Історія стародавнього світу (Д’ячков, Мартем’янов) 6 клас by sloven

Підручник для 6 класу загальноосвітніх навчальних закладів Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Видавництво Ранок 2006

УДК [94(100)«.../05»](075.3) ББК 63.3(0)2/63.3(0)32+63.3(2)(4Укр.)я721 Д93 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Рішення колегії Міністерства освіти і науки України, протокол № 4/4-19 від 11.04. 2006р. Друк здійснено за рахунок коштів видавництва. Продаж дозволено Р е ц е н з е н т и: С. Д. Литовченко, доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків ХНУ ім. В. Н. Каразіна Т. В. Ніколаєва, учитель-методист Харківської загальноосвітньої школи № 119

Д93

Д’ячков С. В. Історія стародавнього світу. Давня історія українських земель. 6 клас: Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів / С. В. Д’ячков, О. П. Мартем’янов. — Х.: Вид-во «Ранок», 2006. — 336 с. ISBN 966-672-187-2.

Підручник містить обов’язковий обсяг навчального матеріалу, усі необхідні теоретичні відомості й поняття. Методичний апарат відповідає сучасним вимогам викладання історії. Підручник призначений для учнів 6 класів загальноосвітніх шкіл та вчителів. УДК [94(100)«.../05»](075.3) ББК 63.3(0)2/63.3(0)32+63.3(2)(4Укр.)я721

ISBN 966-672-187-2

§ 1. Відлуння історії 1. Вступ. У п’ятому класі ви познайомилися з розповідями про історію України і вже знаєте, що історія — це наука про розвиток людського життя і суспільства в минулому. Наука, що вивчає минуле всього людства, називається всесвітньою історією.

Учених, які вивчають історію, називають істориками. Вони розділили всесвітню історію на чотири великі періоди: стародавній світ, середні віки, новий та новітній час. Цього року ви познайомитесь з історією стародавнього світу — найтривалішим періодом історичного розвитку, який охоплює величезний проміжок часу — від появи на Землі перших людей 2 млн років тому до загибелі найдавніших держав, яка сталася лише 1500 років тому. Півтора тисячоліття для історії людства — це дуже мало, адже якщо від загального часу існування людини «відняти» історію стародавнього світу, залишиться менше 1/1000 частини! Усім зрозуміло, що знання історії свого народу допомагає в житті. Але навіщо людині знати далеке минуле чужих країн і народів? Давні римляни казали: «Історія — наставниця життя». Чого, наприклад, може навчити нас історія народу, який існував кілька тисячоліть тому? Нерідко людям здається, що від давніх часів залишилися тільки сказання і легенди. Але це не так. Давні народи залишили нам безцінну спадщину. За час свого існування вони пройшли складний шлях, здійснили відкриття, без яких сучасне життя було б неможливим. У сиву давнину перші люди з’явилися й на території нашої країни. Українські землі були батьківщиною для відважних мисливців, що полювали на мамонтів, суворих скотарів й працьовитих хліборобів.

Рис. 1. Давньогрецький надгробок

Рис. 2. На розкопках поселення прадавніх людей (Південна Англія)

стародавній світ

середні віки н. е.

V ст.

новий та новітній час ХV ст.

Давні жителі теренів сучасної України будували прекрасні міста, створювали держави й розвивали свою культуру. Давня історія України — складова частина всесвітньої історії.

Яким же чином історики вивчають життя давніх народів і дер жав? У цьому їм допомагають історичні джерела — різноманітні свідчення, або «сліди» життя людей минулого. Для вивчення історії стародавнього світу найважливішими є речові та писемні джерела. 2. Історія, «озброєна» лопатою. Чи знаємо ми, що сховано під землею? Далеко не завжди. Іноді, на глибині всього декількох метрів від поверхні можна знайти житло первісної людини чи могилу колись усевладного царя, руїни давнього міста чи залишки загубленої бібліотеки. …Блискавично й нестримно жорстокий ворог увірвався в місто. Загарбники безжалісно розграбували й спалили будинки, засипали колодязі, зруйнували оборонні стіни. Мешканців убили або взяли в полон, а ті, хто уник цієї долі, назавжди залишили місце трагедії. Місто спорожніло. Вітер роками заносив його пилом і піском, колись людні площі й вулиці позаростали травою й деревами. Люди забули про місто… Але одного разу сюди прийшли вчені-археологи й почали розкопки. Поступово, шар за шаром вони звільнили залишки міста від землі, пилу й каміння. Археологія — це наука, яка вивчає історію за речовими джерелами. Рис. 3. Моря й океани приховують безліч таємниць. Рівень Світового океану неодноразово змінювався. Тому багато стародавніх міст чи їх частини опинились під водою. Сучасний рівень розвитку техніки дозволяє проводити підводні дослідження стародавніх пам’яток. Тонка металева «сітка» точно фіксує всі знахідки на дні моря

У роботі археолога не буває дрібниць. Для нього важливе все, що знайдене під час розкопок: мідна монета чи прикраса, посудина для води чи гачок для лову риби, бойова сокира чи бронзове дзеркало, вулична бруківка чи закон країни, викарбуваний на кам’яній плиті. Щороку археологічні розкопки заповнюють «білі» сторінки історії стародавнього світу. 3. Знаки, які «заговорили». Чи може сучасна людина постійно пам’ятати всю потрібну їй інформацію? Звичайно, ні. Тому майже кожен із вас користується записником, довідником або комп’ютером, куди занотовує потрібну йому інформацію. Коли ж люди навчилися зберігати для себе й нащадків необхідні знання у вигляді знаків? Виявляється, писемність виникла більше як 5 тисяч років тому. Люди писали на каменях і скелях, глиняних і дерев’яних табличках, шкурах тварин і навіть на панцирах черепах. Звичний нам папір був уперше виготовлений у Китаї 2 тисячі років тому. Багато давніх письмен збереглися до наших днів.

Рис. 4. Лицевий та зворотній боки срібної монети з Херсонесу Таврійського

Писемні джерела містять важливі відомості з історії стародавнього світу.

Але як прочитати давні письмена, коли зникли народи, які їх використовували? Іноді зрозуміти зниклу мову допомагають її існуючі «родичі». Так, італійська мова походить від давньої латини. Але таких «помічників» небагато. Учені десятиліттями працюють із записами, намагаючись розкрити значення кожного знака. Їм вдалося розшифрувати писемність більшості давніх народів. Але деякі з них так і залишаються таємницею. Так, нерозгаданою залишається писемність давніх жителів острова Крит. Можливо, саме ви зможете її прочитати…

Рис. 5. Давньогрецький напис з Ольвії

В історії є ще один помічник — наука етнографія. Вона вивчає культуру, звичаї та побут народів нашої планети. У найвіддаленіших куточках землі — високо в горах, у густих заростях джунглів, на віддалених островах — ще залишилися племена, які живуть первісним життям. Спостерігаючи за ними, учені дізнаються, як жили наші далекі предки.

Рис. 6. Мисливець австралійського племені з луком

Рис. 7. Полювання ескімосів на морського звіра

4. Давні цивілізації. Чи схожі люди один на одного? І так, і ні. Усі люди народжуються, живуть і вмирають. Ми всі належимо до одного біологічного виду, маємо однакову будову тіла. Але в той же час кожна людина неповторна. Ми маємо різний колір шкіри, очей, волосся, різні характери й звички тощо. Народи стародавнього світу мають в історії свого розвитку багато спільного. Однак кожен народ мав свою мову, власну писемність, по-своєму будував міста, приймав закони, розвивав мистецтво, накопичував наукові знання. У кожного з них складалися свої звичаї, традиції, віра в богів. Усе це часто заміняють одним словом — цивілізація. Давні цивілізації загинули, але на їхньому підґрунті виникли й розвиваються цивілізації сучасного світу. Про історію розвитку найдавніших цивілізацій, які існували й на території нашої країни також, ви довідаєтесь із цієї книги.

Запитання й завдання 1. Придумайте назву до першого пункту параграфа. Поясніть, чому ви його так назвали. 2. Що вивчають всесвітня історія та історія стародавнього світу? 3. Що і як вивчає наука археологія? Чому археологію іноді називають «історією, озброєною лопатою»? 4. Розкажіть про писемні історичні джерела. 5*. Чи можна вважати Україну давньою країною? Свою думку обґрунтуйте. 6. Поясніть словосполучення давня цивілізація.

Частина I Життя прадавніх людей Отже, історія людства почалася більш як 2 мільйони років тому, коли на Землі з’явилися перші люди. У той час не було міст і сіл, писемності та законів, наук і мистецтва — не було цивілізації. Перші люди зовні нагадували тварин. Та вони й насправді були частиною тваринного світу, жили за його законами. Знадобилося майже 2 мільйони років, щоб люди набули сучасного вигляду. Цей величезний період в історії називається первісним часом, а люди, що жили в ті далекі часи,— первісними.

І сьогодні тривають суперечки про те, як з’явилася людина та виникло людське суспільство. Одні твердо вірять, що людина не могла з’явитися без утручання Бога, і для них найвагомішим доказом є слова Біблії. Інші переконані, що людське суспільство виникло завдяки втручанню інопланетних цивілізацій і прибульців із космосу. Ми розповімо про те, як цю проблему розглядають більшість сучасних учених.

Розділ 1. ПЕРВІСНІ збирачі та мисливці «Сліди» існування прадавніх людей виявлені в різних куточках нашої планети. Однак останки найдавніших людей знайдені в Африці й це не випадково. Річ у тім, що мільйони років тому на Землі почалося тривале похолодання — льодовиковий період. Навіть в Африці густих теплих джунглів стало менше. Тварини, які не змогли пристосуватися до нових умов, вимерли. А ті, що вижили, заселили рівнини з високою густою травою й колючим чагарником, що замінили джунглі. Серед них були австралопітеки («південні мавпи») — наші далекі предки. Нові умови змусили їх поступово випрямитися й пересуватися на двох ногах. Так з’явилися перші люди.

Тіло перших людей було вкрите густою шерстю. У них були могутні щелепи, великі зуби, низький і спадистий лоб. Мозок перших людей був більше, ніж у мавпи, але значно менший, ніж у сучасних людей. Перші люди збирали дикі рослини й полювали на дрібних тварин, точнісінько як мавпи. Чому ж їх називають людьми? Виявляється, перші люди навчилися виготовляти знаряддя праці з каменю, дерева й кістки. Але знадобилися ще сотні тисяч років, щоб вони поступово перетворилися на «справжніх людей». Про те, як це відбувалося, ви довідаєтеся з подальших розповідей.

Перші люди

Неандерталь Альтамір Кро-Маньон

Пекін

Заселення кроманьйонцями Америки, Австралії, Океанії

Шанідар

Вірогідна прабатьківщина людини

Олдувай

о. Ява

Стоянки первісних людей: — «людина вміла» — «людина прямоходяча» — неандерталець — кроманьйонець

Поява «людини прямоходячої» 2 млн Поява «людини вмілої»

1,5 млн

Початок використання вогню 1 млн

800

«Людина прямоходяча» освоює територію україни

Останній льодовиковий період 200

Перші неандертальці

100—15

тис. років тому 45 «Людина розумна»

Основні етапи становлення людини

Австралопітек

«Людина вміла»

«Людина прямоходяча»

Неандерталець

«Людина розумна»

§ 2. Перші люди 1. Людське стадо. Повноводна річка тече широкою рівниною, на якій пасуться стада тварин. У густій траві, очікуючи на поживу, затаїлися хижаки. Зненацька серед прибережних дерев і кущів з’являються два десятки дивних істот, укритих шерстю. У них великі обличчя з могутніми щелепами, широкі приплющені носи, вузьке чоло нависає над очима. Пересуваються істоти на двох ногах, тримаючи в руках, що звисають до колін, камені й палки. Це — стадо прадавніх людей. Людське стадо — об’єднання перших людей. Рис. 1. Людське стадо

Чоловіки, жінки й діти повільно наближаються до берега, уважно оглядаючи все навколо. Ніщо не сховається від їхніх очей. Плоди дерев, ягоди, гриби, жаби, хробаки, равлики, пташині яйця — усе це негайно стає їхньою їжею. От чоловік, затиснувши в руках гострий камінь, розколов великий горіх. А ось жінки руками і палками розрили землю та знайшли їстівні бульби й корені. Діти можуть зібрати дуже мало, але дорослі діляться з ними своєю їжею. Рис. 2. «Людина вміла»

Рис. 3. Рубило

Збиральництво — основне заняття перших людей.

Очолює стадо вожак — найдужчий і найдосвідченіший чоловік. Раптом він зупинився, прислухався і видав різкий звук, що нагадує лемент мавп. Люди відразу ж оточили його щільним кільцем. Через мить стало зрозуміло: на галявину вийшов шаблезубий тигр. Його довгі вигнуті ікла не вміщувалися в пащі. Цей звір міг впоратися навіть із могутнім носорогом. Обійняті жахом, люди зустріли хижака гучним криком та почали кидати в нього камені й палки. Не очікуючи на таку рішучу відсіч, хижак відступив. Його полювання ви явилося невдалим. Але так було не завжди. Перші люди часто ставали легкою поживою хижаків. На людину, яка відбилася від стада, чекала неминуча загибель. Люди вмирали від хвороб і голоду, гинули під час повеней і лісових пожеж, не доживаючи й до 30 років. Зріст перших людей рідко перевищував 1,5 метра. Вижити прадавні люди могли, тільки об’єднавшись у людське стадо. Але якщо в стаді з’являвся ще один сильний та успішний ватажок, він міг піти зі стада разом із декількома товаришами. Так виникали нові стада прадавніх людей, що заселяли інші землі. 2. «Людина вміла». Проводячи розкопки в Східній Африці, археологи віднайшли безліч розтрощених кісток диких коней. Поруч лежали загострені камені, якими перші люди розбирали туші тварин. Археологам удалося

Рис. 4. Долина Олдувай (Східна Африка, Танзанія) — одне з найдавніших місць проживання перших людей. Реконструкція

відшукати сліди житла, складеного з довгих палок, каменів, гілок і трави. На цьому місці перші люди жили, поки не з’їли коней. Місце, де тривалий час жили прадавні люди, називають первісною стоянкою.

Що ж тут сталося майже 2 мільйони років тому? Уявімо собі таку картину: кілька диких коней, рятуючись від хижака, зірвалися з крутого обриву й розбилися. Тут їх знайшло стадо прадавніх людей. Тварин, які були ще живі, добили камінням. Потім стадо розділилося на дві частини. Одні люди стерегли поживу, відганяючи гієн, вовків і шакалів. Інші йшли до річки, щоб вибрати потрібні камені. Знайшовши їх, люди бралися до роботи. Щоб загострити камінь, треба десятки разів дуже сильно й точно вдарити по ньому іншим каменем. Мавпа не впоралася б із цим завданням, а перша людина вже навчилася виготовляти примітивні знаряддя праці, тому її й назвали «людина вміла». «Людина вміла» — наш далекий предок.

Згодом первісні люди навчилися виготовляти рубила. Це були гострі камені, які ставали у пригоді в різноманітних випадках. За допомогою рубила можна було розрити нору тварини, викопати солодкі корені, перерубати гілку, розбити кістки вбитого звіра. Точний і сильний удар рубилом збивав із ніг оленя чи антилопу. До того ж, потрібний для виготовлення рубила камінь можна було досить швидко знайти. Тому камінь став головним матеріалом для виготовлення знарядь праці. Час існування первісних людей учені називають палеолітом (давньокам’яним віком), тому що основні знаряддя праці тоді виготовлялися з каменю.

3. «Людина прямоходяча». Клімат і рельєф нашої планети змінювалися не раз. З’являлися нові гори, моря, річки. Багато тварин і рослин, що існували в давні часи, вимерли. Чому ж вижили прадавні люди? Вони змогли пристосуватися до нових умов

Рис. 5. Полювання на диких коней

життя. Люди стали вищими на зріст і сильнішими фізично, навчилися упевнено пересуватися на двох ногах. Приблизно 1,5 мільйона років тому з’явилася «людина прямоходяча», стоянки якої знайдені в Африці, Європі та Азії. Іноді таку людину називають пітекантропом — мавполюдиною. У неї трохи збільшився об’єм мозку — людина стала розумнішою. Вона почала використовувати примітивну мову. «Людина прямоходяча» — те саме, що пітекантроп.

Рис. 6. «Людина прямоходяча». Уперше викопні рештки «людини прямоходячої» були знайдені на о. Ява (Індонезія). Людям цього виду належить заслуга освоєння величезних територій Євразії

Чим же займалася «людина прямоходяча»? На стоянках людей цього виду археологи знайшли скупчення кісток різних тварин. Отже, «людина прямоходяча» успішно полювала. Ще вона навчилася виготовляти нові знаряддя праці, використовуючи не тільки камінь, але й кістку. Кам’яними ножами перерізали м’ясо, шкребками очищали шкури, різцями перерізали сухожилля, кістки, дерево. Зі шкур тварин робили одяг, ними накривали житла. Мисливство — головне заняття «людини прямоходячої».

Рятуючись від холодів і негоди, «людина прямоходяча» почала селитися в печерах. У печері Чжоукоудянь (поблизу Пекіна, Китай) археологи знайшли багатометровий шар попелу. Що ж могло так довго горіти в печері? Звичайно, багаття! Звідки з’явився у людей вогонь, адже вони, як і тварини, боялися пожеж, викликаних виверженнями вулканів чи ударами блискавок? Люди перебороли свій

страх і зрозуміли, що вогонь може стати їм у пригоді, якщо навчитися підтримувати його, зберігаючи на одному місці. Що ж змінилося в житті прадавніх людей із появою вогню? У печерах прадавніх людей стало тепліше й безпечніше, адже навіть найгрізніші хижаки боялися вогню. Приготовлена на вогні їжа була смачнішою й більш поживною. Обпалена вогнем гостра палка ставала твердішою і могла вразити звіра з товстою шкурою. Вогонь став надійним помічником і захисником прадавніх людей. Оволодіння вогнем зробило «людину прямоходячу» сильнішою за тварин.

Рис. 7. Обробка дерева кам’яним різцем. Сучасний експеримент

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чим перші люди відрізнялися від людиноподібних мавп? 2. Яке заняття прадавніх людей називають «збиральництвом»? 3. Розкажіть про людське стадо. 4. Чому первісні часи називають «кам’яним віком»? 5. Чим «людина прямоходяча» відрізнялася від «людини вмілої»? 6*. За первісних часів вимерло багато великих і сильних тварин. Чому вижили слабкі прадавні люди?

§ 3. Родові общини «людини розумної» 1. Неандерталець. Ще в середині XIX століття в долині Неандерталь (Німеччина) були виявлені останки людини, кістки якої нагадували скелет сучасної людини. Згодом останки цього ж виду людей, що з’явилися майже 200 тисяч років тому, були знайдені в багатьох країнах. Цей тип людей дістав назву «неандертальці». Об’єм мозку неандертальця був значно більший, ніж у пітекантропа або «людини вмілої». Неандертальці були досить високими (1,7 м), широкоплечими, кремезними, мали надзвичайну фізичну силу. Для виготовлення знарядь праці, полювання та рибальства вони використовували різні породи каменю, дерев та кістки. Навіть найдужчі хижаки не могли подолати таких людей.

Рис. 1. Неандерталець

В умовах суворого холодного клімату неандертальці стали хазяями темних печер, навчилися добувати вогонь і будувати теплі житла. Зі шкур зайців, вовків і лисиць вони за допомогою кістяних голок і сухожиль тварин шили грубі штани, сорочки й плащі. Неандертальці — попередники сучасної людини.

Неандертальці першими почали ховати померлих. Найвідомішими стали поховання в печері Шанідар (Ірак), яку неандертальці використовували дуже довго — понад 60 тисяч років. Серед великої кількості могил, зроблених у різний час, учених вразило одне поховання. Після смерті тіло чоловіка було покладено в позу сплячої людини й усипано квітами. Такі знахідки свідчать про високий рівень свідомості неандертальців. Більшість учених вважають, що неандертальці стали попередниками й родичами «людини розумної». Рис. 2. Способи добування вогню: тертя (африканські мисливці) й висікання іскри (сучасний експеримент)

2. «Людина розумна». Приблизно 45 тисяч років тому з’явилася «людина розумна». Чому її так називають? Дослідження скелетів показало, що в неї були сильні, вмілі руки й розвинена мускулатура. Об’єм мозку «людини розумної» і неандертальця був майже однаковим. Однак у «людини розумної» була краще розвинена та частина мозку, у якій відбуваються основні розумові процеси. Іншими словами, «людина розумна» була «розумніша» за неандертальця. Не дивно, що й мова її з часом ставала більш розвиненою. «Людина розумна» — це людина сучасного вигляду, із розвиненою мовою.

Рис. 3. Поховання людини неандертальської

Становлення «людини розумної» збіглося в часі із черговим льодовиковим періодом (100— 15 тисяч років тому). Як і неандерталець, «людина розумна» зуміла пристосуватися до нових умов життя. Вона будувала міцні житла, шила теплий одяг. Тепер люди могли заселити й освоїти найвіддаленіші куточки нашої планети. Уперше скелети «людини розумної» були знайдені в печері Кро-Маньйон (Франція), тому «людей розумних» ще називають кроманьйонцями.

«Людина розумна» — те саме, що кроманьйонець.

Нові місця люди освоювали за допомогою складних знарядь, що виготовлялися з каменю, дерева, кістки й рогу. Якщо гострий і тонкий кремінний наконечник з’єднати з тонким і довгим дерев’яним руків’ям — виходив спис. Якщо важке кам’яне рубило прив’язати тонкими шкіряними ремінцями до короткого дерев’яного руків’я та закріпити це з’єднання смолою — виходила сокира. А якщо зроблений із кістки наконечник прив’язати до легкого дер жака — виходив гарпун, який використовували для полювання на велику рибу та морських тварин. Розкопки стоянок «людини розумної» доводять, що люди вміли виготовляти більше як 90 видів таких складних знарядь! 3. «Людина розумна» на полюванні. Головними заняттями «людей розумних» були мисливство, рибальство та збиральництво. Полювали переважно на стадних тварин: коней, биків, бізонів, оленів, мамонтів. Людина не могла просто наздогнати й убити таких швидких і сильних істот. Мисливці уважно вивчали звички й поводження тварин, адже від цього залежав результат полювання. У тих місцях, де великі тварини з’явля лися часто, люди влаштовували глибокі ямипастки, на дно яких іноді вкопували загострений кіл. Яму маскували гіллям, травою, листям або снігом і терпляче чекали на здобич. Звіра, який потрапив у пастку, добивали каменями й гострими списами. Найбільший успіх забезпечувало загінне полювання. Мисливці влаштовували облаву: криком, шумом, а іноді й вогнем зганяли тварин до крутих обривів, глибоких ярів і грузьких боліт. У визначеному місці на переляканих тварин могла чекати засідка з найдужчих мисливців. Люди успішно полювали навіть на мамонтів. Так, тільки на одній з відомих стоянок «людини розумної» було знайдено останки понад 900 мамонтів!

Рис. 4. Знаряддя праці «людини розумної»

Рис. 5. Полювання на бізона

Полювання на великих і сильних тварин — небезпечне й складне заняття. Для нього потрібний постійний, добре організований колектив. Так виникає нова форма об’єднання людей.

Рис. 6. Жінка, що збирає мед диких бджіл. Наскальне зображення (Іспанія)

Рис. 7. Багато родових общин «людини розумної» продовжували жити в печерах та гротах

4. Родова община. «Люди розумні» поєднувалися за родовою ознакою. Таке згуртоване об’єднання родичів називають родовою общиною. Як же було організоване життя в родовій общині? Уявімо собі житло «людей розумних», розташоване на узліссі. Довгі жердини й кістки тварин міцно зв’язані між собою шкіряними ременями й у кілька шарів укриті шкурами. Чоловіки, спритно орудуючи ножами й різцями, обробляють тушу великого оленя, що потрапив уночі в пастку. Старі виготовляють зброю, адже скоро всі чоловіки роду вирушать на велике полювання. У кожного мисливця має бути два-три списи, кам’яний ніж і міцна, важка дубина. Жінки й діти пішли збирати ягоди, гриби, коріння. Ті, хто залишився, плетуть кошики, кістяними голками зшивають шкури для одягу й житла, доглядають маленьких дітей. Ось підлітки беруть гарпуни і йдуть до річки ловити рибу.

Усіма керує старійшина — найшанованіший і найдосвідченіший мисливець. Зараз він уважно слухає повідомлення розвідників про те, що велика череда бізонів пасеться поруч із крутим, зарослим колючим чагарником яром… Увечері родичі збираються біля вогню. Усім старійшина виділяє необхідну частку їжі, тому кожний член родової общини зацікавлений, щоб його праця була корисною. Усе, що вдавалося добути, розподілялося між усіма. Найстрашнішим покаранням було вигнання з общини, адже це означало неминучу загибель: одна людина не в змозі вистояти перед безліччю небезпек. Родова община — об’єднання кровних родичів, які вели спільне господарство.

Житло, знаряддя праці, шкури, плоди — усе майно роду спільне. Життя родової общини керується принципом «один за всіх і всі за одного». Кожний готовий прийти на допомогу родичеві й знає, що його теж не кинуть напризволяще. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. За допомогою карти на с. 8 з’ясуйте, у яких частинах світу були знайдені останки неандертальців. 2. Які нові знаряддя праці згадуються в пункті 1 параграфа? Чим вони відрізняються від знарядь праці «людини прямоходячої»? 3. Які способи полювання на великих тварин застосовували кроманьйонці? 4*. Поясніть, чому стадо «людей вмілих» не змогло б організувати полювання на мамонта. 5. Чому об’єднання «людей розумних» дістало назву «родова община»? Чому «родова»? Чому «община»? 6. Розкажіть про організацію життя родової общини. Якби ви були членом родової общини, яку б роботу виконували?

§ 4. Зародження мистецтва та релігійних вірувань 1. Прадавні художники. У 1879 році на півночі Іспанії в печері Альтаміра були виявлені малюнки давніх людей. Учені поставилися до цього відкриття з недовірою: вони вважали, що давні люди не вміли малювати. Однак археологи знаходили все нові й нові підтвердження існування печерного живопису. Іноді зображення тварин були висічені на скелях. Виявилося, що кроманьйонці були чудовими художниками. Що ж вони малювали? Кроманьйонці малювали тварин, яких бачили майже щодня. Це зображення оленів, коней, бізонів, мамонтів і печерних ведмедів. Давні художники на диво точно змогли передати рухи тварин, їхню красу й силу. Із появою «людини розумної» зароджується мистецтво.

Рис. 1. Бізон. Малюнок у печері Альтаміра

Рис. 2. Прадавній «скульптор» за роботою

Давні художники не тільки малювали людей і тварин. На стоянках «людини розумної» археологи знаходять також кам’яні та глиняні фігурки. Зброю, житло, знаряддя праці людина прикрашала майстерним різьбленням. Учені впевнені, що в кроманьйонців було добре розвинене почуття прекрасного. На стінах печер і скелях збереглися малюнки тяжко поранених списами тварин. Деякі картини давні художники виконували у віддалених куточках печер, подалі від чужого ока. Іноді на малюнках, великих кам’яних або глиняних фігурах ведмедів, левів, бізонів знаходять сліди від ударів списами й сокирами. Навіщо прадавні люди били зброєю зображення звіра? 2. «Звіре, дай себе вбити!» Життя «людини розумної» залежало від удалого полювання. Сліди звірів давні мисливці «читали» так само добре, як ми читаємо книгу. Збирачі знали особливості багатьох рослин і грибів, адже їх використовували не тільки в їжу, але й для приготування ліків і отрут. І все-таки кроманьйонці часто голодували. Люди шукали відповіді на важливі для себе запитання: «Чому іноді полювання закінчується вдало, а іноді багато днів не вдається вбити жодної тварини? Чому розлилася річка, і звірі загинули або пішли до інших місць? Чому з великої гори з гуркотом викидається вогонь і підпалює ліс, де було багато їжі?». Людина прагнула панувати над природою й наполегливо шукала способи здійснення цього бажання. А що як намалювати на стіні печери ураженого зброєю звіра? Раптом це допоможе на полюванні? А якщо намалювати бізонів у глибині печери, може вони ніколи не підуть із цих місць? Можливо, якщо люди зачарують здобич, полювання буде вдалим? От чому на стінах печер археологи знаходять дивні зображення чи то людей, чи то тварин. На них надягнуті шкури та звірині маски, їхні голови прикрашені рогами.

Це чаклуни. Вони виконують особливі магічні дії, якими «зачаровують» звіра та вселяють мисливцям віру в успіх. Чаклунство збереглося до наших днів. Так, наприклад, мисливці одного африканського племені перед полюванням виконують танець, де одні зображують антилоп, що тікають, а інші — мисливців. «Антилопи» відчайдушно відбиваються від мисливців, але зрештою «гинуть» під ударами списів. Мисливці вважали, що тільки при «правильному» виконанні танцю полювання буде вдалим.

Рис. 3. Намисто зі скам’я нілих черепашок і зубів песця

Чаклунство — це магічні обряди, що мають забезпечити успіх якої-небудь справи.

Давні мисливці й збирачі вважали себе частиною природи. Вони вірили, що звір, рослина чи предмет — їхній далекий предок, тотем. Слово «ототем» у перекладі з індіанської мови означає «його рід». Багато родових общин вважали себе нащадками якогось тотема й називали себе його ім’ям. Наприклад, рід Чорної Черепахи, рід Самотнього Вовка тощо. Під час розкопок прадавніх стоянок були знайдені окремі поховання кісток і черепів бізонів, лосів, ведмедів, вовків. Це могили тотемів. Одного разу дослідники знайшли два черепи печерних левів, які давні мисливці встановили біля входу в печеру. Так тотем охороняв житло людей. 3. Дорога до «країни мертвих». У могилах давніх людей археологи знаходять списи, гарпуни, сокири, намиста й браслети з бивнів мамонта, іграшки та інші предмети. Навіщо ці речі були залишені в могилі? Від голоду й болю людина занедужувала, непритомніла, марила. Їй могли снитися дивні сни. Як «людина розумна» пояснювала ці явища? Вона вірила, ніби в усьому, що її оточує, живуть надприродні істоти — духи. Кожна людина жива доти, доки в ній живе душа. Коли людина спить, її душа залишає тіло й зустрічається з іншими душами. Тому

Рис. 4. Чаклун, що зображує оленя. Рисунок із печери Ле-Труа-Фрер (Франція)

Рис. 5. Обрядовий шолом-маска північно американських індіанців

Рис. 6. Поховання кроманьйонця

перекладати сплячу людину на інше місце небезпечно, оскільки душа може не знайти свого тіла? А якщо це станеться, людина помре. Але не помре її душа, яка вирушить у далеку й прекрасну «країну мертвих». Шлях до цієї країни далекий і важкий, тому в дорогу збирають усе необхідне. Для цього в могилах разом із померлими залишали знаряддя праці, одяг, прикраси, їжу. Якщо душа не знайде дорогу до «країни мертвих», вона повернеться й буде турбувати живих людей. Щоб цього не сталося, покійників ховали подалі від жител і засипали землею. Із цих уявлень «людини розумної» поступово складається первісна релігія. Первісна релігія — віра людей у чаклунство, тотеми, існування душі, життя після смерті. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому первісне мистецтво часто називають «печерним»? 2. Що і з якою метою зображували давні художники? 3. Чому вчені не знайшли малюнків «людини прямоходячої»? Чи могли з’явитися такі малюнки? 4. Чому в «людини розумної» виникла віра в надприродні сили, а в «людини прямоходячої» релігійних вірувань не було? 5. Поясніть терміни чаклун, тотем, душа. 6*. Іноді спортивні команди носять дивні, на перший погляд, назви: «Чорні соколи», «Червоні бики», «Могутні буйволи». Сліди яких первісних вірувань збереглися в цих назвах?

У печері Maу-Maу

У заростях густого чагарника, зарившись у мох і суху траву, лежав тринадцятирічний хлопчик. Уже кілька днів він спостерігав за мешканцями печери. Його звали Гур, він був із роду Білого Лося. Утім, ніякого роду вже не було… Одного разу вночі люди його роду прокинулися від страшного гуркоту, який швидко наростав. Із високих гір на місце їхньої стоянки обрушилися потоки бруду й каміння. Після швидкого танення снігів вода переповнила гірське озеро й ринула в долину. Міцні житла, укріплені великим камінням і складені з бивнів і лопаток мамонтів і носорогів, були зметені грязьовим потоком разом із мешканцями. Живим залишився тільки Гур. Багато днів і ночей хлопчик біг із проклятої долини. І от він тут… Іноді в сутінках він потай пробирався до великої сміттєвої ями, розташованої неподалік печери, де можна було знайти залишки їжі. Гур був здивований великою кількістю кісток бізонів, оленів, кабанів, вовків і зайців та відсутністю кісток ведмедя. Йому подобалося м’ясо ведмедя, а ведмежим жиром старий Вом лікував багато хвороб. У ямі було багато шкаралупи горіхів, черепашок, шишок, пожованої кори, риб’ячих кісток, шматочків шкур і уламків кременя різної форми. Учора жителі печери кістяними лопатами й дубовими колами вирили неглибоку яму, дно якої встелили товстим шаром свіжої трави. Потім туди опустили тіло людини, уклавши її на правий бік. Зверху небіжчика посипали червоним порошком — вохрою*. Поруч із померлим поклали спис, кістяну голку, кремінний шкребок і великий шматок смаженого м’яса. Тіло укрили оленячою шкурою, а яму засипали землею та завалили камінням. Після цього чоловіки повернулися до печери, а жінки й діти, прихопивши плетені кошики й мішки, вирушили до лісу. Увечері вони повернулися з горіхами, соковитими плодами та смачними корінцями. Гур відчув гостре почуття голоду, у нього запаморочилася голова, і, знесилений, він заснув. У цю ніч до нього знову приходили душі родичів. Хлопчик бачив велетня Кха, мудрого Вома, добру й ніжну Бун. Вони кликали його із собою. Але гордий Гур не хотів відпускати свою душу. Він вирішив вийти до чужих людей… * Вохра — червона глина; у давнину вважалася символом тепла, життя й крові.

Гур спостерігає за мешканцями печери.

Гур пробрався до великої сміттєвої ями.

Жителі печери ховають товариша.

На стоянку обрушилися потоки бруду й каміння.

У сухій і чистій печері горів вогонь.

Стіни й стеля печери були покриті дивними зображеннями звірів.

Високий і сильний мисливець Ку-Мау дав Гуру легкий дротик. Тепер він один із Мау-Мау.

Вхід до печери прикривала велика стара шкура мамонта. Там горів вогонь та відчувалось тепло й сухість. Коли очі звикли до півмороку, хлопчик помітив уздовж стін печери купи листя, сухої трави й моху, накриті шкурами тварин. Поруч були акуратно складені списи й дротики. Трохи далі лежали великі дерев’яні дрюки з насадженими на них іклами тварин, кам’яні сокири з дерев’яним руків’ям, кістяні кинджали із загострених рогів оленів і биків. Але де ж люди? Нарешті в далекому кутку печери Гур знайшов вузький звивистий хід і, не роздумуючи, рушив ним назустріч своїй долі. Він увійшов у величезний підземний зал, освітлений смолоскипами. Стіни й стеля печери були покриті дивними зображеннями звірів. Затаївши подих, Гур очікував, що от-от величні зубри, дикі коні з гривами, що розвіваються, красені-олені й волохаті мамонти зійдуть із кам’яних стін. У відблисках світла здавалося, що звірі рухалися, бігли, стрибали, падали, перепливали річки. У центрі печери стояв виліплений із глини великий ведмідь, що піднявся на задні лапи. Біля його ніг сиділа дивна людина, на голові якої красувалися оленячі роги, а тіло було розфарбоване червоними й білими візерунками. Людина гуркотіла кістяними тріскачками й вигукувала: «May-May!». Цей вигук повторювали всі чоловіки, озброєні списами й дротиками. Пританцьовуючи, вони водили лиховісний танок навколо фігури ведмедя. По черзі мисливці виходили з кола й кидали списи в зображення звірів. Усякий точний кидок супроводжувався радісними вигуками людей: «May-May!». Спочатку ніхто не звернув уваги на прибульця. Але раптом високий і сильний мисливець, якого називали Ку-Мау, підійшов до Гура. Плечі мисливця прикрашало хитромудре татуювання, а на грудях красувалося намисто з левиних і вовчих зубів. Він узяв хлопчика за руку, вручив йому легкий дротик і ввів у кільце танцюючих мисливців. Гур зрозумів, що тепер він — один із May-May… Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Доведіть, що в розповіді мова йде про «людину розумну», а не про «людину прямоходячу». 2. Розкажіть про заняття людей роду May-May. 3. Чи можемо ми назвати людей роду May-May родовою общиною? Свою точку зору обґрунтуйте прикладами. 4. Які типи житла давньої людини згадуються в розповіді? Опишіть їх. 5*. Чому в сміттєвій ямі Гур не знайшов кісток печерних ведмедів? 6. На прикладі життя родів Білого Лося і May-May розкажіть про релігійні вірування давніх людей.

Розділ 2. ПЕРВІСНІ хлібороби й скотарі Родові общини «людей розумних» зуміли пережити суворі часи останнього льодовикового періоду. Збиральництво, мисливство та рибальство забезпечували общини тільки необхідним мінімумом продуктів для виживання. Люди вели привласнююче господарство, оскільки користувалися продуктами, створеними природою. Значне потеплення призвело до серйозних змін не тільки в природі, але й в організації життя людського суспільства. Приблизно 10 тисяч років тому в Передній Азії та Єгипті виникло землеробство, люди навчилися вирощувати пшеницю, ячмінь,

горох. Трохи пізніше до культурного вирощування рослин прилучилися Китай (просо, рис, соя) і Центральна Америка (кукурудза, квасоля, гарбузи). У цей же час почали приручати й розводити тварин — так виникло скотарство. Поряд із кам’яними знаряддями праці використовувалися перші предмети, виготовлені з металу. У багатьох регіонах світу епоха бронзи завершує історію первісного суспільства. Землеробство й скотарство — відтворюючі типи господарства.

Перші землероби й скотарі

— «Родючий півмісяць», найдавніший район виникнення землеробства та скотарства — Напрямки розповсюдження виробляючого господарс-

Чатал Хююк Джармо

Єрихон Фаюм

— Протоміста — Давні центри металообробки — Великі релігійні центри, святилища

— Найважливіші центри виникнення землеробства

Виникнення землеробства в західній азії

Початок використання людиною міді

13 Приручення людиною собаки

9,5

Приручення тварин, виникнення скотарства

Початок виплавляння людиною бронзи 6

Поява перших міст

тис. років тому 3,5

Початок виробництва заліза

§ 5. Виникнення землеробства і скотарства

Рис. 1. Полювання на оленів із луком і собакою. Наскальний живопис (Туреччина)

1. Час відкриттів і винаходів. Майже 13 тисяч років тому на Землі почалося потеплення. Льодовик танув і відступав на північ, залишаючи по собі безліч річок і озер. Через водні перешкоди треба було якось переправлятися, і тому людина створила перший транспортний засіб — пліт. Пізніше зі стовбурів великих дерев люди навчилися робити човни. На плотах і човнах вони вирушали освоювати нові землі. Поселення людей з’явилися в Америці та Австралії, на далеких островах Тихого океану. Зміна клімату призвела до загибелі багатьох рослин і тварин. Вимерли мамонти, шерстисті носороги, гігантські олені, печерні ведмеді й леви. На дичину, яка залишилася, треба було полювати по-новому. Створюючи хитромудрі пастки, люди навчилися використовувати силу гнучкого дерева. Так виник лук. Стріла, випущена з нього, уражала тварину на

Рис. 2. У давньому селищі «людини розумної». Які зміни в житті людей порівняно з «родовою общиною» (рис. 7 на с. 16) відбиті на малюнку?

відстані 70—80 кроків. У деяких районах Азії та Америки полювали за допомогою тонкої двометрової трубки — духової рушниці. У ній містилася коротка стріла, кістяний наконечник якої був змащений отрутою. Мисливець із силою видував стрілу, і вона летіла на відстань до 25 кроків. Уражені дрібні тварини гинули миттєво, а великих звірів отрута паралізовувала. У цей період люди навчилися майстерно обробляти різні види каменю. Вони розщеплювали кремінь на невеликі, тонкі, дуже гострі пластинки, які слугували наконечниками списів, стріл, дротиків, лезами ножів і різців. Кремінні пластинки, з’єднані з дерев’яним або кістяним руків’ям, перетворювалися на такі потрібні знаряддя, як пилка або серп. Прадавні вмільці могли свердлити й шліфувати камінь, виготовляючи таким чином кремінні сокири. Час появи нових кам’яних знарядь праці називається неолітом — новокам’яним віком (11—7 тисяч років тому). Неоліт — час рішучих змін у житті людського суспільства.

4) Рис. 3. Знаряддя праці й посуд епохи неоліту. 1) Сокира. 2) Мотика. 3) Серп. 4) Горщик

Давні люди зберігали їжу у плетених кошиках, обмазаних глиною. Одного разу такий кошик випадково опинився біля вогню… Його стінки стали твердими, як камінь. Можна припустити, що саме так люди відкрили спосіб виготовлення глиняного посуду. Незабаром вони почали виготовляти й інші вироби з глини. Отже, зміна клімату й природних умов, поява складних знарядь праці привели до виникнення нових занять у згуртованих родових общинах давніх людей. 2. Від збиральництва до землеробства. У країнах із теплим вологим кліматом росли дикі злаки — пшениця, ячмінь, рис. Жінки зрізали колоски рослин серпами, зробленими з гострих кремінних пластинок. Частина зерен падала на землю й проростала. З одного зернятка виростав новий колосок. Люди спочатку лише збирали злаки, що виросли випадково, а потім почали їх сіяти. Сокирами вони розчищали площі від

Рис. 4. Обробка землі мотикою

Рис. 5. Від колосся до борошна. 1) Жнива. 2) Молотьба. 3) Віяння. 4) Здрібнювання зерен

чагарників та лісу. Так 10 тисяч років тому виникло землеробство. Для того щоб зерно краще росло, його треба кидати в пухку землю. Розпушували землю мотикою — палкою з прив’язаним до неї наконечником із рогу або каменя (рис. 5). Потім у землю закопували зерна. Оскільки головним знаряддям праці в давньому землеробстві була мотика, його назвали мотичним. 10 тисяч років тому виникло мотичне землеробство — вирощування культурних рослин.

Найдавнішим центром землеробства вчені вважають Західну Азію. Згодом воно набуло розвитку й в інших частинах Азії, а також Африці, Америці та Європі. 3. Від мисливства до скотарства. Під час удалого полювання люди забирали до себе дитинчат убитих тварин. Якийсь час їх відгодовували, а потім, коли їжі не вистачало, з’їдали. 12—13 тисяч років тому людина приручила собаку, який допомагав охороняти житло й полювати. Використання навчених собак зробило полювання особливо успішним. Поступово люди приручили кіз, свиней, овець, корів. Це забезпечувало їх м’ясом, молоком, шкурами, вовною незалежно від результатів полювання. Так виникло скотарство. 9,5 тисячі років тому виникло скотарство — розведення свійських тварин.

У районах, непридатних для землеробства, основну увагу люди приділяли скотарству. Але збільшення поголів’я приводило до того, що худоба швидко поїдала рослинність, тому череди доводилося переганяти на нові пасовища (рис. 6). Так поступово виникло кочове скотарство. Плетіння кошиків, мішків, торб, килимків наштовхнуло людей на думку у такий же спосіб виготовляти одяг. Але одяг не можна плести з лозин і грубих волокон, для нього потрібні нитки. Так було винайдене прядіння. Жінки пряли нитки з вовни тварин або волокон льону, а потім з’єднували їх у полотнину — так виникло ткацтво. Вовняну чи лляну тканину виготовляли на примітивному ткацькому верстаті.

Рис. 6. На стоянці скотарів-кочівників

4. Початок обробки металів. Якось давній майстер невдоволено відкинув убік важкий камінь червонястого кольору. Розколоти його не вдалося. Камінь розплющився й змінив форму. Із непотрібного каменя разом з іншим камінням улаштували вогнище. Через якийсь час люди помітили, що дивний «камінь» почав пузиритися й розтікатися. Але коли вогонь залили водою, застиглий «камінь» знову затвердів… Можливо, саме так 7 тисяч років тому люди відкрили новий матеріал для виготовлення знарядь праці — метал. Спочатку людина навчилася обробляти м’який метал — мідь. Її розплавляли й заливали в кам’яні чи глиняні форми тих предметів, які хотіли отримати. Коли метал застигав, форми розбивали. Виходили кинджал, майже готова мідна сокира чи наконечник списа, які треба було лише з’єднати із сокирищем або держаком. М’яка мідь поступалася каменю в гостроті й міцності, але її завжди можна було нагострити, переплавити, перекувати. Услід за мідними з’явилися золоті й срібні вироби. Однак метал ще довго не міг повністю витіснити камінь. Вироби з міді були рідкістю й дуже високо цінувалися. Щоб виготовляти вироби з металу й глини, потрібні не лише спеціальні знання, уміння й пристосування, але й багато часу (рис. 7). Людина мала займатися тільки цим, не відволікаючись на землеробство чи скотарство. Так виникло ремесло — професійне

Рис. 7. Лиття міді. 1) Роздування вогню в деревному вугіллі. 2) Виймання тигля з розплавленим металом. 3) Розливання металу у форми.

виготовлення різних виробів. Першими ремісниками були ковалі й гончарі. Але ремісник також потребував їжі, а хлібороби й скотарі готові були віддати плоди своєї праці за ремісничі вироби. Так виник обмін. Отже, 11—7 тисяч років тому за допомогою нових знарядь праці та матеріалів давні люди навчилися самостійно виробляти продукти, необхідні для життя. Такий спосіб ведення господарства називається відтворюючим. Люди обробляли землю, вирощували культурні рослини й розводили свійських тварин. Ремісники виробляли для хліборобів і скотарів знаряддя праці та зброю. Люди стали менше залежати від примх природи, менше голодували, довше жили. Їхня кількість зросла. Змінився весь порядок життя первісного суспільства. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому в епоху неоліту полювання давніх людей стало більш успішним? 2. Які відкриття й винаходи зробили давні люди після потеплення на Землі? 3*. Люди часто вживають прислів’я: «Що посієш, те й збереш». Чи завжди було справедливим це твердження? 4. Чому вчені називають період 11—7 тисяч років тому новокам’яним віком? 5. Як ви вважаєте, які винаходи й відкриття найвірогідніше були зроблені жінками, а які — чоловіками? Чому так сталося? 6. Чим землеробство і скотарство відрізняється від збиральництва й мисливства? 7. Чому мідні знаряддя праці та зброя так і не витіснили предмети з каменя?

§ 6. На порозі цивілізації 1. Роди об’єднуються в племена. Землеробство й скотарство надійно забезпечували давніх людей їжею, однак нові заняття вимагали об’єднання зусиль багатьох людей. Землероби осушували болота, вирубували ліси. Вони насипали земляні греблі, щоб захистити свої поля й житла від розливів річок. Такі роботи були не під силу одній общині, тому кілька родів об’єднувалися в племена. Плем’я — це об’єднання кількох родових общин, що жили на одній території.

На чолі племені стояла рада старійшин. Вона приймала рішення з найважливіших життєвих питань, розв’язувала суперечки, судила й карала винних. Іноді між племенами починалися

війни. Кожне плем’я прагнуло зберегти за собою кращі землі й пасовища, захопити багату здобич і бранців. Чоловіки племені вибирали військового проводиря — вождя. Зазвичай ним ставав найбільш досвідчений, сильний і хоробрий воїн. Разом із радою старійшин вождь керував життям племені. 2. Від родової общини — до сусід ської. Землероби помітили, що врожай залежить від якості обробітку ґрунту. Насіння набирає більше сили, якщо потрапляє глибше в землю. Згодом мотику замінили важкою колодою з довгим гострим суччям. Її тягли по землі чоловіки. Такий пристрій краще спушував землю й залишав на ній рівні борозни. Так виникло рало. Згодом у нього стали запрягати тяглових тварин: ослів або биків. Управляти ралом і тваринами могли тільки чоловіки. Орне землеробство дозволяло обробляти такі ґрунти, де мотика була безсила. Майже 6 тисяч років тому ковалі навчилися виплавляти бронзу. Цей сплав складається з однієї частини олова та дев’яти частин міді. Бронза міцніша за мідь. Знаряддя праці та зброя з бронзи зробили давніх людей ще сильнішими. Однак тривалий час такі вироби використовувалися тільки в урочистих випадках і зберігалися як скарби.

Рис. 1. Вождь на чолі загону лучників. Наскальний малюнок

Рис. 2. Рало — давній поперед ник плуга

В епоху бронзи (6—4 тис. років тому) поступово закінчується історія первісного суспільства.

Тепер одна велика родина могла самотужки обробити наділ — ділянку землі на общинному полі. Кожна родина вела окреме господарство й розпоряджалася своїм врожаєм і майном. У поселеннях хліборобів ставало все більше жителів. Їх поєднували вже не родинні, але сусідські відносини. Так родову общину поступово змінила сусідська община. Земля, пасовища, ліси

Рис. 3. Обробіток землі ралом

залишались у ній спільною власністю. Сусіди-общинники спільними зусиллями обробляли й захищали свою землю. Отже, як і раніше, люди мали допомагати один одному. Члени сусідської общини разом користувалися землею, але вели самостійне господарство.

У кожній сусідській общині були свої ремісники — ковалі та гончарі. Вони жили за рахунок обміну своїх виробів на хліб, інші продукти й худобу. Іноді общини різних племен збиралися в домовленому місці для обміну знаряддями праці, прикрасами та продуктами. На місцях обміну влаштовували загальні свята й бенкети.

Рис. 4. Жіночі клопоти в первісній родині

Рис. 5. Неолітичне святилище Стоунхендж (Англія)

3. Ідоли, святилища, жерці. За бронзового віку люди, як і раніше, залежали від природної стихії. Вони боялися посухи й повеней, холодних зим та лютих хижаків. Люди вірили, що силами природи, життям рослин, тварин та їх власним існуванням керують всемогутні істоти — боги. Бог блискавки може підпалити ліс. Бог сонця може зігріти посіви своїми променями. Бог вітру — розігнати хмари. Люди уявляли богів схожими на себе або на тварин. Вони виготовляли ідолів — кам’яні, дерев’яні чи глиняні зображення богів, які встановлювали у своїх дворах або

хатинах. До такого ідола можна було звернутися з проханням — молитвою. Щоб задобрити бога, необхідно було принести йому особливий дарунок — жертву. Зазвичай богам дарували продукти чи ремісничі вироби. Іноді ж люди ображалися на богів. У цьому випадку ідолів ставили в кут або сікли лозинами. Ідолів головних богів установлювали в особливих місцях — святилищах. Тут до богів зверталися з молитвами й справляли жертвування. У жертву богам приносили тварин і навіть людей (як правило полонених). Вважалося, що спілкуватися з богами можуть тільки особливі люди — жерці. Вони передавали богам прохання простих людей, здійснювали необхідні обряди й молитви. Жерці та старійшини збирали з простих общинників подарунки для богів і святилищ.

Рис. 6. Дерев’яний ідол з Ладоги (Росія)

Жерці — люди, які служили богам.

4. Поява нерівності. Череда слонів прой шла полем і втоптала в землю дозрілий урожай. Повінь залила водою частину общинних земель. Пожежа згубила врожай на полях, розташованих поблизу лісу. Від таких нещасть страждала не вся община, а окремі родини. Деяким общинникам доводилося брати зерно чи худобу в борг, який потім необхідно було відробити на чужому полі чи повернути в більшому розмірі. Так одні родини ставали багатшими, інші — біднішими.

Рис. 7. Кам’яний ідол. Знайдений у помешканні давньої людини (Сербія)

Розвиток землеробства, скотарства й ремесла, а також поява сусідських общин створили умови для виникнення нерівності між людьми.

Добробут общини багато в чому залежав від старійшин, вождів і жерців. Старійшини вирішували суперечки між общинниками. Вожді здійснювали грабіжницькі походи й поверталися з багатою здобиччю й бранцями. Більша частина добутого залишалася вождям. Жерці молили богів про гарний урожай, просили захисту від хвороб і недругів. За це прості

общинники повинні були віддячувати старійшинам, вождям і жерцям дарунками. Поступово такі дарунки стали обов’язковими. Деяким шанованим старійшинам і вождям удавалося передати свою владу в спадщину. Їхні діти й нащадки теж керували життям племені. Такі родини ставали відомими, знаменитими, вельможними — так виникла знать. Вона привласнювала кращі землі й дарунки простих общинників, ставала багатшою, розпоряджалася скарбами й статками всього племені. Знатні люди носили прикраси із золота й срібла, удягалися в красивий дорогий одяг. Їм не доводилося обробляти свої поля та доглядати худобу — це за них робили бранці. Із появою знаті посилюється нерівність між людьми.

5. Перші міста. Успіхи в землеробстві привели до росту населення сусідських общин. З’явилися великі поселення, кожне з яких налічувало кілька тисяч осіб. Знатні родини дбали про збереження своєї влади й багатства. Жерці вимагали захисту святилищ та ідолів. Тому навколо великих поселень почали зводити високі стіни, прокладати глибокі рови та земляні вали. Так виникли перші міста. До числа найдавніших міст, відомих археологам, належать Чатал-Хююк та Єрихон. Ці міста Передньої Азії досягли розквіту в епоху бронзового віку. Чатал-Хююк з висоти пташиного польоту. Реконструкція

Рис. 8. Будівництво житла в Чатал-Хююку. Реконструкція за результатами археологічних розкопок Драбина, яка вела в дім через дах

Штукатурка Глиняні стіни Центральне вогнище Для будівництва житла та інших споруд мешканці міста широко використовували глиняну цеглу, яку висушували на сонці

Рис. 9. Давнє місто Єрихон. Реконструкція

Життям міста керував правитель — цар. Зазвичай царями ставали вожді сильних племен. Владу царя захищало військо, яке спочатку складалося з друзів і родичів царя. У місті працювали найкращі ремісники. Тут розміщувалося головне святилище. Сюди доставляли військову здобич і бранців. У будинку царя зберігалися скарби племені. Міста стають основою сили й могутності перших царів.

Добре укріплене місто поступово підкоряло своїй владі сусідні племена та общини. Цар керував усією підвладною йому територією. Отже, розвиток землеробства, скотарства й ремесел приводить до появи сусідських общин, де кожна родина господарює та розпоряджається результатами своєї праці. Серед общинників зростає нерівність, унаслідок чого влада опиняється в руках знатних родин. У Передній Азії виникають перші міста, якими керували царі. Таким чином, поступово закінчується первісна історія людства. Починається історія давніх цивілізацій. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому родові общини об’єднувалися в племена? Хто керував життям племені? 2. Як виникає орне землеробство? 3. Поясніть різницю між родовою та сусідською общинами. 4. Поясніть слова ідол, святилище, жрець, жертвоприношення. 5*. Чому в епоху бронзи значно зростає роль чоловіків у суспільстві? 6. Чим відрізнялася влада старійшини родової общини від влади перших царів?

Напередодні походу

Увечері у великому селищі землеробів тривожно загримів бойовий барабан. Усі чоловіки зібралися на майдані послухати, що скаже вождь? Цього разу звістка про військовий похід не викликала радості в Дато. Він прожив уже досить довго й знав, що війна не для всіх закінчується перемогою та багатою здобиччю. Дато й Мате мали трьох дорослих синів, у яких теж були свої діти. Однією великою родиною вони обробляли наділ землі на общинному полі. Волога весна й тепле літо обіцяли гарний урожай. І от знову війна… Рано-вранці, тільки-но Денне Світило зібралося залишити свій дім, Дато вже був готовий вирушати в дорогу. Спершу він попрощався з великими й сильними волами. Він пишався своєю худобою. Воли легко тягли важке рало, що дозволяло добре обробляти землю. У кутку двору Дато зрушив важку кам’яну кришку, що накривала глибоку зернову яму. Він лишився задоволений: пшениці цілком вистачить до нового врожаю, навіть якщо доведеться передати кілька кошиків зерна в засіки святилища. Біля ніг Дато скавучав вірний пес Хаж, який уже й забув, коли востаннє був на полюванні. Щоранку Хаж супроводжував хазяйських кіз на схили гір, а ввечері приганяв їх додому. Усі навкруги дивувалися, як собака відрізняє «своїх» кіз від сусідських. Тим часом Дато повернувся в дім. Дійшовши до середини кімнати, він ліг на живіт і всім тілом пригорнувся до прохолодної глиняної підлоги. Там, під тонким її шаром були могили його батька, діда й прадіда. Дато здавалося, що він відчуває биття сердець предків, чує їхні голоси, убирає в себе їхню силу й мудрість. У тяжкі хвилини він завжди подумки звертався по допомогу до предків. Потім Дато підвівся, узяв спис із гострим і тонким наконечником із красивого, твердого каменю — обсидіану, довгий кремінний ніж і лук із десятком стріл. За плече перекинув дерев’яний щит, обшитий волячою шкурою. У дворі на нього мовчки чекали сини — зі зброєю й триденним запасом їжі. Дато помітив, що молодший син прихопив із собою важку кедрову палицю. Йому явно хотілося швидше показати своє молодецтво й силу. Голова сім’ї спокійно й ніби знехотя попрощався зі своєю дружиною Мате. Вона знала, що в особливому місці зариті два прекрасні бронзові кинджали. Якщо з чоловіком станеться лихо, кинджали можна обміняти на зерно. Великій родині хліба вистачить надовго.

У великому селищі землеробів тривожно загримів бойовий барабан.

Пшениці цілком вистачить до нового врожаю.

Часом пересуватися довелося по дахах глинобитних будинків.

На дворі Дато мовчки чекали сини.

Гончар Мирал і коваль Лакрон за роботою.

До святилища увійшли тільки глави великих сімей.

Молодим воїнам кортіло вступити в бій із ворогом.

Святилище розташовувалося у верхній частині селища, на крутому схилі гори. Чоловіки один за одним ішли знайомою дорогою по вузьких, кривих вуличках. Невдовзі пересуватися довелося по дахах глинобитних будинків. Іншого шляху не було, й усі до цього звикли. У цій частині селища будинки тісно тулилися один до одного. Дато помітив, що всі сусіди вже давно зайняті справою. Гончар Мирал порався біля печі для випалу посуду. Коваль Лакрон постукував кам’яним молотом по мідній пластині — незабаром із

неї вийде чудової краси браслет. Ні Мирала, ні Лакрона на війну не беруть — бережуть їхнє життя. Свою частку здобичі вони й так отримають. До святилища ввійшли тільки голови великих сімей. Тут у будь-який час доби горіли два смолоскипи й панував лиховісний напівморок. Підлогу встеляли звірині шкури. У молодості Дато здолав лютого леопарда, якого всі називали «Плямиста смерть», і тепер шкура цього звіра прикрашала підлогу святилища. Стіни були розписані зображеннями хижаків і оленів. Дальня від входу стіна була прикрашена головами биків із крутими гострими рогами. Голови биків були розфарбовані, а їхні очі ніби налиті кров’ю. Жителі племені поклонялися бикам, поважали їхню міць і силу, здатність подолати будь-якого ворога й без утоми тягти рало. Молилися під проводом жерця Хрджала. Кожний воїн молив про перемогу та багату здобич. Після молитви залишили богам подарунки: гірку ячмінних коржів, дві заячі шкурки, красивий глиняний глечик, кинджал з обсидіану. Хтось надів на кінчик рога священного бика мідне кільце. Молоді воїни чекали батьків на вулиці. Їм кортіло вступити в бій із ворогом. Кожен із них мріяв про подвиги, славу й багату здобич. Молодший син Дато запитав: «Чи скоро Чорний Батько поведе нас у бій?». «Цей Чорний Батько мені за сина стане! — подумав Дато.— Зовсім іншим був його дід. Той був знаменитим воїном і справжнім Чорним Батьком. А його онук, який носить ім’я діда,— лише бліда тінь свого славетного предка!» Але вголос Дато сказав: «Останнім часом Чорний Батько буває першим, лише коли ділять здобич і землю. Незабаром він матиме стільки худоби, що нам знову доведеться воювати за нові пасовища!» Ніхто не підтримав Дато. Сміливі воїни змовчали й опустили очі. Багато хто з них були боржниками Чорного Батька. А повернути борг не так просто! Невдовзі воїни завели похідну пісню й рушили до будинку вождя. Із цієї війни Дато та його сини додому не повернулися… Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Які заняття були основними для мешканців селища, про яке йдеться в оповіданні? Які заняття були другорядними? 2. Ремісники яких спеціальностей жили в селищі? Чому вони не брали участі у військових походах? 3. Які факти свідчать про те, що серед мешканців селища виникла нерівність? 4. Про які релігійні вірування мешканців селища ви довідалися? 5*. Община, у якій жив Дато та його сини, була сусідською чи родовою? Свою думку обґрунтуйте. 6. Яким чином вождь племені Чорний Батько здобув владу? 7. Із якою метою жителі селища вели війни? 8*. Припустіть, що сталося з родинами Дато та його синів після їхньої загибелі.

§ 7. Відлік часу в історії

Рис. 1. Зміна положення Місяця на нічному небі

1. Історія і час. На станції метро стоять люди. Вони поквапливо поглядають на електронний годинник. Уже шість хвилин немає електропоїзда! Сьогодні в житті звичайної людини навіть хвилини відіграють значну роль. Що вже там казати про рух потягів, польоти літаків і космічних кораблів. Але так було не завжди… Історія рухається тільки в одному напрямку: від минулого до майбутнього. Час незмінний. Але життя людей за різних часів змінювалося з різною швидкістю. У перших людей це відбувалося дуже повільно. Так само, як і звірі, вони були нездатні думати про час. Щодня всю свою силу люди витрачали на здобування їжі й боротьбу за життя. Так тривало близько двох мільйонів років. Але з появою «людини розумної» історія ніби прискорила свій рух. Виникли землеробство, скотарство, розпочався видобуток металів, з’явилися ремесла. Протягом життя людини відбувалося вже значно більше подій, аніж раніше. Зрозуміти хід історії без лічби часу неможливо. Вивчаючи історію стародавнього світу, учені найчастіше розглядають великі відрізки часу: століття, або віки. Десять століть складають тисячоліття. 100 років — те саме, що вік, або століття; 10 століть — те саме, що тисячоліття.

Рис. 2. Череп мамонта, розмальований червоною вохрою

2. Дні й місяці давніх мисливців. Перші люди з’явилися й тривалий час жили в країнах із теплим кліматом, де протягом року було багато сонячних днів. Мисливством і збиральництвом люди займалися тільки за світлої пори дня, тому першою мірою часу було чергування дня і ночі. Пізніше люди навчилися вимірювати час цілодобово — від сходу сонця до наступного сходу. «Людина розумна» помітила, що Місяць постійно змінює свій зовнішній вигляд і місце на зоряному небі. Він може бути круглий,

напівкруглий або схожий на серп, а на якийсь час і зовсім зникає (рис. 1). Зміна форми Місяця відбувається через рівні проміжки часу. Мисливці, рибалки та збирачі стали вимірювати час місячними місяцями. Такий місяць дорівнює приблизно 29,5 доби. Під час розкопок давньої стоянки в Україні археологи знайшли кістку мамонта. На ній різцем чітко й акуратно були висічені різні позначки. Учені припустили, що за допомогою цих позначок давній мисливець вів лічбу часу впродовж чотирьох місячних циклів (рис. 2). Мисливці вираховували тривалість посушливого сезону, коли звірі залишали пасовиська та йшли ближче до води. 3. Перші календарі хліборобів. Особливе значення лічба часу мала для хліборобів. Якщо зерно потрапить у землю занадто рано або занадто пізно, можна залишитися без врожаю. Вони звернули увагу, що багато явищ природи повторюються через однакову кількість днів. Наприклад, поява перелітних птахів, розливи річок, цвітіння дерев. Ці події збігаються з певним положенням зір на небі. Спостереження за природою й зорями дозволили людям вимірювати час роками.

У сказаннях народів півночі Європи говориться, що за давніх часів Сонце не знало, де його дім, а Зорі й Місяць не відали, коли їм сяяти. Але стараннями богів зорі були закріплені на небі, а Сонце й Місяць дізналися про свій шлях. Боги розділили добу на день і ніч. Від того часу ведеться лічба дням і рокам. Тривалість року навчилися вимірювати багато землеробських народів. У давній країні Єгипті люди розділили рік на 12 місяців. Тривалість року в єгиптян дорівнювала 365 дням. Так був створений найдавніший календар.

Рис. 3. Індіанці вірили, що зміна дня і ночі, пір року та й саме життя відбуваються по колу: від дитинства до дитинства. Тому в ритуальних танцях індіанцімисливці рухалися по колу

Рис. 4. У святилищі Стоунхендж, складеному з величезних кам’яних брил, первісні мешканці Англії спостерігали небесні світила й вели відлік часу

Рис. 5. Сонячний календар ацтеків. Календар із зображенням Сонця, а також міфічних і реальних істот вирізаний із цілого шматка скали. Його діаметр складає 3,6 м, а маса — 24 тонни

4. Відлік часу в давнину. Кожна людина веде лічбу років свого життя. Люди пам’ятають, коли вони народилися, пішли до школи, переїхали в новий будинок. У давніх людей також виникла потреба вести лічбу часу роками. Вони запам’ятовували рік гарного врожаю, рік війни або сонячного затемнення. Як же вели лічбу років у давнину? Початок року відраховувався від якоїсь важливої події. Деякі народи вели лічбу часу за роками правління своїх царів. Із приходом до влади наступного царя починався новий відлік часу. У біографії одного з єгипетських полководців ми можемо прочитати: «Я став воїном на четвертий рік правління великого Рамсеса. На шостому році царювання славного Сеті я першим увірвався у ворожу фортецю». Давні греки здійснювали лічбу років за Олімпійськими іграми. Ці спортивні змагання проводилися один раз на чотири роки. Тому грецький хлопчик міг сказати так: «Я народився в третій рік 34-ї Олімпіади». Жителі деяких давніх міст вели відлік часу від дня заснування міста. 5. Що таке «наша ера»? Відлік часу, яким ми користуємося, виник давно і пов’язаний з ім’ям засновника християнського віровчення Ісуса Христа. У сказаннях розповідається, що Ісус Христос зробив багато добрих справ і чудес. Після мученицької страти Христос вознісся на небо. Пізніше віруючі-християни стали вести лічбу років від народження Христа. Вважається, що Христос народився в 753 році від заснування Риму. Цей рік прийнято вважати першим роком нашої ери (н. е.), або від Різдва Христова (Р. Х.). Така лічба років прийнята

Рис. 6. Давньоєгипет ський календар на 12 місяців

більшістю народів світу. Християнське літочислення стало міжнародним, однак у багатьох країнах зберігаються свої системи лічби років, пов’язані з іншими релігіями чи важливими подіями в житті народів. У 1991 році Україна стала незалежною державою. Отже, ця знаменна подія відбулася на 1991 році від початку нашої ери, або від Різдва Христова. Але ми знаємо, що багато подій сталося до початку нашої ери (до н. е.). Наприклад, перші Олімпійські ігри в Греції були проведені в 776 році до нашої ери, іншими словами, за 776 років до народження Христа. Лічба часу до нашої ери ведеться у зворотному напрямку. Як це обчислити? Намалюймо «лінію часу», поділимо її на дві частини: «до нашої ери» і «наша ера». Домовимося, що час тече зліва направо, і «округлимо» нашу еру до двох тисяч років. Ми знаємо, що землеробство виникло за 8 тисяч років до н. е. Для того щоб довідатися, як давно це відбулося, необхідно скласти 8 тисяч років до нашої ери і 2 тисячі років нашої ери: 8 + 2 = 10. Таким чином, землеробство з’явилося 10 тисяч років тому. Приблизно 7 тисяч років тому люди на вчилися обробляти метал. За скільки років до початку нашої ери відбулася ця подія? Від 7 тисяч років ми віднімаємо 2 тисячі років нашої ери: 7 – 2 = 5. Отже, метал люди почали добувати за 5 тисяч років до початку нашої ери.

Рис. 7. Давньогрецький кубок із зображенням основних видів сільськогосподарських робіт, які виконували протягом року

Князь Олег почав правити в Києві у 882 р. н. е. Скільки років минуло від заснування Риму до початку правління князя Олега? Необхідно 753 (роки до н. е.) скласти з 882 (роки нашої ери): 753 + 882 = 1635. Отже, князь Олег почав своє правління в Києві на 1635 році від заснування Риму. Ми не можемо вивчати історію, якщо не будемо знати, коли відбулися ті чи інші події. Яка з них відбулася раніше? На скільки раніше? Скільки років минуло відтоді? Історики завжди прагнуть отримати відповіді на ці запитання. 9000

8000

7000

6000

5000

4000

3000

2000

1000

років тому

Р. Х. 7000

6000

5000

4000 до н. е.

3000

2000

1000

2000 н. е.

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Якими мірами часу послуговувалися давні мисливці та збирачі? 2. Поміркуй те, що означає в українській і російській мовах слово «місяць». 3. Коли й чому виникає лічба часу за роками та з’являються перші календарі? 4*. Яке літочислення — єгипетське, грецьке чи римське — зручніше? Чому ви так вважаєте? 5. Скільки повних тисячоліть і століть триває наша ера? 6. Використовуючи «лінію часу», виконайте в зошитах такі завдання: а) позначте на лінії часу дати початку потепління на Землі, виникнення скотарства та початок обробки металів; б) позначте на «лінії часу» 3 р. до н. е., 2 р. н. е., 1 р. до н. е., 3 р. н. е., 1 р. н. е., 2 р. до н. е.; в) найбільша піраміда в Єгипті була споруджена в 2600 р. до н. е., у 1037 р. н. е. було закінчено будівництво храму Св. Софії в Києві. Скільки часу минуло між цими подіями? Скільки років минуло від часу спорудження піраміди? Скільки років виповнюється цього року храму Св. Софії? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Походження дня і ночі (казка індіанців крик) Тварини влаштували збори, якими керував Ведмідь. Вирішували питання про розділення дня і ночі. Дехто хотів, щоб завжди був день, інші віддавали перевагу вічному мороку. Після тривалих суперечок Бурундук сказав: — Подивіться на Єнота. У нього красивий хвіст, на якому темні кільця чергуються зі світлими. Мені здається, що так само й ніч повинна була б регулярно чергуватися з днем, немов кільця на хвості Єнота. Звірі подивувалися його мудрості. Вони прийняли пропозицію Бурундука й ухвалили, щоб день і ніч ішли один за одним через однакові проміжки часу, подібно до кілець на хвості Єнота. Ведмідь позаздрив мудрості Бурундука й дряпнув його лапою по спині. Відтоді у всіх бурундуків і є смугасті спинки. Чи можемо ми припустити, що основним заняттям індіанців крик на час появи цієї казки було мисливство? Свою думку обґрунтуйте.

Частина II. Давній Схід Батьківщиною більшості перших цивілізацій був Давній Схід. Давнім Сходом називають ту частину Азії та Північно-Східної Африки, де існували найдавніші в історії людства цивілізації. Чому ж цивілізація виникла саме на Давньому Сході? Багато в чому це було зумовлено природними умовами східних країн. У давнину там у достатній кількості росли дикі злаки й водилися тварини, які піддаються одомашнюванню. Родючі землі річкових долин і теплий клімат забезпечували високі врожаї та сприяли розвитку скотарства. Це дозволяло місцевим племенам не тільки забезпечувати себе всім необхідним, але й одержувати деякі надлишки продуктів.

Значна частина цих надлишків надходила в розпорядження вождів, старійшин племен і жерців. Наживалися вони й на війнах, які все частіше велися між сусідами за накопичені цінності. Розбагатівши й зміцнивши свій авторитет військовими успіхами, племінна знать прагнула закріпити своє панівне становище в суспільстві. Згодом влада вождів та їхнього оточення стала настільки сильною, що вони вже могли керувати своїм народом на власний розсуд, не завжди зважаючи на інтереси звичайних общинників. Так виникла одна з найважливіших ознак цивілізації — держава. Про історію та культуру держав Давнього Сходу й піде мова далі.

Розділ 3. Давній Єгипет Стародавній Єгипет

РІ СИ ІЯ ІК ІН

СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ

СТИНА ПАЛЕ

Мемфіс л

йс

Ні

ліві

ЧЕ

ька

РВ

Фіви

ОН Е ОР Е М

2-й нубі

тел

пус

1-й

3-й

4-й

У Північно-Східній Африці розташовується країна Єгипет. Саме тут близько 5 тисяч років тому виникла одна з найвизначніших цивілізацій давнини. Тривалий час про неї майже нічого не було відомо. Про самобутню культуру колись могутнього єгипетського народу людям нового часу нагадували лише дивовижні гробниці колишніх правителів Єгипту — піраміди, велетенські статуї та численні написи, виконані якимись дивними знаками. Але складна давньоєгипетська писемність припинила своє існування ще півтори тисячі років тому. Нові покоління швидко забули її та перестали розуміти. Тому протягом багатьох століть знання про Давній Єгипет надходили в основному з археологічних джерел та творів грецьких і римських авторів, що відвідували країну, починаючи від середини I тис. до н. е. І лише після того, як у 1822 р. видатний французький учений Жан Франсуа Шампольйон розгадав таємницю читання давньоєгипетських письмен, вони заговорили знову й розповіли багато нового й цікавого. Про історію виникнення, особливості розвитку та досягнення цивілізації Давнього Єгипту ви дізнаєтеся в цьому розділі.

Ні

— Міста — Великі піраміди — Пороги — Кордони Єгипетської дер жави за часів Тутмоса ІІІ

Виникнення ієрогліфічної писемності V—IV тис.

Кінець IV тис.

Освоєння долини Нілу. Утворення номів

Будівництво піраміди Хуфу (Хеопса)

Близько 3000 р. Об’єднання Єгипту

ХХVІ ст.

Спроба Ехнатона запровадити в Єгипті єдинобожжя ХV ст.

ХIV ст.

Завойовницькі походи Тутмоса III

до н. е.

Кінець II тис.

Занепад Єгипетської держави

§ 8. Єгипет — дар Нілу 1. У долині Нілу. Життя Давнього Єгипту було нерозривно пов’язане з Нілом — однією з найбільших річок світу. Ніл бере початок поблизу гірських озер у центральній частині Африки. Звідси річка несе свої води на північ. У середній течії їй стають на перешкоді кілька мілководних ділянок — порогів. Подолавши останній поріг, Ніл понад тисячу кілометрів тече долиною, оточеною пісками й скелями. Приблизно за 200 км до місця впадіння в Середземне море річка розгалужується на безліч рукавів, утворюючи рівнину у формі трикутника. Це — дельта Нілу, що дістала назву через подібність своєї форми до букви грецького алфавіту «дельти» (∆). Країна Єгипет розташувалася в долині Нілу.

Раннє виникнення цивілізації в Єгипті можна пояснити, насамперед, особливостями природних умов цієї країни. У долині Нілу та її околицях було все необхідне для життя людини. І рівнина, і гори, що оточували Єгипет, славилися будівельним каменем. У горах добували золото й мідь, із якої виготовляли знаряддя праці та зброю. Болотяні береги Нілу ховалися в густих заростях папірусу — рослини, що зовні нагадувала гігантський очерет (рис. 2). Із нього єгиптяни будували оселі та виготовляли човни, одяг, взуття, сукали мотузки, плели сітки, а також виробляли прекрасний матеріал для письма, яким багато народів користувалися протягом тисячоліть. Рис. 1. Ніл сьогодні. Людська праця перетворила його береги на родючі лани

Рис. 2. Битва давніх єгиптян із бегемотом. На передньому плані — папірус, із якого виготовлені човни мисливців

Води Нілу були багаті на рибу. У прибережній смузі гніздилася незліченна кількість водоплавної птиці — гусей і качок, чапель і пеліканів. На окраїнах долини та в сусідніх степах можна було полювати на антилоп, гірських кіз і овець, хижих звірів. Протягом більшої частини року в Єгипті стояла спека. Тут украй рідко йшли дощі. Жителі деяких південних районів іноді чекали на дощ по кілька років! Над країною часто проносилися сильні вітри. Особливо небезпечним був весняний вітер-суховій, що налітав із заходу, з пустелі Сахара. Його ураганні пориви протягом 50 днів завалювали долину хмарами розпеченого піску й пилу. Гарячий вітер і нещадне пекуче сонце надовго перетворювали країну на випалену пустелю. У ці дні все живе в Єгипті потерпало від спеки й пилу, і люди з особливим нетерпінням чекали на розлив живлющих нільських вод. 2. Розливи Нілу. Давні єгиптяни вважали Ніл своїм головним годувальником. В урочистих піснях вони зверталися до могутньої річки зі словами: «Слава тобі, о Ніле, ти той, хто приходить, щоб оживити Єгипет! Без тебе життя припиняється і люди гинуть…» Що ж змушувало мешканців Єгипту поклонятися річці? Невже їхнє життя настільки залежало від Нілу? На початку літа в Центральній Африці, де беруть свій початок витоки Нілу, танули високогірні сніги і йшли тропічні зливи. Рівень води в річці швидко зростав, і її бурхливі потоки спрямовувалися до південних кордонів Єгипту. Невдовзі паводкові води на кілька місяців затоплювали всю долину. Коли ж у листопаді річка знову поверталася у своє русло, на її берегах залишалися рештки

перегнилих рослин, що були у воді, та червонуваті частки розмитих гірських порід. Цей плодоносний нільський мул і був голов ним багатством Єгипту. М’який мулистий ґрунт легко оброблявся, а кожний новий розлив річки відновлював його родючість. Саме завдяки цьому мешканці долини Нілу могли отримувати високі врожаї. Отже, своїм існуванням цивілізація Давнього Єгипту завдячує розливам Нілу. Без них долина річки перетворилася б на мертву пустелю. Недарма ж у давнину казали, що Єгипет — це дар Нілу! 3. Людина освоює долину Нілу. Для того щоб перетворити землі нільської долини на врожайні поля, людині слід було виконати багато трудомістких робіт: розчистити й осушити заболочені береги, провести воду на ті ділянки, куди вона не доходила під час повені. За допомогою кам’яних і мідних сокир давні єгиптяни звільнювали прибережні землі від непрохідних заростей. Зведені людьми земляні насипи — дамби — зміцнювали береги річки. Такі ж вали розділили долину Нілу на безліч ділянок і затримували на них воду протягом часу, необхідного для достатнього зволоження ґрунту й відкладення мулу. Від русла Нілу були прориті численні канали. Під час розливів із їхньою допомогою вода спрямовувалася на поля, а її надлишки перед посівом відводилися назад у річку. Так у Єгипті виникло іригаційне землеробство *, засноване на штучному осушенні та зрошенні ґрунтів. Протягом кількох тисячоліть воно залишалося надійною запорукою благополуччя цієї країни. Основою життя давніх єгиптян було іригаційне землеробство, яке вимагало величезних зусиль багатьох людей.

Рис. 3. Полювання на річкових птахів у нільських заростях. Давньоєгипетське зображення

Рис. 4. Пустеля Сахара. Яку небезпеку приховують ці начебто безживні піски для мешканців нільської долини?

* Іригація — штучне зрошення земель.

4. Перші номи. Розчищення навіть невеликої ділянки прибережної смуги та проведення на ній іригаційних робіт було не під силу не лише окремим родинам, але й цілим общинам. Воно потребувало спільних зусиль відразу кількох об’єднань общинників. Доклавши багато зусиль до освоєння якоїсь частини нільського узбережжя, нові поселенці розглядали її вже як свою власну територію, що належала тільки їм. Вони селилися на цих землях і були готові захищати їх від будь-яких ворожих вторгнень. Так протягом IV тис. до н. е. у Єгипті утворилося кілька десятків общинних союзів. Вони ділили між собою долину Нілу, розбиваючи її на самостійні області. Кожну таку територію називають давнім грецьким словом «ном», що й означає «область», або «округ». Кожний ном мав свого правителя, головним обов’язком якого у мирний час було керування іригаційними роботами. Його влада поширювалася на всю територію нома, кордони якого чітко визначалися розмірами його іригаційної мережі. Згодом у кожній такій області почали з’являтися великі укріплені поселення — міста. У головному з них мешкали правитель нома та його наближені. Там же розміщувалися храми — споруди, у яких поклонялися місцевим божествам. Із часом саме міста стали центрами життя Давнього Єгипту.

Рис. 5. Єгипетські селяни поливають земельні ділянки водою з каналу: 1) зображення ІІ тис. до н. е.; 2) сучасний фотознімок. Як бачите, шадуф служить людям уже понад три тисячі років Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Використовуючи карту і текст пункту 1, опишіть місце розташування країни Єгипет. 2. Які природні умови Єгипту були несприятливі для життя людей, а які сприяли розвитку землеробства? 3. Доведіть, що Єгипет дійсно був «даром Нілу». 4. Що таке іригаційне землеробство? Чому без нього в Єгипті неможливо було одержати гарний урожай? 5. Із якою метою землеробські громади долини Нілу поєднувалися в союзи? 6. Поясніть значення слів дельта, папірус, дамба, ном.

§ 9. Фараони — володарі Єгипту 1. Об’єднання Єгипту. У IV тис. до н. е. в долині Нілу склалося близько 40 номів. Вони постійно воювали між собою, прагнучи захопити родючі зрошувані землі сусідів та за рахунок цього розширити свої поля й пасовища. Унаслідок цієї боротьби більш сильні номи поступово завойовують сусідні території, відбувається злиття раніше самостійних областей. Урешті-решт єгипетські номи поєднуються у два великі царства — Південне та Північне. Правителі Півдня носили високу корону білого кольору. Парадним головним убором царів Північного Єгипту була прикрашена металевою стрічкою червона корона. Стосунки між жителями Південного та Північного Єгипту не були мирними — і ті, й інші прагнули панувати над усією нільською долиною. У тривалій кровопролитній боротьбі перемогу здобув більш сильний Південний Єгипет. Відтоді єгипетські правителі стали надягати в урочистих випадках «подвійну» червоно-білу корону, що поєднувала в собі головні убори колишніх володарів Південного й Північного Єгипту (рис. 1). Це мало нагадувати єгиптянам про часи боротьби за об’єднання країни, про те, що влада її правителя поширюється на весь єгипетський народ. Головним центром Єгипту — його столицею — стало місто Мемфіс. Ці події відбулися близько 3000 р. до н. е. Від цього часу й починається історія об’єднаного Єгипту.

3) Рис. 1. Корони правителів Давнього Єгипту: 1) біла корона царів Південного Єгипту; 2) червона корона царів Північного Єгипту; 3) червоно-біла корона царів об’єднаного Єгипта

2. Фараон та його влада. Після об’єднан ня Півночі й Півдня в Єгипті встановлюється монархія — влада однієї людини. Такою людиною був цар. Царів Давнього Єгипту називають фараонами.

Фараон мав величезну владу. Він тримав у своїх руках життя всієї країни. Усі успіхи та досягнення єгипетського народу приписувалися фараонові. Від його імені в Єгипті

виконували всі найважливіші роботи: керували іригаційним господарством, будували величні храми й палаци тощо. За наказом фараона єгипетське військо вирушало в похід. Він чинив вищий суд над своїми підданими, міг карати й милувати їх. Усе в Єгипті підкорялося волі фараона та мало виконуватися так, щоб він лишався задоволений. Єгиптяни вважали, що їхнє благополуччя залежить від того, як керує фараон. Тому вони шанували свого правителя, як бога, і навіть вважали його славнішим за всіх богів, говорячи: «Він той, хто множить добро. Він бог — цар богів».

Рис. 2. Давньоєгипетська статуя вельможі ІІІ тис. до н. е.

Рис. 3. Скульптурний портрет видатного архітектора давнини — царевича Хеміуну (ІІІ тис. до н. е.)

3. Слуги фараона. Як же єгипетському цареві вдавалося одночасно керувати всіма справами й стежити за життям підвладної йому країни? Певна річ, він мав безліч помічників. Де б не був фараон, його всюди оточували вельможі. Це були знатні й багаті люди. Саме з їх числа обиралися царські радники та воєначальники, призначалися управляючі царським господарством і окремими областями Єгипту. Вони відповідали перед фараоном за проведення іригаційних і будівельних робіт, а за його відсутності очолювали в походах війська, розбирали судові позови. У цій різноманітній діяльності вельможам допомагали чиновники та переписувачі (рис. 4). Давній Єгипет був великою країною з населенням у кілька мільйонів осіб, тому керувати ним було дуже складно. Треба було знати про всі запаси країни: кількість зерна й худоби, золота, срібла й міді. Слід було також ураховувати, які кошти потрібні для підтримання в належному стані каналів і дамб, зведення храмів і палаців, утримання армії тощо. Крім того, по проведенні всіх робіт їхні керівники обов’язково звітували перед своїми начальниками. У таких умовах вести державні справи могли тільки освічені люди. Давньоєгипетське ж письмо було дуже складним. Для його опанування були потрібні роки наполегливого навчання. Тому

Рис. 4. Переписувачі чекають на розпорядження

Рис. 5. Збирання податків у Давньому Єгипті

грамотність у Єгипті цінувалася особливо високо, а робота переписувача вважалася дуже почесною, і про неї з повагою казали: «Немає посади, де б не було начальника, крім посади переписувача, тому що він — сам начальник. Стань переписувачем, і ти будеш радіти щодня». 4. Збір податків. Жоден із переписувачів, а тим більше з вельмож, не говорячи вже про фараона, не працював у полі чи ремісничих майстернях. Їхнім обов’язком було керування країною. І для того щоб забезпечити життя цих людей, прості селяни та ремісники повинні були сплачувати податки — віддавати в царську скарбницю частину вирощеного врожаю, приплоду худоби, інших продуктів своєї праці. Збором податків у Давньому Єгипті найчастіше займалися переписувачі. У визначений час вони в супроводі стражників прибували до єгипетського селища. Там переписувачі суворо стежили за тим, щоб місцеві жителі здали заздалегідь визначену кількість зерна, вина, олії, худоби й свійської птиці, вовни й полотна, ремісничих виробів. Усе це надходило в розпорядження фараона та його слуг. Якщо ж селянин або ремісник із якоїсь причини не міг або відмовлявся повністю сплатити податок, стражники жорстоко карали боржника ударами палок і батогів (рис. 5). Царські стражники не тільки допомагали переписувачам збирати податки, а й пильно охороняли встановлені фараоном порядки, суворо караючи порушників. Іноді їм на допомогу приходила армія, що також служила фараонові й рішуче захищала його владу як від іноземних, так і від внутрішніх ворогів.

Рис. 6. Вельможі перед фараоном Рамзесом ІІ. Він був одним із найвидатніших правителів Давнього Єгипту і володарював протягом 67 років! Чому, на вашу думку, фігура царя є значно більшою порівняно із зображеннями його підданих?

За вірну службу фараон щедро обдаровував своїх людей землями, худобою, коштовностями, і за це вони були готові служити йому ще більш віддано, усіляко підтримувати царську владу. Так у Давньому Єгипті — набагато раніше, ніж у більшості інших країн — виникає держава. Держава — це влада, яка, спираючись на силу армії та стражів внутрішнього порядку, організує життя країни, керує її населенням. Держава, у якій вища влада належить одній людині, називається монархією. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Коли і внаслідок яких подій відбулося об’єднання Єгипту? 2. Знайдіть у тексті параграфа слова, що характеризують владу фараона. 3*. Використовуючи текст пунктів 3 і 4, визначте, із яких груп складалося вільне населення Давнього Єгипту. 4. Чому особливою повагою в Єгипті користувалися переписувачі? 5. Поясніть значення слів вельможа, податки, держава, монархія. 6*. Спробуйте довести, що в III тис. до н. е. в Єгипті вже існувала держава. Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Серед єгипетських текстів кінця III тис. до н. е. збереглося «Повчання фараона його синові». От які поради дає цар своєму спадкоємцеві: «Збуди любов до себе в усій країні, залишай про себе добру пам’ять. Бережи людей. Карай винних ударами палки, ув’язнюй, але не вбивай їх. Однак будь нещадний до заколотника. Убий його, знищ його близьких, винищ навіть пам’ять про нього. Піклуйся про свій народ. Заспокой того, хто плаче, не кривдь удову. Не роби різниці між знатними й простими людьми, цінуй людину за справи її. Поважай вельмож твоїх, звеличуй їх, і вони виконають усі твої розпорядження. Піклуйся про воїнів твоїх, обдаровуй їх землею, нагороджуй стадами… І тоді країна твоя розквітне». Як ви гадаєте, чому фараон закликає сина піклуватися не тільки про вельмож і воїнів, але й про простий народ?

§ 10. Розквіт і занепад Єгипетської держави 1. Давньоєгипетське військо. Наполег лива праця хліборобів і ремісників швидко збільшувала багатства єгипетських правителів. У III—II тис. до н. е. Єгипет був сильною та впливовою державою, на яку змушені були зважати народи всіх сусідніх країн. Основою могутності фараонів була армія. Для свого часу це була дуже грізна сила. Особливо посилилася міць єгипетського війська в II тис. до н. е., коли для виготовлення зброї почали широко використовувати бронзу. Великі битви зазвичай починали лучники. Єгипетський лук був досить потужною зброєю. Стріла, випущена з нього сильним умілим воїном, могла вразити ворога на відстані більш як 100 м, а зблизька, як відомо з єгипетських текстів, наскрізь пробивала мідну мішень у три пальці завтовшки! Під нищівним градом стріл бойові порядки супротивника порушувалися. І тоді в битву вступала озброєна списами, бойовими сокирами й короткими мечами єгипетська піхота. Із середини II тис. до н. е. в єгиптян з’являються бойові колісниці — легкі двоколісні візки, запряжені кіньми. Зазвичай екіпаж колісниці складався з двох осіб: візниці, який керував кіньми, та воїна, що був озброєний луком зі стрілами і мав запас дротиків — коротких метальних списів. Візниця прикривав себе та лучника великим щитом. Колісниці переслідували ворога до повної перемоги.

Рис. 1. Зброя давньо єгипетського воїна

Рис. 2. Гвардія фараона

Рис. 3. Фараон на колісниці

Кількість воїнів у єгипетській армії постійно збільшувалася. Якщо на початку II тис. до н. е. в ній служив лише кожний сотий дорослий єгиптянин, то в другій половині II тис. до н. е.— уже кожний десятий. 2. Завойовницькі походи фараонів. Маючи велику, добре озброєну й навчену армію, фараони не тільки надійно захищали кордони Єгипетської держави, але й прагнули захопити нові землі. Завойовницькі походи велися в трьох основних напрямках. На заході єгиптяни протягом усієї своєї історії вели боротьбу з кочовими племенами Лівії. Діючи на північно-східному напрямку — в Азії,— єгипетські війська спочатку заволоділи багатим на мідь Синайським півостровом, а згодом вторглись і в більш північні країни — Палестину, Сирію і Фінікію. Ці азіатські області постачали до Єгипту золото й срібло, самоцвітні камені та будівельний ліс. На півдні фараонів завжди приваблювала своїми багатствами країна Нубія, розташована за першим нільським порогом. Звідти до Єгипту завозили слонову кістку, чорне дерево, що славилося надзвичайною твердістю та красою, а також пахощі — ароматні смоли та олії, які високо цінувалися. Але головним, що приваблювало єгиптян на землях Нубії, були її багатющі запаси золота. Його вивозили до Єгипту тоннами. Згодом цього дорогоцінного металу там зібралося настільки багато, що ним покривали не тільки меблі й труни фараонів, але навіть стіни й підлогу деяких храмів і царських палаців. І де б не воювали єгиптяни, всюди вони захоплювали полонених, зерно, худобу… Особливо успішним завойовником був Тутмос III, який правив у першій половині ХV ст. до н. е. (рис. 4) Протягом двадцяти років його непереможні війська захоплювали все нові й нові землі.

У результаті утворилася небачена за розмірами держава. Її територія простягалася з півдня на північ більш як на три тисячі кілометрів — від четвертого нільського порога до річки Євфрат! Небагато давніх держав могли зрівнятися за своєю могутністю з Єгиптом за часів його розквіту у другій половині II тис. до н. е. Найвищого розквіту Давньоєгипетська держава досягла у другій половині ІІ тис. до н. е.

3. Єгипетські раби. Однією з головних цілей завойовницьких походів єгиптян було захоплення полонених. Лівійців, нубійців, азіатів зі скрученими руками, зв’язаних за шиї мотузкою, юрбами гнали до Єгипту, де вони ставали рабами (рис. 5).

Рис. 4. Видатний завойовник Тутмос ІІІ

Раби — це люди, що не мали ніякої власності й були зовсім безправними.

Доля й саме життя раба цілком залежали від волі його господаря. Рабів можна було продавати, дарувати, обмінювати на речі, землю, худобу. Відомо, як одного разу єгиптянин обміняв свою рабиню на двох корів і двох телят. В іншому випадку за дівчинку-рабиню дали простирадло, кілька полотняних одежин, мідних виробів та… кухоль меду. Спочатку рабів використовували в основному як домашню прислугу. Однак згодом, завдяки військовим успіхам єгиптян, у них ставало все більше рабів, і рабська праця стала застосовуватися ширше. Раби працювали в іригаційному господарстві, ремісничих майстернях, на перевезенні вантажів, у каменярнях і копальнях. Рис. 5. Полонені давніх єгиптян

4. Занепад Єгипетської держави. Майже дві тисячі років Єгипет мав великий вплив на життя сусідніх народів. Однак від кінця II тис. до н. е. Єгипетська держава поступово занепадає. Що привело до цього колись могутніх єгиптян? Постійні війни, які вів Єгипет, збагачували його правлячу верхівку, але ставали причиною розорення простих єгиптян. Поки вони воювали на чужині, їхні господарства занепадали. Щодо знаті, то вона вела між собою безперервну боротьбу за владу. Це призводило до частої зміни правителів. Сили Єгипетської держави танули. Наприкінці ІІ тис. до н. е. Єгипетська держава занепадає.

Ослабленням Єгипту негайно скористалися войовничі правителі сусідніх країн. Коли Єгипет був сильною державою, майже ніхто не наважувався порушувати його кордонів. Лише лівійські кочівники своїми набігами зрідка турбували мешканців долини Нілу. Але з часом ворожі вторгнення стали для Єгипту звичайним явищем. Ослаблені та роз’єднані єгипетські війська зрештою виявилися нездатними дати відсіч ворогам. Єгипет опинився під владою чужоземних завойовників. Згодом про колишню велич Єгипту стали забувати. Однак протягом ще багатьох століть єгипетський народ продовжував вести успадкований від предків спосіб життя, дотримуючись стародавніх звичаїв, користуючись багатствами й досягненнями своєї давньої цивілізації. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть про склад і зброю єгипетського війська. 2. Випишіть та запам’ятайте назви країн і народів, із якими воювали єгипетські фараони. Знайдіть на карті (с. 46) ці країни, а також кордони Єгипетської держави за часів правління Тутмоса III. 3. Що вивозили єгиптяни із завойованих країн? 4. Хто такі раби? Як використовувалася їхня праця в Давньому Єгипті? 5. Що спричинило занепад Єгипетської держави?

§ 11. Повсякденне життя єгиптян 1. «Вони працюють більше, ніж можуть зробити їхні руки». Так говорили в Єгипті про простих людей — адже більшу частину свого життя вони працювали. Із ранку до вечора трудилися на своїх полях єгипетські селяни (рис. 1). Для того щоб виростити врожай, було потрібно чимало зусиль. Перед розливом річки треба розчистити й поглибити канали, зміцнити дамби й греблі. Нелегкою справою була й оранка,

Рис. 1. Праця давньоєгипетських землеробів

а після посіву зерна та посадки овочів їхні сходи потребували постійного поливу. За кілька місяців розтерті коромислом плечі селян перетворювалися на суцільні незагойні рани. Хлібороба ж очікувала гаряча пора збору вирощених плодів, їх переробки на крупи й борошно, вино й олію, пряжу й полотно… Праця ремісників теж була нелегкою. От що розповідає давньоєгипетський переписувач: «Бачив я мідника за його роботою біля печі. Його пальці загрубіли, немов шкіра крокодила, і тхнуло від нього гірше, ніж від риб’ячої ікри… Ткач увесь час перебуває в приміщенні й не бачить денного світла. Він працює, зігнувшись у три погибелі. Коліна його притиснуті до живота, і він не може дихати… Будівельник вічно хворий, тому що працює завжди на вітру. Він постійно ризикує впасти з висоти. А всі одежі його — дрантя… Сандальнику зовсім погано. Він завжди злидарює, і жує він шкіру». Не легше жилося в Давньому Єгипті гончарям і каменотесам, теслям і столярам, рибалкам і пастухам. Тому вік робітника був недовгим. Тяжка праця й постійні турботи швидко виснажували його. Хлібороби та ремісники рано старіли, і їм на зміну приходили нові покоління працівників, щоб, подібно до батьків і дідів, теж прожити своє коротке трудове життя.

Рис. 2. Давньоєгипетська дерев’яна модель ткацької майстерні

Рис. 3. Одяг давніх єгиптян

Рис. 4. Стародавня глиняна модель житла єгипетського бідняка

2. Будні й свята єгиптян. Доходи, які приносила виснажлива праця селянина та ремісника, були дуже невеликі. До того ж, значна їх частина йшла на сплату податків. Тому жив простий народ скромно, а часом навіть бідно. Житлом для більшості єгиптян служили невеликі будинки, збудовані з добре висушеної на сонці цегли або обмазані мулом хатини зі стебел папірусу. Основним одягом робітника була полотняна пов’язка на стегнах, яку підтримував зроблений із такої ж тканини пояс (рис. 3). Прості єгиптяни ходили найчастіше босоніж, але іноді взувалися у шкіряні або сплетені з листя папірусу сандалії. Як правило, вирушаючи у справах, єгиптянин ніс сандалії в руках і взував їх, тільки коли прибував на місце. Повсякденна їжа простої людини складалася в основному з хліба, цибулі, часнику, салату та інших овочів. Час від часу на столі з’являлися фрукти, молочні продукти, риба. М’ясні страви бідноті вдавалося покуштувати тільки у святкові дні. Улюбленим напоєм єгиптян було пиво, що готувалося з ячменю, пшениці або фініків. Стомлені постійними життєвими турботами, єгипетські хлібороби й ремісники особливо любили свята. Святковим у Єгипті вважався перший день Нового року, який наставав тут у липні. Крім того, відзначалося безліч свят, присвячених різним божествам. У ці дні єгиптяни, увібравшись у новий одяг та свої

найліпші прикраси, збиралися біля храмів, де приносили дарунки богам. Потім наставали години загальних веселощів. Люди досхочу їли й пили, безтурботно розважалися, хоч на якийсь час забуваючи, що незабаром свято змінять нелегкі трудові будні. 3. День єгипетського вельможі. Життя знатних єгиптян було зовсім іншим, ніж у простого народу. Вони мешкали у великих дво- або триповерхових будинках (рис. 5). Стіни й меблі в покоях вельможі були прикрашені золотом і слоновою кісткою, повітря просотане ароматами пахощів. Навколо будинків багатих людей розташовувалися прекрасні парки й сади зі штучними водоймами. Навіть у найспекотнішу та суху пору року вельможі могли відпочивати в тіні, насолоджуючись прохолодою власного ставка. Кожне ранкове пробудження вельможі було важливою подією для його численних слуг і рабів. День знатної людини починався з того, що вона вислухувала звіти своїх переписувачів і диктувала їм нові розпорядження. У цей же час над вельможею клопотали перукарі й масажисти, а його слух тішила гра музикантів. Виходячи з будинку, знатний єгиптянин і його дружина вбиралися в довгі одежі з найтоншої лляної тканини з красивими хвилеподібними складками. Це вбрання доповнювалося безліччю золотих прикрас. Навіть сандалії на ногах багатої людини могли бути золотими! Рис. 5. Макет оселі знатного єгиптянина

Куди б не вирушав вельможа — на прийом до палацу фараона, у ділову поїздку, щоб оглянути свої володіння, чи просто на прогулянку — це завжди виглядало дуже урочисто. Найчастіше він вирушав у дорогу в розкішних ношах, які несли до 20 осіб. Якщо ж знатний єгиптянин здійснював пішу прогулянку, за ним тягли крісло й переносне ложе на випадок, якщо стомлений спекою хазяїн захоче відпочити. Вельможу завжди супроводжувало багато слуг і рабів. Одні несли кошик із їжею й умивальне приладдя. Інші відповідали за опахала й мухобійки, ціпок і сандалії пана. А привезені з далекої Нубії карлики-блазні вели на прив’язі улюблених хазяйських тварин — мавпочок і собак. Поки вельможа був зайнятий справами чи відпочивав, у його будинку кипіла робота — ішла підготовка до повернення хазяїна. Пекарі пекли свіжий хліб і солодкі пиріжки з фініками й медом. Кухарі варили у великих казанах м’ясо, смажили на рожнах величезні бичачі ноги та спеціально відгодованих гусаків. Їхні помічники обробляли щойно пійману в Нілі рибу, готували до столу добірні овочі та фрукти. Слуги прикрашали будинок гірляндами квітів, приносили величезні посудини з молоком, глечики з пивом і солодким виноградним вином. Музиканти й танцівниці репетирували свої виступи — увечері до вельможі прибудуть гості й буде влаштований бенкет! Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому життя єгипетських селян і ремісників було недовгим? 2. Розкажіть про повсякденне життя простих людей Давнього Єгипту. 3. Ознайомившись із пунктом 3, подумайте, як у будинках єгипетських вельмож використовувалася праця рабів. 4*. Складіть розповідь на одну з тем: «День єгипетського ремісника» або «Бенкет у домі єгипетського вельможі». Використовуючи текст підручника та ілюстрації, спробуйте описати, який вигляд мали персонажі вашої розповіді, про що вони думали, говорили.

§ 12. Школа й знання в Давньому Єгипті Єгиптяни високо цінували освіченість. Ще в давніх повчаннях єгипетським школярам говорилося: «Не будь дурнем, який не має освіти… Полюби навчання і, коли станеш дорослим, ти зрозумієш, яке воно корисне». Школи в Давньому Єгипті зазвичай розміщувалися при храмах. Училися в них тільки хлопчики із заможних родин. Навчання могло починатися вже з п’ятирічного віку й тривало понад десять років. У першу чергу дітей навчали читати й писати. На це витрачалося дуже багато часу. Чому?

1. Давньоєгипетська писемність. Від кінця IV тис. до н. е. в Єгипті писали знаками, подібними до малюнків (рис. 1). Пізніше давні греки, уперше побачивши їх, але не змігши прочитати, вирішили, що в цих таємничих знаках укладена мудрість єгипетських богів і жерців. Тому вони назвали їх «ієрогліфами» — «священними письменами». Знаки давньоєгипетської писемності називаються ієрогліфами.

Спочатку кожний ієрогліф означав те, що було намальовано. Наприклад, зображенням кола єгиптяни позначали на письмі сонце, хвилястими лініями — воду, людськими фігурками — людей. Однак таким способом можна було записати далеко не все. Як намалювати, скажімо, ім’я людини чи назву країни, річки, пустелі? Тому згодом малюнки, що раніше позначали цілі слова, перетворюються на букви, тобто вони починають передавати приголосні звуки, які входили в ці слова. Так, зображення каналу стало двобуквеним ієрогліфом «мр», кошика — «нб», знак, що позначав пагорб, перетворився на букву «к» тощо. Поєднуючи в потрібному порядку такі ієрогліфи, єгиптяни могли писати будь-які слова. Але в давньоєгипетському письмі не вказувалися голосні звуки, а приголосні могли бути однаковими в різних словах, що значно ускладнювало читання. Уявіть собі, що ви повинні установити значення слова, записаного тільки двома приголосними буквами — «мр». Незрозуміло, що це — «мир», «море», «міра»… Єгиптяни знайшли вихід із цієї ситуації. Щоб розрізнити слова з однаковим написанням, після них ставили спеціальні ієрогліфи, що пояснювали їхній зміст. Після слів на позначення рослин малювали квіти, тварин — шкуру із хвостом, після дієслів руху зображували ноги тощо. Опанувати таке письмо було дуже непросто. У нашому алфавіті лише 33 букви, а грамотному єгиптянинові потрібно було знати й уміти чітко, красиво писати більш як 700 знаків!

Рис. 1. Так виглядають написи, зроблені давньоєгипетськими ієрогліфами

Рис. 2. Жан Франсуа Шампольйон — учений, який розшифрував давньоєгипетські ієрогліфи

Рис. 3. Виготовлення папіруса

Рис. 4. Давньоєгипетський пенал із паличками для письма та заглибленнями для фарб

2. Шкільне приладдя. Першими «зошитами» єгипетських школярів були шматки каменя чи розбитого глиняного посуду, на яких вони вчилися вимальовувати ієрогліфи. Тільки перевівши гори таких «чернеток» і випрацювавши гарний почерк, учень отримував дозвіл писати на дорогому папірусі. Зі стебел цієї болотяної рослини в Давньому Єгипті вміли виготовляти матеріал, схожий на цупкий папір (рис. 3). Щоправда, він не був особливо довговічним — із часом папірусні аркуші ставали ламкими, але писати на них було дуже добре й зручно. Саме тому в давнину папірус був основним матеріалом для письма не тільки в єгиптян, але й у багатьох інших народів. Не випадково, що й українське слово «папір», і слова, що позначають папір у сучасних англійській (paper), німецькій (Рapier), французькій (papier) мовах, походять саме від давньої назви «папірус». Для запису великих текстів потрібну кількість аркушів папірусу склеювали в довгі смуги, які іноді досягали довжини 40 метрів. Щоб такі рукописи було зручно зберігати й переносити, їх згортали в трубки — сувої — та перев’язували шнурком. Ці папірусні сувої й були книгами давніх єгиптян. Писали на папірусі тонкою очеретяною паличкою. Один її кінець загострювали, а другий іноді розжовували, щоб виходив пензлик. Основну частину тексту записували чорною фарбою. Однак, пишучи, єгиптяни, як і багато інших народів давнини, не робили інтервалів між словами, і швидко знайти потрібне місце в такому тексті було складно. Тому для зручності назви розділів і початкові слова деяких речень виділяли червоною фарбою. Звідси й походить відомий вираз «починати з червоного рядка».

3. Наукові знання давніх єгиптян. У давньоєгипетській школі навчали не лише грамоти. Учні отримували тут також інші знання, які згодом могли їм знадобитися в роботі. Збудувати великий міцний будинок, правильно виміряти величину поля чи зерносховища, визначити, скільки людей потрібно для іригаційних робіт чи перевезення величезної статуї, було неможливо без знання математики. Єгиптяни добре знали основні арифметичні дії, уміли підносити числа до степеня й визначати квадратні корені, обчислювати площу й об’єм усіляких геометричних фігур і тіл. Значних успіхів досягла в Давньому Єгипті й астрономія — наука про зорі та планети. Спостерігаючи за переміщенням небесних тіл, єгиптяни першими розділили добу на 24 години. Для визначення точного часу вони винайшли сонячний і водяний годинники. Єгипетські астрономи створили точний календар, яким з незначними уточненнями ми користуємося й зараз. Календарний рік єгиптян складався з 365 днів і поділявся на три сезони по чотири місяці в кожному. Із першим днем Нового року, що наставав у Єгипті 19 липня, починався «ахет» (давньоєгипетською — «розлив») — час повені. У листопаді його заступав «перт» («сходження») — час виходу суші з-під води, оранки, посіву й поливу полів. А в березні починався «шему» («сухість») — період посухи й основних збиральних робіт. У спеціальних школах молодь навчали медицини. Єгипетські лікарі славилися в усьому світі. Вони вміли робити складні хірургічні операції. Єгиптяни одними з перших зрозуміли, яку важливу роль відіграє в житті людського організму серце. Вони казали, що «знання руху серця — початок таємниці лікаря». Отже, у єгипетській школі можна було отримати багато знань, корисних для подальшого життя. Давні єгиптяни досягли великих успіхів у математиці, астрономії та медицині.

Рис. 5. У давньо єгипетській школі

Рис. 6. Карта зоряного неба, складена давньоєгипетськими астрономами. Зображення людей і тварин позначають сузір’я, відомі давнім єгиптянам. Знайдіть серед них ті, що нагадують знаки Зодіака

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чим відрізнялася писемність давніх єгиптян від сучасних української та російської? 2. Якими особливостями життя давніх єгиптян можна пояснити їхній розподіл року на «ахет», «перт» і «шему»? 3*. Як випускники єгипетських шкіл могли використовувати здобуті знання у своїй роботі? 4. Якими науковими досягненнями єгиптян ми користуємося й зараз? 5. Спробуйте розв’язати задачу, із якою колись упорався єгипетський школяр: «Було сім будинків. У кожному будинку сім кішок. Кожна кішка з’їла сім мишей. Кожна миша могла з’їсти сім колосків. А кожний колосок може дати сім мір зерна. Знайти суму загального числа будинків, кішок, мишей, колосків і врятованих кішками мір зерна». Звірте результат із правильною відповіддю, записаною єгипетськими знаками чисел: Пам’ятайте про те, що число записане справа наліво! Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Прочитайте уривки з давніх повчань єгипетським школярам і порівняйте їх із порадами ваших батьків і вчителів: «Не будь дурнем, який не має освіти. Тебе виховують, навчають, а ти не слухаєш нікого і вчиняєш по-своєму. Навчають навіть левів, приборкують коней, мавпа — й та розуміє слова. Тільки не ти… Затоваришуй із сувоями папірусу й письмовим приладдям. Вони солодші за найсолодший напій. Щодня читай книги, пиши рукою своєю, радься з тими, хто знає більше за тебе. Дотримуйся порад свого вчителя, слухай його наставляння… Не лінуйся. Не гай жодного дня в неробстві, інакше будуть бити тебе. Адже всім відомо, що вуха хлопчика — на спині його, і він слухає, лише коли його б’ють… Полюби навчання, і, коли станеш дорослим, ти зрозумієш, яке воно корисне». Чи згодні ви з тим, що «вуха хлопчика — на спині його»?

§ 13. Релігійні уявлення жителів Єгипту 1. Боги давніх єгиптян. Жителі долини Нілу за давніх часів не знали, чому щорічно розливається їхня велика річка, день змінюється ніччю, а одна пора року — іншою. Не вміючи пояснити ці та інші природні явища, вони вважали, що все в житті відбувається з волі всемогутніх богів. Тому уява єгиптян заполонила весь оточуючий їх світ безліччю всіляких божеств. Так, наприклад, небо в Давньому Єгипті уявляли то жінкою, яка схилилася над землею, то величезною коровою із животом, усіяним зорями. Одним із найулюбленіших у народі вважався бог Нілу Хапі. Зазвичай його зображали як гладкого чоловіка. У руках Хапі часто можна побачити дві посудини, із яких ллється вода, що дає початок Нілу. Не менш шанованим був і володар Місяця — мудрий бог Тот (рис. 1,1). Єгиптяни вважали його винахідником писемності, покровителем усіх видів знань. А підземним царством справедливо правив бог Осіріс, котрий навчив єгипетський народ вирощувати плоди й поклонятися богам (рис. 1,2). Особливо високо шанували в Єгипті бога Сонця, який мав різні імена, але найчастіше його називали Амоном, або Ра. Сонце

Рис. 1. Єгипетські боги. 1) Бог Сонця Амон-Ра. Синій колір обличчя підкреслює зв’язок цього божества з небом. 2) Бога Тота давні єгиптяни уявляли з головою священного птаха ібіса, вигнутий дзьоб якого нагадує молодий півмісяць. 3) Осіріса зображували з обличчам і тілом кольору молодої зелені. 4) Богиня давньоєгипетських жінок і дітей Таурт

— головне джерело світла й тепла, без яких життя на землі неможливе. Тому багато єгиптян поклонялися йому як головному божеству, що створило й інших богів, і самих людей. Віра єгиптян у цих та інших давніх богів була на диво міцною. У ХIV ст. до н. е. фараон Ехнатон (рис. 2) спробував замінити вшанування багатьох божеств вірою в єдиного бога — Атона, що зображувався як сонячний диск. Однак ця спроба завершилася цілковитою невдачею: після смерті Ехнатона єгиптяни негайно ж повернулися до вшановування звичних і улюблених ними богів. За часів Ехнатона в Єгипті вперше в історії людства було здійснено спробу перейти до єдинобожжя.

2. Священні тварини. Багатьох богів єгиптяни уявляли як людей із головами тварин або просто тварин. Люди вірили, що тварини подібно до богів можуть мати надприродну силу. Такі тварини вважалися священними. Їх було в Єгипті безліч. Обожненими були навіть жаба та гнойовий жук скарабей. За життя священних тварин ушановували й оберігали, а після смерті нерідко урочисто ховали на спеціальних цвинтарях. Археологи знайшли в Єгипті багато поховань усіляких тварин і птахів. Повага до деяких тварин була настільки великою, що на їхню честь називали цілі міста. Єгиптяни були переконані, що вбивство священної тварини може спричинити гнів богів. Тому такий вчинок вважався тяжким злочином. Винну в ньому людину суворо карали, а в деяких випадках навіть страчували.

Рис. 2. Фараон Ехнатон — перший в історії правитель, що закликав вірити в єдиного бога

Рис. 3. Колони давнього храму у Фівах

3. Храми й жерці. Давні єгиптяни вважали, що їхнє благополуччя, життя і смерть залежать насамперед від волі богів. Боги в будь-яку мить можуть втрутитися в справи людей. Для того щоб це втручання виявилося доброзичливим, до богів потрібно якнайчастіше звертатися з хвалебними молитвами, приносити їм щедрі пожертвування, будувати величні житла — храми. Храми єгипетських богів приголомшували своїми розмірами та розкішшю. На території деяких із них могли розміститися навіть невеликі міста. Храмові будівлі іноді були заввишки понад 40 метрів — це дорівнює висоті сучасного чотирнадцятиповерхового будинку! Величезні колони й стіни багатьох храмів були покриті золотом і слоновою кісткою, хвалебними написами на честь богів і різьбленими картинами — рельєфами. Побачивши таку будівлю, людина мала відчувати свою нікчемність перед усесиллям богів. Найвеличніші та найбагатші храми належали богові Амону. Вони розташовувалися в околицях міста Фіви, яке в II тис. до н. е. було столицею Єгипетської держави. Амон вважався батьком правлячого фараона, головним покровителем його непереможного війська. Не дивно, що, розподіляючи свої дарунки між храмами, «сини Амона» прагнули, у першу чергу, догодити своєму «батькові». Зрештою, він і виявився «багатшим» за всіх богів.

Рис. 4. У 1922 р. англій ський археолог Говард Картер відкрив казково багату гробницю фараона Тутанхамона. Серед тисяч знайдених у ній прекрасних речей — ця золота труна вагою понад 110 кг

Життям храму вповні розпоряджалися його жерці. У народі вірили, що тільки вони здатні розмовляти з богами й дізнаватися про їхню волю. Тому вплив жрецтва на життя Давнього Єгипту був величезним. Жерці всіляко підтримували царську владу. 4. Життя після життя. Із найдавніших часів єгиптяни, як і багато інших народів, вірили в загробне життя. Вони вважали, що, помираючи, люди лише засинають, а прокинувшись у «царстві мертвих», провадять там життя, подібне до земного. За уявленнями єгиптян, душі померлих повинні були обов’яз ково час від часу повертатися до своїх тіл. Тому єгиптяни прагнули врятувати останки людей від швидкого руйнування. Із цією метою тіла небіжчиків просотували спеціальними розчинами, натирали смолистими пахощами і, щоб закрити доступ повітря, щільно обмотували полотняними бинтами. Оброблені в такий спосіб тіла називають муміями. Будинком померлому бідняку служила звичайна могила, а знатній людині — спеціально споруджена для її поховання гробниця. Туди намагалися покласти все необхідне, щоб людина після смерті не бідувала й могла вести звичний спосіб життя. Чим багатшим за життя був померлий, тим краще родичі могли забезпечити його на час перебування в загробному світі. А проводжаючи в останню путь фараона, єгиптяни взагалі не зупинялися перед жодними витратами. Рис. 5. Так виглядає зараз найбільша з пірамід — гробниця фараона Хеопса. На передньому плані Великий Сфінкс — висічена зі скелі гігантська статуя лева з головою фараона Хофра, якому належить друга за розмірами піраміда

Монументальні, повні скарбів царські гробниці мали нагадувати про божественну велич і земну славу фараонів після їхньої смерті. Особливо вражають уяву колосальні піраміди з величезних, ретельно оброблених каменів, зведені для поховання єгипетських царів у III тис. до н. е. Навіть час не зміг зруйнувати їх. Не випадково багато століть тому на Сході народилося прислів’я: «Усе на світі боїться часу, а час боїться пірамід». Ці рукотворні гори й дотепер викликають подив і захоплення дивовижними будівельними здібностями давніх єгиптян. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Випишіть імена єгипетських богів, про яких ви прочитали в легенді. Які природні сили вони уособлювали? 2. Чому серед найбільш шанованих єгиптянами богів були Хапі й Амон-Ра? 3*. Чим можна пояснити те, що спроба Ехнатона запровадити в Єгипті єдинобожжя зазнала невдачі? 4. Як єгиптяни вшановували священних тварин? 5. Що являли собою єгипетські храми? 6. Чому фараони й жерці підтримували один одного? 7. Використовуючи пункт 4, розкажіть, як єгиптяни уявляли собі загробне життя. Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — — Легенда про Осіріса Важким було життя перших єгиптян. Цілісінькими днями блукали вони в прибережних заростях у надії знайти їстівні плоди й коріння, піймати необережну тваринку. А коли наставала страшна посуха, збожеволівши від голоду, напівдикі люди кидалися один на одного… Так тривало доти, поки царем Єгипту не став син Неба і Землі — великий бог Осіріс. Він навчив людей орати землю, вирощувати ячмінь, пшеницю, виноград. Осіріс показав єгиптянам, як виготовляти знаряддя для обробітку землі та зброю для полювання. Але він заборонив людям направляти цю зброю один проти одного, примирив і об’єднав племена Долини, що ворогували віками. У Єгипті почалося щасливе життя. Усі були вдячні Осірісу й любили царя. Ненавидів його тільки молодший брат — бог пустелі Сет. Разом зі своїми друзями, такими ж злобними, як він сам, Сет задумав погубити Осіріса і зайняти його трон. Сет улаштував бенкет, на який запросив і Осіріса. У розпалі застілля слуги внесли до залу розкішну труну, і хазяїн пообіцяв її тому, кому вона буде в міру. У цьому не було нічого дивного, адже єгиптяни заздалегідь готувалися до загробного життя. Сміючись, гості стали по черзі залазити в труну. Коли ж у неї ліг Осіріс, помічники Сета миттю забили труну й скинули її в річку. Сет радів… Гірко плакала над тілом загиблого чоловіка прекрасна богиня Ісіда, благаючи Осіріса: «Повернися, повернися до життя, о владико! Адже без тебе настала для нас пітьма на землі…» Але Осіріс не міг воскреснути, поки Сет жив безкарно. Тоді син Осіріса та Ісіди — могутній юний бог Гор — у жорстокому двобої переміг Сета й привів його, полоненого, до батька. І Осіріс ожив. Зраділи всі люди й боги — справедливість перемогла. Зрадів й Осіріс — у нього виріс гідний спадкоємець. Із легкою душею Осіріс передав свій земний трон Гору, а сам пішов правити у Світ Вічності. Чому в Давньому Єгипті до Осіріса ставилися з любов’ю і подякою? Які природні явища та релігійні уявлення єгиптян знайшли відображення в легенді про Осіріса?

Час боїться пірамід

У долині Нілу стоїть спека. На безхмарному небі пломеніє палюче сонце. Між схованими в заростях берегами плавно несе свої води велична річка. Кероване досвідченим керманичем, долаючи силу течії, повільно рухається невелике судно. У тіні навісу на палубі неквапливо розмовляють старий жрець Анен і його гість із далекої Греції — невтомний мандрівник Геродот. Він побував уже в багатьох країнах, і всюди збирав матеріал для своєї книги про історію, культуру та звичаї різних народів. Усе цікаво допитливому грекові, багато що здається йому незвичайним на давній єгипетській землі. А хто може розповісти про неї краще, ніж мудрий жрець? Судно обігнуло невеликий острівець і поглядам подорожан відкрилася дивовижна картина. На тлі небесної синяви й безжиттєвих пісків пустелі сліпучою білизною виблискували дивні гори правильної пірамідальної форми. Легка посмішка торкнула вуста жерця: — Так-так, це і є гробниці наших давніх царів — знамениті піраміди, про які ти так багато розпитував. Зараз ми пристанемо до берега, і ти зможеш їх як слід роздивитися. Воістину: скільки не мандруй, такого дива більше не побачиш ніде! Судно пристало до берега, і Геродот з Аненом рушили до пірамід. Дорогою жрець розповідав про найбільшу з них: — Цю Велику піраміду побудували двадцять одне століття тому для царя Хуфу, якого ви, греки, називаєте Хеопсом. У всьому світі немає такої грандіозної споруди. Висота піраміди сягає 326 ліктів, а довжина кожної основи — більш як 512 ліктів! Розмовляючи, Анен і його гість підійшли до підніжжя гробниці Хуфу. Геродот підняв голову, щоб подивитися зблизька на вершину піраміди, і застиг у безмовному здивуванні. Він не бачив нічого, крім піраміди. Вона закривала землю й небо, примушуючи людину забути про навколишній світ, відчути трепет перед її величчю. Відірвавши погляд від заворожливого видовища, Геродот став із цікавістю розглядати камені, із яких була споруджена піраміда. Поверхня величезних гранованих брил була відполірована до блиску, а самі вони підігнані одна до одної з дивовижною точністю. Удосталь намилувавшись Великою пірамідою іззовні, Геродот поцікавився, чи можна оглянути її внутрішні приміщення.

— Це і є піраміди!

Анен і його гість рушили до пірамід.

Геродот не бачив нічого, крім піраміди.

— Ніхто не розповість тобі про піраміди більше, ніж Хуфухотеп!

За вечерею Геродот дізнався про будівництво піраміди Хеопса.

Збудування гробниці Хуфу доручив царевичу Хеміуну.

Сотні тисяч людей будували велику піраміду.

Хуфу залишився задоволений своїм Будинком Вічності.

— Гадаю, це не буде цікаво,— відповів Анен.— Адже вся громада піраміди — це майже суцільна кам’яна кладка. Усередині є лише кілька приміщень, з’єднаних між собою коридорами. В одному з приміщень і був колись похований Хуфу. Але зараз кімнати майже порожні. Ще за давніх-давен незліченні скарби, що зберігалися в них, були розкрадені грабіжниками. Та вже й сутеніє. Нам час іти. Бачиш той давній храм? Він — ровесник піраміди! Дехто й дотепер поклоняється в ньому Хуфу — адже він був великим царем. Головний жрець храму Хуфухотеп — мій давній друг. У нього ми й зупинимося на ніч. До речі, навряд чи хто-небудь зможе розповісти тобі про піраміди більше, ніж він.

За вечерею гостинний хазяїн охоче підтримав розмову про піраміди й розповів Геродоту, як будувалася гробниця Хеопса. — Зазвичай чужоземці, опинившись у нашій країні, не можуть зрозуміти, чому піраміди незмірно величніші за всі царські палаци,— почав Хуфухотеп.— Але, поміркуй, земне життя синів Амона недовге. Гробниця ж стає будинком правителя після його переселення у той світ, де він буде жити вічно. Тому й посмертне житло фараона має пережити віки. Наші царі піклуються про спорудження гідної їх гробниці із самого початку свого правління. Так учинив і Хуфу. Розпорядником усіх робіт він призначив свого брата — царевича Хеміуну, який мав досвід у будівельній справі. Хеміуну та його помічники розробили план гробниці, розрахували її міцність, ви брали місце для будівництва. Потім почалося основне будівництво, яке потребувало величезної кількості людей. Одні робітники день у день виламували в сусідніх скелях брили потрібних розмірів. Інші ці брили обтесували, надаючи каменям правильної форми. Після цього їхні грані полірували, поки поверхня не ставала зовсім рівною. Спеціальні загони робітників доставляли готові кам’яні блоки на будівельний майданчик. Щоб підняти їх угору, навколо піраміди зводили похилий насип із глини. За його допомогою робітники забиралися на верхівку споруджуваної піраміди і канатами піднімали туди величезні камені. Потім їх установлювали на місця й ретельно підганяли один до одного за допомогою важелів. Коли ж роботи були закінчені, насип прибрали, і піраміда постала перед царем у всій своїй красі. Хуфу залишився задоволений: ще ні в кого не було такого Будинку Вічності! Щоб краще зрозуміти, які зусилля були докладені до будівництва Великої піраміди, уявімо, що з каменів, які її складають, можна було б побудувати місто для 100 тисяч жителів. Адже таких каменів налічується понад два мільйони. А кожний з них важить у середньому близько 100 талантів! Не дивно, що сотні тисяч людей будували піраміду Хуфу протягом 20 років. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Для чого споруджувалися піраміди? 2. У якому столітті була побудована піраміда Хеопса (Хуфу), якщо врахувати, що Геродот жив у V ст. до н. е.? 3. Обчисліть довжину основи й висоту піраміди Хеопса, а також середню масу каменів, із яких вона була складена (давньогрецький лікоть дорівнює приблизно 45 см, а талант — 26 кг). Спробуйте уявити собі Велику піраміду й порівняйте її з найбільшими будівлями, які вам доводилося бачити. 4*. Як ви гадаєте, чи брали участь у будівництві царських гробниць вельможі, переписувачі, стражники? Якщо брали, то в чому могла полягати їхня робота? 5*. Якими знаннями й трудовими навичками потрібно було володіти, щоб побудувати піраміду? 6*. Чому в давнину піраміди вважалися «чудом світу»?

Розділ 4. Давні країни та народи Передньої Азії На схід від Єгипту розташована Передня Азія — велика країна, яка простяглася від Середземного моря до Індійського океану. Ще за первісних часів тут жили численні народи, що займалися землеробством і скотарством. У IV—I тис. до н. е. в Передній Азії виникли найдавніші цивілізації Дворіччя й Фінікії, Сирії й Палестини, Ірану й Малої Азії. За чотири тисячі років на цій території з’явилися й зникли десятки народів. Усі вони — шумери, ассирійці, вавилоняни, фінікійці, перси — вважали цю землю своєю. У IV—III тис. до н. е. в долинах великих річок Тигру та Євфрату виникли невеликі міста-держави Дворіччя. Поступово вони міцніли, об’єднувалися у великі царства, чиї правителі завойовували й підкорювали величезні території. Так виникли невідомі до того світові держави: Ассирія, а потім Персія.

Але справжню славу цивілізаціям Передньої Азії здобули міста — Вавилон, Тір, Єрусалим, Персеполь та багато інших. У містах стояли палаци й величні храми, тут жили й працювали тисячі ремісників і торговців. Стародавні міста були центрами освіти, науки, мистецтва. Тут були створені найдавніші види писемності, що допомагало накопичувати, поповнювати й передавати нащадкам знання й досвід мудреців, учених, письменників. Саме в Передній Азії виникли найдавніший алфавіт і перша бібліотека. У IX ст. до н. е. серед давньоєврейських племен поступово складається й записується «Книга книг» — Біблія, котра ввібрала в себе легенди, міфи й мудрість народів Передньої Азії. Історія країн і народів Передньої Азії — важлива частина історії не лише Давнього Сходу, але й усього людства.

Давні країни та народи Передньої Азії

— Міста — Шумер — Держава Хаммурапі — Фінікія — Давня Палестина — Ассирійська держава — Персида — Перська світова держава — «Царський шлях»

Сарди Угаріт

Ніневія Ти гр Ашшур Сузи Бібл Єв Сідон фр Вавилон ат Тір Лагаш Персида Урук Єрусалим Персепол Ур

Об’єднання Єгипту IV тис.

3000

Завоювання Тутмоса III

1792—1750

XV ст.

Виникнення перших Правління держав Дворіччя царя Хаммурапі

Правління царя Соломона XIII ст.

965—928

Створення першого алфавіту

Створення першої бібліотеки 814

VII ст.

Заснування Карфагена

р. до н. е.

521—486 Правління Дарія I

§ 14. Країна «Всесвітнього потопу» та її мешканці 1. У долині Тигру та Євфрату. Серед снігів Вірменського нагір’я народжуються дві великі річки — Тигр і Євфрат. У середній течії вони охоплюють велику рівнину, а потім зливаються і разом впадають у Перську затоку Індійського океану. На рівнині між двох річок зародилася найдавніша землеробська цивілізація, яку називають Дворіччя. Дворіччя те саме, що й Месопотамія і те саме, що й Межиріччя

Рис. 1. Шолом царя Ура. Цей головний убір викуваний із цільного листа сплаву золота й срібла для урочистих церемоній та релігійних ритуалів (близько 2600 р. до н. е.)

Чим же приваблювала людей ця долина? Тут майже немає корисних копалин, будівельного каменю, а з дерев ростуть тільки фінікові пальми. У низинах річок — гнилі болота, що поросли очеретом. Але люди залишилися тут із тієї ж самої причини, із якої вони оселилися в долині Нілу. Навесні через танення гірських снігів річки розливалися так сильно, що зливалися разом і затоплювали всю долину. Розлив залишав по собі шар мулу, глини та піску, що зробило цю землю надзвичайно родючою. У IV тис. до н. е. тут оселилися шумери. Працею багатьох поколінь вони змінили цю землю. За допомогою каналів, дамб і гребель шумери осушили болота, захистили поля й селища від руйнівних повеней. На берегах Тигру та Євфрату заколосилися ниви, з’явилися квітучі сади. Шумери використовували все, Рис. 2. Атака шумерських колісниць

що давали фінікові пальми: листя, деревину й плоди. Свої житла вони будували із в’язок очерету, обмазаних глиною, а пізніше — із великих глиняних цеглин. Із часом тут розвинулися ремесла й торгівля. З’явилися перші міста, якими правили «великі люди» — царі. У IV—III тис. до н. е. поступово формується цивілізація Дворіччя.

2. «Нехай сильний не кривдить удів і сиріт». У Південному Дворіччі виникали міста-держави. Наймогутнішими серед них були Ур, Урук і Лагаш. Кожне місто весь час вело боротьбу із сусідами за землі, рабів та іншу здобич. Але утримання війська вимагало великих витрат. Тому царі збільшували податки й повинності: прості люди будували палаци й храми, зміцнювали греблі та очищали канали.

Рис. 3. Клинописні таблички

У IV—III тис. до н. е. у Дворіччі виникають перші міста-держави.

Виконання повинностей нерідко розоряло селянські господарства, адже люди не встигали обробляти свою землю, а отже, не могли сплачувати податки. Через це країна поступово слабшала. Новий правитель, що прийшов до влади в Лагаші у другій половині III тис. до н. е., видав нові закони. На уламку глиняної таблички зберігся рядок із них: «Нехай сильний не кривдить удів і сиріт». Ці закони на якийсь час полегшили становище простого народу.

Рис. 4. Знатна людина в спідниці з козячої вовни

3. «Глиняні книги». Шумери записували свої знання знаками у вигляді малюнків, що позначали який-небудь предмет: плуг, зорю, рибу, гори. Але так можна було написати далеко не все. Утім у середині III тис. до н. е. знаки стали позначати вже не тільки слова, але й склади. Жителі Дворіччя писали на глиняних табличках очеретяними паличками. Їхні загострені краї залишали на сирій глині знаки у формі клинців (рис. 3). Тому писемність шумерів назвали клинописом. Це письмо було досить зручним й проіснувало майже три тисячі років.

а) 1)

Рис. 4. Зікурат: 1) сучасний вигляд; 2) реконструкція. Храми будували з необпаленої цегли. Вони символізували гори. Шумери вважали, що тільки гори є гідним житлом богів. На вершині зікурату розміщувалося святилище Клинопис — видатне досягнення цивілізації Дворіччя.

У музеях різних країн світу зберігається більше мільйона клинописних текстів. Шумери створили прекрасну літературу. Найчастіше в ній розповідається про подвиги богів і героїв. На «сторінках глиняних книг» зберігся й міф про створення світу: Із незапам’ятних часів суша ще не відокремилася від води. У світі царювали чудовиська Тіамат і Кінгу. Проти сил зла виступив бог Мардук. У жорстокій сутичці він убив своїх ворогів. Мардук розсік Тіамат і створив із неї Землю. Він покликав бога місяця Сіна і бога сонця Шамаша та розділив між ними добу. І звелів Мардук прорости травам і лісам. І населив він гори й долини різними звірами. І змішав він кров Кінгу з глиною й виліпив перших людей. Своїм виглядом і розумом люди нагадували богів і повинні були їм служити. На глиняних табличках записані закони шумерських царів, розповіді про їхні військові перемоги, дані про торговельні угоди й продаж рабів, звіти про збір податків із селян і ремісників. Із «глиняних книг» ми багато чого довідалися про найдавніші дер жави Месопотамії. 4. Люди й боги Дворіччя. У центрі країни на річці Євфрат стояло місто Ніппур. Тут були храми головних богів. Особливою любов’ю й пошаною користувався добрий Енкі — бог мудрості й води. До Іштар — богині родючості й любові — люди зверталися з проханнями про гарний урожай і народження дітей. Шумерські храми — зікурати — будувалися у вигляді високих східчастих пірамід, на вершинах яких жерці приносили богам жертви, спо стерігали за зорями, складали календар. Храмам належало багато земель. Хто ж їх обробляв? Невже вчені жерці? Ні, цим займалися храмові працівники й раби.

5. Школа починалася в Шумері. Щоб управляти великою країною, потрібні були грамотні люди: чиновники, переписувачі, жерці. Таких людей треба було навчити читати, писати, рахувати. Так виникають школи. Школу вважали великою родиною, де «батьком» був власник школи, а його «синами» — учні. Старшокласники допомагали вчителям і вихователям. Дисципліну в школі підтримувала «людина, яка володіла різкою». Вона карала винних. У школах навчалися хлопчики, батьки яких могли заплатити за навчання. Дівчатка ж у школі не навчалися. Для того щоб опанувати основи математики, астрономії, географії та інших наук, доводилося вчитися більше десяти років. Чому навчання тривало так довго? Тому що головними його прийомами були переписування та запам’ятовування літературних творів, наукових трактатів і навіть словників. Цивілізація неможлива без шкільної освіти.

Через п’ять тисяч років учені знайшли уламки «шкільного зошита» і прочитали: «Розгнівалися боги на людей за неслухняність. І вирішили вони затопити землю й знищити людство. Але добрий бог Енкі розповів про задуми богів ґречному цареві на ім’я Зіусудра. І навчив він царя, як урятуватися. І збудував Зіусудра величезний корабель. Він забрав на корабель свою рідню, худобу й насіння всіх рослин. Сім днів і сім ночей з небувалою силою вирували зливи. Потоп залив землю, і носили вітри величезний корабель бурхливими водами. Зіусудра знайшов маленький острівець. І приніс він там багаті жертви богам. І простили боги людей. Вони дарували Зіусудрі безсмертне життя в прекрасній країні, де сходить сонце». Рис. 5. У шумерській школі

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Поясніть, чому жителі Дворіччя називали свою країну «домом двох річок». Що спільного у природних умовах Месопотамії та Єгипту? 2. Під час розкопок давніх поселень були знайдені зернятка яблуні, граната, інжиру, мигдалю, маслини. Про яку діяльність жителів Дворіччя свідчать знахідки археологів? 3. Поясніть, чому писемність, яка виникла у Дворіччі, називають клинописом. 4. Що спільного і відмінного в писемності Давнього Єгипту та Месопотамії? 5*. Порівняйте матеріал для письма в Єгипті та Месопотамії. Який з них краще зберігається? Яким зручніше користуватися? 6. Перекажіть міф про створення світу. 7. Розкажіть про шумерську школу. Що спільного між давньоєгипетською та шумерською школами? 8. Чому міф про потоп виник саме у Дворіччі? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Розкопки в Урі Археологи проводили розкопки міста Ур, розташованого на півдні Дворіччя. На глибині 14 метрів вони знайшли багаті гробниці шумерських царів, які правили країною в III тис. до н. е. Під гробницями вони натрапили на триметровий шар мулу без слідів людської присутності, а вже під ним познаходили сліди вогнищ, залишки будівель, уламки посуду. Вони належали народу, що жив тут до шумерів… Було встановлено, що такий шар річкового мулу міг відкластися, якщо протягом тривалого часу вода тут стояла на висоті 8 метрів. Отже, ще за давніх часів у Південному Дворіччі сталася небачена природна катастрофа. Із яким шумерським міфом ця катастрофа може бути пов’язана?

§ 15. Хаммурапі — цар Вавилона 1. Вавилон — «Брама бога». У Південному Дворіччі, там, де Євфрат зближається з Тигром, зараз здіймаються кілька великих пагорбів. Близько ста років тому тут почалися розкопки, які тривають і дотепер. Виявляється, що під піщаними пагорбами поховані руїни давнього міста. Жителі Дворіччя називали його Баб-ілу, давні греки почули це слово як Вавилон і назвали всю країну Вавилонією. Вавилон виник ще в середині III тис. до н. е. Через Вавилон проходили великі торговельні шляхи: сюди доставляли будівельний камінь, ліс, метали, а звідси відправляли до сусідніх країн хліб, шкури, вовну, ремісничі вироби. У місті жили багаті купці й вправні майстри. Вавилон славився своїми храмами й палацами. У II тис. до н. е. Вавилон був наймогутнішим і найбагатшим містом Дворіччя.

Найвідомішого вавилонського царя звали Хаммурапі. Він царював 42 роки (1792—1750 рр. до н. е.) і уславився тим, що завоював майже все Дворіччя, заслуживши гордий титул «царя чотирьох сторін світу».

Рис. 1. Розмежування поля із застосуванням знань з геометрії

2. «Так говорить Хаммурапі!» Цими словами починався будь-який наказ або лист царя. Про що в них йшлося? «Так говорить Хаммурапі! Склич людей, які мають поля на березі каналу Думанум. Нехай вони очистять канал протягом місяця!» — такий наказ цар направив своєму чиновникові. Хаммурапі розумів, що землеробство робить його країну багатою й процвітаючою, і наказав вирити довгий широкий канал поблизу Вавилона. Від нього воду на поля відводили маленькі канали. Жителі Дворіччя дивувалися цій системі каналів, як чуду, і називали її «Хаммурапі — радість народів». Усіх, хто недбало ставився до справи зміцнення каналів і гребель, суворо карали. «Людей, які взяли хабара, і свідків у супроводі сторожі відправ до мене!» Цар був верховним суддею й прагнув законами зміцнити свою державу. Тому він безжалісно карав зрадників, хабарників і тих, хто вештався без діла. Закони, укладені за наказом Хаммурапі, були обов’язковими для всіх жителів країни, адже саме за ними судді карали винних і вирішували суперечки. Закон — це письмовий документ, що визначає правила життя в суспільстві. Рис. 2. На вулицях Вавилона

Рис. 3. Верхня частина стели Хаммурапі (1750 р. до н. е.)

Рис. 4. Суд у храмі

3. Царські закони. Під час розкопок археологи знайшли високий стовп із міцного чорного каменю. Уся його поверхня була вкрита клинописом — це закони царя Хаммурапі (рис. 3). Що очікувало на того, хто порушить закон? Смерть, каліцтво або грошовий штраф. «Якщо людина вкрала майно храму або палацу, вона має бути страчена». Не мало значення, що саме й скільки вкрала людина — вона вкрала в Бога. Майно храмів і царя — намісника Бога на землі — було недоторканним. За крадіжку цього майна існувало тільки одне покарання — смерть. Таким суворим законом цар захищав не тільки своє багатство, але й владу. «Поле, будинок і сад, що належать воїнові, не можуть бути продані. Якщо воїн потрапив у полон, його повинна викупити родина. Якщо родина немає коштів для викупу, воїна має викупити храм. Якщо в храмі його поселення немає коштів для викупу, його має викупити цар. Якщо воїн, якому наказано йти в царський похід, не пішов туди, він має бути страчений». Воїни захищали державу, а держава приймала закони, які захищали воїнів. Кожен воїн за службу отримував велику ділянку землі з полем, садом і будинком. Ніхто не мав права позбавити воїна його майна. А за це воїн повинен був беззаперечно виконувати будь-який наказ царя. Хаммурапі докладав чимало зусиль задля зміцнення своєї армії.

4. «Око за око, зуб за зуб». У законах говориться, що Хаммурапі «відновив справедливість, щоб сильний не пригноблював слабкого». Чи дійсно це так?

«Якщо людина виколола око іншій людині, то їй теж слід виколоти око. Якщо людина переломила кістку іншій людині, то їй теж слід переламати кістку. Якщо будівельник побудував будинок і зробив роботу недбало, через що будинок розвалився й убив господаря, будівельник має бути страчений. Якщо будинок, що розвалився, убив сина господаря цього будинку, слід убити сина цього будівельника». У Вавилонії вважалося справедливим, коли злочинець карався тим же збитком, який він наніс потерпілому. Однак справедлива відплата стосувалася тільки рівних за становищем людей. «Якщо одна людина вдарила по щоці іншу, вищу за становищем, її слід вдарити 60 разів волячим батогом. Якщо раб ударив по щоці вільного, то йому слід відрізати вухо». Якщо суддя не міг довести провину підозрюваного, то цю людину кидали у воду. Потонув — отже, бог річки забрав до себе винного. Виплив — бог річки не дав умерти безневинному. І тоді страчували того, хто обвинувачував у злочині,— за наклеп. 5. Багатії і бідняки. Вавилонське царство було багатим і сильним, але серед його жителів було багато бідних людей. Чому? Якщо людині належала маленька ділянка землі, то посуха чи повінь могли знищити весь урожай, і тоді родина голодувала. Зерно, худобу чи срібло можна було взяти в борг у багатого сусіда. Але той позичав «у ріст»: це означало, що повернути треба більше, ніж узяв. Людина, яка позичає «у ріст», називається лихварем. Лихвар, призначаючи великий «ріст», міг розорити боржника. Багато хто з вавилонян, у яких не було грошей для повернення боргу, продавали себе або своїх дітей у рабство. Рабів за борги ставало все більше, а вільних людей — усе менше. Тому Хаммурапі видав закон, який обмежував боргове рабство. Три роки раб-боржник відпрацьовував свій борг, одержуючи від свого власника їжу й одяг. Господар не міг продати такого раба й відповідав перед законом за його смерть. Через три роки раб знову ставав вільним. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Користуючись картою, опишіть місце розташування країни Вавилонії. 2. Чому вавилонський цар Хаммурапі особисто стежив за станом каналів і гребель? 3. Що таке закони? Для чого вони потрібні? 4. Чому в законах Хаммурапі найтяжчі покарання призначалися за злочини проти царя й Бога? 5*. Використовуючи текст параграфа, поясніть, як закон захищав інтереси воїнів. 6. Що таке «боргове рабство»?

§ 16. У країні першого алфавіту Повтори: Стародавні системи письма в Єгипті та Шумері — § 12, пункт 2; § 14, пункт 2). 1. Міста, обернені до моря. Давня легенда розповідає, що один спритний лісоруб опинився у складному становищі: з одного боку палав ліс, з іншого — шуміло море. Тоді лісоруб обтесав стовбур великого кедра й поплив на ньому в море. Батьківщиною легенди, найімовірніше, є давня Фінікія. Ця країна розташована на північному заході від Вавилона, на східному березі Середземного моря. Вузькою смугою вона простяглася між морем і високими Ліванськими горами, які поросли густим кедровим лісом. На землях Фінікії не було повноводних річок і родючих земель, та її жителі навчилися збирати багаті врожаї пшениці та ячменю на невеликих ділянках родючої землі. На схилах гір зеленіли виноградники. В оливкових гаях зріли оливи, із яких отримували запашну олію. Значна частина фінікійців жила в багатолюдних містах Бібл, Сидон, Тір. Назви міст говорять самі за себе: Бібл перекладається як «гора», Сидон — «місце для рибної ловлі», а Тір — «скеля». Фінікійські міста славилися мудрими правителями, розважливими торговцями, вправними ремісниками, успішними рибалками. Фінікійці заслужено вважаються найкращими мореплавцями стародавнього світу. Рис. 1. У порту фінікійського міста

Рис. 2. Скляні фінікійські амфори

Рис. 3. Фінікійські ритуальні маски зі скла

Торгівля, мореплавство та ремісництво — головні заняття фінікійців.

2. Скарби фінікійців. «Вони висмоктують багатства з морів, із піску добувають скарби»,— із заздрістю говорили сусіди про фінікійців. Які ж скарби можна добути з піску? Фінікійці змішували пісок із содою й лугом і плавили його, як мідну руду, у результаті чого отримували скло! Учені не знають точно, який народ відкрив спосіб виготовлення скла, але фінікійці перші стали ним торгувати. Їхні склодуви виготовляли витончені посудини для ароматних пахощів і вигадливі прикраси з кольорового скла. Ці вироби охоче купували в інших країнах. Усе життя фінікійців було пов’язане з морем. Деякі з них збирали морських молюсків. Витривалі нирці збирали на дні непривабні черепашки. Що в них було коштовного? Кілька крапель густої рідини — пурпур, дуже стійка фарба красивого червонястофіолетового кольору. За маленький флакончик пурпуру власники фарбувалень і ткацьких майстерень розплачувалися сріблом, адже ця фарба не вигоряла на сонці. Убрання з пурпурних тканин носили дуже багаті люди: могутні царі, вельможі, жерці. 3. Купці, пірати, мандрівники. «Коли з моря приходили купці твої, безліччю багатств твоїх збагачував ти царів і їх постачав багатьом народам»,— так давній мудрець звертався до правителя Тіру. На фінікійських купців із нетерпінням чекали у Дворіччі, спекотливій Африці й далекій Індії. Їхні кораблі везли маслинову олію й вино, срібні вази й пурпурні тканини, дорогоцінний посуд зі скла. Кораблі фінікійців у всіх напрямках упевнено борознили Середземне море.

Свої торговельні судна, що вирізнялися високими морехідними якостями, фінікійці прикрашали кінськими головами. Правитель Тіру писав цареві сусідньої країни: «Мої раби доставлять ліс із Лівану до моря. А я плотами відправлю його морем до місця, на яке ти вкажеш…». У Єгипті, Вавилонії, Іудеї не було лісів, а без дерева не збудуєш ні палацу, ні храму, ні фортеці. Тому міцні кедри й кипариси з Фінікії користувалися великим попитом. Купці заробляли на торгівлі лісом величезні статки. Збагачувалися й фінікійські царі, яким ці ліси належали. Але найприбутковішою справою була торгівля людьми. Фінікійські купці випливали за воюючими арміями й за безцінь скуповували полонених після бою. Потім вони вигідно перепродували бранців в інших країнах. Фінікійці могли й самі захопити полонених, зненацька напавши з моря на прибережні поселення або атакувавши самотній торговельний корабель. Вантаж корабля вони привласнювали, сам корабель спалювали, а людей продавали в рабство. Фінікійці здавна торгували з багатьма країнами Середземно мор’я. Але для постійної торгівлі потрібне безпечне укріплене поселення, де можна зберігати товар. Для цього в країнах Середземномор’я були засновані торговельні поселення — колонії. Поступово деякі з них перетворювалися на незалежні держави. Фінікійська колонія Карфаген, заснована в 814 р. до н. е. у Північній Африці, згодом стала могутньою державою. Колонія — постійне укріплене поселення в чужій країні.

У I тис. до н. е. фінікійці в пошуках нових джерел наживи вийшли за межі Середземного моря. Торговельні й піратські експедиції вирушали до мрячного «Олов’яного острова» (сучасна Англія) та «Бурштинового берега» (сучасна Прибалтика).

Рис. 4. Фінікійський торговельний корабель

Що шукали там фінікійці? Без олова не можна виплавити бронзу, а бурштин цінувався ювелірами більше за золото. Наприкінці VII ст. до н. е. за наказом єгипетського фараона фінікійські мореплавці здійснили морську подорож навколо Африки. Плавання тривало три роки. Мандрівники описали невідомі країни й народи. 4. Перший алфавіт. У торгівлі дуже важливо вести облік, записувати доходи й витрати, кількість товару. Тому купець має бути грамотним. Фінікійські купці були знайомі з єгипетськими ієрогліфами та месопотамським клинописом, але користуватися ними було незручно. Фінікійці спростили деякі ієрогліфи, створивши 22 прості знаки, що позначали не окремі слова чи склади, а окремі звуки (щоправда, тільки приголосні). Так, приблизно в XIII ст. до н. е. був створений перший алфавіт. Фінікійці — творці першого алфавіту.

Рис. 5. Літери фінікійського алфавіту. Фінікій ський алфавіт став основою для створення алфавітів більшості європейських мов

Навчитися фінікійської грамоти можна було за кілька тижнів. Але читати було важко, оскільки голосних букв не було. Тому фінікійське письмо іноді називали купецьким тайнописом. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — 1. Як у назвах фінікійських міст відбилися природні умови країни? 2. Поясніть, чому основними заняттями фінікійців були торгівля, мореплавство й ремісництво. 3*. Уявіть собі, що ви — єгипетський купець. Ваш корабель заходить у гавань Тіру. Які фінікійські товари ви купите в першу чергу? Чому? 4. Чому і як фінікійці торгували рабами? 5. Поясніть, із якою метою фінікійці засновували колонії. Чим фінікійські букви відрізнялися від єгипетських та шумерських ієрогліфів? 6. Чим фінікійський алфавіт відрізняється від українського? 7. Заповніть таблицю «Досягнення фінікійців». Галузь

Досягнення

Важливі відкриття та винаходи

Мореплавство Торгівля Писемність

§ 17. Країна біблійних сказань 1. Давня Палестина. На південь від Фінікії, між річкою Йордан і східним берегом Середземного моря, розташована давня країна Палестина. Долина Йордану придатна для землеробства, а південна частина країни, гориста напівпустеля навколо Мертвого моря,— для скотарства. До того ж, на території Палестини перетиналися важливі торговельні шляхи. У XIII ст. до н. е. з Дворіччя до Палестини переселилися племена давніх євреїв (рис. 2). Вони були скотарями-кочівниками, не будували постійних поселень і храмів, а своїх ідолів перевозили разом із розбірними житлами — шатрами. Із далекого Дворіччя євреї принесли численні легенди й міфи, що передавалися від батька до сина. Переказуючи їх, кожний додавав до них щось своє. Із цих переказів поступово склалася Біблія. 2. «Книга книг». У перекладі з давньогрецької мови Біблія означає «книга». Записувати біблійні сказання почали в IX ст. до н. е. і протягом тисячі років доповнювали їх новими фактами, міфами, легендами. Біблія складається з двох великих частин: Старого і Нового Заповіту. Останній виник на початку нашої ери. Докладніше про це ви довідаєтеся з іншого розділу. У книзі Старого Заповіту розповідається про створення світу, перших людей, Усесвітній потоп, яким Бог покарав людей. Тут зібрані давні тексти, висловлення й повчання мудреців, закони й документи давніх народів. Біблія — священна книга багатьох народів. Біблія — видатна пам’ятка світової культури. Рис. 1. Переселення єврейських племен до Палестини

о. Кипр Сихем Вефиль Хеврон Герар

Єф

гр Ти

Харран

ра

т Вавилон

Ур

Біблія говорить, що засновником єврейського народу був Авраам. Одного з його онуків звали Яковом, або Ізраїлем. Його ім’я стало спільним для євреїв: їх ще називають ізраїльтянами. Старий Заповіт розповідає, що євреї були вигнані з Палестини і тривалий час перебували під владою єгипетських фараонів. Бог Яхве доручив пророкові Мойсею звільнити свій народ із єгипетського рабства й повернути на батьківщину. Щоб євреї повірили Мойсеєві, Бог здійснив багато чудес. Тоді євреї відмовилися від своїх колишніх ідолів і кумирів та увірували в єдиного Бога. Так виникло єдинобожжя. Ізраїльтяни стали першим народом, який поклонявся одному Богові.

Рис. 2. Ритуальна посудина древніх євреїв. XI ст. до н. е

Біблія розповідає, що на горі Синай Бог вручив Мойсеєві кам’яні таблички — скрижалі. На них були висічені десять заповідей — правил, які Бог дав людям. Ось деякі з них: Поклоняйся лише єдиному Богові. Не поминай ім’я Бога свого всує. Шануй батька свого й мати свою. Не вбивай. Не кради. Не бажай чужого. Заповіді Біблії стали головними правилами поведінки людей.

Як свідчить Біблія, євреї з радістю прийняли заповіді, уклавши з Богом завіт, тобто договір. Після цього ізраїльтяни змогли повернутися на батьківщину — землю обітовану, тобто обіцяну Богом. 3. Царство Давида. Розрізнені єврейські племена не могли протистояти натиску завойовників. Тому наприкінці XI ст. до н. е. вони об’єднуються в Ізраїльське царство на чолі з царем Саулом. Ізраїльтяни вели виснажливі війни зі своїми постійними ворогами — філістимлянами. Старий Заповіт так описує вирішальну

Рис. 3. Мойсей тримає в руках скрижалі. Середньовічний рисунок

Рис. 4. Розкопки в Єрусалимі. Єрусалим належить до числа найдавніших міст світу. Щорічні археологічні дослідження відкривають нові сторінки історії євреїв та інших народів Близького Сходу

Рис. 5. Піднесення данини єврейському царю

битву. Із ворожих рядів вийшов велетень Голіаф і викликав на двобій єврейського богатиря. Голіаф був у мідних обладунках, озброєний мечем, щитом і списом. Лише молодий пастух Давид, озброєний пращею, насмілився вступити з ним у поєдинок. Метнувши камінь із пращі, він влучив Голіафу в лоба. Той упав, а Давид вихопив його меч і відітнув велетневі голову. Перелякані філістимляни розбіглися. Давид здійснив багато подвигів на славу свого народу та став царем. Він об’єднав усі єврейські племена. У 995 р. до н. е. ізраїльтяни захопили давнє місто Єрусалим, який став столицею давньоєврейської держави. Цар Давид захоплював і сусідні країни, не жаліючі їхніх жителів. Траплялося, за наказом царя страчували кожного третього мешканця скореного міста. Давид царював сорок років (1004— 965 рр. до н. е.) і передав владу своєму улюбленому синові Соломону. 4. Правління Соломона (965— 928 рр. до н. е.). Новий цар усіма силами зміцнював свою владу. Він згубив своїх старших братів, щоб ніхто з них не міг стати царем. Влада ізраїльського монарха була величезна. Коли цар, одягнений у пурпурні шати й золоті сандалії, виходив зі свого палацу, люди падали перед ним на коліна й покірно схиляли голови. У залі для урочистих прийомів був установлений царський трон дивовижної краси. У Біблії говориться, що він був виготовлений зі слонової кістки й золота. Підлокітники трону були зроблені у вигляді левів. Дванадцять інших левів, виготовлених із коштовних матеріалів, охороняли східці, що вели до трону. За наказом Соломона в Єрусалимі був збудований головний і єдиний храм Богові

Рис. 6. Ієрусалимський храм

Яхве. Цю величну споруду зводили з каменю й цінних порід дерева. Із середини приміщення оздоблювали кращі архітектори, скульптори й художники, використовуючи для цього найдорожчі матеріали. У храмі Бога Яхве зберігалися скрижалі з божественними заповідями. Будівництво храму підвищило авторитет царя. Віра в єдиного Бога об’єднала євреїв. Правління Соломона стало часом розквіту й могутності Ізраїльського царства.

Біблійні легенди розповідають про казкові багатства царя Соломона, але там нічого не говориться про джерела цих багатств. Із великою вигодою для себе цар продавав мідь, яку добували раби в пустелі на півдні Палестини. За допомогою фінікійців ізраїльтяни вели успішну торгівлю з різними країнами Передньої Азії. Маслинова олія й тонке полотно, мед і пахощі збагачували єврейських купців, приносили нечувані прибутки в царську скарбницю. Цар установив високі податки й обов’язкові для всіх трудові повинності. Вони важким тягарем лягли на плечі простого народу. Десятки тисяч людей виходили на будівництво доріг, фортець, палаців. Це розоряло хліборобів, скотарів і ремісників. Усе більше людей ставало жебраками. Біблія закликає не кривдити бідних людей і допомагати їм: «Хто пригноблює бідного, той кривдить Бога, тому що всі люди — Божі створіння!». Після смерті Соломона окремі племена, незадоволені його правлінням, відмовилися визнати владу його синів. Давньоєврейське царство розкололося на дві частини — Ізраїльське та Іудейське царства. Пізніше вони на довгий час були завойовані сусідніми могутніми державами.

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чим відрізняється життя кочівників-скотарів від життя хліборобів? 2. Що таке Біблія? 3. Складіть план пункту 2 параграфа. 4. Перекажіть легенду про двобій Давида і Голіафа. Чому пастухові Давиду вдалося подолати могутнього Голіафа? 5. Пригадайте, хто намагався перейти до єдинобожжя раніше за давніх євреїв. 6. Покажіть на «лінії часу» роки правління царів Давида та Соломона, а також дату захоплення Єрусалима. Обчисліть, скільки років минуло від кінця правління царя Хаммурапі до початку правління Соломона. 7. Із якою метою Соломон наказав побудувати храм Яхве в Єрусалимі? 8. Назвіть основні джерела багатств Ізраїльського царства за часів правління Соломона. 9. Поясніть значення імен, слів і термінів Яхве, скрижалі, завіт, Мойсей, Ізраїль.

§ 18. Велика військова держава Ассирія 1. Ассирія — країна бога Ашшура. На півночі Межиріччя, у верхів’ях Тигру та Євфрату, здавна жили племена семітів: хлібороби, скотарі, мисливці, відважні воїни та вправні ремісники. Деякі племена своїм верховним покровителем вважали бога Ашшура. Перша столиця країни, що розташовувалася у верхній течії Тигру, носила його ім’я — Ашшур — і дала назву всій країні — Ассирія, а її мешканців назвали ассирійцями. Ще в XV ст. до н. е. люди навчилися виплавляти залізо. Ассирійці ж першими з народів Дворіччя стали добувати й обробляти цей метал, який виявився набагато міцнішим за мідь і бронзу. Уже в VII ст. до н. е. із заліза виготовляли мотики, серпи, ножі, сокири й молоти. Залізні знаряддя праці дозволили хліборобам освоювати нові землі, а ремісникам — обробляти тверді породи каменю й дерева. Залізна зброя давала воїнам перевагу в бою. Рис. 1. Штурм фортеці ассирійцями

Перше тисячоліття до нашої ери називають «раннім залізним віком».

2. Ассирійське військо. У IX—VIII ст. до н. е. ассирійські царі створили численну армію, озброєну залізною зброєю. Традиційні піхота й бойові колісниці в ассирійському війську вперше доповнилися кіннотою. Вершники поєднали стрімкість колісниць і легкість піхоти. Вони могли раптово напасти на супротивника та, примусивши його тікати, переслідували відступаючих ворогів. В ассирійському війську були спеціальні будівельні загони. Вони споруджували мости, наводили переправи, прокладали дороги для бойових колісниць, робили підкопи під стіни фортець. За необхідності військові будівельники могли зробити насип або, навпаки, зруйнувати греблю та затопити вороже місто. В ассирійців з’явилася нова грізна зброя — катапульти. Вони перекидали через стіни обложених міст кам’яні ядра або глиняні посудини з палаючою смолою. Упавши, така посудина розбивалася, і смола, що продовжувала горіти, підпалювала все навколо. Тарани, стінопробивні знаряддя, облогові вежі трощили оборонні споруди обложених міст. В ассирійській армії існувала жорстока дисципліна. Будь-якого боягуза чи воїна, що порушив наказ, безжалісно карали.

Рис. 2. Ассирійський воїн

Майже 200 років ассирійці не знали поразок.

3. «Правителі чотирьох сторін світу». Наприкінці VIII ст. до н. е. столицею Ассирії стало місто Ніневія. Ассирійські царі гордо називали себе «правителями чотирьох сторін світу», адже їхня непереможна армія захопила величезні території. «За допомогою бога Ашшура та богині Іштар я захопив Фіви. Усі багатства царського палацу доставили мені. Два високі золоті обеліски, що стояли біля воріт святилища, я вирвав із їхніх місць і забрав до Ассирії…

Рис. 3. Ассирійський цар Сінахериб на троні

Рис. 4. Вироби ассирійських майстрів

Із повними руками повернувся я в Ніне вію — місто свого панування. Зброю свою зробив я гіркою для Єгипту…» Так розповідає ассирійський цар про один зі своїх численних походів. Владу Ассирії були змушені визнати правителі Вавилона, Фінікії, Палестини, Єгипту та багатьох інших країн. Знаком покірності вважалася виплата данини, яка не тільки розоряла переможену країну, але й була ганебною для її жителів. «Цар Вавилона був пройнятий жахом перед грізною могутністю бога Ашшура. Він цілував мої ноги. Вироби із золота, намиста, дорогоцінне каміння, барвистий одяг і худобу прийняв я як данину»,— гордовито стверджував ассирійський правитель. У VIII—VII ст. до н. е. ассирійська держава досягла небаченої могутності.

Рис. 5. Крилатий людино-бик. Гігантські статуї крилатих людино-биків і людино-левів прикрашали входи до палаців ассирійських правителів VIII— VII ст. до н. е. Людині, яка заходила до палацу, здавалося ніби кам’яний страж робив крок їй назустріч. Таке враження створювала п’ята нога чудовиська. Маса деяких скульптур перевищує 20 тонн

Скорені народи боролися з ассирійським пригнобленням, піднімали повстання, відмовлялися платити данину. Розправа над повстанцями була нещадною: «Їхня кров текла рікою. Поселення я палив, як багаття. Чисту воду каналу перетворив я на болото. Прекрасні сади повирубували мої воїни. Жодного колоска я не залишив». Так описує ассирійський цар свій каральний похід у країну Урарту, що розміщувалася на території нинішньої Вірменії. Із непокірливими ассирійці розправлялися нещадно, не жаліючи ні старих, ні дітей, ні жінок. 4. Подорож у «лігвище левів». Ніневію будували десятки тисяч рабів-бранців, а також ассирійські селяни й ремісники, яких зігнали на будівництво за наказом царя. Місто було захищене високими вежами й стінами, які були настільки широкими, що по них могли проїхати поряд три колісниці. Перед стінами насипали земляний вал і виривали глибокий рів. Біля міських стін жили ремісники, торговці, воїни. За стінами розміщувалися храми,

Рис. 6. Умираюча левиця

Рис. 7. Полювання на левів. Рельєф царського палацу

святилища, будинки вельмож і жерців. На березі Тигру стояв царський палац, оточений тінистими парками й кришталево чистими ставками. У царському палаці було понад 80 розкішно обставлених великих залів, кімнат і коридорів. Парадні кімнати прикрашали рельєфи*, які зображували ворогів біля ніг ассирійських царів, переможні бойовища, підрахунок захопленої здобичі. Але найкрасивішою була «Кімната левиного полювання». Невідомий скульптор прикрасив її рельєфами такої краси, що навіть з далеких країн приїжджали, щоб помилуватися нею. «Кімната левиного полювання» й зараз вважається шедевром світового мистецтва. Ассирійські владики завдали великих страждань народам Передньої Азії, тому сучасники називали Ніневію «лігвищем левів». Але нескінченні війни послабляють сили навіть найдужчої держави. Ніхто не може перемагати незкінченно, і наприкінці VII ст. до н. е. ассирійці були розбиті вавилонянами та мідійцями. «Ніневія спустошена, розорена, розграбована… Горе кривавому місту… Хто пошкодує про це?» — запитував давній автор. 5. Найдавніша бібліотека. Ассирійський цар Ашшурбанапал (668—627 рр. до н. е.) був суворим правителем, але, на відміну від своїх предків, готувався стати жерцем, тому здобув гарну освіту. Сам він казав про себе так: «Я осягнув мистецтво переписувачів. Я спостерігав за зорями. Я розв’язував складні задачі з множенням і діленням. Я пішов своїм царським шляхом». «Свій шлях» Ашшурбанапал убачав не тільки в завоюваннях, але й у створенні бібліотеки. За наказом царя в столицю Ассирії привозили десятки тисяч «глиняних книг» із усіх куточків Передньої Азії. Цар наказав * Рельєф — випукле зображення на камені, металі, деревині та інших твердих матеріалах; різновид скульптури.

Рис. 8. Палац ассирійського царя. Реконструкція

зняти копії стародавніх текстів, що зберігалися в палацах і храмах. Сотні переписувачів ретельно, знак за знаком, переписували тексти «книг» і відправляли їхні копії до Ніневії. Ашшурбанапал — творець найдавнішої бібліотеки.

Таблички зберігалися в особливих плетених кошиках і дерев’яних шухлядах. Усі вони були пронумеровані, а останній рядок таблички повторювався на початку наступної, тому переплутати їх було неможливо. Книги збирали й зберігали за предметами: «Історія», «Астрономія», «Медицина» та інші. У бібліотеці розміщувався також архів документів: закони, договори, листи, повідомлення воєначальників, списки данини, яка надійшла, та багато іншого. Усього було понад 30 тисяч клинописних табличок. Ассирійська держава загинула, а 25 століть по тому археологи знайшли бібліотеку царя Ашшурбанапала. «Глиняні книги» розповіли вченим багато цікавого про історію народів Передньої Азії. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чи можна вважати Ассирію країною Дворіччя? Під час підготовки відповіді використовуйте текст підручника та карту. 2. Як залізо змінило життя людей? 3. Складіть план пункту 2 параграфа. 4. Чим ассирійське військо відрізнялося від єгипетської армії? 5. Чому ассирійські царі називали себе «правителями чотирьох сторін світу»? 6. Які цілі переслідували ассирійці під час військових походів. Використайте письмові джерела за текстом параграфа. 7. Чому Ніневію називали «лігвищем левів»? 8. Опишіть палац ассирійських царів. 9*. Чому відкриття бібліотеки Ашшурбанапала вважають видатним досягненням археології?

§ 19. Перська світова держава 1. Нова велич Вавилона. Падіння Ассирії привело до нового зміцнення Вавилона, що став столицею Халдейського царства. Кордони цієї держави в VI ст. до н. е. простягалися далеко за межі Дворіччя — до Фінікії, Сирії, Палестини. У 586 р. до н. е. халдеї на чолі з царем Навуходоносором ІІ після тривалої облоги увірвалися до Єрусалиму. Загарбники зруйнували знаменитий храм Бога Яхве, побудований Соломоном. Вавилон, як і раніше, був найбагатшим і найкрасивішим містом світу. Воно було оточене високими стінами. Парадні ворота міста були названі ім’ям богині Іштар. Вежі цих воріт з’єднувалися аркою, стіни були облицьовані кахлями (глазурованою плиткою) ясно-блакитного кольору, на тлі якого виділялися жовті й золотаві фігури левів та міфічних істот. Від воріт Іштар йшла широка та пряма, як стріла, головна вулиця. Гостей Вавилона дивувала різнобарвна кам’яна бруківка вулиці. Із будь-якого куточка міста було видно знамениту Вавилонську вежу. Її висота — близько 90 метрів. На верхньому майданчику сьомого ярусу вежі розміщувався храм бога Мардука, покровителя міста. До храму мали право заходити тільки жерці. Надійний захист скарбам столиці халдеїв забезпечували три ряди високих оборонних стін. Вони були складені з великих глиняних цеглин, скріплених смолою. Давні мандрівники нарахували в місті 100 мідних воріт і 250 веж. Вавилон був оточений глибоким ровом, заповненим водою. На північ від столиці була побудована ще одна стіна, що перегороджувала країну від Євфрату до Тигру. Кого ж так побоювалися жителі Вавилона? 2. Утворення Перської держави. На схід від Вавилонії на великому нагір’ї давньої країни Мідії жили племена скотарів та хліборобів. Найбільш сильними та войовничими серед них

Рис. 1. Ворота Іштар у Вавилоні. Реконструкція.

Рис. 2. Перші золоті монети Лідійського царства

Рис. 3. Гробниця Кіра II Великого

Рис. 4. Давньоперські воїни

були перси. Їхній правитель Кір II Великий (558—530 рр. до н. е.) об’єднав розрізнені кочові племена в єдине Перське царство. Натиску перської кінноти й колісниць не могла протистояти жодна армія, а лучники градом стріл зупиняли будь-якого ворога. Армія Кіра захопила сусідні країни та колишні володіння Ассирії. Кір мав гідного супротивника — Креза, який правив Лідією — країною в Малій Азії, що славилася своїми корисними копалинами, особливо золотом. Лідійці ще в VII ст. до н. е. стали карбувати монети. Плоскі кружечки зі сплаву дорогоцінних металів (золота й срібла) були дуже зручні для ведення торгівлі. Лідія — перша країна, де почали карбувати монети.

Крез вважався найбагатшою людиною у світі, але скарби не змогли захистити його країну. У відкритому бою перси розгромили лідійську армію. Після нетривалої облоги в 546 р. до н. е. впала столиця Лідії — Сарди, а сам Крез став бранцем і радником перського царя. 3. Падіння Вавилона. Головною мрією Кіра II було завоювання скарбів Вавилона. Він ретельно готувався до захоплення міста. Самовпевнений син вавилонського правителя настільки вірив у неприступність своєї столиці, що навіть коли перси стояли біля міських стін, він продовжував бенкетувати в палаці. Щоб не допустити розграбування та зруйнування міста, вавилонські жерці й купці в одну з ночей 539 р. до н. е. відкрили персам міські ворота. Місто було захоплене без бою, а його цар принижено благав пощади в перського владики.

Через деякий час Кір II загинув у бою з кочівниками. Його син Камбіс ІІ продовжив завойовницькі походи й підкорив своїй владі Єгипет. Таким чином, перси захопили неосяжні простори — від Індійського океану до Середземного моря. Установивши панування над десятками країн і народів в Азії та Африці, вони зробили свою державу найсильнішою у світі. У VI ст. до н. е. Перське царство перетворилося на велику світову державу.

4. Дарій I — «великий цар царів». Най більшого розквіту та могутності перси досягли за часів правління Дарія I (521—486 рр. до н. е.). Царі та вожді багатьох країн визнали владу перського владики, що носив гордий титул «великого царя царів». Між головними містами держави Дарія I були прокладені чудові дороги. Найважливіша — завдовжки в 2000 кілометрів — називалася «царською». Військові пости відповідали за безпеку, а постоялі двори — за відпочинок мандрівників. Посланці, змінюючи коней на кожному посту, із небаченою швидкістю доставляли накази правителя. Дорогами неслися царські чиновники, рухалися війська й торговельні каравани. Дарій I розділив свої володіння на сатрапії — області, якими керували сатрапи. Слово «сатрап» перекладається як «хранитель царства». На цю посаду призначав сам цар. Сатрап відповідав життям за порядок, спокій, збір данини у своїй області. «Цар царів» прагнув не допустити повстань і бунтів підвладного населення. Тисячі шпигунів («очі й вуха царя») виявляли невдоволених, стежили за підозрілими людьми. За їхніми доносами людину могли схопити, піддати болісним катуванням та кинути до в’язниці. Життя Дарія I охороняла гвардія — «десять тисяч безсмертних». Їх відбирали в різних країнах, навчали й озброювали. Кількість гвардійців ніколи не змінювалася, символізуючи непорушність царської влади.

Рис. 5. Давньоперський воїн

Рис. 6. Дарій I. Рельєф у палаці скарбів у Персеполі

Рис. 7. Руїни Персеполя

5. Персеполь — священне місто перських царів. Перська держава була настільки велика, що в ній було кілька столиць: Вавилон, Сузи, Екбатани. Протягом року цар разом із вельможами, чиновниками, гвардією й слугами по черзі жив у кожному столичному місті. За наказом Дарія I почалося будівництво Персеполя — нової столиці царства. Щодня протягом десятків років на роботи виходило більше, ніж чотири тисячі каменотесів, тесль, ковалів, скульпторів. У верхній частині Персеполя були зведені грандіозні палаци, храми, святилища, прикрашені високими колонами, скульптурами, рельєфами. У нижній частині міста розташовувалися склади, арсенали, казарми, будинки знаті та чиновників. У Персеполі проходили найурочистіші події. Тут зводили на престол нового царя, приносили жертви богам, ховали померлих царів. Вірна варта зберігала царські скарби: зливки золота й срібла, дорогоцінне каміння, розшиті золотом тканини, чудову зброю й пахощі. Жителі Передньої Азії вважали Персеполь символом могутності перських царів, якій, здавалося, не буде кінця. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть, які визначні пам’ятки вирізняли Вавилон VI ст. до н. е. 2. Чому багате лідійське царство не змогло встояти перед персами? 3. Звідки походить крилатий вислів «багатий як Крез»? 4. Чому персам удалося захопити неприступний Вавилон? 5. Поясніть походження титулу перських правителів «великий цар царів». 6. Як зміцнював свою владу Дарій I? 7. Чому Персеполь уважався священним містом перських царів? 8. Чому Перське царство називають першою світовою державою?

100

Висячі сади Вавилона

Рано-вранці з фінікійського міста Тіра вийшов великий караван. Спини верблюдів, мулів і ослів прогиналися під вагою тюків і кошиків, амфор і шухляд. У них — пурпурні тканини, чудові золоті вироби, зливки олова, срібні та скляні кубки, вази, глечики. Амфори наповнені кращою маслиновою олією. Усе це везеться до Вавилона як подарунок перському цареві. Разом із караваном ідуть майстри — теслі й каменотеси, що будуватимуть нову перську столицю — Персеполь. Молодий стражник Гамількон уперше їхав так далеко. Він із цікавістю оглядався навкруги й без кінця ставив запитання своїм супутникам. Гамількон мріяв про пригоди, суворі випробовування й жорстокі сутички з розбійниками. Але подорож була на диво спокійна. На відстані двох-трьох годин шляху на дорозі стояли військові пости. Дорожня варта пропускала караван без затримки. Поблизу Євфрату фінікійці наздогнали караван з Іудеї. Люди, які супроводжували його, розповіли, що з кожним роком жити в їхній країні стає дедалі важче. Іудея ніяк не може оговтатися від погрому, улаштованого багато років тому халдейським царем Навуходоносором ІІ. Під руїнами схований Соломонів храм у Єрусалимі. Спорожніли міста й селища. Раби-носії дбайливо перенесли дорогоцінний вантаж у великі човни. Широка річка легко підхопила їх і понесла вниз за течією. Поблизу міста Сіпара мандрівники побачили високу стіну, що тягнулася від річки аж до обрію. «Вона йде до самого Тигру. Але навіть ця стіна не змогла захистити Вавилон від навали царя Кіра»,— голосно сказав корабельник. «Стіни безсилі перед зрадництвом!» — додав досвідчений керманич. Під час розвантаження у Вавилонському порту Гамількон розгубився. Навіть він, який виріс у знаменитому Тірі, ніколи не бачив такого скупчення людей: єгиптян, сирійців, греків, персів, євреїв, мідійців. Сотні рабів підхопили вантаж і понесли до царської скарбниці. Тепер його охороняли рудобороді перські воїни, озброєні луками й списами, якими, наче палками, вони прокладали дорогу в юрбі й відганяли цікавих. Фінікійців розмістили на просторому постоялому дворі та запропонували відпочити. «Хіба можна спати, перебуваючи у Вавилоні?» — обурено подумав Гамількон. Із дозволу командира сторожі він вирушив оглянути місто.

101

Із фінікійського міста Тіра вийшов великий караван.

Раби перенесли вантаж у великі човни.

«Стіни безсилі перед зрадництвом».

Гамількон ніколи не бачив такого скупчення людей.

Фінікієць милувався величезним містом.

102

На площі біля будинку лихваря сидів суддя.

Гамількон рушив до центру міста.

Храм мардука розміщався на вершині Вавилонської вежі.

Фінікієць милувався високими будинками городян, прямими рівними вулицями, вибрукуваними кам’яними плитами. Будівлі розташовувалися точно за шириною вулиці. Юнак знав, що в Ніневії — «лігвищі левів» — суворо дотримувалася правильність міського планування. Людину, яка, будуючи дім, порушувала ширину вулиці, саджали на кіл прямо на даху нової споруди. «Може, й у Вавилоні діє цей закон?» — подумав Гамількон. Ось будинок багатого купця-лихваря. Біля воріт шанобливо чекають люди. На площі сидить суддя. Перед ним на колінах стоїть жалюгідна людина в дранті в оточенні суворих ринкових наглядачів. Юрба жадібно слухає розповідь обвинувачуваного: «У цю ніч я

103

зайшов у храм доброї богині Іштар. Було тихо й безлюдно. Горіли світильники. Від голоду паморочилася голова. Мені здалося, що богиня ласкаво посміхнулася. Тоді я взяв візерункове покривало, що лежало біля ніг богині. Там ще багато таких залишилося. Зранку я хотів обміняти тканину на мішок фініків… І от я тут!». «Цього злодюжку жорстоко покарають»,— вирішив Гамількон і, не чекаючи на вирок, рушив до центру міста. Він спробував довідатися, як пройти до храму Мардука. Йому відповіли, що його видно з усіх кінців міста, оскільки головний храм розміщується на вершині Вавилонської вежі. Але піднятися туди простий смертний не може. «Не сумуй, у нашому місті тільки великим богам побудовано п’ятдесят три храми. І кожний заслуговує на поклоніння!» — пояснив балакучий продавець свіжої води. Незабаром фінікієць здивовано зупинився. Над палацовою огорожею, над Вавилонськими стінами й фортечними вежами, немов пливла в повітрі, гора, що заросла дивовижними рослинами. Пахли прекрасні квіти, щебетали птахи, дзюрчав струмочок. Жителі міста пояснили чужоземцеві, що перед ним — знамениті Висячі сади. Грізний цар Навуходоносор II мав красуню-дружину — мідійську царівну. У жаркій рівнинній Вавилонії вона тужила за рідними лісами й горами. Тоді всесильний цар покликав головного архітектора й наказав негайно створити гірські сади. Раби насипали високий пагорб, а на одному з його схилів розбили чотири тераси, що спиралися на величезні кам’яні стовпи. Саме тераси, з’єднані кам’яними сходами, покрили листами свинцю, а потім — товстим шаром родючої землі, посадили дерева й чагарники. Спеціальні механізми, що приводились у рух рабами, піднімали воду з Євфрату на вершину пагорба. Звідти струмочки стікали вниз, зрошуючи землю й даруючи прохолоду. «Чудеса, та й тільки!» — примовляв захоплений Гамількон. Він не міг знати, що через багато років люди назвуть Висячі сади Вавилона одним із семи чудес світу! Минуть тисячоліття, місто спорожніє, його заметуть піски безжалісної пустелі, а висячі сади залишаться в пам’яті людей як прекрасна легенда. Археологи знайдуть залишки дивної споруди, і легенда перетвориться на історичний факт. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Із чого складалися подарунки фінікійців перському цареві? Чому саме ці предмети доставляли фінікійці перським владикам? 2. Які знамениті міста давнини згадуються в розповіді? Розкажіть, що ви знаєте про ці міста. 3*. Поміркуйте, під час правління якого перського царя відбувалися події, описані в розповіді. Свою точку зору обґрунтуйте. 4. Гамількон став свідком судового розгляду у Вавилоні. Якби суддя використовував закони Хаммурапі, яке покарання очікувало на злодія? Свою думку підтвердьте текстом із підручника. 5. Які знання повинні були мати вавилонці для того, щоб побудувати «висячі сади»?

104

Розділ 5. Давня історія Індії та Китаю Наче ніс величезного корабля, розрізає води Індійського океану півострів Індостан. На цій трикутній частині Південної Азії розташована давня країна Індія. Так само, як у Єгипті чи Передній Азії, родючі долини річок Інд і Ґанґ у III—II тис. до н. е. стали центрами найдавніших цивілізацій. Природні умови країни захищали індійців від впливу сусідніх народів. Тому цивілізація, яка тут виникла, мала свої особливості й неповторні риси. Індійці освоїли землі, раніше непридатні для сільського господарства. Вони побудували красиві міста й храми. Індія завжди вважалася країною вчених і мудреців. Її жителі створили оригінальну писемність і літературу, винайшли цифри й шахи. Тут виникла найдавніша світова релігія — буддизм. Відкриття й винаходи індійців стали невід’ємною частиною культури всього людства. У далекій Східній Азії, за високими горами та безжиттєвими пустелями, на великій

рівнині розташована країна Китай. Слово «Китай» виникло лише тисячу років тому. Але вже в II тис. до н. е. жителі цієї землі утворили декілька держав і оригінальну цивілізацію. Китай — одна з тих країн, де розвиток людського суспільства не переривався від часів «людини прямоходячої» до періоду утворення держав. Але тривалий час єгиптяни, вавилоняни й навіть індійці нічого не знали про існування цієї величезної країни. У II—I тис. до н. е. китайська цивілізація розвивалася зовсім самостійно. Але в III ст. до н. е., коли в Китаї утворилася могутня держава — імперія Хань,— китайці підкоряють собі сусідні країни, установлюють торговельні та культурні зв’язки з державами Азії і Європи. У будь-якій розмові про Китай доводиться часто вживати епітет «великий»: великі річки Хуанхе і Янцзи; Велика Китайська стіна; Великий шовковий шлях тощо.

Індія і Китай

— Міста — Хараппська цивілізація — Індія за часів царя Ашоки (271 — 231 рр. до н. е.) — вторгнення аріїв (близько 1500 р. до н. е.) — Царство Шан — Держава Чжоу (близько 1000 р. до н. е. ) — Імперія Цінь — Західні кордони імперії Хань

Інд

Ху

ан

хе

Шан

Янцзи

Хараппа Ґа Мохенджо-Даро нґ Чанху-Даро

Паталіпутра

Китайська цивілізація Шан 2500—1800 XVI—XII ст. Існування найдавнішої цивілізації Індії

Роки життя Конфуція 623—544 Роки життя Будди

551—479

Правління Цінь Шіхуана, початок будівництва Великої Китайської стіни р. до н. е. 521—486

221—210

Правління Дарія I у Персії

202 Заснування імперії Хань

105

§ 20. Давньоіндійські держави 1. Місце розташування та природа Давньої Індії. Географічне положення та природні умови півострова Індостан своєрідні: тут є непрохідні джунглі, спекотливі пустелі, лісисті плоскогір’я, багнисті болота. Півострів часто називають субконтинентом, тобто — «майже континентом». Найвищі гори світу — Гімалаї — захищають Індію від холодних вітрів, а в їхніх льодовиках беруть початок річки Інд і Ґанґ. Інд тече сухими степами на захід. На схід крізь густі зарості джунглів у давні часи несла свої води Ґанґ. Після тривалих літніх злив, коли починається пора розливу річок, вони зрошують землю й покривають її шаром родючого мулу. Природні умови Індії сприяли виникненню давніх цивілізацій.

Тропічний клімат Індії примхливий. Урагани й землетруси, несподівані повені й тривалі посухи, хижі та отруйні тварини й рослини — ось далеко не повний перелік небезпек, які доводилося долати жителям цієї країни. 2. Таємниці забутої цивілізації. У долині Інду археологи знайшли понад 200 найдавніших міст і поселень. Краще за інші вивчені два з них: Мохенджо-Даро і Хараппа. У нижній течії Інду піднімався піщаний пагорб, який за свою похмурість дістав назву Мохенджо-Даро — «Пагорб мертвих» — багаторічні розкопки відкрили руїни міста, яке існувало 4,5 тисячі років тому! Добре укріплене місто поділялося на дві частини. У «верхній» розташовувалася укріплена цитадель, високі стіни якої захищали палац правителя й храми. У «нижній» жили звичайні жителі.

Рис. 1. МохенджоДаро в період розквіту. Реконструкція

106

Рис. 2. Іграшка з Мохенджо-Даро. На візку, запряженому биками, людина перевозить великі глиняні посудини. Дитячі забавки розповіли багато цікавого про повсякденне життя давніх індійців. Такі візки й дотепер використовують жителі Індії й Пакистану

Рис. 3. Давньоіндійська печатка. Печатки із зображеннями реальних або вигаданих тварин, як правило, знаходять під час розкопок храмів

Широкі вулиці Мохенджо-Даро перетиналися під прямим кутом і ділили місто на правильні чотирикутники — квартали. Просторі двоповерхові будинки городян зводили з глиняних цеглин. У кожному будинку були колодязь і кімната для вмивання. Брудну воду з будинків відводили за межі міста кам’яними каналами, прокладеними під вуличною бруківкою. Уявіть, що каналізації на той час ще не існувало ні в Єгипті, ні у Вавилоні! Під час розкопок були знайдені скам’янілі зерна пшениці, ячменю, гороху, кістки свійських тварин і диких звірів (носорогів, крокодилів, оленів). Але найціннішими знахідками були глиняні іграшки (рис. 2). Чому? Справа в тому, що дитячі глиняні забавки — точні копії предметів побуту, якими індійці користувалися чотири тисячоліття тому. Руїни міст зберегли вироби гончарів і ковалів, знаряддя праці ткачів і різьбярів по кістці, шедеври майстрів-ювелірів: золоті й срібні прикраси, чудовий посуд і зброю. Про розвиток торгівлі в індійців розповіли шумерські глиняні таблички. На них перелічені товари, привезені індійськими купцями до Дворіччя: це напівкоштовні камені, метали, міцні меблі та багато чого іншого. У середині III тис. до н. е. було створено найдавнішу цивілізацію в долині Інду.

Учені десятиліттями вивчають кам’яні печатки з написами з Мохенджо-Даро і Хараппи. Уже відомо понад 400 давньоіндійських ієрогліфів. Але всі ці написи дуже короткі, тому давньоіндійська писемність не розгадана й досі.

107

У першій половині II тис. до н. е. спорожніли міста, поля перетворилися на болота, висохли колодязі. Чому ж цивілізація в долині Інду стала вгасати? Дотепер учені не можуть назвати точної причини її загибелі. Пошуки відповіді на це запитання тривають і сьогодні.

Рис. 4. Скульптура жерця з Мохенджо-Даро. III тис. до н. е. Спочатку скульптура була пофарбована в червоний колір. Мантія жерця прикрашена трилисниками — символами божественного походження і небесних світил

Рис. 5. Лев — символ царської влади в Індії

108

3. Нові жителі давньої країни. Від середини II тис. до н. е. з північного заходу в Індію вторглись войовничі племена скотарів. Вони називали себе аріями — їхньою мовою це означало «шляхетні». Долаючи опір місцевого населення, арії переганяли свої стада все далі на південь і схід Індії. Нові землі сподобалися кочівникам, і вони перейшли до осілого способу життя. Злившись із місцевими племенами, арії утворили індійський народ. У I тис. до н. е. жителі Індії освоювали долину Ґанґу. Залізними сокирами вони вирубували непролазні джунглі, а мотиками обробляли плодоносні поля. Приручені слони переносили зрубані колоди й величезні оберемки гілок. Невибагливі могутні буйволи, запряжені у рало, зорювали родючий, але надто в’язкий ґрунт долини Ґанґу. Люди селилися на освоєних берегах річки. Пізніше тут виникли селища хліборобів, скотарів, рибалок. 4. Виникнення держав аріїв. Легенди й сказання аріїв, передані з вуст у вуста, розповідають про давні держави, на чолі яких стояли царі — раджі. Давньоіндійський закон так розповідав про правителя: «Раджа, подібно до сонця, палить очі й серце, і ніхто не може дивитися на нього. Усі мають підкорятися йому…». Кожен раджа хотів усталити свою владу захопленням нових земель, пасовищ і здобичі. Яка ж здобич уважалася найбільш бажаною? Відповісти на це запитання допоможе слово, яким індійці називали війну: гавішті. Воно перекладається як «бажання добути корів». Худоба й бранці, яких можна перетворити на

рабів,— ось найкраща військова здобич. Сильні держави підкоряли слабких сусідів і приєднували їхні території. Так утворювалися великі царства, які згодом швидко розпадалися. 5. «Доля, визначена богами». Індійці вважали, що бог Брахма, створюючи людей, розділив їх на чотири групи — варни. «Варна» в перекладі означає «доля, визначена богами». Значно пізніше в Індії виникло багато каст*. У земному житті люди не можуть змінити свою варну — долю. Які ж варни створив Брахма? Зі своїх вуст він створив брахманів — жерців і вчених. Оскільки це були найкращі створіння бога, які навіть носили його ім’я, вони мали бути мудрими, чесними й справедливими. Зі своїх рук бог створив кшатріїв (давньо індійською кшатра — це панування, влада). До варни кшатріїв-воїнів належали раджі, полководці, царська гвардія, що воювали верхи на конях або бойових слонах. Кшатріїв Брахма наділив військовою доблестю, відвагою, силою й щедрістю. Зі стегон Брахма створив вайшіїв — варну хліборобів, скотарів, торговців. Щоб вайшії могли добре виконувати свою роботу, Брахма наділив їх працьовитістю і старанністю. Зі ступнів бога вийшли шудри — безправні слуги, залежні хлібороби й ремісники. Брахма наділив шудр смиренністю й покорою вищим варнам.

4 3 Рис. 6. Давньоіндійські варни 1) Брахмани 2) Кшатрії 3) Вайшії 4) Шудри

Варни — великі групи людей, які відрізняються своїми правами, обов’язками та становищем у суспільстві.

Брахмани стверджували, що людина могла змінити «долю, визначену богами», тільки в наступному народженні. Якщо сумлінно виконувати свої обов’язки, бути слухняним і ґречним, то в наступному житті можна посісти місце серед представників більш високих варн. * Каста — група людей, які відрізнялися від інших своїм місцем у суспільстві, заняттями, вірою тощо.

109

До двох вищих варн належали тільки арії. Закон обмежував спілкування між цими групами: наприклад, шудра не мав права наближатися до брахмана, щоб не осквернити мудреця. За це, як і за будь-яку іншу «провину», шудру могли вбити. Але, навіть розділені на варни, індійці могли бути і вільними, і рабами. Так, захопленого в полон кшатрія могли продати в рабство. Наскільки корисним був поділ на варни? Синові не треба було вибирати собі заняття: він знав, що успадкує заняття батька. Талановита дитина з нижчої варни ніколи не могла стати відомим полководцем або мудрим ученим. Тому індійське суспільство розвивалося повільніше за інші цивілізації. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що схожого в природних умовах Індії та Дворіччя? 2. Які природні умови Давньої Індії сприяли розвитку землеробства? 3. Розкажіть про давньоіндійське місто Мохенджо-Даро. Чим воно відрізнялося від Вавилона? 4*. Використовуючи текст підручника, доведіть, що жителі Мохенджо-Даро займалися: а) землеробством; б) скотарством; в) ремеслами; г) торгівлею. Чим ще? 5. Які таємниці давньоіндійської цивілізації дотепер не розкриті? Чому? 6. Завдяки чому аріям та іншим індійським племенам удалося освоїти долину Ґангу? 7. Схарактеризуйте варни індійського суспільства. 8. Поясніть значення слів і термінів цитадель, арії, гавішті, раджа, варна.

§ 21. Боги й люди Давньої Індії Повтори: Релігійні уявлення давніх єгиптян — § 13, пункти 1, 2. 1. Релігійні уявлення давніх індійців. Індійці, як й інші давні народи, вірили, що всім навколишнім світом керують боги. Боги в їхньому уявленні мали вигляд людей чи фантастичних істот зі звіриними головами. Тому багатьох тварин, у яких, на думку давніх мешканців Індії, жили боги, вважали священними. І досі тут поклоняються слонам, мавпам, коровам, бережуть і захищають їх. На честь богів люди складали й співали урочисті пісні — гімни. Найдавніший збірник релігійних текстів — веди, у якому зібрано понад тисячу гімнів, створених протягом століть. Індійці приносили богам жертви, молили про допомогу й захист, просили здоров’я й багатства, щастя й успіхів. Усіма цими обрядами керували брахмани, адже веди стверджують, що тільки «вуста Брахми» могли передати богам прохання людей, а людям — волю богів. Богам зводили храми, прикрашені скульптурами, кам’яними рельєфами, розписами та різьбленням. Рельєфи зображували пригоди й подвиги богів і героїв.

110

Брахмани вчили, що світом керує Брахма — творець усього живого, верховний правитель і суддя над богами й людьми. Особливою повагою в індійців користувався Індра — бог грози й війни, та Агні — покровитель вогню й домашнього вогнища. Поеми оспівують бога мудрості Ганешу — велетня з головою слона, і прекрасну шестируку Лакшмі — богиню щастя, краси й творчості. 2. Найвеличніший із мудреців. Здавна Індію називали «країною мудреців», найвеличнішим із яких був Будда (623—544 рр. до н. е.). Хто він такий? У ті часи, коли Вавилоном правив Навуходоносор II, в Індії жив добрий красивий царевич Сіддхаріха Гаутама. Його батько зробив усе, щоб життя сина було радісним і безтурботним. Царевич жив у чудесному палаці з чарівною дружиною. Слуги й друзі виконували всі його бажання. Гаутама був упевнений, що так живуть усі люди. Але одного разу він побачив жебраків і прокажених — смертельно хворих людей, і зрозумів, що людське життя сповнене страждань. Молодому царевичу відкрилася страшна правда: коли-небудь він теж постаріє і помре. Юнак потай утік із палацу, щоб мандрувати й допомагати людям. Він лікував тяжкохворих, був поводирем сліпих, утішав умираючих. Роками Гаутама міркував над тим, як позбавити людей від страждань. Одного разу він настільки заглибився у свої думки, що забув про все на світі, навіть про смерть і страждання. Так йому відкрилася істина, яку Гаутама почав проповідувати людям. Із того часу його стали називати Буддою — Просвітленим, що пізнав істину. Будда вчив, що нездійсненні бажання заподіюють людям страждання. Щоб їх позбутися, не треба брехати й заздрити чужому багатству. Слід жити з усіма в дружбі, не кривдити людей і тварин, навіть комах. Будда стверджував, що всі люди рівні, а гідною

Рис. 1. Ганеша. Божество з головою слона, що приносить успіх і благополуччя. Воно вважалося покровителем наук і грамоти. Зображення Ганеші дотепер розміщують над входом до бібліотек і на обкладинках книг

Рис. 2. Бог Вішну

111

Рис. 3. Погляд Будди. Протягом тривалого часу індійці зображали лише «сліди» й «очі» Будди. Тільки на початку нашої ери з’явилися перші зображення Просвітленого

людину робить праведне життя, а не походження чи багатство. Якщо люди зрозуміють цю істину і будуть виконувати правила Будди, із їхнього життя зникнуть страждання і прийде щастя. Будда помер у глибокій старості. Багато хто з його послідовників уважав, що Будда не помер, а став головним богом. Його вчення — буддизм — поширилося в багатьох країнах Сходу (у Китаї, Японії, В’єтнамі). Релігії, які поширилися на багато країн, називають світовими. Буддизм — найдавніша релігія світу.

Рис. 4. Слід ноги Будди

112

3. Досягнення Індії в I тис. до н. е. Сумлінна праця індійців перетворила країну на квітучий край. У долинах Інду й Ґанґу були побудовані іригаційні системи, що дозволяли хліборобам збирати врожаї двічі на рік і годувати мільйони людей не тільки в Індії, але й у сусідніх країнах. Індійці навчилися вирощувати бавовник та виготовляти з нього міцну красиву тканину — бавовну. Вони винайшли спосіб виготовлення цукру. Як вони це робили? Вичавлений солодкий сік тростини варили до тих пір, поки він не загустіє. Коли сироп остигав і тверднув, утворювався цукор. Із нього готували знамениті східні ласощі. У середині I тис. до н. е. в Індії знову виникає писемність, тепер заснована на знаках алфавіту. Індійська мова — санскрит — стала мовою правителів, учених, поетів. Вона сприяла розвитку культури багатьох країн! На чому писали давні індійці? Як і єгиптяни, на рослинному матеріалі. Вони розрізали листки пальми на рівні смуги, сушили, розгладжували, а готові аркуші зшивали ремінцями. Чорнилом служив змішаний із сажею сік очерету.

Тривалий час писати вміли тільки брахмани. Тому першими були записані Веди, а вже потім легенди, сказання, пісні, серед яких дві перлини індійської та світової культури — поеми Махабхарата та Рамаяна. Важко уявити арифметику без десяткової системи числення, яку придумали індійці. Саме вони для зручності лічби ввели нуль і ще дев’ять цифр. Це геніальне рішення через кілька століть запозичили араби, а вже в них — європейці. Тому винайдені індійцями цифри, якими користується весь світ, називають арабськими. У I тис. до н. е. індійці створили велику й неповторну культуру.

4. Сім’я і школа. У давньоіндійській родині беззаперечна влада належала старшому чоловікові — батьку. Чому? Виявляється, саме він був сімейним жерцем, тобто керував сімейними молитвами, ритуалами жертвопринесення та іншими обрядами. Права голови сім’ї були настільки великі, що він міг навіть продати в рабство дружину й дітей. Батько відповідав і за виховання дітей, особливо синів, що продовжували сімейну справу. Першу тверду їжу дитині давав батько, який ретельно вибирав для цього страви. Індійці вважали, що кисляк і рис давали розум, а м’ясо птиці з медом — довге життя. Давньоіндійський мудрець повчав батьків: «До 5 років поводься із сином, як із царем, від 5 до 15 — як зі слугою, після 15 — як із другом». Дітей брахманів і кшатріїв спочатку навчали вдома, і не лише читання й лічби, але й правил поведінки серед людей. Потім діти з вищих варн відвідували школи, які зазвичай розташовувалися за міськими стінами, у тихих місцях, щоб краса природи допомагала навчанню. Майбутньому брахманові потрібно було опанувати багато навичок: правильно писати, виконувати обрядові танці, знати напам’ять веди, релігійну музику, пісні. Рис. 5. Кам’яні ворота буддійського храму. Ступа — буддійський храм здебільшого округлої форми, перекритий купольним склепінням. Ступа нагадує земляні кургани, у яких ховали померлих. Ворота, що ведуть до ступи в Санчі (Центральна Індія), прикрашені рельєфами, які зображують епізоди з життя Будди

113

До появи писемності все викладали усно. Учитель читав веди, а учні вірш за віршем повторювали їх, поки не виучували напам’ять. Тому давньоіндійські школярі мали чудову пам’ять, адже знання не можна було записати, їх доводилося заучувати. Учень закінчував школу тоді, коли вчитель вирішував, що хлопчик усе засвоїв. У деяких майбутніх брахманів був тільки один учитель — гуру, у будинку якого учень і мешкав. Там він прислужував гуру і переймав його спосіб життя. Хлопчиків-кшатріїв навчали військового мистецтва. Головним для них було міцне здоров’я, треноване тіло, сміливість і рішучість. Спеціальними фізичними вправами та участю у спортивних двобоях виховували сміливість і силу. Казали, що в кшатрія п’ять видів зброї: стріла, меч, дротик, дубина й тіло бійця. Вайшії й шудри навчалися вдома, але іноді їх віддавали в науку до майстрів або торговців, які навчали їх свого ремесла. Із раннього віку діти із цих варн працювали нарівні з дорослими. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чим відрізняються релігії давніх індійців і євреїв? 2. Що спільного між релігійними уявленнями єгиптян та індійців? 3. Чому Будду вважають найвеличнішим мудрецем Давньої Індії? 4. Складіть план до пункту 3 параграфа. 5. Із якими досягненнями та відкриттями давніх індійців ми стикаємося в повсякденному житті? 6. Розкажіть про виховання давньоіндійських хлопчиків у сім’ї та в школі.

§ 22. Піднебесна імперія 1. «Серединна країна». На північний схід від Індії простяглася Велика Китайська рівнина. Колискою китайської цивілізації є країна, що лежить у долинах великих рік Хуанхе та Янцзи. Зі сходу Китай омивається Тихим океаном. На заході засніжені вершини Гімалаїв і Тянь-Шаню та безжиттєві пустелі відділяють його від інших країн. Із півдня цю землю оточують непрохідні ліси. Через це китайці вважали, що вони живуть у центрі землі, і називали свою країну «серединною». Китай — найбільша країна Стародавнього світу.

М’який вологий і теплий клімат сприяв розвитку землеробства. Хуанхе (Жовта річка) називається так через колір своєї води, мутної від родючого мулу. Протікає Хуанхе по м’яких жовто-зелених ґрунтах. Вони розмиваються настільки легко, що після літніх злив річка змінює своє русло. Повінь знищує селища, заливає

114

пасовища й поля. У бурхливих річкових потоках гинуть люди і тварини. Саме тому китайці називають Хуанхе «Блукаючою Річкою», «Річкою тисячі нещасть». Долина Янцзи (Блакитної річки) у давнину була вкрита густими лісами. Через це хлібороби заселили її береги пізніше, ніж долину Хуанхе. 2. Найдавніша китайська держава. Перші царства в Китаї виникли наприкінці III тис. до н. е. Археологічні розкопки в долині Хуанхе показали, що в XVI—XII ст. до н. е. тут вже існували великі міста й поселення хліборобів. Археологи знайшли столицю країни — Велике місто Шан. Були знайдені залишки палаців, храмів, жител знаті. Місто мало навіть водопровід: дерев’яні жолоби підводили сюди чисту воду з гірського озера. Учені знайшли також неймовірну кількість знарядь праці, зброї, кісток свійських і диких тварин. Бронзові мечі, сокири, посудини та інші предмети свідчать про високу майстерність шанських ковалів. Найдавніша китайська держава Шан існувала у XVI—XII ст. до н. е.

Рис. 1. Праця китайських селян на рисових полях

Рис. 2. Давнє китайське місто. Реконструкція

115

Китайських царів називали ванами. Влада вана передавалася в спадщину — молодшому братові чи старшому синові. Так виникали царські династії. На кінець XII ст. до н. е. набули сили інші китайські племена, які згодом розгромили царство династії Шан. Так у Китаї поступово з’являється кілька ворогуючих між собою царств.

Рис. 3. Імператор Цінь Шіхуан

3. Релігійні вірування китайців. Давні китайці вірили в силу духів природи: землі, води, гір і лісів. Верховним божеством було Небо — Шан-ді. Тому свою країну китайці часто називали Піднебесною, а ванів — Синами Неба. На честь Шан-ді зводили дивовижної краси храми — пагоди. В урочистих випадках Небу приносилися щедрі жертви. Іноді, щоб догодити йому, убивали десятки бранців. Іншим духам вівтарі ставили просто неба: у лісі, на березі річки, у домашньому дворику. Якщо духи не виконували прохань, на них сердилися і навіть карали. Одного разу ван наказав вирубати ліс на схилах великої гори. Він вирішив, що дух, який там жив, перешкодив йому переправитися через Янцзи. Раби й ув’язнені виконали наказ правителя. Таким чином дух гори був «зганьблений».

Рис. 4. Глиняні воїни, виконані в натуральну величину, «що охороняють» гробницю Цінь Шіхуана. Сьогодні розкопана лише незначна частина гробниці. За оцінками вчених, загальна кількість глиняних воїнів колишньої «армії імператора» могла складати кілька десятків тисяч фігур

116

У Китаї вважали, що предки допомагають нащадкам жити, тому їм треба дякувати і віддавати належну шану. Китайці приписували духам предків чарівну силу й навіть обожнювали їх. Так виник культ предків. В оселях розміщували спеціальні таблички з іменами померлих родичів. Старший за віком чоловік ставив перед ними вино та їжу для безсмертних душ. Поклоніння предкам поширювалося на батьків і взагалі на старих людей, яких у Китаї поважають і досі.

Рис. 5. Ритуальна бронзова сокира.

Китайці поклонялися духам природи і вшановували душі померлих предків.

4. Конфуцій і його вчення. За часів Креза й Кіра в одному з китайських царств народився Кун Фуцзи — поважний учитель Кун (551—479 рр. до н. е.). Європейці довідалися про нього від арабів і назвали Конфуцієм. Він походив зі знатної, але збіднілої родини й рано залишився без батька. Однак хлопець здобув гарну освіту й згодом прославився своєю мудрістю. Чим же приваблювали людей думки Конфуція і чому дотепер його вчення має стільки послідовників? Конфуцій уважав, що країною треба керувати не згідно з писаними законами, а керуючись заповідями предків. Найголовніше, щоб кожний знав своє місце в житті й не прагнув посісти інше. Правитель має бути справедливим і добрим батьком для всіх своїх підданих. Люди знатні, шляхетні й учені повинні мудро й чесно керувати країною. Прості люди зобов’язані спокійно й багато працювати, виконуючи встановлені правила. «Навіщо, керуючи державою, убивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то й народ буде добрим… Не роби людині того, чого не бажаєш собі!» — так міркував мудрець. Конфуцій навчав ванів керувати державою за цими правилами, але гордовиті царі не хотіли нічого змінювати. Через це мудреця неодноразово виганяли з країни. Конфуцій

Рис. 6. Конфуцій

117

мандрував у супроводі учнів і проповідував своє вчення, що поширилося по всьому Китаю. Багато китайців намагалися жити за законами Конфуція й схилялися перед його мудрістю. Після смерті вчителя Куна визнали рівним богам, а правителі звеліли зводити на його честь храми. Виникла нова релігія — конфуціанство. Конфуцій учив: «Государ має бути государем, вельможа — вельможею, батько — батьком, а син — сином».

5. Утворення китайської імперії. Наприкінці III ст. до н. е. правитель династії Цінь підкорив своїй владі всю країну. Виникла єдина китайська держава — Піднебесна імперія, а її правителя стали називати Цінь Шіхуан — перший государ династії Цінь. Правителі єдиної китайської держави називали себе «хуанді» — імператорами. Цінь Шіхуан відібрав в інших ванів зброю й переплавив її. Отриманої бронзи вистачило на 12 гігантських статуй, які встановили перед імператорським палацом. По всій території Цінь запровадили єдині закони, писемність і монети. Чиновники країни призначалися імператором і підкорялися тільки його наказам. Щоб домогтися сліпої покори, імператор залякував людей кривавими стратами. За наказом Цінь Шіхуана почалося будівництво стіни, яка мала захищати північний кордон країни від спустошливих набігів кочівників. На будівництво зігнали 300 тисяч рабів, ув’язнених, Рис. 7. Велика Китайська стіна. Сучасний вигляд

118

селян і ремісників. Їхніми зусиллями була створена єдина споруда на Землі, яку видно з космосу неозброєним оком,— Велика Китайська стіна. Мур сім метрів завширшки з тисячами веж простягнувся на кілька тисяч кілометрів: від пісків пустелі Ґобі до Жовтого моря. Непосильна праця й хвороби забрали життя кожного п’ятого будівельника стіни. Велике будівництво велося по всій країні. За наказом Цінь Шіхуана збудували імператорський палац Епан і майбутню гробницю китайського владики. Уявіть, яким величезним був палац, якщо тільки в одному залі для урочистих прийомів могло вміститися 10 000 осіб! Смертність серед будівельників розкішного палацу й величезної гробниці була настільки великою, що люди зненавиділи імператора. Тому в народі ходила приказка: «Епан! Епан! Здохни, Цінь Шіхуане!» Високі податки й трудові повинності розорили жителів країни. Відразу після смерті жорстокого правителя спалахнуло повстання, унаслідок якого імперія Цінь «розсипалася, як розбита черепиця». Незабаром Китай знову був об’єднаний — цього разу династією Хань (202 р. до н. е. — 220 р. н. е.). За чотири століття правління династії Хань сформувався єдиний китайський народ, з єдиною мовою й писемністю. Тепер китайці називали себе ханьцями. У цей час свого розквіту набули землеробство й ремесла, наука й мистецтво. Імперія Хань була однією з найсильніших держав стародавнього світу. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть про місце розташування країни Китай. 2. Поясніть, чому давні китайці тривалий час не мали постійних зв’язків із жителями країн Південної та Передньої Азії. 3*. Використовуючи текст пункту 2 параграфа, доведіть, що в XVI—XII ст. до н. е. в Китаї існувала держава і була цивілізація. 4. Чому Китай називають «Піднебесною країною»? 5. Поясніть, що таке «культ предків». Чим віра в душі предків відрізняється від віри в богів? 6. Поясніть зміст учення Конфуція. 7. Як Цінь Шіхуан зміцнював державу й особисту владу? 8. Покажіть на «лінії часу»: а) роки життя Будди, Конфуція, Дарія Великого; б) час існування імперії Хань.

§ 23. Розвиток господарства та культури Давнього Китаю 1. Праця та турботи китайських селян. Китайці — дуже працьовитий народ. У Піднебесній країні завжди з повагою ставилися до важкої землеробської праці та вважали, що їй сприяють духи давніх правителів. За традицією щовесни імператор виходив у поле й плугом прокладав першу борозну. Цим він показував, що саме йому належить уся земля в Китаї, і благословляв працю хліборобів. У давнину китайці вирощували просо, пшеницю, боби та багато інших рослин. Пізніше в південних районах країни стали сіяти рис. Вирощування рису — клопітлива справа. Спочатку треба зорати поле ралом, який тяг буйвол, а в бідних родинах у нього запрягалися люди. Потім ділянку боронили, заливали водою й руками висаджували розсаду — молоді пагони рису. Після цього селянин мав стежити, щоб поле завжди було залите водою, адже без неї рис загине. Але якщо води буде надто багато, рис згниє. Чому ж китайці вирощували рослину, яка завдавала стільки клопоту? Тому що в разі гарного догляду рис два рази на рік дає багаті врожаї. Зерна вистачає і на їжу для всієї родини, і на сплату податків вану. Найбільш шанованим заняттям китайських жінок було шовківництво, яке вимагало великої старанності. Ненажерливих гусениць шовкопряда годували листям шовковиці. Коли вони виростали, то починали вити кокони, щоб потім у них перетворитися на метеликів. Тепер треба було точно вгадати час: якщо шовкопряда вбити зарано, ниток у коконі буде мало, а якщо спізнитися, метелик устигне вилупитися з кокона, розірвавши всі нитки. «Зрілі» Рис. 1. На вулиці давньокитайського міста

120

Рис. 2. Навчання китайської писемності

кокони акуратно розмотували на найтонші шовкові нитки. Із них ткали легке красиве полотно. Сотні тисяч селянських родин займалися виготовленням шовку. Легенда оповідає, що за давніх часів жив праведний мудрець. Одного разу під час роздумів його почав долати сон. Тоді мудрець гострим ножем відрізав повіки, щоб очі не могли заплющитися. Із них виріс чайний кущ. Міцний настій чайних листків китайці спочатку використовували як ліки. Але потім чай став улюбленим напоєм жителів Серединної країни. Селянська праця перетворила Китай на багату й сильну країну.

2. Китайська грамота. Писемність у Китаї, як і в багатьох інших країнах, починалася з малюнків. У II тис. до н. е. малюнки поступово перетворилися на письмові знаки — ієрогліфи. Вони позначають слова чи поняття. На письмі слово може позначатися одним або кількома ієрогліфами. Наприклад, щоб написати слово «чоловік», китайці використовують два ієрогліфи: «поле» й «сила». Люди, які послуговуються алфавітним письмом, не одразу розуміють правила китайської писемності. Тому й дотепер вираз Рис. 3. Від малюнка — до ієрогліфа Давні символи Сучасні ієрогліфи

121

Рис. 4. Виготовлення паперу

«китайська грамота» сприймається як щось незрозуміле й загадкове. Але, на відміну від інших давніх систем письма, китайська писемність використовується й у наш час. Китайська писемність виникла в II тис. до н. е.

Перші записи китайці продряпували на кістках тварин і панцирах черепах. Пізніше стали писати на бамбукових дощечках чорнилом із деревного соку. Ієрогліфи записували тонкими загостреними паличками в стовпчики, які розташовували справа наліво. Потім дощечки зв’язували шкіряними ремінцями. Використовувати й зберігати такі «бамбукові книги» було дуже незручно. Крім бамбука китайці писали на шовку волосяними пензлями, умочуючи їх у чорну туш. Виходило дуже красиво, до того ж висохлу смужку тканини можна було згорнути й довго зберігати. Однак шовк був занадто дорогим, і писати на ньому могли тільки заможні люди. Величезна країна мала потребу в недорогому й доступному матеріалі для письма. Нарешті в II ст. н. е. пошуки й досліди закінчилися вдало: китайці винайшли папір. Його виготовляли з деревної кори, старого ганчір’я, конопель і обривків рибальських сіток, піддаючи цю сировину складній обробці. У Європі спосіб виготовлення паперу став відомий тільки через 1000 років! Китай — батьківщина паперу.

3. «Батько китайської історії». Китайці накопичили величезні знання з математики, медицини, географії. Вони склали точний календар, записали численні міфи й легенди. Поети й письменники створили велику китайську літературу. Китайці зі щирою повагою ставилися до мудрих учених людей. Особливою шаною користувалися астрологи, що пророкували майбутнє, стежачи за

122

рухом небесних тіл. Жодну серйозну справу імператор не починав без поради астролога. Крім того, астролог записував найважливіші події, які відбувалися в країні. Так зародилося літописання — запис подій за роками. Разом із поклонінням предкам літописання виховувало повагу до минулого своєї країни, викликало інтерес до вивчення її історії. Найвідомішим істориком давнього Китаю був Сима Цянь (145—86 рр. до н. е.). Посада астролога при дворі імператора Уді перейшла до нього в спадщину. Сима Цянь сповна відчув на собі важкий характер свого правителя. Дні пошани й слави змінювалися опалою, коли вченого кидали в темницю, і він чекав на страту. У своїх віршах він пише: Дурний, на жаль, у славі нині, Мов пам’ятник безчестю влади, А мудрий став до зла й неправди З мечем. Але упав і гине. Сима Цянь першим написав історію Китаю з найдавніших часів. Свою величезну працю він назвав дуже скромно: «Історичні записки». У 130 розділах книги вчений зібрав усі відомі йому події історії своєї країни та сусідніх народів. Ризикуючи життям, історик надав правдиві характеристики китайських імператорів, полководців і вельмож. Сима Цянь був сумлінним ученим і це означає, що він описував події чесно, не перебільшуючи гарне й не ховаючи поганого. Тому титул «батько китайської історії» він отримав по праву. «Історичні записки» Сима Цяня — безцінне джерело знань із давньої історії Китаю.

4. Великий шовковий шлях. За часів династії Хань у Піднебесній країні жило 60 мільйонів осіб — більше, ніж у будьякій країні стародавнього світу. Сильний Китай був небезпечним ворогом, тому сусідні народи намагалися торгувати з ним та підтримувати дружні стосунки. По всьому світі ходили чутки й легенди про велику країну, куди заборонений доступ іноземцям. У II ст. до н. е. був прокладений Великий шовковий шлях із Китаю через Середню Азію й Іран до Середземного моря. Каравани верблюдів перевозили вироби з бронзи, дерева, самоцвітів. Високо цінувалася китайська зброя та ліки. Але головним китайським товаром були шовкові тканини. Каравани тяглися безперервною низкою, і Сима Цянь мав повне право сказати, що «один не випускав із виду інший». Далекий шлях займав один, а то й два роки, але весь цей час купці обмінювалися товарами з індійцями, персами, сирійцями, греками. За шовкові тканини можна було

123

Великий шовковий шлях Рим Антіохія

Лоулань 1 Самарканд Кашгар 2 Мерв

Ния Хотан

Чаньань

Дуньхуань

— Міста 1 — Пустеля Гобі 2 — Пустеля Такла-Макан

одержати будь-які товари західних країн. Навіть у далекому Римі одяг із шовку носили знать і багатії, тому Китай називали там «Країною шовку». Не дивно, що правителі Піднебесної країні зберігали секрет виробництва шовку як найсуворішу таємницю. Іноземних торговців у країну не пускали. Шовк привозили на кордон і продавали перським купцям, які відправляли тканини далі на захід, дістаючи величезні прибутки. Великий шовковий шлях більш як 1000 років був єдиною сполучною ланкою між цивілізаціями Азії і Європи. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Складіть план до пункту 1 параграфа. 2. Чим китайська писемність відрізнялася від фінікійської? 3. Які матеріали для письма використовували китайці? 4. Чому історія була однією із найрозвиненіших наук у Китаї? 5. Чому Сима Цяня називають «батьком китайської історії»? 6*. Чи справедливе твердження, що існування Великого шовкового шляху було вигідним тільки Китаю? Свою точку зору обґрунтуйте.

§ 24. Давній Схід в історії людства 1. Від первісної дикості до цивілізації. Протягом IV—I тис. до н. е. на безмежних просторах Давнього Сходу, що простяглися від долини Нілу до Тихого океану, життя людей невпізнанно змінилося. Що ж відбулося за цей час? Для більшості давньосхідних народів основними заняттями стали землеробство й скотарство. На місцях жарких степів, грузьких боліт і густих лісів заколосилися ниви, простягнулися пасовища й квітучі сади. Уперше в людській історії виникли заможні

124

багатолюдні міста, що стали центрами торгівлі, ремесел і культурного життя. Торговельні шляхи з’єднали між собою міста й країни. Люди накопичили багато знань, а виникнення писемності дозволило не тільки поповнювати, але й передавати їх із покоління в покоління. Усі ці досягнення зробили людей менш залежними від примх природи. Так у IV—I тис. до н. е. на Давньому Сході поступово виникли цивілізації. Люди, що належали до однієї цивілізації, жили на одній території, мали спільну історію. Їх поєднували держави та релігійні вірування, мова та писемність, звичаї та спосіб життя. Кожна цивілізація мала риси культури, притаманні тільки їй. Ми вже порівнювали історію цивілізацій із життям людини. Як і люди, цивілізації народжувалися, розвивалися, досягали свого розквіту, а потім згасали. На зміну зниклим цивілізаціям приходили нові. Так, досягнення шумерів успадкували та розвинули вавилоняни. На місці загиблого Мохенджо-Даро свою цивілізацію в Індії створили інші індійські народи. «Тривалість життя» цивілізації багато в чому залежала від сили держави. Поміркуймо ще раз про те, що таке держава. Як вона виникла? 2. Давньосхідна держава. Майже всі найдавніші цивілізації Сходу виникли в долинах великих річок — Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Ґанґу, Хуанхе та Янцзи. Родючі ґрунти й теплий клімат створили необхідні умови для розвитку землеробства. Однак освоєння родючих земель, щорічно зрошуваних розливами, вимагало проведення складних іригаційних робіт, великої праці та об’єднання зусиль багатьох хліборобів. Тому розрізнені общини мали підкоритися владі більш сильних, мудрих і успішних вождів — царів. Так поступово складаються держави.

Рис. 1. Бронзова посудина епохи Шан. Тигр тримає в лапах людину. Широко розчахнута зубаста паща хижака захищає людину від небезпек повсякденного життя

Рис. 2. Клинописні таблички зберегли для нас дуже важливу інформацію про життя та побут давніх народів

125

Клинопис Єгипетські ієрогліфи

Є вроп а АЗІЯ

Китайські ієрогліфи

Афр и к а Писемність долини Інду

Рис. 3. Давній Схід — батьківщина писемності. Найдавніше письмо в усіх народів було рисунковим. Поступово люди спростили його до зображень ієрогліфів (Єгипет, Китай) або клинописних значків (Межиріччя). Які системи давньосхідного письма не зображені на схемі?

Держава — це влада, що керує життям країни та її народу. Кожна держава жила за своїми законами, дотримання яких забезпечували чиновники, переписувачі й судді, що спиралися на силу стражів внутрішнього порядку й армії. Як ви вже знаєте, найдавніші держави утворилися в IV—III тис. до н. е. в Єгипті та Дворіччі. На Давньому Сході державна влада існувала у формі монархії. Ви пам’ятаєте, що монархією ми називаємо такий державний устрій, за якого вся влада належала одній людині — монархові. У Єгипті та Ізраїлі, Вавилоні та Персії, Індії та Китаї на чолі держави стояли царі, які володіли землею й іншими багатствами своєї країни. Влада царя ніким не обмежувалася, не контролювалася та була спадковою. Усі жителі країни підкорялися волі царя, тому вони називалися підданими (даними під владу). Яким же було їхнє становище? Знатні люди, чиновники й жерці, переписувачі й заможні торговці залежали від держави, яка захищала їхнє майно чи давала роботу. Тому вони були зацікавлені в зміцненні держави. Більшість населення складали селяни та ремісники. Вони жили общинами, платили державі велику частину податків і виконували різні повинності. Простих людей турбувало, насамперед, виживання: як забезпечити себе та своїх близьких найнеобхіднішим. Нижче від інших прошарків суспільства на Давньому Сході перебували раби, у яких не було ані майна, ані прав. Піддані правителя не завжди охоче йому корилися. Тому монархи спиралися на силу стражі й війська, а для виконання своєї волі застосовували примус.

126

Спочатку влада царя розповсюджувалася тільки на територію, де жили люди одного племені. Але поступово ці крихітні держави об’єднувалися у великі царства, правителі яких керували життям усієї країни. Так, єгипетські фараони поширили свою владу на всю долину Нілу, а китайські імператори династії Хань — на всю Східну Азію. Сильні держави поєднували кілька країн і народів. Тому цар Хаммурапі та ассирійські владики справедливо називали себе «царями чотирьох сторін світу». Згадаємо, що перським царям корилися десятки народів, які займали територію від Нілу до Інду. Так на Давньому Сході вперше в історії людства виникли світові держави. Скорене населення сплачувало завойовникам данину, і це затримувало розвиток цивілізації. Але з іншого боку, у великій державі, не розділеній кордонами, швидше поширювалися досягнення культури її народів.

Рис. 4. Незавершений портрет дружини Ехнатона, Нефертіті яка вважається однією з найчарівніших жінок в історії

Цивілізація неможлива без держави. Держава є невід’ємною ознакою цивілізації.

3. Культура країн Давнього Сходу та сучасність. Ви часто чуєте слово «культура». Що це таке? Це все, що створено розумом і руками людей: великі міста й крихітні селища, знаряддя праці й уміння їх застосовувати, писемність і наукові знання, твори мистецтва й повсякденний одяг, зброя й дитячі забавки.

Рис. 5. Рисунок на шовку

Найважливішими складовими культури є наука й освіта, мистецтво та релігія.

Культура — це обличчя цивілізації, і в кожної цивілізації воно своє, неповторне. Подібно до людини кожна цивілізація залишає по собі «добрі справи». Тому багато досягнень давньосхідних цивілізацій стали надбанням усього людства. Вони й зараз стають у пригоді людям. Що ж це за досягнення?

127

Давні єгиптяни створили точний календар, у якому рік містить 365 днів. Шумери й вавилонцями здійснювали найточніші математичні розрахунки, засновані на шістдесятковій системі лічби. Ця система іноді застосовується й у нашому житті: скільки хвилин у годині? скільки секунд у хвилині? скільки градусів у колі? Єгиптяни й шумери створили найдавніші види писемності, що дозволило створити новий вид мистецтва — літературу. Завдяки їхнім записам до наших часів збереглися міфи та легенди, казки й байки, повчання та розповіді. Використовуючи малюнки окремих єгипетських ієрогліфів, фінікійці створили перший алфавіт. Мудрість багатьох народів Передньої Азії увібрала в себе Біблія — видатна пам’ятка світової культури. Творці Біблії — давні євреї — першими відмовилися від багатобожжя та стали поклонятися єдиному Богові. Як ви вже знаєте, сучасна математика неможлива без цифр і системи лічби, створених у Давній Індії. Ми носимо одяг із бавовни, яку навчилися вирощувати й обробляти індійці. Мабуть, важко знайти людину, яка б не знала, що таке шахи. Але ж ця гра теж виникла в Індії. Ваш підручник надрукований на папері. І папір, і найдавніший спосіб друкарства тисячі років тому були винайдені в далекому Китаї. Також важко собі уявити корабель або літак без компаса, який так само винайшли в цій давній країні. Китайські майстри вдягали в шовкові одежі заможних людей в усьому стародавньому світі. Цивілізації Давнього Сходу породили перші школи, люди стали займатися наукою, виникли такі види мистецтва, як архітектура, скульптура, живопис тощо. Сучасні люди повсякденно використовують досягнення давньосхідних цивілізацій. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому найдавніші цивілізації виникли саме на Давньому Сході? 2. Поясніть своїми словами значення термінів цивілізація, держава, культура. Знайдіть пояснення цих термінів у тексті параграфа та випишіть їх у зошит. 3. На які три великі групи можна розділити все населення країн Давнього Сходу? 4. Чому селяни та ремісники підкорялися владі правителів? 5. Якими досягненнями давньосхідних цивілізацій ви користуєтеся у своєму житті?

Велика Китайська стіна та її будівники

Над Піднебесною імперією вирувала гроза… Гуркіт грому приглушували масивні стіни палацу. Небесно-синя порцелянова черепиця палацового даху перетворювала гуркіт дощу на тихий шепіт. На шовкових подушках в імператорських покоях сидів Цінь Шіхуан. Раніше він був ваном невеликого царства Цінь. Але залізна воля, зміїна хитрість і звірина жорстокість дозволили йому підкорити всі китайські держави. Тепер уся неозора імперія лежала біля його ніг. Крізь вікно Шіхуан бачив, як вітер розгойдує голови його ворогів, підвішені на палацовій вежі. Він думав про власну велич. «…Я — Син Неба. Мої накази невідворотні, як гроза, посуха, повінь. Я зробив Піднебесну єдиною величною країною. Люди вже забули, що вони жили в царствах Чжао, Янь, Хань, Чу. Тепер вони всі — Цінь! Володар — один, монета — єдина, міри ваги — єдині! За моїм наказом у всі кінці Серединної країни прокладені дорогі, прямі, як політ стріли! Вони об’єднали країну надійніше за всі військові перемоги. Зовсім недавно копита ненаситних коней диких кочівників толочили наші поля й сади, міста й села. Багату здобич вивозили степняки на свої холодні рівнини. А тепер мій полководець Мін Тянь закінчує будівництво стіни «Десять тисяч лі» (лі — китайська міра довжини, яка дорівнює 432 метрам)! Вона назавжди зупинить кочові орди. Стіна увінчала гірські хребти. Її видно безсмертним духам предків навіть із Місяця!» Думки про власну велич заспокоїли імператора, і він заснув. Над Піднебесною імперією вирувала гроза… У просторому наметі на невисокому дерев’яному тапчані сидів полководець Мін Тянь. Йому беззаперечно корилися сотні тисяч людей: будівельники й каменотеси, теслі й архітектори, воїни й стражники. Щодня від світанку до заходу сонця, у спеку й холоднечу, сотні тисяч рук зводили кам’яний щит країни. Робота наближалася до завершення… Мін Тянь пив підігріте айвове вино й міркував над тим, що доповість імператорові. У його уяві поставали картини небаченої досі роботи. Будівництво стіни почали… на дні Жовтого моря. На прибережну смугу за час відливу потрібно було встигнути принести, скласти й скріпити між собою великі камені. Потім стіна пішла на захід — усе далі й далі. Подібно до гігантського дракона

129

вповзала вона на сині гори й спускалася в темні ущелини, наче міст, перекидалася через бурхливі річки, тяглася неозорими полями, поки нарешті не зарилася в піски пустелі. Це була добра робота. Він наказав складати камені так щільно, щоб між ними не пройшла й голка. На найнебезпечніших ділянках звели три фортеці, де постійно вартували кращі воїни країни. Через кожні два-три лі стіна мала високі вежі. Варто було показатися супротивникові, як пильні вартові запалювали багаття. Вогонь і дим здіймали тривогу. Лавою мчали колісниці, поспішали загони піших воїнів. Ворог зустрічав гідну відсіч. Полководець недбало торкнувся срібного дзвіночка. Тієї ж миті до намету беззвучно ввійшов слуга та схилився в доземному уклоні. «Приготуй усе необхідне. Напишеш листа государеві!»

130

— тихо сказав Мін Тянь. Слуга дістав баночку з тушшю, волосяного пензля, на дерев’яну рамку натягнув смужку шовкової тканини ніжно-блакитного кольору. Його фігура виявляла шанобливе чекання… «Синові Неба, Найбільшому государеві, від відданого воїна Мін Тяня, що не ховається від смерті…» — почав диктувати листа полководець. Над Піднебесною імперією вирувала гроза… У сухій теплій печері укрилися від негоди люди. Горіло багаття. Колишній учитель Ю Ші готував чай — дивний цілющий напій, що втамовував спрагу й додавав сил. Раптово пролунав оглушливий удар грому. Юнак, що сидів біля входу в печеру, злякано здригнувся.

131

«Не бійся! — заспокоїв його Ю Ші.— Бог грому вбиває лише тих, на кого вкаже йому блиском своїх дзеркал богиня блискавок. Тут вона нас не знайде. Та й убивати нас нема за що». Ю Ші обвів поглядом своїх товаришів — будівничих Великої стіни. Тут були селяни, що відбували трудову повинність, раби та військовополонені, які до кінця свого нетривалого життя будуватимуть дороги, фортеці, палаци і гробниці. У дальньому куті розташувалися злочинці — каторжники зі страшними затаврованими обличчями, чиї вуха й носи були відрізані катом. Сам Ю Ші потрапив сюди через любов до мудрості. Імператор наказав знищити давні книги. Страхаючись жорстокого покарання, люди віддавали збірники віршів, стародавні перекази, праці мудреців. Книги складали у величезні купи й спалювали. Усе багатство Ю Ші складали книги поважного вчителя Куна. Він вирішив зберегти їх, але багатий сусіда, який не хотів платити за навчання синаледаря, видав учителя… І от уже три роки Ю Ші будує стіну… Це була тяжка робота. Під батогом наглядачів грабарі рили глибокі рови для фундаменту, мулярі складали величезні камені та скріплювали їх рідким глиняним розчином. Раби й каторжники добували й тесали камінь, носили глину та місили розчин. Змучені люди гинули під обвалами в каменярнях, умирали від хвороб, зривалися з високої стіни. Їх ховали тут же, у стіні або біля неї. «Не випадково,— подумав Ю Ші,— люди називають цю стіну найдовшим цвинтарем у світі». Наказ Мін Тяня дозволяв живцем замуровувати в стіну тих, хто запізнився на роботу. Якщо хтось намагався тікати, йому відрубували ноги — тесати камені можна й без них. Часто безногих калік робили дозорцями на сторожових вежах: вони не залишать посту, а для того, щоб розпалити сигнальне багаття, у них є руки. Ю Ші знав, що будівництво незабаром завершиться. Багатьох із них відпустять додому. Що знайдуть вони там? Засохлі сади? Остиглі вогнища? Порослі травою могили близьких? Дощ скінчився. Крики наглядачів перервали міркування вчителя. Люди знову взялися до роботи… Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Поясніть, чому будівництво Великої Китайської стіни стало можливим тільки після утворення імперії. 2. Навіщо будували Велику стіну? 3. Проаналізуйте розповідь. Як ставилися до будівництва стіни імператор, полководець, колишній учитель? 4. Хто брав участь у будівництві стіни? Розкажіть про умови життя й праці будівельників. 5*. Які досягнення китайської цивілізації, що згадуються в розповіді, використовуються й до сьогодні? 6. Чому в розповіді нічого не говориться про Великий шовковий шлях?

132

Частина III. Давня греція Давні цивілізації існували не лише на Сході, а й у Європі. Перша європейська цивілізація зародилася на острові Крит наприкінці III тис. до н. е. Багато досягнень цивілізацій Давнього Сходу і Криту успадкували й розвинули давні греки. Цей народ жив на півдні Балканського півострова, островах Егейського моря та західному узбережжі Малої Азії. Давньогрецька цивілізація проіснувала майже дві тисячі років. Найвищого розквіту вона досягла в середині I тис. до н. е. На цей час греки були досвідченими хліборобами, вправними ремісниками, успішними торговцями. Своїм благополуччям вони значною мірою завдячували широкому застосуванню рабської праці. Грецькі мислителі навіть

спробували обґрунтувати думку про неминучість і корисність поневолення одних людей іншими. Але саме в греків уперше виникла й ідея рівності вільних громадян у державі. Саме тут були створені перші в історії людства держави, де вища влада належала не монархові, а більшості вільного рівноправного населення. Греки зробили багато видатних наукових відкриттів, удосконалили писемність, створили чудові статуї та архітектурні споруди, написали безсмертні літературні твори. Саме Давню Грецію справедливо вважають колискою європейської культури. Тому знати історію давньогрецької цивілізації зобов’язана кожна освічена людина.

Розділ 6. Найдавніша історія греків

Давня Греція в ІІ тис. до н. е. БАЛКАН

г. Олімп Троя (Іліон) Ег

С ЬКИЙ

ейс

МАЛА А З І Я

ьк е

о. Ітака

МО

РЕ

П-І

Іонічн

Мікени Тиринф

Е ОР е М

о. Фера

— Міста — г. Олімп

о. Крит Кнос Фест

С Виникнення цивілізації на Криті Кінець III тис.

Р Е

Загибель Критської цивілізації. Початок розквіту Ахейської Греції

1792— 1750 рр.

Правління царя Хаммурапі у Вавилоні

134

XV ст.

ХIV ст.

М Троянська війна

Близько 1200 р.

Спроба Ехнатона запровадити в Єгипті єдинобожжя

Р Е

Створення поем «Іліада» та «Одіссея» XII ст. Дорійська навала

VIII ст. до н. е.

§ 25. На землі Давньої Еллади 1. Елліни та Еллада. Здавна й дотепер народ, який в усьому світі називають греками, іменує себе еллінами, а свою країну — Елладою. Чому? Давні греки розповідали про це так. …Колись люди перестали шанувати богів. І вирішили боги через це знищити весь людський рід. Вони обрушили на землю страшну зливу, і незабаром увесь світ зник під водою. Живими залишилися тільки Девкаліон, який правив на півночі Греції, та його дружина. Заздалегідь попереджений про потоп, Девкаліон побудував корабель, завантажив на нього всі необхідні припаси й разом із дружиною зійшов на палубу… Дев’ять днів і ночей носилося судно Девкаліона бурхливими хвилями. А коли дощ ущух і вода схлинула, корабель прибило до берега. Але пустельною та похмурою виявилася земля, звільнена з морської безодні. Заблагав тоді Девкаліон про відродження людства. І змилостивилися боги. Повеліли вони подружжю, що врятувалося, кидати через голову камені. Ті, які кидав Девкаліон, перетворювалися на чоловіків, ті, що кидала його дружина,— на жінок. Так земля почала заселятися знов. А незабаром у самого Девкаліона народився син, якого назвали Еллін. Він-бо й став прабатьком грецького народу, дарувавши йому своє ім’я. Словами «елліни» та «Еллада» ми називаємо давніх греків та їхню країну.

2. Природні умови Давньої Греції. Південь Балканського півострова — гориста місцевість (рис.1). Гори ділять її на безліч відокремлених областей. Більшість доріг, що з’єднували їх Рис. 1. Балканська Греція — країна гірських долин

135

у давнину,— це вузькі, часто небезпечні стежки. Узимку, коли в горах випадав сніг, вони нерідко ставали й зовсім непрохідними. Тому давньогрецькі держави, які розташовувалися в гірських долинах, були роз’єднані й існували майже незалежно одна від одної. Тільки над звичайні обставини, наприклад загроза вторгнення сусідніх племен, змушували їх час від часу об’єднуватися. Історія Давньої Греції — це історія багатьох невеликих самостійних держав. Рис. 2. Збирання маслин. Малюнок на давньо грецькій вазі

Рис. 3. Амфори — посудини, у яких давні греки зберігали й перевозили вино та маслинову олію

136

Більшу частину року в Греції сонячно й тепло. Але придатної для обробітку землі у вкритій горами країні було небагато. Та й за своєю родючістю її ніяк не можна порівняти з ґрунтами долин великих річок Сходу. Повноводих, придатних для постійного зрошення земель річок у Греції взагалі не було. Опади ж, хоча і зволожували ґрунт, завдавали хліборобам чимало турбот. Під час весняних дощів і через танення гірських снігів на долину спрямовувалися бурхливі потоки води. Вони заносили селянські поля камінням, розмивали й без того неглибокий шар ґрунту. Літо в Греції дуже посушливе — протягом кількох місяців може не випасти жодної краплини дощу. 3. Країна селян і ремісників. Нелегко жилося в таких умовах грецьким хліборобам. Однак згодом вони змогли пристосуватися до природних умов своєї країни. Вимоглива до якості ґрунтів пшениця вирощувалася в Греції лише на кількох рівнинах. Тому головним злаком у греків став невибагливий ячмінь, який давав невеликі, але стабільні врожаї. Каші та юшки, приготовлені з ячмінного борошна, були основним «хлібом» для більшості еллінів. Пшеничні коржі з’являлися на столі набагато рідше. Власного зерна грекам часто не вистачало, і вони були змушені привозити його з інших країн. Зате прекрасні врожаї на прогрітих сонцем землях давали садові й городні культури.

Елліни особливо цінували виноград і маслину. Маслини вживали свіжими, солоними, маринованими, а головне, із них виробляли чудову олію. Її не тільки вживали в їжу. Маслиновою олією заправляли світильники, що освітлювали в темну пору будинки греків, натирали тіла, очищали шкіру, а нерідко й умивалися. Грецькі вина та маслинова олія високо цінувалися багатьма народами. В обмін на ці продукти елліни одержували з інших країн товари, яких вони потребували. У Греції було чимало гірських пасовищ, придатних для випасу овець і кіз. Розводити ж у значній кількості велику рогату худобу та коней можна було тільки в деяких рівнинних районах. Зазвичай повсякденною їжею греків були овече та козяче молоко й сир. М’ясо в простих сім’ях вживали рідко. У горах Греції добували мідь і срібло, залізо й будівельний камінь. У багатьох місцях були великі запаси гарної глини. Елліни дуже рано опанували секрети обробки цих видів сировини й вважалися в давньому світі наймайстернішими ремісниками (рис. 4, 5). 4. Країна торговців і мореплавців. Природні багатства були поширені в грецькому світі дуже нерівномірно. В одних районах не вистачало продуктів землеробства, в інших — металів, лісу тощо. Тому елліни дуже рано відчули потребу в обміні товарами, торгівлі. Основні торговельні шляхи проходили морем. Море відігравало в житті давніх греків величезну роль. Воно не тільки забезпечувало їх рибою, креветками, устрицями, сіллю, а й об’єднувало роз’єднаних горами еллінів, відкривало їм шляхи до інших країн. У Греції були прекрасні умови для мореплавства. Узбережжя Егейського моря мало багато бухт, зручних для стоянки судів. Над морською гладдю піднімалися сотні островів. Від острова до острова, як по прокладених через струмок камінчиках, елліни впевнено долали морський простір, освоювали нові землі.

Рис. 4. Такі чудові вироби виготовляли давньо грецькі гончарі. Посудина прикрашена складним орнаментом, нижче зображено поєдинок славетних героїв — Ахіллеса та Гектора. Більша частина поверхні вкрита чорним лаком, який зберігає свій блиск уже 2,5 тис. років! На жаль, секрет цього дивовижного барвника зараз нікому не відомий

Рис. 5. Прикраси, виготовлені давньогрецькими ювелірами, не мали рівних у давньому світі

137

Такою була Давня Греція — країна трудівників-селян і майстерних ремісників, успішних торговців і відважних мореплавців. Її земля не відзначалася родючістю. Не випадково давньогрецький історик Геродот казав: «Бідність — молочна сестра еллінів». Але, освоюючи простори Еллади, грецький народ наполегливою працею довів своє вміння жити в злагоді з природою, використовувати її стихійні сили в інтересах Людини! Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Знайдіть на карті Егейське море, Балканський півострів, Малу Азію. Запам’ятайте, де вони розташовані. 2. Чому давні греки називали свою країну Елладою? 3. Перекажіть міф про Девкаліонів потоп. Згадайте, де вперше народилася легенда про Всесвітній потоп. Чи схожі ці сказання? 4. Як ви гадаєте, чому в Єгипті склалася єдина держава, а в Давній Греції — ні? 5. Розкажіть про основні заняття давніх греків. У чому вони досягли найбільших успіхів? 6. Чим пояснюється велике значення мореплавства в житті еллінів? Які природні особливості країни сприяли його розвитку? 7*. Спробуйте скласти повсякденне «меню» давніх греків. 8. Заповніть таблицю «Природні умови Еллади й Давнього Єгипту». Природні умови

Еллада

Єгипет

Ґрунти Гори Річки Море

§ 26. Таємниці острова Крит 1. Критські палаци. На південь від Греції, у Середземному морі розташований острів Крит. Тривалий час він не привертав уваги археологів. Про найдавнішу історію Криту майже нічого не було відомо. І коли в 1900 р. англійський археолог Артур Еванс (рис. 1) починав тут перші археологічні розкопки, він і гадки не мав, що відкриє зовсім невідому епоху європейської історії. Археологи знайшли на Криті руїни давніх палаців, які були центрами невеликих держав. Деякі з них існували вже з кінця III тис. до н. е. Особливо вразив учених палац, відкритий на півночі острова — на місці давнього Кносса (рис. 2). За давньогрецькими переказами, саме тут колись правив цар Мінос — наймогутніший із критських царів. Це була дво- чи триповерхова будівля, що займала величезну площу. У ній нараховувалося понад 1000 приміщень. Тут були парадні зали й палацові ремісничі майстерні, житлові приміщення та ванні кімнати. У численних коморах зберігали вино й маслинову олію, пшеницю та ячмінь.

138

У Кносському та інших палацах знайдена величезна кількість написів. Складне життя палацового господарства спричинило ранню появу в критян писемності. Спочатку це було рисункове письмо. Потім його замінили знаки, які означали окремі склади. На жаль, ця найдавніша в європейській історії писемність і досі не розшифрована. Це значною мірою пояснюється тим, що поки точно не встановили, який народ створив давню культуру Криту. І сьогодні залишається тільки гадати, які таємниці зберігають загадкові критські письмена. 2. Острів майстрів. Стіни багатьох приміщень і навіть коридорів критських палаців розписані фресками – картинами, виконаними фарбами по сирій штукатурці. На них зображені різні сцени з палацового життя. Перед нами — урочисті процесії, придворні дами, танцівниці, акробати, що змагаються з могутнім биком. А ще критські художники чудово малювали квіти, тварин і птахів, дельфінів, що граються в морі. Їхні картини дозволяють відчути красу природи острова. Гончарі Криту виготовляли кераміку прекрасної якості та розписували її вигадливим рослинним орнаментом або зображеннями морських тварин. Критяни вміли вирізувати кубки й вази дивної краси з каменю та гірського кришталю. Високого рівня досягла також майстерність критських зброярів. Виготовлені ними бронзові парадні сокири, мечі та кинджали й досі вражають найтоншою роботою. Ювеліри прикрашали руків’я мечів золотими пластинами, самоцвітними каменями і слоновою кісткою, виготовляли чудові золоті персні та мініатюрні фігурки тварин. Не дивно, що вироби критських майстрів знайдені не тільки на півдні Балканського пів острова та багатьох островах Егейського моря, але й у Єгипті, Сирії, Фінікії і навіть у далекій Месопотамії.

Рис. 1. Артур Еванс — першовідкривач давньої цивілізації Криту

Рис. 2. Палац у Кноссі. Сучасний вигляд

139

Рис. 3. Так, на думку вчених, виглядав Кносський палац у давні часи Виникнення палацових центрів, високий рівень культури, поява писемності безперечно свідчать про існування на Криті цивілізації. Вона зароджується вже наприкінці III тис. до н. е. і є найдавнішою в європейській історії.

Рис. 4. У таких величезних, іноді у зріст людини, посудинах у палацових коморах зберігали зерно

140

3. Влада над морями. Свого найвищого розквіту Критська цивілізація досягла близько ХVII ст. до н. е. Ніколи ще могутність правителів Криту не була такою великою. Вони мали не тільки сильну сухопутну армію, але й найголовніше — могутній флот. Саме завдяки йому критяни здобули багато перемог. Критським кораблям тоді не було рівних. Вони впевнено борознили простори Середземномор’я і, можливо, навіть виходили в Атлантичний океан. Критяни зуміли встановити свою владу на багатьох островах Егейського моря, підкорити собі деякі області Балканської Греції. Так була створена Критська морська держава, із якою повинні були рахуватися навіть наймогутніші її сусіди. А в себе на острові правителі Криту були настільки

впевнені у власній безпеці, що навіть не звели навколо своїх палаців укріплень! 4. Загибель Критської цивілізації. Зда валося, ніщо не могло похитнути могутності владик Криту, ніщо не віщувало кінця квітучої цивілізації. Проте, у середині XV ст. до н. е. всі палаци були дощенту зруйновані. Критська держава припинила своє існування. Що ж сталося? Багато вчених головною причиною загибелі Критської цивілізації вважають жахливе виверження вулкана на острові Фера, розташованому приблизно за 100 км на північ від Криту. Викликані цим землетрус і пожежі перетворили на руїни палаци та села, які їх оточували, знищили посіви й квітучі сади. А вже через півгодини після початку виверження від Фери до Криту докотилася гігантська морська хвиля заввишки в десятки метрів. Величезна маса води розкидала на тріски кораблі, що стояли в бухтах, зруйнувала портові споруди й зі скаженою швидкістю обрушилася на острів… На довершення всіх лих незабаром Крит укрився товстим шаром вулканічного попелу, навіяного з Фери. Тепер щонайменше кілька років на острові не можна було займатися землеробством і розводити худобу. Невдовзі знекровлений Крит стає легкою здобиччю завойовників. Це були грецькі племена ахейців. Вони вже кілька століть жили на берегах Егейського моря, але змушені були миритися з критським пануванням. Тепер же ахейці, не зустрівши серйозного опору з боку вцілілого місцевого населення, поступово заселили Крит. Вони безроздільно панували в Балканській Греції й на островах, прагнули закріпитися на малоазійському узбережжі. Так в Егейському світі надовго встановилося панування ахейців.

Рис. 5. Глиняний диск зі знаками критського рисункового письма. Майже 100 років учені не можуть прочитати ці таємничі письмена

Рис. 6. Посудина у вигляді голови бика, виготовлена критським майстром

Ахейці — грецькі племена, які проживали в басейні Егейського моря в II тис. до н. е.

141

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Знайдіть на карті острів Крит. Хто і коли тут розпочав археологічні розкоп ки? 2. Про які заняття давніх критян ви довідалися на цьому уроці? 3. Чому на Криті рано виникла писемність? 4*. Які факти дозволяють говорити про існування на Криті давньої цивілізації? 5. Завдяки чому правителям Криту вдалося створити морську державу? 6. Які події в басейні Егейського моря могли лягти в основу переказу про Девкаліонів потоп? 7. Хто такі ахейці? 8. Покажіть на «лінії часу» дати зародження та загибелі Критської цивілізації. Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — — Подвиг Тесея За давніх часів у місті Афіни правив цар Егей. Його старість була затьмарена страшною даниною, яку наклав на місто могутній критський цар Мінос. Раз на дев’ять років афіняни мали відправляти сім юнаків і сім дівчат на Крит. Там їх віддавали на поживу Мінотавру — чудовиську з тілом людини й головою бика. Сам Мінос боявся його, тому тримав у Лабіринті. Це був величезний будинок із безліччю приміщень і заплутаних ходів. Ніхто не міг вибратися з Лабіринту… Син Егея — юний герой Тесей — вирішив позбавити свою країну від страху перед Мінотавром. Повний рішучості вбити ненависного монстра, Тесей разом із черговою групою юнаків і дівчат вирушив на Крит. Там він зустрів дочку Міноса — прекрасну Аріадну. Царівна покохала відважного юнака й вирішила йому допомогти. Потай від батька вона дала Тесею меч і клубок ниток. Біля входу до Лабіринту Тесей прив’язав кінець нитки і, блукаючи заплутаними коридорами, розмотував клубок. Зустрівшись у жорстокому двобої з Мінотавром, він убив чудовисько, а потім по нитці Аріадни вибрався з Лабіринту. Тесею та його супутникам удалося втекти з Криту. Але, успішно подолавши всі труднощі, вони забули змінити жалібні чорні вітрила, під якими вирушали до Міноса, на білі — знак того, що Тесей живий. Здалеку побачивши над кораблем чорні вітрила, Егей вирішив, що його син загинув. Батьківське серце не витримало горя, і цар із величезної висоти кинувся в море… Кажуть, що з того часу воно й зветься Егейським. Запитання й завдання. 1. Чому давні греки вважали вчинок Тесея подвигом? Чи тільки отримані від Аріадни меч і нитка дозволили героєві здійснити його? 2. До якого часу могли належати події легенди — зародження чи розквіту Критської цивілізації? 3. Враження від якої давньої споруди на Криті могли навіяти грекам легенди про Лабіринт? 4*. Що розуміють зараз під словом «лабіринт» і виразом «нитка Аріадни»?

§ 27. Боги давніх греків Життям давніх греків керувала віра в богів. Елліни були впевнені, що тільки з їхньою допомогою можна приборкати природу, перемогти ворога. Боги створили світ, і вони ним упевнено керують. Усі свої успіхи та поразки греки пояснювали божою волею, фатумом. Про релігійні уявлення греків ми дізнаємося з безлічі міфів. Так називали в Давній Греції перекази про походження світу, про богів і героїв. Прислухаємося до них.

142

Рис. 1. 1) Володар богів і людей Зевс. 2) Володар вод Посейдон. 3) Аїд та його дружина Персефона — правителі царства тіней

1. Походження світу та богів. Колись у світі панував вічний і безмежний морок — Хаос, але в ньому жевріло джерело життя. Першою постала з мороку могутня й благодатна Земля — Гея. Вона породила Гори, Море та безкрає Небо — Урана. Пролив Уран дощ на Землю — і потекли по ній річки, з’явилися трави, квіти й дерева, звірі й птахи. Уран одружився з Геєю й запанував у світі. Було в них шість синів і шість дочок — дванадцять грізних богівтитанів. Титанами греки називали старше покоління богів. Від них пішли Сонце й Місяць, Зорі й Вітри. Минув час, і молодший із синів Урана Крон хитрістю відібрав у батька владу. Але й самому Крону передвіщали подібну долю: його скине з трону власний син. Тоді Крон повелів своїй дружині — титаниді Реї — приносити йому дітей, яких вона народж увала. Із жахом дивилася Рея, як чоловік по черзі проковтував їх. І вирішила вона покласти край кровожерливості Крона. На далекому острові Крит Рея народила свого молодшого сина — Зевса. Сховавши дитину в глибокій печері, вона повернулася до чоловіка й дала йому сповитий камінь. Проковтнув його Крон, не помітивши обману. Коли Зевс виріс і змужнів, то повстав проти батька й змусив повернути на світ проковтнутих дітей. Вони вибрали Зевса своїм проводирем і почали боротьбу з Кроном та іншими титанами. А коли титани нарешті були повалені, Зевс і його брати розділили владу над світом (рис. 1). Зевсу як головному з усіх богів у володіння дісталося небо. Він панував над громами й блискавками, дарував землі живлющий

143

Рис. 2. Храм Зевса. Реконструкція

дощ. Коли згубна спека висушувала поля греків, і країні загрожував неминучий голод, саме до Громовержця Зевса зверталися з благаннями про допомогу. Не залишилися обділеними й старші брати Зевса. Посейдон панував над усіма земними водами, а Аїд — у підземному царстві мертвих. 2. Посейдон і його володіння. Палац Посейдона розташувався в глибокій морській безодні. …Безшумно розчиняється палацова брама, і Посейдон на колісниці, запряженій чудесними кіньми, нестримно мчить морем. Вічно шумливі хвилі слухняно стеляться перед своїм володарем. Варто Посейдону грізно змахнути чудотворним тризуб цем — і, немов гори, здіймаються морські вали, вкриті білими гребенями хвиль, вирує на морі люта буря. Б’ються тоді об прибережні скелі грізні хвилі, і здригається від цих страшних ударів земля. Недарма Посейдона кличуть «тим, хто коливає Землю». Безмежно велика його сила. Він може розсовувати гори,

144

затоплювати цілі острови та піднімати з морських глибин нові… Та ось простяг Посейдон свій тризубець над хвилями — і вони заспокоюються. Ущухає буря, і синє море знов ледь чутно про щось шепочеться з берегами. Величезна кількість божеств підкорялася Посейдону, адже не тільки в моря, але й у кожної річечки, у кожного озерця та джерела були свої захисники. Вони напували землю, дарували свою життєдайну воду людям. Тому всі водойми в Греції вважалися священними. 3. У похмурому царстві Аїда. Володіння Аїда розташовувалися глибоко під землею. Щоб туди потрапити, тіням померлих треба було переплисти через безжиттєві води підземної річки. Їхнім перевізником був Харон — похмурий старець із палаючим, назавжди застиглим поглядом. За свої послуги він вимагав плату, тому греки завжди клали під язик небіжчикові обол — дрібну мідну монету. До царства Аїда ніколи не проникають сонячні промені, не доходять ані втіхи, ані сум земного життя. Воно сповнене мороку й жахів. Аїда та його дружину Персефону оточують жахливі примари-кровожери. Вічним могильним холодом віє від чорних крил бога смерті Таната. Тривожно метушаться в пітьмі безтілесні тіні померлих. Вони скорботно ремствують на своє безрадісне життя без світла й бажань. Але немає вороття з цього царства суму. Вихід із нього невтомно охороняє повитий зміями багатоголовий пес Кербер (Цербер). Один лише спогад про неминучу зустріч після смерті із цим лютим чудовиськом навіював грекам жах. І щоб хоч якось умилостивити грізного вартового, вони клали до могили спеціально призначений для нього медяний корж. Яким би нелегким було земне життя греків, думка про неминучий відхід до по хмурого царства мертвих лякала їх. Елліни боялися загробного життя й казали, що краще бути останнім наймитом на землі, ніж царем у володіннях Аїда.

Рис. 3. Гора Олімп. У давнину її круті схили були вкриті непрохідними лісами. На вершині Олімпузавжди лежить сніг. Більшу частину року її застилають хмари, а в сонячну погоду вона дивовижно сяє

Рис. 4. Артеміда — велика богиня мисливиця

145

Рис. 5. Зображення олімпійських богів на давньогрецькій вазі. Спробуйте знайти серед них тих, про кого йдеться в пункті 4 параграфа

4. Родина Громовержця. Елліни уявляли своїх богів великою родиною, що мешкала в палацах на вершині Олімпа — найвищої гори Греції, яка розташована на крайній півночі країни. Тому Зевса та його родичів називають олімпійськими богами (рис. 5). Дружиною Зевса була богиня Гера, яку вшановували як захисницю родини. Більшість олімпійських богів — це діти Зевса. Усі вони були покровителями певних людських якостей, занять, явищ повсякденного життя давніх греків. Так, Афіна вважалася богинею мудрості, а Афродіта — любові й краси. Гефест був богом вогню та ковальської справи, а Гермес — торгівлі. Аполлона шанували як покровителя мистецтв, а Ареса — як бога війни. Особливо шанувалася в греків сестра Зевса Деметра — богиня родючості й землеробства… Утім, щоб розповісти про всіх давньогрецьких богів, не вистачить і цілої книги! Прагнучи домогтися прихильності богів, елліни намагалися всіляко їх умилостивити. Богам приносили щедрі жертви, зводили прекрасні храми, присвячували пишні свята, на їхню честь називали дітей і навіть цілі міста. Міфи — це сказання про походження світу, про богів і героїв. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Звідки нам відомі уявлення еллінів про богів? Що таке міфи? 2. Перекажіть грецький міф про створення світу і богів. 3. Порівняйте грецький і шумерський міфи про створення світу. 4. Чому найголовнішими серед своїх богів греки вважали Зевса й Посейдона? 5*. Чим відрізнялося ставлення еллінів до загробного життя від уявлень давньосхідних народів, наприклад єгиптян? 6. Випишіть із тексту уроку імена давньогрецьких богів родини Зевса та ті заняття людей, якими вони опікувалися.

146

§ 28. Троянська війна та її герої 1. Герої грецьких міфів. У тяжкі хвилини елліни нерідко зверталися з проханнями про допомогу не тільки до богів, але й до героїв. Так вони називали своїх предків, які, за переказами, за давніх часів допомагали родичам власною мужністю чи порадою. Ніхто з простих смертних не міг зрівнятися з героями в силі, відвазі, мудрості. Недарма вважалося, що батьками багатьох героїв були боги й богині, які взяли шлюб зі смертними жінками й чоловіками. Сказання про подвиги давніх героїв передавалися з покоління в покоління, набували вигляду урочистих пісень і навіть поем. Особливо славилися в Давній Греції поеми «Іліада» та «Одіссея», написані близько VIII ст. до н. е. Вважалося, що їх створив найвидатніший поет Еллади — мудрий Гомер (рис. 1).

Рис. 1. Гомер. Давньо грецький мармуровий бюст

Найвизначнішими творами давньогрецької літератури є «Іліада» та «Одіссея».

Про мандрівки й пригоди «хитромудрого» Одіссея чули, мабуть, всі. А от зміст «Іліади» зараз відомий далеко не кожному. Про що ж ідеться в цій поемі? Вона розповідає про героїв Троянської війни — великого походу греківахейців на місто Трою в Малій Азії. Ці події могли відбуватися близько 1200 р. до н. е. За однією з легенд засновником Трої був герой Іл. Тому в давнину місто мало й іншу назву — Іліон. Звідси й назва поеми — «Іліада», яку можна перекласти як «Пісня про Іліон», тобто про Трою. 2. «Яблуко розбрату». Що привело греків під стіни Трої? Якщо вірити міфам, усе почалося з яблука. Щоправда, не простого, а золотого, та ще й з написом: «Найчарівнішій». Три великі богині — Гера, Афіна й Афродіта — вступили в суперечку за нього. Адже кожна вважала найчарівнішою саме себе!

Рис. 2. Гефест передає Фетиді обладунки, які він виготовив для Ахіллеса. Чому, на вашу думку, саме цей бог споряджав найвидатнішого ахей ського героя на Троянську війну?

147

Рис. 3. Ахейські вожді під стінами Трої. Сучасний малюнок

Рис. 4. Троянський кінь. Сучасний малюнок

Із волі Зевса, вирішити цю суперечку мав Парис — син троянського царя Пріама. Сподіваючись взяти гору над суперницями, могутня Гера запропонувала Парису нечувані багатства, а мудра Афіна — військову славу та великі перемоги над ворогами. Але коли вічно юна богиня любові Афродіта пообіцяла Парису, що його покохає найпрекрасніша з усіх земних жінок, юнак, не вагаючись, простягнув яблуко їй. У страшному гніві помчали до себе на Олімп Гера й Афіна. Зненавиділи вони Париса й вирішили знищити весь троянський народ. Афродіта виконала обіцянку. Із її допомогою Парис домігся любові прекрасної Єлени — дружини ахейського героя Менелая, викрав її та відвіз до Трої. Ображений Менелай викликав на допомогу інших ахейських царів. Понад 1000 кораблів доставили до Трої їхнє незліченне військо. Очолив похід старший брат Менелая Агамемнон — могутній правитель найбагатшого в Ахейській Греції міста Мікени. Греки влаштували на троянському березі укріплений табір і взялися до штурму фортеці. Але троянці, що вкрилися за її стінами, мужньо оборонялися. Переконавшись, що приступом узяти Трою не вдасться, ахейці почали облогу міста. Дев’ять років вони розоряли околиці Трої, але сама вона залишалася нескореною. Про події ж десятого року війни й розповідає «Іліада».

148

3. «Гнів, о богине, вшануй Ахіллеса…» Такими словами починається «Іліада». Хто ж такий Ахіллес? Чим був викликаний його гнів і які він мав наслідки? Про це і йдеться в поемі. …Багато прославлених героїв зібралося біля стін Трої. Але не було серед них рівних могутньому Ахіллесу — синові царя Пелея та морської богині Фетіди. Усіх перевершував він силою й доблестю. Поки Ахіллес брав участь у боях, троянці навіть не наважувалися виходити за стіни міста. Але сталося так, що проводир ахейців Агамемнон зажадав від нього прекрасну бранку. Корячись волі богів, Ахіллес віддав дівчину, але був смертельно ображений і розгніваний. Він самовільно залишив поле бою, і це відразу послабило греків. У троянців же з’явилася надія відстояти своє місто. На чолі зі своїм головним героєм — старшим сином Пріама Гектором — вони переходять у наступ і навіть уриваються до ахейського табору. Тільки героїзм Патрокла, найближчого друга Ахіллеса, врятував грецьке військо від вірної загибелі. Та у двобої з Гектором відважний Патрокл загинув. Смерть улюбленого товариша змусила Ахіллеса знову вступити в битву. Його скорбота перетворилася на жагу помсти. Він убиває багато троянців, а живі поспішають укритися у фортеці. На полі бою залишається тільки Гектор. Він не був причетний до викрадення Єлени й засуджував учинок брата, але все одно вважав своїм обов’язком до останнього захищати рідне місто та його жителів. І незважаючи на благання близьких повернутися під захист міських стін, Гектор вирішив стати до бою з найсильнішим із грецьких воїнів. Однак йому не вдалося встояти перед Ахіллесом. У жорстокому двобої ахейський герой з допомогою богині Афіни убив головного захисника Трої. Описом пишного похорону Гектора й закінчується «Іліада». Про завершення ж Троянської війни ми дізнаємося з інших творів. 4. «Троянський кінь». Загибель Гектора вразила троянців, але не зломила їхнього духу. Війна тривала, й обидві сторони зазнавали в ній тяжких утрат. Прагнучи зробити сина безсмертним, Фетіда загартувала Ахіллеса у вогні та чарівних водах підземної річки. При цьому богиня тримала немовля за п’ятку, яка залишилася єдиним уразливим місцем на тілі героя. У неї і спрямував стрілу Парис. Так загинув великий Ахіллес, а незабаром був убитий і головний винуватець Троянської війни. Полягли в боях і багато інших героїв. Із кожним днем усе важче ставало оборонятися троянцям, але танули й сили ахейців.

149

Рис. 5. Одна з найвідоміших давньогрецьких статуй, яка зображує загибель Лаокоона. Він був провісником і переконував троянців знищити коня, якого подарували ахейці. Але боги, що жадали загибелі Трої, послали двох величезних змій, які вбили Лаокоона та його синів

Зрозумівши, що взяти Трою силою їм не вдасться, греки пішли на хитрість. За порадою Одіссея, вони спорудили величезного дерев’яного коня, у якому заховалися кращі ахейські воїни. Решта ж греків зробила вигляд, що залишають троянське узбережжя. Насправді ж вони сховалися за одним із сусідніх островів. Троянці повірили в те, що ахейці зняли облогу. Радіючи, вони вийшли з міста й дуже здивувалися, побачивши дерев’яного коня. Що з ним робити? Найобережніші закликали знищити коня. Але більшість вважала його чудесним дарунком богів, і коня затягли до Трої. До пізньої ночі троянці святкували перемогу. А коли місто поринуло в глибокий сон, із коня вибралися ахейські воїни. Невдовзі до них приєдналися й інші греки. Почалося жахливе побиття захоплених зненацька троянців. Мало кому з них пощастило врятуватися. Густі клуби диму огорнули палаючу Трою. Тільки кривава заграва пожежі освітлювала місто, яке гинуло… Так упала могутня Троя. Із того часу минуло вже більше трьох тисяч років. Але й зараз, кажучи про чиюсь колишню велич, нерідко згадують сумні слова троянського жерця: «Колись були й ми — троянці, і була Троя…».

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Кого називали в Давній Греції «героями»? 2. Як пояснювали причини Троянської війни давні греки? 3*. Які цілі, на ваш погляд, могли переслідувати ахейці в боротьбі з Троєю? 4. Стисло перекажіть зміст «Іліади». 5. Як загинула давня Троя? 6. Поясніть, як ви розумієте вирази «яблуко розбрату», «ахіллесова п’ята» і «троянський кінь»? 7. Знайдіть на карті Трою та місто Агамемнона Мікени. Запам’ятайте, де вони розташовувалися. 8. Заповніть у зошиті таблицю «Герої Троянської війни». Герой Ахіллес Гектор Одіссей Патрокл Парис

150

На чийому боці воював

Чим уславився

Рис. 6. Одіссей убиває «наречених». Розпис давньогрецької посудини Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — — Пригоди Одіссея (за поемою «Одіссея») Небезпечним і тривалим виявилося повернення додому з-під стін Трої Одіссея — царя острова Ітака. Десять років тривали його блукання. Так помстився Одіссею і його товаришам Посейдон за те, що вони осліпили його сина — могутнього циклопа Поліфема. Але Одіссеєві вдалося здолати всі перешкоди на своєму шляху. Він благополучно обминув острів солодкоголосих сирен — кровожерливих напівжінокнапівптахів, які заманювали необережних подорожан чудесним співом, а потім пожирали їх. Одіссей також зумів пропливти вузькою протокою між скелями, де жили два жахливих чудовиська — шестиголова Скілла (Сцилла) та всепоглинаюча Харибда. Навіть коли чарівниця Каліпсо переконувала героя одружитися з нею й за це дістати безсмертя, він відмовився. Одіссей жив однією мрією — повернутися на батьківщину. Нарешті за допомогою своєї захисниці — богині Афіни — Одіссей досяг берегів Ітаки. Тут на нього впродовж багатьох років чекали вірна дружина Пенелопа та син Телемах. Нелегко їм жилося. Користуючись відсутністю царя, багато знатних людей прагнули одружитися з Пенелопою й посісти його трон. Цілими днями вони бенкетували в домі Одіссея… Тимчасово обернений Афіною у старезного діда, Одіссей невпізнаним проник до свого палацу. Саме в цей день «наречені» зажадали від Пенелопи вибрати одного з них. Цариця внесла до зали лук і стріли Одіссея, пообіцявши стати дружиною того, хто виграє змагання зі стрільби. Вона сподівалася, що ні в кого з присутніх не вистачить сили натягнути тятиву лука її могутнього чоловіка. Так і сталося. Безтурботно насміхалися женихи, коли останнім узяв грізну зброю Одіссей — адже їхні очі бачили в ньому тільки немічного діда. Одіссей же без особливих труднощів натягнув тятиву та за допомогою Телемаха й вірних слуг перебив усіх своїх ворогів (рис. 6). Радість Пенелопи, коли вона після двадцятилітньої розлуки нарешті зустрілася з коханим чоловіком, була безмежною. А Одіссей знову зацарював на рідному острові. Запитання й завдання. 1. Знайдіть на карті острів Ітака. Зверніть увагу, який непростий шлях довелося здійснити Одіссею, повертаючись із-під стін Трої. 2. Поясніть, що означає вираз «між Сциллою і Харибдою» 3. Подумайте, які риси характеру допомогли Одіссею здолати всі труднощі й повернутися на рідну землю.

151

§ 29. «Загублений світ» Ахейської Греції 1. Троянська війна — міф чи бувальщина? Захоплене ставлення давніх греків до Гомера та його творів успадкували й люди нового часу. Гомерівські поеми вивчаються у школах, перекладаються багатьма сучасними мовами. Кожна освічена людина має їх знати. Однак до кінця XIX ст. більшість учених вважали, що гомерівське сказання про Троянську війну — це лише блискуче викладена легенда, а описані в ній події — не більш як поетична вигадка. Але ставлення до поем Гомера змінилося після того, як світ дізнався про дивовижні відкриття Генріха Шлімана. Як же йому вдалося переконати сучасників, що описані в «Іліаді» події могли відбуватися насправді? 2. Слідами гомерівських героїв. Г. Шліман (рис. 2) народився в 1822 р. у Німеччині. Це була дуже талановита людина й невтомний трудівник. Він знав мови багатьох народів, був успішним комерсантом, багато подорожував. А ще Шліман беззастережно вірив у правдивість гомерівського переказу про Троянську війну. Наживши торгівлею колосальні статки, він узявся до здійснення своєї головної мрії — знайти й розкопати давню Трою. У 1870 р. Шліман починає розкопки пагорба Гіссарлик у Малій Азії (рис.1). На відміну від багатьох інших учених того часу, він вважав, що саме тут була Троя. Перші результати Рис. 1. Сучасний вигляд розкопок пагорба Гіссарлик

152

розкопок показали, що в давнину люди жили на Гіссарлику дуже довго. Під насипом пагорба було виявлено відразу кілька поселень різного часу. Одне з них — дуже давнє й зруйноване під час сильної пожежі — Шліман і прийняв за гомерівську Трою. Остаточно його переконала в цьому знахідка у стіні фортеці. Між її каменями кимось із жителів давнього міста були заховані ювелірні прикраси, золотий і срібний посуд, мідна й бронзова зброя. Шліман вирішив, що всі ці речі належали родині останнього троянського царя, і назвав свою знахідку «скарбом Пріама». Прагнучи знайти й інші міста, згадані Гомером, Шліман поширює свої пошуки на територію Південної Греції. Тут, у Тиринфі, він розчищає могутні фортечні стіни й розкопує руїни царського палацу. А в Мікенах Шліману пощастило відкрити багаті поховання місцевої знаті. Одних виробів із золота в них було знайдено стільки, що стало зрозуміло: Гомер правомірно називав Мікени «золотощедротними» (рис. 4). Виявлені поховання вірний собі Шліман прийняв за могили гомерівських героїв — Агамемнона та його близьких. Шліман не був професійним археологом і нерідко помилявся. Пізніше з’ясувалося, що і «скарб Пріама», і мікенські поховання набагато давніші за події Троянської війни. Але розкопки Шлімана переконливо довели, що відкриті ним міста дійсно існували в II тис. до н. е. А це означало, що грецька цивілізація нараховує значно більше років, ніж вважалося раніше. І, хто знає, може, й справді під стінами Трої колись зійшлися в смертельній сутичці війська Пріама та Агамемнона? Бувальщина це чи красива легенда — дотепер невідомо. Одне не викликає сумніву: саме Шліману вдалося відкрити незнаний раніше світ Ахейської цивілізації. Завдяки відкриттям Генріха Шлімана був покладений початок вивченню історії Ахейської Греції.

Рис. 2. Генріх Шліман

Рис. 3. Дружина Г. Шлімана Софія у прикрасах зі «скарбу Пріама»

Рис. 4. Золота маска з розкопок Мікен, яку Г. Шліман назвав «маскою Агамемнона»

153

Рис. 5. Так, на думку вчених, виглядало головне місто ахейців — Мікени

3. Ахейські держави. Розкопки в Мікенах, Тиринфі та інших містах Ахейської Греції після смерті Шлімана продовжили нові покоління археологів. Серед їхніх знахідок особливо зацікавили вчених численні написи. Вони зроблені знаками, схожими на критське складове письмо. Але ахейці були греками, тому їхня мова була подібною до давньогрецької. Це дозволило розшифрувати ахейські письмена й прочитати знайдені тексти. Завдяки цьому про ахейський світ стало відомо набагато більше, ніж за часів Шлімана. Що ж ми знаємо зараз про Ахейську Грецію? Виявляється, у II тис. до н. е.— і за часів вавилонського царя Хаммурапі, і в пору завоювань фараона Тутмоса III — у Греції існувало чимало невеликих держав. Центром найбагатшої і най впливовішої серед них було місто Мікени (рис. 5). Більшість ахейців були простими общинниками, селянами й ремісниками. Невеликі селища, розкидані пагорбами й долинами, оточували столиці ахейських держав — їхні головні фортеці. Фортечні стіни захищали царський палац і будинки знаті. У палацовому господарстві працювали цілі загони рабинь та їхніх дітей. На складах палацу зберігалися великі запаси зерна, вина та маслинової олії, вовни й полотна, різних ремісничих виробів. Тут же зберігалися мідь та олово, необхідне для виплавки бронзи. Обидва метали, особливо олово, досить рідко зустрічаються в природі. Щоб їх отримати, ахейським правителям доводилося виряджати

154

Рис. 6. Стіни Тиринфу подекуди були завтовшки понад 10 м. Вони складені з величезних каменів, нерідко в кілька разів більших за блоки єгипетських пірамід. Тому Гомер правомірно називав Тиринф «міцностінним»

воїнів і торговців у далекі небезпечні експедиції. Добуті з великими зусиллями, часто ціною багатьох життів, ці метали дуже високо цінувалися. Так тривало багато століть — до того часу, поки ахейські царі та їхні дружини були здатні захистити свої володіння від ворогів, забезпечити простому народові спокійне мирне життя. Найвищої могутності держави Ахейської Греції досягають у середині II тис. до н. е. Саме в цей час войовничі ахейці, відчувши свою силу, захоплюють Крит, учиняють напади на землі інших сусідів. Цілком можливо, що саме про такі походи до Малої Азії і розповідає «Іліада». 4. Дорійська навала. У гонитві за наживою, ахейці все частіше воюють між собою. Розбрат послабив їх, не дозволив об’єднатися перед загрозою ворожого вторгнення, яке почалося невдовзі після Троянської війни. Із півночі Балканського півострова в ахейські землі вторглися народи, серед яких особливо вирізнялися войовничістю племена греків-дорійців. Їхня навала тривала багато років. Завойовникам удалося захопити всю Грецію. Багато ахейців загинуло в боях. Частина тих, хто залишився живими, покинули рідні місця й переселилися на нові землі. Інші, підкорившись силі зброї, злилися з чужинцями. Дорійська навала поклала край існуванню Ахейської цивілізації. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Яким чином Г. Шліману вдалося довести, що події, описані в «Іліаді», могли відбуватися насправді? 2. Як ви гадаєте, чому в «скарбі Пріама» поряд із коштовностями була мідна та бронзова зброя? 3. Із яких груп складалося населення ахейських держав? 4*. Подумайте, яким чином могли використовуватися запаси, що зберігалися на складах ахейських царів. 5*. Чи можна говорити про існування у греків-ахейців цивілізації? Обґрунтуйте свою точку зору.

155

Герой і титан

Вузькою стежкою, що в’ється над безоднею, наближаючись до самого серця Кавказьких гір, піднімається величезний на зріст чоловік. Його могутні плечі вкриває міцна, як броня, лев’яча шкура. У руці в гіганта палиця, за спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Це — Геракл, син Зевса та земної красуні Алкмени. Похмурі думи оволодівають героєм. Із волі божественного батька він має здійснити десять подвигів, підкорюючись наказам мікенського царя Еврисфея. Ці подвиги принесуть йому славу найвеличнішого героя та безсмертя. От уже вісім років Геракл слугує Еврисфею і за цей час виконав усі його десять завдань. Здавалося б, кінець принизливому рабству. Та ні — два подвиги цар Мікен відмовився зарахувати. Але чому? І Геракл знову занурюється у спогади. Йому було наказано вбити гідру, що жила в околицях міста Лерна. Це кровожерливе чудовисько з величезним зміїним тілом і дев’ятьма драконовими головами наводило жах на всю округу. Геракл знайшов гідру в печері, оточеній болотами. Виповзши зі свого смердючого лігвища, вона кинулася на героя, намагаючись збити його з ніг. Але, мов непорушна скеля, стояв Геракл, а кожний помах його палиці одну за одною збивав голови потвори. Однак від цього гідра не слабшала, а навпаки, боролася все лютіше. Виявилося, що на місці кожної збитої голови в неї виростали дві нові! До того ж із болота виліз величезний рак та щосили вчепився страшними клішнями в ногу Геракла. Тоді герой покликав на допомогу свого друга Іолая. Із раком було швидко покінчено. Іолай же почав палаючими стовбурами дерев припікати шиї гідри, як тільки Геракл збивав із них голови. Нові голови перестали виростати, і незабаром гідра випустила дух. Зраділи звільнені жителі Лерни. Однак Еврисфей лише буркотливо зауважив, що свої подвиги Геракл має здійснювати сам, і тому перемога над гідрою не зараховується. «Але гідрі теж допомагав рак»,— уже вкотре виправдовувався перед собою герой. Або згадати історію з царем Авгієм. Він мав незліченні стада худоби, чиї стайні не очищалися від гною цілих 30 років! Геракл узявся за, здавалося б, нездійсненну роботу. Він пообіцяв Авгію очистити скотарню за один день, якщо той віддасть йому десяту частину своєї худоби. Герой перегородив греблями річки, що протікали неподалік, і спрямував їхні води так, що вони враз змили весь

156

Вузькою гірською стежкою піднімається Геракл.

За волею Зевса він має підкорятися наказам Еврисфея.

Гераклу вдалося знищити лернейську гідру.

Зумів він й очистити Авгієві стайні.

Та ось герой побачив розіп’ятого на скелі Прометея.

157

Прометей дарував вогонь людям, і їхнє життя невпізнанно змінилося.

Слуги Зевса прикували титана у Кавказьких горах.

Зметнулась палиця Геракла, й упали кайдани Прометея.

бруд. Але Авгій, довідавшись, що Геракл діяв за наказом Еврисфея, не віддав йому худоби. А сам Еврисфей заявив, що робота, виконана в надії на нагороду,— це не подвиг, а праця наймита… Від тяжких роздумів Геракла відвернув звук, схожий на гуркіт грому. Герой із подивом глянув на безхмарне небо. Звук повторився, і тепер син Зевса чітко розібрав у ньому болісний нелюдський стогін. Він прискорив крок і незабаром досяг величезної похмурої скелі. Перед очима Геракла постала страшна картина: до скелі був цвяхами прибитий велетень, закутий у важкі кайдани. — Хто ти? — із жахом вигукнув приголомшений герой.

158

Здригнулися пересохлі губи велетня, і почув Геракл його ім’я: — Прометей… Схилив тоді горду голову син Зевса перед великим страдником. Із дитинства знав він про титана Прометея — заступника й захисника людей. Саме Прометей наділив їх, раніше диких і жалюгідних, розумом. Це він навчив їх землеробству та ремеслам, будувати будинки й кораблі, лікувати хвороби, писати й читати, рахувати. А головне — Прометей викрав у богів вогонь і дарував його людям. — Але хто і за що прирік тебе на страшенні муки? — із жалем у голосі спитав Геракл. — Така була воля Зевса,— гірко мовив титан.— Не пробачив він мені викрадення вогню. Подивився якось Громовержець на землю й побачив, як невпізнанно змінилося життя людей. Усюди було видно дим від багать і печей. Люди обігрівали свої житла, готували гарячу їжу, обпалювали горщики й виплавляли з руди метал. Їхнє життя стало благополучнішим і щасливішим, вони тепер менше залежали від богів. Зевс не міг цього стерпіти. У страшному гніві покликав він своїх вірних слуг — Силу й Владу. Нескоримі й безжалісні, вони схопили мене… І от уже багато століть я прикутий до цієї скелі. Улітку мене палять пекучі промені сонця, хльостають дощі й град, а взимку проймає крижаний холод і вкриває сніг. Але Зевсу й цього було замало. Щодня до скелі прилітає величезний орел. Страшними пазурами він рве моє тіло і клює печінку. За ніч рана загоюється, печінка знову виростає, щоб Зевсів орел назавтра міг розпочати свою криваву трапезу. Ми ж, титани, безсмертні, і муки мої здаються нескінченними. Але недарма мене кличуть Прометеєм — Тим, Хто Передвіщає. Я знаю, що ти — Геракл, і тобі призначено звільнити мене… У цю мить почувся шум могутніх крил, і гігантська тінь орла накрила скелю. Миттєво натягнув свій лук Геракл. Задзвеніла туга тятива, і простромлений смертоносною стрілою орел упав у глибоку ущелину. А ще за мить зметнулася важка палиця Геракла, й упали кайдани Прометея, скінчилися його муки. Щасливим почувався Геракл. Нехай цей подвиг і не наблизить кінець осоружної служби Еврисфею, зате тепер завдяки йому великий Прометей вільний і зможе знову допомагати людям! І, звично закинувши на плече палицю, Геракл вирушив назустріч новим подвигам. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. За що елліни любили й поважали Прометея? 2. Як ви гадаєте, чому Зевс покарав Прометея саме за викрадення вогню? 3*. Які ще подвиги Геракла вам відомі? 4. Що означає в наш час вираз «авгієві стайні»?

159

Розділ 7. розквіт давньогрецьких держав Після дорійської навали в грецькому світі сталося багато змін. Держави ахейців були знищені. Дорійці були войовничими племенами, але відсталими в культурному розвитку. Усі досягнення Ахейської цивілізації — писемність, мистецтво, складні прийоми роботи ремісників і будівельників — виявилися непотрібними завойовникам і були швидко забуті. Перервалися торговельні зв’язки греків з іншими народами. На зміну величавим містам ахейців прийшли скромні сільські селища. Життя стало набагато простішим. Між людьми майже зникла нерівність. Сталося, здавалося б, неймовірне: греки повернулися ледве не до первісного способу життя. Однак із часом на землі Еллади знову відроджується цивілізація. Її поява була зумовлена тим, що на початок I тис. до н. е. греки навчилися виплавляти та обробляти залізо. Як вам уже відомо, вироби з цього металу міцніші та довговічніші за бронзові. Із їхньою

появою самостійне господарство могли вести вже й окремі родини. Між людьми знову посилюється майнова нерівність. З’являються заможні, впливові сім’ї, роди. Так виникає нова грецька знать — аристократія (від давньогрецького слова «аристос» — «найкращий», «найвельможніший»). Від інших общинників аристократи вирізнялися насамперед знатним походженням та багатством. Крім того, краще за інших озброєні та навчені бойового мистецтва, вони становили головну силу еллінських військових дружин. Користуючись цим, аристократія поступово підкоряє собі простий народ — демос, як називали його давні греки. Пожвавлення господарського і громадського життя приводить до відродження старих і появи нових міст, виникнення багатьох невеликих самостійних держав. Грецькі держави I тис. до н. е. елліни називали полісами.

БАЛКАН

Давня Греція в І тис. до н. е.

йс

С ЬКИЙ

Еге

г. Олімп

ьк

Е ОР е М

П-і

Іонічн

Фермопіли о. Лесбос Фіви Смірна о. Евбея о. Ітака Платеї Ефес 1 Марафон Афіни Коринф о. Саламін о. Самос Ал Мілет о. Делос фе Спарта й 2 3

МАЛА А З І Я

от Евр

ОР е М

1 2 3

о. Родос о. Крит

С Е Р Е Д ЗЕ М Н Е Велика грецька колонізація VIII—VI ст.

623—544 Роки життя Будди

160

Реформи Солона 594

— Міста — г. Олімп — Аттика — Мессенія — Лаконія

МОР Е Правління Дарія І у Персії

Бл. 560—510

521—486

Тиранія Пісістрата та його синів в Афінах

«Епоха Перікла». Розквіт демократії в Афінах 500—449

Греко-перські війни

40—30 р. до н. е.

§ 30. У Давній Спарті 1. Поліс спартіатів. Спартанська держава утворилася внаслідок дорійського завоювання Лаконії та Мессенії — областей із родючими землями на півдні Греції (рис.1). Завойовників за назвою їхньої столиці — Спарти — стали йменувати спартіатами. Тільки вони були повноправними громадянами Спартанського поліса. Громадяни — це люди, які не тільки мають обов’язки перед своєю державою (підкоряються її законам, служать в армії, сплачують податки), але й користуються її захистом, мають право брати участь в управлінні державою.

Спартанською державою правили два царі, Рада старійшин і п’ять ефорів — «наглядачів», що стежили за тим, як громадяни Спарти дотримуються її порядків. Щоправда, вважалося, що всі найважливіші рішення мали затверджуватися на Народних зборах, у яких формально могли брати участь усі спартіати. Однак насправді в пересічних громадян не було можливості обстоювати свою думку: якщо ухвалене ними рішення не влаштовувало царів й ефорів, ті могли розпустити збори. Головним обов’язком спартіатів був захист рідного поліса та збільшення його слави, а головним заняттям — військова справа. Звичаї Спарти забороняли її громадянам орати й сіяти, пасти худобу, займатися ремеслом і торгівлею. Хто ж забезпечував спартіатів усім необхідним? 2. Спартанські ілоти. Жителям околиць своєї держави, які добровільно визнали владу дорійців, завойовники зберегли свободу й дозволили залишитися в рідних місцях. За це ті повинні були охороняти кордони Спартанського поліса, забезпечувати його населення знаряддями праці та зброєю, хатнім начинням і одягом. Рис. 1. Долина Лаконії

161

Рис. 2. Сучасний вигляд головної площі давньої Спарти. Колись тут вирішувалися долі всього давньогрецького світу

Уся інша частина скореного населення була обернена на ілотів (у перекладі з давньогрецької — «захоплених у полон»). Вони мали власну худобу, свої знаряддя праці, якими обробляли поля спартіатів, і годувалися з вирощеного врожаю. Але, за словами сучасника, «половину всіх плодів… ілоти, як осли, що зігнулися під тяжкою ношею, змушені були нести своїм панам». Ілоти не мали жодних прав. Їх примушували виконувати найбруднішу та найважчу, а іноді навіть небезпечну роботу. Час від часу для залякування ілотів над ними влаштовували криваві розправи. Збройні загони спартанської молоді вночі нападали на ілотські селища, убивали найдужчих боєздатних чоловіків (рис. 3). Але ніякі залякування не змогли примусити ілотів упокоритися з їхньою принизливою тяжкою долею. Вони ненавиділи спартіатів і, в надії повернути свободу, за першою ж нагодою піднімали повстання. Кількість ілотів у декілька разів перевищувала спартіатів, тому їхні заколоти завжди були смертельно небезпечними для панів. Одне із найголовніших завдань Спартанської держави — запобігати повстанням ілотів.

3. «Громада рівних». Тримати в покорі численних ілотів могла тільки сильна, добре організована держава. Щоб згуртувати громадян поліса, у Спарті всіляко намагалися запобігти розбрату через гроші, землі й інше майно. Спартіати називали себе «громадою рівних». І на це вони мали підстави. Протягом кількох століть у Спарті суворо дотримувалися законів Лікурга — одного з перших спартанських царів. Вони приписували всім без винятку спартіатам вести однаково простий спосіб життя. Тому й звичайні громадяни, й аристократи мешкали

162

в простих будинках, ходили в простому одязі, обходилися простою їжею. Вони не могли похвалитися ні коштовними красивими меблями, ні дорогоцінним посудом — усі предмети розкоші забороняв закон, як і ввезення до Спарти чужоземних виробів. А місцевим ремісникам дозволялося виготовляти тільки найнеобхідніші речі. У той час як по всій Греції увійшли в обіг срібні й мідні монети, у Спарті використовували залізні гроші. Вони були недовговічними й незручними. Щоб ні в кого не виникало спокуси збирати гроші, їх виготовляли із заліза, витриманого в оцті. Це робило спартанські гроші крихкими й ламкими. А цінність їх була зовсім малою. Суму для великої покупки доводилося везти на возі! У Спарті не було красивих храмів і громадських споруд. Столиця спартіатів нагадувала військовий табір, а її громадяни були професійними воїнами. Головну увагу вони приділяли вдосконалюванню своєї бойової майстерності. Не дивно, що протягом тривалого часу спартіатам не було рівних у військовій справі. У VI ст. до н. е. Спарта являла собою найсильнішу грецьку державу. Їй вдалося підкорити собі багато інших полісів. Так утворився могутній військовий союз, за допомогою якого спартіати сподівалися встановити панування над усією Елладою. 4. Спартанське виховання. Головною метою спартанського виховання було виростити з кожного хлопчика сильного безстрашного воїна, а з кожної дівчинки — здорову матір фізично міцних дітей. Усіх немовлят оглядали старійшини. Здорових і міцних дітей повертали батькам, а кволих і потворних скидали в прірву

Рис. 3. Давньогрецькі піхотинці в повному бойовому оснащенні. Сучасний малюнок

163

Рис. 4. Огляд немовляти старійшинами Спарти. Чим закінчиться він для дитини?

Рис. 5. Юний спартанець серед дорослих спартіатів. Спробуйте уявити їхню розмову, запишіть її та обговоріть із друзями

(рис. 4). Вважалося, що якщо вже сама природа відмовила людині в силі та здоров’ї, то їй краще взагалі не жити. Дівчат виховували вдома. Хлопчиків, які досягли семирічного віку, розподіляли по особливих загонах, які називалися «агелами», тобто «стадами». Там вони звикали до спільного життя з однолітками, прилучалися до військової справи. Домом їм служила загальна казарма. У будь-яку пору року спартанські хлопчики ходили босоніж, ледь одягненими. Дітей спеціально тримали надголодь, змушуючи самостійно добувати їжу, бути спритними й моторними. Їх часто карали. Але будь-яке, навіть найсуворіше, тілесне покарання юні спартіати намагалися витримати без жодного стогону. Кожен із них вважав, що немає нічого ганебнішого за прояв слабкості. Освіті дітей майже не приділялося уваги. Було цілком достатньо, якщо вони опанують письмо й лічбу. Єдиний виняток становив хоровий спів. Хлопчики та юнаки співали пісні, які пробуджували мужність, прославляли полеглих героїв і суворо засуджували боягузів. Із цими піснями йшли в бій дорослі спартіати. Давня Спарта так і не породила жодного відомого поета, ученого, художника. Зате тут високо цінувалися військова доблесть, готовність не на словах, а на ділі довести свою відданість товаришам по зброї, інтересам Вітчизни. Спартіати ввійшли в історію як люди, що презирливо ставилися до будь-якої праці, крім військової, байдужі до прекрасного, нещадні до ілотів і безжальні до ворогів. Але водночас вони завжди лишатимуться взірцем мужніх воїнів, здатних у будь-яку мить віддати життя за свою Вітчизну.

164

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Знайдіть на карті Спарту, Лаконію і Мессенію. Розкажіть про місце їх розташування відносно Балканського півострова та Єгипту. 2. Унаслідок яких подій утворилася Спартанська держава? У чому полягало її основне завдання? 3. Кому належала реальна влада у Спарті? 4*. Уважно прочитайте пункт 2 параграфа і повторіть пункт 3 параграфа 10. Подумайте, у чому ілоти були подібні до єгипетських рабів, а в чому несхожі. 5*. Як ви гадаєте, чому ремесла й торгівля у Спарті були розвинені набагато гірше, ніж у передових грецьких полісах? 6. Порівняйте виховання хлопців із родин брахманів і кшатріїв та юних спартанців. Які якості намагалися прищепити спартіати підростаючому поколінню? 7. Що приваблює, а що викликає ваш осуд у спартіатах та їхньому способі життя? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Простий спосіб життя породжував просту мову. Із дитинства спартіати вчилися говорити точно й коротко. Таку мову дотепер називають лаконічною. Як ви гадаєте, чому? От кілька прикладів спартанських лаконізмів. — Коли ворожий цар заявив: «Якщо я вступлю в Південну Грецію, Спарта буде знищена», спартіати відповіли одним словом: «Якщо!». — Загиблого воїна спартіати з пошаною вносили в рідний дім на його ж щиті. Тому мати, проводжаючи сина в похід, показувала на щит і казала: «Із ним або на ньому». — Коли спартанського царя запитали, чому його столиця не має фортечних стін, він відповів: «Якщо місто оточене не цеглою, а людьми, у нього є стіни». Як ви розумієте останній вислів?

§ 31. Афіни на шляху до народовладдя 1. Аттика під владою аристократів. Серед областей Балканської Греції в давнину особливо вирізнялася Аттика, яка розташовувалася в центральній частині країни. Її столицею було місто Афіни. У VII ст. до н. е. влада в Афінському полісі належала аристократії. Усіма справами в державі керували дев’ять архон тів (давньогрецьке слово «архонт» означає «той, хто має владу»). Вони обиралися на один рік із найзнатніших і найбагатших родів. Протягом цього терміну архонти були головними афінськими воєначальниками, жерцями, суддями. А склавши свої повноваження, вони до кінця життя входили до Ради Знаті. Ця Рада разом із архонтами і вершила долі громадян Афін.

Рис. 1. Бронзова статуя головної покровительки афінян — богині Афіни

165

Рис. 2. На думку вчених, на цій давньогрецькій статуї може бути зображений Солон

Рис. 3. Глиняні черепки V ст. до н. е. з іменами осіб, яких мали вигнати з Афін

166

Час від часу в Афінах скликалися Народні збори. Але їхні рішення цілком залежали від волі аристократії. Чому ж афінський демос тривалий час не міг опиратися знаті? Річ у тім, що аристократам належала не тільки влада, але й майже вся родюча земля Аттики, тому більшість простих людей були їм зобов’язані. Земельні ділянки селян були дуже малі, і через це їхні власники не могли прогодувати свої родини. Щоб якось прожити, бідняки змушені були обробляти поля знаті, одержуючи за це частину врожаю. Але нестатки все одно змушували їх позичати в аристократів зерно та інші продукти. І якщо людина не могла вчасно повернути борг, її разом із родиною перетворювали на рабів. У таких умовах розбагатіти вдавалося лише невеликій частині демосу. В основному це були успішні торговці й власники ремісничих майстерень. 2. «Смута була сильна, і тривалий час одні боролися проти інших». Так говорить давньогрецький історик про події, які відбувалися в Аттиці на початку VI ст. до н. е. Що ж сталося? На той час стосунки між простим народом і знаттю стали дуже напруженими. Біднота вимагала скасування боргів і переділу землі між громадянами. Заможна частина демосу вже не бажала в усьому підкорятися аристократам, а хотіла розділити з ними владу. Нарешті, терпець народу урвався, і демос повстав проти знаті. Розгорілася тривала запекла боротьба, у якій жодна сторона не могла взяти гору. Тоді найбільш розважливі афіняни вирішили обрати архонтом людину, здатну примирити супротивників. Їхній вибір припав на Солона (рис. 2). Він походив зі знатної, шанованої в Афінах родини, був відомим поетом. Але головними рисами, за які цінували Солона співгромадяни, були його великий життєвий досвід, мудрість і бездоганна чесність.

3. Перший крок до народовладдя. Ставши в 594 р. до н. е. архонтом, Солон провів низку важливих перетворень. У чому вони полягали? Солон скасував усі борги, що накопичилися до того часу, та боргове рабство. Раби-боржники були звільнені й одержали назад свої земельні ділянки. Із того часу громадяни Афін відповідали за борги тільки своїм майном, і їх не можна було перетворювати на рабів. Звільнивши з рабської неволі найбідніших громадян, Солон дав їм можливість брати активну участь у житті свого поліса. Тим самим він створив умови для розвитку в Афінах демократії (у перекладі з давньогрецької це слово означає «народовладдя»). Демократія — це народовладдя, за якого керувати державою мають право всі її громадяни.

Усіх афінських громадян Солон розділив на групи відповідно до розмірів їхніх доходів. Тепер становище людини залежало не стільки від знатності походження, скільки від багатства: розбагатілий простолюдин міг мати більше прав, ніж аристократ, який розорився. Відбулися зміни й в управлінні Афінським полісом. Зросла роль Народних зборів. Питання, які обговорювалися на них, готували вже не колишні архонти, а створена Солоном Міська Рада. До неї обиралися громадяни не тільки з багатих, але й із середніх прошарків. Бідняки ж мали право обиратися до складу Народного Суду. Пізніше судді, що входили до нього, ухвалювали всі афінські закони. Тому Народний Суд користувався в Афінах великим авторитетом. Рис. 4. Так виглядали греки за часів Солона та Пісістрата. Малюнок нового часу

167

4. Тиранія Пісістрата. Примирити афінян Солону не вдалося. Змінами залишилася задоволена тільки заможна частина демосу. Інші громадяни були озлоблені реформами Солона. Збіднілі аристократи — за те, що за нових порядків вони вже не могли обіймати найвищі державні посади. Заможна знать — за те, що Солон відібрав у неї селянські землі та звільнив боржників. Біднота ж, хоча й стала вільною, але так і не дочекалася переділу землі. Тому незабаром боротьба між демосом та аристократією продовжилася з новою силою. Вона затяглася на довгі роки, і багато хто з незадоволених цим афінян почав закликати до встановлення сильної влади, здатної покласти край безладу. Цим скористався аристократ Пісістрат. Близько 560 р. до н. е. він, спираючись на підтримку озброєних прихильників, установив в Афінах свою тиранію. Тиранією давні греки називали одноосібну владу, установлену незаконним насильницьким шляхом.

Пісістрат виявив себе талановитим правителем. Нещадно розправляючись із супротивниками-аристократами, він разом із тим багато зробив для процвітання Афін, упорядкував місто. За часів його правління Афіни перетворилися на один із головних економічних і культурних центрів Еллади. Зрозуміло, це було вигідно всім громадянам поліса. Однак вони не бажали миритися з тим, що втратили можливість керувати своєю державою — адже її долею тепер розпоряджався тиран. Тому, коли після смерті Пісістрата влада перейшла до його синів, проти них розгорнулася всенародна боротьба. Одним із її лідерів був Клісфен. Невдовзі після падіння в 510 р. до н. е. тиранії за його ініціативи був прийнятий закон про остракізм. Слово «остракізм» походить від давньогрецького «остракон» — «глиняний черепок». Саме на таких черепках афіняни під час голосування писали імена тих, хто, на їхню думку, підлягав вигнанню. Згідно із законом про останізм, людина, запідозрена в прагненні до тиранії, за рішенням Народних зборів виганялася з Афін. У такий спосіб афінські громадяни сподівалися зробити неможливим відродження в їхньому місті тиранії. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Знайдіть на карті Аттику та її столицю Афіни. Розкажіть про їхнє розташування відносно Спарти. 2. Згадайте, що означали давньогрецькі слова «демос» і «аристократія». 3. Коли були проведені реформи Солона? Яка частина афінян більш за все отримала від них користі? Обґрунтуйте свою думку. 4*. Що таке демократія? Яким чином скасування боргового рабства підготувало умови для встановлення в Афінах демократичних порядків? 5. В одному з віршів Солона є такі рядки: «Обираючи — раділи, наче я їм рідний брат, нині — в злобі заніміли, ніби я найбільший кат». Чому так різко змінилося ставлення більшості афінян до Солона після його реформ? 6. Чи можна назвати Пісістрата тираном у сучасному розумінні цього слова? 7. Що таке остракізм?

168

§ 32. Греки освоюють Середземномор’я Повтори: Заснування фінікійських колоній у Середземному морі — § 16 пункт 3. 1. Заснування колоній. Як вам уже відомо, у Х—VIII ст. до н. е. фінікійські мореплавці-торговці створили колонії на островах Середземного моря, а також на його південному та західному узбережжях. Однак невдовзі в них з’явилися конкуренти — греки. Уже в VIII ст. до н. е. грецькі міста заснували свої колонії на берегах Апеннінського півострова, розташованого на захід від Греції. Потім, долаючи запеклий опір фінікійців, елліни осіли в західній частині Середземномор’я. Тепер вони могли дістатися до «Стовпів Геракла» (Гібралтарська протока) й далі в Атлантичний океан. Грецькі міста виникли й на єгипетському березі — у дельті Нілу. Звідси до Греції вивозили єгипетський хліб, папірус, лляну полотнину. Єгиптяни перепродавали грекам слонову кістку, пахощі, лікарські рослини та чорношкірих рабів. У Греції казали: «Елліни розселилися на берегах Серед земномор’я, як жаби навколо ставка». Період із VIII до VI ст. до н. е. вчені називають часом Великої грецької колонізації.

Чому ж десятки тисяч греків залишали рідну Елладу й вирушали до далеких заморських країв? Рис. 1. Велика грецька колонізація

Велика Грецька колонізація VIII�VI ст. до н. е. Ольвія Тіра

Пантікапей

Феодосія Херсонес

Массалія

Метапонт Сібаріс Сиракузи — Колонії — Кордони колонізації

Мілет

Навкратіс

169

Рис. 2. Вироби давньогрецьких майстрів, які славилися на весь світ

Рис. 3. Гончар за роботою

2. Причини колонізації. Греція завжди відчувала нестачу родючої й придатної для обробітку землі. Усе краще захопила знать, а прості селяни з останніх сил намагалися виростити врожай на крихітних кам’янистих ділянках. Але навіть їхні нелюдські зусилля не рятували його від посух і повеней. Населення країни збільшувалося, проте природні умови не дозволяли його прогодувати. Багато селян брали в багатіїв у борг срібло, худобу, зерно. Якщо селянин не повертав позичене, на його ділянці встановлювали борговий камінь, а його самого могли перетворити на боргового раба. Щоб запобігти цьому, селянам нерідко доводилося продавати своє майно. Вони втрачали будинки, землю, ставали жебраками. Цих людей уже ніщо не тримало на батьківщині, тому вони йшли шукати щастя в інших землях. У той же час росли й міцніли міста Еллади. Вироби грецьких ремісників славилися далеко за її межами. Але для роботи майстерень була потрібна сировина (залізо, олово, мідь, слонова кістка тощо), а для життя — продовольство. Іноземні кораблі з хлібом були бажаними гостями в грецьких портах. Тому грецькі купці прагнули налагодити надійні торговельні зв’язки з тими країнами, звідки вони вивозили до Греції хліб і сировину. Куплені там за безцінь і перепродані в Греції за величезні гроші, ці товари приносили неймовірні прибутки. У VIII—VI ст. до н. е. у грецьких полісах тривала боротьба за владу й землю між аристократами та демосом. Часто політична боротьба супроводжувалася кровопролитними зіткненнями. Гинули люди, витолочувалися посіви, горіли сади й виноградники.

170

У переможених часто не було іншого виходу, як залишити рідні краї та шукати кращої долі на чужині. Тому заснування колоній вирішувало багато проблем грецьких полісів. Елладу залишали «зайві люди», які не боялися тяжкої праці й були здатні постояти за себе. Колонії продавали в Грецію сировину й продукти. Купці, що брали участь у торгівлі, мали вигоду, а ремісники й селяни — роботу. Місто, яке засновувало колонію, грецькою називалося метрополією — «містом-матір’ю». І це дійсно так: міська влада метрополії по стачала колоністам, які переїздили, зброю та продукти, споряджала для них торговельні та бойові кораблі. Деякі міста засновували по кілька колоній. А місто Мілет на східному березі Егейського моря було метрополією понад 70 колоній.

Рис. 3. Давньогрецьке блюдо із зображенням жіночої голови та дзеркала. Південна Італія. IV ст. до н. е.

Населення Греції було зацікавлене в заснуванні колоній.

3. Під проводом Аполлона. Перш ніж заснувати нову колонію, елліни зверталися за порадою до жерців храму Аполлона в місті Дельфи (рис. 4). Мудрі жерці-передвісники

Рис. 4. Руїни храму Аполлона в Дельфах

171

Рис. 5. Тут буде колонія

мали незаперечний авторитет, адже Аполлон вважався захисником і покровителем колоній. До його імені навіть додавали епітети «Проводир» або «Той, хто прокладає шляхи». Чи є питна вода та родючі землі? Як захистити майбутнє місто? Колоністи ретельно вибирали місце для майбутньої колонії. Нарешті до далеких берегів вирушали кораблі з переселенцями. Що робили колоністи, висадившись на пустельний берег? Своє життя на новому місці вони починали з багатих жертвопринесень Аполлонові Проводирю. На вівтарі розпалювали вогонь, привезений із головного храму метрополії. А вже потім переселенці будували житла й храми, викопували колодязі та зводили фортечні стіни. Еллінам доводилося жити пліч-о-пліч із місцевими племенами — варварами. Варваром (barbaros) елліни називали кожного, хто розмовляв незрозумілою їм мовою. Найчастіше греки мирно сусідили з місцевими народами і племенами, оскільки ніколи не вторгалися вглиб чужої країни. Елліни вигідно торгували з варварами, але іноді ті все-таки нападали на колонії, руйнували їх і виганяли прибульців. 4. Життя в колоніях. Дізнатися про спосіб улаштування колоній ученим допомогла фотографія околиць однієї з них, зроблена з літака. Це була давньогрецька колонія Метапонт, розташована в Південній частині Апеннінського півострова. На ній чітко видно сліди 1300 однакових ділянок землі. Ці земельні наділи належали громадянам Метапонта.

172

Дійсно, багато колоній процвітали, розвиваючи сільське господарство. Поруч із поселеннями з’являлися оброблені поля, великі виноградники та маслинові гаї. У гаванях стояли кораблі, готові взяти на борт зерно й плоди нового врожаю. Завзята праця селян, майстерність ремісників, торговельні успіхи купців збагачували колонії, зміцнювали їхню силу та незалежність. Поступово частина колоній перетворювалася на самостійні поліси. Нові поліси підтримували добрі відносини з метрополіями, але вже не підкорялися їм. Таким чином, результатом Великої грецької колонізації стало розселення греків на берегах Середземного й Чорного морів. Поява численних колоній у різних куточках Середземномор’я не привела до створення єдиної грецької імперії, подібної до Перської. Але якщо Греція складалася з незалежних міст, які то об’єднувалися, то воювали одне з одним, що поєднувало еллінів у єдиний народ? Спільними для всіх греків залишалися віра в батьківських богів, єдина мова та писемність. Заснування колоній сприяло розвитку давньогрецької цивілізації. Рис. 6. Алтар Посейдона поблизу Мілета. Реконструкція. Шанування Посейдона було тісно пов’язане з мореплавством та жвавою морською торгівлею між колоніями й метрополіями

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Які зміни відбулися в житті Еллади за період Великої грецької колонізації? 2. Поясніть значення термінів колонія та метрополія. 3. За допомогою карти на с. 169 випишіть назви найбільших грецьких колоній на Апеннінському півострові, островах Середземномор’я та в Єгипті. 4. Хто і чому залишав Грецію й вирушав жити до колоній? 5. Де греки засновували нові міста? Чим займалися жителі колоній? 6. Які відносини складалися між колоністами та варварами?

173

§ 33. Греко-перські війни Повтори: Утворення Перської світової держави — § 19, пункти 2—4. 1. Перси вторгаються до Греції. Як вам уже відомо, у другій половині VI ст. до н. е. у світі не існувало сили, здатної протистояти військовій могутності Перської держави. Під її владу потрапили й грецькі міста Малої Азії. У 500 р. до н. е. вони підняли повстання проти персів. Однак після кількох років кровопролитної боротьби воно було жорстоко придушене. Повстання грецьких полісів Малої Азії вважається початком греко-перських війн.

Перси добре розуміли, що малоазійські поліси не примиряться з утратою свободи, поки сподіватимуться на допомогу інших еллінів. Очевидним було й те, що рано чи пізно греки спробують повернути життєво важливі для них Чорноморські протоки. Тому невдовзі після придушення повстання Дарій I, який правив тоді в Персії, вирішив підкорити всю Елладу. Перший удар узяли на себе афіняни. У 490 р. до н. е. велика перська армія переправилася на кораблях через Егейське море та вторглась до Аттики. Місцем висадки персів стала Марафонська рівнина на північ від Афін. Незабаром сюди підійшло й афінське військо на чолі з талановитим полководцем Мільтіадом. Греки добре вивчили супротивника й зуміли нав’язати йому свою тактику бою. Вони билися з таким завзяттям, що врештірешт перси не витримали й у паніці кинулися до своїх кораблів. Перемога афінян була повною. За повідомленням Геродота, у Марафонській битві загинули 192 греки та 6400 персів. Не ризикуючи продовжувати воєнні дії, перси були змушені повернутися до Азії. У Марафонській битві 490 р. до н. е. греки здобули першу велику перемогу над персами. Рис. 1. Перські воїни. Зображення із давнього міста Сузи — однієї зі столиць Перської держави

174

2. Подвиг захисників Фермопіл. Після смерті Дарія I царем Персії став його син Ксеркс. У 480 р. до н. е. він особисто очолив новий напад персів на Елладу. Армія Ксеркса була величезною. Усі підвладні персам народи взяли участь у цьому поході. Щоправда, багато хто вирушив до Греції не за власним бажанням, а з остраху прогнівати свого владику, і бойовий дух таких воїнів був невисоким. Не зустрівши особливого опору, перси минули Північну Грецію й зупинилися біля Фермопіл. Цей вузький прохід між прибережними болотами й скелями був головною дорогою до Центральної Греції. Його охороняв загін, що налічував кілька тисяч греків із різних полісів, у тому числі 300 спартіатів. Командував захисниками Фермопільського проходу спартанський цар Леонід. Напередодні бою захисників Фермопіл попереджали: «Персів так багато, що їхні стріли можуть, подібно хмарам, затьмарити сонце!». На це один спартіат лаконічно зауважив: «Воно й на краще — будемо битися в тіні». Кілька разів Ксеркс посилав своїх воїнів в атаку. Але греки стояли на смерть. Зустрічаючи ворогів у тісному проході, елліни не давали їм можливості скористатися своєю кількісною перевагою. Із великими втратами перси відступали. Невідомо, як довго утримували б греки свої позиції, якби зрадник не вказав Ксерксу шлях, яким можна було зайти до них у тил. Дізнавшись про це, Леонід відпустив усіх спільників, і з ним залишилися тільки спартіати. У своєму останньому

Рис. 2. Давньо грецький воїн. Сучасний малюнок

Рис. 3. Битва між греками й персами. Сучасний малюнок

175

бою вони билися так несамовито, що перським командирам доводилося батогами гнати своїх воїнів на поле битви. Коли ламалися списи, спартіати захищалися мечами, потім урукопаш, поки, нарешті, усі не загинули під градом ворожих стріл. Увірвавшись до Аттики, перси спустошили країну, розграбували й спалили Афіни. Але ціною своїх життів захисники Фермопіл на кілька днів затримали це вторгнення. Завдяки цьому афіняни встигли вивезти на кораблях у безпечне місце жінок, старих і дітей. Чоловіки ж зібралися вступити з персами в рішучий бій на морі. Рис. 4. Засновник афінського флоту Фемістокл

3. Час великих битв. Елліни добре розуміли: щоб вистояти в боротьбі з Персією, недостатньо гідно битися на суші — потрібний сильний флот. І він з’явився в Афінах незадовго до вторгнення Ксеркса. На його створенні наполіг один із найшанованіших громадян міста — Фемістокл (рис. 4). Саме йому греки доручили командування своїми морськими силами напередодні бою, у якому вирішувалася доля Еллади. У персів було в кілька разів більше кораблів. Але Фемістоклу вдалося заманити їх у вузьку протоку між узбережжям Аттики та островом Саламін. Саме на Саламін було евакуйовано значну частину афінського населення. Тож із берега на греків з надією дивилися тисячі рідних і це примножувало сили еллінського воїнства. «До бою, елліни, за свободу Батьківщини! Звільніть жінок,

Рис. 5. Реконструкція давньогрецької трієри. Ці військові судна мали три ряди весел і досягали в довжину 50 метрів. Їхня команда складалася із 200 осіб

176

Рис. 6. Саламінська битва. Сучасний малюнок

дітей своїх, богів батьківських храми!» Із цим бойовим кличем греки атакували ворожі кораблі (рис. 6). На відміну від персів, вони впевнено трималися у вузькій протоці, де знали всі мілини та течії. Великі ж і неповороткі перські судна постійно збивалися з курсу. Вони зіштовхувалися між собою, заважали одне одному, раз у раз розверталися бортом до супротивника. Рухливі грецькі кораблі відразу кидалися в атаку й таранили їх своїми міцними носами. Утрати персів були величезними. Нарешті, не витримавши, вони почали тікати… А наступного року в битві поблизу містечка Платеї у Центральній Греції була розгромлена й сухопутна армія персів. Так безславно закінчився похід Ксеркса. Битви біля острова Саламін у 480 р. до н. е. та при Платеях у 479 р. до н. е. показали, що греки можуть успішно протистояти персам як на суші, так і на морі.

4. Закінчення війни. Здобути перемогу при Платеях еллінам удалося насамперед завдяки мужності та бойовому вмінню спартанських воїнів. Але Спарта, яка побоювалася ілотських повстань, завжди з великим небажанням ішла на те, щоб її армія надовго залишала Лаконію. Тому, як тільки загроза вторгнення персів у Південну Грецію минула, спартанці відмовилися від активної участі у війні. Оскільки надалі бойові дії велися в основному на морі, керівництво об’єднаними силами греків перейшло до Афін. Після битви при Платеях війна тривала ще 30 років. Причому, успіх у ній супроводжував то греків, то персів. Нарешті стало зрозуміло, що досягти остаточної перемоги над ворогом жодній стороні не вдасться, і в 449 р. до н. е. супротивники уклали

177

мир. За умовами мирного договору, усі грецькі міста Малої Азії отримали свободу. Крім того, персам заборонялося вводити бойові кораблі в Егейське море та чорноморські протоки. Це було великим успіхом греків. У боротьбі з грізним супротивником елліни зуміли відстояти свою незалежність, відчули, що, захищаючи Батьківщину, вони можуть вистояти проти будь-якого ворога. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Покажіть на «лінії часу» дати початку й кінця греко-перських війн. 2. За допомогою підручника й карти випишіть у зошит дати та місця основних битв між греками й персами. 3. Розкажіть про битву біля Фермопільського проходу. 4. Назвіть причини перемоги греків у Саламінській битві. 5. Чому бойовий дух греків був вищий, аніж у перських воїнів? 6. Яких успіхів досягли елліни в боротьбі проти Персії? 7*. Чому для греків було так важливо відвоювати чорноморські протоки? 8*. Чи можна вважати результати греко-перських війн перемогою греків? 9. Заповніть у зошитах таблицю «Греко-перські війни». Дата

Подія

500

Результати Початок греко-перських війн

Марафонська битва 480 Саламінський бій 479 449 Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Відразу після Марафонської битви один із афінських воїнів помчав до рідного міста, щоб повідомити про перемогу. Укритий пилом і кров’ю, у повному озброєнні, він пробіг понад 40 кілометрів. З’явившись на головній площі Афін, гонець устиг вигукнути: «Радійте, афіняни, ми перемогли!». Але в цю мить знесилене важким боєм і виснажене бігом серце відважного воїна не витримало, і на очах приголомшених співгромадян він упав мертвий. У наш час як спогад про цю подію проводяться змагання з одного виду легкої атлетики. Як він називається? Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Афінянин Есхіл брав участь у багатьох битвах із персами. Із часом, ставши відомим поетом, він так описував одну з них: …Усюди бій кипів. Стояло твердо спершу військо персів. Коли ж в протоці збились перські кораблі У купу й допомогти Одне одному вже були не в змозі, І мідними носами уражали Своїх же — всі вони загинули тоді. Про яку битву йдеться в уривку?

178

А елліни вражали персів вправно, Їх оточивши… І судна тонули перські. І під уламками тих кораблів розбитих, Під кров’ю мертвих щезла гладь морська, І трупами загиблих вкрились скелі І береги. І варварськеє військо, Втікаючи, спішило геть відплисти…

§ 34. «Золотий вік» Афін 1. Афіняни та їхні союзники. По закінченні греко-перських війн найбагатшим та найсильнішим полісом стали Афіни. Як це сталося? Після перемог при Саламіні та Платеях елліни об’єдналися у великий Морський союз. Часом до його складу входило понад 200 полісів. Очолили Союз Афіни, проголосивши себе головним захисником еллінів від перських варварів. Тільки окремі союзні міста мали можливість будувати й споряджати необхідні для морських битв кораблі. Інші ж замість цього повинні були щорічно робити грошові внески до союзної скарбниці. Спочатку вона зберігалася на острові Делос (рис. 1). Згодом афіняни, запевняючи, що там її можуть захопити перси, перевезли скарбницю до свого міста. Із того часу вони розпоряджалися грішми союзників, як власними. Ті нарікали, але нічого зробити не могли — занадто сильним був афінський флот! 2. Перікл — вождь Афінської демократії. Перемоги грецького флоту дозволили найбіднішим громадянам Афін відчути свою силу — адже саме вони становили більшість моряків. Біднота все активніше втручається в життя держави. Зрештою це приводить до того, що в Афінах надовго встановлюються демократичні порядки. Свого розквіту Афінська демократія досягла невдовзі після закінчення війн із персами, коли її очолював Перікл. З ім’ям цієї людини пов’язаний найблискучиший період історії Афін. Перікл Рис. 1. Острів Делос у наш час. Колись тут зберігалася скарбниця Афінського Морського союзу

179

Рис. 2. Корабель, побудований сучасними майстрами за зразком давньогрецького. Такі судна являли собою головну військову міць Афінської держави

керував Афінським полісом майже 20 років. Але за цей час було зроблено так багато, що його справедливо називають «епохою», або «віком» Перікла. Перікл (рис. 3) народився в знатній, шанованій в Афінах родині. Його батько прославився в битвах із персами, обирався архонтом. Як і багато інших юних аристократів, Перікл мав гарну освіту. Особливо ж сильним він був у мистецтві переконувати інших у своїй правоті. Ніхто не міг устояти в суперечці з ним. Якось спартанський цар запитав одного з недругів Перікла, хто з них сильніший у боротьбі. Той зі сміхом відповів: «Звичайно, Перікл: коли я повалю його, він починає доводити, що не впав і, зрештою, переконує в цьому навіть тих, хто на власні очі бачив його поваленим на землю!» Чому ж Перікл, маючи знатне походження, став на бік демосу? Будучи далекоглядною людиною, він розумів: у ті часи здобути перемогу в боротьбі за владу з іншими аристократами можна було, тільки заручившись надійною підтримкою простого народу. Й очоливши демос, Перікл до кінця своїх днів захищав його інтереси, що сприяло успішному розвитку Афінського полісу. Які ж зміни відбулися в житті Афін за часів Перікла? 3. Народні збори афінян. Уявімо ранок у давніх Афінах. …Хоча ще зовсім рано, на вулицях досить багатолюдно. Тисячі громадян збуджено обмінюються думками: — Ти будеш виступати з приводу нового закону? Я ще не вирішив, голосувати за нього чи ні… — Аристагор знову пропонує надати допомогу Спарті! Як тобі це подобається? — Не знаю, послухаємо, що скаже про це Перікл. А взагалі не вірю я цим спартіатам. Пам’ятаєш, кілька років тому ми

180

затвердили підписаний із ними мирний договір? А хіба стало спокійніше? — Сьогодні вибори стратегів. Ти будеш голосувати за Перікла? — Звичайно! Ми обираємо його стратегом уже котрий рік, і мені до душі те, що він робить. А от як буде звітувати скарбник Мелесій? Адже це з його провини ми втратили величезні гроші. Гадаю, Мелесія будь-що потрібно зняти з посади! Куди ж поспішають ці люди? Звичайно, на Народні збори! Минули ті часи, коли афінський демос покірно виконував волю архонтів і знаті. Тепер усі найважливіші питання вирішувалися на Народних зборах. У них могли брати участь усі повноправні громадяни Афін незалежно від їхнього походження й статку. Причому, яке б рішення не приймалося Народними зборами, йому повинні були підкорятися всі, навіть найвпливовіші афіняни.

Рис. 3. Вождь афінської демократії Перікл. 14 років його обирали стратегом. Так із часів Клісфена в Афінах називали воєначальників, які відігравали важливу роль в управлінні полісом

Рис. 4. За часів Перікла в Афінах було зведено найвідоміший давньогрецький храм — присвячений Афіні Діві — Парфенон (у перекладі з давньогрецької «парфенос» означає «діва, дівчина»). Сучасний вигляд

181

4. Демократія по-афінському. Щоб здійснювати свої задуми, Перікл потребував підтримки більшості громадян. Але якщо гончарі, ковалі, кожум’яки будуть багато часу проводити в Народному Суді чи Міській Раді, хто працюватиме в їхніх майстернях? Хто забезпечить їм денний заробіток? І Перікл першим в Афінах увів щоденну оплату праці виборних посадових осіб. Пізніше афінянам стали платити навіть за відвідування Народних зборів. Плата ця була невеликою, але дозволяла найбіднішим громадянам прогодувати свої родини. За часів Перікла можливість брати участь в управлінні державою отримали всі повноправні громадяни Афін.

Рис. 5. Головним скарбом і прикрасою Парфенона була величезна статуя Афіни, виготовлена із золота й слонової кістки. На жаль, вона загинула ще в давнину, й уявити, як виглядала славетна статуя, допомагає лише ця невеличка копія, зроблена в ІІ ст. н. е.

182

Щоправда, керувати полісом не дозволяли жінкам, метекам — чужоземцям, які постійно проживали в Аттиці (у перекладі з давньогрецької мови «метек» означає «переселенець»), і, звичайно ж, рабам. І все-таки ще ніколи в історії народ не брав такої активної участі в державних справах, як в Афінах за Перікла. Тому його час нерідко називають «золотим віком» афінської демократії. 5. Афіни за часів Перікла. Під час походу Ксеркса перси знищили в Афінах багато чудових будинків та статуй, які прикрашали місто, розкрали все, що мало хоч якусь цінність. Перікл замислив не тільки відбудувати Афіни, але й зробити їх міцнішими й ще прекраснішими, ніж колись. Щоб перетворити місто на неприступну фортецю, було зведено так звані Довгі стіни. Вони об’єднали Афіни з їх морським портом Піреєм. У результаті виник огороджений стінами район, де на випадок небезпеки могли укритися всі мешканці Аттики. А в самих Афінах під керівництвом кращих майстрів із ранку до вечора трудилися тисячі афінських будівельників і каменотесів, тесль і столярів, різьбярів по каменю й дереву. Перікл хотів, щоб трудовий люд не був знедолений і при цьому приносив користь рідному

місту. А будівництво забезпечувало роботою безліч бідняків. Вони були постійно зайняті й одержували зі скарбниці гроші так само регулярно, як і громадяни, які перебували на військовій службі. Розпочате Періклом будівництво перетворило Афіни на найчарівніше місто Греції. Афіняни високо цінували не тільки саму красу, але й тих, хто її створював. Вони з особливою повагою ставилися до людей, обдарованих різними талантами. Тому в Афінах проживало багато знаменитих скульпторів і художників, учених і поетів. За часів Перікла Афіни стали головним центром культурного життя Еллади. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Завдяки чому Афіни стали найбагатшим полісом Еллади? 2. Що ви знаєте про Перікла? Чому він, будучи аристократом, став вождем демосу? 3. Використовуючи текст пункту 3, розкажіть, які питання могли обговорюватися на афінських Народних зборах. 4. Завдяки чому за часів Перікла навіть найбідніші громадяни Афін дістали можливість брати участь у державних справах? 5*. Чи можна назвати афінську демократію «народовладдям» у повному розумінні цього слова? 6. Забезпечуючи афінських ремісників роботою з благоустрою міста, Перікл казав: «Зізнаватися в бідності не ганебно. Набагато ганебніше не намагатися вибратися з неї чесною працею». Чи згодні ви з цими словами? Свою думку обґрунтуйте. Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Давньогрецький письменник Плутарх розповідає: …Що дозволяло афінянам за часів Перікла отримувати найбільше задоволення і послужило місту прикрасою, так це зведення величних будівель. Та саме за них найбільше засуджували й чорнили Перікла на Народних зборах його вороги. — Народ ганьбить себе,— кричали вони.— Мало того, що про нас іде дурна слава через те, що Перікл переніс спільну еллінську скарбницю з Делоса до Афін. У той час як багатьом еллінам не вистачає навіть найнеобхіднішого, ми вбираємо місто, немов жінку-чепуруху. Навіщо витрачати такі величезні кошти на мармур і золото, статуї та храми? На це Перікл спокійно відповідав: — Афіняни не зобов’язані звітувати перед союзниками про гроші, оскільки саме ми ведемо війну й стримуємо варварів. А багатство слід витрачати саме на такі роботи, які пробуджують ремесла, дають заняття всім рукам, заробіток мало не всім людям. Завдяки таким роботам держава не тільки прикрашає себе, але й годує. А по закінченні вони приносять їй вічну славу. Запам’ятайте: творіння рук наших ще здивують і сучасників, і нащадків! Як ви розумієте слова: «Завдяки таким роботам держава не тільки прикрашає себе, але й годує»?

На афінському акрополі*

Аристарх не любив афінян. Це ж треба — дати таку владу голоті! Останній бідняк пройде з високо піднятою головою й навіть не подумає дати тобі дорогу. Як же — він афінський громадянин! Тільки невідкладні справи змусили Аристарха залишити рідний острів і приїхати до головного міста Морського союзу. От уже третій день він жив в Афінах, і все його тут дратувало. Особливо ж — затіяне Періклом будівництво. «Зрозуміло, куди йдуть наші гроші»,— із досадою думав Аристарх, дивлячись, як усюди оновлюються старі й зводяться нові будинки. Щоправда, в Афінах на нього чекала зустріч зі старим другом — Полікратом. Колись вони пліч-опліч боролися з персами, а таке не забувається. Тепер Полікрат, як міг, намагався розважити гостя, показати йому афінські визначні пам’ятки. От і сьогодні він наполіг на прогулянці акрополем. Іти не хотілося, але, щоб не кривдити приятеля, Аристарх погодився. …Першою, що йому кинулося в око на акрополі, була величезна, у кілька разів вища за людський зріст, бронзова статуя Афіни Войовниці. Блиск її шолома та списа супутники Аристарха помітили ще з моря, коли їхній корабель наближався до узбережжя Аттики. Усі знали, що це — одне з перших творінь помічника й друга Перікла — великого скульптора Фідія. Саме йому довірили керівництво всіма будівельними роботами на акрополі. — Уже про цю статую ти не можеш сказати, що вона зведена на ваші гроші,— зауважив Полікрат, коли вони, уволю намилувавшись прекрасною скульптурою, підійшли до її п’єдесталу.— Бачиш напис? Статуя присвячена нашій першій великій перемозі над персами й виготовлена на кошти, добуті в тому бою. Аристарх лише хитнув головою на знак згоди. Уся його увага була вже прикута до великого храму. Промені передвечірнього сонця м’яко золотили його стрункі колони та мармурові плити покрівлі, надаючи будівлі просто казкового вигляду. — Ось який він, наш Парфенон,— вимовив Полікрат. У його голосі відчувалася така гордість, наче він власноруч вибудував храм від сходинок до даху.— Ми почали зводити його за два роки після укладання мирної угоди з персами та закінчили основні роботи всього за дев’ять років! Але зайдемо — усередині Парфенон ще дивовижніший! * Акро’поль («верхнє місто») — укріплена частина давньогрецьких міст, зазвичай улаштована на височині. Там містилися храми, зберігалися основні святині й цінності городян.

184

Громадяни Афін мали всі підстави пишатися своїм містом.

Полікрат наполіг на прогулянці акрополем.

Бронзова статуя Афіни Войовниці.

Ось який він, наш Парфенон!

Головною прикрасою Парфенону була дорогоцінна статуя Афіни.

185

— Це і є священне дерево Афіни, — сказав Полікрат.

Ударила богиня списом — і виросла маслина.

—Ти верблюд, якщо залишиш Афіни без жалю!

За кілька хвилин друзі були вже в храмі й, зупинившись перед головною його прикрасою — колосальною статуєю Афіни,— завмерли в німому захопленні. Найтонші, бездоганно підігнані одна до одної пластини дорогоцінної слонової кістки покривали лице й оголені руки богині. Одяг, шолом і щит Афіни виблискували золотом. Прекрасні очі сяяли самоцвітами. — Це велике зображення богині теж створив Фідій,— про шепотів Полікрат.— Висота статуї близько 26 ліктів, й одного тільки золота використано більш як 40 талантів! Але в цю мить Аристарх не чув його. Він раптом згадав, як кілька років тому відвідав знамениті храми Амона в Єгипті. І зараз, дивлячись на витончену красу, що його оточувала, грек чітко

186

усвідомив, чим храми його батьківщини відрізняються від єгипетських. У Єгипті вони пригнічують людей, змушують їх зайвий раз відчути свою безпорадність перед усемогутніми богами. Еллінські ж храми звеличують не тільки богів, але й самого свого творця — Людину! Вийшовши з Парфенона, приятелі кілька разів обійшли храм зовні, милуючись його скульптурними прикрасами. Особливо сподобалася Аристархові група фігур, які зображували суперечку Афіни й Посейдона за володіння Аттикою. За легендою, колись обидва божества запропонували її мешканцям свої чудесні дарунки. Ударив об скелю тризубцем грізний Владика вод — і висік посередині акрополя джерело. Змахнула списом Афіна — і тієї ж хвилини виросла небачена тут раніше маслина. Вода в Посейдоновім джерелі виявилася солоною, тому люди віддали перевагу мудрій дочці Зевса. Із того часу Афіні й присвячене назване на її честь місто… А невгамовний Полікрат уже веде друга до молодого дерева. — Це і є священне дерево Афіни,— каже він побожно.— Перси спалили даровану богинею маслину. Але сталося чудо, і того ж дня спалене дерево дало паросток відразу в два лікті! А ось,— Полікрат робить кілька кроків уперед, щоб показати Аристархові три заглиблення в скелі,— і сліди тризубця Посейдона. І на цьому місці ми обов’язково зведемо храм. А на тій височині Перікл пропонує побудувати храм Безкрилої Перемоги. — Чому ж Безкрилої? — здивувався Аристарх. — Ми присвятимо цей храм усім нашим перемогам над варварами. І нехай Перемога назавжди залишиться з нами. Адже якщо вона не матиме крил, то як тоді полетить з Афін? Аристарх усміхнувся дотепності афінян. Поганого настрою наче й не було. Він уже не шкодував, що приїхав до Афін, і намагався уявити, який матиме вигляд храм Безкрилої Перемоги. А в голові чомусь вертілася почута на афінських вулицях приказка: «Ти опецьок, якщо Афін не бачив, осел, якщо, побачивши їх, не захопився, верблюд — якщо без жалю їх залишив»! «Мабуть, я все-таки не осел»,— посміхнувшись, подумав про себе Аристарх. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Як ви гадаєте, Аристарх був простою чи знатною людиною? Обґрунтуйте свою думку. 2. Чи входив рідний острів Аристарха до Афінського Морського союзу? Чому ви так вважаєте? 3. Хто такий Фідій? Які великі творіння Фідія згадуються в розповіді? 4. На знак пам’яті про яку битву була поставлена статуя Афіни Войовниці? 5. У якому році було розпочато будівництво Парфенона, а в якому закінчено? 6. Визначте приблизну масу золотого покриття та висоту статуї Афіни в Парфеноні. Відомості про давньогрецькі міри довжини й ваги знайдіть у «Альманасі давнини» до розділу 3 (с. 184). 7. Запишіть у зошит назви основних визначних пам’яток афінського акрополя.

187

Розділ 8. Культура Давньої Греції Із попередніх розділів ви дізналися про те, як давні греки працювали, як вони управляли своїми полісами й захищали їх від ворогів. Але не менш важливо знати, яким було повсякденне життя еллінів, як вони відпочивали від мирної праці та ратних справ. Слід також зазначити, що роль давніх народів в історії людства багато в чому визначається їхнім вкладом

у світову культуру. А греки внесли чимало нового і в науку, і в літературу, і в образотворче мистецтво. Тим самим вони зробили величезний вплив на подальший розвиток європейської цивілізації. Отже, у розділі, який ви маєте прочитати, ідеться про те, як жили давні греки та їхні визначні культурні досягненняу.

БА

Культурні центри Еллади І тис. до н. е.

ЛК АН

йс

ИЙ

М А Л А А З І Я

Пергам

Еге

С ЬК

г. Олімп

ьке

о. Лесбос

МО

Смірна Ефес

РЕ

Іонічне

П - ІВ

Дельфи Афіни Коринф Олімпія Епідавр

о. Самос

Мілет

МО РЕ

Галікарнас о. Родос

— Міста — г. Олімп

о. Крит

Створення поем «Іліада», «Одіссея» 776 р.

VIІІ ст.

Перші загальногрецькі Олімпійські ігри

188

Народження філософії. Перші театральні вистави в Афінах VІІ ст.

VI ст.

Створення Ашшурбанапалом першої бібліотеки

Розквіт грецької культури. Народження історичної науки

551—479 рр. Роки життя Конфуція

V—IV ст. до н. е.

§ 35. Життя в давніх Афінах Щоб дізнатися про життя еллінів, подумки перенесемося до давніх Афін. Спочатку спробуємо уявити, як проводили вільний від справ час головні хазяї поліса — його заможні громадяни. 1. Ранок на агорі. Більшість громадян Афін починали день із відвідання агори — так греки називали головну міську площу (рис. 1). Вона була центром усього життя держави. Там розміщувалося багато храмів, проходили засідання Міської Ради та Народного Суду, уперше виносилися на обговорення проекти нових законів. А статуї, які прикрашали агору, нагадували еллінам про славетні сторінки афінської історії. На площі був розташований і головний міський ринок. Афіняни дійсно пишалися його багатством. Тут можна було купити все необхідне — починаючи від продуктів і закінчуючи зброєю та рабами. Саме сюди щоранку прямували тисячі відвідувачів

Рис. 1. Афінська агора. Сучасний вигляд

Рис. 2. Такою, на думку вчених, була головна площа Афін у давнину

189

Рис. 3. Макет будинку заможного грека

агори. Причому, серед них не можна було зустріти б жодної поважної афінянки. За еллінськими звичаями, у шанованих родинах усі необхідні покупки робив голова сім’ї — чоловік. Закінчивши справи в торговельних рядах і відправивши покупки з рабами додому, афінянин вирушав на звичну прогулянку агорою. Якийсь час він відпочивав від ринкової суєти, спостерігаючи за виступами фокусників та акробатів або півнячими боями. Так громадянин неспішно вивчав вивішені оголошення про головні події міського життя. Після цього він вирушав у тінь одного з портиків (навісів, підтримуваних колонами) або спеціально висаджених на агорі дерев, щоб, сховавшись від пекучого сонця, неквапно обговорити новини з приятелями та послухати промови мудреців, що славилися на всю Елладу… Досхочу наговорившись, афінянин повертався додому, але ненадовго. Після короткого відпочинку він знову вирушав до міста, щоб продовжити спілкування зі співгромадянами. 2. Гостюємо в знатного афінянина. Греки були дуже гостинні. Майже щовечора афінянин ішов у гості або приймав друзів у себе. Вирушимо ж і ми на дружнє застілля до поважного афін ського дому. Напевно, ви вже зрозуміли, що значну частину часу еллін проводив поза домом, у справах або спілкуючись зі співгромадянами. Тому навіть заможні афіняни не надто піклувалися про своє житло. Зазвичай їхні будинки були добротні, але дуже прості (рис. 3). Єдиним парадним приміщенням була кімната голови сім’ї. Тут він і приймав гостей.

190

Рис. 4. Оселі давніх греків освітлювалися за допомогою світильників. Отвори в них були призначені для заправки маслиновою олією та ґнота

Рис. 5. Учасники симпосіону

Прийшовши в гості, запрошені якийсь час розглядали фрески, що прикрашали стіни, меблі із цінних порід дерева, коштовний посуд, схвалювали художній смак господаря. Тільки після цього вони займали місця на обідніх ложах перед столиками зі стравами, оскільки відразу братися до їжі вважалося непристойним. Спочатку подавалися легкі закуски, а потім майстерно приготовлені страви з овочів, м’яса й риби. Їжу було прийнято брати руками, а соуси зачерпувати шматочками коржа. Замість серветок користувалися хлібною м’якушшю. Але від неї пальці не ставали набагато чистішими, і тому час від часу раби розносили воду для миття рук. Коли голод було втамовано, починалася основна частина застілля. Греки називали її «симпосіон» — бенкет. Раби вносили до зали десерт із фруктів, сиру та різних солодощів. До нього подавалося розбавлене водою вино — найулюбленіший напій еллінів. Пити вино нерозбавленим вважалося негідним, варварським звичаєм. Людина ж, яка зловживала цим напоєм, викликала в греків відразу й зневагу. Вони казали: «Перша чаша несе здоров’я, друга — задоволення, третя — гарний сон… Четверта чаша спричиняє брутальність… сьома — підбите око, восьма — повістку до суду». Для розваги гостей запрошувалися танцівниці й фокусники, музиканти й співаки. Але особливо в симпосіоні греків приваблювала можливість досхочу наговоритися з гарними співрозмовниками. Саме заради цього більшість еллінів і збиралася на вечірні застілля. І кожний намагався розповісти цікаву або повчальну історію, спантеличити приятелів хитромудрою загадкою… (рис. 5) Обід, який починався із заходом сонця, закінчувався пізно ввечері. Гості розходилися, щоб зранку знову зустрітися на агорі.

191

У повсякденному житті елліни більше за все цінували спілкування зі співгромадянами. Тому не уявляли свого життя без відвідування агори й інших громадських місць, дружніх застіль.

3. Будні афінської бідноти. Іншим було життя бідних громадян Афін — дрібних ремісників, вантажників, батраків-поденників. Звичайно, вони теж любили поспілкуватися з друзями на агорі, поторгуватися на ринку, сходити в гості. Тільки часу для цього в бідняків було мало. Їм доводилося невпинно працювати, щоб заробити собі на життя. Серед жару від гарячих печей проводили дні ковалі, гончарі, пекарі. Із ранку до ночі не розгинали спини, схилившись над верстатами, шевці, теслі, столярі. І кожний день міг стати останнім для будівельників, які працювали на шаленій висоті. Прибутки ж від такої праці були невеликі. Вам уже відомо, що й у багатих афінян будинки були дуже простими. Райони ж, де мешкала біднота, являли собою й зовсім жалюгідне видовище. Убогі хатки так тісно тулилися одна до одної, що своїм виглядом бідняцький житловий квартал нагадував бджолиний вулик. Вузькі криві вулички були завжди брудні, оскільки туди вихлюпувалися помиї й нечистоти. Лише рідкі зливи частково змивали цей бруд. Але тоді вулицями неможливо було пройти — між будинками нісся вируючий брудний потік. Однак звичних до такого життя афінських бідняків ці умови анітрохи не бентежили. Не турбувало їх і те, що давно вже час змінити одяг, який незабаром стане лахміттям, що на столі в них часто замість риби й м’яса — ріпа та горох, цибуля й часник. Зате вони живуть у найвидатнішому місті Еллади, вони — його громадяни, і, отже, їм належить увесь світ! Рис. 6. Давньогрецькі жінки. Малюнок нового часу

192

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що таке агора? Складіть власну розповідь «Прогулянка афінською агорою». 2*. Чому навіть у багатих греків були прості будинки? 3. Чому саме портики храмів та інших споруд часто були місцем зустрічі афінян? 4. Що у своєму повсякденному житті елліни цінували над усе? 5. Розкажіть, як афінянин приймав гостей. Як елліни називали свої бенкети? З’ясуйте, що означає в сучасній мові слово симпозіум. 6. У яких умовах жила афінська біднота? — — — — — — — — — — — — — — Грецькі жінки Вам уже відомо, що грекині не мали права брати участь у громадському житті. Крім того, жінки не допускалися на деякі спортивні змагання й театральні вистави. Усе розказане про життя давніх Афін стосується в основному чоловіків. А що ж робили жінки й чому багато хто з них здобув повагу співгромадян? У родинах селян і ремісників жінки майже весь час працювали разом із чоловіками, допомагаючи їм у нелегкій праці. Знатна ж грекиня проводила більшість часу в гінекеї («гіне» — у перекладі з давньогрецької мови — «жінка»). Так елліни називали жіночу половину будинку, яка складалася зі спальні подружжя та кімнат їхніх дорослих дочок. Звідси господиня керувала всім життям свого будинку: роздавала доручення рабам, розподіляла домашні припаси. Траплялося, що вона разом із рабами пряла чи ткала. У гінекеї грекиня виховувала й своїх дітей, поки ті були маленькими. А у вільний час вона любила посидіти в невеликому затишному садку, розташованому за гінекеєм, пограти на лірі чи флейті, побавитися зі своїми улюбленими домашніми тваринами. І хоча в Греції й думки не припускали про участь жінки в громадському житті, її щиро шанували як гарну господиню, вірну дружину й турботливу матір. Користуючись таким ставленням, деякі грекині вміло впливали на своїх чоловіків. Не випадково творець афінського флоту Фемістокл, хоча й жартуючи, казав: «Наймогутніша людина в Елладі — це мій маленький син. Адже всіма керують афіняни, афінянами — я сам, мною — дружина, а нею — наш син!» Що в становищі давньогрецьких жінок видається вам позитивним, а що — несправедливим? Для допитливих —

—

§ 36. Олімпійські ігри та їхні герої 1. Бути першим! Помітною особливістю характеру еллінів було їхнє прагнення в усьому бути першими. Військову доблесть завжди можна було виявити на полі бою. А як довести свою першість у мирному житті? Тільки в змаганні! Тому в греків проводилося безліч найрізноманітніших змагань. Їхніх учасників в Елладі називали атлетами. Кого тільки серед них не було! Суперничали музиканти й співаки, письменники й поети, художники й скульп тори, зброярі й ткачі. Але особливу цікавість в еллінів викликали спортивні змагання. У Давній Греції завжди шанувалися фізично розвинуті люди. І справа не лише в тому, що саме вони, як правило, були найкращими воїнами. Елліни вважали, що в кожній людині повинні

193

вдало поєднуватися прекрасна душа й красиве сильне тіло. Греки надзвичайно високо цінували мудрість і освіченість, але вони були впевнені, що ці якості можуть розвинутися тільки в міцному, здоровому тілі. А той, хто не в змозі впоратися з власним тілом, не зможе керувати ні своїм життям, ні, тим більше, іншими людьми. Чудовою рисою давніх греків було їхнє прагнення до чесного суперництва, до духовної й фізичної досконалості.

Рис. 1. Дискобол (Метальник диска). Давня копія статуї, створеної видатним давньогрецьким скульптором Мироном

2. Великі змагання. Головною подією спортивного життя Еллади були загальногрецькі змагання в Олімпії. Для всіх еллінів це невелике містечко в Південній Греції було місцем поклоніння повелителю богів Зевсу. Саме йому присвячувалися спортивні змагання, які тут відбувалися. Вони проводилися раз на чотири роки й увійшли в історію як Олімпійські ігри. Давньогрецький поет писав: «Не шукай зірок світліших, аніж сонце, яке пломеніє.Не шукай змагань славніших, аніж ігри в Олімпії». Із цими словами погодилося б багато еллінів. Олімпійські ігри збирали кращих атлетів Греції. Вони вважалися зразком чесного і, головне, мирного суперництва. Тому під час проведення ігор грекам суворо заборонялося воювати між собою. Уся Еллада уважно стежила за Олімпійськи ми іграми. За ними греки навіть здійснювали лічбу років. І це було надійно — адже ігри зав жди проходили в належний час. Ніщо не могло

Рис. 2. Змагання з бігу зі зброєю. Сучасний малюнок

194

Рис. 3. Списометальники

Рис. 4. Їзда на колісниці. Зображення на давньогрецькій вазі

примусити еллінів відмінити або навіть ненадовго відкласти Олімпійські змагання. Атлети змагалися в Олімпії навіть під час вторгнення військ Ксеркса! Перші Олімпійські ігри відбулися в 776 р. до н. е. Тоді атлети змагалися тільки з бігу на 1 стадій (близько 192 м). Пізніше програма ігор поповнилася новими видами змагань, які проводилися протягом п’яти днів. Хто ж суперничав в Олімпії? 3. Герої античних стадіонів. Незмінне захоплення викликали в еллінів славнозвісні бігуни. Адже вміти швидко бігати мріяли і воїни, і мисливці, і пастухи. В Олімпії проводилися змагання як на коротких, так і на довгих дистанціях, а також із бігу зі зброєю (рис. 2). Про кращих бігунів у Греції ходили легенди. Розповідали, наприклад, що спартанець Ладас бігав швидше за вітер і не залишав слідів на піску! Звичайно ж, це явне перебільшення. Але такі розповіді свідчать про тверду віру еллінів у безмежні можливості людини. Дуже почесною вважалася й перемога у п’ятиборстві. Учасникам цього змагання треба було взяти гору над суперниками у стрибках, киданні списа й диска (рис. 1, 3), бігу й боротьбі. Зрозуміло, що таку перемогу міг здобути тільки різнобічно підготовлений атлет.

Рис. 5. Давньогрецька статуя кулачного бійця. Шрами, перебитий ніс та страшенна втома — ось чого коштували йому перемоги. Чому, на вашу думку, багато еллінів прагнули взяти участь у таких жорстоких змаганнях?

195

За всіх часів кумирами еллінів були великі майстри боротьби й кулачного бою. Борці змагалися, натерши тіла олією, щоб легше було вислизати з рук супротивника. Час сутички не обмежувався. Атлети боролися стоячи, і переможцем вважався той, хто зуміє тричі покласти суперника на землю. Кулачні бої також велися до того часу, поки не виявиться переможець. Атлет мав або продовжу вати бій, або визнати себе переможеним. Удари дозволялося наносити тільки в голову. Щоб надати їм додаткової сили, кулаки туго обмотували шкіряними ременями. І хоча голови захищали спеціальні шоломи, двобої кулачних бійців нерідко закінчувалися тяжкими каліцтвами. В останній день Олімпійських змагань глядачі, затамувавши подих, стежили за перегонами колісниць, які проводилися на іподромі. Слово «іподром» у перекладі з грецької означає «місце для бігу коней». Ним і зараз називають спеціальні споруди для кінних змагань. Переможця перегонів важко було визначити заздалегідь. Прагнучи швидше за інших прийти до фінішу, візники не завжди успішно долали круті повороти. Траплялося, що колісниці на шаленій швидкості вилітали з бігової доріжки й розбивалися вщент. Треба було володіти великою майстерністю, щоб закінчити перегони живим і здоровим. Це вдавалося далеко не кожному. Відомий випадок, коли із 40 візників дістався до фінішу тільки один! Але з яким захватом зустрічали такі перемоги глядачі!

Рис. 6. Олімпія сьогодні

196

4. Безсмертна слава олімпіоніків. Переможця Олімпійських ігор нагороджували вінком із гілки священної маслини, що росла неподалік храму Зевса (рис. 6). Ця нагорода приносила атлетові вічну славу. Олімпіоніки — так елліни називали переможців ігор в Олімпії — ставали гордістю свого міста. На їхню честь складали гімни кращі поети, а знамениті скульптори висікали прекрасні статуї. Іноді в рідних містах олімпіонікам навіть віддавали шану, як божествам. Адже вважалося, що ними опікується сам Зевс. Хіба могли б вони без допомоги Повелителя богів здобути перемогу над найвправнішими атлетами Еллади? …Минали століття. У XIX ст. до Олімпії прийшли археологи. Вони розкопали й храм Зевса, й іподром, і стадіон, де колись змагалися грецькі атлети (рис. 6). Під враженням від цих відкриттів було вирішено відродити найбільші спортивні змагання давнини. І з 1896 р. знову стали проводитися змагання під назвою Олімпійські ігри. Щоправда, тепер вони проходять у різних країнах і збирають спортсменів з усього світу. Але й сьогодні олімпійський вогонь, як і тисячі років тому, щоразу запалюють від сонячних променів, що освітлюють прекрасну давню землю Олімпії. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Кого в Давній Греції називали атлетами? Чому елліни любили влаштовувати різні змагання? 2*. Давні греки казали: «Спочатку треба створити міцну посудину, а вже потім наповнювати її прекрасним вином знання». Як ви розумієте ці слова? Чому елліни високо цінували красу й силу людини? 3. Знайдіть на карті Олімпію. Згадайте, де розташована гора Олімп. Порівняйте й опишіть їхні місця розташування. 4. Покажіть на «лінії часу» дату проведення перших Олімпійських ігор. Як часто відбувалися ці змагання? 5. У яких видах спорту змагалися учасники ігор в Олімпії? 6. Як ви гадаєте, від якого давньогрецького слова походить сучасне слово «стадіон»? 7. Як ушановували в Давній Греції олімпіоніків? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — В історії Олімпійських ігор було чимало славних переможців. Але, мабуть, найбільше давні письменники любили розповідати про найсильнішого борця VI ст. до н. е. Мі лона. От що вони переказують про цю дивовижну людину. Протягом 20 років Мілон шість разів перемагав на іграх в Олімпії й 25 разів — на загальногрецьких змаганнях в інших містах. Це була людина неймовірної сили. Одним ударом кулака він міг завалити бика. Уся Олімпія захоплено вітала Мілона, коли той після чергової перемоги брав на плечі величезного чотирирічного бика та без видимих зусиль переносив його через увесь стадіон. Але Мілон був не тільки видатним атлетом. Він прославився і як чудовий співак, і як учений, що написав наукову працю з фізики. Серед його друзів було багато найосвіченіших та наймудріших людей того часу. А громадяни рідного міста Мілона, цілком довіряючи своєму великому землякові, зробили його своїм полководцем. Як ви гадаєте, чому елліни вважали Мілона зразком людини?

197

§ 37. У театрі Діоніса У наші дні, насолоджуючись балетом, оперою або драматичною виставою, чи завжди ми пам’ятаємо, що театральне мистецтво виникло в Давній Греції? 1. Великі Діонісії. Напровесні, коли розпускалися листки виноградної лози, по всій Греції вшановували бога виноробства й родючості Діоніса. Багато еллінів мріяли в ті дні побувати в Афінах. Тут проводили свято, яке називали Великими Діонісіями. Свято починалося урочистою ходою, жертвопринесеннями й тривало по кілька днів. На агорі біля статуї Діоніса хори громадян, змагаючись один із одним, виспівували дифірамби — гімни, присвячені богові. Під звуки флейт і бубнів з’являлися вбрані в цапині та звірині шкури шанувальники Діоніса. Вони зображали його почет і грали сценки із життя безсмертних богів і героїв. Поступово такі вистави стали проводитися регулярно під час Діонісій. Так у VI ст. до н. е. виник театр. У перекладі з давньогрецької слово «театр» означає «видовище». Театральні вистави були важливою частиною шанування бога Діоніса та релігійного життя греків.

2. Давньогрецький театр. Міська влада дбала про те, щоб у них був великий, красивий і просторий театр. Як правило, на схилах пагорбів обладнували місця для глядачів — театрон. Тут півколом стояли ряди дерев’яних лав. Пізніше їх замінили на кам’яні. У театроні могло розміститися до кількох тисяч осіб. Перші ряди займали почесні громадяни міста, посли, олімпійські чемпіони. На розкішному кріслі сидів жрець храму Діоніса. Біля підніжжя театрона розміщувався майданчик округлої форми — орхестра. У центрі орхестри стояли вівтар і статуя Рис. 1. Театр в Епідаврі (IV ст. до н. е.). Сучасний вигляд

198

Рис. 2. Давньогрецький театр. Реконструкція

Діоніса. Тут же виступав хор, пісні якого супроводжували виставу. На орхестрі виступали також музиканти й танцюристи. Театральні вистави стали невід’ємною частиною життя давньогрецьких міст.

Актори виступали поблизу скени. Спочат ку вона мала вигляд намету, де перевдягалися артисти. Потім греки почали споруджувати красивий будинок у вигляді передньої частини храму чи царського палацу. Усі ролі в спектаклях виконували тільки чоловіки. Актори надягали великі розфарбовані маски відповідно до характеру й настрою персонажів спектаклю. На ноги надягали спеціальне взуття на високій підошві. 3. «У трагедіях я створив величних героїв». Поступово склалися два види вистав — трагедії та комедії. Вам відомо, що деякі учасники свята надягали цапині шкури й зображували сатирів — вірних і постійних супутників Діоніса. Звідси й походить назва «трагедія» — у перекладі з давньогрецької це слово означає «пісня цапа». Трагедії оповідали про життя й подвиги героїв, богів і царів, про події міфів і легенд. Часто персонажі трагедій гинули героїчною або мученицькою смертю. Серед авторів трагедій особливу пошану й любов афінян мав поет Есхіл (525—456 рр. до н. е.). Один із його учнів уклав у вуста поета такі рядки: І, як заповідав Гомер, в трагедіях створив величних я героїв з душею лева. І до них волів Своїх співгромадян підняти, Аби з героями устали нарівні… Із величезним успіхом в Афінах ішли трагедії Есхіла «Перси», «Прометей прикутий» та багато інших. Послідовниками Есхіла були великі афінські поети Софокл та Еврипід, що жили в V ст. до н. е. Їхня творчість була взірцем для багатьох грецьких і римських поетів, а також письменників більш пізніх часів.

Рис. 3. Софокл

Рис. 4. Еврипід

199

Рис. 5. Розпис на вазі

4. Комедія. Найчастіше Діонісії закінчувалися веселими гуляннями, учасники яких виспівували глузливі або хвалебні пісні — комоси. Вони й поклали початок виникненню комедій — веселих і повчальних театральних вистав. Велику популярність в Афінах здобув письменник Аристофан (445—386 рр. до н. е.). У своїх комедіях він критикував недоліки державного устрою Афін, висміював жадібність, неуцтво, марнославство та інші людські вади. Наприклад, в одній із його комедій розповідається, як старезний і глухий дідуган Демос (тобто афінський народ) передав владу в домі двом рабам — ковбасникові й кожум’яці. У результаті цього Демос опинився в казані з окропом. В іншій комедії хлібороб, що знудьгувався за мирним життям, осідлав гігантського гнойового жука й вирушив на Олімп, щоб повернути на землю богиню миру. 5. Театральні вистави починалися з першими променями сонця. Ще звечора глядачі прагнули зайняти кращі місця. Вони брали із собою невелику подушку, ячмінні коржі, шматок овечого сиру та іншу провізію, адже спектакль тривав увесь день. Громадянам пропонувалося кілька трагедій і комедій. Журі вибирало авторів кращих п’єс. Переможців нагороджували, їхні імена викарбовували на спеціальних кам’яних стелах. Кошти на проведення вистав виділяли міські багатії. Вони вважали це почесним обов’язком. На спектаклях були присутні

200

всі громадяни. Міська влада видавала бідноті спеціальні «театральні гроші», щоб усі вільні громадяни могли відвідувати вистави. Елліни називали театр школою для дорослих.

Театральні вистави відігравали важли ву роль у житті грецьких держав. Автори п’єс прославляли любов до батьківщини, вірність батьківським богам, честь і достоїнство громадян. У театрі глядачі уважно стежили за подіями спектаклю. Вони дружно засуджували нечесних ділків, боягузів, п’яниць і брехунів. Міські посадові особи боялися бути висміяними в комедіях. І навпаки, схвальними вигуками глядачі підтримували мужніх і чесних героїв, готових подолати будь-які труднощі й навіть ціною власного життя захистити свободу Вітчизни. Запитання й завдання — — — — — — — 1. Який зв’язок прослідковується між релігійними віруваннями греків і театральними виставами? 2. Чим відрізняється давньогрецький театр від сучасних театральних вистав? Що між ними спільного? 3. У чому відмінність між трагедіями і комедіями? Які завдання ставили перед собою автори трагедій? 4. Чому під час вистав у давньогрецьких театрах не було порожніх місць? Як греки ставилися до театральних вистав? 5. Дайте назву п’ятому пункту параграфа. 6. Знайдіть у тексті значення термінів театрон, комедія, орхестра, трагедія, скена. Для допитливих —

Рис. 6. Сцена з комедії

Рис. 7. Маска комічного персонажа давньогрецького театру

—

— — — — — — — — — — — — — — — — — Трагедія Еврипіда «Іфігенія» На морі запанував повний штиль. Боги не бажають, щоб греки досягли берегів Іліона й помстилися за викрадення прекрасної Єлени. Віщун провістив, що проводир походу цар Агамемнон має принести в жертву богам свою дочку Іфігенію. Багато хто з воїнів вимагає виконання волі богів. Безстрашний Ахілл із дружиною виступає на захист своєї нареченої. Похід під загрозою зриву. Після деяких вагань Іфігенія добровільно виходить на вогнище, приносячи своє життя в жертву заради успіху загальної справи. «Це тіло — дар Вітчизні…»,— вимовляє царська дочка. В останню мить богиня Артеміда, захоплена мужністю дівчини, викрадає її та робить жрицею храму в далекій Тавриді. Які риси людини й громадянина прославляв у своїй трагедії Еврипід?

201

§ 38. Школа мудрості У Давній Греції було чимало освічених людей. Вам уже відомо, як навчали дітей у Спарті. Однак у багатьох інших полісах молодь здобувала більш різнобічну освіту. Погляньмо, якою вона була в Афінах. 1. «Найпрекрасніше на світі — це освічена людина! А невіглас — найбільш дика істота на землі»,— стверджував великий афінський мудрець Платон. І багато хто з афінян вважав, що дати своїм дітям освіту — це обов’язок кожного громадянина. Шкіл для дівчат в Афінах не було. Грамоти, музики, співу й танців, уміння господарювати їх навчали вдома. Хлопчики ж із семи років йшли до школи (рис. 1). Учнів із заможних родин супроводжував раб-вихователь. Його називали педагогом. Він суворо стежив за поведінкою свого вихованця і, як і шкільні вчителі, був завжди готовий скористатися різками чи ціпком. Тому спогади про своїх педагогів в афінян зазвичай були не дуже приємними. Заняття в школах починалися рано-вранці й тривали до заходу сонця. Насамперед дітей навчали читання й письма. На це витрачалося набагато менше часу, ніж, наприклад, у Єгипті. Чому? Річ у тім, що елліни прилаштували до своєї мови фінікійський алфавіт і, головне, позначили буквами голосні звуки. Їм не потрібно було витрачати довгі роки на заучування багатьох сотень ієрогліфів. Усі необхідні слова передавалися на письмі за допомогою лише 24 літер! Усі сучасні європейські алфавіти пішли від давньогрецького.

Опанувавши грамоту, учні бралися до уроків літератури. Головне місце на цих заняттях належало «Іліаді» та «Одіссеї», Рис. 1. Шкільні заняття. Малюнок на давньо грецькій вазі

202

творам поетів-трагіків, а також тих авторів, які давали корисні життєві поради. Їх довго читали та обговорювали, учили напам’ять. На прикладах літературних героїв учитель роз’яснював, яким має бути гідний громадянин, як слід учиняти в різних життєвих ситуаціях. Арифметиці в афінській школі також приділялася значна увага. Велике значення елліни надавали музичній освіті. Вони справедливо вважали, що гарна музика підносить і облагороджує людину. Тому школярів учили співу, грі на флейті й струнних інструментах — лірі й кіфарі. Чим старшим ставав учень, тим більше часу він проводив на спортивному майданчику, де відбувалися змагання зі стрибків, бігу, боротьби (рис. 3), кидання диска й списа. Тут також грали в м’яч, училися танцювати. Бідні громадяни не мали змоги довго платити за навчання, тому їхні діти зазвичай опанували тільки грамоту й основи лічби. Юнаки ж зі знатних родин відвідували школу до 16 років, а потім протягом ще двох років брали платні уроки красномовства, училися переконувати інших у своїй правоті. Із 18 років афінянинові належало опановувати військову справу. На той час юнак був цілком готовий до дорослого життя: міцний фізично, він міг блиснути влучним словом або доречною цитатою на сімпосіоні, здатний відстояти свою думку в промові в Народних зборах або в суді.

Рис. 2. Давньогрецькі літери Альфа Бета Гамма Дельта Дзета Каппа Лямбда Пі

Рис. 3. Молоді афіняни змагаються в боротьбі. Зображення на надгробку афінського юнака. VI ст. до н. е.

203

Рис. 4. Платон

Рис. 5. Арістотель

Рис. 6. Піфагор

Афінська школа давала різнобічну освіту, допомагала розкритися і розумовим, і фізичним здібностям майбутніх громадян.

2. Любов до мудрості. По закінченні школи елліни продо вжували зміцнювати тіло й поповнювати свої знання. Для цього вони намагалися щодня відвідувати гімнасії. Так називали просторі споруди зі спортивними майданчиками й залами, лазнями й приміщеннями для відпочинку. У гімнасіях греки не тільки підтримували фізичну форму. Сюди приходили поділитися знаннями багато вчених. На всю Елладу славилися афінські гімнасії Академія та Лікей. В Академії ділився з учнями своєю мудрістю Платон (рис. 4), а в Лікеї — інший великий мислитель Арістотель (рис. 5). Їх обох елліни поважали за глибокий розум і за те, що вони краще за інших розумілися на філософії. Чому ж ця наука викликала в греків такий інтерес? У перекладі з давньогрецької слово «філософія» означає «любов до мудрості». Саме мудрецями були для своїх співгромадян перші грецькі вчені. Адже вони намагалися знайти відповіді на головні запитання, що так хвилювали еллінів: як виник і улаштований світ, яке місце в ньому посідає людина? Відповіді на ці питання були різні. Так, один із найперших грецьких філософів Фалес, який жив у VI ст. до н. е., доводив, що основа світу — це вода. Адже не випадково її можна знайти всюди: і у вологому повітрі, і в землі, і в рослинах, і у тваринах! Інші філософи сперечалися з Фалесом, вважаючи, що все пішло з повітря й вогню. Друг Перікла Анаксагор стверджував, що світ створений не богами, а Розумом. Грецькі філософи також звернули увагу на те, що світ не стоїть на місці, він постійно змінюється: «Усе тече, усе міняється. Двічі в одну річку не ввійдеш»,— зауважив мудрець Геракліт. А інший філософ — Демокрит — доводив еллінам, що все у світі складається з дрібних неподільних часток, давньогрецькою — «атомів».

204

3. Народження науки. У суперечках між ученими зрештою знаходилися відповіді на різні запитання. Знання людей згодом накопичувалися. Поступово Еллада стає батьківщиною нових галузей наукового знання. Не випадково, що й сьогодні для їхнього позначення ми послуговуємося давньогрецькими словами: «фізика» («наука про природу»), «географія» («опис Землі»), «ботаніка» («наука про рослини»), «астрономія» («наука про зорі») тощо. Завдяки відкриттям еллінів наука могла розвиватися далі. Тому імена багатьох грецьких учених заслужено ввійшли в історію. Наприклад, у наш час медики-початківці дають «клятву Гіппократа» — найславетнішого лікаря давнини, який вважається засновником наукової медицини. А одна з перших теорем, яку ви вивчатимете з геометрії, має ім’я відомого грецького філософа й математика Піфагора (рис. 6). Елліни завжди пишалися своїм минулим і виявляли до нього жвавий інтерес. Не дивно, що серед наук, які зародилися на грецькій землі, опинилася й історія. У V ст. до н. е. уродженець малоазійського поліса Галікарнасу Геродот (вам уже відомо про нього з розповіді про єгипетські піраміди) написав велику працю про греко-перські війни (рис. 7). Вона починалася словами: «Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з часом не пішли в забуття». Так уперше була визначена головна мета історичної науки: збирати й дбайливо зберігати всі відомості про минуле людства.

Рис. 7. «Батько історії» Геродот

Батьківщиною історичної науки є Давня Греція. Першим письменником-істориком вважається Геродот. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Уважно розгляньте малюнок із зображенням букв давньогрецького алфавіту. Знайдіть у них підтвердження того, що наша писемність походить від давньо грецької. 2. Чим сучасне значення слова педагог відрізняється від давньогрецького? 3. Чим освіта в афінській школі відрізнялася від спартанської? 4*. Як ви гадаєте, чому афінських дівчат не навчали красномовства? 5. Що означали в Давній Греції слова гімназія (гімнасій) та ліцей (Лікей)? 6. Випишіть у зошит імена давньогрецьких філософів та їхні думки. Як ви розумієте вислів Геракліта? 7. Чому Геродота вважають першим письменником-істориком?

205

Розділ 9. Завоювання Александра Македонського. Світ елліністичної цивілізації У другій половині IV ст. до н. е. в жит ті Греції й країн Сходу, які входили до Перської держави, відбулися рішучі зміни. Македонський цар Александр, за кілька років завоювавши десятки країн Європи, Африки й Азії, створив небачену досі імперію.

Перемоги македонського царя відкрили дорогу до країн колишньої Перської держави потоку грецьких і македонських переселенців. У IV—III ст. до н. е. в країнах Східного Середземномор’я були засновані сотні нових міст, які вигадливо поєднали Захід і Схід. Так виникла елліністична (тобто подібна до еллінської) цивілізація. У III—II ст. до н. е. культура елліністичних держав досягла небаченого розквіту. У II—I ст. до н. е. ці держави були завойовані Римом, і почався новий етап історії стародавнього світу. Історії елліністичної цивілізації присвячено розділ 9 нашого підручника.

Імперією називається величезна держава, яка виникла в результаті завоювань інших країн і народів. Владі Александра Македонського підкорилися землі від Дунаю й Нілу до Інду. Ще ніколи в історії людства такі незліченні багатства й влада не належали одній людині.

ай

Дун Пелла

Завоювання Александра Македонського Самарканд

Гранік 334

Бактра

Гордій Ісс 333

Мілет

Александрія

Екбатана Сузи

Вавилон Дамаск

326

Персеполь

Мемфіс

Ин

Аммон

Тір Газа

Александрополь

Афіни

— Міста — Кордони держави — Походи — Осада міст Херонейська битва 359—336

338

Правління Філіппа II Македонського

206

— Найбільш видатні битви — Міста, зосновані Александром

Східні походи Алексан дра Македонського

336—323

334—325

Правління Александра III Македонського

332

Роки життя Архімеда 287—212

Заснування Александрії Єгипетської

— Македонське царство — Держава Антигона — Царство Птолемеїв — Сирійське царство Розквіт Пергамського царства 299—289 Середина III ст. Будівництво Фароського маяка

р. до н. е.

§ 39. Греція й Македонія У другій половині IV ст. до н. е. грецькі держави визнали владу Македонії. Ця невелика гірська країна розташовувалася в північній частині Балканського півострова. За часів Перікла з нею ніхто не рахувався, а її жителів греки презирливо називали «напівварварами». Що ж змінилося? Чому греки, які змогли відбити натиск могутньої Персії, через півтора століття скорилися цареві маленької країни? 1. Занепад Греції в IV ст. до н. е. Після перемоги об’єднаних сил греків над персами Афіни й Спарта продовжили боротьбу за першість в Елладі. Суперництво переросло в тяжку тридцятилітню війну, до якої з часом були втягнуті майже всі держави Греції. Одні підтримували Афіни, інші — Спарту. Унаслідок війни Афіни зазнали поразки, Морський союз розпався. Були зруйновані Довгі стіни, які захищали Афіни. Але й спартанці, виснажені затяжною війною, не втримали панування над Грецією. У війні між греками переможців не виявилося — програли всі. Колись квітучі землі Еллади опинилися в запустінні: були зруйновані міста,

Рис. 1. Цар Македонії Філіпп ІІ. Портрет на золотому медальоні

Рис. 2. Полювання на лева. Мозаїка зі столиці Македонії Пелли

207

спалені виноградники й маслинові гаї, засипані колодязі. Війна розорила селян. Багато з них залишали рідні села й ішли до міст, а їхні землі захоплювали багатії. Війна кинула напризволяще й ремісників. Збіднілим селянам не було чим заплатити за ремісничі вироби. Війна перервала налагоджені торговельні зв’язки з іншими країнами, відновити які було важко, адже на морі господарювали пірати. Збіднілі селяни й ремісники, яких не могла прогодувати їхня професія, ставали воїнами-найманцями, готовими воювати за будь-кого, хто міг їм за це заплатити. Затяжна війна розорила велику частину населення, але казково збагатила окремих людей. Інтереси багатіїв і бідноти були абсолютно протилежними, тому на Народних зборах між ними спалахували запеклі суперечки, які іноді переростали в бійку зі зброєю. Війни між грецькими державами в IV ст. до н. е. послабили Елладу.

Рис. 3. Воїн фаланги

2. Цар Філіпп II і його військо. Поки грецькі поліси, послабляючи один одного, вели боротьбу за першість, могутність Македонії значно зросла. Цар Філіпп II (359— 336 рр. до н. е.) об’єднав усю країну (рис. 1). Хитрий і надзвичайно енергійний правитель вважав своїм предком самого Геракла. Свої завоювання Філіпп II почав із багатих на золото й срібло Рис. 4. Македоньска фаланга. На рівнинній місцевості удар фаланги був непереборний. Рухаючись під ритмічні звуки флейт і барабанів, важка стіна довгих списів і щитів роз трощувала все на своєму шляху

208

Іллірії й Фракії. Це дозволило йому карбувати золоті монети, які мали попит у всій Греції. Тому Філіпп II з усмішкою казав, що осел, навантажений золотом, відчинить ворота будь-якого грецького міста. Для успішного підкорення інших країн Філіппу II була потрібна сильна армія. Численну кінноту цар набрав з аристократів, а витривалу піхоту — із селян і пастухів. Вивчивши військову справу еллінів, македонці вдосконалили бойовий порядок військ — фалангу. Піхотинці шикувалися великим прямокутником у кілька шеренг, кожна з яких налічувала по тисячі воїнів (рис. 4). Надзвичайно довгі списи (від 2,5 до 6,5 м), спрямовані в бік супротивника, дозволяли наносити удари навіть тим воїнам, що стояли в 4—5-й шеренгах. Із боків фалангу прикривали важкоозброєні вершники (рис. 5). Невдовзі Філіпп II підкорив собі сусід ні країни. Він запропонував грекам визнати його владу й укласти мир, щоб разом виступити проти Перського царства.

Рис. 5. Вершник

Головною силою македонського царя була армія й багатства завойованих країн.

3. Греція втрачає свободу. Як греки поставилися до пропозиції македонського царя? Деякі вважали, що Філіпп II наведе лад у Греції й установить довгоочікуваний мир. Аристократи сподівалися, що цар зміцнить їхнє становище й заспокоїть чернь. Бідноту вабили родючі землі Персії, а торговців — незличенні багатства східної імперії. «Помстімося персам за колишні образи!»,— закликали вони. Тому частина грецьких міст одразу визнала владу Філіппа II. Але не всі греки були згодні з цим. Деякі вважали, що македонський цар знищить демократичні порядки, і закликали відстояти незалежність країни. В Афінах

Рис. 6. Демосфен

209

боротьбу проти Філіппа II очолив відомий оратор Демосфен, якого назвали Непідкупним. Йому вдалося об’єднати кілька грецьких міст для опору македонцям. У 338 р. до н. е. поблизу міста Херонея зустрілися грецька й македонська армії. Сам Демосфен брав участь у битві як простий афінський піхотинець. Боротьба була запеклою й кривавою. Вирішальним став непереборний удар македонської кінноти, якою командував вісімнадцятирічний царевич Александр. Греки були розбиті й підкорилися македонському монархові. У результаті поразки в битві біля Херонеї грецькі держави втратили свою незалежність. Рис. 7. Пам’ятник грецьким воїнам, що загинули в битві біля Херонеї, захищаючи свободу Греції

Філіпп II не став карати переможених, адже для завоювання Персії йому були потрібні досвідчені грецькі воїни. Під час підготовки до нової війни Філіпп II був убитий. Здавалося, що мрія завоювати Персію так і залишиться мрією…

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Поясніть причини занепаду грецьких полісів у IV ст. до н. е. 2. Розкажіть про Філіппа II та його завойовницькі плани. 3*. Які були сильні й слабкі сторони македонської фаланги? 4. Чому грекам не вдалося об’єднатися проти Македонії? 5. Після битви біля Херонеї сучасник писав: «Разом із тілами вбитих біля Херонеї була зарита свобода Греції». Як слід розуміти ці слова? Увага! Джерело —

— — — — — — — — — — — — — — — — — — Виховання майбутнього царя Грецький історик Плутарх розповідає, що дружина Філіппа II Олімпіада хотіла, щоб їхній син Александр став справжнім царем. Цариця приділяла багато уваги освіті сина. Вихователем царевича був суворий воїн, чиї слова часто повторював Александр: «Кращий кухар для сніданку — нічний похід, а для обіду — убогий сніданок». Наук юного царя навчав великий учений Арістотель. Александр був гарним учнем, і згодом став високоосвіченою людиною. Він мав повне право через кілька років сказати: «Філіппу я зобов’язаний тим, що живу, Арістотелю тим, що живу гідно». Хлопчик виріс сильним і витривалим. Відчайдушна хоробрість сполучалася в ньому із запальністю й злопам’ятністю. Військові успіхи батька викликали острах Александра: юнак боявся, що, коли він стане царем, уже буде нічого завойовувати. Одного разу Філіппу запропонували купити надзвичайно красивого й сильного коня. Але навіть найдосвідченіші наїзники не могли його приборкати. Це вдалося тільки юному Александру. Гордий за свого сина Філіпп сказав: «Шукай, сину мій, царство по собі, Македонія для тебе занадто мала». Чи можна вважати виховання македонського царевича спартанським? Свою точку зору обґрунтуйте.

210

§ 40. Створення імперії Александра Македонського Повтори: Створення Перської світової держави — § 19. Результати греко-перських війн — § 33, пункт 4. 1. Підготовка до походу на Схід. Після загибелі Філіппа II престол посів двадцятирічний Александр. Пізніше його назвуть Великим. Чим молодий правитель заслужив таке прізвисько? Тільки-но Александр посів батьківське місце, грецькі міста забунтували. Їхні жителі сподівалися, що молодий цар не зможе впоратися з повсталими, та вони жорстоко помилилися. Александр нещадно розправився з бунтівниками. Потім він знайшов привід для війни з персами, обвинувативши їх у вбивстві батька. Багато греків і македонян підтримали Александра, бажаючи заволодіти багатствами перських царів. Дисципліноване, прекрасно озброєне, добре навчене, підсилене досвідченими грецькими воїнами військо беззаперечно корилося залізній волі Александра. Воїни поважали свого командира, тому що він повністю розділяв із ними весь тягар похідного життя, нехтуючи всіма зручностями. Цар відмовився від громіздкого обозу, що зробило армію дуже рухливою. Александр не взяв із собою великих запасів їжі й одягу: він був переконаний, що все необхідне вони знайдуть у переможеного супротивника.

Рис. 1. Александр Македон ський, який уражає ворога. Бронзова статуетка

Рис. 2. Озброєння часів Александра Македонського

211

2. Перська держава напередодні війни. Вам відомо, що до складу Перського царства входили десятки завойованих країн і народів. Скорене населення ненавиділо гнобителів і не бажало проливати за них свою кров. А правителі областей — сатрапи — мріяли відокремитися від Персії й стати царями у своїх землях. Самовпевнений і недалекоглядний перський цар Дарій III не вважав Александра гідним супротивником, тому і розраховував на швидку й легку перемогу. 3. Завоювання країн Східного Середземномор’я. Навесні 334 р. до н. е. військо македонян і греків переправилося до Малої Азії. Александр виявився чудовим полководцем: завжди перебуваючи в гущавині бою, він особистим прикладом надихав воїнів. У перших же боях перси були розбиті. Александр взяв у полон родину Дарія III. Багата здобич, захоплена в Малій Азії й Сирії, закликала до нових битв. Несподівано завойовникам учинило опір фінікійське місто Тір. Більш як півроку городяни мужньо витримували облогу з моря й суші. Коли ж війська Александра нарешті увірвалися до міста, Тір був розграбований і спалений. Захисників розіп’яли, а десятки тисяч мирних жителів продали в рабство. Александра вабили скарби Єгипту, сатрап якого не пручався черговому завойовникові. У 332 р. до н. е. єгипетські жерці оголосили македонського царя богом — сином Сонця. Небачені почесті запаморочили Александрові голову. Він віддав наказ, щоб Народні збори грецьких міст теж проголосили його богом. Македонський цар заснував у дельті Нілу нове місто, яке назвав своїм ім’ям — Александрія. Рис. 3. Воїни перського царя. Малюнок нового часу

212

Рис. 4. Александр і Дарій ІІІ у битві при Гавгамелах. Мозаїка

4. Розгром Персії. Наляканий Дарій III спробував зберегти хоча б частину своєї імперії. Тому він запропонував македонському цареві розділити Перську імперію навпіл, узяти за жінку його старшу дочку й укласти мир. Але Александр, упевнений у своїх силах, не побажав половини замість усього. Вирішальна битва відбулася в 331 р. до н. е. у Дворіччі біля невеликого селища Гавгамели. Армія Дарія III, до складу якої входили загони воїнів із підвладних персам країн, за кількістю в п’ять разів перевищувала греко-македонське військо. До того ж у персів були бойові слони, колісниці й незліченна кіннота. Але атака перських колісниць не вдалася, оскільки армія Александра розступилася перед ними, а лучники перебили колісничних. Александр на чолі невеликого загону кращих воїнів пробився до намету Дарія (рис. 4). Перси могли оточити й перебити греко-македонське військо, що поступалося їм кількістю. Але Дарій ганебно втік із поля бою. Звістка про це викликала паніку

213

Рис. 5. Александр Великий у бою

серед перських воїнів. Саме в цю мить персів атакувала македонська фаланга… Перемога була повною та остаточною. Ворога було знищено. Упали Вавилон і Сузи. Величний Персеполь розграбували й підпалили. Полум’я над Персеполем стало символом загибелі Перської держави. Вельможі Дарія III убили свого царя й кинули його тіло на дорозі. Незліченні скарби перських владик дісталися Александру. Біля ніг завойовників лежала величезна, казково багата країна. Здавалося, македонський цар досяг вершини своєї могутності. Походи Александра Македонського знищили Давньоперську державу.

Рис. 6. Осадна зброя. Реконструкція

214

5. Похід до Середньої Азії та Індії. Александр, повіривши у свою непереможність, мріяв захопити весь світ. Він вирішив продовжити похід на Схід. Військо поки що слухалося свого царя й полководця. Підкорення деяких областей Середньої Азії у 329—328 рр. до н. е. коштувало грекам і македонцям великих утрат. Місцеві жителі запекло опиралися завойовникам. Для утвердження своєї влади на підкорених землях Александр Македонський засновував нові міста-фортеці. Частину з них називали Александріями. У кожній такій фортеці залишався греко-македонський загін — гарнізон. Але найважчий похід чекав його попереду. Александр спрямував свої поріділі й утомлені війська до таємничої та нечувано багатої Індії. У 327 р. до н. е. неймовірні зусилля простих воїнів дозволили Александру перемогти війська індійського царя Пора. Тільки мужність і військова доблесть греків і македонян дозволили відбити атаку бойових слонів. Виснажене тривалими походами й боями та знесилене

хворобами військо відмовилося йти далі. Александр змушений був повернутися назад. У 325 р. до н. е. Александр Македонський, не зазнавши жодної поразки, повернувся до своєї нової столиці — Вавилона. Завоювання Александра Македонського створили гігантську імперію — найбільшу світову державу в історії стародавнього світу. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому Александр Македонський був упевнений у перемозі над Дарієм? 2. Розкажіть про битву при Гавгамелах. Яке значення вона відіграла в історії Персії? 3. Чому Александр Македонський був змушений припинити свої походи на Схід? 4. Поясніть значення терміна імперія. 5. Використовуючи карту на с. 206 і текст підручника заповніть таблицю «Завоювання Александра Македонського». Рік

Подія

Результати

334 р. до н. е. Битва при Іссі Похід у Єгипет 331 р. до н. е. Похід у Середню Азію 327—325 рр. до н. е. Увага! Джерело —

—

— — — — — — — — — — — — — — — — — Із життєпису Александра Коли грецькі Фіви відмовилися визнати владу Александра, македонець штурмом узяв місто й зруйнував його. За наказом Александра зберегли лише будинок, де жили нащадки славетного поета Піндара, якого греки вважали рівним Гомеру. Чому безжалісний завойовник так учинив? Вихованець Арістотеля знав напам’ять «Іліаду» та «Одіссею», любив грецьку літературу й вирішив у такий спосіб виявити повагу до поета. Одного разу Александр надумав зустрітися зі знаменитим мудрецем Діогеном із Сінопи. Могутній цар запропонував йому виконати будь-яке бажання мудреця. Захоплений геометричними розрахунками, Діоген відповів: «Будь ласка, не затуляй мені сонця!» Уражений македонець сказав: «Якби я не був Александром, то хотів би бути Діогеном». У храмі малоазійського міста Гордій стояла священна колісниця. Вона була зв’язана таким складним вузлом, що ніхто не міг його розв’язати. Уважалося, що та людина, якій удасться розплутати цей вузол, стане володарем Азії та Європи. Александр теж намагався розв’язати «гордіїв вузол», але в нього нічого не вийшло. Тоді розгніваний цар вихопив меч і розрубав його. Злякані жерці напророчили, що Александр оволодіє світом за допомогою меча. Із тих часів вираз «розрубати гордіїв вузол» означає сміливе розв’язання якої-небудь складної, заплутаної справи. — Про які риси характеру Александра свідчить життєпис?

215

§ 41. Виникнення елліністичної цивілізації

Рис. 1. Срібна монета із зображенням голови Александра Великого. На ній цар зображений із баранячими рогами ЗевсаАмона — бога, що має західне й східне коріння

1. Розпад імперії Александра Македон ського. Історія ще не знала людини, яка б мала таку владу й багатство, як Александр Великий. Утім, він не витримав випробування владою й славою. Йому подобалося, коли його порівнювали з богами. І поводив він себе, як східний монарх: надягав корону перського царя, носив його розкішне вбрання й коштовності, щодня справляв бенкети й свята. Одного разу за наказом царя влаштували грандіозне весілля десяти тисяч македонських воїнів із персіянками. Здавалося, Александр забув звичаї Еллади: він вимагав, щоб наближені за східним звичаєм цілували його ноги, і жорстоко карав непокірливих. Та нечувана могутність уже не влаштовувала царя. Він наказав готуватися до нових походів. Однак його могутній організм не впорався з тяжкою хворобою. У 323 р. до н. е., трохи не доживши до свого 33-ліття, Александр помер. Імперія розпалася на окремі держави. Полководці Александра прагнули заволодіти якомога більшою частиною його спадщини. Кровопролитні війни між колишніми друзями й спільниками за владу, землі й багатства тривали майже п’ятдесят років. Енергійний і хитрий Птолемей захопив Єгипет, Селевк — Сирію, Антигон — Македо нію й Північну Грецію. Згодом на території Східного Середземномор’я утворилися й інші греко-македонські держави. Після розпаду імперії Єгипетське, Сирійське й Македонське царства почали боротьбу за владу у Східному Середземномор’ї. Рис. 2. Ніка Самофракійська. Пам’ятник богині Перемоги був споруджений на острові Самофракія на честь перемоги Деметрія Поліоркета («Завойовника міст») над флотом єгипетського царя Птолемея. Скульптура богині відбиває найбільш характерні риси елліністичного мистецтва

216

Ці держави називають елліністичними, тобто «схожими на грецькі». Як це слід розуміти? 2. Зустріч Заходу і Сходу. Елліністичними царствами правили полководці Александра Македонського, а потім їхні спадкоємці. Як і в давньосхідних країнах, царі мали величезну владу, передавали її в спадщину й особисто розпоряджалися багатствами країни. Монархів поважали як богів, на їхню честь зводили храми й називали нові міста. І за життя Александра, і після його смерті на Сході були засновані сотні нових міст. Крім місцевих жителів у них селилися десятки тисяч колоністів із Греції та Македонії. Життя міст було влаштовано за грецьким зразком. Народні збори обирали міські ради й посадових осіб, видавали міські закони. У нових містах будували гімнасії й театри, іподроми й стадіони. Хоча міста й самі керували своїм життям, вони визнавали верховну владу царів, підкорялися їм і платили податки. У Єгипті й Вавилонії, Фінікії й Середній Азії поширилася грецька релігія. Усюди в імперії зводили храми Зевсу, Афіні, Аполлону та іншим олімпійським богам. Релігії настільки перемішалися, що одна людина молилася й приносила жертви одночасно Осірісу й Посейдону, Мардуку й Артеміді. Рис. 3. У сховищі Александрійської бібліотеки. Бібліотека в Александрії вважалася найбільшим сховищем папірусних «книг» у давнину. Тут нараховувалося майже 700 тисяч творів учених, філософів, письменників античного світу. Бібліотека загинула під час пожежі внаслідок запеклих зіткнень між язичниками та християнами в IV ст. н. е.

217

Грецькою мовою видавалися царські закони й міські постанови, писалися наукові праці й літературні твори, а також спілкувалися люди різних національностей. Еллінська культура тісно переплелася з давньою культурою Сходу. Це взаємно збагатило цивілізації, зумовило розквіт наук й ремесел, освіти й мистецтва. У країнах Східного Середземномор’я поступово склалася елліністична цивілізація.

Рис. 4. Фароський маяк

Рис. 5. Залишки грецького торговельного судна, знайдені під час підводних досліджень. Створення імперії Александра Великого відкрило нові можливості для розвитку торгівлі. Це судно перевозило амфори з мускатним горіхом, який широко використовували для приготування вина, вишуканих страв і косметики

218

3. Елліністичні міста. Кращим пам’ят ником великому македонцеві стала заснована ним Александрія Єгипетська. Саме тут у золотій труні був похований великий завойовник. Царі династії Птолемеїв зробили місто культурною столицею Східного Серед земномор’я. Александрія вражала не тільки гігантськими розмірами, красою своїх вулиць, величчю й неповторністю будівель. У цьому місті єгипетські монархи зібрали відомих учених, письменників, художників різних країн. Поруч із царським палацом був зведений Мусейон — храм муз. У ньому жили й працювали кращі вчені й митці того часу. Бібліотека Мусейону була найбільшим зібранням книг давнього світу, справжнім джерелом знань. Біля входу в Александрійську гавань піднімалася найвища після пірамід Хуфу та Хоффа будівля давнини — Фароський маяк, одне із семи чудес світу (рис. 4). Найбільшими містами Сирійського царства були Антіохія та Селевкія. Давні географи й мандрівники стверджують, що в III ст. до н. е. в Селевкії проживало понад 600 тисяч людей. Серед них були греки, македоняни, перси й сирійці. Славою, багатством і величчю Селевкія перевершила Вавилон і суперничала з Александрією. Наприкінці IV ст. до н. е. значного розвитку набуло грецьке місто Родос,

Рис. 6. Підвал театру III ст. до н. е. на острові Делос. Грецькі архітектори використовували аркові склепіння для зміцнення невидимих частин будинку

розташоване на острові біля узбережжя Малої Азії. Родосці були вправними мореплавцями, майстерними ремісниками й успішними торговцями. Місто багатіло, торгуючи з елліністичними й варварськими країнами. За рік родоські купці заробляли сотні тисяч срібних монет. На прямих вулицях міста ніколи не було спекотно, тому що численні колони й портики закривали їх своєю тінню, а вода гірських джерел дарувала прохолоду. Площі міста були прикрашені сотнями статуй, що у два-три рази перевищували людський зріст. Досягнення елліністичної цивілізації III—II ст. до н. е. найповніше виявилися в житті міст Східного Середземномор’я.

4. Пергам — нове місто богині Афіни. Тривалі війни за розділ імперії Александра привели до утворення нових елліністичних держав. У II—I ст. до н. е. посилилося Пергамське царство, розташоване в західній частині Малої Азії. Пергам перетворився на багате впливове місто. Його правитель звелів побудувати Афіні прекрасний храм, щоб богиня мудрості залишила опоганений афінський акрополь, який захопили війська македонського царя. У середині III ст. до н. е. Пергамське царство досягло вершини своєї могутності. Торгівля, податки, безкоштовна праця тисяч рабів поповнювали царську скарбницю. Раби ткали із золотих ниток тонку міцну тканину — парчу, добували в рудниках дорогоцінну смолу для пахощів. На початку II ст. до н. е. жителі Пергама відстояли своє царство від навали варварів — галатів. На честь перемоги в Пергамі побудували чудовий вівтар Зевса

219

Рис. 7. Фрагмент рельєфу Пергамського вывтаря

заввишки дев’ять метрів. Головною прикрасою вівтаря був 120-метровий мармуровий рельєф, що зображував міфічну битву богів і гігантів — гігантомахію. У своєму творінні скульптор зміг передати боротьбу добра й зла, цивілізації й варварства, розуму й грубої сили (рис. 7). На схилі пергамської скелі спорудили театр на 15 тисяч глядачів. У храмі Афіни зберігалося близько двохсот тисяч книг — сувоїв із працями грецьких, перських, єгипетських, єврейських мудреців, учених, письменників. Пергам став центром науки й мистецтва. Пергамці пишалися скарбами своєї бібліотеки й прагнули зберегти їх якнайдовше. До того ж, папірус, який завозили з Єгипту, був надто дорогий. Усе це змусили царських майстрів Пергама шукати довговічний матеріал для письма. Вони навчилися так обробляти шкіру телят, ягнят та козенят, що виходив хоча й дорогий, але дуже міцний і зручний пергамент. Незабаром його стали продавати іншим країнам. Наприкінці II ст. до н. е. Пергам скорився Риму. Починалася нова епоха в історії Східного Середземномор’я.

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Які держави виникли після смерті Александра Македонського? 2*. Поміркуйте, чому так швидко розпалася імперія Александра. 3. Яку роль у житті нових держав відігравали релігія, мова й культура Греції? 4. Унаслідок яких змін у країнах Східного Середземномор’я склалася елліністична цивілізація? 5. Як пояснити назви міст Александрія, Селевкія, Антиохія? 6. Чому елліністичну цивілізацію іноді називають міською? 7. Підготуйте повідомлення про одне з елліністичних міст. 8. Розкажіть, що ви знаєте про Пергамське царство. 9*. Як ви вважаєте, чи можна назвати Пергам елліністичним містом?

Частина IV. Давній РИМ Найяскравіші події останніх століть давньої історії пов’язані з Римом. Так називають і Римську державу, і її столицю. Місто Рим розташоване в центральній частині Італії — країни, що лежить на Апеннінському півострові. Дотепер про Рим ми майже нічого не згадували. І це не дивно. Адже в той час, коли цивілізація на Давньому Сході існувала вже більш як дві тисячі років, а поліси Еллади впевнено наближалися до свого розквіту, римська історія тільки

починалася. І далеко не відразу молода держава стала відігравати помітну роль в історичних подіях. Як виник Рим? Яким чином це спочатку невелике селище перетворилося на колосальне місто — столицю могутньої держави, владу якої змушені були визнати багато народів Європи, Азії та Африки? Що являла собою Римська держава за часів її розквіту? Як вона вплинула на подальшу долю людства? Про все це й розповідають наступні розділи книги.

Розділ 10. Римська республіка: від міста до держави

Давня Італія

А ЛЬ П И Пад (П

о)

АД РІ Е О РЕ

Ів

ів

Тарент

п-

ТІРРЕНСЬКЕ МОРЕ

ИЙ

ий

Канни

СЬК

АН

ьк

Капуя

ЛК

ЧН

і нс

Рим

БА

И АТ

А пенн Тибр

о. Корсика

Кротон

о. Сардинія

Іонічне МОРЕ Карфаген

о. Сицилія

Зама АФРИКА

VIII—VI ст.

Заснування Риму

222

— Міста — Вулкан Везувій

середземне МОРЕ

Велика грецька колонізація. Царська епоха в Римі 753

Сиракузи

509

Завоювання Александра Македонського 334—325

Установлення в Римі республіки

264—241 Перша Пунічна війна

Друга Пунічна (Ганнібалова) війна 218—201

р. до н. е.

202

Утворення імперії Хань у Китаї

§ 42. Місто на семи пагорбах 1. «Здрастуй, велика мати врожаїв і славних мужів!» Такими словами великий римський поет Вергілій вітає свою батьківщину Італію. Познайомимося ж із цією чудовою країною. Північним кордоном Італії є високі, важкопрохідні гори Альпи. Біля узбережжя Апеннінського півострова майже немає островів. Лише Сицилія, що славилася родючістю своїх земель, на півдні відігравала важливу роль у житті давнього Риму. Крім того, в Італії набагато менше, ніж у Греції, бухт, зручних для причалювання й стоянки кораблів. Ці особливості географічного положення тривалий час ускладнювали стосунки жителів Італії з населенням інших країн. Але в той же час сама природа в такий спосіб захищала народи Італії від ворожих уторгнень, дозволяла їм налагодити мирне господарське життя. Із півночі на південь крізь усю Італію простягаються Апеннінські гори. Їхні положисті схили не перешкоджали стосункам між жителями різних областей країни. У горах було багато чудового будівельного каменю й мармуру, а також невеликі родовища необхідних людям металів. В Італії чимало повноводих річок й озер, теплий і більш вологий, ніж у Греції, клімат. Там багато прекрасних пасовищ і родючих земель, тому за давніх часів основну частину населення країни становили хлібороби й скотарі. Саме ці «славні мужі» й були головною силою непереможного римського війська. Завдяки їм Рим згодом і перетворився на найсильнішу державу Середземномор’я. Рис. 1. Поселення перших римлян. Сучасний малюнок

223

Рис. 2. Етруські воїни

Рис. 3. Під час розкопок у Римі археологи знайшли багато урн для поховання праху померлих, що належать до Х— VIII ст. до н. е. Вони зроблені у вигляді хатин і дозволяють уявити скромні оселі перших жителів римських пагорбів

224

2. Заснування Риму. У I тис. до н. е. Апеннінський півострів населяли різні народи. Так, на півночі Італії тривалий час панували етруски. На півдні країни проживало чимало грецьких колоністів. Але найчисленнішими були племена італіків. Одне з них складали латини, що жили на заході Італії — у долині річки Тибр. На їхніх землях і виникло місто Рим. Якщо вірити легенді, це відбувалося так. …Колись на землях латинів царював жорстокий Амулій. Він віроломно відібрав владу в законного правителя — свого старшого брата Нумітора. А коли в дочки Нумітора народилися хлопчики-близнюки, нещадний Амулій наказав утопити їх у Тибрі. Але, за волею богів, річкова хвиля прибила кошик із малятами до берега. Тут їхній плач почула вовчиця, що спустилася на водопій. Вона нагодувала братів своїм молоком і цим врятувала їх від голодної смерті. А потім хлопчиків знайшов царський пастух, який забрав їх до себе. Їх назвали Ромул і Рем. У родині пастуха близнюки виросли й змужніли. Коли настав час, вони довідалися про таємницю свого народження. Юнаки вбили Амулія й повернули царський трон Нумітору, а самі вирішили заснувати в місцях свого чудесного порятунку нове місто. Але як назвати його й хто буде ним правити? Між братами виникла сварка, у результаті якої Ромул у гніві вбив брата. Так він став єдиним правителем міста, давши йому своє ім’я (римляни називають своє місто Roma). Як показали археологічні розкопки, ще на початку I тис. до н. е. предки римлян заселили пагорби, які піднімалися на південному березі Тибру (рис. 3). Клімат там був більш сприятливим, ніж у сирих низинах, а круті схили пагорбів, порослі лісом, служили гарним захистом

від ворогів. Життя перших мешканців пагорбів було простим і суворим. Люди боролися за виживання — безперестанку воювали й працювали не покладаючи рук. Зусиллями багатьох поколінь були осушені низинні болота, освоєні нові землі. На них розводили худобу, вирощували злаки й бобові, виноград й городні культури, льон. Згодом на пагорбах з’явилися й свої ремісники — гончарі й ткачі, ковалі й зброярі. У результаті наполегливої праці життя людей ставало все більш заможним. Невеликі селища на пагорбах міцніли й розросталися. Поступово вони об’єднувалися і, нарешті, злилися в одне велике укріплене поселення — із загальним управлінням, господарським життям, військом і місцями вшановування богів. Так на семи пагорбах у долині Тибру виникло місто, назване Римом. Давні римляни називають роком його створення 753 р. до н. е.

Рис. 4. Бронзова статуя вовчиці, установлена в V ст. до н. е. в центрі Риму. За що ця тварина здобула таку пошану?

Датою заснування Риму вважається 753 р. до н. е.

Рис. 5. Римські боги

225

3. Рим за часів царів. За уявленнями давніх римлян, Ромул, заснувавши їхнє місто, став першим його царем. Із того часу царі правили Римом більш як 200 років — до кінця VI ст. до н. е. За цей період він перетворився на багатолюдне, добре укріплене місто. У Римі були зведені міцні житлові будинки, громадські будівлі та храми. Римляни тих часів, як і всі давні народи, були побожними людьми. Вони уявляли життя приблизно так само, як елліни. Тому й більшість римських богів нагадувала грецьких. Щоправда, імена в них були іншими. Наприклад, Зевсу в римлян відповідав Юпітер, Посейдону — Нептун, Гері — Юнона, Афродиті — Венера, Аресу — Марс, Гефесту — Вулкан тощо. До кінця царського періоду в римлян з’явилася своя писемність. На основі грецької грамоти вони створили латинський алфавіт — той, яким і зараз послуговуються багато народів. Завдяки появі писемності в Римі з кожним роком ставало все більше освічених людей, швидше розвивалася римська культура. Римські царі успішно воювали із сусідами. Це дозволило римлянам розширити свої земельні володіння, підкорити околишні племена, зміцнити авторитет у навколишньому світі. Рим ставав силою, із якою змушені були рахуватися всі народи Італії. Протягом царської епохи римляни зробили впевнений крок від первісності до цивілізації.

Останнім римським царем був Тарквіній на прізвисько Гордий. Він був гарним полководцем, але вкрай віроломною й жорстокою людиною. До пари Тарквінію була і його дружина, прозвана за злісну вдачу Лютою. Для того щоб звільнити чоловікові дорогу до трону, вона прирекла на смерть свого старого батька — попереднього царя Риму. Не відставали від батьків у злодіяннях і сини Тарквінія. Не дивно, що його правління стало часом царської сваволі й беззаконня, жорстоких розправ із неугодними людьми. Зрештою терпець римлян урвався, і в 509 р. до н. е. Тарквінія Гордого вигнали з міста. Так закінчилася царська епоха. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Знайдіть на карті Апеннінський півострів, Сицилію, Альпи, Тибр і Рим. Розкажіть про їх місце розташування відносно Греції та Єгипту. 2. Повторіть матеріал про природні умови Давньої Греції (§ 25). Порівняйте їх із природними умовами Італії. Випишіть в один стовпчик риси подібності, а в інший — відмінності між ними. 3. Перекажіть близько до тексту легенду про заснування Риму. 4. Покажіть на «лінії часу» дату заснування Риму, перших Олімпійських ігор, заснування Кафагена. 5. Як довго тривала в Римі царська епоха? Якими подіями вона завершилася? 6. Випишіть у зошит імена римських богів, які згадуються в тексті. Користуючись матеріалами § 27, визначте, чому вони чинили заступництво. 7. Як ви гадаєте, чому створений у Давньому Римі алфавіт називається латинським?

226

§ 43. Римська республіка Повтори: Боротьба між демосом і аристократією в давніх Афінах — § 31. 1. Римська республіка — влада народу? Після вигнання Тарквінія римляни намагалися більше не допускати зосередження необмеженої влади в руках однієї людини. Тому в 509 р. до н. е. в Римі була встановлена республіка. Республіка — це держава, якою керують громадяни, обрані на певний строк.

У перекладі з латини слово «республіка» означає «суспільна справа». Але чи було керування республікою в Римі справою всього римського суспільства? Уважалося, що вища влада в Римі належить Народним зборам. Саме на них ухвалювалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни і миру. Тому здавалося, що Римом і справді керує весь його народ. Але це було далеко не так. По-перше, як і в грецьких полісах, у римських Народних зборах могли брати участь лише повноправні громадяни-чоловіки, а не все доросле населення держави. По-друге, рішення Зборів уважалися законними тільки після ухвалення їх Сенатом. По-третє, Народні збори скликалися не за бажанням більшості громадян, а за волею вищих магістратів. Хто ж такі магістрати й що являв собою римський Сенат? Рис. 1. Так сьогодні виглядає Форум — головна площа Давнього Риму, центр його політичного життя

227

Рис. 2. Засідання Сенату. Сучасний малюнок

Магістратами (у перекладі з латини «магістрат» означає «представник влади», «начальник») в Римі називали громадян, що обіймали виборні державні посади. Головними серед них були консули (слово «консул» пішло від латинського дієслова зі значенням «радитися», «вирішувати»), яких щорічно обиралося двоє. Вони командували арміями, могли віддати людину під суд, скликали сенат і Народні збори. На перший погляд, влада консулів була подібна до царської. Однак насправді це було не так. Царі правили довічно, а консулів обирали лише на один рік. Після цього їх можна було віддати під суд за припущені під час правління помилки. Крім того, цар був єдиновладним, а консули правили вдвох. І якщо одного з них не влаштовувало розпорядження іншого, він мав право його скасувати. Нарешті, свої рішення консули зазвичай погоджували із сенатом. Сенат (назва «сенат» походить від латинського слова «сенекс» — «старець»), складався з 300 осіб. Свої права Сенат успадкував від ради старійшин найдавнішої римської громади. Це були громадяни з найбільш заможних і знатних римських родів. Він розпоряджався державною скарбницею і розподілом завойованих римлянами земель, а також пильно контролював роботу Народних зборів і дії магістратів (рис. 2). Усі вони по закінченні терміну своїх повноважень мали звітувати перед сенаторами. Але кожний магістрат і сам рано чи пізно сподівався стати сенатором. Тому більшість магістратів намагалися ладнати з могутнім Сенатом. Римська республіка була аристократичною державою. Реальна влада в ній належала Сенатові й вищим магістратам.

228

2. Патриції та плебеї. Бути сильною — здатною панувати над сусідніми народами й придушувати внутрішні заворушення — може тільки держава громадян-однодумців. А римське суспільство перших століть республіки не було згуртованим — його роздирала запекла боротьба між простим народом і родовою знаттю. Родову знать у Римі називали патриці ями (від латинського слова «патер» — «батько сім’ї»). Їм належали кращі ділянки родючої землі й пасовища, величезні стада худоби. На початку республіканського періоду тільки патриції мали право розширювати свої володіння за рахунок земель, захоплених у ворога. Тільки вони могли обиратися в магістрати, стати сенаторами. Незнатних вільних людей римляни називали плебеями (латинське слово «плебс» у перекладі означає «юрба», «чернь»). Більшість із них були бідними людьми. Вони намагалися прогодувати свої родини, займаючись ремеслом і торгівлею, обробляючи крихітні земельні наділи. Однак далеко не завжди їм удавалося якось прожити, і тому багато плебеїв за борги потрапляли в рабство. Щоправда, були серед плебеїв і заможні люди. Але їх також не допускали до керування державою, а тому вони разом із біднотою вели боротьбу з патриціями за рівноправ’я, за землю, за скасування боргового рабства. Таким чином, уся влада в Римі була зосереджена в руках патриціїв. Що ж могли протиставити їхній силі безправні плебеї? 3. Століття боротьби. Плебеїв було багато, і вони становили більшість у римському військовому ополченні. Усвідомивши це, вони стали діяти так. Як тільки над Римом нависала загроза ворожого вторгнення, плебеї заводили свою частину війська на Священну гору неподалік від міста, відмовлялися воювати й висували свої вимоги. Нерідко, опинившись у безвихідному становищі, патриції були змушені йти на поступки.

Рис. 3. Бронзова статуя Луция Юнія Брута — першого консула Римської республіки

Рис. 4. Одним із найвидатніших державних діячів за часів боротьби між плебеями та патриціями був Аппій Клавдій. Незважаючи на своє знатне походження, він значно розширив права плебеїв. Крім того, за його ініціативою було прокладено шлях, що зв’язував Рим із півднем Італії, та перший римський водопровід. Неймовірно, але цей водопровід працює й дотепер, хоча минуло понад 2300 років!

229

Рис. 5. Найвідоміший із давньоримських шляхів — Аппіїв шлях. Сучасний вигляд

Перший відхід плебеїв на Священну гору відбувся в 494 р. до н. е. Тоді однією з головних умов їхнього повернення було введення в Римі нової виборної посади — народних трибунів. Їх стали щорічно обирати з-поміж плебеїв. Головним обов’язком народних трибунів був захист плебеїв від сваволі патриціїв. Вони мали право опротестовувати будь-яке розпорядження інших магістратів. Варто було трибунові вимовити слово «Veto!» («Забороняю!»), як небажане для нього рішення скасовувалося. Особа народного трибуна вважалася недоторканною. Боротьба плебеїв за свої права тривала більш як 200 років. Вони діяли рішуче, цілеспрямовано і, зрештою, домоглися всього, до чого прагнули. Це спричинило великі зміни в римському суспільстві. Хоча належати до старовинного знатного роду було, як і раніше, дуже почесно, становище людини тепер визначалося, насамперед, розмірами її статків. Таким чином, влада опинилася в руках найбагатших вихідців як із патриціанських, так і з плебейських родів. Заохочуючи простий народ роздачею грошей і безкоштовного хліба, земель у нових колоніях, привабливими обіцянками, нова римська знать упевнено повела Рим до панування над світом. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що таке республіка? 2. Покажіть на «лінії часу» дати встановлення республіки в Давньому Римі та греко-перських війн. 3. Яку роль відігравали в управлінні Римською республікою Народні збори, консули, Сенат? 4. Хто такі магістрати? Чому навіть найвпливовіші з них намагалися не сваритися із Сенатом? 5. Кого в Римі називали патриціями, а кого — плебеями? 6*. У чому полягали вимоги плебеїв? Порівняйте їх із вимогами афінського демосу за часів його боротьби проти аристократії (§ 31). Як ви гадаєте, чим можна пояснити подібність цих вимог? 7. Як уплинуло завершення боротьби між плебеями й патриціями на римське суспільство?

230

Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Найдавніша історія Риму відома багато в чому завдяки праці видатного давньоримського історика Тита Лі вія. Розповідаючи про боротьбу плебеїв і патриціїв, він наводить таку історію. «Коли невдоволені Сенатом і патриціями плебеї відійшли на Священну гору, сенатори послали до них Агриппу — людину шановану й красномовну. Щоб схилити плебеїв до примирення, він розповів їм стару притчу. За давніх часів усі частини людського тіла жили не узгоджено, а кожна своїм розумом. І от якось збунтувалися вони проти шлунка. Сидить, мовляв, цей ледар без усякої користі всередині тіла й лише насолоджується смачною їжею й питвом. А всі інші тільки те й роблять, що його обслуговують. І, щоб провчити дармоїда, руки відмовилися підносити їжу до губ, рот — її приймати, а зуби — пережовувати. Спочатку вони потішалися зі шлунка, що зіщулився від голоду, але раптом і самі змарніли: зуби розхиталися, знесилені руки не могли вже працювати, зашерхлий рот — говорити. Тоді стало зрозуміло, що шлунок зовсім не дармоїд, а такий самий трудівник, як і всі, джерело сили всього людського організму. Усвідомили це інші частини тіла і з того часу живуть зі шлунком у повній згоді. Вислухали плебеї мудрого Агриппу, зрозуміли зміст його розповіді й погодилися повернутися до Риму». Як ви гадаєте, який орган влади розумівся під шлунком, а хто — під іншими частинами тіла?

§ 44. «Розділяй і володарюй!» Одним із найдавніших у Римі був храм Януса — бога дверей і воріт, заступника всіх починань. Цей храм мав особливість: його ворота дозволялося замикати тільки під час повного миру, тому вони майже завжди були розчинені. Римська республіка проіснувала близько 500 років. І за ці довгі роки храм Януса зачинявся лише один-єдиний раз. Решту ж часу римляни з ким-небудь та воювали! 1. «Горе переможеним!» Спочатку Риму нерідко доводилося оборонятися. Уже через рік після встановлення республіки вигнаний римлянами Тарквіній у надії повернути собі владу привів до стін міста величезне військо етруського царя. Тоді лише мужність і доблесть захисників Риму дозволили їм відстояти республіку й укласти з етрусками рятівний мир (рис. 1).

Рис. 1. Етруські воїни із загиблим товаришем. Бронзове зображення на кришці давньої скриньки

231

Рис. 2. Воїн-Галл. Сучасний малюнок

Рис. 3. Давньоримський воїн. Сучасний малюнок

232

Але найтяжчі випробування чекали на римлян попереду. У 390 р. до н. е. в їхні землі з півночі вдерлися полчища галлів (сучасні вчені називають ці племена кельтами. Римляни прозвали їх галлами за звичай прикрашати військовий обладунок півнячими пір’ями: слово «галлус» у перекладі з латини означає «півень»). Це був дикий і войовничий народ. Якось на запитання, за яким правом галли захоплюють чужі землі, їхній вождь гордовито відповів: «Світ належить сильним. Для хоробрих мужів немає заборон. Наше право — у наших мечах!». Могутні й нещадні галльські воїни одним своїм виглядом наганяли жах на супротивника. Розбивши римське військо, що зустріло їх, галли ввійшли до Риму й дощенту розграбували його. Лише найвідважніші громадяни залишилися в місті, готуючись оборонятися на найбільш неприступному пагорбі — Капітолії. Узяти його штурмом галлам не вдалося. Облога цього останнього оплоту римлян затяглася. Коли в галлів скінчилося продовольство, вони вирішили атакувати Капітолій із його скелястого схилу. Він уважався неприступним і тому майже не охоронявся. У нічній темряві сильні й спритні галли по непримітних виступах скелі безшумно просувалися до вершини. Навіть собаки не почули їхнього наближення. І раптом залунало оглушливе ґелґотіння. Це сполохалися гуси в храмі Юнони. Вони належали цій богині, і захисники Капітолія, навіть голодуючи, не наважувалися їх з’їсти. Від голосного шуму римляни прокинулися й відбили раптову атаку. Після цього виснажені голодом і хворобами супротивники почали мирні переговори. Сила була на боці галлів, тому вони зажадали величезний викуп золотом. Але коли дорогоцінний метал стали зважувати,

виявилося, що гирі в галлів важчі за належне. Римляни обурилися. Тоді галльський вождь з усмішкою кинув на чашу вагів на додаток до гир свій важкий залізний меч. І почулися з його вуст слова, які в Римі із жалем згадували багато поколінь: «Горе переможеним!». Заперечити було нічого… 2. Підкорення Італії. Вторгнення галлів стало для римлян суворим, але корисним уроком. Ледь поправившись від поразки, вони звели навколо міста нові стіни й зайнялися посиленням армії. Крім того, у Римі розуміли, що супротивників буде легше перемогти, якщо вони будуть роз’єднані. Тому у взаєминах з іншими народами римляни додержувалися девізу: «Розділяй і володарюй!». Вони укладали союзи з одними племенами та з їхньою допомогою здобували перемоги над іншими. А потім, об’єднавшись уже з новими союзниками, громили своїх колишніх соратників. Такі дії приносили Риму незмінний успіх. На початку III ст. до н. е. під його владою опинилися вже й етруски, й осілі на той час в Італії галли, й усі племена італіків. Після цього римляни спрямували свій погляд на південь, де розташовувалися багаті грецькі колонії. Збройні сили цих міст були невеликі, і, щоб дати відсіч Риму, вони запросили з Греції відомого полководця — царя Пірра (рис. 4). Він жадав слави й мріяв створити таку ж величезну державу на Заході, як колись Александр Македонський на Сході. У 280 р. до н. е. на чолі великої, добре навченої армії Пірр висадився в Південній Італії. У двох перших битвах римляни були розбиті. Але боролися вони запекло, і Пірр утратив багато тисяч кращих воїнів. Його армія танула на очах. Тому, коли підлесники почали вітати Пірра з блискучими перемогами, він лише похмуро зауважив: «Ще одна така перемога — і ми загинемо остаточно». Римляни ж, навпаки, зуміли швидко зібрати нову армію, яка вже в наступній

Рис. 4. Цар-полководець Пірр

Рис. 5. Наконечники римських списів

233

битві завдала ослабленому війську Пірра нищівної поразки. Зрозумівши, що його грандіозним планам не судилося втілитися в життя, Пірр невдовзі залишив Італію й повернувся на батьківщину. Утративши його підтримку, італійські греки змушені були підкоритися Риму. До середини III ст. до н. е. Рим установив своє панування над усією Італією.

3. Римська армія. Протягом перших століть римське військо не було постійним. Консули збирали його тільки на час бойових дій. Більшість солдатів були простими селянами. Але часті війни загартували їх у боях, зробили досвідченими воїнами. Військові частини, із яких складалася римська армія, називалися легіонами (рис. 6). Кожен із них налічував 4200 піхотинців і 300 вершників. Легіони були поділені на невеликі загони. Піші загони йшли в бій не щільно зімкнутим строєм, а на відстані один від одного. Це надавало легіонові більшої рухливості, ніж у фаланги, та дозволяло успішно діяти як на рівнинній, так і на пересіченій місцевості.

Рис. 6. Легіон на марші. Сучасний малюнок

234

У римській армії панувала найсуворіша дисципліна. Під римуючи її, воєначальники не зупинялися ні перед чим. т Непокора, дезертирство й боягузтво каралися смертю. Відомий випадок, коли командуючий військами консул звелів стратити власного сина, який порушив наказ. Якщо винним виявлявся цілий загін, страчували кожного десятого його воїна, якого ви значав жереб. Зате на солдатів, які особливо відзначилися в боях, очікували пошана й нагороди. Кращі воїни отримували більшу частку під час розподілу військової здобичі, швидше просувалися по службі. Із кожною перемогою збільшувалася територія Римської держави, і воїни-селяни могли сподіватися на одержання нових земель. Кожний легіонер знав, що він не тільки захищає своє життя, але й забезпечує собі майбутнє. Тому римські легіонери билися до останнього, і перемогти їх було дуже складно. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1*. Чи можна назвати римлян миролюбним народом? Обґрунтуйте свою відповідь. 2. Хто такі галли? Розкажіть про їхню навалу на Рим. 3. Які висновки зробили римляни після поразки від галлів? 4*. Слово «легіон» походить від латинського дієслова «лего» — «збираю». Чим, на вашу думку, це можна пояснити? 5. Які якості римської армії дозволяли їй перемагати супротивників? Чому легіонери билися з особливою завзятістю й відвагою? 6. Дайте письмове пояснення крилатим висловам «Гуси Рим урятували», «Піррова перемога», «Розділяй і володарюй!». Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — «Секрети» перемог римської армії У боях легіонери діяли не тільки вміло й самовіддано, але й дуже організовано, за планом, визначеним заздалегідь. Зазвичай битву починали легкоозброєні воїни. Вони обсипали ворога дротиками й відходили, поступаючись місцем головним силам — важкоозброєній піхоті. У її перших лавах билися наймолодші воїни. Другу лінію складали найсильніші — загартовані в боях легіонери середнього віку. Якщо ж і їм не вдавалося здолати супротивника, у битву вступали найбільш досвідчені, часто вкриті сивиною ветерани. Із флангів піхоту надійно прикривала кіннота. Мало кому вдавалося встояти перед такою грізною силою. Іншою перевагою римського війська було те, що його майже неможливо було застати зненацька, навіть під час відпочинку. Зупиняючись навіть на одну ніч, римляни обов’язково розбивали табір, оточений ровом, земляним валом і частоколом. Для стомлених тривалим переходом, а часом і битвою людей це була тяжка праця. Однак у такому таборі вони почували себе в безпеці. Кожній людині тут було відведено чітко визначене місце, і вона точно знала, як їй діяти у випадку раптової тривоги. Багатьом це рятувало життя, і легіонери, які півжиття проводили в походах, казали: «Табір — наша друга батьківщина: вал — це стіни, а намет для кожного воїна — його будинок і вогнище». Зіставте ці відомості з матеріалами пункту 3 та дайте розгорнуту відповідь на запитання: чому римська армія тривалий час була непереможною?

235

§ 45. Рим і Карфаген 1. Початок великої боротьби. Підкоривши Італію, римляни спрямували свої погляди на південь. Їх вабили багатства родючої Сицилії. Але, щоб заволодіти островом, Рим мав здолати могутній Карфаген. Як вам відомо, Карфаген заснували фінікійці на північному узбережжі Африки. На початку III ст. до н. е. це було величезне процвітаюче місто, столиця великої держави. Його володіння охоплювали землі на півночі Африки й у південній Іспанії (країна на Піренейському півострові), острови Сардинія і Корсика, що розташовувалися на захід від Італії. Карфагену належала й велика частина Сицилії. Тому його все більше непокоїло активне втручання Риму в справи сицилійських міст. Обидві держави прагнули до панування в Середземномор’ї, і, зрештою, це призвело до війни. Перша Пунічна війна (римляни називали карфагенських фінікійців пунами. Тому війни між Римом і Карфагеном увійшли в історію як Пунічні) почалася в 264 р. до н. е. й тривала більш як двадцять років. Довгий час жодному із супротивників не вдалося взяти гору. Римська піхота перевершувала наймане військо карфагенян. Але виграти боротьбу за Сицилію неможливо було без перемоги на морі, де спочатку повновладним господарем був Карфаген, що мав сотні бойових кораблів. У римлян же, коли вони вступили у війну, було лише кілька таких суден. Але з кожним роком, не шкодуючи сил і коштів, римляни нарощували свою військово-морську могутність (рис. 1). На кінець війни їхній флот уже перевершував карфагенський. І саме в морській битві в 241 р. до н. е. Рим здобув вирішальну перемогу над супротивником. Після цього розгромлений Карфаген був змушений поступитися римлянам Сицилією й виплатити їм понад 80 тонн срібла! Рис. 1. Бойові кораблі Риму часів Пунічних війн. Римляни винайшли перекидні містки з гаками на кінцях. Цими містками римська піхота переходила на палубу ворожого корабля та розпочинала рукопашний бій, у якому не мала рівних

236

2. «Ганнібал біля воріт!» Поразка на якийсь час послабила Карфаген, але його правителі були сповнені рішучості продовжувати боротьбу проти Риму. Завдяки багатствам своїх володінь карфагеняни швидко відновили сили й знову набрали велике військо. У 221 р. до н. е. карфагенська армія проголосила своїм командувачем Ганнібала (рис. 2). На той час йому виповнилося 25 років. Але, незважаючи на молодість, він був уже загартованим у боях воїном і вправним полководцем. За переказом, ще дев’ятирічним хлопчиком Ганнібал заприсягся у вічній ненависті до Риму. І цій присязі він залишався вірний усе життя. Римська влада з тривогою стежила за новим посиленням Карфагена. Особливо її хвилювало те, що карфагеняни з кожним роком розширювали межі своїх володінь на Піренейському півострові. Адже римляни й самі давно прагнули захопити родючі й багаті на метали землі Іспанії. Тому в 218 р. до н. е. вони оголосили Карфагену війну. Однак Ганнібал зумів завдати удару першим. Восени 218 р. до н. е. його війська, рушивши з Іспанії, перейшли через Альпи й вдерлися до Італії. Цей перехід дорого коштував карфагенянам. Альпи зустріли їх снігом і кригою, смертоносними обвалами (рис. 4). Люди й тварини ковзали вузькими стежками й зривалися в прірви. За два тижні Ганнібал утратив у горах майже половину свого війська. Але головна мета переходу була досягнута. Карфагенська армія з’явилася в Італії набагато раніше, ніж на те очікували римляни. У роки Другої Пунічної війни на морі панував, як і раніше, римський флот, також сильною була прекрасно організована римська піхота. Проте, Ганнібал провів в Італії більш як 15 років і за весь цей час не зазнав жодної серйозної поразки! Завдяки його полководницькому талантові й чудовій кінноті карфагеняни здобули безліч блискучих перемог. Особливо страшної поразки Ганнібал завдав римлянам у 216 р. до н. е. у битві біля міста Канни. Римська армія була вдвічі більшою за карфагенську, але Ганнібал зумів майстерним маневром оточити її

Рис. 2. Видатний полководець Ганнібал. Стародавній скульп турний портрет

Рис. 3. Перемо жець Ганнібала Сципіон Африкан ський

237

Рис. 4. Перехід армії Ганнібала через Альпи. Сучасний малюнок

та знищити. Із 80 тисяч римських воїнів загинуло 70 тисяч! Решта потрапила в полон або розбіглася. А Ганнібал продовжив переможну ходу Італією. Був навіть момент, коли його війська були за кілька кілометрів від Риму. Їхня несподівана поява викликала там велику тривогу. «Ганнібал біля воріт!» — із жахом вигукували смертельно перелякані городяни. Але Рим тоді був неприступним містом, і, розоривши його околиці, Ганнібал рушив далі. Однак згодом великому полководцеві ставало дедалі важче здобувати перемоги. Із самого початку Ганнібал розраховував, що його підтримають усі скорені Римом народи Італії. Але ці надії не зовсім справдилися. Дійсно, на бік Карфагена перейшли й ґалли, і деякі італіки. Але всі племена Центральної Італії зберегли вірність Риму. Спроби ж карфагенян дістати підкріплення з моря були рішуче зупинені римським флотом. Із кожним боєм сили Ганнібала танули… 3. Закінчення війни. У боротьбі з Ганнібалом римляни ви явили надзвичайну згуртованість і стійкість. Воюючи в Італії, вони захищали рідну землю, і це давало їм додаткові сили. Влада Риму над країною виявилася значно міцнішою, ніж очікував Ганнібал. У перші роки війни римляни зазнавали одну поразку за іншою, утрачали десятки тисяч воїнів. І щоразу за допомогою італійських союзників вони знаходили можливість відновити сили. А після катастрофи біля Канн до армії призивалися навіть раби й засуджені

238

злочинці! Зрештою зусилля римлян принесли свої здобутки. На кінець війни їхні війська за кількістю вже набагато перевищували карфагенські. Ударна римська армія на чолі з молодим талановитим воєначальником Сципіоном висадилася в Африці й здобула низку значних перемог. Тепер уже над Карфагеном нависла загроза поразки. З Італії був терміново відкликаний на батьківщину Ганнібал. Однак він уже не міг урятувати становища. У 202 р. до н. е. Сципіон завдяки великій перевазі римлян у кінноті розбив свого великого супротивника біля міста Зама. І в цій битві Ганнібал діяв як доблесний вождь. Але сила була на боці римлян, і вперше в житті йому довелося тікати з поля бою. Після поразки біля Зами Карфаген припинив опір. У 201 р. до н. е. супротивники підписали мирну угоду. За її умовами, Карфаген мав виплатити римлянам небачену на той час суму — більш як 260 тонн срібла! Він позбавлявся майже всіх збройних сил і права надалі вести війни без дозволу римської влади. Друга Пунічна війна завершилася повною перемогою Риму. Розгромивши Карфаген, Рим став найсильнішою державою Західного Середземномор’я. Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Яскрава особистість Ганнібала викликала інтерес у багатьох давніх авторів. Перед вами — дві характеристики великого полководця. Перша з них належить римському історику Титу Лівію, друга — давньогрецькому історику Полі бію. 1. Ганнібал ніколи не втомлювався й не занепадав духом. Він зносив із рівним терпінням як спеку, так і холод. Їв і пив стільки, скільки потребував організм, а не заради задоволення. Розподіляв час для чатування й сну, не звертаючи уваги на день і ніч — відпочивав тільки у вільні від роботи години. Він не користувався м’якою постіллю й не вимагав на час сну тиші. Одягом він анітрохи не відрізнявся від своїх воїнів, і впізнати його серед них можна було тільки за конем й озброєнням. Як у кінноті, так і в піхоті він залишав далеко позаду всіх інших. Він першим уступав у бій та останнім залишав бойовище. Але разом із цими високими достоїнствами він однаковою мірою був наділений і жахливими вадами. Його жорстокість доходила до нелюдськості, а його віроломству не було меж. Він не знав ані правди, ані чесноти, не боявся богів, не дотримував клятви, не поважав святині. 2. Нелегко судити про характер Ганнібала: для карфагенян він був людиною, яка прагне особистої вигоди й наживи, римляни ж уважали його жорстокосердим. Але хіба можна не дивуватися військовому мистецтву Ганнібала та його хоробрості? Адже за шістнадцять років війни в Італії він жодного разу не вивів свої війська з бойовища! Подібно вправному кермовому, він тримав у покорі величезні різнорідні полчища. Його військо складали різні народи, і між ними не було нічого спільного ні в мові, ні в законах і звичаях. Однак мудрість вождя привчила їх коритися всім його наказам, його залізній волі. У чому головна відмінність цих характеристик? Чим, на вашу думку, це можна пояснити?

239

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому війни між Римом і Карфагеном називаються Пунічними? 2. У чому полягала головна причина цих війн? 3. Чим закінчилася Перша Пунічна війна? 4. Другу Пунічну війну часто називають Ганнібаловою. Як ви гадаєте, чому? 5. Розкажіть про похід Ганнібала до Італії. 6*. За текстом пунктів 2 і 3 визначте головні причини перемоги Риму в Ганнібаловій війні. 7. Що принесла Риму перемога в Другій Пунічній війні? 8. Відкладіть на «лінії часу» роки Пунічних війн і дати битв Ганнібалової війни.

§ 46. Рим — володар Середземномор’я …Вулицями Риму рухається урочиста процесія. Її вітає багатотисячна юрба радісних городян. Усі погляди звернені до розкішної колісниці, запряженої білосніжними конями. У ній, увінчаний лавровим вінком і одягнений у вигаптуване золотом пурпурне вбрання, стоїть головний герой дійства — славетний полководець. Під його командуванням римляни здобули перемогу у важкій війні. Сьогодні воїни-переможці на очах співгромадян женуть полонених, супроводжують нескінченну низку візків із захопленим у ворога майном. Тепер усе це належить Риму! Таким був тріумф — урочисте повернення до столиці переможного війська по закінченні особливо важливих війн. Після перемоги над Ганнібалом у римлян було ще чимало приводів для тріумфів. І кожний такий успіх наближав їх до світового панування. 1. Рим та елліністичні держави. У II ст. до н. е. в усьому Середземномор’ї не було сили, здатної встояти перед Римом. Колись могутні елліністичні держави були ослаблені постійними війнами. Римляни ж, вірні своєму випробуваному правилу Рис. 1. Дії легіонера в бою

240

«Розділяй і володарюй!», уміло використовували це. Вони раз у раз зіштовхували між собою непримиренних супротивників, а потім самі завдавали їм смертельних ударів. На початок II ст. до н. е. найбільшою елліністичною державою було Сирійське царство. Вирішальна битва між римлянами й сирійцями відбулася в 190 р. до н. е. біля міста Магнезія в Малій Азії. Сирійське військо кількісно перевищувало римську армію більш ніж удвічі. Особливу ж надію супротивники римлян покладали на великий загін бойових слонів. Однак поява лютих велетнів не збентежила легіонерів. Досвід боротьби з Пірром і карфагенянами навчив їх, як діяти проти «танкових військ» давнини. Слонів обсипали градом стріл і дротиків, і ті, перелякані, повернули назад — на сирійську піхоту, яка йшла за ними. Зім’ята власними слонами, грізна фаланга вмить перетворилася на жалюгідну юрбу смертельно наляканих людей. А римські мечі нещадно разили їх одного за одним. Якщо вірити давнім історикам, римляни втратили в цій битві трохи більше 300 воїнів, а втрати сирійців становили 50 тисяч осіб! Сирійське царство так і не відновило свої сили після цього розгрому й невдовзі розпалося. Римлянам же дісталася майже вся Мала Азія. Наступною країною, яка була розгромлена Римом, стала Македонія. Тричі ці держави сходилися в запеклих кровопролитних війнах. Зрештою все вирішилося в 168 р. до н. е. в битві біля македонського міста Підни. Перший удар македонян був настільки стрімким і сильним, що римські легіони змушені були відступити до пагорбів, де розміщувався їхній табір. Супротивник захопився переслідуванням, і це його згубило. Потрапивши на нерівну місцевість, македонська фаланга мимоволі розпалася. І відразу ж у проломи, що утворилися в її рядах, кинулися легіонери… Усе скінчилося менш як за годину. 20 тисяч македонян залишилися лежати на полі бою. Їхній цар ганебно втік, а пізніше змушений був здатися римлянам. Македонське царство припинило своє існування.

Рис. 2. Сирійський цар Антіох ІІІ був грізним противником. Намагаючись розширити межі своїх володінь, він успішно воював на Сході, за що був прозваний Великим. Однак поразка в битві при Магнезії призвела до занепаду держави Антіоха

Рис. 3. Персей — останній цар Македонії, військо якого було розгромлене в битві при Підні

241

Рис. 4. Римська кіннота. Cучасний малюнок

Рис. 5. Бойові слони. Cучасний малюнок

Незабаром на боротьбу проти Риму піднялися міста Греції. Вони об’єдналися в союз і зуміли зібрати велику армію. Проте в 146 р. до н. е. вона була вщент розбита римськими легіонами. Розправа над бунтівними містами виявилася суворою. Їхні фортечні стіни були знищені, громадяни обеззброєні, багато десятків тисяч людей продані в рабство. Тільки Афінам і Спарті, які не брали участі в боротьбі проти Риму, із поваги до їхньої колишньої величі були збережені «свобода» і «права союзників римського народу». 2. «Карфаген має бути зруйнований!» Цими словами закінчував усі свої виступи в Сенаті впливовий римлянин Катон. На той час після закінчення Ганнібалової війни минуло вже близько 50 років. Звідки ж така палка ненависть до вже давно поваленого ворога й неприборкана рішучість його знищити? На середину II ст. до н. е. Карфаген зумів оправитися від поразки в Другій Пунічній війні. Отже, багато хто з римлян побоювався, що він знову може перетворитися на небезпечного ворога. Але, головне, вони жадали заволодіти родючими землями й незліченними багатствами карфагенян. У 149 р. до н. е. Рим розпочав Третю Пунічну війну. Цього разу сила була на його боці. У 146 р. до н. е. після тривалої облоги римські солдати ввірвалися до карфагенської столиці. Усі її жителі були перебиті або продані в рабство. Карфаген був дощенту розграбований. За наказом Сенату його руїни зрівняли із землею, а місце, де нещодавно було квітуче місто, розорали на знак вічного прокльону. Мрія Катона та його однодумців здійснилася!

242

А ще через кілька років римські легіони підкорили іспанські племена, що чинили їм запеклий опір, і вийшли до берегів Атлантичного океану! У результаті здобутих перемог у II ст. до н. е. Рим став наймогутнішою державою всього Середземномор’я.

3. «Маєтки римського народу». Підко рені країни римляни перетворювали на свої провінції. Так називалися нові області Римської держави, приєднані до Італії. Там постійно перебували римські війська, завжди готові дати опір ворогу чи придушити бунт місцевого населення. Римляни господарювали в провінціях, як у власних маєтках. Вони розпоряджалися всіма їхніми природними багатствами, роздавали провінційні землі своїм колоністам, за борги перетворювали місцеву бідноту на рабів. І всі скорені народи мали справно сплачувати податки в римську скарбницю (рис. 6). Прибутки від провінцій були головним джерелом збагачення й процвітання Римської держави.

Століттям пізніше, за часів найвищої могутності Риму, поет Вергілій, звертаючись до своїх співгромадян, писав: Статуї краще за тебе нехай роблять інші народи, Судять людей і майбутнє за рухом світил сповіщають. Римлянине, своє славне мистецтво не забувай: Владно народами правити, мир і порядок вчиняти, Скорених мудро щадити й карати усіх бунтарів. І, вочевидь, не було тоді римлянина, який був іншої думки!

Рис. 6. Користуючись багатствами провінцій, римляни водночас зробили значний внесок у розвиток підкорених країн, прилучили їхні народи до римської культури. Цей чудовий театр археологи відкрили в одній з іспанських колоній Риму

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що давні римляни називали «тріумфом»? Що означає це слово в сучасній мові? 2. Із якими державами й народами воювали римляни в II ст. до н. е.? 3. Якими були ці війни з боку Риму — оборонними чи загарбницькими? Обґрунтуйте свою відповідь. 4. Розкажіть про битви біля Магнезії й Підни, узяття Карфагена. Покажіть на лінії часу дати цих подій. 5. Що таке провінції? Чому їх називали «маєтками римського народу»? 6*. Як ви розумієте зміст віршів Вергілія? До чого закликав поет своїх співгромадян?

243

Розділ 11. Століття змін: від республіки до імперії Після того як римляни встановили свою владу в Середземномор’ї, Римська республіка перетворилася на світову дер жаву. Римляни використовували у своєму господарстві працю незліченної кількості рабів, жителів скорених країн. У той же час у самому центрі Римської держави загострилися протиріччя між різними групами її населення. Вони переросли в громадянські війни — озброєну боротьбу громадян однієї держави. Їхньою першою жертвою став народний трибун Тиберій Гракх, що виступив на захист хліборобів Італії. Розбрат, смута й громадянські війни складають історію Римської республіки II—I ст. до н. е. Сенат, до якого входили Римська імперія в ІІ ст. н. е.

ІТА

ЛІ

6 7 Карфаген

Земельний закон Тиберія Гракха 133

Масове розорення італійських селян

244

Рим

II ст.

— Міста — Кордони — християнські общини — Походи Траяна у 98—117 рр.

5 2

73—71

Початок громадянських війн

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

12 1 3 Херсонес Нікея 1 4 18 15 10 Пергам 19 Афіни Антіохія 1 7 Александія 1 6 11 Єрусалим 20 9

Повстання рабів під проводом Спартака 87

представники багатих аристократичних родів, переслідував свої корисливі цілі й не міг забезпечити країні спокій. Кровопролитні війни зміцнювали вплив найбільш видатних полководців. У боротьбі за владу вони спиралися на віддані їм легіони. Але і їм на превелику силу вдалося придушити грандіозне повстання рабів, що спалахнуло в Італії. Нещадна громадянська війна за владу над Римом закінчилася перемогою Октавіана Августа. Його правління вважається початком Імперії — нового періоду в історії Риму. Тепер Римською державою одноосібно правили імператори, що змінювали один одного.

Продовження громадянських війн

100—44 Юлій Цезар

44—30

Провінції: — Британія — Галлія — Тарракона — мавританія — Германія — сицилія — африка — іллірік — Македонія — Ахайа — Кірена — Дакія — Мезія — Віфінія і Понт — Азія — Іудея — Сирія — Арменія — Месопотамія — Єгипет

Правління Октавіана Августа 30—14 р. н.е.

Єгипет стає римською провінцією

р. до н. е.

§ 47. Римська республіка — рабовласницька держава Жодна держава давнього світу не мала такої кількості рабів, як Рим. Навіть найбідніші громадяни мали одного-двох невільників. Людина, що не мала жодного раба, уважалася жебраком. У III—II ст. до н. е. рабовласництво стає важливою частиною життя римського суспільства.

1. Слідом за переможними римськими легіонами йшли торговці. Легіонер після вдалого бою ставав власником полонених, але що з ними робити в поході? Тому воїн за безцінь продавав їх торговцеві, а той уже перепродував далі. Римляни перетворювали на рабів не тільки воїнів, але й мирних жителів, тому що раби були прибутковою частиною військової здобичі. Так люди ставали товаром. Торгівля людьми приносила великі статки. Справжнє полювання на невільників улаштовували пірати-работорговці. Вони нападали на торговельні судна й прибережні селища й продавали в неволю всіх, хто не встиг утекти. У підкорених Римом провінціях людей продавали в рабство за борги. Бідняк, щоб урятувати своїх дітей від голодної смерті, міг продати їх у рабство. Серед невільників було багато дітей рабинь. Люди, що народилися в неволі, були найбільш працьовитими, слухняними й покірливими рабами, адже вони просто не знали, що таке свобода. У II—I ст. до н. е. ринки рабів заповнилися невільниками. Побуваємо на одному з них…

Рис. 1. Раби в каменоломнях

Рис. 2. Кайдани для рабів

2. Мабуть, найпохмурішим місцем у Римі був відомий на всю країну Бичачий ринок. Тут продавали худобу і… людей. Уявіть собі таку картину: на дерев’я ному помості, що повільно обертається, стоять оголені люди — жінки й чоловіки,

245

діти й старі. У кожного на грудях висить дерев’яна табличка, на якій записані вади цього «живого товару». Зате достоїнства невільників голосно розхвалює продавець: «Дівчинка-грекиня, близько 6 років. Здорова, міцна, добре вихована. У злодійстві помічена не була. Годиться для будь-якої домашньої роботи. Буде чудовою служницею, нянькою або пралею. Коштує всього 250 денаріїв!» (Денарій — римська срібна монета). Покупці прискіпливо оглядають «товар»: мацають м’язи, оглядають зуби. Вони змушують невільників піднімати гирі, адже хворий слабкий раб нікому не потрібний. Удалим придбанням уважався раб-фахівець: кухар, учитель, поет, перукар, бібліотекар, актор. Багатії скуповували рабів одразу по кілька осіб, «оптом», а потім уже вирішували, як їх використовувати. Ринки рабів були в кожному великому місті римських володінь, але найбільші — у Сицилії й Греції. Як свідчать документи, на острові Делос продавали до 10 тисяч рабів на день! 3. Багато невільників працювало в сільському господарстві. Вони обробляли землю, доглядали за рослинами, збирали врожай, випасали худобу. Римляни не купували робочих тварин, якщо цю роботу могли виконати раби, адже утримання людей обходилося значно дешевше. Тому раби обертали жорнова млинів, водяні колеса, запускали в дію важкі преси. Багато хто вважав, що раб має працювати до самої смерті й не повинен знати нічого, крім роботи, сну та їжі. Постарілого раба залишали вмирати на пустельному острові посеред Тибру. Раби працювали в ремісничих майстернях, де виконували найважчу й брудну роботу. Купці використовували їх як вантажників і веслярів на торговельних суднах. Рис. 3. Трудівники в ланцюгах

246

Рис. 4. «Убий його!». Жити або вмерти поваленому чи пораненому гладіаторові, вирішували глядачі. Якщо вони опускали великі пальці руки донизу, це було смертним вироком для гладіатора

У маєтках заможних римлян було багато рабів, які підтримували там чистоту й затишок, виховували й навчали панських дітей, готували їжу, доглядали за садом і свійськими тваринами. Домашні раби — слуги й служниці, актори й танцівниці, поети й охоронці — перетворювали життя своїх панів на нескінченне свято. Але рабовласником була не тільки окрема людина. Римська держава, її міста й храми також володіли численними рабами. Державні раби будували дороги й мости, фортеці й канали. Міські раби зносили старі будинки, чистили каналізацію, будували водопроводи. Храмові раби обслуговували храми й святилища, брали участь в обрядах. І хоча життя раба скрізь було жахливим, найстрашнішим місцем для нього були рудники. У глибоких шахтах, при світлі жалюгідного світильника невільники добували мідну або срібну руду. Вони майже ніколи не піднімалися на поверхню. Молоді сильні чоловіки швидко перетворювалися тут на сліпих знесилених інвалідів і гинули. 4. Рабів було так багато, що їх убивали заради задоволення. Оскільки серед рабів були захоплені в полон воїни, стали влаштовувати гладіаторські бої, щоб насолодитися їхньою майстерністю. Гладіатори — це раби, яким давали зброю й примушували битися один з одним. Нагородою переможцеві було його життя. Від кінця III ст. до н. е. улюбленою розвагою римлян стали бої гладіаторів.

Бійці-гладіатори мали бути сильними, тому їх добре годували. Рукопашного бою вони навчалися в спеціальних школах. Для гладіаторських боїв будували схожі на стадіони амфітеатри, які іноді вміщували десятки тисяч глядачів. У дні вистав трибуни амфітеатрів були переповнені. Гладіатори боролися парами або загін

247

Рис. 5. Бестіарії. Гладіаторів, яких примушували боротися левами, тиграми, ведмедями, леопардами називали бестіаріями

проти загону. Їм видавали обладунки та зброю воїнів підкорених народів. На арені розігрувалися криваві видовища. Іноді римляни влаштовували сутички гладіаторів із голодними хижаками. Під час свят і військових тріумфів гладіаторські бої тривали тижнями. У ці дні на арені часто міняли пісок, який не встигав усотувати кров тисяч людей і тварин. 5. Римські раби перебували під повною владою пана, який розпоряджався їхнім життям і смертю. Раб не мав ніяких прав і майна. Римляни називали невільників «знаряддям, що вміє говорити». Життя римських рабів мало відрізнялося від життя худоби. У раба не було навіть імені. Зазвичай невільникові давали прізвисько, пов’язане з його походженням або особистими прик метами: Фракієць, Галл, Іноземець, Рудий. Заради забави рабів називали іменами грецьких богів і царів: Діонісій, Александр, Антігон. Іноді римські невільники мали знущальні прізвиська, наприклад Фелікс — «Щасливий». Римляни вважали, що рабів треба тримати в страху. Тому за найменшу провину їх жорстоко карали: сікли різками, надягали на руки й ноги залізні кайдани або тугі дерев’яні колодки, кидали до домашньої в’язниці чи відсилали на рудники. Рабів-злочинців розпинали на хрестах. У відповідь на гноблення й знущання невільники псували майно, калічили робочу худобу, утікали, убивали ненависних наглядачів, управителів, панів. Деякі римляни ставилися до невільників милостиво: улаштовували їм свята, вихідні дні, не забороняли мати родину. Умілим і кмітливим рабам дозволяли займатися ремеслом або торгівлею,

248

але за умови, що більшу частину прибутку одержить господарь. Іноді рабові вдавалося на власні гроші купити собі волю. Зрідка поблажливі хазяї відпускали на свободу найбільш слухняних і вірних рабів: так з’явилися вільновідпущені. Тривалий час вони залишалися залежними від хазяїв, мали їм допомагати в старості й ділитися своїми прибутками. Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — На надгробній плиті вчені прочитали такий віршований напис: …я був смертю жорстоко підтятий, Тридцять років я прожити лиш міг, та не більше; Вкоротив мені віку мій раб, але потім Сам кинувся в бурхливий потік головою униз: Так у пана життя він забрав і у себе… Про яке явище в житті римських рабів свідчить цей надгробний напис? Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Використовуючи текст пункту 1 параграфа, визначте основні джерела рабства в Давньому Римі. 2. Що таке ринок рабів? 3. Де й як римляни використовували працю рабів? 4*. Хто такі гладіатори? Чи могли гладіаторські бої виникнути в Афінах? 5. Розкажіть про життя римських рабів. Як римляни ставилися до невільників? Як вони боролися зі своїми гнобителями? 6. Хто такі вільновідпущені? Чи можна їх уважати цілком вільними людьми? 7*. Доведіть, що Римська республіка була великою рабовласницькою державою. 8. Дайте назви пунктам параграфа.

§ 48. Початок громадянських війн 1. Поразка переможців. У середині II ст. до н. е. володіння Риму ставали все більшими. Знать багатіла. Але в той же час серед римлян з’явилося багато бідних людей. Чому ж одні багатіли, а інші, навпаки, біднішали? Беручи участь у завойовницьких походах, селяни на тривалий час залишали свої помешкання. Через довгу відсутність чоловіків господарство занепадало: порожніли поля, усихали сади й виноградники. Прості трудівники опинялися в борговій залежності від багатіїв-сусідів. Повернувшись додому, колишні воїни тяжко працювали, щоб розрахуватися з боргами, сплатити податки, підняти господарство. І от урожай зібраний. Селянин поспішає на ринок продати його та бачить масу дешевих продуктів із підкорених провінцій. Та основними конкурентами селян були власники великих рабовласницьких вілл. Раби-іноземці виробляли величезну кількість дешевих продуктів: хліба, м’яса, вина, маслинової олії, овочів і фруктів. Селянські товари коштували дорожче.

249

Рис. 1. На віллі рабовласника

Не витримуючи конкуренції, селяни змушені були продавати свої ділянки багатіям, а іноді ті забирали їх за борги. Загарбницькі війни Риму в II ст. до н. е. призвели до масового розорення італійських селян.

Утративши надію на справедливість, колишні воїни-переможці залишали свої землі та рушали до великих міст. Так селяни ставали пролетарями — громадянами без власності. Чим же вони жили? Випадковими заробітками й безкоштовними роздачами хліба, підтримуючи кожного, хто обіцяв їм краще життя. 2. Закон про землю Тиберія Гракха. Згідно із законом, люди без власності не мали права бути воїнами. Таким чином, розорення селян послабило римську армію. Це хвилювало багатьох впливових людей, які хотіли продовжувати завойовницькі війни. Захисником селянства став Тиберій Семпроній Гракх (162—133 рр. до н. е.). Виступаючи в Народних зборах, він так казав про селян: «Позбавлені даху, блукачами бродять усюди з дружинами й дітьми. Вони боролися і вмирали за чужу розкіш і багатства. Їх називають владиками світу, а вони не мають і клаптика землі». Тиберія палко підтримала значна частина римської громади. У 133 р. до н. е. Гракх був обраний народним трибуном. Він запропонував новий закон, згідно з яким кожна родина не повинна була мати більш як 250 гектарів суспільної землі. Надлишки ж належало забрати й розділити між тими, хто цього потребує. Однак інший трибун наклав вето на новий закон. Тоді Гракх, порушивши вікові традиції, відсторонив його від влади. Закон був прийнятий, а Тиберій очолив комісію з наділення селян землею.

250

Але в Гракха та його прихильників були могутні вороги. «Наші раби перетворили колишні пустища й болота на квітучі сади й родючі ниви. Чому ми повинні віддавати ці землі босякам?» — обурювалися вони. Сенатори обвинуватили Гракха в тому, що він хоче стати царем. Озброївшись палицями, «поважні старці» ввірвалися на Народні збори. Сторопілі свідки цієї події не змогли їм перешкодити. Сенатори та їхні поплічники вбили Тиберія Гракха й кинули його тіло у води Тибру. 3. Гай, брат Тиберія. Справу Тиберія продовжив його молодший брат Гай Семпроній Гракх (153—121 рр. до н. е.). Через десять років після загибелі Тиберія багатотисячна юрба обрала молодшого Гракха народним трибуном. У 123 р. до н. е. Гай Гракх прискорив роздачу землі біднякам не тільки в Римі, але й у завойованій Африці. За пропозицією трибуна будували нові дороги, у містах продавали дешевий хліб. Гракх хотів оголосити римськими громадянами всіх вільних жителів Італії. Однак римська знать не бажала ділитися своїми правами й привілеями. Багатії збирали сили й озброювали своїх прихильників. За свідченням римського історика, відбувалися «заворушення, які не знали меж». Сенатори запропонували Народним зборам скасувати деякі закони Гракхів. Почалася кривава бійня. Гай Гракх із друзями й однодумцями укріпився на пагорбі Авентін. Однак вони не змогли стримати натиск численних ворогів, яким допомагали найманці — критські лучники. У священному гаю Гай Гракх добровільно прийняв смерть від рук вірного раба. Загибель Гракхів не примирила римських громадян. 80 тисяч селян, які одержали землю, уважали Гракхів героями. Інші ж обвинувачували їх у заколотах і порушенні вітчизняних традицій. Рис. 2. Селянська праця

251

Рис. 3. Брати Гракхи

Рис. 4. Гай Марій

Рис. 5. Сулла

Заколот — кровопролитні дії проти законної влади.

Боротьба за владу й багатства тривала, тому римська армія не могла залишитися осторонь. 4. Від ополчення до найманого війська. Наприкінці II ст. до н. е. в організації римського війська відбулися значні зміни. Тепер усі бажаючі громадяни незалежно від свого статку могли стати воїнами. За свою службу легіонери одержували частку здобичі, продукти й гроші. Так військо стало найманим. Лави легіонерів поповнювали пролетарі й збіднілі селяни. Такі солдати всім були зобов’язані своєму полководцеві й вірно слугували йому. Наприкінці II ст. до н. е. римське військо перетворилося на постійну професійну армію.

Після шістнадцяти років сумлінної служби легіонери ставали ветеранами. Виходячи у відставку, вони одержували багаті подарунки й великі земельні наділи від полководців, тому відчували подяку саме до них, а не до держави. Таким чином, армія стала надійним знаряддям у боротьбі полководців за владу. Римський історик писав: «Гуркіт зброї заглушив голос закону». 5. Громадянська війна — шлях до єдиновладдя. На початку I ст. до н. е. боротьба за владу спалахнула з новою силою, розділивши римське суспільство на дві ворогуючі партії. Оптимати виражали інтереси знатних аристократичних родів Сенату. Популяри виступали за надання більшої влади Народним зборам і трибунам, відбиваючи настрої значної частини населення республіки. На чолі популярів стояв талановитий полководець Гай Марій, а його супротивником був Корнелій Сулла. Малоосвічений,

252

але рішучий Марій прославився блискучими перемогами над дикими кімврами й тевтонами, що вторглися в Північну Італію. Знатний і хитрий Сулла розгромив війська понтійського царя Мітридата VI, який намагався відібрати володіння Риму в Східному Середземномор’ї. Обидва полководці спиралися на вірні їм війська. Уперше в римській історії армія вступила в рідну землю, як у ворожу країну. Кілька разів Рим переходив із рук у руки. Захоплення міста Марієм у 87 р. до н. е. супроводжувалося жорстоким терором — беззаконним і безкарним знищенням супротивників, присвоєнням їхнього майна й багатств. Так у Римській республіці почалися громадянські війни. Зникла повага до закону, держави, батьківщини.

Рис. 6. Мітридат Евпатор — правитель Понтійського царства, головний противник римлян у боротьбі за панування в Східному Середземномор’ї на початку І ст. до н. е.

Громадянська війна — озброєна боротьба за владу між громадянами однієї держави.

Після смерті Марія владу в Римі захопив Сулла. За спеціальними списками протягом нетривалого часу в Римі було схоплено й убито десятки тисяч імовірних супротивників Сулли й просто багатих людей. За словами історика, «не залишилися незаплямованими вбивством ані храм, ані гостинний двір, ані рідна домівка. Чоловіків різали на очах дружин, дітей — на очах матерів». Громадян охопив жах. Сенат і Народні збори слухняно оголосили Суллу диктатором — «для видання законів і встановлення порядку в державі». Таким чином, унаслідок громадянських війн у Римі утвердилася диктатура — влада однієї людини.

Рис. 7. Римський трибун

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Поясніть назву першого пункту параграфа. 2. Розкажіть про земельний закон Тиберія Гракха. 3. Покажіть на «лінії часу» роки життя братів Гракхів. 4. Чому братів Гракхів підтримували не тільки безземельні селяни, але й багато знатних людей? 5. Які зміни відбулися в римській армії на початку I ст. до н. е.? 6. Чому Корнелію Суллі вдалося встановити диктатуру в Римі? 7. Дайте визначення термінам пролетар, ветеран, терор, диктатура.

253

§ 49. Повстання рабів під проводом Спартака 1. Повстання рабів у Сицилії. Сицилія була першою римською провінцією. Родючі рівнини острова, безкраї виноградники, поклади мармуру були ласим шматком для римських намісників і рабовласників. Тут з’явилися великі маєтки, землі яких обробляли тисячі рабів. Історик Діодор писав: «Багатіючи протягом тривалого часу й здобуваючи великі статки, сицилійці купували безліч рабів. Ведучи їх юрбами, …вони накладали на них тавра й відмітки. Пани обтяжували їх службою й дуже мало піклувалися про їхню їжу й одяг». У другій половині II ст. до н. е. в Сицилії двічі спалахували великі повстання рабів. На кілька років невільники навіть захопили велику частину острова, оголосили про створення своєї держави й обрали царя. Лише ціною великих зусиль римлянам удалося придушити ці повстання. У II ст. до н. е. в різних куточках римських володінь неодноразово спалахували повстання рабів.

2. Рим напередодні повстання рабів. Смерть диктатора Сулли не примирила римське суспільство. І його прихильники, і супротивники прагнули зміцнити свою владу, зберегти й збільшити багатства та привілеї. Ворогуючі сторони розраховували на підтримку пролетарів, купуючи її подачками й щедрими обіцянками міській бідноті — плебсу. Давній ворог Риму цар Мітридат VI ускладнив ситуацію, розпочавши нову війну. Рим був змушений направити до Малої Азії найкращі війська й полководців. Середземне море перебувало під владою піратів настільки, що купці навіть не наважувалися виходити на своїх суднах у море. Тому в багатьох містах Італії не вистачало навіть хліба. Рис. 1. Страта рабів. Рельєф на срібному блюді

254

Рис. 2. Зображення гладіаторських боїв часто прикрашали будинки й заміські вілли заможних римлян. Мозаїка

Рис. 4. Останній бій Спартака

3. Початок повстання. У місті Капуя існувала найвідоміша в країні школа гладіаторів. У 73 р. до н. е. раби-гладіатори домовилися втекти зі школи-в’язниці, але їх видав зрадник. І всетаки більш як 70 рабів перебили варту й вирвалися на волю. Вони сховалися на вершині загаслого вулкана Везувій, скелясті й стрімчасті схили якого заросли колючим чагарником і диким виноградом. Проводирем утікачів став Спартак. Він був родом із гірської країни Фракії, розташованої в північній частині Балканського півострова. За словами Плутарха, своєю надзвичайною сміливістю, фізичною силою й зростом Спартак був схожий на варвара, але розумом і гуманністю нагадував елліна. Він воював із римлянами й потрапив у полон. Спартака відправили в гладіаторську школу, де він став учителем фехтування. Невільники з усієї округи бігли до Спартака. Його загін нападав на багаті маєтки, грабував їх, звільняв рабів. Проти збіглих невільників влада вислала тритисячний військовий загін. Командир загону розбив табір біля підніжжя вулкана й перекрив єдину стежку, яка вела на вершину. Колишні раби опинилися в пастці. За наказом Спартака обложені сплели драбини з виноградної лози, по них уночі спустилися зі стрімких круч і зненацька напали на римський табір із тилу. Своїм рішучим натиском повсталі примусили римлян тікати, захопили зброю, спорядження й припаси. Це була перша велика перемога Спартака. У 73 р. до н. е. почалося найбільше в історії давнього світу повстання рабів.

255

4. Армія рабів? Звістка про цю перемогу рознеслася по півдню Італії. Незабаром загін утеклих рабів перетворився на багатотисячне військо. До Спартака бігли раби з маєтків і ремісничих майстерень, пастухи й рудокопи. Вони говорили різними мовами, поклонялися різним богам, а багато хто ніколи навіть не тримав зброї в руках. Спартак розумів, що тільки організоване військо повсталих зможе протистояти професійній римській армії. Тому він розділив рабів на загони за національностями: галли, греки, германці, самніти. Ковалі кували зброю й спорядження. Гладіатори навчали своїх товаришів військової справи. Повсталі навіть створили кінноту, пригнавши табуни коней. Спартак вимагав беззаперечного виконання наказів, забороняв грабування й накопичення золота. Керувати армією рабів йому допомагали галл Крикс і грек Еномай.

Рис. 5. Страта полонених воїнів Спартака

256

5. Походи Спартака. На початок 72 р. до н. е. вся південна Італія була охоплена повстанням. Військо рабів нараховувало більш як 60 тисяч повсталих. Спартак повів свою армію на північ, щоб вийти за межі Італії й стати вільними. Але не всі повсталі хотіли йти саме туди. 10 тисяч германців і галлів на чолі з Криксом відокремилися від основного війська. Загін Крикса був повністю знищений римлянами в бою біля гори Гарган. Військо Спартака не знало поразок. Пройшовши через усю Італію з півдня на північ, колишні раби розбили три римські армії. Здавалося, тільки Альпи відділяли повсталих від волі… Але раптово Спартак повернув своє військо на південь. Невідомо точно, чому повсталі не залишили Італію. Можливо, перемоги вселили їм упевненість у власних силах, і вони вирішили, що здатні погубити ненависний Рим? Із часів Ганнібала Риму жодного разу не загрожувала така велика небезпека. Тільки тепер до стін Вічного міста наближалися не грізні пуни, а знехтувані раби. Сенат доручив

придушити повстання Марку Ліцинію Крассу — честолюбному полководцеві й одному з найбагатших людей Риму. Воїни боялися його більше, ніж Спартака, тому що Красс наказав страчувати кожного десятого римлянина з тих, хто тікав із поля бою. Для розгрому армії Спартака римляни використували всю міць своєї держави.

Спартак не став штурмувати Рим. Він привів армію на вузький півострів до берегів протоки, що розділяла Італію й Сицилію, і хотів переправити своє військо на острів. Імовірно, він сподівався на повстання місцевих рабів і встановлення в Сицилії своєї влади. Пірати обіцяли Спартаку кораблі для переправи, але обманули його. Повсталі самі зробили плоти, але їх із легкістю розкидала буря. Тим часом Красс наказав відгородити перешийок від моря до моря глибоким ровом і високим валом. Раби знову опинилися в пастці. Настала холодна зима, що забрала життя ослабілих повсталих: у них закінчилося продовольство. 6. Поразка повстання. Вируючий сніговій зимової ночі допомагав воїнам Спартака, які пішли на штурм укріплень Красса. Легіонери не витримали запеклого натиску рабів, що рвалися до волі. Спартак утратив багатьох воїнів, але знову врятував армію. Перемога коштувала повсталим дуже дорого. Від уцілілої армії знову відокремився двадцятитисячний загін, який був майже відразу знищений римлянами. На допомогу Крассу з Іспанії й Фракії по спішали загартовані в боях легіони. Тому Спартак вирішив дати вирішальний бій до об’єднання всіх римських військ. Розбіжності й розколи послабили армію Спартака.

Битва відбулася в 71 р. до н. е. Спартак спробував убити Красса й навіть знищив кількох охоронців, але був поранений і боровся, стоячи на одному коліні. Легіонери порубали вождя рабів на шматки. Римський історик Флор, що не відчував симпатії до повсталих рабів, писав: «Сам Спартак, борючись у перших лавах із дивною відвагою, загинув, як личить великому полководцеві». Армія рабів була розбита. Шість тисяч спартаківців, узятих у полон, були розіп’яті на хрестах уздовж дороги між Римом і Капуєю. Давньоримські історики з неприхованою повагою писали про Спартака. Для багатьох поколінь людей різних національностей він став символом боротьби за волю. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. У якому становищі перебувала Римська республіка напередодні повстання рабів? 2. Чому найбільше повстання рабів відбулося саме в Італії? 3. Складіть простий план пункту 3 «Початок повстання». 4. Як змінився хід повстання після перемоги рабів біля підніжжя Везувію? 5. Чому раби тривалий час перемагали римське військо? 6. Чи можна повсталих рабів називати армією? 7. Чому повстання зазнало поразки?

257

§ 50. Цезар — єдиновладний правитель Риму Українське слово «цар», російське — «царь», німецьке — «кайзер» походять від латинського імені Цезар. Хто ж він такий — Цезар? 1. «Триголове чудовисько». Після придушення повстання рабів полководці й політичні діячі стали відігравати в Римській республіці велику роль. Але найбільш впливових і відомих було троє. Перший серед них, Ліциній Красс, мріяв про підкорення країн Сходу й захоплення їхніх легендарних багатств. Другий — Гней Помпей — купався в променях слави непереможного полководця. Після перемоги над Мітридатом VI і середземноморськими піратами він дістав прізвисько «Великий». Третій, Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.), тоді ще не прославився військовими перемогами. Виходець зі знатного, але збіднілого патриціанського роду, він був надзвичайно обдарованою й освіченою людиною, прекрасним політиком, блискучим оратором. Цезар прагнув нероздільно правити в Римі. У своїх промовах, звернених до римського народу, він не скупився на лестощі й щедрі обіцянки. Простолюд обожнював і всіляко підтримував його. Інтереси Красса, Помпея і Цезаря виключали один одного. Але вони були небезпечними суперниками, тому, за порадою Цезаря, виріРис. 1. Гай Юлій Цезар шили укласти «союз трьох мужів» — тріумвірат. Що могло їх об’єднувати? Римляни боялися нової диктатури, адже вони добре пам’ятали криваві звади Марія й Сулли. Сенатори хотіли зберегти свою владу, але для цього їм потрібна була республіка. Прихильники цього добре розуміли силу й небезпеку тріумвірату й називали його «триголовим чудовиськом». Поет Тит Лукрецій Карр писав: Кров’ю співгромадян собі стан збирають і жадібно Збільшують багатства свої, нагромаджуючи на вбивство убивство. Але реальна влада все-таки була зосередРис. 2. Гней Помпей жена в руках членів тріумвірату — тріумвірів, Великий тому що в Красса були гроші, у Помпея — легіони, у Цезаря — політичний геній. Цезар і став

258

консулом. Він ухвалив кілька законів, вигідних союзникам. Коли кожний із тріумвірів домігся бажаного, їхній союз розпався. Красс, який був намісником Сирії, почав війну проти Парфії. Але його армію розбила важкоозброєна парфянська кіннота. Красс загинув, а 10 тисяч полонених легіонерів парфяни відправили будувати іригаційні споруди в Месопотамії. Помпей Великий дістав у володіння багату Іспанію. Він по-царському розплатився зі своїми ветеранами й помирився із Сенатом. Юлій Цезар став намісником провінції Галлія, що простяглася на північ від Італії. 2. «Жереб кинуто!» Новий намісник Галлії взявся до завоювання тієї частини країни, де жили незалежні від Риму племена галлів і германців. Цезар діяв за принципом «Розділяй і володарюй!». За десять років нескінченних війн він підкорив сотні племен, знищив сильних варварських правителів, підніс римські прапори на території Британії. Під владою Цезаря перебували землі, які за площею перевершували Італію. Віддані легіони й незліченні багатства, відняті в підкорених народів, дали честолюбному Цезареві надію домагатися влади над Римом. Сенат, стурбований могутністю намісника сусідньої Галлії, у 49 р. до н. е. наказав Цезареві з’явитися до Риму для звіту. За законами республіки він мав розпустити легіони й скласти повноваження намісника. Рис. 3. Триумф у Римі

259

Рис. 4. Роздавання безкоштовного хліба. Фреска

Юлій Цезар із частиною легіону зупинився на березі прикордонної річки Рубікон. Він став перед вибором: віддати себе до рук своїх супротивників або переправитися з військами на інший берег — до Італії. Другий варіант означав війну із Сенатом. Цезар міркував недовго. Він вигукнув: «Жереб кинуто!» — і віддав наказ про переправу. Стрімким маршем Цезар підійшов до Риму й безперешкодно захопив його на радість своїх численних прихильників. Влада перейшла до нового диктатора. Помпей і його прихильники втекли з країни, оголосивши себе захисниками волі й республіки. Боротьба за владу між Помпеєм і Цезарем спричинила нову громадянську війну в Римі.

Рис. 5. Римський патрицій, що несе погруддя своїх предків. Багато представників знатних римських родів боялися втратити свої привілеї й багатства, що дісталися їм від «славних» предків. Вони рішуче виступили проти зміцнення одноособової влади Цезаря й відстоювали старі «республіканські порядки»

260

3. «Прийшов, побачив, переміг». Юлій Цезар чудово розумів, якими небезпечними для його диктатури є прихильники республіки, тому негайно розпочав із ними війну. Кровопролитні бої охопили римські колонії в Іспанії, Африці, Малій Азії. Вирішальна битва відбулася в 48 р. до н. е. в Греції біля містечка Фарсал. Війська Помпея в кілька разів перевищували за кількістю легіони Цезаря, тому республіканці чекали на черговий тріумф свого вождя. Але полководницьке мистецтво, рішучість і холоднокровність Цезаря змусили непереможного Помпея залишити поле бою й тікати до Єгипту, де він був убитий. Цар Птолемей передав голову Помпея Цезареві на знак своєї покірності. Боротьба з прихильниками республіки тривала ще довгі три роки. Цезар виявив талант тонкого дипломата, безстрашного воєначальника й підступного політика. Він позбавив влади царя Птолемея, а його сестру Клеопатру оголосив царицею Єгипту та своєю дружиною. У Малій Азії диктатор здобув блискавичну перемогу над сином Мітридата. До Сенату прийшло послання про цю перемогу, що було лаконічним за формою й принизливим за змістом: «Прийшов, побачив, переміг».

Рис. 6. Убивство Цезаря

4. «І ти, Бруте?!» Повернення Цезаря до Риму позначилося багатомісячними святами, гладіаторськими іграми й роздачею хліба. 80 тисяч ветеранів і незаможних громадян одержали чудові землі в провінціях. Тепер більшість сенаторів були ставлениками Цезаря. Вони оголосили його довічним трибуном і диктатором, а також верховним жерцем головного храму Юпітера. Цезар розпоряджався державою як єдиновладний правитель. Він казав: «Республіка — ніщо, порожнє ім’я без тіла й обличчя». Однак деякі знатні сенатори прагнули повернути колишні порядки й улаштували змову. Серед них був Юній Брут — прийомний син Цезаря, якому той беззастережно довіряв. 15 березня 44 р. до н. е. під час засідання Сенату змовники зненацька вихопили заховані під одягом кинджали й короткі мечі та накинулися на Цезаря. Диктатор намагався захищатися металевою паличкою для письма. Побачивши серед нападників прийомного сина, він вигукнув: «І ти, Бруте?!». Це були останні слова Гая Юлія Цезаря. Мертвий правитель лежав у калюжі крові біля підніжжя статуї Помпея. Диктатор мертвий! Але чи врятована республіка? Більшість сенаторів не побажали розставатися з багатствами й привілеями, дарованими Цезарем. Усі боялися повстання римського плебсу й легіонів. Змовникам довелося тікати до Греції. Диктатора урочисто поховали й оголосили богом. Відтоді ім’я Цезар стало загальним: так називали верховного правителя. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що таке тріумвірат? Чому об’єдналися в союз такі різні люди, як Красс, Помпей, Цезар? 2. Чому Цезар повів боротьбу за владу в Римі після завоювання Галлії? 3*. Коли кажуть про важливе й відповідальне рішення, часто використовують вираз «перейти Рубікон». Поясніть чому. 4. Поясніть назви 2 і 3 пунктів параграфа. 5. Чим влада Цезаря відрізнялася від влади консулів? 6. Покажіть на «лінії часу» роки життя Юлія Цезаря. Скільки років прожив диктатор? 7. У чому схожі долі Красса, Помпея і Цезаря?

261

Розділ 12. Могутність і загибель Римської імперії Будь-яка цивілізація переживає час народження, розквіту й загибелі. На рубежі нашої епохи римська держава й цивілізація переживали непростий етап своєї історії. Війни між різними групами населення Римської республіки, повстання рабів і скорених народів змусили римлян перейти до одноособової форми керування країною — монархії. Так виникла Римська імперія, наймогутніша держава в історії Середземномор’я. У I—III ст. н. е. Римська імперія була величезною світовою державою, влада якої поширювалася на землі Європи, Азії та Африки. Політична й військова перевага римлян доповнювалася небаченим розквітом усіх галузей культури. У науці й мистецтві, вій-

ськовій справі й сільському господарстві, будівництві й архітектурі римляни широко застосовували досвід греків і єгиптян, сирійців і фінікійців, десятків інших народів, що ввійшли до складу їхньої держави. Виникла унікальна культура, що базувалася на досягненнях мало не всіх давніх цивілізацій. Могутність Риму трималася на гнобленні народів імперії, усесиллі імператорів і величезному війську. Влада римських імператорів не підлягала сумніву і, здавалося, буде вічною. Але вже з середини III ст. Римська імперія переживає важкі часи, її територія зменшується. Віровчення християн і натиск варварських народів похитнули неосяжну Римську імперію, велич якої вдалося зберегти тільки в східній її частині. Про ці драматичні події римської історії піде мова в розділі 12.

Римська імперія в ІV—V ст. н. е.

— Міста — Кордони Римської імперії — Райони розповсюдження християнства — Межа розподілу Римської імперії на Західну та Східну Напрямки вторгнення варварів: — маврів

Херсонес Рим

— гунів

Константинополь

— готів — германців

Александрія Єрусалим

Правління імператора Августа

Правління імператора Траяна, найбільше розширення кордонів Римської імперії

30 р. до н. е. —14

98—117 235—284 324—337

Розп’яття Ісуса Христа

262

Правління Константина Великого

Криза Римської імперії

Розділення Римської імперії на Західну й Східну 325

Нікейський собор

395

р. н. е.

476

Загибель Західної Римської імперії

§ 51. Загибель Республіки й народження імперії 1. Продовження громадянської війни. Най ближчим соратником Цезаря був Марк Антоній — колишній воїн, відважний полководець і безрозсудний політик (рис. 1). Він сподівався привласнити частину майна загиблого диктатора й захопити його владу. Ці плани не здійснилися, тому що в Римі раптово з’явився Гай Юлій Цезар Октавіан (63 р. до н. е.— 14 р. н. е.) — прийомний син Цезаря і його спадкоємець. Він не зважаючи на свій юний вік — дев’ятнадцять років — виявився розважливим, обережним, хитрим і терплячим політиком. Його підтримали ветерани Цезаря й римська чернь. Антоній був змушений піти на союз із «хлопчиськом» Октавіаном. У розореній країні союзники терміново шукали гроші для війни з республіканцями. За наказом Антонія й Октавіана на римському Форумі були виставлені списки їхніх ворогів, недо брозичливців і просто заможних людей, які підлягають знищенню. Почалася різанина. Озвірілі солдати змагалися, хто більше вб’є: за голову ворога платили великі гроші. Майно страчених привласнювалося катами або розпродавалося за безцінь. Одним із перших загинув прихильник республіки, великий оратор і письменник — Марк Тулій Цицерон (рис. 2). Його голову виставили на огляд саме на тому місці, де він виступав перед слухачами. Війна перекинулася на провінції. У жорстокій битві біля містечка Філіппи (Македонія) у 42 р. до н. е. союзники розбили армію республіканців. Убивця Цезаря Брут покінчив із собою, наштрикнувшись на меч. 2. Антоній і Октавіан. Після розгрому спільного ворога переможці розділили римські володіння. Октавіану припала Італія й західні провінції, Антоній отримав багаті східні провінції. Здавалося, настав мир. Але кожний правитель жадав одноособової влади й готувався до нової війни. Марк Антоній опинився під впливом єгипетської цариці Клеопатри (рис. 3). Він закохався в цю чарівну, розумну й владну жінку, володарку казкових багатств. Вони одружилися. Римський полководець забув про доблесті й провадив розкішне безжурне

Рис. 1. Марк Антоній

Рис. 2. Марк Тулій Цицерон

Рис. 3. Клеопатра VII — остання цариця елліністичного Єгипту

263

Рис. 4. Засідання римського Сенату за часів Августа

життя. Завойовані римською зброєю землі він приєднував до Єгипту й дарував своїм дітям, народженим від Клеопатри. Усюди поширювалися чутки, що Антоній перестав бути римським громадянином і перетворився на справжнього східного царя. Зібравши необхідні сили й кошти, Октавіан знову розпочав громадянську війну. Марк Антоній розраховував на свої легіони й допомогу дружніх царів східних країн. Біля західних берегів Балканського півострова, поблизу мису Акцій, відбулася грандіозна морська битва. Великі й неповороткі кораблі Антонія були атаковані рухливими суднами Октавіана. У вирішальний момент битви Клеопатра вивела свою флотилію з бою. Антоній нерозважливо ринувся за дружиною, прагнучи повернути єгипетські кораблі. Але, залишившись без командира, флот Антонія був розбитий. Не зустрівши опору, римляни захопили Єгипет. Антоній заподіяв собі смерть. Захопивши в полон єгипетську царицю, Октаві ан хотів провести її вулицями Риму під час свого тріумфу, однак Клеопатра обдурила охорону. Вірна служниця передала їй кошик із фруктами, на дні якого була схована отруйна змія. Із її укусом закінчилося життя знаменитої цариці. Так у 30 р. до н. е. Єгипет став ще однією провінцією Риму, а Октавіан — безроздільним правителем Римської держави. 3. «Тиха смерть Республіки». Із загибеллю Антонія закінчилися громадянські війни. Могло скластися враження, що республіканські свободи Риму залишилися незламними: як і раніше, проводилися засідання Народних зборів, Сенату, обиралися консули, трибуни та інші посадові особи. Але дійсна влада була зосереджена в руках тільки однієї людини — Октавіана. Слухняний Сенат проголосив його довічним консулом і трибуном. Його наділили незвичним званням — Август, тобто «звеличений богами». Самому Октавіану подобалося, коли його називали принцепсом — «першим сенатором», «першим серед громадян».

264

Сенат і Август розділили свої повноваження. Сенатори керували старими провінціями, у яких майже не було військ. Принцепсу дісталися нові прикордонні провінції в Європі, Азії та Африці, де розміщувалися основні військові сили Римської держави. Август став довічним командувачем усіх збройних сил — імператором. Цим почесним титулом здавна нагороджували полководців-тріумфаторів. Після смерті Августа його привласнювали всі правителі Риму. Тому державу стали називати імперією. За часів правління Августа (30 р. до н. е. — 14 р. н. е.) поступово склався новий устрій Римської держави — імперія. Розпочався останній період римської історії.

4. Імператор — «перший громадянин». Август усіма силами зміцнював могутність Риму й свою одноособову владу. Особливо його хвилювала охорона власного життя. Були створені спеціальні війська — преторіанська гвардія. Преторіанці всюди супроводжували Августа, удень і вночі охороняючи життя і спокій імператора. Крім того, фізично слабкий Август постійно носив під звичайним одягом захисні обладунки. За наказом імператора всі вільні жителі Італії (більш як 4 млн осіб) отримали права й привілеї римських громадян. У провінціях Август скасував деякі податки, обмежив самоправність намісників. Ці рішення зміцнили його авторитет серед простих людей. Імператор наполегливо прагнув відродити славні традиції римського народу. Він наказав відновити давні храми, видав указ, який зміцнював сімейне життя. Відтепер людина, що не мала сім’ї та дітей, не могла стати консулом або сенатором, розраховувати на просування по службі. Август засуджував розлучення й подружні зради. Сам «перший громадянин» намагався вести суворе і скромне життя. Принцепс забороняв надмірне вихваляння й ушановування своєї персони. Однак він «залізною рукою» керував державою, і ніхто не сумнівався в могутності імператора.

Рис. 5. Монета, випущена Октавіаном на честь перемоги над Клеопатрою. На монеті викарбовано надпис «Єгипет захоплено»

Рис. 6. Імператор Август

265

У 14 р. н. е., після 44 років одноособового правління, імператор Август тихо помер. Римська імперія підійшла до періоду свого найвищого розквіту. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що спільного було в діях Сулли й Октавіана в боротьбі за владу? 2. Яких помилок припустився Антоній у боротьбі з Октавіаном? 3. Чим правління Августа відрізнялося від звичайної монархії? 4. Чому Август приділяв велику увагу безпеці власного життя? 5. Якими заходами Август намагався зміцнити Римську державу? 6. На честь правителів римляни називали місяці свого календаря. Назви яких місяців, що виникли таким чином, збереглися в російській мові? 7*. Повне ім’я Октавіана в офіційних документах записувалося так: Імператор Гай Юлій Цезар Октавіан Август. Поясніть усі його складові.

§ 52. Римські імператори та їхнє оточення 1. Династія Юліїв-Клавдіїв. За часів Октавіана Августа в руках імператора опинилася величезна, ніким не контрольована влада. На імператорський трон законно чи в результаті перевороту сходили представники однієї родини. Так виникла династія ЮліївКлавдіїв. До яких наслідків це призвело? Умираючи, Август передав трон своєму пасинкові — досвідченому воєначальникові Тиберію. Це була хитра, скупа й жорстока людина. За роки свого правління (14—37 рр. н. е.) він улаштував справжнє полювання на впливових багатих сенаторів. За доносом або найменшою підозрою в зраді він страчував сенаторів і привласнював їхнє майно. Частина цих коштів діставалася донощикам. Побоюючись змов, Тиберій керував життям країни не з палацу в столиці, а із замку-фортеці на острові біля узбережжя Італії. Звідти й надходили до Риму накази про нові страти. Смерть Тиберія викликала загальну радість у Римі. Його спадкоємцем став онук Августа на прізвисько Калігула — «чобіток» (37—41 рр. н. е.). Будучи сином полководця, він із дитинства носив спеціально зшиту для нього форму римського легіонера. Улюбленими розвагами Калігули були страти й гладіаторські бої. Сучасники стверджують, що вигляд людських страждань викликав у нього захоплення. Криваві злочини імператора паралізували життя Риму. Сенат утратив колишній вплив й авторитет, про що свідчить той факт, що Калігула дав сенаторське звання… своєму улюбленому коневі. Тепер виступи сенаторів часто переривалися голосним іржанням імператорського улюбленця. Не дивно, що такий правитель не помер власною смертю. Калігулу вбили гвардійці, зобов’язані його захищати.

266

Рис. 1. Убивство Калігули

Сенатори й гвардія проголосили наступним імператором дядька Калігули Клавдія (41—54 рр.). У молодості він учився у великого римського історика Тита Лівія й дуже пишався своєю вченістю. Насправді безвільний Клавдій був нездатний управляти імперією. Усі турботи з управління державою він поклав на своїх вільновідпущеників. Вони набули небаченого впливу на життя Риму. Клавдія отруїла власна дружина Агрипина Молодша, що мріяла зробити імператором свого сина Нерона (54—68 рр. н. е.). Імператори династії Юліїв-Клавдіїв ліквідували залишки республіканського правління в Римі.

2. Нерон. Юний Нерон зростав в атмосфері жорстокості, підлості й підступництва. Прийшовши до влади, він наказав убити матір, а потім багату стару тітку і свою дружину Октавію, яку дуже любили й поважали римляни. Безжалісно розправився Нерон і зі своїм учителем, відомим філософом Сенекою. Нерон багато подорожував і всюди демон стрував свої удавані таланти актора й поета, кулачного бійця й візника. Свята, що влаштовувалися Нероном, театральні вистави й гладіаторські бої супроводжувалися щедрими роздачами хліба, грошей і вина. Римська чернь обожнювала «веселого й доброго» імператора. Але він таким чином усього-на-всього лише прагнув домогтися загального шанування й поклоніння. Своїх можливих суперників у мистецтві він просто знищував.

Рис. 2. Імператор Нерон

Рис. 3. Імператор Веспасіан

267

У 64 р. н. е. в Римі сталося лихо. Нечувана пожежа знищила велику частину міста, загинули десятки тисяч людей. Казали, що в цей час Нерон стояв на високій вежі й, насолоджуючись видовищем, декламував вірші про загибель Трої. По місту ходили завзяті чутки, що Рим підпалили за наказом імператора. Проти нього спалахнуло повстання. На його захист не з’явилися навіть охоронці. У паніці імператор утік із палацу. Йому забракло сміливості покінчити життя самогубством, тому, за його проханням, Нерона заколов колишній раб. 3. Траян — кращий з імператорів. Він пройшов важкий шлях від простого легіонера до імператора. Наприкінці правління Траяна (98—117 рр. н. е.) Сенат надав йому титулу «Найкращий», який зазвичай додавали до імені Юпітера (рис. 5). За що ж Траян удостоївся таких почестей? Він припинив безпричинні страти, суворо карав донощиків і підбурювачів, установив спокій і порядок. Особливою любов’ю і повагою користувався імператор в армії. Він вів просте життя, не шкодував грошей для воїнів, турбувався про зміцнення й розширення кордонів імперії. Під його командуванням римляни придушили багаторічний мужній опір дакійських племен і захопили їхні землі. Так за Дунаєм виникла провінція Дакія. Потім римські легіони переможно пройшли землями Вірменії й Месопотамії та розгромили свого споконвічного супротивника — парфянського царя. Таким чином, Римська світова держава простяглася від Атлантичного до Індійського океану. Після смерті Траяна його оголосили богом. За часів Траяна Римська світова держава досягла свого найвищого розквіту. Рис. 4. Форум за часів імператора Траяна

268

4. Мудрець Марк Аврелій — імператор і полководець. Кращі філософи Риму виховували в Маркові Аврелії людинолюбство, стійкість і мужність перед будь-якими випробуваннями. Як же він виявив ці риси за часів свого правління? Марк Аврелій (161—180 рр. н. е.) був мудрим і працьовитим правителем (рис. 6). Він доходив суті всіх державних справ, доброзичливо й справедливо ставився до оточуючих його людей. Одного разу він рішуче розправився з ватажками змови проти нього, але не став з’ясовувати імена простих змовників, щоб не відчувати до них ненависті. Грецькою мовою імператор написав філософську працю, яку назвав «До самого себе». У цій праці Марк Аврелій виклав свої думки про те, якою має бути людина й правитель. За років правління Марка Аврелія проти Риму знову виступили царі Парфії, а також численні племена напівдиких германців і сарматів, що жили за Рейном і Дунаєм. Римлянам удалося розгромити парфян і зупинити просування варварів, але під час походу імператор помер від тяжкої хвороби. Зі смертю Марка Аврелія закінчився так званий «золотий вік» Римської імперії. У III ст. н. е.

Рис. 5. Імператор Траян

Рис. 6. Марк Аврелій — імператор-філософ

269

настали лихі часи. Повстання скорених народів і напади зовнішніх ворогів, фінансові труднощі й бездарне правління імператорів поставили Рим перед смертельною загрозою. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Поясніть назву пункту 3 параграфа. 2. Чому правління багатьох імператорів I ст. н. е. стало часом беззаконня та сваволі? 3. На прикладі вчинків Нерона доведіть, що необмежена влада псує й розбещує правителя держави. 4. Чому після смерті Траяна римляни проголосили його богом? 5*. Давньогрецький мудрець Платон стверджував, що правителями мають бути філософи. Чи згодні ви з цим твердженням? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Імператор Веспасіан (69—79 рр. н. е.) був досвідченим воєначальником і ощадливим правителем. Веспасіану вдалося зміцнити римську державу, навести лад в армії та здобути кілька важливих перемог над ворогами. Відомий такий факт. Одного разу Веспасіан вирішив установити податок за користування громадськими туалетами в Римі. Коли його син, майбутній імператор Тит (79—81 рр. н. е.), дорікнув батькові за цей учинок, той відповів: «Гроші не пахнуть!». Як слід розуміти цей вислів? Який зміст має ця фраза в наш час?

§ 53. Перші християни 1. Про що розповіли Євангелія. Життя мільйонів жителів Римської імперії було важким, сповненим страждань і злиднів. Вони поклонялися східним, еллінським і римським богам, але ті їм не допомагали. Тому люди думали, що боги від них відвернулися або втратили свою силу. У I ст. н. е. прості люди з радістю зустріли звістку про те, що незабаром прийде добрий і справедливий Бог, який захистить пригноблених і стражденних, що він уже був на землі й жив як проста людина. Про це розповіли рукописні сувої — Євангелія. Євангеліє в перекладі з грецької мови означає «добра звістка». Євангелія стали частиною Нового Заповіту Біблії.

Євангелія оповідали, що за часів Октавіана Августа на землі Палестини народився Ісус Христос. Його матір’ю була бідна жінка Марія, а батьком — єврейський бог Яхве. Коли Ісус виріс, він мандрував землями Палестини й учив робити добро, нехтувати багатством і любити ворогів. Ісус зціляв хворих, воскрешав мерт вих, утішав стражденних. Він попереджав людей, що невдовзі настане Страшний Суд, на якому земні справи людей вирішать їхню подальшу долю: ті, хто вершив зло, будуть покарані, а ті, хто страждав і провадив праведне життя, будуть винагороджені вічним щасливим життям у Царстві Божому.

270

Рис. 1. Зображення Христа на стіні римської катакомби. Фреска IV ст. н. е.

Рис. 2. Ісус Христос — добрий пастир

Віра в Ісуса Христа виникла в I ст. н. е. на землі Давньої Палестини.

Щодня Ісусові вірило все більше людей. Його учні й послі довники більше не підкорялися римській владі й іудейським жерцям — фарисеям. Тим же, у свою чергу, не хотілося втрачати владу й гроші, тому Ісуса вирішили вбити. 2. «Поцілунок Іуди» і «шлях на Голгофу». Ісус мандрував із дванадцятьма учнями — апостолами (грецькою «апостол» — «посланець»). Одного з апостолів — Іуду — фарисеї вмовили за тридцять срібних монет видати вчителя. Напередодні єврейського свята Пасхи Ісус разом з учнями востаннє насолоджувалися їжею. Після таємної вечері вони попрямували до Масличної гори під Єрусалимом. Тут Іуда, ніби то з любові й відданості, поцілував свого вчителя. Але насправді цей поцілунок був умовним знаком, за яким стражники впізнали Ісуса. Його схопили й кинули до в’язниці. Суд фарисеїв був швидким і несправедливим: Ісуса присудили до розп’яття разом із двома розбійниками. Римський намісник Іудеї Понтій Пілат затвердив вирок. Страту призначили на п’ятницю. Насміхаючись над святістю Ісуса, йому надягли на голову терновий вінець. Хрест, на якому мав бути розіп’ятий Ісус, він сам ніс до місця страти — пагорба Голгофи. Сумний був цей шлях: неосвічені люди забавлялися стражданнями Христа, плювали й кидали в нього каміння. На Голгофі Ісуса розіп’яли. Під пекучими променями сонця він умирав довго й болісно. Християни називають цю п’ятницю Страсною в пам’ять про Страсті Господні — страждання розіп’ятого Ісуса, якими він спокутував гріхи всього людства. Коли Христос помер, варта дозволила його учням зняти тіло з хреста й поховати. Але на третій день після смерті гробниця Ісуса спорожніла, й ангел сповістив, що Христос воскрес.

271

Рис. 3. Один із перших символів християнства. Лавровий вінок і перші літери імені Христа

Рис. 4. Святий Павел — один з апостолів, засновник багатьох християнських общин

Рис. 5. Римські катакомби, які служили за сховище для перших християн

272

3. Перші християнські общини. У II ст. н. е. в Римі побудували розкішну споруду з величезним куполом — храм одночасно для всіх богів — Пантеон. Кожний міг прийти сюди, щоб помолитися своєму богові — римському, грецькому або східному. Цей храм не відвідували тільки християни — послідовники Христа. Християнство було єдиною забороненою релігією в Римській імперії, тому його прибічники створювали таємні общини спочатку в Палестині, а потім по всій імперії. Члени общини називали один одного братами й сестрами. Серед них були римляни й греки, євреї й вавилоняни, тому що вони вважали, що перед Богом усі рівні. Спочатку до громади вступали тільки прості люди: селяни й ремісники, раби й стражденні. Адже Христос казав: «Легше верблюдові ввійти в голкове вушко, ніж багатому в Царство Боже». Однак згодом серед християн з’явилися й заможні, і навіть дуже багаті люди. Але щоб уступити до общини, вони мали роздати все своє майно бідним або передати громаді. Перші християнські общини об’єднували всіх послідовників нової віри.

Перші християни допомагали один одному, підтримували одновірців у тяжкі часи. Вони проводили спільні трапези й моління, робили обряди водохрещення й причащання хлібом і вином. Таким чином вони наближалися до Христа. Зазвичай збори й моління

християн проходили таємно, де-небудь у затишних місцях або печерах. Навіть могили своїх одновірців вони таємно влаштовували в підземних спорудах — катакомбах (із латини це слово перекладається як підземна гробниця). Це робили для того, щоб римська влада не осквернила християнські поховання. У цих місцях з’явилися перші християнські храми. Сьогодні вчені нанесли на карту більш як 300 кілометрів римських катакомб (рис. 5). Християни жили скромно й чесно, проповідували любов до ближнього, відмовлялися від насильства. Чому ж їм доводилося ховатися? 4. Гоніння на християн. У II—III ст. посилилися переслідування християн, які відкидали інших богів та не визнавали божественного походження римських імператорів. Вони відмовлялися приносити жертви й відвідувати язичницькі храми. Тому римська влада, жерці й звичайні люди, які просто не знали, чого хочуть християни, жорстоко переслідували їх. Християнин Тертулліан писав: «Чим ми шкодимо вам? Чому ви ненавидите тих, хто додержує слова Божого? Скільки разів ворожа нам

Рис. 6. Розправа над християнами

273

чернь нападала на нас, кидала камені, спалювала будинки. Не щадять навіть мертвих християн, витягаючи трупи з трун, щоб роздерти на шматки». Дійсно, чому перші християни викликали таку ненависть? Річ у тім, що вони відмовилися від колишніх «батьківських богів», відкинули цінності, які вважалися загальноприйнятими: влада, багатство, задоволення. Люди просто не розуміли християн, а все незрозуміле завжди лякає. Особливу ненависть викликали учні Христа, які несли людям його вчення. Майже всі вони були страчені. Переслідувань зазнавали не тільки християнські проповідники, але й звичайні християни. Нерон обвинуватив їх у тому, що вони підпалили Рим, і люто розправився з християнськими общинами. Інші римські правителі протягом трьох століть також переслідували перших християн. Їх розпинали на хрестах, спалювали на багаттях, кидали на поталу диким звірам (рис. 6). Християн ненавидів і боявся навіть такий мудрий правитель, як Марк Аврелій. Багато разів послідовникам Христа пропонували зберегти життя, відмовившись від віри в Ісуса. Але для християн зрадити Бога означає померти назавжди, а прийняти за нього мученицьку смерть — знайти вічне життя в раю. Мужність і стійкість християн, ясність і простота їхнього віровчення привертали до них усе більше людей. У IV ст. н. е. з християнськими общинами були змушені рахуватися навіть римські імператори. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Що таке Євангеліє? 2. Де й коли виникла християнська віра? Що ви знаєте про Ісуса? 3. Який давній міф розповідає про життя, смерть і воскресіння Бога? 4. Хто входив до перших християнських общин? 5*. Чому римляни не переслідували людей, які поклонялися Осірісу або Мардуку, але страчували християн? 6. Чому в християнської віри так швидко з’явилося багато прихильників? Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Римський чиновник із провінції Віфінія (суч. Туреччина) повідомляв імператорові Траяну: «…вони сходилися рано-вранці разом і молилися Христу як богові; клятвено зобов’язувалися не красти, не грабувати, бути чесними; після цього розходилися й потім збиралися знову для вживання їжі звичайної й безневинної… Справа, мені здається, заслуговує на увагу, особливо через велику кількість замішаних у ній. Безлічі людей різного віку й стану, чоловіків і жінок загрожує небезпека… Зараза цього марновірства поширилася не тільки містами, але й селами». Про яке «марновірство» йдеться в повідомленні римського чиновника? Чому про людей, які згадуються в доносі, вирішили повідомити імператора?

274

§ 54. Розквіт римської культури 1. «Золотий вік». Перші століття нашої ери називають «золотим віком» римської культури. Чому? До наших днів повністю або частково дійшли сотні творів великих римських письменників і поетів, учених і мандрівників, ораторів і мудреців. Наприклад, вірші та поеми Вергілія, Горація та Овідія дотепер є не тільки шедеврами світової літератури, але й невичерпним джерелом для нових творів. У I ст. н. е. Пліній Старший у своїй праці «Природнича історія» зібрав відомості про досягнення в різних науках. Історії давніх народів присвячені праці Тацита, Плутарха, Діона Кассія. «Батьком географії» часто називають невтомного мандрівника Страбона. Закони багатьох сучасних держав використовують положення римського права. Культура давніх римлян багато в чому визначила розвиток світової цивілізації.

Але рівень культури визначається не тільки писемними пам’ятками, а й іншими видами людської діяльності: образотворчим мистецтвом, містобудуванням, архітектурою. Як же вивчають культуру такого далекого часу? 2. Помпеї — місто, що ввійшло в безсмертя. На території Італії було багато великих, красивих і багатих міст: Капуя, Неаполь, Остія. Але в наш час всесвітньо відомим залишилося невелике містечко Помпеї. Чим же прославилося це звичайне місто? Рис. 1. Рим наприкінці II ст. н. е.

275

Рис. 2. На римській вулиці

Рис. 3. Жертви виверження Везувію. Тіла багатьох загиблих жителів Помпеї були засипані попелом, що згодом затвердів. На місцях зотлілих тіл з’явилися порожнечі, які дослідники заповнювали гіпсом, отримуючи в такий спосіб форми тіл померлих жителів міста

276

У серпні 79 р. н. е. відбулося сильне виверження вулкана Везувій, на вершині якого свого часу ховалися втеклі раби на чолі зі Спартаком. Унаслідок катастрофи загинули міста Помпеї, Геркуланум, Стабії, розташовані біля підніжжя вулкана. За лічені години їх засипало розпеченим камінням і багатометровим шаром вулканічного попелу. Жителям, що встигли врятуватися, повертатися було нікуди. Поступово про міста забули… Більш як 200 років тому почалися розкопки Помпеї, які тривають і дотепер. Що ж удалося відкрити? На перехресті двох головних вулиць роз ташовувався Форум — головна площа римського міста. Зараз він старанно відновлений: статуї, що впали під час виверження, стоять на колишньому місці, фонтани й водогін знову працюють, храми й театри, як і раніше, мають чудовий вигляд. Відновили також садиби міської знаті, будинки купців, крамниці, майстерні ремісників, житла бідноти. У колишніх дворах жителів Помпей ростуть ті ж квіти й дерева, які вирощували в давнину хазяї. Житла, двори й басейни прикрашені фресками й мозаїками із зображенням самих хазяїв, барвистих пейзажів, сцен із грецької й римської міфології.

Рис. 4. Колізей

3. Історія в камені. Як талановиті учні, римляни не тільки багато чого навчилися в греків, але й у дечому навіть перевершили своїх учителів. Римські архітектори навчилися зводити арки — напівкруглі перекриття, що додають будинкам легкості та міцності. Купольні склепіння прикрасили багато римських споруд. Стіни будівель римляни скріплювали бетоном — розчином вапна, піску й щебеню. Саме це дозволило спорудам простояти багато століть. Із часів Римської імперії збереглися тисячі прекрасних споруд у багатьох країнах Європи, Азії та Африки. Але справжнім архітектурним музеєм є столиця імперії — Рим. Тут зібрано справжні архітектурні шедеври: імператорські палаци, храми, тріумфальні арки. Кожний імператор, прикрашаючи столицю, прагнув прославити своє ім’я. За часів правління імператорів Веспасі ана й Тита, наприкінці I ст. н. е., на місці колишнього палацу Нерона був побудований Колізей. Ця колосальна споруда, схожа на сучасний стадіон, призначалася для проведення гладіаторських боїв, свят і вистав (рис. 4). Колізей був величезних розмірів: він міг умістити понад 50 тисяч осіб. Кожний глядач, де б він не сидів, чудово бачив усе, що відбувалося на арені.

Рис. 5. Колона Траяна після реставрації. Висота колони перевищує 30 метрів. Усередині споруда порожня — у ній розміщені кручені сходи, що ведуть до ліхтаря на її вершині

277

Рис. 6. Пантеон — храм, присвячений усім богам. Будівля храму є найбільшою купольною спорудою давнини (заввишки — 46 м). Зведений за часів правління імператора Адріана, Пантеон зберігся до наших днів

На честь підкорення Дакії в столиці спо рудили величну тридцятиметрову колону. Поверхню колони знизу до верху оповиває вирізана мармурова стрічка, де рельєфно зображені воєнні дії: переправа легіонерів через Дунай, запеклі бої, облога фортець, захоплення полонених. Скульптор у деталях зобразив не тільки обладунки й зброю супротивників, але і їхній емоційний стан — радість переможців та горе переможених. Імператор Траян, який керував походом, зображений тут 60 разів, тому цю споруду називають «Колоною Траяна» (рис. 5). За часів розквіту імперії в Римі було більш як 800 терм (лазень)! Навіщо ж римлянам, у будинках яких були ванни й басейни, стільки терм? Виявляється, давньоримські терми являли собою цілі комплекси споруд, де кожний міг провести час на свій розсуд: поговорити з приятелем, почитати книгу в бібліотеці, зайнятися спортивними вправами чи поплавати в басейні. На радість римлянам імператори споруджували для городян безкоштовні терми, при цьому кожний із них прагнув перевершити своїх попередників. Найбільш знаменитими стали терми, побудовані за наказом імператора Каракалли (211—217 рр.):

Рис. 7. Міст і водогін через річку Гар. Ця споруда через річку й долину Гар завдовжки понад 245 метрів. Акведук щодня доставляв до римського міста Немаус (нині Нім, Франція) більше 22 тонн чистої води з джерел, розташованих за 48 кілометрів від міста

278

у їхніх приміщеннях одночасно могли перебувати тисячі людей! 4. Скульптура. Давньогрецькі скульптори прагнули передати ідеальну красу людського тіла. Римляни, копіюючи еллінські скульптури, у той же час намагалися за допомогою каменю й металу передати портретну подібність і риси характеру людей. Статуї й погруддя предків прикрашали будинки римлян, установлювалися на могилах. Статуї ж імператорів, полководців, поетів і мудреців розміщалися на вулицях і площах міст. Одного разу навіжений Калігула наказав доставити з Греції сотні скульптур. У Римі статуям богів, героїв, знаменитих людей збивали голови, щоб на їхнє місце встановити мармурові голови самого Калігули. Так імператор доводив народу свою могутність і божественне походження. Дотримуючись еллінських традицій, римляни зводили в містах Колоси, які символізували панування й непорушність Римської держави.

2) Рис. 8. Римський портрет. 1) Дружина імператора Августа Лівія; 2) Літній патрицій

У I—II ст. н. е. римська цивілізація досягає свого найвищого підйому. Могутність і багатство імперії створили умови для розквіту культури. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому I—II ст. н. е. називають «золотим віком» римської культури? 2. За допомогою «лінії часу» визначте, скільки років минуло між повстанням Спартака й виверженням Везувію. 3. Поясніть на прикладі розкопок Помпеї, як можна вивчати історію розвитку культури народу. 4. Що нового внесли римляни в архітектуру й містобудування? 5. Яку мету переслідували імператори, вкладаючи кошти в будівництво Риму? 6. Чому історики ретельно вивчили поверхню «Траяна Колони»? 7. Чим подібні грецька й римська скульптури? Чим вони відрізняються? Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Про повсякденне життя мешканців Помпеї розповідають археологічні знахідки. Написи на стінах будинків і вуличних огорожах ніби доносять до нас живий голос загиблого міста. Тут збереглися оголошення про гладіаторські бої, заклики голосувати за чесних людей, що обираються до міської ради, любовні послання й навіть карикатури. Один із написів повідомляє: «Мати Августа Цезаря була всього-на-всього жінкою!» Як ви гадаєте, що це означає?

279

§ 55. Пізня Римська імперія: важкі часи III—V ст. — це останній період історії Давньоримської дер жави. Учені називають його Пізньою Римською імперією. 1. «Раби з хатинами» й колони. Наприкінці II ст. н. е. римляни вже не могли продовжувати завойовницькі походи. Надто великі території були підкорені Риму, надто багато народів треба було тримати в покорі. Це потребувало великих зусиль, тому подальші завоювання довелося припинити. Оскільки тепер невільників не вистачало, то величезні землі магнатів (магнати — власники великих маєтків, землі яких обробляли сотні рабів) обробляти було нікому. Тож багато хто з них став давати своїм рабам ділянки землі, знаряддя праці й худобу. Рабам дозволяли будувати житла, майстерні й навіть заводити сім’ї. Так з’явилися «раби з хатинами», які віддавали панові частину свого врожаю або прибутку. Такі раби намагалися добре працювати, аби частина, яка їм лишалася, була якомога більшою. Але, незважаючи на все це, у маєтках рабовласників ще було багато землі, яка порожнювала. Хазяї здавали її в тимчасове користування вільним селянам, які обробляли невеликі ділянки або не мали землі взагалі. Магнати допомагали їм розпочати власне господарство. Селян, які жили й працювали на чужій землі, називали колонами. Із землевласником колони щорічно розплачувалися грошима або частиною врожаю й приплоду худоби. Колони — вільні безземельні селяни, які обробляли землі магнатів, віддаючи хазяям частину врожаю.

2. Що таке криза? У III ст. н. е. Римська імперія переживала важку кризу. Що це таке? На цей час склад римської армії змінився: більшу її частину складали вихідці з підкорених провінцій. Серед легіонерів переРис. 1. Жатка на кінній тязі. Технічні вдосконалення й винаходи не знайшли широкого застосування в сільському господарстві Риму. Землевласники використовували дешеву працю рабів і колонів

280

Рис. 2. Імператор Валеріан перед іранським царем Шапуром І. Римський правитель потрапив у полон і згодом загинув. У ІІІ—IV ст. н. е. римляни втратили на Сході багато земель, завойованих у період розквіту імперії

важали варвари, готові служити кожному, хто дасть їм гроші, здобич або землю. Керувати такою армією було нелегко. Солдати ж, відчувши власну силу, почали вибирати імператорами тих, хто їм щось обіцяв. Звичайно, більшість таких «імператорів» були безграмотні й не могли управляти державою. Римський Сенат, намагаючись зберегти владу, вибирав «своїх» імператорів. Таким чином, «солдатські» та «сенатські» імператори постійно боролися між собою. Багато «обраних» провінційними військами імператорів навіть не встигали дістатися до Риму, щоб посісти трон. Уявіть, яка плутанина панувала в державі, де за п’ятдесят років змінилося 22 імператори! Імперія, що раніше діяла як добре налагоджений механізм, розвалювалася на частини. Постачаючи товар до Риму, купці боялися, що його можуть відібрати або навіть убити продавця. Вони не хотіли ризикувати. Отже, торговельні зв’язки були розірвані. У багато разів зросли ціни на найнеобхідніші товари. Археологи знайшли багато скарбів III ст. н. е.: люди намагалися зберегти свої цінності в безпечному місці до кращих часів. Ворожі вторгнення й громадянська війна, епідемії й голод, розорення селян і ремісників підірвали могутність колись усесильної імперії. У країні розпочалася криза. Криза — це різке погіршення життя більшості населення країни, що відбувається на тлі послаблення державної влади.

3. Реформи Діоклетіана та Константина. Тільки наприкінці III ст. імператор Діоклетіан (284—305 рр.) навів лад в імперії. Цього бувалого воїна й жорстокого політика підтримали і Сенат, і легіони. Якщо в перші століття нашої ери імператор уважався першим серед римських громадян, то Діоклетіану поклонялися, як Богові. Імператор розділив країну на сто невеликих провінцій, що полегшило управління неосяжною імперією. Крім того, соправитель Максиміан і два помічники допомагали Діоклетіану

281

управляти державою. Але після двадцяти років правління Діоклетіан раптом відмовився від влади й усамітнився в розкішному палаці-фортеці. Це було повною несподіванкою для всіх. Після тривалої боротьби за владу імператором став Константин I (324—337 рр.), який продовжив реформи Діоклетіана. Реформи — це перебудова життя держави, спрямована на зміцнення влади.

Рис. 3. Тетрархи — співправителі імперії. Із метою кращого управління дер жавою імператор Діоклектіан поділив владу між двома імператорами, яким допомагали два цезарі

Рис. 4. Константин І Великий

282

Новообраний імператор створив армію чиновників, яка контролювала життя кожного жителя імперії. Вони пильно стежили за тим, щоб ніхто не змінив своє життя з власної волі. Селяни були зобов’язані обробляти землю, ремісники — займатися ремеслом, купці — торгівлею. Заняття батьків переходили до їхніх дітей. Закони того часу говорять: «Діти колонів не можуть переселитися в інше село й мають бути назавжди прикріплені до землі, яку одного разу їхні батьки взяли для обробітку. Можна сковувати в ланцюги як рабів, так і колонів, які задумують утечу». Усе населення країни сплачувало величезні податки, на які утримувалися пишний імператорський двір, армія та чиновники. Чому ж Константина І назвали Великим? 4. Утворення християнської церкви. Незва жаючи на переслідування християн, їхня кількість постійно збільшувалася. Навіть мати Константина I Єлена була християнкою. Тоді імператор прийняв мудре рішення зробити християн своїми спільниками, адже вони проповідували, що треба терпляче зносити всі труднощі й коритися владі. У 313 р. імператор видав указ, який надавав християнам рівні права з віруючими інших релігій. Тепер християни будували в містах свої храми, проводили урочисті багатолюдні богослужіння. Кожна громада обирала найшановнішу людину — священика, який правив богослужіння. Збори священиків однієї місцевості вибирали старшого священика — єпископа.

У 325 р. у м. Нікея зібралися християнські єпископи й богослови (релігійно налаштовані мудреці й тлумачі Священного Писання) всієї імперії. На Нікейському соборі були затверджені єдині правила та обряди богослужіння. Біблія (Старий Заповіт) була визнана священною книгою нарівні з Євангеліями — Новим Заповітом. У цьому відмінність християнства від іудаїзму, де священною книгою є тільки Біблія. Так у IV ст. виникла християнська церква. Церква — це організація віруючих і священиків одного віросповідання.

Перед смертю Константин I охрестився й став першим у римській історії імператором-християнином. Церква оголосила Константина I святим, а потім його стали називати Великим. Наступні імператори-християни зміцнювали церкву, даруючи їй землі й багатства. Тепер уже християни переслідували язичників, уривалися в їхні храми, руйнували вівтарі, розбивали статуї богів. Християни засуджували Олімпійські ігри й гладіаторські бої та домоглися їхньої заборони. 5. Константинополь — «золотий міст» між Європою та Азією. Константин I вирішив заснувати нову столицю, подалі від вируючого Риму. Найпридатнішим місцем для неї стало давньо грецьке містечко Візантій на березі вузької протоки Босфор між Середземним і Чорним морями — на перехресті діючих торговельних шляхів. У IV—V ст. н. е. місто будували з небаченим розмахом. Імператорський палац поєднував вишуканість греко-римської Рис. 5. Базиліка Максенція в Римі. У IV—V ст. по всій території імперії споруджувалися ранньохристиянські храми — базиліки

283

Рис. 6. Глиняний світильник із зображенням хреста. Із поширенням християнства зображення святого хреста набуло широкої популярності. Але й за старими, «язичницькими» уявленнями, люди використовували хрест як амулет і оберіг

архітектури зі східною пишнотою. На широких площах стояли тріумфальні арки, фонтани й статуї. Тінисті сади оточували особняки знатних сенаторів і чиновників. Одним із найкрасивіших храмів була церква Святої Софії. Серед перших споруд нової столиці був іподром — місце кінних перегонів, які полюбляв Константин. Імператор з’являвся на іподромі в одежах, що виблискували коштовностями, і глядачі схиляли перед ним голови й коліна: їм здавалося, що на землю зійшов Бог. Місто було надійно захищене фортечними стінами й сторожовими вежами. До нової столиці охоче переїжджали вчені, мудреці, письменники, поети, художники. Цілі квартали були віддані під торговельні крамниці, майстерні ремісників, склади й арсенали. Сотні кораблів із товарами всіх провінцій імперії стояли в порту. Місто з’єднало європейські й азіатські народи Римської імперії. Спочатку місто називали Новим Римом, але потім перейменували в Константинополь — на честь його засновника. Під цією назвою воно було відоме понад тисячу років.

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому в Римській імперії з’явилися «раби з хатинами» і колони? 2. Чим відрізнялося життя «рабів із хатинами» і колонів? Що було між ними подібного? 3. Чому III ст. н. е. називають періодом кризи Римської імперії? 4. Як Діоклетіану й Константину I вдалося зміцнити імператорську владу? 5. Як змінилося становище християнських громад у IV ст. н. е.? Які значення слова «церква» вам відомі? 6. Поясніть значення слів колони, криза, реформа, єпископ, іподром. 7. Використовуючи карту й текст пункту 5 параграфа, поясніть, чому Константинополь називали «золотим мостом» між Європою та Азією.

§ 56. Загибель Західної Римської імперії 1. Велике переселення народів. Іноді римська історія здається нескінченною низкою загарбницьких війн. Але кожне нове завоювання збільшувало не тільки територію імперії, але й кількість її ворогів. У IV—V ст. навіть численні легіони й неприступні фортеці, глибокі рови й високі земляні вали не захистили римські володіння від ворожих уторгнень. Найбільшу

284

Рис. 1. Рада старійшин у германців. Фрагмент давньоримської колони

Рис. 2. Битва римлян з германцями. Сучасний малюнок

небезпеку для Риму являли різномовні варварські народи, серед яких найближчими сусідами були германці, що жили за річками Рейн і Дунай. Саме вони поставили крапку в історії Римської імперії. Завдяки чому германцям удалося підкорити грізний Рим? Германські племена займалися землеробством і скотарством, полюванням і риболовством. Общинами керували старійшини й Народні збори, на яких рішення приймали чоловіки. Германці були чудовими воїнами. Захищені тільки одягом зі шкур, озброєні простими списами й мечами, вони чудово билися, були витривалі й невибагливі. Римляни захоплювалися їхньою мужністю, силою й спритністю. У перші століття нашої ери серед германців виділяються військові проводирі — вожді, які згуртували навколо себе дружини — воїнів зі знатних родин. Головним заняттям вождів і їхніх дружин стала війна. Римський історик Тацит казав, що знатні германці вважали ганебним «здобувати потом те, що можна отримати кров’ю». Усе частіше германські племена чинили набіги на багаті землі римських провінцій. Римські імператори підкуповували германських вождів і старійшин, сіяли розбрат між племенами, а дозволяючи деяким із них селитися на римських землях, вони тим самим розділяли їх. Незважаючи на це, у III—IV ст. германські племена об’єдналися у великі союзи. Тепер їх уже не могла стримати римська армія. Відчайдушний натиск варварів на римські території історики називають Великим переселенням народів. 2. Розділення Римської імперії. Реформи Константина лише на деякий час затримали загибель Римської держави. Дуже скоро податки розорили простих трудівників. Завмерло життя

285

Рис. 3. Уособлення двох столиць імперії — Риму й Нового Риму (Константинополя). Різьба по слоновій кістці

Рис. 4. Аттіла. Сучасний малюнок

286

в містах: спорожніли села, біднота громила будинки й вілли багатіїв. У всіх бідах християни та язичники звинувачували один одного. Розбрати між ними закінчувалися кривавими зіткненнями. У провінціях господарювали германці. «Подивіться,— дивувався письменник IV ст. н. е., — варвари, які довго розоряли наш народ грабежами, тепер працюють серед нас… Величезні простори колись залишених земель нині зеленіють завдяки їм». Знатні римляни зневажали германців і закликали вигнати «проклятих псів». У 395 р. імператор Феодосій I розділив імперію між своїми синами на дві частини: Західну й Східну. Багата Східна Римська імперія зі столицею в Константинополі стала гідною спадкоємицею давньоримської цивілізації. Інакше склалася доля Західної Римської імперії. Невдовзі після розподілу держави її зруйнував вихор варварських вторгнень. 3. Розгром «вічного міста». У IV ст. германські племена готів розселилися в римській провінції Іллірія в західній частині Балканського півострова. Готи швидко перейняли досягнення римлян у землеробстві, ремеслах та військовій справі. Наприкінці століття під час Народних зборів готи підняли на щиті знатного воїна Аларіха: так вони проголошували нового правителя. Імператор Східної Римської імперії поквапився зробити Аларіха намісником провінції. Але германського вождя це не задовольнило. Його вабили багатства всього світу, зібрані в Римі. До того ж, підкорити «вічне місто» було справою честі, адже Рим жодного разу не був завойований. Аларіх спрямував свої війська до Італії, а потім — до її столиці. До нього приєднувалися дружини інших варварських племен, тому армія Аларіха ставала все більшою. У 410 р. величезне військо зупинилося біля стін «вічного міста». Захищати Рим було нікому. Варвари, які служили в римському

війську, перейшли на бік нападника. Наляканий імператор укрився у фортеці на півночі країни. Аларіха вмовляли священики, йому погрожували воєначальники, пропонували дарунки, але проводир готів був невблаганним. Він твердо вирішив підкорити столицю імперії. Темної грозової ночі раби відчинили германцям фортечну браму. Із дикими криками, під звуки бойових труб і гуркіт грому готи ввірвалися до міста. Три дні вони грабували й розоряли Рим. Християнин Аларіх заборонив уриватися тільки до християнських церков, тому в них рятувалися мирні жителі. Захопивши здобич, готи залишили «вічне місто». Падіння незламного Риму сучасники порівнювали з «кінцем світу». Загибель тисячолітньої імперії була неминучою… 4. Остання перемога. «Гуни!» — від цього слова холонула кров жителів римських міст і варварських поселень. Воно паралізувало прагнення до опору й віщувало швидку загибель. У середині V ст. гуни під проводом Аттіли вторглися на землі імперії. Римський історик писав, що гуни «перевершують усяку міру дикості. Вони кочують світом на своїх швидких конях, наповнюючи все навколо різаниною й жахом». Смертельна небезпека об’єднала жителів імперії. Згуртоване військо римлян і варварів очолив талановитий полководець Аецій. У 451 р. у жорстокій битві на Каталаунських полях у Галлії зійшлися два величезних війська. Гуни були зупинені. Уціліле військо Аттіла повернув назад за Дунай. Рис. 5. Напередодні битви на Каталаунських полях. Сучасний малюнок

287

Рис. 6. Сліди минулої величі

Багато хто сподівався, що перемога відродить умираючу імперію. Але незабаром Аецій став жертвою палацових інтриг. Після загибелі полководця в 455 р. вандали легко ввірвалися до Риму. Два тижні вони грабували й розоряли місто. Загинули десятки тисяч людей. Рим спорожнів… Вандалізм — це руйнування та нищення пам’яток культури й мистецтва.

5. Кінець Західної Римської імперії. У V ст. Римом правили настільки незначні люди, що сучасники не вважали за потрібне їх навіть згадувати. Римський імператор керував тільки своїм палацом. Одним із таких імператорів був підліток Ромул Августул. Славні імена засновників міста й Римської імперії не принесли йому щастя. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув його з престолу й відправив у заслання. Символи імператорської влади — діадему й пурпурову мантію — Одоакр відіслав імператорові Східної Римської імперії. Так тихо й безславно закінчилася давньоримська історія. І хоча Західна Римська імперія згасла, світло її великої цивілізації опромінює людство й дотепер. У 476 р. загинула Західна Римська імперія, а разом із нею закінчилася історія античної цивілізації. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть про заняття германських племен. Чи була в германців держава? 2. Що називають Великим переселенням народів? 3. Кажуть, що в IV ст. н. е. в Римській імперії йшла «війна всіх проти всіх». Як слід розуміти цей ви слів? 4. Чому імператор Феодосій розділив імперію між синами? 5. Чому готам Аларіха вдалося захопити неприступне «вічне місто»? 6. Використовуючи текст пункту 4 параграфа, визначте основне заняття гунів. Чим вони відрізнялися від германських народів? 7. Яка подія вважається кінцем Західної Римської імперії?

288

«Усі дороги ведуть до Риму»

Аларіха завжди вражала добротність римських доріг. Щільно підігнані кам’яні плити лежали на основі з кількох шарів піску, глини й щебеню. Дороги були обладнані канавами для відводу води й мильних стоків. Вони служитимуть тисячоліття! Через гори й пустелі, ліси й поля їхні міцні нитки зв’язали Рим із численними провінціями. «Усі дороги ведуть до Риму!» — гордо стверджували городяни, які вважали свою столицю центром всесвіту. Спекотного літнього дня 410 р. від народження Христа дорогу римської слави топтало варварське воїнство готського вождя Аларіха, який наважився підняти меч на «вічне місто». Над густими й нестрункими лавами воїнів почулися збуджені крики. Германці вважали поганою прикметою появу в небі великого орла. Аларіх залишався спокійним. Він згадав легенду про дванадцять орлів Ромула, які нібито з’явилися в небі в день заснування Риму. Вони пророкували дванадцять століть існування міста. «Таким чином,— підраховував вождь готів,— час Риму минув!» За пагорбом, укритим лісом, показався акведук — «дорога води». Ажурні легкі арки з міцного каменю піднімали водогінний канал на необхідну висоту, із якої джерельна вода самопливом надходила до Риму. «Невдовзі й ми будемо напувати наших коней у римських фонтанах!» — подумав Аларіх. Варварське воїнство щільним кільцем оточило місто. Германці похмуро розглядали грізні фортечні стіни й вежі. «Що чекає на мене за цими стінами?» — запитав Аларіх свого дружинника грека Філомуза, який тривалий час був рабом-бібліотекарем у родині римського сенатора. Утеклий раб із поспішністю доповів, що в Римі нараховується 1700 палаців і розкішних особняків, більш як 40 тисяч великих будинків, 24 храми, 4 зерносховища, 3 арсенали, майже 4000 статуй із бронзи, срібла, золота й слонової кістки. «Мій володарю! Дахи деяких будинків покриті позолоченими пластинами чистої міді. У Римі є багатства з усього світу, але майже не залишилося запасів хліба!» — закінчив доповідь Філомуз. Невдовзі після початку облоги в місті почався голод. Одного разу вночі раби відчинили варварам одні з міських воріт. Стримати натиск германців було нікому. Римляни навіть не намагалися захищати свої сім’ї й будинки — славу й гордість предків. На четвертий день грабежу й насильства Аларіх наказав залишити розорений, залитий кров’ю Рим. Він боявся втратити

289

Аларіха завжди вражала добротність римських доріг.

Варварське воїнство топтало дорогу римської слави.

За пагорбом показався акведук — «дорога води».

Уночі раби відчинили міські ворота.

армію в місті, де лютувала чума, а жага наживи змусила воїнів забути про дисципліну. Востаннє об’їжджаючи величезне місто, Аларіх опинився у кварталах римського простолюду. Вузькі й брудні вулички губилися серед інсул — великих багатоповерхових будинків, нашвидку споруджених із дерева й дешевої цегли. У жахливій тісноті інсули без усяких зручностей мешкали десятки сімей римської бідноти. Люди жили з відчуттям реальної небезпеки пожежі чи обвалу старих будівель. Неприємний запах римських нетрів змусив Аларіха швидше вибратися до центру міста. Філомуз запропонував Аларіху навідатися до будинку його колишнього хазяїна. Схований у глибині густого саду, особняк

290

Особняк сенатора дивом уник погрому.

Біля міських воріт стояв гармидер.

Аларіх уважно розглядав стрічку рельєфу колони Трояна.

сенатора дивом уник погрому. Вузьким коридором непрохані гості потрапили до просторого залу — атрію. Крізь отвір у даху струменіло м’яке сонячне світло, а під цим отвором, у центрі залу, був споруджений імплювій — басейн для збору дощової води. З атрію кілька дверей вели до спалень і кімнаток прислуги. Спочатку Філомуз зазирнув до табліну — кімнати з багатою мозаїчною підлогою й розписаними фресками стінами. Тут зберігалися документи й сімейні реліквії. Колишній раб прихопив кілька папірусних сувоїв і повів Аларіха до внутрішнього двору, з усіх боків оточеного витонченими портиками. У центрі його дзюрчав фонтан, а серед прекрасних квітів і чагарників стояли мармурові статуї римських богів. Навіть не вірилося, що за стінами будинку ллється кров,

291

страждають люди, гине велика держава. Нарешті Філомуз знайшов те, що шукав,— коштовності сенатора були заховані в таємній ніші стіни триклінія — приміщення для бенкетів. Аларіх спокійно дивився на затишне житло сенатора. Залишаючи будинок, він наказав його спалити… Проте, триденний грабіж і руйнування міста не могли стерти слідів його колишньої слави й величі. Палаци й тріумфальні арки, храми й цирки вражали своїми розмірами, пишнотою й архітектурною досконалістю. Білий кінь Аларіха гидливо переступав через трупи жінок, дітей, старих. Байдужий до всього, варвар рішуче направився до південних воріт міста, і лише двічі зупинився. Поблизу Форуму він переможно глянув на величезну, майже 20 на 30 кроків, карту Риму, нанесену на кам’яні плити. Але розміри пограбованого міста не справили враження на варвара, який звик до просторів степів і лісів. Відтак Аларіх зупинився, уважно розглядаючи нескінченну стрічку рельєфу колони Траяна. «Як добре, що мені протистоїть боягузливий Гонорій, а не залізна воля Траяна — підкорювача даків і парфян»,— подумав завойовник Риму. Біля міських воріт стояв гармидер. Тисячі візків, навантажених награбованим добром, заповнили римські вулиці. Звиклі до простору степів, варвари прагнули швидше залишити тісне місто. Тільки поява Аларіха та його почту дозволила навести лад. Як здобич готи взяли в полон тисячі римлян. Поруч із конем варварського вождя, гордо піднявши голову, йшла Галла Плацидія — дочка імператора Феодосія Великого… Їй буде призначено стати дружиною варварського царька. Але тріумф Аларіха був швидкоплинним. Після розгрому Риму полчища готів направилися на південь Італії. Аларіх мріяв переправитися через Середземне море й заволодіти багатствами римської Африки. Однак ця дорога стала для нього останньою. Невдовзі він тяжко занедужав і швидко помер…. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Про які досягнення римської цивілізації ви довідалися з тексту альманаху? 2. Який зміст римляни вкладали в крилатий вислів «Усі дороги ведуть до Риму»? 3. Чому Аларіх уважав, що час Риму минув? Скільки років спливло від часу заснування Риму до його захоплення готами? 4. Чому за давніх часів говорили, що в Римі зібрані багатства всього світу? 5. Дайте визначення термінам акведук, інсула, атрій, імплювій, трикліній. 6. Порівняйте житла бідноти й римської знаті. 7. Чи можна вважати воїнів Аларіха щирими християнами?

292

Частина V Давня історія українських земель

Розділ 13. Первісність на території України Територія Європи не належала до зони становлення людини. Тут були занадто суворі кліматичні умови. Тривалий час давні люди жили тільки в Африці. Минули сотні тисяч років, перш ніж люди поступово освоїли простори Азії та Європи. Вийти за межі Африки вдалося лише «людині прямоходячій». Близько 1,5 мільйона років тому перші люди з’явилися на території Європи.

Розкопки в Чехії, Угорщині, Україні та інших країнах свідчать, що одним із напрямків поступового заселення Європи «людиною прямоходячою» був шлях через Балканський півострів. Таким чином, у нашій країні, як і в інших місцях, давні люди пройшли основні стадії свого розвитку: «людина прямоходяча» — неандерталець — кроманьйонець.

Первісні жителі України

— Пам’ятки палеоліту — Розселення трипільців — Розселення скотарів мідного віку

Мезин ять Прип’

сна

Де

Сіверський Дон

Межиріч

ець

Дніп

ро

Кам’яна Могила

Королево

Дн

Амвросіївка

Е ЬК С В Е О ОР АЗ М

іст

А Р П

ер

А ТИ

КРИМ

Дунай

Ч Неандертальці заселяють територію України 1 млн Поява «людини прямоходячої» на території України

294

150

Виникнення родової общини «людини розумної», первісні мисливці, збирачі, рибалки

ВК

Кіїк-Коба

Перші культури землеробів і скотарів 45

КА

АЗ

Існування хліборобськоскотарських общин бронзового віку 6—5

Розквіт трипільської культури

5 тис. років тому

§ 57. Перші жителі українських земель Повтори: Заняття «людини прямоходячої» § 1, пункт 3. 1. Сліди «людини прямоходячої». Коли ж перші люди з’явилися на теренах сучасної України? Багато років археологи вивчали місця можливого проживання найдавніших жителів України. Нарешті з’явилися сенсаційні знахідки. У Закарпатті, Хмельницькій області й Донбасі були знайдені кам’яні знаряддя праці, які, безсумнівно, належали «людині прямоходячій». Згодом учені нанесли на карту більш як 30 місць, де були виявлені знаряддя праці найдавніших мешканців українських земель. Що ж удалося знайти? Наприклад, у селищі Королеве (Закарпаття) знайдені дуже прості рубила й шкребки, за допомогою яких первісні люди обробляли туші вбитих тварин. Вони були виготовлені з кременю, галькового каменю й кварциту (рис. 1). Знахідки археологів дозволяють припустити, що перші люди на території України з’явилися близько 1 млн років тому. «Людина прямоходяча» — найдавніший житель українських земель.

Заселення європейських країн «людиною випрямленою» відбулося в період чергового потепління. Це був сприятливий час для первісних людей. Серед нових місць проживання «людини випрямленої» була й територія сучасної України. 2. Неандертальці в Україні. Приблизно 150 тис. років тому простори українських земель освоїли неандертальці, які прийшли на зміну «людині прямоходячій». Завдяки зусиллям українських археологів на сьогодні вивчено більш

Рис. 1. Найдавніші знаряддя перших людей, знайдені під час розкопок на території України. Стоянка Королеве

Рис. 2. Ручні рубила перших жителів Приазов’я

295

Рис. 3. План поховання неандертальців у печері Кіїк-Коба

Рис. 4. Розкопки стоянки в Межирічі

як 200 стоянок, де збереглися сліди перебування на наших землях неандертальської людини, відомо понад 50 їхніх стоянок. Століттями в цих місцях горів вогонь, який дбайливо оберігався. Тут виявлені кістки антилоп, оленів, коней, баранів, вовків і багатьох інших звірів. Неандертальці, які жили на українських землях, виготовляли різноманітні знаряддя праці: рубила, гостроконечники, ножі, шкребки, навчилися ловити рибу, шити простий, але теплий одяг. Неандертальці заселили всю територію України.

Проте, останків самих неандертальців знайдено небагато. Тому особливий інтерес викликають розкопки в неглибокій печері Кіїк-Коба в Криму. Тут була виявлена могила молодої жінки, покладеної в позу сплячої людини. Поруч лежали останки дитини 5—7 місяців (рис. 3). Причиною їхньої смерті, імовірно, була хвороба. Знахідка свідчить про зародження в неандертальців релігійних уявлень і необхідності ізолювати мертвих від живих. 3. Мисливці на мамонтів і бізонів. Общини «людини розумної» (або кроманьйонців) з’явилися в Україні в суворий час останнього льодовикового періоду (100—15 тис. років тому). У цей час велика частина Північної півкулі Землі була вкрита товстим шаром льоду. У деяких місцях його товщина перевищувала два кілометри. Там, де зараз колосяться ниви й шумлять сади, простягалися безкраї простори тундри й лісостепу. Клімат сприяв росту густої соковитої трави й дрібних чагарників. Тут паслися численні стада оленів, могутніх бізонів, шерстистих носорогів, овцебиків і величезних волохатих мамонтів. Кроманьйонці вели вперту боротьбу за існування, навчившись виготовляти більш як 100 різних знарядь праці з каменю, кістки, рогу, дерева. Вони майстерно використовували гострі списи, гарпуни, списометальники.

296

Полювання на бізонів, мамонтів та інших великих тварин забезпечувало «людей розумних» усім необхідним.

Стада тварин постійно пересувалися в пошуках корму. За ними йшли хижаки: вовки, печерні леви, ведмеді. Далі — люди. Яка ж здобич була найбільш бажаною? Звичайно, мамонти. Ці тварини заввишки до трьох із половиною метрів, масою до п’яти тонн були справжньою коморою м’яса, хутра, міцних кісток. Особливо цінувалися бивні мамонта, із яких виходили чудові знаряддя праці й прикраси, а розстелена шкура мамонта за площею дорівнювала сучасній однокімнатній квартирі. Мисливці вивчали звички тварин, знали місця, де краще влаштувати засідку, щоб убити чи тяжко поранити мамонта. Дружні й сміливі дії людей, озброєних гострими списами, забезпечували їх бажаною здобиччю. На стоянці поблизу села Межиріч (Черкаська область) жила община з 20—25 осіб. Археологи змогли відновити три великих житла общини мисливців. Для їх спорудження люди використали більш як 1500 бивнів, ребер, лопаток та інших великих кісток мамонтів (рис. 4). Для зведення таких жител треба було здобути 110 давніх слонів. Кістки тварин складали у вигляді міцного каркаса майбутнього житла (рис. 5). Потім його в кілька шарів укривали шкурами вбитих тварин, а всередині влаштовували вогнище. У такому «будинку» були не страшні люті морози й холодні дощі. Рис. 5. Будівництво житла на стоянці в Межирічі. Малюнок сучасного художника. Мешканці стоянки закінчують спорудження житла з бивнів, лопаток і великих кісток мамонтів та інших великих тварин. Потім її накриють шкурами в кілька шарів. Біля входу чоловіки встановлюють розфарбований вохрою череп мамонта

297

Рис. 6. Кістяний браслет, знайдений на розкопках стоянки Мезин

Іноді кілька общин об’єднували свої зусилля, щоб загоном полювати на оленів або бізонів. Під час розкопок первісної стоянки біля села Амвросіївка (Донбас) виявлені кістки більш як 1000 бізонів. Ця знахідка свідчить про мисливську майстерність «людей розумних». І все-таки тоді було ще дуже мало людей. Їм загрожували хвороби, хижаки, повені й пожежі. У суворих умовах льодовикового періоду прогодуватися великій кількості людей було неможливо. Наприклад, на території, яку займає сучасний Київ, могли забезпечити себе їжею тільки дві-три особи. «Людині розумній» належало продовжувати виснажливу боротьбу за виживання. 4. «Кам’яна могила». Недалеко від Мелітополя серед рівного степу на висоту чотириповерхового будинку піднімається вигадливе нагромадження каменів. У народі це місце здавна називають «Кам’яною могилою». На стінах і стелях її неглибоких печер і ґротів продряпані різноманітні малюнки, залишені давніми жителями українських земель. Найдавніші з них — це зображення мамонтів, бізонів, птахів та інших тварин. Імовірно, у цьому загадковому місці «люди розумні» проводили свої магічні ритуали, які мали забезпечити успіх у полюванні на сильних і лютих звірів. Зародження релігійних уявлень і мистецтва — важливий етап становлення людського суспільства.

Розкопки стоянок і поховань давніх мисливців свідчать про зародження первісного мистецтва. Люди прикрашали орнаментом одяг, зброю, вироби з кістки й рогу. На стоянці поблизу селища Мезин (Чернігівська область) знайдені чудові браслети, зроблені з кістки мамонта й прикрашені складним геометричним орнаментом (рис. 6), а в могилах мисливців — невеликі фігурки людей, звірів, птахів, риб. Таким чином, становлення й розвиток людського суспільства на українських землях проходили так само успішно, як і в інших частинах Європи й Азії.

298

Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Де були виявлені сліди життя «людини прямоходячої» на території сучасних українських земель? 2. Чому стало можливим розселення «людей прямоходячих» з Африки до Європи та Азії? 3. Які зміни в житті неандертальців відрізняють їх від «людей прямоходячих»? 4. Які способи полювання використовувала «людина розумна»? Для відповіді скористайтеся також текстом параграфа 3. 5*. Чи можна вважати малюнки «Кам’яної могили» печерним живописом? 6. Які знахідки вчених на території України свідчать про зародження релігійних вірувань і мистецтва в «людини розумної»? 7. Використовуючи текст параграфа 58 і карту на с. 294 «Первісні жителі України», заповніть таблицю. Місця знахідок або стоянок давніх людей

Що знайдено

Кому належали знайдені археологічні пам’ятки

§ 58. Давні землероби й скотарі українських земель Повтори: Зародження землеробства і скотарства § 5. 1. «Неолітична революція». Найважливіші зміни в житті мешканців українських земель відбулися в епоху новокам’яного віку, або неоліту. Епоха неоліту в Східній Європі охоплює період кінця VI—III тис. до н. е. Епоху неоліту ще називають новокам’яним віком.

Нерідко зміни в житті людей проходять поступово й непомітно для них, розтягуються на тривалий час. Зміни ж у житті людського суспільства, що впливають на всі сфери життя народів і країн, називають революційними. Подібні зміни відбулися в епоху неоліту. Вам відомо, що в цей час люди, які жили в країнах із теплим сприятливим кліматом, стали займатися відтворюючим господарством — землеробством і скотарством. Відбулася неолітична революція. Перехід від збиральництва та полювання до землеробства й скотарства називають неолітичною революцією. Рис. 1. Зовнішній вигляд трипільців. Глиняні статуетки

299

Рис. 2. Трипільське помешкання. Реконструкція

Рис. 3. Трипільський столовий посуд

Перші землероби й скотарі на території України з’явилися близько 7 тис. років тому. Давні мешканці українських земель навчилися обробляти землю, вирощувати хліб, приручили тварин. Пізніше люди почали виготовляти керамічний посуд, зброю й прикраси з міді, а потім із бронзи. Учені вважають, що досягнення неолітичної епохи в українських землях відбулися під впливом давніх народів Передньої Азії й Близького Сходу. 2. Хто такі трипільці? Ще в XIX ст. видатний український археолог В. Хвойко біля села Трипілля під Києвом знайшов сліди дуже давнього поселення людей, про яке вченим нічого не було відомо. Ми ніколи не зможемо дізнатися, як ці люди називали себе. Тому вчені іменують їх трипільцями. Столітні дослідження довели, що в IV—III тис. до н. е. їхні поселення розташовувалися на землях Центральної й Південно-Західної України. Цей численний народ залишив славну пам’ять про свою майже двохтисячолітню історію. Однак таємниці трипільців відкрилися не відразу. Трипільці — жителі території України епохи неоліту.

Під крилом літака простяглися неозорі поля, переліски, блакитні стрічки річок і струмків. Прекрасна українська земля. Але що це? У променях призахідного сонця чітко видно дивні прямокутники, розташовані півколом на широкому полі неподалік від шосе Київ—Умань. Фотографії, зроблені з висоти пташиного польоту, підтвердили— це дійсно сліди величезного давнього поселення. Так було відкрито одне з найбільших поселень давніх мешканців української землі.

300

3. Давні «міста». Розкопки на місцях багатьох поселень показали, що трипільці будували глиняні житла на дерев’яному каркасі. Деякі з них були двоповерховими. У будинках і біля них споруджували печі й вогнища. Розміри таких помешкань були різними, у них могли жити від 5 до 20 осіб. Вони розташовувалися по колу в один або кілька рядів. На просторій площі всередині такого поселення, імовірно, розміщувалося головне святилище його мешканців, а також кошара. У деяких місцях археологи знайшли сліди двох тисяч житлових будинків. Це найбільші поселення, засновані давніми людьми. За кількістю жителів вони могли змагатися навіть із деякими містами наймогутніших держав давнини. Деякі поселення трипільців нараховували майже 20 тисяч жителів.

4. Хлібороби чи скотарі? Спробуємо оцінити знахідки археологів, зроблені під час розкопок. На поселеннях трипільців знайдено багато глибоких ям для збереження великої кількості зерна. Серед знахідок: скам’янілі зерна пшениці, ячменю, вівса, гороху, а також кремінні серпи, кам’яні зернотерки, кістяні мотики. Учені вважають, що деякі трипільські племена використовували плуг із застосуванням тяглової сили тварин. Усі ці знахідки не залишають сумнівів у тому, що трипільці були хліборобами, які перейшли від мотичного до орного землеробства. З іншого боку, знайдена також велика кількість кісток тварин. Після вивчення їх виявилося, що більша частина з них належить свійським тваринам — бикам, коровам, свиням, вівцям, козам. Отже, скотарство також відігравало значну роль у житті трипільців. Таким чином, ми встановили, що трипільці були осілими землеробсько-скотарськими племенами, які створили свою неповторну культуру. Особливості матеріального й духовного життя, характерні для певного давнього народу, називають археологічною культурою. Рис. 4. Поховання степовика з возом. Ямна археологічна культура. ІІІ тис. до н. е.

301

Рис. 5. Зброя скотарів-кочівників. Кам’яні та бронзові сокири, булава

Рис. 6. Кам’яні людиноподібні стели скотарів українських степів. ІІІ тис. до н. е.

302

Учені називають великі поселення трипільської культури «протомістами», іншими словами — попередниками, предками сучасних міст. Серед трипільців з’явилися перші ремісники. Гончарі створювали різноманітний кухонний і столовий посуд, прикрашений складним різнобарвним орнаментом. Ковалі виливали мідні кинджали, ножі, прикраси. Вироби з міді були рідкістю й високо цінувалися. Не випадково, що саме їх люди берегли «на чорний день». В одному зі скарбів знайдено більш як 400 мідних предметів. Такі скарби свідчать, що серед трипільців існувала майнова нерівність. Як й інші давні землероби й скотарі, трипільці поклонялися силам природи, від яких залежав їхній урожай, і насамперед Сонцю. Наприклад, улюбленим сюжетом трипільського орнаменту на керамічному посуді була спіраль, яка символізувала сонце. Із поклонінням Сонцю пов’язане й шанування биків. У трипільських житлах знайдені ритуальні поховання черепів і рогів цих сильних тварин. Великі поселення, імовірно, були центрами трипільських племен. Коли виникала загроза з боку сусідніх народів, вони об’єднувалися в союзи племен, зміцнювали свої «протоміста» ровами й земляними валами. Чому ж зникла трипільська культура? Висна жилися землі, які трипільці очистили від лісів, змінився клімат. Зі сходу прийшли численні войо вничі кочовики, перед силами яких мирні землероби встояти не змогли.

5. Давні жителі українських степів. Приблизно водночас із трипільцями на безкрайніх просторах українських степів з’явилися нові жителі — скотарі-кочовики. Найбільш значний слід залишив народ, який жив на території України в XXVII— XVIII ст. до н. е. Ці високі, сильні, кремезні люди вели кочовий спосіб життя в пошуках кращих пасовищ. Численні стада корів, овець, кіз і коней становили основне їхнє багатство. Свої нехитрі пожитки вони перевозили на незграбних візках, у які запрягали биків. Важкі дерев’яні кола використовувалися як колеса. Степовики були озброєні важкими кам’яними сокирами-молотами, списами з мідними й кремінними наконечниками (рис. 5). Про все це дізнатися археологам допомогли могили. Відомо більш як 10 тисяч поховань, залишених давніми господарями українських степів. Для померлих родичів степовики рили просторі чотирикутні ями, залишаючи разом із покійним зброю, простий та одноманітний керамічний посуд, прикраси. Іноді в яму клали візок (рис. 4). Уважалося, що все це знадобиться покійному в далекій «країні мертвих». Над ямою робили невисокий земляний насип — курган. Численні кургани стали своєрідними храмами українських степів. Іноді на верхньому майданчику кургану ставили ідола — кам’яну стелу (плиту), що нагадувала фігуру людини (рис. 6). Допоміжну роль у житті скотарів виконувало землеробство, сліди якого збереглися в деяких поселеннях. Учені назвали цих людей «ямниками», оскільки нам невідомо, як вони себе називали. Сліди, залишені цим народом в Україні й Росії, називають ямною археологічною культурою. 5—6 тисяч років тому на території України існували високорозвинені культури хліборобів і скотарів.

Таким чином, 5—6 тисяч років тому територію України ніби поділили давні жителі: хлібороби, які заселяли родючі землі українського лісостепу, і скотарі, що господарювали в східних і південних степах. Ці народи залишили багато археологічних пам’яток й належали до давніх індоєвропейців, які були пращурами багатьох сучасних народів Європи та Азії. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Чому давніх хліборобів, що жили на українських землях, називають трипільцями? 2. Розкажіть про заняття трипільців. 3. Чому головним божеством трипільців було Сонце? 4. Які факти свідчать про те, що серед мешканців трипільських поселень існувала майнова нерівність? 5. Що таке «протомісто»? 6. Чому нам значно більше відомо про життя трипільців, ніж про життя ямників? 7. Як учені довідалися про життя й заняття давніх степовиків-ямників?

303

Розділ 14. Історія українських земель в епоху раннього залізного віку У II тис. до н. е. на території України жили племена землеробів і скотарів. Вони ніби поділили між собою різні райони країни. У лісостеповій частині вели своє господарство хлібороби. У степах панували скотарські племена. Із початком раннього «залізного віку» історія мовби прискорила свій хід. На історичну арену виходили все нові й нові народи. У I тис. до н. е. досягли свого розквіту могутні цивілізації Європи й Азії. Деякі з них спробували розширити свій вплив на українські землі. Одні приходили зі зброєю в руках, бажаючи підкорити собі нові території, інші — із надією заснувати колонії, сіяти хліб, вести торгівлю з місцевими племенами й народами. Услід за

легендарними аргонавтами освоювати береги Чорного моря почали греки. Уже в VII ст. до н. е. тут виникли перші давньогрецькі колонії. Згодом вони перетворилися на невеликі, але сильні держави з багатими містами. Причорноморські землі України — частина великої давньогрецької цивілізації. І все-таки не їм було призначено визначати хід історії на просторах сучасних українських земель. Починаючи від IX ст. до н. е. степ і лісостеп України освоювали невідомі досі народи: кіммерійці, скіфи, сармати. Їхні історія й культура збереглися в давньогрецьких і східних писемних джерелах, а також у пам’ятках археології.

Українські землі в І тис. до н. е. Сіверськ

Бельське городище

д.

Дунай

VII—IV

Панування кіммерійців на українських землях

304

С КІ Ф І Я

Бу

IX—VII

Е ЬК С В Е О ОР АЗ М

Ольвія

КА ВК КРИМ АЗ Пантікапей Феодосія Херсонес ЧОРНЕ МОРЕ

Похід Дарія I на Скіфію VII—VI

ро

Тіра

Скіфська держава

ий Донец

Дніп

Пів

— Грецькі колонії — Скіфське Пів д. городище Бу г — Розселення кіммерійців — Володіння скіфів — Розселення Дн іст сарматів ер — Похід Дарія І

514 р.

Заснування давньогрецьких колоній на північному березі Чорного моря

Панування сарматів на українських землях V

III—III н. е.

Утворення Боспорського царства

ст. до н. е.

II—IV н. е. Вторгнення готів

§ 59. Мешканці українських земель у I тис. до н. е. Повтори: Греко-перські війни — § 33. 1. Кіммерійці — люди «залізного віку». У VIII—VII ст. до н. е. незліченні лави безстрашних вершників нападали на землі Ассирії, Урарту, Фрігії, Лідії та інших царств Передньої Азії. Про них розповідають царські написи, повідомлення дипломатів і розвідників, давньогрецькі письменники. Хто ж ці таємничі кочовики? Це кіммерійці — перший народ, що жив на території України, назва якого збереглася в історичних джерелах. Вони прийшли з азіатських степів. На початку IX ст. до н. е. кіммерійці заселили значну частину українських земель. Легкоозброєна кіннота становила головну силу війська войовничих кіммерійських царів. Вершники були озброєні далекобійними луками, довгими сталевими мечами, списами з бронзовими або залізними наконечниками, кам’яними булавами. Кіммерійці успішно застосовували залізо для виготовлення зброї й кінської упряжі. Підкоривши собі місцевих жителів, вони здійснювали далекі грабіжницькі походи.

Рис. 1. Золота бляшка

Рис. 2. Наконечники стріл. Деталі кінної вуздечки, виконані в звіриному стилі. Бельське городище

IX—VII ст. до н. е. — час панування кіммерійців на півдні України.

Табуни швидких як вітер коней та інша худоба забезпечували кіммерійців усім необхідним. Війна приносила багату здобич для вождів і простих воїнів, забезпечувала прикрасами й продуктами. Ці племена не залишили після себе поселень. Лише кургани в українських степах, що заросли травою, нагадують про колись могутній народ. На початку VII ст. до н. е. нова хвиля кочовиків зі Сходу змела з історичної арени цього регіону кіммерійців. В українські степи прийшли скіфи. 2. Скіфи — нові господарі українських степів. Цей численний іраномовний народ об’єднав під своєю владою залишки

305

розгромлених кіммерійців та інші племена. Тепер причорноморські степи стали називати Скіфією, а їхніх мешканців скіфами. «Батько історії» Геродот так описав спосіб життя скіфів. «Вони не засновують ані міст, ані укріплень, але, будучи кінними стрільцями, возять свої будинки із собою, здобуваючи їжу не від плуга, а від розведення свійської худоби». Житлом для скіфа був візок із критим верхом, а вірним товаришем скотаря-кочовика — кінь. Скіфський цар Атей казав, що «іржання коня йому миліше за звуки флейти». Наприкінці VII ст. до н. е. завершується формування Скіфії.

Рис. 3. Cкіфський воїн

На межі V—IV ст. до н. е. деякі скіфські племена перейшли до напівкочового способу життя, призвичаїлися до землеробства. Вони вирощували ячмінь і просо, зручне для вироблення твердих кормів, необхідних під час зимівлі худоби. Скіфи освоїли різні ремесла: обробку дерева, прядіння, ткацтво. Виникли скіфські села й городища — укріплені поселення із захищеними місцями торговищ і бродів. Наприклад, величезне Бельське городище (Полтавська область) розташоване на кордоні скіфських володінь, було добре захищене.

Рис. 4. Битва скіфів із персами

306

Рис. 5. Розкопки кургану Огуз (Запорізька область) наприкінці ХІХ ст.

Учені вважають, що тут розташовувалося скіфське місто Гелон, про яке згадував Геродот. За його високими земляними валами могли сховатися від ворога тисячі людей і десятки тисяч голів худоби. Скіфи поклонялися богам, які уособлювали могутні сили природи й виступали захисниками різних видів діяльності кочовиків. Особливо шанованими в скіфів були боги небес, полів, річок і війни. Становлення Скіфської держави збіглося в часі з появою давньогрецьких колоній на північному березі Чорного моря. Велична давньогрецька цивілізація чинила на скіфів могутній вплив. Греки вели жваву торгівлю з цими степовими племенами. Вони купували в скіфів зерно, худобу, рабів. 3. Перша поразка «царя царів». Могутній перський цар Дарій I вирішив підкорити собі володіння гордих скіфів. У 514 р. до н. е. він очолив величезну армію, яку направив проти них. Скіфи вирішили не ставати до відкритого бою з таким військом. Вони відступали все далі й далі вглиб степів. На шляху проходження перської армії скіфи знищували запаси їжі, випалювали степ, засипали криниці. Перси ж «воювали» зі спекою, спрагою та хворобами. Лише пил на обрії та тепле вугілля багать свідчили, що скіфи десь поруч. Розгніваний «цар царів» зажадав від скіфів «землі й води». Скіфський цар Іданфірс відповів, що тільки втеча зможе врятувати загарбників від загибелі. Перси були змучені виснажливим переслідуванням супротивника, який постійно вислизав. Великому Дарієві довелося втекти, кинувши напризволяще частину війська, хворих та поранених воїнів. 4. «Піраміди» Великої Скіфії. Розквіт Скіфської держави припадає на IV ст. до н. е. Сліди скіфської величі вчені знайшли на території від Криму аж до Києва й Харкова. Найбільш численні й сильні скіфські племена продовжували вести кочовий спосіб

307

життя, переганяючи свою худобу неосяжними степами від Дунаю до Дону. Цю країну називають Великою Скіфією. Її царі мали добре озброєне, дисципліноване кінне військо. Несподівані набіги скіфів-кочовиків наводили жах на сусідні народи й грецькі держави. Влада царів кочових скіфів була необмеженою. Вони тримали в покорі населення величезної підвладної території. Усі жителі Скіфії вважалися рабами скіфських владик. Рис. 6. Золота пектораль (нагрудна прикраса). Курган Товста Могила. Пектораль належить до видатних витворів давнього ювелірного мистецтва. Прикраса розділена на три яруси місяцеподібної форми, на яких зображені сцени скіфського побуту, а також полювання на дикого звіра та фантастичних тварин

Рис. 7. Срібна амфора з кургану Чортомлик

У IV ст. до н. е. Скіфська держава досягла найбільшої могутності.

Античні письменники називали простих скіфів «восьминогими» — це означало, що їхнє майно містилося в одному візку, який тягла пара биків. Звичайного скотаря ховали в невеликій могилі, насипавши над нею невисокий курган. У могилі залишали все, що могло знадобитися в «країні мертвих»: акінаки — короткі мечі, лук і стріли, списи, посуд і скромні прикраси. Величезних розмірів досягали кургани над могилами скіфських царів і знаті. Іноді їх називають «пірамідами» українських степів. У деяких випадках висота царських курганів сягала 20 метрів. Вони здіймаються в пониззі Дніпра й у Криму. У могилу царя спускали небачені багатства — коштовну зброю, золоті обладунки, чарівні прикраси. До «країни мертвих» царя супроводжували дружина, воїни-охоронці, конюхи, слуги й раби. Їх убивали й ховали поруч із могилою господаря. Наприклад, під час розкопок кургану Чортомлик (Дніпропетровська область) учені знайшли останки тіл царя, цариці, дев’яти воїнів і слуг, а також одинадцяти коней. Розкопки скіфських курганів прославили вітчизняних археологів на весь світ. Скарби царських курганів скіфів — надбання загальнолюдської культури.

Наприкінці III — на початку II ст. до н. е. скіфи створили своє царство в Криму. Велика Скіфія стала місцем проживання сарматів —

308

племен, що прийшли зі Сходу. Сильні й безжалісні завойовники встановили своє панування в причорноморських степах. 5. Сармати. Так само як і скіфи, сармати були кочовиками. Їхнє головне багатство й гордість становили незліченні табуни прекрасних коней. Війна й грабіжницькі походи — основне заняття сарматських племен.

На своїх навдивовижу сильних і ви тривалих конях важко озброєне сарматське військо здійснювало далекі грабіжницькі походи до земель сусідніх племен. Племена сарматів тримали в постійній напрузі скіфів, греків і римлян. «Вони пронеслися всією переможеною країною, вивозячи й виносячи все, що знайшли»,— так оцінює навалу сарматів на римську провінцію один із сучасників. У III ст. н. е. германські племена готів підкорили сарматів і розгромили залишки скіфського царства в Криму. Починалася нова епоха в історії українських земель.

Рис. 8. Сармат

Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Римський поет Овідій (43 р. до н. е.—18 р. н. е.) перебував у засланні в невеличкому містечку на березі Дунаю. У своїх листах він не шкодує темних барв, описуючи сарматів: «Лютий ворог, озброєний луками й просотаними отрутою стрілами, оглядає стіни на важко дихаючому коні й, скидаючись на хижого вовка…, забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, хто ще не сховався за огорожею воріт. Великий натовп сарматського племені роз’їжджає дорогами… Нас ледь захищає фортеця, але й за її стінами викликає страх натовп варварів, змішаний із греками, адже варвари живуть із нами без усякого розмежування…» Яку зброю сарматів згадує поет? За текстом листа визначте головну мету набігу кочовиків. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть про зброю та заняття кіммерійців. 2. Який слід залишили кіммерійці в історії України, а також історії давніх народів Передньої Азії? 3. Використовуючи свідчення Геродота, розкажіть про заняття й спосіб життя скіфів. 4. Чим відрізнялися заняття скіфів і кіммерійців? 5. Чому в IV ст. до н. е. в скіфів з’являються поселення й городища? 6*. Яким чином грецькі держави та скіфи-кочовики змогли зупинити перську навалу? Що спільного та відмінного в боротьбі греків та скіфів проти персів? 7. Доведіть, що серед скіфів утвердилася суспільна й майнова нерівність. 8. Що спільного в історії кіммерійців, скіфів та сарматів?

309

§ 60. На берегах Гостинного моря 1. Слідами аргонавтів. Перші плавання греків Чорним морем були важкі й небезпечні, адже не випадково його називали Негостинним. Уже в VIII ст. до н. е. склалися міфи й легенди про пригоди давніх мореплавців. Один із міфів розповідає про подорож аргонавтів до далекої країни Колхіди. Мандрівники зустрічаються із шестирукими лиходіями, дивними сморідними птахами, мідноногими биками й страшними драконами. Проте безстрашним, згуртованим і винахідливим аргонавтам удається здолати всі перешкоди. Сказання про їхні подвиги надихали еллінів на найризикованіші плавання. Їх вабили безкраї землі на берегах суворого моря, і вони мріяли побудувати там міста й торгувати з місцевими народами та племенами. У VII ст. до н. е. в протоці Босфор, що відкриває вихід до Чорного моря, було засноване місто-колонія Візантій. Пізніше на північному березі моря виникли багаті й процвітаючі колонії. Так поступово Чорне море стало для греків Гостинним.

Рис. 1. Грецький шолом, знайдений у Колхіді (Грузія)

2. Ольвія означає «щаслива». Неподалік від сучасного українського міста Миколаєва на початку VI ст. до н. е. вихідці з Мілета заснували колонію Ольвія. Назва колонії, що перекладається з грецької як «щаслива», виявилася пророчою. Уже через 100 років Ольвія перетворилася на велике красиве місто.

Рис. 2. Грецькі колонії в Північному Причорномор’ї

д.

Пів г

Бу

Дн

Ольвія

іст

ер

Дунай

Тіра

310

КРИМ Херсонес

Е ЬК С В Е О ОР АЗ М Пантікапей

Феодосія М

Рис. 3. У центральній частині Ольвії. Малюнок сучасного художника

Рис. 4. В ольвійському порту

У його центрі стояли величні храми Аполлона, Зевса, Деметри, Афіни, будинки знатних і багатих громадян (рис. 3). На околицях міста, ближче до фортечних стін, мешкали прості люди: ремісники, хлібороби, мореплавці й рибалки. У V ст. до н. е. місто відвідав Геродот. Невтомний мандрівник збирав відомості про скіфів, які мешкали по сусідству з Ольвією. Давньогрецький історик розповідає, що один зі скіфських царів любив бувати в Ольвії. Тут він перевдягався в усе грецьке й жив у зведеному для нього будинку. Цар захоплювався творами поетів і мудреців Еллади й одного разу взяв участь у релігійному обряді греків. Дізнавшись про це, скіфи вбили свого царя. «Так оберігають скіфи свої звичаї, суворо караючи тих, хто запозичає чужі»,— закінчив свою розповідь Геродот. Понад 1000 років Ольвія була найбільшою грецькою колонією на Північному березі Чорного моря.

Ольвія прагнула підтримувати добросусідські відносини зі скіфами, адже торгівля з кочовиками приносила величезні прибутки. Коли наприкінці IV ст. до н. е. вибухнула війна між царями Македонії та Скіфії, мешканці Ольвії стали спільниками варварів. За наказом Александра Македонського талановитий полководець Зопіріон із великим військом підійшов до стін Ольвії. Проте місто за допомогою скіфів витримало облогу. Інакше складалися стосунки ольвіополітів із сарматами. Часто городянам доводилося відкуповуватися від войовничих сарматських вождів. Землеробство й ремесла, культура й мистецтво розквітли в місті після розміщення в ньому римського гарнізону. Під опікою грізного Риму Ольвія втратила свою самостійність, але на якийсь час набула спокою.

311

Рис. 5. Міська садиба в Ольвії. Реконструкція. Житлові та господарчі помешкання зазвичай розташовувалися навколо внутрішнього двору, оточеного портиками. Помешкання поділялося на дві половини: чоловічу та жіночу

3. «Не зраджу Херсонеса». У західній частині півострова Крим жили таври, тому елліни називали цю країну Таврікою. Наприкінці VI ст. до н. е. на невеликому півострові виникла колонія Херсонес (грецькою «півострів») Таврійський, що зараз розташований у межах міста Севастополь. Майже 180 років у Херсонесі ведуться археологічні розкоп ки. Завдяки цьому сьогодні на території давнього міста можна побачити руїни величних храмів, фортечних стін і веж, давніх вулиць і міських кварталів. Учені знайшли майстерні ковалів, гончарів, кожум’як, виноробів. Знайдені спеціально вирубані в скелях цистерни, у яких солили рибу. У підвалах будинків херсонеситів стояли піфоси — великі глиняні діжі для збереження зерна та інших продуктів. У передмістях простягалися поля, сади, виноградники мешканців Херсонеса. Археологи знайшли сотні написів, вирізьблених на кам’яних плитах. Що вони розповіли про історію Херсонеса й життя городян? Уявіть собі таку картину… Ранок. Рівними брукованими вулицями до центру міста йдуть святково одягнені люди. Вони проходять повз високі оборонні стіни, міське водоймище, храми, театр, монетний двір, де херсонесці карбували свої монети із золота, срібла й міді. На головній площі стоїть храм захисниці міста — БогиніДіви. Тут установлена плита з білого мармуру, на якій висічена присяга громадян Херсонеса. Сьогодні її вимовлятимуть десятки юнаків — корінних жителів Херсонеса, яким виповнилося 20 років (рис. 5). Щедрі жертвопринесення почервонили вівтар кров’ю тварин. Услід за жерцем юнаки урочисто повторюють слова присяги:

312

Рис. 6. Прийняття присяги громадянами Херсонеса. Малюнок сучасного художника

«Присягаю Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами й богинями олімпійськими… Я буду думати лише про порятунок й свободу держави та її громадян і не зраджу Херсонеса… Я буду служити народові та радити йому найкраще й найбільш справедливе для держави й громадян…» Тепер нові громадяни можуть брати участь у засіданнях Народних зборів, яким належить найвища влада в місті. Народні збори вибирали посадових осіб, оголошували війну й укладали мир, ухвалювали закони. Дві тисячі років Херсонес Таврійський був важливим центром грецької цивілізації в Північному Причорномор’ї.

4. Боспорське царство. На берегах протоки, що з’єднує Чорне й Азовське моря, виникло декілька грецьких міст-колоній. У V ст. до н. е. вони об’єдналися в єдину державу — Боспорське царство. Його столицею стало місто Пантікапей, на місці якого розташована сучасна Керч. На високій горі над Пантікапеєм були збудовані неприступна фортеця й царський палац (рис. 7). Царі Боспору володіли всією землею країни й передавали владу у спадщину. Боспорські монархи утримували велику армію й сильний військовий флот, що розгромив піратів, які довго господарювали на морі. Військо надійно захищало кордони від нападів ворогів. На службі в боспорських царів перебували кінні загони варварів, які могли протистояти кочовикам. Тому хлібороби, ремісники, рибалки, торговці могли спокійно працювати.

313

Рис. 7. Акрополь Пантікапею в ІІІ ст. до н. е. Реконструкція. На добре закріпленому акрополі, що здіймався над столицею царства, розташовувалися головні храми та вівтарі, палац правителя, арсенал і скарбниця

Під час розкопок афінського порту знайшли хвалебний напис на честь боспорських царів. За що ж афіняни славили царів далекого Боспору? Виявляється, у V—IV ст. до н. е. сотні кораблів щорічно доставляли до Афін чудову боспорську пшеницю, якої дуже не ви стачало в кам’янистій Аттиці. Афінські ж кораблі везли до Криму розписну кераміку, маслинову олію, вишукане вино, коштовну зброю. Взаємовигідна торгівля збагачувала Афіни й Боспор. У Боспорському царстві мирно уживалися елліни, скіфи, сармати, фракійці. Багато варварів швидко сприйняли грецьку мову, культуру й звичаї еллінів. У свою чергу, греки багато чого навчилися в місцевих жителів. Боспорське царство стало своєрідним посередником між грецькою цивілізацією й варварськими народами. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Уважно розгляньте карту на с. 304. Випишіть назви грецьких колоній на Північному березі Чорного моря. 2. Перекажіть близько до тексту міф про аргонавтів. 3. Чому греки змінили колишню назву Чорного моря? 4. Використовуючи текст пункту 3 параграфа, розкажіть про те, чим займалися херсонесити. 5. Чим відрізнялося державне управління Херсонеса Таврійського й Боспорського царства? 6. Випишіть назви згаданих у параграфі варварських народів, що жили на території сучасної України. 7. Як складалися взаємини греків із варварськими народами Північного Причорномор’я?

314

Розділ 15. Час великого переселення на українських землях У першій половині I тис. н. е. на українських землях відбулися значні зміни. У цей час закінчилося формування давнього слов’янського народу. Племена слов’ян поступово сформувалися з місцевого населення, яке здавна проживало на землях від Вісли до середньої течії Дніпра. Римляни називали давніх слов’ян венетами. А один із письменників зробив уточнення, що це багатолюдне плем’я «відоме під трьома іменами: венетів, антів, склавинів». Територія України стала рідною для багатьох слов’янських племен. У цей час сусідами слов’ян були сармати, скіфи, фракійці, германські племена готів. Слов’яни — корінні жителі Східної Європи.

У IV ст. в черговий раз найбагатші українські степи були захоплені кочовиками, які прийшли з Азії. Вторгнення гунів стало поштовхом до Великого переселення народів, яке згубило Західну Римську імперію й започаткувало нову епоху в історії Європи й України. У цей грізний час слов’янські племена брали участь у далеких походах до багатих земель Римської імперії. Вони заселили величезні території від Балтійського до Чорного морів. Виникло три великі групи слов’янських народів, які заведено називати східними, західними й південними слов’янами. Східні слов’яни стали предками українського народу.

Давні слов’яни під час Великого переселення народів

— Розселення східніх слов’ян (антів і склавинів) — Вторгнення готів — Вторгнення гунів

ять

Прип’

Сівер

ський

Дні

сте

Дніп

Доне

ць

ро

Пів

д.

Бу

К А Р

Е ЬК ВС РЕ О О АЗ М

П А ТИ

КРИМ

Дунай

ЧОРНЕ

Християнізація готів II—IV Держава готів

КА

Вторгнення гунів

АЗ

МОРЕ

Велике переселення народів 375 р.

ВК

IV—VII

Додержавний період історії слов’ян 476 р.

IV—VII ст. н. е.

Падіння Західної Римської імперії

315

§ 61. Ранні слов’яни та їхні сусіди Повторити: Загибель Західної Римської імперії — § 56. 1. У слов’янському селищі. На краю лісу, біля крутого берега невеликої чистої річки, розташувалося поселення давніх слов’ян. До нього веде добре втоптана стежка, яка з’єднує кілька селищ одного племені. Зазвичай селища й городища слов’ян розміщувалися «гніздами» — недалеко одне від одного. Навколо кожного селища був виритий глибокий рів і насипаний земляний вал. На гребені валу жителі селища спорудили дерев’яну стіну з вертикально встановлених загострених колод — частоколу. У такому поселенні жила сусідська община, що складалася з 10—12 великих родин (рис. 1). Кілька «гнізд» слов’янських поселень утворювали територію, яку заселяло плем’я. За частоколом безладно розташувалися напівземлянки — житла мешканців поселення. Їх споруджували з колод, обмазаних глиною, і заглиблювали в землю приблизно до одного метра, щоб було тепліше. Земляну підлогу житла зрідка встеляли дошками. У кутку розміщувалася кам’яна піч. Спали на бічних дерев’яних лежанках. Однак значну частину часу жителі селища проводили поза житлом (рис. 2). У слов’янських мовах збереглися «сліди» основного заняття наших пращурів. У тріскучі січневі морози вони вирубували ділянку лісу під майбутнє поле (січень). Напровесні, коли вирубаний ліс підсихав, його випалювали й корчували пні. Зола й попіл були гарним добривом (березень). Поле розорювали й засівали пшеницею, ячменем, просом. Наприкінці літа серпами збирали врожай Рис. 1. Ранньослов’янське поселення. Реконструкція. Поселення, які були укріплені огорожею, а іноді навіть земляними насипами і рвами, називають городищами. Неукріплені ж оселі мають назву селищ. До якого типу належить оселя, зображена на малюнку? Хто, на вашу думку, займав цю оселю — плем’я чи община?

316

Рис. 2. У слов’янському селищі

(серпень). Такий вид землеробства називають підсічним. Під час розкопок слов’янських поселень знайдені кам’яні жорна, зернові ями, серпи, сокири. Підсічне землеробство — основне заняття слов’ян у IV—VII ст.

За кілька років земля виснажувалася, і хлібороби вибирали в лісі нові ділянки. Потім поверталися на залишене поле, яке відновлювало свою родючість. Слов’яни розводили корів, коней, свиней, полювали на кабанів, оленів і ведмедів, збирали мед диких бджіл. У річках ловили щук, сомів та іншу рибу. Із болотної руди виплавляли залізо. Із нього виходили міцні й надійні знаряддя праці. Прикраси виготовляли з бронзи й срібла. Поряд із хліборобами в селищах жили ковалі, ювеліри, каменотеси. Недалеко від городища, у затишному місці, розташовувалося капище — святилище язичницьких богів. Тут стояли кам’яні або дерев’яні ідоли. У капищі приносилися жертви, відбувалися магічні дії: у богів просили гарного врожаю, приплоду худоби, удачі на війні, видужання близької людини. 2. «Ті, хто живуть у народоправстві!» Поступово первісний лад у слов’ян відходив у минуле. Знатні люди (старійшини, жерці, військові проводирі) були дуже впливовими. Однак верховною владою в племені були наділені народні збори — віче (від слова «віщати» — говорити важливі речі), на яке старійшини збирали всіх дорослих чоловіків. Тут вирішувалися питання війни і миру, покарання злочинців, переселення племені тощо. Римський історик писав, що слов’яни «не керовані однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, і тому щастя й нещастя в житті в них уважаються спільною справою».

317

Рис. 3. Воїни-германці

Рис. 4. Прикраси гунів

У середині I тис. н. е. в слов’ян зросла роль військових проводирів — вождів. Вони очолювали військові походи, захищали землі племені від войовничих сусідів. У поході й у мирний час вожді спиралися на свої дружини, до складу яких входили вправні воїни зі знатних родин. Для них головними заняттями були війна й полювання. Далекі військові походи приносили багато здобичі й швидко збагачували племінну верхівку: старійшин, вождів, знать і дружинників. Поселення, у якому жив вождь і розташовувалося головне капище, поступово перетворювалося на племінний центр. Подальший розвиток слов’янського суспільства й культури був затриманий у II— III ст. вторгненням багатолюдних германських племен — готів. 3. Готи — прибульці з півночі. Вони переселилися на територію України з Прибалтики й захопили частину слов’янських земель, витіснивши сарматів із Північного Причорномор’я. Постійні контакти з римлянами привели до їхньої ранньої християнізації. З’явився переклад Біблії готською мовою. Наприкінці III ст. готів очолив могутній правитель Германаріх. Виникла Готська держава, яка об’єднала під своєю владою племена різних народів: слов’ян, сарматів, фракійців. Слов’янські племена чинили опір прибульцям, але перебували в залежному становищі від готів. Тому між ними спалахували кровопролитні війни. Готський історик Йордан стверджував, що один із правителів наказав розіпнути сорок слов’янських вождів, які наважилися виступити проти германського панування. 4. «Ті, що живуть у звіриній дикості». Наприкінці IV ст. до українських земель, подібно урагану, увірвалися племена гунів. Жорстока тривала посуха змусила їх залишити неосяжні азіатські степи. Немов прирослі до своїх невибагливих і витривалих коней, гуникочовики були безстрашними й жорстокими

318

завойовниками. Витримати лавиноподібну атаку гунської кінноти могло тільки дуже сильне й добре організоване військо. Гуни нещадно розправлялися з усіма, хто чинив їм опір. Частина готів, рятуючись від шаленства гунів, переправилася через Дунай і оселилася в римських провінціях. Інші готські племена вкрилися в горах Південно-Західного Криму. Тут їхні поселення проіснували до XVI ст. Навала гунів поклала початок Великому переселенню народів.

У V ст. гуни разом із підкореними племенами й народами ввірвалися на територію Європи. 5. Слов’яни й римляни. Слов’янські племена здавна вели жваву торгівлю з римськими провінціями. На думку римлян, слов’яни «постачають худобу й величезну кількість найкращих рабів». Крім того, римляни купували в слов’ян хліб, мед, віск, солону рибу. У свою чергу, від них слов’яни одержували вино, вироби з бронзи й заліза, зброю, прикраси. Багатства римських володінь давно вабили слов’янських вождів і знать. Слов’яни — активні учасники Великого переселення народів.

Після жорстокої поразки на Каталаунських полях у 451 р. Гунська держава розпалася. У цих умовах слов’яни об’єдналися в могутні племінні союзи. Услід за готами й гунами анти й склавини вторглися на територію Римської імперії, ослабленої навалами варварів. Римляни визнавали, що слов’яни були відважними, витривалими воїнами, легко зносили будь-які труднощі. Високі й сильні, вони виходили на бій, озброєні дротиками, мечами й луками з отруєними стрілами. Воювати правильним строєм у ті часи слов’яни не вміли й не любили, однак вони швидко переймали в римлян бойовий досвід. Один із римських письменників навіть зазначав: «Вони навчилися вести війну краще за римлян». Поступово в V— VII ст. слов’яни захопили території на землях Східної Римської імперії. Їхні поселення виникли на Балканському півострові й навіть у Малій Азії. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Розкажіть про давні поселення слов’ян. Як були влаштовані житла мешканців селища? 2. Розкажіть про основні заняття давніх слов’ян. 3. Які зміни в житті слов’янських племен свідчать про зникнення в них первісних стосунків? 4. Хто був зацікавлений у походах на римські землі? 5. Як складалися взаємини між слов’янами й готами? 6. Чому гунам удалося захопити землі слов’ян і готів? 7. Яку роль в історії українських земель відіграли гуни? 8. Поясніть значення термінів і понять підсічне землеробство, капище, племінний союз, дружина, Велике переселення народів.

319

Слов’яни і гуни

На високому пагорбі, що з трьох боків був оточений чистою звивистою річкою, затишно розташувалося слов’янське селище. Із боку річки до нього можна потрапити лише непомітною стежкою, що проходить крізь колючі кущі, якими заріс крутий берег. Між лісом і селищем розташувалася велика галявина, тому кожного, хто підходить до селища, видно здалеку. Із цього боку його огороджує високий частокіл. Загострені дубові кілки, які нагадують зуби дракона, захищають селище від непроханих гостей. Надійно зачинена й міцна брама. Уже впродовж кількох років вождь Бож зберігає тут здобич, захоплену під час походів антів на землі римлян. Браму зміцнили дерев’яною вежею, зробленою з колод вікових дерев, а перед частоколом викопали великій рів. Рано-вранці, коли туман оповив селище, із лісу виїхали сотні вершників. Гуни! Здавалося, вони зрослися зі своїми низькорослими кіньми з кошлатими, скуйовдженими гривами. Воїни були одягнені в шпилясті шерстяні шапки, з-під яких стирчали пасма темного волосся, густо змащеного кінським салом. Маленькі розкосі очі на темних від засмаги й бруду обличчях вороже оглядали укріплення слов’ян. Ось вона, здобич! Тіло воїнів було вкрите широкими плащами і простим одягом із недубляної шкіри. Кожний степовик мав два довгі списа й великий лук. У сагайдаках, прив’язаних до спини, були складені десятки невеликих очеретяних стріл із кістяними вістрями, просоченими отрутою. На відстані, що перевищувала політ стріли, гуни спішилися й неквапливо почали розбивати табір. Широкі порожні вози, призначені для здобичі, вони поставили у вигляді кола. Таким чином, мешканці селища опинилися в пастці. Із табору виїхало кілька вершників для переговорів з антами. Усі чоловіки селища зі зброєю в руках зібралися біля частоколу. Цей невеликий загін гунів не становив серйозної загрози для добре захищеного городища, але всі розуміли, що гуни — хитрі й підступні, а їхній кровожерливості немає меж, тому треба бути готовими в будь-яку мить відбити напад. Переговори тривали недовго. За допомогою гота-перекладача гуни вимагали віддати їм скарби племені, обіцяючи не чіпати селища та його мешканців. В іншому ж разі гуни, коли до них приспіє підкріплення, погрожували відібрати скарби силою, а всіх, хто залишиться живим, відправити на ринки рабів. Слов’яни розуміли, що допомоги їм годі й чекати, а решта племені навіть і гадки не

320

На високому пагорбі розташувалося слов’янське селище.

Упродовж кількох років вождь Бож зберігав в селищі здобич.

Гуни! Здавалося, вони зрослися зі своїми низькорослими кіньми.

Усі чоловіки селища зібралися біля частоколу.

Переговори тривали недовго.

321

Як велів звичай старійшини й жерці відвідали святилище.

Таємною стежкою воїни спустилися до міста.

Жінки й діти їхали на возах, запряжених волами, на яких везли все добро.

має про загрозу, яка наближається. Людей хвилюють повсякденні турботи землеробців — незабаром настануть жнива. Отже, на віче було вирішено розгромити цей загін гунів, покладаючись на власні зусилля, а потім усім племенем переселитися ближче до римських кордонів, де вони почуватимуться спокійніше й безпечніше. Як велів звичай, перед битвою вождь, старійшини й жерці відвідали святилище Перуна. Кров бика, принесеного в жертву Володарю Блискавок, закривавила губи ідола. Чоловіки готували зброю, а хлопці заготовляли довгі, порожнисті всередині очеретяні стебла. Дружинник Братила одягнув шкіряну сорочку, узяв два гострі короткі списи й меч. Лук зі стрілами й дерев’яний щит, обтягнутий воловою шкірою, він залишив удома. Увечері, коли бог сонця Ярило торкнувся своїми променями верхівок дерев,

322

воїни зійшлися в зазначеному місці. Братила чомусь пригадав слова приповідки, знайомої ще з дитинства: «Ходив Ярило по всьому світу, поле житом засівав, людям дітей дарував. А де він ногою — там жито копною, а куди він око кине — там колос до неба лине». Хтозна, чи пощастить зібрати врожай у цьому році? Таємною стежкою воїни спустилися до річки. Узявші в рот очеретяні стебла, чоловіки тихо занурилися у воду. Дивлячись на поверхню річки, важко було здогадатися, що по її дну пересувається загін воїнів. Там виднілися лише кінчики очеретяних стебел, за допомогою яких слов’яни могли дихати під водою. Серед заростей очерета, дуже тихо, без жодного сплеску, воїни вийшли з води й попрямували до лісу. Але раптом несподіваний шум зламаного очерета налякав багатьох воїнів. «Чур мене!» — вигукнув Братила, адже знав, що предок-родоначальник Чур завжди захистить. Тривога виявилася марною — то був тільки дикий кабан, який годувався в очеретяних заростях. Глибокою ніччю, у непроглядній темряві лісу слов’яни пересувалися беззвучно й упевнено. Воїни не боялися лісовика, водяника, русалок і мар, адже поруч розташувалося капище Рода! Добре відомо, що Род-захисник був рідним і близьким божеством, яке пов’язувало разом усіх мешканців племені, а також ліси, поля, річки — тобто, усе, що оточувало людей на рідній землі. Після тривалого переходу кочовики спокійно спали, залишивши охорону загону на кудлатих молосських псів, які всюди супроводжували гунів та їхні стада. Однак нічний удар слов’янських дружинників був настільки стрімким і несподіваним, що степовики не встигли навіть ускочити на коней. Усіх їх спіткала гірка участь. Через деякий час селище обезлюділо. Попереду на бойових конях рухалися воїні-дружинники; за ними гнали худобу. Жінки і діти їхали на возах, запряжених волами, на яких везли все добро. Усі інші йшли пішки. Плем’я залишило рідні місця й подавалося все далі на захід. Що ж чекає слов’ян на чужині? Отже, ще один струмочок улився в широку річку Великого переселення народів, яке відкрило нову сторінку в історії народів Європи й України. Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — — 1. Складіть розгорнутий план оповідання. 2. Опишіть місце розташування слов’янського селища. Поясніть, чому слов’яни вибрали саме це місце для заснування селища й ведення господарства. 3. Як було укріплене слов’янське селище? 4. Хто і яким чином керував життям у селищі? 5. Користуючись текстом оповідання, порівняйте озброєння гунів і слов’ян. 6. Про які язичницькі божества та звичаї згадується в оповіданні? 7. Який тактичний хід використали слов’яни для розгрому ворога? 8. До якого часу належать події, описані в оповіданні?

323

§ 62. Підбиваємо підсумки Сторінками підручника ми пройшли довгий і складний шлях від появи на Землі перших людей до падіння Західної Римської імперії. Пригадаймо, які найважливіші зміни відбулися в житті людей за цей час, спробуймо оцінити основні досягнення давніх народів. 1. Від дикості до цивілізації. Більша частина історії людства припадає на часи первісного ладу. Близько двох мільйонів років знадобилося для того, щоб мавпоподібних істот заступили люди сучасного вигляду. У міру того, як людина ставала більш розумною і вмілою, досконалішими ставали й колективи, які об’єднували людей. Людські стада первісних збирачів і мисливців із часом поступилися місцем родовим общинам, а ті, у свою чергу,— сусідським общинам хліборобів і скотарів. Важкою працею люди змінювали навколишнє середовище. Перші цивілізації відрізнялися одна від одної, адже людям доводилося пристосовуватися до різних природних умов. Але історія виникнення цивілізації знає й багато того, що властиве всім народам. Це дозволяє виділити основні ознаки цивілізації, які відрізняють її від первісності. 2. Успіхи в господарстві. Із виникненням перших цивілізацій у господарському житті відбулися величезні зміни. Багато в чому це пояснюється постійним удосконалюванням знарядь праці й матеріалів для їх виготовлення. Спочатку людина використовувала камінь, потім навчилася добувати мідь та виготовляти бронзу і,

Рис. 1. Єгипетські піраміди. Сучасний вигляд

324

нарешті, застосовувати залізо. Люди приручили тварин, створили перші механізми. Накопичення господарського досвіду дозволило їм не тільки користуватися дарами природи, але й виробляти все необхідне для життя. Так поступово виникли землеробство й скотарство. Збиральництво, полювання й рибальство стали другорядними заняттями людей. Згодом з’явилися різноманітні ремесла й торгівля. Перші кораблі вийшли у відкрите море. Як вам відомо, у давнину широко застосовувалася праця рабів. Тому давні суспільства часто називають рабовласницькими. Щоправда, у жодному з них рабська праця ніколи не була основною. Більша частина всього необхідного створювалася руками вільних селян і ремісників. Але використання праці рабів звільнювало сили й час вільного населення. Отже, значну частину своїх зусиль воно спрямовувало на створення матеріальних і культурних цінностей. 3. Держава — це влада. Успіхи в господарському житті визначили весь подальший хід історії. Людина стала менше залежати від природи, у неї з’явилися надлишки продуктів, які можна було привласнити. Із появою приватної власності на землю, худобу й результатів праці виникла нерівність між людьми. Суспільство поступово розколюється на бідних і багатих, знатних і простих. Вожді й старійшини, жерці й дружинники підкорили собі інших одноплемінників і керували їхнім життям. А для того щоб організувати людей, інтереси яких часто не збігалися, і керувати ними, необхідна була сильна влада. Так виникла держава. Перші держави були різні за формою. Багатьом народам Сходу доводилося освоювати долини великих річок. Іригація величезних площ вимагала спільних зу-

Рис. 2.

Рис. 3.

325

Рис. 4. До числа «Семи чудес світу» давні греки зараховували Мавзолей — зведену в середині IV ст. до н. е. гробницю правителя Галікарнаса Мавсола. Скульптури та рельєфи, що її прикрашали, були виконані кращими майстрами того часу. Пізніше такі монументальні гробниці стали називати саме мавзолеями. Реконструкція

Рис. 5.

326

силь усього трудового населення країни, керувати яким мала одна людина. Тому на Давньому Сході держава склалася у ви гляді монархії. Влада царя тут ніким не обмежувалася й передавалася у спадщину. В інших історичних умовах складалися давньогрецькі держави. Елліни дуже рано дійшли думки про рівноправність між громадянами. Тому в багатьох полісах Давньої Греції в результаті гострої політичної боротьби вже в V ст. до н. е. виник демократичний устрій державної влади. Вищого розквіту давньогрецька демократія досягла в Афінах за часів Перікла. У Давньому Римі після вигнання царів установилася республіка. За республіканських часів римляни підкорили собі Італію, а потім і все Середземномор’я. Управління багатьма народами й величезними територіями вимагало зосередження влади в руках однієї людини — імператора. Зусиллями Цезаря й Августа, а також їхніх послідовників у I—ІІ ст. н. е. Римська імперія силою зброї об’єднала більшість народів Європи, Північної Африки й Передньої Азії. Вона ввійшла в історію як наймогутніша світова держава давнини.

4. Місто — серце цивілізації. Більшість мешканців давніх країн жили в сільській місцевості. Однак головними центрами розвитку цивілізації були міста. Спочатку міські стіни захищали головні святилища, правителів і їхні скарби. Поблизу них селилися ремісники й торговці. У давніх містах мостили вулиці, виникли перші водогони й каналізація, парки й площі. Тут проходили народні збори, споруджувалися палаци й стадіони, зводилися чудові храми, театри, бібліотеки, відкривалися школи. Не дивно, що зараз ми не можемо уявити собі життя Давньої Месопотамії без Вавилона, Греції — без Афін, а Італії — без «вічного» Риму. Міста — головні центри державного, господарського й культурного життя цивілізації.

Рис. 6.

5. Культура й релігія. Чим довше існувало людство, тим більше умів замислювалося про місце й призначення людини в навколишньому світі. Постійні міркування на ці теми привели до виникнення різних релігійних вірувань. Деякі з них, наприклад християнство та буддизм, і зараз об’єднують віруючих в усьому світі. Із появою такої важливої ознаки цивілізації, як писемність, з’явилася Рис. 7.

327

можливість розвивати наукові знання, займатися літературною творчістю. Основи математики, астрономії, медицини, філософії й багатьох інших наук були закладені ще давньосхідними вченими. Їхні досягнення набули розвитку в Давній Греції. Там же народилася наука про минуле людства — історія, яку давні римляни називали «наставницею життя». Давнім поетам і письменникам належить заслуга створення майже всіх існуючих нині літературних жанрів і театру. Народи давнини створювали дивовижні пам’ятники архітектури й образотворчого мистецтва. Єгипетські піраміди й Велика Китайська стіна, Парфенон в Афінах і римський Колізей, а також багато інших творів видатних майстрів далекого минулого є гідними пам’ятниками творчим можливостям людини, що надійно утвердилася в навколишньому світі. Саме давні народи заклали підвалини сучасної цивілізації, створили багато цінностей, якими людство користується й донині.

Подальші шляхи розвитку народів Сходу й Заходу значно відрізнялися. Про це ви довідаєтеся, вивчаючи історію Середніх віків і Нового часу. Запитання й завдання для підсумкового повторення 1. Які зміни відбулися з людьми і колективами, що їх поєднували, за час існування первіснообщинного ладу? 2. Учені підрахували, що за два мільйони років до появи землеробства і скотарства населення Землі зросло лише до 5 мільйонів осіб. За перші 3—4 тисячі років існування цих відтворюючих галузей господарства воно зросло аж до 86 мільйонів осіб. Чим це можна пояснити? 3. Які зміни в житті людини привели до створення цивілізації? 4. Назвіть основні ознаки цивілізації. 5. Яке значення мав для людини винахід писемності? 6. Які давні цивілізації вам відомі? 7. Чим відрізнялися умови появи цивілізації на Давньому Сході й у країнах Південної Європи? 8. У яких країнах цивілізація зародилася раніше? 9. Чи можна вважати трипільців творцями цивілізації? 10. Сформулюйте основні відмінності в житті хліборобів і скотарів-кочівників. 11. Що таке держава? 12. Що таке монархія? Пригадайте імена найвидатніших монархів давнини. Чим запам’яталося вам їхнє правління? 13. Що означає зараз давньогрецьке слово «демократія»? У якій із держав Давньої Греції вона досягла найвищого розквіту? 14. Назвіть найбільші грецькі колонії на території України. 15. Що таке республіка? 16. Що таке імперія? Які давні імперії вам відомі? 17. Назвіть великі стародавні міста. Що ви про них знаєте? 18. Які давні народи вважали сучасні українські землі своєю батьківщиною? 19. Кого з видатних давніх учених ви можете назвати? 20. Чому давні римляні називали історію «наставницею життя»? 21. Які великі стародавні літературні твори вам відомі? 22. Пригадайте, які споруди й статуї в давнину вважали «чудесами світу». Майже всі вони були зруйновані в давні часи. Уявити, який вигляд могли мати ці пам’ятники, дозволяють ілюстрації § 62. Спробуйте скласти підписи до рис. 2, 3, 5–7. 23. Які народи, що жили на території сучасної України, брали участь у Великому переселенні народів? 24. Напишіть невеликий твір на тему «Чим зобов’язаний сучасний світ давнім народам».

328

Давній світ у термінах Август — «звеличений богами»; один із титулів давньоримських імператорів. Агели — загони, у яких виховувалися спартанські хлопчики. Агора — головна площа давньогрецького міста. Академія — афінський гімнасій, у якому навчав Платон. Акведук — давньоримський водогінний канал. Акінак — короткий меч, яким користувалися скіфи в ближньому бою. Акрополь (верхнє місто) — укріплена частина давньогрецьких міст, зазвичай улаштована на височині. Амфітеатр — спеціальна споруда з овальною ареною для проведення гладіаторських боїв і цькування диких звірів. Апостол (посланець) — учень Христа. Аристократія — родова знать у Давній Греції. Археологія — наука, що вивчає минуле людства за речовими джерелами. Архонти — вищі виборні посадові особи в Давніх Афінах. Атлети — учасники громадських змагань у Давній Греції. Біблія — зібрання давніх текстів, сказань, легенд і міфів, визнане багатьма народами як Священне Писання. Складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Брахмани — давньоіндійська варна жерців і вчених. Буддизм — найдавніша світова релігія, що зародилася в Індії в середині I тис. до н. е. Вайшії — давньоіндійська варна хліборобів і торговців. Ван — правитель у Давньому Китаї. Варвари — для давніх греків і римлян усі чужоземці, що розмовляли незрозумілими мовами. Варна — велика група людей давньоіндійського суспільства, що відрізнялися від інших своїми правами та обов’язками; приналежність до варни визначалася народженням. Веди — зібрання давньоіндійських релігійних текстів кынця ІІ — першої половини I тис. до н. е. «Вето!» (Забороняю!) — слово, яким народний трибун скасовував небажане для нього рішення. Вільновідпущеник — раб, відпущений на волю. Віче — народні збори в східних слов’ян. Вождь — військовий проводир племені. Гарнізон — військовий загін, розташований у фортеці або місті. Гімнасії — споруди зі спортивними майданчиками й залами, лазнями й приміщеннями для відпочинку в Давній Греції; одне з улюблених місць бесід давньогрецьких філософів зі співгромадянами. Гінекей — жіноча частина давньогрецького будинку. Гладіатори — навчені раби, засуджені злочинці й інші люди, яких примушували битися один з одним або з дикими звірами. Гуру — учитель, духовний наставник у Давній Індії. Дельта — низина в гирлі річки, зокрема Нілу, утворена її намулами. Демократія — народовладдя, форма правління, за якої право брати участь у керуванні державою мають усі її громадяни. Демос — незнатні громадяни давньогрецьких держав. Диктатор — у Давньому Римі магістрат, наділений необмеженою владою. Дифірамби — урочисті гімни на честь богів.

329

Етнографія — наука, що вивчає життя, звичаї і традиції народів нашої планети. Ефори — «наглядачі», що стежили за тим, як громадяни Спарти дотримуються її порядків. Євангеліє (добра звістка) — збірник текстів про життя, смерть і воскресіння Христа. Євангелія стали частиною Нового Заповіту Біблії. Єпископ — старший серед християнських священиків однієї місцевості. Жрець — служитель божества, який здійснював жертвопринесення та інші релігійні обряди. Зіккурат — високий східчастий храм пірамідальної форми із цегли. У рівнинній Месопотамії зіккурати символізували гори — житла богів. Ієрогліфи — знаки письма, що виникли з давніх знаків-малюнків; ієрогліфічна писемність набула поширення в Єгипті та Китаї. Ілоти — безправна частина суспільства Давньої Спарти, залежна від спартіатів. На відміну від рабів ілоти мали власні знаряддя праці, худобу, сім’ї. Інсули — великі багатоповерхові будинки, споруджені з дерева та дешевої цегли для римської бідноти. Іподром — спеціальна споруда для проведення кінних змагань. Іригація — штучне зрошення земель. Капище — святилище язичницьких богів ранніх слов’ян. Катакомби — «підземні гробниці»; місця таємних храмів перших християн. Катапульта — метальна машина, яка використовувалася для обстрілювання супротивника кам’яними й глиняними ядрами, горщиками із запалювальною сумішшю та іншими предметами. Клинопис — одна з найдавніших систем письма, створена шумерами. Колізей — амфітеатр у Римі, найбільший в античному світі. Колони — вільні малоземельні селяни в Римі, які обробляли чужі землі, віддаючи хазяям частину врожаю. Колонії — постійні укріплені поселення в чужих країнах; поступово багато колоній перетворилися на самостійні держави. Колос — гігантська статуя, що, як правило, зображувала божество або правителя. Консули — вищі магістрати Римської республіки. Конфуціанство — філософське й релігійне вчення, засновником якого був давньокитайський мудрець Кун-Фу-цзи (551—479 рр. до н. е.). Кроманьйонець («людина розумна») — людина сучасного вигляду, яка з’явилася 45—35 тис. років тому. Курган — земляний насип над могилою. Кургани характерні для поховань степовиківкочівників бронзового й раннього залізного віку. Кшатрії — давньоіндійська варна раджів, полководців і воїнів. Легіон — велика військова частина в Давньому Римі, яка складалася з піхоти та кінноти. Лікей — афінський гімнасій, у якому навчав Арістотель. Лікоть — давньогрецька міра довжини, яка дорівнювала приблизно 45 см. «Людина вміла» — найдавніша людина, яка навчилася виготовляти кам’яні знаряддя праці; жила 2—1,6 млн років тому. Людське стадо — найдавніший колектив первісних людей. Магістрати — громадяни, які обіймали виборні державні посади в Давньому Римі. Магнати — власники великих маєтків, землі яких обробляли сотні рабів і селян-колонів. Метеки — чужоземці, які постійно мешкали в Аттиці. Метрополія — місто, яке заснувало колонію.

330

Міфи — давні сказання про походження світу, про богів і героїв. Мозаїка — зображення, виконане з кольорових камінців, уламків кераміки або кольорового скла для прикраси приміщень і дворів. Монархія — держава, у якій вища влада належить одній людині. Мотика — найдавніше знаряддя з дерева або кістки для розпушування землі. Мумія — тіло померлої людини або тварини, оброблене спеціальним способом, щоб урятувати його від розкладання. Мусейон — «храм муз»; науковий і культурний центр із найбільшою бібліотекою, створений єгипетським царем в Александрії. Народні трибуни — посадові особи в Давньому Римі, які спочатку обиралися з числа плебеїв і були покликані захищати їхні інтереси. Неандерталець — попередник сучасної людини, що жив 200—30 тис. років тому. Неоліт — «новокам’яний вік»; час таких найважливіших змін у житті первісних людей, як зародження землеробства, скотарства, ремісництва. Община — об’єднання родичів або сусідів для спільного ведення господарства. Олімпійські боги — молодше покоління давньогрецьких богів, головним серед яких був Зевс. Олімпійські ігри — загальногрецькі спортивні змагання на честь бога Зевса в Олімпії. Олімпіонік — переможець Олімпійських ігор. Орхестра — у давньогрецькому театрі рівна площадка округлої форми перед театроном, на якій виступали хор, музиканти й танцюристи. Остракізм — вигнання з Афін за рішенням Народних зборів осіб, запідозрених у прагненні до тиранії. Пагода — давньокитайський храм, сховище реліквій; пагоди набули поширення в країнах Східної Азії. Палеоліт — «давньокам’яний вік»; період становлення людського суспільства. Папірус — рослина, зарості якої в давнину покривали береги Нілу; матеріал для письма, який виготовляли із цієї рослини. Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на Афінському акрополі. Патриції — родова знать у Давньому Римі. Педагоги — раби-вихователі в Давній Греції. Піраміди — колосальні гробниці єгипетських фараонів III тис. до н. е., складені з величезних каменів. Пітекантроп — «мавполюдина», або «людина прямоходяча», яка проживала 1,5— 0,5 млн років тому в Африці, Азії та Європі. Плебеї — незнатні вільні люди в Римській республіці. Плебс — нижчі шари вільного населення Давнього Риму. Плем’я — об’єднання декількох родових общин, які жили на одній території. Поліси — давньогрецькі держави I тис. до н. е. Портики — навіси, підтримувані колонами. Преторіанці — особиста гвардія римських імператорів. Принцепс — «перший серед сенаторів»; один із титулів засновника Римської імперії Августа. Провінції — підлеглі території Римської держави, приєднані до Італії. Пролетарі — римські громадяни, що не мали власності; як правило, міська чернь. Протомісто — «попередник міста»; велике, добре укріплене поселення епохи неоліту й бронзового віку. Раби — люди, які не мали власності й були зовсім безправні. Раджа — правитель, цар у Давній Індії. Республіка — держава, якою керують громадяни, обрані на певний строк. Рубало — найдавніше кам’яне знаряддя праці первісних людей.

331

Санскрит — давньоіндійська мова, що застосовувалася вченими-брахманами для написання наукових, релігійних і художніх творів. Сатрап — намісник перського царя в сатрапії — одній з областей держави. Святилище — спеціальне місце для здійснення релігійних обрядів. Сенат — орган управління в Римській державі, що складався з колишніх магістратів. Симпосіон — бенкет, головна частина давньогрецького застілля. Скена — у давньогрецькому театрі місце для виступу акторів, що зазвичай оформлювалося у вигляді передньої частини храму або царського палацу. Скрижалі — кам’яні плити із записаними заповідями Бога, передані людям пророком Мойсеєм. Спартіати — повноправні громадяни Спартанської держави. Стадій — давньогрецька міра довжини, яка дорівнювала приблизно 192 м. Старійшина — у первісному суспільстві голова родової общини. Стоянка — місце тривалого проживання первісних людей. Стратеги — воєначальники в Афінах, які обиралися щорічно. Найбільш впливові з них відігравали важливу роль у житті полісу. Талант — давньогрецька міра ваги, що дорівнювала приблизно 26 кг. Таран — стінопробивне знаряддя для руйнування оборонних стін і воріт обложених міст. Театрон — місця для глядачів у давньогрецькому театрі. Терми — громадські лазні в Давньому Римі, улюблені місця відпочинку римлян. Терор — беззаконне знищення людей, насильницьке присвоєння їхнього майна. Тиранія — одноособова влада в давньогрецьких державах, установлена насильницьким шляхом. Титани — старше покоління давньогрецьких богів. Тотемізм — віра первісної людини в існування родинного зв’язку людей із тваринами, рослинами і навіть неживими предметами. Тріумвірат — «союз трьох мужів», об’єднання політичних діячів і полководців у Римській республіці з метою захоплення влади. Тріумф — урочисте повернення до Риму переможного війська по закінченні особливо важливих війн. Фаланга — бойовий порядок важко озброєної піхоти в арміях Давньої Греції і Македонії. Фараони — царі Давнього Єгипту. Фрески — картини, виконані фарбами на сирій штукатурці. Храм — «житло бога»; споруда, присвячена божеству. Християнство — світова релігія; у її основі — віра в Ісуса Христа, сина Бога. Зародилася в I ст. н. е. в Палестині. Цезар — один із титулів давньоримських імператорів. Церква — організація віруючих і священиків одного віросповідання. Цитадель — найбільш укріплена частина фортеці або міста. Чаклун — людина, якій у первісному суспільстві приписували здатність здійснювати релігійні обряди, впливати на інших людей і природу. Частокіл — дерев’яна стіна з вертикально встановлених загострених колод, що обгороджувала поселення ранніх слов’ян. Шадуф — давньоєгипетський водопідйомний пристрій для поливу земель. Шудри — давньоіндійська варна слуг і залежних людей.

332

Запитай у бібліотеці «Схвалення заслуговує той, хто вміє поєднувати корисне з приємним» — писав великий римський поет Горацій. Проведіть час із користю та задоволенням, читаючи цікаві книги з історії стародавнього світу. Альбедиль М. Ф. Народы мира: Для любознательных и сообразительных детей.— Санкт-Петербург, 1997. Нейхардт А. А., Шишова И. А. Семь чудес древней Ойкумены.— Москва, 1990. Немировський О. Й. Книга для читання з історії стародавнього світу.— Київ, 1990. Немировский А. И. Рассказы по истории древнего мира.— Москва, 1996. Життя первісних людей Данилова Є. І., Середа С. П. Людина та її розвиток.— Київ, 1985. Линевский А. М. Листы каменной книги.— Петрозаводск, 1990. Писарев С. С. Повесть о Манко Смелом.— Пермь, 1991. Рони-старший Ж. Борьба за огонь. Пещерный лев.— Москва, 1992. Давній Схід Замаровський В. Їх величність піраміди.— Київ, 1988. Замаровський В. Спочатку був Шумер.— Київ, 1983. Матвеев К. П., Сазонов А. А. Земля Древнего Двуречья: История, мифы, легенды и открытия.— Москва, 1986. Матье М. День египетского мальчика.— Москва, 1975. Міфи Давньої Індії.— Київ, 1992. Ян В. Г. Финикийский корабль.— Санкт-Петербург, 1992. Давня Греція і Давній Рим Воронкова Л. Ф. След огненной жизни. Мессенские войны. Герой Саламина.— Москва, 1994. Гаспаров М. Л. Занимательная Греция: Рассказы о древнегреческой культуре.— Москва, 1995. Голосовкер Я. Э. Сказания о титанах.— Москва, 1994. Гомерова «Одіссея» / Переказ К. Головацької.— Київ, 1980. Кун М. А. Міфи Давньої Греції.— Київ, 1993. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима.— Москва, 1987. Озерецкая Е. Л. Олимпийские игры.— Ленинград, 1990. Давня історія українських земель Брашинский И. Б. В поисках скифских сокровищ.— Ленинград, 1979. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України.— Київ, 1994. Лесков А. М. Новые сокровища курганов Украины.— Ленинград, 1972. Мозолевський Б. М. Скіфський степ.— Київ, 1983. Храпунов И. Н. Древняя история Крыма.— Симферополь, 2005. Історія археологічних відкриттів Амальрик А. С., Монгайт А. Л. Что такое археология? — Москва, 1966. Керам К. Боги, гробницы, ученые: Роман археологии.— Москва, 2003. Церен Э. Библейские холмы.— Москва, 1986. Штоль Г. Генрих Шлиман: Мечта о Трое.— Москва, 1991.

333

зміст § 1. Відлуння історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Частина I. Життя прадавніх людей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 1. Первісні збирачі та мисливці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 2. Перші люди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 3. Родові общини «людини розумної» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 4. Зародження мистецтва та релігійних вірувань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Альманах давнини «У печері May-May» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 2. Первісні хлібороби й скотарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 5. Виникнення землеробства і скотарства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 6. На порозі цивілізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Альманах давнини «Напередодні походу» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 7. Відлік часу в історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3 7 8 9 13 17 21 25 26 30 36 40

Частина II. Давній Схід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Розділ 3. Давній Єгипет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 § 8. Єгипет — дар Нілу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 § 9. Фараони — володарі Єгипту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 § 10. Розквіт і занепад Єгипетської держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 § 11. Повсякденне життя єгиптян . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 § 12. Школа й знання в Давньому Єгипті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 § 13. Релігійні уявлення жителів Єгипту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 Альманах давнини «Час боїться пірамід» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Розділ 4. Давні країни та народи Передньої Азії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 § 14. Країна «Всесвітнього потопу» та її мешканці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 § 15. Хаммурапі — цар Вавилона . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 § 16. У країні першого алфавіту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 § 17. Країна біблійних сказань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 § 18. Велика військова держава Ассирія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 § 19. Перська світова держава . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Альманах давнини «Висячі сади Вавилона» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 Розділ 5. Давня історія Індії та Китаю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 § 20. Давньоіндійські держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 § 21. Боги й люди Давньої Індії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110 § 22. Піднебесна імперія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 § 23. Розвиток господарства та культури Давнього Китаю . . . . . . . . . . . . . 120 § 24. Давній Схід в історії людства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Альманах давнини «Велика Китайська стіна та її будівники» . . . . . . . . . . . . 129 Частина III. Давня Греція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 Розділ 6. Найдавніша історія греків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 § 25. На землі Давньої Еллади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135 § 26. Таємниці острова Крит . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 § 27. Боги давніх греків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 § 28. Троянська війна та її герої . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147 § 29. «Загублений світ» Ахейської Греції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152 Альманах давнини «Герой і титан» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156

334

Розділ 7. Розквіт давньогрецьких держав . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160 § 30. У Давній Спарті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161 § 31. Афіни на шляху до народовладдя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 § 32. Греки освоюють Середземномор’я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169 § 33. Греко-перські війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174 § 34. «Золотий вік» Афін . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Альманах давнини «На афінському акрополі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184 Розділ 8. Культура Давньої Греції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 188 § 35. Життя в давніх Афінах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189 § 36. Олімпійські ігри та їхні герої . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 § 37. У театрі Діоніса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198 § 38. Школа мудрості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 202 Розділ 9. Завоювання Александра Македонського. Світ елліністичної цивілізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206 § 39. Греція й Македонія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207 § 40. Створення імперії Александра Македонського . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211 § 41. Виникнення елліністичної цивілізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216 Частина IV. Давній Рим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221 Розділ 10. Римська республіка: від міста до держави . . . . . . . . . . . . . . . . . 222 § 42. Місто на семи пагорбах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223 § 43. Римська республіка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227 § 44. «Розділяй і володарюй!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231 § 45. Рим і Карфаген . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236 § 46. Рим — володар Середземномор’я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240 Розділ 11. Століття змін: від республіки до імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 244 § 47. Римська республіка — рабовласницька держава . . . . . . . . . . . . . . . . 245 § 48. Початок громадянських війн . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249 § 49. Повстання рабів під проводом Спартака . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 § 50. Цезар — єдиновладний правитель Риму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 258 Розділ 12. Могутність і загибель Римської імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 262 § 51. Загибель Республіки й народження імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 § 52. Римські імператори та їхнє оточення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266 § 53. Перші християни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270 § 54. Розквіт римської культури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275 § 55. Пізня Римська імперія: важкі часи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280 § 56. Загибель Західної Римської імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 284 Альманах давнини «Усі дороги ведуть до Риму» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 289 Частина V. Давня історія українських земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 293 Розділ 13. Первісність на території України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 294 § 57. Перші жителі українських земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295 § 58. Давні хлібороби й скотарі українських земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299 Розділ 14. Історія українських земель в епоху раннього залізного віку . . . 304 § 59. Мешканці українських земель у I тис. до н. е. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305 § 60. На берегах Гостинного моря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 310 Розділ 15. Час великого переселення на українських землях . . . . . . . . . 315 § 61. Ранні слов’яни та їхні сусіди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 316 Альманах давнини «Слов’яни і гуни» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 320 § 62. Підбиваємо підсумки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324 Давній світ у термінах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 329 Запитай у бібліотеці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333

335

Навчальне видання

Д’ячков Сергій Володимирович мартем’янов Олексій Павлович

Історія стародавнього світу. Давня історія українських земель 6 клас Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів Друк здійснено за рахунок коштів видавництва. Продаж дозволено Редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва Технічний редактор В. І. Труфен Коректор О. Г. Неро Г2287У. Підписано до друку 24.08.2006. Формат 70×100/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 27,22. ТОВ Видавництво «Ранок». Свідоцтво ДК № 279 від 13.12.2000. 61071 Харків, вул. Кібальчича, 27, к. 135. Адреса редакції: 61145 Харків, вул. Космічна, 21а. Тел. (057) 719-48-65, тел./факс (057) 719-58-67. Для листів: 61045 Харків, а/с 3355. E-mail: office@ranok.kharkov.ua