Історія України 9 клас Гісем 2022 поглиблене by sloven

Історія України

Олександр Гісем, Ольга Гісем, Олександр Мартинюк

Історія України

З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ІСТОРІЇ

Особливості підручника:

•

уривки з історичних джерел створять цілісний образ епохи та дозволять відчути себе учасником подій сюжетні ілюстрації та цікаві завдання до них розвиватимуть уміння давати власну оцінку подіям

Інтернет-підтримка дозволить:

• •

здійснити онлайн-тестування за кожним розділом ознайомитися з додатковими відомостями, пов’язаними зі змістом параграфів

Інтернетпідтримка за QR-кодом або посиланням rnk.com.ua/101292

Історія України

•

авторська подача матеріалу дасть змогу кожному зануритися в епоху становлення української державності наприкінці ХVIII — на початку ХX ст.

Олександр Гісем Ольга Гісем Олександр Мартинюк

•

З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ІСТОРІЇ

Гісем О. В., Гісем О. О., Мартинюк О. О.

Історія України

«Історія України» підручник для 9 класу з поглибленим вивченням історії закладів загальної середньої освіти

ТОВ Видавництво «Ранок»

Олександр Гісем, Ольга Гісем, Олександр Мартинюк

Історія України Підручник для 9 класу з поглибленим вивченням історії закладів загальної середньої освіти

Харків Видавництво «Ранок» 2021

Шановні дев’ятикласники і дев’ятикласниці! Перш ніж розпочати роботу з підручником, необхідно ознайомитися з його змістом і структурою. Матеріал у ньому об’єднано в сім розділів, кожен із яких містить кілька параграфів, що, у свою чергу, поділяються на пункти. Ви вже знаєте, що історія, як і будь-яка інша наука, має власну термінологію, і її необхідно розуміти. Підручник містить дати основних подій, визначення понять і термінів, інформацію про видатних історичних осіб. Cлова й дати, виділені жирним шрифтом, потребують вашої особливої уваги. Працюючи на уроках і вдома, необхідно обов’язково перевіряти себе, щоб переконатися, чи правильно ви запам’ятали основні події, персоналії, нові поняття й терміни. Параграф розпочинається стислим викладом основних навчальних завдань і запитаннями на повторення. Це допоможе вам пригадати вже відомий матеріал і підготуватися до сприйняття нового. Важливу роль для розуміння н авчального матеріалу відіграють наведені в підручнику історичні джерела, карти, ілюстрації, таблиці та схеми. Працюючи з параграфом, прочитайте підібрані до нього історичні джерела та дайте відповіді на поставлені запитання. Розглядаючи ілюстрації, обов’язково звертайте у вагу на підписи, які розкривають зміст зображеного. Робота з історичною картою сприятиме формуванню уявлень про те, де відбувалися події та які зміни вони спричинили. Схеми й таблиці унаочнюють зв’язки між складовими певного історичного явища, пояснюють його особливості тощо. На полях розміщені запитання до тексту параграфа або ілюстрацій, які сприятимуть кращому розумінню матеріалу. Після кожного параграфа наведені запитання і завдання. Вони допоможуть вам здійснити самоперевірку, осмислити вивчений матеріал і закріпити практичні навички. За необхідності звертайтеся до додаткових джерел (атлас з історії України, енциклопедії, довідники, Інтернет тощо). Наприкінці підручника розміщено корисні додатки: основні дати і події, термінологічний покажчик, плани-схеми для р ізних форм роботи, список літератури. Підручник має інтернет-підтримку. На його сторінках розміщені QR-коди, за якими ви зна-

йдете онлайн-тестування для підготовки до тематичного контролю за кожним розділом. Рубрики підручника Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь — стислий виклад навчальної мети. Пригадайте — запитання, які допоможуть пригадати раніше вивчений матеріал і краще зрозуміти новий. Цікаві факти — історичні факти, пов’язані зі змістом параграфа. Зверніть увагу — інформація, що потребує додаткової уваги. Україна і світ — цікаві факти про роль українців в історії інших держав. Джерела повідомляють — уривки з історичних джерел і запитання до них. Словник — пояснення наведених у тексті нових понять і термінів. Чи погоджуєтесь ви з тим, що… Чому? — стислий виклад провідних думок, розкритих у тексті параграфа. Працюємо з хронологією — перелік найважливіших дат, які треба запам’ятати. Запитання і завдання — запитання й завдання до параграфів, розподілені на групи: Навчаємось у грі — за допомогою цих завдань ви зможете здійснити самоперевірку в ігровій формі й дізнатися, чи добре ви запам’ятали основні факти параграфа. Відповідаємо на запитання — запитання цього блоку дадуть вам змогу осмислити прочитане. Виконуємо завдання — виконання цих практичних завдань розвиватиме ваші навчальні вміння (працювати з історичною картою, складати плани, таблиці тощо). Розвиваємо творчі здібності — тут ви знайдете багато цікавих завдань, які слід виконувати за допомогою ресурсів Інтернету або додаткової літератури.

ПОВТОРЕННЯ. ВСТУП § 1. «Довге XIX ст.» в історії України ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

відновити свої уявлення про основні події та явища історії України, вивчені вами в попередні роки; з’ясувати сутність Нового часу як історії «довгого» XIX ст. в минулому Європи й України як її складової; визначити особливості процесів суспільної модернізації та національного відродження.

ОВИЙ ЧАС. «ДОВГЕ XIX СТ.»: ДОБА МОДЕРНІЗАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В ЄВРОПІ. Цього року ви продовжите вивчення подій всесвітньої історії та історії України. У попередні роки ви познайомилися з подіями та явищами, що становили зміст історії Стародавнього світу, Середніх віків і Раннього Нового часу. У 9 класі на вас очікує вивчення подій історії Нового часу (Модерної доби), що є другою частиною Нової історії, яка охоплює кінець XVIII — початок XX ст. Це обумовлює те, що деякі дослідники називають зазначену добу «довгим» XIX ст. ПЕРІОДИ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке «історія»? Чим відрізняється «історія» як наука і навчальний предмет? 2. Із яких періодів складаються всесвітня історія та історія України? 3. Колективне обговорення. Обговоріть, чи важливо для сучасної молодої людини знати про події, що відбувалися в минулому. 4. Наведіть декілька дат подій зі всесвітньої історії та історії України періоду Раннього Нового часу, які ви вважаєте найважливішими. Поясніть свій вибір. 5. Які історичні діячі та діячки мали найбільший вплив на події, що відбувалися в цей час у Європі та на українських землях? 6. Покажіть на карті й назвіть держави, до складу яких входили українські землі на початку і наприкінці Раннього Нового часу. 7. Робота в парах. Обговоріть і визначте основні здобутки населення Європи та населення тогочасних українських земель як її складової у Ранній Новий час. 8. Які пам’ятки періоду Раннього Нового часу існують на території вашого краю або в експозиції місцевого краєзнавчого (історичного) музею? Опишіть їх. Визначте основний зміст процесів, які відбувалися в Європі в Новий час.

Назва

Хронологічні межі

Стародавня історія

Поява людини на Землі — IV ст. н. е.

Середньовічна історія

V ст. н. е. — кінець ХV ст.

Нова історія

I частина: Ранній Новий час: кінець XV — кінець XVIII ст. II частина: Новий час: кінець XVIII — початок XX ст.

Новітня історія

I частина: 1914—1945 рр. II частина: 1945 р. — сьогодення

??Робота в парах. Обговоріть наведену періодизацію всесвітньої історії та сформулюйте спільну позицію щодо того, для чого її застосовують дослідники.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Історичний період, який тривав від 1789 до 1914 р., «довгим XIX ст.» назвав британський історик Ерик Гобсбаум. Його започаткувала Французька революція, а завершила Перша світова війна. Визначальною особливістю «довгого» XIX ст., на думку Е. Гобсбаума, стало панування у світі імперій. У результаті Першої світової війни Австро-Угорська, Німецька, Османська й Російська імперії припинили своє існування. Дослідженню подій цього періоду британський історик присвятив видані в 1962—1987 рр. три праці «Доба революцій: Європа 1789—1848», «Доба капіталу: Європа 1848—1875» і «Доба імперій: Європа 1875—1914». Для українських земель ліквідація Австро-Угорської та Російської імперій мала визначальне для їхнього подальшого розвитку значення, оскільки вони входили до складу цих імперських утворень. В історії Європи «довге» XIX ст. стало також часом, коли на континенті відбувалося розгортання процесів суспільної модернізації та національного відродження.

§ 1. «Довге XIX ст.» в історії України У другій частині Нової історії, що стала епохою суспільної модернізації, відбулося чимало важливих змін у житті людей. Зокрема, у країнах Центральної, Західної Європи та Америки, які називають Заходом, унаслідок індустріальної революції встановилося індустріальне суспільство, як називали його дослідники у XX ст. Суспільну модернізацію сучасні дослідники поділяють на декілька типів. Так, за формою вона буває мирною, еволюційною, у вигляді реформ, здійснюваних владою, і немирною, революційною, що супроводжується знищенням тих порядків, які заважають розвитку суспільства. За змістом суспільну модернізацію поділяють на ту, що здійснюється відповідно до вимог часу, і ту, яку проводять із метою наздогнати інші країни, подолати відставання від них. У «довгому XIX ст.» в Європі розгорнулися процеси формування націй. Їх започаткувала Французька революція, яка проголосила націю джерелом вищої влади в країні. У результаті поширення цих ідей серед бездержавних народів тогочасної Європи розгорталися національно-визвольні рухи. Європейські мислителі XIX ст. стали використовувати щодо них термін «національне відродження», вважаючи, що нації, які існували раніше й занепали за несприятливих умов, тепер прагнуть відродитися. Однак фактично за своїм змістом цей процес, як вважають сучасні дослідники, набув форми творення нових націй як суб’єктів європейської історії Нового часу. У другій половині XX ст. більшість дослідників прийняла схему поділу процесів національного відродження слов’янських

Нова історія — період всесвітньої історії після Ранньої Нової історії, що передував Новітній історії. Українські історики поділяють історію після Середньовічної на Нову і Новітню. Західноєвропейські історики всю історію після Середньовіччя називають Сучасною історією. Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду або переробка чогось відповідно до сучасних вимог. Суспільна модернізація — перехід від традиційного аграрного до індустріального суспільства. Індустріальне суспільство — стадія розвитку суспільства, за якої завершено створення розвиненої промисловості та відповідних соціальних і політичних структур. Національне відродження — соціальні й політичні рухи в середовищі бездержавних народів, спрямовані на їх національно-культурний розвиток і становлення націй.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

З есе французького мислителя XIX ст. Е. Ренана «Що таке нація?» Нація — це наслідок довготривалої роботи, жертовності й відданості. Спільна справа в минулому і прагнення ще раз разом здійснити велике в сучасному — ось головна умова для того, щоби бути нацією… Нація — це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, та готовність до нової жертви. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією і розумінням,

чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти, існування нації… це щоденний плебісцит. в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Як розумів процес появи націй Е. Ре-

нан? 2. Як ви розумієте твердження, що існування націй є «щоденним плебісцитом»? 3. Завдяки чому, на думку автора, нація існувала в минулому й відновлюється в сьогоденні?

Тлумачення поняття «нація» в американському словнику англійської мови Н. Вебстера [Нація]… будь-яка група людей, що мають спільні інститути та звичаї, почуття однорідності та спільного інтересу. Більшість націй сформовані з конгломератів (великих об’єднань — Авт.) племен, або народів спільного етнічного походження, або ж різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками [нації] зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції, історія, спільне розуміння правди і кривди та більш-менш компактне територіальне розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бра-

кувати, що не заважає групі залишатися спільнотою інтересів та не заперечувати прагнення жити разом і претендувати на ім’я нації. в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Як характеризується нація? 2. Які ознаки нації визначені як найхарактерніші? Чи поділяєте ви цю думку? Обґрунтуйте свою точку зору. 3. Порівняйте наведене розуміння нації з тим, що існувало в XIX ст., і сучасним його тлумаченням українськими істориками.

Повторення. Вступ ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Сучасне визначення «нації», наведене у статті Кирила Галушка «Нація» в енциклопедії історії України, виданій у 2010 р. Інститутом історії України НАН України Нація — спільнота людей, об’єднана певною назвою, символами, географічним та соціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей.

в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання й порівняйте наведене визначення з попередніми. У разі наявності незрозумілих характеристик з’ясуйте їх значення за додатковими джерелами інформації.

народів, запропоновану чеським вченим Мирославом Грохом. Він виділив у ньому три стадії: фаза «А» (фольклорно-етнографічна) — зацікавлення інтелектуалами-ентузіастами історією, звичаями та мовою свого народу; фаза «В» (культурницько-літературна) — групи інтелекттуалів визначаються зі своїми культурними і політичними вимогами й починають агітацію за їх поширення серед широких верств населення; фаза «С» (політична) — виникнення перших політичних партій і рухів, висування перших політичних програм, які розгортають боротьбу за право націй. За сприятливих умов й успіхів у боротьбі цей суспільний рух може призвести до виникнення національних державних утворень. Процеси українського національного відродження в Новий час у цілому відповідали схемі, запропонованій М. Грохом. Через це етапи українського національного руху пропонується використовувати в періодизації історії України XIX ст.

УКРАЇНА І СВІТ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (ЗА ЕТАПАМИ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ) У «ДОВГОМУ XIX ст.» Хронологія/межі

Назва етапу

Кінець XVIII — 30-ті рр. XIX ст.

Фольклорноетнографічний

40—80-ті рр. XIX ст.

Культурницьколітературний

90-ті рр. XIX ст. — 1914 р.

Політичний

Термін «Відродження» (італійською «Рісорджименто») з’явився в Італії, де його застосували щодо національно-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування і за об’єднання країни. Поступово термін «національне відродження» набув популярності в Європі й став використовуватися щодо процесів, пов’язаних зі становленням національної свідомості інших бездержавних народів континенту. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ці процеси охопили слов’янські народи, які перебували під владою Австрійської, Османської та Російської імперій. Національне відродження слов’янських народів мало як спільні риси, так і особливості. Його спільною рисою стала боротьба за створення або відновлення національної мови. За це боролися видатні представники своїх народів — чехи Йозеф Домбровський та Йозеф Юнгман, словак Ян Коллар, закарпатський русин Михайло Поп-Лучкай, наддніпрянські українці Іван Котляревський та Олексій Павловський. Виникали культурні товариства — «матиці»: Сербська, Хорватська, Далматинська, Словенська, Словацька, Галицько-Руська, Чеська. Ці товариства метою своєї діяльності визначали збирання та дослідження національного фольклору, розвиток національної літератури, видання й поширення книжок національною мовою.

§ 1. «Довге XIX ст.» в історії України ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Дослідники Інституту історії України Національної академії наук України в розвитку українського національного відродження/руху визначають три основні етапи: yy Перший етап (кінець XVIII — перша половина XIX ст.). Зародження національного руху у формах гуртків і таємних організацій, які займалися просвітницькою діяльністю, збиранням пам’яток старовини, дослідженнями в галузях мови, історії та фольклору. Уявлення про майбутнє України відображаються в різних формах реалізації федералістичної ідеї. yy Другий етап (60—90-ті рр. XIX ст.). Саме в цей період посилюються відмінності українського національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набула прояву у високих

літературних формах і науковій діяльності. Національна ідеологія перебувала в зародковому стані. yy Третій етап (кінець XIX — початок XX ст.). Політизація українського національного руху через залучення широких народних мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців і формування політичних доктрин націоналізму. Проте умови розвитку українського руху в Австро-Угорщині та Російській імперії на цьому етапі суттєво відрізнялися. (Електронна енциклопедія історії України. Стаття «Становлення українського модерного національного руху». Інститут історії України НАН України, 2019 р. упоряд. К. Ю. Галушко).

У «довгому XIX ст.» на українських землях відбулося багато важливих подій, про зміст яких ви дізнаєтеся зі сторінок цього підручника. Місце найважливішої події, яка визначила зміст «українського XIX ст.», як назвав його український історик Іван Лисяк-Рудницький, посіло українське національне відродження. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: сутність Нового часу як історії «довгого» XIX ст. в минулому Європи й України як її складової;

особливості процесів суспільної модернізації та національного відродження.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1789—1914 рр. — Новий час — другий період Нової історії, або «довге» XIX ст. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Продовжте розповідь». Правила гри. У грі беруть участь пари учнів та учениць. Вони мають викласти зміст визначеного ведучим гри фрагменту розглянутого матеріалу, відповідаючи по черзі одним реченням. Перемагає учень/учениця, чиє речення буде останнім. 2. Який зміст вкладається в термін «довге» XIX ст.? 3. Чи є правильним твердження, що національне відродження стало одним із важливих процесів, що відбувалися в Новий час в Європі? 4. Які стадії визначають у національному відродженні слов’янських народів? 5. Покажіть на карті територіальні зміни, пов’язані з державною належністю українських земель наприкінці XIX ст. Порівняйте межі розселення українського народу наприкінці XVIII ст. та сучасні кордони України. 6. Колективне обговорення. У результаті спільного обговорення сформулюйте якомога більше підстав, для чого необхідно вивчати історію України.

7. Робота в парах. Розв’яжіть пізнавальну задачу. Український історик Іван Крип’якевич писав: «Сила України полягає в тому, що вона постійно підтримувала зв’язки із Західною Європою і звідти переймала всі живі культурні течії. Для Європи її значення полягало в тому, що Україна творила висунутий найбільше на схід бастіон європейської культури». Поясніть, як ви розумієте цю думку. Чи згодні ви з нею? Чому? 8. Підготуйте есе на тему «Чому саме зараз варто замислитися над тим, для чого ми вивчаємо історію?» Використайте пам’ятку «Як підготувати есе» в «Додатках» до підручника. 9. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення про європейські зв’язки України в Ранній Новий час.

Повторення. Вступ

§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської імперій: адміністративно-територіальний устрій та населення ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати адміністративнотериторіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій; порівнювати соціальний і національний склад населення різних регіонів українських земель у складі Російської та Австрійської імперій. ПРИГАДАЙТЕ

1. Назвіть історико-етнографічні регіони українських земель у другій половині XVIII ст. 2. Як і коли російський уряд ліквідував Гетьманщину та Запорозьку Січ? 3. Унаслідок яких подій до складу Російської імперії увійшли Приазов’я, Причорномор’я, Крим та Правобережна Україна? 4. До складу яких держав у другій половині XVIII ст. входили Галичина, Буковина й Закарпаття? 5. Якими були особливості соціально-політичного становища цих регіонів у другій половині XVIII ст.? Які особливості були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Російської імперії?

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст., як ви дізналися з курсу історії України минулого року, українські землі включили до свого складу Російська та Австрійська імперії. Зокрема, Російська імперія оволоділа Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем, що становило близько 85 % земель, заселених українським населенням. На українські землі було поширено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. Було запроваджено поділ на губернії, які, у свою чергу, поділялися на повіти, а останні — на волості. Окрім дев’яти губерній, які неофіційно вважалися «малоросійськими» (див. схему «Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської імперії»), українські землі в першій половині XIX ст. частково входили до Воронезької, Курської, Мінської, Люблінської губерній, Бессарабської області, земель Війська Донського та Війська Чорноморського. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. імперський уряд став запроваджувати нові адміністративно-територіальні одиниці — генерал-губернаторства (див. схему). Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Він був наділений практично необмеженими повноваженнями, зосереджуючи військову, адміністративну, судову та фінансову владу. Це форма управління для підпорядкування та русифікації неросійських регіонів імперії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Українські етнічні території Правобережжя

Лівобережжя

Слобожанщина

Південь

Губернії Київська, Волинська, Подільська

Чернігівська, Полтавська

Слобідсько-Українська (із 1835 р. — Харківська)

Катеринославська, Таврійська, Миколаївська (із 1805 р. — Херсонська)

Генерал-губернаторства

Київське

Малоросійське

Новоросійсько-Бессарабське (разом із Бессарабською обл.)

§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій Адміністративно-територіальний устрій українських земель у Російській імперії не враховував історичних традицій адміністративного устрою регіону й мав на меті привести їх у відповідність до інших регіонів у її складі. В імперських колах щодо українських земель використовували інші назви: Правобережжя називали Південно-Західним краєм, Південь — Новоросією, Лівобережжя та Слобожанщину — Малоросією.

ЛІВОБЕРЕЖНА І СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії наприкінці XVIII — у XIX ст., збільшилася приблизно втричі: із 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень сюди представників інших народів. У Російській імперії щодо українців найчастіше вживали назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі поступово поширювалися також визначення «українці» та «Україна». Національний склад і соціальна структура різних регіонів українських земель під владою Російської імперії мали певні відмінності. На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Серед національних меншин найбільшу частку становили євреї, для яких наприкінці XVIII ст. влада запровадила «смугу осілості». Українські землі під владою Російської імперії майже повністю, крім Харківщини, входили до «смуги осілості». Уперше її було визначено російським урядом у 1791 р. з метою запобігання переселенню євреїв до інших губерній і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Це стало порушенням одного з природних прав людини — на вільний вибір місця проживання. Імператор Микола I додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох інших містах створили спеціальні квартали, де мали проживати лише євреї. На Слобожанщині українці становили близько 86 % населення краю. Найбільш численною національною меншиною були росіяни, які переважали у східних частинах регіону. Більшість українського населення Лівобережжя та Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Чимало нащадків козацької старшини, що змогли довести своє походження, зрівняли в правах із російським дворянством. За російською традицією цих дворян-землевласників на українських землях у складі Російської імперії називали поміщиками. Звичайне селянство (посполиті) в більшості втратило особисту свободу й перетворилося на кріпаків. На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих і малих міст. Унаслідок імперської політики в них стала швидко збільшуватися кількість російських чиновників та військових. Права місцевого самоврядування до 1831 р. зберігалися,

Губернія — головна адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого, фінансового та поліцейського управління в Російській імперії із 1708 р. Повіт — адміністративнотериторіальна одиниця, що існувала на українських землях із другої половини XV—XX ст. Волость — дрібна адміністративно-територіальна одиниця, із якої складався повіт. Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна і політична одиниця в Російській імперії в 1775—1917 рр., до складу якої входила одна або кілька губерній.

Визначте основні характеристики кількості, соціального і національного складу населення Лівобережної та Слобідської України?

«Смуга осілості» — територія компактного проживання єврейського населення, що існувала в Росії в 1791—1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися. Поміщики — землевласники, які складали панівну суспільну верству в Російській державі XV — на початку XX ст. на українських землях у її складі.

Повторення. Вступ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ ПІД ВПЛИВОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст. Площа, тис. км2

Регіон Лівобережжя

Приблизна кількість населення, млн осіб

Частка українців, %

102,4

2,3

Слобожанщина

54,5

1,0

Правобережжя

164,7

3,4

Південь

194,6

1,0

??Робота в парах. Обговоріть і дайте відповіді на запитання:

1. Який регіон українських земель мав найбільшу площу? 2. Який регіон українських земель був найбільше заселений, а який — найменше? 3. У якому регіоні була найменша кількість українців у складі населення? Якими причинами це обумовлювалося?

проте часто фактично ігнорувалися. Місцеве ремісництво й купецтво занепадали. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення втрачало самобутній український характер і ставало російськомовним. Якими були кількість, соціальний і національний склад населення Правобережної та Південної України?

Жительки Наддніпрянської України

ЦІКАВІ ФАКТИ За підрахунками дослідників, на кінець XIX ст. на території Південної України проживало 470 тис. німецьких колоністів. Усього в цей час у Наддніпрянській Україні німецька спільнота налічувала 800 тис. осіб.

ПРАВОБЕРЕЖНА Й ПІВДЕННА УКРАЇНА. Серед населення Правобережжя українці становили 85 %. Більшість із них становили селяни-кріпаки. Поляки у складі населення налічували близько 5 %, але посідали в краї панівне становище. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права польських землевласників. Другою за кількістю національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах і містечках, де становили близько 70—80 % населення. Роль місцевої еліти в краї зберігала польська або сполонізована знать. Це призвело до того, що Правобережжя стало регіоном, де активно діяли представники польського національно-визвольного руху. Південна Україна серед інших земель, приєднаних до Російської імперії наприкінці XVIII ст., стала одним із привабливих регіонів. Величезні незаселені території родючих причорноморських степів відкривали можливості для колонізації краю. Південь міг стати головним постачальником зерна на західноєвропейський ринок. Імперський уряд різними пільгами заохочував населення з інших регіонів та іноземних колоністів переселятися на ці землі. Завдяки цьому національний склад населення Півдня змінювався не на користь українців, кількість яких у ньому зменшувалася. Упродовж першої половини XIX ст. кількість населення губерній Півдня подвоїлося в основному завдяки переселенцям. Унаслідок цього етнічний склад населення регіону став досить строкатим. Українці становили в ньому близько 74 %, росіяни — 12 %, румуни — 9 %. Значною була кількість німецьких колоністів. На один із найбільших у світі єврейських осередків перетворювалася Одеса. Серед національних спіль-

§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій нот, які в цей час заселяли Південь, були серби, болгари, греки, угорці, вірмени. Більшість працездатного населення становили державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Кріпосні селяни становили близько 6,5 % жителів краю. Великі землевласники мали тут найбільші володіння, отримані від імперського уряду за вірну службу. Так, баронам Фальц-Фейнам належало 100 тис. десятин землі, графам Канкрінам — 60 тис., графам Воронцовим-Шуваловим — 59 тис. десятин. Із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та будівництвом промислових підприємств зростала кількість міщан. Національний склад міського населення був дуже різноманітним, українці в ньому становили меншість. На Кримському півострові відбулися зміни у складі населення, пов’язані з наміром Російської імперії витіснити із цих земель кримських татар та інші народи Криму й замінити їх російськими переселенцями, що почав реалізовуватися після приєднання цього регіону. У результаті тисячі татар, особливо ті, що жили поряд із портами, розпродали за безцінь свої землі й господарство та переселилися до турецьких володінь. На початок XIX ст. Кримський півострів залишило близько 300 тис. осіб. На цей час кримських татар у складі населення Криму залишилося трохи більше 60 тис. осіб. Не зникнути як етносу в складних умовах кримським татарам допомагала висока народжуваність. Імперська влада після оволодіння Кримом відбирала в місцевого населення кращі та родючі землі й дарувала їх російським дворянам і чиновникам. У період від приєднання півострова до початку XIX ст. вона роздала там близько 290 тис. десятин землі. Кримських татар виселяли до безплідного степу. Замість татар, що залишали свій край, російська влада запрошувала переселятися сюди іноземних колоністів. Упродовж першої половини XIX ст. до Криму переселилося понад 30 тис. осіб. Їм безкоштовно надавали ділянки землі й звільняли на десять років від сплати податків.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям. Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені русинським (українським) населенням, належали до різних адміністративних одиниць монархії з певними відмінностями в системах управління. Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї,

ЦІКАВІ ФАКТИ На думку українських істориків В. Сарбея та Ф. Стеблія, єврейська національна громада на території українських земель під владою Російської імперії в XIX ст. мала найбільший природний приріст. У ній існувало чимало багатодітних сімей. Про здоров’я дітей, як правило, піклувалася вся єврейська громада населеного пункту. Традиційною серед єврейського населення була взаємодопомога й підтримка тих, хто її потребував. Єврейське населення високо цінувало освіту. Серед нього було чимало лікарів, журналістів, юристів тощо. Серед підприємців, торгівців і банкірів також було багато представників єврейської громади. Наприкінці XIX ст. представники єврейської спільноти становили 8 % усього населення Наддніпрянщини й 33 % міщан. Причому на Правобережжі ці показники досягали, відповідно, 12,5 і 80 %. Більшість представників єврейської громади русифікувалися в мовному плані, але при цьому зберігала свої звичаї і традиції.

Які риси були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Австрійської імперії?

Повторення. Вступ Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — Австро-Угорщини) у XVIII — на початку XX ст. Русини — самоназва українського населення на українських землях у складі Австрійської імперії. Комітат (від латин. «округ») — адміністративно-територіальна одиниця в Угорщині та на Закарпатті під час його перебування в її складі.

як і раніше, належали угорській спільноті. Заселене переважно русинським (українським) населенням Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в наджупанів — адміністраторів, призначуваних намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників. Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Змінена таким чином назва ГалицькоВолинського князівства стала історичним обґрунтуванням володіння цими землями для австрійської імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, яким раніше належали ці землі. Австрійські імператори зберігали його до 1918 р. На приєднаних землях влада утворила коронний край Королівство Галичини і Лодомерії із центром у Львові, до складу якого увійшли українські (Східна Галичина й Північна Буковина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася. Уся адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в руках губернського управління на чолі з губернатором (пізніше намісником), якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримували земле власники. Містами управляли магістрати, склад яких призначався адміністрацією коронного краю, а з 1870 р. — міські ради. Органом місцевого самоуправління краю був Становий сейм. Однак збирався він лише один раз — у 1780 р.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Українські етнічні території Східна Галичина

Північна Буковина

Закарпаття

Королівство Галичини і Лодомерії

Угорське королівство

Округи і дистрикти до 1867 р., після цього — повіти і громади

Комітати (жупи) Повіти

??Робота в парах. Порівняйте за схемами адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської та Австрійської імперій.

§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій У 1786—1849 рр. окремий округ Королівства Галичини і Лодомерії становила Буковина. Її адміністративним центром були Чернівці. Австрія загарбала ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Марія-Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, територією якої тепер володіла Австрія. Русини (українці) становили більшість населення Північної Буковини. У 1861 р. було відновлено статус окремого коронного краю князівства Буковина (уперше автономний статус було проголошено в 1848 р.).

НАЦІОНАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКИХ ГАБСБУРГІВ. Кількість населення українських територій у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. становила 2,5 млн осіб, а на початок XX ст. зросла до 6,4 млн. Західних українців австрійська влада в офіційних документах називала рутенами, а вони самі себе — русинами або «народом руським». Упродовж XIX ст. серед місцевих русинів набуло поширення нове національне ім’я — українці. Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і українських територій у складі Російської імперії, були православними, а Галичини й Закарпаття — греко-католиками. Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини русини (українці) становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, зберігали провідні позиції в краї. Представників русинів серед великих землевласників і міської верхівки майже не було. Населення чотирьох комітатів Закарпаття, де зосереджувалася русинська спільнота, наприкінці XVIII ст. налічувало близько 250 тис. осіб, із яких 40 % становили русини (українці). Іншу частину населення регіону складали угорці, євреї, німці, словаки тощо. Більшість закарпатських русинів (українців) становили селяни, залежні від угорських землевласників. Більшість русинської знаті за тривалий час іноземного панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало русинське грекокатолицьке духовенство. Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпатських русинів (українців) від переходу зі східного католицького обряду до західного, що, у свою чергу, перешкоджало полонізації та мадяризації. Чимало греко-католицьких священників жили в селах. На відміну від римокатоликів, їм дозволялося одружуватися. Свої духовні обов’язки священники поєднували із селянською працею, працюючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство мало беззастережну довіру селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів (українців).

Чим відрізнялося становище українського населення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті?

Українка з околиць Коломиї

Повторення. Вступ ПЛОЩА ТА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст. Площа, тис. км2

Приблизна кількість населення, тис. осіб

Серед них українців, %

Східна Галичина

55,0

2200

Північна Буковина

5,3

Закарпаття

14,7

250

Регіон

У Буковині наприкінці XVIII ст. жило близько 75 тис. осіб, із яких русини (українці) становили 69 %. Найчисленнішими національними меншинами тут були румуни та євреї. Провідні позиції в регіоні посідали румунські бояри-земле власники. Більшість русинського (українського) населення становило селянство. Русинська шляхта зрумунізувалася ще в попередні століття. Розгортанню румунізації населення Буковини чинила опір лише невелика верства місцевого православного духовенства. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: становище Лівобережної, Слобідської, Правобережної і Південної України під владою Російської імперії;

національне й соціальне становище українського населення під владою австрійських Габсбургів.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1791 р. — запровадження російською владою «смуги осілості» для єврейського населення. Друга половина XVIII ст. — входження українських регіонів Слобідської, Лівобережної, Правобережної

та Південної України до складу Російської, а Східної Галичини і Північної Буковини до складу Австрійської імперій.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Хто більше». Правила гри. Окремі учні та учениці, пари або команди отримують завдання за встановлений час пригадати й навести якомога більше характеристик визначеного вчителем/вчителькою історичного явища. Перемагають ті, хто запропонує довший й безпомилковий перелік. 2. Чи правильно використати щодо адміністративно-територіального устрою українських земель у складі Російської та Австрійської імперій твердження, що він враховував історичні традиції, що існували в цих регіонах? Поясніть свою думку. 3. Визначте спільне й відмінне у становищі Лівобережної, Слобідської, Правобережної та Південної України у складі Російської імперії. 4. Як на національний і соціальний розвиток русинської (української) спільноти вплинуло те, що вона опинилася у складі Австрійської імперії? 5. Покажіть на карті адміністративно-територіальні утворення, створені владою на українських територіях у складі Російської та Австрійської імперій. 6. Робота в парах. Складіть таблицю «Адміністративно-територіальний устрій і населення українських територій у складі Російської та Австрійської імперій».

Регіон українських територій

АдмініНаселення регіону Держава, стративНаціоу складі ноСоціальне якої пе- територі- Склад станови- нальне становиребував альне ще ще утворення

7. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за наведеною проблемою: Французький мислительпросвітник Ж.-Ж. Руссо щодо долі польської спільноти після поділів Речі Посполитої писав: «Ви (поляки) не можете перешкодити (вашим ворогам) проковтнути вас, але якщо ви зможете зробити так, щоб жоден поляк ніколи не став росіянином, я переконаний: Росія ніколи не поневолить Польщу». Чи могла ця порада бути корисною українській спільноті, яка опинилася під владою Російської та Австрійської імперій? Якщо так, то чим саме, якщо ні, то в чому ви так вважаєте. 8. Робота в парах. Порівняйте (усно або письмово) оглядові карти з історії України, зокрема адміністративно-територіального устрою станом на середину XVIII і початок XIX ст.

РОЗДІЛ І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. § 3. Політика Російської імперії щодо українських етнічних територій

ПРОЯВИ СТАВЛЕННЯ ВЛАДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ. У складі Російської імперії українська спільнота опинилася в політичній системі, життя якої суттєво відрізнялося від звичних їй умов. Російська імперія була великим територіальним об’єднанням, що складалося із центру та підпорядкованих йому територій, заселених різними народами. Вона мала централізовану систему управління, очолювану імператором. Виконання законів і розпоряджень уряду покладалося на численне чиновництво, яке для населення імперії було безпосереднім уособленням влади. Раніше, за часів існування Гетьманщини й перебування у складі Речі Посполитої, українцям не доводилося стикатися з усевладдям чиновництва. Одним із важливих завдань, виконання яких воно забезпечувало, вважалося збирання податків. Проте витрачалися вони відповідно до вимог центру, а не на місцеві потреби. Від населення українських земель вимагалося повне підпорядкування владі. Усіма існуючими засобами впливу імперська влада сприяла формуванню в підданих покори й вірності. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до вимог влади, вважаючи їх цілком прийнятними. Проте дехто ставився до нової дійсності досить критично й згадував попереднє життя. На українських територіях постійно розміщувалися значні військові формування російської армії, перебування яких ставало інколи досить обтяжливим для місцевого населення. Важким тягарем для представників непривілейованих станів українського суспільства стала рекрутська повинність, за якої до російської армії з 1 тис. осіб на 25 років забирали від 5 до 10 рекрутів. Водночас для представників сімей української еліти військова служба в російській армії розглядалася як можливість зробити непогану кар’єру. Новою особливістю життя українців під імперською владою стала його регламентація. За доби Гетьманщини та Речі Посполитої влада ніколи не видавала розпоряджень щодо впорядкування питань повсякденного життя населення. За імперських часів вона стала намагатися регламентувати життя своїх підданих на території всієї багатонаціональної держави за єдиними стандартами. У ставленні до українських етнічних територій уряд імперії постійно підкреслював, що ці землі є давньою та невід’ємною частиною Росії, яку вона лише на деякий час втратила. Українців вважали «малоросами», які належали до єдиного «великоруського народу». Політика ігнорування національних особ

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

з’ясувати прояви ставлення російської влади до населення українських етнічних територій; визначити, у чому полягало використання владою Російської імперії ресурсів українських земель для реалізації своїх цілей; встановити, які зміни відбувалися з українським козацтвом після ліквідації Запорозької Січі. ПРИГАДАЙТЕ

1. Яка політика здійснювалася російською владою щодо Гетьманщини і Запорозької Січі у XVIII ст.? 2. Назвіть прояви використання російською владою ресурсів Гетьманщини й Запорозької Січі в цей період. 3. Наведіть факти, за якими можна скласти уявлення про роль українського козацтва в подіях XVI— XVIII ст. на українських землях. 4. Коли і як виникла Задунайська Січ? Яким, на вашу думку, було ставлення російської влади до населення українських етнічних територій?

Рекрутська повинність — система комплектування армії та флоту в Російській імперії у XVIII—XIX ст.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Проводи рекрутів. Художник І. Соколов. 1860 р.

Визначте основні факти, які свідчать про використання Російською імперією ресурсів українських територій.

Штаб-офіцер Азовського козацького війська. 1851 р.

ливостей як українців, так і інших підкорених народів, а також наявність в імперії російського народу, за представниками якого визнавалася провідна роль у суспільстві, обумовлювали здійснення русифікації всіх сфер суспільно-політичного життя. На українських землях русифікація спрямовувалася на викорінення наявних відмінностей між «малоросами» й «великоросами». Українці потерпали від того, що їх мову й культуру зневажливо вважали спольщеним діалектом російської, прищеплювали комплекс меншовартості порівняно зі «старшими братами» росіянами. Унаслідок цього збереження власної мови, культури та історії для української спільноти набувало великого значення.

ВИКОРИСТАННЯ РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ РЕСУРСІВ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У ВІЙНАХ першої половині XIX ст. СТВОРЕННЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА. Перебуваючи під імперською владою, українці були змушені брати участь у реалізації далекосяжних зовнішньополітичних планів російського уряду. На українські землі припадав важкий тягар використання її людського й господарського потенціалу. Відображенням цього стало залучення Російською імперією ресурсів українських земель для своїх потреб під час війн, які велися в першій половині XIX ст. з Османською імперією та Францією. У 1806—1812 рр. українські землі повною мірою відчули тягар нової російсько-турецької війни. У Чернігівській, Полтавській, Слобідсько-Українській, Київській, Катеринославській та Херсонській губерніях оголосили набір до ополчення. Із Лівобережжя на потреби армії реквізували понад 14 тис. волів, 6 тис. возів та 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Трагічним для тогочасних українців стало те, що до складу турецької армії входили підрозділи задунайських козаків, а у складі російської перебували козаки-чорноморці. Унаслідок цього вони змушені були йти брат на брата, убивати єдиновірців задля чужої війни. У 1812 р. війна завершилася укладанням Бухарестського мирного договору між Російською та Османською імперіями. За ним Росія здобула право судноплавства Дунаєм і отримала Бессарабію. Більшість її населення становили молдавани, але в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах проживало чимало українців. У червні 1812 р. розпочалася російсько-французька війна. Французька армія рухалася вглиб Російської імперії, намагаючись захопити Москву. У ході війни Російська імперія покладала надії на використання потенціалу українських земель. У Києві, Житомирі, Сосниці та інших українських містах розташовувалися величезні склади, де зберігалися тисячі тонн борошна, круп, вівса, ячменю, що перевищувало половину всіх запасів Російської імперії. Російський уряд за будь-яку ціну намагався їх зберегти для забезпечення армії продовольством.

§ 3. Політика Російської імперії щодо українських етнічних територій ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська, затвердженого Олександром I у Вільно (5 червня 1812 р.) Військо це передбачається утворити на Україні з людей, до козачої служби здібних і здавна відомих звичкою та охотою до неї. Воно має складатися з чотирьох полків: кожен полк — із восьми ескадронів, а ескадрон — зі 150 козаків… Як мине в українських полках потреба, усі вони розпускаються по своїх домівках, але вже назавжди залишаються належними війську і за першою потребою мають з’явитися на службу і скласти знову свої полки, для цього вони повинні мати в постійній справності зброю, одяг і коней, утримуючи все це власним коштом,

але звільняючись зате від усяких інших по державі повинностей. Діти (їхні), які народжені від (часу) вступу у військо, належатимуть також до нього. А тим із них, яких поміщики не знайшли для себе вигідним прийняти в селища свої, відведуться для селення землі казенні, — про що буде ухвалена тоді окрема постанова… в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Якою, відповідно до джерела, мала стати загальна кількість Українського козацького війська? 2. Що обіцяли селянам, які підуть служити до війська? 3. Що, на вашу думку, мало особливо приваблювати селянство?

Нестача легкої кінноти змусила російського імператора погодитися на формування чотирьох полків Українського козацького війська в Київській та Подільській губерніях. У липні 1812 р. Олександр I доручив малоросійському генерал-губернатору сформувати на тих самих умовах, що й на Правобережжі, Малоросійські кінно-козацькі полки в Полтавській (дев’ять полків) та Чернігівській (шість полків) губерніях. Крім того, із цих двох губерній (в інших це було заборонено) узяли 43 тис. селян до пішого земського ополчення. У складі Російської армії воювали також полки Чорноморського та Бузького козацьких військ, прикордонні загони правобережних «лісових козаків» і понад 1 тис. херсонських козаків, очолюваних В. Скаржинським. У битві між російською та французькою арміями в серпнівересні 1812 р. під селищем Бородіно на шляху до Москви брали участь регулярні полки, сформовані на українських землях — Київський, Чернігівський, Харківський, Новоросійський драгунські полки, Охтирський, Сумський, Маріупольський, Ізюмський гусарські полки, Глухівський, Катерино славський і Малоросійський кірасирські полки. Коли французька армія, зазнавши поразки, відступала з території Російської імперії, українські формування брали участь у її переслідуванні та закордонному поході російської армії. Вісім українських козацьких полків у складі російської армії були учасниками грандіозної «битви народів» 16— 18 жовтня 1813 р. під Лейпцигом. Три полки Бузького козацького війська та Українська кінно-козацька дивізія, сформована з правобережних козацьких полків, відзначилися в боях за Париж. Після перемоги Росії у війні українські частини повернулися додому. Усі полки розформували. Втрати українців склали близько 6 тис. осіб. Більшість ополченців повернули до їх довоєнних занять. Козакам Малоросійських кінно-козацьких полків запропонували продовжити службу в Чорноморському

Козак та унтерофіцер Кінних полків Полтавської губернії, 1812—1815 рр. ЦІКАВІ ФАКТИ На початковому етапі російськофранцузької війни 1812 р. розташоване на Волині Українське козацьке військо захищало київський напрямок. Малоросійські кінно-козацькі полки увійшли до складу російської армії, а чернігівсько-полтавське ополчення утримувало 800-кілометрову лінію укріплень на північних кордонах українських земель і не давали французькій армії просунутися вглиб цієї території й оволодіти складами із запасами необхідного їй продовольства.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Несподівану допомогу у війні 1828—1829 рр. російська армія отримала від козаків-задунайців. Кошовий отаман Задунайського козацького війська Йосип Гладкий відмовився йти воювати «брат на брата» і разом із 500 своїми прибічниками перейшов на бік росіян. Він показав російським військам переправу через Дунай, яка була невідома туркам і не охоронялася. Завдяки цьому російська армія здійснила раптовий успішний наступ, результатом якого стала перемога у війні. Дізнавшись про перехід частини козаківзадунайців на бік ворога, турецькі війська жорстоко розправилися з тими, хто залишився на Січі, і зруйнували її. Так, у 1828 р. припинила своє існування Задунайська Січ.

козацькому війську або повернутися до свого попереднього стану, оскільки більшість із них раніше належала до державних селян. Сформовані на Правобережжі Українське козацьке військо та полки Бузького козацького війська ліквідували. Наступного разу, коли Російська імперія активно використовувала у своїх інтересах матеріальні й людські ресурси підвладних українських територій, стала російсько-турецька війна 1828—1829 рр. Для забезпечення армії необхідним знову використовували місцеві запаси продовольства, підводи, волів і погоничів до них. Фактично на плечі населення губерній Півдня України було покладено постачання армії, усього того, без чого вона не могла вести воєнні дії. У війні використали створене в 1828 р. в Південній Бессарабії з місцевого населення та втікачів із турецьких володінь Дунайське козацьке військо. Османська імперія, зазнавши поразки у війні, віддала Російській імперії гирло Дунаю та східне узбережжя Чорного моря. Із козаків-задунайців, що перейшли на бік Росії в роки війни, у 1832 р. створили Азовське козацьке військо. Першим наказним отаманом війська став Й. Гладкий. Проте він уже не обирався козаками, а призначався російським урядом і підпорядковувався новоросійсько-бессарабському генерал-губернатору. У мирний час азовські козаки патрулювали східне узбережжя Чорного моря — від Керченської протоки до міста Поті. У разі війни вони мали своїми силами здійснювати його оборону. На початку 60-х рр. XIX ст., коли необхідність в Азовському війську зникла, козаків із сім’ями почали примусово переселяти на Кубань. У 1864 р. військо ліквідували, а його клейноди передали Кубанському козацькому війську. Тих, хто не бажав переселятися, перевели з козацького стану до селянського.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї від 27 травня 1832 р. 1. Для оселення запорозьких козаків призначається в Катеринославській губернії Олександрівський повіт: так звана Бердянська земля, всього 43 141 десятина. 2. До складу Запорозького козацького війська приєднати міщан Петровського посаду, кількістю 238 ревізьких душ, із землею в їхньому володінні кількістю до 4 тис. десятин і всіма їхніми рибними заводами та очеретяними плавнями, причому надаються їм усі вигоди й права, узагалі козачому війську даровані. Із таким приєднанням козацьке військо матиме в спільному володінні рибні заводи на Азовському морі, що розташовані на березі тієї землі, де росте очерет… […]

6. Козацьке військо звільняється назавжди від земських повинностей, крім тих, що стосуються їхньої з емлі. 7. Військові повинності воно виконує за прикладом інших козацьких військ… […] 15. Із поселення запорозьких козаків узяти їм назву Азовського козацького війська. в парах. Виконайте завдання і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Знайдіть на карті землі, які отри-

мало Азовське козацьке військо. 2. Якими були права й привілеї, надані Азовському козацькому війську?

§ 3. Політика Російської імперії щодо українських етнічних територій

КОЗАЦТВО ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ. Після ліквідації Запорозької Січі одна частина козацтва залишилася на землях Російської імперії, друга — знайшла притулок в Османській імперії (див. схему). Трагедія цих людей поглиблювалася тим, що під час російсько-турецьких війн вони були змушені воювати з єдиновірцями. Служба двом імперіям формально зберігала козацтво, але зміст їхньої служби зазнав змін. Проте навіть за таких умов козацтво зберігало свою культуру, традиції й історичну пам’ять. Чорноморське козацьке військо, створене з козаків-запорожців, що залишилися під російською владою, спочатку жило на землях між Бугом і Дністром у межах Російської імперії. Проте після перемоги в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. російський уряд став роздавати землі, де жили козаки, російським чиновникам та іноземним колоністам. Перспектива обернення на кріпаків спонукала козаків домагатися від імперського уряду дозволу переселитися в інші місця. У 1792 р. Чорноморське козацьке військо переселили на Чорноморську оборонну лінію на правому березі Кубані, захист якої став основним обов’язком козаків. Спочатку традиційні форми життя козацтва зберігалися. Однак через деякий час козацька старшина, яка не хотіла підпорядкуватися козацьким радам, розробила нові правила, а російський уряд затвердив їх. За ними козацьку раду ліквідували та встановили приватну власність старшини на землі, призначені раніше всьому війську. Скасовувалася давня козацька заборона на перебування на Січі жінок. Катеринодар, де розташовувався головний кіш Чорноморського козацького війська, став звичайним містом, де жили сімейні козаки.

Визначте основні зміни в середовищі козацтва після ліквідації Запорозької Січі.

Козаки на Чорному морі. Художник І. Рєпін. 1908 р.

ІСТОРИЧНА ДОЛЯ КОЗАЦТВА ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ Запорозька Січ

Банатська Січ (1785—1790 рр.)

Задунайська Січ (початок 80‑х рр. ХVІІІ ст. — 1828 р.)

Військо вірних козаків, або Чорноморське (від 1860 р. — Кубанське) козацьке військо (1788—1920 рр.) Усть-Дунайське (Буджацьке) козацьке військо (1807 р.)

Османська імперія (володіння а встрійських Габсбургів)

Азовське козацьке військо (1832—1864 рр.) Дунайське (від 1856 р. — Новоросійське) козацьке військо (1828—1868 рр.) Російська імперія

??За допомогою схеми поясніть, яких змін зазнало українське козацтво після ліквідації Запорозької Січі. 19

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

УКРАЇНА І СВІТ

Російський князь Олександр Баратинський, вбачаючи небезпеку для імперії в існуванні Чорноморського козацького війська, пропонував військовому міністру Російської імперії провести його реорганізацію. Необхідність її він пояснював тим, що в Чорноморському козацькому війську, що складається з малоросів і зберігає традиції Запорозької Січі, їхня окремішність набуває форми національності та виявляється в їхній неприхильності до інородців, яких козаки неприязно називають москалями. Злиття Чорноморського війська з Кавказьким лінійним може протидіяти цьому, але важливо, щоб це злиття змінило також побут козаків.

Під час російсько-французької війни 1812 р. представники населення українських етнічних територій перебували, крім російської, у складі французької та австрійської армій, яка діяла разом із нею. Так, один із двох уланських полків польського «Легіону Вісли» французької армії становили вихідці з Поділля. П’ять з восьми полків 30-тисячного австрійського допоміжного корпусу генерала Карла Шварценберга, який брав участь у Російській кампанії Наполеона, було сформовано з галичан.

ЦІКАВІ ФАКТИ Усі повідомлення козацьких старшин Задунайської Січі до турецької адміністрації передавалися лише українською мовою та потім перекладалися драгоманом (перекладачем). Кошовому отаману під загрозою смертної кари заборонялося спілкуватися з турецькою адміністрацією іншою мовою, крім української.

Частині колишніх запорожців, що переселилася до Османської імперії, султан надав землі в гирлі Дунаю, де й виникла Задунайська Січ. Обов’язком козаків-задунайців стала військова служба при турецькому флоті під час військових походів. На Січі завжди перебував турецький чиновник, який мав видавати паспорти тим, хто залишав її межі, а також стежити за поведінкою козаків. Не довіряючи козакам-задунайцям, турки вимагали, щоб кожного разу, коли ті рушають у походи проти християн із турецькою армією, кіш відповідав власним життям за вірність своїх товаришів. У 1785 р. близько 8 тис. козаків-задунайців оселилися у володіннях австрійських Габсбургів у провінції Банат. Там вони заснували Банатську Січ і несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. У 1805 р. вони повернулися до турецьких володінь. Головним джерелом поповнення Задунайської Січі були втікачі з Наддніпрянської України. Завдяки цьому кількість козаків-задунайців в окремі роки досягала 10 тис. осіб.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: ставлення влади Російської імперії до населення українських етнічних територій;

використання Російською імперією ресурсів українських територій у війнах, які велися нею в першій половині XIX ст.; становище козацтва після ліквідації Запорозької Січі.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ Початок 80-х рр. ХVІІІ ст. — 1828 р. — існування Задунайської Січі. 1788—1920 рр. — існування Чорноморського (від 1860 р. — Кубанського) козацького війська.

1828—1868 рр. — існування Дунайського (від 1856 р. — Новоросійського) козацького війська. 1832—1864 рр. — існування Азовського козацького війська.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Словесний теніс». Правила гри. Учні та

учениці об’єднуються в пари, один учень/учениця пропонує іншому/іншій відповісти на запитання, яке передбачає

§ 4. Соціально-економічне становище коротку відповідь. Той/та відповідає і за умови правильної відповіді отримує право поставити своє запитання. Перед початком гри необхідно визначити час на роздуми над запитанням і кількість запитань без відповіді, що означають поразку. 2. Назвіть прояви ставлення російської імперської влади до населення українських етнічних територій. Чим вони відрізнялися від часів перебування у складі Речі Посполитої та Гетьманщини? 3. Оцініть використання Російською імперією ресурсів українських земель у своїх інтересах. Чи було це корисним для українського поселення? Чому? 4. Як змінилося становище українського козацтва після ліквідації Запорозької Січі? 5. Покажіть на карті території, де розташовувалася Задунайська Січ, Чорноморське, Дунайське та Азовське козацькі війська. 6. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Зміст, методи і ймовірні наслідки політики, яку здійснювала Російська імперія щодо українських етнічних територій». 7. Робота в парах. Розв’яжіть пізнавальну задачу. Дослідник історії українського козацтва Володимир Голобуцький, характеризуючи долю нащадків запорожців, у XIX ст. назвав їх «двома гілками зрубаного дерева». По-

ясніть, як ви це розумієте. Назвіть, чим відрізнялася доля нащадків запорозьких козаків у XIX ст. 8. Робота в парах. За додатковими джерелами інформації познайомтеся з умовами життя в Чорноморському козацькому війську в Російській імперії та Задунайській Січі під турецькою владою. Розіграйте уявний діалог, який міг би між ними відбутися, де вони розкажуть один одному про своє життя. 9. Висловіть обґрунтоване припущення, якими моральними й соціальними цінностями керувалися представники наведених груп населення: 1) козаки-задунайці, які відмовилися брати участь у російсько-турецьких війнах і перейшли під владу Російської імперії; 2) нащадки запорозьких козаків, які несли службу в Чорноморському козацькому війську; 3) представники населення українських земель, які в період російсько-французької війни вступили до Українського козацького війська та Малоросійських козацьких полків; 4) козаки-задунайці, які в період російсько-турецьких війн відмовилися переходити під владу Російської імперії; 5) представники населення українських етнічних територій, які підтримували війну Наполеона проти Російської імперії в 1812 р.; 6) представники населення українських етнічних територій, які в російськофранцузькій війні 1812 р. підтримували Росію.

§ 4. Соціально-економічне становище

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА АГРАРНИХ ВІДНОСИН. У першій половині XIX ст. економіка українських земель зберігала аграрний характер. У їх сільському господарстві на початку століття працювало близько 95 % населення, а в середині століття — 89 %. Близько 75 % усієї оброблюваної землі належало поміщикам. Селянство — головний виробник сільськогосподарської продукції — відрізнялося за своїм становищем. Його основними групами були: приватновласницьке селянство, або кріпаки (перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Приватновласницьке селянство кількісно переважали на Правобережжі); державне селянство (належало державній скарбниці й офіційно називалося «вільними сільськими обивателями», які були особисто вільними й вели власне господарство. Державне селянство переважали на Півдні та Лівобережжі). Приватновласницьке селянство було зобов’язане виконувати панщину, або відробіткову ренту. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд у 1797 р. офіційно обмежив панщину трьома днями на тиждень. Проте землевласники обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок»), яке можна було виконати лише за два-три дні. Вони також запроваджували «місячину», і селянство за постійну панщину отримувало місячне утримання натурою (тобто продуктами).

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати особливості розвитку сільського господарства українських земель у цей період; аналізувати перебіг першого етапу індустріальної революції; характеризувати розвиток сіл, міст і торгівлі; з’ясувати, у чому полягала нова модель соціальноекономічного розвитку Півдня України. ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості економічного становища українських земель у другій половині XVIII ст.? 2. Що таке індустріальна революція? Де і коли вона розпочалася в Європі? 3. Які зміни в європейському суспільстві спричинило розгортання індустріальної революції? 4. Назвіть нові міста, засновані на українських землях у другій половині XVIII ст. 5. Як розвивалася торгівля в Україні у XVIII ст.? 6. Які товари вивозилися з українських земель до інших країн, а які — завозилися? Які явища характеризували стан сільського господарства та аграрних відносин у цей період?

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. КІЛЬКІСТЬ ПРИВАТНОВЛАСНИЦЬКОГО І ДЕРЖАВНОГО СЕЛЯНСТВА У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНІВ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ Правобережжя

20 %

Лівобережжя

Південь

12 %

22 %

24 % 35 %

53 %

51 % 25 %

58 %

державні селяни поміщицькі селяни решта населення

??Яку інформацію про кількість приватновласницького й державного селянства у складі населення регіонів українських земель можна отримати за схемою?

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Витяг із журналу Київського губернського правління про вжиття заходів для припинення поширення чуток щодо наміру уряду звільнити селянство з кріпосного стану (1830 р.) Відповідно до указу його імператорської велично сті… велено суворо переслідувати усіх тих, хто буде поширювати чутки про намір уряду надати селянству свободу й здійснити найдіяльніші заходи з припинення найменших ознак непослуху селянства до їх поміщиків… До відома його імператорської величності дійшло, що з певного часу неблагонадійні або розбещені особи почали…, поширювати чутки, як вже бувало раніше, про намір уряду надати свободу селянству. (У зв’язку з цим) необхідно оголосити повсюдно: 1. Будь-які розмови про свободу наземних поселян (державних селян — Авт.) від сплати податків і помі-

Кріпосне право, кріпацтво — система аграрних відносин, коли селянин за право господарювати на землі її власника втрачав особисту свободу, право вільно залишати земельну ділянку («прикріплювався» до неї), підлягав судовій й адміністративній владі її власника. Товаризація — процес, за якого продукти праці виробляються для потреб ринку.

щицьких селян і дворових людей від покори їхнім панам є чутками неправдивими, вигаданими й поширюваними особами з поганими намірами…, щоб через ці чутки збагатитися за рахунок селянства… 4. Підтверджується необхідність керівникам губерній здійснювати неухильний нагляд, щоб поширювачі таких чуток без відволікань піддавалися суду для покарання їх за всією суворістю законів. в парах. Опрацюйте наведене джерело й ви?? Робота значте, яким було ставлення російської влади до питання можливості скасування кріпосного права в країні.

Потерпало селянство й від обезземелення. Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняло те, що власники маєтків збільшували кількість своєї землі як джерела прибутків і постійно зменшували розміри селянських наділів. Посилюючи визиск свого селянства, поміщики на невеликий період збільшували свої прибутки. Однак наступний занепад селянських господарств, відсутність стимулів для кращої праці, неможливість використання нової техніки робили неминучим занепад поміщицьких маєтків. У 30—40-х рр. XIX ст. після нетривалого періоду розквіту такі господарства опинилися в стані кризи. Її головною причиною стало збереження в сільському господарстві Російської імперії кріпосного права, або кріпацтва. У середовищі державного селянства Лівобережної та Південної України в результаті товаризації виробництва відбувалося майнове розшарування селянства. Зокрема, у Катерино славській губернії селяни-власники зосередили у своїх руках

§ 4. Соціально-економічне становище 18 % усієї приватної землі. З’являлися окремі заможні селяни, які володіли або орендували 100 і більше десятин землі. Імперський уряд підтримував державних селян. Їх було зрівняно в правах із міщанами щодо придбання землі, дозволено створювати фабрики й заводи. Процеси розшарування розгорталися також серед приватновласницьких селян. Їм дозволялося купувати землю на ім’я власника маєтку, використовувати найманих працівників, засновувати підприємства з переробки сільськогосподарської продукції. Проте їхнє правове становище залишалося незмінним, і власник маєтку міг у будь-який час забрати все їхнє майно. Погіршення умов існування приватновласницьких селян перетворювало їх на джерело соціальної нестабільності. Проте, намагаючись розв’язати селянське питання, імперський уряд остерігався невдоволення дворян-землевласників, які вважали такі дії посяганням на їхні інтереси.

ПОЧАТОК ІНДУСТРІАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. У 30-х рр. XIX ст. на українських землях у складі Російської імперії розпочалася індустріальна революція. Мануфактури, що існували тут раніше, базувалися на ручній примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості з машинним виробництвом, заснованим на вільнонайманій праці, спричинив тут поступову руйнацію кріпосницьких порядків. Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів — зростала. Якщо в 1825 р. на українських землях існувало близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, то в 1861 р. їх уже налічувалося 2330. Особливо швидко нові підприємства з’являлися в суконній промисловості. Протягом 1805—1859 рр. кількість суконних підприємств зросла з 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стало село Клинці на Чернігівщині, де в 1860 р. діяло дев’ять суконних фабрик. У 1789 р. виник ливарний завод у Херсоні, де виготовляли гармати для морського флоту. Суднобудівні заводи існували в Миколаєві та Херсоні. У 1824 р. перший цукровий завод збудували в Київській губернії. Швидкими темпами розвивалася кам’яновугільна промисловість. На середину XIX ст. Донбас став другим за розмірами (після Силезького басейну в Польщі) у Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства виникали також у цукровій галузі. На середину XIX ст. українські землі забезпечували понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Першими українськими цукрозаводчиками були брати Яхненки та Ф. Симиренко. Спочатку верстати для фабрично-заводських підприємств завозилися з-за кордону, переважно через порт Одеси. У 40— 50-х рр. XIX ст. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли в Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та інших міст. У 1861 р. на українських землях діяло близько 20 механічних заводів.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із «Записки про кріпосний стан» українського громадського діяча Г. Галана Селяни утримуються від придбання через природну невпевненість у міцності цього надбання, приховують нажите ними, перетворюючи його на мертвий капітал, а поміщики, зі свого боку, легше марнотратять придбане ними, як таке, що можна легко повернути і знову відшкодувати завдяки даровій праці. в парах. Опрацюйте на?? Робота ведений матеріал і дайте відпо-

віді на запитання: 1. Які факти наводить автор документа? 2. Які висновки можна зробити про вплив кріпосного права на розвиток сільського господарства українських земель?

Визначте зміни, які відбувалися на українських землях у складі Російської імперії на початку індустріальної революції.

Індустріальна революція — процес розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактур, де застосовувалася ручна праця, до фабрик і заводів, на яких використовували машини і верстати.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Млини, збудовані в ХІХ—ХХ ст. у містах Південної України, є пам’ятками індустріальної культури і досі працюють. Сучасний вигляд млина В. Фаста в колишньому Катеринославі (зараз — м. Дніпро)

Будівля Катеринославської суконної фабрики — одна з найстаріших будівель міста Дніпро. Побудована в 1794 р.

Разом зі становленням фабрично-заводської промисловості утворювалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники. Серед власників фабрик і заводів переважали росіяни. Формуванню прошарку промислових робітників перешкоджало існування кріпацтва. Становище робітників більшості фабрик і заводів було надзвичайно тяжким. Робочий день тривав до 15 годин, заробітна платня була досить низькою, а умови життя — важкими. Чимало робітників отримували каліцтва або гинули через відсутність техніки безпеки та належної медичної допомоги. Визначте явища й характеристики, притаманні розвитку українських сіл і міст у цей період.

Чоловік у кожусі. Київщина. Між 1870 і 1889 р.

СЕЛА І МІСТА. Життя українського селянства цього періоду зберігало традиції попередніх часів. Села, як і раніше, закладалися поблизу річок, шляхів, озер, намагаючись якомога більше пристосувати їх до існуючого навколишнього середовища. Описи побуту й праці українського селянства містять твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та Т. Шевченка, із якими ви познайомитися в курсі української літератури. Під впливом початку індустріальної революції в житті селянства відбулися певні зміни. Деякі з них вирушали на тимчасові заробітки, працювали на фабриках або займалися промислами. Частину свого заробітку вони віддавали власнику маєтка як грошову ренту. Деяким із них таким чином вдавалося накопичити кошти, щоб викупитися з кріпацтва й відкрити власну справу. Більшість українських міст і містечок у цей час залишалися досить невеликими поселеннями, кількість населення яких не перевищувала 1—2 тис. осіб. У середині XIX ст. з 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис. жителів, а більш ніж 50 тис. осіб населення налічували лише п’ять із них. Новим явищем стала поява в містах українських земель промислових підприємств, де працювали вільнонаймані робітники. Поступово деякі міста суттєво змінювали свій вигляд

§ 4. Соціально-економічне становище

До міста. Художник Г. Світлицький. 1907 р.

Одеса. 1837 р. Розмальована гравюра

і перетворювалися на центри зосередження фабрично-заводської промисловості. Поряд із підприємствами виникали робітничі поселення, де жили працівники фабрик і заводів. Інколи з робітничих поселень виникали нові населені пункти. Кількість міських жителів за першу половину XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час кількість населення збільшилася в 4,5 разу. Найнаселенішим містом стала Одеса — головний порт Російської імперії з торгівлі зерном. Національний склад населення Одеси відрізнявся строкатістю. Сучасники зазначали, що в місті розмовляють 12 мовами і сповідують 10 віровчень. Представникам усіх національностей, які легально переселялися до Одеси, імперський уряд гарантував віротерпимість, будинок для сім’ї та позику для початку нового життя. На 10 років вони звільнялися від усіх обов’язків і служб, а від військової повинності — назавжди. У місті було чимало нелегальних переселенців з інших губерній. На початку XIX ст. вони становили третину населення міста. Жодне з великих міст сучасної Європи не може зрівнятися за темпами зростання в XIX ст. з Одесою. За версією російських дослідників і тих західних істориків, що її поділяють, місто заснували в 1794 р. на землях, отриманих Росією в результаті російсько-турецької війни 1787—1791 рр. На цьому місці розташовувалася турецька фортеця Єні-Дунья («Нова земля»), збудована на місці відомого з XV ст. зруйнованого кам’яного замку і порту, яку захопив у 1789 р. іспанець за походженням, генерал Хосе де Рібас. За дорученням імператриці Катерини II він став першим головним будівничим нового міста, ім’я якого й сьогодні має одна з головних вулиць Одеси — Дерибасівська. У сучасній Одесі 2 вересня кожного року святкується День міста. У цей день 1794 р. начебто «були забиті перші палі в заснування міста». Український інститут національної пам’яті у проєкті «Український південь» стверджує, що «перша писемна згадка про місто Хаджибей, яке з часом перейменували в Одесу, міс-

ЗРОСТАННЯ КІЛЬКОСТІ ПРОМИСЛОВИХ РОБІТНИКІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Кількість, тис. осіб

86,7

51,7

10,0 1800

61,7

15,0

1825

1846

1853

1860 Рік

??Як діаграма відображає зміни у скла-

ді працюючого населення українських земель під впливом розгортання індустріальної революції?

НАЙБІЛЬШІ УКРАЇНСЬКІ МІСТА в середині XIX ст. Місто

Кількість населення, тис. осіб

Одеса

114

Київ

Львів

Бердичів

Харків

??Які зміни відбулися у складі п’ятірки

найбільших українських міст в цей період порівняно із XVII—XVIII ст.?

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Пам’ятник Арману де Рішельє. Перший пам’ятник в Одесі. Скульптор І. Мартос. 1823—1828 рр.

титься в текстах польського історика Яна Длугоша. У 1415 р. він, описуючи зустріч послів Візантійського імператора і Константинопольського патріарха з польським королем Ягайлом, каже про місто як про королівський порт, через який відбувається торгівля зерном. У першій половині XIX ст. багато зробив для розвитку Одеси новоросійсько-бессарабський генерал-губернатор і міський градоначальник дюк (герцог) Арман де Рішельє. Саме за його правління в місті з’явився театр, який одесити порівнювали з Паризькою оперою. Між морем і портом було прокладено Приморський бульвар, звідки відкривався чудовий морський краєвид. У 1828 р. вдячні одесити на власні кошти встановили пам’ятник дюку Рішельє на верхівці Потьомкінських сходів, який і зараз прикрашає місто. Рішельє рукою вказує на морський порт як головне джерело добробуту міста. Під владою Російської імперії правове становище українських міст зазнало суттєвих змін. У 1831 р. влада скасувала дію магдебурзького права для всіх українських міст, крім Києва, а в 1835 р. його ліквідували й тут. Натомість створювалися міські думи на чолі з міськими головами, залежними від імперської адміністрації. Дедалі вагоміше місце у складі міського населення посідали російські чиновники й військові. Влада підтримувала переселення до українських міст російських купців. Таким чином українців поступово витісняли з провідних позицій у торгівлі. У містах і містечках Правобережжя в торгівлі йшли попереду представники єврейського й польського населення. Особливістю міст Півдня був їх інтернаціональний склад населення.

Український ярмарок. Гравюра за малюнком І. Рєпіна

РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ. У першій половині XIX ст. загалом склалася сільськогосподарська спеціалізація регіонів українських земель. На Лівобережжі поруч із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережжя стало районом переважного вирощування озимої пшениці й цукрових буряків. На Півдні на початку освоєння краю розвивалося вівчарство, а пізніше — вирощування пшениці на експорт. Поглиблення сільськогосподарської спеціалізації сприяло розвитку торгівлі. Оптова торгівля здійснювалася на великих ярмарках. Найбільші з них відбувалися в січні-лютому та червні—серпні, коли ґрунтові дороги ставали найбільш придатними для перевезення вантажів. У першій чверті XIX ст. на українських землях щорічно відбувалося понад 2 тис. ярмарків із 4 тис. в усій Російській імперії. Найбільші з них збиралися в Харкові, Сумах, Ромнах, Полтаві, Кролевці, Києві, Кременчуці, Ніжині, Стародубі, Бердичеві, Єлисаветграді, Катеринославі, Одесі. Існували як загальні, так і спеціалізовані ярмарки, де продавали зерно, коней, вовну тощо. На сільських ярмарках переважали селянські вироби й товари, необхідні для сільськогосподарської праці. Постійними учасниками ярмарків ставали торговці-скупники. Складовою внутрішньої торгівлі

§ 4. Соціально-економічне становище ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Управитель Полтавської скарбничої палати М. Арандаренко про організацію чумацького промислу Ті, що здійснюють візникування солі з Криму та Бессарабії, а також риби з Криму і Дону, звуться чумаками. Цей клас, що підкорив себе особливим умовам під час візникування, відрізняється цим від інших малоросіян… Візникування своє чумаки провадять зазвичай ва′лками (по-малоросійському фура), які складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі

відходження від них карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно… в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Чим повсякденне життя чумаків нагаду-

вало козацькі звичаї? 2. Як був організований чумацький промисел? 3. Що свідчить про використання в чумацькому промислі вільнонайманої праці з винагородою відповідного внеску кожного робітника?

на українських землях були сільські та містечкові базари, де торгували промисловими й сільськогосподарськими товарами. Базари збиралися кілька разів на тиждень або щоденно. Перевезення товарів здійснювали селяни, що відбували гужову повинність або відправлялися на заробітки, яких називали чумаками. До появи залізниць вони відігравали основну роль у перевезенні всіх вантажів. Чумацькі ва′лки доправляли зерно до чорноморських портів, а звідти везли сіль, рибу та інші товари. Заможні чумаки в майбутньому започаткували династії українських підприємців. Українські землі посідали важливе місце в зовнішній торгівлі Російської імперії. Вони забезпечували 78 % експорту зерна та 55 % вивозу вовни. У першій половині XIX ст. азовсько-чорноморські порти за обсягами перевезень стали значно випереджати балтійські. Однією з причин цього була їхня наближеність до тих земель, де продукція вироблялася. Українська пшениця становила 81 % продукції землеробства, що вивозилася через чорноморсько-азовські порти. Значну роль ці порти відігравали також у ввезенні (імпорті) закордонних товарів до імперії. До початку індустріальної революції в ньому переважали предмети розкоші, і лише пізніше їх потіснили машини й технічне обладнання. Найбільшим серед чорноморсько-азовських портів стала Одеса, яка в 1817 р. отримала статус порто-франко (проіснував до 1858 р.).

Чумаки — українські візники, які в XV — першій половині XIX ст. здійснювали торговельновізницький промисел. Порто-франко — порт або його частина, у межах якої дозволяється вивезення та ввезення товарів без сплати мита.

НОВА МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІВДНЯ УКРАЇНИ. Розвиток Південної України мав велике значення, оскільки тут уперше російська влада відверто визнала неефективність існуючої в державі кріпосницької системи. Своїм указом російська імператриця Катерина II оголосила, що тут не існуватиме кріпосницьких порядків, оскільки ці землі заселятимуться вільними поселенцями. Однак повністю кріпосне право на південноукраїнських землях скасовано не було. У 1861 р. десята частина земель у маєтках Півдня оброблялася кріпаками, решта — вільнонайманими працівниками. Тенденція до зменшення кількості кріпаків серед працівників маєтків свідчила, що їх власники, зацікавлені у зрос-

Чумак з околиць Умані. Художник Я. Левицький. 1841 р.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. КІЛЬКІСТЬ КРІПАКІВ І ЇХНІХ ВЛАСНИКІВ У ГУБЕРНІЯХ ПІВДНЯ І КИЇВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ (НА 1857 р.) Кількість власників кріпаків

Кількість кріпаків

Таврійська

543

21 144

Катеринославська

2621

158 859

Херсонська

2813

151 142

Київська

1584

521 245

Губернія

??Порівняйте кількість кріпаків у Київ-

ській губернії та губерніях Південної України.

УКРАЇНА І СВІТ Сучасна американська дослідниця Патриція Герлігі є авторкою монографії «Одеса: історія міста, 1794—1914», яку вона присвятила як історії, так і розвитку Південної України в цей період. Саме в ній проаналізовано становлення й розвиток нової моделі розвитку Південної України в XIX ст. На думку П. Герлігі, «Одеса з повним правом може претендувати на одне із чільних місць серед великих міст світу». Тому вона й присвятила своє дослідження «досвіду міста, яке впродовж XIX ст. зросло… до рівня європейської метрополії». Жодне з європейських міст не могло зрівнятися з Одесою за темпами зростання в цей час. «Нині Одеса — великий морський порт незалежної України… залишається з’єднувальною ланкою між Сходом і Заходом, перехрестям між Європою та Азією».

танні прибутковості своїх господарств, розуміли неефективність кріпацької праці й покладалися на вільнонайману. Важливе значення Півдня для економічного розвитку всіх українських земель у складі Російської імперії полягало також у тому, що він став чинником формування нових господарських зв’язків між регіонами. Якщо раніше Лівобережжя і Слобожанщина орієнтувалися на Російську імперію, а Правобережжя — на Польщу, то тепер Південь став центром економічного тяжіння та переорієнтації торговельних зв’язків цих регіонів. Відбувалося становлення нової економічної системи, пов’язаної через чорноморсько-азовські порти зі світовими ринками. На початку заселення земель Південної України тут переважало тваринництво. Природні умови краю сприяли розведенню овець. Південноукраїнська вовна була високоякісною і набагато дешевшою, ніж привезена з інших районів імперії. У 1825 р. із чорноморських портів вивезли 40 тис. пудів місцевої вовни, а через 16 років її експорт за кордон зріс у шість разів і посів друге місце за обсягами після пшениці. Природна родючість південноукраїнських чорноземів, велика кількість вільної землі й зростання попиту на пшеницю за кордоном спонукало до її вирощування. За тогочасними офіційними джерелами, у 1835 р. врожай зернових на Півдні «перевищував кількість посіяного зерна у 20 разів». Одним із найпоширеніших занять жителів українського Півдня стало виноробство. Саме в першій половині XIX ст. на околицях Одеси й сонячних гірських схилах Південного Криму з’явилися виноградні плантації, які згодом принесли цьому краю світову славу. Щорічний продаж вин Криму на початку 30-х рр. XIX ст. досяг рекордної для Російської імперії кількості — 12 млн пляшок. Наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст. головним портом України стала Одеса. Саме сюди чумаки звозили зерно на продаж із Правобережної та Лівобережної України. Обсяги торгівлі постійно зростали. У 1795 р. в порт Одеси по зерно увійшли 39 кораблів, а в 1815 р. — 1500. Характерною рисою господарства українського Півдня стало переважання невеликих маєтків. Чимало з них належало місцевим міщанам і дрібним торговцям, що становили типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію. Величезних маєтків із тисячами кріпаків, як в інших губерніях, тут не було. Землевласники Півдня покладалися на сезонну найману працю, а розміри їхніх володінь обмежувалися нестачею робочих рук. Населення Південної України протягом першої половини XIX ст. внаслідок переселень зростали, як уже відомо, на багато швидше, ніж в інших регіонах українських земель. Переселенців, різних за національністю та походженням, об’єднувало бажання розпочати власну справу, своїми силами досягти успіху. Завдяки цьому в регіоні склалася своєрідна суспільна атмосфера, яка багато чим нагадувала часи освоєння Дикого Заходу в США.

§ 5. Початок українського національного відродження НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: характер змін у сільському господарстві та аграрні відносини українських етнічних територій у складі Російської імперії; перетворення, що відбувалися на українських землях під час початкового етапу індустріальної революції;

зміни, що відбувалися в тогочасних українських містах, селах та розвитку торгівлі; риси, притаманні тогочасній моделі розвитку Півдня України.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 30-ті рр. XIX ст. — початок індустріальної революції на українських етнічних територіях у складі Російської імперії. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Асоціації». Правила гри. Учитель/учителька наводить терміни, поняття, словосполучення за розглянутим матеріалом. Учням та ученицям доручається навести асоціації, які вони в них викликають, і пояснити їх. 2. Які явища в розвитку сільського господарства свідчили про кризу старих порядків і зародження нових? 3. Порівняйте розгортання початкових етапів індустріальної революції на українських землях у складі Російської імперії та в країнах Західної та Центральної Європи. 4. Які зміни в розвитку українських сіл, міст і торгівлі ви вважаєте найважливішими? Поясніть свою думку. 5. Чи доцільно щодо розвитку тогочасної Південної України використовувати характеристику «нова модель соціально-економічного розвитку»? Поясніть свою думку. 6. Складіть таблицю «Нові явища в соціально-економічному розвитку українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.». Сфера життя

Які нові явища з’явилися

7. Покажіть на карті регіони й назвіть особливості сільськогосподарської спеціалізації українських зе-

мель у цей період. 8. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Що і чим заважало соціально-економічному розвитку українських земель в першій половині XIX ст.? 9. Робота в парах. Розв’яжіть пізнавальну задачу. На суконній мануфактурі князя Б. Юсупова в с. Ряшків на Полтавщині більшість використовуваних механізмів та знарядь були ремісничими та ручними. Сам князь дотримувався думки, що витрати на закордонні машини, кожна з яких може замінити працю декількох робітників, — зайве марнотратство, оскільки в нього і так достатньо кріпаків для праці на мануфактурі. На підставі наведеного прикладу поясніть, як поширення на українських землях унаслідок перебування в Російській імперії кріпосного права заважало розгортанню тут індустріальної революції. 10. Підготуйте повідомлення з презентацією (представленням класу роботи) «Розвиток Одеси в першій половині XIX ст. 11. Робота в малих групах. Проведіть конкурс на кращу інсценівку сценки із життя приватновласницьких або державних селян, чумаків, працівників фабрично-заводських підприємств на українських землях у першій половині XIX ст. При підготовці для досягнення більшої історичної достовірності зверніться до додаткових джерел інформації.

§ 5. Початок українського національного відродження

ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. на українських землях у складі Російської імперії в їх суспільному житті існувало декілька рухів. Польський національно-визвольний рух об’єднував польських патріотів, які боролися за відродження своєї державності, знищеної наприкінці XVIII ст. Своєю метою вони вважали відновлення Речі Посполитої в кордонах від Балтійського до Чорного морів. Прибічники цих поглядів переважали в середовищі нащадків польської шляхти на Правобережжі. Українське населення краю майже не підтримувало його.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про те, як розпочалося формування української національної ідеї; з’ясувати, у чому полягало несприйняття частиною нащадків козацької старшини Лівобережжя асиміляторської політики Російської імперії; визначити прояви першого початку формування української національної самосвідомості на українських етнічних територіях у складі Російської імперії; аналізувати утворення та діяльність КирилоМефодіївського братства.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ПРИГАДАЙТЕ

1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Яким був національний склад населення Наддніпрянської України? 3. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють? 4. Що вам відомо про «Історію Русів» та її значення для української культури цього часу? 5. Використовуючи набуті з української літератури знання про «Енеїду» І. Котляревського, розкрийте роль творів нової української літератури для національного самоусвідомлення української спільноти.

Історична пам’ять — сукупність уявлень про спільне минуле, які передаються з покоління в покоління у вигляді узагальнених образів. Національна ідея — сукупність найзагальніших уявлень про сучасний розвиток і перспективи на майбутнє певної спільноти.

Визначте заходи, якими дворяниавтономісти Лівобережжя висловлювали своє опозиційне ставлення до імперської дійсності.

Асиміляція — соціальнокультурний процес втрати певним народом усвідомлення себе частиною своєї національної спільноти й прийняття ним рис іншої спільноти.

Російський опозиційний рух ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними на українських землях, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Серед них були й українці, що вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського напряму, як правило, не визнавали за народами, що населяли імперію, права на окреме державне існування. Український національний рух об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, діяльність представників польських та російських визвольних рухів, а також історична пам’ять українців. На цьому підґрунті формувалися основи національної ідеї української спільноти. Упродовж кінця XVIII — першої половини XIX ст. українська національна ідея еволюціонувала від намагання відновити автономію українських земель частиною нащадків козацької старшини до першої спроби висунути програму національного визволення українського народу, здійснену представниками Кирило-Мефодіївського братства.

ПЕРШІ СПРОБИ ОПОРУ НАЩАДКІВ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ АСИМІЛЯТОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. На Лівобережжі чимало нащадків козацької старшини, незадоволених проявами асиміляції українців у політиці Російської імперії, прагнули зберегти й відновити традиції козацтва та Гетьманщини. Після того як у 1785 р. імператриця Катерина II поширила на нащадків козацької старшини права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед них пішли на спад. Проте залишалися також ті, кого за їхні погляди називали автономістами. У 70—90-х рр. XVIII ст. на Лівобережжі діяв створений місцевими патріотами-автономістами Новгород-Сіверський гурток. Його учасниками стали декілька десятків українських діячів. Гуртківці прагнули до повернення часів існування Гетьманщини. Вони виступали за її широку адміністративнотериторіальну, культурну й церковну автономію у складі Російської імперії. При цьому не виключалася можливість їх виходу з під її влади. Із цією метою в 1791 р. учасник Новгород-Сіверського автономістського гуртка Василь Капніст їздив до Берліна, щоб дізнатися у прусського короля ФрідріхаВільгельма II, чи підтримає він збройне повстання, підняте автономістами проти влади Російської імперії на Лівобережжі. Однозначної відповіді в Берліні В. Капніст не отримав. Серед членів гуртка обговорювалися думки про необхідність укладання рівноправних міждержавних союзів відновленої Гетьманщини з Росією та Польщею, наголошувалося на порушенні Москвою козацьких прав і свобод після підписання «Березневих статей» 1654 р.

§ 5. Початок українського національного відродження ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із листа В. Капніста до міністра двору та держави Пруссії з проханням про зустріч Пане! Благаю Вашу милість вибачити сміливість, що я дозволяю [собі] звернутись безпосередньо до Вас. Дуже важлива справа, яка привела мене з віддаленої

країни до Вашої милості, вимагає якнайшвидшого налагодження та якнайбільшої таємниці…

Із доповідної записки міністра королю Пруссії із приводу зустрічі з В. Капністом Вважаю своїм обов’язком якнайсмиренніше доповісти Вашій Величності, що до мене таємно прибув дворянин із Малоросії, або Російської України, який називає себе Капністом… Він твердить, що [його] послали жителі цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, чинили над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни можуть вони сподіватися на протекцію Вашої Величності, — у такім разі вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запо-

розьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян… …Я йому відказав, що не можу вплутуватися в пропозиції такого штибу: що Ваша Милість також не захоче про це слухати, доки ви дотримуєтеся миру з Росією; що коли вибухне війна, тоді їм доведеться думати, що треба зробити, аби шукати й дістати підтримку Вашої Величності… Треба побоюватися, чи це не був емісар (державний агент), підісланий російським двором…

Із відповіді короля Пруссії Вільгельма міністру …Я повністю поділяю Вашу думку, що не треба довіряти першому стрічному, який приходить із планами, подібними до тих, про які Ви згадуєте… Ви, очевидно, відповіли йому дуже добре, що в разі оголошення війни треба буде тоді подивитися, чи його співвітчизники матимуть такі ж наміри діяти, як вони про це кажуть… в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Якою була позиція прусського

міністра й короля щодо допомоги українським дворянам-автономістам? 2. Чим можна пояснити позицію прусського двору? 3. Пригадайте, у яких спільних з Австрією та Росією зовнішньополітичних акціях брала участь Пруссія в 1772, 1793, 1795 рр. Спробуйте пов’язати участь у цих заходах із відповіддю В. Капністу.

Обмеженість поглядів учасників Новгород-Сіверського автономістського гуртка сучасні українські історики вбачають у тому, що вони обмежувалися культурно-освітніми проєктами й прагнули знайти політичний компроміс із російською владою. Патріотично-автономістські погляди Новгород-Сіверських гуртківців мали досить помітний вплив на наступні покоління діячів українського національного руху Лівобережної України.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Аналізуючи початок українського національного відродження в Лівобережній Україні, український історик Кирило Галушко зазначав: «Саме тут зосереджувалася соціальна еліта українського суспільства — нащадки козацької старшини, малоросійське дворянство, у свідомості якої була ще свіжою пам’ять про автономний статус цих земель у складі імперії. Саме на Лівобережжі виникла і плекалася ідеологія автономізму, зміст якої полягав у прагненні відновити автономний статус свого краю в межах Російської держави».

ЦІКАВІ ФАКТИ Існує думка, що до гуртківців належав або був пов’язаний із ними невідомий автор «Історії Русів», створеної між 1760—1820 рр. У ньому дається тогочасне бачення історії України від найдавніших часів до 1768 р. Розповідаючи про події минулого, автор прагне показати наступність у князівськогетьманських традиціях у Русі-Україні, звертає увагу на порушення правлячими колами Речі Посполитої і Московської (Російської) держави козацьких прав і свобод, виправдовує всі дії козацтва як відповідні тогочасним уявленням про мораль і справедливість.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Визначте події, які пов’язані з розгортанням українського національного відродження на Лівобережжі та Слобожанщині.

Василь Каразін ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Слобідський дворянин Василь Каразін був одним із друзів імператора Олександра I і завдяки цьому дістав його особисту згоду на створення університету в Харкові. Його відкриття стало головною справою життя В. Каразіна. Крім цього, він написав близько 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології тощо. В. Каразін був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, технології видобутку селітри, сушильних апаратів тощо. Він склав кілька проєктів суспільно-економічних реформ у Російській імперії, що викликало незадоволення в правлячих колах. В. Каразіна ув’язнили в Шліссельбурзькій фортеці (1820—1821 рр.), а потім відправили жити під наглядом поліції до родинного маєтку. На відміну від імперського уряду, на українських землях до вченого ставилися з величезною повагою. «Щастям появи університету в Харкові, — писали в листах до нього сучасники, — Україна вам єдиному зобов’язана». У 1905 р. на кошти, зібрані харків’янами, неподалік від будівлі університету в Харкові було відкрито пам’ятник В. Каразіну.

ПОШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ТА СЛОБОЖАНЩИНІ. Відповідно до вимог імперської влади нащадки козацької старшини змушені були шукати документи, які могли підтвердити їхні претензії на отримання російського дворянства. Вони знаходили в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази королів Речі Посполитої, універсали українських гетьманів тощо. Українські дворяни-автономісти В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби підтверджувати власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим. Боротьба нащадків лівобережної шляхти й козацької старшини за визнання за ними прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки. Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості серед значної частини українського населення Лівобережжя. У цей час почали з’являтися перші етнографічні та історичні праці, написані дослідниками-аматорами. Відтворенню минулого українського народу сприяли праці Олександра Рігельмана «Літописна оповідь про Малу Росію, її народ і козаків узагалі», Якова Марковича «Записки про Малоросію, її мешканців і твори», Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії», Миколи Маркевича «Історія Малоросії». Першим написав літературний твір народною мовою українців Іван Котляревський, використавши сюжет поеми «Енеїда» (була надрукована в 1798 р.). Мовознавець Олексій Павловський у своїй «Граматиці малоросійського наречія» першим розробив граматичну будову української мови, принципи її розмовного та літературного використання. Першим дослідником-аматором українського фольклору став грузинський князь Микола Цертелєв, що видав у СанктПетербурзі зібрані ним українські історичні пісні. Три збірки народних пісень українців створив та опублікував перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Наведені досягнення дослідників-аматорів стали основою для подальшого розвитку українського національного відродження. На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язують із відкриттям у 1805 р. Харківського університету. Він став першим вищим навчальним і науковим закладом європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором його створення став слобідський дворянин, вчений, громадський діяч і просвітитель Василь Каразін. У перше десятиліття діяльності Харківського університету тут працювали 29 професорів, яких запросили з різних країн. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільно-економічними та ідейно-політичними течіями. Із випускників Харківського університету сформувалося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло

§ 5. Початок українського національного відродження

Губернаторський палац у Харкові. Кінець XIX ст. Стара будівля університету

Пам’ятник В. Каразіну в Харкові. Скульптор І. Андреолетті, архітектор О. Бекетов. 1905 р. Сучасний вигляд

чільне місце в українському національному русі. У місті завдяки ним з’явився так званий Харківський осередок українського руху. Із кінця 20-х рр. XIX ст. до 1861 р. видання власних періодичних журналів на українських територіях перебувало під забороною. Тому у 20—30-х рр. XIX ст. в Харкові стали випускати українські альманахи й літературні збірки. У них розміщувалися твори й переклади українською мовою Петра Гулака-Артемовського. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ’яненко. Поетів Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського називали «останніми бандуристами» за їх романтичні балади про славне минуле, написані українською мовою. У 30-х рр. XIX ст. зростання цікавості до українського культурного життя на Слобожанщині пов’язується з діяльністю так званої «харківської трійці». Вона складалася з Ізмаїла Срезневського, Миколи Костомарова та Амвросія Метлинського. Завдяки їх зусиллям з’явилися збірки «Український альманах», «Утренняя звезда», «Запорожская старина». На думку дослідників, завдяки діячам Харківського осередку українського руху відбулася поступова заміна терміну «Малоросія» на «Україна», «малоросійський» на «український». Саме І. Срезневський став першим, хто назвав малоросійську мову «українською». Наприкінці 30 — на початку 40-х рр. ХІХ ст. у Харкові виник літературно-науковий гурток «романтиків», очолюваний М. Костомаровим. Завдяки зусиллям слобідсько-української інтелігенції, яка входила до нього, з’явилися альманахи «Сніп» та «Молодик». Гуртківці підтримували зв’язки з діячами чеського національного руху і, як вважають дослідники, від них перейняли ідею створення загальнослов’янської федеративної держави.

ЦІКАВІ ФАКТИ У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в імперській столиці — СанктПетербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, українські народні пісні здобули багато прихильників серед місцевої еліти. У 1831—1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. У 1840 р. в Санкт-Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря». Велике значення мало видання в Санкт-Петербурзі в 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою. Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету отримав Тарас Шевченко.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Визначте основні характеристики, притаманні діяльності КирилоМефодіївського братства.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ У розділі «Головні ідеї» «Статуту…» Кирило-Мефодіївського братства наголошувалося на повній самостійності кожного слов’янського «племені» за наявності спільного Слов’янського собору майбутньої співдружності слов’янських держав. Це суттєво відрізнялося від офіційної ідеології Російської імперії, яка проголосила себе покровителькою всіх слов’янських народів. Кириломефодіївці виступали за те, щоб утворити демократичну слов’янську федерацію з рівними правами всіх її членів.

Пантелеймон Куліш

Василь Білозерський

УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА. На початку 40-х рр. ХІХ ст. посилення русифікації Південно-Західного краю сприяло проявам протидії цьому серед української спільноти Лівобережжя та Правобережжя. У 1842—1843 рр. у Києві сформувався гурток, який очолив письменник, етнограф та історик Пантелеймон Куліш. Членів гуртка об’єднувала зацікавленість до минулого України та історії українського козацтва. Захоплення цим сприяло розвитку патріотичних почуттів гуртківців і прагненню докласти зусиль до зміни становища України. У грудні 1845 р. серед однодумців П. Куліша виникла думка про перетворення їхнього гуртка на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами цього стали полтавський учитель В. Білозерський, державний службовець П. Гулак, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, етнограф О. Маркович. Організаційне оформлення товариства відбулося на початку наступного року. Його назвали Кирило-Мефодіївським братством на честь братів Кирила і Мефодія — проповідників християнства серед слов’янських народів. Знаком братчиків, як називали себе члени товариства, став перстень із написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.». Використовуючи імена слов’янських просвітителів у назві, засновники організації підкреслювали, що головним для них є просвітницька діяльність і слов’янська єдність. У квітні 1846 р. до братства, як припускають, після переїзду з Петербурга до Києва приєднався Т. Шевченко. Кількість членів організації в 1846 р. становила 12 осіб, а зв’язки з нею підтримували ще близько 100. Члени братства здійснювали наукову діяльність, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, поширюючи свої ідеї щодо майбутнього українців. Велику увагу кирило-мефодіївці приділяли просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, працювали над створенням підручників для них. Зокрема, П. Куліш написав перший підручник з історії України «Повість про український народ». Уявлення про мету братства в його членів відрізнялися. Так, М. Костомаров головними вважав християнські ідеали й створення спілки слов’янських народів. Т. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва й визволення з-під російської влади. П. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення в «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія» — програмових документах братства, автором яких став М. Костомаров. Викладена в них програма стала першою спробою поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та соціальною ідеєю. Реалізація національної ідеї українців пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік. Україна, на думку М. Костомарова, могла стати вільною лише в «союзі слов’янськім».

§ 5. Початок українського національного відродження ЦІКАВІ ФАКТИ Первинна назва справи, відкритої щодо братчиків поліцією, — «Про УкраїноСлов’янське товариство» — зберігалася в таємниці для того, щоб приховати мету його діяльності. Товариство називали «Кирило-Мефодіївським» за тією назвою, яку застосував М. Костомаров, «щоб перед кожним урядом покришка була».

ЦІКАВІ ФАКТИ

УКРАЇНА І СВІТ

Багато зусиль для того, щоб визволити Т. Шевченка, докладала княгиня Варвара Рєпніна-Волконська, яку сам поет називав своїм «добрим ангелом». Проте шеф жандармів граф О. Орлов відмовив їй і попередив, що подальші «клопотання» матимуть неприємні для неї наслідки.

Християнська ідея знайшла відображення в проголошенні необхідності перебудови всього суспільного життя на основі християнських ідеалів. Із цим також пов’язувалася ідея українського месіанства (особливої ролі): визволяючи слов’янські народи, українці виконують Божу волю. Реалізація соціальної ідеї пов’язувалося насамперед із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності. Програмові ідеї братства в скороченому вигляді містилися також у відозвах «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків». Кирило-Мефодіївське братство проіснувало близько 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора його членів заарештували. Слідство тривало протягом трьох місяців. Більш за все імперських урядовців збентежили ідеї, викладені в документах братства. За вироком, затвердженим імператором Миколою I, усіх 12 братчиків покарали засланням до

На думку українського історика Миколи Варварцева, на формування програмових засад Кирило-Мефодіївського братства мала вплив ідеологія та політика італійської організації «Молода Італія». Також на його засновників мали вплив, на думку дослідників, «визвольні ідеї Заходу періоду назрівання “Весни народів” й активізація загальнослов’янського національного руху» (зокрема його чеської та польської течій).

Микола Костомаров

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із довідки III відділення про діяльність учасників Кирило-Мефодіївського братства У 1847 р. виявлено, що слов’янофільство може набути злочинного напряму: у Києві кандидат Гулак, ад’юнкт-професор Костомаров і кандидат Білозерський заснували таємне товариство під назвою «Товариство Св. Кирила і Мефодія…». Мета цього товариства спочатку полягала в тому, щоб, відновлюючи народність, мову і літературу слов’янських племен, підготувати ці племена до об’єднання в одну державу, але оскільки всі члени товариства були з Малоросії, то незабаром слов’янофільство перетворилося на українофільство, і вони перейшли до припущень про відновлення Малоросії в тому вигляді, як вони були до приєднання до Росії… У творах Куліша і частково Костомарова описувалися розпорядження імператора Петра I і його наступників у вигляді гноблення та придушення прав на-

родних, а дух попереднього козацтва вони зображували із захопленим схваленням… славу часів Гетьманщини називали всесвітньою, наводили пісні українські, у яких оспівується любов до волі, натякаючи, що цей дух не зник і досі зберігається в малоросіянах. Шевченко у своїх віршах, окрім схвалення попередніх часів і лаяння існуючих порядків, із надзвичайною зухвалістю висловлював наклепи і жовч на все святе для Росії… Були знайдені статут товариства і рукопис «Закон божий» надзвичайно революційного змісту, і вони свідчать, що товариство могло набути напряму, небезпечного для державного спокою. в парах. Обговоріть зміст джерела і дайте ?? Робота відповіді на запитання: 1. Як російський уряд визначив мету діяльності Кирило-Мефодіївського братства? 2. У чому влада вбачала його небезпеку?

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. різних місць імперії. Найбільше постраждав Т. Шевченко, якого відправили солдатом окремого Оренбурзького корпусу до Орської фортеці (сучасне м. Орськ, Росія) із забороною писати й малювати. Суворе покарання кирило-мефодіївців загальмувало розвиток українського національного відродження, однак не змогло його зупинити. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: особливості перших спроб опору нащадків козацької старшини асиміляторській політиці Російської влади на Лівобережжі;

розвиток українського національного відродження на Лівобережжі та Слобожанщині; значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства для розгортання українського національного руху.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 70—90-ті рр. XVIII ст. — діяльність Новгород-Сіверського автономістського гуртка.

1845 р., грудень — 1847 р., березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте героя/героїню». Правила гри. Учитель/учителька записує на картку прізвище історичного діяча/діячки та кладе її до конверта. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань (наприклад, десяти) і часу відгадати, про кого йдеться. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні», «частково». Гру можна проводити з учнівськими парами, малими групами або всім класом. 2. Висловіть обґрунтовану думку про важливість історичної пам’яті та національної ідеї для розвитку української спільноти. 3. Поясніть, як у діяльності Новгород-Сіверського гуртка втілювалися патріотично-автономістські традиції. 4. Наведіть факти, на підставі яких можна стверджувати, що на українських етнічних територіях у складі Російської імперії відбулася перша стадія українського національного відродження. 5. Український історик Рем Симоненко вбачав історичне значення Кирило-Мефодіївського братства в тому, що воно стало першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Наведіть факти, на підставі яких можна дати таку оцінку братства. 6. Робота в парах. Розпочніть складання таблиці «Стадії українського національного відродження».

Стадія національного руху

Основні події

Результати

7. Розв’яжіть пізнавальні задачі. 1) На думку українського історика канадського походження, Кирило-Мефодіївське братство своєю діяльністю привернуло увагу російського уряду до потенційної небезпеки зростання національної свідомості української спільноти. Чи згодні ви з наведеним твердженням? Чому? 2) Пояснюючи жорстокість у переслідуванні російською владою Тараса Шевченка за його участь у Кирило-Мефодіївському братстві діяч українського руху Михайло Драгоманов писав, що творчість поета відображала «гарячі думи Київськоукраїнського гуртка». Наведіть приклади з розглянутих на уроках української літератури творів поета, які можна використати для створення такої характеристики. 8. Застосуйте набуте з української літератури уявлення про літературу українського романтизму й поясніть, як ви розумієте зв’язок між ідеями Просвітництва, романтизмом та діяльністю осередків національного відродження на українських землях у складі Російської імперії.

§ 6. Польський національно-визвольний і російський опозиційний рухи на території України. Соціальні рухи

МАСОНСТВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. На початку XIX ст. в суспільному житті українських земель помітну роль стало відігравати масонство, яке поширювалося на ці землі переважно через Польщу та Росію впродовж другої половини ХVІІІ ст. Оскільки до масонів належали найчастіше представники суспільних верхів, то їхні ложі (осередки діяльності) існували в містах, містечках і дворянських маєтках. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вони діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуці, Полтаві, Немирові тощо. У Лівобережній і Слобідський Україні існували російські ложі, Правобережній — польські, Південній — представники європейських діаспор, які проживали тут. Прагнення представників польської, російської та української спільнот, що входили до них, суттєво різнилися. Польські масони поєднували негативне ставлення до російської влади з прагненнями боротьби за відновлення Речі Посполитої. Російські масони виступали за вдосконалення імперських порядків відповідно до принципів масонства. Для українського дворянства участь у діяльності масонських лож стала формою прояву власних опозиційних настроїв. Вони поступово еволюціонували від роздумів над шляхами морального вдосконалення людини до пошуку способів зміни існуючих політичних порядків. Із 1817 р. відомими масонськими ложами на українських землях стали «Понт Евксинський», «Три царства природи» в Одесі, «Мінерва» в селі Буцьківці на Поділлі, «З’єднані слов’яни» в Києві, «Любов до істини» в Полтаві, «Озирис до пломеніючої зорі» в Кам’янці-Подільському. До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та українці. І хоча більшість становили поляки, однак члени ложі висловлювали загальнослов’янські прагнення: звільнення всіх слов’ян із-під влади імперій та об’єднання їх у єдиний союз. Найбільше українців перебувало в полтавській ложі «Любов до істини». До неї входили І. Котляревський, В. Капніст, ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Український історик Сергій Єфремов у 20-х рр. XX ст., аналізуючи діяльність масонських лож на українських землях, зазначав, що вони виявляли тенденцію «перетворюватися на українське масонство й служити завданням українського громадянського руху», а найближчими до нього були полтавська ложа «Любов до істини» та київська «З’єднані слов’яни». У ті самі часи історик Дмитро Дорошенко писав, що масонство «мимоволі приймало на себе впливи місцевого українського ґрунту, мусило рахуватися з українськими особливостями і врешті висувати на порядок денний національну проблему.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

з’ясувати місце масонства в суспільному житті тогочасних українських земель; вплив тогочасного російського опозиційного руху «декабристів» на українській території; дізнатися про прояви польського національно-визвольного руху на українських землях у складі Російської імперії; аналізувати соціальні протести українського селянства. ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке масонство? Коли воно виникло і до чого закликало? 2. Які суспільно-політичні проблеми розвитку своїх країн мали, на вашу думку, хвилювати представників польського та російського рухів? 3. Назвіть особливості національного складу та соціального становища населення Правобережної України в цей період. 4. Визначте риси, притаманні становищу приватновласницьких селян на тогочасних українських землях. Визначте факти, які характеризують місце і роль масонства в суспільному житті тогочасних українських земель.

Масонство — наднаціональний релігійно-етичний рух, що виник в Англії на початку XVIII ст. Його прихильники закликали людей до морального вдосконалення та об’єднання на принципах братерства, рівності та взаємодопомоги, незважаючи на релігійні та національні відмінності. Масони заявляли про невтручання в політичне життя, однак відігравали помітну роль у революційних подіях і національно-визвольних рухах.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. В. Тарновський, В. Лукашевич. Інтереси полтавських масонів відбивали світогляд лівобережних дворян-автономістів і насамперед поширювалися на дослідження минулого українських земель. Утім, коли про цю ложу дізналися в Петербурзі, Олександр I спеціальним указом 1819 р. заборонив її діяльність. Діяльність масонських лож у Російській імперії заборонили спеціальними указами 1822 та 1826 рр. Однією з причин цього було те, що масонство почало політизуватися та перетворюватися на опозицію до влади. Через цю заборону й подальші переслідування масони перейшли до підпільної діяльності. Знак ложі «Озирис до пломеніючої зорі»

Визначте події руху декабристів, пов’язані з українськими територіями у складі Російської імперії.

Декабристи — учасники російського опозиційного руху, що готували державний переворот, спрямований проти самодержавства. 14 грудня 1825 р. в Петербурзі відбулася невдала спроба його здійснення. Саме місяць (російською мовою — декабрь), у який відбувся виступ опозиціонерів, дав назву руху, але вже після його придушення.

ПРОЯВИ РОСІЙСЬКОГО ОПОЗИЦІЙНОГО РУХУ ДЕКАБРИСТІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. У перші десятиліття XIX ст. на українських землях діяли таємні опозиційні організації офіцерів російської армії — декабристів. У 1815 р. в Кам’янці-Подільському виникла таємна організація «Залізні персні», очолювана Володимиром Раєвським. Метою її діяльності стало запровадження республіканського ладу й ліквідація кріпацтва. Через рік під загрозою викриття товариство саморозпустилося. У 1821 р. на Правобережжі, у Тульчині, утворилася організація декабристів «Південне товариство» (керівник П. Пестель), а роком пізніше в Петербурзі виникло «Північне товариство» (керівник М. Муравйов). Усі таємні товариства декабристів мали програми перебудови Російської імперії. Програма «Південного товариства» передбачала перетворення імперії на унітарну республіку з однопалатним парламентом. При цьому надавати народам, які населяли імперію, право на окреме державне існування не передбачалося. За українськими землями, якими вважали лише Малоросію (Чернігівська й Полтавська губернії), жодних державних прав не визнавалося. За програмою «Північного товариства» Росія мала стати конституційною монархією із федеративним устроєм на зразок США. Країна поділялася на 14 федеративних штатів. Українські землі входили до складу чотирьох штатів: Дніпровського (столиця — Смоленськ), Бузького (Київ), Чорноморського ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Уривок із «Записок» І. Горбачевського про програмові засади «Товариства об’єднаних слов’ян» Товариство мало головною метою увільнення всіх слов’янських племен від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті та возз’єднання всіх населених ними земель у федеративний союз. Передбачалося з точністю визначити кордони кожної держави, запровадити в усіх народів форму демократичного представницького управління, утворити конгрес для управління справами Союзу і для зміни в разі

потреби основних законів, надаючи кожній державі [права] розробити внутрішній устрій та бути незалежною у складенні окремих своїх узаконень. в парах. Обговоріть наведений уривок і дай?? Робота те відповіді на запитання: 1. Якою була мета «Товариства об’єднаних слов’ян»? 2. Якими мали бути форми державного устрою членів майбутнього слов’янського союзу?

§ 6. Польський національно-визвольний і російський опозиційний рухи на території України. Соціальні рухи (Одеса) та Українського (Харків). Усі питання внутрішнього життя штати мали розв’язувати самостійно. За центром зберігалося право випуску грошей, створення єдиних збройних сил і здійснення зовнішньої політики. Однак держави, які передбачалося створити на українських землях, мали штучний характер, не охоплювали всі території, заселені українцями, і розділяли їх між різними державними утвореннями. Програмовими документами «Товариства об’єднаних слов’ян», утвореного в 1823 р. в Новограді-Волинському, передбачалося визволення всіх слов’янських народів від імперського самовладдя та об’єднання їх у федерацію слов’янських республік. Цей союз мав охопити слов’ян, які жили «між чотирма морями — Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим». До його складу мали входити Росія, Польща, Богемія, Моравія, Сербія, Молдавія, Далмація, Кроація, Угорщина та Трансільванія. Верховна влада у федерації мала належати загальним зборам. Проте створення Української держави як окремого члена слов’янського союзу учасники товариства (хоча серед них були й українці) не передбачали. 14 грудня 1825 р. під час присяги новому імператору Миколі I, який зійшов на престол після смерті Олександра I, декабристи спробували захопити владу, проте зазнали п оразки. Через два тижні після цих подій підняв повстання Чернігівський піхотний полк, розташований на Київщині. Уряд спрямував проти нього каральні частини, які придушили виступ. Рух декабристів мав проросійський характер й обмежувався переважно офіцерами армії. Політична байдужість декабристів до майбутнього інших народів, які перебували під владою імперії, стала однією з причин їхньої поразки.

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830—1831 рр. У листопаді 1830 р. у Варшаві перемогло національно-визвольне повстання проти російського панування. Створений повстанцями Національний уряд висунув програму боротьби за відродження Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Розуміючи, що сил для боротьби з імперією недостатньо, вони звернулися із закликом: «За нашу і вашу свободу!» до росіян, українців, білорусів і литовців. Польський сейм закликав населення Правобережжя приєднатися до повстання. У відповідь на це в лютому 1831 р. на Київщині відбулася нарада представників польського населення краю, де було прийнято рішення готуватися до збройного виступу. У квітні-травні 1831 р. російські війська завдали поразки польським повстанським загонам на Волині, Житомирщині, Поділлі й Київщині. Місцеве українське селянство сприймало Польське повстання як чужу для себе «панську справу». Це ставлення посилювалося обіцянкою російського уряду, що ті селяни, які видадуть владі власників маєтків повстанців, більше не будуть перебувати в залежності від них.

Пам’ятник декабристам у м. Кам’янка (Черкаська обл.). Скульптори М. Вронський, В. Чепелик; архітектор В. Гнєздилов. 1975 р.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Українські історики під час дискусії про декабристський рух у 20-х рр. XX ст. звертали увагу, що серед декабристів було досить багато представників тогочасного українського дворянства. Проте за висловом тогочасного українського історика Юліана Охримовича, надмірне захоплення західноєвропейськими революціями «відвернуло їхні очі від рідної землі».

Укажіть прояви впливу польського повстання 1830—1831 рр. на ситуацію в Правобережній Україні.

Партизанський загін Емілії Плятер 1831 р. Художник Я. Розен

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Російський уряд добре розумів, що результат Польського повстання на Правобережжі залежить від його підтримки місцевим селянством. Головнокомандувач російських каральних військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен звернувся до українських селян Правобережжя. «Не вірте їм [полякам], — закликав він, — і тих, хто буде намовляти й силувати до бунту, намагайтеся схопити й доправити начальству. Ви вже ніколи не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної влади». Зміст цієї відозви, яку читали в усіх православних церквах Правобережжя, селянство зрозуміло як можливість звільнитися від своїх панівгнобителів. Вони хапали бунтівників і передавали їх російській владі. Після придушення повстання селянство дійсно не повернулося під владу заарештованих за участь у повстанні поміщиків, проте замість них до маєтків прийшли нові господарі, які отримали їх від влади.

У середині червня 1831 р. російські каральні війська остаточно розгромили загони повстанців на Правобережжі. Усього на Правобережній Україні в повстанні взяло участь близько 5,6 тис. осіб. Для придушення повстання царський уряд звернувся по допомогу до козацтва Полтавської та Чернігівської губерній. Цим кроком планувалося посилити боєздатність російської армії, а також отримати лояльність українського козацтва. Згідно із царським маніфестом від 6 травня 1831 р. було сформовано вісім полків, які налічували 6900 козаків та офіцерів. Проте на театр бойових дій відправили лише 4800 козаків (було мобілізовано 1,3 % дорослого чоловічого населення козацького стану). Козаки з Полтавської губернії становили 63 % від загальної кількості мобілізованих. Полки прибули на територію Білорусі в той момент, коли польські повстанці вже були оточені у Варшаві, тому в активних бойових діях українські козаки участі не брали. Вони здійснювали облави, розшуки, допити, вилучали зброю в місцевого населення, розшукували дезертирів, карали тих, хто не сплачував податки та ухилявся від виконання повинностей, тобто виконували каральні й поліцейські функції. У 1831— 1832 рр. частину полків було розпущено, а частину відправлено для служби на Кавказ або на кордон у Бессарабію. За службу малоросійським козакам було скасовано недоїмки на суму 2 345 792 рублів, зменшено оброчний податок із 8 до 4 рублів. Уряд також закріпив землю в довічне користування з правом продажу, але тільки представникам свого стану. Узаконювалося право торгівлі спиртними напоями, військова служба в рекрутських рядах залишалася терміном на 15 років. Після придушення Польського повстання 1830—1831 рр. імперський уряд посилив політику русифікації Правобережної України, викорінюючи там прояви польської культури. Спеціально створена в 1831 р. Комісія у справах західних губерній за наказом Миколи I мала «привести всі західні землі у відповідність до великоруських губерній в усіх сферах життя». УКРАЇНА І СВІТ Масонство, російський опозиційний та польський національновизвольний рухи на українських землях у складі Російської імперії були складовими процесів боротьби проти реакції й абсолютизму, за права людини і демократію, що розгорталися в цей час у Європі. Вони спонукали небайдужих до долі Батьківщини українських діячів замислитися над шляхами її розвитку й сприяли цим розвитку українського національного відродження. Тогочасна європейська громадська думка із симпатією поставилася до виступу російських декабристів і боротьби польських повстанців з російською імперською владою. Зросла також увага правлячих кіл деяких європейських держав до українського руху.

Прапор польського повстання з гаслом «За нашу і вашу свободу!»

§ 6. Польський національно-визвольний і російський опозиційний рухи на території України. Соціальні рухи На Правобережжі російська мова стала єдиною офіційною мовою, протягом кількох місяців на неї перейшли всі школи й судочинство. Кременецький ліцей, що був центром польської освіти та культури, ліквідували. За звинуваченнями в участі в повстанні зі 100 тис. польських дворян Правобережжя позбавили маєтків і вивели із дворянського стану 64 тис. осіб. У краї було закрито 61 католицький монастир і більшість костьолів. Населенню заборонялося відзначати католицькі свята й було запроваджено порядок, за яким усю парафію перетворювали на православну, якщо був хоч один бажаючий стати православним. У 1839 р. греко-католицьку церкву на Правобережжі заборонили й об’єднали з православною. Закриття греко-католицьких церков у краї відбувалося примусово, незважаючи на протести віруючих.

СОЦІАЛЬНІ ПРОТЕСТИ. Головними причинами соціальних протестів приватновласницького селянства в першій половині XIX ст. стали посилення визиску власниками маєтків та зловживання імперських чиновників. Звільнитися від особистої залежності, отримати землю й стати вільними виробниками — ось те, чого селянство прагнуло досягти своєю боротьбою. Протести відбувалися в різних формах: псування панських знарядь праці, відмова відробляти панщину й виконувати повинності, підпали садиб господарів маєтків. Намагаючись розв’язувати суперечки законним шляхом, селянство почало подавати скарги до місцевої адміністрації про зловживання власників маєтків. Проте імперський уряд відповів на це забороною приватновласницьким селянам скаржитися на своїх господарів під загрозою покарання. Безвихідь спричиняла спалахи люті з боку селянства та розправи з управителями й господарями маєтків. У відповідь на це влада стала приборкувати бунтівні села військами, а винних у заворушеннях селян тисячами відправляти на заслання й каторгу. Лише в 1822—1833 рр. з українських земель до Сибіру заслали понад 12 тис. селян-бунтівників. У першій половині XIX ст. набули поширення масові втечі приватновласницьких селян із Лівобережжя та Правобережжя. Тікали поодинці, сім’ями, групами й навіть селами. Більшість із них вирушали на Південь або землі Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд уживав заходів щодо розшуку, повернення та покарання втікачів. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши її причину, було неможливо. Найбільше виступів приватновласницьких селян відбувалося на Правобережжі. Спочатку вони потерпали тут від сваволі польських панів, а після придушення повстання 1830— 1831 рр. і конфіскації маєтків його учасників — через визиск нових орендарів маєтків і примусове утворення тут військових поселень. В окремих районах боротьба набула запеклого та тривалого характеру.

Визначте основні форми соціальних протестів населення цього періоду.

ЦІКАВІ ФАКТИ Тогочасний високопосадовець Російської імперії О. Аракчеєв щодо селянських протестів зазначав, що це «справа небезпечна, і приховувати цю небезпеку є злочином. Народ уже не той, яким був 25 років тому. Узагалі кріпацтво є пороховим льохом під державою. Коли-небудь із чогось треба починати… ніж чекати, як почнеться знизу від народу».

Козак, що конвоює селянина. Художник О. Орловський. 20-ті рр. ХІХ ст.

Військові поселення — система утримання армії в Російській імперії в 1817—1857 рр., за якою військова служба поєднувалася із сільськогосподарською працею.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Військові поселення. Художник М. Добужинський. До 1913 р.

У Волинській губернії селяни пані Закашевської чинили опір своїй господарці протягом 1811—1847 рр. Масові екзекуції (тілесні покарання), здійснювані військовими на прохання поміщиці, не змогли їх заспокоїти. Визнавши свою поразку, Закашевська продала маєток. Проте селянство відмовлялося коритися і новому господарю — пану Загрязькому. Він довго не витримав і того ж року звернувся з проханням до російського уряду викупити в нього маєток у власність держави. Загрязький писав, що в селян укорінилися думки про волю, «і я не бачу ніяких засобів, щоб їх приборкати». Крім приватновласницьких селян, у протестах брали участь інші групи населення. Зокрема, під час неврожаю 1832—1833 рр. протестували державні селяни Лівобережжя й Південь. Хвилю невдоволення викликало на українських землях запровадження тут військових поселень. У 1817 р. першими повстали колишні бузькі козаки, очолювані сотником Федором Барвінським на Херсонщині. Виступ жорстоко придушили, спалахнуло повстання серед іншої частини бузьких козаків, розселених у районі міста Чугуєва на Харківщині. Великі виступи військових поселенців відбулися також у селищах Базилівка (1817—1818 рр.) та Шебелинка (1829 р.). Особливо запеклого характеру набула в цей період боротьба приватновласницьких селян на Поділлі, очолюваних Устимом Кармелюком. Протягом 1813—1835 рр. повстанські загони під його керівництвом здійснили понад тисячу нападів на окремі маєтки та урядові установи, розправилися з тими, на кого мали образу селяни.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із розпоряджень російського уряду про придушення виступів кріпосних селян 308. Для утримання кріпаків у покорі й доброму порядку поміщик має право використовувати домашні засоби виправлення і покарання за власним розсудом, але без каліцтва і тим паче небезпеки для їхнього життя… 311. За провини проти власника або його прав, так само як і за проступки поліцейські, кріпаки на його прохання піддаються поліцейському покаранню з поверненням до попереднього житла, або утриманню в упокорювальних і робітних домах на строк, самим власником визначений… 388. Заколотом проти влади… вважається і всяке заворушення селян або дворових людей проти своїх поміщиків, власників або управляючих і проти волосних та громадських управлінь… 1108. За всяке вперте непідкорення, хоч без явного повстання, панам своїм чи особам, яким від них на законній підставі передано їхню владу цілком або з обмеженнями, кріпаки в разі, коли власник, не бажаючи

сам використати наданих йому за законом домашніх виправних засобів, повідомить про це належне начальство, піддаються, зважаючи на обставини… покаранню різками від 20 до 50 ударів. Із цього виключаються лише випадки, коли вони не підкорилися наказам, які суперечать закону і виконання яких зробило б їх самих учасниками в злочині… 1909. Кріпаки за подання на поміщиків своїх заборонених законом скарг піддаються покаранню різками до 50 ударів. в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Чиї інтереси захищали розпорядження російського уряду: поміщиків чи кріпосних селян? Наведіть за текстом документа факти, які підтверджують вашу думку. 2. Що свідчить про те, що кріпосні селяни були абсолютно безправними і перебували в повній залежності від своїх володарів? 3. Чому російський уряд карав селян за подачу скарг на поміщиків?

§ 6. Польський національно-визвольний і російський опозиційний рухи на території України. Соціальні рухи Для боротьби з повстанцями російський уряд створив спеціальну комісію. Водночас власники маєтків, не покладаючись на владу, організовували власні загони. Два роки вони полювали на У. Кармелюка, поки він випадково не загинув від кулі, випущеної із засідки польським паном. Після того владі знадобилося ще п’ять років, щоб остаточно придушити повстанський рух. Українське населення Поділля зберегло пам’ять про У. Кармелюка, присвятивши йому численні пісні, перекази й легенди. Пам’ятник У. Кармелюку в м. Летичів (Хмельницька обл.). 1974 р. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: роль масонства в поширенні опозиційних настроїв на українських землях; зв’язок російського опозиційного руху декабристів з українськими землями;

значення Польського повстання 1830—1831 рр. для Правобережної України; роль соціальних протестів у тогочасному суспільному житті українських земель.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ Грудень 1825 р. — січень 1826 р. — виступи учасників російського руху декабристів на Київщині. Березень—травень 1831 р. — дії учасників Польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережній Україні.

1813—1835 рр. — повстанський рух під проводом Устима Кармелюка на Поділлі.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Аукціон». Правила гри. На аукціоні учасники й учасниці можуть «придбати» бали за свої знання як розрахункову одиницю. Для цього треба давати правильні відповіді на запитання ведучого/ведучої, який/яка визначає, скільки балів за кожне запитання можна отримати. Повторення відповідей не враховується. 2. Висловіть обґрунтоване судження про те, чи був корисним масонський рух для українського національного відродження. 3. На думку українського історика першої половини XX ст. С. Єфремова, «провідне значення в декабристському русі відігравали саме організації, які діяли на українських землях». Висловіть свою думку щодо цього твердження. 4. Які зміни відбулися в політиці Російської імперії щодо Правобережної України після придушення нею Польського повстання 1830— 1831 рр.? 5. Чи можна вважати соціальні протести несуттєвим чинником життя тогочасних українських земель? Поясніть свою думку. 6. Покажіть на карті місця, пов’язані з розгортанням масонства, російського й польського рухів, соціальних протестів на українських землях. 7. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Роль

загальноросійського і польського визвольних рухів в історії України». 8. Проаналізуйте розбіжності в цілях українського, російського й польського рухів на території України. 9. Робота в парах. За додатковими джерелами інформації познайомтеся з виданням «Українські декабристи чи декабристи на Україні» (Рух декабристів очима істориків 20-х рр. ХХ ст.). Представте на обговорення класу повідомлення про сутність дискусії тогочасних українських істориків щодо декабристського руху. Висловіть своє ставлення до оцінок декабристів, які висувалися в ті роки українськими істориками. 10. Робота в малих групах. За додатковим джерелами інформації познайомтеся з перебігом подій на Правобережній Україні під час Польського повстання 1830—1831 рр. Представте класу, як би їх описали: 1) польський повстанець; 2) місцевий український селянин; 3) військовий російської армії, який брав участь у придушенні повстання; 4) український дворянин із Лівобережної України; 5) французький журналіст, що перебував тут у цей час; 6) представник місцевої єврейської спільноти. Проведіть конкурс між групами на краще виконання завдання.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Практичне заняття за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ПРИГАДАЙТЕ:

1. Коли утворилося та скільки проіснувало Кирило-Мефодіївське братство? 2. Назвіть засновників Кирило-Мефодіївського братства. 3. Наведіть прояви участі Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві. 4. Коли відбулися повстання декабристів і Польське повстання?

МЕТА: спираючись на знання, отримані впродовж опрацювання матеріалу розділу, розвивати вміння працювати з контурною картою, удосконалювати навички групової роботи, вміння працювати з історичними джерелами, систематизувати матеріал та знаходити необхідне в додаткових джерелах інформації. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

1. Повторити матеріал до розділу. 2. Підготувати усне або письмове повідомлення про відображення у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства минулого/майбутнього України. 3. Підготувати усні або письмові повідомлення з аналізом літературних творів Тараса Шевченка в контексті розвитку українського національного відродження/руху. 4. В усній або письмовій формі скласти порівняльну таблицю «Уявлення про майбутнє України представників українського, польського й російського національно-визвольних та опозиційних рухів». ХІД ЗАНЯТТЯ

Робота з контурною картою (завдання виконуються на відповідних картах) 1. Зафарбуйте суцільну українську територію. 2. Укажіть межі губерній і земель, створених російською владою на українській етнічній території станом на 1802 р., і надпишіть їхні назви. 3. Підкресліть назви губерній, де відбувався набір до військових формувань у складі російської армії. 1) російсько-турецької війни 1806—1812 рр. — синім кольором; 2) російсько-французької війни 1812 р. — зеленим кольором. 4. Заштрихуйте території приєднання до Російської імперії в результаті: 1) російсько-турецької війни 1806—1812 рр. — чорним кольором; 2) Віденського конгресу 1815 р. — червоним кольором; 3) російсько-турецької війни 1828—1829 рр. — зеленим кольором. 5. Зафарбуйте регіони сільськогосподарської спеціалізації на українських землях. 6. Підпишіть назви й позначте різними умовними позначеннями: yy морські торговельні порти; yy центри ярмаркової торгівлі; yy міста, де були розташовані перші машинобудівні підприємства; yy центри торгівлі хлібом.

Практичне заняття за розділом І 7. Підпишіть міста й позначте різними умовними позначками: yy місто, де діяв патріотичний гурток українських дворян-автономістів; yy міста, які були центрами українського відродження в цей період; yy місто, де діяло Кирило-Мефодіївське братство; yy міста, у яких діяли масонські ложі; yy місця діяльності найбільших російських опозиційних організацій руху декабристів; yy місце діяльності управи «Польського патріотичного товариства». 8. Заштрихуйте різними кольорами території, охоплені: yy виступом Чернігівського полку під час російського опозиційного руху декабристів; yy Польського повстання 1830—1831 рр.; yy соціальними протестами військових поселенців; yy повстанським рухом, очолюваним Устимом Кармелюком. II. Робота з джерелами Ознайомтеся із запропонованим матеріалом і виконайте завдання до нього.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі «Статуту слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія» (уривки) Головні ідеї: 1. Визначаємо, що духовне і політичне об’єднання слов’ян є тією справжньою метою, якої вони повинні прагнути. 2. Визначаємо, що при об’єднанні кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність, а такими племенами вважаємо: південно-русів (українців — Авт.), північно-русів (росіян — Авт.), білорусів, поляків, чехів зі словенцями, лужичан, ілліросербів із хуруганами (хорватами — Авт.) і болгар. 3. Визначаємо, що кожне плем’я повинно мати народне правління і дотримуватися повної рівності співгромадян за їх народженням, християнським віросповіданням і станом. 4. Визначаємо, що правління, законодавство, право власності й освіта у всіх слов’ян повинні ґрунтуватися на святій релігії Господа нашого Ісуса Христа. 5. Визначаємо, що при такій рівності освіченість і чиста мораль повинні служити умовою участі в правлінні. 6. Визначаємо, що має існувати спільний Слов’янський собор із представників усіх племен.

Головні правила товариства: 1. Товариство утворюється з метою поширення вище викладених ідей переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства. Товариство визначає своїми покровителями Св. Кирила і Мефодія і приймає своїм знаком перстень або ікону з іменами чи зображенням цих святих… 8. Товариство буде прагнути викорінення рабства і всякого примушення бідних класів, а водночас і повсюдного поширення грамотності. 9. Як все товариство в цілому, так і кожний член окремо повинні узгоджувати свої дії з євангелійськими правилами любові, покірності й терпіння; правило ж «мета виправдовує засоби» товариство визначає безбожним. в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Як кирило-мефодіївці планували вирі-

шити питання державності українців? 2. Якими шляхами члени братства збиралися розв’язувати соціальні проблеми? 3. Яка роль надавалася християнській ідеї? 4. Як члени братства збиралися поширювати свої погляди? 5. Проаналізуйте оприлюднені у джерелі уявлення з позиції формування прав і свобод людини.

Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні Напрочуд цікава особистість Тараса Шевченка (1814—1861) поєднувала в собі геніального поета, талановитого художника та, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відіграла важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Те, що саме він став людиною-символом доби пробудження самосвідомості українського народу, невипадково. Його особистість і поезія найповніше втілили риси, притаманні національному характеру українців. Життєвий шлях Т. Шевченка уособлював долю його народу. Визначальною рисою світогляду Т. Шевченка було несприйняття будь-яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак, який за власним досвідом розумів почуття поневолених людей, він нещадно викривав усі ганебні прояви кріпацтва: торгівлю «хрещеною власні стю», безправність селян і знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи й закликав силою знищити існуючі порядки. Соціальне гноблення українців поет пов’язував з імперським пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». У поезіях він зображував героїчне минуле козацької України. Проте, на відміну від інших українських поетів-романтиків, він не лише тужив за минулим, а й шукав у ньому сили для боротьби проти існуючої дійсності. Т. Шевченко намагався не дати українцям «приспати» себе, допомогти їм розгорнути боротьбу за визволення Батьківщини. Важливе значення мала проголошувана ним необхідність поєднання боротьби за національне й соціальне визволення. Свої поезії — заклики до єднання в спільній боротьбі — Т. Шевченко передавав відомим діячам національ-

ного відродження слов’ян П. Шафарику та А. Міцкевичу. Завдяки цьому українське питання ставало зрозумілим для європейців. Т. Шевченко різко засуджував прояви «малоросійської ментальності». Злочином проти свого народу, на його думку, було те, що нащадки козацької старшини йшли служити імперії, зрікалися рідної мови й культури. Велике значення мало те, що поет вважав український національний рух складовою визвольної боротьби всіх слов’янських народів. Він мріяв, «щоб усі слов’яни стали добрими братами». У своїх поезіях Т. Шевченко вперше поєднав різні народні діалекти, завдяки чому українська мова засяяла яскравими барвами. Його твори з однаковим захопленням читали представники різних соціальних верств. Завдяки цьому, долаючи суперечності, вони все більше відчували себе представниками нової духовної спільноти — української нації. Важко переоцінити значення Т. Шевченка та його поезій для українського націотворення. Український громадський і політичний діяч Ю. Охримович писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливість існування українського руху як «південно-руського провінціалізму». Творчість Т. Шевченка стала своєрідною межею в розвитку української національної свідомості. Увесь подальший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. в парах. У вигляді тез сформулюйте основні ?? Робота прояви впливу особистості Т. Шевченка на український національний рух.

IІI. Робота в малих групах У складі відповідних малих груп учні та учениці обговорюють результати роботи над повідомленнями, у яких аналізується літературна творчість Тараса Шевченка в контексті розвитку українського національного відродження/руху, або виконання порівняльної таблиці «Уявлення про майбутнє України представників українського, польського й російського національно-визвольних та опозиційних рухів». IV. Підсумки заняття Учні та учениці самостійно визначають, чим проведене практичне заняття було корисним для них.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом І

Узагальнення за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. I.

Ігрові завдання 1. Об’єднайтеся у дві-три команди та проведіть конкурс знавців термінів і понять розділу. Для перемоги в ньому необхідно навести найбільшу кількість правильних визначень. Рекомендований перелік термінів і понять: рекрутська повинність, русифікація, Азовське козацьке військо, Чорноморське козацьке військо, кріпосне право, товаризація, індустріальна революція, чумаки, порто-франко, історична пам’ятка, національна ідея, асиміляція, автономіст, національна самосвідомість, масонство, декабристи. 2. Об’єднайтеся в команди й проведіть гру «Чотири зупинки». Правила гри. Кожна команда отримує завдання розповісти, що вона побачила на визначених чотирьох зупинках уявної «машини часу», яка перенесла їх у минуле. Гру можна провести за одним із запропонованих сценаріїв. Варіант I: ви супроводжуєте іноземного мандрівника, який перебував в цей час на українських і сусідніх із ними землях. Розіграйте невеликі ін сценізації того, про що ви дізналися, перебуваючи разом із ним у зазначених чотирьох місцях. Для досягнення більшої історичної достовірності рекомендуємо звернутися до додаткових джерел інформації: 1) учасники Новгород-Сіверського гуртка обговорюють, що вони збираються зробити для України; 2) козаки-задунайці переходять на бік Ро сійської імперії; 3) події Польського повстання 1830—1831 рр. на Правобе режній Україні; 4) засідання КирилоМефодіївського братства обговорює майбутнє України. Варіант II: ви супроводжуєте француза, який приїхав до свого родича, що

проживав у Південній Україні. Розіграйте невеликі інсценізації того, про що ви дізналися, перебуваючи з ним у зазначених чотирьох місцях. Для досягнення більшої історичної досто вірності рекомендуємо звернутися до додаткових джерел інформації: 1) розбудова Одеси; 2) у маєтку колоніста Південної України, де займаються виноробством; 3) в орендованому маєтку Правобережної України після придушення там Польського повстання 1830— 1831 рр.; 4) чумаки на привалі розповідають про своє життя та працю. 3. Об’єднайтеся в пари та підготуйте уявні діалоги, які могли відбутися між: 1) українським і польським масонами про те, чого вони прагнуть досягти; 2) польським патріотом із Правобережної України й українським дворяниномавтономістом із Лівобережної України; 3) італійським колоністом, членом організації «Молода Італія» з Одеси й учасником українського національного відродження; 4) російським слідчим й учасником Кирило-Мефодіївського братства. II. Спільне обговорення У складі малих груп або колективно обговоріть наведені питання: 1) вплив індустріальної революції на розвиток міст, торгівлі, транспорту, соціальну структуру суспільства українських земель у складі Російської імперії; 2) роль Харківського й Київського університетів як центрів українського національного відродження/руху; 3) значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства для українського національного відродження/руху; 4) особливості розгортання українського національного відродження/руху в цей період.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

rnk.com.ua/100852

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. § 7. Політика Австрійської імперії та соціально-економічне становище українських земель у її складі ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

проаналізувати зміст політики Австрійської імперії щодо українських територій і зміст йосифінських реформ; дізнатися про соціальні протести в українських регіонах Австрійської імперії; визначити особливості соціально-економічного становища українських регіонів у складі монархії Габсбургів. ПРИГАДАЙТЕ

1. Яким був адміністративнотериторіальний устрій українських територій у складі Австрійської імперії? 2. Наведіть основні характеристики кількості, соціального й національного складу цих територій. 3. Коли Закарпаття, Галичина й Буковина увійшли до складу Австрійської імперії? Визначте прояви та особливості політики Австрійської імперії щодо українських територій.

Денаціоналізація — втрата певним народом своїх національних рис і поступове його поглинання іншими культурами.

ПОЛІТИКА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ. ЙОСИФІНСЬКІ РЕФОРМИ. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій спричинило спільні зміни для їх населення. Ці території опинилися у складі імперської структури управління, прикметними рисами якої були перевага інтересів центру, засилля чиновництва, прагнення регламентувати життя підданих розпорядженнями зі столиці. Проте у ставленні Австрійської та Російської імперій до українських земель також існували значні відмінності. Австрійський уряд ніколи не заявляв, що українські землі є корінними імперськими землями. Він лише доводив своє право володіти ними, визнаючи, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об’єднанням різних народів, жоден із яких не мав абсолютної більшості. Тому австрійська влада не намагалася нав’язувати своїм підданим єдину загальноімперську культуру. Однак у національному житті західних українців, що раніше потерпали від мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині та полонізації у Східній Галичині, під владою Габсбургів відчутним стало онімечування. У державних установах вживалася німецька мова, що значно посилило загрозу денаціоналізації українців. Західноукраїнські землі дісталися австрійській владі в досить збіднілому стані. Проте Габсбурги не збиралися утримувати ці території за рахунок інших провінцій. У 70—80-х рр. XVIII ст. на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов’язаних зі здійсненням у всій імперії реформ імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа II. Особливо активізувалося здійснення цих перетворень за останнього, що й обумовило використання щодо них терміну «Йосифінські реформи». В аграрній сфері відбувся перепис земель, якими володіли пани, і відповідно до нього визначено повинності селян і податки із землевласників. Після скасування кріпосного права селянство звільнили від особистої залежності, стали спонукати до викупу своїх наділів. Проте панщина зберігалася. Було також заборонено застосування до селянства тілесних покарань, панщину в неділю та свята, примусові роботи без згоди селян тощо. Йосиф II видав закон, за якими селянська панщина обмежувалася визначеною кількістю днів на рік. Одночасно із цим селянству дозволялося шукати собі заробітків поза межами свого села.

§ 7. Політика Австрійської імперії та соціально-економічне становище українських земель у її складі

Англійська карикатура «Європа в липні 1772 р.»

Семінарія Святого Духу у Львові, яку було відкрито в 1783 р.

Складовою аграрної реформи стала так звана «Йосифінська колонізація» новоприєднаних Австрійською імперією земель Східної Галичини й Буковини з метою їх онімечування. Для неї відводилися колишні королівщини (державні землі) та володіння ліквідованих монастирів. У результаті цього тут з’явилося понад 14 тис. німецьких колоністів. Водночас звільненому від кріпосної залежності селянству надавалися мінімальні громадянські права: одружуватися без дозволу пана й посилати дітей навчатися до школи. Для того щоб судити, землевласник мав скласти суддівський іспит або найняти спеціального чиновника з відповідною освітою. Пізніше Йосиф II видав закон про скасування панщини та заміну її на грошовий податок. Проте після його смерті це рішення скасували. Адміністративні реформи сприяли посиленню централізації системи управління й покращенню керованості імперією. Німецька мова на всій території Австрійської імперії здобула статус офіційної. У релігійній сфері насамперед імператриця Марія-Терезія зрівняла в правах греко-католицьку та римо-католицьку церкви. Римо-католикам заборонялося примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф II пізніше надав рівні права у своїх володіннях як прихильникам усіх християнських церков, так і представникам єврейської спільноти. Некатолики здобули однакові з католиками права на державну службу. В освітній сфері імператриця Марія-Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за всіма своїми підданими право навчати дітей у початковій школі їх «материнською» мовою. У Відні в 1774—1784 рр. при церкві Св. Барбари відкрили державну семінарію («Барбареум») для навчання греко-католицького духовенства. За правління Йосифа II її закрили, а натомість створили семінарії у Львові та Ужгороді. Із 1784 р. відновилася діяльність Львівського університету, при якому для студентів-русинів створили «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де предмети викладалися церковнослов’янською мовою.

Імператор Йосиф II за плугом. Листівка за картиною Р. Ассмана

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. З’ясуйте основні характеристики стану господарства й характеру економічних відносин на українських землях у складі Австрійської імперії.

Селянський хлопчик із Галичини

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ ПАНІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ у першій половині XIX ст.

Регіон

Частка від оброблюваної землі, яка належала панам, у %

Східна Галичина

Північна Буковина

Закарпаття

СТАН ГОСПОДАРСТВА ТА ХАРАКТЕР ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. За рівнем економічного розвитку українські землі значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало землеробство. Упродовж першої половини XIX ст. в краї загострилося питання нестачі орної землі, якою користувалося селянство. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився із 6 до 4 гектарів, а землеволодінь панів — зріс із 400 до 600 гектарів. Через бідність мало хто із селянства міг викупити свій наділ. Важким тягарем для нього залишалася панщина. Землеробство мало екстенсивний характер, а отже, низькі врожаї. За таких умов стихійні лиха й неврожаї спричинили на селі масовий голод у 1805, 1817, 1829, 1844—1847 рр. При цьому в ті самі роки власники маєтків вивозили зерно до інших провінцій імперії та за кордон на продаж. У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для промислового виноградарства, садівництва та землеробства. Переважна частина земель належала угорським та німецьким землевласникам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити тим, хто їх обробляв, достатньої кількості продуктів харчування. Це змушувало селянство вирушати на заробітки до інших регіонів імперії. У господарстві гірських районів краю важливу роль відігравали тваринництво та лісорозробка. Закарпатські вовна та ліс надходили звідти до угорського та австрійського ринків. Селянство потерпало від малоземелля, а близько половини взагалі не мали землі. Більшість із нього періодично голодувала. На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало землеробство, а в гірських районах — тваринництво, лісорозробка й мисливство. Фактичними господарями в краї були великі землевласники, яким належали дві третини оброблюваної землі та більшість сіл. Переважна частина західноукраїнського селянства перебувала в досить тяжкому становищі. Головною проблемою для нього стали нестача землі й збереження панщини. У складі останньої зберігалися данина натурою, різноманітні повинно сті на користь панів (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо). Досить обтяжливими були повинності на користь держави — будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба та 12 % поземельний податок. Промислове виробництво українських земель у складі Австрійської імперії відставало за рівнем розвитку від інших провінцій імперії. Традиційні галузі місцевої промисловості — шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна — майже не розвивалися. Промисловість зберігала мануфактурний характер. У селах розташовувалася більшість мануфактур, які були власністю панів або держави. Працювало на них селянство. У 30—40-х рр. XIX ст. під впливом індустріальної революції, яка охопила західні провінції імперії Габсбургів, у промисловості Східної Галичини розпочалося деяке пожвавлення.

§ 7. Політика Австрійської імперії та соціально-економічне становище українських земель у її складі ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі скарги селянства Русько-Кимполунзької округи австрійському імператору Фердинанду I (1846 р.) Ваша цісарсько-королівська апостольська велично сте! Ми, нижчепідписані 27 підданих з Путилова РуськоКимполунзької округи, покірно подаємо таку скаргу: Дідичі з небувалою сваволею підвищили раніше встановлені податки. Вони ж витиснули нас з лісів, не даючи нам вільно користуватися дровами. Самовільно відібрали від нас всі наші толоки. Забрали у нас найкращі землі. В справі набору новобранців існує необмежена сваволя з боку панів, які таким чином хочуть помститися над нами. Пани і урядовці арештовують ні в чому невинних людей і держать їх днями, тижнями і місяцями без всякої законної підстави. Вони змушують нас робити панщину та інші роботи і заздалегідь стараються, щоб про це ніхто не довідався. Коли це не допомагає, то посилають до наших хат для нагляду панських гайдуків, які не тільки перешкоджають нам вільно виконувати дозволену роботу, але й визначають час, коли ми маємо варити обід або пекти хліб. Вони дозволяють нам тільки два рази на тиждень палити в наших хатах, не беруть до уваги найлютіші морози, в які люди обов’язково замерзають, а такі випадки вже трапляються. Тілесне катування незчисленними киями і різками триває безперервно з грудня 1843 року, що загрожує тілесним каліцтвом людей.

Місцева влада, в якій дідичі є домінікальними представниками, відмовляє нам у видачі посвідок і перепусток, потрібних для службових або судових справ. Панські гайдуки нищать нашу і так мізерну худобу. Нас, наче диких звірів, проганяють з території Радівецької та Бергометської над Серетом доміній, при цьому ми втрачаємо наші заробітки, і то тільки тому, що не маємо перепустки. Панські гайдуки силою вдираються в наші хати, вибивають вікна та ламають вхідні двері, як грабіжники нападають і знущаються над нашими жінками, дітьми і над нами, а також забирають наші речі. Панські слуги рубають та нищать огорожу на наших ґрунтах. А тому зовсім занепадає рільництво. Гине вся городина. Вони ж розбивають наші стайні. Забороняють нам користуватися навіть чистою водою. Вони нищать по можливості всі криниці та джерела в лісі. Гасять в наших хатах вогонь, а зимою відчиняють вікна і двері, щоб напускати в хату холод. Нарешті, коли знаходять в наших хатах лозинки або хмиз для палива, то й це забирають панські слуги і відносять в ліс… в парах. Обговоріть зміст джерела і висло?? Робота віть свою думку щодо обґрунтованості претензій селянства на зміну ставлення до них.

У 1843 р. на підприємствах краю з’явилися перші дві парові машини (на той час в інших частинах імперії працювало понад 200 машин). Однак праця вільнонайманих робітників використовувалася дуже мало. Попит на промислову продукцію задовольнявся переважно її ввезенням із західних провінцій імперії. Унаслідок цього фабрично-заводські товари, які були дешевшими за місцеві вироби, спричиняли занепад місцевих мануфактурних підприємств.

РОЗВИТОК МІСТ І ТОРГІВЛІ. Становленню міст на цих землях сприяв розвиток ремесла, торгівлі, промисловості й транспорту. Найбільше міст і містечок існувало у Східній Галичині, найменше — у Північній Буковині. Більшість міст були слаборозвинені промислово й зберігали аграрно-ремісничий характер. У Східній Галичині серед міст виділявся лише Львів, де на середину XIX ст. проживало 70 тис. осіб. Він був порівняно великим адміністративним, промисловим і торговельним центром, до якого економічно тяжіли інші регіони краю. Прав міського самоврядування до 1870 р. Львів, як і інші міста українських земель під австрійською владою, не мав. Українці у складі населення Львова становили меншість, близько 65 % налічували поляки. Численною була єврейська громада міста. Населення всіх міст і містечок Закарпаття в 30-х рр. XIX ст. налічувало близько 50 тис. осіб. Найбільшим містом

Що було притаманне розвитку міст і торгівлі на українських землях у складі Австрійської імперії?

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Губернаторський бульвар. Львів. XVIII cт.

ЦІКАВІ ФАКТИ Наприкінці XVIII ст. на українських землях у складі Австрійської імперії вели жваву торгівлю переважно єврейські, німецькі та вірменські купці. Вони привозили сюди товари із Сілезії, Польщі, Угорщини, Туреччини: хутрові й шкіряні вироби, залізні й мідні знаряддя, скло, хустки, полотно, сіль, вино, олію, цукор, каву, ізюм, інжир, солону рибу тощо. Водночас торговці скуповували за низькими цінами велику рогату худобу й коней, шкури, молочну продукцію, віск, мед, зерно тощо і продавали їх як у краї, так і за його межами.

Назвіть основні прояви соціальних протестів населення українських територій.

Центральна площа Чернівців

був Ужгород, де проживало близько 6 тис. осіб. У складі населення міст значну частину становили угорці та євреї. Найбільшим економічним, культурним та адміністративним центром Північної Буковини стали Чернівці, де на сере дину XIX ст. проживало близько 20 тис. осіб. Українці у складі міського населення становили меншість. Серед міщан краю було багато румунів, євреїв, австрійців. У соціальному відношенні більшість міського населення належала до незаможних верств — ремісники, дрібні торговці тощо. Певний розвиток ремесла, мануфактурного й промислового виробництва, а також сільського господарства в першій половині XIX ст. викликав деяке пожвавлення в торгівлі. Розвивалися торговельні зв’язки Східної Галичини (переважно через місто Броди) з українськими землями у складі Російської імперії. Звідти на галицькі ринки надходили худоба, промислові вироби тощо, а у зворотному напрямку вивозили деревину, полотно, сукно. Місцеві сільськогосподарські продукти й сировина вивозилися також до центральних провінцій Австрійської імперії та деяких країн Західної Європи. Завдяки розвитку торгівлі в руках купців нагромаджувалися великі капітали, поширювалося лихварство. Внутрішня торгівля розвивалася на основі «розносної торгівлі» мандрівних торговців, традиційних ярмарків і недільних базарів. Найбільші місцеві центри ярмаркової торгівлі розташовувалися в Тернополі, Станіславі, Надвірній, Ужгороді, Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Заліщиках.

СОЦІАЛЬНІ ПРОТЕСТИ. На підвладних Австрійській імперії українських землях у цей період часто відбувалися виступи селянства, спричинені посиленням його визиску земле власниками. Наприкінці XVIII ст. у зв’язку зі здійсненням аграрних реформ Йосифа II селянство активізувалося, оскільки зрозуміло зміни як негайне й безумовне звільнення від влади панів. Опір селянства Східної Галичини став настільки сильним, що влада застосувала війська для його приборкання. Боротьба спалахнула також у Закарпатті й Північній Буковині.

§ 7. Політика Австрійської імперії та соціально-економічне становище українських земель у її складі На початку XIX ст., коли уряд скасував деякі з попередніх реформ, зокрема заборону тілесних покарань селянства, серед нього стало зростати невдоволення. Селяни чинили розправи над управителями й панами, підпалювали маєтки й підприємства своїх гнобителів. Подання колективних скарг до судів (у Російській імперії селянству заборонили скаржитися на власників маєтків) спричинило тривалі судові процеси селянських громад проти землевласників. У гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття тривав рух опришків. Він мав багато спільного з діями повстанців У. Кармелюка на Поділлі. Особливого розмаху рух набув у 1810—1825 рр. У Буковині тривалий час діяв загін із 30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Лише в 1830 р. загін розгромили, а його ватажка стратили. Час від часу селянські заворушення виникали в різних районах Закарпаття. Значний вплив на Закарпаття мало повстання селян сусідньої Східної Словаччини влітку 1831 р. Приводом до протестів стали запроваджені в краї карантинні обмеження у зв’язку з епідемією холери, що й обумовило їхню назву «холерні бунти». Уряду вдалося приборкати селян, запровадивши надзвичайний стан і надіславши до охоплених заворушеннями сіл каральні загони. Пізніше влада пішла на поступки селянству і законом 1836 р. скасувала частину натуральних повинностей. Улітку 1838 р. селянські виступи охопили майже всю Буковину. Приборкати їх вдалося ненадовго. У 1843—1844 рр. вони спалахнули з новою силою. Із-поміж багатьох селянських ватажків у цей час уславився Лук’ян Кобилиця. Спочатку він разом з іншими представниками селянських громад звертався до урядових установ зі скаргами на дії панів. Проте переконавшись у марності цих дій, селянство почало нищити маєтки й відмовлялося виконувати повинності. Для приборкання повсталих влада використала війська. Кілька сотень селян заарештували, а 238 повстанців покарали киями й різками. Самого Л. Кобилицю ув’язнили.

Опришки — учасники українського селянського повстанського руху в Галичині, Буковині й Закарпатті в XVI — першій половині XIX ст.

Опришки. Художник В. Скочиляс. Гравюра

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із протоколу допиту слідчим Л. Кобилиці про причини виступу селян у 1844 р. …Що ж стосується підбурювання підданих… то його треба приписати… головним чином Лук’янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів (панів) ліси. Для обґрунтування цього твердження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи всі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами.

Із цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих. Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині… в парах. Обговоріть джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Про які факти діяльності Л. Ко-

билиці повідомлено в документі? 2. Які риси селянської вдачі використав Л. Кобилиця, щоб підняти селян на повстання? 3. Яким є ваше ставлення до його вчинку?

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Лук’ян Кобилиця

У 1846 р. Східну Галичину охопила хвиля виступів селянства, пов’язана з поширенням польського національно-визвольного повстання із Західної Галичини. Польські земле власники розпочали боротьбу проти австрійського панування. Проте галицькі селяни бачили в них лише своїх гнобителів. Підтримуючи боротьбу влади з польськими повстанцями, вони відмовлялися виконувати повинності, громили маєтки й намагалися силоміць захопити й поділити їхні землі. Це спонукало австрійську владу після придушення польського повстання направити військові загони більш ніж у 100 галицьких сіл і взяти під охорону місцеві маєтки. Виступи селянства примушували владу шукати шляхів розв’язання нагальних соціальних проблем. У 1839 р. угорський сейм надав селянству право вільного відходу від пана за умови виконання повинностей, сплати податків і відсутно сті боргів. Було також скасовано деякі другорядні повинності. У 40-х рр. XIX ст. проєкти нових аграрних реформ з ініціативи місцевої адміністрації стали обговорюватися в крайовому сеймі Галичини.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: політику Австрійської імперії щодо українських територій у її складі; вплив реформ Йосифа ІІ на життя населення українських земель;

становище господарства на українських землях у складі Австрійської імперії; особливості тогочасних соціальних протестів населення українських територій у складі Австрійської імперії.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1810—1825 рр. — посилення руху опришків у гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

1843—1844 рр. — селянські виступи під проводом Лук’яна Кобилиці в Буковині. 1846 р. — селянські виступи у Східній Галичині.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Ланцюжок». Правила гри. Учитель/учителька об’єднує учнів та учениць у три команди. Вони мають розкрити зміст визначеного питання, відповідаючи по черзі одним реченням. За зупинку понад 30 секунд і помилкове твердження нараховуються штрафні бали. 2. Визначте спільне й відмінне в політиці, здійснюваній Російською та Австрійською імперіями щодо підвладних українських територій. 3. Український історик канадського походження Орест Субтельний назвав західних українців «тірольцями Сходу» (Тіроль — австрійська провінція, населення якої вирізнялося прихильністю до влади. — Авт.) за їх ставлення до влади австрійських Габсбургів. Висловіть думку, як прихильність західних українців до австрійської влади пов’язана з «йосифінськими реформами». 4. Чим розвиток господарства й характер економічних відносин на українських землях під владою Австрійської імперії відрізнявся від аналогічних процесів на українських землях у складі Російської імперії? 5. Як розвиток міст і торгівлі на українських землях у складі

Австрійської імперії був пов’язаний зі станом їх господарства? Поясніть свою думку. 6. Чи можна стверджувати, що соціальні протести на українських землях у складі Австрійської імперії не були пов’язані з рівнем їх соціальноекономічного розвитку? Поясніть свою думку. 7. Покажіть на карті місця, пов’язані із соціальними протестами населення українських земель, підвладних Австрійській імперії в цей період. 8. Робота в парах. Заповніть таблицю «Політика Російської та Австрійської імперій щодо українських територій».

Держава

Політика щодо українських земель Відмінне

Російська імперія Австрійська імперія

Спільне

§ 8. Початок українського національного відродження 9. Виконайте завдання (за вибором учителя/учительки або учнів/учениць): 1) Підготуйте доповідну до керівництва від особи австрійського урядовця про особливості господарського розвитку українських земель у складі імперії в цей період із пропозиціями щодо покращення ситуації в ньому. 2) Напишіть листа від особи місцевого українця з описом того, що змінилося в його житті після того, як край перейшов під владу Австрійської

імперії. 10. Робота в парах. Розіграйте уявний діалог між представниками торговельних верств українських земель у складі Російської та Австрійської імперій про те, де їм краще займатися підприємництвом і чому. 11. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення про зміни в житті Львова під австрійською владою наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

§ 8. Початок українського національного відродження

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Умови, у яких відбувалося українське національне відродження на українських землях, підвладних австрійським Габсбургам, були набагато складнішими, ніж на тих, що перебували під владою Російської імперії, де зростанню національної свідомості українців сприяла пам’ять про Гетьманщину. За час перебування під владою різних держав місцеві українці фактично втратили власну еліту, переважну їх більшість становило селянство. Єдиною верствою, спроможною відігравати роль суспільних лідерів у Східній Галичині та Закарпатті, стало греко-католицьке духовенство, зацікавлене в тому, щоб місцеві українці зберігали свою владу й відчували свою відповідальність за їх майбутнє. У результаті реформ Марії-Терезії та Йосифа II воно позбулося польського тиску й отримало можливість здобувати добру освіту. Так, початок західноукраїнського національного відродження в краї був пов’язаний із діяльністю греко-католицького духовенства і через це мав набагато консервативніший характер, ніж на українських землях під владою Російської імперії. Реформи кінця XVIII ст. покращили становище української спільноти в краї. Завдяки цьому австрійська влада мала її підтримку, коли протидіяла місцевим польським та угорським національним рухам. Водночас влада Габсбургів не бажала посилення українського національного руху й розглядала його лише як засіб ослаблення інших рухів. Перший етап українського національного відродження розпочався наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. У перші десятиліття XIX ст. воно набуло поширення у Східній Галичині. В обох частинах регіону провідна роль у цьому русі належала греко-католицькому духовенству. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося в другій половині XIX ст. У роки «Весни народів» 1848—1849 рр. підпорядковані австрійським Габсбургам українські землі стали випереджати ті, що перебували у складі Російської імперії за темпами розвитку українського національного руху. Це було викликано передусім утисками українства з боку російської влади. Проте сам факт переходу першості в цьому процесі зі сходу укра-

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про особливості українського національного відродження на українських землях під владою Австрійської імперії; з’ясувати, як розпочалося українське відродження на Закарпатті та у Східній Галичині; визначити зміст складових першого етапу українського національного відродження на західноукраїнських землях і діяльності «Руської трійці». ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке національне відродження? 2. На які стадії (етапи) його поділяють дослідники? 3. Яким є зміст трьох стадій (етапів) національного відродження? Визначте складові українського відродження на українських землях під австрійською владою.

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. їнських земель на захід свідчив, що українська спільнота, розмежована імперськими кордонами, продовжувала розвиватися як одне ціле, зі спільним минулим і майбутнім. Назвіть події, пов’язані з українським національним відродженням у Закарпатті.

«Будителі» (буквально — «ті, хто пробуджує») — назва, що використовувалася щодо діячів національного відродження в слов’янських країнах Східної та Південної Європи XIX ст.

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ЗАКАРПАТТІ. АНДРІЙ БАЧИНСЬКИЙ. Наприкінці XVIII ст. в середовищі національно свідомих діячів слов’янських народів зароджується рух так званих «будителів», які закликали своїх співплемінників «прокинутися від багаторічного сну», згадати про своє минуле й боротися за своє майбутнє. На українських землях, підвладних австрійським Габсбургам, перше покоління «будителів» Закарпаття та Східної Галичини вийшло із середовища греко-католицького духовенства, що здобуло освіту у Відні, у «Барбареумі». Цей навчальний заклад у той час став своєрідним європейським центром слов’янського відродження. Із його стін вийшло чимало майбутніх слов’янських просвітителів. Закарпатські будителі приділяли увагу рідній мові й історії місцевого українського населення регіону, сприяючи цим розвитку його національної самосвідомості. Своєю діяльністю вони, запобігаючи переходу зі східного католицького обряду до західного, перешкоджали процесам онімечування й мадяризації Закарпаття. При цьому вони підтримували зв’язки з представниками слов’янського відродження з Чехії, Словаччини, Польщі, Сербії, Хорватії та діячами національного руху інших регіонів українських земель. У Закарпатті наприкінці XVIII ст. центром українського національного відродження стала Мукачівська греко-католицька єпархія, завдяки діяльності єпископа Андрія Бачинського. Усвідомлення А. Бачинським, що доки існуватиме мова, доти існуватиме й сам народ, мало велике значення. Завдяки його зусиллям у Закарпатті при церковних громадах діяло близько 300 початкових шкіл. Найталановитіші із закарпатських українців здобули освіту в провідних європейських університетах і стали відомими вченими. Це були Петро Лодій, Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, Михайло Балудянський, Михайло Поп-Лучкай та інші.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Андрій Бачинський

Андрій Бачинський в умовах спроб мадяризації та окатоличення закарпатських українців своїми діями захищав їх від цього. Саме він, як радник імператриці Марії-Терезії, домігся відкриття у Відні «Барбареуму» для навчання греко-католицького духовенства. У своїх посланнях він вимагав від місцевих священників організовувати школи при церквах і спонукати батьків відправляти до них дітей. А. Бачинський переніс свою резиденцію до Ужгорода, де створив семінарію та заснував велику бібліотеку. У ній зберігалося близько 9 тис. стародавніх рукописів, першодруків, рідкісних книг із різних країн Європи. Він заснував єпархіальний архів, що став унікальним джерелом для дослідників історії Закарпаття.

§ 8. Початок українського національного відродження За підтримки А. Бачинського церковний діяч із Мукачева Іоаникій Базилович створив першу працю з історії Закарпаття — «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича». Головним внеском І. Базиловича в українське національне відродження стало те, що він одним із перших заявив, що закарпатські українці належать до східних слов’ян, є корінним населенням регіону, мають власних діячів освіти та вчених, які століттями творили їхню культуру. У той час коли тогочасні австрійські та російські історики взагалі заперечували існування українців, І. Базилович вирізняв серед східних слов’ян три гілки, що заселяли Московію, Білорусію та Україну. За це його вважають одним із перших «будителів» Закарпаття.

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ. Центром першої хвилі українського національного відродження у Східній Галичині став Перемишль, що був у цей час осередком греко-католицької єпархії в краї. Тут існувала велика бібліотека, діяла семінарія, працювало чимало освічених представників греко-католицького духовенства. Серед них вирізнялися Іван Могильницький, Йосип Левицький, Іван Снігурський, Йосип Лозинський та інші. Надихав цей гурт перемишльський єпископ Михайло Левицький. Доктор богослов’я Михайло Левицький за період перебування перемишльським єпископом та галицьким митрополитом зумів зробити дуже багато для національного пробудження галицьких українців. Разом зі своїми прибічниками він піклувався про заснування народних шкіл і видання для них підручників. Водночас М. Левицький був досить консервативною людиною і вважав, що галицькі українці мають бути вдячними австрійським Габсбургам за те, що від них отримали. Зокрема, митрополит став ініціатором цензурної заборони альманахів «Зоря» і «Русалка Дністровая», підготовлених до видання «Руською трійцею». Під час революційних подій 1848—1849 рр. він підтримав створення Головної руської ради й спонукав духовенство до праці над просвітою народу. У 1816 р. за підтримки єпископа І. Могильницький створив Перемишльське «Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письмами просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії». Його метою стало видання книжок для народу, написаних зрозумілою йому мовою, та організація початкових шкіл при церквах. Діяльність товариства поступово набувала розмаху. Із метою підготовки вчителів для шкіл у 1817 р. в Перемишлі заснували дяко-вчительський інститут. У 1832 р. на території Перемишльської єпархії діяло 383 школи. Було також видано кілька підручників та молитовників народною мовою. Сам І. Могильницький був послідовним прихильником розвитку української літературної мови на основі «живої мови народу». Першим у Галичині став проголошувати проповіді народною мовою. У спеціальних зверненнях до Відня він доводив, що українська мова не є поєднанням російської і поль-

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із єпископського послання Андрія Бачинського до духовенства Історичний досвід, численні приклади свідчать, що для зміцнення будь-якої народності або нації немає підйоми міцнішої або тривкішої, аніж збереження питомої батьківської та материнської мови, писемності та віри. Як тільки якийнебудь народ починає соромитися і цуратися рідної мови, писемності та релігії, а відтак і зовсім її забувати, одразу ж починають відбуватися незворотні зміни…

?? Робота і дайте

в парах. Обговоріть відповіді на запитання: 1. У чому єпископ вбачав головну небезпеку для існування будь-якої народності? 2. Як він визначив роль мови у збереженні національної свідомості?

Яку роль у початку українського національного відродження у Східній Галичині відіграло Перемишльське «Товариство…»?

Михайло Левицький

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ської мов або діалектом однієї з них, а окремою слов’янською мовою. Оцінюючи діяльність Перемишльського товариства, історики зазначають, що воно започаткувало в Галичині ідею єдності західних і східних українців. Вони поширювали ідею того, що «русини» Галичини належать до того самого українського народу, який заселяє українські землі під владою Російської імперії. Недовга, але плідна діяльність товариства призвела до того, що австрійська влада надала українським греко-католикам і польським римо-католикам у Галичині однакові права з утримання шкіл і навчання своїх дітей рідними мовами. Що було притаманно діяльності «Руської трійці»?

Маркіян Шашкевич

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Український історик Феодосій Стеблій, аналізуючи діяльність «Руської трійці», зазначав, що її лідери своєю творчістю «поклали початок новій національній літературі в Галичині та на західноукраїнських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість». Українська література, на їхню думку, мала розвиватися на основі фольклору. Це обумовлювало пильну увагу трійчан до фольклору як того, що передуватиме українській літературі.

ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД АВСТРІЙСЬКОЮ ВЛАДОЮ. «РУСЬКА ТРІЙЦЯ». Протягом перших десятиліть XIX ст. в краї завдяки самовідданій праці дослідників-аматорів відбувалося вивчення історії, мови й народної культури місцевих українців. З’явилися такі історичні дослідження, як «Історія про Карпато-Росів» Івана Орлая, «Опис історії народу руського» та «Історія Галицько-Руського князівства» Дениса Зубрицького, «Історія карпатських русинів» Михайла Поп-Лучкая. Дослідженням мови закарпатських і галицьких русинів були присвячені праці «Граматика Арсенія Коцака», Івана Могильницького («Граматика язика славєноруського») та Михайла Поп-Лучкая («Граматика слов’яноруська»). Спільними за походженням вважав східно- і західноукраїнські народні пісні Петро Лукашевич, який видав збірку «Малоросійські і червоноруські думи і пісні». Велику роль у розвитку українського відродження в краї відіграла діяльність «Руської трійці» — утвореного у Львові у 30-х рр. XIX ст. гуртка львівських романтиків із вихованців семінарії та студентів університету. Із цього часу роль центру українського відродження у Східній Галичині набув Львів. Гурток очолювали троє друзів, об’єднаних спільними поглядами, — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Натхненником і душею «Руської трійці» став М. Шашкевич. Поступово навколо них об’єднався гурт однодумців. Натхнені ідеалами романтизму й рухами слов’янського національного відродження, що розгорталися в цей час у Європі, гуртківці прагнули прислужитися справі відродження національного життя української спільноти в цілому й галицьких українців зокрема. Вони розгорнули активну збиральницьку, дослідницьку й видавничу діяльність у галузях збирання фольклору, дослідження народних звичаїв і вивчення джерел із минулого української спільноти. При цьому вони займалися літературною та перекладацькою творчістю. Увагу громадськості привертали їхні виступи із закликами розвивати українську літературу на основі народної розмовної мови, перекладати нею твори з інших мов, проти спроб лати-

§ 8. Початок українського національного відродження

Іван Вагилевич

Яків Головацький

Пам’ятник «Руській трійці» в Івано-Франківську. Скульптор В. Довбенюк. 2012 р.

нізації української мови, використання її в церковних проповідях і повсякденному вжитку. У 1836 р. М. Шашкевич уперше в історії Східної Галичини виступив українською народною мовою в музеї семінарії перед духовенством і гостями. Він прагнув довести, що нею можна виголошувати богословські ідеї. Виступ усім сподобався. Відтоді її вживання поступово набувало все більше прихильників серед місцевої української спільноти. Важливе місце в діяльності «Руської трійці» мала підготовка й видання в 1837 р. альманаху «Русалка Дністровая»* — першої на українських землях у складі Австрійської імперії збірки, надрукованої українською мовою. Проте альманах був заборонений і знищений за розпорядженням органів цензури, а самі члени гуртка опинилися під наглядом поліції. Це спричинило його занепад. Остаточно гурток припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Основним наслідком діяльності «Руської трійці» стали популяризація серед української громади Галичини живої народної мови місцевих українців і започаткування там нової української літератури. Тісні зв’язки члени «Руської трійці» підтримували з діячами українського національного руху з українських земель, які перебували у складі Російської імперії, — Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Йосипом Бодянським.

УКРАЇНА І СВІТ Лідери «Руської трійці» підтримували зв’язки й співпрацювали з представниками національних рухів слов’янських та інших народів. Завдяки цьому вони долали цензурні заборони, які створювалися для їхніх праць у Східній Галичині. Твори гуртківців видавалися в Буді (частина сучасного міста Будапешт в Угорщині), Відні, Празі, Варшаві, Лейпцигу, Штутгарті, Москві й Санкт-Петербурзі. Багато творів гуртківців перекладено іноземними мовами.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: основні характеристики українського національного відродження на українських територіях під владою Австрійської імперії; діяльність «будителів» українства в Закарпатті;

роль у початку українського національного відродження у Східній Галичині Перемишльського «Товариства…»; значення діяльності «Руської трійці» для українського національного відродження в краї.

* Детальніше про альманах «Русалка Дністровая» ви дізнаєтеся на практичному занятті.

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1816 р. — створення «Товариства галицьких грекокатолицьких священників для поширення письмами просвіти серед вірних на основі християнської релігії».

30-ті рр. XIX ст. — утворення «Руської трійці».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Перекладачі». Правила гри. Учитель/учителька наводить фразу або термін, викладений науковою мовою, із розглянутого матеріалу та пропонує «перекласти» його більш зрозумілою мовою. Усім бажаючим пропонується висловити власні пропозиції. Найбільш вдалі тлумачення можна розмістити на стенді або в іншому доступному місці. 2. Порівняйте особливості українського національного відродження на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій. 3. Оцініть роль закарпатських «будителів» у початку українського національного відродження в краї. 4. Чим була важливою для українського національного відродження у Східній Галичині діяльність Перемишльського «Товариства…»? 5. Яким, на вашу думку, було місце «Руської трійці» в українському національному русі у Східній Галичині? 6. Покажіть на карті місця, пов’язані з розгортанням українського національного руху на українських землях під владою Австрійської імперії в цей період. 7. Робота в парах. Розпочніть складання порівняльної таблиці «Розвиток українського національно-

го відродження/руху на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій».

Стадія національного руху

Основні події українського національного руху, які відбувалися на українських землях у складі Російської імперії

Австрійської імперії

8. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Які чинники сприяли, а які заважали розгортанню українського національного відродження на українських землях у складі Австрійської імперії». 9. Робота в парах. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення з презентацією (представленням класу) про внесок «Руської трійці» в розвиток української культури. 10. У чому, на вашу думку, полягала соціальна відповідальність та якою була життєва позиція лідерів «Руської трійці»? Поясніть свою позицію.

§ 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про початок подій «Весни народів» 1848—1849 рр. у Східній Галичині; проаналізувати діяльність Головної руської ради та її національну програму; з’ясувати сутність українського питання на Слов’янському з’їзді в Празі та того, як місцева українська громада набула першого досвіду парламентської діяльності; встановити особливості ситуації у Східній Галичині на завершальному етапі революції; проаналізувати вплив «Весни народів» 1848—1849 рр. на ситуацію в Північній Буковині та Закарпатті.

ПОЧАТОК «ВЕСНИ НАРОДІВ» У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ. У 1848— 1849 рр. більшість країн Європи охопили революційні виступи, які увійшли в історію як «Весна народів». Охопили вони також Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. у Відні імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони. В українських регіонах Австрійської імперії «Весна народів» розпочалася масовими вуличними демонстраціями. Під час великої маніфестації у Львові її учасники підписали листпрохання до імператора — першу в Галичині програму політичних реформ. Під гаслами підтримки вимоги запровадження в імперії конституції відбулася демонстрація в Чернівцях. У регіонах активізувалися національні рухи. У Галичині першою почала діяти польська спільнота. Вона вимагала надання широкої автономії Галичині у складі імпе-

§ 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії рії, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Польські діячі запропонували лідерам галицьких українців приєднатися до них. Однак надавати будьякі національно-культурні права місцевим українцям вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща». 13 квітня у Львові поляки створили свою політичну організацію — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі українці 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри польських діячів виступати від усього населення Галичини. Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин в українських регіонах Австрійської імперії. У березні 1848 р. угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянству права власності на землю, яку вони обробляли, оголосили 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада окремим рішенням поширила на ці землі дію законів, прийнятих щодо галицького селянства. Унаслідок аграрної реформи 1848 р. остаточно ліквідували залишки старих зв’язків між селянством і землевласниками. Відтепер вільне селянство могло відігравати більшу роль у суспільно-політичному житті краю та держави.

ГОЛОВНА РУСЬКА РАДА: ЇЇ НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА ТА ДІЯЛЬНІСТЬ. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, які представляли греко-католицьке духовенство та світську інтелігенцію української спільноти регіону. Вона поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Рада встановила зв’язки з представниками українських спільнот Північної Буковини та Закарпаття. Вона стала представником української спільноти краю перед центральною владою. У «Відозві до руського народу» вона заявила про належність галицьких українців до українського народу, що перебуває під владою Російської та Австрійської імперій. Рада заявила, що очікує перебудови останньої на конституційну монархію з федеративним устроєм і буде відстоювати національно-культурні права місцевої української спільноти. Для захисту інтересів української національної громади в краї вона, як і польська Центральна рада народова, створила власні підрозділи національної гвардії в містах, а також загони селянської самооборони на Прикарпатті й ініціювала створення Батальйону руських гірських стрільців під австрійським командуванням для розміщення в галицько-угорському прикордонні.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які соціальні суперечності існували в українських регіонах Австрійської імперії? 2. Назвіть здобутки українського національного відродження/руху в краї в першій половині XIX ст. 3. Що таке соціальна революція? Які події відбулися у Східній Галичині на початку «Весни народів» 1848—1849 рр.?

«Весна народів» — загальна назва революційних рухів 1848— 1849 рр. у країнах і регіонах Європи. Головна руська рада — перша легальна політична організація галицьких українців, створена в краї в період «Весни народів».

У чому полягала національна програма Головної руської ради?

Перша сторінка протоколу засідань Головної руської ради. 1848 р.

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Серед інших заходів діяльності Головної руської Ради стала розробка національної символіки галицьких українців. Вона затвердила синьо-жовтий прапор, зображення золотого лева на синьому тлі як національний герб та пісню на слова І. Гушалевича «Мир вам, браття» як національний гімн.

Засідання Головної руської ради в 1848 р. Художник М. Гаталевич

За сприяння Головної руської ради в Галичині розгорнули діяльність близько 50 місцевих руських рад. Рада послідовно відстоювала запровадження навчання українською мовою в усіх навчальних закладах краю. У результаті цього нею стали здійснювати навчання в народних школах та викладати як обов’язковий предмет у гімназіях. За зразком інших слов’янських народів Рада заснувала Галицько-Руську матицю — культурно-освітнє товариство, що видавало дешеві книжки для народу українською мовою. З ініціативи Головної руської ради у Львові зібрався Собор руських вчених — перший з’їзд діячів науки, у якому взяло участь 118 осіб. Його метою стало об’єднання сил української інтелігенції краю та визначення шляхів підвищення освітнього рівня українського населення. З’їзд зокрема, прийняв рішення, що українська мова має базуватися на народній мові, для письма необхідно використовувати слов’янську кирилицю, а не латинський алфавіт. Тоді ж у Львові розпочали будівниДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із відозви Головної руської ради до руського народу, опублікованої 15 травня 1848 р. в газеті «Зоря Галицька» Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, який одною говорить мовою; 15 мільйонів виносить, з яких півтреті мільйона землю галицьку замешкує. Той народ був колись самостійний, рівнявсь у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою літературну мову, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом: був у добробуті й силі. Через несприятливі умови та різні політичні нещастя розпався поволі наш великий народ, утратив свою самостійність, своїх князів і пішов під чуже панування… Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сна вашого, бо вже час… Поступаймо з іншими народами в любові й згоді. Будьмо тим, чим бути можемо й повинні. Будьмо народом… Ми зібралися й працюватимем у такий спосіб: 1. Першим нашим завданням буде зберігати віру й поставити наш обряд… нарівні з правами інших обрядів.

2. Розвивати нашу національність в усіх напрямках: досконалення нашої мови, заведення її в школах вищих та нижчих, видавання часописів… змагання завести нашу мову в усіх публічних установах тощо. 3. Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати способів на поправу його життя на конституційному шляху… в парах. Обговоріть і дайте відповіді на за?? Робота питання: 1. Як у документі визначено національну

належність галицьких русинів-українців? 2. Які факти свідчать про бажання Головної руської ради зберігати прихильність до Габсбургів і діяти виключно конституційними засобами? 3. Завдання, які ставила перед собою рада, мали радикальний чи поміркований характер? Поясніть свою думку.

§ 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії цтво Руського народного дому з бібліотекою та музеєм — осередку культурного життя українців. Завдяки зусиллям ради в 1849 р. у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Діяльність Головної руської ради викликала занепокоєння лідерів польського руху в краї. З ініціативи Центральної ради народової у травні відбулися збори польських шляхтичів русинського походження («русинів польської нації»), на яких утворили Руський собор. Члени Собору заперечували право галицьких українців на самостійний національний розвиток, підтримуючи відновлення незалежності Польщі з подальшим включенням українських земель до її складу. Надання українській спільноті можливостей самостійного національного розвитку не передбачалася. Серед галицьких українців діяльність Руського собору успіху не мала. Поглиблення суперечностей із польською стороною, яка відверто ігнорувала національні права українців, обумовило зміни вимог Головної руської ради. У червні 1848 р. вона вперше звернулася до імператора з проханням поділу Галичини на польську та українську частини із двома окремими адміністраціями. Цю саму ідею делегація ради обстоювала на Слов’янському з’їзді в Празі. Нові орієнтири в українському національному русі на галицьких землях під час «Весни народів» 1848—1849 рр. визначив сільський греко-католицький священник Василь Подолинський. Він першим виголосив ідею політичної незалежності України як демократичної республіки у федеративному зв’язку з іншими слов’янськими республіками. Свої роздуми В. Подолинський виклав у праці «Слово перестороги», де висловлювався за налагодження міжнаціональних відносин між польською та українською сторонами в Галичині

Руський собор — політична організація, створена у Львові за сприяння Центральної ради народової на противагу Головній руській раді, метою діяльності якої стало спрямування українського національного руху в її інтересах.

Василь Подолинський

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із праці «Слово перестороги» В. Подолинського (1848 р.) 1. Партія чисто українська — хоче України вільної, незалежної і поривається до неї прямо і безпосередньо або через слов’янщину. 2. Партія польсько-українська — хоче України вільної, незалежної і поривається до неї через федеративну Польщу або Польщу слов’янську у федерації з Україною з тим задумом, що коли дозріє і треба буде, тоді цілком зукраїнується. 3. Партія австрійсько-українська — хоче України вільної тільки від поляків, а не взагалі від неволі; а коли так мусить бути, то нехай буде і те нещастя — вільність. У тій партії є й лібералізм, який від Австрії очікує української свободи, так само як поляки від неї очікують польської свободи у Галичині. 4. Партія російсько-українська хоче також України, може, й вільної, а поривається до неї через попереднє

з’єднання з Росією з тим задумом, що бодай аж тоді буде вільна, коли буде вільна Росія. Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім’я, тепер українець виявляє його світові; ніщо не може спинити нас у загальних прагненнях Європи; не замовкнемо, хіба Європа замовкне, всі хочемо бути рівні нарівні з іншими народами… що буде Європі, те й буде нам. в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Чим відрізнялися чотири орі-

єнтації українського руху в Галичині? 2. Що, на вашу думку, мав на увазі В. Подолинський, коли писав «ніщо не може спинити нас у загальних прагненнях Європи»?

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. на засадах взаємоповаги і рівноправ’я. При цьому він зазначав, що його спостереження за відносинами між ними раніше дозволило зробити висновок: австрійці майстерно нацьковують їх одна на одну, а потім виступають у ролі примирювачів. Сформулюйте обґрунтовану оцінку результатів розгляду українського питання на Слов’янському з’їзді в Празі.

Слов’янський з’їзд у Празі в червні 1848 р.

У чому полягав перший парламентський досвід галицьких і буковинських українців?

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА СЛОВ’ЯНСЬКОМУ З’ЇЗДІ В ПРАЗІ. У червні 1848 р. у Празі зібралися на свій перший в історії з’їзд представники слов’янських народів Австрійської імперії. Ініціаторами його стали діячі чеського національного руху, які висунули ідею створення федерації слов’янських народів, що входили до складу імперії Габсбургів. Цим вони хотіли захистити їх від онімечування. Галичину на з’їзді представляли делегації Центральної ради народової, Головної руської ради і Руського собору. Між ними точилися постійні гострі суперечки. Порозуміння вдалося досягти завдяки втручанню чеських діячів. Результати роботи з’їзду закріплені в спеціальній польсько-українській угоді «Вимоги українців у Галичині», яка проголошувала: рівноправність представників різних національностей і віросповідань у Галичині; утворення спільних україно-польської національної гвардії, органів виконавчої влади й сейму в краї; питання поділу Галичини на польську та українську частини на розв’язання його сеймом. Сучасники вважали цю угоду великою історичною подією, яка «знаменувала нову добу в історії краю». Так, галицьких українців уперше визнали представниками окремого народу в Галичині із власними національно-культурними правами. Участь українських представників у роботі Слов’янського з’їзду стала першим оприлюдненням на міжнародному рівні прагнень галицького українства. Положення польсько-української угоди увійшло до спільного звернення учасників з’їзду до імператора. Проте відповіді на нього не було отримано. Слов’янський з’їзд припинив роботу, коли австрійська армія розпочала обстріл Праги, де розпочалося повстання.

ПЕРШИЙ ДОСВІД ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГАЛИЦЬКИХ І БУКОВИНСЬКИХ УКРАЇНЦІВ. У червні 1848 р. в Галичині та на Буковині відбулися вибори депутатів до рейхстагу. У Закарпатті, що належало Угорщині, яка в роки «Весни народів» прагнула звільнитися від влади Габсбургів, вибори не проводилися. Власники маєтків, активісти інших національних рухів, використовуючи необізнаність більшості українського селянства у виборах, намагалися не допустити обрання його представників, часто вдаючись до обману, погроз тощо. Унаслідок цього до рейхстагу зі 100 місць, призначених для Галичини, українці здобули лише 39, а з восьми місць для Буковини — п’ять. Серед галицьких депутатів-українців було 27 від селянства і дев’ять представників греко-католицького духовенства, усі п’ять буковинських депутатів від селянства.

§ 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії

І. Капущак виступає в австрійському парламенті. 1848 р. Художник І. Деркач

Пожежа у Львові в 1848 р., викликана обстрілами австрійської артилерії. Художник Л. Яблоновський

У роботі рейхстагу, незважаючи на відсутність досвіду й досить складні умови (необхідність користуватися послугами перекладачів через незнання німецької мови, якою проводилися засідання тощо), селянські депутати гідно представляли інтереси виборців і відстоювали права селян. Проте консервативна більшість домоглася рішення про сплату селянами землевласникам компенсації за звільнення від панщини. Справжньою сенсацією в роботі рейхстагу стала перша в історії парламентська промова українця, із якою виступив галицький селянин Іван Капущак. Рішуче засудивши багатовікове гноблення селян, він заявив, що землевласники не мають жодних прав вимагати викуп повинностей, оскільки вже взяли від селянства усе, що змогли. Так, замість визначених 100 днів панщини вони примушували його відпрацьовувати 300 днів на рік. За це, вважав І. Капущак, мають сплатити землевласники селянству, а не навпаки. Гострі суперечки викликало внесене українськими депутатами на розгляд рейхстагу питання поділу Галичини на польську та українську частини. Представники поляків, виступаючи проти цього, стверджували, що українці — це «штучна нація, винайдена минулого року». Дискусії із цього приводу тривали кілька місяців. Нарешті було прийнято рішення, що край необхідно поділити на дві створені за етнічним принципом самоуправні округи. Проте здійснено це не було.

СХІДНА ГАЛИЧИНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ РЕВОЛЮЦІЇ. Восени 1848 р. представники польських радикальних кіл спробували здійснити збройне повстання у Львові. Наслідуючи приклад віденських повстанців, вони прагнули цим актом розпочати відновлення своєї державності. Головна руська рада категорично відмовилася підтримати повстання. До загонів польської національної гвардії приєдналися лише окремі радикально налаштовані українські студенти й міщани. У ніч з 1 на 2 листопада на вулицях міста з’явилися барикади. Розпочалися сутички.

Іван Капущак

Висловіть свою думку щодо причин поразки Львівського повстання 1848 р.

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із листа А. Голуховського до Відня щодо можливості об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною Вона [Головна руська рада], додаючи прохання духовенства, руських мешканців комітетів Північної Угорщини, просить об’єднати ці комітати з руською частиною Галичини в одне ціле, з єдиним конституційним устроєм, єдиним законодавством і єдиною урядовою владою… Пробивається прагнення об’єднання зі спорідненим народом, і якщо це прохання буде задоволено, і русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, то в такому разі якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, що живуть під скіпетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська час-

Перша сторінка газети «Зоря Галицька». 1848 р.

Назвіть основні події періоду «Весни народів» у Північній Буковині та Закарпатті.

тина Галичини при прогресі освіти й матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духовенства, так і згадані вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початися така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але із залізною витривалістю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі. в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Якою є позиція автора щодо

об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною? 2. Чи був він, на вашу думку, далекоглядним політиком? Поясніть свою точку зору.

Австрійська артилерія стала обстрілювати центр міста. Унаслідок цього згоріли міська ратуша, університет і його бібліотека, Старий театр, Технічна академія. Людські втрати становили 58 осіб убитими й 75 пораненими. У середині дня представники міста підписали акт капітуляції, і повстанці припинили опір. У місті запровадили надзвичайний стан. Австрійці затримали й віддали до воєнних судів кілька сотень повстанців. Діяльність Центральної ради народової, Головної руської ради та Руського собору заборонили. Польську національну гвардію розпустили, закрили всі газети, крім урядових. Проте через декілька днів діяльність Головної руської ради й видання «Зорі Галицької» дозволили відновити. Діячі Головної руської ради схвалили «відновлення порядку» в місті. Така позиція Ради й тих, хто не знав історію польсько-українського протистояння у краї, викликала осуд. Проте лідери галицьких українців, усвідомлюючи свою слабкість, розуміли, що без підтримки влади вони не зможуть існувати. При цьому австрійська влада в Галичині використовувала український рух для протидії польському. Після приборкання Львівського повстання влада в краї стала поступово зміцнювати позиції, ослаблені під час «Весни народів». Новий намісник Галичини поляк Агенор Голуховський звів нанівець спробу поділу провінції на польську та українську частини. Він дискредитував галицьких українців перед Віднем, заявивши, що вони начебто збираються приєднатися до Російської імперії. Із його ініціативи в 1851 р. Головну руську раду розпустили.

ПОДІЇ «ВЕСНИ НАРОДІВ» У ПІВНІЧНІЙ БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ. У період «Весни народів» у Північній Буковині посилився селянський рух. Це було обумовлене тим, що чимало землевласників виступило проти аграрної реформи 1848 р. У деяких місцях організаторами селянських протестів стали обрані від цих округів депутати рейхстагу. Зокрема, серед них був ватажок протестів 1843—1844 рр. Л. Кобилиця. Особливого розмаху вони набули наприкінці 1848 — на початку 1849 р.

§ 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії У роки «Весни народів» з’являлися деякі прояви зростання національної свідомості українського населення. Так, під час протестів селянство вимагало дозволити йому на власні кошти створювати школи для навчання дітей рідною мовою. Воно заявляло, що визнає Головну руську раду й підтримує її дії. У листопаді 1848 р. з ініціативи місцевих депутатів рейхстагу відбулися збори представників усіх селянських громад краю, які висловилися за те, щоб Буковина була разом із Галичиною в одному адміністративному утворенні. Проте влада не врахувала ці бажання й за конституцією 1849 р. зробила Буковину окремим коронним краєм, унаслідок чого тут посилилася влада румунських бояр-землевласників. Упродовж 1848—1849 рр. революційні події охопили Закарпаття. Спочатку закарпатські українці вітали угорську «Весну народів», сподіваючись отримати у складі незалежної Угорщини автономію. Проте коли угорські лідери заперечили право на самовизначення для неугорських народів, вони відмовилися їх підтримувати й заявили про вірність Габсбургам. У роки «Весни народів» в Закарпатті набула поширення ідея об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною та Північною Буковиною в окрему автономну адміністративну одиницю імперії. Уперше думки про возз’єднання русинських земель висловив вчений і священник Олександр Духнович у статті «Становище русинів в Угорщині», що була опублікована ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Чимало зусиль для пробудження національної свідомості закарпатських українців докладав один із провідних діячів руху «будителів» Закарпаття Олександр Духнович. Він поєднував служіння греко-католицьким священником із вивченням історії рідного краю, заняттями драматургією, педагогікою та поезією. У 1849 р. в «Зорі Галицькій» була надрукована перша стаття О. Духновича. Наступного року в Галичині вийшли перший народний календар О. Духновича «Поздравленіє русинов на Новий год» та перша і єдина надрукована за його життя п’єса «Добродітель превишает багатство». Присвятивши життя національно-культурному розвитку закарпатських русинів-українців, О. Духнович боровся проти мадяризації краю, відстоюючи ідею слов’янської єдності, виступав за об’єднання «русинів угорських із галицькими». Український історик Степан Віднянський зазначав, що в написаній 1853 р. «Истинной истории карпато-россов, или угорских русинов» він обґрунтував корінне походження й «етнічну спільність русинів по обидва боки Карпат та їх значний культурний вплив на угорців та інших завойовників». У період «Весни народів» О. Духновича за його погляди заарештувала угорська влада й утримувала деякий час у в’язниці. Своєрідним національним гімном, який знали чимало закарпатських русинів-українців, став вірш «Я русин», що містив такі рядки: Я Русин, був, є і буду, Народився я Русином, Чесний рід свій не забуду, Залишуся його сином.

Олександр Духнович

Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в 1849 р. в газеті «Зоря Галицька». Цю ідею також поділяв закарпатський вчений і громадсько-політичний діяч Адольф Добрянський. Разом з О. Духновичем він установив зв’язки із Головною руською радою. У січні 1849 р. закарпатська делегація, очолювана А. Добрянським, вручила імператору петицію з проханням об’єднати Східну Галичину, Північну Буковину й Закарпаття в окремий коронний край під назвою «Руське воєводство». Проте через протидію цьому, перш за все польської спільноти Східної Галичини, австрійський уряд не задовольнив це прохання. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: зміни, які відбулися у Східній Галичині на початку «Весни народів»; Головну руську раду та її національну програму; сутність українського питання на Слов’янському з’їзді в Празі;

значення першого досвіду парламентської діяльності для західноукраїнського суспільства; вплив «Весни народів» на Північну Буковину та Закарпаття.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 2 травня 1848 р. — створення Головної руської ради. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Я запитую — ви відповідаєте». Правила гри. Учні та учениці на підписаних аркушах складають запитання за розглянутим матеріалом. Учитель/учителька збирає аркуші, перемішує та роздає знову в довільному порядку. Учні та учениці мають дати відповіді на зазначені на аркушах запитання, указати прізвище того/тієї, хто відповідав і здати роботу для подальшої перевірки й оцінювання.

ських регіонах у складі Австрійської імперії». 9. Робота в парах. Складіть таблицю «Вплив подій “Весни народів” в українських регіонах у складі Австрійської імперії на розвиток українського відродження/руху».

2. Як початок «Весни народів» вплинув на ситуацію у Східній Галичині? Наведіть факти, які підтверджують вашу думку. 3. Наведіть обґрунтоване судження про місце Головної руської ради в українському національному русі. 4. Поясніть, як ви розумієте твердження, що для галицьких українців Перший слов’янський з’їзд став можливістю продемонструвати на міжнародному рівні їхні прагнення та наміри. Наведіть факти, які підтверджують вашу думку. 5. Що дав українству Галичини й Північної Буковини їх перший досвід парламентської діяльності?

10. Робота в малих групах. Представте опис перебігу подій «Весни народів» у Галичині з позиції: 1) галицького українця, який прихильно ставиться до Головної руської ради; 2) галицького поляка, який прихильно ставиться до Центральної ради народової; 3) австрійського урядовця, представника імперської влади в краї; 4) представника єврейської національної громади Східної Галичини; 5) представника угорської національної громади в Закарпатті; 6) представника румунської національної громади в Північній Буковині. Проведіть конкурс на краще виконання завдання малими групами.

6. Чи можна погодитися з оцінкою Львівського повстання 1848 р. істориком Феодосієм Стеблієм: «Постання продемонструвало… що майбутнє нації, реалізація її державницьких устремлінь, має вирішуватися не на вуличних барикадах, а шляхом тривалої “органічної праці”». Поясніть свою позицію. Що, на вашу думку, мається на увазі під тривалою «органічною працею»? 7. Оцініть вплив «Весни народів» на розвиток українського руху в Північній Буковині та Закарпатті. 8. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемним питанням «Результати та історичне значення подій “Весни народів” 1848—1849 рр. в україн-

Подія «Весни народів»

Її вплив на розвиток українського руху

Практичне заняття за розділом ІІ

Практичне заняття за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. МЕТА: спираючись на знання, отримані впродовж опрацювання матеріалу розділу, розвивати вміння працювати з контурною картою, удосконалювати навички групової роботи, вміння працювати з історичними джерелами, систематизувати матеріал та знаходити необхідне в додаткових джерелах інформації. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

1. Повторити матеріал до розділу. 2. Підготувати усне або письмове повідомлення про історію альманаху «Русалка Дністровая», проаналізувавши його зміст під кутом зору ідейного та емоційного наповнення, важливого для розвитку українського національного відродження/руху. 3. Підготувати уявний допис до газети «Зоря Галицька» з позиції сучасника революційних подій 1848 р., поборника прав людини.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Назвіть основні події, пов’язані з розгортанням українського національного відродження/руху в українських регіонах Австрійської імперії. 2. Як утворилася «Руська трійця»? Хто був її засновниками? 3. Укажіть основні ідейні засади діяльності гуртка «Руська трійця». 4. Що ви знаєте про діяльність «Руської трійці»?

ХІД ЗАНЯТТЯ

Робота з контурною картою (завдання виконуються на відповідних картах) 1. Зафарбуйте українську етномовну територію у складі Австрійської імперії. 2. Надпишіть назви українських регіонів у складі Австрійської імперії — Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. 3. Обведіть різними кольорами території поширення названих соціальних протестів: 1) рух опришків; 2) «холерні бунти»; 3) виступи під проводом Л. Кобилиці; 4) селянські протести 1846 р. в Галичині. 4. Відповідними цифрами позначте місця діяльності: 1) закарпатських «будителів»; 2) «Товариства галицьких греко-католицьких священників для поширення письмами просвіти…»; 3) «Руської трійці»; 4) Головної руської ради. 5. Позначте місце діяльності окружних руських рад Східної Галичини в 1848—1849 рр.

II. Робота з джерелом Ознайомтеся із запропонованим матеріалом (див. с. 70) і виконайте завдання.

Альманах «Русалка Дністровая» Альманах «Русалка Дністровая» вийшов друком у 1836 р. В основі альманаху були твори, раніше включені до підготовленої в 1834 р. членами «Руської трійці» збірки «Зоря». Альманах «Зоря» містив народні пісні, твори самих гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Головними ідеями творів були: yy засудження іноземних поневолювачів українців та оспівування героїчної визвольної боротьби народу; yy уславлення народних ватажків — борців за національне й соціальне визволення народу; yy визнання існування єдиного українського народу, який через поневолення імперіями роз’єднаний державними кордонами; yy заклик до українських патріотів боротися за об’єднання галицьких русинів і наддніпрянських українців. Спроби видати альманах «Зоря» наразилися на опір як австрійських урядовців, так і консервативних кіл греко-католицького духовенства. Видання було заборонено віденською і львівською цензурою. Шукаючи можливості видання альманаху, члени «Руської трійці» вилучили твори, які своїм змістом найбільше непокоїли цензорів, і змінили його назву на «Русалка Дністровая». Потім Я. Головацький домовився зі своїми друзями, послідовниками ідей слов’янського відродження, про видання альманаху в Пешті (тодішній столиці Угорщини) накладом 1 тис. примірників. Поява «Русалки Дністрової» викликала незадоволення у Відні та Львові. Увесь наклад альманаху було конфісковано й знищено. Урятувати пощастило лише 200 примірників. Поява «Русалки Дністрової» стала ключовою подією не лише в діяльності «Руської трійці», а й усього українського національного руху у Східній Галичині. За словами М. Шашкевича, альманах мав «воскресити в новій силі руську славу, руську власть». Своїм змістом він переконливо засвідчував відмінність галицьких русинів від поляків і росіян, їхню єдність із наддніпрянськими

українцями. «Русалка Дністровая» започаткувала нову українську національну літературу на західноукраїнських землях. Видання альманаху стало своєрідним підсумком діяльності «Руської трійці». Через постійні утиски й переслідування гурток розпався. Альманах «Русалка Дністровая» залишався під забороною до 1848 р. в парах. Опрацюйте джерело і виконайте ?? Робота завдання: 1. Виступаючи за заборону видання «Русалки Дністрової», представники галицького грекокатолицького духовенства стверджували, що «нагадування про сумні історичні події, пов’язані з релігійним і політичним гнобленням, викликали б гіркі почуття…». Директор департаменту львівської поліції, висловлюючи причини відмови в дозволі на публікацію австрійської влади в краї, заявляв: «Досить клопоту нам завдають поляки, а ці шаленці намагаються відродити покладену до гробу русинську націю». Чому, на вашу думку, греко-католицьке духовенство, яке започаткувало українське відродження в краї, виступило проти видання альманаху? Чи можна вбачати у відмові представників австрійської влади одночасне визнання заслуг «Руської трійці»? Чому? 2. Девізом «Русалки Дністрової» автори обрали слова одного з діячів чеського й словацького національного відродження Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Поясніть, до чого члени «Руської трійці» закликали читачів альманаху. 3. Як ви розумієте слова М. Шашкевича, що призначення альманаху «Русалка Дністровая» — «воскресити в новій силі руську славу, руську власть»? 4. У чому, на вашу думку, полягає значення «Русалки Дністрової» для розгортання західноукраїнського національного відродження? 5. Про появу «Русалки Дністрової» І. Франко писав, що вона «була для свого часу явищем наскрізь революційним». Поясніть наведену характеристику, спираючись на матеріал уроку.

III. Робота в малих групах У складі малих груп, створених за тематикою виконаних завдань, учні та учениці обговорюють результати роботи над ними. Найцікавіші роботи доцільно заслухати в класі. IV. Підсумки заняття Учні та учениці самостійно визначають, чим проведене практичне заняття стало корисним для них і сприяло розвитку складових історичної компетентності.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІ

Узагальнення за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. I.

Ігрові завдання 1. Перевірте свої знання термінів і понять, розглянутих у розділі, за допомогою гри «Упізнайте термін/поняття». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються у дві-три команди. Учитель/учителька дає їм завдання визначити за наведеним описом, про яке поняття або термін йдеться. Перемагає команда, яка наведе найбільшу кількість правильних визначень. 2. Об’єднайтеся в малі групи й проведіть гру «Жива картина». Правила гри. Учасникам і учасницям гри доручається зобразити певну історичну подію, не попереджаючи клас про те, що саме вони йому демонструють. Гравці озвучують від імені своїх персонажів одну-дві репліки. Класу доручається впізнати подію, указати, у чому вона полягала, де й коли відбулася.

3. Об’єднайтеся в пари та проведіть гру «Реставрація». Правила гри. Пари учнів та учениць складають опорні конспекти визначених учителем/учителькою питань із розглянутого матеріалу, використовуючи скорочення слів, без крапок і ком, із піктограмами та пропусками загально вживаних слів. Потім пари обмінюються аркушами зі складеними конспектами, «розшифровують» їх та оприлюднюють результати своєї роботи. II. Спільне обговорення У складі малих груп або колективно обговоріть наведені питання: 1) причини, які обумовили провідну роль греко-католицького духовенства в українському національному відродженні/ русі Галичини та Закарпаття; 2) історичне значення альманаху «Русалка Дністровая»; 3) історичне значення діяльності Маркіяна Шашкевича та Олександра Духновича; 4) наслідки діяльності «Руської трійці» та Головної руської ради для західноукраїнського суспільства.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

rnk.com.ua/100852

РОЗДІЛ ІІІ. ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ кінця XVIII — першої половини XIX ст. § 10. Культура України. Повсякденне життя ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про взаємозв’язок між людиною та навколишнім середовищем, яке існувало в цей час на українських землях; з’ясувати сутність змін, які відбувалися в цей час у менталітеті представників української спільноти; характеризувати основні види господарської діяльності українців та українок; визначити риси, притаманні поселенням, житлу, одягу й харчуванню українського населення; встановити особливості шлюбносімейних відносин і становище жінки в українській спільноті. ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке повсякденне життя? 2. Які явища розглядалися під час аналізу повсякденного життя української та європейської спільнот у попередні роки навчання? 3. Укажіть риси, притаманні українському менталітету в XVI—XVIII ст. 4. Як господарювало українське селянство в попередніх століттях? 5. Назвіть особливості повсякденного життя українців і українок у XVI—XVIII ст. 6. Яким було становище жінки в цей період? Як умови навколишнього середовища впливали на заняття населення українських земель?

Менталітет — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народу. Ментальність — характеристика менталітету окремої людини або групи осіб, які є представниками певного народу.

ЛЮДИНА ТА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ. Розвиток будьякої людської спільноти разом з іншими чинниками залежить від географічного положення та природних умов території, на якій вона існує. Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Їх рівнинний ландшафт і сприятливі кліматичні умови впливали не лише на розвиток землеробства й тваринництва як основних видів господарювання, а й на формування характеру самих людей — терплячих, звиклих до тривалої наполегливої праці. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством їхнього населення й одночасно причиною зазіхання на них сусідів. Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українському селянству успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх сусідів білорусів і росіян, де бідніші ґрунти й суворіший клімат змушували їх об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. більшість працюючого населення українських етнічних територій у складі Російської й Австрійської імперій становило селянство, яке здавна працювало біля землі, жило в невеликих мальовничих селах і не бажало змінювати їх на міські оселі. Індустріальна революція спричинила певні зміни у складі населення українських земель, однак наприкінці XIX ст. селянство в його складі переважало.

МЕНТАЛІТЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Протягом тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу. Історик Михайло Грушевський стверджував, що українці й українки мають переважно західний тип менталітету, хоча й не відкидав проявів у ньому східних впливів. Українці здавна займалися землеробством, з особливою шаною ставилися до матері-землі, що була їхньою годувальницею. Притаманні українському менталітету пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини. Розташування на українських землях «Великого кордону» між християнським і мусульманським світами сформувало в населення двох основних типів реакції на ці умови. Загроза поневолення штовхала найрішучіших присвячувати життя захисту рідної землі. Саме з них сформувалося українське козацтво. Іншим типом українців ставали ті, хто намагався при-

§ 10. Культура України. Повсякденне життя звичаїтися до складних умов життя. Вони вчилися жити під різною владою, пристосовуючись до неї та приховуючи свої думки й почуття. Особливістю менталітету українців була їх неагресивність. Вони не зазіхали на землі сусідів, а прагнули лише спокійно жити на своїх. Українська спокійна вдача формувала такі риси народного характеру, як терпимість до людей, приязне ставлення до ближнього, сусіда й чужого. Після включення українських земель до складу Російської імперії серед нащадків козацької старшини набула поширення так звана малоросійська ментальність. Зрівнявшись у правах із російським дворянством, вони прагнули зробити кар’єру в імперії та часто намагалися забути своє козацьке походження. До закликів відстоювати права української спільноти владою імперії малоросійські дворяни найчастіше ставилися негативно, не бажаючи втратити свої привілеї. Однак варто зазначити, що серед них були й ті, хто стояв біля витоків українського національного відродження на Лівобережжі. На українських землях під владою австрійських Габсбургів набуло поширення так зване рутенство. Західні українці в переважній більшості були вдячні австрійській владі за зміни, які вона здійснювала на їхніх землях. Тому вони підтримували віденський уряд, позитивно сприймали все, що надавала влада, й упродовж тривалого часу не висували великих вимог до неї. Рутенство, з одного боку, гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало австрійцям зміцнювати свою владу в краї, з іншого — було історично обумовлене існуючою ситуацією, оскільки, задовольняючи деякі потреби місцевої української спільноти, австрійці намагалися послабити вплив польської влади на Галичині, угорської — у Закарпатті й румунської — у Північній Буковині.

ТРАДИЦІЙНІ ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Тогочасне українське суспільство за сферою зайнятості більшості працюючого населення зберігало аграрний характер. Українське селянство, крім основного виробника, необхідного для життєдіяльності інших суспільних верств, відігравало роль носія й охоронця національних звичаїв і традицій. Це обумовлює важливість розуміння стану традиційних видів його господарської діяльності в цей час. Українське селянство здавна займалося землеробством, тваринництвом, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством. У землеробстві зберігалася трипільна система. Для обробітку землі до 80-х рр. XIX ст. використовували важкий плуг, який тоді називали малоросійським, або степовим. На початку 40-х рр. XIX ст. поряд із ним стали застосовувати легкий плуг. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа. У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. Особлива

Чим ментальність відрізняється від менталітету? Які нові явища з’явилися в українській ментальності в цей період?

Рутенство — сукупність настроїв і поведінки, пов’язаних із прихильним ставленням до австрійських Габсбургів (підвладного їхм українського населення), що існували в період перебування українських земель у складі Австрійської (АвстроУгорської) імперії.

Визначте зміни, які в цей час відбувалися в основних видах господарської діяльності українського селянства.

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Селянки на городі

Воли на оранці. Художник С. Светославський. 1891 р.

Які нові явища у вигляді поселень і житла на українських землях з’явилися в цей період?

Збирання льону

увага приділялася розведенню волів, які були основною тягловою силою. Городництво вважалося переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (спершу їх використовували як декоративну рослину) і кукурудзи, завезених з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися томати, баклажани й перець. Славилися також херсонські кавуни, які вирощували на Півдні із XVI ст. У 1764 р. на землях українського селянства з’явилася картопля, яка з часом стала для нього «другим хлібом». Поряд із новими культурами не забувалися й звичні буряки, капуста, гарбузи, морква, цибуля, часник, огірки тощо. Невід’ємною складовою українського пейзажу були сади. Вони оточували селянські хати, закладалися при монастирях і приватних маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград. Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві представників українського населення. Справжню революцію в цій галузі здійснив український вчений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамочний вулик. Проте використовувати його розпочали в Німеччині, а на українських землях — лише через кілька десятиліть. Протягом XIX ст. чільне місце в харчовому раціоні населення українських земель, як і раніше, посідала риба. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тарань тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках і базарах.

ПОСЕЛЕННЯ ТА ЖИТЛО. Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX ст.». Оскільки більшість українського населення становило селянство, то міста й містечка були переважно місцевими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. Під імперською владою вигляд

§ 10. Культура України. Повсякденне життя

Околиці Харкова. Художник О. Кисельов. 1875 р.

Побілена дерев’яна хата із солом’яною стріхою із села Луги на Поділлі. ХІХ ст.

багатьох із них зазнав змін. У кожному місті з’явився місцевий управлінський центр із площею, поряд із якою розміщувалися адміністративні установи. Їхній вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак більшість вулиць залишалася незабрукованою та майже непрохідною в дощову пору року. Кожне місто складалося із центру, яким часто був давній замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

З опису побуту українського селянства, зробленого французьким лікарем Домініком П. де ла Флізом у 20-х рр. XIX ст. …Селянські житла (на Київщині) скрізь збудовані з дерева, вони, як правило, теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове… Майже всі хати вкриті соломою. Загалом у селах будинки невеликі, у них рідко буває більше однієї кімнати, перед якою є сіни, з другого боку від сіней роблять комору без вікон. У кімнаті завжди є піч. Хати заможніших селян часом просторіші, кімнати не такі тісні, у них більше порядку і чистоти, досить часто вони побілені всередині і ззовні. Внутрішнє впорядкування кожної хати майже скрізь однакове. В усіх помешканнях завжди можна бачити в кутку кімнати напроти дверей грубо намальовані образи святих… прикрашені натуральними висушеними квітами та білими рушниками, вишитими червоними узорами. У їхніх помешканнях зовсім немає меблів, хіба що іноді шафа і декілька простих стільців. Їжа селян майже однакова як улітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, греча-

ний або ячмінний, зрідка пшеничний… Борщ готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або в неділю. Узагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди…, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки… Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також належать до їхнього раціону. Для їжі вони користуються простим мальованим глиняним посудом. Ложки, якими вони користуються, виточені з дерева, відполіровані, вкриті лаком і також складені рядочком у шафі. Виделки їм майже невідомі… в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Якими були риси, притаманні зовнішньому вигляду селянських осель? 2. Що перебувало всередині селянських хат? 3. Чим харчувалося українське селянство? 4. Що використовували при споживанні їжі?

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Палац графів Шенборнів у с. Карпати (Закарпатська обл.). Сучасний вигляд

Подільська розмальована піч

Гуцульська кахльова піч

Місто Перемишль на поштівці

в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові на місці давнього Високого замку створили парк. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звичайно, базари. Перша половина XIX ст. стала часом появи у великих містах, відповідно до європейської архітектурної моди, кількаповерхових цегляних будинків. Проте в невеликих містах переважали, як і раніше, одноповерхові дерев’яні оселі. Будинки заможних господарів були багатокімнатними, за європейськими традиціями мали парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальні, кухні, господарські приміщення тощо. Кімнати облаштовувалися меблями, які, відповідно до побажань і можливостей замовника, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою кімнат були дзеркала, килими, годинники, картини тощо. Оселі ж середніх за достатком і незаможних верств за своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів і нагадували селянські садиби, оточені городами й садами. Перебування під імперською владою вплинуло й на вигляд українського села. Особливо це було помітно на українських землях у складі Російської імперії. За розпорядженнями російської влади села впорядковувалися за єдиним зразком. У центрі мала розташовуватися площа, від якої розходилися вулиці до околиць. На ній селянам оголошувалися розпорядження влади, здійснювалися покарання злочинців тощо. Імперське захоплення чітким плануванням особливо поширилося на Півдні, де нові села забудовувалися лише за затвердженими планами під наглядом місцевої адміністрації. На українських землях, підвладних австрійським Габсбургам, як правило, не регламентувався вигляд сіл. Перетворення нащадків козацької старшини на малоросійське дворянство та прагнення колишньої правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду спричинило появу на підвладних Російській імперії українських

§ 10. Культура України. Повсякденне життя землях маєтків із палацами, парками, домовими церквами, родовими усипальнями тощо. Деякі із цих палаців, садиб та їхніх парків збереглися до наших днів. На українських землях у складі Австрійської імперії з’явилися палацові комплекси австрійської знаті. До наших днів збереглися замок родини австрійських графів Шенборнів в оточенні мальовничого парку й палац угорського барона А. Ковнера в Мукачеві. У Буську Львівської області розташований палац австрійського графа К. Ф. Бадені.

ОДЯГ, ЇЖА, НАПОЇ. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. для одягу населення українських земель було характерним поєднання народних традицій, яких дотримувалася більшість селянства, і впливів європейської моди, які охоче наслідували міщани й заможні верстви суспільства. Однак значна частина української еліти підвладних Російській імперії українських земель не забувала народних традицій і додавала інколи його окремі елементи до свого одягу. Народне вбрання мало популярність і було своєрідним проявом зростання національної свідомості українських патріотів. Їжа й напої українців у XIX ст., якь і раніше, були пов’язані переважно з продуктами землеробства та тваринництва й зумовлені особливостями господарства в окремих регіонах і використанням печі для їх готування. Побудова печі обумовлювала переважання в українській кухні варених і тушкованих страв і меншою мірою — смажених і печених. Українські господині готували страви традиційно двічі на день і вживали обов’язково гарячими. Повсякденними стравами залишалися, як і колись, борщ, пшоняний куліш, різні каші, галушки, вареники, картопля, вівсяний кисіль. Більшість населення м’яса споживали мало. Страви з птиці готували переважно в неділю, а з м’яса — лише на свята. Молочні страви споживали частіше. Варені та смажені яйця теж були частиною святкового столу. У піст часто готували рибну юшку, а на свята пекли пироги з рибою. Представники заможних верств населення, за імперською модою, часто захоплювалися західноєвропейською кухнею, страви якої їм готували кухарі, виписані з Парижа, Відня тощо. Серед напоїв у них були популярні французькі та італійські вина. У пересічного населення були популярні напої домашнього приготування. Найпоширенішими тут були узвари зі свіжих та сушених фруктів і хлібний, грушевий, буряковий, яблучний та березовий квас. Хмільний мед і пиво в цей період лишалися на святковому столі, проте наприкінці століття їх готували вже рідко. Утім, пияцтва майже не існувало, оскільки воно засуджувалося суспільством. Серед заможних верств були поширені чай та кава. Селянство й незаможні верстви часто заварювали й пили настої цілющих рослин, а то й просто з вишневих та малинових гілок.

Визначте риси, притаманні одягу, їжі та напоям населення тогочасних українських земель.

Святкове вбрання українських селян XIX ст.

Обід у полі. Художник Ю. Журка

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. Якими були особливості шлюбносімейних відносин і становище жінки в цей період?

Дівчина за ткацьким верстатом

Мала сім’я — сім’я з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми (або без дітей). Велика сім’я — сім’я, що складалася з кількох шлюбних пар різних поколінь, які жили разом і вели спільне господарство.

Молодята

ШЛЮБ І СІМ’Я. СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ. У цей період сім’я зберігала важливе значення для українців. Вона разом із сільськими й міськими громадами, православною та греко-католицькою церквами допомагала їм зберегти свою національно-культурну самобутність. Сімейні відносини, як і раніше, регулювало давнє звичаєве право — неписані народні традиційні норми, із якими в багатьох випадках змушені були рахуватися церква й державні установи. Зокрема, традиціями звичаєвого права освячувалася підлеглість жінки чоловікові, але заперечувалися зловживання, передбачалося право жінки на майно сім’ї тощо. Закріпленої законами рівності у правах із чоловіками в цей період українські жінки на землях у складі Російської та Авст рійської імперії не мали. Основною причиною такого стану були міцні патріархальні традиції, низький рівень життя і як наслідок економічна залежність жінки від чоловіка.Зацікавленість до них виявили окремі особи із заможних сімей найчастіше під впливом відвідин європейських країн. Проблема освіти й інші соціальні проблеми в Україні накладалися на національні, тому жіночий рух був завжди пов’язаний з національно-визвольним. Деякі із цих питань входили до порядку денного національновизвольних рухів (щодо освіти та праці жінок). Різноманітні джерела свідчать, що навіть в умовах існування традиційної української патріархальної сім’ї, тобто верховенства батька й чоловіка, жінка зберігала повагу й гідність Сім’я виховувала дітей, прищеплювала їм трудові навички, здатність захищати себе й рідну землю. Звичаєво-правовими настановами утверджувалися чистота й цілісність сім’ї, любов і шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей, засуджувалася подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних моральних засад сімейного життя. У цей період в українській спільноті поширилося два типи сімей: малі та великі. У документах XIX ст. міститься чимало відомостей про спільне проживання та господарювання кількох представників поколінь в одній сім’ї. Існували сім’ї, що складалися з 30 й більше осіб. Наявність великих сімей зумовлювалася не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти часто призводили до розпаду сім’ї, виділення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких процесів ставали розвиток товарно-грошових відносин у тогочасних містах і селах та поглиблення соціальної нерівності. Найдовше великі сім’ї зберігалися в Прикарпатті, Закарпатті та Поліссі. Середній склад сім’ї на українських землях у цей період становив п’ятеро-семеро осіб. У XIX ст. найпоширенішою в Україні була повна мала сім’я (подружжя та неодружені діти). Бездітне подружжя часто всиновлювало дитину із сім’ї родичів, де було багато дітей. Однією з найголовніших подій у житті тогочасних українців і українок було одруження. У XIX ст. майже на всій території України шлюбним віком вважалося досягнення 16 років для

§ 10. Культура України. Повсякденне життя дівчини й 18 — для хлопця. Шлюб як акт створення нової сім’ї супроводжувався церковним вінчанням і відповідними записами в документах світської влади. Завершальним етапом укладання шлюбу ставало весілля, обряд якого сягав дохристиянської давнини. Весілля могло відбуватися через кілька тижнів або місяців після вінчання. Вважалося, що одружені мали право починати спільне життя та ставали законним подружжям лише після весілля. Проте церква розцінювала це як приниження християнського обряду. Так, із 1843 р. за рішенням Синоду Російської православної церкви одружених зобов’язували жити разом після вінчання. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, вплив навколишнього середовища на життєдіяльність населення тогочасної України; зміни в менталітеті українського населення в розглянутий період; господарську діяльність тогочасного українського селянства;

СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: поселення та житло українського населення кінця XVIII — першої половини XIX ст.; одяг, їжу та напої української спільноти в цей період; шлюбно-сімейні відносини й становище українського жіноцтва.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Історична абетка». Правила гри. Ведучий/ведуча шляхом випадкового вибору визначає букву алфавіту. Окремі учені та учениці, пари або малі групи мають скласти перелік термінів, словосполучень, визначень явищ, які починаються на цю букву й пов’язані зі змістом розглянутого матеріалу. Час для роздумів встановлюється перед початком гри. Наведені визначення не мають повторюватися. Перемагають ті, чий перелік буде найдовшим. 2. Відвідавши українські землі у складі Російської імперії в XIX ст., мандрівник К. Мальт-Брюн зазначав, що «українці — це нащадки Русі. Селяни на Україні ощадніші, ніж московські; вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів. Будинки українських селян гарні та міцні, ніхто з них не носить лаптів, як у Московії. Вони кремезніше збудовані та більш освічені, ніж селяни, на приклад, Литви». Яку інформацію про взаємозв’язок українського середовища із навколишнім середовищем можна отримати за джерелом? 3. Порівняйте малоросійську ментальність та рутенство. 4. Французький мандрівник Шарль-Луї Лесюр зазначав, що «українці більш великодушні, більш відверті, більш ввічливі, більш гостинні, мають більший торговельний хист, ніж росіяни. Вони — українці — являють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». На які риси української ментальності звертає увагу автор? Поясніть, як ви розумієте його твердження. 5. Французький письменник Оноре де Бальзак, який певний час жив на українських землях, у 1848 р. писав: «Не можна уявити собі просторів та врожаю на цих землях, яких ніколи не гноять і на яких щороку сіють жито… Країна ця дивна з того погляду, що поряд із надзвичайним блиском бракує в ній найменшого комфорту. …Маємо тут [у селі Верхівня на Житомирщині, де перебував О. Бальзак — Авт.] людину, що виробляє із заліза чудові речі. Коли б ти мені надіслав малюнок кели-

ха, який би вигадливий не був, він зуміє зробити його із заліза або срібла». Яку інформацію про особливості господарської діяльності українців у зазначений період можна отримати із джерела? 6. Німецький мандрівник ГеоргЙоган Коль, описуючи житло українських селян у XIX ст., зазначав: «Хати, оповиті зеленню й буйним зіллям, розкинулися на узбіччях балок і поховалися в ярах. Високо поза селом, де продувають вітри, стоїть 50 і 100 вітряків. І так перед мандрівником, що їде високим голим і густим степом, несподівано розкривається дуже мальовничий та небуденний образ, коли з яру виринає українське село. [Українці] живуть у чисто утримуваних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тижня їх миють, як це роблять голландці, але що два тижні їх білять, тому їхні хати виглядають білими, неначе свіжовибілене полотно…». На які особливості житла українських селян звертає увагу автор? 7. Визначте спільне й відмінне в харчовому раціоні українського населення в розглянутий період і тепер. 8. Порівняйте шлюбно-сімейні традиції в розглянутий період на українських землях і в країнах Центральної та Західної Європи. Зробіть висновок про спільне й відмінне. 9. Складіть таблицю «Повсякденне життя на українських землях і в країнах Центральної та Західної Європи наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.». Сфера повсякденного життя

Українські землі

Країни Центральної та Західної Європи

10. Складіть таблицю «Повсякденне життя населення українських земель у XVI—XVIII та наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.».

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Сфера повсякденного життя

Особливості прояву XVI— XVIII ст.

кінець XVIII — перша половина XIX ст.

11. Робота в парах. Складіть меню повсякденного й святкового обіду представників різних верств українського суспільства кінця XVIII — першої половини XIX ст.

§ 11. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

з’ясувати основні умови розвитку культури на українських землях у цей період; дізнатися, як розвивалася освіта; визначити основні досягнення тогочасної науки; проаналізувати здобутки української літератури цього періоду. ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості розвитку культури українських земель у другій половині XVIII ст.? 2. Як розвивалася освіта на українських землях у цей період? 3. Укажіть основні досягнення науки на українських землях у цей період. 4. Назвіть видатних діячів української літератури другої половини XVIII ст. та їхні твори. Визначте умови розвитку культури на українських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. Основним змістом змін, що відбувалися в культурному розвитку цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес значною мірою співвідносився з українським національним відродженням. Суттєвий вплив на розвиток культури мало перебування українських земель під владою Австрійської та Російської імперій. На її розвитку негативно позначалися відсутність власної державності, національні утиски, імперські кордони, що роз’єднували єдину етнічну українську територію. На українських землях у складі Російської імперії національно-культурна політика влади щодо українського населення поєднувала заходи з його русифікації та культурної асиміляції, які здійснювалися адміністративними засобами. Українські землі під російською владою перетворювалися на з пересічні губернії імперії. Унаслідок цього чимало талановитих українців через відсутність умов реалізувати себе на Батьківщині змушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Тому багато досягнень тогочасних українських культурних діячів зараховували до російської культури. У досить складних умовах розвивалася культура на українських землях, підпорядкованих австрійським Габсбургам. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із листа П. Куліша до М. Костомарова про вивчення та розвиток української культури …Молодь, заглиблюючись у вивчення Малоросії, не позбавляє себе можливості засвоїти європейську освіту. Для чого брати крайнощі? Можна любити свій мальовничий хутор і захоплюватися блиском столиці ще більше, аніж людина, що ніколи не жила на хуторі. Можна знати напам’ять усі наші пісні, легенди й літописи та разом з тим засвоїти європейську освіченість вищою мірою… Стосовно розвитку культури, то він відбувається спочатку у її діячах, а потім (особливо при добрих зовнішніх обставинах) переходить до народу. Наші письменники своїми науковими і поетичними працями примусили багатьох замислитися, як врятувати те, що ще вціліло. І література малоросійська, якою вона є на

сьогодні, повинна продовжуватися своїм порядком для освічених невігласів, а для неосвічених невігласів — потрібно писати підручники з настановами — практичні книжки і за можливістю заводити школи, але голосно казати про це вкрай нерозумно… в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Як, на думку автора, співвідносяться знання української культури та європейська освіченість? 2. Чому знання української культури не заважає, а навпаки, допомагає здобувати європейську освіту? 3. Як П. Куліш оцінював те, що зробили для розвитку культури українські письменники? Наведіть приклади, що підтверджують точку зору автора.

§ 11. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури Українське населення потерпало від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Східній Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією в Північній Буковині. Денаціоналізації та асиміляції галицьких і закарпатських українців чинила опір греко-католицька церква. Оскільки у складі Австрійської імперії за західноукраїнськими землями зберігалося другорядне становище щодо інших провінцій, то українські культурні діячі також часто змушені були шукати можливості прояву своїх здібностей за межами рідного краю. Однак загальна ситуація в регіоні внаслідок здійснення реформ Марії-Терезії та Йосифа II стала дещо кращою для розвитку культури, ніж та, що існувала на українських територіях у складі Російської імперії. Значний вплив на суспільне життя і, зокрема, на культуру мав початок індустріальної революції, спричинені нею модернізаційні процеси та зміни в житті й побуті людей, що спричинило зміни у формах освіти, пов’язані зі зростанням потреби в спеціалістах різного фаху. У науці зросла кількість відкриттів прикладного характеру, обумовлених потребами тогочасного життя. Письменники й художники у своїх творах також стали звертатися до нових явищ суспільного розвитку.

ОСВІТА. На українських землях під російською владою становище у сфері початкової освіти погіршилося. Унаслідок погіршення становища селянства закривалися школи, які воно раніше утримувало, а уряд ними не опікувався. За імперською реформою системи освіти 1803 р. на українських землях створили нові навчальні заклади трьох типів. Початкові парафіяльні училища, де навчали лише закону Божого, арифметики й грамоти, призначалися для дітей представників нижчих станів. Початкові повітові училища — для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників та багатих купців. У 1850 р. у всіх початкових навчальних закладах на українських землях навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною. Середню освіту надавали гімназії, навчання в яких було платним. Лише їх закінчення забезпечувало право вступу до університету або на державну службу. Дітей селян-кріпаків до гімназій та вищих навчальних закладів не приймали. Протягом першої половини XIX ст. на українських землях діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів. На початку XIX ст. тут з’явилися перші професійні школи — ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом до 1817 р. залишалася Києво-Могилянська академія. Спеціальним рішенням влади в 1817 р. її ліквідували й створили замість неї духовну академію, що надавала лише вищу богословську освіту. Перший вищий навчальний заклад нового типу — університет — було відкрито, як ви вже знаєте, у 1805 р. в Харко-

Визначте особливості систем освіти на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій.

Покровська церковно-парафіяльна школа в Батурині

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із розпорядження попечителя Київського навчального округу ректору Київського університету Св. Володимира про встановлення таємного нагляду за викладанням (1834 р.) Беручи до уваги умови тутешнього краю, я вважаю потрібним запропонувати вашому високородію доповідати негайно до мого відома про такі обставини: 1. Коли в лекції панів викладачів університету міг вкрастись хибний напрям, протидіючий вірі, моральності, покірності властям і викликання любові до якоїсь вітчизни, віддаленої перекрученими думками від спільної улюбленої вітчизни, для цього я покладаю на вас ретельний, але таємний нагляд за викладанням університетських лекцій. 3. Коли б ви зі свого боку помітили особистості недозволені вчинки членів університету або зв’язки їх з людьми неблагонадійними або підозрілими. 6. Про всі ті випадки, які хоч і не згадуються у цій пропозиції, але які, з міркувань умов краю, здавалися б вам досить важливими і заслуговуючими на особливу увагу… в парах. Обговоріть ?? Робота зміст джерела і висловіть припущення, із якою метою влада запроваджувала описані заходи.

Університет (від латин. — сукупність) — вищий навчальнонауковий заклад, до складу якого входить кілька факультетів, де викладаються дисципліни, що становлять основу наукового знання.

ві. Він мав словесний (історико-філологічний), юридичний, математичний і медичний факультети. Протягом 1805— 1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2,8 тис. осіб. У 1834 р. відкрився Київський університет Св. Володимира, який мав філософський та юридичний факультети. Навчання в університетах тривало чотири роки. Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей (гімназія) у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.). Використовувати українську мову в усіх навчальних закладах Наддніпрянщини заборонялося. На українських землях у складі Австрійської імперії значні зміни в системі освіти відбулися за реформ Марії-Терезії та Йосифа II. У 1774 р. з’явився закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5—12 років. Вони мали право навчатися рідною мовою. Згодом запровадили нову систему освіти, за якою навчальні заклади поділялися на гімназії різних типів. Закінчення гімназій, у яких здобували повну середню освіту, давало можливість вступу до вищих навчальних закладів — академій та університетів. На середину XIX ст. у Східній Галичині діяло вісім гімназій, у Північній Буковині — одна, у Закарпатті — дев’ять. У всіх навчальних закладах, крім початкових, навчання здійснювалося німецькою мовою. Держава не фінансувала навчальні заклади, вони утримувалися коштами населення та місцевих громад. У Східній Галичині українській спільноті доводилося чинити опір спробам поляків зробити початкові школи польськими. Проте польська громада краю в 1805 р. домоглася від австрійської влади прийняття рішення про передачу всіх початкових шкіл краю під контроль римо-католицької церкви. Унаслідок цього посилилася полонізація початкової освіти в Галичині. Більше десяти років знадобилося для того, щоб за наполяганням греко-католицького духовенства влада дозволила йому також опікуватися школами. Переважна більшість дітей українського селянства через важке матеріальне становище батьків узагалі нтае відвідувала школу. У 1841 р. в початкових школах Галичини навчалося лише 14 % дітей селянства шкільного віку. На Буковині відбувалася румунізація системи освіти. Навчання здійснювалося румунською та німецькою мовами, українська мова до шкіл не допускалася. У 1850 р. в краї діяло 55 шкіл. На Закарпатті завдяки зусиллям греко-католицької церкви існувала найкраща на українських землях у складі Авст рійської імперії система початкової освіти. Наприкінці XVII — на початку XIX ст. тут діяло близько 300 шкіл, що утри мувалися церковними громадами, викладання в яких здійснювалося українською народною мовою. У всіх інших навчальних закладах краю використовували угорську мову, що

§ 11. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури перешкоджало навчатися в них дітям української громади краю. Угорський уряд наполегливо проводив мадяризацію Закарпаття. За законом 1844 р. в усіх видах шкіл краю запроваджувалася угорська мова. Закладами вищої освіти були Львівський університет (заснований у 1661 р., відновлений у 1784 р.), Реальна (торговельна) академія (1817 р.) і Технічна академія (1844 р.). Викладання в цих закладах здійснювалося латинською та німецькою мовами. «Весна народів» 1848—1849 рр. спричинила деякі зміни в ситуації з освітою в краї. У цей період тут почали відкриватися недільні школи для дорослих, де навчання здійснювалося українською мовою. У Галичині їх було 60, у Закарпатті — дев’ять. За рахунок збільшення терміну навчання в початкових трирічних школах влада створила нижчі реальні школи, де учнів знайомили з основами сільськогосподарських знань — садівництвом, бджільництвом тощо. Розвиток освіти на українських землях обумовлювався зростанням потреб російської та австрійської влади у збільшенні кількості освічених підданих. Однак російська влада в освітній політиці взагалі не звертала увагу на освітні потреби української або будь-якої іншої національної спільноти, а австрійська задовольняла їх лише на рівні початкової освіти. Проблема наявності системи освіти, яка б задовольняла потреби національного розвитку, ставала однією з найважливіших для українського населення.

РОЗВИТОК НАУКИ. ВИДАТНІ ВЧЕНІ. Перша половина XIX ст. стала періодом вагомих здобутків українських учених у природничих науках. Розвитку астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) та Києві (1845 р.). Цікаві спостереження небесних явищ здійснив професор Харківського університету Тимофій Осиповський. Він також був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником із цієї дисципліни. Математик Михайло Остроградський за видатні досягнення був обраний членом Римської, Туринської, Паризької та Петербурзької академій наук. Ученим-енциклопедистом вважається перший ректор Київського університету Св. Володимира Михайло Максимович. Він був автором підручників для студентів «Основи біології» та «Основи зоології», праць «Роздуми про природу» і «Систематика рослин». М. Максимович переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім», склав три збірки українських народних пісень, проводив дослідження з історії Києва, Полтави, Переяслава та інших українських міст. Визначну роль у розвитку хімічної науки відіграли праці професорів Харківського університету Олексія Ходнєва та Миколи Бекетова. З ініціативи В. Каразіна в 1812—1830 рр. у Харкові, Києві, Миколаєві та Полтаві створили метеорологічні станції, що започаткувало регулярні спостереження за

Будинок Даровського, у якому містилася Технічна академія

Визначте наукові досягнення, здійснені українськими вченими в цей період.

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Наукове товариство — товариство, яке об’єднує фахівців із певної наукової дисципліни.

Інститут (музей) Оссолінських у Львові. 1848 р. Гравюра

погодними умовами. Значну роль у розвитку ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах, які в цей період виникли в Києві, Одесі, Кременчуці, Харкові та Ялті. На українських землях під австрійською владою великий ботанічний сад існував при Львівському університеті. Успішно розвивалася медична наука. Засновником української хірургічної офтальмології став професор Київського університету Володимир Караваєв. Професор Харківського університету Микола Єллінський написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій Російської імперії. У вищих навчальних закладах Російської імперії та західноєвропейських країн працювало багато українських ученихзакарпатців. Директором Петербурзького головного педагогічного інституту був професор Василь Кукольник, який викладав тут курси права, фізики, хімії та агрономії. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі професор Петро Лодій. Викладав політичні науки й був першим ректором Петербурзького університету Михайло Балудянський. Зі Львівським і Краківським університетами пов’язана діяльність закарпатця Івана Земанчика. Він був професором, деканом і ректором Львівського університету, пізніше — професором Краківського університету. У «Руському інституті» при Львівському університеті він викладав рідною мовою студентам-українцям фізику та математику. Із розвитком науки пов’язана поява наукових і технічних товариств, які сприяли дослідницькій діяльності вчених і популяризації їхніх ідей. Першим технічним товариством на українських землях під владою Російської імперії вважається засноване В. Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811—1818 рр.). У 1839 р. виникло Одеське товариство історії і старожитностей, яке досліджувало минуле південної частини українських земель і Криму. Товариство мало право проводити тут археологічні розкопки. Основним напрямом діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835—1845 рр.), створеного в Києві, стали також археологічні дослідження. Археологами-аматорами, які входили до його складу, було знайдено фундамент Десятинної церкви та руїни Золотих воріт у Києві. Найбільшим культурно-освітнім і науковим центром на українських землях під владою австрійських Габсбургів став «Оссолінеум» (Народний заклад ім. Оссолінських) у Львові, заснований польським істориком і громадським діячем Юзефом Оссолінським у 1817 р. У ньому зберігалися архіви польської шляхти, колекції зброї, картин, скульптур, археологічних пам’яток тощо. До складу «Оссолінеуму» входили також велика бібліотека, друкарня та музей.

§ 11. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. У тогочасній українській літературі та мистецтві основними художніми напрямами були класицизм і романтизм. Розвиток класицизму пов’язаний із творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. Стилю романтизму дотримувалися харківські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші), члени «Руської трійці» (Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич), у Закарпатті — О. Духнович. Вершиною романтизму вважається творчість Т. Шевченка, П. Куліша. У класичному та романтичному стилях писав свої твори Є. Гребінка. Іван Котляревський став майстром бурлескно-травестійного жанру й засновником нової української поезії, написаної народною мовою. Його літературна діяльність розпочалася з переробки поеми римського поета Вергілія «Енеїда». Поява однойменної поеми стала початком нової доби в українській літературі. У творі стару книжну мову остаточно витіснила народна. Це започаткувало становлення сучасної української літературної мови. Її подальшому розвитку сприяли інші майстри української літератури цього періоду. Творцем нової української художньої прози та жанру соціально-побутової комедії називають Григорія КвіткуОснов’яненка. Його перу належать повісті «Пан Халявський», «Українські дипломати», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Конотопська відьма», п’єси «Сватання на Гончарівці», «Щира любов», «Шельменко-денщик» та інші твори. У деяких із них автор по-доброму глузував над вадами людської натури, в інших — заглиблювався в гіркі реалії життя українського села, із великим теплом зображував повсякденне селянське життя. У творчості Петра Гулака-Артемовського гумор і сатира мали форму гострої критики соціальної несправедливості. Своє ім’я він уславив складанням байок. Найвідомішим його твором стала байка «Пан та собака», де автор зобразив важке життя українських селян-кріпаків. Семен Гулак-Артемовський — автор музики до опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. Письменник Євген Гребінка уславився своїми байками («Малоросійські приказки»), які завдяки лаконічності вислову, добрій мові й національному колориту вважаються одними з найкращих в українській літературі. У жанрі байки мовою алегорій він казав про соціальну й національну несправедливість тогочасної дійсності. Прямо висловлювати такі думки в умовах тогочасної Російської імперії він не міг. Значне місце в українській літературі посідає творчість Пантелеймона Куліша. Він написав перший український історичний роман «Чорна рада», історичні поеми «Україна», «Настуня», «Маруся Богуславка», «Грицько Сковорода», «Магомет і Хадиза» та інші. У його творчому доробку багато романів, повістей, оповідань, драматичних творів, наукових

Визначте здобутки української літератури цієї доби. Класицизм — один з основних напрямів європейської літератури й мистецтва XVII — початку XIX ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське, тобто античне) мистецтво. Романтизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. й надавав першочергове значення духовно-творчому життю людини, зображенням її характеру і пристрастей. Бурлеск — комічна поезія. Травесті — гумористична поезія, близька до пародії.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Австрійський дослідник і громадський діяч другої половини XIX ст. К. Е. Францоз про творчість П. ГулакаАртемовського …Після 1816 р. зміг видати деякі зі своїх гумористичних картин із народного життя… Петро ГулакАртемовський. Вони були невинними, або принаймні виглядали такими. Коли, наприклад, цей поет у своїй байці «Пан та собака» змальовує бідування собаки, який як винагороду за свою вірність отримує лише удари й навіть не сміє гавкати, то це здавалося дуже смішним, але водночас було гіркою алегорією, яку кожен розумів. Не будемо ставити тут запитання, чи розумів це й уряд… в парах. Обговоріть ?? Робота джерело і дайте відповіді на за-

питання: 1. Що, на думку дослідника, хотів сказати П. Гулак-Артемовський у байці «Пан та собака»? 2. Яке значення, на вашу думку, мала творчість П. Гулака-Артемовського для тогочасного українського суспільства?

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Зустріч Тараса Бульби із синами. Художник Т. Шевченко. 1842 р. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»

і науково-популярних праць. Велике значення мав виконаний ним перший повний переклад Біблії українською мовою, здійснений у 1860—1897 рр. Творчість Миколи Гоголя для більшості сучасників і наступних поколінь стала прикладом письменника, який дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі почесне місце серед класиків світової літератури. Саме цьому були присвячені соціальна комедія «Ревізор» і поема-драма «Мертві душі». Особливим українським колоритом насичені його повісті «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тарас Бульба». Вершиною розвитку української літератури цього періоду вважають творчість Тараса Шевченка, який став не лише її класиком, а й національною гордістю українського народу. Його перу належить збірка поезій «Кобзар» (1840 р.), поема «Гайдамаки» (1841 р.), збірка «Три літа», повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша», драма «Назар Стодоля». Наприкінці життя він створив низку поезій, що стали зразком любовної та пейзажної лірики. На українських землях під владою Австрійської імперії нову українську літературу започаткували члени «Руської трійці». Найталановитішим серед них визнавали М. Шашкевича. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») мав переважно сумне забарвлення, яке часто поєднувалося з національними закликами. Одним із найталановитіших поетів краю вважали Миколу Устияновича. У його доробку чимало віршів, балад і пісень. Романтичні картини карпатського життя змальовано в новелах «Помста верховинця», «Страсний четвер».

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: суперечності розвитку української літератури в цей період; прояви перешкод у розвитку освіти; особливості розвитку науки;

зв’язок між здобутками української літератури цього періоду та становленням сучасної української літературної мови.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1784 р. — відновлення діяльності Львівського університету. 1798 р. — вихід друком «Енеїди» І. Котляревського. 1805 р. — заснування університету у Харкові.

1834 р. — заснування університету в Києві. 1840 р. — вихід друком «Кобзаря» Т. Шевченка.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Три речення». Правила гри. Учитель/учителька доручає учням та ученицям передати зміст визначеного питання трьома простими реченнями. Перемагають ті, чия розповідь у лаконічній формі краще передаватиме зміст матеріалу. Для кращого й зручнішого виявлення переможців гру можливо провести в письмовій формі. 2. Румунський і французький письменник і філософ культури писав, що «не можна бути людиною, не бувши творінням тієї або іншої культури». Наведіть власне

розуміння цієї думки, використовуючи матеріал культури України цього періоду. 3. Сформулюйте обґрунтоване оціночне судження умов розвитку культури на українських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. 4. Порівняйте розвиток освіти на українських землях у XVI— XVIII ст. та наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. 5. У чому полягав поступ науки в тогочасній Україні? Наведіть факти, які підтверджують вашу думку. 6. Чи можна погодитися з думкою, що українська література цієї доби через несприятливі умови ім-

§ 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури перського панування не змогла суттєво вплинути на формування національної культури й сприяти розвитку українського націотворення? Поясніть свою думку. 7. Робота в парах. Розпочніть складання таблиці «Культура на українських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.». Галузь культури

Досягнення

Видатні діячі

8. Використовуючи матеріал із курсу української літератури в усній або письмовій формі, підготуйте повідомлення за темами: 1) Тема жіночої долі у творчості Тараса Шевченка (за творами «Катерина», «Наймичка», «У нашім раї на землі…»); 2) алюзії на події історії України у творах Івана Котляревського «Енеїда», «Наталка Полтавка»; 3) значення ініціативності, наполегливості й працьовитості для досягнення поставленої мети або прагнення до справедливості, рицарства, щирості, вірності почуттю й обов’язку у творі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

§ 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури

ТЕАТР. Театральне мистецтво здавна було популярним на українських землях. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на підвладних Російській імОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, перії українських землях у дворянських маєтках за тогочасВИ ЗМОЖЕТЕ: ною модою з’явилося чимало театрів, де грали актори-кріпадізнатися про прояви розвитку ки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці театрального мистецтва на українських на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та в селі Качанівка землях; з’ясувати особливості розвитку на Чернігівщині в поміщика Г. Тарновського. До маєтку народного й професійного музичного Г. Тарновського на театральні вистави приїздили М. Гоголь, мистецтва; характеризувати здобутки М. Маркевич, М. Максимович та інші. тогочасного образотворчого мистецтва; Кріпацький театр змінив аматорський театр (тип самодівизначати риси, притаманні розвитку яльного народного театру). Відомі аматорські трупи працюваархітектури в цей період на українських землях. ли в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. За мовою та репертуаром як кріпацький, так і аматорський ПРИГАДАЙТЕ театр українськими не були. Професійний театр на тогочасних 1. Як розвивався український театр українських землях сформувався на основі аматорських теау другій половині XVIII ст.? 2. Назвіть тральних колективів. У 1789 р. в Харкові побудували постійосновні здобутки української музики ний театр. У ньому двічі на тиждень відбувалися російські цього періоду. 3. Які твори вистави, ролі в яких спершу виконували юнаки-аматори з гускульптури та образотворчого бернської канцелярії. Згодом із них сформувалася трупа акмистецтва, створені в другій половині XVIII ст. на українських землях, ви торів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді театр став знаєте? 4. Назвіть видатні пам’ятки професійним, а актори Харківського театру за свою гру стали тогочасної української архітектури. отримувати платню. У 1812 р. театр у Харкові очолив український письменник і драматург Григорій Квітка-Основ’яненко. Як розвивалося в цей період на Він також виступав актором у російських виставах театру. українських землях театральне У 1820 р. в Полтаві побудували приміщення постійного мистецтво? театру. У 1815 р. тут виник аматорський театр, який через три роки перетворився на професійний. Його директором став Іван Котляревський. Саме для нього він написав перші українські театральні твори — «Наталка Полтавка» і «Москальчарівник». Цим він започаткував український репертуар театрів. Одночасно зі становленням професійного театру з’явилися нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін та Карпо Соленик. На Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли польські театри, де вистави відбувалися польською мовою. Проте деякі ролі в них були українською мовою. У 1806 р.

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. ЗВЕРНІТЬ УВАГУ На думку українського дослідника Степана Чарнецького, Іван Котляревський своїми п’єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» розпочав «нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми». Причиною того, що ці твори й сьогодні не зійшли зі сцени, він вважає вдалу спробу І. Котляревського «своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди — живі, з кров’ю і душею, й це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені».

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Михайло Щепкін починав творчий шлях актором кріпацького театру. Пізніше він грав у Харківському і Полтавському професійних театрах. За сприяння І. Котляревського, що був керівником Полтавського театру, актора викупили з кріпацтва. У створюваних на сцені образах М. Щепкін виявляв глибоке знання життя, побуту, гумору й комізму українського народу. У 1822 р. актор переїхав до Москви, де до кінця свого життя грав у Малому імператорському театрі.

будинок для постійних театральних вистав збудували в Києві, а через три роки він з’явився також в Одесі. На українських землях під австрійською владою перший постійний театр 1795 р. відкрили у Львові в колишньому костьолі єзуїтів. Після приєднання Галичини австрійська влада надіслала із Відня до Львова театральну трупу, яка грала вистави німецькою мовою для прихильників театру. Перша вистава народною мовою відбулася в 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г. Яхимовича. У роки «Весни народів» 1848—1849 рр. у Львові, Перемишлі та Коломиї відбулися перші публічні вистави українською мовою за п’єсами І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток українського театру в краю призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр на цих територіях з’явився лише на початку 60-х рр. XIX ст.

2 Визначте факти, що характеризують розвиток народного й професійного музичного мистецтва на українських землях у цей період.

Житомир. Будівля колишнього міського театру, побудованого в 1855 р. за проєктом архітектора І. Штрома (зараз — будівля філармонії)

МУЗИКА. У цей період в житті української спільноти, як і раніше, вагоме місце посідали музика й музичний фольклор. Українці та українки не забували традиційних народних пісень — весільних, жниварських, купальських, колискових, історичних, колядок, щедрівок тощо. Розвивалися також народні танці: гопак, козачок, метелиця тощо. Пісні й танці супроводжувалися музикою, що виконувалася переважно на струнних інструментах (кобза, бандура), цимбалах, сопілках, бубнах. На народних святах українців найчастіше грали троїсті музики — ансамбль із бубна, скрипки й цимбалів. Загальну повагу мали кобзарі, найвідомішими серед яких у цей період були Остап Вересай, Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний), Андрій Шут. Центрами формування професійного музичного мистецтва на українських землях у складі Російської імперії ставали переважно великі міста — Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. Ознакою тогочасного міського життя стали виступи в міських

§ 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури садах і театрах військових духових оркестрів. Час від часу проходили гастролі популярних європейських виконавців. Так, у 1847 р. в Києві, Одесі та Єлисаветграді (зараз Кропивницький) із великим успіхом відбулися гастролі угорського піаніста й композитора Ф. Ліста. З’явилися піаністи й композитори, які створювали фортепіанні твори — варіації на теми українських народних пісень. У 1836 р. в Києві польський та український піаніст і композитор Йосип Витвицький написав твір «Україна», варіацію на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». У першій половині XIX ст. в Наддніпрянщині виникли перші музичні професійні товариства, які здійснювали концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.) та Симфонічне товариство аматорів музики і співу в Києві (1848 р.). Перехід українських регіонів під владу австрійських Габсбургів зумовив деяке пожвавлення там музичного життя. Цьому сприяло встановлення безпосередніх зв’язків із Віднем, який був визнаним центром тогочасного європейського музичного мистецтва. У культурному житті Львова чільне місце посіли відомі європейські музиканти — диригент німецького театру Й. Ельснер (учитель польського композитора Ф. Шопена) та німецький композитор і диригент А. Нанке. Розвиток українського музичного мистецтва в краї пов’язаний із діяльністю у 20-х рр. XIX ст. греко-католицького духовенства в Перемишлі. У 1829 р. завдяки підтримці єпископа І. Снігурського тут заснували постійний церковний хор. На його основі сформувалося нове покоління, яке започаткувало так звану «перемишльську школу» — український національний напрям у музиці українських земель у складі Австрійської імперії. Найвідомішим її представником став Михайло Вербицький — один із перших професійних композиторів у Галичині.

Портрет миргородського кобзаря Самійла Яшного. Художник О. Сластіон. Початок ХХ ст.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. В українській скульптурі цього періоду відбувався перехід від стилю бароко до класицизму. Загальне визнання здобув у цей час скульптор-монументаліст Іван Мартос. Серед найвідоміших витворів майстра, виконаних у стилі класицизму, надгробні пам’ятники К. Розумовському в Батурині та П. Рум’янцеву в Києві, пам’ятник Г. Потьомкіну в Херсоні, Катерині II у Катеринославі, дюку де Рішельє в Одесі. У Києві на Володимирському пагорбі встановлено бронзовий пам’ятник князю Русі Володимиру, авторами якого стали російські скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт та архітектор Олександр Тон. Монумент є типовим для стилю класицизму. На українських землях, підвладних Австрійській імперії, розвиток мистецтва скульптури пов’язаний із творчістю австрійських митців Гартмана Вітвера та родинної династії Шимзерів, які працювали в цей час у Львові. Найкращою роботою Г. Вітвера вважають чотири фонтани на площі Ринок із фігурами Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітріти. Окрасою

Надгробок К. Розумовського. Скульптор І. Мартос. Фото 1912 р.

Назвіть здобутки образотворчого мистецтва цієї доби.

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Фонтан Нептуна на площі Ринок у Львові. Скульптор Г. Вітвер

Львова стали барельєфні композиції, виконані на сюжети античної міфології, та надмогильні пам’ятники, авторами яких були брати Йоганн та Антон Шимзери. Про зародження мистецтва класицизму в живописі свідчить творчість майстрів портрета Дмитра Левицького та Володимира Боровиковського. Обидва походили з України, але впродовж усього життя працювали в Санкт-Петербурзі. Д. Левицького вважали найкращим європейським портретистом. Серед найвідоміших творів його учня та наступника В. Боровиковського — портрети земляків-українців, які служили на високих посадах у Санкт-Петербурзі, — Д. Трощинського, О. Безбородька з доньками. Його пензлю належать також розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці на українських землях. У першій половині XIX ст. в українському живописі набув поширення новий стиль — реалізм. Одним із перших українських художників, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко, Капітон Павлов і Гаврило Васько. Серед творів І. Сошенка, які збереглися дотепер, «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», жанрові картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі». К. Павлов працював переважно в портретному жанрі. Відомі його «Автопортрет», «Портрет доньки художника», «Портрет мічмана Г. Чайковського», «Хлопчик із голубком». Г. Васько здобув визнання завдяки серії портретів тогочасних українських діячів, виконаних на замовлення В. Тарновського для його приватного музею. Однією з найкращих робіт майстра вважають «Портрет юнака із сім’ї Томари». Видатним українським пейзажистом цієї доби був Василь Штернберг. Його пензлю належать твори «Садиба Г. С. Тарновського в Качанівці», «Ярмарок у містечку Ічні», «Малоросійський шинок», «Аскольдова могила» тощо. ЦІКАВІ ФАКТИ

Портрет українця середнього віку. Художник В. Тропінін. 1818 р.

Реалізм — напрям у літературі та мистецтві, із яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності.

Російський художник Василь Тропінін (1776—1857 рр.) був видатним майстром романтичного та реалістичного портрета. Загалом В. Тропінін створив понад 3 тис. портретів. Як і Т. Шевченко, він походив із кріпосних селян і залишався кріпаком до 47 років. Протягом десяти років він жив на Поділлі. Згодом він писав: «Я мало учився в Академії, але навчився в Малоросії: я там без відпочинку писав із натури, і ці мої роботи, здається, найкраще, що до цього часу мною написано». В. Тропінін створив узагальнені, глибоко поетичні образи українських селян («Дівчина з Поділля», 1810—1820 рр.; «Дівчина з кужелем» (1810‑ті рр.); «Хлопчик із топірцем», «Хлопчик із сопілкою» (обидва 1812 р.); «Пряля», «Портрет українця» (обидва 1821 р.)), краєвиди Поділля («Гроза над селом», 1810-ті рр.), побутові композиції («Весілля в с. Кукавці», 1821р.). У 1818 р. В. Тропінін, супроводжуючи графа, відвідав місто Кам’янець, у фортеці намалював одного з в’язнів «Портрет українця середнього віку». Дехто із вчених схильні вважати його зображенням У. Кармалюка.

§ 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури Визначним досягненням образотворчого мистецтва цього періоду стала творчість Тараса Шевченка, який є автором понад тисячі творів різних жанрів. Визнання здобули його картини «Циганка-ворожка», «Катерина», «Портрет невідомого», «Портрет дівчини із собакою», «Портрет невідомої в намисті», «Автопортрет» та інші. Загалом Т. Шевченко створив понад 130 портретів. Він був також відомим майстром графіки й гравюри. Йому належить серія офортів «Живописна Україна». На підвладних Австрійській імперії українських землях у цей період уславився своїми творами переважно релігійного змісту в стилі класицизму Лука Долинський. Він виконав розписи для новозбудованого собору Св. Юра у Львові та інших церков міста. Його вважали також одним із найкращих тогочасних портретистів. У Закарпатті засновником світського напряму в живописі став Йосип Змій-Міклошій. Після закінчення Віденської академії мистецтв він працював придворним майстром пряшівського єпископа. Його пензлю належать портрети, картини на побутові теми із життя закарпатських селян, пейзажі. Майстер також виконував розписи багатьох церков Закарпаття.

Офорт — вид гравюри на металі, у якому заглиблені елементи зображення отримують шляхом травлення металу кислотою, а також відтиск із такої гравюри.

Офорт «Судна рада» з альбому «Живописна Україна». Художник Т. Шевченко. 1844 р.

АРХІТЕКТУРА. У першій половині XIX ст. тривала розпочата наприкінці минулого століття перебудова губернських і повітових українських міст під російською владою. За цим наглядали спеціальні будівельні комітети й комісії. Швидкими темпами відбувалося будівництво в Єлисаветграді, Херсоні, Маріуполі, Одесі, Севастополі та інших містах. До участі в ньому залучали відомих російських архітекторів. Панівним архітектурним стилем був класицизм. У Києві протягом 30 років головним міським архітектором працював Андрій Меленський. У зв’язку з поверненням Києву в 1802 р. прав міського самоврядування за його проєктом спорудили пам’ятник на честь відновлення магдебурзького права. Саме А. Меленський під час розробки плану забудови міста визначив Хрещатик як майбутню головну вулицю Києва. За його проєктами в місті було споруджено новий центр губернської адміністрації на Печерську, перший у Києві будинок театру на Хрещатику, Контрактовий будинок на Подолі й перебудовано тут Гостинний двір. На Аскольдовій могилі архітектор створив мавзолей — пам’ятник Аскольду, який, за літописом, був одним із перших київських князів. Найбільшою спорудою Києва цього часу стала створена в 1839—1843 рр. за проєктом архітектора Вікентія Беретті будівля університету Св. Володимира. Окрасою міста став також спроєктований ним Інститут шляхетних дівчат. У Харкові за проєктом архітекторів Є. Васильєва та О. Тона в 1824— 1833 рр. спорудили високу дзвіницю Успенського собору на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р. Серед будівель, що з’явилися в тогочасному Севастополі, виділялися будинок Морської бібліотеки зі славнозвісною Баштою вітрів, Петропавлівський собор і Графська пристань.

Портрет князя Льва Даниловича у Василіанській церкві у Львові. Художник Л. Долинський. 1770— 1771 рр.

Що було характерним для розвитку тогочасної архітектури на українських землях?

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Контрактовий будинок у Києві. Архітектор А. Меленський

Садиба Галаганiв у с. Сокиринці (Чернігівська обл.). Архітектор П. Дубровський

Ратуша на площі Ринок у Львові

У цей період на українських землях у складі Російської імперії почали з’являтися нові палацово-паркові комплекси, що складалися з палаців знаті, оточених парками. У 1799— 1803 рр. в мальовничій місцевості над річкою Сейм у Батурині збудували палац останнього українського гетьмана К. Розумовського. Автором проєкту був петербурзький архітектор Ч. Камерон. У селі Сокиринці на Чернігівщині в маєтку П. Галагана в 1829 р. спорудили палац у стилі класицизму, до якого прилягав парк площею в 600 десятин з алеями, штучними галявинами та озерами. Світову славу своєю красою здобули декоративно-пейзажні парки «Олександрія» поряд із Білою Церквою та «Софіївка» в околицях Умані. Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на українських землях у складі Австрійської імперії зосереджено у Львові. Це будівлі «Оссолінеуму» (1827 р.), ратуші на площі Ринок із високою вежею та годинником (1835 р.), міського театру (1842 р.) та кілька житлових будинків. Більшість тогочасних нових міських споруд створено за проєктами німецьких архітекторів. У Буковині визначною архітектурною ЦІКАВІ ФАКТИ Парк «Олександрія» було створено неподалік міста Біла Церква у 80-х рр. XVIII ст. Назву він отримав на честь своєї засновниці графині Олександри Браницької. Системи озер, алеї, великі галявини, численні альтани, колонади, містки й сам палац графів Браницьких разом із величезною кількістю дерев створили неповторний ансамбль.

Кафедральний собор Святого Духа в Чернівцях. Архітектори А. Рьолль, Й. Главка

Парк «Софіївка» був заснований у 1796 р. власником міста Умані, графом Станіславом Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької. Це єдиний серед тогочасних парків, на території якого немає палацу. Тут було розбито чотири штучні озера, з’єднані підземними каналами, побудовано гроти, лабіринти, скелі з великих каменів, численні павільйони та містки.

§ 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури

Парк «Олександрія». Колонада «Луна»

Парк «Софіївка». Фонтан «Змія»

пам’яткою того часу стала зведена в Чернівцях за проєктом А. Мікулича міська ратуша із 45-метровою вежею (1843— 1847 рр.). У середині 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано також кафедральний православний собор, витриманий у візантійському стилі, та церкву Св. Параскеви. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: зміни, які відбулися в цей період у розвитку театрального мистецтва; стан музичного мистецтва на тогочасних українських землях;

процеси, які розгорталися в образотворчому мистецтві цього періоду; особливості розвитку архітектури на українських землях цієї доби.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1818 р. — відкриття професійного театру в Полтаві. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Закінчіть речення». Правила гри. Учитель/ учителька пропонує учасникам/учасницям гри (гру можна проводити індивідуально, із командами або класом у цілому) завершити 6—12 речень із характеристиками, за якими можна впізнати розглянуті ними події або явища. 2. Які з подій, пов’язаних зі становленням українського театру в цей період, ви вважаєте найважливішими? Чому? 3. Порівняйте розвиток музичного мистецтва на українських землях у розглянутий період та в попередньому столітті. Чим, на вашу думку, можна пояснити наявні відмінності? 4. У чому, на вашу думку, полягав розвиток українського образотворчого мистецтва цієї доби. 5. Як імперське панування вплинуло на розвиток архітектури українських земель? Наведіть факти, які підтверджують вашу думку.

XIX ст. 7. Познайомтеся з «Переліком палаців — садиб України» за сучасними областями. Складіть карту палаців — садиб кінця XVIII — першої половини XIX ст. на території сучасної України. Використовуючи її, розкажіть про їх виникнення та сучасний стан. 8. Відвідайте місцевий музей образотворчого мистецтва й підготуйте повідомлення про твори українських майстрів кінця XVIII — першої половини XIX ст. в його експозиції. 9. З’ясуйте, які архітектурні пам’ятки кінця XVIII — першої половини XIX ст. розташовані в місцевості, де ви живете. Підготуйте повідомлення про декілька з них.

6. Робота в парах. Завершіть складання таблиці «Культура України кінця XVIII — першої половини

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Практичне заняття за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке повсякденне життя людини й культура суспільства? 2. Чим дослідження повсякденного життя людини й культури суспільства допомагає створити повне уявлення про події минулого? 3. Які найвагоміші, на вашу думку, зміни відбулися в повсякденному житті українського населення цієї доби? Чому ви вважаєте їх найвагомішими? 4. Які серед досягнень культури України цього періоду ви вважаєте найважливішими? Поясніть свою думку.

МЕТА: спираючись на знання, отримані впродовж опрацювання матеріалу розділу, розвивати вміння працювати з контурною картою, удосконалювати навички групової роботи, вміння працювати з історичними джерелами та знаходити необхідне в джерелах додаткової інформації. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

1. Повторити матеріал до розділу. 2. Підготувати міні-проєкт про повсякденне життя представників однієї з груп населення українських земель, — селянства, міщанства, торговців, дворян-землевласників, — у першій половині XIX ст. 3. Підготувати усну або письмову розповідь про віртуальну мандрівку «Пам’ятки образотворчого мистецтва та архітектури українських земель першої половини XIX ст.». 4. Підготувати розгорнутий план доповіді «Наш край наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.». ХІД ЗАНЯТТЯ

Робота з контурною картою 1. Позначте відповідними цифрами місця діяльності названих навчальних закладів і підпишіть назви міст, де вони існували: 1 Волинський ліцей; 2 Рішельєвський ліцей; 3 Гімназія вищих наук; 4 Реальна (торговельна) академія; 5 Технічна академія. 2. Позначте міста, де діяли університети, і підпишіть назви цих міст. 3. Підпишіть і підкресліть відповідними кольорами назви міст, де виникли: yy синім — технічні й наукові товариства; yy зеленим — перші професійні театри. 4. Позначте першими літерами назв декоративно-пейзажні парки, створені на околицях Білої Церкви та Умані.

II. Робота з джерелами Ознайомтеся із запропонованим матеріалом і виконайте завдання. III. Робота в малих групах У складі малих груп, створених за тематикою виконаних завдань, відбувається обговорення результатів роботи над ними. Групи визначають роботи, які доцільно заслухати в класі. IV. Підсумки заняття Учні та учениці самостійно визначають, чим практичне заняття було корисним для них.

Наш край наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із проєкту заснування Харківського університету, представленого В. Каразіним (серпень 1802 р.) 1. … § 16. Благоустроєна держава має потребу в особливому училищі, яке б готувало чиновників для спорудження різних будівель, водних сполучень та інших державних робіт цього роду, необхідних найбільше там, де все це упорядковується і наближається до квітучого становища. Ґрунтовне вивчення архітектури, механіки, гідравліки і землеустрою в тому найбільше, що належить до застосування умоглядних основ їх до самого виконання на ділі, потребує особливих учителів

і способу викладання, відмінного від звичайного викладання цих наук як частини фізики або змішаної механіки. Відділ університету, призначений для цього, будучи учбовим закладом, майже єдиним в Росії, можна назвати відділом цивільних мистецтв. в парах. Обговоріть і дайте відповідь на за?? Робота питання: чим навчання в Харківському університеті мало, за задумом його засновників, відрізнятися від інших навчальних закладів?

З оголошення ради Київського університету Св. Володимира про його урочисте відкриття … Затверджений в цьому краї університет, перетворений із Волинського ліцею, призначений переважно для навчання юнацтва губерній Київської, Волинської і Подільської; спадкова увага жителів їх до користі освіти і на майбутні часи зміцнила добробут учбових закладів цього краю. Місцем заснування цього закладу обрано місто Київ, столицю святого рівноапостольного князя Володимира,

де вперше засяяло і звідки розлилося… світло істинної віри. Хай це обрання провіщає успіхи розсадника освіти, в дусі благочестя і моральності… в парах. Обговоріть і дайте відповідь на за?? Робота питання: як у джерелі визначається мета створення та діяльності університету?

Із передмови до нездійсненого видання «Кобзаря» Т. Шевченка …Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують… неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія мої? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів. Не бійтеся, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тільки переводять, та й то чортзна по якому… Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать про єдину слав’янську літературу, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава богу, не німці. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними… в парах. Обговоріть і дайте відповідь на за?? Робота питання: яким є ставлення автора до російських імперських уявлень про «єдину слов’янську літературу»? Наведіть слова Т. Шевченка, які підтверджують вашу думку.

Наш край наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. І.

Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток. 1. До складу якої імперії — Російської чи Австрійської — входив ваш регіон наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? 2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви проживаєте. На території якого району, області він розташований? 3. Якому історико-етнографічного регіону він відповідає?

4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону на початку XIX ст. 5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри? 6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? Назвіть їх і поясніть походження їхніх назв. 7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.?

Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. ІІ. Зміни в господарському житті. 1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства вашого краю в ті часи? 2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у вашому регіоні? 3. Яким був стан промисловості й торгівлі? 4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду. 5. Що вам відомо про соціальне становище в краї та соціальні протести населення? 6. Відвідайте місцевий краєзнавчий (історичний) музей і підготуйте за його експози цією повідомлення про побут і повсякденне життя населення краю наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. ІІІ. Українське національне відродження. 1. Які події, пов’язані з розгортанням українського національного руху, відбулися на території вашого краю або регіону? 2. Назвіть діячів українського національного відродження цього періоду, що походили або діяли у вашому краї чи регіоні. Яким був їхній внесок в український національний рух? 3. Які пам’ятки, пов’язані з українським національним рухом кінця XVIII — першої половини XIX ст., є на території вашого краю або регіону? Підготуйте розповідь про одну з них. 4. Визначте спільне й відмінне в розгортанні українського національного руху ЗАВДАННЯ 1. Розпочніть складати порівняльну таблицю «Наш край в історії України та Європи» (кінець XVIII — перша половина XIX ст.). Основні події та історичні процеси Історія рідного краю

Історія України

Історія Європи

на те риторії вашого регіону порівняно з іншими регіонами українських земель того часу. 5. Відшукайте науково-популярні твори, статті, художні твори, присвячені подіям українського національного відродження у вашому краї в цей період. Яку інформацію можна отримати з них? 6. Яким, на вашу думку, був внесок вашого краю або регіону в український національний рух цього періоду? ІV. Нові явища в культурному та духовному житті населення. 1. Що ви знаєте про вірування, звичаї та традиції населення вашого краю? 2. Назвіть діячів української культури цього періоду, що походили або проживали в краї. Яким був їхній внесок у розвиток культури? 3. Які пам’ятки культури кінця XVIII — першої половини XIX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них. 4. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю? 5. Визначте спільне й відмінне в духовному й культурному житті населення краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду. 6. У яких творах української літератури розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований? Яку інформацію про події та життя населення в ті часи можна отримати з них?

2. Розпочніть складати таблицю «Видатні дія чі історії краю» (кінець XVIII — перша половина XIX ст.). Прізвище, роки життя

Чим уславився

Значення діяльності

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІІ

Узагальнення за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. I.

Ігрові завдання 1. Об’єднайтеся в команди й проведіть гру «Хто більше» для визначення кращих знавців термінів і понять розділу. Правила гри. Командам учнів та учениць доручається за встановлений час пригадати й навести якомога більше термінів та понять із їхніми визначеннями. Із метою уникнення непорозумінь кожна команда оприлюднює свої терміни і поняття за відсутності суперників. 2. Об’єднайтеся в команди й проведіть гру «Чотири зупинки». Правила гри. Кожна команда отримує завдання розповісти, що вона побачила на визначених чотирьох зупинках фантастичної машини часу, яка перенесла їх у минуле. Гру пропонується проводити за одним із запропонованих сценаріїв. Варіант I: ви супроводжуєте російського урядовця, який прямує через українські землі за кордон. Розіграйте невеликі інсценізації того, про що ви дізналися під час таких чотирьох зупинок: 1) зустріч із селянською родиною перед її хатою на Київщині; 2) у парку «Олександрія» графа Браницького неподалік Білої Церкви; 3) архітектор Андрій Меленський розповідає про те, що змінилося при ньому у Києві; 4) хар ків’янин розповідає про розвиток освіти й науки в їхньому місті. Варіант II: ви супроводжуєте французького журналіста, який збирає матеріал про українські землі для книги. Розіграйте невеликі інсценізації того, про що ви дізналися під час таких чотирьох зупинок: 1) обід із селянською родиною на Київщині; 2) у парку «Со-

фіївка» графа Потоцького неподалік Умані; 3) полтавчанин/полтавчанка розповідає про театральне життя в місті; 4) львів’янин/львів’янка розповідає про зміни, які відбулися в місті за австрійської влади в цей період. 3. Об’єднайтеся у дві команди й проведіть гру «Історичний турнір». Правила гри. Визначається тема, за якою відбудеться гра. Шляхом жеребкування встановлюється, хто першим ставить запитання. Доцільно заздалегідь попередити, що оригінальність запитань також оцінюватиметься. Отримавши запитання, представник/представниця іншої команди відповідає. Після цього вона ставить своє запитання. Журі оцінює правильність відповіді. Гра триває, поки команди не вичерпають встановлений ліміт запитань. Для кращої організації гри час на роздуми над запитанням необхідно визначити до її початку. II. Спільне обговорення У складі малих груп або колективно обговоріть наведені питання: 1) суперечності розвитку української культури під впливом політики Російської та Австрійської імперій; 2) причинно-наслідковий зв’язок між перетвореннями в соціально-економічній сфері та змінами в житті й побуті людини; 3) значення історичних пам’яток, фольклору та етнографії в дослідженні національних ознак українців та українок і формуванні національної свідомості; 4) суперечливі наслідки модернізаційних процесів для розвитку національної освіти й культури.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

rnk.com.ua/100852

РОЗДІЛ ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в другій половині XIX ст. § 13. Українське питання в контексті міжнародних відносин. Східна (Кримська) війна та її наслідки для українських земель ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

з’ясувати зміст українського питання та його місце в європейських міжнародних відносинах цієї доби; дізнатися про Східну (Кримську) війну та її наслідки для українських земель. ПРИГАДАЙТЕ

1. Як Російська імперія використовувала ресурси українських земель для реалізації своїх зовнішньополітичних цілей у першій половині XIX ст.? 2. Якою була політика російської влади щодо кримсько-татарського населення та її наслідки в першій половині XIX ст.? Яке місце посідало українське питання в тогочасній європейській міжнародній політиці?

Українське питання — термін, яким позначають проблему звільнення українських земель з-під залежності від країн, що контролювали її територію.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА другої половини XIX ст. Тогочасні європейські держави почали звертати увагу на український національний рух, що розгорнувся наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., як на чинник, який вони можуть використати у своїй майбутній зовнішній політиці. У другій половині XIX ст. активна зовнішня політика Російської імперії непокоїла чимало країни Європи, зокрема Пруссію, яка була стурбована прагненням Росії вирішити долю європейських володінь Османської імперії на свою користь. Тогочасні прусські політики розробляли ідею союзу Пруссії, Великої Британії та Франції з метою протидіяти спробам Росії посилити свої позиції шляхом чергової війни проти Османської імперії. У 1853 р. Росія розпочала Східну (Кримську) війну, і деякі прусські політики стали відверто висловлюватися, що для Пруссії буде корисною «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». Вони планували відібрати в Російської імперії Фінляндію, землі Прибалтики, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці заяви розглядалися діячами українського національного руху як потенційна можливість змінити становище українських земель. Однак плани прусських політиків залишилися нереалізованими. Незважаючи на те, що Східна (Кримська) війна завершилася поразкою Російської імперії, держави-переможниці не бажали розпочинати проти неї нову війну й намагалися лише обмежити її експансію, а мирних шляхів для здійснення планів розділу імперії не існувало. Українське питання повернулося до міжнародної політики в часи, коли канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк став домагатися для своєї країни гідного місця в європейській політиці. Крім того, Німеччина бажала закріпити свій вплив в Османській імперії, що одразу призвело до зіткнення її претензій із російськими інтересами. Балканська криза 1875 р. спричинила російсько-турецьку війну 1877—1878 рр., яка стала досить успішною для Російської імперії. О. фон Бісмарк побачив у цих подіях небезпеку для інтересів Німеччини. У 1879 р. Австро-Угорщина та Німеччина уклали союз проти Росії. Водночас у німецькій пресі з’явилася стаття, де висувався план відторгнення від Російської імперії частини її володінь. Зокрема, зверталася увага на українські землі, де передбачалося утворити незалежну державу — Київське королівство, на чолі якого мав стати представник династії Габсбургів.

§ 13. Українське питання в контексті міжнародних відносин. Східна (Кримська) війна та її наслідки для українських земель ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі статті німецького філософа Едуарда фон Гартмана в німецькому журналі «Гегенварт» Немає ані географічних, ані етнографічних підстав для об’єднання двох світів — російського та українсько-білоруського в єдиний державний організм. Росіяни заселяють межиріччя Волги і Дону, тому для Росії є життєво важливим питання володіти цими річками на цілому їх бігу, але для Росії зовсім не є необхідним володіти Придніпров’ям — територією розселення українського та білоруського народів. Російська національна держава як за своїм національним характером, так і за географічними умовами повернута на південний схід, а не на захід… Обидві частини можуть обійтися одна без другої як за географічним, так і за торговельно-політичним розташуванням… Варто було б також створити Київське королівство в межиріччі Дніпра й Пруту. Така Наддніпрянська держава з 18-мільйонним населенням мала б усі необхідні передумови для самостійного політичного існування. Нова держава мала також отримати від Австрії гарантії недоторканності та увійти з нею до оборонного союзу. Відокремлення від Росії територій із 34 мільйонами населення остаточно покладе край її експансії на Захід…

Робота в парах. Опрацюйте джерела й дайте відповіді на запитання: 1. Які аргументи на доцільність створення самостійного Київського королівства висуває автор? 2. Яку користь для себе Німеччина розраховувала мати внаслідок створення Київського королівства?

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із петиції К. Делямара в українській справі, внесеної на розгляд французького сенату У Європі існує народ, забутий істориками, — народ Русинів, із якого 12,5 млн живе під владою російського імператора, а 2,5 млн осіб — у складі Австро-Угорської монархії. Цей народ за своєю кількістю дорівнює іспанцям, утричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони Св. Стефана (населення Угорщини — Авт.). Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Московії. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської та польської, має виразну індивідуальність, за збереження якої бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I цей народ, який ми сьогодні називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю, або Рутенією, а той народ, який ми нині називаємо руським, називали тоді московитами, а їхню землю — Московією… в парах. Опрацюйте джерело і дай?? Робота те відповіді на запитання: 1. На чому на-

Цей план також схвально сприйняли політики АвстроУгорщини. Одночасно із цим він демонстрував, що завдяки українському національному руху європейської політики стали досить непогано орієнтуватися в українській проблематиці. Так, у 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона III, сенатор К. Делямар вніс до французького сенату петицію щодо прав українського населення. Українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій на складову європейської політики. Німецький план створення Київського королівства унаочнив початок визнання окремими європейськими політиками права українського населення створити власну державність. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Велика Британія, Франція, Росія). Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому чинник ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за визволення своєї Батьківщини з-під влади Російської імперії, орієнтація на союз із її противниками була історично обумовленою. Тому на території країн — членів Троїстого союзу українські діячі мали змогу діяти до-

голошує автор звернення? 2. Про що свідчила поява таких публікацій у тогочасній Європі?

Алегоричне зображення Антанти, що тримає в руках прапори основних країн — учасників блоку та їхніх союзників

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. сить активно, не зустрічаючи значних перешкод із боку урядових структур.

Троїстий союз. Карикатура кінця ХІХ ст.

Визначте причини, привід до початку й результати Східної (Кримської) війни.

ЦІКАВІ ФАКТИ На боці Османської імперії діяли військові підрозділи, сформовані із залишків задунайських козаків, очолювані «міріан-пашею» (кошовим отаманом) Садик-Пашою. Таке ім’я прийняв колишній учасник польського повстання 1830— 1831 рр. з Волині, а потім польський емігрант Міхал Чайковський. Його загони діяли досить успішно, але за наполяганням австрійського уряду їх відвели з фронту. На знак подяки турецький султан надав йому титул: «Око, вухо і правиця престолу», а пізніше найвище турецьке військове звання — беглербея.

100

ЧЕРГОВА СПРОБА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ РОЗВ’ЯЗАТИ ТУРЕЦЬКЕ ПИТАННЯ. СХІДНА (КРИМСЬКА) ВІЙНА 1853—1856 рр. Після участі Російської імперії в придушенні угорської «Весни народів» її авторитет в Європі посилився. Спираючись на це, вона все більш наполегливо намагалася розв’язати на свою користь питання перерозподілу європейських володінь Османської імперії. Проте ці плани викликали негативну реакцію та сприяли згуртуванню європейських країн. У роки Східної (Кримської) війни 1853—1856 рр. Росія воювала проти Османської імперії та її союзників — Великої Британії, Франції та Сардинського королівства. Завдяки війні Росія намагалася розширити свої володіння, зміцнити вплив на Близькому Сході та Балканському півострові. Вона, зокрема, претендувала на протекторат над Дунайськими князівствами (Молдавією та Валахією), Болгарією та Сербією. Водночас планувалося встановити контроль над протоками, які вели із Чорного до Середземного моря. Проте Росія не врахувала, що в розвитку провідних держав Європи протягом першої половини XIX ст. відбулися зміни. Процеси становлення індустріального суспільства спричинили тут посилення їхнього економічного потенціалу та бажання захопити нові ринки, джерела сировини та сфери впливу. За таких умов вони сприймали допомогу Росії, але не хотіли погоджуватися з її утвердженням у тих регіонах, на які претендували самі. Приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами навколо права опіки над християнськими святинями в Палестині. Російський імператор висловив незадоволення турецькому султану, коли той передав це право католикам. У червні 1853 р. раптово, без оголошення війни, Росія окупувала залежні від Османської імперії Дунайські князівства. Турецькі війська спершу воювали вкрай невдало й зазнавали поразок від російської армії. У цих умовах Велика Британія, Франція та Сардинське королівство вирішили надати допомогу Османській імперії. Вимоги до російського імператора вивести війська з території Дунайських князівств висували також Австрія та Пруссія. Об’єднана англо-французька ескадра розпочала воєнні дії проти Росії в Чорному морі атаками на її узбережжя. Прикордонну смугу від Одеси до гирла Дунаю захищали три полки Дунайського козацького війська. Особливо відзначилися нащадки козаків-задунайців під час оборони міста у квітні 1854 р. Спільно із залогою міста вони вели двобій з англо-французькою ескадрою та брали участь у здобутті англійського пароплава «Тигр». Козацькі човни підійшли до корабля, який наскочив на мілину, і взяли його в полон. «Небувала справа, — писали очевидці, — козаки взяли в полон пароплав!» Гармата з англійського фрегата донині прикрашає

§ 13. Українське питання в контексті міжнародних відносин. Східна (Кримська) війна та її наслідки для українських земель

Вибух англійського пароплава «Тигр» на рейді Одеси 1854 р. Художник Ф. Грос. 1856 р.

Бій на Малаховому кургані в Севастополі в 1855 р.

Причорноморський бульвар Одеси, нагадуючи про хоробрість козаків-задунайців. У червні-липні 1854 р. російські війська змушені були залишити Дунайські князівства, і їхнє місце одразу зайняли австрійські війська. Головний театр воєнних дій перемістився до Південної України. На початку вересня англо-французькі війська заблокували чорноморські порти й висадилися в Криму. Після кількох поразок, завданих російській армії, союзники розпочали облогу головної військово-морської бази імперії міста на Чорному морі — Севастополя. Облога міста тривала 349 днів. У ній брали участь сформовані на українських землях Одеський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський та Волинський полЗВЕРНІТЬ УВАГУ Український вчений Ростислав Пилявець у статті «Севастополь — місто української слави? Російські історичні міфи та український чинник Східної (Кримської) війни (1853—1856 рр.)» аналізує участь українців у цій війні. Так, він звертає увагу, що до 50 % складу російської армії становили солдати, матроси й офіцери українського походження, причому їхня частка в Чорноморському флоті досягала 70 %. Зі 155 офіцерів російської армії, що загинули при обороні Севастополя, щонайменше 55 — походили з українських земель. Третина гармат російської польової артилерії була виготовлена в Київському арсеналі. Величезним був внесок представників різних верств тогочасного українського суспільства в забезпечення російської армії необхідним та допомогу їй. Зокрема, під час оборони Севастополя вперше у світі були запроваджені загони фронтових сестер милосердя. Чимало жінок працювали сестрами милосердя у щпиталях. Громадою з 13 сестер милосердя з Києва керував основоположник військово-польової хірургії Микола Пирогов. Підсумком аналізу війни українськими вченими став висновок: «Україна була безпосередньою учасницею і в певному сенсі жертвою Кримської війни, а Севастополь варто вважати містом бойової слави і звитяги українців, аж ніяк не меншою мірою, ніж росіян або ж англійців, французів чи турків».

Табір англійців під Балаклавою. 1855 р.

Воїни Чорноморського козацького війська, які відзначилися під час оборони Севастополя в 1854—1855 рр. Між 1855 і 1860 рр.

101

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ки. Озброєння російської армії за своїми технічними характеристиками значно поступалося військам союзників. Відсутність у Росії парового флоту й залізниць суттєво ускладнювали постачання армії необхідним. Так, на десять гарматних пострілів союзників захисники Севастополя відповідали одним. У серпні 1855 р. останні захисники залишили його. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Південної та навіть Правобережної України змусили Російську імперію піти на укладення в 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права тримати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі.

Повідомлення про спрямування пожертв, зібраних купцями Київської губернії, на допомогу пораненим офіцерам та їхнім родинам. 1855 р.

Як Східна (Кримська) війна вплинула на українські землі?

ЦІКАВІ ФАКТИ Згадуючи події Східної (Кримської) війни, російський генерал Едуард Тотлебен писав, що коли імператору повідомили про масову еміграцію кримських татар після війни, «його величність сказав, що не лише непотрібно стримувати татар у переселенні, а навпаки, розглядати цей випадок, як надзвичайно сприятливий у звільненні від них краю».

102

НАСЛІДКИ СХІДНОЇ (КРИМСЬКОЇ) ВІЙНИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Оскільки українські землі у складі Російської імперії стали як міжфронтовою територією, так і театром воєнних дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Усього з регіону до неї взяли 750 тис. осіб. Через відсутність залізниць увесь тягар забезпечення російської армії ліг на чумаків та селян, мобілізованих зі своєю худобою та підводами. Так, лише з таврійської губернії в 1856 р. для військових потреб у селянства забрали 150 тис. підвод із волами й погоничами. Українськими землями пролягали основні шляхи переміщення військових частин до театру воєнних дій. Усе необхідне для них на шляху пересування реквізовувалося в місцевого населення. У Південній Україні оголосили воєнний стан. Селян забирали до війська, населення мусило утримувати військових під час постоїв, доглядати поранених тощо. Усе це руйнувало економіку регіону. Припинили роботу порти, через які Росія здійснювала експорт товарів. Дуже важким стало становище кримсько-татарського населення Криму. Російські військові, підозрюючи його у прихильності до турків, виганяли з осель, примушуючи залишати Крим, або вбивали. Політика імперії на півострові була спрямувана на те, щоб під приводом воєнних дій очистити його від кримських татар. Так, у 1854 р. з’явився наказ російського військового міністра, у якому зазначалося, що «імператор звелів переселити (з Кримського півострова) всіх прибережних мешканців» магометанського віросповідання. Проте переслідування призвели не до переселень, а до суцільної втечі з метою порятунку. Вони масово, цілими сім’ями й селищами, емігрували до Османської імперії. Усього після Східної (Кримської) війни, за офіційними даними, туди переселилося близько 192 тис. осіб, що становило на той час дві третини всього кримсько-татарського населення півострова. Після цього у Криму залишилося дещо більше 100 тис. осіб кримсько-татарської національності.

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст. Наприкінці війни на українських землях відбулися два великі селянські рухи — «Київська козаччина» в 1855 р. та «Похід у Таврію за волею» в 1856 р. Перший був пов’язаний із поширенням чуток серед селянства, що кріпаки, які запишуться до ополчення, будуть позбавлені кріпосної залежності. Рух охопив повіти Київщини, де проживало близько 180 тис. селян-кріпаків, і був жорстоко придушений. Для цього влада застосувала регулярні війська. У 1856 р. почали ширитися чутки, що російська влада запрошує всіх охочих переселятися на Кримський півострів, спустошений внаслідок примусової еміграції кримських татар. Казали, що переселенці отримають там волю, землю та грошову допомогу на розбудову свого господарства. Навесні того ж року розпочався масовий стихійний рух селянства, яке зі своїм майном їхало і йшло до Криму. Проте влада на шляхах через Перекоп встановила заслони, спрямувавши туди частини регулярної армії. Улітку біля Перекопу зосередилися десятки тисяч людей. Лише наприкінці року влада приборкала рух, примусивши бажаючих переселитися до Криму повернутися додому.

Розстріл шукачів волі (так званого «Походу в Таврію за волею»). Художник П. Богуш

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: зміст українського питання в другій половині XIX ст.;

вплив Східної (Кримської) війни на ситуацію в українських регіонах у складі Російської імперії.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1853—1856 рр. — Східна (Кримська) війна. 1855 р. — селянський рух «Київська козаччина».

1856 р. — селянський рух «Похід у Таврію за волею».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Правильно — неправильно». Правила гри. Учитель/учителька об’єднує учнів та учениць у дві команди. Кожна з них отримує перелік із твердженнями за розглянутим матеріалом. Вони мають визначити, які з них правильні, а які — ні та пояснити свою думку.

3. Яке місце посіла Східна (Кримська) війна в ситуації в тогочасній Європі та на українських землях як її складової. 4. Що в наслідках Східної (Кримської) війни для українських земель стало, на вашу думку, найважливішим і чому? 5. Покажіть на карті події, пов’язані з перебігом і результатами Східної (Кримської) війни.

2. Висловіть аргументовану думку щодо того, як українське питання впливало на європейські міжнародні відносини та на український національний рух.

6. Підготуйте повідомлення з презентаціями (представленням класу) за додатковими джерелами інформації на тему «Внесок українців і українок у Східну (Кримську) війну».

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в середині XIX ст. Подальшому розвит ку господарства українських земель заважало кріпосне право. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Залишки кріпосницьких відносин перешкоджали також процесу розшарування селянства та формуванню

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про передумови, причини, зміст та особливості проведення реформ 60—70-х рр. ХІХ ст. у тогочасній Україні; з’ясувати наслідки реформ 60—70-х рр. ХІХ ст.

103

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке кріпосне право, або кріпацтво? 2. Як і коли було ліквідоване кріпосне право в українських регіонах у складі Австрійської імперії? 3. Що таке реформа? 4. Чи можна стверджувати, що існування кріпосного права заважало економічному розвитку українських земель під владою Російської імперії? Визначте особливості розвитку господарства українських регіонів, підвладних Російській імперії в цей період.

Скоморошківський цукровий завод, заснований у 1860 р. (Вінницька обл.). Фотографія 2008 р. (станом на початок 2020 р. завод повністю зруйнований)

Назвіть передумови та причини реформ 60—80-х рр. ХІХ ст. у Російській імперії.

104

суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості придбати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу. У середині ХІХ ст. поступово почали окреслюватися нові напрями господарської спеціалізації українських регіонів. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі та Слобожанщині через віддаленість від ринків збуту зерна в південній частині головним джерелом прибутків стало тваринництво, у північній — тютюнництво й льонарство. Значні прибутки місцевим землевласникам давало ґуральництво. Правобережжя в 40-х рр. XIX ст. перетворилося на основний район виробництва цукру. Протягом першої половини XIX ст. власники маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавали через чорноморські порти. Щоб отримати більше посівних площ, вони забирали у свої господарства дедалі більше земель, унаслідок чого тут з’явилася велика кількість безземельного кріпосного селянства. Нагромадивши значні кошти, власники маєтків шукали додаткових засобів до збагачення. Орієнтуючись на наявний попит, вони вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і створювали бурякові плантації, на яких працювали безземельне селянство. Спершу цукрова промисловість була переважно дворянською. Пізніше сюди стало вкладати капітали купецтво. Однак купці не мали можливості використовувати безоплатну працю кріпаків і стали залучати найманих робітників. У середині XIX ст. в Наддніпрянській Україні купці-підприємці орендували 24 цукрові заводи та землі навколо них. Таким чином, цукробурякова промисловість набувала ринкового характеру і за своїм змістом ставала прямою протилежністю панівній кріпосницькій системі господарювання. Її збереження ставало головною перешкодою для розвитку галузі, в отриманні прибутків від якої була зацікавлена влада. Схожі процеси спостерігалися і в інших галузях промисловості, оновленню яких під впливом індустріальної революції заважала наявність кріпосного права.

ПЕРЕДУМОВИ СЕЛЯНСЬКОЇ РЕФОРМИ. Селянська та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії відбулися значно пізніше, ніж у країнах Заходу. До здійснення такої наздоганяючої модернізації Росію підштовхували кілька історичних передумов. Подальше існування кріпосного права загрожувало імперії перетворитися на другорядну країну, про що свідчила її поразка у Східній (Кримській) війні. Селянський рух в українських губерніях наприкінці війни, постійні вимоги звільнення селян із боку всіх опозиційних імперській владі сил, вплив ліквідації кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. — усе це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва на нагальну потребу подальшого розвитку імперії.

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Обґрунтування необхідності скасування кріпосного права поміщиком О. Кошелєвим (1858 р.) Стежачи за станом поміщицьких господарств і кріпосницького побуту, прислуховуючись до слів дворян, селян і дворових людей та спостерігаючи за діями тих і інших… я прийшов до повного переконання в тому, що настав крайній термін для вжиття рішучих заходів стосовно скасування кріпосного стану… По-перше, невдоволення селян проти поміщиків посилюється з кожним днем… По-друге, бажання селян і дворових людей бути вільними виявляється зі зростаючою силою та відвертістю… По-третє, збідніння поміщицьких селян помітно зростає. Цей чинник безсумнівний… оброки дійшли до розмірів неймовірних… Запас селянського терпіння вичерпується… …По-сьоме, удосконалення в галузі сільського господарства постійно вимагають застосування до нього вільної праці. Поки в нас існує панщина, поки ми можемо брати на роботу людей, скільки хочемо і до того ж задарма, поки ці люди з’являються до нас зі своїми хоч будь-якими, але дармовими знаряддями, поки поміщик

може кожну хвилину замінити селянські наділи землі, — доти рільництво не просунеться вперед. По-восьме, успіхи заводської та фабричної промисловості вимагають збільшення кількості вільних робітників. Тепер величезна кількість людей затримується поміщиками на непродуктивних роботах (у передпокоях, на стайнях тощо). Навіть більше, усіляка панщина, неурочна робота поглинає вдвоє, утроє більше робочого часу, ніж це потрібно. Усі ці робітники звернуться з необхідності до промисловості, і відчутна тепер нестача робочих рук значно зменшиться. Ще багато інших обставин примушують бажати якнайшвидшого скасування кріпосного стану… в парах. Опрацюйте джерело і дайте відпо?? Робота віді на запитання: 1. Чому автор вважає скасування кріпосного стану необхідним кроком для подальшого соціально-економічного розвитку імперії? 2. Сформулюйте основні причини скасування кріпосного права.

Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь України, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці. Водночас виникали численні невідповідності між відноси нами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте дворянські землеволодіння забезпечували своїми господарствами близько 50 % товарного хліба, їх швидке та одночасне усунення могло призвести до катастрофічних наслідків. Кріпосне право за формою та змістом нагадувало рабство. Воно засуджувалося більшістю представників різних суспільних верств своєю аморальністю. До того ж приклад європейських держав, де його ліквідували, демонстрував, що це не послабило владу, а навпаки, змінило її, відкривши нові можливості для розвитку господарства.

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ПРОВЕДЕННЯ СЕЛЯНСЬКОЇ РЕФОРМИ 1861 р. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ Причини реформи

Усвідомлення правлячими колами Росії, що збереження кріпосного права спричинить її економічну відсталість Поразка Російської імперії у Східній (Кримській) війні 1853—1856 рр. стала для неї справжнім приниженням

ЦІКАВІ ФАКТИ За ліквідацію кріпацтва виступали купці та підприємці, оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було багато тих, хто дотримувався ліберальних позицій. Український діяч, власник великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Галаган був членом комісій, які розробляли проєкти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва — Авт.) може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань». Проте більшість дворян-землевласників була набагато консервативнішою у своїх поглядах, і якщо погоджувалася на особисте звільнення селянства, то лише без наділення його землею.

Кріпосне право перешкоджало, а інколи ставало несумісним,, із розвитком ринкових відносин Збільшення кількості й посилення інтенсивності селянських протестів

??Робота в парах. Наведіть факти, що є прикладами прояву цих причин.

105

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. Визначте особливості проведення селянської реформи 1861 р. на українських землях.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із Загального положення про селян, що вийшли з кріпацької залежності (19 лютого 1861 р.) 1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди, у порядку, зазначеному в цьому Положенні… 3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їх осілість і, крім того, для забезпечення їхнього побуту і для виконання їх обов’язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається на підставах, зазначених у місцевих Положеннях… 8. Поміщики, наділивши селян у постійне користування за встановлені повинності землею, на підставі місцевих Положень не зобов’язані надалі ні в якому разі наділяти їх будь-якою додатковою кількістю землі. 17. Селяни, які вийшли з кріпацької залежності, утворюють у справах господарських сільські громади… в парах. Обговоріть ?? Робота джерело і дайте відповіді на запитання: 1. Як за джерелом вирішувалося питання кріпосного права? 2. Як вирішувалося питання землі? 3. Який орган самоврядування мали утворювати селяни, що виходили з кріпацької залежності?

106

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ СЕЛЯНСЬКОЇ РЕФОРМИ 1861 р. НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. У лютому 1861 р. російська влада оприлюднила Маніфест про скасування кріпосного права й «Положення», де містилися законодавчі акти селянської реформи, якими розв’язувалися питання: скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селянства; організація селянського самоуправління; створення інституту мирових посередників між селянами й поміщиками; наділення селянства землею; визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян; викуп землі селянами. Одразу після публікації Маніфесту селянство отримувало особисту свободу. Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими обивателями й мають громадські права: одружуватися, самостійно укладати майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові підприємства тощо. Проте повністю станова нерівноправність селянства не була ліквідована. Воно залишалося нижчим податним станом, несло подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавало тілесних покарань, які не поширювалися на привілейовані стани. За «Положенням», селянство мало об’єднуватися у громади (общини). Землю отримували не окремі селянські господарства, а громади. На Правобережжі та Лівобережжі за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах — круговою порукою уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади. Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські сходи. Суміжні сільські громади об’єднувалися у волості. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарські функції: стежити за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів. Діяльність сільського самоуправління та відносини селянства з поміщиками контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч закону. Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановлені «Положенням» повинності — оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин мав викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів визначалися для кожної місцевості окремо залежно від якості землі. У середньому селяни отримували 1,9—2,3 десятини землі. Поміщики, згідно

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст. ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ ПІСЛЯ РЕФОРМИ 1861 р. НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 7,7 %

46,6 % 45,7 %

поміщики селяни Мировий посередник зачитує зі сходів панського будинку Положення про селян 19 лютого 1861 р.

із законом, могли відрізати в селян «зайві» землі. Селянські наділи збільшили лише на Правобережжі. Це було викликано бажанням російського уряду привернути на свій бік селянство після придушення польського повстання 1863—1864 рр. Загалом розмір селянського землекористування на українських землях після реформи скоротився на 27 %. Поки селяни не викупили землю, для них вводилося становище тимчасовозобов’язаних (було скасовано в 1881 р.). Розмір селянського наділу й обсяг повинностей визначалися окремими угодами. Їх укладення було основною справою мирових посередників. Збільшувати повинності без збільшення розміру наділу поміщикам заборонялося. Однак закон не передбачав зменшення повинностей у зв’язку зі зменшенням наділів. Тому після відрізання «зайвої» землі повинності селян фактично зросли. Завершальним етапом селянської реформи мала стати викупна операція. Селянство зобов’язували сплатити за свій наділ п’яту частину суми його вартості. Іншу частину держава надавала в борг селянину, який мав його повертати разом із відсотками протягом 49 років. За цей час селянство мусило сплатити державі втричі більше коштів від початкової вартості землі. Здійснення викупної операції завершило відокремлення селянського господарства від поміщицького. Одночасно поміщики отримували гроші, за які могли здійснити перебудову своїх господарств на новий лад.

ЗМІНИ В СТАНОВИЩІ ДЕРЖАВНОГО СЕЛЯНСТВА. Через декілька років після реформи 1861 р., що торкалася приватновласницького селянства, зміни відбулися і в становищі державних селян, які становили 44 % усього селянства українських

держава й церква

Наділ — ділянка землі, яку селянська родина отримувала в користування. Відрізки — землі, які за реформою 1861 р. забирали в селян, якщо до цього вони користувалися більшим наділом, ніж тепер мали отримати у власність. Тимчасовозобов’язані — категорія селян за реформою 1861 р., що за користування своїми наділами мали виконувати колишні повинності (оброк або панщину) до укладення викупної угоди селянина з поміщиком. Відробітки — виконання селянином різних робіт у господарстві поміщика за оренду землі, позичені гроші, продукти тощо. Викупні платежі — сума грошей, яку за реформою 1861 р. селянин мав сплатити поміщику для того, щоб отримати у власність присадибну ділянку землі й польовий наділ.

Як змінилося становище державного селянства?

107

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. земель. До цієї категорії населення належали чимало колишніх козаків, військові поселенці, колоністи Південної України. Згідно з указом 1866 р., усі землі державного селянства, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами й надавалися в безстрокове користування (подвірне або громадське). Селянство за це мало сплачувати до скарбниці щорічну «оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом восьми років, але розмір їхніх наділів мав становити не більше 8—15 десятин. Унаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних (їхні наділи були в середньому вдвічі більшими, а викупні платежі — значно меншими). Розвиток господарства державних селян стримувала наявність громад зі спільною відповідальністю у сплаті податків. У значно кращих умовах опинилися колоністи Південної України. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали різні пільги. Так, наприклад, вони сплачували у два-три рази меншу «оброчну подать», ніж інші державні селяни. Переважна більшість господарств колоністів за своїм характером були великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку й вільнонайману робочу силу, орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки. У чому полягали земська, міська й фінансова реформи?

Полтава. Будинок губернського земства. Листівка початку ХХ ст.

Земства — виборні органи місцевого самоврядування в Російській імперії за реформою 1864 р.

108

ЗЕМСЬКА, МІСЬКА ТА ФІНАНСОВА РЕФОРМИ. Скасування кріпосного права стало поштовхом до перетворень в інших сферах життя, що й обумовило подальше реформування. Із метою вдосконалення системи місцевого управління в 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею в повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів — землевласників, міських власників і селянство. На повітових зборах обиралися гласні губернських земських зборів. На українських землях дія земської реформи поширювалася лише на території Лівобережжя та Півдня. На Правобережжі було багато опозиційно налаштованої до російського уряду колишньої польської шляхти, яка брала участь у польському повстанні 1863—1864 рр., тому земства тут не створювали до 1911 р. Завдяки підтримці земств виник селянський кооперативний рух, були створені кредитні установи для селян. Земства опікувалися також будівництвом та утриманням шляхів, організацією поштової служби, статистичних досліджень. Вони утримували початкові та професійні школи, навчання в яких було безкоштовним. Земства реорганізували мережу закладів охорони здоров’я на принципах безкоштовності, дільничного характеру, створення необхідних умов для стаціонарного лікування населення. Більшість із цих заходів вони фінансували самі.

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст.

У земському зібранні. Художник К. Лебедєв. 1907 р.

Кам’янець-Подільське відділення державного Дворянського земельного банку (споруда 1896—1901 рр.)

За міською реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р., в усіх містах українських земель створювалися міські думи. Виборче право надавалося чоловікам із 25 років, але тільки тим, хто був власником нерухомості, торговельних і промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом становили більшість міського населення, але не мали власності та не сплачували податків, не отримали право голосу. Міські думи обирали міські управи — постійно діючі виконавчі органи. Думу та управу очолював міський голова. Діяльність думи та її голови контролювалася губернатором, який міг скасувати будь-яке її рішення. Міська дума опікувалася благоустроєм міста, сприяла розвитку місцевої торгівлі й промисловості, системи охорони здоров’я та народної освіти. Незважаючи на обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу. Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, у 1860 р. створили Державний банк, який отримав переважне право кредитування. У всіх губерніях виникли незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати, які щомісяця перевіряли видатки всіх місцевих установ. Цим кроком уряд протидіяв зловживанням і хабарництву. Було скасовано давню відкупну систему збору податків, за якою більшість цих грошей надходила до кишені відкупників. Замість цього встановлювалися акцизні збори, які збирали державні установи. Однак селянство та міщани, як і раніше, сплачувати подушну подать, від якої звільнялися привілейовані стани.

СУДОВА, ВІЙСЬКОВА, ОСВІТНЯ, ЦЕНЗУРНА Й НАЦІОНАЛЬНІ РЕФОРМИ. Проведена в 1864 р. судова реформа докорінно змінила судоустрій Російської імперії. Раніше існував стано-

Знак члена Харківської міської управи ХІХ ст.

Назвіть особливості судової, військової, освітньої, цензурної та національної реформи.

109

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Курсистка. Художник М. Ярошенко. 1880 р.

110

вий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд із відсутністю захисту обвинуваченого та бюрократичною тяганиною. Відповідно до нових судових статутів суд ставав безстановим, гласним, незалежним від адміністративної влади. Засідання всіх судових органів були відкритими для публіки. Центральною ланкою нового судочинства став окружний суд. Проте католикам та юдеям у них обіймати посади було заборонено. Створені на українських землях губернії входили до Харківського, Одеського та Київського судових округів. Усі дрібні громадянські та кримінальні справи розглядали мирові судді. Їх обирали земства або міські думи. Місцева адміністрація не мала можливості усунути з посади мирового суддю або суддів окружного суду. Однак для селянства, яке становило більшість населення українських земель у цей час, судова реформа мало що змінила. Волосні суди, які судили його за місцевим правом, застосовуючи покарання різками, залишилися в незмінному стані. Унаслідок військової реформи країну поділили на 15 округів; до складу трьох із них — Київського, Одеського й Харківського — входили губернії, створені російською владою на українських землях. Уряд Російської імперії регулював націо нальний склад військових частин, через що в підрозділах, розташованих тут, українці становили не більше ніж 40 % від загального складу. Водночас їх направляли нести службу в інших регіонах імперії. Важливим у здійсненні військової реформи стало запровадження в 1874 р. замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії. Вона полягала в загальній військовій повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби в сухопутних військах становив шість років, на флоті — сім. Наприкінці XIX ст. встановили єдиний п’ятирічний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, могли служити менше. Потреби оновлення імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий у 1863 р. новий університетський статут, дія якого, зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію в питаннях внутрішнього життя. Університет у цілому та кожен професор тепер міг вільно отримувати з-за кордону будь-яку літературу, відправляти на стажування до інших країн молодих учених. Навчання для переважної частини студентів залишалося платним. Освітня реформа започаткувала в Російській імперії вищу жіночу освіту. Хоча жінкам не дозволяли навчатися в університетах, для них запровадили приватні вищі жіночі курси. Так, у Києві було відкрито вищі жіночі курси з природничих (1870 р.), фізико-математичних та історико-філологічних (1878 р.) наук. Проте жіночі курси за якістю та змістом підготовки не були аналогічними університетській освіті і готували курсисток до педагогічної праці в народних школах та жіночих гімназіях. Це було проявом нерівності в доступі жінок та чоловіків до освіти.

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст. Перетворення в галузі середньої освіти полягали в реорганізації гімназій. Право навчатися в них надавалося представникам усіх станів, але плата за навчання не дозволяла здобувати середню освіту всім охочим. Гімназії поділялися на реальні та класичні, з окремим навчанням юнаків і дівчат. Закінчення класичної гімназії давало можливість вступу до університету, реальної — до вищої технічної школи. Згідно з реформою запроваджувалася єдина система початкової освіти. Із дозволу влади школи могли засновувати земства, приватні особи або громадські установи. Зміст навчання в усіх видах шкіл контролювала губернська училищна рада. Навчання в початкових школах (крім приватних) було безкоштовним. За цензурною реформою 1865 р. установи цензури отримали широкі повноваження. Редакторам газет і журналів заборонялося торкатися гострих політичних питань, критикувати владу або висловлювати те, що суперечить вченню православної церкви. Порушення цих вимог спричиняло тимчасове закриття видання або навіть його заборону. До національних реформ відносять певні зміни, зроблені для представників неросійських національностей. Так, відповідно до указів 1859—1880 рр. значна частина єврейського населення отримала можливість безперешкодно розселятися на території всієї імперії. У Фінляндії визнали фінську мову державною та дозволили видавати нею літературу. Також вона отримала право збирати власний сейм. З’явилися також дозвільні рішення видавати газети національними мовами. При цьому національно-культурні права українського населення ігнорувалися, а його вважали частиною російської спільноти. «Великі реформи» 60—70-х рр. XIX ст., як їх називали в тогочасній Російській імперії, розв’язали чимало застарілих соціально-економічних проблем, які заважали її розвитку. Вони усунули багато з того, що заважало розвитку капіталістичних відносин. Проте реформи залишилися незавершеними, і в період 80-х рр. XIX ст., який увійшов в історію Російської імперії як «доба Контрреформ», деякі з них скасували.

Олександрівська (чоловіча) гімназія в Сумах. Була відкрита в 1873 р.

Цензура — у широкому розумінні — система нагляду за змістом і поширенням інформації, притаманна владі; її наявність — невід’ємна риса диктаторських та авторитарних режимів.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: характерні риси економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії в цей період; те, чому влада імперії пішла на проведення селянської реформи;

зміни, які відбулися в середовищі селянства українських земель під впливом реформи 1861 р.; вплив реформ 60—70-х рр. XIX ст., здійснених російською владою на українське суспільство.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1861 р. — селянська реформа в Російській імперії. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте дату або термін». Правила гри. Учитель/учителька записує на картці, не повідомляючи клас, дату або термін та кладе її в конверт. Учням та уче-

ницям надається право поставити заздалегідь визначену кількість запитань (наприклад, шість), щоб з’ясувати, про що йдеться. Учитель/учителька має право відповідати на поставлені запитання «так», «ні» або «частково».

111

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. 2. Які зміни відбулися в економічному розвитку українських земель у складі Російської імперії в середині XIX ст. порівняно з попереднім періодом? 3. Розкрийте взаємозв’язок між передумовами і причинами селянської реформи. 4. Українська історикиня Тамара Лазанська зазначала, що селянська реформа 1861 р. «не вирішила всіх соціально-економічних питань, які стояли перед суспільством». Укажіть, які соціально-економічні питання реформа вирішила, а які — ні й чому, на вашу думку. 5. Висловіть обґрунтовану думку щодо того, чи вплинули російські «великі реформи 60—70-х рр. XIX ст. на розвиток українських земель. 6. Робота в парах. Складіть таблицю «Вплив реформ 60—70-х рр. XIX ст. на розвиток українських земель». Назва реформи

Основні положення

Вплив на розвиток українських земель

7. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Позитивні й негативні наслідки реформ 60—70-х рр. XIX ст. для населення українських земель». За необхідності використайте додаткові джерела інформації для кращої аргументації. 8. Робота в парах. Розіграйте інсценізацію розмови колишнього кріпосного селянина й державного селянина, де вони повідомляють один одному про зміни в їхньому житті, спричинені реформами 60—70-х рр. XIX ст. 9. Розв’яжіть пізнавальну задачу. Деякі сучасні українські психологи висловлюють припущення, що «наслідки покріпачення селян досі відбиваються на українському і російському народах». Так, психологиня Олена Ліщинська зазначає: «Пригнічення народу не минає безслідно. Сам період обмежень спричиняє відставання від інших, вільніших народів». Висловіть аргументовану позицію щодо наведеної точки зору.

§ 15. Модернізація промисловості й сільського господарства. Урбанізація. Торгівля ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати економічну політику на українських землях у пореформений період; аналізувати модернізаційні процеси у промисловості та сільському господарстві українських земель; дізнатися про особливості зародження кооперативного руху; визначати характерні риси розгортання урбанізації та розвитку торгівлі. ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке індустріальна революція? Які зміни вона викликає в суспільстві та економіці? 2. Що таке суспільна модернізація? Назвіть її види. 3. Якими були характерні риси розвитку промисловості українських земель наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? 4. Назвіть явища, притаманні розвитку сільського господарства українських земель цього періоду. 5. Як розвивалися тогочасні українські міста й торгівля? Назвіть прикметні риси, притаманні економічній політиці російської влади на українських землях у цей час.

112

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД. Реформи 60— 70-х рр. XIX ст., здійснені російською владою, незважаючи на їх обмеженість, створили умови для економічного розвитку українських земель та зробили можливим (хоча й із запізненням) здійснення індустріалізації. Її темпи в Російській імперії в пореформений період стали досить високими. Особливо це відчувалося на українських землях, де лише за кілька років сформувалися нові галузі промисловості. Промисловий розвиток краю супроводжувався змінами і в інших сферах життя: усі головні міста з’єднали між собою новостворені залізниці, розгорталися процеси урбанізації, формувалися нові суспільні верстви підприємців і промислових робітників тощо. Наприкінці XIX ст. українські землі забезпечували 26 % загальноімперських прибутків. Однак на їх власні потреби використовувалося не більше половини від цієї суми. Засобом переміщення капіталів із них до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, яку відправляли звідти, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, що надходили туди у зворотному напрямку. Так, ці капітали фінансували розвиток інших регіонів. Використання економічного потенціалу українських земель проявлялося також у тому, що перевага надавалася тим галузям економіки, які задовольняли потреби Російської імперії (вугледобувна, металургійна, залізорудна). Натомість галузі, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не мали. Унаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші

§ 15. Модернізація промисловості й сільського господарства. Урбанізація. Торгівля помітно відставали. Напередодні Першої світової війни українські землі забезпечували 72 % усього видобутку сировини в імперії та лише 15 % виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що тогочасна українська економіка набула однобічного характеру розвитку.

ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПРОМИСЛОВОСТІ. Пореформений період став добою подальшого розгортання індустріальної революції. Селянська реформа 1861 р. усунула головну перешкоду до формування ринку вільнонайманої робочої сили. Іти працювати на новостворювані промислові підприємства селянство примушувало й малоземелля, що постійно зростало. У цей період українські землі переживали демографічний вибух — різке зростання кількості населення. Так, за 40 років кількість їхніх жителів зросла майже на 72 %. Протягом 60— 70-х рр. XIX ст. кількість промислового виробництва збільшилася з 86 тис. до 330 тис. осіб. Одним із рушіїв індустріальної революції стало масове залізничне будівництво, яке потребувало металу, машин та іншого обладнання. Спочатку залізниці будувалися для покращення вивезення зерна та інших сільськогосподарських продуктів до чорноморських портів, а також для воєнних потреб. Так, першу залізницю в краї збудували в 1865 р. від Одеси до Балти. Великі промислові центри залізниці почали з’єднувати лише у 80-ті рр. XIX ст. До початку 1900 р. на українських землях проклали 8417 км залізниць. Новими промисловими районами стали Донецький кам’яновугільний, Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни. Активне освоєння Донбасу розпочалося на початку 70-х рр. XIX ст. Завдяки урядовим пільгам тут утворювалися численні акціонерні товариства з іноземним капіталом. Провідне місце серед іноземних вкладників належало французьким та бельгійським підприємцям. Унаслідок бурхливого розвитку вугільної промисловості Донбас перетворився на головного постачальника вугілля в Російській імперії. Майже через десятиліття від початку освоєння Донбасу в районі Кривого Рогу розгорнувся масштабний видобуток залізної руди. Провідне місце в освоєнні цього регіону також посідав французький капітал. На початку 70-х рр. XIX ст. на Півдні України розпочалося будівництво перших металургійних заводів. Для спорудження великого металургійного заводу в Донбасі російський уряд безоплатно виділив підприємцеві Джону Х’юзу (британцю валлійського походження) землі з вугільними родовищами та призначив премію за кожен пуд рейок, виготовлених на його заводі. Населений пункт, у якому жили працівники заводу, називали Юзівкою (сучасне місто Донецьк). Дуже швидко Юзівка перетворилася на важливий промисловий центр краю. У цілому протягом 1870—1900 рр. виробництво залізної руди на металургійних заводах Півдня України збільшилося у 158 разів, значно випередивши давній центр російської металургії на Уралі.

Індустріалізація — процес прискореного соціальноекономічного переходу від традиційного аграрного господарювання до економічної системи, у якій переважає промислове виробництво. Урбанізація — процес зростання міст унаслідок переселення до них сільського населення в пошуках кращих умов життя та роботи.

Укажіть нові явища в розвитку промисловості українських земель у цей період.

ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ В ДОНЕЦЬКОМУ КАМ’ЯНОВУГІЛЬНОМУ БАСЕЙНІ У тому числі в Донбасі

Усього в імперії*, млн пудів**

млн пудів

1860

7,4

6,0

81,1

1870

22,3

15,6

70,0

1880

122,3

86,3

70,5

1890

216,4

183,2

84,7

1900

734,5

671,7

91,4

Рік

* (без Польщі) ** 1 пуд = 0,0164 тонни.

??Робота в парах. Опрацюйте джере-

ло, проаналізуйте наведені дані й визначте, як змінювалася роль Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля.

113

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Відкриття залізниці Одеса—Балта в 1865 р. Літографія

Монополія — виняткове право приватних осіб, держави, організацій, фірм тощо в різних сферах діяльності. Синдикат — монополістичне об’єднання, характерною рисою якого є розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація продукції через єдину систему збуту. Члени синдикату зберігають виробничу самостійність, але втрачають комерційну.

Бурхливе промислове піднесення 60—80-х рр. XIX ст. спричинило виникнення на українських землях великого фабрично-заводського виробництва. Нові підприємства базувалися на використанні передової техніки (парові двигуни, верстати, системи машин), більш досконалих організаційних форм виробництва. Основним паливом у промисловості стало кам’яне вугілля. Перехід до нових форм виробництва наприкінці 80-х рр. XIX ст. в цілому завершився в машинобудуванні. На той час щонайменше 80 % підприємств використовували енергію пари. Новою рисою розвитку промисловості на українських землях наприкінці XIX ст. став процес концентрації виробництва та поява перших монополій. У цей час виникли Союз рейкових фабрикантів (1882 р.), Союз мостобудівних заводів (1884 р.), Союз фабрикантів рейкових скріплень (1884 р.). Перші монополії існували переважно у формі синдикатів.

Після скасування кріпосного права. Художник В. Різниченко. Малюнки із журналу «Шершень». Київ. 1906 р.

??На яких результатах реформи 1861 р. наголошував автор карикатури? Які зміни відбувалися в пореформений період у сільському господарстві українських земель?

114

Сортування марганцевої руди на шахті

ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ. Селянська реформа 1861 р. звільнила селянство від особистої залежності, але мало покращила його економічне становище. Розміри наділів більшості селян були недостатніми для нормального розвитку господарства. Водночас провідники реформи не врахували природного зростання кількості населення, унаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості землі, яку вони отримали за реформою 1861 р., в краї господарювало майже вдвічі більше селянства. До того ж його обклали досить високими податками й виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці XIX ст. селянство сплачувало в десять разів більше податків, ніж дворянство. Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селянства не могло придбати ні додаткову землю, ні сільськогосподарську техніку. Позбавлене можливості вести самостійне господарство, воно було змушене йти працювати на панській землі. Так, збереглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обро-

§ 15. Модернізація промисловості й сільського господарства. Урбанізація. Торгівля

Страдна пора (Косарі). Художник Г. Мясоєдов. 1887 р.

Хлібні комори купця Рябчинського в Нікополі

бітку поміщицької землі селянством його господарським інвентарем. Українські землі зберігали роль європейської житниці, хоча більшість селянства бідувала. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні України, де здавна переважала вільнонаймана праця. Урожайність зростала, хоч і повільніше, і в інших регіонах Європи. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. українські землі постачали хліб до центральних губерній Російської імперії та забезпечували 90 % експорту зерна. Одночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. Зокрема у 80-х рр. XIX ст. на українських землях існувало більше тисячі кінних заводів, де розводили високопородних коней на продаж. Провідне місце посідав край у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва. Розвиток товарного виробництва наприкінці XIX ст. сприяв деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувалися на розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в країні. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіонами переважання цукробурякового виробництва.

ЗАРОДЖЕННЯ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ. Новим явищем у модернізації господарства краю стало зародження ко оперативного руху. Кооперацію представники ліберальної громадськості розглядали як форму організації економічного життя, що сприяє його капіталістичній модернізації, створює ефективні механізми пристосування широких верств населення до умов товарного господарства й забезпечує швидке оновлення соціальноекономічних відносин.

ЗРОСТАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ВАРТОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ МАШИН У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ наприкінці ХІХ ст. (у млн руб.) 9,5

5,2 2,3

1,6

У середині 70-х рр. ХІХ ст.

У середині 90-х рр. ХІХ ст.

машини вітчизняного виробництва машини закордонного виробництва

Які явища були притаманні кооперативному руху в період його зародження на українських землях?

115

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Першим кооперативом у краї вважається засноване в 1866 р. Споживче товариство в Харкові. Воно розпочало активну діяльність, створивши власну пекарню, їдальню, підприємство з виготовлення мінеральної води, розгорнувши торгівлю одягом, кам’яним вугіллям, дровами і швейними машинками. Однак місцеві купці стали чинити йому перешкоди, заявляючи, що якщо товариство не припинить діяльність, їм доведеться зачинити свої крамниці. У 1872 р. Харківське споживче товариство самоліквідувалося. Головний натхненник й організатор Харківського споживчого товариства М. Баллін згадував: «На кооперацію стали нападати з різних сторін: казали, що це скупердяйство, що це стремління розвинути в народі гендлярство, що воно розвине куркульську психологію, що… кооперація не створює жодного атома багатства…».

??Чому, на вашу думку, у тогочасному суспільстві так сприймали ко операцію?

Меморіальна дошка засновнику українського кооперативного руху М. Балліну на будівлі Харківської обласної спілки споживчих товариств. Відкрито 20 вересня 2003 р.

Кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Назвіть нові явища в розвитку міст і торгівлі в цей період.

116

На українських землях у 60-х рр. XIX ст. існувало близько 20 споживчих кооперативів. Вони з’явилися в Одесі, Лебедині, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Чернігові, Києві, Єлисаветграді, Бердянську тощо. Виникло чимало товариств кредитної кооперації, що надавали позички селянству на розвиток господарства. Виробнича сільськогосподарська кооперація розвинулася у формі артілей, у які об’єднувалися ті, хто брав у спільну оренду землю. Однак усі тогочасні кооперативні об’єднання діяли на основі звичаєвого права, не були оформлені на законодавчому рівні, що спричиняло чимало складнощів. Саме тому перші кооперативні товариства виявилися недовговічними. Перешкодами на шляху їх розвитку ставали низький рівень культури населення, яке негативно ставилося до підприємливих співвітчизників, відсутність навичок самореалізації та самоуправління й проблеми адміністративно-правового характеру. Унаслідок розпаду перших кооперативів розвиток кооперативного руху в краї в останній чверті XIX ст. зупинився.

УРБАНІЗАЦІЯ. РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ. Друга половина XIX ст. стала періодом швидкого зростання міст. Поряд із великими промисловими підприємствами виникали фабрично-заводські поселення, які згодом перетворювалися на нові міста. Поступово містами ставали й залізничні вузли. Кількість дрібних міст скоротилася майже вдвічі, тоді як кількість великих і середніх міст подвоїлася. Так, міське населення українських земель у 60—90-х рр. XIX ст. зросло більше ніж удвічі. За переписом 1897 р., тут налічувалося вже 130 міст. І все ж міське населення наприкінці XIX ст. становило лише 13 %, незважаючи на загальне зростання кількості жителів. Особливо швидко кількість міського населення збільшувалася на Півдні України, де виникали нові фабрично-заводські підприємства. Типовим прикладом став розвиток Катерино

§ 15. Модернізація промисловості й сільського господарства. Урбанізація. Торгівля

Вигляд центральної частини Харкова. 1890—1900 рр.

Соборний майдан у Житомирі. На другому плані — Кафедральний собор. XIX ст.

слава (зараз Дніпро), який із невеликого міста з населенням 19 тис. осіб у середині XIX ст. за кілька десятиліть перетворився на одне з найбільших українських міст, кількість жителів якого зросла в шість разів. Індустріальна революція швидко змінювала вигляд міст. Ті, у яких зосереджувалися фабрично-заводські підприємства, перетворилися на великі промислові центри. Найбільшими з них стали Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлисаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка, Маріуполь, Кривий Ріг. Щоправда, ремісниче й мануфактурне виробництва повністю не зникли. Протягом другої половини XIX ст. ремісничі майстерні й мануфактури задовольняли потреби міщанства й селянства в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо. Великі міста стали також значними культурними ц ентрами, де діяли вищі й середні навчальні заклади, науково-культурні товариства, театри й музеї. Життя губернських і повітових міст, які не перетворилися на промислові й торговельні центри, змінилося мало. Розгортання індустріальної революції, зміни в житті пореформеного українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, що зробило товарообіг значно дешевшим і швидшим. Унаслідок цього фактично зникло чумацтво. Протягом 60—90-х рр. XIX ст. змінювалися форми торгівлі. Зростання кількості міст і міського населення спричинило поступову заміну базарів стаціонарною торгівлею через крамниці й магазини. Вони передусім зосереджувалися у великих промислових центрах і продавали фабрично-заводські товари. Для задоволення щоденних потреб населення в невеликих містах і містечках збиралися базари, на яких продавали продукти харчування. Зростання мережі базарів у 60—90-х рр. XIX ст. пов’язувалося з розвитком промисловості та зростанням міст. Наприкінці XIX ст. в Києві щоденно працювали шість базарів, у Харкові та Одесі — п’ять.

НАЙБІЛЬШІ МІСТА НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ наприкінці XIX ст. Місто

Кількість населення в 1897 р., тис. осіб

Одеса

403,8

Київ

247,7

Харків

173,9

Катеринослав

112,8

??Робота в парах. Опрацюйте джерело і порівняйте дані таблиці на с. 25 та наведеної таблиці. Які зміни відбулися в кількості населення найбільших міст українських земель? Із чим вони пов’язані?

Хлібна пристань у Нікополі. Фотографія початку ХХ ст.

117

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ВИВЕЗЕННЯ ХЛІБА З РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в другій половині ХІХ ст. 5%

До реформи 1861 р.

20 %

У 80—90-х рр. ХІХ ст.

У пореформений період край посідав провідне місце в зовнішній торгівлі Російської імперії. Через азовсько-чорноморські порти й митниці Волині й Поділля вивозилася значна кількість товарів, вироблених на українських землях. Більшість експорту становила сировина. Поряд із зерном вивозили продукти тваринництва — м’ясо, сало, шкури, вовну тощо. Через Одесу у 80—90-х рр. XIX ст. експортували український цукор і спирт. Одночасно із цим ввозили бавовняні, шовкові й вовняні тканини, чай, каву, прянощі, рис, вина тощо. Митні збори з імпортних товарів залишалися джерелом поповнення скарбниці Російської імперії та повністю не використовувалися на потреби українських земель.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: характер економічної політики російського уряду на українських землях у пореформений період; зміни в розвитку промисловості українських земель пореформеної доби;

особливості модернізаційних процесів у сільському господарстві; тенденції, що виявилися в кооперативному русі в період його зародження.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1865 р. — збудовано першу на українських землях залізницю Одеса—Балта. ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Що, де і коли?». Правила гри. Парам учнів та учениць доручається на підписаних аркушах скласти по два запитання за розглянутим матеріалом, що починаються словами «що», «де» і «коли» . Потім вони обмінюються аркушами й за визначений час відповідають на запитання, складені партнером/партнеркою по парі. 2. Висловіть оціночне судження щодо економічної політики російського уряду на українських землях у цей час. 3. Чи можна стверджувати, що в тогочасній промисловості на українських землях не відбувалося значних змін? Наведіть факти, що підтверджують вашу думку. 4. Існує думка, що в результаті реформи 1861 р. українське село не перетворилося на заможне, а стало нужденним. Наведіть свою аргументовану точку зору щодо цього. 5. У чому, на вашу думку, полягає значення виникнення кооперативного руху?

6. Покажіть на карті зміни у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва українських земель. 7. Робота в парах. Складіть порівняльну таблицю «Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в XIX ст.». Особливості розвитку Галузь

Перша половина XIX ст.

Друга половина XIX ст.

8. Робота в малих групах. Розробіть і представте класу план-проєкт створення (на вибір): 1) заможного селянського господарства; 2) споживчого кооперативного товариства; 3) великого металургійного заводу. Проведіть конкурс план-проєктів, визначивши той, який найкраще відповідає реаліям свого часу.

§ 16. Населення українських земель у пореформену добу ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

дізнатися про зміни кількості і складу населення українських земель у цей період; з’ясувати особливості становища різних верств населення тогочасного українського суспільства.

118

КІЛЬКІСТЬ І СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, ПІДПОРЯДКОВАНИХ РОСІЙСЬКІЙ ВЛАДІ в другій половині XIX ст. Упродовж другої половини XIX ст. кількість населення дев’яти губерній, утворених російською владою на українських землях, збільшилася з 13,5 до 23,5 млн осіб. Особливо швидкими темпами зростала кількість жителів Півдня і Сходу України, де відбувався бурхливий розвиток промисловості (із

§ 16. Населення українських земель у пореформену добу 3,6 млн у 1858 р. до 8,8 млн у 1897 р.). Міське населення Правобережжя та Лівобережжя за цей час збільшилося у три рази, Півдня і Сходу — у п’ять разів. Більшість населення українських земель (22 млн осіб) становило селянство. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом у населенні краю переважали українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільша частка росіян була характерна для губерній Півдня і Сходу — 21—27 %. Суттєвих змін упродовж другої половини XIX ст. зазнав національний склад населення Криму. У 90-х рр. XIX ст. відбулася чергова хвиля масової еміграції з півострова кримських татар, викликана постійними релігійними утисками й безвихідним становищем безземельного кримсько-татарського селянства. Це призвело до того, що на 1897 р. із близько 1,5 млн населення півострова 70 % становили росіяни й лише 13 % — кримські татари, що перетворилися на національну меншину.

СЕЛЯНСТВО. Українське селянство було тією частиною населення, яке поважало народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. Селянство різних регіонів по-різному будувало та прикрашало свої оселі, проте повсюдно вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини XIX ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. Заможні господарі все частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку XX ст. через вплив міст у хаті стали відгороджувати кухню. У харчовому раціоні українського селянина значних змін не відбулося. Більшість харчувалася дуже просто та одноманітно. Здебільшого вони споживали круп’яну та борошняну їжу, картоплю та інші овочі. Важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді громада стала нижньою ланкою імперської адміністрації. Уся надільна земля належала громаді, яка розподіляла її між окремими селянськими господарствами. Час від часу відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смугу землі з різних полів, унаслідок чого виникало черезсмужжя. Селянин міг продати свою ділянку за згодою громади, але не мав права використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало від нього підпорядковуватися громадівській сівозміні, і порушити це правило було неможливо. Ліси, пасовища, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади. Наприкінці 60-х — у 70-ті рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми

ПРИГАДАЙТЕ

1. Якою була кількість населення українських земель у складі Російської імперії наприкінці XVIII ст.? 2. Назвіть особливості складу населення українських земель, підвладних Російській імперії в цей період Що було характерним для кількості та складу населення українських земель цієї доби?

НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ наприкінці XIX ст. 2,4 % 4,5 % 8,0 % 13,1 % 72,0 %

українці росіяни й білоруси євреї німці інші

??Робота в парах. За схемою охарак-

теризуйте особливості національного складу населення українських земель у цей період.

Що нового з’явилося в становищі українського селянства в цей період?

119

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Кінна сінокосарка

РОЗШАРУВАННЯ СЕЛЯНСТВА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПОРЕФОРМЕНУ ДОБУ

15—20 % 50—55 % 30 %

бідняцькі господарства господарі середнього достатку заможні селяни

??Робота в парах. З’ясуйте за схемою,

у чому полягало розшарування українського селянства.

Визначте зміни у становищі дворянства в пореформену добу.

120

збільшила продуктивність праці в обробітку землі та перевезенні зерна в кілька разів. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки тощо. Проте використовували техніку лише заможні й середняцькі господарства. Наприкінці XIX ст. на українських землях з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили дерев’яні вітряки та водяні млини. За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Унаслідок цього селянство поділилося на три основні групи: заможне селянство, яке успішно господарювало завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, землеробського таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків). Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб та орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої наділи, купуючи землю у збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент; господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селянства, давали можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кілька коней та голів худоби. Незважаючи на те, що вони були працьовитими господарями, придбати дорогу сільськогосподарську техніку середняки могли рідко. Працювали вони переважно самі, оскільки не мали можливості найняти батраків; бідні селяни, або бідняки, що стали найчисленнішою групою тогочасного сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її кількість для того, щоб прогодувати себе і свою родину. Бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної роботи. Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості в українському селі. Ця ситуація значною мірою стала наслідком земельної реформи 1861 р.

ДВОРЯНСТВО. Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Землевласники, які звикли розпоряджатися долею свого селянства і не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, опинилися в незвичних умовах. Тепер для забезпечення гідного життя слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо. Для багатьох це виявилося надто складно. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо дворяни намагалися зберігати звичний стиль життя. Коли грошей не вистачало — закладали маєтки та брали позички. Унаслідок цього на 1877 р. великі борги мали 77 % дворян. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни. У 1862—1914 рр. дворянське землеволодіння на українських землях зменшилося на 53 %. Проте частина землевласників Правобережжя та Півдня України змогла перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У їхніх маєтках-економіях створювалися великі

§ 16. Населення українських земель у пореформену добу

Дворянська родина

Будинок Ф. Фальц-Фейна в Одесі

товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. На початку 90-х рр. XIX ст. серед поміщицьких господарств краю маєтки-економії становили 40 %. Найвідомішими серед них були земельні магнати Півдня України: Фальц-Фейни в Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю власники нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Деякі з них згодом стали також власниками фабрик, заводів, банків.

БУРЖУАЗІЯ. Реформи 60—70-х рр. XIX ст. сприяли появі нових верств суспільства — буржуазії та промислових робітників. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купецтва або заможного селянства. Прикладом становлення українського підприємництва була фірма «Брати Яхненки і Симиренко». У пореформений період вона стала лідером у цукровій промисловості. Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Одночасно з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж на українських землях посилювалися позиції буржуазії. Її лави активно поповнювалися представниками інших станів. Крім купецтва, кількість буржуазії збільшувалася за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. До неї приєднувалися і дворяни, які зуміли створити товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі. У складі буржуазії з’явилися різні за рівнем заможності групи. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представляли власники значних купецьких капіталів, промислових підприємств, найзаможніші господарі маєтків-економій. Основну масу середньої буржуазії становило купецтво. До цієї групи також належали колоністи Півдня України, власники середніх за

Як у цей час відбувалося формування буржуазії?

Етикетка цукрової продукції, яку випускала компанія «Брати Яхненки і Симиренко». 1870 р.

121

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Безкоштовна лікарня для чорноробів (нині — «Охматдит»), зведена за гроші М. Терещенка в Києві

Меценат — заможний покровитель наук і мистецтв, який добровільно й безкорисливо сприяє розвитку сфер культури, освіти й науки або підтримує набувачів благодійної допомоги.

Що було притаманне становищу промислового робітництва в цей період?

122

розмірами промислових підприємств тощо. Найчисленнішою стала дрібна буржуазія — власники крамниць, ремісничих майстерень, невеликих промислових закладів, заможних сільських господарств. За складом буржуазія була багатонаціональною верствою, до якої належали українці, росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці та інші. Хоча українці не мали в ній більшості, протягом другої половини XIX ст. їхні позиції стали посилюватися. Серед найвідоміших українських підприємців була сім’я Терещенків зі старовинного козацького роду міста Глухова. Головою родини був Артем Терещенко. Свій капітал він створив, забезпечуючи продовольством російську армію під час Східної (Кримської) війни. Зароблені гроші він вклав у будівництво великої цукроварні в селі Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів — Миколи і Федора. Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, ґуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі. За успішну підприємницьку діяльність А. Терещенку надали дворянське звання. Згодом брати Терещенки стали одними із засновників цукрового й рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Родина Терещенків уславилася також своєю меценатською діяльністю, витративши на доброчинність близько 5 млн крб. М. Терещенко виділяв кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень. Допомагав він і окремим українським митцям. Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Симиренки та інші.

ПРОМИСЛОВЕ РОБІТНИЦТВО. Новою суспільною верствою пореформеного українського суспільства стало промислове робітництво. Наприкінці XIX ст. його кількість становила 330 тис. осіб. Це було лише 7 % наявної робочої сили, хоча в цілому їхнє число за пореформені роки зросло в чотири рази. На відміну від селянства, промислове робітництво не мало засобів виробництва та мусило продавати свою робочу силу. У другій половині XIX ст. воно було неоднорідною за складом верствою. Велику кількість робітництва становили сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. У позасезонний час вони поверталися до своїх сіл. Суто промисловими робітниками стали насамперед жителі нових промислових районів — шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу та інші. Умови життя та праці промислового робітництва, за деякими винятками, зовсім не відповідали тогочасним європейським нормам. Особливо тяжким було становище робітників у великих промислових центрах.

§ 16. Населення українських земель у пореформену добу ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Український громадський діяч С. Подолинський про умови життя працівників цукроварень …Тільки на деяких цукроварнях людей харчують вволю й непогано, наприклад, у Бобринських і в Симиренка належить по фунту м’яса на день на робітника. Зате майже в усіх інших заводах м’яса дають тільки двічі-тричі на тиждень і не більше як по 1/2 фунта. Житнього борошна належить від 1 пуда 30 фунтів до 2 пудів на місяць на особу, каші — зазвичай пшона, по 30 фунтів. Солі відпускається 3—4 фунти і стільки ж сала. У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, тобто борщу та іншого, дають дуже мало, хоча в нашім краї овочі недорогі… На вечерю дають те саме, що й на обід, на сніданок та полудень зазвичай тільки самий хліб… Далеко не на всіх заводах є лазні… Так само ніде на заводах нема особистих прачок для пран-

ня сорочок робітника, які через те ходять у чорних сорочках, аж поки вони на їхніх плечах не розпадуться… Далеко не при всіх заводах є шпиталі та навіть не на всі заводи наймають лікаря для своїх робітників… У кожному випадку хворий робітник позбувається заробітної платні, а підрядники навіть вираховують з їхньої платні за харчі. Робітники, покалічені на заводах, тільки зрідка дістають карбованців 10 за своє каліцтво, зазвичай їм не дають нічого…». в парах. Виконайте разом наведені завдан?? Робота ня: 1. Підрахуйте в грамах і кілограмах, скільки харчів становила щоденна норма робітника (1 пуд = 40 фунтів = 16 кілограм). 2. Дайте оцінку рівню соціальної захищеності робітництва.

Заробітна плата промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Проте й цю платню видавали не регулярно. Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік — на Різдво, Великдень тощо. До чергової платні робітник отримував продукти в заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові. Унаслідок цього вони майже не вживали м’яса, споживали найпростішу їжу — хліб, картоплю, сало тощо. Знедолене становище спричиняло страйки та інші сутички між власниками підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітництва інколи виборювали деяке поліпшення свого становища. Висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати непогану платню. Деякі з них навіть могли наймати прислугу.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ. СТАНОВИЩЕ ЖІНОЦТВА. Новою верствою, яка з’явилася в тогочасному українському суспільстві, стала інтелігенція. До неї належали особи, які займалися правом, медициною, педагогікою, наукою, мистецтвом, літературою, державні службовці та інші. Головними рисами притаманними їй в цей час, на думку дослідників, стали: стрімке кількісне зростання; формування за рахунок представників різних соціальних верств; посилення суспільної ваги й впливу на суспільно-політичне життя; поступове оформлення в окрему суспільну верству; складання традиції опозиційного ставлення інтелігенції до влади. Відомий український громадсько-політичний діяч і публіцист XX ст. Іван Лисяк-Рудницький називав період другої половини XIX — початку XX ст. «інтелігентською добою». За даними перепису 1897 р. у Російській імперії на території дев’яти губерній, утворених владою на українських зем-

Барак робітника цукроварні. Реконструкція. Експозиція Вінницького обласного краєзнавчого музею

Які риси були притаманні становищу інтелігенції та місцю жіноцтва в тогочасному українському суспільстві?

Інтелігенція — соціальна верства, яка формується в суспільстві з осіб, професійно зайнятих розумовою працею (лікарі, педагоги, інженери, вчені тощо).

123

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ЗВЕРНІТЬ УВАГУ На думку українського історика Олександра Рубльова, на українських землях під владою Російської імперії оформлення української інтелігенції започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. У підпорядкованих Австрійській імперії українських регіонах початок формування української інтелігенції дослідник пов’язує з діяльністю «Руської трійці» та Головної руської ради.

Дружина заводського робітника. Художник Н. Касаткін. 1901 р.

лях, проживало понад 134 тис. осіб, які за своїми заняттями належали до інтелігенції. XIX ст. стало добою зміни уявлень про місце жінки в суспільстві провідних країн Європи. Із розгортанням модернізаційних процесів ці тенденції набули поширення й на українських землях. Проте вони торкнулися лише незначної частини жіноцтва. Переважно це були жінки, причетні до еліти суспільства, а також жительки великих промислових центрів. В українському селі продовжували зберігатися давні традиції родинного життя та місця жінки в ньому. Частина жінок із заможних родин прагнула здобути вищу освіту та брати активну участь у громадському житті. Проте в суспільстві існувало безліч упереджень і законодавчих перешкод, що заважали їм у цьому. Швидкий розвиток великої промисловості зумовив зростання міст і їхніх жителів. У нових умовах життя відбувся злам традиційних родинних відносин, переважно не на користь жінки. Хатнім господарством і догляданням дітей, як і раніше, займалися жінки. Ця праця не була легкою, але вона не мала грошового виразу. Жінка залишалася економічно несамостійною, а це породжувало нерівність та нерівноправ’я. Таким чином, покладені на жінок обов’язки по догляду за родиною, виховання дітей та ведення сімейного господарства обмежували їхню економічну самостійність, ставили в залежність від чоловіка, призводили до сімейного насилля. Найчастіше на роботу влаштовувалися незаміжні жінки або ті, чиї сім’ї перебували в скрутному матеріальному становищі. Загалом на тогочасних промислових підприємствах працювало близько 15 % жінок. Проте зарплата жінок становила лише дві третини від зарплати чоловіків за ту саму роботу.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: нові явища у становищі селянства, дворянства, буржуазії та промислових робітників у цей період;

становище жіноцтва у другій половині XIX ст.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Шість запитань». Правила гри. Парам учнів та учениць доручається на підписаних аркушах скласти шість запитань за розглянутим матеріалом, що потребують короткої відповіді, . Потім вони обмінюються аркушами й за визначений час відповідають на запитання, складені партнером/партнеркою по парі. 2. Висловіть оціночне судження щодо характеру змін кількості та складу населення українських земель у цей період. 3. Чим становище селянства і дворянства в пореформений період відрізнялося від того, яким воно було в першій половині XIX ст.? 4. Чи можна погодитися із судженням, що вага й значення буржуазії та промислового робітництва в соціальній структурі тогочасного українського суспільства зменшувалися? Чому?

124

5. Висловіть думку про те, яке значення мало формування інтелігенції для суспільства цієї доби. 6. Визначте головні проблеми, пов’язані зі становищем жінки в українському суспільстві. 7. Робота в парах. Складіть таблицю «Зміни становища основних верств суспільства українських земель другої половини XIX ст. Верства

Зміни у становищі

8. Напишіть листа від представника обраної вами верстви до вигаданої особи, що проживала на українських землях під австрійською владою, з описом його умов життя, становища, інтересів і потреб у пореформений період.

РОЗДІЛ ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в другій половині XIX ст. § 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст.

§ 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст.

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ в другій половині XIX ст. Друга половина XIX ст. як у Європі, так і на українських землях характеризувалася організаційним оформленням та виробленням ідейних засад визвольних рухів, що виникли в першій половині XIX ст. Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стояли перед ним, у трьох основних напрямах: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямі головним є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права і свободи людини, у третьому — за соціальну справедливість. Діячі й напрями, що зводили розв’язання всіх проблем до здобуття національної незалежності, отримали назву націоналістів. Для послідовного демократа (тоді їх називали лібералами) усі питання розв’язувалися з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячів, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називали соціалістами, а їхній напрям — соціалістичним. Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, фабіанці та інші), а розумівся широко — як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого народу. Усі ці напрями та течії об’єднувало прагнення покращити життя, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за розв’язання цього завдання змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило діяло для більш-менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто призводило до відриву від національних проблем, приєднання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, увага до суто національних питань за відсутності національної самосвідомості звужувала соціальну базу руху й відривала його від народу. Таким чином, перед українським рухом постали кілька проблем:

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначити завдання українського національного руху як одного з тогочасних європейських визвольних рухів; дізнатися, у яких формах відбулося відродження українського національного руху в цей період; з’ясувати роль хлопоманів у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини; характеризувати початок громадівського руху; пояснювати, як на суспільну ситуацію в Наддніпрянщині вплинуло Польське повстання 1863—1864 рр.; розкривати наслідки Валуєвського циркуляра для українського національного руху. ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості українського національного руху в Наддніпрянщині першої половини XIX ст.? У яких формах він розгортався? 2. Якими були здобутки та втрати українського національного руху Наддніпрянщини на середину XIX ст.? Яким було першочергове завдання українського руху в другій половині XIX ст.?

ЦІКАВІ ФАКТИ Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. повернулися до Петербурга із заслання. Їм навіть дозволили обійняти високі посади: М. Костомаров став професором Петербурзького університету, Т. Шевченко — академіком Академії мистецтв, В. Білозерський — чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець Є. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т. Шевченка, підтримав клопотання В. Білозерського щодо відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

125

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Титульний аркуш альманаху «Хата». 1860 р.

Титульний аркуш журналу «Основа». 1861 р.

виробити збалансовану в трьох площинах політичну платформу, прийнятну для всіх верств українського суспільства; відновити роботу другої — культурницької, або літературної, стадії українського руху, зупиненої внаслідок репресій влади проти членів Кирило-Мефодіївського братства, і рухатися далі, до наступної — політичної стадії; віднайти організаційні форми руху. Над розв’язанням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст. Які обставини сприяли відродженню українського руху?

ЦІКАВІ ФАКТИ Програмові завдання журналу «Основа» визначалися так: «Мета нашого видання — всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому й сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта в застосуванні до місцевих умов краю буде керівною ідеєю редакції».

126

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ наприкінці 50 — на початку 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. відбувалося відродження українського національного руху. Поштовхом до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Санкт-Петербург, де проживала велика кількість українців. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Галаганів П. Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П. Куліша, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших. П. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.). Українські діячі Санкт-Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Крім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О. Кістяківський, письменник М. Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські. Власне, перша громада скоріше була не організацією, а неформальним зібранням діячів українського руху. Проте це об’єднання стало прикладом для наслідування та розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Уже в 1861 р. громади з’явилися в Києві, згодом — у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В. Білозерський.

§ 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у другій половині XIX ст.

(із 1895 р.; Алчевськ, із 1903 р.

XIX ст.

Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним — друкувався українською та російською. Наклад журналу в різний час становив від 800 до 1000 примірників. У 60‑ті рр. XIX ст. «Основа» була єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми — у культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження на українських землях. Усього вийшло 12 номерів журналу в 1861 р. та десять — у 1862 р. Він постійно зазнавав нападок із боку російських видань. Зрештою відсутність коштів змусила припинити видання часопису. Закриття «Основи» стало передднем Валуєвського циркуляра (1863 р.), який заборонив українське слово й погіршив можливості духовного розвитку українців. Володимир Антонович

127

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. був надзвичайно яскравою фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863—1880 рр.); із 1878 р. — професор російської історії Київського університету; із 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників і лідерів київської «Української громади»; автор багатьох історичних і пуб ліцистичних праць. Поляк за походженням, він перейшов в український табір; навчався в російській гімназії; здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів і перейшов у стан українофі лів; брав участь у таємних організаціях; в університеті читав курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям пуб лікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науковопубліцистичні праці; основну діяльність вів у Києві, але головні надії покладав на Галичину; відійшовши від польського руху, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині тощо.

Хлопоманство — назва руху української ліберальної інтелігенції початку 60-х рр. XIX ст. за зближення із селянством. Українофільство — термін, поширений із другої половини XIX ст., який означає любов до України, українського народу та його культури.

128

ХЛОПОМАНИ. На початку 60-х рр. XIX ст. серед нащадків польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів. Усвідомивши те, що їхня верства упродовж століть гнобила українців, вони вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем (1830(1834)—1908) називали хлопоманами, хоча самі діячі вважали себе українофілами. Вони перейшли з римо-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українські пісні, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва, а також встановленні демократичної республіки на основі добровільного співіснування росіян, українців і поляків. Спершу хлопомани віддавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами Наддніпрянщини, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Протягом 1857— 1859 рр. хлопомани здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле українських земель, їх злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але «знайомство з народом» було малоефективним. Влада й поліція постійно переслідували хлопоманів. Крім подорожей українськими землями, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 юнаків із бідних сімей, яких «навчали в національному напрямі». Хлопомани утримували учнів власним коштом, самі викладали, писали підручники українською мовою. Школа розміщувалася в будинку, де жило подружжя Антоновичів. У 1862 р. під тиском поліції вона закрилася, а через рік у зв’язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів узагалі припинилася.

КИЇВСЬКА «УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА». ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАД у 1861—1863 рр. Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою — смертю Т. Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву до Наддніпрянщини, щоб згідно з його поетичним заповітом поховати поета над Дніпром. Жалібний похід українськими землями супроводжувався зборами тих, хто хотів віддати шану національному поету. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю Київської громади. Могила Т. Шевченка в Каневі стала місцем паломництва українських патріотів. У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них

§ 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст. були П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) утворили нове товариство — «Українську громаду». На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною за формою та культурницькою за змістом. Вона і всі наступні громади, що виникли пізніше, об’єднували людей із різними політичними поглядами й переконаннями, які прагнули зробити щось корисне для власного народу. У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям здійснювати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них учителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання україномовних підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так, зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яке опрацював священник С. Опанович, «Арифметика, або Щотниця», «Українські прописи», «Перша граматика, або Читання» Олександра Кониського та інші. Також вони поширювали серед народу твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був В. Антонович. Услід за київською «Українською громадою» відкривалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, в Одесі, Полтаві, Харкові, а також Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилася до сотні. Зокрема, у Полтаві недільну школу організував О. Кониський. Громадівці також займалися видавничою діяльністю. Так, у Чернігові виходив тижневик «Чернігівський листок». Його видавцем і редактором був відомий поет-байкар Леонід Глібов.

Чи можна стверджувати, що в 1861—1863 рр. громади діяли легально?

Микола Пирогов

Олександр Кониський

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863—1864 рр. ТА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ. У 1863—1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події останнього в XIX ст. Польського національно-визвольного повстання. Його головною метою проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ. Більшість керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Щодо соціальних реформ ясності також не було. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху не підтримали повстання. Готуючи повстання, його керівники велику увагу приділяли Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Заворушення на українських землях мало відвернути сили царських військ від виступу на власне польській території.

Леонід Глібов

Яку роль відіграли зображені діячі в подіях історії України цього періоду? Визначте однимдвома реченнями.

Чому українське населення залишилося байдужим до боротьби польських повстанців?

129

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. Повстання, що почалося в ніч на 23 січня 1863 р. в Польщі, швидко перекинулося на землі Литви, Білорусії та Правобережної України. На бік повсталих перейшла незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів таємної російської революційної організації «Земля і воля». У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської шляхти. Усі спроби повсталих залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам. Українців, що взяли активну участь у повстанні, було лише 500 осіб. Незважаючи на героїчний опір учасників, цей виступ у 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання більшість українців засвідчили свою прихильність до царського режиму, це не врятувало український рух від наступних переслідувань.

6 Герб Польського повстання

Поясніть символіку герба польських повстанців.

Чи можна стверджувати, що Валуєвський циркуляр мав руйнівний вплив на громадівський рух?

ЗМІНИ КІЛЬКОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 35 30 25 20 15 10 5 0 1863

130

1868

1871

Рік

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ. Відродження українського руху спочатку не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалася як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Проте вже в 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. У Наддніпрянській Україні було проведено арешти, у засланні опинилися етнографи П. Чубинський, С. Ніс, історик П. Єфименко, письменник О. Кониський. М. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитися від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську та Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа» та газети громадівців «Чернігівський листок»; за указом царя із 12 червня 1862 р. було закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення в намаганні створити українську самостійну державу. Спроби В. Антоновича і 20 членів Київської громади у відкритому листі «Відгук з Києва» спростувати ці твердження та засвідчити свою прихильність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали. Зміни політики щодо українського руху були викликані: активізацією польського національно-визвольного руху та вибухом польського повстання 1863—1864 рр.; сприйняттям владою українського руху як «польської інтриги» для розвалу імперії; розгортанням нелегальної діяльності народницьких організацій, що поширювали заборонену літературу й підбурювали до виступу селян, невдоволених реформою 1861 р.; стрімким зростанням кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що відбувалося в цей час і, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» та «південноруського сепаратизму». Особливо занепоко-

§ 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Із Валуєвського циркуляра (1863 р.) Навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою, і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено: саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити… вашу думку, який вплив мав Валуєвський цирку?? На ляр на розвиток української мови? Чому?

їла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Морачевським (1806—1879). У Наддніпрянщину для розслідування справи про український сепаратизм (бажання відділитися) було надіслано флігель-ад’ютанта М. Мезенцева. За результатами слідства міністр внутрішніх справ Петро Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалася як просте наріччя. Проблема існування української мови вирішувалася фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути». Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з великою наполегливістю. Завдяки намаганням цензури, як скаржився М. Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Так, у 1862 р. було видано 40 українських книжок, у 1863 р. — 15, у 1864 р. — 12, у 1865 р. — п’ять, у 1867—1869 рр. — по дві на рік. Указ зберігав чинність до 1905 р. Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська «Українська громада» згорнула свою роботу восени 1864 р. Так завершився перший етап громадівського руху. Проте українські діячі продовжили свою діяльність на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариства грамотності, допомоги бідним учням тощо. Громадівці також посіли відповідне становище в суспільстві, обійнявши викладацькі, наукові й державні посади.

ЦІКАВІ ФАКТИ Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використанні як мови науки та культури. Її можна було вживати в контексті, де вона звучала як простонародна говірка — в етнографії, фольклористиці, літературі тощо. Заборона видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою самобутність.

131

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

лібералізацію Російської імперії на початку 60‑х рр. XIX. ст. та розгортання нової хвилі українського руху — громадівського руху;

лідера громадівського руху В. Антоновича; вплив Польського повстання 1863—1864 рр. на подальший розвиток українського руху.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1859 р. — започаткування громадівського руху. 1863—1864 рр. — Польське повстання.

1863 р. — Валуєвський циркуляр.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте героя або героїню». Правила гри. Учитель/учителька записує на картці ім’я історичної особи та кладе її в конверт. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань відгадати, про кого йдеться. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні» або «частково». Гра проводиться в парах, малих групах або з усім класом. 2. Прокоментуйте основні завдання, що стояли перед українським рухом у цей період. Обґрунтуйте їхню важливість. 3. Як відбулося відродження українського національного руху наприкінці 50 — на початку 60-х рр. XIX ст.? 4. Визначте місце й роль хлопоманів у тогочасному українському русі. 5. Як розгортався громадівський рух у 1861—1863 рр.? 6. Порівняйте польські національно-визвольні повстання 1830— 1831 і 1863—1864 рр. та ставлення до них українського суспільства. Чим воно було обумовлено та які наслідки мало? 7. Робота в парах. Обговоріть і розкрийте мету появи, зміст і наслідки Валуєвського циркуляра. Які обмеження щодо української мови запровадила влада за Валуєвським циркуляром? 8. Робота в малих групах. Обговоріть, якими були місце та роль першого етапу громадівського руху в розгортанні українського національного руху в XIX ст. 9. Розпочніть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській Україні».

Етап ді яльності

Ліде ри

Форма діяль ності

Зміст діяль ності

Резуль тати та наслідки

Кінець 50-х рр. ХІХ ст. — 1863 р. Кінець 60-х рр. ХІХ ст. — 1876 р. 1876— 1890 рр. 10. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення про життя та діяльність В. Антоновича, О. Кониського або М. Пирогова (за вибором). 11. Колективне обговорення. Сучасний український історик Я. Грицак сказав, що «нація — штучне утворення, як парк або сад, котрі виникають завдяки діяльності людини. Проте це не зменшує цінність останніх. Націю створюють зацікавлені в її існуванні». Що робили тогочасні українські діячі для виникнення української нації? Які уроки для розуміння процесу націотворення можна зробити на підставі аналізу їхньої діяльності?

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати особливості, форми та зміст українського національного руху в Наддніпрянщині в цей період; аналізувати зміст Емського указу; визначати місце й роль в українському русі «Братства тарасівців» та Загальноукраїнської безпартійної організації; давати оцінку громадівському руху кінця 60 — 90-х рр. ХІХ ст.

132

ГРОМАДІВСЬКИЙ РУХ наприкінці 60 — на початку 70-х рр. XIX ст. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. в умовах певного послаблення антиукраїнської політики влади відбувалося відновлення громадівського руху, але вже у формі напівлегального. Центром його відродження знову став Київ, де були зібрані значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь — М. Зібер, О. Русов, С. Подолинський та інші. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за його фахом: історія, мово знавство, література тощо.

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. Їхню діяльність координувала київська «Українська громада». У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої були вимоги до оформлення федеративного ладу Росії і надання Україні широкої автономії. У своїх переконаннях значна частина громадівців дотримувалася досить радикальних поглядів, особливо діячі Одеської громади (Л. Смоленський, П. Климович, М. Боровський, А. Крижанівський, І. Луценко). Межі напівлегальної роботи значно стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули знайти законну трибуну, яка відкрила б простір для широкої літературної, етнографічної, видавничої та іншої діяльності. Вагомим кроком у цьому напрямі стала участь громадівців у відкритті та роботі Колегії Павла Галагана 1871 р., яка завдяки викладацькій діяльності членів київської «Української громади» перетворилася на кращий навчальний заклад Києва. Іншим кроком до розгортання діяльності громадівців стало створення в січні 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця. Проте найбільш плідну діяльність громадівці розгорнули завдяки появі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке стало центром українознавчих досліджень, та придбанню ними газети «Київський телеграф» — легальної трибуни, яка відкривала нові можливості для українознавчої діяльності.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА. У 1869 р. клопотаннями Російського географічного товариства Павлу Чубинському було доручено очолити експедицію до Південно-Західного краю (Правобережна Україна) для вивчення народонаселення регіону. П. Чубинський значно розширив програму досліджень, долучивши до неї, крім етно-соціальних і демографічних характеристик, ще й побутові та культурні особливості населення. Він вивчав межі не тільки Південно-Західного краю, а й інші українські етнічні території. Розпочата в травні 1869 р. експедиція завершилася восени 1870 р. Вона дослідила 54 повіти восьми губерній і зібрала багатий етнографічний матеріал — пам’ятки усної народної

ПРИГАДАЙТЕ

1. Охарактеризуйте основні події та здобутки попереднього етапу українського національного руху. 2. Яким був вплив Валуєвського циркуляра на український національний рух? Чи можна стверджувати, що всупереч заборонам український рух продовжував розвиватися?

Олександр Русов

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Український мовознавець і громадський діяч П. Житецький про світоглядні позиції київських громадівців Ми добре вже знали, що одної свободи мало — без науки, без європейської освіти. Знали ми й те, що націоналізм у його чистому вигляді наводить духовний настрій людини до консервативної доктрини. У питаннях національних ми не йшли далі тої межі, яка визначається потребами самооборони. Дуже гидким нам був

як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства. Як автор характеризує світоглядні позиції київ?? 1. ських громадівців? 2. Як громадівці ставилися до ідей націоналізму? Чим таке ставлення було зумовлене?

133

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Павло Чубинський (1839— 1884) був людиною, яка вдало поєднувала талант поета, організаційний хист і прискіпливість дослідника. Він народився в Борисполі під Києвом. Навчався у 2-й Київській гімназії, потім — на юридичному факультеті Петербурзького університету. Активно працював у недільних школах Санкт-Петербурга, спів працював із журналом «Основа». Повернувшись після навчання на Батьківщину, П. Чубинський став активним членом київської «Української громади». Його нау кова діяльність відзначалася нагородами, у той час як громадсько-політична зазнавала переслідувань. Приводом до цього були його українофільські переконання, а особливо вірш «Ще не вмерла України…», якому згодом судилося стати національним гімном нашої держави. П. Чубинського двічі висилали з Києва. Перебуваючи в засланні в Архангельській губернії, він розгорнув там широку дослідницьку роботу. Авторитет дослідника-етнографа проторував йому шлях на рідні українські землі.

Павло Чубинський

134

творчості, записи весільних обрядів, місцевих говірок, звичаєве право Правобережної України. Також було отримано відомості про заняття населення, заробітну плату, урожаї, стан торгівлі та промисловості. Урочисте відкриття Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства відбулося 13 лютого 1873 р. в Києві. Головою відділу було обрано Г. Гала гана, високоосвіченого представника землевласників Лівобережжя та відомого мецената, людину, яка вболівала за виховання національної свідомої молоді. Управителем справ одностайно обрали П. Чубинського. Друкованим органом відділу стали «Записки ПівденноЗахідного відділу І. Р. Г. Т.». Неформальним органом відділу була також газета «Київський телеграф», що виходила в 1874—1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої та плідної праці з вивчення духовної та матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі київської «Української громади» під заступництвом відділу. До роботи у відділі було залучено значні наукові сили. Тільки дійсних членів налічувалося близько 76 осіб, серед них були В. Антонович, М. Драгоманов, В. Лисенко, М. Лисенко, О. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Крім того, для відділу самовіддано працювала велика когорта провінційних кореспондентів, які готували матеріали про народний побут, традиції, вірування на місцях. Крім видавничої справи, відділ здійснив низку заходів. Одним із перших стало проведення одноденного перепису населення Києва (1874 р.). Кількість жителів міста перевищила 220 тис. осіб. Було з’ясовано й національний склад міста: найбільшу національну групу становили українці. Іншим важливим заходом відділу, що набув міжнародного розголосу, стало проведення в серпні 1874 р. III Археологічного з’їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях. Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені створили в Наддніпрянщині справжній науковий центр з українознавства й широкий науковий рух за участю вчених, краєзнавців, збирачів старовини тощо. За роки існування відділу (1873—1876 рр.) було зібрано матеріали та видано сім томів «Праць Південно-Західної експедиції» (по 1200 сторінок кожен), два томи «Записок Південно-Західного відділу І. Р. Г. Т.», три томи праць М. Максимовича. Зусиллями членів відділу було створено етнографічний музей, бібліотеку, архів. Минуло небагато часу, й активна українознавча праця занепокоїла як поліцію, так і тих представників українства, російської громадськості, що віддано служили владі.

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ. У січні 1875 р. київський цензор І. Пузиревський отримав від начальника головного управління у справах друку таємний наказ: «З огляду на те, що Головне управління дістало деякі відомості про газету “Київський телеграф”, пропонується вам під час цензурування зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що проводять українські тенденції». Крім цього, полковник київського корпусу жандармів В. Новицький доповідав: «…Із відкриттям Відділу (Південно-Західного відділу І. Р. Г. Т. — Авт.) розрізнені українофіли отримали центр і опору, навколо якої згрупувалися та стали діяти сміливіше, так що протягом року їхній успіх став упадати в око». Після цього почали з’являтися доноси, у яких представників українського руху звинувачували в сепаратизмі. Найбільше зусиль для дискредитації українського руху доклав полтавський поміщик М. Юзефович, колишній член київської «Української громади». Зрештою тривожні повідомлення занепокоїли царя. За його дорученням було створено спеціальну комісію, на яку покладалося завдання визначити засоби боротьби з українофільською діяльністю. Комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на простонародному українському наріччі означало б закласти тривалу основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». Члени комісії приділяли українському питанню настільки велику увагу, що навіть потурбували царя, коли він перебував на відпочинку в німецькому місті Емс. Комісія підготувала на підпис царю таємний указ, що отримав назву Емського указу (від назви міста). 18(30) травня 1876 р. він набув чинності. Емський указ у цілому повторював Валуєвський циркуляр, але різко посилив обмеження проти української культури. Указ забороняв: увезення книжок українською мовою; друкування та видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналу; діяльність громад. Указ ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, установив суворий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися за російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса мала йти наприкінці репертуару, після російських; щоразу вистави повинні були отримувати новий дозвіл. Окремий пункт Емського указу стосувався особисто М. Драгоманова й П. Чубинського, яким було заборонено жити на українських землях. Чиновникам Міністерства освіти було рекомендовано особ ливо обережно добирати вчителів для шкіл у південно-західній частині імперії. Перевага мала віддаватися росіянам. Учителям-українцям, які здобули освіту в Київському, Харківському, Одеському навчальних округах, пропонувалося виїжджати на роботу за межі українських земель.

Що спонукало російську владу видати чергову заборону української мови?

Михайло Юзефович

Сторінка Емського указу

ЦІКАВІ ФАКТИ Емський указ став тяжким ударом і для науки, і для українського руху в цілому. Він був спрямований на те, щоб вилучити українську тематику із серйозних культурних жанрів, загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри українського руху. Українці були єдиним народом Російської імперії, національна мова якого зазнала переслідувань.

135

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ З Емського указу (1876 р.) 1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Головного управління будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі. 2) Друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів та пам’яток і 6) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно дотримуватися правопису оригіналів; у творах же красного пись-

ЦІКАВІ ФАКТИ Залучення до громади нових членів відбувалося за рекомендацією щонайменше двох громадівців, після оголошення на двох зібраннях на третьому зібранні таємним голосуванням. Якщо хоч один голос був проти, то кандидата не приймали, оскільки в такому братстві, яким вважалася громада, не могло бути того, щоб хтось «проти когось щось мав». Така система формування громади робила її досить консервативною та вирізняла серед інших громад, що засновувалися молоддю. Від цього й походила її нова назва — Стара громада.

Чи можна стверджувати, що члени молодих громад висловлювали більш радикальні погляди, ніж їхні попередники?

менства не допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головному управлінні. 3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, а також друкування на ньому текстів до музичних нот. 4) Припинити видання газети «Київський телеграф». чого, на вашу думку, мали призвести встановле?? До ні указом заборони щодо української мови?

Пункти Емського указу були дещо пом’якшені в 1881 р., коли уряд дозволив друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою. Питання про україномовні вистави відтоді вирішувала місцева влада. Проте пізніше указ доповнили новими заборонами. У 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість публікацій українських перекладів із російської мови. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край виданню українських читанок для дітей. Їх друкування також заборонялося. У цілому Емський указ зберігав чинність до 1905 р. Емський указ негативно вплинув на український рух, а саме: обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу; стримував розвиток української культури; на деякий час призвів до дезорганізації українського руху в Наддніпрянській Україні, але не до його припинення.

Члени Старої київської громади. Друга половина ХІХ ст.

Яку інформацію про склад учасників громад можна отримати за ілюстрацією?

136

СТАРА ГРОМАДА. МОЛОДІ ГРОМАДИ. М. ДРАГОМАНОВ. Після Емського указу громадівський рух не припинився. Діячі київської «Української громади», заявивши про розпуск організації, продовжили свою діяльність підпільно. У результаті кількість членів громади зменшилася зі 100 до 55 осіб. У нових умовах київські громадівці й далі опі кувалися справами культури, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштовуватися на службу. Видання Емського указу поставило перед провідниками українського руху питання про

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. подальший розвиток. Суто підпільна робота була несумісною з культурницькою діяльністю. Як і на початку 70‑х рр. XIX ст., постала проблема знайти легальну трибуну для пропаганди своїх ідей. У межах Російської імперії, де українська мова перебувала під забороною, це було неможливо. Тому громадівці вирішили організувати за кордоном український національний центр, який мав налагодити видання вільної української преси й представити український рух у Європі. Виконати таке завдання громада доручила Михайлу Драгоманову, якого за Емським указом було звільнено з Київського університету. Для українського руху важливими були погляди М. Драгоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому М. Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення, що в українському су спільстві не було сил, які могли б довести справу національного визволення до кінця. Не протиставляючи народи одне одному, М. Драгоманов доводив самобутність українців, їхню здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття М. Драгоманова «Пропащий час», у якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він докоряв тим, хто забув справу українського визволення, марнував надбання власного народу, відмовляючись від мови й культури. Із болем у серці М. Драгоманов писав, що освічені українці зазвичай працюють для всіх, тільки не для своєї Батьківщини та народу. Наступ на українську культуру в 1875—1876 рр. змусив М. Драгоманова залишити рідні землі. У Женеві (Швейцарія) він разом з іншими українськими політемігрантами видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878— 1879, 1880, 1882 рр.). Цей часопис став друкованим органом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних установ, які б їх захищали), федералізм (здобуття національно-культурної автономії України у складі федеративної держави), культурництво (покращення освітнього рівня народу), еволюційність (упровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження принципу соціальної справедливості). У програмі також зазначалося, що тенденції українського руху збігаються із загальним напрямом загальнолюдського прогресу. Однак такі погляди М. Драгоманова для діячів Старої громади виявилися занадто радикальними. Після взаємних звинувачень вони припинили співробітництво. У 1889 р. М. Драгоманов переїхав до Софії (Болгарія), де займався викладацькою діяльністю в Софійському університеті. М. Драгоманов мав вплив на українців не лише в Росії, а й у Галичині. Його ідеї підтримувала молодь. Поширенню соціалістичних ідей та створенню гуртків у Галичині та Над-

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Михайло Драгоманов (1841— 1895) належав до молодшого покоління Старої громади. На час приєднання до громадівців він був переконаним демократом. До українського руху він долучився, маючи палке бажання допомогти своєму народу. М. Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв’язання політичних, соціально-економічних і національних проблем. Тому погляди М. Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію, хоча вона не одразу набула поширення в колі інтелігенції. М. Драгоманов мав далекосяжні наміри. Він реально оцінював становище українських земель і порівнював його з розвитком європейських держав. В українському суспільному русі завдяки М. Драгоманову з’явилася нова мета — досягти рівня передових європейських країн. Він вважав, що український демократичний рух має поєднувати соціальноекономічні й національні засади. Патріотизм і демократія, на думку М. Драгоманова, випливають із природи українського народу, століттями пригніченого й позбавленого своєї самостійності.

Михайло Драгоманов

137

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Зі статті М. Грушевського «Пам’яті Михайла Драгоманова» …Чим став Драгоманов в історії українського відства) на широкі шляхи світового культурного руху родження, він став завдяки сій громадській місії за і змушували орієнтуватись на перспективи загального кордоном, що засудила його на гірке емігрантське житполітичного і соціального визволення. На довгий час тя, — але заразом поставила його в спеціально кориснапрям українського руху пішов по рівнозначнику цих ні, з деяких поглядів, і заразом надзвичайно відповітрьох його осередків: київського, львівського і женевдальні політико-громадські обставини. Визволила його ського. Місія Драгоманова із цього погляду — епоха з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини в українському житті… і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, признаУ чому, на думку автора, полягає значення дічивши на позицію відповідального представника всьо?? 1. яльності М. Драгоманова? 2. Чи погоджуєтеся ви го поступального українського життя у культурнім з тим, що діяльність М. Драгоманова є «епохою світі… Драгоманов і його гурток витягли українство в українському житті»? Чому? з манівців провінціалізму і опортунізму (пристосуван-

дніпрянській Україні допомагали друзі М. Драгоманова — М. Зібер і С. Подолинський. Під впливом ідей М. Драгоманова в Наддніпрянській Україні організовувалися молоді громади, у яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне й соціальне визволення.

Обкладинка часопису «Громада»

Агатангел Кримський

138

ГРОМАДІВСЬКИЙ РУХ у 80-х рр. XIX ст. «КИЇВСЬКА СТАРОВИНА». 80-ті рр. XIX ст. увійшли в історію національного відродження в Наддніпрянщині як «мертві роки». Серед більшості членів Старої громади поширилася думка, що будь-які спроби політизації українського руху можуть викликати нову хвилю переслідувань, а отже, повне його придушення. Старі громадівці вважали за потрібне сконцентрувати свою діяльність лише на ниві культурництва, вести «поважне життя осередків українства в Російській імперії», продовжувати формувати національну самосвідомість народу не через нелегальну пропаганду, а за допомогою законної культурно-освітньої діяльності. Така позиція суперечила гаслам, що проголошувалися М. Драгомановим у журналі «Громада». Як уже згадувалося, це спричинило різку полеміку між М. Драгомановим і лідерами Старої громади. Спільної мови так і не було знайдено. Стара громада в 1886 р. відмовила в подальшому фінансуванні діяльності М. Драгоманова за кордоном. В умовах заборони українського слова вихід громадівці вбачали у виданні альманахів. Зміст їх був здебільшого художньолітературний, інколи з’являлися матеріали бібліографічного, іноді — етнографічного характеру. Перший альманах під назвою «Луна» з’явився в 1881 р. У 1883 р. в Києві вийшов альманах «Рада», у 1885 р. в Одесі — український збірник під назвою «Нива». Наступного року в Херсоні була надрукована збірка «Степ» тощо. Проте альманахи не могли замінити періодичні видання. Зрештою завдяки зусиллям Старої громади та фінансовій підтримці підприємця-мецената В. Симиренка стало можливим видання російськомовного журналу на історичну тематику «Київська старовина». Його перший номер з’явився

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. в січні 1882 р. За час існування журналу (до 1907 р.) вийшло друком 97 номерів. Це були праці й матеріали з історії та археології України, етнографії, мовознавства, літературні твори, листування визначних людей, спогади, бібліографії тощо. У журналі співпрацювали В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, М. Костомаров, Д. Багалій, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, Д. Яворницький, А. Кримський, О. Потебня, Т. Рильський, О. Русов, С. Русова, І. Франко та багато інших. Однак орієнтацію саме на культурницький аспект діяльності сприймали не всі. Молодь здебільшого «йшла в революцію», віддавала свої сили боротьбі політичній, не тільки залишаючи без уваги національні інтереси свого народу, а й із презирством ставлячись до тих «вузьких культурників», що присвячували себе «малим ділам» замість боротьби за «великий схід революційного сонця». Попри таке становище в українському русі, не можна було заперечувати існування українського національного життя: розвивалися українська наука, музика, особливо театральне мистецтво, література. Хоча молодь загалом приєднувалася до загальноросійського революційного руху, українське культурництво теж знаходило серед неї своїх прибічників. Важливим наслідком періоду 80-х рр. XIX ст. для українського руху було те, що його провідники усвідомили: цей рух потребує щоденної наполегливої праці, що не дозволить йому зійти нанівець. Вони вирішили зосередитися на Галичині, де були більш сприятливі умови для розвитку українського руху, але не припинили діяльність і в Наддніпрянській Україні.

Титульна сторінка часопису «Київська старовина»

Чим «Київська старовина» відрізнялася від часописів «Основа» та «Громада» за своїм змістом і характером діяльності?

СТУДЕНТСЬКИЙ ГРОМАДІВСЬКИЙ РУХ у 90-х рр. XIX ст. Протягом 90-х рр. XIX ст. відбулося піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки та більші товариства з єдиною метою — зробити щось корисне для свого народу. На відміну від старших діячів, молодь не влаштовувала аполітична діяльність. Із 1896 р. в Києві існувала таємна громада «Молода Україна» з кількістю учасників понад 100 осіб, що сповідува-

Святкування з нагоди 15-річчя журналу «Київська старовина»

«Братство тарасівців» у Харкові

Яку інформацію про названі організації та склад їх учасників можна отримати за ілюстраціями?

139

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Микола Міхновський

Іван Липа

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в український рух.

140

ла ідеї і соціалізму, і національної самостійності українців. За даними поліції, таких громад було 22, причому найважливіші з них — у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Входили до них переважно студенти. Члени громад усвідомлювали, що до спільної мети треба йти разом. Виходячи із цього, провідники українського студентства в 1898 р. скликали перший з’їзд студентських громад, який відбувався нелегально. На з’їзді було прийнято резолюції, у яких, зокрема, проголошувалося: «Ми, українська молодь, прагнучи політичної самоуправи, у якій досягаються ідеали волі, рівности, братерства, домагаємося рівности всіх перед законом… свободи совісти і рівности всіх віроісповідань, просвіти на рідній мові, уведення обов’язкової безплатної науки. У політичній діяльності студенти домагаються конституційної свободи з політичною автономією, свободи слова, друку і зборів». Також висувалися вимоги обов’язкового вивчення студентами української культурної та політичної спадщини, поширення просвіти в народі, проведення соціально-економічних реформ. Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні принципи діяльності спілки були такими: зупинити згубну для української нації русифікацію студентської молоді в Наддніпрянщині та повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам свого народу; довести до відома як народної маси, так і інтелігенції, що поганий соціально-економічний і культурний стан українського народу залежить від його національно-політичного гноблення як безпосереднього наслідку російського панування. Програми студентських з’їздів відображали ентузіазм, ідеа лізм молоді в поєднанні з відданістю національним ідеалам.

«БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ». Найбільш радикально налаштованою серед студентських громад було «Братство тарасівців», що існувало в 1891—1898 рр. Йому судилося започаткувати період політизації та націоналістичну течію в українському русі в Наддніпрянщині. На початку 90-х рр. ХІХ ст. в Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. Міхновський, В. Шемет, А. Кучинський та інші. Гурток підтримував тісні зв’язки з провідними діячами українського руху. Ще в 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. До складу гуртка увійшли І. Липа, Б. Грінченко, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. Улітку 1891 р. вони, склавши на могилі Т. Шевченка клятву вірності ідеї визволення України, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе «Братством тарасівців». Воно поділялося на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. XIX ст. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

§ 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Із програмових вимог «Братства тарасівців» Ми, свідомі українці, рішуче й назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми, свідомі українці, оддаємо всі наші сили на творення української культури, на національно-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки, втілюючи їх у життя, між іншим, і тим, що кожен мав на протязі року навчити

грамоти по-вкраїнському не менше двох членів для нашої організації. Як ви вважаєте, чому тарасівці у своїй програмі ?? 1. заявляли про розрив з українофілами? 2. Яку основну мету своєї діяльності вони проголошували? 3. У чому полягає неконкретність вимог тарасівців?

Першим публічним виступом братства стало читання промови «Декларація віри молодих українців» на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у львівській газеті «Правда». У ній проголошувалися такі принципи: українці є окрема нація; як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й розвитку; повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто); єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності Української держави); негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху; необхідність існування українських шкіл; вживання української мови тощо. На тлі загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу ідеї, висловлені в промові, виглядали справжнім національним радикалізмом. Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення до нього представників інших течій українського руху, цілковите ігнорування соціально-економічних питань тощо. Члени братства проводили в основному організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ Роль громад у розвитку українського руху Поєднали лівобережних та правобережних діячів в одних організаціях

Забезпечили наступність поколінь в українському русі

Справили чималий вплив на український рух на західноукраїнських землях

Довели, що українці мають глибоке історичне коріння, етнічні особливості й межі розселення

Збагатили українську науку новими досягненнями завдяки науковій діяльності

141

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства. Проте «Братство тарасівців» не мало конкретної програми дій, а іноді просто дублювало старе культурництво у своєрідних формах (наприклад демонстративне носіння національного одягу), тому поступово стало занепадати, а наприкінці 90-х рр. XIX ст. фактично розпалося. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організації.

8 Співробітники видавництва «Вік». Кінець ХІХ ст.

142

ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКА БЕЗПАРТІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ (ЗУБО). Починаючи з 90-х рр. XIX ст. під тиском радикально налаштованих діячів і студентської молоді відбувалося своєрідне організаційне оформлення культурництва, діяльність якого була спрямована на закладення основ майбутньої політичної організації. Першим кроком на цьому шляху стало створення зусиллями В. Антоновича та О. Кониського в 1898 р. на з’їзді громад Наддніпрянщини в Києві Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО). Восени 1898 р. вона об’єднувала вже 22 громади в різних містах України. До організації входило 438 членів. Вона мала великі матеріальні можливості. Так, річний членський внесок становив 25 карбованців. Крім того, значну фінансову підтримку ЗУБО надавав підприємець-меценат В. Симиренко. Керівництво організацією здійснювала рада, яку в різні роки очолювали композитор М. Лисенко, історик В. Антонович. Рада збиралася щочетверга на квартирі одного зі своїх членів для обговорення поточних справ. Загальні збори членів громад відбувалися один раз на рік. Неодмінним головуючим на всіх з’їздах був земський діяч адвокат Ілля Шраг, який мав велику популярність серед української інтелігенції. При раді діяв видавничий гурток, на основі якого утворилося українське видавництво «Вік». Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала значну частину української інтелігенції, безпосередньо пов’язаної з народними масами. Однією зі сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно свідомих інтелігентів та поширення в Наддніпрянську Україну забороненої літератури. Діяльність організації розгорталася здебільшого під прикриттям якихось офіційних державних або напівдержавних установ, завдяки чому вона уникала особливих ускладнень у відносинах із поліцією. Отже, на перший погляд Загальноукраїнська безпартійна організація опікувалася тими самими культурницькими справами, що і її попередники. Однак це культурництво було вже не гуртківським, замкненим у собі, а орієнтувалося на інтелігенцію, особливо сільську, тісно пов’язану з народом. Крім того, було створено необхідні умови для формування партійної організації: діяльність розкиданих по українських землях та ізольованих громад почали об’єднувати й координувати з одного центру. Культурницький етап національно-визвольної боротьби почав переходити до політичного етапу.

§ 20. Народницький рух у Наддніпрянській Україні НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

урядові заборони, під які підпадав український рух;

перехід від культурницької роботи в межах громад до політичної діяльності М. Драгоманова та молодих громад.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1873—1876 рр. — діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. 1876 р. — Емський указ. 1878—1879, 1880, 1882 рр. — видання М. Драгомановим першого українського політичного журналу «Громада».

1891—1898 рр. — «Братство тарасівців». 1898 р. — заснування Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Хто з них?». Правила гри. Учні та учениці вибирають зі списку історичну особистість (тут: В. Антонович, П. Чубинський, М. Драгоманов та інші). Учитель/ учителька зачитує перелік подій, на які мають відгукуватися головні герої, якщо вони брали в них участь. 2. Колективне обговорення. Чим діяльність громадівців наприкінці 60 — на початку 70-х рр. XIX ст. відрізнялася від попереднього періоду? 3. Яку роль у тогочасному українському русі відіграла діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства? 4. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, як був прийнятий і який мав вплив на український рух Емський указ. 5. Охарактеризуйте роль в українському русі Старої громади й молодих громад. 6. Якими були особливості й здобутки громадівського руху у 80-х рр. XIX ст.? 7. Як розгортався та чим відрізнявся від попередників студентський громадівський

рух 90-х рр. XIX ст.? 8. Як утворилося «Братство тарасівців»? Чому з ним пов’язують початок політизації та виникнення націоналістичної течії в українському русі? 9. Яку роль в українському русі відіграла Загальноукраїнська безпартійна організація? 10. Завершіть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській Україні», розпочате за попереднім параграфом (с. 132). 11. Проведіть дискусію за проблемою «Якими були здобутки українського руху в Наддніпрянщині наприкінці 60-х — у 90-х рр. XIX ст.?». 12. За додатковими джерелами підготуйте пові домлення з презентацією про життя та діяльність П. Чубинського, М. Драгоманова або Б. Грінченка (на вибір). 13. М. Костомаров у 1861 р. назвав ідею місцевої політичної незалежності Наддніпрянщини «донкіхотською мрією». Що було зроблено в розглянутий період українського руху, щоб ця ідея набула реальних рис?

§ 20. Народницький рух у Наддніпрянській Україні

НАРОДНИЦЬКИЙ РУХ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЯ. НАРОДНИЦЬКІ ГУРТКИ В УКРАЇНІ. Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. ХІХ ст. спричинили зростання невдоволення різних верств суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення докорінних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалася в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії — селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О. Герцена, М. Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях боротьби проти царизму. З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, на їхню думку, на відміну від країн Західної Європи, мала обминути капіталістичну стадію

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати причини появи, маштаби, напрями, особливості діяльності народницького руху в Наддніпрянщині. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які загальноросійські політичні, революційні рухи діяли на українських землях у першій половині ХІХ ст.? 2. Які зміни відбулися в Російській імперії на початку 60-х рр. ХІХ ст.?

На яких ідеологічних засадах формувався народницький рух?

143

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Народництво — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму й особливостей розвитку Російської імперії в другій половині XIX ст. Народники виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції.

Студент. Художник М. Ярошенко. 1881 р.

144

розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму. У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху. До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та інші), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх із погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» 1875 р.). Перший гурток народників було організовано 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом подібні гуртки виникли у багатьох містах імперії. Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії, але з деякими особливостями. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянства було розвинено почуття власності. Це вступало в суперечність із головною ідеєю народництва про природну схильність селян до соціалізму. Перший гурток виник у Києві в 1872 р. (П. Аксельрод, Г. Гуревич, С. Лур’є та інші). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф. Волховського. Із-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як А. Желябов, А. Франджалі, С. Чудновський, В. Костюрін та інші. Розгортання народницького руху спричинило суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний із відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти та пропаганди. Інший підхід був пов’язаний з постаттю відомого не тільки в Росії, але й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі — анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакунізму) вважали, що народ, який живе в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. М. Бакунін стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг — революція все однаково виправдовує». В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир ДебогорійМокрієвич та Яків Стефанович, згодом стали відомими революціонерами-народниками.

§ 20. Народницький рух у Наддніпрянській Україні Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідео логом якого був П. Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту не дадуть бажаного результату. На його думку, єдиним способом досягти змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.

«ХОДІННЯ В НАРОД». ЧИГИРИНСЬКА ЗМОВА. У 1874 р. близько 3 тис. народників «пішли в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селянства. Кинувши навчання в університетах, переодягнувшись у селянський одяг, народники поширювали в селах революційні соціалістичні ідеї. Проте «ходіння в народ» не досягло своєї мети. Майже всі учасники «ходіння» зазнали репресій із боку уряду. Селяни остерігалися мати справу з чужинцями з міста, а іноді навіть допомагали жандармам викривати революціонерів. Якщо народникам удавалося налагодити контакт, то селяни слухали тільки те, що безпосередньо стосувалося їхніх потреб, а розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників (поміщиків і чиновників). Провал «ходіння в народ» змусив народників шукати нових способів боротьби. Одним із них стало об’єднання революціонерів-народників у єдину організацію, яка мала координувати й спрямовувати діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в СанктПетербурзі було створено законспіровану революційну організацію «Земля і воля». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та інші. У програмі «Землі і волі» наголошувалося на необхідності створення «народно-революційної організації». Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій влади та організувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передачу землі селянам, громадське землеволодіння та мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший термін завдяки насильницького перевороту. Народницькі організації, що діяли в Україні, не вступили до складу «Землі і волі», проте підтримували з нею тісні зв’язки. Вони ще на початку 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» на чолі з В. Дебогорієм-Мокрієвичем. До його складу входило 30 осіб, у тому числі І. Бохановський, Л. Дейч, В.Засулич, М. Ковалевська та інші. У 1877 р. із гуртка відокремилася група Я. Стефановича, що намагалася використати заворушення, що охопили селян Чигиринського та

Чому «ходіння в народ» народників зазнало поразки?

Приїзд вчительки до села. Художник В. Маковський. 1896—1897 рр.

145

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Вечірка. Художник В. Маковський 1875—1897 рр.

Чим був зумовлений перехід народників до терористичної діяльності?

ЦІКАВІ ФАКТИ Так, 23 лютого 1878 р. в Києві В. Осинський, І. Івичевич та О. Медведєв вчинили невдалий замах на відомого своєю непримиренністю до народників заступника прокурора київського окружного суду М. Котляревського. У травні Г. Попко кинджалом заколов жандармського поручика барона Г. Гейкінга, відомого своєю боротьбою проти народників. Найбільшого розголосу набрало вбивство Г. Гольденбергом за участю Л. Кобилянського харківського губернатора Д. Кропоткіна за жорстоке поводження в місцевих тюрмах з політичними в’язнями.

146

Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, що мало перекинутися на інші повіти. Ураховуючи досвід, Я. Стефанович вирішив скористатися з монархічних настроїв селянства. Із допомогою Л. Дейча й І. Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», у якій писалося, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього їм потрібно об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено. Я. Стефанович, видаючи себе за царського комісара, спираючись на «царські грамоти», почав організовувати нелегальну селянську організацію «Таємна дружина». У середині 1877 р. вона налічувала близько 2000 членів, на чолі її стояв отаман Є. Олійник. 1 жовтня 1877 р. планувалося розпочати повстання. Проте у вересні змову було розкрито, а близько 1000 її учасників заарештовано. Події в Чигиринському повіті, відомі як Чигиринська змова, були єдиним масовим селянським виступом, спровокованим народниками.

ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НАРОДНИКІВ. РОЗГРОМ І ЗАНЕПАД НАРОДНИЦЬКОГО РУХУ. Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл В. Засулич у петербурзького градоначальника Ф. Трепова в січні 1878 р. та її виправдання в суді породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя. Терор народників від самого початку був приречений на поразку. Без широкої народної підтримки змінити існуючий лад було неможливо. На боротьбу проти народників кинули всі сили поліції. Протягом 1878—1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки ц групи та віддала до суду їхніх учасників. Незважаючи на репресії, радикально налаштовані народники намагалися активізувати терористичну діяльність. Проте не всі поділяли такі погляди. У серпні 1879 р. «Земля і воля» розпалася на самостійні організації — «Народна воля» та «Чорний переділ». «Народна воля» відкрила новий етап революційного руху — етап революційного терору. У ній склалася військова організація. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Члени організацій здійснили терористичні акти проти вищих чиновників і царя. Найбільш активними членами «Народної волі» в Україні були І. Глушков, В. Бичков, І. Левинський, М. Тригона, В. Жебуньов, В. Фігнер та інші. Винесений народовольцями смертний вирок царю Олександру ІІ було виконано 1 березня 1881 р. Однак до позитивних результатів це не призвело. Загибель царя викликала загальний осуд насильства в суспільстві та підірвало довіру до народного руху. Наступний цар Олександр ІІІ посилив репресії проти народників, а у внутрішній політиці проводив політику контрреформ. Політика революційного терору зазнала цілковитої поразки.

§ 20. Народницький рух у Наддніпрянській Україні Члени «Чорного переділу» залишилися вірними ідеям «Землі і волі» та продовжили пропагандистську діяльність. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників «Чорного переділу» емігрувати. Отже, ні терористична, ні пропагандистська діяльність народників не досягла поставленої мети. Серед лідерів руху поширювалося усвідомлення помилковості їхніх поглядів і переконань. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим. Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. ХІХ ст. народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному рухам. Упродовж 90-х рр. ХІХ ст. одна частина народників перейшла на позиції лібералізму, друга — сприйняла марксизм, третя — залишилася на старих позиціях, організувавши на початку ХХ ст. Партію соціалистів-революціонерів.

Арешт пропагандиста. Художник І. Рєпін. 1892 р.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

народницький рух, як загальноросійський, що боровся проти самодержавства; формування перших гуртків народників в Україні;

наймасштабніші акції народників; розкол у народницькому русі; найбільші терористичні акти народників.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1872 р. — утворення першої народницької організації в Україні. 1874 р. — «ходіння в народ».

1877 р. — Чигиринська змова. 1878 р. — перший терористичний акт народників. 1879 р. — розкол у народницькому русі.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте героя/героїню». Правила гри. Учитель/учителька записує на картку прізвище історичного діяча/діячки та кладе її до конверта. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань (наприклад, десяти) і часу відгадати про кого йдеться. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні», «частково». Гру можна проводити в парах, малих групах або з усім класом. 2. Висловіть обґрунтовану думку про причини появи народницького руху. 3. Що лягло в основу ідеології народництва? Чи можна стверджувати, що ідеологічні засади стали передумовою поразки руху? 4. Наведіть факти, на підставі яких можна стверджувати, що народники не знайшли шлях до порозуміння з народом для поширення своїх поглядів. 5. Що таке Чигиринська змова?

6. Охарактеризуйте основні течії народницького руху. 7. Робота в парах. Обговоріть і визначте, що спонукало народників до терористичних методів боротьби. Чому навіть убивство царя не наблизило народників до мети боротьби? 8. Заповніть таблицю «Етапи розвитку народницького руху». Етапи

Хроно логічні межі

Органі заційні форми

Ліде ри

Характе ристика

9. Якими були основні особливості народницького руху на українських землях? 9. Колективне обговорення. Визначте причини занепаду народницького руху.

147

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

§ 21. Національне відродження кримських татар. Соціал-демократичний та земський рухи ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати особливості кримсько татарського національного відродження; аналізувати виникнення й початок робітничого та соціал-демократичного рухів; характеризувати земський рух. ПРИГАДАЙТЕ

1. Як і коли було ліквідовано Кримське ханство? 2. Якими були особливості робітничого руху в тогочасній Європі? 3. У чому полягала ідеологічна концепція соціалізму? 4. Що таке земства? Якими були їхні повноваження? Якій стадії відповідав національний рух кримських татар наприкінці ХІХ ст.? Що таке джадидизм?

Клерикалізм — політичний напрям, прибічники якого виступають за панування церкви та духовенства в суспільно-політичному та духовному житті країни.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Ісмаїл Гаспринський усе своє життя докладав чимало зусиль, спрямованих на захист прав кримських татар, їх виживання як народу та національне відродження. У 1875 р., після повернення до Криму з Туреччини, його було обрано депутатом міської думи, а пізніше — міським головою Бахчисарая. Саме завдяки його зусиллям було втричі збільшено бюджет міста, розпочато суттєві перетворення в міському господарстві й збільшено представництво бахчисарайських татар в органах місцевого самоврядування.

148

РОЗГОРТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР. І. ГАСПРИНСЬКИЙ. Процес становлення кримськотатар ського національно-визвольного руху розпочався у 80‑х рр. XIX ст. Його основні ідеї сформувалися в Туреччині й пов’язані з виникненням руху молодотурків, які боролися проти султанської монархії в країні та всього того, що перешкоджало розвитку турецького народу. У Стамбулі, що був тогочасним центром освіти, татарська інтелігенція під впливом молодотурків стала розвивати свій рух. Молодотатари, як їх називали, відіграли помітну роль у подальшому розгортанні кримськотатарської національно-визвольної боротьби. Вони вважали за необхідне відмовитися від традиційного для татарського суспільства клерикалізму, боротися за підняття рівня освіченості народу, -зміни у традиційній соціальній структурі й статусі жінок. В економічній сфері вони виступали за визволення селянської праці від будь-якого гноблення. У національному питанні молоді татарські націоналісти були прихильниками захисту національної самосвідомості свого народу й кримськотатарської самостійності. Найбільш яскравим представником молодотатарських ідей у цей період став Ісмаїл Гаспринський (1851—1914). Його погляди, хоча й були досить утопічними, знаходили підтримку в кримськотатарському середовищі. Самого І. Гаспринського татари поважали як захисника скривджених і прибічника рівноправ’я татар. Із 1883 р. І. Гаспринський почав видавати першу національну газету «Терджиман» кримськотатарською та російською мовами. Тривалий час вона була єдиним тюркомовним періодичним виданням у Російській імперії. З ім’ям І. Гаспринського пов’язано виникнення джадиди зму — просвітянського руху народів ісламського Сходу. У його основі був новий звуковий спосіб навчання грамоти, коли окремій літері відповідали конкретні звуки. Він розробив «нові методи навчання», завдяки яким навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. Для своїх новометодних шкіл він написав і видав власну серію навчальних посібників, найвідомішим серед яких став «Учитель дітей» у чотирьох випусках. Учителі цих шкіл під керівництвом І. Гаспринського поширювали його ідеї у кримськотатарському середовищі, сприяли оновленню повсякденного побуту й усього духовного життя народу. За своїм світоглядом І. Гаспринський був лібералом, виступав за дружбу слов’янських і кримськотатарських народів, релігійну терпимість та співпрацю християн і мусульман, категорично відкидав соціалістичні ідеї та методи боротьби. На честь І. Гаспринського встановлені пам’ятники в Сімферополі та Бахчисараї, його ім’ям названі кримськотатарська бібліотека в Сімферополі, вулиці та школи. У Бахчисараї існує музей І. Гаспринського.

§ 21. Національне відродження кримських татар. Соціал-демократичний та земський рухи

ЗАРОДЖЕННЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО ТА РОБІТНИЧОГО РУХІВ. Друга половина XIX ст. стала періодом поширення в Європі соціал-демократичного й робітничого рухів. Це пояснюється тим, що промислова революція та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства — промислових робітників зі специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, вони могли покладатися лише на свою працю. Таке становище робило працівника, з одного боку, незахищеним перед життєвими негараздами (економічними кризами, хворобами, сваволею власника підприємства тощо), а з іншого — сприйнятливим до всіляких революційних учень, що обіцяли «світле майбутнє». Одним із таких революційних вчень, найбільш поширеним у другій половині XIX — на початку XX ст., як ви знаєте зі всесвітньої історії, став марксизм. Він пов’язував соціалістичну перебудову суспільства саме з промисловими робітниками, або пролетаріатом. Марксистське вчення як у Російській імперії взагалі, так і на території українських земель зокрема, знайшло багато прихильників. Проте слід зауважити, що в Європі марксизм виник із робітничого руху, тоді як у Російській імперії його носієм стала інтелігенція, що занурилася з «новими ідеями» в робітниче середовище. Першими пропагандистами нового вчення на українських землях ще на початку 70-х рр. XIX ст. стали Микола Зібер і Сергій Подолинський. Спочатку з основами свого вчення М. Зібер ознайомив студентів і колег у Києві в 1871 р. Головну увагу він зосереджував лише на економічному змісті вчення, пропускаючи його революційний бік. Інший поширювач марксизму С. Подолинський у 70-х рр. XIX ст. також брав участь у громадівському русі. Він організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом із М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також надрукував власні брошури соціально-економічного змісту. С. Подолинський розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму» (федерація вільних громадян), що ґрунтувалася на національних традиціях українського народу. Перша постійно діюча марксистська група на українських землях під назвою «Російська група соціал-демократів» виник ла в 1893 р. в Києві. Її організатором був Ювеналій Мельников. Він заснував ремісничу школу, яка була засобом поширення марксистських ідей. Марксистські групи також з’явилися в Харкові, Одесі та Катеринославі. Серед цих перших марксистів було мало українців. Це пояснювалося тим, що в середовищі робітництва на українських землях переважали росіяни, євреї тощо. Нелегальні гуртки намагалися поширити марксистське вчення та встановити зв’язки з робітничим рухом. Якісно новий крок соціалістичний (соціал-демократичний) рух зробив наприкінці 90-х рр. XIX ст. після появи в Петербурзі під керівництвом Володимира Ульянова (Леніна) «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Подібні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах.

Що зумовило розгортання соціал-демократичного і робітничого рухів?

Пролетаріат (від латин. — незаможний громадянин) — суспільна верства найманих робітників, позбавлених засобів виробництва, джерелом існування яких є продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва.

Микола Зібер

Сергій Подолинський

149

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Софія Богомолець, одна з очільниць «Південноросійського союзу робітників»

Із якою подією пов’язують початок політичної організації земств? Чи можна стверджувати, що земський рух мав деякі спільні цілі з українським?

Федір Лизогуб

Михайло Туган-Барановський

Що вам відомо про зображених діячів?

150

Згодом ці гуртки об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). У 1898 р. в Мінську (Білорусія) відбувся перший з’їзд партії. Із дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) були представниками українських соціал-демократичних гуртків. Створена на з’їзді партія стала першою загальноросійською партією, що діяла й на українських землях. Робітничий рух у Наддніпрянщині розпочався наприкінці 60-х рр. XIX ст. Спершу він мав стихійний, неорганізований характер. Виступи робітників відбувалися через погіршення умов праці, зменшення заробітної плати. Формами боротьби робітників були колективна відмова від роботи, знищення машин та обладнання, страйки тощо. Із середини 70-х рр. XIX ст. робітничий рух почав набувати організованих форм. Першою робітничою організацією став «Південноросійський союз робітників», який виник у 1875 р. в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши близько 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, поширював нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. Через дев’ять місяців після заснування організацію було викрито, а її керівників засуджено.

ЗЕМСЬКИЙ РУХ. Земства, що були виборними загальностановими органами місцевого самоврядування, уже своїм існуванням були опозиційними до централізованої державної системи Російської імперії. Незважаючи на те що в земствах більшість становили поміщики (близько 75 %), в умовах загальнореформаторських настроїв, що панували в імперії в 60— 70-х рр. XIX ст., вони стали носіями ідей подальшої лібералізації Росії та запровадження конституції. За своїм характером земський рух був ліберальним. В основу ліберального шляху суспільного розвитку була покладена ідея побудови економічного життя суспільства на засадах вільного ринку та конкуренції. Держава мала стати правовою, захищати демократичні права людини й мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали пошук компромісу з правлячими колами. Перші пореформені роки (кінець 60 — початок 70-х рр. XIX ст.) стали для земського руху часом організаційного становлення, визначення головної мети та завдань. Основну діяльність було спрямовано на покращення соціально-економічного становища селянства, підняття його освітнього рівня. На другому етапі діяльності (кінець 70 — початок 80-х рр. XIX ст.) земства стали центрами ліберальної опозиції. Відбувався активний процес об’єднання зусиль земств із метою домогтися проведення конституційних реформ у Російській імперії. В умовах здійснення Олександром III політики контр реформ опозиційна діяльність земств почала занепадати, а з прийняттям 12 червня 1890 р. закону про обмеження представництва недворянських станів у земствах вона майже при-

§ 21. Національне відродження кримських татар. Соціал-демократичний та земський рухи ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Позиція діяча земського руху з Чернігівщини І. Петрункевича в українському питанні Україна — моя Батьківщина, там проминула майже половина мого життя… з Україною я пов’язаний не тільки холодними ідеями права та державної єдності Росії, а й почуттями, що вкорінені в крові, у спогадах і враженнях природи, у звуках народної мови, у всьому, що накладає незабутню печатку на людину й позначає її національне походження. Але всі ці місцеві впливи не затуляють у мені всієї Батьківщини, і єдність Росії для мене не тільки державна ідея або співжиття двох національностей, а живе й неподільне ціле, що

має своє дивовижне художнє та безперечне відображення в таких обдарованих людях, як Гоголь і Короленко, у яких українське й російське, як окреме й загальне, відобразилося з надзвичайною ясністю. Спробуйте відділити в них українське від російського: не вийде ні того, ні іншого, живе буде перетворене на мертве. Якою була позиція автора в українському питан?? 1. ні? 2. Дайте власну оцінку наведеним поглядам.

пинилася. Проте на початку XX ст. земства знову стали одним із центрів опозиції самодержавству. Українські земські організації належали до найбільш впливових і найрадикальніших на перших двох етапах земського руху. Активну діяльність земства розгорнули в Чернігівській, Харківській, Полтавській губерніях. Вони об’єднували різні сили. Серед земських діячів вирізнялися: на Полтавщині — Ф. Лизогуб (майбутній прем’єр-міністр Української Держави П. Скоропадського в 1918 р.), В. Лесевич, М. Стороженко, В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мартос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині — О. Русов, О. Ліндфорс, І. Шраг, А. Свєчин, граф Г. Милорадович, М. Василенко, О. Лазаревський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші. Земства відповідально поставилися до справи розвитку господарства, медичного обслуговування, народної освіти, ветеринарної служби, зв’язку, страхування, статистики тощо. Уже перші заходи земств виявили їхнє незнання ситуації, а з іншого боку — з’ясували жахливу картину становища переважної частини населення. У більшості випадків дії земств, не передбачені законодавством, розцінювалися урядом як бунтівні й не дозволялися. Протягом 1866—1868 рр. земства були поставлені під суворий контроль губернаторів, їм заборонялося налагоджувати між собою зв’язки й виносити рішення з приводу урядових постанов. У такий спосіб царський уряд намагався не допустити перетворення земств на осередки опозиції. Найбільш активно земський рух діяв наприкінці 70‑х рр. XIX ст., коли набув певного політичного забарвлення. У той період провідні діячі земського руху намагалися об’єднати всі сили, що виступали за конституційну перебудову Російської імперії. Прагнення згуртування сил проявилося в земських нарадах і з’їздах, що відбувалися в 1878—1879 рр. На початку 1878 р. земці порозумілися з учасниками українського руху й вирішили скликати з’їзд у Харкові під приводом 100-річного ювілею від дня народження Г. Квітки-Осно в’яненка. Нарада в Харкові започаткувала земську політичну організацію. Було ухвалено домагатися об’єднання всіх сил у боротьбі за введення в Росії конституції. Пожвавленню діяльності земської опозиції сприяло звернення царя до громадськості із закликом допомогти уряду в бо-

ЦІКАВІ ФАКТИ Незважаючи на обмеження уряду, окремі земства намагалися виробити загальні заходи щодо покращення незадовільного матеріального становища селянства. Так, наприклад, гласні чернігівського губернського земства І. Петрункевич та О. Карпінський протягом 1869— 1875 рр. своїми запитами, зверненнями, скаргами порушували питання про постійне голодування селян Мглинського й Суразького повітів. Вони пропонували переоцінити їхні землі, знизити викупні платежі, організувати ощадно-позичкові каси, артілі та переселити в інші повіти найбідніших селян.

Михайло Лоріс-Меліков

151

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. ротьбі проти «крамоли» і «зла». Розраховуючи на компенсацію за допомогу, земські діячі бажали створення представницького органу, упровадження конституції та проголошення демократичних свобод. У грудні 1878 р. в Києві відбулася нарада представників чернігівського земства, народників, українських діячів та польських організацій. На нараді земці запропонували всім силам, що борються за конституційні зміни в Російській імперії, об’єднатися, а народникам — відмовитися від терористичних методів боротьби. Нарада закінчилася безрезультатно. Проте боротьба земств за конституційні реформи мала певні успіхи. 12 лютого 1880 р. було створено верховну розпорядчу комісію на чолі з міністром внутрішніх справ М. Лоріс-Меліковим, яка мала підготувати проєкт майбутніх конституційних реформ. Це надихнуло земський рух. Земці на своїх зібраннях і з’їздах розробляли й схвалювали різні проєкти реформ і надсилали їх до комісії або царю. Вони пропонували впровадження широкого самоврядування, створення представницького законодавчого органу — Державної думи. Проте після вбивства царя всі ці пропозиції залишилися нереалізованими. Діячі земського руху зазнали переслідувань. Спроби організувати широку пропаганду своїх ідей через видання журналу «Вільне слово» також не мали успіху. Фактично до початку революції 1905—1907 рр. земський рух активної ролі в суспільному житті більше не відігравав. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

початок національного відродження кримських татар; причини появи робітничого руху зі своїми специфічними потребами й вимогами;

зародження соціал-демократичного руху, що намагався відобразити прагнення робітничого руху й запропонувати йому мету боротьби; роль земського руху в оновленні дійсності Російської імперії.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

70-ті рр. ХІХ ст. — початок поширення марксистських ідей на українських землях.

1883 р. — початок видавництва І. Гаспринським першої національної газети «Терджиман» кримськотатарською й російською мовами.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Речення за реченням». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в чотири команди. Кожна команда має переказати зміст певного пункту параграфа, відповідаючи по черзі одним реченням. За зупинку понад 30 секунд і помилкове твердження нараховуються штрафні бали. 2. Колективне обговорення. Коли розпочалося кримськотатарське національне відродження? Як розгорталося національне відродження кримських татар? Яку роль у ньому відіграв І. Гаспринський? 3. Де й коли виникла перша робітнича організація? Визначте особливості та прояви розгортання соціал-демократичного та робітничого рухів на українських землях у складі Росій-

152

ської імперії. 4. Яку роль у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини відігравав земський рух? 5. Робота в парах. Розподіліть обов’язки та складіть розгорнутий план за пунктом параграфа «Земський рух». 6. Робота в малих групах. Проведіть дискусію за темою «Місце та роль робітничого, соціалдемократичного й земського рухів у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини цієї доби». 7. Колективне обговорення. Чи зазнало змін суспільно-політичне життя Наддніпрянської України з появою кримськотатарського національного руху? Обґрунтуйте свою точку зору.

Практичне заняття за розділом ІV

Практичне заняття за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. МЕТА: визначити суспільні виклики впродовж культурницького етапу українського національного відродження в Наддніпрянщині та шляхи їх подолання. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

1. Повторити матеріал параграфа підручника. 2. Скласти повідомлення за темою «Культурницький етап національного відродження на українських землях у складі Російської імперії: суспільні виклики» або есе за темою «У чому я вбачаю здобутки та втрати культурницького етапу українського національного відродження в Наддніпрянщині».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке національне відродження? 2. На які три стадії (етапи) поділяють національне відродження слов’янських народів? 3. Як відбувався фольклорно-етнографічний етап українського національного відродження в Наддніпрянській Україні?

ХІД ЗАНЯТТЯ

І.

Робота в малих групах 1. Об’єднайтеся в малі групи за тематикою підготовлених повідомлень або есе та обговоріть результати, які ви отримали під час роботи над ними. Представте класу спільні висновки, які зробила кожна група. Презентуйте найкращі повідомлення та есе класу. 2. Проаналізуйте політику російської імперської влади в Україні, спираючись на Валуєвський циркуляр, Емський указ та інші доступні офіційні акти (на вибір учителя/учительки). Зробіть висновки. 3. Проаналізуйте програмові засади й форми організації українського руху, спираючись на публікації його лідерів, офіційних документів, спогадів (на вибір учителя/ учительки). Зробіть висновки. 4. Підготувати презентацію або створити віртуальний музей за темами: «Українські підприємці ХІХ ст.», «Пам’ятки правової думки в Україні ХІХ ст.» (на вибір). ІІ. Робота з історичною картою (завдання виконуються на відповідних картах) 1. Простежте, як змінювалася географія розміщення основних промислових центрів Наддніпрянщини. 2. Визначте регіони, що мали відмінності в проведенні аграрних перетворень за селянською реформою 1861 р. 3. Складіть опис процесів модернізації в різних регіонах Наддніпрянщини. 4. Покажіть регіони Російської імперії, куди відбувалося переселення селян із Наддніпрянської України. 5. Покажіть населені пункти, пов’язані з українським національним рухом у Наддніпрянщині цієї доби, та поясніть їхню роль у ньому. 6. Покажіть населені пункти й території, пов’язані з розгортанням селянських, робітничих і соціал-демократичних рухів. ІІІ. Підсумки заняття Учні та учениці самостійно визначають, чим проведене практичне заняття було корисним для них.

153

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Узагальнення за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. І.

Ігрові завдання 1. Об’єднайтеся у дві-три команди та проведіть конкурс знавців термінів і понять розділу. Для перемоги в ньому необхідно навести найбільшу кількість правильних визначень. Рекомендований перелік термінів і понять: українське питання, Східна (Кримська) війна, модернізація, реформа, громада (община), цензура, земства, пролетаріат, інтелігенція, індустріалізація, урбанізація, громадівський рух, хлопомани, українофільство. 2. Об’єднайтеся в команди та проведіть навчальну гру «Чотири зупинки». Правила гри. Кожна команда отримує завдання розповісти, що вона побачила на визначених чотирьох зупинках уявної «машини часу», яка перенесла їх у початок ХХ ст.: 1) на зібрання селян, які зачитують Маніфест 19 лютого 1861 р.; 2) на будівництво залізниці; 3) на цукровий завод українського підприємства; 4) на зібрання Київської громади. 3. Проведіть навчальну гру «Снігова куля». Правила гри. У грі беруть участь декілька учнів та учениць. Перший учасник гри називає ім’я, твір, назву пам’ятки, поняття тощо за вивченим розділом. Це слово повторює наступний учасник гри й називає інше слово. Кожен наступний учасник називає вже озвучені слова й додає нове. Зрештою утворюється довгий тематичний ланцюжок. Якщо учасник гри робить помилку чи довгу паузу, то вибуває

з гри. Переможцем стає учень/учениця, що наведе найдовший ланцюжок. ІІ. Спільне обговорення 1. Складіть перелік подій, що відбувалися в Наддніпрянській Україні в другій половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Поясніть свій вибір. 2. Назвіть імена видатних історичних діячів Наддніпрянщини цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію України? 3. Визначте характерні риси розвитку українських земель у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. 4. У якому напрямі розвивалися процеси модернізації в Наддніпрянщині цього періоду? Чому? 5. Доведіть закономірність процесів модернізації для розвитку тогочасної Наддніпрянщини. 6. Який вплив мали процеси модернізації на тогочасне українське суспільство? Чи можна їх однозначно характеризувати як позитивні? Чому? 7. У складі малих груп або колективно обговоріть наведені питання та презентуйте висновки класу: 1) особливості соціально-економічних зрушень на українських землях у пореформений період; 2) роль і місце українських земель у господарському житті Російської імперії цього періоду; 3) роль і місце діяльності громад в українському національному русі. 8. Порівняйте процеси модернізації на українських землях з аналогічними процесами в державах Європи. Відповідь подайте у вигляді таблиці.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. 154

rnk.com.ua/100852

РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ в другій половині XIX ст. § 22—23. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

НАСЕЛЕННЯ ТА УМОВИ ЖИТТЯ. Протягом другої половини XIX ст. кількість населення західноукраїнських земель зросла. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., на західноукраїнських землях проживало, відповідно, 2,6 і 3,8 млн українців. Натомість питома вага українців серед населення західноукраїнських земель зменшилася. Причинами цього були: збільшення української трудової еміграції до Америки, переселення на ці землі поляків, угорців, німців, євреїв та інших народів. Зростання кількості населення все більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. Посилювалася проблема аграрного перенаселення. У Галичині густота населення в сільській місцевості протягом цього часу збільшилася із 32 до 102 осіб на 1 км2. Рівень життя західних українців був у 10 разів гіршим за загальний рівень життя решти населення цих земель. На кінець XIX ст. 95 % населення працювало на землі, а близько 1 % — на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, у тому числі місцеве духовенство, була нечисленною. Так, у Східній Галичині вона складала близько 0,5 % від загальної кількості українського населення. Для порівняння: поляки становили 22 % жителів Східної Галичини, а польська інтелігенція — понад 3 % загальної кількості населення.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати особливості розвитку українських земель у складі АвстроУгорщини в другій половині XIX ст.; характеризувати зміни, що відбулися в соціально-економічному розвитку Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття; розповідати про розвиток промис ловості й сільського господарства, початок масової трудової еміграції населення краю, розвиток кооперативного руху. ПРИГАДАЙТЕ

1. Яким було становище українського населення під владою Габсбургів? 2. Як вплинули на розвиток українських земель реформи МаріїТерезії та Йосифа II? 3. Що було характерним для розвитку соціальноекономічних відносин на українських землях у складі Австро-Угорщини протягом першої половини XIX ст.? Якими були склад населення та умови життя західних українців?

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ГАЛИЧИНИ, БУКОВИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ. Революційні події 1848—1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Незважаючи на те, що революція завершилася поразкою, вона прискорила процеси подальшого становлення індустріального суспільства. У європейських країнах зникли залишки кріпосництва, новий імпульс отримав розвиток ринкових відносин.

Які галузі промисловості розвивалися на українських землях?

НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ наприкінці XIX ст. Буковина

Східна Галичина 8,3 %

5,5 % українці 16,0 %

14,1 %

22,7 %

Закарпаття

63,5 %

13,7 %

31,4 %

40,8 %

поляки євреї

14,0 % 70,0 %

румуни угорці, німці, словаки тощо інші

155

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. Зовсім іншою була ситуація на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвитку. Однак тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічне становище навіть погіршилося. Це було спричинено тим, що з 1861 р. (поява залізниці Львів— Відень) розпочалося широке залізничне будівництво, яке поєднало західноукраїнські землі з провідними промисловими центрами імперії. Здавалося, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це відбувалося в провідних країнах Європи. Однак до краю ринув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві промисли та зруйнував усю традиційну систему господарювання. Усе це відбувалося на тлі швидкого зростання кількості населення. Місцева адміністрація краю намагалася подолати ситуацію шляхом розвитку банківської й кредитної систем і залучення інвестицій. Іноземний капітал цікавили родовища нафти, мінеральних солей, величезні масиви лісу. Унаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми прибирали до своїх рук торгівлю, банки, цілі галузі промисловості. У той час як у промисловості спостерігалися хоч якісь зрушення, сільське господарство, що було головним заняттям населення краю, залишалося в повному занепаді. Край, який вважався найбільшим сільськогосподарським регіоном, мав найнижчий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва в імперії. Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків. Водночас більшість селянства, кількість якого стрімко зростала в результаті демографічного вибуху, постійно страждала від малоземелля, незважаючи на деяке розширення посівних площ. Неможливість існувати змушувала селян шукати роботу в інших країнах.

ЦІКАВІ ФАКТИ У 60-х рр. ХІХ ст. на західноукраїнських землях розгорнулося залізничне будівництво. Першу залізницю було збудовано в 1861 р. із Перемишля до Львова. У 1866 р. залізниця з’єднала Львів і Чернівці. Протягом 80-х рр. ХІХ ст. через гори було прокладено залізницю між Будапештом і Львовом. Згодом Львів отримав залізничну колію до українських земель Російської імперії. Наприкінці ХІХ ст. протяжність залізниць у регіоні становила майже 4 тис. кілометрів. Масове залізничне будівництво не сприяло економічному піднесенню регіону, навпаки, воно призвело до розорення традиційного господарства в краї. Дешеві товари з більш розвинених регіонів імперії витіснили місцевого виробника. Західноукраїнські землі остаточно стали сировинним придатком промисловості Австрії та Чехії.

СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЦЕНТРАЛЬНИХ ПРОВІНЦІЙ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА ЗАЙНЯТІСТЮ В ГОСПОДАРСТВІ Східна Галичина 6,3 % 9,1 %

Північна Буковина 7,6 %

Нижня Австрія

6,3 % 16,2 %

9,7 %

74,9 %

11,1 %

75,0 %

25,0 %

сільське господарство та споріднені галузі господарства промисловість

17,0 % 41,8 %

торгівля і транспорт інші галузі

Примітка. У Закарпатті 85 % населення в цей час працювало в сільському господарстві, 10 % — у промисловості та транспорті.

156

§ 22—23. Розвиток українських земель у складі Австро-Угорщини у другій половині XIX ст.

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ. СТАНОВИЩЕ РОБІТНИЦТВА. Промисловість на західноукраїнських землях розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість промислових робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і в майстернях. За офіційними даними на 1885 р., у Східній Галичині з 55 тис. робітників лише 10 тис. осіб працювало на великих підприємствах (загалом 175 підприємств). На Закарпатті у цей самий період було лише кілька таких підприємств, а в Буковині їх узагалі не існувало. Галузева структура промисловості краю розвивалася однобіч но. Так, основну частину продукції давали галузі з видобування й переробки місцевої сировини — лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися із 70-х рр. XIX ст. Центрами нафтової промисловості стали міста Борислав і Дрогобич. Великі площі високоякісних лісів (дуб, смерека та бук) сприяли в другій половині 60 — на початку 70-х рр. XIX ст. стрімкому розвитку лісопильної промисловості. Іноземні підприємці за безцінь скуповували або орендували в поміщиків лісові масиви та вирубували їх. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії, і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції, Туреччини та інших країн. Якщо лісопильна промисловість розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби населення західноукраїнських земель у меблях, папері й картоні задовольнялися за рахунок інших регіонів імперії або імпортної продукції. Великими у Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині були поклади солі. У другій половині ХІХ ст. її видобуток зріс у 2 рази. Це більше ніж на 60 %забезпечувало потребу в солі в Австро-Угорщині. До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість. Легка промисловість залишалася на стадії дрібного ремесла. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани

Яким було становище робітництва на українських землях у складі АвстроУгорщини?

ЦІКАВІ ФАКТИ Контроль за розвитком нафтової галузі встановили австрійські та німецькі підприємці. Зацікавленість у збільшенні експорту галицької нафти спонукала їх до застосування технічних удосконалень. Результатом цього стало зростання видобутку нафти з 20 тис. тонн на рік у 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р., що становило 4 % світового видобутку. Проте віденський уряд перешкоджав будівництву нафтоперегінних заводів у Східній Галичині. Галицьку наф ту переробляли на австрійських та угорських заводах. Хоча видобуток нафти й виробництво гасу постійно зростали, селяни не мали коштів, щоб його купити, й освітлювали свої оселі скіпкою.

ЦІКАВІ ФАКТИ Заробітна платня промислових робітників у краї була в 1,5 разу меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48—58 % заробітку робітників у Відні. Нерідко (а особливо в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти лише в крамниці підприємця за завищеними цінами. Набуло поширення штрафування робітників під різними приводами. Розмір платні кваліфікованих промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

Соляна шахта в селищі Солотвино в Закарпатті. Друга половина ХІХ ст.

157

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Нафтопромисли «Інфанті». Борислав. ХІХ ст.

ЦІКАВІ ФАКТИ Провідною галуззю сільського господарства в краї було землеробство. Проте нова сільськогосподарська техніка фабричного виробництва навіть наприкінці XIX ст. застосовувалася лише в деяких заможних господарствах. Велика кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним застосування новітніх технічних досягнень. У той самий час повільне впровадження нововведень та відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї. Протягом другої половини XIX ст. врожайність сільськогосподарських культур у краї була в 1,5—2 рази нижчою, ніж у західноєвропейських країнах.

Чим було зумовлене злиденне становище більшості селянства?

Галицьке село. ХІХ ст.

носили одяг із тканин, вироблених на західноєвропейських текстильних фабриках. Найбільшими підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні у Львові, Стрию та Станіславі. Однак для капітального ремонту паровози й вагони відправляли до Німеччини, Австрії, Чехії. Становлення фабрично-заводської промисловості в краї відбувалося надзвичайно повільно. У другій половині XIX ст. тут діяли лише п’ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині — чотири, Закарпатті — одна). Розвиток промисловості був пов’язаний із виникненням нової суспільної верстви — промислових робітників. Джерелами поповнення робітництва ставали ремісники й селяни, що розорилися. Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. Вони працювали в жахливих умовах, а їхні сім’ї жили в бараках, де спали на підлозі. Частина робітників ночувала просто неба. Робочий день західноукраїнських робітників тривав 12—18 годин.

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСТВА. Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр., звільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За свою свободу селяни мали протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. Їхні розміри були в декілька разів більшими, ніж в інших частинах імперії. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

З актів судової справи стосовно боргу закарпатського селянина В. Ряшка Василь Ряшко позичив у Е. Герша з Буковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30%-ю надвишкою. Та Ряшко не міг заплатити вчасно і, щоб уникнути екзекуції (тілесного покарання), зобов’язався сплатити до кінця 1876 р. 40 золотих, і сплачував лише частинами — 5, 10, 14 золотих, тоді коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, потім ще 5 корів і 15 овець.

158

Коротко кажучи, із позичених Ряшкові 5 золотих боргу зробилося 600. Справа пішла до суду. Герш заперечив, що він позичив Ряшкові тільки 5 золотих, а також заперечив, що дістав 600 золотих. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко позичив і скільки він дістав від нього назад. Через брак доказів справу припинено. лихварі використовували необізнаність ?? Як у фінансових справах на свою користь?

селян

§ 22—23. Розвиток українських земель у складі Австро-Угорщини у другій половині XIX ст. На користь поміщиків вирішувалося й земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами мали зберігатися ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі угіддя. Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну частину становили дрібні селянські господарства площею 2—5 га (80 % селянських господарств), які навіть не забезпечували мінімальні потреби селянина, і великі земельні володіння по 15—20 тис. га. Унаслідок цього розвиток сільського господарства відбувався дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки — за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці XIX ст. відробітки стали змінюватися вільнонайманою працею. Одним із найголовніших питань для селянина на той час було право користуватися сервітутами. Неможливість ведення господарства без лісів і пасовищ була очевидною. Проте землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними. Сподівання селянства знайти справедливість у судах були марними. Неможливість більшості селянства забезпечити себе всім необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх шукати додаткових заробітків. Чимало з них ішли наймитувати до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували в 4 рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів. Новою проблемою в житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Селяни, змушені позичати гроші для сплати численних податків, швидко опинялися в залежності від лихварів. Ті, вдаючись до відвертого шахрайства, під приводом сплати боргу й відсотків за нього (у середньому 150—250 %) відбирали їхні господарства. Переважна більшість селянства, змушена йти на заробітки, знайомилася з передовими досягненнями та за можливості впроваджувала їх у себе. Почав формуватися новий суспільний стан західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були переважно українцями. Протягом другої половини XIX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель відбувалася аграрна революція, унаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку. Політика Габсбурзької монархії спричиняла те, що цей процес відбувався дуже повільно й супроводжувався зубожінням більшості селянства.

ПОЧАТОК ТРУДОВОЇ ЕМІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ. Загострення соціально-економічних проблем у краї призвело до масової трудової еміграції селянства до країн Європи, Північної та Південної Америки. Мізерні заробітки або повна їх відсутність, страх іще не розорених селян перед майбутніми злиднями, зубожіння більшості селянства, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар національного гноблення та політичного безправ’я стали основними причинами еміграції.

Сервітут — громадські землі, ліси, пасовища тощо.

РОЗШАРУВАННЯ СЕЛЯН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ Східна Галичина 8,3 %

28,4 % 63,3 %

Північна Буковина 8,5 %

4,5 %

87,0 %

Закарпаття 10,0 % 17,0 % 73,0 %

бідняцькі господарства середняцькі господарства заможні господарства Як і до яких регіонів світу відбувалася еміграція західних українців?

159

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Родина одного з перших українських емігрантів

ЦІКАВІ ФАКТИ Для організації набору й перевезення переселенців існували спеціальні компанії. Їхні представники поширювали листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного отримання землі, добру платню в промисловому та сільськогосподарському виробництві. Представники компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного з них гроші: за дорослого — 5 доларів, за дитину — 2. Протягом другої половини XIX ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини в пошуках кращої долі до Америки виїхало близько 250 тис. осіб. Закарпаття впродовж 1871—1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.

Чи була досягнена мета «рутенської акції»?

160

Пам'ятник заробітчанам у селі Колочава в Закарпатті

Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. XIX ст., а найбільших розмірів досягла на початку XX ст. Вона проходила у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграцій. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США та Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнське селянство щорічно виїздило до сусідніх регіонів Австро-Угорщини (Угорщина, Західна Австрія), до сусідніх або віддалених держав (Німеччина, Румунія, Росія, Франція, Бельгія тощо). Основна частина постійних емігрантів вирушала до Америки. Перша хвиля трудової еміграції із західноукраїнських земель тривала до початку Першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на межі XIX—XX ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її результатом стала поява на Американському континенті значної української діаспори. Трудова еміграція мала деякі позитивні наслідки. Мігранти переказували своїм родичам на батьківщину значні кошти, що сприятливо впливало на економічне життя краю. До того ж трудові мігранти, які поверталися додому, запозичували багатий досвід використання новітньої техніки, технологій, організації трудових відносин.

«РУТЕНСЬКА АКЦІЯ». Серед усього західноукраїнського населення становище закарпатських русинів було найтяжчим. Земельна реформа початку 50-х рр. XIX ст. вже на кінець століття вичерпала свій потенціал. 51 % селянських господарств (58 тис.) володіли земельними ділянками (телеками) площею до 1 га (2 гольди), тоді як для нормального ведення господарства потрібно було близько 3—5 га. 128 великих землевласників мали 32,2 % земель, а найбільшими з-поміж них були Шенборни і Телекі (відповідно, 466 тис. і 74 тис. га). За наполяганням мукачівського греко-католицького єпископа Ю. Фірцака, занепокоєного становищем селянства, угорський уряд вислав у Закарпаття спеціаліста із сільського господарства Едмунда Егана для перевірки.

§ 22—23. Розвиток українських земель у складі Австро-Угорщини у другій половині XIX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ Зі звіту угорського чиновника Е. Егана про умови життя закарпатських селян Міг би хто подумати, що в сих сторонах, забитих дошками від світу, бодай прожиток дешевий. Куди! Якраз навпаки! До половини зими з’їв кожний господар свої хліборобні засоби, а до жнив жив дорого купленою стравою. За все платить він на 18—20 % дорожче за міську ціну… Русинський селянин не бачить цілий рік ні м’яса, ні яйця, хіба вип’є кілька крапель молока, а у великосвяточний день з’їсть кусень житнього або пшеничного хліба. Зрештою, його поживою є вівсяний ощіпок

і — коли не бракне — бульба. Не дивниця, що коли в інших гірських сторонах бачимо людей рослих і здорових, у русинському Підкарпатті подибуємо хіба недокровні, марні, пожовклі мари, безсильні, хиткі, нездалі до військової служби… Розпука бере дивитись на сей умираючий нарід. Нині можна б навіть передбачити день, у якому останній русин утече з краю… Якими були умови життя закарпатського селян?? 1. ства? 2. Чим, на вашу думку, це було спричинено?

Е. Еган відповідально поставився до своїх обов’язків і склав докладну картину становища русинів краю, яка виявилася навіть гіршою, ніж уявлялося спочатку. Розроблені Е. Еганом заходи стали основою організації «Верховинської господарської акції», яка почала здійснюватися із середини 1897 р. Іноді її називали «рутенською акцією». Спочатку у графа Шенборна було арендовано 12,6 тис., а згодом 40 тис. га землі, переважно пасовищ, на яких почали розводити завезену з Німеччини та Швейцарії худобу високопродуктивних молочних порід і роздавати місцевому селянству. Для переробки молока, що здавали селяни, у селі Нижні Ворота було створено спеціальне молочне господарство. Крім скотарства, «рутенська акція» сприяла розвитку кролівництва, птахівництва, бджолярства та народних промислів. Важливим заходом Е. Егана стало обмеження свавілля лихварів. У 1899 р. було створено кредитну спілку, яка під низькі відсотки надавала селянству позики. Важливим завданням було впорядкування виїзду селянства на сезонні роботи до маєтків великого землевласника Альфреда (5—10 тис. осіб). Хоча ці заходи мали поверховий характер, вони певною мірою сприяли покращенню життя населення. Проте не всіх влаштовувала діяльність Е. Егана, і 20 вересня 1901 р. за таємних обставин його було тяжко поранено, а за два дні він помер. Відтак «рутенська акція» зійшла нанівець. Населення краю, як і раніше, потерпало від утисків панів, лихварів та неврожаїв.

КООПЕРАТИВНИЙ РУХ. Нужденне становище західноукраїнського селянства стало проблемою і для української національної боротьби. Єдиною реальною можливістю вирвати українське населення краю зі злиднів стало розгортання ко оперативного руху. У Галичині кооперативний рух, що зародився в 60-ті рр. XIX ст., набув свого розвитку у 80—90-ті рр. На західноукраїнських землях його започаткував Василь Нагірний (1847— 1921). Тривалий час досліджуючи кооперативний рух у Швейцарії, він розгорнув активну діяльність зі створення мережі

Едмунд Еган

Василь Нагірний

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображеного діяча в історію України.

Якою була роль кооперативного руху в господарському розвитку України?

161

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. Яке місто на західноукраїнських землях було найбільшим?

ЦІКАВІ ФАКТИ Львів, заснований у ХIII ст. князем Данилом Романовичем Галицьким, був культурним, адміністративним, економічним центром Східної Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини XIX ст. кількість його населення зросла найбільше серед усіх західноукраїнських міст — із 70 тис. у 1857 р. до 160 тис. у 1900 р. та понад 200 тис. жителів у 1910 р. Наприкінці XIX ст. Львів був п’ятим за кількістю населення містом імперії Габсбургів (після Відня, Будапешта, Праги та Трієста) і четвертим на українських землях (після Одеси, Києва та Харкова). Розвитку міста сприяла розбудова залізничної мережі краю. Унаслідок цього Львів став одним із найбільших у Східній Європі залізничних вузлів. Будівництво вокзалу далеко від давнього історичного центру міста спричинило появу там нових торговельно-промислових районів.

Перший електричний трамвай у Львові. Кінець ХІХ ст.

Які зміни можна було побачити на вулицях міста?

162

кооперативних спілок у краї. Спочатку це були кредитні спілки, що мали врятували селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150—250 %). У 1883 р. В. Нагірний заснував споживчий кооператив «Народна торгівля», який створював мережу крамниць у селах і містах, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина, оминаючи посередників. Таким чином заощаджувалися кошти селянства. У 1892 р. була заснована страхова компанія «Дністер», що надало кооперативному руху стабільності. Крім кредитування і страхування селян, кооперативи запроваджували серед народу сучасні методи господарювання (товариство «Сільський господар», 1899 р.), підтримували освіту, сприяли поширенню громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури.

МІСТА Й МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ. Західноукраїнські міста впродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд, що склався за часів Середньовіччя. Кількість міського населення зростала поступово. Швидше за інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами, — Станіслав, Стрий тощо. Зростала також кількість населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства. Загалом частка міського населення західноукраїнських земель залишалася досить невеликою. У Галичині жителі міст становили 10 % від усього населення. Українці у складі міського населення налічували лише 14—25 %. У містах Східної Галичини переважали поляки та євреї. Проте навіть невеликі за кількістю українські міські громади відігравали значну роль у розвитку українського національного життя. У другій половині XIX ст. містами-осередками українського культурного й політичного життя в краї були Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів. Щодо економічного розвитку західноукраїнські міста залишалися центрами ремесла й торгівлі. Однак у складі місцевого купецтва українців майже не було. Абсолютну більшість у цьому секторі економіки становило єврейське купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки між містами й селами. Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію та привозили на продаж селянам необхідні товари. У містах вони мали численні крамниці, де продавалися продукти й готові товари, вироблені місцевими ремісниками або завезені з інших регіонів імперії. Одночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство залучалося до товарно-грошових відносин. Друга половина XIX ст. для західноукраїнських земель, на відміну від Наддніпрянщини, не стала часом докорінної зміни. Давній вигляд міст за Нової доби визначався особливостями економічного розвитку краю.

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

рівень життя населення та розвиток промисловості українських земель у складі Австро-Угорщини; трудову еміграцію українців: причини, масштаби, напрямки;

те, як кооперативний рух протидіяв зубожінню населення українських земель у складі Австро-Угорщини.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

80-ті рр. XIX ст. — початок масової еміграції українського селянства до Америки.

1883 р. — заснування споживчого кооперативу «Народна торгівля» В. Нагірним. 1897 р. — початок «рутенської акції».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Знайдіть, покажіть та розкажіть». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в три команди. Кожна команда представляє один процес (розвиток нафтодобування, розвиток сільського господарства, трудова еміграція тощо). Учасники команди мають знайти інформацію про процес, показати його відображення на карті атласу та скласти розповідь про його наслідки для подальшого розвитку українських земель. 2. Охарактеризуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель. 3. Визначте характерні риси розвитку міст на західноукраїнських землях. 4. Якими були причини трудової еміграції українців? 5. Чи можна однозначно стверджувати, що трудова еміграція із західноукраїнських земель мала суто негативний характер? 6. Якою була мета українського кооперативного руху в краї?

7. Складіть план пункту параграфа «Розвиток сільського господарства та становище селян». 8. Складіть таблицю «Економічний розвиток західно українських земель у другій половині XIX ст.». Галузі

Риси розвитку

9. Колективне обговорення. Чому масове залізничне будівництво на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. (було збудовано 3,7 тис. км колії) негативно позначилося на економічному розвитку регіону? 10. Робота в парах. Обговоріть і визначте, як ви розумієте гасло кооперативного руху в Галичині «Свій до свого по своє!».

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст.

КОНСТИТУЦІЙНІ РЕФОРМИ 60-х рр. XIX ст. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ. Революція 1848—1849 рр., хоч і зазнала поразки, але спричинила процес змін, який завершився перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела до відродження «старих порядків», а стала формою перегрупування політичних сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та інші), що перебували в опозиції до імперського центру. Процес розпаду прискорили поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. й не змогла перешкодити процесу об’єднання Італії, а в 1866 р. зазнала поразки від Пруссії. Ці поразки мали далекосяжні наслідки. Перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель у єдину державу, стали прикладом для народів, розділених між різними імперіями.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

розповідати про розвиток українського руху на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60— 90‑ті рр. XIX ст.; визначати та характеризувати його течії; з’ясувати, як відбувся перехід від культурницького до політичного етапу в українському русі. ПРИГАДАЙТЕ

1. Назвіть основні особливості суспільно-політичного розвитку Гали чини в першій половині XIX ст. 2. Якими були основні здобутки українського руху в революції 1848—1849 рр.? 3. Назвіть особливості українського руху в Російській імперії в 60—90-х рр. XIX ст.

163

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у другій половині XIX ст.

Який вплив мали реформи на статус українських земель?

164

Австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити конституцію. Утворився двопалатний законодавчий орган — Державна рада. У 1861 р. австрійські володіння було визначено як автономні краї із власними представницькими органами — сеймами, хоч і з обмеженими повноваженнями. Після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німецька держава та стала об’єднанням 11 націй або їхніх частин, жодна з яких не становила більшості. Із метою не допустити неконтрольованого розвитку подій у 1867 р. було укладено угоду, що містила австро-угорський компроміс. Так, Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію було розділено на австрійську частину — Цислейтанію (крім інших земель, до неї увійшли українські землі Галичини та Буковини) та угорську частину — Транслейтанію (крім інших земель, до неї увійшло Закарпаття). Австрійську частину монархії поділили на автономні коронні краї, утворення яких було довільним і закладало

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст. протистояння двох або кількох націй. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим із коронних країв зі столицею у Львові було Королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і (тимчасово) Північна Буковина з переважно українським населенням. Щодо Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що накреслився ще в роки реакції. Так, у краї встановлювалося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. За умов угоди намісник Галичини обов’язково призначався з польських аристократів, а у Відні польські інтереси мав захищати міністр у справах Галичини. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно впровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах. Така пропольська політика імперського центру була зумовлена зростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а також сприйманням українського руху як проросійського. Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки: вони створили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів; усім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії; утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну свідомість. Населення з мовчазних підданих перетворювалося на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалася в Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові, стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

ГАЛИЦЬКИЙ СЕЙМ. Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи — Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження сейму, визначені лише в 1873 р., обмежувалися галузями культури й освіти, аграрними відносинами тощо. Структура сейму та система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднували елементи середньовічного становопредставницького права з парламентсько-демократичними тенденціями Нової доби. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя й політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав

Якою є роль Галицького сейму в становленні політичної культури українського населення краю?

165

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Будинок Галицького сейму. Сучасний вигляд

Денис Зубрицький

захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуженості», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися один раз на шість років. Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести суспільних категорій. Загалом безпосередні виборці налічували 10 % населення (серед селянства, яке становило 95,5 % населення краю, — 8,8 %). Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу». Теоретично всі ці мандати могли вибороти селяни, міщани або їхні представники, що зумовлювало гостру передвиборчу боротьбу правлячих кіл за голоси простих людей. Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови, оскільки в краї переважало селянство. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, вони здобули тільки під час перших виборів 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим — 12 послів.

Богдан Дідицький

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію України.

Які відмінності існували між старорусинами та москвофілами?

166

Посли Галицького крайового сейму. ХІХ ст.

СТАРОРУСИНИ ТА МОСКВОФІЛИ. У 50—70-х рр. XIX ст. в українському русі Галичини різко посилився русинський, або старорусинський напрям, відгалуженням якого стало москвофільство, або русофільство. Його було започатковано ще в 40-х рр. XIX ст. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, у тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: у Галичині — Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; у Буковині — Касіян Богатирець; у Закарпатті — Адольф Добрянський та інші. Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським. Причинами панування старорусинства були: посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійської влади;

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст. зневіра у власних силах, пошук надійної зовнішньої опори (такою опорою вбачалася Російська імперія); поширення серед значної частини галицького селянства у 60—80-х рр. XIX ст. сліпої віри в російського царя; консервативний характер українського суспільства в Га личині; допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848—1849 рр.; поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу); падіння авторитету імперської влади після поразок у вій нах 1859 і 1866 рр.; загострення відносин Австро-Угорщини та Російської імперії. Уперше політичного значення старорусинська течія набула в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Тоді поширилися чутки, що рано чи пізно Австрію спіткає доля Речі Посполитої, а Галичина відійде до Росії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «єдиного великоруського народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалася однією з говірок єдиної російської мови. На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова. Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямом їхньої роботи стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селянства штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». Це була мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов. Таку проросійську позицію не могли не помітити в СанктПетербурзі. Царський уряд спрямував значні кошти на підтримку старорусинів. За свою проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте це не зовсім доречно, адже старорусинство було ширшим явищем і мало значну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних впливів. Москвофільство було відгалуженням від старорусинського руху, представники якого виступали з проросійських позицій. Стверджуючи, що галицькі русини — це росіяни, вони намагалися поширити в краї російську мову. У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію — Руську раду, яка мала продовжити справу Головної руської ради 1848—1851 рр. щодо захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Друкованими органами Руської ради були журнал «Слово» (1861—1887 рр.), газети «Руська рада» (1871—1912 рр.), «Наука» (1874—1900 рр.) та інші.

Іван Наумович

Михайло Качковський

Касіян Богатирець

167

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. І все ж, незважаючи на такий розмах і зовнішню підтримку, із 80-х рр. XIX ст. старорусинство в Галичині почало занепадати. Проте в Буковині, а особливо в Закарпатті, цей напрям переважав аж до середини XX ст.

4 Степан Качала

Юліан Лаврівський

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію України.

Чи можна стверджувати, що народовці та громадівці — два тотожні рухи?

НАРОДОВЦІ. Ідеї, які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали друкуватися у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. XIX ст. в українському русі з’явився новий напрям — народовський. У народовському русі можна виділити два етапи: перший (60-ті рр. ХІХ ст. — 1879 р.) — ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників із метою пробудження національної самосвідомості населення; другий (1879—1890 рр.) — активна політична діяльність, організаційне оформлення руху. Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка живе на території від Кавказу до Карпат. Голов ними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому на першому етапі своєї діяльності народовці зосередилися на культурно-просвітницьких питаннях. Спочатку розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літератури. В інших сферах прибічники обох напрямів мали багато спільного. Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періо дичні видання й створити громади зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду започаткував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли величезну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й надихнули значну кількість діячів українського національно-визволь ного руху. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі «Споминів з мого життя» О. Барвінського Перші твори Шевченкові, які ми почали читати, дісталися нам у руки з «Вечерниць», опісля дещо прочитали ми з «Основи», і з того часу Шевченко став нашим «апостолом правди і науки». Його мученицьке життя, і жаль-туга, що його вже немає на світі, розвідки про Шевченка в «Основі» Костомарова, Куліша, Жемчужникова й інших розжарили сю іскру народної свідомості і любові до свого народу, яка досі, мов у по-

168

пелі, тліла в наших серцях, розвели з неї ясну полумінь, що всіх нас обгорнула, з’єднаних у «Громаді», і зігрівала до сеї народної ідеї українсько-руської, якої таким голосним речником станув у наших очах Шевченко. вплив мала творчість Т. Шевченка на розвиток ?? Який українського руху в Галичині?

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст.

Корнило Устиянович

Сидір Воробкевич

До молодих народовців долучилися й старші діячі — священник Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борискевич, колишній заступник голови Головної руської ради, письменник Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич. В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебували під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Просвіта», яке за статутом мало «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності». У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом за відсутності власної державності фактично відігравало роль української Академії наук. Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства пожвавили народовський рух. Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний рух у Галичині, у тому числі фінансово. Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила. Першим політичним актом народовців стало видання того ж року газети для селянства «Батьківщина» за редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення залучити до себе широкий загал населення Галичини. У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Ю. Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором став Володимир Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р. Поширенню популярності народовців сприяв судовий процес над москвофілами. На лаві підсудних опинилися А. Доб рянський та його донька О. Грабар, І. Наумович, В. Площан-

Іван Борискевич

ЦІКАВІ ФАКТИ У 1862—1863 рр. народовці організувалися довкола літературного тижневика «Вечерниці» (Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич — син Маркіяна, К. Климович, А. Вахнянин). Через відсутність коштів тижневик занепав, але відродився під назвою «Мета» (1863—1864 рр.) за редакцією молодого письменника К. Климковича. Тоді ж за редакцією К. Горбаля виходили журнал «Нива», а за редакцією В. Шашкевича — «Русалка».

Юліан Романчук

169

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Володимир Барвінський

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Володимир Барвінський (1850—1883), за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880— 1939 рр. Видавав у Львові «Біб ліотеку найзнаменитіших по вістей». Сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «Скошений цвіт» (1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «Сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших представників народовського руху, творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». У 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.

Якою була роль «Просвіти» в розбудові національного життя?

170

ський та інші. Хоча звинувачених було виправдано, слідство виявило непривабливі аспекти діяльності москвофілів, зокрема їхні зв’язки з російською владою. Цей судовий процес мав й інші наслідки. У 1882 р. між старорусинами й народовцями було укладено договір, у якому визначалися засади узгодженої діяльності на майбутнє. Відтоді для ведення справ, «спільних усім русинам», мали формуватися комітети з рівної кількості представників обох течій. Із часом досягнені домовленості ставали дедалі умовнішими. Народовство активно розвивалося, тоді як старорусинство, відігравши свою історичну роль у стримуванні процесу полонізації, вичерпало себе. Активна політична діяльність народовців привела до заснування ними в 1885 р. своєї політичної організації — Народної ради, на чолі якої став Ю. Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р. Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх шукати порозуміння з українським селянством — основним джерелом сили українського руху. Ці шляхи не могли оминути сільських греко-католицьких священників. Компроміс із духовенством та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народовством консервативних рис. Суспільно-політичні течії в українському русі — старорусинство й народовство — були явищами суто українського походження, що виникли як реакція українського суспільства на виклик часу. Проте навіть найактивніша діяльність народовців і старорусинів не могла забезпечити піднесення українського суспільства до рівня інших європейських народів.

РОЗБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ. «ПРОСВІТА». Про відники українського руху в Галичині усвідомлювали, що без підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. Із цією метою протягом другої половини XIX ст. націо нальне життя розбудовувалося через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які мали забезпечити культурні та економічні потреби українського населення, водночас стримуючи польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта». У 60-ті рр. XIX ст. слов’янські народи Австрійської імперії створювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня населення. Назрівала необхідність заснування української освітньої установи, ініціатором якої став С. Качала. Його підтримали молоді народовці. 2 вересня 1868 р. австрійський уряд дозволив заснувати товариство «Просвіта». 8 грудня того самого року у Львові було скликано перший його загальний збір. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин — музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії. Згідно з першим статутом, «Просвіта» була науково-просвітницькою організацією, яка характером своєї діяльності нагадувала громади в Наддніпрянській Україні, але, на відміну від них, діяла легально й мала чітку структуру. У перші роки

§ 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст. кількість членів товариства не перевищувала кількох сотень осіб. «Просвіта» віддавала перевагу науковим дослідженням у галузі етнографії, історії, географії тощо. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народних мас до просвітницької діяльності. Проте такий напрям роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організації, яка б здійснювала народну просвіту й залучала широкий загал до національно-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності. Основним напрямом діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Ще на перших загальних зборах вирішили видавати книжки українською мовою без польських, російських і церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Спочатку було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Партицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили. Проте розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізноманітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які, зрештою, перетворили «Просвіту» на могутню організацію, що, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялися та видавалися українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. До того ж «Просвіта» активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність. У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостійних господарськоекономічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.

ПОЛЬСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ РУХИ в другій половині XIX ст. Після ліквідації польської державності перед польським визвольним рухом стояло завдання відновлення держави, об’єднання в ній усіх польських земель, поділених між трьома імперіями. Найбільш сприятливі умови для розгортання польського національно-визвольного руху після придушення польського повстання 1863—1864 рр. у Росії склалися в Австрійській ім перії (із 1867 р. — Австро-Угорській монархії). Там унаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, у якій провідні позиції посіли поляки. Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину на «польський П’ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання польських земель у межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в цій систе-

Анатоль Вахнянин

Пам’ятник «Просвіті» у Львові

Якою була взаємодія польського та єврейського рухів з українським?

171

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. ЦІКАВІ ФАКТИ У політичній площині єврейська громада, а особливо її еліта, була схильна до мирного спів існування з владою, отже, до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до доб ровільної польської асиміляції. Багато євреїв стали щирими польськими патріотами (єврей за походженням, поляк за усвідомленням, уподобанням). Проте така тенденція в єврейській громаді тривала лише до початку 90-х рр. XIX ст. Це було зумовлено тим, що в польському русі почав наростати антисемітизм (вороже ставлення до євреїв). Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині — боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилася і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому посіли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.

мі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчувало неперервність державотворчих традицій. З іншого боку, як єдиний парламент на землях переділеної Польщі, сейм мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі. Таких позицій дотримувалися краківські консерватори (стальчики). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство бути прихильними до австрійського імператора. У політиці щодо українського населення вони переконували польську громадськість піти на компроміс. Стальчики, хоча й були кількісно невеликою групою, обіймали майже всі провідні державні посади, впливаючи на польську політику імператора. Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення виборчої реформи. Подоляки, хоча загалом підтримували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Ці обидві течії (консервативна й ліберальна) були в основному представлені польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині. У другій половині XIX ст. виникли й нові напрями в польському русі — людовий (народний, або селянський) і соціалістичний, які набирали силу й на початку XX ст. посіли провідні позиції. Їхня поява була характерною ознакою Нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, формувалися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. Селянство й робітники все голосніше заявляли про своє право самостійно висловлювати та обстоювати власні інтереси. Нові течії в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, у чому вони виступали спільно з українським рухом, — це вимоги щодо виборчої реформи та соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим більше в Галичині, категорично заперечувалося. Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона становила 11,52 % населення Галичини. Основна частка євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці XIX — на початку XX ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. У селах євреї були переважно корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалася українським селянством як недружня, проте єврейських погромів, як у Російській імперії, тут не відбувалося.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

конституційні реформи в Австрійській (Австро-Угорській) імперії; формування двох провідних течій — москвофільської і народовської;

172

відокремлення радикальної течії; роль товариства «Просвіта» в розвитку українського руху.

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1861 р. — заснування Галицького сейму. 1868 р. — заснування товариства «Просвіта». 1873 р. — заснування Літературного товариства ім. Т. Шевченка (1892 р. — реорганізація його в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ)).

1880 р. — початок видання газети «Діло». 1885 р. — заснування народовцями політичної організації «Народна рада».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Правда — неправда». Правила гри. Учні та учениці визначають, які з наведених тверджень є правдивими, а які — ні. Вибір слід пояснити. Потім учитель/учителька пропонує учням та ученицям самостійно скласти декілька правильних і неправильних тверджень. Зразок тверджень: 1) Конституційні реформи було проведено в Австрійській імперії в 60-ті рр. ХІХ ст. 2) Панівною течією українського руху в Галичині в 60—80 рр. ХІХ ст. стала народовська. 3) «Руська бесіда» була політичною організацією старорусинів. 4) Політична організація народовців мала назву «Народна рада». 5) Товариство «Просвіта» було засновано в 1868 р. 6) Лідером старорусинського напряму українського руху в Галичині був І. Франко. 2. Якими були головні причини українсько-польського протистояння в Галичині? 3. Робота в малих групах. Обговоріть і з’ясуйте причини появи старорусинства в українському русі на західноукраїнських землях та його переважання в 60—90-ті рр. XIX ст. 4. Якою є роль товариства «Просвіта» в розбудові національного життя? 5. Який зв’язок існував між кооперативним і національно-визвольним рухами? 6. У чому полягала суть розбіжностей між старорусинами й народовцями? 7. Якою була мета польсько-

го руху? Які течії існували в польському русі Галичини? Як вони ставилися до українства? 8. Визначте мету єврейського руху в Галичині. Яким було його ставлення до українства? 9. Охарактеризуйте систему виборів до Галицького сейму. 10. Які успіхи в розбудові національного життя Галичини ви можете назвати? Складіть тези. 11. Заповніть таблицю «Український рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.». План характерис тики

Старо русин ський

Москво філь ський

Народов ський

Організаційні форми Лідери Мета діяльності Хто підтримував 12. Чи можна стверджувати, що в Австро-Угорській імперії українське населення мало політичну свободу? Підготуйте есе за цим питанням.

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст.

РАДИКАЛЬНА ТЕЧІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ РУСІ ГАЛИЧИНИ. Вихід українського руху (як москвофілів, так і народовців) на широку політичну арену був наслідком розгортання в Європі політичних рухів, поширення модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. Новий імпульс українському руху в Галичині дала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш освіченою та обізнаною в європейських політичних теоріях. Цьому сприяла, зокрема, діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь підвищувати свій інтелек туальний рівень, знайомитися із кращими надбаннями європейської та російської культури й науки. На його заклики

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

розповідати про суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях наприкінці XIX ст.; визначати причини появи радикальної течії в українському русі та українських політичних партій; давати оцінку політичним програмам українських політичних партій; розкривати зміст понять і термінів: радикальна течія, політична партія, «нова ера», «український П’ємонт».

173

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які течії переважали в українському русі Галичини в 60—70-х рр. XIX ст.? 2. Чим можна пояснити розкол, що виник в українському русі? Що зумовло появу радикальної течії в українському русі?

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Михайло Павлик (1853— 1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Походив із селянської родини зі Станіславщини. Після закінчення гімназії у Львові в 1874 р. вступив до Львівського університету. Там він став членом «Академічного гуртка» й спів працював у його друкованому органі «Друг», де познайомився з І. Франком. Ідеї М. Драгоманова справили на нього велике враження, і він став палким їх прихильником. Спільно з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої соціалістичні погляди зазнавав переслідувань. П’ять разів потрапляв до в’язниці. Зрештою був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Був одним із засновників Русько-української радикальної партії та редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895 рр.). У 1914 р. став заступником голови Головної української ради.

Чи можна стверджувати, що «нова ера» заклала основи подальшого українськопольського порозуміння?

174

відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія — радикальна. Перші прибічники М. Драгоманова з’явилися у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. XIX ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: «Академічний гурток» (перебував під впливом старорусинів) і народовський «Дружній лихвар». Згодом коло їхніх прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів М. Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик, які піднесли український рух у Галичині на новий інтелектуальний рівень, подолавши його провінційну обмеженість і консерватизм. Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. Із 1876 р. М. Павлик та І. Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті діячі спрямували проти старорусинів. Згодом вони зачепили й народовців, висміюючи їх за невисоку якість літературної продукції та консерватизм. Проте основний удар припав на духовенство, яке радикально налаштована молодь намагалася усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. Таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство. Виходу нової політичної течії на політичну арену сприяв судовий процес 1877—1878 рр. проти І. Франка та його товаришів. Соціалістичні ідеї, які пропагували діячі нової течії, стали приводом до звинувачення їх у підривній діяльності. Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових прихильників соціалістичних ідей (М. Ганкевич, С. Козловський, К. Трильовський, В. Будзиновський, В. Охримович та інші). У жовтні 1890 р. радикали створили першу українську політичну партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Уперше в українському русі було висунуто й аргументовано ідею єдності українських земель і політичної самостійності України. Він містився в книзі Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895 р.). Книга викликала інтерес у широких колах громадськості. Як стверджував один із діячів українського руху Степан Баран, «Кобзар» Т. Шевченка й «Україна irredenta» Ю. Бачинського «зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками та соборниками». Саме зусиллями ровесників Ю. Бачинського, яких називали «молодими радикалами», у 1895 р. на черговому з’їзді РУРП до партійної програми було включено положення про самостійну Україну. Невдовзі цим шляхом пішли всі інші українські партії Галичини.

«НОВА ЕРА» В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ. Початок політизації українського руху та становлення ідеї політичної самостійності України відбувалися в умовах, коли українське питання в Галичині мало першорядне значення. Це виявлялося у трьох площинах:

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті 1) загальнодержавний напрям: прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське питання в протистоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху, перетворення його на руйнівну силу; 2) міжнаціональні відносини в краї: піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками; 3) загальноукраїнський напрям: реалізація ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт». Міжнародна ситуація сприяла виходу української проблеми на європейський рівень. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Українські землі почали розглядатися як можливий театр воєнних дій. Широкого розголосу з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл набула стаття «Росія в Європі», запропонована німецьким канцлером О. фон Бісмарком, де висловлювалася ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів. Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись за його допомогою відірвати українські землі від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та інші) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині. Переговори щодо досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. XIX ст. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Улітку 1888 р. було досягнуто домовленості про видання місячника «Правда», який мав стати друкованим органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, поділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди. Зрештою під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто й оприлюднено 25 листопада 1890 р. Офіційного тексту домовленостей не склали: вони ґрунтувалися на чесному слові її ініціаторів. Ця компромісна «джентльменська» угода, яку уклали лідери народовців Олександр Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича з польськими політичними колами й австрійським урядом, отримала назву «нова ера». Українці вимагали від польської адміністрації краю визнати самостійність української нації та більше дбати про її розвиток, з однаковою прихильністю ставитися до двох народів у Галичині, обіцяючи бути лояльними до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Як запевняли обидві сторони, угода мала розпочати «нову еру» в українсько-польських відносинах. Однак ця політика тривала недовго. Польська адміністрація не бажала йти на поступки, які дозволили б українському руху поставити питання про поділ Галичини на українську й польську частини та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від продовження цієї політики.

Михайло Павлик

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Юліан Бачинський (1870—1940) народився в селі Новосілка (нині територія Тернопільської області) у родині греко-католицького священника. Соціалізмом захопився під час навчання в Академічній гімназії, був членом Союзу польської молоді «Зет», у 1890 р. його обрали до проводу РУРП. Став одним із головних теоретиків цієї партії, а також заснованої в 1899 р. Української соціал-демократичної партії. Часто брав участь у політичних суперечках. Ю. Бачинський публікував свої тексти в часописах «Народ», «Радикал», «Громадський голос», «Будучність» (преса УРП), «Земля і воля» (УСДП), «Свобода» (США), «Вісник Союзу визволення України», «Наш голос», обіймав посаду головного редактора журналу «Вперед» (1912—1913 рр.). Ю. Бачинський увійшов в історію передусім як автор книги «Україна irredenta», у якій на засадах марксизму обґрунтував неминучість самостійної України.

Юліан Бачинський

175

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Олександр Барвінський

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Видатним представником народовської течії українського руху у Східній Галичині був Олександр Барвінський (1847— 1926). Він працював у керівництві «Просвіти», «Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське товариство ім. Т. Шевченка в наукове. Був послом до Галицького крайового сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів, Галицької шкільної ради.

1. Які українські партії були створені наприкінці XIX ст.? 2. Коли в програмах українських партій Галичини з’явилося положення про необхідність боротьби за незалежну соборну Україну?

176

І все ж, незважаючи на провал, «нова ера» мала далекосяжні наслідки. Поступово реалізувалася програма, накреслена її ініціаторами, яка передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Т. Шевченка статусу наукового з перспективою перетворення його на українську Академію наук. Фактично було відкрито кафедру української історії (вона називалася кафедрою історії Східної Європи) і Наукове товариство ім. Т. Шевченка з постійною державною підтримкою, але без академічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та при жіночій у Львові, паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську семінарію в Самборі; відокремлено українську гімназію від польської в Перемишлі тощо. У 1893 р. український фонетичний правопис отримав статус офіційного та був упроваджений у шкільні підручники. Також було створено ощадне товариство «Дністер» (1892 р.) для українського населення. Одним із прямих наслідків політики «нової ери» став приїзд до Львова в 1894 р. молодого київського історика, учня В. Антоновича Михайла Грушевського, який очолив щойно відкриту кафедру у Львівському університеті. Іншим вагомим наслідком польсько-української згоди стала прискорена структуризація українського політичного життя в Галичині. Почалося чітке розмежування політичних течій. Як ви вже знаєте, в українському русі виникла радикальна течія. У середині 90-х рр. XIX ст. радикали переживали піднесення, а в 1895 р. долучили до своєї програми вимогу політичної незалежності України. У лавах народовців стався розкол. На продовженні політики згоди з поляками наполягала група, що гуртувалася навколо О. Барвінського, — їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворилися на невелику Християнсько-суспільну партію. Їх підтримувало вище грекокатолицьке духовенство. Більша частина народовців на чолі з Ю. Романчуком посіла чітку антипольську позицію. Їх називали незалежними. Проте постійні хитання народовців від боротьби до співпраці з поляками підривали їх авторитет. Керівники старорусинської течії поступово переходили на ідеї москвофільства та втрачали позиції. Отже, «нова ера» призвела до розколу в українському русі, що негативно позначалося на результатах виборів до Галицького сейму в 1895 р. Проте розкол мав і позитивні наслідки: на межі XIX— XX ст. виникли політичні партії з чітко окресленими національно-державницькими програмами (національна незалежність України, об’єднання всіх українських земель у єдину державу), які посіли провідні позиції в українському русі. Старорусинство остаточно занепало.

УТВОРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ. Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. Із появою перших українських партій національна ідея вийшла

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті за межі середовища інтелігенції та проникла в широкі маси. На історичну арену вийшло нове покоління діячів, яке висунуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці XIX ст. почалося поширення термінів «Україна», «український» замість «Русь», «руський», «русин». Як уже згадувалося, першою політичною партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП) під проводом І. Франка і М. Павлика. У 1895 р. до програми РУРП долучили положення, які можна буде реалізувати в незалежній Українській державі (віддалена перспектива), а в найближчій перспективі — у межах автономної провінції Австро-Угорської монархії. Крім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянству якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмових положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Велику увагу партія приділяла поширенню своїх ідей серед селянства. Незважаючи на наполегливу працю, РУРП не здобула широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. XIX ст. посідала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не сприйняли через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу. Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, у 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму й заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Видатними її членами були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Партія мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали значний вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі. У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів (І. Франко та інші), а також основна маса народовців на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем за посередництва М. Грушевського та фінансової підтримки з Наддніпрянщини утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Партію очолили М. Грушевський, Є. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в 1900 р. У своїй програмі-максимум УНДП проголосила соборність України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу», і її національну незалежність. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних конфліктів. Своєю поміркованістю та народовською тактикою вона здобула прихильність більшої частини насе-

Микола Ганкевич

Семен Вітик

ЦІКАВІ ФАКТИ У 1896 р. з групи О. Барвінського та А. Вахнянина, що залишалася на позиції співпраці з поляками в дусі «нової ери», постала Християнсько-суспільна партія (до 1911 р. існувала як Католицько-руський народний союз). Її підтримувало вище духовенство. Окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Однак ця клерикально-консервативна пар тія не знайшла підтримки навіть серед священників.

177

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. Чому І. Франко, який одним із перших пропагував марксистські ідеї, згодом їх категорично заперечував?

лення. Під її впливом перебувала «Просвіта» та інші організації й установи. Зі зростанням організаційної та політичної сили українофілів у Галичині слабшав вплив русофілів. Отже, в українському русі Галичини на початку XX ст. відбулася остаточна партійна структуризація й політична стабілізація: провідне місце в цій структурі посіла УНДП, в опозиції до неї були РУРП і УСДП. Об’єднувало всі українські партії прагнення політичної самостійності України.

4 Іван Франко

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Іван Франко — письменник, вчений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. Із 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Русько-української радикальної партії. Свої твори почав друкувати на початку 70-х рр. XIX ст. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

ЦІКАВІ ФАКТИ І. Франко говорив, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія — набагато «гірший ворог, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і… в’яже руки, то соціалдемократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

178

РОЛЬ І. ФРАНКА В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всіх українських земель важливу роль відіграв Іван Франко (1856—1916). Політичні погляди І. Франка сформувалися в студентські роки. Упродовж тривалого часу він перебував під ідейним впливом М. Драгоманова, реалізуючи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. І. Франко навіть чинив опір гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам. Після смерті М. Драгоманова він перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що І. Франко усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, оскільки під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Перехід на самостійницькі позиції спричинив розрив І. Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії. Ідеалом у суспільному житті І. Франко вважав вільну незалежну націю. Усе, що здійснюється поза нацією, на його думку, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Ці ідеї, які І. Франко почав сповідувати на зламі століть, стали панівними в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі верстви українського суспільства регіону.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В БУКОВИНІ. Через відсутність власної інтелігенції українське національне відродження в Буковині почалося досить пізно. Головну роль на початку національного відродження українців краю відіграло духовенство. Визначною постаттю того часу став православний єпископ Євген Гакман (1834— 1873). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда» (1869 р.). Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народов ська (українофільська). У 70—80-ті рр. XIX ст. провідні позиції посідала русинська течія. Нечисленна українська еліта виступала проти румунського засилля. Вона намагалася довести, що має такі самі давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька. Тому вона звернулася до староруської

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті культури й традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії розбудовували мережу навчально-освітніх і культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували своє політичне товариство «Руська рада» під керівництвом В. Продана, який водночас очолював «Руську бесіду». Під впливом народовської течії Галичини й творів української літератури з Наддніпрянщини в середовищі буковинської інтелігенції набирали сили українофільські настрої. Одним із перших у Буковині почав писати свої твори народною мовою Юрій Федькович. Його перша самостійна збірка поезій була надрукована в 1862 р. Згодом з’явилися твори Сидора Воробкевича та його брата Григорія. Наприкінці XIX ст. на літературному горизонті Буковини постала талановита Ольга Кобилянська. Ситуацію на користь української течії змінило відкриття в 1875 р. в Чернівцях університету, у якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом — п’ять. Поява університету вимагала нових викладачів. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї. Початок 80-х рр. XIX ст. виявився успішним щодо поширення народовської (української) течії на Буковині. У 1884— 1885 рр. буковинські народовці взяли на себе керівництво «Руською бесідою» та «Руською радою». Було засновано товариство «Руський народний дім», першим головою якого став Єротей Пігуляк, а секретарем — Омелян Попович. Почалося видання часопису «Буковина» під редакцією Юрія Федьковича, а згодом — Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея, який відіграв визначну роль у розвитку національної свідомості українців Буковини. Національний рух у Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 р. став професором університету. У 1887 р. з ініціативи О. Поповича виникло товариство «Руська школа» (із 1910 р. — «Українська школа»). Воно дбало про українські потреби в державних школах, засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу вчительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, мало 12 своїх відділень у краї, організовувало курси підвищення кваліфікації вчителів, видавало підручники та інші книги для дітей. Завдяки діяльності товариства та особисто О. Поповича розвиток українського шкільництва на Буковині був одним із найкращих на українських землях. Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідомості змінювалася на краще й політична ситуація для українців Буковини. Із кінця XIX ст. політичне життя в регіоні розвивалося подібно до галицького. Українські політичні партії Буковини були тотожні галицьким. Так, у 1906 р. постали радикальна (Т. Галіп, І. та О. Поповичі, Н. Бігарій) та соціал-демократична (О. Безпалко, Г. Андріящук, М. Гаврищук та інші) партії.

Яка течія українського руху стала панівною в Буковині наприкінці ХІХ ст.?

Євген Гакман

Юрій Федькович

Єротей Пігуляк

179

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С. Смаль-Стоцький, барон М. Василько, О. Попович, Є. Пігуляк та інші), яка стала провідною політичною силою в краї. Жваву національно-просвітницьку діяльність здійснювали різноманітні українські студентські, жіночі, учительські, церковні, театральні, музичні, спортивні та інші організації, яких напередодні Першої світової війни налічувалося щонайменше 590. Отже, українці Буковини протягом XIX — початку XX ст. зробили значний крок у перетворенні українців на національно свідому частину української нації. Степан Смаль-Стоцький

Чому український національний рух на Закарпатті не набув значного розвитку?

ЦІКАВІ ФАКТИ Завдяки діяльності членів Товариства Св. Василія Великого в Закарпатті з’явилися перші періодичні видання. Усі його видання друкувалися «язичієм». Головним завданням товариство вважало «написання, укладання, видання… і поширення книг шкільних… будь-яке укладання мовами російською і мадярською таких повчальних корисних книг… і часописів».

Анатолій Кралицький

180

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ЗАКАРПАТТІ. Після угорської революції 1848— 1849 рр. австрійська влада змушена була погодитися на деяке розширення демократичних свобод, задоволення певних націо нальних інтересів народів, зокрема закарпатських русинів. Останнім навіть було дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись ситуацією, русинська інтелігенція Закарпаття розгорнула діяльність із поширення освіти серед народу, захисту й розвитку рідної мови, звичаїв, віри та церкви. З ініціативи О. Духновича в 1862 р. було створено Товариство Івана Хрестителя, а в 1866 р. — Товариство Св. Василія Великого. Останнє відіграло значну роль у призупиненні політики денаціоналізації угорського уряду. Ще до свого офіційного оформлення товариство розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком граматика, яку підготував К. Сабов. Тривалий час вона була підручником для середніх шкіл Закарпаття. У 1890 р. були видані граматика й читанка К. Сабова. Проте послаблення тривало недовго. Після утворення Австро-Угорської монархії угорська влада почала наступ на права закарпатських русинів. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40—60-х рр. XIX ст. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття: було здійснено невдалу спробу запровадити угорську мову в богослужінні. У 1868 р. угорський парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно з яким усі громадяни Угорщини в політичній площині становили «неділиму єдину мадярську націю». Насильницьку мадяризацію неугорських народів зробили майже державною національною політикою. Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку XX ст. повністю зникла шкільна освіта народною мовою, а Товариство Св. Василія Великого в 1902 р. припинило діяльність. Особливо гостро постала проблема дослідження історії Закарпаття для обґрунтування історичних прав русинів на політичне існування, пробудження в них національної самосвідомості. Із початку XIX ст. не було видано жодного дослідження з історії краю. Вагомий внесок у вирішення цього завдання зробили історики й церковні діячі Анатолій Кралицький та Іоанн (Іван) Дулішкович. Тритомна праця І. Ду-

§ 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті лішковича російською мовою «Історичні риси Угро-Росіян» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю. Важливий внесок у збереження національної самосвідомо сті населення краю, відстоювання його інтересів зробили також А. Дешко, І. Раковський, І. Сільвай, О. Митрак та інші.

ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ТА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у другій половині XIX ст. Важливим здобутком національного руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення та політичного становища земель. Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт — наддніпрянської та західноукраїнської — творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, стикався зі значними перешкодами, долав численні суперечності, але заклав основи формування єдиної модерної української нації.

Іоанн Дулішкович

Як взаємодіяли між собою українські рухи в АвстроУгорській та Російській імперіях? Чому можна стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. існував єдиний український рух?

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

розвиток українського руху в останній чверті XIX ст.; появу в 1890 р. першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії; включення наприкінці XIX ст. до програм усіх провідних українських партій Галичини положення про незалежну соборну Україну;

творення спільними зусиллям галичан і наддніпрянців у Галичині «українського П’ємонту»; розвиток українського національного руху в Північній Буковині та Закарпатті.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1890 р. — створення першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП).

1890—1894 рр. — «нова ера» в українсько-польських відносинах.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Відгадайте героя або героїню». Правила гри. Учитель/учителька записує на картці ім’я історичної особи та кладе її в конверт. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань (наприклад, десяти) відгадати, про кого йдеться. Учитель/ учителька може відповідати лише «так», «ні» або «частково». Гра проводиться в парах, малих групах або з усім класом. 2. Визначте основні досягнення українського руху на українських землях у складі Австро-Угорщини наприкінці XIX ст. 3. Що зумовило появу радикальної течії в українському русі наприкінці XIX ст.? Якою була

мета її діяльності? 4. Робота в парах. Обговоріть і визначте причини й наслідки «нової ери» в українськопольських відносинах. 5. Як складалися відносини між греко-католицькою церквою та різними течіями українського руху? 6. Яку роль відіграв український рух на українських землях у складі Австро-Угорщини в загальноукраїнському русі? 7. Робота в малих групах. Охарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте їх класифікацію. 8. Складіть порівняльну таблицю розвитку українського руху в Буковині, Галичині та Закарпатті. Де український рух досяг найбільшого успіху та чому? 9. Складіть розгорнутий план за темою «Україн-

181

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. ський рух на українських землях у складі Австро-Угорщини в останній чверті XIX ст.». 10. Складіть розповідь про І. Франка як політичного діяча. Визначте його роль у розвитку української політичної думки.

11. Колективне обговорення. Що означає вислів «український П’ємонт»? Чи вдалося українському руху перетворити Галичину на «український П’ємонт»? 12. Українські діячі кінця ХІХ — початку ХХ ст. називали Закарпаття «пораненим братом». Як ви вважаєте, чому?

Практичне заняття за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які етапи в процесі національного відродження виділяють вчені? 2. Коли почалося національне відродження на західноукраїнських землях? 3. Якими були здобутки українського руху на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.?

МЕТА: підбити підсумки та закріпити вивчений матеріал за розділом. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

Повторити матеріал до розділу (§ 21—22, 23—24, 25); скласти презентацію з 5—6 слайдів за темою «Особливості культурницького та політичного етапів національного відродження на західноукраїнських землях». ХІД ЗАНЯТТЯ

І.

Робота з таблицею Обговоріть у групах підготовлені презентації та заповніть таблицю. Етап національного відродження

Здобутки

Особливості

Культурницький Політичний

ІІ. Робота в малих групах 1. Розподіліть обов’язки та підготуйте повідомлення про культурне життя поляків/євреїв/німців (на вибір учителя/учительки) на території України в ХІХ ст. 2. Складіть порівняльну таблицю розвитку українського руху в Російській та Австро-Угорській імперіях у ХІХ ст. Критерії порівняння виберіть самостійно. ІІІ. Підсумки заняття Учні та учениці самостійно визначають, чим проведене практичне заняття було корисним для них.

182

Наш край у другій половині XIX ст.

Наш край у другій половині XIX ст. І.

Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток. 1. До якої імперії — Російської чи Австро-Угорської — входив ваш регіон у другій половині XIX ст.? 2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви живете. На території якого району, області він розташований? 3. На території якого історико-етнографічного регіону він розташований? 4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону наприкінці XIX ст. 5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри? 6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли в другій половині XIX ст.? Назвіть їх і поясніть походження їхніх назв. 7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю наприкінці XIX ст.?

ІІ. Зміни в господарському житті. 1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства краю в ті часи? 2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощували тоді у вашому регіоні? 3. Яким був стан промисловості й торгівлі? 4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду.

5. Що вам відомо про соціальне становище краю та соціальні протести населення? 6. Відвідайте місцевий краєзнавчий (істо ричний) музей і підготуйте за його експозицією повідомлення про побут і повсякденне життя населення краю в другій половині XIX ст. ІІІ. Нові явища в культурному та духовному житті населення. 1. Що ви знаєте про вірування, звичаї та традиції населення вашого краю? 2. Які події, пов’язані з розвитком української культури, відбувалися на території краю? 3. Назвіть імена діячів української культури цього періоду, що походили або проживали в краї. Яким був їхній внесок у розвиток культури? 4. Які пам’ятки культури другої половини XIX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них. 5. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю? 6. Визначте спільне й відмінне в духовному та культурному житті населення краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду. 7. У яких творах української літератури розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташовувався? Яку інформацію про події та життя населення в ті часи можна отримати з них?

ЗАВДАННЯ 1. Продовжте складати таблицю «Наш край в історії України та Європи» (друга поло вина XIX ст.) (с. 96). Спираючись на неї, порівняйте основні події та історичні про цеси в краї з подіями й процесами тогочас ної вітчизняної та європейської історії.

2. Продовжте складати таблицю «Видатні дія чі історії краю» (друга половина XIX ст.) (с. 96).

183

Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Узагальнення за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст. І.

Ігрові завдання 1. Об’єднайтеся в пари та проведіть навчальну гру «Словесний теніс». Правила гри. Один(-на) учень/учениця ставить запитання за вивченою темою, інший(-а) відповідає на нього, після чого ставить своє запитання, і т. д. Запитання мають передбачати коротку відповідь («Перелічіть причини…», «Назвіть передумови/прояви/ ознаки/результати/наслідки…», «Кого називали…», «Що таке…» тощо). Перемогу здобуває учень/учениця, що надасть більше правильних відповідей. 2. Об’єднайтеся в пари та проведіть навчальну гру «Ким є ці особи?». Правила гри. Командам надаються комплекти карток (однакові або різні) із прізвищами діячів культури. Їх треба розсортувати за сферами діяльності. Зразок комплекту: Г. ЛевицькийНіс, Г. Сковорода, С. Ковнір, І. Григорович-Барський, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, М. Козачинський, М. Ханенко, Я. Маркович, А. Гочемський, П. Величковський. 3. Об’єднайтеся в пари та проведіть навчальну гру «Продовжте розповідь». Правила гри. У грі беруть участь пари учнів та учениць. Вони мають викласти зміст певного пункту параграфа, відповідаючи по черзі одним реченням. Перемагає учень/учениця, чиє речення буде останнім.

ІІ. Спільне обговорення 1. Складіть перелік подій, що відбулися на українських землях у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Поясніть свій вибір. 2. Поясніть значення понять і термінів: трудова еміграція, «рутенська акція», кооперативний рух, старорусинство, народовці, москвофільство, радикали, «Просвіта», «нова ера», Галицький сейм, «український П’ємонт». 3. Виконайте завдання за історичною картою: 1) покажіть адміністративний поділ українських земель у складі Австро-Угорщини; 2) визначте регіон нафтових промислів; 3) укажіть мережу залізниць і визначте товари експорту та імпорту краю. 4. Який вплив мали процеси модернізації на тогочасне українське суспільство у складі Австро-Угорщини? Чи можна їх однозначно характеризувати як позитивні? 5. Чим пов’язані між собою український рух на землях Російської та АвстроУгорської імперій? Чому, на вашу думку, український рух наприкінці XIX ст. в Галичині був найбільш організованим? Укажіть історичні обставини, які цьому сприяли. 6. Установіть хронологічну послідовність формування провідних політичних сил в українському русі в Галичині.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст. rnk.com.ua/100852

184

РОЗДІЛ VІ. УКРАЇНА початку ХХ ст. ПЕРЕД ВИКЛИКАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ § 27. Соціально-економічний розвиток українських земель

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ. Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав певні особливості. По-перше, розподіл українських земель між двома імперіями не давав сформуватися єдиному господарському комплексу України. У складі Російської імперії та Австро-Угорщини господарства розвивалися як окремі складові економік двох імперій. Найрозвиненішими галузями економіки на українських землях у складі Російської імперії були кам’яновугільна та металургійна, у складі Австро-Угорщини — нафтодобувна та лісообробна. По-друге, у промисловості панівну роль відігравав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому промисловому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Так, у чорній металургії Півдня України діяло 18 акціонерних підприємств, капітал 12 з яких повністю належав іноземним компаніям (бельгійським, французьким, британським, німецьким), а в інших був мішаним. Понад 25 % іноземних капіталів, вкладених в економіку Російської імперії, припадало на Україну. Зокрема, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, у металургії — 90 %. У нафтодобувній промисловості на українських землях у складі Австро-Угорщини, яка давала 5 % світового видобутку нафти, контроль за іноземним капіталом (німецьким, британським, французьким) був повним. МОНОПОЛІСТИЧНІ ОБ’ЄДНАННЯ, ЩО ДІЯЛИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ на початку XX ст. Вид

Монополії

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати особливості розвитку промисловості й сільського господарства в Україні; порівнювати, як відбувався їхній розвиток у складі двох імперій; пояснювати, яку роль у розвитку економічного життя відігравав кооперативний рух; характеризувати становище населення українських земель; пояснювати поняття й терміни: концентрація виробництва, монополія, синдикат, міграція, кооператив. ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості розвитку промисловості на українських землях у другій половині XIX ст.? 2. Як розвивалося сільське господарство в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях у цей пе ріод? 3. Чим була зумовлена та як відбувалася трудова еміграція українців? Чим була зумовлена нерівномірність промислового розвитку України на початку ХХ ст.?

Основне виробництво

Трест

«Наваль—Россуд»

Суднобудування

Синдикат

«Продамет»

Продаж металопродукції

Синдикат

«Продвагон»

Виготовлення та продаж вагонів

Синдикат

«Продвугілля»

Добування та продаж вугілля

Синдикат

«Продпаровоз»

Виробництво та продаж паровозів

Синдикат

«Продаруд»

Добування залізної руди

Синдикат

«Дріт»

Виготовлення та продаж дроту

Синдикат

«Урожай»

Виробництво сільськогосподар ських машин та обладнання

Синдикат

«Цукровий синдикат»

Виробництво цукру

Синдикат

Консервні заводи

Виробництво та продаж консерв ної продукції

Коксові печі на заводі Катерининського товариства. Юзівка. 1905 р.

185

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ на початку ХХ ст.

По-третє, економічний розвиток окремих регіонів України відбувався нерівномірно. Одні регіони й міста були промислово розвиненими: Донбас, Одеса, Харків, Катеринослав (зараз Дніпро), Миколаїв, Львів, Тернопіль, Чернівці; в інших —

186

§ 27. Соціально-економічний розвиток українських земель Концентрація виробництва — зростання кількості великих підприємств і зосередження на них значної частини засобів виробництва, робочої сили та продукції.

РОЗПОДІЛ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ (ЗА КРАЇНАМИ), ВКЛАДЕНОГО В ЕКОНОМІКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ до 1917 р. Млн руб. 732 507

442 322

322

Інші

Америка

Бельгія

Німеччина

Англія

118

Франція

промисловий розвиток майже повністю був відсутній (Закарпаття, Волинь, Поділля, Чернігівщина тощо). По-четверте, на початку нового століття після загальноєвропейської економічної кризи 1900—1903 рр. стали помітними високі темпи економічного зростання й інтенсивний розвиток машинобудування, електротехнічної та інших новітніх галузей виробництва. Криза супроводжувалася зменшенням кількості дрібних фабрик і заводів та поглиненням їх великими підприємствами. Унаслідок цього в промисловості відбувалася концентрація виробництва. Високі темпи її розгортання спричинили те, що на початку XX ст. на українських землях спостерігався найбільший у світі рівень концентрації виробництва в основних галузях промисловості. На великих підприємствах Наддніпрянщини працювало понад 44 % усіх промислових робітників, у той час як у США — 33 %. П’ять металургійних заводів українського Півдня становили 25 % загальноросійського виробництва чавуну, а українські цукрові заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського і Бобринського — 60 % цукру-рафінаду. Концентрація промислового виробництва сприяла розгортанню процесу монополізації, тобто утворенню монополій у металургійній, кам’яновугільній, залізорудній, нафтовій галузях. Створення великими банкірами та підприємцями монополістичних об’єднань дозволяло їм розвивати виробництво й отримувати прибутки навіть у кризові роки. Через відсутність конкуренції монополісти вдавалися до завищення цін на свою продукцію. Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань у промисловості стали синдикати. На початку XX ст. у Наддніпрянщині з’явилися синдикати «Продамет» (1902 р.), «Трубопродаж» (1902 р.), «Продаруд» (1908 р.), «Продвугілля» (1904 р.), «Дріт» (1908 р.) та інші. Поступово на українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя та певною мірою Лівобережжя — цукрової, Східна Галичина — нафтової та лісопереробної. Незважаючи на те, що на українських землях був зосере джений значний промисловий потенціал, підпорядкованість імперським центрам зумовлювало те, що понад 70 % продукції промисловості становили сировина й напівфабрикати. На початку XX ст. у становищі робітників відбулися помітні позитивні зрушення: зросла заробітна плата, робочий день було законодавчо обмежено 11,5 годинами тощо. Проте ці зрушення стосувалися лише незначної частки кваліфікованих робітників, зайнятих у металургійній та металообробній промисловості. Решта робітників і далі жила в нестерпних умовах. Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна депресія 1904— 1909 рр. Із кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення,

Усього іноземних капиталів 2 443 млн руб.

ЦІКАВІ ФАКТИ Напередодні Першої світової війни в нафтову промисловість Галичини було вкладено понад 310 млн крон, із яких на австрійський капітал припадала майже третина, 20 % становив британський капітал, по 12—15 % — німецький, французький і місцевий, по 2 % — американський і бельгійський. У 1912 р. німецькі та британські фірми об’єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках третину видобутку нафти, володів усіма нафтопроводами, чотирма із семи великих нафтопереробних заводів.

187

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Випуск основних видів продукції промисловості в Наддніпрянській Україні порівняно із загальноімперським у 1913 р. % 100

Вироблено в Наддніпрянській Україні

78—85 %

73—75 % Цукоррафінад

57 % Сталь

Цукорпісок

58 % Прокат

40 % Транспортне машинобудування

50 %

72 % Залізна руда

20 %

78 % Вугілля

Продукція машино будування і метало обробки Сільсько господарські машини

69 % 0

Чавун

1. Яких видів продукції в Наддніпрянській Україні виготовляли понад половину від загальноімперського виробництва? 2. Чи можна на підставі наведеної інформації зробити висновок про те, що промисловість Наддніпрянщини у складі загальноімперської мала характер сировинного придатка, а не виробника готової продукції? Обґрунтуйте свою думку.

що тривало до початку Першої світової війни. На 1913 р. Наддніпрянщина стала основним виробником багатьох видів продукції в Російській імперії. Що гальмувало розвиток сільського господарства на українських землях у складі обох імперій?

Збір урожаю в маєтку великого землевласника (Східна Галичина). Початок ХХ ст.

188

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. Незважаючи на доволі стрімкий розвиток промисловості, більшість населення України (80—90 %) було зайнято в сільському господарстві. Провідні позиції в землекористуванні й товарному виробництві сільськогосподарської продукції зберігали поміщицькі господарства. У різних регіонах України частка поміщицьких земель коливалася від 40 до 60 %. Характерною рисою землеволодіння селянства було збільшення кількості господарств унаслідок їх дроблення, що супроводжувалося постійним зменшенням земельних наділів. Спостерігалося таке явище, як аграрне перенаселення. Воно було зумовлене демографічним вибухом другої половини ХІХ ст. і неспроможністю промисловості, що лише розвивалася, поглинути велику кількість вільної робочої сили. Надлишок робочої сили складав близько 9,3 млн осіб. Близько 80 % селянських господарств становило незаможне селянство. Заможних налічувалося лише 5—8 %. Такий стан селянського господарства не дозволяв швидко впроваджувати новітню агротехніку й технології. Частими були неврожаї та голод. Сільське господарство було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі й працювало переважно на забезпечення власних потреб. Розвиток товарного виробництва був дуже повільним.

§ 27. Соціально-економічний розвиток українських земель Через злидні на початку ХХ ст. посилився процес еміграції селянства з українських земель у складі Австро-Угорщини до Америки, а з українських земель у складі Російської імперії — до східних районів імперії. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади утворили в Нижньому Поволжі (400 тис. осіб), Казахстані та Середній Азії (790 тис. осіб), на Далекому Сході (460 тис. осіб). Ці райони компактного проживання українців отримали назву Сірий Клин і Зелений Клин. Із Галичини й Буковини тільки протягом 1900—1910 рр. виїхало понад 300 тис. селян, Закарпаття в 1905—1914 рр. залишили понад 400 тис. осіб. Незважаючи на негативні тенденції, у сільському господарстві все ж спостерігався розвиток. Українські землі у складі Російської імперії відігравали провідну роль у товарному зерновому виробництві. На початку XX ст. в краї збирали понад 75 % від загального обсягу озимої пшениці в Російській імперії. Зберігалася та поглиблювалася сформована в попереднє століття районна сільськогосподарська спеціалізація. На Півдні переважало товарне зернове господарство, на Правобережжі — товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну. Товарне тваринництво у структурі сільськогосподарського виробництва посідало досить незначне місце. У Галичині поміщики почали створювати багатогалузеві маєтки — промислово-рільничі господарства, де діяли промислові підприємства з переробки сільськогосподарської продукції. Заможне селянство створювало господарства фермерського типу. Завдяки запровадженню нових досягнень агрономії та сільськогосподарської техніки валовий збір і середня врожайність культур поступово зростали. Проте в краї й надалі не вистачало свого хліба, його доводилося завозити з Угорщини. Значно краще було розвинене тваринництво, яким більше займалося селянство (91 % поголів’я). Експорт худоби став одним із головних джерел прибутку населення краю. На Закарпатті традиційно розвивалося виноградарство.

КООПЕРАТИВНИЙ РУХ. Українське селянство, господарюючи в ринкових умовах, стикалося з багатьма проблемами: збут продукції, придбання техніки, отримання позик у банках тощо. Самостійно вирішити їх було дуже складно. Селянство, а також міське населення (дрібні ремісники й робітники), за допомогою українських громадських діячів об’єднувалося в різноманітні кооперативи (споживчі, виробничі, кредитні тощо). У тогочасних політичних умовах кооперативний рух для українців став засобом захисту їхніх соціально-економічних інтересів, сприяв формуванню вмінь брати участь у діяльності самоврядних економічних організацій, був школою підготовки майбутніх громадських діячів. Збільшення кількості кооперативів обумовлювало необхідність створення кооперативних спілок. У 1901 р. виник Союз

Селянство селища Опорець (Галичина). Початок ХХ ст.

Косовиця на Волині. 1890 р.

Який зв’язок існував між кооперативним та українським національним рухом?

189

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ЦІКАВІ ФАКТИ Після «мертвого періоду» в розвитку кооперативного руху в Наддніпрянській Україні багато зусиль для заснування нових кооперативів доклав «артільний батько» Микола Левитський (1859—1936). Ще в 1887 р. він організовував перші легально зареєстровані хліборобські спілки (артілі) в краї, а також перші виробничі артілі в містах. Поширенню кооперативного руху сприяли численні статті М. Левитського про кооперацію та видана в 1901 р. брошура «Спілкова умова для хліборобських спілок». У 1905 р. в Полтавській, Київській та Подільській губерніях діяла найбільша в Російській імперії кількість споживчих кооперативів.

Торговий знак і реклама Союзу руських молочарських спілок

Які верстви населення зазнали найбільших змін у суспільстві?

190

кредитної кооперації в Бердянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві, у 1910 р. — Союз споживчої ко операції у Вінниці. Однак у 1913 р. влада, намагаючись підпорядкувати українську кооперацію та долучити її до системи російської кооперації, примусила ці спілки ліквідуватися. Упродовж 1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянській Україні постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. в селах і містах діяло 3020 споживчих і 2477 кредитних кооперативів. За цим показником українські землі посідали перше місце в Російській імперії. Процеси консолідації кооперативного руху не оминули й українські землі у складі Австро-Угорщини. Головним організаційним і координуючим центром українських кооперативів у Галичині був «Крайовий союз ревізійний», заснований у 1904 р. У 1914 р. він об’єднував 609 кооперативів. Майже 100 кооперативів діяли в «Руському ревізійному союзі», що перебував під керівництвом москвофілів. Кілька сотень українських кооперативів не входили до цих союзів. На Буковині в цей період діяло близько 150 селянських кас, що об’єднувалися в кооперативну спілку «Селянська каса» (1903 р.). На Закарпатті кооперативний рух був розвинений менше, а існуючі кредитні спілки входили до угорських ко оперативних спілок. Загалом на 1913 р. у Галичині діяло 1300 кооперативів, приблизно 200 — у Буковині й кілька на Закарпатті. Працювали також польські й угорські кооперативні об’єднання. Кооперативи, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію та постачаючи їм добрива, сільськогосподарську техніку, насіння тощо, сприяли занепаду патріархального устрою селянських господарств, їхньому залученню до ринкових відносин. Велике значення для зміцнення кооперативного руху мав Освітньо-економічний конгрес, проведений у 1909 р. у Львові товариством «Просвіта». На конгресі представники українського кооперативного руху з Галичини й Буковини визначили основні ідейно-організаційні засади подальшої кооперативної співпраці.

ЗМІНИ В СТАНОВИЩІ НАСЕЛЕННЯ. Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін у суспільному житті. Провідні позиції поміщиків-земле власників у суспільстві послабилися. Впливове становище зберігали переважно ті з них, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо. На Правобережжі такими були родини Бобринських, Потоцьких, Браницьких. Дедалі більшого впливу й значення набувала буржуазія. За своїм складом вона була багатонаціональною верствою, у якій українці більшості не мали. Крім них, до буржуазії належали росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці

§ 27. Соціальноекономічний розвиток українських земель

На заробітки. Художник М. Кузнєцов

Що штовхало селянство на пошуки заробітків?

Перший металевий пароплав «Українець», побудований на Мліївському механічному заводі ЯхненківСимиренків. 1850 р.

тощо. Вони або постійно перебували на українських землях, або вкладали кошти у власні підприємства, проживаючи за кордоном. Серед відомих представників тогочасної української буржуазії були родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Симиренків та інших. У зв’язку з розвитком промисловості відбувалося зростання кількості робітників. У промисловості українських земель у складі Російської імперії в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами зосередження промислових робітників на українських землях стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. Становище промислових робітників було важким. Робочий день тривав 12—14,5 години на добу. Значного поширення набула наднормова праця. На переважній частині підприємств не існувало техніки безпеки, що призводило до численних нещасних випадків. Заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму більшості робітників. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Підприємці також зменшували зарплату робітників за рахунок численних штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках. На нафтових родовищах Галичини працювало 5—6 тис. робітників. Загалом у Східній Галичині діяли 700 промислових підприємств, на яких працювало 42 тис. осіб. Більшість із них становили українці. У Буковині й Закарпатті кількість промислових робітників не перевищувала декількох тисяч осіб.

УКРАЇНСЬКІ ПРОМИСЛОВЦІ-МЕЦЕНАТИ. Кінець XIX — початок XX ст. називають «золотою добою» українського меценатства. Завдяки меценатам відбулася активізація суспільно-культурної діяльності українських митців. Розширилося й поле діяльності меценатів. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували їх закордонні творчі поїздки, купували твори мистецтва з виставок, засновували власні галереї тощо. Підтримували меценати й українську періодичну

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Талановитого інженера та вченого Василя Симиренка більше шанували за кордоном. На Батьківщині ж він був відомий лише вузькому колу української інтелігенції. І мало хто знав, що 10 % від своїх статків цукровар постійно віддавав на розвиток вітчизняної культури. На його кошти було видано кілька великих накладів «Кобзаря» Т. Шевченка, твори П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Він підтримував Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, громадське зібрання «Родина», Товариство допомоги культурі та науці. В. Симиренко фінансував періодичні видання «Київська старовина», «Рада», «Громадська думка», «Літературно науковий вісник», дарував кошти на будівництво друкарень. При цьому він усіляко уникав слави мецената. Деякі письменники так і не дізналися, від кого отримували матеріальну допомогу. Свій маєток ціною близько 10 млн карбованців В. Симиренко передав на потреби української культури.

На які сфери життя впливали промисловцімеценати?

191

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Василь Тарновський ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Василь Тарновський (молодший) був щедрим меценатом українських культурних надбань: зокрема, допомагав часопису «Київська старовина» в 90-х рр. ХІХ ст. і Київському історичному музею. Він зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини. Саме колекція В. Тарновського надихнула І. Рєпіна на картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В. Тарновський створив унікальну збірку творів Т. Шевченка та видав альбом із фотографіями офортів Т. Шевченка, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії», автори В. Антонович і В. Бец). В. Тарновського називають батьком-засновником Музею українських старожитностей (нині Чернігівський державний історичний музей).

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Лазар Бродський — український підприємець, цукровий магнат, меценат. Багато коштів витрачав на благодійність і будівництво. Він фінансував спорудження установ загальноміського значення — Бактеріологічного інституту, Бессарабського критого ринку, підтримував розвиток трамвайного сполучення в місті.

192

пресу та літераторів. Склалася своєрідна система так званого «малого меценатства», яка сприяла збиранню мистецької спадщини в приватні колекції. У свою чергу, митці не соромилися звертатися до меценатів із проханням про фінансову допомогу. У цей час меценати представляли дві групи: фундатори та організатори. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди. Наприклад, Богдан Ханенко передав до бібліотеки Київського товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва шість томів власних «Старожитностей Придніпров’я». Крім того, йому належить ключова роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 р. Також Б. Ханенко разом із дружиною видав каталог власної колекції «Зібрання картин італійської, іспанської, фламандської, голландської та інших шкіл». Колекція Ханенків представлена в Київському музеї західного і східного мистецтва (зараз Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Багато уваги доброчинності присвятила родина Терещенків, підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнули громадянських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київської національної картинної галереї та інших музеїв столиці. Досить популярним ставало «садове» меценатство. Власники родових маєтків збирали предмети декоративно-ужиткового мистецтва, картини, скульптури, бібліотеки. Самі ж садиби були витворами садово-паркового й архітектурного мистецтва. Митці зустрічалися в маєтках Тарновських (Качанівка, Мотовилівка), Миколи Кондратьєва (Низи), княгині Наталії Яшвіль (Сунки та Княгиніно) тощо. Зростала допомога школам, лікарням. Крім того, поширювалося соціальне благодійництво. Меценати піклувалися про жебраків, залишених дітей, безпритульних, людей похилого віку, хворих тощо. Розширилися й шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертвування благодійним організаціям і земствам. У цей час активну участь у благодійності брали й жінки. Вони виступали опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. У цьому напрямі уславилася Христина Алчевська, яка стала організатором народної освіти. Багаті спадкоємиці М. Браницька та А. Гавриленкова збудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльні школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків були членами Ради Київського відділу кураторства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих. Чимало зробили меценати й благодійники для розбудови міст, де вони жили або тримали свої маєтки, заводи, фабрики.

§ 28. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Російської імперії НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: нові явища в розвитку економіки України на початку ХХ ст.; причини відсталості сільського господарства на укра їнських землях; український кооперативний рух на початку XX ст.;

зміни в соціальній структурі українського суспільства й становищі основних верств населення; меценатство та благодійництво Терещенків, Симирен ків, Ханенків, Алчевських, Тарновських, Бродських та ін ших родин.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1900—1903 рр. — економічна криза в Російській імперії. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Відгадайте термін або історичне явище». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в команди із 5—7 осіб. Учитель/учителька загадує термін або історичне явище для кожної команди, записує їх на картці та вкладає в кон верт. Кожна команда має за визначений час (3—5 хвилин) поставити вчителю/вчительці 10—12 запитань, щоб від гадати свій термін або історичне явище. Учитель/учитель ка може відповідати лише «так», «ні» або «частково». Пере магає команда, яка виконає завдання найшвидше або використавши найменшу кількість запитань. 2. Колективне обговорення. Якими були харак терні риси розвитку промисловості на українських землях? 3. Охарактеризуйте розвиток сільського госпо дарства в тогочасній Н аддніпрянській Україні. 4. Яку

роль у розвитку українського економічного життя відігра вав кооперативний рух? 5. Робота в парах. Обговоріть та охарактеризуйте зміни в суспільному житті українських земель, спричинені розгортанням індустріалізації. 6. Визначте на слідки економічної кризи 1900—1903 рр. для економіки України. 7. Назвіть імена відомих представників тогочас ної української буржуазії. Хто з них уславився меценат ською діяльністю? 8. Робота в парах. Обговоріть і визначте, які про блеми були найважливішими для соціально-еконо мічного розвитку українських земель на початку XX ст. Якими шляхами їх було можливо розв’язати? 9. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, що стало причи ною розквіту меценатства та благодійництва наприкінці XIX — на початку XX ст.

§ 28. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Російської імперії

ОСОБЛИВОСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ на початку XX ст. На початку XX ст. на землях Російської імперії була заборонена діяльність політичних партій. Проте це не могло зупинити політичний роз виток. У суспільно-політичному житті Наддніпрянської України цього періоду існувало кілька основних напрямів: російський, єврейський, український і польський. У російському напрямі консерватори виступали за збереження існуючого суспільно-політичного устрою Російської імперії, а ліберали, критикуючи самодержавство, — за перетворення Росії шляхом реформ на конституційну монархію. Власних політичних партій російські консерватори й ліберали до 1905 р. не мали. Російські радикали, що поділяли ідеали соціалізму та закликали до повалення самодержавства в Росії, діяли в краї досить активно. У середовищі переважно робітників пропагували свої ідеї представники Російської соціалдемократичної робітничої партії (РСДРП), утвореної в 1898 р. Із 1903 р. вони поділялися на поміркованих меншовиків, які

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати основні напрями суспільнополітичного життя українських земель у складі Російської імперії; характеризувати соціалістичну течію в українському напрямі суспільнополітичного життя; пояснювати, як відбувалося формування ліберальнодемократичної течії в українському напрямі суспільно-політичного життя; характеризувати націоналістичну течію в українському напрямі суспільнополітичного життя; пояснювати поняття та терміни: пролетар, соціалізація, «Бунд», РУП, УДП, УНП.

193

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були основні напрями су спільно-політичного життя українських земель у складі Російської імперії в XIX ст.? 2. Якими були основні форми та прояви українського суспільно-політичного руху українських земель у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.? Яка верства суспільства була основною соціальною базою формування українських партій?

Пролетар — найманий робітник, позбавлений засобів виробництва. Соціалізація — усуспільнення приватної власності.

ЦІКАВІ ФАКТИ Через прояви антисемітизму в Російській імперії час від часу спалахували єврейські погроми. Найжорстокіші з них відбувалися в 1881—1882 і 1903—1905 рр. Після погромів у єврейському русі швидко поширювалися ідеї сіонізму.

стверджували, що в Росії поки що відсутні передумови для соціалістичної революції, та більшовиків, які виступали за здійснення найближчим часом соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату. Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Ідею встановлення диктатури пролетаріату есери відкидали. Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам досить значну підтримку в Наддніпрянщині. На початку XX ст. активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі — союз) — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників і вела серед них соціалістичну пропаганду. У 1898—1903 та 1906—1912 рр. «Бунд» на правах автономної організації входив до РСДРП. Польський напрям у цей період активної ролі в суспільнополітичному житті Наддніпрянської України не відігравав. В українському напрямі у Наддніпрянщині на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, почали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична й націоналістична течії. Усі вони в цей період долали стадію організаційного та ідейного становлення. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.

УКРАЇНСЬКИЙ НАПРЯМ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ на початку XX ст. Течії Ліберально-демократична Українська демократична партія (1904 р.) Українська радикальна партія (1904 р.) Українська демократичнорадикальна партія (1905 р.)

Соціалістична Українська соціалістична партія (1900 р.)

194

Революційна українська партія (1900 р.)

Українська соціалдемократична спілка (1904 р.) Товариство українських поступовців (міжпартійний блок) (1908 р.)

Чому соціалістичний напрям був панівним в українському русі?

Націоналістична Українська народна партія (1902 р.)

Українська соціал-демократична робітнича партія (1905 р.)

Панівна течія

§ 28. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Російської імперії

ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ НАПРЯМІ. Першу українську політичну партію в Наддніпрянській Україні створила студентська громада Харкова. 29 січня 1900 р. на зборах студентської молоді міста було ухвалено рішення створити Революційну українську партію (РУП). Першими її членами стали Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський (сини відомих українських громадських діячів), Л. Мацієвич, Ю. Коллард та інші — загалом близько десяти осіб. Очолив партію Дмитро Антонович. Своїм гаслом РУП обрала вислів одного з провідних європейських соціал-демократів Є. Бернштейна: «Рух усе, мета ніщо». Із проханням написати програму партії Д. Антонович звернувся до Миколи Міхновського. Через два місяці у Львові її було видано окремою брошурою під назвою «Самостійна Україна». Хоча ідею боротьби за державну незалежність України поділяли майже всі члени РУП, брошура «Самостійна Україна» не стала її офіційною програмою. Практична діяльність зрештою змусила значну частину рупівців відмовитися від цієї ідеї. Крім того, у брошурі були відсутні згадки про боротьбу за соціалізм, за який виступали члени партії. Основою української нації РУП вважала селянство, і тому партія розгорнула серед нього агітаційну роботу. У виданих брошурах «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?» вони пояснювали, як влада й пани гноблять селянство. Завдяки цьому рупівці здобули певний вплив на селі. Із 1902 р. Д. Антонович видавав часопис «Гасло», де РУП пропагувала свої ідеї. Практична робота партії стримувалася ідеологічною невизначеністю та строкатістю поглядів її членів, що були прибічниками європейської соціал-демократії, народницького соціалізму, анархізму, націоналізму тощо. Це обумовило вихід із неї частини членів. Першими з РУП вийшли прибічники самостійності України на чолі з М. Міхновським, які в 1902 р. утворили Українську народну партію. Також від РУП відокремилися прибічники ідей народників (М. Шаповал, М. Залізняк та інші), які пізніше, у 1907 р., спробували створити українську есерівську партію соціалістів-революціонерів. Водночас до РУП приєдналася Українська соціалістична партія (1900 р.), що вела пропаганду ідей соціалізму серед робітників невеликих підприємств. Після цих перетворень партія остаточно визначилася як соціалістична. Це було закріплено в прийнятій у 1903 р. програмі РУП, яка також висувала вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Протягом 1903 р. РУП зміцніла організаційно та збільшилася кількісно, її осередки з’явилися в переважній частині міст Наддніпрянщини. Розгортання діяльності партії занепокоїло владу. У 1903—1904 рр. більшість керівників РУП було заарештовано, або вони вимушено емігрували. Улітку 1904 р. на нелегальному з’їзді РУП, метою якого було відновити діяльність партії, спалахнула суперечка між прихильниками та противниками самостійності України. Останні, очолювані

Чому соціалістичні партії стали панівними в українському русі на українських землях у Російській імперії?

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» Кінець XIX ст. визначився з’явищами, що характеризують новий поворот в історії людськості… Ті з’явища — се повстання зневолених націй проти націй-гнобителів… Ми визнаємо, що наш народ також перебуває в становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна незалежність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері межинаціональних відносин. Яку провідну ідею ?? 1. проголошував автор?

2. Чим М. Міхновський аргументував необхідність боротьби за державну незалежність?

195

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації М. Меленевським, залишили з’їзд й утворили нову партію — Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка наприкінці 1904 р. приєдналася до РСДРП. Однак і після цього провідники РУП сперечалися про те, як поєднати боротьбу за соціалізм і національне визволення. Яку основну мету проголошували українські партії ліберальнодемократичної течії?

ФОРМУВАННЯ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ РУСІ. У 1903 р. представники поміркованого табору українських громадських діячів висунули проєкт програми Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО) (політичну платформу). Це був фактично план організації нової партії, яка виступала за проголошення автономії України та впровадження української мови в усіх сферах життя. Соціально-економічні питання в проєкті ігнорувалися. На з’їзді ЗУБО восени 1904 р. після тривалої дискусії було ухвалено програму партії та затверджено назву — Українська демократична партія (УДП). Серед лідерів партії були С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Чеховський та інші. Запропонована УДП програма була досить радикальною. Однак через деякий час керівники партії, які не підтримували революційних змін, переробили її, надавши більш поміркованого вигляду. Це перетворило її на досить бездіяльне в політичній площині об’єднання. Єдиною дійсно корисною справою стала кампанія 1904 р., під час якої до різноманітних установ надсилалися звернення з клопотаннями про скасування обмежень на українське друковане слово, що існували за Емським указом 1876 р. У 1904 р. радикально налаштовані діячі відокремилися від УДП й утворили Українську радикальну партію (УРП). За програмовими цілями остання майДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі звернення «Від Української демократичної партії» Головні принципи нашої партії такі: 1. Знесення політичного абсолютизму, заведення парламентського ладу, участь народу в державних спра вах на підставі загального, безпосереднього, рівного, пропорційного і тайного голосування (без різниці статі, віри і національності). 2. Свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). Свобода зборів, спілок, органі зацій, страйків. Знищення станів. 3. Заведення народної мови в школах, судах, адміні страції і в усіх громадських інституціях. 4. …Ми вимагаємо для території, заселеної україн ським народом, автономії, заснованої на особливім ор ганічнім статуті, виробленім будущим українським сей мом і запорученім основними загальнодержавними законами. 5. Щодо економічних питань… а) 8-годинний робо чий день; б) державну пенсію немічним, калікам і всім робітникам, що дожили до 60 років.

196

6. Визнаючи, що орудувати землею можуть лише ті, що її обробляють, уважаємо конечним: а) землі держав ні, удільні, кабінетні та монастирські на території Укра їни експропріювати (передати) у власність автономного крайового сейму; б) всі приватні землі повинні бути викуплені у власність тої ж інституції… сейм повинен законом урегулювати орендне право відповідно до міс цевих природних умов. За іншими народами, які живуть на території Укра їни (Великороси, Жиди, Поляки та інші), ми визнаємо рівне право з Українцями на задоволення їх націо нальних, культурних, політичних та економічних по треб. Які загальнодемократичні перетворення прагнула ?? 1. здійснити УДП? 2. Яким бачили майбутнє україн ських земель члени УДП? 3. Які соціально-еконо мічні вимоги висувалися партією?

§ 28. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Російської імперії же не відрізнялася від своєї попередниці. Проте налагодити серйозну партійну роботу УРП не змогла й обмежувалася широкою видавничою діяльністю.

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ РУСІ. Виразником прагнень прибічників українського націоналізму на початку XX ст. на українських землях у складі Російської імперії був М. Міхновський. За своїм змістом ці погляди, що панували серед невеликої частини молодої інтелігенції, можна визначити як самостійницькі. Зокрема, у своїй брошурі «Самостійна Україна» він заявив, що є «одна-єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», а головними гнобителями українців проголосив росіян. Одним із висновків М. Міхновського було: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя». У 1902 р., як уже зазначалося, М. Міхновський та його однодумці (брати С. та В. Шемети, О. Макаренко, І. Бойко, М. Базькевич та інші) утворили Українську народну партію (УНП), започаткувавши існування націоналістичної течії в українському русі. Проголосивши гасло «Україна для українців», основним засобом здобуття незалежності вони вважали збройне повстання. При цьому майбутню самостійну Україну члени УНП бачили лише соціалістичною. До складу УНП входили переважно українська інтелігенція, причому заможна, студенти та дрібні землевласники. Впливу в масах партія не мала й існувала лише як об’єднання однодумців. Практична діяльність партії зводилася до видан-

ЦІКАВІ ФАКТИ У ніч на 31 жовтня 1904 р. члени УНП вчинили замах на пам’ятник О. Пушкіну в Харкові, який присвятили річниці Переяславської угоди 1654 р. Під пам’ятник, що стояв в університетському сквері, було закладено вибухівку та партійні листівки. Текст листівок пояснював мету акції: О. Пушкін ображав гідність України у своїх творах, особливо в поемі «Полтава». Крім цього, пам’ятник російському поету на українській землі вони вважали непотрібним, поки не буде дозволено безперешкодно встановлювати тут пам’ятники українським письменникам.

Хто був засновником націоналістичної течії українського руху?

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із програми Української народної партії Українська народна партія визначає соціалістичний ідеал, єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’є, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, при мусі, нерівності і панованні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу, фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, му сять належати Українцям-робітникам, а земля (рілля) — Українцям-хліборобам… Свідомому робітнику-Українцю зовсім не секрет той факт, що робітники і селяни-поляки хочуть захопити по літичну власть на своїй землі, Москалі на своїй, Литов ці на своїй… Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щас ну будучину… Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал…

До загалу українського народу: 1. Незайманість особи і мешкання… 4. Рівноправність жінок… 6. Відповідальність урядовців перед громадянами… 8. Свобода українського друку, слова і просвіти, сво бода національності, релігії, совісті, переконань. Свобо да зборів, товариств, спілок, організацій. 9. Вибори до парламенту, до управ; узагалі до всіх виборних інституцій… Вільна українська школа нижча, середня і вища в рідній мові. Українська мова в суді і адміністрації. Самостійна Республіка Україна будучини мусить бути спілкою вільних і самоправних українських земель… такі — Слобожанщина, Правобережна Україна, Запорі жє, Кубань, Чорноморіє, Поліссє, Галичина і т. д. Яким був зміст соціалістичного ідеалу УНП? 2. Які ?? 1. соціально-економічні перетворення планувала здій снити партія? 3. Які загальнодемократичні перетво рення відстоювала УНП?

197

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ня брошур і часописів. У 1904 р. у складі УНП було створено бойову групу «Оборона України», яка намагалася сприяти досягненню цілей партії збройними методами. Найвідомішими її акціями були спроби підірвати пам’ятник російському поету О. Пушкіну в Харкові та царські монументи у великих містах. Чому відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві стало політичною подією?

Відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. 1903 р.

Яке значення мала ця подія для українського руху?

ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА І. КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ. Однією з найяскравіших подій громадського життя українців стало відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 р., на спорудження якого українська громадськість збирала кошти майже 20 років. Ця подія перетворилася на всеукраїнську національну маніфестацію, оскільки до Полтави з’їхалися не тільки національно свідомі українці з Росії, а й делегати з Галичини та Буковини. Серед останніх були голова українського парламентського представництва і віце- голова віденського парламенту Ю. Романчук, професор Львівського університету К. Студинський, редактор найбільшого галицького часопису «Діло» Є. Левицький та інші провідні діячі. Настрій учасників заходу був піднесений. Проте, на жаль, це тривало лише під час виступів представників Галичини та Буковини, бо тільки їм, гостям з іншої країни, було дозволено виголошувати свої промови українською мовою. Коли ж О. Андрієвська, делегатка від чернігівського літературнотеатрального товариства, почала виступ українською мовою, голова міської ради Полтави В. Трегубов зупинив її словами, що має наказ міністра не допускати вітань українською мовою. Потім М. Міхновський підійшов до президії та заявив, що привіз вітання від харківської адвокатури українською мовою; оскільки це забороняється, він передасть лише обкладинку, а решту повезе додому. Так само вчинили М. Коцюбинський та інші українські делегати, які демонстративно залишили приміщення. Відкриття пам’ятника І. Котляревському стало політичною подією, що засвідчила згуртованість і відданість української інтелігенції українському руху, який готовий за першої ж нагоди заявити про себе.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: суспільно-політичне життя українських земель у складі Російської імперії в умовах загострення соціальних супе речностей початку XX ст.;

три течії в українському русі: соціалістичну, ліберальнодемократичну та націоналістичну.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1900 р. — створення першої в Наддніпрянській Україні української політичної партії — Революційної української партії (із 1905 р. — Українська соціал-демократична робітнича партія).

198

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Так чи ні». Правила гри. Учитель/учителька про понує учням та ученицям за визначений час скласти на аркуші 6—12 запитань за матеріалом параграфа, які пе редбачають відповіді «так» і «ні». Потім учитель/учителька збирає аркуші, перемішує та роздає в довільному поряд ку. Учні та учениці мають написати відповіді на запитання своїх однокласників. 2. Колективне обговорення. Охарактеризуйте особливості суспільно-політичного життя Наддні прянщини на початку XX ст. 3. Які три течії існували в українському напрямі суспільно-політичного життя? 4. Як відбувався розвиток соціалістичної течії українсько го напряму суспільно-політичного життя? 5. Яку роль у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини відіграва ла ліберально-демократична течія українського напря

му? 6. Робота в парах. Обговоріть і визначте, яким ба чили майбутнє українських земель прибічники націоналістичної течії українського напряму. 7. Складіть таблицю «Українські партії Наддніпрян ської України на початку XX ст.». Назва партії

Дата створення

Течія

Лідери

Програмова мета

8. Чому, на вашу думку, націоналістична течія не здобула значної підтримки в українському русі? 9. Колективне обговорення. Яку роль у розгортанні українського руху відіграли події, пов’язані з відкриттям пам’ятника І. Котляревському в Полтаві?

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях

ПОЧАТОК РЕВОЛЮЦІЇ. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ В УКРАЇНІ в січні—серпні 1905 р. На початку XX ст. ускладнилося внутрішньополітичне становище в Російській імперії. Економічна криза та поразка в російсько-японській війні 1904—1905 рр. підірвали авторитет влади. Нерозв’язаність аграрного питання, невдоволення більшості робітників умовами праці, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл долучитися до участі в управлінні державою, а також національне гноблення неросійських народів створили підґрунтя до вибуху народного невдоволення. У різних регіонах Російської імперії проходили демонстрації та страйки, де висувалися політичні вимоги. У неділю 9 січня 1905 р. в Санкт-Петербурзі відбулася велика мирна демонстрація, учасники якої прагнули вручити царю петицію щодо покращення умов праці. Проте влада розцінила це як бунт і наказала військам стріляти по демонстрантах. Загинуло близько тисячі осіб. Події «кривавої неділі» викликали загальне обурення та стали початком першої російської революції 1905—1907 рр. У січні 1905 р. в імперії застрайкували 440 тис. робітників. Страйк оголосили робітники багатьох промислових підприємств Наддніпрянської України. На кінець лютого тут було зафіксовано 105 страйків, у яких брали участь 70 тис. робітників. Хвиля страйків поступово посилювалася. Протягом квітня—серпня 1905 р. в Наддніпрянщині відбулося 300 страйків, у яких брали участь понад 100 тис. робітників. Улітку ця боротьба набула переважно політичного характеру. Страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!». Неодноразово виникали сутички робітників із поліцією. Одночасно розгор-

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати події революції 1905—1907 рр., що відбулися в січні— грудні 1905 р.; визначати особливості селянського руху в Наддніпрянщині в роки революції 1905—1907 рр.; аналізувати діяльність українських політичних партій у цей період; пояснювати, як розгортався в роки революції український культурноосвітній рух; характеризувати діяльність Української громади в I та II Державних думах; пояснювати поняття та терміни: ради робітничих депутатів, чорносотенці. ПРИГАДАЙТЕ

1. Яким було становище різних верств населення Наддніпрянської України на початку XX ст.? 2. Якими були особливості розвитку українського руху в тогочасній Наддніпрянщині? 3. Яка національна політика здійснювалася російською владою щодо українців наприкінці XIX — на початку XX ст.? Якою була головна причина революції?

199

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ кінця ХІХ — початку ХХ ст. ТА ПОДІЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905—1907 рр. НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

на західноукраїнських землях

тався селянський рух, який мав стихійний характер і в основ ному завершувався погромом поміщицьких маєтків. Під впливом виступів робітництва і селянства похитнулася опора російської влади — армія. Першим великим висту-

200

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях пом у збройних силах Російської імперії стало повстання на панцернику «Потьомкін» 14 червня 1905 р., більшість матросів якого становили українці. Одним із небагатьох офіцерів, що підтримали повсталих, став інженер-механік Олександр Коваленко. Він був серед засновників РУП, а під час повстання входив до складу революційного комітету, що керував ним. Після прибуття до Одеси повсталі вирішили підтримати місцевих страйкуючих робітників. Спроба відданих владі 12 кораблів Чорноморського флоту розстріляти бунтівний панцерник провалилася. Матроси ескадри відмовилися стріляти в «Потьомкіна». Побоюючись поширення повстання на інші кораблі, російське командування відвело їх до Севастополя. 25 червня 1905 р. в умовах нестачі вугілля й продовольства повсталий «Потьомкін» увійшов до румунського порту Констанца й здався владі. Розвиток революції змусив владу піти на поступки. 18 лютого 1905 р. імператор Микола II підписав маніфест, у якому оголосив про створення спеціальної комісії для з’ясування причин заворушень та оприлюднив свій намір скликати за конодорадчу Державну думу. 6 серпня 1905 р. з’явився новий маніфест про створення виборного законодорадчого органу — Державної думи. Ліберальні кола цей крок влади задовольнив, проте революцію він не зупинив.

ЖОВТНЕВИЙ СТРАЙК. МАНІФЕСТ 17 жовтня 1905 р. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ. На початку жовтня 1905 р. в Москві та Петербурзі розпочався загальноросійський політичний страйк. Головними вимогами страйкарів були запровадження демократичних свобод і скликання Установчих зборів. У Наддніпрянській Україні страйк підтримало понад 120 тис. осіб. Прагнучи його придушити, уряд запровадив у країні воєнний стан. Навчання у вищих навчальних закладах було призупинено, фабрики й заводи взяли під контроль війська та поліція. Проте страйк тривав. У Харкові та Катеринославі відбулися збройні сутички страйкуючих із поліцією. Під час Жовтневого політичного страйку виникли нові форми самоорганізації робітників — ради робітничих депутатів. Вони відігравали роль органів влади робітників. Перша рада виникла на початку жовтня 1905 р. в Катеринославі. Усього впродовж жовтня-листопада ради з’явилися в 50 містах і робітничих поселеннях Наддніпрянщини. Одночасно зі створенням рад відбувалося об’єднання робітників у професійні спілки. На українських землях за роки революції утворилося 280 профспілок, що об’єднували кілька тисяч робітників. Наростання хвилі народних протестів примусило імператора Миколу II оприлюднити 17 жовтня 1905 р. Маніфест «Про вдосконалення державного порядку», яким народу надавалися громадянські свободи — недоторканності особи, друку, совісті, зборів, зібрань, спілок. У ньому містилася також обіцянка залучити до виборів у Державну думу всі верстви

Барикади в Одесі в грудні 1905 р.

Який вплив мав Маніфест 17 жовтня на перебіг революційних подій?

ЦІКАВІ ФАКТИ Маніфест 17 жовтня 1905 р. став причиною розколу серед прихильників революції. Ліберали вважали боротьбу з владою виграною. Радикали прагнули продовжити революцію та знищити самодержавство. Консерватори від прибічників влади вимагали скасування Маніфесту й збереження самодержавства.

201

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Маніфестація 17 жовтня 1905 р. Художник І. Рєпін

Чорносотенці — спільна назва членів крайньоправих організацій у Росії в 1905—1917 рр., які виступали під гаслами монархізму, великодержавного шовінізму та антисемітизму.

Розорення садиби поміщика. Художник В. Курдюмов. 1911 р.

Якою була головна вимога селянських виступів під час революції?

202

Після погрому. Художник М. Мінковський. Близько 1910 р.

населення та визнати Думу законодавчим органом, без схвалення якої жоден закон не набуватиме чинності. У Наддніпрянській Україні після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня ситуація залишалася напруженою. Радикали організовували мітинги, закликаючи до повалення монархії. Відбувалися єврейські погроми, організовані чорносотенцями. Останні вважали євреїв, які становили велику частку професійних революціонерів, винуватцями революції. Най масштабніші погроми відбулися в Києві, Одесі, Катеринославі та містах Донбасу. Вони тривали кілька днів, супроводжувалися загибеллю десятків людей, підпалами й нищенням майна. Так, під час погрому в Києві 223 особи дістали поранення і 23 загинули. Придушували їх за допомогою армійських підрозділів. Поява Маніфесту 17 жовтня суттєво змінила суспільно-політичне життя як Російської імперії в цілому, так і Наддніпрянської України. Проголошені ним політичні свободи сприяли появі нових легальних загальноросійських партій. Ліберали утворили «Союз 17 жовтня» (октябристи) та Конс титуційно-демократичну партію (кадети). Найвпливовішою організацією консерваторів-чорносотенців став «Союз руського народу». Загальноросійські партії соціал-демократів та соціалістів-революціонерів стали легальними й використали це для посилення боротьби із самодержавством. Усі загальноросійські партії активно діяли в Наддніпрянщині. Українські політичні партії також перейшли від нелегальної роботи до відкритої пропаганди й діяльності.

СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ. Уже з перших місяців революції активізувалося селянство. Вістря боротьби селян було спрямоване проти поміщиків, у яких вони вбачали своїх головних ворогів. У січні—березні 1905 р. заворушення виникали переважно в окремих селах, де відносини між поміщиком і громадою були особливо складними. Селяни громили поміщицькі маєтки, розкрадали майно, захоплювали й перерозподіляли землі, іноді вбивали поміщиків або їх управителів. У травні-червні 1905 р. селянські виступи охопили цілі райони. На той час вони вирували в 64 із 94 повітів дев’яти губерній Наддніпрянщини. Завдяки агітації загальноросій-

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях ських та українських соціалістичних партій боротьба селян стала набувати організованого характеру, з’явилися політичні гасла. Серед селянства поширювалися листівки із закликами підтримувати боротьбу робітників проти самодержавства. Улітку 1905 р. було сформовано Всеросійський селянський союз. Особливо активно його місцеві комітети діяли в губерніях Наддніпрянщини. Восени 1905 р. відбулося нове піднесення селянських виступів, які подекуди супроводжувалися збройними сутичками з поліцією та армією. У селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в грудні 1905 р. відбулося одне з найбільших повстань селянства у роки революції.

НАРОСТАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ. ГРУДНЕВІ ЗБРОЙНІ ПОВСТАННЯ. Восени 1905 р. спалахнули революційні виступи на флоті та в армії. 11—16 листопада 1905 р. відбулося повстання моряків на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі, очолюване лейтенантом Петром Шмідтом. Розпочалося воно на крейсері «Очаків», до якого приєдналися 12 кораблів. Повстання було придушене, а його керівника за вироком суду розстріляно. 18 листопада 1905 р. в Києві озброєні солдати трьох рот саперної бригади (близько 800 осіб), очолювані підпоручиком Борисом Жаданівським, приєдналися до страйкуючих робітників Південноросійського заводу. Урядові війська відкрили вогонь по об’єднаній колоні солдатів і робітників. Загальні втрати з обох сторін становили понад 250 осіб. Б. Жаданівського засудили до розстрілу, який потім замінили на безстрокову каторгу. Збройні виступи військових відбувалися також в інших гарнізонах. Узагалі в 1905 р. в Наддніпрянщині у виступах солдатів і матросів узяли участь близько 15 тис. осіб. Ключовою подією революції 1905—1907 рр. стало повстання, яке під керівництвом російських соціал-демократів та есерів розпочалося 7 грудня 1905 р. в Москві. У Наддніпрянській Україні збройні виступи спалахнули 12—16 грудня в Катеринославі, Харкові, Олександрівську та містах Донбасу. 15—18 грудня регулярні військові частини придушили повстання в Москві. Збройні виступи було припинено і на Донбасі. Після поразки грудневих повстань революційний рух

ЦІКАВІ ФАКТИ Приводом до селянського повстання у селі Великі Сорочинці стала спроба заарештувати 17 грудня 1905 р. місцевого вчителя Г. Безвіконного за революційну агітацію. Обурене селянство затримало поліцейського пристава, місцевого урядника й вигнали їх із села. Обраний на загальному мітингу селянський комітет звернувся до полтавського губернатора з проханням не карати вчителя, а також повідомляв про рішення не платити податки, не надсилати новобранців в армію та вимагав закрити шинки. У відповідь на це губернатор відправив каральний загін козаків. Між козаками й селянами спалахнула сутичка, у якій загинув командир козацького загону. 21 грудня в селі з’явився новий каральний загін із гарматами. Почалася розправа над повстанцями. Упродовж кількох днів активних учасників повстання карали різками, а 19 селян заарештували й пізніше відправили на каторгу. Розправу із сорочинськими селянами описав у своєму нарисі «Сорочинська трагедія» російський письменник В. Короленко, що жив у Полтаві. Ці події обурили українську й російську громадськість.

Чому під час революції збройні виступи були локальними й зазнали поразки?

ЦІКАВІ ФАКТИ Найбільшого розмаху набуло повстання робітників Донбасу. Центром подій стала Горлівка. Тут 16 грудня 1905 р. поліція розстріляла страйкарів, загинуло 18 осіб. Того ж дня страйковий комітет розпочав підготовку до збройного повстання. До Горлівки на допомогу повстанцям прибули близько 4 тис. озброєних дружинників. 17 грудня повстанці повели наступ на армійські казарми. Після 8-годинного бою урядові війська відступили. Проте за кілька годин, отримавши підкріплення, вони перейшли в контрнаступ. Після 6-годинного запеклого бою дружинники залишили Горлівку. У бою загинуло близько 300 осіб. На учасників повстання чекав суд.

Учасники Горлівського повстання у в’язниці. 1905 р.

203

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації став слабшати, а влада перейшла в наступ, обмежуючи свободу слова, здійснюючи арешти революціонерів тощо. У 1906— 1907 рр. відбувався поступовий спад революційної боротьби, коли кількість робітничих і селянських виступів помітно зменшилася. Опозиційні сили намагалися продовжувати боротьбу в Державній думі парламентськими методами. Чому в роки революції українські політичні партії на українських землях у своєму впливі на суспільство поступалися загальноросійським?

204

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ. У 1905 р. українські політичні партії були непідготовленими до революційного вибуху й керівництва боротьбою проти самодержавства в Наддніпрянщині. Однак у роки революції вони докладали чимало зусиль для розгортання роботи серед населення. На початку революції РУП перебувала у стані розколу й гострої внутрішньопартійної дискусії. Лише після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня та повернення її провідників із-за кордону становище дещо змінилося. Проте час було згаяно, і тактику РУП сформувала лише в період спаду революції, хоча її місцеві осередки вже навесні й восени 1905 р. працювали серед селянства. У грудні 1905 р. на з’їзді було ухвалено програму РУП. Партія змінила назву, ставши Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). Вона оголосила, що боротиметься проти самодержавства, за автономію України, вільний розвиток національно-культурного життя, права робітників тощо. Однак розгорнути діяльність партія не змогла, оскільки наприкінці 1905 — на початку 1906 р. більшість її активних членів були заарештовані. Проте незважаючи на це, партія продовжувала свою роботу. У 1906—1907 рр. завдяки зусиллям УСДРП було влаштовано ряд страйків, налагоджено широку видавничу діяльність. Партія брала активну участь у виборах до II Державної думи та провела туди одного зі своїх депутатів. Хвиля арештів після завершення революції дещо загальмувала діяльність УСДРП. Українська соціал-демократична спілка в роки революції діяла успішніше. Ставши складовою РСДРП, вона використовувала її партійну мережу, зв’язки тощо. Фактично вона очолила керівництво масовим робітничим рухом у Наддніпрянщині й намагалася впливати на селянство. Негативним наслідком співпраці з РСДРП стало те, що, оголосивши себе єдиним представником українських робітників, спілка в повсякденній роботі поступово перейшла на російську мову та втратила будь-які ознаки національної організації. Значним успіхом спілки стали вибори до II Державної думи, куди вона провела 14 депутатів. Після того як Думу розпустили, майже всі її місцеві осередки було розгромлено, а провідників заарештовано. На кінець 1907 р. спілка фактично припинила існування. Початок революції спонукав українських ліберальних демократів подолати розкол та об’єднатися. Наприкінці 1905 р. на основі Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) постала нова організація — Українська демократично-радикальна партія. Однак значної

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях популярності вона не набула. Долучившись до передвиборчої боротьби, партія провела до I Державної думи лише одного представника — українського земського діяча, землевласника з Полтавщини В. Шемета. Участь українських ліберальних демократів у революції 1905—1907 рр. не мала вагомого значення. Однак загалом за цей період вони здійснили перехід від культурницької до політичної діяльності. Українська народна партія (УНП) у роки революції головним своїм завданням вважала поширення впливу на маси та пропаганду своїх ідей. Одним із засобів досягнення цього вона визначила поєднання націоналістичних гасел із соціалістичними. Однак ідеї УНП не знайшли підтримки та призвели до її політичної ізоляції. У 1905 р. члени партії намагалися організувати видання легальних друкованих органів — «Самостійна Україна» у Львові, «Запоріжжя» в Катеринославі, — однак ці спроби були невдалими. У червні 1905 р. УНП відмовилася від гасла «Самостійна Україна» й вирішила об’єднатися з УДП та УРП. Проте вони цю пропозицію відхилили. Відтоді партія поступово занепадала. Після 1907 р. відомості про УНП відсутні.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ. У роки революції 1905—1907 рр. влада була змушена здійснити певні поступки народам імперії в національно-культурній сфері. У Наддніпрянщині розвитку українського культурно-освітнього руху сприяло скасування Емського указу 1876 р. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграла позиція російської Академії наук, яка висловилася за зняття обмежень щодо української мови. Офіційне рішення про скасування обмежень, запроваджених Емським указом, з’явилося в травні 1906 р. Однак на цей час розгортання революції дало змогу українству здійснити важливі заходи. Так, у Наддніпрянщині розпочалося видання української преси. 3 листопада 1905 р. в Лубнах вийшов друком номер першої української газети Наддніпрянщини «Хлібороб». У Києві став виходити щомісячний журнал «Нова громада», редактором якого був Б. Грінченко, а з 1907 р. замість «Київської старовини» було прийнято рішення видавати українською мовою журнал під назвою «Україна». Загалом у краї через рік після Маніфесту 17 жовтня виникло 17 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних українських видань різних жанрів. Революція 1905—1907 рр. привела до поширення із західноукраїнських земель до Наддніпрянщини мережі «Просвіт». 30 жовтня 1905 р. в Одесі було відкрито першу таку організацію. У травні 1906 р. «Просвіта ім. Т. Шевченка» з’явилася в Києві. Її головою став Б. Грінченко. На середину 1907 р. в Наддніпрянщині діяли 35 «Просвіт». Вони здійснювали видавничу діяльність, організовували в селах читальні, поширювали українські видання, допомагали створювати різно манітні товариства («Український учитель», «Технік», «Український агроном», «Наша кооперація») тощо. Неофіційним

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із доповідної записки російської Академії наук «Про скасування обмежень малоросійського друкованого слова» (квітень 1905 р.) …Друковане слово не може бути предметом переслідування за внутрішній зміст того, що ним передано… Зовнішня оболонка думки, спосіб висловлення її, літери звільнено від цензорських та всіляких інших поглядів. Тільки сплетіння нещасливих випадковостей могло підвести під заборону цілу мову; тільки нещаслива випадковість могла спонукати уряд до переслідування цілого письменства і прийняття на себе турбот про малоруський правопис. Академія наук переконана в тому, що розпорядження 1863 р. і височайші накази 1876 і 1881 рр. …необхідно тепер же скасувати… Водночас усе викладене вище сповнило Академію наук переконання, що малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, розмовляти публічно і друкувати рідною своєю мовою. На підставі яких фактів ?? 1. російські вчені вважали за необхідне скасувати обмеження щодо української мови? 2. Яку оцінку можна дати такій позиції науковців?

Коли з’явилося офіційне рішення про скасування обмежень, установлених Емським указом?

205

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ЗДОБУТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ Здобутки українського національного руху Листопад 1905 р. — закон, який дозволяв видавати літературу національними мовами, створювати культурноосвітні товариства й відкривати театри. Травень 1906 р. — офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови Почали виходити періодичні видання українською мовою: листопад 1905 р. — перша газета «Хлібороб» у Лубнах; грудень 1905 р. — перша щотижнева газета «Громадська думка»; 1906 р. — виходило вже 20 періодичних видань У Наддніпрянській Україні почали діяти товариства «Просвіта» (на 1907 р. — 35 організацій), які поширювали українську літературу, створювали бібліотеки, видавали книжки, відкривали читальні в селах, вели боротьбу за введення української мови в школах, створювали кооперативи Відстоювалося право на запровадження української мови в школах: почали відкриватися початкові школи з українською мовою викладання, кафедри української мови в Новоросійському й Харківському університетах

Хто очолював Українську громаду в I Державній думі?

206

друкованим органом просвітянського руху стала газета «Рада», яка видавалася з 1906 р. в Києві. Її видання фінансували українські меценати Є. Чикаленко та В. Симиренко. «Рада» почала видавитися як перша українська щоденна газета Наддніпрянщини. Українці в роки революції висували вимоги запровадження рідної мови в середній та вищій школах. У травні 1906 р. утворилася Українська учительська спілка, яка рішуче засудила русифікаторську політику уряду в галузі народної освіти. Українське студентство на своїх вічах вимагало відкриття в університетах українознавчих кафедр. Російський уряд змушений був піти на поступки. У 1906 р. з’явився циркуляр міністра освіти, який дозволяв учителям на уроках вживати «малоросійську мову для пояснення того, чого учні не розуміють». У Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах були відкриті україномовні відділення.

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАД У I ТА II ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ. У виборах до I Державної думи українські соціалістичні партії, підтримавши в цьому загальноросійські партії, участі не брали. Українська радикально-демократична партія та Українська народна партія взяли участь у виборах. 27 квітня — 8 липня 1906 р. в Петербурзі працювала I Державна дума. Із 497 її депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 102 депутати. Для відстоювання своїх інтересів українські депутати 1 травня 1906 р. створили власну парламентську громаду — Українську думську громаду, до якої увійшли 45 депутатів. Її головою став адвокат і громадський діяч із Чернігівщини Ілля Шраг (1847—1919). Політична платформа громади містила вимоги про надання Україні в її етнографічних межах політичної автономії, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах. Щодо аграрного питання одна частина депутатів-українців виступала за передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, друга — за конфіскацію поміщицьких земель та їх націоналізацію. Велику допомогу депутатам-українцям надавав М. Грушевський, що жив у той час у Петербурзі. Він організував видання друкованого органу місцевої громади українців — місячника «Український вісник». На думку М. Грушевського, метою журналу було «пояснювати українське національне питання з історичного, побутового, соціального і економічного боку, вказати місце і значення України між інших територій нової демократичної Росії». За період діяльності I Державної думи члени Української громади розробили законопроєкти про національні права, автономію України та рідну мову. На жаль, підготовлені законопроєкти розглянуто не було. Вибори до II Державної думи українські (як і загальноросійські) соціалістичні партії не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». До II Державної думи входило 518 депутатів, і працювала вона з 20 лютого 1907 р. Від дев’яти гу-

§ 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях берній Наддніпрянщини було обрано 102 депутати. 4 березня 1907 р. 47 українських депутатів заснували думську громаду, що мала назву Українська трудова громада. Вона видавала часопис українською мовою «Рідна справа — Вісті з Думи», що виходив двічі на тиждень. Утворюючи свою громаду, українські депутати склали відозву, у якій містилася їхня політична платформа: перебудова імперії на конституційних засадах, автономія України, амністія політичним в’язням, свобода слова, друку, зборів, совісті, пересувань і спілок, українізація освіти, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання єдиної позиції нова громада також не мала. Українською громадою на розгляд II Державної думи було внесено поправки до законопроєктів про народну освіту, що передбачали організацію курсів української мови, літератури та історії для вчителів, запровадження викладання української мови в учительських семінаріях на українських землях, організацію українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. Були також підготовлені законопроєкти про організацію автономії та місцевого управління в Наддніпрянщині. Проте 3 червня 1907 р. II Державну думу розпустили, і плани української громади не були реалізовані. Ці події вважаються датою закінчення революції. У Російській імперії встановлювався режим Третьочервневої монархії, який тримався на багнетах армій та репресіях. Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою та не розв’язала основні суперечності в розвитку країни. Однак вона спонукала уряд до проведення низки реформ, сприяла активізації суспільно-політичного життя та розгортання національновизвольних рухів народів Російської імперії, зокрема українців.

Депутати I Державної думи Російської імперії від Полтавської губернії. Третій у другому ряду — М. Онацький, що виступав у Думі українською

Ілля Шраг

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображеного діяча в український рух.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: вплив першої російської революції 1905—1907 рр. на український національний рух;

перший досвід парламентської діяльності українців у складі Російської імперії.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1905—1907 рр. — перша російська революція. Червень 1905 р. — повстання моряків на панцернику «Потьомкін». 17 жовтня 1905 р. — Маніфест російського імператора Миколи ІІ. Грудень 1905 р. — збройні повстання в Москві, у Донбасі. 1905 р. — відкриття першої «Просвіти» в Наддніпрянській Україні.

Листопад 1905 р. — повстання на Чорноморському флоті в Севастополі під керівництвом лейтенанта Шмідта; виступ солдатів-саперів і робітників у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. 1905 р. — видання першої україномовної газети в Наддніпрянщині «Хлібороб». 1906—1907 рр. — період діяльності українських громад у І і ІІ Державних думах.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за допомогою навчаль ної гри «Снігова куля». Правила гри. У грі беруть участь декілька осіб. Перший учень/учениця називає ім’я, твір, пам’ятку, поняття тощо за вивченою темою. Це слово повторює другий учень/учениця й потім називає своє. Ко

жен наступний учень/учениця називає вже озвучені слова й додає нове. Зрештою утворюється довгий тематичний ланцюжок. Якщо учасник/учасниця гри робить помилку або довгу паузу, то вибуває з гри. Перемагає учень/уче ниця, що наведе найдовший ланцюжок.

207

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації 2. Як розгорталися події революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині в січні—серпні 1905 р.? Які клю чові події можна виділити? 3. Якими були наслідки про голошення Маніфесту 17 жовтня? 4. Визначте особливос ті селянського руху під час революції. 5. Які події революції відбувалися на українських землях у листопадігрудні 1905 р.? Яким було їхнє значення. 6. Охарактери зуйте зміни в діяльності українських політичних партій у цей період. 7. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте здобутки українського національно-культурного руху в роки революції. 8. Охарактеризуйте участь депу татів-українців у діяльності I та II Державних дум. 9. Складіть таблицю «Діяльність Української грома ди в I та II Державних думах». План характеристики

I Державна дума

II Державна дума

Усього депутатів Серед них обрано від дев’яти губерній Наддніпрянщини

План характеристики

I Державна дума

II Державна дума

Дата створення Української громади Кількість членів Української громади Друкований орган Політична платфор ма Діяльність 10. Колективне обговорення. Український гро мадсько-політичний діяч, член УСДРП В. Дорошен ко створення Української громади в I Державній думі оці нював як «проголошення існування нації». Чи поділяєте ви таку характеристику? Обґрунтуйте свою точку зору. 11. Якою була роль революції 1905—1907 рр. у розгортанні українського руху в Російській імперії?

§ 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати земельну реформу П. Столипіна та її вплив на українські землі у складі Російської імперії; визначати особливості діяльності українських політичних партій у цей період; аналізувати український національно-культурний рух у тогочасній Наддніпрянщині; характеризувати українське питання в III і IV Державних думах; пояснювати поняття та терміни: Товариство українських поступовців, великодержавний шовінізм. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які чинники перешкоджали розвитку сільського господарства Наддніпрянської України на початку XX ст.? 2. Назвіть основні здобутки українського національно-культурного руху доби революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині. Якою була головна мета столипінської аграрної реформи?

208

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ. Революція 1905— 1907 рр. завершилася поразкою. Правлячі кола імперії зберегли владу, проте вони все більше усвідомлювали необхідність змін. Однією з головних причин революції було аграрне питання, розв’язати яке шляхом реформи запропонував голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862—1911). Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершилася Законами від 14 червня 1910 р. та 29 травня 1911 р. Головними причинами, що обумовлювали необхідність проведення аграрної реформи П. Столипіна, були: необхідність розв’язання аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне; потреба зменшення протистояння в суспільстві й відвернення загрози нового революційного вибуху. Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських господарств, зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв’язання проблеми аграрного перенаселення. Столипінська аграрна реформа передбачала: руйнування селянської громади та закріплення за кожним господарем у приватну власність землі, якою він користувався. Отримавши земельну ділянку у власність, селянин міг вимагати виділення землі одним масивом або відрубом. Він мав право переселитися на неї та створити власний «хутір»;

§ 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1907—1914 рр.

íà óêðà¿íñüê³ çåìë³

209

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Розподіл новостворених хуторів між домогосподарствами

Селян наділяють землею. Художник О. Суров. Малюнок із журналу «Шершень». Київ. 1906 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ Здійснюючи земельну реформу, уряд заохочував переселення селян до малоосвоєних районів Сибіру, Казахстану, Північного Кавказу, Середньої Азії та Далекого Сходу. Протягом 1906—1912 рр. із Наддніпрянщини виїхало щонайменше 1 млн осіб. Це становило близько половини всіх переселенців із європейської частини імперії. Щоправда, із часом майже чверть із них повернулися додому. У той самий час на Південь і Схід, де на промислових підприємствах виникла потреба в робочих руках, переселялося російське селянство, що ставали тут робітниками.

210

надання селянству кредитної допомоги через Селянський земельний банк; заохочення селянства переселятися із регіонів із високою густотою населення до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу й Середньої Азії. Здійснюючи реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним опором як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів та більшовиків), які, мріючи про нову революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості на селі. Саме селянство також опиралося реформі, побоюючись розорення та не бажаючи змінювати звичний спосіб життя. Наддніпрянщина стала одним із тих регіонів, де земельна реформа відбувалася найбільш успішно. Протягом 1907— 1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в краї було створено 440 тис. хуторів (14 % селянських господарств). Ці показники перевищували дані щодо європейської частини Росії, де в індивідуальну власність закріпили землю 24 % селян, а виділилися на «хутори» — 10,3 %. Активно діяв Селянський земельний банк, який у 1906— 1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Станом на 1911 р. 42,4 % усієї проданої через банк землі припадало на шість губерній Лівобережжя та Півдня України. Однак земельна реформа П. Столипіна не ліквідувала соціальної напруженості на селі, яка ще більше загострилася. До старої ворожнечі між селянами й поміщиками додалося протистояння між заможним і бідним селянством. Економічні наслідки реформи були більш вагомими: значно збільшилося виробництво товарного зерна, було освоєно нові території на сході країни, через розорення частини селян з’явилося більше робочої сили для промисловості. Протягом 1910— 1913 рр. посівні площі в Наддніпрянщині збільшилися на 900 тис. десятин і досягли 22,9 млн десятин. У 1913 р. було зібрано найбільший урожай зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства вивозилася за кордон. Частка українських губерній у загальноімперському експорті зерна перевищила 40 % (250—300 млн пудів щорічно). Завершити реформу П. Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його було смертельно поранено в оперному театрі Києва агентом охоронки та есером Д. Богровим. Поховали реформатора в Києво-Печерській лаврі за його заповітом: передчуваючи загибель (на життя П. Столипіна та членів його родини було вчинено кілька замахів), він просив поховати його в тому місті, де загине.

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ В 1907—1914 рр. Переслідування учасників революції 1905—1907 рр., що розпочалися після її поразки, призвели майже до повного розгрому

§ 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. українських політичних партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП мала близько 3 тис. членів, то вже через кілька місяців її кількість зменшилася в десятки разів. У 1908—1909 рр. єдиною ознакою існування партії була легальна газета «Слово», що виходила в Києві за редакцією В. Садовського, С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури, які також складали центральний комітет УСДРП. У 1911 р. у Львові на нараді УСДРП одна частина лідерів українських соціал-демократів висловилася за те, що українцям у своїй боротьбі необхідно спиратися на власні сили, а друга виступала за необхідність підтримки з боку Австро-Угорщини. Зрештою ці суперечки спричинили виникнення двох окремих організацій — Українського інформаційного комітету та Молодоукраїнської партії. Проте остання так і не почала роботу. Український інформаційний комітет у 1912— 1914 рр. здійснював активну діяльність, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Його представники працювали у Великій Британії, Франції, Австро-Угорщині та інших державах. У той час як провідники УСДРП, що перебували в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, які залишалися в Російській імперії, продовжували діяльність, сповідуючи федеративні погляди. Вони організували видання українських суспільно-політичних журналів у Москві — «Українське життя» та Києві — «Дзвін». Після поразки революції Українська демократично-радикальна партія (УДРП), що дотримувалася ліберально-демократичних поглядів, припинила свою діяльність. Один із її лідерів писав: «Демократично-ліберальна партія поступово вмирала і, нарешті, 1907 р. зовсім вмерла, хоч і без офіційних похорон, а просто перестала існувати». Така доля партії була обумовлена тим, що вона, орієнтуючись на легальні методи роботи, в умовах післяреволюційних переслідувань, за відсутності власної думської фракції, діяти не змогла. У цій ситуації члени ради УДРП Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню Загальноукраїнську безпартійну організацію. На з’їзді УДРП у 1908 р. ідею підтримали та назвали нову організацію, за пропозицією О. Лотоцького, Товариством українських поступовців (ТУП). Поступовці виступали за перетворення Російської імперії на федеративну державу, надання Україні автономії, упровадження української мови в школах, створення українознавчих кафедр у Київському та Новоросійському університетах. Свої задуми вони намагалися реалізувати за підтримки російських ліберальних партій, що мали своє представництво в Думі. У 1911—1913 рр. ТУП використовувала загальноросійські з’їзди земств, учителів із питань організації народної освіти для проведення через них заяв про необхідність запровадження в школах Наддніпрянщини навчання українською мовою. У квітні 1912 р. на з’їзді ТУП було затверджено українську платформу, що містила вимоги:

На з’їзді якої української партії в 1908 р. утворили ТУП?

ЦІКАВІ ФАКТИ Починаючи з 1908 р. лідери УСДРП, які не були заарештовані або змогли емігрували, намагалися відновити діяльність партії. Результатом цього стало створення Організаційного комітету українських соціал-демократів вищих навчальних закладів та Київської робітничої організації. Улітку 1909 р. представники відновлених місцевих організацій зібралися на нараду у Львові. Однак через розбіжності в поглядах УСДРП відновлено не було. Невдало завершилася також спроба приєднатися до РСДРП через різні погляди у ставленні до національного питання. Після цих невдач більшість провідників УСДРП, радикально змінивши погляди, перейшла на націоналістичні позиції. До них приєдналися й деякі лідери УСДС (М. Меленевський, О. СкорописЙолтуховський та інші).

211

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ЦІКАВІ ФАКТИ Журнал «Українське життя», що виходив із 1912 р., був єдиним, хоч і російськомовним виданням, яке висвітлювало становище українців у Російській імперії, висловлювало їхні прагнення та потреби. Статті до нього писали провідні діячі українського руху. Журнал вважався офіційним органом УСДРП. Редагував його С. Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією журналу, П. Стеблинський та О. Лотоцький у 1914 р. видали книгу «Українське питання», де виклали всі вимоги українства.

Яка загальноросійська політична партія беззастережно підтримувала право українців на національнотериторіальну автономію?

запровадження навчання в школах українською мовою; викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх та вищих навчальних закладах; використання української мови в судочинстві, церкві та громадських організаціях; скасування заборон на ввезення з-за кордону літератури, виданої українською мовою. Для популяризації української платформи ТУП використовувала журнал «Українське життя» та уклала угоду з російською Партією конституційних демократів (кадетів), які мали представляти її в Думі.

ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ РУХ. У Наддніпрянській Україні діяли осередки загальноросійських політичних партій. Усі вони мали власні позиції щодо національних прав українців. Представники партій російських лібералів, кадети та октябристи, виступаючи за єдність Російської держави, були категорично проти права українців на самовизначення та національно-територіальну автономію. Однак вони вважали, що будь-які репресії щодо національних рухів ведуть лише до їх зміцнення, що всім народам необхідно надати демократичні права й національно-культурну автономію — право навчатися рідною мовою, використовувати її в суді та церкві, розвивати власну культуру тощо. Праві чорносотенні організації «Союз руського народу», «Союз Михаїла Архангела», «Клуб російських націоналістів» та інші категорично заперечували саме існування українців, а український рух вважали «німецькою інтригою», вигаданою для ослаблення Російської імперії. Суттєво різнилися погляди на український рух серед партій соціалістичного спрямування. Представники фракції меншовиків Російської соціал-демократичної партії не заперечували права українців на національно-культурну автономію. Проте, на їхню думку, будь-які національні рухи послаблювали єдиний революційний фронт проти царизму, а демократичДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

О. Лотоцький про розвиток українського руху в Наддніпрянщині після революції 1905—1907 рр. По першій революції Україна не зазнала жодних змін у своєму політичному становищі. Утворення українських політичних організацій нищилося правом адміністратив ної реєстрації. Можливість утворення певного націо нального тіла бодай у парламенті російському відпала з виданням закону 3 червня 1907 р., що закрив доступ до Думи демократичних елементів України… Українська мова так і залишилася на своєму традиційному стано вищі «ізгоя» — у школі, в адміністрації, у суді та навіть у громадській книгозбірці… Почалася боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті.

212

Заборонялися «Просвіти», клуби, не дозволялося дру кувати українські оповістки, співати українські пісні не лише на концертах, але й просто на вулицях по селах; українським кобзарям заборонялося співати по ярмар ках, школярам не вільно було співати колядок; учителі одбирали в школярів Євангелія в українській мові та інше. Які факти наводить автор джерела? 2. Які висно ?? 1. вки можна зробити на підставі цих фактів про по літику російської влади щодо українського руху в післяреволюційний період?

§ 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. ні свободи й соціалістичні перетворення є достатніми для задоволення національних потреб українців. Прибічники більшовиків у складі РСДРП у своєму ставленні до українського питання спочатку не відрізнялися від меншовиків. Однак напередодні Першої світової війни, коли національне питання стало набувати особливої ваги у світовій політиці, лідер більшовиків В. Ленін виступав за безумовну підтримку права України на самовизначення. Це він вважав доцільним на етапі боротьби проти царизму та за здійснення демократичних перетворень. Однак у наступний період соціалістичної революції національні рухи й національні утворення ставали перешкодою в боротьбі за встановлення світової пролетарської республіки. Партія соціалістів-революціонерів (есерів) була єдиною загальноросійською партією, яка беззастережно підтримувала право українців на національно-територіальну автономію. Есери були прибічниками перетворення Російської імперії на федеративну республіку та надання права національного самови значення всім народам.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ. Політика, здійснювана російською владою в Наддніпрянщині, призвела до погіршення умов розвитку українського національнокультурного руху. У ній набували поширення прояви великодержавного шовінізму. У 1908 р. в Києві розпочав діяльність «Клуб російських націоналістів». За підтримки російської влади згодом його відділи з’явилися в десятках міст і містечок Наддніпрянщини. Метою своєї діяльності «Клуб» вважав «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні». Циркуляр міністра освіти 1906 р., який дозволяв учителям використовувати українську мову для тлумачення окремих незрозумілих учням слів, було скасовано. Закривалися

Чим відрізнялася система «Просвіт» на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій?

ЦІКАВІ ФАКТИ У цей період будь-якими методами обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на суто культурницький напрям роботи (читання лекцій, організація вечорів, заснування бібліотек, поширення українських книжок тощо), вони постійно зазнавали переслідувань із боку влади. Їхня робота припинялася постійними перереєстраціями. Так, Сенат Російської імперії підтримав у 1908 р. рішення губернської влади Полтави відмовити в реєстрації місцевої «Просвіти». 20 січня 1910 р. з’явився урядовий циркуляр, що забороняв реєструвати будь-які українські та єврейські товариства незалежно від поставленої ними мети. У ньому підкреслювалося, що об’єднання на основі національних інтересів призводить до посилення національної відокремленості та може викликати небажані для Російської імперії наслідки. У той самий час цей документ мав один позитивний момент для українців. Він уперше визнав їх окремою нацією, відмінною від росіян. Через урядові обмеження в 1914 р. в Наддніпрянщині залишалася лише одна «Просвіта» в Катеринославі.

Великодержавний шовінізм — одна з агресивних форм націоналізму, що проповідує національну винятковість, зверхність однієї нації над усіма іншими, розпалює національну ворожнечу й нетерпимість. Термін походить від імені Н. Шовена, героя комедії французьких авторів братів І. та Т. Коп’яр «Трикольорова кокарда», який «відзначився» під час єгипетського походу 1798—1801 рр. своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення.

213

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ЦІКАВІ ФАКТИ Упродовж ХІХ ст. на українських зем лях єврейство пройшло три фази розвитку політичної свідомості: 1) панування серед еліти настроїв, спрямованих на інтеграцію до сус пільства Російської імперії; 2) розуміння нездійсненності цих планів; 3) пробудження єврейської ідентич ності, стрімку політизацію єврейства, перетворення релігійної громади на національну. Поштовхом до такої еволюції стали юдофобські настрої в Російській ім перії та хвилі єврейських погромів. У 1821, 1859, 1871 рр. погроми ста лися в Одесі, у 1862 р. — в Аккер мані (нині Білгород-Дністровський). Вони були вчинені місцевими та приїжджими греками, що конкурува ли з євреями-торговцями. До греків долучалися представники інших на ціональних громад міста. Найбільш могутня хвиля погромів прокотилася в 1881—1884 рр. Вони відбувалися на економічному ґрунті та були спричинені політичною не стабільністю після вбивства імпера тора Олександра II, а також пропа гандою окремих народовольців. Наслідком погромів став початок масової еміграції євреїв до США та інших країн. Початок цій хвилі по клав Єлизаветградський погром 15— 17 квітня 1881 р. Згодом сталися київський, смілянський, одеський, балтський і летичівський тощо. По страждало понад сотні громад. Наступна хвиля прокотилася в 1903—1906 рр. Її пік прийшовся на роки революції 1905—1907 рр. За галом у цей період було реєстрова но понад 600 погромів. Загинуло більше 800 осіб. Збитки єврейських родин склали понад 62 млн рублів. Як наслідок у США в 1906—1907 рр. емігрувало 240 тис. євреїв. Широка участь євреїв у політичному житті, зокрема — у революційних органі заціях, полегшувала погромну агіта цію чорносотенним організаціям, по ширеними були слухи про всесвітню єврейську змову.

214

українські друковані видання. У 1907 р. з 18 українських видань у Наддніпрянщині залишилося лише дев’ять. У наступні роки їхня кількість зменшилася. Тих, хто передплачував українські періодичні видання, звільняли з посад як неблагонадійних осіб. Цензурні обмеження поширювалися на українські театральні вистави. Урядові обмеження поширилися навіть на проведення заходів у зв’язку з 50-річчям смерті Т. Шевченка в 1911 р. Було заборонено збирання коштів на спорудження пам’ятника поету та проведення вечорів пам’яті. Вживання назв «Україна» та «український народ» влада заборонила. Повні видання «Кобзаря» Т. Шевченка конфіскували.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В III ТА IV ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ. Запроваджені 3 червня 1907 р. зміни до виборчого закону призвели до значних змін і у складі Державної думи. У III Державній думі, що працювала 1 листопада 1907 — 9 червня 1912 р., переважали великі землевласники й консервативно налаштовані депутати. Із 442 депутатів дев’ять українських губерній представляли 95 депутатів. Української думської громади в її складі створено не було. Уперше за історію існування Державної думи українське питання розглядалося 29 березня 1908 р. Це був законопроєкт про запровадження в початкових школах української мови, за яким передбачалося з 1908—1909 навчального року в районах етнічного розселення українців увести її вивчення та забезпечити необхідними посібниками. При цьому вивчення російської мови залишалося обов’язковим. Однак законопроєкт було розглянуто лише частково, а потім передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Остаточно проблема була вирішена в жовтні 1910 р., коли після тривалих обговорень і наступного голосування використання української мови в початковій школі було заборонено. Удруге українське питання порушили в грудні 1909 р. під час розгляду законопроєкту про використання рідної мови в місцевих судах. Українські ультраправі депутати О. Бобринський та В. Шульгін, що відрізнялися вкрай шовіністичними поглядами, навіть організували «виступ від народу», запевняючи, що «вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві». За результатами голосування українській мові було закрито доступ і в суди. Дещо інакше ставилися до українського питання в IV Державній думі (15 листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.). Із 442 депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 96 депутатів. Під час передвиборчої кампанії лідери ТУП уклали угоду з кадетами, які мали захищати в Думі права українців. За два роки роботи Думи до початку Першої світової війни українське питання в ній поставало двічі. У червні 1913 р. фракції кадетів і трудовиків звернулися із запитом до уряду про переслідування в Наддніпрянщині українських громадських організацій. Під час обговорення цього питання в Думі проблеми українства були широко висвітлені. На за-

§ 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. хист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський). Це викликало обурення депутатів правої більшості, що підтримували урядову політику. Наступного разу українське питання постало в 1914 р. з приводу урядових заборон відзначати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У день народження поета фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів внесли запит, де звинуватили міністра внутрішніх справ у тому, що забороною відзначати ювілей Т. Шевченка він перевищив свої повноваження. Як і раніше, обговорення цього питання вийшло за межі згаданої події та сприяло приверненню уваги громадськості до порушення прав українців.

СПРАВА БЕЙЛІСА. Із метою відволікти населення від боротьби проти самодержавства царський уряд намагався поширити на українські землі антисемітські настрої. У роки революції російські чорносотенні організації вчинили єврейські погроми, причому поліція трималася осторонь цих подій. Навесні 1911 р. в одному з київських ярів було знайдено тіло 13-річного школяра Андрія Ющинського. І хоча поліція викрила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, ніби це зробили євреї з ритуальною метою. За підозрою у скоєнні злочину заарештували працівника цегельні Менделя Бейліса, батька п’ятьох дітей. Розпочавши судовий процес, самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. Справа Бейліса тривала майже два роки й завершилася великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила українська та російська демократична громадськість. Гнівний протест проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, Андрей Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Суд присяжних виправдав М. Бейліса.

Які українські питання обговорювалися на засіданнях III та IV Державних дум?

Проявом якого явища в Російській імперії була справа Бейліса?

М. Бейліс під вартою

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: результати й наслідки столипінської аграрної реформи; нові форми діяльності Українських політичних партій в умовах післяреволюційної реакції;

умови, у яких розвивався український національнокультурний рух у 1907—1914 рр.; місце українського питання в діяльності III та IV Дер жавних дум.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1906, 1907, 1907—1912, 1912—1917 рр. — періоди діяльності І, ІІ, ІІІ, ІV Державних дум Росії. 1906 р. — видання указу й закону про проведення Столипінської аграрної реформи. 1907 р. — третьочервневий переворот.

1908 р. — утворення Товариства українських поступовців. 1911 р. — убивство в Києві П. Столипіна. 1911—1913 рр. — справа Бейліса.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Словесний теніс». Правила гри. Учитель/учитель ка об’єднує учнів та учениць у пари, кожна з яких отримує тему для висвітлення. Гравці в парі по черзі ставлять одне одному запитання. Перемагає той, хто надасть більше пра

вильних відповідей (кількість запитань обговорюється за здалегідь). Запитання мають передбачати коротку відпо відь («Перелічіть…», «Назвіть…», «Що таке…», «Кого називали…» тощо).

215

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації 2. Що таке великодержавний шовінізм? Кого нази вали чорносотенцями? Чому найчисленніші чорно сотенні організації діяли на українських землях? 3. Колективне обговорення. Як столипінська аграрна реформа вплинула на розвиток сільського господарства Наддніпрянщини? 4. Охарактеризуйте діяльність україн ських політичних партій у 1907—1914 рр. 5. Яким було ставлення загальноукраїнських політичних партій до про блем українців? 6. Визначте характерні риси розвитку українського національно-культурного руху в умовах ре акції. 7. Робота в парах. Обговоріть і визначте, як від бувався розгляд українських питань у III і IV Державних думах. Чому не було ухвалено жодного рішення? 8. Робота в малих групах. Обговоріть та охарак теризуйте столипінську аграрну реформу за пла

ном: 1) причини здійснення; 2) мета; 3) складові; 4) осо бливості проведення на українських землях; 5) результати. 9. Члени київського «Клубу російських націоналіс тів» запевняли, що необхідно «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні», а російські кадети, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхід не піти на деякі поступки українству, оскільки, на їхній погляд, такий крок сприятиме зміцненню Російської дер жави. У чому, на вашу думку, полягали причини таких від мінностей у поглядах загальноросійських партій? Яка із цих двох позицій могла б дійсно зміцнити Російську дер жаву? 10. Колективне обговорення. Чому справа Бей ліса мала широкий розголос у тогочасному суспільстві?

§ 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст. ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст.; пояснювати, як у Галичині відбувалася боротьба за український університет, загальне виборче право та реформу крайового статуту; характеризувати діяльність галицьких москвофілів; пояснювати зміст ідеї сепаратизму, що виникла в українському русі напередодні Першої світової війни; характеризувати український рух у Буковині та Закарпатті; пояснювати зміст поняття «сепаратизм». ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були основні течії суспільнополітичного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.? 2. Як розгортався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Як утворилися українські політичні партії в Галичині? Які риси українського руху найбільше проявилися на початку ХХ ст.?

216

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ на початку XX ст. В Австро-Угорській імперії на початку XX ст. значно активізувалося суспільно-політичне життя. У різних регіонах загострювалися суперечки щодо необхідності реформування її державного устрою, виникали нові політичні об’єднання, виділялися нові лідери із власним баченням розв’язання проблем. Така ситуація спостерігалася і на західноукраїнських землях. Для Галичини основним залишалося польсько-українське протистояння. Діячі польського руху, що вели боротьбу за відродження своєї державності, фактично ігнорували права українців. Однак на початку XX ст. залишати поза увагою український рух у Галичині вже було неможливо. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо із пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме щодо своїх політичних інтересів українство. Це змінило сили між поляками та українцями в Галичині. Хоча перші й надалі утримували владу в краї, українці значно перевищували їх своєю свідомістю та згуртованістю. Завдяки цьому українські діячі розгорнули боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців. Її основними формами були передвиборча агітація, демонстрації, сутички з поліцією, народні віча, парламентська діяльність тощо. Політична боротьба поєднувалася із соціальними протестами галицьких селян і робітників. Одночасно тривала робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх культурних, наукових установ, кооперативів тощо. Вагомі здобутки українського руху в Галичині у відстоюванні своїх національних інтересів, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом».

§ 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Зі статті М. Грушевського «Український П’ємонт» у журналі «Український вісник» від 28 травня 1906 р. У міру того, як національний український рух у Га личині міцнів і зі стадії наївного романтизму переходив до вирішення завдань культурного, соціального і полі тичного розвитку народу, літературна і громадська українська діяльність, що велась у ній місцевими й українськими силами Росії, набуває все більше зна чення для всіх українських земель. В останнє десятиліт тя XIX ст. Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром українського руху і щодо українських земель

Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створюва лися і вдосконалювалися засоби національного, куль турного та політико-громадського відродження україн ського народу. Пригадайте, що таке П’ємонт. Яку роль він відіграв ?? 1. в італійському національному відродженні? 2. У чому, на думку М. Грушевського, полягають мож ливості Галичини відіграти роль «українського П ’ємонту»?

На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися. Протистояння викликали перш за все селянське питання, боротьба за університет, проведення виборчої реформи та надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини.

АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ на початку XX ст. У 1900 р. українські громадські діячі провели в Галичині й Буковині численні народні віча під гаслами поділу Галичини на польську та українську частини та приєднання до останньої українських земель Буковини. Так, на студентському вічі у Львові 14 липня 1900 р. тодішній студент, а згодом визначний громадський діяч Лонгін Цегельський виголосив програмову заяву: «Залишається одне, створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом… Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація». Прагнучи досягти підтримки цієї ідеї, українські громадські діячі йшли до сіл. Допомагаючи українському селянству боротися за свої права, вони водночас сприяли усвідомленню ними необхідності бути господарями на власній землі. У 1902 р. селяни, яких підтримали активісти Русько-української радикальної партії (РУРП) та Української національної демократичної партії (УНДП), розпочали масовий селянський страйк у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Керували ним місцеві осередки українських партій. Завдяки цьому страйк водночас набув характеру соціального й національного протесту. Налякані польські поміщики намагалися забезпечити підтримку польської громадськості Галичини поширенням націоналістичних закликів: «Українці хочуть витіснити нас зі спадкових земель!». Проте страйкарі, незважаючи на ці заклики та сотні арештів, трималися. Зреш

Які нові форми боротьби застосовували українці на початку ХХ ст. для досягнення своєї мети?

ЦІКАВІ ФАКТИ У своїх відозвах селянські страйкові комітети закликали: «Браття, не в Канаді і не в Бразилії наш хліб! Наша Канада і Бразилія на тій землі, котру наші прадіди кров’ю заливали, за котру батьки і діди буки брали. Тут буде наш край, як тільки в згоді та єдності, рука в руку, плече в плече, будемо триматися. Тоді прийде добро до наших хат, згине нужда, а з мертвих встане Русь-Україна».

217

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ Мета діяльності українських політичних партій

Боротьба за загальне виборче право

Боротьба за відкриття українського університету

Вимога поділу Галичини на Східну і Західну

В имога національної а втономії Східної Г аличини

Стратегічне з авдання — незалежність України

тою поміщики поступилися та задовольнили більшість вимог селянства. Чому боротьба за український університет набула кривавого забарвлення?

Надгробок Адама Коцка на Личаківському цвинтарі у Львові

218

БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ. Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини. Австрійська влада в 1871 р. дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання польською або українською. Оскільки рішення про це приймали викладачі університету, більшість із яких становили поляки, то цей навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. Протести студентів-українців та української громадськості ігнорувалися. За підтримки українських політичних партій краю студенти розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. Це віче започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету. Справа набула розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Ю. Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів пропозицію щодо заснування у Львові українського університету. Одночасно із цим близько 440 студентів-українців оголосили бойкот Львівському університету, подали заяви на вихід із нього та поїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Ці події привернули увагу громадськості краю до проблеми університету. Проте поляки не бажали поступатися українцям. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців. Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час збройної сутички загинув один із лідерів українського студентського руху Адам Коцко. Віденський уряд, намагаючись розв’язати конфлікт у Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові витрати на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов’я зувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського університету та діяльність державних установ краю. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет.

§ 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст.

Демонстрація перед міським театром у Львові, організована політичними партіями під гаслом проведення у краї виборчої реформи. 1905 р.

Засідання Галицького сейму у Львові. Художник А. Фідлер

БОРОТЬБА ЗА ЗАГАЛЬНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА РЕФОРМУ КРАЙОВОГО СТАТУТУ. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКІ ФРАКЦІЇ В АВСТРІЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ ТА ГАЛИЦЬКОМУ СЕЙМІ. Галицькі народовці закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідне до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Учасники делегації звернулися до нього з проханням про зміни у виборчому законодавстві для населення краю. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. осіб. У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право для чоловіків. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини й п’яти депутатів від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віцепрезидентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську й польську частини, створенні українського коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму. Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалася нейтралітету в питаннях, пов’язаних із фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції сподівалися, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права в Галицький сейм, обме жить свавілля іа зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить кошти, що виділя-

Як реформа виборчого права вплинула на українське парламентське представництво?

Візит імператора Франца Йосифа до Галицького сейму у Львові під час подорожі Галичиною. 1906 р.

219

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Мирослав Січинський

лися на українську освіту. Проте цього не сталося. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. Тиск під час виборів до Галицького крайового сейму в січні 1908 p., антиукраїнська кампанія, розпочата поляками, призвели до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися в скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і вісім москвофілів. У квітні 1908 р. студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини — польського графа Анджея Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро-Угорщині. Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки. Із 1909 по 1913 р. у Галицькому сеймі українські делегати неодноразово вдавалися до практики «голосної обструкції», унеможливлюючи обговорення та прийняття рішень під час розгляду ключових бюджетних питань. У 1910 р. питання про поділ Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилася хвиля масових віч. На виборах до сейму в червні 1913 р. українці здобули 31 місце. У січні 1914 р. було запроваджено загальне виборче право до сейму, надано можливості українцям обирати своїх представників до сеймових комітетів і крайових установ. У новому сеймі мало бути 228 місць, із яких 62 віддали українцям. Усе це свідчило про зародження елементів політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроєкт про реформу крайового статуту. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині та відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську й українську частини. Однак реформу сейму так і не було здійснено, оскільки за кілька місяців розпочалася Перша світова війна.

5 Відзнака «Українського січового союзу»

Чим був зумовлений розквіт національно-патріотичних організацій?

220

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ «СОКІЛ» І «СІЧ». Галицькі народов ці стали організовувати товариства для пробудження національної свідомості й національно-патріотичного виховання молоді. У 1894 р. на загальних зборах у Львові було створено перше українське фізкультурно-спортивне та протипожежне товариство «Сокіл». Завданнями товариства були фізичне вдосконалення його членів і проведення культурно-просвітницьких заходів із метою виховання почуття національної єдності. У 1914 р. в Галичині та Буковині діяли 974 осередки «Соколу», до яких входило близько 33 тис. осіб. У 1900 р. в селі Завалля Снятинського повіту Кирило Трильовський заснував першу українську фізкультурно-спортивну організацію «Січ». Згодом організації з такою назвою з’явилися в інших повітах Галичини й Буковини. У 1913 р.

§ 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст.

Генеральна старшина «Українського січового союзу» у Львові. 1912 р. У центрі — генеральний отаман Кирило Трильовський

Українці — члени товариства «Сокіл» на VІ-му Всесокільському злеті у Празі. 1912 р.

в Галичині діяло понад 900 первинних осередків «Січі», у яких було близько 80 тис. осіб. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз». У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну скаутську організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати почуття патріотизму. Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, що відбулося в 1914 р. у Львові, узяли участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Іван Боберський — український педагог, організатор, засновник, теоретик і практик української національної фізичної культури; голова товариства «Сокіл-батько» (1908—1918 рр.). Він сприяв становленню бойскаутської організації «Пласт» (1911 р.), був автором назви цієї організації.

ІДЕЯ СЕПАРАТИЗМУ. Напередодні Першої світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, сформувалася ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея сепаратизму. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини було прийнято заяву: «З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібне рішення ухвалив 2-й всеукраїнський студентський з’їзд у Львові (липень 1913 р.). Більш детально цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, який брав участь у роботі з’їзду. Текст його доповіді через деякий час вийшов окремою брошурою під назвою «Сучасне політичне становище нації і наші завдання». Основою доповіді Д. Донцова була ідея політичного сепаратизму щодо Росії. Передбачаючи неминучість кон-

Іван Боберський

Про що свідчила поява ідей сепаратизму в українському русі?

Сепаратизм — прагнення відокремлення від держави якоїнебудь області або регіону.

221

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із брошури Д. Донцова «Сучасне політичне становище нації і наші завдання» Не буду розважувати тут… автономізму і сепаратиз му, бо уважнюю це за річ другорядну. Тим самим по лишаю на боці і питання «самостійності України». Бо актуальним є не гасло самостійності — мріяли ж ко лись наші українці про самостійну Україну в злуці з Ро сією!.. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зі рвання злуки з нею — політичний сепаратизм… Всяка

поразка Росії, всяке відірвання хоч кавалка української території Австрією приведе до консолідації, до скріп лення українського елементу в Австрії і в Росії, і на близиться час остаточного визволення нашого краю. У чому Д. Донцов убачав зміст ідеї українського ?? 1. сепаратизму? 2. Чому автор виступав за поразку Росії у війні з Австрією?

флікту між Росією та Австро-Угорщиною, Д. Донцов радив українцям стати на бік Австрії задля реалізації програми сепаратизму.

Дмитро Донцов

Які чинники сприяли відродженню галицького москвофільства?

222

ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО МОСКВОФІЛЬСТВА. На початку XX ст. старорусинсько-москвофільський напрям українського руху в Галичині зменшив свій вплив, незважаючи на досить розгалужену мережу громадських і культурно-освітніх установ москвофілів — Ставропігійний інститут, Народний дім, Товариство ім. Качковського, різноманітні фонди, училища, культурно-освітні заклади. У 1900 р. галицькі москвофіли проголосили «новий курс», в основу якого була покладена ідея повного ототожнення з Росією. Вони заснували Російську народну партію, очолювану В. Дудикевичем, якій надавав велику грошову допомогу російський уряд. Одночасно вона підтримувалася місцевою польською аристократією, що намагалася розколоти український рух. У 1908 р. на Новослов’янському конгресі в Празі галицькі поляки домовилися з росіянами, що польська адміністрація в Галичині підтримуватиме місцевих москвофілів, щоб знищити український національний табір. Це польсько-московське порозуміння стало основою виборів до Галицького сейму в 1908 р. Москвофіли після 13-річної перерви провели до крайового сейму вісім своїх депутатів проти 12 українських. (Як уже зазначалося, у відповідь на зловживання український студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини Анджея Потоцького, що підтримав москвофілів.) Загострення відносин між українцями й поляками в краї призвело до втручання австрійської влади. Після того як польсько-український конфлікт було розв’язано, москвофіли опинилися осторонь боротьби. На виборах до Галицького сейму в 1913 р. вони не змогли отримати жодного депутатського мандата. Однак москвофіли зберігали досить вагомий вплив на суспільно-політичне життя Галичини. У 1914 р. мережа підпорядкованих їм установ налічувала 300 культурно-освітніх організацій і 106 кооперативів. Остаточно москвофіли дискредитували себе співпрацею з Росією в роки російської окупації Галичини під час Першої світової війни (1914—1918 рр.).

§ 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст.

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ У БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ на початку XX ст. Суспільно-політичне життя тогочасної Буковини значно пожвавилося. Надзвичайною політичною подією в краї стало утворення в 1903 р. в місцевому сеймі «Вільнодумного союзу». Його співзасновниками стали три найвпливовіші постаті суспільно-політичного життя Буковини — лідер українських народовців Микола Василько, лідер румунських націонал-демократів Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Члени союзу прагнули по-новому розв’язати проблеми краю: вони заявили, що на перше місце висувають вимоги покращення соціально-економічного становища, розширення політичних прав, а також задоволення національних потреб усіх народів, які населяють Буковину. У 1905 р. через суперечності між його членами союз розпався. 12 листопада 1905 р. буковинські народовці об’єдналися в «Національну раду русинів на Буковині», яку неофіційно називали національно-демократичною партією, підкреслюючи цим ідейну спільність із подібною партією в Галичині. Партія виступала за запровадження загального, рівного й прямого виборчого права, у сільському господарстві висувала завдання розвивати спілчанський рух, обґрунтовуючи національні потреби українців, визнавала таке саме право за іншими націями краю. У червні 1907 р. від «Національної ради русинів на Буковині» відокремилося ліве крило й заснувало Радикальну партію. Визволення українського народу ця партія пов’язувала із широкими соціально-економічними перетвореннями та встановленням соціалізму. Майже одночасно в Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія, яка проповіду вала ідеї марксизму, вимагала докорінних змін у суспільстві. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілі селянам, а робітників у краї було дуже мало. У 1907 р. в Буковині відбулися вибори до австрійського парламенту за новим виборчим законом. У всіх українських виборчих округах перемогли кандидати «Національної ради русинів на Буковині». Уперше після 1848 р. буковинські українці обрали п’ятьох депутатів. У лютому 1910 р. вона об’єд налася зі створеним С. Смаль-Стоцьким товариством «Руська рада» (її називали також «мужицька партія») у нову партію під назвою «Руська рада». У 1912 р. вона розпалася. Колишні члени «Національної ради» оголосили про створення Національно-демократичної партії, а прибічники С. СмальСтоцького — Української народної партії. Однак до початку війни обидві партії остаточно не сформувалися. У 1911 р. відбулися останні вибори до Буковинського крайового сейму. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від радикалів і соціал-демократів. Москвофіли на виборах зазнали поразки. На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Закарпаття провідні позиції зберігав москвофільський напрям. Однак у цей час зародилося й народовство. Молоді русинські

Які зрушення в українському русі відбулися в регіонах?

Микола Василько

Аурел Ончул

Бенно Штраухер

223

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Августин Волошин

діячі, які заснували його, шукали нові засоби для забезпечення виживання свого народу в умовах мадяризації. Переконавшись у безперспективності москвофільства, вони звинувачували його прибічників у занепаді русинського національного життя в краї. Вирішальним кроком стала відмова закарпатських народовців від використання російської мови та вибір ними як мови освіти й літератури народної мови. Друкованим органом народовського руху в краї став тижневик «Наука», що виходив із 1897 р. Його головним редактором із 1903 р. був Августин Волошин (1874—1945), який згодом відіграв визначну роль в історії Закарпаття. Розвиток народовства в краї відбувався під впливом і в тісній взаємодії з українським рухом Галичини. Зокрема, праці закарпатських учених і громадських діячів друкувалися у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, а громадські діячі Галичини (І. Франко, С. Томашівський, В. Гнатюк та інші) докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості з безправним становищем закарпатських русинів. Роль народовців на початку століття в суспільно-політичному житті Закарпаття була досить непомітною. Їх діяльність обмежувалася питаннями мови, літератури, історії та освіти. Вони не прагнули надання краю автономії або самоврядування, не виступали за його приєднання до решти українських земель. Головним завданням народовці вважали зберегти ті прояви національного життя, які в майбутньому сприятимуть відродженню Закарпаття.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: перетворення на початку ХХ ст. Східної Галичини на «український П’ємонт»; здобутки наполегливої боротьби українців Галичини за український університет, загальне виборче право та ре форму крайового статуту;

особливості й зрушення в українському русі в Букови ні та Закарпатті.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1898 р. — cтворення пожежно-гімнастичного товариства «Сокіл». 1900 р. — cтворення пожежно-гімнастичного товариства «Січ». 1901 р. — призначення Андрея Шептицького митрополитом УГКЦ. 1902 р. — загальний страйк сільськогосподарських робітників у Галичині.

1907 р. — запровадження загального виборчого права в Австро-Угорщині. 1908 р. — убивство українським студентом М. Січинським намісника Галичини графа А. Потоцького. 1911 р. — заснування бойскаутської організації «Пласт». 1914 р. — cхвалення Галицьким сеймом законопроєкту про реформування крайового статуту.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Аукціон». Правила гри. На аукціоні можна «при дбати» бали за свої знання як розрахункову одиницю. Для цього учням та ученицям необхідно двома-трьома речен нями охарактеризувати події та явища. Правильна відпо відь дає 1 бал. Характеристики не можна повторювати.

224

2. Колективне обговорення. Охарактеризуйте особливості українського руху в Галичині на почат ку XX ст. 3. Наведіть факти, що свідчать про залучення галицького селянства й студентства до політичної бороть би. 4. Якими були здобутки галицьких українців у бо ротьбі за виборчу реформу в краї? 5. Робота в малих

Практичне заняття 1 групах. Обговоріть і охарактеризуйте розвиток україн ського руху в Буковині й Закарпатті.

ського національного руху на західноукраїнських землях на початку XX ст.».

6. Робота в парах. Розподіліть обов’язки та скла діть розгорнутий план за темою «Здобутки україн

7. Колективне обговорення. Порівняйте суспіль но-політичні рухи на українських землях та у світі на початку XX ст.

Практичне заняття 1. Ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій МЕТА: підбити підсумки та закріпити вивчений матеріал.

ПРИГАДАЙТЕ

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ: повторити матеріал підручника (§ 26—32); скласти презентацію з 5—6 слайдів «Ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій Наддніпрянщини».

1. Які українські партії існували в Наддніпрянській Україні? 2. Яку мету проголошували українські партії Наддніпрянщини?

ХІД ЗАНЯТТЯ

1. Обговоріть у групах підготовлені презентації та складіть узагальнюючу таблицю. Течії

Націона лістична

Соціа лістична

Ліберально- демократична

Партії, які представляли течії Мета боротьби Основні засоби

2. Поясніть, чому прагнення автономії було панівним напрямом в українському русі в Наддніпрянській Україні. 3. Прочитайте уривки із джерел, які відображають процес зміни програмових положень Революційної української партії (РУП) та її наступниці — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), і дайте відповіді на запитання. 4. Зробіть висновки відповідно до мети заняття. ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із програмових положень Революційної української партії (РУП) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) 1) «Самостійна Україна», 1900 р.: «Одна-єдина, не подільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ»; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права по класти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». 2) 1902 р.: «…ідеалом партії є вільна, самостійна Україна з широко розвиненим соціалістичним держав ним устроєм». 3) 1903 р.: «…Світогляд “Самостійної України” не є тепер типовим для нашої партії»; «національне питан

ня вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату»; «РУП перейшла на загальні засади марк сизму, вимагаючи національної автономії України». 4) 1904 р.: «“Самостійна Україна” була теоретичною помилкою». 5) 1905 р.: «Гасло “Самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назву УСДРП». Як змінювалися програмові положення щодо дер ?? 1. жавного статусу України? 2. Про що свідчили ці зміни? 3. Чим вони були зумовлені?

225

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Практичне заняття 2. Вплив греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель ПРИГАДАЙТЕ

1. У яких українських регіонах була поширена греко-католицька церква на початку XX ст.? 2. Яку роль відіграла греко-католицька церква в національному відродженні на західноукраїнських землях?

МЕТА: ознайомитися з постаттю митрополита Андрея Шептицького; визначити зміну ролі греко-католицької церкви в українському русі на західноукраїнських землях. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ: скласти презентацію з 5—6 слайдів за темою «Вплив греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель». ХІД ЗАНЯТТЯ

1. Опрацюйте наведений матеріал і дайте відповіді на запитання. 2. Зробіть висновки відповідно до мети заняття. На початку XX ст. греко-католицька церква, як і в попередньому столітті, відігравала важливу роль у житті українців Галичини й Закарпаття. Багато зробила вона для українського національного відродження, захисту прав та інтересів українців. Проте наприкінці XIX ст., коли український рух став набувати переважно світського характеру, відносини між греПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Андрей Шептицький

226

Андрей Шептицький — просвітитель, громадсько-політичний діяч, доктор теології, архієпископ, що відіграв важливу роль в українському національному русі. 17 грудня 1900 р. він був призначений митрополитом греко-католицької церкви (1900—1944 рр.). Його інтронізація (посвячення) відбулася 12 січня 1901 р. в соборі Святого Юра у Львові. Діяч доклав чимало зусиль для того, щоб грекокатолицька церква остаточно відмовилася від союзу з москвофілами, перейшла на народовські позиції і як впливова сила приєдналася до українського національного руху в Галичині. Упродовж свого життя Андрей Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили західноукраїнських регіонів, які відстоювали її автономний статус у 1900—1920 рр. Митрополит став засновником Українського національного музею у Львові (1905 р.). Завдяки його допомозі в музеї було зібрано одну з найбільших у Європі колекцій ікон. Андрей Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття освіти в кращих навчальних закладах Європи. У 1903 р. він заснував у Львові Народну лічницю, яка пізніше перетворилася на сучасну лікарню. Митрополит був ініціатором створення та засновником Земельного банку у Львові (1910 р.), підтримував діяльність українських культурно-просвітніх товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Відстоюючи інтереси українців Галичини в Галицькому сеймі та Палаті панів австрійського парламенту, Андрей Шептицький порушував питання про запровадження загального виборчого права, реформування системи виборів до Галицького крайового сейму, створення українського університету у Львові.

Практичне заняття 2 ко-католицькою церквою та його провідниками загострилися. Ситуація змінилася, коли Галицьку греко-католицьку митрополію очолив Андрей Шептицький (1865—1944). Новий митрополит поставив участь греко-католицького духовенства в українському русі в залежність від дотримання ним норм християнської моралі. Замість старої ролі національного провідника церква мала виступати духовним і моральним авторитетом українства в краї. Нова роль не відразу знайшла розуміння в лідерів українського руху. Сама постать Андрея Шептицького, що походив із полонізованого роду, викликала в них сумніви. Проте наполегливість, із якою митрополит реалізовував свою позицію, та його виступи на захист українства врешті-решт сприяли відновленню єдності українського руху з греко-католицькою церквою, яка його освячувала. У церковних справах Андрей Шептицький був прибічником ідеї об’єднання християнських церков. На початку XX ст. на Закарпатті греко-католицька церква в умовах мадяризації краю поступово втрачала позиції лідера національного руху русинів. Інтереси русинів відстоював єпископ Мукачівської єпархії в 1891—1912 рр. Юлій Фірцак (1836—1912). За підтримки Юрія Фірцака в краї відновилася діяльність Товариства Св. Василія Великого. Зусиллями його членів був виданий «Буквар» для закарпатських русинів і розпочалося видання тижневого часопису «Наука». За наполяганням єпископа, занепокоєного занепадом господарства й бідуванням селянства в краї, у 1897—1901 рр. угорська влада здійснила на Закарпатті низку реформ, що ді стали назву «рутенська акція» («Верховинська господарська акція»). Він також став ініціатором створення вчительської семінарії для дівчат в Ужгороді (1902 р.). Однак загалом греко-католицька церква в Закарпатті відійшла від участі в національній боротьбі русинів і дедалі більше перетворювалася на провідника мадяризації. Реакцією на це стало збільшення серед віруючих прибічників православ’я. 1. 2. 3. 4.

ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

Із промови митрополита Андрея Шептицького на 100-річному ювілеї М. Шашкевича (1911 р.) Усі маємо це поняття, що на род — це наша сила, що праця для нього — наше завдання, що його добро — наша будучність… Нам сьогодні легко зрозуміти, що від далитися від народу — це значить приректи себе на смерть… чому, на ваш погляд, полягає ?? Уголовна сила українського руху в Галичині?

ЗАВДАННЯ Чому греко-католицька церква наприкінці XIX ст. втратила свій вплив на український рух? Яку нову роль церкви визначив Андрей Шептицький в українському русі? Які особисті якості митрополита сприяли перетворенню церкви на моральний авторитет в українському русі? Яку роль у національному русі західноукраїнських земель відіграв Ю. Фірцак?

227

Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації

Узагальнення за розділом VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації 1. Складіть перелік подій з історії українських земель на початку XX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір. 2. Поясніть значення понять і термінів: русифікація, індустріалізація, концентрація виробництва, монополізація економіки, кооператив, пролетар, ради робітничих депутатів, чорносотенці, великодержавний шовінізм, відруб, хутір, страйк, політизація українського національного руху, столипінська аграрна реформа, автономізм; селянський страйк, народні віча, монополія, кооператив, сепаратизм, «український П’ємонт». 3. Виконайте завдання за історичною картою: 1) визначте державну належність українських земель на початку XX ст.; покажіть, у складі яких держав перебували українські регіони; 2) покажіть, якою була господарська спеціалізація українських земель у цей період; 3) покажіть найбільші місця виступів робітників, селян і військових на українських землях у роки революції 1905— 1907 рр.; 4) покажіть на карті мережу товариств «Просвіта», «Сокіл», «Січ»; 5) покажіть регіони переважання православної та греко-католицької церков серед вірян у цей період. 4. Назвіть імена видатних історичних діячів цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок у розвиток українських земель початку XX ст.? 5. Опишіть основні прояви індустріалізації та модернізації суспільного життя в тогочасній Україні. 6. Наведіть факти політизації тогочасного українського суспільства й національно-визвольного руху.

7. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Три на чотири». Правила гри. Учні та учениці мають за визначений час заповнити пропуски в таблиці, встановивши співвідношення дат, подій і їхніх наслідків. Дати

Події

Наслідки Концентрація виробни цтва, прискорення фор мування монополій

1905 р. Упрова дження загального виборчого права 1908 р.

8. Визначте та охарактеризуйте особливості, прояви та здобутки українського національного руху на початку XX ст. 9. Чому в період 1907—1914 рр. українство в Російській імперії зазнало нових обмежень? 10. Чому більшість українських політичних партій Наддніпрянської України виступали за автономію України у складі Росії? 11. Порівняйте процеси індустріалізації та модернізації суспільного життя на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій, а також з аналогічними процесами в Західній Європі та світі. Відповідь оформіть у вигляді порівняльної таблиці. 12. Визначте та охарактеризуйте особливості, прояви та здобутки українського національного руху на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст.

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації rnk.com.ua/100852

228

РОЗДІЛ VІІ. ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ в середині ХІХ — на початку ХХ ст. § 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки

ЗМІНИ В ПОВСЯКДЕННОМУ ЖИТТІ. Процес модернізації, що охопив українські землі в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., додав змін і в повсякденне життя всіх верств суспільства. Вони насамперед проявилися в урбанізації, зміні ролі жінки, зростанні освіченості населення тощо. Ураховуючи те, що на початок ХХ ст. більшість населення українських земель усе ще проживала в сільській місцевості, зміни в повсякденному житті проявлялися насамперед у проникненні елементів міського життя та досягнень промислового виробництва, занепаді традиційних промислів. Найбільш помітними були зрушення у великих містах (Одеса, Київ, Львів, Чернівці, Харків, Катеринослав тощо). Ці зрушення спричиняли зміни в побуті, звичаях і традиціях українського населення. Так, у Києві найбільші зміни відбулися під час головування Степана Сольського (1887—1900 рр.). На вулицях з’явилося електричне освітлення, розширювалася мережа трамвайних ліній, розпочалося будівництво міського театру, упорядковувалися набережні Дніпра, будувалися водогін, каналізація, проводилося озеленення міста. До змін у місті доклали значних зусиль благодійники й меценати. Меценатство в цей період стало новим звичаєм серед заможних і шляхетних людей. Проте більшість заможних міщан (здебільшого це банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рівня тощо) опікувалася лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з усіма ознаками тогочасної цивілізації (електричне освітлення, телефон, каналізація), пересувалися містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягалися в дорогих магазинах або шили одяг у кращих кравців, купували ювелірні прикраси, дорогі годинники, елітні парфуми. Новою модною традицією заможних людей стало «їздити на води» або гірські курорти (Баден-Баден, Емс, Трускавець, Миргород тощо). Метою таких поїдок було не тільки підтримання здоров’я, але й спілкування в шляхетному товаристві, корисні знайомства з представниками аристократії. У середовищі міщан середнього статку (державні службовці, торговці, власники майстерень, учителі тощо) зросла культура споживання, харчування та дозвілля. Вони купували новинки техніки (грамофони, велосипеди тощо), дбали про здобуття дітьми вищої освіти. Міщани полюбляли у вихідні дні відвідувати театри й кінотеатри або вирушали на прогулянку до парку, де грав духовий оркестр і працювали атракціони. Улітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Узимку ходили кататися на ковзанах на міських катках. Но-

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

вирізняти зміни в повсякденному житті; охарактеризувати розвиток освіти на українських землях; визначити основні здобутки та проблеми в українізації системи освіти; ознайомитися з діяльністю видатних українських вчених і дати оцінку їхнім здобуткам; з’ясувати роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка у становленні української національної науки. ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими є основні тенденції розвитку української культури першої половини XIX ст.? 2. У чому полягає взаємозв’язок у розвитку українського руху та української культури? Що найбільше вплинуло на зміни в повсякденному житті населення українських земель?

Дама в польському одязі. Початок ХХ ст.

229

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.

Представники німецької громади Житомира. Близько 1913 р.

Робітники Юзівського локомотивного заводу

ЦІКАВІ ФАКТИ Нерівноправність українських жінок краще бачили жінки з освічених сімей. У 1883 р. було засновано першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок», засновницею якої була Наталія Кобринська. До складу організації входили Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олеся Бажанська та інші. Реалізацію Феміністичні ідеї вони реалізовували через власні літературні твори.

230

вою звичкою міщан стало відвідування поза робочого часу кав’ярень, цукерень, чайних тощо. Там вони спілкувалися з друзями, призначали побачення, обговорювали справи з колегами тощо. У цей час набула поширення нова звичка — читати у вільний час газети та журнали. Значні зміни відбулися і в житті міських нижчих верств населення (робітники заводів і фабрик, вантажники, двірники, прибиральники, пралі тощо). Їхня кількість зросла в містах за рахунок селянства, яке переселялося до міста. Для колишнях селян, що прибули до міста, докорінно змінилося майже все: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. З’явився новий для них звичай — вихідний день. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися в міському парку. Із видовищ віддавали перевагу кінотеатру або цирку. На вулицях міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей, то лускала соняшникове насіння. Намагаючись швидше пристосуватися до життя в місті, люди вдягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг із фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який зазвичай звисав із кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виготовляли дешеві підробки, що були схожі на справжні коштовності. Для нових міщан змінювалася культура споживання. Якщо в селі вони харчувалися тими продуктами, що вирощували на своїй ділянці землі, то в місті щодня ходили до продуктової лавки або на базар купувати продукти. Змінився також і раціон харчування. У міських сім’ях було менше дітей, ніж у сільських. У місті біднота тіснилася в найманому житлі, і мати багатодітну сім’ю означало ускладнити собі життя. До того ж жінки в місті часто влаштовувалися на роботу, щоб збільшити бюджет сім’ї. Це супроводжувалося і змінами у свідомості жінок, оскільки працюючи, вони відчували себе повноправними членами суспільства, мали певну фінансову самостійність. Жінки, які працювали на виробництві, мали менше часу для догляду за дітьми та ведення хатнього господарства. Водночас особливістю життя міської бідноти було намагання зберегти зв’язок із землею. Оселяючись у міських окраїнах, селянство створювало городи, садочки, утримувало свійську худобу та птицю. Відбулися зміни і у відзначенні релігійних свят (Різдво, Великдень тощо) та дотриманні обрядів (весілля, хрещення, похорон). Зміни в побуті села відбувалися набагато повільніше, проте були вже досить помітними. Так, одяг значної частини селян виготовлявся не з домотканого полотна, а — як тоді казали — із «мануфактури» (тканин, виговлених промисловим способом). Фасони одягу почали нагадувати міські. Стрімко поширювалося промислово виготовлене взуття: чоботи, черевики. Жінки носили шалі, хустки, золоті та срібні прикраси, намиста.

§ 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки Змінювала свій вигляд і внутрішнє облаштування селянська хата. На початку ХХ ст. переважно будувалися трикамерні хати (хата, сіни, комора). У сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишалося традиційним. Більшість хатнього начиння, господарських пристроїв також стала промислового виробництва. Поряд із традиційними землеробськими знаряддями праці в більш заможних господарствах з’являлися кінні косарки фабричного виробництва, металеві плуги, механічні млини, парові молотарки, сіялки тощо. Поступово змінювалося й родинне життя. Велику патріархальну сім’ю змінила мала. Проте, як і раніше, панували традиційні патріархальні відносини. У селі зберігалися давні звичаї та обряди.

РОЗВИТОК ОСВІТИ в другій половині XIX — на початку XX ст. У другій половині XIX ст. українська культура продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували на українських землях. Найбільш негативно вони впливали на народну освіту. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта на українських землях, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянству не потрібна. Царський уряд майже зовсім відмовився підтримувати початкові школи. Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр. XIX ст. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно опікувалися створенням недільних шкіл. Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища. Загальне керівництво школою було покладено на професора університету П. Павлова. Обов’язки вчителів узяли на себе студенти університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідали 50 учнів, а через кілька днів їх стало вже 110. Зрозуміло, що до недільної школи пішов навчатися трудовий народ. Крім читання та письма, тут викладали основи рідної історії. У 1862 р. на українських землях працювало понад 110 недільних шкіл. Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, було видано букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Однак того ж року царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох їх організаторів і викладачів було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування. Така форма навчання збереглася й до нашого часу в українських громадах за кордоном. Становище стало поліпшуватися після проведення реформ. Відкриттю нових шкіл у 70-х рр. XIX ст. сприяли земства. Вони опікувалися змістом навчання, збільшували кошти на утримання та будівництво шкіл. Із 1871 до 1895 р. ці виплати зросли в 6 разів. Упроваджувалося вивчення історії, географії, математики.

У селянській хаті. Початок ХХ ст.

Чому, незважаючи на загальний розвиток освіти, рівень освіченості населення був низьким?

ЦІКАВІ ФАКТИ Наприкінці 1859 р. недільні школи були створені в Білій Церкві (одна), у Могилеві-Подільському (чотири), у 1860 р. в Одесі функціонувало п’ять таких шкіл. Вони засновувалися в Полтаві, Миколаєві, Єлисаветграді та інших містах.

Група діячів перших недільних шкіл у Києві

231

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Великих зусиль для розвитку неділь них шкіл, а також жіночої освіти до клала Христина Алчевська (1841— 1920). Не маючи змоги в дитинстві здобути повноцінну освіту, вона майже все своє життя присвятила тому, щоб зробити її доступною для широких верств суспільства, особли во для жінок. У 1862 р. вона засну вала жіночу недільну школу, яка впродовж восьми років діяла неле гально, а з 1870 р., набувши закон ного статусу, протягом 60 років була прогресивним педагогічним та орга нізаційно-методичним центром осві ти дорослих не тільки на україн ських землях, але й у всій Російській імперії. У 1879 р. власними коштами Х. Ал чевська збудувала однокласну земську школу в селі Олексіївка Ка теринославської губернії (нині — Луганська область). У цій школі в 1887—1893 рр. працював Б. Грін ченко. Школа діяла за офіційними програмами та підручниками, була російськомовною, тому Б. Грінченку доводилося навчати учнів україн ської мови таємно. Харківська жіноча недільна школа була представлена на всесвітніх фо румах у Москві, Нижньому Новгоро ді (1895, 1896 рр.), Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і двох Па ризьких (1889, 1900 рр.) міжнарод них виставках. Там демонструвалися наочні посібники, картки, діаграми, фотографії з Харківської жіночої не дільної школи, матеріали, що харак теризували навчальний процес, ро боту шкільної бібліотеки. На міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889 р.) Х. Алчевську було обрано віцепрезидентом Міжнарод ної ліги освіти. Багато освітніх това риств обрали видатного педагога своїм почесним членом. Петербурзь ке й Московське економічні товари ства нагородили Х. Алчевську золо тими медалями.

232

На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства має поширюватися на всі види елементарних училищ». У 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи. Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв здійснювати навчання українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрям освітньої політики російської влади на українських землях: не допустити українську мову в школу. Проте завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в україн ських селах н априкінці XIX ст. становив близько 20 %, а в містах — 50 %. Певні зміни в освіті не оминули й західноукраїнські землі. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання. Однак через злиденне становище багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у більшості шкіл навчання велося іноземними мовами: у Східній Галичині — польською, у Північній Буковині — німецькою, румунською, у Закарпатті — угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах — 10 %. Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У класичних гімназіях перевага віддавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів. У реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику, природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. ХІХ ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій. Для розмежування реальної та класичної середньої освіти в 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало шість років. Сьомий (додатковий) клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їхня кількість не змінювалася до кінця століття. На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях існували окремі гімназичні класи.

§ 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки

Х. Алчевська проводить урок читання в Харківській жіночій недільній школі

Учениці Київської Фундуклеївської (за ім’ям губернатора Києва І. Фундуклея) гімназії

Спеціальна середня освіта набула значного поширення з розвитком промисловості, яка потребувала спеціалістів із різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими працівниками залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони також готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту. У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти — учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ — ветеринарні училища, за військовим відомством — кадетські корпуси, військові училища й школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. Найвідомішою була Колегія Павла Галагана, заснована в 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою та давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін. В останній третині XIX ст. з появою та поширенням дитячих садків виникла й дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова (1856—1940). Вона стверджувала, що дошкільне виховання має бути національним за змістом. Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвитку освіти жінок. Із 1909 р. С. Русова викладала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. У другій половині XIX ст. продовжувала розвиватися вища освіта. Вищими навчальними закладами на українських землях були Львівський (1661 р., відновлений у 1784 р. після закриття в 1772 р.), Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеський) (1865 р.), Чернівецький (1875 р.) університети.

Христина Алчевська

Софія Русова

Коротко (одним-двома реченнями) охарактеризуйте внесок зображених діячок в історію України, зокрема розвиток освіти.

233

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Після вбивства народниками царя Олександра II в 1881 р. було прийнято новий університетський статут, згідно з яким ліквідовувалися автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професорів. Увесь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.

ЦІКАВІ ФАКТИ На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905—1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

ЦІКАВІ ФАКТИ Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому українці серед студентів Львівського університету становили 21 %, Чернівецького — 17,6 %. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

234

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60— 70‑х рр. XIX ст., коли університети мали право внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їхніх прав. Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів — технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катерино славі. І все ж таки, як і раніше, вищі навчальні заклади залишалися установами для вузького кола людей. Отже, у другій половині XIX ст. в системі освіти на українських землях відбулися позитивні зміни, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Проте уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвитку української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас. На початку ХХ ст. відбулися нові зрушення в поширенні освіти. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл протягом 1897— 1911 рр. збільшилася з 13,5 до 18,7 тисячі. Напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252 середні школи, де навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобували лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Щонайменше 36—50 % охочих навчатися щорічно отримували відмову в прийнятті до середніх шкіл. Після революції 1905—1907 рр. кількість вихідців із нижчих станів (дітей міщан, ремісників, селян тощо) у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти було недоступним. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському — навчалося понад 35 тис. студентів. У післяреволюційний період частка дітей нижчих станів у вищих навчальних закладах дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла 36 %. На західноукраїнських землях ситуація з освітою також була складною. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових шкіл, а кожне шосте — жодних навчальних закладів. В існуючих школах краю українські діти становили близько 20 % учнів. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, із яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Близько 150 тис. дітей шкільного віку взагалі не навчалися. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де н авчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл. У початкових школах Закарпаття дітей навчали угорської мови. На-

§ 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки багато сприятливішою була ситуація в Буковині, де напередодні війни майже при кожній сільській громаді працювала початкова школа. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тис. осіб відвідували навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 були з українською мовою викладання. Середню освіту в Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них була лише одна українська гімназія. Вищу освіту на західноукраїнських землях здобували в чотирьох вищих навчальних закладах — Львівському та Чернівецькому університетах, Академії ветеринарної медицини та Політехнічному інституті у Львові.

Головний вхід до Харківського технологічного інституту

РОЗВИТОК НАУКИ. У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях перетворилися на важливі наукові центри як Російської імперії, так і всієї Європи. Розвиток наук зумовлювали такі чинники: розвиток промисловості після реформ 60—70-х рр. XIX ст., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій; загальноєвропейський прогрес у науці й техніці; поширення та подальше панування філософії позитивізму, яка сприяла пошуку точних вимірів фізичних і суспільних явищ; відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже, — конфлікту із владою (хоч і не завжди). Протягом другої половини XIX ст. з’явилася низка видатних науковців світового рівня: вчений-етнограф М. МиклухоМаклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О. Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики; М. Бекетов — вченийхімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Ляпунов; ембріолог О. Ковалевський; І. Мечников і М. Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої у світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М. Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, став основоположником нової дисципліни — ядерної фізики, та багато інших. Одним із видатних українських вчених того періоду був І. Пулюй, який виявив свої здібності в електромеханіці, а до того ж відіграв важливу роль в українському русі. І. Пулюй також брав участь у перекладі Святого Письма українською м овою. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широке визнання мали праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії українських земель періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав іс-

Чим було зумовлено зростання мережі університетів у другій половині ХІХ ст.?

М. Миклухо-Маклай на півострові Малакка. 1874—1875 рр.

235

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Іван Пулюй (1845—1918) народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії він навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але потім не прийняв сану, а вступив на філософський факультет. Однак його захопила фізика. І. Пулюй переїхав до Страсбурга, де вивчав електротехніку. У 1877 р. він здобув академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на Всесвітній виставці в Парижі І. Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його запросили до викладацької роботи. У 1902 р. він став деканом першого в Європі електротехнічного факультету в Празі. І. Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; першим дослідив «холодне світло», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю було запущено ряд електростанцій на постійному струмі в АвстроУгорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, із чого згодом скористався німецький вчений В. Рентген. Крім наукової роботи, І. Пулюй розгорнув широку громадськополітичну діяльність: брав активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, організував у Відні культурнопропагандистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про українські землі, заснував молодіжний гурток для вивчення та популяризації української історії та літератури.

236

торію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80—90‑х рр. XIX ст. почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського. Завдяки їхнім пошукам було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Житецький. Низку важливих праць із проблем мовознавства створив О. Потебня. На початку XX ст. прогрес у науці став ще більш відчутним. Українські вчені та винахідники досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Берн штейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став основоположником Харківської школи радіофізики. Важливими були досягнення українських біологів та медиків. Праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології, М. Трінклера — із хірургії, М. Ланге — із психології дістали світове визнання. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею. Першу карту геологічної побудови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував «мертву петлю». Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли розвитку авіаційної промисловості. Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнюючих популярних праць із вітчизняної історії «Нарис історії українського народу». На початку XX ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати перша на українських землях та в Росії жінка — доктор історичних наук О. Єфименко. Значний внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Багалій, Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому колу читачів ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса. Велике значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних вчених-філологів. У 1907—1909 рр. було видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словар української мови» Б. Грінченка, у якому автор вдало поєднав наддніпрян-

§ 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ

М. Грушевський про початок роботи над написанням багатотомної «Історії України-Руси» Написання суцільної історії України рано, ще в київ ських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидатніші репрезентанти української іс торіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час ще не наспів, бракує матеріалу, зістаються великі прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді на писання історії короткої й загальноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовськопольський і новий період. Зайнявши кафедру, я сім се местрів з ряду (1894—1897 рр.) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз з 1898—1901 рр., курс сей мав послужити мов би ске летом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім

тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політич ної історії, не вдаючись в історію культури, огляду устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. …Протягом 1897 і 1898 рр. був написаний перший том і при кінці 1898 р. був видрукований… …У Галичині сей початок історії був прийнятий з ве ликим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіазмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. Із якою метою була задумана «Історія України-Ру ?? 1. си»? 2. Чому було по-різному сприйнято працю в Галичині та Росії?

ський і галицький діалекти української мови. Значними були досягнення в різних галузях наук В. Вернадського. Передусім він відомий як засновник вчення про біосферу і ноосферу.

ВНЕСОК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА В СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАУКИ. Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована в 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших західноукраїнських міст. Попередником НТШ було Літературнонаукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство мало різні наукові секції, видавало нариси, збірники, часописи. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідною діяльністю ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Данило Заболотний (1866—1929) свої перші відкриття зробив, працюючи лікарем на бактеріологічній станції в Одесі. Зокрема, він перевірив на собі відкритий ним препарат проти холери. Вчений брав участь та очолював експедиції для боротьби із чумою, холерою та іншими епідемічними захворюваннями до країн Азії, за що отримав чимало іноземних орденів і медалей. Д. Заболотний є автором понад 100 наукових праць. Він першим у світі виявив роль польових гризунів у поширенні чуми. У 1928—1929 рр. був президентом Все української академії наук. Заснував Інститут мікробіології та епідеміології Академії наук України, який і нині має його ім’я.

Володимир Вернадський (1863—1945) був людиною унікальних здібностей. Природознавець, хімік, мінералог і геолог, він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї В. Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом для створення ним нових наук — геохімії та біогеохімії. Він був основоположником учення про біосферу та ноосферу. Наукову діяльність учений поєднував із громадською. У 1915 р. він опублікував статтю «Українське читання і російська громадськість», протестуючи проти переслідувань владою українського руху. В. Вернадський став організатором, а з 1918 р. першим президентом української Академії наук. У творчій спадщині вченого залишилося близько 400 наукових праць із мінералогії, геохімії, радіології, біохімії, гідрогеології.

237

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.

Діячі НТШ — учасники з’їзду українських письменників із нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди» І. Котляревського. Львів. 1898 р.

Обкладинка одного з перших видань «Записок НТШ». 1894 р.

НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів західноукраїнських земель та Наддніпрянщини, інших держав. Членами та активними діячами товариства були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші. Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) із 1873 до 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, товариство стало основним видавцем українських підручників. За його сприяння вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси». Найважливіші досягнення припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, Ф. Колесси, М. Зубрицького, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), філології та літературознавства (праці М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) тощо. НТШ мало незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії українських земель та інші. У роки Другої світової війни переважна кількість дійсних членів НТШ опинилася в еміграції, не маючи змогу працювати на Батьківщині. 30 червня 1947 р. рішенням загальних зборів членів НТШ в еміграції під головуванням В. Кубійовича та І. Раковського було відновлено діяльність організації. Згодом було створено центри НТШ у США, Канаді та Австралії. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських вчених діяльність НТШ було відновлено у Львові.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: умови формування основ української національної освіти та науки; політику Російської імперії та Австро-Угорщини щодо розвитку освіти українською мовою;

роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка у форму ванні української національної науки; здобутки українських вчених-природознавців.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ Початок 60-х рр. ХІХ ст. — діяльність українських недільних шкіл у Російській імперії. 1865 р. — заснування в Одесі Новоросійського університету.

238

1875 р. — відкриття університету в Чернівцях. 1892 р. — заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

§ 36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX ст. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Ким є ці особи?». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в команди, яким надаються комплекти кар ток (однакові або різні) із прізвищами діячів культури. Командам треба розсортувати їх за сферами діяльності. 2. Колективне обговорення. Перелічіть особли вості розвитку культури в другій половині XIX — на початку XX ст. 3. Чим був зумовлений розвиток спеціа лізованої освіти в другій половині XIX ст.? 4. Який вплив на розвиток української освіти мала політика царського уряду? 5. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, як відбувалося становлення української національної на уки. Яку роль у цьому процесі відіграло Наукове товари ство ім. Т. Шевченка? 6. Які чинники були визначальними в розвитку української науки?

7. Робота в парах. Обговоріть та охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях у складі Ро сійської імперії та АвстроУгорщини. Відповідь подайте у вигляді порівняльної таблиці. 8. Складіть розповідь про одного з українських вчених (за вибором). 9. Визна чте роль українських вчених у розвитку світової науки. 10. В. Вернадський у статті «Українське питання і російська громадськість» писав: «У цілому україн ці вважають, що свобода української культури обумовлю ється саме інтересами російської справи і що зберегти українців як росіян Росія зможе, лише прийнявши їх з усім національнокультурним обличчям». Поясніть, як ви розу мієте думку автора. Чи поділяєте ви її? Чому?

§ 36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX ст.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в літературі інших європейських країн, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби. Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України. Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах письменнці Марко Вовчок (справжнє ім’я Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей. Долею простої селянки переймалася у своїх творах письменниця Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував поет Степан Руданський (1833— 1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827—1893). Вдало

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати розвиток української літератури, театру та музики в другій половині XIX — на початку XX ст.; розповідати про творчість видатних митців; дати оцінку рівню розвитку української літератури, театру, музики, показати їхній взаємозв’язок. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які чинники впливали на розвиток української літератури, театру, музики в першій половині XIX ст.? 2. Назвіть імена видатних представників української літератури першої половини XIX ст. та вкажіть їхні головні здобутки. Чи можна стверджувати, що українська література розвивалася відповідно до закономірностей європейської літератури?

239

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.

Ілюстрація до твору Марка Вовчка «Чумак». Художник К. Трутовський

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ З Україною повязана доля видатного єврейського письменника, драматурга ШоломАлейхейм (Рабинович Соломон Наумович). Він був основоположником сучасної художньої літератури мовою їдиш. Також писав свої твори івритом і російською мовою. Його творчість розпочалася в 1870-ті рр. Головні герої його творів — бідні «маленькі люди», які, незважаючи на важке, злиденне життя, оптимістично дивляться в майбутнє, із гумором сприймають своє становище, вірять у справедливість та мудрість. Більшість подій, про які пише Шолом-Алейхем, відбуваються в Україні. Утім, українські міста та їхнє населення в творах ШоломАлейхем відіграють хіба що роль декорацій, на тлі яких розгортається драма єврейської громади. Після погрому в Києві в 1905 р. письменнику довелося залишити територію України. Спочатку він переїхав до Львова, а згодом — до США.

240

поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888). Реалістично змалював історію українського села письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, утікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю та болем за рідний народ розкрито бідність й обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» створив письменник Панас Мирний (1849—1920). Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належить цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» та інші. Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися модерністські течії. Популярним став жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. в статті в «Літературно-науковому віснику» пропонував повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза», які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р. Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя та розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом та психоаналізом. Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880—1951). Напередодні та в період революції 1905— 1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрап ляють у складні ситуації. Пошук нових засобів був характерний для творчості письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913). У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої та переживання

§ 36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX ст. українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» тощо. Яскравим талантом осяяна творчість письменниці Лесі Українки (справжнє ім’я Лариса Косач-Квітка) (1871—1913). Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня». З українськими землями тісно повязана творчість письмен ників інших народів, серед яких постаті світового масштабу Шолом Алейхем та Володимира Короленко. Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878— 1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій. Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став письменник Василь Стефаник (1871—1936). У своїх творах він зображував трагічні картини злиденного життя західноукраїнського селянства. До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість найвідомішої письменниці Буковини Ольги Кобилянської (1863—1942) «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила думки й почуття дрібних селян-власників, їхнє прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні. Даниною епохи модернізму став її твір «Меланхолійний вальс». Це історія життя трьох жінок, які думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жінок того часу.

ТЕАТР. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси мали значну популярність на сценах російських театрів. У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Володимир Галактіонович Короленко (1853—1921) — письменник, який зараховував себе до представників російської літератури. Він народився у Житомирі. Більшу частину життя вимушено пожив за межами України. Через участь у народницькому русі перебував під наглядом поліції, потрапляв у заслання, тюрми. Проте такі випробування не зламали його духу, й ще більше укріпили його світоглядні принципи. Більшість творів В. Короленка сповнені співчуттям до знедолених і покривджених. Хоча В. Короленко відносив свою творчість до російської літератури, він захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, підтримував деяких українських письменників. Дружив із Панасом Мирним, П. Грабовським, М. Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» тощо.

Чим був зумовлений стрімкий розвиток театрального мистецтва? ЦІКАВІ ФАКТИ М. Кропивницький написав понад 40 оригінальних або перероблених з інших творів театральних п’єс, у яких відтворював побут українських земель та їх залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу, він створював надзвичайно живі й дотепні сцени із життя простих людей.

241

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.

Театральна трупа П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Початок XX ст.

Актори театру М. Садовського. Найвище сидить М. Заньковецька, лівіше від неї — М. Садовський. Кінець ХІХ — ХХ ст.

Трупа театру товариства «Руська бесіда». 1908 р.

242

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено перший український професійний театр. Трупа отримала назву «театр корифеїв». Завдяки її діяльності друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру. Члени трупи створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий рівень професіоналізму. Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська трупа Михайла Старицького, який і очолив «Театр корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші. Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор на десять років заборонив гастролі трупи М. Кропивницького в Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях. Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було неможливо. У 80—90-ті рр. XIX ст. діяло близько 30 невеликих труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий т еатр. На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобілевичами (П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським). Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс. У 1906 р. у Полтаві М. Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури. На початку XX ст. на українських землях діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві. На початку ХХ ст. основним представником модернізму в драматургії став Володимир Винниченко. На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в 1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну

§ 36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX ст. допомогу. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька. У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство». Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які були не тільки провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, Г. Гаупт мана, В. Шекспіра та інших.

МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ. Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен ГулакАртемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори відомих українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку — «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля». Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом входження народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до професійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво. Основоположником української класичної музики був Микола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном. Значення М. Лисенка для української музичної культури є величезним, як і його творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів увести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. М. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти на українських землях.

ЦІКАВІ ФАКТИ Творчість Михайла Вербицького (1815—1870) мала велике значення для становлення національної самосвідомості населення західноукраїнських земель. Покладений ним на музику «Заповіт» Т. Шевченка здобув велику популярність у Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України…» стала українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном України.

ЦІКАВІ ФАКТИ Видатним композитором та музичним діячем був Анатоль Вахнянин, який організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

243

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. УКРАЇНА І СВІТ

Соломія Крушельницька (1872—1952 рр.) — відома в усьому світі українська співачка з Галичини (лірико драматичне сопрано). Її талант виявився дуже рано: із дитинства С. Крушельницька співала українські народні пісні, а її голос привертав увагу силою та виразністю. В 11річному віці відбувся й перший публічний виступ співачки — у хорі українського товариства «Руська бе сіда» в Тернополі. У 1893 р. С. Крушельницька зі срібною медаллю закінчила Львівську консерваторію, і вже неза баром дебютувала в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті на сцені Львівського міського театру. Після навчання в Мілані С. Крушельницька повернулася до Львова, де співала в операх «Фауст» Ш. Гуно, «Аїда» і «Трубадур» Дж. Верді, «Манон Леско» і «Мадам Баттерф ляй» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін» і «Валькірія» Р. Вагнера. У 1897 р. співачка п’ять місяців гастролювала Південною Америкою. Восени 1898 р. С. Крушельницька стала при

мадонною Варшавського Великого театру. Проте досяг ши світової слави, вона не забувала про свою Батьків щину. Майже щороку С. Крушельницька давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стриї, Збаражі, Чернівцях. Вона багато спілку валася з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком, О. Ко билянською, А. Чайковським. Композитор М. Лисенко навіть присвятив їй три свої романси. У листопаді 1899 р. С. Крушельницька виступала перед родиною російського царя Миколи ІІ. Вона завершила виступ виконанням українських народних пісень. На за питання імператора, якою мовою вона співала, С. Кру шельницька з гордістю відповіла: «Це пісні мого народу, українського народу». На початку XX ст. С. Крушельницька продовжувала ак тивно гастролювати (Париж, СанктПетербург, Буенос Айрес, Мілан тощо). У газетах про неї писали: «Непере вершена навіть у деталях», «її влада на сцені є цілковитою», «бездоганна в усьому, як у манерах, так і в дикції, як у драматичній інтонації, так і в музичному багатослів’ї», «найвище благородство і чудовий талант», «краса рухів, гідність у поведінці, впевненість інтонації», «голос драматичний у вимові, інтонації і м’який у зву чанні, відшліфований до блиску вишуканим мистецтвом». На одній сцені із С. Крушельницькою співали знамениті Е. Карузо та Ф. Шаляпін. При цьому світове визнання не змінило її характер. Близька подруга С. Крушельницької аргентинська піаністка Н. де П’яцціні згадувала: «Вона була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені».

У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер…»), створений композитором на слова І. Франка. Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича. На західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.

244

§ 37. Українське образотворче мистецтво та архітектура в другій половині XIX — на початку XX ст. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: здобутки української культури другої половини XIX — початку XX ст.;

становлення національної літератури, театру та класич ної музики на українських землях.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1881 р. — скасування міністром внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліковим заборони українських вистав. 1882 р. — створення під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи («театр корифеїв»).

1904 р. — заснування М. Лисенком музичнодраматичної школи на кошти, зібрані українською громадськістю. 1906 р. — заснування першого стаціонарного театру М. Садовським.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Хто останній — перемагає». Правила гри. У грі беруть участь пари учнів та учениць. Вони мають відтво рити основний зміст пункту параграфа, по черзі назива ючи по одному реченню. Перемагає учень/учениця, чиє речення буде останнім. 2. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, яка тематика творів переважала в українській літе ратурі другої половини XIX ст. і чому. 3. Творчість яких письменників та письменниць, поетів та поетес визначала напрям розвитку української літератури в другій полови ні XIX — на початку XX ст.? 4. Кого з письменників та письменниць відносять до «нової школи» української лі тератури? 5 Із діяльністю яких митців пов’язаний розквіт українського театру? 6. Назвіть імена провідних україн ських музикантів. Охарактеризуйте їхню творчість. 7. Хто був автором музики, яка згодом стала Державним гімном

України? 8. Назвіть оперу М. Лисенка, заборонену до по становки царською владою. 9. Назвіть причини утвер дження в українському мистецтві реалістичного зображен ня світу. 10. Чим був зумовлений розквіт українського театрального мистецтва у 80-ті рр. XIX ст.? 11. Якою є роль М. Лисенка у становленні української класичної музики? 12. Які чинники спричинили розквіт українського театру та музики наприкінці XIX ст.? Складіть тези. 13. Робота в парах. Розподіліть обов’язки та під готуйте розгорнутий план за темою «Українська література і театр у другій половині XIX — на початку XX ст.». 14. Колективне обговорення. Чому не всі пись менники, музиканти, театральні діячі, що були ви хідцями з українських земель, є представниками україн ської культури?

§ 37. Українське образотворче мистецтво та архітектура в другій половині XIX — на початку XX ст.

РОЗВИТОК ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА. Вагомі зрушення в суспільно-політичному та економічному житті другої половини XIX ст. сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу. Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних художніх виставок, яке ставило собі за мету поширення мистецтва в маси. Ідейною основою художників-передвижників був критичний реалізм, тобто реалістичне відображення недоліків суспільно-політичного життя. Серед художників-передвижників і прихильників інших мистецьких течій було чимало українців, які у своїй творчості прагнули відтворити краєвиди, побут, національний характер українців. Одним із найяскравіших митців був українець за походженням Ілля Рєпін (1844—1930), автор відомих полотен на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Вечорниці» та інших. Любов до України та її народу простежується у творчості В. Маковського («Ярмарок у Полтаві», «Святковий день на Україні»),

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати розвиток українського образотворчого мистецтва, архітектури в другій половині XIX — на початку XX ст.; розповідати про творчість видатних митців цієї доби; називати шедеври українського мистецтва зазначеного періоду. ПРИГАДАЙТЕ

1. Які стилі були панівними в українському мистецтві в першій половині XIX ст.? 2. Назвіть імена видатних представників українського образотворчого мистецтва першої половини XIX ст. та вкажіть їх головні здобутки.

245

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. Які риси були притаманні українському образотворчому мистецтву другої половини XIX — початку ХХ ст.?

ЦІКАВІ ФАКТИ Для популяризації досягнень українського малярства та гравюри велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв було засновано в 1899 р., Харківський міський художній музей — у 1886 р., Феодосійську картинну галерею І. Айвазовського — у 1880 р.

Сторожі запорозьких вольностей. Художник С. І. Васильківський. 1890 р.

уславленого мариніста І. Айвазовського («Чумацький шлях», «Весілля на Україні»), М. Ге тощо. Зрештою в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них — С. Васильківський, М. Пимоненко, М. Самокиш, К. Трутовський, О. Сластіон, І. Їжакевич та інші. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.), а в 1890 р. в Одесі — Товариство південноросійських художників. Також сформувалися українські мистецькі центри — Харківський, заснований першою професійною жінкою-художницею М. Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з К. Костанді та Київський із малювальної школи М. Мурашка. Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, але й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських живописців, знавцем народного орнаменту й мистецтва був Сергій Васильківський (1854—1917). Разом з істориком Д. Яворницьким та художником М. Самокишем він працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» тощо. Світову славу С. Васильківський здобув пейзажами, у яких відображав красу й велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» тощо. Інший видатний український митець Микола Мурашко (1844—1909) був не лише художником, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. Із 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Серед українських митців цього періоду також слід відзначити творчість Миколи Самокиша (1860—1944), одного з найвідоміших баталістів. Він навчався в Парижі й ставив собі за мету відтворити історичні події та національні особливості життя та побуту українського народу. Так виникла ціла низка батальних картин із козацької доби. Художні полотна Миколи Пимоненка (1862—1912), у яких зображено народне життя українців, неодноразово виставлялися за кордоном. Такі картини, як «Жертва фанатизму», УКРАЇНА І СВІТ

Карусель. Художник О. Мурашко. 1906 р.

246

На початку ХХ ст. світового визнання здобуло художнє мистецтво Олександра Мурашка. Його твір «Карусель» приніс йому золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці (1909 р.). Завдяки О. Мурашку укра їнське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підніс його до західноєвропейського рівня, а його твори належать до світової скарбниці образотворчого мистецтва. Художних писав у стилі імпресіонізм.

§ 37. Українське образотворче мистецтво та архітектура в другій половині XIX — на початку XX ст.

Переселенці. Скульптор Л. Позен. 1894 р.

Наречена. Художник Ф. Кричевський. 1910 р. ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

«Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та інші, викривали темні сторони життя тогочасного українського села, ворожість самодержавства до досягнень науки й культури. Розвиток українського мистецтва занепокоїв владні структури, які, вбачаючи в цьому прояв національно-визвольного руху, почали чинити йому всілякі перешкоди. На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, які переважали в Австро-Угорщині, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Проте й тут художники звернулися до тем із народного життя та побуту. Першим із них був Корнило Устиянович (1839—1903) («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»). Серед західноукраїнських художників другої половини XIX ст. слід відзначити І. Труша, О. Кульчицьку, О. Куриласа, А. Манастирського, Ю. Пігуляка, М. Івасюка та інших. Мистецька спадщина Івана Труша (1869—1941) становить понад 6000 картин. Його твори відзначаються чіткістю та простотою композиції. Він створив портрети багатьох видатних діячів української культури — І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка та інших. У 1898 р. із його ініціативи було засновано Товариство з розвитку українського мистецтва, метою якого стала популяризація українського мистецтва. За сприяння митця в 1905 р. у Львові відбулася перша Всеукраїнська художня виставка, на якій презентувалися твори художників Наддніпрянщини та західноукраїнських земель. Виставка стала демонстрацією культурної єдності українського народу, штучно розділеного на дві частини. Значним внеском у розвиток українського живопису стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином», написані С. Васильківським, М. Самокишем, М. Беркасом та М. Уваровим. Ці картини прикрасили будинок Полтавського губернського земства (нині об-

Олександра Олександрівна Григорович (Екстер) народилася 18 (6) січня 1882 р. в місті Білосток Гродненської губернії (нині це територія Польщі). Вона закінчила Ольгінську гімназію, навчалась у М. Пимоненка в Київському художньому училищі разом із О. Богомазовим та О. Архипенком. У 1903 р. чарівна Олександра одружилася із київським адвокатом Миколою з німецьким прізвищем Екстер. У подружжя не було дітей. Увесь свій час мисткиня приділяла мандрам та мистецтву. Її захоплюють ідеї кубізму й кардинально змінюють усю її подальшу творчість. У Києві навколо О. Екстер збираються молоді митці. Кубісти вважали колір незначним й уникали яскравих фарб. О. Екстер привнесла в кубізм колір. В історію мистецтва вона також увійшла завдяки своїм реформаторським ідеям у сценографії. Художницю називали «Пікассо сценографії». Мисткиня запропонувала замість пласких розмальованих декорацій використовувати складні багатоярусні кострукції, займаючи таким чином весь простір сцени, а не лише її підлогу. Друге театральне новаторство — костюми, які були співзвучні з кольоровим рішенням тла. Третє — для створення більш виразного образу до костюму вона почала розмальовувати й тіло актора, започаткувавши боді-арт.

247

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. Супрематизм (від латин. «вищий, останній») — модерністський напрям у мистецтві, започаткований К. Малевичем. Супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур мають відображати «вищі» основи реальності, осягнуті інтуїцією художника. Кубізм — напрям у мистецтві першої чверті XX ст., представники якого зображували предметний світ у вигляді комбінацій правильних геометричних об’ємів: куба, кулі, циліндра, конуса.

ЦІКАВІ ФАКТИ Одеський національний академічний театр опери та балету в Одесі — найстаріший оперний театр України. Будинок було зведено в 1887 р. під керівництвом архітекторів Ф. Фельнера й Г. Гельмера («Бюро Фельнер & Гельмер») у стилі віденського бароко. Архітектура глядацької зали витримана в стилі пізнього французького рококо.

Що нового з’явилося в архітектурі другої половини XIX ст., а що — на початку XX ст.?

248

ласний краєзнавчий музей), збудований у 1903—1908 рр. за проєктом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова. На початку XX ст. в українському образотворчому мистецтві набували поширення нові модерністські тенденції, які поклали початок абстрактному мистецтву. Його прихильниками були М. Жук, О. Новаківський, О. Екстер, В. і Ф. Кричевські, А. Петрицький, О. Богомазов, Д. і В. Бурлюки, М. і Т. Бойчуки та інші. Новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм — започаткував Казимир Малевич (1878—1935). Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» викликала жваву дискусію. У другій половині XIX — на початку XX ст. на українських землях розвивалося й мистецтво скульптури, якій у цей період став притаманний реалізм. Найзначнішим українським скульптором другої половини XIX ст. був Леонід Позен (1849—1921). У скульптурі малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Л. Позен захоплювався історичною тематикою. Велику популярність мали його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер — Пармен Забіла (1830—1917) — виконав мармуровий портрет Т. Шевченка для музею в Чернігові та пам’ятник М. Гоголю в Ніжині. Українські митці випробували свої сили і в монументальній скульптурі. Михайло Микешин (1835—1896) у 1888 р. створив пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. На початку XX ст. українська скульптура теж не уникла впливу модернізму. Відомими тогочасними українськими скульпторами-модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та інші. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор Олександр Архипенко (1887—1964), засновник кубізму в скульптурі, значно збагатив мову пластики, змусивши навіть порожній простір стати виразним елементом композицій. Він створив скульптури «Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» тощо. На українських землях творили художники світового масштабу: мариніст Іван Айвазовський (вірмен за походженням) та пейзажист Архип Куїнджи (грек за походженням).

АРХІТЕКТУРА. Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямів, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для міського громадського й житлового будівництва. Тоді в будівництві вже почали масово використовувати нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо). Серед напрямів архітектурного мистецтва вирізнялися віденський неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився в західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших

§ 37. Українське образотворче мистецтво та архітектура в другій половині XIX — на початку XX ст.

Одеський національний академічний театр опери та балету в Одесі. Сучасний вигляд

Будинок із химерами в Києві. Архітектор В. Городецький. 1901 р.

українських міст. Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі. Видатними здобутками відзначилися архітектори О. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), В. Шретер (будинок оперного театру й театру Соловцова в Києві), Й. Главка (будинок резиденції митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях), Ю. Гохбергер (будинок Галицького сейму), В. Садловський (залізничний вокзал у Львові) та інші. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі народного мистецтва та українського бароко відродився український стиль. Визначним архітектором цього напряму був Василь Кричевський (1873—1952) — автор проєкту будинку Полтавського земства, Меморіального музею біля могили Т. Шевченка. За проєктами Івана Левинського (1851—1919) та інших архітекторів у Львові споруджено будівлі страхового товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства, академічних дому, гімназії тощо. На початку XX ст. в архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло прояв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший на українських землях критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних українських містах: у Києві — Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелєв), у Харкові — будинок Медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман), у Львові — будинок страхової компанії «Дністер» (архітектор І. Левинський). Одним із найвидатніших архітекторів, який творив у стилі модерн, був Владислав Городецький (1863—1930).

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ Владислав Городецький народився в 1863 р. на Поділлі. Закінчив реальне училище при євангелічній лютеранській церкві Св. Павла в Одесі. У 1885—1890 рр. В. Городецький навчався в Академії мистецтв у Петербурзі. Його життєвий і творчий шлях протягом 1891—1920 рр. пов’язаний із Києвом. Загалом він спорудив в Україні понад 30 будівель. Найвідомішим архітектурним витвором В. Городецького вважають будинок у Києві на вулиці Банковій 10, який відомий під назвою «Будинок із химерами» (1901 р.). Після відновлення незалежності Польщі він жив у Варшаві, де також створив чимало споруд. Останні роки життя архітектор проживав в Ірані (Персії), де споруджував громадські будівлі.

249

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО: розвиток образотворчого мистецтва й архітектури України в другій половині XIX — на початку XX ст.;

видатних українських митців, які здобули світове визна ння й стали засновниками нових мистецьких стилів, що визначали обличчя світової культури в наступному столітті.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ 1887 р. — створення українськими митцями Київського товариства художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.).

1890 р. — створення в Одесі Товариства південноросійських художників. 1905 р. — перша Всеукраїнська художня виставка у Львові.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Знайдіть, покажіть і розкажіть». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються у дві команди. Команди представ ляють художників та архітекторів. Учитель/учителька по казує по черзі учасникам команд пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва, а команди мають назвати пам’ятку й коротко розповісти про неї. 2. Назвіть провідні українські центри живопису другої половини XIX ст. Яка тематика творів пере важала в українському живописі другої половини XIX ст. і чому? Назвіть причини утвердження в українському мис тецтві другої половини XIX ст. реалістичного зображення світу. 3. Колективне обговорення. Які процеси вплину ли на розвиток українського мистецтва на початку XX ст.? 4. Назвіть видатних українських художників,

скульпторів, архітекторів другої половини XIX — початку XX ст. 5. Назвіть визначні історичні пам’ятки архітектури України в стилі модерну. 6. Робота в малих групах. Об говоріть і визначте, чому навіть за відсутності власної держави українське мистецтво в другій половині XIX — на початку XX ст. переживало піднесення. 7. Робота в парах. Обговоріть та охарактеризуйте один із творів українських художників другої по ловини XIX — початку XX ст. 8. Підготуйте презентацію за темою «Українське образотворче мистецтво другої по ловини XIX — початку XX ст.». 9. Поміркуйте та висловіть припущення, чому саме українські митці стали засновниками абстрактного мистецтва. Підготуйте повідомлення за цим питанням.

Практичне заняття. Традиції та побут української сім’ї ПРИГАДАЙТЕ

1. Де проживала більшість населення українських земель: у місті чи селі? 2. Чому життя людей у селі складніше піддається змінам, ніж життя в місті?

МЕТА: визначити, які зміни відбулися в побуті та повсякденному житті українців у другій половині XIX — на початку XX ст.; на підставі аналізу наведеного тексту визначити, які риси були характерні для української традиційної сім’ї цього періоду; шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив соціально-економічних змін на розвиток українського суспільства.

(Урок може бути проведений як навчальна екскурсія до краєзнавчого або історичного музею.)

ХІД РОБОТИ

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, проаналізуйте його. 2. Зробіть висновки відповідно до мети заняття.

РОДИНА. На початку XX ст. в побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімким розвитком технології виробництва та процесами модернізації суспільства. Зміни в побуті обумовили певні зрушення й у звичаях і традиціях українського населення. Такі процеси також були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте на українських землях вони мали свої особливості (збереження патріархальності в сімейних відноси-

250

Практичне заняття. Традиції та побут української сім’ї нах, прив’язаність до землі значної частини міщан тощо). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами. Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у житті населення міст. Наприкінці XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей. Цей процес розпочався в XVI ст. У XIX і на початку XX ст. велика патріархальна сім’я зустрічалася як виняток тільки в таких місцевостях, як Полісся, гірські райони Закарпаття. Панівною формою української сім’ї залишалася мала родина, у складі якої в середньому було п’ятеро-шестеро осіб. Головою та розпорядником усіх господарських робіт у сім’ї був батько. Іноді старший син ще за життя батька о тримував право вести господарство. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, розміру господарства, наявності працездатних членів сім’ї та пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що отримували рівні частки, за винятком молодшого. Йому належала більша частка, якщо з ним залишалися жити старі батьки після розділу. Особисту власність жінки становило тільки майно, що входило в посаг (іноді навіть із земельним наділом). Воно мало назву материзни. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину за жіночою лінією. Дочки в родині перебували в підлеглому становищі: після заміжжя вони переходили в чужу сім’ю, і тому їм не належало частки в загальносімейному майні.

СІМЕЙНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — із 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину намагалися віддати заміж якомога раніше, щоб раптом вона не залишилася самотньою, що в народі вважалося негожим. У шлюб у більшості випадків вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою та змушені були миритися хіба тільки з прийняттям зятя (приймака). Іноді, прагнучи якось покращити матеріальне становище, бідні батьки насильно віддавали синів або дочок у заможні родини. За звичаєвим правом українського народу згода тих, хто вступав у шлюб, була необов’язковою, але фактично з ними рахувалися. Першочерговою вважалася воля батьків. Укладання шлюбу завжди супроводжувалося весіллям із його багатою обрядовістю. Весільний обряд складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє значення. Весілля справляли зазвичай у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт. Весіллю передувало сватання нареченої. Посли нареченого —

Жителі Чернігівщини. Початок ХХ ст. ЦІКАВІ ФАКТИ Виховання та догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Дитину рано починали годувати однаковою з дорослими їжею. Любов і ласка у вихованні поєднувалися з вимогливістю, прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху й поваги до рідних і старших. Виховувати намагалися не покаранням, а словом і прикладом. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбале ставлення до праці. Для розваг у дітей було дуже мало часу. Вони допомагали по господарству, наглядали за молодшими братами й сестрами, пасли худобу тощо. Матеріальна незабезпеченість часто змушувала батьків посилати дітейпідлітків на заробітки.

251

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.

Дівчина зі Львова у святковому вбранні та прикрасах. Початок ХХ ст.

ЦІКАВІ ФАКТИ Чимало звичаїв та обрядів супроводжували похорон. На відміну від людей старшого покоління, молодих неодружених людей ховали у весільному або святковому вбранні. У прощанні з ними, особливо в голосіннях, використовувалися поетичні прийоми, властиві весільним пісням.

ЦІКАВІ ФАКТИ Кожна родина свого часу відзначала проводи новобранця. Вони супроводжувалися піснямиплачами, які нагадували голосіння за небіжчиком, оскільки сім’я втрачала одного зі своїх годувальників.

Маргінал — особа (соціальна група), яка перебуває не в характерних для себе відносинах, традиціях.

252

старости — як правило, літні поважні люди (один із них — обов’язково родич жениха, найчастіше дядько) домовлялися про шлюб із батьками нареченої. Якщо дівчина погоджувалася, старости обмінювалися хлібом із батьками нареченої, пили горілку, а дівчина-наречена перев’язувала їх вишитими рушниками. Якщо ж пропозицію відхиляли, дівчина виносила гарбуз, що означало відмову й вважалося для нареченого та його рідні великою ганьбою. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв та обрядів: спів ритуальних пісень, пов’язування рушниками тощо. Відмова від весілля після заручин була неможливою, а якщо таке траплялося, то постраждала сторона отримувала компенсацію за витрати і «за образу». На заручинах домовлялися про час весілля. У п’ятницю збиралися дівчата-подружки нареченої, які прикрашали дерево різнокольоровими стрічками, жмутками жита чи пшениці, квітами. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали весільний хліб — коровай. Головним у всьому весільному дійстві було виконання основних весільних обрядів, що складали саме весілля та проходили, як правило, у неділю. У цей день відбувалися розплітання коси в нареченої, покривання її голови, викуп, посад, прощання з родичами, розділ короваю та вінчання в церкві. Весілля було не суто сімейним святом. У ньому брали участь не тільки родичі наречених, а й більшість односельців. Численними звичаями та обрядами супроводжувалося й таке сімейне торжество, як народження дитини. У сім’ї відзначали родини відразу ж після народження дитини і хрестини — після її хрещення в церкві. На родинах велику роль відігравала бабка-повитуха — розпорядниця пологовими обрядами, які символізували побажання здоров’я та щасливого життя новонародженому. На хрестинах така роль належала кумам. У традиційній частині хрестин основним обрядом вважалося загортання немовляти у вивернутий вовною вгору кожух та вкладання його на покуті (червоний кут). Після церковного хрещення в будинку новонародженого влаштову валося частування, обов’язково з обдаровуванням матері новонародженого та бабки й приготуванням традиційних страв. Через рік у кожній селянській родині відзначалися пострижини — річниця від дня народження дитини. Суть обряду полягала в тому, що хрещений батько вистригав у дитини на голові хрест. Важливими святами в кожній селянській родині були Великдень, Новий рік, Різдво та деякі інші церковні свята.

МІСЬКА РОДИНА. Процеси промислового розвитку призвели до швидкої урбанізації українських земель, що н аклало значний відбиток на родинні відносини. Проте слід зазначити, що українці неохоче переселялися до міст і становили мен-

Наш край на початку XX ст. шість міського населення. Більшість городян у Наддніпрянській Україні становили росіяни, євреї, поляки тощо; на західно українських землях — поляки, румуни, угорці, євреї, німці, вірмени та інші. Переселення значної частини населення із села до міста спричинило виникнення такого явища, як маргінальність. Значна частина міських українських сімей намагалася зберегти зв’язок із селом, мала присадибне господарство. Це пояснюється тим, що вони боялися відірватися від свого поперед нього звичного соціального середовища. Крім того, більшість українців становили некваліфіковану робочу силу, що отримувала мізерну заробітну плату, якої ледь вистачало на прожиття.

ЦІКАВІ ФАКТИ Як правило, чоловіки отримували вищу заробітну плату, ніж жінки. Натомість, як і в селі, жінка мала виконувати ще багато хатньої роботи, доглядати дітей. Важким було для жінки-робітниці й материнство. Відпусток до і після пологів, медичної допомоги та дитячих закладів не існувало. У робочих сім’ях, як і в селянських, дітей із раннього віку привчали до праці, вони допомагали батькам у господарстві.

Наш край на початку XX ст. І.

Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток. 1. До якої імперії — Російської чи АвстроУгорської — входив ваш регіон на початку XX ст.? 2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви живете. На території якого району, області він розташований? 3. На території якого історико-етнографічного регіону він розташований? 4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону на початку XX ст. 5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри? 6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли на початку XX ст.? Назвіть їх і поясніть походження їхніх назв. 7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю на початку XX ст.?

ІІ. Зміни в господарському житті. 1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства краю в ті часи? 2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощували тоді у вашому регіоні? 3. Яким був стан промисловості й торгівлі? 4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими українськими регіонами цього періоду.

5. Що вам відомо про соціальне становище в краї та соціальні протести населення? 6. Відвідайте місцевий краєзнавчий (історичний) музей і підготуйте за його експози цією повідомлення про побут і повсякденне життя населення краю на початку XX ст. ІІІ. Нові явища в культурному та духовному житті населення. 1. Що ви знаєте про вірування, звичаї та традиції населення вашого краю? 2. Які події, пов’язані з розвитком української культури, відбувалися на території краю? 3. Назвіть імена діячів української культури цього періоду, що походили або проживали у вашому краї. Який внесок вони зробили в розвиток культури? 4. Які пам’ятки культури початку XX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них. 5. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю? 6. Визначте спільне й відмінне в духовному та культурному житті населення краю порівняно з іншими українськими регіонами в цей період. 7. У яких творах української літератури йдеться про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований? Яку інформацію про події та життя населення можна отримати з них?

253

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. ЗАВДАННЯ 1. Закінчіть складати таблицю «Наш край в історії України та Європи» (початок XX ст.) (с. 96). Спираючись на неї, порівняйте основні події та історичні процеси в краї з подіями й процесами тогочасної віт чизняної та європейської історії.

2. Закінчіть складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (початок XX ст.) (с. 96).

Узагальнення за розділом VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. 1. Назвіть події, що були вирішальними в розвитку української культури середини XIX — початку XX ст. Обґрунтуйте свій вибір. 2. Об’єднайтеся у дві-три команди та проведіть конкурс знавців термінів і понять розділу. Для перемоги в ньому необхідно навести найбільшу кількість правильних визначень. Рекомендований перелік: «театр корифеїв», меценат, емансипація, реалізм, український модерн, еклектизм. 3. Об’єднайтеся в пари та проведіть навчальну гру «Знавці культурних пам’яток». Правила гри. Один учень/учениця демонструє зображення пам’ятки культури (або надає її коротку характеристику), а інший(-а) вказує її назву. Потім вони міняються ролями. 4. У яких українських містах на початку XX ст. працювали університети? 5. Поміркуйте, чому перший український професійний театр, заснований у 1882 р., називали «театром корифеїв». Укажіть імена видатних українських драматургів та артистів тієї доби.

6. Заповніть таблицю «Розвиток української культури в середині XIX — на початку XX ст.». Галузь культури

Відомі діячі

Здобутки

7. Порівняйте розвиток освіти в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях. 8. Складіть опис одного з творів мистецтва (картина, скульптура, архітектурна пам’ятка) українських майстрів середини XIX — початку XX ст. 9. Назвіть факти, які підтверджують, що українська культура середини XIX — початку XX ст. не поступалася кращим зразкам світової культури. 10. Створіть віртуальні екскурсії за темами: «Українське мистецтво другої половини ХІХ — початку ХХ ст.», «Українське мистецтво від реалізму до абстракціонізму», «В. Городецький — творець модерної архітектури», «Театр корифеїв», «М. Лисенко — творець української класичної музики» (на вибір).

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. rnk.com.ua/100852

254

Узагальнення за курсом

Узагальнення за курсом Понад 100 років, що були висвітлені на сторінках підручника, стали важливими в історії українських земель. Це була доба великих змін у житті українців та їхньому світогляді. Незважаючи на те що в цей період українці були повністю позбавлені національної державності, опинилися розділеними між двома імперіями, вони зуміли знайти в собі сили усвідомити свою окремішність і підняти боротьбу за національне визволення. Другою важливою зміною в житті українських земель був їх швидкий промисловий розвиток (особливо східних і південних районів), залучення до світового госпо дарства. Національне відродження, що охопило різні регіони наприкінці ХVIII — на початку XIX ст., маючи свої регіональні особливості, у 60-ті рр. XIX ст. злилося в єдиний національний рух. Одна його частина перебувала на західноукраїнських землях, що підпорядковувалися владі Австро-Угорщини, а друга — у Наддніпрянській Україні, що входила до Російської імперії. Розвиваючись у складних умовах переслідувань і заборон (особливо в Російській імперії), набуваючи різних організаційних форм, укра-

їнський рух наприкінці XIX ст. став перед проблемою вироблення чіткої власної політичної програми. Цей процес політизації зумовив появу трьох основних політичних течій: соціалістичної, ліберальної (національно-демократичної) і націоналістичної. Відстоюючи національні інтереси українського народу, кожна з течій головним і першочерговим завданням висувала соціальне визволення, здобуття демократичних свобод або відродження Української держави. Трагедією українського руху стало те, що різні течії так і не змогли досягти єдності дій у боротьбі за Українську державу. До того ж лише в Галичині, яка стала «українським П’ємонтом», українські політичні партії незалежно від політичних уподобань проголосили, що метою їх боротьби є здобуття незалежності України. Таким чином, український рух хоча й був вагомим чинником політичного життя двох імперій, але так і не досяг тієї згуртованості, яка б могла сприяти здобуттю незалежності. Тому українські діячі напередодні Першої світової війни почали покладати велику надію на зовнішні сили.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Під владою яких держав перебували українські землі впродовж XIX — початку XX ст.? 2. Коли українське селянство позбулося кріпацької залежності? 3. Який регіон українських земель був найбільш економіч но розвиненим на початку XX ст.? 4. Коли відбулося на ціональне відродження українців? Які події можна вважа ти його початком? 5. Які заборони щодо українського руху існували в XIX ст. в межах Російської імперії? 6. Коли і де утворилася перша українська політична п артія?

10. Які течії сформувалися в українському русі на початку XX ст.? Які з них виступали за автономію, а які — за самостійність? 11. Складіть таблицю «Здобут ки українського руху».

7. Що зумовлювало стрімкий економічний розвиток українських земель у другій половині XIX — на по чатку XX ст.? 8. Що заважало об’єднанню різних течій українського руху? 9. Чому наприкінці XIX ст. центром українського руху стала Східна Галичина?

12. Чи можна стверджувати, що український рух був готовий до здійснення національної революції за звільнення від влади імперій? 13. Дайте оцінку масо вій трудовій еміграції українців наприкінці XIX — на по чатку XX ст.

Фольклорноетнографічний етап

Культурницький етап

Політичний етап

255

Основні дати та події

Основні дати та події Друга половина XVIII ст. — входження українських регіонів Слобідської, Лівобережної, Правобережної та Південної України до складу Російської, а Східної Галичини і Північної Буковини — до складу Австрійської імперії. 70—90-ті рр. XVIII ст. — діяльність НовгородСіверського автономістського гуртка. Початок 80-х рр. ХVІІІ ст. — 1828 р. — існування Задунайської Січі 1784 р. — відновлення діяльності Львівського університету. 1788—1920 рр. — існування Чорноморського (від 1860 р. — Кубанського) козацького війська. 1789—1914 рр. — Новий час — другий період Нової історії, або «довге» XIX ст. 1791 р. — запровадження російською владою «смуги осілості» для єврейського населення. 1798 р. — вихід друком «Енеїди» І. Котляревського. 1805 р. — заснування університету в Харкові. 1810—1825 рр. — посилення руху опришків у гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. 1813—1835 рр. — повстанський рух під проводом У. Кармелюка на Поділлі. 1816 р. — створення «Товариства галицьких грекокатолицьких священників для поширення письмами просвіти серед вірних на основі християнської релігії». 1818 р. — відкриття професійного театру в Полтаві. Грудень 1825 р. — січень 1826 р. — виступи учасників російського руху декабристів на Київщині. 1828—1868 рр. — існування Дунайського (від 1856 р. — Новоросійського) козацького війська. 30-ті рр. XIX ст. — початок індустріальної революції на українських етнічних територіях у складі Російської імперії. 30-ті рр. XIX ст. — утворення «Руської трійці». Березень—травень 1831 р. — дії учасників Польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережній Україні. 1832—1864 рр. — існування Азовського козацького війська. 1834 р. — заснування університету в Києві. 1840 р. — вихід друком «Кобзаря» Т. Шевченка. 1843—1844 рр. — селянські виступи під проводом Л. Кобилиці в Буковині. 1845 р., грудень — 1847 р., березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства. 1846 р. — селянські виступи у Східній Галичині. 2 травня 1848 р. — створення Головної руської ради. 1853—1856 рр. — Східна (Кримська) війна. 1855 р. — селянський рух «Київська козаччина». 1856 р. — селянський рух «Похід у Таврію за волею». 1859 р. — започаткування громадівського руху.

256

Початок 60-х рр. ХІХ ст. — діяльність українських недільних шкіл у Російській імперії. 70-ті рр. ХІХ ст. — початок поширення марксистських ідей на українських землях. 1861 р. — заснування Галицького сейму. 1861 р. — селянська реформа в Російській імперії. 1863 р. — Валуєвський циркуляр. 1863—1864 рр. — Польське повстання. 1865 р. — заснування в Одесі Новоросійського університету. 1865 р. — побудова першої на українських землях залізниці Одеса—Балта. 1868 р. — заснування товариства «Просвіта». 1873 р. — заснування Літературного товариства ім. Т. Шевченка (1892 р. — реорганізація його в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ)). 80-ті рр. XIX ст. — початок масової еміграції українського селянства до Америки. 1873—1876 рр. — діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. 1875 р. — відкриття університету в Чернівцях. 1876 р. — Емський указ. 1878—1879, 1880, 1882 рр. — видання М. Драгомановим першого українського політичного журналу «Громада». 1880 р. — початок видання газети «Діло». 1881 р. — скасування міністром внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліковим заборони українських вистав. 1882 р. — створення під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи («театр корифеїв»). 1883 р. — заснування споживчого кооперативу «Народна торгівля» В. Нагірним. 1883 р. — початок видавництва І. Гаспринським першої національної газети «Терджиман» кримськотатарською й російською мовами. 1885 р. — заснування народовцями політичної організації «Народна рада». 1887 р. — створення українськими митцями Київського товариства художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.). 1890 р. — створення в Одесі Товариства південноросійських художників. 1890 р. — створення першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП). 1890—1894 рр. — «нова ера» в українсько-польських відносинах. 1891—1898 рр. — «Братство тарасівців». 1892 р. — заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка. 1897 р. — початок «рутенської акції». 1898 р. — cтворення пожежно-гімнастичного товариства «Сокіл».

Словник термінів 1898 р. — заснування Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО). 1900 р. — cтворення пожежно-гімнастичного товариства «Січ». 1900 р. — створення першої в Наддніпрянській Україні української політичної партії — Революційної української партії (із 1905 р. — Українська соціал-демократична робітнича партія). 1900—1903 рр. — економічна криза в Російській імперії. 1901 р. — призначення Андрея Шептицького митрополитом УГКЦ. 1902 р. — загальний страйк сільськогосподарських робітників у Галичині. 1904 р. — заснування М. Лисенком музичнодраматичної школи на кошти, зібрані українською громадськістю. 1905 р. — видання першої україномовної газети в Наддніпрянщині «Хлібороб». 1905 р. — відкриття першої «Просвіти» в Наддніпрянській Україні. 1905 р. — перша Всеукраїнська художня виставка у Львові. 1905—1907 рр. — перша російська революція. 17 жовтня 1905 р. — Маніфест російського імператора Миколи ІІ.

виступ солдатів-саперів і робітників у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Грудень 1905 р. — збройні повстання в Москві, у Донбасі. Червень 1905 р. — повстання моряків на панцернику «Потьомкін». 1906, 1907, 1907—1912, 1912—1917 рр. — періоди діяльності І, ІІ, ІІІ, ІV Державних дум Росії. 1906 р. — видання указу й закону про проведення Столипінської аграрної реформи. 1906 р. — заснування першого стаціонарного театру М. Садовським. 1907 р. — третьочервневий переворот. 1906—1907 рр. — період діяльності українських громад у І і ІІ Державних думах. 1907 р. — запровадження загального виборчого права в Австро-Угорщині. 1908 р. — убивство українським студентом М. Січинським намісника Галичини графа А. Потоцького. 1908 р. — утворення Товариства українських поступовців. 1911 р. — заснування бойскаутської організації «Пласт». 1911 р. — убивство в Києві П. Столипіна. 1911—1913 рр. — справа Бейліса. 1914 р. — cхвалення Галицьким сеймом законопроєкту про реформування крайового статуту.

Листопад 1905 р. — повстання на Чорноморському флоті в Севастополі під керівництвом лейтенанта Шмідта;

Словник термінів Асиміляція — соціально-культурний процес втрати певним народом усвідомлення себе частиною своєї національної спільноти й прийняття ним рис іншої спільноти. «Будителі» (буквально — «ті, хто пробуджує») — назва, що використовувалася щодо діячів національного відродження в слов’янських країнах Східної та Південної Європи XIX ст. Бурлеск — комічна поезія. Велика сім’я — сім’я, що складалася з кількох шлюбних пар різних поколінь, які жили разом і вели спільне господарство. Великодержавний шовінізм — одна з агресивних форм націоналізму, що проповідує національну винятковість, зверхність однієї нації над усіма іншими, розпалює національну ворожнечу й нетерпимість. Термін походить від імені Н. Шовена, героя комедії французьких авторів — братів І. та Т. Коп’яр «Трикольорова кокарда», який «відзначився» під час єгипетського походу 1798— 1801 рр. своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення. «Весна народів» — загальна назва революційних рухів 1848—1849 рр. у країнах і регіонах Європи.

Викупні платежі — сума грошей, яку за реформою 1861 р. селянин мав сплатити поміщику для того, щоб отримати у власність присадибну ділянку землі й польовий наділ. Волость — дрібна адміністративно-територіальна одиниця, із якої складався повіт. Відробітки — виконання селянином різних робіт у господарстві поміщика за оренду землі, позичені гроші, продукти тощо. Відрізки — землі, які за реформою 1861 р. забирали в селян, якщо до цього вони користувалися більшим наділом, ніж тепер мали отримати у власність. Військові поселення — система утримання армії в Російській імперії в 1817—1857 рр., за якою військова служба поєднувалася із сільськогосподарською працею. Генерал-губернаторство — адміністративнотериторіальна і політична одиниця в Російській імперії в 1775—1917 рр., до складу якої входила одна або кілька губерній. Головна руська рада — перша легальна політична організація галицьких українців, створена в краї в період «Весни народів».

257

Словник термінів Губернія — головна адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого, фінансового та поліцейського управління в Російській імперії із 1708 р. Декабристи — учасники російського опозиційного руху, що готували державний переворот, спрямований проти самодержавства. 14 грудня 1825 р. в Петербурзі відбулася невдала спроба його здійснення. Саме місяць (російською мовою — декабрь), у який відбувся виступ опозиціонерів, дав назву руху, але вже після його придушення. Денаціоналізація — втрата певним народом своїх національних рис і поступове його поглинання іншими культурами. Земства — виборні органи місцевого самоврядування в Російській імперії за реформою 1864 р. Індустріалізація — процес прискореного соціальноекономічного переходу від традиційного аграрного господарювання до економічної системи, у якій переважає промислове виробництво. Індустріальна революція — процес розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактур, де застосовувалася ручна праця, до фабрик і заводів, на яких використовували машини і верстати. Індустріальне суспільство — стадія розвитку суспільства, за якої завершено створення розвиненої промисловості та відповідних соціальних і політичних структур. Інтелігенція — соціальна верства, яка формується у суспільстві з осіб, професійно зайнятих розумовою працею (лікарі, педагоги, інженери, вчені тощо). Історична пам’ять — сукупність уявлень про спільне минуле, які передаються з покоління в покоління у вигляді узагальнених образів. Класицизм — один з основних напрямів європейської літератури й мистецтва XVII — початку XIX ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське, тобто античне) мистецтво. Клерикалізм — політичний напрям, прибічники якого виступають за панування церкви та духовенства в суспільно-політичному та духовному житті країни. Комітат (від латин. «округ») — адміністративнотериторіальна одиниця в Угорщині та на Закарпатті під час його перебування в її складі. Концентрація виробництва — зростання кількості великих підприємств і зосередження на них значної частини засобів виробництва, робочої сили та продукції. Кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності. Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — АвстроУгорщини) у XVIII — на початку XX ст. Кріпосне право, кріпацтво — система аграрних відносин, коли селянин за право господарювати на землі її власника втрачав особисту свободу, право

258

вільно залишати земельну ділянку («прикріплювався» до неї), підлягав судовій і адміністративній владі її власника. Кубізм — напрям у мистецтві першої чверті XX ст., представники якого зображували предметний світ у вигляді комбінацій правильних геометричних об’ємів: куба, кулі, циліндра, конуса. Мала сім’я — сім’я з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми (або без дітей). Маргінал — особа (соціальна група), яка перебуває не в характерних для себе відносинах, традиціях. Масонство — наднаціональний релігійно-етичний рух, що виник в Англії на початку XVIII ст. Його прихильники закликали людей до морального вдосконалення та об’єднання на принципах братерства, рівності та взаємодопомоги, незважаючи на релігійні та національні відмінності. Масони заявляли про невтручання в політичне життя, однак відігравали помітну роль у революційних подіях і національно-визвольних рухах. Ментальність — характеристика менталітету окремої людини або групи осіб, які є представниками певного народу. Менталітет — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народу. Меценат — заможний покровитель наук і мистецтв, який добровільно й безкорисливо сприяє розвитку сфер культури, освіти й науки або підтримує набувачів благодійної допомоги. Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду або переробка чогось відповідно до сучасних вимог. Монополія — виняткове право приватних осіб, держави, організацій, фірм тощо в різних сферах діяльності. Наділ — ділянка землі, яку селянська родина отримувала в користування. Наукове товариство — товариство, яке об’єднує фахівців із певної наукової дисципліни. Національне відродження — соціальні й політичні рухи в середовищі бездержавних народів, спрямовані на їх національно-культурний розвиток і становлення націй. Національна ідея — сукупність найзагальніших уявлень про сучасний розвиток і перспективи на майбутнє певної спільноти. Нова історія — період всесвітньої історії після Ранньої Нової історії, що передував Новітній історії. Українські історики поділяють історію після Середньовічної на Нову і Новітню. Західноєвропейські історики всю історію після Середньовіччя називають Сучасною історією. Опришки — учасники українського селянського повстанського руху в Галичині, Буковині й Закарпатті в XVI — першій половині XIX ст. Офорт — вид гравюри на металі, у якому заглиблені елементи зображення отримують шляхом травлення металу кислотою, а також відтиск із такої гравюри.

Словник термінів Повіт — адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях із другої половини XV— XX ст. Поміщики — землевласники, які складали панівну суспільну верству в Російській державі XV — на початку XX ст. на українських землях у її складі. Порто-франко — порт або його частина, у межах якої дозволяється вивезення та ввезення товарів без сплати мита. Пролетаріат (від латин. — незаможний громадянин) — суспільна верства найманих робітників, позбавлених засобів виробництва, джерелом існування яких є продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва. Пролетар — найманий робітник, позбавлений засобів виробництва. Реалізм — напрям у літературі та мистецтві, із яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності. Рекрутська повинність — система комплектування армії та флоту в Російській імперії у XVIII—XIX ст. Романтизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. й надавав першочергове значення духовно-творчому життю людини, зображенням її характеру і пристрастей. Русини — самоназва українського населення на українських землях у складі Австрійської імперії. Руський собор — політична організація, створена у Львові за сприяння Центральної ради народової на противагу Головній руській раді, метою діяльності якої стало спрямування українського національного руху в її інтересах. Рутенство — сукупність настроїв і поведінки, пов’язаних із прихильним ставленням до австрійських Габсбургів (підвладного їм українського населення), що існували в період перебування українських земель у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії. Сепаратизм — прагнення відокремлення від держави якої-небудь області або регіону. Сервітут — громадські землі, ліси, пасовища тощо. Синдикат — монополістичне об’єднання, характерною рисою якого є розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація продукції через єдину систему збуту. Члени синдикату зберігають виробничу самостійність, але втрачають комерційну. «Смуга осілості» — територія компактного проживання єврейського населення, що існувала в Росії в 1791— 1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися.

Соціалізація — усуспільнення приватної власності. Супрематизм (від латин. «вищий, останній») — модерністський напрям у мистецтві, започаткований К. Малевичем. Супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур мають відображати «вищі» основи реальності, осягнуті інтуїцією художника. Суспільна модернізація — перехід від традиційного аграрного до індустріального суспільства. Тимчасовозобов’язані — категорія селян за реформою 1861 р., що за користування своїми наділами мали виконувати колишні повинності (оброк або панщину) до укладення викупної угоди селянина з поміщиком. Товаризація — процес, за якого продукти праці виробляються для потреб ринку. Травесті — гумористична поезія, близька до пародії. Українофільство — термін, поширений із другої половини XIX ст., який означає любов до України, українського народу та його культури. Українське питання — термін, яким позначають проблему звільнення українських земель з-під залежності від країн, що контролювали її територію. Університет (від латин. — сукупність) — вищий навчально-науковий заклад, до складу якого входить кілька факультетів, де викладаються дисципліни, що становлять основу наукового знання. Урбанізація — процес зростання міст унаслідок переселення до них сільського населення в пошуках кращих умов життя та роботи. Хлопоманство — назва руху української ліберальної інтелігенції початку 60-х рр. XIX ст. за зближення із селянством. Цензура — у широкому розумінні — система нагляду за змістом і поширенням інформації, притаманна владі; її наявність — невід’ємна риса диктаторських та авторитарних режимів. Чорносотенці — спільна назва членів крайньоправих організацій у Росії в 1905—1917 рр., які виступали під гаслами монархізму, великодержавного шовінізму та антисемітизму. Чумаки — українські візники, які в XV — першій половині XIX ст. здійснювали торговельно-візницький промисел.

259

Плани-схеми для різних форм роботи

Плани-схеми для різних форм роботи Як скласти план 1. 2. 3. 4. 5.

Уважно прочитайте текст, до якого вам треба скласти план. Виберіть із нього лише той матеріал, який відпо відає темі плану. Поділіть текст на логічно завершені частини, зна йдіть у кожній із них головну думку, чітко сформу люйте та запишіть її. Дайте назви частинам тексту. Перш ніж записати план у зошит, перевірте, чи всі основні ідеї тексту знайшли в ньому відображення.

Як підготувати повідомлення та презентацію до нього 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Прочитайте в підручнику матеріал, до якого ви го туєте повідомлення. Доберіть необхідні джерела інформації та опра цюйте їх. Складіть план повідомлення, орієнтовно визначив ши місце слайдів презентації в ньому. За планом напишіть текст повідомлення, слайди презентації та тези для виступу перед аудиторією. Презентація має містити до десяти слайдів, а ілю стративний матеріал супроводжуйте підписами. Під час виступу з повідомленням намагайтеся го ворити правильно, чітко й виразно.

Як працювати в парі 1.

Оберіть партнера та за необхідності познайомтеся з ним. З’ясуйте зміст завдання, яке вам необхідно викона ти. У разі його нерозуміння порадьтеся в парі або скористайтеся допомогою вчителя/вчительки. Опрацюйте матеріал, запропонований для вико нання завдання. Обговоріть із партнером свої думки щодо виконан ня завдання. За результатами обговорення один із членів пари презентує аудиторії спільне рішення.

Як підготувати навчальний проєкт Навчальний проєкт — самостійне ґрунтовне ви вчення певної проблеми з наступною презентацією (захистом) результатів роботи. Підготовка до роботи над проєктом. Вибір теми. Визначення мети й завдань проєкту. Пошук інформації різними способами. Виконання завдань проєкту. Підготовка до захисту проєкту. Захист проєкту. Аналіз результатів проєктної роботи.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Як працювати в малій групі 1.

Сформуйте групу та розподіліть повноваження. Ви беріть того, хто інформуватиме аудиторію про ре зультати роботи групи. Ознайомтеся із завданнями, які вам необхідно ви конати. Відповідно до повноважень, розподілених між чле нами групи, виконайте завдання. Не забувайте про терпиме ставлення до думок інших. Ознайомте аудиторію з результатами виконання завдання. За наявності різних точок зору проін формуйте про них. Заповніть оціночний лист работи в групі.

2. 3. 4. 5.

Оціночний лист роботи в групі

Кожна позиція оцінюється від 0 до 2 балів. № з/п

Критерії оцінювання

Ви брали активну участь у роботі групи

Ви надавали вдалі пропозиції, які врахувала група

Ви надавали підтримку іншим членам групи, заохочуючи їх до роботи

Ви висунули цілком нову ідею, що сподобалася та була оцінена іншими

Як працювати на практичному занятті

1. 2.

Ви вдало узагальнювали думки інших і просували роботу групи вперед

Ви доповідали класу про результати групової роботи

2. 3. 4. 5.

3. 4.

З’ясуйте назву теми та мету практичного заняття. Повторіть матеріал, який необхідно пригадати для роботи на практичному занятті. Відповідно до вказівок учителя/учительки виконай те завдання для підготовки до заняття. На занятті працюйте відповідно до пропозицій, на даних у підручнику (хід заняття), якщо відсутні інші вказівки вчителя/вчительки.

260

Бали

Зміст

Зміст Передмова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Повторення. Вступ § 1. «Довге» XIX ст. в історії України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 § 2. Українські території у складі Російської та Австрійської імперій: адміністративно-територіальний устрій та населення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Розділ І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. § 3. Політика Російської імперії щодо українських етнічних територій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 4. Соціально-економічне становище. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 5. Початок українського національного відродження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 6. Польський національно-визвольний і російський опозиційний рухи на території України. Соціальні рухи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Практичне заняття за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Узагальнення за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом І. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. § 7. Політика Австрійської імперії та соціально-економічне становище українських земель у її складі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 8. Початок українського національного відродження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 9. Європейська революція 1848—1849 рр. в українських регіонах Австрійської імперії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Практичне заняття за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Узагальнення за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІ. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст. § 10. Культура України. Повсякденне життя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 11. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . § 12. Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Практичне заняття за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Наш край наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Узагальнення за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІІІ. Повсякденне життя та культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

15 21 29 37 44 47 47

48 55 60 69 71 71 72 80 87 94 95 97 97

Розділ ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст. § 13. Українське питання в контексті міжнародних відносин. Східна (Кримська) війна та її наслідки для українських земель. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 § 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. ХІХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 § 15. Модернізація промисловості й сільського господарства. Урбанізація. Торгівля. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 § 16. Населення українських земель у пореформену добу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 § 17. Український національний рух наприкінці 50 — у 60-х рр. XIX ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 § 18—19. Український національний рух наприкінці 60 — у 90-х рр. ХІХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132

261

Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. § 20. Народницький рух у Наддніпрянській Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 § 21. Національне відродження кримських татар. Соціал-демократичний та земський рухи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Практичне заняття за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153 Узагальнення за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. . . . . . . . . . 154 Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом ІV. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Розділ V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. § 22—23. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 § 24—25. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини в 60—90-ті рр. XIX ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 § 26. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173 Практичне заняття за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182 Наш край у другій половині XIX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Узагальнення за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст.. . . . . . . . . . 184 Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом V. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184 Розділ VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації § 27. Соціально-економічний розвиток українських земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 § 28. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Російської імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 § 29—30. Події першої російської революції 1905—1907 рр. на українських землях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199 § 31. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208 § 32—33. Суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австро-Угорщини на початку XX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216 Практичне заняття 1. Ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій . . . . . . . . . 225 Практичне заняття 2. Вплив греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 226 Узагальнення за розділом VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 228 Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом VІ. Україна початку ХХ ст. перед викликами модернізації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 228 Розділ VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст. § 34—35. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229 § 36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239 §37. Українське образотворче мистецтво та архітектура в другій половині XIX — на початку XX ст. . . . . . . . . . 245 Практичне заняття. Традиції та побут української сім’ї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 250 Наш край на початку XX ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253 Узагальнення за розділом VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом VІІ. Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ — на початку ХХ ст.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Узагальнення за курсом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 Основні дати та події . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256 Словник терминів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 Плани-схеми для різних форм роботи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 260

262

Історія України

Олександр Гісем, Ольга Гісем, Олександр Мартинюк

Історія України

З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ІСТОРІЇ

Особливості підручника:

•

Інтернет-підтримка дозволить:

• •

Інтернетпідтримка за QR-кодом або посиланням rnk.com.ua/101292

Історія України

•

Олександр Гісем Ольга Гісем Олександр Мартинюк

•

З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ІСТОРІЇ