Література (українська і зарубіжна) 8 клас Яценко ч.2 by sloven

УДК 821.161.2.09+821(1-87).09]*кл8(075.3)

Л62

Умовні позначення:

читайте та досліджуйте;

мистецькі

історичні паралелі;

скарбничка.

Яценко Т., Пахаренко В., Тригуб І.

Література (українська та зарубіжна) : підруч. інтегрованого курсу для 8 кл. закл. заг. серед. освіти (у 2-х частинах) : Частина 2 / Таміла Яценко, Василь Пахаренко, Ірина Тригуб, Олеся Слижук. Київ : Грамота, 2025. 208 с.

ISBN 978-617-559-012-6

ISBN 978-617-559-014-0 (Частина 2)

Підручник відповідає вимогам модельної навчальної програми «Інтегрований курс літератури (українська та зарубіжна).

7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти (авторський колектив під керівництвом Т. О. Яценко). У виданні запро поновано твори кла сичної і сучасної ук раїнської та зарубіжної літератури різних родів і жанрів, стислі нариси про життя і творчість письменників / письменниць, систему компетентнісно орієнтованих запитань і завдань різних рівнів складності.

УДК 821.161.2.09+821(1-87).09]*кл8(075.3)

ISBN 978-617-559-012-6

ISBN 978-617-559-014-0 (Частина 2)

література бароко

У середині XVI ст. на зміну епохи Ренесансу приходить нова доба — Бароко.

У її основі — прагнення людини насолоджуватися повноцінним життям, природою і мистецтвом. У цьому розділі ви дізнаєтеся про характерні ознаки доби Бароко в мистецтві, зокрема в літературі, ознайомитеся з творчістю одного з найвидатніших драматургів того часу — Педро Кальдерона де ла Барки.

Ви довідаєтеся про феномен козацького бароко, що був поширений на українських теренах, прочитаєте вірш одного

Семена Климовського. А

ня про ідеали

Бароко (з іт. вибагливий, химерний) як мистецький напрям середини XVI ст. — ХVІІІ ст. поєднав стильові ознаки епох Середньовіччя та Ренесансу. І саме цим зумовлені основні його прикмети. Простоту форми твору замінюють вигадливістю, пишномовністю. Повертається середньовічний погляд на бога як на

буття, вершину досконалості, але зберігається і ренесансна увага до людини. Прослідковується релігійне забарвлення всіх царин культури. Продовжує існувати античний ідеал краси, але митці роблять спробу поєднати його з християнським ідеалом, тобто поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої

ратурі, як змалювання руху, мандрівки, сміливі авантюри. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору — вірші пишуть у формі хреста, колони, ромба, стають популярними акровірші1 та мезостихи2. Мистецтво сприймається як

В архітектурі доби Бароко переважають

пишні форми та дорогі матеріали — золото, срібло, мозаїка, мармур, дерево цінних порід. У моду входять скульптурні елементи, дзеркала й картини видатних художників.

На полотнах не зображують людей у спокійному стані. Їхні обличчя пристрасні, а поставу й одяг

змальовано насиченими кольорами, використано світло та тінь. На картині найвідомішого живописця

доби Бароко Мікеланджело да Караваджо «Музиканти» поєднано темний фон і контрастні яскраві фігури на передньому плані. У музиці найбільш поширеною є опера як синтез театральної гри та співу. Опери прославляють героїв або ж мають легендарно-історичні сюжети.

У добу Бароко відбулася справжня наукова революція, що змінила теоцентричне середньовічне світобачення. Зокрема, у

астрономів М. Коперника, Дж. Бруно,

ЖИТТЯ

(Скорочено) ДІйОВІ ОСОбИ:

Басиліо, король Полонії;

Сехисмундо, принц;

Астольфо, герцог Московії;

Клотальдо, старий;

Кларін, блазень; Естрелья, інфанта;

Рос а ура, знатна дама.

Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.

Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.

ХОрНаДа ПЕрша З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої використано як в’язницю Сехисмундо. Двері,

Сцена ІІ

Видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у

світло.

Сехисмундо

Ох, горе тут мені!

Ох, я нещасний!

Небеса, чому звалився, Впав такий на мене гнів, Що за злочин я вчинив Проти вас — що народився?

Все я зважив, роздивився, Розібрався у

Щоб ще більше я страждав

Через те, що світ пізнав?

Інші також народились,

Чом же їм права судились

Ті, яких я вік не мав?

Птах зродився, як із тьми,

І красується улітку,

Схожий барвами на квітку

Чи на гілочку крильми, Коли синяву грудьми

Крає й лине у висоти,

Занедбавши без гризоти

Десь гніздечко на межі, — Чом, як маю більш душі, Маю менше я свободи?

Звір народиться й міцну

Носить шкуру, різномасний,

Наче знак зірок злощасний,

Кисті мудру таїну,

Коли суть явля страшну

І жорстоку від природи,

Людській силі йде супроти

В небезпеці сам на сам, —

Чом із кращим почуттям Маю менше я свободи?

Риба зродиться й не дише,

В піні грається морській,

Ніби човен із луски

Той, що хвилечка колише,

Аби їй плилось вільніше, І глибокі мірить води, Забажавши прохолоди, Аж на дно пірнає в твань, — Чом, як більше поривань, Маю менше я свободи? Зродиться ручай, пливе, Поміж квітами зміїться, Мов срібло несе

Маю менше я свободи?

Що на мене ще впаде?

Наче Етна, я палаю

І готовий із відчаю

Серце вирвати з грудей:

Де закон, причина де,

Щоб людині, мов для страху,

Відібрати перевагу,

З нею й пільгу ще таку,

Що Всевишній дав струмку,

Дав і рибі, й звіру, й птаху?

Росаура

Відчуваю жаль і ляк

Від його болінь і суму.

Сехисмундо

Хто мою підслухав думу?

Це Клотальдо?

Кларін (убік до своєї пані)

Ствердь, що так.

Росаура

Ні, то я, скрушний бідак,

Що забрів під це склепіння,

Слухав тут твоє тужіння.

Сехисмундо

Зараз я тебе уб’ю,

Бо я взнав, що ти мою (Хапає її.)

Слабкість знаєш і терпіння.

Лиш за те, що чув мене, Розірву тебе з нестями Цими дужими руками.

Кларін

Я глухий, тож я не

тебе.

Що колискою й труною

Стала ця тюрма мені; І хоча у глушині,

Де з народження лиш голі

Бачу скелі в цім околі, Я, живий скелет, живу, Душу втративши живу

В безпросвітній цій неволі; І хоч тут я до сих пір Бачив, чув лише єдину, Ту, що вчить мене, людину, Що мені про небо й мир

Повіла; й хоча надмір

Ти злякавсь і злу повірив

І між тіней та вампірів

Монстром звеш мене, — ачей

Я тут звір серед людей

І людина серед звірів;

І хоча було не мед,

Все я звідав, все я звірив, Вчивсь поводженню у звірів,

Осягав пташиний лет

І читав я рух планет,

А по них — людські дороги, —

Саме ти мої тривоги

Вгамував, підніс мій дух,

Зір потішив мій і слух,

Оживив мене хоч трохи.

Як дивлюсь на тебе я,

То захоплююсь тобою

І з жадобою новою

Бачу, як твій зір сія.

Спрага не мина моя,

То й очима смерть спиваю;

Більше я страху не маю, Хоч і гину, та все п’ю, Долю бачачи свою, І, щоб бачити, — вмираю.

Тебе ж бачить — це вмирать; Я не знаю, крім огуди, Що мені, слабкому, буде, Як не бачити й чекать. Буде зло — не благодать, Біль, гризота, гнів затятий;

Буде смерть, бо смерть — це дати

Після мук і сум’яття

Нещасливому життя,

А в щасливого відняти.

Росаура

Я дивуюсь і дивлюсь,

Чемно слухаю й чекаю,

Що тобі сказать — не знаю, І спитать тебе боюсь; Тільки віриться чомусь,

Щиро віриться: мене-бо

Привело утішить небо,

Якщо втіха може буть

В тім, щоб бачити і чуть

Більш нещасного за себе.

Кажуть, жив мудрець нужденний, Так збіднів, що повсякдень

Різнотрав’я мав лишень

За їство своє злиденне.

Чи бідніший є за мене? — Сам себе в журбі питав.

Скоро й відповідь дістав,

Як узрів, що вслід хирлявий

Інший брів мудрець і трави, Що він викинув, збирав.

Так я вів життя нужденне

В цьому світі й бідував, І коли себе питав: — Чи нещасніший за мене Хтось тут є, о рідна нене?

Твою відповідь почув; Я журбу свою збагнув, То й зібрав свої знегоди І,

боку, він повинен убити

ного сина, народженого Віолантою. Сцена V

Зала в королівському палаці. Астольфо та солдати

шого — інфанта Естрелья і придворні

залпи салютів.

Клотальдо вирішує звернутися

ля, свого дядька, приходять

Поміркуйте!

•

XVII–XVIII

Сехисмундо

Ніби снив я, сню ще й досі; Я, Клотальдо, не в спромозі

Розказати все, о, ні!

Я узрів себе вві сні

(Це жорстокість небувала!)

Там, на ложі, де вражала

Гра всіх барв і кольорів,

Де в квітках альков горів, Що сама весна зіткала.

Там ретельні служники

Уклякали, називали

Мене принцом і вдягали

У шарлати і шовки.

Ти з’явився і таки

Вгамував мою гризоту,

Ствердивши, що я відроду

Принц Полонії, й мене

Щастя сповнило ясне (...).

Я сеньйором був і мстив

Люто всім у нашім краї;

Жінку я кохав, кохаю...

Це не снилось, це було, Адже інше все пройшло, А не це. Чому? Не знаю (...).

Клотальдо

Це тому, що про орла ми

Говорили, снилась знов

Тобі влада і любов;

Та і в снах за всі старання, Що в твоє я вклав навчання, Маєш дякувать мені, Сехисмундо, бо й вві сні Слід робить добродіяння. (Виходить.)

Сцена

Знаю з досвіду, що всюди

Тут живуть сновиддям люди, Поки збудяться вони.

Снить король, що він правує

В королівстві тут і там, Все вирішуючи сам;

І хвала, яку він чує, Наче вітер, лине всує;

І на попіл голосну

Смерть оберне (чи збагну?):

Хто б хотів королювати,

Коли взнав, що має встати

Збуджений від смерті-сну?

Снить багач, що він, багатий,

Лупить гроші так і сяк;

Бідний снить, що він, бідняк, Мусить пріти й заробляти;

Снить же той, хто взявся драти, Снить, хто гнеться й хто згина, Снить господар, снить жона, І, як видно, всі на світі

Снять, спокусами повиті, Хоч цього ніхто й не зна.

Сню, що тут в’язниця тьмяна, Я в залізних ланцюгах,

А раніш себе у снах

Бачив я щасливим зрана. Що таке життя? Омана!

Що таке життя? Це скон, Це ілюзій всіх полон, Чорна тінь і страховіття; Все життя — це лиш сновиддя, А сновиддя — тільки сон. Поміркуйте!

•

Басиліо вирішує віддати корону Астольфо. Дізнавшись про це, народ піднімає повстання і визволяє з вежі Сехисмундо. Той очолює повстання. З’являється Клотальдо. Кларін висловлює припущення, що Сехисмундо вб’є зараз Клотальдо, скинувши його зі скелі. Але принц відпускає свого слугу, сказавши, що мусить шанувати того, хто виховував його й навчав. Клотальдо повертається до Басиліо та застає його при повній військовій готовності. Король вирішує вбити свого сина, аби тільки уникнути страшного пророцтва. Басиліо сідає на коня і мчить у вир бойовищ. Відбувається бійка, у якій Сехисмундо перемагає польського короля. Басиліо готовий прийняти смерть.

Сцена ХІV

Ель Греко. Портрет лицаря з рукою на грудях

Входять Сехисмундо, Естрелья, Росаура, солдати, почет.

Солдат

На горі, в дрімучій хащі, Десь ховається

Наш король.

Сехисмундо

Знайдіть негайно!

Кожну схованку, всю гору, Весь той ліс якнайпильніше

Обшукайте величезний.

Клотальдо

Утікай, сеньйоре.

Чом же?

Басиліо

Астольфо

Що ти ждеш?

Басиліо

Астольфо, щезни.

Клотальдо

Що ти хочеш?

Басиліо

Я, Клотальдо, Хочу те зробить, що маю. (До Сехисмундо, стаючи на коліна.)

Принце, ти шукав мене?

Я до ніг тобі впадаю: Білим килимом хай буде

Сивина моя для тебе;

«Життя — це сон». Барельєф

пам’ятника П. Кальдерону.

м. Мадрид (Іспанія)

(скульптор Ж. Фігерас Віла)

Стань на неї і корону Для ще більшої ганеби Розтрощи мені; глумися З величі моєї й сану, Мсти, як бранцеві своєму; І за зрадницьку оману Доля здійснить правий присуд, Небо сповнить своє слово.

Сехисмундо

Двір Полонії преславний, Той, що править так чудово,

Свідком будь, уважно слухай,

Що твій принц тут скаже далі.

Те, що визначило небо

І на голубій скрижалі

Бог перстом своїм накреслив

В тайних знаках незгладимих

На стількох листах блакитних

Літерами золотими, —

Зроду-віку не обманить; А обманить той, хто хоче

Осягнути задля злого

Те провіщення пророче.

Батько мій, аби жорстокість Відхилить мою невинну, Обернув мене на звіра, На страхітливу людину. Та якби велінням долі (За своїм єством звитяжний,

зродився тихомирним

Цього трибу життєвого,

Щоб жорстокі взяв я звички.

«Добрий» спосіб їх змінити!

Тож якби комусь сказали:

«Звір отой несамовитий

Вб’є тебе», — чи добрий засіб

Віднайшов би розумаха,

Звіра сплячого збудивши?

Чи сказали б ще: «Ця шпага,

Що на поясі твоєму,

Вб’є тебе», — було б даремно,

Щоб загин свій відвернути,

Оголить її і ревно

До грудей собі приставить.

Чи сказали б: «Ця затока

Тобі стане за гробницю, Світлосяйна і глибока», — Зле було б віддатись морю

В час, коли здіймає в реві Гори-хвилі сніжно-білі, Буйні гриви кришталеві.

Все це трапилось із батьком,

Як і з тим, хто звіра будить, Щоб загрозу відвернути;

Як і з тим, хто лячно крутить

Голу шпагу; як і з тим же, Хто зманивсь буремним виром.

А якби (прошу уваги!)

Був мій гнів заснулим звіром,

Ярість — шпагою у піхвах, Злоба — стихлою грозою, Чи тоді б здолав я долю

Злою кривдою і мстою,

Вкрай її роздратувавши?

Отже, хто змогти бажає Свою долю, той розумним І терплячим бути має. Поки зло лише надходить, Не вчинило ще страшного, Той, хто лихо передбачив, Діє мудро і від нього Може вберегтись, одначе, Як уже почнеться люте, То нема такої сили,

П.

Memento mori

Щоб нещастя відвернути.

Хай усім за приклад буде

Виняткова ця подія,

Це захоплення, цей жах,

Ці дива; й скажу тоді я,

Що мені незвично бачить

Після кривди (це не скарга!)

Біля ніг у мене батька

І смиренного монарха.

То було веління неба:

Він хотів його здолати,

Та не зміг. Чи можу я,

Не такий, як він, багатий

На знання, роки і досвід,

Це зробити? (До короля.)

Встань, сеньйоре,

Руку дай мені; це ж небо

Показало, що, на горе,

Схибив ти, коли його

Захотів здолать. Схиляю Голову, ждучи на вирок, І до ніг тобі впадаю.

Басиліо

Сину, цей шляхетний вчинок

Повертає мені вдруге Цього

Сехисмундо

Що дивує вас? Чи дивно, Коли сон був мій учитель, І боюсь, як не противно, Що прокинутися можу

Знов у замкнутій темниці?

А коли цього не буде, То воно мені насниться; Отже, я переконався В тому, що все щастя людське, Зрештою, як сон, минає,

І я хочу скористаться

Щастям тим, що час дарує; Я прошу вас, винуватий, Помилки простити наші, Бо шляхетно їх прощати. (Переклад М. Литвинця)

Поміркуйте!

•

Педро Кальдерон де ла Барка народився в м. Мадриді (Іспанія). Походив із

кар’єру священника. Після закінчення єзуїтського колегіуму

П. Кальдерон був посвячений у лицарі Ордену Сантьяго (Святого Якова) королем Іспанії Філіппом IV Великим. У складі роти кірасирів брав участь у придушенні «повстання женців» у Каталонії. Його здібності до створення драматичних творів були помічені Філіппом IV, і П. Кальдерона було призначено придворним драматургом.

Життя П. Кальдерона було наповнене драматичними колізіями: служба в іспанському війську, трагічна втрата обох братів і коханої, припинення театральних вистав через довготривалий траур в Іспанії. У 1651 р. він стає священником-єзуїтом і займає

цію

днів. Перша хорнада — зав’язка, у другій — розвиток

проблеми буття людини, утілені в кількох сюжетних

Сцена з вистави «Життя — це сон» за драмою П. Кальдерона. Національний академічний драматичний театр

заради блага інших людей. Сехисмундо зрікається Росаури,

іншого, зрікається трону, бо він належить його батькові. І тільки віра в божественну сутність людини, у вічне духовне життя, є істинним буттям, усе інше минуще, як сон. Для філософської драми «Життя — це сон» характерні художні особливості бароко: контрастність, яку втілено в протиставленні (палац — вежа, людина — звір, свобода — неволя тощо); пишна, надмірна метафоричність (кінь — «гіпогриф ярий, безлуска риба і безкрилий птах»); емблематичність (людина — звір, світ — театр і лабіринт).

Поміркуйте!

В Україні доба Бароко проіснувала по-

над 150 років і стала періодом розквіту національної культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадсько-політичних інституцій. На це вплинули певні чинники. Бароко виявилося найбільш суголосним емоційному, романтичному українському національному характеру. У цей час було послаблено колоніальне ярмо та побудовано сильну гетьманську державу, яка сприяла розвиткові культури.

Вам відомо з уроків історії та літератури про гетьмана І. Мазепу, який був яскравим представником доби Бароко. Він прославився як меценат і засновник багатьох храмів.

Мистецькі діалоги

Українське (козацьке) бароко ще називають мазепинським бароко, оскільки цей стиль набув найвищого розвитку саме в часи гетьманства І. Мазепи. Мистецькі

тощо. У церковних іконостасах

шуканим різьбленням. У живописі й іконописі головним став образ людини. Усесвітню славу здобули українські художники доби Бароко А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський. У XVIII ст. в Україні відбувається розквіт скульптури. Статуї скульптора І. Пінзеля прикрашають собор Святого Юра у Львові, міську ратушу в Бучачі. Розквіт графіки пов’язаний із книгодрукуванням,

сторінок книжок, геральдичних зображень, ілюстрацій. Часто графічні роботи

ускладненими, переповненими декором

Поміркуйте!

Митці та доба

Поміркуйте!

• Які жанри зоропоезії вам відомі ще з початкової школи? А що нового про таку поезію

фольклорних варіантів.

Їхав козак за Дунай, сказав:

— Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький, неси та гуляй!

— Постій, постій, козаче! Твоя дівчина плаче!

Як ти мене покидаєш, тільки подумай!

— Білих ручок не ламай, карих очей не втирай,

Мене з війни зо славою к собі дожидай!

— Не хочу я нічого, тільки тебе одного.

Ти здоров будь, мій миленький, а все пропадай!

— Ой я тебе не забуду, поки жить на світі буду!

Зоставайсь, здоровенька, прощай, миленька.

Свиснув козак на коня: — Зоставайся, молода. Як не згину, то вернуся через три года!

Мистецькі

почувши українську пісню, переробив текст.

власним фольклорним твором. Вона стала відома під назвою «Schöne Minka, ich muß scheiden…» («Люба Мінко, мусимо розпрощатися…»).

Музичну обробку пісні С. Климовського зробили всесвітньо відомі композитори Л. ван Бетховен, К. Вебер та ін.

Ритм, мелодика твору запальні, енергійні. Тому їх використовували й автори пісень, створених пізніше, як, наприклад, популярної на початку ХХ ст. українсько-польської пісні «Гей, соколи…».

Поміркуйте!

•

переживання викликав у

вас спів?

• За QR-кодами послухайте українську пісню «Гей, соколи…». Знайдіть в інтернеті й послухайте

зила? Чим саме?

Виконайте одне із завдань (на вибір).

• Використовуючи

Підсумуйте!

Словацького (Польща) та ін. Зарубіжних митців захоплюють такі риси українського національного характеру, як прагнення до свободи, глибока віра та релігійність, відчуття краси мистецтва, що відображено в українських народних піснях.

я ішов повз вікно Евальда, він мені моргнув, усміхнувшись: — Чи ви не обіцяли чогось дітям? — А саме?

— Та коли я переповів їм Ягорову історію, вони пожалкували, що в

ній не з’являється бог.

Я стривожився: — Що? Історія без бога? Та як це можливо?

А потім поміркував:

— Справді, як я зараз пригадую, сама історія анічогісінько про бога

не говорить. Не збагну, як те могло трапитися. Коли б навіть хтось того

від мене вимагав, то й тоді, думаю, я б усе своє життя про те роздумував, і даремно.

Мій друг усміхався

мене, ніколи й не можна знати

якась пара слів або ж пауза триває за останнім

прийти! Я похнюпився, а кривий сказав

Чи ви не знаєте ще

знаю, та чи не ліпше, Евальде, поговорити нам про

Він захитав головою:

бажаю почути якнайбільше про тих дивовижних осіб, бо не відаю про них гаразд — то й думаю про те завжди — особливо, як хтось до мене завітає. — Обернувся до кімнати, але його очі швидко й зніяковіло глянули на мене:

Ж. -Ж. Елізе Реклю. Курган «Чорна Могила» на Чернігівщині. Ілюстрація до книжки «Земля і люди. Загальна географія»

чотирмастами церковних бань, — усе дужче заглиблювався в себе, шматований пожежами, мов облудними думками, через які ніч стає ще безмежнішою. Степовий же народ гаразд не знав, що й коїлося. Та охоплені неспокоєм, виходили діди ночами з хат, мовчки вдивляючись у високе, безвітряне небо, а вдень з’являлися постаті по схилах курганів і стовбичили очікувально на пласкій далині. Кургани

пом, ніби скам’янілі, сонні хвилі. І в цій країні, де могили — мов ті гори, люди — як безодні. Глибокий, темний, мовчазний народ, і його слова — лише хисткі, непевні містки над справжнім буттям. Інколи темні птахи здіймаються з курганів.

Ті ікони — єдина зупинка, єдиний надійний дороговказ: жодне житло без них не стоїть. Вони завше потрібні: коли якась ламається від віку чи шашеля; коли хтось одружується та устатковує собі оселю; коли хтось, — як, наприклад, старий Аврам, — умираючи, забажав би забрати тремтячими руками святого Миколу-чудотворця — певно, щоб

тиха, сумирна постать, цілком віддана дітям; немолода дочка та син Олекса, який був народився незвично пізно й налічував тільки 17 років. Петро хотів був призвичаїти його до малярства, бо бачив, що швидко вже не зможе виконувати всі замовлення, та швидко зрікся того задуму, бо Олекса змалював Пречисту Діву, так і не сягнувши високого зразка: з його праці вийшов портрет Мар’яни, доньки козака Голокопитенка, — отже, гріх, і старий Петро, кілька разів перехрестившись, поквапився замалювати попсовану дошку святим Дмитром, кого чомусь шанував більше за всіх святих. Олекса вже й не брався малювати. Коли батько не наказував йому позолотити вінчика навколо голови святого, юнак гайнував степом — ніхто й не відав, де саме. Удома його не затримувано. Мати з того дивувалася, та говорити з ним побоювалася — немов то був чужинець чи урядовець. (…) На селі не було нікого, хто б цікавився парубком. Мар’яна обсміяла Олексу, коли він освідчився, що хоче

розької

тихим голосом:

— У кого ж я, власне?

— У нас, батечку, у Петра Якимовича, чоботаря, — відказав Петро люб’язно. Він з піснею дружив

радів

цих несподіваних одвідин. — Ага, у Петра Якимовича, у того, хто ікони малює, — сказав сліпий, щоб виказати приязнь у відповідь.

Усе стишилося. Забриніли шість

сили, аж раптом її обірвано шістьма короткими

почалася пісня, давши простір широкому, важкому голосові

який скоро сповнив усю

біля дверей та попідвіконню. Цього разу

слава Бульби, Остряниці й Наливайка

ла вірність козацька. Тож і

чоло, кобзар

низку стислих наказів, лютий гнів дрижав у словах! Усіх охопило владне й водночас похмуре зворушення. — Де збираються люди? — запитав молодий хлібороб, коли співець підвівся.

Старий добре знав розташування козацького війська й назвав близьке місце. Швидко порозходилися люди, було чутно короткі заклики, брязкотіла зброя, і перед дверима плакали жінки. А за годину загін озброєних хліборобів вирушив із села на Чернігів. Петро почастував кобзаря чаркою, сподіваючись на більші

тім подякував і пішов. Олекса за ним слідом.

він, ніби хтось

обняв і стиха поцілував у волосся. Тієї ж миті він упізнав у місячнім сяйві Килину, яка підтюпцем бігла додому. — Мамо? — здивувався він, одразу ж підбадьорившись.

Він барився якусь мить. Десь хряпнули двері, гавкнув поблизу собака. Олекса перекинув рушницю на спину й попрямував твердо, бо хотів наздогнати людей ще вдосвіта.

все йшлося так, ніби

Мистецькі діалоги

до

за правду звучить у «Псальмі про правду й неправду» у виконанні Остапа Вересая. Хоча записи його співу не збереглися, але за

була створена звукова модель

записів М. Лисенка.

• За QR-кодом послухайте спів легендарного кобзаря.

У всі часи були пісні, у яких звучить заклик до

Поміркуйте!

боротьби добра і зла, правди й неправди є актуальною завжди. Про

У цьому розділі ви дізнаєтеся про давню, славетну й трагічну долю, багату культуру та літературу народу-побратима українців — кримських татар. Непростою була багатовікова історія нашого сусідства. Але в найкращих

Кримські татари (історична

не зворушували його серця. Він тішився кров’ю своїх жертв. Люди тремтіли, коли чули ім’я хана.

— Нехай! — говорив він. — Це добре, коли бояться... Влада й слава замінили йому все: і кохання, і ласку, навіть гроші. У кожної людини є серце, навіть якщо воно кам’яне, залізне. Постукаєш у камінь — камінь одізветься. Постукаєш у залізо — залізо задзвенить. А в народі говорили, що в Кирим-Гірея немає серця. Замість серця в нього — клубок шерсті. Постукаєш у клубок шерсті — яку відповідь отримаєш?

Але настає вечір і для людини. Постарів такий могутній

Кирим-Гірей. Ослабло його серце, і проникло в нього кохання. І заросле шерстю серце стало зовсім людським, голим, простим.

Одного разу в гарем до старого хана привезли невільницю — маленьку, худеньку дівчину. Її звали Деляре. Головний євнух навіть зачмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю. Деляре не зігріла ласкою і коханням старого хана, але він покохав її. І вперше за своє довге життя відчув, що серце може боліти,

як тендітна квітка, позбавлена сонця.

схилі

завжди боляче. А коли кохана розлучається

кров’ю. Зрозумів хан, як

буває людському серцю. Тяжко стало хану, як звичайній людині.

Викликав Кирим-Гірей майстра-іранця

й наказав йому: — Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав так, як плаче людське серце.

Спитав його майстер:

— Гарна була дівчина?

— Що ти знаєш про її красу?!

хан. — Вона була юна, прекрасна, як сонце, гарна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина. Нічого поганого не можна сказати про неї. Проте смерть забрала

була падати на кам’яні груди тяжка чоловіча сльоза, щоб пекти їх удень і вночі, роками, віками. Щоб сльоза набігала в людському оці й повільно-повільно котилася, ніби по щоках, із чашечки в чашечку. І ще вирізьбив Омер слимака — символ сумніву. Він знав, що сумнів гризе душу хана: навіщо ж були йому всі людські почуття: веселощі і сум, любов і ненависть, зло і добро?! Стоїть і досі цей фонтан і плаче. Плаче вдень і вночі... Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання та сльози.

(Переказ Р. Вуля, Л. Шляпошникова)

Поміркуйте!

Ханський палац (кримськотатар. Non Saray) збудований у 1532 р. в м. Бахчисараї (АР Крим). Це найвідоміший

ського ханства, що зберігся. Нині люди відвідують його, щоб помилуватися

скульптор

тарською — Közyas Çesmesi).

Поміркуйте!

• Чому, на вашу думку, видатні художники, композитори та письменники, зокрема українська мисткиня Леся Українка, польський поет А. Міцкевич, оспівали Фонтан сліз у своїх творах?

• Використовуючи переказ «Фонтан сліз у Бахчисарайському палаці», поміркуйте, якими засобами можна передати думки та почуття в різних видах мистецтва.

колись.

Паралельно з «диванною» поезією киримли творили й багатий фольклор. Це народні пісні, легенди,

Кримськотатарська поезія — особливо вишукана, пишномовна,

омер (1621–1707) Найпоширеніша в тюркомовних народів аши

поезія. Ашиками називали народних поетів-співців.

за духом, і

лею вони — побратими українських кобзарів і лірників. Найчастіше ашики проводили життя

їх духовними, моральними цінностями, розповідали про історичне минуле свого

Мої думки — пустельні спраглі мрева1…

Скажи-но, душе, ти ж натхнення мати: Трудились важко і Адам, і Єва, Чому ж їх з раю малось виганяти?

Як риби, ми забилися під камінь

В надії, що врятують море й гори…

Скажи: чому знов бредемо віками, А з нами — лише горе, горе, горе?

Ашик Омер помре й постане знову, Але зітхне й по воскресінні скрушно…

То ж ти, почавши з ним нову розмову, Усе-таки дай відповіді, душе. (Переспів О. Гончаренка)

Найпопулярнішим у всьому тюркському світі тогочасним

. Він народився в м. Ґезлеві (нині м. Євпаторія, АРК). Його батько

Поміркуйте!

Підсумуйте!

Які проблеми, порушені у творах давньої

волоДимир рутківський (1937–2021)

Читацький путівник

кримців знайшли гостинний прихисток

материковій Україні. У Києві, Львові, Херсоні й інших містах діють кримськотатарські товариства, школи, бібліотеки, виходять друком книжки.

Чимало написано в українській і кримськотатарській літературах про непрості, але переважно дружні відносини наших народів упродовж століть. Це, зокрема, одна

М. Паленко. Ілюстрація до роману В. Рутківського

Кобильський.

сидів дозорець. Коли

ти і

— радо стрепенувся Грицик. — Отак, як ту дику кішку, правда?

— Яку дику кішку? — запитав Швайка. — Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

— Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею

і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив! І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, утупився в Санька з якимось забобонним захватом. — Ну, Санько… — тільки й сказав він. (…)

Поміркуйте!

— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка й облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того як Санько відвадив татарина, йому ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків — і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь

став, і чоло ввесь час гаряче. — Це минеться, — запевняв Швайка. —

знаю.

звідкіля він знає, не казав. Тільки

чомусь переконаний, що того діда кличуть Кудьмою. А ще ввижалося йому, ніби турецький султан жаліється польському королеві на них із Грициком. Не на таких, як оце зараз, а вже на дорослих, і чомусь Санько переконаний, що так воно й буде. (…) Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки. — Що з тобою, Саньку? — запитав він. — Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий! — А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують… Четверту добу бредуть вони безмежним

протилежний від нього бік.

щем сидить татарин і чатує,

то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися несила.

А Швайка все йде та йде. І йтиме невідомо скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика й підбадьорить: — Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.

А як не пощастить?

Пізно ввечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом. — Зараз закінчаться наші муки, — полегшено

Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх із головою.

«Дивно, — мовив сам до себе Швайка й обережно визирнув із трави. — Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися».

Спочатку оглянув лук і стріли. Тоді поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потім наказав хлопцям, а точніше Грицикові, бо Санька знову била лихоманка: — Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилося, не видавайте себе. Зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.

Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.

Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів тільки Грицик. — А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому. — Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?

Санько повів головою. Тоді із зусиллям підняв руку. — Уже краще, — сказав він. — От тільки б води… Грицик облизнув пошерхлі вуста. — Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.

І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від

вже зайшло. Грицик обережно висунув голову

тупоту.

схову та скрикнув із радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь. — Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка й

Живемо! І вода є. Він дивився, як хлопці п’ють: Грицик — пожадливо, а Санько — повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив: — Отже ж, повезло, але й повезло! Думав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій давній товариш.

З плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.

Та ні, зі степу. Він

Грицику, на

Україну,

три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним наче беззахисні пташенята на долоні… — І ти теж? — недовірливо всміхнувся Грицик. — І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.

— А де він живе?

— Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився

прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар із нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся

тю вилікують. — Скільки мороки

— У тебе там, може, якісь свої справи, а я… — Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка й поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато

ніший, ніж якийсь там Швайка. — Це ж чому?

— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.

— Яких — таких? — запитав Грицик.

— А отаких… Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману й замогильним голосом почав:

— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь із туманом… Згинь, згинь!

— То Санько що — ворожбит? — вихопилося в Грицика. (…)

— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Ти забув, як він відвів від нас того татарина?

Грицик із шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо, сором’язливо всміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько! Про ворожбитів, волхвів і відьмаків Грицик

—

Татари!

Мить — і Швайка опинився поруч із

Грициком. Та ще за мить знову присів біля

вогнища.

—

Той татарин не страшний, — сказав він і поворушив патичком у багатті. — То свій татарин.

А той уже в’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника й рушив до Швайки. — Своя, — по дорозі заспокійливо по-

сміхнувся до Грицика, котрий усе ще три-

мав лука напоготові. — Якши хлопчик… — Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.

Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати. — Забув, — вибачальним голосом пояснив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром… І лише після цього повернувся

Під’їхали

ра один, а інший пішки

батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А

ф’ють!

А куди вони подалися?

запитав Швайка. Рашит махнув рукою до Дніпра. — Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні із сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: «Це не Швайка…» То між себе кажуть. А мені: «Ти нічого не чув, нікого не дивився». — «А коні?» — кажу. Сміються: «Його теж не бачив». А як не бачив, коли один кінь узяли мої? Мої, а не Іслам-бека! — Не журися, Рашите, — відказав Швайка й заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси, а твого коня повернемо. І не одного. Рашит ствердно хитнув головою. — Твоє слово — золотий слово,

казала. Вона уруска була.

— Мій бог чи твій?

білі зубі.

Вони міцно обнялися, і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому вслід.

— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татар теж є люди. І не так уже й мало. (…)

— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.

— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.

— То ти й у полоні був?

— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що

Над багаттям повисла мовчанка.

— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.

Швайка відповів не відразу.

— Отам, унизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.

— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.

— Ага, — кивнув Швайка. — Якщо щось, то я відразу до свого льоху. Рани зализувати.

— А ми ж… а ми думали, що там вовкулаки завелися.

— Знаю, — усміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.

— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?

— Метикуватий, — похвалив його Швайка.

Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.

— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою. — Не звалюся, — запевнив його Санько. —

Пригадайте!

Мономаха. Це поселення

53).

А мирне дозвілля, коли мужні захисники поверталися до своїх родин, — на полотні Фотія Красицького «Гість із Запоріжжя» (с. 53).

Славні герої сьогодення продовжують боронити українські

землі у війні, розпочатій російськими загарбниками. Вони зображені на картині сучасного художника Костянтина Ротаня, презентованій у День українського козацтва.

Пригадайте!

Які картини, що зображують козаків,

Зіскануйте QR-код і перегляньте відео «Кримські татари. Друзі чи вороги?». У ньому розповідається про найпоширеніші міфи

про кримських татар.

Спростуйте один із них, використовуючи роман В. Рутківського «Джури

Майже одночасно з бароко в європейській культурі утверджувався класицизм. У цьому розділі ви дізнаєтеся про принципи літератури класицизму, особливості його жанрів. Ознайомитеся з творчістю драматургів новаторів цієї мистецької доби

француза Жана-Батиста Мольєра й українця Григорія Квітки-Основ’яненка. А ще вдосталь насмієтеся з тогочасних порядків разом із персонажами їхніх комедій.

Ви довідаєтеся, як на розвиток літератури вплинула філософська концепція доби Просвітництва, породивши

прямах, нові

Собор Будинку інвалідів м. Париж (Франція) (скульптори Л. Брюан, Ж. Ардуен-Мансар)

основою буття, поведінки людей і соціальних явищ.

Естетичні принципи класицизму

• Орієнтація на високохудожні зразки античної

• поділ літературних творів на «високі» (ода, трагедія, героїчна поема), «середні» (наукові твори, елегія, сатира) і «низькі» жанри (травестійна поема, комедія,

Батист Мольєр, байкар Жан Лафонтен.

Справедливого. З ініціативи

кардинала Рішельє в 1643 р. було створено Французьку

академію. Її представники стали своєрідними цензорами, заохочуючи до написання творів у стилі класицизму.

Серед літературних жанрів

панують оди, епопеї та героїчні поеми, а зображені в них художні образи величні й піднесені.

Другий етап розвитку класицизму розпочався за часів

правління короля Людовіка XIV (короля-сонця)

Мистецькі діалоги

світосприймання, раціоналізм, довершеність форм творів.

Поміркуйте!

інтернеті та перегляньте мультфільм «Рондо в турецькому стилі» в супроводі музики В.-А. Моцарта. Які почуття викликає

зображення характерів, оптимізм, яскрава сценічність, живий гумор, «вічні» образи й проблеми зробили її актуальною на всі часи. Тому й у наші дні цю п’єсу ставлять у багатьох театрах світу.

МІЩаНИН-шЛЯХТИЧ (Скорочено) ДІйОВІ ОСОбИ:

Пан Журден — міщанин; Пані Журден — його дружина;

Люсіль — дочка Журденів;

Клеонт — закоханий у Люсіль;

Дорімена — маркіза; Дорант — граф, закоханий у Дорімену;

Ніколь — покоївка в Журденів;

Ков’єль — слуга Клеонта;

Дія відбувається в Парижі, у господі пана Журдена.

ПЕрша Ява 1

учитель музики; учитель танців; учитель філософії; кравець; лакеї; співачка.

музики

а сам анічогісінько не тямить у мистецтві, проте добре платить, і це найголовніше. Учитель танців додає, що його, крім грошей, вабить ще й слава. Вони вирішують, що за його гроші можна пробачити Журдену будь-яку дурість. Ява 2

Пан Журден. Ну, панове? То як же буде? Ви покажете мені ваш легенький жарт?

Учитель т а н ц і в. Жарт!.. Який жарт? Пан Журден. Ну, той... Чи як там, по-вашому? Ваш

Пан Журден.

и. Ми переконані в цьому.

П а н Журден. Що ви скажете про цей індійський халат?

У ч и т е л ь т а н ц і в. Він надзвичайно гарний.

Пан Журден. Мій кравець запевняє, що все вельможне панство вбирається вранці в такі самісінькі халати.

У ч и т е л ь м у з и к и. Він вам дуже личить.

Пан Журден. Лакеї, агов! Обидва мої лакеї!

П е р ш и й л а к е й. Чого бажаєте, пане?

Пан Журден. Нічого. Я хотів лише перевірити, чи ви мене добре чуєте. (До вчителя музики й до вчителя танців.) Як вам подобаються мої лівреї?

У ч и т е л ь т а н ц і в. Чудові!

П а н Ж у р д е н (розгорнувши халат, показує, що на ньому вузькі червоні оксамитові штани й зелений оксамитовий камзол). Це моє вранішнє вбрання, у ньому я робитиму різні вправи.

У ч и т е л ь м у з и к и. Пречудово!

Пан Журден. Лакей!

П е р ш и й л а к е й. Пане?

Пан Журден. Другий лакей!

Д р у г и й л а к е й. Пане?

П а н Ж у р д е н (скидаючи халат). Тримайте! (До вчителя музики й учителя танців.) Я вам подобаюсь у цьому костюмі?

У ч и т е л ь т а н ц і в. Розкіш! Краще й бути не може.

П а н Журден. То що ж ви мені покажете?

У ч и т е л ь м у з и к и. Я хотів би, щоб ви спочатку послухали нову арію (показуючи на свого учня), він щойно скомпонував її для серенади, яку ви мені замовили. Це один із моїх учнів, у нього щодо таких речей — хист надзвичайний. Пан Журден. Гаразд, але навіщо було доручати це учневі? Ви могли б самі скомпонувати

Пан Журден. Ой, та й сумна ж яка

ч и т е л ь м у з и к и. Але ж, пане, треба, щоб мелодія відповідала словам.

Пан Журден. Мене оце недавно навчили співати одну хорошу пісеньку. Стривайте-но... Як же її співати?

У ч и т е л ь т а н ц і в. На жаль, не знаю.

Пан Журден. Там щось про овечку...

У ч и т е л ь т а н ц і в. Про овечку?

Пан Журден. Атож. Ага! (Співає.)

Я гадав, що Жанетон

Ніжна та гарненька,

І ласкава, мов мала

Овечка біленька.

Дарма! Дарма!

Правда, гарна?

Я ж не відав того,

Що ці білі зубки І гостріші, й зліші, Ніж в тигра лісного.

У ч и т е л ь м у з и к и. Найкраща у світі.

ч и т е л ь т а н ц і в. І ви її чудово співаєте.

Пан Журден. Бачите, а ще й не вчився музики.

У ч и т е л ь м у з и к и. А треба було б навчитися, пане, так само, як і танців. Ці два мистецтва тісно поєднані одне з одним...

Пан Журден. Хіба вельможне панство теж учиться музики?

У ч и т е л ь м у з и к и. Звичайно, пане.

Пан Журден. То і я вчитимуся. Тільки не знаю, як би його знайти час для того, бо, крім учителя фехтування, я запросив ще й учителя філософії, що має розпочати цього ранку.

У ч и т е л ь м у з и к и. Філософія,

ськом, — хіба ж не кажуть завжди: такий-то зробив неправильний крок у такій-то справі?

Пан Журден. Авжеж, так кажуть.

У ч и т е л ь т а н ц і в. А неправильний крок роблять чому? Хіба ж не тому, що не вміють добре танцювати?

Пан Журден. Це правда, ви маєте рацію обидва.

У ч и т е л ь м у з и к и. Ми, власне, і хотіли довести вам, які корисні танці та музика й наскільки вони вищі за всі інші мистецтва та науки. Пан Журден. Тепер я розумію.

У ч и т е л ь м у з и к и. Ви маєте бажання ознайомитися з нашими творами?

Пан Журден. Аякже!

У ч и т е л ь м у з и к и. Я вже вам колись розповідав про мої спроби висловити музикою різні почуття.

Пан Журден. Чудово!

У ч и т е л ь м у з и к и (до співаків). Ідіть сюди. (До пана Журдена.) Ви повинні собі уявити, що вони одягнені як пастухи.

Пан Журден. Чому це як пастухи? Вічно у вас пастухи та й пастухи.

У ч и т е л ь т а н ц і в.

то найкраща для

ли, що співали, і

можне панство або ситі міщани почали висловлювати

танців,

фехтування переконує Журдена, що найважливіше — навчитися

сити удари так, щоб самому їх не

погоджуються з ним

Учитель танців та учитель музики

універсалій; другий — у тому, щоб добре розбиратися

категорій; і, нарешті, третій — у тому, щоб складати правильні висновки за допомогою фігур: Barbara, Celarent, Darii, Ferio, Baralipton тощо.

Пан Журден. Ех, та й слова ж які хитромудрі! Ні, ця логіка мені не до смаку. Давайте вивчати щось цікавіше.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Хочете вчитися моралі?

Пан Журден. Моралі?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Так. Пан Журден. Що ж вона розповідає, ота мораль?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Вона розповідає про щастя, учить людей

граду, вітрів і бурі.

Пан Журден. Тут щось забагато галасу та плутанини.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Ну, то чого ж я вас учитиму?

Пан Журден. Навчіть мене орфографії.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Охоче.

Пан Журден. А потім навчіть мене, як його довідуватися, глянувши в календар, коли саме буває місяць, а коли не буває.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Гаразд. Щоб виконати ваше бажання, розглядаючи справу з філософського боку, треба почати все по порядку: по-перше, треба вивчити

ня. Отже, я мушу вам зазначити, що літери поділяються на

які звуться так через те, що визначають звуки голосу, і на приголосні, які звучать при голосних. Вони потрібні для того, щоб показати різні зміни звуків. Існує п’ять голосних літер, або голосових звуків: а, е, і, о, у.

Пан Журден. Це все я розумію.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Щоб вимовити звук а, треба широко розкрити рота: а.

Пан Журден. А, а. Так.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Звук е треба вимовляти, наближаючи нижню щелепу до верхньої: а, е.

Пан Журден. А, е, а, е. Так, так. Та й цікаво ж!

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. А щоб вимовити звук і, треба ще

наблизити щелепи, витягаючи куточки рота аж до вух: а, е, і.

Пан Журден. А, е, і, і, і, і. Так! Хай живе наука!

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Щоб вимовити звук о, треба трохи розкрити щелепи й зблизити куточки губ: о.

Пан Журден. О, о. Авжеж, так, правда! А, е, і, о, і, о. Просто чудо!

цій дамі до ніг. У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Гаразд.

Пан Журден. Адже ж це буде ґречно? Чи не так?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Звичайно. Ви хочете написати їй віршами?

Пан Журден. Ні, ні, навіщо віршами!

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Ага! Ви волієте прозою?

Пан Журден. Ні, не хочу я ні прози, ні віршів.

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Але ж конче треба щось: чи одне, чи друге. Пан Журден. Чому?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. А тому, пане, що ми можемо висловлювати

наші думки тільки прозою або віршами.

Пан Журден. Тільки прозою або віршами?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Так, пане. Усе, що не проза, — вірші, а що

не вірші — проза.

Пан Журден. А коли ми розмовляємо — це що ж таке?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Проза.

Пан Журден. Що? Коли я кажу: «Ніколь, принеси мені пантофлі та подай мені мого нічного ковпака», — то це проза?

У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Так, пане.

Пан Журден. Сто чортів! Сорок років із гаком розмовляю я прозою, а мені таке ніколи й на думку не спадало. Велике, велике вам спасибі, що пояснили. Отож я хотів би їй написати: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання». То чи не можна ці самі слова сказати галантніше? Знаєте, ну, якось делікатніше висловитися. У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Напишіть, що полум’я

ваше серце, що ви і вдень, і вночі терпите через неї жорстокі... Пан Журден. Ні,

смерть».

оченята, прекрасна маркізо, від кохання мені віщують». Або ж: «Віщують мені ваші оченята чудові смерть, прекрасна маркізо, від кохання». Пан Журден. А як же воно найкраще? У ч и т е л ь ф і л о с о ф і ї. Найкраще так, як ви самі сказали: «Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання». Пан Журден. От так штука! Ніколи нічого не вчився, а вийшло відразу добре. Щиро вам дякую і прошу вас прийти завтра трохи

Поміркуйте!

задоволення під час уроку?

• Що ви дізналися про особливості французької фонетики?

Яви 7–10

їна чималу суму грошей.

ясновельможним, за що також одержує гроші. А сам пан робить висновок: «Ось воно що значить убиратися так, як убираються вельможні особи».

ДІЯ ТрЕТЯ

Ява 1

Пан Журден, два лакеї.

Пан Журден. Ідіть за мною. Я хочу пройтися трохи в новому вбранні, показати себе в місті, та йдіть за мною, не відставайте ні на

крок — нехай усі бачать, що ви мої лакеї.

Лакей. До ваших послуг, пане.

Пан Журден. Покличте до мене Ніколь: мені треба їй дещо

зати. Стійте, ось вона сама йде. Яви 2–3

Пан Журден із лакеями зустрічає свою покоївку

вого костюма господаря.

Журден, пан Журден, Ніколь, два лакеї.

а н і Ж

не мають спокою. Н і к о л ь. Пані правду кажуть. Я не зможу додержувати в господарстві порядку, якщо тут швендятиме така сила всякого люду. Понаносять сюди на підошвах болота мало не із цілого міста, а бідній Франсуазі — робота! Вона геть змучилася, натираючи щодня підлогу після ваших славнозвісних учителів, які до нас учащають.

Пан Журден. Ой Ніколь, гляди! Ну й служниця ж у нас! Проста селючка, а така гостра на язик! П а н і Ж у р д е н. Ніколь має рацію. А розуму в неї більше, ніж у тебе. Ну, скажи, будь ласка, нащо тобі здався вчитель танців у твої роки?

Н і к о л ь. А отой довготелесий фехтувальник? Цілий будинок здригається, коли він гупає ногами... І незчуєшся, як він усю підлогу нам у залі повивертає.

Пан Журден. Цитьте ви, і покоївко, і жінко!

П а н і Ж у р д е н. Може, ти хочеш навчитися танцювати на старість, коли тобі вже ноги відбере?

Н і к о л ь. Може, вам заманулося когось убити?

Пан Журден. Цитьте, я вам кажу! Нічого ви

ні друга. Вам і не збагнути, які це дає переваги.

Пані Журден. Ти подумав би краще, як дочку заміж віддати: вона в нас якраз на порі.

Пан Журден. Я подумаю про це, коли нагодиться добра партія для неї, а тим часом хочу думати про те, щоб самому дечого хорошого

навчитися.

Н і к о л ь. Я чула, пані, що вони, щоб ситіша юшка

ще й учителя філософії собі найняли.

Пан Журден. Авжеж. Я хочу розуму набратися, щоб не пасти задніх у пристойному товаристві.

Журден. А чи не

із художнього фільму «Міщаниншляхтич» (реж. К. де Шалонж, Франція, 2009 р.)

4–10

слово за Журдена перед королівськими

пояснив, що позичає в пана Журдена, бо він його найкращий друг, і боїться, що Журден образиться, якщо він позичить у когось іншого.

Упродовж усієї розмови пані Журден думала, який же її чоловік — дурень. Дорант каже, що він віддав маркізі подарунок Журдена — діамантовий перстень. Він наголошує на тому, щоб пан Журден більше дарував маркізі подарунків, бо жінки це дуже полюбляють.

них злі, бо збентежені сьогоднішньою зустріччю. Клеонт відповідає, що рве

стосунки з Люсіль, а Ков’єль його підтримує:

ся,

що цим учинком чоловік збезчещує її. Клеонт

секрет. Яви 11–12 Пані Журден радить Клеонту

себе не тими, ким ми є насправді.

посади, сам я прослужив шість років у війську, і достатки мої такі, що сподіваюся зайняти не останнє місце в товаристві, проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке не належить мені з народження, хоча, може, інші на моєму місці й вважали б, що вони мають право це зробити; отже, скажу вам відверто, я — не шляхетного роду.

Пан Журден. Дозвольте, добродію, потиснути вашу руку, проте

дочка моя — не для вас.

К л е о н т. Чому?

Пан Журден. Ви не шляхетний — ви не матимете моєї дочки.

П а н і Ж у р д е н. Шляхетний! Що тобі до того шляхетства? Хіба ми самі від ребра Людовіка Святого походимо чи що?

Пан Журден. Цить, жінко! Я вже бачу, до чого воно йдеться!

Пан Журден. Ото хтось тебе за

зять був високого роду. П а н і Ж у р д

к о л ь. Що правда, то правда! Бачили ми в нашому селі одного

а н Ж у р д е н (до Ніколь). Цить, грубіянко! Вічно втручаєшся в розмову.

а н і Ж у

даму”. Колись не

вона така пихата, адже ж обидва діди її торгували сукном

святого Інокентія. Надбали своїм діткам добра, грошеняток і розплачуються тепер, мабуть, недешево на тім світі за те, що придбали! Чесній — бо людині зроду так не розбагатіти». Не хочу я поговору! Одне слово, я хочу такого зятя, щоб він мені дякував за мою дочку, щоб я могла йому по-простому сказати: «Ну ж бо, зятьок, а сідай-но, лишень, до столу та пообідай із нами».

Пан Журден. Отак собі міркують обмежені люди: не мають

бажання видряпатися знизу нагору! Досить балачок!

таки наперекір вам усім моя

Пан Журден злиться, що всі йому дорікають шляхетними

має нічого приємнішого, як знатися з вельможним панством. Дорант приводить у будинок Журдена Дорімену. Вона вагається, бо нікого тут не знає. Дорант її заспокоює: «А в якому іншому місці, пані, могло

зайшов у кімнату.

Ява 19

о р і м е н а. Що?

Пан Журден. На один крок, будьте ласкаві.

Д о р і м е н а. Що таке?

Пан Журден. Відступіться трохи, щоб

Д о р а н т. Маркізо,

медні манери. Д о р і м е н а (стиха до Доранта). Так, це відразу впадає в очі.

Д о р а н т. Пані, дозвольте відрекомендувати вам мого найкращого друга...

Пан Журден. Це надто багато честі для мене...

Д о р а н т. ... Людину дуже шляхетну.

Д о р і м е н а. Я відчуваю до нього глибоку повагу.

Пан Журден. Я ще нічого не зробив, пані, щоб заслужити такої

ласки.

Д о р а н т (стиха до пана Журдена). Глядіть же: ані найменшого натяку на діамант, який ви їй подарували...

П а н Ж у р д е н (стиха до Доранта). А чи можна хоч поцікавитися, чи припав він їй до вподоби?

Д о р а н т (стиха до пана Журдена). Та що ви! Боронь боже! То було б із вашого боку дуже нечемно. Якщо ви бажаєте поводитися так, як годиться у вишуканому товаристві, то вдавайте, ніби то не ви його подарували. (Уголос.) Пан Журден, маркізо, каже, що він щасливий вітати вас у своїй господі.

Д о р і м е н а. Це для мене велика честь.

П а н Ж у р д е н (стиха до Доранта). Який я вдячний вам, пане, що ви закинули їй добре слівце за мене!

Д о р а н т (до пана Журдена). Я ледве умовив її поїхати до вас.

П а н Ж у р д е н (стиха до Доранта). Не знаю, чим вам віддячити.

Д о р а н т. Він каже, пані, що ви — красуня над красунями.

Д о р і м е н а. Він дуже ласкавий до мене.

Пан Журден. Пані, то ви дуже ласкаві до мене, що ви...

Д о р а н т. А чи не час уже й про обід подумати?

Кадр із художнього фільму «Міщаниншляхтич» (реж. К. де Шалонж, Франція, 2009 р.)

20–21

Поміркуйте!

• Які конфлікти відбуваються між персонажами п’єси?

• Якої мети прагне досягти кожний із них?

• Що є перешкодою для закоханих?

• Чому пан Журден не помічає обману Доранта, але йому не подобається відвертість Клеонта?

но, міг розраховувати

майбутнього тестя рівним, хоче посвятити його в мамамуші, тобто паладини — найшанованіший сан у світі. Журден у захваті від такої пропозиції. Під маскою сина турецького султана ховається перевдягнений Клеонт. Він говорить якусь тарабарщину, котру Ков’єль нібито перекладає. Муфтії та дервіші, що прибули разом із Клеонтом, добре повеселилися на церемонії посвячення.

перекласти слова Доранта,

а господар у

а н і Ж у р д е н. Як? Це що таке? Кажуть, що ти хочеш видати свою

дочку за якогось маскарадного блазня? Пан Журден.Чи ти замовкнеш, нахабнице? Вічно осою у вічі лізеш, ніяк тебе на

не обходить!

Д о р а н т. Ми дбаємо насамперед про вас. Нам дуже близькі ваші інтереси — ми ж бо ваші друзі.

П а н і Ж у р д е н. Чудово обійдуся я і без вашої дружби.

Д о р а н т. Звичайно.

П а н і Ж у р д е н. Вона може забути Клеонта?

Д о р а н т. Чого часом

а н і Ж у р д е н. Я задушу її власними руками, якщо вона встругне таку штуку!

Пан Журден.Безглузде базікання! Сказано тобі раз

буде, та й по всьому!

Пані Журден. А я тобі кажу, що не буде нічого!

Пан Журден. Ах, скільки зайвого галасу!

Л ю с і л ь. Мамо...

Пані Журден.Геть від мене, гидке дівчисько!

Пан Журден (до пані Журден). Що?! Ти її лаєш за те, що вона послухалася батька?

П а н і Ж у р д е н. Атож. Вона так само й моя дочка, як і твоя.

К о в ’ є л ь (до пані Журден). Пані...

Пані Журден.А ви що маєте мені сказати?

К о в ’ є л ь. Одне слово.

П а н і Ж у р д е н. Дуже

потрібне

слово! К о в ’ є л ь (до пана Журдена).

П а н і Ж у р д е н. Ні.

П а н Ж у р д е н (до пані Журден). Вислухай його!

П а н і Ж у р д е н. Ні, я не хочу його слухати!

Пан Журден.Він тобі скаже...

П а н і Ж у р д е н. Не хочу я, щоб він до мене балакав!

К о в ’ є л ь. Ви тільки вислухайте мене, а тоді робіть, як самі знаєте. Пані Журден. Ну, що там таке?

К о в ’ є л ь (стиха до пані Журден). Ми вже цілісіньку годину подаємо вам різні знаки, пані. Невже ж ви ще й досі не бачите, що все це робиться тільки для того, щоб підлаштуватися під пана Журдена з його кумедними химерами? Ми намагаємося обдурити його цим маскарадом.

Адже це сам Клеонт — оцей син турецького султана.

П а н і Ж у р д е н (стиха до Ков’єля). Ага-а-а!

К о в ’ є л ь (стиха до пані Журден). А я, Ков’єль, перекладач при ньому.

П а н і Ж у р д е н (стиха до Ков’єля). Ага! Ну, коли так — я здаюся.

К о в ’ є л ь (стиха до пані Журден). Тільки знаку не подавайте.

П а н і Ж у р д е н (уголос). Так! То інша річ. Гаразд, даю згоду на цей шлюб.

Пан Журден. Ох! Нарешті всі до розуму прийшли! (До пані Журден.) От бачиш, а ти ще не хотіла його вислухати! Я знав, що він пояснить тобі, що то значить — син турецького султана.

П а н і Ж у р д е н. Він мені все пояснив, і тепер я задоволена.

т. Чудова ідея! А щоб ви, пані Журден, зовсім заспокоїлися і від сьогодні перестали ревнувати вашого шановного чоловіка, то той самий нотар, що підпише контракт вашої дочки, підпише й мій шлюбний контракт із маркізою.

Пані Журден. І на це залюбки даю свою згоду.

П а н Ж у р д е н (стиха до Доранта). Це ви для того, щоб вона заспокоїлася?

Д о р а н т (стиха до пана Журдена). Нехай собі втішається цією вигадкою.

П а н Ж у р д е н (стиха). Гаразд, гаразд! (Уголос.) Пошліть по нотаря!

Д о р а н т. А поки він

Поміркуйте!

•

п’єсі «Міщанин-шляхтич» розкрита актуальна на той час тема — намагання міських багатіїв вибитися в шляхетство. Наживши чималий капітал, але не маючи станових титулів, тогочасні міщани відчували свою меншовартість порівняно з дворянами. Багаті міщани наслідували дворянські манери, носили дорогий одяг, відвідували модні салони. У центрі

марнославного міщанина Журдена, сина батьків-крамарів, який прагне стати дворянином.

танців, філософії та фехтування, бо саме так заведено у вельмож. Тобто, «щоб

для одягання багатого клієнта приводить музик і своїх учнів,

Музику до балету, написаного до п’єси «Міщанин-шляхтич», створив композитор Жан-Батист Люллі.

Знайдіть в інтернеті й послухайте «Турецьку церемонію» у виконанні музикантів філармонії

м. Осло (Норвегія).

Твори Мольєра неодноразово були екранізовані у Франції та за її межами. Та й сам драматург став персонажем екранізацій.

Корифеї українського театру також зверталися

до сюжетів творів Мольєра. Так, на межі ХІХ–

ХХ ст. драматург І. Карпенко-Карий написав

п’єсу «Мартин Боруля».

Суттєве значення мала творчість Мольєра для

формування сценічної культури М. Куліша як

комедіографа. Відомо, що, створюючи комедію-водевіль «Мина Мазайло», драматург застосовував окремі

тора Ж.-Б. Поклена?

Які

Хто з персонажів комедії «Міщанин-шляхтич» викликав у

час?

сів. Театралізованими

морохів 1 .

Тогочасні драматурги продовжували традиції барокових інтермедій, вертепів та ярмаркових дійств і віддавали перевагу жанру комедії, зокрема водевілю. Це невелика легка комічна п’єса з анекдотичним сюжетом, жвавими діалогами, піснями й танцями. Історичні обставини вплинули на класицизм в Україні, який, на відміну від Франції та інших європейських країн, розвинувся мало та проіснував недовго. Окрім того, емоційна, романтична українська

раціоналізму, жорстких

кали інтерес

проблеми. Однак класицизм

від українізованої книжнослов’янської

мови. Цьому сприяло

(п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») і Григорій КвіткаОснов’яненко (п’єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменкоденщик»).

Сюжети українських класицистичних п’єс нескладні. У них розгортаються зазвичай любовні історії. Конфлікти — морально-етичні. На шляху до щастя закоханої пари стають багаті, але недолугі суперники. Завдяки душевній чистоті, наполегливості та кмітливим друзям

(1778–1843)

Читацький путівник

можний жених.

її думку, забезпечить

У л я н а. Здоровi, мамо, були! З недiленькою будьте здоровi.

О д а р к а. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралася, дивлюся, уже тебе й нема.

У л я н а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки в коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, та вiдкладала, зiбравши, от i купила платок. Бач, який? (Розгортає платок.) I негарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

О д а р к а (розглядає платок). Нащо було тратитися? Мабуть, дорогий?

У л я н а. Дала я за нього сiм кiп і золотого з п’ятаком; та вже торгувалася, торгувалася! Морока, та й годi! Бiля круглого трахтира чугуєвська перекупка, так аж забожилася, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона взяла, на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! А тут де взявся пан, таки справжнiй пан; тут хрест (показуючи на груди), а тут кавалерiя (показуючи на шию), та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» А я як засоромилася. В очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитися; а вiн усе хвалить і смiється. О д а р к а. Потурай панам, чого вони

У л я н а. Та сей, мамо, уже пiдтоптаний.

О д а р к а. Потурай, потурай! Такий ще бiльше

наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

У л я н а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене й хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватися. Тепер уже така мода, що очiпкiв не носять i на попадях не побачиш; не так, як ви все в очiпку, по-старосвiтськи. О д а р к а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай

людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як пани, з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а (манірно). Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а. Чи знаєш iз Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив із монастиря на Спаса.

У л я н а. От за того старого? Лисого?

О д а р к а. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш.

У л я н а. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

О д а р к а. Дурний! Так багатий.

У л я н а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

О д а р к а. Глузду нема, так багатий.

У л я н а. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

О д а р к а. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

У л я н а. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий із нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого йти; неначе

у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як із дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовкне. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а

повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки в дiвоцтвi зiбрала, то можу себе й содержувати, i зодягати без мужика-дурня. О д а р к а. Те, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльше збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! (…) Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе й вiддати? Де тi люди?

У л я н а (сором’язливо). Мамо!.. Я б вам... щось сказала...

О д а р к а. Ану, кажи.

У л я н а. Адже ви знаєте Олексiя?

О д а р к а. Якого се?

У л я н а (сміливіше). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

О д а р к а (згадуючи). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

У л я н а (сором’язливо). Атож!

О д а р к а. Нехай собi й у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав? (…)

У л я н а. Атож!

О д а р к а. Та що се ти взяла в голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, звичайний; усе правда. Так що ж? Кріпак!

У л я н а. Що нужди, мамо, що кріпак. Пани в нього добрi, про них усюди така чутка йде.

О д а р к а. Та хоч вони й добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та в неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

У л я н а. Де б я не була, ким би я не стала, то менi й байдуже. Менi за ним буде всюди добре, бо я люблю його!

О д а р к а. А того

лихо! Мою Улясю та на панщину! У л я н а. А чим панщина страшна? Так

наша паламарка:

й усякої

чи пiде ж

пiшла б на край свiта, старцевому

нап’юся, аби вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе й бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то й усю бiдоньку забуду. (...)

Ява 4

Стецько виходить швидко; розкривши рот і розмахуючи руками, іде й, побачивши Уляну, зупиняється, сам із собою сміється, причепурюється; підходить і боїться; оглядає Уляну ззаду та із захопленням говорить.

С т е ц ь к о. Та й патлата! (Сміється голосно, підійшовши до Уляни, раптом перестає і, довго подумавши, говорить.) А що у вас варили?

У л я н а (стоячи на місці, не звертає на нього уваги й сумно відповідає). Нiчого!

С т е ц ь к о (довго згадуючи). Ну!.. ну!.. а тепер... що? (…)

У л я н а. Що? Нiчого.

С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай

пiсеньки заспiвай, то

вона й пiде. От я i заспiваю. (Співає.)

На курочцi пiр’ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Приспів

Диб, диб на село, Кив, морг на нього.

Я не дiвка його.

Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

Приспів

Не так болить нiженька з будяка,

Ой як болить серденько вiд дяка.

Приспів

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

С т е ц ь к о. А що? Чи хороша моя пiсня?

У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого й не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Співає.)

В мене думка не така,

Щоб пiшла я за Стецька.

Приспів

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в’яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

Не дурна я i не п’яна,

Щоб пiшла я за Степана.

Приспів

Лучче впасти менi з дубу,

Чим йти замiж за Кандзюбу.

Приспів

Лучче менi з мосту в воду, Чим достатися уроду!

Приспів

С т е ц ь к о (довго дивиться на неї мовчки,

Послухай та йди. Ось коли б ти вже була моя жiнка та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! Я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене! У л я н а (убік). Що менi з дурнем говорити? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостануся та буду його пiддурювати.

Поміркуйте!

Ява 5

Ті ж та Олексій. Побачивши їх разом, тихо підходить і підслуховує.

С т е ц ь к о. Оце ж увечерi й старостiв пришлемо. Чи присилать?

У л я н а. А як же? Присилай, присилай. Побачиш, якого облизня пiймають.

С т е ц ь к о. А пiч колупатимеш?

У л я н а. Як-то вже не колупатиму? Отак усю поковиряю. (Дере його по обличчю пальцями.)

С т е ц ь к о (оправляючись, регоче). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Для чого так робити?

У л я н а. Бо я тебе шаную (тихо) — як ту собаку рудую!

О л е к с i й (убік, із жалем). От тобi й правда на свiтi! Послухаю, що

дальше буде.

С т е ц ь к о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми поженимося, то що будемо робити? Га? Кажи, кажи.

У л я н а. Ти знаєш, а я не знаю. (…)

С т е ц ь к о (сміючись). Еге! Так я тобi все розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Більше сміється.) Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та посiдаємо, та і їстимемо. I не мудро, скажеш? (Побачивши в неї шовковий платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то? (…) У л я н а. Та

ось ходи сюди. (Протягує до нього руки, а він, розніжившись і причепурюючись, хоче підійти до неї.)

О л е к с i й (сердито стає між ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi бог помага!

У л я н а (зрадівши, кидається до нього). А, мiй Олексiєчку! Де ти взявся? Я тебе цiлий ранок чекала.

О л е к с i й (сердито й відвертаючись від неї). Дурний, що й прийшов, не чув би об своїм нещастi.

У л я н а (злякавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

О л е к с i й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе, засватавшись! (…) (Іде сумно.) Прощай, Уляно! (…)

У л я н а. Олексiю! (…)

О л е к с i й (повертаючись до неї). Чи се ж таки правда, що ти йдеш

за нього?

У л я н а. Так що ж, що правда?

О л е к с i й (співає).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?

Женихався, не смiявся, хотiв її взяти, Уродила товариша, нечистая мати!

Уляно, Уляно! Як же менi не сердитися? Як менi стояти й слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як із тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, окрім мене, а тут при менi кажеш,

ь к о (який позіхав по сторонах, нарешті дослухався до останніх слів). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Стривай, лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не всi дома. Та дарма: хоч би й дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба, я вже знаю. О л е к с i й. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

із художнього фільму «Сватання на Гончарівці» (реж. І. Земгано, 1958 р.)

як учищу, замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Сміється.) А я собi: ких, ких, ких! Кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема

талану, лучче чумакувати та в дорогу ходити.

О л е к с i й. Ходив же ти в дорогу?

С т е ц ь к о. Ходив. (…) З хурою, до моря. (…) Аж до Основи.

О л е к с i й (сміється). Крий боже, як далеко! Аж двi верстви!

У л я н а. О, щоб тебе, Стецю! І мене розсмiшив. (…)

С т е ц ь к о. Тю-тю! Ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо... аж гульк! прийшли в Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я і сiв та й обiдаю, усе обiдаю... та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я все обiдаю, усе обiдаю... та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Сміється.) Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько в солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюся, як побіжу та через городи! А батько як гукне: хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопці повибiгали, та мене ловити, та й піймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та в город, та до волосного правленiя, та в колоду, а вранці й у привод... (…) Потилицю виголили та й пустили.

О л е к с i й. Через що тебе не прийняли в солдати?

С т е ц ь к о. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирає пальці.) Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лічити, та так один одного й попереджа. Ось бач! (…)

О д а р к а (із-за воріт кричить). Уляно, Уляно! А йди обiдати!

У л я н а. Зараз, мамо, прийду.

О д а р к а. Коли Стецько тут, клич i його.

С т е ц ь к о. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень, i вночi все б обiдав. (Заходить у двір.) О л е к с i й. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!

л я н а. Чи я ж сама за нього йду, чи що?

Кадр із художнього фільму «Сватання на Гончарівці» (реж. І. Земгано, 1958 р.)

же мене останнiй разочок! (Обіймаються.) (…) С т е ц ь к о (виходячи з воріт). Чи то тебе довго ждати? Уже й борщ поїли, i яловичину покришили, а вона не йде. (…) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiєм розмовляє; а вона добре розмовляє, що женихається! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її в потилицю! Уляна. Та йду, зараз iду. Олексiєч-ку! Не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками й не їстиму нічого та поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки

•

такої вдачі побудувати щасливу родину? Чому?

• Як змінюються взаємини Уляни з Олексієм, коли він дізнається про залицяння Стецька?

• Чи підкоряються вони рішенню батьків? Що б ви порадили закоханим у цій ситуації?

• Чи цікаво вам, чим закінчилося Стецькове сватання? Якщо так, то візьміть у бібліотеці чи знайдіть в інтернеті текст п’єси «Сватання на Гончарівці» та прочитайте твір до кінця.

чим запалом він узявся за проведення літературно-музичних вечорів, працював директором

на Лівобережжі Інститут шляхетних дівчат, створив міську бібліотеку, керував нею. Обіймав посаду маршалкa (предводителя) повітового дворянства, далі — судді. Використовував

чиновництва,

в’яненка: пояснення поведінки

обставинами, зображення людей як утілення моральних норм і настанов — доброти, шляхетності, розсудливості, працьовитості, жадібності, пихатості, лінощів, недоумкуватості

парубком, аби тільки був багатий.

В образі Одарки яскраво виявляється класицистична настанова автора — пояснювати характери персонажів їхнім соціальним станом, життєвим досвідом.

Одарка наділена виразними рисами українського національного характеру, вона працьовита, розсудлива й водночас запальна жінка. Колись її силою видали заміж за пияка та неробу. Тому вона сама мусить вести господарство, дбати про сім’ю. І понад усе прагне, щоб донька уникла такого ж безталання. Комічним персонажем є Стецько — недолугий і лінивий син багатія. Його батько, заможний чумак Кандзюба, бажає синові добра, хоче привернути його до якогось ремесла, але даремно. Та головна проблема обох Кандзюб

пихатим. І тут статки тільки стають на заваді — посилюють

Поміркуйте!

і кмітливий відставний солдат Осип Скорик

забобонна, користується цим.

Мистецькі діалоги

не втрачає своєї популярності на сценах театрів від 1836 р., коли її вперше поставили в Харкові, і до сучасності. Майже в кожному українському театрі є своя версія вистави — від традиційних і до осучаснених. За мотивами п’єси Г. Квітки-Основ’яненка режисер І. Земгано створив однойменний художній музичний фільм. У 2010 р. на сцені Львівського національного академічного

території Слобідської України —

українських

божанщини XVII–XVIII ст. (Харківського, Ізюмського, Сумського, Охтирського, Острогозького), які мали автономне самоврядування.Тепер слобожанський говір охоплює Харківську область, частину Сумської, Луганської, Донецької, Білгородської, Воронезької та Курської областей, де здавна мешкають нащадки українських слобожанських козаків. Г. Квітка-Основ’яненко любив і шанував українську мову, захоплювався нею. Письменник писав: «Мова, що має свою граматику, свої правила, свої

в мовленні, які не перекласти

Підсумуйте! Перечитайте

на Гончарівці».

Порівняйте образи закоханих Люсіль і Клеонта

«Сватання

них напрямів, про які

в цьому розділі, а також прочитаєте романи англійських письменників

та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» та Джонатана Свіфта

Лемюеля Гуллівера». Початком доби Просвітництва вважають

вже неможливо було стримувати, бо заборонені цензурою

французьких просвітників,

зін, член цієї організації, ініціював створення Харківського університету. Просвітництво стало світоглядною основою кількох мистецьких напрямів і течій, зокрема класицизму та сентименталізму. Великий вплив на розвиток сентименталізму справило вчення Жана-Жака Руссо, який проголосив «культ серця», протиставляючи його «культу розуму». У ХVІІІ ст. європейський класицизм

дівання на гармонійне

турі найбільш

як-от Харківський колегіум (XVIII ст.)

У живописі рококо переважали свята та театральні

вистави, закохані пари міфологічних персон, сцени шляхетного дозвілля. Просвітники високо оцінювали роль музики у вихованні людини нового часу. У цю добу творили талановиті композитори Г. Гендель, Й. С. Бах, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен.

І. Григорович-Барський. Фонтан «Самсон».

Поміркуйте!

походження: батько мій був родом із Бремена

іншомовні слова,

тож із часом нас стали

Крузо; так завжди

мене й мої знайомі. У мене було два старші брати. Один служив підполковником у Фландрії в англійському піхотному полку, тому самому, яким колись командував славетний полковник Локґарт; брат загинув у битві з іспанцями під Дюнкерком. Що сталося з моїм другим братом, не знаю, як не знали й мої батьки, що сталося зі мною.

Оскільки я був у родині третім сином,

моєму покликанні, що штовхало мене до злигоднів, які судилися мені. Батько, розумна й поважна людина, здогадуючись про мої задуми, серйозно та переконливо застеріг мене. Прикутий подагрою до ліжка, він одного ранку покликав мене до своєї

Кадр із художнього фільму «Робінзон Крузо» (реж. Р. Гарді, США, 1997 р.)

й леопарда. Вони дісталися Бразилії, де Крузо став плантатором — вирощував цукрову тростину. Минуло три роки. Капітан,

Опинившись на березі живим і здоровим, я

кував богові за порятунок, хоча кілька хвилин тому я вже втратив був останню надію. (…) Неждана радість, як і жаль, вражають розум. Натішившись думками про порятунок від смертельної небезпеки, я почав роздивлятися навкруги, щоб довідатися, куди потрапив і що маю далі робити. Мій радісний настрій

водяться хижі звірі, — адже вони завжди виходять на полювання вночі.

Гранвіль. Ілюстрація до роману Д. Дефо «Життя і

Єдине, що я міг тоді придумати, це вилізти на товсте, гіллясте дерево поблизу, подібне до ялини, але з колючками, і пересидіти на ньому ніч, а коли настане ранок, вирішити, якою смертю краще померти, бо жити тут мені здавалося неможливим. Я пройшов із чверть милі від берега вглиб подивитися, чи немає де прісної води. На велику радість, я знайшов ручай. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я повернувся до дерева, виліз на нього й постарався вмоститися так, щоб не впасти, заснувши. Потім вирізав для самооборони коротенький сучок, ніби ломачку, сів якнайзручніше й від надмірної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, думаю, небагатьом спалося б на моєму місці, і, здавалося, ніколи ще не прокидався таким свіжим і бадьорим. Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Погода прояснилася, вітер стих, і море вже не лютувало. Але мене найбільше вразило те, що вночі корабель принесло припливом із

й спочатку побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов туди, сподіваючись дістатися до шлюпки, але, як виявилося, шлях перепиняла маленька затока чи бухточка з пів милі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти що-небудь для підтримки свого

пара людських рук. Коли б тиха погода тривала далі, я певен, що перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я всетаки вирушив на корабель. Під час попередніх рейсів я так ретельно обшукав нашу каюту, що мені здавалося, ніби там нічого вже не зосталося; але зараз мені впала в очі шафка з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці й із десяток ножів і виделок,

почасти європейською,

тою, усього до тридцяти шести фунтів

Я посміхнувся, побачивши ці

сказав я. — Навіщо ви мені тепер? Ви не варті, щоб підняти вас із землі. Усю цю купу золота я ладен віддати за

будь-який із цих ножів. Мені немає що з вами робити; тож залишайтеся там, де лежите, і йдіть на дно морське (...). Однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти

шмат парусини. (…) На той час я був уже вдома,

у наметі.

стадо злякано тікало геть; якщо ж я був на горі, а кози паслись у долині, вони не звертали на мене ніякої уваги. Тому я зробив висновок, що очі цих тварин мають особливу будову: їхній зір спрямований униз, отож вони не можуть бачити того, що відбувається

Поміркуйте!

•

• Як він тепер ставиться до грошей? Чому?

• Які відкриття робить Робінзон?

видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що знаходився далеко від місця

нашого корабля і за кількасот

торгових шляхів, і я мав усі підстави думати, що так мені судилося, що тут, у цьому відлюдді, мені доведеться закінчити свої дні. (…) Але завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло за них. А якось, коли я, глибоко замислившись про свою гірку долю, блукав із рушницею над

і не лише на той час, коли в мене вичерпається весь мій

роху, а й тоді, коли моє здоров’я та сили почнуть підупадати.

Признаюся: я зовсім забув про те, що весь мій вогневий запас може загинути за одним разом, що блискавка може підпалити й підірвати мій порох. Ось чому, коли блиснула блискавка й загуркотів грім,

це так уразила мене. (…)

Минуло днів десять або

ну відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди

широкій дерев’яній

берег 30 вересня 1659 року», прибив її

кожний сьомий день робив удвоє

неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою

дар, відзначаючи

для мене все, що міг, і майже заміняв

людське товариство. (…) Настав час, коли я почав серйозно міркувати

своє становище й обставини, у які я потрапив (…). Я в міру сил намагався втішити себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я всі лиха, які довелося мені зазнати, а також усі радощі, що випали на мою долю.

Кадр із художнього фільму «Робінзон Крузо» (реж. Р. Гарді, США, 1997 р.)

ЗЛО ДОБРО

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і я не маю ніякої надії на порятунок.

Я немовби відокремлений від усього світу й приречений на горе.

Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала лише мене, і Той, хто так дивно врятував мене від смерті, визволить мене із цього безрадісного становища.

Я осторонь від усього людства; я самітник, вигнанець із людського суспільства.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим прикрити своє тіло.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів.

Але я не вмер із голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині немає із чого жити.

Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його.

Але я потрапив на острів, де немає таких хижих звірів, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.

Але бог створив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів. Усе це незаперечно свідчить, що

•

• Як він намагається долати негативні думки?

• Чи

Робінзон упорядкував речі, поглибив і розширив печеру, змайстрував

ніші меблі, зокрема стіл і стілець, і почав вести свій щоденник.

30 вересня 1659 року. Я, нещасливий, бідолашний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, був викинутий на берег цього непривітного, похмурого острова, який я назвав островом Розпуки. Усі мої супутники

потонули, а сам я був напівмертвий. 1 жовтня. Прокинувшись уранці, я, на велике диво, побачив, що приплив зняв наш корабель із мілини й пригнав його дуже близько до острова. З одного боку, було приємно, що корабель не пошкоджений і не перекинувся; у мене народилася надія добратися до нього, коли вітер стихне, щоб запасти собі їжі й інших потрібних речей; але, з іншого боку, ще дужчою стала моя туга за товаришами. (…) Від 26 до 30 жовтня. Напружено працював, перетягаючи своє добро до нового житла, дарма що майже весь час лив дощ. 4 листопада. Розподілив свій час, призначивши певні години на фізичну працю, на полювання, на сон і розваги. Ось мій розпорядок: зранку, якщо немає дощу, години дві або три ходжу

острову

рушницею; потім до одинадцятої працюю, а об одинадцятій снідаю

чити собі харчування на той час, коли в

3 січня. Почав будувати огорожу чи, точніше,

паду; вирішив зробити її дуже міцною та товстою. Одного разу, нишпорячи у своїх речах, я знайшов невеличкий мішок із зерном для птиці. Рештки цього зерна в мішку були зіпсовані пацюками

нув усередину, то побачив саме порохно;

про це, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких

стеблинок, які щойно вилізли із

відома мені рослина. Яке ж було моє здивування, коли ще через кілька тижнів я побачив десять–дванадцять колосків чудового зерна ячменю! Та я ще більше здивувався, коли згодом помітив, що туттаки, поруч, під схилом скелі, з’явилися рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то рис (…).

Можете бути певні, що я дбайливо зібрав усі колосочки, коли вони достигли, а це сталося десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти

весь урожай знову, сподіваючись у май-

бутньому назбирати досить збіжжя, щоб його вистачило мені на хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу (…).

Якось Робінзон захворів. Під час хвороби й

що це яка-небудь

побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити

далі; спустився назад, походив берегом,

але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитися на той слід і переконатися — чи справ-

ді це людський слід, а чи це мені тільки привиділося. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток людської ступні. Я чітко вирізняв п’яту, пальці, підошву.

Як він потрапив сюди? Я губився в здога-

дах і не міг спинитися на жодному. Дуже

збентежений, не чуючи землі під собою, я пішов додому, до своєї фортеці. Я був

наляканий до краю. (…)

Іноді мені здавалося, що це диявол залишив свій слід, і розум підтверджував цей мій здогад. Справді, хто ж інший, крім диявола в людській подобі, міг би забратись у ці краї? Де судно, що привезло сюди людину? І де інші сліди? Як могла потрапити сюди людина? З іншого боку, смішно було подумати, що сатана прибрав людської подоби

міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні

чого, і я відмовився від цього припущення. Дуже скоро я дійшов висновку, що це мусили бути куди небезпечніші істоти

материка (…).

Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате вранці, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше й, зваживши всі обставини, дійшов

Поміркуйте!

•

і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Охоплений тривогою, я поспішив до своєї фортеці, затяг за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони. Я зарядив усі свої гармати, як я називав мушкети, що

кілька років. (…)

Проте я переніс гроші в печеру й сховав, як раніше сховав ті, що знайшов на нашому кораблі. (…)

Робінзону наснилося, що він урятував від дикунів полоненого, якого ті хотіли з'їсти. Ця людина мала допомогти йому переправитися на материк.

Тож уявіть собі мій подив, коли одного ранку я побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п’ять індіанських пірог.

вони були порожні: дикуни, що приїхали ними, кудись зникли з моїх очей. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає четверо–шестеро чоловік, коли не більше, і тому численність непроханих гостей дуже мене бентежила.

Я не уявляв, як я один упораюся з двома чи трьома десятками дикунів. Спантеличений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки та вирішив діяти, якщо трапиться нагода. (…) Раптом кілька чоловік відокремилися від гурту й побігли в той бік, де стояли човни, а через якийсь час я побачив, що вони тягнуть до вогню двох нещасних (…). Одного з них одразу ж звалили на землю, ударивши по голові чимось важким, мабуть, дрючком або дерев’яним мечем, яким звичайно користуються дикуни. У цю мить нещасний, відчувши, що його не так пильнують, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг піщаним берегом прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло. Признаюся, я страшенно перелякався, коли побачив, що він біжить до мене, тим більше, що мені здалося, ніби вся ватага кинулася доганяти його. (…) Я залишився на своєму посту й дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно я заспокоївся, коли пересвідчився, що він біжить набагато швидше (…). І тут я всім своїм єством відчув, що настав час діяти, коли я хочу придбати слугу, а може, і товариша чи помічника. «Саме провидіння,

Отже, я мусив діяти й

же пострілом убив його. Нещасний, бачивши, що обидва його вороги, як йому здавалося, упали мертві, спинився, але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи, чи йти йому до мене, чи тікати. Я почав знову звати його до себе. Він зрозумів: ступив кілька кроків і знову спинився. Тільки тоді я помітив, що він труситься, як у пропасниці. Бідолаха, очевидно, вважав себе за мого полоненого й думав, що я вчиню з ним точнісінько так само, як я вчинив з його ворогами. Я знову поманив його до себе й узагалі старався підбадьорити його, як умів. Він підходив до мене дедалі ближче, кожні десять–двадцять кроків падаючи навколішки на знак

нього та манив його рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько,

знову впав навколішки, поцілував землю, притулився до мене обличчям, узяв мою ногу й поставив її собі на голову. Мабуть, останній порух означав, що він присягається бути моїм рабом до самої смерті. Я підвів його, поплескав по плечу та, як міг, старався показати, що йому не треба боятися мене. (…) Коли ми з ним прийшли в печеру, я дав йому хліба, жменю родзинок

руками й ногами та добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. У його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві, блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий,

Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу та всіма засобами старався довести свою безмежну відданість і покірність. Хлопець давав мені зрозуміти, що із цього

дня буде моїм слугою довіку. Я зрозумів

багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити, що дуже задоволений ним. Одразу я почав говорити з

ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував

вчив його вимовляти слово

моє ім’я; навчив вимовляти «так» і «ні» й розтлумачив значення цих слів. (…)

Поміркуйте!

товариш мені дуже сподобався, і я

вчити його всього того,

селим і завжди ретельним.

мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. (…) Це був найщасливіший

П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів: — Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ. Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилося, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди, і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою. П’ятниця описав мені її дуже детально, але лише тоді, коли він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували», — я зрозумів його краще й запитав, чи були в шлюпці білі люди. — Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, усі вони покинули його й пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони залишилися. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Вів жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро

чотири роки, як вони живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили та не з’їли білих людей, він відповів: «Білі люди стали нам братами». (…) Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилося. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгоро-

— Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя! — Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

Там, коло берега, одна, дві, три піроги!

спитав його, чи він боронитиме мене, як я його, і, головне, чи робитиме він усе, що я накажу йому.

Я умру, якщо ти накажеш,

і П’ятниця зібрали всю вогнепальну зброю, оглянули та зарядили її.

на острів для того, щоб

Коли Робінзон побачив, що дикуни хочуть з’їсти білу людину, вони з П’ятницею

чали обстріл. Дикуни, які досі не бачили вогнепальної зброї, дуже налякалися. З них живими залишилося лише четверо, які втекли на човні. Робінзон із П’ятницею врятували білого чоловіка, який виявився іспанцем, та індіанця — батька П’ятниці.

Мій острів був тепер заселений, і я вважав, що маю багато підданих. Часто я не міг утриматися від посмішки щодо того, наскільки я схожий на короля. По-перше, увесь острів був

невід’ємною власністю, отже, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був увесь під моєю владою: я

із цілою юрбою своїх одноплемінників,

ли вигребти в таку бурю, яка лютувала тієї ночі; що вони, напевне, усі потонули, а коли й урятувались якимось дивом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Що вони робили б, якби щасливо добралися додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом і вогнем пострілів, що, напевне, розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а від грому та блискавки, і ніби

Поміркуйте!

• Ким себе почував Робінзон, коли на його острові поселилися люди? Як він поводився?

Чому Робінзон усе ж хоче залишити острів, навіть назважаючи на те, що почувається на ньому імператором?

та пригод, подібного до мозаїки, яку підібрало саме провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває в цьому світі, — життя, що починалося нерозсудливо, а закінчувалося розумніше.

Читач подумає, що, досягши такого добробуту, я вже не став ризикувати; так воно й справді було б, якби обставини допомогли мені, але я звик до мандрівного життя, у мене не було ні сім’ї, ні численних родичів і навіть, незважаючи

забути цю країну;

дуже тягло знову в мандри по

там із моїми наступниками-іспанцями й довідався про всю історію їхнього життя та життя тих негідників, яких я залишив на острові. Мені розповіли, як спочатку вони кривдили бідолашних іспанців, як вони ворогували, а потім мирилися, об’єднувалися з ними й знову розходилися, як нарешті іспанці були змушені вжити проти них насильство, як підкорили їх собі та справедливо поводилися

власна, особливо в тій своїй частині, де йшлося про битви з караїбами1, що кілька разів з’являлися на острові, а також про різні поліпшення, запроваджені на ньому. Я також довідався, що п’ятеро поселенців напали на сусідній материк і захопили в полон одинадцять чоловіків і п’ять жінок, у яких на той час, коли я приїхав на острів, народилося щось із двадцять дітей. Я пробув на острові днів двадцять, залишив поселенцям запаси всіляких потрібних

дати острова й поїхав.

рильне судно, навантажене різними необхідними для них речами. Крім того, я послав на

народився

м. Лондоні (Велика

у родині спадкового фламандського підприємця, торгівця свічками, і дочки англійського землевласника.

околицях Лондона, а потім

Як письменник-просвітник, Д. Дефо прагне переконати читачів

особи, яка, покладаючись на свій розум

закладеними природою здібностями, виживає в екстремальних умовах. Як звичайна людина, Робінзон постійно відчуває страх, мислить примітивними категоріями, часто помиляється, але водночас не припиняє думати й працювати. Цей образ повністю розкриває теорію філософа доби Просвітництва

на робінзонаду. Однією з перших антиробінзонад

часто інтерпретують як Біблію. Це підкреслює духовний

ного героя роману Д. Дефо.

Поміркуйте!

• Роздивіться ілюстрації

роману «Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» та кадри з кінофільму за його мотивами (с. 100, 101, 102, 104, 106, 107, 108, 109, 110, 112, 113).

• Який образ

хочете ви прочитати твір повністю? Чому?

(…) Мій батько мав невеликий маєток у Ноттінгемширі. Я

із п’ятьох його синів. На чотирнадцятому році

Еммануеля в Кембриджі1. Там я пробув три роки

навчався

старанно, однак витрати на моє утримання

уку до видатного лондонського хірурга містера Джеймса Бетса, у якого я навчався чотири роки. Час від часу батько надсилав

поки дістався до берега. Це сталося, як

годині о восьмій вечора. Я пройшов ще з пів милі, але не натрапив ніде на жодні ознаки житла чи людей, а може, був такий змучений, що просто не помітив їх. (…) Я ліг на низеньку м’яку траву й заснув так міцно, як не спав ще ніколи зроду. Проспав я щонайменше дев’ять годин, бо, коли прокинувся, був уже білий день. Я хотів підвестися, але не зміг і поворухнутися: я лежав горілиць, і мої руки та ноги так само, як і моє довге густе волосся, були міцно прив’язані до чогось на землі. (…) Навкруги чувся якийсь гомін, але хто то гомонить, я не міг розгледіти, бо, лежачи в такій позі, бачив тільки небо.

Незабаром на моїй лівій нозі заворушилося щось живе й, поволі посуваючись уперед, спинилося в мене на грудях, а потім підійшло під саме підборіддя. Опустивши погляд, я побачив чоловічка дюймів шести на зріст, з луком і стрілою в руках і сагайдаком за плечима. За ним сунуло, як мені здалося, принаймні з пів сотні таких самих чоловічків. Украй вражений, я так голосно крикнув,

ся, зістрибнувши

чоловічків кілька разів повторили ті самі слова, яких я тоді не міг зрозуміти. (…)

Після цього навколо мене зняв-

ся несамовитий галас, а коли він

ущух, хтось із них голосно вигукнув: «Толго фонак!» У ту ж мить я

відчув, як у мою ліву руку вп’ялося

із сотню стріл, колючих, наче голки. (…) Коли ця злива стріл ущух-

ла, я аж застогнав зі злості та болю

і знову спробував звільнитися, але тоді чоловічки випустили ще

стріл, а декотрі

Тубільці, знайшовши мене на березі, де я спав, коли дістався до суходолу, зразу відрядили гінця до імператора, і державна рада ухвалила зв’язати мене описаним вище способом (це зробили вночі, поки я спав), а також надіслати мені вдосталь їжі та питва й приготувати екіпаж, щоб перевезти мене до столиці. (…)

розділ II

Імператор Ліліпутії в супроводі багатьох вельмож приходить подивитися на Гуллівера. До нього приставлено вчених, щоб учити його ліліпутської мови. Своєю сумирною поведінкою він здобуває прихильність імператора. (…) Імператор відповів, що, згідно із законами держави, обшук проводитимуть двоє

У цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто

хоче запобігти великої ласки при дворі. Їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або хорошого виховання. Коли

хтось, чи то померши, чи то потрапивши

в неласку, звільняє високу посаду, то п’ять чи шість кандидатів просять в імператора дозволу розважити його та двір

танцями на канаті, і той, хто найвище

підстрибне й не впаде, отримує посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають розпорядження показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Державний скарбник Флімнеп стрибав на туго натягненому канаті принаймні на дюйм вище від усіх інших вельмож імперії. Я бачив, як він кілька разів підряд виконав сальто-мортале на дошці, прикріпленій до каната, не грубшого

дні імператор звелів привести в готовність усе військо, розташоване в столиці та її

собі

оригінальну розвагу. Він попросив мене стати на зразок

якнайширше розставити ноги,

моєму прихильникові) вишикувати військо зімкнутими лавами й провести його церемоніальним маршем піді мною: піхоту по двадцять чотири чоловіки в ряд, а кінноту — по шістнадцять, виставивши списи, з барабанним боєм і розгорнутими прапорами. У параді взяли участь три тисячі піхотинців і тисяча вершників. (…) Можливо, читачеві цікаво буде довідатися, як заведено висловлюватись у Країні ліліпутів, а також дізнатися про умови, на яких мене

на те згоди.

5. Якщо виникне потреба спішно доставити

раз на місяць відносити у своїй кишені кур’єра разом

(у разі потреби) приносити

до нашої імператорської величності.

6. Він має бути нашим спільником

який саме тепер готується до нападу на нас.

7. Чоловік-гора у вільний час має допомагати нашим робітникам піднімати великі камені, з яких будують мури навколо головного парку, а також під час спорудження інших наших імператорських будівель.

8. Чоловік-гора має протягом двох місяців точно встановити розміри наших володінь, обійшовши для цього все узбережжя та підрахувавши кількість своїх кроків.

Поміркуйте!

розділ IV

Опис Мілдендо, столиці Ліліпутії, та імператорського палацу.

Розмова автора з першим секретарем про державні справи. Автор пропонує імператорові послуги у воєнних діях.

Здобувши волю, я насамперед попросив

їхав Релдресел, головний секретар у таємних справах (так його титулують там), у супроводі лише одного слуги. Звелівши кучерові спинитися віддалік, він попросив приділити йому одну годину й вислухати його (…). Привітавши мене з визволенням

і його заслуги, він, проте, додав:

справді

і Слемексенів, від

на черевиках, чим вони відрізняються одні від одних.

того,

однієї партії не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти із членами іншої. Ми вважаємо,

Одначе ми побоюємося,

як імперія його величності. І хоча

ви стверджуєте, що у світі є інші

королівства й держави, де живуть

люди вашого зросту, та наші філософи не ймуть цьому віри: вони ладні, швидше, припустити, що ви впали з Місяця чи якоїсь зірки. Адже безсумнівно, що сто чоловік

та відвагу, звелів мені розповісти про наші державні справи. Я доручив секретареві передати його величності мою найглибшу пошану й довести до його відома, що я, як чужоземець, не вважаю за потрібне втручатися в їхні партійні чвари, проте ладен віддати життя, боронячи його та його державу від будь-якої ворожої навали.

Поміркуйте!

уникав

Причепивши п’ятдесят таких гачків до п’ятдесяти канатів, я

пішов

берег. Там я зняв камзол, черевики та панчохи й увійшов у воду за пів години перед припливом. Спочатку я ішов убрід так швидко, як тільки міг, а посередині проплив ярдів із тридцять, доки опинився на мілині; менш як за пів години я дійшов до флоту. Побачивши мене, вороги так перелякалися, що пострибали в море й уплав дісталися до берега, де їх зібралося не менше як тридцять тисяч. Тоді я взяв своє знаряддя, позачіпляв гачки за отвори кожного корабля, а шворки

Поки я робив це, вороги пускали тисячі стріл, і багато з них впиналися мені в руки й обличчя, завдаючи пекучого болю, і заважали працювати. Та найбільше я боявся за очі і, напевне, утратив би їх, якби раптом не згадав про надійний захист. Між інших дрібничок у мене зберігалися в потаємній кишені окуляри — їх, як уже я казав, не помітили імператорські доглядачі. Я вийняв їх, якнайміцніше приладнав на носі й у такому спорядженні знову сміливо взявся

стріли. Багато їх улучили в скельця окулярів, але не завдали їм особливої шкоди. З’єднавши

якірні канати, діставши

потім, узявши зв’язані докупи шворки

потягнув за собою п’ятдесят найбільших ворожих військових кораблів. Блефускуанці, що не мали найменшого уявлення про мої наміри, спочатку остовпіли. Вони бачили, як я перерізав канати, і вирішили, що я хочу або пустити судна у відкрите море, або ж порозбивати їх одне об одне. Але помітивши, що весь флот пливе за мною, вони, охоплені розпачем, зняли такий лемент, що й описати не можна. Відійшовши

імператор Ліліпутії!

Поміркуйте!

Коли я ступив на берег, великий монарх привітав мене безліччю похвал тут-таки, на місці, нагородив мене титулом нардака — найвищою почесною відзнакою в імперії. (…) розділ VI

Про жителів Ліліпутії; їхня наука, закони та звичаї; система виховання

намір

горобців, і так

я з великою цікавістю

як

скуб жайворонка, не більшого за нашу муху, а дівчина шила

в усіх її галузях, а спинюся лише на своєрідній манері їхнього письма: ліліпути пишуть не так, як

зразу страчують;

рухомого та

стягають пеню на користь невинного, відшкодовуючи йому в чотирикратному розмірі за втрачений час, небезпеку, на яку він наражався, і знегоди, пережиті у в’язниці, і всі його витрати на свій захист. А якщо майна наклепника на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує

корона. До того ж імператор прилюдно виявляє до нього прихильність, і про його безневинність оголошують у всьому місті.

Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому рідко не карають за нього смертю; а пояснюють це тим, що дбайливість і пильність разом із звичайним здоровим глуздом можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися. А оскільки в комерції потрібні кредит і довіра, то, коли потурати обману й не карати його законом, чесний торгівець завжди зазнає збитку, а шахрай матиме зиск. Пригадую, як одного разу я клопотався перед монархом за одного злочинця, що втік із великою сумою

одержаних за дорученням його хазяїна. Як обставину, що зменшувала його провину, я навів його величності міркування про те, що тут ішлося тільки про

вживання довірою; але імператор визнав

мовляв, лише збільшує

тільки відповісти трафаретною фразою, що в кожного народу — свої звичаї; мушу зізнатися, мені було дуже соромно. Хоча ми й кажемо звичайно, що нагорода та кара — два шарніри, на яких обертається весь урядовий механізм, але ніде, крім Ліліпутії, я не бачив, щоб цей прилад було запроваджено в життя. А там кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно

виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги відповідно до свого стану й життя та одержує

звертають на моральні якості, ніж на здібності. На їхню думку, коли вже влада дуже потрібна людству, то кожна людина, наділена звичайним здоровим глуздом, може займати ту чи ту урядову посаду (…). Вони вважають, що правдивість, справедливість, поміркованість та інші подібні якості під силу кожному й що ці чесноти роблять кожного здатним служити своїй країні, крім тих випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, найбільша розумова

них чеснот і найбільша небезпека — віддавати посади до рук несумлінних людей, хай навіть найздібніших (…). Невдячність вважають у Ліліпутії карним злочином (як відомо, так само міркували й деякі інші народи). На думку ліліпутів, той, хто відплачує злом своєму благодійникові, є ворогом і всім іншим людям, яким він нічого не завдячує, а тому він заслуговує смерті. (…) Ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, можна довіряти виховання їхніх дітей. Через те в кожному місті є громадські виховні заклади, куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати

Поміркуйте!

у великій неласці в його імператорської величності) і, не називаючи свого імені, зажадав побачення зі

мною. (…) Коли ми обмінялися привітаннями, я помітив велику заклопотаність на обличчі його ясновельможності й спитав про її причини.

Тоді він попросив терпляче вислухати його, бо йшлося про мою честь і

життя. (…)

— Треба вам сказати, — почав

він, — що останнім часом кілька разів страшенно таємно скликали

кілька засідань державної ради з

приводу вас, і два дні тому його величність ухвалив остаточне рішення. Ви дуже добре знаєте, що Скайреш Болголам (галбет, або верховний адмірал) мало не з першого дня, як ви прибули сюди, став вашим запеклим ворогом. Я не знаю, як і чому виникла ця ворожнеча, але ненависть його особливо зросла після вашої великої перемоги над блефускуанцями, яка зовсім затьмарила його адміральську славу. Цей вельможа в спілці з канцлером скарбниці

рез ревнощі знають усі, генералом Лімтоком,

вступ так схвилював мене, що я, свідомий своїх заслуг

— Дякуючи за зроблені мені послуги, я, ризикуючи

докладні відомості про ці засідання та копію обвинувального акта. (…) Не хочу стомлювати читача, докладно описуючи, як мене приймали при блефускуанському дворі — з усією гостинністю, гідною такого могутнього монарха. Обмину й незручності, які я терпів через те, що там не знайшлося придатного для мене будинку та ліжка, а тому мені довелося спати на землі, загорнувшись у свою ковдру.

В. Шевченко.

бачив, що приплив підігнав

припливом, він помалу наближався до берега. Я негайно повернувся до міста й попросив його величність довірити мені двадцять найбільших кораблів із тих, що

мотузки, які заздалегідь скрутив у кілька разів для більшої міцності. Коли прибули кораблі, я роздягся і рушив до човна вбрід, а ярдів за сто від нього змушений був попливти. Матроси кинули мені мотузку; я закріпив один її

Невдовзі вода сягала мені вже тільки під пахви. Тепер, закінчивши найважчу частину роботи, я взяв решту канатів, складених на одному з кораблів, і прикріпив їх спочатку до човна, а потім до дев’яти суден, що супроводжували мене. Вітер був попутний, матроси тягли човен на буксирі, а я підштовхував його ззаду, і в такий спосіб ми наблизилися на сорок ярдів до берега. Я зачекав, поки розпочнеться відплив і човен опиниться на сухому, тоді з допомогою двох тисяч матросів із канатами

Увесь цей час я дуже дивувався, що до двору Блефуску не надхо -

дить ніяких запитів щодо мене від

нашого імператора. Як виявилося

згодом (про це мене повідомили

приватно), він не здогадувався, що

мені відомі його наміри, і думав,

ніби я хотів здійснити обіцяний

візит до Блефуску, згідно з його

дозволом, а через кілька днів, після закінчення всіх церемоній, повернуся назад. Проте моя тривала відсутність почала непокоїти його, і, порадившись зі скарбничим та

В. Шевченко.

його прибічниками, він вирядив до Блефуску поважного урядовця з копією обвинувачувального акта. Посланцеві було доручено висловити монархові Блефуску велике милосердя свого володаря — присудити мені таку кару, як осліплення, передати, що я втік від правосуддя. Коли протягом двох годин я не повернуся, буду позбавлений титулу нардака й оголошений зрадником. Володар не має сумніву, що брат його, імператор Блефуску, для збереження миру й приязні

мене до Ліліпутії із зв’язаними руками

ногами, щоб мене покарали за зраду.

Імператор Блефуску після триденної

но, на якому можу вирушити в море, і що він звелів спорядити це судно з моєю допомогою і за моїми вказівками. Отже, через кілька тижнів, як він сподівається, обидві імперії позбудуться нарешті такого нестерпного тягаря. Із

а імператор Блефуску розповів про все, що сталося,

майстрів

склавши втринадцятеро найцупкіше полотно. Тим часом я робив снасті, скручуючи по десять, двадцять і тридцять щонайтовщих канатів. Великий камінь, який мені пощастило після довгих пошуків знайти на березі, я припасував замість якоря. Щоб промастити човен, замість смолити, і на інші потреби пішов лій із трьохсот корів. З неймовірними труднощами я зрізав кілька найвищих дерев на весла та щогли, у чому, щоправда, чимало допомагали

теслярі його величності: вони вишліфували

отримати останні накази його величності й попрощатися з ним. Імператор із найяснішою родиною

рував мені п’ятдесят гаманців із двомастами спрагів у кожному та свій портрет на весь зріст, який я зараз же сховав у рукавичку, щоб

шись ретельним обшуком

обіцянки не вивозити нікого з його підданих, навіть із їхньої згоди чи бажання.

отак до подорожі, 24 вересня 1701 року

на північний схід од Вандіменової Землі. Того дня я нічого не побачив, але на другий день, близько третьої години, відпливши від Блефуску, за моїми розрахунками, на двадцять чотири ліги, побачив вітрило, що рухалося на південний схід; а сам я прямував просто на схід. Я почав гукати, але не дістав відповіді; та ось вітер трохи вщух, і я спробував наздогнати судно. Я поставив усі вітрила, і через пів години на кораблі мене помітили, викинули прапор і вистрелили з гармати. Нелегко висловити

камзола й зійшов на палубу з усім своїм невеличким вантажем. То було англійське торговельне судно, що поверталося північними та південними морями з Японії під командою капітана Джона Бідла з Дептфорда — дуже ґречного добродія і вправного моряка. Ми були тоді під тридцятим градусом південної широти. Екіпаж судна складався з п’ятдесяти чоловік, і серед них я зустрів одного свого давнього товариша — Пітера Вільямса; він якнайкраще відрекомендував мене капітанові. Той

вовижі з тих країв. Я дав капітано-

ві два гаманці з двомастами спрагів у кожному й пообіцяв подарувати йому, прибувши до Англії, тільну

корову та кітну овечку.

Не буду

та інші

в другу подорож, продав її

шістсот фунтів. Повернувшись з останньої подорожі, я побачив, що худоба дуже розплодилася, особливо вівці. Сподіваюся, що їхня напрочуд тонка вовна поліпшить якість наших шерстяних тканин. Я пробув із дружиною та дітьми тільки два місяці, бо невгамовне бажання побачити чужі країни штовхало

усидіти вдома довше.

Поміркуйте!

•

вченими-теоретиками, які втратили зв’язок із реальністю;

•Країни гуїгнгнмів — розумних коней, які живуть у гармонії з природою.

Усі чотири частини роману є сатирою. Автор висміює політичні інтриги, наукове невігластво, релігійну роз’єднаність, людську пихатість і жадібність.

Лемюель Гуллівер — представник середнього класу родом із Ноттінгемширу. Він змінюється з розвитком

боротьбу; велетні — ідею про те, що у великому світі проблеми «маленької» людини є незначними; гуїгнгнми уособлюють ідеали розуму, моральності, гармонії з природою. У першій частині роману «Подорож до Ліліпутії» письменник описує фантастичний мініатюрний світ, де всі людські пристрасті та вади людського суспільства, як у дзеркалі, відображені в гіперболізованому вигляді.

Вам відомо, що літота

Поміркуйте!

•

• Обґрунтуйте думку, що прочитаний вами твір відображає просвітницький світогляд.

• Доведіть, що роман «Мандри Гуллівера» має ознаки не лише пригодницького роману.

Історичні паралелі

під командуванням герцога Мальборо то зазнавали поразок,

Жан Іньяс Ізідор Гранвіль — французький художник-ілюстратор ХІХ ст. У його творчому доробку — ілюстрації байок Лафонтена, пісень Беранже, романів «Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», «Дон Кіхот», «Мандри Гуллівера». Роботи художника вирізняються багатою фантазією, спостережливістю та їдким гумором. Хоча він і не ставив собі за мету розсмішити, його персонажі часто мають зовнішність різних тварин,

оскільки митець був переконаний, що люди наділені тими ж вадами, що й тварини.

• Розгляньте ілюстрації Ж. Гранвіля до роману «Мандри Гуллівера» та поділіться своїми враженнями про його незвичайний стиль. Зокрема, ілюстрація, де зображений Гуллівер із кіньми, відображає філософську частину роману Дж. Свіфта: Гуллівер перебуває серед розумних коней — гуїгнгнмів. Ж. Гранвіль підкреслює контраст між цивілізованими конями та «дикими» людьми — єгу.

Д. Дефо й Дж. Свіфт були сучасниками, але їхні погляди

Роман «Робінзон Крузо» — це гімн цивілізованій прагматичній

спільні та відмінні ознаки між творами. Узагальніть порівняння у формі таблиці.

Продовжуємо подорож сторінками творів української та зарубіжної літератури. Ви вже не раз мали можливість переконатися, що кожний художній твір неповторний, як неповторною особистістю є його автор чи авторка. Однак зміст художнього твору значною мірою залежить від того історичного періоду, у який його написано. Тож пропонуємо прочитати твори мистецької доби, що має таку таємничу, піднесену та поетичну назву —

ідеалів просвітництва — свободи, рівності,

Але замість волі й братерства — жорстокий терор, загарбання чужих земель, буржуазні порядки із цілковитою владою грошей, примітивними міщанськими смаками та лицемірством.

Класицизм романтизм

Чіткий поділ на «високі» й «низькі» жанри.

Характери героїв твору незмінні — висвітлюють якусь одну рису людської вдачі.

Заперечення художніх обмежень, свобода пошуку, новаторство в змісті та формі творів.

Характери героїв твору складні, мінливі, суперечливі, здатні до саморозвитку, самозаглиблення.

Культ розуму, здорового глузду. Культ емоцій та інтуїції.

Мистецтво виражає ідею гармонії, звідси — чіткість форм, композиції, стилю.

Мистецтво виражає таємниці буття, внутрішніх порухів людини, тому воно ускладнене, загадкове.

Великий вплив на формування романтизму справила філософія. Німецький мислитель І. Кант доводив, що хоча світом керує всезагальний вищий розум, але поведінку людини

в усьому, краси, духовного ідеалу.

• Розкриття внутрішнього світу людини — почуттів, душевних станів; увага до позасвідомого — снів, передчуттів тощо. Мотиви митців романтизму — пристрасне, часто трагічне кохання, розлука, вірність закоханих.

• Романтиків приваблювала винятковість: дивовижні, таємничі або містичні події, елементи фантастики. Романтичні персонажі — це неповторні, яскраві особистості, які протистоять загалу. • Символізм

спорідненому середовищі. Тому звичаї, обряди, народну мову, фольклор вони сприймали як першорядні цінності, що пробуджували національну самосвідомість і гідність. Саме романтики стали творцями національного ідеалу, рушіями боротьби за національну самобутність і незалежність своїх народів.

• Характерні художні прийоми: символізм, контрасти, антитези, іронія, яскрава та барвиста мова, міфологічно-фольклорні образи.

Найвидатніші письменники-романтики світової літератури: Джордж Гордон Байрон, Вальтер Скотт (Англія); Генріх Гейне, Фрідріх Шиллер, Ернст Теодор Амадей Гофман (Німеччина); Віктор Гюго, Жорж Санд (Франція); Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш (Україна); Адам Міцкевич, Юліуш Словацький (Польща); Едгар По, Фенімор Купер (США) та ін. У межах романтизму як напряму співіснували різні стильові течії.

• Прихильники фольклорної течії збирали та вивчали народну творчість, черпали з неї мотиви

цивілізації народне життя, гармонію з природою (брати Ґрімм, М. Гоголь, Т. Шевченко, Є. Гребінка).

• Байронічна течія вирізнялася мотивами меланхолії, розчарування, неможливості розв’язати конфлікт між людиною і світом (Дж. Байрон, Г. Гейне, А. Міцкевич, М. Петренко).

• Для гофманівської, або гротескно-фантастичної, течії характерне використання казкових, фантастичних елементів із метою підкреслити потворність, карикатурну непривабливість дійсності (Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь).

• Представники утопічної течії, на противагу байроністам, оптимістично сприймали життя, вірили в перемогу

та справедливості (Г. Гейне, Т. Шевченко).

• Вальтер-скоттівська, або історична, течія

В українській культурі, зокрема й у літературі, романтизм утвердився на 20–30 років пізніше, ніж на Заході. Це пов’язано із жорстоким колоніальним гнітом. До кінця ХVІІІ ст. Україну повністю поневолили сусідні імперії: східну частину — російська, західну — австрійська. Московські загарбники ліквідували Гетьманську державу, підпорядкували православну церкву, закріпачили селянство, знищували українську культуру й освіту. Імперська влада викорінювала будь-які вияви українського патріотизму. Натомість усіляко заохочували та нав’язували зречення українцями своєї мови, культури, тобто зросійщення. Однак спрацював механізм національного самозбереження: у ХІХ ст. розгорнулося чергове

Поміркуйте!

Митці та доба

Понад усе українські романтики

ри та вольові вчинки, єдність

відчужено споглядає пейзажні далі. Силует

завжди самотньо? Чи про дивовижний зв’язок близького і далекого, минулого і вічного? Дуже подібні мотиви й образи втілювали й композитори-романтики — Р. Вагнер, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, М. Лисенко, Ф. Ліст. Польський композитор Ф. Шопен у своїх творах, пройнятих фольклорними мотивами, створив прекрасний образ Вітчизни, тонко передав усю гаму почуттів духовно багатої особистості — від захоплення, відчаю, спалахів

рення і самозаглиблення. Назвіть характерні

ДжорДж ноел горДон байрон (1788–1824)

про юність українського гетьмана.

МаЗЕПа (Скорочено) І

Полтавський бій відгомонів, Не пощастило королеві,

Серед скривавлених шляхів

Лягли полки його сталеві.

Потуга й слава у війні

Такі ж, як люди, навісні,

Змінився успіху тягар,

І виграв битву білий цар, І знов стояв московський мур

До ще страшніших темних бур, Коли рокованого дня

Знов загорілася різня,

І серед грізної навали

Ще більше сорому дознали

Війська, могутніші стократ, І згас імперський маєстат: Для одного удар, ганеба, Усім — як грім з ясного неба.

Мазепа стелиться в журбі

І сам він був, як дуб-титан, Землі козацької гетьман.

Він обійняв свого коня

За шию, наче той рідня, І, не зважаючи на втому, Підкинув листя вороному,

Обтер на спині вогкий пил, Звільнив з оброті і вудил, І неприховано радів, Що їв годованець степів, Хоча й тривожився раніше, Чи стане він на пасовище, Адже оцей купратий кінь

Був невловимий, наче тінь, Неначе блискавка, гарячий, Проте покірливий, терплячий, І ніс вождя у далечінь,

Як справжній кінь, татарський кінь!

Він знав господареву річ

І лиш почує тихий клич — Крізь натовп, силу, тисячі, Було то вдень, а чи вночі, Від заходу і до світання До нього линув без вагання І зупинявся на постій, Неначе олень молодий. IV

Мазепа простелив на землю горностаєву кирею, перевірив рушницю. Потім дістав баклажку та їжу й пригостив короля і його почет.

Невідомий художник. Портрет Івана Мазепи

Вродливий красень з мене був.

Як сімдесятий рік минув, Тоді признатися не гріх,

Що на світанку днів моїх

З чоловіків ніхто красою

Не міг би змірятись зо мною.

Я мав і молодість, і міць,

Рум’янець повний серед лиць,

І шкіру ніжну, молоду,

А нині зморшки на виду,

Бо час, турботи і війна

Своє зробили. Все мина.

Неначе плугом перейшло

Через усе моє чоло.

Я б зрікся роду і сім’ї,

Коли б вернути дні мої,

Але й вони зрівнять не годні

Моє учора і сьогодні.

А втім, як бачите, літа

Не вигнули мого хребта,

Не зменшили і не змінили

Відваги, розуму і сили,

Інакше б я отут в цей мент

Не повідав старих історій

Під деревом в ночі беззорій,

Як мій розкинутий намет.

Та, прошу вас, дозвольте далі, Я повертаюся до кралі.

Мені здається, що вона, Струнка, вродлива і ставна,

Біжить до мене від берези…

Ах, образ юної Терези

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй.

Та як знайду в собі снагу,

Щоб воскресити дорогу:

Ні фарбами, ані словами

Я не спишу моєї дами.

В її очах був цілий схід.

Великий Азії сусід —

Туреччина, як час пройшов,

Перемішала польську кров.

Терези азіатські очі

Були чорніш цієї ночі,

Але у їхній глибині

Яскріли світла неземні,

Як сяйво східної зорі,

Як проблиск місяця вгорі,

Як перша райдуга весни:

Широкі, темні і незмінні —

Були вологими вони,

Мов танули в своїм промінні.

Напівогонь, напівпітьма, Усі любов, любов сама,

Як у святої на стовпі,

Що погляди свої сліпі

Скеровує в небесну твердь,

Неначе їй солодка смерть.

Її задумане чоло,

Як літнє озеро було, Де мріє соняшна блакить

І хвиля там не жебонить,

Її вуста, її лице...

Та досить мовити про це.

Я так любив її тоді,

Я так люблю її тепер —

VI –VIIІ

Тривалий час закохані могли тільки обмінюватися поглядами. Треба було, щоб хтось представив їх одне одному. Знайомство відбулося під час гри. Але щастя закоханих тривало недовго. Старий граф

вистежив коханців та оскаженів від люті й

ревнощів. Із загоном гайдуків він оточив

місце зустрічі Мазепи з Терезою. Молодий

паж вихопив шпагу та почав оборонятися, але сили були нерівні. Мазепу закували

й перепровадили до графського замку.

Кара для юнака виявилася жахливою.

Поміркуйте!

• Яке враження справив на вас початок поеми «Мазепа»?

• Про які історичні події ідеться

•

—

Коня! — І вивели коня.

Тяжка була із ним борня —

IX

То справжній виходень пустині,

Що народився в Україні.

О дикий звір! — у нього крок

Швидкий, мов спалахи думок. І не забуду я до скону,

Як ми зустрілися увіч: Його жахливого полону Минала тільки перша ніч.

Всі перевтомлені були, Ніяк приборкать не могли

Його шаленого пориву,

Він дибився і їжив гриву, Покритий піною, коли Його до мене підвели.

І в

лютім запалі тоді

Вперед, вперед! — нестримний рух,

Мені забило вітром дух.

І я побачити не міг,

Куди мій кінь порскливий біг.

Лише займалося на світ,

А він од замкових воріт,

Почувши волю степову,

Летів, збиваючи траву.

Останній, дальній людський звук,

Який почув я в муках мук,

Був дикий регіт, свист і сміх

Юрби нищителів моїх.

У звичнім русі, наче тур,

обірвав на шиї шнур,

Що замість поводу вандали

Його до гриви прив’язали.

Напів звільнилась голова,

І крикнув я страшні слова,

Але здавив прокльонів грім,

Бо все одно не чути їм.

Я сердився, хотів ураз

Помститися за біль образ, Та це зробив за кілька літ:

Від осоружних тих воріт

Нічого я не залишив:

Ані підоймових мостів,

Ані решіток опускних,

Чи загород, ровів старих,

Ні каменя, ані бруска —

Все знищила моя рука:

Ніде й зела за кілька гін,

Лиш мурава на гребнях стін

Ще пробивалася, на жаль,

Де був тривкий фундамент заль.

Мене стайничі молоді Йому на спину завдали, Різучі в’яжучи вузли,

Жахнули скакуна — і враз

На волю випустили нас, — Вперед ми ринулись навпір

Скоріше струменя із гір! X

Сама пустеля. І якби

Минали ви оті горби,

Ніколи вам не прийде мисль,

Що замок там стояв колись.

Я споглядав готичні вежі

В тріскучих одсвітах пожежі.

Гули обвалені вали,

Дощами оливо лили,

Чорніючий високий дах,

Весь у пропалених дірках,

І товщина його потворна

Вже не була помстовідпорна.

Цього не ждали навісні,

Коли металися в огні,

Мов підливаючи оливу

Несамовитому пориву,

Що мушу я одного дня

Осісти іншого коня

І з військом знов прийти сюди Віддарувати шал їзди.

Я не забув гіркої гри,

Ті міцно зв’язані шнури,

І як доносилась луна

До змиленого скакуна.

Реванш настав — їх карти биті, Бо час рівняє все на світі, І все, що маємо робить, Лише чекати слушну мить,

Бо не було ще сили зла,

Яка б уникнути могла

Від неминучої покари,

І довго влучують удари

Тих, що неправости тавро

Цінують вище за добро.

Поміркуйте!

XI–XVI

юнак непритомнів. Потім кінь переплив річку, і

не міг звільнитися від пут.

XVII

Обвидніло. Туману мла

Розвіялася, відійшла

З пустельного німого світу,

Що оточав нас без привіту.

Пощо прохоплювався кінь

Крізь поле, ліс і річку вплинь?

Ані людина, ані звір

Не звеселяли мерхлий зір.

Куди не глянеш, довкруги

Ні від копита, ні ноги

Немає відбитків-слідів.

На дикім ґрунті не зустрів

Ні знаку колеса чи плуга.

Саме повітря — тиха туга.

Ніде комаха коло ніг

Не запищить в маленький ріг

не обізветься пташня, Яка парується за дня. Багато верст мій кінь пройшов.

Такий засапаний, немов

Ось-ось у нього серце трісне,

Він далі плентав. Як зумисне,

Чи то здавалося мені, До цього ми були одні.

Зненацька на шляху страждання

Почулося коня іржання

З-поза ялинових кущів.

Чи, може, вітер прошумів?

Ні, ні! З-за лісу гарцювала

Комонних військ важка навала.

Вона іде! Я бачу он —

Один великий ескадрон.

Даремно брався я кричать:

Вуста мої — німа печать.

Летіли коні. Де ж це ті, Що владно поводи круті

Їм напинають? Коней тьма —

І жодних вершників нема!

Мигтіли гриви навпроти, Хвости, і ніздрі, і роти,

О. Орловський. Мазепа

Яких ніколи серед піль

Не роздирав безкровний біль

Вуздечкою на язиці;

Не відали копита ці

Підков залізної ваги,

В боки не били остроги, —

Багатотисячний табун

Під виляски ростучих лун,

Вже нерухомі члени всі

Ще парували у росі.

Кар’єра перша і остання

Скінчилася — він без дихання!

Табун спинився. Кінь у кінь.

Вони побачили падінь

Мого коня, паси мої,

Немов криваві ручаї,

Неначе хвиль морських прибій, Що не спиняє натиск свій,

Зближався швидко навпростець,

Як неминучий наш кінець.

Громоподібна двиготня

Підсилила мого коня,

Тих кілька кроків звівши ноги,

Іржанням тихим від знемоги

Він відповів — і враз упав!

З потьмарним зором серед трав

XVIII

Постояли — і знов у путь, Повітря свіжого дихнуть,

Вихрилися туди, сюди,

Вбік повертаючи морди,

Нас обійшли за рядом ряд, Тоді метнулися назад,

Їх чорний кінь повів притьма,

Як патріарх над усіма, Без плямки білої рістні На шкірі пасма смоляні. (…)

Бідолашний вершник не мав сил позбутися коня. Над ним кружляв ворон, і лише слабкий хрип знесиленого Мазепи відлякував хижого птаха. Юнак побачив якісь вогні, але, сприйнявши їх за марення, знепритомнів.

Ласкаво стежачи за мною.

Очей проміння осяйне

сон, невже це сниться, Що я у затінку світлиці, Невже це личенька дівочі?

І в сумніві закрив я очі.

Та це не сон був, не мана —

Висока дівчина, ставна, Сиділа мовчки під стіною,

Найперше вразило мене, Ті очі, чорні і печальні, Струмили погляди благальні.

Я подивився на яву

І зрозумів, що я живу,

А не пожива хижака —

Примара щезнула тяжка.

Ні, це було вже не вві сні,

Всміхнулась дівчина мені!

Я мовив щось — а слів нема,

Тоді вона прийшла сама,

Із пальця й губ зробивши знак,

Вірніш наказувала так,

Щоб умирив я свій порив,

Нічого їй не говорив.

Ті руки в неї — мов лілеї:

Вона торкалася моєї

Напівобвислої руки,

Підклала вище подушки,

По тому тихою ходою

Пішла до іншого покою

І, прочинивши двері там,

Щось мовила своїм батькам

Солодким голосом... Повіки

Не чув я кращої музики!

Так ніжно плинув милий стан

І кожен крок був, як пеан.

Та їй ніхто не відповів,

Бо сон міцний у козаків.

Тоді, поглянувши з-під вій,

Вона зробила знак новий,

Що всі мені у цій господі

Готові стати у пригоді,

Що тут мені не буде зла,

Щоб я чекав, — і відійшла.

Мене опала самота,

Я був неначе сирота.

Прийшли за нею батько й мати.

Та що я можу ще сказати?

Не буду стомлювати вас

У цей лихий, незручний час

Своїми довгими згадками,

Як жив тоді я з козаками.

Вони в степу мене знайшли,

В найближчу хату принесли

І до притомності вернули

Любов’ю, догляданням чулим.

О знав би я, що оживу —

Й візьму гетьманську булаву!

Так

Не відгада своєї долі.

Нехай безсонні вороги

Тепер шугають навкруги —

Ми всі уникнемо погоні,

І відпочинуть наші коні

На правім березі Дніпра.

Добраніч, друзі! Вже пора.

Тут стомлений гетьман упав

У пахновинні свіжих трав,

На листя дуба та осик.

Постілля зовсім непогане

Тому, хто всюди спати звик,

Де тільки сон його застане.

Та не здивуйтеся, однак,

Що не було йому подяк,

Мазепа добре знав причину — Король бо спав уже з годину.

(Переклад О. Веретенченка)

Поміркуйте!

Н. Кур’єр. Ілюстрація до поеми Дж. Байрона «Мазепа»

• Які мотиви є провідними в поемі?

відомій суворою дисципліною. Тут він почав писати перші вірші. Юнак завершив освіту в Кембриджському університеті.

Поет мав серйозне захворювання ноги. Щоб подолати свій недуг, він настирливо займався спортом, зокрема плаванням, боксом, верховою їздою та стрільбою. На жаль, хвороба й бунтарський характер не сприяли дружбі

Дж. Байрона з однолітками, тож він почувався самотнім.

Розчарування принесла й перша закоханість у сусідку Мері Чаворт, яка не відповіла йому взаємністю. Але впродовж життя поет присвячував їй вірші. У 1809–1811 рр. Дж. Байрон багато подорожував. Він побував у Португалії, Іспанії, Албанії, Греції та Туреччині. Враження від мандрів стали основою для його твору — поетичного щоденника «Паломництво Чайльд Гарольда». Ця поема започаткувала байронічну течію в англійському романтизмі, що вирізнялася

меланхолії. Дж. Байрон створив образ «байронічного героя», який став символом романтизму, виражаючи

суспільства, пошук свободи й індивідуальності. Характерні риси «байронічного героя» • Самотність серед людей і вигнання із суспільства через

ливі якості та погляди; • дух бунтаря: протистояння

досягнення

посів успадковане місце

лордів англійського парламенту. Спроби захистити права пригноблених робітників не мали успіху, тож Дж. Байрон відмовився від подальшої політичної діяльності. Гарна зовнішність і запальна натура лорда Байрона приваблювали жінок. Він мав багато шанувальниць. Його обраницею стала освічена, але занадто самовпевнена молода аристократка Аннабела Мільбенк. У шлюбі в подружжя народилася донька Ада. Вона не успадкувала батькового поетичного таланту, хоча також писала художні твори. Однак її ім’я вписано до сторінок

наслідками Французької

відповідав уявленням

тичного героя, був утіленням прагнення до свободи та незалежності. Романтичні ідеали Дж. Байрона — це співчуття до пригноблених народів, тому й образ України, що боролася за свою незалежність, йому імпонував. Англійський поет-романтик у зображенні української природи й образу Мазепи вдається до романтичних перебільшень і відхилень від історичної правди. Для нього Україна була екзотичною країною, минуле якої багате на історичні події, що нагадували лицарські романи. Він використовує ці елементи для створення романтичного образу головного героя поеми. Є у творі й автобіографічні мотиви. Відомо, що в період написання поеми в Дж. Байрона був роман із юною Терезою Гвічіолі, дружиною старого й багатого графа. Високо оцінював поему Т. Шевченко, адже негативно ставився до офіційної в його часи неповаги до цього визначного українського гетьмана. Він не вважав

І. Мазепу зрадником інтересів свого народу, а тому, як і англійський поет-романтик, прославляв його. За жанром твір Дж. Байрона «Мазепа» є зразком романтичної ліро-епічної поеми, що поєднує ознаки двох літературних родів — епосу (наявність сюжету, яскраві описи, насиченість подіями) і лірики

Постать гетьмана І. Мазепи дуже популярна у світовому мистецтві, тому всі твори про нього називають «мазепіаною».

Картини відомих художників доби Романтизму Е. Делакруа «Покарання Івана Мазепи на коні» та О. Верне «Мазепа серед вовків» створені за

мотивами поеми «Мазепа» Дж. Байрона. Образ українського гетьмана увіковічено на полотнах таких українських митців, як С. Василь-

ківський, О. Орловський, Г. Якутович. У світовому музичному мистецтві найвідомішим із творів є симфонічна поема «Мазепа» угорського композитора Ф. Ліста

що образ І. Мазепи є втіленням ідеалу романтичного

Яке значення для розвитку українсько-європейських

Гейне запозичив назву й для своєї поезії, чим і засвідчив багатовікову традицію оспівування недосяжної Мадонни. «КОЛИ рОЗЛУЧаЮТЬСЯ ДВОЄ…»

Коли розлучаються двоє, За руки беруться вони, I плачуть, і тяжко зітхають, Без ліку зітхають, смутні. З тобою ми вдвох не зітхали.

Ніколи не плакали ми; Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли до нас згодом самі. (Переклад М. Стависького)

Поміркуйте!

• Яке почуття передає вірш?

• Процитуйте рядки, у яких зображено найбільше емоційне напруження.

• Доведіть, що в першій строфі поезії відчутна авторська іронія.

• Коли умовності між коханими перестають мати якесь значення?

• Чому

«НЕ ЗНаЮ, ЩО СТаЛО ЗО МНОЮ...» (ЛОрЕЛЕй)

Не знаю, що стало зо мною, Сумує серце моє, —

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.

Повітря свіже — смеркає,

Привільний Рейн затих; Вечірній промінь грає

Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі Сидить у самоті, Упали на шати блискучі

Коси її золоті.

Із золота

У човні рибалку в цю пору

Поймає нестерпний біль,

Він дивиться тільки вгору —

Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім

І човен, і хлопець з очей,

І все це своїм співом

Зробила Лорелей.

(Переклад Л. Первомайського)

Поміркуйте!

•

Ім’я Лорелей, на думку деяких дослідників, походить від діалектного німецького «сова», що перекладається як «шепотіння», і слова ley, що означає «скеля». Отже, ім’я дівчини колись дослівно означало «шепоче скеля». Такий звук створював водоспад, що стікав зі скелі.

• Дізнайтеся й про інші версії походження імені головної героїні балади.

Поміркуйте! •

пісні маленькі», — говорив про себе Г. Гейне. Збірка складається із чотирьох частин: «Юнацькі страждання», коли кохана з’являється в його уяві; «Ліричне інтермецо», де кохання розквітає насправді, але без взаємності; «Знову на Батьківщині»

юнака, здатного глибоко мислити, тонко відчувати,

романтичне протиставлення між собою і прагматичним суспільством,

Поет не заперечує, що закохався

сить обмежену та звичайну дівчину. Існує думка, що Г. Гейне опустив кохання з небес на натертий паркет гамбурзької вітальні й сам боляче вдарився об цей паркет. Звідси іронічний тон його поезій. Назвою «Книга пісень» поет визначив

рідний край», «Коли настав чудовий май», у яких поєднав надбання європейської музики з українським фольклором. • Знайдіть в інтернеті та послухайте романси українських композиторів М. Лисенка та Б. Лятошинського на слова Г. Гейне. Поділіться своїми враженнями. Палкою шанувальницею таланту Г.

була Леся Українка. Вона зробила переклади 92-х поезій із

Читацький

«Дивлюсь я на небо...» одного з найталановитіших представників Харківської школи романтиків — Михайла Петренка. «ДИВЛЮСЬ Я На НЕбО…»

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок, у сонця просить, У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю

І гірко, і марно свій вік коротаю, І в горі спізнав я, що тільки одна —

Далекеє небо — моя сторона.

Поміркуйте!

•

небо…»?

• Які думки непокоять ліричного героя? До чого він прагне?

• Людиною якої вдачі ви уявляєте автора вірша?

«Туди мої очі...», «Ходить хвиля по Осколу…») стали народними піснями.

Основні мотиви його творчості

сою рідної землі, людьми,

високого, світлого,

Поміркуйте!

•

• З якою інтонацією потрібно читати вірш?

• Які

Мистецькі діалоги

через два склади, тому вони створюють уповільнену інтонацію і зазвичай передають спокій, смуток, тяжкі та глибокі роздуми, епічну розповідь тощо.

• Визначте

Підсумуйте! жанр балаДи в літературі романтизму Вам відомо про епос, лірику та драму як роди літератури. Також ви вже ознайомилися з художніми творами різних жанрів літератури, із суміжними жанрами,

романтик? Доведіть, що вірш М. Петренка написаний

невеликий обсяг елементи фантастики

використання діалогів

напружений сюжет

віршована форма сильні почуття

Ознаки балад

морально-етична спрямованість

драматична, часто несподівана розв’язка

Поміркуйте!

• Розгляньте схему. Пригадайте, чи доводилося вам раніше читати або ж слухати музичні версії художніх творів, які мають такі ознаки. Назвіть їх та аргументуйте свої міркування.

Митці та доба

Однією зі стильових течій романтизму як художнього напряму є фольклорна. Ця стильова течія романтизму започаткована у Великій Британії та набула поширення в інших країнах. Її представники, наприклад поет В. Вордсворт, створювали літературні твори, орієнтуючись на найкращі зразки усної народної творчості. У Німеччині брати В. та Я. Ґрімм,

Читацький

путівник

Видатний польський поет Адам Міцкевич у

і романси» прагнув зберегти

джерела свого

ду — мову, культуру й історію. Сьогодні ви прочитаєте його відому баладу «Світязь», що ввійшла до цієї збірки.

СВІТЯЗЬ Михайлові Верещаку Хто, в Новогрудськім мандруючи краї, Прагне на все надивитись, Хай у Плужинськім бору побуває, Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води —

Ясна і чиста рівнина, Пуща їх тінню густою обводить, Озеро — ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою —

Станеш, затримавши подих:

Зорі побачиш вгорі й під собою, Місяць у небі і в водах.

Чи то із небом злилися безодні, Водяна дика пустеля,

А чи склепіння у сяйві холоднім Небо, ввігнувшися, стеле?

Ген береги мов розтали поволі, Сяєвом срібним повиті,

Наче ти в синім пливеш видноколі, В тихій бездонній блакиті.

Вабить це озеро, тихе й погоже, В пітьмі чаруючи очі;

Та лиш сміливець нечуваний може

Їхать туди опівночі.

Кажуть, там сила нечиста гуляє, Бенкети в озері править.

Хто проти ночі про це повідає —

Страшно і слухати навіть.

Часом пори там почуєш нічної

Поклики й грім під водою,

Стогін жіночий і брязкання зброї,

Вигуки дикого бою.

Гамір цей грізний вщуха за хвилину, Бір прибережний шепоче,

Тільки молитва над озером лине,

Тужне благання дівоче.

Що воно значить? I хто відгадає?

Хто ту безодню прогляне?

Різне про теє народ повідає,

Правди ж не знають селяни.

Дідичів Світязя славних нащадок,

Пан у Плужинах багатий,

Ці таємниці діставши у спадок,

Вирішив їх розгадати.

Тож повелів він у ближньому місці

Довгі човни будувати,

Невід завглибшки аршинів на двісті

Кращим рибалкам в’язати.

Я остеріг, що тут божої волі

Спершу спитатися треба, —

Дзвони гудуть не в одному костьолі, Линуть молитви до неба.

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту,

Благословення складає,

Ловлю за пановим гаслом почато,

Невід у воду пірнає.

Тоне, потяг поплавці за собою,

Вглиб — нескінченна дорога.

Стелиться слід за ним пінний стягою...

Певне, не зловлять нічого!

Ось підтягають до берега крила,

Мокрі зближаються сіті...

Що за страховище хвиля укрила?

Хто б то повірив у світі!

Ні, не страховище — жінку впіймали

Десь у підводній яскині:

Кучері білі, уста мов корали, Очі великі та сині.

Плине до берега дивна істота.

Люди стоять остовпілі,

Дехто й тікати лаштується потай, —

Жінка підводиться з хвилі,

Каже: «Чи знаєте ви, що донині

Всіх, хто тут плавав зухвало, Озеро, знявши вали білопінні, В прірві підводній ховало?

Тож за цікавість пусту в нагороду

Всім вам загинути б нині, —

Тільки ж бо нашого, пане, ти роду,

Славного в рідній країні!

Тим, що цей розшук почавши без тями,

Бога ви все ж не забули,

Бог вам сьогодні моїми устами

Давнє повіда минуле.

Тут, де сумні простягаються піски,

Аїр росте та купава,

Місто колись було, сповнене блиску,

Пишна Туганів держава.

Світязь, ясною багата красою,

Мужньою силою воїв,

Під можновладних державців рукою

Квітла у славі й спокої.

Там, де цей ліс простягнувся похмурий,

Ниви стелилися здавна,

Ген Новгрудок здіймав свої мури,

Древня столиця преславна.

Раз по Литві покотилась тривога:

Цар із Русі наступає,

Військо його оточило Мендога,

Сили ж у князя немає.

З дальніх кордонів він кличе дружину,

Пише до князя Тугана:

“Княже, рятуй! Поможи, бо загину!

Сила іде нездоланна” .

Батько мій, те прочитавши послання,

Кличе: “Збирайтеся, вої!”

От і зійшлися вони на світанні,

Всяк при коні та при зброї.

Гримнули сурми, дружина рушає,

Князь виїжджає в діброву.

Раптом стає він і руки ламає, В замок звертаючи знову.

Каже до мене: “Як власних підданців

Сам на поталу я кину?

Світязь не має ні мурів, ні шанців, Тільки-но смілу дружину.

Як розділю своє військо надвоє, Князю не дам оборони, А коли всі ми підемо до бою, —

Як будуть діти і жони?” “Батьку, — кажу я, — снагою і

Батько послухав, рушає до бою,

Ніч наступає в тривозі.

Раптом ми чуємо брязкання зброї,

Крики “ ура” на дорозі.

Гримнув таран, завалилися брами,

Сиплються градом уламки,

Сиві діди і жіноцтво з дітками

Товпляться з плачем до замку.

“Леле! — гукають. — Он сунеться військо!

Русь за ворітьми лютує!

Вбиймо себе, бо загибель вже близько.

Смерть від ганьби урятує!”

Лють погасила тремтіння тривоги!

Люди жалю вже не просять,

Золото, шати жбурляють під ноги

I смолоскипи приносять.

“Хто не умре — буде проклят назавше!”

Бачу, рятунку немає:

Той занімів, до порога припавши,

Той же сокиру здіймає.

Що нам — неволю ганебну прийняти,

Військо впустивши вороже?

А як у себе життя відібрати?

“Боже, — гукнула я, — Боже!

Як не втекти нам від лютої кари,

Нас захисти перед нею,

Громом убий із високої хмари

Чи заховай під землею!”

Ледве останнє я мовила слово —

Біле нас щось огортає.

Очі втопила я в землю раптово —

Бачу: землі вже немає.

Так врятувався народ безборонний,

Так ми уникли неслави.

Бачиш квітки? То дівчата і жони,

Змінені в білі купави.

Мов сніжно-білі метелики, линуть

Скрізь над водою німою,

В листі зеленім, як віття ялини, Всипане снігом зимою.

Образ чарівний дівочої цноти

Барви квіток затаїли,

Тут їх життя обминають турботи,

Смерті незборної сили.

Царські війська, розпалившись у битві,

Владу їх встигли спізнати.

Тут зупинились вони по гонитві,

Цвітом квітчаючи лати.

Хто лиш сягнув там рукою у воду,

Вирвав вологі стеблини,

Раптом, хворобою вбитий страшною, Згинув тієї ж хвилини.

Давню подію забуто, здається,

Є тільки відгомін кари:

Цвіт цей “цар-зілля” в народі зоветься,

Так його вславлено чари».

Мовила й зникла княжна під водою,

З нею човни всі та сіті,

З плескотом враз розійшлися надвоє

Води, туманом повиті.

Клекотом хвиля стрясає діброву, З хвилі ніхто не зринає.

Води розгойдані сходяться знову,

Дівчини й сліду немає. (Переклад М. Пригари)

Поміркуйте!

• Чим вразила вас балада

поїхав до Вільна (м. Вільнюс, Латвія), де вступив до університету. Після року навчання, відчуваючи потяг до літератури, змінив природничий напрям освіти на філологію. У студентські роки А. Міцкевич став учасником Товариства філоматів (шанувальників знань) і Союзу філаретів (шанувальників чеснот). Працював учителем у м. Ковні

Поміркуйте!

•

«Світязь»:

• експозиція розпочинається з опису озера

та таємничості, що створює

фон для подальших подій; • зав’язка : герої прагнуть дізнатися більше про таємниці озера;

• розвиток

ного

кульмінація: розповідь про відмову жителів міста здатися

Поміркуйте!

•

поляків, які проживали там, ця подія була проявом національної свідомості та прагнення до збереження своєї ідентичності. Пам’ятник став своєрідним мостом між українським і польським народами, символом спільної боротьби за свободу та незалежність.

За мотивами романтичної балади А. Міцкевича у 2011 р. на Берлінському кінофестивалі була презентована анімаційна стрічка «Загублене місто

Світязь» польського режисера Каміля Полака.

Ідеї, закладені в романтичній баладі А. Міцкевича та її анімаційній 3D-екранізації, актуальні й нині. Тому що, на жаль, історія загарбницьких війн не відійшла в минуле, а повторюється в сучасній російсько-українській

На які роздуми наштовхнула

ча? Чому?

Який із відомих вам творів поета («Акерманські степи», «Бахчисарайський фонтан», «Світязь») справив

Підготуйте виразне читання фрагмента балади «Світязь». Якщо ви володієте польською мовою, прочитайте

лише кілька разів побувавши в Польщі, поет усе своє

балад. ПрИЧИННа (Скорочено)

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів.

того

Не русалонька блукає:

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув! (…)

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька, Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив. (…)

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла. (…)

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши, вітер,

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;

З осоки коси, бо дівчата.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Чи всі ви тута? — кличе мати. —

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку! (…)

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам... Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить». (…)

Гай обізвався; галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Летять до дуба... Нічичирк...

Схаменулись нехрещені,

Дивляться — мелькає,

Щось лізе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці

Стала... В серце коле!

Подивилась на всі боки

Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На її уроду...

Треті півні: ку-ку-ріку! —

Шелеснули в воду. (…)

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою; Плугатар співає. (…)

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом

При битій дорозі. (…)

А тим часом із діброви

Козак виїжджає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де дівчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не мені, другому...

Швидше, коню, швидше, коню,

Поспішай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий...

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши, Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неї:

«Боже ти мій, Боже!»

Кличе її та цілує...

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене із тобою?»

Зареготавсь, розігнався —

Та в дуб головою! (…)

Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають;

Збиралися товариші

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слід, по закону,

Насипали край дороги

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито.

Посадили над козаком

Явір та ялину, А в головах у дівчини

Червону калину.

Поміркуйте!

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії русалоньки

З Дніпра грітись вийдуть.

• Яке враження справила на вас балада?

• Який епізод найбільше зворушив?

• Яке ставлення поета до героїв твору?

• Доведіть, що «Причинна» належить до жанру балади.

Пригадайте!

Вам відомо про дитинство й подальшу

достеменно невідомо. З найбільш ранніх творів він надрукував лише баладу «Причинна» (1837). Однак із самого початку чітко визначився як письменник український. Т. Шевченко

нації. Усе це завдяки патріотизмові його душі. Дуже багато Т. Шевченкові як поетові-початківцеві дало спілкування з інтелігентною, висококультурною українською громадою, яка

зв’язок з українською народною творчістю, з українською душею.

За проникливим висновком видат-

ного шевченкознавця Л. Білецького, «жодна книжка у світовій літературі

не мала такого значення, як “Кобзар”

для України. Наче сонце, освітила

вона рідну землю, огріла теплом рідного слова, любов’ю, окропила Україну сльозами, огорнула покривджену, знівечену народну душу ласкою, співчуттям, відкрила народові його минуле в таких картинах, які не забувають-

геніального майстра слова.

Поезія Т. Шевченка поєднувала національні та європейські традиції романтизму, викристалізувані, зокрема, у поезії Г. Гейне, Дж. Г. Байрона, А. Міцкевича та ін. Ліричні твори Т. Шевченка, за словами українського дослідника Д. Наливайка, «виявляють глибинну належність до основного мейнстріму європейської літератури романтизму…» та водночас зберігають індивідуальну неповторність

Поміркуйте! •

Продумано

ня; фольклорні образи русалок; ліричні авторські відступи тощо. Поет використовує народнопісенні

(синє море, козак молоденький, кінь вороненький, карі очі); пестливі слова (русалонька, козаченько, місяченько); порівняння (місяць — як човен; все мовчить — як в усі). У баладу вплетено прадавні вірування українського народу, наприклад згадка про третіх півнів. Як відомо, спів третіх півнів — це близько 2-ї години. В українській міфології спів третіх півнів — знак наближення ранку, закінчення

У пізніших своїх творах митець наголошуватиме: люте зло треба зупиняти, ненависть можна подолати лише любов’ю. У творчому доробку Т. Шевченка є ще й такі балади, як «Тополя», «Лілея», «Утоплена», «Русалка».

Поміркуйте!

• Перечитайте баладу «Причинна». Визначте основні сюжетні моменти.

• Охарактеризуйте дівчину, ворожку, русалок, козака.

• Які фольклорні символи використовує автор?

• Чи хочете ви прочитати інші балади Т. Шевченка? Чому?

очікування від його балад?

Композитор Данило Крижанівський написав музику на слова Т. Шевченка.

І відтоді пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» належить до найпопулярніших у народі пісень. А сучасний український режисер Андрій Щербак зняв анімаційний фільм за мотивами балади Т. Шевченка. Унікальність стрічки полягає в експериментальному поєднанні традиційної анімації з нестандартними прийомами відеоарту та звуко- й відеоінсталяцій. Ідею фільму режисер формулює так: «Ненависть породжує смерть, смерть породжує ненависть. І тільки любов дає життя і рятує. Про це мовить Т. Шевченко в баладі “Причинна”, це хочу показати і я».

Поміркуйте!

•

Підсумуйте!

цих митців? Інтерес

неться і ваших почуттів.

Це наче звуки полились:

Низькі — униз, високі — ввись, У муках цар сотворив Алілуя.

Узяв на іспит віру ти, Явивши образ наготи,

Що сяйво місячне його красу малює, І бранцем ти у домі став, Волосся збувся й царських справ, І з вуст твоїх злетіло: «Алілуя».

Я саме тут, у краю цім, Пізнав людей, пізнав і дім, Я жив, а нині ж я — цілую.

Граніт несе уверх твій стяг.

Любов — це не парад звитяг,

А крига та відламки Алілуя.

Що знати маю — стався час —

Яке життя чекало нас…

Та зір закрив для завтра ти — в жалю я.

Ставали як одним, згадай,

І дух святий вістив нам рай:

Щокрок і подих наші — Алілуя.

Мабуть, над нами ще Творець —

З любові вивів рішенець:

Як скеля поміж бур! — собі велю я.

Не той це крик, що чуть вночі, Не той з’явився при свічі —

Тут крижане й побите Алілуя.

«Мене ти помилково взяв,

Не те ім’я ти призивав»…

Нехай і так, то що ж тебе хвилює?

Слова у сяйві освяти. Байдуже, що почуєш ти: Святе а чи страждале Алілуя.

Поміркуйте!

• Знайдіть в інтернеті

тора Л. Коена.

• Чому, на вашу думку, вона є такою популярною? У чому її універсальність для всіх часів?

• Доведіть, що цей твір

Леонард Норман Коен (1934–2016) народився в м. Монреалі (Канада) у родині багатих польських емігрантів.

Усе своє життя він присвятив музиці та літературній творчості.

Грати на гітарі навчився в приватній єврейській школі. Згодом організував фолк-

«Buskin Boys»,

(опрацювання, «переспів» усесвітньовідомих хітів).

Джеффа Баклі, що була записана в 1994 р. Вона стала хітом, коли канадський співак Руф Вайнрайт виконав

Читацький

українській

гендарного українського

сюка на слова поета Богдана Гури. баЛаДа ПрО МаЛЬВИ

Заснули мальви коло хати, Їх місяць вийшов колихати.

І тільки мати не засне,

Мати не засне, — Жде вона мене.

Приспів

О мамо рідна, ти мене не жди,

Мені в наш дім ніколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла

І кров’ю зацвіла.

Не плач, не плач, бо ти вже не одна,

Багато мальв насіяла війна.

Вони шепочуть для тебе восени:

«Засни, засни, засни, засни...»

У матерів є любі діти,

А у моєї — тільки квіти.

Самотні квіти під вікном,

Квіти під вікном

Заснули вже давно.

Приспів

Як сонце зійде — вийди на поріг,

І люди схиляться тобі до ніг.

Пройдися полем — мальви буйних лук

Торкнуться твоїх рук.

Життя — як пісня, що не віддзвенить.

Я в мальві знов для тебе буду жить.

Якщо ж я ласку не встиг всю принести —

Прости, прости, прости, прости.

Є. Вжещ. Мальви

Митці та доба

Володимир Івасюк (1949–1979) народився в м. Кіцмані, що на Буковині. Він — один з основоположників української естрадної музики, автор усесвітньо відомих пісень, зокрема таких, як «Червона рута» та «Балада про мальви». «Балада про мальви» присвячена матерям, які втратили своїх дітей. Для композитора В. Івасюка вона виявилася пророчою

захист роду людині, яка її носить.

Трагізм «Балади про мальви» загострює щемливе

Читацький

путівник

трагедію війни, подвиг захисників Батьківщини, нетлінну вдячну пам’ять про полеглих. Одна з них — «Кленова балада» сучасного українського композитора та поета Анатолія Матвійчука. КЛЕНОВа баЛаДа

Загриміли в полі, мов громи, гармати, Стрільця молодого виряджала мати, Витирала сльози і благала бога, Щоб вернув їй сина додому живого, Щоб вернув їй сина додому живого...

Не плач, моя рідна, посивіла мати,

Я пішов на війну тебе визволяти,

А як не діждешся з тої січі мене,

Посади, благаю, біля хати клена, Посади, благаю, біля хати клена...

А туман — білим полем,

А біда — чорним болем,

А душа — буйним кленом, Зеленим, ой зеленим.

Тягнуться до сонця стовбури кленові, Зрошені сльозами горя і любові, Довгими ночами тихо шепчуть віти, —

То твої, Вкраїно, найдорожчі діти,

То твої, Вкраїно, найрідніші діти...

«Кленову баладу» А. Матвійчук (нар. 1958 р.) присвятив захисникам України, які нині мужньо боронять рідну землю від російських загарбників. Розгорнув у ній мотиви та символіку козацьких, стрілецьких пісень і народних балад. Перед нами — щемлива мить прощання матері із сином, який іде захищати Батьківщину. Зелений клен символізує його юність і молодечу силу, а також пам’ять

Поміркуйте! •

Мелодія цієї всесвітньо відомої

час подорожі

щемливу меланхолійну баладу.

Текст пісні пронизаний мотивами

Поміркуйте! •

на. Розкажіть, які пісні митця ви чули раніше.

яких сучасних

лади. Визначте жанрові

ня образів-символів у баладах В. Івасюка й А. Матвійчука. Створіть презентацію та поділіться результатами досліджень.

Підсумуйте!

Які морально-етичні проблеми порушені в сучасних баладах?

в цих творах, які вам найбільше запам’яталися.

Які ознаки романтичних балад ХІХ ст. запозичені сучасними авторами? Яка з балад викликала у вас суперечливі

Поділіться ними зі

однокласниками й однокласницями. У другій половині ХІХ ст. в європейському мистецтві почав утверджуватися новий напрям — реалізм. У повсякденному мовленні слова реаліст, реалізм означають раціональний, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійливому. А от як виявився реалізм у літературі, ви довідаєтеся із цього розділу. Бурхливий розвиток капіталізму, ринкових відносин, промисловості та торгівлі привів до того,

і совість. А безправний народ терпів нестерпний визиск, кривди. Тому закономірно, що визначальним у цю добу

ставав конфлікт між найманими робітниками та підприємцями. Посилювався і національно-визвольний рух проти деспотичних імперій. Альтернативу несправедливості світу багато хто з передових людей убачав у соціалізмі й анархізмі. Прихильники цих ідеологій пропонували шлях до справедливості, рівності через революційне знищення панівних верств і заміну приватної

Анархісти, крім того, виступали

перебільшення, фантазування, ідеалізацію, містику тощо. Намагалися показувати дійсність об’єктивно, тобто неупереджено, фіксуючи як позитивні, так і негативні, навіть відразливі, її сторони. • Якщо романтики розкривали передовсім внутрішній світ людини, то для реалістів головне — дослідження відносин людини та суспільства, впливу суспільно-побутових умов на формування характерів. Персонажі реалістичних

збірний образ-персонаж, у якому відображено

риси, спосіб життя, цінності певної суспільної групи, а він при цьому залишається індивідуальністю. Отже, якщо романтичний герой — винятковий, неповторний, то реалістичний — типовий.

• Природа для реалістів — насамперед тло, на якому

буваються типові події.

з точним копіюванням деталей.

і поясненні їхніх причин. Раціоналістичний тип мислення

• Утвердився пізніше,

зарубіжжя вирізнялись, зокрема, П.-Ж. Беранже, О. де Бальзак, Стендаль (Франція); Ч. Дікенс (Велика Британія)

Реалістичний стиль утвердився з

кінця 20-х років ХІХ ст. не лише в літературі, а й у живописі. Першим теоретиком реалізму вважають французького художника Жана Курбе. Улюблені мотиви романтиків (екзотичні сюжети, зосередження на прекрасному, одухотвореному) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян за працею, бідноту, жебраків, побутові сценки. Вони приділяли увагу деталям, щоб переконливо створити відчуття реальності, часто використовували похмурі, сірі кольори.

зокрема «Каменярі», «Віяльниці». Це суперечило тодішнім уявленням про

але відповідало духові часу. У

переміг, і бог

I мовив Мир: «У кожному народі

Я вмію честь і гідність одзнач и ть.

Народи, злийтеся у братній згоді

I руки потисн і ть.

О племена, вас утомили війни,

І навіть в сні не вийти вам із пут.

Переділіться знову — супокійний

Хай буде кожному під сонцем кут.

Не йдіть з царями в тріумфальнім х о ді

I власну путь до щастя прокладіть.

Народи, злийтеся у братній згоді

I руки потисн і ть.

Сусіду спалиш — знай, що аквіл о ни3

Тим полум’ям і твій охоплять дах.

Народи, злийтеся у братній згоді

I руки потисн і ть. (…)

Щоб Марсових1 не чути більше кроків,

Закони даймо землям і містам, Щоб їм кривавих не струм и ть потоків

На втіху в і нчаним2 войовник а м.

Не вірте в зорі їх. Блисн уть на сході, Та в світлі дня їм більше не світить. Народи, злийтеся у братній згоді

I руки потисн і ть.

А світ зітхне в спок о ї тихомирнім, Скажіть: «Прощай!» усім минулим дням

I сійте хліб у любім дзвоні л і рнім, Куріть мистецтва г о йний3 фіміам4. Достатки в кожній з’являться господі, I кожен шлюб нащаддя проростить. Народи, злийтеся у братній згоді

I руки потисн і ть».

Так говорив юнак той богов и тий5,

I лиш монархів він не зворушив.

Осінній день стояв у цвіт повитий, Вернулись радощі весняних днів.

Пролийте ж в и на на хвалу свободі

I щастя еру скрізь

Поміркуйте!

рідний вільнолюбний народ. Спочатку молодий поет намагався наслідувати «високі» жанри класицизму (ода, поема, елегія). Але його не задовольняла надмірна пишномовність, «бундючність» цієї манери. Натомість він захопився простим пісенним жанром. Герой його пісень —

(від 1814 р.) і

монархії, старих порядків (так званої Реставрації) сатиричний струмінь його творчості значно посилився.

Дещо легковажний, розважальний жанр шансону під його пером стає серйозним і мистецьки довершеним. Поет використовує мотиви популярних невибагливих пісень, зберігає традиційні фольклорні ознаки (приспіви, прості рими, традиційні образи, розмовну

народи створити свою спілку миру, свободи, процвітання на противагу «Священному Союзу» європейських монархів-деспотів. В основі поезії — персоніфікація Миру, що постає в о бразі «боговитого юнака», який пристрасно закликає народи до злагоди та єдності. Вірш побудований на різкій антитезі:

цієї «щастя ери» є злагода — такий провідний мотив

ньому рефренами-приспівами після кожної строфи: «Народи,

тисніть». Тому цілком закономірно, що

Беранже шанують як видатного

ших країнах, зокрема й в Україні. Високо цінував його

робив український поет П. Грабовський, з віршами

баром ознайомитеся.

Довгий час П.-Ж. Беранже з його ідеями всесвітнього

ства вважали наївним мрійником (утопістом). Але в наш час виник і постійно розширюється Європейський Союз — об’єднання миролюбних, вільних, демократичних народів Європи. Сьогодні це 27 країн, але ще багато держав наближаються до

Підсумуйте! павло

Яке

тість?

Які історичні події мали вплив на написання

Нехай людці, що до відхнення вдатні, Співають нам на всякі голоси Про райські сни й куточки благодатні, — Де плачуть, там немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на лоні», Мук забуття вишукують дарма, Їх не заспать: у серця відгомоні Озветься світ з турботами всіма!

Поміркуйте!

Письменник-борець, страдник Павло Грабовський народився в с. Пушкарному на Сум-

заслання. У дорозі на заслання в Сибір поет зустрів і покохав

Але навіть у каторжних умовах митець займається літературною діяльністю, робить переклади з багатьох мов, зокрема з німецької, англійської, французької, італійської, ознайомлює українських читачів із творами зарубіжних письменників Дж. Байрона, Р. Бернса, Й.-В. Ґете, Г. Гейне.

Поезія ув’язненого, але нескореного борця переповнена бунтарським, революційним духом, співчуттям до людей підневільної праці, сумом за Україною. Митець так

тобто красу свободи, миру, людського щастя. Поет не відхиляє красу як таку, зокрема чарівність природи. Його обурення і

викликають «людці» — поети, що співають «про райські сни й куточки благодатні», лукаво

Підсумуйте!

вони написані, тобто ознаки якого художнього напряму прослідковуються

нікул.

Навчальне видання

ЯЦЕНКО Таміла Олексіївна,

ПАХАРЕНКО Василь Іванович, ТРИГУБ Ірина Анатоліївна, СЛИЖУК Олеся Алімівна

ЛІТЕраТУра (українська та зарубіжна)

Підручник інтегрованого курсу для 8 класу

закладів загальної середньої освіти (у 2-х частинах)

Частина 2

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Підручник відповідає Державним санітарним нормам і правилам «Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей».

Для оформлення підручника використано матеріали, що знаходяться у вільному доступі в мережі «Інтернет».

Редакторка Н. Забаштанська Художня редакторка Н. Антоненко Комп’ютерна верстка Л. Ткаченко Коректорки С. Бабич, С. Залозна

Формат 70×100/16. Ум. др. арк. 16,9. Обл.вид. арк. 14,82. Наклад прим.

Видавництво «Грамота», вул. Паньківська, 25, оф. 15, м. Київ, 01133. E-mail: info@gramota.kiev.ua; www.gramota.kiev.ua

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру України ДК № 341 від 21.02.2001 р.