, І Лесі Українки. Українською мовою вона переклала твори І данськ их і німецьких прозаїків Енса П ет ера Якобсона І («Т у т мали б стояти рож і», «М ісяць св ід о к »), Освальда і Р унке ( «Серце сина» ) та інших. Природа наділила Ольгу Юліанівну творчою уявою , щирим і вразливим серцем, багатою натурою, спостережливістю, аналі тичним розумом. За своїм психологічним типом це — людинаінтроверт (від лат. intro — усередину, verto — повертаю, звертаю), тобто заглиблена у свій внутрішній світ, емоційна, наділена інтуїцією , схильна до самоаналізу, до символічного означення образу. Т акою вим альовується К обилянська в «Щ оденнику», вражаючи читачів проникливістю суджень про людей. Чимало чоловіків пропонували їй свою руку, та вона відмовляла їм. Тільки Осип М аковей, перший редактор, про пагандист і дослідник творів Кобилянської, запалив у її серці справж нє коханн я. Проте він не одруж и вся з Ольгою Юліанівною, духовні поривання якої не відповідали приземле 15*

227

ним бажанням раціоналістичного чоловіка. Подругу заспо коїла Леся Українка, якій вона довірилася: «Коли хт о нещ ас ний, то мусит ь бути гордим, інакше не витримає з чест ю... Х т ось має, хт ось має іскру в серці, огонь в душ і, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви немає в людській м ові». Доля не була прихильною до Ольги Кобилянської. У 1903 році тяж ко захворіла матір, та й сама страждала від серцевої недуги. Письменниця вражає силою духу, мужністю, наполегливістю. Долаючи усі негаразди, вона продовжує писати твори. Новели цього періоду та повість «Ніоба» (1904) позначені настроями меланхолії, невлаштованості, самотності. У 1905 році вийшла збірка новел «До світла». Серед сучасників найкраще збагнули творчість Кобилянської митці «Молодої м узи», які видали на її пошану альманах «За красою », вважаючи Кобилянську прапо роносцем модернізму в українській літературі. Десятиліття перед Перш ою світовою війною письменниця невтомно працює, веде інтенсивне листування з діячами євро пейської та української культури, публікує повість «У неділю рано зілля копала» (1908), новели «Старі батьки », «Весняний акорд» (1910), повісті «Через кладку» (1911), «За ситуаціями» (1913). Особливо вражає остання повість образом талановитої піаністки, дівчини-сироти з химерним ім ’ ям Аглая-Ф еліцітас. Проте в обивательському світі справжній талант не може зре алізувати себе — дівчина гине. Герої К обилянської сим волізу ють ідею визволення ж інки, владу людського духу над тілом з його ін сти н ктом сам озбереж ення. О сновною ри сою їх н іх характерів є воля до ж иття і перемоги. Перша імперіалістична війна не обминула родину Кобилянських: один брат письменниці втрапив у полон, другий — пропав безвісти. Перебуваючи в Чернівцях, Ольга Юліанівна зазнала страждань і поневірянь, холоду і голоду. Протестом К оби л ян ської проти антилю дяного св іту стали новели «Назустріч долі», «Ю да», «Лист засудженого вояка до своєї ж ін ки », «СнитьЬя», «В овчи ха», «Зійш ов з розум у» та інш і, які увійшли до збірки «Але Господь мовчить...» (1927). У 1918 році, після розпаду А встро-У горської імперії, Б уко вину окупувала Румунія. Поневолені українці зазнали страш них переслідувань, було заборонено українську культуру. Влада ж орстоко розправилася з повсталими селянами і мешканцями міста Хатинь, які проголосили свою єдність з Україною: вбива ла дорослих, ж інок і дітей, спалювала села. Хвора письменни ця зі світовим іменем зазнала переслідувань, обш уків, була змушена ж ити в підвалі. Проте Кобилянська не покладає пера. В «А втобіограф ії» вона сформулювала девіз свого ж и ття: 228

«П иш учи що-будь, довш е чи коротше, я лише одно мала на душ і — Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану, її одну й нічого ін ш е». З думою про вітчизну та її перспективи розвитку Ольга Юліанівна 1926 року написала роман «А п ос тол ч ер н і», в яком у порушено питання відродження нації, ролі інтелігенції в пробудж енні сам освідом ості українців. Ідею ду х ов н ої, н ац ієтворчої м ісії інтел іген ції втілю ю ть отець Захарій та головний герой роману Юліан Цезарович. У складних умовах національного поневолення Буковини румунською владою Кобилянська мужньо долала усі переш ко ди, писала нові твори. Її не забули в Україні. В Х аркові вийшли збірки новел, повісті «Земля», «У неділю рано зілля копала», твори у дев’ яти томах. 1927 року ш ироко відзначалося 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. На гонорар, одер жаний з України, письменниця придбала будиночок з садом у Чернівцях. Тепер це літературно-меморіальний музей. Новий етап у ж итті Ольги Кобилянської настав у 1940 році, коли Буковина була возз’ єднана з Україною. В перші ж дні визволення до Чернівців прибули українські письменники, які відвідали авторку «Зем лі»: Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Андрій М алишко, Юрій Яновський та інш і, дару вали їй свої книги, артисти читали уривки з її творів. Нова влада демонструвала світові, як вона шанує кращ их митців народу. У цьому ж році урочисто відзначили 55-річний ювілей літературної діяльності письменниці, її твори ввели в шкільну програму для вивчення. З початком війни 1941 року Буковина знову опинилася під владою Румунії, яка була союзником фашистської Німеччини. Край опинився під подвійною, румунсько-німецькою окупацією. Фашисти видали наказ зниш;ити всі книги, видруковані в СРСР. У вогниш;ах палали і твори Ольги Кобилянської, проти неї відкрили судову справу. Проте суду не було: 21 березня 1942 ро ку Ольга Юліанівна померла. Румунська преса відмовилася подати інформацію про смерть української письменниці. З оку пованої території ця звістка дійшла через місяць до палаючої в огні України. Некролог написав Андрій М алиш ко: «Славетна українська письменниця, полум’яна патріотка, Ольга Юліа нівна весь свій хист віддала народові, ш^о віддячував їй щирою любов’ ю і пошаною. Ім ’я Ольги Кобилянської, її палке і щире слово, її твори завжди житимуть у народі». С почиває Ольга К оби лянська в родинн ом у ск л еп і на Чернівецькому кладовищ і. Її ім ’ я присвоєно Чернівецькому обласному музично-драматичному театру, вулицям у Чернів цях, Виж ниці, Х оти н і. У селі Димка відкрито музей письмен ниці. 229

# І І І І І І І І I І I І І

М ист ецька скарбниця. Особливим успіхом глядачів корис туються інсценізації творів «Земля», « У неділю рано зілля копала», здійснені Василем Васильком, та «Вовчиха» — Олександром Ананьєвим. У 2005 році на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської відбулася прем’єра вистави за романом «Апостол черні» (режисер Олександр Д зекун). Н а сцені Львівського театру опери і балету поставлено оперу за повістю « У неділю рано зілля копала», музику до якої написав Віталій Кирейко. П ’єсу за мотивами цієї повісті Кобилянської написала Н еда Неждана; вистава з успіхом іде на сцені Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка (режисер Дмитро Чиринюк). «Землю» було екранізовано Київською кіностудією імені Олександра Довженка, знято фільм «Меланхолійний вальс» (режисер Василь Маляревич). Словникова робота. 1. Запам’ятайте термін:

Н екр олог (гр. nekros — мертвий, logos — слово) — стаття чи невеликий нарис, написаний у зв’ язку зі смертю люди ни. В ньому лаконічно викладаються основні віхи ж иття і діяльності особи. Значного поширення набув у христи янстві з VII століття, коли почали з ’ являтися панегіри ки — хвалебні твори про померлого. Некрологи про пись менників пиш уть у формі спогаду, нарису, літературного портрета, даючи огляд і оцінку творчості митця. 2. Знайдіть у газеті «Літературна Україна» некролог. Про кого у ньому йдеться? Що автори відзначили у некролозі?

П ідсум уйт е прочитане. І- В якій сім’ї народилася Ольга Коби-

і І I І І І I І І I І І =

лянська? Чи були в її родині письменники? 2. Де навчалася дівчи на? З якою метою вона займалася самоосвітою? Чиї твори Ольга любила читати? 3. В якому мовному середовищі росла дівчина? Хто посприяв мовній орієнтації майбутньої письменниці? Розкажіть про світ захоплень Ольги. Яку роль відігравав у її житті «Щоденник»? 4. Якою була роль Кобилянської в жіночому русі? Який німецький філософ мав вплив на характер творчих шукань письменниці? Ь. Назвіть збірки новел Кобилянської. З якими творами ви уже ознайомились? Наведіть висловлювання сучасників про її твори. 6. Розкажіть про дружбу Ольги Кобилянської з Лесею Українкою. Відповідаючи, використайте картину В. БариновоїКулеби (с. 225). 7. Схарактеризуйте психологічний тип характеру письменниці. 8. Які випробування перенесла авторка «Землі» під час Першої світової війни? Які твори вона написала, змальовуючи ці події? Висвітліть останні роки життя Ольги Кобилянської.

П оміркуйте. 1- Що приваблює вас у характері Ольги КобилянІ

ської? 2. Яку роль відіграла письменниця у феміністичному русі доби? 3. Чому Дмитро Павличко назвав мовний вибір Ольги

230

I І І

Юліанівни «справжнім подвигом» письменниці? 4. Що зближує її прозу з творчістю тогочасних українських митців, а що — вирізняє? 5. У чому полягають тріумф і драматизм долі авторки?

^ 7 Творче завдання. Прочитайте повість «Емансипантка» Валерії і

Врублевської і напишіть рецензію на неї.

«К ров людська — не водиця» Повість «З ем л я» (1901) — один із найвидатніших творів модерної української літератури межі століть. У ній письменниця майстерно поєднала реалії ж иття селян на Буковині із міфо логічними й неоромантичними його вимірами. У повісті яскра во виявилося модерністське образне мислення авторки, яка фабулу братовбивства за землю висвітлила крізь призму загаль нолюдських проблем: життя і смерті, гріховності і святості, злочи ну і спокути, любові і ненависті, влади землі над людиною. ^ М іж предм ет ні паралелі. Тема влади землі над селянином належить до вічних тем у мистецтві. Вона сягає міфоI логїі ант ичних часів. Деметра, грецька богиня родючост і і І землеробст ва, навчила людегі, як обробляти лани під І зернові культури. У X I X столітті цю тему порушували І французькиіл письменник Оноре де Б альзак {«С еляни»), І польський — Владислав Р ей м он т {«С ел я н и »), німецьI кий — Вільгельм П ол енц {трилогія «Сільський свящ еник», І «С еляни», «М огил ьник»), російський — Гліб У спенський І {«В лада зем л і»), українські — Іван Н ечуй -Л еви ц ьк и й , і П ан ас М и р н и й , Василь Стефаник та інші. Правда, я кщ о у творах зарубіж них митців селянин — об ’ єкт співчуття, знедолена людина, за якою з далекої відстані спостерігає «о б ’ єктивний» і «байдуж ий» наратор, то в «Землі» Ольги К обилянської — су б ’ єкт творення внутріш нього світу, який виростає немов із землі й змальовується крізь призму вірувань, забобонів, дії чар, приворотного зілля, ворож би, снів, передчуттів, містичних явищ . Персонажі твору — фа талісти, глибоко вірять у визначеність і невідворотність долі. Цей міфологічний мотив є наскрізним у повісті й характери зує світосприймання землероба, його єдність із природою, яка од у х отв ор ю ється і стає важ ливим чинником формування світогляду героїв. Антитеза є руш ієм розгортання худож ньої картини світу: зіставлено цивілізацію і природу, мрійливу уяву і мудрість, пристрасті й розум, переступ і моральну силу, байдужість до природи і містичне її сприймання. Персонажі авторки перебувають у вічному циклічному колообігу ж иття людей на землі, у світі, що несе у собі красу, гармонію і таїну минулого і майбутнього, яке передбачає вічне повернення, а відтак відродження людського духу. Загалом влада землі несе 231

позитивну енергію для людини, проте в силу збігу антигуманних суспільних та особистісних чинників у характері селянина набуває негативної дії. О собисті егоїстичні риси в характері Сави, його пристрасть до руйнування, нелюбов до землі при звели його до переступу, порушення людських моральних цінностей, а відтак — братовбивства. З цього випливає ідея т вору: «земля повинна бути для людини, а не людина для зем л і». Земля, покликана народжува ти життя, у творі Кобилянської стає причиною смерті. Гуманіс тична ідея повісті полягає в запереченні темної влади землі над людиною. Твір проймає життєствердна віра в духовне розкріпа чення людини, в перемогу світлих начал життя, а її застережливий пафос перегукується зі словами народної пісні, опублікованої М аркіяном Ш аш кевичем в альманасі «Русалка Д ністровая»: «Кров людська — не водиця, / Проливати не годит ься». Історія написання повісті, типи і прототипи. В основу сю ж ету твору лягли справжні події, ш;о мали місце в селі Димка, де з 1889 по 1891 роки проживала Ольга Кобилянська в маєтку, придбаному батьком. В селі вона глибоко пізнала селянське життя, зокрема знала родину Костянтина Ж иж ияна, який мав двох синів — Саву і Михайла. 1894 року в сім ’ї сталася трагічна подія: Сава, бажаючи бути єдиним спадкоємцем батьківської землі, вбив старшого брата Михайла. Ця подія дуже вразила письменницю, і вона худож ньо відобразила вічну тему Каїна та Авеля, зради і покути. Згодом Сава Ж иж иян — прототип Сави Ф едорчука — емігрував до Канади, де й помер. М аріука Магіс — прототип Рахіри — прожила дев’ ять років із Савою. Коли він її покинув, тяж ко працювала на землі, аби прогодува ти дітей. Прототипами інш их персонажів «Землі» були селяни з Димки та інш их сіл. Змальовуючи ж иття тодіш ніх рільників, письменниця не копіювала їх, а вдавалася до образних при йомів індивідуалізації та типізації: особу наділяла сутнісними для епохи рисами та узагальненими, відтворю ю чи сп осіб мислення, світобачення народу. Іван Ф ранка відзначив поетичність і «високу майстерність» повісті, яка «матиме тривале значення ще іі як документ способу мислення нашого народу в часи теперішнього важкого лихоліт тя». Ж ан р ова і сю ж етн о-к ом п ози ц ій н а своєр ід н ість твору. Ж анр «Землі» авторка визначила як оповідання. М ихаіїло К оцю би нськи й у листі до неї писав про «Землю» як про повість, в якій «і природа, і люди, і психологія їх» справляють сильне враження. Традиційно твір відносять до соціальноп си хол огічної повіст і, оск іл ьк и в ній соціальні питання ви світлю ю ться крізь призму пси хологізм у, змальовується складний душевний стан героїв, їх передчуття, страх перед 232

невідомим. Водночас у творі представлено «найсміливіший розтин селянської психіки» (Дмитро П ав личко), змальовано, як соціальна несправедливість пускає коріння в людську ду шу, спотворюю чи її мораль, ш товхаючи на злочин. З глибин підсвідомого виринають притлумлені інстинкти, бажання, символічні картини, образи-символи. Мистецтво змалювання загадкових і підсвідомих процесів душ і, внутрішніх імпульсів, боротьби зі своїми покликами, прихованими бажаннями ге роїв, аналіз їхніх вчинків — неперевершені з худож нього по гляду. В ц ьом у плані п овість ук раїн ськ ої письм енниці співзвучна з ідеями нім ецького психоаналітика Зигмуда Ф рейда, які активно освоювали митці X X століття. Так твори лася епічна панорама ж иття. Це дало підставу Іванові Ф ранку «Землю» Ольги Кобилянської віднести до роману: «Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, змальовуючи події, письменниця не виходит ь за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину куль турного рівня буковинського народу, та все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі» особливого чару». Сучасні літературознавці Іван Д енисю к, Зенон Гузар та деякі інші відносять твір до жанру роману, в яком у виявили себе епічна глибина, романне мислення письменниці. За худож ньою структурою повість К обилянської можна назвати органічною, тобто такою, в якій сюжет вибудовується адекватно до розвитку суспільних, ідейних, психологічних і побутових відносин між героями і навколишнім середовищем. За жанром «Земля» — центроподійна повість, художня картина світу обертається навколо головного персоніфікованого образу — Землі, яка, немов фокус, вбирає всі суперечності часу і містить усі пружини сюж ету, групує героїв і зумовлює їх світосприйман ня. Отже, мотив влади землі зумовлює сюжетно-композиційну організацію тексту. Сюжет твору концентричний, події від творюються у причиново-наслідкових зв’ язках. У першій главі подано експозицію і зав’язку головної сюжетної лінії. У центрі картини твору — в минулому бідняк, а тепер заможний селянин Івоніка, його дружина Марія, сини Михайло та Сава. Кожен з них має своє розуміння ш,астя і значення землі в їхньом у ж итті. Батьки обож ню ють землю. Івоніка турбується, хто буде обробляти поле, коли Михайла заберуть у рекрути. Батько йде на жертву: продає пару волів, аби відкупи ти сина від війська. Та його потуги марні — Михайло змушений іти до цісарської армії. У батьків своє розуміння ш;астя дітей; вони ніколи не погодяться на шлюб Михайла з бідною наймич кою Анною . Ф едорчуків не цікавлять почуття сина. Вони вже вибрали йому дівчину Прасину із замож ної родини, адже ниви 233

обох господарів «граничать між собою, ст ановлят ь одну рівнину: їх сила одн ак ова». Так окреслюється конфлікт між батьками і дітьми. Зав’ язка сю ж етної лінії завершується у третій главі, коли Михайло й Анна зустрічаються в полі. Ця сюж етна лінія позначена лірико-романтичною тональністю, ніж ністю почуттів, багатством барв. Паралельно розвивається сюж етна лінія Сави — Рахіри, яка має великий вплив на юнака {«вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства, була для нього богинею й дер жала його при собі, мов магічною силою »). Проте дівчина та кож бідна, її батько походив з циган і був безземельний. Тому Федорчуки проти одруження Сави з Рахірою . Розвиток дії пов’ язується з перебуванням Михайла у війську. Це вражаючі картини знущання німецьких офіцерів над новобранцями — вчорашніми українськими селянами, які не знають німецької мови. Експресію розповіді підсилює оповідь Михайла батькові про невимовні муки у війську, про свій намір дезертирувати, хоч за це втікачів розстрілювали. Проте перебуваючи у місті, Михайло збагнув, що можна прожити без землі, аби було бажання працювати. Під час відпустки він окреслив перед А нною вихід із драматичного становища, переконуючи її в мож ливості щастя закоханих навіть без землі. Сюжетні лінії Михайла — Анни, Сави — Рахіри пересіка ються, утворюючи напруження в розвитку сюж ету. Рахіра, довідавшись, що Анна чекає дитину від Михайла, спробувала висварити її, проте дістала відсіч від ж інки. У події втручається Сава, обіцяючи помститися Анні. Драматизм дії зростає, на ближаючись до кульмінації. Однієї ночі Сава з Михайлом пішли до панського лісу за жердинами, аби полагодити тин. Другого дня Михайла знайшли в лісі вбитим. Авторка викори стала детективний прийом: самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано. Вона відтворює реакцію односельчан на страшну подію. Батьки та Анна підозрюють Саву, і небезпідставно. П ро те однозначної відповіді, хто вбивця Михайла, не дано. Події у повісті Ольги К обилянської хронологічно охоп л ю ють час упродовж двох років. Проте важливу композиційну функцію відіграють у тексті такі розповідні прийоми, як рет роспекції, тобто повернення в минуле персонажів, і пролепсиси, тобто забігання в майбутнє, за допомогою яких розш ирюється часовий вимір змалювання худ ож н ього світу. А вторк а вдається до таких композиційних одиниць, як описи природи, пір року, змалювання портретів героїв, інтер’ єру, картин праці коло землі, авт орських характ еристик. Психологічна виразність досягається через діалоги, монологи, внутрішні монологи, які ф іксую ть душевні переживання персонажів. 234

у композиції «Землі» смислову худож ню функцію виконує епіграф, який увиразнює фатальність долі «дітей землі»: «К ру гом нас знаходит ься якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наш их серцях, вона найглибшая. Таке ж змістове навантаження має епілог, в я ком у сказано, щ о сталося в майбутньому з героями. У побудові образного світу повісті важливу худож ню роль відіграють образи-символи, лейтмо тиви, підт екст , щ о свідчить про модерні засоби автора у моделюванні картини буття героїв. М іфологічний образ землі. Концепт землі в худож ньому світі Ольги Кобилянської має філософський вимір. Це архетипний, тобто первісний образ, відомий людству із давніх міфів. У цьому аспекті земля змальовується двопланово: як генератор ж иття, руху, змін, оновлення, вітаїстичного утверд ження добра і водночас як фатальний руйнівник, темна сила, що спричинює зло, забирає у своє чорне лоно людей, тварин, рослини. Така інтерпретація образу засвідчує давнє уявлення наших предків про землю як основу буття, в яком у ж иття і смерть — рівнозначні величини. Сприймання персонажами землі неоднозначне. Івоніку, М арійку із землею єднає містич ний духовний зв’ язок, уявлення селян про ж иття, смерть і вічність. Івоніка каж е М ихайлові: «Знаємо лише землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та вона свята. Крізь наші руки йде й білий хлібець». Це своєрідна селянська філо софія. Хлібороб своєю працею «цивілізує» землю, перетворює її на рай, де люди їдять білий хліб. Він вірить у щасливу, дану долею землю, на якій жили його предки, будуть жити та засівати лани й онуки. Саме праця на землі відродж ує в трудівникові «цілісну людину» (Іван Франка), з її замилуван ням красою рідної землі, пробудж ує філософію антеїзму та філософію «сродної праці» Григорія Сковороди. Як тільки людина відстороню ється від неї, вона виродж ується, мертвіє, стає злою, здійснює злочини. У творі К обилянської образ землі позначають опозиційні пари: віт аїст ична, відт ворювана сила природи / чорна, ст ихійна і фатальна сила; краса / ж ах; свобода / неволя ( «влада землі» )■, духовн е піднесення особи / нице падіння, антилюдяне начало. У річищ і модернізму письменниця показа ла, щ о причиною і наслідком вчинків рільника були не тільки соціальні корені ж иття конкретної людини (постулат реаліс тичної естетики), а й учинки, що не підлягають причиновонаслідковим зв’ язкам, зумовлюються підсвідомими імпульса ми. Для героїв твору К обилянської земля криє в собі містичну, чорну стихію , щ о породж ує каїнів серед людей, драматизм ж иття. Християнський мотив жертвопринесення землі звучить 235

Сергій Васильківський. Воли. 1900

уст Марійки, яка звертається до мертвого Михайла: «Н е для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе!» Х ри сти янський міф про Адама відлунюється в образі «природної людини» Івоніки, який, прагнучи добра, скою є гріх на землі, породжує смерть сина, а потім — смерть онуків. Поступово ге рой відродж ується через страждання і самоосудж ення, що відновлюють у його серці любов до людини. Отож земля постає як реальний і водночас містичний образ, як божество, що пож и рає і відроджує людину. Її могутня і таємна енергія визначає предковічний поклик землі, впливає на долю персонажів твору. Оповідна манера. Ж анр повісті дозволяє письменниці ство рити цілісну картину світу. Велика кількість персонажів, сукупність подій, інколи віддалених м іж собою часовими та просторовими проміж ками, — все це поєднано логікою розвит ку сю ж ету, ідейною системою поглядів автора. Саме том у важ ливу роль відіграє розповідач усезнавець у творі. У «Землі» застосовано третьоособову розповідь, при якій позиція наратора є зовніш ньою щ одо описаних подій. Він не належить до оповідуваного ^художнього світу, але володіє повною інф ор мацією про нього. Його голос є об ’ єднуючим чинником для епічної цілісності твору. Він представляє описи, відомості про дійових осіб, його мовлення органічно поєднує епізоди твору в єдине ціле. Змальовуючи весілля П араски, розповідач акцен тує увагу читача на психологічній напруж еності ситуації, неприродному поєднанні молодої дівчини й старого ж ениха через введення х у д ож н ь ого образу: «Г ол ос скрипки, жалібний, роздразнений, кинувся в нестямі, а потім неначе навіки злучив їх з собою...» І тут ж е підтвердж ує своє бачення зображ енням п си х іч н ого стан у ін іц іа тор а ц ього весілля З

236

Д окії: « / ще двоє людей не поділяло сьогодні радост і при сут ніх. Се була Д окія, яка з жалю, що донька покидала так невчасно її хат у, стала на лиці неначе земля, і батько дружби М ихай ла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Д окія несказанно терпіла від свідомості, що «си р от іє»; а по-друге, вона добре бачила, що її будучий зят ь не був ані гарний, ані видний хлопець, і що П араска улягла її майж е розпачливим мольбам, що ви ходи л а за н ьо го ». З вуст розповідача ми дізн аєм ося не тільки про перебіг подій, а й про їх мотиви, оцінку, сприймання дійовими особами. Проте у творі звучить історія не розповідача, а безпосередніх учасників, адже в його словах чуєм о голоси Михайла і Сави, Р ахіри, Анни, Д окії, меш канців села. Наратор через мовлення і внутріш ні монологи передає погляд персонаж ів на світ і події. Проте розповідна манера в творі зміню ється, коли після вбивства Михайла обмеж ується кут зору персонажів, а Сава та Рахіра змальовуються за допом огою зовніш ньої фокалізації. Наратор не повідомляє про хід думок Сави і Рахіри, щ;о дозво ляє підсилити інтерес читача до сю ж етних перипетій. До кінця твору читач так і не знайшов переконливого підтвердження провини Сави, адже розповідач не застосував внутріш ньої фо калізації, тому його думки залишаються загадкою. Натомість у мовленні наратора підозра про причетність Сави до злочину подається як колективна точка зору селян. Такий оповідний прийом натякає читачеві, що людина, здатна на злочин, зали ш ається незрозумілою для суспільства. Система персонаж ів. Магічна влада землі така, щ о ділить людей на багатих (Івоніка, родина Тодорки, Іфтемія), середніх доста тк ів (Д ок ія , Онуфрій) і заробітчан (А нна, родина Григорія); на героїв, щ о люблять землю, і тих, щ о цураються її. Галерею доповню ють образи працьовитого Петра, гумориста Онуфрія Лопати, п ’ яниці і вбивці Григорія Чункача. К олорит ними персонажами є Д окія, Домініка, Парасинка, які люблять землю, відчувають її поклики. Водночас земля впливає на фор мування полярних за вдачею синів Івоніки — Михайла і Сави, їхн іх вчинків, уподобань, бажань. Майстерність письменниці виявилася в умінні змалювати індивідуальні характери, багат ство внутріш нього світу. Деякі з них замислюються над філо софським питанням сенсу ж иття, зокрема старий Івоніка: «А зрештою... пощо чоловік ж иве?» , з сумом констатуючи: «Н е на те, аби робив, день і ніч тяжко робив? Доки мені Бог сил дасть і буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми спочили. Н аш а доля працювати, тому то й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав!» 237

в образі Івоніки Ф едорчук а змальовано ментальні риси українського хлібороба. Він втілює ідею «магічної сили, якою мужик демократичної і довго поневоленої нації прикований до матері землі (Денис Л укіянович). За допом огою антитези розповідач зображ ує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до землі й покірність перед сильними світу цього, природну доброту і наполегливість, любов і почуття справедливості. Образ рільника моделюється з особливим психологічним проникненням у його духовний світ, простеж ується історія його становлення як заможного господаря, котрий не загубив людяності, щ ирості, доброти. Виснажливою щоденною працею з друж иною він придбав зем лю, здобув певні статки. Лаконічні портретні деталі індивіду алізують трудівника {«В ін був дрібної, слабої будови т іла»), особливо експресивно зображ ується портрет горем прибитого батька в епізоді, коли Івоніка просив у суддів дозволу завтра поховати сина. Контрастні кольори відтінюють його образ: сиве волосся і чорні від праці та мозолів руки, які торкаються панських ніг, падають чоловічі сльози. У тяж ком у горі він звертається до землі, яку він любив, а зараз ненавидить: «П раця і кров моя пішла в тебе, а тепер бери ж його!» Образ Івоніки увиразнює народне мовлення, пересипане метафорами, влучними фразеологічними зворотами, яскравими барвами. А вторк а застосувала різноманітні засоби п си х о логізму, передусім — монологи і невласне пряме мовлення, за допомогою яких вимальовується худож ньо правдивий образ буковинського селянина. Всезнаючий розповідач проникає у внутріш ній світ батька, який переживає до краю напружені моменти життя (перебування Михайла у війську, вбивство сина, розчарування у нездійсненності м рії). П ісля см ерті сина Івоніка духовно прозрів, збагнувши темну силу влади землі. В образі М арійки Ф едор ч ук зображено характерні риси селянки: невтомну працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові. Її образ відтворюється в розвитку, в суперечливих помислах і вчинках. Змолоду Марійка зазнала поневірянь бідної наймички. Вийшовши заміж за Івоніку, вона невтомно працює і досягає успіху, стає замож ною господинею. На її образі простеж ується згубний вплив влади землі на ж інкутрудівницю. Власницький інстинкт призводить до засліпленості й нерозсудливих кроків М арійки. Душа колись лагідної та щ ирої дівчини черствіє, озлоблюється. Мати любить своїх дітей, але відчуває неприязнь до Сави, який прагне одруж ити ся з Рахірою , проклинає його. Після смерті Михайла в душі Марійки перемагають чорні сили. Вона навіть б ’ є Анну, а згодом її проганяє разом з дітьми, адже Анна продовжувала 238

скрізь говорити, щ о Сава вбив брата. Незабаром маленькі онуки Марійки померли. Змучена душевно, вона невимовно жаліє за М ихайловими дітьми і ненавидить Саву, Рахіру та їх дітей. Влада землі взяла М арійку в свої темні обійми. Її душа закам’ яніла, і ж інка втратила сенс життя. П овість Ольги К обилянської сповнена міф ологічними та біблійними інтонаціями і символами: «Бог дав йому (Ів о н іц і) двоє дітей. А що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив, вигодував однаковою працею своїх р у к *. М оделюючи образ М ихайла Ф едорчук а, письменниця май стерно поєднала психологічне і соціальне начала з драматич ним напруженням і ліричним струменем. Його образ твориться за допомогою портретних деталей («М и ха й л о був молодець! І не саме великий, а плечистий і сильний. А з лиця, мов у дівчи ни, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали: був сором’язливий та замкнений... Був сильний, як ведмідь. Але серце було в нього м ’яке, як т іст о!») і характеристик роз повідача, який відзначає його врівноваж еність, чем ність, покірливість батькам, наділяє юнака життєрадісним світо сприйманням і працелюбністю: «Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. М ов олень, перескакував весною гли бокі шанці в полях, яким гнала розбурхана вода, а восени, як пт ах з висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на прост орах*. Порівняння підкреслюють волелюбну і ш ля хетну душ у героя, який утвердж ує себе в праці. Він любить орати і засівати поля: «Я се так люблю робити, і хт о зна, коли знов за плугом ст упат им у*, — говорить він Івоніці перед армією. Михайло за типом темпераменту — флегматик, тобто людина, якій властиві неквапливість, урівноваженість, пунк туальність, наполегливість у роботі. П оетичність натури М ихайла характеризує виразна деталь: син просить батька принести в казарму соп іл к у. П еребування на воєнній служ бі було жахливим випробуван ням для юнака, який, на відміну від батька, не відзначався героїчним стоїцизмом. Проте військова м уш тра загартувала його характер і роз ш ирила к р угозір. М ихайло стає ріш учи м , розваж ливим , м ріє про Л еонід Адамович. Шіастя з А нною у спільній праці. Михайло Федорчук. М іж землею і М ихайлом існує Гравюра органічна єдність, він відчуває

239

внутрішню гармонію з нею, любить плекати поле. У парубка робо та вчасно й до ладу зроблена, всюди в господарстві порядок. Він романтичний і піднесений, емоційно сприймає довкілля. У став ленні Михайла до землі немає сліпого поклоніння ії владі. У ньо го відсутні дрібновласницькі інстинкти нагромадження. Любов до землі не затьмарила його палкого кохання до Анни, хоча він розумів, що його вибір не сприймуть батьки. Врешті, Михайло вирішив боротися за своє щастя — піти проти волі батьків і одру житися з коханою, залишити господарювання на землі й будува ти нове життя у місті. Проте його мріям не судилося здійснитися: у лісі Михайла знайшла куля Каїна. Темна влада землі рукою вбивці помстилася йому, забрала у своє лоно. Біблійний міф про Каїна і Авеля у повісті «Земля» знайшов нове прочитання. На міфічного Каїна подібний Сава. Письменниця вважала, що «доля людини — в її характ ері». Тож брати були наділені різними характерами і різними долями. Навіть портрети несхож і. Сава «з лиця подобав на матір і був би гарний, коли б не його безуст анно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й неспокійного. З його ніжного, майже дитячого обличчя прикро вражав його погляд і відтручав від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що пост епенно змагався, відпихав від себ е». За типом темпераменту Сава — меланхолік, тобто відзначається замкнутістю, глибиною і стійкістю емоцій, пере важно негативних при слабкому зовніш ньому вияві. Для Сави служба у війську — каторга. Щ об не бути ж овніром, він воліє відрізати собі палець або випити якогось трунку і підірвати здоров’я. Батьки не знайшли «клю чик» до серця хлопця, не зуміли перебороти його вади характеру, тож Сава виріс хи т рим, п ідступ ни м , лінивим , впертим , злим, цинічним і заздрісним. Батьки лише висловлювали своє невдоволення його лінощ ами, безвідповідальністю, небажанням працювати на землі, а особливо — стосунками з циганкою Рахірою , дівчиною легкої поведінки та двоюрідною сестрою . Проте Сава усе робив їм наперекір. Його свідом ість роздвоювалася від суперечливих почуттів: «Він любив свою матір, здаєт ься, більш е, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душ і своєї, коли нарікала на Р ахіру і прискала зневагою, як отру т ою». Коли Сава сердиться, то не Л еонід Адамович. Сава Федорчук. контролює свої слова і вчинки. У його Гравюра душ і переваж ає чорне начало, 240

нестримність до вбивства тварин і птахів без будь-якої потреби. Друге, темне, злісне, підпільне «я» свідомості розгледіла мати: «В нім нема ладу! Сьогодні хот ів орати, хот ів день у день за плугом ходит и, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снувати, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діт к н ет ься». Таку поведінку Сави М ихайло пояс нює Анні: «Се вже гріх ним так правит ь». Такими штрихами розповідач вибудовує логіку характеру героя, що приведе його до злочину. Ольга Кобилянська змалювала не так соціальноп си хол огічн и й вплив влади землі на лю дин у, як етикоморальні мотиви, зумовлені підсвідомими імпульсами. Образ Р а х ір и п роти ставл я ється А нні й зм альовується непривабливими барвами. Це дівчина-лиходійка, яка сіє зло у душ і Сави. Постає демонічна натура, яка від батька успадкува ла злодійкувату вдачу, росла лінивою, лицемірною, злою. П ор третні деталі увиразнюють її характер, підкреслюють грубість натури: «круглі чорні жадібні очі», білі зуби і червоні випнуті губи. У певні хвилини її очі світять «злобним блиском »; темне начало переважає у її характері, зумовлює логіку її вчинків. Парубки її обминали, тому Рахіра засиділась у дівках і врешті зосередила свій погляд на молодому Саві, підкоривш и собі його душ у і волю. Власницький інтерес підш товхнув Рахіру вибудувати далекосяжний план: вона прагне заволодіти землею Ф едорчуків будь-якою ціною, мріючи стати багатою господи нею, утвердити свій соціальний статус. З цією метою вона намовила Саву на вбивство Михайла. Образ А н н и продовжує в українській літературі традицію жінки-страдниці, яка у своєму ж итті перенесла неймовірні ви пробування і муки, а саме: наймитування з дитинства і зневагу, смерть коханого і смерть своїх дітей. Горе підштовхувало Анну до загибелі, але вона його стоїчно переборола, і душа її знову ожила, в її серці запалав «невгасимий жар» кохання до Михайла. У її портреті підкреслено привабливі риси дівчини: «Середнього зросту, з темним, як шовк, волоссям... на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночості». Для відтворення напруженості у розгортанні драматизму долі Анни використано символіку: як тільки-но закохані Михайло й Анна почали танцювати, на скрипці обірвалася струна — «роз лучилися дві р ук и ». Психологічна майстерність змалювання Анни неперевершена в україн ськом у письм енстві. Доля усміхнулася дівчині тоді, коли Михайло освідчився їй у кохан ні, але незабаром відібрала судж еного. Розповідач акцентує на працелюбності наймички, наділеної добрим серцем, чуйністю. Вона відчула, щ о її Михайла убив Сава, якого зненавиділа і за тяж кий 3J[io4HH, і за своє знівечене ж иття. Великим випробу16

Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

241

вирубуванні правічного л ісу, здій снен ом у чуж и н цям и , новеліст помітила, за словами Дмитра П авличка, «трагедію ук р аїн ськ ої землі, на я к у дивилися захланним и очима державні й монополістичні імперії». Новела спрямована проти соціального і національного безправ’ я українського народу. Промовистими є слова героя твору робітника Клевети: «Тепер маєт ься сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкош і». «Битва» за жанром — пейзаж но-психологічна новела, сп ов нена драматизму, ліризму і музикальних тонів, колористичнозвукових образів. У новелі змальовано одухотворений образ ве личної природи, оскільки ліс і гори були для письменниці тією органічною сти хією , де вона вповні розвинула свій мистецький талант і дала волю нестримному лету фантазії. Саме фантазія спричинилась до наділення гір та дерев рисами, притаманни ми людям. Пантеїзм, олюднення природи у творі захоплювали ч есь ку письм енницю П авлі М у д р ій , яка назвала новелу «перлиною лірики в прозі», «одним з найвизначніших зразків цього жанру у всій світовій літ ерат урі». У новелі Ольга Кобилянська вдається до символів, алегорії, відтворюючи жахливий процес нищення пралісу в буковинсь ких Карпатах. Блискуче використано прийом персоніфікації: гірські дерева зображено як ж ивих людей, наділених здатністю мислити, відчувати сум і страх, страждати, спостерігати. Коли ворож а сокира вдарила перш ою стару смереку, то «вона здри гнулася. Відколи жила, не чула ще на собі т опора». Інші дере ва, як люди, страждали разом із нею: «всі дерева здержали в ідди х». Смереки в Ольги К обилянської зовнішньо схож і на людей, вони «діставали в голову і в ноги удари сокирами... З них витікає кров». Письменниця використала гіперболізо вану персоніфікацію, і рослини постають не просто живими людьми, а неначе організованою громадою, виш;ою спільно тою , в якій столітні дерева виконують функцію своєрідних старійшин, що 'захищ ають рід: «Столітні оберігали їх досі своїми об’ємистимираменами від усього». Молодші члени гро мади мали рости і міцніти, том у вони «всі виганялись вгору й благали життя». Навіть зовсім малі й немічні члени спільноти чинили опір ворогам: «обманчивий брунатно-зелений м ох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховалися в доли н у», колю чі кущ і дикої рож і, переплетені з іншими корчами, плющами й тернами, «стояли, немов непроходимі ст іни», а «молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже немож ливий». Та ка згуртованість у відсічі ворога нагадує найкращі в історії 244

людства приклади єдності. Ольга Кобилянська двічі в новелі порівнює гірський ліс із церквою: « У тишині, немов церков ній, виразно чути шелест і т ріск », і аненаче церквою, пробігло лісом: «Зрубат и!» Новеліст вивищ ує морально природу над найманцями, цими представниками людського роду, які про бували зруйнувати віковічні основи буття і гармонії природи. Л іс програв смертельну битву, розпочату промисловою ф ір м ою , надто нерівними були сили природи і х и ж и х , ж адібних до наживи людей. Коли люди вдерлися на незайману територію столітнього лісу і почали його нищити, вся природа заплакгиіа від втрат; «дощ лив без упину. Голосно і хлипаючи падав він ». М овчазним свідком трагедії виступає повний місяць, який «збільшився у великий матово-червоний круг». У світовій літературі такий образ місяця несе значення свідка першого кровопролиття на землі. Коли Каїн убив свого брата Авеля, на місяці назавжди відбилася ця картина. Тому місяцю в новелі заздалегідь відомо про ж ахливі наслідки битви. Промислова фірма, яка вийшла з війни переможницею, порівнюється із М олохом, яком у принесли в жертву дітей: «поїзд привозив ш,ораз нові жертви, а ніколи не спочиваючий М ол ох переробляв їх у чудно короткім часі». І молох, і поїзд уособлю ю ть цивілізацію, щ о з божевільною ш видкістю, наче змія, летів, «вився т існинам и». Змія, щ о в біблійні часи підступно прокралася в райський сад, тепер стрімко проби рається в прадавній невинний ліс. Розповідаючи про роботу над новелами, Ольга Кобилянська зізналася, щ о всі «дрібні поезії в прозі» — це «краплі» її крові. Мабуть, уж е більше нічого не можна додати, аналізуючи но велістичний доробок письменниці. «Краплі крові» — це і біль, і сльози, і радість, і терпіння, і страждання, і високість лю д ського духу. Коли йдеться про дітей, батьки зазвичай говорять: «моя кровинка». У новелах Кобилянської відображено генетич ний код, квінтесенцію інтелектуального потенціалу письмен ниці, весь духовний багаж її предків. Новели — це її діти, яким судилось дати добрий урожай на полі української словесності. Однією з таких «краплин» є новела «V alse m elancolique» (1898), тобто меланхолійний вальс. Музичне багатоголосся ври вається в худож ній світ новели, формуючи її меланхолійну тональність, сюж ет і композицію. Мотив вальсу наскрізний у творі, стає лейтмотивом, щоб на цьому тлі вирізьбити три типи ж інок, глибоко ідеалізованих і споріднених пошуками краси. Оповідачем виступає Марта, тому знання читача про події обме жені її компетенцією, без врахування думок інш их персонажів. Ця модерна новела виникла тоді, коли критики не сприйма ли новаторства письменниці, її ідей. Р озумію чи, щ о справед 245

ливості годі шукати в реальному ж итті, авторка вдається до вигаданого світу новели, намагаючись там виплакати свою кривду й, м ож ливо, знайти підтримку в читачів. У першій час тині новели у ж артівливому тоні оповідається ж иттєва історія худож ниці. У наступній — переважає меланхолійна ніжна тональність, на тлі якої змальовується образ Софії Дорошенко. П ідсум овую ть картину сум на мелодія, тріснута струна фортепіано і обірване ж иття героїні. Головним мотивом новели є нестримний пош ук Софією, Мартою і Ганною гармонії та краси, жагуче бажання доскона лості та рівноваги. Така ідеалізована картина можлива тільки в мистецтві, де панує незвичайна атмосфера, а персонажі поста ють сильними, неординарними особистостями. За Кобилянською, в мистецтві можна віднайти хоча б тимчасовий притулок від життєвої несправедливості. Тому тільки крізь призму м ис тецтва слід розглядати героїнь новели: художницю Ганнусю, вчительку Марту і піаністку Софію. Малюючи їх, новелістка виявилася талановитим психологом. Вона точно передавала душевні порухи жінок, бо відчувала їх сама. Автобіографізм — важлива ознака модерністського моделювання уявного світу, пцо підкреслює вірогідність оповідуваних історій. Г аннусю Кобилянська називає маляркою, артисткою, ак центуючи на витонченості, виш уканості внутріш нього світу дівчини, яка не сприймає всього приземленого і буденного, на впаки, живе лише високим мистецтвом, у всьому шукає красу і не сприймає потворного: «Коли б усі були артисти освічені і виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса». Вона високої думки про людей мистецтва, зокрема про себе саму, з погордою ставиться до простаків, не наділених естетич ним смаком. Малярка говорить учительці Марті, щ о та не здат на зрозуміти її чуттєву душ у: «Ти сього не розумієш. Я — артистка і живу відповідно до артистичних законів, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тісно-програмової людини, як ти!* Ганнуся належить до жінок-інтелектуалок нового типу, ш;о почали з ’ являтися в Західній Україні на зламі століть. У її словах звучать сміливі феміністичні нотки: «Н е будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розум ієш ? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні...» Проте феміністичні погляди виявилися трагічними для неї. Повер нувшись з Італії, де перебувала три роки, худож ниця привезла сина, з чоловіком розлучилась, бо не зійшлись поглядами. Х лоп чик залишився без батька, а це ш;е одна трагедія дитячої душ і. До цього спричинився Ганнусин егоїзм: жила мистецтвом 246

заради мистецтва, не зважаючи на своїх ближ ніх. Вона спри чинила смерть піаністки Софії, вигукнувш и необережно, щ о у подруги тріснув резонатор. Будучи втіленням ж ивопису, вона позбавила ж иття М узику (так звали Софію, щ о втілювала цей жанр мистецтва). Насправді ці умовні жанри були людьми, і їхні ж иття більш вартісніш і, ніж мистецькі твори. Над таким станом справ розмірковує і сум ує М арт а. Вона одна серед дівчат володіє традиційним поглядом на життя: учи телює, виходить заміж, стає хорош ою матір’ ю і господинею. Більше того, вона вміє любити людей, а не лише себе саму, хоче служити ближнім, немов та біблійна Марта, що клопоталась гостиною для Господа. Саме звичайна дівчина глибше сприймає все духовне. Марта — типова українська жінка, що має любля че серце. Вона здатна оцінити таланти подруг, розуміє причину смерті Софії і нещастя Ганнусі. Остання багато разів говорить Марті, що «царство на землі належить все-таки тобі». Третім персонажем є піаністка Софія — сама Музика, над звичайно обдарована дівчина, яка робить великі успіхи у грі на фортепіано. Але душа її надломлена нещасливим коханням. Софія з усіх сил намагається розвинути у собі гордість, майже так само сильно, як мужчина, панує над своїми почуттями і емоціями. Вона все, до останку, віддає музиці, навіть прино сить у ж ертву їй своє ж иття. Д олі дівчат у новелі від тін ю ю ться звучанням мелан холійного вальсу: завзятого, веселого спочатку і сповненого ш укання, сум у, розпуки в кінці новели. У цьому виявилась майстерність Ольги К обилянської, віддзеркалилась її чуттєва і зболена душа.

І I І І І І I I

П ід су м у й т е прочит ане. 1. Яке враження на вас справила новела «Битва»? 2. Сформулюйте ідею твору. 3. До якого жанрового різновиду належить твір? У чому своєрідність розгортання сюжету? Чи простежуються у новелі сюжетні компоненти? Окресліть своєрідність композиції «Битви». 4. Назвіть персонажів новели. Хто є головним героєм «Битви»? 5. Що є лейтмотивом новели «Valse melaneolique»? Як він пов’ язаний із системою персонажів? 6. Схарактеризуйте жіночі образи новели. Хто з героїв вам імпонує і чим саме? 7. У чому полягає новаторство новелістки у відтворенні психології жінок? 8. Прокоментуйте назву і фінал новели, з’ясуйте особливості композиції та сюжету. П ом ір к уй т е. 1. Хто з українських прозаїків X IX століття змалю вав образ природи? Яку функцію відігравали ці описи в їхніх тво рах? 2. Які нові віяння вніс модернізм у зображення краєвидів? Чим характерні пейзажі символістів, імпресіоністів, неороман тиків? 3. Які особливості змалювання природи в новелі «Битва»? 4. Які ідеї новели «Битва» і «Valse melaneolique» актуальні для на ших сучасників?

247

Г' І І І I і І І I I

Т вор ч е завдання. Уявіть собі: вам доручають створити художній фільм за новелою «Valse melancolique» Ольги Кобилянської. Складіть проект фільму за планом. 1. Яких акторів ви дібрали б на головні ролі? 2. На яких рисах жінок-інтелектуалок ви особливо акцентували б увагу глядача? 3. Які музичні твори супроводжуватимуть сюжетну дію? 4. В яких епізодах з метою досягнення психологічної виразності образів використаєте крупний і малий плани зображення? 5. Олександр Довженко у своїх кінофільмах любив застосовувати в експозиції картини природи. Якою ви бачите екопозицію у своєму майбутньому кінофільмі? Що покладете в основу несподіваної розв’язки?

Ф еміністичні ідеї у п овістях Ольги Кобилянської Фемінізм як суспільний рух набув поширення на межі X IX — X X століть. Він заволодів умами філософів, соціологів, представ ників мистецьких кіл, особливо жінок, які боролися за фактичну і юридичну рівність з чоловіками. Це було прогресивне явище, яке вплинуло на розвиток мистецтва слова в контексті модерної естетики. Найяскравіше феміністична концепція виявилася у творчості Лесі Українки та Ольги Кобилянської, які відкинули застарілі погляди народників на розвиток української літерату ри, прагнучи розширювати її філософський та естетичний по тенціал. Ользі Кобилянській особливо імпонувала ідея жіночої емансипації, самостійний вибір ж інкою своєї долі в суспільстві, яка, за 1 1 словами, від природи є рівною з чоловіком, «з правом людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедли вост і». Феміністичні погляди письменниця утверджувала в ранніх повістях «Людина» і «Царівна», написаних у річищі поетики психологічної прози. Тому авторка моделювала не стільки зовнішній сюж ет, як внутрішній, показуючи духовний світ своїх героїнь — жінок з сильним характером, незламною волею. Змальовано тип мислячої жінки, яка прагне не лише «домашнього вогнища», а й інтелектуального зростання. «Ж інки європейського характеру» (О льга К обилянська) Повість «Л ю дина» (1894) відкрила в українській літературі нові площини суспільного і приватного буття людини, наділе ної новими ідеалами, розкрила модерні погляди самодостат ньої ж інки з інтелігентського середовища на її роль у приват ному та суспільному ж итті. Письменниця використала модерну сю ж етно-композиційну організацію твору. Сюжетну дію рухають опозиційні пари: в епізодах, конфліктних ситуаціях протиставляються два нача ла — чоловіче і ж іноче. Розповідач зіставляє фізично сильно го, красивого чоловіка та ніж ну, чуттєву і розумну ж інку. Ролі чоловіка і ж інки міняються: відбувається зіткнення ж іночої 248

сили та чоловічої слабкості, щ о становить основу сюж ету. Його розгортання увиразнюють образи Олени Ляуфлер, її першого нареченого Стефана Лієвича, а пізніше — лісника Фельса. Важливу композиційну роль відіграють сон-марення Олени перед весіллям, образ моря, ш;о символізує ж иття, діалоги і монологи, через які розкривається проблема емансипації. За ж анром «Л ю ди на» — психол огічна та ідеологічна повість. Крізь оптику внутріш нього ж иття героїв, їхн іх дис кусій, уподобань, поглядів, висловлених вголос щ;одо ролі ж інки в суспільстві, змальовується картина світу, зображ у ю ться етичні, соціально-психологічні та ідейні конфлікти між героями та суспільством . Феміністична проблематика є центральною у повісті. Твір проймає ідея духовного визволення ж інки, захисту її прав на особистий вибір способу ж иття, протест проти закос тенілих міщ анських традицій. Захищається думка про те, що ж інка має «не тільки почувати себе рівноправною, а іі доводи ти свою рівноправніст ь своїм духовним розвитком, своїм місцем акт ивної діячки в суспільст ві» (Дмитро П авличко). Олена Л яуф лер представляє новий образ жінки в українській та європейських літературах, яка поруш ує питання про са м остійність і матеріальну спром ож ність ж інки. Через образ Олени повістярка прагнула окреслити свою ідейно-естетичну концепцію, моделюючи нетрадиційний тип ж інки, змальовую чи її у найрізноманітніших ситуаціях, у боротьбі за право жити повноцінним ж иттям. Кобилянська підкреслила; «М оя заслу га — та, що побіч дот еперіш ніх М арусь, Ганнусь, Катрусь можуть стати і жінки європейського характ еру». Олена в родині приймає рішення, бере відповідальність за долю інших, господарюючи на орендованій землі. Новаторство письмен ниці полягало в тому, що вона вперше в українській літературі наділила образ ж інки рисами ніцш еанської «надлюдини», вольової і цілеспрямованої натури, яка тонко відчуває красу, а також обдарувавши свою героїню духовним аристократизмом, умінням підкреслити індивідуальність. Змальовано цю ж інку через призму поетики неоромантизму. В образі Олени письмен ниця прославляла красу і розум людини, яка прагне і до родин ного щастя, і до рівних прав з чоловіком на освіту, працю, неза лежне матеріальне ж иття та шлюб, побудований на взаємному коханні. Саме сильну, волелюбну, аристократичну за духом особистість утверджував український неоромантизм. Образи чоловіків символізовані і часто силою волі поступа ю ться жінкам. Так само символічно поділяються персонажі повісті, утворюючи два світи — чоловічий і жіночий. Олена перебуває на меж і цих світів. Ж іноче товариство — мати, 249

сестра, вчителька Маргарета — страхаються поглядів Олени, яка щ иро не розум іє такої позиції. Чоловіки, батькове оточен ня — це міщани, з притаманним їм вузьким світоглядом, які дотримуються патріархальних поглядів на ж інку, обмеж уючи її роль пересічним існуванням домогосподарки, що живе у три кутнику «діти» — «церква» — «к у х н я ». Приятелі Ляуфлера засудж ують феміністичні погляди дівчини, радять тримати ж інку, як коня, в міцних руках з батогом. Коли дочка відмови лась вийти заміж за нелюбого їй К -го, щоб поправити цим матеріальне становище родини, Ляуфлер демонструє «доморощ ену» філософію міщанства. Представники чоловічої статі зображ уються непривабливими фарбами: вони безхарактерні, безвольні, нерішучі. Батько Олени — гіркий п ’ яниця, нездатний утримувати сім ’ ю, ж орстокий до дочки, але невимогливий до ледачого сина-картяра. Оповідач акцентує увагу на зовнішній красі чоловіків, на вітаїстичних та еротичних мотивах. Проте авторка прагнула представити естетичну концепцію «нової» людини, в якій чільне місце посідає «особа з прекрасною д у ш ею », яка може зреалізуватися і в жінці, і в чоловікові. Ідейна тональність твору Ольги Кобилянської перегукується з тезою М аксима Г ор ького «Людина — це звучить гордо». На погляд головної героїні, людина — мисляча особа, яка займає активну ж и ттєву пози ц ію , бореться з антигуманним світом , не піддається тискові зовнішніх обставин, будує своє майбутнє як вільна, сильна, багатогранна особистість. У цьому полягала неоромантична естетична концепція людини. «Царівна» Темою п овісті «Ц арівна» К обилянська обрала проблему самореалізації людини, зокрема ж інки в ум овах патріархаль ного сусп іл ь ств а . Головна героїн я Н ат алка В ер к ови ч ів н а м уси ть д о лати численні переш коди на ш ляху до щ астя. У повісті використано перш оособову оповідну манеру. Головна героїня розповідає власну історію в щ оденни ку. Така викладова манера дозволила о б ’єктивувати оповідь, адже авторська позиція вилучається, і ми чуємо лише голос героя. Оскільки оповідач є безпо середнім учасником подій, то відтворює їх лише через призму свого бачення, власних поглядів, відм інних від Зінаїда Волковинська. поглядів більш ості суспільства. Царівна. 1961 250

Читач дізнається про ворож у до Наталки атмосферу, щ о панує в родині її дядька. Родина уособл ю є м іщ ан ськи й , філістерський світ, щ о приземлено сприймає потреби людини, не бачить її особистих запитів, а нав’ язує сироті єдину роль — дружини непривабливого професора Лордена, обраного роди чами дівчини на роль жениха лише через матеріальне станови ще. Оповідь відображає багатий внутрішній світ героїні, її духовну витонченість, і водночас реакцію ворож ого оточення на спроби Верковичівни здолати архаїчні пута суспільних п о глядів. У душ і Наталки триває також протиборство з власними слабкостями та ж иттєвими невдачами. Я кщ о Олена, героїня повісті «Л ю дина», змушена скоритися волі обставин, то в «Ц арівні» письменниця показала ж інку, яка досягла розквіту духовних та фізичних сил, уособленого у повісті образом полудня. Цей образ символізує зрілість Наталки, її впевненість у своїх силах і знаннях для досягнення поставленої мети. Отже, творчість Ольги Кобилянської піднесла українське мистецтво слова до світових обріїв. Її естетичні шукання р оз вивалися в унісон з худож німи новаціями Стефана Ц вей га, Ромена Р оллана та інш их письменників Європи. Як і вони, Кобилянська пропагувала вічні духовні цінності, любов до лю дини, представила світові неповторні образи, наділені національним колоритом і гуманістичним пафосом. Підсумуйте прочитане. 1. Які причини викликали феміністич ний рух в Україні на зламі X IX — X X століть і яким був його вплив на мистецтво? 2. Що імпонувало Ользі Кобилянській у фемінізмі? 3. У чому полягало розширення проблематики та образного світу в повістях «Людина», «Царівна»? 4. Схарактеризуйте сюжетну і композиційну організацію творів. 5. Розкрийте тематику і пробле матику повістей, їх жанрову своєрідність. 6. Яка ідея пронизує твори? Розкрийте смислову назву повістей.

Ф Поміркуйте.

Як вплинули ідеї Шцше на зображення світу у повістях Кобилянської? Чи є Олена Ляуфлер та Наталка Верковичівна новими образами в українській літературі? У чому полягає новаторство Кобилянської у змалюванні «жінки європейського характеру»? Яке значення має неоромантична поетика у повістях Ольги Кобилянської?

Робота в групах. Попрацюйте з однокласниками над характерис тикою головних героїнь з повістей «Людина» і «Царівна» і підго туйте усні виступи. Змалюйте словесні портрети Олени і Наталки. З текстів наведіть портретні деталі. В якому середовищі перебува ють ці героїні? Як ставляться до них рідні, суспільство? Чому ге роїні не стали обивательками? Що сформувало їхні характери? Які погляди на шлюб та стосунки в родині побутували в тогочасно му середовищі? Чи ви погоджуєтеся з ними? Про яке подружнє щастя мріють дівчата? Про яке щастя в шлюбі мрієте ви? Чому 251

Олена одружилася з Фельсом? Чи відступила вона від своїх прин ципів? Що допомогло дівчатам перемогти антилюдяні обставини? Що об’єднує і що різнить образи жінок у повістях Кобилянської?

І I І І і

М и ст ец ьк а скарбниця. 1. Доберіть або намалюйте ілюстрацію до повісті «Людина». Які риси вас приваблюють в образі Олени? 2. Якою постає Наталка з ілюстрації «Царівна» Зінаїди Волковинськ ої (с. 250)? Про що свідчать портрет Тараса Шевченка, книги, настільна лампа в кімнаті дівчини? 3. Продовжіть синонімічний ряд до слова погляд — зосереджений,... Доберіть цитати з тексту, які характеризують Наталку. Які переконання мала героїня? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В р у б л е в с ь к а В . Емансипантка: Повість про Ольгу Кобилянську. — К., 1989. С е м ч у к Д. Вивчення творчості Ольги Кобилянської у школі. — Тернопіль, 2008. І І І І І І і І І I І І І І I І І І І I І І І І І І і І І І І І

П ер евірт е себе. І. В иберіт ь оди н правильний варіант відп овіді: 1. Ольга Кобилянська захоплювалася філософією: а) Гегеля; б) Канта; в) Сковороди; г) Ніцпіе. 2. Щоденні думки і враження письменниця відтворила у книзі: а) «Царівна»;б)«Людина»;в)«УаІ8ете1апсо1ідие»;г)«Щоденник». 3. На формування феміністичних поглядів Ольги Кобилянської вплинули ідеї: а) Наталії Кобринської; б) Софії Окуневської; в) Івана Франка; г) Фрідріха Ніцше. 4. Сюжет повісті «Людина» є: а) концентричним; б) хронологічним; в) мандрівним; г) авантюрним. 5. За жанром «Битва» Кобилянської — це: а) нарис; б) поезія в прозі; в) оповідання; г) новела. II. В иберіт ь два чи більш е п равильни х варіант ів відп овідей : 1. «Valse melancolique» — це новела: а) реалістична; б) натуралістична; в) модерна; г) філософська. 2. У повісті «Людина» порушуються проблеми: а) вплив середовища на формування особистості; б) самоутвердження духовного світу жінки; в) рівності прав жінки і чоловіка; г) подружнього життя. 3. Ідеєю повісті «Людина» Кобилянської є: а) заклик до емансинації жінки; б) протест проти філософії міщанства; в) духовне визволення людини; г) поетизація людини нової формації. 4. У повісті «Земля» порушено питання: а) влади землі над людиною; б) взаємин Каїна і Авеля; в) конфлікту батьків і дітей; г) зради і покути. 5. Художню композиційну функцію у повісті «Земля» відіграють: а) епіграф та епілог; б) авторські характеристики; в) внутрішні монологи; г) тонкий психологізм. III . П и сьм ово дов едіт ь або сп р ост уйт е о д н у з тез: а) «У художньому світі Кобилянської земля — це мати і мачуха в одній особі» (Дмитро П авличко); б) «Я хотіла, щоб усі українці були орлами» {Ольга Кобилянська); в) «Мої героїні — жінки європейського характеру» (Ольга Кобилянська).

252

Василь Стефашік (1871— 1936) Василь Стефаник — се правдивий ар тист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом. {Іван Франка)

Неперевершений майстер соціаль но-психологічної прози, Василь Сте фаник посів особливе місце серед новелістів української літератури зламу віків. Віртуозне володіння сло вом, тонке спостереження людської психології, глибокий гуманізм його творів, уміння осягнути безодні людської душі, віднайти неповтор ний один-єдиний образ, що, як у краплі роси, виявляє цілу кар тину, подарували Стефаниковим новелам численних вдячних читачів серед різних поколінь, а модерністська техніка письма поставила його на чільне місце серед письменників-новаторів. «Я піш ов від мами у біленькій сорочці, сам білий...» (В асиль Стефаник) 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на С таніславщ ині (нині Івано-Ф ранківщ ина) у зам ож ній се лянській родині Семена та Оксани Стефаників народився син Василь. Хлопчик виростав серед розкіш ної природи, оточений лю бов’ ю і опікою матері і старш ої сестри Марії, в атмосфері ма миної пісні. Дитячі враження були настільки сильними, ш;о і в зрілому віці письменник із щ;емом у серці згадував, як «ш укав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами». Навчався Стефаник спочатку в сільській ш колі, а оскільки мав добрі успіхи, батько продовжив навчання сина, мріючи, ш;о Василь стане лікарем. У Снятинській ш колі та К оло мийській чоловічій польській гімназії майбутній письменник відчув зневагу вчителів до селянських дітей, та й ровесникипаничі ставилися до «селю ків» вкрай цинічно й ж орстоко. На все життя зберігся в пам’ яті Стефаника випадок, який ма ло не завершився фатально. Через невисокий зріст Василь не міг досягнути рукою дошки, ш;о висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив притомність, а потім хо-тів накласти на себе руки. Минав час, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася. Вразлива душа Стефаника вбирала й інш і драматичні події, щ о формували трагічне світовідчуття майбутнього письменника. 253

Гімназія, крім формального навчання, нічого випускникам не давала. Тож група гімназистів, які прагнули справж ньої освіти й застосування своїх знань задля по кращення життя селян, створили таємний гурток. Серед його учасників були одно класник Стефаника, майбутній письменник-сатирик Лесь М арт ович, і трохи мо лодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім ’ ям М арко Черемшина. Гуртківці виступали з доповідями на акту альні теми, обговорювали їх; писали стат ті для створеної ними газети «Збірка»; Василь Стефаник із проводили просвітню роботу серед селян, Лесем Мартовичем. засновували у селах читальні. Згодом Стефаник, Мартович і Черемшина склали «П ок ут ськ у т рійцю» — об’єднання духовно близьких митців-земляків. За активну громадсько-політичну роботу Стефаника виклю чили з гім н азії. Сьомий і восьм ий класи й ом у довелося закінчувати в Дрогобичі (1 8 90 — 1892). Це місто привабило юнака тим, щ о тут навчався Іван Ф ранка, а поряд був Бори слав, так колоритно описаний у творах видатного майстра. Познайомитися з Франком Стефаникові вдалося у Нагуєвичах, і ця зустріч поклала початок великій приязні митців. За слова ми Стефаника, він саме Івана Яковича з-пом іж «українських великих письменників найбільше любив». У 1890 році Василь Семенович стає членом створеної Іваном Ф ранком і М ихайлом П авликом радикальної партії, бере участь у написанні її програми, пропагує її ідеї серед селян. Цьо го ж періоду стосуються і перші літературні спроби гімназиста. 1892 року, по закінченні гімназії, Стефаник їде до Кракова і вступає на медичний факультет університету. Тут він бере участь у зібраннях студентського товариства «Академічна громада», багато читає, знайомиться з видатним польським письменником-модерністом Станіславом П ш ибиш евським , з Василем Орканом та іншими польськими митцями, які розви нули естетичні смаки юнака. Найважливішою подією своєї молодості Стефаник вважав знайомство з родиною М орачевських^, про щ о в «Автобіо^ В а ц л а в М о р а ч е в с ь к и й — доктор біології, мистецтвозна вець і літературний критик, перекладач творів Стефаника польською мовою; С о ф і я М о р а ч е в с ь к а - О к у н е в с ь к а — перша в АвстроУгорщині жінка — доктор медицини; Ю р к о М о р а ч е в с ь к и й — юрист, доктор класичної філології, автор статей про Стефаника і перекладач його новел німецькою мовою.

254

графії» написав: «Софія М орачевська — пані, що навчила мене любити Р усів і правду в собі»; «Вацлав М орачевський — моя дорога у світ »; «Ю рко М орачевський віддав би мені свою молодість, аби сховат и мене в ній від бруду світ у». У Кракові розш ирилося коло читацьких інтересів Стефаника: Золя, Д остоєвський, Гамсун, Ібсен, Дюма. Стефаник висту пає з публіцистичними статтями в газетах «Н арод», «Х л ібо р об», агітує за селянських кандидатів до галицького сеііму, які мусять подбати про інтереси простолюду. Ареш ти, побит тя, підкупи, переслідування влади, низький рівень сам осві домості селян до неможливості зменшували шанси народних виборців мати достойного депутата. «Вже скільки разів мужики переконувалися, що вибори — це фальшивство й ошуканство. Бо кожний перед виборами напрош уєся мужикови, а лиш стане депутатом, то забуває не то за мужика, а за повіт, з котрого вийш ов». За передвиборчу антиш ляхетську агітацію Стефаника заарештували й у супроводі жандармів привезли в К оломийську тю рму. Марно сподівалася влада двотижневим у в ’ язненням налякати Стефаника, змусити зректися «м у жицької політ ики». Він вийшов сповненим ріш учості продов жувати розпочату справу. Проте на волі Стефаник довідався про виборчі махінації і порвав із товаришами, ш;о зрадили спільні ідеали, «найшли собі обруч залізний і добровільно обго родилися ним ». В «А втобіограф ії» він писав: «Я пішов своєю дорогою. Та дорога самотна, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душ і якось гірко, бо поза обручем я лишив частину фантастичної дружби і буйності мої, і молодості м ої». Переживання та гіркота почуттів Стефаника поглиблюються сумною звісткою з Русова про хворобу його матері. З цього часу думки про матір заповнили все його єство. «В ту хвилину муси ли прийти йому на думку Шевченкові рядки про возвеличення німих рабів. І, може, в ту хвилину Стефаник відчув своє покли кання — говорити за онімілих, вирізьбити страждання і голос народу у вічному матеріалі», — писав Дмитро Павличко у «Слові про Стефаника». М айбутнього письменника дедалі владніше вабить література. Навіть листи Стефаника до рідних і друзів дедалі виразніше набирають форми поетичних мініатюр. 1897 року в чернівецькій газеті «Правда» побачили світ дебютні новели письменника («Виводили з села», «Стратився», «Л и ст», «П обож н а», «У к орчм і», «Синя книж ечка», «Самасам іська»). Наступного року в «Літературно-науковому віс нику» надруковано новели Стефаника «Засідання», «Вечірня година» і «З міста й дучи». Наприкінці 1899 року в Чернівцях вийшла друком його перша збірка «Синя книж ечка», визнана фахівцями значним явиш,ем в українській літературі. 255

На початку 1900 року після тривалої хвороби померла мати письменника. Після похорону згорьований Стефаник поверну вся до Кракова. Нестерпні самотність, жаль і розпач охопили його. Втративши інтерес до медицини, він 1900 року залишає університет. Розраду Стефаник знаходить у спогадах про маму, в яких «ст ілько великого і глубокого, що мені ні науки, ні людей, ані цілого світа вже не треба». Матері згодом він присвятить новелу «Д орога». Від гірких думок про страшну втрату Василя Семеновича рятувала робота. Він працював до знемоги, до забуття. І вже в кін ц і 1900 р ок у у Л ьвові з ’ явилася й ого друга збірка «К ам інний х р ест ». Ф ізично і морально виснажений, Стефа ник потребував спокою , тиш і. Тож у червні 1900 року Василь Семенович їде до свого приятеля І. Плешкана в село Чортовці на Тернопільш;ині. Тут він пише «Кленові ли стки », «Басараб и », «Злодій», «П охорон », «Такий панок». Ц і новели ввійшли до третьої збірки «Д о р о га », датованої 1901 роком. Літератур на праця виснажувала митця, ш;о засвідчили його листи цього періоду, перейняті трагізмом, безнадією, передчуттям смерті. Більш ість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі. На межі століть твори Стефаника вже були ш ироко відомі в Україні, Р осії, Західній Європі. Тож коли 1903 року письмен ник приїхав до Полтави на відкриття пам’ ятника Іванові К от ляревському і зустрівся з Лесею Українкою, Оленою П чілкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким та іншими митцями, вони привітали його як одного з видатних діячів української культури. Проте у творчій праці Стефаника в цей час тривала перерва. На п очатку 1904 рок у Василь С еменович, стомлений мандрівним життям і сам отністю , одружився з дочкою свяш,еника Ольгою Гаморак. До 1910 року подруж ж я живе в селі Стецеві, неподалік від Русова. Селяни Стефаника поважають і люблять, радяться з ним. Він бажаний і почесний гість на весіллях і хрестинах. Майже безвиїзно ж ивучи в Стецеві, Сте фаник займається господарськими справами і нагромаджує матеріал для майбутніх творів. Публічно не виступає. Четвер та збірка його новел «М о є сл ов о», видана у Львові 1905 року, складалася переважно з уж е друкованих творів. Цього ж року в Петербурзі опублікували «Оповідання» Стефаника, куди ввійшли всі його твори. У 1907 році в Галичині розгортається агітаційний рух у зв ’язку з виборами до австрійського парламенту. «Він став душ ею вічевого р у х у ,— писав Василь К ост ащ ук ,— незмінним агітатором і володарем селянських дум. Слухаючи його, народ хвилювався, вогнем палав або, як дитина, плакав від звору 256

шення. Стефаник відгадував найпотаємніші думки селян, вбирав їх у слова і надавав їм права громадянствам. У 1908 році Стефаника обирають депутатом. Десять років він виконує обов’ язки «м уж ицького посла», захищ аючи селян на найвищ ому рівні у Відні. Новели Стефаника друкують у ча сописах Галичини і Східної України, перекладають російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та інш ими мовами. Про нього пиш уть, його запрош ують до співпраці видавництва, редакції журналів і газет. Від нього че кають нових творів, однак він їх не пише, а з 1904 року навіть ли стування зводить до мінімуму. «Н е може бути, щоб Стефаник — наш, а особливо мій любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза — замовк назавжди», — з тривогою писав М ихайло Коцюбинський автору «Новини» в 1909 році. Творча робота дуже виснажувала письменника. «Кожда моя дрібниця, яку я пиш у,— зізнавався Стефаник,— граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я т ворю ». Про це прекрасно знала дружина і намага лася оберігати чоловіка від стресів. У 1910 році подружжя Стефаників з синами Семеном, Кири лом і Юрком повертається до Русова, у новозбудовану хату. Поважно, з урочистим смутком проводжали стецівські селяни свого захисника і з надією зустрічали народного оборонця меш канці Русова. Звісно, митець і тут усіляко підтримував сільську бідноту. У 1914 році померла Ольга Гаморак, залишивши троє синів. Особисте горе збіглося для Стефаника із загальнонарод ним: почалася Перша світова війна, яка руйнівним колесом прокотилася Галичиною. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника за арештували, проте через кілька днів відпустили. Допомогли статус посла і клопотання Марка Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні, де після тривалої паузи починається другий період його творчості (1 9 16 — 1933) разом з появою оповідань «Діточа пригода» і «М арія». У січні 1919 року в складі делегації від ЗУНР Стефаник бере участь у святі Собор ності України. Він встановлює зв’ язки з діячами науки і куль тури. 3 1919 року його книги видаються в Х аркові та Києві. З нагоди 55-річчя з дня народження Стефаника відбувся урочистий вечір у Львові. «Ані одного такого слова не писав, якого не хот ів написати, і ні одного зайвого слова — сама золота пшениця, якою довгі літа живитиметься народ на добро і на славу, на здійснення своїх і Твоїх великих бажань» , — відзначав у ювілейній статті Богдан Лепкий. Наприкінці 20-х років дедалі частіш е у пресі з ’ являються повідомлення про примусову колективізацію у Східній Укра 17 Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

257

їні, голод, репресії. 1929 року Стефаник відкликає свою кан дидатуру в академіки ВУАН, а 1931 року на знак протесту проти голодом ору в У країні відм овляється від держ авної пенсії, призначеної митцеві радянським урядом у 1928 році. 24 травня 1931 року відбувся урочистий вечір у Львові, при свячений 6 0-річчю новеліста. Надійш ли сотн і телеграм, привітань з усіх усю д; у Галичині і за кордоном опублікували десятки ювілейних статей про ж иття і творчість ювіляра, збірник віршів і спогадів «Д орога». Стефаник не любив ювілеї, та й тяж кий стан його здоров’ я і фінансова скрута не сприяли святковом у настрою. Письмен ник усамітню ється. До багатьох хвороб Василя Семеновича долучається запалення легенів, ш;о стало фатальним. 7 грудня 1936 року Стефаника не стало. Тисячі людей з навколиш ніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу. Всенародним святом стало відзначення 100-річчя з дня наро дження Стефаника. Мітинги, наукові конференції, відкриття пгім’ ятників у Львові, Снятині, Русові, Едмонтоні (Канада); ювілейні вечори в Івано-Франківську, Львові, Києві, Москві, у культурних центрах Західної Європи, а також Канади і Півден ної Америки засвідчили незгасну шану і любов до українського художника слова. Ім’я Василя Стефаника носять Львівська наукова бібліотека і Прикарпатський національний університет.

I І І І І І І І І І І =

Підсумуйте прочитане. 1. З якої родини походив Василь Стефа ник? Де він народився? Яку здобув освіту? 2. Як середовище вплинуло на формування світогляду, естетичних смаків митця? 3. Окресліть коло читацьких інтересів Стефаника. Кого з українських письменників він найбільше любив? 4. Назвіть перші публікації Стефаника. Яким прозовим жанрам він віддавав перевагу? Як він розумів своє покликання? 5. Хто і чому назвав письменника ^володарем селянських д ум »! Розкажіть про діяльність Стефаника як депутата. 6. За що Василь Семенович був заарештований? Що вам відомо про його політичні погляди? 7. На які періоди фахівці поділяють творчість Стефаника? Які його збірки ви знаєте? 8. Чи мав письменник прижиттєве визнання? Аргументуйте своє твердження. 9. Як пам’ять про видатного прозаїка вшановують нині в Україні та у світі?

І і і =

Поміркуйте. 1. Чому процес творчості вкрай виснажував Стефаника? Чому він стверджував: «І все, що я писав, мені боліло»! 2. Прокоментуйте слова Івана Франка, які стали епіграфом до статті про Стефаника. 3. Чи багато творів написав Стефаник? Як ви вважаєте, внесок митця у літературну скарбницю вимірюється обсягом написаного чи іншими критеріями? Якими саме? Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть портрет Василя Сте фаника (с. 253). Чи вдалося художнику відтворити характер письмен-

258

I І

ника? 2. Розгляньте фото Василя Стефаника і Леся Мартовича (с. 254). Якими постають митці на фото? Що їх об’єднувало?

«Буду свій світ різьбити, як камінь» (Василь Стефаник) Перші новели Стефаника вразили читача своєю правдою, а критиків — новаторством. «Й ом у не довелось шукати навман ня дороги, як Ф едьковичеві,— зазначала Л еся Українка,— ні боротись за своє літературне існування, як Кобилянській. Чи то яскравіст ь таланту, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі творчих засобів. Він уміє най простішими засобами справити якнайбільше враженням. Проникливо, тепло зображ ує Стефаник людей, мозолясти ми руками яких створюється і тримається ж иття на землі. Та з особливим душевним трепетом він малює ж інку-матір. Зна менно, ш;о вже в першій новелі «Виводили з села» відтворено невимовне горе матері, яка проводжає сина до війська, серцем відчуваючи, ш;о проидається з ним назавжди. У «К ленових листках^ мати, перемагаючи смертельний біль, співає дітям останню колискову; у «К ат русі» мати, неспроможна допом ог ти єдиній дитині, пііо згасає на очах, за останні грош і купує квіти, ш;об заквітчати їй голову і хоч трохи порадувати хвору. Щ астя (за винятком М ихайлихи з новели «Мамин си н ок ») не зазирає в материну душу. Тяж ка, виснажлива праця забирає в неї силу і здоров’ я, позбавляє радості материнства. Темами Стефаникових творів цього періоду стають показ стрімкого зубожіння селян, еміграція їх на американський кон тинент, страшне лихо цісарської рекрутчини. Шанувальники творчості митця називали його, за висловом Марка Черемшини, «поетом мужицької розпуки*. Досконало знаючи, чим живе покутське село, Стефаник відтворив і нужденне життя селянина, і його прив’ язаність до землі, яку часто доводилося втрачати. Герої його новел — селяни, яких злидні женуть за океан шукати краш;ої долі («Камінний хрест», «Синя книжечка»), ті, ш;о з розпачу пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), ті, що стають рекрутами («Виводили з села»), ті, що у війську вко рочують собі вік («Стратився»). Обираючи сю ж ети з сільського ж иття, Василь Стефаник не обмежувався картинами сільського побуту, для нього голов ним було відтворення духовного світу людини. Іван Франка так сказав про цю особливість Стефаникової творчості: «Ті т рагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душ і, конфлікти та драми, що можуть повторитися в душ і кожного, і власне в тім... їх велика сила, їх натрясаючий вплив на душ у читача». 17*

259

Картини побуту покутських селян слугували для худож ньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої письменник щоразу переживав як власну. Сила цього співпереживання визначила експресіоністичний стиль Стефаникових новел. Е к сп р есіон ізм (від франц. expression) — літературном истецький стильовий напрям м одернізм у, ш;о оф ормився в Н ім еч чи н і на п оч а тк у X X ст о л іт т я , п ер едовсім у м алярськом у середовищ і (о б ’ єднання «М іст » та «Синій вер ш н и к »), проіснувавш и до початку 30-х рок ів. Основний творчий принцип експресіон ізм у — відображ ення за гос треного с у б ’ єкти вн ого світобачення через гіпертроф оване автор ськ е « Я » , н ап ругу й ого п ереж и ван ь та ем оц ій , бурхливу реакцію на дегум анізацію суспільства, розпад ду ховн ості, засвідчений катаклізмами світового м асш та бу — П ер ш ою св іт о в о ю в ій н ою та р ев ол ю ц ія м и . Для е к сп р е сіо н іст ів х а р ак тер н і «н ер в ов а » е м оц ій н іст ь та ірраціональність, ф рагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схи льн ість до контрастування барв, г р о т е ск н іст ь , гіп ер б ол іза ц ія , ви к ор и ста н н я си м в ол ів . Представниками цього напряму в українській літературі були Василь Ст еф аник, Т одось О сьм ач ка , М икола Бажан, Юрій К л ен , М икола К ул іш . Особливості стилю Стефаника зумовлені також його негатив ним ставленням до будь-якої неприродності, штучності, літера турних штампів. Письменник сміливо ламає звичні уявлення про будову оповідання, створює новий в українській літературі жанр короткої новели, позбавленої зайвої описовості, позначеної образністю, лаконізмом розповіді, драматизм якої підсилено перевагою діалога й монолога над розповіддю. Родина Митра, персонаж а новели «О с ін ь », збідніла до краю. Письменник не подає ні опису хати, ні статків героя. Та окремі виразні деталі говорять красномовніш е, ніж ш ирокі описи. Вони розкривають безпросвітні злидні родини, яка дійшла до такого стану, щ о ніяк жити. Авторська «режисура» новели проста і чітка, як маленька драма. Родинні драми, зумовлені соціальними причинами, відбувалися чи не в кожній селянській хаті. Така вже доля трудівника, «щ о де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконат и». До такого висновку дійшов Іван Петрів, персонаж новели «Кленові лист ки». Іван — заробітчанин. Виснажливою працею на чуж их ланах утримує багатодітну родину. Народження четвертої дитини в розпал жнив, хвороба дружини — трагедія для Івана, і він скар 260

житься на самого Бога, що пускає на світ жебраків. Наймитська доля, праця від зорі до зорі на інших, повна залежність від пана, попа, лихваря, голодне животіння — така доля чекає бідняцьку дитину. Ж иття Іванових дітей буде ще трагічніше, бо, крім най митської, вони зазнають немилосердної сирітської долі. Перед смертна пісня матері про кленові листочки, що розвіялися по спустілому полю і ніколи не зазеленіють, сприймається як зловісне віщування тяж кої недолі її дітей. За зовніш ньою ж орстокістю розкривається складна, супе речлива психологія людини, щ о є ж ивим втіленням трагедії народного ж иття. У новелі «К а т р уся » мати докоряє смертель но хворій дочці, що через її лікування родина геть зубожіла. Вслухаючись у слова матері, ми переконуємося, щ о страшні не самі слова, а злиденне життя. Її нарікання — це гіркі роздуми вголос від безпорадності та безнадії. Складне сплетіння реаль ного й умовного як у внутріш ньому ж итті героя, так і в його зовніш ніх проявах характеризує батька Катрусі. Він наказує дочці неодмінно одужати, щ об даремно не пропали грош і, сплачені лікарям. Поступово розкриваючи внутрішній світ персонажа, Стефаник здійснює чудодійне перевтілення — і перед нами постають образи люблячих батьків. Незважаючи на крайню бідність сім ’ ї, мати витратила грош і на квіти, щоб Катруся милувалася ними. Про батьківську любов до дитини свідчить така худ ож ня деталь, як несміливо подане дочці яблуко. Ольга Кобилянська із захопленням прочитала цю новелу. Вражена тим, як образно й просто передав Стефаник любов і біль батьківського серця, письменниця одразу переклала твір і надіслала його до Берліна для друку. Чим зачарувала і врази ла новела Кобилянську? Відповідь знайдемо у палючій душу правді про глибину горя і фатальну безвихідь селянської родини, висловленій до геніальності природно і просто. В основу новели «Н овина» покладено справжню подію, що відбулася в селі Трійця 1898 року. Михайло (в новелі — Гриць Летючий) не міг дати ради з дітьми після смерті дружини, тож вирішив утопити їх. Утопив меншу, Катрусю (в новелі — Доця), а старша, Ґандзя, випросилася. Страшна звістка швидко об летіла навколишні села, не обминула і Русів. Стефаник їздив у Трійцю, розмовляв із сусідами Михайла та його вцілілою доч кою. Листи до Ольги Кобилянської і Вацлава Морачевського про цю подію і є першими варіантами «Н овини», остаточно заверше ної на початку 1899 року і надрукованої в «Синій книжечці». Узявш и за основу новели реальний факт, Стефаник пере осм ислив його як ек сп ресіон іст, поруш ивш и метафізичні питання вини і кари, очищення і спасіння душ і. 261

«Новина» — це вершина художньої досконалості й компо зиційної оригінальності. Тут все незвичне: перенесення розв’ яз ки на початок твору; активна позиція автора, виражена через окличні і риторичні запитання та експресивно-оцінювальні слова («бо коби-то лишень діти, але то ще й біда», «Бог знає, як ті дрібонькі кісточки трималися вкупі»). Новаторство Стефаника одразу зауважив Іван Франка: «Нове, що вносять у літера туру молоді письменники, головно такі, як Стефаник і Коцю бинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти... У порівнянні до давніших епіків (П анаса Мирного, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого) їх можна назвати лірика ми, хоча лірика їх зовсім не суб’єктивна; навпаки, вони далеко об’єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима». Новела починається з р озв’язки: « У селі ст алася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хот ів ут опи ти і старшу, але випросилася». Такий композиційний прийом надзвичайно сміливий. А дж е далі можна було б не читати, тим більше, що в центрі уваги письменника карний злочинець, дітовбивця, отж е, завчасно приречений на осуд і зневагу. Та в тому і надзвичайна сила мистецтва Стефаника, щ о він незри мо, але владно веде нас за собою і, здається, без зусиль переко нує, що так, і тільки так мусив вчинити Гриць Летючий. Наше серце палає праведним гнівом, наш розум вимагає кари, але не Грицеві, а тому невидимому, хто ш товхав його на злочин. Очима Гриця ми дивимося на виснажених голодом дітей; як і його, нас проймає ж ах за їхн є майбутнє; як і він, відчуваємо душевні муки від безсилля. Нетрадиційна композиція новели спричинила й невластиву Стефаникові манеру розповіді — «трьома голосам и», які ек с пресивно змальовують подію. Автор повідомляє читача і про бідування батька за два роки до події, після чого непомітно «передає» слово селу. Голос автора ніби зливається з голосом села і сусідів, щ о без «підказки» й не розпізнаєш його власни ка. Такою «підказкою » є авторські ремарки-уточнення, напри клад: «А тепер усе село про нього заговорило». Отже, про те, коли, як і чого зародився страшний задум батька, розповідає село, а не автор. Кожен із голосів виділений у новелі графічно: автор (« У селі сталася новина...»), село («Т о прийшов він вечером додому та й застав дівчат на печі»), сусіди {«О дного вечера прийшов Гриць до хат и...»). Така форма викладу дала Стефанику змогу відтворити психологічне в тісному зв’ язку з епічним, показати внутрішній світ героя в реальному русі. Х оч 262

у новелі відсутня внутрішня мова, проте розповідь ведеться так, що можна простеж ити зміну психічних станів героя: від легкого роздратування — до душ евних м ук, близьких до божевілля. Гриць живе у крайніх нестатках, тому не в змозі прогодува ти своїх дітей. Прохання Ґандзуні дати їсти дратує його: «То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?..» Спустошена не лише ха та, а й душа персонажів, які в ній живуть. Психічний стан Гри ця прямо не названий, проте зрозумілий із змісту і структури речень з риторичними запитаннями і окликами. Роздратуван ня і досада, зумовлені голодом і холодом, звичні для Гриця. Та настрій його змінюється від прозріння: його діти — ж иві мерці. Він злякався так, щ о «аж піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хт о тяжкий камінь поклав на груди». Страх, щ о заволодів Грицем, насправді породжений не вигля дом дітей, а жахливим наміром убити їх, щ о виник у нього підсвідомо і ліг на груди важ ким каменем. Анафорична кон струкція фрази «важкий камінь на грудях» є немов смисловим ф окусом пси хічн ого процесу. Він не тільки п ов ’ язаний з дітьми — «м ерцям и», а й виконує роль розгорнутого ев фемізму. Гриць навіть у думках боїться назвати страшний намір своїм іменем. Він робить відчайдушні спроби відігнати його від себе, як нечисту силу. М олиться, тікає з хати, бігає по сусідах — все марно. Його свідомість, всупереч волі, «працю є» на здійснення наміру. З кож ним днем вага каменя стає тяж чою . Гриць «почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». Наскрізь пройнятий зло чинною думкою , чоловік уж е не відганяє її. План визрівав. Ма ленька пауза в душевній напрузі. Варить картоплю, годує дітей, одягає і веде на страту. Йде повільно, довго, на горі зупи няється. Побачена річка примусила працювати психіку. Він здригнувся, заморожений рікою , «а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Д оц ьк у». З наближенням до річки Гриць втрачає волю і контроль над собою , що передається видимою м овою почуттів: заскреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Нерви напружені до краю. До душ евних переживань додається й усвідомлення ж ахливої суті задуманого. Важкий камінь перетворюється на довгий во гневий пас, «щ о його пік у серце і в гол ову». Гриць близький до божевілля. Це надає фізичної сили, і він безтямно біж ить, тепер уж е не задихаю чись, до річки. Він готовий і хоче відповісти за скоєне, щоб зняти з душ і гріх: «Я си кари прий маю, бо-м завинив, та й на ш ибеницу!» Напруга спала. Він 263

готовий і хоче відповісти за скоєне. Свідомість його настільки врівноважена й прозора, що він зразу ж задовольняє прохання Ґандзуні не топити її. Спокійний, розчулений та безмежно люблячий. Очевидно, вперше після смерті дружини він був самим собою . Мова його набирає того ніжно-лагідного, туж ли вого відтінку, який буває при прощанні назавжди. Прокльони зникли, натомість з ’ явилися схвильована розсудливість і тур бота за майбутнє доньки. Без досади і гніву радить, як краще повернутися до села, як попроситися в найми дитину бавити. «Гай, іди, бо то н іч »,— переживає батько за доньку, котру щойно мав намір втопити, і для безпеки дає палицю, бо як «надибає пес, та й роздере, а з бучком май безпеш ніш е*. Оце все, щ о Гриць міг дати своїй дитині. У новелі Стефаник не називає ні річки, ні міста. Гриць поспішає заявити на себе, аби прийняти «від панів кару*. Та найвищу кару він визначив собі сам. Скинувши з грудей той страшний камінь, Гриць відчув полегшення. Насправді ж це тільки тиша перед бурею. Ступивши у воду, де лежало тіло його дитини, Гриць задеревів. Вернувся і піш ов до моста, щоб заподіяти собі смерть. Новела сконцентрованого чуття дала змогу прозирнути такі глибини душ і, про які багато людей і не здогадувалося. Елементи імпресіоністичної техніки (видіння, передчуття, плутаний, схвильований, на м еж і потоку свідо м ості монолог) створили психологічну глибину новели. Літературознавець Василь П ахар ен к о дослідж ує у новелі «Новина» психологічні й метафізичні проблеми, застосовані Стефаником реалістичні засоби у формі натяку. Він пише: «Ідея твору в том у, щ о людина для самооновлення, досягнення вічного ж иття мусить убити в собі своє егоїстичне « Я » , щ о прив’ язує її до гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душ і. Дві доньки, котрих він ніяк не може нагодувати, — уособлення самотності чоловіка, який страждає, гине в душ ев ному убозтві, психічній примітивності. Х олод, голод і пустка у Грицевій хаті —І це стан його душ і. Єдине, щ о залишилося ж и вого і світлого в тій хаті, — його доньки. Однак Гриць із ж ахом помічає, щ о й вони поступово мертвіють. Через це герой заж у рився, аж почорнів. Але ходячи по сусідах, Гриць не просить у них допомоги, хліба, не нарікає на голод дітей. Зауважмо: «мертвими» він побачив дітей саме тоді, коли вони жували хліб. Спостерігши мертвіння дітей, батько кинувся молитися, а не добувати їм харч. Стефаник ніби натякає, щ о йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про транс цендентні проблеми. Аби це ще раз підкреслити, автор пока зує, як перед вбивством батько годує їх бараболею. Гриць 264

бачить, що дитячі тіла вже цілком змертвіли («полет іли би з вітром, як пір’я »), мають вагу і ж иві тільки очі (дзеркало душ і), вони «важили би так, як ол ово». Отоді Гриць і вирішує врятувати ті ш;е ж иві очі своїх дітей (душ і) від остаточного змертвіння. Він вирішив утопити їх. Це відбувається вночі, все довкола залите місячним сяйвом, на долині розстелилася ріка, «як велика ст руя живого срібла» . Батькові, ш;о «йш ов довго лу гами та став на горі», робиться неймовірно страшно і важко, «якийсь довгий огненний пас пече його в серце і голову». Звернімо увагу — зовсім нереалістична деталь: не можна, йду чи «довго лугами», «стати на горі». Насправді йдеться про по долання гори себелюбства у душ і героя, про вершинний Закон буття, який Гриць має виконати. Тут пригадується, як Франц Кафка пояснював свій погляд на смерть: «Н аш им рят унком є смерть, але не ця». Бо фізична смерть не є справжньою. Звільняє людину лише смерть нашого фальшивого «Я ». Те ж саме твердить і євангельська ідея про друге народження — не від тіла, а від Духа. Власне, про це йдеться в новелі. Чому ж Гриць відпускає старш у дочку? Очевидно, автор наголошує, ш;о людина вільна вибирати таке ж иття, якого сама прагне, — чи духовну, чи матеріальну його площину. Камінь спадає з грудей Гриця, бо він виконав веління своєї совісті, вічний За кон. Він іде віддаватися в руки людського правосуддя, щоб че рез терпіння, покуту очистити свою змертвілу, вбогу душ у». «М алесенькою трагедією у сіх хлопів на світ і» назвав Стефаник «Синю кни ж ечку». Бездоганно володіючи мистецьким даром худож ніх узагальнень, Стефаник відтворив душ у селя нина, розчавлену, пош м атовану владою н ової систем и капіталістичної експлуатації — варварської, безсором ної, ж орстокої, але об ’ єктивно неминучої. Відсутність соціальної й політичної самосвідомості робить героїв Стефаника неспро можними не тільки змінити, а й хоч якоюсь мірою протистоя ти йому («Засідання», «Л и ст», «С уд», «П алій»). «Я к коротко, сильно і страш но пише ця людина» (М аксим Горький) Назву другій збірці Стефаника дала новела «К ам інний х р ест ». Цей твір сконцентрував у собі все те, що бачив і пережив письменник, проводжаючи односельців у далекі світи, спо стерігаючи за сотнями заробітчан на Краківському вокзалі, об стоюючи їхні права і вболіваючи через те, що не може зарадити горю людей, яких злидні й недоля виганяли з рідної землі. Н овела «К а м ін н и й х р е с т » (1 8 9 9 ) — видатне явище української новелістики. У ній події максимально згущені, ха рактери персонажів Потрясають своєю драматичною силою. 265

Худож нім відкриттям новеліста було, за словами Івана Д енисю к а , «м онум ент альне м ислення у формі м ініат ю ри», відкриття потуж ної енергії слова, за допом огою якого ма люється світ у краплині води. «Я писав тому, — зізнавався митець, — щоб струни душ і нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Б ет ховен а ». Ц ією елегійною і драматичною мелодією ж иття пройнята новела, в центрі якої — прості селяни, хлібороби, наймити, змальовані в річищ і поетики експресіонізму. Вони мислителі, люди душ евно багаті, щ ирі, доброзичливі, які своїм криком душ і оповідають світові про нещастя, що випали на їхню долю. Ід ея новели — у животворній любові автора до народу, сп івчутті знедоленим, оп тим істичній вірі в їхній стоїцизм , духовну велич. Не випадково новелами Василя Стефаника захоплювався М аксим Г орьки й: «Я к коротко, сильно і страшно пише ця людина... Для худож ника важливі не слова, а факти, не міркування, а образи f>. У новелі автор торкнувся драматичної теми: зубожілі селяни у пошуках роботи масово виїжджали до Америки, мріючи знай ти в далекій країні щастя. Масова еміграція західноукраїнських селян набула такого розмаху, що лякала європейців, адже із Га личини на початку X X століття емігрували 554 тисячі українців. Мовою художніх образів Василь Стефаник висвітлив причини цього явища: «Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан». Явище еміграції трудівників новеліст пов’язував з трагедією нації: «Таже еміграція свідчить о такій безграничній темноті народу, о такій малій силі нації, о такій подлій інтелігенції, що луснути можна з лютости... Ж інки на лавах третього класу жовті як віск, зелені як трава, задихаються як мухи, мужики плачуть та й кажуть, що не русини ми, а цигани вже. М оре сліз, пекло ціле муки!» Спостереження за емігрантами на Краківському вок залі стали імпульсом до написання «Камінного хреста». Через Краків «гуркотіли вагони з галицькими емігрантами. Там у вок зальних почивальнях він побачив пекло. Народ, вирваний ніби де ревина з ґрунт у, в’янув на міському плитті, а з чорного, обірва ного коріння Стефаникові в душ у сипалася русівська земля» (Дмитро Павличко). В основу новели покладено справжні поді в рідному селі письменника. Штефан Дідух (у творі — Іван) емігруючи до Канади, поставив камінний хрест, який і нині стоїть на найвищому горбі в Русові. Щ е одним прототипом обра зу Дідуха був селянин Русова Іван Ахтемійчук. Новеліст брав сю жети з життя, підносячись до глибоких художніх узагальнень Він писав свою новелу з великою любов’ю до народу. Суб’єктив не авторське начало відбиває гуманістичну концепцію новеліста 266

який, за словами Дмитра Павличка, «звалив собі на плечі камінний хрест великих страждань народу і виніс його високо на гору свого мистецтва, щоб усі бачили знак великого смутку . М іж предм ет ні паралелі. Темі еміграції українських селян присвят или свої твори росій ськ и й прозаїк Володимир І К о р о л ен к о ( «Б ез я з и к а » ), польська поет еса М арія І К онопніцька ( «П ан Бельцер у Бразилії» ). У підзаголовку Стефаник визначив жанр твору — «студія», підкреслюючи цим художній задум: представити читачеві на основі ретельно вивчених фактів картини буття народу — помисли, надії, сподівання. Для втілення свого задуму новеліст вдається до своєрідної сю ж етно-ком позиційної організації тексту, оперуючи водночас поетикою експресіонізму. Передусім, художник у центр своєї картини ставить самосвідомість людини, інтуїтивне осмислення нею дійсності, підвищ ену емоційну наповненість образів, змальовуючи «крик д у ш і», розпуку, відчай. Літературознавці помітили, що стильова палітра новели співзвучна з картинами французького худож ника Едварда М унка «К рик», «Мадонна». Експресіоністськими фарбами у новелі Стефаника зображуються образи-символи «своєї дороги», «свого світ у», «свого слова», «свого каменя», «свого хрест а». За жанром «Камінний хрест» — центрогеройна новела, адже всі події обертаються навколо долі головного персонажа — Івана Дідуха. Іван Франко назвав Стефаника «абсолютним паном фор м и», цю витонченість структури прозаїк продемонстрував у но велі «Камінний хрест». Вона складається з семи частин. Експо зиційним є перший розділ, в якому розкривається передісторія героя. Колишній наймит-сирота, прийшовши з війська, застав лише розвалену хату і «букату (шматок, кусень) горба, щонайви щого і щонайгіршого над усе поле». Все життя Іван важко труди вся і вирощував хліб на цьому піщаному горбі, втратив здоров’ я, став калікою, але не розбагатів. Якщ о попередники новеліста по чинали свою розповідь, представляючи статичний портрет персо нажа, то Стефаник відзначає тільки окремі портретні деталі, які стимулюють читача в уяві домалювати образ. Тяж ку працю Івана у першому розділі відтворено за допомогою образу напру жених жил. Коли селянин тяг віз зі снопами, «то однако і на коні, і на Іванові жили вист упали». У фіналі новели через порт ретні деталі («Він ішов зі старою, згорблений, у сивім одіянню і щ охвилини танцював польки») зображ ується спрацьована людина. Новеліст писав, що образ Дідуха уособлює душевну красу, прибиту бідністю, «сльози і криваві крики народу». Герой Стефаника уподібнюється міфічному Сізіфові, якому судилося вічно котити камінь на гору. Як ви вже знаєте з 8 кла су, Сізіфів камінь щоразу падав з вершини вниз, а він починав 267

важ ку працю знову і знову. Вражає в новелі експресивна картина, коли Іван, запрягш ись разом з конем, тягне навантажений віз на гору, пе ретворюючись в одне ціле, стає сим волом каторж ної праці селянина, який, надриваючись, не може виби тись із злиднів. П ром овистим є прізвисько героя новели — «Переломаний», яким наділили Івана одно сельчани, бо внаслідок сізіф ової праці ходив згорбленим. Змучений і виснажений, він нагадує суцільний мозоль, але, долаючи біль, вранці зводиться з постелі, щоб продовж у є. Голяковський. вати свою працю. Х оч разом з Іваном Фронтиспіс до росій тяж ко працюють і дружина, і діти, ського видання творів сім ’ я не може забезпечити себе. Стефаника Висвітлення внутріш нього світу Івана, його думок, скарг, нарікань на ж иття змальовано через нагнітання динамічних образів, експресивних переживань, що виявляють глибини психіки персонажа. Діалогізм визначає характер розповіді новели. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішнє єство героя, промовляє його голосом: то Іван опові дає сам собі, то немов сповідається комусь інш ому, аби з ’ ясува ти причини, щ о змусили його з родиною емігрувати за океан. Отже, експозиція новели вмотивовує причини вибору Івана Дідуха, який не вистояв перед домаганнями синів та ж інки, продав господарство, став перед ґаздами села і щемливо відчув свою драму, немов «каменів, бо слова не годен був зговорит и». Зав’язка новели — у словах Івана: «Д я земля не годна стільки народу здержати та й стільки біди вит римат и». Р озповідач відтворю є образ Івана п о-ек сп ресіон істськ и монументально, використовую чи світлотінь: «Н е раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горба разом далеко на ниви. П о т их нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував своїм пальцем на свою тінь і говорив горбові: — Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то м ус родити хл іб!». При цьому Стефаник застосовує внутріш ню фокалізацію: світ передається через сприймання героя. Особливу худож ню функцію відіграє образ каменю, за яким спостерігає Іван біля річки, відчуваючи його внутрішній стан: камінь тяж кий та бездушний, блимає «мертвими блисавками, відбитими від сходу і заходу сонця». У такій ситуації Дідух особливо госїр о відчуває не тільки свою 268

органічну єдність з природою, а й відчуженість від неї перед катастрофою, щ о наступає на його родину. Проте величним, розумним, щедрим душ ею зображ ується Іван і в епізодах з односельчанами, яких зібрав перед від’ їздом до Америки в себе вдома, аби навіки попрощ атися. П сихо логічний малюнок образів селян виразний і промовистий. Р оз повідач побутовими етнографічними деталями, відтворенням звичаїв, мовлення персонажів зумів глибоко висвітлити пси хологічну драму людини. При цьому далекий край Іван Дідух порівнює з могилою. Він палко любить свою землю, працю на ній, коня, навіть горб: «Аді, стою перед вами і говорю, а тат горб не виходит ь з голови. Таки го вижу, та й умирати буду, та й то буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав, та й на ніж забув-єм, силу-м мав, та й на ніж лишивем ». Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скл і». Образ сльози є багатозначним у контексті худож ньої картини світу: вона символізує чисту душ у героя, водночас горе, безнадію, невідомість майбутнього. Експресіоністський малюнок увиразнюється епізодом прощання Дідуха з дружиною перед односельцями. Іван ніби збирається на смерть, тому ставить кам’ яний хрест, немов зажи во ховає себе. «Хотів-єж кілько пажнєтки по собі лишити», — зізнається він гостям. Дідухові стало легше на душі від того, що розповів землякам про наболіле, а вони пообіцяли доглядати той хрест. Іван вірить, що пам’ять про нього не зникне безслідно і не розвіється, як ті кленові листочки по полю. Туга охоплює старо го Михайла, який, проживши вік, підсумовує своє життя піснею про загублені літа, які вже не вернуться. Так розповідач витво рює екзистенційний вимір людини та Гі життя, порушуючи питання буття і смерті, влади землі над людиною. Назва новели «Камінний хрест» — символічна і неоднознач на. По-перше, Іван Дідух спорудив масивний кам’ яний хрест на піщаному схилі як пам’ ятник, як спогад про себе — вічного тру даря на землі. По-друге, кам’ яний хрест нагадує могилу, яка асоціюється у персонажа з еміграцією, де помирали сотні пересе ленців. По-третє, Іван Дідух уподібнюється до Ісуса Христа. Отож свого героя Стефаник підносить до вселюдських вимірів: простий хлібороб несе свій хрест на Голгофу людськості. Експресією позначені й інші епізоди, зокрема надривне про щання Івана з Михайлом {«Ловилися за шию, цілувалися, били кулакажи в груди і в стіл і такої своіж заржавілиж голосож туги завдали, що врешті не жогли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой М ихайле, приятелю!»). Через поетику екс пресіонізму передається крик душі героїв, коли рільники поба чили Дідухів у «панському одязі», що відчужував їх від селян. 269

К ульм інацією новели є епізод танцю , який зображ ено по-експресіоністськи виразно. Через підтекст відтворюється психологія персонажів: «Люди задерев’яніли, а Іван тормосив жінкою, як би то не мав пустити її з р ук ». Немов на гору ви йшло підсвідоме, інтуїтивне начало, герої відчули духовну кризу, щ о безпощадно насувається на них. Матеріальний світ, зокрема хата, персоніф ікується: «Я к виходили назад до хати, то ціла хат а заридала. Я к би хмара плачу, що нависла над селом, прорваласяі>. Світ та його антигуманні закони наступа ють на село, змінюючи його спосіб життя. Р озв’язка новели відбувається у сьом ому розділі, коли герої вирушають із села. Іван зупинився і, побачивши свій кам ’ яний хрест, сказав дружині: «Видиш, стара, наш хрест ик? Там. є вибито і твоє наймено. Н е бійси, є і моє, і т воє*. Отже, Іван Д ідух став символічним втіленням драматичної долі галицького селянства на зламі X IX — X X століть, уза гальнював характерні явища буття народу, його пош уки щ ас тя. Щ об змалювати таку епохальну тему, новеліст вдався до стильової манери експресіонізму, проектуючи картину світу через призму експресії, нанизування вражень про світ, яскра вої образності. Творчість Василя Стефаника піднесла українську літерату ру до св ітови х верш ин. П ередусім , й ого твори сповнені національного колориту і написані, за словами Івана Ф ранка, крізь призму чуття і серця. А втор порушив загальнолюдські проблеми буття, оригінально інтерпретував на українському ґрунті вічні образи і сю ж ети, пов’ язані з міфічними, архаїчни ми та біблійними образами. Його новели, написані в річищ і експресіонізму, мали і мають великий вплив на читача. Це свідчить не тільки про національне, а й світове значення творчості Василя Стефаника.

І І I І ї

Підсумуйте прочитане. 1. Що ви знаєте про еміграцію українців до Америки на межі X IX — X X століть? 2. Яку тему порушив автор новели «Камінний хрест»? Чи є ця тема злободенною у наш час? 3. Які причини еміграції висвітлив прозаїк? Що лягло в основу новели? Хто прототипи образу Івана Дідуха? 4. Схарактеризуйте жанрові ознаки і сюжетні елементи твору Стефаника. 5. Яка ідея новели? Розкрийте смислове наповнення образу камінного хреста. Поміркуйте. 1. Чому Іван Денисюк назвав новели Стефаника «монументальним мисленням у формі мініатюри»! 2. Що збли жує образ українського хлібороба з міфологічним Сізіфом? 3. Яким мотивом образ галицького селянина співзвучний з обра зом Ісуса Христа? Конкретизуйте відповідь цитатами з твору. Аналізуємо твір. 1. Що вас вразило в новелі «Камінний хрест»? Визначте її проблематику. 2. Яким ви уявляєте Івана Дідуха?

270

Опишіть словесно його портрет. 3. Що вам відомо про минуле героя? Чим зумовлена любов Івана до «піщ аного гор ба »! 4. За до помогою яких художніх деталей підкреслюється бідування сім’ї селянина? Схарактеризуйте вчинки Дідуха, мовлення як форму вираження психіки героя. 5. Які риси характеру головного персо нажа вам імпонують, а які — ні? Свою відповідь обґрунтуйте. 6. Дайте заголовок до кожного розділу новели. 7. У чому виявляється експресіоністська поетика новели Стефаника? М и ст ец ьк а скарбниця. 1. Розгляньте гравюру Д . Л а зар ен к а «Камінний хрест». Який епізод новели проілюст ровано? Хто з персонажів постає перед вами? Якими засобами художник пе редав експресію, динаміку новели? 2. Проаналізуйте фронтиспіс Є. Голяк о в сь к о го (с. 268) до російського видання творів Стефаника. Яку новелу проілюстрував художник? Опишіть змальований епізод, викори стовуючи цитати з тексту. Які симво ли є на фронтиспісі? Поясніть їх значення.

І І I I I

Творча робот а. Інсценізуйте і зіграй те у класі одну з частин новели Д. Лазаренко. Камінний « Камінний хрест *. Яку мізансцену ви хрест. Гравюра. 1970 оберете? Яка музика супроводжуватиме вашу гру? Який ритм вистави оберете? Словесно намалюйте свій образ. За потреби залучіть до інсценування однокласників.

«Л юдський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові» (В асиль Стефаник) Новелою «Д іточа пригода» Стефаник перервав своє творче мовчання. Незважаючи на тривалу перерву, особливості твор чого стилю Стефаника не змінилися. Він так само лаконічний, правдиво-щ ирий, уваж ний спостерігач ж и ття, віртуозний худож ник півтонів, м істких метафор і символів. Новий час зумовив і нові теми: лихоліття Перш ої світової війни («Д іточа пригода», «Вона — зем ля»), пробуджені революцією 1918 року та утворенням ЗУНР, сподівання українців на об ’ єднання у своїй національній державі («М арія ») та поразка борців за державну незалежність («С и н и »). Панораму народного горя, спричиненого Перш ою світовою війною , письм енник передав через відображ ення образу суспільних обставин. Батальних сцен немає в ж одній новелі, проте «присутність» війни відчувають усі. Передчасно ста ріють дорослі, ш видко доросліш ають діти. Позбавлені дитин 271

ства, бліді й хирляві, вони стають свідками неприродної смерті св оїх матерів («Д іточ а п р и год а »), безпритульні, голодні, блукають вулицями («Ш кіл ьн и к »). Одна мить — і долю дітей знівечено («Д іточа пригода»). Падає мати, скош ена кулею австрійського жовніра. Зібравши останні сили, ж інка просить сина взяти за руку маленьку сест ричку і стеж кою попід лісом вести до дядька. Ніч. Недалеко лінія фронту. Свист куль і гуркіт гармат. Вбита мати і двоє маленьких дітей серед поля, які чекають ранку. Щ ось моторош но-жахливе є в тому, щ о діти не усвідомлюю ть ні свого становиш;а, ні смерті матері, ні самої війни. Все це для них — пригода, та за дитячою пригодою автор простеж ує соціальнопсихологічні закономірності воєнного часу, цим самим підси люючи трагізм знедолених дітей, їхню приреченість на ж иття, сповнене тривоги і горя. Естетичним ідеалом письменника стає активна особистість, свідомий борець за національне визволення, ж інка-м ати. Якш;о в новелах першого періоду («К атруся», «Сама-саміська», «Святий вечір», «Л ан», «Кленові л и стки ») ж інка повністю залежала від обставин, то в повоєнних творах («М ар ія », «В ов чи ц я », «Дурні баби») вона скидає з себе тягар минулого, сама впливає на обставини. «М а р ія » — перший твір, написаний після багаторічного мовчання Стефаника, який не тільки підтвердив стильову досконалість письма, а й відкрив невичерпний запас худ ож нього арсеналу прославленого митця. Соціальна змістовність худож нього матеріалу, пов’ язаного з ж иттям села, постійний натиск суспільних ідей і пристрастей спонукали письменника знаходити соціально-національне п ід ґр ун тя , нові п си х о логічн і з в ’ язки і стосун к и м іж персонаж ам и. Це дало новелістові змогу не розповідати про війну, а відтворювати її в індивідуальному сприйнятті. Ж иття Марії подано в трьох часових вимірах: тепер — тоді — тепер. Тепер — війна руйнує селянські господарства, сіє горе і смерть: «Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розлягався змією по синьому небі і шукав щілин у блакиті від крові. За їі плечима дрижали вікна за кожним гар матним громом. А може, там і їі сини, може, вже закуталися в білий рант ух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіт и». Тоді — Марія була ш;асливою дружиною, бо «чоловіка мала дужого і милого», і ш;асливою матір’ ю, бо синів «родила міцних і здорових, як ковбки». Доглядала своїх хлопчиків і пишалася ни ми. Не знала втоми, не боялася труднош;ів і перешкод. Та й чого їй боятися? «Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона 272

була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа Діти виростали, формувалася їхня громадянська свідомість, також гартувалася воля матері. Довідавшись, що синів її заарештовано у Львові за бунт, Марія сіла в потяг, який «так біг і летів до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце*. Тоді впер ше героїня пройнялася гордістю за те, що сини зробили ІТ рівною зі всіма, і за те, що народ «збирався їх розумом добувати му жицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах». Марія зазнала мук, коли в ніч перед відходом синів на війну «сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до схо ду сонця і — в той час посивіла». Інстинкт матері підказав їй врятувати хоч одного, найменшого, від смерті; погрожувала заподіяти собі смерть, якщ о він піде воювати. Але непомильний материнський інстинкт підказав їй, що так діючи, втратить синів назавжди. Опритомнівши, вона побігла, аби наздогнати старших і відіслати з ними найменшого, бо Україні потрібні її діти. Х оч як Марія любила синів, та виявилася здатною до само пожертви в ім ’ я високої мети — незалежної України. Тепер — з далекої мандрівки спогадів у теперішнє ж иття повернув Марію прихід козаків, яких ж інка зустріла упере джено і люто. Не сумнівалася: прийшли катувати і грабувати. Так уж е було, коли жовніри примушували її топтати портрет Ш евченка: « Я його сховала в пазуху, а вони троїли тіло пуга ми, що й не пам’ятаю, коли пішли з хат и ». Правду Ш евченка, за яку боролися її сини, Марія не дасть на наругу. Хай навіть її вб’ ють. Та козаки, як і її сини, шанують Ш евченка, несуть його слово народу. Кобзарева пісня кличе єднатись. Слухає спів козаків Марія — і внутріш нім зором бачить возз’ єднану Україну. «Блискот ять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Н апереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вк упі». Портрет Ш евченка, його пісня, могила — деталі, щ о вирос тають в образи-символи дивовиж ної наснаги. Через них відтво рено споконвічну мрію українського народу про возз’ єднання. Людська доля Марії для письменника — це один із коренів могутнього дерева, ім ’ я я ком у— народ. Від землі, де народи лись і утвердились моральні орієн ти р и , аж до ви сок ого патріотизму й усвідомленого почуття національної гідності — такий ідейно-смисловий стрижень образу Марії. Ж інка-мати в повоєнній творчості Стефаника приймає на себе удари долі, втручається в ж иття, намагається протистоя ти обставинам, або й змінити їх. Стара Вережиха з новели «М ат и» стає грізним і невблаганним суддею єдиної дочки, к о тра в час воєнного лихоліття розгулювала з офіцером, одерж у 18

Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

273

ючи від нього подарунки, награбовані у селян. Безчестя, що лягло страшним тягарем на старих батьків і дитину Катерини, можна спокутувати тільки смертю. Таку кару і визначила доньці мати. Образ Вережихи віддзеркалює народні ідеали справедливості й честі, морально-етичні норми людини, що складалися віками. Проблема існування людини в часі — невловимому, реаль ному і безперервному — своєрідно виріш ується Стефаником у новелі «Р оса^. Взаємозв’ язок часів і поколінь, відповідаль ність людини за свої вчинки перед сучасниками і нащадками, уявлення про історію людства як про безперервний ланцюг часу — така світоглядна концепція письменника в осмисленні становищ а людини у св іт і, у п отоц і часу. Ф іл ософ ськ и х узагальнень новеліст сягнув через образ роси, що символізує буття людини як частки природи і всесвіту, роси як цілющ ої води, що забезпечує безперервність і вічність ж иття. П исьмен ницькі позиції Василя Стефаника міцні й надійні. Це — підсу мок його чесного і прямого ш ляху в ж итті й мистецтві, кровної єдності його долі з епохою і народом, натхненного і ж ертовно го служ іння Правді й Красі. П ідсум уй т е прочитане. 1. Яким жанрам віддавав перевагу Василь Стефаник? 2. Яку авторську назву дав письменник жанрові короткої новели? 3. У якому творі Стефаник сформулював своє мистецьке кре до? 4. Які основні риси стилю новел Стефаника? 5. Дайте визначення експресіонізму, назвіть його представників. Яким чином виявлявся експресіонізм у творах Стефаника? 6. Що об’єднує персонажів новел Стефаника першого періоду творчості? 7. Що змінилося у творчості письменника другого періоду: тематика чи мистецька форма? 8. Які поезії у прозі створив Стефаник? Які особливості цього жанру? 9. Як розкрито образ жінки-матері в новелістиці митця? 10. Які засоби творення характеру Гриця Летючого використав автор новели «Новина»? Як у цій новелі вирішено проблему вини і кари? 11. Які символи використано в новелі «Камінний хрест»? 12. У яких новелах Стефаника зображено учасників визвольних змагань? 13. Хто є символом волі України, її нескореності в новелі «Марія»?

❖ І і І І І і І І і і

П ом іркуй т е. 1. Чи можете ви уявити на місці Гриця Летючого Івана Дідуха? Чи міг би він вчинити так, як Гриць? Обґрунтуйте свою думку. 2. Наведіть приклади застосування експресіоністичної та імпресіоністичної поетики у творах Стефаника. 3. Поясніть, як ви розумієте слова Стефаника, що приступити ближче до своїх героїв — означає «спалит и себ е». Який вислів Івана Франка ви можете навести на обґрунтування своєї думки? 4. Як символіку білого кольору застосовує в новелах Василь Стефаник? Навеїдіть приклади. 5. Чи відчуваєте ви у творах Стефаника авторську позицію? За допомогою яких засобів її висловлює письменник? 6. Яке значення мало документальне підґрунтя новел Стефаника і як письменник опрацьовував факти з життя? Яке завдання він

274

ставив перед собою: точного відтворення чи символічного узагаль нення? Наведіть приклади. 7. Чому Стефаника називають майстром соціально-психологічної прози? 8. Яких українських письмен ників, що творили соціально-психологічну прозу, ви знаєте? 9. Які риси уподібнюють новели Стефаника з міні-сценаріями? 10. У чому полягає світове значення творчості Василя Стефаника?

Аналізуємо твір. 1. Сформулюйте тему новели «Новина». 2. Про І І I І I І =

аналізуйте особливості сюжетно-композиційної побудови новели. 3. За допомогою яких образних засобів відтворює Стефаник стан афекту Гриця Летючого? Порівняйте зовні впорядковані, продумані дії і внутрішній хаотичний монолог персонажа. Розкрийте символіку каменя, дитячих очей, гори, води у новелі. 4. За допомогою яких художніх засобів досягнуто лаконічної повноти картини життя головного героя? 5. З’ясуйте роль розповіді «трьома голосами» у новелі. 6. Чим вразила вас новела «Новина»? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Б у к с а І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Сте фаника. — К ., 1996. В а с и л ь С т е ф а н и к — художник слова. — Івано-Франківськ, 1996. Г н і д а н О. Василь Стефаник: життя і творчість. — К., 1991. « П о к у т с ь к а т р і й ц я » й літературний процес в Україні кінця X IX — початку X X століть. — Дрогобич, 2001. Т к а ч у к М. Оповідний світ новел Василя Стефаника крізь приз му експресіоністської поетики / / Т к а ч у к М. Наративні моделі українського письменства. — Тернопіль, 2007.

Перевірте себе. І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

І I І І І І І I I І І І І І І І I І і

18*

1. Василь Стефаник народився: а) на Львівщині; б) на ІваноФранківщині; в) за Закарпатті; г) на Буковині. 2. Вкажіть, про кого з героїв Стефаника сказано: «Був дивний і з натурою, і з роботою»: а) Максим із новели «Сини»; б) Гриць Летючий з новели «Новина»; в) Іван Дідух з новели «Камінний хрест»; г) Іван із новели «Кленові листки». 3. Стефаник був студентом університету й факультету: а) Віденського, філософського; б) Львівського, філософського; в) Краківського, медичного; г) Чернівецького, філологічного. 4. Стефаник познайомився з письменниками Наддніпрянщини: а) на своєму ювілеї; б) під час перебування в Кракові; в) на відкритті пам’ятника І. Котляревському; г) під час приїзду до Києва. 5. Перша книжка новел Стефаника вийшла друком: а) 1890 року; б) 1895 року; в) 1899 року; г) 1900 року. 6. Новела «Камінний хрест» має кінцівку: а) головний герой плаче; б) головний герой танцює; в) головний герой каже: «Не бійся, є і моє, і твоє»; г) дружина головного героя плаче, упавши на поріг хати.

275

7. Слова «Ц я земля не годна ст ільки народу здержати і ст ільки біди витримати» належать: а) Івану Дідуху; б) односельцю Іва на Дідуха; в) Грицю Летючому; г) Марії з новели «Марія». 8. Смерть рекрута описано у новелі: а) «Роса»; б) «Стратився»; в) «Сини»; г) «Марія». 9. Монолог Гриця Летючого з новели «Новина» виявляє риси: а) реалізму; б) експресіонізму; в) імпресіонізму; г) екзис тенціалізму. 10. Темою новели «Діточа пригода» є: а) стосунки в дитячій грі; б) діти на війні; в) врятування дітей від пожежі; г) загибель дітей у річці.

11. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Василь Стефаник працював у жанрах: а) оповідання; б) повісті; в) новели; г) лірики; ґ) поезії у прозі; д) етюду. 2. Перу Стефаника належать твори: а) «На камені»; б) «Новина»; в) «Стратився»; г) «Сміх»; ґ) «Сини»; д) «Камінний хрест». 3. Василь Стефаник працював у літературному напрямі: а) реа лізму; б) романтизму; в) експресіонізму; г) символізму; ґ) імпресіонізму; д) футуризму. 4. Факти про життя покутських селян кінця X IX століття лягли в основу творів: а) «Осінь»; б) «Новина»; в) «Стратився»; г) «Си ни»; ґ) «Камінний хрест»; д) «Роса». 5. Жіночу долю відображено у новелах Стефаника: а) «Моє слово»; б) «Мати»; в) «Марія»; г) «Катруся»; ґ) «Камінний хрест»; д) «Сини». 6. Індивідуальному стилю Стефаника притаманні риси: а) глибока образність; б) лаконізм вислову; в) уривчастість фрази; г) вира ження незримого через зриме; ґ) експресія почуттів; д) оп тимізм.

III. Доведіть або спростуйте тезу: «Творчим кредо Василя Стефаника є його слова: «Б уду свій світ різьбити, як камінь. Слово своє буду гострити на кремені м оєї душ і».

Леся Українка (1871— 1913) Промінням ясним, хвилями буйни ми, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова! {Л еся Українка)

«Л есю У країнку — славетну й улюблену письменницю нашого на роду, феноменальну ж інку у світовій культурі — можна схарактеризувати її ж поетичним образом — «світло нагірне». Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю й вселяло віру й надію в її духовні сили» {Іван Д енисю к). Леся Українка виявила свій геніальний дар у різних іпостасях: поетеса, драматург, критик, публіцист, прозаїк. Одна з найяскравіших представниць україн ського модернізму, вона, водночас, була тою , ш;о «наново з незнаною досі силою і елеганцією форми нав’язала нитку літе рат урної традиції, обірвану в 1861 році» {Дмитро Д онцов). «Н а ш лях я вийшла ранньою весн ою » {Л еся Українка) Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач-К вітки) народилася 25 лютого 1871 року в м істі Звягелі (тепер Новоград-Волинський Ж итом ирської області) у дворян ській родині. Її батько Петро Антонович Косач був юристом, головою з ’ їзду мирових посередників. Ольга ДрагомановаКосач — мати Лесі Українки — уродженка Полтавпі;ини, була ж ін кою особливою. Перша в Україні ж інка-ж урналістка, пер ша ж інка-академік, вона писала поезію, прозові твори, драми, критичні статті. Справжня патріотка, високоерудована осо бистість, людина принципова і здатна на самопож ертву — такою була мати Косачів, ш;о прибраним літературним ім ’ям (Олена Пчілка) підкреслила ще одну прикметну рису своєї вдачі — п рацьовитість. К ультивована в ук раїн ськ ій дво рянській сім ’ ї, ця риса стала чеснотою усіх її ш ести дітей (двох синів та чотирьох дочок), особливо — Лесі. Приклад матері був найбільшим виховним стимулом. Переведення Петра Косача по служ бі зробило постійним місцем проживання родини село Колодяжне неподалік міста Ковеля. Саме там минули дитинство і ю ність Л есі. Чарівна природа Волині, атмосфера доброзичливості й лю бові, що 277

Будинок-музей, у якому меш кала родина Косачів. НовоградВолинський Житомирської об ласті. Перша половина X IX ст.

Кімната Лесі Українки у меморіальному будинку в селі Колодяжному на Волині.

панувала в сім і, національне виховання — ось основні чинни ки формування характеру майбутньої письменниці. Леся була другою дитиною в сім ’ ї. Її особлива дружба зі стар шим братом Михайлом (у літературі відомим під псевдонімом Обачний) спричинилася до появи одного з косачівських родин них неологізмів — «М иш олосіє». Так одним іменем називали їх за нерозлучність, спільність інтересів і повне взаєморозуміння. Ці почуття брат і сестра плекали упродовж усього життя. Підго товка Михайла Косача до вступу в гімназію посприяла Лесиному вивченню стародавньої історії, грецької і латинської мов. З ран нього дитинства Леся любила музику, захоплювалась грою на фортепіано. Перешкодою в досконалому опануванні музичним мистецтвом стала застуда. З десятирічного віку Леся почала важ ко хворіти. Туберкульоз уразив спочатку кістки, потім легені, а наостанку — нирки. Хвороба закрила дівчинці двері до школи, завадила повноцінному спілкуванню з улюбленим другом — піаніно. Жаль з цього приводу сповнює рядки Лесиної елегії «До мого фортепіано^. іж предмепіні паралелі Всебічне мистецьке обдарування поетеси ставить Лесю Українку поряд із найбільшими геніями всіх часів. Її сест ра Ізидора К осач згадувала: «Л е ся мала неабиякий хист до малювання і музики... Грала во на гарні класичні речі або народні українські пісні, у вико нання яки х вкладала багато душ і і почуття. А часом навіть грала якісь свої власні імпровізації». Улюбленими композиторами Лесі Українки були Чайковський, Ш опен, Ш уман, Бет ховен. Щ ира шанувальниця творчості М и к о ли Лисенка, вона часто виконувала його інструментальні етюди і народні пісні в обробці митця. З інструментів Леся 278

і І I =

Українка виділяла фортепіано і орган. Н а переконання М аксима Р и л ьськ ого, у «Лісовій пісні» «найсильніш е виявилася одна з основних рис Лесиного світ овідчування і Л есиної творчої манери — м узикальніст ь». Самоосвіта, феноменальні здібності до мов, широке коло худож нього та наукового читання зробили Л есю Українку однією з найпередовіших постатей свого часу. Метафорично ха рактеризуючи освітні шляхи Лесі Українки, дослідник Іван Д енисю к називає три університети, в яких вона вчилася — волинський, домашній і сільський; київський, теж домашній, але з культурою великого міста; врешті «школою і х р а м о м була для неї «чужа і рідна» хата в Софії — домівка дядька, Михайла Драгоманова. Зі свідомої волі Олени Пчілки підвалини освіти були дані всім дітям родини Косачів рідною мовою. Одночасно плекалася повага і любов до інших мов, з яких Леся зокрема зна ла російську, французьку, німецьку, італійську, англійську, грецьку, латинську, польську, болгарську. Вона починала вивча ти шведську та іспанську, а також грузинську. Знання десятка мов відкрило їй доступ до скарбниць всесвітньої культури. Через переклади прагнула юна Л еся, разом з інш ими членами київського літературно-артистичного товариства «П леяда», зробити світову літературу набутком рідної. Дитина літературної родини (ш;е її дід писав вірш і і збирав ф олькл ор), Л еся рано виявила поети чні здібн ості: вірш «Н адія» написала вона у 9 років і відтоді уж е не переставала творити. Мати і дядько всіляко підтримували її, мистецькі інтереси не були чуж ими й батькові Петру Антоновичу. Куль-

Віктор Зарецький. Леся Українка в гурті «Плеяда» 279

турне оточення (а це насамперед родини Старицьких, Лисенків. Ф ранків, Комарових) всіляко сприяло формуванню особистості з глибоким пієтетом до національного і повагою до св ітового. Це най пром ови стіш е п ідкресл ю є псевдонім — Українка — і ш ирокоаспектна творчість, така багата осм и с ленням світових сю ж етів. Юна Леся у 1890 році написала «Стародавню історію східн и х народів». Призначена для м о лодш их сестер, у 1918 році книж ка була видана як підручник для національної школи. То одне з багатьох приж иттєвих ви знань багатогранного таланту письменниці. Так, зустріч Лесі Українки з М ихайлом П авликом у Львові в 1891 році справи ла на нього незабутнє враження. Її колосальна обізнаність у ш ироких сферах мистецького і політичного ж иття світу дала підстави Павликові назвати її «геніальною ж інкою». А було ж Лесі лише 20 років, упродовж котрих встигла стати доволі публічною персоною. Читач знав молоду поетесу з публікацій у журналах «З оря », «Д звін ок», «Н арод», ж іночому альманасі «Перш ий він ок ». 1893 — рік появи першої поетичної збірки «На крилах п ісен ь». Наступні з ’ явились у 1899 («Д ум и і м р ії») та 1902 («В ід гу к и ») роках. Невиліковно хвора, Леся Українка не лише стоїчно боро лася за кожен день свого ж иття, вона ш,е й інш их вчила духов ної стійкості, снаги й ж иттєлю бства. Однак мав рацію Олесь Г он чар, коли наголош ував, ш;о, ведучи «тридцятиліт ню війну» з нападами хвороби, Леся Українка «не мала якогось додат кового захист у проти болю, і можна зрозуміти, як жадалося їй звичайного людського щастя, якщо, прикуту хворобою до ліжка, її так радувала навіть яблунева пелюст ка, занесена весняним вітром у вікно». Певною м ірою етапними у ж итті письменниці були 1894— 1895 роки. Перебування Лесі Українки у М ихайла Д рагом ан ова в Софії сприяло кристалізації думок, у Р осії небажаних і не прийнятних. Леся Українка виконала заповіт свого родича і вчителя — вона не цуралася політики упродовж усього ж иття, незваж аю чи на несприятливі обставини. П овернення в Україну призвело до гнітю чого відчуття Лесею політичної не волі. Тому в статті «Голос однієї російської у в ’ язненої» (1896), надісланій до паризьких газет, Леся Українка протестувала проти вітань царя Миколи П у Франції: «Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Верса л ю ». Заанґажована у гром адсько-політичний рух кінця X IX — початку X X століть, письменниця стає лідером групи українських соціал-демократів, речником ідеї незалежності України. 280

у 1901 році в М інську три з половиною місяці Леся нама гається порятувати від смерті свого друга Сергія Мержинського. Почуття, що сповнювали її серце, віддзеркалені у поезіях «Порвалася нескінчена розм ова», «Т вої листи завжди пах нуть зов’ялими трояндами...», «Х от іла б я тебе, мов плющ, обнят и», «Я бачила, як ти хиливсь додол у». Біль утрати Леся Українка пробує погамувати мандрівкою на Буковину. По до розі відбулися зустрічі у Львові — з Іваном Ф ранком та Ів а ном Т руш ем (він був зятем М ихайла Д рагом анова і намалю вав один з н ай відом іш и х п ортретів Л есі У к раїн ки ), у Чернівцях — з Ольгою К обил янськ ою та студентами універси тету. Враження від цієї подорож і, краса карпатського краю знайшли відгомін у творах поетеси. 1903 рік у ж итті Лесі Українки був знаменний участю у відкри тті п ам ’ ятника Іванові К отляревськом у в Полтаві, зустріччю з багатьма діячами української культури. У цей період письменниця активно працює у царині драматургії, створю ю ч и н оваторськ і м и стец ькі речі. Це твори різних жанрів: драм ат ична сцена «Іф ігенія в Тавриді», діалог «В до му роботи, в країні неволі», ет ю д «Й оганна, жінка Х усов а », драм ат ичні поем и «Одерж има», «В кат аком бах», «Кассандр а » , « У п у щ і», «Б оя р и н я », «О р гія », др а м и «Р уф ін і П р ісц іл л а », «К ам інний г о сп о д а р », ф ант аст ична драм а «О сін ня к а зк а », др а м а -ф еєр ія «Л ісова п існ я ». Тамуючи фізичний біль, Леся Українка писала натхненні твори, що ся гали вершин світового духа. Мандрівниця не з власної волі, Леся Українка побувала на трьох континентах світу — в Європі, А зії та Аф риці. Потреба в лікуванні привела поетесу до Криму, в Італію, згодом — до Єгипту і Грузії. Дворянська дочка, в останні роки ж иття вона була змушена долати» крім хвороб, ще й матеріальну скруту, відмовляти собі в найнеобхіднішому. І все ж вона власним кош том посприяла появі праці Філарета К ол есси «Мелодії українських народних дум », подбала про відзначення 40-річчя творчої діяльності Івана Ф ранка. До останніх днів велика українка вірила, що Поезія — «т ая країна, де щастя і горе однаково милі, / тая країна, де усм іх і сльози однаково ясні, / тая країна, де чола підводять похилі, / де не сльозами, а співом ридают ь нещасні...» Ж иття Лесі Українки обірвалося 1 серпня 1913 року в гру зинському місті Єурамі. Тіло поетеси було перевезено до Києва і 8 серпня поховано на Байковому кладовищі поряд з могилами батька і брата. Усвідомлення втрати переповнювало сумом серця сучасників: «Так мало звізд на хмарнім небі нашої літератури. А ті, що найясніше світили, — гаснуть» {Микола Євшан). 281

<1; ак I I І І І І І і

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Як впливало на формування дівчинки родинне оточення? 2. Які таланти змалку виявилися у Лесі? Як вона їх реалізувала в підлітковому віці? 3. З якими регіонами України пов’язані її життя і творча діяльність? 4 Скільки поетичних збірок написала Леся Українка? Назвіть основні. 5. Вкажіть, де побувала Леся Українка упродовж життя. Намалюйте літературну карту її подорожей. 6. Як увічнюють пам’ять про Лесю Українку на Батьківщині письменниці? Чи відвідували ви музей її імені? Якщо так, розкажіть про свої враження, якщо ні — використайте фото на с. 278.

І I

П ом іркуйт е. 1- Як походження письменниці позначилося на її творчості? 2. Сформулюйте власне розуміння псевдоніма, який вона обрала. 3. Чиї літературні традиції Леся Українка продовжувала?

І і

М ист ецька скарбниця. 1- Розгляньте та опишіть портрет Лесі Українки (с. 277). Про які риси характеру поетеси він свідчить? Чи прагнете ви якісь із цих рис виробити в собі? Як цього домагаєтеся на практиці? 2. Опишіть картину Віктора З а р ец ьк ого «Леся Українка в гурті «Плеяда» (с. 279). Що вам відомо про діяльність цього об’єднання?

«П оетичне слово досп іл о» {Іван Франка) Франкова студія творчості Лесі Українки, що була надрукова на у 1898 році у «Літературно-науковому віснику», містить найбільш компетентні оцінки. Дебютна збірка «На крилах пісень» названа найважливішим здобутком української літератури за 1893 рік. Іван Франка певний, ш;о майстерність ав торки є «здобутком дуже інтенсивної духовної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки^, а та кож результатом впливу М ихайла Драгаманова — «незабут нього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності^. Цикл «Сльози-перли», присвячений Ф ранкові, викликав захоплення дослідника ш ирокою гамою почуттів {«в ід т ихого сум у до скаж еної розпуки і мужнього гордого прокляттям) і категоричний висновок: «В ід часу Ш евченкового «П оховайт е та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабоси лої, хорої дівчини». Щ ирим визнанням Іван Франка заохотив Лесю Українку до подальшої праці: «П оет ичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пш ениця». Така висока оцінка збірки була заслуженою. Адж е Леся Українка вирізнялася з-поміж сучасників постійними пош уками як у царині змісту, так і вірш ової поетики. Її громадянська лірика «палила д уш у», за кликала до боротьби, вселяла оптимізм і віру в краш;е май бутнє. Однак принципово новими виявились обрії худож нього мислення Лесі Українки. Яскрава представниця українського модернізму, Леся Українка є виразним неором ант икам , зосе 282

редженим на внутріш ньому світі людини. Вона вжила термін неоромантизм (новоромантизм) для позначення нової якості української літератури. Відмежувавшись від естетики народ ництва, письменниця свідомо виводила українську літературу на авангардні естетичні позиції своєї епохи. Д л я м о дер н іст ів ха р а к т ер н и м є заперечення тради ц іон алізм у, прагнення н ової ф орми та антиреалістична спрямованість. Сперечаючись з реалізмом як творчим мето дом, українські письменники початку X X століття прагнули моделювати нову худож ню дійсність. «Всі струни поетичної арф и» {Л еся Українка) Леся Українка була схильна об ’ єднувати вірш і у цикли, що лише у цілості найповніше реалізують головну ідею, сприяють худож ньому втіленню ідейно-естетичного завдання. Ц ю тен денцію вперш е відзначив Іван Ф ранко, теж прихильник циклізації. Не хронологія була панівним принципом компону вання збірок Лесі Українки, а мотиви чи жанри. Циклізація стала характерною особли вістю виявлення ідейної позиції авторки. Найвідоміш ими циклами поезій Лесі Українки є: «П одорож до м ор я », «Сім стр ун », «М елодії», «Невільничі п існ і», «П існі про волю ». «П одор ож до м ор я » — один із ранніх циклів, ш;о з ’ явився під силою вражень від поїздки до Одеси влітку 1888 року. П ри свячений сім ’ ї Михайла Комарова (український бібліограф, критик і етнограф, приятель родини Косачів), цикл скла дається із 9 поезій. У них юна поетеса, мандруючи поїздом від Ковеля до Одеси, роздумує над побаченим. І прикметно — в ос нові її ранніх віршів зримо постає образ України: Волинь («П рощ ай, Волинь! прощай, рідний кут очок!») — Поділля («К расо України, П одол л я!») — степова Україна («Сонечко встало, прокинулось ясне...») — Одеса («В ел икеє місто. Будин ки високі...») — море і лиман («Далі, далі від душ ного м іст а!», «Вже сонечко в море сіда...»). Географія подорож і оперта на я с краві образні асоціації: ліричну героїню («о д дерева одірваний лист очок») мчить «залізний велет ень» (поїзд) крізь соснові бори «красної Славут и»; «Случі рідної веселі береги», попри «латані ниви», «гори веселі й зелені долини», паленіючий степ, до «срібнокудрих хви л ь», до «безкрайого й просторого» синього моря. Цикл «П одорож до моря» виявив майстерність Лесі Українки у змалюванні морських образів. «Сім ст рун » із першої поетичної збірки присвячено Ми хайлові Драгоманову. Цикл особливий композиційно: сім по езій своїм початком однозвучні з нотами («D o » , «R e », «М і», «F a», «S o l», «L a», «S i»), хоча написані у різних жанрах (гімн, 283

п існ я, кол и скова, сонет, рондо, ноктю рн, септима, тобто семивірш) і неподібні строфічно. Висока культура вірша ор ганічно поєднується із суміж ним мистецтвом, задекларованим уж е в назві циклу — з м узикою . Музичне обдарування автора виявляється у ритмічному звучанні поезій, звукописі, а також образах. М узика дощ у, рев негоди, «соловейковий спів на весні^, «веснянки чудові дівочі*, «гімни любові» — усе миле ліричній героїні. Однак вона прагне змін, бажає почути «вільні співи, гучні, голосні*, а не «сум ні голосіння*. Останній вірш циклу «S i» {«Сім струн я торкаю, ст руна по струні...*) має виразну алюзію, відсилаючи читача до образності вірша «До кобзи» Пант елеймона К уліш а. Цикл «М елодії* відкриває другу збірку Лесі Українки — «Думи і м рії», об’ єднуючи твори, написані у 1893— 1894 роках. Вражають інтимні переживання ліричної героїні — голосні, та невисловлені струни серця. Гострий фізичний біль і трагізм про низує твори, сповнені, здавалось би, типовими і звичними обра зами весни, зір, солов’їв, гаю. Двадцятирічна дівчина ледве може перейти через хату на милицях, і усі радош,і любовного буття та весняного буяння розбуджують розпачливий жаль, висловлений поетичною гіперболою; «Хотіла б я вийти у чистеє поле, / П ри пасти лицем до сирої землі, / І так заридати, щоб зорі почули, / Щ об люди вжахнулись на сльози мої*. Аналізуючи «ліричну перлину* «То була т иха ніч-чарівниця*, М аксим Р и л ьський відзначає не лише глибокі образи, примхливу ритміку, а «перш за все — граничну, що аж за сер це бере, щ иріст ь*. І ота ш;ирість змуш ує визнати перемогу вес ни («ІІереж ога») і прийняти її дарунок, бодай у вигляді яблуне вого цвіту, ш;о заглянув у вікно {«Д авня весна*). Весняна сила заграла у душ і ліричної героїні і видобула з серця « переможнії співи* й бажання ж ити наперекір ж орстокій долі: «Я вийду сама проти бурі / І ст ану, — поміряєм силу!* «Ж анна д ’А рк наш ої літератури» (М аксим Р ильський ) «Н евіл ьничі пісні* (1 8 95 — 1896) — цикл громадянської лірики, щ;о містить 16 поезій. Ключові образи сфокусовані у назві: неволя і пісня. Через них авторка реалізує нерозривність громадянського обов’ язку і ролі худож нього слова. До циклу увійшли такі хрестоматійні твори, як « І все-т аки до т ебе дум к а лине*, «Fiat пох!* {«Х а й буде нічі*), «Slavus-sclavus* {«С л ов’янин-раб*), «Товаришці на спом ин*, «П оет під час об логи*. Ж агуча сила пристрасті проступає у мотивах, щ;о сп ов нюють поезії циклу, глибока афористичність увиразнює ідею, яку авторка прагне донести читачеві, — вільна пісня не може умерти {«П оет під час облоги*). Дослідник М икола З еров вва 284

жав, щ о саме настроїв «Невільничих пісень» («Б удь проклята, кров ледача, / Н е за чесний стяг пролит а») стосується Фран кова характеристика: «Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців — мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а при тім такими про стими, щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш , що ця хвора, слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». У 1896 році 25-річна поетеса, осм ислю ю чи підневільне становищ е власної нації, констатувала: «М и паралітики з блискучими очима, / Великі духом , силою малі, / Орлині крила маєм за плечима, / Самі ж кайданами прикуті до землі» («Товариш ці на спом ин»). Непокірні слова поетеси будили заснулих, нагадували, що кожне право, як соціальне, так і національне, здобувається тільки ш ляхом збройної боротьби. Зміст поезій визначив зміну стилю, щ о в двох останніх збірках Лесі Українки набирає, на переконання М ихайла Д рай -Х м а р и , «крицевих форм». Ц икл «П існ і про в ол ю » (1 9 05 ) м істи ть відгом ін рево люційних подій початку X X століття. Пісні минулих рево люцій ліричній героїні видаються невідповідними сьогоденню (триптих «О сь вони йдуть. Корогва у них має...», «Нагаєчка, нагаєчка!» — співают ь накінець», «Чого марсельську пісню чут и?»), вона виразно бачить неготовність усіх українців за свободу «одност айно стат и» і том у закликає борців створити «пісню нову, щоб сіяла, як промінь, / Щ об гомоніла й буяла, як пломінь, / Так, щоб червона ясна корогва / З піснею вкупі творила д и в а !». Весна 1905 року спричинила появу знаменитої поезії Лесі Українки «М ріє, не зрадь!». Молитовне звернення до долі з проханням допомогти народові визволитися — «М ріє, ст анься ж ивою!» — виявляє і особисте пгілке прагнення поете си до свободи: «Х оч у дихат ь вогнем, хочу жити твоєю весною, І а як прийдеться згинуть за теє — дарма!» Тиранія і свобо да — несумісні: така ідея об ’ єднує «П існі про волю ». «Я йду ш ляхом, пісні св ої сп іваю ...» (Л еся Українка) Леся Українка починала як лірик, і «ліричної струни не за недбала вона до кінця віку» (М аксим Р ильський ). Найперша струна Л есиної ліри озивається до України. Поетеса вболіває, що батьківщина — «земля безщ асн ая», котру «покрила ніч т ем на», де «правду неправда скрізь боре», де люди закуті в кайдани. Ліричній героїні печуть «ст раш ні незагойнії рани », що палають на лоні України. І поезія «Сторононько рідна! коханий мій краю !», розпочата ніжним звертанням до отчої землі, завершується строф ою-закликом: «Коли ж се минеться! /Чи згинем без долі? / Проклят тя рукам, що спадают ь без си 285

ли! / Н авіщ о родит ись і жити в могилі? / Я к маємо жити в ганебній неволі, / Х ай смертна темнота нам очі заст еле! / Ой леле!-о . У тональності цього раннього вірша виразно звучить ідея патріоти зм у, національної св ід ом ості, яка стане наскрізною у творчості Лесі Українки. Потреба «власної х а т и*, тобто св оєї держави для народу, розділеного двома імперіями, народу поневоленого і стражденного, витворила поетичне слово авторки «словом-зброєю*, «мечем двосічним *. Це слово захищ ає, воно і застерігає. У вірш і « Чого марсельську пісню чут и?» з циклу «П існі про волю» є рядки: «Чи се на нас ідут ь чужинці / здобут у еолю руйнуват ь? / Чи за ту волю всі вкраїнці / готові одностайно ст ат ь?». Поетична метафора «слова-зброї* увиразнюється у мрії про власне українське військо, що звучить у рефрені «А де ж наша зброя? / Д е військо в р я да х?*. Творчість Лесі Українки поєднала мотиви громадські й при ватні, драматизм епохи і віру в кращ у майбутню долю. Поезію «Х т о вам сказав, що я слабка* (1911) дослідники називають кош товним вінцем лірики Л есі Українки. Цей вірш — ствер дження перемоги авторки над собою , всупереч усім підступам долі: «Х т о вам сказав, що я слабка, j що я корюся долі? / Хіба тремтить моя рука / чи пісня й думка кволі?». Використав ши паралелізм із порами року, поетеса згадує ранні «жалі та голосіння» своєї музи, щ о були «бурею весняною, а не сльотою осін н ьою ». Осінь її ж иття принесла уж инок «злот обагряний». Зима (як посмертна доля) снігом-самоцвітом покриє барви і квітки — тобто викристалізує самоцвіти худож нього слова поетеси. Так чотирма строфами вірша Леся Українка не просто проаналізувала власне творче ж иття — невиліковно хвора, зболена і приречена на фатальний кінець, вона геніально ствердила незламність лю дського духу. Про призначення поета і поезії, про безсмертя і силу вільної пісні розмірковувала Леся Українка у багатьох творах. Вірш «Слово, чому ти не твердая криця» своєрідно продовжив м о тиви твору «П оет під час облоги». Поезія як зброя, котрою м и тець має служ ити своїй нації, — так розуміла авторка поетич не покликання, так трактувала м ісію власної музи: «Слово, моя ти єдиная зброє, / М и не повинні загинуть обоє! / М ож е, в р у к а х невідом их братів / Станеш ти кращим мечем на кат ів*. Твір характеризується виразним бойовим звучанням, закликом до боротьби проти «т вердинь тиранів*, «кайданів* і «кат ів*. Є у поезії рядки, які виявляють особисту трагедію авторки («Зб/?ое моя, послужи воякам / Краще, ніж служиш ти хворим рук а м !»), драматизують її постать і водночас наближа ють до читача. Поезія як вогненна сила слова потрактована у 286

Л есиних рядках, що палають пристрастю : «Щ об ви луну гірську будили, а не стогін, / щоб краяли, та не труїли серце, / щоб піснею були, а не квилінням. / Вражайте, ріжте, навіть убивайте, / не будьт е тільки дощиком осіннім, / палайте чи паліть, та не в ’яліт ь!». Любов Лесі до рідної землі наснажу вала її віру у краще майбутнє українців, її пристрасне прагнен ня до волі. «Х т о моря переплив і спалив кораблі за собою, / Той не вмре, не здобувши нового добра», — стверджувала поетеса у вірші «М ріє, не зрадь!». Аналізуючи розмаїття мотивів лірики Лесі Українки, Іван Д ен исю к зауважив: «Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула «ди ха т ь вогнем » як лицарка ук раїн ськ ої поезії. А в хвил ини інт ермецо між поезією патріотичного обов’язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, «мирної т ональност і». Тональності, у якій сприймала природу, вдаючись до мажорної гами, до світлої тональності, як-от: «Чому ж би їм не злинути угору, / мов жайворонка спів, дзвіночком срібним? / Чом не розсипат ись над чорною ріллею, / мов дзвінкий дощ, просвічений промінням? ». Поезія Лесі Українки «Ви щасливі, пречистії зорі» пере йнята своєрідним косм ізм ом , а зорі виступають символом високого, чистого начала, яке авторка сповідувала упродовж усього ж иття. Зорі — один із її найулюбленіш их образів, присутній у ліриці пейзажній та інтимній. М икола Зеров стверджує, щ о «з усім героїзмом своїх почувань, з усією напру женістю волі, з усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чеснот, Л еся Українка скрізь і завжди зост аєт ься жінкою. Її поезія набуває надзвичайної чистоти й прозорості: «Н ічка тиха і темна була. / Я стояла, мій друже, з тобою; / Я диви лась на тебе з журбою, / Нічка т иха і темна була...». У поезії «Забута тінь» Леся Українка демонструє несподіваний пово рот теми про безсмертну пару — Данте й Беатріче, — нагадав ши читачеві про Дантову друж ину, яка розділила з фло рентійським вигнанцем «твердий вигнання хл іб», розпалила йому багаття «серед чужої хат и », стала опорою на чуж ині. А по її сльозах, «мов по росі перлистій, / Пройшла в країну слави Беат річе». Інтимна лірика Лесі Українки, її особлива образ ність виразно засвідчують надзвичайну чутливість поетеси і блискучий дар її худож ньої реалізації. «Contra spem spero!» Датований 1890 роком вірш «Contra spem spero!» {латин. — без надії сподіваюсь) став програмовим для усієї творчості Лесі Українки. У листі до брата Михайла поетеса назвала свій вірш безнадійно-надійним. Він народився у буянні весня 287

н ого травня З - П І Д пера дівчини, прикутої до ліж ка і приреченої на операцію. Цей «приватний» конт раст переріс у промовистий контраст худож ній. Сповнений алегоричних образів (осінні хмари; золота весна; барвисті квіти, посіяні на морозі; міцна льодова кора; крута крем ’ яна гора; важкий камінь; темна нічка; зірка провідна), цей твір побудова ний на антитезі. Д умам-хмарам, лютуванню самодержавного «моро зу» на «вбогім сумнім перелозі» у к ■ » x w c :«T k «ilrKM _■ раїнської культури, особистом у го C. Караффа-Корбут. рю і лихові загальнонаціональному «Я на вбогім лірична героїня протиставляє ба сумнім перелозі...». ж ання повноти м олодого ж и ття, Гравюра свідом ий намір двигати важ кий камінь обов’ язку письменниці й громадянки. Поставивши у першій строфі запитання {«Ч и то так у жалю, в голосінні / П роминут ь молодії літ а?»), усіма наступними лірична ге роїня дала гідну відповідь: людський дух — нескорений, його не зламають ніякі обставини. Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міф о логічний образ Сізіфової праці (« Я на гору круту крем’яную / Б уду камінь важкий підіймат ь») демонструють інтелектуаль ну «європ ейськість». Зміна задекларованих заяв — «ні, я хоч у» на «т ак! Я буду» — композиційно вивершує рух поетич ної думки, увиразнює ж иттєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна» — символ служ іння Україні. Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів у сим воли, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от: «Я на вбогім сумнім перелозі / Б уду сіять барвисті квітки, / Б уду сіять квітки на морозі, / Б уду лить на них сльози ^гіркі». Метафорична гіпербола « І від сліз тих гарячих розт ане / Та кора льодовая, міцна» у контексті м оно логу ліричної героїні акцентує наміри молодого покоління патріотично налаштованої інтелігенції. Головна думка тво ру — ріш учість героїні у змаганні з власними негараздами і темрявою самодержавної ночі — наскрізна. Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси на тих словах, ш;о є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні: «Т ак! Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись, / Б уду жити! Геть думи сум ні!» 288

«І все-таки до тебе думка лине» Вірш « І все-таки до т ебе дум к а лине» (1895) є частиною «Невільничих пісень» — циклу, що продемонстрував нову енергійну дикцію української поезії межі століть. За жанром це — медитація, в якій автор осм ислює недолю свого «занапа щеного, нещ асного краю», під’ яремне ж иття в яком у викликає і сором, і жаль, і сльози. Сльози — ключове слово у поетично му тексті, однак його значення щ оразу увиразнюється контек стом: лірична героїня ладна «ридат и» над лихом України, що перевершує усі бачені насильства, однак «соромит ься» сліз, щ о ллються від безсилля. Найекспресивнішою є третя строфа вірша: риторична констатація сумного становища («О , сліз та ких вже вилито чимало») емоційно увиразнюється блискучою гіперболою («К раїна ціла може в них вт опит ись»), «злам» ритму у третьому рядку (п ’ ятистопний ямб міняється тристоп ним) провіщає категоричну зміну настрою («Д оволі вже їм ли т ись») і заклик до дії за визволення рідного краю, поданий у риторичній формі: «Щ о сльози там, де навіть крові м ало!». Яскравий взірець громадянської лірики «І все-таки до тебе думка лине» демонструє «твердий і мужній тон» (М икола Зеров), співчуття патріотки до страждань нації реалізується у проповіді високого вчинку в ім ’ я майбутньої свободи. «І ти колись боролась, мов Ізраїль» Написаний у 1904 році, цей вірш не друкувався в Україні за часів комуністичного режиму. Та й зрозуміло чому: викорис тавши біблійні мотиви, авторка осмислила причини укра їнської недолі. Бог оточив Україну «народами, що, мов леви в пустелі, рикали», прагнучи її крові. Бездержавний статус нації спричинився до появи пітьми, в якій «брати братів не пізнавали р ід н и х », а ворож ий «д у х часу» волав: «Смерть Україні!» Але високо піднята правиця Богдана Хмельницько го розігнала ворогів і об ’ єднала українців, а дух сказав: « Ти пе реміг, Богдане! / Тепер твоя земля Обітована!» Однак далі відбулася Переяславська рада. З листування поетеси відомо, що до акту возз’ єднання України з Росією вона ставилась критично. Трагічними трактує поетеса наслідки уго ди: «Знову тьма, і жах, і розбрат. / І знов настав єгипетський полон, / та не в чужій землі, а в нашій власній». Викликають аналогію з рядками Тараса Ш евченка Лесині болючі роздуми: «Чи довго ще, о Господи, чи довго / ми будемо блукати і шукати / рідного краю на своїй землі?» Століття полону викликали гіркі слова відчаю — прохання розсіяти українців по світі, аби хоч у такий спосіб пробудити тугу за рідним краєм і потребу шукати його. Фінал твору виявляв його актуальність. Ш ляхом нагнітан 19 Укр. літ., 10кл., профільний рівень

289

ня риторичних запитань авторка підводила до думки, що кінець великого полону України — це тільки питання часу: «Коли скінчиться той полон великий, / що нас зайняв в землі Обітованій? / І доки рідний край Єгиптом буде? / Коли загине новий Вавилон?» Вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль» — доказ того, що поезія Лесі Українки будила національну свідомість сучасників. Написаний білими п ’ ятистопними ямбами, цей епічний вірш нагадував читачам причини історичної недолі України і давав надію на державне відродження. С ловникова робот а. 1. Запам’ятайте новий термін.

І І I І I І І І I

Н еором ант изм — стильова течія модернізму, генетично пов’ язана з романтизмом. Характерними рисами неором антизму є прагнення поєднати ідеал з д ій сн істю , привернути увагу до чуттєвої сфери людини, емоційноінтуїтивного пізнання світу; усвідомлення індивідуальної й суспільної свободи; піднесення постаті визначного героя, який, зазвичай, є самотнім. Самотність у неоромантиків є виміром самоцінності й трактується як філософська категорія, щ о визначає високість душі.

І і

2. Які твори Лесі Українки можна вважати неоромантичними і за якими ознаками?

I І І І I І і

П ідсум уй т е прочит ане. 1. Хто був першим критиком творів Лесі Українки? Де і коли опубліковано його працю? Прокоментуйте її осповні тези. 2. Назвіть основні цикли поезій Лесі Українки. Поясніть їхні назви, вмотивуйте доцільність об’єднання віршів у цикли. 3. Схарактеризуйте постаті, яким присвячені цикли «Сім струн», «Сльози-перли», «Подорож до моря». 4. Яку стильову течію започаткувала Леся Українка? 5. Назвіть основні мотиви лірики Лесі Українки. Проілюструйте їх назвами творів. 6. Чому поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль» не друкувалася у радянські часи?

I І І І І І =

П ом ір к уй т е. 1. Чому ранній твір Лесі Українки називається « Contra spem spero! »?2.3як и м тво р о м Івана Франка перегукуються образи і мотиви, використані Лесею Українкою у поезії «І ти колись боролас^ь, мов Ізраїль»? Чи однаково тлумачать їх обидва автори? Якщо ні, то в чому різниця і чим вона зумовлена? 3. Чому Іван Франко назвав Лесю Українку «т рохи чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну 4. Що вирізняє громадянську лірику Лесі Українки? Які художні образи в ній є ключовими? Поясніть їх символіку.

І I І

А н а л ізуєм о т вір. 1. У чому виявляється програмність поезії «Contra spem spero!»? Що дало підстави поетесі назвати цей вірш «безнадійно-надійним »? 2. Знайдіть у вірші алегоричні образи. Який зміст за їх допомогою передає Леся Українка? Що сприяє перетворенню алегоричних образів у символи? 3. Схарактеризуйте роль антитези у композиції вірша «Contra spem spero!». Визначте

290

його віршовий розмір. 4. Як поезія «І все-таки до тебе думка лине» відбиває загальний настрій циклу «Невільничі пісні»? Доведіть, що за жанром це — медитація. 5. Поясніть зміст вислову «сором сліз, що ллют ься від безсилля». Порівняйте емоційне навантажен ня згаданого вислову з іншим — « прокляття рукам , що спадают ь без сили» («Сторононько рідна! Коханий мій краю!»). Як вони виражають загальну тенденцію громадянської лірики Лесі Українки? 6. Знайдіть у тексті поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль» біблійні образи. Поясніть їх символіку. З’ясуйте похо дження вислову «чуж ою чуж еницею *. Як називається така поетична фігура? 7. За тлумачним словником з’ясуйте лексичне значення слова скрижалі. Поясніть символіку риторичного запитання: «Х т ор озби в нам / скрижалі серця, д у х у заповіт ?».

І І І І

М и ст ец ьк а скарбниця. Прослухайте у запису (або заспівайте) «Колискову» («Місяць яснесенький...»), покладену на музику Яковом Ст еповим . Як музика відображає контраст життєвих явиш;, втілений у тексті твору: від найніжніших материнських теплих слів — до скрушного розуміння жорстокості життя? Як асонанси сприяють мелодійності твору?

«П ролітав буйний вітер над м орем » Гама пейзажних малюнків Л есі Українки виявляє як любов до рідної природи, захоплення її красою, так і спостереж ливість у сприйнятті образів чуж ини. Волинь і Полтавщина, Буковина і Крим, гуцульські Карпати і степова Україна, Ч ор не море і Поділля знайшли поетичний вираз у творчості Лесі Українки. А ще письменниця збагатила українську пейзажну лірику картинами Італії, Східних Альп і Єгипту. У її пейзаж ній поезії виокремлюються твори, в яких об ’ єктом зображення є морська стихія. Цикл «П одорож до м о р я », що відкривав збірку «На крилах пісень», зафіксував юнацьке захоплення Лесі Українки від перш ого побачення з морем, усвідомлення його величі: «Прощ ай, синє море, / Безкрає, просторе, — / Ви, гордії, вільнії хвилі!» Образи хвиль — то «срібн ок удри х», то «зелених» — вінчає враження від збуреної кораблем води, яка розкочує неспокійні хвилі, щ о «сердит о трясуть гребенями, / Наче гривами огирі білі». У «К римських спогадах» сприйнят тя моря поглиблюється, розш ирюється спектр кольорів. Коли море спокійне, то «з тихим плескотом на берег / Рине хвилеч ка перлиста» {«Т иш а м орська»), у бурю ж «б’єт ься хвиля, як в лютому горі», набігають «грізні, люті вали білогриві», «хвилі буйнії» гуляють морем {«Н егода »), Читаючи ці вірш і, зримо уявляєш пейзажі, бачені Лесею Українкою і силою її поетичного слова пущені у подорож століть. Певною м ірою ключовий у мариністичній ліриці Лесі У к раїнки образ хвиль персоніфікується і сягає кінематографічно го враження в «Ім провізації»: «З темного моря білявая хвилеч19*

291

А рхип Куїндж і. Хвилі

ка / До побережного каменя горнеться, / П ест ощ і, любощі, сяєво срібнеє / Х виля несе в подарунок йом у». Вінцем пейзажу в ліриці Лесі Українки є вірш «Х в и л я », написаний 1908 року в Євпаторії. Твір за змістом можна поділити на дві частини — пейзажну і філософську. На почат ку авторка малює переможний наступ хвилі на прибережне « с у х е є баговиння, на розси п ан е кам ін н я». Д омінування світлих барв (вал «білий», «срібний», «білим пломенем» мет неться, скидає з себе «все, що я сн е») завершується у момент удару хвилі в берег, до якого так прагнула. Використання кольористичного контрасту дозволяє увиразнити настроєву гаму — тріумф закінчився: хвиля «смут на, / каламутна, / вже не ясна, вже не біла, / відпливає посумніла, / мов до гро бу». Ш лях назад супроводж ується плачем, із яким хвиля, «мов ж алобу», до себе горне «баговиння тьмяне, чорне». Із зітханням втишена хвиля ш,езає у величезному морі. Ж и во писну картину завершено. Усе наступне — розгорнуте рито ричне запитання. Поетеса розм ірковує, ш;о чекає хвилю на дні морському. Х ід її думок підсилено зміною ритму: чітким чоти ристопним хореєм написані рядки сумної «рабської перспек тиви» хвилі: «колихат ь малі м олю ски», «гапт уват ь прозорі л уск и », «на коралі класти карби», «вартувати морю скар би ». І знову ритм лам ається, коли м інорну зм істову т о нальність («г слугою / під вагою / там вона довіку стане j й не повст ане?») перемагає ймовірність полинути «межи сестри, межи милі, / вільні хвил і». Риторичним запитанням розгортає авторка-неоромантик інш у мож ливість: «розт ечет ься, роз пливеться, / знову сили набереться, / потім зрине / і гучна, / 292

і бучна, / переможно валом сплесне / і воскресне?^. Море — як символ u свободи, хвиля — як м ож ливість в и бор у, як заклик до р у х у : так сприймає читач образність цього п ей за ж н о-ф іл ософ ськ ого тв ору. Ритмічні засоби вірш а виявляють вміння поетеси відтворювати р у х ливі картини м о р сь к о ї ст и х ії, в ідчутн о вл овлю вати м у зи к у хвиль, перебувати в полоні ритму м оря. А наскрізна персоніф ікація виявляється еф ектною та еф ектив ною водночас. Г либоком у розк ри т f'! тю авторського задуму найповніш е сприяє ритмомелодика — зміна 1-, Віктор Вабенцов. 2- і 4 -сто п н и х ря дк ів хор ея за «Стояла я і слухала леж но від їх худож нього наванта весну». 1970 ж ення, задля досягнення більш ої виразності образу. Описи природи у Лесі Українки ніколи не були самоціллю. Саме тому в них, зазвичай, присутня людина, зі світом своїх мрій і думок, страждань і радош;ів, надій і звершень. Твори поетеси органічно поєднують пейзажні мотиви з філософськи ми та інтимними. Блискучий доказ того — восьмивірш «Ст оя ла я і сл уха л а веснуй із циклу «М елодії». Поряд з іншими поезіями циклу («Н ічка тиха і темна була», «Н е співайте мені сеї пісні», «Горить моє серце, його запалила»), сповненими сумними інтонаціями через недосяжність ш;астя, через втому ліричної героїні від ж и ттєви х змагань, аналізований твір вирізняється своєрідн ою просвітленістю . Вміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі, надії — все те, про ш;о колись їй мріялось. Опанувавши захмареність власного серця, героїня тіш иться весняним буянням, знаходить розраду в гармонії зі світом природи. Перевага слухових відчуттів (навіть на лек сичному рівні; слухала — співала — шепотіла) у цій поезії до водить авторське вміння малювати світ природи усіма засоба ми. Загалом вірш відзначається світлою ніж ністю і грацією — прикметами творчої індивідуальності, спостереж еними ш;е Іваном Ф ранком . Ц і дві прикмети найпотужніше виявилися в інтим ній л іри ці письм енниці. К ількісн о вона становить порівняно незначну частину спадщини Лесі Українки, однак сила почуттів, якими фонтанує більш ість творів, — вражаюча. 293

«Слова кохання, які тобі я не сказала» {Л еся Українка) Ш едеврами інтимної лірики Лесі Українки є цикл творів, присвячених Сергієві М ер ж и н ськ ом у. Цей надзвичайно при вабливий чоловік справляв неабияке враження на сучасників: «В ік подобався без винят ку всім, хт о тільки його знав. Делікатний, рівний у спілкуванні з людьми, м ’який, щирий, правдивий, він надзвичайно привертав до себе увагу. В ньому гармонійно поєднувалися фізична й духовна краса, і в цій гармонії був секрет його привабливості». Сергій Мержинський був революціонером. Із Лесею Українкою познайомився в Кри му. Спільні переконання покликати до ж иття високі, дружні стосунки цих ш ляхетних людей. Вражений сухотами, восени 1900 року М ержинський переживав загострення і почувався вкрай погано. Леся Українка поїхала до М інська рятувати сво го друга. М ісяці, проведені біля ліж ка смертельно хворого, — час титанічного напруження сил. Лицарство її душ і виявилось у подиву гідній самопож ертві: поетеса свідомо наражала себе на небезпеку — і таки не оминула її (від Сергія вона вдруге заразилася туберкульозом). Однак Леся Українка не залишила друга віч-на-віч з невідворотнім. Затамувавши власні почуття, пережила вона <ідні журби» біля лож а дорогої людини. Від роз пачу рятувгиіася працею: «О держ им а» була написана за одну страшну ніч, пережиту там, у М інську. Це драматична поема про одержимість високими поривами, про любов і ненависть. Поезія у прозі « Твої листи завжди пахнут ь зов’ялими тро яндам и», як і низка інш их творів, присвячених М ерж инсько му, до 1947 року зберігалась у родинному архіві Косачів. Дослідники розходяться у думках про жанр цього твору. Одні вважають його автентичним листом, інші — лише епістоляр ним жанром, писаним для себе, а може й для загалу як лірична драма. Твір має передусім загальнолюдський зміст, бо поетеса хвилююче висловила те, ш;о становить сенс особистого, приват ного життя людини. Отже, належить до вічності. Лірична ге роїня твору має відвагу твердити, ш;о апелює до того, хто «ст во рений для неї». «Вона згадує попереднє життя, «повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись об землю в ди кому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись...». У постаті коханого її зір ф іксує тонку руку, ш;о «тремтить, як ст руна», і блискучі очі — очі з інш ої країни, бо «у тривких до життя людей таких очей не буває». Слова у творі пливуть лагідними хвилями («т ільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе»), ритми цієї поетичної прози м ’ які («м и підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє 294

помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’янут ь, в’янут ь і пахнут ь, як твоі любі листи, мій друж е»). Читача захоплює глибина довір’ я і щ ирості почуттів ліричної героїні до свого обранця («я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хт о її ж алує»). Цей своєрідний лист у вічність адресований усім, кому суди лося спізнати почуття високого тргігізму, перемежоване хвили нами людського щастя. Наскрізний образ зів’ ялої троянди, її незабутніх пахощів акцентовано кінцевою фразою: «І нехай в’януть білі йрожеві, червоні й блакитні троянди». Мабуть, не випадково цей ряд завершують саме блакитні троянди — символ незаплямованого лицарського кохання і дружби. На його олтар покладено й інші твори, писані у дні смертельної недуги кохано го, — «Хотіла б я тебе, мов плюш,, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Все, все покинут ь, до тебе полинут ь» та інші. Останній вірш виявляє готовність ліричної героїні не просто розділити життєвий фатум коханого, а її прагнення ви кликати на двобій «злую мару, ш,о тебе забирає», відчайдушний порив — «взять тебе в бою чи вмерти з тобою». Психологічну характеристику ліричної героїні доповнюють інтимно-дружні, образні звертання до постаті коханого, наділені сумовитими епітетами «мій зламаний квіт е», «мій згублений світ е». Ідея невмирущості справжнього кохання звучить в останньому рядку твору: «З нами хай щастя і горе вмирає». Після смерті Сергія М ерж инського з ’ явилися поезії високо го трагічного звучання: «Уст а говорят ь: «Він навіки зги н у в !», «К віт ок, к віт ок ...». Написаний секстинами, перший вірш виявляє болючий жаль ліричної героїні за втраченим. Серце відмовляється вірити, щ о щастя піш ло за той обрій, звідки нема вороття: «Уст а говорять: «Він навіки згинув!» /А серце каже: «Н і, він не покинув!» / Ти чуєш, як бринить ст ру на якась тремтяча? / Тремтить-бринить, немов сльоза гаря ча, / Тут в глибині і б’єт ься враз зі мною: / «Я тут, я завжди тут, я все з тобою». Останній рядок рефреном повторю ється у в сіх строф ах. Голос друга суп р овод ж ує ліричну героїню повсякчас: «чи в піснях забути хочу м ук у», «чи я спуш,усь в безодні мрій т аємні», «чи сон мені склепит ь помалу вії». «Т е бе нема, але я все з тобою!» — цією прикінцевою тезою стверд жено ідею невмирущ ості справжнього кохання. Враж ає сила п очуттів, висловлених у п оезії «К віт ок , квіток, як можна більш е квіт ів». Лірична героїня виконала передсмертну волю коханого: «принесла тобі всі квіти, ш,о да ла / скупа весна твого скупого к раю ». Весна, яка не приносить л ю бові, а навпаки — забирає найдорож че безп оворотно, наділена суворими епітетами: скупа, убога, ворожая, люта, 295

лиха. У цю весну вона почула «пісню см ерт і», її прелюдії «м о розили всю кров», «у камінь оберт али». Пережиту ліричною героїнею втрату хіба «серпанок мрій... скрасит ь»: «Ти жити меш красою серед квітів, / Я житиму сльозою серед співів». «Скрізь бачити насамперед людей» {Л еся Українка) У поезії «Д и м » (1903) поєднано патріотичні мотиви із співчуттям до болю представників інших народів. Твір розпо чинається з алюзії «И дьім отечества нам сладок и приятен» Олександра Грибоєдова, значення якої увиразнюється упродовж тексту, аби у прикінцевих рядках сягнути апогею емоційнозмістової тональності твору: « Той дим проник мені у саме серце, / І стиснулось воно, і заніміло, / 1 вже не говорило: чужина». Подорожуючи до Італії залізницею, лірична героїня з сумом згадує рідний край (мотив ностальгії), українські вечори. Спостерігаємо ремінісценції зі знаменитого Ш евченкового твору, в малюнку яких спогади про Україну змінюються пейза жем «бездимних» італійських сіл, «рижових полів» — словом, чужини. Наскрізний у творі образ диму вперше з’ являється на рівні не зорових, а нюхових відчуттів — у тунелі «дим влетів мені в вікно / Гіркою хмаркою — поганий дим». Він нагадав про дим у курній поліській хаті: «Той дим гриз очі, але все ж не так, / Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний» . Бажання швидше доїхати до Генуї мотивоване в тексті оп тимістичними сподіваннями ліричної героїні (« Там буде море, і веселе небо, / І давнє місто гордої краси / Одважного і вільного народу»). Однак на видноколі постало «місто гордої краси», увінчане фабричними трубами, повите димом. Поважна заява супутника-італійця — «Багатство наше / Отут рост е!» — змусила героїню вірша пильніше придивитись і відзначити: «У фабриках не кришталеві стіни, / А з вікон те багатство не світилось, / За вікнами щось темне маячіло». Поетеса малює похмурі картини убозтва італійських робітників, акцентуючи: «А над усім той дим, той легкий дим, / Щ о не гризе очей, притьмом не душить, / А тільки небо ясне застилає, / І краде людям сонечко веселе, / П ’є кров з лиця, і гасить людський погляд». Персоніфікація увиразнюється останнім акордом, в якому Леся Українка — майстер контрасту — блискуче вико ристовує колір як засіб поетичної характеристики: дим (він сприймається як символ визиску) обличчя білить і чорнит ь одежу, «і барви всі рівняє сивизною ». Дим, ш;о не розрізняє на цій і кордонів, не має меж і перепон, «проник у саме серце» мандрівниці, котре «і стиснулось, і заніміло», співчуваючи зне доленим італійцям. Так Леся Українка ствердила: немає чужини для відкритого серця, оскільки людські турботи скрізь спільні. 296

Аналізуючи поезію «То Ье or not to Ье» (англ. — бути чи не бути; 1896), Микола Зеров небезпідставно стверджував, що цей твір звучить як драматичний монолог. Його зміст становлять роздуми про мету і доцільність праці митця. Завдання поетично го слова, його призначення Леся Українка уже осмислювала у вірші «Слово, чому ти не твердая криця». Уславлення творчої дії, піднесення мистецької волі звучало й у програмовому «Contra spem spero!». Упродовж усього творчого ш ляху Леся Українка прагнула осягнути суспільну місію митця. Монолог «То be or not to be» виявляє міркування про неоднозначність такої місії. Це усвідомлення приходить до авторки разом з набу тим життєвим досвідом. Твір відбиває поглиблене філософське осмислення задекларованої проблеми. Апелю ю чи до музи, котрій «віддала усе, що мала», лірична героїня просить поради: «Чи маю я здійняти срібло-злото / З своєї ліри і скувати рало, / А струнами сі крила прив’язати, / Щ об тінь не падала на вузь ку борозну, / Зайняти постать поряд із тими людьми, / Орати переліг і сіяти, а потім — / А потім ждати жнив, та не для се бе? » Проблема вибору складна, вона бентежить дух героїні м ож ливістю інш ою, більш бажаною: «Чи, може, злинути орлицею високо, / Геть понад кручі, у простор безмежний, / Вхопити з хмари ясну блискавицю, / Зірвати з зірки золотий вінець / І за палати світлом опівночі?» Філософія цього твору продиктова на реаліями життя: письменники часто опинялися перед вибо ром — творча праця чи громадська робота? Щ о має переважити? Це питання поетеса обговорювала у листуванні з Іваном Ф ран ком, котрий часто був змушений «скручувати голови» власним творчим задумам задля «реальної корисної роботи» для громад ського добра. « І я, — писала Леся Українка, — не одну «голову скрут ил а», думаючи, що сповняю гром адську повинніст ь, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила». У контексті сказаного зрозумілішим стає фінал драматичного монологу « То Ье or not to be», в якому лірична героїня робить свій вибір, звертаючись до музи: «О чарівнице, стій! / Візьми мене з собою, линьмо разом!» Поезія кличе її на вершини людського духу. Обидва твори є взірцями філософської лірики. У першому — «Дим» — подорожні враження органічно перетворюються на філософсько-поетичні узагальнення: буття природи, буття лю дей у світі. Наступна — «То be or not to Ье» — стверджує ідею: творчість як справа ж иття є важливіша за саме життя. Для поетики цього твору характерне нагнітання запитальних конструкцій, які виявляють сприйняття плину ж иття як вели чезної духовної роботи, демонструють роздум, в процесі якого осягається істина. Як відзначають дослідники, Леся Українка 297

мала схильність до мислення тезами й антитезами, до гострої філософської діалектики. І поезія «То be or not to Ье» промови сто це доводить. Розмислова інтонація обох віршів зумовила вибір форми — це білі вірші, з попередніх класів ви вже знаєте, ш;о білим вірш ем звуть вірш без рими, але зі збереженням рит му. Зазвичай, білі вірші написані п’ ятистопним ямбом і мають усі переваги виразної, емоційно наснаженої віршованої мови. Індивідуальний стиль Лесі Українки Один із перших дослідників творчості Лесі Українки М и к о ла Євшан називав її поезію « цілою програмою духовного і куль турного відродж ення», вогнем, «який має розпалити глухороджений люд і зробити його видючим». У творах Лесі Українки він почув «найсильніш ий вислів н ової нац іон ал ьн ої душ і після Ш ев ч ен к а ». М иколі Євшану належить наймісткіш а характеристика доробку письменниці: «Інт елект , поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душ і, яка вміє відмеж уват и себе від ж иттєвої торговиці і без галасу творити високохудож ні образи, творити в собі образ вищої людини, — оте все сплелося у т ворчост і Л есі Українки в одн у гарм онійну ціл іст ь». Окреслюючи поетику Лесі Українки, літературознавці відзна чали її уміння передавати враження безнастанного руху, його ритміку через контрасти світла й тіней, через «думання барва м и ». Поетеса акцент робила не на діях, а на емоціях, не на смислових враженнях, а на душевних переживаннях, і навіть почуття передавала у динаміці, а не статично. Х удож ній стиль відображає світогляд Лесі Українки, для я кої «розуміти світ як волю — значить розуміти його як р у х » (Дмитро Д онцов). Для досягнення цієї худож ньої мети поетеса послуговувалась різними засобами. Це і зорове та слухове вираження емоцій, ш;о відбиває неоромантичний струмінь, нове естетичне осм и с лення поезії; і метафорична образність асоціативного плану; і часте уживання антитези; і афористичність поетичного висло ву; і м істкі символи, характерні для поезії неоромантиків; і звукова інструментовка (асонанси, дисонанси, алітерації). Форма поезій Лесі Українки вражає і надзвичайною різно м анітністю строф іки (сонети , октави, сексти н и , катрени, терцини і навіть гекзаметр) та наявністю усіх вірш ових стоп. За творчістю Лесі Українки можна вивчати особливості білих вірш ів, до яких вона охоче зверталася, бо «давали вони вели кий простір для думки і можливість використ овуват и і орат орські, і розм овні інт онації» {М ак сим Р и л ьськ и й ). Верлібром написані такі чудові твори поетеси, як «Завжди тер новий вінець» та «Уривки з листа». Особливістю поетичного стилю Лесі Українки є музикальність — той дар, яким вона 298

володіла бездоганно, бо гостро і тонко відчувала слово. З таким багатогранним творчим багажем і прийшла Леся Українка «в країну слави». ^ М іж предмет ні паралелі. Генріх Гейне (1 7 9 7 — 1856) налеY жить до митців, чия індивідуальність і творчий пафос були І особливо близькими Лесі Українці. Ті залюбленість у поезію І найяскравішого представника німецького романтизму виявI лялася по-різному: від блискучих перекладів — до співзвучI ності мотивів. Леся Українка переклала «Книгу пісень» І (1 8 9 2 ) і поему «Атта Троль» (1 9 0 0 ) Гейне. Стисла форма І вірша німецького майстра слова, яскравість його образу та І легка іронія чуються в Лесиній «Давній казці». Обом поетам І властива тенденція до циклізації творів. Вони чуттєво І близькі у зображенні морської ст ихії ( «Північне море» у І Гейне, «Х ви л я», «Ім провізація», «Тиш а морська» у Лесі І Українки). Обидва митці у своїй творчості зверталися до даI леких історичних епох і країн — Єгипту, стародавньої Іудеї, І рицарського Середньовіччя. У їхньом у творчому спадку І особливо яскравим постає образ батьківщини, обоє на різних І ет апах творчого шляху звертались до теми мистецтва і І митця ( «То be or not to be» Лесі Українки, «Зимова казка» І Генріха Гейне). Гейне більшість життя прожив на чужині ( у І Франції), Леся Українка теж була «самовільною вигнанкою» І з волі обставин. У біографіях обох митців є ще один «сумний» І пункт, що їх споріднює: хвороба Лесі Українки часто обмежуI вала можливості р уху; Гейне десять останніх років свого І життя був паралізованим. Проте дух лірики Генріха Гейне і ( чия поезія стала найвищим досягненням німецького романI тизму) і Лесі Українки ( котра так високо підняла і гідно І несла «прапор новоромантизму» в українській літературі) І ширяє у високостях донині. Словникова роботи 1. Пригадайте визначення терміна поезія в прозі, назвіть твір цього жанру, який ви вже вивчали. 2. З’ясуйте, які жанрові ознаки має твір Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». 3. Поезії у прозі також писали Бо рис Грінченко («9 січня»), Ольга Кобилянська («Рожі»), Василь Стефаник («Амбіції») та інші. Проаналізуйте один із цих творів і виступіть із доповіддю у класі.

П ідсумуйт е прочитане. 1. Що приваблювало Лесю Українку в змістово-виражальних можливостях білого вірша? Назвіть при клади цього жанру у ліриці Лесі Українки. 2. Яка тематика об’єднує твори «Стояла я і слухала весну», «Все, все покинуть, до тебе полинуть»? Назвіть інші поезії Лесі Українки, тематично на лежні до цієї групи. 3. З’ясуйте найприкметніші риси поетичного стилю Лесі Українки. 299

П ом ір куй т е. 1. Чим приваблює інтимна лірика Лесі Українки? 2. Який пейзажний вірш Лесі Українки яскраво виражає неоро1 мантичні тенденції? Доведіть своє твердження. 3. Як конкретику І подорожніх вражень у поезії «Дим» виведено на рівень філоI софсько-поетичного узагальнення? 4. До кого героїня поезії «То be І or not to be» звертається за порадою? Що впливає на остаточний І вибір ліричної героїні? 5. Чим унікальний етичний і гуманістичI ний зміст поезії «Квіток, квіток, як можна більше квітів»? Чого і героїню твору «навчила пісня см ерт і»? Робот а в гр уп а х. Об’єднайтесь у класі в З групи. Кожна з груп працює над аналізом пейзажної або інтимної чи громадянської 5 лірики Лесі Українки за схемою: мотиви — образи — художні І засоби. Представник групи доповідає про здійснену роботу. А н а л із уєм о т вір. 1. Схарактеризуйте значення романтичних пейзажів у відтворенні почуттів ліричної героїні Лесі Українки. І 2. Якими поетичними засобами послуговується авторка для зобраI ження морської стихії? Назвіть і схарактеризуйте образи-символи і у структурі її мариністичних пейзажів. 3. Що притаманне компо1 зиції вірша «Хвиля»? Знайдіть приклади персоніфікації у цьому І поетичному тексті. Проаналізуйте їх ідейно-художнє навантаженI ня. 4. Сформулюйте провідну думку поезії «Стояла я і слухала І весну». Визначте віршовий розмір. Використайте картину Віктора І Бабенцова (с. 293) за мотивами вірша. 5. Чому для інтимного світу і ліричної героїні Лесі Українки характерна «п ри ст расн іст ь І почут т ів»? Які обставини особистого плану живили його? ПідI твердіть це аналізом твору «Все, все покинуть, до тебе полинуть». І 6. Пригадайте, що таке рефрен. З’ясуйте його художню роль у І вірші «Уста говорять: «Він навіки згинув!». У яких рядках висловI лено основну думку поезії? 7. Визначте віршовий розмір поезії і «Квіток, квіток, як можна більше квітів». 8. З’ясуйте функції І повторів у структурі тексту «Твої листи завжди пахнуть зов’ялиI ми трояндами». Які фрази повторюються найчастіше? Чому? Що І домінує у поетичному синтаксисі цього твору? 9. Знайдіть елеменI ти портретної характеристики музи у вірші «То be or not to be». I Якими художніми засобами Леся Українка персоніфікує цей обI раз? 10. Вірш «Дим» дослідники часто відносять до епічної поезії. І Як ви гадаєте^ на якій підставі? Доведіть це прикладами з тексту.

# І і І І І І І І і

М іж предм ет ні паралелі. Троянда в європейській культурі тра диційно належить до найбільш поширених міфопоетичних образів, символізує красу, молодість, чистоту, досконалість, любов, радість, Одначе троянда — це і втілення скороминущості всього прекрасного. Проаналізуйте поезію в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Зверніть увагу на традиційне у трактуванні цього образу. Знайдіть елементи нового прочитання символу. Чим вони зумовлені? Зіставте твір Лесі Українки з поезією в прозі «Как хороши, как свежи бьіли рази » Івана Тургенєва. Що спільного і що відмінного у трактуванні образу троянди? Чим різняться ліричні герої обох творів?

300

І І І I І І І І і І і і І І І I I

М ист ецька скарбниця. 1. Прослухайте записи пісень на слова Лесі Українки: «Стояла я і слухала весну» (музика Кирила Стеценка), «Не дивися на місяць весною» (музика Миколи Лисенка), «Горить моє серце» (музика Петра Гайдамаки), «Не жаль мені, що я тебе кохаю» (музика Юлія М ейт уса). Як зміст інтимної лірики увиразнюється засобами музичного мистецтва? Які почуття викликають у вас прослухані твори? Наскільки вдалося композиторам відчути і передати настрій, що панує у Лесиних текстах? 2. Опишіть етюд Архипа Куїндж і «Хвилі» (с. 292). Що єднає літературну («Хвиля» Лесі Українки) і малярську версії зображення морської стихії? Наскільки живописним є вірш «Хвиля» Лесі Українки і завдяки яким художнім прийомам? 3. Поміркуйте, наскільки етюд Архипа Куїндж і може ілюструвати рядки Лесі Українки: «Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, — / Вона не питає, куди вона плине; / Линь, моя пісне, як чайка прудкая, — / Вона не боїться, що в морі загине. / Грай, моя пісне, як вітер сей грає! / Ш уми, як той шум, що круг човна вирує.'». Як різними художніми засобами досягнуто єдності мистецького враження? Зауважте, як зміна ритму (чергування чотириетонного дактиля з чотиристопним амфібрахієм) відображає рух хвиль.

«Самотність на верхів’ я х» (М икола Зеров) « У третій і найблискучіший період своєї творчості Леся Українка є поет виключно драм ат ичний», — писав М икола Зеров. Цей період складає 12 останніх років ж иття поетеси і на лічує близько двадцяти драматичних творів. Ж иття письмен ниці тривало у невідворотному загостренні хвороби, серед особистих втрат і страждань, у постійних переїздах, зумовле них потребою лікування. Я кщ о до цього долучити політичну реакцію і моральний терор, щ о посилилися в Україні після революції 1905 року, то поглиблене трагічне світовідчуття Лесі Українки, щ о знайшло відображення у її драматичних творах, стане більш зрозумілим. Усе написане Лесею Українкою має загальнолюдський зміст, а в її інтерпретаціях сюжетів і образів світової літератури знахо димо національні обриси: «Я античні теми не відчужували від України; вглиблюючись в душ у старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час. А що вибрала такий екзотичний одяг для своїх творчих за думів — то не тому, щоби віддалюватися від нас, а тому, що так мала більше внутрішньої свободи» (Микола Євшан). Ж анрова палітра драматургії Лесі Українки визначається насамперед драматичними поемами, а також драматичними діалогами і сценами. Леся Українка збагатила національну літературу жанром драматичної поеми. Мають рацію ті дослідники, які ствердж ують, щ о Леся Українка не писала на готові сю ж ети. Під її пером найвідоміші світові сюж ети набували цілком нового, оригінального ЗОЇ

смислу. Так, в «О держ им ій» (1901), на переконання Ліни К ост енко, є морально-етичне відкриття, актуальне для духов ного ж иття людства: «Тут , може, вперше в історії світ ової літератури піддаєт ься сум ніву доцільність т а к о ї жертви в ім’я т а к о г о л ю дст ва ». Міріам вважає, щ о Х ри стос — один-єдиний, за кого варто йти на муку. Зміст «К ам інн ого госп ода р я » теж глибший, аніж в опра цюваннях попередників Лесі Українки — Тірсо де М оліни, М ольєра, Олександра П уш кіна. Цього світового сю ж ету впер ше торкнулася ж інка, показавши перемогу героїні твору над звабником і згубником ж іноцтва — Дон Ж уаном. «А опріч того, — зауважує М аксим Р ил ьський , — створила в цій поемі Л еся Українка цілком новий і прекрасний образ Долорес, яка незмірно переважає своїми моральними якостями і Дон Жуана, і донну А нну. Долорес — це небесно-блакитний просвіток між кам’яними хмарами й примарами». У драматичній поемі «К а сса н д р а », змалювавши «трагічну пророчицю, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм дарем ним пророчим даром, власне такий неспокійний і пристрасний т ип», Леся Українка ставить питання про співвідношення слова і діла. Основа сю ж ету — відомий мотив давньо-грецького міфу про загибель Трої. Однак вперше пророчиця Кассандра стає центральним образом у драматичному творі. Перша драматична поема Лесі Українки на українському матеріалі «Б ояриня» була створена упродовж трьох квітневих днів у єгипетському м істі Гелуані 1910 року і за ж иття автор ки не була опублікована. «Одержима духом* Взявши за основу сю ж ету драматичної поеми «О держ им а» євангельський мотив (учення Ісуса Христа про любов до ближ нього), Леся Українка створила худож ні образи розіп’ ятого на Голгофі Месії, ш;о спокутує вину за людські гріхи перед Богом, і застиглої на Єрусалимському майдані Міріам, ш;о спокутує вину за людські гріхи перед Х ристом . Обома керує любов, але їхня любов різна. Месія любить усіх — і друзів, і ворогів Міріам ж е, фанатично люблячи М есію, усім серцем ненави дить його ворогів. Її душ у ранить глибоке усвідомлення самот пості Христа: «О, яка ж то кара / М есією , що світ рят ує бути! / Всім дати ш,астя і нещасним бути, / нещасним, так бо вічно одиноким ». До М есії, який на неї навіть «не подивився і не обернувся», звернені усі помисли і почуття Міріам. Про це вона співає пісню без слів, бо «про се співати можна, а сказа ти / слів не ст а є». Душу ж інки, як з ’ ясовується у діалозі, спа лила «чи ненависть, чи любов». Ненависть до ворогів Месія трак 302

тує як маловірство, а Міріам при страсно заперечує йому: «Світло твого духа / мене сліпить. Чим ти мені ясніше, / тим душі ворогів мені темніші, / тим менш єхидна схожа до голубки. / Н е маловірна я, занад то вірю, / і віра та мене навік погу бить. / Я вірю, що ти світло — і та кого / ся темрява до себе не приймає? / Я вірю, що ти слово — і такого / Іван Філонов. отой глухорожденний люд не чує? / «Одержима». Офорт. їм, може, треба іншого М есії? / їм, 1962 може. Сина Божого не досить?^ Не прийнявши вимоги Месії любити всіх («В сіх, крім тебе, — се можливо. / А ле тебе і всіх — се понад силу. / Та за що ж, за що ж маю їх любити?»), Міріам втрачає і самого Месію. Так завер шується перша частина драматичної поеми, дія якої відбувалась у пустелі та серед прибережних скель. Дія другої частини відбувається у Гетсиманському саду. З ремарки довідуєм ося, ш;о дванадцять учнів сплять непро будним сном. М есія молиться. Міріам ниш ком крадеться попід садовим муром і зі сховку спостерігає за М есією у місячному світлі. Розпачу Міріам додає стан самотнього М есії, апелюючо го до сонних учнів: «Спите? Н е спіт ь! М оя душ а сумна до смерті...». І душа Міріам стає ш;е чорніш ою, бо ненависть до ворогів подвоюється ненавистю і до сонних друзів, яких не будить «світ ло опівночі». У третій частин і звучить м онолог М іріам під хрестом розіп’ ятого на Голгофі Месії. Вона туж ить і проклинає «і ворогів, і друзів, і юрбу», «і той закон / людський, що допустив невинно згинут ь», «і т.ой закон небесний, що за гріх / безумних поколіннів вимагає / страждання, крові й смерті соромної / того, хт о всіх любив і всім п рощ ав». Вона ж залишається усім чужа, одинока, ніким не визнана, бо сам Месія не визнав її. Дія четвертої частини драматичної поеми відбувається на майдані в Єрусалимі. Породжена лю бов’ ю ненависть неупинно веде Міріам до фатального кінця. На відміну від інш их прихиль ників Х риста, вона привселюдно звеличує М есію, називаючи Його Царем юдейським, який воскрес у новій славі. Ж інку ха пають слуги синедріону. За кинуте неш;асною у вічі присутнім прокляття юрба її забиває до смерті камінням. Міріам поми рає, віддаючи ж иття — не за ш;астя, не за Царство небесне, а з лю бові до М есії, без я кого її ж иття втратило сенс. «В ся поема, — писав М ихайло Д рай-Х м ара, — горить огнем нена висті, тим огнем, що його розбурхує велика трагічна любов. 303

яка на все йде й ні перед чим не спиняєт ься^. Своїм бунтом Міріам доводить, що бодай хтось зі смертних здатен прийняти муку за М есію, навіть пожертвувати своїм ж иттям для сп о кути, як і Він прийняв смерть за всіх. Словникова робот а. 1. Запам’ ятайте новий термін.

І І І І І I І

Драмат ична поема — невелика за обсягом віршована п’ єса, в якій зливаються драматичне, епічне й ліричне розкриття теми; виклад відзначається стислістю і лаконізмом, відсутні широке тло подій і зовнішня інтрига. В основу драматичної поеми закладено внутрішній динамічний сюжет, конфлікт світоглядних та моральних принципів. Авторами драматичних поем є Джордж Гордон Байрон, Йоганн Вольфганг Ґете, Леся Українка, Іван Франко, Володимир Самійленко.

І 2. Які драматичні поеми Лесі Українки ви знаєте? З’ ясуйте харак= терні жанрові ознаки на прикладі однієї з них.

I І І І І І і І І І І І І і

А н а л ізуєм о твір. 1. Наскільки «Одержима» є твором автобіографічним? Своє твердження аргументуйте. 2. Чому жанр «Одержимої» дослідники визначають як ліричну драматичну поему? 3. Де і коли відбувається дія твору? Окресліть постаті головних персонажів. 4. У чому полягає трагедія Міріам? 5. Чому монологи Міріам розлогі, а Месії — стислі? 6. Яким духом одержима Міріам? 7. Відшукайте в тексті епітети, якими означено стан душі Месії і стан душі Міріам. Порівняйте їх і зробіть висновки, 8. Яким віршовим розміром написано драматичну поему? 9. Яким є характер конфлікту в «Одержимій»? 10. Знайдіть у тексті твору приклади використання контрасту. Поясніть їх ідейно-художнє навантаження. 11. Назвіть фігури поетичного синтаксису, наявні в уривку з поеми: «Щ об визволив мене ціною крові? / Своєї крові? Та невже ти, діду, / гадаєш , ніби я себе ціную / дорожчою, ніж чиста кров Й ого?» Схарактеризуйте пафос твору. 12. З’ ясуйте особливості композиції драматичної поеми. П ом ір куй т е. 1. Чи «сценічною» є поема «Одержима»? Обґрун туйте свої міркування. 2. Хто з сучасних акторів, на вашу думку, міг би відтворити на сцені та на екрані образи Міріам і Месії? 3. Хто зі світових та українських письменників звертався до жанру драматичної поеми? 4. Який новий смисл вклала авторка «Одержимої» у трактування відомого біблійного сюжету? На ведіть відповідну цитату Ліни Костенко, дайте її тлумачення. 5. Чому, на вашу думку, Іван Франко і Микола Зеров визнали «Одержиму» першим шедевром Лесі Українки?

І І І І

М и ст ец ьк а скарбниця Розгляньте офорт Івана Ф ілонова «Одер жима» (с. 303). Який епізод твору відобразив художник? Знайдіть у тексті та процитуйте відповідні рядки, один із них доберіть для назви офорту. Якою постає головна героїня драматичної поеми? Які риси її характеру передав художник? Опишіть постаті, жести, вбрання, емоції усіх персонажів, змальованих Іваном Філоновим.

304

Пісня про незнищенність краси Драма-феєрія «Л ісова пісня» (1911) належить до шедеврів світової драматургії. Цей твір, що «як чарівний заквітчаний острів, височіє в творчій спадщ ині Лесі Українки» {М аксим Рильський), не виник несподівано. До його появи поетеса готува лася ще у дитинстві, коли вперше почула про мавок і потай від усіх «в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс... і там ждала, иі,об мені привиділася М авка». У листі до матері Леся зізнавалася: «Зчарував мене цей образ на весь в ік ». Текст «Лісовоі пісні» буквально «дихає» пахощами Волині, в котру Леся зако халася ще малою дитиною («Ои, чи так красно в якій країні, / Я к тут, на нашій рідній Волині!» — написала вона в дитячій ідилії «Вечірня година», присвяченій «коханій мамі»). Волинь поетеса трактувала як «найрідніший край», що надто рано став для неї «втраченим раєм ». Лесина туга за «сторононькою рідною » знайшла найвиш уканіший, найдовершеніший м ис тецький вираз у тексті «Лісової пісні». Творчий геній поетеси явив світові українську Волинь у двоединості світу реального і світу природи, світу звичайних людей і світу фантастичних істот. Дванадцять днів натхненно писала Леся Українка твір про волинські ліси: «Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї. Се драма-казка, за термінологією Гауптмана ( так він зве свій «П от оплений дзвін» ), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись. Чи Ви знаєт е, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйонами? А от досі не одваж увалась писати!» (лист до Агатангела К римського від 27 ж овтня 1911 року). Основний конфлікт драми-феєрії реалізується у боротьбі за світлу високу мрію , і ця боротьба єднає все найкраще в природі та людині. Образ Мавки втілив роздуми письменниці про роль краси і вірності, про роль мистецтва у пробудженні духовних сил людини, у її піднесенні до розуміння власного призначен ня на землі. Композиційно твір складається з прологу і трьох дій. Пролог вводить читача у світ казки, в якій діють фантастичні істоти. Пролог же містить у зародку вияви усіх конфліктів, реалізова них у драмі. Сюжет твору становить історія кохання Мавки і Лукаша. У першій дії («весняній») показано зародження, розвиток і цвітіння кохання. У другій дії («пізнє л іто») відбувається зав’ язка конфлікту і перипетії кохання: в душі Лукаша в’януть поезія і любов до Мавки. Внутрішня роздвоєність хлопця зумов лена його ваганням між мрією і буденщиною, між поезією і про зою, зрештою, між Мавкою і Килиною, з-поміж яких одна — це свято високості й краси, інша — проза буднів. У кінці другої дії 20 Укр. літ.,

10 кл., профільний рівень

305

настає кульмінація: Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину, його вибір «ш товхає» Мавку в обійми Того, ш;о в скалі сидить. О собливість сю ж етн ої побудови «Л ісової пісні» виявляється у наяв ності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації події не йдуть на спад. І третя дія («п ізн я осін ь») виявляє колосальну боротьбу пристрастей: Лукаш обертається вов кулакою і знову стає людиною, Килина заклинає Мавку, перетворивши її на вербу. Ці метаморфози, характерні Василь Касіян. Лукаш для казкового жанру, вінчає така ж і Мавка. 1953 казкова перемога добра над злом, вічного над тлінним, бо смерть подолана всеперемагаючою силою кохання, а вогонь очищ ує людину, звільняє її від буден ного. Р озв’ язка драми-феєрії оптимістична: краса є вічна, як світ. Твір завершується розлогою ремаркою-епілогом: звучить «переможний спів кохання», «зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну н іч », яка єднає у пориві любові Мавку й Лукаша. Заметіль білого цвіту переходить у сніговицю. Коли вона минає, видно нерухомого Лукаша з усм іхом ш;астя на устах. Отже, кож н а частина «Л ісової п існ і» своїм настроєм співвіднесена з певною порою року, зміна якої ілюструє заро дження, розвиток і згасання почуттів і переживань Мавки та Лукаша. У композиції ж одної української драми доти природа не відігравала такої вагомої ролі. У «Лісовій пісні» ремарки сприймаються як поезія у прозі: «Провесна. П о узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сонтрава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. Н а озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду». Дослідники «драми називають ремарки «Л ісової пісні» кра щими в українській літературі пейзажами. Новаторство Лесі Українки у змалюванні природи виявляється у синтезі різних мистецтв, своєрідному кінематографічному ефекті, що передба чає швидку зміну звуків, рухів і навіть часу. Природа в драмі-феєрії відбиває багатство кольорів різних пір року, вона «забарвлена» і «озвуч ен а »: кую ть зозулі, витьохкую ть сол ов’ ї, «поривчаст о зіт хає» вітер, «очерет переш іпт уєт ься з осокою ». Персоніфікація природи сягає у творі усіх образів: Водяник, обидві Русалки, Мавка, Л ісовик мають людський вигляд, мову, звички, характер. У їхньому 306

царстві панують свої закони, і людині не слід втручатися туди, не маючи необхідних знань. Це ствердж ує авторка образом дядька Лева — гармонійної ланки єднання мудрої людини з прекрасною і мудрою природою, в котрій ніщ о не гине, лише переходить в інші форми чи виміри: «Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, — / стане початком тоді мій кінець». Так стверджена вічність ж иття у природному світі. «Етап, на якому Леся Українка творила «Лісову пісню», я називаю не літературним символізмом, а просто символічним мисленням», — писав Микола Євшан. «Дар мислення символа ми» вважав він органічною і виразно індивідуальною рисою письменниці. Фольклорно-міфологічний образ лісової русалки у драмі-феєрії поетично узагальнений. М авка у Лесі Українки — символ високої людської мрії, символ торжества правди над кривдою, уособлення духовності й краси. Мавка — істота міфо логічна, створена народною фантазією. Портрет Мавки виписа ний у ремарках із дотриманням фольклорних традицій змалю вання цього персонажа: «ясно-зелена одеж а», «розпущені чорні, з зеленим полиском, коси». У сприйнятті Лукаша Мавка вигля дає, «як дівчина... ба ні, хутчій як панна, j бо й руки білі, і сама тоненька, / і якось так убрана не по-наськи». Зауважує хлопець і мінливість кольору її очей: «тепер зелені... а були, / як небо, сині... О! тепер вже сиві, / як тая хмара... ні, здається, чорні, / чи, може, карі». Портретна характеристика відіграє велику роль у розкритті внутрішнього світу Мавки. У першій дії закохана Мавка постає «наче лісова царівна у зорянім вінку на темних ко са х». У другій — спочатку одягнена в буденний одяг сільської дівчини, бо стає покірною Лукашеві та його ма тері, а наприкінці дії міняє сірий стрій на багряний, та не може прихо вати смертельної блідості обличчя {«Я ка страшна!» — вигукує Лукаш і обирає Килину за супутницю життя). В останній дії «Лісової пісні» постать Мавки «чорніє» на тлі білої стіни: контраст барв увиразнюється пучеч ком калини на грудях дівчини. Ця кольорова гама (чорне — біле — чер воне) визначає психологічний настрій, окреслює болючі переживан Н . Л опухова. Ілюстрація ня Мавки. до драми-феєрії «Лісова Образ Мавки романтичний. І це пісня». Гравюра. 1970 найбільш пом ітно зі своєрідн ого 20*

307

освітлення, яке супроводж ує її у творі: зоряний вінок — поцілунок Лукаша («зірка в серце впала») — «огнист е диво» сталось (Мавка покохала) — «всі зорі / погасли і в вінку, і в серці» (зрада Лукаша) — «вогнем підземним / мііі жаль палкий зірвав печерний склеп» (вирвалася від Марища). В останньому монолозі Мавки образом вогню утвердж ується безсмертя душ і: «О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чис тим, палючим, як добре вино, / вільними іскрами вгору злет іло...». Такий п ідхід до змалювання суті образу Мавки не є випадковим: поетеса-неоромантик мислила і відчувала образами зорі, вогню, іскри, світ ла. В образі М авки о р ганічно сполучено емоційне і раціональне, поетичний зм іст з ф іл о со ф сь к и м . Т ак, М авка зр озум іл а м ову Л ук аш евої сопілки крапле, ніж він сам: «Я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розум ієш , / хоча душ а твоя про те співає / виразно-щиро голосом соп іл к и ». Однак вона так і не навчилась розум іти м ову буднів, в я ки х панують к ор и с л ивість, лицем ірство. До сам ого кінця Мавка залиш ається ідеально ч и стою , ш;ирою і незрадливою. Б лагородство л ісо вої дівчини виявляється у багатьох вчинках: вона ранить р у к у серпом , аби ціною її крові Русалка П ольова пож ила бодай ще день; заступає Злидням дорогу до К илининої хати; вертає Л укаш еві лю дську подобу. Образом М авки авторка ствердила гасло свого ж и ття: «Н іяка т уга краси перем агат и не повинна» (так учить Мав к у Л ісови к , картаю чи за те, щ о «пок инул а високе вер ховіт т я», що «сп уст и л ась» до «сл уж ебк и», щ о «працею гіркою / окрайчик ш,астя хт іла заробити / і не змогла»). Це основний принцип «неоромантизму» — гармонійна єдність худож нього ідеалу з ж иттєвою правдою. Антиподами Мавки в ідейному і худож ньому аспектах є Килина і мати Лукаша. Конфлікт драми рухає зіткнення цих двох протилежностей. Лукаш ж е опиняється м іж двох сил і, не знайшовши свого місця у світі, зазнає найбільшої трагедії — роздвоєння душі. Мати Лукашева не вміє тішитися красою природи, не розуміє синового дару і не потребує його сопілкових мелодій («все грай та грай, а ти, робото, ст ій!»). Вона уж е втратила чоловіка і дочку, а тепер з ласки брата (дядька Лева) хоче розжитися якимсь добром (городом і хатою) і побачити сина господарем. Стара і спрацьована, вона чекає «робітної» невістки і родинних змін на краще. Звісно, обмежена клопотами сірої буденщини жінка вороже сприймає Мавку, не розуміє її краси, тим більше внутрішньої. їй більше імпонує Килина — «вдовиця моторнень ка», хазяйновита, дебела й міцна, котра знає, як догодити май 308

бутній свекрусі, тому вмить вижинає ниву, хвалиться молочною коровою «турського заводу», відверто залицяється до Лукаша, граючи здоровою силою, в надії на одруження і статки. Л укаш — натура роздвоєна. З одного боку, він добрий, слух няний син і племінник, типовий поліський хлопець, а з інш о го — наділений від природи поетичною натурою, котру Мавка відразу відчула, побачила красу його душі: «той цвіт від папо роті чарівніший — / він скарби т ворит ь, а не відкриває». Біда Лукашева у тому, щ,о не зміг розвинути свій поетичний дар, не зміг, як каже Мавка, «своїм життям до себе дорівнят ись», без жалісно потоптав дивоцвіт кохання — і опинився на пожарищі. Тема мистецтва, що хвилювала Лесю Українку упродовж усього життя, у творі розгортається через взаємини Мавки і Л у каша. В алегоричному образі Лукаша показано, як важко бажа не зробити дійсним, як реальне ж иття заглушає мрію, спиняє романтичний порив у блакитні високості, як засмоктує людину буденщина. Однак голосом його ж таки сопілки у фіналі твору авторка ствердила: убити мрію — неможливо! Згоріло Мавчине тіло, але любов Лукаша подарувала їй невмирущу душу. «Утвердження людської мрїі, хвала високим, благородним почуттям, віра в перемогу краси життя над мороком мертвеч чини — такий зміст втілюють образи «Лісової пісні» {Іван Д енисю к) — твору, в якому лірика, епос і драма злились у благо родний сплав, де гармонійно поєднались реальність, міф і казка, простота й вишуканість стилю і глибина думки. Вершинний твір Лесі Українки реалізував її давнє пророцтво: «Бажаю так скінчити я свій шлях, / як починала: з співом на уст ах!». Словникова робот а . 1. Запам’ятайте новий термін.

І I І

Д рам а-ф еєрія (франц. fee — фея) — один із жанрових різновидів драми, яком у властивий фантастично-казковий сю ж ет, неймовірні перетворення, у такій драмі поряд з людьми виступають фантастичні істоти.

І і

2. З’ ясуйте, які жанрові ознаки має «Лісова пісня» Лесі Українки, зробіть висновки.

П ід су м у й т е. 1. Визначте основні проблеми, порушені Лесею

5 Українкою у «Лісовій пісні». 2. Принципи якого стильового і

напрямку реалізовано у «Лісовій пісні»? П ом ір к уй т е. 1. Чому Мавка духовно не може переступити поріг

5^ буденного життя? 2. Хто з персонажів драми-феєрії наділений І І І I і

прадавнім світоглядом людини, що глибоко зрослася з природою? Доведіть це прикладом з тексту. 3. Чому, на вашу думку, Леся Українка не була задоволена жанровим визначенням «драма-казка» стосовно «Лісової пісні»? Яке означення цьому творові дали б ви? 4. У чому полягають особливості ремарок у «Лісовій пісні»?

309

( І;

І і І І І І І І І I І І І І

Аналізуємо твір. 1. Схарактеризуйте композицію «Лісової пісні». 2. Визначте кульмінацію твору і з’ясуйте її особливості. 3. У чому полягає своєрідність естетичної картини сві льованої Лесею Українкою? Яку ідею утверджує автор драмифеєрії? 4. Як показові головного конфлікту в творі підпорядко вано природний плин речей (пори року)? 5. Чи доречний, на вашу думку, поділ персонажів, що представляють світ природи, на головних і другорядних? Своє твердження обґрунтуйте. 6. Назвіть образи-символи «Лісової пісні». Що символізує дуб та його історія у тексті драми-феєрії? 7. Яку функцію виконує у творі музика? 8. Який віршовий розмір переважає у «Лісовій пісні»? Як зміст розмов дійових осіб впливає на зміну віршового розміру? Свої висновки підтвердіть цитатами з твору. 9. У чому полягає багатство римування «Лісової пісні»? Проілюструйте свою відповідь прикладами. Яке римування переважає у «Пролозі» до драми? З’ясуйте його стильове навантаження. 10. Складіть план порівняльної характеристики Мавки і Килини. Випишіть з тексту відповідні цитати. Підготуйте усний виступ у класі. 11. Вивчіть напам’ ять останній монолог Мавки. Проаналізуйте його строфічну будову, визначте віршовий розмір і характер римування. З’ ясуйте смислове і естетичне навантаження епітетів.

Робота в групах. Назвіть персонажів «Лісової пісні», що предІ і I І І І І 1

ставляють світ людей і світ природи. За цим принципом поділіть клас на дві групи, кожна з яких характеризуватиме особливості життя того чи іншого світу, виокремлюючи прикметні риси кожного персонажа за схемою: портрет — мова — вчинки. З’ ясуйте співвідношення «добра» і «зла* в сутності кожної міфічної істоти, неоднаковість їх ставлення до світу людей. Проілюструйте прикладами. Зверніть увагу, як ритміка мови кожного персонажа підпорядкована його вдачі. Зробіть висновок, наскільки індивідуалізованими є персонажі «Лісової пісні*.

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть гравюру Надії Лопухової «Лісова пісня* (о. 307). Кого зобразила художниця і як

І І і

підкреслила романтичність, природність натури і моральну чисто ту героїні? У чому виявляється її замріяність, поривання душі до краси, прагнення злитися з природою? 2. Роздивіться акварель Василя Касіяна «Лукаш і Мавка» (с. 306). Який епізод твору Лесі Українки проілюстрував митець? Якими змальовано головних персонажів драми-феєрії? Знайдіть у тексті й процитуйте відповідні рядки. Проаналізуйте, якими засобами виразності почуття героїв передали поетеса і художники. Чим відрізняються образи Мавки і Лукаша в інтерпретації художників?

I І І

Творчі завдання. 1. За мотивами «Лісової пісні» напишіть есе «Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються». 2. Інсценізуйте діалог: а) Мавки і Лісовика, яким починається третя дія; б) Мавки і Русалки (кінець другої дії); в) Перелесника і Мавки (пролог, від слів: «Линьмо, линьмо в гори!»).

310

«Бояриня» Своїм змістом драматична поема «Б ояриня» пов’ язана з періодом Руїни (X VII ст.), з часом гетьманування Петра Д о рошенка. До Лесі Українки національна література вже мала певну традицію осмислення згаданої доби {«Заст упила чорна хмара та білую хм ару» Тараса Ш евченка; «Ч орнарада» П а н телеймона К ул іш а ; «Ч ернігівка» М иколи К ост ом арова). Приваблювала вона і сучасників письменниці — Людмилу С т ари ц ьк у-Ч ерн яхівськ у {«Гет ьм ан Д орош енк о»), Василя П ач овськ ого {«Сонце Р уїн и »), Івана К арпенка-К арого {«Гандзя»), Спиридона Черкасенка {«П р о що тирса ш елест іла»). Разом із «Л ісовою піснею » «Бояриня», за висловом М ихайла Д рай -Х м ари, становить «україніку» в Лесиній драматичній творчості. Серед причин, пдо стимулювали появу цих творів, дослідники виокремлюють дві основні: відірваність від україн ського історичного і побутового ж иття, яку часто закидали письменниці, та її майже постійне перебування за межами вітчизни. Вибір періоду Руїни для зображення мотивують, зазвичай, тим, що Леся Українка «взагалі брала для своїх творів не епохи розквіт у й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, ст раш них катаклізмів, неволі, полону т ощ о». У «Боярині» діють не історичні особи. Марно шукати у пое мі й відтворення конкретних історичних подій доби Руїни. Герої твору ж ивуть у часі, коли Україну роздирають гострі суспільно-політичні суперечності, п ов’ язані з посиленням колоніального закабалення приєднаних до М осковії лівобе режних земель. Колорит епохи досягається у творі фіксацією певних історичних явиш;, як-от церковні братства, що мали в Україні національно-патріотичний характер. В цих товарист вах брали участь і ж інки (Оксана ходить у процесіях з корог вою). Є у «Боярині» й згадка про козацьку супліку до царя з оскарж енням кривд, я кі чинять ук раїн ськ ом у народові московські посіпаки; картини політично-соціального ладу в Московщ ині (доноси, ш пигунство, катування людей, рабство). Ж иття у М оскві, побут і звичаї московитів увиразнюються через протиставлення їм ж иття, побуту і звичаїв українців. Праці М иколи К ост ом арова (монографія «Р уїн а », стаття «Дві руські народності») — історичні джерела, які викорис товувала Леся Українка, вибудовуючи як ідеологічну основу твору, так і її історично-побутове тло. Драматична поема «Бояриня» складається з п ’ яти частин. Розвиток дії відбувається стрімко, але органічно. В основі твоРУ — моральні страждання м олодої українки в боярській Москві. Головна героїня твору Оксана — красива дівчина, доч ка славетного козака, представника старшини — закохується 311

в Степана, теж українця, нащадка тієї козацької старшини, що після присяги російськом у цареві опинилася в М оскві. Посольство Степана в Україну, батьківський заповіт (одруж и тися з українкою ), а головне — кохання з перш ого погляду до дівчини, — все сприяло ш любові парубка з Оксаною. Та й з боку Оксани почуття було глибоким, щирим. Вона полюбила у Степанові лицаря, який «присягу не л ам ає», високоосвіченого й розсудливого чоловіка, щ о «в Києві, в науці, при А кадем ії здебільше пробував». Побачивши в Оксані «життя і волі образ» і «краю рідного красу», в надії, «щ о нігде / на цілім світі вже нема чужини, / поки ми вдвох з т обою», Степан засилає старостів до Пере бійних і одруж ується з Оксаною. Вибір кож ного свідомий, чесний і почуттєвий. На рішення молодят не вплинули різкі зауваження Івана Перебійного, брата Оксани, що трактував служ бу у м осковського царя як зраду, як лакомство «на соболі м осковські». Степан гаряче відстоює батьківську честь, вва жаючи його ж иття і вчинки бездоганними. З надією на те, що «віра там однакова, і мову / я наче трохи тямлю, як говорят ь», збентежена несподіваним щ астям , повна мрій і сподівань Оксана вирушає до М оскви. У наступній частині драматичної поеми дія відбувається у м осковськом у домі — в господі Степана. Побут XVII століття Леся Українка зображ ує насамперед через зовніш ні прикмети. Оксані немилі ані «ш арахван», ані «к ок ош н и к », ані звичай «запинати» обличчя, прикра й порада свекрухи: «Та вже ж як ти бояриня московська, / неначе б то воно тобі й годит ься / вбиратися п о-їхньом у». Перспектива носити «бахматий / та довгий-довгий, мов попівська р я са », шарахван, ще й «підситок» на голові викликає природній острах молодої дружини {«коли б я не спротивилась часом / Степанові в такій одеж і»). А їй же мріялось і чоловіка бачити в козацькому жупані. Пізнання звичаїв чуж ого краю викликає спочатку подив, потім задуму, а далі — й зажуру. Не розуміє Оксана, чому дівча та не співають іїо гаях, як в Україні; не сприймає бенкетів, на яких «п ’ють, п’ ють, поки нап’ ют ься», бунтується проти при ниження через цілування в уста з думними дяками, дивується з перейменувань (Степан — Стьопка, Івась — Ванька, Ганнуся — Аннушка). У домі Степана пів-України померло разом з батьком («в козацькому жупані вік дожив, / так і на смерть його я наря дила — в мережану сорочку»), друга половина відійде разом з матір’ ю («я вже лагоджусь у Божу путь, І то де ж таки мені міняти вбори»). Наразі ж — «скачи, враже, як пан каже»', і к о зацька мати разом із дітьми, прийнявши закони немилої чуж и ни, гнеться під тягарем чуж их звичаїв, розгублюючи рештки 312

самоповаги. Оксана серцем і розумом відчула рабство, неволю. Спробувала повстати. Але іі урезонили свої ж: свекруха, зовиця, чоловік. Найтяжче сприймає козачка Оксана приниження чоловіка-боярина, його рабську покірливість і запобігливість, його острах перед можливою помстою бояр. Усвідомлення безви ході Оксана вкладає у болючий вигук: «Степане, та куди ж се ми попались? j Та се ж якась неволя бусурманська*. Ці слова стосуються не лише зображуваної у творі сім ’ ї. їх сила — в уза гальненні: уся Україна потрапила у залежність, з якої вирватися неможливо. Сам боярин повинен москалям «руки цілувати, як невільник», називати себе «холопом Стьопкою*, гнути спину перед царем і догоджати боярам. Оксана не приймає цього душею, але зовні мусить змиритися. Так закінчується друга час тина, в якій конфлікт відчутно наростає. Він сягає апогею у третій частині, де дія обмежена «дальньою кімнаткою у горішньому поверсі в Степановім домі*. Саме там майже таємно приймає Степан гостя з України, який привіз супліку до царя і ділиться гіркими спостереженнями про безчинства московських посіпак в Україні. Від нього Степан довідується, що лівобережці ведуть таємні перемовини з гетьманом Правобережної України Дорошенком, бо вже несила терпіти наругу: москалі «цупко затягли супоню / на наших боках». Гість просить земляка Сте пана пособити — передати супліку пошвидше, інакше на Вкраїні «не минути / розливу крові братньоі*. Степан негайної допо моги не обіцяє. Діалог з гостем завершено. У дію вступає Оксана. Отримавши листа від подруги-братчиці, вона просить у чоловіка поради й допомоги грішми. Однак отримує відмову. Діалог Окса ни зі Степаном розставляє усі акценти: боярина бентежить війна, що Дорошенко зняв на Україні, бо там татарам платять «ясиром християнським», Оксана ж виразно бачить татарські звичаї й у Московщині («Т и хіба не ходиш / під ноги слатися своєму пану, / мов ханові? Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари?о). Обережність Степана, свідомого «тонкощ ів» мос ковського життя, підказує йому заборонити дружині будь-які контакти з Україною: ні грошей, ні листа на Україну; посланця більше не приймати; до брата Івана «не озиватись, ...б о він в непевні справи устряває*. Усе відчуте й пережите зриває з вуст Оксани гірке визнання; «Я гину, в’яну, жити так не можу!» (четверта частина). Цей крик душі чує любляче, хоч і застрашене щоденною пильністю і можливістю тортур, серце Степана: «Я більше / Н е хочу заїдать твоєї долі», «я не хан татарський, щоб людей держати / на присязі, мов на шнурку. Ти вільна», «прошу тебе... прости мене... / ш,о я ... тебе відмовив від родини». Ці репліки видають почуття незгаслої, хоча й захмареної чужиною любові. На пропозицію Оксани втікати Степан відповідає відмо 313

вою: зрадити (навіть Москву!) він не мо же, це суперечить лицарському кодексові честі. А інш ого виходу нема. Обоє це усвідомлюють, тому Оксана й просить не говорити більше про це ніколи. у душ і героїні стався безповоротний злам. Тепер лише смерть може визво лити Оксану з осоруж ної неволі, на яку вона сама себе прирекла. Надривно ще заспіває бояриня кілька ук раїн ськ и х пісень, ш укаючи рятунку в ріднім слові, у звичаї весільному свого народу, та, зацитькана чоловіком і свекрухою , почне поволі, але безповоротно «заходит и за обрій». Символічно прозвучить з її уст пісня «Бодай мені такий вік довгий, / як у мене чоловік добрий^. П ’ ята частина поеми має розгорнуту ремарку, в якій подано портрет боярині: «О к сана у прост ій ш ирокій хат ній Наталія сукні, без кички, голова зав’язана на Антоненко. ук раїн ськ ий л ад ш овковою хуст к ою . Ілюстрація до поеми Оксана хвора, очі позападали, але дуже «Бояриня» блиш,ать, на щ оках хворий р ум ’я н е ц ь ». Дія відбувається у саду, на задньому дворі. Діалог між Окса ною і м атір’ ю Степана — ніби ілюстрація до мовленого Степа ном ще в Україні: «Се тільки в пісні всі свекрухи лют і». Схвильована здоров’ ям невістки, стара зворуш ливо дбає про неї, розважає розм овою , пильнує Оксанин сон. На Степанову подяку відказує: «Щ о ж, синку, завезли чужу дит ину, / то треба ж якось їй дават и р а д у ». Вона глибоко переконана: в рідному краю недужій допомогли б, а «.тут нема т аких бабів, / як там, у нас, — коли б так пош епт али!». Туга за Україною , нем ож ливість нічого змінити нищать зд ор ов’ я молодої ж інки , гублять її вроду, відбирають ж и ттєві сили. Знаковий останній діалог Оксани і Степана. Згасаюча дру жина виявляє несподіваний запал у розмові з чоловіком, який вирішив «полікувати» її привабами рідного краю: «Ти одживешся на Вкраїні. / М осква ж не може заступити сонця, / зв’ялити гаю рідного, зсушити / річок весел и х». Оксані ж соромно повертатись на сплюндровану Україну, вона картає Степана: «Ти їдеш / туди ясного сонця заживати, / ш,о не дістали руки загребущі, / та гаєм недопаленим втішатись. / Н а пожарищі хочеш подивитись, / чи там широко розлилися ріки / від сліз та крові?» У тому діалозі любов дружини має 314

два полярних вияви: Оксана радить Степанові вдруге одруж и тися з м осковкою , а не українкою {«в сі ми ріжемо словами, / а тут жінки плохі, вони боят ься»), і ш кодує, ш;о «занадто жаліла» чоловіка і не вирвалась із неволі. Велике любляче серце складає заповіт, який міг би примирити Степана й українців: «Борцем не вдався ти, та після бою / подоланим подати пільгу зможеш, / як ти не раз давав». Виходячи заміж , Оксана обрала лицаря, свідомо поїхала з ним на чуж ину. Суть її страждань помнож ується тим, що обставини ж иття в М оскві (панування деспотії та рабського вірнопідданства) унеможливили лицарство Степана (лицар без догани, але не без страху). М ожна погодитись із сучасним дослідником Оксаною Забуж ко, яка розширила трактування проблематики «Боярині» як твору про «неможливість лицар ства в ум овах несвободи». Цей мотив разом із мотивами нос тальгії, національної пасивності-зради визначає змістове напо внення драматичної поеми. Кінцівка ж твору — безпафосна і тому переконлива — є виявом справжнього патріотизму. Два останніх рядки — приклад того, як можна і треба любити Україну: «Добраніч, сонечко! Ідеш на за хід... / Ти бачиш Україну — привітай!» 1 ^ А н а л із уєм о т вір. 1. Окресліть проблематику твору «Бояриня».

2. Яку легенду розповідає Степан у домі Перебійних? Як ви розумієте її значення в контексті драматичної поеми? 3. Який художній образ єднає «Бояриню» та вірш «Товаришці на спомин*? 4. Яка історична та побутова лексика використана в поемі? Виокремте з-поміж неї слова російські та українські. Які домінують? Як гадаєте, чому? 5. Знайдіть у тексті фольклорні вкраплення: пісні, приказки, народні прикмети. Чи є серед них чужомовні? Чим зумовлене використання зразків усної народної поетичної творчості у «Боярині*? 6. Схарактеризуйте форму вірша, яким написано поему. Визначте віршовий розмір. 7. Окресліть поетичні засоби останнього монологу Степана («Т а й що каратися словами, л ю б а ?»). 8. Як характер Оксани реалізується в основному конфлікті твору? Відповідаючи, використовуйте ілюстрацію, на якій Оксану зображено наприкінці поеми. 9. Порівняйте характе ри Івана Перебійного і Степана. Хто вам імпонує більше? Чому? І 10. Як можна до змісту «Боярині* застосувати вислів Івана Ф ранI ка: «Її поезія — то огнист е оскарж ення дикого гніт у сваволі, під

І I і I І

= яким ст огне У країна»?

І І І I і

Робот а в гр уп а х. Поділіть персонажів твору «Бояриня» на три групи (ті, що живуть в Україні — Оксана — ті, що живуть у Москві). Відповідно учні у групах складають цитатні характерне тики для аналізу представників кожної з груп, виокремлюючи риси, притаманні кожному героєві. Представники від груп доповідають про результати колективної работи, поступово характеризуючи всіх персонажів поеми.

315

Мистецька скарбниця. Розгляньте на І форзаці портрет «Гетьман Петро Дорошенко» Сергія Васильківського, який згадується у по емі «Бояриня». Пригадайте, в якому епізоді твору йдеться про ге тьмана Правобережної України. Як поетеса характеризує його? Як цього державного діяча змалював художник? Як саме портрет увиразнив ваше сприйняття Петра Дорошенка? S” І I I І I 1

Творче завдання. 1. Уявіть себе режисером-постановником твору Лесі Українки. Який твір ви обрали б для сценічного втілення? Чому? Своє режисерське бачення викладіть письмово. 2. Напишіть рецензію на драматичний твір Лесі Українки, який ви бачили у театрі чи по телевізору. 3. Напишіть реферат на одну з тем: «Леся Українка і музика»; «Леся Українка — перекладач». 4. Напишіть твір-опис з елементами роздуму за картиною Віктора Зарецького «Леся Українка в гуртку «Плеяда». Узагальнюємо вивчене.

І І

Таблиця: Жанрова різноманітність творчої спадщини Лесі Українки

ДраматурГ1Я

Драма тична поема

«Одержима», «Кассандра», «Бояриня», «Оргія», «У пущі», «В катакомбах»

Драма

«Камінний господар», «Руфін і Прісцілла»

Драмафеєрія

«Лісова пісня»

Лірика

«Стояла я і слухала весну», «Contra spem spero!», «І все-таки до тебе думка лине», «І ти колись боролась, мов Ізраїль», «Хвиля», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: «Він навіки згинув», «Квіток, квіток...», «Дим», «То be or not to be»

Проза

«Жаль», «Біда навчить», «Лелії»

Ліро-епос

«Давня казка», «Роберт Брюс, король шот ландський», «Самсон» •

Літературна критика

«Малорусские писатели на Буковине», «Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)»

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Г у ц ь М., Р о с с о ш и н с ь к а Н. Леся Українка. Життя і твор чість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К., 1986. Д е н и с ю к І . , С к р и п к а Т. Дворянське гніздо Косачів. — Львів, 1999. Д'р а й - Х м а р а М. Леся Українка. Життя й творчість / / Д р а йХ м а р а М. Літературно-наукова спадщина. — К., 2002. 316

Г-

З а б у ж к о О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфо логій. — К ., 2007. К о с т е н к о Л. Поет, що ішов слідами гігантів / / Л е с я У к р а ї н к а . Драматичні твори. — К ., 1989.

Перевірте себе. І. Виберіть один правильний варіант відповіді: 1. Леся Українка написала для своїх сестер підручник: а) Читан ка; б) Історія зарубіжної літератури; в) Історія українського письменства; г) Стародавня історія східних народів. 2. Цикл «Сім струн» Леся Українка присвятила: а) Іванові Фран ку; б) Михайлу Драгоманову; в) Михайлові Косачу; г) Тарасові Шевченку. 3. Літературним псевдонімом матері Лесі Українки є: а) Марко Вовчок; б) Ганна Барвінок; в) Олена Пчілка; г) Дніпрова Чайка. 4. Вкажіть, в якому році опубліковано поетичну збірку «Відгу ки»: а) 1893; б) 1899; в) 1902; г) 1911. 5. Ліричним жанром, для якого характерна відсутність римуван ня, є: а) сонет; б) елегія; в) драматична поема; г) білий вірш. 6. Визначте вид римування в уривку з «Лісової пісні»: Ти водяну царівну зміняв на мельниківну! Зимові — довгі ночі, а в дівки гарні очі, — недарма паничі їй носять дукачі! а) перехресне; б) кільцеве; в) парне; г) змішане. 7. Визначте риму, використану Лесею Українкою в наведеному уривку з «Лісової пісні»: Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці, там гірські русалки, вільні Літавиці, будуть танцювати коло по травиці, наче блискавиці! а) чоловіча; б) жіноча; в) дактилічна; г) гіпердактилічна. 8. Визначте віршовий розмір поезії Лесі Українки за уривком: Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть. То було б ш,астя, мій згублений світе! а) чотиристопний анапест; б) п’ятистопний хорей; в) чотири стопний дактиль; г) тристопний амфібрахій. 9. Вкажіть твір Лесі Українки, який підтверджує, що вона мисли ла тезами і антитезами: а) «Contra spem spero!»; б) «І все-таки до тебе думка лине»; в) «Стояла я і слухала весну»; г) «Квіток, квіток...». 10. Мариністичний пейзаж зображено у творі Лесі Українки: а) «Ви щасливі, пречистії зорі»; б) «Хвиля»; в) « Стояла я і слухала весну»; г) «Нічка тиха і темна була».

317

11. Визначте драматичний жанр, якому не притаманне широке тло зовнішніх подій: а) драма-феєрія; б) драматична поема; в) водевіль; г) трагедія. 12. Вкажіть характерний для вірша Лесі Українки художній засіб за поданою строфою: Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою; Я дивилась на тебе з журбою, Нічка тиха і темна була... а) анафора; б) тавтологія; в) кільце; г) епіфора.

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді: 1. Вкажіть твори, написані в жанрі драматичної поеми: а) «Дав ня казка»; б) «Одержима»; в) «Кассандра»; г) «Хвиля»; ґ) «Бо яриня»; д) «Роберт Брюс, король шотландський». 2. Перу Лесі Українки належать поетичні збірки: а) «Зів’ яле ли стя»; б) «На крилах пісень»; в) «З вершин і низин»; г) «Думи і мрії»; ґ) «Відгуки»; д) «Хуторна поезія». 3. Визначте художні засоби, використані в наведеному уривку з твору Лесі Українки: Я не на те, слова, ховала вас і напоїла крів’ю свого серця, щоб ви лилися, мов отрута млява, і посідали душі, мов іржа. а) епітет; б) оксюморон; в) риторичний оклик; г) гіпербола; ґ) метафора; д) порівняння.

III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) «Леся Українка належить до тих постатей, які, поза своєю творчою діяльністю, не мають своєї біографії» {Микола Євшан); б) «Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу» (Ліна Костенко)-, в) «В драмі-феєрії «Лісова пісня» змальовано трагедію високої душі, що заблудилась серед болота буденного людського життя» {Михайло Драй-Хмара); г) «До терміна «новоромантизм» найближчим і найточнішим синонімом могло б бути поняття «антиреалізм», «нежиттєподібність» {Віра Агеєва).

Микола Вороний (1871— 1938) Її я славлю, і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну! [М икола Вороний)

Микола Вороний — талановитий поет, літературний критик, перекла дач, театрознавець, публіцист, ж ур наліст, актор, режисер, громадський діяч. Як митець-новатор він експе риментував з поетичною формою, як знавець європейських літератур і перекладач з кількох мов упроваджував новітні художні стилі й методи, переносячи їх на український ґрунт. Зокрема, Вороний був прихильником символізму. Як теоретик літератури він та кож орієнтував вітчизняних митців на поетику модернізму. «Знов стелиться перед! мною шлях...» (М икола Вороний) Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 ро ку на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровська обл.) у ремісницькій сім ’ ї. Його батько походив з кріпаків, а мати — зі ш ляхетського роду Колачинських, відомого кількома п око ліннями духовенства, а передусім — освітнім діячем Прокопом Колачинським, ректором Києво-М огилянської академії. Зраз ком лицарського духу був для малого М иколки дід по матері Павло. Двадцять п ’ ять зі ста прож итих літ він прослужив в уланському полку — і залишився поза спокусами чуж ою м о вою і становиш;ем. Усвідомлення власної українськості, почут тя національної гідності супроводжували його упродовж усьо го ж иття. їх успадкував і онук — згодом автор знаменитої поеми «Євш ан-зілля» (1899), з якою ви вже ознайомились у 6 класі. Пам’ ятаєте й провідну ідею твору: «Краще в ріднім краї милім / Полягти кістьми, сконати, / Ніж в землі чужій, ворожій / В славі й шані пробуват и!». Через півроку після народження сина родина переїхала на Слобожанщину. Дитинство Миколи Вороного минуло у Х ар кові, де він навчався у початковій ш колі й реальному училиш;і. Після наступного переїзду сім ’ ї Микола продовжив навчання у Р остовському реальному училищ і, звідки був виключений за участь у нелегальних народовольчих гуртках, читання і пош и 319

рення забороненої літератури. Виключення потягло за собою нагляд поліції з позбавленням вступу до виш;ої ніколи й права ж ити у великих містах Р осій ської імперії. Н елегально перебуваю чи в Х а р к ов і, М икола Вороний вступив до «Б ратства тарасівц ів» — таєм н ої політи чної організації, що виборювала державну незалежність України. Позбавлений мож ливості навчатися в Р осії, Микола В оро ний виріш ує здобувати випа;у освіту в Європі. Юнак мріяв про Софійський університет, в яком у викладав М ихайло Д рагом анов, проте коли надумав туди поїхати, надійшла сумна звістка про смерть Михайла Петровича. 1895 року Вороний виїж дж ає за кордон, навчається на ф іл ософ ськ ом у ф акультеті у Віденському, а згодом у Л ьвівському університетах. Ж иття у Львові інтелектуально збагатило майбутнього письменника. Він познайомився з Іваном Ф ран ком , згодом навіть став хреш;еним батьком Ф ранкового сина. П еріод становлення особистості Миколи Вороного позначений духовним впливом Великого Каменяра. Саме Іван Франко залучає його до праці в редакції журналів «Ж и тє і сл ово», «Зоря» та газет «Г ро мадський гол ос», «Радикал»; рекомендує Вороного як реж исе ра театрові «Руська бесіда». Захоплення театром 1897 року приводить М иколу К індратовича до роботи в мандрівних трупах М арка К р оп и вн и ц ьк ого, П а н аса С ак са ган ськ ого, М иколи С адовськ ого та інш и х, ш;о виступали на Східній Україні. Своєрідним антрактом у акторських мандрах були роки ж иття Вороного в Катеринодарі (1 9 01 — 1903). Працюючи у банку, митець не припиняв активної літературно-громадської діяльності: виступав з публікаціями у «Літературно-науковому віснику», альманасі «З-над хмар і долин», діяв у підпільних гуртках. Деякий час Микола Кіндратович мешкав у Харкові, Одесі, згодом — у Чернігові, де працював у земстві. Київ став постійним місцем проживання з 1910 року. В 1911 році Вороний видав збірку «Ліричні поезії», у 1913 — «В сяйві мрій». Віршем «За Україну!^ митець привітав національну революцію 1917 року: «За Україну! / З огнем завзяття / Рушаймо, браття, / Всі вперед! / Слушний час / Кличе нас — / Н у ж бо враз / Спов нять святий наказ!». Твір був покладений на музику компози тором Ярославом Ярославенком . Ця маршова пісня супрово джувала усі громадські зібрання в Галичині, стала своєрідним гімном української революції. Твір увійшов до однойменної збірки патріотичної лірики, виданої 1921 року в Польщі. Крах УНР зумовлює виїзд митця у 1920 році за кордон. Спочатку Во роний жив у Варшаві, згодом у Львові, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка. У 1926 році змучений ностальгією за рідним краєм 320

Вороний повертається до Харкова, де отримує посаду завідувача літчастини оперного театру. Згодом переїздить до Києва, по ринає у педагогічну роботу, видає книгу вибраного «Поезії» (1929). Палкий прихильник європейської літератури, Микола Во роний активно перекладав її взірці українською мовою. Найчисленнішими є його переклади з французької (поезії Армана Сю ллі-П рю дом а, П оля Верлена, М оріса М етерлінка), німецької (вірш і Генріха Гейне, «Т качі» Гергарта Гауптмана), польської («М азепа» Ю ліуша Словацького), російської («С к у пий рицар», «К ам ’ я н и й гість », «М оц артіС ал ьєрі» Олександра Пушкіна) літератур. У перекладацькому доробку митця — староіндійська, перська та японська поезія, як-от «Капличка» О хари То К о : «Ст оїт ь сам от ою капличка. / Ч ереп’яна дахівка понищена, / Туман фіміами курить безупинно, /Двері упали... А місяць / Вгорі причепив свій одвічний ліхт ар». 30-і роки були тяж ким и для письменника через політичні репресії: заборона ж ити в Україні й вислання в Р осію , арешт і засудження до семи років робіт у таборах сина Марка, теж поета, публіциста, який загинув 1937 року на Соловках. Само го М иколу Вороного було заарештовано в квітні й розстріляно 7 червня 1938 року як ворога народу, а його твори заборонено друкувати. «М ож е, — зазначав Григорій В ервес, — найбільше Вороному пощастило з перекладом «Інт ернаціонала», який виконувався на різних урочист их зібраннях навіть тоді, коли поет перебував на засланні або за ґрат ам и». Лише в часи незалежності України ім ’ я Миколи Вороного реабілітовано, а слово поета з новою силою зазвучало на рідній землі. Микола Вороний як натхненник модернізму в Україні Кінець X IX — початок X X століть — особливий період в історії української літератури. Поряд з панівною народницькою теорією з ’ являються нові, позначені модерністським художнім мисленням. Передові українські письменники прагнули змін і демонстрували свої пошуки у творах, написаних на модерних засадах. До цих «перших відважних» належить, безперечно, Микола Вороний — поет-лірик, ш;о сповідував культ краси, мис лив високими естетичними категоріями. «Ідеологом» модер нізації української літератури він став у тридцятилітньому віці, не маючи за плечима жодної поетичної збірки. У 1901 році у «Літературно-науковому віснику» з ’ явилася «Відозва» Миколи Вороного, яка засвідчила необхідність оновлення української літератури, появи «творів з незалежною свобідною ідеєю, з сучас ним змістом, де б було хоч трошки філософії... Н а естетичний бік творів має бути звернена найбільша у в а га ». 21 Укр. літ.,

10 кл., профільний рівень

321

V «Відозва» Миколи Вороного до митців була потрактована як <іманіфест українського модернізму^ {Сергій Єф ремов), що викликав тривалу дискусію . Іван Франка ще у 1900 році звер нувся до Вороного з посланням перед поемою «Лісова ідилія», називаючи його <адеалістом непоправним». Поетичний діалог з Франком Вороний продовжив посланням «Іванові Ф ран кові», сформулювавши ідею цілісності особистості: «М оя девіза — йти за віком / І бути цілим чоловіком!». Вороний виявив свої погляди на завдання літератури. Взявши епіграфом слова Шарля Бодлера «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійс ніст ь», Вороний з’ ясовує, якими мають бути поезія і завдання митця. Насамперед він заперечує Франкові, щ о, нібито, закли кав до втечі від реального життя, від боротьби з «генієм-гнобителем ». Натомість «геній-визволитель» окрилює його, зве до бою «всіх тих, що мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять бай дуж і». Вороний наголосив, що поезія не зносить усталених рамок, створюється за неписаними законами краси. Він знає, що безідейної творчості не буває, проте водночас переконаний, що ідею не можна примусово нав’ язувати, інакше поезія «охля ти може, зачерствіти, / Зав’януть, як без сонця квіти». Мистецтво дає поживу душі людини, яка «бажає скинуть пу т а», «Життя брудне, життя нікчемне / Забути і пізнать над земне, / Все неосяжне — охопити, / Незрозуміле — зрозуміти!» Літературознавець Соломія Павличко вважала, що в цьому вірші «віддзеркалилася... двоїстість Вороного ( не заперечуючи старе, запровадити н ов е)». Хоча тут справедливіше говорити про особливість українського символізму, щ о поєднав націо нальну традицію із новими західноєвропейськими віяннями; обстоюючи право митця на свободу творчості, не відмовлявся від своїх громадських обов’ язків, бо виходив із розуміння реалій життя, статусу бездержавності української нації. Символ «ціло го (тобто цілісного) чоловіка» ілюстрував гармонію пориву до Краси та Правди як достеменний прояв аристократизму духу. «Має кріслами весна запашна* (Микола Вороний) Власне пейзажної лірики у Миколи Вороного мало. Проте є чимало цікавих поетичних знахідок у чуттєвому відображенні пейзажних замальовок. Як правило, пейзажні картини пере дують тій чи тій філософській сентенції або є попередниками поетичних рефлексій, як у поезіях «Х м ари» і «Сонце захо дит ь» із циклу «Весняні елегії», «Н а озері». М онолог квітки в елегії «Сонце заходит ь» викликає асоціацію з «Веснівкою» М аркіяна Ш аш кевича. П ерсоніфікований пейзаж {«С онце заходит ь, цілуючи гай, / Квіти кивають йому на добраніч, / Ш епчут ь, листочки звиваючи на ніч: / «Н е покидай...») пере 322

творюється в худож ній образ неволі: адже квіти — «пасерби в рідній своїй ст ороні», їм «хіба тільки ввиж аються в сні Щ аст я та вол я ». З пейзаж ної лірики М иколи Вороного можна виокремити твори, в яких любовно зображена вільна стихія моря: «Граються, / Гойдают ься / Сніжно-білі хвилі, / М лосно обіймаються, / Ніби німфи білі...» {«Б алада м оря») чи «П ом алу за хвилями хвилі котились, / Одна, здоганяючи другу, росли, / І лавою грізно до берега йшли, / І з бурхотом в скелі стрімчастіші бились» («Н а березі м оря»). Безмежний простір синього моря, його могутня сила викликали у душі поета «величний псалом»', «неосяж не, хит ке, т аєм ниче», «чарівливе» і «бунт івниче», море подібне до душ і співця, «що пут і кайданів не зносит ь» («Д о м оря»). Скориставшись сим волом моря. Вороний нагадує основний принцип модернізму: вільна сти х ія творчого натхнення позначена бурхливим и емоціями й естетично довершена. Рух сніж инок, ш,о «хмарою носилися / Від подиху зими / І весело крутилися м ет елицею », блискуче відтворено у вірші «Сніж инки», присвяченому дітям. Весняні настрої — ще одна царина пейзажної лірики Миколи Вороного. Поет умів переда вати динаміку змін у природі, неспокій весняного буяння. У цьому сенсі показовим є його вірш «Блакитна П а н н а »: «М а є крилами Весна / Запашна, / Лине вся в прозорих шатах, / У серпанках і бл ават ах». Дослідники символізму вважали, що оця «музичність» поезії Вороного була перш оосновою музики, яка згодом залунала у молодого Павла Тичини, котрий, нена че талановито редагуючи Вороного, висловив музику весни так: «Й де весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена». Блакитна Панна — символ весни, котрій виспівують осанну «гори, гай, луги, поля — / Вся зем ля». У кольоровій гамі поезії переважає відчуття гол убого — прозорі шати, блавати (волош ки), крізь блакить майорить промениста роса. Однак Вороний не акцентує увагу на зорових образах, його цікавить не так колір, як звучання. Митець досягає посилення звуко вого враження повторами слів зі смисловим наголосом на коре невому голосному «а » та закінченнями «-на» : «Довгожданна, нездоланна... / Ось вона — Блакитна П ан на!.. О санна!». М узичність є невід’ єм ною складовою поетики Миколи Вороного. Вона досягається не лише багатством внутрішніх рим, алітерацій та асонансів, що так виразно вчуваються в «Бла китній П анні». Навіть зорові образи (а це вже — царина обра зотворчого мистецтва) цього вірша вирують у своєрідному танці звуків, динаміці ритму і рими, характерних для дзвінкоголосої весни: «В ’ ються хмелем арабески, / Миготять камеї, фрески, / Гомонять-бринять пісні / Голосні / 1 сплітаються в гротески». 21*

323

Словникова робота. 1. Запам’ ятайте новий термін.

Символізм (франц. symbolisme) — стильова течія модер нізму, головним худож нім засобом якого є символ як сп о сіб вираження незбагненної суті явищ ж иття та індивіду альних уявлень митця (символ поза межами чуттєвого сприймання, тож дає право тлумачити його по-своєму). Засновником символізму вважають французького поета Ш арля Бодлера. Його послідовниками стали Поль Верлен, А ртю р Рембо, Стефан Малларме, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Олександр Олесь, Василь Пачовський та інші. 2. Знайдіть символи у пейзажній ліриці Миколи Вороного, дайте тлумачення їх.

Підсумуйте прочитане. 1. У яких умовах зростав Микола Кіндратович, яку здобув освіту? Які чинники вплинули на форму вання його як поета? 2. До якої таємної політичної організації належав Микола Вороний? 3. До якої дискусії спричинилася І «Відозва» Вороного? Хто взяв участь у цій полеміці? Якою була І позиція самого ініціатора змін в українській літературі? 4. Яким І двом музам митець служив? 5. Що єднало долі сина і батька ВороI них? 6. Яку роль у житті поета відіграло знайомство з Іваном І Франком? 7. Який альманах видав Микола Вороний? 8. Вкажіть І суттєву відмінність між народницькою і модерною літературою. І 9. У чому, на думку Соломи Павличко, полягає «двоїстість ВоI роного» як митця? 10. Хто поклав на музику слова поезії «За = Україну!»? Як визначають жанр цього музичного твору?

«Вж е нема повороту до р а ю !..» (М икола В ороний) У творчості Миколи Вороного присутній розмаїтий комплекс європейських модерністичних тем. Соломія Павличко зазнача ла: «Він пише про місто, а не про село. Красу, а не батьківщину, нудьгу, а не радість*. Створивши цикли інтимної лірики «За брамою раю» та «Разок намиста», він зафіксував трагедію влас ного кохання. Автобіографічна основа віршів 1903— 1910 років (розлучення з дружиною Вірою Вербицькою) зумовила мінорну тональність пеі)еживань і ш;ирість поетичного вислову почуттів. Обидва цикли написані у жанрі ліричної драми, започатковано му «Зів’ ялим листям» Івана Франка. У «Присвяті» виразно прочитуються алюзії^ з Франка: «Ц віт у зів’ялому, / Листу опалому, / Зіроньці згаслій моїй — / Серця самотного, / Серця скор ботного / Спів без надій». Вірші циклу дають змогу простеж ити розвиток почуття ліричного героя, у житті якого були як щасливі миті («Н а ^ А л ю з і я — художньо-стилістичний прийом, натяк на певний літературний твір, сюжет чи образ, розрахований на ерудицію чита ча, покликаного розгадати закодований зміст.

324

скелі», «Х виля»), так і нестерпні болі {«Нічого...», «Зрада»). Поетична анафора «чи пам’ят аєш » в однойменному вірші увиразнюється кінцевим рядком строфи, у якому вона допо внюється риторичним звертанням {«Ч и пам’ятаєш їх ти, моя зоре?») і творить оригінальне поетичне кільце, де, як у зачаро ваному колі, перебуває ліричний герой, згадуючи щасливі дні, обіцянки і клятви. У поезії «Ні, не забув...», щ о розгортає драму почуттів героя, використано улюблений художній засіб сим волістів — повтори. Доволі звичну поетичну формулу «кохав до божевілля» Вороний несподівано увиразнює блискучою гіпербо лою «ківшами сліз я жаль свій заливав» — і досягає незабутньо го художнього ефекту. Усі поезії циклу насичені риторичними фігурами — окликами, запитаннями, звертаннями. Запитуючи самого себе, «чи не досить вже ілюзій /1 даремних », лірич ний герой наказує собі вирвати з серця кохання, «а коли сього / Н е захоче серце — разом / Вирви і його». Це — вершина болю і відчаю. І все ж біль і розпач подолані всепрощаючою любов’ ю: останній вірш циклу «Finale» завершує ліричну драму героя. Ш ість років страждань Микола Вороний називає часом великим, урочистим, а кохану — образом пречистим, в якому він власну мрію покохав — тобто як модерніст витворив нову реальність з вимріяним ідеалом чистої краси: « І ось тепер всім страдникам неш,асним / В своїх піснях я образ той несу: / Відбити в душ ах їх сіянням чистим, ясним / Його красу». Глибина інтимного нерозділеного почуття звучить і в розпач ливих інтонаціях вірша «Ти не любиш м ене...». Чергування чотири- і тристопного анапеста у рядках, що римуються, створює контраст своєрідного «летючого» ритму і несподіваного його обриву: «Ти не любиш мене, ти не любиш мене — / Вже нема повороту до раю!.. / Н е всміхнеться мені твоє личко ясне... / Чи то ж правда, мій Боже? Благаю!» Розлюбити кохану неможли во, і це підтверджено риторичним паралелізмом: «Та чи ж сонце розлюблюють квіти?». Серце ліричного героя розривається з відчаю при випадковій зустрічі з коханою. Замислюючись, «чи верну я тебе, / А чи буду весь вік туманіти?» , ліричний герой усвідомлює драматизм свого становища: «Н е вернути тебе — загубити себе» і тож звертається за допомогою до Бога. Драма нещ асливого коханця і знедоленого батька була тривалою і викликала почуття відчаю, тя ж к ої зневіри, що реалізувались у символічних поетичних образах; «Скрипки плачуть наді мною уночі; / Н аді мною круки крячуть, / Круки крячуть і регочут ься сичі». Інтимна лірика Миколи Вороного виявляє всеосяж ну гаму любовних почуттів і становить одну з найцікавіш их сторінок у цій царині української поезії. 325

«Мій любий, ти впав...» (М икола В ороний) За ж анровими ознаками «Легендам є баладною піснею. Вороний майстерно опрацював старовинний міфічно-фольклорний сю ж ет про любляче, всепрощаюче материнське серце. Як і належить баладі, в її основі — трагічна ситуація: хлопець покохав дівчину над сонце, над місяць, над зорі ясні, був гото вий віддати за кохання і неньку стару. Дівчина, наділена епітетами зрадлива, лиха, порівнянням як гадюка, позбавлена стра ху перед гріхом , тож лукаво пропонує хлоп цю : «Я к справді кохаєш , як вірний єси, / М ені серце неньки живе при неси^. Три дні і три ночі поневірявся юнак, не їв і не спав, б о жевілля опанувало його (юнак мов ст ерявся), і все ж страшний злочин стався. Згідно з фольклорною поетикою, гріх батьков бивства скоєно опівночі, коли нечистий чатує і занапащує людську душ у: «мов кат, витяв серце у матері син» і побіг до милої, гонимий ж ахом. Та, добігаючи, спіткнувся і впав на порозі. Біль сина озвався у серці матері, щ о «кров’ ю стекло, / І ніжно від жалю воно прорекло: / «М ій любий, ти впав... Чи тебе не болит ь?». В останнім материнськім запитанні звучала турбота про свою дитину. За строфічною будовою вірш «Л е генда» становить собою терцет із римуванням ааа, причому останній рядок кож н ого терцета починається риторичним вигуком «Ой леле!», який щоразу виражає інше почуття — подив, образу, жаль, страх, злість, любов, а продовж ується прикінцевими словами другого рядка, ск аж ім о: «Дівчину вродливу юнак покохав, / Дорожче від неї у світі не мав. / Ой леле! — у світі не м ав». Головна ідея твору — уславлення безкорисливої материнської любові. ^ ж І І І І І І І І I I І І І І і

М іж предм ет ні паралелі. Н а творчості М иколи Вороного відчут ний вплив предст авників за хідн оєвр оп ей ськ и х ( Ш арль Бодлер, Артюр Р ем бо, П оль В ер л ен ) і російських сим воліст ів (К ост янт ин Б ал ьм он т , О лександр Блок, Валерій Б р ю сов). Сам поет зазначав, що у французів П оля Верлена і Стефана М ал л арм е він учився культури вірша і теоретичної майстерності. Внут рішня спорідненіст ь із Верленом виявляється в обом властивому пориванні до «зневіреної д у ш і», у ш уканні музичності вражень, а також у спільност і ритмів і строфічної будови. Вимогу музикальності як основи символіст ської поетики П оль В ерлен сформулював у вірші «П оет ичне м ист ецт во»: «Т ак музики ж всякчас і знов! / Щ об вірш твій завше був крилатий, / Щ об душ у поривав — шукати / Н ову блакить, нову любов, / Щ об мчав, де далеч непохмура, / Д е чари діє вітерець, / Д е пахне м’ята і чебрець... / А реш т а все — література» ( переклад Григорія К о н у р а ). Вірш «М авзолей» Вороний створив під

326

I І I І І І I

I І І I І І І І І І І І I І

впливом рит м у і строфіки «О сін н ьої п існі» В ерлена. Порівняйт е рядки Вороного: «Душ а моя — / М ов із кришталю / М авзолей. / В ній весь мій скарб / М рій, звуків, фарб, / Ідей » із Верленовими: «Ячат ь хлипкі, / Х липкі скрипки / Л ист опада... / ї х тужний хлип / У серця глиб / Просто пада» ( переклад М иколи Л укаш а). Французький поет насамперед домагався музики у вірші й «невизначеного емоціопального враження, яке здобуваєт ься тим, що замість фарб вживаються лише відтінки, речі не називаються в точнім їх означенні, а читачеві навіюєт ься ідея речі словом-натяком, словом-символом» ( Олександр Б ілецький). Вороний так само прагне музичності поет ичних рядків, корист уєт ься словами-натяками. Вірші М иколи Вороного, присвячені морській стихії, теж викликають аналогії з В ерленовим и образами. Об’єдн ує цих поетів і ліричний суб’ єкт переживання — самотня особистість, ізольована від інш их людей («К о л и св іт ...» Верлена та «Н удьга гнітить» Вороного). М огут ніст ь впливу поезій Вороного і Верлена зосереджена не у словах, а в ритмах. Гармонія звуків у обох поетів передає невиразний містичний стан душі. «Інфанта»

Органічними в образному мисленні Вороного є реалії зі сфери м истецтва, я к і стаю ть складовим и й ого поетики. Митець демонструє цікаву, ефектну трансформацію зорових образів у звукові, їх вдале мистецьке поєднання: «Акордами промінно-струнними / Д ень хвилював і т ихо гас. / Н ад кили мами вогнелунними / Венера кинула алмаз». У поезії «Інф ан т а» тінь коханої опоетизовується вишуканими асоціативними образами: «Дзвінкою чорною сильветою^ / Вона упала на емаль, / А поза нею вуалетою / Стелився попелястий ж аль». Вірш «Інфанта» виразно виявляє вплив на Вороного тен денцій французького та російського символізму (вірш і про Прекрасну Даму Олександра Блока). Уже перший рядок твору наголошує на формі сну — переконує читача в авторському намірі уникнути конкретики значення {«різьблю свій сон »), вималювати абстрактно-ум овни й характер ( « У завивалі мрійнотканому / Дрімала синя далечінь, — / І от на обрії туманному / Замиготіла ваша т інь»), створити узагальненоідеалізований ж іночий образ — образ вічної краси («В и йшли, як сон, як міф укоханий, / Щ о виринає з тьми ст оліт ь»), перед яким схиляю ться поета «д у х сполоханий», «рум ’яне С и л ь в е т а - постать.

327

г слово і блакит ь». Велична голуба барва — символ безмежності просто ру — дом ін ує в кольоровій гамі вірша (синя далечінь, обрій туман ний, блакить, холодний полиск очей) і увиразнює силует інфанти, здатної своєю п оявою викликати в серці ліри чного героя чут т я побож ної хвали, а усм іхом упокорити його в поклоні-поклонінні. Сповнена ціка вих неологізмів {промінност рупни ми, мрійнотканому, вогнелунними, яснозоряно), поезія «Інфанта» багата ще й новим наповненням лексичних значень (дзвін кою чорною сильветою), вдалим використанням порів няння у ф ормі орудного відм інка (вуалет ою ст елився), м етаф орич ними епітетами (попелястий жаль), я к і разом ви твор ю ю ть блискучий взірець модерністської поезії, тала Н ат алія Ант оненко. новитий вираз українського сим во Ілюстрація до вірша «Інфанта» л ізм у. М узиці слова як провідній стильовій ознаці поезії символізму підпорядковані усі художні засоби цього вірша. Під його текстом Микола Вороний залишив напис: «Накидано 1 9 0 7 р. Викінчено 1922 р.». Ця авторська заувага пояснює особливість останнього катрена, в поетичній структурі якого відчувається певний дисо нанс: два перших рядки — образ героя, сповнений бодлерівської символіки («Освячений, в солодкій муці я / Був по той бік добра і зла»), два наступних — образ Революції, ш;о пливе над ліричним героєм у червоній заграві. їх поєднання і становить несподіване завершення вірша. Твір виявляє майстерність версифікації Вороного-поета: чотирирядкова строфа з перехресним римуванням, чергування дактилічної і чоловічої рим, розмір — 4-стопний ямб з пірихієм. «П іонер, прокладач нових ш ляхів» (О лександр Б ілецький) З’ ясовуючи суть новаторства Миколи Вороного, слід наго лосити, ш;о характерною прикметою його поезії (окрім уже згадуваної музичності) є інт елект уалізм, ш;о відповідав новим запитам часу. Поетична спадш;ина Миколи Вороного нагадує мозаїчну панораму світової культури. Окремими елементами ц ієї картини є образи, поетичні ремінісценції, афоризми, що становлять багатовіковий набуток світової культури. 328

у поезіях Миколи Вороного зустрічаємо імена Верхарна, де Віньї, С ю ллі-П рю дом а, Верлена, Ґете, О відія, Ш експіра, Бодлера, Гейне та інш их видатних поетів. Його тексти нерідко озаголовлені латинським и висловам и: «.Memento т огії» (пам’ ятай про смерть), «Sententia» (думка, судж ення), «-Fiat!..» (нехай станеться), «Ave, regina!» (радуйся, царице), «Vae victis!» (горе переможеним), «Dies ігае» (день гніву), німецькими і ф ранцузькими виразами. Усе це доверш ує «європ ей ську» зовніш ність поета, чия творчість виявляла його потяг до естет ства, поєднаний з м рією про національне визволення. М узи чн ості, кон кр етн ості сл ух ового враж ення досягав Вороний через звукопи с — влучне вж ивання алітерацій, асонансів, внутріш ніх рим. Різноманітності звучання підпо рядкований добір строфічної будови — дистих, терцет, катрен, ш естивірш , октава. Він запровадив систему римування, доти не вживану в українській поезії. Будуючи строфу, Микола Вороний ш ироко використовував системи подвоювання і реф ренів. У арсеналі вірш ових форм, якими вільно володів поет, були сонети, рондо, тріолети, ш;о належали до маловживаних не лише в українській ліриці. Новаторство Миколи Вороного як лірика найкраще сфор мулював Олександр Білецький: «Вороний віддав данину своєму оточенню, своїй епосі. Він пропагував її естетику, розвивав мотиви безнадійного песимізму, поривів до безмежної трагічної самотності. Вороний став поетом міста, посів щодо цього в українській літературі місце, в деякій мірі аналогічне до місця Брюсова в російській... Він оголосив себе співцем краси, ізольова ної від житейського гомону. Він, дійсно, піонер, прокладач нових шляхів; піти далеко цими шляхами йому самому не довелось^. Проблема повернення людині історичної пам’ яті, усвідом лення своєї національної приналеж ності є центральною у поемі «Євш ан-зілля». Ви, напевно, пригадуєте, щ о цей твір заверш ується автор ським зверненням до України, до її синів, щ о розбрелися по світах і забули матір. їхн і черстві серця не проймають ані коб зарські думи, ані материнські сльози. Остання строфа поеми містить запитання: «Де ж того евш ану взяти, / Того зілля-привороту, / Щ о на певний ш лях направить, — / Ш л ях у край свій поворот у?!». Так автор пустив у мандрівку століть один із наймісткіш их образів-символів — євшану-зілля. Його вага поетична й історична сумніву не підлягає. Поміркуйте. 1. У чому виявився вплив французьких символістів на творчість Миколи Вороного? 2. Порівняйте уривки з поезій І «Краса!» Миколи Вороного та «Гімн красі» Ш арля Б одлера. Як = кожен із митців трактує красу, Гі значення в людському житті? 329

Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І, не вагаючись, прожить Хвилину раювання.

{Микола В ороний, «Краса!») Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена, Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим, Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна. Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким.

(ІПарль Б одл ер «Гімн красі», переклад Дмитра П авличка) І І І І I І І І I I І І І І І і

І І I І І I І І І I І І і

I І

3. Порівняйте «Інфанту» Миколи Вороного та «Незнайомку»

Олександра Блока. Що об’ єднує ці два твори? 4. Як різниця у часі написання вплинула на фінал вірша «Інфанта»? 5. Прокоментуйте вислів Миколи Вороного: «Я почав писати з такого ж побудження, з якого люди починають співати*. Як він віддзеркалює символістську естетику лірики? 6. Яка ідея звучить у «Легенді» Вороного? Визначте жанрові ознаки балади у цьому творі. 7. Один із псевдонімів Миколи Вороного — Арлекін. Чому, на вашу думку, поет обрав собі таке літературне ім’я? 8. Чому Микола Вороний надавав великого значення поетиці заголовка, доцільності епіграфа, включав у текст крилаті вислови, імена міфічних, фольклорних, літературних персонажів? 9. У чому полягає новаторство Миколи Вороного в поезії? 10. Які поетичні фігури домінують у вірші «Ти не любиш мене...»? Наведіть приклади. Чому ліричний герой цього твору апелює до Бога? Обґрунтуйте своє твердження. А н а л із уєм о т вір. 1. З’ясуйте історію появи вірша «Іванові Франкові». 2. Як цей вірш відображає естетичну програму Вороного, його творчі принципи? 3. Які образні асоціації пронизують увесь текст послання? Підтвердіть цитатами з твору опозиційні пари: не-

бо — земля; бруд життя — краса надземного; проза буденщини — фантазія. 4. Яка роль градації у смисловій структурі послання «Іванові Франкові»? 5. Які рядки, на вашу думку, є кульмінаційними? Об/рунтуйте свою думку. 6. Поясніть, як ви розумієте образи генія-гнобителя і генія-визволителя. 1. Знайдіть приклади риторичних фігур у тексті, поясніть їх стилістичне навантаження. 8. Відшукайте й прокоментуйте вислови з послання, ш;о стали афористичними. 9. Які художні засоби поезії «Блакитна Панна» підпорядковані неоромантичному звеличенню краси природи? 10. Визначте епітети в поезії «Інфанта», з’ясуйте їх художню роль, Якими лексичними засобами вони виражені? Робот а в гр уп а х. Об’єднайтеся в класі у дві групи за таким принципом: перша група працює над текстом послання Франка до Вороного, друга — над текстом вірша «Іванові Франкові» Вороного. Суть завдання: виокремити тези, що віддзеркалюють літературні

330

позиції їх митців; схарактеризувати поетичні образи у кожній з поезій; звернути увагу на композицію аналізованих творів. До повідачам від груп окрему увагу звернути на афористичність кінцівок творів («Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — /

Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея» (Франко) та «Моя девіза — йти за віком / І бути цілим чоловіком!» (Вороний), висловити власне розуміння їх сутності. М и ст ец ьк а ск а р б н и ц я . 1. Розгляньте ілюстрацію до вірша «Інфанта» (с. 328), опишіть зображену даму. Чи вдалося, на вашу думку, художниці відтворити дух епохи, образ інфанти, настрій ліричної героїні Вороного? Відповідаючи, використовуйте цитати з тексту; зверніть увагу на художні деталі. 2. Прослухайте запис пісні «За Україну!» (муз. Ярослава Я росл а вен к а ). Які почуття, образи й асоціації викликає у вас цей твір? Як ви думаєте, в чому полягає таємниця його оптимізму? 3. Що єднало Вороного з Мар ком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським?

І =

Т ворчі завдан ня. 1. Напишіть твір-мініатюру «Значення сим волів у поезії Миколи Вороного». 2. Підготуйте і зачитайте в класі реферат на одну із тем: «Микола Вороний і український театр», «Перекладацька діяльність Миколи Вороного». СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В е р в е с Г. Поет повертається на Батьківщину / / В о р о н и й М. Твори. — К ., 1989. І л ь н и ц ь к и й М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». — Львів, 1996. П а в л и ч к о С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. П ер евір т е себе. І І І І І І І І І І І І І І І І

І. В иберіт ь оди н правильний варіант відп овіді: 1. Визначте жанр твору Максима Рильського, що був присвячений Миколі Вороному на честь 35-ліття його творчої діяльності: Вітаю Вороного нині! Одважно линучи з-над хмар, Рабів будив ти у долині, Огонь злюбивши, як Ікар! Не відаючи супокою, Оспалих кликав громадян. Миколо! Це ж перед тобою — У тебе вкрадений Євшан! а) сонет; б) елегія; в) акровірш; г) ода. 2. Визначте віршовий розмір твору Миколи Вороного «Іванові Франкові»: а) чотиристопний хорей; б) чотиристопний ямб; в) тристопний амфібрахій; г) тристопний ямб. 3. Микола Вороний поділяв творчі принципи письменника;

331

5. 6. 7.

a) Чарлза Діккенса; б) Віктора Гюго; в) Шарля Бодлера; г) Гюстава Флобера. Народним гімном стали слова вірша Миколи Вороного: а) «Краса!»; б) «Молитва»; в) «За Україну!»; г) «Коли ти лю биш рідний край». Вкажіть жанр, у якому написана «Легенда» Вороного: а) ду ма; б) балада; в) драматична поема; г) елегія. Блакитна Панна в однойменному творі Вороного є символом: а) осені; б) зими; в) весни; г) літа. Визначте літературний напрям, започаткований в ук раїнській літературі Вороним: а) неокласицизм; б) неороман тизм; в) символізм; г) футуризм. Рядками «Різьблю свій сон... От ніби вчора ми / Зійшлись, — і

стріча та жива. /На землю тканками прозорими / Лягли осінні дерева» розпочинається твір Вороного: а) «Легенда»; б) «Інфанта»; в) «Євшан-зілля»; г) «Блакитна Панна». 9. Вірш «Сонце заходить» належить до лірики: а) інтимної; б) пейзажної; в) філософської; г) патріотичної. 10. Композиційне обрамлення характерне для вірша Миколи Вороного: а) «Блакитна Панна»; б) «Сонце заходить»; в) «Ти не любиш мене»; г) «Іванові Франкові».

11. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді: 1. До поетичного арсеналу Вороного-символіста належать: а) по втори; б) риторичні оклики; в) алітерація й асонанс; г) часте вживання латинських виразів; ґ) використання архаїзмів; д) внутрішні рими. 2. Театральна діяльність Миколи Вороного пов’язана з: а) «Бере золем»; б) «Руською бесідою»; в) трупою Марка Кропивницького; г) трупою Івана Карпенка-Карого. 3. У посланні «Іванові Франкові» Вороний відстоював принци пи: а) творити за естетичними законами; б) реалістично відтворювати дійсність; в) служити рідному народові; г) зве личувати людей праці. 4. Визначте характерні риси поезії Миколи Вороного: а) аб страктність; б) епічність; в) інтелектуалізм; г) патріотизм; ґ) музичність; д) драматичність; е) європейськість. 5. Цикли любовної лірики у Миколи Вороного називаються: а) «Елегії»,; б) «За брамою раю»; в) «Лілеї й рубіни»; г) «Разок намиста»; ґ) «Сонячні хвилини»; д) «Подорож до моря».

III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) «Всю діяльність Миколи Вороного пронизувала одна благо родна ідея: включити українську культуру в орбіту світового культурного процесу» (Григорій Вервес); б) «Вороному, який ніколи не мав безпосереднього зв’язку з селом, було легше, ніж кому іншому, зробити рішучий крок і відштовхнутися від берегів традиційної народницької літератури» {Олександр

Білецький).

Олександр Олесь (1878— 1944) Живи, Україно, живи для краси. Для сили, для правди, для волі!.. Шуми, Україно, як рідні ліси. Як вітер в широкому полі. (Олександр Олесь)

Олександр Олесь — талановитий поет, драм атург, яскравий пред ставник сим волізм у в літературі, який збагатив її задуш евністю, н іж ними почуттями і багатою внутріш ньою силою, виразивши українську філософію буття, глибокий гуманізм. Він європеїзував українську лірику, став однією з центральних постатей української поезії початку X X століття, уособлюючи новий тип поета, інтелігента, аристократа духу, захисника національних інтересів України. «І задзвеніли в серці звуки» (О лександр О лесь) Олександр Олесь — творчий псевдонім Олександра Іванови ча Кандиби, який народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня назва — Крига) сучасної Сумської області в заможній родині. Батько його був керівником рибних про мислів в Астрахані, де й загинув, залишивши друж ину Олек сандру з трьома дітьми. Зростав майбутній письменник серед чудової Слобожанської природи українського степу, в атмо сфері шани до народних звичаїв та обрядів. За словами М ак си ма Р и л ьськ ого, хлопець змалку був овіяний чистим подихом народної пісні, ш;о благотворно вплинула на формування його естетичних смаків. У чотири роки мати навчила Сашка чи тати, а в одинадцять він знав напам’ ять «Кобзар» Тараса Ш евченка. Щ оліта хлопець відпочивав у маєтку свого діда в селі Верхосулля Лебединського повіту, який орендував його у Башкирцевих, у чиїй родині народилася славетна художниця М арія Баш кирцева. У Білопіллі Олександр закінчив початкову ш колу та дво класне училищ е, а з 1893 року навчався в Д ергачівській землеробній ш колі. Тут юнак і почав писати вірш і. Після смерті діда Гриш;енка матеріальне становиш;е родини погірш и лось. Через брак кош тів Олесь залишив навчання в Київському політехнічному інституті, працював практикантом у маєтку Харитоненка на Херсонщ ині. З 1903 року Кандиба навчався в Х арківськом у ветеринарному інституті. Тут познайомився з 333

родиною відомого банкіра А лчевського, зокрема письменни цею Христ иною А л ч ев ськ ою , яка розпізнала поетичний та лант Олеся, назвавши його «українським Гейнві^. М олодого по ета підтримала відомий історик Олександра Єфименко, котра знайшла мецената для видання перш ої збірки поезій Олеся. Позитивний вплив на формування національної сам освідо мості поета мало відкриття 1903 року пам’ ятника Іванові К от л я р евськ ом у в Полтаві, де Олесь познайомився з багатьма українськими письменниками: Л есею У країнкою, М ихайлом К оцю бинським , Борисом Г рінченком , Василем Стефаником, Іваном Л ипою . Полтавське відзначення 165-річчя від дня см ерті К отл я ревського засвідчило розм ах ук р аїн ськ ої національно-визвольної ідеї. Ця подія стала вирішальною в долі Олександра Олеся, який усвідомив своє покликання як українського поета — творити самодостатнє мистецтво доби, оновлюючи антигуманний світ. Він долучився до національновизвольних змагань за незалежну Україну. 1905 року поет на писав революційні пісні, переклав українською мовою відомі в Європі «М арсельєзу», «Варш ав’ я н ку». На формування естетичних смаків Олександра Івановича М Е їл а вплив західноєвропейська поезія, зокрема символістів Стефана М ал л арм е, П оля В ерлена. Українському поетові імпонували гасла Верлена із вірша «Поетичне мистецтво»; «Н айперш е — музика у слові! / Бери із розмірів такий, / Щ о плине, млистий і легкий, j А не тяжить, немов закови... / Такт музики всякчас і знов! / Щ об вірш твій завше був крила тий, / Щ об душ у поривав — шукати / Н ову блакить, нову любове (переклад Григорія К очура). Цей акцент на милозвуч ності поезії відіграв важливу роль у худож ніх пош уках Олесясимволіста. Проте його поезія не була аполітичною, як у Верлена. З французьким поетом його поєднували настрої см ут ку і зажури. Відбувалося самовизначення митця, який своє покликання вбачав у тому, ш;об змалювати чутливу душ у лю дини, красу її помислів, утвердж уючи гуманістичні ідеали. Він відгукувався на злободенні питання часу, ж ив національ ною ідеєю , вірою у відродження України. Творчий шлях Олександра Олеся, ш;о тривав понад сорок років, можна поділити на два періоди, сповнені натхнення й естетичних відкриттів. П ерш ий період творчості (1 9 0 5 — 1921) сповнений важ ливими здобутками поета: з ’ явилися збірки «З ж урбою радість обнялась» (1907), «П оезії. Книга II» (1909), «П оезії. Книга III» (1911), якими Олесь утвердився як митець-символіст. Важливими були події революцій 1905 і 1917 р ок ів, ознаменовані яскравим виявом ук раїн ськ ого національного відродження та утворенням Української Народ 334

ної Республіки, оспіваної Олесем у поезіях «Воля!? В оля!?», «Ранок, ранок! Час світання», «Ж иви, Україно» та інші. Кри тик Володимир К оряк писав: «Вплив поезії Олеся в часи рево люції був величезний. Ц е, власне, він організував свідомість тієї інтелігенції, що потім активно боролася у війську УНР проти більш овиків». Другий період творчості обіймає 1921— 1944 роки, які Олесь прож ив у еміграції, болісно роздумуючи над втратою Україною державності, проте плідно працюючи. Це засвідчу ють поетичні збірки «Перезва» (1921), «Минуле України в піснях. Княжі ч а си », «П оезії. Книга X » (1930), «К ом у повім печаль м ою » (1 9 3 1 ), «Ц віте трояндам и» (1 9 3 9 ), пройняті історіософ ським осмисленням долі України, тугою за рідною землею, патріотичним пафосом. У поезії Олесь реалізував себе як модерніст. У побуті сповіду вав богемність, винятковість митця, особливий спосіб життя. Як і тогочасні молоді поети Європи, Олександр Іванович багато часу проводив у кав’ ярнях, де обговорювалися мистецькі новини, влаштовувалися літературні читання. Перебуваючи в Києві, по ет любив відвідувати місця, де у сяйві світла рухалися люди, зву чали музика, см іх, оплески. Така атмосфера надихала його на складання віршів і зачитування їх друзям. Ось який портрет Олеся намалював Юрій Тищенко: «Був це молодий, вродливий чоловік. Н а високе чоло звисали буйні темні кучері. Якимсь теп лом віяло з його сірих очей. М аленькі світлі вусики й борідка творили рамці довкола уст, на яких при розмові з’являлась лагідна усмішка. Постать кремезна, пропорційна. В цілому він справляв враження людини заможної». Дебютував поет 1905 року в одеському альманасі «Багаття» диптихом «З пісень молодості». Олександр Білецький високо оцінив його вірші «Пісні селян», «Щ е в нас вогонь не згас у гру дях». Важливою подією в житті Олександра Івановича було одру ження з Вірою Свадковською, родом зі Звягеля на Волині. Навча ючись у Петербурзі, вона приятелювала з поетовою сестрою Марією Кандибою, яка й познайомила згодом брата з Вірою. 1906 року, перебуваючи в Криму, поет упорядковував свою пер шу збірку «З ж урбою радість обнялась». Дружина називала його ласкаво Олесем. Так виник його псевдонім — Олександр Олесь'. « Те ім’я, ш,о мені дала Ти / У дні, осяені Тобою, / У сні і вільне, і крилате / Літа і в’ється наді мною. / Його прийму я в свою душу, / Зіллю з своєю кров’ю ...» Велике враження справила руко писна збірка поезій молодого митця на відомого російського письменника Володимира К ороленка, який мешкав тоді в Пол таві і порадив йому їхати до Петербурга, давши рекомендаційно го листа на видання збірки. Історик Олександра Єфименко 335

попросила Олеся прочитати свої вірші громадському діячеві Петрові Ст ебницькому і письменнику Олександрові Лотоцьком у, який згодом згадував: «З перших рядків відчулося, що се — поет милістю Божою. Трудно переказати те, що ми пере живали, слухаючи таких поетичних перлів після довгої посухи на ниві української поезії». З їхньою допомогою збірка «З ж ур бою радість обнялась» Олександра Олеся вийшла в Петербурзі. Олесева поезія мала резонанс серед читачів. Її прихильно оцінили критики, захоплено читала молодь. Олександр Івано вич сказав дружині: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане Тобою, зробиться символом ко хання? » Іван Франка помітив у першій книзі оригінальність творчої манери письма Олександра Олеся, назвав його «м о лодою силою », витонченим «майстром віршованої форми і легких, граціозних п ісень». З Франком Олесь познайомився 1913 року в гуцульській Криворівні, куди ш;оліта приїжджали українські митці на відпочинок. Тривала робота над збірками віршів та поетичних перекладів Олеся. Щ е юнаком він читав в оригіналі твори н ім ец ьки х, ф ран ц узьки х, англій ських митців, улюблені вірш і перекладав українською. В «А втобіо граф ії» поет писав, ш;о «спочат к у багато працював над індійською , польською , болгарською м овою ». Він вивчив сербську, чеську, болгарську мови, переклав поему американ ського поета Генрі Л онгф елло «П існя про Гайявату», казки Вільгельма Г ауса. Ж ивучи в Києві, сповнений ентузіазму поет організував видання модерного журналу «Українська хата», був співредак тором «Літературно-наукового вісника», який видавав у Києві М ихайло Гру шевський, співпрацював з українською газетою «Рада». Побачили світ його збірки «Поезії. Книга II», «Поезії. Книга ІІЬ>, «Поезії IV », пі,о відлунювали подіями поразки рево люції 1905— 1907 років. «Будь моїм мечем!» — так звертався Олесь до свого поетичного слова, переживаючи крах надій на здо буття державної незалежності. «Кривава революція з тисячами невинних жерт,в, кривава реакція моєї душ і», — писав поет у листі до дружини 1906 року. Сподівання на визволення України автор змальовує в алегоричному образі айстр, ш;о очікували «рожевого р а н к у», «вічної весн и », «сонячних дн ів». Та прийшло велике розчарування: «А ранок зустрів їх холодним дощем, / І плакав десь вітер в саду за кущем... / І вгледіли айстри, що вколо — тюрма» («А й стри »). Проте у другій збірці поет висловив оптимістичну ідею: «Яка краса: відродження країни!» g g М ист ецька скарбниця. Олександр Олесь був музикою і грав на арфі, лірі, кобзі, захоплювався творами М иколи Лисенка, і Пет ра Ч айковського. Й ого поезії надзвичайно милозвучні, 336

I І І І I I і

тож не дивно, що вісімдесят композиторів на слова Олеся написали близько двохсот творів. Найбільш відомі романси створені М иколою Л исенком {«А йст ри», «Літній вечір», «Л юбов», «Осінню віє», «Н а сірій скелі мак цвіт е», «Порвалися ст руни», «Прийди, прийди», «Гроза пройшла, зітхнули т рави») та Яковом Ст еповим {«Н е беріть із зеленого лугу верби», «О слово р ідн е»). У 1909 році Олександр Олесь написав драму «П о дорозі в к азку», що перегукується мотивами з п ’ єсою «Синій птах» французького символіста М оріса М ет ерлінка. Окрім того, в доробку Олеся — драматичні твори «Трагедія серц я», «Тихого вечора», «О сінь», «Танець ж и ття », «Весняна казка» («Н ад Д н іпр ом »). П рототипами дій ови х осіб п ’ єси-застереж ення «Земля обітована» є члени родини К руш ельницьких, які сповідували комуністичні ідеали, виїхали з Речі Посполитої до УРСР і загинули в сталінських катівнях. Радянські ідеологи за цей твір назвали Олександра Олеся «ворогом народу», а його творчість в Україні була заборонена до 1957 року. В «Автобіограф ії» митець зізнавався, що прагнув віддатись виключно літературній роботі, проте оскільки вона оплачува лася невисоко, був змушений працювати ветеринаром у 1909— 1918 роках. Було чимало щасливих днів, цікавих подорожей поета Середземномор’ ям і Карпатами. 1913 року він побував у А встрії та Італії, що відбилося в поезіях «Заходить сонце», «Італійська ніч підкралась», «Так, як Данте любив Беатріче». Незабутнє враження справили на нього Гуцульщина та її воле любний і гордий народ, про що він писав у листах до дружини. З проголош енням УНР Олександр Олесь долучився до відновлення Української держави. На хвилі духовного підне сення митець пише: «Х рист ос воскрес! Воскресла Україна! / О краю мій! Схиляюсь на коліна». У лютому 1919 року він як дипломат представляв уряд незалежної України в Будапешті. Поет болісно переживав віроломний напад на Україну більш о вицької Р осії, масові розстріли невинних киян, громадянську братовбивчу війну, репресії проти українських інтелігентів, продовження русифікації. Тож після занепаду УНР Олександр Олесь емігрував за кордон. Мешкав поет у Відні, де організував «Союз українських журналістів та письменників», заснував українське видавництво, журнали «На переломі» та «С м іх». У Відні він оприлюднив книги поезій «Ч уж и н а», «П ерезва», дитячі твори, переклав казки з мов народів світу. 1923 року Олександр Олесь переїхав до Чехо-Словаччини, де перебувала велика кількість українців-емігрантів. До нього прибули дру жина і син із України, й родина оселилася під Прагою в селі Горні Черношиці. 22 Укр. літ.,

10 кл., профільний рівень

337

Олесь стежив за розвитком літературного процесу в Україні, а тому радо прийняв у 1925 році поетів радянської України Павла Тичину, Олексу Д освіт нього і Валер’яна П оліщ ука, розпитував про події на Батьківщині, мистецьке життя. Тичина подарував Олександрові Олесю свою збірку «Сонячні кларнети» з написом: «Великому поетові і моєму вчителеві». Щ астям сяяло обличчя Олександра Олеся влітку 1928 року, коли його син Олег захистив докторську дисертацію. Він пишав ся успіхами сина, який викладав у престижних вузах Європи й Америки, писав фундаментальні праці з археології, а під псев донімом Олег Ольжич — прекрасну лірику. Радість випроміню вали очі Олеся, коли взимку 1939 року він перебував на Закар патті, де громадськість відзначала 60-річчя видатного митця. Проте журба і радість супроводжували поета в житті. Його серце линуло в Україну, він з тугою слухав розповіді очевидців про голодомор 1933 року, вболівав за долю свого народу. Остання книга лірики Олеся «Цвіте трояндами» вийшла друком 1939 ро ку. У 1944 році в Празі відбулися урочистості, присвячені 40-літньому ювілеєві літературної діяльності Олександра Олеся. За спогадами М иколи Н еврлого, ювіляр сидів на почесному місці, уважно слухаючи привітання українських, чеських, польських митців. «Помітно було глибоке хвилювання, він ледве стримував сльози радості і болю. Болю тому, що все це відбува ється не на рідній і все життя оспівуваній ним Україні*. Поет уважно стежив за подіями Другої світової війни, перебу вав у Празі, окупованій фашистами. Його боляче вразила звістка про розстріл поетів Олени Теліги, Івана Ірлявського у Бабиному Яру в Києві, та особливо підкосила митця загибель його сина Олега Ольжича, поета і борця з фашизмом, у концентраційному таборі Заксенхаузен. Ця трагічна подія спричинила тяж ку хво робу Олександра Івановича і смерть 22 липня 1944 року. Похова ний він на Ольшанському цвинтарі Праги. Па могилі Олеся рос туть оспівані ним троянди, символізуючи безсмертя його музи. 1 ^ С ловникова робот а. 1. Запам’ятайте значення терміна.

І і І I І І I І І І

Богема — (франц. boheme — циганш;ина) — походить від назви роману французького письменника А нрі М юрже «Ж и ття богем и ». Так називали себе елітні м итці-м одерністи, чиє ж иття відзначалося невпорядкованістю , безпечністю. Вони часто не мали коштів на існування, проте переймалися не матеріальними чи побутовими, а мистецькими проблемами. Цей стиль поведінки був характерним для львівських поетів «М олодої М узи », представників «У країнської хати ». Богемний спосіб ж иття вели Поль Верлен, А ртю р Рембо, Генрік Ібсен та інші.

338

2. З якими творами елітних митців межі X IX — X X століть ви знайомі? Які враження вони у вас викликають? Чи був прихиль ником богемного життя Олександр Олесь? Свою відповідь аргумен туйте. П ід сум уй т е прочит ане. 1. Що вас захоплює в життєписі Олек сандра Олеся? 2. Які чинники вплинули на формування його національної самосвідомості? 3. Хто з митців-символістів був взірцем для автора збірки «З журбою радість обнялась»? 4. Роз кажіть про основні віхи життя поета. 5. Як оцінили сучасники символістську лірику митця? 6. На які періоди поділяється творчість письменника? 7. Схарактеризуйте естетичні погляди Олександра Олеся. 8. Що було причиною еміграції митця? Де він мешкав за кордоном? 9. Як нащадки бережуть пам’ ять про поета?

❖

П ом ір куй т е. 1. Які ідеали Олександра Олеся відтворюють його поетичні рядки, що є епіграфом до біографічної статті? 2. Порів няйте Олеся на художньому портреті (с. 333) й словесному, створе ному Юрієм Тищ енком . Які риси зовнішності й характеру митця запам’яталися вам?

«Бард національного відродж ення» (М икола Н еврлий) Естетичні особливості поетики. Олександр Олесь як лірик розвивався в річищ і сим волізм у — однієї з течій модернізму в західноєвропейському письменстві, в унісон з якою відбувалися худож ні шукання багатьох українських митців. Характ ерні ознаки сим волізм у — бунт проти антилюдяного суспільства, культивування екзотичних і заборонених тем, підкреслене естетство, посилена увага до підсвідомого, створення особливої метамови символів. На українському ґрунті Олесь формувався під впливом попередників, щ о використовували фольклорну символіку, язичницькі та християнські образи-символи, народну міфо логію, відбиваючи національну ментальність і традиції. Як і у творах Тараса Ш евченка, М и хай л а С т арицьк ого, Лесі Українки, у віршах молодого поета ож ивають образи сокола та орла, що символізують відвагу і поривання до свободи (« Я а ви сокій скелі ранньою добою, / Кулею підбитий, сокіл клекотав, / І могутній клекіт розлітавсь луною / І орлів на волю попід хмари звав»). Символічного виміру набувають міфологічні образи води, сонця, зір, землі, вітру, солов’їв, квітів, які в худож ньому світі поета одухотворю ю ться, уособлю ю ть ж и ттє дайну силу рідної землі, увібравши яку, ліричний герой віддя чує своїми піснями. На цій основі створилася Олесева есте тична концепція світу і людини, його символістська поетика: змалювання емоційно-інтуїтивного, настроєвого, несвідомого, неопосередкованого враження; музичне відображення душ ев них станів героя та емоційних навіювань, відтінків настроїв. 22*

339

Так Олесь витворив український сим волізм . Митець прагнув за допомогою мелодики вірша відбити ритми і настрої доби. Визначальною ознакою сим волістської лірики Олександра Олеся є її сугест ивніст ь (навіювання певних уявлень, асоціа цій, настроїв тощ о), яка визначає ест етичну природу творів. Поет будує ліричну оповідь на навіюванні образу, апелюючи не до розуму читача, а до його почуттів, безпосередньої реакції на образи і картини. Сугестивна природа лірики Олеся визначає її символістську таємничість, багатозначність худож нього світу, передбачає, що кожен адресат відчує і побачить уявно те, що йому найбільше імпонує. З цією метою митець використовував градацію, тобто поступове нагнітання образів, живописність словом, народнопоетичну і власну символіку, милозвучність, яка досягається застосуванням асонансів, алітерацій, звуконаслідувань, повторами, обрамленнями, а також майстерною системою вірш ових розмірів і римами. «Муза гніву, помсти і обурення» (Сергій Єфремов) У творах Олександра Олеся особистісні мотиви переплітали ся з громадянськими, щ о засвідчила збірка «З ж урбою радість обнялась», своєрідний ліричний документ епохи, думок і на строїв людини, яка усвідомила свою неповторність. Назва о б ’ єднала протилежні поняття, що увиразнюють контраст ність відчуттів і уболівань ліричного героя, його сподівання і розчарування, щастя і біль розлуки. Поезія «З ж урбою р а діст ь обн ял ась» — це поетична рефлексія-мініатюра, показ переживань ліричного героя, осм ис лення ним своєї долі та людського буття. Вірш будується як худож ній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Лірич ний сю ж ет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душ і героя-мрійника. Х удож ня палітра твору забарв лена чарівною наспівністю і милозвучністю, яка досягається алітераціями та асонансами (у, о, а, і), символістським прийо мом недомовлення (багатозначні три крапки), риторичним запитанням та? анафоричним і: «З журбою радіст ь обнялась... / В сльозах, як жемчугах, мій сміх, / І з дивним ранком ніч зли лась, / І як мені розняти їх ? !». У вірші розкривається складна діалектика почуттів ліричного героя, силу яких увиразнюють антитези, порівняння сліз з перлинами. Ж урба і радість стають живими істотами, поміж них з’ являється ліричне «я»: «Б обіймах з радіст ю журба. / Одна летить, друга спиня... / І йде між ними боротьба, / І дужчий хт о — не знаю я ». Лірич ний герой апелює до розуму і серця читача, заворожуючи його незбагненними пориваннями душ і. Реальне переплітається з м істичним , надчасовим, витворю ю чи багатозначний образ 340

художнього світу. Українська поезія до Олеся не мала такої драматичної ніж ності й життєдайної сили, що викликає в душі читача бентежність від споглядання краси, здивування, осягання незвіданих висот духов ності. У ліриці Олександра Олеся з’явилися житейська простота світу, милозвучність висловлювання, пере повненість почуттями, що ллються з чаші буття. Він став натхненником символізму в українській літературі, під його впливом творили Максим Рильський, Павло Тичина, Григорій Чупринка, Павло Савченко, Петро Карманський, Богдан Лепкий. До сим волістської поетики нале жить шедевр інтимної лірики «Ч а ри н оч і». Тогочасного читача диву вала експресивна неповторність по етичних образів Олеся, гнучкість і легкість оповіді, образи, споріднені з фольклорними, але пройняті особ Федір Кричевський. ливою щ ирістю, мрійливістю, збен Любов (з триптиха теженістю від краси світу і любові: «Життя») «Сміют ься, плачут ь сол ов’ї / І б’ ють піснями в груди: / «Ц ілуй, цілуй, цілуй її — / Знов мо лодіст ь не б уде!» Л іричний герой стає посередником , своєрідним органом, музика якого сягає небес і здійснюється зв’ язок людини з таємничими, позасвідомими силами, самою природою. Поезія сповнена вітаїстичних (від латин, vita — ж иття), тобто ж иттєлю бних м отивів, я кі прославляють ф ілософію ж иття ліричного героя, його закоханість у красу буття і люди ни. Він відчуває екзистенційне просвітлення: «Н а мент єди ний залиши / Свій сум, думки^ і горе — I I струмінь власної душі / Улий в шумляче м оре». Його душ у охоплю є жаль за скороминущ істю ж иття й кохання. Зачарований божественною красою дівчини і світу, незвичайним душевним піднесенням, він готовий вигукнути вслід за Ф аустом: «М ит ь, зупинися, ти прекрасна!» Для виріш ення ідей н о-худож н ього задуму поет вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником ав торської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгор тання ліричного сю ж ету. Уже перша строфа наповнена віталь 341

ною енергією, що нагадує енергію до пізнання і творення героя Ґ ет е ( « І схочеш ти вернуть собі, / Я к Фауст, дні минулі... / Та знай: над нас — боги скупі, / Н ад нас — глухі й нечулі»). Ліричний герой Олеся — це людина, що сповідує філософію ге донізму, тобто насолоди від ж иття, яка уявляється вищим бла гом. При цьому добро усвідомлюється як те, щ о дає задоволен ня, насолоду, а зло — те, щ о спричиняє страждання. Для ліричного героя цілувати дівчину — означає поєднати в гар монійне ціле фізичне й духовне начала, вимріяний та реаль ний світ; через поцілунок осягається сердечне людське єство, долається минущ ість ж иття. Перша строфа повторю ється в кінці вірша, обрамлюючи його, увиразнюючи смислову бага тозначність худож нього світу. Її підкреслюють метафори і перехресне римування, що вибудовується з різних частин мови: солов’ї — ії; груди — буде, а також чотиристопний ямб з пірихієм , щ о утворю є особливу ритміку. Ви вже знаєте, що ліричне повіствування ведуть власне автор та ліричний герой. У «Чарах ночі» лірична оповідь скла дається з трьох суб’ єктів: власне автора, ліричного героя і ти, тобто адресата, уявного співбесідника: «Лови летючу мить життя!» Я кщ о оповідь починає власне автор, то далі монолог веде ліричний герой, який звертається до'адресата, спонукаю чи його до дії: «Чому стоїш без р у х у ти, / Коли весь світ співає? / Н алагодь струни золоті: / Бенкет весна справл яє». В архітектоніці поезії важливу естетичну функцію відіграє паралелізм: зіставлення навколиш ньої краси, буяння природи і почуттів ліричного героя, його закоханості, щ ирої віри в добро. П рирода ніби сп онукає закоханих злитися з нею: «Поглянь, уся земля тремтить / В палких обіймах ночі, / Лист квітці рвійно шелестить, / Траві струмок воркоче». Поет закликає любити ж иття, втіш атись його красою, цінува ти кож ну щасливу мить. Тільки в єднанні з природою кохані виявляють свою гармонію, духовну багатогранність. Інтимна лірика Олександра Олеся — цікаве й самобутнє яви ще українського символізму. Поезії про взаємне і неподільне кохання наповнені напругою пристрасті, щирістю почуттів, які виражаються через символіку, почерпнуту з фольклору, але на повнену новими значеннями. У низці інтимних творів особливий інтерес викликають поезії «Л ю бов», «Ти знов прийш ла», «Іскра», «А х, скільки струн в душі дзвенить!», «Ти знов мене не кохала», «Чому з тобою ми не хвилі?». Поезія «О слово р ід н е! Орле скут ий!» належить до патріо тичної лірики. У період 1903 — 1917 років Олесь став співцем національного відродження. Він продовжив традицію Тараса Ш евченка, поставивши своє слово на сторож і «рабів нім их», 342

визволення України з-під колоніального ярма: «Вірю я, що обо ране / Сам себе мій край... / О мій велетню Самсоне, / П ут а розривай!» («С н іг в г а ю ...» ). Символічний образ Самсона втілює віру в духовне визволення народу-богатиря. Грома дянськими мотивами наповнюється вірш, а поетова муза пере творю ється, за словами Сергія Єфремова, на «м узу гніву, по мсти і обурення». «Х т ось ударив без жалю по серці моїм, — / І забилося серце в вогні золотім... / 1 посипались іскри ясні, / 1 в дзвінкі обернулись пісні». Поет вдається до ремінісценцій послання «І мертвим, і ж и ви м ...» Тараса Ш евченка, закли каючи дієво любити свободу людини і народу: «Вам казано — любіть братів, / Діліть добро, не будьт е псами, / Бо Бог в р а бах запале гнів / І піде вас судит ь з рабами / І вчинить Суд Страшний над вами» («Вам казано»). Так вироблялася актив на позиція митця в суспільстві. Для поета рідне слово, незва жаючи на переслідування і заборони, — носій волелюбного духу народу, його безсмертя. Продовж уючи традиції Тараса Ш евченка і Лесі Українки, Олександр Олесь у вірш і «О сл ово р ід н е! Орле скут ий!» звели чує рідне слово, яке допомож е пробудити історичну пам’ ять нації. За жанром це — медитація, історіософ ське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і син тезу. Поезія вибудувана як монолог-звертання ліричного ге роя до рідного слова. Анафоричне «О слово рідн е!» увиразнює не тільки композиційну єдність, а й змістову наповненість, підкреслює щ ирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історич не безпам’ ятство співвітчизників. Н аскрізна антитеза розгортає сю ж ет вірша. Напасники України, розуміючи доленосну роль рідного слова в ж и тті народу та його боротьбі за свободу, забороняли ук р аїн ськ у м ову, цей безцінний скарб «чужинцям кинули на см іх». Поет використовує яскраві метафо ри й епітети: українське слово уп одібн ю ється «ск ут ом у ор л у», тобто поневоленому народові, слово якого завжди звучало як «співочий грім батьків м оїх», а тепер «дітьми іван Литвин. «О слово безпам’ятно забут ий». ріднеї Орле скутий!» 343

Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Перед поетовим зором постають мальовничо-звукові картини образу України і рідної мови, яка відлунює шумом де рев, ревінням Дніпра, м узикою «зір блакит нооких», / «Ш овко вим співом степів ш ироких». Зображуючи поетичний образ не повторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлює своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! / Н і, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча в Олеся перегукується з ембле мою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний: «М еч духовний є слово Бож е». Автор переосмислює цей образ, поєднуючи в ньому духовне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У річиш;і символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору — сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів {слово-меч, судні дощ і), ш;о очиш;ають рідний край від зла і стануть запору кою відродження нації, якш;о вона поставить слово-меч собі на служ бу, оберігатиме рідне слово — символ безсмертя народу. Сергій Єф ремов високо оцінив патріотичний пафос поезії, підкреслив протест поета проти насильства, гнів за скривдж е них, представив «зразки громадянської, високої лірики, до якої після Ш евченка ніхто так високо не підіймавсь на Україні». Ц ю тему Олесь розвиває у віршах «Рідна мова в рідній ш к ол і», «В землі віки лежала мова» та інш их. Вони були напи сані під час проголошення УНР, пройняті оптимістичними нотами: «В землі віки лежала мова / І врешті вибилась на світ. / О мово, ноче колискова! / Прийми мій радісний привіт». Олександр Олесь відчував органічну нерозривність з життям народу, його духовними запитами на шляху до визволення. Пору шуючи громадянську проблематику, він не забував про естетичну категорію краси, що засвідчує вірш «Яка краса: відродж ення країни!..». Митець віднаходив красу в героїчній боротьбі за щастя народу, змальовуючи цілісний образ ліричного героя, в якому героїчне начало' поєднується з людяністю. Критеріями краси бу ли патріотизм, життєва енергія, діяльна позиція творця історії. Ліричний сю ж ет цієї медитації окреслюють образи-символи, різкі контрасти, що допомагають відтворити протилежні начала поступу історії. В образах плачу рабів, руїни, під попе лом якої мовчать святі, журливої мелодії старого дзвону, що «по мертвому гудів», постає поневолена Україна. Та прийшла довгождана пора. Ліричний герой із захопленням вигукує: «Коли відкільсь взялася міць шалена, / Я к буря, все живе сх о пила, пройняла, — / І ось, — дивись, в р ук а х замаяли знамена, / І гімн побід співа невільна ст орон а». 344

А втор застосовує лінійну композицію: оповідь відтворює переживання ліричного героя в часі, а відтак одна частина послідовно змінює інш у. Сім строф з перехресним римуванням моделюють складну емоційну картину, повну динаміки та екс пресії, підсилену п ’ ятистопним ямбом. Віршеві притаманний паралелізм у розгортанні картини національного відродження. Поет вдається до алегорії: в образі бурі зображується революція, що *все живе схопила, пройняла*, орла — народ, який «враз, розкривши очі, / Угледить світ, красу і простір голубий, / І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче / П ро вільний льот орлів, про ранок золотий*. Олесь спирався на значення орла в українській міфології, в якій цей гордий птах символізує зіркість, волелюбність, силу і перемогу, тож створений поетом образ розбурханого моря символізує рух повсталого народу, що «очі всесвіт у до себе прикує*. Цей образ доповнюється розгорнутою метафорою в п ’ ятій строфі, складними асоціатив ними зв’ язками, нагнітанням дієслів: летить, хвилюєт ься, ллєт ься, сяє, тремтить. Образ народу з об ’ єкта співчуття перетворюється на руш ія історії. Доповнює картину народного зрушення традиційний образ чайки, щ о символізує матір, за галом Україну. Медитація закінчується зверненням ліричного героя: «Чайки, чайки! Тоді не треба плачу, / Коли іде борьба за волю, за життя, / Коли на хм арах я вже дивний відблиск бачу / І сонця ж даного блискуче ворот тя*. А втор гармонійно поєднав особисте і громадянське, утвердж уючи красу людини, що бореться за свободу. Складною є символіка вірша-легенди «Л ебідь*. У творах ан тичних митців доби змальовувався лебідь, щ о умирав, співаю чи чудову пісню. З цієї причини він почав уособлювати Аполлона і муз. В українській міфології існує легенда про те, що душа поета вселяється в лебедя, символізуючи красу та безсмертя. Дівчину, яку покохав Лебідь, називали Ладою, а на Поліссі — Ледою. Від їхнього шлюбу знову народився співець, людина ви няткова, свободолюбна і горда. Тема поезії Олеся — осмислення драми поета, який прагне духовних вершин, небесної блакиті, великого сонця, синіх озер і намагається закликати в цей прекрасний світ байдужих співвітчизників. Проте міщанське середовище не дослухається до голосу митця і його закликів утверджувати сонячні ідеали людства, краси і гармонії. ^ І I І I

М іж предм ет ні паралелі. П оезія «Л ебідь» Олеся перегукується з однойменним віршем Стефана М алларме, в якому змальовується прекрасний Лебідь, який загинув у замерзаючому озері. Однотонний білий колір зображеного — лебедині крила на снігу — підкреслюють, що птиця й озеро уже злились в єдине безмежне ціле і смерть перемогла життя. Збли345

і і I І І

жує Олеся з Малларме поетика образомислення, символічне бачення: крізь серпанок предметно-чуттєвих образів проступає в уявному світі символістський вимір життя і смерті. Твори Малларме і Олеся навіяли Михайлові Драй-Хмарі сонет «Лебеді», в якому зображено діячів національного відродження. Оповідь у вірш і Олеся веде ліричний герой, щ о пе ревтілюється в Лебедя, відтворюючи свої наміри змагатися за кращ у долю народу. Легенда змальовується крізь призму світобачення героя, його переживань, співчуття знедоленим. У вірші образ Лебедя багатозначний. У ньому втілено митця і вождя, який прагне пробудити і вивести свій сплячий народ з неволі чорної ночі та болота — символу рабства. Водночас його образ нагадує м уж ніх борців, які гинули за народне визволен ня, українських поетів, щ о несли слово правди, утвердж уючи незнищенність української нації: « І співав він пісню, пісню л е бедину, / Про озера сині, про красу степів, / Про велике сонце, про вітри і хмари, / І далеко нісся лебединий сп ів». Чарівна мелодика поезії досягається комбінованою ритм ікою (перепле тенням дактиля з амфібрахієм), увиразнюється асонансом го лосного і, щ о пронизує строфу та обрамлює її, алітерацією при голосних (особливо с, р, н), а головне — впізнаваними образа ми, за якими проступає образ вимріяної вільної України. Водночас розкривається тема непорозуміння між співцем сонною масою, яку втілює «зграя», не чуючи його закликів «проснут ись, розгорнути крила, / Полетіти небом в золот краї». Любляче серце Лебедя крається болем від того, щ о його пісню не чують співвітчизники, які заснули у заболоченому ставі. К ульм інація легенди драматична: ліричний герой оповідає про самозречену любов Лебедя до побратимів і неймо вірні потуги бути почутим: «Закричав від муки, вдарився об камінь, / Зранив собі груди, крила поламав... / Тихо зграя спа ла, тихо плакав Лебідь, / Тихо кров’ ю сходив, тихо умирав».

Н ат алія Ант оненко. «Тихо плакав лебідь...*

346

Проте навіть крику болю і муки не почули лебеді. Контраст до сягається смисловим зіставленням епізодів буття: героїзму і байдуж ості, ж иття і смерті як неминучості долі, градацією образів (знесилений птах тихо плакав, тихо кров’ ю сходив, т ихо умирав), а також майстерним застосуванням кольорової гами. Метафорам «вічна ніч чорніла», «чорна ніч чорніла», образам червоної крові, смерті, щ о підкреслюють елегійну тональність оповіді, протиставляється білий лебідь. Головна ідея твору — прославлення ж ертовності героїв, борців за свободу України. І хоча доля цих волелюбців драма тична, проте й прекрасна: вони здійснюють подвиг в ім ’ я свободи нації, а тому безсмертні в пам’ яті народу. Сама природа, пробудж ую чи вранці світ, співчуває загиб лому Лебедеві. Сонце розганяє пітьму і морок, сповіщ аючи про новий день голосними сурмами. Поет звертається до со лярних мотивів, тобто п ов’ язаних з образом сонця. У світі по езії сонце — не лише складник природного явища чи пейзажу, а й джерело ж иттєдайної сили, джерело буття, символ п осту пу людства. Сонце є свідком змагань за волю, том у в поезії ви ступає символом пробудж ення, енергії і завзяття до боротьби. П роснулась, оп ам ’ яталась лебедина зграя і закричала: «Тут гниле повітря, тут вода гнила!» Це воскресіння відбулося ціною смерті Лебедя, який прагнув донести до зграї правду про те, що вона перебуває в неволі. Переродившись, зграя «ганебно спати більше не зм огла», піднялась до синього неба, «і летіла легко, наче біла хмара, / 1 кричала з неба про щасли вий край». Проте фінал не є мажорним: здійснивш и подвиг. Лебідь лиш ився самотньо помирати, забутий усіма. Ліричний герой завершує розповідь риторичним запитанням: «Зграє ле бедина! Чи хт о-небудь в небі Лебедя згадав?» Проте в образі ж ертовного героя криється вища історична правда: волелюб ний дух народу незнищенний, самовіддані подвиги героїв безсмертні, нація сильна, якщ о її громадяни ум ію ть жити, творити й умирати за свободу своєї Вітчизни. П оетична м ін іатю ра «О , п р и н есіт ь як н е н а д ію ...» увійш ла до циклу ♦Голод» і була написана в еміграції. У ній відбилися глибокий патріотизм Олександра Олеся, вболіван ня за драматичну долю поневоленої більш овиками України. Велика туга поета проймає цю поезію , визначає її елегійну тональність. Ліричний герой просить уявного адресата: «О, принесіт ь як не надію, / То крихт у рідної землі: / Я прит у лю до уст її / І так заст игну, так зомлію...» У цій поезії він уподібню ється античному А н теєві, сила і міць його худ ож нього таланту крию ться у нерозривності з рідною землею. Символічну роль виконує образ криниці, з я кої митець має 347

напитися ж иттєдайної води — поетичного натхнення, щоб своїм правдивим словом осп івува ти В ітчи зн у. У вірш і приваблюють символічні образи вогненної душ і та вогненно го слова, яке народж ується від палкої лю бові до України. Загалом у ліриці цього періоду поет осм ислю є свою долю вигнанця і долю України, яка потрапила в нову неволю. Ч и мало творів пройняті ностальгійними мотивами: «Н евж е ж не угледж у я більше її, / Н евж е не побачу ніколи, / Я к линут ь потоки, як квіт нут ь гаї / І морем хвилю єт ься п ол е?». Так постала патріотична лірика Олександра Олеся, світ його душ евних переживань, розчарувань і світлих надій. «Згоріть у житті — єдине щ астя!* (О лександр О лесь) Олександр Олесь виступав провідником символістських форм в українській драмі. У п ’ єсах він залишився неперевершеним ліриком, висвітливши духовне обличчя героїв, протиставивши антигуманний світ їхнім світлим мріям. Він поєднав символіст ську поетику з неоромантичним змалюванням героя, що за свідчила новаторська книга «Драматичні етюди» (1914). Олесь утвердив новий жанровий різновид драми — драматичний етюд. Д рам ат ичний ет ю д (франц. etude — вивчення, нарис) — невеликий, як правило, одноактний віршовий чи прозовий драматичний твір, в якому представлено епізод чи фрагменти світу, а дійові особи зображ уються лаконічно, пунктирно, стаючи образами-символами. Драматург, відкидаючи при земленість, створює філософсько-ліричні настроєві «картин ки» ж иття і виявляє в них загальнолюдські цінності. Талано витим представником цього жанру був Олександр Олесь: «Трагедія серця», «Осінь», «При світлі ватри», «Н асвій ш лях», «П о дорозі в к а зк у ». Драматичний етюд «П о дорозі в К азку» було написано в час розгулу чорносотенної реакції в Росії, коли будь-який вияв свободи немилосердно придушувався. В умовах тиранії Олек сандр Олесь плекає світлий шлях свого народу в казку, в якій панують ідеал волі, краси і духовної досконалості людини. Головна ідея драматичного етюду — заклик народу не зневіри тись у перемозі, відстоювати ідеали свободи. П роблематика твору. У драматичному етю ді поруш ено проблему ватажка і натовпу, який відкидає свого вождя, бо не спромож ний збагнути його ідеї. Водночас автор вводить ф іло софські мотиви, відтворює складний шлях людства до світлої Казки. В етюді образ Казки багатовимірний; передусім утверд ж ує духовне начало людини і народу, яке є гарантом свободи і краси. Казка символізує щастя, якого жадає людина. 348

Дія відбувається в умовних обставинах — у хащах темного лісу. У творі немає реальних ознак часу. Ремарки стислі й ла конічні: «Ліс. Ніч. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу». За допомогою прийомів худож ньої ум ов ності драматург досяг ш ироких узагальнень, філософського трактування світу і людини в ньому. Своєрідність побудови. Композиція драматичного етюду фрагментарна: представлено три символічні картини. У першій змальовано вбоге і жалюгідне ж иття людей, які заблукали у лісі й довгий час мешкають у ньому. Одяг їх перетворився на лахміття. Люди немов дичавіють, пасивно приймають Долю, скорились невідомій і страшній силі. Ця безлика маса не ба чить надії на визволення, живе без сонця і мрії. У цій Юрбі знайшовся Він, ніжний душею і вразливий герой, який мріє знайти дорогу до світла. Він сповідує гуманізм дії. Його ідеа лом є орел — символ борця за свободу: «Орли з-під хмар клеко чуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. О дних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх ж ах наво дят ь». У другій частині етюду юнак намагається знайти до рогу до Казки — вимріяної символічної країни краси, бра терства, свободи. Йому вдається захопити юрбу цією ідеєю, спонукаючи людей до пош уку країни, де сяє Сонце, панує гармонія. Починається важкий похід крізь хашіі лісу до мрії. Третя картина показує безсилля, втому і розчарування натов пу в п ох од і, втрату ним надії і віри. Ю рбу охоп л ю ю ть засліплення, ненависть до поводиря, озвіріння, ш;о призводить до розправи над ним. Побитого і знесиленого юнака розгнівані люди залиш аю ть напризволящ е і п овертаю ться до свого колиш нього існування. Важ ливу композиційну функцію у розгортанні сю ж ету відіграють діалоги і полілоги, які увиразнюють експресію м ов лення, динамізують розвиток дії. Герої окреслюються пунк тирно. Вони стаю ть си м волом , уособленням певного почуття чи настрою — страху, передчувань, зневіри, заглибленості у мрію. Герої етюду Він, Дівчина, Юрба, Хлопчик мало індивідуалізовані — це носії загальнолюдської моралі й пове дінки. Переважає у творі не драма тичне, а ліричне начало. Етюд написано ритмічною прозою, що створю є особливу тональність інто націй, к ри ку ду ш і, плачу, горя Опанас Заливаха. Пієта. 1985 знедоленої маси. Емоційне напру 349

ження підсилюють явища природи — гомін лісу, рев диких тварин. Естетичну функцію виконують скульптурно-викінчені мізансцени, майже обрядово-культова, хорова манера декламу вання. Такою сю ж етно-композиційною організацією твору драматург прагнув осмислити загальнолюдські проблеми. Міжпредметні паралелі. Твір Олеся «П о дорозі в К азку» т емат ично п ерегук уєт ься з п ’ єсою Генріка Ібсена «Б ранд», в якій, змальовано образ безкомпромісного герояповодиря, який не домігся своєї мети, його розлад з оточенням. їх н і твори об’ єднує ідея, що лише глибока віра в торжество д у х у і добра, стійкість вождя народних мас є запорукою історичного пост упу. Драматичний ет юд Олеся своїм символізмом споріднений із драмою Гергарта Гауптмана «Зат оплений д зв ін », в якій поруш ено проблему взаємин героїчної особи з Юрбою і непорозуміння між ними. Щ е більше своєю символістською поетикою зближується твір українського автора з драмами «С ліпці», «Синій пт ах» М оріса Метерлінка, де образи сліпців символізують людство, острів — життя, поводир — безсилу науку, невідворотність припливу — неминучість смерті, сліди на березі моря — ілюзії життя. Ідея «сліпот и» та обмеженості маси звучить яскраво у творі «П о дорозі в К азку». Смисловий вимір образу ю рби. Ви вже знаєте, що тема юрби і героя знайшла худож нє втілення в трагедіях «Сава Чалий» Івана К арпенка-К арого та М иколи К остом арова, романах «Борислав см іється », «Перехресні стеж ки» та поемі «М ойсей» Івана Франка. Образ Юрби в драматичному етюді Олександра Олеся змальований непривабливими фарбами і нагадує ск уп чення сумирних безсловесних істот: «їм очі зав’яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, — вони не закричать від гніву. У очі плюнь і дай їм шеляг — вони тобі устами припадуть до р у к ». Доповнено образ Юрби репліками про те, що маса пасивна, звична до неволі, тому й не прагне змінити своє беззмістовне існування. Бездуховне начало охопило натовп, привело до примітивної ж орстокості, тупості. Натовп — це люди без облич, без індивідуальних рис, знеособлений загал, неспро можний на шляхетні поривання навіть в ім ’ я майбутнього своїх дітей. Своєму поводиреві вони каж уть: «До сонця кличеш ти, для нас дорога ця далека». Маса не вірить у майбутнє, при йдешню Казку, живе цьогочасними меркантильними інтере сами. Отже, узагальнений образ юрби символізує моральну й духовну «сліпоту» людства на ш ляху до прогресу. Образна система. «П о дорозі в Казку» — ц ен т р о гер о й н и й твір, тобто драматичний сю ж ет розвивається навколо голов

Y І I I I I І I І І І І І І І I

350

ної дійової особи , змальовується складна картина буття героя і світу. В центрі драматичного етюду зображ ується Він, юнак-ідеаліст, який сповідує гуманістичний ідеал: людяне начало має перемогти в боротьбі зі злом, подолавши закос тенілість душ , зниш;ивши неволю. Герой має промовисте походж ен ня: син кобзаря, наділений здат н істю сія ти д у ховн ість і добро, Олена Кульчицька. По дорозі до Великого. 1926 захоплю вати маси натхненним словом , передвіщ ати м айбутнє. Х оча в уявленні примітивно мислячої Юрби Він неспромож ний принести користі громаді, герой реалізує своє покликання: духовно підносити загал, вселяти у нього віру в ясний день, ш,о настане у Казці, до якої потрібно прямувати. Попри си м волістську заданість героя, Олександр Олесь моделює його характер у різних ситуаціях: у стосунках з Дівчиною, яка першою повірила в Його визвольну м ісію , у взаєминах з Ю рбою, від якої Він відчуває недовіру до себе, чує см іх і кпини. Особливо розкривається Його небуденна, ніжна душа в монологах, діалогах з Д івчиною. Драматург майстерно застосовує зізнання Юнака, розкриває смисл Його мрії, пока зує героя не тільки емоційно-ліричним, а й іронічним (у сцені суперечки про шевця). Герой наділений альтруїзмом («в тебе серце добре, як в дит ини»), тобто природною добротою , а також цілеспрямованою дією , пош уком. Він спромож ний ви тримати будь-які випробування на ш ляху до Казки: «Я поведу вас, я йтиму перший. Ви візьміть кілки, а я розкрию груди і вільними руками терени колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете сп ин ит ь». Такою сам опож ертвою герой нагадує легендарного Данко, який вирвав своє серце з грудей, і воно засіяло, як факел, освітлюючи ш лях народу до майбутнього. По дорозі в Казку герой Олеся виголош ує свої ідеали: «Згоріть у житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні. Погляньт е навкру ги! Х іба не бачите, що стало вже ясніш е, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душ і і серця горять і ніч осяюють собою». Отож полум ’ яний борець з пітьмою і неволею стає вождем, володарем душ людей, ведучи їх в омріяне майбуття. Олесевому героєві властиві впевненість у святій м ісії визво лення народу і сумніви, розчарування, а тому Він вагається, чи спроможна Юрба дійти до Казки. До того ж Юрба ж орстоко кепкує з Нього, вселяючи в душ у зневіру. Юнак ж ахається 351

озвірілої маси: «Так ви не люде, а ст раховища якісь?! Я вас... боюсь*. І це говорить мужній борець, який сміливо вів Юрбу через кущ і тернові, а з «левами поводився, як з псами*, був найдужчим. Для змалювання муж нього образу провідника драматург вживає казкову гіперболу: «Ти не боявся ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали об мідь грудей т воїх н ел ю дськ и х*. В ідчувається п си хол огічн а і гром адянська неспівмірність героя і Юрби, протилеж ність ідеалів, які вони сповідую ть, а тому конфлікт між ними неминучий. Герой Оле ся зазнав поразки через зневіру в ідеал, непослідовність, втра ту душ евної рівноваги. З’ ясувалося, що Його найстрашнішим ворогом була інертна тупа Юрба, темної сили якої не витримав Юнак. Відчувши Його хитання і невпевненість у собі, маса відступає від Нього, виявляє злісність, упертість. У моделюванні образу вождя Олесь використав християнську символіку. Вінок з червоного маку і терену, яким вождя уквітчує Дівчина, символізує пролиту кров і жертовність. Драматург звертається до образу-архетипу Христа, якому люди одягли на голову терновий вінок і якого розп’яли на хресті. Хресний шлях героя Олеся поєднує тимчасове і вічне, низьке і високе. Побитий камінням. Він стікає кров’ ю і вдивляється в невідоме. Його тер новий вінок є знаком, що пов’язує земний та ірреальний виміри буття, світ добра і зла. Спочатку Його зір охоплює земний гори зонт, світ матеріальний, темний, а відтак — закостенілий, прирікши героя на страждання. Спрямованість погляду пророка вгору, до неба, символізує світ духовний, вимріяний ідеал Казки. Згори, з небесного світу, сходить Хлопчик у білому вбранні, почувши стогін людини, поспішає їй допомогти. Він повідомляє пораненому, що прийшов з узлісся, з Казки, і має намір зірвати квітку розквітлої папороті. Він підтверджує правдивість ідеї, яку сповідував Юнак. В українській міфології папороть сим волізує щастя і безсмертя народного волелюбного духу. Х лоп чик — це символ здійсненої мети Юнака, образ Божого вісника. Фінал драматичного етюду пройнятий філософським оп тимізмом. Провідник, прийш овши до тями після розправи над ним Юрби, вражений звісткою , щ о Казка таки існує, нама гається переконати у цьому й інш их: «Л юде! Брати мої! Я вас довів! Щ е два-три кроки!* Та голосу його уж е ніхто не чує. Проте ця сцена навіює не тільки песимізм, а й вселяє віру, що хлопчик з квіткою щастя підхопить естафету Поета і понесе до людей, аби пробудити їхнє сумління і привести в Казку. Отже, худож ній світ Олеся сповнений неповторних образів та картин буття України, що утверджували єдність національ них і загальнолюдських ідеалів. Його символістська і неоро мантична естетична концепція світу і героя збагатила україн 352

ську літературу. Громадянська, пейзажна, інтимна, філософ ська лірика, проза, публіцистика, драматургія складають його неоціненний внесок у духовну скарбницю народу. Сучасним читачам імпонують у творах поета патріотизм, громадянська позиція, неповторна краса українського слова, щирий ліризм, елегійність і ж иттєрадісність, які примуш ують замислитись, у чому полягає краса людини, щ о означає любити ж иття, бути відданим Вітчизні.

І і І I і

Словникова робот а. 1. Пригадайте, що таке символ, епітет, мета фора, персоніфікація. Наведіть приклади цих засобів виразності з творів Олександра Олеся і з’ясуйте їх естетичну функцію. 2. Які образи-символи створив Опанас З аливаха на картині «Пієта» (о. 349)? Як ви розумієте їх значення? Що підкреслив художник назвою картини? Дайте тлумачення змісту слова пієта за словником. 3. Дайте визначення драматичного етюду, поясніть особливості образної системи такого твору на прикладах із тексту Олеся.

; І I І і

П ом ір к уй т е. 1. Доведіть, що Олександр Олесь писав вірші у річищі символізму. Які художні відкриття здійснив поет? 2. Чому Олеся називають бардом національного відродж ення! 3. Яку естетичну функцію виконують сугест ія, милозвучність, асоціативне мислення у творах митця? Ілюструйте свою відповідь цитатами з його віршів. 4. Які духовні цінності утверджував Олесь?

А н ал ізуєм о твір. 1. Що вам імпонує у поезії «Чари ночі»? 2. Як розгортається ліричний сюжет? 3. Яку художню роль відіграють І кільцева композиція, паралелізмі 4. Схарактеризуйте духовний І світ ліричного героя. 5. З’ясуйте роль віршового розміру й римуI вання у творенні картин людського буття. 6. Проведіть міжтекстові І паралелі між «Чарами ночі» Олександра Олеся та інтимною лірикою І Михайла Старицького, Івана Франка. В чому полягає неповторність І ліричних героїв цих авторів? 7. Розгляньте картину Федора І К ри чевського «Любов» (с. 341). Як втілюється філософія життєI любства на полотні художника та в поезії «Чари ночі» Олександра = Олеся? Який рядок із цього вірша міг би стати назвою картини? ^ ^ Т в о р ч е завдання. Напишіть твір-роздум «Краса духовного світу ге!'■ роїв Олександра Олеся». Складіть цитатний план, доберіть епіграф. Робот а в гр уп а х. Об’єднайтеся в три групи, кожна з яких проана лізує певний вірш Олександра Олеся («О слово рідне! Орле скутий!» І «Яка краса: відродження країни!..» , «О принесіть як не надію...») І за поданою схемою. 1. Які враження викликає у вас вірш? 2. Яка І провідна ідея поезії Олеся? 3. Простежте розгортання ліричного І сюжету. 4. Розкрийте символіку образів. 5. За допомогою яких І художніх засобів втілюється ідея твору? 6. Яке значення має твір = для нашої сучасності?

г і

Робот а в парах. Підготуйте з однокласником усну доповідь, виступіть почергово, доповнюючи один одного. 1. Які почуття викликає у вас поезія «Лебідь»? 2. Як у цьому творі поєдналися

23 Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

353

українська міфологія, антична й біблійна символіка? У чому поля гає багатозначність образу Лебедя? Відповідаючи, використовуйте малюнок Н ат алії А н т он ен к о (с. 346). 3. Висвітліть головну ідею твору. 4. Чи можна назвати ліричного героя героїчним? Знайдіть у творі приклади сугест ії, м илозвучност і і з’ ясуйте естетичну функцію римування. 5. Підсумуйте, у чому, за Олесем, полягає краса подвигу. А н а л із уєм о т вір. 1. Що вам найбільше сподобалося в драматич ному етюді «По дорозі в Казку»? 2. Окресліть проблематику твору. Які ідеали утверджує драматург? 3. Як розгортається конфлікт між Юрбою і Юнаком? 4. У чому виявляється символістська по етика етюду? 5. Якими фарбами змальовано Юрбу? Схарактери зуйте образ головного героя. 6. Що споріднює «Мойсея» Івана Франка з етюдом «По дорозі в Казку» Олеся? Зіставте образи головних персонажів обох творів. М ист ецька скарбниця. 1. Розгляньте репродукцію картини Олени К ул ьчи ц ьк ої «По дорозі до Великого» (с. 351). Якими мотивами полотно художниці перегукується з етюдом драматурга? Що сим волізує в обох митців образ дороги? 2. Розгляньте картину Івана Труш а «Самотня сосна», виконану в річищі символізму. Який краєвид зображено на полотні? З якою метою художник використав потрійну лінійну композицію? Яку роль відіграють у відтворенні на строю вигнуті лінії в обрисах хмар, силуеті сосни, образі пожовклої трави та рисунку тріщин у землі? Що символізує образ сосни? З’ясуйте філософсько-символічний зміст полотна. Доберіть і зачи тайте цитати з віршів Олександра Олеся, співзвучні пейзажеві Івана Труш а. 3. Якими мотивами малюнок «О слово рідне! Орле скутий!» Івана Литвина (с. 343) перегукується з однойменною поезією Олександра Олеся? Розкрийте символіку образів орлів, кайданів, українки з книгою, сонця, оливкової гілки. Яка спільна ідея проймає малюнок та вірш?

Іван Труш. Самотня сосна. Триптих

354

❖

Узагальнюємо вивчене. Таблиця естетичних уподобань Олександра Олеся Жанрові особливості творчості Поетичні мініатюри, вірші-рефлексії, ме дитації, послання, романси, поеми, дра матичні етюди, но вели, опо відання, памфлети, фейлетони

Кредо

«О слово! будь мечем моїм!», «Живи, У к раїно, живи для краси, / Для сили, для правди, для волі!», «Вільні й рівні ста нуть люди / І здійснять мрії всі ураз»

Літературні Мистецькі захоплення інтереси

Світогляд

Тарас Ш ев Музика: ченко, Л еся грав на Українка, арфі, лірі, Стефан кобзі, за Малларме, хоплю вався П оль Верлен, М оріс творами М етерМ иколи лінк, Лисенка, Вільям П ет ра Ш експір Чайковського, любив театр

Спирався на «філософію серця» Сково роди (особли ва сердечність, задушевність) та теорію інтуїтивізму, що передба чає ірраціо нальне осяян ня світу, гли бину пережи вань

Таблиця художньої своєрідності українського символізму Особливості символізму

23*

Художня реалізація

Образна сис тема

Основним тропом є символ, який вказує на при хова н у сут ніст ь явищ, багат означність обра зу, метафоричність, екзот ичніст ь

Філософські основи

Ідеаліст ична філософія, концепція буття як світ у ідей і надчут т євого, таємнича сут ніст ь життя, перевага інтуїт ивного й асоціат ив ного пізнання над раціональним

Поетика

М илозвучніст ь, м узикальніст ь вірша, розвину та ритміка, які є засобами сугест ії

Художні принципи

Головним у творі є ест ет ичне начало, а не зміст ове чи ідейне, поривання за допомогою символу в сферу духовного світ у, ут вердж ення сам одост ат ност і, незалеж ност і мист ецт ва від суспільст ва

Концепція людини

М ист ецт во зображає особисто-інтимне, особ ливості душ і людини, її міст ичне начало, які розкривают ься в акті творчості

355

с п и с о к РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Н е в р л и й М. Олександр Олесь: Життя і творчість. — К ., 1994. Поет з душею вогняною: Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. — К ., 1999. Р а д и ш е в с ь к и й Р. Журба і радість Олександра Олеся / / О л е к с а н д р О л е с ь . Твори; У 2 т. — Т.1. — К ., 1990.

Перевірте себе.

І І. Виберіть один правильний варіант відповіді: І І І I І І І І І І І І

1. Роки життя і смерті Олександра Олеся: а) 1878— 1937; б) 1879— 1949; в) 1878— 1944; г) 1871— 1944. 2. Першою збіркою поезій Олеся є: а) «Цвіте трояндами»; б) «Чужина »; в) « З журбою радість обнялась »; г) «Кому повім печаль мою ». 3. Збірку поезій Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» високо оцінив: а) Борис Грінченко; б) Іван Франко; в) Павло Грабовський; г) Іван Манжура. 4. «І йде між нами боротьба, / І дужчий хто — не знаю я» — це рядки із поезії Олександра Олеся: а) «Айстри»; б) «Лебідь»; в) «Косять коси»; г) «З журбою радість обнялась». 5. У рядках «Відбились зорі у воді, / Летять до хмар тумани* є художній засіб: а) метонімія; б) епітет; в) метафора; г) гіпербола.

6. «Ні, сонце, стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним» — рядки із Олесевої поезії: а) «Ле-

І I і

бідь»; б) «Чари ночі»; в) «О слово рідне! Орле скутий!»; г) «Яка краса: відродження країни!»

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:

І I І І І І і І І І І I І І I I І І І I

1. Головна ідея поезії «О слово рідне! Орле скутий!» — це: а) оплакування рідної мови, чужинцям кинутої на сміх; б) зажуреність над безпам’ятством сучасників; в) утвердження рідного слова як духовної зброї нації; г) звеличення рідної мови і ролі митця в історичній долі народу. 2. Лінійна композиція лежить в основі поезій: а) «З журбою радість обнялась»; б) «Яка краса: відродження країни!»; в) «О, принесіть як не надію»; г) «Чари ночі». 3. Твір «Яка краса: відродження країни!» відносять до лірики: а) інтимної; б) пейзажної; в) громадянської; г) патріотичної. 4. Образ Лебедя в однойменній поезії Олександра Олеся символізує: а) поета і вождя; б) красеня юнака; в) пораненого птаха; г) борця за 'волю України. 5. У творі «По дорозі в Казку» порушено проблему: а) вождя і юрби; б) неподіленого кохання між юнаком і дівчиною; в) протиріччя між духовністю і бездуховністю особи; г) суперечності між мрією і гіркими реаліями життя. 6. Жанровими ознаками драматичного етюду «По дорозі в Казку» є: а) умовність часу і простору; б) пунктирне змалювання дійових осіб; в) реалістична приземленість; г) поетика символів,

III. П исьм ово доведіт ь або спростуйте одну з тез:

І I І

356

а) В образі ліричного героя Олександра Олеся прочитується доля нашого народу; б) Юнак у драматичному етюді «По дорозі в Казку» ствердив, що в житті завжди є місце для подвигу.

Володимир Винниченко (1880— 1951) Яка то тяжка річ — відродження націо нальної державності! Як вона в істо ричній перспективі буде уявлятися лег кою, само собою зрозумілою, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, до водиться тягати те каміння державності й складати його в будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки.

{Володимир Винниченко) Ім ’ я Володимира Винниченка як визначного п оліти ка, керівника перш ого ук раїн ськ ого уряду вві йшло в історію України, а як блис к уч ого прозаїка і драматурга — в історію літератури. Різноманітна спадш,ина талановитого митця дає нам змогу пізнати радощі, болі й розчарування, які випадали на долю Винниченка в рідній країні й на чужині. Володимир Винниченко належав до літературного покоління, яке на початку X X століття спричинило своєрідний вибух у худож ній свідомості, ламало канони етнографічно-побутового реалізму. Його постать багатогранна й суперечлива. Пізнати духов ний світ письменника ви можете, заглибившись у його твори. А вибирати є з чого, адже Винниченко — автор понад сотні оповідань і повістей, 14 романів, 23 п ’ єс і численних публіцис тичних статей. Він знаний і як ж ивописець — автор портретів, пейзажів, натюрмортів. «І відкіля ти взявся у нас таки й?» (Іван Франка) Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Батько — Кири ло Васильович — візникував і чумакував, мати — Євдокія Онуфріївна — утримувала заїж джий двір. Сім’ я Винниченків була багатодітною і особливих статків не мала. Тож Кирило Васильович також господарював на ділянці землі, отриманій у спадок, і часто перебував у рідному селі Веселий Кут. Тому дитинство малого Володі, сповненого ба жання пізнавати світ, проходило в орбіті двох просторів. У м істі улюбленими м ісцям и дитячих розваг ставали річка Інгул, стара фортеця святої Єлисавети, парк. Вдачу малого Винниченка неважко уявити з його творів про дітей, оскільки вони досить часто мають автобіографічне підґрунтя. Особлива схож ість простежується з його літератур 357

ним героєм Ф едьком-«халамидником», в оповіданні про якого — безліч характерних ознак єлисаветградського дитинства автора.

Володимир був бешкетником, заводієм, лідером, який кидав виклик усталеним звичкам і правилам, демонстрував свою випа;ість над однолітками. За спогадами матері, він «грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, був дуже сильним для свого віку й вольовий, уперт ий». Інколи дитячі ігри ставали для Володі суцільним ризиком. Одного разу він ледь не втопив ся, перепливаючи ставок наввипередки з дорослими, інш ого разу здійснив «п одорож » на ковзанах аж до Новомиргорода, за сорок кілометрів від міста. Словом, він бачився людям незви чайною і водночас «ж ахливою » дитиною, яка не хоче дотриму ватися суспільних правил. Витівками некерованих дітей-пустунів зазвичай бачилися прихильникам канону експерименти представників «нової хви л і», на гребінь якої згодом піднявся письменник Володимир Винниченко, який разом із Лесею Українкою , Михайлом К оцюбинським, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською своїм модерним «експериментаторством» кинув виклик етнограф ічно-побутовій, реалістично-народницькій літературі. Після закінчення початкової школи Винниченко із 1890 року навчався в міській чоловічій гімназії і заявив про себе як розум ний, дотепний, здібний, вольовий юнак. Незважаючи на зверхнє ставлення до нього як простолюдина паничів, Володимир зав жди поводився гідно, не зраджуючи ні рідної мови, ні предків ських традицій, ні звичаїв. Національно свідомий і свавільний гімназист викликав роздратування у директора і деяких викла дачів, тож після 7 класу цей заклад Винниченкові довелося залишити. Упродовж року юнак мандрував Україною, нотуючи свої враження для майбутніх творів. Склавши екстерном іспити за середню школу в Златопільській гімназії, він 1900 року став студентом юридичного факультету Київського університету. Цього ж року було створено Революційну Українську Партію (РУП), провідним гаслом я кої стала ідея державної сам остій ності — головна передумова існування нації. До складу партії входила когорта студентів, серед яких був і Винниченко. За револю ційну діяльність його виключили з перш ого курсу університету, заборонили жити в Києві. У 1902 році Винниченка арештовують і ув’ язнюють в Л ук’ янівській тюрмі, але за браком доказів відп ускаю ть на волю . В літку Володимир Винниченко вирушив на Полтавш;ину, де офіційно займався репетиторством з дітьми однієї багатої родини, а потай вів активну революційну агітацію. Цього ж року він подав на кон курс часопису «Киевская старина» своє оповідання «Сила і краса», яке було схвально оцінене меценатом Євгеном Чика358

ленком і літературознавцем Сергієм Єф ремовим, а незабаром опубліковане. Восени 1902 року Винниченка забрали служити до війська. Армія для нього виявилася непосильним випробуванням, тому дезертирував. Загроза арешту за цей вчинок змусила Винничен ка перейти кордон. Товариші допомогли йому дістатися Львова, де він займався політичною агітацією та переправляв забороне ну літературу в Україну. Однак 1903 року таємним циркуляром, розісланим начальникам всіх російських жандармських управ лінь, було наказано затримати колишнього студента Винничен ка. Володимир Кирилович знову опинився в Л ук’ янівській в’ яз ниці. Перебуваючи там півтора року, Винниченко листувався з київською інтелігенцією, передусім з Борисом Грінченком , Євгеном Чикаленком, писав прозові й драматичні твори. П ісля звільнення письм енник перебував під наглядом поліції, тож часто змінював місце проживання. Як тільки самодержавний режим деш;о послабився, Винниченко домігся поновлення на юридичному факультеті Київського універси тету, склав іспити й отримав диплом про виш;у освіту. Восени 1906 року Винниченка заарештовують втретє. У в ’ язниці він вчить англійську мову і пише свої твори. Благо дійник Євген Чикаленко дом ігся, щ об письменника випустили на поруки за заставу в 500 золотих карбованців. Оповідання «Сила і краса» (тепер знане під назвою «Краса і си л а») дало назву перш ій збірці оповідань прозаїка «Краса і сила» (1906). Прочитавш и її, Іван Франка в газеті «Рада» з подивом прозаїка запитував у Винниченка: « І відкіля ти взявся у нас т акий?» Іван Я кович розум ів, ш;о «серед млявої, т онко-арист ократ ичної та малосилої або ординарно шабло нової та безталанної ґенерації сучасних українських письмен ників рапт ом виринуло щ ось таке дуже, ріш уче, мускулист е і повне т емпераменту, щ ось таке, що не лізе в киш еню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як сам е життя, всум іш , ук раїн ськ е, м осковське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній т ворчост і». Д освідчений письм ен ник був вражений новизною тем, характерів та засобів зобра ж ення тих персонаж ів, які з ’ являлися з-під пера молодого митця. Уж е в ранніх творах виявилася така прикмета письменника, як своєрідність світовідчуття. Щ об збагнути вирішальне зна чення ц ієї мистецької риси, прочитайте уривок з оповідання Винниченка «Зіна»: «Я родився в ст епах. Там, перш усього, немає хапливост і. Там люди, наприклад, їздят ь волами. Запряжуть у широкий поважний віз пару волів, покладуть 359

надію на Бога і їдуть. Воли собі ступают ь, земля ходит ь круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. А навкруги теплий степ, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругом плаває шуліка, як по дроту, в ярах спуст ит ься чорногуз м ’яко, поважно, не хапаючись. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниці у ярах, а вдень шири на степів навівала сум безкрайності. В т их теплих ст епах виробилась кров моя і душ а моя». Уривок із твору ілюструє те, чим відрізняються літературнохудож ні образи словесності від раціональних понять, якими оперує будь-яка ідеологія, що обстою є певні погляди, у пору дитинства і ю ності Винниченка Єлисаветград мав репутацію культурного центру, бо з нього вийшли видатні митці: актори, драматурги — Опанас Саксаганський, М икола С адовський, Іван К арпенко-Карий, М арко К ропивницький, поет Євген М аланюк, прозаїк Юрій Я н овський. Тож юний Винниченко не лише вбирав очима степові простори, вдихав на повні груди терпкі запахи, а й бачив вистави, в яких виявляла себе й сама стихія степового краю. Сподіваючись позбутися поліційного нагляду, Винниченко емігрує за кордон до 1914 року, проте час від часу з великим ризиком, під чуж им прізвиш;ем, навідується до України. За кордоном він ж ив у різних містах — Львові, Відні, Ж еневі, Флоренції, на острові Капрі. У цей період Винниченко відбув ся не лише як талановитий прозаїк, а й драматург. Загалом період 1910— 1912 років дослідники вважають «зоряним » у творчості Винниченка-драматурга, адже в цей час були напи сані його найвідоміші п ’ єси — «Базар» і «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Дочка жандарма», «Н атусь» (1912), ш;о зробили цілий переворот у розвитку національної драматургії, вивели її на світовий рівень, пере кладались багатьма європейськими мовами, ставились з вели ким успіхом на відомих сценах Р осії та Європи. Тож порівняно з ними «ні одна п ’єса ні одного українського драматурга за всю історію української літератури не може похвалит ися такою сценічною біографією* (Григорій К ост ю к). У 1911 році Винниченко одружився з Розалією Яківною Ліфшиць, студенткою медичного факультету Сорбонського універ ситету, з я кою познайомився в П ариж і на засіданні ст у дентської громади. Родом вона була з Орла, мала добру освіту, досконало володіла французькою мовою. Під час Перш ої світо вої війни Винниченко ж ив нелегально то в У країні, то в М оскві. У цей час він написав повість «Б ося к », романи « Х о чу!» і «Записки Кирпатого М ефістофеля», співпрацював із московським журналом «Украинская ж изнь» (1912— 1917). 360

Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради. Сидять зліва направо: І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос; зверху: В. Садовський. Червень 1918 p., Київ У щоденнику, який Винниченко вів протягом сорока років, він розкриває свою душу, фіксуючи всі переживання, радощі та болі, описує цікаві події й факти свого життя, діагностує соці альні недуги, глибоко осмислює українську та світову історію першої половини X X століття. Винниченків щоденник доцільно читати всім, хто хоче знати про УНР та роль митця в її уряді. У 1917 році Володимир Кирилович став одним із організа торів і керівників Центральної Ради. Він працював поряд із М ихайлом Г р уш евськ и м , головним отаманом українських військ Симоном П ет л ю рою та іншими представниками народ ної влади, був першим головою українського уряду — Гене рального секретаріату (згодом — Директорія УНР). Винничен ко написав усі універсали та декларації Центральної Ради, відозву «До українського народу». Будучи Генеральним секре тарем, він брав участь у переговорах із Тимчасовим урядом у Петрограді, відстоював українські інтереси. Спостережливий психолог, вдумливий політик, письменникноватор, свої роздуми він виклав у драмі «М іж двох сил», у ме муарно-публіцистичній праці «Відродження н а ц ії», що вийшли друком у Відні 1920 року. Після краху Директорії Винниченко виїхав 1919 року за кордон, проте незабаром повернувся в Україну, сподіваючись на відновлення національної держави. Прагнучи переконати більшовицьких вождів у необхідності побудови Української держави, Винниченко з 24 травня по 20 вересня 1920 року приїжджав до Харкова і Москви для пе реговорів. Схилити на свій бік основоположників тоталітарної держави йому, звісно, не вдалося. Глибоко розчарований у 361

всеросійському русі пролетаріату, в політиці його лицемірних лідерів, письменник занотував у «Щ оденнику»: «Тут, у соціа лістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістич ну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». Митець повернувся до Києва і зро бив спробу запровадити національну політику, вступивши до лав КП(б)У та ставши заступником Голови Раднаркому України. Він підготував політичну програму, проте ЦК КП(б)У відхилив її. Розгніваний Винниченко залишив Україну і разом з дружиною оселився в німецькому місті Целлендорфі. Ставши політичним емігрантом, він, всупереч власним заявам повністю віддатися літературній роботі, активізував політичну діяльність на благо України. Обраний берлінською громадою українців головою Комітету допомоги голодуючим в Україні, він організовував і надсилав пакунки з харчами для письменників на рідну землю. З 1923 року Володимир Кирилович випускав журнал «Нова Україна», де друкував твори українських митців, ш;о перебували в еміграції. Протягом 1921— 1925 років Винниченко створив кілька п ’ єс, утопічний роман «Сонячна машина», роман про воєнне лихо ліття в Україні «На той бік », збірку оповідань «Намисто», роман «Поклади золота». Однак особливий резонанс викликав перший в Україні науково-фантастичний роман-утопія «Сонячна маши на», в якому письменник створив оригінальну модель майбут нього суспільства. Майбутнє тут пророчо розглядалося крізь призму «сьогоднішнього пекла», ш;о посилиться і призведе до утвердження тоталітаризму, соціальної катастрофи, занепаду економіки, духовності й культури. Твір став сенсацією, привер нув велику увагу і масових читачів, і літературознавців. Сам Винниченко надавав цьому творові особливого значення, нази ваючи його «візитною карткою української літератури в Європі». Справді, відчувається зв’ язок роману із науково-фантастичними творами Герберта Уеллса, Станіслава Л ема, Рея Бредбері, хоч Винниченко створив цілком оригінальну соціаль но-утопічну ідею. Ж ивучи за межами України, Володимир Кирилович постійно стежив за життям на Батьківш;ині, навіть домігся видання в Україні 25-томного зібрання своїх творів (1930— 1932). Митець прагнув допомагати землякам, публікував твори Григорія К осинки, Валер’яна П ід м огильного, Тодося Осьмачки. Дізнавшись про масові репресії в Україні та смерть Миколи Х ви л ьового, Винниченко написав відкритого листа до П олітбю ро К П (б)У, засудивш и Сталіна й П остиш ева як організаторів українського геноциду. Письменника в СРСР оголосили «ворогом народу», а його твори заборонили друку вати і вилучили з бібліотек та ш кільних підручників. 362

З 1934 року сім ’ я Винниченків про живала у власному скромному будинку в містечку М ужен на півдні Франції. У «Щ оденнику» митець називав околицю, в якій жив, своїм «Закутком ». Витра тивши кош ти на будинок, Володимир Кирилович жив сутуж но, працював у саду і на городі, ш;об забезпечити сім ’ ю найнеобхіднішим. Ж ивопис знову став Винниченкові віддушиною, джерелом творчого натхнення, провісником м ис лення фарбами. Раніше митця надихав до малярства П ариж , особливо коли наприкінці 20-х років до цього міста Володимир з ’їхалося 40 тисяч худож ників з усього Винниченко. світу. У 1927— 1934 роках Винниченко Портрет дружини належав до паризької ш коли «Еколь де парі», ш;о репрезентувала в ж ивописі багатство колористики. Загалом малярська спадш;ина Винниченка складається із сотні картин та ескізів. Напередодні наступу фаш истської навали на СРСР Винни ченко звернувся до ООН з проханням надати Україні євро пейський захист. Під час окупації німці запропонували Вин ниченкові співпрацю, але він відмовився від пропозиції стати маріонетковим президентом в захопленій фашистами Україні, за ш;о був кинутий до концтабору. На щ астя, його незабаром випустили на волю. Після війни Винниченко відсторонився від політики, займа вся в основному мистецтвом. 1949 року він видав роман «Нова заповідь» французькою мовою, статтю «Заповіт борцям за визволення», в якій осмислив сторінки української історії. Його роман «Слово за тобою, Сталіне!», написаний 1950 року, побачив світ лише в 1971 році у Нью-Йорку. Також митець про довжував робити записи у «Щ оденнику» аж до смерті 6 березня 1951 року. На схилі літ Винниченко висловив прохання бути похованим в Україні, однак радянський уряд відмовив йому. Тож письменник був похований у Мужені. Винниченко, як і інші українські тогочасні письменники, по рушував актуальні проблеми, використовуючи розмаїті жанри епосу і драматургії, талановито освоюючи ж иття і світовідчуття українського народу, його взаємини з багатокультурним середовиш;ем (оповідання «Студент», «Біля машини», «Голота», «За ручники», «Малорос-європеєць» та інші). Глядачів-театралів досі дивую ть його гостропроблем ні драми «Д исгарм онія», «Брехня», «Закон», «Щ аблі ж и ття», «Г ріх», «Дочка жандар 363

м а», «М олода к р ов », «П ри гвож ден ні», «Великий М ол ох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та інші. Читачів захоплюють романи «Чесність з собою », «Рівновага», «Х оч у », «Записки Кир патого Мефістофеля», «Сонячна машина», «Поклади золота». Пропонуємо вам ознайомитися з деякими зі згаданих творів.

І І І І І I I І I І I І I І І І І I І І =

П ідсум уй т е прочит ане. 1. Прочитайте епіграф до статті про Винниченка і прокоментуйте його зміст. 2. Що ви дізналися про батьків письменника? 3. Який вплив мав степ на формування світогляду майбутнього письменника? В орбіті якого простору проходили дитячі роки малого Винниченка? 4. Що ви можете розповісти про особливості характеру малого Винниченка? 5. Що ви знаєте про навчання письменника у гімназії? 6. Де здобув вищу освіту письменник? 7. До складу якої політичної партії увійшов Винниченко у студентські роки? У чому полягало головне гасло цієї партії? 8. Яким твором і за чиєї підтримки дебютував митець? 9. Розкажіть про причини трьох арештів письменника. 10. Коли Винниченко виявив себе як блискучий драматург? Яке значення мали його п’єси для культурного розвитку українців? 11. Розкрийте основні віхи політичної діяльності Винниченка (використайте фото Генерального секретаріату на с. 361). Чому він змушений був емігрувати з рідної землі? 12. Чому роман-утопія «Сонячна машина» став сенсацією свого часу? 13. Яка подія призвела до того, ш;о книги Винниченка в Україні потрапили до списку заборонених? 14. Розкажіть про муженський період життя Володимира Кириловича, його зацікавлення живописом. Які роздуми й почуття викликають у вас картини Винниченка »Портрет дружини» (с. 363), »Дівчина з квітами» (II форзац)? 15. Як змінилося життя митця у воєнні та повоєнні роки? 16. Де і коли знайшов останній спочинок Володимир Винниченко? П ом іркуйт е. 1. На основі чого Винниченко у «Заповіті борцям за визволення» стверджував: «Я був сином робітничо-селянської роди

❖

ни, я з дитинства на собі самому зазнав гніт, приниження, визиск як соціального, так і національного характеру. Я з юних літ про водив боротьбу з цим віковічним злом нашої нащі. Я прийшов до Центральної Ради не від царських «канцелярій», не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрм, від життя неспокійного, тяжкого, життя солда та підпільноїpfвoлюцiйнoї армії*. 2. Поясніть зміст запису в «Що деннику» Винниченка від 1918 року: «Читати українську історію треба з бромом». Спростуйте або належно підтвердіть цю тезу.

Словникова р обот а . 1- Випишіть із літературознавчого словника значення терміна «роман-утопія». Наведіть приклади такого жанру в українській та світовій літературі. 2. Запам’ятайте новий термін:

І І І І І

Н ауково-фант аст ичний ром ан — це великий епічний твір, дія в якому відбувається в майбутньому ш;одо часу його написання. Для такого твору характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому наявні наукові гіпоте-

364

I І І І

зи, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. У цьому жанрі працювали Герберт У еллс, Рей Бредбері, Станіслав Лем, Олексій Толстой, Володимир Винниченко, Олесь Бердник та інші.

І І =

3. Прочитайте роман «Сонячна машина», проаналізуйте його жанрові особливості та проблематику на тлі науково-фантастичного роману в світовій літературі.

«Краса і сила» прози Винниченка Літературний дебют Винниченка відбувся в 1902 році на сторінках «К иевской стариньї», коли він подав на конкурс цього часопису оповідання «Сила і краса». Це був справжній вибух у літературі, настільки сильний, що його порівнювали з появою «К обзаря» Тараса Ш евченка. Леся Українка у статті про ранню прозу Винниченка, зупи нившись на оповіданнях «Краса і сила», «Голота», «Біля маши н и », «Г ол од», підкреслила, щ о письменник підніс українську літературу до рівня західноєвропейської, розвиваючи напрям неоромантизму. Твори молодого прозаїка стали справжніми бестселерами. Не випадково М ихайло К оцю бинський влучно зауваж ив: «К ого у нас чит ают ь? — В инниченка. П ро кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходят ься на літературі? — Винниченка. Кого купуют ь? Знов — Винни ченка». До збірки «Краса і сила* (1906) увійш ло сім оповідань: «З а р уч и н и », «К он тр а сти », «А нтреп реньор Гаркун-Задунайський», «Г олота», «Біля м аш ини», «М німий господін» й одноіменне оповідання, яке дало назву збірці. Згодом Винни ченко випустив «Дрібні оповідання». Книга I I » , «Трет я книга оповідань», «Твори. Книга IV », «Твори. Книга V ». Новаторство «малої» прози Винниченка виявилося передусім у вмінні тонко і глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв, чого не вистачало творам побутово-етнографічного харак теру. Вражає соціально різноманітна палітра цих творів. Пройдені Винниченком суворі ж иттєві «університети» (най митування, в’язниці, солдатчина, політична еміграція, конц табір) дали змогу письменникові заглибитись у злободенні соц іа л ьн о-п си хол огічн і та ф іл ософ ськ і (буттєво-ек зи стен ційні) проблеми свого часу: солдатчини («М нім ий господін», «Ч есть»), тюремних буднів («Темна сила», «П ромінь сонця», «Маленька ри сочка»), насильства над селянами, пролетарямизаробітчанами («Г ол од », «Біля м аш ини», «Х то вор ог?», «На пристані», «Раб краси »), деморалізації суспільства і деградації людини, побуту і моралі ліберального панства, інтелігенції, провінційних акторів («Заручини», «Уміркований та щ ирий», 365

«М алорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський»), психології простолюду («Г ол ота»), продаж у-купівлі тіла і душ і («Б іля маш ини», «Рабині справж нього»), краху смислу ж иття і суїциду, відчуження, самотності, смерті людини («Ф едькохаламидник», «Д рібниця», «Студент», «Ч екання»), ш;астя і гармонії буття («М ом ен т»), краси і потворності людини і світу, краси і добра, обдарованості і приреченості долі митця («К раса і сила», «Раб краси», «Чудний епізод», «К узь та Грицунь»). На особливу увагу заслуговує романна проза Винниченка, в якій можна умовно виділити дві групи творів. Першу групу скла дають соціально-психологічні ром ани, написані Винниченком до еміграції 1920 року, в яких автор глибоко занурюється в складний світ переживань і тривог революціонера-інтелігента після поразки подій 1905— 1907 років. Це романи «Чесність з со бою », «Рівновага», «Б ож ки», «Заповітбатьків», «Х очу!», «Запи ски Кирпатого Мефістофеля». Дослідники сходяться на думці, щ;о серед цих творів найбільш цікавим та художньо вартісним є роман «Записки Кирпатого М ефіст офеля». Не лише тому, ш;о це останній, найбільш «зрілий» роман Винниченка з циклу ран ньої романістики. А передусім тому, ш;о автор порушує важливі загальнолюдські проблеми, які хвилювали й будуть хвилювати завжди: кохання, сім ’ я, шлюб, перелюбство, конфлікт між розу мом та підсвідомими інстинктами, питання свободи і суспільно го обов’язку людини, добра і зла. Окрім того, автор уводить у твір образ М ефіст офеля — уособлення нечистої сили, усілякого зла, спокусника, руйнівни ка, а водночас символу могутності та непереможності. Образ Мефістофеля викликає у читачів асоціації з «Ф аустом» Ґет е. Однак Винниченків Мефістофель все ж інакший, більш олюдне ний (тому й має псевдонім Кирпатий). Цей персонаж грається зі своїм життям та долею людей, які його оточують, експеримен тує. Йдеться про колишнього революціонера, а тепер успішного адвоката Якова М ихайлюка, для якого сценою гри стало саме життя. У подобі Мефістофеля Михайлюк перебирає на себе різні ролі. Він і спокусник {«М ені приємно заманути чоловіка на са му гору і зіпхнути його вниз»), і психолог, котрий створює пси хологічно достовірний портрет співрозмовника та «програмує» майбутнє, і філософ, котрий по-новому дивиться на світ, життя, мораль та шлюб. Будучи раціональним, як і кожен чоловік, Ми хайлюк все ж до кінця роману капітулює перед силою інстинкту, символічним уособленням якого у творі є жінка. Але ж Мефісто фель не повинен реагувати на людські страждання, а Михайлюк реагує — серцем. Отож він «кирпатий» — деш;о дитячий, смішний, захоплений... Київське тло подій, розповідь від імені самого героя роблять роман жвавим і цікавим. 366

Другу групу романів Винниченка складають науково-фант аст ичні, ут опічні, пригодницько-авант ю рні т вори, напи сані в еміграційний період. Серед них — «Сонячна машина», «Поклади золота», «Вічний імператив», «Л епрозорій». Останнім епічним твором Винниченка став роман «Слово за т обою, С т аліне!», написаний на підставі документів, фактів, свідчень людей. Дія роману відбувається у ЗО— 40-і роки, у ча си сталінських репресій, коли будь-яке інакомислення заборо нялося, людина постійно перебувала у стані відчаю, страху й тривоги, а петля тоталітарного реж иму все більше стискала горло нашого народу. Це показано на прикладі родини Іваненків — братів Марка, Степана, Сергія та Євгена, а також їхн іх сімей. Головна ідея твору — «ідея миру на землі», спра ведливого сусп іл ьства. За актуальністю проблем атики та о б ’ єкти вн істю зображ ення радянського сп особу ж иття як архіпелагу ГУЛАГУ роман «Слово за тобою , Сталіне!» випере див твори Анат олія Рибакова («Д іти А р бату»), Олександра Солж еніцина («А рхіпелаг Г У Л А Г», «В колі перш ом у»), Івана Б агряного («Сад Гетсим анський»), Тодося О сьм ачки (« Р о тонда душ огубців»), ул аса Сам чука («М арія»). Прагнення письменника якнайглибше проникнути в проб леми лю дського буття зумовило органічний синтез неоре алізму та імпресіонізму. Принцип такого синтезу Винниченко пояснив в одному з оповідань: «Людина — це р у х переживан ня, це дум ка, радіст ь, печаль, мрія, ст раж дання, надія. Техніка? Форма? Давайт е їі сюди, давайте найкращу, найдос коналішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, все, що може найкраще окреслити людину, давайте все сюди!»

Новела «Момент» З 1907 року в художній творчості Винниченка починається другий, якісно новий період. На зміну побутовим або соціальнопсихологічним повістям приходять, як слушно зауважив Воло димир Панченко, ^імпресіоністична новела та роман з психо логічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі». Це стосується передусім оповідання «М омент», п’єс «Дисгармонія» і «Щ аблі ж иття». Новелу «М омент» фахівці визнали справжньою перлиною творчості Винниченка. Автор поруш ує в ній проблеми, які сп о конвіку хвилювали людей, зокрема й класиків літератури та їхн іх героїв — ш експірівських Ромео і Д ж ульєтту чи Івана та Марічку з повісті К оцюбинського. Це проблеми любові і ш,астя людини, миті як вічності тош;о. Загалом філософія пронизує наскрізь всю худож ню творчість Винниченка — і малу прозу, і романістику, і драматургію. Причому настільки, що літерату 367

рознавець Лариса М ор оз дійшла висновку: твори письменника можна вважати зразками «літератури-як-філософії», а самого Винниченка — представником «філософсько-інтелектуальної течії в реалізмі». Більше того, Винниченко написав філософ ські трактати «Щ аст я: Листи до юнака» та «Конкордизм — сист ема будування щ аст я». К лю човою категорією етикофілософських поглядів Винниченка є ш;астя. Так, у трактаті «Конкордизм» митець стверджує, щ;о людство завжди прагне щастя: «Єдине, що ми маємо право констатувати, незважаючи на всякі наші теоретичні розходж ення, — ми всі м усим о підлягати законові прагнення щ аст я». Григорій Сковорода вбачав ш;астя в «сродній праці», а також у душ евній та духовній гармонії людини. Ф рідріх Н іцш е пов’ язував ш;астя з умінням людини керувати собою і світом. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвід несеність людини з навколишнім світом. Це, по суті, віднайден ня первісного природного закону, який уможливить повернен ня світової гармонії. Виходячи з цього, свою етико-філософську систему письменник назвав конкордизм ом (від лат. сопсогdia — узгодження, злагода) і виклав у однойменному трактаті. У центрі новели «М ом ен т » (1910) — історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни М усі. Ці персонажі за збігом обставин неле гально переходять кордон разом. їхн є знайомство відбулось зовсім випадково під час перепочинку по дорозі до кордону, в повітці, де візник запропонував герою переховатися від небез пеки. Згідно із законами новелістичного жанру автор протягом всього твору тримає читача в напрузі, що п ов’ язана з екзистенційною меж овою ситуацією , яку переживають двоє молодих людей. Зауважимо, щ о герої самі свідомо обирають ш лях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Два мотиви — життя і смерті — сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой, молодий, сповнений енергії та опти мізму, сприймає смерть на рівні см іху, гри {«ст ало страшенно смішно: я — мертвий»). Він навіть дозволяє собі «пожартувати» зі смертю: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блис кучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось». Зрештою, смерть дисонує зі станом природи — з розкішним весняним днем, коли навколо героя «кохалося поле, шепотіло, цілувалося... П ахло 368

Н ат алія Ант оненко. Ілюстрація до новели «Момент»

рястом, народженням, щастям р у х у і життя, змістом сущ о го». Це був для героя новели момент щастя, коли хочеться натхненно жити і любити. Однак із наближенням умовної межі ж иття і смерті бачимо, як поглиблюються переживання ге роя — через екзистенційні стани страху, тривоги, передчуття кінця. Автор твору нанизує все нові худож ні деталі, щ о переда ють моральний і фізичний стан персонажа: йому стало «тісно, нудно, неспокійно», «холодно в грудях і завмерло серце». Сам собі герой здавався «трупом, який везуть уже від кордону». Навіть постать візника Семена, який віз героя, відтінювала загрозу ілюзії-смерті своїм «мертвим носом». Проте Винниченко, будучи знавцем людської душ і та законів новелістичного жанру, інтригує читача, вводячи в канву твору несподіваний поворот дії. У повітці герой знайомиться з вродливою панною, фантастичною феєю, яка зачаровує його своєю незвичайною красою і см іхом: «Від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінах, із здивовано направ леними на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Вишуканість вбрання і врода панни виклика ють у героя захоплення, а водночас ніяковість, розгубленість. Юнак навіть забуває, в якому місці вони знаходяться, і робить спроби поводитися за правилами етикету {«М ож на ввійт и?», «Д якую »). Кожен наступний крок, зауважує дослідник твору 24 Укр. літ.,

10 кл., профільний рівень

369

Дмитро Куст анович. Метелики над маковим полем

Олександр К овал ьчук, — це шлях руйнування непотрібних тут рештків етикетних бар’єрів, які стають смішними і зайвими, коли герої вбираються в прості свитки. І як це не парадоксаль но, таке перевдягання ініціює сама панночка: «М и так схожі на старців . Герої новели поступово стають ближчими одне од ному, природнішими. У цьому вчувається філософія буддизму, адже на Сході людське буття основується не на цінностях, а на началах, і найпершим началом східного способу буття є природ ність, найтісніше злиття людини і природи. Не випадково Муся, малюючи ідеальну модель поведінки всього живого в природі, каже: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед ко ханн я». Герой теж зізнається, ш;о знав панну давно, вони «десь жили разом*, «вона була колись веселою берізкою, а я вітром», а може, вони були «парою колосків і близько стояли один коло другого». Може,' то карма — закон посмертних перевтілень двох людей, що колись закохалися і нагадували реінкарнованих (перевтілених) метеликів, поєднаних коханням?! До речі, «присмак» Сходу вчувається вже в підзаголовку но вели — «Із тюремних буднів Ш ехерезади». І це не випадково. Як відомо, під час ш любної ночі найкрасивіша і наймудріша з доньок візира Ш ехерезада розповідала персидському правите лю Ш ахрияру захопливу історію , але коли наставав ранок, вона переривала розповідь на найцікавіш ому місці і таким чином рятувала собі ж иття, бо знала, ш;о як тільки завершить казку, то буде страчена, як багато попередніх наложниць. Так 370

тривало протягом 1001 ночі, поки султан не втратив голову від кохання й не одруж ився з нею. Безперечно, у новелі «М омент» інший сюж ет, та й Ш ехерезадою виявляється оповідач-чоловік, однак, аби зацікавити своїми тюремними оповідями, автор вдається до інтригування читача підзаголовком. Окрім того, таким підзаголовком автор натякає на близькість свого твору до казки. Адже новела справді нагадує жанрову мо дель чарівної казки, сюжет якої побудований на міфологічному мотиві перетинання межі. Пригадаймо, що герой чарівної казки в якийсь момент досягає межі, яка відокремлює буденний світ від світу незвичайного, і цією межею часто виявляється густий ліс, який може бути як близько, так і далеко. Інший, загадковий світ є не лише потойбічним світом (смертю), а й священною тери торією, де здійснюється обряд утвердження особи. Аналогічну ситуацію маємо в новелі «М омент», герой якої опиняється в густому лісі на межі життя і смерті разом з чарівною панночкою, в яку він закохується все більше. Проте смерть підстерігає зако ханих будь-якої миті: «М и не знали, де йшла межа того кордону; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок». Контрастом до можливої смерті у творі стає осанна природі. У світі природи відбувається здоровий, вічний процес постій ного народження всього ж ивого, щ о відповідає взаємністю на природність душ евних і тілесних поривань двох молодих людей. Герої немов зливаються, зріднюються з природою: «Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами і провадив далі своє життя, життя кохання, народжен ня, р ост у». Справді, ж иття — це чудо, і воно не перестає бути ним, коли люди стають дорослими. Однак люди звикають до ж иття, воно стає для них буденщ иною. Навіть таке святе по чуття, як кохання, вони перетворюють на побутовий елемент рутинного буття. Недаремно панна Муся каже: «Щ аст я — момент. Далі вже буденщина, п ош ліст ь.». Ось чому, незва жаючи на те, щ о герої благополучно переходять кордон, вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим і висо ким. А дж е місце романтики згодом посяде буденщина, палке кохання затьмарить тягар сімейних обов’ язків. Як зазначає Ольга С л оньовська, «проблема смерті не зникає. П рост о йдеться про смерть кохання в його зоряний час, смерть любові во ім'я того, щоб все життя про неї пам’ят ат и». Проте зустріч героїв новели не була випадковою. Пережив ши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кор дон, зазнавши великого щастя, вони, як і герой чарівної казки, 24*

371

пройшли через духовне змужніння — і народились знову ін шими, внутрішньо багатшими людьми: «Ц е був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кіст ок; це було найвищ е щ аст я наро дж ення, народж ення не з сліпими, а з одверт им и, видю щ им и очим а д у ш і». Отож, Винниченкові герої у процесі духовного зростання проходять всі ступені ш;астя — від земного первісноінфантильного (дитинного) задоволення ж иттям до блажен ства, «досконалої радості^ (Посл. Іванна, 14) у перспективі Вічності. С ловникова робот а . 1. Які ознаки характерні для новели як жанру? Які з них притаманні творові «Момент»? Доведіть, що «Момент» — це психологічна новела. 2. Пригадайте, що таке пейзаж. Як саме пейзажі впливають на героїв твору? Яку роль виконує пейзаж у новелі «Момент»? 3. Якими рисами характе ризується імпресіонізм як модерний стиль? Які з них можна від найти в новелі «Момент»? 4. Запам’ ятайте новий термін.

Н еореал ізм — це стильова течія, ш;о виявила себе на межі X IX — X X століть і характеризувалася документальною достовірністю , філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною сти хією . Героями неореалістичних творів стають люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; о б ’ єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття й роздуми персонажів. 5. Як ви вважаєте, чи можна «малу» прозу Винниченка розгля дати як неореалістичну? 6. Чи можливе проникнення філософії в літературу і навпаки? Якщо так, то на основі чого? 7. З’ясуйте за словником значення терміна «екзистенціалізм».

т /'Л

І І І І І І I І І I І І І І І

П роа н ал ізуй т е твір. 1. Для чого, на вашу думку, на початку твору наголошено, що події, які трапилися з тюремним Шехерезадою, сталися навесні? Які особистісні асоціації і враження викликає у вас ця пора року? 2. Знайдіть у творі портрет Семена Пустуна. Які портретні деталі спростовують його «пустотливе» прізвище? 3. Витлумачте рядки твору: «Ч и треба розум у, аби вбити л ю ди н у?». 4. Знайдіть у тексті цитати, які доводять, що контрабандист Семен кілька разів відраджував головного героя переходити кордон, наражаючись на смертельну небезпеку. 5. Чому спочатку головний герой новели так легковажно ставиться до смерті? Прочитайте уривок від слів: «І, пам’ятаю, мені раптом стало ст раш енно смішно...» до слів: «Сидят ь чорні, таємні ворони і ж дут ь чогось». На яку розв’язку налаштовує читача така своєрідна заставка на початку твору? 6. Знайдіть портретні деталі, які свідчать, що головний герой змінює ставлення до смерті. Як «відреагувала» природа на цю зміну? 7. З якою метою візник Семен привіз революціонера до повітки? 8. Схарактеризуйте образ панни. Чим сподобалась Муся герою? Що зворушує вас у харак-

372

тері дівчини? Зазвичай вважають, що очі — це дзеркало душі. Чи погоджуєтеся ви з думкою героя новели Винниченка, що «сміх є дзеркалом душі»? 9. З якою метою Муся перебувала у повітці? Чому тендітно-ніжна юна панна, якій тільки б насолоджуватись життям, свідомо прирекала себе на смертельну небезпеку? 10. Як відреагувала Муся на наказ Семена тікати? Знайдіть у творі портретні деталі, які свідчать про еволюцію внутрішнього стану героїні, пов’ язану з небезпекою. 11. Як ви тлумачите слова панни, котрі вона попросила коханого написати у випадку її смерті:

«Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя*? 12. Підтвердіть чи спростуйте думку, що з наближенням кордону герої ставали ріднішими, ближчими одне одному, ніж чоловік і жінка. Чи переступили закохані межу у своїх стосунках? 13. Знайдіть у тексті рядки, які підкреслюють контраст природи і цивілізації. 14. Чому, на вашу думку, автор залишає героя наприкінці твору з «осиротілим щастям»? Чому закохані не можуть бути надалі разом, хоч успішно перейшли кордон? 15. Чи вдалою ви вважаєте назву твору і чому?

❖

Поміркуйте. 1. Прокоментуйте твердження літературознавця Олени Гнідан: «Не відкидаючи традиції попередників і сучас ників, Винниченко прагне до дальшого розширення і поглиблення І меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного І методу, здатного відтворювати ірреальне в реальному, символ у І конкретному». 2. Що нового у розкриття внутрішнього світу лю-

I І І І І І і

дини вніс Винниченко? 3. У чому, за Винниченком, полягає суть «конкордизму»? Чи погоджуєтесь ви з такою «формулою» щастя? 4. Яким твором ви вважаєте новелу «Момент» — оптимістичним, трагічним чи трагічно-оптимістичним? Аргументуйте свою думку. 5. Чи погоджуєтесь ви з оцінкою новели Євгеном Чикаленком, який назвав її «прекрасним витвором» словесного мистецтва? Якщо так, поясніть, чим вам сподобалася новела.

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть картину «Метелики над маковим полем» Дмитра Кустановича (с. 370) і і І І І І і ; і

поміркуйте, як її сюжет відображає тему щастя. До речі, в Японії вважають, що метелик символізує щастя, а в грецьких міфах його називають символом любові. 2. Опишіть ілюстрацію Наталїї Антоненко до новели «Момент» (с. 369). Чи вдалою ви її вважаєте і чому саме? Кого з персонажів і який епізод твору зображено на малюнку? Відповідаючи, вживайте цитати з твору.

Творче завдання. Напишіть твір-мініатюру за новелою «Момент» Винниченка, використавши як тему вислів Йоганна Вольфганга Ґете: «Зупинися, миттєвосте! Ти прекрасна». Міжпредметні паралелі. Пантеїзм (грец. pan — все і theos —

І І I і

бог) — філософсько-релігійне вчення, суть якого полягає в тому, що Бог, втілюючи в собі позаособове начало, ототожнюється з природою. Пантеїзм обожнює природу, на відміну від антропоморфізму, що наголошує на її олюдненні. Проаналізуйте під кутом зору пантеїзму (природа — головний персонаж) і зіставте новели

373

«Intermezzo» М ихайла К оц ю би н ськ ого, «Момент» Володимира В инниченка та повість «Пан» Кнут а Г ам сун а.

Драматургія Володимира Винниченка Розвиток української драматургії меж і X IX — X X століть характеризується продовженням традицій жанру (п ’ єси Марка К ропивницького, М ихайла Старицького, Івана КарпенкаКарого, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича) та зародженням нової української драми, яка заперечувала етнографічно-побу тову драму й утверджувала нові ознаки худож нього мислення та образності, суголосні із західноєвропейським модернізмом. Це драматичні твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Воло димира Винниченка, Василя П ачовського, Спиридона Черкасенка, Миколи Куліша. Драми Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні духу українського народу. Вони репрезентували національно новаторську драматургію в річищ і новітніх течій європейської драми, п ов’ язаних з іменами Генріка Ібсен а, М оріса М ет ерлінка, Гергарта Гаупт м ана, Ант она Ч ехова та інш их. Тому не дивно, щ о соціально-психологічні драми Винниченка були перекладені багатьма європейськими мова ми, а постановки його п ’єс на сцені мали великий успіх у Р осії, Німеччині, Голландії, Ш веції, Данії, Н орвегії, Ш вейцарії, А встрії, Польщ і, Італії, Іспанії, Сербії, Хорватії. Отже, вихід українського театру на світову арену пов’ язаний передусім з ім ’ ям Винниченка. Винниченко розумів, щ о український театр потрібно євро пеїзувати, надаючи йому філософської глибини, гостроти м о рально-етичних колізій, динамізуючи дію . Не випадково в журналі «Українська хата» з ’ явився такий відгук на прем’ єру вистави за п ’ єсою Винниченка «Б рехня»: «Теат р нарешті вдарив по нервах сучасност і, торкнув боляче питання інт е лігенції, й вона обізвалася й почала ходит и в «Український театр». З часу постави «Б рехні» ми можемо рахуват и нову еру в історії нашого т еат ру». Своєю драматургією, що розвивалася в західноєвропейському мистецькому контексті, Винниченко довів плідність поєднання принципів традиційної і модерної драми. Його п ’ єси мають ознаки різних напрямів — неоромантизму, неореалізму, си м волізму, експресіонізму. Винниченко — найяскравіший представник ф ілософ ськоінт елект уальної тенісі в українській драматургії. Він порушує у своїх п ’ єсах важливі філософсько-моральні та психологічні проблеми. Це проблеми моралі й брехні дрібнобурж уазної верстви, розуму і моралі, їх взаємозумовленості («Б рехн я», 374

«Закон», «Н атусь», «Г р іх»), роздвоєння особистості («Д и с гарм онія»), морального вибору між мистецтвом і родиною («Ч орна Пантера і Білиіі М едвідь»), посередництва між натов пом і небом («П р ор ок »), що за проблематикою нагадує п ’ єсу «Бренд» Генріка Ібсен а. Близькість Винниченка до п ’ єси Ібсена «Примари» відчувається у психологічній драмі «Пригвожден ні», де порушено проблему трагедії дітей, яким загрожує успадкування від батьків хвороби божевілля. Отже, головними проблемами, які хвилювали українського драматурга, були моргіль, кохання, боротьба і гармонія статей, шлюб, родина, батьківство, материнство, спадковість, свідомість і підсвідомі інстинкти, свобода і несвобода волі, ідея та обов’ язок, герой і натовп. Драма «Гріх* «М ол оди й т еат р» Леся К урбаса відкрив сезон 1917 року п ’єсами Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та «Ба зар». У 1919 році режисер Гнат Ю ра в цьому театрі поставив спектакль за п ’ єсою «Г р іх». Опубліковано драму «Г ріх» у 1920 році в Празі. Українські читачі могли її прочитати в 1922 році, а в 1927 році п ’ єсу було перекладено німецькою мовою, здійснено постановку на сцені. «Г р іх » — одна із найдоверш еніш их п ’ єс Винниченка. Чим у той час зацікавила й досі не перестає хвилювати ця драма читача та глядача? Передусім тим, ш,о втаємничує у жандармські методи вербування провокаторів і зрадників. П ричом у Винниченко прагнув п си хол огічн о вмотивувати вчинки, проаналізувати душевні порухи, муки совісті й страж дання не стільки жертв провокатора, як його самого. Окрім того, тут порушено проблему гріха, ш;о є центральною у Біблії (пригадаймо первородне гріхопадіння Адама та Єви, Каїнів злочин братовбивства), у вершинних творах світової та україн ської літератури — «Божественна комедія» Д ант е А л іг’ єрі, «Гамлет» Вільяма Ш експіра, «Злочин і кара» Федора Д ост оєвськ ого, «На полі крові» Лесі Украінки, у новелах Василя Стефаника, поезіях Василя Ст уса та інш их. Однак саме поняття гріха багатозначне, і кож ен письменник підходить до його осмислення по-різному. Дослідники вважають, ш;о реа лізація м отиву гріхопадіння в літературном у творі м ож е відбуватися в трьох плош;инах: релігійній, морально-етичній та міфологемній. Релігійна плош;ина, зауважує Тетяна Гребенюк, передбачає у письменника наявність цілісного релігійно го світогляду або, принаймні, осмислення розуміння категорій добра і зла, гріха, спокути, спасіння. Морально-етична площ и на п ов’ язана з традиційною етикою , зануренням письменника 375

в морально-психологічні виміри існування людини в суспіль стві. М іфологемна площ ина передбачає втілення мотиву грі х опадін ня на рівні уведення в х у до ж н ій твір міф ологем (фрагментів міфу, залучених у фольклор), образів, цитувань із свящ енних текстів і може сполучатися з двома попередніми.

У п ’ єсі Винниченка мотив гріхопадіння осмислюється в морально-етичній площині. Митець заглиблюється в моральнопсихологічні виміри існування людини в соціум і, однак іде врозріз із традиційним уявленням про мораль. Це поясню ється тим, що Винниченко творив на меж і X I X — X X століть. Характерним образом цієї епохи у світовій літературі стає новий герой — індивідуаліст, опозиціонер, бунтар, що заперечує раціоналізм X IX століття, традиційні християнські культи па сивності, страждання, смирення, що призводять до несвободи й рабства. Такий тип нового героя знайшов утілення в образі «надлюдини» Фрідріха Н іцш е (трактат «Так казав Заратустр а»), яка мала вплив на багатьох письменників того часу. Н іцш еанська формула надлюдини передбачала звільнення людини від традиційних обов’ язків (релігійних, морально-етич них), вироблення нового кодексу її зобов’ язань, що відповідав би ідеалові досконалої, вільної, сильної особистості. На Винниченка мала вагомий вплив і теорія Зигмунда Ф рейда, серцевину якої становило поняття підсвідомого. В ті ленням ірраціонального начала у творах Винниченка виступає сильна ж інка, образом якої митець руйнує стереотип ж інки як «слабкої статі». У п ’єсі «Г ріх» такою виступає М арія Ляшківська, яка відкидає запропоновану громадськістю «готову» модель поведінки. До речі, в 1924 році Винниченко занотував у своєму щоденнику, що хотів би написати роман, у яком у пра гнув «викрити відносніст ь «гріхів», виявити зло, висміяти забобонність «свят ощ ів», але реалізував це у п ’ єсі «Г р іх ». Найбільше над загальноприйнятим поняттям гріха розм ір ковує молода вдова Марія Ляш ківська, котра, побувавши на фронті, бачила, як там чиниться беззаконня, втрачають силу моральні цінності й християнські заповіді, а гріховна поведінка стає нормою. «П оїдь на фронт... Там за одну годину робиться стільки всяких чудесних гріхів, що не відмолйть за мільііони л іт ...», — говорить з гіркотою і водночас із іронією Марія. Однак ж інка не обмеж ується лише міркуваннями про гріх. Будучи невдоволеною ж иттям, його прісністю {«Н удно... От це найст раш ніш е»), вона бере на себе роль активного «експери мент ат ора» в дослідж енні «тріщин цивілізації». А ле на перших порах це своєрідне загравання з гріхом , театралізація його в реальному світі. Марія, як відзначає дослідник Олександр Ковальчук, «перевертає все з ніг на голову: змінює призначення 376

речей ( культовий предмет у іі р ук а х — лампадка — перетво рю єт ься на сірник для прикурювання цигарки) ; уявлення про пристойну чи непристойну поведінку (у закоханого в неї М и ха ся М арія цинічно допит уєт ься — «чи то правду кажуть, що ніби ви ще не знали... гріха кохання й не любили ще ні одної ж ін к и ?»); ст авлення до духовного подвигу людини (монахааскета спокусниця, пускаючи очима бісиків, хоче перетворити на блудника). Зрештою, М арія цинічно руй н ує атмосферу друж ніх ст осунків: не вагаючись, ш окує друзів божевільними спонтанними рішеннями ( «я на цьому тижні виїжджаю на фронт ...») або загрожує розхит ат и фундамент сімейного життя ( «Я от і твого чоловіка спокушу...» — говорить вона своїй подрузі Н ін і)». Це триває доти, поки сама Марія не втрапляє в пастку до справжнього «дем она», або Ірода, як називають колеги жан дарма Ст алинського, який заарештовує її разом із друзямиреволюціонерами, звинувачуючи в організації підпільної дру карні. Тоді починається справжня трагедія героїні, яка сама впускає реальний гріх у своє ж иття, тож повинна відповідати за скоєне. Зреш тою, упродовж усього твору героїня ходить «по лезу» добра і зла. Звичайно, її можна до певної міри зрозуміти: заради коханого чоловіка вона приносить у ж ертву найдорож че — честь, свої ж иттєві принципи, але її жертва стає водно час зрадою інш их, близьких їй людей, а це, як відомо, один із найбільших гріхів. Сталинський, будучи «виш уканим» садис том, вміло розставляє пастки над подальшою долею Марії. Врешті, він відбирає у неї останнє право — право на смерть, погрож уючи оприлюднити «сліди» її гріха. Проте найбільший гріх і трагедія Марії в тому, ш;о через самообман вона зрадила саму себе. За Винниченковим визначенням, вона втратила «чесніст ь з собою ». Олександр К овал ьчук підсумовує: «Здава лось би, все зрозуміло. Читачеві (гл ядачеві) залиш ається тільки поспівчувати жертві гріха і радісно зіт хнут и — це не моє. Та не все так просто. Гріх багатоликий. Він спритно маскуєт ься, мімікрує, прист осовуєт ься до дедалі складніш их умов життя, вміло паразитує на слабкостях людини. Від світла дня до темряви гріха часом навіть не крок, а тільки невеличкий поворот думки. Гріх там і тут, він скрізь, де ми. А що ж залиш ається нам? М абут ь, не дистанціюватися від М арії: її життєвий досвід має стати частинкою наш ого».

І І і

П роа н ал ізуй т е твір. 1. Перечитайте портретні характеристики Марії Ляшківської та Ніни на початку твору. Порівняйте образи двох подруг. Яке перше враження викликають у вас образи цих дійових осіб? За що Марія називає свою подругу «Муфтою»? Які риси характеру людини може характеризувати таке прізвисько?

377

I І І І І І І І I І

2. Який зміст ви особисто вкладаєте в поняття гріха? 3. Як розуміє питання релігії, моралі та гріха тітка Ніни, Олена Карпівна? З якою метою автор уводить її другорядний образ? Погляди яких людей Олена Карпівна представляє у творі? 4. Як поняття гріха трактує Марія? (уважно прочитайте її розлогу репліку від слів: «Ч ом у? Гріх, як каже твоя тіточка? д о слів: «Я чоловіка свого під самим його носом зраджувала з близьким його другом, а ти — «не см ієш »). 5. Чи погоджуєтеся ви з думкою Марії про відносність гріха? Як ви розцінюєте розказану Ляпіківською історію про печерного монаха? Чи не є ця розповідь запереченням обивательI ських поглядів і «печерних» моральних понять, наприклад, І гріха? 6. Як поводиться на допиті Ніна? Чому жандарм так півидI ко випускає Ніну з допиту, на відміну, приміром, від Марії? І 7. Чому для таких жандармів, як Сталинський, немає нічого І гіршого, ніж абсолютне мовчання? Чому для нього так важливо І викликати на допит Марію, змусити її заговорити? Чи є він добрим І знавцем жіночої психології? У яких епізодах це виявляється? Чи І вдалим ви вважаєте прізвисько жандарма? Аргументуйте своє І твердження. 8. Яку функцію виконує у творі Ніздря? 9. Якої І першої помилки допустилась Марія під час побачення з Іваном на І допиті в Сталинського? 10. У чому полягала друга помилка Марії? І 11. Чому Сталинський прямо не вимагає від Марії зради заради І коханого чоловіка? Яким чином він провокує Марію? З якої приI чини революціонерка легко втрапляє на «гачок»? 12. Яку другу І психологічну пастку готує Сталинський для Марії? НрокоментуйI те його аргументи для заарештованої від слів: «Щ о ви маєт е проI ти м оєї пропозиції?о до слів: «... позбавити своїх од страждання І хвороб, смерті й великих гріхів». 13. Чи зрозуміла врешті Марія, І ш;о сама себе обдурювала, не була «чесна з со б о ю »! Чи вважаєте ви І її Іудою в жіночому образі, як називав Ляшківську Середчук? Як І ви розцінюєте вчинки Марії? Прокоментуйте її слова: « У житіях І свят их диявол раз у раз буває в образі жінки. Страшенно приємно І бути дияволом! » . 14. Яким чином Сталинський забезпечив гаранI тію міцного зашморгу своєї влади над Марією? Аргументуйте свою І думку, спираючись на конкретні цитати. 15. Чи намагалася Марія І виправдатися, коли в розмові з Іваном просила його бодай умовно І поставити себе на місце провокатора? Чому Марія шукає відповіді І на болючі запитання в інших людей, особливо у тих, кого вважає І рівними їй за силою духу, переконань, почуттів? 16. Як поводиться І Сталинський у квартирі Марії, зіткнувшись з підпільниками, які І можуть його впізнати? Чому, прощаючись з нею, він почувається І впевненим у собі? 17. Чому Марія вирішила, ш;о єдиний вихід з І пастки Сталинського — це самогубство? Як ви оцінюєте таке І рішення героїні? З якого боку це характеризує Ляшківську? І 18. Яким чином Сталинський відбирає у Марії останнє право — = право на смерть? г і

П ом ір к уй т е. 1. Чи варто, на вашу думку, бути такою розкутою у своїх судженнях, як Ляшківська, зневажати суспільну мораль? 2. Як ви вважаєте, зрада була вчинена Марією заради загального

378

добра чи з особистих причин? 3. З’ясуйте основний мотив п’єси «Гріх». Яка ваша думка з приводу доцільності чи недоцільності назви твору? 4. Розв’язка п’єси відбувається у Страстний четвер. Як ви думаєте, що саме автор підкреслив таким уточненням часу? 5. У чому ви вбачаєте символіку прізвища Сталинський. З яким політичним діячем X X століття воно викликає у вас асоціації? У чому ще полягає подібність цих двох осіб? Які схожі риси можна віднайти в характерах Сталинського та героя зі співзвучним прізвищем Стальський із твору Івана Ф ран к а «Перехресні стежки»? Словникова робот а. 1. Пригадайте ознаки драми як жанру. Дове діть, що «Гріх» — це психологічна драма. 2. Випишіть з літерату рознавчого словничка визначення конфлікту. Окресліть природу головного конфлікту драми «Гріх». 3. Що таке кульмінація! Яку роль відіграє вона в драматичному творі? Визначте кульмінацій ний момент у п’ єсі «Гріх».

Ієронім Босх. Сім смертних гріхів і чотири останні речі М и ст ецька скарбниця. 1. Розгляньте картину «Сім смертних гріхів і чотири останні речі» відомого нідерландського художника Ієроніма Б осха . Не випадково король Іспанії Філіп П наказав повісити цю картину в Ескоріалі (так називали його монастир, 379

I І I I І і І І I

палац і резиденцію, які вважали «восьмим чудом світу»): вона запрошувала людей подумати над власними гріхами перед сповіддю. Поміркуйте над «анатомією гріха», розкодувавши жанрово-алегоричні картинки-сценки, розташовані по колу, та чотири зображення по кутах картини Босха. Особливу увагу зверніть на центральну частину картини. Що вона символізує, на ваш погляд? 2. Перегляньте французький фільм «Сім смертних гріхів», що прекрасно доповнює картину Босха, і за змістом фільму розгадайте таємницю восьмого смертного гріха.

^ЯуТворче завдання. 1. Уявіть себе театральним режисером-поста^ I І І I І І I І

новником драми Винниченка «Гріх». На яких сценічних елементах ви наголосили б у своїй постановці? Чи ви точно відтворили б історичну добу з її реаліями, чи додали б у виставу паралелі із сучасністю, а може, зробили б художнє узагальнення, не конкретизуючи історичного часу подій? Кого з артистів ви запросили б на головні ролі? Які декорації ви б використали? 2. За п’єсою «Гріх» режисер Олег Бійма зняв фільм з однойменною назвою. Перегляньте його і порівняйте з текстом драми. Як режисер засобами кіно втілив основні мотиви п’єси Винниченка? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Б а л а б к о О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винничен ка: Есеї, п’єса. — К ., 2007. Б а р а н Г. «Сонячна машина» Винниченка у контексті світових утопій і антиутопій / / Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2000. — № 1. В и н н и ч е н к о В. ВолодимирБинниченко — художник: Альбом / Упоряд. та комент. С. Гальченка, Т. Маслянчук. — К., 2007. Г р и ц е н к о Т. Грані таланту Володимира Винниченка / / Дивослово. — 1994. — № 9. К о в а л ь ч у к О. Анатомія гріха: Драма В.Винниченка «Гріх» / / Дивослово. — 2003. — № 10. К о в а л ь ч у к О. Сім’я як економічний проект: На матеріалі роману Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля» / / Дивослово.— 2010.— № 4. П а н ч е н к о В. «Бо я — українець»: Літературний портрет В. Винниченка. — К ., 2008. П а н ч е н к о В. Володимир Винниченко: парадокси долі і твор чості: Книга розвідок і мандрівок. — К ., 2004.

►4 Перевірте себе. І. Виберіть один правильний варіант відповіді: І І І І І І і

1. Перший друкований твір Винниченка має назву: а) «Краса і сила»; б) «Федько-халамидник»; в) «Голота»; г) «Сила і краса». 2. Слова на адресу Винниченка «7 відкіля ти взявся у нас такий? » належать: а) Лесі Українці; б) Михайлові Коцюбинському; в) Михайлові Зерову; г) Іванові Франку. 3. Найбільш автобіографічним героєм Винниченка вважають: а) Костю з оповідання «Кумедія з Костем»; б) Федька-халамид-

380

5. 6.

ника з однойменного твору; в) Середчука із драми * Гріх »; г) Михайлюка із «Записок Кирпатого Мефістофеля». «Візит овою карткою української літератури в Європі» Винниченко вважав свій твір: а) роман «Слово за тобою, Сталіне!»; б) драму «Гріх»; в) роман «Сонячна машина»; г) драму «Чорна Пантера і Білий Медвідь». У творчому доробку Винниченка налічується: а) 28 п’ єс; б) 23 п’ єси; в) 35 п’єс; г) 19 п’єс. З латинської мови «конкордизм» перекладається як: а) злагода, узгодження; б) гармонія з природою; в) філософія серця; г) ме сіанство. За жанром твір «Гріх» — це: а) соціально-побутова повість; б) соціально-психологічна драма; в) історична хроніка; г) роман-утопія.

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей: 1. Свою творчість Винниченко реалізував у жанрах: а) драми; б) поезії; в) романістики; г) публіцистики; ґ) балади. 2. До збірки «Краса і сила» не увійшли оповідання: а) «Заручи ни»; б) «Контрасти»; в) «Малорос-європеєць»; г) «Голота»; ґ) «Момент». 3. Філософськими трактатами Винниченка є: а) «Раб краси»; б) «Сонячна машина»; в) «Слово за тобою, Сталіне!»; г) «Кон кордизм»; ґ) «Відродження нації». 4. Головними ознаками новели як жанру є: а) лаконізм письма; б) несподівана розв’ язка; в) хронологічність викладу; г) дії героїв у екстремальних обставинах; ґ) драматично напружений сюжет. 5. У новелі «Момент» порушено проблеми: а) щастя; б) батьків і дітей; в) життя і смерті; г) соціальної нерівності; ґ) миті як вічності. 6. Марії Ляшківській притаманні риси характеру: а) вольовитість; б) авантюристичність; в) несміливість; г) владність; ґ) безжальність.

III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез: а) «Можна стати романістом або істориком, але драматургом народжуються» {АндреМ оруа)', б) «Найвища мудрість — розріз няти добро і зло» (Сократ); в) «Віра — як гільйотина — на скільки легка, настільки ж тяжка» (Франц Кафка); г) «Розум завжди стає жертвою обману серця» (Ф рансуа де Ларошфуко).

Розмаїття творчих шукань митців кінця X I X — початку X X століть Українські письменники останньої третини X I X — початку X X стол іть, наснаж ені визвольними ідеями, щ о охопили Україну в боротьбі за незалежність, створили немеркнучі ду ховні цінності і здійснили худож ні відкриття в мистецтві сло ва. Реалісти порушували важливі аспекти буття знедолених, змальовуючи соціальну зумовленість характеру героя. Пара лельно у складному поєднанні стильових течій розгортався модернізм, наріжним каменем його естетики був суб’ єктивізм, цінність людського « я », й о г о представники насичували твори символами, пош уками ідеалу, заперечували антигуманний світ, який нівелює особистість та її духовність. В о л о д и м и р Самійлеико (1 8 64 — 1925) Стогоном був він німої землі, Сльози і кров він носив у полі, Кидав же перли і квіти. {Олександр Олесь)

З дитинства по радіо і телебаченню ви чули колискову пісню, щ;о стала на родною: «Тихесенько вечір / Н а землю спадає, / І сонце сідає / В темнесень кий гай. / Ой сонечко ясне, / Невже ти втомилось, / Чи ти розгнівилось? / Щ е не лягай!», не здогадуючись, ш;о її автор — Володимир Самійленко, тала новитий поет-філософ, сатирик і гумо рист, драматург, прозаїк, публіцист, перекладач. Прикметною ознакою цього яскравого поета Іван Франко вважав високу національну свідомість. f

«Я знав пориви гарячі» (В олодим ир Самійленко) Володимир Іванович Самійленко народився З лютого 1864 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавш;ині. Як зазначив в автобіографії поет, його мати Олександра Самійленко — к о лишня кріпачка, батько — багатий поміш;ик Іван Лисевич. Ма ти записала сина на своє прізвиш;е, оскільки Володимир був позашлюбною дитиною. В 1875 році хлопця віддали до Пол тавської гімназії, яку він закінчив 1884 року. Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Під впливом творів Григорія Квіт ки-Основ’яненка, Тараса Ш ев 382

ченка, Пант елеймона К уліш а Самійленко, за його словами, «почав свідомо писати українською м овою». Перші поетичні спроби свідчили про «сатиричну ж илку» поета. Дебютував Самійленко перекладом трьох перших пісень «Іліади» Гом ера в альманасі «Складка». Та славу йому принесли публікації на сторінках львівських журналів «Правда», «Зоря», «Дзеркало», книга «З поезій Володимира Самійленка» (1900) та поема «Г ерострат». 1906 року побачила світ збірка поезій «Україні» з передмовою Івана Франка, який окреслив творчу індивідуальність митця: внутрішню духовність, вірність життю і художній правді. Програмним для Володимира Самійленка був вірш «Не вмре п оезія», в якій він висловив своє естетичне кредо, виражаючи віру в незгасність людського творчого начала: «Н е вмре поезія, не згине творчість Д уха, / Поки живе земля, поки на ній живуть, / Поки природи глас людина серцем слуха...» У драматичних творах «М аруся Ч урай», «Драма без горіл к и », «Дядькова хвороба», «Химерний батько», «У Гайхан-бея» Самійленко висміяв хуторянський псевдопатріотизм, безта ланних і хвалькуватих віршомазів, тупість жандармів. Після лютневої революції 1917 року поет привітав проголо шення У HP, працював в уряді, сформованому Центральною радою. Він не сприйняв продовження імперської політики, здійснюваної більшовиками: неш;адного соціального протисто яння, кровопролитної боротьби. В 1920 році поет емігрував до Польщ і, де створив філософську сатиричну поему «Г ея». А в тор використав прийом умовності: за пануванням більшовиків в Україні спостерігають інопланетяни, дивуючись антилюдяній побудові «нового світу» — авантюри, ш;о обернулася для народу голодом, репресіями знищенням національної інтелі генції, інтелектуальною деградацією. У 1924 році Самійленко повернувся в Україну. Ж ив вкрай сутуж но, адже нова влада не друкувала його творів. Реалії то гочасної дійсності спонукали його написати сатиричну поему «Спритний ченчик», в якій в алегоричному плані відображено політику більш овиків в Україні, а в образі Дона Хуана — Леніна, будівника нової «тю рми народів». 12 серпня 1925 року Володимир Самійленко помер у Боярці біля Києва, де й похований. «Гумор крізь сльози* {Іван Франка) У 8 класі ви вивчали гумористично-сатиричні твори Самій ленка «П атріоти», «Ельдорадо». В образі Ельдорадо, країни багатств і райських утіх, змальовано Російську імперію, в якій бідують поневолені народи, але панує панівна верства, чиновники-держиморди. У гумористичному вірші «Пат ріот а Іван* 383

поет висміяв так званих українських патріотів, застосувавши поступально-зворотну композицію. Х удож ня образність роз вивається навколо образу псевдопатріота, з кож ною строфою змальовується його образ новими тонами. Поезія складається з п ’ яти восьмивіршів, два останніх рядки якої повторюються після кож ного шестивірша з перехресним римуванням, що уви разнює ритміку і динамізує оповідь. Поступово розкриваються риси персонажа, розвінчується лицемірство «славного патріо та» . Розповідач застосовує прийом похвали, але іронічна інто нація викликає протилежне сприйняття галасливого Івана. Влучно іменується герой зневажливим простонародним Іванець, ш;о висвітлює ставлення розповідача до персонажа, підкреслю ючи його відірваність від інтересів народу: «В нього ду х зовсім народний: / Н е пізніш як за сім рік / Стане він ( хоч благородний) / Говорити, як мужик; / Щ е й книжки писати стане / Про народ наш Іванець». Підсумовує попередню думку в кінці кож ного восьмивірша рефрен «Ти, їй-богу, молодець!», щоразу забарвлений новими інтонаціями: гумором, кпинами, іронією, жартом: «Працю він ш анує дуже. / «В праці все, мовляв, лежить». / Тих, хт о батьківш,ині служе, / Радий скрізь він по хвалить. / Він і сам колись пристане / Д о роботи... в гаманець. / Патріоте, наш Іване! / Ти, їй-богу, молодець!» Персонаж зображується за допомогою прийому дотепності, яка виникає від невідповідності слова і діла псевдопатріотів. Іронією та см іхом пройняті гумористичні вірш і «П атріотич на праця», «П існя про свободу», «На п ечі», «С он», в яких зма льовуються образи хвальків і пустомель, щ о тільки й умію ть складати неж иттєві прож екти, зволікати, забувати, стояти осторонь від важливих для народу справ. Володимир Самійленко європеїзував українську поезію, створюючи пейзажну, інтимну, громадянську, філософську лірику. Поетичний образ України змальовується в циклі «Ямбио, в яком у митець висловив свою незгоду з колоніальним статусом України: «О, де набрати слів? Д е виразів найти / Для мук, иі,о душ у всю шмагЬують, / Коли я подивлюсь, як лютії кати / У наш ій хат і бенкетують^». А втор м оделю є ш и року гаму патріотичних почуттів і переживань ліричного героя. Образ України — центральний у циклі, набуває історіософ ського виміру, персоніф ікується, відтворюючи складний поступ на роду. Поет вдається до образу Х риста, який символізує страж дання, самопожертву і вселюдську любов. Хресна дорога Ісуса нагадує митцеві дорогу і недолю Вкраїни-матері: «Округ хреста твого, мій краю розіп’ятий, / Я чую регіт навісний». Лірич ний герой висловлює віру: Україна пробудиться і звільниться зі сну рабства і стане вільною. 384

Поезія «Україні» будується як ліричний монолог героя, щира розмова з Вітчизною: «Прийми мої пісні, як дар малий / Великої і вірної любові». У вірші-медитації Україна осм ислю ється як духовне начало, щ о підносить людину до безсмертя. Ліричний герой зізнається, щ о носить її в серці, «як мрію чистую з найкращих мрій». Він усвідомлює тернистий шлях України, зображучи її як «любий образ променистий» у пряму ванні в майбутнє. Багатогранний образ Вітчизни оспівується поетом у «Запорозькому м арш і», сонеті «П ривіт Буковині», марші «Україна» та інш их. Вірш «У к р а їн ськ а м ова (П ам ’ яті Т. Ш евченка)» став хрестоматійним для багатьох поколінь читачів. За допомогою алегорії поет змальовує образ «чудовного» чоловіка, в якому вгадується Тарас Ш евченко. Він знайшов у пилу на ш ляху діамант, обробив його. Під його пером дорогоцінний камінь засяяв для народу як неоціненний і вічний дороговказ, що символізує українську мову, поетичне слово, духовність нації. Для втілення худож ньої ідеї застосовано різноманітні худож ні тропи: епітети, метонімію, метафори, повтори: « І промінням ясним всіх людей здивував, / 1 палючим огнем кольористо бли щить, / І проміння його усім очі сліпит ь». Узагальнює ідейну спрямованість поезії думка про безсмертя найбільшої цінності народу — мови, щ о «сіятиме вік, поки сонце ст оїт ь». Самобутні твори Володимира Самійленка посідають помітне місце в українському письменстві доби. Ж ивучими виявились змальовані ним пустодзвінні політики, псевдодемократи, пере вертні, які цураються рідної мови. Іронія, гумор, сміх поета до помагають нашим сучасникам розпізнати лицемірство і обман. fjL П ід с у м у й т е п рочи т ане. 1. Що вас схвилювало в життєписі Володимира Самійленка? 2. В чому полягало його творче кредо? І 3. Назвіть поетичні збірки і драматичні твори Самійленка.

І І І І

П ом ір к уй т е. 1. Чому сатиричні твори Самійленка актуальні і в наш час? 2. Як співвідносяться між собою ліричне і сатиричне начала у творах поета? 3. Яку художню роль виконує композиція вірша «Патріота Іван»? 4. Чому поезія «Українська мова» стала хрестоматійною? 5. Яким змальовано образ України в ліриці Самійленка? Творчі завдання. 1. Зіставте поезії Самійленка «Патріоти», «Ель-

5^ дорадо», «Патріота Іван» зі співомовками Степана Руданського і І І =

з’ ясуйте характер сміху в них. Напишіть есе «Сміх як зброя у творах поетів». 2. За допомогою комп’ютерної графіки проілюструйте твори Самійленка. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

О д а р ч е н к о П. Володимир Самійленко / / О д а р ч е н к о Українознавчі спостереження і фрагменти. — К ., 2002.

25 Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

П.

385

Степан Васильченко (1879— 1932) І буде правда на землі... Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить. {Тарас Ш евченко)

Цими рядками Тараса Ш евченка закінчується оповідання «Ч айка», в якому опоетизовано образ матері, яка розш укує по в’ язницях своїх синів — борців за волю. Воно належить Степа нові Васильченку, одному з майстрів класичної новели і повісті. Його твор чість розвивалася в річищі поетики реалізму та м одернізму, зокрема імпресіонізму.

«Талант мужності, талант співчуття* (Олесь Гончар) Степан Васильович Панасенко (придбаний псевдонім Василь ченко) народився 8 січня 1879 року в місті Ічня на Чернігівщині в родині шевця. Хлопець ріс в атмосфері шани до праці, любові до книжки, був допитливим і кмітливим. Формувалися есте тичні смаки майбутнього письменника під впливом новел Гі де М опассана та Антона Чехова. Закінчив Панасенко місцеву п ’ ятирічну школу та Коростишівську вчительську семінарію. З 1899 року Степан Васильович вчителював у школах Київщини, а 1904 року вступив до Глухівського вчительського інституту. Під час революції 1905 року він організовував страйки, захища ючи навчання в школах рідною мовою. 1906 року студента було арештовано й ув’ язнено в Бахмутській тюрмі на Донеччині. 1908 року Степан Васильович, хворий на тиф, вийшов з в’ язниці й повернувся до матері. На прожиття заробляв приватними уроками. Під псевдонімом Степан Васильченко 1910 року опри люднив у газетії «Рада» оповідання «М ужицька арихметика», «Пацанок», «Вова», «Роман», «У панів», «Над Р оссю », «Дощ» та інші. До цієї ж газети його запрошують на роботу. З часом Васильченка визнають блискучим новелістом, май стром поезій у прозі. В імпресіоністичній безсюж етній новелі «На хуторі» прозаїк змалював образ дівчини-наймички, якій вижити в складних умовах допомагає пісня. Виходять його збірки «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915), п ’ єси «В холодку», «Ч арівниця», «Н едоросток» та інш і. Великою популярністю користувався водевіль «На перші гулі» у постановці театру Миколи Садовського. Після революції з метою пробудження 386

національної свідомості мас Васильченко написав думу-казку «Ось та А сь» (1919), в якій поруш ив питання імперської політики Р осії, висміявши рабську психологію «малоросів». Працюючи вчителем, Васильченко створив п ’ єси «С векор», «Минають дн і», «Кобзар у селянській х аті», цикл «Осінні нове л и », повість «В бур’ янах». П опулярністю користувалися його новели та повісті: «Над Р оссю », «З самого початку», «Талант». Помер Степан Васильченко 11 серпня 1932 року. Похований у Києві на Байковому кладовипііі. «Душі його героїв несуть світло надії* (Олесь Гончар) Тематика творів Степана Васильченка ш ирока: змалювання дореволюційного села і пробудження національної свідомості народу; звеличення душевної краси людини праці; зображен ня ж иття дітей і становлення їхнього характеру; відтворення ш кільних буднів. Його твори сповнені гуманістичного пафосу, ш,ирого вболівання за долю людини. Майстерність прозаїка будувалась не на зовніш ніх ефектах, а на витонченому стилі, музиці слова, яскравості образу і враженні від нього, змальова ному в річищі імпресіонізму. Характерні ознаки ім пресіонізму Васильченка: ком позиційна ф рагментарність, відтворення зорових вражень, ліризм, застосування деталей-натяків, відтін ків кольорів, нюансів почуттів. У цьому стилі написано повість Васильченка «Талант » (1924). Епіграф до неї взято з газетної хроніки, ш;о підкреслює художню правдивість зображеної історії. Про подію розповідає вчитель, який прибув на роботу в сільську школу. Саме крізь призму його сприймання зображується історія Тетяни. Прозаїк застосував модерну фрагментарну композицію-. зміну сцен і діалогів, ш;о чергуються, як у кіно; розповідний прийом забігання подій вперед. Повість починається з розв’язки: повідомленням про смерть головної героїні. Дві сю ж етні лінії переплітаю ться: зображення ж иття сільськи х вчителів — оповідача і Андрія Макаровича; показ драматичної долі тала новитої співачки, вчительки Тетяни. Важливу естетичну функцію відіграють такі композиційні одиниці тексту, як описи природи, портретів, інтер’єру. На по чатку повісті відтворено чудовий осінній пейзаж стилістичними засобами імпресіонізму: «Буйне зелення в саду вже осінні золо тарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне... А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні, розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють». Цей пейзажний малюнок гармонує з настроями молодого вчите ля, відтінює його переживання. Іншу художню функцію вико нують інтер’ єри. Опис шкільного будинку, інтер’єру класів 25*

387

підкреслюють занедбаний стан освіти простолюду в Російській імперії. Миттєві враження та настрої відтворюють життєрадісніе сприйняття краси світу, притаманне вчителеві-оповідачеві. Образ Тетяни пройнятий щирим ліризмом, душевною тепло тою . Її постать передано крізь призму сприймання закоханого в неї учителя та його колеги Андрія. Традиційну в світовій літературі тему таланту й антигуманного суспільства Степан Васильченко інтерпретує по-новому. Дівчина співає в церков ному хорі, прагне реалізувати себе у виставах, влаштованих поміш;ицею, дарувати людям естетичну насолоду від театраль ного дійства. Тетяна наділена вродою і веселою вдачею, її ж ар ти створюю ть навколо життєрадісний настрій. Вона з поетич ним натхненням виконує роль Наталки Полтавки, має успіх на самодіяльній сцені, тож вірить обіцянкам м іських дворян посприяти їй розвинути здібності на великій сцені. Проте зустріч з черствими, лицемірними людьми, зокрема панством з поміш;ицької садиби, приносить їй горе і розчарування. Тетяна як романтична натура уявляє світ ідеалізованим, бачить скрізь прекрасне, захоплю ється красою природи: «Гляньте, яка ніч. Іш ла оце житами сама-самісінька, а мені здалося, що за мною музики грають, співают ь.». У деяких епізодах застосовано розповідь всезнаючого оповідача, здатного проникати у внутрішній світ героїні. У церкві під час виконан ня церковних пісень «ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, неспокійна, жагуча, сила грізна*. Тетяна зазнає пересудів селян та пліток, цькувань попа-мракобіса, врешті, гине. Так трагічно розв’ язав автор проблему занапаш;ення таланту в антигуманному світі. У позитивному плані змальовано вчителів, які несуть куль туру в народ, підносять його національну і людську гідність. В їхніх образах відбилися деякі автобіографічні риси письменни ка, ш;о ліризує повість, виявляє в образах ідеї, близькі митцю. Словом, творчість Степана Васильченка пронизує гуманіс тичний пафос, спрямований проти знедуховлення людини. Він звеличував її талант, працелюбність, високу моральну і духовну силу. Неприйняття колоніального статусу України має не стільки соціальний, як національний та етичний виміри.

І I І І I

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Що вас вразило з життєпису Степана Васильченка? 2. Які з творів письменника ви прочитали? Що вам запам’яталося з них? 3. Які думки і переживання відбив письменник в новелах про події Першої світової війни? 4. На які тематичні групи можна поділити прозові твори автора? 5. В яких творах Васильченка змальовано образи дітей та вчителів? 6. Назвіть характерні ознаки імпресіоністичної манери письма Васильченка.

388

підкреслюють занедбаний стан освіти простолюду в Російській імперії. Миттєві враження та настрої відтворюють життєрадісне сприйняття краси світу, притаманне вчителеві-оповідачеві. Образ Тетяни пройнятий щирим ліризмом, душевною тепло тою. Її постать передано крізь призму сприймання закоханого в неї учителя та його колеги Андрія. Традиційну в світовій літературі тему таланту й антигуманного суспільства Степан Васильченко інтерпретує по-новому. Дівчина співає в церков ному хорі, прагне реалізувати себе у виставах, влаштованих поміш;ицею, дарувати людям естетичну насолоду від театраль ного дійства. Тетяна наділена вродою і веселою вдачею, її ж ар ти створюю ть навколо життєрадісний настрій. Вона з поетич ним натхненням виконує роль Наталки Полтавки, має успіх на самодіяльній сцені, тож вірить обіцянкам м іських дворян посприяти їй розвинути здібності на великій сцені. Проте зустріч з черствими, лицемірними людьми, зокрема панством з поміш;ицької садиби, приносить їй горе і розчарування. Тетяна як романтична натура уявляє світ ідеалізованим, бачить скрізь прекрасне, захоплю ється красою природи: «■Гляньте, яка ніч. Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здалося, що за мною музики грають, співають.». У деяких епізодах застосовано розповідь всезнаючого оповідача, здатного проникати у внутрішній світ героїні. У церкві під час виконан ня церковних пісень «ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, неспокійна, жагуча, сила грізна». Тетяна зазнає пересудів селян та пліток, цькувань попа-мракобіса, врешті, гине. Так трагічно розв’ язав автор проблему занапащення таланту в антигуманному світі. У позитивному плані змальовано вчителів, які несуть куль туру в народ, підносять його національну і людську гідність. В їхніх образах відбилися деякі автобіографічні риси письменни ка, ш;о ліризує повість, виявляє в образах ідеї, близькі митцю. Словом, творчість Степана Васильченка пронизує гуманіс тичний пафос, спрямований проти знедуховлення людини. Він звеличував іі талант, працелюбність, високу моральну і духовну силу. Неприйняття колоніального статусу України має не стільки соціальний, як національний та етичний виміри.

І I І І =

388

I І I І

А н а л ізуєм о твір. 1. Які події покладено в основу повісті «Та лант»? 2. Окресліть тему твору. В чому своєрідність його композиції? Чим вона подібна до новели «Новина» Василя Стефаника? 3. Схарактеризуйте образ Тетяни. Як портретні деталі розкривають поетичну вдачу героїні? 4. Якими рисами наділяє оповідач образ Андрія Макаровича? 5. У чому полягає ідея повісті? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Г о н ч а р О. Учитель з Ічні / / Г о н ч а р О. Письменницькі роз думи. — К ., 1980. ПІ у м и л о Н. Проза Степана Васильченка. — К ., 1986.

Модерністські шукання поетів Богдан Лепкий (1872— 1941) А я кажу вам: день іде. Іде така година, Коли ні тут, ні там, ніде Кордонів жодних не буде. Лиш даль далека, синя. (Богдан Лепкий)

Богдан Лепкий — один із чільних представників українського письмен ства кінця X IX — першої половини X X століть. Його талант багатогран ний: поет і прозаїк, перекладач і літе ратурознавець, мемуарист і видавець, худ ож н и к і м истецтвознавець. Як поет-модерніст, він збагатив образну й стильову палітру лірики. «Куди мій ш лях? Куди м оя дор ога?» (Б огдан Лепкий) Богдан Сильвестрович Лепкий народився 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім неподалік села Крегульця (тепер Гусятинського району Тернопільської області). Його батько був свяш;еником і українським письменником, відомим під псевдонімом М арко М ура ва. З дитинства хлопця полонила поезія Тараса Ш евченка, М аркіяна Ш аш кевича. Родину Лепких відвідували Іван Ф ранка, Василь Стефаник, прості селя ни, для кож ного з яких отець Сильвестр знаходив добре слово, був гостинним, з шести років хлопець мешкав у містечку Бережани у діда Михайла Глібовецького. 1891 року закінчив Бережанську гімназію. Богдан Лепкий багато читав, захоплю389

вався малярством, про що згодом написав у автобіографічній повісті «Казка мойого ж и т т я ». Навчався в Академ ії мистецтв у Відні, Віденському та Львівському університетах. Закінчивши навчання в 1895 році, Богдан Сильвестрович повернувся до Бережан і викладав у гімназії українську та німецьку мови. В цьому ж році дебютував як поет віршем «Світ за очі» у журналі «З оря». Одружившись, він 1899 року переїхав з дружиною до Кракова, де викладав українську мову і літературу в гімназії, а згодом — у К раківськом у ун іверси теті. Належав до львівського модерного угруповання «М ол ода м уз а », був його натхненником і лідером. До нього входили Пет ро К арманський, Остап Л уцький, Василь П ачовський, Сидір Твердохліб, Степан Ч арнецький, М ихайло Яцків та інш і. Вони шукали свої ш ляхи оновлення поезії на засадах модернізму, орієнтую чись на західноєвропейські взірці. Богдан Лепкий оприлюднив збірки поезій: «Стрічки», «Л ист ки падуть», «Осінь», «З глибин душ і», «Поезіє, розрадо оди нока», «Тим, ш;о полягли», «Доля» та інші. Поет обрав шлях Краси і Чистої Людяності, сприймаючи світ як нерозгадану таємницю. Лепкий синтезував народнопісенні, романтичні й модерні художні засоби, творячи оригінальну художню систему Перша світова війна принесла поневіряння родині Лепких у Кракові. У 1915 році Богдана Сильвестровича мобілізували направили до таборів військовополонених для освітньо-куль турної роботи серед українців. 3 1 9 1 6 року він мешкав у Німеч чині, Австрії, де видавав зібрання творів українських класиків писав історичні повісті та романи. Його творчість проймають антивоєнний пафос, національно-патріотичні мотиви. У 1925 році письменник повернувся до Кракова на посаду професора Ягеллонського університету. Л ихої долі він зазнав у 1939 році. Ф аш истська окупація і закриття університету, безробіття, матеріальна скрута переслідували письменника. Але він про довжував писати патріотичні твори, мемуари. Несподівана смерть спіткала Богдана Лепкого 21 липня 1941 року. П охова ний митець у Кракові на Раковецькому кладовиш;і. «Колисав мою колиску вітер рідного Поділля» {Богдан, Лепкий) Богданові Лейкому імпонували символістська поетика, культивована митцями Європи мелодійність, багатозначність худож нього світу, ш;о відбиває бентежні почуття, настрої, пе реживання. Лепкий естетизує образ поезії, яка, за його уяв ленням, осягає небесне, всесвітньо-символічне начало буття: «П оезіє, розрадо одинока, / Товаришко незрадлива сердечна! / В днях радост и — подруго ясноока, / В біді — провіднице моя 390

безпечна. II Н іхт о тебе не розумів, скорботна, / Н е вислухав т воєї мови гідно... / В розірваній товпі губилася безслідно». Образ поета автор наділяє чарівною таємничістю, оскільки його лірика — « краса, птахи, хмари — одна краса та й годі!» Улюблені образи поета-символіста — зів’ ялі квіти, падаюче листя, згасла свічка чи останні іскри від погаслого вогнища, похоронний дзвін {«Вечірній дзвін»), що нагадують про неспин ний потік часу: «Останній пт ах у вирій летить, / Остання квітка в ’яне, / Листками вітер шелестить, / Немов говорить: цить, ах, цить! / Тепер спокій настане» (цикл «Осінь»). ^

Міжпредметні паралелі. Вірші циклу «В Р озт оках» Лепкого перегукуют ься з «Блакитт ю» Стефана М алларм е: І «Блакить, одвічна блесть в іронії священній, / Яка проI зоріша за квітів томну лінь... / Куди втекти? Я к е з твоїх І громадь, о ноче, / Затулить хоч на мить її убивчий зір» І {переклад М ихайла М оскаленка). В обох поетів ідеальне, І безкінечне, надособистісне втілюється в образі блакиті. В І уявленнях обох поетів блакить символізує ідеальний світ, ї до якого поривається душ а ліричного героя. Худож ній образ України. Богдан Лепкий відчуває свою нерозривність з рідною землею. Цю думку він висловив у поезії «Засп ів»: «Колисав мою колиску / Вітер рідного Поділля / І зливав на сонні вії / Степового запах зілля», а в серці лірич ного героя довіку вколисався «крик невольного л ю ду». Образ України — наскрізний для лірики Лепкого. Її ліричний образ творять пісні («О пісне», «До народної п існ і»). Образ пісні символізує національну культуру, загалом батьківщину. Із пейзажних віршів («В Р озток ах», «Наші гори ») постають не бачені блакитні далі, високе небо, мерехтливі зірки, місяць. Споглядаючи красу України, ліричний герой впадає в мелан холійний стан: «А тихо тут і так спокійно, / Я к у душі, ш,о збулась горя. / Лиш мрії-сни літають рійно, / 1 з-поза скель по рання зоря / Вст ає таємно, боговійно» («Гірський став»). Драмат ичний образ Украіни змальовується в новаторській ліриці Богдана Лепкого 1914— 1920 років. На обличчі вітчизни лежить печать фатальності війни, рік крові, гуркоту гармат — усього того, чому не можна запобігти, що приречене на загибель і відплату. В очах поета Україна стоїть під знаком трагедії, стає символом Апокаліпсису, втіленням руйнівної світової душі: «Дрижить земля, валиться дім, / Світ гонить в пропасть стрім голов, І А всюди кров, а всюди кров!». У цій світовій стихії рідна Україна приречена на загибель в уявному світі поета. Ідея співжертовності, «співрозп’яття» з Україною, з горем народу охоп лює поезії, в яких Україна постає образом «великого пожарии^а» , «чорноїруїни» («Спочинь, серце, на хвилину», «Батько й син»). 391

Поезія « І в мене був свій рідний край» — за жанром віршрефлексія. Її тональність визначають патріотичний пафос, ремінісценції з творів Ґете, експресивні образи і символи: «О краю мій! Свята руїно, / Н овіт ня Троє в попелах! / П еред тобою гну коліно / І кличу: Боже в небесах, / За кров, за муки, за руїну / Верни, верни нам Україну!». Вірш відтворює полу м ’ яну душ у ліричного героя, який впадає в безнадію і водночас підноситься над невір’ ям. У річиш;і символізму поет зіш товхує суперечності, поєднання протилежних начал і трагічне світо відчування, поглиблене війною, яку символізують стрілецькі гроби, руїни, чорний ворон, як у вірші «В тисячний день в ій н и ». За Лепким, у світі точиться споконвічне протистояння добра і зла, ж иття і смерті, часових і вічних духовних цінностей («Тисяча днів»). П оезію « Ж у р а в л і» (1 9 1 2 ) проймає м отив прощ ання з вітчизною. Образ журавля в українській міфології багатознач ний: символізує сонце, весну, добро, благополуччя, плодючість. В українців існує повір’ я, щ о журавлі — це люди, які меш кають у вирії, а на батьківщ ину повертаються птахами до своїх старих, обж итих місць. У народних легендах, піснях, казках часто проводять паралелі між журавлями і людьми. Ця анало гія спостерігається у вірші Лепкого. Традиційно смислове на повнення образу журавлів у вірші асоціюється з українськими знедоленими емігрантами, щ о шукали щастя за океаном. П ро те образ журавлів має загальнолюдський смисл, символізуючи людину, гнану долею, невідомим ш ляхом у ж итті. Лірична оповідь діалогічна, герой звертається до брата: «Видиш, брате мій, товаришу м ій». Вражає худож ня майстерність твору: митець вдається до зорових і слухових образів: журавлі від літають у теплі краї «сірим ш нуром». Епітет сірий підкреслює осінню пору та відтворює похмурий настрій ліричного героя. Друга строфа позначена звукописом: алітерацією р, щ о повто рюється сім разів, передаючи мелодику курликання журавлів, асонансом голосних у, и, е. Така евфонія, тобто милозвучність, протяж ність і ритмічність вірша викликає в читача особливий елегійний настрій. Третя строфа сповнена роздумів, долетять журавлі до мети чи загинуть: «М ерехт ит ь в очах / Безконечний шлях, / Гине, гине в синіх хм арах / Слід по ж уравлях». Під пе ром Богдана Лепкого ритм став не просто розміром, що структурує текст, а животворним чинником, щ о організовує худож ній світ, артикулює слова, означуючи не стільки поняття, скільки слово-образ, слово-символ, викликаючи додаткові асоціації. М ист ецька скарбниця. У роки П ерш ої світ ової війни Левко 1“ Лепкий написав м узику до поезії свого брата Богдана І «Ч уєш , брате мій >>. П існя поширювалася як реквієм «тим, 392

що впали» ( так називався один із віршів Богдана Л епкого) і стала народною. Н ове життя їй дав відомий український фольклорист і композитор Філарет К олесса, зробивши му зичну обробку твору на чотири голоси. Народними піснями стали поезії Богдана Лепкого «Яка чудова ніч», «Нема ріки», «Цит ь, серце», «Колисав мою колиску». П ід с у м у й т е п рочит ане. 1. Що вас зацікавило в життєписі Богдана Лепкого? В якій родині він зростав? 2. Що вплинуло на характер естетичних шукань Лепкого? В яких літературних жан рах він виступав? До якого літературного угруповання він нале жав? 3. Назвіть поетичні збірки та пісні Лепкого.

❖

П ом ір куй т е. 1. Чим образ поета, створений Лепким, співзвучний Франковому образові митця, а чим — відрізняється? 2. Яке місце у творчості поета посідає образ України? Відповідаючи, викорис товуйте цитати. 3. Які риси індивідуального стилю Лепкого ви можете назвати? 4. Чим актуальні твори Лепкого? А н а л ізуєм о твір. Прочитайте поезію «І в мене був свій рідний край». З якими творами світового письменства перегукується вірш Лепкого? Які події зумовили задум твору? До якого жанрово го різновиду належить вірш? З’ясуйте роль антитези в розгортанні ліричного сюжету. Якими художніми засобами створено образ України? Визначте віршовий розмір, характер римування і з’я суйте їх художню функцію. Яка ідея твору? Т вор ч е завдання. Напишіть есе «Образ України в моєму житті», цитуючи поезії Богдана Лепкого та Володимира Самійленка. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

П о г р е б е н н и к Ф. Богдан Лепкий — український письменник з Поділля. — Тернопіль, 2005. Т к а ч у к М. Модерністський дискурс лірики та новел Богдана Лепкого. — Тернопіль, 2006.

Петро Каріманський (1878— 1956) Свята Вкраїно, печальна мати! Де твоя слава, твої пенати? Де рідне слово? {П ет ро Карманський)

Яскравий поет-модерніст Петро Кар манський збагатив українську лірику новими художніми образами і форма ми. Був речником незалежної України, якій служив своїм пером. Показуючи розрив між гуманістичними ідеалами й антилюдяним світом, поет захищав ак 393

тивну позицію особи: «Х ай дикий ураган / Підійме проти нас усю пекельну міць! / Та й у свободи край увійдем силоміць!» Сучасники називали його співцем, якому підніс ліру сам Орфей.

«Носив в душі ангельські співи* {Петро Кармамський) Петро Сильвестрович Карманський народився 29 травня 1878 року в містечку Чесанові Любачівського повіту (нині Польща) в родині будівельника. Мав великі природні здібності, блискуче закінчив початкову школу та українську гімназію в Перемишлі. Залишившись сиротою, без коштів на життя, Петро вирушив до Риму і вступив навчатися до Ватиканського колегіуму, в якому студенти перебували на повному утриманні церкви. На формування естетичних смаків Петра Карманського мали вплив лірика французів Ш арля Б одлера, Стефана М алларме, поляка Станіслава П ш ибиш евського, італійця Джовакні Паскалі. Найбільше Карманському імпонували ніжність, мрійливість, меланхолійність поезій Пасколі. «Братолюбіє, — писав Карманський, — се найголовніша струна його ліри. Співа ти про братню любов і взивати до неї загал — се найсвятіша задача поет а». Таким було кредо українського митця. 1899 року побачила світ збірка віршів Петра Карманського «З теки сам овбивці», герой якої нагадує головних персонажів із книги «З ів’ яле листя» Івана Франка. 1904 року Карманський повернувся в Україну, продовжив навчання у Л ьвівському університеті, який закінчив 1907 ро ку. Поет очолив редакцію журналу «С віт», навколо якого гуртувалися «молодом узівці». Іван Франка помітив у ліриці Карманського «погляд на світ крізь сльози, тугу, навіяну влас ним ж иттям», відзначивши самобутність його худож ньої палітри. Помітним літературним явиш;ем стали збірки поезій «Ой люлі, см утк у», «Блудні огн і», «Пливем по морі тьми». Ж иття Петра Карманського було сповненим пригод, ман дрів і напруженої творчої праці. Він писав вірш і, публіцистич ні, літературно-критичні праці, перекладав «Б ож ественну комедію » ДантЛе, драму «Іфігенія в Тавриді» Ґ ет е. У 1913 році Карманський вирушив до Канади, де читав лекції з укра їнської історії та мови, писав ш;оденник «З далекого світу». Повернувшись через рік з подорож і, поет потрапляє у вир Першої світової війни; його художня думка відбиває національ но-визвольні змагання народу за незалежність України. У 1918 році Карманський бере активну участь у парламенті Західноук раїнської Народної Республіки, проголошенні 22 січня в Києві А кту Злуки про об’ єднання українських земель в єдину держа ву. Його лірика поповнюється патріотичними мотивами, ми тець оспівує борців за волю України, створює «Січовий гім н», 394

вірші «Стрілецька присяга», «Останній наш бій », «Спіть, герої, спіть!». Відомий митець і як автор роману «Кільця рож і». Великої популярності здобула його книга спогадів «Українська богема», в якій представлено ш ироку картину культурно-мис тецького ж иття початку X X століття. 1940 року Карманського було залучено до видання журналу «Література і мистецтво», запрошено працювати викладачем Львівського університету, а з 1944 року — директором Меморіального музею Івана Франка. У 1941 році побачила світ збірка поезій «До сонця». У 50-і роки Петро Сильвестрович оприлюднив поетичну збірку «На ясній дорозі» та спогади «Крізь тем ряву». Помер Петро Карманський 16 квітня 1956 року.

«Казатиму до вас великою журбою, пекучим болем ран, захованих в душі* {Петро Карманський) Петро Карманський представляв у ліриці модерністичний напрям, вважаючи його естеттіичним, мета якого — служити красі. Й ого поезіям притаманні романтичні поривання до ідеалу, символістські прозріння надчуттєвого, неземного начала, душевні поривання до краси. Збірку «Ой люлі, см утку» про ймає екзистенційне бачення світу і людини в ньому. Вона на повнена мотивами туги, ж урби, передчуттів, тривог, самоти, печалі, розлуки. Смуток автора постає як мистецька цінність, ш,о допомагає збагнути духовний світ особи на зламі століть. Поезія «Оц лю лі, люлі, хим ерний см ут ку* — медитація, зразок нової худож ньої образності. Передусім митець пер соніфікує явиш;а природи і душевний стан ліричного героя. А б страктне поняття суму автор зігріває сердечним теплом, напо внює новим смислом. Поет застосовує метафору «колише влас ний сум, мов присипає дитину і>. У доборі худож ніх засобів він переосмислює фольклорні образи, навіть мотиви колискових пісень: «Ой люлі, люлі, химерний смутку, — / Ш епоче вільха, гнесь верболіз, / Квилить задума, шовковії вії / Срібляться ясним брильянтом сліз» . Худож ня єдність твору досягається об разом ліричного героя та зворотно-поступальною композицією, яка передбачає внутрішній рух думки, відтінює смисли: на скрізний мотив смутку набуває нових відтінків і значень. Мело дику поезії увиразнює епіфора, яка повторюється у кожній строфі, виконуючи роль анафори. При цьому образ смутку супроводжується новим епітетом: химерний смутку, дрімучий смутку, причинний смутку, зловіщий смутку. Елегійна тональ ність твору витримана послідовно: образ смутку уособлюється («Ц ит ь, смутку, цить!»), набуває символічного виміру. Митець утверджує єдність людини і природи, якою сповнена народна творчість і міфологія українців. Паралелізм в осмисленні буття 395

природи і людини допомагає поетові відтворити різні душевні стани. Так окреслюється духовний світ людини чуйної, вразли вої, самозаглибленої у внутрішній світ свого «я ». Мелодійність поезії циклу « в обіймах см утку» заворожує читачів. Ц ю функцію виконують рефрени, як у вірші «Ч огось та су м н о », риторичні питання і звертання, ритміка творів, ямбічні розміри і перехресне римування, паузи як прийоми умовчання, 1ЦО психологізують оповідь. М одерністська мелан холія, тобто стан сумного настрою, туги — характерна ознака філософії буття героя поезії «В годин у су м ер к у ». Х удож ня картина світу зігріта іцирими інтонаціями ліричного героя, який спостерігає, як «чорний сумерк йде полями, / В еде за р у ку скорбну т угу». Образ сумерку персоніф ікується, нагадує матір, яка веде за руку, мов дитину, тугу, відтінює алегорич ний смисл картини, символізуючи загальний настрій епохи. Образ туги поглиблює елегійні настрої героя. Тематичний діапазон лірики Карманського охоплює інтим ну й мариністичну («Н ад срібним плесом м оря») тематику. У його творчому доробку чільне місце посідає громадянська ліри ка. Збірка «За честь і волю» сповнена щ ирої любові до України. Ліричний герой поезії «Ж ертва» проводжає сина на бій за волю вітчизни, проголош уючи; «Даремний жаль, як кличе слуш на справа, / Я к з України ворог точить кров». Повсталий народ супроводж ує «лицарський гордий д у х » предків — сим вол свободи, непохитності й м уж ності. Ж анр посвяти Січовим Стрільцям звеличує полеглих за волю народу лицарів («За Збручем», «Ж дала, молилася», «Святий герою »). У поезії «М ій краю рідний» митець означує дорогий серцю образ України, бачить її безсмертя: «М ій краю рідний, дорогий клейноде, / В короні світа перло найцінніше! / Х т о твого поля списом не скородив! j Т ав горю, в муках ти лише краснішав. / Ти, наче фенікс, воскресав на згарах, / Змагав до сонця й вічно ріс у силу». Поетичний малюнок країни увиразнюється порівнянням з клейнодом, тобто з коштовностями, самоцвітами, а також сим волом державності, яку уособлює корона з перлом найціннішим, котру носили князі Руси-України, Данило Галицький та гетьма ни Козацької республіки. Поет підсумовує: «Н і одна буря тебе не зломила — / Тепер (я вірю ) ти повік не згинеш ».

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Які факти біографії Петра Карманського вам найбільше запам’ яталися? 2. Які чинники формували його естетичні погляди? 3. Чим приваблює образ України в ліриці поета? П ом іркуй т е. 1- Як виражається модерністське світобачення автора збірки «Ой люлі, люлі, смутку»? 2. Що засвідчують меланхолійні настрої та символістська палітра Карманського? 3. У чому виявляється національна самобутність його поезії?

396

список

РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Г о л о м б Л. Митець незвичайної долі / / К а р м а н с ь к и й П. Ой люлі, смутку: Поезії. — Ужгород, 1996. Л я ш к е в и ч П. Петро Карманський. — Львів, 1998.

Василь Пачовський (1878— 1942) І будуть народи всі йти до країни, Де піснею — мова, А думка — всесвіт... (В асиль П ачовський )

Василь П ачовський відом ий як поет-модерніст. Він захищав культ поезії як краси, відкидав спож ива цьке розуміння худож ньої творчості. Як поет-державник, що сповідував національну ідею, поєднав громадян ські почуття з самодостатністю поезії як такої. «М оя Нене, в твоїм садочку я твій соловій» {Василь П ачовський) Пачовський Василь М иколайович народився 12 січня 1878 року в селі Ж уличах на Львівщині у родині священика. Навча вся в Золочівській гімназії, Л ьвівському університеті, з якого 1901 року був виключений за участь у студентських страйках. У 1909 році закінчив істори чни й ф акультет В іденського університету. Викладав історію у станіславській та львівській гімназіях. Митець входив до літературного угруповання «М о лода м уза». Його захоплювала модерністська концепція м ис тецтва, зокрема течії неоромантизму та символізму. У роки Першої світової війни Василь Миколайович виїхав до Відня, а повернувш ись на Закарпаття в 1920 роц і, вчителював у гімназіях Берегова, Перемишля і Львова, проводив культурноосвітню роботу: написав історію Закарпаття, підручники для ш кіл, уклав хрестоматії з української літератури. В 1926 році захистив докторську дисертацію. Відомий Пачовський науко во-публіцистичною працею «К онструктивні ідеї державності та космічна місія української нації», державницькі ідеї якої звучать актуально і в наш час. З 1939 року Василь Пачовський був викладачем Львівського університету. В роки німецької окупації залишився без роботи. Помер поет 5 квітня 1942 року. 397

похований у Львові на Л ичаківському кладовищі. На пам’ я т нику викарбувано слова з його поеми «Золоті ворота»: «О Золоті ворота! Стояти вам ще там, де ви стояли ». Для поета Золоті ворота — це символ української державності.

«Як грають у серці всі струни» (Василь Пачоеський) В істор ію ук р аїн ськ ої літератури Василь П ачовський увійш ов як автор поетичних збірок «Розсипані перли», «На стоці гір », «Ладі й Морені терновий огонь м ій ». Помітне місце в доробку митця посідають драматичні твори «Сон української н очі», «Сонце руїни », «Сфінкс Європи», «Роман Великий», «М азепа», об ’ єднані ідеєю державотворчих змагань за собор ність України. Перша збірка «Розсипані перли» принесла Пачовському за служену славу. Вона збентежила читачів дивовижною мело дійністю вірш ів, модерною трансформацією народнопісенних образів, ш;ирістю, безпосередністю почуттів. Значення назви збірки розкривається в однойменній поезії «Розсипані перли». Ліричний герой нанизав «ожерелля з чистих перлів серед сліз» і подарував коханій, проте вона байдуже поставилась до його «кошт овного скарбу». В річищ і символізму поет естетизує «розсипані перли» сліз ліричного героя — символ моральної чистоти і краси. Він висловлює сердечний біль від нерозділеного кохання, збентежений засліпленою душ ею милої; «А ти, Дзюню, розірвала / 1 жбурнула до землі — / М ої перли покоти лись / П о помості, гей, по шклі... / М ої перли, мої сльози / Р оз сипались по землі». П оступово мотив розсипаних перлів набу ває нових вимірів, захоплює в своє худож нє поле тему слова і пісні, що символізують духовне багатство людини, яке черстві душ і топчуть у бруд. Поезія Пачовського перегукується з циклом «Сльози-перли» Лесі Українки. Поет переосмислює фольклорну символіку, наповнює її новим змістом: розсипані щирі сльози-перли зацвіли синім цвітом незабудок — сим во лом безсмертя кохання, втілюючи моральну чистоту помислів особи. Тому н ііт о не см іє топтати красу! Літературознавці в такому модерному трактуванні цінності краси і ш ляхетності людських почуттів вбачають естетичну програму автора. Для поета-символіста важливим є інтуїтивне пізнання буття як гіпнотичної сили, що підносить людину до нових духовних обріїв, з ц ією м етою П ачовський застосовував поет ичні прийоми: 1) постійне повторення і варіації рядків чи слово сполучень у строфах, що створює особливу мелодику вірша; 2) використання внутріш ніх і омонімічних рим; 3) гра звуко писом, збігом звуків, алітераціями й асонансами; 4) майстерне використання поетичного синтаксису, інверсії, риторичних 398

запитань і окликів, прийомів паралелізму, анафоричних ре чень, звертань тощ о. Мотив кохання наскрізний у збірці П ачовського. Перед читачем розгортається діапазон почуттів ліричного героя, від биваючи ш ирокий емоційний спектр його переж ивань та зумовлюючи вчинки і висловлювання. Поведінка закоханого юнака нагадує своєрідну гру: то він освідчується Ольдзюні, то залицяється до М арусі, то захоплю ється вродою Стефки, яку сватає старий пан, то симпатизує Ванді, то стрімко танцює з Ганнусею. Кожна дівчина уособлює якусь грань ідеального образу коханої. Герой зображ ується у пош уках своєї ідентич ності, ж иттєлюбства, оновлення почуттів, яке асоціюється з весною («В ічно весни повертаю ть»): «Та всім в серці грають струни, / Бо верна в нім арфу тру не..л. Його ліричні моноло ги сповнені ніж ності і палких закликів: «Г обі зозуля навесні / Кувала, а тепер мені / Вороння крякало сумне — / Забудь мене!» ( «В альбом Олі Г .»). М оделюється внутрішній суперечливий світ людини, в душ і якої поєднуються журба і радість, добро і зло, реальний та вигаданий світ. Худож ньої досконалості досяг Пачовський у поетичній мари ністиці. Його цикл «Над морем» перегукується з поезіями про море Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Петра Карманського. Свої мариністичні вірші поет називає сонатою, уподібнюючи їх музичному творові, в якому партію ведуть два інструменти і який складається з двох контрастних частин. Проте «Соната» Пачовського складається з трьох частин: перша — споглядання героєм морських хвиль («В них святив я свою душ у, / Своє сер це, сум і сміх! ^. У другій частині змальовано побачення на човйі з милою, яка «цілувала і спивала / Ревні сльози з віч моїх, / Та випила мою душ у, j М оє серце, сум і см іх!»). Третя частина — ан титеза до попередніх строф: кохана вийшла заміж за іншого, а в серці героя оселилася туга. Чудові краєвиди моря змальовано у поезіях «Над морем світла», «Ніч на м орі», «В світлі сонця». Центральною у збірці «Огні мести» є патріотична лірика. Вражає картина поневоленої напасниками батьківш;ини у вірші «Замучили матір приблуди». Україна уподібнюється скорбній Бож ій Матері, яка спостерігає нову неволю. Вона вірить у м о лоде покоління, що візьме зброю і боронитиме рідну матір. У поезії «З ’ ява в Матері» порушено тему самознищення бездер ж авної нації, чиї діти воюють у чуж их таборах. Загалом образ України творять образи рідного краю, нашої землі, ст епу. Чор ного Моря, Карпат, Софії Київської, Золотих воріт («Злеліяв я тебе в ду ш і», «Ніхто не знав, чого степи ш уміли», «Ой роздерли нас, розклювали нас»). Митець передбачає майбутнє України як суверенної могутньої держави, мріє про те, «аби народ наш 399

зерно Боже сіяв: / Любов і правду всім народам світу ^. В цьому виявляється загальнолюдський пафос його лірики. Отже, рання лірика Василя Пачовського — це камерна лі рика, присвячена почуттям людей, побутовим ситуаціям, що обмеж уються любовним сюж етом, зануренням ліричного героя у власний світ, розгадуванням свого «Я ». Проте художній світ поета таємничий, як і загадкова душа його ліричного героя, сповнена різноманітними емоціями й почуттями. Події 20-х ро ків X X століття, зумовили появу громадянської лірики Пачов ського, в якій відображено змагання за незалежність України. Словникова робот а. Пригадайте визначення термінів поезії в прозі, асонанс, алітерація. Наведіть відповідні приклади з творів Василя Пачовського і з’ясуйте їх естетичні функції.

І і і

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Що вам запам’ яталося з життєпису Пачовського? Прокоментуйте епіграф до біографічної статті. 2. До якого модерністського угруповання належав поет? 3. Розгляньте портрет Пачовського (с. 397). Які риси характеру відбилися на ньому? 4. Окресліть основні мотиви лірики поета.

І І I І І І

Творчі завдання. Прочитайте вірші «Розсипаних перлів». Складіть рецензію на збірку за планом: 1. У чому своєрідність творчого задуму митця? 2. Окресліть проблематику збірки, основний зміст, героїв. 3. У чому полягає своєрідність розгортання ліричного сюжету? 4. За допомогою яких художніх засобів здійснюється вплив на читача? 5. У чому позначилися модерністські уподобання поета? 6. Що приваблює наших сучасників у книзі лірики Пачовського? 7. Для назви рецензії доберіть рядок із поезії Пачовського. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

М о л о д а М у з а . Антологія. — К ., 1989. І л ь н и ц ь к и й М. Краси свічадо / / Р о з с и п а н і п е р л и . По ети «Молодої музи». — К., 1991.

Художні відкриття новелістів ЗагальЕоєврвпейського резонансу на початку X X століття на була «мала» проза Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича. Вона відзначалася тематичним і жанровим багатством, відгу кувалася на актуальні питання часу. Іван Франка констатував, що тогочасна новела «раз у раз шукає нових форм, захапує нові теми, пробує всяких тонів і ставить собі щораз вищі цілі... Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові». Саме у новелі про заїкам вдавалося «блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою». 400

Свій внесок у розвиток жанру нове ли здійснив Осип М а к ов ей (1 8 6 7 — 1925), поет, публіцист, прозаїк. У його дор обк у ви діл яю ться повість «Я р о ш енко», збірки новел «Весняні бурі», «Н аш і з н а к о м і», «К рокове п ол е», «Прижмуреним о к о м ». Новеліст творив переважно в річишіі реалізму, проте на його останніх збірках позначилися м о дерні віяння. Я кщ о для попередників письменника була характерною селян ська тематика, то Осип Маковей основ ним о б ’ єктом зображення новел обрав Маковей ж иття інтелігенції та міщан. Він гли боко проник у душ у міщанина, висвітлив його консерватизм і непіддатливість до нового. За побутовими, сімейними колізія ми часто стоять майнові фактори, призводячи до драматизму людських доль. Характерною з цього погляду є новела «Н ові часи». Події змальовуються з погляду старого Магери, котрий подумки живе минулим, коли він мав від обивателів міста повагу і славу доброго ґазди. Х удож ню розповідь проймає наскрізна іронія, за допомогою якої піддається осміянню міщанська філософія. Сюжет новели розгортається навколо новини, щ о облетіла м істечк о: купецький син А ндрій Ланович одр уж ується з М иляновою донькою Ю лькою, яка бажала вийти заміж за попа або суддю. У сі в м істі знали, щ о чотири роки Андрій кохав похресницю Магери Домініку: з армії писав листи, подарував перстень, сереж ки, стрічки, хусти нки, а коли навчався у Львові, вона приїжджала до нього як до нареченого. Чому так сталося? Згідно з міщ анською мораллю молодий має одруж у ватись не з тією , кого кохає, а з тією , що багата чи походить із поваж ного роду. Тітка Юлі Катерина Магера вваж ає, що Домініка «нашій родині не пара! Чи мають вони у своїй родині священиків і урядників, і професорів, як ми? Зате рід Магерів — Лановичів міг уже повеличатися деканом і кількома священиками, двома професорами гімназії, одним адвокатом і кількома урядникам и». Отож світ і людей міщани сприймають крізь призму багатства, в ім ’ я якого топчуть щирі людські почуття. Бунт Андрія тривав лише одну годину, коли він втік зі свого весілля. Проте сина знайшов і привів до вінця старий Магера, своїй сказавши дружині: «Н е журися, не пропадуть веприки: з’ їмо їх !» , а гостям заявивши: «Є молодий, весілля буде! Тепер нові часи — все мусит ь бути інакш е». Ц ією гір кою іронією закінчується новела. 26 Укр. літ., 10 кл., профільний рівень

401

Сатиричними барвами пройнята новела «Клопоти Савчихи». Головна героїня, друж ина різника, будь-щ о прагнула, аби син закінчив гімназію. Проте лінивий до науки син постійно мав заборгованість з успіш ності. Син «мудріш ав» і одержував крапку оцінку після того, як мати привозила учите леві ковбаси та ш инку. Врешті хлопця виключили з гімназії, та він не пере ймався цим, адже мріяв бути різником свиней, як батько. П опулярними серед народу були сатиричні новели Маковея «Я к Ш ев ченко шукав роботи», «Поезія і проза», Віталій Кравченко. Портрет Леся «Три політики», «Вдячний виборець», Мартовича. 1963 «М ухолап», в яких висміяно псевдопатріотів, австрійські правопорядки, поліцію. Гумор, дотепність, моделювання комічних ситуацій були важливими засобами змалювання антигуманного світу. Видатний новеліст Л есь М арт ович (1871— 1916) виріс на Гуцульш;ині у селянській родйні. Від батька Лесь успадкував світле волосся, сірі лагідні очі та іскрометний гумор, який допомагав йому перенести усілякі негаразди. Саме гумор ви значає тональність багатьох новел прозаїка, автора збірок «Нечитальник», « Хитрий Панько і інш і оповідання», «Стрибожий дарунок». У доробку письменника є 27 оповідань і повість «Забобон». Новела «М уж и ц ьк а см ер т ь» пройнята гуманістичним пафосом співчуття до долі простої людини. Твір поліфонічний, представлений 25 персонажами. Розповідь веде наратор-усезнавець, глибоко проникаючи у внутрішній світ персонажів. Він з симпатією змальовує образ центрального персонажа — спролетаризованого селянина Гриця Баната, а також простих людей, які потрапляють у лабета податківців, лихварів, багачів, зажер ливих попів, забарвлюючи деякі епізоди гумором. Зображуючи пролетаризацію селянства, новеліст порушив проблему психо логії смерті, яка збігається з процесом руйнування господарства і знедолення родини. Гриць не може спокійно померти, як поми рали колись господарі, діти яких успадковували батьківську землю і мали прогнозоване майбутнє. Тепер ця споконвічна тра диція видається персонажеві фантастичною мрією. Так поступо во окреслюється драматична постать рільника перед суворими випробуваннями долі. Навіть похоронний дзвін відбиває долю сиріт чотирискладовим словом пролетарі. 402

Користувалися популярністю оп о відання і новели Мартовича, в яких висм ію валися правопорядки к о н с ти туц ій н ої А встр о-У гор щ и н и , де простолю д зазнавав принижень та безправ’ я. Тому Іван Франко в одно йменному оповіданні назвав її «свинською конст ит уцією ». Особли во безправними почувалися селяни. Влада за д оп ом огою п одаткови х агентів тримала село в п окор і, формувала тип сумирного українця, покруча, пристосуванця. Лесь Мартович спирався на тра Марко Черемшина дицію см іху Івана Ф ранка, зокрема його оповідання «Свиня», яке надихнуло прозаїка на напи сання новели «Іван Р ило». Реальною основою для сю ж ету по служили вибори в австрійський парламент. В образі головного героя змальовано тип перевертня, купленого «хр ун я », який зраджував інтереси народу і служ ив панам. Прозорі назви рило, хрунь, щ о асоціюються зі свинею, характеризують і того, хто купився за грош і на виборах, і того, хто їх платив. З метою осміяння такого негативного явища прозаїк вдається до гро тескного реалізму і прийому метаморфози: Іван Рило має здібність проникати в душ у людини, яка перетворюється то на свиню, то на полохливого зайця: «Стережіться, добрі люди, Івана Рила, бо він, як та мушка, що в око впаде, так він у чоловіка вск акує». Протилежний тип українця зображено у новелах «В ій т», «Х и тр и й П а н ьк о», персонаж і я к и х, попри всі труднощ і, голосую ть за справжніх захисників народу. Лесь Мартович вдавався до алегорії та фантастики, змальовуючи в новелі «В и найдений рукопис про руський край» образи паннусів, попусів, м уссікусів, щ о представляють сатиричну картину поневоленої країни. Головна ідея твору — осудження деградації антигуманного суспільства, колоніального статусу України. Чарівником новели був Марко Черемш ина (1874— 1927), який увібрав неповторний світ свого краю, його мову, традиції, образне мислення (народився в селі Кобаки Косівського району, тепер Івано-Франківська область). 1898 року дебютував цик лом поезій у прозі «Л и стки », написаних у річищ і модернізму. Своє худож нє кредо Черемшина висловив у поезії в прозі «Гердані»: «Скільки ж то алмазних криштальців у гердані ^ Г е р д а н — шерстяна стрічка з нашитим бісером, якою жінки прикрашали шию або голову, а чоловіки — капелюх. 26*

403

іскриться! Той зорею зоріє — цвітом надії процвіта, той огнем жаріє — прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блистить мляво на основі рожевого тла — могиль ним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить — він долі-волі добував». Як у видатного французь кого поета Артюра Р ем бо, автора сонета «Г ол осівк и », в Марка Черемшини кожен колір має свою символіку, сповнений філо софським смислом. Марко Черемшина оприлюднив збірки новел та оповідань «К ар би », «Село за вій н и », «В ерхови н а». У новелах прозаїк поруш ував загальнолюдські проблеми ж иття і см ерті, д у хов ної величі людини та її знеосіблення, гріха й покути. Голов ний герой цих новел — Гуцульщ ина, її мальовничі краєвиди і неповторні особи стості, у цих новелах прозаїк прагнув відтворити душ у гуцула, відбити його ментальність. З цією м етою він звертається до поетики експ ресіонізм у, ш;о на українськом у ґрун ті набув своєї специф іки у новелах Стефаника. У новелі «Карби» героїв Черемш ини змальовано і в п обутовом у, і в ірреальному плані. Сцена смерті бабусі сп ов нена експ ресією : тут горить свічка, внук за звичаєм тричі промовляє прош;ення: «Н ай Біг простить, бабко!». В уяві помираю чої являю ться карби, тобто лю дські гріхи. «Тот о, синку, — каж е мати Петрика, — перед смертю кожному карби показуються, на душ у чек а ю т ь». Відтворюючи антигуманні умови ж иття українців у А встроУгорській імперії, новеліст окреслив алегоричний образ ж иття як муки. Його герої несуть свій хрест страждання, як-от: коновкар (перевізчик конем) з новели «Ч іч к а», тобто квітка, як його діти ласкаво прозвали кобилу, Ілаш з новели «Г руш к а », Чурей з оповідання «Д ід» та інш і. У цій галереї образів виділяється Кирило Сівчук з новели «Святий М иколай у гарт і». Страхітливе нещ;астя нахлинуло на родину Сівчука: збирачі податків забирають останнє — ікону Святого Миколая. Новеліст цікаво організовує ритміку твору, ш;о складається з трьох еп ізодів,,ем оц ій н а тональність кож н ого неповторна. Вдалими знахідками автора були іронічне й гумористичне став лення до персонажів, як у новелі «О сновини», коли Семениха і її гості п ’ ють «за здоров’я панів», від яких зазнали багато лих. Я скрава кон ф ліктн ість, наповнення новели думкам и і почуттями героїв, шукання ними правди, інтелектуалізм, ш и рока стильова палітра — це характ ерні ознаки малої прози меж і X I X — X X століть. Розвивалася психологічна новела, заснована на внутрішньому монолозі героя. Важливу естетич ну функцію відігравали ліризм, настроєвість, пейзаж, ш,о віддзеркалював душ у героя. 404

П ід сум уй т е прочит ане. 1. Назвіть характерні риси української новели кінця X IX — початку X X століть. Як оцінив «малу» прозу цього періоду Іван Франко? 2. Які твори Осипа Маковея і Марка Черемшини ви прочитали? Розкажіть про свої враження про них. 3. Які роздуми і почуття викликала у вас новела «Му жицька смерть» Леся Мартовича? 4. Хто з українських митців писав поезії в прозі?

❖ І І І І

П ом ір куй т е. 1. Які етично-моральні проблеми порушив Осип Маковей у новелах про міщан? Чим новели актуальні для наших сучасників? 2. Чим повчальний образ Івана Рила в однойменному творі Леся Мартовича? 3. Доведіть, ш;о новели Марка Черемшини написані в річиш;і модернізму. 4. Чим українська новела цієї доби приваблювала західноєвропейського читача? СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Д е н и с ю к І. Розвиток української малої прози X IX — початку X X століть. — Львів, 1999.

Новаторські пошуки драматургів Динамічним був темп розвитку української драматургії кінця X IX — початку X X століть. Вона культивувала випробу вані і новітні прийоми моделювання світу і людини. Проте умови функціонування драматургії були складними, особливо у Східній Україні, де російська цензура не допускала на сцену переклади драм з інш их народів, а також п ’ єс про інтелігенцію та історичних осіб. Події революції 1905 року і зняття забо рони вживання української мови урізноманітнювали ж иття театру та драматургії в Україні. 1906 року в Києві запрацював перший український стаціонарний професійний театр, яким керував Микола Садовський. З ’ явилася плеяда молодих дра матургів, чиї п ’ єси захоплено сприймала публіка. Вражає тематичне, жанрове і стильове розмаїття україн ської драми доби. Розвиваються неоромантична (Леся Українка, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівська), сим во лістська (Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко), філософ ська (Леся Українка), імпресіоністична (Степан Васильченко), історична (Василь Пачовський), сімейна (Людмила СтарицькаЧерняхівська, Любов Яновська) драми. Ш ляхи розвитку української та європейської драми осм ис лила Леся Українка, виділивши соціальну п’єсу, тобто «драму боротьби різних суспільних груп », яка змальовувала події революції 1905 року («Л и холіття» Гната Хоткевича, «Х ур то вина» Спиридона Черкасенка), та «драму ідей », творцем якої стала Леся Українка.

Спиридон Черкасенко (1876— 1940) І з попелу страшних пожарів, Як фенікс, встане Рідний Край — Країна вільних господарів! {Спиридон Черкасенко)

Спиридон Черкасенко увійш ов в українську культуру як поет, прозаїк, п убліц и ст, сати ри к, літературний критик. Його творчість розвивалася в річищ і модернізму. «Вродився мрійником...» (Спиридон Ч еркасенко) М істо Новий Буг на Херсонщ ині (нині Миколаївська область) — типове південне містечко, оповите неозорими степовими краєвидами, на яких ковила шелестить споконвічну мелодію землі, в цьому чудовому куточку народився 24 грудня 1876 року Спиридон Феодосійович Черкасенко. 1895 року він закінчив Новобузьку учительську семінарію і працював учите лем у народних школах Катеринославщини, з 1901 року — на Л ідіївських рудниках біля Ю зівки (тепер Донецька область). Спостереження Черкасенка за життям шахтарів зумовили ви никнення поезій, драм, в яких змальовано робітників. З 1910 року Спиридон Феодосійович працював у Києві в редакції педа гогічного журналу «С віт», а також співпрацював з часописами «Рада», «Д звін». На початку Першої світової війни всі укра їнські видання були закриті царизмом. Тому Черкасенко вла штувався на роботу в театрі Миколи Садовського. Справу народної ваги здійснив Спиридон Ф еодосійович, видавши для українських шкіл «Б уквар», «Читанку» та інші підручники. У 1919 р о ц і, внаслідок наступу більш ови ків на Київ письменник переїхав з театром до Кам’ янця-П одільського, де розташувалися урядові установи У HP. Із поразкою УНР він був змушений емігрувати до Відня, де працював у видавниц твах «Українська ш кола», «Д звін», а з 1923 року мешкав в У ж город і. У грудні 1926 року гром адськість Закарпаття відзначила 50-річчя з дня народження Спиридона Черкасенка. У 1939 році було проголошено державу Карпатська Україна, у запеклій боротьбі за яку загинув син Спиридона Черкасенка. Підкошений горем, письменник помер 8 лю того 1940 року в Празі, похований на Ольшанському цвинтарі. 406

«Борись з всіма, хто нас в дорозі до правди спиняє» (Спиридон Ч еркасенко) Спиридон Черкасенко увійш ов в українське письменство як ніжний лірик, щ о розвивався під впливом Олександра Олеся. Наших сучасників хвилюють вірш і поета, сповнені мелодій ності, ш;ирих почуттів, глибоких образів, наприклад, Прометея та пророка в однойменній поемі. Поетика символізму проймає його цикли «Т ихої н очі», «На весняний м оти в», «Серенади», «Ч ай ка», а також драматичні етюди «Ж а х » , «П овинен», драми «Х уртови н а», «Зем ля», «К азкастарого млина», трагедію «Про щ о тирса шелестіла» та інші. У драматичному етюді «Ж ах* відтворено атмосферу на селі в часи революції 1905 року. Зокрема, родина багатого селянина очікує справедливої кари за цинічний визиск наймитів. Батько, старший і середній сини ж орстоко поводилися з робітниками, не виплачуючи зароблене, виганяли нещасних, прирікаючи на голодну смерть. Брати закрилися в будинку, як у фортеці, три маючи напоготові зброю, щоб захищати своє майно. Проте жах охопив їхнє єство і сковував дії. Експресивними засобами дра матург змалював ніч-муку, очікування і стан невідомості. Герої подумки повертаються до минулого, немов по-новому оцінюють скоєне. Тверезо на речі дивиться молодший син, який каже рідним: «Страшна та ніч, що панує в душі... Вона в нечистім сумлінні вашім, запеклім серці, потьмаренім розумілу. В етюді «П овинен» події відбуваються на Донбасі в сім ’ ї шахтаря під час революції 1905 року. Батько і Мати не бажа ють втручатися в події, п ов’ язані зі страйком, натомість Син особисте підпорядковує громадському, бо вважає, щ о боротьба з капіталістами необхідна, тож очолює ш ахтарський рух під час страйку і гине від рук жандармів. Символістське худож нє узагальнення передбачає не змалювання конкретних героїв, а показ образів-символів: Батька, Матері, Бабусі, Сина, Дочки, Ш ахтаря. Новаторство Черкасенка полягало в тому, що він уперше в українській драмі звернувся до зображення пролетарів, ш ах тарів, революціонерів, капіталістів, розш ирюючи тематику п ’ єс. У драмі «Х уртови на», крім шахтарів, змальовано інтелі гентів, представників панівної верстви. Автор показує проле тарську масу як анархічну і неорганізовану силу, спромож ну на помсту — підпал шахти. Ознаками символізму позначено віршовану драму «Казка старого млина». Кожен персонаж у ній є символом, скаж імо, внучка діда Мар’ яна — дитина природи, втілює світле, поетич не начало ж иття. Автор вірш ованої драми опоетизував красу українського степу і духовність простих людей. 407

Ш ироке визнання драм атургові принесла вірш ована трагедія «П ро що тирса ш елест іла», поставлена на сцені М иколою Садовським. Центральний герой — легендарний за порозький ватажок Іван Сірко — втілює два начала: агресивне і духовне. Образ Сірчихи символізує приземленість, неспро м ож ність піднестись над ж иттєвою суєтою . Драматург змоделював сцену написання козаками листа турецькому султану та епізод визволення з татарської неволі українських бранців, які відмовилися повертатися додому. Сірко на смерть покарав відступників, водночас втратив і сина Романа. Спустошений війною, він повертається на хутір, але й тут йому немає спокою , його переслідують страшні криваві сцени. Гине від його руки кохана Оксана, вслід за нею — душа козака. Отже, характ ерним и ознаками сим вол іст ської драм а т ургії Черкасенка є узагальнене й алегоричне змалювання світу; зображення українських реалій як тла для вираження загальнолю дських ідей; створення образів-сим волів, а не конкретних героїв; напружене розгортання дії, насиченість сю ж ету подіями; багатство інтонацій персонажів; підтекст. П ід сум уй т е прочит ане. 1. Хто належав до молодого покоління драматургів кінця X IX — початку X X століть? У річищі яких модерних стилів розвивалася українська драматургія? Назвіть жанрові різновиди п’єс. 2. З якими п’єсами цього періоду ви ознайомилися? Висловіть свої враження про них. 3. Розкажіть про основні віхи життя Спиридона Черкасенка. Які симво лістські драми він написав?

❖ I І I I і

П ом ір куй т е. 1. Порівняйте п’єси Івана Карпенка-Карого з дра мами Спиридона Черкасенка. Що їх об’єднує, а що — різнить? 2. Виділіть ознаки реалістичної і модерністської поетики української драми. 3. Чому дійові особи драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки і драми «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка поетизують Красу і високі ідеали? 4. В чому полягає морально-етична спрямованість символістських драм Спиридона Черкасенка? 5. Кого з європейських драматургів-символістів ви знаєте?

І І І і

Творча р обот а . Уявіть, що ви кінорежисер і вам пропонують за однією з п’єс Черкасенка зняти кінофільм. Розкажіть про свій творчий задум, як будете екранізувати твір, кого з акторів і на які ролі запросите, яка музика буде супроводжувати фільм, як ви будете оперувати кольоровими і світловими ефектами, адже символісти їм приділяли велику увагу.

м І І І І

П ер евірт е себе. І. В иберіт ь оди н правильний варіант відп овіді: 1. Сатиричну поезію «Патріота Іван» написав: а) Степан Рудаиський; б) Володимир Самійленко; в) Іван Франко; г) Спиридон Черкасенко.

408

2. Степан Васильченко повість «Талант» написав у стильовій манері: а) бурлескно-травестійній; б) романтичній; в) імпресіо ністичній; г) реалістичній. 3. Рядки поезії «О краю мій! Свята руїно, / Н овіт ня Троє в попе ла х! / П еред тобою гну коліно / І кличу: Боже в небесах, / За кров, за муки, за р уїн у / верни, верни нам У країну!» належать: а) Іванові Франку; б) Павлові Грабовському; в) Володимиру Самійленку; г) Богданові Лепкому. 4. Перша збірка «Розсипані перли» принесла славу неповторного поета: а) Петрові Карманському; б) Василю Пачовському; в) Олександрові Олесю; г) Богданові Лепкому. 5. Спиридон Черкасенко писав свої драми в стильовій манері: а) натуралізму; б) реалізму; в) символізму; г) неоромантизму. II. В иберіт ь два чи більш е п рави льни х варіант ів відп овідей : 1. Петро Карманський використав в уривку з поезії «Вперед» такі засоби виразності для змалювання художньої картини: «Розвіяло море сріблястую гриву / І рокот ом громів стрясло берегами. / Гей, кинув я берег і пристань дрімливу, — / А води казят ься і б’ ють бурунам и»: а) метафору; б) алітерацію; в) по рівняння; г) персоніфікацію; ґ) анафору; д) асонанс.

2. Характер естетичних шукань української новели кінця XIX — початку X X століття визначають стильові напрями: а) роман тизм; б) неоромантизм; в) символізм; г) експресіонізм; ґ) імпресіоніізм; д) сентименталізм. 3. В поетичних рядках «Н е голосні мої пісні: / Вони лунают ь, мов у сні, / У сні якім сь дивнім-дивнім, / В недоспанім, в нездійс неннім, / У сні про щастя, про любов, / А дійсніст ь кривда, дійсніст ь — кров» Богдан Лепкий використав художні засоби: а) метафору; б) епітет; в) евфонію; г) тавтологію; ґ) рефрен; д) антитезу. 4. Жанровими ознаками драматичного етюду «Жах» Спиридона Черкасенка є; а) узагальнене змалювання світу; б) психологічно напружений розвиток сюжету; в) реалістична типізація; г) змалювання образів-символів; ґ) наскрізний мотив жаху; д) наявність алегорій, підтексту. 5. Жанровими ознаками повісті «Талант» Степана Васильченка є: а) соціально-побутове змалювання життя; б) центрогеройність сюжету; в) концентричність сюжету; г) імпресіоністична ма нера письма; ґ) посилена увага до позасвідомого; д) фрескова композиція. I I I . П и сьм ово дов едіт ь або сп рост уйт е т езу: а) «Журавлі» Богдана Лепкого символізують долю українського народу; б) Талант завжди знайде собі дорогу; в) » Новітня новела відтворює внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи» {Іван Франко).

409

Урок-підсумок «Ж ивий голос і совість народу» (О лесь Гончар) Олесь Гончар, роздумуючи над складним розвитком укра їнського письменства, з подивом відзначив його духовну і націєтворчу роль у поступі України: «Ш лях нашої літератури пролягає через віки, вона була живим голосом і совіст ю народу протягом його історії, сповненої такого драматизму. Н е раз щербились шаблі і списи ламались. І якщо народ ви стояв, оборонив себе від понищення, то зробив це не так зброєю мілітарною, як силою д у х у свого, невичерпним творчим потенціалом, витворенням худож ніх цінностей, що сьогодні з подивом відкриває для себе весь світ ». Ці влучні слова харак теризують українську літературу останньої третини X IX — початку X X століть, яку ви вивчали у 10 класі. Цей етап роз витку характеризується розквітом реалізму, який спричинив появу нової естетичної системи і типу письменника. Митці по рушували актуальні проблеми тогочасного ж иття, формували у читачів самоідентичність, історичну пам’ ять, дух протесту проти національного і соціального поневолення народу. Ви простежили сповнений худож ніх відкриттів літературний процес цього періоду, ознайомилися з ж иттям митців слова, які свою творчість присвятили духовному відродженню народу. Іван Н ечуй-Л евицький, П анас М ирний, Борис Грінченко, Олена П чілка, М ихайло Ст арицький, Іван К арпенко-Карий, М арко К ропивниц ьк ий, Іван Ф ранка, Василь Стефаник, М арко Ч еремш ина, Осип М ак овей , Л еся Українка, Ольга К обилянська, М ихайло К оцю бинський, Володимир Винниченко, Спиридон Ч еркасенко, Степан В асильченко, О лек сандр О лесь, М икола Вороний, Богдан Лепкий, Василь П ачовський, Пет ро К арм анський здійснили неоціненний внесок в історію української літератури, наповнивши її філософським поглядом на світ, піднісши ідеали свободи і духовної величі людини, продемонструвавши невичерпні зображальні й ви ражальні багатства української мови. їхн і твори оспівують героя, ш;о прагнув визволення з-під колоніального гніту А встро-У горської та Р осійської імперій. Яскраво змальовані український світ, буття народу і характери персонажів утвер джували нове розуміння гуманізму, поєднаного з духовним розкріпаченням лю дини. Загальнолюдська і національна проблематика творів стала визначальною, зумовила образний світ, систему персонажів, жанровий репертуар письменства. Збагатилася розповідна манера. Повіствування будувалося не за принципом хронологічної послідовності викладу подій, а 410

у формі перетину часу і простору, чергування сучасного і минулого («Х іба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, «Перехресні стеж ки» Івана Франка). Розповідач-усезнавець багатогранно моделював світ і людину, використовую чи внутріш ні монологи, невласно-пряме м ов лення. Розкриття психіки героя було важливим здобутком українського письменства цієї доби. Митці використовували вигадливу оптику бачення подій, які зображувалися то з по гляду персонажів, то розповідача, то автора, то колективу. В картині світу переплелися худож ня умовність і документальна точність часу, вигадка з вірогідністю розказаної історії. Ви вже збагнули, щ о худож ній образ як явище мистецтва — особливий спосіб змалювання світу в конкретно-індивідуальній формі. Тому мета образу — передати загальне через одиничне, не наслідуючи дійсність, а відтворюючи її. Образ має такі озна ки'. предметність, змістове узагальнення та описовість, об рази деталей, обставин, серед яких живуть герої. Розрізняємо змістові образи: індивідуальні, тобто створенні уявою і талан том автора, щ о моделюють закономірності ж иття в певну епоху і в певному середовищі, і загальнолюдські, що виходять за межі епохи і набувають гуманістичного значення. Є образи, характер ні для певної епохи чи нації, та образи-архетипи, що несуть у собі постійні ознаки людського мислення чи поведінки. Тільки опанувавши мову образів, можна увійти у світ твору, який є невичерпним у сприйманні читача. Слово — основний засіб творення образу в літературі, за допомогою якого зображ ується дійсність у кон кретних чи умовних формах, зокрема картини людського ж иття чи його фрагменти. Виділяють певні типи літературних образів: образ-персонаж (герой, тип, характер), образ-пейзаж (картини природи, які виконую ть різні функції, як-от: стають тлом для дії чи переживань героя, його внут ріш нього світу, засобом соціальної характеристики, наприклад, урбаніс тичний краєвид у романі «Борислав сміється» та повісті «Воа constrictor» Ф ранка), образ-інт ер’ єр (картини предметів, щ о розкривають характер людини). Наявні в письменницькому Олекса Н оваківський. вж итку образ-емоція, образ-символ, Наука образ-алегорія. З погляду людського 411

сприймання, розрізняють зорові, слухові, дотикові, кінетичні (рухливі), смакові, нюхові, термічні образи. Читаючи вірш і Івана Франка чи Олександра Олеся, ви усвідомили, щ о худож ній образ несе у собі зображальну і виражальну функції. Слова в худож ньому тексті — не знаки зовніш ніх о б ’ єктів реального буття, а художньо-умовна форма цього буття. Перед вами оживали образи-картини і образипочуття, образи-переживання, які мають великий поетичний потенціал, свою формулу світу, його емоційний обрис. Водно час ви усвідомили, щ о худож ній образ не є статичним, він характеризується мінливістю, багатством форм. Прочитавши твори Івана Н ечуя-Левицького, Панаса М ир ного, Івана Франка, Ольги Кобилянської, ви переконалися, що їхні худож ні картини вражають правдивим баченням деталей, умінням авторів змалювати світ у своєрідній манері письма, глибоко проникати в психіку, логіку помислів і вчинків люди ни. Домінує реалістичний образ світу в повісті «Кайдашева сім ’ я» Нечуя-Левицького, романах «Х іба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, повістях Бориса Грінченка, п ’єсах Івана Карпенка-Карого та Івана Франка. Змальовані ними образи відбивають не виняткові явища, як у романтизмі, а типові характери, зумовлені соціальними обста винами. У натуралістичних творах Івана Франка («Борислав см ієть ся », «Воа constrictor») переважає зображення прав доподібного «ш матка ж и ття », його зовніш ніх виявів. Реаліс тична модель образу передбачає індивідуалізацію і типізацію, художні узагальнення і суворий відбір явищ, фактів, характерів. Модерністи розширили естетичні обрії художнього образу, по будованого на поетизуванні одухотвореності світу, проникненні в підсвідомі грані людського буття. Такими є неоромантичні образи у творах Франка («М ойсей»), Лесі Українки («Лісова пісня»), Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, для яких характерними були конфлікт ідеального і реального, інтерес до сильної особистості, поетизація борців за свободу. Х удож н і обркзи, створені Олександром Олесем, М иколою Вороним, Петром Карманським, Василем П ачовським, Богда ном Лепким, не збігаються з явищами дійсності. П редст авни ки символізму вибудовували образ на символах — стійки х метафорах, натяках, навіюваннях, через які пізнається при хований смисл речей і світу. Збагатили худож ній образ українські митці-імпресіоністи, яскравими представниками яких були Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, а згодом Андрій Головко, Микола Х в и льовий, Григорій К осинка та інш і. Свою п оети ку автор «Interm ezzo», «Ц віту яблуні» будував на образах-враженнях, 412

мінливих м иттєвих настроях, переживаннях. Його образи позначені суб’ єктивністю, фрагментарними описами, ліризмом. Імпресіоністичний образ реалізується через настроєву метафору («Н а камені», «Тіні забутих предків»). Митець передає перше зорове враження про світ і людину. Тому в його художньому мисленні важливу роль відіграють світло, кольори, світлотіні, худож ні деталі, лаконічні описи, асоціації. На цій поетиці конструюється текст, постає імпресіоністична картина світу. Виражальна природа худож нього образу зумовила поетику експресіоніст ських творів Василя Стефаника, який акцентував увагу на образотворчому вимірі явищ , зокрема його сутності крізь призму су б ’ єктивного бачення автора. Герої новеліста емоційно оповідають про крах духовних цінностей, знецінення людського життя, зло, що безжально переслідує добро, безсилля людини перед недолею, у такий спосіб апелюючи до читача, прагнучи спонукати його до активної боротьби з кривдою. Зображені почуття героїв (біль, страждання, страх, любов, ненависть, зневіра) набувають виняткової експресії, відкритості почуттів. Новели «Н овина», «Камінний хр ест», «М арія» нага дують драму. Худож ній образ у новеліста гранично експресив ний, застосовано контрастні барви, почуття, майстерно поєд нано звичайне ж иття людини з її космічним виміром. Митець змальовує внутрішній світ героїв через зовнішні дії та експре сивне мовлення, плач і зойки. Експресіоністський образ Стефа ника наповнений чистими джерелами народного світосприй мання, міфологічними мотивами, картинами рідної природи, Таким чином, у літературному процесі останньої третини X IX — початку X X століть українське письменство утвердило себе як національне і загальнолюдське мистецтво слова, яке розвивалося в унісон з європейськими викликами часу. Зба гатився типаж персонажів — робітників, підприємців, інтелі генції, міщан, революціонерів, представників різних національ ностей. О собливої актуальності набуло питання духовного світу людини. Тогочасні письменники відобразили процеси відродження національної свідомості особи, її прагнення пра цювати для народу. Українська література доби була пройнята філософським, духовним і ж иттєствердж уючим началом. і'" І I І

Творча р обот а. 1. До підсумкового уроку намалюйте ілюстрацію (або зробіть комп’ютерну графіку) до будь-якого художнього твору, вивченого в 10 класі, вмотивуйте свій вибір. 2. Продекламуйте виразно одну з улюблених поезій. Поясніть, чим вона вам подобається. П ід сум уй т е прочит ане. 1. Які художні відкриття в українську літературу принесли реалісти? 2. Схарактеризуйте новаторство образного світу українського роману останньої третини X IX сто ліття. 3. Чим приваблює вас лірика означеної доби? Доберіть

413

і І І і І =

крилаті вислови з поезій Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки і прокоментуйте їх. 4. Чиї традиції продовжила поема межі X IX — X X століть? У чому виявилось новаторство її творців? 5. Розкажіть про жанровий репертуар української драми межі століть. Поділіться враженнями від прочитаних чи переглянутих на сцені п’єс.

ї I І І І І І I I I І і І І І І І І І

П ом іркуй т е. 1. Чому художній образ є головним критерієм виміру літератури як мистецтва слова? 2. Чим зумовлена еволюція художнього образу в українському письменстві межі X IX — X X століть? Що спільне, а що відмінне спостерігаємо в образах реалістів і модерністів? 3. Поясніть значення термінів: образ-персонаж , образ-пейзаж, образ-інтер’ єр, образ-символ, образ-алегорія, зорові, слухові, дотикові, кінетичні (р ухл и ві), смакові, нюхові, термічні образи. Доберіть відповідні приклади з творів, з’ ясуйте, яку художню функцію вони відіграють. 4. Чому символістські поезії викликають відчуття краси, гармонії? Чим зумовлений феномен захоплення читачів лірикою Олександра Олеся? 5. Одні дослідники творчості Івана Франка називають його «К ам енярем », інші — відкидають це визначення поета. Висвітліть своє бачення цієї проблеми. 6. Чи погоджуєтесь ви з метонімією «Л еся Українка — дочка П ром ет ея»? Обґрунтуйте свою позицію. 7. Які художні відкриття імпресіоністів, експресіоністів та неоромантиків не втратили свого значення для нас? Наведіть приклади. 8. Уявіть, що ви вирушаєте в мандрівку в міжзоряні світи. Які книги українських класиків ви взяли б із собою на борт космічного корабля? Обґрунтуйте свій вибір.

К в М и ст ец ьк а скарбниця. 1. Розгляньте картину Олекси Н оваківськ ого «Наука» (с. 411). 2. Хто зображений на полотні? Що і символізують образи матері, сина і дочки? Які художні деталі І підкреслюють характери персонажів? 3. У чому полягає своєI рідність композиції картини? З якою метою художник застосовує І експресивний чіткий контур постатей, динамічний рух ліній? І 4. У чому вбачає мати, зображена Олексою Новаківським, майI бутнє своїх дітей? 5. Доберіть цитати з творів Івана Франка, Лесі І Українки, Павла Грабовського, що допомагають розкрити основну І ідею — прагнення народу до знань. Чим співзвучні їхні тези з пра= гненнями наших сучасників?

ЗМІСТ Дорогі д ес я т и к л а сн и к и !...........................................................................

В с т у п ...............................................................................................................

ЛІТЕРАТУРА 70— 90-х РОКІВ X IX СТОЛІТТЯ О гляд літ ерат ури ост ан н ьої т рет ини X I X с т о л іт т я ............ Іван Нечуй-Левицький......................................................................... Панас Мирний......................................................................................... Борис Грінченко.....................................................................................

12 18 39 62

У країнська др ам ат ургія і т еат р 7 0 — 90-х р ок ів X I X ст о літ т я ............................................................................................................... 73 Іван Карпенко-Карий........................................................................... 81 Михайло Старицький........................................................................ . 96 Н оват орст во ук ра їн ськ ої поезїі 7 0 — 90-х р оків X I X ст о літ т я ................................................................................................................ 112 Яків Щоголев ........................................................................................... 117 Павло Грабовський..................................................................................120 Іван Франко ............................................................................................. 126 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 10-Х РОКІВ X X СТОЛІТТЯ Л іт ерат урний п роц ес кінця X I X — почат ку X X ст оліт ь . . . 185 Михайло Коцюбинський ......................................................................193 Ольга Кобилянська................................................................................. 223 Василь Стефаник ....................................................................................253 Леся Українка...........................................................................................277 Микола Вороний...................................................................................... 319 Олександр О л есь...................................................................................... 333 Володимир Винниченко........................................................................ 357 Розм аїт т я т вор чи х ш укань мит ців кінця X I X — почат ку X X с т о л іт ь .................................................................................................... 382 Володимир Самійленко ........................................................ 382 Степан Васильченко............................................................................... 386 Богдан Лепкий ........................................................................................ 389 Петро Карманський ............................................................................... 393 Василь Пачовський................................................................................. 397 Художні відкриття новелістів............................................................ 400 Новаторські пошуки драматургів..................................................... 405 Спиридон Черкасенко .......................................................................... 406 У рок-п ідсу м о к ............................................................................................... 410

У45

Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (проф ільний рівень) / Г. Ф . Семенюк, М. П. Ткачук, О. В. Слоньовська [та ін.]; за заг. ред. Г. Ф. Семенюка. — К .: Освіта, 2010. — 416 с. ISBN 978-966-04-0810-4. ББК 83.34УКРІЯ721

В оформленні підручника використано ілюстрації з альбомів «Український живопис XIX — XX с т з колекції НХМУ» (упоряд. О. Жбанкова) — Хм. — К., 2005; «Український живопис XX — поч. XXI ст» (упоряд. Ю. Литвинець) — Хм. — К., 2006; «Український пейзажний живопис XIX — поч. XX ст» (авт 3. Лильо-Откович) — К., 2007; «Світ Катерини Білокур» (авт Н. Россошинська, О. Федорчук) — М., 2000; «Леся Українка» (упоряд. М. Гуць, Н. Россошинська) — К., 1979; «Василь Стефаник» (упоряд. Ф. Погребенник) — К., 1987; «Іван Труш» — Льв. — К., 2005; «Сергій Васильківський» — Хм., 2006; «Опанас Манастирський» — К., 1970; «Україна — любов моя» — К., 2005; «Велика ілюстрована енциклопедія історії» — К., 2007.

Художник портретів письменників М икола Крисаченко

Навчальне видання СЕМ ЕН Ю К Григорій Фокович, ТКАЧУК М икола Платонович, СЛОНЬОВСЬКА Ольга Володимирівна, Г Р О М ’Я К Роман Теодорович, ВАІПКІВ Л еся Петрівна, П Л Е Т Е Н Ч У К Наталія Степанівна У К Р А ЇН С Ь К А Л ІТ Е Р А Т У Р А П ідручни к для 10 класу загальн оосвітн іх навчальних закладів П роф ільний рівен ь За загальною редакцією доктора філологічних наук, професора Г. Ф. Семенюка Реком ендовано М ініст ерст вом освіти і науки України

Редактор С. С. Литвин Художній редактор і дизайнер обкладинки Н . Г. А нт оненко Технічний редактор Ц . Б. Ф едосіхіна Комп’ютерна верстка Л. Г. Ш имкевич, А. В. Якимця Коректори Л. А. Еско, Н . Г. Сніцарук Формат eOxQGVie. Ум. друк. арк. 26 + 0,25 форзац. Обл.-вид. арк. 26,67 -І- 0,45 форзац. Тираж 3000 прим. Вид. № 37358. Зам. № 0-0917. Набір та верстка комп’ ютерного центру видавництва «Освіта» Видавництво «Освіта», 04053, Київ, вул. Юрія Коцюбинського, 5. Свідоцтво ДК № 27 від 31.03.2000 р. Віддруковано з готових діапо,читивів ВАТ «Харківська книжкова фабрика “ Глобус” 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11 Свідоцтво Д К№ 2891 від 04.07.2007 р. www.globus-book.com