Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ Міністерства освіти і науки України від 21.02.2025 № 347) Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено
Відповідно до модельної навчальної програми «Зарубіжна література. 5–9 класи»для закладів загальної середньої освіти (автори Ніколенко О. М., Ісаєва О. О., Клименко Ж. В., Мацевко-Бекерська Л. В., Юлдашева Л. П., Рудніцька Н. П., Туряниця В. Г., Тіхоненко С. О., Вітко М. І., Джангобекова Т. А.)
Ковбасенко Ю. І. К56 Зарубіжна література : підруч. для 8 кл. закл. загал. серед. освіти / Ю. І. Ковбасенко, О. П. Первак, С. О. Дячок. – Київ : Літера ЛТД, 2025. – 288 с.
Навчальне видання КОВБАСЕНКО Юрій Іванович ПЕРВАК Олександр Петрович ДЯЧОК Світлана Олександрівна
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти Підручник відповідає Державним санітарним нормам і правилам
«Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей»
Зображення використовуються
згiдно з лiцензiєю Shutterstock / FOTODOM UКRAINE В оформленні обкладинки використано картину французького художника Гуґо Мерле «Ромео і Джульєтта» (1873)
Відповідальна за видання О. О. Бородіна Підп. до друку 16.04.2025. Формат 70 ×100/16. Ум. друк. арк. 23,4. Обл.-вид. арк. 20,0. Папір офсетний. Наклад 19 892 прим. Видавництво «Літера ЛТД». Україна, 03057, м. Київ, вул. Нестерова, 3, оф. 508. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 6901 від 10.09.2019 р. Віддруковано у ТОВ «Моноліт-друк» Юридична
Цьогоріч ви починаєте вивчати світовий літературний процес у його реальному хронологічному розвитку. Це надзвичайно цікаво й пізнавально – спостерігати за тим, як певне літературне явище породжує якесь продовження, «відлуння». Наприклад, ознайомившись у розділі «Ідеали античності з нами» з героїчною поемою «Енеїда» римського поета Вергілія, ви краще зрозумієте причини, які спонукали українського поета Івана Котляревського через півтора тисячоліття створити наш український жартівливий епос про «Енея, парубка моторного». Ви розглянете твори Середньовіччя та Відродження, що їх мають знати всі освічені
й українки. Водночас на вас чекають і твори останніх
текстами, який
позначення й рубрики, що містять важливі
належної підготовки до сприйняття, аналізу та інтерпретації літературних творів.
Запитання і завдання, які доцільно опрацьовувати в парі або групах.
Займіть позицію – обґрунтуйте ваші думки.
Мистецька палітра – учіться розуміти мову мистецтва.
Електронний додаток – скористайтеся е-додатком до підручника або інтернетом для виконання завдань та отримання важливої інформації.
Україна і світ – про зв’язок зарубіжної літератури з Україною.
Література і медіа – будьте медіаграмотними.
Сприймайте інформацію критично.
ПРОЦЕС
рядкування» сторін світу
звичного компаса (за допомогою якого, до
крив Америку). Та й сьогодні
сервіс Google Maps...
прагнення людей систематизувати здобуті знання стосується не лише географії, що довів давньогрецький учений-енциклопедист Арістотель, коли узагальнив і класифікував
ки й філософської думки. Зокрема, у своїх літературознавчих працях він запропонував умовний розподіл художніх творів на групи за спільними рисами і певною внутрішньою спорідненістю. Таку сукупність художніх творів, подібних між собою за змістом та/або формою, називають літературним родом. Чому саме «рід»? Згадайте-но ваш рід: братів і сестер,
подібних між собою за
і формою, а також
мовного оформлення та художнього зображення. За
літературу поділяють на епос, лірику, драму.
Епічні твори здебільшого прозові за формою та обов’язково мають сюжет (систему подій) із його головними елементами (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка). У попередніх класах ви ознайомилися з епічними творами: оповіданнями, нарисами, новелами, повістями та романами. А епічний твір «Іліада», як ви пересвідчитеся, написаний віршовою мовою. Тож можлива і віршова форма. В епосі передусім зображено світ, який оточує людину. Натомість у ліриці увагу зосереджено на розкритті внутрішнього світу людини, її почуттях, переживаннях, думках і настроях. Зазвичай
ліричні твори є віршованими, не мають чітко окресленого подієвого сюжету, у них наявний т. зв. ліричний герой. Розрізняють такі види лірики: інтимну (про дружбу й кохання), пейзажну (тут зображено довкілля, передусім природу), громадянську й патріотичну (про служіння громаді, суспільству й батьківщині), філософську (роздуми про загальні закони людського життя та світобудови) тощо.
Драматичні твори призначені передусім для втілення на сцені, тож у них життя й характери героїв розкриваються переважно через мовлення (діалоги й монологи) дійових осіб, а також через дії акторів. У драматичному творі наявний сюжет, в основу якого покладено конфлікт. Драма – особливий вид мистецтва, який водночас належить як літературі, так і театру. Жанрами драми є трагедія, комедія (як жанр), водевіль та ін. Драматичні твори бувають прозовими або віршованими. Тисячолітня історія художньої літератури довела, що найвизначніші духовні й художні пам’ятки людства так чи так пов’язані між собою. Це дало підстави вести мову про існування літератури не лише окремого народу чи епохи, а й усього людства, тобто про всесвітню літературу. Уперше це словосполучення вжив на початку ХІХ ст. видатний
Отже, всесвітня література – це сукупність (зокрема і взаємозв’язки) літератур народів усього світу. А оскільки
постійно розвивається і змінюється, то закономірно виникло поняття «літературний процес», який розглядають як у межах національної
літератури (національний літературний процес), так і у всесвітньому масштабі (всесвітній / світовий літературний процес). На літературний процес впливають багато чинників, зокрема розвиток суспільства, культури, науки й мистецтва, історична ситуація, релігійна і філософська
Літературна епоха (доба) –період історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури, які виразно відрізняють його від інших періодів.
ідентичності, а отже – до перебування
культури, в «естетичній тіні» інших націй. Літературний процес має свої закономірності й цикли. Ці закономірності відображає зміна
АНТИЧНІСТЬ XVI ст. до н. е. –V ст. н. е.
ВІДРОДЖЕННЯ поч. XIV –поч. XVII ст.
ПРОСВІТНИЦТВО XVIII ст. РОМАНТИЗМ
їнської літератури? А сталося саме так, оскільки датою її народження вважають 1798 рік, коли побачили світ перші розділи «Енеїди» полтавця Івана Котляревського. Отже, всю глибину коріння могутнього дерева української культури по-справжньому може збагнути лише високоосвічена людина, яка знає і зарубіжні (зокрема античні) літературу й культуру. Читаючи «Енеїду» Котляревського, ми згадуємо і Гомера з Вергілієм, тим самим рятуючи культурну спадщину античності від забуття, продовжуючи її життя та забезпечуючи їй безсмертя.
1. Чому всю величезну сукупність творів світової літератури розподіляють на літературні роди?
2. Які критерії використовують для розмежування літературних родів?
3. Що розуміють під термінами «епос», «лірика» і «драма»?
4. Які ознаки характеризують епос, лірику і драму?
5. Що таке літературний процес?
6. Які літературні епохи ви знаєте?
За матеріалом, вивченим у попередніх класах на уроках зарубіжної та української літератур (або за творами, прочитаними самостійно), наведіть 2–3 приклади і заповніть у зошиті таблицю.
Автор / авторка твору Назва твору Літературний рід
з Україною?
се на світі має свій початок, першооснову: рослина – корінь, річка – джерело, людина – дитинство. Але якщо життя окремої людини вимірюється десятками років, то життя всього людства –тисячоліттями. І своєрідним «дитинством» європейських народів є прадавні часи, які називають «епохою античності» (від лат. antiquus –давній), коли було створено культуру й літературу Давньої Греції і Давнього Риму.
Епоха (доба) античності в Європі (у басейні Середземного моря) почалася приблизно наприкінці
тис. до н. е. і
падінням Риму (476 р. н. е.). Цю епоху умовно поділяють
періоди: 1) Давня Греція; 2) еллінізм; 3) Давній Рим. Отже, антична культура
Зручне розташування античних поселень із виходом
та природні гавані, які утворювала берегова лінія, сприяли розвитку мореплавства й торгівлі, а отже, і розквіту полісних держав. На цю важливу особливість життя давніх греків звернув увагу філософ Платон: «Елліни полюбляють жити біля моря (води), як жаби біля болота». У світовій історії рідко кому з народів таланило залишити по собі такий помітний слід, як це вдалося давнім грекам і римлянам: «От був народ! Що римляни, що греки. На всі віки нащадкам запасли...» (Л. Костенко). З відомою українською поетесою важко не погодитися –хоча б тому, що художні надбання цих давніх народів суттєво вплинули і впливають нині (навіть через тисячоліття!) на літературу й культуру не лише Європи, а й усього світу.
Наприклад, давньогрецькі поеми «Іліада» й «Одіссея» було створено
приблизно в ІХ–VIII ст. до н. е., проте і сьогодні читацтво хвилюють яскраві описи подій під мурами Трої чи тривалих небезпечних мандрів Одіссея на шляху до рідної
польського художника Генріха Семирадського являє собою театральну завісу (куртину), яка понад 120 років прикрашає сцену Львівської національної опери. Зображені перед вівтарем бога Аполлона музи – покровительки мистецтв Ерато, Терпсихора, Евтерпа, Полігімнія, Калліопа, Мельпомена, Талія, Кліо та інші алегоричні фігури символізують Творчість, Життя і Театр – усе, що наповнювало смислом світ античної людини. ! Чи досі ці ідеали надихають?
учений-енциклопедист Арістотель запропонував поділ літератури
три
– епос, лірику і драму. Літературні роди, своєю чергою, поділяли на жанри. Ось деякі приклади жанрів:
епос – героїчна поема («Іліада» й «Одіссея» Гомера);
байка (переважно твори Езопа);
лірика – елегія (патріотичні твори Тіртея), ямби (мужні рядки Архілоха);
драма – трагедія (твори Есхіла, Софокла, Еврипіда), комедія (твори Арістофана).
Біля початків давньогрецької літератури стоїть загадкова й велична постать Гомера, напівлегендарного епічного співця («аеда»). Йому приписують авторство неперевершених поем «Іліада» й «Одіссея». Здавалося б, у суворому героїчному епосі, де описані битви та подвиги, усього розмаїття людських почуттів і переживань відтворити неможливо. Проте навіть у сценах найзапекліших
баталій лунає крилате Гомерове слово
про душі й серця його героїв. Так,
Ахілл, здолавши в поєдинку могутнього
Гектора, не відчуває ані радості перемо-
ги над своїм ворогом, ані задоволення
від здійсненої помсти. Його огортає смуток за загиблим другом Патроклом: «...Чом же тепер так
оцим моє милеє журиться серце? / В суднах
Надзвичайній популярності поем
Гомера сприяв їхній гуманістичний
пафос, зокрема співчуття людському
горю і засудження війни з її жорстокістю. Дехто здивується: хіба можна
створювати героїчний епос, провідною темою якого є оспівування бойових
подвигів героїв, водночас засуджуючи війну? Гомерові це вдалося. Мало того, він це зробив, уклавши в уста
найвойовничішого героя – Ахілла –слова, які він каже своїй матері
Фетіді: «Хай же загине навік між людей і богів ворожнеча / І гнів, що й розумних не раз до лихої призводить
нестями».
Серед причин великої популярності античної літератури називають також її філософічність. Здобутки еллінської філософії є незаперечними, досить згадати імена видатних мислителів: Сократа й Платона, Геракліта
й Піфагора, Епікура й Демокріта, Діогена й Арістотеля. Та й саме слово «філософія» народилося в Елладі й означає буквально любов до мудрості. Всесвітньої слави зажили крилаті вислови еллінських філософів: «Нічого занадто», «Поручайся лише за самого себе», «Стримуй гнів», «Міра понад усе», «У багатолюдності немає добра», «Головне в житті – фінал», «Пізнай самого себе», Еллінська література надзвичайно розмаїта за своєю проблематикою –
від заклику бути стійкими й незламними в захисті батьківщини (Тіртей), сповідування філософії життєвої насолоди (Анакреонт) і до проникнення в психологію людини, з відтворенням у віршах ледь уловимих
Популярності античної літератури сприяло те, що давньогрецька й латина раніше
національного спілкування народів Європи, Африки й Азії. Спочатку Еллада поширила свою мову, зокрема й на теперішні українські землі. Археологічні розкопки й дослідження пам’яток античності на Миколаївщині й Одещині –міст-держав Ольвії і Тіри – підтверджують їхній високий рівень культури. Зв’язок між сучасністю та багатим культурним минулим України підкреслює зображення на гривні руїн Херсонеса, де Володимир Великий прийняв хрещення. А згодом території від Африки на заході і до Ольвії на сході, від Британських островів на півночі й до Юдеї на півдні підкорив Рим. Звісно, усі народи
Давньогрецький поет Есхіл (525–456 рр. до н. е.)
на античній бронзовій
Ян Коссірс. Прометей
викрадає вогонь для людей. Між 1636 і 1638
1 Ода – урочистий
ліричний вірш,
присвячений якійсь видатній
події, відомій
особі тощо.
2 Еолійські пісні –
давньогрецька поезія, створена
на еолійському діалекті.
Горацій. І ст. до н. е.
поета. А видатний римський
Мельпомени» («Пам’ятник») своїм
те, що «вперше скласти зумів по-італійському еолійські пісні» 2. Найбільшою
зізнанням, було те, що він, римлянин, нарешті зумів
Натомість у римському Колізеї
публіка була зовсім іншою. Вона саме для того й приходила, аби «насолодитися» сценами насильства, її цікавили смертельні бої
гладіаторів, а понад усе – вигляд справжньої крові.
Давньогрецький театр був надзвичайно важливим засобом виховання еллінів. Міста-держави будували чудові амфітеатри й навіть доплачували гроші (т. зв. теорикон) небагатим громадянам, щоб ті могли відвідувати вистави. У Римі ж театр перетворився на місце розваги, а театральні дійства часто виносили за межі міста, вважаючи видовищем, що не дає римлянам жодної користі. В Елладі провідну роль відігравала трагедія, а в Римі – комедія. Чому так? Адже трагедія примушувала глядача переживати й думати, а переважна більшість римлян прагнула відпочивати й розважатися, вимагаючи від влади «хліба й видовищ». Греки так серйозно ставилися до п’єс, що під час прем’єри трагедії Есхіла «Перси» чоловіки в патріотичному пориві хапалися за мечі. А спартанці, ці суворі й загартовані воїни, які заробляли продажем бранців, могли відпустити полоненого афінянина без жодного викупу, якщо той міг розповісти їм бодай один рядок із трагедії Евріпіда.
Античність і Україна
Давні греки всі відомі їм території називали одним словом – ойкумена (від грец. οικέω –«ойкос» – дім), бо ставилися до них як до затишної рідної домівки. Ойкуменою вони вважали, зокрема, й нині українські землі, наприклад свою колонію Ольвію, залишки якої збереглися на правому березі Бузького лиману, біля села Парутине на Миколаївщині. Заснували Ольвію вихідці з еллінського Мілета ще в VI ст. до н. е. А український острів Зміїний, що в Одеській області (саме той, біля якого героїчні захисники України у квітні 2022 р. потопили російський
цікавіші для них кулачні чи ведмежі
сали: «А зараз можете поаплодувати». Такі написи збереглися до наших днів... Здавалося, після завоювання Греції Римом настали «темні віки» суцільного невігластва, неосвіченості,
й літератури. Слова «грек» і «вчений»
символом необмеженого свавілля та
прихильно ставився до грецької культури. Краще за Горація не скажеш: «Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, /
суворий
цтвом...». Та минув час, і визріло «золоте гроно» римських поетів: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Саме вони довели людству, що у відомому
афоризмі «Roma – caput mundi» («Рим – голова світу») слово «голова»
нарешті почало означати не лише адміністративний центр наймогутнішої держави, а й центр світової культури. Період із кінця І ст. до н. е. –
початку І ст. н. е. в історію увійшов як «золотий
Найголовнішою заслугою античної літератури й культури є увага до людини, її внутрішнього світу й місця у світі, що її оточує. Передусім це й зробило античні твори актуальними
дивно, що ідеал гармонійно розвиненої особистості, довершеної як фізично, так і духовно, також
античності. Тому якби було потрібно дібрати епіграф до всієї античної
1. Що в перекладі означає слово «античний»? Який період охоплює доба античності?
2. Які народи представляють античну культуру? Якими мовами створювалась антична література?
3. Назвіть роди та жанри літератури, що виникли в добу античності.
4. Чому від античної культури, за висловом І. Франка, «лишилися лише невеличкі уламки й шматочки»?
5. Як античність впливає на сучасність?
6. Як виникнення української літератури пов’язане з добою античності?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Створіть стрічку часу на тему «Античність» у робочому зошиті або скористайтеся візуальними редакторами,
2.
3. Підготуйте мініповідомлення:
4.
ТРОЯНСЬКОГО ЦИКЛУ
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав... Ліна Костенко, українська поетеса
Сучасний вигляд Трої. Пагорб Гіссарлик. Туреччина
орієнтуватися в міфології. Бо
й невичерпне джерело багатьох сюжетів, тем, образів і мотивів літератури. Недаремно відомий аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес сказав: «Література починається міфом і закінчується міфом». Цикли давньогрецьких міфів
Як ви вже знаєте, міфи є формою світогляду і слугували засобом пізнання та пояснення всього, що становило життя прадавніх
Знаєте ви і про те, що міфів було дуже багато, але деякі з них стали особливо популярними. Наприклад,
чи Тезея) відображалися не в одному міфі, а в багатьох. Або
чи всієї Еллади. Як нитка тримає перлинки в намисті,
заний із містом Троєю (друга його
Гомера «Іліада»). Він переплетений
з усіма міфами, особливо з циклами про богів і героїв.
Міфи троянського циклу
Згідно з еллінськими міфами, Мати-Земля Гея попросила свого онука Зевса звільнити її від непосильного тягаря – безлічі людей, яких стало так багато, що вже несила їх тримати на собі, навіть дихати важко.
Вони постійно дряпали її тіло плугами, кололи заступами й мотиками в пошуках корисних копалин, нищили її волосся (ліси й чагарники), закупорювали артерії та вени (загачували ріки і струмки). До речі, і нині уособлення цієї прадавньої метафори – смертоносні катаклізми, пов’язані із земною корою (цунамі й виверження вулканів, землетруси й вибухи метану в шахтах), – називають «помстою Геї». Тоді Зевс, зваживши на прохання Геї, вирішив улаштувати
да на весіллі Пелея
(т. зв. яблуко розбрату). Кожна з трьох богинь небезпідставно вважала, що воно адресоване саме їй, тому вони звернулися до троянського царевича Паріса, щоб той їх розсудив. Паріс віддав яблуко Афродіті, бо за це богиня пообіцяла йому за дружину найвродливішу з-поміж смертних жінок.
Нею виявилася Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Тож
Паріс викрав заміжню жінку й відвіз її до Трої, порушивши священний закон гостинності (Менелай прийняв його
Спарті після кораблетрощі, до якої потрапив троянець), та ще
Троянську
що
у XII ст. до н. е., давні греки вважали останньою подією міфічного віку і першою подією історичного періоду.
Володар Мікен Агамемнон і цар
Спарти Менелай за підтримки союзників стотисячним військом на
більш ніж тисячі кораблях виступили проти Трої, щоби підпорядкувати собі торгові морські шляхи. Троя
тоді була чи не найбагатшим містом світу, тож заздрісні ахейці прагнули заволодіти її скарбами. Тривалий час цю подію вважали міфом або вигадкою Гомера. Але Троянська війна отримала цілком реальне історичне підґрунтя, коли німецький археолог-аматор Генріх Шліман у 1871 р. знайшов руїни старовинного міста Троя.
Була ще одна, не менш вагома, підстава розпочати Троянську війну. Усім відомий міф про Прометея, якого покарав Зевс за викрадення для людей вогню з Олімпу. Титан був прикутий до кавказької скелі, куди щодня прилітав Зевсів орел і клював печінку Прометея. За ніч печінка поновлювалася,
Антуан Борель. Фетіда занурює Ахілла у води Стіксу. 1788 Під час купання залишилася не омитою
том, «велемудрим» Одіссеєм.
дівчат, ахейські «купці» розклали всілякі жіночі прикраси. Царівни ними зацікавилися, і лише одна була байдужою. Тоді Одіссей поклав
до товарів розкішно оздоблений меч. Цього разу царські дочки занудьгували, а та, яка стояла осторонь, потягнулася до зброї. Так і впізнали переодягненого Ахілла. За іншим варіантом міфу, Одіссей зненацька просурмив бойовий сигнал. Усі Лікомедові доньки кинулися навтьоки, а одна з них (це був Ахілл) схопилася за меч.
яка велика війна намічається
участь.
вітру. Тоді Калхант сказав, що
ахеї завоювали та пограбували,
став богом і жив на острові
Левкой, де був його храм. Нині цей
острів має назву Зміїний (Україна, Одеська обл.). Біля Зміїного є родовище нафти, що добре «узгоджується» з легендою про славнозвісний щит Ахілла, викуваний Гефестом, який притягує до себе багатства. За переказами, цей щит є на Зміїному і донині, бо жерці храму Ахілла
Та за кілька днів греки несподівано
зняли облогу, і їхні кораблі вийшли
в море. Троянці вибігли з міста, але на
полі бою не було жодного ахейця. І ось
диво: за курганом-похованням Ахілла
стояв величезний дерев’яний (т. зв. троянський) кінь. Поширилася чутка, що
це жертва богам, тож треба забрати тро-
фей до міста. Але жрець Лаокоон, який
був там із двома синами, побоювався
ворожого підступу, тому вмовляв спа-
лити коня. Вислів Лаокоона, ужитий
Вергілієм в «Енеїді» (кн. II, 49), став крилатим: «Timeo Danaos et dona ferentes» («Боюся данайців, із дарами прибулих»).
Раптом виповзли з моря дві величезні змії, накинулися на жерця і на очах у занімілого натовпу задушили Лаокоона та його синів. Вирішивши, що це боги покарали жерця за блюзнірство, троянці
Лаокоон і його сини. 50 р. до н. е.
троянці поснули, адже бенкет з
чим острівцем. А тим часом
били сонних вартових і відчинили браму Трої. Ахеї вдерлися до міста, й почалася різанина, через яку загинули і старий Пріам, і його малолітній онук Астіанакс, Гекторів син. Жінок убивали або забирали в рабство, оскверняли храми, усе нищили й палили.
Так греки зробили з Трої «скирту гною» (І. Котляревський).
Вислів «троянський кінь» використовують для позначення підступного вчинку, згубного подарунка, прихованої загрози (наприклад, Імовірно, образ троянського
«трояном» називають вірусну комп’ютерну програму).
Дивом урятувалися лише Еней, його родина й гурт троянців, які, за волею Зевса, згодом заснували могутній Рим («Нову Трою»), який помстився грекам і зробив з Еллади римську провінцію – Ахайю.
Про те, як ахеї з-під стін Трої по-
верталися додому, існує безліч пере-
казів. Найвідомішою є розповідь про
мандри і пригоди велемудрого Одіссея
на шляху до рідної Ітаки та його вірну
Британський історик Майкл Вуд зняв на телеканалі BBC шестисерійний детективно-історичний серіал «У пошуку Троянської війни» (1985). Учений досліджує легендарне місто Трою, зокрема питання, чому воно є центром культури і мікенської епохи, і сучасного західного світу.
дружину Пенелопу, що геніально втілена в поемі Гомера «Одіссея».
Таким у загальних рисах є троянський цикл еллінських міфів.
1. Що ви знаєте про міфи й міфологічний світогляд? Назвіть основні цикли давньогрецьких міфів.
вони між собою?
2. За одним із міфів, боги розпочали Троянську війну, щоби під стінами Трої знищити всіх героїв, тобто завершити «добу героїв». Як ви думаєте, що спонукало олімпійців
3. Прочитайте матеріал підручника і назвіть три
Хто їм допомагав у цьому?
4. Визначте ключові образи і символи троянського циклу міфів.
5. Які крилаті вислови, народжені грецькою міфологією, ви знаєте?
6. Чому, на вашу думку, один із найнебезпечніших комп’ютерних вірусів називають «трояном»?
7. Де на території нашої держави ми можемо натрапити на відлуння давньогрецької міфології, зокрема троянського циклу міфів? Наведіть конкретні приклади.
1. Прочитайте 2–3
1 Плеяди – сім богинь-сестер, перетворених на сузір’я (українська народна назва –Волосожари), коли їх переслідував мисливець Оріон.
2 Палладій – статуя Афіни, символ чудотворної дії, покровительства богині.
монета тетрадрахма (454–404 рр. до н. е.) із зображенням Афіни в шоломі
1. Хто був засновником Трої? Чому заснування міста було дивовижним?
2. Яке знамення Зевса свідчило про його прихильність до будівництва міста?
3. Завдяки кому більша частина муру навколо Трої залишалася незламною?
4.
Багато часу минуло відтоді,
любов найвродливішої жінки світу Єлени, дружини царя Спарти Менелая. Богиня нагадувала своєму улюбленцеві про Єлену і
ти
Паріс зібрався
до Спарти. Даремно застерігав його Гелен, віщий син Пріама. Він пророкував загибель Парісові. Нічого не хотів слухати
бель і вирушив у далеку путь безкраїм морським простором. Розпач охопив Кассандру, коли побачила вона, як віддалявся швидкохідний корабель Паріса від рідних берегів. Простерши до неба руки, вигукнула віща Кассандра: – О, горе, горе великій Трої і всім нам! Бачу я: охоплений полум’ям священний Іліон, скривавлені
в прах його сини! Я бачу: ведуть у неволю чужинці заплаканих троянських
Ніхто не зупинив Паріса. А він плив
Минуло кілька днів.
їхати на Кріт. Від’їжджаючи, просив
треба
щоб нічого їм не бракувало. І гадки не мав Менелай,
йому ці гості. Коли Менелай поїхав,
і в Трою, та з’явився бог Аполлон і спинив героя. Сердитий на бога за те, що Аполлон врятував від нього Гектора й троянців, Ахілл погрожував богові, що вразить його списом, і готовий був напасти. Розгнівався Аполлон, забув він і те, що обіцяв колись, на весіллі Пелея і Фетіди, охороняти Ахілла. Оповившись темною хмарою, для всіх незримий, скерував він Парісову стрілу, і вразила вона Ахілла в п’яту, куди тільки й можна було вразити великого героя. Смертельною була для Ахілла ця рана. Відчув наближення смерті Ахілл. Вирвав він із рани стрілу і впав на землю. Гірко докоряв він
Аполлонові за те, що він згубив його. Знав Ахілл, що без допомоги бога не міг убити його
ніхто зі смертних. Ще раз зібрав
свої сили Ахілл. Грізний, наче приречений умерти лев, підвівся він із землі і вразив ще багатьох троян-
ців. Та ось похололи його руки й
ноги. Все ближчає смерть. Поточився Ахілл і сперся на спис. Грізно крикнув він троянцям: – Горе вам, погинете ви! І після смерті мститиму вам!
Від цього поклику кинулися тікати троянці. Але щодалі слабнув
Ахілл. Залишили його останні сили, і впав він на землю. Загримів на ньому його золотий панцир, і здригнулася земля. Помер Ахілл. Але й до мертвого не насмілювалися наблизитись троянці. Вони боялися його й мертвого, такий жах навіяв він їм за життя. Потроху перебороли вони страх, і запеклий бій закипів навколо тіла найбільшого з героїв. Кров лилася рікою. Здавалося, ніколи не скінчиться бій. Коли це вдарив грім Зевса, знялася буря і зупинила троянців. Не хотів Зевс, щоб заволоділи троянці тілом Ахілла. Підняв могутній Аякс Теламонід тіло Ахілла і поніс до кораблів, а його захищав
Джованні Антоніо Пелегріні. Ахіллес над тілом Патрокла. Бл. 1700
троянців, що наступали. Обмили тіло героя греки, умастили запашними
і поклали на пишно оздобленому ложі. Обступивши ложе, голосно оплакували
1.
2.
3.
4. Знайдіть
1773
коня. Дивилися
ти до міста й поставити на акрополі. Почалася суперечка. Тут перед суперечниками з’явився Лаокоон, жрець бога Аполлона. Він почав умовляти своїх співгромадян знищити коня. Певний був Лаокоон, що в коневі сховані грецькі герої, що це якась воєнна хитрість, вигадана Одіссеєм. Лаокоон не вірив, що греки покинули Троаду назавжди. Лаокоон благав троянців не довіряти коневі... Схопив величезний спис Лаокоон і кинув ним у коня. Здригнувся кінь від удару, і глухо забряжчала всередині його зброя. Та затьмарили боги розум троянців –вони все-таки постановили везти коня в місто. Мало здійснитись веління долі.
Коли троянці стояли навкруги коня, пастухи
зв’язаного полоненого грека Сінона. Розповів їм Сінон вигадану історію, яку придумав для нього Одіссей, щоб обдурити троянців. Начебто задумав згубити його Одіссей, принісши в жертву богам. Але Сінон розірвав мотузки, втік і заховався в густих заростях очерету. Коли ж греки відпливли, він добровільно віддався в руки пастухів.
Леся Українка, видатна українська письменниця, створила драматичну поему «Кассандра» (1901–1907) за мотивами цього міфу. Вона зобразила гірку долю віщунки Кассандри, до пророкувань якої ніхто не дослухався. Ця давня історія і сьогодні набуває нового звучання, відкриваючи інші грані розуміння.
Сцена з вистави «Кассандра».
Національний академічний
драматичний театр ім. Івана Франка. 2021
Джерело: ft.org.ua/
Лаокоон, бо хотів, усупереч волі богів, врятувати рідну землю. Загибель Лаокоона ще дужче переконала троянців, що вони повинні ввезти дерев’яного коня в місто. Розібрали вони частину міського муру, бо величезного коня не можна було провезти через браму, і з тріумфом, співами
потягли
Чотири рази зупинявся, вдаряючись об мур, кінь, коли тягли його через
жин.
з
Загинув Пріам у тому палаці, де жив стільки років, правлячи великою Троєю. Не врятувався ніхто з синів Пріама. Навіть онук його, син Гектора – Астіанакс, був убитий: його скинули з високих мурів Трої, вирвавши з рук нещасної Андромахи. Убив Менелай у палаці сплячого Деїфоба, дружиною якого після смерті Паріса стала Єлена. У гніві убив би і прекрасну Єлену Менелай, але стримав його Агамемнон.
2.
3. Оцініть вчинок
і вирішили допомогти?
4. Визначте роль богів у Троянській війні. Поміркуйте, чому боги оплакували загибель Трої, хоча вони
знищити місто.
5. Поміркуйте, у чому полягає гуманістичний зміст і вплив на сучасність давньогрецьких міфів про Трою.
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Складіть розповідь
2.
3.
«Іліада»
в героїчних піснях про Троянську війну. Гомер, як дехто
епічні (героїчні)
на початку І тис. до н. е., тобто через два століття після
Епічна поема (епопея) (грец. epopoiia, від epos – слово, розповідь та poieô – творю) –це монументальний художній твір, переважно віршований, у якому широко зображено й уславлено яскраві характери та визначні історичні, здебільшого героїчні, події минувшини, а також висвітлено важливі проблеми загальнонародного значення.
творів, як аеди, а виконавці чужих текстів). Водночас у початкових текстах поем вони щось постійно змінювали і додавали. Поступово зміст першоджерел розмивався, розчинявся в інтерпретаціях, тобто спотворювався. Тому бажання зберегти оригінальний текст «Іліади» й «Одіссеї» спонукало в середині VІ ст. до н. е. створити комісію, яка письмово зафіксувала тексти поем у тому вигляді, у якому вони дійшли до сьогодення: «Іліада» складається з 15 693 віршів і описує події 50 днів десятого року Троянської війни, а «Одіссея» – з 12 110 віршів і описує сорок останніх днів десятирічного повернення Одіссея до Ітаки. До речі, у підручнику
використано саме цей (т. зв. канонічний) текст «Іліади» Гомера в найкращих українських перекладах. А в ІІІ ст. до н. е. греки поділили поеми Гомера на 24 пісні кожну, за
кількістю літер давньогрецького алфавіту, тим самим натякаючи, що в
них, як в абетці між літерами «альфа» і «омега» (грец. «від А до Ω» відповідає нашому «від А до Я»), зосереджено «початок і кінець» усього... Які літературні відкриття зробив Гомер у цих творах? Передовсім величність теми (Троянська війна як уособлення кінця монументальної героїчної епохи) потребувала особливої оповіді – повільної та фундаментальної. Для цього якнайкраще підходив гекзаметр (від двох грецьких коренів: hех – шість і metron – одиниця вимірювання, міра; тобто шестимірник).
Ще однією характерною ознакою цих поем є стиль оповіді, що дістав назву «епічного (гомерівського) спокою». Водночас цей «спокій», неспішний плин викладу, зовсім не означає байдужості автора до зображуваного. Навпаки, прямі оцінки Гомера становлять приблизно п’яту частину (!) всього тексту «Іліади».
Гекзаметр – віршовий розмір в античній поезії, шестимірник; передають як шестистопний дактиль, який в окремих стопах іноді замінюють спондеєм (довгим складом замість двох коротких UU), остання стопа завжди двоскладова –U (хорей). Метрична схема гекзаметра з найуживанішою цезурою (паузою) посередині третьої стопи така: –UU/–UU/–//UU/–UU/–UU/–U. ще й рапсоди (це не автори –
А в цих висловлюваннях, безумовно, відчувається авторське ставлення до зображуваного.
Гомер має чітку етичну позицію:
війна – це горе, лихо для людей, «нелюдськая сила». Яскраво негатив-
не ставлення до війни виявляється, наприклад, у сцені, коли сам Зевс
лає свого сина, бога несправедливої війни Ареса, пораненого Діомедом: «...Найненависніший
ідеалізує Ахілла й Гектора і попри те, що воїни були з протилежних таборів, обох наділяє найкращими рисами. Їм притаманні мужність, твердість у бою, готовність краще померти, ніж зганьбити себе, свій рід і плем’я негідним вчинком. Усе це можна назвати одним словом – героїзація. Гектор, навіть знаючи про свою неминучу загибель, не захотів ховатися за міцними мурами Трої, а свідомо пішов на смерть, не зважаючи на благання дружини
Гомерівський епітет – поетичне означення, яке характеризується постійністю, закріпленістю за певними словами або іменами (крилате слово, розоперста Еос тощо), а також складеністю, об’єднанням двох і більше коренів (прудко+ногий Ахіллес, веле+мудрий Одіссей, шоломо+сяйний Гектор та ін.). Найяскравіше постійність гомерівських епітетів виявляється під час зміни ситуації.
Скажімо, Ахіллеса називають пруд-
коногим і тоді, коли він швидше за вітер мчить полем бою, і тоді, коли сидить або навіть лежить у себе в
наметі. Гектор свого ворога Ахілла
називає богоподібним, а Ахілл Гектора – богосвітлим.
що ватажок
невразливий для зброї, окрім п’яти («ахіллесової п’яти»). Якби це було так, то негайно зник би весь його героїзм, оскільки серед троянців «він би став схожим на різника, який зайшов у отару овець» (В. Пащенко). А в «Іліаді» якраз навпаки: Гектор нагадує Ахіллові про його неминучу загибель, і той теж не тікає геть із-під мурів Іліону,
Якби не Гомер, то, можливо, історія
шляхами. Адже невипадково у
Македонського
лежала «Іліада», яку
Східного походу
Лоуренс Альма Тадема. Читання Гомера. 1885
І, на знак пошани до великої поеми, Александр наказав відбудувати Трою. А наші пращури вірили, що троянець Гектор похований у печерах Київської лаври, і навіть знаходили докази цьому в славетному «Слові о полку Ігоревім»...
Проте з плином часу ставлення до творів Гомера змінювалося, їх уже сприймали як чарівні казки, що нічого спільного з реальним життям і реальною історією не мають. Так було до того часу, поки не знайшлася людина, яка повірила в написане Гомером. Озброївшись текстами «Іліади» й «Одіссеї», а також географічними картами, дослідники відтворили маршрути ахейців Середземним морем, які перетнулися в одній точці – на пагорбі Гіссарлик (сучасна Туреччина).
Гомерівське питання
Доки одні греки звеличували Гомера, інші доводили, що ніякого Гомера не було і, взагалі, одна людина не здатна написати дві такі різні поеми. Особливою дошкульністю в критиці Гомера вирізнявся філософ-ритор
ми. Ось тільки прочитати їх ніяк не вдавалося, хоч до цієї роботи долучилися найкращі дешифрувальники наймогутніших
ту! І ось, коли, здавалося б, усі
цих записів, що стало світовою сенсацією. У табличках ішлося про Троянську війну... Зараз ми знаємо навіть день, коли впала Троя, – 5 червня 1208 р. до н. е. (за іншими джерелами – бл. 1260 р. до н. е.). Але сам факт доведення, що ця війна справді відбувалася, набагато важливіший за точну її хронометрію.
Утім, хай навіть у реальному житті не було б
Трої, ані її героїв... Але є світ художнього твору, світ фантазії, світ
поняття?
3. У чому полягає суть гомерівського питання?
4. Хто
5.
6.
ІЛІАДА (переказ)
Хріс, жрець Аполлона, просить Агамемнона в таборі ахеїв повернути йому полонену доньку Хрісеїду. Коли ватаг ахеїв брутально відмовляє, Аполлон насилає на військо греків моровицю. Ахілл скликає раду, щоб знайти спосіб запобігти нещастю. На раді жрець Калхас каже, що моровиця скінчиться лише тоді, коли бранку Хрісеїду повернуть до батька. Розлючений словами жерця, якого підтримав Ахілл, Агамемнон погоджується повернути полонянку, але наказує
замість неї відібрати в Ахілла його полонянку Брісеїду. Ображений
Ахілл віддає Брісеїду та відмовляється
виступає Менелай, чоловік
поєдинок має стати закінченням війни; нагорода переможцеві – Єлена з усіма скарбами, які вона привезла
Паріс і Менелай б’ються, але Афродіта потай переміщає любого
опочивальні. Менелай даремно шукає
результат
залишається невизначеним. Гектор закликає троянських жінок помолитись Афіні, щоб вона захистила троянців. Андромаха, дружина Гектора, благає його не йти на бій, а подбати про неї та їхнього маленького сина. Але Гектор повертається на поле бою.
На бенкеті Зевс радиться з богами, чим завершити справу: розпочати нову битву чи примирити народи, повернувши Єлену Менелаєві та
Джованні Баттіста Гауллі. Сварка Ахілла й Агамемнона. 1695
посланців із дарунками. Але той їх не приймає і не
Пріам,
віддати йому тіло сина. Наступного ранку
із тілом Гектора повертається додому.
Поема закінчується
спровадив, Їхні тіла на поживу собакам і птицям покидав.
Так от над ними збувалася Зевсова воля святая.
Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,
Цар аргів’янських народів Атрид 1 і
богорідний. Переклад Петра Ніщинського
Двобій Ахілла і Гектора
...До нього Ахілл наближався, Мов Еніалій – Арей войовничий – в шоломі гривастім.
Ясень страшний пеліонський на правім рамені у нього
Злегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистим Сяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході.
Гектор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів він
Ждать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму.
Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги, Так же, як сокіл у горах, з
1 Атрид
Теплою перша струмує водою, і завжди парує
Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.
Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,
Наче той град крижаний або снігу завія студена.
Поряд із ними – просторі, обкладені каменем гладко,
Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили
Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі
В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.
Мимо промчали вони, той – рятуючись, той – здоганявши.
Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато
Дужчий від нього, – не бик-бо жертовний, не шкура бичача
Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, –
Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.
Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши, Однокопитні проносяться коні, й їх жде нагорода –
Мідний триніг або жінка – на шану померлого мужа, –
Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.
Отже, почав тоді мовити батько людей
тяжко Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих
Він на ущелинах Іди в верхів’ях і в високоверхій Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама. Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте, Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду
Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».
В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна: «Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!
Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,
Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.
Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».
Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний: «Тритогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом
І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.
Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».
Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, –Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських. А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався. Наче на оленя
Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину
Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.
Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа –
Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, –Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.
Зевс кинув на золоті терези два жереби смерті – Гектора й Ахілла. Жереб Гектора пішов униз, до Аїду. Афіна сповістила Ахілла, що Аполлон більше не допомагатиме Гекторові, і, прийнявши подобу Гекторового брата Деїфоба, переконала троянця битися з Ахіллом.
Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний: «Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати.
Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши
Стріти твій напад. А зараз – дух мій мене спонукає
Стати грудьми проти тебе – здолаю чи смертю загину.
Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть
Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.
Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу
Дасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я.
Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле, Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш».
Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:
«Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди!
Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних, Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,
А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, –
Так і між нами не бути любові, не бути ніяким
Клятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляже Й крові його Арей не нап’ється, боєць войовничий.
Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо
Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим.
Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна
Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш нині Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!»
Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа
Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор, Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши, В землю уп’явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна
Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу. Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив: «Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле,
Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!
Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю
Смертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»
Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списа
Кинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.
Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсь
Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно.
Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.
Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,
Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько.
Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:
«Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!
Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,
Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!
Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї
Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби
Зевсу й його дальносяжному синові, котрі раніше Допомагали мені. І от доля уже настигає.
Але нехай уже не без борні, не без слави загину, Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»
Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій, Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди, Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний, Що на рівнину раптово із темної падає хмари Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, –Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій. Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили, Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий, Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотиста Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.
Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі
Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки, Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла, Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо
І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло. Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним, Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу. Там лиш, де кості-ключиці поєднують шию з плечима, Горло біліло, – найшвидше
Ззаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишався –Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають
Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».
Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний: «Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв, Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:
Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,
Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синове Й жони троянські, вогнем попаливши, його поховали». Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:
«Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.
Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’ясо
Рвав би із тебе й сирим пожирав би, – таке ти накоїв!
Нині ніхто вже від псів голови не врятує твоєї, Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший
Викуп і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки, Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити
Син Дарданів Пріам, – і тоді твоя мати шановна, Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, –
Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!» Смертю конаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний: «Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався Переконати, бо
Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списа Й набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми, Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню Гектора. Й жоден із них не минув його списом кольнути.
Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив: «Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м’якший, Аніж коли на човни до нас полум’я кидав палюче!»
Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти.
Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий,
Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:
«Друзі мої, ахеїв вожді і порадники мудрі!
Нині, коли мені вічні богове дали подолати
Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом, Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно, Що у троян тих на думці і що вони мають робити –
Чи покидать по загибелі Гектора місто високе, Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.
Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?
При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання, Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живими Перебуваю і поки мене мої носять коліна.
Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,
Свого товариша любого й там пам’ятатиму завжди!
Нині ж, пеан заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське, До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.
Слави сягли ми великої – Гектор поліг богосвітлий,
Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!»
Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне: Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля
Франц фон Мач. Тріумф Ахілла.
Фреска в палаці Ахілейон. 1892
В п’ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі, До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.
На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши, Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли. Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось
Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна, В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу
Зевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.
Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина
Глянувши, стала ридати й, далеко від себе жбурнувши
Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.
Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо
Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту. Переклад Бориса Тена
ЗАПИТАННЯ
1. Порівняйте поведінку Гектора й Ахілла під час двобою.
2. Які умови двобою герої висувають один одному? Чия позиція вам ближча? Чому?
3. Чому Ахілл зміг подолати Гектора? Чи вважаєте ви цей двобій справедливим? Відповідь аргументуйте.
4. Кому, ахеям чи троянцям, симпатизує грек Гомер? Яку назву така позиція отримала в літературознавстві?
Українські перекладачі творів
Священник Української автокефальної
узагальніть у таблиці.
тіла Гектора. Червонофігурний скіфос. 490–480 рр. до н. е.
Зображення на скіфосі (давньогрецькій керамічній чаші для пиття) – сцена зустрічі Ахілла і Пріама, про це йдеться у 24-й пісні «Іліади». Пріам входить до
намету зі своїм почтом, який несе дари для викупу. Ахілл бенкетує, умостившись на ложі й відвернувши голову, щоб
!Простежте, як змінюються
емоції Ахілла. Поясніть, що
відбувається з героєм. Чи
можна сказати, що він переживає катарсис?
Там він застав його й друзів, що одаль сиділи. Лиш двоє –Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, –Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він –Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.
В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись, Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати
Руки страшні, що в нього численних синів повбивали. Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину, На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,
Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,
Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.
Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я
В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.
Аж п’ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв, З них дев’ятнадцять від лона були однієї дружини,
Решту – інші жінки у моїх породили покоях, Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.
Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас, Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий –
Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських
Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.
Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене, Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний, Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, –
Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»
Мовив це, й пам’ять про батька збудив, і викликав сльози.
Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.
Так спогадавши обидва, – той Гектора-мужезвитяжця,
Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,
Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом
Тяжко журився, – і стогін їх сумно лунав по покоях.
А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,
З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,
З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого, Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву, І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим: «О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!
Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.
Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,
Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.
Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.
Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, –Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.
Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі, Повні дарів: нещастя – в одному, а в другому – блага.
Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний, Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.
Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш, Голод
Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині
Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко
В Трої сиджу – і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.
Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий: Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря, З півночі ж – гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая –Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.
Та як наслали на тебе це лихо богове небесні, Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.
Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,
Не допоможе нічого печаль за сином убитим, –
Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»
В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:
«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор
Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,
Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,
Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».
Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий: «Не досаджай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я
Гектора тіло вернути, – від Зевса приходила з вістю
Мати до мене моя, від морського народжена старця.
Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, –
Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.
З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,
В стан наш вступити – ні від сторожі б не міг він сховатись,
Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.
Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,
Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш, Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».
Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови, Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався, Та не один, за ним поспішили соратників двоє –Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів
Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.
Випрягли
В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.
Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши, З товаришами поставив на добре гембльованім возі.
Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив: «О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш, Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому
Батькові я, – не нікчемний він дав мені викуп за нього.
Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».
Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.
Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,
При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:
«Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, –
Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш
І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.
Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба, Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі –
Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.
Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий
В гніві на матір Ніобу, дівчат – Артеміда мислива, Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:
Двох-бо дітей породила Лето, а у неї – багато.
Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.
Дев’ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати
Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.
Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.
Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.
Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу, Де, як розказують, захисток мають для себе божисті Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, –В камінь богами обернена, там вона вічно сумує, Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина, В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»
Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі, М’ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,
Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.
Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти В кошиках гарних, а м’ясо ділив сам
Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.
Ні на хвилину повік не заплющував я над очима З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми, Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні, В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’я.
Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним
Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».
Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям
Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками
Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,
І покривала вовняні подать їм укритися зверху.
Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці,
Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.
З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:
«Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв Хтось не ввійшов сюди радитись, – часто до мене заходять
Радити раду мужі, як звичай того вимагає.
Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві, Може, напевно, затриматись видача мертвого сина, Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто: Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати, Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав». В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий: «Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло, Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:
Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба
Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.
Дев’ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі
І поховать на десятий та справити тризну для люду. На одинадцятий – пагорб насипати зверху могильний, А на дванадцятий – бій відновити, якщо вже так треба».
Тіло Гектора повертають до Трої (деталь рельєфу із римського саркофага). Бл. 180–200 рр. н. е., мармур
Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий: «Хай так і буде, старче Пріаме, як ти
Мабуть, найнесподіванішою ілюстрацією до «Іліади» та «Одіссеї» є Національний дендрологічний парк «Софіївка» (1796), розташований у м. Умані Черкаської області. Понад двісті років тому обабіч річки Кам’янки на безлісій місцевості, перерізаній ярами та балками, було створено це природне диво. Парк нагадує куточок давньої Еллади. Тож ми можемо пропливти підземною річкою Ахеронт (Стікс), побувати в гротах богині Фетіди, Ахіллової матері, та німфи Каліпсо, відвідати терасу
і
Єлисейськими полями – прогулянка парком заохочує до мандрівки сторінками гомерівського епосу. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, кам’яні гроти –усе це гармонійно поєднується та створює неповторну атмосферу овіяного міфами світу давніх греків.
1. Чому Ахілл спочатку відмовився виконати передсмертне прохання Гектора й не віддав рідним
а згодом змінив своє рішення – повернув Пріамові тіло
троянського героя?
2. Чому суворий Ахілл плаче разом із батьком убитого ним Гектора? Чи свідчить це про слабкість ахейця? Чому?
3. У чому полягає гуманістичний зміст «Іліади»?
4. Підсумуйте, що ви дізналися з поеми «Іліада» про світосприйняття давніх греків, їхні обряди та звичаї.
1. Напишіть твір (есе)
«Добре вмирати тому...»
а думка, втілена в поетичну форму, стає більш авторитетною. Тому віршованими
твори і навіть практичні поради: як доглядати за виноградом,
було «опоетизоване». Із давньогрецької лірики Після гомерівського
Види і жанри давньогрецької лірики
Сучасні літературознавці поділяють еллінську лірику на два основні різновиди: 1) пісенну (меліка) – співали в супроводі музичних інструментів; 2) декламаційну – читали спочатку під музику, а згодом без неї. Меліку поділяли на сольну (або монодичну) та хорову. Однак цей поділ був умовним, бо, наприклад, гімни співали як окремі солісти, так і хор, як а капела, так і під супровід ліри. Гімни виконували на честь богів. Кожен бог мав свій різновид цього урочистого твору: на честь Аполлона лунав пеан; Діоніса – дифі-
вважали лірикою. Водночас вони так любили музику, що навіть декламаційну лірику часто виконували в інструментальному супроводі. Щоправда, ці інструменти були не такими милозвучними, як ліра. Наприклад, ямби інколи лунали під брязкіт металевої пластинки, прив’язаної до підошви виконавця, якою той відбивав ритм по каменю (таке виконання чимось нагадувало сучасний реп). А іноді виконання ямбів супроводжувалося різкими звуками дудки «ямбіке», з назвою якої пов’язують походження слова «ямб». Інше тлумачення відсилає до імені служниці Ямби. За міфом, Ямба грубими жартами розсмішила невтішну богиню Деметру, яка розшукувала свою доньку Персефону. Ця зорієнтованість
на різкість, грубість узгоджується з
викривальним характером багатьох творів ямбічної поезії. В Елладі ямбами називали дошкульні або жартівливі вірші (нині ж ямб – це віршовий розмір). «Батьком» ямбів уважають Архілоха, поета-воїна.
Елегія – вірш в античній поезії, непарні рядки якого були написані гекзаметром (шестимірником), парні – пентаметром (п’ятимірником); в українській літературі передається шестистопним і п’ятистопним дактилем. У літературознавстві має назву елегійного двовірша.
Тіртей (VII ст. до н. е.) Навряд чи
часів законодавця
Спарті. За переказами, суворі спартанці ще
було мистецтво, до якого ставилися по-особливому,
МИСЛИМО КРИТИЧНО
Легенда про афінське походження поета є малоймовірною, оскільки спартанці ніколи не призначили б своїм полководцем іноземця, та й ще з фізичною вадою – це їм забороняв
закон.
Можливо, твердження про афінське
визначена на початку тема розвивається та завершується поетичним закликом. Вірші поета, пройняті ідеями патріотизму і військової доблесті, прості, лаконічні й водночас стримані, але виразні своєю лексикою. Так склалося, що найголовнішим суперником Спарти були Афіни. До речі, саме безкінечні війни цих двох потужних центрів давньогрецької цивілізації й призвели до
походження Тіртея було пов’язане
зі схожістю двох географічних назв:
місто Афідна було в Лаконіці, а в
Аттиці – Афіни. Мабуть, афінянам
дуже кортіло приєднати до блискучої
плеяди своїх поетів ще й талановитого
Тіртея (за В. Пащенком).
1 Дельфійський
лося пророкування.
і прохання надати їм свого воєначальника. Порадившись, афіняни вирішили не гнівити богів і виконати веління оракула й водночас зробити все можливе, щоб жодної користі від їхнього полководця спартанці не мали.
Тож і віддали посланцям як «воєначальника» кульгавого шкільного вчителя і поета Тіртея. Побачивши, кого саме їм прислали афіняни, спартанці затамували глибоку образу.
У
вирішальній битві, коли спартанці під натиском мессенського
війська збиралися відступити назад до Спарти, з останніх рядів вийшов Тіртей і почав декламувати свої войовничі елегії.
танські воїни
переможно кинулися на ворога.
А Тіртею, як «винуватцеві» цієї перемоги, вони надали громадянство в Спарті... То чи не відтоді перед кожною битвою спартанці почали приносити жертву музам, а не богам війни?.. Це був античний переказ («анекдот», як казали елліни). Насправді ж Тіртей був сильним, мужнім і витривалим воїном-спартанцем. До того ж він був іще й воєначальником. Про це свідчить повчальна тональність його елегій, у яких він
Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,
Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.
Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі
Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,
З матір’ю милою, з батьком старим на чужині блукати, Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.
Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,
Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.
Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє,
Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.
Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи
Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю –
Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.
В битві поляжемо ми, не пожалієм життя.
О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою,
Не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть.
Духом могутнім і мужнім ви груди свої загартуйте,
Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою.
Віком похилих, у кого слабі вже коліна, ніколи
Не покидайте старих, з битви утікши самі.
Сором несвітський вам буде тоді, як раніше за юних
Воїн поляже старий, в перших упавши рядах, –
Голову білу безсило схиляючи, сивобородий,
Дух свій відважний оддасть, лежачи долі в пилу,
Рану криваву свою не забувши руками закрити, –
Страшно дивитись на це, соромно бачить очам
Тіло старе без одежі! А от юнакові – все личить, Поки ще днів молодих не осипається цвіт.
Чоловікам він був милий, жінок чарував за життя він –
Буде прекрасний тепер, впавши у перших рядах. Отже, готуючись,
Тіртей в елегіях створив новий ідеал героя. У чому полягає ця новизна? Елегія «Добре вмирати тому...» суголосна з «Іліадою». Спільним для обох творів є зображення війни, уславлення мужності хоробрих і незламних воїнів, оспівування їхніх військових подвигів. Водночас між ними є й істотна відмінність. Персонажі Гомера (Ахілл, Одіссей, Агамемнон, Менелай та ін.) воюють заради особистої слави, власного збагачення або виконуючи волю богів. Натомість герої елегій Тіртея воюють, захищаючи «рідну країну», свою вітчизну, тобто вони є не шукачами збагачення та слави, а патріотами своєї батьківщини. Це було новим словом в античній літературі, яке знайшло відгук серед авторського кола пізніших часів.
1. Із яких джерел бере початок лірика? За яким принципом
філософи розрізняли лірику декламаційну та пісенну (мелос)?
2. До якого виду лірики належить творчість Тіртея?
3. Якою постає людина
4. У чому особливість побудови цієї поезії? Навіщо Тіртей змальовує
5. Чи міг Тіртей під час
6. Порівняйте ліричного героя Тіртея
7. Уявіть зустріч Гомера і Тіртея. Про що могли б поспілкуватися поети? Підготуйте в парах діалог митців.
8. Чи змінилося б сприйняття творів Тіртея, якби їхнього автора (фізично досконалого спартанця) в античних анекдотах не «перетворили» на «немічного афінянина»?
1. Підготуйте виразне читання
2.
3.
МАРОН. «Енеїда»
вершин слави чимось нагадує шлях казкового героя, який виконує три важкі завдання. У цьому розділі ви дізнаєтеся, що саме виконав поет, а також чому ті часи, коли творили Вергілій,
і Овідій, називають «золотою добою» давньоримської літератури.
Публій Вергілій Марон (70–19 рр. до н. е.)
Про життя Вергілія відомо небагато. Народився перший поет Риму на півночі Італії, неподалік
ні. Його батько не цурався жодної роботи: був і гончарем, і пасічником,
допоміг поетові повернути успадко-
вану від батька садибу. Згодом ця
ситуація повторилася ще раз, то чи
міг Вергілій бути невдячним своєму
благодійникові, що так багато для
нього зробив?
«Буколіки» (або «Еклоги» –
вибрані вірші; 39 р. до н. е.) були
першою з-поміж трьох знаменитих поем Вергілія. У цьому творі він оспівав пастушаче життя, мирні пейзажі та красу італійської природи. Ідеалізовані персонажі (пастухи) уславлюють Октавіана як посланця богів і миротворця, а також римську землю, «великую матір врожаїв», та її трудівників. Широковідома IV еклога
передбачення про майбутнє народження хлопчика, який мав повернути людству «золоту добу». Християни тлумачили цей епізод як провіщення, пов’язане з народженням Ісуса Христа непорочною дівою Марією. Саме через це згодом Вергілія назвали «християнином до Христа», а славетний Данте в «Божественній комедії» обрав його своїм провідником по Пеклу та Чистилищу. Успіх «Буколік» був приголомшливий, відтоді Вергілія визнали першим поетом Риму. На хвилі загальної популярності він отримав від Октавіана замовлення на створення дидактичного (повчального) епосу. Той власноруч зачинив ворота храму бога часу Януса 1, що були відчинені майже століття, сповістивши в такий спосіб Рим про настання
довгоочікуваного миру. За час тривалої війни більшість римлян звикла до меча й відвикла від плуга, і це треба було виправляти.
Тож Вергілій віддав сім років життя створенню пое-
ми «Георгіки» («Землеробські вірші»; 36–29 рр. до н. е.)
про тонкощі праці землеробів. Вона містить поради, як готувати насіння до сівби та на якому ґрунті воно краще зійде, як робити щеплення фруктових дерев, як розводити коней і бджіл тощо. Провідна, наскрізна
Тонкий задум полягав у тому, щоб переконати більшість римлян, що знаменитий рід Юліїв, до якого належав усиновлений Цезарем Октавіан, мав давнє походження – від Юла (Іула), сина троянця Енея, засновника Риму. Тож і виходило, що тільки Октавіану належало спадкове право керувати державою, заснованою його далеким пращуром Енеєм. Власне, для цього він і замовив Вергілію «Енеїду», де все це
тож Вергілій вирішив орієнтуватися на поеми Гомера «Іліада» (про війну під Троєю) та «Одіссея» (про довгі мандри Одіссея). Водночас поет наче міняє Гомерові сюжети місцями: «Енеїда» починається з мандрів (як «Одіссея») Енея, що шукає нової домівки, а закінчується описом його битв (як «Іліада»).
Вергілієва поема складається з 12 книг, які налічують 9996 віршів. Перша частина твору присвячена
Італії (книги 1–6), друга (книги 7–12)
На той час великі
течії завжди важко. Проте зрештою Вергілій уславив
війна. Він вірив у те, що подорож додасть йому творчої наснаги. Проте зміна клімату стала для нього фатальною. Поет помер, полинувши в безсмертя. Наостанок він наказав спалити незавершену «Енеїду». На щастя, друзі зберегли рукопис...
ЕНЕЇДА (переказ)
Прямуючи з Трої до Італії, флот Енея потрапляє в бурю, наслану Юноною. Енея рятує Нептун, і сім кораблів, що вціліли, пристають до африканського берега. Тут цариця Дідона, яка втекла з Фінікії, збудувала Карфаген, де гостинно прийняла троянців. Еней розповідає про останні дні Трої, зокрема про жерця Лаокоона й троянського коня. Енею наснився Гектор, який попередив про небезпеку. Еней мужньо захищав місто й бачив загибель
державу.
Федеріко Бароччі. Втеча Енея з Трої. 1598
Зі старим батьком Анхізом на плечах, сином АсканіємЮлом і дружиною Креусою Еней залишає охоплене вогнем місто.
викував Енею обладунок.
Багаторічну роботу над українським перекладом Вергілієвої «Енеїди» Микола Зеров – видатний український поет-неокласик, перекладач (знавець 20 мов), літературознавець, учений – завершував 1937 р. в сталінському концтаборі на Соловецьких островах. Того самого року разом із багатьма діячами української культури його розстріляли. Дві третини перекладеної Миколою Зеровим «Енеїди» нині
втрачено – вони, на жаль, зникли в лабіринтах совєтських каральних спецслужб. Збереглися лише фрагменти, які перекладач опублікував іще до арешту. Григорій Кочур, послідовник видатного майстра перекладу, порівнював творчість Зерова з розкішним, але недобудованим домом.
Микола Зеров ВЕРГІЛІЙ
Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий, З дитинства ніжного колисаний селом, Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом І знявся до вершин нечуваної слави.
Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий
Побачив кращий вік і проспівав псалом, Як спочиває світ під цезарським орлом У лагіднім ярмі безсмертної держави.
Той час минув – і Рим, і цезарів діла
1.
слугували взірцем для написання «Енеїди».
2. У чому особливість побудови поеми «Енеїда»?
3. Кого передусім звеличує
когось іншого?
4. Уявіть зустріч Гомера і Вергілія. Про що могли б поспілкуватися поети? Підготуйте в парах діалог митців.
5. Як у вірші М. Зерова слова кий (знаряддя пастуха), плуг (знаряддя землероба), мідяний шолом (знаряддя воїна) стосуються творчих досягнень Вергілія?
1. Підготуйте стислий усний
2. Порівняйте зміст «Енеїди» Вергілія
3. Знайдіть у тексті «Енеїди» «гомерівські»
! Про що йдеться в заспіві поеми?
Яка його роль у композиції твору?
! Чи є в поемі традиційне звертання до Музи?
Чим воно відрізняється від звертання Гомера? ! Знайдіть на зображенні скульптури Берніні пенатів. Поясніть, чому Анхіз рятує їх як найбільшу цінність.
1 Пенати – божества, заступники дому, від яких, за давніми віруваннями, походив добробут родини або громади. Звідси: «повернутися до рідних пенатів» – повернутися додому.
ЗАСПІВ
Джованні Лоренцо Берніні. Еней, Анхіз та Асканій. 1619
Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’їв троянських, Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.
Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,
З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони, Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив, Лацію давши пенатів 1, а з ними – і плем’я латинське,
І Альба-Лонгу стару, і мури високого Рима.
Музо, повідай мені, чим саме розгнівана тяжко
Чи то покривджена чим, цариця богів засудила
На незліченні труди та нещастя побожного духом
Батька й вождя, як богиня, – і гнівом таким пойнялася!
Місто старинне було – фінікійського люду оселя –Звалось воно Карфаген на лівійському березі, проти
Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.
Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,
Навіть і Самос забувши для нього; там зброя богині, Там колісниця її. А на серці в богині бажання, Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів. Але прочула вона, що від крові троянської плем’я
Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійців.
З’явиться люд, підкоритель
Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих
що
Не підпускала до краю латинського;
і гірко, Пасерби Долі, вони усіма проблукали
Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!
ПРОРОЦТВО АНХІЗА ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ РИМУ
Батько Анхіз на той час у глибокій долині уважно
Переглядав до наземного світу призначені душі.
Пильно очима водив по власному племені; бачив
Щастя потомків, і долю, і лік їх увесь незчисленний;
Постаті кращих героїв і подвиги ввік незабутні.
Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч,
Руки простяг він до нього обидві; на радощах слізьми
Лиця старі окропив і голосом зрушеним мовив:
«Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність
Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу
Глянути в очі тобі і голос почути знайомий.
Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину.
Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася...
Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах
Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..»
«Батьку, – промовив Еней, – твій образ, такий сумовитий,
Часто являвся мені і кликав за брами підземні...
Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,
Дай же, мій батьку, обняти тебе... Не тікай від обіймів».
Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.
Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию, –
Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ –
Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.
От уже бачить Еней захисну та глибоку долину, Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну, Де супокійні оселі потік обмиває Летейський. Над берегами, над плесом людські племена і народи В’ються, літають, немовби улітку погожої днини Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим І коло білих лілей: бринять і гудуть сіножаті.
Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:
Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові, Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть, Все я тобі покажу, й прочитаєш ти власную долю... Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить, Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу
Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.
В лісі догляне його і на батьківське царство поставить.
Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.
Все твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’я, Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.
От перед нами і той, що так часто тобі віщували –
Август – герой і нащадок богів, що знову появить
Вік золотий у краю Італійськім, на нивах, де вперше
Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить
Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітніх За годовими кругами, по той бік од наших сузір’їв,
Де небодержець Атлант розпечені осі
місцевого царя та успадкував трон. Його син Асканій-Юл заснував місто Альба-Лонга. Царя Нумітора, нащадка Енея, повалив його брат Амулій. Побоюючись помсти, Амулій примусив дочку Нумітора Рею-Сільвію дати обітницю безшлюбності й стати жрицею-весталкою. У Сільвії від бога Марса народилися два сини-близнюки Ромул і Рем. Жорстокий Амулій наказав кинути їх у річку. Та
Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу.
Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,
Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта
Від кабана визволяв, і Лернійську поборював Гідру, Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним
Від верхогір’їв Нізейських жене переможених тигрів...
Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити?
Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселитись?.. ...Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді, З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,
Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання –Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи, Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».
Там-бо, на тому щиті, прозираючи роки майбутні, Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди, Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий
І незчисленні усі, послідовно проваджені війни. Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері
І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,
Як вони граються сміло, до матері як припадають,
Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,
Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне.
Там – підіймається Рим, там – сабінських жінок викрадають.
Хиже насильство під час циркової забави; ще далі Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом
Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.
Далі обидва царі, військове покінчивши змагання, Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.
Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають Надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).
Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах, І придорожні терни у кривавій росі червоніли.
Далі Порсенна
На позолоченім ґанку сріблястий гусак неспокійно
Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.
Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці,
Маючи добру заслону у темряві чорної ночі.
Кучері в них золоті, із золота й одяг, і броня.
В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто
В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен
Парою списів легких і щитом захищається довгим.
Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними:
Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно
Скинуті з неба щити 1; там чисті жінки в колісницях
Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний
Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно, На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.
Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.
Понад підземними тінями йшов злотокований образ Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля, А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни
І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку
Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська: Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя
І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.
Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців... Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь, І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне
Сяйво у нього горить і зоря понад тім’ям аж рідна.
Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі
Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього
Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.
Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних, –
Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись
Рожева хмарка крізь гірлянди віт Пішла від нього у простори сині.
Це ж нею дихав і сміявся світ, Це ж їй молились зграї лебедині, Їй, що вродилась у прибрежній піні
Вергілієві ми завдячуємо становленням нової української літератури. І. Котляревський, якого Т. Шевченко називав «батьком», «переодягнув» у
козацький одяг Енея, героя головного твору Вергілія. Поема «Енеїда» (1798) І. Котляревського з перших рядків викликає захват, знайомлячи читацьку аудиторію з Енеєм:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців, П’ятами з Трої накивав...
Поема побачила світ невдовзі після того, як 1775 р. було зруйновано Запорозьку Січ – фортецю вільнолюбного козацтва. Тож є всі підстави вважати, що за смішною формою
та чужоземним сюжетом автор приховав мрію українського народу про незалежність.
Український Рим також візьме реванш за руйнацію «Української Трої»
Ідея
Поема
особисті інтереси були підпорядковані служінню державі, виконанню громадянського обов’язку. В античному героїчному епосі це було новим словом. Наприклад, герой Гомерової «Іліади» Ахілл узагалі не замислювався про державні інтереси, бо держави як такої ще не існувало, а був лише тимчасовий союз грецьких племен для загарбання Трої. Тому він відкрито вийшов із бою, образившись на Агамемнона.
тів від ворога вирвав». Це людина долі й обов’язку. Якщо врятувати від ворога бойовий прапор – дуже почесно, то врятувати пенати (богівзахисників свого дому і роду) – означає врятувати від знищення державу, яку буде відроджено на нових територіях. Тож із образом Енея тісно пов’язана тема Риму як благословенної богами супердержави, і ця ідея державності домінує у творі. Еней не лише успадковує латинські землі як царський зять, а й зброєю виборює право на
1. Що пророкує Анхіз Енеєві?
2. Які подвиги Геракла
3. Чим римляни, на
відрізняються від інших народів? Які заслуги римлян перед світом
4. Яким зображено Августа в цьому розділі?
5.
6.
пообіцявши у вступі оспівати «ратні боріння»
8. Чому Енея можна назвати «ідеальним
РІЧАРД
БАХ «Чайка
Джонатан
Усередині кожного з нас є влада дозволити собі здоров’я і хворобу, багатство і бідність, свободу і рабство. Річард Бах
! Як ви розумієте вислови «шукати себе», «людина високого польоту»?
! Яку висоту для себе обираєте ви?
! Що вам дає сили для здійснення своїх мрій? «К
ожна мрія тобі дається разом із силами, необхідними для її здійснення», – переконаний Річард Бах. На його думку, життя – відкритий простір для безлічі варіантів, кожен із яких нам до снаги реалізувати.
ня від американського письменника, який відкинув життєві
і написав
сценарій життя. Річард Дейвіс Бах
Піднятися понад хмари, відірватися від землі, щоб вільно ширяти у високостях, – про це мріяли люди тисячоліттями. Мріяв про це й американський хлопчина Річард Дейвіс Бах. Він народився 1936 р. в містечку Оук-Парк (передмістя Чикаго), яке подарувало світові видатного американського письменника Ернеста Гемінґвея. Родина, найбільшим багатством якої були три сини, пишалася своїм походженням від знаменитого німецького
облишив навчання, бо справжнє покликання
знайшов у льотній школі, де брав уроки пілотування. Обов’язкову на той час в Америці військову службу він проходив у резерві військово-морського флоту США, кілька років служив пілотом у Військово-Повітряних силах. Звільнившись з армії, заробляв на життя льотним інструктором і пілотомкаскадером на авіаційних шоу.
Однак у Річарда Баха була ще одна пристрасть, яка й принесла йому світову славу.
Це література, у якій він повторив шлях Джека Лондона, уперто працюючи, живучи надголодь, збираючи безконечні відмови редакторів, аж поки його перша книжка «Чужий на землі» не вийшла друком 1963 р.
невелику повість «Чайка Джонатан Лівінгстон». За два роки цей твір приніс йому славу і багатство. Історію незвичайного птаха опублікувало окремою книжкою видавництво Macmillan Publishers, хоча багато інших видавництв рукопис відхилили. Книжка, ілюстрована унікальними роботами Рассела Мансона – світлинами чайок у польоті, стала бестселером, за рік продали мільйон її екземплярів.
Цю повість-притчу сприйняли як гімн самовдосконаленню та жертовності людини. Річард Бах на біплані. 1968. Фото Рассела Мансона з офіційного сайту письменника richardbach.com
Повість-притча – повчальна алегорична оповідь, яка є засобом вираження
Річард Бах про роботу над книжкою «Чайка» була першим, що я взагалі написав у своєму житті (йдеться про першу частину «Чайки»). Саме тоді я не міг знайти роботу, тож вирішив стати письменником. І ось що зі мною сталося. Я отримав містичний досвід: я побачив, як уся ця історія про чайку розгортається перед моїми очима в повному кольорі
віддавай улюбленій справі всього себе. Іноді може здатися, що на цьому шляху ти залишився сам, але подивись уважно
знайдеш однодумців. Знайди свого Учителя і постарайся його перевершити, щоб потім самому стати Учителем, якого перевершить його учень. Ось це і є справжня
1. Чим вам запам’ятався Річард
творів?
2. Що називають алегорією, притчею?
а не витрачати весь час на їжу. Композиція повісті відображає три етапи духовного самовдосконалення головного героя: перша частина – жага істини, ідея свободи; друга – усвідомлення сенсу й досягнення досконалості; третя – прагнення поділитися набутим знанням з учнями, щоб вони теж утілили собою ідею Великої Чайки, усезагальну ідею любові та свободи. У першій частині змальовано духовне пробудження Джонатана, який не вдовольняється польотами заради їжі, а прагне змінити своє життя, знайти в ньому глибокий сенс. Усі його починання призвели до вигнання, бо норма життя Зграї
добре
шлунок і здобути
ше влади серед племені. Друга частина показує
де люди могли б вільно жити й духовно вдосконалюватися. Джонатан повернувся у Зграю саме для того, щоб створити такий приклад і показати вихід з нудної буденності до наповненого сенсом, цікавого життя. Адже це в природі людини – прагнути до кращого. Основна тема твору – пошук сенсу життя. Порушено також інші важливі питання: прагнення до піднесеного і тягар щоденних турбот; проблема батьків і дітей; жага знань і темне невігластво. Автор виклав своє розуміння таких філософських категорій, як любов і доброта. Річард Бах написав книжку так, щоб кожен читач і кожна читачка сприйняли ту частину історії, до якої вони готові. Саме це допомогло письменнику здобути масову популярність. Тому повість-притча «Чайка Джонатан Лівінгстон» вийшла за межі художнього твору – стала символом
страшний сором, просто ганьба!
Але Джонатан Лівінгстон – який без тіні сорому знову й знову вигинав напружені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спинитися на місці, – був незвичайним птахом.
Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, – хіба що найнеобхідніше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне – їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу.
не заживеш доброї слави серед птахів. Навіть його
для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися. – Ну то й що, мамо? Нехай пір’я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все. – Бачиш, Джонатане, – мовив батько зовсім не сердито, – скоро зима. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти – це дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літаєш для того, щоб їсти.
Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував ! У чому вбачали
би вчитися літати!»
Невдовзі Джонатан знов опинивсь у морі сам-один – голодний, щасливий, жадібний до знань. Він хотів знати все про швидкість польоту – і за тиждень дізнався про неї більше, ніж найшвидша чайка у світі. Він злетів на дві тисячі футів угору і спробував іще раз, – стрімко прямуючи вниз, витягнув дзьоба, розпростав крила, а коли швидкість сягнула п’ятдесяти миль за годину, припинив ними рухати. Це було дуже важко, але ж спрацювало! Десять секунд він мчав зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Джонатан установив світовий рекорд швидкості для морських чайок! Але ця перемога була скороминущою. Щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала
швидкістю
миль за годину. Джонатан почувався так, наче його тіло от-от вибухне, розлетиться на друзки. Стрімко, наче від вибуху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного
опритомнів – а це вже була ніч, – він гойдався на хвилях у місячному сяйві. Понівечені крила були немов налиті свинцем, та ще тяжче тиснув на спину тягар поразки. Він потайки марив, аби цей тягар затягнув його у глибінь, на саме дно, щоб усе було скінчено. Та коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос ледь чутно озвався до нього зсередини: «Тут нічого не вдієш. Я чайка. Проти своєї натури не підеш. Якби я справді мусив щось дізнатися про польоти, то мав би більше мозку в голові! Якби я справді міг навчитися швидко літати, то мав би короткі крила, як у сокола, і полював мишей, а не рибу. Батько мав рацію. Мені треба забути цю дурницю. Треба повернутися додому, до Зграї, і вдовольнитися тим, що я такий, як є, –жалюгідна, нікчемна чайка». Голос умовк, і Джонатан скорився йому. Вночі чайка мусить сидіти на березі, і відтепер – так пообіцяв самому собі – він буде звичайною чайкою.
Тепер, коли він вирішив бути просто звичайною чайкою у Зграї, йому полегшало
маленьке, крихітне крило; все, що мені треба, – це скласти крила, так, щоб у польоті ворушити самими кінчиками! Короткі крила!»
Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і, ані хвилі не думаючи про поразку, про загибель, щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики, вузькі, мов кинджали, виставив назустріч вітру – і стрімко кинувся вниз. Вітер грізно ревів у нього над головою. Сімдесят миль за годину, дев’яносто, сто двадцять, іще швидше...
легенький порух кінчиками крил
пізнання, не може зв’язувати себе такими обітницями. На світанку Джонатан продовжив тренування.
рибальські човни
Він лишився живий, був сповнений сили, тремтів від радості – був гордий, що опанував свій страх. І тому він не вагаючись притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз, до моря. Одне слово, Джонатан став першою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти. Того дня він не захотів гаяти час на балачки з іншими чайками і літав, аж поки посутеніло. Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через
обернений штопор, зворотний імельман, віраж 1 .
1 Перелік фігур пілотування, маневрів у повітрі. Дізнайтеся про них детальніше в інтернеті та розкажіть у класі. Як ви гадаєте, чому в історії про птаха автор згадує навички професійного пілота?
підлетів
березі, вже давно була ніч. Голова в нього йшла обертом,
– сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір відкривається перед нами!» Він ступив уперед. – Джонатане Лівінгстон, – мовив Старійшина, – стань перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби! Його наче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір’я обвисло, у вухах зашуміло. У Коло Ганьби? Це неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються! – ...За своє неподобне легкодумство, – гудів урочистий голос, – за те, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок... Виклик у Коло Ганьби означав, що його виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях. – ...Настане день, Джонатане Лівінгстон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя – це незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вкинуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо. Чайки ніколи не суперечать Великій Раді, та Джонатан усе-таки насмілився подати голос. – Легкодумство? Браття мої! – вигукнув він. – Хто думає серйозніше, ніж чайка, що осягає сенс життя, його найвищу ціль? Ми тисячу років животіли заради того, щоб шукати риб’ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити – щоб учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я
навчився...
Зграя наче скам’яніла...
Джонатан Лівінгстон провів решту свого життя на самоті, але від Далеких Скель він полетів далеко-далеко. І єдине, що його смутило, – це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка
було починати інше. У другій частині Джонатан Лівінгстон
налому, ніж земний. Тут живуть обрані, які тренуються, щоб досягти
в польотах. Салліван, наставник, каже, що Джонатан – виняткова чайка. Зазвичай чайкам, щоб потрапити в цей світ, необхідно прожити сотні життів. На Небесах Джонатан познайомився з Чіангом, Старійшиною. Той пояснив Джонатану, що Небеса – це не місце
щоб
1.
2. Знайдіть у тексті слова, які за правилами української
автор вживає велику літеру?
3. Знайдіть на початку твору антитезу, яка визначає протистояння Джонатана і більшості чайок. Чому письменник використав саме її?
4. Які два світи людського життя алегорично відображено в повісті?
5. Головний герой повісті вибрав свій шлях у житті, не схожий на шлях його батьків та Зграї. Чи приваблює вас його вибір? Відповідь обґрунтуйте.
6. Чому Джонатан сподівався, що Зграя зустріне його Колом Пошани? Чому чайки не зрозуміли його Прориву і влаштували йому Коло Ганьби?
7. Що засмучувало Джонатана після того, як він покинув Далекі Скелі? Що, на його думку, скорочує життя чайок? Чи можна цей
пов’язати із життям людей? Відповідь аргументуйте.
8. Розкажіть історію чайки
Флетчера; від імені Старійшини. Як зміняться акценти розповіді?
9. Німецький філософ Іммануїл Кант писав: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням... – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Чи міг би з цим твердженням погодитися Джонатан? Поясніть свою думку.
10. Чому Джонатан вирішив повернутися на Землю, до своєї Зграї? Як вплинула його поява на поведінку чайок?
11. Дайте відповідь на запитання, яке хвилювало Джонатана: «Чому найважче у світі – це переконати птаха, що він вільний?» Поясніть метафоричний сенс цього запитання.
12. Чому твір «Чайка Джонатан Лівінгстон» називають притчею? Поясніть її алегоричне значення та повчальний характер. Сформулюйте повчальні висновки твору як короткі тези.
1. Створіть цитатний план-характеристику
4.
Я знаю – мухи гинуть в молоці,
Я знаю добру і лиху годину,
Я знаю – є співці, сліпці й скопці,
Я знаю по голках сосну й ялину,
Я знаю, як кохають до загину,
Я знаю чорне, біле і рябе,
Я знаю, як Господь створив людину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Франсуа Війон. Із «Балади прикмет»
Фортуна та її колесо.
Невідомий автор. Мініатюра з книжки Джованні Боккаччо «Про нещасну долю славетних людей». 1467
! Поміркуйте, чому пізнання власного «Я» є дуже важливим. ! Що хвилювало людину Середньовіччя?
! Дізнайтесь, як витоки української державності пов’язані з добою Середньовіччя.
озмірковуючи про мінливість
філософи запозичили
культурі це алегорія, нагадування людям про тимчасовість усього земного. Зазвичай таке колесо має чотири сектори, які символізують етапи життя, з чотирма фігурами людини, які підписані так: ліворуч – regnabo (я володарюватиму), згори –regno (я володарюю), праворуч – regnavi (я володарював), знизу – sum sine regno (я без влади / королівства).
У культурі Середньовіччя, навіть у часи «темних століть», основна проблема стосувалася людського, пізнання власної особистості. Середньовіччя (Середні віки) – це
яку ще називають Ренесансом (XV ст.).
Етапи
Середньовіччя
Раннє
Хронологія
кінець V ст. –
середина
XI ст.,
приблизно
між 500 р. та 1050 р.
!
Високе
XI–XIV ст.,
приблизно
з 1050 р.
до 1300 р.
Ключові події в Європі
падіння Західної Римської
імперії (476)
! Велике переселення народів ! поширення християнства в Європі
! походи вікінгів
!
завоювання Англії, Ірландії, Шотландії та Вельсу норманами
На теренах України
заснування
Русі-України
Пізнє XIV–XV ст.
! Велика хартія вольностей (1215) – перша «неписана» конституція Англії ! розкол єдиної християнської церкви на дві гілки: Римокатолицьку церкву в Західній Європі і Православну церкву в Східній Європі ! Хрестові походи – релігійні війни між католиками і мусульманами, жителями Сходу ! розквіт європейських міст, збільшення чисельності населення розквіт Русі-України
! Великий голод (1315–1317), епідемія чуми (середина XIV ст.)
! падіння Візантійської імперії (1453)
! Великі географічні відкриття: відкриття Америки Христофором Колумбом (1492) та ін.
! винахід книгодрукування Йоганном Гутенбергом (середина XV ст.)
! селянські війни і повстання
монгольська навала на Русь-Україну
створення Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського та ін.
У добу Середньовіччя сформувалося кілька найпродуктивніших культурно-історичних регіонів:
період свого піднесення. То була епоха правління династії Тан (618–907) – «золота доба» китайської держави та культури. Династія Тан зуміла завершити об’єднання китайських земель у цілісну могутню державу. Стрімко зростала чисельність населення, виникали великі багатолюдні міста, швидко поширювалася писемність, було винайдено книгодрукування. Щоправда, тогочасні китайські книжки друкували за допомогою вирізаних дерев’яних дощечок, а не
! У
середньовічному Китаї чиновники мали стежити, які
пісні лунають у державі, бо, за давнім трактатом, «пісні, які співає народ, що має мудрих керівників, прекрасні своєю веселістю... пісні, які чуємо в державі, що на шляху до погибелі, – це скарги і сумні думи, бо народ у відчаї...».
Бамбукова книжка «Мистецтво війни» Сунь-цзи в копії XVIII ст. Каліфорнійський університет
Книжки, надруковані за допомогою дерев’яних форм на бамбуку, з’явилися в добу правління династії Тан.
цтва, особливо поезії. Вірші писали як імператори й найвищі сановники, так і дрібні чиновники в найвіддаленіших містечках. Без уміння віршувати чиновників не приймали на державну службу. Для китайської поезії цієї епохи характерні, з одного боку, простота і вишуканість, а з іншого – філософічність і асоціативність. Особливу роль у мистецтві поетичного слова відігравали
Середньовічний Китай істотно вплинув на формування культури Японії, набагато молодшої за нього, державність якої виникла саме в добу Середньовіччя (IV–VII ст.). Це теж згодом знайшло відгомін у літературі. У XVII ст. видатний японський поет Мацуо Басьо, вірші якого ви читали в 6-му класі, створював свої славнозвісні тривірші-хайку, спираючись на поетичні досягнення китайця Лі Бо. Та й свої псевдоніми «Басьо» («бананова пальма») і «Тосей» («розквітлий персик») він вибрав саме тому, що його вчитель Лі Тай-бо взяв собі псевдонім «Лі Бо» – «розквітла слива». У такий спосіб великий японський поет підкреслив не лише свою повагу до видатного середньовічного китайського митця, а й наступність східної поетичної традиції.
Згодом високого розвитку досягла середньовічна література середньосхідного культурноісторичного регіону. Саме там розцвіла творчість персько-таджицьких поетів Рудакі, Гафіза, Омара Хаяма. Їхнім віршам притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів, оспівування жінки, поетизація кохання тощо. Персько-таджицька поезія глибоко філософічна. За античними переказами, давньогрецький філософ Діоген навіть у сонячний день ходив із запаленим світильником. Коли його запитували, для чого він це робить, той відповідав:
Періоди
західноєвропейського Середньовіччя
V–IX ст.
Раннє Середньовіччя, його називають «темними століттями» (англ. Dark Ages)
X–XIII ст.
Високе
Середньовіччя
кінець ХІІІ–ХIV ст. Пізнє Середньовіччя, у деяких країнах до XV ст.
Середньовічна Русь-Україна
Русь-Україна після своєї християнізації тяжіла до візантійського
культурно-історичного регіону.
Візантійська імперія (друга її
назва – Східна Римська імперія)
була невід’ємним складником
античного світу. Саме тому, на
відміну від Західної Європи, де
зв’язок з античною культурою фактично перервався на тисячу років – від «темних століть» (V ст.)
і до епохи Відродження (ХV ст.),
у Русі-Україні антична традиція залишалася неперервною до монгольської навали (ХІІІ ст.). Це пояснює неймовірну як для Середніх віків художню довершеність «Слова о полку Ігоревім» (1185–1187).
Водночас як територіально, так і ментально найближчим до РусіУкраїни був західноєвропейський культурно-історичний регіон, тобто територія нинішньої Західної Європи.
Західноєвропейське Середньовіччя починалося на тлі Великого переселення народів (IV–VI ст.), коли різні племена вирушили з обжитих теренів у пошуках нових місць мешкання. Формувалася нова Європа, згодом утворилися держави: Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія... Та й Україна, як спадкоємиця історії і культури славетної Русі-України, родом із Середньовіччя.
Середні віки стали колискою державності багатьох народів світу, кожен із
літератури.
період Раннього Середньовіччя в європейських літературах переважав фольклор, зокрема – героїчний епос, де йшлося про боротьбу як проти казкових чудовиськ, драконів (архаїчний епос), так і проти реальних ворогів, іноземців та іновірців (героїчний епос). Збереглися поетичні пам’ятки кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів) та також англосаксів («Беовульф»). Середньовічну освіту повністю контролювала церква, тож одним із наймогутніших складників літератур-
Титульний аркуш
Середньовіччі на Сході й на Заході поетичне слово пов’язували з магічною силою. Скажімо, вікінги щиро вірили, що поети мають зброю набагато страшнішу за мечі. Вважалося, що коли скальд вдало складе «погану пісню», то вороги згинуть безвісти. І навпаки: вдала «похвальна пісня» своєму конунгу сприятиме перемогам у нескінченних війнах, а його плем’я процвітатиме. Утім, скальди були добрими вояками, а поезія іноді їх виручала з біди. Так, відомий скальд Егіль убив сина жорстокого конунга Ейріка Кривава
лише одну-єдину
На ранок «похвальна пісня» конунгові Ейріку була готова. І сталося диво. Жорстокий конунг наказав відпустити поета. Відтоді ця пісня Егіля
Високе Середньовіччя (інколи його називають зрілим) у Західній Європі істотно відрізнялося від раннього. Передусім почалося активне державотворення. Саме в цей період виникла більшість європейських країн, зокрема наша прабатьківщина – Русь-Україна. Героїчний епос став своєрідною школою державотворення, національного самоусвідомлення, героїко-патріотичного і релігійного виховання народів, що відповідало викликам часу. У німців найвідомішим є середньовічний епос «Пісня про Нібелунгів», у французів – «Пісня про Роланда», в іспанців – «Пісня про мого Сіда», у південних слов’ян – т. зв. юнацькі пісні, а в українців – «Слово о полку Ігоревім». У героїчному європейському
ідеал
наслідування.
Персько-таджицькі поети обстоювали свою мову – фарсі, відчуваючи постійний тиск мови арабів-завойовників і водночас послуговуючись жанрами арабської поезії (наприклад, касидою). А, скажімо, Китай, не змігши підкорити Японію мечем, почав впливати на неї через релігію (буддизм) і китайську мову, яка виконувала на Далекому Сході таку саму роль, як латина в Західній Європі чи арабська – в Арабському халіфаті.
«Остромирове Євангеліє» (1057) –найдавніша рукописна пам’ятка, створена в Русі-Україні
часи Середньовіччя величезні території та маси
послуговувалися спільними (міжнародними або світовими) мовами. У Візантійській імперії мовою міжнаціонального спілкування була грецька
епохою, ознакою якої є державо- й культуротворчі об’єднувальні процеси. На цьому тлі формувалося прагнення народів до збереження своєї етнічної ідентичності й національної самобутності. Тож національні літератури ставали щодалі самобутнішими, не схожими одна на одну, остаточно формувалися національні мови європейських народів. Саме тому Франція нині є Францією, Німеччина – Німеччиною, а Україна –Україною...
бог) картина світу, де центральне місце посідала не людина (як за античності), а Бог. Звісно, релігії існували й раніше. Однак
єдиному богу (наприклад,
Афродіті та ін. Це «багатобожжя» називають поганством,
Населення середньовічної Європи складалося з різних соціальних верств, у яких була своя культура і література. Неписьменні селяни створювали скарби фольклору: казки, легенди, пісні... Ви вже знайомилися, наприклад, із баладами про Робіна Гуда. Із плином часу середньовічна людина дедалі більше усвідомлювала себе не лише частиною якоїсь спільноти, а й самодостатньою особистістю з притаманними їй мріями та почуттями. Не дивно, що анонімний героїчний епос і фольклор у Європі став поступатися авторській літературі, передусім поезії. Великий прошарок населення Західної Європи становили володарі замків, фортець – можновладці-феодали (барони, герцоги, графи, князі), а також власники феодів – земельних володінь, отриманих від своїх сеньйорів. Та феодальну знать від нападу не врятують міцні замки –
потрібні ще воїни, що її захищатимуть – лицарі. Щоб носити важку броню і бути боєздатними, їм доводилося з дитинства постійно тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списи, битися на лицарських турнірах. Спочатку для того, щоб бути лицарем, цього було досить. Та згодом колишні суворі, іноді неотесані й брутальні вояки-лицарі перетворилися на вишуканих, галантних, ввічливих людей. Справжній лицар умів підтримувати світську бесіду, був приємним у спілкуванні, особливо
музичних інструментах не гірше, ніж володів зброєю. Більше того, лицар
інструментів. Найкращі поезії фіксували – так формувалася лицарська література. Найвищими її досягненнями стали лицарська лірика, яка оспівувала шляхетне поклоніння Чарівній Дамі, а також лицарський роман. Одним із найпопулярніших у західноєвропейській літературі був цикл лицарських романів про напівлегендарного короля Артура і лицарів Круглого столу. Чи не найвідоміший із них – «Роман про Трістана й Ізольду».
Жан Ле Таверньє. Письменник за роботою. 1456
Смерть Трістана й Ізольди. Мініатюра XV ст.
Трубадури. Невідомий автор. XIV ст.
1 Трубадури – середньовічні поети,
2 Сирвента – жанр лірики трубадурів, пісні на актуальну тематику політичного і суспільного життя.
мити руки перед уживанням їжі запозичена з мусульманського обряду омивання рук
багатої мусульманської культури відчутний і в літературній творчості. Особливо вишукано на Сході вміли оспівати жінку, її красу, кохання до неї. Саме цю манеру запозичили лицарі, насамперед – провансальські трубадури 1. Відтоді існує звичай поступатися жінці дорогою, подавати їй руку за потреби, дарувати квіти, казати приємні слова
квіти, сучасні чоловіки навіть не замислюються, що цей
Середньовіччя. Відданим сповідувачем культу Чарівної Дами з його піднесеним «коханням віддалік» був, наприклад, провансальський
лірики, не заважало звитяжцям поетизувати війну, битви, як це робив один із видатних поетів середньовічного Провансу Бертран де Борн у своїх войовничих сирвентах 2 . Міська література творилася народною мовою, відображала життєвий
містян. Представлена вона жанрами епосу, лірики, драми. Найвідоміший її зразок – «Роман про Лиса».
Коли минули «темні століття» і настало Високе Середньовіччя, в Європі почали
вати університети, освічених
сміливо пародіювали церковні
любними мотивами. Ваганти оспівували радість життя, сатирично викривали міщан і католицьке духовенство за їхню скупість, лицемірство і невігластво. Водночас ці високоосвічені люди шанували науку, і саме в їхньому середовищі виник – нині міжнародний – гімн студентства «Гаудеамус» (лат. gaudeamus – веселімося). Своєю творчістю і стилем життя ваганти наче провіщали зміну часів, прихід нової доби –Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.
Хуан Мануель. Книга про полювання. Бл. 1337 Середньовічні майстри могли перетворити
сприймати
не тільки як умістище божественної мудрості, а і як носій інформації, джерело знань, атрибут повсякденного життя.
Пізнє Середньовіччя в Європі –це період кінця XIII–XІV ст. Процвітання Європи було призупинене лиховісними подіями: Великий голод 1315–1317 рр., спричинений неврожаєм через холодні дощові роки; Чорна смерть (пандемія чуми), яка прокотилася Європою в середині XIV ст.; Столітня війна між Англією і Францією; селянські
Для України Пізнє Середньовіччя починається занепадом ГалицькоВолинської держави і створенням Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, яке існувало до XVІІІ ст. (з XVІ ст. в єдиній федеративній державі Річ Посполита спільно з Королівством Польським), поки його терени не загарбала Російська імперія.
У спразі гину біля водограю, Зубами біля вогнища січу, Чужинцем в рідному краю блукаю, Німую криком, мовчки я кричу, Я догола зодягнений в парчу, Сміюсь від сліз, від балачок німію, Радію серцем в муках безнадії, В стражданні є для мене щастя хміль, Жебрак – скарбами світу володію, Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.
Переклад Леоніда Первомайського
Середньовічні та нові погляди на світ і людину тісно переплелись у творчості англійця Джефрі Чосера, автора «Кентерберійських
дань», та італійця Джованні
● Пісня про Роланда
● Пісня про Нібелунгів ● Слово о полку Ігоревім
● Пісня про мого Сіда
ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС
Тисячоліття, яке пролягло між
і яке італійські гуманісти
стало, як ми могли переконатися, одним із важливих і
культурної історії людства. Доба Середньовіччя не була якоюсь
в історичному розвитку. Навпаки, за багатством і різноманіттям літературних явищ, строкатістю жанрів і форм, численністю пам’яток культури, що дійшли до нас, Середні віки навряд чи поступаються періоду античності. Світова література пройшла цей важкий тисячолітній шлях, зазнавши чимало змін, але вона накопичила величезний творчий досвід і дала світові такі художні зразки, які
сьогодні.
1. Що означає термін «Середньовіччя»?
2. Назвіть роди та жанри літератури, популярні в Середньовіччі.
3. Які провідні теми розвивались у середньовічній літературі?
4. Представте різні культурні регіони часів Середньовіччя. Спільно укладіть ментальну карту знань.
5. Якими були культурний обмін і взаємозв’язки між Заходом і Сходом у Середньовіччі?
6. Чому Середні віки називають
7. Як Середньовіччя вплинуло
1. Створіть стрічку часу на тему «Середньовіччя»
2. Складіть сенкан або «Гроно знань» на тему «Середньовіччя».
3. Підготуйте мініповідомлення про культуру доби Середньовіччя (на вибір): А Великі географічні відкриття.
Б Побут середньовічної людини.
В Наукові й технологічні відкриття та винаходи Середньовіччя, які змінили світ.
ОМАР ХАЯМ. Рубаї
до людей – і воздасться тобі. Скромним будь – і не згубишся
Аніж з тим, хто в гордині погруз і чваньбі. Омар Хаям
ікаво, що Європа більше шанує Омара Хаяма як поета, а Схід – як ученого. «Цар філософів Заходу і Сходу», «найученіший муж століття», «доказ істини», «знавець грецької науки»... Чи не забагато компліментів одній людині? Ні, якщо її звуть Гіяс ад-Дин Абуль-Фатх Омар ібн Ібрахім аль-Хаям Нішапурі, або простіше –Омар Хаям.
«Боюсь неправедно прожити на землі...». Омар Хаям
Про дитинство і юність
тоді цікавила доля хай
таки сина простого ремісника
тів»)? Відомо, що він почав навчатися
медресе (вищу школу)
в Самарканді. Сімнадцятирічний
манського права
придворним ученим. Він розробив
найкращий у світі (точніший за сучасний!) сонячний календар, очолив одну з найбільших обсерваторій і вивів формулу, яку через п’ятсот років назвали «біномом Ньютона». Набагато випередив час Хаям і в поезії. Майже ровесник Ярослава Мудрого, він висловлював думки, суголосні світогляду Відродження.
Аж через пів тисячоліття герой трагедії Шекспіра Гамлет назве людину «окрасою всесвіту, взірцем усього сущого». А Хаям заявив про це ще в XI ст.: «Хіба у Всесвіті найкращий твір – не ми? / В очах у розуму зіниця й зір – не ми? / Це коло всесвіту скидається на перстень, / А камінь, що горить ясніш од зір, – це ми». Та раптово ситуація при дворі різко змінилася, після смерті шаха почалася боротьба за владу, обсер-
ваторію закрили, календар скасували. Скрізь були шпигунські очі
й вуха, і з улюбленця Хаям перетворився на гнаного. Поет пам’ятав, як
– це література мусульманського Сходу, яку творили мовою фарсі у VIII–XV ст. на території приблизно від сучасного Ірану до Таджикистану. Саме з мови фарсі виникли нинішні перська (іранська) і таджицька, тому цю літературу називають перськотаджицькою.
Найвідомішими поетами Сходу були Рудакі – «Адам поетів», який заклав жанрові основи персько-таджицької літератури, Омар Хаям і Гафіз. Збірки творів цих письменників називали диванами (букв. зібрання).
касида – невелика поема; маснаві – велика епічна поема.
Особливо популярними в перськотаджицькій поезії були рубаї.
релігійні фанатики колись жорстоко вбили кількох відомих учених, які викладали в Нішапурському медресе. Його рубаї легко запам’ятовувалися, тому їх
прямими й
стими були запитання до Аллаха: «Коли єство
Середньовічні рукописи свідчать, що над поетом нависли хмари: «Коли сучасники очорнили віру його... аби зберегти очі, вуха й голову, шейх Омар Хаям здійснив хадж 1». Як стверджували очевидці цієї подорожі, серед паломників, із якими мандрував поет, поширилася небезпечна хвороба. Маючи
виготовив ліки, використавши
Рубаї стали популярними в Європі, коли 1859 р. в Англії з’явилася книжка віршів невідомого перського поета Омара Хаяма, перекладена Едвардом Фіцджеральдом. Вірші вразили читацьке коло глибиною філософської думки, образністю та вишуканістю мови. Дивовижно,
на загал, завоювала весь світ, та, врешті, залишилася непізнаною».
1. Що цікавого ви дізналися про Омара Хаяма? Які факти його
Понад усе вражає те, що Омар
Хаям поєднав гострий розум ученого
з височінню творчого злету поета:
поет може мислити як учений, а вчений – бачити світ як поет. В алего-
ричній формі він висловлює своє
бачення світу і людини. Наприклад, у
Хаяма образ гончара є алегорією Бога
й символізує стосунки між Творцем і
Його творінням: «О Майстре, нашого
життя первопричина! / Чом стільки
має вад Твій первотвір – людина?
/Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?
/ А вийшла помилка – чия ж у тім
провина?».
Класичною східною метафорою є
Основні теми і мотиви творчості Омара Хаяма:
● роздуми про сенс життя, смертність і призначення людини;
● роздуми про людину, її природу, стосунки з іншими людьми;
● міркування про владу і протест проти несправедливості світу;
● тема радощів, життєвих насолод;
● міркування про світобудову, кругообіг у природі;
● любов у всіх проявах та її роль у житті людини;
● уславлення людського розуму та критичне ставлення до його можливостей.
алегоричний образ чаші з вином, тобто заклик до пізнання Бога і Природи, сприйняття духовної радості: «Ці трави, чашнику, що мерехтять у полі, / За тиждень схиляться і спорохніють долі. / Тож наливай вина, збирай квітки, бо швидко –/ I не зоглядишся – як стануть луки голі». В українській літературі рубаї Хаяма перекладали Василь Мисик, Микола Бажан, Дмитро Павличко
творчості і автором
кількох десятків рубаї Омара Хаяма в Україні був мовознавець, письменник, академік Агатангел Кримський.
РУБАЇ
2
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі.
Того, що суджене, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.
11
У кого кожний
Едмунд Дюлак. Троянди розквітли. 1909. Ілюстрація до збірки «Рубаят»
Едмунд Дюлак. Гончар. 1909. Ілюстрація до збірки «Рубаят»
!
Порівняйте, як рубаї 31
про гончара і глину (прах)
перегукується з рядками
Корану (4–5-й аяти 95-ї сури):
«Ми сотворили людей, дали їм зграбне тіло, а потім знову перетворили їх на глину».
! Яку думку утверджує поет у цій метафорі?
28
Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра, В минуле не дивись, живи сьогодні!
31
Що глина гончарям? Не варт нічого!
Нікчемний прах! А розсудили б строго, Вони б її не м’яли й не топтали: Це прах батьків, хай мають жаль до нього!
52
Чи діждемо жаданого спокою,
дійдемо до хати над водою?
як я хочу після тисяч років
62
очах у розуму зіниця й зір – не ми? Це коло всесвіту скидається на перстень, А камінь, що горить ясніш од зір, – це ми.
72
Ковтає крапельку розбурхана ріка.
На землю падає пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш, Як та дрібнесенька у вихорі мошка?
90
Прийшли ми чистими – і стали ми брудними, Прийшли веселими – зробилися сумними.
Гарячі сльози нам у серці запікались! Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.
98
Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов’я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.
108
Розбивши глечика, я не журився дуже, Бо дурню п’яному, звичайно, все байдуже. І потай мовив глек: «Колись я був так само
Людиною, а ти – ти будеш глеком, друже».
168
Всі таємниці пильно зберігай,
Щоб не дізнався нелюд і шахрай.
І зваж: як з іншими ти поведешся,
Того від інших і собі чекай.
270
Так мало радості в цьому земному колі!
Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!
Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт. Вода, вогонь та пил, що віється у полі. Переклади Василя Мисика
1. Який вірш має назву рубаї?
2. Проаналізуйте 2–3 рубаї. Визначте художні засоби, коло проблем, висвітлених у віршах.
3. Чому поет закликає нас задуматися над смислом життя? Як, за Хаямом, треба жити людині?
4. Чи можна вважати поезію Омара Хаяма філософською? Чому?
5. Чому, на вашу думку, серед великої кількості визначних поетів Сходу європейців вразила творчість саме Омара Хаяма?
6. Укладіть за віршами Хаяма порадник «Як гідно жити на світі».
7. Зіставте рубаї Дмитра Павличка і Омара Хаяма. Чим вони подібні (форма, мотиви, теми, ідеї), а чим різняться? Чи зміг український поет додати щось нове, оригінальне до тисячолітньої поетичної форми?
1.
2.
3.
Пам’ятник Данте у Флоренції. Скульптор Енріко Пацці. 1865
ДАНТЕ АЛІҐ’ЄРІ. Сонет
O флорентійче! В довгому вигнанні
Пізнав ти хмурий погляд чужини I хліб гіркий, відкинутий зарані,
Та не пішов на зради гріх страшний.
Ти чесно жив, обходячи облуди, І зносив гордо все, що кпили люди. Яр Славутич. Із сонета «Дім Данте»
Як ви гадаєте, чому поет найбільше бажав саме
навіть побив візника,
«
“но-о!” я туди не вставляв!» – лише за те, що той читав його вірші впереміш із понуканням віслюка. У середні віки Італія, географічна спадкоємиця центру Римської імперії, була роздерта міжміськими усобицями, які часто переростали в криваві сутички. Та й усередині самих міст не було єдності і спокою. Зокрема, у Флоренції за владу сперечалися дві могутні політичні партії: гібеліни (виразники інтересів аристократії, міської верхівки) і
гвельфи (виразники інтересів ремісників, простих міщан). Щоправда, іноді політична орієнтація цих партій мінялася аж до протилежної. До того ж партія гвельфів поділилася на два крила, фактично на дві партії: білих (противників папської влади; Данте став одним із лідерів цього крила) і чорних гвельфів (прибічників Папи Римського). Юнак так прагнув прислужитися батьківщині, що він, аристократ, нащадок засновників Флоренції, для того, щоб отримати право обиратися до органів управління містом, приписався до цеху аптекарів і лікарів (1295).
Згодом Данте почав відігравати значну роль у суспільному житті Флоренції: виконував важливі політичні доручення, обирався її пріором (одним із семи керівників). Але під час його перебування з дипломатичною місією в Римі в січні 1302 р.
у Флоренції прийшли чорні гвельфи. Вони оголосили ворогами, вигнали з міста та передали до суду колишніх своїх
в місті було небезпечно. Тож і
оскаржити вирок судді він не зміг.
Тому судді (незбагненна логіка закону!) вирішили вигнати Данте з міста назавжди, а якщо він
з’явиться, то спалити на вогнищі. Для гордої душі Данте це був страшний удар. Майже двадцять років він, не маючи притулку, поневірявся по різних містах Італії.
виходить на вулицю він, Флоренція плаче йому навздогін –Ці сльози вже зайві. Минуло життя, Йому вже в це місто нема вороття. Флоренція плаче. Він звідси, він наш. Колись прокляла і прогнала вона ж.
Одежа у нього з тонкого сукна, На скронях його молода сивина.
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде.
Хто скаже про нього –старий він як світ? Він – Данте. Йому тільки тисяча літ.
земляка, мотивуючи це тим, що доля Данте
монастирі
францисканські
рочі слова
1. Розгляньте фото скульптурних зображень Данте і поясніть, якими художніми деталями митці передають велич постаті Данте.
2. Розкажіть про стосунки Данте з рідним містом. Чому батьківщина була з ним такою жорстокою і чому він усе одно її прославляв у творчості?
3. Поміркуйте, чому Ліна Костенко вважає Данте зовсім молодим, хоча йому «тільки тисяча літ».
Збірка «Нове життя» («Vita Nuova»)
Автобіографічну збірку «Нове життя» (1283–1293) Данте написав у так званому новому солодкому стилі. У ній ми знайдемо і вишукані метафори, і символи, і оспівування жіночої краси, і шанобливе ставлення до неї. Збірка складається з віршів (переважно сонетів) і прози. У ній ідеться про історію кохання і почуття ліричного героя до Беатріче, чиє ім’я означає благословенна. Беатріче постає як небесне створіння, уособлення жіночої краси і людських чеснот. Прообразом героїні Дантових творів уважають Беатріче Портінарі. Данте вперше зустрів дівчину в 1274 р., коли йому було 9 років, а Беатріче – 8. Вони доволі часто бачилися, навіть віталися, випадково зустрічаючись на вулиці. Та ніяких особистих стосунків між ними не було. Сам Данте сприймав Беатріче як «вроди чистий ідеал», найсвітлішу подію у своєму житті, що стала поштовхом до літературної творчості. Від першої зустрічі минуло дев’ять років, коли
серце Данте. А коли він заснув, то побачив сон, який начебто
Сонет (італ. sonett, від прованс. sonet – пісенька) – усталена поетична форма, що складається з 14 рядків, написаних п’ятистопним або шестистопним ямбом, які утворюють два катрени (чотиривірші), об’єднані між собою спільною римою, і два терцети (тривірші), теж об’єднані спільною римою: abab abab cdc dcd (або cde cde). Така форма сонета виникла в Італії в XIII ст. й дістала назву італійського. Класичний італійський сонет побудовано за суворими законами: вірш складається з чотирнадцяти рядків; спільної рими між катренами і терцетами немає; значуще слово в сонеті може вживатися лише один раз; останнє слово має бути смисловим ключем усього вірша; зміст розгорнуто
. Ця форма сонета є найпоширенішою.
NUOVA»)
Чезаре Саккаджі да Тортон.
Нове життя починається (Данте і Беатріче в саду). 1903
11 В своїх очах вона несе Кохання, –
На кого гляне, ощасливить вмить; Як десь іде, за нею всяк спішить, Тріпоче серце від її вітання.
Він блідне, никне, множачи зітхання, Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить. О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її, – смиренність дум свята Проймає в того серце добротливо. Хто стрів її, той втішений сповна.
ж іще й всміхається
Євген Маланюк «Беатріче»
І знову зустріч. Це вже тричі У днях життя її зустрів. Тонке обличчя Беатріче Прозорий смуток загострив.
Лани. Пшениця колосиста ничить.
Широкий вітер лине злотом хвиль.
Добридень, польовая Беатріче, Селянська музо цих достиглих піль!
Куди ідеш? Зажевріле обличчя
Ховає марним порухом зусиль.
У кошику вода та хліб і сіль, –Обід батькам. Не має часу. Кличуть.
Пішла. І тихий промінь ясно згас, І знов тече земний звичайний час –Немила праця, визначені стрічі...
Ось – міряй, обраховуй, конструюй, В умовний час хвилюйся і цілуй, І гірко знай, що є десь Беатріче.
1.
2. Що називають сонетом?
3.
4. Якою поет змальовує
не описано її зовнішність?
5. Які почуття переживає ліричний герой сонета 11 і які поривання в ньому пробуджує почуття кохання?
6. Чому загальний іменник «кохання» в сонеті
7. Поясніть, яку роль у композиції та розумінні сонета відіграють слова «диво» та «Кохання».
8. Які риси доби Середньовіччя ви можете визначити в сонеті? Що в ньому характерного вже від нової доби? На основі прочитаного сонета зробіть висновок, у чому полягає новаторство Данте.
9. Зіставте образи «української» та «італійської» Беатріче. Як ви гадаєте, чому український
1. Підготуйте виразне читання
2.
3.
Ерік Вольф Сігел. Фото Д. Джонса
«Історія кохання»
Тільки тобою серце кричить моє. Тільки тобою сили мені стає далі брести хугою світовою, тільки Тобою, тільки Тобою. Василь Стус
! Пригадайте, у яких відомих вам творах світової літератури оспівується кохання. ! Чому твори про кохання завжди були і будуть популярними?
науковому світі існують неписані правила. Одне
рювати. Проте в другій половині
Один із таких «універсалів»
Ерік Сігел (1937–2010) у Нью-Йорку в родині рабина 1 . Ще в ранньому віці він вивчив іврит, вільно володів німецькою, французькою, давньогрецькою і латинською мовами.
«Бітлз» (від beetles – жуки та beat – удар, ритм) – рок-гурт, створений 1960 р. в Ліверпулі (Велика Британія). Учасників гурту називають «бітлами», армія шанувальників їхньої творчості налічує мільйони. Культовий гурт вплинув на визнання популярної музики як виду мистецтва, а також на розвиток музичної індустрії.
16 січня відзначають Всесвітній день «Бітлз». Цього дня 1957 р. в Ліверпулі відкрився клуб «Cavern», де почали свій зірковий шлях до слави тоді ще нікому не відомі «бітли».
Постер до фільму «Жовтий підводний човен» («Yellow Submarine») Головними героями фільму є члени рок-групи «The Beatles»: Джордж Харрісон, Джон Леннон, Пол Маккартні та
ними фантастичними істотами.
Pictures». Під час кінозйомок продюсер фільму несподівано запропонував Сігелу надрукувати роман у журналі для домогосподарок, щоб заохотити їх до перегляду фільму. Але твір зацікавив багатьох, навіть молодь. Тому «Історію кохання» напередодні прем’єри фільму видали ще й окремою книжкою.
Кінострічка «Історія кохання» окупилася вже за три дні показу, стала лідером прокату 1971 р. і принесла кіностудії мільйонні прибутки. А чарівна мелодія Френсіса Лея стала хітом. «Це красиво! І романтично!» – винесли свій присуд
кінооглядачі. Глядацька аудиторія втомилася від брутальності й насильства. На закиди, що фільм надто сентиментальний 1, критики зазначали, що нічого поганого в цьому немає: «Чому
Сентиментальний –
особливої чутливості, який викликає розчулення.
поплакати від історії молодих закоханих, розділених смертю?».
«Історія кохання» («Love Story») побачила світ 14 лютого 1970 р., у день Святого Валентина. Успіх був грандіозним. І не без допомоги телебачення. Популярна тоді телеведуча Барбара Волтерс
своїх програм почала так: «Більшу частину ночі я читала книжку, від якої не могла відірватися, і постійно схлипувала. Я плакала і плакала...». «Кумедна, зворушлива і просякнута дивом, якими й мають бути любовні історії»; «Простота... Чарівність... Співчуття і тонке почуття гумору...» – так відгукувалися про книжку. Хоча було чимало й скептичних зауважень, особливо від критиків і письменницької спільноти. Приміром, коли «Історію кохання» захотіли висунути на Національну книжкову премію 1971 р., деякі судді пригрозили вийти з журі: «Це банальна книжка, яка просто не підпадає під категорію літератури». «Історія кохання» у дивний спосіб поєднує сюжет про Попелюшку (сіру мишку в окулярах), яка завоювала сучасного принца, з мотивами трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта» та сентиментальних
того, щоб
кою, він їде до лікарні, прагнучи допомогти. Автор поступово підводить читачів і читачок до висновку: «Кохання – це коли ні про що не шкодуєш». Твір має фрагментарну композицію і складається з окремих сценепізодів (вплив кіносценарію), що переповідають історію стосунків студента Гарварду, який вивчає правознавство, і студентки Редкліффу 1 , яка цікавиться мистецтвом. Поміж ними – глибока соціальна прірва. Олівер – стопроцентний «американець, англосакс і протестант» (усталений у США вислів). У його родині старшим синам дають ім’я Олівер. Тож він – представник четвертого покоління роду Берреттів, відомого своїми заслугами перед країною: один із навчальних
1 Редкліфф – приватний жіночий коледж у Кембриджі (США). У цьому місті розташований Гарвардський університет, професура якого викладала в Редкліффі. Згодом став частиною Гарварду.
вияви батьківської любові. Книжка насичена тонкою іронією, яку неамериканцеві іноді важко відчути. Наприклад, у США традиційно конкурують випускники Гарвардського та Єльського університетів. Тож коли Олівер дізнався, що лікувати Дженні буде випускник Єлю, то запитав: «Він уміє принаймні писати і читати?».
Історія Олівера і Дженні ґрунтувалася на реальних стосунках Альберта Гора (згодом віцепрезидента США) з його майбутньою дружиною та частково на почуттях автора до Джанет Сассман, яка не відповіла взаємністю Еріку й поїхала вивчати музику до Парижа. А характер Олівера ІV Сігел списав із Томмі Лі Джонса, сусіда Гора по кімнаті, актора і «спортсмена із серцем поета».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Як Еріка Сігела характеризує розмаїття його інтересів: знання мов і світової літератури, захоплення античністю і рок-музикою?
2. Розкажіть про історію створення роману. Чим можна пояснити таку феноменальну популярність твору?
1. Перегляньте в інтернет-мережі анімаційний фільм за піснею «Бітлз» «Yellow Submarine». Висловте
2. Прочитайте роман «Історія кохання» і знайдіть у ньому цитати, які характеризують
собі
Баха, бітлів. І мене. Якось, коли
звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись
чі чергували двоє дівчат. Одна висока
тих, що грають у теніс і
усякі інші ігри. Друга – в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки. – Дайте мені «Пізнє Середньовіччя». Вона скоса глянула на мене: – Хіба у вас немає бібліотеки? – Наскільки мені відомо, студенти Гарварду мають право користуватися вашою бібліотекою. – Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам – про етику. У
у Гарварді – п’ять мільйонів книжок. А у нас тут – кілька тисяч. Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп’ятеро більше, ніж студентів у
ляри.
ний.
Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви – ні. Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима.
«дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать. – Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? – питаю. – Я сама
що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка – плід її власної творчої фантазії. Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).
–
Мене звуть Дженніфер Кавіллері, – сказала вона. – Я американка італійського походження.
Невже вона думає, що я сам не здогадався б?
–
Спеціалізуюся з музики, – додала потім.
– А мене звуть Олівер, – відрекомендувався я.
– Це ім’я чи прізвище? – Ім’я, – відповів я, а тоді признався, що прізвище моє – Берретт.
Запала мовчанка, і я в думці подякував їй за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: «Отже, так само, як назва корпусу?». Бо така вже мені випала доля –
Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму 1 моєї родини. Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.
Олівер
2 Під час
на льоду я не те, що не помахав рукою – навіть не глянув
весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн, з поваги
просиділа, не зводячи з мене очей?
У другому періоді суддя оштрафував Олівера за затримку суперника. – І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають? Я впізнав голос Дженні, але удав,
Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у
собачий.
же я зрадів! Несподівано для самого себе я цмокнув її в чоло. – А я дозволила?
– Це ви про що?
– Я дозволила вам цілувати мене?
– Даруйте. Я захопився.
– А я – ні.
Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.
– Мені це не подобається, – сказала вона.
– Що саме?
– Те, що мені це подобається.
Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому – сам не знаю.
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш
з двома своїми дружками-футболістами. Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні.
Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.
Ми розмовляємо пошепки.
– Алло, Джен... – Слухаю...
Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі... Я вагаюся. Вона чекає. – Мені здається, що я... Що я закохався в тебе. Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо: – Я б відповіла... котися під три чорти! Вона кидає трубку.
Мене це не бентежить. І не дивує.
своїм батьком і називає його по імені, адже
слова, які спадають хлопцеві на думку, коли він згадує свого, – сучий син. Олівер переконаний: їхні з батьком стосунки – війна до переможного кінця. Дженні цього не розуміла, бо була впевнена в батьківській любові до своєї дитини. 7
–
Ти женеш, мов божевільний, – сказала Дженні.
– Так це ж Бостон, – відповів я. – Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
– Ти заженеш нас обох у домовину, перш ніж твої батьки нас повісять.
– Послухай, Джен, мої батьки – прекрасні люди.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге – куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання. Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю...
– Тікаймо, Олівере! – сказала вона.
– Ні! Лишаймося і приймаймо бій, – відповів я.
Гадаєте, ми жартували?
– А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
– Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер... – Вітаю вас.
Перш ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної
свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато
чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво,
що батько
куртка?
річ,
вогонь на синові. Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему –
музику. А може, про картини – я слухав не дуже уважно. Згодом у
в руках опинилася чашка з чаєм. – Дякую, – сказав я. І додав: – Нам скоро їхати. – Га? – озвалася Дженні. Вони з матір’ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).
– А як же обід? Невже ви не залишитеся?
– М-м... Не можемо, – відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
– Авжеж, залишимося.
– Мені треба вертатися, – буркнув я, дивлячись на неї.
Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:
– Ви залишитеся на обід. Вважай, що це – наказ.
– Ми не можемо, татуню.
– Ми мусимо, Олівере, – втрутилася Дженні.
– Чому? – спитав я.
– Тому, що я голодна, – відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.
Він нахилив голову. Мати й Дженні – теж. Я схилив голову набік. – Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи
Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння
моєї матері точити баляси.
– Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні? – Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер. – Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер, – зауважив Олівер III.
– На яких із покоління в покоління визискували бідняків, – докинув Олівер IV.
–
Так, у дев’ятнадцятому сторіччі, – відрізав Олівер III.
Запала коротка мовчанка.
– Тобі з цукром, Олівере? – спитала мати. – Олівер завжди п’є каву з цукром, люба, –сказав батько.
– А сьогодні – без, – відповів я. – Просто чорну каву, мамо.
Дорогою назад Дженні сказала, що їй не сподобалося ставлення Олівера до батька. Вона гадає, що Олівер закоханий у її низьке соціальне походження, а одружується, щоб дошкулити батькові. Юнак заперечував, але подумав, що в цьому є зерно істини. Батько просив, щоб Олівер почекав з одруженням, поки не отримає
мешкала на Гемільтон-авеню – нескінченній вулиці, забудованій дерев’яними будиночками, перед якими в затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну. Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого я привіз, із їхніх горлянок вихопилося одностайне –майже як на стадіоні – оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких
нарешті я ніяково
Дженні каже: «Знайомся – мій батько», і Філ Кавіллері, жилавий чоловік років
під п’ятдесят, типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку. Відчуваючи її дужий потиск, я
Добридень, сер.
Філ, – виправляє він мене.
уже стиха: «Дженніфер!». І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з
зводиться теж до одного слова: «Філ!».
А я відчуваю себе третім зайвим.
Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами «гарних манер». Мене привчили не розмовляти з повним ротом. Боячись образити господаря, я ум’яв рекордну кількість італійських тістечок – не менше як по два кожного ґатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.
За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися
черв’ячка) Філ спробував
забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.
Я не можу сидіти згорнувши
ним гнівом.
Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов – це особлива, рідкісна любов.
– Атож, рідкісна. Надто в моїй родині, – сказав я. – Зв’яжи мене з ним по телефону, – знову попросив Філ. – Я все залагоджу.
– Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв’язку. Між нами – холодна війна! – Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви...
Олівер заявив: вони з Дженні в Бога не вірять, тож лицемірити не хочуть, і вінчання у церкві не буде. Дженні пояснила, що церемонію проведе університетський капелан,
рядки, які молодята вибрали, щоб прочитати в цю священну хвилину.
Перше слово – нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. Вірш був
зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг:
Коли ці дві душі устали на весь зріст, Докупи їх звела якась мовчазна сила.
Зійшлись вони, і спалахнули вмить Їх розпростерті крила.
Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю дати двом душам:
Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть, Бо темрява і смерть їм заступили путь.
Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з «Пісні відкритої дороги» Волта Вітмена. Дарма що він короткий, у ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:
...Я даю тобі руку!
Я даю своє кохання, цінніше за гроші, Я даю всього себе перед олтарем і законом. Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?
Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні – самі – дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.
Наше щоденне життя протягом перших
до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей
ській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем. – Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, – сказала їй директриса, міс Енн Міллер Вітмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Вітмен сприйняла за дуже дотепний жарт. Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Вітмен узяла свої – «хи-хи-хи» – три з половиною тисячі доларів і забралася з ними... самі
1 Спагеті –довгі макарони, традиційна
стане
його батькові по телефону. – Добрий вечір, сер, – промовила Дженні. Невже трубку
сам Сучий син? Хіба він не у Вашингтоні?
Скільки треба часу, щоб сказати «ні»?
Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.
– Оллі, може, не треба давати негативної відповіді? Я кивнув головою на знак того, що
– Я ніколи не заговорю з ним. Довіку, – відповів я зовсім спокійно.
Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона... вона стала благати: – Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.
Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?
Ні, я не міг погодитись.
Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше? Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався. – Тварюка ти безсердечна, – сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: – Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму... – Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона «перекаже» батькові. – Він дуже вас любить, – сказала вона і зразу ж поклала трубку. Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе
винним.
почуватимуся
Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату. – Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!
Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О Боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.
Але вона щезла.
Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці.
Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.
Я шукав її скрізь. Куди ж вона могла подітися?
Я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів – більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.
Але це була Дженні.
Вона сиділа на верхній сходинці.
1.
3.
5.
6. Чому
7.
Олівер Берретт
вважати, що син вирішив одружитися наперекір
ра і Дженні. Як
9.
18
Я став думати про Бога. У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені – тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував – Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер. І я сказав цьому Богові (хоч
що
юсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати –
ціну.
Містер Джонас, керівник адвокатської контори, хотів доручити Оліверові юридичну
Місіс Берретт, у мене є новина,
завтра увечері. – Я не хочу в Париж. Мені не потрібний
– Він уміє принаймні читати й писати? – запитав я. – Це ми побачимо, – посміхнулася місіс Дженніфер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року. – Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним. – Гаразд, тоді звернімося до єльського лікаря, – сказав я.
19
Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені. Нам треба було погодити деякі речі – такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки. – Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте, – сказала вона. – Авжеж, я буду твердий, – відповів
дується всевідаюча
що у великого хокеїста тремтять коліна. – Я хочу, щоб ти підтримав Філа, – пояснила вона. – Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.
Я не буду веселим, – урвав я її. – Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?
Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, наполігши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це «не чоловіча робота»), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред однієї з прелюдій,
відчула, що настала фатальна хвилина, і попросила
Олівер складав її речі і зрозумів, що вона вже ніколи не повернеться. – Що б ти ще хотіла взяти з собою? – запитав я.
Вона похитала головою,
цедуру: давати відповіді на різні запитання. – Чи страхувалися ви на випадок хвороби?
–
Слухайте, докторе, – почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого. – В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло – якомога полегшити її страждання. – Будьте певні, ми це зробимо. – Тож пам’ятайте, лікарю, – сказав я, – тож пам’ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра
й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.
Олівер, хоча йому було дуже неприємно, попросив у батька гроші на «особисті потреби». Олівер Берретт III виписав чек. Хлопцеві здалося, що батькові хотілося побути з ним довше, та й він сам не бажав іти з його кабінету.
що Дженні повернеться, і переносив горе, наводячи лад у квартирі. Олівер хотів звільнитися, але Старий Джонас був щиро вражений його бідою і надав тривалу відпустку. Відтоді його дні ділилися на дві частини: з Дженні в лікарні та все інше, яке було нічим. Якось Дженні покликала Олівера. Отож я поспішно сів якомога ближче. – Мені не боляче, Оллі, – сказала вона. – Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?
Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.
Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув. – Дідька лисого, – сказала вона.
– Га? – промимрив я крізь зуби.
–
Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.
–
Падав, – сказав я, відчувши, що до мене повертається мова. – Коли зустрів тебе.
–
Хіба що, – сказала вона і ледь усміхнулася. – «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав? – Не знаю, – відповів я. – Шекспір. – Так, але хто саме з його героїв? – замислено спитала вона. – Не можу навіть пригадати,
А ти волієш
– Згода, – сказав я.
Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.
Але я помилився.
– Слухай-но, Олівере, – сказала Дженні тихо, але сердито. – Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.
– Хто, я?
– З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.
Я спробував змінити свій вираз, але м’язи обличчя були наче заморожені.
– Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!
Я хотів дивитися на неї – хотів би ніколи не зводити з неї очей, –однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки. – Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я
ти переживеш. Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». Я
одну послугу? До горла мого підкотив клубок і здавив його
нув.
Олівере, – сказала вона,
стисни мене в обіймах. Ляж поряд. Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її. – Дякую, Оллі. Це були її останні слова.
–
Олівере, треба було розповісти мені, – сказав він.
Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру. – Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.
Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.
– Олівере, я приїхав допомогти, – наполегливо сказав батько.
–
–
Дженні померла, – сказав я йому.
Я шкодую, – прошепотів він вражено.
Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні дружини: – Кохання – це коли ні про що не шкодуєш. А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.
Переклад Мара Пінчевського, Олександра Тереха. Ілюстрації до твору – кадри з фільму «Історія кохання». Режисер Артур Гіллер (США, 1970)
1. Поясніть назву «Історія кохання». Чому
2. Які складнощі
3.
4.
Хай нащадки одержать
від нас дещо подібне до того, що нам самим лишилося
від наших предків.
Данте Аліґ’єрі
Рафаель Санті. Парнас. Фреска. 1510–1511
Фреска «Парнас» прикрашає одну з чотирьох «кімнат Рафаеля» (Stanze di Raffaello) у Ватикані, які художник розписував разом з учнями в 1508–1517 рр. Коли Рафаель починав роботу, йому було лише 25 років. Розписи на стінах приміщення, яке слугувало особистим кабінетом Папи Юлія ІІ, присвячені чотирьом царинам духовної діяльності людини: філософії, богослов’ю, поезії та судочинству. Композиція «Парнас» розкриває тему поезії. У центрі фрески
Відродження (Ренесанс) – це важлива культурно-історична доба (період розвитку європейської культури), що прийшла на зміну Середньовіччю.
Відродження тривало в Італії від кінця ХІІІ до початку XVI ст., а в Західній і Центральній Європі – з XV ст. до початку XVІI ст.
Термін «Відродження» (італ. rinascitа) уперше вжив італійський мистецтвознавець Джорджо Вазарі в «Життєписах найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1568). У Західній Європі прижився його французький варіант – «Ренесанс» (фр. renaissance – відродження).
Ренесансу безпосередньо передувала низка надзвичайно важливих історичних подій. Передусім 1453 р. турки-османи захопили Константинополь (Царгород). Це засвідчило остаточну загибель Візантії, цього дивом уцілілого уламка греко-римської цивілізації, східної частини колись могутньої Римської імперії (згадаймо, що сам Рим і очолювана ним Західна Римська імперія впали під ударами варварів ще 476 р., і саме цю дату вважають початком Середньовіччя).
Періоди доби Відродження
друга половина
ХІІІ ст. – XIV ст.
Передвідродження (Проторенесанс)
початок XV ст. –кінець XV ст.
Раннє Відродження
кінець XV –
початок XVI ст.
Високе Відродження
середина XVI –
початок XVIІ ст.
Пізнє
Відродження
Ренесанс як спокута за Середньовіччя? Варвари безжально зруйнували ненависну їм Римську імперію. Продовжила нищення культурної
й богопротивними. Врятовані уривки використовували для граматичних
дом перейменований у Стамбул) споконвіку
торгові шляхи («шовковий», «чайний» та ін.) зі Сходу на Захід. Тож ці світові «артерії надприбутків» почала контролювати не християнська Європа, а турки-мусульмани. Казково багаті Індія і Китай для європейців стали майже недосяжними. Це спонукало Західну
(передовсім найрозвиненіші й найбагатші
інвестувати нечувані раніше кошти та
в
нових торговельних шляхів на Схід, що зрештою привело до Великих географічних відкриттів, зокрема відкриття Америки Христофором Колумбом (1492). Зараз дехто може здивуватися: що в цьому «революційного»
відкрити Америку? А для тогочасної людини найголовніший шок
Великих географічних
світ і своє місце в ньому. Навколосвітні подорожі невідворотно
звикли цілі покоління,
відчуття якогось порога, невідворотних змін, переходу
Особливо велику роль винахід
книгодрукування відіграв у поширенні ідей нового філософського та світоглядного напряму думки –гуманізму. Нині поняття «гуманізм»
вживають у двох основних значеннях. У широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому – це течія західноєвропейської культури епохи Відродження.
Гуманізм (лат. humanus – людяний, людський) – течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільного вияву природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також художники, поети. Цих діячів називали гуманістами, а їхня творчість була сповнена віри в безмежні можливості людини, її волі й розуму та спрямована на
заперечення усталених у добу Середньовіччя схоластики (механічного
зазубрювання певного обсягу знань)
й аскетизму (фанатичної відмови
від життєвих потреб і задоволень).
Гуртки гуманістів виникли спочатку у Флоренції, а згодом у Сієні,
Феррарі та інших містах Італії.
Утім, орієнтація на книжну мудрість
та нечисленність гуманістів спричинили обмежений вплив на їхніх сучасників, що згодом призвело
до кризи гуманістичних ідей. Носії
цих ідей зіткнулися з «прозою
життя»: релігійним фанатизмом і війнами, бідністю і зростанням злочинності, індивідуалізмом та жорстокою конкуренцією.
У добу Ренесансу гуманістами називали також людей, які студіювали не науки про божественне (Studia Divina), які домінували в
Середньовіччі, а науки про людину, Studia Humanitatis, за висловом гуманістів, «старанне вивчення всього, що становить цілісність людського духу». Studia Humanitatis охоплювали граматику, риторику, філологію, етику, історію та інші гуманітарні дисципліни. Їм належало сформувати нову людину, яка мала б найважливішу якість –humanitas (здатність до благодіяння, здатність керувати собою та ін.).
зівства Литовського, ідеї гуманізму поширилися в XV ст. Головними центрами розвитку цих ідей на той час час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. Багато українських гуманістів того часу, хоч належали до кола діячів інших культур, насамперед польської, усвідомлювали себе українцями і наголошували на цьому. Після здобуття освіти в західноєвропейських університетах вони повернулися додому й сприяли закріпленню норм людяності в суспільстві. Школа і друкарня стали їхньою головною зброєю в боротьбі за українську ідентичність. Українські гуманісти (Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Дем’ян Наливайко, Мелетій Смотрицький та багато інших) розвивали й прищеплювали ідеї національної самосвідомості,
Мікеланджело Буонарроті. Створення Адама. Фреска.
Сикстинська капела. 1508–1512
Який довершений витвір – людина!.. Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! Вільям Шекспір
Антропоцентризм (грец. anthropos –людина і лат. сentrum – центр) –філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, бо вона створена Богом «за своїм образом і подобою».
це зумовило принципову зміну картини світу. Середньовічний теоцентризм (грец. theos –Бог + лат. centrum – центр; у центрі світобудови – Бог) поступово почав змінюватися на антропоцентричну картину світу, за якої в центрі світобудови була людина. Згідно з цим підходом, Бог, сотворивши світ, створив людину, яка панує над усією живою і неживою природою та стихіями, бо саме «людина є вінцем творіння» (В. Шекспір). Звідси – переміщення людини як головної цінності світу в центр уваги філософії, науки, літератури й мистецтва. У добу Середньовіччя освіту й
культури Ренесансу
недолугості своїх попередників, які, на їхню думку, майже обірвали нитку часу. Вони назвали добу між двома злетами людського духу, античністю і Відродженням, такими собі «Середніми (читай: темними, порожніми, безплідними) віками». Про захопленість діячів Ренесансу античністю, зокрема Давньою Грецією, свідчить, наприклад, те, що вже згадану Флоренцію гуманісти називали «Афінами Італії». Невипадково саме в добу Ренесансу активізувалося вивчення давньогрецької мови, і для освічених людей стали доступними оригінальні твори еллінів, з якими до того латиномовна Західна Європа ознайомлювалася тільки в перекладах. Тим більше, що після падіння Візантії багато носіїв грецької мови перебралися до Італії та інших західноєвропейських країн. Латину ж гуманісти суттєво «почистили» й унормували, оскільки вважали її ніби засміченою в часи ненависного їм Середньовіччя, саме нею вони писали багато своїх наукових праць і художніх творів. А ту мову, якою послуговувалися Вергілій і Горацій, гуманісти шанобливо називали «золотою латиною».
Оскільки найголовнішою в діяльності гуманістів була філологія, то вони шукали, переписували й вивчали літературні пам’ятки античності. Скажімо, Петрарка відшукав твори давньоримського оратора Цицерона. А згодом до кола наукових досліджень гуманістів увійшли архітектура, скульптура та інші види мистецтва. Найголовніше, що ставлення до цих пам’яток стало принципово іншим, ніж у добу Середньовіччя. Їх почали сприймати не як «чужі» предмети язичницького культу (ідоли), а як «свої» культурні надбання. Тим більше в Італії, де кожен камінь нагадував про колишню велич римського світу. А твори античних письменників не розглядали як «ілюстрації» в підручниках із латинської граматики, а почали вивчати як самодостатні зразки давнього мистецтва. Словом, античність було піднесено на нечувану раніше висоту. Художня література перебувала в епіцентрі всіх тогочасних новаторських процесів, вона їх зазвичай провиділа і стимулювала. Уже у творчості поета пізнього Середньовіччя Данте Аліґ’єрі відчуваються нові віяння. Недаремно до літературного вжитку тих часів, які називають Передвідродженням (Проторенесансом), усе частіше входить слово «новий». На Данте відчутно вплинула поетична школа «нового солодкого стилю» (dolce stil nuovo), а її керівника, Гвідо Гвініцеллі, великий флорентієць називав своїм учителем. І у творах Данте слово «новий» також відіграє важливу
Ренесансу залунав у сонетах Франческо Петрарки, який у своїй «Книзі пісень», зігрітій коханням до чарівної Лаури, уславив багатство людської душі, красу й щирість людських почуттів. Важко назвати культурного діяча Відродження, який би не писав віршів: Мікеланджело і Рафаель, Леонардо да Вінчі і Джордано Бруно, Томас Мор і Еразм Роттердамський – усі вони були обдарованими поетами. У поетичній царині теж були новації. Наприклад,
поезія. Початок Ренесансу осяяний ім’ям Джованні Боккаччо
мої збірки новел «Декамерон», у якій світ постав розмаїтим і
радісним. Активізувався також жанр роману, у якому творили француз Франсуа Рабле й іспанець Мігель де Сервантес Сааведра, відомий король ренесансної прози та один із найкращих романістів світу.
початку ХХІ ст. Нобелівський інститут (Норвегія, м. Осло) звернувся до ста найвідоміших письменників і
найкращі твори світової літератури, і у списку шедеврів усіх часів і народів першим був роман Сервантеса «Дон Кіхот». А образ його головного героя вважають «вічним образом» світової
Одні називають старого гідальго напівбожевільним,
людиною, змушеною жити в ницому оточенні. Кожна епоха і кожне покоління знаходять в образі Дон Кіхота відповіді на складні питання, він надихнув багатьох кінорежисерів, художників і
є іспанець Лопе де Вега. Саме через надзвичайно важливе значення художньої літератури в добу Ренесансу символічним початком цієї доби вважають ушанування Петрарки лавровим вінком на Капітолійському пагорбі, а кінцем –смерть Сервантеса й Шекспіра. ...Отже, поява і розвиток Ренесансу відбувалися під знаком відродження саме гуманітарних наук. І це глибоко символічно, адже лише народи, які шанують гуманітаристику, мистецтво, художню літературу, здатні залишити свій неповторний слід в історії та стати лідерами світового прогресу.
1. Що означає термін «Відродження» («Ренесанс»)? Який період охоплює ця доба? З чим пов’язані початок і завершення доби Відродження?
2. Чим був зумовлений корінний переворот у різних галузях людської діяльності, в усіх сферах людського життя?
3. Які погляди лежать в основі культури епохи Відродження? Поміркуйте, чому античність, а не Середньовіччя є ідеалом Відродження.
4. Назвіть роди та жанри літератури, популярні в епоху Відродження.
5. Чим відрізняється ренесансне ставлення до античності від середньовічного?
6. Образ нової епохи, на думку англійського філософа Френсіса Бекона, визначили винаходи друкарського верстата, компаса й артилерії. Дослідіть та опишіть наслідки їхнього використання.
7. Створіть «Декларацію гуманіста», виклавши основні принципи діяльності європейських гуманістів.
8. У
9. Як доба Відродження вплинула на розвиток культури і продовжує
2.
3.
Портрет Франческо Петрарки. Невідомий автор. XV ст.
Коли ти щось почуєш про мене – хоча сумнівно, аби моє мізерне і темне ім’я проникло далеко крізь простір і час, –то, можливо, тоді ти забажаєш довідатися, якою був я людиною і яка була доля моїх творів, про котрі поговір долинув або хоч би слабка чутка дійшла до тебе. Судження людей про мене будуть багатоманітні, бо майже кожен говорить так, як йому
! Чому, на ваш погляд, Петрарка написав листа в
бутнє? ! У чому мав сумніви і на що сподівався
таючись до нащадків? Навіщо відкрив
свою душу в поезіях?
охання і краса – це чи не найбільші цінності
Петрарки, не є запорукою безхмарного щастя. Кохання він порівняв із болісною та
на мить зупинитися й перепочити. Тому поет заглиблюється
Рішення докорінно змінити життєвий шлях далося, вочевидь, юнакові непросто. Через багато років у своєму літературному заповіті «Лист нащадкам» він пояснив свій крок: «Мені було відразливо заглиблюватися у вивчення того, чим нечесно послуговуватись я не хотів, а чесно не міг би...».
Невеличкого батьківського спадку було замало, щоб займатися улюбленою літературою, подорожувати, пізнавати світ і самого себе. Треба було шукати службу, яка давала б певний прибуток і не відбирала весь час. Тож Петрарка прийняв сан священника, щоб отримати доступ до
двору Папи Римського, а головно – до його бібліотеки і монастирських книгосховищ, куди світській людині було зась. Висвячення суттєво не змінило ані спосіб життя, ані мислення поета. Петрарка був світським абатом, але на великі свята мав прислужувати в соборі Святої Клари та
молоду
яку обезсмертив у своїх віршах під ім’ям донни Лаури. «Лаура, відома своїми чеснотами і
. Чим він міг прислужитися своїй батьківщині? Своїм розумом і талантом. Повернувшись до Франції, поет оселився у затишному маєтку в місцевості Воклюз неподалік
руку на пульсі політичного і суспільного життя. У Воклюзі
він обрав сам. За задумом Петрарки, проведення церемонії мало не тільки символізувати відродження минулої слави Риму, а й пробудити патріотичні почуття італійців. Це був день Воскресіння Господнього. І саме він, як уважають деякі дослідники, поклав початок нової епохи – доби Відродження.
1. Як ранні роки життя Франческо Петрарки вплинули на формування його поетичного таланту й філософських поглядів?
2. Який життєвий шлях вибрав Франческо Петрарка і яким ідеалам його присвятив?
3. Поміркуйте, чому дослідники творчості Петрарки називають його «батьком гуманізму» і як його світогляд вплинув на подальший розвиток європейської культури.
1. Заповніть сторінку Франческо Петрарки в одній із соцмереж. Напишіть відповідь на його «Лист нащадкам».
2. Вивчіть напам’ять один із сонетів Петрарки і підготуйте його виразне читання в колі однокласників і однокласниць. Історія кохання в сонетах Франческо Петрарки
Вірші, які Петрарка писав протягом усього свого життя, він уклав у збірку «Канцоньєре» («Книга пісень»). Донна Лаура стала її головною героїнею. Ця книжка була для поета своєрідним інтимним ліричним щоденником, бо написана не вишуканою літературною латиною, а вольгаре – живою італійською мовою. До першої редакції збірки увійшло 25 віршів. Останню, дев’яту редакцію поет закінчив напередодні своєї смерті.
Збірка містить 365 віршів – за кількістю днів у році. А відкриває збірку вступний сонет. У «Книзі пісень» представлено твори різних ліричних жанрів (канцони, секстини, балади, мадригали), але найбільше – 317 – сонетів. Особливості сонетів Петрарки Поет надав сонету класичної
слави, перен. слава. За своїм звучанням воно близьке до італ. l’aura – вітерець, l’ora – час, лат. aurum – золото. Як зазначають дослідники, всі ці сенси реалізовані та поєднані в сонетах Петрарки.
Тема книжки – спогад зрілої людини про незгасне почуття, юнацьке кохання до Лаури, високе й чисте, але боязке й нерозділене. І Лаура, яка померла, не менш прекрасна та не менш реальна, ніж Лаура жива, бо кохання Петрарки залишилося так само сильним і щирим.
Ми сприймаємо Лауру очима поета. Як Беатріче для Данте, так Лаура для Петрарки – ідеал жіночої вроди і доброчесності. Для закоханого Петрарки вона не алегорія Істини Віри, або Любові (як Беатріче в Данте), а реальна жінка, хоча й ідеалізована. Реальності образу Лаури надають не лише деталі (золотаве волосся, красива рука, голубі очі, зелений колір її суконь), Лаура живе в потоці спогадів ліричного героя. Ліричний герой збірки – це мрійник, заглиблений
притаманні витонченість і шляхетність переживань. Така зосередженість людини на почутті, духовна самовіддача властиві добі Відродження. Кохання в сонетах Франческо Петрарки – бурхливе почуття, яке несе і радість, і муки. Цим гуманістична любов принципово відрізняється від середньовічного розуміння любові небесної, відділеної від звичайного життя. Любов облагороджує людину, робить її
несеними й чистими. Тож Петрарка
гріховною. Збірка
ІЗ
Сонет 61
Благословенні будьте, день, і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де постеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім’я
Моєї донни – ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я Писав, творивши славу, що не в’яне, –
Й ти, неподільна радосте моя!
Переклад Дмитра Павличка
! Виразно прочитайте сонет у перекладах Д. Павличка і М. Ореста.
Благословенні місяць, день і рік, Пора, година, край, містина мила, Коли краса її очей сп’янила Мене, і став я бранцем їх повік.
Благословенні: біль, що в душу вник, Що об’явилась ним Ерота сила, Лук і стріла, що серце проразила, І рана, що пройшла в його тайник.
Благословенні всі рази, коли я Ім’я моєї пані називав, Мої зітхання, порив, плач і мрія.
Благословенні і рядки, що склав Я їй на честь, і мисль моя: до неї Вона іде, до неї однієї.
Переклад Михайла Ореста
! Аналізуємо сонет 61 і зіставляємо переклади
1. Кого і що оспівує автор у вірші? Яким є настрій вірша? Як у сонеті відображено суперечливе сприйняття кохання?
2. Які художні засоби створюють образ коханої?
3. Як у перекладі Дмитра Павличка обіграно значення імені коханої Петрарки? Зачитайте ці рядки.
4. Яким змальовано ліричного героя? Про який біль він говорить?
5. Які засоби художньої виразності використовує автор, щоб передати силу почуттів ліричного героя?
6. Хто такий Амур (Ерот)? У чому його сила?
7. Чи можна вважати,
Лаура і Петрарка. Фреска XІV ст.
Сонет 132
Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремна скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна, Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній волі я служу? Неначе в просторінь морську безкраю,
! Аналізуємо сонет 132
1. Визначте тему вірша і його ідею.
2. Яким постає перед читачем / читачкою ліричний герой? Яким він бачить навколишній світ? Які питання хвилюють ліричного героя?
3. Як у творі виражено суперечливий характер кохання?
4. Як впливає на розуміння головної думки сонета поєднання несумісних, непоєднуваних понять? Наприклад: «муки ці солодкі», «живлюща смерте», «втіхо навісна» та ін. Чим особливі епітети в сонеті? Якою є їхня роль у вірші?
5. До кого, на вашу думку, звертається ліричний герой? Чи є ці запитання риторичними, тобто такими, що не потребують відповіді? Чому?
6. Як ви вважаєте, що домінує в цьому сонеті – розум чи почуття?
7. Поясніть символіку ключових образів сонета: море і вогонь.
8. У чому суть «внутрішньої суперечки» героя?
9. Як у вірші відобразилися гуманістичні погляди Петрарки?
богослов і письменник Мелетій Смотрицький,
Паламарчука, але насправді вони належать Григорію Кочурові. Це була погоджена з авторами редакторська хитрість
1. Який вірш називають сонетом? Укажіть його характерні ознаки. Доведіть, що вірші, подані в підручнику, є сонетами.
2. Знайдіть у сонеті 61 анафору й поясніть її роль. Як вона пов’язана із сонетами Данте?
3. Поясніть роль антитези в сонеті 132. Чому ліричний герой одночасно переживає протилежні почуття і сперечається сам із собою?
4. Чим зумовлено тугу ліричного героя сонетів?
5. Якою постає Лаура в сонетах Петрарки? Порівняйте ставлення поета до неї зі ставленням Данте до Беатріче. Заповніть «Кола Венна».
7. Як ви думаєте, чому італійський сонет часто називають петрарківським?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1.
ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР Сонети.
«Ромео і
...З-поміж усіх великих людей Шекспір найзагадковіший. Єдине, що ми знаємо про нього, – це те, що він жив і страждав.
Джеймс Джойс, ірландський письменник
Імовірно, один із небагатьох прижиттєвих портретів Вільяма Шекспіра. Робота Джона Тейлора (?), 1610 ! Як ви гадаєте, чому постать Шекспіра – найзагадковіша і водночас одна з найвпливовіших
елика літературна
і
злетів людського духу. Хоч би які списки й рейтинги
Народився він у невеличкому містечку Стретфорд-на-Ейвоні
ській родині, мав шестеро братів і сестер. Точну дату народження великого драматурга не
Імовірно, дитинство Шекспіра не відрізнялося від життя інших
від того, яким вони уявляють собі Шекспіра. Одні стверджують, що це був бунт проти провінційної нудьги та спроба реалізувати свій талант. Збереглася легенда, що Шекспір був змушений залишити рідне місто, рятуючись від переслідування місцевого поміщика, бо полював на оленів у його парку. Інші припускають, що все було набагато простіше: батько Шекспіра майже збанкрутував, а в Лондоні знайти заробіток було легше. Відомо, що згодом Шекспір не тільки розрахувався з боргами, а й вкладав гроші в нерухомість, ставши власником найбільшого будинку в Стретфорді. Достеменно можна стверджувати, що в 1587 р. Шекспір залишив рідне містечко і 1590 р. опинився в лондонській театральній трупі. Про те, де він перебував ці три роки, нічого не відомо. Спочатку Шекспір грав другорядні ролі. Великої слави як актор не зажив, а от драматургом став управним. Коли після відкриття театрів, що були на два роки закриті через чуму, Шекспір повернувся до Лондона, кілька театральних груп уже сперечалися за можливість співрацювати з ним. Драматург вибрав
видатного актора, найкращі трагічні ролі.
Театральне
ар театру створювали колективно: добирали і розробляли сюжет відповідно до можливостей трупи. Дійових осіб у п’єсі мало бути стільки, скільки було акторів, або дію розгортали так, щоб один актор грав різні ролі. Якщо хтось хворів, а заміни не було, п’єсу переробляли. Акторами були лише чоловіки. Якщо актор затримувався з виходом на сцену, глядачі жартували, що королева зараз голить бороду. Конкуренти запозичували один в одного сюжети, характери і сценічні розв’язки. Автори залишалися невідомими, бо глядачі звертали увагу насамперед на акторів. Але успішною була трупа, яка, крім гарних акторів, мала автора, здатного швидко переробити чужу п’єсу
написати власну для свого театру. Трупа Джеймса Бербеджа завдяки п’єсам
ти
Шекспірівське
питання
Для сучасників Шекспіра його літературні заслуги й авторство були поза всякими сумнівами. Його талант навіть ставили вище за здобутки шанованих у добу Відродження античних авторів. Джон Мільтон образно назвав його «сином Вічності і Слави».
Але вже в XVIII ст. почали з’являтися сумніви щодо авторства Шекспіра. Мовляв, провінціал, другорядний актор без освіти не міг створити такі глибокі філософські твори; хтось із якихось важливих і об’єктивних причин за домовленістю з Шекспіром використав його прізвище, щоб приховати своє авторство. Серед можливих авторів шекспірівських творів
Статуя Вільяма Шекспіра в Лондоні. Скульптор Джованні Фонтана. 1874
Шекспіра вважають автором 38 п’єс, 5 поем і циклу зі 154 сонетів. У 1612 р. через те, що в Лондоні ширилася друга хвиля чуми, Шекспір припинив свою театральну діяльність і повернувся до рідного міста. Ще за життя сучасники Шекспіра надзвичайно високо цінували його обдаровання, називаючи письменника «солодкозвучним і медоточивим». Водночас вони звинувачували митця в тому, що
1. Яку з версій переїзду Шекспіра
істини? А яку – найромантичнішою?
2. Порівняйте шекспірівське і гомерівське питання. Про що свідчить виникнення таких питань?
1. Складіть кросворд («хмару слів») на основі фактів життя і творчості Шекспіра.
2. Поділіться на дві групи: за і проти. Доберіть аргументи
чотиривіршів і двовірша зі схемою римування абаб вгвг деде єє. У кожному сонеті зазвичай розвивається лише
тема. Поет дотримується традиційної структури: перший чотиривiрш викладає тему, другий – її розвиває, третiй пiдводить до розв’язки, а завершальний двовiрш містить пiдсумок.
Шекспір безмежно винахідливий у використанні метафор: будь-яка думка, подія або переживання
Сонет 66
Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
Переклад Дмитра Павличка
Сонет
66
Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості – ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
вмерти не дає любов твоя.
Переклад Дмитра Паламарчука
! Аналізуємо сонет 66
Українські перекладачі творів Шекспіра
За роки перекладацької діяльності Дмитро Павличко познайомив українське читацтво із творами 400 поетів 57 національних літератур. Перекладав з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов. У 1971–1978 рр. Дмитро Павличко був головним редактором журналу «Всесвіт», де опублікував чимало знакових творів світової літератури. Павличко залучив до співпраці найкращих перекладачів, серед яких ідеологічно «небажані» і «гнані» Григорій Кочур, Микола Лукаш, Борис Тен та багато інших. У
друкували лише
і тільки тих творів, яких не було в російських перекладах. Піднесення «Всесвіту» припало на ті роки, коли «розгорнувся під камуфляжем боротьби з буржуазним націоналізмом черговий погром української літератури» (Д. Наливайко).
На початку Другої світової війни Дмитро Паламарчук служив у танковій частині, згодом потрапив в оточення та полон, але зумів утекти. Потім боровся за незалежну Україну, приєднавшись до ОУН–УПА. Йому довелося побувати і в румунських, і в німецьких тюрмах, а в 1944 р. радянська влада засудила його до 10 років таборів. У таборі Паламарчук познайомився з Григорієм Кочуром, який надихнув
тям. Це інший підхід до перекладу, інша людська позиція поета. Тут звучить не гучне викриття, а тиха скарга людини, втомленої та змученої життям. Ліричному героєві огидне все, що відбувається. Такий настрій пронизує весь сонет Шекспіра, перший
вому перекладі його передає: «Змучений усім, я мрію про заспокійливу смерть». У першому перекладі ганебні явища зображені через
ззовні, тоді як у другому вони просвічуються
сила узагальнення не зменшується в обох перекладах.
сальне
питання, якого немає у
личком оригінального виразу «my love» як «тебе»
1.
оптимізму і сил жити далі?
2. Чи можна вважати завершальний двовірш основною думкою твору?
3. Зіставте переклади сонета 66. У якому з них ліричний герой наділений бунтівним характером, а в якому постає зневіреним?
4. Наведіть приклади художніх засобів, ужитих перекладачами, щоб передати форму та зміст Шекспірового сонета.
5. Поміркуйте, чи не суперечить портрет доби, відтвореної в сонеті, загальноприйнятому уявленню про епоху Відродження.
Сонет
116
Не буду я чинити перешкоди Єднанню
Любов – не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі –
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.
Як це брехня – я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.
Переклад Дмитра Паламарчука
! Аналізуємо сонет 116
1. Що є любов у розумінні ліричного героя? Як, на його думку, можна визначити справжнє почуття?
2. Чому ліричний герой відмовляється від тієї, яку кохає?
3. Визначте антитези, які поет / перекладач використовує у цьому вірші. З якою метою? Що протиставлено
коханню?
4. Яку роль, на думку Шекспіра, кохан-
ня відіграє в житті людей?
5. Зіставте (порівняйте) ліричних героїв сонетів 66 та 116. Чим вони схожі, чим відрізняються?
Сонет 130
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, –
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Українські перекладачі творів Шекспіра
Українською мовою перші переклади окремих сонетів здійснили П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, М. Славинський, П. Грабовський. У ХХ ст. до перекладу поетичної спадщини В. Шекспіра долучилися майстри художнього слова М. Москаленко, С. Караванський, Г. Селезінка та О. Селезінка, Г. Пилипенко, Н. Бутук, В. Марач; в еміграції перекладали Юрій Клен, Т. Осьмачка, Василь Барка, Яр Славутич. У 1966 р. сонети В. Шекспіра опубліковані в майстерних перекладах Д. Паламарчука. Переклад повного сонетарію В. Шекспіра належить перу Д. Павличка.
!
Аналізуємо сонет 130
1. Кому присвячений цей сонет? Яким постає образ коханої поета? Чи з цього сонета зрозуміло, які саме риси коханої полонили поета?
2. За допомогою яких засобів створено цей образ?
3. Чому автор вдається до заперечення постійних епітетів і порівнянь?
4. Що, на думку Шекспіра, робить героїню сонета привабливою?
5. Доведіть, що ідеал поета має земну природу. Що надає цьому образу піднесеності?
6. У сприйнятті ліричного героя його обраниця постає приземлено-реально. Що він відчуває до неї?
7. Як у фіналі сонета виражено почуття ліричного героя?
1. Пригадайте особливості форми та змісту італійського сонета. Як Шекспір збагатив жанр сонета?
2. Порівняйте форму сонета в Петрарки й Шекспіра. Чи впливає
сонета його форма?
3. Кого і що оспівує Шекспір у своїх сонетах? Чому поет не планував оприлюднювати свої поезії?
4. Розділіться на три групи. Проаналізуйте один із сонетів Шекспіра.
5. Які думки і вчинки ліричного героя сонетів Шекспіра підтверджують, що це особистість доби Відродження? Як ми можемо довести, що сонети написані в епоху Відродження?
6. Порівняйте образи Лаури із сонетів Петрарки і Смаглявої леді зі 130-го сонета Шекспіра. Чи стосуються слова «славлені похвалами пустими» героїні сонетів Петрарки?
7. Чи сподобалися вам сонети Шекспіра? Які рядки вас особливо здивували / зацікавили / зворушили? Чим саме?
8. Який образ вам ближчий і зрозуміліший: Смаглявої
Лаури? Чому?
чи
1. Підготуйте виразне читання напам’ять одного із сонетів (за власним вибором).
2. Знайдіть в інтернеті і прослухайте художнє
в оригіналі, здійснене професійними акторами – носіями мови (Кріс Г’юз, Річард Армітідж та ін.). Чиє виконання вам сподобалося більше? Чому?
3. Творчі дослідницькі проєкти: А. Укладіть за інтернет-джерелами антологію українських перекладів одного із сонетів Шекспіра, включивши до неї оригінальний текст. Б. Підготуйте повідомлення про осіб, які
англійського поета Артура Брука, який написав
поему «Ромео і Джульєтта». Вона і стала джерелом для трагедії Шекспіра.
Дія «Ромео і Джульєтти» розгортається протягом п’яти днів – від неділі до п’ятниці. На початку
нібито нічого не віщує трагічного фіналу, навіть смерть Тібальта і Меркуціо. Адже Ромео щиро хотів припинити сутичку, яку затіяв Тібальт. Герої гинуть через підступи фортуни: якби Ромео отримав листа від брата Лоренцо чи прибув до Верони на пів години пізніше, жодної трагедії не сталося б. І, найпевніше, князю Ескалу, якому набридла ворожнеча Монтеккі й Капулетті, сподобалася б ідея оженити єдиних дітей цих родин, припинивши в такий спосіб сварки.
Саме відчуття вселенської несправедливості стосовно двох закоханих і робить п’єсу Шекспіра великою трагедією, а її головних персонажів – вічними образами.
Цей твір часто називають апофеозом (звеличуванням) кохання, піснею переможної любові. Тож невипадково імена Ромео та Джульєтти стали уособленням чистого і пристрасного почуття. А біля дому Джульєтти у Вероні нас зустрічає тендітна бронзова скульптура героїні Шекспіра, яка, за сучасною легендою, дарує щастя і любов усім, хто до неї доторкнеться: «Любішого не буде силуету, / Аніж в коханні вірної Джульєтти...».
РОМЕО
Дійові особи
Ескал, князь Веронський. Паріс, молодий дворянин, родич князя. Монтеккі, Капулетті, глави двох ворогуючих родин. Старий, дядько Капулетті. Ромео, син Монтеккі. Меркуціо, родич князя і друг Ромео. Бенволіо, небіж Монтеккі і друг Ромео. Тібальт, небіж синьйори Капулетті. Брат Лоренцо, чернець-францисканець. Брат Джованні, чернець того ж ордену. Балтазар, слуга Ромео. Самсон, Грегорі, слуги Капулетті. П’єтро, слуга Джульєттиної мамки. Абрам, слуга Монтеккі. Аптекар. Троє музикантів. Паж Паріса. Паж Меркуціо. Стражник. Синьйора Монтеккі, дружина Монтеккі. Синьйора Капулетті, дружина Капулетті. Джульєтта, дочка Капулетті. Мамка Джульєтти. Веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, пажі, сторожа, вартові та слуги. Хор.
Джульєтта. Скульптор Нерео Костантіні. 1972
Дія відбувається у Вероні, початок п’ятої дії – у Мантуї.
ПРОЛОГ
! Чому Шекспір розпочинає трагедію виступом хору?
! Яка роль прологу у творі?
! Знайдіть у тексті
прологу слова, де окреслено основний конфлікт твору.
ДІЯ ПЕРША
Входить Хор.
Хор Однаково шляхетні дві сім’ї
В Вероні пишній, де проходить дія, Збували в ворожнечі дні свої.
Аж враз кривава скоїлась подія.
Коханців двоє щирих, запальних
Ворожі ті утроби породили;
Нещастя сталося у сім’ях тих, –
Вони одвічні звади припинили.
Життя коротке і сумну любов,
Трагічну смерть, що потрясла родини, Як змила ту ненависть чиста кров, Ми вам покажемо за дві години. Даруйте нам недоліки пера, Всі хиби виправить старанна гра. (Виходить)
СЦЕНА 1
Верона. Міський майдан. На майдані починається сварка між слугами Капулетті та Монтеккі. Пізніше до сварки приєднуються прибічники обох родин. Найзаповзятішим у сутичці був небіж Капулетті Тібальт. На площі з’являються очільники родин із дружинами та князь Ескал із почтом. Князь, обурений нескінченними чварами між Монтеккі і Капулетті, погрожує смертною карою тому, хто ще раз стривожить Верону. На спустілому майдані з’являється Ромео, що страждає від безнадійного кохання до веронської красуні.
Ромео Страшна ненависть, та любов страшніша.
З ненависті любов. О гнів кохання!
З нічого – все: і розквіт, і буяння.
О легкості тягар. Сенс пустоти.
Безформний хаос пречудових форм.
Свинцевий пух і полум’я холодне, Цілюща слабість і блискучий
СЦЕНА 5
Зала в домі Капулетті. Входять Капулетті, синьйора Капулетті, Джульєтта, Тібальт з іншими членами родини, гостями й масками.
Ромео Хто синьйорина та, що подає (до свого слуги) Свою прекрасну руку кавалеру?
Слуга Не знаю я, синьйоре.
Ромео Померкли смолоскипи перед нею!
І світить вродою вона своєю На щоках ночі – діамант ясний
У вусі мавра; скарб цей дорогий
І для землі, і для життя сія.
Вона – омріяна любов моя!
Її оточують прекрасні дами,
Вона ж між них –голубка між галками!
Коли танок закінчать вже, саму
За ніжну ручку я її візьму, І щастя неземне тоді відчую... Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?
О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!
Не знали ви краси до цеї ночі!
Тібальт По голосу це мусить буть Монтеккі.
Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці, Щоб глузувати з нашого бенкету?
Ні, честю роду я клянусь, за сміх
Убить його, вважаю я, не гріх!
Капулетті Ромео тут?
Тібальт
Так, він, негідник, тут.
Капулетті Спокійно, друже. Не чіпай його.
Поводиться він ввічливо й шляхетно.
Сказати правду, вся Верона славить Його за честь, за виховання добре.
За всі скарби Верони я не дам
Його в моїй господі зневажати. Тому вгамуйся й
Уста – два пілігрими – хай пристойно
Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.
Джульєтта О пілігриме, в тім гріха немає –З молитвою торкатись рук святих: Такий привіт нам звичай дозволяє.
Стискання рук – то поцілунок їх.
Ромео Але, крім рук, ще дано й губи їм...
Джульєтта Так, для молитви, любий пілігрим...
Ромео О, то дозволь мені, свята, й устами Молитися побожно, як руками!
Джульєтта Нас незворушно слухають святі.
Ромео Не рухайся ж, дай відповідь мольбам! (Цілує її) Твої уста очистили мій гріх...
Джульєтта Взяли твій гріх мої уста з твоїх.
Ромео Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!
Верни ж мій гріх. (Знову цілує її)
Джульєтта Мов з книги ти цілуєш...
Мамка Вас просить ваша мати, синьйорино.
Ромео А хто у неї мати?
Мамка Що, юначе?
Таж господиня в домі цім вона. Така вже добра пані, мудра й чесна, Я викохала донечку її, З якою щойно розмовляли ви.
Скажу вам чесно: хто її здобуде –Здобуде той повнісінький гаман.
Ромео Що? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?..
У ворога в руках моє життя!
Бенволіо Ходім, ходім! Жарт видався на славу!
Ромео Ох, я боюсь – кінчається забава.
Виходять усі, крім Джульєтти й мамки.
Джульєтта Глянь, няню, і скажи, хто той господар?
Ромео; Єдиний син того, хто ворог нам. Джульєтта
я
ти, любов моя, Бо ворога кохаю ніжно я! Виходять.
СЦЕНА 1
Верона. Фруктовий сад Капулетті.
Входить Ромео.
Ромео
Сміється з шраму той, хто ран не мав.
Вгорі, край вікна, з’являється Джульєтта.
Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!
Там схід, сама ж Джульєтта – ясне сонце!
Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом
Блиск заздрісного місяця убий!
Він і без того зблід, він занедужав
Від прикрості, що ти – його служниця, А все ж затьмарила його красою.
Тож не служи ревнивцеві блідому!
Весталчин одяг, бляклий, зеленавий,
Лише безумці носять. Скинь його!
Он владарка моя, моє кохання!
Дізналася б вона, як я люблю!
Вона заговорила? Ні, мовчить...
Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.
Я відповім... Який-бо я зухвалець.
Ні, не до мене очі ці говорять.
Дві зірки найяскравіші на небі
Десь мають пильні справи і повинні
На час покинути небесні сфери
Й очам її своє благання шлють –
За них тим часом сяяти в блакиті.
О, що, коли б і справді тії очі
На небі сяли, зорі ж – на обличчі?
Обличчя ясні зорі ті затьмило б, Як сонечко – ліхтар; та з неба ж очі
Лили б такі потоки променисті, Що всі пташки співати почали б, Подумавши, що то вже сходить сонце! На руку ось схилилась край
Джульєтта
Перед очима вражених людей, Що, голови закинувши, слідкують,
Як серед хмар лінивих він ширяє
І по ефіру грудях чистих плава.
Ромео! О, навіщо ти Ромео?
Зміни своє ім’я, зречися батька;
Як ні, то присягни мені в коханні,
І більше я не буду Капулетті.
Ромео (вбік) Послухать – чи відповісти відразу?
Джульєтта
Лише твоє ім’я – мій ворог лютий;
А ти – це ти, а зовсім не Монтеккі...
Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть
Лице і плечі, ноги, груди й руки
Або якусь частину тіла іншу?
О, вибери собі нове ім’я!
Та що ім’я? Назви хоч як троянду, Не зміниться в ній аромат солодкий!
Хоч як назви Ромео – він Ромео.
Найвища досконалість все ж при ньому.
Хоч би він був і зовсім безіменний...
О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!
Воно ж не є тобою, і взамін
Візьми мене усю!..
Ромео
Ловлю на слові!
Назви мене коханим, і умить
Я вдруге охрещусь і більш ніколи
Не буду зватися Ромео.
Джульєтта
Ромео
Хто ти, Що, притаївшись під серпанком ночі, Мою підслухав таїну сердечну?
Яким ім’ям назвать себе – не знаю. Своє ім’я ненавиджу я сам! Свята моя, адже ж воно – твій ворог.
Я б розірвав його, коли б воно Написане стояло на папері!
Джульєтта Мій слух не похопив ще й сотні
Ромео Кохання принесло мене на крилах, І не змогли цьому завадить мури; Кохання може все і все здолає, –Твоя рідня мені не перешкода.
Джульєтта Вони тебе уб’ють, коли побачать.
Ромео В очах твоїх страшніша небезпека, Ніж в двадцяти мечах.
Поглянь лиш ніжно –Й мені ненависть їхня не страшна.
Джульєтта О, не хотіла б я нізащо в світі, Щоб тут вони побачили тебе!..
Ромео Своїм плащем мене прикриє ніч.
Та, як не любиш ти, – нехай знаходять...
Хай краще смерть від лютої злоби,
Ніж довгий вік без ніжності твоєї.
Джульєтта Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео Моя любов! Вона мене навчила,
Дала мені пораду, я ж за те
Позичив їй очей. Я не моряк, Та будь від мене ти хоч так далеко,
Як щонайдальший берег океану, Я б зважився такий здобути скарб!
Джульєтта
Моє лице ховає маска ночі, Але на нім пала дівочий стид,
Що ти в цю ніч мої слова підслухав.
Хотіла б я пристойність зберегти,
Від слів своїх відмовитись хотіла б, Хотіла б я... та годі прикидатись!
Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...»
Тобі я вірю, з мене досить слова.
О, не клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з любовних клятв
Сміється сам Юпітер. О Ромео!
Скажи, якщо ти любиш, правду щиру.
Коли ж вважаєш – переміг мене
Занадто швидко, я тоді насуплюсь,
Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав.
Інакше – ні, нізащо в світі! Ні!
Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна І, може, легковажною здаюсь...
Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість.
І я б могла байдужою здаватись, Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні...
Пробач мені, мій любий, і не думай, Що мій порив палкий – це легковажність; Мою любов відкрила темна ніч.
Ромео Клянусь цим місяцем благословенним, Що сріблом облива верхи дерев...
Джульєтта О, не клянися місяцем зрадливим, Який так часто змінює свій вигляд, Щоб не змінилася твоя любов.
Ромео То чим я поклянусь?
Джульєтта Не треба зовсім. Або, як хочеш, поклянись собою –Душі моєї чарівним кумиром, –І я повірю.
Ромео Серця почуттям...
Джульєтта Ні, не клянись! Хоч ти – єдина радість, Та не на радість змовини нічні...
Ремарка – авторська примітка в тексті драматичного твору, що містить стислу характеристику обставин дії, зовнішності та поведінки дійових осіб.
Все сталось несподівано занадто –
Так швидко, так раптово й необачно, Як блискавка, що блисне й раптом зникне Ледь встигнемо сказати: «Он сяйнуло!»
Добраніч, любий! Теплий подих літа
Нехай цю бруньку ніжного кохання
Оберне в пишну квітку запашну, Коли з тобою зійдемося ще раз.
Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце!
Ромео Без нагороди так мене й покинеш?
Джульєтта Якої ж нагороди хочеш ти?
Ромео Повинна ти в коханні присягти.
Джульєтта Я присяглась раніш, ніж ти просив, Проте я хтіла б клятву ту забрати.
Ромео Забрати клятву? О, навіщо, люба?
Джульєтта Щоб бути щедрою і знов віддати.
Таж я того жадаю, що вже маю: Як море, доброта моя безкрая, Як море, дна не має і любов, Що більше їх я віддаю тобі, То більше
Ромео
О, ніч свята! Благословенна ніч!..
Таж ніч тепер... А що, як все це сон?
Такий солодкий сон, що я боюсь –
Він не обернеться ніколи в дійсність.
Знову з’являється Джульєтта.
Джульєтта Три слова ще, Ромео, й на добраніч!
Якщо любов твоя до мене щира І хочеш ти зі мною взяти шлюб, То взавтра сповісти мене про це, І я пришлю по відповідь когось, Де і коли ти хочеш повінчатись; Тобі до ніг складу я свою долю –З володарем піду хоч на край світу!
Мамка (за сценою) О синьйорино!
Джульєтта Я йду! Як ти не будеш з чистим серцем, Тоді благаю...
Мамка (за сценою)
Синьйорино!
Джульєтта Зараз! ...Облиш мене і більше не приходь, Зостав мене на самоті з журбою, То взавтра я пришлю.
Ромео Душі спасінням...
Джульєтта Сто тисяч раз тобі привіт! (Виходить)
Ромео В сто тисяч раз без тебе хмурий світ!
Так, як школяр від книжки утікає,
Так ревно і любов любов шукає;
Як гидко їм на школу знов дивитись, Так тяжко їй з любов’ю розлучитись! (Ступає
до виходу)
У
вікні знову з’являється Джульєтта.
Джульєтта Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути!
Неволі голос надто слабосилий, А то б я
Який літає на шовковій нитці.
Пустунка дівчинка його відпустить,
Як бідолашного в кайданах в’язня, Й відразу знов назад за нитку тягне.
Ревнуючи до волі ту пташину.
Ромео Хотів би птахом бути я твоїм!
Джульєтта І я, мій любий, теж цього хотіла б, Та ласками замучила б тебе...
Прощай, прощай! Тяжкий час розставання... О, стільки в нім солодкого страждання,
Що все прощалася б, хоч і світає! (Виходить)
Ромео
Тебе хай сон і спокій повиває!
Як хтів би я тим сном спокійним бути, Щоб тут в солодких
святого
пораду хочу я від нього. (Виходить)
Ромео домовляється
7. Розгляньте опорну схему «Основні конфлікти трагедії “Ромео і Джульєтта”» та розкрийте, як вони проявляються в перебігу подій.
● Протистояння старовинних родів МОНТЕККІ
● Конфлікт двох поколінь, батьків і дітей РОМЕО ● Конфлікт двох світоглядів: середньовічного та ренесансного ДЖУЛЬЄТТА ● Клановий конфлікт: слуги, друзі КАПУЛЕТТІ
1. Сформулюйте головний конфлікт трагедії
навколо нього. Оформте роботу як таблицю, інфографіку, лепбук тощо.
2. Знайдіть у творі цитати, що ілюструють зміни в характерах головних героїв.
3. Укладіть «коло знань» про внесок В. Шекспіра в англійську та світову культуру.
ТРЕТЯ
Верона. Міський майдан. На площі Тібальт затіяв сварку з Меркуціо. Ромео, який щойно обвінчався з Джульєттою, намагається їх розборонити. Смертельно поранений Меркуціо проклинає Монтеккі та Капулетті: «Чума, чума на
Ромео
Отче!
Що чути там? Який же присуд князя?
Яке ж іще страшне, незнане горе
Загрожує мені знайомством?
Брат Лоренцо
Ромео
Сину!
Ти надто вже з негодами здружився!
І князеве я рішення приніс.
Віддав він справу до страшного суду?
Брат Лоренцо Ні, князь наш не суворий: засудив
Ромео
Тебе він не на смерть, а на вигнання.
Вигнання? Зглянься і скажи – на смерть.
Лице вигнання грізне і страшне, За смерть страшніше! Не кажи – вигнання...
Брат Лоренцо Ти звідси вигнаний лише, з Верони.
Вгамуйся. Май терпіння. Світ широкий.
Ромео Нема за мурами Верони світу:
Чистилище там, пекло і тортури.
Вигнання звідси – це вигнання з світу;
Це – смерть, лиш названа фальшивим словом; Сокиру так позолотивши, ти
Мені стинаєш голову й смієшся, Милуючись своїм ударом згубним.
Брат Лоренцо О смертний гріх! Яка невдячність чорна!
За вчинок твій закон скарав би смертю,
Та князь наш добрий, зглянувшись на тебе, Закон наш відхилив і обернув
Ласкаво на вигнання слово «смерть».
Однак це милість. Ти ж її не бачиш!
Ромео
Тортури, а не милість! Небеса
Тут, де живе Джульєтта. Кожна кицька
І миша, навіть пес – тварина кожна,
Дрібна й нікчемна, жити може тут, У цім раю, дивитися на неї...
Та тільки не Ромео! Муха, й та Утіхи, шани й права більше має: Вона ж торкатись зовсім вільно може Руки її – Джульєттиного дива. Блаженство раю красти в неї з уст, Що чисті і цнотливі,
Ромео
О ні! Нехай мої гіркі зітхання
Мене туманом від людей окриють.
Стукіт.
Брат Лоренцо Ти чуєш? Хто там? Заховайсь, Ромео!
Тебе захоплять!.. Почекайте! Встань же!
Входить мамка.
Мамка О отче, отче, розкажіть мені, Де чоловік синьйори? Де Ромео?
Брат Лоренцо Ось, долі він. Сп’янів від власних сліз.
Мамка Ох, і моя синьйора так лежить,
Точнісінько так само!
Брат Лоренцо О нещасна
Спорідненість сердець! Сумна подібність!
Мамка Ось саме так лежить і синьйорина.
Ридає й плаче, плаче і ридає.
Та встаньте, встаньте ж! Ви ж таки мужчина.
Задля Джульєтти, задля неї встаньте.
Ну, та й чого впадати так у розпач?
Ромео (підводиться) Ох, няню!..
Мамка
Ромео
Мамка
Синьйоре мій! Лиш смерть – всьому кінець!
Ти про Джульєтту говорила? Як їй?
Я, мабуть, лиходієм їй здаюсь?
Дитинство щастя нашого убив я,
Заплямувавши рідною їй кров’ю.
О, де моя дружинонька таємна?
Скажи, що думає вона тепер
Про вщент зруйноване кохання наше?
Таж ні, вона нічого не говорить, А тільки плаче, плаче; то на постіль
Враз упаде, то підведеться знов.
Тібальта кличе, скрикне враз «Ромео!» –
І знову падає...
Ромео О, це ім’я
До кулі смертоносної подібно
Її убило так, як ця рука Проклята вбила кревного її! Мій отче, о, скажи
час засне. Сон буде глибоким, схожим на смерть. Усі
що
померла, і поховають її у склепі. Брат Лоренцо викличе з Мантуї Ромео, і вони чекатимуть, доки Джульєтта прокинеться.
СЦЕНА 5
Спальня Джульєтти. Входить мамка.
Мамка Синьйоро!.. Синьйоро!.. О Джульєтто!..
1 Аqua vitae (лат.) – вода
Ягняточко! Як довго бідна спить! Голубонько, прокинься!.. Наречена!..
Ні слова?.. Серденько, ти наперед, Мабуть, поспать за цілий тиждень хочеш?
Що? Вже прибралася!.. І знов лягла!..
Синьйоро! Гей, вставай же, синьйорино!
О боже милий! Поможіть! Померла!
О, нащо я родилася на світ! Дать aqua vitae!.. 1 Ax, синьйор! Синьйоро!
Входить синьйора Капулетті.
Синьйора Капулетті Що тут за гам?
Мамка О, нещасливий день!
Синьйора Капулетті Ох боже! Донечко! Життя моє, Прокинься, глянь, бо вмру з тобою разом! Рятуйте! Поможіть!
Входить Капулетті.
Капулетті Ведіть Джульєтту! Наречений тут.
Мамка Вона умерла! Нежива! О горе!
Синьйора Капулетті О боже милий! Вмерла, вмерла, вмерла!
Капулетті Що?.. Дай же глянути... Рятуй нас, боже!
Вона холодна! Кров спинилась в жилах, Заклякли всі суглоби! Вже
Брат Лоренцо Готова йти до церкви наречена?
Капулетті Готова йти, щоб більше не вернутись!
(До Паріса)
О сину, знай: напередодні шлюбу З твоєю молодою спала смерть...
Глянь, ось лежить вона – розкішна квітка, З якої нагла смерть зірвала цвіт.
Мій зять тепера – смерть, а водночас
І спадкоємець... Тож і я помру!
Життя й добро – я все покину смерті!
Паріс Як довго ранку я цього чекав, І як жахливо він мене стрічає...
Синьйора Капулетті Ненависний, проклятий, день страшний!
О, це найтяжчий, найстрашніший день, Якого у одвічнім мандруванні
Не бачив на шляху своєму час!
Одна, одна дочка моя, єдина, Одна-єдина радість і утіха, І ту жорстока відібрала смерть!
Капулетті, синьйора Капулетті, Паріс та брат Лоренцо виходять.
Як кохання змінює Ромео і Джульєтту
Ромео і Джульєтта долають ворожнечу й насильство, деспотизм батьків, стару мораль. Їхні бурхливі почуття суперечать гармонійності, що панує в природі, тому приречені на трагічну розв’язку. Образи героїв подані в розвитку. Мрійливий Ромео, що оспівує Розаліну як Даму серця, і герой у фіналі твору – дуже різні. Спочатку він лише говорить про любов, але, зустрівши Джульєтту, починає діяти, адже справжнє почуття вимагає рішучості. Юнак стає здатним ухвалювати рішення і брати за них відповідальність. Джульєтта також змінюється: зі слухняної дочки вона перетворюється на сміливу дівчину, яка бореться за своє кохання. Коли Джульєтта
життям
вий вибір. Водночас Шекспір
роблячи складний
1. Чому Меркуціо, який також
родини»? Поясніть вашу думку.
2. Як можна зрозуміти фразу Ромео «Я тільки
3.
смерть Тібальта і провину Ромео? Який вибір вона має зробити?
4. Чому
1. Прочитайте трагедію до фіналу, поміркуйте, чи могла б вона мати інше завершення. Що змінилося б, якби герої залишилися живі?
2. Сформулюйте «Коло проблем Ромео і Джульєтти». Запропонуйте інші способи їхнього подолання, ніж ті, що їх обрали персонажі.
3. Творчий проєкт. «Літературно-мистецький салон». А. Представлення репродукцій картин та ілюстрацій із зображенням закоханих героїв трагедії Шекспіра. Б. Читання учнями поезій про Ромео і Джульєтту. В. Розповіді про найвідоміші літературні
У Мантуї Балтазар повідомляє Ромео про смерть Джульєтти. Ромео вирішив повернутися до Верони, взявши з собою отруту, щоб померти поруч із Джульєттою. Тим часом у Вероні брат Лоренцо довідується, що лист про сон Джульєтти до Ромео не дійшов. Оскільки дівчина мала ось-ось прокинутися, він вирушив на кладовище, щоб відчинити браму склепу. СЦЕНА З Кладовище. Склеп родини Капулетті.
Біля склепу стикаються Ромео і Паріс, який приніс квіти для Джульєтти. Між ними виникає суперечка, яка переростає у сутичку, і Ромео вбиває Паріса.
Паріс (падає) О смерть моя!.. Як милосердий ти, То поклади мене біля Джульєтти... (Вмирає)
Ромео Я обіцяю: слово честі. Гляну Йому в обличчя... Хто це?.. Граф Паріс!
Меркуціо то родич!.. Що казав Дорогою слуга мій? Я не слухав,
Бо тяжко стиснула скорбота серце...
Здається, він казав, що граф Паріс
Мав із Джульєттою ось повінчатись...
Чи він казав, чи це мені приснилось?
Чи то, почувши про Джульєтту, я
Утратив розум – марити почав?
О,
Буває часто, люди перед смертю
Стають веселі! А в уяві свідків
Це «передсмертна блискавка остання».
Чи ж це «остання блискавка» й моя?
Моя любове! О моя дружино!
Смерть випила твого дихання мед,
Та не змогла твоєї вроди взяти.
Ти не подолана. Рум’янець твій
Ще на устах, на щоках пломеніє,
Ще смерті стяг блідий не тріпотить!
І ти, Тібальте, в савані кривавім?
Що міг би я для тебе більш зробити,
Ніж те, щоб ця ж таки рука, якою
Завчасно втято молодість твою,
Так само знищила й твого убивцю?
Прости мені, кузене! Ох, Джульєтто,
Чому і зараз ти така прекрасна?
Подумать можна, що безплотна смерть
У тебе закохалась, що якийсь
Кістяк огидний тут тебе замкнув,
У темнім склепі, для утіх любовних!
Боюсь за тебе й залишусь тому
З тобою тут. Ніколи я не вийду
З цього похмурого палацу ночі.
Тут, тут зостанусь я із робаками,
Служницями твоїми. О, тепер
Знайду я тут для себе вічний спокій
І скину гніт моїх зловісних зір
З замученої й стомленої плоті!
Милуйтесь, очі, – це в останній раз!
Ви, руки, пригорніть її востаннє!
А ви, уста мої, дихання брамо,
Скріпіть навік священним поцілунком
Довічну спілку зі скупою смертю!
Сюди, мій поводатарю гіркий!
Лихий стерничий, одчайдуху лютий, Розбий об скелі мій нещасний човен!
За тебе п’ю, моя любов! (П’є) О чесний
Як? І Паріс?.. Увесь залитий кров’ю?..
Яка лиха година спричинилась
До цих фатальних і страшних подій?
Синьйора ворухнулись! Джульєтта прокидається.
Джульєтта О мій отче!
Пораднику! А де мій чоловік?
Я знаю добре, де я маю бути; І ось я тут. А де ж Ромео мій?
Шум за сценою.
Брат Лоренцо Я чую шум. Ходім з цього гнізда
Зарази, смерті і тяжкого сну.
Наш замір вища сила зруйнувала, Не наша. Ми противитись не можем.
Ходім! Ходім! Джульєтто, поруч тебе
Лежить твій мертвий муж. Паріс також.
Тебе у монастир я прилаштую
Святих сестер. Ходім, не зволікай.
Нічого не розпитуй. Близько варта.
Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро!
Шум наближається.
Загаємось – ускочимо в біду. (Виходить)
Джульєтта
Іди, мій отче, сам. Я не піду.
Що любий мій в руці стискає? Склянку,
Спорожнену, я бачу, до останку.
І смерть страшна отрута завдала...
Який скупий! Все випив! Не лишив
І краплі благодатної для мене,
Що помогла б мені піти за ним!
Я цілуватиму твої вуста...
Ще, може, трішки є на них трутизни, –
В підкріпленні цьому я смерть знайду... (Цілує його)
Твої вуста ще теплі!..
1-й страж Де це, хлопче?
(за сценою) Веди нас!
Джульєтта Хтось іде!.. Мерщій! О щастя: Тут рятівний кинджал! (Вихоплює кинджал
Капулетті О небо! О дружино! Глянь сюди...
Таж наша доня вся спливає кров’ю!..
Він місцем помилився, цей кинджал! Його оселя ось порожня висить
На поясі у мертвого Монтеккі, А згубний ніж стирчить у грудях доньки!
Синьйора Капулетті О горе! Жах – мов похоронний дзвін, Мене у домовину кличе він!
Входять Монтеккі та інші.
Князь Підвівся нині рано ти, Монтеккі, Щоб глянути, як рано ліг твій син!
Монтеккі Володарю, моя дружина вмерла... Не винесла вона розлуки з сином І от в могилу від журби зійшла.
Яке ж іще чека на мене горе?
Князь Глянь і побачиш сам!..
Монтеккі О ти, нечемо! Ти забув пристойність: Раніш від батька ліг у домовину!
Князь Замкніть уста свої для скарг до часу, Допоки ми подій не з’ясували, –Їх джерело, вершину і кінець.
Тоді вождем я стану
Князь
І наказав мені, під страхом смерті,
Щоб я його самого тут лишив.
Подай листа. Я гляну, що він пише.
Цей лист підтверджує слова ченця, Шляхи кохання й новину про смерть.
Ромео додає, що він купив
В убогого аптекаря отруту
Й прийшов сюди, щоб отруїтись тут
І поруч із Джульєттою лежати.
О, де ж вони, ці вороги запеклі?
Монтеккі! Капулетті! Подивіться,
Який вас бич карає за ненависть:
Ваш цвіт любов’ю вбили небеса!
А я за те, що зносив ваші чвари,
Двох кревних нагло втратив. Кара всім!
Капулетті О брате мій, Монтеккі, дай же руку!
Вдовиний спадок це дочки моєї, А більшого не можу я просити.
Монтеккі Але я можу дати більше. Я
Їй статую із золота поставлю.
Покіль Вероною звемо Верону, Любішого не буде силуета, Аніж в коханні вірної Джульєтти.
Капулетті Ромео статуя не менш багата
Із нею поруч буде тут стояти!
О, бідні юні жертви наших чвар!..
Князь
Не визирає сонце з-поза хмар...
Похмурий мир приніс світанок вам. Ходім звідсіль. Все треба з’ясувати.
Ще доведеться вирішити нам, Кого помилувать, кого скарати...
Сумніших оповідей не знайдете, Ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Усі виходять.
Переклад Ірини Стешенко
Ірина Стешенко (1898–1987) – українська актриса, письменниця, перекладачка.
«Ромео і Джульєтта» (2013). Стрічку знімали у Вероні та інших
фільму спеціально шили оригінальні
2.
3. Як у фіналі розв’язується
риси особистості закоханих?
Що символізує остання сцена, коли Монтеккі обіцяє встановити
4.
5.
6.
7. Чому образи Ромео та Джульєтти стали вічними?
8. Які
9. Як ви розумієте вислів: «Шекспір – вершина, схили якої встелені трупами режисерів»?
1.
МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА «Дон
В уламках од зброї з іржавим мечем
Він гордою їде ходою,
І погляд у нього сіяє вогнем,
І серце аж рветься до бою.
Меча не пускає він з лицарських рук
І страху ніколи не знає, Життя його – низка і горя, і мук, Та іншого він не бажає.
Борис Грінченко, український письменник
! Чому слова Бориса Грінченка про Дон Кіхота стосуються і Сервантеса? ! Прочитайте цей розділ і
донкіхотство.
Хуан де Хуарегі. Ймовірний портрет Сервантеса. 1600. Сьогодні вчені припускають, що автор «Дон Кіхота» насправді міг мати інший вигляд
иття і творчість Сервантеса можна схарактеризувати висловом «руйнівник стереотипів». Спочатку Сервантес розвінчав тогочасну життєву мудрість, якою йому радив скористатися батько: «Три речі – церква, море, палац. Вибери одну із них – і злидням кінець». Мігель спробував усі три, та, вочевидь, не судилося йому стати заможним. Людина, яку близькі та друзі вважали взірцем чесного служіння вітчизні, отримала у винагороду від держави
злидні та в’язницю. Зате долею було визначено
тоді літературний жанр.
Повернення до Іспанії у 1575 р. мало покласти край злигодням
рази (!) намагався тікати, але намарно... Нарешті в 1580 р.
1 Непереможна Армада –
іспанський військовий флот.
2 Реквізиція –
примусове вилучення державою особистого майна громадянина
з виплатою власникові вартості цього майна.
ну, де його чекала зубожіла родина. Він почав безкінечну боротьбу з нестатками: брався за комерцію і письменство, повертався на військову службу, був комісаром із
вель для «Непереможної Армади» 1. Статків чесний комісар не нажив, хоча інші заготівельники на долю
Слава Сервантеса гриміла Європою, шляхетна публіка, відвідуючи іспанську столицю, хотіла більше дізнатися про нього. Показовою є розмова одного француза, який перебував на той час у Мадриді, з іспанськими придворними. На запитання, хто такий Сервантес, йому відповіли, що «він старий солдат, гідальго 1, бідняк». Здивований іноземець зауважив, що людину, яку шанують у світі, Іспанія мала б озолотити й утримувати казенним коштом. Та відповідь була цинічною: «Якщо писати його примушують злидні, то дай Боже, щоб він ніколи не жив
у статках, бо своїми творами, бувши бідняком, він
збагачує весь світ»...
1 Гідальго, ідальго –шляхтич в Іспанії, отримував титул у спадок.
Сервантес упродовж багатьох років розрахувався з боргами батьків за його викуп з алжирського полону. Задля заробітку він погодився виконати за дорученням королівського двору таємне завдання в Африці, культуру і звичаї якої добре знав. Наприкінці життя Сервантес прийняв чернецтво, щоб не обтяжувати родину витратами на своє поховання, адже ченців ховали за кошти братства. На жаль, могилу великого сина Іспанії було
в 2015 р. в одному з монастирів і перепоховали в Мадридському соборі. Сервантес уславив свою батьківщину: його роман «Дон Кіхот» став другою після Біблії книжкою у світі
за кількістю мов, якими її перекладено. У 2002 р. сто письменників із 54 країн визнали «Дон Кіхота» найкращим художнім твором в історії людства. А найпопулярніший в Іспанії семиденний туристичний маршрут пов’язаний саме з місцями, де жив і творив Сервантес, де діяли його знамениті персонажі, де Дон Кіхот боровся з вітряками.
1929
Пародія – комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору, яке в перебільшеному вигляді відтворює найхарактерніші особливості оригіналу.
Зазвичай її будують на непоєднуваності стилю і теми оповіді: наприклад, «низький» предмет описують «високим» стилем, а «високий» – низьким стилем.
розкривається під час битви з вітряками, які йому здавалися велетнями, і звільнення людей, засуджених за свої злочини до галер. Дон Кіхот уже постає не божевільним, а мрійником, який вірить у добро і справедливість, вважає, що правда має торжествувати. Перша частина роману завершується поверненням додому виснаженого героя у клітці, куди його, оголосивши божевільним, помістив священник, рятуючи від арешту за звільнення каторжників. Мандруючи разом із Дон Кіхотом і Санчо Пансою (твір Сервантеса називають «романом великої дороги»), ми бачимо повсякденне життя Іспанії, зустрічаємо різних людей – знатних і простих, бідних і замож-
них – усього в романі 669 персонажів. Ми сміємося з витівок Дон Кіхота, але нас не полишає відчуття гіркоти: золоту добу, коли людина не знала, що таке зло й несправедливість, на жаль, відродити неможливо. Тому цей твір вважають трагікомічним епосом, а головним у романі є конфлікт між непрактичною духовністю і бездуховною практикою. Сервантесу книжка не лише подарувала відчуття гордощів, а й завдала прикрощів: у 1614 р. якийсь Фернандес де Авельянеда надрукував продовження пригод Дон Кіхота та Санчо
розкрив
думи. Утім
Дон Кіхот почав «жити» своїм життям. Час засвідчив: літературний персонаж Сервантеса потрапив до кола так званих вічних образів
вийшов за межі конкретного літературного твору та доби і набув символічного значення. Зазначимо, що в різні часи роман прочитувався по-різному: то як
комічний роман, то як критичний опис суспільства, то як трагедія ідеалізму й благородства. А яким ви побачите «Дон Кіхота»?
ЛІТЕРАТУРА І КУЛЬТУРА
В Іспанії у містечку Тобосо під Мадридом створили будинок-музей Дульсінеї, обраниці Дон Кіхота. На фото пам’ятник героям роману перед музеєм. За легендою, коли наполеонівська армія на початку XIX ст. опинилася в Іспанії, військо генерала Дюпона
підійшло до Тобосо
1.
2.
3.
1. Складіть план-сценарій
2. Доберіть з інтернету інформацію про вшанування
(скорочено й адаптовано)
Розділ І
В однім селі у Ламанчі – а в якому саме, не скажу – жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу – все це
три чверті його прибутків. Решта йшла на
лося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні
Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим лицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити
все те, що робили, як він читав, мандровані лицарі, – тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб окрити ймення своє славою.
Гюстав Доре. Дон Кіхот. 1863 «Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок»
1855 рік. Доре вирушив до Іспанії, щоб «передати місцевий колорит і побачити місця, які славетний лицар прославив своїми подвигами». До роману Доре намалював 370 ілюстрацій, за якими можна простежити шлях благородного гідальго. Перший малюнок зображає Дон Кіхота серед видінь – битви, любовні пригоди, виклики на поєдинок, фантастичні вигадки й нісенітниці.
Гідальго вичистив заіржавілу
Нею стала проста дівчина із сусіднього села Альдонса Лоренсо, яку Дон Кіхот прозвав Дульсінеєю Тобоською, адже родом вона була
з Тобосо.
Дон Кіхот вирішив якнайшвидше вирушити в мандри, адже скільки у світі «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити!». Цілий день їхав гідальго, доки не натрапив на корчму, яка здалася йому пишним замком із чотирма вежами і шпилями щиросрібними. Корчмар, якого він прийняв за управителя замку, збентежився, коли Дон Кіхот
1 Збруя (від пол. zbroja) –обладунок, спорядження.
IV
був там у нього на
селянин один, його сусіда, чоловік
на діти, а бідний на достаток, та
і геть-то
От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався. Проїхав отак трохи, аж чує – з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив: – Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає,
зажити! Не сумнюся, що то стогне
моїх добрих
прив’язана,
ний.
примовляючи за кожним разом: – А будеш мені дивитися!
голосом:
Нечемний лицарю, не годиться
Сідай на коня, бери свого списа, –
стояла кобила на припоні, ратище
що так, як ти, чинять лише страхополохи!
Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям,
вав, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав. – Може, воно й так, – сказав Дон Кіхот, – а от ти допіру одшмагав
його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай
цирульник 1 пустив йому кров, коли він хворий лежав, так
ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був.
От воно й виходить, що за се нічого вертати не треба. – Так горе ж моє, пане лицарю, що я грошей при собі не маю, – бідкався дядько, – нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга. – Щоб я оце та пішов до нього? – закричав хлопець. –Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить! – Не спустить, – заперечив Дон Кіхот, – раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим лицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить. – Що-бо ви, пане, говорите! – мовив хлопець. – Господар мій не належить до жодного лицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.
– То нічого, – сказав Дон Кіхот, – і Лантухи можуть бути лицарями; не родом чоловік славен, а робом. – Воно-то так, – погодився Андрес, – та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає? – Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, – обізвався дядько, – ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі лицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі
хоч добра
сердега,
але, як то
без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним у мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим,
одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді
ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув
що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. – Та де ж ті велетні? – спитав Санчо Панса. – Он там, хіба не бачиш? – одказав Дон Кіхот. – Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки. – Що-бо ви, пане, кажете? – заперечив Санчо. – То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають. – Зразу видно, що ти ще лицарських пригод несвідомий, – сказав Дон Кіхот, – бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою. По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та лицареві
що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а
дужим голосом: – Не тікайте, боягузи, стійте, підлі
тільки лицар!
саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові
як
махайте
і тоді не втечете кари!
Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана: наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може – так тяжко грьопнувся з Росинанта. – Ах, Боже ж ти мій, Господи! – бідкався Санчо. – Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє. – Мовчи, друже Санчо, – одказав Дон Кіхот, – бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені
самовидцем
подій. – То все в Божих руках, – одказав йому Санчо, – я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі – мабуть, таки добре забились, як упали. – Правда твоя, – промовив Дон Кіхот, – але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим лицарям не подобає на
2. Яким постає Дон Кіхот на початку
іспанського гідальго.
3. У чому полягає пародійність підготовки
4. Що спонукало Дон Кіхота стати мандрівним лицарем? А що спокусило Санчо Пансу відправитися в подорож?
5. Яким має бути мандрівний лицар із погляду Дон Кіхота? Чи відповідала поведінка Дон Кіхота омріяному ним ідеалу?
6. Навіщо Дон Кіхот
Розділ XVIII
Санчо під’їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив: –
Отепер уже, добрий мій Санчо, я певний-певнісінький, що той
замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти?.. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився... – Та і я помстився б, якби приміг, – сказав Санчо, – не подивився б на те, що не лицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо... Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив’яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву? Їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа. – Настав день, о Санчо, – обізвався тоді Дон Кіхот до джури, – що покаже, яке щастя судила мені доля: настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає?
То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різноплеменна рать. – І мусить бути не одна, а дві, – сказав Санчо, – бо й з другого боку таке саме хмарище суне. Оглянеться Дон Кіхот – аж і справді. І так
радісно
стало, що й не сказати: серед сієї розлогої рівнини,
він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в лицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили
Вільгельм Марстранд. Дон Кіхот і Санчо Панса на роздоріжжі. Після 1847
1 Трапобана (Тапробана) – легендарний острів в Індійському океані. Частина вчених ототожнює його зі Шрі-Ланкою (Цейлоном), частина – з Суматрою.
– Як то що? – перепитав Дон Кіхот. – Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде
назустріч,
і
ній цісар Аліфанфарон, володар великого острова Трапобани 1, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна
роззявивши рота, крутив головою, щоб побачити тих лицарів і велетнів, що називав його
Не розгледівши нічого, він сказав, що бачить і чує тільки, як вівці
Дарма Санчо
ворогам.
Гей ви, лицарі, що виступаєте і
цісаря Пентаполіна Голорукого!
розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапобанським! По сім слові загнався в саму ширину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі
кричали йому, щоб
– Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара? – Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! – промовив Дон Кіхот. – Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.
Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду своєму жалібникові. – Богородице-Діво! – аж крикнув Санчо. – Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров’ю ригає. Та, приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендюсі все перевернулось, і він геть обблював свого
і надія на той острів, що йому пан обіцяв! Тим часом Дон Кіхот зіп’явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав: – Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось... – Вам би, ваше добродійство, –
не мандрованим
все повинні знати, – сказав Дон Кіхот. – В старовину, бувало,
в око стрель.
Розділ XX
Чи пройшли яких дві сотні ступнів,
з високих та стрімчастих скель на діл падає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши: стали, насторошили вуха, прислухаються... Зненацька до їхнього слуху долинув інший гук, що мов холодною
остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санчо, що
та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари
кайданів чи залізяччя якого.
безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на
на перехил і промовив:
Друже
чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити. Я той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на
було Дон Кіхотові, та вирішив він ранку чекати. Санчо,
рушили в напрямку, де чулися плюскіт води і таємниче гупання. За виріжком скелі одкрилась причина зловісного грюкоту, що наганяв їм ляку. То гупали колеса водяного млина-валюші, де сукно з вовни валяли. Лицареві і джурі зі свого нічного ляку лишилось тільки посміятись. Дон Кіхот побачив вершника, у якого на голові сяяло щось блискуче. Він вирішив, що то – лицар у золотому шоломі мавританського царя Мамбріна, який оберігає від ран. Насправді це був цирульник із мідним тазом для гоління на голові. Тож відібрати у нього «Мамбрінів шолом» було неважко. Дон Кіхот пояснив Санчо: шолом зачаровано, бо він потрапив у руки невігласа, тільки лицар бачить правду.
Розділ XXII
Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по
дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось
людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. Їх супроводило
двоє комонників 1 і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші мечами та сулицями 2. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив: – Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські невольники: їх женуть на галери. – Як то невольники? – спитав Дон Кіхот. – Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював? – Може, я трохи не так сказав, – відповів Санчо, – се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити. – Як би там не було, – сказав Дон Кіхот, – але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою? – Авжеж, – потвердив Санчо. – Виходить, – сказав лицар, – я мушу виконати щодо них свою повинність – поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених. – Зважте на теє, ваша милость, – остеріг його
лихе говорять. Діставши такий дозвіл (хоч
з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись. – За те, що закохався, – відповів кайданник. – Як, тільки за те? – здивувався Дон Кіхот. – Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись. – То було не таке кохання, як вашець думає, – сказав кайданник. –Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко: всипали сотню нагаїв, дали в додачу три роки вимашки та й уже. – Що значить вимашки? – спитав Дон Кіхот. – Галер, значить, – відповів кайданник. Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П’єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова: за нього одказав знов той перший: – То, пане, канарка: за співи й музики взято.
Не розумію, – сказав Дон Кіхот. – Пане лицарю, – пояснив йому вартовик, – «заспівати» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий,
латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так», і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою. – Я теж так гадаю, – погодився Дон Кіхот.
Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:
–
Себто, виходить, – утрутився Санчо Панса,
виставили?
– Еге, – відповів каторжник. – А
сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав
живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав. Дон Кіхот під’їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця. Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець – одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з’єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших. – Тим на ньому більше кайдання, – відповів вартівник, – що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік. – Які ж там можуть бути злочини, – спитав Дон Кіхот, – коли його тільки на галери засуджено? – Так на десять же років, – відповів вартовик, – а це все одно, що громадянська смерть. Та що там балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий Хінесик-Потягусик. – Пане комісаре, ви не дуже, – обізвався тоді кайданник, – мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім’я Хінес, а не Хінесик, а прізвище Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.
– А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? – спитав вартовик. – Дражнять, дражнять, – відповів кайданник, – та й додражняться, що всім заціпить, бо я їм усе волосся повискубую. А ви, пане лицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте – я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.
Пабло Пікассо. Дон Кіхот. 1955
Чи не найвідоміше зображення героїв роману було створено для французького тижневика «Les Lettres françaises» («Французька
– «Життя Хінеса де Пасамонте», – відповів Хінес. – І вона вже закінчена? – допитувався Дон Кіхот. – Як же вона може бути закінчена, – сказав Хінес, – коли моє життя ще не скінчилось? У ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер. – То ви вже там і передніше бували? – спитав Дон Кіхот. – Атож, – відповів Хінес, – довелося
служити
1 Карбач
батіг, нагайка, канчук.
аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів 1 . – Та ти, я бачу, завзятий, – зауважив Дон Кіхот. – І нещасливий, – додав Хінес, – бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує. – Скажи краще тумановитих, – обізвався комісар. – Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той, –огризнувся Пасамонте. – Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його
почнете, то, їй-Богу... Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв’язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив: – З усього, що я тут чув, миле моє
того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п’ята нога! – Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, – крикнув люто Дон Кіхот. І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу: нашому лицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета.
Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із цієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в’язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради.
Вирвавшись першим на волю, Хінес де Пасамонте видер у розпростертого на землі комісара мушкет і наставив на вартових.
Сторожа з переляку розбіглась. Санчо, як
побачив те, зажурився, бо подумав, що вартові повідомлять поліцію, яка негайно влаштує облаву на злочинців і тих, хто їх звільнив. Він порадив Дон Кіхоту звідти тікати й заховатися десь у
добро. Як знак вдячності він зажадав, щоби
звільнені рушили до Тобосо, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і розповіли
про славний вчинок лицаря в її честь.
Тоні Жоанно. Ілюстрація до роману. 1836 – От так штука! – вигукнув комісар. – Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в’язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? Їдьте
гуртом до Тобосо – все одно, що просити печеного льоду. Бо вони
3.
4.
За яких обставин вони звучать? Чому ці думки автор уклав у вуста божевільного лицаря?
5. Які два світи переплітаються в романі «Дон Кіхот»? Хто їх представляє?
6. «...Варто тільки торкнутися видимості рукою, і вона негайно ж виявиться обманом», – міркує безумний гідальго, що живе у світі ілюзій і вірить у реальність Амадіса Гальського, героя лицарського роману. Поясніть випадки оманливості реального світу в романі.
7. Чому наміри героя виправити несправедливість у реальному світі були ілюзорними?
1. Опишіть ідеального середньовічного лицаря. Чи відповідає цьому образу Дон Кіхот? Поміркуйте, чому лицарські ідеали
ренесансної людини.
2. Заповніть таблицю «Конфлікт
Розділ XXV Дон Кіхотові
славою і розголосить його по всьому широкому
Оноре Дом’є. Дон Кіхот і Санчо Панса. 1868
Оноре Дом’є цікавлять не походи і пригоди доблесного лицаря. Художник досліджує його внутрішній світ – сумніви, муки і розчарування. Його Дон Кіхот –символ самотнього ідеаліста, непохитного борця зі злом.
стояли.
на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї, а вона саме
току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас. – Я вже не раз казав тобі, Санчо, – мовив Дон Кіхот, – що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. За що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Галатеї 1, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цирюльнях і театрах, що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання
зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч я собі б терпливий удався, не здолаю більше тої муки зносити, що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, у який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене – твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення. Твій до гробу Лицар Сумного Образу
наслідки Санчового посольства і став його розпитувати. Джура вигадав, що попросив якогось дяка записати з пам’яті
ніби ліпшого листа зроду не переписував.
Розділ XXXI – Усе це мені до смаку припадає, – сказав Дон Кіхот, – та говори лишень далі. От ти приїхав
річ, перли низала
який девіз сріблом-злотом гаптувала? – Та ні, – одвітував Санчо, – вона саме у себе
точила аж два кірці. – Ти ж май на оці, – зауважив Дон Кіхот, – що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була? Певне, біла та яра, та вся добірна – саме чоло? – Та ні, ледаченька, заміркувата, – одказав Санчо. – Запевняю тебе, – провадив Дон Кіхот, – що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати: як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала? Чи, може, на голову собі поклала? Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання? Чи так що зробила? – Як хотів я їй того листа дати, – відповів Санчо, – то в неї ще сливе повне решето пшениці було, так вона мені й каже: «Положи його, – кае, – отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати, – кае, – не буду». – Розумна пані, – зауважив Дон Кіхот, – вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Санчо: поки вона своє діло робила, про що вона з тобою розмовляла? Чи питала щось про мене, і як ти їй відповідав?
Розкажи мені геть-чисто все, до останньої, мовляв, цяточки. – Нічого вона в мене не питала, – відповів
усе розказав: так, мовляв, і так,
Завдяки Сервантесу у світовій культурі виникло поняття «донкіхотство», що походить від імені його головного героя. Це поняття має кілька тлумачень: нерозуміння дійсності, смішна поведінка людини, відірваної від реальності, небажання пристосовуватися, прагнення перетворити життя і завзяте обстоювання мрії. Німецький поет Генріх Гейне вважав Дон Кіхота символом віри в правду і добро, вічного прагнення до прекрасного та ідеального. Образ Санчо Панси, на його думку, втілює раціональне
бачення і практицизм.
Із часом Дон Кіхота почали сприймати переважно як позитивний образ
поборника добра. Тепер так називають вчинки людини, яка палко праг-
не до високої мети, проте не помічає
неможливості її здійснення. Отже, донкіхотство можна розглядати як
певну модель життя, що передбачає
повагу до такої людини та визнання
її високої духовної сили.
всі дні життя мого, що вона мене сподобила любити таку високу душею сеньйору, як Дульсінея Тобоська. – Що висока, то висока, сказав Санчо, – мабуть, на цілий корх вища за мене буде. – А ти ж як, Санчо, – спитав Дон Кіхот – мірявся з нею чи що? – Та нарочито не мірявся, –одказав Санчо, – а як помагав їй лантух збіжжя на осла завдати, то стояв поряд
мені, будь ласкав, Санчо, іще одну річ: коли ти підійшов
пахощів тонких і духмяних, що й слова до них не прибереш, духу такого, як у крамниці модного рукавичника?
– Та як би вам сказати, пане, – відповів Санчо, – од неї справді трохи пахтіло ніби чи тхнуло чимось мужчинським, – звісно, наробилася в охоту, то й упріла. – Тут щось не так, – зауважив Дон Кіхот, – мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благоухає ся троянда серед терня, сей зельний крин, ся духовита амбра. – Все може бути, – відповів Санчо, – воно й справді, од мене самого частенько такий дух іде, як тоді, мені здалося, йшов од її милості сеньйори Дульсінеї. Та й не дивно, сказано – чорт на чорта скинувся.
річ, бо вона страх як хоче з вашою милостю побачитися. Здорово вона сміялась, як я сказав, що ваша милость прибрала собі наймення Лицар Сумного Образу... Питав я в неї, чи приходив отой біскаєць, так, кае, приходив, і дуже, кае, добрий хлопець. І про галерників питав, так ні, кае, поки ще ані жодного не бачила. – Досі було все як слід, – промовив Дон Кіхот. – Та скажи мені, якого клейнода вона дала тобі на відході за вістку, що ти од мене привіз? Бо то, бачиш, у лицарів мандрованих та дам їхніх так уже здавна повелося, що вони дарують різні коштовні речі джурам, вірницям чи карликам, котрі від нього до неї чи від неї до нього з вістями приходять чи приїздять, у нагороду б то за їхнє посольство. – Може, воно й так, – одказав Санчо, – і, як на мене, то се дуже добрий звичай, тільки таке мусило бути в давню давнину, а тепер дають хіба скибку хліба чи грудку сиру, бо не що ж подала мені й пані моя Дульсінея через огорожу подвірню, як я вже попрощався з нею. Ще й сир, як на те, овечий був. – Вона без міри щедра та гойна, – сказав Дон Кіхот, – і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через те, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски й після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться. А знаєш, що мене дивує, Санчо? Здається мені, що ти до Тобосо й назад не з’їздив, а злітав, бо за яких три дні справився, а туди ж не менше буде, як тридцять миль... Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити: володарка моя Дульсінея кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, що я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання... Я так гадаю: треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня: як же відрубаю йому голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, що вона не гніватиметься... – Гай-гай! – вигукнув Санчо. – У
друвати на край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею таке віно 1 можна взять ціле царство!
Слухай, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – коли ти на те лише радиш одружитися, аби, велетня вбивши,
переможених правицею вашої милості на поклін до панії моєї Дульсінеї? Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали
й говорили, що то з вашої волі оддають їй шану – то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, що в вас, обох, на серці? – Який же ти, Санчо, глупак, який простак! – вигукнув Дон Кіхот. –Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і прослави? Знай же, що за нашими лицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих
шедевр народився завдяки співпраці австрійського композитора Людвіга Мінкуса та видатного французького
ві. Схопив Андрес той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та й узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові: – На Бога, пане мандрований лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги
мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандрованими лицарями і з усім їхнім кодлом! Дон Кіхот порвався був устати, щоб покарати нахабу, та хлопець дременув шляхом, аж курява встала – хто б уже його й наздогнав! Андресова розповідь непомалу розгнівала нашого гідальга, і всі мусили якось од сміху стримуватись, щоб його ще більше не роздратувати.
Подорожні дісталися до вже знайомої їм корчми. Стомлений Дон Кіхот ліг спати. За обідом розговорилися про лицарські романи. Корчмар визнав, що
їх читати. Доротея занепокоїлася, хоч би корчмар не здонкіхотився, на що той відповів, що не такий він дурний, тепер інший світ
Розділи XXXVII –ХLVII
осла. Він став вимагати назад своє добро, зчинив бійку із Санчо, тож збіглися всі постояльці. Священник із цирульником, друзі Дон Кіхотові, заходилися переконувати
Переклади «Дон Кіхота»
в Україні
Перший український переклад роману «Дон Кіхот» здійснив Іван
Франко, надрукувавши в часописі «Дзвінок» віршований переказ кількох епізодів твору під назвою «Пригоди Дон Кіхота» (1891). Друге, виправлене і доповнене видання, ілюстроване Теофілом Копистинським, вийшло у Львові в 1899 р. Українські митці розу-
міли, як важливо запропонувати читацькому колу європейські твори в українських перекладах. Леся Українка наголошувала:
«конечне Сервантес повинен бути у нас, а то що ж то за європейська бібліотека буде без “Дон Кіхота”». На початку ХХ ст., коли в боротьбі з паростками українського культурного життя забороняли в межах Російської імперії друкувати українські переклади з інших мов, каральні органи Чернігова
Відтоді минуло доволі багато часу, і нарешті майже повний переклад геніального твору увінчав довготривалу працю Миколи Лукаша, якого називали українським Дон Кіхотом. Продовжили велике починання Лукаша й завершили другу книгу роману перекладачі Анатоль Перепадя та пізніше Євген
Рубен Даріо СОНЕТ – СЕРВАНТЕСУ
В години смутку й горя – я один. Але приходить добрий друг до мене –Сервантес. Він мої печалі й трени Пом’якшує. Життя й природа – він.
Шолом блискучий з золота й перлин Дає він сну моєму, і шалене Виводить серце на ясні терени, Де спокій, і молитва, й сміху дзвін.
Ласкавий лицар. Він говорить. Мова
Тече, немов ручай із кришталю.
О, як я слухати його люблю!
Ось він іде, як доля загадкова, Світ веселити силою жалю,
Скорботою свого святого слова.
Переклад Дмитра Павличка
Дмитро Паламарчук
ДОН КІХОТ (уривок із сонета)
Присвячується Миколі Лукашу Важкі томи стомовних словарів, Письмовий стіл, залізна койка вбога... Сюди вночі з’являючись до нього, Як рівний з рівним, Фауст говорив... Химерник, маг, ідальго юродивий, Безсмертним стилосом творивши диво, За правду й честь зійшов на ешафот.
У світі зла, нікчемнім і безликім, По смерті став легендою над віком Хоробрий лицар, мудрий Дон Кіхот.
1.
2.
зовнішньо?
3. Мова Дон Кіхота
Як це характеризує персонажів?
4. Доведіть, що образи Дон Кіхота і Санчо Панси є парними, взаємодоповнюють один одного і не сприймаються окремо. Назвіть приклади інших «парних» образів.
5. Що в образі Дон Кіхота приваблює людей протягом століть? Які риси вдачі Дон Кіхота варті
6. Ким Дон Кіхот є для вас: шляхетною людиною, невиправним мрійником, божевільним чи диваком, неспроможним розібратися
7.
10.
Випишіть їх. Чи можна стверджувати, що вони є справжньою сутністю образу?
2. Поясніть значення висловів «здонкіхотився», «битва з вітряками», «Лицар Сумного Образу». Які ще вислови з роману стали крилатими?
3. Заповніть у зошитах таблицю «Порівняльна характеристика образів». Об’єкти
Соціальний стан
»
Щоб написати справжній роман, потрібно бути собою, а не загравати з читачем його сленгом. Будь-яка фальш призведе до нашої поразки, як і надмірна «правильність». Адже колись ми так само блукали власними просторами й сподівалися на розуміння. Розуміння – це найкраща спільна мова з юним читачем. Барбара Космовська
! Що для вас означає «бути собою»?
Барбара Космовська
! Як ви вважаєте, що є ключовим в особистісному зростанні?
! Наскільки, на вашу думку, важлива роль розуміння в цьому процесі?
Барбара Космовська – польська письменниця, у літературному доробку якої і дорослі, і дитячі книжки. Вона вважає, що досвід її дитинства і пам’ять про складні часи юності створюють спільний «простір» для діалогу з молодіжною читацькою аудиторією. На думку Барбари, позитивний досвід можна набути через пізнання світу за допомогою науки та мистецтва. Письменниця здобула не лише численні нагороди та літературні відзнаки, а й щире захоплення і визнання читачів різного віку. Для польської аудиторії вона – просто Бася. Твори Барбари Космовської також мають великий успіх за кордоном.
Барбара Космовська: знайти себе
Народилася Барбара Космовська 24 січня 1958 р. в родині музикантів на півночі Польщі в невеликому містечку Битів, відомому своєю великою українською громадою. Писати вірші
«Гуллівер», створює радіоп’єси
участь у громадській роботі, допомагаючи
повертати до суспільного життя колишніх засуджених. Особливо плідними для письменниці стали 2000-ні роки: у 2002 р. її книжка «Буба» посіла перше місце
романів
дітей та юнацтва «Повір у силу фантазії», у 2007-му повість «Позолочена рибка» було відзначено літературною премією «Книга року BBC». Тоді ж Барбара Космовська здобула першу премію на Літературному конкурсі імені Астрід Ліндґрен, лауреаткою якої вона ставала тричі. Як мати двох доньок, письменниця глибоко розуміє проблеми молоді, що надихає її писати для цієї аудиторії. Серед багатьох підліткових романів авторки найбільш популярними стали «Буба», «Буба: мертвий сезон» – історії про Бубу, шістнадцятирічну дівчину, що живе звичайним, буденним життям, та повісті «Дівчина з парку» і «Позолочена рибка», які увійшли до кола читання польських школярів. Барбара Космовська є володаркою престижних польських літературних відзнак, зокрема «Гуллівер» і «Жовтий кіт». Твори Космовської просякнуті гумором – часто лукавим і в’їдливим,
другорядний, переживає особисту драму. Про складне письменниця розповідає
дуже схожі на реальних людей. Наприклад, у повісті для дорослих «Українка» (2011) зображено долі різних жінок, у центрі сюжету –Іванка, яка в пошуках кращого життя приїхала до Польщі на заробітки, але зіткнулася з мовним бар’єром і нерозумінням. У «Бубі» теж немає нічого незвичайного: вічно зайняті батьки, дивакуватий дідусь, улюблені джинси, перше кохання, старша сестра, яка регулярно свариться з чоловіком і повертається до батьків. У цій круговерті життя обертається Буба: вона мусить вчити англійську і фізику, розв’язувати задачі з математики, приймати гостей, про яких забули її батьки, слідкувати за дідусем і водночас – навчитися приймати себе такою, якою вона є, зрозуміти, що таке справжнє кохання, і знайти своє місце у світі.
Порушуючи у творах такі непрості теми, як розлучення батьків, проблеми з алкоголем, смерть близької людини, бідність, інтернетзалежність 1 і перша закоханість, письменниця з розумінням та гумором ставиться до своїх персонажів. Долаючи перешкоди, власну невпевненість, її герої здобувають перемоги над собою та обставинами.
1. Чому Барбара Космовська вважає, що
складніше й важливіше завдання, ніж писати для дорослих?
2. Що у творах письменниці привертає увагу читацької аудиторії
3. Як дитячі книжки
«Буба» Роман «Буба» має певні автобіографічні риси. І це
спогади про проблеми з батьками чи однолітками, без чого не обходиться життя жодного підлітка. Наприклад, мама Буби, авторка жіночих романів, – це іронічна самопародія письменниці.
Перед нами історія життя дівчинки-старшокласниці, доньки зіркових батьків. Насправді вона Агнешка, але майже всі її називають Бубою. Це приклеїлося до неї змалку і влучно характеризує самостійну в усьому героїню: буба (український аналог вава) –
це набиті гулі, синці, вавки, без яких дитина не
набуває життєвого досвіду. Авторка майстерно роз-
криває внутрішній світ героїні, її складні стосунки
з батьками, пошуки себе у світі. Мама Агнешки – відома письменниця, батько –телеведучий. Але позірно успішна родина насправді нещасна: дорослі, надто зайняті своєю кар’єрою і самі собою, не можуть дати ладу власному життю. Характер
підлітком її
хоча Буба полюбляє джинси
БУБА (уривки)
Півтори
1 Мартенси – високі черевики з товстою підошвою від британського бренду «Dr. Мartens».
2 Бридж – командна гра в карти, визнана видом спорту, оскільки потребує високого інтелекту.
3 «Левіси» (від Levi’s) –назва американського бренду джинсового одягу, під цим брендом було створено й запатентовано перші у світі джинси.
його взагалі не використовують. Щось
прізвищем. Теж незручним. Завжди її запитували про маму або тата. «Дитинко, ти випадково не донька цієї відомої письменниці?». Або: «Це твій татко веде передачу “Обрій надії”»? Цю програму про хворих на серце?». А Буба знала, що вона донька аж ніяк не «випадково», та ніколи не вимовляла цього вголос. – Я? – удавала вона в таких ситуаціях щире здивування. І люди приймали це лаконічне пояснення й більше не мучили запи-
таннями таку посередню людину, як Буба. Вона чудово пригадувала
кошмар під час поїздки зі своїми знаменитими батьками на відпочинок. Буба просто повинна була навчитися зберігати анонімність. Коли поруч були батько з матір’ю, вона перетворювалася на об’єкт суворої
критики численних шанувальників їхніх талантів, котрі були гірко розчаровані тим, що Буба ось така, а не інакша, а до того ж не настільки розумна, дотепна й вродлива. Якби ж то йшлося лише про вроду! Буба відчувала, що від неї очікують усього, чим природа обдарувала її батьків аж надто щедро. А може, навіть трохи більшого. Вона швидко зрозуміла, що мусить боротися за
Подобається це комусь чи ні. Тому щоразу, коли вона не признавалася до свого відомого прізвища й тим самим відмовлялася дати комусь автограф, дівчина відчувала себе знаменитою актрисою після чергової вдалої вистави.
Зараз вона теж так почувалася. Проте цього разу Буба нікому не збрехала, не зіграла жодної зі своїх чудових ролей, а просто поверталася з ліцею, стусаючи каменюки носаками мартенсів. Водночас уявляла собі, що, коли переступить поріг рідної домівки, її відразу огорне атмосфера загального зацікавлення. Пролунають важливі запитання: «Ти зголодніла? Як ти написала контрольну з фізики? Що думаєш про нові квіти на балконі пані Пенцикової?». Або інші, які стосуються, наприклад, хатніх справ, у яких її голос виявиться вирішальним. Важливо, аби Бубу запитували й очікували її відповідей.
Дівчина натиснула на кнопку домофона. Знову забула вдома ключі. – Знову забула ключі? – почувся невдоволений голос Бартошової. Двері із глухим рипінням відчинилися, і Буба усвідомила, що, окрім
– Боже! Дитинко! Чому ти нам не нагадала?
– Бо вас не було.
– Справді. Нас учора не було. Але дідусь був...
– Дідусь навіть про власний день народження не пам’ятає.
– Боюся, ти маєш рацію.
– А я боюся, що ні! Я пам’ятаю не лише про власний, але й про твій, Маріє, – дідусь стояв у дверях. Окуляри на носі перехнябилися, на сивій голові панував безлад. – Якщо так звані нащадки можуть бути старими, то ти – саме той випадок, – продовжував він. – Твій онук Францішек сам тобі про це скаже, щойно в нього проріжуться зуби. Буба заплющила очі. Будь-яка згадка про онука викликала в матері істерику. Цього разу її не сталося, мабуть, через старанний, щойно зроблений макіяж. – Тобі не вдасться мене рознервувати, – запевнила вона, зберігаючи кам’яний вираз обличчя.
сперечатимусь зі старим, який у житті надбав хіба що хворобу Альцгеймера 1 .
що я повернуся до восьмої. Про що це я забула? – вона нервово крутилася
дзеркалом.
Про наш сьогоднішній бридж, Марисю!
У дверях стовбичило подружжя Маньчаків... – Ви запросили нас на бриджа, – спокійно нагадав Маньчак, стягаючи із дружини білу кролячу шубку. – Це кінець. – Мати в розпачі сіла на поламаному кріслі, яке невипадково називали «Людовиком». – Як мені скасувати зустріч у бібліотеці? – Там, напевно, нікого немає, – припустила Маньчакова. – На останній зустрічі з тобою теж було лише троє людей. – Але це була зустріч у в’язниці, – виправдовувалася мати. – До того ж у чоловічій,
У
передпокій вийшла Бартошова. Побачивши паруючу супницю, усі
замовкли.
–
Обід, – замогильним голосом промовила вона, залишаючи за собою аромат сушених грибів. – Тоді ми залишаємося, – вирішила Маньчакова. – Зіграємо з Бубою та паном Генриком. Зрештою, яка різниця, у кого ми виграємо, правда, любий? Ще тільки дві партійки, Бубо. Два робери й підемо додому, – обіцяла пані Віолетта, нервово збираючи карти й роздаючи їх.
– Не лови ґав! – нагадав Бубі дідусь.
Він був сердитий після останнього програшу, і Буба знала, що наступного тижня він звинувачуватиме її в помилці. Навіть перед Бартошовою. – Завтра мені відповідати з англійської, – сказала Буба, аби щось сказати. – Якщо відповіси так, як зараз граєш, то опинишся без сімки. Тобто залишишся на другий рік у тому ж класі, – дідусь знову люто сіпав кінчик вуса, що мовою родини означало цілковиту відсутність очок. – Я не приховую, що мені треба ще займатися англійською, – навіть глухий почув би в Бубиному голосі волання про допомогу. – Бриджем теж, – буркнув дідусь. На вустах Маньчакової розквітла тріумфальна посмішка. – Граємо, ну ж бо! Граємо! – квапила вона, удаючи малу дівчинку, готуючись завдати суперникам вирішального удару, що, перетворений на стовпчик цифр, міг би стати одним із найпереможніших записів у нотатнику пана Вальдека.
Так, напевне, і сталося б, коли б не задзеленчав телефон. – Не бери слухавку, Бубо! – вигукнула пані Віолетта, притуляючи карти до грудей, неначе побоюючись, що телефон відбере всі її бриджеві трофеї.
–
Це ж пів хвилинки, – пообіцяла Буба й побігла на звук невгамовного дзеленчання.
Дівчина повернулася щаслива. – Наречений? – увічливо поцікавився Маньчак. – Ні. Це пані Коропова із третьої квартири.
–
Напрошується в якості закуски? – пожартувала Маньчакова, яка обожнювала заливного коропа. Вона сиділа замріяна і довгим нігтем погладжувала трефового короля. – Ні. Вона просить, аби ви дали їй дорогу. – Куди? – пан Вальдек підвів очі, сповнені щастя. У них справді були чудові
1 Стоїчний
протистояти спокусам.
підводилися зі стільців
з козирями, викладеними рівненьким рядочком. – А я стільки разів просив тебе, щоб ти здала на права, – мстиво нагадав Маньчак. – Я спокійненько розіграв би цю партійку. – Може, й так, зате не мав би чим повернутися додому, – ледь не плакала Маньчакова. Усі мусили погодитися з її аргументом. Адже відомо було,
сім разів намагалася скінчити курси. Завдавши
автомобілям та двом інструкторам. Зараз вона шукала
і здавалося, от-от розплачеться.
Новий телефонний дзвінок примусив Маньчаків
є чудова
яку
кує пів класу. «Заради дружби я мушу прочитати її до завтра», – вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим. Майже, бо шістнадцятирічний життєвий стаж навчив її з обережністю захоплюватися
з уроку? Нарешті те, що
той
з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на «Міс Сайгон», хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих.
Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі й за мить полегшено перевів подих. – Знайшов, – зрадів він, витягнувши якісь папери. – Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, а завдання складне. – Телевікторина чи якесь інше шоу? – Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії. – «Повір мені». – Що? – здивувалася Буба. – Бубо, це така назва. «Повір мені» – організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління... – аж сяяв батько. –
Жахливо? – не зрозумів тато. – Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей... – Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях... – Буба знала, що вона справляє батькові прикрість... – А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі?
уважно глянула на тата. – На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?
Ну... – замислився батько. – У деяких випадках... Хіба я знаю?..
Але напевне бувають такі моменти... – Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати? – Ну, це інша справа. – Коли миритеся, то теж
Літературний
дивилася на маму. Не пригадувала, щоб
та видавалася такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком... – Бубо, виставу закінчено, – мамин голос драматично переходив у плач. –
Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею
поверталася або так пізно йшла на уроки... Я відчувала, що ти щось прихо-
вуєш... – Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи
1 У Польщі діти з семи років ходять до початкової школи, навчання там триває вісім класів. Потім дитина складає іспит восьмикласника і може вступити до середньої школи (ліцей або технікум), де навчаються чотири роки, а класи нумерують від першого (наш дев’ятий) до четвертого (випускний).
немає, або ти спиш... – Я працюю ночами, – перебила її мати, – тому можу собі дозволити.
Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! – З маминих очей ринули потоки сліз. – Але що сталося? – Бубі вривався терпець.
скатертиною то очі, то носа. – Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих 1! Ніде про наше прізвище навіть не чули! – Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, – бовкнула Буба. – Але в першому «А» про мене, мабуть, щось-таки знають. – Вони навіть не знають, який ти маєш вигляд. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив! – Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? – Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму. – Як це – у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, –вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. – Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії. – Не мій, – спокійно відповіла Буба. – У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій –імені Костюшка, двісті метрів
Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити. – Адась? – запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. – У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш? – хвилювання поступилося місцем радості. – Ну, чекаю, – закінчила вона розмову. Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді. – Я зніму черевики, – запропонував Адась. – У нас не роззуваються, – пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку. Здоровенні Адасеві черевики
враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві
свого звичного «хай». Адась злегка пригнувся і,
здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які
Ти бачила те саме, що я? – батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.
– Не зовсім. Ця жердина – то хто?
– Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш? –
Це Адась, – озвався дідусь. – Малий Адась Куницький з Бубиного
дитсадочка. –
Тієї Куницької, що співає? – Ні, тієї, що грає, – пояснив дідусь. – На чому грає? – Не на чому, а в що! У спортлото, – дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. – Між нами кажучи, – продовжив
чарівна жінка, його мати!
1 У Польщі використовують шестибальну систему оцінювання, де 1 – найнижча оцінка, а 6 – найвища. Оцінки від 2 до 6 балів вважають позитивними, а 1 бал – негативною оцінкою.
передчасно задоволено потер руки, а з
них очей заструменіли нові сльози. – Розумію. Адась
Гібсон вирішив провести контрольну. Коли ми її пишемо, він збирає зошити й перевіряє також домашнє завдання.
ніж бриджем. – Бо він постійно каже: okay, no, the best, one і two 1. Інших оцінок не ставить, – швидко пояснила дівчина.
І що з тією фізикою?
Йолька останнім часом не ходила
підміну зошитів. – Що таке «підміна зошитів»? Бубі довелося оцінити те,
two.
– Я намагалася, але вона вважає, що друзі існують для того, щоб допомагати. Поставила умову: або зошит, або дружба. – А ти обрала гідність і тепер ридаєш замість радіти? – Гідність? Яка гідність?! Адась сказав, що я вчинила по-свинському. По-свин-сько-му! – чітко проказала вона захриплим голосом, який знову небезпечно задрижав. – Це вони з тобою вчинили по-свинському, моя Бубо. Цей стрижений і шантажистка. У друзів можна попросити, але не можна ображатися, якщо чогось не отримаєш. Крім того, ця Барбі вихопила тобі з-під носа отого здоровила, тож не бачу приводу, щоб вона позбавила тебе ще й зошита. Зошит, на відміну від здоровила, твій. І завдання твої... – Ти нічого не розумієш, – Бубин ніс нагадував морожену морквину. – До всього Гібсон мене ще й похвалив. Уперше, – з носа Буби спливали сльозини, і він став ще більше схожий на морквину, яку піддали термічній обробці. – Це кінець. Я залишилася сама, як... – Як я, – меланхолійно зітхнув дідусь. – А коли ми вже залишилися самі на цьому чудовому світі, немає іншого виходу, як... – Зіграти в бриджа? – прошепотіла Буба.
моя крале
сполохало зграйку
він, важко підводячись із лавки. – До карт! – рішуче відповіла
легенько всміхнулася. – Вона все-таки гарна, – думав дідусь, який дріботів, намагаючись устигнути за парою мартенсів. – Я б навіть сказав, що дуже гарна, – вирішив він, спіткнувшись об кістяк ялинки пані Пенцикової. – І так гарно вміє вістувати 2... А її розіграш! Справжнісінький шедевр... Шкода, що в коханні все складніше, ніж у картах. У коханні потрібне везіння, а щоб грати у віст, достатньо лише мати колоду карт.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Зовнішній вигляд людини може чимало розказати про неї. Як Бубу характеризує її одяг?
2. Які життєві проблеми і складнощі переживає героїня роману? Чи стикаються з подібними проблемами українські підлітки?
3. Чому Буба вирішила серйозно взятися за
4.
7.
8. Поясніть, який
1. Випишіть із тексту твору життєві уроки
2. Заповніть сторінку Буби в одній із соцмереж. * * *
Мама захопилася молодим видавцем
одягатися, як Буба, слухати рок-музику і займатися фітнесом, щоб схуднути. Між батьками почалися сварки
розмови про розлучення. Буба переживала, і в неї в школі виникли проблеми з хімі
побачила в її очах зрозуміння. – Тоді це інша справа, – Агата глянула на Бубу співчутливим поглядом. – І ця бабця у вас залишається? – спитала вона просто так, бо не належала до тих Бубиних подружок, що цікавилися її телевізійним
батьком. Агату цікавила Буба. – Пробуде з тиждень, може, довше. А цього вистачить, щоб дідусь
набув важкої депресії, я – комплексів, а Бартошова – неврозу, як це
було рік тому. – Ти диви, – зітхнула Агата тоном знавця педагогів, – одна вчитель-
ка, а скільки лиха здатна наробити... Підтвердженням сказаного була самостійна з геометрії. Крім Буби, котра дивом
розв’язала дві задачі, та Кшиштофа, який не робив нічого іншого, крім розв’язування задач, усі нічого не написали. – Мені шкода, – кажучи це, математичка, здавалося, була на сьомому небі, – але я не уявляю собі подальшої співпраці з
вами.
– То ви, пані вчителько, підете від нас? – наважився запитати Мілош, кандидат на найнижчу середню оцінку в ліцеї. – Я ні, – кисло всміхнулася Сокира. –
питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала. – Ну, то класно! Принаймні маєш чим похвалитися! – Чим похвалитися?
Усе, а принаймні середній бал з мого предмета вказує на те, що це ти, Бродзевич, підеш від нас. Ну, що ж... Нам тебе бракуватиме.
Буба поверталася з Мілошем. Він їй подобався, бо був нормальним хлопцем і ніколи не клеїв дурня... – Я навіть у тюремній камері не торкнувся б геометрії. Але як це
пояснити моїй мамі, – роздумував Мілош. – А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію? – Ні, бо вона архітектор. – О! – Буба його повністю розуміла, – тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не
ні, бо їй раптом стало якось
тепло. Можливо, більше
серця, аніж в місці, де звичайно носять рукавички. Але це не мало великого значення. Нарешті вони зупинилися. – Якщо захочеш спробувати порозв’язувати різні варіанти прямої й круга, можеш до мене заскочити. Це не так уже й важко, – дівчина ніяково усміхнулася. Буба сердилася на себе. Найдужче – за рум’янець, який укривав її щоки. «Це від морозу», – подумки переконувала вона себе. – Ну, – Мілош дивився на Бубу якось так... гарно. – Хочу, – відповів він, помовчавши хвильку. – Мабуть, це єдина нагода, щоб бодай зазирнути до цієї чортової геометрії. – Зідзвонимося? – Буба червоніла чимраз дужче. – Звісно. Вона помахала йому замерзлою рукою й рушила додому. Наче все було таке саме, як завжди. Той самий сквер, повний голодних
Той самий волонтер у яскравому костюмі папуги, який
самі пенсіонери, які простували маленькими
одного попідруки. Те саме блакитне таксі
стоянці. Але Бубині очі виразно бачили, що все це трохи змінилося. Галки промовляли людськими голосами. Пенсіонери вочевидь помолодшали. І навіть старе таксі мало такий вигляд, виблискуючи хромованими деталями, що могло позмагатися за перше місце серед усіх автомобілів на Звіринецькій. Чари тривали до тієї миті, доки Буба не натиснула кнопку домофона. – Це ти, Бубо? – із пристрою долинуло нещадне підтвердження
на тебе й не сідаємо обідати. Де ти
бабусі не подобалося геть усе: страви Бартошової, зовнішній
Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається».
Бабуся Рита тим часом створила вдома «кухонне пекло», намагаючись усіх навчити їсти здорову і правильну їжу. Вона поїхала, коли Павел із Марисею повернулися з відпочинку. Але новою причиною сварок між батьками стала пані Сільвія, з якою тато танцював у будинку відпочинку. Розмірковуючи про маму й тата, Адася і Йольку, Буба дійшла висновку, що іноді краще бути самій, аніж із кимось, хто зробить твоє
життя сірим і безрадісним. Агата й Мілош допомогли Бубі зробити контрольну з хімії, вони отримали добрі оцінки, а Йолька з Адасем – незадовільні. За допомогу Буба віддячила
наче не помічає Мілоша, який зненацька виростав на її шляху. Навпаки. Дівчина шукала його поглядом відтоді,
ці. Він ніколи її не підвів. Чекав завжди в тому самому місці, креслячи носаком черевика таємничі знаки на рештках брудного снігу. Потім приєднувався до Буби, і вони разом простували вулицею аж до її мікрорайону. З Мілошем було інакше, ніж із Адасем. Дівчина не відчувала збентеження, вигадуючи оповідки, яких ніколи не почує Адась, бо Бубі не хотілося, щоб про них дізналися всі. Зате Мілош не лише ставився зі зрозумінням до всього, що відбувалося на Звіринецькій, а й сам розповідав, що діється на Ружаній, а точніше – у порослій виноградом віллі, яка влітку ховалася в гущавині шипшини. Буба раділа, бо життя Бродзевичів нагадувало життя її власної родини, проте дівчину не полишало враження, що Мілошеві батьки приділяли йому більше уваги, з його думкою завжди рахувалися, тоді як з нею... – Ти помиляєшся! – жваво заперечував Мілош. – У мене та сама проблема. Коли я слухаю тебе... Ну, а те, що мене частіше помічають, то це виключно через мої недоліки: шкільні оцінки або безлад, який я завжди скрізь залишаю. Не кажучи вже про інші
голову. – Ти куриш? – Буба ділила людей на тих, кому куріння підходить, і на тих, хто в жодному разі не повинен цього робити. Агаті нізащо не варто було курити, тому
знаю, – тихо озвалася Агата, – пробувала кілька разів, але не вийшло.
спостерігала за веселими горобцями. Їй теж хотілося вмоститися
із сіренькою зграєю. – Я про це нікому не розповідала, – тихо мовила вона. – Ніхто, крім тебе, не знає, як важко бути донькою людей, котрі постійно зайняті собою або роботою. Вони пояснюють, що роблять це задля мене, але в них бракує часу запитати, чи не хотіла б я піти з ними в суботу, наприклад, у кіно на «Бріджит Джонс» чи... – Дай спокій! – у голосі Агати залунала нотка роздратування або навіть зневаги. Дівчина підвела голову, і тепер на Бубу дивилися її очі, сповнені болю. – Повір мені, – видушила вона гірко, – інколи мені хочеться, щоб мене не помічали. Я... я так часто молюся про це... Бачиш? Цей синець... – з куртки висунулася рука Агати з величезним крововиливом. – Або ось тут, на шиї... – вона розв’язала шарф, і Буба із жахом помітила сліди чиїхось сильних пальців, – це доказ, що
цього
думала Буба.
її очах уперто блищала якась дурна сльозина, і дівчина нічого не могла з нею вдіяти. – Мабуть, не знаєш, що в цій ситуації сказати, аби не виглядати по-дурному? – посміхнулася Агата й знайшла Бубину долоню, прикриваючи її власною холодною рукою. – То не кажи нічого, бо навіщо? Ти класна, тільки життя зовсім не знаєш. Тобто, – докинула вона за хвилину, – тобі знайомий інший біль. Такий... людський. А мій – нелюдський, – закінчила вона, жбурляючи горобцям шматок черствої булки. – Ну, не рюмсай, – Агата відгорнула неслухняне волосся з Бубиного обличчя й погідно дивилася на неї. – Мій батько п’є, тому все цим і закінчується. Але інколи він буває тверезим, і тоді на світі немає кращого батька. – А часто він буває тверезий? – у Бубиному питанні жевріла надія. – На жаль, ні. Частіше він п’яний. Це хвороба, а він занадто слабкий, щоб лікуватися. – Ти могла б прийти до мене, втекти... – Буба міцно схопила худі Агатині руки й благально вдивлялася в подругу.
Від цього не втечеш.
1
Патологія –
відхилення від норми, негативне явище.
тихо зізналася Агата. – Тим більше, що батько... – вона замовкла. – ...що твій батько? – Буба підхопила ці слова, як кволу рослинку. – ...що він ще десять років тому був чудовим хірургом. А зараз... У нього налиті кров’ю очі, збільшена печінка, постійне похмілля й професія «алкоголік». Та, здається, ти хотіла поділитися зі мною своєю проблемою. А я так по-дурному розбазікалася, – Агата обтрушувала брюки, занепокоєно дивлячись на подругу. – Своєю проблемою? – Буба ледь почервоніла. – Ні, я лише хотіла запитати... звичайно, ти
але я подумала... – Ну, давай швидко, бо мені ще малому англійську пояснювати.
Мілош
все. Так воно буде найкраще. Переклад Божени Антоняк. Ілюстрації Олександра Коваля
1. Із кого складається сім’я Буби? Чим особливі ці родинні стосунки? На кому «тримається» родина?
2. Бубині батьки на загал позиціюють себе як взірець родини. Чи, на вашу думку, у Буби зразкова сім’я? Чи робить зірковий статус їх щасливими?
3. Схарактеризуйте батьків Буби: поведінка, життєві цінності, ставлення одне до одного, до своїх дітей, Буби зокрема, та старшого покоління.
4. У своєму щоденнику Буба написала: «Про нашу родину можна сказати, як про цей місяць: у березні сім погод надворі». Як ви розумієте цей вислів?
5. Які родини зіставляє авторка у своєму романі? Чи можна сказати, що вони гармонійні та щасливі?
6. Чому дідусь є найбільшим другом Буби? З образом якого літературного дідуся його можна порівняти?
7. Пригадайте, у яких творах, прочитаних раніше, розглянуто проблему складних стосунків дітей зі своїми батьками. Зіставте ці твори з романом «Буба».
8. В одному зі своїх інтерв’ю Б. Космовська зауважила: «Література не повинна бути гаслом. Нехай вона пробуджує в нас кращі почуття й зворушує». Чи актуальне це висловлювання стосовно романів про Бубу? Чому?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Укладіть перелік сімейних цінностей, які
2.
3.
ДОБА
XVII–XVIII СТОЛІТЬ
! Розгляньте картину.
Прочитайте коментар
до неї. На надбання яких епох орієнтуватимуться митці ХVII ст.?
! Поміркуйте, чому митець зобразив людське життя і культуру як Танець під музику Часу.
оптимізм. На тлі кризи ренесансного світогляду сформувалися нові естетичні системи – бароко і класицизм, які пропонували нові шляхи осмислення суперечливого та мінливого світу й визначали напрями розвитку мистецтва Західної Європи XVII–XVIIІ ст.
Бароко як доба і художній напрям
Бароко – яскрава культурно-історична доба, що прийшла на зміну Відродженню. На ній позначилися глибока криза і світоглядні зрушення, зумовлені політичними, релігійними й науковими потрясіннями того часу. Це також художній напрям із характерною емоційністю, динамізмом, пишнотою та складністю форм, що знайшло відображення в літературі, архітектурі, живописі, музиці й інших видах мистецтва.
Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) – культурна доба і мистецький напрям у XVII–XVIII ст., якому властиві пишне оздоблення творів, алегоризм і складна метафоричність зображуваного, різкі контрасти поряд із життєствердним сприйняттям дійсності.
Розвивалося бароко в різних країнах Європи неодночасно і нерівномірно, об’єднуючи різні мистецькі течії та літературні школи. Наприклад, в італійській літературі виникла школа маринізму, яку очолював поет Джамбаттіста Маріно. Іспанський гонгоризм пов’язаний з іменем поета Луїса де Гонгори. В англійській літературі помітним явищем була «метафізична школа», яку представляв Джон Донн. Найвидатнішими представниками літератури бароко були Педро Кальдерон, Франсіско де Кеведо (Іспанія); Теодор Агріппа д’Обіньє (Франція); Андреас Ґріфіус, Мартін Опіц (Німеччина); Ян Кохановський, Ян Анджей Морштин (Польща); Лазар Баранович, Іван Величковський, Йоаникій Галятовський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Митрофан Довгалевський (Україна). Виникнення бароко зумовлено низкою причин. Якщо Відродження було добою панування гуманітарних наук – «наук про людський дух», то в епоху бароко переважало зацікавлення
куль. До того ж усі ці небесні тіла могли будь-якої миті зіткнутися, «розпастися на атоми» й потягнути людство в безодню небуття. Надихнувшись силою людського розуму й сміливістю творців нової картини світу, англійський бароковий поет Джон Донн у вірші «Анатомія світу» так передав напіврозпачливе-напівжартівливе ставлення до цих змін:
Геоцентрична система світу – уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертаються Сонце, Місяць, планети, зірки.
Всі виміри розпалися, о леле!
Меридіани взявши й паралелі, Людина сітку з них міцну сплела
І небо раптом у полон взяла.
Яка на небо лізти нам потреба?
Вже ми стягли собі на землю небо
І загнуздали табуни зірок, Щоб нам корився їх химерний крок. Переклад Віктора Коптілова
Отже, геоцентричну картину світу було зруйновано. Усвідомлення цього породило страх серед не лише представників церкви та можновладців, а й пересічних людей. Водночас похитнулася й антропоцентрична світобудова, якою так пишалися гуманісти епохи Відродження. З’ясувалося, що «вінець всесвіту» – «подібна до Бога людина» – може стати своєю цілковитою протилежністю, оскільки в ній одночасно співіснують і невпинно змагаються Добро і Зло, «людське й звірине» (П. Кальдерон). Як мала чинити людина, яка втратила ренесансне відчуття гармонії світу? Якщо
добу», то, ймовірно, має пристосовуватися
час намагаючись залишатися Людиною.
Бароко стало яскравим вираженням нового світовідчуття і
складність, контрасти та драматизм доби. У мистецтві бароко людина постає складною особистістю,
читання.
Хай людина поміркує про себе і порівняє себе з усім сущим, хай відчує, до якої міри вона загубилася в цьому глухому кутку Всесвіту, і, виглядаючи з комірчини, відведеної їй під житло, –я маю на увазі зримий світ, –хай усвідомить, чого варта наша Земля з усіма її державами і містами, і, зрештою, чого варта вона сама. Людина в безконечності –що вона значить? ...людина
вільна й рівна Богові, але
вона є лише маленькою
ланкою у величному
механізмі природи.
Блез Паскаль, французький філософ і математик
Тож невипадково літературі бароко притаманні такі риси:
⚜ необмежена універсальність, космічні масштаби (героями барокових творів стають Всесвіт, Сонце, Місяць, Земля);
⚜ відчуття неспокою, динаміка дій і почуттів, невизнання спокійного споглядання, розміреної оповіді («світ... не знає спокою»: усе рухоме, плинне; звідси улюблені образи: водограї та ріки, струмки й водоспади, бурі й вітер, хмари й дим); ⚜ усвідомлення швидкоплинності життя та мінливості долі (улюблені теми: примхлива гра випадку, різка зміна долі персонажів; стрижневі образи: щойно розквітла й миттєво зів’яла квітка, палац і в’язниця, король і в’язень, колиска й труна; образи тіні, вітру, диму, свічки, що догорає, як символу нетривалого й плинного);
⚜ прагнення вразити читача, викликати його здивування, щоби потім через емоції діяти на його розум; ⚜ алегорії та пишна метафоричність: метафора сприймалася як спосіб пізнання світу (світ – це лабіринт, ринок / ярмарок; життя – це сон). Із позицій Відродження, яке тяжіло
Джованні Лоренцо Берніні. Ангел із терновим вінком. 1668–1671
Скульптура Берніні вражає динамікою та живописною пластичністю. Майстерне оброблення і полірування мармуру створило надзвичайний ефект природного блиску шкіри й текстури тканин. Статуя «Ангела з терновим вінком» одночасно
нень Відродження,
XVII–XVIII
пізніше, ніж у Західній Європі. Запозичені із західноєвропейського мистецтва риси гармонійно поєдналися з національними культурними традиціями. У цей період активно розбудовували міста, як-от Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та інші. Саме тоді з’явилися архітектурні споруди нового стилю
храми, колегіуми, житлові будинки. Їхня пишність, парадність і витонченість оздоблення стали яскравим відображенням розмаїття форм, притаманних мистецтву бароко. Особливо виразно українське бароко проявилося в культовій архітектурі. Найбільшу кількість храмів у цьому стилі зведено за часів козацтва.
цей стиль отримав назву «козацьке бароко».
Максим Стріха МОЇЙ СВІЧІ, ЩО ДОГОРАЄ (Переспів із барокового голландця)
Свіче моя, нехай твій вогник нетривалий
Допомага мені, щоб розум мій устиг
Спізнати ті знання, що стоси мудрих книг
Допитливим очам одвіку відкривали.
Будь книжкою й сама, аби в коротку мить,
Яку життям звемо, я сенс міг осягнути
Той людський і простий, в закови не замкнутий, Науки, що в серця нам від сердець стремить.
Погаснув ґніт чадний, – марнота швидкоплинна Так само погаса, – але крізь тьму гниття Незгасне світло йде – знак вічного життя, Що сяє в небесах краса його нетлінна.
! Знайдіть у вірші М. Стріхи традиційні барокові метафори й алегоричні образи. ! Дізнайтеся з інтернету, як стиль бароко відобразився в українській культурі: живописі та літературі.
Класицизм, його філософсько-естетичні засади
До основних художніх систем Західної Європи XVII ст. належить класицизм. Зародившись у ренесансній
звідки поширився
були сильні монархії.
Класицизм вирізнявся вимогою
чітких, раз і назавжди встановлених норм та правил, викладених у різноманітних поетиках (наприклад, у «Мистецтві поетичному» Н. Буало). Цей напрям виявився як у літературі, так і в інших видах мистецтва (живописі, архітектурі, музичному, парковому мистецтві тощо).
Найвидатніші представники літератури класицизму: П’єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Нікола Буало, Жан де Лафонтен, згодом – Вольтер (Франція), Уґо Фосколо (Італія), Александер Поуп (Англія), Мартін Опіц, Йоганн Готшед (Німеччина) та ін. Попри те, що становлення
Класицизм (від лат. сlassicus – взірцевий, еталонний)
це напрям у європейському мистецтві
XVII ст. (у деяких країнах і XVIIІ ст.), зорієнтований на античні зразки, які проголошували ідеальними (взірцевими), гідними наслідування.
Однією з головних естетичних засад класицизму була
античні зразки. Ідея відродження великої
лася ще в добу Ренесансу, коли італійські гуманісти
спадщини
створити літературні шедеври, гідні античних
Цей
неабияк розвинули і піднесли на новий рівень французькі класицисти, поставивши античність у центр свого художнього ідеалу. Творчість митця-класициста сприймалася як своєрідний діалог із давніми греками. Жан Расін, наприклад, наголошував: «Ми повинні постійно питати себе: що сказали б Гомер чи Вергілій, прочитавши ці вірші?
сцени?».
був серед тих, хто на схилку ренесансної доби сформулював
тичних
простота, гармонія з довкіллям. За зразком Ротонди було створено тисячі будівель у всьому світі.
Філософським підґрунтям класицизму був раціоналізм (від лат. ratio – розум) – вчення, яке стверджує, що головним інструментом пізнання світу є розум. Віра, своєю чергою, ставала другорядною, а життєвий досвід ставили під сумнів, якщо це не мало раціонального («розумного») пояснення. Водночас почуття людини також відходили на задній план, адже
ставало частиною державної політики. Література і культура того часу розвивалися за чіткими приписами та були орієнтовані на особисті смаки й уподобання монарха, що якнайкраще відповідало духові класицизму – найбільш регламентованої з-поміж естетичних теорій, які коли-небудь знало людство. У 1635 р. Рішельє заснував Французь-
ку академію, що сприяло розвиткові національної мови й літератури. З його ініціативи в Парижі відкрився театр. Підтримуючи мистецтво й науку, кардинал наближав митців до себе, а вони у своїх творах прославляли монархічну владу, проголошували необхідність громадянського служіння державним інтересам. Тогочасні правителі Франції асоціювали свободу творчості з некерованістю та анархією в державі. Саме тому провідні теоретики класицизму та літературні критики, які спрямовували художню творчість митців-практиків,
Підкреслену регламентованість класицизму розкриває чітка ієрархія літературних родів. Найпрестижнішою з-поміж
драму. Своєю чергою, її поділяли
«високу» трагедію та «низьку» комедію.
як «високу» трагедію писали тільки віршами. Згідно з приписами класицизму, змішувати жанри (наприклад, поєднувати комедію і трагедію у трагікомедію) було категорично заборонено. У ліриці й епосі регламентація
і бароко Класицисти й просвітителі різко критикували барокове
тендуючи
єдиних
Ренесансу, прагнули повністю усунути свого противника, який, слід зазначити, мав не
згадану спадщину» (Д. Наливайко).
Жан-Жак Руссо писав: «Бароко в музиці
прикрасами і дисонансами, з нечіткими інтонаціями та штучним
Видатні події державного та світового історичного значення
Прославлення монархії, громадянське служіння
Правителі, видатні діячі, придворні та знатні люди
Мова Величава, урочиста, піднесена
Соціальні пороки, негативні риси характерів
Викриття соціальних і людських вад
Низи суспільства, зрідка негативні образи дворян
Наближена до розмовної
Одним із основних правил класицистичної драми було «правило трьох єдностей»: часу, місця та дії. Воно походить із «Поетики» Арістотеля (IV ст. до н. е.), де зазначено, що «трагедія має відбуватися протягом одного
Журдена в
За правилом єдності дії основна сюжетна лінія твору мала залишатися цілісною та не перериватися сторонніми подіями. Н. Буало в «Мистецтві поетичному» наголошував на необхідності
ня всіх «трьох єдностей» у трагедії
творів, а й «взірцевого героя». Герой класицистичної
Класицисти наголошували на дидактичній функції літератури
письменника перед суспільством. Естетичне (художнє) в їхній концепції було нерозривно
трагедії сюжети, теми й образи часто брали з міфології та історії (античної або національно-героїчної). Однак навіть античні герої були представниками вищих
дували давніх греків і римлян. Тож персонажів
зазвичай наділяли лише однією-двома яскравими рисами. Позитивні риси – чесність, вірність, доблесть, талановитість – були притаманні героям з античної або національної історії та представникам панівної верхівки. Негативні – хитрість, підступність, недоумкуватість, ледачкуватість – приписували переважно вихідцям із соціальних низів. Зрозуміло, що «високі» жанри були орієнтовані передовсім на вищі суспільні стани – короля, придворних і шляхту, тоді як «низькі» жанри відповідали запитам нижчих суспільних прошарків (міщанства, селян).
У такий спосіб закріплювалася зручна для панівних класів соціальна ієрархія: представників суспільних низів зазвичай висміювали, тоді як панівні верстви асоціювалися з доблестю і шляхетністю, їхнім образам були притаманні високі поривання та найкращі риси характеру. Тому стає очевидним: Мольєр сміливо порушив у комедії «Міщанин-шляхтич» усталені норми і правила, зобразивши дворян Доранта й Дорімену як негативних персонажів.
Композиція класицистичного твору була традиційною: суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість будови. Важливими стали чіткість, ясність, простота викладу; єдність почуття для лірики тощо.
Боротьба за ясність, чіткість і точність висловлювання, за прозорість думки («хто ясно мислить, той ясно викладає»), втіленої в літературному творі, була неабиякою заслугою класицизму. Вона сприяла подоланню прийнятої тоді надлишковості в мові аристократів, їхньої ізольованості від загальнонаціональної мови. Зрозуміло, що класицизм не обмежився літературою, а охопив інші види мистецтва. Чітка симетрія, прямі лінії та кути, підкреслена акуратність в архітектурі, виразні портрети й урівноважені скульптури
міфологічних та історичних персонажів античної доби в образотворчому мистецтві – ось його провідні риси... Літературні закони, сформульовані
розкривали важливі
Максим Рильський ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
дійшовши схилу віку, Поезію я зрозумів Як простоту таку велику, Таке єднання точних слів, Коли ні марній позолоті, Ні всяким викрутам тонким
Немає місця, як підлоті У серці чистім і палкім, Коли епітет б’є стрілою У саму щонайглибшу суть, Коли дорогою прямою Тебе метафори ведуть, Коли зринає порівняння, Як з моря синього дельфін: Адже не знає він питання, Чом саме тут зринає він! Слова повинні буть покірні Чуттям і помислам твоїм, І рими мусять бути вірні, Як друзі в подвигу святім. Свій парус ладячи крилатий, Пливти без компаса не смій!.. Світ по-новому відкривати, Поете, обов’язок твій!
В Україні класицизм як система не розвинувся, для його розвитку не склалися ні політичні, ні загальнокультурні умови. Він охопив обмежену кількість жанрів, переважно тих, які теоретики класицизму вважали «низькими». Але саме в той час відбувся епохальний
української книжно-слов’янської до живої народної
відродження українського письменства,
Яскравими представниками класицизму, батьками сучасної української мови й літератури є Іван Котляревський, Григорій КвіткаОснов’яненко та інші.
Поширення нового стилю в українській архітектурі
кінець XVII – початок XIX ст. Ім’я Андрія Міленського пов’язане з розвитком архітектури Києва, який
місто: головна вулиця – Хрещатик, перший у місті театр,
ська церква.
українських теренах постали
щині, Вороновиці і
1. Чим характеризується ХVІІ століття?
науки вплинули на самоусвідомлення людини того часу? Розкрийте особливості барокового світобачення.
2. Які основні риси притаманні літературі бароко?
3. У яких суспільно-історичних умовах сформувався класицизм? Поясніть, яку роль у його розвитку відіграв французький абсолютизм.
4. На який естетичний ідеал орієнтувалися класицисти? Яку роль відігравала антична спадщина у творах класицистів?
5. Яке філософське вчення стало підґрунтям класицизму?
6.
7. Визначте, якою на переконання класицистів була функція
МОЛЬЄР. «Міщанин-шляхтич »
Мольєр, твої найкращі твори, –Навіки дивні чати їх, Пройшовши крізь віки й простори, В серцях відіб’ються людських. Нікола Буало
! Якою мірою оцінка творчості Мольєра, яку
дав теоретик класицизму Нікола Буало, виявилася пророчою?
! Нікола Буало в «Мистецтві поетичному» називав Мольєра «зіркою, яка ніколи не згасне».
Що саме він мав на увазі під поняттям «зірка»?
Чи відповідає така характеристика сучасному розумінню «зірковості»? Чи можна з позиції сьогодення вважати Мольєра справжньою зіркою?
Н Нікола Міньяр. Мольєр у ролі Цезаря. 1658
а шекспірівському театрі було написано, що весь світ – театр. А видатний комедіограф і актор Жан Батист Поклен, якого світ знає як неперевершеного Мольєра, міг би сказати, що театр – усе його життя, бо він присвятив себе сцені, зокрема комедії. Навряд чи була у Франції, та й у всій Європі, професія, більш шанована і водночас зневажена суспільством, як професія актора, особливо комедійного. З одного боку, він міг би бути таким наближеним до королівської особи, про що інші й мріяти не
могли, а з іншого – йому могли відмовити у визнанні лише через фах. Свого часу Мольєр не став членом Французької академії лише тому, що поважні
академіки не хотіли сидіти поряд із комедіантом... Гордість
Серед шкільних товаришів Поклена був навіть принц Конде. Юнак здобув диплом правника, але майбутньою блискучою кар’єрою не надто переймався, його більше приваблювали література і театр.
Певний час батька це не дуже хвилювало, адже молодості властива легковажність, та й, зрештою, уся Франція тоді захоплювалася театром. Але коли син зачастив до будинку Бежарів, де молодь просто марила сценою, і завів мову про створення нового паризького театру,
занепокоївся. Спочатку він, сподіваючись звабити сина придворними спокусами, відправив його замість
Батист відмовився
сюжетами. Трагічний репертуар
люди прагнули трохи радості
1
часи
Що лишалося робити Мольєрові? Він кинув виклик своїм суперникам і, об’єднавши дві комічні традиції, створив власний театр. Відтепер трупа отримала не тільки Мольєра-актора, а й Мольєра-драматурга, що спершу переробляв чужі, а потім почав писати і власні невеличкі веселі п’єси. Тринадцять років Мольєр із друзями завойовували провінцію і, досягши мети, повернулися підкоряти Париж. Там провінційну трупу, звісно, ніхто не чекав. Але чи то слава їх усе ж випередила, чи то просто примхлива Фортуна привітно усміхнулася – Мольєр домігся виступу перед молодим королем Людовіком XIV. Він дуже серйозно поставився до майбутнього спектаклю і вибрав для постановки, звичайно ж, «високу» трагедію П’єра Корнеля, який у той час був безперечним авторитетом. І вкотре глядацька зала залишилася незворушною. Тоді драматург наважився на ризикований і зухвалий крок: попросив дозволу показати невеликий дивертисмент 1, що так подобався провінційній публіці. Успіх перевершив усі сподівання: король передав Мольєрові старий театр «Пті Бурбон», виділив чималий пенсіон, а брат короля Філіп дозволив театру мати назву «Трупа Брата короля». Нарешті в Мольєра з’явився час віддатися драматургічній творчості: одна за одною з’являються його комедії, а гра самого Мольєра була незрівнянною. Дуже швидко «Брати короля» стали одним із найулюбленіших театрів парижан. Але цей успіх породив і заздрісників. Через них у розпал сезону мольєрівська трупа втратила приміщення й опинилася на вулиці. Конкуренти Мольєра засилали своїх агентів до його акторів, щоб переманити до себе. Але, до їхньої честі,
драматурга у цей скрутний період. Тим часом
Мольєру – сам король
отримала приміщення Пале-Роялю і дозвіл відремонтувати театр за королівський кошт. Парадокс: колись старий Поклен мріяв за допомогою королівського двору відвадити свого сина від лицедійства, а зараз саме театр наблизив Мольєра до вінценосної особи. Якось непомітно, крок за кроком, Мольєр змінив сам підхід до комедії. Раніше веселий жанр тільки розважав і тішив публіку, часто потураючи вульгарним смакам. П’єси Мольєра, викриваючи і особистісні, і суспільні вади, намагалися виховувати
утверджуючи певні громадянські ідеали. Така п’єса отримала назву високої комедії 2. Сміх викликала не ситуація,
у своїх творах: дворяни, лицемірні священники,
Хоч дотримання правил
Мольєру вдалося створити комедії з напруженим сюжетом і цікавими характерами. І стріли його сатири нещадно разили лицемірство і зажерливість, скупість і жагу
Жан-Леон Жером. Прийом Великого Конде у Версалі. 1878
Особливою гордістю Людовіка XIV був щойно збудований Версаль, де проводили пишні прийоми.
Король любив вихвалявся палацом і перед іноземними посольствами. Тож, коли до Парижа приїхав посол турецького султана, Людовік XIV не без зверхності сказав, що навряд чи у султана є щось подібне за красою і розкішшю. Ображений турок відповів, що на коні його повелителя дорогоцінностей більше, ніж на королі Франції. Такої зухвалості король-сонце стерпіти не міг.
і догоджання. Імена багатьох персонажів Мольєра стали загальними й означають людину, якій притаманні ті чи ті риси. В основі сюжетів його комедій лежить конфлікт, відомий класицистам, – протиставлення пристрасті здоровому глузду. Сюжети творів драматург брав із життя, показуючи людям їхні вади, помилки, пристрасті. Уперше п’єсу «Міщанин-шляхтич» поставили 14 жовтня 1670 р. в присутності короля Людовіка XIV. Пана Журдена грав сам Мольєр. Утім, якщо хтось уявляє Мольєра таким собі королівським підлесником, що ладен витерпіти будь-що заради монаршої милості, той дуже помиляється: не король посварився з Мольєром, усе відбулося навпаки. Коли Людовік XIV віддав пільгове право на музичні вистави видатному французькому композитору Люллі, то Мольєр не тільки скасував прем’єру нової комедії в королівському палаці, а й викинув із неї пролог, у якому славили короля. Що й казати, вчинок, як на ті часи, досить мужній.
в захваті, як природно зображав Мольєр страждання Аргана. Однак це вже була не гра. Після вистави драматурга віднесли додому й кинулися шукати лікаря та священника. Лікаря не знайшли. Тільки третій абат згодився причастити автора «Тартюфа», але було вже пізно – Мольєра не стало. Після смерті великого комедіографа церква захотіла взяти реванш і заборонила хоронити його за католицьким обрядом. На допомогу знову прийшов король. Тіло драматурга було віддано землі таємно в ніч із 21 на 22 лютого 1673 р. Попри це в останню путь Мольєра проводжало близько 800 осіб. На початку ХІХ ст. у Французькій академії, яка свого часу відмовилася прийняти до своїх лав Мольєра, установили його бюст із написом: «Для його слави нічого не потрібно, але для нашої слави потрібен Він». Щороку 17 лютого в паризькому театрі «Комеді Франсез» ставлять п’єсу Жана Батиста Мольєра, яка незмінно закінчується сценою, у якій востаннє зіграв великий пересмішник, що так любив життя і людей.
Риси класицистичної комедії у п’єсі «Міщанин-шляхтич»
Комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» – яскрава ілюстрація правил класицизму. Будова твору струнка й добре продумана: вона складається з п’яти дій, як і було усталено.
Перша дія – зав’язка, друга, третя – розвиток дії, четверта – кульмінація (посвята пана Журдена в «мамамуші»), п’ята – розв’язка. Дія розвивається навколо одного героя (пана Журдена) і одного конфлікту (його прагнення потрапити в середовище дворян). У творі чітко простежується правило трьох єдностей. Дія відбувається протягом однієї доби (єдність часу), у
єдність
частково порушена, бо в комедії наявні паралельні сюжетні лінії.
Мольєра, як усі класицистичні образи, є уособленням якоїсь однієї ідеї, пристрасті чи вади (Журден
розбещеність,
вищих класів (Дорант, Дорімена), і міщани, які
нуть бути на них схожими, тоді як слугам властиве раціональне бачення всіх подій. Ідеєю комедії є висміювання
Новаторство полягає в тому, що Мольєр поєднав у п’єсі два
ненти: комедію ситуацій (перевагу
і комедію характерів (висміюють характери).
Автор
тобто має надзвичайне суспільне
цистів, які забороняли
тривалий час звертаються до творчості Мольєра. У XIX ст. його комедії з успіхом ставили на сценічних майданчиках Харкова, Києва та Львова. Сьогодні ж вистави за п’єсами видатного драматурга є в репертуарах багатьох театрів. Історії про диваків, шарлатанів, самотність, кохання та людські страхи залишаються і досі актуальними. Режисери охоче осучаснюють п’єси Мольєра, додаючи окремі деталі та український колорит. У виконанні українських акторів персонажі в «Міщанині-шляхтичі» стають іще яскравішими,
1.
біографії Мольєра вас зацікавили? Які події з життя Мольєра
Прокоментуйте їх.
2. Чому Мольєр звернувся до жанру комедії? Які комедійні традиції об’єднав драматург?
3. Чому комедії Мольєра називають високими?
4. Чим незвичайна історія появи комедії «Міщанин-шляхтич»?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. За поданою в підручнику інформацією про митця складіть тези «Новаторські художні відкриття Мольєра».
2. Прочитайте комедію «Міщанин-шляхтич», знайдіть у тексті матеріал для характеристики основних образів комедії.
3. За матеріалами інтернет-джерел підготуйте невеликі повідомлення / презентації про найвідоміші твори Мольєра.
МІЩАНИН-ШЛЯХТИЧ (скорочено)
Комедія на п’ять дій
Д і й о в і о с о б и
Пан Журден – міщанин. Пані Журден – його дружина. Люсіль – дочка Журденів. Клеонт – закоханий у Люсіль. Дорімена – маркіза. Дорант – граф, закоханий у Дорімену. Ніколь – покоївка в Журденів. Ков’єль – слуга Клеонта. Учитель музики. Учень учителя музики. Учитель танців. Учитель фехтування. Учитель філософії. Кравець. Його учень. Два лакеї.
мистецтва. Учитель танців. Щодо мене, то признаюся вам, – мене вабить трохи ще й слава. Оплески мене хвилюють; на мою думку, для артиста справжня мука – тішити дурнів... Найкраща нагорода за все, що ви створили, – це бачити, що вас зрозуміли, і чути оплески, якими вас вшановують! Учитель музики. Що й казати! Я теж такої думки; немає нічого приємнішого за оплески, але й найщиріші оплески не нагодують шлунка! Звичайно, панок наш – людина зовсім темна, плеще про все, не тямлячи нічого, і аплодує
трохи виховав свій смак.
індійський халат, вузькі червоні оксамитні штани й зелений камзол.
ДРУГА
У залі з’являється вчитель фехтування, який зневажливо
ним та іншими вчителями починається сварка. Пан Журден просить учителя філософії розборонити суперечку. Але з втручанням учителя філософії сварка перетворюється на бійку. Зрештою всі вчителі, крім філософа, який
Ого, вона їм добре дошкулить! Та годі про це. Чого, власне, ви хочете вчитися?
Пан Журден. Всього, чого зможу: я ж страх як хочу зробитися вченим! Така лють мене бере, тільки-но згадаю, що батько з матір’ю не вчили мене різних наук у дитинстві.
Учитель філософії. Ваші міркування дуже розумні; nam, sine doctrina, vita est quasi mortis imago. Вам це зрозуміло, бо ви, звичайно, знаєте латину?
Пан Журден. Атож, а ви, проте, поясніть мені так, ніби я її зовсім не знаю. А що ж воно означає?
Учитель філософії. Це означає: «Без науки життя майже подібне до смерті».
Пан Журден. Та й мудра ж ота латина!
Учитель філософії. Ви маєте якісь основи, якісь початкові наукові
знання?
Пан Журден. Ну, звичайно! Я вмію читати й писати.
Учитель філософії. З чого ж ми з вами почнемо? Чи не хочете, я вас почну вчити логіки?
Пан Журден. А що це за штука – логіка?
Учитель філософії. Вона вчить нас трьох процесів мислення.
Пан Журден. Хто ж вони такі, оці три процеси мислення?
Учитель філософії. Перший, другий і третій. Перший полягає в тому, щоб добре розуміти все на підставі універсалій; другий – у тому, щоб добре розбиратися в усьому на підставі категорій; і, нарешті, третій – у тому, щоб складати правильні висновки за допомогою фігур: Barbara, Celarent, Darii, Ferio, Baralipton тощо.
Пан Журден. Ех, та й слова ж які хитромудрі! Ні, ця логіка мені не до смаку. Давайте вивчати щось цікавіше.
Учитель філософії. Хочете вчитися моралі?
Пан Журден. Моралі?
Учитель філософії. Так.
Пан Журден. Що ж вона розповідає, ота мораль?
Учитель філософії. Вона розповідає про щастя, вчить людей стримувати свої пристрасті і...
Пан Журден. Ні, це не для мене: я запальний, як тисяча чортів, і ніяка мораль мене не стримає. Я
скільки влізе,
Журден. А що воно таке, ота фізика?
Пан
по-перше, треба
на голосні, які звуться так через те, що визначають звуки голосу, та на приголосні, які звучать при голосних. Вони потрібні для того, щоб показати різні зміни звуків. Існує п’ять голосних літер, або голосових звуків: а, е, і, о, у.
Пан Журден. Це все я розумію.
Учитель філософії. Щоб вимовити звук а, треба широко розкрити рота: а.
Пан Журден. А, а. Так.
Учитель філософії. Звук е треба вимовляти, наближаючи нижню щелепу до верхньої: а, е.
Пан Журден. А, е, а, е. Так, так. Та й цікаво ж!
Учитель філософії. А щоб вимовити звук і, треба ще більше наблизити щелепи, витягаючи куточки рота аж до вух: а, е, і. Пан Журден. А, е, і, і, і, і. Так! Хай живе наука! Учитель філософії. Щоб вимовити звук о, треба трохи розкрити щелепи і зблизити куточки губ: о.
Пан Журден. О, о. Авжеж, так, правда! А, е, і, о, і, о. Просто – чудо! І, о, і, о.
Учитель філософії. Рот набирає форми
собою літеру О.
що
Пан Журден. О, о, о. Ваша правда. О. Як добре, коли дечого навчишся!
Учитель філософії. Щоб вимовити звук у, ми майже стискаємо зуби, витягаємо губи вперед і стуляємо їх трохи,
Пан Журден. У, у. А й справді так. У.
Учитель філософії. Обидві ваші губи витягаються вперед так, ніби ви робите гримасу. Ось чому, коли вам схочеться посміятися з кого, скривити йому міну, – вам досить тільки вимовити: у.
Пан Журден. У, у. Правда, правда!
ше, щоб усе це
Пан Журден. Чому?
Учитель філософії. А тому, пане, що ми можемо висловлювати наші
думки тільки прозою або віршами.
Пан Журден. Тільки прозою або віршами?
Учитель філософії. Так, пане. Все, що не проза, – вірші, а що не вірші – проза.
Пан Журден. А коли ми розмовляємо – це що ж таке?
Учитель філософії. Проза.
Пан Журден. Що? Коли я кажу: «Ніколь, принеси мені пантофлі та подай мені мого нічного ковпака», – то це проза?
Учитель філософії. Так, пане.
Пан Журден. Сто чортів! Сорок років з гаком розмовляю
я прозою, а мені таке ніколи й на думку не спадало. Велике, велике вам спасибі, що пояснили. Отож я хотів би їй написати: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання». То чи не можна ці самі слова сказати галантніше 1? Знаєте, ну, якось делікатніше висловитися?
Учитель філософії. Напишіть, що полум’я її очей обернуло в попіл ваше серце, що ви і вдень і вночі терпите через неї жорстокі...
Пан Журден. Ні, ні, ні, нічого такого я не хочу. Я хочу написати їй тільки те, що я вам сказав: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята
віщують мені смерть від кохання».
Учитель філософії. Треба було б написати докладніше.
Пан Журден. Ні, кажу ж вам! Я хочу, щоб у листі були саме ці слова. Тільки треба розставити їх як слід, по-модному, так, щоб вийшло делікатно, як нині заведено. Будьте такі ласкаві, навчіть мене, як найкраще це зробити. Учитель філософії. Їх можна насамперед написати й так, як ви самі сказали: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання». Або: «Від кохання смерть мені віщують, прекрасна маркізо, ваші чудові оченята». Або: «Ваші оченята чудові від кохання мені віщують, прекрасна маркізо, смерть». Або: «Смерть ваші чудові оченята, прекрасна маркізо, від кохання мені віщують». Або ж: «Віщують мені ваші оченята чудові смерть, прекрасна маркізо, від кохання».
Пан Журден. А як же воно найкраще?
Учитель філософії. Найкраще так, як ви самі сказали: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання».
Пан Журден. От так штука! Ніколи нічого не вчився,
ЯВА 9
Пан Журден, кравець, учень кравця, учні кравця, що танцюють, лакей.
Кравець (до учнів). Одягніть це вбрання на пана Журдена так, як ви одягаєте вельможних осіб.
Чотири хлопці, танцюючи, наближаються до пана Журдена. Двоє знімають з нього штани для вправ, а двоє інших – камзол; після цього, рухаючись весь час у такт, вони одягають на нього нове вбрання. Пан Журден походжає між
них, а вони роздивляються, чи добре той костюм на нього припасований.
Учень кравця. Шляхетний пане, зробіть ласку, дайте хлопцям дещицю, щоб вони випили за ваше здоров’я.
Пан Журден. Як ти на мене сказав?
Учень кравця. Шляхетний пан.
Пан Журден. «Шляхетний пан!» Ось воно що значить убратися так, як убираються вельможні особи! А вберися-но по-міщанському, то на тебе зроду не скажуть «шляхетний пан». (Даючи гроші.) Маєш, оце тобі за «шляхетного пана». Учень кравця. Дуже вам вдячні, ваша ясновельможність.
Пан Журден. «Ясновельможність!» Ого! «Ясновельможність!» Постривай, друже мій... «Ясновельможність» теж дечого варта; це ж не абияка дрібничка – «ясновельможність»! Маєш! Ось що дає тобі його ясновельможність.
Учень кравця. Ваша ясновельможність, ми всі вип’ємо за здоров’я вашої світлості.
Пан Журден. «Вашої світлості»! Ого-го! Стривай, не йди ще. До мене – «ваша світлість»! (Стиха, набік.) От, їй-право, якщо дійде до «високості», – увесь гаманець йому віддам. (Уголос.) Тримай, ось тобі за мою «світлість»!
Учень кравця. Глибока вам дяка, ваша ясновельможність, за вашу ласку.
Пан Журден (набік). Добре зробив, що спинився, а то я б йому всього гаманця віддав.
2 і 3
Журден, пані Журден, Ніколь, два лакеї.
Ніколь. Я роблю те, що ви мені наказуєте.
Пан Журден. Ох! Ну й рахуба, коли маєш справу з дурноверхими! Ти витягаєш губи вперед і наближаєш верхню щелепу до нижньої. У – ось, бачиш? Я роблю гримасу – у.
Ніколь. Кому це потрібне?
Пан Журден. Як же вони мене дратують, оці дурелі!
Пані Журден. Вижени ти всіх отих панків з їхніми дурощами.
Ніколь. А особливо того, довготелесого фехтувальника: де не пройде по хаті, там і насмітить.
Пан Журден. Ти ба! Їм учитель фехтування не припав до серця! А ось
я тобі зараз доведу, що ти нічогісінько не тямиш. (Наказує подати собі рапіри і одну з них дає Ніколь.) На, тримай. Стій рівно! Коли хочеш колоти квартою, то треба зробити так, а коли хочеш колоти терсом, то треба зробити так. Це найвірніший засіб, щоб тебе ніколи не вбили, а коли б’єшся з ким-небудь, то найважливіше знати, що тобі не загрожує небезпека. Ану лишень спробуй, кольни мене разочок!
Ніколь. Ну ось, маєте!
(Кілька разів коле пана
Журдена.)
Пан Журден. Помалу!
Ей, ти! Ой! Обережно!.. Хай тобі чорт, негіднице!
Ніколь. Ви ж самі звеліли колоти.
Пан Журден. Звелів, але ти почала колоти мене терсом, замість того щоб колоти мене квартою, і ти
я відіб’ю удар.
Пані Журден. Та ти зовсім з глузду з’їхав, чоловіче! Чи
таке! І всі вигадки почалися в тебе відтоді, як ти з отими аристократами злигався.
Пан Журден. Якщо я вітаю
знатися з ними, ніж приятелювати
чаю гроші такій вельможній людині?
Пані Журден. А той вельможний пан, що він робить для тебе?
Пан Журден. Годі! Цього вже я не скажу. Досить з тебе й того, що коли я й позичив йому грошей, – він поверне мені свій борг увесь до останнього су, і то дуже скоро.
Пані Журден. Овва! Дожидайся!
Пан Журден. Замовкни! Та ось і він сам.
ЯВА 4
Дорант, пан Журден, пані Журден, Ніколь.
Дорант. Мій дорогий друже, пане Журдене, як ся маєте?
Пан Журден. Дуже добре, ваша вельможність. Милості прошу
господи.
Дорант. А пані Журден як поживає?
Пані Журден. Пані Журден живе собі як може.
Дорант. О! Пане Журдене, яке ж на вас розкішне вбрання!
Пан Журден. Атож. Ось гляньте.
Дорант. В цьому костюмі ви виглядаєте чудово. В нас при дворі не знайдеться жодного юнака, що мав би таку струнку постать, як ви. Пан Журден. Хе-хе!
Пані Журден (набік). Знає, як підійти!
Дорант. Ану ж бо, поверніться! Дуже елегантно!
Пані Журден (набік). Еге ж, однаковий дурень – що ззаду, що й спереду. Дорант. Слово честі, пане Журдене, я страх як скучив за вами! Знаєте, з усіх моїх знайомих ні до кого не почуваю я такої пошани, як до вас: саме сьогодні ранком я говорив про вас у королівській спочивальні.
Пан Журден. Я не вартий такої честі, вельможний пане. (До пані Журден). В королівській спочивальні!
Дорант. Ви ще не забули, звичайно, що я винен вам гроші?
Пані Журден (набік). Ще б пак! Ми пам’ятаємо це дуже добре.
Дорант. Ви були такі ласкаві, що кілька разів позичали мені гроші і, треба визнати, робили це вельми делікатно. Пан Журден. Вельможний пане, ви жартуєте... Дорант. Проте я вважаю за мій найсвятіший обов’язок
шістдесят луїдорів,
п’ять тисяч шістдесят ліврів. Тисячу вісімсот тридцять два ліври заплатив я за ваші плюмажі. Дві тисячі сімсот вісімдесят ліврів – вашому кравцеві. Чотири тисячі триста сімдесят дев’ять ліврів дванадцять су і вісім деньє – вашому крамареві. І тисячу сімсот сорок вісім ліврів сім су чотири деньє – вашому сідляреві. Разом – п’ятнадцять тисяч вісімсот ліврів. Дорант. Підсумок точний. П’ятнадцять тисяч вісімсот ліврів.
Додайте до цього рахунка ще дві сотні луїдорів, що ви їх дасте мені сьогодні, – і тоді буде рівно вісімнадцять тисяч франків, які я поверну вам незабаром.
Пані Журден (стиха до пана Журдена). Ну що, хіба ж я не вгадала?
Пан Журден (стиха до пані Журден). Мовчи!
Дорант. Може, це завдасть вам великого клопоту – виконати моє прохання?
Пан Журден. Ба! Зовсім ні...
Пані Журден (стиха до пана Журдена). Цей панок робить з тебе
дійну корову.
Пан Журден (стиха до пані Журден). Цить!
Дорант. Якщо вам це незручно, то я звернуся до когось іншого.
Пан Журден. Анітрохи, вельможний пане.
Пані Журден (стиха до пана Журдена). Це справжній пройдисвіт!
Пан Журден (стиха до пані Журден). Чи ти замовкнеш нарешті?
Пані Журден (стиха до пана Журдена). Що? Ти йому ще хочеш
дати грошей?
Пан Журден (стиха до пані Журден). Що ж поробиш? Хіба ж я
можу відмовити такій високій особі, яка ще нині вранці говорила про мене в королівській спочивальні!
Пані Журден (стиха до пана Журдена). Ех! Ти таки справжній йолоп!
Пан Журден знову позичає графу Доранту гроші. Останній говорить, що він передав маркізі Дорімені подарунок від пана Журдена (діамантовий перстень), і радить робити побільше таких дарунків, аби здобути прихильність дами. Крім того, повідомляє, що сьогодні маркіза завітає до будинку пана Журдена, щоби подивитися балет. Пані Журден підозрює свого чоловіка в залицянні до якоїсь дами. Вона хвилюється за дочку і хоче, щоб Люсіль вийшла заміж за Клеонта. Ніколь це подобається, бо вона мріє одружитися зі слугою Клеонта. Тож пані Журден відправляє служницю до Клеонта, щоб той прийшов до них просити дозволу на шлюб. ЯВА 12 Клеонт, пан Журден, пані
Пан Журден. Перше, ніж дати вам відповідь, добродію, я попрошу вас сказати
ви шляхетного роду? Клеонт. Добродію, більша частина людей відповідає на таке запитання позитивно: слово сказати легко. Видавати себе за шляхетного тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справжнє походження, з’являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, що ми є насправді. Отже, скажу вам
то, я – не шляхетного роду. Пан Журден. Дозвольте, добродію, потиснути вашу руку, проте дочка моя – не для вас. Клеонт. Чому?
Пан Журден. Ви не шляхетний
ви не матимете моєї дочки. Пані Журден. Шляхетний! Що
твій батько любісінько
кляті
зять був високого роду.
Пані Журден. Твоїй дочці
шляхтянчика – жебрака та потвори.
Ніколь. Що правда, то правда!
паничика...
Такий тюхтій, такий йолоп, що й у цілому світі другого такого не стрінеш!
Пан Журден (до Ніколь). Цить, грубіянко! Вічно втручаєшся в розмову. Добра для дочки маю чимало, тільки почестей мені бракує, тож і хочу я зробити з неї маркізу.
Пані Журден. Маркізу?
Пан Журден. Еге ж, маркізу.
Пані Журден. Ой лишечко! Крий нас, боже!
Пан Журден. Це вже вирішена справа.
Пані Журден. Ну, то я тобі скажу, що цього ніколи не буде. Нерівний шлюб завжди нещасливий. Не хочу я, щоб мій зять дорікав
Ява 14
Клеонт, Ков’єль.
Ков’єль. Ну, та й накоїли ж ви лиха з вашим благородством!
Клеонт. Що ж поробиш! Я маю власні переконання і ніколи їх не зречуся.
Ков’єль. Ви жартуєте! Та чи ж можна ставитися серйозно до такого чоловіка, як пан Журден! Хіба ж ви не бачите, що він з глузду з’їхав?
Чи то вже так важко потурати його химерам?
Клеонт. Твоя правда. Але ж я й гадки не мав, що треба довести своє шляхетне походження для того, щоб зробитися зятем пана Журдена.
Ков’єль. Одна кумедна витівка спала мені на думку: одурити нашого шляхетного пана й добути вам те, чого ви так бажаєте. Тут у нас недавно був маскарад, а для мого жарту то саме до речі: я скористаюся з нього, щоб обкрутити нашого йолопа круг пальця. Це, звичайно, комедією пахне, та з ним можна собі дозволити все, що заманеться. Чого там панькатись! Він і сам зіграє свою роль чудово й легко повірить кожній нісенітниці, якої б йому не набалакали. В мене й актори, й костюми напоготові; дозвольте мені взяти на себе всю справу. Я зараз вам усе поясню. Ходімо лишень звідси: він повертається. ЯВА 15 Пан Журден сам.
Пан Журден. Сто чортів! Усі мені дорікають, що я, мовляв, злигався з вельможними панами, а на мою думку, немає нічого приємнішого, як знатися з вельможним панством. Від них маєш тільки повагу та шану. Далебі, я дав би собі на руці два пальці відрубати, аби народитися вдруге – графом чи маркізом.
Маркіза прийшла до оселі пана Журдена і вагається, чи правильно вона зробила. Розмовляючи з графом, визнає, що надзвичайно вражена його дарунками, особливо діамантовим перстнем, і готова дати йому згоду на шлюб. Граф Дорант попереджає пана Журдена, щоб він нічого не говорив маркізі Дорімені про подарунки, бо в шляхетному товаристві так не прийнято.
Вільям Павелл Фрайт. Пан Журден приймає гостей. Сцена з вистави Мольєра. 1860
1. Розподіліть
3.
4.
5.
6.
7.
8.
1.
2.
З’являється пані Журден і починає сварити присутніх, говорячи, що вона боронить свої права і всі жінки стоятимуть за
ЯВА 5 Пан Журден, Ков’єль переодягнений.
Ков’єль. Шановний добродію, не знаю, чи маю я честь бути вам знайомим?
Пан Журден. Ні, добродію.
Ков’єль (показуючи рукою на фут від підлоги). А я вас пам’ятаю, як ви були ще отакенький.
Пан Журден. Мене?
Ков’єль. Атож. Я був великим другом вашого покійного батька.
Пан Журден. Мого покійного батька?
Ков’єль. Атож. То був справжній чесний шляхтич.
Пан Журден. Мій батько?
Ков’єль. Атож.
Пан Журден. Он як можна вірити людям!
Ков’єль. А що?
Пан Журден. Знайшлися такі йолопи,
Ков’єль. Я ладен це підтвердити перед цілим світом.
Пан Журден. Щиро вам дякую! А в яких справах довелося вам завітати до наших країв?
Ков’єль. З того часу, як я товаришував з вашим покійним батьком, –а він, як я вже сказав вам, був справжнім шляхтичем, – я встиг об’їздити цілий світ.
Пан Журден. А це, мабуть, дуже далеко звідси?
Ков’єль. Та вже звісно... Всього чотири дні, як я повернувся з довгої мандрівки; мене завжди цікавило все, що стосується вас, а тому я й зараз заїхав сюди, щоб повідомити вам дуже приємну для вас новину.
Пан Журден. Яку ж то?
Ков’єль. Чи знаєте ви, що син турецького султана завітав до нашого
міста?
Пан Журден. Я? Ні.
Ков’єль. Та невже? З ним разом і пишний почет; всі збігаються на
нього подивитися; його вітають і вшановують у нас як дуже високу особу.
Пан Журден. А я цього й не знав.
Ков’єль. Найважливіше для вас – те, що він закохався у вашу дочку.
Пан Журден. Син турецького султана?
Ков’єль. Атож. І хоче її сватати.
Пан Журден. Її сватати? Син турецького султана?
Ков’єль. Син турецького султана хоче стати вашим зятем. Сьогодні
заходжу я до нього, розмовляю з ним про те, про се, звичайно, турецькою мовою – я знаю її досконало, – коли це він мені й каже: «Акчіам крок солер онш алла мустаф гіделум аманахем варахіні уссере карбулат?» – тобто: «Чи не бачив ти молодої вродливої дівчини, дочки пана Журдена, паризького шляхтича?»
Пан Журден. Син турецького султана так і сказав про мене?
Ков’єль. Еге. І коли я відповів йому, що знаю вас дуже добре і бачив вашу дочку, то він мені на це: «Ах, марабаба сахем!» – тобто: «Ах, як я закохався в неї!».
Пан Журден. Дуже вам дякую за те, що сказали. Я сам ізроду не додумався б, що «Марабаба сахем» означає: «Ах, як я закохався в неї!» Яка хороша ця турецька мова!
Ков’єль. Дозвольте ж мені довести справу до кінця. Отож він прибув сюди просити у вас руки вашої донечки, а щоб його майбутній тесть був гідний такого вельможного зятя, він – з ласки своєї – надає вам звання «мамамуші», – це в них такий високий сан у їхній
Журден
. Атож, «мамамуші», тобто по-нашому – паладин 1. Паладини – це стародавні...
1
2
Ков’єль
Ков’єль. Вона передумає, тільки-но
сина турецького султана. До того ж уявіть собі, який дивний випадок!
турецького султана напрочуд схожий на того Клеонта. Я його бачив, мені його показали... Кохання, яке вона відчуває до одного, дуже легко може перескочити на іншого, і... Та я чую, він наближається. Ось і він сам. ЯВА 6
Клеонт у турецькому вбранні; три пажі, що несуть поли його каптана; пан Журден, Ков’єль.
Клеонт. Амбусахім окі бораф, Жордіна, саламалекі!
Ков’єль (до пана Журдена). Це означає: «Пане Журдене, нехай серце ваше цвіте цілий рік, як трояндовий кущ!» То звичайне привітання в їхній країні.
Пан Журден. Я покірний слуга їхньої турецької високості.
Ков’єль. Карігар камбото устін мораф.
Клеонт
гадюки!»
Пан Журден
Ков’єль
Ков’єль
Муфтій виходить і повертається у величезному
святковому тюрбані, прикрашеному чотирма або
п’ятьма рядками засвічених свічок; за ним двоє
дервішів у гостроверхих шапках, теж прикрашених
запаленими свічками, несуть Коран. Двоє інших
дервішів вводять пана Журдена і ставлять його
навколішки так, щоб він руками доторкався землі, а спина його служила пюпітром для Корану; муфтій кладе йому на спину Коран і знову починає прикликати Магомета: то насуплює брови, то швиденько перегортає сторінки, після чого, зводячи очі й підносячи руки до неба, він голосно вигукує: «Гу!» Під час цієї другої церемонії турки-помічники то нахиляються, то випростуються, теж співаючи: «Гу, гу, гу!»
Пан Журден (після того, як у нього зняли Коран зі спини). Уф!..
Муфтій (до пана Журдена). Ти не шахрай?
Турки. Ні, ні, ні!
Муфтій. Ти не брехай?
Турки. Ні, ні, ні!
Муфтій (до турків). Тюрбан йому дай!
Турки. Ти не шахрай? Ні, ні, ні! Ти не брехай? Ні, ні, ні! Тюрбан
йому дай!
Турки, що танцюють, надівають під звуки музики на пана Журдена тюрбан.
Муфтій (подаючи панові Журденові шаблю). Ти вже шляхтич, я не брехай. Шаблю приймай!
Турки (видобуваючи шаблі). Ти вже шляхтич, ми не брехай. Шаблю
приймай!
Турки, що танцюють, б’ють пана Журдена в такт шаблями.
Муфтій. Бийте, бийте, Не жалійте!
Турки. Бийте, бийте, Не жалійте!
Муфтій. Не стидатись, не кричати, Коли хочеш паном стати!
Турки. Не стидатись, не кричати, Коли хочеш паном стати!
Муфтій утретє починає прикликати Магомета. Дервіші шанобливо беруть його попід руки, потім турки – і ті, що співають, і ті, що танцюють, – починають
Пан Журден. Чи чувано коли таке зухвальство! Розмовляти так з «мамамуші»?
Пані Журден. А що це за звір такий?
Пан Журден. «Мамамуші» – це по-нашому «паладин».
Пані Журден. Балазин? Ти таки й справді блазень!
Пан Журден. От дуреля! Я кажу – паладин, розумієш? Це такий високий сан. Мене щойно висвятили на нього з цілою церемонією.
Пані Журден. З якою ж то церемонією?
Пан Журден. Магомета за Жордіна Я проситиму щоднини...
Пан Журден (підводиться й виходить). Цить, нахабо! Мусиш з повагою ставитися до пана «мамамуші»!
Пані Журден (сама). Де він розум свій втратив? Побіжу
ним... Крий боже, ще на вулицю вискочить! (Побачивши
Доранта.) Ой лишенько!
потішитися разом з вами з
шлюбу
дочки з сином турецького султана. Пан Журден (вклоняючись
лева. Дорімена. Я маю приємність, добродію, одна
досягли собі на славу. Пан Журден. Шановна пані, зичу вам,
вам безмежно вдячний за те, що ви завітали мене вшанувати...
Люсіль. Що з вами, тату? Що ви зробили з собою? Чи не комедію ви граєте?
Пан Журден. Ні, ні, яка там комедія! Це дуже серйозна справа і дуже почесна для тебе – кращого й не придумаєш! (Показуючи на Клеонта.) Ось твій майбутній чоловік – я даю його тобі.
Люсіль. Ні, тату, я вже вам казала, що нізащо в світі не вийду ні за кого, крім Клеонта, і я радніше зважуся на щось лихе, ніж... (Упізнаючи Клеонта.) Звичайно, ви – мій батько, і я повинна вам у всьому коритися...
Пан Журден. Ах, який же я радий, що ти так скоро зрозуміла свій обов’язок! Як приємно мати таку слухняну дочку.
Пані Журден. Як? Це що таке? Кажуть, що ти хочеш видати свою дочку за якогось маскарадного блазня?
Пан Журден. Я хочу видати нашу дочку за сина турецького султана.
Пані Журден. За сина турецького султана?! Дорант. Як, пані Журден! Та невже ви відмовляєтеся від такої честі? Невже ж ви не хочете, щоб його турецька високість був вашим зятем?
Пані Журден. Боже мій, пане, не суньте ви свого носа до чужих справ!
Дорімена. Чи ж можна відмовлятися від такої великої честі?
Пані Журден. Я б і вас попросила, шановна пані, не турбуватися тим, що вас зовсім не обходить!
Дорант. Ми дбаємо насамперед про вас. Нам дуже близькі ваші інтереси – ми ж бо ваші друзі.
Пані Журден. Чудово обійдуся я й без вашої дружби.
Дорант. Таж ваша дочка сама дала згоду виконати бажання свого батька.
Пані Журден. Моя дочка згодна одружитися з турком?
Дорант. Звичайно.
Пані Журден. Вона може забути Клеонта?
Дорант. Чого часом не зробиш, щоб перетворитися на вельможну даму!
Пані Журден. Я задушу її власними руками, якщо вона встругне таку штуку!
Ков’єль (до пана Журдена). Пане, якщо
тільки для того, щоб підробитися під пана Журдена з його кумедними химерами? Ми намагаємося обдурити його цим маскарадом. Адже це сам Клеонт – оцей син турецького султана.
Пані Журден (стиха до Ков’єля). Ага-а-а! Ков’єль (стиха до пані Журден). А я, Ков’єль, перекладач при ньому.
Пані Журден (стиха до Ков’єля). Ага! Ну, коли так – я здаюсь.
Ков’єль (стиха до пані Журден). Тільки і взнаки не давайте.
Пані Журден (уголос). Так! То інша річ. Гаразд, даю згоду на цей шлюб.
Пан Журден. Ох! Нарешті всі до розуму прийшли! (До пані Журден.) От бачиш, а ти ще не хотіла його вислухати! Я знав, що він пояснить тобі, що то значить – син турецького султана.
Пані Журден. Він мені все пояснив як слід, і тепер я задоволена. Треба послати по нотаря.
Дорант. Чудова ідея! А щоб ви, пані Журден, зовсім заспокоїлися й від сьогодні перестали ревнувати вашого шановного чоловіка, то той самий нотар, що підпише контракт вашої дочки, підпише
ний контракт з маркізою. Пані
Пан Журден (стиха до Доранта). Це ви для того, щоб відвести їй очі?
Дорант (стиха до пана Журдена). Нехай собі втішається цією вигадкою.
Пан Журден (стиха). Гаразд, гаразд! (Уголос.) Пошліть по нотаря! Пані Журден. А Ніколь?
Пан Журден. Я віддаю її перекладачеві, а мою жінку хай бере, хто хоче!
Ков’єль. Дуже вам дякую, пане! (Набік.) От
го такого й у цілому світі не знайдеш!
Сміх у Мольєра багатозначний. В
веселий, а в іншому – викривальний, нищівний. Зображуючи Журдена, пані Журден, закоханих, автор віддає перевагу гумору та іронії. Однак для змалювання образів аристократів застосовуються гостріші засоби комічного – сатира і сарказм. Над простодушністю пана Журдена автор сміється, а шахрайство
фарсу.
у
є
допомогою драматург намагається виправити
урок своїм сучасникам, що є актуальним і сьогодні. В атмосфері загальних веселощів звучать серйозні слова.
щодо того, якою має бути справжня людина.
1. Знайдіть у п’єсі характерні ознаки класицизму. У чому автор відходить від канонів?
2. Чим незвична комедія Мольєра? Які види мистецтва в ній поєднано?
3. Сформулюйте тему, визначте провідну ідею та основні проблеми комедії «Міщанин-шляхтич».
4. Дослідницька робота в групах із текстом. Якими засобами досягається комічний ефект? Доберіть приклади використання комічного: гумору, іронії, сарказму, сатири.
5. Чи помітили ви у творі епізоди,
автор іронізує над правилами класицизму?
6. Проти кого і проти чого спрямований сатиричний
« Артеміс Фаул. Код вічності »
Я писатиму, доки люди не припинять читати або ж доки в мене не вичерпаються ідеї. Сподіваюся, не станеться ні першого, ні другого. Йон
справжній чарівник, який живе
із чотирма братами зростав у творчій родині, де панувала
Одружившись, Йон чотири роки працював за кордоном у Саудівській Аравії, Тунісі та Італії, де вони з дружиною як волонтери навчали англійської мови дітей із небагатих родин. Саме з досвіду життя в Тунісі постала перша книжка письменника «Бенні й Омар» (1998) про дружбу та пригоди ірландського й арабського хлопчиків, яка стала світовим бестселером і була перекладена багатьма мовами. Наступного року вийшло продовження повісті – «Бенні та Малюк», яку номінували на премію «Книга року Ірландії». Однак найбільшої слави
Артеміса Фаула – юного хитрого генія, який спілкується з чарівним світом казкових істот. Автора нагородили національною премією, а 2002 р. він став лауреатом німецької
найкращу перекладну книжку. Серію творів про Артеміса Фаула перекладено понад 40 мовами світу. Було надруковано і продано більш ніж 25 мільйонів примірників. У 2019 р. вийшла трилогія, героями якої є молодші брати Артеміса –Майлс і Беккет. Ці твори Йона Колфера теж сподобались аудиторії, привабивши своїм гумором і захопливими
сюжетами. Нині письменник разом із дружиною та синами Фінном і Шоном живе у Вексфорді. Він – життєлюб, багато подорожує і черпає натхнення для своїх книжок під час поїздок. «Я побував у Лос-Анджелесі, катався на лімузинах і жив у величезних готелях, але як же все-таки добре повернутися додому, в реальний світ!». Коли письменник розробляв сюжет про геніального Фаула, перед ним поставали картини й образи його країни: «Усі місця, які я уявляв собі, коли писав книжку, розташовані в Ірландії». Навіть ідея величезного будинку Артеміса спала на думку автору завдяки великому маєтку в графстві Вексфорд. Митець любить музику: він грає на кількох музичних інструментах і написав
і має їх велику колекцію. Тому він запланував і частково здійснив видання графічних романів (коміксів) усіх восьми частин серії про Артеміса Фаула. У своїх творах Йон Колфер досліджує важливі й вічні теми, як-от: добро і зло, сила родини, вплив грошей (золота) і їхнє значення в людському житті, поєднання традицій і сучасності.
його книжки є такими популярними?
1. Як досвід дитинства і досвід
2.
3.
1.
3.
часу», «Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди», «Артеміс Фаул. Останній хранитель». Йон Колфер відкрив новий рівень дитячої літератури, зумівши створити захопливі й одночасно інтелектуальні книжки, що
Що ж то
«пташка» 1, що за «пташина» цей Артеміс Фаул? Найбільша загадка цього Артеміса – його розум, інтелект. Хоч у які тести заганяй його, а з нього мов з гуски вода. Розум не одного медичного світила потьмарився після зустрічі з цією «пташкою», не один психіатр, забелькотавши щось нестямне, сам став пацієнтом у власній клініці... Одначе всі сходяться на одному: Артеміс – вундеркінд, чудо-дитина. Але ж чому, чому такий блискучий інтелект схилився до злочинної діяльності?.. Тож, либонь, найліпший спосіб намалювати точний портрет Артеміса – це розповісти
якій могли загинути і люди, й ельфи. Йон Колфер. «Артеміс Фаул. Розум проти чарів»
поєднують у собі наукову фантастику, пригоди й елементи детективу. Вони привертають увагу широкого читацького кола і стали такими популярними, що режисер Кеннет Брана на студії Волта Діснея у 2020 р. зняв кінофільм за першими двома романами. «Артеміс Фаул. Код вічності» – це захоплива історія, яка
1 Саме так перекладається з англійської прізвище головного героя циклу Артеміса Фаула.
(скорочено)
ПРОЛОГ
Уривок
за успішне проведення зустрічі.
Ви вставили вушні тампони?
Артеміс приречено зітхнув. – Так, Батлере. Хоча мені здається, що тут небезпека нам навряд чи загрожує. Справа цілком законна, і зустрічаємося ми при денному світлі. Заради бога!
Батлер суворо поглянув на жінку, що сиділа собі за столиком. Старенькій було щонайменше вісімдесят. – Може, вони і не на нас полюють. Не забувайте, Йон Спіро – впливова людина. Він довів до банкрутства не одну компанію. Ми могли просто потрапити під руку. Артеміс кивнув. Як завжди, Батлер має рацію, що пояснювало, чому вони досі живі. Йон Спіро, американець, із яким вони зустрічалися, був саме таким чоловіком, що притягує до себе кулі найманих убивць. Процвітаючий мільярдер з інтересами в галузі інформаційних технологій, із темним минулим та підозрілими зв’язками. Ходили чутки, що його компанія, «Фішн Чіпс», опинилася нагорі завдяки вкраденому дослідженню...
Увійшов невисокий засмаглий чоловік у супроводі справжнього гіганта. Йон Спіро зі своїм секретарем.
Батлер нахилився до свого підопічного і прошепотів: – Обережно, Артемісе. Мені відома репутація
Спіро підійшов до столика з розкритими обіймами. Американець середнього віку, худий як тріска і ледь
за Артеміса. У вісімдесятих він займався транспортними перевезеннями; у дев’яностих продавав і купував акції та цінні папери. Зараз він зацікавився комунікаційними технологіями. Його білий лляний костюм уже став візитівкою... Артеміс підвівся привітати свого партнера.
Хлопець потиснув йому руку. Коштовності забряжчали, як хвіст у гримучої змії.
–
Усе добре. Радий, що ви прийшли.
Спіро взявся за стілець:
–
Якщо Артеміс Фаул має пропозицію, то я й по битому склу до нього
прийду...
– Дуже добре, – зітхнув Артеміс
і поклав на стіл алюмінієву валізку. –
Перейдемо відразу до справ.
Він відкинув кришку, і перед ними
опинився червоний куб завбільшки з
програвач для мінідисків на блакитно-
му пінопласті... – Майбутнє, містере Спіро. З випередженням розкладу... Натиснув кнопку, і прилад ожив. Бокові та
лися,
– Чудово, – пробурмотів
ну клітку, щоб перевірити, як швидко
комп’ютера вистачить на два роки, і він, звісно, бездротовий.
Спіро, постукуючи пальцями по столу, оглянув ресторан. – Поглянь туди, – він показав на полицю з відео над барною стійкою. – Покажи щось із відео.
– Оце й усе?
– Для початку згодиться.
Арно Блант демонстративно перебрав записи, зупинився на одному без назви. Кинув диск на стіл із такою силою, що ножі й виделки підстрибнули.
Артеміс ледь утримався, аби не закотити очі. Він поставив червону коробочку прямо на диск... Операція
завершена
секунду. На моніторі ожив старий англійський серіал. – Найкраща якість, – зауважив Артеміс. – Навіть якщо дані, що надійшли, не найкращої якості, Сі-Куб корегує сигнал. – Який куб? – Сі-Куб, – повторив хлопець. – Так я вирішив назвати цю маленьку коробочку. Трохи по-дитячому, визнаю. Але, як на мене, дуже підходить. Кубик, що все бачить, – тобто скорочено буде – Сі-Куб.
Спіро схопив диск і кинув його Арно Бланту.
– Перевір.
Охоронець-блондин увімкнув програвач над барною стійкою і вставив диск у гніздо. На екрані з’явилися кадри «Вулиці Коронації». Саме те, що і на приладі. – Переконалися? – спитав Артеміс.
Американець дзенькнув браслетами. – Майже. І ще одна остання перевірочка. У мене таке відчуття, що за мною стежать урядовці. Чи не міг би ти поглянути?
Артеміс трохи помовчав і звернувся до червоної коробочки: – Кубе, ти можеш визначити сигнали жучків у цьому помешканні? Прилад задзижчав. – Найсильніший іонний сигнал надходить із заходу, за вісімдесят кілометрів звідси, від супутника США з кодовим номером ST1132P. Зареєстрований у ЦРУ. Час надходження сигналу – вісім хвилин. Визначено ще кілька датчиків ЛЕП, пов’язаних із... Артеміс швидко вимкнув звук. Звісно ж, ельфійське обладнання знайде інше ельфійське обладнання. Над цим потрібно ще попрацювати. Якщо інформація потрапить
– Отже, маємо вісім хвилин. Перейдемо до суті. Скільки ти хочеш за коробочку?
Артеміс не звернув уваги, його думки були зайняті інформацією про датчики ЛЕП, яку він щойно почув від Куба. В одну бездумну мить він мало не видав своїх підземних друзів людині, здатній їх знищити. – Перепрошую, що ви сказали? – Я спитав, скільки ти хочеш за цю коробочку? – По-перше, це Куб, – виправив його Артеміс. – А по-друге, він не продається... Батлер обхопив пальцями рукоятку пістолета на поясі. Арно Блант
завів руку за спину. Напруга зростала. Артеміс зчепив пальці. – Містере Спіро, Йон. Я ж не дурень. Я розумію вартість свого Куба.
В усьому світі не вистачить грошей, щоб за нього заплатити. Скільки б ви мені не заплатили, через тиждень він коштуватиме в тисячу разів більше. – Чого ж ти хочеш, Фауле? – крізь зуби запитав Спіро. – Яка в тебе пропозиція? – Пропоную рік. За гарну ціну я триматиму мій Куб у таємниці ще один рік. –
Цілий рік не оприлюднюватимеш свій винахід? – Саме так. Тож ви матимете час, щоб продати свої акції до того, як усе обвалиться, та інвестувати виручені гроші в «Фаул Індастріс».
– «Фаул Індастріс» не існує.
Артеміс посміхнувся.
– Скоро з’явиться.
Але Спіро навіть не помітив глузування. Був зайнятий підрахунками. Крутив браслет, немов то були чотки.
– Твоя ціна? – нарешті запитав він. – Золото. Одна метрична тонна, – відповів спадкоємець Фаулів. – Багато.
Артеміс знизав плечима.
– Люблю золото. Воно не втрачає цінності. І до того ж це зовсім мало в порівнянні з тим, що ви збережете.
Спіро подумав. Арно Блант за його плечем не зводив очей з Батлера. Охоронець Фаула моргав, ніби нічого не сталося: у разі сутички сухі очі –дуже серйозна перешкода. Гра у хто кого передивиться – то для аматорів. – Скажімо, мені не подобаються
заклад, що цей
у «Фішн Чіпс» дуже непогана команда. – Вибачте, якщо ваша непогана команда мене аж ніяк не вражає, –сказав Артеміс. – Ви вже кілька років плентаєтесь позаду «Фонетикса». Спіро скочив на ноги. Йому не подобалася навіть назва. «Фонетикс» – єдина комунікаційна компанія, акції якої були дорожчими за акції «Фішн Чіпс». – Гаразд, хлопче, ти розважився. Тепер моя черга. Я маю йти, доки мене не застукав той супутниковий сигнал. Але я залишаю з тобою містера Бланта.
що треба робити.
І саме цієї миті Артеміс зрозумів,
револьвером у кістлявій руці вже
здавалася такою невинною. Із кухні вийшли двоє офіціантів з автоматами. Батлерові навіть не
часу, щоби вдихнути. Спіро постукав по солонці: – Шах і мат, хлопче. Я виграв.
Артеміс пробував зосередитись. Має бути якийсь вихід. Але на думку нічого не спадало. Його обдурили. Може, це останні хвилини його життя. Перемогти Артеміса Фаула ще не вдавалося жодній людині. Але рано чи пізно це мало статися. – Я йду, – сказав Спіро і поклав до кишені Сі-Куб. – Доки супутник мене не помітив. І оті інші ЛЕП, чи як там їх назвали. Ніколи про них не чув. Але я їх знайду, і вони пошкодують, що знають моє ім’я. Дуже приємно мати з тобою справу. По дорозі до дверей Спіро підморгнув своєму охоронцеві. – Маєш шість хвилин, Арно. Мрії здійснюються, еге ж? Будеш хлопцем, що переміг великого Батлера. – Він повернувся до Артеміса, не в змозі встояти перед спокусою: – До речі, чи не назвали тебе на честь богині Артеміди? Якесь у тебе дівчаче ім’я.
розчинився у юрбі туристів... Блант ліниво
ні стола. Батлерів невеличкий прилад безпеки. Іще одне слово – і граната вибухне...
Стара почухала потилицю дулом револьвера. – Чапля осінь жде? Пригадую, що ми вчили цього віршика у монастирській школі. Такий собі трюк, щоб запам’ятати кольори веселки.
Веселка. Останнє слово. Артеміс пригадав – в останню мить, – що має відкрити рота. Якщо зуби зчеплені, від звукової хвилі вони посиплються, як скло. Граната миттєво вибухнула, і потужна хвиля розкидала одинадцятьох осіб в усі кінці кімнати. Ті, кому пощастило, вилетіли через двері
або вікна. Кому не пощастило, зустрілися зі стінами. Захрустіло. І то були не стіни. Артеміса утримали обійми Батлера. Охоронець немов
вріс у підлогу і міцно тримав хлопця. У порівнянні з громилами Спіро були в них ще й інші переваги: зуби лишилися цілими, кістки не поламалися, а вушні тампони вберегли барабанні перетинки від дірок. Артеміс опустився на стілець, кілька разів глибоко вдихнув. Навкруги панував хаос. Пил і стогін. Батлер знову його врятував. Іще нічого не пропало. Може, вони навіть устигнуть перехопити Спіро, доки той не виїхав із країни... У дверному прорізі з’явилася велетенська
з розвідки. Артеміс важко дихав, його переповнювали емоції. – Батлере, – почав він, – ми маємо поговорити про твою зарплату... Але то був не Батлер. Арно Блант... У правій руці він стискав пістолет із глушником. – Ти перший, – сказав він хлопцеві. – Мавпа після тебе.
Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрілив.
Глава 2: ІЗОЛЯЦІЯ
Небесне місто, ельфи
Хоча Артеміс того і не хотів, але пошук Кубом сигналів спостереження мав далекосяжні наслідки. Оскільки параметри пошуку були дуже розпливчасті, Куб просканував і далекий космос, і глибокий підземний світ. Під землею
чотири хвилини. Час
жителів і туристів. Поліція фотографуватиме натовп, тож хлопець не затримався поряд із рестораном і
пройшов
найближчого торговельного центру і сів за столик у кафе. Після того як він переконав офіціантку, що не шукає мамусю
Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду.
до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кровотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити
–
Дивне прохання, Артемісе. А що в морозильниках такого, чого
мені не можна бачити?
– Нічого протизаконного, – пообіцяв Артеміс. – Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті. Барр подумав. – Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шостій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Матимеш п’ять хвилин... – Більш ніж достатньо. – І скажи здорованю, що ми квити.
Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затремтів. – Так, інспекторе. Перекажу.
«Якщо матиму нагоду», – подумав він.
Артеміс пообіцяв інспектору Барру, що той ні про що не пошкодує, бо завтра Батлер буде живий і здоровий.
Кріогенний інститут «Льодовиковий період», Лондон
Артеміс Фаул купив за 500 тисяч
туті «Льодовиковий період» на одну добу. Це було незаконно, але сума справила враження. Тіло Батлера помістили у спеціальний фургон-холодильник. Артеміс притулився до заднього бампера фургона. Дивно, як швидко змінюються пріоритети. Сьогодні вранці його хвилювало, які черевики взути, а тепер він не може думати ні про що інше, лише про те, що життя його друга висить на волоску. І обірватися цей волосок може
будь-якої миті.
Артеміс витер іній з окулярів, які дістав із кишені охоронця. То були не звичайні окуляри. Зір у Батлера був стовідсотковий. Ці окуляри були обладнані фільтрами, знятими з ЛЕПівського шолома. Протизахисними фільтрами. Батлер не розлучався з ними відтоді, як Холлі
Шорт накинулася на нього біля маєтку Фаулів. – Не можна бути впевненим, – сказав тоді дворецький. – Ми ж загроза для безпеки ЛЕП. І командира Рута вже могли замінити кимось не таким до нас прихильним. Тоді Артеміса не переконали його слова. Ельфи – мирний народ. Вони нікому не заподіють
я його пам’ятав. Але
багато чого змінилося. Два місяці
рухався, не реагував.
як
для батька можуть виявитися болючими. Медична допомога батькові не знадобилася. Він просто сів, протер очі й вимовив одне слово: «Анджеліна». Мамі дозволили увійти. Батлерові, Джульєтті та мені довелося чекати ще кілька важких хвилин, доки мама не вийшла.
– Заходьте всі, – сказала вона. – Він хоче вас бачити. Раптом я перелякався. Батько, місце якого я намагався зайняти впродовж цілих двох років, повернувся. Чи він виправдає мої сподівання? І чи виправдаю я його? Я нерішуче увійшов. Артеміс Фаул Перший сидів, обіпершись на подушки. Перше, що я помітив, – його обличчя. Не шрами –вони вже майже затяглися. Вираз обличчя. Раніше похмуре і суворе, зараз батькове обличчя було розслабленим і безтурботним. Після такої довгої розлуки я
одному рівні з очима Артеміса. – Не бійся, – продовжив хлопець. – Я друг Народу...
Непрозорий візор шолома
Артеміс не відповів. Але по його обличчю Холлі відразу здогадалася, навіщо Хлопець Бруду її покликав. Артеміс натиснув кнопку, і кришка кріогенної камери відчинилася. Всередині під сантиметрами льоду лежав Батлер. – Ні, – зітхнула Холлі. – Що сталося? – Він зупинив кулю, призначену для мене, – пояснив Артеміс. – Коли вже ти чогось навчишся, Хлопче Бруду? – гримнула Холлі. –Від тебе самі неприємності. І, як правило, страждають люди, яким ти
не байдужий.
Артеміс не відповів. Правда є правдою...
Капітан Шорт прибрала лід, поклала долоні на груди Батлера. – Три години. Не знаю, Артемісе. Нічого не відчуваю. Жодної іскри життя.
Артеміс підвів на неї очі.
– Ти зможеш, Холлі? Зможеш його зцілити?
Холлі відступила. – Я? Я не можу. Потрібен професійний цілитель. І навіть за нього
я не ручаюся.
– Але ж ти зцілила батька.
– То зовсім інше. Твій батько був живий. Навіть не в критичному стані. Мені боляче це казати, але Батлер помер. Уже давно.
Артеміс зняв із шиї золотий медальйон на шкіряному шнурочку. Диск із акуратною дірочкою
– Пам’ятаєш? Це ти зробила – показати, що твій палець приріс до руки. Сказала, що це нагадає мені про краплину добра, яка в мені лишилася. Зараз я саме і намагаюся зробити щось добре, капітане. – Це не питання доброти. Цього просто не можна зробити. Артеміс постукав пальцями по камері. Замислився.
від імені Народу, Фауле, – відрізала Холлі. – Ми
довго в такому стані. Це потрібно зробити зараз, доки глюкоза не всмокталася в кров. Тканини на пальцях уже почали розкладатися. Фоулі помовчав. – Артемісе, якщо ми погодимось спробувати, я навіть не уявляю, яким буде результат. Батлерове тіло могло катастрофічно змінитися, не кажучи вже про його розум. Такої операції над людиною ще ніколи не проводили. – Я розумію. – Хіба, Артемісе? Справді розумієш? Ти готовий прийняти
наслідки такого зцілення? Можуть виникнути будь-які непередбачувані проблеми. Хто б не повстав із цієї
– Не так швидко все відбувається. Він не прийде до тями ще днів зо два, і навіть тоді ми не знатимемо, в якому стані його розум. І, звісно, лишається очевидна проблема.
– Я б сказав, що то фарба. Мабуть, на куленепробивному жилеті було щось написано. Холлі оглянула фургон. Батлерів жилет лежав у кутку. На ньому червоними літерами було надруковано ЦРУ. По центру У була маленька дірочка. – Що поробиш, – зітхнув кентавр. – Це невелика ціна за його життя. Може вдати, що в нього таке тату. Зараз у Людей Бруду це дуже модно.
Холлі сподівалася, що шкіра, зміцнена кевларом, і є та очевидна проблема, про яку згадував Фоулі.
Проте було щось іще. І вона відразу це зрозуміла, коли погляд зупинився на обличчі охоронця. Або, точніше, на волоссі, що росло з того
обличчя. –
Боже, – видихнула Холлі. – Артемісові це не сподобається. Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка
Лікарі в Гельсінкі вирішили, що вони мають накачати батька вітамінами. Той вирішив, що того не буде. А якщо Фаул щось вирішив, то так воно і буде. – Я чудово почуваюся, – наполягав він. – Будь ласка, дозвольте мені більше бути з родиною... Я навіть повірити не міг, що чую таке. З дитинства пам’ятаю, як батько повторював: «Aurum potestas est». «Золото – сила».
А тепер він мало не спиною повернувся до Фаулівських принципів.
Що з ним зробила магія?
– Золото не найважливіша річ у світі, Арті, – продовжив він. –І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.
Я був просто приголомшений. І не сказати, що це було неприємно.
– Але ж, тату. Ти завжди казав... Це не ти. Я бачу нову людину.
До розмови приєдналася мама:
– Ні, Арті. Не нову людину. Стару. Того чоловіка, в якого я закохалася і з ким побралася, іще до того, як зросла імперія Фаулів. Він повернувся. Ми знову родина. Я подивився на батьків, які щасливі вони разом. Родина? Чи можуть Фаули бути нормальною родиною?
Холлі зробила все, що могла. Коли Артеміс заглянув до фургона, він побачив, що Батлер за три години постарів років на п’ятнадцять. Залишатись було небезпечно,
За віруванням давніх українців, у кожній хаті обов’язково був свій домовик. Вважали, що він допомагає господарям і стежить за порядком у хаті. Але іноді любить побешкетувати. Наприклад, може порозкидати посуд чи, граючись, полоскотати когось із домашніх. У творі «Домовик» – позивний охоронця Батлера. Він присвячує себе захисту Фаула як справжній і відданий друг, піклується про його безпеку, тобто виконує своєрідну роль домовика, опікуна, охоронця. Чи не випадково в нього слов’янське коріння?
– Навіть не прикидайся жертвою, Артемісе. Тобі не личить. Ти що думав? Йон Спіро випустить із рук технології, які здатні зробити його найзаможнішою людиною на планеті? – Отже, нас запеленгував твій комп’ютер? – запитав Фоулі. – Так, – зізнався Артеміс. – Ненавмисно. Спіро попросив перевірити, чи за ним ніхто не стежить, і Куб перехопив сигнал ЛЕПівської системи безпеки. – Чи не можемо
Холлі виразно подивилася на Артеміса.
Нікого тобі не нагадує?
– Він холоднокровний убивця!
хлопець.
– Зачекай кілька років, – сказала Холлі. – Ти теж таким станеш... – ОК, Холлі, – втрутився кентавр. – Спробуємо діяти як професіонали. Крок перший: припинити ізоляцію. Наступне, що ми зробимо, –повернемо Куб, доки Спіро не розгадав усі його секрети.
– Якийсь час у нас є, – сказав Артеміс. – Куб зашифрований.
– Як добре?
– У жорсткий диск убудований код вічності... Я винайшов абсолютно нову мову, тож Спіро не матиме, від чого відштовхуватися.
Холлі відчула себе виключеною із розмови. – Скільки часу знадобиться, щоб зламати цей код вічності?
Артеміс не втримався і скептично підняв брови.
– Вічність, – відповів він. – Теоретично. Але з такими технологіями, як у Спіро, трохи менше. Холлі не звернула уваги на його тон. – Добре, тоді
1.
2. Доведіть прикладами з твору, що Артеміс – дитина-геній, вундеркінд. На що він витрачає силу своїх
3. Хто у творі є головним суперником Артеміса? Якими деталями автор створює негативне враження про цього героя? Чому Артеміс усе одно має з ним справи?
4. Найкращі риси охоронця
вик» його характеризує?
5. Що таке «код вічності» і чому його
розкриття для людства?
6. Чим особливе фентезі письменника? Наведіть приклади використання різножанрових елементів: наукової фантастики, казкового фентезі, пригодницького твору, детективу. Наскільки природно вони вписані в загальну канву оповіді?
7. Які технології та наукові досягнення описані в творі? Як автор зображує взаємовідносини між людьми і технологіями?
8. Які паралелі можна провести між світом роману і сучасним суспільством? Які суспільні проблеми порушує автор? Чи є в романі елементи соціальної критики?
9. Визначте, які внутрішні конфлікти є в романі та як вони впливають на розвиток сюжету.
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Простежте, як Артеміс Фаул змінюється впродовж усіх подій. Відтворіть цю динаміку схематично (у вигляді плану, скрайбінгу, мінікоміксу тощо).
2. Складіть асоціативний портрет Артеміса Фаула
його імені та прізвища.
3. Оформте
самісінького
«Спіро
на верхніх поверхах – з п’ятдесятого до вісімдесят
через
захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі-Куба. Через шість
він повернувся до конференц-зали на нараду. – Від неї ніякої
Я так не вважаю, Пірсоне, – сказав він. – Чого не можна сказати
Маєток
машини
сконструює за допомогою ельфійських технологій? Є також дуже велика ймовірність, що він відкриє Небесне місто. Якщо це станеться, життя землян і підземних мешканців буде в небезпеці. Ельфи погодилися, але є одна умова. – Так я і думав, – сказав Артеміс. – Хочете стерти пам’ять?
Угадав?
–
Так, Артемісе. Ти стаєш для Народу неабиякою загрозою. Якщо ми допоможемо вам у цій справі, ви погодитеся на процедуру стирання пам’яті.
– А якщо ні?
–
Тоді перейдемо до плану Б, а пам’ять вам усе одно зітруть. – Без образ, командире, але це технічне питання... – втрутився Фоулі. – Існують два види стирання пам’яті. Блочне стирання стосовно обраного періоду. Його може виконати і Холлі з тими інструментами, що в неї є. І вдосконалене стирання, що видаляє певні спогади. Ця процедура більш складна, але ризик зниження IQ 1 після неї не такий великий. Усі ви пройдете вдосконалене стирання. Я запущу в твою комп’ютерну систему програму, що автоматично зітре всі файли, пов’язані з ельфами. Також мені потрібна буде твоя згода на обстеження будинку, щоб прибрати всі ельфійські сувеніри. Наступного дня після закінчення операції ти прокинешся без будь-яких спогадів про Народ. – Ви позбавите мене майже двох років спогадів. – Ти за ними не сумуватимеш. Твій мозок щось вигадає замість них.
1
Прийняти рішення було дуже непросто. З одного боку, знання про існування Народу дуже вплинуло на становлення особистості Артеміса. З іншого, не можна більше ставити життя ельфів під загрозу. – Гаразд, – сказав підліток. – Я погоджуюся на ваші умови. Глава 8: НА ГАЧКУ
– Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити. – У його погляді спалахнула нова пристрасть. –Але тепер усе змінилося. У мене інші пріоритети. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.
Він сів на ліжко поруч зі мною. – Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?
Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.
Маєток Фаулів
– Послухайте, Артемісе, – сказав Батлер. – Я пропустив кризу середнього віку. Тож не потрібно нічого вигадувати, аби тримати мене зайнятим. – Ні, Батлере. Це дуже важливо. Стосується стирання пам’яті. Якщо мій план спрацює, нам доведеться пройти через
Не можу уявити, як її можна уникнути, тож
про Народ.
пам’ять.
Є якась ідея?
Маємо лишити кілька фальшивих слідів. Фоулі очікує на щось подібне.
Звісно. Схований на сервері файл. Можна відправити собі
тронного листа, але не відкривати. А коли ми його завантажимо, з ним завантажиться і вся інформація. Артеміс передав охоронцеві зігнутий аркуш формату А4.
1 Месмеризувати (від імені лікаря Франца Месмера) – те саме, що й гіпнотизувати.
де зберігався Сі-Куб.
Спіро не втримався від удару нижче пояса: – На відміну від тебе, я охороняю свої технології. Ця кімната єдина у світі.
Артеміс кинув на хвалька хмурий погляд. – Немає потреби вихвалятися, Спіро. Я тут. Ви перемогли. Можемо продовжувати?.. Слухайте, Спіро. Чи ви справді думаєте, що я спробував би сюди залізти? Може, вважаєте, що я залетів би сюди з ельфами і за допомогою магії викрав би цю коробочку? Спіро розреготався. – Можеш приводити сюди всіх ельфів, яких знаєш, Арті. Ніякої магії вам не вистачить, і Куб лишиться там,
і Холлі кружляли
Вежі Спіро у мінівені із затемненими вікнами. Холлі сиділа ззаду і дивилася відео, яке передавала іридокамера Артеміса на візор її шолома. Один раз вона навіть тріумфально підняла кулака.
Джульєтта зупинилася на червоному світлі.
– Як справи?
– Непогано, – підняла Холлі візора. – Пішли закопувати Мульча.
– Круто! Саме так, як і казав Артеміс.
– І Спіро щойно запросив ельфів, яких знає Артеміс, до будинку.
Цей момент був дуже важливим. Книга забороняла ельфам входити до людського помешкання без запрошення. Тепер Холлі могла заходити всередину і робити там усе, що їй заманеться, не порушуючи ельфійської доктрини. – Чудово, – відгукнулася Джульєтта. – Починаймо. Руки сверблять поквитатися з хлопцем, що підстрелив мого брата... У захищеній кімнаті Спіро перестав грати люб’язного хазяїна. – Дозволь розказати тобі невеличку
Спіро поклав Куб на довгий сталевий столик.
щоб ти дезактивував код
працювати.
– Просто зараз? Не все так просто.
Спіро схопив Артеміса за плече, зазирнув в очі. – І чому це не так просто? Просто введи пароль, і ми підемо далі. Артеміс відвів різнокольорові очі, втупився у підлогу.
– Пароля як такого немає. Код вічності не підлягає скасуванню. Мені потрібно реконструювати всю мову. Це може забрати кілька днів. – У тебе немає нотаток?
– Є. На диску. В Ірландії. Ваша мавпа не дозволила мені нічого брати, аби не можна було мене відстежити.
Спіро не схотів навіть і думати про таке. – Забудь. Доки ти тут, ситуація під моїм контролем. Хто знає, який прийом чекає на мене в Ірландії? Зробимо все тут. Скільки б часу нам не знадобилося.
Артеміс зітхнув. – Добре.
Спіро повернув Сі-Куб до плексигласового саркофага. – Виспись, хлопче, тому що завтра ти розбереш
шаром, як цибулину. А якщо ні,
Мо Діггумсом.
Артеміса його слова
назад до міста.
на душі хлопця було трохи моторошно. Одна річ – складати
Обличчя у кентавра аж розжарилося від передчуття пригоди.
– Сумуватимеш за ним, Холлі? – спитав він.
Питання захопило Холлі зненацька. – За ким сумуватиму? – перепитала вона, хоча вже знала відповідь. – За Фаулом, звісно. Якщо все піде за планом, ми зітремо його пам’ять. Не буде більше божевільних планів і неймовірних пригод.
Життя стане спокійним.
Холлі навіть очі опустила, щоб уникнути погляду Фоулі, хоча через
камеру на шоломі кентавр аж ніяк не міг її побачити. – Ні, – сказала вона. – Не сумуватиму.
Але в очах у неї була зовсім інша відповідь.
Глава 10. ПАЛЬЦІ Камера Артеміса Фаула, Вежа Спіро
Холлі пропалила стелю кімнати Артеміса лазером. Вони вибралися і прокралися
до спальні Спіро, де відсканували його зображення для копії, щоб потрапити до захищеної
У спальні був двійник Спіро,
Спіро вирішив сам навідатися до лабораторії конкурентів. Куб вимкнув систему охорони, і досить швидко вони опинилися в серверній кімнаті, де завантажили базу даних. Спіро тішився, що розорить конкурентів. Однак Джульєтта викликала поліцію. Відеозапис камер було налашто
помічниками заходили до «Фонетикса». Розлючений Спіро кинув Куб на підлогу, намагаючись розбити, але його підібрав Артеміс. Тим часом поліцейські оточили «Фонетикс». Проскочити ніхто не зміг би, хіба що людина-невидимка...
Артеміс кинув погляд на монітори. – Як бачите, можливо. Я знав, що ви чекатимете на мене в кімнаті у Вежі Спіро. Власне, мені лишилося скористатися вашою ненавистю до «Фонетикса», аби заманити вас туди, вивести за межі знайомої території... – Ти забрав у мене все, – крикнув Спіро. – Все. Артеміс лишався на диво спокійним. – Ви не зрозуміли, Йоне. Я ж вам кажу, що мене тут немає. – Він зробив паузу, щоб перепочити. – І ще одне. Про моє ім’я. Так, у Греції це
Артеміс не квапився. Лишався мелодраматичним до самого
саме тоді, коли
ворив. – Я чоловік. Артеміс-мисливець. Я полював на вас.
«Артеміс-мисливець». Сигнал.
Холлі перевела крила на ручний режим, спустилася, зависла за метр над землею. Причепила Артеміса мотузкою до місячного паска й опустила перед ним камуфляжну фольгу. Усім у кімнаті здалося, що хлопець просто зник. Спіро заблимав. Хлопець
доларів США, не рахуючи
було дістатися по Інтернету. 2,8 мільярда доларів. Вистачить, аби відновити спадок Фаулів і повернути їм статус
цієї операції залежав від того, чи уважно Фоулі дивиться шоу з «Фонетикс», аби помітити, що хлопець утрутився до його системи.
Артеміс відкрив сайт ЛЕП і вимкнув зломщик паролів. На кожен символ пішло десять дорогоцінних секунд, але скоро він уже зайшов на мікросайт ЛЕП. Те, що йому було потрібно, містилося в розділі «Злочинці». Повна історія арештів Мульча Діггумса. Звідти дуже легко було відстежити перший ордер на арешт. Артеміс поміняв дату на ордері на день пізніше. Це означало, що всі наступні арешти і звинувачення анулювалися. Справний адвокат з легкістю
його із в’язниці. – Ми з тобою ще не розплатилися, Мульче Діггумсе, – прошепотів він, вимкнув Куб і пристебнув його до
було розгледіти. Нефритове кільце
навколо
як блешня на вудочці. Батлер би так ніколи не вчинив, і вона це прекрасно знала. Він розробив би ідеально практичний
нього була тату, а в неї ні. Ну, може, тому вона і не хотіла
Вона швидко розібралася в ситуації... ...Лишився один Спіро, а він белькотів щось таке, що годі було вважати його загрозою. Белькотів він, і коли група захвату чиказької поліції надягала на нього наручники. – Поговоримо з тобою у відділку, – суворо сказав Джульєтті капітан поліції. – Ти загрожуєш не лише своїм товаришам, а й сама собі. – Так, сер, – слухняно відповіла дівчина. – Не знаю, що на мене найшло, сер.
Вона підняла голову. Судячи з ледь помітного мерехтіння повітря, в напрямку шахти ліфта щось пролетіло. Начальник у безпеці.
Холлі повернула зброю в кобуру, включила захист. – Час летіти, – сказала вона, приглушивши звук внутрішньої системи зв’язку до мінімуму.
Вони летіли через кімнату, а Спіро в цей самий час виводили з лабораторій. Він нарешті заспокоївся. – Мене підставили, – повторював він найневиннішим голосом. – Мої адвокати вас на шматки розірвуть.
планів. Більшість із цих планів нелегальні... Однак, поважаючи цінності моїх батьків, я вирішив змінити
сліз буде не так уже й
що я став слабким, старомодним Робіном Гудом. Зовсім ні.
повільнішим, хоча й намагається це
замінятиму. Він був відданим охоронцем, а
ки
знадобиться
будь-якого
сфері підробки творів мистецтва. В минулому я віддавав
гу імпресіоністам, але зараз
чомусь тягне на фантастичні сюжети... Але я маю притримати ці проєкти
сьогодні я дізнався, що став
змови. День почався дивно. Щойно я прокинувся, відчув дивну слабкість. На якусь мить, доки я не розплющив очі, мені здалося, що я вже ніколи не захочу думати про гроші. Може, це залишки якогось дивного сну, а може, впливають нові позитивні батькові ідеї. Що б там не було, я маю якось подбати, аби в майбутньому такого не повторювалося. Я маю триматися обраного курсу. Злочин – єдиний шлях для Фаулів. Aurum potests est. Через кілька хвилин сталося ще одне диво.
до своїх планів. Підніму таку хвилю злочинності, якої світ іще не бачив. Ім’я Артеміса Фаула увійде в історію.
Переклад Світлани Колесник. Ілюстрації Олександра Коваля
1. Який світ зображено в романі? Він є реалістичним чи фантастичним?
Як автор у сюжеті використовує елементи казки, міфу та фантастики?
2. Чи є у творі негативні герої та героїні? Якими художніми засобами письменник дає це зрозуміти? До якого із двох світів вони належать? Чи вдалося автору, на вашу думку, створити яскраві та переконливі образи персонажів?
3. Як пов’язані та переплетені між собою
чарівного Народу? Чим ці світи відрізняються, що їх поєднує?
4. Чи можна сказати,
Спіро.
5. Зіставте технічні винаходи, зокрема
дії і наслідки. Чия
агресію, напад, руйнування?
6. Яких персонажів чарівного світу нагадують своїми
Люди Бруду і чим саме? Поміркуйте про символіку
7. Які проблеми порушує автор
ються його персонажі? Як автор торкається питання етики та моралі у змалюванні вчинків персонажів? Де і коли герої опиняються перед вибором одного з двох однаково неприйнятних для них варіантів рішення (стан дилеми)?
8. Простежте за щоденником, як змінюється батько Артеміса і його ставлення до життя. Що саме його змінило? Чи можна стверджувати, що батькові висновки і життєва позиція стали життєвими цінностями Артеміса?
9. Яке загальне враження справив на вас роман? Які емоції викликав? Які запитання залишилися у вас
