Література (українська і зарубіжна) 8 клас Яценко ч.1

УДК 821.161.2.09+821(1-87).09]*кл8(075.3)

Л62

Яценко Т., Пахаренко В., Тригуб І. Література (українська та зарубіжна) : підруч. інтегрованого курсу для 8 кл. закл. загальн. середн. освіти (у 2-х частинах) : Частина 1 / Таміла Яценко, Василь Пахаренко, Ірина Тригуб, Олеся Слижук. Київ : Грамота, 2025. 280 с.

ISBN 978-617-559-012-6

ISBN 978-617-556-013-3 (Частина 1)

Підручник відповідає вимогам модельної навчальної програми «Інтегрований курс літератури (українська та зарубіжна).

7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти (авторський

колектив під керівництвом Т. О. Яценко). У виданні запро поновано твори кла сичної і сучасної української та зарубіжної літератури різних родів і жанрів, стислі нариси про життя та творчість письменників / письменниць, систему компетентнісно орієнтованих запитань і завдань різних рівнів складності.

УДК 821.161.2.09+821(1-87).09]*кл8(075.3) Л62

ISBN 978-617-559-012-6

ISBN 978-617-556-013-3 (Частина 1)

© Яценко Т. О., Пахаренко В. І., Тригуб І. А., Слижук О. А., 2025 © Видавництво «Грамота», 2025

Навчальне видання

ЯЦЕНКО Таміла Олексіївна, ПАХАРЕНКО Василь Іванович, ТРИГУБ Ірина Анатоліївна, СЛИЖУК Олеся Алімівна Література (українська та зарубіжна)

Підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти Частина 1

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України У виданні використано ілюстрації, які перебувають у вільному доступі в мережі «Інтернет».

Підручник відповідає Державним санітарним нормам і правилам «Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей».

Редакторка Н. Забаштанська. Художня редакторка Н. Антоненко. Комп’ютерна верстка Л. Ткаченко. Коректорка І. Барвінок Формат 70х100/16. Ум. друк. арк. 22,75. Обл.вид. арк. 20,24. Тираж прим. Зам. №

Видавництво «Грамота», вул. Паньківська, 25, оф. 15, м. Київ, 01133. тел. +38(067) 407-50-73. E-mail: info@gramota.kiev.ua;www.gramota.kiev.ua

Ви ознайомилися з народними та літературними казками, легендами, переказами, міфами, байками, віршами, оповіданнями й повістями про красу природи, історичне минуле, світ дитинства, формування характеру та життєві випробування особистості, про різдвяні дива тощо. У коло ваших читацьких уподобань увійшли гумористичні, пригодницькі й детективні тексти, твори фантастики та фентезі.

У 8-му класі ви розглянете літературу більш системно та послідовно — за історичними періодами й мистецькими напрямами та стилями. Перед вами постане світ античної літератури

для себе біблійну

доби Відродження (Ренесансу) ознайомить

західноєвропейського й українського мистецтва,

заполонять вашу уяву. Найкращі художні

Просвітництва спонукатимуть до роздумів

ливості.

Ви ознайомитеся зі знаковими творами кримськотатарської літератури та переконаєтеся, що киримли й українці / українки є корінними етносами України, історичні долі яких нерозривно пов’язані.

Поезія, проза та драматургія романтизму й реалізму дадуть змогу осягнути загальнолюдські ідеали та цінності, що утверджувалися в ХІХ ст. А прослідкувати мистецьке віддзеркалення певної історичної доби та її відомих представників ви зможете, коли

Пригадайте!

Нагадування

Мовнa

Рубрика, що містить цікаві розповіді

на

відображені

Мистецькі діалоги

архітектурі тощо. Читайте та досліджуйте! — творчі дослідницькі завдання та читацькі проєкти

Така робота потребує чимало часу, тож

Читацький путівник

Пригадайте!

• Які види мистецтва існують?

• Що таке художня література?

•

• Роздивіться репродукцію

вибір, смаки, уподобання кожної людини зумовлює не

лише власне «Я», а й оточення та атмосфера тієї доби, у яку вона живе. Ми спостерігаємо мистецьке втілення сучасності переважно в архітектурі, скульптурі, муралах, артоб’єктах і фотовиставках, а про культуру минулого можемо дізнатися з музейних експонатів.

М. Безкоровайний. Андріївський узвіз

Колізей. м. Рим (Італія). Сучасна світлина

Поміркуйте!

• Роздивіться репродукцію картини М. Безкоровайного «Андріївський узвіз». Яку епоху тут відтворено? За якими ознаками ви це визначили?

• Доберіть малюнки та світлини в інтернеті

формують митці / мисткині, які мають споріднені стилі та творять у

Стилі доби й мистецькі напрями найчастіше збігаються, як-от: ренесанс, бароко.

Зрозуміло, що художню своєрідність твору визначає передовсім індивідуальний стиль автора (його неповторна манера). Але на авторський стиль помітно впливають історичні й культурні умови, у яких живе митець / мисткиня, стиль і напрям доби.

Мистецькі діалоги

На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну у

ДзеРкалІ

Одна з особливостей вивчення літератури у 8-му класі полягає в тому, що ви дізнаєтеся не лише про окремі твори, а й про великі періоди всесвітнього літературного

Ви пройдете стежками, які прокладали

/ письменниці людства. Світовий літературний процес безупинний, хоча,

шляху, трапляються і спади, і підйоми, і круті віражі, і яскраві спалахи геніальності. Ви ознайомитеся з найвизначнішими явищами світової літератури. А розпочнемо нашу захопливу мандрівку літературними стежками в далеке минуле. Ви довідаєтеся

стала колискою європейської цивілізації. Адже

ська й римська міфологія. Образи богів і богинь, титанів, героїв, міфічні сюжети втілювали в скульптурі, архітектурі, літературі та театрі. Розмаїттям тем, сюжетів і жанрів уражає, зокрема, антична література. Її розквіт припадає на докнижну епоху. Тому в ній переважали усні форми — міфи, легенди, пісні, послання, п’єси. Характерні також зв’язок із музикою та переважно віршована форма. Гомерові поеми, про які ви дізнаєтеся невдовзі, та інші епічні твори виконували співом-проказуванням у супроводі музичних інструментів

Правив Троєю цар Пріам — Зевсів нащадок. Він мав чимало

і

старшим сином Гектором, що, наче молодий дубок, дедалі міцнів і ставав сильнішим. А Пріамова дружина Гекаба знову була при надії. Якось уночі Гекабі наснилося щось неймовірне, вона закричала й раптом прокинулася. Довго заспокоював дружину Пріам, поки вона нарешті спромоглася на слово.

— Наснилося мені, — почала Гекаба, — наче в нас знайшлася не дитина, а смолоскип, що яскраво й грізно палав. Від того червоного полум’я загорілися всі будинки

горі Іді, завжди

про нічний сон цариці Гекаби, віщун довго мовчав, а тоді, ніби після тяжкої думи, похмуро промовив: — То сон лиховісний, Пріаме. Через твого сина, що народився сьогодні, загине священна Троя.

— Що ти сказав? Загине Троя? Через мого сина?

— Загине! А щоб того не сталося, дитину треба вбити.

Цареві потьмяніло в очах. Хіба міг він убити дитину, убити власного сина? Але віщун сказав, що через нього загине Троя. Загине священна Троя!

Пріам аж почорнів на лиці, і перша паморозь лягла йому на

сина. І ймення дам йому гарне — Паріс».

Здивувалися всі пастухи, що в лісі знайшлося таке ловке дитя. — Мабуть, воно не простого роду, — уголос міркували вони. Та Агелай не прохопився і словом, що знає, звідки взялося те хлоп’я. Він няньчив його, поїв молоком, купав у нагрітій сонцем воді й урешті незчувся, як хлопець зіп’явся на ноги, а незабаром уже був пастушком.

Збігли роки, і той пастушок став струнким юнаком дивовижної вроди. (…) Гарний та дужий, сміливий, він вирізнявся з-поміж інших пастухів, наче ясний сокіл серед чорної галичі. А в юнацьких змаганнях — у борні, у перегонах, у метанні диска чи списа — Паріс завжди ставав переможцем. Була в пастухів ще й інша розвага — двобій найдужчих биків. І тут Паріс завжди вигравав, його улюблений бик жодного разу не підвів свого пастуха. (…) Паріс якось прилюдно

який

вержцеві. Саме тому,

тоді найвеличніша з них ступила кілька кроків до нього та сказала: — Я — Гера, володарка всього Олімпу. Подивись і скажи: хіба я, Зевсова дружина, не найвродливіша у світі. Якщо ти вчиниш справедливо та присудиш яблуко мені, я щедро віддячу: ти станеш панувати над усіма смертними, що живуть на землі.

Другою до Паріса ступила Афродіта, але Афіна Паллада випередила її, ще й роздратовано гримнула: — Не поспішай, Кіпридо, знай своє місце. Та не забудь

ваний пояс, адже в ньому всі твої чари кохання.

— Дарма, я і без нього чарівна, — безтурботно всміхнулась Афродіта.

шолом, без нього ти просто кумедна!

Меткий Гермес насилу заспокоїв богинь, і

йшла Афіна Паллада.

слухай, юначе, тієї безсоромниці

Паріс розгублено мовчав, і мудра богиня повела мову далі: — Якщо ти присудиш золоте яблуко мені, то

Єлена покине Менелая і стане твоєю дружиною. Тільки тоді ти збагнеш, що таке врода й справжнє кохання. Кров шугонула Парісові в голову. Він простяг Афродіті золоте яблуко та знеможено впав їй до ніг. (…) Саме тоді в Трої цар Пріам надумав розважити свою вірну Гекабу. Наближався день, який цариця щороку зустрічала в чорній жалобі. То був день народження їхнього сина, яким вона

заради священної Трої. Уже вдвадцяте

Пріам

Паріса. Не хотілося юнакові

отих городян, бик став би моїм і я погнав би його назад на Іду. От нарешті й великий майдан, де зібралася

усім Гектор, як старший

брав. Видно, змагатимуться тільки юнаки на чолі з Гекторовим меншим братом Деїфобом та його родичем Енеєм — Анхісовим сином. А навколо

Після багатої вдячної жертви безсмертним богам усі зібрались у царському палаці. Уже не чорна жалоба, а пишні шати прикрашали царицю Гекабу. І вона, і Пріам не зводили щасливих, залюблених очей із Паріса. Гектор, Деїфоб та інші брати пили з ним медвяне вино, жартували, сміялися. Тільки одна людина — дівчина в чорному вбранні — сиділа осторонь, похмура та мовчазна, і дедалі страшнішим ставав її погляд: якийсь лихий вогонь жеврів у її чорних довгастих очах. Зненацька дівчина підвелась і дико скрикнула:

Загасіть той смолоскип! Мерщій загасіть! Хіба ви не бачите, що від нього займається все навкруги? А тоді впала на своє місце й зайшлася нестримним плачем.

— Кассандро! Заспокойся, Кассандро! — підбігли до неї сестри, Пріамові менші дочки. — Тобі, певне, щось привиділося?

— Авжеж, я бачила! — з притиском вигукнула Кассандра крізь сльози. — Бачила, як Троя палає. І станеться це через нього!

Вона враз підвелася, показала рукою на Паріса й владно сказала:

— Нехай іде звідси, іде геть із

— Ні, ні, сина я тепер не віддам!

він довіку буде

сестра.

Та Кассандри вже не

Колись — тоді вона була ще зовсім юною — її, найвродливішу Пріамову дочку, покохав бог Аполлон. Щоб прихилити дівчину до себе, він наділив її даром віщунки, але потім, так і не домігшись від Кассандри кохання, Аполлон згорда їй кинув: — Свого дарунка я забрати в тебе не можу, ти завжди знатимеш майбутнє, але ніхто з-поміж смертних

Мистецькі діалоги

Героїв давньогрецьких міфів увіковічнили й в Україні. Так, шедевром світового садово-паркового мистецтва наприкінці XVIII — на початку XIX ст. є дендрологічний парк «Софіївка» в м. Умані, що на Черкащині. За основу композиції центральної частини парку взято сюжети античної міфології. Деякі локації парку нагадують оселі міфологічних богів і героїв. У 1845 р.

гОмеР

(бл. VIII–VII cт. до н. е.)

Чим жили, що цінували, до чого прагнули люди в часи античності? Відповіді на ці запитання ви знайдете, прочитавши поему «Іліада». Цей твір є найдавнішим зі збережених пам’яток давньогрецької літератури. Основою античного мистецтва були міфи, зокрема троянського циклу, використані в поемі «Іліада». Однак про причини Троянської війни, викрадення Єлени Парісом, похід ахейців під керівництвом Агамемнона до Трої, як і про результат війни, у поемі не йдеться, оскільки вони є заздалегідь відомими. Епізоди, зображені в поемі, сконцентровані на

Моровиця. Гнів

1 Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв: Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу 5 Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко, 10 Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди

Через те, що жерця його Хріса зневажив зухвало

Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, — 25 Згорда прогнав він жерця і

зневажив: «Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив! Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся — Не допоможуть ні жезл золотий, ні вінок божественний.

Доньки не дам я тобі, — аж поки й постаріє зовсім, 30 В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко, Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною. Йди ж відціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!»

Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова, Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.

35 А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона, Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати: «Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну Обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш.

Якщо, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставив

40 Чи для священної жертви гладкії спалював стегна

Кіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання: Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!»

Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий:

Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем, 45 Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий.

Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,

Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.

Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він — Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.

50 Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати, Потім уже й на людей

палали.

65

Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних

Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.

70 Відав усе прозорливий — що є, що було і що буде, Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона

В віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.

Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити: «О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати

75 Гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,

Що заступитись за мене ти словом готов і руками.

Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,

Що в аргів’ян владарює, кому всі коряться ахеї.

80 Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний.

Хай тої днини своє невдоволення він погамує, Але приховану злість буде в грудях у себе таїти, Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш»: Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий: 85 «Сміло, яка б не була, нам волю кажи божественну. Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе, Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш, Поки я житиму й поки ще землю цю бачити буду

Тут, при містких кораблях, ніхто із данаїв не здійме

90 Рук на тебе важких, хоч би був то і сам Агамемнон,

Що між ахеїв найвищою владою хвалиться нині». Зважився врешті і мовив тоді ворожбит бездоганний: «Не за обітницю, раптом забуту, не за гекатомбу

Феб, а за Хріса-жерця, що зневажив його Агамемнон, — 95 Ані дочки не звільнив, ані зволив він викуп узяти; От за що бог дальносяжний скарав нас, та й ще покарає, І не раніш од данаїв він

110 Ніби їм злигодні бог дальносяжний за те посилає, Що не схотів я за Хрісову доню коштовного взяти

Викупу, дуже-бо хочу й надалі ту дівчину в себе

Дома тримати. Я й над Клітемнестру, шлюбну дружину, Краще волію її, вона-бо від тої не згірша

115 Постаттю, вродою, вдачею й ревним до всього умінням.

Згоден, проте, я вернути її, якщо так буде краще:

Хочу-бо, щоб врятувалися, а не загинули люди.

Ви ж нагороду мені приготуйте, щоб я із ахеїв

Безнагородним один не лишився, було б і негоже.

120 Бачите всі ви — умкнула від мене моя нагорода». У відповідь мовив йому богосвітлий Ахілл прудконогий: «Сину Атрея славетний, з усіх найзахланніший муже!

Де ж тобі цю нагороду відважні здобудуть ахеї?

Скарбів-бо спільних у нас ніде уже більше немає — 125 Те, що взяли у містах ми зруйнованих, все поділили, А відбирати в людей, що роздано, вже ж не годиться.

Краще віддай її богові, ми ж усі, люди ахейські, Втроє та вчетверо сплатим тобі, якщо Зевс коли-небудь Міцно муровану Трою дозволить ущент зруйнувати».

130 Відповідаючи, мовив владущий йому Агамемнон: «Богоподібний Ахілле, хоч доблесний ти, а лукаво

Так не мудруй, бо й не ошукаєш мене, й не запевниш.

Хтів би ти тільки собі нагороди, а я щоб без неї

Мовчки сидів? І дівчину батькові радиш вернути?

135 Хай нагороду дадуть мені іншу відважні ахеї, Щоб до вподоби була і з тією цілком рівноцінна.

А не дадуть, то сам я піду й відберу нагороду, Як не твою, то Еантову чи й в Одіссея самого Вихоплю, скрутно ж тому доведеться, до кого прийду я. 140 Тільки ми зможемо це і згодом обдумати разом.

Нині ж спустім

Я ж не заради троянських прийшов списоборців хоробрих Тут воювати, — нічим-бо мені вони не завинили.

Ані биків не займали у мене вони, ані коней, 155 В широкоскибій Фтії моїй плодородній ніколи Нив не топтали, — високі-бо гори лежать поміж нами, Тінявим лісом укриті, і моря шумливого хвилі.

Ми задля тебе прийшли, безсоромний, тобі на догоду, Честь Менелая й твою захищати, песька личино, 160 Перед троянами. Ти ж усім нехтуєш, все зневажаєш, Навіть погрожуєш здобич у мене мою відібрати,

Ту, що за подвиги ратні дали в нагороду ахеї.

Врівні з тобою не мав нагород я, відколи ахеї Місто якесь руйнували троянське, заселене густо.

165 Хоч на війні більш за все працюють у січі жорстокій Руки мої, та коли до розподілу справа доходить, Здобич найбільша — тобі; й задоволений я із малого, До кораблів повертаюсь, знеможений січею тяжко, Їду сьогодні ж у Фтію, мені приємніш додому 170 На кораблях криводзьобих вернутися, — я не збираюсь,

Так зневажений, множить для тебе скарби та багатства». У відповідь мовив йому мужів володар Агамемнон:

«Швидше тікай, коли серце так прагне; просити не буду

Тут задля мене лишатися; знайдуться й інші, напевно, 175 Що пошанують мене, а найбільше — Зевс велемудрий.

Найненависніший з-між владарів єси, паростків Зевса.

Тільки тобі й до вподоби, що звади, та війни, та розбрат.

Ти сміливіший за інших, та це ж дарували богове.

Тож з кораблями й супутцями краще вертайся додому, 180 Над мірмідонами знов владарюй — кого те обходить?

Гнів твій мене не страшить, а тобі я грозитиму ось як: Феб-Аполлон нехай відбирає мою Хрісеїду, Ще й на своїм кораблі, зі своїми супутцями разом

195

Ставши вона за Пелідом, до кучерів русих торкнулась,

Видима тільки йому, а з інших нікому незрима.

Дуже Ахілл здивувавсь — озирнувся й Палладу Афіну

200 Зразу впізнав, а в неї лиш очі страшливо блищали.

От він озвався до неї і слово промовив крилате:

«Що ти прийшла сюди, Зевса егідодержавного доню?

Глянуть на буйну пиху Агамемнона — сина Атрея?

Тільки кажу я тобі, і це, певен я, сповнитись має: 205 Через гординю свою він скоро і душу погубить». В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна: «Гнів, якщо будеш слухняний, тобі вгамувати прийшла я

З неба — Гера послала сюди мене білораменна, Що полюбила вас серцем обох і піклується вами. 210 Ну-бо, сваритись покинь і рукою за меч не хапайся, — Досить, що лаявся ти якими завгодно словами. От що скажу я тобі, й неодмінно це сповнитись має: Скоро утроє такими ж дарами прекрасними сплатять

Всю цю наругу тобі, лиш слухайся нас і вгамуйся».

215 Відповідаючи, так їй промовив Ахілл прудконогий: «Треба, богине, мені обох вас послухати щиро,

Хоч я і дуже розгніваний серцем, а так воно краще.

Хто кориться богам, і вони того слухать готові».

Мовив і, срібний держак важкою вхопивши рукою,

230 І грабувати того, хто тобі суперечить посміє.

Ти владар-людожер, над нікчемами ти владарюєш, Бо інакше, Атріде, востаннє б ти нині зухвалив.

От що скажу я тобі й великою клятвою стверджу:

Берлом клянуся оцим, що ні пагілля вже, ані листя 235 Більш не зростить, давно колись з кореня зрубане в горах, Не розцвіте вже ніколи, бо міддю обстругано з нього

Листя і кору; тепер же це берло синове ахеїв

Носять в долонях, як судді, що вірно пильнують законів

Зевсових, — це ж бо й буде моя тобі клятва велика.

240

Прийде час, і журба за Ахіллом огорне ахеїв

Всіх до одного; та ти, і сумуючи, їм не здолаєш

Допомогти, як їх юрми від Гектора-мужоубивці

Падати будуть: тоді своє марно терзатимеш серце

В гніві на себе, що кращого ти із ахеїв зневажив».

245 Так промовив Пелід і, ударивши гучно об землю Злотноцвяхованим берлом, в знемозі сів, а навпроти

Люто Атрід бушував. Схопивсь тоді солодкомовний

Нестор, із голосом звучним славетний промовець пілоський. З уст його мова текла, бджолиного меду солодша. 250 Два покоління людей, нещадною забраних смертю, Зникло, з якими родивсь він і зріс в береженім богами

Пілосі, — третім уже поколінням він там володарив, — Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити: «Горе! Велика скорбота на землю ахейську приходить!

255 Як би зраділи тепер Пріам і Пріамові діти, Радість велика і іншим троянам серця б охопила, Тільки б почули вони, як у сварці отут завелися

Ви, між данайських мужів і в раді, і в битвах найперші.

Тільки послухайтесь, ви-бо обидва від мене молодші.

260 Тож на своєму віку людей, і від вас видатніших, Я зустрічав, і вони порад моїх не відкидали.

Ні, таких я не бачив мужів і більш не побачу,

Як Пірітой вікопомний, Дріант, поводатар народу, Чи Ексадій, Кеней, або ще Поліфем богорівний, 265 Або Тесей, син Егея, цілком на безсмертного схожий.

Люди були то могутні, окраса мужів земнородних, Вельми

Отже, послухайте й ви, воно-бо послухати краще.

275 Не відбирай, Агамемноне, дівчини, хоч ти й могутній, Він-бо раніш в нагороду одержав її від ахеїв; Та припини, Пеліде, і ти оці прикрі змагання

Із владарем, — не знав-бо ніхто ще такої пошани

Із владарів берлоносних, що Зевс їх у славі звеличив.

280 Ти хоч і сильний, бо мати богиня тебе породила,

Все ж він могутніший: більше люду під владою має.

Гнів свій, Атріде, і ти погамуй, тебе я благаю, Злобу свою на Ахілла вгамуй, адже він для ахеїв — Вірна опора і захист великий в війні оцій згубній».

285 Відповідаючи, мовив йому Агамемнон владущий: «Так, справедливо усе й до ладу ти, старче, говориш.

Та над всіма чоловік оцей хоче тут бути найвищим,

Над усіма панувати, указувать кожному хоче, Всім володарити. Я ж коритись йому не збираюсь.

290 Хай списоборцем його вічносущі богове створили, Та чи на те, щоб усіх він поганими лаяв словами?» Мову його перебивши, Ахілл відповів богосвітлий: «Був би я боягузом, пустим би нікчемою звався, Якби у всьому я, що ти скажеш, тобі поступився.

295 В іншого ти кого-небудь цього вимагай, а мені вже

Ти не указуй, я-бо коритись тобі не збираюсь.

Інше скажу я, а ти збережи це у серці своєму.

Не підніму я руки через дівчину, щоб із тобою

Чи з кимось іншим змагатися: те, що дали, відбирайте.

300 З іншого всього, що в чорному є кораблі бистрохіднім,

Ти проти волі моєї нічого уже не захопиш.

А коли хочеш, то спробуй, — хай всі вони знають і бачать, Як по спису моїм

Поміркуйте!

підсмаглого запах.

Так вони в стані військовім трудились. Але Агамемнон Звади не кидав, що й перше Ахіллові нею грозився; 320 До Еврібата й Талфібія слово таке він промовив — Це-бо окличники в нього були і прислужники спритні:

«Зараз же йдіть до намету Ахілла, сина Пелея,

Взявши за руки, ведіть Брісеїду сюди гарнолицю; А не даватиме, з більшим загоном прийду я до нього 325 І відберу її сам — ще гірше тоді йому буде».

Мовивши так, із суворими вирядив він їх словами.

Знехотя в путь подались вони берегом шумного моря

Й до кораблів і шатрів мірмідонських дійшли незабаром.

Перед своїм кораблем чорнобоким сидів під наметом

330 Сам Ахілл, та не дуже зрадів він, прибулих уздрівши.

З острахом, повним шаноби, стояли вони, застидавшись, Ані спитать, ні сказати нічого йому не посміли.

Швидко всю справу збагнув своїм розумом він і промовив: «Щасні будьте, окличники, Зевсові вісники й людські! 335 Ближче підходьте. Нічим ви

винні, лише Агамемнон,

Що посилає вас дівчину в мене забрать, Брісеїду.

Що ж, богорідний Патрокле, іди приведи її швидше, Хай забирають та хай же і свідками будуть обидва

Перед богами блаженними, перед громадою смертних, 340 Перед упертим оцим владарем, коли я йому стану

Знову потрібен у скруті, щоб від ахеїв безславну Смерть одвернути. Від згубних бажань розпалившись, не може Розумом кволим прийдешнє з минулим зв’язать, не зміркує, Як поблизу кораблів безпечно з троянами битись». 345 Так він сказав, і Патрокл послухав

Син Атрея, — забрав і привласнив мою нагороду».

Так він, ридаючи, мовив, і вчула те мати поважна, Що біля батька старого в морській глибочіні сиділа.

Вийшла із сивого моря богиня, мов легка хмарина,

360 Сіла, і сина, що слізьми вмивався, голубила ніжно, І, на ім’я називаючи, так промовляла до нього: «Сину, чого ти плачеш? Яка тобі туга на серце

Впала? Розказуй усе, не таїсь, щоб ми знали обоє».

Тяжко зітхнувши, у відповідь мовив Ахілл прудконогий:

Поміркуйте!

365 «Знаєш сама ти. Що ж говорить тобі те, що відомо?

Ми на Фіви, священне Гетіона місто, ходили І, зруйнувавши його, всю здобич сюди перевезли.

Все до ладу між собою сини поділили ахейські, Сину ж Атрея вони Хрісеїду дали гарнолицю; 370 А незабаром і Хріс, дальносяжного жрець Аполлона, До кораблів бистрохідних від мідянозбройних ахеїв

Доньку прийшов визволять, незліченний принісши їм викуп. Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона

Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв, 375 А Атрея синів — щонайбільше, начальників війська.

Схвальними криками всі дали тоді згоду ахеї

Волю вволити жерцеві, коштовний приймаючи викуп.

Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав —

Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив. 380 В гніві старець вернувся назад; Аполлон же прихильно Слухав його молитов, був-бо завжди цей жрець йому любий.

Кинув він з лука смертельну стрілу на ахеїв, і люди

Падали густо рядами, а божії стріли літали Скрізь по широкому стану ахеїв. Тоді-то премудрий, 385 Знаючи все, ворожбит

Йди

395 Словом чи ділом яким вдовольнила Кроніона серце.

Ще-бо

Як ти хвалилася, що від чола темнохмарного Зевса

Ти лиш одна із безсмертних ганебну біду відвернула В час, як хотіли його закувати боги олімпійські —

400 Гера, дружина його, Посейдон та Паллада Афіна.

Але прийшла ти, богине, і Зевса від пут врятувала, В поміч на високоверхий Олімп сторукого взявши, Що Бріареєм блаженні боги його кличуть, а люди

Звуть Егеоном, бо силою він перевершує й батька.

405 Біля Кроніона сів він, своєю могутністю гордий.

Пойняті жахом боги вже Зевса скувать не посміли.

Тож нагадай про це Зевсу й благай, за коліна обнявши,

Чи не погодився б він допомогу троянам подати

І під корми корабельні, вбиваючи поспіль, ахеїв 410 В море зіпхнути, щоб краще свого розпізнали державця

Та щоб дізнавсь і широкодержавний Атрід Агамемнон, Як погрішив він, зневаживши кращого з-поміж ахеїв».

В відповідь мовить Фетіда, рясні проливаючи сльози: «Сину мій, нащо тебе я, на горе родивши, ростила?

415 Хоч би тепер біля цих кораблів без сліз, у безпеці

Ти міг побути, короткий-бо вік твій, вже мало лишилось.

Нині ж і недовговічен єси й найнещасніший разом

Над усіма. В злий час я в покоях тебе породила.

Та громовладному Зевсові аж на Олімп многосніжний

420 Все я піду розказать, — може, зважить-таки він на мене.

Ти ж тим часом лишайсь поблизу кораблів бистрохідних,

Гнів на ахеїв тримай, але од війни ухиляйся.

На береги Океанові Зевс учора на учту

До ефіопів пішов бездоганних, а з ним всі богове.

425 Аж на дванадцятий день до Олімпу назад він прибуде.

Отже, до Зевса у дім я піду тоді міднопорогий,

І до колін припаду, і вблагати його постараюсь». Мовивши так, відійшла вона й сина свого залишила

З гнівом у серці за дівчину ту, підперезану гарно,

за данаїв святу гекатомбу

Фебові скласти, щоб виявив їм свою ласку володар, 445 Той, що силу нещасть велетужних наслав на археїв». Мовив і в руки віддав її батькові, й радо прийняв той

Любу дочку. Тим часом багату вони гекатомбу

Богові круг олтаря мармурового в лад розмістили,

Руки умили й взяли ячменю зернистого з сіллю.

450 Голосно Хріс поміж ними, здіймаючи руки, молився: «Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну

Обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш!

До молитов моїх ти і раніш прихилявся уважно

І, вшанувавши мене, покарав єси тяжко ахеїв.

455 Тим-то і нині прошу — вволи моє щире благання

Та одверни і тепер від данаїв загибель ганебну».

Так він молився, й почув його Феб-Аполлон срібнолукий.

А по молитві ячменем і сіллю посипали жертви,

Шиями вверх підтягли, закололи і шкіру з них здерли; 460 Стегна усім позрізали, у два їх шари обгорнули Жиром білованим, зверху ще й м’яса наклали сирого.

Старець усе це на дровах спалив, іскристим поливши

Жертву вином; юнаки з п’ятизубцями поруч юрмились.

Стегна усі попаливши й жертовних утроб скоштувавши, 465 М’яса покраяли решту, на гострі рожни настромили,

Все обережно спекли й познімали з вогню своєчасно.

А як упорались з цим і до спільної учти взялися,

Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

470 Юні слуги, вина у кратери наливши по вінця, Кожному в келих черпали, богам узливання вчинивши. Співами цілий

кораблях і

розійшлися. В гніві тим часом сидів при своїх кораблях швидкоплинних Богонароджений син Пелеїв, Ахілл прудконогий; 490 Ані ходив він на раду, де слави мужі набувають, Ані на подвиги ратні, лиш миле ятрив своє серце, Нудячи світом, душею ж борні він жадав бойової.

От удванадцяте вже світанкова зоря народилась, І до Олімпу боги повернулися вічноживущі.

495 Разом усі, йшов попереду Зевс. Не забула Фетіда

Ревних благань свого сина й, морські залишаючи хвилі,

З раннім туманом зійшла на Олімп і на небо велике.

Там громозвучного бачить Кроніда вона, що самотньо

На височіні Олімпу сидів многоверхого в хмарі.

500 Сіла вона біля нього й, коліна обнявши рукою

Лівою, до підборіддя правицею злегка торкнулась

І почала владаря Кроніона-Зевса благати: «Зевсе, наш батьку! Якщо з-між безсмертних словом чи ділом

Я коли-небудь тобі догодила, вволи мою волю —

505 Сина мого пошануй, бо коротковічніший всіх він

Інших. Скривдив його володар мужів Агамемнон

Тяжко — узяв нагороду його й нею сам володіє.

Ти ж, олімпійцю, за нього помстись, промислителю Зевсе.

Війську троянському дай перемогу, аж поки ахеї

510 Сина вшанують мого і пошаною знову звеличать».

Мовила так. Не сказав ані слова їй Зевс хмаровладний, Довго він мовчки сидів. Вона ж, охопивши коліна, Так їх, припавши, й тримала, і знову благала удруге: «Дай обіцянку несхибну, на згоду кивни головою

515 Чи запереч, ти ж до страху байдужий, щоб знала напевно, Як я, богиня, найменш пошанована поміж богами». З

525 Це для безсмертних богів запорука від мене найбільша Слова мого: бо безповоротне, повік нерушиме

І невідхильне воно, якщо я кивну головою». Мовив Кроніон, чорногустими здвигнувши бровами.

І з голови владаревої кучерів пасма нетлінні

Поміркуйте!

530 Впали на плечі безсмертні, й великий Олімп похитнувся. Поміркувавши отак, вони розійшлися. Богиня

Кинулась в море глибоке з вершин світлосяйних Олімпу.

Зевс повернувся до дому свого. Всі боги повставали

З крісел своїх назустріч отцеві; ніхто не насміливсь

535 Сидячи стріти його, і разом усі підвелися.

Сів він у крісло своє. А Гера усе вже збагнула,

Щойно побачивши, як до нього прийшла на пораду

Старця морського Нерея дочка, сріблонога Фетіда.

Тим-то до Зевса-Кроніона в’їдливо мовити стала: 540 «Хто це, лукавче, з богів до тебе ходив на пораду?

Завжди приємно самому тобі, від мене окремо, Потай вирішувать справи. Ніколи від щирого серця

Не потрудивсь ти, що маєш на мислі, мені розказати».

Відповідаючи, мовив їй батько людей і безсмертних:

545 «Геро, із рішень моїх ти не завжди й не всі сподівайся

Знати. Важко це буде тобі, хоч моя ти й дружина.

Що ж довірити слухові можна, раніше від тебе

Ані з богів, ні зі смертного люду ніхто не почує.

А як один, без богів, я обдумати рішення схочу, 550 То ні про що не розпитуй мене і сама не розвідуй».

У відповідь мовить йому велеока володарка Гера: «О найгрізніший Кроніде, які це слова ти промовив!

Ані питати тебе, ні розвідувать я не збиралась, Можеш спокійно собі вирішувать, що побажаєш. 555 Тільки я страшно боюсь, щоб тебе не ввела ув оману Старця морського Нерея дочка, сріблонога Фетіда. Вранці

565 Краще мовчки сиди, покоряючись слову моєму. Не допоможуть тобі всі боги, скільки їх на Олімпі, Тільки-но встану і руки на тебе здійму нездоланні».

Мовив, і острах обняв велеоку володарку Геру, Мовчки сиділа вона, своє любе гамуючи серце. 570 Сумно зітхали у Зевсовім домі й боги наднебесні.

Врешті майстер славетний Гефест їм почав говорити,

Щоб свою матінку білораменну потішити Геру. «Справа то буде аж надто погана і зовсім нестерпна, В разі почнете за смертних сваритися ви між собою, 575

Розбрат вчиняючи перед богами! Якої нам ждати

Радості з учти ясної, якщо ворожнеча панує?

Матінко, раджу тобі, хоч сама ти усе розумієш, Зевсові-батьку приємне вчини, щоб знов не розгнівавсь

Батечко любий і учти б розкішної нам не потьмарив.

580 Тільки-но Зевс-олімпієць, владар блискавиць, того схоче, З крісел нас викине всіх — набагато за нас він сильніший.

Ти ж до нього, проте, із м’якими звернися словами, Й стане відразу тоді ласкавішим до нас олімпієць».

Так він сказав і, з сидіння підвівшись, келих дводонний 585 Матері любій у руки подав і промовив до неї: «Перетерпи, моя матінко, все це, хоч як воно гірко, Щоб не побачив на власні я очі тебе, моя люба, Битою нині. Хоч сумно мені, а тобі я не зможу Стати на поміч, адже олімпійцеві важко перечить.

590 Він-бо мене вже колись, як насмілився я боронити,

Міцно за ногу вхопив і з божистого скинув порога.

Вниз я летів цілий день і, коли вже заходило сонце,

Впав аж на Лемнос, ледве живий, ледь-ледь уже дихав.

І гостинно, проте, прийняли мене люди сінтійські».

595 Так говорив він, і білораменна всміхнулася Гера, А, усміхнувшись, од сина взяла вона келих у руки.

Він же й іншим безсмертним, із правого боку почавши, Став із кратери в їх чаші солодкий нектар наливати.

Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати, 600 Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий. Так цілий день вони там, аж до

•

•

•

поем і ставленням до Гомера. Та все ж ці сумніви

його народження. Щодо імені, то більшість дослідників

та величною, надає їй епічності. Винайдення гекзаметра приписують Гомерові. Цей віршовий розмір досить часто трапляється і в поезіях українських майстрів слова, зокрема Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, М. Вінграновського.

«Ви віддаєте перевагу театру чи кіно?» — таке запитання, мабуть, ви чули не раз. У сучасному світі, коли кіно стало настільки доступним, що переглянути його можна будь-де з багатьох пристроїв, театр залишається таємним і загадковим. Відвідування театру — це завжди подія, очікування безпосередньої зустрічі з

Це

Як Прометей був покараний за свій подвиг? ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ

(Уривки)

Влада й Сила — слуги Зевсові.

Гефест — бог-коваль.

Прометей — титан.

Океан — титан.

Хор Океанід — дочки Океана.

Іо — діва-телиця, дочка Інахова.

Гермес — вісник Зевсів.

ПРОЛОГ

Скеляста гірська пустеля. Три божества

10 Щоб научився Зевсові коритися

І так прихильно до людей не ставився.

О Владо й Сило, волю вже ви Зевсову

Вчинили, — більше вам робити нічого.

А я прикути бога чи наважуся

15 Родимого до кручі буревійної?

Та зважитись повинен неминуче я, — Отцевим страшно повелінням нехтувать... (До Прометея.)

Високодумний сину велемудрої

Феміди! Хоч недоброхіть, кайданами

20 Тебе припну я до бескету голого, Де ти людського не почуєш голосу Й обличчя не побачиш; сонцем палений,

Увесь ти почорнієш і радітимеш,

Що світло дня барвистошатна вкрила ніч...

25 Та знову сонце ранню росу висушить, І знов тебе ця вічна мука гризтиме —

Бо ще й не народився визволитель твій.

Ось плід твоєї до людей прихильності.

Ти богом бувши, гніву не боявсь богів

30 І понад міру смертним ти пошану дав — Отож ці

Поміркуйте!

До смертних прихильності мав.

Ой, шелест я знову чую пташиний,

125 І ефір навколо дзвенить

Від помахів крил легковійних.

Та страшить мене все, що надходить.

На крилатій колісниці з’являється хор Океанід.

ВСТУПНИЙ ХОР Строфа 1

Ні, не жахайсь! Льотом легким

Ніжну любов ми до оцих

130 Скель несемо, — ледве вдалось

Нам прихилить хором благань

Серце тверде батька богів, Нас проводжали буремні вітри...

Брязкіт оков враз долетів До глибини наших печер,

І, сором забувши святий, босоніж

135 Прилинули в повозі ми крилатім. (...) Прометей

185 (...) Я знаю, що лютий, жорстокий Зевс, Справедливість йому — його самоволя; Але прийде час — Злагідніє він під ударом важким,

Поміркуйте!

•

190 Погамує свій безнастанний гнів, І дружній

Прометей

Як боляче, як важко це розказувать,

Та гірко ж і мовчати, — так і так болить.

Як боги вперше почали злоститися,

200 І учинивсь між ними лютий заколот, — Одні-бо скинуть намагались Кроноса,

Щоб Зевс владарив, інші ж їм противились,

Царем богів Кроніда не бажали, —

В той час титанам радив якнайкраще я,

205 Урана й Геї дітям, та умовить їх

Не міг я. Буйним серцем зневажаючи

Ті хитрощі, самою тільки силою

Вони здобути владу сподівалися.

Не раз я чув провіщення від матері

210 Феміди-Геї (під двома іменнями

Єдина постать), як скінчиться заколот.

Тоді не тиском сили, не потужністю, А підступом належить подолать богів.

(Вони ж мене не вшанували й поглядом,

215 Коли я перед ними говорив про це.)

Тому волів я краще в цих обставинах

Вдвох з матір’ю допомагати Зевсові, Як-то допомагає вільний вільному.

Безодня чорна тартару моєю лиш

220 Порадою — і Кроноса одвічного, І всіх його сподвижників поглинула.

За цю послугу карою жахливою

Владар богів жорстоко відплатив мені.

Властиво-бо усім тиранам хворіти

225 На боязку до друзів недовірливість.

Питали ви, з якої це причини він

Глумує так із мене, — все з’ясую вам.

Трон батьківський посівши, між богами він

Дари почесні поділив і кожному

230 Дав владу. Тільки для людей знедолених Не залишив нічого, весь-бо смертний рід

240 Нема; немилосердний був до мене Зевс, Але й його неславить — це стидовище.

ХОР

З заліза треба серце мати, з каменю, З тобою щоб не мучитись стражданнями Твоїми, Прометею! Їх не бачити

Поміркуйте!

Чим Прометей пояснює причину своїх страждань?

245 Воліли б ми — надав серце в жалощах! (…) Прометей

Позбавив смертних прозирання долі я.

ХОР

Які ж від цього ліки ти їм винайшов?

Прометей

250 Я їх сліпими наділив надіями.

ХОР

Велику смертним поміч дарував ти цим.

Прометей

Вогонь, крім того, дав я їм в супутники.

ХОР

Вогнистий промінь — тим недовгоденним дав! Прометей

Вогонь навчить їх багатьох умілостей. (…)

ХОР Строфа 1

Плачемо ми, о Прометею, Смуток і жаль — доля твоя!.. Лицями вам струмені сліз, 400 Мов з джерела, з ніжних очей Буйно біжать... Нині-бо Зевс, Повен злоби,

Долю і честь кревних твоїх

410 Славлять гірким смертні плачем, —

Всі, що живуть на цілині

Азійській, всі зойком в один злилися стогін —

Жаль за твої страждання люті. (…) Прометей

435 (...) Не думайте, що то з сваволі й гордощів

Мовчу я, — в грудях серце розривається, Коли погляну на оцю ганьбу свою!

Хто, як не я, новітнім божествам оцим

440 Розподілив почесної судьби дари?

Мовчу вже, ви-бо знаєте й самі про це, — Ось про недолю смертних ви послухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю.

445 Не для докору людям це розказую, — Лише щоб силу показать дарів моїх.

Вони раніше й дивлячись не бачили І слухавши не чули, в соннім маренні Ціле життя без просвітку блукаючи.

450 Не знали ні теслярства, ні підсонячних

Домів із цегли, а в землі селилися, Мов комашня моторна, десь у темряві Печер глибоких, сонцем не осяяних.

певної ще не було прикмети

Весь труд їх був без тями. Таємничий схід

І захід зір небесних пояснив я їм.

З усіх наук найвидатнішу винайшов

460 Науку чисел, ще й письмен сполучення

І творчу дав їм пам’ять — цю праматір муз.

І в ярма перший уярмив тварини я, Щоб у важкій роботі, приневолені,

Людей своїми заступили спинами.

465 Я віжколюбних коней в колісниці впріг — Забагатілих розкошів оздоблення.

Хто, як не я, для мореплавців вигадав

Між хвиль летючі льнянокрилі повози?

Для смертних всі знаряддя ці я винайшов,

470 Собі ж, бездольний, не знайду я способу,

Як із біди своєї увільнитися. (…)

Та вислухайте далі, і здивуєтесь,

Які я мудрі винайшов умілості

Й мистецтва, — з них найважливіші ось які:

Хто занедужав, ні пиття цілющого

480 З трави-гойниці, ні мастей не знаючи, Без допомоги загибав лікарської, —

Я їх навчив вигойні ліки змішувать,

Щоб цим перемагати всякі хворості.

Для них я різні віщування способи

485 Установив, і перший сни я визначив,

Що справджуються; роз’яснив я значення

Прикмет дорожніх, і таємних висловів,

І льоту хижих, кривопазуристих птиць —

Яка на добре чи на зле провісниця; 490 Усі пташині з’ясував я звичаї —

І як живе з них кожна й чим годується, Яка в них ворожнеча і любов яка.

Я показав, якими мають нутрощі

У жертви бути, щоб богам подобатись, 495 Якими — жовчі і печінок кольори. Товстенні

жертовних, викрив перед смертними Я потаємну вмілість передбачення

505 А коротко сказати, то довідайтесь: Від Прометея — всі в людей умілості. ХОР

Про смертних не турбуйся понад міру ти. І не занедбуй у нещасті сам себе, — Ми певні, що, звільнившись із кайданів цих, 510 Ти перед Зевсом міццю не поступишся. (…)

Іо1

755 (...) Невже владання Зевсове повалиться? Прометей

Раділа б ти, гадаю, це побачивши?

Іо

Чому ж би й ні, як мучусь через нього я! Прометей

760 Отож дізнайся — це направду станеться. Іо

Хто ж самовладці берло відбере йому?

Прометей

Він сам — через бажання нерозсудливі. Іо

А як? Скажи, як не пошкодить мова ця. Прометей

Поміркуйте!

загалом сучасні театри й

зберігають основні елементи давньогрецьких споруд: орхестри (місця для виступу хору співаків або акторів), скени (місця, де переодягалися актори) і театрони (місця для глядачів, що розташовувалися навколо орхестр). Якщо ви бували в театрі, то зможете порівняти будову сучасного та давньогрецького театрів. У давньогрецькій драматургії сформувалися основні жанри

козлина пісня) — драматичний твір, де порушено нерозв’язані моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героя. За однією з версій, походження цього слова пояснюють тим, що під час діонісій пісні виконували сатири, одягнені в цап’ячі шкури з прив’язаними

отримали назву трагедія. Спочатку в давньогрецькій

військова служба. Він навіть брав участь у знаменитій Марафонській битві. Уперше Есхіл-драматург заявив про себе у 25-річному віці, коли переміг у змаганнях у Великих Діонісіях. Згодом він удосконалив трагедію, увів другого актора, відкривши можливості для більш глибокого розкриття конфлікту. Разом із професійними акторами

трагедіях і керував хором. Загалом він написав 90 драматичних творів, однак до наших днів збереглося лише 7. Один

Історичні

туалізовано історичні та релігійно-філософські проблеми, яскраво виражені громадянські й моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Загалом твори видатних драматургів

високим гуманістичним змістом. У сатиричних комедіях

Поміркуйте!

СаПфО

(бл. 630 р. до н. е. — 570 р. до н. е.)

Читацький

Людству

що

путівник

го генія. ДО бОГІВ ПОДІбНИЙ…

До богів подібний

хто біля тебе, щасливий сівши, Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить

Твій принадливий усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу — слова Мовити не можу.

І язик відразу німіє, й прудко

Пробігає пломінь тонкий по тілу.

В вухах чути шум, дивлячись, нічого

Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаючись потом,

Мов трава пожовкла, безсило никну, От іще недовго й, здається, має Смерть надлетіти.

(Переклад Г. Кочура)

Поміркуйте!

Поміркуйте!

Жереб мені

Випав такий.

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу, Сонця ясне

проміння.

(Переклад А. Содомори)

• Якою постає лірична героїня цього вірша?

•

•

що

роздуми

й особисті теми. Ямби — публіцистична полеміка й іронічна критика супротивника.

ють на сольну та хорову. Сольна лірика виражала світ

Сапфо (Сафо) народилася в аристократичній родині. Із шести років навчалася в спеціальній школі співу та танців. Уже в ранньому віці почала писати поезію різних жанрів.

Невисока на зріст, дуже смаглява жінка

полісної демократії. Руйнація усталених родоплемінних порядків сприймалася давніми греками як утрата гармонії. Тож людина змушена по-новому

ньому. Це дало поштовх

но-поетичну студію, або школу риторики. Ученицями

Запрошуємо

пращурами українців.

вими фактами, а інші спростовуються. Ускладнює ситуацію і те, що

розчинялися в

лика група

Одна з найпереконливіших гіпотез походження самоназви цього етносу філологічна. Вочевидь, слов’янами називали тих, хто говорить словами, тобто зрозуміло. А от неслов’янський люд іменували німцями, себто німими, бо їх не можна було зрозуміти. Слов’янські мови дуже подібні між собою. Перші писемні згадки про слов’ян датують VІ ст. н. е., хоча формувалися вони впродовж ІV–V ст. Отже, українці є автохтóнами (від грецьк. місцевий, корінний), тобто завжди жили там, де живуть і нині. Споконвіку вони були хліборобами, хоча й займалися також скотарством, мисливством, рибальством, ремеслами. Ці дві ознаки — автохтонність і хліборобство — і визначили національний

хліборобських цивілізацій (існувала в період VII–III ст. до н. е.). Саме трипільці на українських землях зробили найвидатніший винахід людства — колесо, а також одні з перших приручили коня. В українському гончарстві, різьбярстві, вишивках, писанках досі збереглися геометричні рослинні орнаменти трипільців.

Пригадайте!

• Які давньогрецькі міфи вам відомі?

• Про що йдеться в міфах троянського циклу?

• Скориставшись «хмарою» слів, розкажіть, яким богам і богиням поклонялися русичі та з якою стихією чи явищем пов’язували кожного / кожну з них.

• Пригадайте сюжети оповідей «Дажбог і Жива» та «Калина», які ви вивчали в попередніх класах. Чому перший твір за жанром — міф, а другий — легенда?

Міф — це первісна форма духовного життя, з якої згодом, мов дерево із зернини, виростуть релігія, мистецтво, наука. У міфі обожнюють сили природи, рослини, тварин, пристрасті людської душі. У ньому, наприклад, грім і любов — це божества. Звідси розвинувся головний принцип язичництва — багатобожжя. А вже в пізніших релігіях

муть єдину вищу силу. У міфічному

політики, судочинства, виховання, освіти, медицини тощо. Адже

магічність мислення

урівноваження суперечностей

Поміркуйте!

анімізм

антропоморфізм

творчість

синкретизм

символізм

Центральний образ праукраїнської

Світове дерево). Воно уособлювало єдність усього сущого.

символічна модель Усесвіту,

, світ людей (край), верхівка крони

майбутнє, світ небесний, божий (рай). А увінчувало дерево сонце — у формі

чи великої пишної квітки (образ верховного божества). Дерево життя — це

роду, що пов’язує предків із нащадками. А також це символ родини, родючості, жінки, Богині-Матері. Також це дерево вважали посередником між вимірами буття, своєрідним мостом, по якому можна дістатися в інші світи.

Найпоширеніша форма зображення Світового дерева — стовбур із трьома ярусами гілок, на вершечках яких красуються райські квіти чи птахи.

Прадавні міфи впродовж тисячоліть уже стерлися з народної пам’яті. Звідки ж ми про них довідуємося? Лише з археологічних знахідок і згадок у фольклорі й літературі.

Так, найдавніші українські

Зображення елементів Дерева життя на трипільському посуді

на нього, герой бачить небесне божество й

чарівні подарунки. З уявленнями про деревопосередника між світами пов’язаний і звичай саджати дерева та кущі (переважно калину) на могилах предків. В українських легендах дівчина перетворюється на дерево (тополю чи калину)

Мистецькі діалоги

до нас

український рушник, що символізував долю. Найчастіше на ньому вишивали саме Дерево життя, а обрамлювали так званим безкінечником — звивистою

ною лінією, що формує повторюваний мотив. Це символ вічності, єдності життя в усіх його вимірах і формах. Праукраїнська міфічна символіка збереглася і в народних танцях. Найдавнішою формою гуртового танцю вважають коло — знак сонця, родючості, добробуту, зародження і поширення впорядкованого космосу серед

дібні рухи символізували перехід із фізичного виміру в метафізичний,

Танцювальні композиції у формі воріт, арок, мостів образно

різними світами, єднання, одруження.

Поміркуйте!

мовних запозичень. Це такі слова, як джура, дбати, бачити, тривати, жвавий, почвара та ін.

Поступово скіфи створили могутню державу — Велику Скіфію. Племена відрізнялися способом життя. Були серед них і скіфи-орачі, і царські скіфи (насамперед воїни), і кочові скотарі, що весь час рухалися слідом за табунами коней і гуртами овець. Такому роду занять відповідав і раціон цих племен: м’ясо, молоко, сир із кобилячого молока

Скіфська золота бляшка у формі оленя. Курган Куль-Оба (АР Крим)

Як-от Чортомлицький курган поблизу

метрі близько 130 м і заввишки 20

Завдяки розкопкам довідуємося, що скіфи

зброярами, різьбярами, ювелірами. Вони створили в

свій неповторний так званий звіриний стиль. Це витончені реалістичні зображення тварин. Така увага пов’язана з ушануванням тварин, з міфічними уявленнями, що певні звірі чи птахи є родоначальниками, пращурами племені. Довколишні народи вважали скіфів надзвичайно вмілими, хоробрими й непереможними воїнами. Скіфське військо — переважно

озброєне короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Але основною зброєю були лук і стріли. Невеликим потужним скіфським луком стріляли на відстань до 500 м, застосовуючи своєрідну тактику бою — влучну

по ворогу на повному скаку.

золотого гребеня. Курган Солоха ДАРУНКИ СКІФІВ (Скорочено)

Від Боспору Фракійського1 до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка

Першим ступив на дунайські береги полк «безсмертних» — десять тисяч добірних комонних мужів, яких і після найзапеклішої січі залишалося рівно десять тисяч, бо на місце кожного загиблого негайно ставав живий перс. З берега, де починався дерев’яний міст, почулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.

не

«Нарешті Скіфія!..» — подумав Дар’явауш. Ця країна багато

із

цікавості вдивлявся в протилежний берег.

Дар’явауш ще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала пере-

цій

жрець бога Птаха. — Ти підкорив

богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував із ним навіть

тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові

й богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.

Дар’явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, і колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо

на

неначе ними й не їхала запряжена

колісниця.

почався

на ремені рівно шістдесят вузлів. — Розв’язуватимеш

а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей. Річку, що трохи вище від мосту впадала на

тому боці в Дунай, називали по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж — Поратою, або Сильною, а плем’я, що жило у верхів’ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не

для людей. Дар’явауш

і «безсмертних», щоб урешті наздогнати скіфів

річки.

розпорядився готуватися

покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між

лахнули численні багаття.

потім настав ранок і з’ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали шкіряні

й кинулися навздогін за

Цареві всього світу.

Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дар’явауш розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець

Поміркуйте!

кам — охоронцям мосту через

На

батозі залишилося менше як двадцять вузликів. Через неповних

зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар’явауш, уже підкорив Скіфію і надумав зазимувати там. Сидячи за ровами та валами, Цар царів Дар’явауш, не маючи анінайменшого уявлення про те, де зараз оті дайви1-скіфи, розіслав у

гінців на найкращих, іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець. — Нерозумний

стрілі!»

Гаубарува винувато глянув на царя, бо цей гонець був із полку «безсмертних», але цар уже вгамував свій шал і запитав: — Цей твій гонець іще щось розповідав про скіфів та їхнього царя? — Половина скіфів на конях, коні й люди нагодовані, їх день у день більшає, — сміливо відповів Гаубарува.

Тепер Дар’явауш не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів, але їх уже цілий тиждень

шав на Дунай, сподіваючись чи

ли від голоду та хвороб.

скіфи знов опинилися в них на дорозі. Ними вже не можна було ні знехтувати, ні обминути, і на ранок обидві раті зійшлися. Справдилися надії скіфського царя — він одержав

після січі пощастило

ням милувалися військом Царя всього світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними, яскравими смугами-струнами через нескінченний міст — по дві тисячі п’ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней... Тепер перси були майже всі, крім великих очільників, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть. Тепер ці напівбоги нагадували

чи отару смертельно нажаханих овець, за якими женеться вовча зграя. Греки ще

довжелезний

передовсім історичній прозі.

у своєму першому романі «Меч Арея» митець сміливо стверджував, що гуни не були дикими варварами, а слов’янами, а їхній вождь Атілла — насправді київський князь Богдан Гатило.

Читачі захоплено сприйняли роман. Але імперська влада звинуватила

Мистецькі діалоги

як кадри на кіноплівці, сцени побуту скіфів: ми бачимо й повсякденне

ших предків.

Скориставшись

Дослідіть інформацію з інтернету й підготуйте презентацію

Підсумуйте!

розшифрування її символіки. Чи вдалося І. Білику

подій твору, то знайдіть в інтернеті й ознайомтеся

сарáн — скіфський кінь; гіппемолóги (ті, що доять кобил) — назва одного зі скіфських племен.

ОЛЬВІЯ (Уривки)

Розділ другий. А про моє щастя ти подумав?.. (…) Уночі їй приснився Ясон. Він підходив до неї: високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дівчину небесна блакить. Простягав до неї руки, усміхався ніжно й радісно. І голос у нього був м’який, добрий, рідний… — Ольвіє!.. Я так спішив до тебе, так спішив! Віднині

розлучить, ми будемо довіку разом. Затремтівши, вона

притискуючи руки до грудей, бо серце ледве

сон? І до чого він? Кам’яних баб вона колись бачила на скіфських могилах. Давно, бач, приснилися (…). У спочивальню вскочила перелякана покоївка. — Господине, біда! Кажуть, прийшли скіфи… видимо-невидимо… — Ну й що? — здивувалася дівчина. — Скіфи й раніше приходили в наше місто. — То — хлібні каравани, а це — орда,

почало диміти багаття. — І чого кочівників принесло зрання? — збуджено гомоніли між собою ольвіополіти. — У гості ж ми їх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було раніше. — Може, куди рухаються та спинилися напроти міста перепочити? —

висловлював хтось припущення. — То хай собі пасуть коней, хіба нам трави шкода?

— Кочівнику не можна довіряти й на мить, — запевняли треті. — Не встигнеш оглянутися, як обберуть тебе до нитки. То такі… Літа не мине, щоб когось не шарпали в степах.

— Але ж Ольвію поки що не чіпав жоден скіф. Більше того, у нас з Іданфірсом мир. — Що той Іданфірс зробить, як вождів у нього багато й кожен може легко зібрати орду.

Але невдовзі містяни заспокоїлися. Скіфи стали табором і ніяких ворожих дій не виказували. Коли б думали нападати на місто, то хіба б поводилися так?.. Але ні-ні, та й з’являлася думка: чого вони прийшли? Від озброєного кочівника

теменосі

зібралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи війною прийшли кочівники? І чому стали табором? Чекають підкріплення? І всі сходилися на тому, що войовничі степовики чекають підкріплення, щоб ордою навалитися на місто. Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: калліпідські вивідники доповіли йому ще вчора, що йде зі сходу Тапур — молодий, багатий і сильний вождь кочівників. З

і ті вмовкають. — Громадяни нас запитають: чого прибули скіфи? Що ми відповімо народу? Що самі нічого не знаємо?

— Кочівники для прогулянок не збираються, — гнули своє архонти.— Доки ми будемо думати, вони ввірвуться в незахищене місто. Різанина буде жахлива. — Полемарх зі стратегами готує оборону, — одказував глава колегії архонтів похмурий

Поміркуйте!

•

посли були кремезні, чорнобороді, з

як у всіх скіфів, волоссям. Перший (певно, старший) у бронзово-

сол. — Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувалися марно, він прибуде в гості до вас, прибуде з миром. А чого прибуде — сам скаже. Така дивна ввічливість кочівника ще дужче насторожила греків. Раніше вони не попереджали про свій прихід і не були такими поштивими, хоч до рани їх прикладай. Але Родон велів не виказувати тривоги, а послів пригостив вином. Вони випили з великих срібних

подякували й рушили до своїх.

дня вранці на горбі з’явилося біле шатро, і містяни зрозуміли, що до них у гості приїхав сам Тапур (…).

ніби трохи заспокоїлися, а інші — найцікавіші — бігали за місто дивитися на скіфський табір. Бігала й Ольвія, не підозрюючи, чого прийшов той знатний скіф. Її чомусь манило

багате шатро з білої повсті. Спостерігаючи за шатром,

наконечниках списів розвівалися бунчуки Тапурового роду. Біля входу в шатро завмерли здоровані в шкіряних панцирах і шоломах, із сокирами в руках — відбірні

трапилося те, від чого й досі не може оговтатися Ольвія. Скіфський вождь негадано прислав її батькові, архонту міста, багаті й щедрі дари. (…)

Замалим не все місто висипало дивитися на скіфські дари, містяни ахкали й охкали, цмокали в захопленні язиками, збуджено між собою перемовлялися. — Слава богам, біда відійшла від міста!.. — Авжеж, коли б скіфи думали напасти на нас, то для чого

і місто врятоване. Прийняв удома сватів як дорогих гостей, велів із льоху дістати найкращі вина, сам їм наливав у чаші, хвалив Тапура — який він славний вождь, хвалив свою дочку — яка вона гарна, скромна, цнотлива та вихована, а захмелівши (він пив із тими степовиками, як рівний із рівними!), сам провів їх за околицю, і довго з ними прощався та обнімався, і запевняв їх у своїй дружбі, а скіфи запевняли архонта у своїй та клялися довіку жити братами… А повернувшись, батько щось бурмотів про те негадане щастя, котре «нарешті завітало й до них».

— А про моє щастя ти подумав? — тільки й спромоглася запитати отетеріла дочка.

Родон умить протверезів і сказав, що служити своєму народу, громадянам і полісу — то і є щастя, і вона, Ольвія, мусить гордитися, що саме їй випало таке щастя… Ольвія плакала всю ніч. А вранці батько вже був таким, яким вона завжди звикла його бачити: суворим, насупленим, неговірким, аж

грек, крім купців-відчайдухів, не ризикує і носа потикати. Віддав ще й сказав: «Нам треба зміцнювати відносини з кочовими скіфами. Вони — варвари, не зовсім надійні, але — треба… Розумієш, треба. Для благополуччя міста». Жорстокий! Родичатися зі степовиками надумав. А хіба до цього греки ворогували з ними? Ну, ненадійні вони, підступні, але ж і не нападали досі на місто. Так ні, батькові

Поміркуйте! •

кінця квітня рівнини стають барвистими, і

тлі степу то там, то тут темніють фіолетові

Під’їдеш ближче — тисячі квіток, як ніжні дзвоники, схиляють голівки, і здається, війне вітер — й ось-ось задзвенять

виберешся з міста ще через

буяє першоцвіт весняний. А ще через день заблакитніє

розлилися по степу, а ген, біля обрію, злилися в річку.

Зацвіте ковила — шовкова трава — кінець весні. Кінець…

теж кінець. І безсила вона врятувати себе — тисяча вершників скаче

її кибиткою-темницею. Є в неї, правда, скіфський акінак — на поясі висить, та хіба зборе вона ним тисячу вершників, та ще одного

молодого хижого вождя? Тільки й може, що руки на себе накласти. Гострий скіфський акінак, дуже гострий. — Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвія від несподіванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче він — її поневолювач. Його

гризе

і сам він — вождь — увесь у золоті… Бляшки, піхви акінака, щит горять — усе горить жовтим сяйвом. Хизується… — А чому дочка архонта

йому запитала Ольвія.

— О, дочці архонта буде гарно в степах.

— Ні, — одказала, дивлячись мимо

Знатні роди, у руках яких

влада,

все більше й більше притісняти селян, захоплювали їхні землі, а самих господарів перетворювали на рабів. Селяни не корилися, боролися. Але що вони могли вдіяти? Та й із багатіями-землевласниками їм не позмагатися. У тих господарства були міцніші. Утративши землю, ішли в міста, але там своїх бідарів було повно. Особливо ремісників, які не знали, кому збути свої вироби… Куди подітися? Селяни об’єднувалися з міською біднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися з родовитою знаттю. Безземельних бідарів більшало в містах, вони ставали

та шматка хліба, усі, хто мріяв про власну землю, — усі ринули в чужі

Колоністам торували шляхи торгові каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й у чужі краї, вони засновували свої факторії, вони й підказували, де краще поселитися. Міста, аби якось спекатися бунтівної голоти, ладнали каравани, збирали добровольців… У колоністи йшли й представники родовитої знаті, які потерпіли поразку в боротьбі за владу, купці, ремісники, але основну

становила сільська та міська біднота, котра

мати землю.

ністи брали участь у релігійних святкуваннях, посилаючи в метрополію своїх послів, у колонії встановлювався такий, як і в метрополії, політичний устрій, ті ж закони, ті ж культи богів, і горів той же вогонь, що й у метрополії. Та невдовзі колонії ставали незалежними від метрополії, тільки підтримували з нею тісну торгівлю, направляючи на прабатьківщину хліб, якого так не вистачало

амфори для вина, води чи маслинової олії. За кожною землянкою — льох, зернові комори, цистерни для води, літні печі, усі вони були землянками. Ще далі — ями для сміття та попелу. Усе місто було земляним. Так жили перші поселенці, їхні діти та внуки. І лише згодом почали з’являтися перші наземні будинки, храми, господарські будівлі, і вже в часи Ольвії місто потроху набувало вигляду… міста. А навколо нього слалися родючі землі,

степова далечінь. Та ще небо. (…) А могутній Дніпро-Борисфен так полонив греків своєю красою і величчю, що ольвіополіти іноді називали себе ще й борисфенітами. Спливали роки, розширювалося, забудовувалося місто. Оборонних стін ще не було — вони з’являться через сотню літ (...). Але стіни з’являться згодом, а поки що беззахисне місто торгувало й дружило із сусідніми племенами, і дружба та торгівля захищали місто не гірше мурів, і в Грецію ішов скіфський хліб. Місто було

рекладі

І жили вони тоді, як і всі, у звичайній землянці з непобіленими стінами, а спали на камені, часом не маючи шматка хліба, але трудилися день у день, вірили, що доля таки змилостивиться і над ними. Дід його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, ліпив посуд, і в архонта й досі зберігається в будинку тріснута амфора для вина, виготовлена руками діда. З неї він п’є вино тільки в урочистих випадках, не

цьому

діда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд,

ним, спершу в Ольвії, а потім рихтував каравани й далі. Під кінець життя він став купцем, небагатим, правда, середняком, але купцем. Купив собі раба, мав слугу. Якось поїхав він у степ за Борисфен продавати свої вироби, поїхав і не повернувся. Ні він, ні раб його, ні слуга… Людина іноді зникала в безмежних чужих і загадкових степах безслідно, зник і батько безслідно. Де урвалося його життя — того ніхто не знав. Чи розбійники в степу підстерегли, чи власний раб уночі

заблудився… Дізнайся тепер!..

ді, що син його єдиний не

виявляє кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства

народних зборах він

а згодом, як він уже мав чималий досвід, здобув

він не пошкодував, архонт

Прийшли скіфи, і він віддав її скіфам, віддав в ім’я вищих інтересів поліса. А їй нагадав: — Ти пам’ятаєш, яку шану виявили тобі ольвіополіти, назвавши тебе ім’ям рідного міста? — Пам’ятаю, батьку. — Ти в боргу перед містом, — нагадував він їй.

Це були високі слова, слова, з пафосом мовлені, й Ольвія теж із пафосом вигукнула:

готова віддати життя за Вітчизну, тільки… — І вже тихіше закінчила: — Тільки не йти до того скіфа в кибитку чи шатро.

— Коли служать рідному місту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.

— Батьку!.. — зойкнула вона. — Я розумію, але… Та батько був невмолимий. — От якраз Вітчизні ти й послужиш, дочко, якщо

станеш дружиною

А про моє щастя ти подумав? — визивно кинула дочка. І здалося їй, що

думаєш… думаєш, я з радістю віддаю тебе в чужі степи? — І голос на мить зрадливо забринів: — Але треба, Ольвіє, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумію:

на пастівник, а купці на килимах заходилися виставляти свої товари. Тут же вертілася скіфська дітлашня, намагаючись хоч що-небудь потягти, і греки мали великий клопіт, як зберегти товари, котрі — зазівайся тільки! — в один мент розтягне чорноока метка дітлашня. Того ж дня на торжище прибув Тапур. Зіскочивши з коня, привітався з купцями, поцікавився здоров’ям архонта та запевнив купців, що вони — його гості найдорожчі, і хай почувають себе в його кочовищі, як удома. Купці поскаржилися на

розігнали їх нагаями.

стояв блискучий чорнолаковий

щити, мечі, шоломи, панцири. Тапур

горіли вогнем. Окремо, на килимах, спалахували проти сонця золоті та бронзові прикраси, серед яких були персні, жіночі дзеркальця,

браслети, гривни, гребінці, бляхи

й голосніше, жвавіше та

на плечах гостродонні амфори з оли-

вою і вином, воїни — щити, панцири, мечі та шоломи, а до греків — шкіря-

ні мітки, горами лягали в’язки шкур, заревіла худоба, яку переганяли в гурти, передаючи їх грецьким купцям. Ледве-ледве дочекалась

Поміркуйте!

Ольвія вже давно чекає вістей од батька.

Купець Михей поклонивсь Ольвії: — Місто шле тобі, о мужня жінко, палке вітання і зичить тобі добра та щастя. Твій батько вітає тебе й пишається тобою. І всі містяни пам’ятають тебе.

— Як батько? — запитала Ольвія. — Він не хворіє? Не сумує? Мені дуже хочеться його побачити.

— Дякуючи богам, архонт почуває себе добре. Скучає, правда, за тобою, але радий, що ти знайшла своє щастя

місто?

інші — що добре скупилися.

Ольвія, рада, що увагу гостей відвернуло вино, крадькома розглядала купців. Чомусь її насторожував третій купець, котрий не зронив досі й слова. Він мав густу чорну бороду, але як молодо, як палко горіли його голубі очі, коли він дивився на Ольвію!

свій робився,

не пив і не спускав із неї очей. Така поведінка

доречно гостю, але купець

Ольвія змушена була залишити бенкет. Гості й господарі були

хмільні, і ніхто не звернув уваги, коли вона вийшла. Прийшовши до себе в шатро, Ольвія відчула неспокій. Стояла в задумі посеред шатра, і спогади один за одним попливли перед нею: бачила рідне місто, батька… Опам’яталася, коли на плече їй лягла гаряча рука. Вона рвучко оглянулася та обімліла: він, той дивний купець!

льований голубоокий Ясон. Вона не в силі була заговорити, стояла із широко розплющеними очима, повними подиву, а десь у серці щось тривожно тенькало, і билося, і боляче її клювало… Минула мить, друга, третя… — Ольвіє! — крикнув він. Ще минула мить, друга, третя… Наче вічність… — Ольвіє!.. — простягнув руки Ясон. — Та це ж я… Вона заперечливо

батько

про твій намір? — Ні… — А якби дізнався, то схвалив би?

Ясон заперечливо похитав головою.

— Коли б запідозрив щось, то посадив би мене в яму… Він жорстокий і злий. А звідтоді, як тебе забрали скіфи, ще зліший став. Бо совість, певно, мучить, що віддав тебе в скіфську неволю. — Так, безперечно, Ясон змінився. Раніше він був соромливий і не такий рішучий… — Ольвіє, тікаймо!.. Я тільки й чекав цієї хвилини. — Хочеш, щоб Тапур привів орду до Ольвії?

— Не збагну я тебе, — губився Ясон. — Коли додому небезпечно, то втечемо в Пантікапей… Зрештою, світ великий, і для двох місце завжди знайдеться.

Ольвія похитала головою.

— Ти не знаєш Тапура.

— Я не хочу його знати!

— Але він знайде мене і в Пантікапеї, і… на краю світу. Од нього неможливо сховатися навіть під землею.

— Ти ніби… не рада мені? — злякано

монетка

вона те добре знала, орел тримав у лапах дельфіна. — Ось поглянь… — шепотів він. — Дельфін тебе кличе до рідного

Утікаймо, Ольвіє, доки є час. — Його блакитні очі наповнилися слізьми. Вона дивилася на бронзову монетку й відчувала, як нараз защеміло серце за рідним містом. Вона

— Що «не знаю»?

—

Не знаю, чи… любила тебе, чи просто так здавалося мені. А може, ти подобався мені… Ти хороший, ніжний…

— Ольвіє, невже ти ніколи не кохала мене?

— Не знаю, Ясоне… Якби було справжнє кохання, то ніяка орда його не здолала б!

— Скіфські чаклуни тобі наврочили! — злякано крикнув він. — Дай руку!.. Ходімо!..

Але руку вона виставила застережливо. — Не треба, Ясоне. Я благаю тебе, не підходь до мене. Не судилося нам. У кожного своя мойра1. У мене — така, у тебе — інша. Я мусила дістатися Тапурові. І більше нікому. Бо він… він — єдиний у світі! — О боги!.. — обхопив голову Ясон. — У дитинстві я вигадав страховисько… І хто знав, що воно тебе вкраде?..

ЮНЕСКО внесло до переліку 10-ти найдавніших міст із постійним існуванням. Воно було засноване в VI ст. до н. е. переселенцями з грецького Мілета як місто-держава Тіра. Так на українських землях у ті далекі часи існувала антична цивілізація. Тепер на місці Ольвії — село Парутине Миколаївської області, у якому створено Національний історико-археологічний заповідник.

Стела з гербом Ольвії біля входу в Національний історико-археологічний заповідник Валентин Чемерис

десятиліття, В. Чемерис упевнився, що скіфи істотно вплинули на розвиток української культури. Історичний роман «Ольвія» був написаний у 1969 р., але вперше виданий у 1983 р. До цього часу твори, які розкривали давнє походження державності на території України, були заборонені радянською

і політичний устрій.

Сюжетні лінії роману розгортаються на тлі боротьби скіфів із персами, що впливає на долі головних героїв. У центрі твору — любовний трикутник.

Центральними персонажами роману є образи Ольвії, її батька Родона, Ясона, Тапура.

Головна героїня — грецька красуня Ольвія — смілива й розумна дівчина, непохитна у своїх переконаннях, добра до простих людей, сповнена людської гідності в будь-яких випробуваннях долі. Її батько Родон — представник грецької знаті, передусім

до

сміливий, гарячий, понад усе цінує честь своєї знатної родини.

зонок.

романі «Ольвія». У творі є також позасюжетний елемент

дочку Борисфена, яка породила від Геракла трьох синів — Агафірса, Гелона та Скіфа. Найсильнішим із братів виявився Скіф, тому він і дістав право поселитися в степах біля Борисфена. Геракл далі помандрував, щоб здійснити свої подвиги. Тож у романі В. Чемериса є такі рядки: «А Геракл, повертаючись у свій край, лишив на скелі біля Тірасу слід своєї стопи довжиною у два лікті, щоб скіфи ніколи не забували свого прабатька й теж лишали на землі свої сліди. Той слід прабатькової ноги зберігся

Підсумуйте!

який вас найбільше вразив.

Складіть письмову характеристику одного з образів-персонажів роману.

Які людські якості найбільше цінували скіфи? А якими прославилися греки-колоністи? Доведіть, що «Ольвія» — історичний

ри Євангелія (грецьк. блага, радісна

спасіння): від Матвія, Марка, Луки й Івана. Це розповіді апостолів (учнів) про народження, життя, учення, подвиги, смерть і воскресіння Вчителя — Ісуса Христа.

Тексти творили в трьох частинах світу — в Азії, Африці та Європі — приблизно 60 поколінь авторів. Попри це, загальна побудова Святого Письма гармонійна й послідовна.

Біблія вирізняється жанровим розмаїттям. У ній є міфи, хроніки, ритуальні та юридичні кодекси, народні пісні, псалми, любовна лірика, притчі, афоризми, послання тощо.

біблійна картина світу. Читати, а головне, розуміти

непросто. У ній закодована глибинна мудрість буття. Осягати її кожна людина має сама для себе, усе життя, щоразу заново. Що мудрішою та духовнішою стає людина, то глибший рівень цієї книги відкриває. Біблія — це наскрізь символічний текст. У ній прочитуються відразу два смислові рівні: зовнішній, створений суто земним, практичним людським розумом, і внутрішній — духовний, що може виявлятися тільки інакомовно. Невипадково найпоширеніший

Будь-яка язичницька релігія виходить з уявлення про багатобожжя. Давні євреї

манітності світу Бог єдиний. Він — Той, хто створив Усесвіт, дав буття всьому сущому, а тепер упорядковує і виправляє світорух.

Господню волю здійснюють янголи, або

ангели (з грецьк. посланець, вісник). Це особи-духи, досконаліші за людей, але покликані служити Богові й людині.

Добро в Біблії втілює рай (дослівно закритий сад), зло — пекло (від пекти), що є символами гармонії і

ВИХІД

Розділ 20

І Бог промовляв усі слова й оці, кажучи: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства.

Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею.

Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я — Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене і хто

твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій,

а дня сьомого спочив, тому поблагословив

тив його.

Шануй свого батька і матір свою, щоб довгі були твої

Господь, Бог твій, дає тобі!

Не вбивай!

Не чини перелюбу!

Не кради!

Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!

Не жадай дому ближнього свого, не жадай

що ближнього

творить із

живе, з примітивного досконале. Дух пов’язує Отця та

Це

таїнство Пресвятої Трійці.

Бог Син (Слово, Світло) був народжений ще

одержав своє життя саме через Нього. Але коли людство подорослішало настільки, щоб робити свідомий самостійний вибір, Бог Син народився вдруге, уже фізично. Він прийшов до людей, щоб вони могли повернутися до Бога. Син Божий став і Сином Людським. Ці дві іпостасі існують у Ньому неподільно. Бог як буття духовне не має тіла, не знає болю, смерті. В особі ж Спасителя Він здобув тіло, став смертним, стомлювався, терпів біль, голод, спрагу, любив, дружив, мріяв. Тобто набув усіх людських якостей, окрім злих, подивився на світ очима людини та показав їй, що можна бути тілесним, але досконалим, безгрішним — Боголюдиною. Христос — найвищий вияв розпочатого ще в час творіння діалогу Бога й людини.

У чому ж суть Христового вчення? У Старому Заповіті було подано 613 заповідей (релігійних настанов). Спаситель

на двох, але основоположних: «Люби Господа, Бога свого, всім серцем своїм, і всією

душею своєю, і всією своєю думкою. Це най-

більша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе”. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Матвій, 22: 37–40). Ці заповіді важливі та взаємопов’язані. У Біблії сказано: «Бог є любов». Бо любити

Творця — це бути вдячним за дар життя, захоплюватися його красою та різноманіттям, радіти й берегти життя. Оскільки кожна лю-

Поміркуйте!

Найглибше та найдокладніше суть християнської любові розкрив

апостол Павло в Першому посланні до коринтян (глава 13): «Коли я говорю мовами людськими та янгольськими, та любові не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму жодного! Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов

величається, не пишається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоча пророцтва й існують — та припиняться, хоча мови існують — замовкнуть, хоч існує знання — та скасується. Бо ми знаємо частинно та пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож тепер бачимо ми ніби в дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім

Поміркуйте!

Як

Переклади біблії. Повний текст Біблії перекладено більше ніж на 450 мов, у той час як окремі частини перекладено на понад 2 тисячі мов. Наприклад, переклад англійською мовою має багату та різноманітну історію, яка тривала понад тисячоліття. Історія перекладів Біб-лії українською мовою нараховує понад 450 років.

чів.

ними українськими елементами, як-от в Остромировому, Реймському1 , Пересопницькому

історії, зокрема сучасній. Підготуйте презентацію. • Одним із перекладачів Біблії українською був

ний український фізик та електротехнік,

Празі. Йому

досягнень

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ (Скорочено) I

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Невигадані пригоди» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровенний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі пів року, аж поки перетравить їжу».

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях і намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не ля-

кає він їх.

А мені на те:

— Чого б то капелюх нас лякав?

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2. Дорослі порадили мені не

тикою. Отак і сталося, що я в шість років

Поміркуйте!

• Що вам стало відомо про автора з першої глави твору?

• Доведіть, що він талановита людина

багатою уявою, що не втратив здатності бути щирим, як дитина, у дорослому віці.

• Які знання, отримані в дитинстві, йому знадобилися в дорослому житті?

II

ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоча ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве

за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі

збудив якийсь чудний голосочок.

Він сказав: — Прошу... намалюй мені баранця.

— Га?

— Намалюй мені баранця...

Я підскочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, який мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили в мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки

тики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив: — Байдуже. Намалюй мені баранця. Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I дуже здивувався, коли хлоп’я одмовило:

— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.

I я намалював.

Він глянув пильно та й каже:

— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.

Я намалював.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо: — Ти ж добре бачиш — це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий...

Тоді я зобразив ще одного.

Та він забракував і цей малюнок: — Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчіше розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок. I заявив: — Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя: — Саме такого я і хотів! Як ти думаєш, багато

баранця?

— А хіба що?

Таж

Поміркуйте!

•

III

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький

принц про все допитувався в мене, зате моїх запитань, здавалося, не чув.

Лише з випадково вимовлених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:

— Що то за штуковина?

— То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати (…).

— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

На хвилю він замислився, потім промовив: — Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його

оселя.

— Атож. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб

припинати його вдень.

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

— Припинати? Яке безглуздя!

— Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

Мій приятель знову засміявся:

— А куди ж, по-твоєму, йому тікати?

— Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

Тоді маленький принц зауважив серйозно: — Пусте, у мене там усе дуже маленьке. — I дещо журливо додав: — Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то

крім таких великих планет, як-от: Земля, Юпітер, Марс, Венера, уже давно названих, є сила інших, і між них такі маленькі, що їх нелегко побачити навіть у телескоп. Коли астроном відкриває таку планетку, він дає їй не ймення, а номер. Називає, скажімо, астероїд 3251.

Я маю всі підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, астероїд В-612. Цей астероїд бачили лише раз, 1909 року, його помітив у телескоп один турецький астроном. (…)

Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги. Мені стає дуже боляче, коли я згадую свого маленького приятеля і розповідаю про нього. Уже минуло шість років

як

своїм баранцем покинув мене. I я силкуюся розповісти про нього,

I я можу стати таким, як дорослі, котрі

цікавляться,

своєї циферії. От я ще й тому купив коробочку з фарбами й олівці. Нелегко в мої літа знову братися до малювання, якщо за все

зобразив, що удава в

вен, що мені із цим пощастить. На

іншому портрет зовсім не схожий. Я можу схибити й щодо зросту. Ось тут маленький принц завеликий. А он там він замаленький. Я вже вагаюся, згадуючи барву його одягу. Тож мазюкаю і так і сяк, навмання. Можу, зрештою, помилитися і в деяких важливих подробицях. Ви вже даруйте. Мій приятель ніколи нічого мені не пояснював. Певне, думав, що я такий самий, як і він. Але я, на жаль, не вмію побачити баранця крізь стінки ящика.

Певне, я трохи скидаюся на дорослих. Очевидно, дещо постарів.

Це також сталося завдяки баранцеві. Маленького принца

— Авжеж, правда. — О, я радий!

Я не второпав, чому так важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав: — То вони їдять і баобаби?

Я сказав маленькому принцові, що баобаби не кущі, а височенні, із дзвіницю, дерева, і хоч би він привів навіть цілий табун слонів, то й вони не з’їдять і одного баобаба.

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся: — Їх би довелося поставити один на одного (...).

Справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли трава та бур’ян. Отож є там насіння доброго корисного зілля і погане насіння поганого зілля — бур’яну (…). Це насіння баобабів. Земля на планеті була вражена тим насінням. А баобаб — така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то

ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже її своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а

сам уранці, причепури гарненько й свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді пагінці троянд і баобабів майже

— Але ж доведеться почекати...

— Чекати? Чого?

— Щоб сонце сіло. Спершу ти дуже здивувався, а потім засміявся і мовив:

— Мені все здається, ніби я вдома!

І справді. Усім відомо, що коли в Америці полудень, у Франції вже вечоріє. Й аби за одну хвилину перенестися до Франції, можна було б подивитися, як там сідає сонце. На жаль, до Франції неблизький світ. А на твоїй планетці тобі досить було пересунути свого стільця на крок, другий. I ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки бажав... — Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази! I трохи перегодом ти додав: — Бачиш... коли стає дуже сумно, утішно помилуватися,

Поміркуйте!

Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір згортали

— Яка ви гарна! — Правда? — тихо озвалася квітка. — I народилась я разом із сонцем... Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна, зате вона була така прегарна! — Здається, пора снідати, — додала вона по хвилі. — Прошу, потурбуйтеся про мене... Збентежений маленький принц розшукав поливальницю і полив квітку.

Скоро з’ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. (…)

Отож маленький принц, хоч і

якоюсь недовірою. Порожні необов’язкові слова

узяв

до серця і відчув себе нещасливим. — Не треба було слухати її,

нею тішитися (…).

Поміркуйте!

Найближче до планети

принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі — дуже простому, а все ж величному. А ось і підданий! — гукнув король, угледівши маленького принца.

«Звідки він може мене знати, — подумав собі маленький принц. — Він же мене зроду не бачив!»

Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?

—

Ваша величносте, — мовив він, — можна вас запитати...

— Велю тобі: запитуй! — квапливо сказав король.

— Ваша величносте... чим ви правите?

— Усім, — дуже просто сказав король.

— Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.

— I всім цим ви правите? — перепитав маленький принц.

— Усім, — одрік король.

Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній.

— I зірки скоряються вам?

— Авжеж, — притакнув король. — Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю. (…)

— Я б хотів подивитися, як сідає сонце... Зробіть мені ласку... Звеліть сонцеві зайти...

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу, — хто буде винен: він чи я? — Ви, ваша величносте, — не вагаючись відповів маленький принц. — Цілком слушно, — відповів король. — Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху,

— нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, у тому й мудрість володаря. — А коли це буде? — спитав маленький принц. — Гм... гм... — відповів король, гортаючи грубого календаря. — Це буде... Гм, гм... — сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження. Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився. — Мені пора, — сказав він королю. — Більше немає

міністром... міністром юстиції.

Поміркуйте!

він. — Там більше нікого немає. — То суди сам себе, — відказав король. — Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий. (…) XI

На другій планеті жив шанолюб. — Ага, ось і шанувальник з’явився! — гукнув він, угледівши ще

леку маленького принца.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

— Добридень, — мовив маленький принц. — Який кумедний у вас капелюх.

— Це для вітання, — відповів шанолюб. — Щоб кланятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не приходить.

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

— Поплещи в долоні, — порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. I знову заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз поклонився. За п’ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца. — А що треба зробити,

душно думав він дорогою.

Поміркуйте!

• Охарактеризуйте планету шанолюба. • Який висновок робить маленький

і дайте відповіді на запитання.

Довго простував маленький принц пісками, скелями

брів зрештою на дорогу. А всі дороги приводять до людей.

— Добридень, — промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих троянд.

— Добридень, — відгукнулися троянди.

Маленький принц поглянув на них. Усі вони

квітки.

— Хто ви? — спитав він, вражений.

— Ми — троянди, — відказали квіти.

— Он як... — сказав маленький принц.

I почувався дуже нещасливим. Його квітка

всьому світі одна така. А ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

—

маленький принц. — Вона б страшенно закахикала

лише не стати смішною. А мені

принизити й мене, вона справді

б умерти...» А потім він ще сказав собі: «А я думав, що маю такий скарб — єдину у світі квітку, а то звичайнісінька троянда.

колін, і то

із них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом...»

упав на траву й заплакав. Поміркуйте!

Отоді-то й показався лис.

— Добридень, — мовив лис.

— Добридень, — сказав маленький принц, озирнувся, та нікого не побачив.

— Осьдечки я, — озвався голос, — під яблунею.

— Хто ти? — спитав маленький принц. — Ти такий гарний!

— Я лис, — відповів той.

— Пограйся зі мною, — попрохав маленький принц. — Мені так сумно...

— Я не можу з тобою гратися, — мовив лис. — Я не приручений.

— О, даруй, — сказав маленький принц, але подумав і додав: — А що означає — приручати? — Ти нетутешній, — сказав лис. — Що ти тут шукаєш?

— Шукаю людей, — відповів маленький принц. — А що означає — приручати?

— Люди,— мовив лис, — мають рушниці й ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

— Ні, — сказав маленький принц.

шукаю приятелів. А що означає — приручати? — Це поняття давно забуте, — мовив

ти до себе... — Прихилити до себе?

I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти

одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. I я буду для

ний у цілому світі...

вже трохи розумію, — проказав маленький принц. — Є

троянда... мабуть, вона мене приручила...

— Цілком можливо, — відповів лис. — На Землі чого тільки не побачиш...

— О, це не на Землі, — заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

— На іншій планеті?

Немає.

Як цікаво! А кури є?

Немає.

світ

— Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене.

Усі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджуся. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших.

Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивися! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе.

Мені ще треба знайти приятелів і

Дізнатися можна лише про те, що приручиш, — мовив лис. — Людям уже бракує часу про щось дізнаватися. Вони купують готові речі

торгівців. Але ж немає таких торгівців,

на тебе, дивитимуся, а ти мовчатимеш. (…) Я взнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш, коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце... Повинні бути обряди. — А що таке обряд? — поцікавився маленький принц. — Це теж річ давно забута, — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців.

Він замовк. Потім додав: — Піди ще поглянь на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина на світі. А як повернешся попрощатися зі мною, я

тобі одну таємницю. Маленький принц пішов глянути на троянди. — Ви нітрохи не подібні на мою троянду, — мовив він їм. — Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний у всьому світі.

Троянди дуже зніяковіли. — Ви дуже гарні, але порожні, — сказав іще маленький принц.— Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою троянду подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча.

I маленький принц повернувся до лиса.

— Прощавай... — мовив він.

— Прощавай, — відповів лис. — Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

— Найголовнішого не побачиш очима, — повторив маленький принц, аби краще запам’ятати. (…)

— Люди забули цю істину, — мовив лис, — але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе

за свою троянду.

Я відповідаю за свою троянду,

краще запам’ятати.

XXIV

Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязь. I все ж ми рушили в дорогу.

Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, у небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам’яті все лунали слова маленького принца.

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто: — Вода буває потрібна й серцю...

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не потрібно.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її і не видно звідси... — Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем. — Пустеля гарна... — додав він. Це правда. Мені завжди подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого

цієї тиші світиться щось... — Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц. — Десь у

ній ховаються джерела.

Мене дуже вразило: так

через

таємниче світіння пісків. Ще в дитинстві я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в

ньому сховано скарб.

Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, і не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. — Так, — сказав я, — ідеться про дім, зірки чи пустелю: про те, що

не побачиш очима!

ронніший,

Поміркуйте!

• Над якими запитаннями розмірковують герої?

• Прокоментуйте слова: «Вода буває потрібна й серцю...»

• Доведіть, що колодязь означає не лише воду, а й істину, яка відкривається героям.

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього

Наступного вечора, закінчивши роботу, я

туди й ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру, спустивши ноги.

I почув його голос:

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут. Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

Я наближався до муру, але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь: — Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише почекати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

До муру залишалося двадцять метрів, але я так само

По недовгій мовчанці маленький принц спитав: — А в тебе добра отрута? Ти

кишені револьвера, я

кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску й із ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння. Я підбіг до муру саме

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Він нічого не відповів на моє запитання, сказав лише: — Я теж сьогодні повертаюся додому.

Потім додав журно: — Це куди далі... це багато важче... Я відчував, що діються якісь чудні речі. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати...

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

— У мене залишиться твій баранець. I ящик для баранця (...).

I

він сумно всміхнувся.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

— Ти трохи злякався, хлопче...

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...

Але він сказав:

Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я впав рік тому...

він не відповів. Сказав лише: — Найголовнішого не

ці, уночі тобі любо дивитися на небо. Усі зорі розквітають. — Авжеж. — Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все та корба й вірьовка... Пам’ятаєш?.. Вода була чудова. — Уночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й

що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно... I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, дивлячись на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завжди викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну...

I він знову засміявся. — Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися...

I він знову засміявся. Потім знову споважнів:

— Знаєш... сьогодні вночі... краще не приходь.

— Я тебе не залишу.

— Я матиму такий вигляд, наче мені зле... Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив...

— Я не залишу тебе.

Однак він був заклопотаний.

— Я кажу тобі це... і через гадюку. Не треба, щоб вона

ла... Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.

— Я тебе не залишу.

Щось його заспокоїло.

— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.

Тієї ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я на-

здогнав його, він ішов прудко й рішуче.

— А, це ти... — тільки й сказав він мені.

I взяв мене за руку, але щось іще його тривожило.

— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так...

Я мовчав.

— Бачиш... Це дуже далеко. Я

забрати свого тіла.

— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, а я — п’ятсот мільйонів струмків...

I тут він теж замовк, бо заплакав...

— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

I він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав: — Знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками... Я теж сів, бо мені підломилися ноги. Він мовив: — Ну от. Це все...

Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево.

Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки. (…) (Переклад А. Жаловського)

Поміркуйте!

• Яке враження справила на вас казка-притча?

• Над якими запитаннями ви замислилися?

• На які речі ви поглянули по-новому завдяки маленькому принцу?

•

рості, відвертості, самотності, суму та чуйності. Літературознавці визначають жанр «Маленького принца» як філософська казка-притча, оскільки її зміст зосереджено на роздумах про життєві цінності, досягнення людиною секретів мудрості, добра й істини. «Я зовсім не хочу,

Історичні паралелі

Мистецькі діалоги

Прочитайте поезію та зверніть увагу на те, як у ній передано драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, над жорстокою тупістю часу. Навіщо повертатися

З небес на землю, де війни катуші, Де Францію дрібні

душі Зжирають, наче гусениці сад?! І свій літак тісний,

із них приписують найславетнішому цареві Ізраїлю Давидові. У цих творах відображено різні почуття людської

радощі, віра й сумнів, подяка та нарікання. В Україні Псалтир

вали як молитовник, шкільний підручник. Сучасні поети зазвичай

псалмів. Переспів — це вірш, написаний за мотивами поетичного

І хоч про нього скажуть: навіжений, то не біда, — він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким, стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди, і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить на пів метра, — душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети, лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, — душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі, дощі розмиють слід його сандалій.

Підсумуйте!

Чи спадало вам на думку, що далеке минуле може виявитися зов-сім поряд? Не поспішайте заперечувати! Навіть сучасна

дина ХХІ століття тісно пов’язана з прадавніми часами. Прочитайте повість «Мене звати Варвара» Дз. Матіяш про вашу ровесницю та переконайтеся в цьому.

МЕНЕ ЗВАТИ ВАРВАРА (Скорочено)

Бувають у житті такі події, після яких життя цілковито змінюється. Раз і назавжди. Так, ніби вас розвернули на сто вісімдесят градусів — і ввечері все вже зовсім

двадцять першого листопада 20… року. До речі, у словнику не знайшла слова «змінювальні». Але мені найбільше підходить саме воно. Якщо такого слова раніше не було, то, напевне, я вигадала нове, а такого зі мною ще не траплялося. Але, як каже мій тато, усе буває вперше. Того листопадового вечора, точніше листопадової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати нові думки, відчуття, емоції та здогади, щоб їх не забути. А ще — щоб упорядкувати й зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. Який жах. Невже

сорок? Добре, що до цього ще ціла вічність. Сподіваюся, що в сорок

стану занудою. (…) Пригадайте!

• Хто з героїв прочитаних вами творів записував свої враження в щоденник?

Назвіть особливості щоденника як жанру літератури.

• Що спонукало Варвару вести щоденник?

Вечорами мені тим паче аж ніяк

Тому час від часу дає нам завдання на різні творчі теми — треба підготувати виступ хвилин на десять і розповідати так, щоб аудиторії, тобто решті однокласників, було цікаво.

Такі творчі заняття в нас відбуваються раз на місяць. Тоді, замість мови й літератури, маємо два уроки виступів підряд. Переважно на таких уроках весело й справді можна дізнатися щось цікаве. (…)

Поміркуйте! •

У листопаді була тема імен. Треба було дізнатися значення свого імені й придумати, як цікаво про нього розповісти. Можна було розповідати про себе, а можна — про якихось видатних

ім’я

яких хочеться бути трішечки схожими. Одним словом, варіантів багато. Але — ви собі

ня. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови. Адже власне ім’я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важливе про ім’я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися?

Звісно, мабуть, це можна пояснити тим, що я весь тиждень була дуже зайнята вдень, а ночами читала сера Конана Дойла. І наче сама жила в Лондоні позаминулого століття. (…)

Уявіть тільки: за п’ять хвилин до дзвоника я таки дізналася (точніше,

У деяких наших учителів, щоправда, із цим складніше. І от, мотивована як слід, читаю про абсолютний нуль і про те, що питання «Яка температура в космосі?», виявляється, некоректне. Бо космос — це порожнеча. Простір, у якому нічого немає. А якщо нічого немає, то й температуру вимірювати не можна. Адже ніщо не має температури. Якось так. Це все складно й загадково. Якщо в космосі немає матерії — там немає температури. А якщо в космосі є космонавт? Нічого не зрозуміла. Чи космонавт — це не матерія, якщо вже він опинився в космосі? (…)

Добре, тепер уже, напевно, не відволікатимуся. Отож сиджу я поруч із Маргаритою, яка явно все підготувала про своє ім’я, і швиденько шукаю в гуглі потрібну мені інформацію. Начебто знайшла, але ніякої історії, яка би мені сподобалася, зі знайденого не можу склеїти. Ну от прочитала, що Варвара — ім’я грецького походження та означає чи то чужоземка, чи то щось пов’язане з вaрварами. А варвари — самі розумієте, не мій орієнтир. Бо це люди, скажімо так, не дуже інтелектуально просунуті, вони мало знають, не читають книжок, не дружать з інтернетом узагалі. Ну, принаймні це таке моє суб’єктивне уявлення про варварів. Швидше за все, варвари не знайомі

ним методом та іронією. До речі, іронія — це також

ходження, якщо ви не в курсі. З видатних жінок, яких звали так само, як мене, першою на

потрапила свята Варвара. Я поспіхом проглянула статтю.

було часу, тож, може, я щось неправильно зрозуміла.

Бо історія цієї жінки доволі дивна й не надто мені сподобалася. Ну гаразд, Варвара жила в третьому столітті, тоді взагалі життя було зовсім не подібне до нашого, але те, що я прочитала, — то вже якось занадто. Батько у Варвари був справжній деспот і садист. Він забороняв Варварі робити те, що їй подобається, і зачинив її в спеціально збудованій вежі.

погляди Варвари чомусь страшенно

батька. І він захотів, щоб дочка від них відмовилася. І щоб слухалася тільки його. А переконати її він вирішив у зовсім негуманний спосіб: бив дочку, знущався з неї, а це, як на мене, дуже страшно. Навіть не буду вам переповідати про всі види тортур, яких Варвара зазнала від власного батька. Якщо захочете, самі прочитаєте цю статтю у вікіпедії.

Бо тортури — це, як на мене, просто жахливо. До того ж я вважаю, що це нормально, коли в людей різні погляди. Особливо якщо йдеться про батьків і дітей. От, наприклад, ми з татом багато що сприймаємо цілком по-різному.

І це чудово. Мій тато, звісно, у шоці від болотяно-зеленого лаку для нігтів на лівій руці та від яскраво-салатового на правій, але йому б і на думку не спало мене за це сварити. Так само, як і за погляди. Хоча поки що з поглядами в нас усе більш-менш одностайно.

Варварі в ті далекі часи було дуже важко. Вона любила читати, а не цікавилася модами, коштовностями та всілякими дівчачими штучками. Проте її батько вважав, що дівчата

урок. І чомусь учителька викликає першою саме мене. (…) Якраз

Варвара. Я єдина Варвара в старшій школі. Про початкову не знаю нічого. (…)

У голові хаос. Я так і не зрозуміла, чому Варвару вважають покровителькою артилеристів, саперів, металургів, гірників і не тільки. І чому багато країн обрали її за свою покровительку. Ось, наприклад, у Великій Британії вона покровителька королівської артилерії. Цікаво, чи знав про

тож

враження, що того, про що я дізналася, і так забагато. (…) — Знаєте, — кажу, — от я поки що так і не збагнула, що означає Варвара — чи чужоземка, чи дикунка, чи та, що належить до варварів. Узагалі, у грецькій мові слова дуже багатозначні. І от зараз мені видається, що я чогось не вловлюю. Але, звісно, чужоземка мені подобається найбільше. Якщо вибирати доводиться саме із цих трьох варіантів. А ще мені незрозуміло таке: як могло стати власним іменем слово «дикунка». Хоча якщо воно значить «чужоземка», то ситуація трохи краща. Але все одно не ясно, як в античному місті батьки можуть назвати свою дочку «Варварою» — себто чужоземкою або дикункою. Адже якщо

для них рідна, то, погодьтеся, це справді дивно. (…) Шкода, що через Шерлока Голмса (чи у зв’язку із Шерлоком) я забула про все на світі. Бо могла б спитати батьків, чому вони мене так назвали. І мій виступ був би цілком інакший. Та зараз уже пізно думати, що було б, якби… Ну, нічого. Програвати також

варварів. І якщо вони мене назвали Варварою, це має

чому мене батьки так назвали. Довелося сказати, що я забула їх

спитати. Бо так воно і є. — Ну що ж, забула, то забула. Але якщо запитаєш, можливо, тебе чекатиме приємний сюрприз, — підбадьорює мене вчителька.

Усе-таки вона відчула, що треба терміново

Може,

скажеш. До того ж я знаю

чат не здогадується або не звертає на це уваги.

Наприклад, Маргарита любить годувати голубів. І завжди носить із собою пакет із

кімнаті

підвіконня заставлене горщиками з різнокольоровими калачиками.

ще в неї досі є лялька, яку батьки подарували, коли їй виповнилося шість років, і якій Маргарита шиє одяг. Бо вона постійно вигадує всякі цікаві моделі одягу — але тільки для дітей. І збирається працювати у сфері дитячої моди. Бо вважає, що справжня

навіть якщо їй усього сім років або й менше. Отака вона — Маргарита, з якою Афродіта щедро поділилася своєю красою. (…) Увечері спитала маму, чому мене назвали Варварою. Мама відповіла, що із цим питанням до тата. Бо це він має розповісти мені всю історію. Гм, цікаво. Уся історія — значить,

(…) — Знаєш, Варусю, я завжди хотів мати

— починає тато, відсьорбнувши ковток

Але вони такі шалапути. А от дівчинка… Принцеса.

домі маленької принцеси. Бо твоя

— велика принцеса. А дві принцеси — завжди краще, ніж одна. Тож, хоч у нас було двоє синів, а багато хто зупиняється на двох дітях, мені хотілося, щоб у нас із твоєю мамою була третя дитина — дівчинка. Ну так, мої старші брати-близнюки — справді шалапути. Добре, що вони зараз уже дорослі й навчилися менше шалапутити.

може відправити замість себе другого. І ніхто нічого не запідозрить. Коротко кажучи, мої брати — любителі розіграшів. Як дівчина, погоджуюся, що це жорстоко й такій поведінці немає жодного виправдання. А коли мої брати були такого віку, як я зараз, батькам увесь час доводилося стикатися з багатьма цікавими проблемами: наприклад, розбите м’ячем сусідське вікно чи яскраво-зелена ванна як наслідок невдалого експерименту з фарбуванням волосся. А ще на

відбувалися рок-концерти — це травмувало

довго. Ну, і ще багато всякого. — Я дуже зрадів, коли народилися хлопці. Двоє синів

раз — таке нечасто буває. Я був дуже щасливий тато. Але все одно чекав дівчинку. Я знав, що в мене ще

принцеса. Точніше, у нас із мамою. Здається, тато сьогодні побив усі рекорди, називаючи

вишивати, якщо народилася 273 року? Бо ж Ісус жив за два століття до її народження. Чи це в переносному значенні?

чого про вишивання не згадано. Дивина. Ще я довідалася, що в Україні також був звичай ставити у воду вишневу гілочку у Варварин день (…). Але робили це тільки дівчата. І чия гілочка на Різдво розквітне — та дівчина вийде заміж наступного року. Усе-таки це явно дохристиянський звичай. І, мабуть, пов’язаний із сонцестоянням. Але чомусь наш звичай

сподобався, ніж віденська Barbarazweig, яка розцвітала для всіх і несла щастя всім: дорослим і дітям, чоловікам і жінкам, тим, хто уже вийшов заміж, і тим, хто не збирався одружуватися. От я заміж у найближчі десять-дванадцять років не збираюся. Принаймні зараз так мені здається. А ще я знайшла колядку про святу Варвару, яка збудувала церкву, і прослухала її

незважаючи на просту мелодію і нелогічний текст, бо там приспів був про сонце, місяць і зірки. Узагалі, у всій цій історії з Варварою логічне мислення зазнає краху. Бо тут усе нелогічно, ірраціонально, загадково й дивно. Доводиться вмикати інтуїцію. І шукати зв’язок між тими речами, які, на перший погляд, узагалі ніяк не

Усі зображення святої Варвари, які можна знайти в інтернеті, я також переглянула. Ікони у візантійському

українські ікони — трохи кумедні. Ікони західні більше подібні

тин, а скульптури — то найцікавіше: Варвара зображена біля вежі, у яку її посадив батько. І вежа лише трішечки вища за саму Варвару. (…) З ікон і картин зі святою Варварою мені найбільше сподобалася робота німецького художника Лукаса Кранаха, що народився наприкінці

ніколи не чула. Варвара на картині Кранаха зображена

ку з пишним рудим волоссям. (…)

Мої пошуки захоплюють мене все сильніше…

можу згадати, як саме я знайшла свою Варвару.

так швидко й не те що нелогічно — просто дивно. Заходиш на

сайт

читаєш там щось про когось, переходиш

нове про рідне місто й людей, що жили в ньому сто років

тати між словами та над

увазі. Коли читаєш над рядками, відчуваєш, що зір став гостріший. Бачиш значно

нають складатися в яскраву картину. Ну от що такого неймовірного, що

перевороту, який відбувся 1917 року, —

Ханенків, у якому ми з батьками не раз бували, роботу

мого вже улюбленого Кранаха? Як

режим, що нахабно націоналізував

її, відібравши в законних власників, і продав

року.

Як вона опинилася зараз у Каліфорнії, хай досліджує Шерлок Голмс. (…) Мене вразило ще й інше: музей Ханенків — це ж музей, створений подружжям. І звали цих чоловіка й дружину Богдан і Варвара. Розумієте, до чого я веду? Свята Варвара, звісно, дуже особлива, але мені

метро Варвара

як

людина, мабуть, знала, бо ж метро в Лондоні відкрили ще 1863 року, коли їй було одинадцять років. У місті Шерлока Голмса все стається раніше, ніж в інших містах. Здається, це було перше метро у світі. Ну, якщо не у світі, то в Європі. (…)

Тож повертаюся до моєї тезки Варвари Ханенко — вона відразу стала моєю улюбленицею, незважаючи на те, що я про неї практично нічого ще не довідалася. Але вікіпедія нам у поміч, як завжди. Моя Варвара (сподіваюся, вона не образиться, що я так її називаю) була дочкою відомого всім киянам власника цукрових заводів, мецената й колекціонера Миколи Терещенка. І народилася в Глухові, бо там її батько мав маєток.

Виявляється, що Глухів — перше місто в Україні, де почали 1765 року вирощувати картоплю. (…) У Глухові вчилися Григорій Сковорода й композитори Березовський та Бортнянський. Не чули про таких? А я чула, бо мої батьки цікавляться класичною музикою. Звісно, я поняття не мала, що вони вчилися в Глухові. І що Сковорода гарно співав. Якось це мені не спадало на думку. Шкода, що з тих часів немає жодних записів. Було б цікаво послухати. (…) Знаєш, дорогий щоденнику, я трохи розчарована, що так мало

реглося фотографій Варвари Ханенко. Бо ті знімки, що є, зроблені на основі портретів. А портрет — це все-таки не фотографія, тому на всіх тих зображеннях Варвара виглядає по-різному. Скажу лише, що вона ну зовсім не схожа на Афродіту. І це плюс, а не мінус. Може, через це вона мені ще більше подобається. У неї гарний погляд. З нею було б цікаво порозмовляти. Наприклад, про її подорожі Європою. До речі, моя Варвара бувала у Відні на художніх виставках! Вона дуже багато мандрувала Європою, але Відень — це головне місто. Для мене, ясна річ. Мені приємно, що вона там бувала.

У метро вона, мабуть, не їздила: це все-таки був не дуже аристократичний вид транспорту на той час. Зате могла перетнутися з Шерлоком Голмсом. Ой, тобто ні. Постійно забуваю, що Шерлок Голмс — вигаданий персонаж. Зате сера Артура Конан Дойла вона могла зустріти. Просто не знала, що це Конан Дойл.

Ще мені цікаво, чи вела Варвара щоденник. Побачила в неті фото її листа до сестри — ох, який у неї нерозбірливий почерк! Я взагалі

не змогла прочитати. Про щоденник ніде нічого не згадано. А саме в щоденниках люди пишуть усіляке дуже важливе. Може, Варварі

цікаво, чому її назвали Варварою, і як жили інші Варвари, і як вони житимуть, коли вже її не буде? (…) А ось зараз уявляю: житиме собі дівчинка Варвара в Києві 2200 року — літатиме до школи на повітромобілі. Якщо тоді ще треба буде відвідувати школу особисто. Можливо, вона буде на дистанційному навчанні й паралельно вчитиметься в школі в Києві,

Може, у чотирнадцять років

ється про її ненормального батька. А потім вона несподівано дізнається про Варвару Ханенко та вирішить відвідати її музей. Чи почує вона щось про Варвару Сабадаш, тобто про мене, худорляву дівчинку, що жила у двадцять першому столітті, складно сказати. Бо ж моя історія тільки починається, і я не знаю, чи будуть у мене якісь досягнення. І чи напишуть про мене у вікіпедії. Зрештою, це

(…) Я стала Варварою

черешневою

Виходить, що я — це щось настільки дивовижне, аж важко уявити, що таке буває. Але я є. Чи я така ж прекрасна, як Афродіта, народжена з морської піни? Звісно, ні. Бо мені кажуть, що я ще прекрасніша.))) Отож тепер я Barbarazweig — і мені це подобається.

Більшість таємниць святої Варвари все одно ще не розгадано. Але якщо вона хоче залишатися загадкою — хто ж може їй у цьому перешкодити?

До мого дня народження залишається трішки більше місяця. Надворі вже справжня

народження буде хороша погода, садитимемо з дідусем черешню, а якщо ні — на цей день у нас є багато інших планів. А знаєте, що означає April, April, der weiß nicht, was er will? А я знаю.)))) Якщо ви ще

цим зайнятися. Адже мої дослідження виявилися дуже успішними й корисними. Зокрема для особистого життя. Бажаю

P. S. Ми

толицької церкви. Дз. Матіяш за фахом перекладачка, вона досконало володіє

та англійською

Її твори —

духовні цінності, шлях людини до зростання, пошук власного призначення в житті, творчість. Книжка Дз. Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль»

Приваблює

лігентність та аристократизм Варвари Ханенко, її прагнення до пізнання нового

Образ святої Варвари від часів заснування християнства

пулярним у європейській культурі. Відомо, що Варвара

поля (тепер м. Баальбек у Лівані). У часи панування римського імператора Максиміана вона віддала своє життя за християнську віру. Після смерті біля її гробниці почали відбуватися дива, тому Варвару й дотепер християни вшановують як святу

діву-великомученицю.

У VІ ст. мощі святої Варвари було перенесено до м. Константинополя (нині м. Стамбул, Туреччина). За переказами, 1108 р. донька візантійського імператора

Варвара привезла їх до Києва. Мощі довгий час знаходилися

Золотоверхому чоловічому монастирі, а після руйнування його ордою хана Ба-

тия у ХІІ ст. та радянською владою у ХХ ст. були перенесені у

Мистецькі

Образ святої Варвари відтворено в картинах багатьох європейських художників, зокрема на полотні італійського художника Рафаеля Санті «Сикстинська Мадонна». Картина створена на замовлення Папи Римського Юлія ІІ для вівтаря церкви монастиря Святого Сикста в італійському містечку П’яченці. На полотні зображена свята Варвара біля Мадонни з немовлям Ісусом. Існує легенда, що моделлю для Варвари була племінниця художника Рафаеля — Джулія Орсіні.

Рафаель. Сикстинська Мадонна

Поміркуйте!

Роздивіться та порівняйте óбрази святої Варвари на картинах європейських художників (с. 123, 129, 130). Що, на вашу думку, символізують художні деталі: корона, чаша, пальмова гілка, меч?

Виконайте одне із завдань (на вибір).

• Доведіть, що головна героїня повісті Дз. Матіяш «Мене звати Варвара» надзвичайно ерудована дівчина. Оформте свої міркування за допомогою графічного зображення.

• Уявіть себе однокласником чи однокласницею Варвари. Виконайте таке ж завдання, що й вона:

війни. Занотуйте враження про це визначне місце, дізнайтеся

Підсумуйте!

Плин часу безжально руйнує людські творіння, але мистецтво слова, фольклорне й авторське, доносить до нас подих минулого. Тож запрошуємо вас у подорож у часі. Упродовж цієї мандрівки ви дізнаєтеся про величну й грізну добу Середньовіччя, мистецькі здобутки різних народів того часу, зокрема західноєвропейських

мовником мистецьких творів,

смаків, була церква.

Основні мистецькі стилі доби Середньовіччя

ратуш.

• Романський стиль (ІХ–ХІІІ ст.) вирізняється простими, масивними об’ємами

геометричній основі, напівкруглими арками, товстими стінами, вузькими вікнами (Пізанський собор в Італії).

• Готичний стиль (середина ХІІ — початок ХVІ ст.) характеризується наявністю арок, склепінь, гострокутних високих шпилів, великих вікон із вітражами,

Митці та доба

У літературі раннього середньовіччя

цього періоду починають формуватися

Європи. У зрілому середньовіччі

фольклорна та писемна, клерикальна (церковна) і світська, антична й нова, лицарська та міська літературні традиції.

Тож середньовічна література вирізняється жанрово-тематичним розмаїттям — релігійно-філософські твори, героїчний епос, лірична поезія, лицарський роман, церковні г

повіді тощо.

Поміркуйте!

У чому полягає

Монархи провідних європейських країн мали за честь

поріднитися з київськими князями. Доньки князя Ярослава Мудрого були одружені з королями Франції, Швеції, Норвегії, Угорщини. Русичі підтримували тісні політичні, торговельні та культурні зв’язки з Візантією, Західною Європою, країнами Сходу. Більше про це ви дізнаєтеся, коли прочитаєте оповідання Р. Іванченко «Ярославни». Однак князівські міжусобні війни та монгольська навала (1237–1241) призвели до роздроблення і занепаду Русі.

ніби

ми й мозаїкою зі смáльти — кольорового непрозорого скла. Розвивалося малярство (іконопис, мозаїка, книжкова мініатюра),

ків, танцюристів та акторів.

правду й честь.

Пригадайте!

• Ви вже вивчали в початковій школі та в 5–7-х класах твори фольклору. Які роди та жанри усної народної творчості вам відомі?

• Назвіть загадки, прислів’я, приказки, народні казки, легенди, перекази, календарно-обрядові й суспільно-побутові пісні, які ви запам’ятали.

ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ ТА СОЛОВІЯ

Гей, у славному та у городі, у Муромлі,

Та у тому селі, та Карачаєві,

Гей, то не старий дуб до землі нагинається,

Ой то добрий молодець Ілля Муромець

Батьку-матері уклоняється:

«Благослови, батьку та матір рідна,

У славний город Київ з’їздити,

Сонечку стольнокиївському

Князю Володимиру служити,

Віри християнської та боронити!»

Сам на доброго коня сідав, У чисте поле виїжджав, Озера-річки

ламав,

Не туман налягає,

Стоїть сила-силенная,

Днем від куряви сонця красного,

Ніччю місяця ясного

Не видати.

Стоять три царевичі,

Мурзи погані, татарове, —

З коршем1 сили до сорока тисяч,

Хочуть город Чернігів узяти,

Всіх упень рубати,

Церкви божії скидом пускати.

Тоді ж то старий козак

Ілля Муромець добре дбав,

Меча в руки брав,

Почав він гуляти,

Поганих мурзів-татарів наїжджати:

Куди їде — туди вулиця,

Куди верне — туди провулок.

Не стільки сам бив,

Скільки конем топтав,

Ні один мурза, ні татарин

Не міг втекти і спастися.

Трьох царевичів живими впіймав,

Словами промовляв:

«Ей ви, царевичі та царенята,

Чи мені вас у полон брати,

Чи мені вам буйні голови з пліч зняти?

А то краще їдьте в свої царства

Та по всьому світу розкажіть,

Що свята Русь не пуста стоїть,

Що святу Русь могутні богатирі бережуть».

Тут відкриваються

Чернігові воєводою,

Суди суди всі по-правильному,

Всі тобі повинуватись будемо».

Старий козак такеє промовляє:

«Не хочу я жить у вас воєводою,

Покажіть мені пряму дорогу

У славний стольний Київ-город».

Тоді ж то чернігівці словами промовляють:

«Ой тото пряма дорога у славен город Київ

Заросла лісами Бринськими,

Уже тридцять літ простою дорогою

В Київ не їжджено.

Сидить Соловій-Розбійник

На семи дубах,

На миль тридцять

Ні кінному, ні пішому

Пропуску немає.

Як засвистить Соловій по-солов’їному,

Як закричить він по-звіриному,

Як зашипить по-зміїному,

Так усі трави-мурави в’януть,

Усі квіти обсипаються,

А хто близько з людей,

Так всі мертві лежать.

Простою дорогою — п’ятсот верств1, А дальшою дорогою — ціла тисяча».

Поклонивсь їм Ілля Муромець

Та поїхав лісами Бринськими,

Простою дорогою в славний город Київ.

Одною рукою коня тримав,

Другою рукою дуба рве.

Дуби рве самі коренистії,

Та мости мостить, Шлях укладає та все прямоїжджий.

Як під’їхав він до річки, Як побачив його Соловій-Розбійник, Як засвище він по-солов’їному,

1 Верста — 1066,8 м.

Як закричить по-звіриному,

Як зашипить по-зміїному —

Всі трави-мурави в’януть,

Усі квіти обсипаються.

Там під муром тим Ілля Муромець зітхає,

До коня мовляє:

«Невже ж ти, коню мій богатирський, По темних лісах зо мною не з’їжджав, Пташиного посвисту не чував?»

Бере ярий лук,

Бере стрілу калену, Натягнув тятиву шовкову,

Сам до стріли словами промовляє:

«Лети, моя стріло калена,

Вище лісу стоящого,

Нижче облака ходящого,

Та попади, стріло,

Соловію в праве око!»

Як вилетіла стріла вище лісу стоящого,

Нижче облака ходящого,

А попала Соловію в праве око,

А вилетіла стріла лівим вухом.

Упав Соловій

Зо семи дубів,

Та Ілля Муромець того придбав, Соловія стрімко в кайдани кував,

А до булатного стременя в’язав,

Сам простою дорогою

У город Київ вирушав.

Гей, як приїхав Ілля Муромець у город, у Київ, Приїхав до сонечка-князя у широкий двір, Ставив коня серед двору княжого, Соловію-Розбійнику наказував: «Гляди ж, Соловію, не відступай від доброго коня, Бережи ти коня мого богатирського,

Сам ввійшов він у палати княжії, Хрест-то він клав по-писаному,

Поклін-то вів по-ученому,

Вклонявся на чотири сторони

Сонечку-князю з княжною Апраксією.

Говорить Володимир,

Князь стольнокиївський:

«Звідкіля ти, славний молодче, З якої землі, якої матері,

Якого роду-племені єси?»

Промовить Ілля: «Єсть я із города, із Муромля,

Із села, із Карачаєва,

Ілля Муромець та і син Іванович,

А приїхав я у стольний город Київ

Послужити більше, князю мій, вірою-правдою, Оборонять Русь святую, Віру християнськую православную».

Говорить тут князь Володимир стольнокиївський: «А якою, добрий молодче, дорогою ти їхав

В стольний город Київ, Прямоїжджою чи окружною?»

Промовить Ілля Муромець такії слова: «Сьогодні рано з рідним батьком і ненькою прощавсь, На полудник хотілось мені у тебе правувати, А прилучилось мені три причини:

Що перша причина — Чернігів-город від облоги виручати,

Що друга причина — на п’ятнадцять верст

Мости через річку Самородину мостити,

А що вже третя причина — Соловія-Розбійника

З сімох дубів збивати,

У город Київ проводжати, Тобі, князю, гостинця дарувати.

Так уже прямою дорогою

Приїхав я із города Муромля У славний

Говорить Володимир-князь: «Ой ти, Соловію-Розбійнику, Засвищи ти по-солов’їному, Закричи ти по-звіриному, Засичи ти по-зміїному».

Говорить йому Соловій-Розбійник: «Ой князю Володимире стольнокиївський, Не твій я слуга, Не у тебе і хліб їв

Та зелен-вино пив, А Іллі мені розказувать».

Так тут промовив Ілля Муромець: «Засвищи, Соловію, напівсвисту, Закричи ти та напівкрику, Зашипи ти та напівшипу!»

Говорить Соловій-Розбійник: «Запечатались мої кроваві рани, Налийте мені чару вина зеленого!»

Так тут налили чару зелен-вина на півтора відра, Випив Соловій чару зелен-вина — Як засвище Соловій на цілий свист,

Як закричить він на повен крик,

Як зашипить він на повен шип —

Всі трави-мурави зов’яли,

Листя з дерев посипалось,

А в князя з теремів високих криші зривало,

Всі хрустальнії скельця повипадали,

По всьому городу, по Києву,

Всі бременні кобили ожеребились,

Всі гості на княжому дворі,

Всі бояри та воєводи На землі, як снопи, лежать.

князь Володимир стольнокиївський

І кричати напівкрику, Шипіти напівшипу».

Говорить йому Соловій-Розбійник: «Уже, либонь, прочував я свій кінець, І тому посвиснув на повний свист,

Крикнув на повний крик

Та зашипів на повний шип».

Тут старий козак Ілля Муромець

Брав Соловія за білі руки,

Повів його на поле Куликове

Та відрубав йому

Буйну голову.

Так з тої пори не стало

Соловія-Розбійника на святій Русі.

Тут-то славному козаку Іллі Муромцю

Славу співають

По всіх землях1,

По всіх ордах

Однині і довіка,

А вам на многі літа!

(Обробка В. Шевчука)

ник В. Шевчук

перебільшила (гіперболізувала) здатності цього славного воїна-християнина.

Пригадайте!

• Що таке гіпербола?

• Які зображення старини є гіперболізованими? З якою

зв’язок поколінь?

Багато міст України й навіть сусідні країни сперечаються

батьківщиною Іллі Муромця. Скористайтесь інтернет-джерелами й ознайомтеся з різними версіями щодо походження цього героя. Спростуйте думку про те, що він міг народитися в місті Муромі. Для цього дізнайтеся, коли було засноване це місто, а ще зверніть

найвідоміших книжників-мудреців тих часів, як думали й що відчували наші предки багато років тому.

Існує

складається з двох періодів —

княжого (ІХ–ХІІІ ст.) і козацького (ХVІ–ХVІІІ ст.).

Тексти старих книг і пожовк-

лих рукописів давньої української літератури розшифрувати та сприйняти сучасним читачам і читачкам непросто. На перешкоді можуть стати ось такі причини. Перша — мовна. Із часу прийняття християнства літературно-писемною

ляють відмінності. Подолавши ці перешкоди, ви дізнаєтеся, яким було уявлення давніх письменників про цінність, красу та художню майстерність твору.

З утвердженням християнства давньоукраїнську мову було витіснено з культурно-державного вжитку, але вона залишалася живою, розмовною. Натомість письменство поширювалося церковнослов’янською мовою. Водночас запровадили нову, простішу абетку — кирилицю, створену болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм близько 863 р.

Інтерес до письменства зріс особливо відтоді, як Володимир Великий запровадив у Русі школи, а Ярослав Мудрий відкрив першу бібліотеку при Софійському соборі, у якій було понад 950 томів книжок.

Книги писали вже на пергаменті — особливим способом обробленій шкурі. Заголовні літери (буквиці) робили дуже великими й прикрашали химерними орнаментами. У книгах уміщували також витончені мініатюри-малюнки, що зображали християнські сюжети чи картини з тогочасного життя. «Укладання» книг тоді вважали благочестивою і державною справою. Найдавніші, що збереглися до наших днів,

Святослава

Святослава. 1073 р. Мстиславове Євангеліє.

ст. У добу Середньовіччя в українській культурі та письменстві розвивалися два напрями (стилі) — монументалізм та орнаменталізм. Для мистецтва монументалізму (Х ст. — поч. ХІІ ст.) характерні такі ознаки: мас-

Мистецькі діалоги

такі види творів: перекладні (запозичені в інших народів, перекладені з інших мов) та оригінальні (створені авторами); за тематикою — церковні й світські;

Читацький путівник

Повчання — це звернення досвідченої людини до дітей, нащадків із метою передати їм свою життєву мудрість. Зразком цього жанру є «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

ПОВЧАННЯ ДІТЯМ (Уривки)

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим, і батьком своїм, і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюся до вас з оцим словом.

Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю1, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця і не лінуйтеся, а щиро трудіться.

Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро влаштовано на світі: як небо влаштовано, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена,

Творця всього земного й небесного, а все, що далі,

про убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами,

смертні.

проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Дружину свою любіть, та не давайте їй влади над собою. Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтеся, — як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі — це мати всьому дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтеся ні на що хороше, і хай не застане вас сонце в постелі. Так робив мій батько покійний і всі добрі мужі. На світанні, побачивши сонце,

• Якими хоче бачити

•

серед народу. Володимир Мономах понад усе дбав про єдність

та взаємодопомозі, учитися й поширювати освіту, власною

«Повчання дітям». За жанром твір є повчанням. У ньому

послання і житія, помітні ознаки

монументального стилю.

«Повчання дітям» — один із

перших і найяскравіших зразків християнського гуманізму, який став духовною основою європейської цивілізації, системи загальнолюдських цінностей. В українській

Образ Володимира Мономаха втілено у творах різних видів мистецтва.

На станції метро «Золоті ворота» в м. Києві створено мозаїку в давньоруському стилі, на якій одним із центральних

образів є історична постать князя Володимира Мономаха. У мозаїках художник-монументаліст В. Федько використав поєднання жовтого та блакитного кольорів, що символізує державність України. У процесі роботи митець опрацював багато історичної літератури, консультувався не лише з істориками, а й із письменниками, зокрема В. Шевчуком. Це допомогло йому створити мистецьки досконалі й історично достовірні óбрази часів Русі.

Виконайте одне із завдань (на вибір)

Підсумуйте!

(нар. 1934 р.)

князювання Ярослава Мудрого. Зокрема, згадані реальні історичні особи — родина Ярослава Мудрого, київський

ріон, норвезький король Гаральд Сміливий, французькі

давніх професій: тлумáч — перекладач, гридь

бики, вівці, дикі тури, корови...

Його рідний край не має таких просторів. Кам’янисті береги, холодні тяжкі хвилі

пер його володар, відважний вікінг королевич

своїх гінців із такою делікатною справою... Горда князівна Єлизаве

князя Ярослава. Сватався до неї Гаральд, старостів

йому князівна. Помандрував тоді Гаральд

Хоч і не звикати їм долати нерівні й скелясті дороги,

тяжкі шкіряні мішки з дарунками стримували ходу.

Треба перепочити. Інгвар утягує на повні груди п’янке повітря, здивовано спиняється. Прямо перед ним, біля підніжжя горба, розтяглася низка білостінних хат-ліплянок. Вони утворюють вулицю, що ніби витікає з-поміж двох високих горбів і вливається в широкий

потік набережної, запрудженої

людей.

Угорі, над головою, на тих високих горбах, починався княжий град. Звідти лунає мелодійний дзвін, що стелиться понад усім містом, над луками, рікою та зеленими заріччями. Дзвонять на горі.

Інгвар підходить до тлумача: — Іворе, нехай наші люди йдуть на княжий двір, а ми до храму. Там, певно, свято!

Пройшли через розчинені

врочистість. У храмі повно людей, від їхнього

душно й парко. Барвами веселки переливається мозаїка Богородиці — блакитносиня хустка й великі сумовито-карі

Тож і прозвали тепер князя Ярослава Мудрим. Інгвар нетерпляче шепоче у вухо своєму тлумачеві: — А що, Іворе, русичі швидко навчаються книжного письма? — Швидко, господарю мій, — так само

здавна до тої науки вдатні, бо ще до хрещення Русі були в них свої вчені

люди та грамота своя — черти й рези. Римським і грецьким письмом також

писали свою слов’янську мову. Про це ще згадував чорноризець Храбр. — Ти щось плутаєш,

просвітителі Кирило та Мефодій. У русичів те ж письмо, що й у болгар. — Це правда, мій добрий повелителю. Але освіта на Русі була й раніше. І великий Кирило, якого тепер усі слов’яни мають за святого, коли був у хозар у 860-му літі народження Христа, бачив у Херсонесі Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами. — А як думаєш, Іворе, пощастить нам у нашій справі? Чи згодиться нарешті князівна Єлизавета покинути свій дім, і цей град пишний, і

— Напевне.

— Бідний Гаральд, адже він неписьменний! Щоправда,

прославив хоробрістю своє ім’я.

Він — майбутній король Норвегії.

Де ж вона, кохана дівчина Гаральда?

князівен, що стоять

Варязькі посли не встигли отямитися, як уся святкова процесія рушила з Десятинної на подвір’я. На чолі її князь Ярослав Мудрий, зі спокійними, лагідними очима, з пишною, довгою, уже сивіючою бородою. Поряд із ним — розповніла кругловида княгиня Ірина, та, яку Інгвар пам’ятав ще свейською королівною Інгігердою.

Слідом м’яко ступають у розшитих золотистими узорами чедигах їхні сини й дочки. У білих заморських атласах, оздоблених сріблястою заполоччю, у

кі золоті гривни; на високих шапках молодих княжичів

ниці; довгі сорочки із широкими рукавами внизу також розшиті узорами. Так уже віддавна велося в землі Руській — чи ти князь, чи смерд, а одяг був розшитий узорами квітів, трав і звірів. Вірили пращури, що ті символи допомагали їм у житті. Тісним кільцем оточили бояри й дружинники княжу сім’ю, як тільки вона вийшла з Десятинної. Усі прямують до Святої Софії. Натовп оточує врочисту процесію — смерди, пастухи, будівничі, пічники, кожум’яки, гончарі, рибарі. Чорний люд київський

ви в

гатих за їхні діла, а їм, простолюдинам,

бідність і тяжку працю!..

Помилуй нас, Господи!.. У Софійському храмі ще пахне глиною

стіни ще не прикрашені розписами, але пишний вівтар сліпить очі золотом. З-під високого склепіння центральної бані насторожено й суворо дивляться на молільників блискучі, мінливі, немов живі, очі Богоматері. У вишині іскриться блакитно-білий одяг Христа, що, здавалося, тількино зійшов із небесного трону й повис у бездонній сині неба... Падають ниць смерди та простолюдини. Хилять голови бояри

його справи? Знав добре: княжичі вміють тримати в руках мечі. Але ж мечі ті можна повернути й проти себе! Чи зрозуміють вони, що не лише силою зброї можна зміцнювати

своєї держави? Але й миром, науками, книгами,

і вища сила народу.

Поміркуйте!

якби не так, то не тягнулися б сусідні володарі

Праги, Кракова, Любека, Старграда, Сігтуни, з Візантії, від арабів... Що купці, — вони завжди перетинають дороги Русі, — а от сусідні володарі — королі й князі — горнуться до нього та шукають дружби з ним, великим князем руським. Приїхали посли від франків, угрів, ляхів, а то вже, кажуть, двоє нових

Знає князь: не тільки дарунки й свою повагу привезли вони сюди. Ні! Дочкам його судилося стати королевами. Що ж, велика честь його княжому

Гаральда, а потім — про його пісню...

О, бідний Гаральд!

кінгом

воно відгукнеться

той поклик... Бо ж чи є в людини така сила, що

великого й самовідданого кохання? Воно билося

Ми, браття, літали по хвилях й морях, Від рідного краю літали далеко! На суші й на морі ми бились жорстоко, І води, і тверді підкорені нам! О други! Як серце в сміливців кипіло, Коли кораблями, зімкнувши ряди, Кормою залізно

спокійно мерехтіли

О, тоді це буде найбільша перемога відважного вікінга!..

і сонячно-зеленим. То

ську землю бере Анна. То барви рідного краю.

Стоїть Анна, зіпершись на одвірок. Окидає посмутнілими очима далекі луки задніпровські. Чи є там, на далекій Сені, отакі зелені й квітучі кручі? Чи ж так само плеще хвиля об берег піщаний? Чи ж співають таких ніжних веснянок?

Ніби вгадують думки князівни дівчата-подолянки. Ведуть хоровод, пісня тягнеться за піснею (…). Уже не сплете свого вінка Анна, не кине на гойдливі хвилі Дніпра — судженого визначила їй доля. (…) Князівна нишком витерла долонею сльозину зі щоки,

візьме ще

захотіла переписати для себе ці

і їх

виготовив ці дивні узори окладу із золота... Вона читатиме там ці книги, і їй буде здаватися, що вона вдома. Анна научить і дітей своїх читати книги та любити їх... Гуде княжий двір веселощами. (…) Уже розпалили вогнище, і подолянки схилили голови під іскрами. (…) Моляться і Сварогові, і Перунові, і Родові, і Рожаницям, аби помогли

аби

оцінить належно король Генріх і їхній подвиг? Адже це було не так просто — умовити Ярослава погодитися на шлюб своєї другої доньки Анни з уже немолодим французьким королем. Та й те сказати — князь, певно, добре знає про стан справ їхнього Генріха, хоча вони, присягаються Богом, ані словечком не обмовилися про його скруту. (…) Це не те, що тут, на Русі. Тут влада князя священна. Тут його силу підпирають

чолі з князем. Біля вівтаря їх зустрічав молодий, високий, огрядний священник. Світло-сині очі під крутими надбрів’ями, над високим чолом — в’юнке русяве волосся. Це отець Іларіон. Готьє ближче присувається до тлумача — він конче хоче знати, про що говоритиме у своєму «Слові...» знаменитий Іларіон. Так, так... Славить рід увесь князівський — Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, якого називають у християнстві

ІнгігердуІрину, синів і дочок Ярославових, які продовжать їхній рід.

у своїй проповіді славить князя і

справи (…). Рокоче оксамитовий бас отця Іларіона. Здригаються і відлунюють стіни, мерехтить золото й срібло вівтаря, ніби прагне ввібрати в себе та заховати для нащадків цю

хом б’ється в кожному слові проповіді. Та отець Іларіон

сьогодні,

стала фактичною правителькою країни: утверджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею — найважливіші державні акти. Кирилицею ж пороблені й написи на стіні санліської церкви Вінсана...

То Аннина туга за рідним краєм уписала світлий спогад у муровані стіни храму. То дочка Ярослава Мудрого залишила слід високої освіченості й культури, що

державний документ... Століття прошуміли над землею. Засипали забуттям стежки, якими колись ходили володарі

підвладні часові. Вітри й дощі, війни та лихоліття

ци й храми. Неспинна тлінь перетворила на порох

письмена, поховала в невідомість доблесні

людської

творців духовних скарбів... У прохолодних сутінках Софії Київської, у біломармуровій гробниці під важким, багаторізьбленим віком, покоїться прах князя Ярослава Мудрого. Він звеличував землю силою свого розуму й духовного поступу. У далекому французькому місті Вільєрі, на старому закинутому кладовищі, серед сухих бур’янів знаходиться загадкова могила із зображенням на кам’яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлась Агнес.

у далеку Францію? • Як склалися долі доньок Ярослава Мудрого? • У яких словах оповідання висловлено ідею твору?

Період

ціальних мережах від імені однієї з доньок київського

Підсумуйте!

Мабуть, вам не раз доводилося чути, що студентські роки чи не

найкращі в житті людини. А якими були студенти в добу Середньовіччя? Чи схожі вони хоча б чимось на сучасних здобувачів / здобувачок освіти? Невдовзі ви зможете отримати відповіді на ці та

Коли спір почується:

«Йдіть у світ безкраїй!»,

То ченці збираються,

Клірик1 поспішає,

І левіт2 про Біблію

Тут же забуває —

В орден всі вливаються,

Що життя спасає.

Наш статут наказує:

Зважте все старанно!

У житті поводьтеся

Тільки бездоганно!

Вам не личить знатися

З кліриком захланним,

Що ні з ким не ділиться,

Що з нутром поганим.

Милосердя любимо

І добра в дорогу,

Обіцяєм кожному

Нашу допомогу.

Приймемо багатого

І

людину вбогу,

Ту, котру побожнії

Гонять од порога.

В ордені вагантському

Ми ченцеві раді,

Щедрому пресвітеру3

І

його відраді,

Вчителям і клірикам,

Школярів громаді,

А найбільш — студентові

В гарному наряді.

1

2

3

Шваби, сакси, мейсенці4,

Наші друзі славні,

Що до нас зібралися

З міст і глухомані, Постанови слухайте

Наші бездоганні: «Згиньте, люди скнаристі, Скупарі захланні!»

В орден ми приймаємо

Чесних і лукавих, Дужих, сили сповнених, Немічних, кульгавих, Виснажених старістю, Молодих і жвавих,

До Венери5 жадібних

І до неї млявих.

Миролюбних, лагідних, Буйних, інтриганських,

З Швабії, з Італії

Та з країн слов’янських,

І маленьких карликів,

І людей гігантських,

Тихих, скромних вдачею

І бундючно-панських.

Орден відкриває нам

Істину єдину:

Тут ми щастя знайдемо Й радісну годину.

Нам миліше в ордені

Їсти буженину,

Ніж ячмінне вариво

Та суху скорину.

Орден наш родиною

Слушно звати стану:

Ми ж бо всіх приймаємо —

З будь-якого стану.

Ще раз проголосимо

Твердо, без обману —

Всіх у нас стрічаємо

Як рідню кохану!

Тут нам заборонено

Прокидаться зранку:

Всяка нечисть юрбами

Бродить до світанку

І облудні видива

Шле нам без останку —

Дурень хай зістрибує

З ліжка до сніданку!

Тут нам заборонено

Утреню1 служити —

Вставши, краще в затінку

Снідання спожити.

Вина ми смакуємо

І курчаток ситних,

Одного лиш лячно нам —

Не програти б свити!

Мати дві одежини

В ордені негоже:

Хто тут одягається,

Мов якийсь вельможа,

Мусить щось програти нам —

Це підтвердить кожен.

Зайвого ж позбутися

Гра всім допоможе.

Хто бажає йти до нас,

Хай собі затямить:

Дорожиш сорочкою —

Жертвуй-но штанами!

І не мрій про чоботи,

Тішся постолами,

Бо тебе відлучимо,

Як не згоден з нами!

Поки не наївся всмак,

Не виходь із хати:

Вміє найскупішого

Бідний упрохати;

Може й мідянок не раз

Добрий приріст дати —

З ним гравець удачливий

Виграє дукати2.

Хай не дмуть в обличчя нам

Грізні вітровії,

Слізьми хай не миється

Бідний в безнадії

І про кращу доленьку

Не втрачає мрії,

Бо, бува, за лихом йдуть

Радісні події.

Всім, кого зустрінете,

Треба пояснити,

Чом гріхи ви мусите

Піснею хулити:

«Щоб нечесних гудити,

Чесних похвалити,

Чесно від цапів овець

Чесних відділити».

(Переклад М. Борецького)

тили їх, і ченцями-утікачами мандрівних студентів і школярів називали вагантами (від латин. vagantes — мандрівні люди) або голіардами (від фр. goliard — блазень). Це були

освічені люди, які володіли латиною та вміли складати вірші. Поезія вагантів виникла у

ХІІ ст.

Незважаючи на те, що їхнє

вбрання часто нагадувало лахміття і вони іноді голодували, ваганти були веселими й життєрадісними. На життя заробляли тим, що складали вірші на замовлення. Причому творили тільки для еліти — справжніх поціновувачів поезії. Окрім вагантів, у середньовічній Європі

нялися трубадури (від

Вставши, краще в затінку Снідання спожити.

Орден наш родиною Слушно звати стану: Ми ж бо всіх приймаємо — З будь-якого стану…

Ваганти писали свої твори переважно латинською мовою. Латина була

вою богослужіння і міжнаціонального

цього університету — італійські поети Данте Аліг’єрі та Франческо Петрарка, твори яких ви невдовзі

прочитаєте, математик та астроном Миколай Коперник, засновник однойменного будинку моди Джорджіо Армані й багато інших.

Тривалий час у ХV ст. цей університет очолював на посаді ректора наш учений-співвітчизник Юрій Дрогобич.

Поміркуйте!

Підсумуйте!

Болонський університет (Італія) Чи стала середньовічна

лою? Чому? Які риси вдачі середньовічних

шаються притаманними й нинішнім? Аргументуйте

цитатами з вірша «Орден вагантів». Які характерні ознаки середньовічної лірики вагантів

думку,

Данте Аліґ’єрі називають останнім і найвідомішим поетом доби Середньовіччя та передвісником епохи Відродження, а також батьком італійської літератури. У той час земне кохання іноді засуджували. Натомість Данте-гуманіст утверджує справжнє кохання як найвище щастя, шлях пізнання суті своєї душі, ідеалу людини, наближення до Бога. Наділивши земну жінку небесною красою, поет підніс людину як таку, показав її святість. Особливо вражає читачів щире зізнання

вона несе Кохання...». СОНЕТ 11

В своїх очах вона несе Кохання, На кого гляне, ощасливить вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни1, як їй скласти прославляння?

Хто чув її, — смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона, Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво. (Переклад М. Бажана)

Данте ніколи особисто не спілкувався з дівчиною, яку любив та уславив у творах. Тож деякі біографи висловлювали припущення, що вона була лише алегоричним образом, поетичним вимислом митця. Проте нині доведено, що Беатріче — історична особа. Вона була донькою банкіра Фолько Портінарі, який мешкав по сусідству з родиною Аліґ’єрі. Доля виявилася жорстокою до дівчини. Батьки видали її заміж за нелюба. У двадцять три

Поміркуйте!

Джотто

«Рай», що прикрашає флорентійський палац Борджелло, зображено профіль молодого Данте. Італійський

те, що є узагальненим символом поезії.

зайшло те сонце променисте, Він не забув його ні в темряві понурій, Ані при хатньому багатті привітному.

Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю Він не забув своєї Беатріче.

воювали,

східних народів. Вони навчилися володіти музичними інструментами, вишуканою мовою, секретами складання віршів. Лицарями

запозичено східне (арабське й персько-таджицьке) віршування, звичай створення і виконання інтимної лірики, вихваляння-величання Прекрасної Дами, деякі поетичні звороти та жанри.

Східна цивілізація дуже відмінна від європейської

те, що вона успадкувала традиції Стародавнього Єгипту, Месопотамії,

кож греко-римської античності. Світогляд східної людини визначав іслам. За

зви-

біблійні заповіді — «не вбивай», «не вкради», «не обдурюй», «допомагай ближньому», а також визнання єдиного Бога — Аллаха.

Наймогутнішими середньовічними державами на Сході були Арабський халіфат і Персія (нині територія сучасного Ірану). У часи їхнього розквіту бурхливо розвивалися торгівля, ремесла, науки та мистецтва. Тоді сприймали в єдності науку й мистецтво. Тому мусульманські мудреці значно повніше, ніж європейські, зберегли та задіяли досягнення античності. У Багдаді (столиці Арабського халіфату) було створено Дім науки — своєрідне поєднання академії, бібліотеки, обсерваторії і колегії перекладачів. Значних успіхів сягнула тогочасна східна медицина.

школи),

Поміркуйте!

РУбАЇ

* * *

Шукав поради я у зошитах сторіч — і скорбний друг мені таку промовив річ: «Щасливий тільки той, з ким поруч мила, схожа на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!»

* * *

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджено, боятися не треба. Боюсь неправедно прожити на землі.

* * *

У кого кожний день в запасі пів коржа,

У кого свій садок і хата не чужа,

Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,

У того світлий зір і радісна душа.

* * *

Якби мені до рук — скрижалі Долі,

Я розписав би їх по власній волі!

Із світу вигнав би всі смутки, болі, Чолом небес досяг, не жив би долі! * * *

Хай кожна мить, що в вічність промайне,

Тебе вщасливлює, бо головне,

Що нам дається тут, — життя: пильнуй же!

Як ти захочеш, так воно й мине. * * *

Хіба у Всесвіті найкращий твір — не ми?

В очах у розуму зіниця й зір — не ми?

Це коло Всесвіту скидається на перстень, А камінь, що горить ясніш од зір, — це ми.

Каліграфічний лев. Килим (Персія)

* * *

Про вчора не гадай — воно навік зів’яло,

Про завтра не журись — воно ще не настало.

Минуле й завтрашнє — підпора ненадійна!

Живи хвилинами, бо в тебе їх так мало!

* * *

Що світ міняється — чи варто цим журитись?

Нехай міняється — ми будем веселитись!

Якби незмінною була природа, друже,

Ніколи б не діждав ти черги народитись!

* * *

Я тільки й знаю, що знання шукаю, В найглибші таємниці проникаю.

Я думаю вже сімдесят два роки — I бачу, що нічого я не знаю.

Поміркуйте!

(Переклад В. Мисика) Омар Хаям народився в родині майстра наметів (звідси й прізвище, яке означає цей фах) у м. Нішапурі (Іран). Юнак

кілька сотень рубаї.

Сенс існування, секрети щастя, любов і краса, радощі

тя, свобода почуттів, нерозділене кохання, важливість бути господарем своєї долі, висміювання лицемірства та жадібності владоможців — головні мотиви віршів.

За багато століть твори митця забули.

Поміркуйте!

— Середньовіччя — це період між двома іншими епохами. Цей вислів з’явився в добу Ренесансу. Середньовіччя сприймалося як одна довга «тисячолітня ніч», що з’явилася над Європою між античністю та ренесансом. Згодом слово «середньовічний» уживали як означення всього авторитарного та закостенілого. Однак дехто розглядав середньовіччя і як «тисячу літ розвою». У середньовіччі, напри-

клад, утвердилася система шкільництва. Ще на початку епохи виникли перші монастирські школи. Із XII століття з’являються школи при соборах, а

університети. Ще й сьогодні навчальні предмети

чи «факультети», як у середньовіччі.

необхідний, щоб проникнути в

ху Cередньовіччя формувалися народи —

містами й замками, народною музикою та народною поезією.

середньовіччя? А якою була б Європа?

назв, таких як Норвегія, Німеччина чи

ра називається середньовіччям.

риб, яких не завжди

мали свої

системи, публічні лазні

терне для епохи феодалізму. Великі феодали

цювали селяни, заробляючи собі на

зменшилася кількість населення. Античний Рим був мільйонним містом, а вже в VII столітті населення давньої столиці світу налічувало 40 000 мешканців. Скромним мешканцям не залишалося нічого іншого, як бродити поміж руїнами колись гордого

вельних матеріалах, розбирали

на мусульманська культура. Після смерті Магомета

Схід і Північну Африку заполонив іслам.

році

культури приєдналась Іспанія. Священними місцями ісламу стали міста Мекка, Медина, Єрусалим і Багдад. З огляду на культурно-історичне значення цієї події треба зауважити, що араби зайняли й давнє еллінське місто Александрію. Так вони успадкували велику частку грецької науки. Упродовж усього середньовіччя араби були першими в таких науках, як математика, хімія, астрономія та медицина. Ми й досі послуговуємося арабськими цифрами. У багатьох сферах арабська культура переважала над християнською. (…)

«Хто ти? — подумала Софія. — Навіщо ти втрутився в моє життя?» — Із часом ми краще пізнаємо одне одного, — сказав філософ, ніби читаючи її думки.

Доки вони отак сиділи, — а світло, що проникало до церкви крізь віконні вітражі, ставало дедалі яскравішим, — Альберто Кнокс почав розповідати про середньовічну філософію.

Слово філософія в перекладі з давньогрецької мови означає «любов

Деякі філософи середньовіччя приймали християнство за

тиянське одкровення, а чи можемо

і тим, що

зумом. Чи віра й знання можуть іти в парі? Майже вся середньовічна філософія крутилася довкола цього останнього питання. Софія нетерпляче кивнула. Вона вже відповідала на запитання про віру та знання у своїй контрольній роботі з релігії. — Подивимося, як розв’язували цю

блему два найвідоміші філософи

вим. Новим був погляд, що ця боротьба розігрувалася в історії. (…) Головною думкою є те, що Богові необхідна вся історія, аби втілити «Град Божий» у життя. Історія також потрібна для виховання людей та знищення зла. Словами Августина це звучить так: «Під божественним наглядом відбуваються діяння людства від Адама аж до кінця історії, це наче історія окремої людини, котра

ства й до старості». (...)

Поміркуйте!

Альберто підвівся

валося,

істини. Софії не залишалося нічого іншого, як піти за ним. Землю ще оповивав тонкий серпанок туману. Сонце

— Вона якось пов’язана з Гільдою? — Таке питаєш! Гільдеґард була черницею і жила в Ріндалені з 1098 по 1179 рік. Ця жінка виголошувала проповіді, була автором теологічних праць, лікарем, ботаніком і природознавцем, її можна розглядати як символ жінки епохи Середньовіччя, яка у своїх наукових зацікавленнях стояла ближче до землі.

— Я запитувала, чи має вона щось спільне з Гільдою?

—

Існував колись давній християнський та юдейський погляд, що Бог є не тільки чоловіком, а має також жіночий бік, «матірню суть». Бо ж і жінка створена за образом Бога. Грецькою мовою жіночий бік Бога зветься Софією. Софія означає «мудрість». Дівчинка вражено похитала головою. Чому їй ніхто цього не розповідав? І чому вона ніколи не питала? Альберто вів далі: — Серед юдеїв і в греко-ортодоксальній церкві Софія, тобто «матірня суть» Бога, відігравала в середньовіччі важливу роль. На Заході про неї забули. Та ось з’являється

Поміркуйте!

дуже розумна думка може бути легко передана…» Роман став бестселером у Норвегії. Поступово читацький інтерес до художньої книжки про історію філософії зростав. Вона була перекладена 55-ма мовами. На основі цього твору створено художній фільм «Коридори часу. Світ Софії» (реж . Е. Густавсон, Норвегія–Швеція, 1999) . З уривка роману про середньовіччя дізнаємося про мислителів доби Середньовіччя — Августина Блаженного та Тому Аквінського. Є також згадки й про талановитих жінок того часу

Гільди.

нітний — має і пригодницьку,

Ідея роману — знайти

питання: «Хто ми?», «Звідки ми?», «Чи існує Бог?», які є актуальними й у сучасному світі. У романі поєднується розповідь про історію розвитку філософії з історією батьківщини

Підсумуйте!

рарки, сонетами та трагедією

Сервантеса Сааведри, українськими

піснями

доби Ренесансу стало відродження традицій

тичності — звідси й назва цієї епохи. Після захоплення турками

науковців і митців. Багато ознак античного світосприймання виявилися суголосними

Відродження: незалежність, фізична досконалість людини, різнобічність розвитку, закоханість у красу світу, настанова на земне щастя. Світоглядною основою Ренесансу стали дві взаємопов’язані та водночас протилежні концепції: гуманізм і реформація. Гуманістами (гуманізм — від латин. людяний, людський) називали тих діячів Відродження, які, на противагу католицькій церкві, проповідували культ земного щастя. У їхньому розумінні людина

ність життя. Першим

Поміркуйте!

СОНЕТ 131

Співати по-новому про любов Я прагну, щоб збудити співом тіло, Щоб знов жадання запалахкотіло, Щоб ум студений запалився знов; Щоб та душа струснулась до основ,

Яка мене покривдила так сміло, Щоб співчуття в сльозах її горіло, В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо, Немов троянди на снігу, вуста, Зубів одкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста Із болю, не боліло, а в літа Далекі понесло мене

мадонни Лаури». Основні теми творів, що ввійшли до збірки, — любов, життя, смерть, час, про які він прагне «співати по-новому». Створюючи вірші «Книги пісень», поет використав досвід своїх попередників, італійських поетів «солодкого стилю», Данте. Та все ж його поезія новаторська.

домігся не тільки визнання,

шани та

сучасників.

сином скромного нотаріуса, розмовляли як із рівнею знатні світські й церковні можновладці. У 1341 р. в Римі він був «коронований» лавровим вінком. Так відзначали заслуги поетів ще в часи античного Риму. А Ф. Петрарка став першим, хто був удостоєний такої честі в добу Ренесансу. Сторіччя відокремлюють нас від Італії, у якій жив і творив Ф. Петрарка. Але й нині він пошанований як один із засновників гуманізму, поет, що оспівав радість людського

Благословен вогонь, що серце пік, Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім’я

Моєї донни — ніжне і кохане, І ці сторінки, де про неї я Писав, творивши славу, що не в’яне, — Й ти, неподільна радосте моя! (Переклад Д. Павличка)

Поміркуйте!

• Розкажіть про свої враження після прочитання сонета.

• Яке почуття оспівує

словенний: багатий, щедрий, життєдайний; щасливий, радісний; гідний слави; прославлений, славний.

• У якому зі значень ужито це слово в перекладі сонета 61?

свою думку.

СОНЕТ 123

Блідота та, що розлилась, як стій, По ще рожевих, як зоря, ланітах,

Як тільки я устиг її вловити, У відповідь і вид покрила мій. В коханні я повівся як німий, Так у раю блаженні можуть жити

сяйвом

Поміркуйте!

• Яке враження справив на вас сонет?

• Які почуття переповнюють поета?

• Використання яких художніх засобів увиразнює біль розлуки?

Мистецькі діалоги

Образ Петрарки як видатного поета доби Ренесансу привертав увагу митців різних часів. Нині є багато його портретів, однак невідомо, який із них

найточніше зображає зовнішність поета.

«Сонети Петрарки» займають особливе місце у творчій спадщині угорського композитора та піаніста-віртуоза Ференца Ліста. Вони входять до циклу музичних п’єс «Роки мандрівок». Значну частину життя Ф. Ліст провів в Італії. Композитор захоплювався мистецькими надбаннями італійської культури, музичністю звучання італійської мови. Він прагнув до оновлення музики, її зв’язку з іншими видами мистецтва. Твори Данте та Петрарки композитор читав в оригіналі. Тому сонети цих поетів (зокрема, сонет 123, що сповнений болю розлуки) отримали органічне втілення і в музиці Ф. Ліста. Гастролював композитор і Україною. П’єси Ф. Ліста для фортепіано «Українська балада» та «Думка» написано на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні».

Юстус ван Гент. Портрет Ф. Петрарки

• Зіскануйте QR-код і послухайте фрагмент композиції Ф. Ліста.

Поділіться своїми враженнями про те, наскільки композитору вдалося досягти співзвучності з поезією.

Зіскануйте QR-код і прочитайте сонет 61 у перекладі М. Ореста. Порівняйте його з перекладом Д. Павличка (с. 192). Якщо володієте італійською, порівняйте обидва переклади з текстом оригіналу.

Зробіть висновок про те, який переклад є більш влучним, більш тонко передає авторські почуття.

Національною гордістю англійців є Вільям Шекспір — драматург, поет та актор доби Відродження. Читаючи шекспірівські твори, ви переконаєтеся в красі й глибині його довершених сонетів, замислитеся над проблемами буття. СОНЕТ 130 Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста, Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, — А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба, А кроки милої — цілком земні. І все ж вона — найкраща поміж тими, Що

пустими. (Переклад Д. Паламарчука)

режисера

трупа згодом

рянський титул.

своєрідним мистецьким центром у країні. Театр, у якому служив В. Шекспір, існував при дворі королеви Єлизавети І.

У 1612 р. в Лондоні поширилася епідемія чуми, тому багато театрів було закрито. В. Шекспір повернувся до родини у своє рідне місто, де й прожив до кінця життя. Дослідженню життєписів митців тоді не надавали особливого значення, тому про В. Шекспіра збереглося мало достовірних

науку. На думку Ф. Бекона, її

в служінні зручностям людського роду, обдаруванні людей

життя. Він точно визначив роль знань у нашому сучасно-

Глибокі енциклопедичні знання Ф. Бекона з різних галузей

Поміркуйте!

• Знайдіть в інтернеті та порівняйте óбрази жінок у сонетах Ф. Петрарки та

особистостей.

оспівано молоду фрейліну

Марі Фіттон. Вона зображена на полотні невідомого художника (1595). Тут їй приблизно 17 років. Серйозний вираз обличчя та модне на той час убрання — помаранчево-срібна сукня з подовженим ліфом та об’ємними рукавами — надає її зовнішності зрілості й урівноваженості.

Sonnet 130

My mistress’ eyes are nothing like the sun; Coral is far more red than her lips’ red; If snow be white, why then her breasts are dun; If hairs be wires, black wires grow on her head.

I have seen roses damasked, red and white, But no such roses see I in her cheeks; And in some perfumes is there more delight Than in the breath that from my mistress reeks. I love to hear her speak, yet well I know That music hath a far more pleasing sound. I grant I never saw a goddess go — My mistress, when she walks, treads on the ground. And yet, by heaven, I think my love as rare As any she belied with false compare.

Поміркуйте!

Підсумуйте!

Монтеккі, Капулетті — глави двох ворогуючих родин, їхні дружини.

Старий дядько Капулетті.

Ромео — син Монтеккі.

Джульєтта — дочка Капулетті.

Мамка Джульєтти.

Меркуціо — родич князя і друг Ромео.

Бенволіо — небіж Монтеккі й друг Ромео.

Тібальт — небіж синьйори Капулетті.

Брат Лоренцо — чернець-францисканець.

Брат Джованні — чернець того ж ордену.

Балтазар — слуга Ромео.

Самсон, Грегорі й П’єтро — слуги Капулетті.

Абрам — слуга Монтеккі.

Аптекар, троє музикантів, пажі, сторожа, веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, вартові та слуги, хор.

ПРОЛОГ

Входить Хор.

Однаково шляхетні дві сім’ї

В Вероні пишній, де проходить дія, Збували в ворожнечі дні свої, Аж враз кривава скоїлась подія.

Коханців двоє щирих, запальних Ворожі ті утроби породили; Нещастя сталося у сім’ях тих, — Вони одвічні звади припинили.

Життя коротке і сумну любов, Трагічну смерть, що потрясла родини, Як змила ту ненависть чиста кров, Ми вам покажемо за дві години.

Даруйте нам недоліки пера, Всі хиби виправить старанна гра. Виходить.

Монтеккі

Хто знов підняв цю стародавню чвару?

Скажіть, небоже, ви були при цьому?

Бенволіо

Тут слуги ваші й ваших ворогів

Зчепилися, коли я підійшов.

Я вихопив меча — рознять хотів їх.

Враз налетів на нас Тібальт завзятий

З оголеним мечем в руці й почав

Зухвало ним махать над головою,

Повітря розтинаючи, а вітер

Свистів лише у відповідь йому.

Немов глузуючи. Я став до бою.

Зібравсь народ. Зчинився бій, та князь

З’явився тут і сварку припинив. Синьйора Монтеккі

Хто бачив сина? Де ж Ромео мій?

Як рада я, що він не встряв у бій. Бенволіо

Ще до пори, коли ранкове сонце

У сходу золоте вікно зорить,

Пройтись я вийшов, щоб розвіять тугу.

І раптом бачу в гаї сикоморів1,

Що розрослись за мурами на захід, Ваш син гуляє у годину ранню. Його догнать хотів я. Він помітив

Мене і зник в гущавині лісній.

Я по собі це почуття вже знаю, Коли буваєш зайвим сам собі.

І прагнеш від усіх десь заховатись... Тож через те за ним я й не пішов, А обминути вирішив того, Хто сам людей

Аврориного ложа, раз у раз

Мій син сумний тікає від проміння

І замикається в своїх покоях.

Фіранками вигонить денне світло

І штучно створює цим темну ніч.

Похмурий, чорний сум біду віщує,

Як щось його завчасно не врятує.

Бенволіо

Скажіть, в чім річ, мій благородний дядьку?

Монтеккі

Не знаю: я цього не чув від нього.

Бенволіо

Чи ви хоч намагались розпитати?

Монтеккі

Не тільки я, але й найкращі друзі.

Та в почуттях він сам собі порадник,

А чи хороший, не скажу цього.

Він мовчазний і потайний безмірно,

Так неохоче розкриває серце,

Як брунька, що хробак її гризе,

Коли вона іще не розгорнула

В повітрі ніжних пелюстків своїх, Не віддала краси своєї сонцю.

Якби знайти причину тій печалі, То швидко ми б і ліки підшукали.

Входить Ромео.

Бенволіо

Ось він іде. Прошу вас, відійдіть. Я розпитаю, все з’ясую вмить.

Монтеккі

Так, розпитай! Ти зробиш

діло... Ходім, синьйоро. Ти ж розпитуй сміло. (…)

Сцена 5

Зала в домі Капулетті. (…)

Ромео (до свого слуги)

Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Слуга

Не знаю я, синьйоре.

Ромео

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі — діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія.

Вона — омріяна любов моя!

Її оточують прекрасні дами,

Вона ж між них — голубка між галками!

Коли танок закінчать вже, саму

За ніжну ручку я її візьму,

І щастя неземне тоді відчую...

Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Тібальт

По голосу це мусить буть Монтеккі.

Мою рапіру, хлопче! Як цей раб

Наважився прийти в блазенській масці,

Щоб глузувати з нашого бенкету?

Ні, честю роду я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх!

Капулетті

Чого це ти бушуєш так, небоже?

Тібальт

Таж, дядьку, тут Монтеккі. Тут наш ворог. Негідник цей зумів сюди пробратись,—

За всі скарби Верони я не дам

Його в моїй господі зневажати.

Тому вгамуйся й не звертай уваги —

Так хочу я. Коли мене шануєш,

Розвеселись, кинь хмурити чоло,

Бо хмуритись на святі непристойно. (…) Ромео (до Джульєтти)

Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий, Уста — два пілігрими — хай пристойно

Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.

Джульєтта

О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх. Ромео

Але, крім рук, ще дано й губи їм...

Джульєтта

Так, для молитви, любий пілігрим... Ромео

О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Джульєтта

Нас незворушно слухають святі.

Ромео

Х. Мерле. Ромео та Джульєтта

Не рухайся ж, дай відповідь мольбам! (Цілує її.)

Твої уста очистили мій гріх... Джульєтта

Взяли твій гріх мої уста з твоїх. Ромео

Мій гріх?..

ДІЯ

ПРОЛОГ

Входить Хор.

Кохання давнє впало, смертю зжерте,

Натомість юний пломінь запалав;

Ладен за першу він любов померти,

Та над усе Джульєтту покохав.

Ромео любить, ця любов взаємна,

Та певності в собі він не знайде!

Він ворога блага, вона ж таємно

Принаду з вудки згубної краде.

Як ворог давній, він ввійти не сміє

З вітанням ніжним до коханки в дім.

Не має також жодної надії

Й вона на те, щоб бачитися з ним.

Ромео (убік)

Послухать — чи відповісти відразу?

Джульєтта

Лише твоє ім’я — мій ворог лютий;

А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі...

Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть

Лице і плечі, ноги, груди й руки

Або якусь частину тіла іншу?

О, вибери собі нове ім’я!

Та що ім’я? Назви хоч як троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий!

Хоч як назви Ромео — він Ромео.

Найвища досконалість все ж при ньому.

Хоч би він був і зовсім безіменний...

О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!

Воно ж не є тобою, і взамін

Візьми мене усю!..

Ромео

Ловлю на слові! Назви мене коханим, і умить

Я вдруге охрещусь і більш ніколи

Не буду зватися Ромео.

Джульєтта

Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком ночі,

Мою підслухав таїну сердечну?

Яким ім’ям назвать себе — не знаю.

Ромео

Своє ім’я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже ж воно — твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно

Написане стояло на папері.

Джульєтта

Мій слух не похопив ще й сотні слів

Із уст

Адже високий він і неприступний.

Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео

Кохання принесло мене на крилах, І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає—

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульєтта

Вони тебе уб’ють, коли побачать.

Ромео

В очах твоїх страшніша небезпека, Ніж в двадцяти мечах.

Поглянь лиш ніжно — Й мені ненависть їхня не страшна.

Джульєтта

О, не хотіла б я нізащо в світі,

Щоб тут вони побачили тебе!..

Ромео

Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти — нехай знаходять...

Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

Джульєтта

Хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео

Моя любов! Вона мене навчила, Дала мені пораду, я ж за те

Позичив їй очей. Я не

О, не клянись! Зламати можеш клятву:

Недурно ж кажуть, що з любовних клятв

Сміється сам Юпітер. О Ромео!

Скажи, якщо ти любиш, правду щиру.

Коли ж вважаєш — переміг мене

Занадто швидко, я тоді насуплюсь,

Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав.

Інакше — ні, нізащо в світі! Ні!

Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна

І, може, легковажною здаюсь...

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

І я б могла байдужою здаватись,

Якби зненацька не підслухав ти

Любов мою й слова мої сердечні...

Пробач мені, мій любий, і не думай, Що мій порив палкий — це легковажність; Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео

Клянусь цим місяцем благословенним, Що сріблом облива верхи дерев...

Джульєтта

О, не клянися місяцем зрадливим, Який так часто змінює свій вигляд, Щоб не змінилася твоя любов.

Ромео

То чим я поклянусь?

Джульєтта

Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душі моєї чарівним кумиром, —

І я повірю.

Ромео

Серця почуттям... Джульєтта

Ні, не клянись! Хоч ти — єдина радість,

Оберне в пишну квітку запашну, Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється

Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Ромео

Без нагороди так мене й покинеш?

Джульєтта

Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео

Повинна ти в коханні присягти.

Джульєтта

Я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати.

Ромео

Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульєтта

Щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая,

Як море, дна не має і любов, Що більше їх я віддаю тобі, То

Брат Лоренцо

Бурхливі радощі страшні, мій сину,

Бо часто в них бурхливий і кінець,

Їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть,

Як порох і вогонь, у поцілунку.

І найсолодший мед гидким здається,

Бо надто вже солодкий. Він псує

Надмірністю своєю апетит.

Люби, та міру знай, і ти найдовше

Любитимеш. Хто надто поспішає —

Спізняється, як той, що зволікає.

Входить Джульєтта.

Ось і вона! Така легка нога

По плитах цих ще зроду не ступала.

Коханці пройдуться по павутинці,

Яка літає літом у повітрі, І не впадуть. Так, суєта легка!

Джульєтта

Добривечір, духовний отче мій! Брат Лоренцо

За нас обох подякує Ромео.

Джульєтта

Я і його вітаю, бо інакше

Нема за що складать мені подяку. Ромео

Джульєтто люба! Коли в тебе в грудях

Від щастя серце б’ється так, як в мене.

І можеш краще виявити радість, Знайди слова, яких мені бракує, І всолоди повітря навкруги

Ласкавим подихом своїм, нехай

Мелодія чудова слів твоїх Змалює те

Поміркуйте!

• Як розвиваються стосунки закоханих? •

Раніше, ніж рукою оцією,

Що сам її Ромео ти віддав,

Я другий закріплю, новий союз,

Раніш, ніж встигне зрадити це серце,

І другому воно себе віддасть.

Я знищу їх обох: і руку, й серце!

Нехай твій досвід і твої літа

Мені порадять; а як ні — дивись!

Між мною і моїм великим горем

Я посередником візьму кинджал.

Хай ніж оцей кривавий нас розсудить —

Розв’яже з честю те, чого не зможуть

Ні розум твій, ні досвід розв’язати.

Я прагну смерті... О, відповідай!

Якщо нема рятунку, то — прощай! Брат Лоренцо

Стій, дочко! Стій! Я бачу тінь надії.

Рішучість одчайдушна тут потрібна.

Як той відчай, якому зараз ми

Повинні запобігти. Слухай, дочко:

Якщо ти зважилась себе убити,

Аби за графа не виходить заміж,

То зважся ти лиш на подобу смерті, Щоб сором цей тяжкий тебе минув, Який штовха тебе в обійми смерті.

Якщо ти згодна — я допоможу.

Джульєтта

О, краще, ніж виходить за Паріса,

Звели мені стрибнути з тої вежі,

Або пошли мене в вертеп злочинців, Або штовхни мене в кубло гадюче;

Чи до ведмедя хижого прикуй,

Або вночі замкни мене у склепі. (…)

Все, все, про що я й слухати не можу, Щоб не тремтіти з жаху,

Візьми оцей фіал. Як ляжеш в постіль,

Усю до краплі випий рідину.

І вмить тобі по жилах піде холод,

І летаргічний сон тебе скує,

Твій пульс замре: ні тіла теплота,

Ні дихання слабке — ніщо й ніколи

Не викаже, що ти іще жива; (…)

І ось в такій подобі смерті ти

Пролежиш рівно сорок дві години

Й прокинешся, як від солодких снів.

Коли ж уранці прийде наречений,

Щоб розбудить тебе, ти будеш мертва.

Тоді тебе, як звичай наш велить,

В найкращім вбранні, у труні відкритій

Перенесуть у старовинний склеп,

Де здавна спочивають Капулетті.

Тим часом, доки спати будеш ти,

Я сповіщу про все листом Ромео;

Він з’явиться сюди, і разом з ним

Ми будем ждать пробудження твого, Й до Мантуї Ромео тої ж ночі

Тебе з собою візьме. Вихід є.

І від ганьби тебе він урятує, Якщо несталість і жіночий страх

Не стануть на заваді смілій справі.

Джульєтта

О, дай же, дай! Не говори про страх! Брат Лоренцо

Візьми і йди. Будь непохитна й дужа У рішенні своїм. Я надішлю

До Мантуї ченця з листом негайно

ДІЯ П’ЯТА

Сцена 3 (…) Брат Лоренцо

Підходить до склепу.

Ромео! Боже мій! Чия це кров

Камінні східці склепу багрянить?

Хто кинув закривавлені ці шпаги

Тут, на порозі вічного спокою?..

Входить до склепу.

Ромео! О, який блідий! Хто ще?..

Як? І Паріс?.. Увесь залитий кров’ю?..

Яка лиха година спричинилась

До цих фатальних і страшних подій?

Синьйора ворухнулась!

Джульєтта прокидається.

Джульєтта

О мій отче!

Пораднику! А де мій чоловік?

Я знаю добре, де я маю бути; І ось я тут. А де ж Ромео мій?

Шум за сценою.

Брат Лоренцо

Я чую шум. Ходім з цього гнізда

Зарази, смерті і тяжкого сну.

Наш замір вища сила зруйнувала, Не наша. Ми противитись не можем.

Ходім! Ходім! Джульєтто, поруч тебе

Лежить твій мертвий муж. Паріс також.

Тебе у монастир я прилаштую

Святих сестер. Ходім, не зволікай.

Нічого не розпитуй. Близько варта.

Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро! Шум наближається.

Загаємось — ускочимо в біду.

Виходить. Джульєтта

Іди, мій отче, сам. Я не піду.

Я цілуватиму твої вуста...

Ще, може, трішки є на них трутизни, —

В підкріпленні цьому я смерть знайду...

Цілує його.

Твої вуста ще теплі!.. (…)

Хтось іде!.. Мерщій! О щастя:

Тут рятівний кинджал!

Вихоплює кинджал Ромео з піхов.

Ось твої піхви!

Заколює себе.

Зостанься в них і дай мені умерти!..

Падає на труп Ромео й помирає. (…) Входить князь із почтом.

Князь

Яке нещастя сталось тут зненацька, Що нас так рано підняли з постелі?

Входять Капулетті, Монтеккі й інші. (…)

Підвівся нині рано ти, Монтеккі, Щоб глянути, як рано ліг твій син!

Монтеккі

Володарю, моя дружина вмерла...

Не винесла вона розлуки з сином

І от в могилу від журби зійшла.

Яке ж іще чека на мене горе?

Князь

Глянь і побачиш сам!.. (…)

Замкніть уста свої для скарг до часу,

Допоки ми подій не з’ясували,—

Їх джерело, вершину і кінець.

Тоді вождем я стану вашій тузі

I вам підпорою до смерті буду.

Тим часом підкоріть журбу терпінню:

Брат Лоренцо розповідає (…).

Твоє ми здавна знаєм благочестя.

А де слуга Ромео? Що він скаже?

Балтазар

Я сповістив господаря свого

Про смерть Джульєтти. З Мантуї умить

Він верхи прискакав на кладовище

І кинувся сюди, до цього склепу.

Листа ж звелів віддати вранці батьку

І наказав мені, під страхом смерті,

Щоб я його самого тут лишив.

Князь

Подай листа. Я гляну, що він пише.

Де графів паж, що викликав сторожу?

Скажи, що тут господар твій робив.

Паж

Прийшов сюди він, щоб покласти квіти

На свіжу домовину нареченій;

Мені ж звелів він далі відійти.

Я виконав наказ. Коли це раптом

Ступив до склепу хтось із смолоскипом

І двері став ламати. Мій синьйор

Враз шпагу вихопив і вмить — на нього, А я побіг, щоб викликать сторожу.

Князь

Цей лист підтверджує слова ченця, Шляхи кохання й новину про смерть.

Ромео додає, що він купив

В убогого аптекаря отруту

Й прийшов сюди, щоб отруїтись тут

І поруч із Джульєттою лежати.

О, де ж вони, ці вороги запеклі?

Монтеккі! Капулетті! Подивіться,

Монтеккі

Але я можу дати більше.

Я їй статую із золота поставлю.

Покіль Вероною звемо Верону,

Любішого не буде силуета,

Аніж в коханні вірної Джульєтти.

Капулетті

Ромео статуя не менш багата

Із нею поруч буде тут стояти.

О, бідні юні жертви наших чвар!..

Князь

Не визирає сонце з-поза хмар...

Похмурий мир приніс світанок вам.

Ходім звідсіль. Все треба з’ясувати.

Ще доведеться вирішити нам,

Кого помилувать, кого скарати... Сумніших оповідей не знайдете, Ніж про любов Ромео і Джульєтти. Усі виходять. (Переклад І. Стешенко) Поміркуйте!

• Яке враження справила на вас трагедія?

• Чому не здійснився задум брата Лоренцо?

• Хто винен у трагічній

Джульєтта в усьому підкоряється волі своїх родичів. Надзвичайна сила кохання змінює характери персонажів. У кінці твору вони здатні віддати життя заради одне одного й помирають щасливими. За розвитком сюжету загибель Ромео та Джульєтти не є закономірною. Якби обставини склалися, як задумав брат Лоренцо, шлюб закоханих та їхнє щасливе життя мали зупинити давню родинну ворожнечу. І лише несприятливий збіг обставин (фатум) спричинив трагедію. Час дії п’єси — 5 днів, упродовж яких події розвиваються швидко, як і почуття героїв. Тож у трагедії втілена основна ідея мистецтва доби Відродження — відтворення людських почуттів.

Мистецькі діалоги

Хор. Трагедія «Ромео та Джульєтта» є однією з найпопулярніших п’єс В. Шекспіра.

Її події та óбрази відтворено на полотнах художників Х. Мерле «Ромео та Джульєтта», К. Крафта «Ромео та Джульєтта», Ф. Кальдерона «Джульєтта», Ф. Б. Діксі «Ромео та Джульєтта», Е. Фортеск’ю-Брідкейл «Прощання Ромео та Джульєтти», Ф. Лейтона «Примирення Монтеккі та Капулетті».

У місті Вероні, у внутрішньому дворику будівлі

ст. установлено бронзову фігуру Джульєтти. Існує повір’я, що скульптура приносить удачу в коханні. Мотиви трагедії

«Ромео та Джульєтта». Дж. Холл. Ідеальний портрет В. Шекспіра

Пам’ятник Джульєтті. м. Верона (Італія). (cкульптор Н. Костантіні)

Поміркуйте!

Чи вдалося митцям розкрити характер і силу почуттів головних героїв трагедії? Поясніть свою думку.

«Увесь світ — театр, і люди в ньому — актори…». Цей вислів В. Шекспіра актуальний у всі часи. За джерелами в інтернеті дізнайтеся про лондонський театр «Глобус», актором якого був письменник. • Підготуйте повідомлення для виступу в класі.

Відновлена будівля театру «Глобус». м. Лондон (Велика Британія). 1997 р.

льєтта»?

(1547–1616)

ідей Відродження.

«Дон Кіхот»

Панса та худорлявий кінь Росинант постають у читацькій уяві різних поколінь. Минають століття, а події твору спонукають до роздумів про добро і зло, шляхетність і ницість, реальне й уявне.

(Уривки)

оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот

В одному селі в Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину й хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю — здебільшого салатка м’ясна, суботами — «бите-різане» (тобто яєшня із салом), п’ятницями — сочевиця, неділями ще якесь

вої та надвірної роботи

чи

сідлати, чи

садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже полюбляв полювання. На прізвище був, кажуть, Кіготь чи Віхоть

жорстокість причинилася до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще: «Високі небеса, що разом із зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа». Бідний кавальєро, читаючи такії речі, ночі не спав, щоб тільки додуматися, у чому їхня сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому

міг завдавати й сам діставати таку

якби

важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум. Частенько йому траплялося диспутувати з тамтешнім парохом — а був то чоловік учений, богослов із

— про те, котрий лицар кращий: Пальмерін Англійський чи Амадіс Гальський. Проте

цирульник

тонкослізка, як

пився, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знову до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок

в думці, як за правицю

трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити. Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є тільки шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав із картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом повний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, з якою шолом на шмаття обернувся, була

перед таким випадком і переробив його, управивши всередину кілька залізних обручиків. Він залишився задоволений тією

більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома. Тоді огледів свою шкапу й, хоча вона в нього була куксовата

більше всякої ґанджі,

коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit1, визнав, що ні Александрів

дів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим

як

назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого знаного лицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандро-

ваному лицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь, відповідно, мав змінити ім’я на

якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом, цебто

про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалася йому гідною носити титул володарки його думок.

висвятив. (…) Корчмар був (...) битий жак; він і зразу подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитися тієї ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомим лицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він замолоду теж таким хвальним промислом трудився — віявся світами, шукаючи пригод. (…) Потім корчмар спитав у Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага, бо ніде в книжках не читав, аби мандровані лицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в лицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані лицарі, про яких понаписувано цілі стоси книжок, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони із собою і сорочки білі, і слоїки

заходився лаштуватися до цілонічної

свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на лицаря, що мав

ною своєю в цій першій потребі! Проказавши таку орацію та ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа

як

не кажучи ні слова й не кличучи більше нікого на поміч,

а мабуть, начетверо розсівся.

чив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силусиленну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.

Поміркуйте!

• Як корчмар ставиться до дивацтв мандрівного лицаря?

• Чим завершується сутичка Дон Кіхота з погоничами?

• Як проходила посвята його в лицарі?

• Доведіть,

Поняття «донкіхотствувати» означає боротися за благородну, однак безнадійну справу, відстоювати шляхетні ідеали, поводитися

своїми інтересами.

• Прочитайте

ному й неуявленному бою з вітряками, і про інші вікопомні

Тут перед ними замаячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав

— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там

якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати та всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться,

битися, бо то не велетні, а вітряки. Та лицареві нашому так

сказавши, поручив

йому в такій пригоді, затулився добре щитом і, пустивши

він побачив, що той і поворухнутися не може — так

Росинанта.

— Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, у кого вітер у голові ганяє. — Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки разом із кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене

товк, що

веду, що й сам думаю собі дубця вломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі побачимо. І буде той дубець не гірший, ніж у Варгаса, і я вчиню з ним таких подвигів, що ти вважатимеш себе за щасливця: рідко кому доводиться бути свідком та учасником неймовірних подій. — То все в божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милість мені каже. Тільки сядьте рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забилися, як упали.

— Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не скаржуся, що те й те мені болить, бо мандрованим лицарям не можна на рани скаржитися.

— Коли так, то хай буде й так, — відповів Санчо, — але я був би радий, якби ви, пане, та скаржилися мені, як вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то я так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих лицарів не можна на біль нарікати? Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші й сказав, що він може собі стогнати й скаржитися

такий

Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга, та так же смачно, що йому позаздрив

найзавзятіший не-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавалися йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

не поривайся до меча, аби мене оборонити; хіба що нападуть на мене якісь лайдаки, посполиті люди, тоді можеш мені пособляти. А як будуть то лицарі, ти не можеш і не мусиш за всіма законами лицарськими мені до помочі ставати, поки тебе самого на лицаря не висвятять. — За се не клопочіться, пане, — відповів Санчо, — тут я ніколи з послуху не вийду, бо вдався зроду мирнолюбним, усякі свари та чвари мені осоружні. От як мене самого хто зачепить, тоді вже й на лицарські закони не подивлюся, бо закони людські та божі дозволяють кожному себе від напасті боронити.

— І я не кажу, що ні, — промовив Дон Кіхот, — але як на мене, буває, нападуть лицарі, то ти вже, будь ласка, стримуй свої пориви.

— Чому не стримать, стримаю, — заспокоїв його Санчо. — Це для мене така буде заповідь, як шанувати неділеньку святу. Їдуть вони отак, балакають, аж назустріч їм де взялися два ченці-бенедиктинці верхи не на

були здорові. Обидва

рогою. Скоро побачив їх Дон Кіхот,

чекає зараз найславніша пригода, яку тільки можна собі уявити: ті дві чорні поторочі — то, безперечно, чарівники, що викрали якусь принцесу й везуть її кудись у тому ридвані. Я мушу будь-що-будь тому вчинкові перешкодити.

— Глядіть, пане, щоб не було гірше, як із вітряками! — сказав Санчо Панса. — Та то ж, добродію мій, брати-бенедиктинці, а в ридвані їдуть, либонь, якісь подорожні. Вважайте

тає.

Знаю я вас, брехливе

Не чекаючи відповіді, він підострожив Росинанта, наважив списа й із таким лютим завзяттям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, він би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсім без душі. Другий чернець, побачивши, яка доля спіткала його товариша, дав своєму доброму

мов вітром його здуло. Санчо Панса зіскочив хутенько з осла, підбіг до ченця, що

землі, і заходився стягати з нього рясу.

ті два погоничі, служки чернечі, і спитали, чого це він його роздягає. Санчо відповів, що то його законні трофеї, бо пан його, Дон Кіхот, здобув у битві перемогу. Погоничі жартів не знали, а про битви й трофеї зроду нічого не чули; скориставшись, що Дон Кіхот під’їхав до ридвана та завів розмову з подорожніми, вони кинулися на Санчо, повалили його й добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так і лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця

мула й погнав до товариша, що піджидав

тую веремію. Тоді, не чекаючи кінця пригоді, рушили

дивлячись

чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби їм на п’яти наступала якась нечиста сила.

Тим часом Дон Кіхот, як ми вже сказали, завів розмову з дамою, що в ридвані сиділа. — Ваша ліпота, сеньйоро моя, — просторікував наш лицар, — може тепер собі до вподоби персоною своєю розпоряджати, бо свавільна пиха напасників ваших лежить повергнута в прах могутньою моєю правицею; аби ж вам не трудиться марне, імені визвольника свойого допитуючись, знайте, що звати

будеш коляса пускати, буде тобі біскай убивати! Дон Кіхот зрозумів його дуже добре й із гідністю відповів: — Якби ти був кавальєро, я скарав би тебе за твою глупоту та зухвальство, гультяю!

— Я не кавалер? — образився біскаєць. — Бога божусь, брешеш! Ки-

дай спис, бери меча! Біскай на землі, кавалер на морі, кавалер на чорті, а скажеш ні — твоя брехня! — Ну що ж, побачимо, хто кого, як сказав Аграхес, — промовив Дон

Кіхот.

Тоді кинув списа на землю, вихопив меча, затулився щитом і порвався до біскайця, твердо наважившись укласти його на місці. Бачить біскаєць, що непереливки, хотів із мула злізти, бо не дуже на ту найману тварину звірявся, та встиг лише меча добути. Щастя його, що ридван був близенько: він схопив звідти подушку, закрився нею, мов щитом, й обидва вони ринулися до бою, як двоє смертельних ворогів.

Усі присутні даремне силкувалися помирити їх: біскаєць галасував крученою своєю

смерті.

уриває історію свою саме

захоплюючому моменті, пояснивши це тим, що не знайшов у джерелах

відомостей

цього поєдинку та про інші Дон Кіхотові подвиги. (…) (Переклад М. Лукаша, А. Перенаді)

Поміркуйте!

• Яке враження справили на

•

які

• Зверніть увагу на ілюстрацію

роману Г. Доре (с. 226). Який епізод на ній передано? Прочитайте його.

• Розгляньте картину сучасного мексиканського художника О. Окампо «Бачення Дон Кіхота». Чи погоджуєтеся ви з думкою, що митець на одному полотні

сміх, але цей сміх із гіркотою. Дон Кіхот щиро

й безплідність його книжкових фантазій, і в той же час саме він відчуває гуманістичний аспект сподівань і вчинків господаря, який уболіває душею за все людство. Єдність між господарем і слугою-зброєносцем полягає в тому, що Санчо Панса виявляє гнучкий, глибокий і гострий розум і піднімається до вершин ренесансних поглядів на людину. Він

здатний мислити й діяти як справжній мудрець на основі народного світосприйняття. Усесвітня слава та визнання прийшли до М. де Сервантеса майже через 300 років після

М. де Сервантесу Сааведрі. м. Мадрид (Іспанія) (скульптор Л. КуллоВалера)

Відродження в Іспанії розпочалося після переможного завершення боротьби корінного населення Піренейського півострова за звільнення територій, захоплених арабами (Реконкісти). Волелюбні традиції часів Реконкісти сприяли утвердженню ідеології Відродження, гуманістичного світогляду, національної мови. Абсолютна

Поміркуйте!

Мистецькі

діалоги

Кінець ХVІ — перша половина ХVІІ ст. — період найвищого піднесення культури та мистецтва Іспанії. У цей час творили такі письменники, як М. де Сервантес, Лопе де Вега, П. Кальдерон, писали картини художники Ель Греко та Д. Веласкес. Грек

складності

глибоко й змістовно відтворював óбрази. Пластичну виразність форми на полотнах Д. Веласкеса витончено передано переливами кольорів. Художник відмовився від традиційного трактування релігійних сюжетів і міфологічних сцен, спрямовуючи своє бачення на світ реальний. Так, на картині «Прялі» Д. Веласкес відтворює красу простих жінок-трудівниць королівської мануфактури. Вони працюють, їхні пози та рухи природні й красиві. У глибині майстерні, у просторі, освітленому сонячними променями, видно виготовлений ними килим із міфологічним сюжетом. В Іспанії доби Ренесансу не було культу античності, тож художники зосереджувалися на внутрішніх переживаннях людини. Для тогочасного мистецтва характерна спільна

•

у розбійників, Том

що бачить караван багатих арабів та іспанських

у яких сотні слонів,

людів і тисячі мулів, навантажених алмазами. Гек Фінн, як і Санчо Панса, нічого цього «не бачить», тож

вже

класі ви вивчали народний переказ «Козацька

годницьку повість З. Мензатюк «Таємниця

шаблі»,

7-му — козацькі пісні. Тож в уяві кожного / кожної з вас сформувався

тієї доби, розуміння цінностей та ідеалів козаків-лицарів.

В Україні ренесанс виявився насамперед у суспільно-культурному житті. До цього призвів колоніальний гніт. Ослаблена монгольською навалою та міжусобними чварами князів і бояр, Україна до середини ХІV ст. втратила державність. Її територію поступово окупували Польща й Угорщина. Реальна загроза цілковитого знищення змобілізувала внутрішні сили нашої нації — розгорнулося потужне українське відродження. Його започаткувала поява

вославних братств, що утворювалися при церквах.

Селяни, рятуючись від кріпацтва, утікали на територію Дикого Поля — збезлюднілий через

Успенська церква та Вежа Корнякта. м. Львів

Підгорецький замок. с. Підгірці (Львівська область)

чи блогерів. Постійно подорожуючи, першими дізнавалися новини й ділилися ними з людьми, тобто формували громадську думку. У Стародавній Греції то були поети-кіфареди, у Скандинавії — скальди, у Монголії та Середній Азії

у середньовічній Європі — трубадури, а в Україні — кобзарі. В Україні завжди поважали цих сивих мудреців, називали їх «божими людьми». Вони супроводжували козаків у походах — піднімали бойовий дух.

Митці та доба В. Лужецький. Кобзар

в українській

Так, серед найвідоміших кобзарів ХІХ–ХХ ст. — Остап Вересай, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Єгор Мовчан, Євген Адамцевич.

З творчістю Є. Адамцевича, зокрема його славетним «Запорозьким маршем», ви ознайомилися, вивчаючи в 7-му класі соціально-побутові пісні. Не менш складну й цікаву долю та рідкісний талант мав кобзар О. Вересай. Сучасники називали його «Гомером у селянській свиті». Австрійський письменник-класик

Художні

• Речитативний спосіб віршування — наголоси та кількість

визначає мелодія (повільна — наголосів менше, а швидка — більше);

• нерівноскладовість рядка (9–13 складів);

• відсутність строфи (куплету) і поділ тексту

яких висловлена завершена думка;

Ф. Стовбуненко. Козакбандурист на коні.

• усталена композиція: заспів (заплачка), розповідь із

ними відступами, кінцівка (славослів’я — звеличення

слухачів);

• традиційні поетичні засоби: дієслівна рима; постійні

тети й порівняння; тавтологічні звороти (думає-гадає, хвалитьвихваляє); риторичні звертання, повтори.

Найдавніший запис цього

ту». Термін «дума»

тові. Основні теми історичних

: турецько-татарська неволя; утеча з ворожого полону; визволення невільників; боротьба з татарсько-турецькими загарбниками; героїчна загибель козака-воїна; соціальні суперечності серед козацтва; події Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького; революція 1905 р. в українському селі; трагедія колективізації та Голодомору 1932–1933 рр. У соціально-побутових думах розкрито проблеми родинних взаємин, добра і зла, правди і кривди.

Маруся, попівна Богуславка, Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невільники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невільники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

М. Дерегус. Маруся Богуславка

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває, До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невільники!

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам про святий празник, роковий день Великдень, сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невільники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невільників, На волю випускає,

І словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних невільників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, Боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невільників!

Поміркуйте!

• Як у думі змальовано поневіряння козаків у неволі?

• Чому Маруся Богуславка саме на Великдень вирішує врятувати земляків? У чому суть цього свята, що воно символізує?

• Чому козаки спочатку

• Що свідчить про те, що

татарсько-турецький полон, перехід у чужу віру під

образу. Якот: найвідоміша українка ХVІ ст. Настя Лісовська (1505 — орієнтовно 1558), яку полонили татари. Вона стала дружиною турецького султана Сулеймана й називалася Роксоланою. Ставши впливовою людиною в Османській імперії, намагалася запобігати ординським набігам в Україну. За народними переказами, Маруся Богуславка — реальна історична особа. Дівчина народилася в м. Богуславі на Київщині, була донькою священника Покровської церкви. Під час набігу ординці забрали її разом із сестрами в полон (ясир). Вродливу Марусю продали на невільницькому ринку для знатного турецького паші. Туга за рідним краєм і жаль до земляків-бранців ятрили її душу. Дочекавшись нагоди, Маруся допомогла втекти з неволі 700 козакам.

Поміркуйте!

За переказами, у м. Богуславі на скелястому березі річки Росі стояла Покровська церква, де в середині ХVІІ ст. священником був батько героїні думи. Саме на тому історичному місці встановлено пам’ятник Марусі Богуславці.

У пам’яті українців Маруся Богуславка стала символом

Підсумуйте!

Читацький

КОЗАК СІРКО

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко,

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко із Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали, —

Аж то Військо та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях із Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що сизий орел по степу літає, —

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє, —

Аж то Військо та славне Запорозьке

Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Що то місяць в степу, ой, зіходжає,

фортеці на узбережжі Чорного моря та в Криму, визволяючи тисячі невільників-українців. З-понад шістдесяти проведених ним битв отаман не програв жодної. За це вороги навіть

боялися вимовляти його ім’я, а називали

«урус-шайтан» — руський чорт.

Козацьке військо на чолі із Сірком допомогло завершити в Європі 30-літню вій-

ну. Французи за високу плату найняли

отамана з козаками для штурму фортеці Дюнкерк, яку не могли здолати п’ять ро-

Мистецькі діалоги

Поміркуйте!

ди, особливо український. Вони

ми, селян заганяли в кріпосне рабство, у козаків відбирали права та вольності, переслідували за православну віру, зневажливо ставилися до української мови. Волелюбні українці чинили опір. Загарбники жорстоко придушували козацько-селянські повстання, але незабаром піднімалися ще більш масові. Так тривало до 1648 р., коли розпочалася Національно-визвольна

Б. Хмельницького. Перемогою

Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду1,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

«А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю,

Іще й орду за собою веду:

А все, вражі ляхи, на вашу біду».

Утікали ляхи — погубили шуби…

Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби. Становили ляхи дубовії хати, Прийдеться ляшенькам

Митці та доба

У пісні «Чи не той то хміль…»

спектр почуттів, збурених у народній

Б. Хмельницького під Жовтими Водами. Це й гордість за гідного, славетного гетьмана, і захоплення козацькою звитягою, і дошкульна іронія щодо загарбників, які зневажливо ставилися до українського народу.

Використовуючи заперечні порівняння, паралелізм, риторичні запитання, народ із захопленням змальовує

образ гетьмана-оборонця, визволителя, порівнюючи його з хмелем. До цього порівняння підштовхнуло прізвище героя. Хміль — рослина живуча й потужна, своїми чіпкими стеблами

О. Мордвинова. Портрет Богдана Хмельницького

Поміркуйте!

•

Г. Нарбут. Портрет Богдана Хмельницького

хміль…»? Поясніть свою думку.

Які пісні називаємо історичними? Назвіть тематичні групи цих пісень. Чим історичні пісні споріднені із соціально-побутовими

жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від неї у свій час успадкувала ворожбитство та знахарство

сама Килина. Немало славних козачат, які нині благословляють ратними справами Січ, прийняли з материнського лона її руки. Віднедавна Килина Морозиха має спокій. Свою непросту справу передала молодій удовиці, яку взяла в науку кілька років тому. Та

чому було б не взяти? У Килини немає нікого, живе одним-одна, як відрізаний пагін від стовбура

своя

сім’я — міцний, неначе кучерявий явір, чоловік і два дубочки-синочки. Уся її рідня оплакана чорними

слізьми. Полягли її славні козаки в битві з турками, що набігли Муравським шляхом, як сарана, спустошивши довколишні землі до цурки. З недавніх пір Килина Морозиха

зрідка, коли вже без неї не обходиться ніяк. Каже, що втрачає силу. Зістарилася. Слава богу, молода повитуха зі своєю непростою справою справляється ловко. (…) Так мало бути й цього разу. Її ж спочатку покликано у двір козака Половця. Аж скоро прибігли до старої: «Ідіть хутчій, бабо, Марія Половчиха

який зрідка нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго

ручкою, пориваючись ухопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?! Килина Морозиха, немов не чуючи її

малася своїм,

біля породіллі. Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини й завмерла від подиву — по обидва боки

тонесеньких ясен стирчали гострі різці.

— Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе. — Мовчи, не лякай матері!

Породілля і справді переводила насторожений погляд з

на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться.

Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи

мовля, пальцем провела по яснах.

— Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона всміхалася.

— Він же із зубами! — прошепотіла та застережно.

— Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — божий знак на те.

— Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу.

Килина Морозиха нічого

у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до

— Лишенько, кусається!

на образи. (…) — Не смій так про немовля! Це

леним словом

вичерпані.

Половців був шанованим

лиховісної польської шляхти, ступив

не воліючи миритися з польським батогом. Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного

норливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах. Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білими хатами, бо так повелося в українців: серце

горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові

поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів

вав до роботи

хто поспівав за ним. Коли брався до зброї — козацькій відвазі заздрили й вороги. Доля не була солодкою до нього. Не раз він змагався зі смертю у двобої. Не раз стояв на межі. На щастя, видався від природи міцним і дужим, на життя — щасливцем. Численні шрами — єдині відмітини гостин «косарки-смерті». Так любив жартувати він над своїми ранами. На всі прохання та дорікання жінки, коли та просила його бути обачнішим у житті, казав одне: «Козак без узорів

нити «на своїй». (…) У руках

видалася неговірка, зате в справах проворна. Старий Половець, уже третій рік як покійний, недарма ж і дочкою називав. Годила йому, як могла. А Дмитро Половець, який

померла, коли він ще хлопчаком

хати

упевнено. Озирнувся поверх голів, звузив широкі брови: — Чого вам треба, люди?!

Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив: — В доме твойом появілся младєнєц, коєго должно ізбавіться. Дмитро Половець голосно засміявся:

спантеличений

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий чи не так?

— Та… то не я те кажу… люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе: — Годі! — громовито вигукнув. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, уражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись із міцних грудей

господаря оселі, падала, як хльосткі батоги, на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід рідній

землі. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій

син народився на славну справу — біля губи має він особливу відмітину, родиму. Це божий знак. І хто посягне на життя мого сина, мусить спершу позмагатися силою не з немовлям, а зі мною. А те, що має кілька зубів хлопчак від роду — хай і так, знаю, рватиме він цими зубами лютих бусурманів, які нишпорять нашим краєм. Кажу вам як батько, що буде так, а не інакше. Я все докладу задля цього. Чуєте, прославить хлопець наш рід. Великою людиною стане. Не ховатиметься під спідницю, як роблять це деякі

слова. (…) Люди

воно й до чого), і про смерть старої

(може, повитусі судилося померти біля колиски). Усе… усе здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато. Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава богу!» — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися — раптово згадали, що в кожного вдома

ся чужими дворами.

Цвіт папороті

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками з пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора.

Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси (…).

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом і невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських

рвучко виринають із

кої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують

черствілі душі

лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто прийшов сюди за іншим. Зустрівся

лісі не один сміливець, який

ний цвіт папороті. (…) Біля купальського

ки. (…) Іванко

усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи. — Обтинай ножем голівку квітки та прикладай до мізинця.

Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, узявся вростати в руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча й млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі1, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках.

виднілося навіть маленької відмітини шраму.

— Де поділася квітка?

— Проросла у твоєму серці.

Нащо?! — Той, хто купальської ночі дістане цвіт

лику.

— Яку ще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу? (…)

Не відома досі сила

Позаду почувся приглушений сміх.

рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва

яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, задоволено прошамкотіла: — Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого

Тримай,

своєму тілі сліди опіків і знак вовчих зубів.

— Я хочу додому.

— Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба. (…)

— А хто ж ви?

— От заладив: «Хто ви? Що ви?» Замалий усе знати.

— Не замалий, — уперто схитнув головою.

— Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.

Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує зараз, для нього надто важливе, ясно відчув це. — Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Усе корилося їм. У спеку вони могли дощ

тей на життя благословляли

справи

ти, приходив сюди,

людям допомагати.

У Богодара донька була — Дана. Гарна, як весняний пагін, що тількино розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, уміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася

Поміркуйте!

•

• Чи вірите ви

заблукав

зацької, надійне забороло українських

щедрі трава й очерети, посновані річками, лиманами й озерами — усе це стало із часом стійким природним оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку

Перше, що уздріли за валами, це те, що насипалося козацтва тут, як маку. Поміж доволі знаними козаками, які мали за плечима не один славний похід і битву, виднілися й новачки, ті, що прибули сюди на їхній заклик. Звідусіль було чути веселі жарти, подекуди зривався сміх. Найбільше козацтво згуртувалося посеред майдану біля мурованої Покровської церкви. Ставши колом, козаки потішалися тим, що заохочували когось вигуками:

А до чого

них глядачів (…). — Де ти взявся тут?!

Малоліток стрепенувся, лице

просяяло так,

він побачив найближчого родича перед собою. Поклавши долоню

голову сірого вовка, гордо промовив: — Ми прийшли й ждемо. — Кого?

— Вас! — Очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням. Козацтво принишкло.

сумирно лежав біля ніг свого малого господаря. — Як же ти добирався, хлопче?! — Уночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень

відсипався в гущавині.

— Гм, — недовірливо схитнув головою на ці слова. — І тобі не було страшно?

— Ні, я ж був не сам, а із Сірим.

— А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?

Хлопець скинув гнівно брови:

— Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?

Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:

— Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна в тебе немає, помічника в цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй-богу, не вірю. — Та що це ви за невіра?! — не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не

звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий

кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою.

ки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприй-

це як

над собою.

Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його з вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував

— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться. — Та й ти, бачиться, теж не боязкий, —

ту. Козаки підбадьорливо засміялися. Хтось

хлопчак. Чому такого не взяти до

Малий задоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.

— Узяти-то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж… Хлопчак не став чекати наступних слів. Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці: — Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлений із дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою: — Та раз така охота в хлопця, хай буде. Але дивися мені,

допомогу

прийшов

тоді й став називатися він по-козацьки Іваном Сірком. Там же, на хуторах, зустрів Іван свою долю — молоду й гарну волхвиню Софію. Поєднала їх Рода давнім обрядом. Так утворилася нова характерницька родина.

Наступного дня після весілля Софію було відправлено в Мерефу. А Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, помчав на Січ. Його призначення було не тільки в родинному щасті. Він був народжений задля більшого.

Поміркуйте! •

знаємося, що Іван народився в козацькій сім’ї вихідців із Поділля в козацькому зимівнику Мерефі на Харківщині. Характер головного героя формується в стосунках з іншими персонажами. Прикладом у всьому для Івана є козаки — батько Дмитро Половець, хрещений Михайло Діброва, молодий запорожець Іван Дуб. У повісті реальний світ межує з міфологічним, наповненим чудесами та забобонами. Це світ давніх

Тож історичне фентезі — це різновид фантастичної

ри, у якому поєднано реальні й

автором / авторкою (альтернативні) події, що відбуваються в далекому минулому, діють реальні історичні особи та

ними здібностями.

повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник» стали опрацьовані письменницею історичні праці, зокрема Д. Яворницького. З історичних джерел відомо, що Іван Сірко походив з української православної шляхти. Народився, імовірно, на

Мистецькі діалоги

художників, зокрема й на відомому вже вам полотні І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», роботі сучасної художниці Н. Павлусенко з проєкту «Воїни України». Нездоланний дух легендарного кошового отамана оживає і в музичних композиціях сучасних гуртів, зокрема в новій версії народної пісні «Їхали козаки».

Поміркуйте!

І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа...», скульптурну реконструкцію Г. Лебединської, роботу

що повість «Іван Сірко — великий характерник» належить до жанру історичного фентезі.

• Укладіть карту-схему життя отамана Сірка за повістю «Іван Сірко — великий характерник». Доповніть її власними епізодами-фанфіками.

(нар. 1962 р.)

одним із художників-портретистів того часу розповідає сучасна британська письменниця американського походження Трейсі

романі «Дівчина з перловою сережкою». Тож запрошуємо й

про цю цікаву історію.

дерево столу,

шому домі. Мені в них учувалися гарні килими, книжки, перли та хутро. Я зраділа, що раніше так старанно вимила сходи

дверима. Голос моєї матері — каструля,

Вони йшли на кухню. Я згребла цибулю, яку нарізала, поклала ніж на стіл, витерла руки об фартух, а потім стисла губи так, щоб

дилися.

Мама з’явилась у дверях, її очі застережно горіли. Жінці, яка ввійшла за нею, довелося нахилити голову, бо вона була дуже висока, вища за чоловіка, що ступав позаду. У нашій сім’ї всі, навіть мій

— Значить, оце та дівчина, — промовила вона раптом.

— Це моя донька Ґріт, — відповіла мама.

Я схилила голову в бік гостей на знак поваги. — Ну, вона не дуже міцна. Упорається з важкою роботою? — гостя озирнулася на чоловіка, скинувши при цьому складкою накидки зі столу ніж, яким я працювала, і той аж закрутився на підлозі. (…)

Я ступила вперед і підняла ніж, протерла

лезо об фартух, перш ніж покласти його знову

на стіл. Падаючи, ніж зачепив овочі. Я повернула на місце шматочок моркви.

Чоловік не зводив із мене очей, сірих, як море. Його худе видовжене обличчя було врівноважене, на відміну від дружининого, що спалахувало й згасало, мов свічка. Він не мав ні бороди, ні вусів, і мені це сподобалося, бо так він акуратно виглядав. На чоловікові була чорна накидка, що спадала з плечей, і біла сорочка з гарним мереживним комірцем. Капелюх притискав його волосся, руде, мов вимита під дощем цегла. — Що це ти тут робила, Ґріт?

Запитання мене здивувало, але я знала, що не можна було себе виказати.

— Нарізала овочі, пане. На суп. Я завжди викладала нарізані овочі колом, наче розкраяний на шматки пиріг: кожен із них мав свою секцію. Секцій було п’ять: червона капуста, біла цибуля, цибуля-порей, морква та ріпа. Я їх згрупувала кінчиком ножа, а в центрі поклала кільце моркви.

Чоловік постукав пальцями по столу.

— Овочі розкладено так, як їх зазвичай додають до супу? — припустив він, розглядаючи моє коло.

— Ні, пане, — я замовкла, бо не могла пояснити, чому розклала овочі саме так. Просто цей порядок мені видавався правильним, але сказати про це вельможі я боялася. — Бачу, ти відокремила білі, — продовжував він, указуючи на цибулю

чоловіка за надмірну увагу до мене, та її розгніваний погляд дістався саме мені. — Отже, завтра?

Вона глянула на нього, перш ніж покинути кімнату. Мама пішла

нею. Гість ще раз зиркнув на овочі, що мали перетворитися на суп, кивнув мені, і пішов за жінкою.

Коли мама повернулася, я сиділа поруч з овочевим колесом. Чекала, доки вона заговорить першою. Мама зіщулилася так, ніби змерзла, хоча надворі було літо, а на кухні — гаряче.

— Завтра почнеш працювати їхньою служницею. Якщо справлятимешся, платитимуть вісім стюверів за день. Житимеш із ними.

Я стиснула губи.

— Не дивися на мене так, Ґріт, — сказала мама. — Так треба, адже батько тепер нічого не заробляє.

— Де вони живуть?

— На Авде Лангендейк, на перехресті з Моленпорт.

— На куті папістів? Вони католики?

— Приходитимеш додому в неділю. Вони

Поміркуйте!

Я сіла поруч і взяла його за руку.

— Чув, — сказав він, доки я знайшла сили заговорити. — Я все чув.

Загострений слух заміняв йому зір.

Я не знаходила потрібних слів, у яких не вчувався би докір. — Мені шкода, Ґріт. Мені хотілося б дати тобі краще життя, — там, де раніше були його

очі (…), тепер проступала скорбота. — Але він хороша людина. І чесна. Він добре до тебе ста-

витиметься.

Про жінку батько нічого не сказав.

— Як ви можете бути таким певним, тату?

Ви з ним знайомі? — Хіба ти не знаєш, хто він? (…) Пам’ятаєш картину, яку ми бачили

і виставляв на огляд. Пейзаж Делфта, вид із Роттердамських і Східамських воріт. На ній ще було багато неба, і сонце осяювало деякі будівлі. — А у фарбу був доданий пісок, щоб цегла й

здавалися шорсткими, — додала я. — На воду падали довгі тіні, а на узбережжі, що найближче до нашого дому, виднілися крихітні люди.

— Ага, вона.

З батькового обличчя здавалося, ніби він усе ще

очі й знову дивився на цю картину.

Я добре її пам’ятала. Згадала навіть те, що подумала: жодного разу, коли я оглядала те ж місце, яке змалював художник, не бачила

таким, як на картині.

То це приходив ван Руйвен? — Меценат? — пирхнув батько. — Ні, ні, дитино, це не він. То був художник. Вермеєр. То був Йоганес Вермеєр із дружиною. Ти наводитимеш лад у його майстерні. (…)

та роздивіться подану репродукцію. Додайте необхідний, на

Маскарон-химера. м. Львів (архітектор А. Шлеєн)

Маскарóн (фр. mascaron, іт. mascherone) — скульптурна прикраса на будівлі у формі

мого дому — час, за який закипає чайник,—

але я ніколи повз нього не проходила.

Серед моїх знайомих не було католиків.

У Делфті їх жило не так багато, на нашій

вулиці — жодного, ніхто з них не ходив до крамниць, які відвідували ми. Не те щоб ми їх уникали, — просто вони трималися осторонь. До них ставилися толерантно в Делфті, однак не очікували, щоб вони відкрито демонстрували свою віру. Вони відправляли свої служби скромно, у місцях, що зовні не

були подібні до церков.

Батько працював із католиками й говорив, що вони нічим від нас не відрізняються. Хіба що не такі серйозні. Їм подобається

Й. Вермеєр. Маленька вулиця

їжа та питво, пісні й ігри. Він говорив це так, ніби заздрив їм.

Тепер я прямувала саме туди, у католицький район міста. Мені не хотілося покидати знайомі місця, тому я ішла повільніше за інших. Я перейшла через міст і завернула ліворуч на Авде Лангендейк. Ліворуч від мене був канал, паралельний до вулиці, відділяючи

Ринкового майдану. На перехресті з Моленпорт

будинок сиділи четверо дівчаток. Вони розмістилися за зростом, починаючи від найстаршої, якій на вигляд

• Яким бачить Ґріт своє рідне місто?

• Які спогади зринають у її пам’яті?

• За якими ознаками в архітектурі можна визначити, що Делфт — місто доби Відродження?

• На які частини воно поділяється за релігійними ознаками?

Я постукала голосніше.

Коли двері відчинилися, він

повертаючись до мольберта, де порожнє полотно чекало на фарби.

Я м’яко зачинила за собою двері, стишивши шум, який створювали діти внизу, і ступила на середину кімнати. Тепер, коли нарешті настав час, я була дивовижно спокійна.

— Ви мене кликали, пане.

— Так. Стань отам, — він указав на кут, у якому малював іншу жінку. Там стояв стіл, що його він використовував під картину з концертом, але забрав із нього всі музичні інструменти. Він подав мені аркуш паперу. — Читай.

Я розгорнула аркуш і схилила над ним голову, хвилюючись, чи він добачить, що я лише вдаю, ніби читаю незнайомий почерк.

На папері не було нічого. Я підвела погляд, щоб йому це сказати, але не сказала. З ним часто було краще промовчати. І знову нахилила голову над листом.

— Спробуй це, — запропонував він, простягаючи мені книжку. Вона мала шкіряну обкладинку, а корінець був зламаний у кількох місцях. Я розгорнула її навмання, удивляючись у сторінку. Не змогла розібрати й слова.

Він звелів мені сісти з книжкою, а тоді стати, тримаючи її та дивлячись на нього. Він забрав

вбрана в одяг служниці. Подумала про жовту накидку й жовтий із чорним корсет. Цікаво, що із цього він попросить мене

Однак мене це не тішило, я

що від Катарини буде неможливо приховати, що я одягала її одяг. Не почувалася впевнено, тримаючи книжки й листи, наливаючи

Він насупився.

— Ні, не твоя, — його

я здивувалася сама собі.

Ні. Ні, ти маєш слушність, Ґріт.

— Але я не можу одягти одяг вашої дружини.

Запала довга мовчанка.

— Ні, думаю, ні, — мовив він. — Але я не малюватиму тебе служницею.

— А як тоді, пане?

— Я малюватиму тебе такою, якою вперше побачив, Ґріт. Малюватиму просто тебе.

Він поставив стілець біля мольберта, повернув його до середнього вікна, і я сіла. Знала, що це буде моє місце. Він збирався знайти позу, яку, було, попросив мене зайняти місяць тому, коли вирішив мене малювати. — Дивися у вікно. Я дивилася на сірий зимовий день. (…) Дзвони на Новій церкві вдарили двічі.

— А тепер дуже повільно поверни голову в мій бік. Ні, не плечі. Тримай тіло повернутим до вікна. Рухай тільки головою. Повільно, повільно. Стоп. Ще трохи отак — стоп. А тепер сиди нерухомо. Я сиділа нерухомо. Спочатку

бо це

ніби сидіти біля вогнища, що раптом спалахує. Натомість я вивчала його вперте підборіддя, тонкі губи. — Ґріт, ти не дивишся на мене.

Я змусила себе подивитися на нього. Знову почувалася так, ніби горю, але терпіла — він так хотів.

Скоро стало легше ззиратися з його по-

глядом. Він дивився на мене так, наче бачив не мене, а когось іншого чи щось інше — так, наче дивився на картину.

«Він дивиться на світло, що падає на моє обличчя, — думала я, — не на саме лице. У цьому й уся відмінність». Я почувалася так, наче мене там не було. Щойно це відчула, стало легше трохи розслабитися. Він не бачив мене, і

(…)

На сьогодні все, Ґріт. (…)

мій портрет. (…)

Поміркуйте!

•

скрипки, контрабаса, протерла скатертину

ганчіркою, натерла стільці, вимила сірі й білі кахлі на підлозі. Ця його картина мені не подобалася так, як інші.

бути дорожчою, бо зображала три

(…) До мене прийшла Марія Тінс. — Кидай прання, дівчино, — почула я її слова в себе за спиною. — Ти йому потрібна нагорі, — вона стояла у дверях, струшуючи щось у руці. (…). — Простягни руку.

Я витерла руку об фартух і простягнула. Марія

вдвох. Пітер-молодший стояв на вулиці, схрестивши руки. Він підвів очі й

побачив, як ми разом стояли біля вікна.

— Спускайся, Ґріт! — покликав він. — Я хочу з тобою поговорити. —

Судячи з його вигляду, він не зрушив би з місця.

Я відступила від вікна.

— Вибачте, пане, — сказала стишено. — Я швидко. (…)

Пітер не заговорив гучніше, але його слова добре почули всі.

— Цього ранку я говорив із твоїм батьком, і він дав дозвіл нам одружитися, тепер, коли тобі виповнилося вісімнадцять. Ти можеш просто зараз піти до мене. (…)

Я відчула, як моє лице запаленіло, хоча не була певна, від злості чи від сорому. Усі чекали, що я скажу.

Я глибоко вдихнула.

— Це не те місце, де обговорюють такі справи, — сказала гостро. — Цього не роблять отак, на вулиці. Тобі не треба було сюди приходити. — Я

вражений вигляд. (…)

Повернувшись, я підійшла

Мій господар дивився

внизу, а на вежу Нової церкви. Я зиркнула — Пітера вже не було.

Звично вмостилася на стільці з лев’ячими головами й чекала. (…)

Я сиділа на стільці та дивилася на нього

через плече. Вухо горіло, вага перлини відтягувала мочку. (…)

Коли нарешті він

Поміркуйте!

• Чи однозначні почуття викликав у вас фінал роману? Чому?

• Який вибір мала зробити Ґріт у своє повноліття?

• Поясніть її поведінку. Чому вона повертається в майстерню художника, а не йде з Пітером?

• Як, на вашу думку, складеться її подальша доля?

чоловіка.

Історія створення картини та доля Ґріт — авторська фантазія

письменниці, яка прагнула показати вплив мистецтва на людину.

Це є втіленням однієї з ідей епохи Відродження — гуманізму, що полягає у вільному вияві людських

почуттів і здібностей, незалежно від статусу в суспільстві.

Психологізм образу головної

героїні виявляється в здатності на самопожертву заради блага рідних і близьких людей. Скромність

і чесність дівчини підкреслюють

художні деталі: великі очі, відвертий погляд, насунутий на самі очі очіпок,

британський режисер

загалу. У романі подано авторське трактування історії створення

на з перловою сережкою». Ім’я моделі, яка позувала для цього полотна, невідоме. Дослідники

для

Пригадайте!

Підсумуйте!