3
4
5
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА
А Академія Будівництва і Архітектури УРСР, створена 1956 у Кисві на основі Акалемії Архітектури УРСР (1945) та рялу їн. наук. їн-тів. З 1956 до 1964 академі коорлинунвала всі досліди на Україні з ділянки будівництва й архітектури і готувала наук. кадри. Багато вислідів цих дослідів застосовано в повоєнних відбудовних просктах УССР. През, академії були А.Комар (1956-59) 1 П. Бакума (1960-64); неодмінним секретарем - І. Літвінов, який також редагував ж. «Вісник Академії будівництва 1 архітектури УРСР», 1964 академипо перетворено на низку архітектур. Абаза Платон (1798 — 1862), з Харкова; практик с.-г. і знавець вівчарства, автор статтей з вівчарства. 6
Абазин Андрій, коз. полк. 1690 — 1703, після відновлення козацтва на Правобережжі 1684 осів у Брацлаві й розпочав колонізацію краю. Під час війни проти поляків під проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів, потім замкнувся в Ладижині, який уперто боронив. Поль. гетьман Сєнявський захопив Ладижин, винищив усіх оборонців, а А. посадив на палю. Абаза Платон (1798 — 1862), з Харкова; практик с.-г. і знавець вівчарства, автор статтей з вівчарства. Абазин Андрій, коз. полк. 1690 — 1703, після
Абаза Платон (1798 — 1862), з Харкова; практик с.-г. і знавець вівчарства, автор статтей з вівчарства. Абазин Андрій, коз. полк. 1690 — 1703, після відновлення козацтва на Правобережжі 1684 осів у Брацлаві й розпочав колонізацію краю. Під час війни проти поляків під проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів, потім замкнувся в Ладижині, який уперто боронив. Поль. гетьман Сєнявський захопив Ладижин, винищив усіх оборонців, а А. посадив на палю. [Абазин Андрій (1703). — Виправлення. Т. Абакелія Тамара († 1953), груз. малярка і скульпторка, авторка пам’ятника Лесі Українці в Сурамі, відкритого 3. 8. 1952. [Абакелія Тамара (1905 — 53). — Виправлення. Абашев Дмитро (1829 — 80), хемік і аґроном, проф. Київ. і Одеського ун-тів; праці з взаємної розчинности рідин: «Исследование о явлениях взаимного растворения жидкостей» (1858), «О тепловых явлениях, обнаруживающихся при со единении жидкостей» («Записки имп. Новороссийского Университета», 1868, І). Абґарович (Abgarowicz) Каєтан (1865 — 1919), псевд. Абґар-Солтан, поль. письм. і публіцист у Галичині, прихильник співпраці з українцями; ст. про О. Ю. Гординського-Федьковича (1892), нариси «Rusini» (1893). Абетка, усі літери, вживані в письмі даної мови, розташовані в певному традиційному порядку. Сучасна укр. абетка має 33 літери. Вона постала в наслідок довгої еволюції абетки, називаної кирилиця, реформованої в 18 ст. в гражданку, що потім зазнавала другорядних змін залежно від різних систем письма — див. драгоманівка, максимовичівка, желехівка, кулішівка, панькевичівка, ярижка. АБН (Антибольшевицький Бльок Народів), назва координаційного осередку рев.-визвольних організацій народів, поневолених больш. Росією. Заснований з ініціятиви ОУН 21-22. 11. 1943 на таємній конференції в житомирських лісах за участю делеґатів 12 народів; реорганізований 1946 р. на еміґрації. Заступлені орг-ції таких народів (стан з 1954): албанці, білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, козаки, латвійці, литовці, словаки, туркестанці, угорці, українці, хорвати, чехи. З 1948 p. АБН очолив Я. Стецько, як голова його ЦК, переобраний 1954 р. До складу Президії входять ген.-полк. Ф. Фаркаш де Кісбарнак (угорець) і Х. Статев як заступники гол. і Н. Накашідзе (грузин) як ген. секретар. ЦК складається з представників усіх заступлених народів (по одному). Крім ЦК, існує Рада Народів, яку очолює проф. д-р Ф. Дюрчанський (словак). Його заступником є проф. Р. Островський (білорус).
СЛОВНИКОВА ЧАСТИНА
Абрикоса, мореля, жерделя (Prunus armeniaca L.), овочеве дерево, рідше кущ, із родини трояндуватих, невибагливе до ґрунту, але чутливе на холод. На Україні А. поширена в степу й лісостепу, зокрема, на Приозів’ї, Придністровському Поділлі і в Нижньодніпровсько-Бузькому р-ні. Абросимова Л., чемпіон УССР у плаванні, має рекорди України (1950); вільний стиль: 100 м — 1:12,5; горілиць: 100 м — 1:21,5; 200 м — 2:56,5; 400 — 6 :15,8; змінний 3 × 100 м — 4 :50,2. Абстрактна лексика, була високо розвинена в укр. літературній мові княжої доби, коли вона спиралася на грец. А. л. безпосередньо або через ц.-слов. посередництво — в формі кальк або позичень. В козацьку добу були ширше, ніж доти, використані кальки й позичення з латинської мови. Нова укр. літературна мова, що постала на основі селянської говірки первісно була бідна на А. л., але протягом 19 — поч. 20 в. була створена високорозвинена А. л. на основі словотворення, позичень з західньоевр. мов, відновлення деяких традиційних елементів, головне ц.-слов. походження, нарешті позичення або калькування з ін. слов. мов. Аванґард, організація близьких до футуризму лівих письм. у Харкові 1926 — 29 на чолі з В. Поліщуком, яка видавала «Бюлетень Аванґарду». До А. належали П. Голота, Г. Коляда, О. Левада, Р. Троянкер, Л. Чернов, малярі В. Єрмілов Г. Цапок, що після самоліквідації групи здебільше перейшли до «Нової Ґенераці» «Аванґард», орган ЦК СУМ, журнал науки і знання, літератури й суспільно-політ. думки для молоді, виходить у Мюнхені з 1947, спершу як місячник, пізніше 4 — 6 чч. на рік; редаґує колеґія. Авари, обри київ. літопису, тюркське кочове плем’я, що в пол. 6 в. пройшло через Україну степами із сходу на захід і в 7 в. створило державу на Дунаї. 791 р. Карл В. розбив і знищив державу А. Рештки А. втекли на схід; їх нащадками вважають сучасних аварців на Кавказі. Ще нема жадних археологічних доказів про їх довгочасне перебування на Україні, зокрема на Волині; тому дотепер уважається, що вони «примучували» не укр., а чес. дулібів, сусідів моравського каганату А. (М. Артамонов, А. Прєсняков, Р. Якімовіч, Я. Пастернак, Й. Костшевський). Авґсбурґ (Augsburg), м. в Баварії, 160 000 меш. (1953), був у 1945-49 pp., побіч Мюнхену й Реґенсбурґу, інтенсивним центром укр. політ. й культ. життя в Німеччині; 2 укр. табори: „Somme-Kaserne“ (бл. 4 000 меш., існував
Абламський Д., церк. композитор першої пол. 19 в.; у своїй творчості намагався обмежувати італ. муз. впливи і Спиратися на старі укр. мелодії.
Антотонович Марко (« 1916), син Дмитра А., студентський (Центр. Союз Укр. Студентства, гол. «Зарева»), гром. 1 політ. діяч (ОУН А. Мельника), кторик і публіцист родом з Києва; студіював у Празі і Мюихені; з 1950 в Монтреалі. Розвідки про культ. відродження 19-20 в. О. Кониський 1 Шевченко» (1972), «Коли постали Громади?» (1977), «Нарис історії Центр. Союзу Укр. Студентства, 1921-45» (1976), «О. Кониський : М. Грушевський» (1984); ред. зб. праць В. Міяковського «Недруковане 1 забуте» (1984). Ред. ж. «Розбудова Держави» (1949-54), співрел. «Укр. Історика» (з 1964), чл. Укр. Іст. Т-ва, НТШ і УВАН (з 1992 її през.). «Арсенал» , осередок збройного больш. повстання в Кисні проти Укр. Центр. Ради. Під впливом больш. пропаганди чужонац. (росіяни 1 жиди) робітники київ. зав.«А.» під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти м. Арсенал, Печерське, Поділ, Вантажну станцію, Старе. «Арсенал» , осередок збройного больш. повстання в Кисні проти Укр. Центр. Ради. Під впливом больш. пропаганди чужонац. (росіяни 1 жиди) робітники київ. зав.«А.» під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти м. Арсенал, Печерське, Поділ, Вантажну станцію, Старе. Авдієнко Михайло, укр. рев. діяч, член ЦК УСДРП, 1918 чл. групи «незалежників», що відкололася від УСДРП і прийняла «радянську плятформу»; 1919 разом із цією групою увійшов до Всеукр. Рев. Комітету для збройної боротьби проти больш. уряду Раковського; з 1920 чл. ЦК Укр. Ком. Партії, 1925 разом із УКП вступив до КП(б)У; керівник Центр. Статистичного Управління; в 1930-их pp. засланий. Авдій, різьбар 13 в.; за Гал.-Волинським літописом, у храмі І. Золотоуста в Холмі А. вирізьбив Спаса, св. Івана й візерунки.
7
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА
Б Баба рожева, пелікан (Pelecanus onocrotalus L.), великий водний птах з родини веслоногих, вагою до 9 кг; живе на берегах Чорного й Озівського морів, зокрема в лиманах, у плавнях Дніпра й на Кубані; друга відміна Б. р. — P. Crispus. Бабаї (IV — 17), с. м. т. Харківського р-ну, Харківської обл. Бабак (Marmota bobac Müll.), гризун із родини білок, до 60 см довж., 5 — 6 кг ваги; раніше водився у всій степ. смузі, але через розорювання степів залишився тільки в окремих колоніях на сх. Україні; підлягає охороні. Бабанка (V — 11), с. на сх. від Умані; р. ц. Черкаської обл. 8
Бабей Михайло (1884 — 1945), родом із Зах. Лемківщини, діяч Укр. Роб. Союзу в ЗДА.
Після жорстокихбоїв 4.2.1918 больш. повстання було придушене, а частину «арсенальців» взято у полон. Щойно з наступом червоногвардійців М. Муравйова 82. укр. війська і Центр. Рада покинули Київ 1 подалися на Житомир. Зав. «А.» заснований 1764 проти Кисво-Печерської Лаври; його будівлі споруджено 1784-1801. У 1941-45 зав. свакуйовано па Схід. В 1974 на базі зав. «А.» було створено виробниче об’єднання «Зав. А.»/, до складу якого входять декілька зав. і центр.конструкторське бюро. Виробниче об’єднання спеціялізується на випуску найскладніших приладів для космічної техніки та медицини, фотоапаратів ії фотоприладля, діяпроєкторів, спорт. товарів, товарів для дітей та шир. асортименту товарів пар. споживання. Зав. «А.» заснований 1764 проти Кис-
Бабин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від Кирилівської в напрямку вулиці Юрія Іллєнка між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.
Бабенко Віра (1902 — 21), зв’язкова укр. повстанських штабів, як посланець окружного катеринославського штабу до уряду УНР в березні 1921 побувала в Гарнові; після повернення була захоплена большевиками, разом із провідниками штабу, і закатована 7. 9. 1921 в Катеринославі. Бабенко Володимир, виявив хозарську культуру, на Півн. Дінці розкопами катакомбового могильника у Верхньому Салтові. Провадив етногр. досліди на Катеринославщині. Баби, кам’яні фігури людей, зв’язані з культом предків; поширені в степовій смузі Европи й Азії від Німеччини до Монголії. Б. в причорноморських степах належать до скитсько-сарматської доби; ін. Б. степової України (часто жін. постаті), відмінні від Б. азійських степів складнішим і різноманітнішим убранням, на думку одних дослідників, є половецькі намогильні статуї 11 — 12 вв., на думку інших — пам’ятки доби аланів і хозарів (6 — 8 вв.). Велика кількість кам’яних Б. зберігається в музеях по всій Україні Бабич Михайло (помер у 2 пол. 19 В.), Кам’яна баба в степу ентузіяст укр. театру, з фаху крамар, збудував у Сумах театральний будинок і утримував трупу. Писав дилетантські п’єси.
Баварія, край в півд. Німеччині; 70 200 км², 9 100 000 меш., між ними 10 000 українців. Зв’язки України з Б. сягають середньовіччя. В торг. стосунках були гол. Київ і Реґенсбурґ, де манастир св. Якова і Ґертруди збудовано за матеріяльною допомогою Володимира Мономаха. Рюриковичі були споріднені з Віттельсбахами за посередництвом угор. роду Арпадів (13 — 14 вв.). Політ. зв’язки в 17 — 18 вв. виявлялися участю козаків у 30-річній війні в армії курфюрста Максіміліяна I та плянами антирос. коаліції Пилипа Орлика з Курфюрстом Карлом Альбрехтом. Укр. молодь, починаючи з 16 в., вчилася і вчиться по високих школах Б., раніше в Діллінґені та Інґольштаті, пізніше у Мюнхені, Ерлянґені, Вюрцбурґу. Мист. впливи на Україні репрезентують Панкрац Лябенвольф (1493 — 1563) — автор пам’ятника Гербуртів у Львові, Ганс Гольбайн-старший (бл. 1470 —
СЛОВНИКОВА ЧАСТИНА
Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У XV—XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба. Саме неподалік Бабиного Яру стоїть найдревніша Кирилівська церква XII ст. Поруч з урочищем розміщувалась велика залізнична товарна станція «Лук’янівка». Хоча у Бабиному Яру поховано велику кількість жертв, що були вбиті не під час Голокосту, однак поза Україною Бабин Яр
Багряний Іван (* 1907), укр. письм., спершу відомий як поет, зв’язаний з групою МАРС; 1932 репресований; на еміґрації відновив літ. працю, переважно в прозі; публіцист і гром. діяч, лідер УРДП, заступник голови УНРади (1947 — 54). Поеми «Монголія» (1927), «Ave Maria» (1929), зб. поезій «До меж заказаних» (1927), віршований іст. роман «Скелька» (1930), зб. поезій «Золотий бумеранг» (1946); поетична творчість Б. характеристична широким діяпазоном від елегійної лірики й філос. медитацій до сатиричних, темпераментних інвектив. Оп. «Крокви над табором» (1931); романи: пригодницький «Звіролови» (1944), перевиданий 1946 — 47 п. н. «Тигролови»; присвячений «єжовщині» на Україні «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), як і п’єси «Морітурі», «Генерал», «Розгром», передусім викривають систему рос. больш. терору й намагання її по-
Бажан Микола (* 1904), укр. сов. поет і політ. діяч. Зв’язаний з групами «Вапліте» — «Літ. Ярмарок» і «Нова Ґенерація», Б. здобув визнання кн. поезій «17 патруль» (1926), «Різьблена тінь» (1927) і, особливо, «Будівлі» (1929), в яких, звільняючись від впливів футуризму й конструктивізму, виступає як експресіоніст з енерґійним висловом, прагненням монументальности, виразним потягом до укр. минулого. В «Будівлях» Б. трактує історіософічні теми, шукаючи зв’язку між сучасністю й середньовіччям та укр. барокко гетьманської доби. Зб. «Будівлі» й поеми «Гофманова ніч» (1929), «Розмова сердець» (в якій Б. дає надзвичайно гостру оцінку Росії), «Сліпці», «Трилогія пристрасти» (1933) та ін. позначені на тлі тогочасної укр. поезії сміливістю поставлення тем, багатством словника, насиченого архаїзмами, наснаженістю метафор, несподіваністю рим. Ці твори, як і дальші збірки «Дорога» (1930), «Поезії» (1930), викликають гостру критику, з обвинуваченнями в «відриві від сов. дійсности», в «абстрактності», «ідеалізмі» та націоналізмі. В роки важкого терору 1934 — 36 Б. пише присвячені Кірову поеми — кн. «Безсмертя» (1937) і входить до кола офіційно визнаних сов. поетів. 1937 з’явився високо оцінений критикою переклад з грузин. поеми Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Дальші кн. «Батьки й сини» (1938), «Ямби» (1940), твори часу війни «Клич вождя» (1942), «В дні війни» (1945), а також нагороджені сталінськими преміями «Клятва», «Данило Галицький» (1942), «Сталінградський зошит» (1943) і повоєнний зб. «Англ. враження» (1948), як і «очищені» від поезій першого періоду «Твори» (1946 — 47) і «Вибране» (1951) повністю належать до офіційних сов. віршів, написаних у дусі сталінського патріотизму. З поч. війни Б. ред. газ. «За радянську Україну», з 1943 — заст. голови Сов. Міністрів УССР, з 1953 — голова Спілки Письменників України. Базилевич Василь (1893 — 1942), історик, проф. Київ. Археологічного Ін-ту, працював в Іст.Філол. Відділі ВУАН, зокрема в Нестора-Літописця; автор розвідок з історії декабристів на Україні, з історії Києва та його пам’яток й ін. (друкувався у вид. ВУАН); у 1930-их pp. був на засланні в Сх. Сибірі; 1940 наук. керівник Таганрізького музею, розстріляний німцями. Базилевич Григорій (1759 — 1802), видатний лікар-українець, перший клінічний проф. в Рос. імперії; вихованець Харківської Колеґії, студіював медицину в Петербурзі й Страсбурзі, з 1795 проф. патології й терапії в петербурзькій Мед.-Хірургічній Школі; запровадив клінічні палати при військ. шпиталях; як секретар Мед. Колеґії сприяв ширенню мед. освіти.
9
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА
Назва території і народу
10
НАЙСТАРІШІ НАЗВИ Найдавніший докладний опис української території та її людности подав грецький історик Геродот (484 — 425 до Хр.), що називає українську землю Скитією, а ЇЇ людність скитами. Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому найдавнішому літописі »Повісті временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитією землю українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а згодом були витиснеш кочовиками на долішній Бог і Дністер. Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького султана в 1678 — 81 pp. В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки вживали в козацькі часи для підкреслення окремішности й автохтонности українського народу або для відрізнення Руси-України від Руси-Московії. Так, напр., про Б. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із шведським послом Веллінґом як про
Назва території, на якій живе український народ, змінялася на протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племени
гетьманів »totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана І. Мазепи називається »Muza Roxolanska« Івана Орновського (1688 p.). На деяких мапах Україна названа Роксолянією (напр., у С. Мінстера в Базелі 1552 р. — Ruthenia quae et Podolia olim vero Roxolanda, в Ортеліюса 1590 p. й. ін.). Наталію Лісовську з-під Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною. У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст. Арабські й візантійські джерела VIIIX ст. вживали для місцевої людности України назви словіни. У більшості географічних італійських карт XIV — XVI ст. українське Наддніпров’я означається як Cumania або Commania побіч назв Sarmatia, Ruthenia і Russia, напр., карта Marino Sanuto 1320, Paolo Toriani 1565 та ін. З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель
Назва території і народу НАЗВА »РУСЬ« Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв’язуючи з появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у »Слові о полку Ігоревім« ужито — єдиний подібний випадок — також слова русич). Терміни руський, русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV — XVIII ст.). Термін Мала Русь з’являється як назва Галичини в протилежність цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь також починає титулувати себе князем Руси (1353 — князь всея Русия). Щоб розрізнити дві »Русі« — московську і українську, константинопільський патріярх застосовує до першої назву Велика Росія (гр. Μεγάλη Ρωσία), до другої — Мала Росія (гр. Μικρά Ρωσία). З таким значенням ці терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV — XVII ст. Здобувши за Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул »царя Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь — за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія« поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі Малоросія і похідні від неї /14/ малорос, малорус тощо зустрічаються тільки як тенденційні в російській об’єдинительній літературі. Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про
З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західноукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3 листопада 1564 p., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається »к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській«; Жигмонт III. в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що »погани спустошили вже майже всі області України«. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви »Ukraina Podolska«. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С. Бєльський (1609) p.), Ш. Окольський (»Козаки вже розподілили Україну поміж провідниками«... — 1638 р.) та ін. Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про »Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу«, згадуючи »городи українські«, »народ український«. Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: »Зо всім військом і Україною отчизною нашою«. Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів »права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: ... »всі духовнії і свіцькіє руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекцією оберут Пастирем«. Гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема в літописі Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма »Милость Божія« (1728 р.) і ін.Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI — XVIII ст. (напр., пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.). Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами.
11
12
Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно »пограниччя«, »окраїну«, »пограничну країну« (індоевропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= »пограничників«, пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів (= »люди з пограниччя«, пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI — VII ст. по Хр. назвою анти (»пограничне плем’я, краяни«), що з історичних, географічних, ономастично-філолоґічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної /15/ слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII — XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що »плакашеся по немь вси переяславци«, бо він був князем »всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона« (журилася). Це перший запис у нашому літописі, Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав (на означення подністрянського Пониззя). супроти державного центру в Києві. ІЗ XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні »країни або держави, заселеної українцями«, В дальшому значенні взагалі як »країна« »далекий край«, в народних піснях теж як »вільна земля«.